Book: На лезі клинка



На лезі клинка

Джо Аберкромбі

На лезі клинка

На лезі клинка

На лезі клинка

Кінець

Лоґен мчав між деревами, ковзаючи босими ногами по мокрій землі, твані і вогких соснових голках. Від бігу йому дерло у грудях, а в голові бушувала кров. Він спіткнувся і розпластався на землі, ледь не протявши собі грудей власною сокирою. Так і лежав, відсапуючись, вдивляючись у тінистий ліс.

Усього мить тому Шукач був поряд із ним, це точно, а тепер наче крізь землю запався. Куди запропастились інші, також загадка. Ото вже лідер — погубив усіх своїх хлопців. Треба було би спробувати повернутись, але його оточили шанка. Він відчував, як вони рухалися між деревами, а їхній запах бив йому у ніздрі. Здавалося, ніби десь зліва кричали, — мабуть, там точилася боротьба. Лоґен повільно звівся на ноги, намагаючись не шуміти. Тріснула гілка, і він вмить обернувся.

На нього летів спис. Загрозливий на вигляд спис, з яким на нього нісся шанка.

— Чорт! — лайнувся Лоґен.

Він кинувся вбік, послизнувся і впав ниць, а тоді з тріском покотився через чагарник, щомиті чекаючи, коли у його спину встромлять спис. Важко дихаючи, звівся на ноги. В нього знову цілилось блискуче наконеччя, але Лоґен ухилився і сховався за широким стовбуром дерева. Щойно він визирнув — плоскоголовий зашипів і замахнувся списом. Лоґен лише на мить вигулькнув з іншого боку, а тоді відскочив, обігнув дерево одним стрибком і, заволавши на все горло, рубонув сокирою. Лезо із хрускотом увігналось у череп шанка. Пощастило, втім, Лоґен вирішив, що на дрібку удачі він заслужив.

Плоскоголовий завмер, приголомшено кліпаючи. Тоді захитався, по його обличчю текла кров. Врешті каменем упав на землю, видерши сокиру з пальців Лоґена, і затіпався біля його ніг. Лоґен спробував вхопитись за руків’я сокири, але шанка якимось чином досі тримав свій спис і його наконеччя шалено хилиталось у повітрі.

— А-а! — скрикнув Лоґен, коли спис черкнув його руку.

Він відчув, як на його обличчя впала тінь. Ще один плоскоголовий. І то до біса кремезний. Уже летить в стрибку, витягнувши руки. Нема часу, щоб вирвати сокиру, нема часу, щоб відскочити. Лоґен розкрив рота, але сказати нічого не встиг. Та й що тут, зрештою, скажеш?

Вони разом гепнулись на мокру землю і покотились по багнюці, колючках та зламаних гілках. З гарчанням дерли і товкли одне одного. Лоґен з розмаху влетів головою в окоренок, аж у вухах задзвеніло. Він мав десь ніж, але не міг згадати, де. Вони котилися й котилися по схилу, і світ кружеляв разом з ними, і Лоґен хитав головою, щоб позбутися дзвону у вухах, і побіжно задушити кремезного плоскоголового. І кінця тому не було видно.

Розбити табір біля ущелини здавалося чудовою ідею — підкрастись ззаду було неможливо. Проте тепер, коли Лоґен зісковзнув на животі з краю скелі, ця ідея втратила свою привабливість. Його руки шкребли сиру землю. Саме багно та брунатні соснові голки. Його пальці намагалися за щось вхопитися, але спробуй вхопи порожнечу. Він почав падати. З горла вирвався притлумлений зойк.

Руки у щось вчепились. Це був корінь дерева, що стирчав із землі на самісінькому краю ущелини. Лоґен погойдувався у повітрі, сапаючи, але тримався міцно.

— Ха! — вигукнув він. — Ха!

Він був досі живий. Кільком плоскоголовим не прикінчити Лоґена Дев’ятипалого. Він спробував підтягнутись до краю скелі, але не зміг. Щось важенне вчепилося в його ноги. Він глянув униз.

Ущелина була глибокою. Дуже глибокою, з прямовисними кам’янистими схилами. То там, то сям з розколин визирали дерева, що росли прямо в повітрі, тягнучись гіллям до порожнечі. Далеко внизу вирувала річка — швидка і люта, вона шумувала, омиваючи визублене чорне каміння. Все це, ясна річ, не втішало, однак справжня проблема знаходилась ближче. Кремезний шанка усе ще був з ним і, міцно вчепившись брудними руками в його ліву ногу, поволі розгойдувався з боку на бік.

— Чорт, — пробурмотів Лоґен.

Оце так встряв. За своє життя він встиг побувати у бувальцях, але йому завжди щастило виплутатися, щоб потім співати про це пісні. Втім, щось гірше за цю ситуацію важко було уявити. Це змусило його задуматись про власне життя. Тепер воно здавалося йому гірким і мáрним. Нікому воно не принесло добра. Було сповнене жорсткості і болю, поміж якими — одні лише розчарування та негаразди. Його руки починали втомлюватись, у передпліччях пекло. Не схоже було, щоб кремезний плоскоголовий збирався найближчим часом падати. Ще й більш од того, за цей час він підтягнувся вище по нозі, а зараз зупинився і свердлив його поглядом.

Якби на місці шанка опинився Лоґен, він би, найпевніше, помислив: «Моє життя залежить від ноги, на якій я вишу — краще не ризикувати». Людина радше спершу рятуватиме себе, а не вбиватиме свого ворога. Проте, на жаль, шанка мислили інакше, і Лоґен про це знав. Тож він не надто здивувався, коли плоскоголовий розтулив пащеку й увіп’явся зубами в його литку.

— А-а-а! — застогнав Лоґен, відтак заверещав і взявся з усіх сил товкти своєю босою п’ятою, аж поки з голови шанка не почала юшити кров, але той не переставав кусати, і що сильніше Лоґен кóпав, тим більше його руки зісковзували зі слизького коріння. Він вже тримався за самі його кінчики, та й ті могли обламатися будь-якої миті. Лоґен спробував забути про біль у долонях, печію в руках та про зуби плоскоголового, що вп’ялися в ногу, а натомість подумати, як чинити далі. Треба падати. Вибір був так собі — каміння або вода, тож розмірковувати нема про що.

Коли маєш якусь проблему, краще її взяти і вирішити, аніж потім усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він міцно вперся вільною ногою в кам’янисту поверхню, востаннє глибоко вдихнув, і з останніх сил метнув своє тіло у порожнечу. Лоґен відчув, як його ногу відпустили спершу зуби шанка, потім — чіпкі руки, і на мить він звільнився.

А тоді почалося падіння. Швидке падіння. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули стіни ущелини — сірий камінь, зелений мох, клапті білого снігу.

Лоґен повільно перевернувся у повітрі, безцільно махаючи руками і ногами — надто наляканий, щоб закричати. Зустрічний вітер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. Він побачив, як кремезний шанка врізався у скелю. Переламався, відбився від неї і полетів, — без сумніву, мертвий. Видовище було приємне, втім, Лоґенова радість тривала недовго.

Його зустріла вода. Вона вдарила Лоґена у бік, немов оскаженілий бик, вибила з легенів повітря, висадила з голови всю тяму, і затягнула в глибоку, холодну темряву…

Частина перша

Тягне до себе людину залізо[1].

Гомер

Вцілілі

Плескіт води. Це було перше, що він почув. Плескіт води, шелестіння дерев і пташине поклацування впереміж зі щебетанням.

Лоґен ледь-ледь розплющив очі. Крізь листя пробивалося сліпуче, яскраве світло. Оце і є смерть? Але чому ж тоді так боляче? Лівий бік увесь горів. Він спробував вдихнути на повні груди, але похлинувся, викашляв воду і сплюнув твань. Застогнав і, важко дихаючи крізь зціплені зуби, навкарачки видерся на берег, а там уже перевернувся на спину і розвалився поблизу річки на мохові, мулі та гнилому хмизняку.

Якийсь час він так і лежав, вдивляючись крізь чорне гілля у сіре небо. З його запаленого горла виривався хрип.

— Я досі живий, — прокректав він сам до себе.

Досі живий, на які способи не бралися б природа, шанка, люди і звірі. Отак лежачи навзнак, мокрий як хлющ, він почав сміятись. Це був свистячий, булькаючий сміх. Що би там не говорили, а виживати Лоґен Дев’ятипалий вмів.

Болотистим узбережжям річки просвистів холодний вітер, і Лоґенів сміх поволі стих. Так, він був живий, але чи надовго — це питання питань. Лоґен сів, здригаючись від болю. Похитуючись, звівся й обіперся об стовбур найближчого дерева. Вичистив від бруду ніс, очі та вуха. Врешті задер мокру сорочку, щоб оцінити ушкодження.

Внаслідок падіння весь бік був у синцях. Ребра вкрили сині та багряні плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обійшлося без переломів. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве місиво, і все це завдяки старанням шанка. Боліло добряче, але він досі міг нею рухати, а це найголовніше. Нога йому ще знадобиться, аби звідси вибратись.

Ніж, як зазвичай, висів у піхвах на поясі, і Лоґен був неабияк цьому радий, бо знав із досвіду, що ножів багато не буває, а цей ніж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадісною. Він був сам-один у лісі, який кишів плоскоголовими. Лоґен не уявляв, де знаходиться, але міг орієнтуватись по річці. Усі річки текли на північ, від гір до холодного моря. Слід іти вздовж річки на південь, проти течії. Триматися річки, а тоді піднятися на Високогір’я, куди шанкам зась. Це був його єдиний шанс.

В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Він поглянув на свої босі ноги. Так вже сталося, що шанка навідались саме тоді, коли він зняв чоботи й обрізав мозолі. Плаща на ньому теж не було — він сидів біля багаття. Так він не протягне у горах навіть дня. Його руки та ноги за ніч почорніють, і він мало-помалу загине, перш ніж дістатися гірських перевалів. Якщо до того не помре з голоду.

— Чорт, — буркнув він.

Потрібно було повертатися до табору. Він міг лише сподіватись, що плоскоголові пішли, залишивши щось по собі. Щось таке, чим він міг скористатись для виживання. І хоча сподівань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього ніколи не було вибору.


Доки Лоґен знайшов потрібне місце, пустився дощ. Великі краплі приліпили його волосся до черепа і наскрізь промочили одяг. Він притиснувся до порослого мохом стовбура і визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальці правиці до болю міцно стискали слизьке руків’я ножа.

Він побачив почорніле коло на місці колишнього багаття, обрамлене напівспаленим галуззям і втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якій сиділи Тридуба і Доу, коли вигулькнули плоскоголові. Побачив і шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкидані по галявині. Він нарахував троє мертвих шанка, що скрючилися на землі. В одного із грудей стирчала стріла. Троє мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втім, вони могли повернутись будь-якої миті. Варто було поквапитись.

Лоґен вибіг з-за дерев і взявся нишпорити по землі. Його чоботи досі лежали там, де він їх залишив. Він схопив їх і, стрибаючи колами, натягнув на свої задубілі ноги, при цьому через поспіх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на місці, заткнутий під колодою, приношений і пошарпаний за десять років негод і війни, порваний і заново зашитий, без половини рукава. Дорожній мішок лежав безформною купою неподалік у чагарнику, а його вміст розсипався по схилу. Лоґен припав до землі і, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кілька смужок сушеного м’яса, голка і нитка, пом’ята фляга, всередині якої досі хлюпала випивка. Все потрібне. Все знадобиться.

На гілці висіла подерта ковдра, мокра й наполовину вкрита зашкарублою грязюкою. Лоґен стягнув її й усміхнувся. Під ковдрою лежав його старий щербатий казанок. Він перекинувся набік — певно, під час сутички збили з вогнища. Лоґен узяв його до рук, цей випробуваний, добре знайомий, хоча й пом’ятий і почорнілий за багато літ служби казанок. Він був у нього віддавна. Пройшов з ним не одну війну, перетнув Північ і повернувся назад. Під час походів вони всі разом у ньому готували, всі разом з нього їли. Форлі, Мовчун, Шукач, всі загалом і кожен зокрема.

Лоґен ще раз оглянув табір. Троє мертвих шанка, але жодних жертв з-поміж його людей. Можливо, вони все ще десь поблизу? Мабуть, якби він ризикнув пошукати…

— Ні.

Він сказав це тихо, пошепки. Треба дружити з головою. Сюди наскочила ціла зграя плоскоголових. Сила-силенна. Він не уявляв, скільки часу пролежав на березі річки. Навіть якщо кільком хлопцям і вдалося втекти, шанка полюватимуть на них, будуть вистежувати їх по лісах. Немає сумніву, що їхні трупи тепер розкидані по гірських долинах. Єдине, що Лоґен міг зробити, це рушити в гори, і спробувати врятувати власне нікчемне життя. Треба бути реалістом, як би при цьому не було боляче.

— Тепер є тільки ти і я, — мовив Лоґен, запихаючи казанок в мішок і закидаючи його на плече.

Він закульгав геть так швидко, як міг. Вгору, до річки, до гір.

Тільки їх двоє. Він і його казанок.

Єдині вцілілі.



Питання

«Чому я це роблю?» — в тисячний раз запитував себе інквізитор Ґлокта, кульгаючи по коридору. Хоча стіни були поштукатурені і побілені, проте досить давненько. Саме місце мало похмурий вигляд, а повітря віддавало вологою. Вікон тут не було, оскільки коридор знаходився глибоко під землею, і від ліхтарів у кожний закуток тяглися хиткі тіні.

«Чому взагалі може хотітися таке робити?»

Кроки Ґлокти вистукували на брудних плитках підлоги незмінний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тоді стукіт ціпка, а відтак безкінечне човгання лівої ноги зі знайомим штриканням у щиколотку, коліно, задницю та спину. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Час від часу брудну однотонність коридору скрашали важкі двері, окуті й оббиті поточеним залізом. Проходячи повз одні з них, Ґлокті причувся притлумлений болісний зойк.

«Цікаво, що за бідного дурня там допитують? Який злочин він скоїв або ж не скоїв? Які таємниці розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвінчують?»

Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи.

Якби Ґлокті дали можливість катувати одну людину, будь-яку людину, він, безумовно, взявся би за винахідника сходів. Коли Ґлокта був молодий і багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подій, він ніколи не звертав особливої уваги на сходи. Він перескакував по дві сходинки за раз і весело чимчикував собі у справах. Тепер усе інакше.

«Вони усюди. Без них не перейти із поверху на поверх. А крім того, спускатись завжди гірше, ніж підніматись — цього люди не усвідомлюють. Коли піднімаєшся, то падаєш, зазвичай не так звисока».

Він добре знав цей сходовий марш. Шістнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як і все навколо. Поручня не було, тож вхопитися ні за що.

«Шістнадцять ворогів. Справжнє випробування».

Ґлокта змарнував чимало часу, перш ніж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Він рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тоді ліва нога, а потім права. Особливо боліло тоді, коли він спирався на ліву ногу, від чого ще й пекельно штрикало в шиї.

«Чого у мене так болить у шиї, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймає на себе мою вагу? Таке може бути?»

Так чи інак, а боліло нестерпно.

Ґлокта спинився за чотири сходинки від підніжжя. Він майже подолав їх. Його рука тремтіла, стискаючи маківку ціпка, а ліва нога пекла, мов навіжена. Він намацав язиком ясна в тому місці, де колись були передні зуби, глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Нога страшно підломилась, і він завис у повітрі, вивертаючись та похитуючись, в той час як у голові, немов у казані, закипіли страх і відчай. На наступну сходинку він ступив, наче п’яничка, чіпляючись нігтями за гладку стіну і повискуючи від переляку.

«Тупий, безмозкий телепню!»

Ціпок стукнув об підлогу, незграбні ноги перебороли камінь, і він опинився внизу, якимось дивом не впавши.

«А ось і вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить між ударом по мізинцю і появою болю. Скільки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?»

Відсапуючись із роззявленим ротом біля підніжжя сходів, Ґлокта відчув, як його охоплює трепетне передчуття.

«Починається…»

Мука була невимовною: весь його лівий бік, від ніг до голови, скувала нестерпна судома. Він міцно зажмурив водянисті очі і затиснув рот правицею так сильно, що аж хруснули суглоби пальців. Рештки зубів у зціплених щелепах скреготали від натуги, але тонкий, уривчастий стогін усе ж зірвався з його вуст.

«Я кричу чи сміюсь? Як розрізнити?»

Він важко сапав, дихаючи через ніс, з якого йому на руку булькали шмарклі, тим часом як скоцюрблене тіло тремтіло, силуючись не впасти.

Судома минула. Ґлокта обережно, одна за одною, поворушив руками-ногами, щоб оцінити ушкодження. Його нога палала, ступня затерпла, а в шиї з кожним порухом штрикало, віддаючись у спині болісними кольками. «Загалом, навіть непогано». Він із зусиллям нагнувся і двома пальцями вхопив свій ціпок, а тоді піднявся і затиллям долоні витер шмарклі та сльози.

«Оце-то так. Може, мені сподобалось? Для більшості сходи — це звична справа. Для мене ж — пригода!»

Ґлокта побрів коридором, тихо посміюючись сам до себе. Він все ще ледь помітно усміхався, коли дістався своїх дверей і, човгаючи, увійшов всередину.

Брудна біла коробка з двома дверима, розташованими одне проти одного. Стеля була незручно низькою, а світло палючих ламп било в очі. Один куток геть відсирів, і облізла штукатурка взялася пухирями, поцяткованими чорною цвіллю. Хтось намагався відтерти довжелезний шлейф крові з однієї стіни, але, видно, не надто старався.

Практик Фрост стояв в іншому кінці кімнати, склавши жилаві руки на широких грудях. Він кивнув Ґлокті, виражаючи не більше почуттів, аніж камінь, і Ґлокта кивнув у відповідь. Між ними стояв подертий і заплямований дерев’яний стіл, прибитий до підлоги, а обабіч нього примостились два стільці. На одному з них сидів голий товстун. Його руки були міцно зв’язані за спиною, а на голову надітий коричневий мішок. Часте, приглушене дихання чоловіка було єдиним звуком у кімнаті. Хоч тут, під землею, стояв холод, але з товстуна лився піт.

«Правильно робить, що пітніє».

Ґлокта закульгав до іншого стільця, акуратно зіпер свій ціпок об край стільниці і, тамуючи біль, поволі, обережно сів. Він розім’яв шию, покрутивши нею вліво-вправо, а тоді розслабив тіло і прийняв близьку до зручної позу. Якби у Ґлокти була можливість потиснути руку однієї людини, будь-якої людини, він, безумовно, потиснув би руку винахіднику стільців.

«Він зробив моє життя майже стерпним».

Фрост мовчки виступив з кутка і затиснув порожній вершечок мішка між двома пальцями — м’ясистим і блідим вказівним та товстим і білим великим. Ґлокта кивнув і практик зірвав мішок — Салем Ревс закліпав від різкого світла.

«Нахабне, бридке свиняче рило. Нахабна ти, бридка свиня, Ревсе. Плюгавий кабанюра. Б’юся об заклад, ти готовий зізнатися прямо зараз, готовий торочити без упину, аж доки нам всім не набридне».

На щоці чоловіка красувався великий темний синець, і ще один на щелепі, над подвійним підборіддям. Коли його водяві очі пристосувалися до світла, він упізнав Ґлокту, котрий сидів навпроти нього, і його обличчя раптом сповнилось надією.

«Не на того, ой не на того він покладає надію».

— Ґлокто, ви мусите мені допомогти! — заскиглив він, нахилившись уперед, наскільки дозволяли пута, і слова полилися з нього нестримним потоком розпачу. — Я помилково звинувачений, ви ж знаєте, я невинний! Ви прийшли мені допомогти, правда? Ви мій друг! У вас тут є зв’язки. Ми ж друзі, друзі! Ви могли би замовити за мене слівце! Я невинна людина, це помилка! Я…

Ґлокта підняв руку, вимагаючи тиші. Якусь мить він уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, ніби бачив його вперше, а тоді повернувся до Фроста: — Я мав би знати цього чоловіка?

Альбінос не відповів. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцій. Він спостерігав за в’язнем на стільці, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Відколи Ґлокта зайшов у кімнату, він навіть жодного разу не кліпнув.

«Як йому це вдається?»

— Це я, Ревс! — прошипів товстун. Тон його голосу поступово набував відтінку паніки. — Салем Ревс. Ви знаєте мене, Ґлокто! Ми разом були на війні до того, як… самі знаєте… ми друзі! Ми…

Ґлокта знову підняв руку і відкинувся на спинку стільця, постукуючи нігтем по одному із зубів, так наче про щось замислився.

— Ревс. Ім’я мені знайоме. Купець, член Гільдії мерсерів[2]. Подейкують, із багатіїв. Тепер згадав… — Ґлокта нахилився вперед і зробив театральну паузу. — Він зрадник! Його схопила Інквізиція, його майно конфісковане. Він, бач, збирався ухилитись від сплати королівського податку.

У Ревса відвисла щелепа.

— Королівського податку! — крикнув Ґлокта і гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима і облизнув зуб.

«Справа зверху, другий ззаду».

— Втім, де наші манери? — запитав Ґлокта, не звертаючись ні до кого конкретного. — Знали ми одне одного колись чи ні, а от з моїм помічником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привітайтеся з цим товстуном.

Фрост вдарив долонею, але удар був такої сили, що Ревс умить злетів зі стільця. Стілець зі стукотом хитнувся, проте не впав.

«Як йому таке вдається — не перекинувши стільця, збити людину на землю?»

Ревс з якимось клекотом — мордою у плитку — розпластався на підлозі.

— Він нагадує мені кита, що викинувся на берег, — тупо сказав Ґлокта.

Альбінос схопив Ревса попід руки, підняв і закинув назад на стілець. Зі щоки Ревса крапала кров, зате його свинячі оченята тепер посерйознішали.

«Більшість людей удари ламають, але трапляються такі екземпляри, кого вони гартують. Нізащо б не сказав, що цей товстун — сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподіванок».

Ревс сплюнув кров на стіл.

— Ви зайшли надто далеко, Ґлокто, так і знайте! Мерсери — шанована гільдія; ми маємо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подає клопотання королю, щоб той розглянув мою справу!

— Ваша дружина, кажете, — Ґлокта сумно всміхнувся. — Ваша дружина — напрочуд вродлива жінка. Вродлива і молода. Здається мені, навіть замолода для вас. Здається мені, що вона скористалася можливістю позбутися вас. Що вона показала нам ваші бухгалтерські книги. Всі до одної.

Обличчя Ревса побіліло.

— Ми переглянули їх, — Ґлокта показав на уявний стос паперів зліва, — а потім переглянули й інші, у скарбівні, — показав інший стос справа. — І уявіть собі, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зійшлися. Крім цього, було зауважено нічні візити ваших працівників до складів у старому кварталі, незареєстровані малі човни, хабарі службовцям, підробка документів. Мені продовжувати? — запитав Ґлокта, зі щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повітря й облизав губи.

Перед в’язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста — залишалося поставити лише підпис.

«Я його випатраю тут і зараз».

— Зізнавайтеся, Ревсе, — тихо прошепотів Ґлокта, — і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір — це не потішить мене.

«Ніщо не потішить».

— Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!

Ревс дивився на підлогу, облизуючи зуб. Ґлокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.

— Або не зізнавайся, — додав він, — і тоді я принесу інструменти.

Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.

— Біля доків знайшли тіло, — тихо мовив Ґлокта, — опухле від морської води і страшно, страшно понівечене… таке, що й годі впізнати.

«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».

— Коли покалічили — до чи після смерті? — запитав він спокійно у стелі. — До того ж ким був загадковий покійник — чоловіком чи жінкою? — Ґлокта знизав плечима. — Хто його знає?

У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.

«Ну не зараз же, чорт забирай!»

Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Ґлокті на вухо.

— Тсе Феверар, — почулося нерозбірливе шамкання, з якого Ґлокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.

«Що, вже?»

Ґлокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.

«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»

Але Ґлокта знав, чому.

«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»

Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:

— Ти бажаєш зізнатися?

— Ні!

В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.

«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».

— Що, муляє зуб, Ревсе?

Ґлокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших — це ще як подивитись».

— Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. — Він взявся за палицю. — Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько поміркував про підписання зізнання.

Ґлокта незграбно підвівся, випростовуючи хвору ногу.

— Втім, гадаю, що тобі може бути достатньо і звичайного мордобою, тож залишу тебе на півгодини в товаристві практика Фроста.

Рот Ревса викруглився — від здивування у нього відібрало мову. Альбінос підняв стілець разом із товстуном і повільно розвернув його до себе.

— У цій справі він, безумовно, найкращий.

Фрост дістав пару пошарпаних шкіряних рукавичок і взявся акуратно натягувати їх на свої грубі білі руки, палець за пальцем.

— Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе?

Ґлокта рушив до дверей.

— Зачекай! Ґлокто! — заволав Ревс через плече. — Зачекай, я…

Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою і приклав палець до своєї маски.

— Ш-ш-ш, — шикнув він. Двері, клацнувши, зачинились.

Северард прихилився до стіни в коридорі, сперши одну ногу на штукатурку. Він немелодійно насвистував під маскою і водночас погладжував своє довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Ґлокта, він випростався і легенько вклонився, а бісики в його очах видали усмішку.

«Постійно він усміхається».

— Очільник Келайн бажає вас бачити, — мовив він із помітним акцентом простолюдина, — і, як на мене, він ще ніколи не був таким сердитим, як сьогодні.

— Северарде, бідолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе?

— Так.

— Дістав звідти щось для Фроста?

— Дістав.

— І для своєї дружини, сподіваюсь, теж?

— О, так, — сказав Северард, а його очі заблищали сильніше, ніж зазвичай. — Моя дружина житиме в достатку. Якщо вона у мене колись буде.

— Добре. Я поспішу відповісти на виклик очільника. Коли мине п’ять хвилин з початку мого візиту, зайдеш зі шкатулою.

— Просто ввалитися до нього в кабінет?

— Можеш хоч пику його почикрижити ножем, мені байдуже.

— Буде зроблено, інквізиторе.

Ґлокта кивнув і розвернувся, щоб іти собі, аж нараз обернувся.

— Тільки не треба насправжки його чикрижити, гаразд, Северарде?

Практик усміхнувся очима і вклав свій страшний ніж назад у піхви. Ґлокта закотив очі до стелі, а тоді пошкандибав, постукуючи ціпком по плитах і тамуючи біль у нозі. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.


Кабінетом очільнику слугувала велика і по-багатому опоряджена горішня кімната в Будинку питань — кімната, в якій все було надто великим і надто пишним. Одну із обшитих дерев’яними панелями стін займало велетенське, вигадливе вікно, з якого виднілися чепурні сади у внутрішньому дворі. Посеред барвистого килима, привезеного з теплих екзотичних країв, стояв не менш велетенський і химерно оздоблений стіл. А над величним каміном, всередині якого догорав маленький кволий вогник, висіла голова кровожерної звірюки з якоїсь холодної і не менш екзотичної місцини.

Утім, на фоні самого очільника Келайна його кабінет здавався дрібним і сірим. Це був дебелий, червонощокий чолов’яга віком під шістдесят, який із чохом компенсував рідіюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навіть члени Інквізиції, але Ґлокта не відчував до нього страху, і вони обидва про це знали.

Перед столом стояло величеньке, вишукане крісло, але очільник міряв кімнату кроками, кричучи і розмахуючи руками. Ґлокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно.

«Втім, це мене не повинно непокоїти. Незручність — то моя стихія».

Поки очільник сварився, Ґлокта розважався тим, що уявляв, як над каміном замість голови кровожерної звірюки висить голова Келайна.

«Цей окоренкуватий дурень точно такий самісінький, як і його камін. З вигляду приголомшливий, а всередині пустопорожній. Цікаво, як би він зреагував на допит? Я би почав із його дурнуватих бакенбардів».



При цьому на обличчі Ґлокти покоїлася маска уваги та пошани.

— Що ж, Ґлокто, цього разу ти перевершив навіть самого себе, скажений каліко! Коли мерсери дізнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть!

— З мене вже здирали — і це лоскітно.

«Чорт забирай, закрий пельку і всміхайся. Де той пришелепуватий свистун Северард? Щойно закінчу тут, то здеру з нього шкуру».

— Ото вже молодчага Ґлокта, ото придумав, ой, тільки би не луснути зо сміху! Ухилення від сплати королівського податку!

Очільник побуряковів, настовбурчивши бакенбарди.

— Королівського податку? — закричав він, пирскаючи слиною на Ґлокту. — Та вони всі від нього ухиляються! Мерсери, спайсери[3] — всі! Кожен Господній йолоп, котрий має човен!

— Але цього разу все робилося так відкрито, очільнику. Нас це зачепило. Тож мені здалося, що варто було…

— Тобі здалося? — Келайн розчервонівся і аж пашів від гніву. — Тобі прямо сказали: не займати мерсерів, не займати спайсерів, не займати жодну з великих гільдій!

Він походжав все швидше й швидше.

«Такими темпами ти увесь килим витреш. Великим гільдіям доведеться купувати тобі новий».

— Але ж тобі здалося, га? Що ж, він має повернутися на волю! Нам доведеться його відпустити, а тобі — повчитися просити вибачення на колінах! Ну і ганьба! Ти віддав мене на глум! Де він зараз?

— Я залишив його в товаристві практика Фроста.

— Цієї шамкаючої тварини? — Очільник у розпачі вчепився за волосся. — В такому разі вже нічого не вдієш, га? Він буде схожий на казна-що! Не можна відправляти його на волю в такому вигляді! Тобі гаплик, Ґлокто! Гаплик! Я негайно йду до архілектора! Негайно!

Раптом широкі двері розчахнулись, ідо кімнати  неквапливою ходою увійшов Северард із дерев’яною шкатулою у руках.

«Саме вчасно».

Очільник, роззявивши від гніву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стіл, від чого у ній аж щось брязнуло.

— Що це у дідька має озна…

Северард відкинув кришку, і Келайн побачив гроші.

«Всі ті прекрасні грошенята».

Він затнувся на півслові, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу він виглядав здивованим, тоді спантеличеним, і, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи і поволі опустивсь у крісло.

— Дякую, практику Северарде, — сказав Ґлокта. — Можете йти.

Поки Северард неквапливо виходив, очільник замислено погладжував свої пишні бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого відтінку.

— Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.

«Або щоб ти купив ще більшого стола, кровопивце».

Ґлокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.

— Гадаю, ви могли би сказати, що Ревс зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.

«Це налякає великі гільдії, щоб ти зміг доїти їх ще сильніше».

— І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.

Ґлокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.

— Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. — Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.

— Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне… порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.

Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.

— А, і ще одне! — Інквізитор силувано обернувся. Келайн суворо дивився на нього з-під своїх густих, пишних брів. — Коли я піду розмовляти з мерсерами, мені знадобиться зізнання Ревса.

Ґлокта широко всміхнувся, показавши зяючу прогалину в передніх зубах.

— З цим не буде проблем, очільнику.


Келайн був правий. Ревс в жодному разі не міг повертатись на волю в такому вигляді. Його губи були розсічені і закривавлені, боки почорніли від синців, голова завалювалась набік, а лице запухло так, що його б і мама рідна не впізнала.

«Одне слово, він виглядає як людина, готова до зізнання».

— Навряд чи тобі сподобались останні півгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгірші півгодини твого життя. Втім, я розмірковую про те, що ми можемо тобі запропонувати, і як би це не звучало сумно… це були не найгірші півгодини. Можна навіть сказати, розкішні півгодини.

Ґлокта нахилився вперед, зупинившись всього за кілька дюймів від розквашеного носа Ревса.

— Порівняно зі мною, практик Фрост — маленька дівчинка, — прошепотів інквізитор. — Кошеня. Коли за тебе візьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгією. Ти благатимеш мене про півгодини з практиком. Я зрозуміло висловився?

Ревс мовчав — тільки чути було, як у його зламаному носі свистить повітря.

— Покажи йому інструменти, — прошепотів Ґлокта.

Фрост зробив крок вперед і широким, театральним рухом відкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка відкрилася, численні внутрішні полички припіднялись і висунулись, демонструючи інструменти Ґлокти в усій їхній убивчій красі. Там були леза усіх розмірів і форм, голки, вигнуті та прямі, пляшки з олією та кислотою, цвяхи і гвинти, затискачі і щипці, пили, молотки і зубила. Метал, дерево і скло переливалися в яскравому світлі ламп, відполіровані до дзеркального блиску та наточені до смертельної гостроти. Ліве око Ревса цілком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись і вражаючись, пробіглося по інструментах. Призначення одних було страхітно очевидним, а от призначення інших — страхітно неясним.

«Цікаво, що лякає його більше?»

— Здається, ми говорили про твій зуб, — пробурмотів Ґлокта. Око Ревса сіпнулося в його бік. — Чи, може, ти бажаєш зізнатися?

«Ну ось, він у мене на гачку. Зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся…»

У двері різко постукали.

«Чорт забирай, знову!»

Фрост прочинив двері і звідти долинув короткий шепіт. Ревс облизав набряклу губу. Зачинивши двері, альбінос нахилився, щоб прошепотіти Ґлокті на вухо:

— Тсе арфігектог.

Ґлокта закляк.

«Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабінету Келайна, старий виродок доносив на мене архілектору. Отже, мені кінець?»

Від цієї думки він відчув колюче збудження.

«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».

— Скажи Северарду, що я скоро буду. — Ґлокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.

— Ні, арфігектог, — Фрост показав на двері, — він туд. Зага.

«Тут?»

Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.

«Чому?»

Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.

«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого… і невпізнаваного?»

Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття — спокійне полегшення.

«Більше не буде сходів».

Зовні, в коридорі, стояв архілектор Інквізиції Його Величності. Брудні стіни позаду нього видавалися майже брунатними — настільки бездоганними були його довга біла мантія, білі рукавички та копиця білого волосся. Йому було за шістдесят, але стареча неміч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий — кожен дюйм його постаті віддавав елегантністю.

«Він виглядає як чоловік, який ніколи в житті не був заскочений зненацька».

Вони вже зустрічалися якось шість років тому, коли Ґлокта вступив до Інквізиції, і за цей час, здавалось, архілектор зовсім не змінився. Архілектор Сульт. Один із наймогутніших людей у Союзі.

«Один із наймогутніших людей в цілому світі, як на те пішло».

За ним, немов гігантські тіні, нависали двоє кремезних, мовчазних практиків у чорних масках.

Коли в дверях з’явився кульгавий Ґлокта, архілектор зобразив на обличчі усмішку. За нею крилося багато чого.

«Трохи презирства, трохи жалю, ледь помітна часточка загрози. Але ні краплини радості».

— Інквізиторе Ґлокто, — мовив він, простягнувши одну руку в білій рукавичці долонею донизу.

На його пальці зблиснув перстень із чималим багряним самоцвітом.

— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта не міг стриматись і скривився, коли змушений був поволі нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий і болісний маневр тривав, здавалося, цілу вічність. Коли він нарешті спромігся підвестись, Сульт спокійно дивився на нього своїми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що він уже цілком зрозумів Ґлокту, і той не справив на нього враження.

— Ходімо зі мною.

Архілектор повернувся і поплив коридором. Ґлокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазні практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненістю, а позаду нього шурхотіли елегантні поли його мантії.

«Виродок».

Згодом вони дісталися дверей, схожих на його власні. Архілектор відімкнув їх і вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли свої місця обабіч дверного проходу.

«Отже, приватна бесіда. Бесіда, яка для мене, мабуть, буде останньою».

Ґлокта переступив поріг.

Побілена, але брудна коробка, стеля занизька, освітлення заяскраве. Замість відсирілої плями на стіні виднілася велика тріщина, але в усьому іншому кімната не відрізнялася від його власної. Тут також був благий стіл, дешеві крісла і навіть абияк затерта пляма від крові.

«Цікаво, чи не намальовані вони задля ефекту?»

Один із практиків раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думці, що Ґлокта від несподіванки підстрибне, але на такі фокуси він не куплявся.

Архілектор Сульт зграбно опустився на одне із крісел і підсунув до себе з іншого боку столу важкий стос жовтуватих паперів. Він вказав рукою на друге крісло — те, на яке садовлять в’язня. Ґлокта розумів, чим це може для нього закінчитись.

— Я більше люблю стояти, Ваше Преосвященство.

Сульт усміхнувся до нього. Він мав гарні, гострі, білосніжні зуби.

— Ні, не любите.

«Тут він правий».

Ґлокта незграбно опустився на місце в’язня, коли архілектор перегорнув першу сторінку своєї пачки документів, спохмурнів і ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало.

«Можливо, подробиці моєї славетної кар’єри?»

— Нещодавно до мене завітав очільник Келайн. Він був надзвичайно розлючений. — Сульт відірвав жорсткий погляд блакитних очей від паперів. — Розлючений через вас, Ґлокто. Він озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав мені, що ви неконтрольований і небезпечний, що ви дієте, не думаючи про наслідки, що ви — божевільний каліка. Він вимагав усунути вас із його відділу.

Архілектор усміхнувся холодною, злою посмішкою, якою Ґлокта всміхався до своїх в’язнів.

«Тільки зубів у нього більше».

— Підозрюю, що він хотів, аби вас усунули… взагалі.

Вони зустрілись поглядами з різних боків столу.

«Зараз та мить, коли я маю просити пощади? Мить, коли я повинен повзати по підлозі і цілувати твої ноги? Що ж, мені не дуже треба тієї пощади, а для повзання я надто незграбний. Твоїм практикам доведеться вбити мене сидячого. Перерізати мені горлянку, проломити голову — без різниці. Головне, щоб скоріше».

Але Сульт не поспішав. Його акуратні руки в білих рукавичках вправно гортали сторінки, а ті собі шелестіли та потріскували.

— У нас в Інквізиції обмаль таких, як ви, Ґлокто. Шляхетного походження, із чудової сім’ї. Чемпіон з фехтування, хвацький офіцер кавалерії. Чоловік, якого колись готували на найвищі пости.

Сульт зміряв його поглядом, наче заледве міг повірити у сказане.

— Це було до війни, архілекторе.

— Певна річ. Новина про ваш полон всіх неабияк вразила і мало хто сподівався, що ви повернетеся живим. Війні не було кінця, збігали місяці, і, зрештою, надія зовсім згасла, але коли підписали перемир’я, ви виявилися серед в’язнів, яких передали Союзу. — Він кинув на Ґлокту прищурений погляд: — У полоні ви заговорили?

Ґлокта не стримався і вибухнув гучним реготом. Той регіт прокотився дивною луною по холодній кімнаті. Такий звук тут рідко почуєш.

— Чи заговорив я? Я говорив, аж доки не затерп язик. Розповів їм усе, що зміг. Прокричав кожну таємницю, яку коли-небудь чув. Я молов, наче шаленець. А коли розказав усе, що знав, то почав вигадувати. Я всикався і скавулів, наче дівчинка. Так роблять всі.

— Але не всі виживають. Два роки у в’язницях Імператора. Ніхто, крім вас, навіть року не протримався. Лікарі запевняли, що вам назавжди бути прикутим до ліжка, але вже через рік ви подали заяву до Інквізиції.

«Ми обидва це знаємо. Обидва були цьому свідками. Що ти від мене хочеш і чого так довго тягнеш? Таке враження, що деяким людям просто подобається звук власного голосу».

— Мені казали, що ви покалічений, понівечений, що вас не зцілити, що вам не можна довіряти. Однак я хотів дати вам шанс. Щороку якийсь дурень виграє Турнір, а у війнах народжується чимало перспективних солдатів, проте ваше досягнення — ці два пережиті роки — було унікальним. Отож вас відправили на Північ керувати однією із наших копалень. Яке у вас склалось враження про Енґлію?

«Помийна яма, сповнена насилля і корупції. Тюрма, де як невинний, так і винуватий стали рабами в ім’я свободи. Смердюча діра, в яку ми відправляємо тих, кого ненавидимо та цураємось, щоб вони виздихали від голоду, хвороб чи важкої праці».

— Вона була холодною, — відповів Ґлокта.

— До пари вам. Ви мали всього кілька друзів в ЕнґліІ. Пару чоловік з Інквізиції і жодних приятелів-засланців.

Він висмикнув з-поміж паперів подертого листа і пробігся по ньому критичним поглядом.

— Очільник Ґойл казав мені, що ви були холодним, наче риба, без запалу. Він вважав, що з вас нічого путнього не вийде, що ви не принесете. йому жодної користі.

«Ґойл. Цей виродок. Цей кат. Краще не мати запалу, ніж мізків».

— Але через три роки видобуток збільшився. Ба, навіть подвоївся. Тож вас відправили назад до Адуа працювати під орудою очільника Келайна. Я гадав, що, можливо, ви навчилися в нього дисципліни, але, схоже, помилявся. Ви вперто все робите на власний розсуд. — Архілектор кинув на нього похмурий погляд. — Відверто кажучи, я гадаю, що Келайн вас боїться. Гадаю, вони всі вас бояться. Їм не подобається ваш гонор, ваші методи, ваш… особливий підхід до нашої роботи.

— А якої ви думки, архілекторе?

— Чесно? Я не впевнений, що й мені надто подобаються ваші методи, і сумніваюсь, що ви заслуговуєте на такий гонор. Однак мене радують ваші результати. Навіть дуже.

Він з ляскотом відклав стос паперів і сперся на них однією рукою, нахилившись через стіл до Ґлокти.

«Як я нахиляюся до своїх в’язнів, коли вимагаю у них зізнання».

— У мене є для вас завдання. Завдання, яке личитиме вашим здібностям незмірно краще, ніж переслідування дрібних контрабандистів. Завдання, яке реабілітує вас в очах Інквізиції, — архілектор витримав довгу паузу. — Я хочу, щоб ви заарештували Зеппа дан Тойфеля.

Ґлокта спохмурнів.

«Тойфеля?»

— Мінцмейстра, Ваше Преосвященство?

— Його самого.

«Придворний мінцмейстр. Впливова людина із впливової сім’ї. Завелика риба для мого маленького акваріуму. Риба, що має авторитетних друзів. Арештувати таку людину небезпечно. Навіть смертельно небезпечно».

— Чи можу я запитати, навіщо?

— Не можете. Цими питаннями перейматимусь я. Ви зосередьтеся на тому, щоб отримати зізнання.

— Зізнання в чому, архілекторе?

— Як це у чому — в корупції і державній зраді! Схоже, що наш приятель мінцмейстр підходив дуже нерозсудливо до деяких особистих справ. Схоже, що він брав хабарі, і спільно з Гільдією мерсерів збирався обдурити короля. Тому було б дуже корисно, якби високопоставлений мерсер вказав його ім’я у зв’язку з якоюсь брудною справою.

«Навряд чи можна вважати збігом той факт, що саме зараз такий високопоставлений мерсер сидить у моїй кімнаті для допитів».

Ґлокта стенув плечима.

— Коли люди починають говорити, дивом дивуєшся, які імена спливають на поверхню.

— Чудово. — Архілектор махнув рукою. — Можете йти, інквізиторе. Я прийду по зізнання Тойфеля завтра, в цей же час. Дивіться, щоб воно у вас було.

Ґлокта повільно дихав, шкутильгаючи назад по коридору.

«Вдих, видих. Спокійно».

Він не очікував, що покине кімнату живим.

«А тепер я раптом опинився у впливових колах. Особисте завдання для архілектора: вичавити зізнання в державній зраді з одного із найнадійніших службовців Союзу. Так, я у найвпливовіших колах, але чи надовго? І чому обрали мене? Через мої результати?

Чи тому, що мене не шкода?»


— Я щиро прошу вибачення, що сьогодні нас весь день переривають — все шастають туди-сюди, як у борделі.

Потріскані і розпухлі губи Ревса скривилися в сумній посмішці.

«Він ще й усміхається в таку хвилину — дивовижно. Але всьому настає кінець».

— Будемо відверті, Ревсе. Ніхто не прийде тобі на допомогу. Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. Ти зізнаєшся. Питання лише в тому, коли і в якому стані. Немає сенсу тягнути — це нічого тобі не дасть. Окрім болю. А болю у нас предостатньо.

Було важко розгледіти вираз на закривавленому обличчі Ревса, але його плечі опустились. Тремтячою рукою він умочив перо в чорнило і ледь нахиленим почерком вивів своє ім’я внизу заяви-зізнання.

«Я знову переміг. Чи болить моя нога менше? Чи повернулись мої зуби? Чи допомогло мені те, що я згубив чоловіка, котрого колись звав своїм другом? Чому ж тоді я це роблю?»

У відповідь він почув лише шкрябання пера по паперу.

— Прекрасно, — сказав Ґлокта. Практик Фрост перегорнув документ. — А це список твоїх спільників?

Він ліниво пробігся поглядом по іменах.

«Купка молодших мерсерів, три корабельних капітани, офіцер міської варти і пара дрібних митників. Вкрай невигадливий рецепт, що тут казати. Ану спробуємо додати трошки перцю».

Ґлокта перевернув заяву і відправив її через стіл.

— Додай до списку ім’я Зеппа дан Тойфеля, Ревсе.

Товстуна це спантеличило.

— Це той, що мінцмейстр? — пробурмотів він крізь розпухлі губи.

— Він самий.

— Але я з ним навіть не знайомий.

— То й що? — накинувся Ґлокта. — Роби, як я кажу.

Ревс завагався, привідкривши рота.

— Пиши, товста свинюко.

Практик Фрост хруснув пальцями.

Ревс облизав губи.

— Зепп… дан… Тойфель… — мимрив він, записуючи.

— Прекрасно, — Ґлокта обережно закрив ящик зі своїми по-вбивчому прекрасними інструментами. — Я радий, що сьогодні нам обом вони не знадобляться.

Фрост замкнув кайдани на зап’ястях в’язня, підняв його на ноги, і повів до дверей в глибині кімнати.

— Що тепер? — кинув Ревс через плече.

— Енґлія, Ревсе, Енґлія. Не забудь прихопити щось тепле.

Двері за ним лунко зачинилися. Ґлокта поглянув на список імен в руках. Зепп дан Тойфель замикав список.

«Одне ім’я. На перший погляд, таке саме, як і інші. Тойфель. Просто ще одне ім’я. Але яке небезпечне!»

Северард чекав в коридорі, як завжди всміхаючись.

— Накажете відправити товстуна в канал?

— Ні, Северарде. Відправ його наступним човном в Енґлію.

— Ви сьогодні милосердні, інквізиторе.

Ґлокта пирхнув.

— Милосердям було би кинути його в канал. Цей кабан не протягне на Півночі навіть шести тижнів. Забудь про нього. Сьогодні ввечері нам потрібно заарештувати Зеппа дан Тойфеля.

Северард звів брови.

— Невже мінцмейстра?

— Його самого. Прямий наказ Його Преосвященства архілектора. Схоже, що наш мінцмейстер брав хабарі від мерсерів.

— Яка ганьба!

— Вирушаємо одразу, щойно стемніє. Скажи Фросту, щоб він був готовий.

Худий практик кивнув, і його волосся при цьому хитнулося. Ґлокта розвернувся та пошкандибав коридором, стукаючи палицею по брудних плитах і тамуючи пекучий біль в нозі.

«Чому я це роблю? — спитав він себе знову. — Чому я це роблю?»

Нікудишній вибір

Лоґен прокинувся від болісного поштовху. Він лежав у незграбній позі, сперши викручену голову на щось тверде і притиснувши коліна до грудей. Він розплющив сонні очі всього на міліметр. Було темно, але звідкись линуло бліде світло. Світло крізь товщу снігу.

Його охопила паніка. Він нарешті зрозумів, де знаходиться. Лоґен нагріб снігу біля входу в крихітну печеру, щоб втримати хоч яке тепло. Поки він спав, мабуть, сніжило, відтак вхід замело. Якщо хуртеча була сильна, надворі могло добряче навалити снігу. Якщо замети будуть вищі людського зросту, він може ніколи не вибратися звідси. Вийде, що він дерся сюди з гірських долин лише для того, щоб померти в якійсь кам’яній дірі, такій тісній, що навіть ніг не простягнути.

Лоґен, як тільки міг, закрутився у вузькому просторі, взявся рити сніг занімілими руками, борсаючись у ньому, змагаючись з ним, пробиваючи його, і при цьому кленучи все на чім світ стоїть. Світло ринуло раптово, і було воно різке й яскраве. Він відкинув зі свого шляху останні грудки снігу і вибрався крізь пробитий отвір на свіже повітря.

На кришталево-блакитному небі сяяло сонце. Він звів до нього обличчя, заплющив засліплені очі і підставив своє тіло промінню. Від холодного повітря дерло в горлі. Прямо-таки різало. У роті страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Лоґен зачерпнув у долоні снігу і запхав у рот. Коли сніг розтанув, він ковтнув. Від холоду заболіла голова.

Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах його поту, сам по собі неприємний, — смерділа ковдра, що вже почала гнити. Два її шматки він обвинув навколо рук і прив’язав до зап’ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один — навкруг голови, ніби брудний, смердючий каптур. Черевики були набиті клаптями під зав’язку. Решту він обгорнув навколо свого тіла під плащем. Сморід від ковдри був нестерпний, але цієї ночі вона врятувала йому життя, що, на думку Лоґена, було вдалим компромісом. Вона смердітиме ще гірше, перш ніж він зможе її позбутись.

Похитуючись, Лоґен підвівся на ноги і роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снігом. Її оточували три величні вершини — гори темно-сірого каменю і білого снігу, що стриміли на тлі небесної синяви. Він знав їх. Вони, власне, були його давніми друзями. Єдиними, що залишились. Він знаходився у Високогір’ї, на вершині світу. Він був у безпеці.

— У безпеці, — прохрипів він без особливої радості.

У безпеці, бо це місце було надійно захищене від їжі. У безпеці, бо це місце було надійно захищене від тепла. Ні те, ні інше його тут не турбуватиме. Нехай він і втік від шанка, але це місце мертвих, і якщо не почати рухатися, можна стати одним із них.

Лоґен і так вже дико зголоднів. Його живіт перетворився на величезну болючу діру, яка зазивала його пронизливими криками. Він порився в мішку і дістав останню смужку м’яса: стару, залежану і брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами — смакувало, наче шкіра зі старого черевика, — а опісля закусив снігом.

Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір’я, дерева — у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби — у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Бáтьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.

Бáтьківщина. Там жила його сім’я. Його батько — мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім’я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.

Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка — на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені руїни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якісь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече і просив дати собі нарешті спокій. Самі лише трупи, зітлілі до невпізнання. Потім він припинив пошуки. Вони всі мертві — а якими ж їм іще бути, якщо їх застали шанка? Він сплюнув у сніг коричневим від сухого м’яса згустком. Мертві, задубілі і зогнилі чи згорілі дотла. Вони возз’єдналися з землею.

Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного — від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев’яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.

Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Можна рушити на Південь і стати мандрівником. Там завжди знайдеться робота для чоловіка з його здібностями. Нехай важка і чорна, але робота є робота. Слід зізнатися, це був непоганий варіант. Не залежати ні від кого, крім себе, не перейматись чужими рішеннями, не відповідати за чужі життя та смерть. Звичайно, на Півдні в нього були вороги. Але Кривава Дев’ятка завжди давав собі раду з ворогами.

Він знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Лоґен вирішив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок і декілька смердючих клаптів ковдри. Померти на Півночі чи жити на Півдні — от і весь вибір. І вибір цей нікудишній.

Треба рухатись вперед. Він завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуєш ти на життя чи ні. Згадай загиблих. Пом’яни їх добрим словом. А тоді рухайся вперед і сподівайся на краще.

Лоґен глибоко вдихнув холодне повітря, а тоді видихнув.

— Прощавайте, мої друзі, — прошепотів він. — Прощавайте.

Він закинув мішок через плече, розвернувся, і почав пробиратись крізь глибокий сніг. Вниз, на Південь, подалі від гір.


Досі сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гіллі, на листі, на хвої, а відтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крізь і без того вогкий одяг Лоґена і стікали по шкірі.

Він зачаївся у мокрому чагарнику, нечутний і непорушний. Дощові краплі бігли по його обличчю, по блискучому від вологи лезу ножа. Лоґен наслухав усі порухи лісу, вбирав у себе усе розмаїття його звуків — нескінченну метушню комашні, сліпе вовтуження кротів, лякливу шамотню оленів, повільне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива істота в лісі шукала собі їжу до смаку, і Лоґен також не був винятком. Він зупинив свій вибір на тварині, яка обережно пробиралася крізь хащі неподалік, справа від нього. Смакота. В лісі запала цілковита тиша, тільки краплі дощу одна за одною зривалися з гілок. Світ змалів до Лоґена і його майбутньої здобичі.

Коли йому здалося, що тварина підійшла достатньо близько, він вистрибнув і повалив її на землю. Це був молоденький олень. Він хвицав і виривався, але Лоґен був сильним і швидким, тож за мить всадив у його шию ножа і перерізав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Лоґену руки і стікаючи на мокру землю.

Він підняв тушу і закинув її собі на плечі. Із цього м’яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибів, тоді взагалі вийде смакота. А попоївши можна запитати поради в духів. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить.

Коли він дістався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрій. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою — над ямою в землі на двох великих жердинах покоїлася добряча купа мокрих гіляк. Всередині вже добре підсохло, та й дощ втих. Сьогодні ввечері він розпалить вогонь. Лоґен уже давно не дозволяв собі такої розкоші — мати власне багаття.

Пізніше, попоївши й відпочивши, Лоґен набив люльку шматочком чаги. Він знайшов її кілька днів тому біля коренів дерева — великі, вологі жовті нарости. Лоґен відламав собі добрячий шматок, але лише зараз вона підсохла так, що можна було курити. Він дістав з багаття палаючу гілку і підніс її до заглиблення в люльці, пахкаючи з усіх сил, доки гриб не задимів, віддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом.

Лоґен закашлявся, випустив коричневий дим і задивився на мерехтливе полум’я. Його думки перенеслися в інші часи, до інших вечорів та інших багать. Там шкірився Шукач, і вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидів кремезний, наче гора, Тул Дуру, котрий сміявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там і завжди трохи наляканий Форлі Найслабший, в якого без кінця нервово бігали очі. Був і Руд Тридуба, і Хардінґ Мовчун, котрий нічого не говорив. Він завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном.

Всі вони були тут. Тільки не навсправжки. Бо всі вони вже упокоїлися, возз’єдналися з землею. Лоґен вибив попіл з люльки у багаття і відклав її подалі. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Ніколи не варто курити одному.

Він відкрутив кришку своєї потовченої фляги, набрав повний рот і спорснув на багаття. В холодне повітря здійнялися омахи полум’я. Лоґен витер губи, смакуючи гарячий, гіркий присмак, а тоді відкинувся на вузлуватий стовбур сосни і почав чекати.

Збігло чимало часу, перш ніж вони явились. Їх було троє. Вони тихо виринули з танцюючих тіней поміж дерев і повільно попливли до багаття, і що ближчали вони до вогню, тим чіткішали їхні форми.

— Дев’ятипалий, — мовив перший.

— Дев’ятипалий, — вторив другий.

— Дев’ятипалий, — додав третій, і їхні голоси лунали так, наче це говорив сам ліс.

— Щиро запрошую вас до мого багаття, — сказав Лоґен.

Духи присіли і втупились у нього порожнім поглядом.

— Сьогодні вас лише троє?

Першим заговорив дух, що сидів справа:

— Після кожної зими нас прокидається все менше. Ми останні, хто залишився. Мине ще кілька зим, і ми теж поринемо в сон. І тоді нікому буде відповісти на твій заклик.

Лоґен похмуро кивнув.

— До вас доходили якісь новини з нашого світу?

— Ми чули, що чоловік упав зі скелі, вибрався з води живим і перетнув Високогір’я на початку весни, а був він закутаний у гнилу ковдру, проте ми не віримо в ці чутки.

— Дуже мудро.

— Бетод веде війну, — мовив середній дух.

Лоґен спохмурнів:

— Бетод завжди веде війну. Він тільки це і робить.

— Так. Завдяки тобі він переміг у стількох битвах, що сам себе нагородив золотим капелюхом.

— Нехай він горить у пеклі, недоносок, — лайнувся Лоґен, сплюнувши в багаття. — Що ще?

— На північ від гір повсюди гасають шанка і все підпалюють.

— Вони люблять вогонь, — додав середній дух.

— Авжеж, — погодився той, що сидів зліва, — навіть більше, ніж ваш рід, Дев’ятипалий. Вони люблять його і бояться.

Дух нахилився вперед.

— Ми чули, що у вересовищах на Півдні тебе шукає чоловік.

— Могутній чоловік, — додав середній дух.

— Старожитній Маг, — докинув той, що сидів зліва.

Лоґен нахмурився. Він чув про цих магів. Якось йому трапився відьмак, але його було легко вбити. Він не мав жодних надприродних сил — принаймні нічого такого Лоґен не помітив. Але маг — це вже інша справа.

— Ми чули, що маги сильні та мудрі, — мовив середній дух, — і що подібний маг може чимало дати звичайній людині і показати небачені речі. Однак маги також хитрі, і їхні шляхи несповідимі.

— А чого він хоче?

— Спитай його.

Духи не надто переймались справами людей і завжди були скупі на подробиці, та все ж це було краще, ніж звичні розмови про дерева.

— Що робитимеш, Дев’ятипалий?

Лоґен на мить замислився.

— Вирушу на Південь, знайду мага і спитаю, що йому від мене треба.

Духи кивнули. Вони ніяк не виказували, хороша це, на їхню думку, ідея чи погана. Їм було все одно.

— Що ж, прощавай, Дев’ятипалий, — мовив дух, що сидів справа. — Мабуть, ми більше не побачимось.

— Вже якось обійдусь без вас.

Лоґенів дотеп вони не оцінили. Духи піднялись і почали віддалятись від вогню, поволі зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсім щезли, але Лоґен змушений був визнати, що від них було більше користі, ніж він сподівався. Завдяки їм у нього з’явилася мета.

Вранці він вирушить на Південь і там знайде мага. Хтозна, може, він виявиться непоганим співрозмовником. Зрештою, це краще, ніж за так отримати у груди купу стріл. Лоґен дивився на вогонь, поволі киваючи самому собі.

Він згадував інші часи та інші вечори біля багаття, коли був не один.

Гра з ножами

В Адуа стояв чудовий весняний день, і сонце просвічувало крізь гілля червоного кедра, кидаючи плямисті тіні на гравців, що сиділи під ним. Внутрішнім двором гуляв приємний вітерець, тож карти доводилось міцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвірінькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садівника, від чого по високих білих будівлях чотирикутного подвір’я пробігало тихе, приємне відлуння. А чи втішить гравців величенька купа монет у центрі столу, залежало, звичайно, від карт, що їх вони тримали у руках.

Наприклад, капітану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Він виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королівський полк — талант, яким капітан користався, щоб вигравати значні суми у своїх товаришів по службі. Він походив з багатої сім’ї і в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому підтримувати ілюзію ощадливості, і при цьому тринькати гроші, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усіх розмовами про те, як його син чудово планує видатки, а півроку тому купив йому в нагороду капітанський чин. Це не втішило його братів. Так, від грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзів — неабияке задоволення.

Джезаль напівсидів-напівлежав на лавці, витягнувши одну ногу і вивчаючи поглядом обличчя інших гравців. Майор Вест так відхилив свій стілець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Він підняв свою склянку до сонця і милувався тим, як крізь бурштиновий напій сочиться світло. На його губах сяяла легка, загадкова посмішка, яка наче казала: «Хоча я і не з шляхетної сім’ї і маю нижчий соціальний клас, але я переміг у Турнірі і завоював прихильність короля на полі бою, а це робить мені честь, тому ви, дітки, краще слухайтесь і не цвірінькайте». Втім, він уже вилетів із гри, та й, на думку Джезаля, надто трясся над своїми грошима.

Лейтенант Каспа, нахилившись уперед, хмурився і, почухуючи свою рудувату бороду, зосереджено вглядався у карти, так наче ніяк не міг втямити, якої вони масті. Він був приємним хлопцем, але нікудишнім гравцем в карти, і завжди дуже дякував, коли Джезаль купляв йому випивку за його ж власні гроші. А втім, він міг цілком собі дозволити програш: його батько був одним із найбільших землевласників Союзу.

Джезаль часто помічав, що трохи дурнуваті люди в розумному товаристві завжди корчать із себе викінчених придурків. Вже втративши ґрунт під ногами, вони щосили намагатимуться бути потішними кретинами, не вплутуючись у суперечки, з яких нездатні виплутатись, і тому вони швидко стають душею компанії. Розгублено-зосереджений вираз Каспи наче говорив: «Я не розумний, але чесний і симпатичний, що значно важливіше. Розум переоцінюють. О, а ще я надзвичайно багатий, так що всі мене і так люблять».

— Мабуть, я зрівняю ставку, — сказав Каспа і кинув на стіл жменю срібняків.

Монети розлетілись, з веселим дзеленчанням зблиснувши на сонці. Джезаль автоматично підрахував їх подумки і додав до загальної суми. Можливо, вистачить на новий мундир? Каспа завжди трохи тремтів, коли мав гарні карти, але це був не той випадок. Сказати, що він блефував, було би для нього завеликою честю; найімовірніше, йому просто набридло сидіти без діла. Джезаль не сумнівався, що він складеться, як дешева палатка, під час наступного кола ставок.

Лейтенант Джеленгорм спересердя кинув свої карти на стіл.

— Саме лайно сьогодні! — з обуренням мовив він.

Він відкинувся на спинку стільця і згорбився із похмурим виглядом, ніби хотів сказати: «Я великий, мужній і запальний, тому мене всі повинні поважати». Однак поваги від Джезаля за картярським столом він так ніколи і не заслужив. Може, запальна вдача і варта чогось у бою, але там, де на кону гроші, вона тільки шкодить. Жаль, що карти випали так собі, інакше Джезаль міг би обібрати його на півплатні. Джеленгорм осушив свою склянку і потягнувся за пляшкою.

Залишився лише Брінт, наймолодший і найбідніший із гурту. Він облизав свої губи з виразом одночасно обережним і певною мірою відчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде і зелене, і я не голодранець. Я можу собі дозволити програти ці гроші. Я настільки ж важливий, як і решта». Сьогодні в нього було багато грошей; мабуть, він щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що він мав, аби якось виживати наступні кілька місяців. Джезаль планував забрати в нього всі ці гроші і розтринькати їх на жінок і випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготіти від самої думки про це. Спершу треба було виграти партію. Брінт відкинувся на спинку стільця і замислився. На рішення йому міг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зі столу свою люльку.

Він запалив її від лампи, що стояла поряд саме для цієї мети, і випустив у бік кедрового гілля незугарні кільця диму. На жаль, Джезаль і близько не вмів курити так, як грати в карти, а тому більшість кілець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кінця чесним, то він взагалі не любив курити. Від диму йому ставало зле, але куріння було дуже модним і дуже дорогим, і Джезаль прокляв би себе, якби відмовився від чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крім того, під час останніх відвідин міста батько купив йому прекрасну люльку зі слонової кістки, і Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам і це теж не сподобалось.

— Роблю ставку, — сказав Брінт.

Джезаль скинув ногу з лавки.

— Підвищую ставку на сто марок чи десь біля того. — Він зсунув всі свої монети у центр столу.

Вест всмоктав повітря крізь зуби. Одна монетка злетіла з верху купи, впала на ребро і покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу із безпомильно впізнаваним звуком падаючих грошей. На іншому кінці газону садівник інстинктивно смикнув головою, а тоді продовжив підстригати траву.

Каспа відкинув свої карти, так наче вони обпікали йому пальці, і похитав головою.

— Чорт забирай, але гравець із мене нікудишній, — простогнав він і відкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева.

Джезаль дивився прямо в очі лейтенанта Брінта з легкою, апатичною посмішкою.

— Він блефує, — пробурмотів Джеленгорм, — не давай йому тобою попихати, Брінте.

— Не робіть цього, лейтенанте, — мовив Вест, але Джезаль знав, що Брінт не послухає, оскільки він змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собі такий програш. Брінт не зволікав і безпечним жестом присунув всі свої монети.

— Тут сотня, плюс-мінус, — Брінт з усіх сил старався поводитися впевнено перед старшими офіцерами, але в його голосі відчувалась чарівна нотка істерії.

— Годиться, — сказав Джезаль, — зрештою, тут усі свої. Що у вас, лейтенанте?

— Земля. — Очі Брінта трохи гарячково блищали, коли він показував свої карти товариству.

Джезаль насолоджувався напруженою атмосферою. Він супився, знизував плечима, здіймав брови, замислено чухав голову. Він спостерігав, як відповідно до змін на його обличчі, зміняюється обличчя Брінта. Надія, розпач, надія, розпач. Нарешті Джезаль виклав свої карти на стіл.

— О, ти диви. У мене знову сонця!

На обличчя Брінта боляче було глядіти. Вест зітхнув і похитав головою. Джеленгорм спохмурнів:

— Я був упевнений, що він блефує, — виправдався він.

— Як йому це вдається? — запитав Каспа, запустивши щиглем вільну монетку по столу.

Джезаль стенув плечима.

— Головне у грі — гравці, а не карти.

Він почав збирати пригоршнями купу срібняків, а блідий Брінт тільки дивився, зціпивши зуби. Гроші приємно подзенькували, сиплячись у мішечок. Принаймні приємно для Джезаля. Одна монетка скотилася зі столу і впала біля Брінтового чобота.

— Ви не могли би мені подати, лейтенанте? — запитав Джезаль з солоденькою посмішкою.

Брінт різко зірвався на ноги, зачепивши стіл, від чого срібняки і склянки підстрибнули та брязнули.

— У мене справи, — сказав він хрипким голосом, а тоді грубо проштовхнувся повз Джезаля, пхнувши його об стовбур дерева, і поспішив до краю двору, де з похиленою головою зник в офіцерській казармі.

— Ви це бачили? — Із кожною миттю Джезаль все більше розпалювався від обурення. — Дідько би його вхопив, хіба це ввічливо так мене штурхати? Тим паче, що я старший офіцер! У мене є всі причини подати на нього рапорт.

При згадці рапортів здійнявся хор несхвальних голосів.

— Просто він не вміє програвати, от і все!

Джеленгорм суворо глянув спідлоба.

— Не треба так знущатися з нього. Він небагатий і не може дозволити собі програвати.

— Якщо він не може дозволити собі програвати, то хай не береться грати! — роздратовано огризнувся Джезаль. — Хто сказав йому, що я блефую? Краще би тримав пельку на замку!

— Він новенький, — втрутився Вест, — і просто хоче стати своїм у нашій компанії. Хіба ти забув, як сам був новачком?

— Ти що мені, батько?

Джезаль пам’ятав, як був новеньким з болісною ясністю, і згадка про це його трохи присоромила.

Каспа змахнув рукою.

— Не переймайтесь, я позичу йому грошей.

— Він їх не візьме, — заперечив Джеленгорм.

— Ну, це вже його справа. — Каспа заплющив очі і повернув обличчя до сонця. — Спекотно. Видно, що зима скінчилась. Вже, мабуть, пішло за полудень.

— Чорт! — вигукнув Джезаль, зриваючись на ноги, і почав збиратись.

Садівник кинув рівняти газон і поглянув на них.

— Чому ти нічого не сказав, Весте?

— А хіба я тобі батько? — запитав майор.

Каспа захихотів.

— Знову спізнилися, — сказав Джеленгорм, надуваючи щоки. — Лорд-маршал цьому не зрадіє!

Джезаль схопив свою зброю для фехтування і побіг у дальній кінець газону. Майор Вест подріботів за ним.

— Ну ж бо! — крикнув Джезаль.

— Вже наздоганяю вас, капітане, — мовив він. — Вже наздоганяю.


— Випад, випад, Джезалю, випад, випад! — гаркав лорд-маршал Варуз, луплячи його стеком по руці.

— Ай! — скрикнув Джезаль і знову підняв металеву палицю.

— Я хочу, щоб ваша права рука рухалася, капітане, щоб вона кидалась, мовби змія! Я хочу, щоб мене осліпила швидкість ваших рук!

Джезаль зробив ще кілька незграбних випадів неповоротким шматком заліза. Це була справжня мука. Його пальці, зап’ястя, передпліччя і плече горіли від натуги. Він весь просяк потом, що злітав з його обличчя великими краплями. Маршал Варуз легко відбивав його жалюгідні потуги.

— Тепер бий! Бий лівою!

Джезаль з усіх сил, що іще зостались у лівій руці, замахнувся великим ковальським молотом, цілячи у голову старого. Він ледь піднімав цю кляту залізяку — і це якщо був у формі. Маршал Варуз без особливих зусиль відступив убік і врізав йому стеком в обличчя.

— Ай-ай! — заволав Джезаль і, спотикаючись, відступив назад. Несподівано молот вислизнув із його руки і гупнув йому просто на ногу. — А-а-а! — Металевий держак брязнув об підлогу, і коли Джезаль зігнувся до забитих пальців ноги, нараз відчув пекучий біль від того, що Варуз шмагнув його по задниці. Ляскіт від удару прокотився подвір’ям, і Джезаль упав ницьма землю.

— Стидобисько! — вигукнув старий. — Ви соромите мене перед майором Вестом!

Майор хитнувся на кріслі назад і затрясся від тамованого сміху. Джезаль втупився в бездоганно начищені чоботи маршала, не відчуваючи нагальної потреби підніматись.

— Підйом, капітане Лютар! — гукнув Варуз. — Якщо не ваш, то мій час ще в ціні!

— Добре, добре!

Джезаль знесилено підвівся, хитаючись під палючим сонцем, хапаючи ротом повітря й обливаючись потом.

Варуз підійшов ближче і принюхався до його подиху.

— Ви сьогодні вже пили? — обурено запитав він, і його вуса настовбурчились. — І вчора ввечері, звичайно, теж!

Джезалю було нічого відповісти.

— Та чорт вас забирай! У нас купа роботи, капітане Лютар, і сам я її не зроблю! До Турніру залишилося чотири місяці — чотири місяці, щоб зробити з вас майстра фехтування!

Варуз очікував на відповідь, але Джезаль не зміг нічого вигадати. Вигадками він займався тільки для того, щоб догодити батькові, але йому чомусь здавалось, що старий солдат не схоче їх слухати, та й ударів з нього уже вистачало.

— Ет! — кинув Варуз Джезалю і відвернувся, стиснувши стек обома руками за спиною.

— Маршале Вар… — почав Джезаль, але не встиг скінчити, як старий солдат крутнувся і штрикнув його прямо в живіт.

— Кха-кха, — закашлявся Джезаль, осідаючи на коліна.

Варуз навис над ним.

— Зробите для мене невеличку пробіжку, капітане.

— А-а-ах!

— Пробіжитесь звідси до Великої вежі, а там підніметесь угору, до парапету. Я знатиму, коли ви доберетесь, бо ми з майором будемо насолоджуватися на даху грою в квадрати[4]. — Він вказав на шестиповерхову будівлю позаду себе. — Звідти чудово видно верхівку вежі. Я побачу вас у монокль, тож цього разу ви не змахлюєте!

І він луснув Джезаля по потилиці.

— Ай! — зронив Джезаль, потираючи голову.

— Щойно з’явитеся на даху, побіжите назад. Ви бігтимете щодуху, я в цьому певен, бо якщо ви не повернетесь до того, як ми закінчимо гру, побіжите знову.

Джезаль скривився.

— Майор Вест — чудовий гравець у квадрати, тож у мене піде десь півгодини на те, щоб у нього виграти. Рекомендую не зволікати.

Джезаль із зусиллям підвівся і, пошепки кленучи на чім світ стоїть, підтюпцем побіг до арки в дальньому кінці двору.

— Вам треба пришвидшитись, капітане! — кинув Варуз йому вслід.

Джезалеві ноги були мовби шматки свинцю, але він підстьобнув їх.

— Вище коліна! — весело повчав майор Вест.

Джезаль протупотів проходом, повз воротаря, котрий сидів біля дверей і дурнувато посміхався, і вибіг на широкий проспект. Він пробіг повз обвиті плющем стіни Університету, сапаючи і тихо проклинаючи Варуза і Веста, а тоді минув майже глухий, масивний Будинок питань, головні ворота якого були щільно замкнені. По дорозі йому зустрілися кілька непримітних клерків, які поспішали то туди, то сюди, але загалом у цей пообідній час в Аґріонті панувала тиша, і Джезаль не стрів нікого цікавого, доки не дістався парку.

У затінку біля озера під крислатою вербою сиділи три вишукані молоді леді разом із підтоптаною компанйонкою. Джезаль одразу ж набрав ходу і змінив змучений вираз на безтурботну усмішку.

— Дами, — привітався він, майнувши повз них.

Він почув, як вони захихотіли позаду, і мовчки порадів за себе, але наполовину збавив темп, щойно зник із їхнього поля зору.

— А щоб тебе грім побив, Варузе, — буркнув він сам до себе, ледь волочучи ноги дорогою на Алею Королів, але тут йому знову довелося прискоритись.

Всього за двадцять кроків кронпринц Ладісла щось проповідував своєму барвистому почету.

— Капітане Лютар! — вигукнув Його Високість, і тільки сонце заблистіло на його вигадливих золотих ґудзиках. — Біжіть щодуху! Я поставив тисячу марок на вашу перемогу у Турнірі!

Джезаль знав з авторитетних джерел, що принц поставив біля двох тисяч марок на Бремера дан Ґорста, але все одно низько вклонився, наскільки це було можливо під час бігу. Принцова компанія франтів засвистіла і мляво прокричала йому вслід щось підбадьорливе.

— Довбні нетесані, — прошипів Джезаль, хоча він і був би радий опинитись серед них.

Він проминув велетенські кам’яні статуї: справа верховні королі, котрі владарювали впродовж шестисот років, а зліва трохи менші статуї вірних слуг. Перед тим як звернути на Площу маршалів, Джезаль кивнув великому магу Баязу, але чаклун, як завжди, відповів насупленим несхвальним поглядом, благоговійний ефект якого лише трохи послаблювала біла смуга голубиного посліду на його кам’яній щоці.

Через засідання Відкритої Ради площа була майже порожньою, і Джезаль зміг спокійно пройтися до воріт Палати військової слави. Там йому кивнув коренастий сержант, і Джезаль задумався, чи він, бува, не з його роти — зрештою, всі рядові солдати виглядали для нього однаково. Він не звернув уваги на кивок, і побіг далі поміж високих білих будівель.

— Прекрасно, — пробурмотів Джезаль.

Біля дверей Великої вежі сиділи Джеленгорм і Каспа, які палили люльки і реготали. Негідники, напевно, здогадались, що він бігтиме цією дорогою.

— За честь і славу! — заволав Каспа, дзеленькнувши шпагою у піхвах, коли повз пробіг Джезаль. — Не змушуй лорд-маршала чекати! — додав він навздогін, відтак Джезаль почув гучний регіт його друга-велетня.

— Кляті бовдури, — захекано вимовив Джезаль, штовхнувши плечем важкі двері, коли ж почав бігти крутими гвинтовими сходами, відчув, як запекло у горлі.

Це була чи не найвища вежа в Аґріонті: сходи налічували двісті дев’яносто одну сходинку.

— Кляті сходи, — знову вилаявся він.

На сотій сходинці його ноги горіли вогнем, а у грудях аж гуло. На двохсотій від його сил не залишилось і сліду. Решту шляху Джезаль просто плівся, і кожний крок здавався йому мукою, та все ж він випав через башточку на дах і притулився до парапету, кліпаючи від яскравого світла.

З південного боку місто виднілося мов на долоні — безкінечний килим білих домівок, що простягалися навколо вилискуючої затоки. З іншої сторони Аґріонт виглядав ще більш приголомшливо. Яскраве плетиво величних будівель, що громадяться один за одним, перемежовуються зеленими галявинами і розлогими деревами, оточене широким ровом і височенною стіною, всіяною сотнею високих башт. Алея Королів протинала його навпіл по центру і впиралася в Осередок лордів, бронзовий купол якого сяяв у променях сонця. За ним стирчали довгі шпилі Університету, а далі майорів похмурий і неосяжний Будинок Творця, що нависав над усім сущим, наче чорна гора, кидаючи довгу тінь на будівлі внизу.

Джезалю здалося, ніби він побачив, як десь вдалині на моноклі маршала Варуза зблиснуло сонце. Вкотре вилаявшись, він рушив до сходів.


Джезаль відчув неабияке полегшення, коли нарешті дістався даху і побачив, що на дошці досі залишалось ще кілька білих фігур.

Маршал Варуз привітав його похмурим поглядом.

— Вам дуже пощастило. Майор вибудував винятково непробивну оборону. — На губах Веста засяяла усмішка. — Ви, мабуть, якось завоювали його повагу, хоч вам поки не вдалось завоювати мою.

Джезаль зігнувся, впершись руками в коліна. Він важко дихав, піт градом скрапував на підлогу. Варуз взяв зі столу довгий футляр, підійшов до Джезаля і зняв застібку.

— Покажіть нам ваші стійки.

Джезаль узяв короткий клинок в ліву, а довгий — у праву руку. Після важкого заліза вони здавалися легкими, як пух. Маршал Варуз відступив на крок назад.

— Починайте.

Він прийняв першу стійку — праву руку витягнув, а ліву притиснув до тіла. Леза пурхали та переплітались у повітрі, сяючи у надвечірньому сонці, поки Джезаль з відточеною вправністю змінював позиції. Врешті, він скінчив, й опустив клинки по швах.

Варуз кивнув.

— У капітана швидкі руки, еге ж?

— Просто неймовірні, — сказав майор Вест, широко всміхаючись. — До біса краще, ніж виходило у мене.

Лорд-маршал був менш вражений.

— Не згинайте так сильно коліна у третій стійці і старайтесь більше витягувати ліву руку в четвертій, але в усьому іншому… — він витримав паузу, — задовільно.

Джезаль зітхнув з полегшенням. Це була дійсно висока похвала.

— Раз! — вигукнув старий, тріснувши його по ребрах краєм футляру.

Джезаль осів на підлогу, заледве спромігшись вдихнути.

— А от над рефлексами слід попрацювати, капітане. Треба завжди бути напоготові. Завжди. Якщо у вас в руках клинки, тримайте їх обидва напоготові.

— Так точно, сер, — прохрипів Джезаль.

— І витривалість у вас нікудишня — он пихкаєте, ніби короп. Мені достеменно відомо, що Бремер дан Ґорст пробігає десять миль на день і зовсім не втомлюється. — Маршал Варуз нахилився над ним. — Відтепер ви будете робити те саме. О, так. Щоранку о шостій на вас чекає коло навкруг стіни Аґріонта, а потім година спарингу з майором Вестом, який люб’язно погодився побути вашим напарником. Я переконаний, що він зможе помітити усі дрібні недоліки вашої техніки.

Джезаль скривився і потер ребра.

— А щодо гулянок, то їм пора покласти край. Я аж ніяк не проти веселощів, коли на те є привід, але у вас ще буде час на святкування після Турніру, якщо ви, звичайно, гарно попрацюєте, щоб перемогти. А до тих пір дотримуйтесь здорового способу життя. Ви мене зрозуміли, капітане Лютар? — Він нахилився ще нижче, ретельно вимовивши кожне слово: — Здорового… Способу… Життя… Капітане.

— Так точно, маршале Варузе, — пробурмотів Джезаль.


Через шість годин він був п’яний, як чіп. Регочучи, мовби божевільний, він вивалився на вулицю — голова у нього йшла обертом. Холодне повітря шмагонуло його по обличчю, нікчемні будиночки пливли і хилитались, а слабо освітлена вулиця нахилилася, мов потопаючий корабель. Джезаль мужньо переборов напад блювоти, зробив непевний крок на вулицю і обернувся до дверей. Його зустріло пливке яскраве світло і гучні звуки реготу та крики. Хтось кустратий вилетів із таверни і вдарив його у груди. Джезаль відчайдушно спробував вхопитися за нього, проте втратив рівновагу і гепнувся так, що аж земля задвигтіла.

На якусь мить в очах потемніло, а тоді Джезаль виявив, що лежить в грязюці, а верхи на ньому сидить Каспа.

— Прокляття! — просипів він, відчуваючи у роті в’язкий і неповороткий язик.

Джезаль скинув ліктем лейтенанта, що знай собі хихотів, перевернувся, підвівся, похитуючись, і знову спіткнувся — вулиця навколо гойдалась. Каспа лежав на спині у грязюці, давлячись від сміху. Від нього несло дешевою випивкою і кислим запахом курива. Джезаль зробив мляву спробу обтріпати бруд з мундира. На його грудях була велика мокра пляма, від якої пахло пивом.

— Прокляття! — промимрив він удруге. — Коли це я обляпався?

Нараз його увагу привернули якісь крики з іншого боку дороги, де у проймі дверей зчепилися два чоловіки. Джезаль примружився, намагаючись розгледіти у пітьмі хоч щось. Здоровань тримав якогось чепурного чолов’ягу і, схоже, зав’язував йому за спиною руки. Тепер він натягав йому на голову щось на кшталт мішка. Джезаль кліпнув, не вірячи своїм очам. Це був не найпрестижніший район, але подібне було перебором навіть тут.

Двері таверни розчахнулися, і звідти вийшли Вест і Джеленгорм, провадячи п’яну бесіду, — щось там про чиюсь сестру. Яскраве світло протяло морок вулиці, висвітивши жорстоке борюкання двох заводіяк. Більший з них був одягнений у все чорне, а нижню половину його обличчя закривала маска. Він мав біле волосся, білі брови і білу, як молоко, шкіру. Джезаль втупився у білого диявола через дорогу, і той відповів йому лютим поглядом своїх прищурених рожевих очей.

— Допоможіть! — кричав пронизливим, наляканим голосом чолов’яга з мішком на голові. — Допоможіть, я…

Альбінос грубо врізав йому в діафрагму, і той, охнувши, зігнувся навпіл.

— Гей, ти! — крикнув Вест.

Джеленгорм вже перебігав вулицю.

— Що таке? — здивувався Каспа, зіпершись на лікті посеред дороги.

В голові у Джезаля творився безлад, але його ноги тяглися за Джеленгормом, тож він пошкандибав за ними, тамуючи страшну нудоту. Вест рушив за ним. Білий привид зірвався і став поміж ними і своєю жертвою. Із затінку жваво виступив ще один чоловік, високий і худий, теж із маскою і в чорному, проте цей мав довге жирне волосся. Він підніс одягнену в рукавичку руку.

— Джентльмени, — його невдоволений простацький голос глушила маска, — джентльмени, прошу вас, ми тут у справах короля.

— Король веде свої справи вдень, — гаркнув Джеленгорм.

Маска новоприбулого ледь сіпнулась, коли він усміхнувся.

— Тому ми й потрібні йому вночі, розумієш, друже?

— Хто цей чоловік? — Вест показав на чолов’ягу з мішком на голові.

В’язень знову почав борюкатись.

— Я Зепп дан… о-ох!

Біла потвора втихомирила його, бахнувши кулаком в обличчя, від чого чоловік осів на дорогу.

Зціпивши зуби, Джеленгорм поклав руку на ефес своєї шпаги, і білий привид кинувся вперед з небаченою швидкістю. Зблизька він здавався ще масивнішим, нелюдськішим і страшнішим. Джеленгорм мимоволі зробив крок назад, перечепився за нерівність на дорозі і з гуркотом гепнувся на спину. В голові Джезаля загуділо.

— Назад! — заволав Вест.

Він з тихим дзенькотом висмикнув із піхов свою шпагу.

— С-а-а-а! — прошипіла потвора, стиснувши величезні, наче пара брил, кулаки.

— А-арх, — пробулькав чоловік з мішком на голові.

Серце Джезаля впало. Він глянув на щуплявого чоловіка, і той усміхнувся у відповідь самими лише очима. Як можна усміхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний ніж. Звідки він там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу.

— Майоре Вест! — долинув голос із тіні віддалік.

Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болоті мундирі з натугою звівся на ноги і дістав власну шпагу. Бліда потвора не зводила з них пильного погляду, не відступаючи ні на крок.

— Майоре Вест! — почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукіт і шурхіт.

Обличчя Веста зблідло. З тіней, сильно накульгуючи і вистукуючи палицею по землі, виринула постать. Очі чоловіка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмішка.

Джезаль відчув раптовий напад нудоти, помітивши, що в роті чоловіка не було чотирьох передніх зубів. Чоловік пошкандибав до них, незважаючи на оголені клинки, і простягнув вільну руку Вестові.

Майор повільно вклав свою шпагу у піхви, взяв його руку і легенько потис.

— Полковник Ґлокта? — хрипко запитав він.

— Ваш покірний слуга. Правда, я більше не армієць. Тепер я служу Королівській Інквізиції.

Він повільно підніс руку і зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блідим і покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся — коротко підстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистіли очі, при цьому ліве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обідок і сльозилось.

— А це мої помічники: практики Северард, — довгов’язий удавано вклонився, — і Фрост.

Біла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом.

— Зачекайте, — сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквізитор м’яко поклав йому на передпліччя руку.

— Цей чоловік — в’язень Інквізиції Його Величності, лейтенанте Джеленгорм.

Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення.

— Я усвідомлюю, що ви дієте зі шляхетних мотивів, але він злочинець і зрадник. Я маю ордер на його арешт, підписаний самим архілектором Сультом. Повірте мені, він не заслуговує на вашу допомогу.

Джеленгорм насупився і кинув злісний погляд на практика Фроста. Блідий диявол виглядав наляканим. Десь таким же наляканим, як камінь. Він без особливої натуги закинув в’язня собі на плече і пішов вверх вулицею. Той, кого назвали Северардом, усміхнувся очима, заховав ножа у піхви, ще раз вклонився і неквапливою ходою рушив за своїм напарником, насвистуючи щось нерозбірливе.

У інквізитора затріпотіла ліва повіка, і по його блідій щоці покотилися сльози. Він обережно витер їх затиллям долоні.

— Прошу вибачити мене. Справді, бо це трохи дивно, коли чоловік не може дати раду власним очам, еге ж? Кляте плакуче желе. Іноді я думаю, що краще взагалі його позбутись і ходити з пов’язкою. — У Джезаля закрутило в животі. — Скільки вже минуло часу, Весте? Сім років? Вісім?

На скроні майора засіпався м’яз.

— Дев’ять.

— Нічого собі. Дев’ять років. Уявляєш? Здається, ніби це було всього лише вчора. Якщо не помиляюся, ми розійшлися на гірському гребені?

— Так, на гребені.

— Не переймайся, Весте, я тебе нітрохи не виню. — Ґлокта дружньо ляснув майора по передпліччю. — Принаймні за те, що сталося. Я пам’ятаю, ти намагався мене відмовити. Зрештою, в Гуркулі у мене вистачало часу, щоб про це подумати. Я взагалі багато думав. Ти завжди був мені гарним другом. А тепер молодий Коллем Вест — майор у Королівському полку. Неймовірно.

Джезаль не мав жодного уявлення, про що вони тоді говорили. Зараз він тільки хотів зблювати, а потім лягти спати.

Інквізитор Ґлокта повернувся до нього з усмішкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах.

— А це, мабуть, капітан Лютар, на якого всі покладають неабиякі надії в прийдешньому Турнірі. Маршал Варуз — суворий вчитель, правда? — Він слабко махнув палицею в бік Джезаля. — Випад-випад, так, капітане? Випад-випад.

Джезаль відчув, як всередині нього закипає гнів. Він кахикнув і втупився у свої ноги, бажаючи, аби світ перестав крутитись. Інквізитор по черзі очікувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блідим. Джеленгорм був брудний і сердитий. Каспа досі сидів серед дороги. Жодному з них нічого було сказати.

Ґлокта прокашлявся.

— Що ж, мене кличе обов’язок. — Він силувано вклонився. — Але я сподіваюся незабаром побачитися з вами всіма.

Джезаль спіймав себе на думці, що сподівається ніколи більше не побачити цього чоловіка.

— Може, ми могли б якось знову пофехтувати? — промимрив майор Вест.

Ґлокта добродушно засміявся.

— О, я був би радий, Весте, але нині трохи покалічений для таких забав. Якщо ви шукаєте, з ким би зійтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не відмовить, — Ґлокта скосив очі на Джеленгорма, — але змушений попередити, що він б’ється зовсім не як джентльмен. Бажаю вам усім приємного вечора. — Він насунув глибше капелюха, поволі розвернувся і побрів геть по тьмавій вулиці.

Три офіцери спостерігали його шкандибання у тягучій, незручній тиші. Нарешті до них приєднався Каспа.

— Що це, взагалі, таке було? — запитав він.

— Ніщо, — промовив Вест крізь зціплені зуби. — Краще назавжди про це забути.

Зуби і пальці

«Часу обмаль. Треба діяти швидко».

Ґлокта кивнув Северарду, на що той всміхнувся і стягнув мішок з голови Зеппа дан Тойфеля.

Мінцмейстр був дужим, величавим чоловіком. Його обличчя вже почало пухнути від синців.

— Що це все означає? — загорлав він із вдаваними обуренням і бравадою. — Ви знаєте, хто я такий?

Ґлокта пирхнув.

— Звичайно, знаємо. Невже ти гадаєш, ми тільки те й робимо, що навмання хапаємо на вулиці першого-ліпшого?

— Я придворний мінцмейстр! — заверещав в’язень, намагаючись звільнитися від своїх пут. Практик Фрост і далі дивився на нього без жодних емоцій, склавши руки на грудях. Тим часом залізо в жаровні почало червоніти. — Як ви смієте…

— Та скільки можна переривати! — крикнув Ґлокта.

Фрост люто копнув Тойфеля в гомілку і той зойкнув від болю.

— Як наш в’язень підпише заяву-зізнання, якщо в нього зв’язані руки? Звільніть його, будь ласка.

Тойфель підозріло роззирався, поки альбінос розв’язував йому зап’ястя. Аж тут він помітив сікач. Нагострене до дзеркального блиску лезо аж сяяло у різкому світлі лампи.

«Прекрасна річ, і тут ні додати, ні відняти. Тобі б він не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобі хочеться відрубати мені голову».

Ґлокта майже сподівався на те, що він це зробить — його права рука, здавалося, тягнулася до сікача, але натомість лише відпихнула заяву-зізнання.

— О, — мовив Ґлокта, — так мінцмейстр у нас праворукий.

— Праворукий, — прошипів Северард у вухо в’язню.

Тойфель прищурено дивився на інший бік столу.

— Я знаю тебе! Ти Ґлокта, так? Тебе схопили в Ґуркулі, а потім катували. Занд дан Ґлокта, правильно? Що ж, повір мені, цього разу ти догрався! Тут і до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровія дізнається про це…

Ґлокта зірвався на ноги, аж стілець скреготнув по плитках. Його ліва нога люто запекла, але він на це не зважав.

— Поглянь на це! — прошипів Ґлокта і широко розкрив рота, щоб наляканий в’язень міг добре роздивитися його зуби. — «Або на те, що від них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, і так по всій щелепі. Бачиш? — Ґлокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. — Вони робили це маленькою стамескою. Відламували щодня по шматочку. Це зайняло місяці.

Ґлокта силувано сів, а тоді широко всміхнувся.

— Блискуча робота, правда? А яка іронія! Залишити половину зубів так, щоб з них не було ніякого пуття. Зазвичай я їм тільки суп.

Мінцмейстр зглитнув. Ґлокта помітив, як по його шиї прокотилася крапля поту.

— І зуби — це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навіть сцяти сидячи, як жінка, і в тридцять п’ять років не можу самостійно підвестися з ліжка.

Він відкинувся на спинку крісла і, скривившись, випростав ногу.

— Кожен мій день — це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи мені, ти справді вважаєш, що мене можуть налякати твої дурнуваті погрози?

Ґлокта неспішно вивчав свого в’язня.

«Вже геть не такий впевнений, як був до цього».

— Зізнайся, — прошепотів він, — і тоді ми зможемо відправити тебе до Енґлії, і знайдемо навіть ще трохи часу на сон.

Обличчя Тойфеля поблідло майже як у практика Фроста, проте він не зронив ні слова.

«Незабаром сюди явиться архілектор. Найвірогідніше, він уже в дорозі. Якщо до того часу зізнання не буде… ми всі відправимося в Енґлію. І це в кращому випадку».

Ґлокта взявся за свою палицю і підвівся на ноги.

— Мені подобається вважати себе митцем, але мистецтво потребує часу, а ми згайнували піввечора, шукаючи тебе по всіх борделях міста. На щастя, практик Фрост має гарний нюх і чудово орієнтується на місцевості. Він може зачути щура в купі гною.

— Щура в купі гною, — повторив Северард, чиї очі яскраво блищали у сяйві жаровні.

— У нас жорсткий графік, тому дозволь мені сказати прямо: ти зізнаєшся в наступні десять хвилин.

Тойфель фиркнув і склав руки на грудях.

— Нізащо.

— Тримайте його.

Фрост схопив в’язня ззаду і, вчепившись в нього залізним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його ліве зап’ястя і розчепірив пальці на подряпаному столі. Ґлокта стиснув гладеньке руків’я сікача і потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Він поглянув на руку Тойфеля.

«Які гарні в нього нігті! Такі довгі і блискучі. З такими нігтями в копальні не надто напрацюєшся».

Ґлокта високо здійняв сікач.

— Чекай! — заволав в’язень.

Бах! Важке лезо глибоко врізалось у стільницю, акуратно відтявши ніготь на середньому пальці Тойфеля. Він задихав частіше, а на його чолі заблистіли краплі поту.

«Ось тепер ми побачимо, що ти насправді за чоловік».

— Гадаю, ти здогадуєшся, до чого все хилиться, — мовив Ґлокта. — Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зі мною — відрізали щодня по шматочку. Але ж і сильним він був чоловіком, дуже сильним! Вони дійшли вище ліктя, перш ніж він помер.

Ґлокта знову здійняв сікач.

— Зізнавайся.

— Ти не зможеш…

Бах! Сікач відтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стіл полилася кров. Очі Северарда всміхалися у світлі лампи. У Тойфеля відвисла щелепа.

«Але біль прийде пізніше».

— Зізнавайся! — загорлав Ґлокта.

Бах! Сікач відтяв вершок безіменного пальця Тойфеля і невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетіло на підлогу. Обличчя Фроста здавалося висіченим із мармуру.

— Зізнавайся!

Бах! Кінчик вказівного пальця Тойфеля злетів у повітря.

Його середній палець поменшав на одну фалангу. Ґлокта зупинився, витираючи піт зі свого чола затиллям долоні. Його ногу корчило від напруги. На плиточки з рівномірним кап-кап-кап скрапувала кров. Тойфель дивився на свої вкорочені пальці широко розплющеними очима.

Северард похитав головою.

— Блискуча робота, інквізиторе. — Він пустив одне із кружалець плоті по столу. — А яка точність… Я в захваті.

— А-а-а! — закричав мінцмейстр. «А ось і прийшов біль». Ґлокта знову здійняв сікач.

— Я зізнаюсь! — заверещав Тойфель. — Я зізнаюсь!

— Прекрасно, — весело сказав Ґлокта.

— Прекрасно, — сказав Северард.

— Пгекгасно, — сказав практик Фрост.

Безмежна, пустельна північ

Маги — стародавній, загадковий орден, якому відомі таємниці світу і підвладне мистецтво магії. Вони настільки мудрі і могутні, що простолюду такі мудрість і могуть навіть не снилися. Принаймні подібний ходив поговір. Маг такого рівня повинен знати, як знайти людину, навіть якщо ця людина — одна на безмежній, пустельній Півночі. Але якщо він і знав, як це зробити, то не надто поспішав.

Лоґен почухав свою кошлату бороду і замислився, з якої причини великий маг затримується. Мабуть, він заблукав. Лоґен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лісах, де принаймні вистачало їжі. Але духи направили його на Південь, а якщо піти від пагорбів на Південь, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут він і чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущів вересу і багна.

Його чоботи все одно подерлись, тож він розбив свій жалюгідний табір недалеко від дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Після війн на Півночі зосталося достолиха різношерстої небезпечної наволочі: солдати-дезертири, які стали розбійниками, селяни, які втекли зі своєї спаленої землі, некеровані відчайдухи, яким нічого втрачати, і так далі. Однак Лоґена це не хвилювало. Нікому було лізти у цю глухомань. Нікому, крім нього і мага.

Тож він посидів, почекав, спробував знайти їжу, нічого не знайшов, і взявся чекати далі. В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався розпалити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м’яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.

Він помішував свою невибагливу страву і розмірковував, повертатися завтра на Північ чи рухатися далі на Південь, коли нараз почув тупіт копит на дорозі. Кінь один, і хода його неспішна. Лоґен відкинувся на плащ і став чекати. Почулося іржання, а за ним побрязкування упряжі. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через бліде сонце, яке висіло низько на обрії, Лоґен не міг добре його розгледіти, але видно було, що вершник почувався у сідлі скуто і незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Він обережно направив свого коня у сторону багаття і зупинився за декілька ярдів.

— Доброго вечора, — привітався вершник.

Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.

— Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?

Молодика це здивувало.

— Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. — Він затих і нервово облизав губи.

— Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.

— Он як… ну, я — учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, — і вершник шанобливо схилив голову, — не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, — здалося, що він раптом засумнівався, — і привести… ви ж Лоґен Дев’ятипалий?

Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.

— Ох, ну добре. — Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. — Ой, тобто… е-е… мені шкода, що так вийшло з пальцем.

Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.

— Я Малакус Кей.

— Малакус який?

— Кей, — мовив він, прямуючи до вогню.

— Що це за ім’я таке?

— Я зі Старої Імперії.

Лоґен ніколи не чув про подібне місце.

— З імперії, кажеш?

— Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. — Молодик незграбно присів біля багаття. — Але слава минулих днів давно зів’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. — Лоґен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. — Вона знаходиться далеко, на заході світу.

Учень мага вказав рукою кудись у простір.

Лоґен знову засміявся.

— Там схід.

Кей сумно усміхнувся.

— Я провидець, але, схоже, не надто здібний. Учитель Баяз відправив мене на ваші пошуки, але мені не поталанило, і під час негоди я заблукав. — Він відкинув з очей волосся і безпомічно розвів руками. — У мене був в’ючний кінь із провіантом, і ще один кінь для вас, але я загубив їх під час бурі. Боюся, з мене нікудишній мандрівник.

— Схоже на те.

Кей дістав з кишені флягу і простягнув її Лоґену. Той відкрив її і хильнув. Гарячий напій полився його горлом, зігріваючи Лоґена до кінчиків волосся.

— Що ж, Малакусе Кею, ти загубив свої харчі, але зберіг дещо справді важливе. Мене нелегко змусити всміхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття.

— Дякую. — Учень затих і простягнув руки до куцого полум’я. — Я не їв уже два дні.

Він захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям.

— Це був… важкий час. — Хлопець облизав губи і поглянув на казанок.

Лоґен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима.

— Ти вже їв?

Лоґен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а їжі там ледь вистачало на одного. Він зробив ще один ковток із фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скінчилось, він вишкріб рештки з казанка, облизав ложку, а потім ще й край казанка. Потім відкинувся на валун.

— Лоґене Дев’ятипалий, я перед вами у вічному боргу — ви врятували мені життя. Я зовсім не сподівався, що ви виявитеся таким люб’язним господарем.

— Ну, якщо чесно, то на твоєму місці я теж уявляв когось іншого.

Лоґен знову прихилився до фляги й облизав губи.

— Хто цей Баяз?

— Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.

— Отже, його слід остерігатись?

— Ну, — нерішуче промовив учень, — у нього трохи запальний характер.

Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом — перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.

— Що він від мене хоче, Кею?

Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.

Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.

— А-а-ах, — прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.

Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.

— Ранку, — мовив він, поглянувши на біле небо, — хоч і не доброго.

— Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.

— У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.

Учень кволо усміхнувся.

— Що будемо робити?

«А й справді, що?»

— Де ми знайдемо Баяза?

— У Великій північній бібліотеці.

Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.

— А де вона?

— На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.

— Ти знаєш туди дорогу?

Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.

— Гадаю, що так, — промимрив учень без натяку на впевненість.

Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.

— Краще їдь верхи, — сказав Лоґен.

— Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.

Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.

— У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.

Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.

— Тобі підійдуть мої чоботи?

Лоґен похитав головою.

— Вони для мене замалі. — Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.

— Що ти робиш?

— У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.

Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа, відкашлявся від диму і здригнувся від гіркого присмаку.

— Ти готовий вирушати?

Учень підняв руки у безнадійному жесті.

— Я вже зібраний.


Малакус Кей любив говорити. Він говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на південь, і коли сонце важко пробивалося крізь свинцеве хмаровиння, і коли вже під вечір вони увійшли в ліс. Хвороба ніяк не позначилася на його красномовстві, але Лоґена це не тривожило. З ним уже давно ніхто не говорив, а крім того, розмови допомагали забути про ноги. Він був голодний і втомлений, але найбільше Лоґена мучили власні ноги. Від його старих шкіряних чобіт залишилися самі клапті, пальці на ногах були подерті і по-рубцьовані, а гомілка досі пекла від зубів шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Раніше його звали найстрашнішою людиною Півночі, а тепер він боявся найменших гілочок та камінців на дорозі. В цьому крилася певна іронія. Він скривився, наткнувшись ногою на камінчик.

— …Отже, я сім років навчався у майстра Захаруса. Він великий маг, п’ятий із дванадцяти учнів Джувенса, надзвичайна людина, — в очах Кея все, пов’язане з магами, виглядало надзвичайним. — Майстер Захарус вирішив, що мені пора відправитись до Великої північної бібліотеки і навчатись у Майстра Баяза, щоб отримати власний посох. Втім, тут мені доводиться нелегко. Майстер Баяз надзвичайно вимогливий і…

Кінь зупинився й фиркнув, сіпнувся і зробив нерішучий крок назад. Лоґен принюхався до повітря і спохмурнів. Десь поряд знаходились люди, і вони, крім усього, добряче смерділи. Він мав би помітити їх раніше, але вся його увага була прикута до ніг. Кей поглянув на нього згори.

— Що таке?

Ніби у відповідь на його питання десь за десять кроків попереду з-за дерева вийшов чоловік, а трохи далі — ще один. Вони, без сумніву, були наволоччю. Брудні, зарослі, одягнені в подерті шматки розмаїтого хутра та шкіри. Загалом, чимось схожі на Лоґена. У худорлявого, котрий стояв зліва, був спис із зазубленим наконечником. У велетня справа — важкий, поцяткований іржею меч і старий, погнутий шолом із шпичаком на верхівці. Вони, вишкірившись, рушили вперед. Лоґен озирнувся через плече на звук, що долинув ззаду, і його серце завмерло. Третій чоловік, із великим чиряком на обличчі, обережно скрадався за ними, стискаючи в руках важку сокиру.

Кей нахилився в сідлі, дивлячись на них круглими від страху очима.

— Вони розбійники?

— Та ти в нас, блядь, провидець, — процідив Лоґен крізь зціплені зуби.

Вони спинилися за крок чи два попереду. Той, із шоломом, схоже, був ватажком.

— Гарний кінь, — гаркнув він. — Позичите його нам?

Той, котрий тримав списа, вишкірився, взявшись за вуздечку.

Тепер все стало ще гірше. Мить тому здавалося, що гірше вже не буде, але доля підсобила. Лоґен сумнівався, що з Кея буде хоч якесь пуття у сутичці. Отже, залишався він один проти трьох або й більше чоловіків, із самим тільки ножем. Якщо він не почне діяти, їх із Малакусом пограбують і, цілком ймовірно, вб’ють. Треба дивитися реально на подібні речі.

Лоґен вдруге роздивився трьох розбійників. Вони не очікували опору від двох неозброєних чоловіків — спис тримали горизонтально, а меч був опущений до землі. Він не знав, яка там ситуація у третього із сокирою, але тут уже доводилося покладатись на удачу. Прикра правда в тому, що той, хто б’є першим, зазвичай б’є останнім, тож Лоґен повернувся до чоловіка з шоломом і виплюнув духа йому в обличчя.

Дух спалахнув у повітрі і жадібно накинувся на розбійника. Голову чоловіка оповили танцюючі омахи полум’я, а його меч упав додолу. Він відчайдушно вхопився за обличчя руками, і вони теж загорілись. Чоловік із криками кинувся геть.

Кінь Кея злякався вогню і, форкаючи, став дибки. Приголомшений побаченим, худорлявий позадкував, але Лоґен кинувся на нього, схопив однією рукою ратище і вдарив його головою в обличчя. Ніс нападника хруснув від удару Лоґена, і він, спотикаюсь, відсахнувся — по підборіддю в нього струменіла кров. Лоґен притягнув його назад, смикнувши на себе спис, широко замахнувся правою рукою і врізав йому по шиї. Розбійник, булькочучи, упав на землю, і Лоґен вирвав спис у нього з рук.

Він відчув за спиною якийсь рух, припав додолу і відкотився вліво. Сокира розітнула повітря в нього над головою і глибоко ввійшла у бік коня, забризкавши землю краплями крові та розірвавши попругу. Чирякомордий відскочив, крутнувшись услід за своєю сокирою. Лоґен стрибнув на нього, але підвернув ногу на камінці і, зойкнувши від болю, похитнувся, ніби п’яний. Стріла, пущена звідкись з-поміж дерев позаду, просвистіла повз його обличчя і зникла в кущах по той бік дороги. Кінь форкав і хвицався, дико закотивши очі, а тоді рвонув дорогою у скаженому галопі. Сідло зірвалось зі спини коня, і Малакус Кей із криком полетів у кущі.

Замислюватися про нього не було часу. Лоґен войовничо рикнув і накинувся на чоловіка з сокирою, цілячись списом йому в серце. Той здійняв сокиру, щоб відхилити вістря — відхилив, але недостатньо високо. Спис проткнув плече, від чого чоловіка розвернуло. Ратище гучно тріснуло, Лоґен втратив рівновагу і полетів уперед, збивши з ніг чирякомордого. Під час падіння вістря списа, що стирчало у противника зі спини, залишило глибокий поріз на голові Лоґена. Лоґен вхопився обома руками за сплутане волосся власника сокири, відтягнув його голову назад, а тоді з усієї сили вдарив об камінь.

Похитуючись і борячись із запамороченням, він зірвався на ноги і витер кров з очей — якраз вчасно, щоб помітити стрілу, що вилетіла з-поміж дерев й увіп’ялась у стовбур за один-два кроки від нього. Лоґен помчав до стрільця. Він його нарешті запримітив — це був хлопець років чотирнадцяти, котрий саме тягнувся за наступною стрілою. Лоґен дістав свого ножа. Хлопець готувався до наступного пострілу, але в його очах уже металася паніка. Він зачепився пальцями за тятиву і всадив стрілу собі в руку, чому неабияк здивувався.

Лоґен був уже близько. Хлопець замахнувся на нього луком, але він пригнувся і стрибнув вперед, тримаючи ніж обома руками. Лезо ввійшло хлопцеві нижче підборіддя, підняло його у повітря, а тоді зламалося у нього в шиї. Хлопчина впав зверху на Лоґена, і гострий уламок ножа розсік йому руку. Всюди лилася кров: із порізу на Лоґеновій голові, із рани на його руці, із зяючої дірки у горлі хлопця.

Лоґен відкинув труп, обіперся на дерево і почав хапати ротом повітря. Серце калатало як скажене, у голові бухала кров, а шлунок вивертало.

— Я досі живий, — прошепотів він. — Досі живий.

На голові й руці почали пульсувати рани. Ще два шрами. Могло бути значно гірше. Він знову витер із очей кров і пошкандибав назад на дорогу.

Смертельно зблідлий Малакус Кей стояв, втупившись у три трупи. Лоґен взяв його за плечі і швидко оглянув.

— Ти поранений?

Кей не зводив очей із тіл.

— Вони мертві?

Труп здоровила у шоломі досі димів, сповнюючи повітря огидно апетитним запахом. Лоґен помітив, що на ньому були непогані чоботи — значно кращі за його власні. У чирякомордого була надто викручена шия, щоб він зостався живим, та й, окрім того, з нього стирчав поламаний спис. Лоґен перевернув ногою худорлявого. На його закривавленому обличчі застиг вираз здивування — очі дивилися на небо, рот відкритий.

— Мабуть, пробив йому трахею, — пробурмотів Лоґен. Його руки були в крові. Він стиснув одну руку іншою, щоб вони не так тремтіли.

— А той, що за деревами, теж?..

Лоґен кивнув.

— Що сталося з конем?

— Він утік, — промимрив Кей у розпачі. — Що будемо робити?

— Подивимось, чи є в них харчі. — Лоґен показав на задимлений труп. — І допоможеш мені зняти з нього чоботи.

Уроки фехтування

— Тисни його, Джезалю, тисни! Не соромся!

Джезаль був тільки радий слухатись. Він стрибнув уперед, зробивши випад правою. Вест уже втратив рівновагу і відступив назад — він був не в формі і ледь-ледь відбивався своєю короткою шпагою. Сьогодні вони змагалися напівзагостреними клинками, щоб додати боротьбі трохи азарту. Заколоти ними не вдалось би, а от болісно подряпати раз-другий, якщо постаратись — цілком можливо. Джезаль збирався подарувати майорові подряпину за вчорашнє приниження.

— Отак, завдай йому! Випад-випад, капітане! Випад-випад!

Вест незграбно рубонув, але Джезаль передбачив удар і відбив клинок, все ще напосідаючи, і бив з усіх сил. Він хльоснув лівою, тоді ще раз. Вест відчайдушно відбивав удари, аж поки вперся у стінку. Нарешті Джезаль до нього добрався. Він весело зареготав, роблячи ще один випад своїм довгим клинком, але його суперник несподівано ожив. Вест вислизнув і відбив випад із прикрою твердістю. Джезаль затнувся, втратив рівновагу та вражено ахнув, коли вістря меча увійшло у щілину поміж двома каменями, відтак клинок вирвався з його затерплої руки і застряв, похитуючись, у стіні.

Вест рвонув вперед, проскочив під другим клинком Джезаля і врізався у нього плечем.

— О-ой! — зойкнув Джезаль і, похитнувшись, повалився на підлогу, намацуючи рукою свій короткий клинок.

Клинок ковзнув по камінню, і лорд-маршал Варуз спритно спинив його своїм чоботом. Затуплене вістря Вестової шпаги нависло над горлом Джезаля.

— Дідько би його вхопив! — вилаявся він, коли усміхнений майор простягнув йому руку.

— Так, — пробурмотів Варуз, важко зітхнувши, — і справді, дідько би тебе вхопив. Сьогодні ти виступив ще огидніше, ніж вчора, якщо таке взагалі можливо! Ти знову дав майору Весту обвести себе навкруг пальця!

Джезаль сердито відмахнувся від руки Веста і підвівся на ноги.

— Він ні на мить не втрачав контролю над боєм! Ти дозволив, щоб тебе заманили в пастку, а тоді обеззброїли! Обеззброїли! Навіть мій внук не допустився би цієї помилки, а йому всього вісім! — Варуз гупнув об підлогу палицею. — Можете мені, будь ласка, пояснити, капітане Лютар, як ви збираєтесь перемогти у фехтувальному двобої, коли лежатимете на землі без зброї?

Джезаль насупився і потер потилицю.

— Ні? В майбутньому, якщо ви впадете зі скелі зі зброєю, я хочу, щоб там, унизу, ваш понівечений труп міцно стискав її у мертвих пальцях, зрозуміло?

— Так, маршале Варуз, — промимрив невдоволений Джезаль, подумки бажаючи, щоб старий виродок сам кинувся зі скелі. Або Великої вежі. Цього вистачить. Майор Вест може скласти йому компанію.

— Надмірна впевненість — це бич фехтувальника! Ти повинен ставитись до кожного суперника так, наче він твій останній. А щодо ніг, — Варуз скривив губи від огиди, — то коли ти ідеш у наступ, то все чудово, але коли справа доходить до відступу, починається справжня катастрофа. Майор тебе тільки торкнувся, а ти вже впав, ніби зомліла школярка.

Вест посміхався до нього. Йому це подобалось. Неймовірно подобалось, хай його.

— Кажуть, що у Бремера дан Ґорста опорна нога — наче сталевий стовп. Наче сталевий стовп, розумієш?! Мовляв, легше зрушити Будинок Творця, ніж його.

Лорд-маршал вказав пальцем на обрис велетенської вежі, що нависала над будівлями двору.

— Будинок Творця! — заволав він сердито.

Джезаль шморгнув носом і стукнув чоботом об підлогу.

Вже всоте він роздумував над тим, щоб все покинути і більше ніколи не братися за фехтувальний клинок. Але що скажуть люди? Батько був ним безмежно гордий і без кінця хвалився його майстерністю усім, хто бажав слухати. Він спав і бачив, як його син змагається на Площі маршалів перед ошалілим натовпом. Якби Джезаль покинув все це зараз, його батько помер би від ганьби, і тоді прощавай посада, прощавайте гроші і прощавайте амбіції. Безумовно, його братам такий поворот сподобався би надзвичайно.

— Головне — це рівновага, — просторікував Варуз. — Вся сила йде від ніг! Відтепер у твоє тренування входитиме година на колоді. Щодня. — Джезаль скривився. — Отже, маємо: пробіжка, вправи з важкою палицею, стійки, година спарингу, знову стійки, і година на колоді. — Лорд-маршал задоволено кивнув. — Поки що цього вистачить. Побачимося завтра о шостій ранку — і щоб дивився на світ тверезими очима. — Варуз насупився. — Дивився. На світ. Тверезими. Очима.


— Я не можу це робити безкінечно, розумієш, — сказав Джезаль, важко кульгаючи до своєї квартири. — Скільки цих страшних знущань може витримати людина?

Вест посміхнувся.

— Це квіточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м’яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаєшся. Зі мною він і близько не був таким приязним.

Джезалю не вірилось.

— Хіба може бути ще гірше?

— Я не мав такої підготовки, яка є у тебе. Він змушував мене тримати важку палицю над головою з обіду до вечора, доки вона не падала мені на голову. — Майор ледь скривився, ніби сама згадка про це була болісною. — Він змушував мене збігати на Велику вежу і назад у повному обладунку. Він займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно.

— Як ти це витримав?

— В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?

Джезаль стенув плечима.

— Якщо подумати, то дуже мало.

Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.

— Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло — всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.

Джезаль пирхнув.

— Як твій друг Занд дан Ґлокта?

Ім’я каменем повисло у повітрі.

— Ну… майже завжди.

— Майоре Вест! — пролунало позаду них.

До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.

— Сержанте Форест, як ся маєте? — запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.

Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.

Сержант радо усміхнувся.

— Усе добре, сер, дякую.

Він з повагою кивнув Джезалю:

— Доброго ранку, капітане.

Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.

— Чим можу прислужитись? — запитав Вест.

— Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.

Вест спохмурнів.

— Я скоро буду.

Сержант віддав честь і пішов.

— А це з якої причини? — недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.

— Через Енґлію і короля північан Бетода. — Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього гірчило в роті. — Кажуть, він переміг усіх своїх ворогів на Півночі і тепер поривається воювати з Союзом.

— Ну, якщо йому хочеться війни, то він її отримає, — безтурботно сказав Джезаль.

На його думку, війни були ні чим іншим, як чудовою нагодою здобути славу і просунутись по службі. Із подувом легкого вітерцю повз його чобіт пролетів папірець, навздогін якому біг захеканий клерк. Джезаль вишкірився, коли той пронісся повз нього, зігнутий майже вдвоє, у незграбній спробі спіймати аркуш.

Майор схопив брудний документ і простягнув його чоловіку.

— Дякую, сер, — мовив клерк, чиє спітніле обличчя осяяла жалюгідна вдячність, — дуже вам дякую!

— Нема за що, — пробурмотів Вест, на що клерк улесливо вклонився і поспішив геть.

Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерігати за цією гонитвою.

— Може початися війна, але зараз це найменша з моїх проблем. — Вест важко зітхнув. — Моя сестра приїхала в Адуа.

— Я не знав, що в тебе є сестра.

— Як бачиш, є, і вона тут.

— І що з того? — Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора.

Може, Вест і вибився в люди, але решта його сім’ї була явно не варта уваги Джезаля. Його цікавили бідні, прості дівчата, якими він міг скористатись, і багаті дворянки, з якими він міг якось одружитись. Всі інші його не цікавили.

— Розумієш, моя сестра може бути чарівною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморі, краще не траплятися їй на очі. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою північан, ніж із нею.

— Та годі тобі, Весте, — неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, — я певен, що вона не така вже й нестерпна.

Майор повеселішав.

— Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортіло побачити Аґріонт на власні очі і я роками обіцяв, що сам усе їй покажу, щойно вона приїде. Ми, власне, домовилися на сьогодні.

У Джезаля з’явилося лихе передчуття.

— А тепер через ці збори…

— Але в мене тепер так обмаль часу! — заскиглив Джезаль.

— Я буду перед тобою в боргу. Зустрінемось у моїй квартирі за годину.

— Зачекай…

Але Вест вже розвернувся і пішов.


«Тільки б вона не була страшною», — думав Джезаль, повільно наближаючись до квартири майора Веста і неохоче піднімаючи кулак, щоб постукати. Тільки би вона не була опудалом. І дурепою теж. Нема нічого гіршого, ніж пробути півдня у компанії безмозкої дівулі. Його рука була на півдорозі до дверей, коли з того боку долинули голоси на підвищених тонах. Він винувато зупинився в коридорі, прикладаючи вухо все ближче до дерева в надії почути про себе щось приємне.

— … а де твоя служниця? — почувся приглушений голос майора Веста, який видавався надміру роздратованим.

— Мені довелося залишити її в будинку, там купа роботи. Ніхто не заглядав у нього вже кілька місяців.

Сестра Веста. У Джезаля завмерло серце. Вона мала низький голос, як у товстунки. Джезаль не міг собі дозволити, щоб його бачили в Аґріонті під руку з товстою дівчиною. Це могло зіпсувати його репутацію.

— Але ж ти не можеш ходити по місту сама!

— Я дісталася сюди без проблем, хіба ні? Ти почав забувати, хто ми такі, Коллеме. Я можу обійтися без прислуги, тим паче, що для більшості тутешніх я сама як прислуга. Крім того, за мною наглядатиме твій друг, капітан Лютар.

— Це ще гірше, і ти сама це прекрасно знаєш!

— Ну, звідки мені було знати, що ти будеш зайнятий. Я гадала, в тебе знайдеться час побачитися з власною сестрою.

Вона не видавалася дурепою, що було добре, а лише товстою, а тепер ще й сварливою.

— Хіба я не буду у безпеці з твоїм другом?

— Він непоганий хлопець, але чи буде йому безпечно з тобою?

Джезаль не зрозумів, що саме майор хотів сказати цим невеличким зауваженням.

— Та й гуляти Аґріонтом на самоті, з ледве знайомим тобі чоловіком? Не придурюйся, я тебе добре знаю! Що подумають люди?

— Срати на людей.

Джезаль відсахнувся від дверей. Він не звик чути від дам такі слова. Товста, сварлива і груба, чорт забирай. Це може бути ще гірше, ніж він очікував. Джезаль окинув оком коридор, роздумуючи над тим, щоб втекти, і вже почав вигадувати виправдання. Але, на його нещастя, він почув, як хтось піднімається сходами. Непоміченим вшитися звідси не вдасться. Доведеться просто постукати в двері, а там чи пан, чи пропав. Він зціпив зуби і злісно загупав у двері.

Голоси різко змовкли, і Джезаль натягнув на обличчя непереконливу дружню усмішку. Вперед, до страждань. Двері розчахнулися.

Джезаль чомусь очікував побачити нижчу, товстішу версію майора Веста в сукні. Він неабияк помилявся. Вона, можливо, мала трохи повнішу фігуру, ніж диктувала мода, адже хітом сезону були худорляві дівчата, але назвати її товстою язик не повертався. У неї було темне волосся і темна шкіра — трохи темніша, ніж вважалось ідеальним. Джезаль знав, що дами по змозі повинні уникати сонця, але дивлячись на неї, він зовсім не міг згадати, чому. Її очі були дуже темні, майже чорні, на противагу модним у цьому сезоні блакитним, але те, як вони блищали у тьмяному світлі кімнати, заворожувало.

Вона всміхнулася йому. Це була дивна усмішка — один кутик її рота піднявся вище за інший. Він зніяковів — складалося враження, ніби вона знала щось смішне, чого не знав він. Та все ж у неї були чудові зуби — білі та блискучі. Джезалів гнів швидко сходив нанівець. Що довше він на неї дивився, тим сильніше вона його приваблювала — і тим менше зв’язних думок залишалося у нього в голові.

— Вітаю, — мовила вона.

Він звично розтулив рота, але нічого не вимовив. У голові було порожньо.

— Ви, мабуть, капітан Лютар?

— Е…

— Я сестра Коллема, Арді. — Вона ляснула себе по лобі. — Але ж я і дурепа! Коллем вам, звичайно, все про мене розказав. Ви ж із ним добрі друзі.

Джезаль ніяково подивився на майора, який виглядав трохи вибитим з колії, і відповів йому похмурим поглядом. Навряд чи варто було зізнаватись, що до цього ранку він не мав жодного уявлення про її існування. Джезаль спробував вигадати хоча б віддалено кумедну відповідь, але на думку не спадало нічогісінько.

Арді взяла його за лікоть і, не замовкаючи ні на секунду, втягнула до кімнати.

— Я знаю, що ви прекрасний фехтувальник, але мені також казали, що ваше слово навіть гостріше за шпагу. Причому настільки, що до друзів ви йдете зі шпагою, оскільки ваше слово надто небезпечне.

Вона поглянула на нього очікувально. Тиша.

— Ну, — промимрив він, — так, я трохи фехтую.

Жалюгідно. Просто жахливо.

— Це точно той самий Лютар, чи до нас завітав якийсь садівник?

Вона оглянула його з дивним виразом, який було непросто розтлумачити. Мабуть, такий же вираз мав Джезаль, коли оглядав коня перед покупкою: обережний, уважний, пильний і навіть трохи зневажливий.

— Схоже, навіть садівники мають прекрасно пошиті мундири.

Джезаль майже не сумнівався, що його образили, але він був надто зайнятий вигадуванням дотепів, щоб приділяти цьому зайву увагу. Він зрозумів, що пора щось сказати, бо інакше доведеться провести весь день у ніяковій тиші, тож він розкрив рота і поклався на удачу.

— Перепрошую, якщо я здався вам приголомшеним, але майор Вест геть непривабливий чоловік. Тож хіба я міг очікувати, що його сестра виявиться такою кралею?

Вест пирхнув від сміху. Його сестра вигнула брову і почала рахувати бали, загинаючи пальці.

— Трохи образливо для мого брата, що добре. Трохи кумедно, що теж добре. Чесно, що тішить, і надзвичайно приємно для мене, що, звичайно, прекрасно. Хоч і сказано трохи запізно, але загалом варте мого очікування. — Вона поглянула Джезалю в очі. — Може, друга половина дня і не мине намарно.

Джезаль сумнівався, чи сподобалось йому останнє зауваження і те, як вона на нього дивиться, але йому подобалось дивитися на неї, тож він був ладен і надалі все їй вибачати. Жінки, яких він знав, особливо вродливі, рідко говорили щось дотепне. Він припускав, що їх просто вчили посміхатися, кивати і слухати, поки розмовляють чоловіки. Загалом Джезаля такий стан справ влаштовував, але сестрі Веста личила кмітливість, і тим вона його неабияк зацікавила. Арді, безумовно, не була товстою чи сварливою — тут сумнівів не залишалось. А щодо вульгарності, то хіба вродливі люди можуть бути вульгарними? Вони просто… незвичайні. Він почав міркувати про те, що друга половина дня, як вона сказала, можливо, мине і не марно.

Вест рушив до дверей.

— Схоже, мені пора залишити вас удвох, щоб ви могли спокійно одне з одного понасміхатись. Мене очікує лорд-маршал Бурр. Не робіть того, що не зробив би я, гаразд?

Зауваження, здавалось, стосувалося Джезаля, але Вест дивився на свою сестру.

— В такому разі нам дозволено все, що душа забажає, — зауважила вона, зустрівшись поглядом з Джезалем.

На своє здивування, він залився рум’янцем, як маленька дівчинка, кашлянув і втупився у свої черевики.

Вест закотив очі.

— Заради усього святого, — мовив він, зачиняючи за собою двері.

— Бажаєте випити? — запитала Арді, наливаючи у келих вино.

Наодинці із вродливою молодою жінкою. Хоча для Джезаля це і не було щось надзвичайне, проте він все одно почувався менш впевнено, ніж зазвичай.

— Так, дуже вам дякую.

Так, випивка — це саме те, що треба, щоб заспокоїти нерви. Вона подала йому келих і наповнила ще один собі. Він замислився, чи слід молодій дамі пити в цей час доби, але було би безглуздям про це говорити. Зрештою, вона ж не його сестра.

— Скажіть мені, капітане, звідки ви знаєте мого брата?

— Ну, він мій командир і ми разом фехтуємо. — Його мізки потроху відновлювали роботу. — Втім… ви це і так знаєте.

Вона всміхнулася йому.

— Звичайно, але моя гувернантка завжди казала, що молодим чоловікам треба давати виговоритись.

Джезаль невдало закашлявся і пролив трохи вина на свій мундир.

— От чорт! — сказав він.

— Ось, потримайте хвилинку.

Вона тицьнула йому свій келих, і Джезаль бездумно взяв його, і тільки тоді зрозумів, що у нього зайняті руки. Коли вона почала тицяти його в груди білою хустинкою, він не міг противитись, хоча така її поведінка була доволі зухвалою. Чесно кажучи, він, можливо, й опирався би, якби вона не була такою красунею. Джезаль міркував, чи вона хоч усвідомлює, яка прекрасна картина постає перед його очима у викоті її сукні. Ну, звичайно, ні, куди там. Вона просто новенька тут, і поки що далека до вишуканих манер, це ж звичайна сільська дівчина і все таке… але ж яка картина, чорт забирай!

— Ну ось, так краще, — сказала вона, хоча тицяння хустинкою нічого не змінило. Принаймні на його мундирі.

Арді забрала в нього келихи, хутко перехилила свій, звично закинувши голову, і поставила їх на стіл.

— Будемо йти?

— Так, звичайно. Ой, — і Джезаль подав їй свою руку.

Арді, невимушено теревенячи, вела його коридором і вниз сходами. Він занімів від шквалу словесних випадів, а його оборона, як раніше цілком слушно зауважив маршал Варуз, була слабкою. Джезаль відчайдушно відбивався, поки вони перетинали широку Площу маршалів, але він заледве був спроможний вставити сяке-таке слово. Здавалося, що саме Арді жила тут роками, а неотесою із провінції був Джезаль.

— Це там Палата воєнної слави? — Вона кивнула на нависаючу стіну, яка відокремлювала штаб армії Союзу від решти Аґріонта.

— Саме так. Там знаходяться кабінети лорд-маршалів і таке інше. А ще казарми, арсенали, і, е-е… — Джезаль затнувся. Йому нічого більше не спадало на думку, але Арді прийшла на допомогу.

— Отже, мій брат зараз десь там. Він, мабуть, досить знаменитий солдат. Першим прорвався крізь пролом під час облоги Ульріока і тому подібне.

— Так, майора Веста тут дуже шанують…

— Але він буває таким занудою, правда? Дуже полюбляє виглядати загадковим і заклопотаним.

Вона зобразила легку, відсторонену посмішку і замислено потерла підборіддя, достоту як робив її брат. Арді передала образ настільки чудово, що Джезаль мав би засміятися, але він почав переживати, що вона йде надто близько біля нього, і надто інтимно тримає його за руку. Ні, він аж ніяк не проти. Радше навпаки, але на них дивляться люди.

— Арді, — мовив він.

— А це, напевно, Алея Королів.

— Е-е, так, Арді…

Вона роздивлялася величну статую Харода Великого, чий суворий погляд був спрямований кудись у далечінь.

— Це Харод Великий? — запитала вона.

— Е-е, так. У темні віки, задовго до Союзу, він воював за те, щоб возз’єднати Три Королівства. Харод Великий став першим верховним королем.

«Ну ти й дурень, — подумав Джезаль, — вона це і без тебе знає, всі це знають».

— Арді, я гадаю, що твій брат був би…

— А це Баяз, Перший з-поміж магів?

— Так, він був найвірнішим радником Харода. Арді…

— Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?

Джезаля захопили зненацька.

— Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що…

— Вони всі виглядають такими серйозними, правда?

— Е… Гадаю, тоді були серйозні часи, — відказав він, криво усміхаючись.

Проспектом на величезному, змиленому коні, відсвічуючи на сонці золотими крильцями шолома, нісся лицар-герольд. Дрібні службовці розбігалися, даючи йому дорогу, і Джезаль також спробував м’яко відвести Арді вбік. На його превелике здивування, вона не рухнулася з місця. Кінь пролетів за кілька дюймів від неї, так близько, що вітер здійняв її волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася — від хвилювання її щоки розрум’янилися, а в усьому іншому на ній ніяк не позначився близький подих смерті.

— Це був лицар-герольд? — запитала вона, коли знову взяла Джезаля під руку і повела вглиб Алеї Королів.

— Так, — пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодіти своїм голосом. — На лицарів-герольдів покладена велика відповідальність. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. — Його серце втишилося. — І навіть за Кругле море, в Енґлію, Дагоску і Вестпорт. їм довірено говорити від імені короля, і тому вони можуть розмовляти лише про королівські справи, і ні про що інше.

— Коли я добиралася сюди, з нами на човні був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декілька годин. — Джезаль зробив безуспішну спробу приховати своє здивування. — Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сім’ю. До речі, згадувалось і твоє ім’я.

Джезаль знову не спромігся приховати збентеженість.

— У зв’язку із прийдешнім Турніром. — Арді нахилилася до нього ще ближче. — Федор висловив думку, що Бремер дан Ґорст розіб’є тебе в пух і прах.

Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну міну при поганій грі.

— На жаль, багато хто дотримується цієї ж думки.

— Але, сподіваюся, що не ти?

— Е…

Вона зупинилась і стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очі.

— Я впевнена, що ти здолаєш його, що б там не казали. Мій брат дуже гарно про тебе відгукується, а він скупий на похвалу.

— Е-е, — промимрив Джезаль. — В його пальцях приємно поколювало. Її очі були такі великі і темні, що він відчув, що розгубив усі слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, і через це він забував про все на світі. Прегарну, пухку губу. Він і сам був би не проти її трохи покусати. — Що ж, дякую, — Джезаль дурнувато всміхнувся.

— Так ось він який — парк, — сказала Арді і відвернулась від Джезаля, милуючись зеленню. — Він навіть гарніший, ніж я уявляла.

— Е-е… ага.

— Це так чудово — бути в серці всього! Я провела півжиття на задвірках. Тут, мабуть, ухвалюють стільки всього важливого, і тут так багато видатних людей. — Арді провела рукою по листю верби, що росла біля дороги. — Коллем хвилюється, що на Півночі може розпочатися війна. Він переймався моєю безпекою. Мабуть, тому й хотів, щоб я приїхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремні. А ви як гадаєте, капітане Лютар?

За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.

— Ну, — мовив він, напружено згадуючи ім’я, а тоді з полегшою продовжив, — цього Бетода не завадило би провчити.

— Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. — Вона нахилилася до нього і прошепотіла: — Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.

Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.

— Арді… — почав було він.

— Але я впевнена — поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.

І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.

— А то Будинок Творця? — Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.

— Так, це він.

— І туди ніхто не заходить?

— Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.

Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.

— Гадаю, вежу опечатали.

— Опечатали?

Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.

— Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?

Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.

— Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?

Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш… сестрою Веста!

Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім…

Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.

Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.

— О, капітане Лютар, — дружньо мовив Ґлокта і, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, — радий вас бачити! Я вражений, що Варуз відпустив вас так рано. Певно, він на схилку літ злагіднів.

— Лорд-маршал, як і раніше, надзвичайно вимогливий, — огризнувся Джезаль.

— Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. — Інквізитор сумно похитав головою. — У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.

— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.

Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Ґлокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.

— Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.

— Мабуть, ні. Це…

— Насправді ми зустрічались, — сказала Арді, подаючи руку інквізитору, чим неабияк здивувала Джезаля. — Арді Вест.

Ґлокта звів брови.

— Не може бути!

Він силувано нагнувся, щоб поцілувати її руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися від болю, коли він випростався, але незабаром беззуба посмішка повернулась.

— Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змінилась.

— Сподіваюсь, щодо кращого, — засміялася вона.

Джезалю стало вкрай незручно.

— Ще б пак! — відповів Ґлокта.

— Ви теж змінилися, Занде. — Арді раптом спохмурніла. — Наша сім’я так за вас переживала. Ми всі сподівалися, що ви повернетеся цілим і неушкодженим. — Джезаль помітив, як обличчя Ґлокти сіпнулось від судоми. — А коли почули, що вас понівечили… Як ви почуваєтесь?

Інквізитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смерті, очима. Джезаль втупився у свої чоботи, відчуваючи, як до горла підступає страх. Він не мав жодної причини боятися цього каліку, чи не так? А все ж він віддав би все, аби опинитися зараз на фехтуванні. Ґлокта витріщився на Арді — його ліве око ледь посмикувалось, — і вона відповіла йому спокійним поглядом, сповненим тихої стурбованості.

— Я в порядку. Наскільки це взагалі можливо. — Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. — Дякую, що запитала. Справді. Нікого іншого це не цікавить.

Запала ніякова тиша. Інквізитор крутнув шиєю, і в ній щось голосно хруснуло.

— Ох! — мовив він. — Так краще. Що ж, було приємно знов побачитися з вами — з вами обома, а зараз мене кличе обов’язок.

Він подарував їм ще одну огидну усмішку, а тоді пошкандибав геть, підволікуючи лівою ногою по гравію.

Арді понуро дивилася на його скрючену спину, поки він, повільно похитуючись, даленів.

— Це так сумно, — тихо промовила вона.

— Що? — пробурмотів Джезаль.

Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.

— Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Ґлокта. Він був справжньою зіркою Союзу, — на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. — А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.

— Е-е… — протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.

Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі — один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.

Ранковий ритуал

Стояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Ґлокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.

— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, — заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Ґлокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.

Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Ґлокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.

— Ха. Безперечно, — сказав Ґлокта з усмішкою.

Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Ґлокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.

— О, полковнику, не варто, — промуркотіла Арді, коли Ґлокта злизав кров із її щоки.

— Що не варто? — гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.

Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.

— Вас викгикає арфігектог, — мовила вона з милою усмішкою.

— Що?

Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.

Арді ніжно торкнулася його щоки.

— Арфігектог! — заволала вона.


У двері загупали. Ґлокта різко розплющив очі.

«Де я? Хто я? О ні. О так».

Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.

У двері загупали голосніше.

— Арфігектог! — долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.

Ґлокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.

«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».

— Гаразд! — прохрипів він. — Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!

Альбінос розвернувся і, важко ступаючи, посунув углиб коридору.

Якусь мить Ґлокта лежав нерухомо, а тоді обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, відтак, хриплячи від напруження, спробував перекинутись на спину. Він стиснув руку в кулак, оскільки в лівій нозі почало колоти.

«Якби лише вона зоставалася нечутливою».

Але біль вже швидко розходився тілом. На додачу до нього долинув сморід.

«А щоб тебе, я знову обісрався».

— Барнаме! — гукнув Ґлокта і, сапаючи, став чекати, в той час як його лівий бік мстиво пульсував.

«Де цей старий довбень?»

— Барнаме! — заволав він на все горло.

— Ви в порядку, сер? — долинув з-за дверей голос слуги.

«В порядку? В порядку, старий бовдуре? Коли це я, на твою дурнувату думку, востаннє був у порядку?»

— Ні, хай тебе! Я закаляв ліжко!

— Я нагрів вам воду для ванної, сер. Ви можете встати?

Одного разу Фросту вже доводилося вибивати двері.

«Можливо, краще залишати їх відкритими на ніч, але хіба я тоді зможу виспатись?»

— Гадаю, якось впораюсь, — прошипів Ґлокта, втиснувши язика в порожні ясна, і тремтячими руками видерся з ліжка на крісло, що стояло поряд.

Його страшна, безпала нога сіпалася, залишаючись непідвладною йому. Він зиркнув на неї з лютою ненавистю.

«Клята мерзота. Огидний, негодящий кусень м’яса. Чому вони тебе просто не відрубали? Чому цього досі не зробив я?»

Але він знав, чому. Маючи ногу, він міг хоча би вдавати із себе напівлюдину. Він вдарив своє покалічене стегно, і вмить про це пожалів.

«Бовдур, бовдур».

Спину пройняв біль, який був трохи слабшим, ніж мить тому, але він щосекунди дужчав.

«Спокійно, спокійно, давай без бійок».

Він почав легенько розтирати всохлу шкіру.

«Нам нікуди дітися одне від одного, тож нащо мене мучити?»

— Ви можете дійти до дверей, сер?

Ґлокта поморщився від смороду, взявся за палицю і повільно, з мукою, звівся на ноги. Він побрів через кімнату і ледь не послизнувся на півдорозі, проте зміг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Він повернув ключ у замку, спершись об стіну, щоб утримати рівновагу, і заледве відімкнув двері.

Барнам стояв по той бік з витягнутими руками, готовий його зловити.

«Яка ганьба! Тільки подумати, що мене, Занд дан Ґлокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванної стариган, щоб я міг змити власне гівно. Ох і сміються, напевно, зараз усі ті недоумки, котрих я переміг, якщо вони досі мене пам’ятають. Я би теж сміявся, якби не було так боляче».

Але він перемістив вагу на іншу ногу і вчепився в плечі Барнама без жодних нарікань.

«Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собі життя. Наскільки це можливо».

Ґлокта глибоко вдихнув.

— Ступай поволі, нога ще не відійшла від сну.

Вони скакали і спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, ніби до ванни була ціла миля.

«Або більше. Я б радше волів пройти сто миль тоді, ніж дійти до ванної зараз. Але в цьому моє нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Ні зараз, ні потім».

Пара приємно гріла вогку шкіру Ґлокти. З допомогою Барнама, який тримав його під руки, він повільно підняв праву ногу й обережно опустив її у воду.

«Чорти б його взяли, ну і гаряче».

Старий слуга допоміг йому закинути іншу ногу і, тримаючи його попід пахви, опускав, мов дитину, доки він не занурився у воду по шию.

— А-а-а… — Ґлокта розплився у беззубій усмішці. — Гаряче, як у кузні Творця, Барнаме, саме так, як я люблю.

Тепло розійшлося по нозі, і біль трохи спав.

«Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».

Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.

«Варто навчитись цінувати у житті дрібниці — наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».


Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

«Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

— Ура! — вигукнув Ґлокта. — Знову каша!

Він поглянув на непорушного практика.

— Ота каша — радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсяна — люба всяка нам вона!

Рожеві очі навіть не кліпнули.

— Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, — він зачерпнув цілу ложку, — я від неї просто в захваті.

Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.

— Корисна, — сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, — смачна, — ковтнув іще, — а головне, — цього разу він ледь не вдавився, — її не треба розжовувати. — Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. — М-м-м, — протягнув він. — Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?

Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.

— Отже, архілектор знову хоче мене бачити?

Альбінос кивнув.

— І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?

Фрост знизав плечима.

— Гм-м-м… — Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. — Ти не знаєш, він у гарному настрої?

Знову рух плечима.

— Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.

Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. — Він перевів погляд на практика Фроста. — Я любив яблука, коли був малим.

«Скільки вже разів я так жартував?»

Фрост відповів йому порожнім поглядом — він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.

— Ну, гаразд, — зітхнув Ґлокта. — Але ж людині треба мати надію?

— Звичайно, сер, — пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.

«А справді треба?»


Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Ґлокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.

«Чому він сидить так високо?» — запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.

Коли Ґлокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків’ям палиці ліву руку.

Секретар архілектора підозріло розглядав Ґлокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам’яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер’єру.

— У вас призначена зустріч? — запитав секретар різким голосом.

«Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».

— Звичайно, — огризнувся Ґлокта. — Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?

Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.

«І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»

— Ваше ім’я? — запитав той із презирливою усмішкою.

Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.

— Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?

— Е-е… — зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.

— «Е-е»? Це таке число? Говори!

— Ну, я…

— Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!

— Так, сер, я…

— Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!

Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.

— Так краще, — гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.

По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.

З часу його останніх відвідин — а це було шість років тому — кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди гаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.

Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна срібна копія Адуа.

Архілектор сидів за цим столом на старовинному високому кріслі, заклопотаний розмовою з іншим чоловіком: худорлявим, лисіючим, невдоволеним старим у темній мантії. Побачивши Ґлокту, Сульт усміхнувся, а вираз іншого чоловіка майже не змінився.

— О, інквізиторе Ґлокта! Радий, що змогли прийти. Ви знайомі з генеральним інспектором Халлеком?

— Не мав такої приємності, — відповів Ґлокта.

«Хоча не схоже, щоб у цьому могло бути щось приємне».

Старий бюрократ підвівся і без особливого ентузіазму потис руку Ґлокти.

— А це один з моїх інквізиторів, Занд дан Ґлокта.

— Так-так, — пробурмотів Халлек. — Здається, ви раніше служили в армії. Якось я бачив, як ви фехтуєте.

Ґлокта постукав палицею по нозі.

— Навряд чи це було недавно.

— Так.

Запала тиша.

— Схоже, що генеральний інспектор скоро отримає чи не найбільше підвищення, — сказав Сульт. — Місце у самісінькій Закритій раді.

«У Закритій раді? Справді? Це таки найбільше підвищення».

Втім, схоже, що Халлек був не надто радий.

— Я тоді вважатиму, що це питання вирішене, коли Його Величність виявить бажання мене запросити, — огризнувся він, — і не раніше.

Сульт вміло обійшов це гостре питання:

— Я впевнений, що ти єдиний кандидат, якого Рада рекомендуватиме, оскільки кандидатура Зепп дан Тойфеля більше не розглядається.

«Наш старий знайомий Тойфель? А для чого розглядалася його кандидатура?»

Халлек спохмурнів і похитав головою.

— Тойфель. Я працював з ним десять років. Він мені ніколи не подобався, — «як і, схоже, будь-хто інший», — але я аж ніяк не вбачав у ньому зрадника.

Сульт сумно похитав головою.

— Ми всі глибоко вражені, але ось його зізнання, написане чорним по білому. — Він підніс складений аркуш із сумною міною. — Побоююсь, що корені корупції можуть тягнутись дуже глибоко. Кому не знати про це краще, як мені — людині, котрій, на жаль, доводиться полоти цей забур’янений сад?

— А й справді, справді, — пробурмотів Халлек, похмуро киваючи. — Низький вам за це уклін. І вам, інквізиторе.

— О, ні, що ви, — відказав Ґлокта скромно.

Всі троє подивилися одне на одного із вдаваною взаємоповагою.

Халлек відсунув крісло.

— Що ж, податки самі себе не зберуть. Мені пора повертатися до роботи.

— Гарних останніх днів на службі, — сказав Сульт. — Даю тобі слово, що король скоро пошле по тебе.

Халлек дозволив собі тонюсіньку усмішку, а тоді силувано кивнув і гордо рушив геть. Секретар вивів його з кабінету і зачинив за собою важкі двері.

Запала тиша. «Але чорта з два я її порушуватиму».

— Гадаю, тобі цікаво знати, що все це означає, правда, Ґлокто?

— Така думка спадала мені на ум, Ваше Преосвященство.

— Не сумніваюсь.

Сульт підвівся з крісла і, склавши руки в білих рукавичках за спиною, пройшов до вікна навпроти.

— Світ міняється, Ґлокто, світ міняється. Старий порядок відходить у минуле. Вірність, обов’язок, гордість, честь. Всі ці поняття вже давно не в моді. Що ж прийшло їм на заміну? — Він на мить зиркнув через плече і скривив губи. — Жадоба. Купці прибрали до рук владу у країні. Банкіри, крамарі, купці. Нікчемні людці з нікчемними думками та нікчемними амбіціями. Люди, які вірні лише собі, зобов’язані лише власним кишеням, які гордяться лише тим, що ошукують своїх конкурентів, які вимірюють свою честь лише срібняками.

«Ну, про твоє ставлення до купців можна більше не питати».

Сульт сердито глянув у вікно, а тоді повернувся назад.

— Нині складається враження, що будь-чий син може здобути освіту, відкрити свою справу і розбагатіти. Гільдії купців — мерсери, спайсери і тому подібне — постійно збільшують свої багатства і вплив. Зарозумілі вискочки-простолюдини диктують правила тим, хто за правом крові вищий за них. Товстими, жадібними пальцями вони перебирають струни влади. Споглядати це майже нестерпно. — Він здригнувся, міряючи кроками кімнату. — Я буду з вами чесний, інквізиторе. — Архілектор зробив широкий жест рукою, так ніби його чесність була безцінним подарунком. — Союз ще ніколи не здавався настільки сильним, ніколи не контролював стільки земель, але за фасадом ми слабкі. Ні для кого не секрет, що король уже геть неспроможний хоч щось ухвалювати. Кронпринц Ладісла — блазень, оточений підлабузниками і бовдурами, якого хвилюють лише азартні ігри та ганчір’я. Принц Рейнолт значно краще годиться на роль державця, але він молодший із братів. Закрита Рада, яка повинна керувати цим дірявим кораблем, напхом напхана шахраями й інтриганами. Одні, можливо, вірні, інші — точно ні, і при цьому кожен намагається перетягнути короля на свій бік.

«Як сумно, бо ж очевидно, що всі вони мали би тягнути його на твій бік?»

— Тим часом Союз в облозі ворогів, небезпеки чигають як за нашими кордонами, так і всередині. У Гуркулі з’явився новий могутній імператор, який готує країну до наступної війни. Північани теж ополчились і шастають кордонами Енґлії. У Відкритій Раді дворяни вимагають, щоб їм повернули старі права, а в селах люди хочуть, щоб дали нові. — Він важко зітхнув. — Так, старий порядок відступає, і ніхто не має сил чи духу, щоб його втримати.

Сульт затнувся, поглянувши на один із портретів: на ньому був зображений кремезний, голомозий чоловік, одягнений у все біле.

Ґлокта легко його впізнав. «Золлер, найвеличніший із архілекторів. Невтомний поборник Інквізиції, герой катів і бич зрадників». Він лиховісно позирав зі стіни, немовби навіть після смерті самим лише поглядом міг спалити запроданців.

— Золлер, — прогримів Сульт. — За його часів усе було інакше, скажу я тобі. Ні невдоволених селян, ні крутіїв-купців, ні набундючених дворян. Якщо люди забували своє місце, їм нагадували про нього розпеченим залізом, а будь-який буркотливий суддя, котрий наважувався про це скиглити, зникав безслідно. Інквізиція була шляхетною установою, куди потрапляли тільки найкращі і найкмітливіші. Служити королю і викорінювати невірність були для них єдиними бажаннями і нагородою.

«О так, то був чудовий час».

Архілектор опустився назад на своє місце і нахилився над столом.

— А тепер у нас треті сини збіднілих дворян можуть набивати кишені хабарами, а напівзлочинна наволоч — розважатися катуванням. Наші зв’язки з королем з кожним роком слабшають, а бюджет без кінця зменшують. Колись нас боялись і поважали, Ґлокто, але зараз… — «Ми цирк на дроті». Сульт насупився. — Зараз поважають менше. Плетуться численні інтриги і зради, і я побоююсь, що Інквізиція вже неспроможна давати собі раду зі своїми завданнями. Чимало очільників утратили мою довіру. Їх більше не цікавлять інтереси короля, держави, та й взагалі будь-які інтереси, крім їхніх власних. — «Очільникам? Не можна довіряти? Та як таке може бути?!». — Сульт спохмурнів ще більше. — Тепер іще й Фікт помер.

Ґлокта підняв очі.

«Оце вже новина».

— Лорд-канцлер?

— Широкий загал дізнається про це завтра вранці. Він помер раптово кілька днів тому, коли ти клопотався коло свого знайомого Ревса. Його смерть досі викликає деякі питання, але ж йому було майже дев’яносто. Дивно, що він взагалі стільки прожив. Його називали золотим канцлером, найбільшим політиком свого часу. Просто зараз його зображення вирубують у камені, щоб встановити на Алеї Королів. — Сульт пирхнув. — Найбільший подарунок, на який тільки можна сподіватися.

Очі архілектора звузились до блакитних щілин.

— Якщо ти до сих пір по-дитячому уявляв собі, що Союзом керує король або балакучі дурники-пустомелі голубої крові з Відкритої Ради, то можеш про це назавжди забути. Основна влада зосереджена в Закритій раді. Особливо тепер, коли захворів король. Дванадцять чоловіків у дванадцяти великих, незручних кріслах, і я серед них. Дванадцять чоловіків із зовсім різними ідеями, і двадцять років війни та миру Фікт нас врівноважував. Він зіштовхував лобами Інквізицію і суддів, банкірів і військових. Він був віссю, на якій оберталось Королівство, фундаментом, на якому воно трималось, і його смерть залишила по собі діру. Багато зяючих дір, які люди намагатимуться чимскоріше заповнити. У мене є передчуття, що дурнуватий скиглій Маровія, цей чуйний верховний суддя, цей самозваний захисник простолюду, буде першим у черзі. Це нестійка і небезпечна ситуація. — Архілектор гупнув кулаком по столу. — Ми повинні подбати про те, щоб нею не скористалися не ті люди.

Ґлокта кивнув.

«Здається, я розумію, що ви маєте на увазі, архілекторе. Ми повинні подбати про те, щоб ситуацією скористалися ми і тільки ми».

— Гадаю, не потрібно нагадувати, що пост лорд-канцлера — один із найвпливовіших в королівстві. Збір податків, скарбниця, монетний двір короля — все це знаходиться в його руках. Гроші, Ґлокто, гроші. А гроші — це влада, як ти і сам прекрасно знаєш. Нового канцлера обиратимуть завтра. Першим кандидатом був наш колишній мінцмейстр, Зепп дан Тойфель.

«Ага. Щось мені підказує, що його кандидатуру більше не розглядатимуть».

Сульт скривив губи.

— Тойфель був тісно пов’язаний з гільдіями купців, особливо з мерсерами. — Його глум змінило роздратування. — Крім того, він доводився приятелем верховного судді Маровії. Тому, як бачиш, з нього навряд чи вийшов би добрий лорд-канцлер.

«І справді. Навряд чи».

— На мою думку, генеральний інспектор Халлек — значно кращий варіант.

Ґлокта скосив очі на двері.

— Він? Лорд-канцлер?

Сульт з усміхом підвівся і підійшов до шафи у стіні.

— А більше й нікого обирати. Всі ненавидять його і він ненавидить усіх, окрім мене. Ще й більш од того, він закоренілий консерватор, який ненавидить купців і все, що вони обстоюють. — Він відкрив шафу і дістав два келихи та пишно оздоблений графин. — Будемо мати в Раді нехай недружнє, але принаймні прихильне обличчя, тим паче, щодо решти він буде ставитися в біса вороже. Кращу кандидатуру годі й уявити.

Ґлокта кивнув.

— Він виглядає чесним.

«Але не настільки чесним, щоб я довірив йому покласти мене у ванну. А ви б йому довірились, Ваше Преосвященство?»

— Так, — підсумував Сульт, — він буде для нас дуже корисним. — Архілектор наповнив два келихи темно-червоним вином. — І як бонус, я також домігся призначення нового прихильного мінцмейстра. Кажуть, що мерсери собі вже всі лікті обкусали від люті. Та й виродок Маровія не надто радий цьому. — Сульт захихотів. — Одні гарні новини, і дякувати за це слід тобі. — Він простягнув один із келихів.

«Отрута? Я повільно помру від судом і заблюю прекрасну мозаїчну підлогу архілектора? Чи просто впаду лицем на його стіл?»

Але в нього не було вибору, окрім як взяти келих і добряче хильнути. Вино мало незвичний, але гарний смак.

«Мабуть, привезене з якоїсь прекрасної, далекої місцини. Якщо я тут помру, мені хоча б не доведеться долати всю оту тьму-тьменну сходинок».

Але архілектор теж пив, доброзичливо усміхаючись.

«Схоже, що я таки доживу до вечора».

— Так, ми зробили гарний перший крок. Зараз небезпечні часи, але небезпека і шанси часто ходять парою. — Спиною Ґлокти пішло дивне відчуття. «Що це — страх, амбіції чи і те, й інше?» — Мені потрібен помічник, який допоможе владнати справи. Людина, яка не боїться очільників, купців чи навіть Закритої Ради. Людина, яка вміє діяти непомітно, обережно і безжально. Людина, яка віддана Союзу до самої кості, але водночас і не має друзів серед урядовців.

«Людина, яку всі ненавидять? Людина, яка прийме на себе удар, якщо все покотиться під три чорти? Людина, за якою навряд чи хтось сумуватиме?»

— Мені потрібен незалежний інквізитор, Ґлокто. Людина, яка діятиме поза контролем очільників, людина, наділена лише моїми повноваженнями. Людина, підпорядкована тільки мені. — Архілектор здійняв брову, немовби ця думка спала йому на голову просто зараз. — Мені здається, що ти чудово підходиш на цю посаду. Що думаєш?

«Я думаю, що людина, яка обійме цю посаду, матиме силу-силенну ворогів і лише одного друга».

Ґлокта глянув на архілектора.

«І цей друг може бути не надто надійним. Думаю, що людина, яка обійме цю посаду, може протриматись не надто довго».

— У мене є якийсь час на роздуми?

— Ні.

«Небезпека і можливість часто ходять парою…»

— Тоді я згоден.

— Прекрасно. Я щиро вірю, що це початок довгої і плідної співпраці. — Сульт усміхнувся з-за краю келиха. — Знаєш, Ґлокто, з усіх купців, що порпаються у нас в королівстві, найбільше я не люблю мерсерів. Значною мірою через їхній вплив Вестпорт приєднався до Союзу, і саме завдяки грошам Вестпорту ми виграли Гуркську війну. Король, звичайно, нагородив їх безцінними торговими правами, але з того часу їхній гонор став просто нестерпним. Вони так задирають носи і таке собі дозволяють, що можна подумати, ніби вони власноруч бились у тих битвах. Високошанована Гільдія мерсерів. — Він пирхнув. — Мені спало на думку, що якщо вже твій приятель Ревс дав нам можливість так гарно піймати їх на гачок, то було би шкода відпускати нашу здобич на волю.

Ґлокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати.

«Тиснути далі? Навіщо? Якщо мерсерів відпустити, вони продовжать платити, і від цього всім буде тільки краще. Зараз вони налякані і слабкі — думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзі. Якщо ми продовжимо тиснути, їх це може зачепити, а то й взагалі знищити. Тоді вони перестануть платити, і багатьом людям це не сподобається. Зокрема і декому у цій будівлі».

— Я можу легко продовжити своє розслідування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаєте.

Ґлокта знову відсьорбнув з келиха. Вино і справді було чудове.

— Ми повинні бути обережними. Обережними і надзвичайно ретельними. Гроші мерсерів течуть, як молоко. У них є багато друзів, навіть серед найвищих кіл дворянства. Брок, Хюґен, Ішер і чимало інших. Деякі з них — найвпливовіші люди в країні. Відомо, що кожен із них у свій час припадав до тієї цицьки, а діточки зазвичай кидаються у плач, коли в них відбирають молоко. — На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. — Та все одно, якщо доведеться привчити дітей до дисципліни, то без плачу не обійтися… кого той слимак Ревс назвав у своєму зізнанні?

Ґлокта страдницьки нахилився вперед, підсунув до себе Ревсову заяву-зізнання, розкрив її і пробігся знизу догори по списку імен.

— Про Зепп дан Тойфеля ми знаємо.

— О, ми знаємо і любимо його, інквізиторе, — сказав Сульт, всміхаючись, — але, гадаю, цього пана можна вже спокійно викреслити зі списку. Хто там іще?

— Подивімось, — Ґлокта неквапливо повернувся до заяви. — Є Харод Полст, мерсер.

«Пусте місце».

Сульт нетерпляче махнув рукою.

— Він пусте місце.

— Солімо Сканді, мерсер з Вестпорту.

«Теж пусте місце».

— Ні, Ґлокто, ні, ми можемо знайти когось цікавішого за цього Солімо як-його-там, еге ж? Ці дрібні мерсери не становлять жодного інтересу. Вирви корінь і листя саме зів’яне.

— Безперечно, архілекторе. У нас є Віллєм дан Робб — дрібний дворянин, перебуває на посаді молодшого митника.

Сульт замислився, а тоді похитав головою.

— Далі є…

— Зачекай! Віллєм дан Робб… — Архілектор клацнув пальцями. — Його брат Кірал — один із джентльменів Королеви. Він зневажливо повівся зі мною на світському прийомі. — Сульт усміхнувся. — Так, Віллєм дан Робб, заарештуй його.

«Ну що ж, занурюємось глибше».

— Служу і покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрібно вказати якесь конкретне ім’я?

Ґлокта відставив порожній келих.

— Ні. — Архілектор відвернувся і повторив свій жест рукою. — Нехай виказує кого завгодно. Мені байдуже.

Перший з-поміж магів

Озеро тягнулося вдалечінь, обрамлене крутими скелями і мокрою зеленню, а його поверхню — гладку і сіру, скільки сягало око — поколював дощ. Варто сказати, що в таку погоду Лоґенове око сягало недалеко. Інший берег міг бути всього за сто кроків, але тихі води здавалися глибокими. Дуже глибокими.

Лоґен уже давно покинув спроби залишатися сухим, і вода стікала по його волоссю на обличчя, скрапувала з носа, з пальців, з підборіддя. Волога, втома і голод стали частиною його життя. Якщо подумати, так часто бувало й раніше. Лоґен заплющив очі і прислухався, як вистукує по шкірі дощ, як вода плюскотить по гальці. Він став біля озера навколішки, вийняв корок із фляги і занурив її, спостерігаючи, як здіймаються бульбашки, поки вона наповнюється водою.

Малакус Кей вийшов із кущів, дихаючи коротко і часто. Він упав на коліна, доповз до кореневища дерева і відхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднішим, і тепер виривався прямо з нутрощів, стрясаючи всю грудну клітку. Він виглядав ще блідішим, ніж був на початку, і помітно худішим. Лоґен і сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденні часи. Він підійшов до виснаженого учня і присів навпочіпки.

— Дайте мені хвилинку, — Кей прикрив запалі очі і закинув назад голову, — всього одну хвилинку.

Його рот залишився відкритим, а на тонкій шиї проступили жили. Навіть живим він виглядав як мрець.

— Не залежуйся, бо потім можеш уже не встати.

Лоґен простягнув флягу. Кей навіть не підняв руку, щоб її взяти, тож Лоґен притулив флягу йому до губ і легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тоді його голова відкинулась на дерево, наче камінь.

— Ти знаєш, де ми? — запитав Лоґен.

Учень здивовано кліпнув, дивлячись на воду, так ніби побачив її вперше.

— Схоже, це північний бік озера… там десь має бути стежка. — Його голос перейшов у шепіт. — На південному боці є дорога з двома каменями. — Раптом він різко закашлявся, а тоді важко зглитнув. — Підеш дорогою, перейдеш через міст, і ти на місці, — прохрипів він.

Лоґен поглянув на мокрі дерева вздовж берега.

— Скільки туди йти?

Відповіддю була тиша.

Він поторгав хворого за кістляве плече. Кей закліпав, розтулив повіки і втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись.

— Скільки йти?

— Сорок миль.

Лоґен замислився, цикаючи крізь зуби.

Кей не протягне сорок миль — він і сорока кроків сам не зробить. По очах учня було видно, що він це розумів. Лоґен вважав, що Кей скоро помре — десь через кілька днів. Він знав і дужчих чоловіків, яких здолала гарячка.

Сорок миль. Лоґен ретельно міркував, потираючи підборіддя великим пальцем. Сорок миль.

— От зараза, — буркнув він.

Лоґен притягнув мішок і розкрив його. У них ще залишалося трохи харчу, але небагато. Кілька смужок жорсткого сушеного м’яса й окраєць запліснявілого чорного хліба.

Він подивився на тихе озеро. Принаймні питної води у них буде вдосталь. Лоґен дістав із мішка свій важкий казанок і поклав його на гальку. Вони довго були разом, але уже не було що готувати. Не можна прив’язуватись до речей, коли ти серед дикої природи. Він пожбурив мотузку в кущі, а тоді закинув полегшений мішок собі через плече.

Очі Кея знову зімкнулися, він ледь дихав. Лоґен досі пам’ятав той перший раз, коли йому довелося когось покинути, пам’ятав так, ніби це сталося вчора. Дивно, що ім’я хлопчика забулось, але його обличчя досі стояло перед очима.

Шанка відгризли йому шматок стегна. Добрячий шматок. Він усю дорогу стогнав, не міг іти. Рана почала гноїтись, він так і так помирав. Їм довелось його покинути. Ніхто не звинувачував у цьому Лоґена. Хлопець був надто малим, він взагалі не повинен був із ними йти. Йому не пощастило, так буває з кожним. Він кричав до них, поки вони спускалися з пагорба похмурим, мовчазним гуртом, схиливши голови. Лоґену здавалося, що він чув крики, навіть коли хлопець залишився далеко позаду. Він і досі їх чув.

Коли йшли війни, все було інакше. Люди постійно відбивались від колон на тривалих маршах у холодні місяці. Спершу вони тяглися у хвості, потім тяглися позаду, і врешті вкладалися на землю. Холодні, хворі, поранені. Лоґен затремтів і втягнув голову в плечі. Спочатку він намагався їм допомогти. Тоді радів, що не лежав серед них. Азгодом переступав через трупи, майже їх не помічаючи. З часом ти розумієш, хто більше не підведеться. Він поглянув на Малакуса Кея. Ще одна смерть у глухомані нічого не змінить. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Учень вирвався зі свого неспокійного сну і спробував підвестись. Його руки нестримно трусились. Він звів погляд на Лоґена — його очі яскраво блищали.

— Я не можу піднятися, — прохрипів він.

— Знаю. Я взагалі здивований, що ти так довго протягнув.

Зараз це було уже не так важливо. Лоґен знав дорогу. Якщо вдасться знайти стежку, можна спробувати подолати двадцять миль на день.

— Залиши мені трохи харчів… тоді, можливо… коли дістанешся до бібліотеки… хтось…

— Ні, — сказав Лоґен, зціпивши зуби. — Мені самому потрібні харчі.

Кей видав дивний звук, щось середнє між кашлем і хлипанням.

Лоґен нагнувся, вперся правим плечем в живіт Кея, і обхопив рукою його спину.

— Без них я не пронесу тебе сорок миль, — додав він, а тоді випрямився і закинув учня собі на плече.

Лоґен рушив узбережжям, притримуючи Кея за куртку, і тільки мокра галька рипіла у нього під ногами. Учень навіть не рухався, просто висів, як мішок з вогким ганчір’ям, а його слабкі руки стукались позаду об ноги Лоґена.

Зробивши десь із тридцять кроків, Лоґен розвернувся і поглянув назад. Казанок самотньо лежав біля озера і поволі повнився дощовою водою. Вони багато через що пройшли разом — він і казанок.

— Прощавай, старий друже!

Казанок промовчав.


Лоґен обережно поклав свою тремтячу ношу на узбіччя, розім’яв спину, що нила, почухав брудну пов’язку на руці, і відпив з фляги води. Вода була єдиним, що він мав у роті того дня, тож голод допікав його до самих печінок. Добре, що хоч перестало дощити. У житті варто навчитись цінувати дрібниці — наприклад, сухе взуття. Тим паче, якщо дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, і в цьому разі не цінувати їх неможливо.

Лоґен сплюнув у багнюку і розтер затерплі пальці. Одне можна сказати точно — це місце було важко не помітити. Над дорогою здіймалися два камені: древні і пощерблені, в основі покриті зеленим мохом, а вище — сірим лишайником. Вони були змережані постираною різьбою — рядками букв, написаними не лише незрозумілою, але й невідомою Лоґену мовою. Утім, складалось неприємне враження, ніби вони радше застерігають, аніж вітають.

— Перший закон…

— Що? — здивовано запитав Лоґен.

Кей перебував у неприємному стані поміж сном і явою ще з того часу, відколи вони два дні тому покинули казанок. Власне, за цей час казанок міг видати більше осмислених звуків. Того ранку Лоґен, прокинувшись, помітив, що Кей ледве дихає. Він був цілком упевнений, що учень помер, але хлопець досі кволо чіплявся за своє життя. Що там не кажи, а Кей не здавався без бою.

Лоґен опустився навколішки і відкинув мокре волосся з його обличчя. Кей раптом схопися за його зап’ястя і подався вперед.

— Забороняється, — прошепотів він, вирячивши на Лоґена очі, — торкатись Потойбіччя!

— Що?

— Говорити з демонами, — прохрипів він, хапаючись за пошарпаний плащ Лоґена. — Істоти, що живуть по той бік світу, брехливі. Ти не повинен з ними розмовляти!

— Не буду, — промимрив Лоґен, гадаючи, що має на увазі учень. — Не буду, даю слово.

Хоча давати його було нікому. Кей повернувся до судомного напівсну. Лоґен закусив губу. Він сподівався, що учень прокинеться знову, але не дуже у це вірив. Хоча, мабуть, той Баяз зможе щось зробити — зрештою, він Перший з-поміж магів, котрий осягнув глибоку мудрість і все таке. Тож Лоґен вкотре закинув Кея собі на плечі і рушив повз старезні камені.

Дорога стрімко піднімалася до скель над озером — місцями припіднята, а місцями глибоко висічена у кам’янистому ґрунті. Вона була добряче понищена і побита часом, поросла бур’янами. Вона то опускалася, то піднімалася, тож геть спітнілий Лоґен незабаром почав задихатися, а ніг він уже давно не чув. Його темп пішов на спад.

Лоґен знав, що це втома. Не просто від сходження чи непосильного марш-кидка з напівмертвим учнем на плечах, чи від марш-кидка за день до того, чи навіть від битви у лісі. Він втомився від усього. Від шанка, від війн, від усього свого життя.

— Я не можу іти безкінечно, Малакусе, не можу безкінечно боротись. Скільки цих страшних знущань може витримати людина? Мені потрібно хвильку посидіти. На нормальному, блядь, кріслі! Хіба я багато прошу? Хіба багато?

З цим настроєм, лаючись і нарікаючи на кожному кроці, і з Кеєм, котрий стукався головою об його зад, Лоґен підійшов до моста.

Міст був простим і водночас граційним, і таким же древнім, як дорога, і через те весь зарослий плющем, і тягнувся він десь на двадцять кроків над запаморочливою ущелиною. Далеко внизу річка билася об щербате каміння, здіймаючи шум і яскраві бризки. По той бік мосту між двома моховитими скелями стриміла стіна, зведена так майстерно, що годі було визначити, де природне переходило в штучне. У стіні виднілися єдині старовинні двері, оббиті міддю, позеленілою від часу та вологи.

Обережно ступаючи по слизькому камінню, Лоґен звично замислився про те, як би було найкраще штурмувати цю споруду. А ніяк. Навіть якщо мати тисячу відбірних бійців. Перед дверима був лише вузький кам’яний виступ — ніде поставити драбину чи замахнутись тараном. Стіна сягала десь із десять кроків у висоту, а брама здавалась міцною, наче камінь. А якщо вони ще й міст зруйнують… Лоґен перехилився через край і зглитнув. Падати було далеко.

Він глибоко вдихнув і загупав кулаком по мокрій зеленій міді. Чотири сильних громохких удари. Він гупав так у браму Карлеона після битви, і міщани поквапились здатись. Але зараз ніхто не квапився.

Лоґен зачекав. Постукав ще раз. Зачекав. Він все більше промокав від туману, що піднімався від річки. Лоґен зціпив зуби і підняв руку, щоб постукати знову. Відкрилася вузька щілина, і на нього з-за товстих ґрат холодно глянула пара водявих очей.

— Хто це там? — гаркнув грубий голос.

— Мене звати Лоґен Дев’ятипалий. Я…

— Не знаю такого.

Лоґен сподівався на привітніше вітання.

— Я прийшов, щоб побачити Баяза.

Йому не відповіли.

— Першого з…

— Так. Він тут.

Проте двері не відчинили.

— Він не приймає відвідувачів. Я казав про це останньому посланцю.

— Я не посланець, зі мною Малакус Кей.

— Малака хто?

— Кей, учень мага.

— Учень?

— Він дуже хворий, — повільно промовив Лоґен. — Він може померти.

— Кажеш, хворий? І може померти?

— Так.

— Як там тебе, скажи ще раз, звати…

— Та відкрий ти ці йобані двері! — Лоґен намарне помахав кулаком перед щілиною. — Будь ласка!

— Ми не впускаємо всіх підряд… зачекай. Покажи мені свої руки.

— Що?

— Покажи руки.

Лоґен підняв руки вгору. Водянисті очі поволі пройшлися по його пальцях.

— Їх дев’ять. Одного немає, бачиш? — Він підніс обрубок до щілини.

— Дев’ять, так? Треба було з цього і починати.

Брязнули засуви, і двері зі скрипом прочинилися. З іншого боку на нього підозріло дивився літній чоловік, який згинався під вагою старомодного обладунку. Він тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вістря меча шалено танцювало, хоча він силкувався втримати його вертикально.

Лоґен підняв руки.

— Я здаюсь.

Старий воротар не усміхнувся. Він щось невдоволено буркнув, коли Лоґен проминув його, а тоді закрив важкі двері, накинув засуви, розвернувся і поплентався геть, не сказавши більше ні слова. Лоґен рушив за ним вузькою долиною, яку всівали дивні будиночки — побиті негодою, вкриті мохом, напівзаглиблені у стрімкі скелі, що з’єднувалися з гірським схилом.

На порозі одного із будинків працювала за прядкою понура жінка, яка зміряла Лоґена похмурим поглядом, коли він з непритомним учнем на плечі проходив повз неї. Лоґен відповів їй посмішкою. Вона була аж ніяк не красунею, але вже пройшло стільки часу, відколи він… Жінка пірнула в дім і грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворі. Лоґен зітхнув. Стара магія досі діяла.

Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Від запаху свіжого хліба у порожньому шлунку Лоґена забурчало. Трохи далі сміялися і грались, бігаючи довкола низенького старого дерева, кілька темноволосих дітлахів. Вони нагадали Лоґенові його власних дітей. Ні, вони не були на них схожі, просто його охопила печаль.

Треба визнати, що Лоґен був трохи розчарований. Він очікував побачити щось мудріше, і значно більше борід. Але ці люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-які інші селяни. Схожий вигляд мало і його сільце до приходу шанка. Він задумався, чи потрапив у те місце, що треба. А тоді вони звернули за поворот.

Попереду у скелю були вбудовані три величезні, гострі вежі. Вони з’єднувалися в основі, але розходились вище, і були вкриті темним плющем. Здавалось, ніби вони значно старіші навіть за міст чи дорогу — такі давні, як сама гора. Біля підніжжя веж купчилося розмаїття інших будівель, що тулились до країв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жінка на ґанку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався підкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м’ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м’ясо якоїсь тварини, тепер мив закривавлені руки в кориті.

А на широких сходах перед найвищою із трьох веж сидів величний стариган. Він був одягнений в усе біле, мав довгу бороду, гачкуватий ніс і біле волосся, що спадало з-під білої шапочки. І це нарешті вразило Лоґена. Перший з-поміж магів, безперечно, виглядав, як треба. Помітивши Лоґена, він зірвався зі сходинок і поспішив до нього, тріпочучи білою мантією.

— Поклади його тут, — пробурмотів він, вказавши на галявину біля колодязя, і Лоґен опустився навколішки та якомога обережніше поклав Кея на землю, тамуючи нестримний біль у спині.

Старий нахилився над Кеєм і приклав до його чола вузлувату руку.

— Я приніс назад твого учня, — тупувато сказав Лоґен.

— Мого?

— Хіба ти не Баяз?

Старий розсміявся.

— О ні, я Веллс, наглядач Бібліотеки.

— Я Баяз, — долинув з-за спини голос.

До них поволі йшов, витираючи руки об ганчірку, м’ясник. Він виглядав літ так десь на шістдесят, але був коренастим, мав виразне, покраяне борознами обличчя і коротко стрижену бороду. На голові в нього не було ні волосини, і денне сонце яскраво виблискувало на його смаглявій маківці. М’ясник не був вродливим чи величним, але коли він наблизився, в ньому усе ж проявилось дещо особливе. Впевненість, відчуття владності. Цей чоловік звик наказувати і підкоряти.


Перший з-поміж магів взяв ліву руку Лоґена і тепло стиснув її поміж своїх долонь, а тоді повернув її й оглянув обрубок втраченого пальця.

— Отже, ти Лоґен Дев’ятипалий. Той, кого звуть Кривавою Дев’яткою. Я чув історії про тебе, хоч і не вилазив з бібліотеки.

Лоґен спохмурнів. Він здогадувався, які історії могли дійти до старого.

— Це було давно.

— Звичайно. У кожного з нас є минуле, еге ж? Я не звик судити-рядити про людей, покладаючись на поголос.

Баяз усміхнувся. Широкою, приємною, білосніжною усмішкою. На його зморшкуватому обличчі з’явився дружній вираз, але в глибоко посаджених, блискучих зелених очах ховалася твердість. Кам’яна твердість. Лоґен заусміхався у відповідь, хоча вже зараз розумів, що не хотів би мати цього чоловіка за ворога.

— І ти повернув наше заблукале ягня до стада, — Баяз похмуро подивився на Малакуса Кея, який нерухомо лежав на траві. — Як він?

— Гадаю, він житиме, сер, — сказав Веллс, — але треба забрати його з холоду.

Перший з-поміж магів клацнув пальцями, і понад будинками луною прокотився грім.

— Допоможіть йому.

Підбіг коваль, який вхопив Кея за ноги, і вони разом із Веллсом понесли учня через високі двері до бібліотеки.

— Отже, майстре Дев’ятипалий, я покликав тебе і ти відгукнувся, а це свідчить про гарні манери. Нехай на Півночі манери тепер не в моді, але я, щоб ти знав, їх ціную. Я завжди вважав, що на ввічливість треба відповідати ввічливістю. А це ще що таке?

Старий воротар спішив через подвір’я, добряче захекавшись.

— Два відвідувачі за день? Що ж далі буде?

— Майстре Баяз! — хрипко випалив воротар. — Біля брами вершники, добре озброєні і на конях! Кажуть, що у них термінове повідомлення від короля Півночі!

Бетод. Хто ж іще. Духи казали, що він вручив собі золотого капелюха, та й хто інший наважився би назвати себе королем Півночі?

Лоґен ковтнув повітря. Після останньої зустрічі з ним у нього не залишилось нічого, крім самого лише життя, але й тут йому пощастило більше, ніж іншим, значно більше.

— Ну що, майстре? — запитав воротар. — Мені сказати, щоб вони пішли геть?

— Хто їх очолює?

— Якийсь молодий франт з кислою міною. Каже, що він — син короля чи щось на кшталт цього.

— Кальдер чи Скейл? Вони обидва кислі.

— Гадаю, що молодший.

В такому разі це Кальдер — то вже щось. Що цей, що інший були покручами, але Скейл був значно гіршим. А коли вони вдвох, то краще їх зовсім уникати.

Баяз на мить задумався.

— Принц Кальдер може увійти, але його люди повинні залишитись за мостом.

— Так, сер, за мостом. — І захеканий воротар поспішив назад.

О, Кальдерові це сподобається. Лоґена неабияк розвеселила думка про те, як так званий принц тупо кричить через ту маленьку щілину.

— Вже король Півночі, можеш собі уявити? — Баяз втупився порожнім поглядом кудись углиб долини. — Я знав Бетода ще до того, як він став великим цабе. Ти також його тоді знав, чи не так, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен спохмурнів. Він знав Бетода, коли той був практично ніким — дрібним вождиком, схожим на багатьох інших. Лоґен прийшов до нього, щоб просити допомоги в боротьбі з шанка, і Бетод її надав, але за певну ціну. Тоді ціна здавалась невеликою і цілком виправданою. Просто воювати. Вбити кількох людей. Лоґенові завжди було легко вбивати, а Бетод здавався чоловіком, за якого варто боротися — відважним, гордим, безжальним і неймовірно амбітним. Це були якості, які Лоґен тоді цінував, якості, якими він, на його думку, і сам володів. Але час змінив їх обох, і ціна зросла.

— Раніше він був кращим, — задумливо промовив Баяз, — але є голови, яким корона не пасує. Ти знаєш його синів?

— Краще, ніж хотілось би.

Баяз кивнув.

— Вони справжні гівнюки, правда? І, боюсь, що гівна їм уже ніколи не позбутися. Тільки уяви того довбня Скейла на троні. Тьху! — Чаклун здригнувся. — Майже хочеться побажати його батькові довголіття. Майже, але не зовсім.

До них підбігла маленька дівчинка, яку Лоґен бачив за грою з іншими дітьми. У неї в руках був вінок із жовтих квітів, і вона простягнула його старому чаклуну.

— Я сама його зробила, — мовила вона.

Лоґен почув швидкий тупіт копит, що все ближчав.

— Для мене? Це так мило. — Баяз взяв у неї квіти. — Прекрасна робота, моя люба. Сам Творець не зробив би краще.

Вершник із гуркотом влетів на подвір’я, різко подав назад коня і спішився.

Кальдер. Роки були милосердніші до нього, ніж до інших, і тут не посперечаєшся. Він був одягнений у чорні шати, прикрашені темним хутром. На його пальці виблискував великий червоний самоцвіт, а на руків’ї меча спалахувало золото. Він виріс і погладшав, хоч і не настільки, як його брат Скейл, і все ж таки достатньо. Втім, його бліде, пихате обличчя виглядало майже таким самим, як Лоґен пам’ятав, а тонкі губи увесь час презирливо кривилися.

Він кинув віжки жінці, котра збивала масло, і жваво рушив через двір, спопеляючи усе навколо поглядом, і тільки вітерець розвівав його довге волосся. Коли зоставалося з десяток кроків, він помітив Лоґена. У нього відвисла щелепа. Спершу Кальдер з переляку відступив на півкроку назад, а його рука смикнулася до меча, проте за мить він уже всміхався своєю тонкою холодною усмішкою.

— Бачу, ти завів собі пса, Баязе? Краще слідкуй за ним, бо він уже колись кусав хазяїна за руку, — його усмішка стала ще більше схожою на зміїну. — Я можу його приструнчити, якщо хочеш.

Лоґен стенув плечима. Погрози — для дурнів і боягузів. Хтозна, як Кальдер, а Лоґен не був ні тим, ні іншим. Якщо збираєшся вбити, краще не балакати, а діяти. Балачки дозволять лише твоєму супротивнику підготуватися, а це нікуди не годиться. Тож Лоґен промовчав. Якщо Кальдеру так хочеться, то нехай вважає це слабкістю — так навіть краще. Може, бійки і знаходять Лоґена невідрадно часто, але він сам уже давно облишив їх шукати.

Другий син Бетода скерував своє презирство на Першого з-поміж магів.

— Мій батько буде невдоволений, Баязе! Те, що моїм людям доводиться стояти за брамою — вияв неповаги!

— Що ж тут вдієш, якщо поваги у мене насправді обмаль, принце Кальдере, — спокійно відповів чаклун. — Крім того, не занепадай духом. Вашого останнього посланця не пустили через міст, тож, як бачиш, ми робимо успіхи.

Кальдер насупився.

— Чому ти не відповів на виклик мого батька?

— У мене надто мало часу, — Баяз підніс вінок. — Вінки самі себе не плетуть.

Принц не всміхнувся.

— Мій батько, — гаркнув він, — Бетод, король Півночі, наказує тобі прибути до нього в Карлеон!

Кальдер прокашлявся.

— Він не… — принц зірвався на кашель.

— Що? — запитав Баяз. — Ну ж бо, говори, дитино!

— Він наказує…

Принц знову закашлявся, захлинувся і почав душитись. Схопися за горло. Здавалося, ніби повітря застигло.

— Наказує, га? — Баяз насупився. — Поверніть із царства мертвих великого Джувенса. Він може мені наказувати. Тільки він, і ніхто інший.

Чаклун ще більше спохмурнів, і Лоґенові довелось притлумити дивне бажання відійти подалі.

— А ти не можеш. І твій батько теж не може, хай би як він себе не величав.

Кальдер повільно опустився навколішки, його обличчя перекосилось, очі наповнилися слізьми. Баяз зміряв його поглядом.

— Чого ти вбраний в усе чорне? В тебе хтось помер? Тримай, — і він накинув на голову принца вінок. — Трохи яскравих барв тобі не завадить. Передаси своєму батькові, щоб він приходив сам. У мене нема часу на дурнів і молодших синочків. В цих справах я старомодний. Люблю говорити з головою коня, а не з його задом. Ти мене зрозумів, хлопче? — Кальдер хилився набік, вирячивши почервонілі очі. Перший з-поміж магів змахнув рукою. — Можеш іти.

Принц силувано вдихнув, закашлявся і, похитуючись, підвівся, а тоді пошкандибав до коня і заліз у сідло — вже не так граційно, як злазив. По дорозі до брами він кинув через плече вбивчий погляд, який виглядав не дуже переконливо, позаяк обличчя принца полум’яніло, наче відшмагана дупа. Лоґен збагнув, що широко всміхається. Вже давно він так не тішився.

— Наскільки я розумію, ти вмієш говорити з духами.

Це захопило Лоґена розполохом.

— Що?

— Говорити з духами, — Баяз похитав головою. — В наші часи це винятковий дар. Як вони?

— Хто, духи?

— Так.

— Їхні ряди рідшають.

— Скоро вони всі поснуть, еге? Магія витікає зі світу. Так усе влаштовано. За роки мої знання збільшились, зате сила зменшилась.

— Здається, Кальдера ви вразили.

— Та-а… — Баяз змахнув рукою. — Це дрібниці. Маленький фокус із повітрям і плоттю — нічого складного. Ні, повір мені, магія слабшає. Це факт. Закон природи. Але ж яйце можна розбити по-різному, правда, друже? Коли підводить один інструмент, треба братись за інший.

Лоґен не зовсім розумів, про що йдеться, але не мав сили перепитувати.

— А й справді, — пробурмотів Перший з-поміж магів. — Яйце можна розбити по-різному. До речі, ти виглядаєш голодним.

Від однієї згадки про їжу Лоґенів рот заповнився слиною.

— Так, — промимрив він. — Так… Я був би не проти перекусити.

— Звичайно.

Баяз приязно поплескав його по плечі.

— А потім, мабуть, у ванну? Ні, цей сморід нас жодним чином не дратує, ну ніскілечки, просто мені здається, що немає нічого приємнішого, ніж зануритись в гарячу воду після довгого походу, а твій похід, підозрюю, був справді довгим. Ходімо зі мною, майстре Дев’ятипалий, тут ти у безпеці.

Їжа. Ванна. Безпека. Лоґенові довелося стримуватися, щоб не заплакати, коли він волікся за старим у бібліотеку.

Добродійник

Надворі стояв спекотний-преспекотний день, сонце яскраво світило крізь вітражні вікна, мережачи хрестиками дерев’яну підлогу приймальні. У цю полудневу годину повітря в кімнаті було таким теплим і парним, що здавалося, наче це кухня, де закипає суп.

Фортіс дан Хофф, лорд-камерґер, розчервонівся та спарився у своїй оздобленій хутром мантії, і всю другу половину дня його настрій ставав дедалі паскуднішим. Харлен Морроу, його помічник з питань аудієнцій, виглядав ще гірше, втім, йому, крім спеки, ще доводилось боротися зі страхом перед Хоффом. Обидва дуже хвилювались через щось своє, але принаймні вони хоч сиділи.

Майор Вест у своїй розцяцькованій парадній формі обливався потом. Він уже майже дві години стояв в одній і тій самій позі, заклавши руки за спину і зціпивши зуби, поки лорд Хофф сердився, бурчав і гарчав на прохачів і всіх інших присутніх. Вест вже не вперше за цей день палко бажав опинитися в парку, під деревом, з пляшкою питва в руках. Або, наприклад, в льодовику, замурованим в кригу. Будь-де, тільки не тут.

Стояння на варті під час цих жахливих аудієнцій не надто подобалось Весту, але могло бути й гірше. Це могли підтвердити вісім солдатів, котрі підпирали стіни: вони були у повному обладунку. Вест чекав, коли один із них знепритомніє і з грюкотом серванта з кухонним начинням гримнеться на підлогу, що, безперечно, неабияк обурило би лорд-камерґера, але поки всі вони якось тримались на ногах.

— Чому в цій проклятій кімнаті завжди не та температура? — Хофф вимагав відповіді, так ніби спека була для нього особистою образою. — Одну половину року тут заспекотно, іншу — захолодно! Тут зовсім нема чим дихати! Чому ці вікна не відкриваються? Чому нам не виділять більшу кімнату?

— Е-е… — промимрив стривожений помічник, поправляючи на мокрому переніссі окуляри, — прохання про аудієнцію завжди розглядалися тут, шановний лорд-камерґере. — Він затнувся, помітивши грізний погляд свого начальника. — Це… е-е… традиція.

— Я це знаю, довбню! — гримнув Хофф, чиє обличчя аж пашіло від спеки та гніву. — Хто взагалі запитував твоєї нікчемної думки?

— Так, тобто, ні, — зам’явся Морроу, — тобто, так точно, мілорде.

Хофф насуплено похитав головою, оглядаючи кімнату в пошуках нового джерела роздратування.

— Скількох нам треба ще сьогодні витримати?

— Е… ще чотирьох, ваша світлосте.

— До дідька всіх! — гаркнув камерґер, соваючись на величезному кріслі і метляючи своїм хутряним коміром, щоб хоч трохи остудитись. — Це нестерпно! — Вест мовчки погодився. Хофф схопив зі столу срібний кубок з вином і добряче приклався до нього. Він був любителем випити і, власне, пив ще з полудня, але добрішим від цього не ставав. — Хто наступний бовдур? — запитав він вимогливо.

— Е… — Морроу примружено глянув крізь окуляри на довгий документ, проводячи по кривулястому письму замащеним чорнилом пальцем. — Наступний Гудмен Хіс, фермер із…

— Фермер? Ти сказав: «фермер»? Отже, ми повинні сидіти у цій скаженій спеці і слухати ниття якогось клятого простолюдина про те, як погода вплинула на його овець?

— Прошу, мілорде, — промимрив Морроу, — але схоже, що… е-е… Гудмен Хіс… е-е… має правомірну скаргу на свого… е-е… поміщика, і…

— Чорт би їх усіх побрав! Мене вже верне від усіх цих скарг! — Лорд-камерґер зробив ще один ковток вина. — Заводьте цього недоумка!

Двері відчинились, і Гудмена Хіса впустили всередину. Аби підкреслити диспозицію влади в кімнаті, стіл лорд-камерґера розміщувався на високому підвищенні, тому бідолаха хоч і стояв, а йому все одно доводилось дерти очі вгору. Він мав чесне, але дуже худе лице, а в тремтячих руках стискав подертого капелюха. Вест з огидою сіпнув плечима, коли крапля поту стекла по його спині.

— Ти Гудмен Хіс, правильно?

— Так, мілорде, — пробурмотів селянин із сильним акцентом, — я прибув із…

Хофф обірвав його з неперевершеною грубістю.

— І ти постав перед нами, щоб просити аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

Гудмен Хіс облизав губи. Вест задумався, який шлях тому селянинові довелося пройти, щоб ось тут із нього шили дурня. Найімовірніше, дуже довгий.

— Мою сім’ю позбавили землі. Наш поміщик сказав, що ми не платили за оренду, але…

Лорд-камерґер відмахнувся.

— Очевидно, що цю справу має вирішувати Комісія з питань землекористування і сільського господарства. Його Величність король піклується про добробут усіх своїх підданців, незалежно від їхньої жадібності. — Веста ледь не пересмикнуло від такої зневаги. — Але не слід сподіватися, що він приділятиме увагу кожній незначній дрібниці. Його час безцінний, зрештою, як і мій. На все добре.

На тому і скінчили. Двоє солдатів відкрили подвійні двері, щоб спровадити Гудмена Хіса.

Обличчя селянина зовсім зблідло, а пальці стисли криси капелюха.

— Добрий мілорде, — мовив він, затинаючись, — я вже звертався до Комісії…

Хофф зиркнув таким лютим поглядом, що фермер враз затнувся.

— Я сказав, на все добре!

Плечі селянина опустились. Він востаннє обвів поглядом кімнату. Морроу з величезною цікавістю розглядав щось на дальній стіні, уникаючи його погляду. Лорд-камерґер лише сердито позирав, розлючений через цю непростиму трату часу. Веста вернуло від того, що він є частиною всього цього. Хіс розвернувся і з пониклою головою поплівся геть. Двері зачинилися.

Хофф бахнув кулаком по столу.

— Ви це бачили? — Він гнівно оглянув присутніх, що задихалися від спеки. — Ну і нахабство! Ви це бачили, майоре Вест?

— Так, мілорд-камерґере, я все бачив, — сухо відказав Вест. — Це було неподобство.

На щастя, Хофф не вловив його іронії.

— Неподобство, майоре Вест, саме так: неподобство! Якого біса всі перспективні молоді люди йдуть в армію? Я хочу знати, хто дозволяє цим жебракам сюди являтись!

Він зиркнув на помічника, який, ковтнувши повітря, втупився у свої документи.

— Хто наступний?

— Е-е… — пробурмотів Морроу, — Костер дан Каулт, магістр Гільдії мерсерів.

— До дідька, я знаю, хто він такий! — огризнувся Хофф, змахуючи свіжу порцію поту з обличчя. — Як не кляті селяни, то кляті купці! — гаркнув він на солдатів біля дверей так гучно, що чути було навіть в коридорі. — Що ж, впускайте цього загребущого крутія!

Складно було уявити людину, яка би настільки різнилася від попереднього прохача, ніж магістр Каулт. Це був крупний, вгодований чоловік, обличчя якого було настільки ж пухким, наскільки очі — жорсткими. Його пурпурове вбрання, оздоблене ярдами золотої нитки, виглядало так хвалькувато, що, мабуть, навіть сам імператор Гуркула посоромився би таке носити. Магістра супроводжувала пара старших мерсерів, чий одяг не надто поступався пишнотою. Вест задумався, чи міг би Гудмен Хіс заробити на таку мантію за десять років. Він вирішив, що ні, навіть якби його не позбавили землі.

— Мілорд-камерґер, — прощебетав Каулт і манірно вклонився.

Хофф привітав голову Гільдії мерсерів так холодно, як тільки міг: здійняв брову і ледь помітно порухав губою. Каулт взявся чекати на привітання, більш годяще для такої персони, як він, проте намарне. Він голосно прокашлявся.

— Я прибув, щоб просити аудієнцію з Його Величністю…

Лорд-камерґер фиркнув.

— Весь сенс цієї сесії в тому, щоб визначити гідних уваги Його Величності. Хто не просить аудієнції з ним, той помилився дверима.

Стало очевидно, що ця бесіда пройде так само безуспішно, як і попередня. Вест подумав, що в цьому була якась страшна справедливість. До великих і малих тут ставились абсолютно однаково.

Очі магістра Каулта ледь звузились, але він повів далі.

— Шановна Гільдія мерсерів, скромним представником якої є я… — Хофф голосно відсьорбнув вина, і Каулт був змушений на мить спинитись. — …стала жертвою найзловмиснішого і найобурливішого нападу…

— Налий ще, гаразд? — крикнув лорд-камерґер, замахавши порожнім кубком перед Морроу.

Помічник хвацько зірвався з крісла і схопив графин. Каулту довелося зачекати, зціпивши зуби, поки булькало вино.

— Продовжуй! — заревів Хофф, махнувши рукою. — Ми не будемо сидіти тут до ночі!

— Найзловмиснішого і найпідступнішого нападу…

Лорд-камерґер прищурився.

— Кажеш, нападу? Простий напад — це парафія міської варти!

Магістр Каулт скорчив гримасу. Він і його супутники вже почали пітніти.

— Йдеться не про звичайний напад, міролд-камаргере, а про віроломну і зрадницьку атаку, націлену на те, щоб заплямувати блискучу репутацію Гільдії і нашкодити нашим діловим інтересам у Вільних містах Штирії та по всій території Союзу. Атаку, влаштовану певними підступними елементами Королівської Інквізиції, і…

— Я почув достатньо!

Лорд-камерґер здійняв свою велику руку, закликаючи до тиші.

— Якщо це торгівельне питання, його повинна розглядати королівська Комісія з питань торгівлі і комерції, — Хофф говорив повільно і чітко, як директор школи, який звертається до свого найгіршого учня. — Якщо це правове питання, його повинно розглядати відомство верховного судді Маровії. Якщо це питання внутрішньої роботи Королівської Інквізиції, тобі треба домовитися про зустріч із архілектором Сультом. У будь-якому разі, не схоже, щоб ця справа підлягала розгляду Його Величності.

Голова Гільдії мерсерів розтулив було рота, але лорд-камерґер перебив його, піднявши голос вище нікуди.

— Наш король формує Комісію, обирає верховного суддю і призначає архілектора, щоб самому не займатись усіляким дріб’язком! Як не дивно, ліцензії певним гільдіям купців він надає з тієї ж самою метою, а не для того, щоб торговці… — його губи скривились у презирливу усмішку, — …гребли гроші лопатами! На все добре.

І двері відчинились. Від останнього зауваження обличчя Каулта спаленіло від гніву.

— Можете бути впевнені, лорд-камерґере, — холодно мовив він, — що ми шукатимемо допомоги в іншому місці, і при цьому дуже наполегливо.

Хофф довго свердлив його очима.

— Шукай, де хочеш, — гаркнув він, — і так наполегливо, як тобі заманеться. Тільки не тут. На… все… добре!

Якби можна було заколоти фразою «на все добре», голова Гільдії мерсерів вже лежав би мертвий на підлозі.

Каулт кілька разів моргнув, а тоді сердито розвернувся і покрокував геть з усією гідністю, яку зміг в собі знайти. Його два лакеї пішли вслід, тріпочучи своїми пишними мантіями. Двері зачинилися.

Хофф знову грюкнув по столу кулаком.

— Неймовірно! — вибухнув він. — Які зухвалі свині! Чи вони справді думають, що можуть нехтувати королівським законом і водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так?

— О, ні, — відказав Морроу, — звичайно…

Лорд-камерґер проігнорував свого помічника і зі злою посмішкою повернувся до Веста.

— Хоча стеля тут низька, проте чомусь мені здається, що над ними вже кружляло кілька стерв’ятників, чи не так, майоре Вест?

— Дійсно, мілорде-камерґер, — пробурмотів Вест, який уже заледве терпів цю спеку і бажав лише одного — щоб ці муки нарешті скінчились. І тоді він зміг би повернутись до своєї сестри.

Його серце завмерло. Вона стала ще більш проблемною, ніж він пам’ятав. Розуму їй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собі тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла заміж за якогось чесного чоловіка і жила собі щасливо! Становище Веста і без цього було хитким, і бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове.

— Стерв’ятники, стерв’ятники, — бурмотів до себе Хофф. — Огидні птахи, але і з них є користь. Хто наступний?

Спітнілий помічник почувався ще незручніше, ніж дотепер, намагаючись підібрати правильні слова.

— Група… дипломатів?

Кубок лорд-камерґера завмер на півдорозі до рота.

— Дипломатів? Від кого?

— Е… від так званого короля Півночі, Бетода.

Хофф вибухнув від сміху.

— «Дипломатів»? — реготнув він, витираючи обличчя рукавом. — Ти хотів сказати — дикунів!

Помічник непереконливо загиготів.

— О, так, мілорде, ха-ха! Звичайно, дикунів!

— Але небезпечних дикунів, чи не так, Морроу? — посуворішав лорд-камерґер, і його добрий гумор вмить вивітрився. Гиготіння помічника застрягло десь у горлі. — Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте їх!

Дипломатів було четверо. Двоє найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкі, потовчені обладунки. Їх, звичайно, обеззброїли при вході в Аґріонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили біля входу цілу гору важкого старого озброєння. Саме такі люди никали зараз біля кордонів Енґлії, недалеко від дому Веста, у сподіванні війни.

За ними зайшов старий з довгим волоссям і пишною білою бородою, і теж у пом’ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачіпаючи око — сліпе і більмувате. Втім, на вустах чоловіка сяяла усмішка, а його приємні манери напрочуд вигідно контрастували із похмурістю решти послів, зокрема і четвертого, котрий замикав процесію.

Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш ніж сім футів. Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із каптуром, що закривав його обличчя. Коли він випростався, нависнувши над рештою присутніх, в кімнаті начебто стало тіснувато. Лякав уже самий його неймовірний ріст, але було і ще щось, що розходилось від нього нудотними хвилями. Це відчули солдати біля стін, які неспокійно засовались. Відчув помічник з питань аудієнцій, який, обливаючись потом, раптом засмикався і почав порпатися в документах. І тим паче відчув майор Вест. Його шкіру, незважаючи на спеку, пройняв холод, і кожна волосинка на тілі стала дибки під пропотілим мундиром.

Лише Хофф, здавалось, залишився незворушним. Він зміряв чотирьох північан похмурим поглядом, а гігант у каптурі вразив його не більше, ніж Гудмен Хіс.

— Отже, ви посланці Бетода. — Він спробував слова на смак, а тоді виплюнув: — Короля Півночі.

— Так, — відповів усміхнений старий і низько вклонився на знак поваги. — Я Ґансул Білоокий.

Його голос був звучним і приємним, без найменшого акценту, зовсім не таким, як очікував Вест.

— І ви емісар Бетода? — розважливо запитав Хофф, зробивши ще один ковток із кубка.

Вест вперше був радий, що лорд-камерґер знаходиться з ним в одній кімнаті, але потім він глянув на чоловіка в каптурі, і відчуття тривоги повернулось.

— О ні, — заперечив Білоокий, — я тут всього лише як перекладач. Ось емісар короля Півночі. — Він нервово блимнув зрячим оком на темну постать у плащі, так наче навіть йому було страшно. — Фенрір.

Він протягнув «ер» наприкінці імені, так що звук наче розтяв повітря.

— Фенрір Страховидло.

Промовисте ім’я, нічого не скажеш. Майор Вест згадав пісні, які чув у дитинстві — історії про кровожерливих велетнів, що жили у горах далеко на Півночі. На мить у кімнаті запала тиша.

— Гм-м, — незворушно протягнув лорд-камерґер. — І ви бажаєте аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

— Саме так, мілорде-камерґер, — відповів старий воїн. — Наш голова, Бетод, дуже шкодує про ворожнечу між вашим і нашим народами. Він бажає лише найкращих стосунків з південними сусідами. Ми привезли з собою пропозицію про мир від нашого короля вашому і подарунок на знак нашої доброзичливості. Оце й усе.

— Так-так, — сказав Хофф, відкинувшись на високому кріслі і широко всміхаючись. — Приємне прохання з приємним підходом. Ви можете зустрітися з королем завтра, на Відкритій Раді, де оголосите свою пропозицію і покажете ваш подарунок перед першими особами королівства.

Білоокий шанобливо вклонився.

— Щиро вам дякую, мілорде-камерґер.

Він рушив до дверей, і двоє похмурих воїнів пішли вслід за ним. Чоловік у плащі на мить затримався, а тоді теж повільно розвернувся і, нахилившись, вийшов.

Тільки коли двері зачинились, Вест зміг спокійно вдихнути. Він похитав головою і стенув спітнілими плечима. Пісні про гігантів, аякже. Просто кремезний чоловік у плащі, та й по всьому. Хоча, з іншого боку, наголовень був таки досить високим…

— От бачите, майстре Морроу? — Хофф виглядав надміру задоволеним собою. — Не такі вони вже й дикуни, як ви казали! Мені здається, ми наблизились до розв’язання нашого північного конфлікту, а ви як вважаєте?

Помічник думав зовсім інакше.

— Е… так, звичайно, мілорде.

— Так, авжеж так. Як то кажуть, багато галасу даремно. Стільки песимізму і балачок про поразку від наших неспокійних громадян на Півночі, га? Війна? Ха! — Хофф знову гепнув рукою по столу, розплескавши вино із кубка. — Ці північани на таке не здатні! Ви й оглянутися не встигнете, як вони подадуть на членство в Союзі! Побачите, чи я був правий, еге ж, майоре Вест?

— Е…

— Добре! Чудово! Принаймні ми зробили щось корисне за сьогодні! Ще одне слухання, і вибираємось із цієї клятої печі! Хто в нас там, Морроу?

Помічник насупився і поправив на носі окуляри.

— Е… наступний Йору Сульфур, — сказав він, ламаючи язика об незнайоме ім’я.

— Хто-хто?

— Е… Сульфір чи Сульфор, щось таке.

— Ніколи про нього не чув, — буркнув лорд-камерґер. — Що він за чоловік? Якийсь південець? Тільки не ще один селюк, благаю!

Помічник заглянув у свої нотатки і хапнув повітря.

— Емісар?

— Добре, але від кого?

Морроу аж зіщулився, ніби дитина, яку ось-ось мали висікти.

— Від Великого Ордену магів! — випалив він.

На мить запала приголомшлива тиша. У Веста здійнялися брови і відвисла щелепа. Він припустив, що таке саме, мабуть, непомітно відбулось за солдатськими заборолами. Вест за звичкою поморщився, очікуючи на реакцію лорд-камерґера, але Хофф усіх здивував, вибухнувши дзвінким реготом.

— Прекрасно! Нарешті якась забава. Давненько тут не було мага! Впускайте чаклуна! Не треба його затримувати!

Йору Сульфур дещо розчарував. Він був одягнений у простий, запилюжений з дороги одяг і, щиро кажучи, виглядав не надто краще, ніж Гудмен Хіс. Його посох не був оббитий золотом, а його навершшя не увінчував кристал. Та й очі мага не палали містичним вогнем. Він виглядав як цілком звичайний чоловік, якому за тридцять, трохи втомлений, наче після тривалої подорожі, але загалом тримався перед лорд-камерґером цілком невимушено.

— Доброго дня, панове, — мовив чаклун, спираючись на посох.

Вест ніяк не міг визначити, звідки він родом. Явно не із Союзу, бо його шкіра була надто темною, але й не з Гуркула чи далекого півдня, бо для цього вона була надто світлою. Не з Півночі і не зі Штирії. Отже, звідкись далі, але звідки? Придивившись до нього уважніше, Вест помітив, що його очі мали різний колір: одне було блакитним, а інше зеленим.

— І вам доброго дня, сер, — відповів Хофф, вдаючи щиру усмішку. — Мої двері завжди відчинені для Великого Ордену магів. Скажіть, чи я маю приємність говорити з самим великим Баязом?

Сульфура це спантеличило.

— Ні, хіба мене не так представили? Я Йору Сульфур, а майстер Баяз — голомозий. — Він провів рукою по своїй кучерявій каштановій чуприні. — На проспекті стоїть його статуя. Але я кілька років мав честь навчатись під його орудою. Він наймогутніший і наймудріший учитель.

— Звичайно! Хто би в цьому сумнівався! То чим ми можемо вам прислужитись?

Йору Сульфур прокашлявся, немов збирався розповісти якусь історію.

— Після смерті короля Харода Великого Баяз, Перший з-поміж магів, покинув Союз. Але він дав клятву, що повернеться.

— Так, так, це правда, — загиготів Хофф. — Абсолютна правда. Кожен школяр це знає.

— І він заявив, що про його повернення оповістить хтось інший.

— Це теж правда.

— Ну, — мовив Сульфур, широко всміхнувшись, — ось я і прийшов оповістити.

Лорд-камерґер залився сміхом.

— Ось він і прийшов! — кричав він, гупаючи рукою по столу. — Харлен Морроу дозволив собі трошки реготнути, але замовк, як тільки усмішка на вустах Хоффа почала тліти. — За час моєї роботи лорд-камерґером про аудієнцію у короля просили три члени Великого Ордену магів. Двоє були однозначно божевільні, а один виявився надзвичайно відважним крутієм. — Він нахилився вперед, впершись ліктями у стіл, і склав пальці дашком. — Скажіть мені, майстре Сульфур, який ви маг?

— Ні той, ні інший.

— Зрозуміло. Тоді у вас є документи.

— Звичайно.

Сульфур сягнув рукою за лацкан плаща і дістав маленький лист, скріплений білою печаткою, з єдиним дивним символом. Він спокійно поклав його на стіл перед лорд-камерґером.

Хофф насупився. Він узяв документ у руки і перевернув його. Уважно роздивившись печатку, Хофф рукавом змахнув з обличчя піт, а тоді відколупнув віск, розгорнув цупкий аркуш паперу і почав читати.

Йору Сульфур не виказував жодних ознак тривоги. Його ніби не зачіпала спека. Він пройшовся кімнатою, киваючи озброєним солдатам, і зовсім не засмутився, коли вони йому не відповіли. Раптом він повернувся до Веста.

— Тут страх як спекотно, правда? Я не здивуюсь, якщо ці бідні хлопці знепритомніють і гепнуться на підлогу із грюкотом серванта з кухонним начинням.

Вест моргнув. Він якраз думав про те саме.

Лорд-камерґер обережно відклав листа на стіл, і тепер на його обличчі не залишилось навіть тіні від нещодавніх веселощів.

— Мені здається, що обговорювати це питання у Відкритій Раді буде недоречно.

— Згоден. Я сподівався на приватну аудієнцію з лорд-канцлером Фіктом.

— Побоююсь, що це неможливо, — Хофф облизав губи. — Лорд Фікт помер.

Сульфур спохмурнів.

— Дуже прикро.

— Авжеж, авжеж. Нам усім його не вистачатиме. Мабуть, я і кілька інших членів Закритої Ради могли би вам допомогти.

Сульфур схилив голову.

— Як скажете, мілорде-камерґер.

— Я спробую щось влаштувати десь під вечір. А поки ми знайдемо в Аґріонті якесь житло… що найкраще подобало би вам.

Він подав знак варті і двері відчинилися.

— Дуже вам дякую, лорде Хофф. Майстре Морроу. Майоре Вест.

Сульфур чемно кивнув кожному з них по черзі, а тоді розвернувся і пішов. Двері знову зачинилися, а Вестові залишилось лише гадати, звідки цей чоловік знав його ім’я.

Хофф обернувся до свого помічника з питань аудієнцій.

— Негайно йди до архілектора Сульта і передай, що ми повинні терміново зустрітися. Після цього зайдеш до верховного судді Маровії і лорд-маршала Варуза. Скажеш їм, що це питання надзвичайного значення, і ні слова комусь іншому, окрім цих трьох. — Він погрозив пальцем перед спітнілим обличчям Морроу. — Ні слова! — Помічник продовжував дивитися на нього крізь перекошені окуляри. — Ну ж бо! — гаркнув Хофф.

Морроу зірвався на ноги, перечепився за поділ своєї мантії, а тоді вибіг через бічні двері.

Вест зглитнув — в роті у нього зовсім пересохло.

Хофф обвів довгим, жорстким поглядом усіх присутніх у кімнаті.

— А щодо усіх вас, то щоб нікому ні слова, інакше наслідки будуть вкрай неприємними! А тепер геть, усі геть!

Солдати, побрязкуючи обладунками, поспіхом покинули кімнату. Вест не чекав другого запрошення і поспішив за ними, залишивши замисленого лорд-камерґера самісінького у своєму високому кріслі.

Коли Вест зачинив за собою двері, його думки були похмурі і заплутані. Уривки старих оповідок про магів, побоювання про війну на Півночі, згадки про велетня у каптурі, що зростом майже сягав стелі. До Аґріонта того дня навідалось кілька дивних і кілька лиховісних чужинців, і Вест почувався трохи схвильованим і пригніченим. Він намагався вибавитися від цих думок, переконати себе, що все це маячня, але тоді його думки повертались до сестри, котра носилася Аґріонтом, як остання дурепа.

Вест подумки застогнав. Мабуть, вона зараз із Лютаром. Якого дідька він їх познайомив? Вест чомусь очікував побачити ту саму незграбну, хворобливу, язикату дівчину, якою пам’ятав її віддавна. Він був неабияк вражений, коли його поріг переступила ця жінка. Вест заледве її впізнав. Вона, поза всяким сумнівом, перетворилась у жінку, і то доволі вродливу. Натомість Лютар був чванливим, багатим і симпатичним, і самовладання в нього не більше, ніжу шестирічної дитини. Він знав, що вони зустрічались іще, і навіть не один раз. Звичайно, лише як друзі. Інших друзів в Арді тут не було. Лише як друзі.

— Чорт! — вилаявся він.

Це те саме, як посадити кота біля сметани і сподіватися, що він не лизатиме її. Чому він усього не продумав? Це буде клята катастрофа! Але що він міг тепер вдіяти? Лютар втупився нещасним поглядом вглиб коридору.

Ніщо так не змушує забути про своє нещастя, як нещастя іншого, а Гудмен Хіс виглядав насправді жалюгідно.

Він сидів самотою на довгій лаві з блідим, яку смерті, обличчям, і дивився в нікуди. Схоже, селянин просидів тут увесь цей час, поки заходили і виходили мерсери, північани та маг. Він нічого не сподівався, проте йти йому не було куди. Вест окинув поглядом коридор. Поблизу нікого не було. Хіс не помічав майора — його рот був відкритий, очі осклілі, а подертий капелюх лежав забутий на колінах.

Вест не міг покинути цього чоловіка напризволяще — йому не дозволяло серце.

— Гудмене Хіс, — мовив Вест, наблизившись, і селянин здивовано звів очі.

Він схопився за капелюх і почав підводитись, бурмочучи вибачення.

— Ні, будь ласка, не вставайте.

Вест сів на лаву. Він потупив очі в землю, не в змозі зустрітися з чоловіком поглядом. Повисла ніякова тиша.

— У мене є товариш, який працює у Комісії з питань землекористування і сільського господарства. Можливо, він вам чимось допоможе…

Вест затнувся, засоромившись, і втупився вглиб коридору.

Фермер силувано всміхнувся.

— Я був би дуже вдячний за будь-яку послугу.

— Так, так, звичайно, я зроблю все, що зможу.

Нічого путнього із цього не вийде, і вони обидва це добре знали.

Вест скривився і закусив губу.

— Краще візьміть оце, — і він всунув свій гаман в обм’яклі, зашкарублі пальці селянина.

Хіс поглянув на нього з роззявленим ротом. Вест відповів йому швидкою, ніяковою посмішкою, а тоді підвівся і хутко рушив геть.

— Сер! — гукнув йому вслід Гудмен Хіс, але Вест вже віддалявся коридором, не озираючись назад.

Список

«Чому я це роблю?»

Обрис будинку Віллема дан Робба чорнів на тлі безхмарного нічного неба. Це була непримітна будівля — двоповерхова домівка, огороджена низькою стінкою з воротами спереду, як сотні інших на цій вулиці.

«Наш давній знайомий Ревс жив у розкішній величезній віллі біля ринку. Робб справді мав би просити суттєвіші хабарі. Проте він, на щастя, цього не робив».

На всіх модних вулицях міста було світло, як удень, і п’яні гуляки юрбилися там до світанку. Однак ця відокремлена бічна вулиця знаходилась далеко від яскравих ліхтарів і цікавих очей.

«Можна спокійно працювати».

За рогом будинку, на верхньому поверсі, у вузькому вікні горіла лампа.

«Добре. Наш товариш вдома. Проте він досі не спить — треба бути обережними».

Він обернувся до практика Фроста і показав на ріг будинку. Альбінос кивнув і одним непомітним рухом перетнув вулицю.

Ґлокта зачекав, доки він дістанеться огорожі і зникне в тінях під будинком, а тоді повернувся до Северарда і вказав на передні двері. Довгов’язий практик на мить усміхнувся йому очима, а тоді, згинаючись, швиденько подріботів геть, перехилився через низьку стінку і безшумно приземлився з іншого боку.

«Поки що все йде чудово, але тепер настала моя черга рухатись».

Ґлокта задумався, навіщо він узагалі прийшов. Фрост і Северард були цілком спроможні розібратись з Роббом власноруч — він їм тільки заважатиме.

«Я ще й можу гепнутись на дупу і тим самим сповістити бовдура про нашу присутність. То навіщо ж я ішов?»

Але Ґлокта знав, навіщо. До горла уже підступало хвилювання. Він ніби знову почувався живим.

Інквізитор обмотав кінець палиці шматком дрантя, а тому зміг тихенько підібратись до стіни, не наробивши забагато шуму. До того часу Северард уже відкрив ворота, притримуючи петлю однією рукою, щоб вона не скрипіла.

«Гарна робота. Я би все одно не перебрався через ту малу стіну — якої б висоти вона не була».

Северард опустився навколішки перед вхідними дверима і длубався відмичкою у замку. Він притулився вухом до дерева і зосереджено щурився, в той час як його руки вправно робили свою справу. Серце Ґлокти билося наче шалене, а шкіру поколювало від напруги.

«Ах, азарт полювання!»

Щось легенько клацнуло раз, потім знову. Северард згріб свої блискучі відмички в кишеню, а тоді простягнув руку і потихеньку, обережно повернув ручку дверей. Двері беззвучно відчинилися.

«Який він попри все вмілий хлопчина! Без нього і Фроста я — простий каліка. Вони мої долоні, руки та ноги. А я — їхній мозок».

Северард прослизнув всередину, і Ґлокта рушив за ним, здригаючись від болю щоразу, коли доводилося спиратись на ліву ногу.

В коридорі було темно, але зверху на сходи падала смуга світла, від якої поручні кидали на дерев’яну підлогу чудні, кривулясті тіні. Ґлокта показав на сходи, на що Северард схвально кивнув і почав навшпиньках крастися до них, тримаючись якомога ближче до стіни. Здавалося, що минула вічність, перш ніж він туди дістався.

Коли він ступив на третю сходинку, вона ледь рипнула. Ґлокта сіпнувся, а Северард завмер на місці. Вони почали вичікувати, заціпенівши, мовби статуї. Нагорі було тихо. Ґлокта з полегшенням видихнув. Северард якомога повільніше рушив вгору, м’яко долаючи сходинку за сходинкою. Наблизившись до верху сходів, він притулився до стіни й обачливо заглянув за ріг, відтак зробив останній крок і безшумно зник з очей.

В дальньому кінці коридору з тіней виринув практик Фрост. Ґлокта здійняв брову, але той похитав головою.

«Внизу нікого».

Він повернувся до вхідних дверей і почав їх обережно закривати. Тільки коли двері зачинились, він повільно відпустив ручку, так що тільки защіпка тихенько клацнула.

— Ви повинні це побачити.

Ґлокта здригнувся від раптового звуку, обернувшись так різко, що здалося, наче його спину клинком проштрикнули. На верху сходів стояв Северард, вперши руки в боки. Він повернувся й рушив у бік світла, а Фрост, забувши про обережність, побіг услід за ним.

«Чому ніхто не може жити на першому поверсі? Обов’язково треба лізти нагору».

Принаймні йому більше не треба було зберігати тишу, важко піднімаючись за практиками по сходах — його права нога тиснула на дошки, а ліва по них човгала. Яскраве світло лампи лилося з відкритих дверей вглибині горішнього коридору, тож туди Ґлокта і пошкандибав. Він переступив поріг і зупинився, намагаючись віддихатись після підйому.

«Нічого собі, оце погром».

Велика книжкова шафа, що стояла біля стіни, була перекинута, і книжки, розгорнуті і згорнуті, валялися по всій підлозі. На столі перекинувся келих із вином, і порозкидувані там пожмакані папери, перетворились на вогкі червоні клапті. На ліжку панував цілковитий безлад — половина покривала була на підлозі, подушки та матрац порізані, де не глянь, повсюди — пір’я. Гардероб відкритий, і одна половинка дверей трималася лише на одній петлі. Всередині висіло кілька подертих костюмів, але більша частина одягу купою валялась поряд.

Під вікном на спині лежав вродливий молодик, втупившись у стелю — рот розкритий, обличчя бліде. Було би брехнею сказати, що йому перерізали горло. Його розсікли з такою силою, що голова заледве трималася шиї. Кров забризкала усе довкола: порваний одяг, порізаний матрац, саме тіло. Кілька кривавих відбитків долонь були на стіні, на підлозі — величенька калюжа доволі свіжої крові.

«Його вбили сьогодні. Мабуть, якихось кілька годин тому. Або хвилин».

— Навряд чи він зможе відповісти на наші питання, — сказав Северард.

— Навряд чи.

Ґлокта окинув оком безлад.

— Схоже, він мертвий. Але що його вбило?

Фрост втупився у нього рожевими очима, припіднявши білу брову.

— Отгута?

Северард залився лунким сміхом. Навіть Ґлокта дозволив собі реготнути.

— Звичайно. Але як наша «отрута» сюди влізла?

— Чегез відкгите гікно, — пробурмотів Фрост, показуючи на підлогу.

Ґлокта зашкандибав кімнатою, намагаючись не торкатися ногами чи палицею липкої суміші крові та пір’я.

— Отже, наша «отрута», як і ми, побачила світло лампи. Залізла через нижнє вікно, а тоді тихо піднялась по сходах.

Ґлокта кінцем палиці повернув долоні трупа.

«Кілька крапель крові з шиї, але жодних слідів на суглобах або пальцях. Він не боровся. Його заскочили зненацька».

Ґлокта нахилився вперед і придивився до глибокої рани на шиї.

— Один сильний удар. Мабуть, завданий ножем.

— І Віллєм дан Робб востаннє протік, — мовив Северард.

— І в нас стало одним стукачем менше, — сказав Ґлокта замислено.

В коридорі крові не було.

«Безлад безладом, а наш убивця доклав неабияких зусиль, аби не замастити ноги під час обшуку кімнати. Він не був лютим чи наляканим. Просто виконував свою роботу».

— Убивця був професіоналом, — промимрив Ґлокта. — Він прийшов сюди з метою вбивства. Можливо, потім він трохи доклався до того, аби замаскувати це під крадіжку зі зломом, хтозна. Так чи інакше, архілектор не зрадіє трупові.

Він поглянув на своїх двох практиків.

— Хто наступний у списку?


Цього разу, безперечно, без боротьби не обійшлося.

«Хоч і з однієї сторони».

Солімо Сканді розвалився на боці, втупившись у стіну, так немов соромився вигляду своєї розтятої і подертої нічної сорочки. На його передпліччях виднілися глибокі порізи.

«Це він марно намагався відвернути клинок».

Він повз по підлозі і залишив кривавий слід на відполірованому до блиску дереві.

«Це він марно намагався утекти».

Він зазнав невдачі. Його прикінчили чотирма сильними ударами ножа у спину.

Ґлокта відчув, як його обличчя сіпнулось від вигляду кривавого трупа.

«Одне тіло може бути збігом. Два — тільки змовою».

У нього затремтіла повіка.

«Ті, хто це зробив, знали, що ми прийдемо, знали, коли і за ким саме. Вони на крок попереду. Цілком можливо, що наш список спільників уже перетворився на список трупів».

Позаду Ґлокти щось заскрипіло, і він різко смикнув головою, від чого у затерплій шиї штрикнуло. То було просто відкрите вікно, яке гойднув вітер.

«Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся і все обмізкуй».

— Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.

— Звідки вони могли дізнатися? — пробурмотів Северард.

«А й справді, звідки?»

— Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.

«А це означає…»

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

— Хтось з Інквізиції є виказувачем.

Вперше в очах Северарда зникла посмішка.

— Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.

«Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»

Ґлокта заусміхався.

«Як захопливо».

— Боїшся?

— Одне скажу точно: я цьому не радий. — Він кивнув на труп. — Отримати ніж у спину — не в моїх планах.

— Як і не в моїх, Северарде, повір.

«Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.

А мені хочеться дізнатись».


Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.

І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.

«Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».

Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.

«Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».

— Ґлокто.

Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.

Це нарешті прийшов архілектор Сульт — висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.

— Сподіваюся, це щось важливе. — Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. — Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! — Він кинув гнівний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лінію. — Сподіваюся, це щось збіса важливе.

«Тоді я намагатимуся не розчарувати».

— Віллєм дан Робб мертвий.

Ніби щоб підкреслити слова Ґлокти, п’яний солдат послизнувся і беркицьнувся за борт човна, шубовснувши у воду. За мить долинув гучний регіт його друзів.

— Його вбили.

— Гм. Буває. Бери наступного зі списку.

Сульт підвівся на ноги і насупився.

— Я не думав, що ти будеш узгоджувати зі мною кожну дрібницю. Тому й найняв тебе на цю роботу. Працюй далі! — гаркнув він і розвернувся, щоб піти.

«Не треба поспішати, архілекторе. Біда здорових ніг у тому, що їм хочеться постійно метушитись. От коли рухатись важко, ти десять разів подумаєш, перш ніж ступити хоч крок».

— Наступного чоловіка зі списку теж спіткало лихо.

Сульт обернувся, трохи здійнявши брову.

— Невже?

— Як і всіх решта.

Архілектор стиснув губи і повернувся на лавку.

— Усіх?

— Усіх.

— Гм-м… — замислився Сульт. — Це вже цікаво. Виходить, мерсери влаштували зачистку? Я аж ніяк не очікував від них такої нещадності. Часи усе-таки змінилися, ой змінилися… — Він затнувся і почав поволі супитись. — Гадаєш, хтось показав їм список Ревса, так? Ти гадаєш, що хтось із наших зраджує. Тому й покликав мене сюди, так?

«А ти гадав, що я просто не хотів підніматися сходами?»

— Щоб вбили всіх до одного? Кожного, хто був у нашому списку? І саме тієї ночі, коли ми йшли їх арештовувати? У такі збіги я не вірю.

«А ви вірите, архілекторе?»

Схоже було, що ні. Його обличчя геть спохмурніло.

— Хто бачив заяву-зізнання?

— Я і двоє моїх практиків, звичайно.

— Ти абсолютно у них впевнений?

— Абсолютно.

Повисла пауза. Некерований човен потроху відносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловік у воді плескався і реготав, забризкуючи своїх друзів.

— Заява якийсь час лежала у моєму кабінеті, — пробурмотів архілектор. — Можливо, її бачив хтось із моїх підданих. Можливо.

— Ви абсолютно у них впевнені, Ваше Преосвященство?

Сульт відповів Ґлокті довгим, пронизливим поглядом.

— Ці б не наважились. Вони мене добре знають.

— Залишається очільник Келайн, — тихо мовив Ґлокта.

Архілектор заговорив, ледь розтуляючи вуста.

— Тут треба бути обережним, інквізиторе, дуже обережним. Ти ступаєш на небезпечну територію. Як би там не здавалося, а очільниками Інквізиції стають не дурні. У Келайна є багато друзів — як у Будинку питань, так і поза ним. Впливових друзів. Будь-яке звинувачення в його бік повинно бути підкріплене найпереконливішими доказами. — Сульт на мить замовк, очікуючи, поки їх мине компанія дам. — Найпереконливішими доказами, — повторив він пошепки, як тільки вони відійшли. — Ти повинен знайти цього вбивцю.

«Легко сказати».

— Звісно, Ваше Преосвященство, але поки що моє розслідування зайшло, так би мовити, у глухий кут.

— Не зовсім. У нас на руках є ще одна карта. Власне, сам Ревс.

«Ревс?»

— Але, архілекторе, він уже десь в Енґлії.

«Пітніє у копальні абощо. Якщо йому узагалі вдалося стільки протриматись».

— Ні. Він тут, у Аґріонті, сидить під надійним замком. Я подумав, що краще його притримати.

Ґлокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування.

«Розумно. Дуже розумно. Схоже, архілекторами теж стають не дурні».

— Ревс буде твоєю наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повідомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу діяльність мерсерів за умови жорсткого контролю. Що відпустив Ревса на знак доброї волі. Якщо джерело витоку — Келайн, то, гадаю, він повідомить мерсерів, що Ревса відпустили. Гадаю, вони відправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тоді, гадаю, і можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо він не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника — зрештою, ми нічого не втрачаємо.

— Чудовий план, Ваше Преосвященство.

Сульт відповів йому холодним поглядом.

— Звичайно. Тобі треба буде десь працювати — подалі від Будинку питань. Я виділю кошти, відправлю Ревса твоїм практикам і сповіщу, коли Келайну надійде повідомлення. Знайди мені убивцю, Ґлокто, і натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило.

Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всіх у воду.

— Мені потрібні імена, — прошипів Сульт, свердлячи очима солдатів, які борсалися у воді. — Мені потрібні імена, докази, документи і люди, які встануть на Відкритій Раді і покажуть пальцем. — Він поволі піднявся з лавки. — Тримай мене в курсі.

З цими словами Сульт розвернувся і пішов до Будинку питань, гравій на доріжці хрускотів під його ногами, а Ґлокта дивився йому вслід.

«Чудовий план. Я радий, що ви на моєму боці, архілекторе. Ви ж на моєму боці, правда?»

Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, і тепер вони стояли, мокрі як хлющ, і кричали одне на одного, очевидно, втративши свій гарний гумор. Одне із весел досі плавало у воді, поступово наближаючись до місця, де озеро переходило в течію. Згодом воно пройде під мостом і припливе, минаючи високий мур Аґріонта, до фортечного рову. Ґлокта спостерігав, як весло повільно крутиться у воді.

«Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрібниці, але без весла човен нічого не вартий».

Він окинув поглядом кілька інших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сиділа на лавці біля озера. Молодик щось тихо говорив дівчині із сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко підвелась і поспішила геть, затуляючи лице руками.

«Ах, біль нещасного кохання! Ти відчуваєш втрату, гнів і сором. Здається, що розбилися всі твої сподівання. Який поет написав, що нема болю гіршого, ніж біль розбитого серця? Сентиментальна херня. Він не був у в’язницях Імператора».

Інквізитор усміхнувся, розтулив рота і намацав язиком порожні ясна на місці передніх зубів.

«Розбиті серця з часом гояться, а от зламані зуби — ні».

Ґлокта глянув на молодика. Той дивився, як дівчина, ридма ридаючи, іде геть, і на обличчі в нього був ледь помітний вираз втіхи.

«Молодий паскудник! Цікаво, чи він розбив стільки ж сердець, як і я замолоду? Зараз у це важко повірити. Мені лише щоб підвестися, треба чи не півгодини набиратися відваги. А єдині жінки, які останнім часом через мене плакали, це дружини тих, кого я відправив на заслання в Енґлію…»

— Занде.

Ґлокта обернувся.

— Лорд-маршале Варуз, яка честь.

— О, ні-ні, не вставай, — сказав старий солдат, сідаючи поряд на лавку зі спритністю вчителя фехтування. — Гарно виглядаєш, — додав він, навіть не глянувши на Ґлокту. «Ти хотів сказати, що виглядаю, наче каліка». — Як ти, давній друже?

«Я каліка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всі роки з часу мого повернення ти не побачився зі мною навіть разу. Це ти вважаєш дружбою?»

— Терпимо, лорд-маршале, дякую.

Варуз незручно засовався на лавці.

— Мій останній учень, капітан Лютар… ти, мабуть, його знаєш?

— Ми знайомі.

— Бачив би ти його стійки. — Сульт сумно похитав головою. — У нього є здібності, хоча він і ніколи не досягне твого рівня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподіваюсь, що одного дня він стане таким же калікою, як я». — Але цих здібностей достатньо, щоб перемогти. Просто він ними нехтує. Занедбує їх. «Ох, яка трагедія! Мені так сумно, що могло би знудити. Якби тільки я зранку щось поїв». — Він лінивий і впертий, Занде. Йому бракує мужності. Самовідданості. У нього просто не лежить до цього душа, а час збігає. От я й подумав, якщо в тебе, звісно, є час, — Варуз всього на мить поглянув Ґлокті в очі, — може, ти би зміг поговорити з ним, заради мене.

«Уже не можу дочекатися! Я все життя тільки й мріяв про те, щоб повчати цього скиглія. Та як ти смієш, ти, старий, зарозумілий довбню? Ти збудував на моїх успіхах репутацію, а коли мені знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу і називаєш мене своїм другом?»

— Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга.

— Чудово, чудово! Я переконаний, що тобі вдасться все змінити! Я треную його щоранку в тому дворі біля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… — Старий маршал ніяково затнувся.

— Я навідаюсь, як тільки дозволить обов’язок.

— Звісно, твій обов’язок…

Варуз уже почав було підводитись, очевидно, щоб якомога швидше піти.

Ґлокта простягнув руку, від чого старий солдат на мить завмер.

«Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний».

Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та відлетить, а тоді впівголоса попрощався і рушив геть, високо тримаючи голову. Коли він минав промоклих солдатів, вони, трохи зніяковівши, вклонилися й віддали честь.

Ґлокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати.

«І куди я піду? Нічого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто».

Пропозиція і подарунок

— І вперед! — рявкнув маршал Варуз.

Джезаль похитнувся в його бік, чіпляючись пальцями ніг за краї колоди у відчайдушній спробі втримати рівновагу, а тоді зробив кілька незграбних випадів — просто для того, щоб не здавалось, ніби йому все одно. Чотири години щоденних тренувань давалися взнаки, і він почувався більш ніж виснаженим.

Варуз насупився і відбив тупий клинок Джезаля, рухаючись по колоді так легко, ніби це була садова стежка.

— І назад!

Джезаль відхилився на п’яти, дурнувато помахуючи лівою рукою, щоб хоч якось втримати рівновагу. Вище колін у нього все нестерпно боліло від напруги. Нижче колін боліло гірше, значно гірше. Варузові було за шістдесят, але він не виявляв жодних ознак втоми. Він навіть не спітнів, витанцьовуючи по колоді і розмахуючи клинками. Натомість Джезаль важко сапав, гарячково відбиваючи удар лівою рукою — він втрачав рівновагу, і його права нога повсякчас теліпалась у повітрі, шукаючи опори на колоді.

— І вперед!

Джезалеві литки зсудомило, він хитнувся, змінюючи напрям і роблячи випад у бік нестерпного старого, проте Варуз не відступив. Натомість він пригнувся, ухиляючись від відчайдушного випаду, і збив його з ніг затиллям долоні.

Джезаль завив, коли двір навколо нього перекинувся з ніг на голову. Ногою він боляче вдарився об край колоди, а відтак розпластався на траві, врізавшись підборіддям у землю так, що аж зуби клацнули. За мить він трохи прокотився, а тоді відкинувся на спину, сапаючи, наче риба, яку раптом витягли з води. Нога нила у тому місці, де вдарилась об колоду. Зранку в нього з’явиться ще один страшний синець.

— Це жах, Джезалю, жах! — закричав старий солдат, спритно зіскочивши на галявину. — Ти вихитуєшся на колоді так, неначе це канат!

Джезаль перевернувся, лаючись, і почав силувано зводитися на ноги.

— Це товстий шмат дуба настільки широченний, що на ньому загубитись можна!

Лорд-маршал наочно продемонстрував, що має на увазі, вдаривши коротким клинком по колоді так, що полетіли тріски.

— Мені здалося, ви сказали: «вперед», — простогнав Джезаль.

Варуз різко звів брови.

— Капітане Лютар, ти справді думаєш, що Бремер дан Ґорст дає своїм суперникам достовірні свідчення про власні наміри?

«Бремер дан Ґорст намагатиметься мене побороти, стара ти паскудо! Твоя робота — допомогти мені побороти його!»

Ось що Джезаль думав, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Натомість він безглуздо захитав головою.

— Ні! Ні, не дає! Він робить усе можливе, аби обдурити і заплутати свого суперника, як і повинні робити всі вмілі фехтувальники!

Лорд-маршал ходив взад-вперед, хитаючи головою.

Джезаль знову задумався, чи не послати все під три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у ліжко, і це тоді, коли він мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем і синцями, щоб укотре провести чотири нескінченні години у такому порядку: біг, колода, палиця і стійки. Йому набридло падати на дупу від ударів Веста. Але найбільше йому набридло терпіти знущання цього старого йолопа.

— …Сумне видовище, капітане, ой сумне. Мені здається, у вас тепер виходить навіть гірше…

Джезаль ніяк не міг перемогти у Турнірі. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би це не облишити все це і не повернутися до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодших синів дворян?

Джезаль вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом і лорд-камерґером. Одне слово, кимось важливим і впливовим. Він хотів мати серйозне місце у Закритій Раді й ухвалювати щось доконечно важливе. Він хотів, щоб люди плазували перед ним, всміхалися й ловили кожне його слово. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде лорд Лютар!» Чи був би він щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнішою і вродливішою версією лейтенанта Брінта? Тьху! Нічого було про це й думати.

— …Перед нами лежить неймовірно довгий шлях, і ми не встигнемо його пройти, якщо ти не зміниш свого ставлення. Твої навики двобою жалюгідні, витривалість досі слабка, а про вміння зберігати рівновагу краще взагалі помовчати…

І що би подумали люди, якби він все кинув? Як повівся би його батько? Що сказали би його брати? А інші офіцери? Він виглядав би боягузом. А ще була Арді Вест. В останні кілька днів вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо він кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим ніжним тоном? Чи сміятиметься з його жартів? Чи зводитиме до нього ці великі, темні очі так, що він майже відчуватиме її подих на своєму обличчі…

— Ти слухаєш, хлопче? — гримнув Варуз. Джезаль відчув на своєму обличчі не лише його подих, а й краплі слини.

— Так, сер! Навики двобою жалюгідні, а витривалість слабка! — Джезаль нервово зглитнув. — Про рівновагу краще взагалі мовчати.

— Правильно! Я починаю думати, хоча мені важко в таке повірити після усього клопоту, якого ти мені завдав, що в тебе справді не лежить душа до фехтування. — Він кинув на Джезаля спопеляючий погляд. — А що ви думаєте, майоре?

Відповіддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стільці, склавши руки на грудях, і набурмосено свердлив очима простір.

— Майор Вест? — крикнув лорд-маршал.

Той розгублено звів очі, ніби лише щойно усвідомив їхню присутність.

— Перепрошую, сер, я задумався.

— Я бачу. — Варуз втягнув крізь зуби повітря. — Схоже, ніхто не хоче зосереджуватись цього ранку. — Джезаль відчув значне полегшення від того, що гнів старого знайшов іншу жертву, але радість його була дочасна. — Прекрасно, — гримнув старий маршал, — буде по-твоєму. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у рові. Однієї-двох миль вистачить. — Джезаль зціпив зуби, щоб не закричати. — Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум найсприйнятливіший. А це означає, що ми будемо зустрічатися о п’ятій. Тим часом, капітане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите — щоб виграти Турнір чи просто аби насолоджуватись моїм товариством. — Відтак він крутнувся на підборах і попростував геть.

Джезаль зачекав, доки Варуз покине двір, перш ніж зірватись, але щойно старий відійшов на достатню відстань, він з люттю пожбурив свої клинки об стіну.

— Чорт забирай! — крикнув він, коли шпаги брязнули об землю. — Чорт! — Він озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стійці колоди, але Джезаль зовсім не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу і стрибати, як бовдур, на іншій. — Чорт, чорт! — лютував він.

Веста це, на жаль, не вразило. Він підвівся з насупленим виразом, готовий рушити услід за маршалом Варузом.

— Ти куди? — запитав Джезаль.

— Подалі звідси, — кинув Вест через плече. — 3 мене досить.

— Тобто?

Вест зупинився й обернувся до нього.

— Як би вражаюче це не звучало, але у світі є проблеми серйозніші.

Джезаль стояв з відкритим ротом, дивлячись, як Вест крокує з двору.

— Та хто ти взагалі такий? — крикнув він услід Весту, коли впевнився, що той пішов. — Чорт, чорт!

Він захотів копнути колоду ще раз, але вчасно спохопився.


Джезаль повертався до квартири у кепському настрої, а тому оминав шумні райони Аґріонта, притримуючись тихих вуличок і садків, які лежали в стороні від Алеї Королів. Він ішов, гнівно втупившись у ноги, щоб ні в кого зі знайомих не виникло бажання з ним розмовляти. Однак удача була не на його боці.

— Джезалю!

Це був Каспа, котрий гуляв зі світловолосою дівчиною в дорогій одежі. З ними була сувора на вигляд жінка середніх літ, — безумовно, гувернантка дівчини абощо. Вони помилуватися якоюсь невеличкою скульптурою у непримітному дворі.

— Джезалю! — ще раз гукнув Каспа, махаючи над головою капелюхом.

Діватися було нікуди. Він зобразив на лиці сяку-таку подобу посмішки і рушив в їхній бік. Бліда дівчина всміхнулася, коли Джезаль наблизився, але хай там як, а він не відчув до неї симпатії.

— Знову фехтував, Лютаре? — безглуздо запитав Каспа.

Джезаль стікав потом і тримав пару клинків для фехтування. Всі знали, що він кожного ранку фехтує. Не треба мати витончений розум, щоб вловити тут зв’язок, з чим Каспі не пощастило, адже клепки йому явно бракувало.

— Так. Як ти здогадався?

Джезаль не планував так різко обривати бесіду, а тому додав силуваний смішок, і за мить на обличчях дам знову засяяли посмішки.

— Ха-ха! — засміявся Каспа, який був завжди готовий стати мішенню для жартів. — Джезалю, дозволь відрекомендувати тобі мою кузину, леді Арісс дан Каспу. А це мій командир, капітан Лютар.

Так от яка вона, ця знаменита кузина. Одна з найбагатших спадкоємиць Союзу, з чудової сім’ї. Каспа постійно розпинався про те, яка вона красуня, але Джезалю леді Арісс дан Каспа видалася блідою, худою і хворобливою.

Вона мляво всміхнулась і подала йому свою кволу, бліду руку. Він якомога недбаліше торкнувся її губами.

— Дуже приємно, — пробурмотів він без будь-якого задоволення. — Прошу вибачити мій вигляд, я щойно з тренування.

— Так, — писнула вона високим, пронизливим голосом, як тільки впевнилась, що він закінчив говорити. — Я чула, ви чудовий фехтувальник. — Поки вона шукала, що сказати, повисла пауза, аж нараз її очі засяяли. — Скажіть, капітане, фехтування справді дуже небезпечне?

Яка банальна нісенітниця!

— О ні, міледі, ми тренуємось лише затупленими клинками.

Можна було розказати більше, але Джезаль повважав, що це не вартує його зусиль. Потім він кволо всміхнувся, і вона також. Бесіда зависла над безоднею.

Джезаль вже збирався відкланятись, оскільки тему фехтування, очевидно, було вичерпано, але Арісс відрізала йому шлях до відступу, знайшовши інший предмет для розмови.

— А скажіть мені, капітане, чи справді на Півночі буде війна?

Її голос майже зовсім стих під кінець речення, але гувернантка не зводила з неї схвального погляду, безперечно, задоволена розмовними навичками своєї підопічної.

А нехай тобі.

— Мені здається… — почав Джезаль.

На нього очікувально дивилися світло-блакитні очі леді Арісс.

«Блакитні очі — абсолютна херня», — вирішив він.

Джезаль розмірковував, у чому вона більший неук — у фехтуванні чи в політиці?

— А як ви вважаєте?

Опікунка ледь нахмурила брови. Леді Арісс, здавалось, захопили зненацька, і вона трохи зашарілась, підбираючи слова.

— Ну, е-е… так би мовити… Я впевнена, що все… буде добре?

«Дякувати долям, — подумав Джезаль, — ми врятовані!» Пора було вшиватися звідси.

— Звичайно, що все буде добре. — Він витиснув із себе ще одну посмішку. — Було дуже приємно з вами познайомитись, але побоююсь, що скоро у мене служба, тож доведеться вас покинути. — Він вклонився з холодною формальністю. — Лейтенанте Каспа, леді Арісс.

Каспа, як завжди, дружньо поплескав його по плечу. Його нетямуща, сухорлява кузина невпевнено усміхнулась. Гувернантка спохмурніла, коли він проходив повз, але Джезаль не надав цьому уваги.


Він прибув до Осередку лордів саме в той час, коли члени ради поверталися з перерви на обід. Джезаль привітався з вартою у вестибюлі стриманим кивком, а тоді рушив через велетенські двері центральним проходом. Поки Джезаль добирався попри вигнуту стіну до свого місця за високим столом, безладна колона найвельможніших людей королівства наступала йому на п’яти, сповнюючи лункий простір човганням кроків, бурчанням і перешіптуваннями.

— Як фехтування, Джезале?

Це був Джеленгорм, котрий вперше явився завчасно і користався з нагоди, щоб потеревенити перед приходом лорд-камерґера.

— Бувало й краще. А ти як?

— О, я чудово провів час. Мені поталанило зустріти ту кузину Каспи, як її… — Він спробував згадати ім’я.

Джезаль зітхнув.

— Леді Арісс.

— Так, точно! Ти її бачив?

— Так трапилось, що я на них щойно наткнувся.

— Ух! — вигукнув Джеленгорм, стиснувши губи. — Хіба вона не шикарна?

— Угу.

Джезаль знуджено відвернувся, дивлячись, як повільно займають свої місця вельможі в оздоблених хутром шатах. Точніше, він дивився на вибірку з їхніх найменш улюблених синів та найнятих речників. Нині мало хто з магнатів являвся на Відкриту Раду особисто — хіба якщо мав якусь істотну скаргу. Багато хто навіть не присилав когось замість себе.

— Клянуся, вона одна із найшикарніших дівчат, яких я бачив у житті. Я знаю, що Каспа постійно її хвалить, але хіба таке опишеш словами.

— Угу.

Члени ради почали розсідатись по своїх місцях. Осередок лордів мав форму театру, де місце глядачів займали головні шляхтичі Союзу, і сиділи вони великим півколом на з’єднаних лавах, розділених по центру проходом.

Як і в театрі, деякі місця були кращими за інші. Найменш впливові люди сиділи позаду, в глибині зали, а впливовість присутніх зростала з наближенням до переду. Перший ряд відводився для голів наймогутніших родин або тих, кого вони присилали натомість. Представники з Півдня, із Дагоски і Вестпорта, сиділи зліва, найближче до Джезаля. Віддалік справа знаходилися представники з Півночі та Заходу — з Енґлії та Старикланду. Більшість місць посередині призначалася старій шляхті Міддерланду — серця Союзу. Справжнього Союзу, як вважали вони. І як вважав сам Джезаль.

— Який стан, яка грація, — захоплено щебетав Джеленгорм, — яке прекрасне волосся, яка молочно-біла шкіра, які дивовижні блакитні очі!

— І така купа грошей.

— О так, і це теж, — усміхнувся здоровань. — Каспа каже, що його дядько навіть багатший за батька. Тільки уяви собі! І в нього усього одна дитина. Вона отримає всі марки до останньої. Всі до останньої! — Джеленгорм насилу стримував свій захват. — Як же поталанить тому чоловікові, котрий її обкрутить! Нагадай мені, як її звати.

— Арісс, — відповів Джезаль кисло.

Всі лорди або їхні повірені із шарудінням і наріканнями вже порозсідались по місцях. Людей явилося небагато: більша частина місць зосталася незайнятою. Утім, так було майже завжди. Якби Осередок лордів справді був театром, його власники вже давно змушені були би підшуковувати нову п’єсу.

— Арісс… Арісс… — Джеленгорм зацмокав губами, ніби ім’я залишило на них солодкий присмак. — Пощастить тому чоловікові, який її вхопить.

— Так, авжеж. Пощастить.

Звісно, якщо для нього гроші важливіші за розмови. Джезаль подумав, що він би радше одружився із гувернанткою. Вона хоча би видалась йому не такою безхребетною.

До зали якраз увійшов лорд-камерґер. Він почав пробиратися до підвищення, на якому — приблизно там, де в театрі була сцена, — височів стіл для обраних. Услід за ним спішив табун секретарів і клерків у чорних мантіях, кожен з яких був так або інак навантажений важкими книгами та стосами офіційних документів. Лорд Хофф у своїй темно-червоній мантії, що лопотіла позаду, був напрочуд схожий на величного і рідкісного птаха, якого переслідувала остогидла зграя гайвороння.

— А ось і старий хрін, — прошепотів Джеленгорм, просуваючись бочком до свого місця по інший кінець столу.

Джезаль заклав руки за спину і прийняв свою звичну позу: ноги трохи розставлені в сторони, підборіддя високо задерте вгору. Він окинув поглядом солдатів, які рівномірно розтяглися вздовж вигнутої стіни, проте кожен із них, як зазвичай, стояв непорушно і був у повному обладунку. Джезаль глибоко вдихнув і налаштувався на кілька годин нелюдської нудьги.

Лорд-камерґер упав на своє високе крісло і наказав налити вина. Секретарі зайняли свої позиції навколо нього, залишивши місце в центрі для короля, котрий, як повелося, був відсутнім. Зашурхотіли папери, затріщали гросбухи, у чорнильницях закалатали нагострені пера. До столу підійшов спікер і вдарив посохом об підлогу, закликаючи до тиші. Шепіт шляхтичів, їхніх повірених та кількох присутніх у галереї для публіки поступово стих, й у величезній залі запала тиша.

Спікер випнув груди.

— Дане засідання, — почав він повільним, урочистим тоном, так ніби зачитував надгробне слово на похороні, — Відкритої Ради Союзу… — Він зробив надміру тривалу і багатозначну паузу. Лорд-камерґер сердито зиркнув на нього, але ніхто не міг відняти у спікера його мить слави. Він змусив усіх зачекати ще одну мить, перш ніж завершити: — …оголошується відкритим!

— Дякую, — кисло сказав Хофф. — Якщо мені не зраджує пам’ять, перед обідом ми збиралися заслухати повідомлення від лорд-губернатора Дагоски.

Голос Хоффа супроводжувало шкрябання пер двох клерків, які записували кожне його слово. Під високим куполом зали легке відлуння пер зливалося з відлунням його слів.

Літній чоловіку першому ряду поряд із Джезалем силувано підвівся на ноги, стискаючи в тремтячих руках кілька паперів.

— Слово у Відкритій Раді, — забубонів спікер так монотонно, як тільки міг собі дозволити, — надається Рашу дан Тюелю, довіреному представнику Занд дан Вурмса, лорд-губернатора Дагоски!

— Дякую, сер.

Ламкий, хрипливий голос Тюеля зовсім губився у широкій залі. Він ледь долинав до Джезаля, хоч той стояв всього за десять кроків.

— Шановні мілорди… — почав він.

— Голосніше! — гукнув хтось із задніх рядів.

Залою прокотився сміх. Старий прокашлявся і спробував ще раз.

— Шановні мілорди, я прибув до вас із терміновим повідомленням від лорд-губернатора Дагоски. — Його голос знову стих до ледь чутного шепоту, при цьому кожне слово супроводжувалося невпинним шкрябанням пер. З галереї для публіки почав ширитися гомін, і слухати старого стало ще складніше. — З кожним днем зростає загроза, яку становить імператор Гуркула для цього великого міста.

Десь із глибини зали почулися слабкі несхвальні вигуки представників Енґлії, але більшість членів ради просто нудьгувала.

— Напади на судна, цькування торговців і демонстрації сили за нашими стінами змусили лорд-губернатора відправити мене…

— От нам пощастило! — вигукнув хтось із зали.

Прокотилася ще одна хвилю сміху, цього разу трохи голосніша.

— Наше місто лежить на вузенькому півострові, — повів далі старий, силкуючись перекричати дедалі сильніший шум, — з’єднаному із землями наших затятих ворогів, гурків, і відділеному від Міддерланду сотнями ліг[5] морської води! Наша оборона значно слабша, аніж мала би бути! Лорд-губернатор гостро потребує коштів…

При згадці коштів у залі миттєво здійнявся галас. Губи Тюеля продовжували рухатися, але тепер розібрати його слова було неможливо. Лорд-камерґер спохмурнів і зробив ковток зі свого кубка. Найдальший від Джезаля клерк відклав перо і тер очі брудними від чорнила пальцями. Натомість найближчий клерк якраз дописав рядок. Джезаль витягнув шию, щоб роздивитися написане. Там було лише три слова:

«Тут почали кричати».

Спікер загупав посохом по плитках підлоги з виразом надзвичайного самовдоволення. Коли гул врешті стих, на Тюеля саме напав кашель. Він спробував щось сказати, проте не зміг, тож просто махнув рукою і, весь побуряковілий, повернувся на своє місце, де сусід поплескав його по спині.

— Дозвольте, лорд-камерґере? — зриваючись зі свого місця, вигукнув вишуканий молодик у першому ряду по інший бік зали. Знову зашкрябали пера. — Мені здається…

— Слово у Відкритій Раді, — втрутився Спікер, — надається Херселу дан Міду, третьому сину і довіреному представнику Федора дан Міда, лорд-губернатора Енґлії!

— Мені здається, — продовжив вродливий молодик, лише трохи роздратований втручанням, — що наші друзі з Півдня без кінця очікують повномасштабного нападу Імператора! — Тепер невдоволені голоси здійнялися в іншому кінці зали. — Нападу, якому не судилося відбутись! Ми ж розгромили гурків всього кілька років тому, чи не так? Може, мені зраджує пам’ять? — Ґвалт зробився голоснішим. — Це панікерство є джерелом неприйнятного виснаження ресурсів Союзу! — Він перейшов на крик, щоб його всі чули. — У нас, в Енґлії, довжелезний кордон і всього жменька солдатів, причому загроза з боку Бетода і його північан цілком реальна! Якщо комусь і потрібні кошти…

Зала вмить загула з новою силою. Крізь галас заледве можна було розчути вигуки: «Правильно!», «Дурниці!», «Правда!» і «Брехня!». Кілька речників зірвалися на ноги. Декотрі завзято кивали на підтримку сказаного, інші нестямно хитали головою на знак незгоди. Решта позіхала і ловила гав.

Джезаль помітив одного чоловіка у центрі задніх рядів, котрий узагалі заснув і міг з хвилину на хвилину впасти на коліна своєму сусіду.

Він підняв очі і обвів поглядом обличчя, які вишикувалися вздовж перил галереї для публіки. У грудях якось дивно защеміло. Зверху стояла і дивилася прямо на нього Арді Вест. Коли їхні погляди зустрілись, вона усміхнулася і помахала йому рукою. Джезаль і собі заусміхався та вже почав було дерти руку, щоб помахати їй у відповідь, коли раптом згадав, де знаходиться. Джезаль заклав руку за спину і нервово озирнувся, але з полегшенням виявив, що ніхто з важливих персон не помітив його помилки. Втім, усмішка так і не зникла з його обличчя.

— Мілорди! — гримнув лорд-камерґер, гупнувши своїм порожнім кубком по високому столі.

Гучнішого голосу Джезаль ще не чув. У Хоффа міг повчитися кричати навіть маршал Варуз. Сплюх на задніх рядах схопився, зашморгав носом і закліпав очима. Шум майже миттєво стих. Ті речники, які досі стояли на ногах, почали винувато озиратись, мовби неслухняні діти, спіймані на гарячому, і поступово посідали на місця. Шепіт на галереї для публіки урвався. Порядок було відновлено.

— Мілорди! Запевняю вас, що для короля немає нічого важливішого за безпеку його підданців, де б вони не знаходились! Союз не допускає агресії проти своїх людей та володінь!

Хофф підкреслив кожне зауваження ударом кулака по столу.

— Ні від Імператора Гуркула, ні від цих дикунів на Півночі, ні від будь-кого іншого!

Під час останнього зауваження він вдарив по столі так сильно, що чорнило виплеснулося з чорнильниці і заляпало всі документи, які так ретельно підготував один із клерків. Патріотичну промову лорд-камерґера зустріли вигуки схвалення і підтримки.

— Щодо особливого стану Дагоски! — Тюель з надією звів очі — його груди досі здригалися від придушеного кашлю. — Хіба це місто не володіє чи не найміцнішою і найдовшою оборонною системою у світі? Хіба воно менше десятиліття тому не тримало майже рік облогу гурків? Що сталося зі стінами, сер, зі стінами?

У величезній залі запала тиша — всі силкувались почути відповідь.

— Лорд-камерґере, — прохрипів Тюель, чий голос майже потонув у шурхоті, коли один із клерків перегорнув сторінку свого гросбуха і взявся шкрябати на наступній, — оборонні споруди потребують ремонту і нам не вистачає солдатів для належної варти. Імператорові це відомо, — ледь чутно прошепотів він, — прошу вас…

На нього знову напав кашель, і він упав на своє місце під супровід легких смішків з боку делегації Енґлії.

Хофф ще більше спохмурнів.

— Наскільки я розумію, оборонні споруди міста повинні були підтримувати за рахунок місцевих коштів і торгових зборів з вельмишановної Гільдії спайсерів, яка останні сім років діяла в Дагосці на підставі ексклюзивної і напрочуд прибуткової ліцензії. Якщо ви неспроможні знайти ресурси навіть на ремонт стін, — і він окинув залу грізним поглядом, — то, мабуть, пора виставити цю ліцензію на тендер. — З галереї для публіки долинули сердиті вигуки.

— В будь-якому разі зараз Корона не в змозі виділити жодних додаткових коштів! — зі сторони делегації Дагоски обурено засвистіли, а зі сторони делегації Енґлії — схвально заугукали.

— Щодо особливого стану Енґлії! — гаркнув лорд-камерґер, повертаючись до Міда. — Гадаю, ми згодом почуємо гарні новини, які ви зможете передати вашому батькові, лорд-губернатору.

До позолоченого куполу здійнялася луна схвильованого шепоту. Вродливий молодик виглядав приємно здивованим, і зрозуміло, чому. Рідко траплялось, щоб з Відкритої Ради хтось повертався з гарними новинами чи, чесно кажучи, взагалі з будь-якими новинами.

Тюель знову оволодів своїми легенями, і вже був розтулив рота, щоб говорити, але його перервало гучне гупання у величезні двері за високим столом. Лорди звели очі: здивовані, вичікувальні. Лорд-камерґер усміхнувся на подобу фокусника, якому щойно вдалося виконати надзвичайно складний трюк. Він подав знак варті, важкі залізні засуви зняли, і величезні, інкрустовані двері повільно та зі скрипом розчинилися.

Восьмеро Королівських лицарів — одягнені у сяючі лати, безликі у своїх високих виблискуючих шоломах, сліпучі у своїх пурпурових мантіях із золотим сонцем на спині — спустилися в унісон по сходах і зайняли свої місця обабіч високого столу. За ними з’явилося четверо сурмачів, які злагоджено вийшли наперед, приклали до губ свої осяйні інструменти, і залу сповнили оглушливі фанфари. Джезаль зціпив зуби, що почали було цокотіти, і примружив очі, але за мить дзвінка луна стихла. Лорд-камерґер сердито обернувся до спікера, який дивився на новоприбулих із роззявленим ротом.

— Ну? — процідив Хофф.

Спікер схаменувся.

— А… так, звичайно! Мілорди та міледі, я маю надзвичайну честь відрекомендувати вам… — він зробив паузу і глибоко вдихнув, — Його Імператорську Високість, короля Енґлії, Старикланду і Міддерланду, протектора Вестпорта та Дагоски, Його Величність Гуслава П’ятого, верховного короля Союзу! — Здійнялося гучне шелестіння, бо кожен чоловік і жінка в залі спустилися зі своїх місць і стали на одне коліно.

У дверях поволі з’явився королівський паланкін[6], який несли на плечах іще шість безликих лицарів. Зверху, на позолоченому кріслі, обкладеному дорогими подушками, сидів і ледь гойдався зі сторони у сторону король. Він озирався навкруги з наляканим обличчям людини, яка заснула п’яною і прокинулась у незнайомому місці.

Він мав жахливий вигляд. Неймовірно товстий, король розкинуся наче великий пагорб, загорнутий у хутро і червоний шовк. Його голова втиснулася у плечі під вагою пишної, блискучої корони. Під його осклілими, вибалушеними очима виднілися великі темні мішки, а рожевий кінчик язика весь час нервово облизував бліді губи. Він мав масивне, обвисле підборіддя і складки жиру навколо шиї, та й, власне, все його обличчя виглядало так, ніби трохи розтануло і почало стікати з черепа. Таким був верховний король Союзу, але Джезаль все одно схилив голову ще нижче, коли наблизився паланкін.

— О, — пробурмотів Його Величність король, так наче про щось забув, — прошу встати.

Кожен почав вставати й повертатися на своє місце, від чого зала знову сповнилася шурхотом. Король повернувся до Хоффа, наморщивши лоба, і Джезаль почув, як він спитав:

— Чому я тут?

— Через північан, Ваша Величносте.

— А й справді! — Очі короля загорілись. Він зробив паузу. — А що з ними?

— Е-е, — протягнув лорд-камерґер, але саме в цю мить по той бік зали відчинились двері — ті самі, крізь які сюди потрапив Джезаль. Всередину увійшли і почали спускатись проходом два дивні чоловіки.

Один виглядав як старий посивілий воїн зі шрамом через сліпе око. Він ніс плаский дерев’яний ящик. Натомість інший, у плащі з каптуром, що приховував усі риси, був таким величезним, що вся зала на його фоні ніби стислась. Лави, столи, навіть вартові раптом перетворилися у мініатюрні фігурки для дитячих забавок. Кілька речників, які сиділи скраю проходу, при його наближенні зіщулились і відсахнулись. Джезаль спохмурнів. Цей велетень у каптурі ніяк не міг принести гарні новини, що б там не казав лорд Хофф. Коли північани поставали на плитках підлоги перед високим столом, лункий купол будівлі сповнився сердитим і підозрілим бурмотінням.

— Ваша Величносте, — мовив спікер і вклонився так абсурдно низько, що йому довелось триматися за посох, щоб не впасти, — слово у Відкритій Раді надається Фенрірові Страховидлу, послові Бетода, короля Півночі, і його перекладачеві, Ґансулу Білоокому!

Король радісно роздивлявся одне з велетенських вікон на вигнутій стіні, зовсім не помічаючи того, що відбувається навколо — мабуть, милувався тим, як переливається світло на прекрасному вітражному склі, — але раптом обернувся, струснувши підборіддям, коли до нього заговорив старий напівсліпий воїн.

— Ваша Величносте, я приніс братерські вітання від свого пана Бетода, короля Півночі. — В осередку запала така тиша, що здавалося, наче пера клерків шкрябують до безглуздя голосно. Старий воїн зі зніяковілою посмішкою кивнув на високу постать в каптурі поряд. — Фенрір Страховидло приніс вам пропозицію від Бетода. Від короля королю. Від Півночі — Союзу. Пропозицію і подарунок. — І він підняв дерев’яний ящик.

Лорд-камерґер відповів самовдоволеною посмішкою.

— Спочатку озвучте свою пропозицію.

— Це пропозиція миру. Вічного миру між нашими двома великими народами.

Білоокий ще раз вклонився. Варто було визнати — він мав бездоганні манери. Такого не сподіваєшся від дикунів з далекої і холодної Півночі. Його гарна мова могла би, мабуть, заспокоїти присутніх в залі, якби не чоловік у каптурі поряд, котрий нависав, неначе темна тінь.

Однак при згадці про мир король витиснув із себе легку посмішку.

— Добре, — пробурмотів він. — Чудово. Мир. Прекрасно. Мир — це добре.

— Взамін він просить усього одну дрібничку, — додав Білоокий.

Обличчя лорд-камерґера враз посуворішало, проте було запізно.

— Будь ласка, лише назвіть, що вам потрібно, — сказав король, поблажливо всміхаючись.

Чоловік у каптурі вийшов наперед.

— Енґлія, — прошипів він.

На мить запала тиша, а потім зал вибухнув від шуму. З галереї для публіки долинув істеричний сміх. Мід з почервонілим обличчям зірвався на ноги і кричав. Тюель спробував піднятися з лави, але впав назад, захлинувшись кашлем. До сердитих вигуків приєдналося насмішкувате улюлюкання. Король з гідністю наляканого кролика лише крутив навсібіч головою.

Погляд Джезаля був прикутий до чоловіка в каптурі. Він побачив, як його велетенська рука висунулась з рукава і потягнулася до застібки плаща. Джезаль моргнув від здивування. Рука була синьою? Чи це просто гра світла у вітражному склі? Плащ упав на підлогу.

Джезаль зглитнув слину, його серце голосно загупало у вухах. Він наче дивився на жахливу рану, і що більше від неї вернуло, тим складніше було відвернутись. Стихнув сміх, стихли крики, і величезну залу знову огорнула цілковита тиша.

Без плаща Фенрір Страховидло видавався ще більшим, вивищуючись над своїм зіщуленим перекладачем. Він був, без сумніву, найбільшою людиною, яку Джезаль бачив у житті — якщо його можна було назвати людиною. Обличчя гіганта постійно викривлялося і корчило гримаси. Його банькаті очі смикались і кліпали, розглядаючи присутніх якимось божевільним поглядом. Його тонкі губи то усміхались, то кривилися, то опускались, не зупиняючись ані на мить. Однак усе це здавалося не таким уже і незвичайним поряд із іншою дивовижною особливістю.

Весь його лівий бік з голови до п’ят вкривали письмена.

На лівій половині бритої голови, на повіці, губах, тім’ї та вусі були нашкрябані кривулясті руни. Його ліва рука, від могутнього плеча до кінчиків довгих пальців, синіла від дрібних написів. Навіть боса ліва стопа велетня була змережана химерними закарлючками. В самому серці уряду Союзу стояла велетенська, нелюдська, розписана потвора. У Джезаля відвисла щелепа.

Високий стіл оточувало чотирнадцять лицарів-охоронців, висококласних воїнів шляхетної крові. Попід стінами стояло ще десь із сорок вартівників із роти самого Джезаля, кожен з яких був досвідченим бійцем. Кількісно вони переважали північан у понад двадцять разів, і були озброєні найкращими клинками, які лише могли запропонувати королівські арсенали. Фенрір Страховидло не мав при собі зброї. Яким би велетенським і дивним велетень не здавався, він не становив для них загрози.

Проте Джезаль не почувався у безпеці. Він почувався самотнім, кволим, безпорадним і дуже переляканим. Шкіра поколювала, в роті пересохло. Його раптом охопило бажання дати драла звідси, сховатись і більше ніколи не висовуватись.

І це дивне бажання поширилося не лише на нього чи тих, хто знаходився біля високого столу. Коли розписане чудовисько повільно розвернулося у центрі круглої підлоги, озираючи натовп отим божевільним поглядом дриготливих очей, в’їдливий насміх перетворився на притлумлене булькання. Мід втиснувся у лаву, водномить забувши про свій гнів. Кілька вельмож у передньому ряду просто взяли і перелізли через спинки своїх у наступний. Інші відвернулись або прикрили обличчя долонями. Один із солдатів випустив з рук списа, і той із гучним брязкотом упав на підлогу.

Фенрір Страховидло повільно обернувся до високого столу, здіймаючи величезний татуйований кулачисько, відкрив бездонного рота, і його обличчя огидно сіпнулось від судоми.

— Енґлія! — заволав він, іще гучніше і страшніше, ніж сам лорд-камерґер.

Луна від його голосу відбилася від високої купольної стелі і прокотилася по вигнутих стінах, заповнивши величезну залу різким звуком.

Один із лицарів-охоронців відступив назад і, послизнувшись, брязнув поножами обладунку об край високого столу.

Король відсахнувся і прикрив обличчя рукою, налякано позираючи одним оком крізь пальці, а корона на його голові перехнябилась.

Один із клерків випустив з ослаблих пальців перо. Інший, роззявивши рота, продовжив машинально водити рукою по паперу, вишкрябуючи по діагоналі зверх рівненьких попередніх рядків одне слово:

«Енґлія».

Обличчя лорд-камерґера зробилося блідо-вощаним. Він поволі потягнувся за кубком і підніс його до губ. Той виявився порожнім. Лорд-камерґер обережно поставив кубок назад на стіл, але рука тремтіла, і ніжка кубка заторохтіла об дерево. Він на мить завмер, а тоді глибоко втягнув носом повітря.

— Очевидно, що ця пропозиція неприйнятна.

— Дуже прикро, — відповів Ґансул Білоокий, — але ще залишився подарунок. — Усі звернули свої погляди до нього. — У нас, на Півночі, е традиція. Час від часу, коли поміж двома кланами виникає ворожнеча, коли існує загроза війни, кожна сторона висуває від імені свого народу бійця, щоб вирішити проблему… всього однією смертю.

Він повільно підняв кришку дерев’яного ящика. Всередині лежав довгий ніж з нагостреним до дзеркального блиску лезом.

— Його Величність Бетод прислав Страховидла не лише як посла, а й як свого бійця. Він битиметься за Енґлію, якщо хтось із присутніх зголоситься зійтися з ним у двобої, і вибавить вас від війни, якої вам не виграти. — Він простягнув ящик розписаному чудовиську. — Це подарунок мого пана вам, і це найщедріший подарунок з-поміж усіх можливих, адже в ньому ваші життя.

Фенрір різко сягнув правицею і вихопив ніж із ящика. Він здійняв його над головою, і лезо заблищало у барвистому світлі високих вікон. Лицарі повинні були вискочити наперед. Джезаль повинен був оголити свою шпагу. Всі повинні були кинутися захищати свого короля, але ніхто навіть не ворухнувся. Кожен рот роззявився, кожен погляд прикипів до сяйливого шматка сталі.

Клинок рвучко опустився. Вістря легко протяло шкіру та плоть і ввійшло аж по саме руків’я. Лезо вийшло з-під розписаної лівиці Фенріра, і з вістря закрапала кров. Його обличчя сіпнулось, але не більше, ніж зазвичай. Клинок огидно зарухався, коли він розігнув пальці і високо підняв лівицю, щоб усім було видно. Краплі крові рівномірно падали на підлогу Осередку лордів.

— Хто буде битися зі мною? — закричав Фенрір, і на його шиї випнулися здоровенні жили. Його голос було майже боляче чути.

Цілковита тиша. Спікер, який знаходився найближче до Страховидла і на той час уже стояв навколішки, зомлів і розпластався на підлозі.

Фенрір звернув свої витрішкуваті очі на найбільшого лицаря перед столом, який був на цілу голову нижчим за нього.

— Ти? — прошипів він.

Бідолаха човгнув по підлозі ногою і відступив назад, явно жалкуючи, що не народився карликом.

На підлозі під ліктем Фенріра розросталася калюжа темної крові.

— Ти? — гаркнув він до Федора дан Міда.

Молодик посірів і зацокав зубами, явно шкодуючи про свої кровні зв’язки.

Велетень стрельнув очима по блідих обличчях за високим столом. Джезалеві перейняло подих, коли погляд Фенріра зустрівся з його власним.

— Ти?

— Я б і не проти, але сьогодні по обіді в мене купа справ. Може, якось завтра?

Його голос звучав ніби чужий. Джезаль аж ніяк не збирався казати подібного. Але хіба це міг бути хтось інший? Слова упевнено злетіли з язика і попливли собі до позолоченого купола.

Подекуди пролунав сміх, із глибини зали хтось крикнув «Браво!», але очі Страховидла зоставалися прикутими до Джезаля. Він зачекав, поки шум стихне, а тоді скривив губи в огидній посмішці.

— Завтра то й завтра, — прошепотів він.

У Джезаля раптом різко закрутило у животі. Серйозність ситуації звалилася на нього, немовби гора каміння. Він буде битися з оцим?

— Ні. — Це вигукнув лорд-камерґер. Він досі виглядав блідим, але його голос почав відновлювати свою владність. Джезаль, зібравши волю в кулак, мужньо боровся за контроль над своїм шлунком. — Ні! — гаркнув Хофф ще раз. — Не буде тут ніякого двобою! Нам з вами нема чого вирішувати! Енґлія — частина Союзу, згідно із древнім законом!

Ґансул Білоокий видав тихий смішок.

— Древній закон? Енґлія — частина Півночі. Двісті років тому там спокійно жили північани. Але вам захотілося заліза, тож ви перетнули море, всіх їх перерізали і відібрали їхню землю! Мабуть, ви маєте на увазі той древній закон, за яким сильні можуть брати у слабких все, що захочуть?

Він примружився.

— В нас теж є такий закон!

Фенрір Страховидло висмикнув ніж зі своєї руки. На плитки впали кілька останніх крапель крові, але на цьому все скінчилось. На татуйованій шкірі не залишилося навіть сліду від рани. Ніж брязнув об плитки і залишився лежати біля його ніг серед калюжі крові. Фенрір востаннє стрільнув на присутніх своїми банькатими, скаженими очима, а тоді розвернувся і рушив проходом. Лорди і повірені відсахувались, коли він проходив повз них.

Ґансул Білоокий низько вклонився.

— Гадаю, прийде час, коли ви пошкодуєте, що не прийняли нашу пропозицію чи подарунок. Ми вас повідомимо, — тихо мовив він, а тоді показав лорд-камерґеру три пальці. — Коли прийде час, ми пошлемо вам три знаки.

— Можете послати хоч три сотні знаків, — гримнув Хофф, — але цирк закінчився!

Ґансул Білоокий чемно кивнув.

— Ми вас повідомимо, — повторивши це, він розвернувся і вийшов услід за Фенріром Страховидлом з Осередку лордів. За ним замкнулись величезні двері. Найближчий клерк мляво нашкрябав на папері:

«Ми вас повідомимо».

Федор дан Мід повернувся до лорд-камерґера. Він міцно зціпив зуби, а його симпатичні риси викривилися від люті.

— Це і є гарні новини, які я маю передати батькові? — закричав він.

Відкрита Рада вибухнула. Ревіння, крики, лайка в бік усіх і кожного, одне слово, неуявний гармидер.

Хофф скочив на ноги, перекинувши стілець, і взявся щось гнівно доводити, але навіть його голос потонув у цьому бедламі. Розлючений Мід розвернувся і вилетів із зали. Інші посланці з Енґлії похмуро підвелися і попрямували вслід за сином свого лорд-губернатора. Синій від люті Хофф провів їх поглядом, пошепки лаючись.

Джезаль побачив, як король повільно забрав руку від лиця і нахилився до лорд-камерґера.

— А коли прийдуть північани? — прошепотів він.

Король півночі

Лоґен дихав на повні груди, тішачись тим, як вітерець незвично холодить свіжоголене підборіддя, і насолоджувався краєвидом.

Погідний день лише починався. Світанковий туман майже розсіявся, а з балкона у кімнаті Лоґена, що містилася в одній із височенних веж бібліотеки, було видно на багато миль довкола. Перед ним розкинулася широка долина, у якій вирізнялись декілька нашарувань. Зверху — сіре небо з білими, пухнастими хмарками. Нижче простягався нерівний ряд чорних стрімчаків, що оточували озеро, за якими ледь вгадувалися схожі на коричневу тінь інші гори. Далі виднілися темно-зелені лісисті схили, а за ними тонке, звивисте пасмо сірої прибережної гальки. Усе це відбивалося у тихій, дзеркальній гладіні озера — іншому, похмурому, перевернутому світі.

Лоґен поглянув на свої руки, розчепіривши пальці на потертому камені парапету. Під його потрісканими нігтями не було ні бруду, ні засохлої крові. Руки виглядали блідими, гладкими, блідо-рожевими, дивними. Навіть порізи і подряпини на суглобах пальців майже загоїлись. Лоґен так довго не знав чистоти, що вже й забув, що це таке. Новий одяг здавався йому шорстким, позбавленим звичного нашарування бруду, жиру і засохлого поту.

Споглядаючи тихе озеро, вимитий і нагодований, Лоґен почувався зовсім іншою людиною. На мить він замислився, що може вийти з цього нового Лоґена, але його погляд наткнувся на голий камінь парапету на місці втраченого пальця. Є рани, які не загоюються. Він досі був Дев’ятипалим, Кривавою Дев’яткою, і залишиться таким назавжди. Якщо не втратить більше пальців. Але як би там не було, а пахнути він став краще.

— Гарно спали, майстре Дев’ятипалий?

У дверях стояв, дивлячись на балкон, Веллс.

— Як немовля.

Лоґен не зважився сказати старому слузі, що спав під відкритим небом. Першої ночі він спробував спати на ліжку, але лише крутився і вертівся, не в змозі змиритися з незвичним комфортом матрацу і незнайомим теплом ковдри. Потім він спробував перебратись на підлогу. Стало краще, але повітря все одно здавалося важким, задушливим, затхлим. Стеля нависала над ним, і йому здавалось, що вона опускається все нижче і нижче, загрожуючи розчавити його своєю камінною ваготою. І тільки коли він, загорнувшись у старий плащ, примостився на твердому плитняку балкону, під самими хмарами і зорями, до нього нарешті прийшов сон. Деякі звички важко побороти.

— До вас відвідувач, — мовив Веллс.

— До мене?

З-за одвірка вигулькнула голова Малакуса Кея. Його очі виглядали трохи менш запалими, а мішки під ними вже не так темніли. Шкіра Кея прибрала звичного кольору, а на кістках з’явилася плоть. Учень більше не виглядав живим мерцем — був просто худим і хворим, таким, яким його і побачив Лоґен вперше. Він припустив, що саме таким і виглядав Кей завжди.

— Ха! — реготнув Лоґен. — Ти вижив!

Шкандибаючи через кімнату, учень кілька разів втомлено кивнув. Він був закутаний у товсту ковдру, яка волочилась по підлозі і заважала йому як слід рухатись. Кей просунувся через балконні двері і зупинився, шморгаючи і покліпуючи від прохолодного ранкового повітря.

Лоґен зрадів йому більше, ніж очікував. Він поплескав його по спині, як давнього приятеля, хоча, мабуть, і занадто палко. Учень спіткнувся об ковдру, що обкрутилася навколо його ніг, і впав би, якби Лоґен не підставив вчасно руку.

— Я ще трохи не в формі, — промимрив Кей, кволо усміхнувшись.

— Ти виглядаєш значно краще, ніж за нашої останньої зустрічі.

— Ти теж. Бачу, позбувся бороди і запаху. Ще би трохи менше шрамів, і виглядав би майже по-людськи.

Лоґен показав свої руки.

— Що-що, а по-людськи — навряд.

Веллс вийшов на яскраве ранкове світло. В руках у нього був моток тканини і ніж.

— Дозволите оглянути вашу руку, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен майже забув про поріз. Кров крізь пов’язку вже не проступала, і коли учень її розмотав, то побачив на руці лише довгий, червоно-коричневий струп, що тягнувся від зап’ястя аж до ліктя, а навколо нього рожевіла новенька шкіра. Рана більше не боліла, тільки свербіла. Вона перетинала два інші, старіші шрами. Один, зубчастий і сірий, біля зап’ястя, він, здається, заробив у двобої з Тридубом багато років тому. Лоґен скривився, коли згадав, як тоді вони відгамселили один одного. Другого, блідішого шраму, що знаходився трохи вище, він не пам’ятав. Хтозна, звідки він взявся.

Веллс нахилився, оглядаючи шкіру навколо рани, а Кей уважно дивився з-за його плеча.

— Рана гоїться, як треба. Ваші рани швидко загоюються.

— У мене багато практики.

Веллс поглянув на обличчя Лоґена — поріз на його лобі теж змінився рожевою смужкою.

— Я бачу. Мабуть, безглуздо рекомендувати вам уникати у майбутньому гострих предметів?

Лоґен розсміявся.

— Віриш чи ні, але я завжди намагався уникати їх у минулому. Проте попри всі мої намагання, вони, схоже, самі мене знаходять.

— Що ж, — сказав старий слуга, відрізаючи шматок свіжої тканини й обережно перев’язуючи нею Лоґенове передпліччя, — сподіваюся, що це твоя остання перев’язка.

— Я теж, — відповів Лоґен, розминаючи пальці. — Я теж.

Однак він сумнівався в цих словах.

— Скоро буде готовий сніданок, — мовив Веллс, залишивши їх двох наодинці.

Якусь мить вони стояли мовчки, але нараз із долини війнуло холодом. Кей затремтів і щільніше загорнувся в ковдру.

— Там… біля озера. Ти ж міг покинути мене. Я б і сам покинув.

Лоґен насупився. Був час, коли він би так і зробив, навіть не повівши бровою, але все змінюється.

— У свій час я покинув багато людей. Гадаю, мені остогидло почуватись винним.

Учень стиснув губи і задивився на долину, ліси, далекі гори.

— Я до цього не бачив, як убивають людей.

— Тобі пощастило.

— Виходить, ти бачив багато смертей?

Лоґен поморщився. За молодих років він би з радістю відповів на це питання. Він би вихвалявся, чванився, перелічував усі бої, у яких брав участь, усіх іменитих воїнів, яких убив. Лоґен не міг сказати, коли саме згасла його гординя. Це відбулося поступово. Коли війни стали кривавішими, коли цілі змінились на виправдання, коли друзі один за одним возз’єдналися із землею. Лоґен почухав своє вухо і намацав там велику зарубину, яку давним-давно залишив меч Тул Дуру. Він міг промовчати. Але чомусь відчув, що треба бути чесним.

— Я воював у трьох кампаніях, — почав він, — у семи генеральних боях. У незліченних набігах, зіткненнях і не в одній відчайдушній обороні, а також у кривавих боях будь-якого штабу. Я воював і в заметіль, і під час буревіїв, і посеред ночі. Я воював усе своє життя з тим чи іншим ворогом, з тим чи іншим другом. Таким було моє життя. Я бачив, як людей вбивали за слово, за погляд, за просто так. Якось мене хотіла заколоти жінка за вбивство її чоловіка, і я кинув цю жінку в колодязь. І це ще не найгірший з моїх вчинків. Життя для мене було не ціннішим від жменьки болота. Ба, навіть менше. Я бився у десяти поєдинках, і з усіх вийшов переможцем, але я воював не на тому боці і зовсім не за те, що треба. Я був безжальним, жорстоким, а інколи і боягузливим. Я вбивав людей ударом ножа у спину, спалював, топив, давив каменюками. Вбивав сонних, беззбройних, вбивав утікачів. Я і сам не раз втікав. Я всцикався від страху. Я благав залишити мене в живих. Мене ранили, часто і сильно, і я кричав і плакав, наче дитя, в якого матір відібрала цицьку. Я не сумніваюся, що світ був би кращим, якби мене давно вбили, але цього чомусь не сталося, і я навіть не здогадуюся, чому.

Він поглянув на свої руки, рожеві і чисті на тлі каменю.

— Небагато знайдеться людей, у яких на руках більше крові, ніж на моїх. Я, наприклад, таких узагалі не знаю. Кривава Дев’ятка — так звуть мене вороги. Їх у мене вдосталь. Ворогів постійно більшає, а друзів — меншає. Від крові тільки більшає свіжої крові. Кров переслідує мене, мовби тінь, і я не здатен її позбутися. Та й не повинен. Я заробив її. Заслужив. Віднайшов. Така моя кара.

Промова скінчилась. Лоґен важко, хрипко зітхнув і задивився на озеро. Він не наважувався поглянути на свого співрозмовника, не бажав бачити виразу його обличчя. Кому б хотілося дізнатись, що його товариш — Кривава Дев’ятка? Чоловік, який викосив більше людей, ніж чума, чоловік, котрий не знав жалю. Хіба вони могли залишатись друзями, коли їх розділяли гора трупів і море крові?

Аж тут Лоґен відчув, як Кей плескає його по плечу.

— Ну, що є, те є, — сказав він, усміхаючись від вуха до вуха, — але ти мене врятував, за що я неабияк вдячний!

— Цього року я врятував одного, а вбив лише чотирьох. Я наче знову народився.

Вони обидва розсміялись, і їм було добре.

— О, Малакусе, я бачу, ти знову з нами.

Вони обернулися — Кей зачепився за ковдру і здалося, наче зблід. У дверях стояв Перший з-поміж магів, одягнений у довгу білу сорочку із засуканими по лікті рукавами. Лоґенові він усе одно більше нагадував м’ясника, ніж чаклуна.

— Майстре Баяз… е-е… Я саме збирався вас відвідати, — промимрив Кей.

— Справді? Як тоді добре, що я сам прийшов до тебе! — Маг вийшов на балкон. — Мені здається, що людина, яка здатна балакати, сміятись і виходити на вулицю, безумовно, здатна читати, вчитись і збагачувати свої мізерні знання. Що ти на це скажеш?

— Безперечно…

— Так, безперечно! Скажи, як просуваються твої заняття?

Нещасний учень виглядав геть спантеличеним.

— Вони були трохи… перервані.

— Ти не просунувся у вивченні «Основ мистецтва» Джувенса, поки блукав у негоду пагорбами?

— Е… ні… не просунувся.

— А твоє знання історії? Чи сильно воно розвинулось, поки майстер Дев’ятипалий ніс тебе назад до бібліотеки?

— Е… Мушу зізнатись, що ні.

— А твої вправи і медитації? Ти, звичайно, займався, поки лежав без тями весь минулий тиждень?

— Ну, е-е… ні, непритомність дещо… е-е…

— Отже, скажи мені, ти зараз у навчанні, так би мовити, ведеш перед? Чи відстаєш?

Кей втупився у підлогу.

— Я відставав ще до подорожі.

— В такому разі чи не міг би ти сказати, де плануєш провести день?

Учень з надією звів очі.

— За робочим столом?

— Прекрасно! — Баяз широко всміхнувся. — Я саме збирався це запропонувати, але ти мене випередив! Твоя готовність вчитися гідна щонайвищої похвали!

Кей завзято закивав і поспішив до дверей, а край ковдри волочився за ним по плитняку.

— До нас прямує Бетод, — пробурмотів Баяз. — Він прибуде вже сьогодні.

Усмішка Лоґена зів’яла, а його горло раптом стислось. Він добре пам’ятав їхню останню зустріч. Лоґен лежав ниць на підлозі зали Бетода у Карлеоні, побитий, зломлений і закутий у кайдани, стікав кров’ю на солому та сподівався на швидкий кінець. Аж раптом його, ні з того ні з сього, відпустили. Викинули за браму разом з Шукачем, Тридубом, Найслабшим та рештою, порадивши більше ніколи не повертатись. Ніколи. Лоґен не сумнівався, що це був перший і останній раз, коли Бетод проявив хоча б дрібку милосердя.

— Сьогодні? — перепитав він, стараючись звучати спокійно.

— Так, до того ж ось-ось. Король Півночі. Ет, оце так гонор! — Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена. — Він прямує сюди, щоб попросити мене про послугу, і я хочу, щоб ти був присутній.

— Йому це не сподобається.

— Атож.

Вітер неначе похолоднішав. Лоґен волів би якомога скоріше забути про Бетода, але не судилося. Що ж, від деяких справ не втечеш. Краще взяти і зробити їх, аніж усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він глибоко вдихнув і розправив плечі.

— Я буду присутній.

— Чудово. Тоді залишилась усього одна дрібничка.

— Яка?

Баяз посміхнувся.

— Тобі потрібна зброя.


Підвали під бібліотекою були сухі. Сухі, темні і надміру заплутані. Вони піднімались і спускались, минали повороти і двері, повертали то тут, то там наліво чи направо. Складалось враження, що ти у лабіринті. Лоґен старався не випускати з очей мерехтливий факел чаклуна, інакше міг застряти під бібліотекою навіки.

— Тут внизу сухо-сухенько, — говорив Баяз сам до себе, а його голос відлунював проходом, зливаючись із звуком їхніх кроків. — Для книжок нема нічого гіршого за сирість.

Він раптом спинився біля масивних дверей.

— Як і для зброї.

Він легенько штовхнув двері, і вони тихо відкрились.

— Тільки поглянь! Хтозна-скільки часу їх не відчиняли, а завіси досі ходять плавно, наче щойно змащені! Оце робота! Чому тепер не ціниться майстерність?

Баяз переступив через поріг, не дочекавшись відповіді, і Лоґен рушив услід, намагаючись не відставати.

Факел чаклуна освітив довгу, низьку залу з грубими кам’яними стінами, дальній кінець якої губився у темряві. Стіни були заставлені стійками та стелажами, а підлога — вся в ящиках і підставках, переповнених незліченною кількістю зброї й обладунків. Мерехтливе світло факела вихоплювало з темряви леза, шипи та начищені дерев’яні та металеві поверхні, коли Баяз походжав по кам’яній підлозі, снуючи між зброєю і крутячи головою навсебіч у пошуках чогось.

— Справжня колекція, — пробурмотів Лоґен, пробираючись за магом крізь цей хаос.

— Здебільшого самий непотріб, але повинно бути і кілька речей, вартих уваги.

Баяз зняв шолом зі старих позолочених лат, і оглянув його, насупивши брови.

— Як тобі?

— Я ніколи не полюбляв лати.

— Так, по тобі видно. Як на мене, то лати ще нічого, коли їдеш на коні, але для піших походів вони нікуди не годяться.

Він закинув шолом назад на стійку, а тоді замислено втупився у лати.

— І як у них сцяти, якщо вже надів їх?

Лоґен наморщив лоба.

— Е-е… — протягнув він, але Баяз разом зі світлом уже рушив вглиб кімнати.

— Ти, мабуть, перепробував трохи зброї за свого життя, майстре Дев’ятипалий. Яка тобі подобається найбільше?

— У мене ніколи не було власної зброї, — відповів Лоґен, згинаючись перед іржавою алебардою, що стирчала зі стійки. — Борець ніколи не знає, чим доведеться битись.

— Так-так, звичайно. — Баяз взяв довгий спис зі страшним зазубленим наконечником і покрутив його трохи в руках. Лоґен завбачливо відійшов подалі. — Небезпечна штука. З такою ворог до тебе не підступиться. Але до списа ще потрібна купа друзів, у кожного з яких повинен бути свій спис. — Баяз поклав зброю назад на стійку і рушив далі.

— Це виглядає страхітливо. — Маг вхопився за вузлувате руків’я велетенської двосічної сокири. — Чорт! — лайнувся він, піднімаючи сокиру з такою натугою, що на шиї аж випнулися жили. — Ну вона й важезна! — Він важко опустив сокиру, і вся стійка аж затряслася. — Нею можна чоловіка вбити! Навіть розрубати навпіл! Якщо він стоятиме спокійно.

— Ось дещо краще, — мовив Лоґен.

То був простий і міцний з вигляду меч у піхвах з потертої коричневої шкіри.

— О так, дійсно. Набагато краще. Цей клинок — робота Канедіаса, самого майстра Творця.

Баяз передав факел Лоґену і дістав довгий меч зі стійки.

— Тобі колись спадало на думку, майстре Дев’ятипалий, що меч відрізняється від решти зброї? Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але вони висять на поясі, наче тупі тварюки.

Він окинув поглядом ефес — простий шмат холодного металу з дрібними виїмками для кращого хвату, який виблискував у світлі факела.

— А от меч… меч має голос.

— Тобто?

— У піхвах він, звісно, мовчить, але варто лише покласти руку на ефес, як меч починає шепотіти у вухо твого ворога. — Він міцно обхопив руків’я пальцями. — Ненав’язливе попередження. Слова застереження. Чуєш?

Лоґен поволі кивнув.

— Тепер, — пробурмотів Баяз, — порівняй з мечем, який оголили наполовину. — Фут металу зі свистом вивільнився з піхов, і біля ефесу засяяла викарбувана срібна буква. Саме лезо було тьмавим, але на вістрі вигравало холодне, моторошне світло. — Він заговорив голосніше, правда? Такий меч нашіптує страшну погрозу. Він обіцяє смерть. Чуєш?

Лоґен знову кивнув, прикутий поглядом до сяючого вістря.

— А тепер порівняй з мечем, який оголили повністю.

Баяз з тихим дзенькотом вихопив довгий клинок з піхов

і наставив його так, що вістря зупинилося за кілька дюймів від обличчя Лоґена.

— Тепер він кричить, еге ж? Він волає про непокору! Він кидає виклик! Чуєш?

— Угу, — пробурмотів Лоґен, відхилившись назад і поглядаючи, трохи скосивши очі, на блискуче вістря меча.

Лоґен полегшено зітхнув, коли Баяз опустив клинок і плавним рухом вклав його назад у піхви.

— Так, у меча є голос. Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але меч — тонка зброя, гідна людини тонкої натури. Я гадаю, що ти, майстре Дев’ятипалий, саме така людина. — Лоґен спохмурнів, коли Баяз простягнув йому меча. За життя йому приписували чимало, але тонку натуру — ніколи. — Вважай, що це подарунок. Моя віддяка за твої гарні манери.

Лоґен на хвильку замислився. У нього не було пристойної зброї ще з того часу, як він перетнув гори, і він не горів бажанням знову розжитися нею. Але незабаром має прийти Бетод. Краще, коли не хочеш, але маєш, ніж коли хочеш, але не маєш. Значно краще. Треба дивитися реально на подібні речі.

— Дякую, — відповів Лоґен, взявши у Баяза меч і повернувши йому факел. — Напевно.


У каміні потріскував вогонь, у кімнаті було тепло, затишно і зручно.

От тільки Лоґен не почувався зручно. Він стояв біля вікна, вдивляючись у двір внизу, й усе його єство зараз жило самими лише нервами, неспокоєм і страхом, як зазвичай перед битвою. Сюди прямував Бетод. Він був десь близько. Мчав лісовою дорогою, минав камені, перетинав міст або проходив крізь браму.

Перший з-поміж магів наче і не відчував напруги. Він зручно вмостився у кріслі, поклавши ноги на стіл, поруч із довгою дерев’яною люлькою, і, ледь посміхаючись, гортав маленьку книжку у білій палітурці. Важко було уявити спокійнішу людину, і від цього Лоґену робилося ще більш зле.

— Хороша? — запитав Лоґен.

— Хто?

— Книжка.

— О так! Це найкраща з книжок. «Основи мистецтва» Джувенса, наріжний камінь мого ордену.

Баяз вказав вільною рукою на полиці, що займали дві стіни, на яких були акуратно викладені сотні інших однакових книг.

— Це все одна й та сама книга.

— Одна й та сама? — Лоґен окинув поглядом товсті, білі корінці. — Це до дідька довга книжка. Ти її всю прочитав?

Баяз реготнув.

— О так, і не раз. Кожен член мого ордену зобов’язаний її прочитати і зрештою зробити собі копію.

Він повернув книжку до Лоґена. На сторінках тіснилися рядки охайних, але нерозбірливих знаків.

— Це написав я, за давніх часів. Тобі теж би варто прочитати.

— Та я не дуже по книжках.

— Справді? — запитав Баяз. — Шкода.

Він перегорнув сторінку і продовжив читання.

— А он та?

На одній із верхніх полиць одиноко лежала ще одна книга — велика, чорна, потріпана і вікодавня.

— Її теж написав цей Джувенс?

Баяз кинув на неї похмурий погляд.

— Ні. Її написав його брат. — Він підвівся, простягнув руку і зняв її з полиці. — Це інше знання. — Маг висунув із письмового столу шухляду, поклав туди книгу, і з силою її закрив. — Краще його не торкатись, — буркнув він, а тоді сів на місце і повернувся до «Основ мистецтва».

Лоґен глибоко вдихнув, поклав ліву руку на ефес меча і відчув, як у долоню втискається холодний метал. Але від цього спокійніше йому не стало. Він відпустив руків’я, повернувся до вікна і похмуро глянув униз на подвір’я. Йому перехопило дух.

— Бетод. Він уже тут.

— Добре-добре, — неуважно пробурмотів Баяз. — Хто там із ним?

Лоґен приглянувся до трьох постатей у дворі.

— Скейл, — сказав він, спохмурнівши. — І якась жінка. Я її не знаю. Вони спішуються. — Лоґен облизав сухі губи. — Вони заходять усередину.

— Так-так, — пробурмотів Баяз, — саме так люди приходять на зустріч. Постарайся заспокоїтись, мій друже. Дихай.

Лоґен сперся на білу стіну, схрестивши руки на грудях, і глибоко вдихнув. Це не допомогло. Важкий клубок тривоги тільки сильніше тиснув на груди. З коридору долинули важкі кроки. Клацнула дверна ручка.

Першим у кімнату ввійшов Скейл. Старший син Бетода завжди був дебелим, навіть хлопчиком, але з часу їхньої останньої зустрічі він зробився просто велетенським. Здавалось, наче його схожу на камінь голову приліпили на цю тушу в останню мить, тим паче що череп був значно вужчим від шиї. Широчезна могутня щелепа, плаский цурпалок носа і люто вибалушені нахабні очка. Його тонкі губи весь час презирливо кривились, достоту як у його молодшого брата Кальдера, проте виражали не стільки підступність, скільки нелюдську жорстокість. На поясі у Скейла висів важкий палаш[7], до якого постійно тягнулася м’ясиста рука, коли здоровань, палаючи від злості, свердлив очима Лоґена.

За ним увійшла жінка. Вона була дуже високою, стрункою і блідою, майже хворобливою на вигляд. Її розкосі очі були настільки ж вузькими і холодними, як очі Скейла — вибалушеними і нахабними, а якісь темні рисунки довкола них лише посилювали цей ефект. На її довгих пальцях виблискували золоті перстені, на тонких зап’ястях — золоті браслети, а навколо білої шиї — золоті ланцюги. Вона окинула кімнату крижаними блакитними очима, і все, що вона помічала, неначе піднімало її на новий рівень відрази та презирства. Спочатку меблі, потім книги, потім Лоґен і найбільше — Баяз.

Останнім увійшов самозваний і значно масивніший, ніж раніше, король Півночі — вбраний у дорогий, барвистий сукняний одяг і рідкісні білі хутра. На його плечах лежав важкий золотий ланцюг, а на голові — примостилась золота діадема, оздоблена єдиним діамантом завбільшки як пташине яйце. На його усміхненому обличчі з’явилося більше зморшок, ніж Лоґен пам’ятав, а волосся й бороди торкнулася сивина, проте він був таким же високим, жвавим та поставним і, крім того, тепер він справляв враження більш владного і мудрого — навіть величного. Він виглядав по-справжньому великим, мудрим і справедливим. Виглядав як справжній король. Але Лоґена тут не обдуриш.

— Бетоде! — тепло мовив Баяз, закриваючи книгу. — Старий друже! Ти не уявляєш, як я радий знову тебе бачити. — Він забрав ноги зі столу і тицьнув спочатку на золотий ланцюг, а потім на блискучий діамант. — Тим паче, ти так високо піднявся! Я пам’ятаю, колись ти залюбки навідував мене сам-один. Але, гадаю, великим людям потрібен почет, і, я бачу, ти привів з собою кілька… інших людей. Твого чарівного сина я, звичайно, знаю. Бачу, що ти, принаймні, не голодуєш, еге ж, Скейле?

— Принце Скейле, — гримнув величезний син Бетода, при цьому ще більше вирячивши очі.

— М-м-м, — протягнув Баяз, здійнявши брову. — А ось твою супутницю я ще не зустрічав.

— Я Кориб. — Лоґен кліпнув. Він ще ніколи не чув настільки прекрасного голосу. Заспокійливого, приємного, п’янкого. — Чаклунка, — проспівала вона, труснувши головою і презирливо всміхнувшись. — Чаклунка з крайньої Півночі.

Лоґен завмер, розтуливши рота. Його ненависть почала згасати. Всі вони були друзями. Навіть більше, ніж друзями. Він не міг відірвати від неї очей, та й не хотів. Решта присутніх у кімнаті зникли. Здавалось, ніби вона говорить саме до нього, і найбільше в світі він бажав, щоб вона не спинялась…

Але Баяз лише розсміявся.

— Справжня чаклунка, та ще й із золотим голосом! Як прекрасно! Я вже давно його не чув, але тобі він тут не знадобиться.

Лоґен струснув головою, і його знову сповнила палка й обнадійлива ненависть.

— Скажи мені, щоб стати чаклункою, потрібно вчитися? Чи достатньо начепити сякі-такі брязкальця і намастити фарбою довкола очей? — Очі Кориб звузились до страшних блакитних щілин, але Перший з-поміж магів не дав їй можливості висловитись.

— Та ще й з крайньої Півночі, нічого собі! — Він ледь здригнувся. — Там, напевно, холодно в цю пору року. Морозить у грудях, еге ж? Ти прийшла до нас по тепло чи з якоїсь іншої причини?

— Я йду туди, куди наказує мій король, — прошипіла вона, ще вище задерши гостре підборіддя.

— Твій король? — запитав Баяз і почав зиркати кімнатою, так наче десь у кутку ховався незнайомий гість.

— Мій батько — тепер король Півночі! — гаркнув Скейл. За мить він вишкірився до Лоґена. — Ти мав би схилити перед ним коліно, Кривава Дев’ятко! — Він перевів погляд на Баяза. — І ти теж, старий!

Перший з-поміж магів розвів руками на знак вибачення.

— О, прошу, але я ні перед ким не схиляю колін. Вже застарий для цього. Скутість у рухах, знаєте.

Скейл рушив вперед, гупаючи чобітьми по підлозі, і вже хотів було вилаятись, коли батько спинив його легким дотиком руки.

— Годі, синку, обійдемося без схиляння колін. — Його голос був холодним і рівним, як свіжий сніг. — Нам негоже сваритись. Хіба в нас не ті самі інтереси? Мир? Мир на Півночі? Я прийшов лише, щоб попросити в тебе ради, Баязе, як чинив колись. Хіба це настільки зле — звертатися по допомогу до старого друга?

Важко було уявити більш щиру, розумну, надійну людину. Але Лоґена не обдуриш.

— А хіба зараз на Півночі не панує мир? — Баяз відкинувся на спинку крісла, склавши перед собою руки. — Хіба давнім чварам не прийшов кінець? Хіба ти не переміг? Хіба в тебе нема всього, що ти хотів, і навіть більше? Король Півночі, еге? Чим ще я можу тобі допомогти?

— Я ділюсь думками лише з друзями, Баязе, а ти останнім часом поводився аж ніяк не по-дружньому. Ти проганяєш моїх посланців, навіть мого сина. Ти прихищаєш моїх запеклих ворогів. — Він кинув хмурий погляд на Лоґена і скривив губи. — Ти хоч знаєш, що воно таке, Кривава Дев’ятка? Тварина! Боягуз! Клятвопорушник! Таке ти полюбляєш товариство?

Повернувшись до Баяза, Бетод дружелюбно всміхнувся, проте в його голосі тепер звучала погроза.

— Боюся, прийшов час вирішувати, зі мною ти чи проти мене. Тут не може бути компромісів. Або ти станеш частиною мого майбутнього, або залишишся пережитком минулого. Вибір за тобою, дорогий друже.

Лоґен пам’ятав, як Бетод ставив людей перед таким вибором раніше. Одні прогинались. Інші відправлялися в могилу.

Але Баяз, схоже, не збирався поспішати.

— Що ж обрати? — Він поволі потягнувся вперед і взяв зі стола люльку. — Майбутнє чи минуле? — Маг підійшов до каміна, присів спиною до трьох гостей, дістав гілку з вогнища, підніс її до чаші люльки і взявся пахкати. Здавалося, минула вічність, доки він нарешті її розпалив. — З тобою чи проти тебе? — роздумував він, сідаючи на стілець.

— Ну? — вимогливо запитав Бетод.

Баяз звів очі до стелі і випустив тоненьку цівку жовтого диму. Кориб зміряла мага зневажливим, крижаним поглядом, Скейл сіпався від нетерплячки, а Бетод чекав, ледь-ледь прищурившись. Нарешті Баяз важко зітхнув.

— Гаразд. Я з тобою.

Бетод широко посміхнувся, а Лоґен відчув страшне розчарування. Він сподівався від Першого з-поміж магів, що той зробить кращий вибір. Ну і дурень, що до сих пір так і не вибавився від сподівань.

— Добре, — пробурмотів король Півночі. — Я знав, що ти зрештою розділиш мої погляди. — Він повільно облизав губи, немов зголодніла людина, побачивши, що їй несуть їжу. — Я збираюся захопити Енґлію.

Баяз здійняв брову, тоді почав гиготіти, а потім загупав кулаком по столу.

— Оце сказонув! Ти вважаєш, що твоє королівство і мир — речі несумісні, га, Бетоде? Клани не звикли товаришувати, так? Вони ненавидять одне одного і тебе теж ненавидять, я правий?

— Так, — усміхнувся Бетод, — вони трохи неспокійні.

— О, не сумніваюсь! Але відправ їх на війну із Союзом, і з них утвориться нація, га? Вони, звичайно, об’єднаються проти спільного ворога. А що буде, коли ти переможеш? Ти станеш чоловіком, який зробив неможливе! Чоловіком, який прогнав клятих південців з Півночі! Тебе любитимуть або, принаймні, боятимуться більше, ніж будь-коли. Ну, а якщо програєш, то хоча б на якийсь час займеш ділом клани, заодно виснажуючи їхні сили. Тепер я пам’ятаю, за що ти мені подобався! Чудовий план!

Бетод загордився.

— Звичайно. І ми не програємо. Союз вразливий, гордовитий, неготовий. З твоєю допомогою…

— З моєю допомогою? — урвав його Баяз. — Ти забагато на себе береш.

— Але ж ти…

— А! — маг стенув плечима. — Та я брехун.

Баяз підніс до рота люльку. На мить запала приголомшлива тиша. Потім очі Бетода звузились. Очі Кориб розширились. А масивний лоб Скейла спантеличено наморщився. Посмішка Лоґена поволі повернулась.

— Брехун? — прошипіла чаклунка. — Я би сказала, що щось значно гірше! — Її голос досі мав співучу нотку, але тепер вона завела іншу пісню — жорстку, пронизливу, разючу, як удар убивці. — Ти старий черв’як! Ховаєшся тут за своїми стінами, слугами, книжками! Твій час давно минув, дурню! Від тебе залишилися самі слова і прах! — Перший з-поміж магів спокійно стиснув губи і випустив дим. — Слова і прах, старий черв’яче! Ось побачиш, що буде. Ми ще прийдемо у твою бібліотеку! — Чаклун обережно поклав свою люльку на стіл — з неї все ще вився тоненький димок. — Ми прийдемо у твою бібліотеку, і стіни спізнають наш молот, слуги — наш меч, а книги — вогонь! Спізнають…

— Мовчи. — Баяз почав супитися, ще більше, ніж кілька днів тому надворі, коли зустрічався з Кальдером. Лоґен знову відчув бажання відступити подалі, і тепер воно було значно сильнішим. Він збагнув, що очима вже шукає якийсь непримітний сховок. Губи Кориб досі ворушились, але з них зривалося лише беззмістовне хрипіння.

— Кажеш, мої стіни знесеш? — пробурмотів Баяз. Він так сильно насупив свої сиві брови, що на переніссі з’явилися зморшки.

— Кажеш, слуг моїх уб’єш? — запитав Баяз. У кімнаті стало зовсім холодно, хоч у каміні і горіли дрова.

— Кажеш, книги мої спалиш? — загримів Баяз. — Ти забагато ляпаєш язиком, відьмо!

У Кориб підломилися коліна. Її біла рука вчепилася за одвірок, забрязкотіли ланцюжки та браслети, коли вона сповзла по стіні.

— Самі слова і прах, еге ж? — Баяз показав чотири пальці. — Я дав тобі чотири подарунки, Бетоде — сонце взимку, бурю влітку, і ще дві речі, про які б ти і не мріяв, якби не моє Мистецтво. Що я отримав від тебе навзаєм? Ці озеро й долину, які й так були моїми, і ще лиш одне. — Погляд Бетода метнувся до Лоґена і назад. — Ти досі мій боржник, але попри те відправляєш до мене посланців, висуваєш вимоги і пробуєш командувати мною? Як на мене, це не схоже на гарні манери.

Скейл нарешті зрозумів що до чого, і його очі тепер ледь не вилазили з очниць.

— Манери? Для чого королю манери? Король бере те, що хоче! — і він важко ступив у бік столу.

Скейл, звісно, був досить великим і жорстоким. Та й навряд чи хтось зміг би краще за нього відтовкти лежачого. Але Лоґен не лежав — принаймні, поки що, — і був здоровий, та й маячня цього набундюченого телепня його втомила. Тримаючи руку на руків’ї свого меча, він виступив уперед, щоб відрізати Скейлові шлях.

— Отут і стій.

Принц зміряв Лоґена своїми банькатими очима і здійняв м’ясистий кулак, стиснувши величезні пальці так, що аж побіліли суглоби.

— Не спокушай мене, Дев’ятипалий, боягузлива ти собако! Дні твоєї слави давно минули! Я можу розчавити тебе, як яйце!

— Можеш спробувати, але навряд чи я тобі дозволю. Ти знаєш мою роботу. Ще один крок, і я візьмуся за тебе, трахана ти свинюко.

— Скейле! — гаркнув Бетод. — Нам тут більше нічого робити, це очевидно. Гайда.

Масивний принц зціпив широкі щелепи, стискаючи та розтискаючи могутні кулаки. Він свердлив Лоґена очима з такою лютою звіриною ненавистю, яку тільки можна було уявити. Відтак він вишкірився і повагом відступив.

Баяз нахилився вперед.

— Ти казав, що принесеш на Північ мир, Бетоде, а що зробив насправді? Пустився у війни, одну за другою! Земля знекровлена через твою пиху та жорстокість! Король Півночі? Ет! Ти не вартий моєї допомоги! А які великі надії я на тебе покладав!

Бетод тільки насупився, а його очі зоставалися такими ж холодними, як самоцвіт на чолі.

— Ти зажив собі ворога, Баязе, а я — страшний ворог. Найстрашніший. Ти пошкодуєш про цей день. — Він перевів свій презирливий погляд на Лоґена. — А щодо тебе, Дев’ятипалий, то не чекай більше від мене милосердя! Тепер кожен північанин стане твоїм ворогом! Тебе будуть ненавидіти, переслідувати і проклинати, куди б ти не пішов! Я за цим прослідкую!

Лоґен стенув плечима. В цьому не було нічого нового. Баяз підвівся з крісла.

— Ти своє сказав, тепер хапай відьму і забирайтесь геть!

Кориб вибралася з кімнати першою, досі важко сапаючи.

Скейл востаннє скосив очі на Лоґена, а тоді розвернувся і побрів геть. Останнім вийшов так званий король Півночі, спроквола кивнувши й обвівши спопеляючим поглядом кімнату. Коли їхні кроки стихли у глибині коридору, Лоґен вдихнув на повні груди, заспокоївся і відпустив руків’я меча.

— Що ж, — весело підсумував Баяз, — нічогенько все пройшло.

Дорога між двома дантистами

Було вже по опівночі, і Мідлвей потопав у темряві. У темряві та смороді. Біля доків завжди смерділо — застояною морською водою, гнилою рибою, смолою, потом і кінськими кізяками. За декілька годин цю вулицю сповнять шум і метушня юрби: крики купців, лайка вантажників, біганина торговців і гуркіт сотень возів і возиків по брудній бруківці. Люди нескінченною хвилею сновигатимуть з кораблів на кораблі, люди з усіх куточків світу вигукуватимуть щось усіма мовами, що існують під сонцем. Але вночі на цій вулиці безлюдно. Безлюдно і тихо.

«Тихо як у могилі, а смердить ще гірше».

— Нам сюди, — мовив Северард, рушивши до темного входу у вузький провулок, що тіснився між двома похмурими складами.

— Багато клопоту він тобі завдав? — запитав Ґлокта, важко шкутильгаючи вслід.

— Та не дуже.

Практик поправив маску, впустивши трохи повітря.

«Мабуть, під нею добряче парить — а що ж тут дивного, коли постійно дихаєш і пітнієш. Недарма у практиків зазвичай кепський характер».

— Він завдав трохи клопоту матрацу Ревса — порізав його на шматки. Але потім Фрост гепнув його по макітрі. Кумедно. Коли цей хлопець гепає чоловіка по макітрі, весь його запал враз вивітрюється.

— А що з Ревсом?

— Ще живий.

Світло від лампи Северарда впало на купу зігнилого ганчір’я. Ґлокта почув, як у темряві з пищанням розбігаються щури.

— Ти знаєш всі найкращі райони, чи не так, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе. — Його брудний чорний чобіт необережно чавкнув, ступивши у смердючу купу. Ґлокта обережно обійшов її, притримуючи вільною рукою поли свого плаща. — Я тут виріс, — продовжив практик. — Тутешній люд не задає запитань.

— Ми — винятки.

«У нас завжди є запитання».

— Звичайно, — Северард приглушено реготнув, — ми ж Інквізиція. — Світло лампи вихопило з темряви погнуті залізні ворота, над якими височіла увінчана іржавими штирями стіна. — Прийшли.

«Мила місцина, тут ні відняти, ні додати».

Схоже, воротами давно не користувались, бо коли практик, відімкнувши, з силою відчинив їх, іржаві петлі жалібно заскрипіли. Ґлокта незграбно переступив через калюжу, що набралась у вибоїні, і вилаявся, коли край плаща черкнув брудну воду.

Петлі знову завищали, коли Северард, морщачи від натуги лоба, зачинив важкі ворота, після чого він зняв заслінку з ліхтаря й освітив широкий декоративний двір, зарослий бур’янами, захаращений будівельним сміттям й уламками дощок.

— Ось ми й на місці, — сказав Северард.

Колись це, напевно, була розкішна будівля. «Скільки коштували усі ці вікна? А декоративна кам’яна кладка? Відвідувачів, мабуть, вражало якщо не багатство власника, то принаймні його бездоганний смак».

Але усе це залишилося в минулому. Вікна були щільно забиті гнилими дошками, а кам'яні завитки вкрив мох і засохлий пташиний послід. Тонкий шар зеленого мармуру на колонах потріскався і почав лущитись, являючи на світ божий давню штукатурку. Все обсипалось, поламалось і погнило. Всюди були розкидані відпалі шматки фасаду, що відкидали довгі тіні на високі стіни двору. По дорозі Ґлокту зустрів скорботний погляд побитого херувима, якому бракувало півголови.

Він очікував побачити якийсь бруднючий склад, якийсь сирий підвал побіля води.

— Що це за маєток? — запитав інквізитор, роздивляючись занедбані хороми.

— Його побудував якийсь купець багато років тому. — Северард копнув відламаний шматок скульптури, що лежав у нього на шляху, і той з гуркотом покотився у темряву. — Багатий чоловік, дуже багатий. Хотів жити біля своїх складів і причалів, наглядати за тим, як ідуть справи.

Практик збіг по потрісканих, моховитих сходах до велетенських, облущених дверей.

— Він гадав, що й інші підхоплять цю ідею, але де там, бо який дурень захотів би жити тут із власної волі? Потім він втратив усі гроші, як ото часто трапляється з купцями. І його кредитори ніяк не могли знайти покупця на це майно.

Ґлокта подивився на зламаний, перехняблений фонтан, що був наполовину заповнений водостоєм.

— Не дивно.

Северардова лампа ледь освітлювала неосяжний вестибюль. З мороку навпроти проступали обриси двох велетенських, вигнутих сходів. На рівні другого поверху вздовж стін тягнувся широкий балкон, але значна його частина обвалилась, проламавши прогнилі дошки внизу, так що один із сходових маршів, надірвавшись, просто висів у повітрі. Волога підлога була всіяна шматками відбитої штукатурки і шиферу, що нападав з даху, уламками дощок і бризками сірого пташиного посліду. Крізь кілька зяючих дірок у даху проглядалось нічне небо. Ґлокта чув, як на темних кроквах тихо туркотіли голуби і десь повільно скрапувала вода.

«Ну і місце».

Ґлокта стримав усмішку.

«Чимось схоже на мене самого. Ми обидва колись були неймовірними, і дні нашої слави давно залишились у минулому».

— Тут просторо, правда? — запитав Северард, пробираючись крізь розкидане сміття до темного проходу під понівеченими сходами, а його лампа під час руху відкидала химерні, косі тіні.

— О так, місця тут вистачить іще принаймні на одну тисячу в’язнів.

Ґлокта поплівся за ним, важко спираючись на палицю, занепокоєний слизькою підлогою під ногами. «Зараз посковзнусь і гепнуся на сраку, просто у пташине лайно. От буде весело».

За аркою відкривався пошарпаний коридор, де потріскана штукатурка пообсипувалася цілими пластами, оголивши змокрілу цеглу. По обидва боки коридору виринали понурі проходи.

«Таке місце здатне гарно попсувати нерви людині, яка схильна до нервовості. Вона може науявляти собі всіляких жахіть, що можуть ховатися у цих кімнатах — одразу ж за межею світла лампи, або ще страшніших речей, які, можливо, творяться у темряві».

Ґлокта поглянув на Северарда, котрий легко ступав попереду, щось нерозбірливо насвистуючи під маскою, і спохмурнів.

«Але нам не властива нервовість. Мабуть, ми і є тими самими жахіттями. І, мабуть, ці ще страшніші речі — справа наших рук».

— Скільки тут кімнат? — запитав Ґлокта, човгаючи вслід.

— Тридцять п’ять, не рахуючи кімнат для слуг.

— Справжній палац. Як ти його, в дідька, знайшов?

— Я тут іноді ночував після смерті мами. Знайшов лазівку. Тоді дах ще був здебільшого цілим, відтак спати було сухо. Сухо і безпечно. Ну, наскільки це взагалі можливо.

«Ох, яке важке ти мав життя. Певно, головоріз і кат — це справжній крок вперед для тебе, правда? Кожен має свої виправдання, і що мерзенніша людина, то слізливіша її історія. Цікаво, а яка історія в мене?»

— Ти як завжди винахідливий, еге ж, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе.

Вони увійшли до просторого приміщення: це могла бути вітальня, кабінет або навіть бальна зала, стільки тут було місця. Колись прекрасні панно тепер провисали на стінах, вкриті цвіллю і полущеною позолотою. Северард підійшов до одного, яке все ще доволі міцно трималося, і міцно натиснув збоку на раму. Почулось тихе клацання, і панно розійшлося, відкриваючи темну арку.

«Таємний хід? Як чарівно! Як зловісно! Як напрочуд доречно!»

— Цей будинок, як і ти, сама несподіванка, — мовив Ґлокта, важко кульгаючи до арки.

— І не повірите, на яку ціну я сторгувався.

— Ми його купили?

— О ні. Я його купив. За гроші Ревса. А тепер здаю вам в оренду. — Очі Северарда зблиснули у світлі лампи. — Цей будинок — золоте дно!

— Ха! — реготнув Ґлокта, обережно дибуляючи вниз сходами.

«Нічого собі, він ще й ділову жилку має. Хтозна, може, одного дня я працюватиму на архілектора Северарда. У світі ще й не таке буває».

Тінь Ґлокти маячила перед ним, простягаючись у темряву, поки він бочком спускався сходами, намацуючи правою рукою прогалини між грубими каменями, щоб хоч якось втримувати рівновагу.

— Підвали тягнуться на багато миль, — пробурмотів Северард ззаду. — У нас є власний вихід до каналів, і до каналізації теж, якщо вам цікаво.

Вони минули темний прохід зліва, а потім ще один справа, поволі спускаючись все нижче й нижче.

— Фрост каже, що звідси можна дістатись аж до Аґріонта, ні разу не піднімаючись на поверхню.

— Це може нам стати у пригоді.

— Авжеж, якщо вдасться стерпіти сморід.

Лампа Северарда освітила масивні двері з невеличким заґратованим віконцем.

— Ось ми й знову вдома, — сказав він і чотири рази коротко постукав.

За мить із темряви віконця вигулькнуло лице практика Фроста у масці.

— Це ми.

Очі альбіноса не проявили навіть дрібки приязні чи впізнавання. «Втім, як завжди». По той бік гримнули важкі засуви, і двері плавно відчинилися.

Всередині містилися стіл і стілець, а на стінах висіли свіжі смолоскипи, однак їх ніхто ще не запалював.

«Напевно, поки ми не приволочилися сюди зі своєю лампою, тут стояла суцільна темрява».

Ґлокта перевів погляд на альбіноса.

— Ти що, просто сидів у темряві?

Кремезний практик стенув плечима, на що Ґлокта похитав головою.

— Іноді ти мене хвилюєш, практику Фросте, справді хвилюєш.

— Він тут, — сказав Северард і рушив далі по коридору, лунко цокаючи підборами по вимощеній плитняком підлозі.

Колись це, мабуть, був винний погріб: з кожного боку розташовувалось кілька склепінчастих кімнат, відгороджених міцними решітками.

—Ґлокто!

Салем Ревс міцно вчепився пальцями у ґрати, притиснувши лице поміж ними. Ґлокта спинився перед камерою, щоб хоч трохи дати перепочити хворій нозі.

— Ревсе, як ся маєш? Я не очікував побачити тебе так скоро.

Він уже встиг схуднути, а його шкіра обвисла й зблідла, і на ній досі виднілися сліди синців.

«Він виглядає кепсько, дуже кепсько».

— Що відбувається, Ґлокто? Прошу, скажи, чому я тут?

«А чому б і ні?»

— Архілектор вважає, що з тебе ще може бути якась користь. Він хоче, щоб ти дав свідчення. — Ґлокта нахилився до грат. — Перед Відкритою Радою, — прошепотів він.

Ревс ще більше зблід.

— А далі що?

— Побачимо.

«Енґлія, Ревсе, Енґлія».

— А якщо я відмовлюся?

— Відмовиш архілектору? — Ґлокта реготнув. — Ні-ні-ні, Ревсе. Не варто робити нічого подібного.

Інквізитор розвернувся і пошкандибав за Северардом.

— Заради усього святого! Тут же темно!

— Нічого, звикнеш! — кинув Ґлокта через плече.

«Дивовижно, до чого здатна звикнути людина».

В останній із кімнат сидів їхній новий в’язень. Прикутий до скоби на стіні, голий і, звісно, з мішком на голові. Він був низький і коренастий, трохи товстуватий, і мав свіжі подряпини на колінах, які очевидно заробив, коли його шпурнули на грубу кам’яну підлогу камеру.

— То це і є наш вбивця, га?

На голос Ґлокти чоловік перекотився, став на коліна і подався вперед, натягнувши ланцюги. Спереду крізь мішок просочилося трохи крові і засохло, від чого на парусині утворилася коричнева пляма.

— Дуже неприємний тип, — мовив Северард. — Хоча зараз він не виглядає вже таким страшним, еге ж?

— Як припече, вони всі робляться сумирними. Де будемо працювати?

Очі Северарда ще дужче засяяли.

— О, вам сподобається, інквізиторе.


— Виглядає трохи театрально, — мовив Ґлокта, — але то нічого.

Кімната була велика і кругла, з купольною стелею, а вигнуті стіни вкривав незвичний розпис. На траві лежало тіло чоловіка, всіяне кривавими ранами, а на його фоні виднівся ліс. Від чоловіка віддалялися одинадцять постатей, шість з одного боку і п’ять — з іншого, зображені у профіль, у недоладних позах, і одягнені в біле, але їхніх облич було не розібрати. Вони стояли лицем до іншого чоловіка в усьому чорному, котрий розкинув руки, а за його спиною палало море яскраво намальованого вогню. Різке світло шести сяйливих ламп не перетворює цю роботу на більш привабливу.

«Може, вона й не найкращої якості — радше прикраса, ніж витвір мистецтва, проте ефект все одно досить вражаючий».

— Навіть гадки не маю, що це таке, — сказав Северард.

— Магьтер Твогець, — пробурмотів практик Фрост.

— Звісно, — кинув Ґлокта, споглядаючи темну постать на стіні і спалахи полум’я за нею. — Тобі треба підтягнути історію, практику Северарде. Це майстер Творець, Канедіас. — Він повернувся і вказав на конаючого чоловіка на протилежній стіні. — А це великий Джувенс, якого він убив. — Інквізитор махнув рукою на постаті у білому. — А це учні Джувенса, маги, які йдуть за нього мститись.

«Страшилки для дітей».

— Хто готовий платити за таке лайно на стінах свого погребу? — запитав Северард, хитаючи головою.

— О, колись подібні речі були досить популярними. У палаці є кімната з таким самим розписом. Це копія, і то поганенька.

Ґлокта поглянув на затінене обличчя Канедіаса, який грізно споглядав кімнату, і на кривавий труп на стіні навпроти.

— І все ж є у цьому щось тривожне, еге ж?

«Нехай і є, але яка в біса різниця».

— Кров, вогонь, смерть, помста. Не знаю, нащо таке малювати в погребі. Можливо, наш товариш-купець приховував щось нечисте.

— Люди при грошах завжди щось таке приховують, — сказав Северард. — А хто ці двоє?

Ґлокта нахмурився і прищурив очі. Обабіч, під руками Творця, виднілися дві маленькі, невиразні постаті.

— Хтозна, — відказав Ґлокта, — може, це його практики.

Северард розсміявся. Навіть з-за маски Фроста долинув легенький видих, хоча його очі не видавали жодних ознак втіхи.

«Ого, добряче ж я його розважив».

Ґлокта пошкандибав до столу в центрі кімнати. Обабіч гладкої, відполірованої поверхні стояли два крісла. Одне було скромним і жорстким, на кшталт тих, що зустрічались у підвалах Будинку питань, зате інше просто приголомшувало. Воно було майже як трон: видовжені підлокітники, висока спинка і коричнева, шкіряна оббивка.

Ґлокта вперся палицею у стіл і обережно сів, тамуючи біль в спині.

— О, це чудове крісло, — вимовив він, повільно втискаючись у м’яку шкіряну оббивку і випростовуючи ногу, що аж палала від довгої дороги.

Йому щось муляло. Він зазирнув під стіл. Там до пари стояв підніжок.

Ґлокта закинув голову й зареготав.

— О, це взагалі пречудово, але не варто було!

Він заклав ногу на ослінчик і ахнув від задоволення.

— Це найменше, що ми могли зробити, — сказав Северард, склавши руки на грудях і спершись на стіну поруч із Джувенсом, котрий стікав кров’ю. — Ми добре збагатилися завдяки твоєму другу Ревсу, дуже добре. І ти завжди про нас піклувався, а ми цього не забуваємо.

— Уг-гу, — протягнув Фрост, киваючи головою.

— Ви мене розбалуєте.

Ґлокта провів пальцем по начищеному дерев’яному підлокітнику.

«Мої хлопці. Де б я був без них? Певно, лежав би досі в ліжку вдома, а біля мене метушилась би мама, хвилюючись, як тепер знайти мені пристойну дружину».

Він оглянув інструменти на столі. Там, звісно, стояв його ящик, і декілька інших речей — трохи потертих, але все ще цілком справних. Його увагу привернула пара кліщів з довгими ручками. Він глянув на Северарда.

— Зуби?

— Я подумав, що це непоганий початок.

— І справді. — Ґлокта облизав свої порожні ясна, а тоді захрускотів пальцями, одним за другим. — Що ж, хай будуть зуби.

Як тільки зняли кляп, убивця почав кричати до них штирійською, плюючись і лаючись та безглуздо смикаючи ланцюги. Ґлокта не розумів ні бельмеса.

«Але, гадаю, я більш-менш вловлюю сенс. Думаю, це щось дуже образливе. Щось про наших матерів і все таке. Але мене нелегко образити».

Він виглядав підтоптаним: обличчя рябе від віспи, ніс неодноразово зламаний і викривлений.

«Яке розчарування! Я сподівався, що хоч цього разу мерсери наймуть когось пристойного, але купці є купцями. Вони завжди шукають вигоди».

Практик Фрост припинив безглуздий потік лайки, гарненько гепнувши чоловіка в живіт.

«Це перейме йому подих на хвилинку. Якраз вистачить, щоб вставити слово».

— Так, — сказав Ґлокта, — ми не будемо терпіти цих дурниць. Ми знаємо, що ти професіонал, якого відправили, щоб непомітно виконати роботу. Але хіба можна бути непомітним, коли говориш чужою мовою, га?

В’язень нарешті перевів дух.

— Будьте прокляті, драні виродки! — кинув він засапано.

— Прекрасно! Спільна мова чудово підійде для наших балачок. Передчуваю, що таких в нас буде декілька. Ти хотів би щось дізнатися про нас, перш ніж ми почнемо? Чи зразу в бій?

В’язень підозріло скосив очі на мальовану постать майстра Творця, що нависала над головою Ґлокти.

— Де я?

— Ми недалеко від Мідлвей, біля води.

Ґлокта скривився, коли його ногу раптом скорчило. Він обережно її випростував, почекав, поки хрусне у коліні, а тоді продовжив.

— Щоб ти знав, Мідлвей — один з головних шляхів міста, який пролягає прямо через його серце, від Аґріонта до моря. Він проходить через багато різних районів і охоплює чимало напрочуд прикметних будівель. Деякі, що належать до справжніх окрас міста, перебувають на відстані витягнутої руки. Однак для мене це всього лише дорога між двома дантистами.

Очі в’язня звузились, а тоді погляд метнувся до інструментів на столі.

«Вже не лається. Схоже, що згадка про дантистів прикула його увагу».

— По інший бік проспекту, — Ґлокта вказав приблизно на північ, — в одному із найбагатших районів міста, навпроти міських садів, у прекрасному білому домі просто біля Аґріонта знаходиться заклад майстра Фаррада. Чув про такого?

— Йди в пизду!

Ґлокта здійняв брови.

«Якби ж то!»

— Кажуть, що майстер Фаррад — найкращий дантист у світі. Здається, він народився у Гуркулі, але йому вдалося уникнути тиранії Імператора і приїхати в Союз, де він зажив значно краще, рятуючи наших найбагатших городян від жахів карієсу. Коли я повернувся зі своєї маленької подорожі на Південь, сім’я відправила мене до нього, аби дізнатися, чи можна мені якось допомогти. — Ґлокта широко всміхнувся, предметно показуючи убивці свою проблему. — Звісно, що допомогти було нічим. Кати імператора про це подбали. Але він в біса чудовий дантист — так усі кажуть.

— То й що?

Ґлокта перестав всміхатись.

— По цей бік Мідлвей, біля моря, серед бруду, багна і нечистот доків знаходжусь я. Може, тут і дешевша оренда, але я цілком певен, що як тільки ми проведемо трохи часу разом, ти вважатимеш мене не менш талановитим за шанованого майстра Фаррада. Просто мої таланти лежать в іншій площині. Добрий майстер полегшує біль своїх пацієнтів, а от я дантист… — Ґлокта поволі нахилився вперед, — іншого штибу.

Убивця розсміявся йому в обличчя.

— Думаєте, ви можете налякати мене мішком на голові та огидною мазаниною? — Він зиркнув на Фроста і Северарда. — Ви, купка покручів?

— Гадаєш, ми тебе лякаємо? Ми троє? — Ґлокта дозволив собі смішок. — Ось ти сидиш сам-самісінький, беззбройний і добряче зв’язаний. Хто, крім нас, знає, де ти, або хоче знати? У тебе немає надії на порятунок або втечу. Усі ми тут професіонали. Я гадаю, ти можеш приблизно здогадатись, що на тебе чекає. — Ґлокта розплився у нудотній усмішці. — Звичайно, ми тебе лякаємо, не придурюйся. Визнаю, тобі гарно вдається це приховувати, але то не надовго. Ось-ось надійде та нещаслива година, коли ти благатимеш, щоб ми знову накинули на тебе мішок.

— Я вам не скажу ні слова, — гаркнув убивця, глянувши йому прямо у вічі. — Ні слова.

«Слова сильної людини. Але поки за тебе не взялися як слід, вдавати сильного легко. Чи мені про це не знати?!»

Ґлокта легенько розтер ногу. Кров уже добре циркулювала, а біль майже вщух.

— Давай не будемо ускладнювати. Все, що мені зараз треба, це імена. Лише імена. Чому б нам не почати з твого? Це ти мав би знати.

Вони зачекали. Северард і Фрост дивилися на в’язня: зелені очі всміхалися, рожеві — ні. Тиша.

Ґлокта зітхнув.

— Гаразд.

Фрост впер кулаки обіч щелепи убивці і почав тиснути, аж поки не оголилися зуби. Северард запхав кінці кліщів у рот і змусив в’язня розтиснути щелепи. Убивця вирячив очі.

«Боляче, правда? Повір, це тільки квіточки».

— Будь обережний з язиком, — нагадав Ґлокта. — Нам треба, щоб він говорив.

— Не хвилюйтеся, — пробурмотів Северард, заглядаючи у рот убивці. Нараз він різко відсахнувся. — Фу! У нього з рота смердить, як із канави!

«Прикро, але я й не здивований. Наймані убивці рідко переймаються гігієною».

Ґлокта повагом підвівся і, кульгаючи, обігнув стіл.

— Так-так, — прошепотів він, затримавши руку над інструментами, — з чого почати?

Він узяв медичну голку і, міцно тримаючись однією рукою за палицю, потягнувся вперед і почав уважно оглядати зуби вбивці.

«Видовище не із найкращих, це точно. Краще вже мати такі зуби, як у мене, ніж такі, як у нього».

— Людоньки, та ці зуби в жахливому стані. Вони прогнили від і до. Не дивно, що у тебе тхне із рота. Для чоловіка твого віку це неприпустимо.

— А-а-а! — зойкнув в’язень, коли Ґлокта торкнувся нерва. Він спробував було щось сказати, але з кліщами в роті щось зрозуміти із того було ще важче, ніж практика Фроста.

— Тихенько, свою можливість говорити ти вже використав. Можливо, в тебе з’явиться потім ще одна нагода, але я поки не вирішив. — Ґлокта відклав голку на стіл, сумно хитаючи головою. — Твої зуби — це срамотне блядство. Гидко дивитися. По правді, вони вже самі скоро випадуть. Знаєш, — мовив він, беручи зі столу молоточок і стамеску, — я гадаю, що без них тобі буде навіть краще.

Плоскоголові

Того сірого ранку Шукач сидів посеред холодного, мокрого лісу і міркував про те, наскільки раніше все було кращим. Сидів собі, наглядав за рожном, час від часу повертаючи його, і стараючись не надто нервуватись від очікування. Тул Дуру цьому ніяк не допомагав. Він ходив взад-вперед по траві, кружляв навколо старих каменів, стираючи свої велетенські чоботи, і взагалі проявляв не більше терпцю, ніж вовк у пору гону. Шукач дивився, як він ступає — туп, туп, туп. Він уже давно зрозумів, що гарні борці вправні лише в одному — в боротьбі. Коли ж справа стосується будь-чого іншого, а особливо чекання, то користі з них хуй там дочекаєшся.

— Чому б тобі не присісти, Туле? — пробурмотів Шукач. — Каменів тут вистачає. Та й усе ж біля вогню тепліше. Перепочинь трохи, і не тупай так, бо ти мені на нерви дієш.

— Присісти? — обурився велетень, підійшовши впритул і нависнувши над Шукачем, як здоровецький будинок. — Як я, втім, як і ти, можемо сидіти?

Насупивши свої пишні, густі брови, він подивився на руїни та дерева за ними.

— Ти впевнений, що це те місце?

— Так, я впевнений.

Шукач окинув поглядом розколоті камені, всім серцем сподіваючись, що не схибив. Але одного він не міг заперечувати — поки що їх ніде не було видно.

— Вони прийдуть, не хвилюйся.

«Якщо їх усіх не повбивали», — подумав він, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Він провів достатньо часу в походах з Тул Дуром Грозовою Хмарою, щоб зрозуміти — не варто його нервувати. Якщо, звісно, не кортить, аби тобі проломили голову.

— Просто хочу, щоб вони вже скоріше прийшли, — гігантські руки Тула стиснулися в кулаки, якими можна було колоти камінь. — В мене нема бажання просто сидіти і морозити сраку!

— Та в мене теж, — відповів Шукач, показавши долоні і з усіх сил стараючись бути обережним, — але не переживай так, здорованю. Вони скоро з’являться, як ми й планували. Це те місце.

Він глянув на кабана, який потріскував на вогні, стікаючи жирним соком. На язик у роті вмить набігла слина, а ніс заповнив запах м’яса… і чогось іще. Чогось ледь вловимого. Він звів голову і принюхався.

— Щось відчуваєш? — запитав Тул, вдивляючись у ліс.

— Ага, щось.

Шукач нагнувся і взявся за лук.

— Що там? Шанка?

— Невпевнений, можливо.

Він принюхався ще раз. Пахло чоловіком, і то доволі смердючим.

— Я міг вас, голубків, захерачити!

Шукач різко обернувся, заледве не впавши і не впустивши лук. Менш ніж за десять кроків позаду нього, із завітряного боку до вогню з кривою усмішкою крався Чорний Доу. Поряд із ним ішов Мовчун — його обличчя, як завжди, було наче стіна.

— Паскуди! — заволав Тул. — Я ледь не обісрався від ваших піжмурок!

— Прекрасно, — сказав Доу в’їдливо. — Скинути трохи сала тобі, блядь, не завадить.

Шукач глибоко вдихнув і відклав свій лук. Він був, звичайно, радий, що не схибив з місцем, але можна було обійтись і без отих страхів. Шукача тіпало відтоді, як Лоґен на його очах злетів зі скелі. Перекинувся через край, і все — ніхто нічого не зміг вдіяти. Це смерть — вона приходить, коли їй забагнеться, така правда життя.

Мовчун переліз через розколоті камені і сів поряд із Шукачем, привітавши його чи не найбільш стриманим кивком.

— М’ясо? — гаркнув Доу, а тоді проштовхнувся повз Тула, плюхнувся біля вогню і, відірвавши від туші ногу, ввіп’явся в неї зубами.

І все. Вони не бачилися місяць, а то й більше, і таким було його вітання.

— Багатий той, в кого багато друзів, — тихо процідив крізь зуби Шукач.

— Що ти сказав? — бризнув слиною Доу, озираючи все довкола холодним поглядом. Його рот був набитий вепрячим м’ясом, а брудне щетинисте підборіддя блищало від жиру.

Шукач знову підняв долоні.

— Нічого образливого. — Він провів достатньо часу в походах із Чорним Доу, щоб зрозуміти — краще перерізати собі горло, ніж розізлити цього скаженого виблядка. — Коли ми розійшлись, були якісь проблеми? — запитав Шукач, стараючись змінити тему.

Мовчун кивнув.

— Та трохи.

— Йобані плоскоголові! — гримнув Доу, забризкавши Шукача м’ясом. — Вони, сука, повсюди! — Він махнув ногою кабана над вогнем так, ніби це був меч. — З мене досить цього гівна! Я повертаюся на Південь. Тут і так від холоду можна охуїти, так ще й повсюди йобаних плоскоголових як гною! Мерзота! Я рушаю на Південь!

— Боїшся? — запитав Тул.

Доу повернувся, щоб осяяти його великою жовтою посмішкою, і Шукач поморщився. Це було в біса дурне питання. Чорний Доу не боявся ніколи в житті. Він просто не відав страху.

— Щоб я, та й напудився кількох шанка? — Він огидно зареготав. — Ми трохи попрацювали, поки ви двоє хропли. Підготували їм теплий нічліг. Такий теплий, що аж гарячий.

— Ми їх спалили, — буркнув Мовчун. Можна було вважати, що на сьогодні він виговорився.

— Спалили охуєнну купу цих паскуд, — прошипів Доу, шкірячись так, ніби не було в світі кращого видовища за згорілі трупи. — Вони лякають мене не більше, ніж ти, здорованю, але це не означає, що я збираюся сидіти і чекати на них тут, поки Тридуба витягне з ліжка свою стару обвислу сраку. Я рушаю на Південь! — Він відірвав ще один кусень м’яса.

— В кого там обвисла срака?

Шукач усміхнувся, коли побачив, що до вогню прямує Тридуба, і підвівся, щоб потиснути старшому руку. З ним, як завжди, був Форлі Найслабший, тож Шукач поплескав малюка по спині, коли той проходив повз. Він ледь не збив його з ніг, такий був радий, що вони всі живі-здорові, і пережили цей місяць. Та й ватажок їхній компанії не завадить.

Всі виглядали напрочуд щасливими, усміхались, тиснули руки і таке інше. Всі, крім, Доу, звісно. Він просто сидів, утупившись у вогонь, і з кислою, як старе молоко, міною обсмоктував кістку.

— Радий бачити вас, хлопці, цілими і неушкодженими. — Тридуба зняв свій великий круглий щит із плеча і прихилив його до старої зруйнованої стіни. — Як ви?

— Змерзли, як бляді, — відрізав Доу, не піднімаючи голови. — Ми рушаємо на Південь.

Шукач зітхнув. Не встигли і п’ять хвилин посидіти разом, як уже почалися пересвари. Без Лоґена, котрий тримав усе під контролем, буде важко. Ще й більш од того, тут може і кров пролитись. Проте Тридуба не поспішав заварювати кашу. Він, як завжди, зробив паузу і замислився. Він обожнював все обмізковувати. Саме це робило його таким небезпечним.

— На Південь, га? — перепитав Тридуба, поміркувавши хвилинку. — І коли це таке вирішили?

— Ніхто нічого не вирішував, — встряв Шукач, вкотре показуючи долоні. Він подумав, що тепер часто доведеться так робити.

Тул Дуру кинув похмурий погляд на спину Доу.

— Взагалі нічого, — буркнув він, неабияк роздратований, що хтось інший дозволяє собі вирішувати за нього.

— От і правильно, — сказав Тридуба, тихий і неспішний, як трава навесні, — не пригадую, щоб ми обходилися без голосування.

Доу не задумався ні на хвилинку. Він ніколи не задумувався. Саме це робило його таким небезпечним.

Він зірвався на ноги, пожбуривши кістку на землю, і з войовничим виглядом кинувся до Тридуба.

— Я… сказав… Південь! — гаркнув він, і його очі при цьому вибалушилися, наче бульки в казані.

Тридуба не відступив ні на крок. Відступ був не в його стилі. Він, звичайно, на якусь мить задумався, а тоді й собі зробив крок уперед, і тепер майже торкався носом Доу.

— Якщо ти хотів мати вирішальне слово, треба було перемогти Дев’ятипалого, — гарикнув він, — а не програти йому, як і всі решта.

Зачувши це, Чорний Доу спохмурнів, як ніч. Він не любив, коли йому нагадували про поразки.

— Кривава Дев’ятка ліг у землю! — гаркнув він. — Шукач бачив, правда?

Шукачеві довелось кивнути.

— Ага, — пробурмотів він.

— Ну от! То якого дідька нам товкти сраки тут, на північ від гір, де аж кишить плоскоголовими! Рушаємо на Південь!

— Може, Дев’ятипалий і загинув, — сказав Тридуба в обличчя Доу, — але твій борг — ні. Я не знаю, чому він вирішив залишити в живих такого нікчему, як ти, але саме мене Лоґен назвав другим, — і він тицьнув себе у широкі груди, — а, отже, вирішувати мені! Мені, і нікому іншому!

Шукач завбачливо відступив назад. Вони вже примірялись до бійки, а він не мав бажання отримати в ніс підчас сутички. Таке вже не раз траплялося. Форлі ризикнув їх втихомирити.

— Годі вам, хлопці, — мовив він дружнім, м’яким голосом, — навіщо скубтися? — Нехай Форлі і не був найкращим вбивцею, але він, безумовно, вмів зупиняти інших від вбивства одне одного. Шукач побажав йому удачі. — Ну ж бо, чого би вам не…

— Стули своє трахане хавло! — загарчав Доу, люто ткнувши своїм брудним пальцем в обличчя Форлі. — Хрін чогось вартує твоя думка, Найслабший.

— Облиш його! — гримнув Тул, піднісши свій здоровецький кулак до підборіддя Доу. — Або ти в мене по-іншому заспіваєш!

Шукач не міг на це дивитися. Доу і Тридуба завжди зачіпали одне одного. Вони швидко закипали і так само швидко вгамовувались. Грозова Хмара був людиною іншого крою. Якщо цей бичисько добряче заводився, спинити його могли тільки десять дужих чоловіків з довжелезною мотузкою. Шукач задумався, що в цьому випадку зробив би Лоґен. Він знав би, як спинити їхню сварку, якби був живий.

— Твою мать! — вигукнув Шукач, несподівано зриваючись на ноги від багаття. — На нас полюють йобані шанка! І навіть якщо ми розправимося з ними, то залишається Бетод! У нас і так вистачає з ким зводити рахунки, а ви ще й між собою чубитесь! Лоґен помер, а його місце зайняв Тридуба — тільки так і не інакше!

Він теж потикав пальцем, просто в повітря, а тоді зачекав, щиро надіючись, що його трюк спрацює.

— Ага, — буркнув Мовчун.

Форлі почав кивати, наче дятел.

— Шукач правий! Нам ті сварки потрібні, як члену трипер! Тридуба був другим. Тепер він головний.

На мить запала тиша, і Доу ввіп’явся у Шукача тим пустим, холодним, убивчим поглядом, яким кіт дивиться на загнану мишу. Шукач зглитнув слину. Лише жменька зважились би витримати такий погляд Чорного Доу. Його так прозвали за щонайчорніший поголос, що ширився про нього по цілій Півночі. Він приходив неждано-негадано під покровом ночі і залишав по собі до чорноти спалені селища. Такі були чутки. Такими були факти.

Шукачеві довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не опустити очі. Він уже збирався це зробити, коли Доу відвернувся і глянув на інших, на кожного по черзі. Більшість людей не витримала би цього погляду, але ці не належали до більшості. У цілому світі навряд чи можна було знайти ще більш відчайдушну ватагу. Жоден із них не відвів очі, і навіть не збирався цього робити. Окрім, звичайно, Форлі Найслабшого, котрий втупився у траву ще до того, як підійшла його черга.

Коли Доу побачив, що всі налаштовані проти нього, він радісно всміхнувся, так наче й нічого не трапилося.

— Добре, — мовив він до Тридуби, і весь його гнів, здавалося, миттєво звіявся. — В такому разі що робимо, отамане?

Тридуба подивився на ліс. Принюхався і втягнув крізь зуби повітря. Замислено почухав бороду. Задумливо глянув на кожного.

— Рушаємо на Південь, — вирішив ватажок.


Він спершу відчув їх, а вже тоді побачив, втім, з ним так було завжди. Він мав гарний нюх, за що, зрештою, його й прозвали: «Шукач». Хоча, чесно кажучи, їх запах міг відчути кожен. Вони охуєнно смерділи.

Там, на галявині, їх було дванадцять. Вони сиділи, жерли, буркали одне до одного на своїй бридкій, мерзенній мові, вишкірюючи великі жовті зуби, одяг їхній був зшитий із шматків смердючого хутра і затхлих шкур, а доповнювали картину різномасті іржаві обладунки. Шанка.

— Йобані плоскоголові, — пробурмотів сам до себе Шукач.

Він почув позаду тихий свист, обернувся і побачив Мовчуна, котрий виглядав з-за куща. Шукач показав відкриту долоню, що означало зупинитися, торкнувся потилиці — плоскоголові, підняв кулак, а тоді виставив два пальці — дванадцять, а насамкінець і вказав на стежку, що вела назад до гурту. Мовчун кивнув і розчинився за деревами.

Шукач наостанок ще раз поглянув на шанка, щоб переконатись, що вони нічого не помітили. Так і було, тож він спустився з дерева і пішов геть.

— Вони розташувалися біля дороги. Я нарахував дванадцять штук, але їх може бути більше.

— Вони шукають нас? — запитав Тридуба.

— Може, і шукають, але не надто активно.

— Ми можемо їх оминути? — запитав Форлі, який завжди намагався уникати бійок.

Доу сплюнув на землю — йому їсти не дай, а дай побитися.

— Їх усього дванадцять! Ми їх завиграшки покоцаєм!

Шукач поглянув на Тридуба, котрий звично взяв хвилинку на роздуми. Вони всі добре розуміли, що дванадцять — це не так вже й мало, але, можливо, краще їх прикінчити, ніж залишити розгулювати на свободі.

— Що будемо робити, отамане? — запитав Тул.

Тридуба зціпив зуби.

— Готуйте зброю.

Поганий той воїн, який не тримає свою зброю в чистоті і порядку. Шукач перевіряв свою не більше години тому. Втім, зайва перевірка не зашкодить, а от покладатися на те, що все мало би бути гаразд — цілком може.

Тишу порушило тертя сталі об шкіру, постукування дерева і дзенькіт металу. Шукач дивився, як Мовчун натягає тятиву свого лука та перевіряє оперення стріл. Спостерігав, як Тул Дуру проводить великим пальцем по вістрі свого масивного меча, що був завишки майже як Форлі, і кудкудаче, немов курка, побачивши цятку іржі. Бачив, як Чорний Доу погладжує шматою обух сокири і дивиться на лезо ніжними очима коханця. Дивився, як Тридуба підтягує пряжки на ремінцях свого щита і розсікає повітря вилискуючим клинком.

Шукач зітхнув, щільніше затягнув ремені свого лівого нарукавника і перевірив поверхню лука на тріщини. Відтак впевнився, що всі його ножі на місці. Ножів багато не буває — так колись казав йому Лоґен, і він добре засвоїв цю істину.

Шукач побачив, як Форлі, ворушачи губами, незграбно перевіряє свій короткий меч, і як від страху виблискують його очі. Від побаченого Шукач і сам почав нервуватися, а тоді кинув оком на інших. Брудні, пошрамовані, похмурі та бородаті. Жоден із них не проявляв ні краплі страху, але у страхові не було сорому. У кожного свій шлях, казав йому колись Лоґен, і без страху не буває відваги. Цю істину він теж добре засвоїв.

Шукач підійшов до Форлі і поплескав його по плечу.

— Без страху не буває відваги, — сказав він йому.

— Що, справді?

— Так мені казали. І взагалі, добре, що ти боїшся. — Шукач нахилився до нього, щоб інші не чули. — Я також ледь не всираюся.

Він подумав, що так зробив би Лоґен, а оскільки той став прахом, цей обов’язок перейшов до нього. Форлі відповів йому кволою посмішкою, але вона швидко зів’яла, і він здавався ще переляканішим. Що вдієш — ніхто не всесильний.

— Гаразд, хлопці, — мовив Тридуба, коли спорядження було перевірене і покладене на свої місця, — ось як ми вчинимо. Мовчуне і Шукачу, ви розташуєтесь обабіч їхнього привалу, за деревами. Чекаєте сигналу, а тоді стріляєте у будь-якого плоскоголового з лука. Ну, або в тих, котрі ближче до вас.

— Так точно, отамане, — сказав Шукач. Мовчун кивнув.

— Туле, ми з тобою заходимо з фронту, але дочекайся сигналу, добре?

— Ага, — прогримів велетень.

— Доу, ви з Форлі будете у хвості. Висунетесь, коли ми вийдемо вперед. Але цього разу дочекайтеся, поки ми вийдемо вперед! — прошипів Тридуба, тикаючи своїм грубим пальцем.

— Звичайно, отамане.

Доу стенув плечима, немов він завжди робив так, як йому кажуть.

— Гаразд, на цьому все, — сказав Тридуба. — У когось залишилися питання? Є серед нас пустоголові?

Шукач забурмотів і похитав головою. Решта зробила те саме.

— Чудово. І ще одне, — старший подався вперед, оглядаючи кожного з них один за одним. — Чекайте… клятого… сигналу!

Тільки сховавшись за кущем з луком в руках і стрілою напоготові, Шукач зрозумів: він не мав найменшого уявлення, що було сигналом. Він поглянув на шанка, які досі сиділи так само, нічого не підозрюючи, і бурчали, кричали та шуміли. Йому, як на зло, захотілося сцяти. Йому завжди хотілося сцяти перед боєм. Може, хтось казав, яким буде сигнал? Він не пам’ятав.

— От курва, — прошепотів він, і саме в цю мить з-за дерев вилетів Доу з сокирою в одній руці та мечем в іншій.

— Йобані плоскоголові! — заволав він, страшним ударом розколовши череп ближньому шанка і забризкавши галявину кров’ю.

Наскільки можна було зрозуміти з виразу їхніх морд, ця зграя плоскоголових була надзвичайно здивованою. Шукач вирішив, що це і є сигналом.

Він пустив стрілу у найближчого плоскоголового, який саме тягнувся по здоровенну ломаку, і побачив, як та з глухим звуком увійшла йому в пахву.

— Ха! — вигукнув він.

Шукач побачив, як Доу проткнув ще одного мечем у спину, аж тут з’явився здоровенний шанка напоготові зі списом. З-за дерев вилетіла по дузі стріла, вціливши тому в шию, і шанка із зойком упав навзнак. Той Мовчун був неабияким лучником.

Тепер із чагарнику по інший бік галявини із войовничим криком вибіг Тридуба, заскочивши шанка зненацька. Він турнув плоскоголового перед собою щитом у спину і той беркицьнувся обличчям у вогонь, а ще одного рубонув мечем. Шукач випустив стрілу, і вона вп’ялась шанка в живіт. Той упав навколішки, а вже за мить Тул могутнім ударом свого меча зітнув йому голову.

Битва була злагоджена і швидко йшла до свого завершення — удар, хрип, скрип, брязк. Кров бризкала, зброя свистіла, а тіла падали так швидко, що Шукач навіть не встигав прицілитись. Їхня трійця оточила решту плоскоголових, які вищали і бурчали. Тул Дуру розмахував своїм великим мечем, тримаючи їх на відстані. Тридуба зробив випад і відтяв ноги одному, а Доу прикінчив іншого, поки той озирався.

Останній шанка завищав і побіг до дерев. Шукач вистрілив у нього, але у поспіху схибив. Стріла ледь не поцілила Доу в ногу, але, на щастя, він цього не помітив. Плоскоголовий майже добіг до кущів, аж нараз зойкнув, упав горілиць і засмикався. Його прикінчив Форлі, котрий ховався у чагарнику.

— Я одного вбив! — вигукнув він.

Якусь мить було тихо, поки Шукач дерся на галявину, і всі роззиралися, чи, бува, не лишилось ще кого в живих, а тоді Чорний Доу гучно заволав, розмахуючи над головою закривавленою зброєю:

— Ми їх, нахуй, уколошкали!

— Ти нас самих ледве не уколошкав, йолопе! — закричав Тридуба.

— Чого?

— Хіба ти забув про блядський сигнал?

— Мені здалося, що я чув, як ти закричав!

— Чорта з два!

— Хіба? — перепитав Доу, неабияк здивований. — А який взагалі був сигнал?

Тридуба зітхнув і обхопив голову руками.

Форлі досі не зводив очей зі свого меча.

— Я одного вбив! — повторив він.

Тепер, коли битва скінчилась, Сечовий міхур Шукача уже був готовий луснути, тож він розвернувся і взявся сцяти на дерево.

— Ми їх положили! — заволав Тул, плескаючи його по спині.

— Обережно! — крикнув Шукач, коли струмінь сечі обмочив йому ногу. Всі над цим добряче посміялись. Навіть Мовчун легенько реготнув.

Тул потермосив Тридуба за плече.

— Ми їх убили, отамане!

— Цих ми убили, так, — похмуро промовив він, — але буде ще купа інших. Їх тисячі. Крім того, вони не залишаться надовго тут, за горами. Рано чи пізно вони вирушать на Південь. Можливо, влітку, коли на перевалах підсохне, а може, пізніше. Але це станеться скоро.

Шукач поглянув на них — всім стало незатишно після цієї короткої промови. Радість перемоги швидко згасла. Як завжди. Він подивився на мертвих плоскоголових, які лежали на землі побиті та закривавлені, розпластані та скорчені, їхня перемога тепер здавалася краплею в морі.

— Може, нам треба спробувати повідомити їх, Тридубе? — запитав він. — Спробувати когось попередити?

— Ага, — Тридуба сумно всміхнувся. — Тільки кого?

Шлях справжнього кохання

Нещасний Джезаль брів через сірий Аґріонт із фехтувальними клинками у руках: позіхав, спотикався і бурчав, досі знесилений після вчорашньої пробіжки, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Поки він плентався на свій щоденний курс знущань під керівництвом лорд-маршала Варуза, на вулицях не було ні душі. Окрім випадкового щебету якоїсь ранньої пташки десь на даху і втомленого, вимушеного шаркання його чобіт, повсюди панувала безгомінь. Усі навколо спали. Так і мало бути в таку рань. А він — тим паче заслужив на сон.

Джезаль потягнув свої зболені ноги крізь арку, до тунелю. Сонце ледь-ледь викотилося на обрій, і внутрішній двір попереду потопав у густих тінях. Вдивившись у вранішню сутінь, він розгледів Варуза, котрий уже чекав на нього, сидячи за столом. От дідько! Він сподівався хоч раз прийти першим. Цей старий виродок взагалі колись спить?

— Лорд-маршал! — вигукнув Джезаль, переходячи на млявий біг.

— Ні. Не сьогодні.

По спині Джезаля забігали мурашки. Цей голос не належав його вчителю з фехтування, але був він до болю знайомим.

— Цього ранку маршал Варуз зайнятий важливішими справами.

У темряві за столом сидів і усміхався своєю бридкою щербатою усмішкою інквізитор Ґлокта. Джезаля пересмикнуло від огиди. Це було аж ніяк не те, що хотілось би бачити з самого ранку.

Він сповільнив ходу і неохоче підійшов до столу.

— Ти, безумовно, зрадієш, коли дізнаєшся, що сьогодні не буде ні пробіжки, ні плавання, ні балансування на колоді, ні вправлянь із важкою палицею, — сказав каліка. — Тобі навіть це не знадобиться. — Ґлокта вказав палицею на Джезалеві клинки для фехтування. — Ми просто трохи побалакаємо. От і все.

Думка про п’ять годин знущання з Варузом раптом здалася дуже привабливою, але Джезаль не збирався виявляти своє незадоволення. Він із лунким брязкотом кинув клинки на стіл і тупо опустився на інший стілець, в той час як Ґлокта розглядав його із сутіні. Джезаль хотів було поглядом у відповідь довести свою вищість, але ця спроба виявилася невдалою. Він кілька секунд споглядав його змучене обличчя, його беззубу посмішку, його запалі, гарячково виблискуючі очі, а тоді враз зацікавився стільницею.

— Отже, скажи мені, капітане, чому ти зайнявся фехтуванням?

Гра, значить. Закрита партія у карти між двома гравцями. І все, що буде сказано, звичайно, дійде до Варуза. Джезалю треба грати обережно, не світити карти і бути напоготові.

— Задля власної честі, задля честі моєї сім’ї, задля честі мого короля, — холодно відповів він. Нехай каліка спробує знайти, до чого причепитися у такій відповіді.

— О, виходить, ти страждаєш на благо свого народу. Який зразковий громадянин! Яка самовідданість! Який взірець для усіх нас! — Ґлокта пирхнув. — Я тебе прошу! Якщо вже брешеш, то принаймні вибирай брехню, у яку віриш сам. Така відповідь — образа для нас обох.

Як сміє цей беззубий стариган говорити з ним таким тоном! Ноги Джезаля сіпнулись: він уже хотів було підвестись і піти, наплювавши на Варуза і його потворного лакея. Але коли він уперся у підлокітники крісла, щоб встати, його очі зустрілись з очима каліки. Ґлокта всміхався до нього глузливою посмішкою. Піти неначе означало здатися. А й справді, чому він зайнявся фехтуванням?

— Мій батько хотів, щоб я фехтував.

— Так-так. Моє серце розривається від співчуття. Вірний син, пов’язаний глибоким почуттям обов’язку, змушений реалізовувати мрії свого батька. Ця байка стара, як світ. Вона наче те старе зручне крісло, в якому всі ми любимо сидіти. Кажи їм те, що вони хочуть чути, так? Ця відповідь вже краща, але вона така ж далека від істини, як і попередня.

— То, може, ви самі й відповісте? — огризнувся роздратований Джезаль. — Якщо так багато про це знаєте!

— Гаразд, я відповім. Чоловіки не фехтують заради короля, задля своїх сімей чи, випереджу тебе, задля того, щоб бути у добрій фізичній формі. Вони фехтують заради визнання, заради слави. Вони фехтують заради власного успіху. Вони фехтують заради себе. Чи мені про це не знати?!

— Чи вам про це не знати? — Джезаль пирхнув. — Не схоже, щоб у вашому випадку із цього щось путнє вийшло.

Він враз пошкодував про сказане. Клятий язик уже не вперш втягував його у халепу.

Проте Ґлокта лише вкотре розплився в огидній посмішці.

— Виходило доволі путнє, поки я не потрапив у в’язницю Імператора. А яке твоє виправдання, брехуне?

Джезалю не подобалось, куди повертала ця розмова. Він надто звик до легких виграшів за картяним столом і слабких гравців. Його навички притупилися. Краще спасувати, поки не вивчив нового суперника. Він міцно зціпив зуби і промовчав.

— Звісно, щоб перемогти у Турнірі, треба важко працювати. Бачив би ти, як старався наш спільний знайомий Коллем Вест. Він місяцями надривався і намотував кола, поки всі решта з нього кепкували. Дурний вихватько-простолюдин намагається змагатись із вищими за себе — ось як ми про нього думали. Він плутався у стійках, спотикався на колоді, щоразу, щоденно виставляючи себе дурнем. Але поглянь на нього зараз, — Ґлокта стукнув пальцем по своїй палиці, — і поглянь на мене. Схоже, він сміявся останнім, еге ж, капітане? Ось чого можна досягнути, якщо трохи піднатужитись. У тебе вдвічі більше хисту, й у тебе добра кров. Тобі не довелось би й близько стільки працювати, але ти взагалі відмовляєшся працювати.

Джезаль не збирався пропускати це повз вуха.

— Відмовляюсь працювати? Хіба я не проходжу кожного дня через ці тортури?

— Тортури? — різко перепитав Ґлокта.

Джезаль запізно усвідомив, що слово він підібрав украй невдале.

— Ну, — промимрив він, — я мав на увазі…

— Я добре знаюся як на фехтуванні, так і на тортурах. Повір моєму слову, — страшна посмішка інквізитора іще поширшала, — це дві абсолютно різні речі.

— Е-е… — протягнув Джезаль, котрий усе ще не цілком отямився.

— У тебе є прагнення і є можливість їх реалізувати. Потрібне лише незначне зусилля. Кілька місяців плідної роботи, і тобі, можливо, більше ніколи не доведеться напружуватись, якщо це те, чого ти прагнеш. Кілька коротких місяців, і по всьому. — Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен. — Якщо, звичайно, обійдеться без нещасних випадків. Тобі дається винятковий шанс. На твоєму місці я би ним скористався, але хтозна — може, ти не тільки брехун, а й дурень.

— Я не дурень, — сказав Джезаль холодно. Це все, що він міг зробити.

Ґлокта здійняв брову, а тоді скривився, коли, зіпершись на палицю, почав повільно підводитися.

— Можеш все кинути, якщо так хочеш. Будеш до кінця днів тільки сидіти, пити і верзти дурниці з рештою молодших офіцерів. Є чимало людей, які були б дуже навіть раді отак жити. Чимало людей, які не мають того шансу, який є у тебе. Будь ласка, вперед. Лорд-маршал Варуз буде розчарований, і майор Вест, і твій батько, і так далі, але, прошу, повір, — і він нахилився, все ще всміхаючись своєю страхітною усмішкою, — що мені особисто на це начхати. На все добре, капітане Лютар.

І Ґлокта пошкутильгав до арки.


Після цієї аж ніяк не приємної бесіди Джезаль несподівано збагнув, що має кілька годин вільного часу, але був не в настрої, щоб ними насолоджуватись. Він тинявся безлюдними вулицями, площами і садами Аґріонта, похмуро обдумуючи слова каліки, проклинаючи Ґлокту, але не в змозі забути розмову. Джезаль прокручував її знову і знову, обсмоктуючи кожну репліку, і постійно вигадуючи нові варіанти відповідей. Як шкода, що вони не спали йому на думку одразу!

— О, капітан Лютар!

Джезаль здригнувся і звів очі. Під деревом, на росяній траві, сидів і всміхався, тримаючи в руці надкушене яблуко, незнайомець.

— Як на мене, світанок — ідеальний час для прогулянок. Навколо тихо та спокійно, ніде нема ні душі. Це вам не криклива хаотичність вечора: шум, гам, комашина метушня людей. Хіба можна зосередитись серед такого безумства? Тепер я бачу, що ви розділяєте мою думку. Як приємно!

Він з хрумкотом відкусив добрячий шматок яблука.

— Ми знайомі?

— О, ні-ні, — відказав незнайомець, підводячись на ноги й обтрушуючи штани, — ще ні. Мене звуть Сульфур, Йору Сульфур.

— Справді? І що привело вас в Аґріонт?

— Я, так би мовити, прибув сюди з дипломатичною місією.

Джезаль придивився до нього, намагаючись вгадати, звідки він родом.

— З місією звідкіля?

— Від мого господаря, звичайно, — відповів Сульфур, що ніяк не допомогло Джезалю. Він помітив, що очі посла різного кольору. Неприємна і відворотна ознака, подумалося Джезалю.

— А хто ваш господар?

— Дуже мудрий і могутній чоловік.

Він догриз яблуко, пожбурив качан у кущі і витер руки об сорочку.

— Бачу, ви фехтували?

Джезаль поглянув на свої клинки.

— Так, — відказав він і раптом усвідомив, що нарешті все для себе вирішив, — але це було востаннє. Я вирішив покинути фехтування.

— Ох, мій любий, ні! — Дивакуватий чоловік схопив Джезаля за плече. — Ви ні в якому разі не повинні цього робити!

— Що?

— Ні-ні! Мій господар би вжахнувся, якби дізнався. Вжахнувся би! Справа не тільки у фехтуванні! Це можливість здобути визнання публіки, розумієте? Зрештою, так чи інак, а публіка все і вирішує. Яке може бути дворянство без простолюду — ніякого! Він усе вирішує!

— Що?

Джезаль поглядав на парк, сподіваючись знайти вартового, щоб повідомити його про небезпечного безумця, котрий вештається вулицями Аґріонта.

— Ні, ви не повинні кидати фехтування! Не хочу про це навіть чути! Ні, і все! Я певен, що ви зрештою продовжите займатись! Ви повинні!

Джезаль вивільнив своє плече з-під руки Сульфура.

— Хто ви такий?

— Сульфур, Йору Сульфур, до ваших послуг. Побачимося на Турнірі, капітане, якщо не раніше!

І він пішов геть, помахавши рукою через плече. Джезаль провів його поглядом, роззявивши рота.

— Дідько! — вигукнув він, жбурляючи клинки на траву.

Складалося враження, що сьогодні всі хотіли долучитися до його справ — навіть божевільні незнайомці в парку.


Вирішивши, що вже не надто рано, Джезаль пішов відвідати майора Веста. Від нього завжди можна було очікувати розуміння, крім того, Джезаль сподівався, що йому вдасться переконати свого друга повідомити погані новини лорд-маршалові Варузу. Цього спектаклю він, по можливості, бажав уникнути. Він постукав у двері і зачекав, а тоді постукав ще раз. Двері відчинились.

— Капітане Лютар! Яка майже нестерпна честь!

— Арді, — затнувся Джезаль, дещо здивований її присутністю тут, — радий тебе знову бачити.

Він вперше сказав це щиро. Вона була цікавою, ось що. Було щось незвичне та приємне у тому, що слова жінки викликали у нього жваву зацікавленість. Крім того, вона, безумовно, була гарненькою, і з кожним днем все кращала і кращала. Звісно, між ними не могло бути нічого такого, адже Вест був його другом і все таке, але милуватись нею ніхто ж не забороняв.

— Е-е… твій брат вдома?

Вона недбало плюхнулась на лаву під стіною, випростувавши одну ногу, а на її обличчі проглядалося неабияке роздратування.

— Він не тут. Кудись пішов. Постійно зайнятий. Надто зайнятий, щоб приділити мені хвильку уваги.

Її щоки зарум’янилися. Погляд Джезаля зупинився на графині. Пробки нема, як і доброї половини вина.

— Ти п’яна?

— Трохи. — Вона глянула на напівпорожній келих поряд зі своїм ліктем. — Але, якщо чесно, то мені просто нудно.

— Ще навіть нема десятої.

— А хіба мені не може бути нудно до десятої?

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Залиш повчання моєму братові, він цього більше потребує. Краще випий. — Вона тицьнула на пляшку. — Гадаю, кілька ковтків тобі не завадить.

Тут вона була права. Він налив собі вина і всівся на стілець навпроти Арді, поки вона сп’яніло розглядала його з-під напівзакритих повік. Вона взяла зі столу свій келих. Поряд із ним обкладинкою вниз лежала товста книга.

— Як книжка? — запитав Джезаль.

— Кажуть, що «Падіння майстра Творця» у трьох томах — це справжня історична класика. А насправді — нудне сміття. — Вона глузливо пирхнула. — Купа мудрих магів, суворих лицарів з могутніми мечами і леді з іще могутнішими грудьми. Трохи магії, трохи жорстокості, трохи романтики. Гівняне гівно.

Вона скинула книжку зі столу, і та, зашелестівши сторінками, полетіла на килим.

— Має ж бути щось, чим ти могла би себе зайняти?

— Справді? Є ідеї?

— Ну, мої кузини проводять багато часу за вишиванням.

— Не городи хуйні.

— Гм-м… — протягнув Джезаль, усміхаючись. Тепер її лайка здавалася йому далеко не такою образливою, як під час їхньої першої зустрічі. — А що ти робила вдома, в Енґлії?

— О, вдома… — Вона відкинула голову на спинку лави. — Мені там було нудно. Не могла дочекатись, поки прибуду сюди, у самісінький центр подій. А тепер не можу дочекатися, коли повернуся назад. Вийду заміж за якогось фермера. Народжу йому з десяток дітлахів. Принаймні, так буде з ким поговорити. — Вона заплющила очі й зітхнула. — Але Коллем цього не дозволить. Він почувається відповідальним за мене, адже наш батько вже помер. На його думку, повертатися ризиковано. Він переймається, об мене не вбили північани, але цим його почуття відповідальності й обмежується. І сюди аж ніяк не входить, наприклад, хоч би десятихвилинне перебування у моєму товаристві. Тож, здається мені, я застрягла тут, серед вашого кодла пихатих снобів.

Джезаль незручно засовався на стільці.

— Ну, він якось справляється.

— О так, — пирхнула Арді, — Коллем Вест — хлопець хоч куди! Виграв Турнір, знаєш? Першим пустився крізь пролом під час облоги в Ульріоку, еге ж? Звичайно, кров від цього не поблакитніє, тож одним із вас йому не стати, втім, як для простолюдина, він хлопець непоганий! Шкода, що сестра у нього така шелихвістка, надто вже розумна. Ще й, кажуть, п’є, — прошепотіла вона. — Не знає свого місця. Ганьба, а не сестра. Краще її просто уникати. — Вона знову зітхнула. — Так, чим швидше я повернуся додому, тим щасливішими будуть усі навколо.

— Я не буду щасливішим.

Чорт, невже він сказав це вголос?

Арді неприємно розсміялася.

— Що ж, це напрочуд шляхетно з твого боку. До речі, а чого ти не на фехтуванні?

— Маршал Варуз був зайнятий сьогодні. — Він на мить затнувся. — Насправді моїм вчителем із фехтування цього ранку був твій друг Занд дан Ґлокта.

— Справді? І що цікавого він казав?

— Багато чого. Він назвав мене дурнем.

— Нічого собі.

Джезаль спохмурнів.

— Ага. Чесно кажучи, мені настільки ж набридло фехтувати, наскільки тобі читати оту книжку. Про це я і хотів поговорити із твоїм братом. Я вирішив покинути фехтування.

Арді вибухнула сміхом. Реготала, аж давилася. Все її тіло здригалося. Вино виплеснулось з келиха і розлилося по підлозі.

— Що тут смішного? — зажадав знати він.

— Просто… — Вона змахнула з очей сльози, — я побилася об заклад із Коллемом. Він був певен, що ти протримаєшся до кінця. А тепер я збагатилася на десять марок.

— Я не впевнений, що мене радує бути предметом вашого закладу, — різко відказав Джезаль.

— А я не впевнена, що мене це обходить.

— Це серйозна справа.

— Чорта з два! — зірвалася вона. — Для мого брата це була серйозна справа, бо він був змушений нею займатися! Ніхто тебе навіть не помічає, якщо в твоєму імені немає приставки «дан», і кому, як не мені, про це не знати? Ти єдиний, хто приділив мені увагу, відколи я сюди прибула, та й то тільки тому, що тебе змусив Коллем. У мене доволі мало грошей і ні краплини блакитної крові, а, отже, для таких, як ти, я — пусте місце. Чоловіки мене не помічають, а жінки обходять стороною. У мене тут немає нічого, нічого і нікого, і ти вважаєш, що у тебе важке життя? Я тебе прошу! Може, мені би зайнятися фехтуванням, — із гіркотою сказала вона. — Запитай лорд-маршала, чи не взяв би він ще одного учня, добре? Тоді мені хоч буде з ким поговорити!

Джезаль закліпав. Це вже не було цікаво. Це вже було грубо.

— Зачекай, ти навіть не уявляєш, як це…

— Ой, та перестань уже нити! Скільки тобі рочків — п’ять? Може, ти, дитинко, знову захотів мамусиної циці?

Він не вірив своїм вухам. Як вона сміє?!

— Моя мати померла, — сказав він.

Ха! Тепер вона має відчути себе винною і вибачитись. Але де там!

— Померла? Ну і добре — їй принаймні не треба слухати твоє кляте скиглення! Ви, розбещені багаті хлопчики, всі на один копил. Вам дають усе, що заманеться, а ви здіймаєте істерику, бо треба раз зігнутися! Ви жалюгідні! Мене від вас, блядь, аж нудить!

Джезаль витріщився. Його обличчя горіло і пекло так, ніби йому дали ляпаса. І краще було би, якби це був ляпас. З ним ще ніколи у житті так не говорили. Ніколи! Це було гірше, ніж розмова із Ґлоктою. Значно гірше, і значно неочікуваніше.

Джезаль збагнув, що досі стоїть із роззявленим ротом. Він різко закрив рот, зціпив зуби, брязнув келихом по столу і підвівся, щоб піти геть. Капітан саме повернувся до дверей, коли вони раптом відчинилися, і вони з майором Вестом втупились одне в одного.

— Джезале, — сказав Вест, який спочатку виглядав просто здивованим, але коли помітив свою сестру, що розкинулась на лаві, здивування доповнила підозра. — Що ти тут робиш?

— Е… Насправді я прийшов поговорити з тобою.

— Невже?

— Так. Але це може зачекати. У мене є ще важливіші справи.

І Джезаль проштовхнувся повз свого товариша у коридор.

— Що тут діється? — почув він слова Веста, виходячи з кімнати. — Ти що, п’яна?

Лють Джезаля з кожним кроком росла і росла, аж поки не почала його душити. Його образили! Жорстоко і незаслужено образили! Стискаючи і розтискаючи кулаки, він зупинився посеред коридору, тремтячи від гніву, форкаючи носом так, наче щойно пробіг десять миль. Та ще й жінка! Жінка! Крім того, ще й клята простолюдинка! Як вона посміла? Він гайнував на неї час, сміявся з її жартів, вважав її привабливою! Така увага мала би бути їй за честь!

— Йобана сука! — видихнув він собі під ніс.

Джезаль був не проти повернутись і сказати їй це в обличчя, але було вже запізно. Він озирнувся, шукаючи, що можна вдарити. Як відплатити їй? Як? І тут його осяяло.

Довести їй, що вона помилялася.

Так, справді. Довести їй і тому покаліченому виродку Ґлокті, що вони неправі. Він покаже їм, як вміє трудитись. Покаже, що він не дурень, не брехун і не мамин мазунчик. Що більше Джезаль про це думав, то більше бачив у цьому сенсу. Він виграє клятий Турнір, ось що! Це швидко зітре усмішечки з їхніх облич!

Джезаль жваво рушив коридором, а в його грудях почало зароджуватись нове, досі незнайоме відчуття. Відчуття мети. Так, саме це. Можливо, ще не надто пізно для пробіжки.

Як дресирують собак

Практик Фрост стояв біля стіни — абсолютно нерухомо, в абсолютній тиші, практично непомітний в густій темряві, немовби був частиною будівлі. Впродовж години, якщо не більше, альбінос ні разу не поворухнувся: не ворухнув ногою, не кліпнув, не дихнув так, щоб Ґлокта помітив той видих, а його очі були прикуті до вулиці перед ним.

Сам Ґлокта, навпаки, лаявся, совгався, морщився, чухався й облизував порожні ясна.

«Чого вони так довго? Ще кілька хвилин, і я, чого доброго, засну, гепнуся у смердючий канал і втоплюсь. Ото буде сміхота».

Він поглянув на маслянисту, смердючу воду, що хлюпала і заходилася брижами внизу.

«Біля доків знайшли тіло, роздуте від морської води, таке страшне, що й годі впізнати…»

Фрост у темряві торкнувся його руки і вказав м’ясистим білим пальцем на дальній кінець вулиці. У їхній бік повільно рухалося троє чоловіків. Вони йшли ледь вихлюватою ходою, притаманною людям, які проводять багато часу на кораблі і звикли втримувати рівновагу на хиткій палубі.

«Ось і перша половина нашої маленької компанії. Краще пізно, ніж ніколи».

Трійця моряків дійшла до середини мосту, що простягався над каналом, і зупинилася десь за двадцять кроків від них. Ґлокта добре чув звучання їхніх голосів — зухвале, впевнене, із просторічним акцентом. Він відсунувся ще глибше у тінь.

Тепер кроки долинули з протилежного боку — цього разу швидші. Вулицею спішило ще двоє чоловіків. Один із них, довгов’язий чоловік у дорогому хутрі, підозріло роззирався навкруги.

«Це, певно, Гофред Хорнлах, старший мерсер. Наша людина».

Його супутник мав на поясі меч, а на плечах ніс важку дерев’яну скриню.

«Слуга й охоронець, або і те, й інше. Він нам не цікавий».

Коли вони наблизились до моста, Ґлокта відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Хорнлах швиденько перекинувся парою слів з одним із моряків — тим, котрий мав пишну коричневу бороду.

— Готовий? — прошепотів він до Фроста.

Практик кивнув.

— Ані руш! — загорлав Ґлокта. — В ім’я Його Величності!

Слуга Хорнлаха різко обернувся, з грюкотом кинувши скриню на міст, і потягнувся за шпагою.

Із темряви по інший бік дороги долинув тонкий бренькіт тятиви. Слуга здивовано форкнув і повалився ниць. З тіней вигулькнув практик Фрост і важкою ходою рушив дорогою.

Хорнлах спершу вирячився на труп свого охоронця, а тоді перевів погляд на кремезного альбіноса. Потім обернувся до моряків.

— Допоможіть мені! — закричав Хорнлах. — Зупиніть його!

Їхній ватажок лише всміхнувся.

— Це навряд.

Двійко його супутників неспішно перегородили міст. Мерсер, спотикаючись, відсахнувся і зробив нерішучий крок в сторону тіней по інший бік каналу. В проході перед ним з’явився Северард, на плечі якого покоївся арбалет.

«Якби то був не арбалет, а букет квітів, могло би здатися, що він іде на весілля. Ніколи не подумаєш, що він щойно вбив людину».

В оточенні незнайомців Хорнлах лише дурнувато озирався. Його очі розширились від страху та здивування, коли до нього наблизилися два практики і Ґлокта, котрий шкандибав позаду.

— Але ж я заплатив вам! — з розпачем крикнув Хорнлах морякам.

— Ти заплатив мені за спальне місце, — сказав капітан. — За вірність плата окрема.

Масивна біла рука практика Фроста опустилася на плече мерсера, змусивши його стати навколішки.

Северард підійшов до охоронця, підчепив брудним носаком свого чобота тіло і перевернув його на спину. Труп втупив осклілі очі в нічне небо, з шиї у нього стирчало оперення випущеної з арбалета стріли. Кров біля нього у світлі місяця видавалась чорною.

— Мертвий, — ні з того ні з сього брякнув Северард.

— Не дивно — йому в шию влучила стріла, — відказав Ґлокта. — Прибери його, добре?

— Буде зроблено.

Северард схопив охоронця за ноги і закинув їх на парапет, а тоді вхопив тіло під пахви і з силою, крекчучи, скинув тіло з моста.

«Так вміло, так спритно, так відточено. Видно, що він це робить вже не вперше».

Труп шубовснув у мулисту воду.

Фрост тим часом міцно зв’язав руки Хорнлаха за спиною і надів йому на голову мішок. Коли в’язня почали зводити на ноги, він почав вищати.

Ґлокта і собі пошкандибав до трьох моряків, розминаючи затерплі ноги після тривалого стояння у провулку.

— Ну ось і все, — сказав інквізитор, дістаючи важкенький гаман з-за лацкана свого плаща. Він затримав його над виставленою рукою капітана. — Скажіть мені, що сталося цієї ночі?

Старий моряк усміхнувся, а його обвітрене лице зморщилося, наче шкіряний чобіт.

— Мій вантаж почав псуватися і нам потрібно було вирушати з першим припливом, про що я йому сказав. Ми півночі прочекали біля смердючого каналу, і що ви собі думаєте? Виродок так і не з’явився.

— Чудово. Саме таку історію я би розповів у Вестпорті, якби у когось виникли питання.

Капітан прикинувся ображеним.

— Але ж все так і сталось, інквізиторе. Які історії ще можуть бути?

Ґлокта відпустив гаман і всередині дзенькнули монети.

— З найкращими побажаннями Його Величності.

Капітан зважив гаман у руці.

— Завжди радий допомогти Його Величності!

Відтак він і його супутники розвернулись, сяючи жовтозубими посмішками, і попрямували до причалу.

— Гаразд, — мовив Ґлокта, — не будемо гаяти часу.


— Де мій одяг? — закричав Хорнлах, звиваючись на стільці.

— Перепрошую за це. Знаю, так незручно, але в одязі можна щось приховати. Залишаючи людині одяг, ти залишаєш їй гордість, гідність і багато інших речей, які тут лише заважають. Я ніколи не допитую в’язня одягненим. Ти пам’ятаєш Салема Ревса?

— Кого?

— Салема Ревса. Він один із твоїх людей. Мерсер. Ми піймали його на ухиленні від сплати королівського податку. Він зізнався і назвав кількох своїх спільників. Я хотів поговорити з ними, але всі вони померли.

Очі купця забігали.

«Обдумує свій вибір, намагається вгадати, що нам відомо».

— Люди вмирають щодня.

Ґлокта прикипів поглядом до намальованого трупа Джувенса позаду в’язня, з якого по стіні стікала яскраво-червона фарба.

«Люди вмирають щодня».

— Звісно, але не такою жорстокою смертю. Мені здається, що хтось хотів, щоб вони вмерли, що хтось наказав їх убити. Мені здається, що цим «хтосем» був ти.

— У вас нема доказів! Нема доказів! Вам це просто так не минеться!

— Докази нічого не варті, Хорнлаху, але я тебе порадую. Ревс вижив. Він тут, далі по коридору, сидить самотою, реве і здає кожного мерсера, якого тільки може згадати, або, точніше, якого можемо згадати ми. — Очі в’язня звузились, втім, відповіді Ґлокта не почув. — Ми використали його, щоб спіймати Карпі.

— Карпі? — запитав купець, силуючись приховати емоції.

— Ти, звичайно, пам’ятаєш свого вбивцю? Трохи товстуватий штирієць? Має рубці від вугрів? Багато лається? Його ми теж схопили. Він розповів нам усе, від початку до кінця. Як ти його найняв, скільки заплатив, що попросив зробити. Все, від початку до кінця, — Ґлокта усміхнувся. — Як на вбивцю, в нього блискуча пам’ять — дуже багата на подробиці.

На обличчі Хорнлаха з’явилася тінь страху, але він зміг себе опанувати.

— Це образа для моєї Гільдії! — заволав він з усією владністю, яку міг проявити, будучи голим і прив’язаним до стільця. — Мій господар, Костер дан Каулт, нізащо цього не пробачить, а він близький друг очільника Келайна!

— Насрати на Келайна, забудь про нього. Крім того, Каулт вважає, що ти зараз у безпеці на кораблі, що прямує у Вестпорт, далеко за межі нашої досяжності. Гадаю, що про тебе не згадають ще декілька тижнів. — Обличчя купця витягнулось. — Чимало може статись за цей час… ой чимало.

Хорнлах облизав губи. Він потайки глянув на Фроста з Северардом і подався вперед.

«А от і починаються торги».

— Інквізиторе, — мовив він улесливим тоном, — життя навчило мене одній істині: кожна людина чогось хоче. У кожної людини є своя ціна, еге ж? А в нас глибокі кишені. Просто скажи, чого хочеш. Просто скажи! Чого ти хочеш?

— Чого я хочу? — запитав Ґлокта, по-змовницьки нахиляючись ближче.

— Так. До чого це все? Чого ти хочеш?

Хорнлах тепер усміхався хитрою, вдавано скромною посмішкою.

«Як мило, але цього разу тобі не вдасться відкупитись!»

— Я хочу, аби мені повернули зуби.

Посмішка купця почала в’янути.

— Я хочу, аби мені повернули ногу.

Хорнлах зглитнув слину.

— Я хочу, аби мені повернули колишнє життя.

В’язень зовсім зблід.

— Ні? Тоді мене, мабуть, влаштує твоя голова на списі. У тебе нема більше нічого, що могло би мене зацікавити, якими би глибокими не були твої кишені.

Тепер Хорнлах почав ледь-ледь тремтіти.

«Погрози минули? Торги минули? Тоді можемо починати».

Ґлокта взяв у руки аркуш, що лежав перед ним, і зачитав перше питання.

— Як тебе звати?

— Послухай, інквізиторе, я…

Фрост вгатив по столу кулаком, і Хорнлах відсахнувся, зіщулившись на стільці.

— Відповідай, блядь, на його питання! — закричав Северард йому в лице.

— Гофред Хорнлах, — писнув купець.

Ґлокта кивнув.

— Добре. Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так, так!

— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?

— Як вам прекрасно відомо!

— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Королівську Величність? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?

— Ні! — закричав Хорнлах, чий голос зробився писклявим від паніки.

«Така відповідь нікуди не годиться».

Ґлокта звів очі на практика Фроста. В живіт купця врізався масивний білий кулак, і той охнувши, майже сповз із сидіння.

— Знаєш, моя мама тримає собак, — мовив Ґлокта.

— Собак, — прошипів Северард у вухо задиханому купцю, саджаючи його назад на стілець.

— Вона їх обожнює. Дресирує, щоб вони робили всілякі трюки.

Ґлокта зціпив губи.

— Знаєш, як дресирують собак?

Хорнлах все ще хапав ротом повітря, зігнувшись на стільці, його очі сльозились — говорити він поки не міг.

«Досі на стадії риби, яку раптово витягнули із води. Рот то стуляється, то розтуляється, а звуків нуль».

— За допомогою повторення, — сказав Ґлокта. — Повторення, повторення і ще раз повторення. Ти змушуєш собаку виконати трюки сто разів підряд, а потім починаєш усе спочатку. Вся справа у повторенні. І якщо хочеш, щоб собака гавкала за командою, треба не шкодувати батога. Ти, Хорнлаху, погавкаєш для мене перед Відкритою Радою.

— Ти божевільний! — закричав мерсер, озираючись навколо. — Ви всі божевільні!

Ґлокта показав свою беззубу посмішку.

— Нехай буде так. Якщо тобі від цього легше.

Він повернувся до паперу, що тримав в руці.

— Як тебе звати?

В’язень зглитнув слину.

— Гофред Хорнлах.

— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так.

— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?

— Так!

— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?

Хорнлах у розпачі оглянув присутніх. Фрост і Северард не зводили з нього погляду.

— Ну? — запитав Ґлокта з вимогою.

Купець заплющив очі.

— Так, — проскиглив він.

— Що кажеш?

— Так!

Ґлокта усміхнувся.

— Прекрасно. Отже, як тебе звати?

Чай і помста

— Гарний край, чи не так? — запитав Баяз, розглядаючи скелясті узгір’я обабіч дороги.

Коні поволі торували шлях, і їхній рівномірний тупіт суперечив Лоґеновому відчуттю тривоги.

— Хіба?

— Ну, звісно, що чужинцю, котрий не знає тутешніх законів, буде непросто. Цей край суворий і нещадний, але водночас є в ньому і щось шляхетне. — Перший з-поміж магів обвів рукою краєвид і з насолодою вдихнув холодне повітря. — Цей край чесний і цільний. Найкращий меч не обов’язково сяє найяскравіше. — Він обернувся, легко погойдуючись у сідлі. — Ти мав би про це знати.

— Я би не сказав, що бачу красу цього краю.

— Ні? А що ти в такому разі бачиш?

Лоґен окинув поглядом стрімкі, трав’яні схили з острівцями осоки і коричневого дроку, нашпиговані сірим камінням і жменьками дерев.

— Я бачу поле, яке аж проситься для битви. Якщо прибути сюди першим.

— Справді? Чому так?

Лоґен вказав на горбкувату вершину неподалік.

— Якщо розмістити лучників на стрімчаку, то з дороги їх не буде видно, а за скелями можна сховати більшу частину піхоти. На схилах добре було би залишити кілька легкоозброєних солдатів, щоб заманити ворога якомога вище.

Він вказав на колючі кущі, що росли нижче на схилах.

— Треба дати їм трохи просунутись, а коли вони застрягнуть, пробираючись крізь чагарники, можна пустити стріли. Коли зверху на голови сиплються стріли, тут не до веселощів. Зверху стріли летять швидше і дальше, а впиваються глибше. Це розіб’є стрій ворога. Коли вони дістануться скель, то будуть украй втомлені і деморалізовані. Саме в цю мить і треба наступати. Група карлів, що вискакують з-за каменів і налітають зверху, жвавих, азартних і злих, наче демони, бійців, — таке кого завгодно зломить.

Лоґен прищурено вдивився у схил пагорба. Він бував по обидва боки таких барикад, але приємного в обох випадках було мало.

— Ну, а якби вони затримались, то їх могли би прикінчити кілька вершників за тими он деревами. Коли на тебе з потаємного місця вилітає кілька Іменитих, тобто найзагартованіших бійців — це страшна штука. Ось тоді вони і спробують дати драла. Але коли ти смертельно втомлений, то далеко не втечеш. А це означає, що будуть полонені, а полонені — це викуп або, принаймні, легка здобич, яку можна знищити. Я бачу різню, або ж грандіозну перемогу — залежно від того, на якому боці доведеться опинитись. Ось що я бачу.

Баяз усміхнувся, киваючи в такт повільному руху свого коня.

— Чи не Столікус сказав, що місце бою повинне бути найкращим другом полководця, щоб не стати його найзлішим ворогом?

— Ніколи про такого не чув, але він цілком правий. Це гарне поле бою, якщо прибути сюди першим. Вся хитрість в тому, щоб прибути першим.

— Дійсно. Однак війська у нас все одно немає.

— За цими деревами кілька вершників сховати навіть легше, аніж цілий загін. — Лоґен зиркнув краєм ока на чаклуна. Той зручно вмостився у сідлі і насолоджувався приємною прогулянкою на природі. — Навряд чи Бетод оцінить твою пораду, та й у мене з ним уже купа давніх порахунків. Він поранений у найболючіше місце — гордість. Він жадатиме помсти. Ой, як жадатиме!

— О, так, помста. Найулюбленіша розвага північан. Її популярність досі не згасає.

Лоґен похмуро оглянув дерева, скелі, вигини на краях долини… Безліч місць, де можна зачаїтися.

— Тут, у горах, нас шукатимуть люди Бетода. Невеличкі загони досвідчених і загартованих у битвах бійців, на добрих конях і з доброю зброєю, знайомих із місцевістю. Тепер, коли Бетод підкорив усіх своїх ворогів, для нього відкрита уся Північ. Вони можуть підстерігати там, — він показав вперед на каміння біля дороги, — чи за цими деревами, чи за тими. — Малакус Кей, який їхав попереду на в’ючному коневі, нервово озирнувся навкруги. — Вони можуть бути де завгодно.

— Тебе це лякає? — запитав Баяз.

— Мене усе лякає, але я цьому тільки радий. Страх — товариш жертви. Саме він допоміг мені стільки прожити. Мертві не відають страху, але ставати одним із них я не бажаю. Бетод відправить людей і до бібліотеки.

— О так, аби спалити мої книги і тому подібне.

— Тебе це лякає?

— Не дуже. На каменях поряд із брамою є слово Джувенса, яке до цього дня зберегло свою силу. Кожен, хто замислив щось лихе, не зможе навіть близько підійти. Уявляю, як люди Бетода блукатимуть навколо озера під дощем, поки у них не скінчиться провізія, весь цей час дивуючись, що їм ніяк не вдається знайти величезну бібліотеку. Тому ні, не лякає, — радісно відповів чаклун, чухаючи бороду. — Я б зосередився на нашій ситуації. Як вважаєш, що станеться, якщо нас упіймають?

— Бетод уб’є нас, і то у найнеприємніший спосіб, який зможе вигадати. Якщо, звичайно, він не збирається нас помилувати, обмежившись попередженням.

— Це малоймовірно.

— Я так само думаю. Наш єдиний шанс — рушити до Вайтфлоу, спробувати перебратись через річку в Енґлію, і надіятися, що нас не помітять.

Лоґен не любив покладатися на удачу — навіть саме це слово залишало в його роті неприємний присмак. Він звів очі на похмуре небо.

— Негода нам би не завадила. У добрячій зливі ми могли би загубитись.

Кляті небеса поливали Лоґена тижнями, але тепер, коли дощ би знадобився, вони не могли вичавити з себе навіть краплі.

Малакус Кей дивився на них через плече великими і круглими від тривоги очима.

— Може, нам варто їхати швидше?

— Варто, — відказав Лоґен, гладячи коня по шиї, — але це втомить коней, а їхня швидкість нам ще може знадобитися пізніше. Ми могли би переховуватись вдень, а їхати вночі, але тоді є ризик заблукати. Найкращий варіант — залишити все, як є. Не поспішати і сподіватися, що нас не помітять. — Він кинув похмурий погляд на вершину пагорба. — Якщо не помітили вже.

— Гм-м… — протягнув Баяз, — здається, зараз саме час дещо тобі розповісти. Та відьма Кориб насправді зовсім не така дурепа, якою я її виставив.

Лоґен відчув, як всередині все захололо.

— Он як?

— Так. Незважаючи на всю цю фарбу, золоті прикраси і балачки про крайню Північ, вона все-таки знає свою справу. «Тривалий погляд» — так це називається. Фокус старий, але дієвий. Вона за нами спостерігала.

— Вона знає, де ми?

— Найвірогідніше, вона знає, коли ми рушили у дорогу і в якому напрямку.

— Це аж ніяк не покращує наші шанси.

— Змушений визнати, що ти правий.

— Твою мать.

Лоґен помітив якийсь рух за деревами зліва і враз вхопився за меча. В небо здійнялася пара птахів. Він взявся чекати, затамувавши подих. Тиша.

Лоґен відпустив руків’я.

— Треба було вбити їх, коли у нас була можливість. Всіх трьох разом.

— Але ми цього не зробили, тож маємо те, що маємо.

Баяз перевів погляд на Лоґена.

— Якщо вони нас все ж піймають, що будемо робити?

— Тікати. І сподіватися, що наші коні швидші.


— А ця? — запитав Баяз.

Незважаючи на дерева, у вибалку люто завивав вітер, від чого омахи полум’я звивалися і мерехтіли. Малакус Кей втягнув голову у плечі і щільніше закутався у ковдру. Він придивлявся до короткого стебла, що його Баяз тримав перед ним, і зосереджено морщив лоба.

— Гм… — Це була вже п’ята рослина, а нещасний учень не вгадав ще жодної. — Може, це… е-е… ільїс?

— Ільїс? — повторив чаклун, з обличчя якого неможливо було зрозуміти, правильна це відповідь чи ні. Зі своїм учнем він був безпощадним, наче Бетод.

— Мабуть?

— Навряд.

Учень заплющив очі і вп’яте за вечір зітхнув. Лоґен йому співчував, навсправжки співчував, але вдіяти нічого не міг.

— Це урсилум, що у перекладі зі старої мови означає «круглолистий».

— Так-так, звичайно, урсилум — ось що вертілося в мене на язиці увесь цей час.

— Якщо назва рослини вертілася в тебе на язиці, то і її застосування повинно вертітися десь неподалік, еге ж?

Учень примружився і з надією поглянув на нічне небо, так наче сподівався у зірках знайти відповідь.

— Напевно, урсилум допомагає від… болю в суглобах?

— Аж ніяк ні. Побоююся, біль у твоїх суглобах мучитиме тебе й надалі. — Баяз повільно покрутив стебло у пальцях. — В урсилума нема відомих мені застосувань. Це просто рослина. — і він викинув стебло в кущі.

— Просто рослина, — повторив Кей, хитаючи головою.

Лоґен зітхнув і потер втомлені очі.

— Я перепрошую, майстре Дев’ятипалий, ми вам надокучили?

— Чому це так важливо? — запитав Лоґен, сплеснувши руками. — Кого хвилює, як називається рослина, з якої нема жодного пуття?

Баяз усміхнувся.

— Гарне питання. Скажи-но нам, Малакусе, чому це важливо?

— Якщо людина прагне змінити світ, вона повинна спершу його осягнути.

Учень почав сипати завченими словами, явно радий, що його запитали про те, на що він знав відповідь.

— Коваль повинен вивчити тонкощі металів, а тесляр — тонкощі дерева, бо інакше їхня робота не матиме значної цінності. Неприборкана магія бурхлива і страшна, адже вона надходить з Потойбіччя, а зв’язок із нижнім світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує магію знанням і таким чином творить високе мистецтво, але, як і коваль або тесляр, він повинен братися лише за те, на чому знається. З кожним новим знанням його сила зростає. Тому маг повинен прагнути вивчити все, що можна вивчити, й осягнути цілий світ. Міць дерева в його основі, а знання — то основа сили.

— Дай-но вгадаю, «Основи мистецтва» Джувенса?

— Перші рядки, — підтвердив Баяз.

— Прошу мене пробачити, але я прожив на цьому світі понад тридцять років, а досі не розумію ні краплі з того, що зі мною сталося. Вивчити цілий світ? Зрозуміти все, що можна? Це неабияке завдання.

Маг реготнув.

— Я скажу більше — неможливе. Навіть для того, щоб дійсно вивчити і зрозуміти якусь травинку, знадобиться ціле життя, а світ ще й увесь час змінюється. Саме тому кожен із нас обирає свою спеціалізацію.

— Яку ж обрав ти?

— Вогонь, — відповів Баяз, радісно вдивляючись у полум’я, відблиски якого мерехтіли на його голомозій голові. — Вогонь, силу і волю. Однак навіть після безліку років навчання я почуваюся новачком. Чим більше вчишся, тим більше розумієш, наскільки мало знаєш. Втім, зусилля того варті. І попри все, знання — основа сили.

— Отже, маючи достатньо знань, ви, маги, можете робити що завгодно?

Баяз насупився.

— Є певні обмеження. І правила.

— Як Перший закон?

Вчитель і учень водночас зиркнули на Лоґена.

— Не можна говорити з демонами, правильно?

Було зрозуміло, що Кей не пам’ятав свого гарячкового маячіння, бо аж розкрив рота від здивування. Очі Баяза лише трохи звузились, так наче він щось запідозрив.

— Так, усе вірно, — відповів Перший з-поміж магів. — Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Перший закон стосується усіх, без винятку. Як і другий.

— А саме?

— Забороняється споживати людську плоть.

Лоґен здійняв брову.

— Ви, чаклуни, займаєтесь якимись дивними речами.

Баяз усміхнувся.

— О, це тільки квіточки. — Він обернувся до учня, тримаючи в руках ґулястий коричневий корінь. — А тепер, майстре Кею, чи не могли би ви підказати мені ім’я цієї рослини?

Лоґен не міг стримати посмішки. Цю рослину він знав.

— Ну ж бо, майстре Кею, ми не будемо чекати вас усю ніч.

Лоґен не міг більше спостерігати за муками учня. Він нахилився до нього, вдаючи, що порпається прутиком у жаринах, кашлянув, щоб приховати свої слова, і тихо шепнув:

— Вороняча лапа.

Баяз перебував трохи віддалік, та й між дерев завивав вітер. Маг аж ніяк не міг його почути.

Кей гарно відіграв свою роль. Він продовжив придивлятися до кореня, морщачи лоба від напруги.

— Це вороняча лапа? — наважився спитати він.

Баяз здійняв брову.

— Так, саме вона. Молодець, Малакусе. А яке в неї застосування?

Лоґен знову кашлянув.

— Рани, — прошепотів він, прикривши рота рукою і безтурботно розглядаючи кущі. Може, він і не знавець рослин, але щодо ран у нього досвід чималенький.

— Гадаю, вона корисна для ран, — повільно мовив Кей.

— Чудово, майстре Кею. Правильно, це — вороняча лапа. І вона справді корисна для ран. Я радий, що ми зрештою зрушили з мертвої точки. — Він прокашлявся. — Однак мене дивує, що ти обрав саме таку назву для цієї рослини. Воронячою лапою її називають лише на півночі від гір. Я тебе точно такому не вчив. Цікаво, кого це ти знаєш із тих країв? — Він глянув на Лоґена. — Ти ніколи не мріяв зайнятися магічними мистецтвами, майстре Дев’ятипалий? — Він ще раз прижмурено поглянув на Кея. — Здається, у мене звільнилося місце для учня.

Малакус похнюпив голову.

— Вибачте, майстре Баязе, мені шкода.

— Воно й не дивно. Можеш помити наш посуд. Це завдання, мабуть, щонайкраще відповідає твоїм здібностям.

Кей неохоче скинув ковдру, зібрав брудні миски і поплентався крізь чагарник до струмка. Баяз нахилився до казанка, що висів над вогнем, і кинув у киплячу воду кілька сушених листків. Мерехтливе світло від багаття підсвітило його обличчя знизу, а над голомозою головою звилася пара. Одне слово, виглядав він досить вражаюче.

— Що це? — спитав Лоґен, беручись за люльку. — Якесь закляття? Якесь зілля? Якийсь великий витвір високого мистецтва?

— Це чай.

— Тобто?

— Листя певної рослини, запарене у воді. В Гуркулі це неабияка розкіш. — Він налив трохи заварки собі в чашку. — Хочеш спробувати?

Лоґен підозріло понюхав.

— Смердить ногами.

— Як скажеш.

Баяз похитав головою і сів назад до вогню, обхопивши обома руками паруючу чашку.

— Але ти відмовляєшся від одного із найкращих дарунків природи людині. — Він відсьорбнув і прицмокнув від задоволення. — Заспокоює нерви і бадьорить тіло. Небагато є хвороб, від яких не врятує добра чашка чаю.

Лоґен набив люльку шматком чаги.

— До прикладу, якщо дадуть сокирою по голові?

— Так, тут чай безсилий, — визнав Баяз, широко всміхаючись. — Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, чому між вами з Бетодом такі чвари? Хіба ти не воював на його боці безліч разів? Чому ви так ненавидите одне одного?

Лоґен помовчав, затягуючись димом з люльки, а тоді видихнув.

— На те є свої причини, — відповів він неохоче.

Рани тих днів ще досі не загоїлись. Він не бажав, щоб у них тицяли.

— А, причини, — Баяз поглянув на свою чашку чаю. — Але що з тих причин? Хіба ця ворожнеча не зачіпає вас обох?

— Мабуть, зачіпає.

— Але ти вирішив чекати?

— Доведеться.

— Гм-м… А ти дуже терплячий, як для північанина.


Лоґен подумав про Бетода та його ненависних синів, і про всіх тих добрих людей, яких вони вбили через свої амбіції. Тих людей, яких він убив через їхні амбіції. Він подумав про шанка, про свою сім’ю, про руїни села біля моря. Подумав про всіх своїх мертвих друзів. Він втягнув крізь зуби повітря і втупився у багаття.

— У свій час я звів кілька рахунків, але їх від того тільки побільшало. Помста може бути солодкою, але це розкіш. Вона не нагодує і не прихистить від дощу. Щоб боротися з ворогами, треба мати за спиною друзів, а їх у мене зовсім не залишилось. Потрібно дивитися на речі реально. Я вже давно не прагну більшого, ніж пережити наступний день.

Баяз розсміявся, і його очі зблиснули у світлі багаття.

— Що таке? — запитав Лоґен, передаючи йому люльку.

— Не ображайся, але ти — невичерпне джерело несподіванок. Зовсім не те, що я очікував. Ти та ще загадка.

— Я?

— Еге ж! Кривава Дев’ятка… — прошепотів він, широко розплющивши очі. — Це ж треба заслужити таку страшну репутацію, мій друже. А які історії люди розказують! Таке ім’я — не жарт! Та чого там, мами навіть лякають ним своїх дітей! — Лоґен промовчав. Заперечувати було нічого. Баяз повільно затягнувся, а тоді випустив з люльки густий клубок диму. — Я тут думав про день, коли до нас завітав принц Кальдер.

Лоґен пирхнув.

— Я намагаюся про нього зайвий раз не думати.

— Я теж, але мене зацікавила не його поведінка, а твоя.

— Справді? Не пам’ятаю, щоб я щось узагалі робив.

Баяз тицьнув на Лоґена з-поза вогню мундштуком люльки.

— Саме це я й маю на увазі. Я знав багатьох вояк, солдатів, полководців, чемпіонів і так далі. Гарний боєць повинен діяти швидко і рішуче, власноруч чи з військом, бо той, хто б’є першим, часто б’є останнім. Отож, бійці схильні покладатися на свої основні інстинкти — завжди відповідати насильством, бути гордими і жорстокими. — Баяз повернув люльку Лоґенові. — Що б там не розповідали, а ти не такий.

— Я знаю чимало людей, які з тобою не погодяться.

— Нехай, проте факт залишається фактом — Кальдер образив тебе, але ти нічим йому не відповів. Отже, ти знаєш, коли треба діяти, і то швидко, але також розумієш, коли діяти не варто. Це вказує на стриманість і розважливість.

— Може, я просто боявся.

— Кого, Кальдера? Годі тобі. Не схоже було, щоб ти боявся Скейла, а він в рази страшніший. Крім того, ти пройшов сорок миль з моїм учнем на плечах, а це свідчить про відвагу і спочування. Рідкісне поєднання, нічого сказати. Жорстокість і стриманість, розважливість та співчуття — крім того, ти ще й з духами вмієш говорити.

Лоґен здійняв брову.

— Я це роблю нечасто, та й то тільки тоді, коли нема нікого поряд. Слова духів нудні, і зовсім не такі улесливі, як твої.

— Ха. Це правда. Наскільки я розумію, духи зазвичай не мають що сказати людям. Хоч я й ніколи з ними не розмовляв — не маю дару. Нині такий дар — це рідкість. — Він зробив ще один ковток чаю, поглядаючи на Лоґена з-за чашки. — Не можу навіть пригадати, щоб він був ще у когось, окрім тебе.

З-за дерев вийшов і поклав мокрі миски на землю тремтячий Малакус. Він схопив ковдру, щільно в неї загорнувся, а тоді з надією поглянув на паруючий над вогнем казанок.

— Це чай?

Баяз не звернув на нього уваги.

— Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, як так може бути, що з часу нашої першої зустрічі ти ні разу не поцікавився, навіщо я послав по тебе або чому ми зараз блукаємо по Півночі, ризикуючи своїм життям? Це здається мені дивним.

— Нічого дивного. Я просто не бажаю цього знати.

— Не бажаєш?

— Все життя я прагнув щось дізнатись. Що по той бік гір? Що на думці у моїх ворогів? Яку зброю вони використають проти мене? Яким друзям я можу довіряти? — Лоґен стенув плечима. — Може, знання й основа сили, але від усього, що я дізнавався, мені тільки гіршало. — Він знову припав до люльки, але вона вже була порожня. Лоґен витрусив попіл на землю. — Я постараюсь виконати те, що ти від мене хочеш, утім, подробиць наперед я знати не бажаю. Мені набридло приймати власні рішення. Вони ніколи не бувають правильними. Мій батько завжди казав: щастя в невіданні. Отож я керуватимусь цим принципом.

Баяз вирячився на нього. Лоґен вперше за весь час побачив на обличчі мага вираз здивування. Малакус Кей прокашлявся.

— Я би не проти знати, — сказав він тихенько, дивлячись з надією на свого вчителя.

— Так, — пробурмотів Баяз, — тільки тебе ніхто не питає.


Усе пішло під три чорти десь ополудні. Лоґен саме починав думати, що їм, можливо, вдасться щасливо дістатися Вайтфлоу, а то й навіть дожити до кінця тижня. Здавалось, він розслабився всього на мить. Але, на жаль, саме ця мить була важливою.

Все ж, варто визнати, ворог підготувався, як слід — обрали гарне місце для засідки і прив’язали до копит коней дрантя, щоб приглушити звук. Якби з ними був Тридуба, він міг би це помітити, бо орієнтувався на місцевості, як ніхто інший. Якби поряд був Шукач, він міг би їх відчути, бо мав для цього гарний нюх. Однак ні того, ані іншого не було поряд. З мерців нема користі.

Коли вони обігнули сліпий поворот, на дорозі звідкись узялись троє вершників. Це були загартовані воїни, добре озброєні і в добротних обладунках, і хоча їхні лиця були замурзані, але зброя начищена. Той, котрий стояв справа, був присадкуватим і дужим, майже без шиї. Зліва — довгов’язий, із маленькими холодними очками. У обох були круглі шоломи, потерта кольчуга та довгі списи, які вони тримали напоготові. Їхній ватажок сидів на коні, як мішок з ріпою, розвалившись у сідлі з невимушеністю досвідченого вершника. Він кивнув Лоґенові.

— Дев’ятипалий! Із бріннів! Кривава Дев’ятка! Радий тебе знову бачити.

— Чорноногий, — пробурмотів Лоґен, натягнувши на обличчя дружню посмішку. — Мені б також було приємно тебе бачити, якби не обставини нашої зустрічі.

— Ну, маємо те, що маємо.

Поки вони говорили, старий воїн повільно оглядав Баяза, Кея і Лоґена, виділяючи їхню зброю, або, точніше, її відсутність, і розробляв подальший план дій. Менш тямущий суперник міг би вирішити, що перевага на його боці, але Чорноногий був Іменитим і аж ніяк не дурнем. Його очі спинилися на руці Лоґена, яка повільно тягнулася до руків’я меча, і він повільно похитав головою.

— Ніяких фокусів, Кривава Дев’ятко. Ти ж бачиш, що діватися нікуди. — І він кивнув на дерева за їхньою спиною.

У Лоґена стиснулося серце. Щоб довершити пастку, до них наближалися ще двоє вершників, приглушені копита їхніх коней ледь чутно торкалися пухкої землі при дорозі. Лоґен закусив губу. Чорноногий був правий, чорт забирай. Четверо вершників почали наближатись, погойдуючи опущеними списами. їхні обличчя були суворими і зосередженими. Малакус Кей лише перелякано дивився на них, його кінь задкував. Баяз приємно усміхався, немов вершники були його найкращими друзями. Лоґен би не відмовився від дрібки самовладання чаклуна. Його власне серце гупало як скажене, в роті пересохло.

Чорноногий подав свого коня вперед — одна його рука стискала руків’я сокири, а друга лежала на коліні. Він навіть не торкався поводів. Чорноногий був майстерним вершником, і цим уславився. Ось що трапляється, коли людина відморожує всі пальці на ногах. Звісно, на коні їхати швидше, ніж іти пішки, але у боях Лоґен надавав перевагу твердій землі під ногами.

— Краще вам піти разом із нами, — сказав старий воїн, — всіляко краще.

Лоґенові було важко з цим погодитись, але шансів у нього не було жодних. Може, меч і має голос, як казав Баяз, але якщо хочеш скинути людину з коня, спис — в біса зручна штука, а тих списів наближалося аж чотири. Він потрапив у пастку — з чисельною перевагою, заскоченим зненацька, та ще й з негодящою для даної ситуації зброєю. Вже вкотре. Залишається тільки зволікати час і покладатися на випадок. Лоґен прокашлявся, силкуючись приховати страх.

— Ніколи би не подумав, що ти побратаєшся з Бетодом, Чорноногий. Хто-хто, а тільки не ти.

Старий воїн почухав довгу, кошлату бороду.

— По правді, я був один з останніх, але зрештою я теж скорився, як і всі інші. Не скажу, що мене це втішило, але що вдієш. Краще віддай мені клинок, Дев’ятипалий.

— А як же стариган Ял? Хочеш сказати, що він теж вклоняється Бетоду? Чи ти просто знайшов собі кращого хазяїна?

Цей випад анітрохи не зачепив Чорноногого. На його обличчі проглядалися лише сум і втома.

— Ніби ти не знаєш, що Ял упокоївся, як і більшість наших. Ні Бетод, ні його сини як хазяї мені не до вподоби. Ніхто не любить цілувати товсту дупу Скейла чи худу дупу Кальдера. Кому, як не тобі про це не знати. А тепер віддавай меч — час іде, а перед нами ще довга дорога. Ми можемо так само побалакати, коли ти будеш без зброї.

— Ял помер?

— Еге, — підозріло відказав Чорноногий. — Він запропонував Бетодові двобій. Хіба ти не чув? Його вбив Страховидло.

— Страховидло?

— Ти що, з печери не вилазив?

— Можна і так сказати. То що це за Страховидло?

— Не знаю, що воно таке.

Чорноногий нахилився з сідла і сплюнув у траву.

— Я чув, що він і не людина взагалі. Кажуть, що те стерво Кориб викопало його з-під гори. Хто його знає? Так чи інакше, це новий поєдинник Бетода, і він значно мерзенніший за попереднього — ти вже вибач.

— Вибачаю, — відповів Лоґен. '

Чоловік з короткою шиєю підступив ближче. Мабуть, навіть занадто близько — вістря його списа зависло всього за пару футів від Лоґена. Достатньо, щоб ухопитися. Напевно.

— Стариган Ял був сильним воїном.

— Ага. Саме тому ми за ним і йшли. Але зрештою це йому не допомогло. Страховидло побив Яла. Побив ущент, як собаку. Він залишив його в живих, якщо це можна так назвати, щоб нам усім був приклад, але прожив стариган недовго. Більшість з нас одразу і здалася — ті, в кого були жінки та діти. А який сенс тягти сірка за хвіст? Проте високо в горах ще досі залишились люди, які не бажають схилятися перед Бетодом. Той божевільний місяцепоклонник Краммок-і-Фаїл зі своїми горцями і купка інших. Проте їх небагато, та й на них у Бетода є плани.

Чорноногий простягнув дужу, мозолисту долоню.

— Краще віддай мені клинок, Кривава Дев’ятко. Тільки давай помаленьку-потихеньку, лівою рукою, і без своїх фокусів. Обійдемось без жертв.

Ну ось і все. Час скінчився. Лоґен обхопив трьома пальцями лівої руки руків’я меча і відчув, як холодний метал притиснувся до долоні. Спис здорованя ще поближчав. Довгов’язий, навпаки, трохи розслабився, впевнений, що все скінчилося. Його спис був задертий вгору, неготовий до бою. Що робили двоє вершників позаду, залишалося загадкою. Бажання оглянутися було майже непереборним, але Лоґен змусив себе дивитися вперед.

— Я завжди поважав тебе, Дев’ятипалий, хоч ми і завжди були по різні боки. Я не злюся на тебе, але Бетод аж сп’янів від помсти, а я присягнувся йому служити. — Чорноногий сумно поглянув йому в очі. — Мені шкода, що на цьому місці опинився я. Як би там не було.

— Взаємно, — пробурмотів Лоґен. — Мені теж шкода, що на цьому місці опинився ти. — Він повільно витягнув меч з піхов. — Як би там не було, — мовив він і викинув руку вперед, зацідивши руків’ям меча в рот Чорноногому. Старий воїн заволав, коли тьмавий метал врізався в його зуби, і повалився із сідла назад, його сокира випала з руки і гупнула на дорогу. Лоґен схопився за спис здорованя прямо біля наконечника.

— Тікай! — закричав він до Кея, але учень лише закліпав у відповідь.

Короткошиїй чолов’яга так смикнув за списа, що ледь не викинув Лоґена з сідла, але той не відпускав. Він відхилився, впираючись у стремена, і здійняв меч високо над головою. Короткошиїй із широко розплющеними очима забрав одну руку зі списа й інстинктивно нею закрився. Лоґен з усіх сил ударив мечем.

Його вразило, наскільки той був гострий. Меч відтяв руку здорованя нижче ліктя, а тоді увійшов йому в плече і, протинаючи хутро та кольчугу, дістався живота, заледве не розполовинивши чоловіка. На дорогу полилася кров, бризнувши в морду коневі Лоґена. Кінь був дресирований для їзди, але не для війни, тож він позадкував і закрутився, підскакуючи і хвицаючи. Лоґенові довелось дуже напружитись, щоб не злетіти з клятої тварини. Краєм ока він побачив, як Баяз ляснув Кеєвого коня по крупу, і той помчав разом із учнем, що знай собі підстрибував у сідлі, а за ними галопом понісся в’ючний кінь.

Опісля почався хаос: метались і форкали коні, брязкав і скреготав метал, лаялись і кричали люди. Битва. Річ звична, але від того не менш страшна. Поки кінь брикався і хвицав, Лоґен правицею вчепився у повід і божевільно розмахував над головою мечем, не стільки для того, щоб когось убити, скільки, щоб налякати. Щомиті він очікував на поштовх у спину і пронизливий біль від удару списом, коли через мить земля підніметься і щосили вдарить в обличчя.

Він бачив, як вдалині дорогою скачуть Кей і Баяз, а їм — із списом напереваги — наступає на п’яти довгов’язий. Бачив, як Чорноногий перекочується і, вхопившись за сокиру, зводиться на ноги. Бачив, як двоє позаду, розмахуючи списами, силкуються приборкати власних схарапуджених коней. Бачив, як тіло чоловіка, якого він щойно вбив, розвалюється навпіл і поволі випадає із сідла, заливаючи кров’ю брудну землю.

Лоґен зойкнув, відчувши, як наконечник списа впився ззаду в плече і штовхає вперед з такою силою, що він ледь не перелетів через голову коня. Тоді Лоґен збагнув, що бачить дорогу, і що він досі живий. Лоґен пришпорив коня, і той зірвався з місця, розбризкуючи болото з-під копит в обличчя людей позаду. Він незграбно перекинув меч у праву руку, заледве не впустив повіддя і не звалившись на дорогу. Повівши плечем, Лоґен зрозумів, що рана начебто не надто серйозна — він досі міг нормально рухати рукою.

— Я ще живий. Ще живий.

Знизу проносилася дорога, а по очах шмагав вітер. Він уже наздоганяв довгов’язого — через шмаття на копитах його кінь біг повільніше, ковзаючи по вогкій землі. Лоґен міцно обхопив руків’я свого меча і здійняв його над головою. Ворог озирнувся, але було пізно. Почувся глухий удар металу об метал, коли меч вдарив у шолом, залишивши глибоку вм’ятину, а за мить довгов’язий полетів додолу. Його голова один раз вдарилася об дорогу, поки одна нога ще трималася в стремені, а тоді він звільнився і покотився по траві, розкинувши руки і ноги. Його кінь, втративши свого верхівця, помчав далі, глянувши зизом на Лоґена, коли той промчав мимо.

— Ще живий.

Лоґен оглянувся. Чорноногий уже був у сідлі і мчав за ним, здійнявши сокиру над головою, а його сплутане волосся тріпотіло за спиною. З ним було двоє інших списоборців, які щосили підганяли своїх коней, але всі вони були далеченько. Лоґен розсміявся. Мабуть, йому все-таки вдасться втекти. Він помахав мечем в бік Чорноногого, коли на дні долини дорога звернула у ліс.

— Я ще живий! — заволав він на весь голос, коли раптом кінь зупинився так різко, що Лоґен ледь не перелетів через його голову. Лише обхопивши рукою шию коня, йому вдалося втриматися верхи. Щойно він знову впав у сідло, то побачив, що справи кепські.

Упоперек дороги було навалено кілька дерев, гілки на яких обтяли, а обрубки загострили, і вони стирчали навсібіч, наче шипи. За ними стояли ще два карли у кольчугах і зі списами напоготові. Навіть найкращий вершник не зміг би подолати цю перешкоду, а Лоґен був аж ніяк не найкращим. Баяз і його учень дійшли аналогічної думки. Обидва нерухомо сиділи на своїх конях перед барикадою. Старий виглядав спантеличеним, а молодий — просто наляканим.

Лоґен стиснув міцніше руків’я меча і взявся відчайдушно крутити головою, шукаючи поміж дерев шлях для відступу. Тепер він помітив ще більше бійців. Це були лучники. Один, другий, третій — вони поволі підкрадалися з обидвох боків дороги, націливши стріли і натягнувши тятиви.

Лоґен обернувся у сідлі, але Чорноногий і двоє його супутників вже наближались — вороття назад не було. Вони зупинились за кілька кроків, подалі від меча Лоґена. Його голова опустилась. Погоні настав кінець. Чорноногий нагнувся і відхаркнув на землю кров.

— Гаразд, Кривава Дев’ятко, далі ти не поїдеш.

— Кумедно, — пробурмотів Лоґен, розглядаючи довге сіре лезо свого меча, побите і забагрене кров’ю. — Скільки часу я воював на боці Бетода проти тебе, а тепер ти воюєш на його боці проти мене. Здається, ми весь час боремося один із одним, а виграє від цього лише він. Кумедно.

— Ага, — буркнув Чорноногий крізь закривавлені губи, — кумедно.

Проте ніхто не всміхався. Обличчя Чорноногого і його карлів були наче кам’яні, а Кей мав такий вигляд, наче збирався заплакати. Тільки Баяз з якихось незбагненних причин досі не втратив свого звичного доброго гумору.

— Гаразд, Дев’ятипалий, злазь із коня. Бетоду ти потрібен живим, але і від мертвого він не відмовиться. Злазь! Швидко!

Лоґен знову замислився, як вони можуть утекти, коли здадуться. Навряд Чорноногий схибить, коли вони потраплять йому до лап. Найвірогідніше, Лоґена за його попередній опір вони віддухопелять так, що і не снилося, а можуть і коліна перебити. Всіх міцно скрутять, наче курей перед забиттям. Він уявив, як його, із ланцюгом на шиї, півмилі волочать по камінню, як Бетод усміхається зі свого трону, а Кальдер зі Скейлом регочуть і, мабуть, штрикають його чимось гострим.

Лоґен озирнувся навкруги. Холодні наконечники стріл, холодні наконечники списів і холодні очі людей. Виходу з цієї халепи не було.

— Гаразд, ти переміг.

Лоґен кинув свого меча вниз, вістрям уперед, сподіваючись, що той увіткнеться в землю і застрягне, погойдуючись з боку в бік, але той завалився і впав у бруд. Нещасливий видався день. Лоґен повільно перекинув ногу через сідло і спішився на дорогу.

— Так уже краще. А тепер ви двоє.

Кей умить зіскочив з коня і став, наче вкопаний, нервово позираючи на Баяза, але той не ворухнувся. Чорноногий спохмурнів і підняв сокиру.

— Тебе це теж стосується, старий.

— Мені більше подобається їхати верхи.

Лоґен здригнувся. Це була неправильна відповідь. З хвилини на хвилину Чорноногий віддасть наказ. Забринчать тятиви, і Перший з-поміж магів упаде на дорогу, втиканий стрілами, а на його мертвому обличчі, певно, так і залишиться ця нестерпна посмішка.

Але наказ так і не пролунав. Не було ні команд, ні дивовижних, ні загадкових жестів. Повітря навколо плечей Баяза замерехтіло, немов над розпашілою землею у спекотний день, і Лоґен відчув якесь дивне посіпування у животі.

Потім дерева вибухнули стіною палючого, сліпучого, розжареного до білоти вогню. Стовбури репались, гілля оглушливо тріщало, здіймаючи в небо стовпи сяючого полум’я та їдкого диму. Одна палаюча стріла злетіла високо в повітря понад головою Лоґена, а тоді лучників поглинуло вогняне пекло.

Кашляючи та задихаючись, приголомшений і наляканий Лоґен позадкував, прикриваючи від пекучого жару лице. З барикади вгору злітали величезні жарини та сліпучі іскри, а двоє воїнів, котрі стояли поблизу, тепер качались долі і бились у судомах, а їхні крики поглинало оглушливе ревіння вогню.

Коні брикались і крутилися, скажено фиркаючи від страху. Чорноногий вдруге полетів на землю, випустивши з рук розжарену сокиру, а його кінь спіткнувся і впав, притиснувши його своєю вагою. Одному із його супутників пощастило ще менше — він влетів прямо у стіну вогню біля дороги, і його відчайдушний крик швидко урвався. Лише один із них ще стояв на ногах і, на своє щастя, прихопив рукавички. Якимось дивом йому вдалося втримати палаюче древко свого списа.

Як йому стало духу нападати, коли навколо все палало, Лоґен не знав. Під час битви трапляється багато дивних речей. Нападник обрав своєю жертвою Кея і з гарчанням кинувся на нього, націливши у груди палаючий спис. Заціпенілий учень безпорадно стояв на місці, наче приріс до землі. Лоґен врізався у нього, вихоплюючи на ходу свій меч, і Кей покотився по дорозі, закриваючи голову руками. Тим часом Лоґен, не роздумуючи, різонув по ногах коня, коли той промчав повз нього.

Клинок вирвався із пальців і полетів геть. Потім у поранене плече Лоґена врізалося копито, збиваючи його на землю. У нього перехопило дух, а навколо шалено закрутився палаючий світ. І все ж його удар мав ефект. Кінь пробіг ще трохи по дорозі, а тоді його передні ноги підломилися, він спіткнувся і, не в змозі зупинитись, полетів прямо у вогонь, де зник разом із вершником.

Лоґен почав нишпорити по землі у пошуках меча. Палаюче листя носилося вздовж дороги, обпікаючи йому лице і руки. Жар тиснув на нього страшною ваготою, вичавлюючи зі шкіри останні краплини поту. Лоґен намацав закривавлене руків’я меча і стиснув його зраненими пальцями. Піднявся, похитуючись, і роззирнувся, бездумно кричучи від люті, але боротися не було з ким. Полум’я зникло так само несподівано, як і з’явилося, залишивши по собі клуби диму, від якого Лоґен почав кашляти і терти очі.

Після ревіння вогню тиша, що запала, видавалася напрочуд гнітючою, а легкий вітерець — холодним, як лід. Від широкого кола дерев навкруги зосталися обвуглені, роз-тріскані пеньки, так наче все тут горіло годинами. Натомість барикади диміла лише ворушка купа сірого попелу і чорних головешок. Поряд на землі лежали два трупи, які обгоріли до самих кісток, так що в них заледве можна було впізнати щось людське. Почорнілі наконечники їхніх списів валялися на дорозі, вже без ратищ. Від лучників узагалі не залишилося навіть сліду. Вони перетворились у звіяну вітром золу. Кей лежав ницьма, прикривши голову руками, а за ним на боці — кінь Чорноногого, одна нога якого беззвучно сіпалась, а інша зоставалася непорушною.

— Що ж, — мовив Баяз, і Лоґен аж підстрибнув від його приглушеного голосу. Він чомусь гадав, що вже ніколи не почує нових звуків. — От і по всьому. — Перший з-поміж магів перекинув ногу через сідло і зіскочив на дорогу. Його кінь, спокійний і покірний, продовжував стояти. За весь цей час він навіть не ворухнувся.

— Ну от, майстре Кею, бачите, чого можна досягнути, якщо добре знатися на рослинах?

Голос Баяза був спокійним, але його руки тремтіли. Дуже тремтіли. Він виглядав змученим, хворим, старим, одне слово, був схожий на чоловіка, котрий миль із десять тягнув на собі воза. Лоґен із мечем у руці втупився у нього, похитуючись з боку на бік.

— То це і є Мистецтво, так?

Його голос здавався дуже тихим і далеким. Баяз витер з обличчя піт.

— Певною мірою. Йому, звичайно, бракує витонченості. Проте, — він тицьнув чоботом в одне з обгорілих тіл, — витонченість північанам ні до чого. — Чаклун скривився, потер свої запалі очі і поглянув на дорогу. — Куди поділися ті кляті коні?

Лоґен почув уривчастий стогін, що долинав з боку лежачого коня Чорноногого. Він метнувся до нього, спіткнувся і впав на коліна, а тоді кинувся знову. Його плече палало від болю, ліва рука затерпла, а подерті пальці кровоточили, але Чорноногий був у гіршому стані. Значно гіршому. Він лежав, спираючись на лікті, ноги до самих стегон притиснув кінь, руки обгоріли до розбухлих оцупків. На його закривавленому обличчі з’явився вираз глибокого здивування, коли він безуспішно спробував видертися з-під коня.

— Ти мене вбив нахуй, — прохрипів він, вражено витріщаючись на свої понівечені руки. — Мені кінець. Я нізащо не зможу повернутися назад, та якби й міг, то навіщо? — Він розпачливо розсміявся. — Тепер Бетод і близько не такий милосердний, як був колись. Краще вбий мене зараз, поки не прийшов біль. Так буде тільки краще. — І він важко опустився на дорогу.

Лоґен поглянув на Баяза, але той наче не помітив його погляду.

— З мене поганий цілитель, — за мить відрізав чаклун, розглядаючи коло обгорілих пеньків. — Я ж казав, що кожен із нас спеціалізується в чомусь одному.

Він заплющив очі і нахилився, впершись руками в коліна та важко дихаючи.

Лоґен подумав про підлогу в залі Бетода і двох принців, котрі регочуть і штрикають у тебе чимось гострим.

— Добре, — пробурмотів він, випростуючись і зважуючи меч у руках. — Добре.

Чорноногий усміхнувся.

— Ти був правий, Дев’ятипалий. Я нізащо не повинен був коритися Бетоду. Нізащо. Треба було насрати на нього і на того велетня Страховидла. Краще б я помер у горах, б’ючись до останнього. У цьому могло би бути щось славетне. Я просто втомився. Ти ж розумієш, правда?

— Розумію, — відказав Лоґен. — Я й сам втомився.

— Щось славетне, — повторив Чорноногий, вдивляючись в далеке сіре небо. — Я просто втомився. Тож, гадаю, я заслужив на таку долю. Все чесно.

Він задер підборіддя.

— Ну, за роботу, друже.

Лоґен здійняв меча.

— Я радий, що це робиш ти, Дев’ятипалий, — процідив Чорноногий крізь зціплені зуби, — як би там не було.

— А я — ні, — і Лоґен вдарив мечем.

Навколо досі тліли пеньки, у повітрі вився дим, але тепло кудись зникло, а натомість прийшов холод. У роті Лоґена було солоно, як від крові. Може, він якось прикусив собі язика. А може, то чужа кров. Він пожбурив клинок на землю, і той підстрибнув і застукотів, оросивши її червоними краплинами. Кей якусь мить витріщався, роззявивши рота, а тоді зігнувся навпіл і зблював на дорогу. Лоґен подивився на обезголовлений труп Чорноногого.

— Він був хорошою людиною. Кращою за мене.

— Історія встелена трупами хороший людей.

Баяз важко зігнувся і підняв меч, витер його об плащ Чорноногого, а тоді крізь завісу з диму глянув на дорогу.

— Нам пора вирушати. Можливо, підкріплення вже в дорозі.

Лоґен розглядав свої закривавлені руки. Вони, без сумніву, належали йому. Одного пальця бракувало.

— Нічого не змінилося, — буркнув він собі під носа.

Баяз випростався, обтрушуючи бруд з колін.

— А коли було інакше? — Він простягнув Лоґену меч, руків’ям вперед. — Гадаю, він тобі ще знадобиться.

Лоґен на мить поглянув на клинок. Він був чистим, тьмяно-сірим, точнісінько таким, як і завжди. На відміну від самого Лоґена, після усіх випробувань того дня на мечі не залишилось жодної подряпини. Він не хотів знову брати його в руки. Ні тепер, ні потім.

Але діватись було нікуди.

Частина друга

Життя — таке, яким воно є, — це боротьба не між Поганим і Хорошим, а між Поганим і Жахливим.

Йосиф Бродський

Що таке свобода

Лезо лопати ввіп’ялося в землю із різким, скреготливим звуком. Доволі знайомий звук. Попри докладені зусилля, лезо увійшло неглибоко, позаяк пропечена сонцем земля була твердою, наче камінь.

Але трохи твердуватою землею її не здивуєш.

Вона копала ями і в значно гірших ґрунтах. Багато ям. Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живою. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанувала. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай.

Вона смикнула плечем, жбурнувши повну лопату піщаної землі. Простежила поглядом за грудочками ґрунту і дрібними камінцями — як вони розсипаються ще у повітрі і вкривають обличчя одного із солдатів. Одне око дивилося на неї з докором, в іншому — стирчав уламок однієї з її стріл. Над обличчям вбитого ліниво снувала пара мух. Похорон йому не світив — могили були лише для її людей. Він і його друзі-виродки можуть і далі лежати під нещадним сонцем. Зрештою, стерв’ятникам теж потрібен харч.

Лезо лопати просвистіло у повітрі і знову ввігналося в землю. Ще одна грудка бруду полетіла геть. Вона випросталася і змахнула з обличчя піт, а тоді придивилася до неба. Сонце висіло прямо над головою, висмоктуючи із цієї пустельної землі навіть натяк на вологу, висушуючи кров на каменях. Вона поглянула на дві могили перед собою. Залишилося викопати ще одну. Покінчивши з нею, вона засипле землею цих трьох дурнів, хвильку відпочине, а потім рушить далі.

Скоро по неї прийдуть інші.

Вона встромила лопату в землю, взяла бурдюк з водою і вийняла з нього пробку. Зробивши кілька помірних ковтків, вона навіть дозволила собі сполоскати руки і плеснути трохи води на обличчя. Передчасна смерть її товаришів принаймні поклала кінець нескінченним перегавкуванням через воду. Тепер води було достатньо.

— Води… — прохрипів солдат, який лежав біля каміння.

Було дивовижно, що він стільки протягнув. Її стріла не вцілила у серце, але все одно прирекла його на смерть — і смерть боліснішу. Йому вдалось доповзти аж до валунів, але тут його повзанню прийшов кінець. Каміння навколо нього темніло від крові. Яким би дужим він не був, спека і стріла у грудях його скоро доконають.

Вона не відчувала спраги, але води було забагато, щоб забрати всю з собою. Вона зробила ще кілька ковтків, проливши трохи води на шию. Тут, у Безплідних Землях, розливати воду — рідкісне задоволення. Сяючі краплі бризнули на суху землю, залишивши по собі темні сліди. Вона плеснула ще трохи собі на обличчя, облизала губи і поглянула на солдата.

— Пощади… — прохрипів він.

Одна його рука була притиснута до грудей, звідки стирчала стріла, а інша кволо тягнулася до неї.

— Пощади? Ха! — Вона закоркувала бурдюк і кинула його поряд із могилою. — Хіба ти не знаєш, хто я така?

Вона взялася за лопату, і за мить лезо знов увігналось у землю.

— Ферро Малджин! — долинуло до неї звідкись з-за спини. — Я знаю, хто ти така!

Оце так поворот.

Вона ще раз змахнула лопатою, гарячково метикуючи, як діяти. Її лук лежав зовсім неподалік, біля першої викопаної нею могили. Вона відкинула грудку землі, відчуваючи у спітнілих плечах поколювання від невидимої присутності. Глипнула на конаючого солдата. Той втупився в точку за її спиною, що допомогло їй зрозуміти, де стоїть незнайомець.

Вона знов увігнала лопату в ґрунт, а тоді відпустила її, вистрибнула з ями і одним вправним рухом перекотилась по землі, на ходу схопила лук, наклала стрілу і натягнула тятиву. Приблизно за десять кроків від неї стояв старий. Він не намагався наступати, не мав зброї. Він просто стояв і дивився на неї, лагідно усміхаючись.

Вона випустила стрілу.

Коли до рук Ферро потрапляв лук, вона робилася страшною, наче смерть. Десять мертвих солдатів підтвердили би це, якби могли. В тілах шести із них стирчали її стріли, і за весь бій вона не схибила ні разу. Вона взагалі не пам’ятала, щоб колись промахувалась з близької відстані, хоч би як швидко не доводилося стріляти, і їй доводилось убивати ворога, який знаходились в десятки разів далі, ніж цей старий усміхнений козел.

Але цього разу вона промахнулась.

Стріла неначе звернула у польоті. Звісно, могло трапитись погане оперення, але щось все одно не сходилось. Старий навіть не поворухнувся. Він так і стояв, усміхаючись, на тому ж місці, а стріла пролетіла за кілька дюймів від нього і зникла десь на схилі.

Це дало всім час, щоб оцінити ситуацію.

Дивним був цей старий. Мав темну, чорну, як сажа, шкіру, властиву жителям далекого Півдня, від якого їх відділяла широка, безживна пустеля. Такий шлях нелегко подолати, і Ферро рідко траплялися люди з тих країв. Чоловік був високим і худим, мав довгі, жилаві руки і просте вбрання. На його зап’ястях були дивні темні і світлі браслети, які, начеплені один за одним, закривали половину передпліч, виблискуючи під палючим сонцем.

Обличчя старого обрамляло довге сиве волосся, яке подекуди діставало йому до пояса, а на худому, загостреному підборідді виднілася сива щетина. На грудях у нього висів великий бурдюк з водою, а з пояса звисало кілька шкіряних мішечків. І все. Жодної зброї. Це було найдивнішим для людини, котра потрапила у Безплідні Землі. Ніхто не приходив у це Богом забуте місце, окрім утікачів і їхніх переслідувачів. Проте і ті, й інші були добре озброєні.

Він не був солдатом Гуркула чи наволоччю, яка бажала збагатитися за рахунок її голови. Не був ні розбійником, ні рабом-втікачем. Ким же він був тоді? І що тут забув? Мабуть, він прийшов по неї. Він міг бути одним із них.

Пожирачем.

Хто би ще блукав Безплідними Землями без зброї? Вона не усвідомлювала, як сильно її бажали впіймати.

Старий стояв нерухомо і продовжував усміхатися до неї. Вона поволі потягнулась за наступною стрілою, і він провів її рух байдужим поглядом.

— В цьому немає жодної потреби, — протягнув він низьким голосом.

Вона наклала стрілу на тятиву. Старий не ворухнувся. Вона стенула плечима і почала неспішно цілитись. Старий продовжував усміхатись безтурботною посмішкою. Вона випустила стрілу. Та знову пролетіла за кілька дюймів від нього, тепер з іншого боку, і поцілила у схил.

Варто було визнати: один раз міг бути збігом, але два — аж ніяк. Якщо Ферро чогось навчилася, так це вбивати. Старий дурень мав би вже лежати із наскрізною раною і стікати кров’ю на кам’янистий ґрунт. Тепер своєю незворушною посмішкою він наче казав: «Ти не так багато знаєш, як тобі здається. Я знаю більше».

Це неабияк дратувало.

— Хто ти такий, старий виродку?

— Мене звуть Юлвей.

— «Старий виродок» тобі пасує краще!

Ферро відкинула свій лук на землю й опустила руки, затуливши правицю тулубом. За мить крутнула зап’ястям, і з її рукава прямо у підставлену долоню випав вигнутий ніж. Людину можна вбити багатьма способами, тож коли підводить один, варто спробувати інший.

Ферро ніколи не пасувала перед труднощами.

Юлвей почав поволі наближатися до неї. Його босі ноги глухо ступали по камінню, і в такт його крокам тихо брязкали браслети. Це здалось їй дуже дивним. Як йому вдалось до неї підібратись, якщо від нього було стільки шуму?

— Чого ти хочеш?

— Я хочу тобі допомогти.

Він підійшов на відстань витягнутої руки, а тоді спинився і вишкірився до неї.

Коли до рук Ферро потрапляв ніж, вона робилася швидкою, як змія, але вдвічі страшнішою, що міг би підтвердити останній із солдатів, коли б він не був мертвим. Лезо зблиснуло у повітрі, націлене з усією силою і люттю. Якби старий стояв там, де вона думала, то його голова вже би злетіла із шиї. Але, як виявилось, він перемістився на крок вліво.

Вона накинулась на нього з войовничим криком, цілячись блискучим вістрям леза просто в серце. Утім, ніж розітнув лише повітря. Старий повернувся на колишнє місце — незрушно стояв і всміхався. Дуже дивно. Вона обережно обійшла його, шаркаючи сандаліями по пилюці, її ліва рука наче кружляла у повітрі, а права міцно стискала руків’я ножа. Треба було проявляти обачність — тут задіяна магія.

— Не треба сердитись. Я прийшов, щоб допомогти.

— Нахуй твою допомогу, — прошипіла вона у відповідь.

— Але вона тобі потрібна, навіть дуже. Вони схоплять тебе, Ферро. У горах солдати, багато солдатів.

— Я втечу від них.

— Їх забагато. Від усіх не утечеш.

Вона озирнулась на постріляні тіла.

— Тоді я згодую їх стерв’ятникам.

— Не цього разу. Вони не самі. В них є підкріплення.

На слові «підкріплення» його низький голос іще понижчав.

Ферро спохмурніла.

— Жерці?

— І не лише вони. — Він широко розплющив очі. — Ще пожирач, — прошепотів він. — Вони збираються схопити тебе живою. Імператор бажає виставити тебе перед народом задля науки іншим.

Вона пирхнула.

— В пизду імператора.

— Чув, що у твоїй він уже побував.

Вона загарчала і знову здійняла свого ножа, але ножа вже не було. У її руці із шипінням звивалася отруйна змія, яка саме розкрила пашу, щоб її вкусити.

— А-а!

Вона відкинула змію на землю і гупнула ногою, цілячись у голову, але натомість розчавила ніж. Лезо гучно тріснуло.

— Вони спіймають тебе, — сказав старий. — Спіймають і переб’ють ноги молотами прямо на міській площі, щоб ти більше не змогла втекти. Потім вони вибриють тобі голову, посадять задом наперед на віслюка і проведуть голою по вулицях Шаффи, а люди шикуватимуться в чергу, щоб кричати у твій бік образи. — Вона спохмурніла, але Юлвей продовжив: — Вони моритимуть тебе голодом у клітці перед палацом, де ти пектимешся під палючим сонцем, поки добрі люди Гуркула будуть дражнити тебе, плюватися і кидати крізь ґрати гній. Можливо, якщо пощастить, тобі даватимуть напитися сечі. Коли ж ти нарешті сконаєш, вони залишать тебе гнити, і мухи жертимуть тебе шматочок за шматочком, а всі інші раби побачать, що таке свобода, і вирішать, що краще їм не рипатись.

Ферро втомили ці балачки. Нехай прийдуть, і пожирач нехай прийде. Вона не гнитиме у клітці. Вона переріже собі горло, якщо доведеться. Ферро роздратовано відвернулась від старого, схопила лопату і почала з несамовитістю копати останню могилу. Скоро вона стала достатньо глибокою. Достатньо глибокою для наволочі, яка у ній гнитиме.

Вона обернулась. Юлвей стояв навколішках перед конаючим солдатом і поїв його водою з бурдюка, що висів у нього на грудях.

— Блядь! — крикнула вона і рушила широким кроком до солдата, стискаючи в руках лопату.

Коли вона наблизилась, старий підвівся.

— Пощади… — прохрипів солдат, простягаючи до неї руку.

— Я тобі дам пощаду!

Лезо лопати ввійшло глибоко у череп солдата. Його тіло раз смикнулось і завмерло. З переможним виразом вона глянула на старого. Він відповів їй сумним поглядом. В його очах читалось якесь почуття. Можливо, жалість.

— Чого ти хочеш, Ферро Малджин?

— Що?

— Чому ти це зробила? — Юлвей вказав на мертвого солдата. — Чого ти хочеш?

— Помститися, — кинула вона.

— Усім і кожному? Всьому народу Гуркула? Кожному чоловіку, жінці та дитині?

— Усім і кожному!

Старий обвів очима трупи.

— Тоді ти, мабуть, задоволена сьогоднішньою роботою.

Вона витиснула із себе посмішку.

— Так.

Втім, Ферро не відчувала задоволення. Вона навіть не пам’ятала, що це таке. Посмішка видавалася дивною, неприродною, кривобокою.

— То помста — це єдине, про що ти думаєш щодня і щохвилини? Твоє єдине бажання?

— Так.

— Калічити їх? Вбивати їх? Знищувати їх?

— Так!

— І ти не хочеш нічого для себе?

Вона завагалась.

— Тобто?

— Для себе. Чого хочеш ти сама?

Вона підозріло глянула на старого, але не знала, що відповісти. Юлвей сумно похитав головою.

— Мені здається, Ферро Малджин, що ти як була рабинею, так нею і залишилась, і більшою рабинею, ніж ти є зараз, тобі не стати.

Він сів на камінь, схрестивши ноги.

Якусь мить Ферро спантеличено дивилася на нього, а тоді в ній знову почав закипати гарячий, обнадійливий гнів.

— Якщо ти прийшов мені на поміч, то допоможи з похороном! — мовила вона, вказавши на три закривавлених трупи, що лежали в ряд біля могил.

— О ні, це твоя робота.

Подумки лаючись, Ферро відвернулася від старого і рушила до колишніх супутників. Вона вхопила попід руки труп Шебеда і потягла його до першої могили, залишаючи на пилюці два вузенькі рівчаки від п’ят загиблого. Діставшись до ями, Ферро його зіштовхнула вниз. Наступним був Алугай. Коли він опинився на дні своєї могили, зверху на нього потік струмінь сухої землі.

Ферро повернулася до трупа Назара. Його вбили, розсікши мечем обличчя. На думку Ферро, так він виглядав навіть краще.

— Цей, здається, непоганий хлопець, — сказав Юлвей.

— Назар? — Вона невесело зареготала. — Ґвалтівник, крадій і боягуз. — Ферро прокашлялась і харкнула в його закам’яніле обличчя. Харкотиння повільно розповзлося по його чолі.

— З них трьох цей — найгірший. — Вона глянула на могили. — Хоча вони всі були мерзотниками.

— Гарне в тебе товариство.

— Утікачам не доводиться вибирати супутників. — Вона глянула на закривавлене лице Назара. — Береш те, що пропонують.

— Якщо вони тобі так не подобались, чого ти не залишиш їх на поталу стерв’ятникам, як оцих інших? — Юлвей обвів рукою мертвих солдатів, що лежали на землі.

— Своїх треба ховати.

Вона штовхнула Назара ногою в яму. Він перевернувся, задерши руки, і лицем униз полетів у яму.

— Такий звичай.

Вона взяла лопату і почала сипати на його спину кам’янисту землю. Ферро працювала мовчки. На її обличчі виступав і скрапував на землю піт. Юлвей спостерігав, як вона засипає ями. Пустище поповнилось ще трьома насипами. Ферро пожбурила лопату геть — та відскочила від одного із трупів і дзенькнула об каміння. Невеличка хмаринка чорних мух із сердитим дзижчанням знялася з тіла, щоб за мить повернутись назад.

Ферро підняла свої лук і стріли та закинула їх за плече. Відтак взяла бурдюк з водою, ретельно зважила його в руках і теж закинула за плече. Потім почала нишпорити по тілах солдатів. Один із них, схожий на їхнього командира, мав гарний вигнутий меч. Він навіть не встиг його дістати, коли її стріла проткнула йому шию. Тепер меч вийняла Ферро і випробувала його кількома змахами у повітрі. Меч був що треба: добре збалансований, з довгим убивчо-гострим лезом, яке, як і метал руків’я, яскраво блищало на сонці. В солдата також був до пари ніж. Ферро взяла зброю і почепила собі на пояс.

Вона оглянула інші тіла, але там брати було нічого. Де могла, Ферро вирізала з трупів свої стріли. Вона знайшла і кілька монет, але тут же викинула їх. Вони лише її обтяжуть, та й що можна купити у Безплідних Землях? Бруд?

Крім нього, тут нічого не було, а він безкоштовний.

У солдатів знайшлось і трохи харчів, але тих крихт не вистачило б і на день. Це означало, що десь неподалік були інші і, можливо, їх було багато. Юлвей казав правду, але її це не обходило.

Вона розвернулась і попрямувала на південь, униз із пагорба у напрямку великої пустелі, залишаючи старого позаду.

— Ти йдеш не в той бік, — мовив він.

Вона спинилась і поглянула на нього, мружачись від яскравого сонця.

— Хіба сюди не поспішають солдати?

В очах Юлвея спалахнула іскорка.

— Навіть тут, у Безплідних Землях, є чимало способів залишатися непомітним.

Вона глянула на північ, на голу рівнину внизу. В сторону Гуркула. Там, на багато миль вперед, не було ні пагорба, ні деревця, ні хоч би кущика. Ховатись було ніде.

— Непомітним навіть для пожирача?

Старий розсміявся.

— Особливо для цих пихатих свиней. Вони і близько не такі розумні, як вважають. А як я, на твою думку, сюди дістався? Я йшов повз них, поміж них, навколо них. Я можу мандрувати, куди забажаю, і брати з собою, кого забажаю.

Вона прикрила очі від сонця рукою і, примружившись, поглянула на південь. Пустеля тягнулася без кінця і краю, далі, ніж бачило око. Тут, у дикій природі, Ферро ще могла якось вижити, але там, у тому горнилі сипких пісків і нещадної спеки?

Старий наче читав її думки.

— Є ще, звичайно, безкраї піски. Я перетинав їх раніше. Це можливо. Тільки не для тебе.

Він був правий, чорт забирай. Ферро була стрункою і міцною, наче тятива, але це лише означало, що вона ходитиме колами трохи довше, перш ніж упасти обличчям у пісок. Пустеля була кращою могилою за клітку перед палацом, але не набагато. Ферро хотіла залишитися живою.

Деякі справи досі були незавершені.

Старий все сидів, схрестивши ноги, і всміхався. Ким же він був? Ферро не довіряла нікому, але якби він збирався доправити її Імператору, то гепнув би по голові, ще коли вона копала, а не заявляв про своє прибуття. Старий володів магією, в чому вона особисто пересвідчилась, а мати хоч якісь шанси було краще, ніж не мати жодних.

Але що він захоче взамін? Життя ніколи не давало Ферро чогось задарма, тож вона не очікувала, що тепер буде інакше. Ферро прищурилась.

— Що ти хочеш від мене, Юлвею?

Старий розсміявся. Його сміх починав неабияк дратувати.

— Скажімо так. Я зроблю тобі послугу, а пізніше ти зробиш послугу мені.

Така відповідь була надзвичайно бідною на подробиці, але коли на кону стоїть твоє життя, вибирати не доводиться. Їй страшенно не хотілося залежати від когось іншого, але вибору у неї, схоже, не було.

Якщо вона, звичайно, хотіла дожити до кінця тижня.

— Що будемо робити?

— Треба дочекатись сутінок, — Юлвей зиркнув на скрючені тіла, розкидані по землі, і наморщив носа. — Тільки, мабуть, не тут.

Ферро стенула плечима і присіла на середню могилу.

— Можна й тут, — сказала вона. — Я не проти подивитися, як ласуватимуть стерв’ятники.


Ясне нічне небо над головою всіяли яскраві зірки, а повітря зробилося холодним, навіть морозяним. Внизу, на темній і курній рівнині, горіли вогнища — крива лінія вогнищ, яка наче припирала їх до краю пустелі. Ферро, Юлвей, десять трупів і три могили застрягли на схилі. Завтра, як тільки на безводну землю впаде перший промінь сонця, солдати покинуть свої багаття і почнуть обережно підкрадатися до пагорбів. Якби Ферро залишилась тут до зустрічі з солдатами, її би однозначно вбили або, що навіть гірше, взяли у полон. Вона не змогла би відбитись від такої кількості, навіть якби серед них не було пожирача.

Ферро не хотілось цього визнавати, але її життя тепер було в руках Юлвея.

Він глянув на зоряне небо.

— Пора, — мовив старий.

Вони почали спускатися у пітьмі з кам’янистого схилу, обережно пробираючись повз валуни і принагідні напівзасохлі чагарники. На північ, у бік Гуркула, Юлвей рухався напрочуд швидко, і щоб не відстати, Ферро довелося підбігати, одночасно поглядаючи, куди поставити ногу серед сухого каміння. Коли вони зрештою дісталися підніжжя пагорба і Ферро звела очі, вона побачила, що Юлвей вів її вліво, де було найбільше вогнищ.

— Зачекай, — прошепотіла Ферро, хапаючи його за плече. Вона вказала направо, де вогнищ було менше і здавалося, що прослизнути легше. — Може, краще підемо туди?

Ферро побачила, як у світлі зірок сяйнула білосніжна посмішка Юлвея.

— О, ні, Ферро Малджин. Саме там і знаходиться більшість солдат… як і наш інший приятель.

Старий навіть не намагався понизити голос, і це нервувало Ферро.

— Саме там вони й сподіваються тебе зустріти, якщо ти вирішиш піти на північ. А от такого ходу ніхто не очікує. Вони вважають, що ти радше рушиш на південь і загинеш у пустелі, ніж ризикнеш власною свободою. Так би і сталося, якби я не явився.

Юлвей розвернувся і пішов вперед, а вона, пригинаючись, тихо рушила за ним. Коли вони наблизились до вогнищ, Ферро пересвідчилася, що старий був правий. Хоча біля кількох багать і маячіли постаті, але між ними була доволі значна відстань. Старий рішучим кроком рушив до чотирьох вогнищ з лівого краю, з-поміж яких лише навколо одного сиділи люди. Він зовсім не намагався таїтись — його браслети легенько дзвеніли, а босі ноги гучно ляпали по сухій землі. Вони наблизились настільки, що вже майже розрізняли риси трьох чоловіків біля вогнища. Будь-якої миті Юлвея могли помітити. Вона тихо свиснула, щоб привернути його увагу, впевнена, що її почують.

Юлвей обернувся, й у тьмяних відблисках полум’я на його обличчі читалося спантеличення.

— Що таке? — спитав він.

Ферро здригнулась, очікуючи, що солдати зірвуться з місця, але вони продовжили балакати, ні на що не зважаючи. Юлвей поглянув на них.

— Вони нас не побачать і не почують, якщо ти, звісно, не почнеш кричати в них під вухом. Ми в безпеці.

Він розвернувся і пішов, обминаючи солдатів. Ферро рушила за ним, досі за звичкою пригинаючись і крадучись.

Коли вона наблизилася до солдатів, то почала навіть розрізняти слова у їхніх розмовах. Ферро сповільнилася і прислухались, а тоді повернулась і почала рухатись в бік вогнища. Юлвей озирнувся.

— Що ти робиш? — спитав він.

Ферро придивилася до трійці співрозмовників. Кремезний, дужий вояка, худий пройда і юний хлопчина з чесним лицем, не надто схожий на солдата. Їхня зброя лежала на землі, зачохлена, замотана, не готова до бою. Вона обережно кружляла довкола них, прислухаючись.

— Кажуть, вона несповна розуму, — шепотів худий хлопчині, намагаючись його налякати, — кажуть, вона вбила сто воїнів, чи навіть більше. Якщо ти вродливий хлопчина, вона по живому відітне твої помідори. — Він вхопив хлопця за пах. — І з’їсть їх на твоїх очах!

— Ет, стули вже пельку, — встряв здоровань, — вона до нас і близько не підійде. — Він вказав у той бік, де вогнищ було менше, і перейшов на шепіт. — Вона піде до нього, якщо взагалі рушить у цей бік.

— Сподіваюсь, що не рушить, — сказав молодик. — Як то кажуть, живи сам і давай жити іншим.

Худий насупився.

— А як же усі ті хороші хлопці, яких вона вбила? А жінки і діти? Хіба їм не треба було дати жити?

Ферро зціпила зуби. На своїй пам’яті вона ніколи не вбивала дітей.

— Так, їх звичайно шкода. Я не кажу, що її не треба впіймати, — молодий солдат нервово озирнувся. — Просто, може, було би краще, якби це зробив хтось інший.

Здоровань лише розсміявся, а от худого ця ремарка зачепила.

— Хіба ти боягуз?

— Ні! — розсердився молодик. — Просто у мене є сім’я і діти, які на мене розраховують, тож мені би не хотілося тут померти, от і все. — Він заусміхався. — Ми чекаємо на ще одну дитину. Сподіваємось, що цього разу буде хлопчик.

Здоровань із розумінням закивав.

— Мій син уже майже дорослий. Вони так швидко ростуть.

Розмови про дітей, сім’ї і сподівання лише нагнітали лють у грудях Ферро. Чому в них має бути життя, якщо в неї немає нічого? Якщо вони і їхні родичі забрали у неї все? Вона дістала з піхов вигнутий ніж.

— Що ти робиш, Ферро? — прошипів Юлвей.

Молодик озирнувся.

— Ви щось чули?

Здоровань зареготав.

— Я, здається, чув, як ти обісрався.

Худий загиготів, а молодик всміхнувся, присоромлений. Ферро підкралася і стала у нього за спиною. Вона була на відстані всього пари футів, яскраво освітлена вогнищем, але жоден із солдатів навіть не глянув на неї. Вона здійняла над молодиком ножа.

— Ферро! — крикнув Юлвей.

Молодик зірвався на ноги і, мружачись та морщачи лоб, почав вдивлятись у темінь. Він дивився прямо в обличчя Ферро, але його погляд був зосереджений десь поза нею. Вона чула його подих. Лезо ножа блищало всього за дюйм від щетини солдата.

Зараз. Зараз найкращий час. Вона могла швидко прикінчити його, а потім двох інших, перш ніж вони здіймуть тривогу. В цьому Ферро була певна. Вони були не готові, а вона — готова. Зараз був найкращий час.

Але її рука не ворухнулась.

— Що за ґедзь тебе вкусив? — запитав здоровань. — Нікого там немає.

— Можу присягнутися, що я щось чув, — сказав молодик, продовжуючи дивитись прямо в обличчя Ферро.

— Зажди! — крикнув худий, зриваючись на ноги і показуючи пальцем. — Он вона! В тебе перед носом!

Ферро на мить застигла, витріщившись на нього, але нараз вони зі здорованем почали реготати. Молодий солдат зніяковів, розвернувся і сів на місце.

— Мені просто здалось, що я щось чув.

— Нікого там немає, — повторив здоровань.

Ферро почала поволі відступати. Її нудило, в роті набралося кислої слини, а в голові гупало. Вона вклала ніж назад у піхви, розвернулась і попленталася геть, а вслід за нею мовчки рушив Юлвей.

Коли світло вогнів і звук розмов розчинилися вдалині, вона спинилася й опустилась на тверду землю. На голій рівнині дув холодний вітер. Він жбурляв їй в обличчя кілким пилом, але вона цього майже не помічала. Ненависть і лють на якийсь час відступили, однак вони залишили по собі порожнечу, яку їй не було чим заповнити. Ферро зробилося важко, холодно, погано і самотньо. Вона обхопила себе руками, погойдуючись взад-вперед, і заплющила очі. Але темрява не принесла розради.

Раптом вона відчула, як старий поклав на її плече руку.

Зазвичай у схожій ситуації вона би вивернулась, відкинула його руку і вбила, якби змогла. Але вся її сила кудись зникла. Кліпаючи очима, вона глянула на нього.

— Від мене нічого не залишилось. Хто я така? — Вона приклала одну руку до грудей, але майже нічого не відчула. — Всередині сама порожнеча.

— Гм. Дивно, що ти так кажеш, — Юлвей усміхнувся до зоряного неба. — Мені саме почало здаватися, що там, можливо, залишилося щось варте порятунку.

Королівське правосуддя

Щойно Джезаль дістався Площі маршалів, як зрозумів, що щось не так. Ще ніколи тут не юрмилося стільки люду перед засіданням Відкритої Ради. Квапливо пробігаючи повз, трохи спізнюючись і сапаючи після тривалого тренування, Джезаль розглядав групки пишно вдягнених людей: вони перешіптувались, а на їхніх обличчях читалася напруга та хвилювання.

Він проштовхнувся крізь натовп до Осередку лордів, підозріло поглядаючи на вартових, що стояли обабіч оздоблених дверей. Принаймні вони не змінились — їхні важкі заборола, як завжди, нічого не виказували. Він перетнув вестибюль з яскравими гобеленами, що ледь заколихалися від протягу, прослизнув у внутрішні двері і потрапив до просторої, прохолодної зали. Коли він поспіхом спускався проходом до високого столу, його кроки відлунювали від позолоченого купола. Джеленгорм стояв під одним із високих вікон, похмуро розглядаючи лаву з металевою поперечиною в основі, яку поставили по один бік зали, а його обличчя заливало кольорове світло з вітражів.

— Що відбувається?

— Ти хіба не чув? — збуджено зашепотів Джеленгорм. — Хофф оголосив, що сьогодні обговорюватимуть якесь надважливе питання.

— Що саме? Енґлію? Північан?

Здоровань похитав головою.

— Не знаю, але скоро дізнаємось.

Джезаль спохмурнів.

— Я не люблю сюрпризів. — Його погляд зупинився на загадковій лаві. — А це для чого?

В цю мить великі двері розчинилися, і проходом ринули члени Ради. Звичний набір, подумав Джезаль, нехай і цілеспрямованіший. Молодші сини, наймані речники… І нараз йому перехопило дух. Попереду ступав високий чоловік, багато вбраний навіть для такого величного товариства, із важким золотим ланцюгом на плечах і з не менш важким виразом на обличчі.

— Поглянь, сам лорд Брок, — прошепотів Джезаль.

— А он і лорд Ішер, — Джеленгорм кивнув у бік статечного старого, що ішов за Броком, — а також Хюґен і Барезін. Це щось серйозне. Точно кажу.

Джезаль глибоко вдихнув, поки четверо найвпливовіших вельмож Союзу всідалися у першому ряді. Він ще ніколи не бачив стільки людей у Відкритій Раді. На півколі лав, призначених для членів Ради, не було де голці впасти. Вгорі, на галереї для публіки, тіснилися знервовані люди.

Гупнули двері, і в проході з’явився Хофф, однак не сам. Справа від нього наче не йшов, а плинув високий, стрункий, гордовитий чоловік із копицею сивого волосся, одягнений у довгу, бездоганно білу одіж. Архілектор Сульт. Зліва, важко спираючись на палицю і трохи горблячись, брів чоловік з довгою сивою бородою і в чорно-золотій мантії. Верховний суддя Маровія. Джезаль не міг повірити своїм очам. Три члени Закритої Ради тут, у цій залі.

Джеленгорм поспішив зайняти своє місце, поки клерки звалювали важезні гросбухи і стоси паперів на відполіровану стільницю. Лорд-камерґер всівся поміж них і негайно наказав налити вина. Голова королівської Інквізиції зайняв високий стілець по один бік від нього, ледь усміхаючись сам до себе. Верховний суддя Маровія, все ще насуплений, поволі опустився на стілець по інший бік. Тривожне перешіптування в залі зробилося гучнішим, а обличчя великих магнатів у першому ряді залишалися похмурими та підозрілими. Своє місце зайняв і спікер — не звичний недоумок у строкатому вбранні, а смаглявий бородатий чоловік із могутніми грудьми. Він високо здійняв свій посох і вдарив по плитці з такою силою, що й мертвий би прокинувся.

— Дане засідання оголошується відкритим! — заволав він.

Галас поступово вщух.

— Цього ранку ми розглядатимемо лиш одне питання, — почав лорд-камерґер, суворо споглядаючи аудиторію з-під своїх важких брів, — питання королівського правосуддя. — Подекуди зашепотіли. — Питання, що стосується королівської ліцензії на торгівлю у місті Вестпорт. — Шум посилився: чулися розсерджені шепоти, неспокійне совгання шляхетних дуп на лавах і звичне шкрябання пер у здоровенних гросбухах. Джезаль побачив, як лорд Брок насупив брови, а лорд Хюґен скривив вуста. Схоже, їм не подобалось, до чого все йшло. Лорд-камерґер принюхався і хильнув вина, очікуючи, коли шум стихне. — Однак я не зовсім компетентний у цьому питанні…

— Ще б пак! — обірвав його лорд Ішер, який сердито совався на своєму місці в першому ряді.

Хофф впився у старого очима.

— Тому прошу до слова більш компетентну людину — мого колегу із Закритої Ради, архілектора Сульта.

— Слово у Відкритій Раді надається архілекторові Сульту! — прогримів спікер, коли голова Інквізиції граційно спустився з підвищення на викладену плиткою підлогу, приязно усміхаючись повернутим до нього сердитим обличчям.

— Шановні мілорди, — повів він розміреним, мелодійним голосом, доповнюючи слова плавними жестами, — останні сім років із часу нашої славетної перемоги у війні з Гуркулом, ексклюзивна королівська ліцензія на торгівлю у місті Вестпорт належала шановній Гільдії мерсерів.

— І вони добре впорались! — вигукнув лорд Хюґен.

— Вони нам війну виграли! — гаркнув Барезін, гупаючи дужим кулаком по лаві поряд.

— Добре впорались!

— Добре! — долинули вигуки.

Архілектор закивав, чекаючи, поки шум у залі стихне.

— Так, ви праві, — мовив він, відмірюючи кроки, наче танцюрист, в той час як клерки карбували кожне його слово у гросбухи. — Я аж ніяк цього не заперечую. Мерсери добре впорались. — Аж нараз він різко розвернувся — і поли його білої одежі шугнули вгору, а обличчя спотворила гримаса люті. — Добре впорались із ухиленням від королівського податку! — гаркнув він. — Зал в один голос ахнув. — Добре впорались із нехтуванням королівськими законами! — Всі знову ахнули, цього разу голосніше. — Добре впорались із підготовкою державної зради!

У залі почали незадоволено кричати, розмахувати кулаками, скидати на підлогу папери. Одні лютували на галереї для публіки, інші обурювались і кричали з лав перед високим столом. Джезаль озирнувся навколо, не вірячи своїм вухам.

— Як ти смієш, Сульте! — заревів лорд Брок на архілек-тора, який з легкою посмішкою на губах саме повертався назад на підвищення.

— Ми вимагаємо доказів! — заволав лорд Хюґен. — Ми вимагаємо правосуддя!

— Королівського правосуддя! — закричали з глибини залу.

— Ви повинні надати нам докази! — вигукнув Ішер, коли стало трохи тихіше.

Архілектор обсмикнув свою білу одіж, і тонка тканина наче злетіла довкола нього, коли він плавно опустився на стілець.

— Саме це ми і збираємося зробити, лорде Ішер!

З маленьких бічних дверей з лунким гуркотом зняли важкий засув. Лорди і повірені почали крутитись і вставати, щоб побачити, що відбувається. Зала сповнилася шурхотом. Люди на галереї для публіки заглядали за парапет, небезпечно перехиляючись, так їм кортіло все розгледіти. Запала тиша. Джезаль зглитнув слину. У проході за дверима почулось човгання, стукіт і дзенькіт, а тоді з темряви виринула дивна, лиховісна процесія.

Очолював процесію Занд дан Ґлокта, який, як завжди, кульгав і важко спирався на палицю, проте високо тримав голову, а на його порожньому обличчі розпливалася крива, беззуба посмішка. За ним до високого столу з гуркотом і брязкотом човгали троє в’язнів, прикутих одне до одного за руки і за босі ноги. Вони мали вибриті наголо голови і були вдягнені в коричневу мішковину. Одежа грішників розкаянних. Одежа зрадників.

Перший в’язень, зблідлий від жаху, лише облизував губи, водячи очима туди-сюди. Другий, нижчий і трохи ширший, спотикався і волочив за собою ліву ногу, згорбившись і роззявивши рота. Джезаль помітив, як тонка струминка рожевої слини зірвалася з його губи і полетіла на підлогу. Третій в’язень, страшенно худий, з великими темними колами під очима, поволі озирався, витріщаючись і вряди-годи покліпуючи, але явно світу не бачачи. Джезаль враз упізнав чоловіка, котрий ішов за трьома в’язнями: це був кремезний альбінос, що його вони бачили тієї ночі на вулиці. Джезаль почав переминатися з ноги на ногу — йому раптом зробилось холодно і незатишно.

Призначення лави тепер стало зрозумілим. Троє в’язнів опустилися на неї, а альбінос став навколішки і замкнув їхні кайдани на поперечці знизу. У залі стояла цілковита тиша. Кожен погляд був прикутий до каліки-інквізитора і його трьох в’язнів.

— Наше розслідування почалося декілька місяців тому, — мовив архілектор Сульт, безмірно задоволений такою неподільною увагою аудиторії. — Почалося все із простенької помилки у бухгалтерії — не буду вдаватись у подробиці.

Він усміхнувся до Брока, Ішера та Барезіна.

— Я розумію, що всі ви дуже зайняті люди. Хто ж міг тоді подумати, що ця дрібничка заведе нас так далеко? Хто міг припустити, що зрада пустила коріння настільки глибоко?

— Так-так, — нетерпляче сказав лорд-камерґер, відриваючись від кубка. — Інквізиторе Ґлокто, прошу до слова.

Спікер вдарив посохом об плитку.

— Слово у Відкритій Раді надається Занду дан Ґлокті, незалежному інквізитору!

Каліка підвівся, спираючись на палицю, перед високим столом і чемно зачекав, доки клерки відкладуть пера. Здавалося, його взагалі не хвилювала вся серйозність ситуації.

— Постань перед Відкритою Радою, — наказав він першому в’язню.

Наляканий чоловік скочив на ноги, брязкаючи ланцюгами, і витріщився на лордів у першому ряді, облизуючи бліді губи.

— Як тебе звати? — з притиском запитав Ґлокта.

— Салем Ревс.

Джезаль відчув, як йому перехопило подих. Салем Ревс? Він його знав! Його батько колись мав із цим чоловіком справи, і якийсь час він навіть регулярно відвідував їхній маєток! Джезаль роздивлявся наляканого, вибритого наголо зрадника з наростаючим жахом. Він повернувся думками до повненького, гарно вдягненого купця, який завжди сипав жартами. Це був однозначно він. Їхні погляди на мить зустрілися, і Джезаль різко відвернувся. Його батько говорив із цим чоловіком в їхньому передпокої! Тиснув його руку! Обвинувачення у зраді схожі на заразну хворобу — їх можна підхопити, просто знаходячись поряд! Його очі мимоволі повернулися до того невідомого, але водночас страшно знайомого обличчя. Як він, цей виродок, посмів стати зрадником?

— Ти є членом шановної Гільдії мерсерів? — продовжив Ґлокта, глумливо виділивши слово «шановної».

— Раніше був, — пробурмотів Ревс.

— Якою була твоя роль у Гільдії? — Вибритий наголо мерсер відчайдушно озирнувся на присутніх. — Твоя роль? — повторив Ґлокта, цього разу суворіше.

— Я змовився обдурити короля! — викрикнув купець, заламуючи руки.

Залом прокотилась хвиля шоку. Джезаль ковтнув кислувату слину. Він побачив, як Сульт криво всміхається до верховного судді Маровії. Обличчя старого не виражало емоцій, але руки на столі перед ним були міцно стиснуті у кулаки.

— Я вчинив зраду! За гроші! Я займався контрабандою, давав хабарі, брехав… ми всі так робили!

— Всі! — Ґлокта глянув скоса на аудиторію. — А якщо хтось з вас сумнівається у цьому, в нас є гросбухи, документи і рахунки. У Будинку питань для них відведена ціла кімната. Кімната, сповнена таємниць, провин і брехні. — Він повільно похитав головою. — Сумне чтиво, скажу я вам.

— Мені довелося це робити! — зарепетував Ревс. — Мене змусили! Я не мав вибору!

Каліка-інквізитор кинув похмурий погляд на присутніх.

— Звичайно, змусили. Нам відомо, що ти був лише окремою цеглиною цього будинку безчестя. Нещодавно на твоє життя вчинили замах, чи не так?

— Вони намагались мене вбити!

— Хто саме намагався?

— Цей чоловік! — заволав Ревс ламким голосом, показуючи тремтячим пальцем на в’язня поряд і відхиляючись, наскільки дозволяли їхні спільні пута. — Це був він! Він!

Кайдани на його руці побрязкували, а з рота летіла слина. Прокотилася ще одна хвиля сердитих голосів, цього разу голосніша. Джезаль побачив, як голова середнього в’язня опустилася і він похилився набік, але величезний альбінос вхопив його і посадив рівно.

— Прокидайся, майстре Карпі! — крикнув Ґлокта.

Хилитлива голова повільно піднялась. Обличчя було незнайоме, незвично набрякле і порябоване. Джезаль з огидою запримітив, що йому бракувало чотирьох передніх зубів. Достоту як у Ґлокти.

— Ти з Талінса, що у Старії, правильно? — Чоловік повільно кивнув — якось тупо, так наче досі спав. — Тобі платять за вбивство людей, чи не так? — Він кивнув ще раз. — І тебе найняли, щоб убити десять підданців Його Величності, серед яких був цей зрадник Салем Ревс? — Цівка крові поволі стекла з носа чоловіка, і його очі почали закочуватись під лоба. Альбінос потрусив його за плече, від чого той отямився і кволо закивав. — Що сталося з іншими дев’ятьма? — Тиша. — Ти вбив їх, чи не так? — знову кивок, під час якого в горлі незнайомця щось несподівано заклекотіло.

Ґлокта неспішно окинув похмурим поглядом вражені обличчя Ради.

— Віллєм дан Робб, митник, горло перерізане від вуха до вуха. — Він провів пальцем по шиї, і десь на галереї завищала жінка. — Солімо Сканді, мерсер, чотири ножові удари в спину. — Він показав чотири пальці, а тоді притиснув їх до живота так, наче його нудило. — Кривавий список можна продовжити. Всіх їх убили просто заради більшого прибутку. Хто тебе найняв?

— Він, — прохрипів убивця, повернувши своє запухле лице у бік худорлявого чоловіка зі скляними очима, котрий зігнувся на лаві поряд з ним і не помічав нічого навколо.

Ґлокта закульгав до нього, вистукуючи палицею по плитах.

— Як тебе звати?

Голова в’язня смикнулась, відтак його очі зосередились на викривленому обличчі інквізитора.

— Гофред Хорнлах! — миттєво відповів він дзвінким голосом.

— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так! — дзявкнув він, блимаючи порожніми очима на Ґлокту.

— І більш од того — одним із заступників магістра Каулта?

— Так!

— Ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Ти найняв убивцю, щоб позбавити життя десять підданців Його Величності?

— Так! Так!

— Навіщо?

— Ми хвилювались, що вони розкажуть про те, що знають… розкажуть, що знають… розкажуть…

Порожні очі Хорнлаха втупились в одне із кольорових вікон. А губи поволі завмерли.

— Розкажуть про те, що знають? — перепитав інквізитор.

— Про зрадницьку діяльність Гільдії! — випалив мерсер. — Про наші зради! Про діяльність гільдії… зрадницьку… діяльність…

Ґлокта різко обірвав його.

— Ти діяв сам?

— Ні! Ні!

Інквізитор стукнув палицею об підлогу і подався вперед.

— Хто віддавав накази? — прошипів він.

— Магістр Каулт! — враз викрикнув Хорнлах. — Він віддавав накази! — Зал ахнув. Архілектор Сульт заусміхався трохи ширше. — Це був магістр! — Пера нещадно шкрябали. — Це був Каулт! Він віддавав накази! Всі до одного! Магістр Каулт!

— Дякую, майстре Хорнлах.

— Магістр! Він віддавав накази! Магістр Каулт! Каулт! Каулт!

— Досить! — гаркнув Ґлокта.

В’язень змовк. У залі панувала тиша.

Архілектор підняв руку і показав на трьох в’язнів.

— Ось ваші докази, мілорди!

— Це обман! — заволав лорд Брок, скочивши на ноги. — Це знущання!

Проте його підтримали лише кілька голосів, та й ті не вирізнялися ентузіазмом. Обережний лорд Хюґен промовчав, захоплено вивчаючи свої розкішні шкіряні черевики. Барезін скоцюрбився на лаві і тепер виглядав удвічі меншим, ніж хвилину тому. Лорд Ішер втупився у стіну, перебираючи пальцями свій важкий, золотий ланцюг, і нудьгував, так наче доля Гільдії мерсерів його більше не цікавила.

Брок апелював до самого верховного судді, який сидів нерухомо у високому кріслі за високим столом.

— Лорде Маровія, благаю вас! Ви ж розсудлива людина! Не дозволяйте цього… свавілля!

Аудиторія стихла, прислухаючись до відповіді старого. Він насупився і погладив свою довгу бороду. Поглянув на усміхненого архілектора. Прокашлявся.

— Я розділяю ваш біль, лорде Брок, справді розділяю, проте схоже, що сьогодні поганий день для розсудливих людей. Закрита Рада вивчила справу і залишилась цілковито задоволеною. У мене зв’язані руки.

Брок заворушив вустами, пробуючи на смак поразку.

— Це не правосуддя! — закричав він, обертаючись до своїх колег. — Цих людей, безумовно, катували!

Рот архілектора презирливо скривився.

— А як, на вашу думку, ми маємо поводитись зі зрадниками і злочинцями? — пронизливо закричав він. — Може, ви пропонуєте прихищати невірних під своїм крилом, лорде Брок? — Архілектор гупнув по столу так, наче й він міг бути винним у державній зраді. — Особисто я не дозволю, щоб наш великий народ потрапив до рук ворогів! І неважливо — зовнішні це вороги чи внутрішні!

— Геть мерсерів! — закричав хтось із галереї для публіки.

— Нехай зрадників покарає правосуддя!

— Королівське правосуддя! — заволав товстун з дальнього краю зали.

Здійнялася хвиля гніву і схвалення, залунали заклики до жорстких мір і суворих покарань.

Брок озирнувся до своїх прибічників у першому ряді, але підтримки не знайшов. Він стиснув кулаки.

— Це не правосуддя! — закричав він, показуючи на трьох в’язнів. — Це не докази!

— Його Величність з вами не погоджується! — закричав Хофф. — І вашої згоди не потребує! — Він підняв об’ємний документ. — Гільдія мерсерів оголошується розпущеною! Їхня ліцензія відкликана за указом короля! У найближчі кілька місяців Королівська комісія з питань торгівлі і комерції розглядатиме заявки на право торгівлі у місті Вестпорт. А поки триває відбір кандидатів, керівництво торговельними шляхами знаходитиметься у надійних і вірних руках. Руках королівської Інквізиції.

Архілектор Сульт скромно вклонився, не звертаючи уваги на люті крики речників і публіки.

— Інквізиторе Ґлокто! — продовжив лорд-камерґер. — Відкрита Рада дякує вам за старання і просить виконати ще одне завдання в рамках цієї справи. — Хофф простягнув трохи менший документ. — Це ордер на арешт магістра Каулта, підписаний самим королем. Просимо негайно вручити його адресату.

Ґлокта силувано вклонився і забрав документ з простягнутої руки лорд-камерґера.

— Ти, — мовив Хофф, глянувши на Джеленгорма.

— Лейтенант Джеленгорм, мілорд! — вигукнув здоровань, спритно виступивши наперед.

— Неважливо, — нетерпляче кинув Хофф. — Візьми двадцять солдатів із Королівського полку і супроводжуй інквізитора Ґлокту до будинку Гільдії мерсерів. Подбай про те, щоб ніхто і ніщо не покидало будівлі без його наказу!

— Так точно, мілорде!

Джеленгорм покинув свій пост і побіг до виходу, притримуючи ефес шпаги однією рукою, щоб та не била його по нозі. Ґлокта пошкутильгав за ним, вистукуючи палицею по сходах — ордер на арешт магістра Каулта він міцно стискав у вільній руці. Величезний альбінос тим часом підняв в’язнів на ноги і вони, похитуючись та брязкаючи ланцюгами, попленталися до дверей, через які прийшли.

— Лорде-камерґер! — спробував востаннє докричатися Брок.

Джезаль замислився, скільки грошей він заробив на мерсерах. Скільки грошей сподівався заробити. Очевидно, цілу гору.

Утім, Хофф залишився незворушним.

— На цьому засідання оголошую завершеним, мілорди!

Маровія піднявся ще до того, як лорд-камерґер закінчив говорити, очевидно, дуже вже йому хотілося забратися геть. Здоровенні гросбухи з гупанням закрились. Доля шановної Гільдії мерсерів була вирішена. Зала знову сповнилася збудженим, щоразу голоснішим гомоном, до якого згодом приєднались шурхотіння й тупіт речників, що почали вставати й рухатись до виходу. Архілектор Сульт залишився сидіти, спостерігаючи, як його переможені противники неохоче покидають перший ряд. Джезаль востаннє перехопив відчайдушний погляд Салема Ревса, коли того вели до малих дверей, але тут практик Фрост смикнув ланцюг, і купець розчинився у темряві.


Людей на площі тепер ще побільшало, і хвилювання неосяжної юрби все сильнішало в міру поширення новини про розпуск Гільдії мерсерів серед тих, хто не потрапив на засідання. Люди спинялись, не вірячи своїм вухам, або поспішали хто куди: налякані, вражені, спантеличені. Джезаль побачив, як один чоловік тупо дивився на нього, на всіх, хто проходив повз: його обличчя зблідло, а руки тремтіли. Певно, мерсер, або тісно пов’язана з мерсерами людина — настільки тісно, щоб піти на дно разом із ними. Таких людей буде багатенько.

Джезаль відчув раптове збудження. Неподалік, недбало опираючись на каміння, стояла Арді Вест. Вони не бачилися якийсь час — відтоді, як вона сп’яну зірвалася, — і він здивувався, як приємно було її зустріти знову. «Мабуть, з неї достатньо покарання», — помислив він. Кожному потрібно давати шанс вибачитись. Джезаль поспішив до неї, широко всміхаючись. Аж раптом він помітив, з ким вона була.

— Цей малий паскудник! — пробурмотів він собі під ніс.

Лейтенант Брінт, вбраний у свою дешеву форму, спокійно теревенив з нею, нахиляючись до Арді ближче, ніж Джезаль вважав пристойним, і підкреслював свої нудні думки вигадливими жестами. Вона кивала, усміхалась, а тоді закинула голову і розсміялась, грайливо поплескуючи лейтенанта по грудях. Брінт, цей бридкий малий засранець, теж сміявся. Вони сміялися разом. Джезаля чомусь охопила несамовита лють.

— Джезалю, як у тебе справи? — вигукнув Брінт, який і досі гиготів.

Він наблизився впритул.

— Для тебе я капітан Лютар! — гаркнув він. — А як у мене справи — не твоє псяче діло! Хіба тобі нема чим зайнятись?

На мить Брінт дурнувато розкрив рота, а потім похмуро насупив брови.

— Так точно, сер, — буркнув він, а тоді розвернувся і попростував геть. Джезаль провів його ще більш презирливим поглядом, ніж зазвичай.

— Дуже гарно, — сказала Арді. — Хіба такі манери слід демонструвати при дамі?

— Важко сказати. А хіба десь поряд була дама?

Він повернувся до неї і помітив — усього на мить — самовдоволену посмішку. То був досить неприємний вираз — здавалось, наче їй сподобався його спалах гніву. На якусь мить він навіть помислив, чи не спланувала вона, бува, цю зустріч, чи не навмисно стала разом із тим ідіотом там, де Джезаль міг їх бачити, сподіваючись викликати у нього ревнощі… але потім вона усміхнулася йому, засміялася, і Джезаль відчув, як його гнів згасає. Він подумав, як гарно вона виглядає: смаглява, прямо світиться на сонці, сміється й ні на кого не зважає. Дуже гарно. Ба, краще, ніж будь-коли. Хіба їхня зустріч могла бути чимось іншим, аніж випадковістю? Вона прикипіла до нього своїми темними очима, і його підозри розвіялись.

— Навіщо ти з ним так жорстко повівся? — запитала вона.

Джезаль зціпив зуби.

— Цей зухвалий нікчема! Мабуть, він всього лише позашлюбний син якогось товстосума. Ні крові, ні грошей, ні манер…

— Це ти, бува, не про мене?

Джезаль прокляв свій довгий язик. Замість того, щоб підштовхнути її до вибачення, він зробив так, що тепер сам змушений був вибачатись. Джезаль у відчаї шукав, як видертись із цієї пастки, в яку сам себе загнав.

— Але ж він справжнісінький йолоп! — випалив капітан.

— Ну, — і Джезаль з полегшенням зауважив, як кутик вуст Арді вигнувся у хитрій посмішці, — що правда, то правда. Прогуляємось?

Вона схопила його під руку, перш ніж він зміг відповісти, і потягла дорогою у напрямку Алеї Королів. Джезаль дозволив вести себе повз наляканий, розгніваний і схвильований люд.

— То це правда? — спитала вона.

— Що саме?

— Що мерсерам кінець?

— Схоже на те. Твій старий друг Занд дан Ґлокта був у самій гущі подій. Він непогано впорався, як для каліки.

Арді опустила очі.

— Каліка не каліка, а відносини з ним краще не псувати.

— Це точно, — Джезаль згадав нажахані очі Салема Ревса, які з розпачем дивилися на нього, перш ніж розчинитись у пітьмі проходу. — Краще не псувати.

Зависла мовчанка, але прогулюватися проспектом це не заважало. Йому подобалось з нею гуляти. Здавалося, більше не мало значення, вибачиться хтось чи ні. Крім того, вона, мабуть, все ж була права щодо фехтування, принаймні до певної міри. Арді наче прочитала його думки.

— Як там твоє фехтування? — поцікавилась вона.

— Непогано. А твоє пияцтво?

Вона здійняла темну брову.

— Просто прекрасно. Якби щороку проводили Турнір з випивки, я би швидко здобула визнання публіки.

Джезаль розсміявся, поглядаючи на неї, і вона усміхнулася у відповідь. Така кмітлива, така дотепна, така безстрашна. Така, до дідька, вродлива. Джезаль замислився, чи є десь на світі ще одна така дівчина. Якби тільки у неї була правильна кров, подумав він, і трохи грошей. Багато грошей.

Спосіб утечі

— Відкрийте двері, в ім’я Його Величності! — загримів лейтенант Джеленгорм втретє, гупаючи у дерев’яні двері дужим кулаком.

«Ну і телепень. Чому здорованям завжди бракує клепки? Мабуть, вони надто часто покладаються на фізичну силу, от їхні мізки і зсихаються, як сливи на сонці».

Штабом Гільдії мерсерів слугувала величезна будівля на шумній площі недалеко від Аґріонта. Навколо Ґлокти і його озброєного конвою вже зібралася нічогенька юрба глядачів: цікаві, перелякані, захоплені. І вони все прибували.

«Схоже, вони чують кров».

Нога Ґлокти палала від поспішної ходи, хоча він сумнівався, що заскочив мерсерів прямо-таки зненацька. Інквізитор нетерпляче поглянув на озброєних вартових, на замаскованих практиків, на незворушного Фроста, на молодого офіцера, котрий гримав у двері.

— Відкривайте…

«Годі цих дурниць».

— Гадаю, вони почули вас, лейтенанте, — твердо промовив Ґлокта, — але вирішили не відповідати. Чи не могли б ви, будьте такі ласкаві, просто вибити двері?

— Що? — Джеленгорм вирячився на нього, а тоді на масивні, міцно замкнені подвійні двері. — Як я…

До дверей проштовхнувся практик Фрост. Пролунав оглушливий тріск дерева, коли він своїм кремезним плечем врізався у половинку дверей, і вона, зірвавшись із петель, гримнула на підлогу.

— А ось так, — пробурмотів Ґлокта, проходячи у пройму, зверху якої все ще летіли тріски.

Приголомшений Джеленгорм рушив за ним, а десь позаду тупотіла дюжина озброєних солдатів.

Коридор попереду перегородив розлючений клерк.

— Ви не можете просто… ох! — скрикнув він, коли Фрост зніс його з дороги і припечатав обличчям об стіну.

— Заарештуйте його! — наказав Ґлокта, махнувши палицею в бік ошелешеного клерка.

Один із солдатів грубо схопив клерка руками у латних рукавицях і пожбурив сторч головою на вулицю. Крізь вибиті двері ринули практики з важкими палицями в руках, їхні очі під масками палали люттю.

— Заарештуйте всіх і кожного! — крикнув Ґлокта через плече, з усіх сил шкутильгаючи по коридору за широкою спиною Фроста вглиб будівлі.

Через відкриті двері Ґлокта побачив купця у барвистій мантії, зі спітнілим обличчям, який відчайдушно кидав у вогонь документ за документом.

— Схопити його! — заволав Ґлокта.

Пара практиків метнулася в кімнату і почала лупцювати чоловіка палицями. Він із криком впав додолу, перевернувши стіл і скинувши стос гросбухів. Розкидані папери і гарячий попіл злітали у повітря з кожним змахом палиць.

Ґлокта поспішив вперед, наслухаючи, як будівлею ширяться крики й удари. Усе навколо пахло димом, потом, страхом.

«Всі виходи під вартою, але в Каулта може бути таємний спосіб втечі. Він верткий тип. Будемо сподіватися, що ще не пізно. Чорт би побрав мою ногу! Тільки би ми не запізнилися…»

Хтось вчепився Ґлокті в плащ, він ахнув і скривився від болю.

— Допоможіть мені! — заверещав чоловік. — Я не винен!

На його пухкому обличчі була кров, а пальці вчепилися у одяг Ґлокти, загрожуючи кинути його на підлогу.

— Заберіть його геть! — закричав Ґлокта, слабко відбиваючись від нього палицею і хапаючись за стіну, щоб не впасти.

Один із практиків підскочив і огрів чоловіка палицею по спині.

— Я зізнаюсь! — заскиглив купець, коли палиця здійнялась ще раз, а тоді вгатила його по голові.

Практик вхопив зомліле тіло під пахви і потягнув назад до дверей. Ґлокта поспішив вперед, пліч-о-пліч з враженим лейтенантом Джеленгормом. Вони дійшли до широких сходів, і Ґлокта зміряв їх лютим поглядом.

«Мої одвічні вороги — вони завжди мене випереджають».

Він дерся сходами нагору, як тільки міг, махувши вільною рукою практику Фросту йти вперед. Повз них протягли приголомшеного купця, котрий, вистукуючи підборами об сходи, кричав щось про свої права.

Ґлокта послизнувся і ледь не розпластався, але хтось підхопив його під лікоть і втримав. Це був Джеленгорм, на широкому, чесному обличчі котрого все ще був розгублений вираз.

«Отже, і зі здорованів може бути користь».

Молодий офіцер допоміг йому піднятися до кінця сходів. Ґлокта не мав сили йому відмовити.

«Та й навіщо? Людина повинна знати свої межі. Нема нічого шляхетного в тому, щоб розпластатись на підлозі. Хіба мені про це не знати?»

Нагорі містилася простора приймальня, підлогу якої вкривав пишний килим, а стіни прикрашали барвисті гобелени. Перед великими дверима стояло двоє вартових зі шпагами напоготові і в лівреях Гільдії мерсерів. Фрост дивився на них, міцно стиснувши кулаки. Піднявшись на сходовий майданчик, Джеленгорм дістав власний клинок і виступив наперед, ставши пліч-о-пліч з альбіносом. Ґлокта не міг втриматись від посмішки.

«Без’язикий кат і цвіт лицарства. Рідкісне поєднання».

— Я маю ордер на арешт Каулта, підписаний самим королем.

Ґлокта простягнув документ так, щоб було видно вартовим.

— Мерсерам кінець. Ви нічого не виграєте від того, що стоятимете у нас на шляху. Кидайте свої шпаги! Даю слово, що вам не зашкодять!

Вартові невпевнено перезирнулись.

— Кидайте! — закричав Джеленгорм, підступаючи ближче.

— Гаразд!

Один із чоловіків нагнувся і поклав свою шпагу по підлозі. Фрост притиснув її ногою.

— Ти теж! — крикнув Ґлокта до другого. — Швидко!

Вартовий покірно кинув свою шпагу на підлогу і підняв руки. За мить по тому кулак Фроста врізався йому у підборіддя так, що вартовий бахнувся об стіну й обм’як.

— Але ж… — вигукнув перший вартовий.

Фрост вхопив його за шкірку і спустив зі сходів. Той усе перекидався і перекидався, стукаючись об сходинки, аж поки не докотився до низу, де й завмер.

«Знайоме відчуття».

Джеленгорм стояв заціпенілий і здивовано кліпав, усе ще тримаючи шпагу.

— Мені здається, ви казали…

— Не бери в голову. Фросте, спробуй знайти інший вхід.

— Тгак.

Альбінос потупотів далі по коридору. Ґлокта хвилинку зачекав, а тоді підійшов до дверей і спробував відкрити двері. На його превеликий подив, ручка піддалась, і двері розчахнулись.

Кабінет просто світився розкішшю, а завбільшки був як конюшня. Різьблення на високій стелі було вкрите позолотою, корінці книжок на полицях інкрустовані самоцвітами, а величезні меблі начищені до дзеркального блиску. Все виглядало надміру великим, пишним, дорогим.

«Але кому потрібен смак, коли є гроші?»

Інтер’єр кімнати довершували кілька великих вікон нового зразка з великими шибками і тонкими перемичками, крізь які відкривався чудовий вид на місто, затоку і кораблі. Магістр Каулт сидів, усміхаючись, за величезним позолоченим столом біля середнього вікна, одягнений у свою розкішну робочу мантію і частково відгороджений масивною шафою, на дверях якої був викарбуваний герб Гільдії мерсерів.

«Отже, втекти йому не вдалося. Він у мене в руках. Він…»

До товстої ніжки шафи була прив’язана мотузка, яка вилася по підлозі. Ґлокта прослідкував за нею очима. Інший кінець був закріплений на горлі магістра.

«Ага, він все-таки має спосіб втечі».

— Інквізитор Ґлокта! — Каулт засміявся писклявим, нервовим сміхом. — Радий нарешті з вами познайомитись! Я стільки всього чув про ваші розслідування!

Його пальці сіпнулися до вузла на шиї і він переконався, чи надійно тримається мотузка.

— Не тисне нашийник, магістре? Може, знімете?

Знову веселий писк.

— О, це навряд! Я не збираюся відповідати на жодні ваші запитання, дякую!

Краєм ока Ґлокта помітив, як прочинились бічні двері. З-за них з’явилася біла рука, пальці якої поволі намацували одвірок.

«Фрост. Отже, досі є надія, що ми його схопимо. Треба тягнути час».

— Уже нема на що відповідати. Нам усе відомо.

— Справді? — загиготів магістр.

Альбінос тихенько прослизнув до кімнати і тримався у затінку стіни, а від очей Каулта його приховувала велетенська шафа.

— Нам відомо про Келайна. Про вашу маленьку домовленість.

— Недоумок! Не було в нас ніякої домовленості! Келайн був занадто порядним для підкупу! Він нізащо не взяв би в мене навіть марки!

«Тоді як…»

Каулт огидно посміхнувся.

— Секретар Сульта, — сказав він і знову загиготів. — Просто під його носом, як і під твоїм, каліко!

«Дурень, дурень — секретар передавав повідомлення, він бачив зізнання, він знав усе! Я ніколи не довіряв цьому підлесливому вишкварку. Отже, Келайн був вірним».

Ґлокта стенув плечима.

— Усі ми іноді помиляємось.

Магістр скривився у глузливій посмішці.

— Іноді? Та ти тільки те й робиш, що помиляєшся, довбню! Світ і близько не такий, яким ти його уявляєш! Ти навіть не знаєш, на чиїй стороні воюєш! Ба, ти й не відаєш, що то за сторони!

— Я на стороні короля, а ось ти — ні. Це все, що мені треба знати.

Фрост дістався шафи і притиснувся до неї, не відводячи пильних рожевих очей і намагаючись виглянути так, щоб його не помітили.

«Ще трохи, ледь-ледь далі…»

— Ти нічого не знаєш, каліко! Що ми такого скоїли? Дрібна несплата податків, незначне хабарництво — тільки й усього!

— Ну, і ще якісь там дев’ять вбивств.

— У нас не було вибору! — закричав Каулт. — Ніколи не було вибору! Ми мали заплатити банкірам! Вони позичили нам гроші, тож ми змушені були повернути позику! Ми платили їм роками! Цим кровопивцям — Валінту і Балку! Ми віддали все, але їм завжди було мало!

«Валінт і Балк? Банкіри?»

Ґлокта окинув поглядом розкішний кабінет.

— Тобі ніби вдається ще триматись на поверхні.

— Ніби! Ніби! Все, що ти бачиш — мана і брехня! Все це належить банкірам! Ми самі належимо банкірам! Ми винні їм тисячі! Мільйони!

Каулт загиготів про себе.

— Але навряд чи вони їх тепер отримають, еге ж?

— Так, навряд чи.

Каулт перехилився через стіл — мотузка звисала з його шиї і терлася об шкіряну оббивку стільниці.

— Тобі потрібні злочинці, Ґлокто? Потрібні зрадники? Вороги короля і держави? Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!

Він помітив Фроста, котрий підступав із-за шафи — їх розділяло всього чотири кроки. Очі Каулта зробилися круглими і він зірвався з крісла.

— Хапай його! — заволав Ґлокта. Фрост зірвався з місця, перелетів через стіл і вхопив полу мантії Каулта, котрий крутнувся і кинувся до вікна.

«Він наш!»

Нараз мантія з огидним тріском розірвалась, і в білій руці Фроста залишився шматок тканини. Каулт, здавалось, на якусь мить завмер у повітрі посеред блискітливих уламків дорогого скла, а потім зник. Мотузка смикнулась і натягнулась.

— Шьогт! — прошипів Фрост, спопеляючи поглядом розбите вікно.

— Він стрибнув! — охнув Джеленгорм, роззявивши рота.

— Та невже?!

Ґлокта пошкутильгав до столу і забрав з рук Фроста відірваний клапоть. Зблизька тканина геть не виглядала чудовою: розфарбована яскраво, але зіткана погано.

— Хто би міг подумати? — промимрив Ґлокта собі під ніс. — Дешевина.

Він підійшов кульгавою ходою до вікна і глянув униз. Голова шановної Гільдії мерсерів поволі гойдався із боку в бік двадцятьма футами нижче, а його роздерта, вишита золотом мантія тріпотіла на вітрі.

«Дешевий одяг і дорогі вікна. Якби тканина була міцнішою, ми б його впіймали. Якби вікна мали грубші перемички, ми б його впіймали. От від яких випадковостей залежить життя людини».

Внизу, на вулиці, вже збирався наляканий натовп: люди тицяли пальцями, перемовлялися і витріщались на повисле тіло. Якась жінка закричала.

«Страх чи збудження? На слух не відрізниш».

— Лейтенанте, чи не могли б ви, якщо ваша ласка, спуститися і розігнати натовп? Тоді можна буде зняти нашого товариша і забрати його із собою. — Джеленгорм запитливо глянув на нього. — Мертвий він чи живий, а розпорядження короля треба виконати.

— Так, звичайно.

Дебелий офіцер витер піт з чола і рушив непевною ходою до дверей.

Ґлокта повернувся до вікна і поглянув на мерця, що погойдувався внизу. У голові зринули останні слова магістра Каулта.

«Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!»

Три знаки

Вест гримнувся на дупу, а один із його клинків вилетів з рук і кілька разів підскочив на кругляку.

— Укол! — прокричав маршал Варуз. — Є укол! Гарна робота, Джезалю, гарна робота!

Вест почав втомлюватись від поразок. Він був сильнішим за Джезаля і вищим, мав довші руки, але малий нахаба був швидшим. До біса швидким, і ставав усе швидшим. Джезаль вже вивчив більшість трюків Веста, і якщо він продовжуватиме займатись в тому ж темпі, то незабаром перемагатиме його щоразу. Джезаль це також розумів. Коли він подавав руку, щоб допомогти Весту підвестися з землі, на його обличчі сяяла нестерпна самовдоволена посмішка.

— Нарешті ми почали кудись рухатись! — Варуз радісно постукав палицею по нозі. — Може, у нас навіть з’явиться чемпіон, га, майоре?

— Цілком можливо, сер, — погодився Вест, розтираючи забитий при падінні лікоть, що тепер аж палав. Він покосився на Джезаля, який тішився від теплої похвали маршала.

— Але не треба задирати носа!

— Так, сер! — рішуче відказав Джезаль.

— Так-так, — продовжив Варуз. — Майор Вест, безумовно, гарний фехтувальник і тобі пощастило мати його за напарника, але що поробиш, — і він усміхнувся Вестові, — фехтування — це забавка молодих, еге ж, майоре?

— Звісно, сер, — пробурмотів Вест. — Забавка молодих.

— Підозрюю, що Бремер дан Ґорст буде суперником іншого штибу, як і решта учасників цьогорічного Турніру. Гадаю, він демонструватиме менше хитрощів вояки, котрий побував у бувальцях, і більше енергії молодого бійця, чи не так, Весте?

У свої тридцять років Вест все ще почувався енергійним, але сперечатися було би безглуздям. Він ніколи не був найобдарованішим фехтувальником на світі, і прекрасно це розумів.

— Ми зробили неабиякі успіхи за останній місяць, неабиякі успіхи. У тебе є шанс, якщо ти й надалі так триматимеш. Непоганий шанс! Гарна робота! Чекаю на вас обох завтра.

І старий маршал попростував бундючною ходою з освітленого сонцем двору.

Вест підійшов до клинка, що лежав на кругляку біля стіни. Його бік досі болів від падіння, тож йому довелось вигадливо зігнутись, щоб підняти його.

— Мені треба йти, — буркнув він, коли підводився, з усіх сил намагаючись приховати біль.

— Важливі справи?

— Мене викликає маршал Бурр.

— Отже, буде війна?

— Мабуть. Не знаю.

Вест зміряв Джезаля поглядом. Той чомусь уникав очей Веста.

— А в тебе що? Які плани на сьогодні?

Джезаль крутив у руках клинки.

— Е-е, та ніяких… нічого конкретного.

Він нишком глянув на Веста. Картяр з нього був вправний, але брехун жалюгідний.

Вест відчув, як до нього підступає хвилювання.

— Арді, бува, не входить до твоїх неконкретних планів?

— Е-е…

Хвилювання переросло у тривогу.

— Ну?

— Можливо, — кинув Джезаль, — тобто… так, входить.

Вест підійшов впритул до молодого капітана.

— Джезалю, — Вест чув, як він сам повільно цідить крізь зціплені зуби, — я сподіваюся, ти не плануєш трахнути мою сестру.

— Послухай…

Це було занадто. Руки Веста вчепилися у плечі Джезаля.

— Ні, це ти послухай! — гаркнув він. — Я не дозволю жодних лестощів-пестощів з нею, ти зрозумів? Їй уже завдавали болю, тож я не дам, щоб ти чи будь-хто інший скривдив її знову! Цього не буде! Вона не одна із твоїх забавок, затямив?

— Гаразд, — відказав раптово зблідлий Джезаль. — Гаразд! В мене нема щодо неї жодних планів! Ми просто друзі, от і все. Вона мені подобається! Арді нікого тут не знає і… можеш повірити мені… в цьому нема нічого такого! Ой! Відпусти!

Вест збагнув, що з усієї сили стискає руки Джезаля. Як так сталося? Він лише збирався спокійно переговорити, а тепер зайшов надто далеко. «Їй уже завдавали болю»… чорт! Не треба було цього казати! Він враз відпустив капітана і відсахнувся, тамуючи свою лють.

— Я не хочу, щоб ти з нею більше бачився, чуєш?

— Стривай, Весте, хто ти такий, щоб…

У горлі Веста знову заклекотав гнів.

— Джезалю, — гримнув він, — я прошу тебе, як друга. — Він підступив ще ближче, ніж досі. — І попереджаю, як її брат. Тримайся подалі! Нічого хорошого з цього не вийде!

Джезаль втиснувся в стіну.

— Добре… добре! Вона твоя сестра!

Вест розвернувся і рушив до проходу, потираючи шию, в голові у нього аж гуділо.


Коли Вест зайшов у кабінет лорд-маршала Бурра, той сидів, втупившись у вікно. Це був дебелий, суворий чоловік із пишною коричневою бородою у простій формі. Вест замислився, наскільки поганими були новини. Висновуючи з обличчя маршала — геть кепськими.

— Майоре Вест, — мовив він, сердито дивлячись з-під густих брів. — Дякую, що прийшли.

— Звісно, сер.

Вест помітив на столі біля стіни три грубо збиті дерев’яні скрині. Бурр це зауважив.

— Подарунки, — сказав він похмуро, — від нашого друга з півночі, Бетода.

— Подарунки?

— Схоже, вони адресовані королю.

Маршал скривився і втягнув крізь зуби повітря.

— Чому би вам не поглянути, що він прислав, майоре?

Вест підійшов до столу, простягнув руку й обережно відкрив одну зі скринь. Повітря сповнив неприємний запах, наче від прогнилого м’яса, але всередині була тільки коричнева земля. Він відчинив наступну скриню. Ця пахла гірше. Всередині знов була наліплена земля, а також волосся — кілька світлих пасом. Вест зглитнув слину і звів очі на насупленого лорд-маршала.

— Оце і все, сер?

Бурр пирхнув.

— Якби ж то. Решту довелось ховати.

— Ховати?

Маршал взяв зі столу аркуш паперу.

— Капітан Силбер, капітан Хосс, полковник Арінхорм. Ці імена тобі знайомі?

Вест відчув, як до нього почала підступати нудота. Цей запах. Він чомусь нагадав йому про Гуркул, про поле бою.

— Про полковника Арінхорма я чув, — пробурмотів він, роздивляючись три скрині. — Він служить командиром гарнізону у Дунбреку.

— Служив, — поправив його Бурр, — а інші двоє командували дрібними форпостами поблизу, на кордоні.

— На кордоні? — пробурмотів Вест, але він вже здогадався, до чого йшлося.

— Їхні голови, майоре. Північани прислали нам їхні голови.

Вест знову зглитнув слину, зиркаючи на світле волосся, що прилипло до середини скрині.

— Вони обіцяли нам три знаки, коли прийде час.

Бурр піднявся зі стільця і підійшов до вікна.

— Форпости були ніякі: здебільшого дерев’яні споруди, частокіл, рови тощо, без особливої оборони. Вони не мали особливого стратегічного значення. Інша справа — Дунбрек.

— Він прикриває переправу через Вайтфлоу, — сказав заціпенілий Вест, — де пролягає найзручніший шлях із Енґлії.

— Або до Енґлії. Так, це важливий об’єкт. Ми затратили чимало часу та ресурсів на тамтешні оборонні споруди. Використали останні розробки, задіяли найкращих архітекторів. Розмістили гарнізон на триста чоловік, де запасів зброї та провізії мало вистачити на рік облоги. Дунбрек вважався неприступним, він був основою наших планів з оборони кордонів.

Бурр спохмурнів, і на його переніссі виступили глибокі зморшки.

— Поки його не розгромили.

У Веста знову розболілась голова.

— Коли це сталося, сер?

— Гарне питання. Їхні «подарунки» мали б іти до нас принаймні зо два тижні. Мене називають поразником, — сказав Бурр невдоволено, — але я вважаю, що північани пішли далі і вже встигли захопити половину північної Енґлії. Пара шахтарських селищ, кілька виправних колоній — поки нічого серйозного, жодних міст, але вони наступають, Весте, і то швидко, можеш у цьому не сумніватися. Де ти бачив, щоб хтось відправляв своєму ворогові голови, а потім чемно сидів і чекав на відповідь?

— Яких вживають заходів?

— Майже ніяких! В Енґлії, звісно, зчинився ґвалт. Лорд-губернатор Мід збирає всіх солдатів, щоб піти у похід і побороти Бетода своїми силами, ідіот. Якщо вірити повідомленням, то північани скрізь і всюди, а їхня чисельність коливається від тисячі до ста тисяч. Порти забиті цивільними, які відчайдушно намагаються втекти, ширяться чутки, що країною, мовляв, бродять шпигуни й убивці, а банди вишукують громадян північної крові і в кращому випадку б’ють їх і грабують. Одне слово, хаос. Тим часом ми сидимо тут на своїх товстих дупах і чекаємо.

— Але… хіба нас не попереджали? Хіба ми не знали, що це станеться?

— Звичайно, що попереджали! — Бурр здійняв свою міцну руку у повітря. — Але ніхто не ставився до цього серйозно, уявляєш! Клятий розмальований дикун ріже себе прямо у Відкритій Раді, кидає нам виклик перед королем, і хоч би тобі що! Управління через комітети, аякже! Кожен тягне ковдру на свій бік! Ти можеш тільки реагувати, але готуватись наперед — ніколи! — Маршал закашлявся, одригнув і сплюнув на підлогу. — Тьху! Чорт! Клятий розлад травлення!

Він сів назад на стілець, невдоволено потираючи живіт. Вест не знав, що й казати.

— Що будемо робити? — пробурмотів він.

— Нам наказали висуватися на Північ, і то негайно — тобто щойно мені зволять надати людей і озброєння. Король, себто той п’яниця Хофф, скомандував дати доброго прочухана цим північанам. Дванадцять Королівських полків — сім піхотних і п’ять кінних, — доповнять рекрути від аристократії і ті, хто вціліє до нашого приходу із армії енґлійців.

Вест незатишно засовався у кріслі.

— Це має бути нездоланна сила.

— Гм, — буркнув маршал. — Сподіваюсь. Вони єдине, що в нас є, і це мене хвилює.

Вест спохмурнів.

— Дагоска, майоре. Ми не можемо водночас воювати з гурками і північанами.

— Але ж сер, гурки, звісно, не ризикуватимуть почати ще одну війну так швидко? Я гадав, що то лише пустопорожні балачки?

— Дуже на це сподіваюсь, — Бурр бездумно поторгав на столі якісь папери, — однак їхній новий імператор, Утман, зовсім не те, на що ми очікували. Він був наймолодшим сином, і коли дізнався про смерть свого батька… подушив усіх своїх братів. Кажуть, власноруч. Його називають Утман-ул-Дошт — Утман Нещадний. Він вже оголосив, що має намір повернути Дагоску. Може, це пусті балачки, а може, й ні. — Бурр зціпив губи. — Кажуть, у нього повсюди шпиги. Можливо, йому вже доповідають про наші проблеми в Енґлії, можливо, він уже готується скористатися нашою слабкістю. Цих північан треба здолати швидко. Дуже швидко. Дванадцять полків і рекрути від дворян. З цієї точки зору гіршого часу для війни і не придумаєш.

— Тобто, сер?

— Уся ця катавасія з мерсерами. Від неї постраждало кілька великих дворян. Брок, Ішер, Барезін та інші. Тепер вони тягнуть з рекрутами. Хтозна, кого вони нам надішлють і коли. Мабуть, отримаємо купку напівголодних, беззбройних жебраків, яких вони зручно приберуть зі своїх земель. Нікчемний натовп голодних ротів, яких треба годувати, вдягати, озброювати, а нам і без того ох як не вистачає гарних офіцерів.

— У моєму батальйоні є хороші хлопці.

Бурр нетерпляче урвав його.

— Хороші, так! Чесні, завзяті, але недосвідчені! Більшості з-поміж тих, хто воював на Півдні, війна не сподобалася. Вони покинули армію і не збираються повертатись. Ти бачив, які тепер пішли молоді офіцери? Ми стали якимсь пансіоном шляхетних дівиць! А тепер ще Його Високість принц виявив інтерес до командування. Він навіть не знає, за який кінець тримати меч, зате марить славою, і я не можу йому відмовити!

— Принц Рейнолт?

— Якби ж то! — вигукнув Бурр. — З Рейнолта ще могла би бути якась користь! Йдеться про Ладіслу! Командувач дивізією! Чоловік, який щомісяця викидає тисячу марок на ганчір’я! Геть недисциплінований чоловік! Я чув, що він чіплявся до кількох служниць, втім, архілектору вдалося зам’яти інциденти.

— Не може бути, — сказав Вест, хоча до нього теж доходили такі чутки.

— Спадкоємець трону ризикуватиме своїм життям, коли король нездужає? Де таке бачено!

Бурр підвівся і відригнув, скривившись.

— Клятий шлунок!

Він підійшов до вікна і похмуро глянув на Аґріонт.

— Вони вважають, що усе легко вирішиться, — мовив він тихо. — Чинодрали у Закритій Раді. Мовляв, ми швиденько скочимо в Енґлію і все владнаємо ще до першого снігу. Хоча вони знають, який жах стався у Дунбреку, але їх лише могила виправить. Вони казали те саме перед війною з гурками, і ми тоді ледь не погинули. Ці північани не такі прості, як їм здається. Я воював із найманцями-північанами у Старикланді: це жорстокі люди, звиклі до жорстокого життя, до війни. Вони безстрашні і вперті, навчені битися в горах, у лісах, на холоді. Вони не визнають наших правил — ба, навіть їх не розуміють. Вони принесуть на поле бою таку жорстокість і дикунство, що гуркам і не снилося.

Бурр відвернувся від вікна і поглянув на Веста.

— Здається, ти, майоре, народився в Енґлії?

— Так, сер, на півдні, біля Остенхорма. До смерті батька там знаходилась наша сімейна ферма…

Він затнувся.

— Ти там виріс?

— Так.

— Отже, місцевість тобі знайома?

Вест спохмурнів.

— Лише у тих краях, сер, але я вже не був там…

— Ти знаєш цих північан?

— Так, деяких. Багато з них досі живе в Енґлії.

— Ти знаєш їхню мову?

— Трохи, але вони мають багато…

— Добре. Я збираю штаб офіцерів — надійних хлопців, котрі виконуватимуть мої доручення, і слідкуватиму за тим, щоб наша армія не розвалилася ще до того, як вона зіткнеться з ворогом.

— Звісно, сер.

Вест почав мізкувати.

— Капітан Лютар здібний і розумний офіцер, лейтенант Джеленгорм…

— Ха! — вигукнув Бурр, розчаровано махнувши рукою. — Я знаю Лютара, цей хлопець — бовдур! Про таких яснооких слиньків я й говорив! Мені потрібен ти, Весте.

— Я?

— Так, ти! Не хтось, а сам маршал Варуз, найвідоміший солдат Союзу, дав тобі блискучу рекомендацію. Він каже, що ти найвідданіший, найзавзятіший і найстаранніший офіцер. А це саме ті якості, які мені потрібні! Лейтенантом ти воював у Гуркулі під командуванням полковника Ґлокти, правда?

Вест зглитнув слину.

— Ну, так.

— І всім відомо, що ти першим пустився крізь пролом під час облоги Ульріока.

— Ну, одним із перших, я…

— Ти командував солдатами в бою, а твоя особиста відвага поза сумнівом! Не варто прибіднятися, майоре, ти саме той, хто мені потрібен!

Бурр сів із посмішкою на обличчі, переконаний, що доніс свою думку. Він знов одригнув, прикривши рот рукою.

— Вибачай… клятий розлад травлення!

— Сер, дозвольте говорити відверто?

— Я не придворний, Весте. Ти завжди повинен говорити зі мною правдиво. Я цього вимагаю!

— Посада у штабі лорд-маршала… сер, ви повинні дещо розуміти. Я син поміщика. Простолюдин. Мені навіть як командиру батальйону важко домогтися поваги молодших офіцерів. Люди, яким мені доведеться віддавати накази, якщо я буду членом вашого штабу, сер, старші офіцери блакитної крові… — Він затнувся, пригнічений. Маршал втупився у нього нерозуміючим поглядом. — Вони цього не допустять!

Бурр здивовано звів брови.

— Не допустять?

— Їхня гордість цього не дозволить, сер, їхня…

— До дідька їхню гордість! — Бурр подався вперед, не зводячи темних очей з Веста. — А тепер послухай мене, і то уважно. Часи змінюються. Мені не потрібні люди з блакитною кров’ю. Мені потрібні люди, які здатні планувати, організовувати, віддавати накази і їх виконувати. У моїй армії не буде місця тим, хто викаблучується, скільки би тої блакиті у крові вони не мали. Як член мого штабу ти представлятимеш мене, а я не терпітиму зневаги чи нехтування. — Він несподівано знову відригнув і вгатив кулаком по столу. — Я про це подбаю! — гаркнув він. — Часи змінюються! Коли вони не відчувають цього зараз, то відчують потім!

Вест відповів німим поглядом.

— Так чи інакше, — Бурр нетерпляче махнув рукою, — це не дискусія, а наказ. Тепер у тебе нове призначення. Ти потрібен своєму королю, своїй країні, і на тому крапка. Маєш п’ять днів, щоб передати командування батальйоном у нові руки.

І лорд-маршал повернувся до паперів.

— Так точно, сер, — пробурмотів Вест.

Він занімілими пальцями намацав ручку позаду себе і, зачинивши двері та дивлячись у підлогу, побрів коридором.


Війна. Війна на Півночі. Дунбрек захоплений, північани напали на Енґлію. Довкола нього сновигали заклопотані офіцери. Хтось зачепив Веста, але він не зважав. На його батьківщині люди були в небезпеці, у смертельній небезпеці! Люди, яких він, можливо, знав, сусіди. Навіть зараз, усередині Союзу, точилась боротьба! Майор потер підборіддя. Ця війна може стати жахіттям. Навіть гіршою за війну в Гуркулі, і він перебуватиме у самому центрі подій. Посада в штабі лорд-маршала. У нього? Коллема Веста? Простолюдина? Він досі не міг у це повірити.

Вест відчув, як у його душу закрадається промінь провинної радості. Саме заради такого призначення він надривався усі ці роки. Якщо не схибить, то хтозна-чого він ще зможе досягнути. Звичайно, ця війна була, безумовно, поганою, жахливою.

Він відчув, що посміхається. Просто жахливою. Але, можливо, саме вона дасть йому ключ до успіху.

Магазин театрального реквізиту

Під ногами поскрипувала і похитувалася палуба, вгорі тихо лопотіли вітрила, а ще вище у солоному повітрі перегукувалися морські птахи.

— Ніколи не думав, що побачу щось подібне, — пробурмотів Лоґен.

Місто розкинулось величезним білим півмісяцем вздовж широкої блакитної затоки, а відтак через безлік мостів, що здалеку видавались геть крихітними, переходило на скелясті острівці у морі. То тут, то там помежи сплетінь зеленіли парки, виблискували на сонці тонкі сірі лінії річок та каналів. Всіяні вежами стіни оточували передмістя, відважно пробиваючись крізь плутанину будинків. Від здивування Лоґен, як останній дурень, забув про відкритий рот, а його очі металися туди-сюди, неспроможні охопити все нараз.

— Адуа, — промовив Баяз. — Центр світу. Поети величають його містом білих веж. Здалеку воно прегарне, чи не так? — Маг нахилився до нього. — Але повір мені, зблизька від нього смердить.

Із середини міста почала здійматися величезна фортеця. Її білосніжні стіни нависали над безліччю навколишніх будівель, а блискучі куполи світились під яскравим сонцем. Лоґен ніколи не думав, що людина здатна створити щось настільки величне, пишне і могутнє. Одна вежа стриміла особливо високо, вище за всі інші: її темні, гладенькі колони сходилися конусом і немов підпирали саме небо.

— Бетод збирається влаштувати війну з ними? — прошепотів Лоґен. — Та він збожеволів.

— Можливо. Утім, Бетод, яким би марнославним і пихатим не був, розуміє, що таке Союз. — Баяз кивнув на місто. — Усі ці люди заздрять одне одному. Союз союзом, але вони готові перегризти одне одному горлянки. Бідні скубуться за дрібниці. Багаті ведуть таємні війни за владу та гроші, і називають себе урядом. Це війни слів, обману та підступу, але вони не менш криваві за звичайні. Жертв чимало. — Маг зітхнув. — За цими стінами вони кричать, сваряться і постійно кидають одне одному гадючки. Давні сварки ніколи не забуваються, а навпаки — розростаються і пускають коріння, яке із року в рік стає лише глибшим. Так було завжди. Вони не такі, як ти, Лоґене. Тут людина може усміхатись, підлещуватись і називати тебе другом, дарувати подарунки однією рукою і всаджувати ножа іншою. Це місце здасться тобі дивним.

Лоґен уже вважав це місце найдивнішим з усього, що він бачив. Його здивуванню не було меж. Коли їхній корабель увійшов у затоку, місто почало нестримно рости. Ліс білих будівель, поцяткованих темними вікнами, оточував їх зусібіч, а пагорби змінювали дахи та вежі, що тіснилися стіною до стіни, аж поки впирались у берегову лінію.

У затоці змагались між собою кораблі та човни усіх видів: напинались вітрила, матроси перекрикували шум моря, бігаючи палубами і здираючись такелажем. Деякі судна були навіть менші за їхній двопарусник, деякі — значно більші. Лоґен приголомшено дивився, як до них, розтинаючи хвилі і здіймаючи носом фонтан сяйних бризок, пливе один із таких кораблів. Гора дерева, яка наче за повелінням якогось чарівника пливе морем. Корабель пройшов повз, здійнявши високі хвилі, але він був не один — до незліченних причалів вздовж усього узбережжя було пришвартовано багато інших кораблів.

Затулившись від яскравого сонця рукою, Лоґен почав розглядати людей на прибережних доках. Він уже навіть почав чути — людські голоси та крики, гуркіт возів і гупання вантажів об землю. Лоґен бачив сотні крихітних фігурок, що, наче мурашва, метушилися між кораблів і будівель.

— Скільки тут живе людей? — прошепотів він.

— Тисячі. — Баяз стенув плечима. — Сотні тисяч. Сюди приїздять з усіх куточків Земної кулі. Тут є північани і темношкірі кантійці з Гуркула й околиць. Є люди зі Старої імперії, що на далекому заході, та купці з Вільних міст Штирії. Є навіть прибульці з найдальшої далечіні — з Тисячі Островів, далекого Сулджука і Тхонда, де поклоняються сонцю. Людей тут більше, ніж можливо полічити — вони живуть, вмирають, працюють, плодяться і лізуть одне поперед одного. Ласкаво просимо, — Баяз розкинув руки, намагаючись охопити величезне, прекрасне, безкрає місто, — у цивілізацію!

Сотні тисяч. Лоґен не міг цього збагнути. Сотні… тисяч. Хіба на світі може бути стільки народу? Лоґен замислено обводив місто поглядом, потираючи втомлені очі. Як може виглядати сто тисяч людей?

Через годину він дізнався.

Подібні тісняву і штовханину Лоґенові доводилося бачити лише у битві. Доки й самі чимось нагадували поле бою — ті самі крики, гнів, стовпотворіння, страх і хаос. Це була битва, у якій не відали пощади. Битва, яка не мала ні кінця, ні переможців. Лоґен звик до відкритого неба, до простору, до самоти. В дорозі, коли Баяз із Кеєм їхали обабіч нього, йому робилось тісно. Тепер люди були з усіх боків — вони штовхалися, товклися і кричали. Сотні! Тисячі! Сотні тисяч! Чи справді вони всі були людьми? Такими ж, як і він, з думками, примхами та мріями? Обличчя з’являлися і зникали — неприязні, тривожні і понурі, вони розчинялися в нудотному вирі барв. Лоґен зглитнув слину і закліпав. У горлі пекло, а голова йшла обертом. Поза всяким сумнівом, це пекло. Лоґен знав, що він заслужив на нього, проте не пам’ятав, коли встиг померти.

— Малакусе! — зашипів він у розпачі. — Учень обернувся. — Спинись на мить! — Лоґен смикнув комір, щоб впустити хоч якесь повітря. — Мені нема чим дихати!

Кей посміхнувся.

— Це, напевно, через сморід.

Учень міг мати рацію. Доки смерділи так, що можна було вчадіти. Запахи затхлої риби, нудотних спецій, гнилих фруктів, свіжого кізяку, спітнілих коней, мулів і людей змішались під палючим сонцем у невимовно гримучу суміш, утворивши сморід, гірший за всі дотеперішні.

— З дороги!

Хтось грубо штурхнув Лоґена плечем і зник. Він зіперся на брудну стіну і витер піт з обличчя.

Баяз усміхався.

— Це тобі не безкрая, пустельна Північ, чи не так, Дев’ятипалий?

— Так.

Лоґен спостерігав людський поспіх — перед ним проходили коні, вози і нескінченне море облич. Один чоловік, проходячи повз, підозріло глипнув на нього. Потім хлопчик показав пальцем і щось вигукнув. Якась жінка з корзиною поспішно обійшла його доокруж, не зводячи наляканого погляду. Не встиг він передихнути, як помітив, що всі вони всі витріщаються і показують пальцями на нього, і вигляд у них був незадоволений.

Лоґен нахилився до Малакуса.

— Мене бояться і ненавидять по всій Півночі. Мені це не подобається, але я хоч розумію, чому, — похмура групка матросів суворо витріщалася на нього, при цьому про щось між собою перешіптуючись. Він спостерігав за ними, спантеличений, доки вони не зникли за гуркотливим фургоном. — Чому ж мене ненавидять тут?

— Бетод не гаяв часу, — пробурмотів Баяз, похмуро подивляючись на натовп. — Його війна із Союзом уже почалась. Боюся, північанам в Адуа будуть не надто раді.

— А як вони знають, що я з Півночі?

Малакус здійняв брову.

— Ти трохи виділяєшся.

Лоґен здригнувся, коли повз нього пронеслася, регочучи, пара хлопчаків.

— Справді? Серед усіх них?

— Всього лише як велетенський, пошрамований і брудний здоровань.

— А-а… — Лоґен глянув на себе. — Зрозуміло.


Коли вони покинули доки, натовп порідшав, повітря почистішало, а галас притих. І хоча й тут аж кишіло людей, смерділо і було гамірно, але принаймні Лоґен міг спокійно дихати.

Вони перетнули широкі, бруковані площі, прикрашені насадженнями й статуями, де над дверима будинків висіли яскраві дерев’яні вивіски — блакитна риба, рожеві свині, фіолетові грона винограду та коричневі буханки хліба. Надворі, під сонцем, були виставлені столики. За ними сиділи люди, які їли із пласких горщиків і пили із зеленавих скляних кубків. Вони пробиралися крізь вузькі провулки, де похилені дерев’яні будівлі, вкриті штукатуркою, ледь не сходились у них над головами, залишаючи вгорі між собою тільки тонку смужку блакитного неба. Вони блукали широкими, брукованими дорогами, на яких юрбилися люди і височіли здоровенні білі будівлі. Лоґен тільки кліпав і витріщався.

Ні у туманному вересовищі, ні у лісових хащах Лоґен не почувався таким безнадійно загубленим, як тут. Він не мав жодного уявлення, в якому напрямку знаходився їхній парусник, хоча вони зійшли з нього не більш ніж півгодини тому. Сонце ховалося за височенними будівлями і все навколо виглядало однаковим. Він боявся, що загубить Баяза з Кеєм у натовпі, і вже ніколи звідси не вибереться. Лоґен поспішив за голомозою головою чаклуна і вийшов разом із ним на просвіт. Перед його очима постала величезна дорога, більша за всі, що зустрічалися досі. З обох її боків височіли білі палаци, відгороджені високими стінами та парканами, і рядами росли могутні дерева.

Тутешні люди виглядали інакше. Вони були вдягнені в яскраві, показні шати із вигадливим і дивним кроєм. Жінки взагалі не були схожі на людей — бліді та кістляві, загорнуті у блискучі тканини. Вони обмахувались на пекучому сонці шматками тканини, натягнутими на палички.

— Де це ми? — крикнув Лоґен до Баяза. Він би не здивувався, якби чаклун відповів, що вони на Місяці.

— Це Мідлвей, один із основних шляхів Адуа! Він пролягає через самісінький центр міста до Аґріонта!

— Аґріонта?

— Фортеця, палац, казарми, резиденція уряду. Місто всередині міста. Серце Союзу. Туди ми і прямуємо.

— Справді? — Група невдоволених молодиків підозріло глянула на Лоґена, коли він проходив повз. — А нас впустять?

— О так. Одначе раді нам не будуть.

Лоґен продовжив пробиратися крізь потік людей. Куди не глянь, сонце виблискувало на шибках скляних вікон, яких тут було сотні. У Карлеоні скляні вікна були тільки у найвеличніших будівлях, принаймні перш ніж вони спустошили місто. Опісля від них мало що залишилось, ніде правди діти. Та й не лише від них. Шукач любив слухати, як б’ється скло. Він штрикав у вікна списом і блаженно усміхався, коли скло із дзенькотом тріскало.

І це було ще не найгірше. Бетод передав місто на три дні своїм карлам. Таким був його звичай, і вони його за це обожнювали. Лоґен втратив свій палець у бою за день до того, і рану припекли розжареним залізом. Вона все боліла і боліла, доки біль не звів його з розуму. Так наче у ті дні він шукав виправдання власному насильству. Він пам’ятав запах крові, поту і диму. Пам’ятав крики, гуркіт і регіт.

— Прошу…

Лоґен спіткнувся і ледь не впав. За його ногу щось вчепилось. Це була жінка, яка сиділа на землі біля стіни. її одяг був брудним і подертим, а обличчя блідим і змарнілим від голоду. Вона тримала щось у руках. Купку лахміття. Дитину.

— Прошу…

Нуль реакції. Люди навколо реготали, теревенили і квапились кудись, не звертаючи на жінку жодної уваги.

— Прошу…

— У мене нічого нема, — пробурмотів Лоґен.

Всього за п’ять кроків від них за столиком сидів чоловік у циліндрі, який пересміювався з другом, наминаючи з паруючої миски м’ясо з овочами. Лоґен поглянув на тарілку з їжею, потім на зголоднілу жінку.

— Лоґене! Гайда!

Баяз взяв його за лікоть і потягнув за собою.

— Але хіба ми не повинні…

— Ти хіба не помітив? Вони повсюди! Король хоче грошей, тож він тисне на дворян. Дворяни тиснуть на своїх орендарів, а ті тиснуть на селян. З деяких — старих, слабких, надцятих синів і дочок, — витискають все до останнього. Всіх не прогодуєш. Щасливчики стають злодіями або повіями, а решті не зостається нічого іншого, як жебракувати.

— Але…

— Дорогу!

Лоґен позадкував і притиснувся до стіни, Малакус і Баяз стали коло нього. Натовп розступився, і вулицею затупотіла довга колона чоловіків на чолі з озброєними вартовими. Одні були молодими, навіть зовсім юнаками, інші — стариганами. Всі вони мали брудний і підтоптаний вигляд, і лише кілька з них здавалися здоровими. Двоє сильно кульгали і ледве пленталися за іншими. Один чоловік край голови колони мав тільки одну руку. Якийсь перехожий, одягнений у розкішний малиновий піджак, затулив хустинкою наморщеного носа, поки голодранці проходили мимо.

— А це що за одні? — шепнув Лоґен до Баяза. — Злочинці?

Маг реготнув.

— Солдати.

Лоґен витріщився на них — брудні, застуджені, кульгаві, деякі без чобіт.

— Солдати? Оце?

— О так. Вони йдуть на війну з Бетодом.

Лоґен потер скроні.

— Якось один клан відправив свого найгіршого воїна, чоловіка на ймення Форлі Найслабший, на двобій зі мною. Вони зробили це на знак капітуляції. Але навіщо Союз відправляє на війну своїх найгірших солдатів? — Лоґен похмуро похитав головою. — Такі воїни Бетода не здолають.

— Вони відправлять також інших. — Баяз вказав на трохи меншу групу. — Це теж солдати.

— Он ті?

То була купка високих молодиків, одягнених у крикливий одяг червоного і яскраво-зеленого кольорів, у кількох були навіть крислаті капелюхи. Вони принаймні мали при собі якісь мечі, але на вояків скидалися мало. Максимум, на воячок. Лоґен нахмурився, поглядаючи то на одну, то на іншу групу. Брудні голодранці, вичепурені парубки. Важко сказати, хто виглядав дивніше.


Коли відчинилися двері, тихо дзенькнув дзвіночок, і Лоґен увійшов за Баязом через низьку арку, а Малакус — услід за ними. Після яскравої вулиці у магазині було похмуро, й очі Лоґена не одразу пристосувалися до зміни освітлення. До стіни були прихилені дерев’яні листи з намальованими по-дитячому будівлями, лісами, горами. Поряд на вішаках висіла дивна одіж — розкішні мантії, яскраві сукні, обладунки, величезні капелюхи та шоломи, персні та коштовності, і навіть важка корона. На невеличкій стійці лежала зброя — пишно оздоблені мечі та списи. Лоґен підійшов ближче й спохмурнів. То були муляжі. Усі до одного. Фарбована зброя була виготовлена з дерева, облущена корона з олова, а коштовності — з кольорового скла.

— Що це за місце?

Баяз розглядав мантії, що висіли біля стіни.

— Магазин театрального реквізиту.

— Чого-чого?

— Тутешні жителі обожнюють дивитися вистави. Комедії, драми і таке інше. Цей магазин торгує реквізитом для постановки п’єс.

— Вигаданих історій? — Лоґен тицьнув на дерев’яний меч. — У деяких людей забагато вільного часу.

З-за дверей у глибині магазину виник опецькуватий чоловічок, котрий із підозрою оглянув Баяза, Малакуса і Лоґена.

— Чи можу я вам чимось допомогти, шановні?

— Авжеж, — Баяз виступив вперед, легко перейшовши на спільну мову. — Ми готуємо постановку п’єси і шукаємо кілька костюмів. Кажуть, у вас найкращий вибір театрального реквізиту в Адуа.

Крамар нервово усміхнувся, позираючи на їхні брудні обличчя і закіптюжений з дороги одяг.

— Так-так, це правда, але… е-е… якість коштує грошей, панове.

— Гроші не проблема.

Баяз дістав чималий гаман і байдуже кинув його на прилавицю. Від удару той розкрився і по дереву покотилися важкі золоті монети.

Очі крамаря вмить жадібно засвітилися.

— Звісно! Що саме вас цікавить?

— Мені потрібна пишна мантія, годяща для мага, великого чарівника або когось такого. Однозначно загадкова на вигляд. Потім нам знадобиться дещо схоже, але менш вражаюче, для учня мага. І ще потрібно щось для могутнього воїна, принца з далекої Півночі. Гадаю, щось із хутром.

— Буде виконано. Зараз погляну, що в нас є.

Крамар зник у кімнаті за прилавицею.

— До чого усе це лайно? — запитав Лоґен.

Чаклун усміхнувся.

— Кожен місцевий тут має своє чітко визначене місце. Тут є простолюдини, які воюють, обробляють землю і працюють. Є дрібна шляхта, яка торгує, будує і вирішує різні питання. Є дворянство, яке володіє землею і попихає іншими. І є королівські особи… — Баяз скосив очі на олов’яну корону. — …Не пам’ятаю точно, навіщо. На Півночі ти можеш досягнути всього, на що у тебе вистачить сил. Он подивись, як піднявся наш спільний приятель Бетод. Тут все інакше. Людина народжується на певному суспільному щаблі, і повинна там залишатись. Отож, якщо ми хочемо, щоб нас сприймали серйозно, треба виглядати на всі сто. В такому вигляді, як зараз, ми в Аґріонт не потрапимо.

Крамар перервав його, з’явившись у дверях із купою яскравого одягу в руках.

— Містична мантія, що годиться для наймогутнішого з чаклунів! Минулого року її використовували, щоб зобразити Джувенса у постановці п’єси «Кінець Імперії» на святі весни. Я би сказав, що це одна з моїх найкращих робіт.

Баяз підніс блискучий згорток темно-червоного сукна до тьмяного світла і почав його захоплено роздивлятись. Миготіли вишиті сріблом вигадливі малюнки, загадкові написи, символи сонця, місяця та зірок.

Малакус провів рукою по мерехтливій тканині власного неподобного одягу.

— Гадаю, ти би не висміяв мене так швидко, якби я прибув до твого багаття у цьому, чи не так, Лоґене?

Лоґен скривився.

— Мабуть, висміяв би.

— А ось і розкішний зразок варварського вбрання.

Крамар вивалив на прилавицю чорну шкіряну туніку, обшиту блискучими латунними кружальцями й оздоблену безглуздою декоративною кольчугою. До туніки він порадив узяти ще й хутряну накидку:

— Це справжній соболь!

То був украй сміховинний одяг, який не міг зігріти, ні захистити. Лоґен склав руки на грудях.

— Ти вважаєш, я це одягну?

Крамар нервово зглитнув слину.

— Прошу вибачити мого друга, — мовив Баяз. — Він актор нового напрямку. Із тих, що цілковито віддаються своїй ролі.

— Та невже? — писнув чоловік, розглядаючи Лоґена. — Гадаю, тема північан зараз… е-е… актуальна.

— Саме так. Повірте мені, майстер Дев’ятипалий — найкращий у своїй справі!

Старий чаклун підштовхнув Лоґена ліктем.

— Найкращий. Я в цьому сам переконався.

— Як скажете.

Втім, на обличчі крамаря читалося не що інше, як сумнів.

— Можна поцікавитися, що ви будете ставити?

— О, це нова історія, — Баяз постукав пальцем по скроні. — Я ще працюю над подробицями.

— Невже?

— О, так. Це радше одна ява, ніж повноцінна п’єса.

Він перевів погляд на мантію, милуючись тим, як на загадкових символах переливається світло.

— Ява, у якій Баяз, Перший з-поміж магів, нарешті займає своє місце у Закритій Раді.

— А-а, — крамар з розумінням закивав. — Політичний нарис. Мабуть, гостра сатира? А яким буде характер твору — комічним чи драматичним?

Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена.

— Ось це ми незабаром з’ясуємо.

Варвари біля воріт

Джезаль мчав вуличкою вздовж рову, дотираючи і без того потерту бруківку, а справа від нього тягнувся нескінченний білий мур, де одна башта змінювала іншу. Так виглядала його щоденна пробіжка навкруг Аґріонта. Після того, як він зав’язав із пиятикою, його витривалість помітно покращилась. Він навіть практично не засапувався. Ще тільки займався світанок, тож на вулицях міста люди майже не траплялися. Поодинокі перехожі лише поглядали на нього, коли він пробігав повз, іноді навіть підбадьорювали словом, але Джезаль ледве їх помічав. Його очі були прикуті до блискучої води, що плюскотіла у рові, а голова заклопотана зовсім іншим.

Арді. Хіба він міг думати про щось іще? Джезаль гадав, що після того, як Вест його попередив, після того, як вони перестали бачитись, його думки згодом повернуться до інших справ та інших жінок. Він наполегливо працював над фехтуванням, намагався проявити інтерес до своїх обов’язків офіцера, але ніяк не міг зосередитись, а інші жінки тепер видавалися йому блідими, невиразними, нудними істотами. Довгі пробіжки та монотонні вправи з палицею і колодою створювали достатньо можливостей для того, щоб його думки могли собі блукати як завгодно. Рутина мирної служби була ще гіршою: то читаєш нудні документи, то охороняєш те, що не варте охорони. Джезаль неминуче відволікався, і тоді у думках знову зринала вона.

Арді у простому селянському вбранні, розпашіла і спітніла від важкої роботи в полі. Арді у пишних шатах принцеси, обвішана блискучими коштовностями. Арді купається у лісовому ставку, а він підглядає за нею з-за кущів. Пристойна і скромна Арді сором’язливо поглядає на нього з-під своїх вій. Арді — повія біля доків, що манить його рукою до брудного проходу. Фантазії були розмаїтими, проте усі вони закінчувались однаково.

Його годинна пробіжка навкруг Аґріонта завершилась, тож він потупотів через міст і повернув до південної брами. Обдарувавши вартових денною дозою байдужості, Джезаль пробіг через тунель, піднявся по довгому пандусі у фортецю і повернув у сторону дворика, де на нього мав чекати маршал Варуз. Увесь цей час його думки крутилися довкола Арді.

Складалось враження, наче у нього не було інших клопотів. Ось-ось мав відбутися Турнір. Йому доведеться битися перед несамовитим натовпом, і там будуть його друзі і сім’я. Турнір міг зміцнити його репутацію… або згубити її. Йому слід було би лежати безсонними ночами, пітніючи та безкінечно хвилюючись про стійки, тренування та клинки. І все ж у ліжку його займали інші думки.

А ще насувалася війна. Тут, на сонячних вуличках Аґріонта, було легко забути про те, що Енґлію захопили орди скажених варварів. Скоро він вирушить на Північ, щоб вести свою роту в бій. Ось про що точно варто подумати. Хіба війна — не жах? Його могли поранити, пошрамувати, а то й навіть убити. Джезаль спробував уявити криве і перекошене обличчя розписаного велетня Фенріра Страховидла, легіони волаючих дикунів, що вриваються в Аґріонт. Війна, без сумніву, була жахливою справою. Жахливою і небезпечною.

Гм-м…

Арді була родом з Енґлії. А якби, скажімо, вона потрапила до рук північан? Джезаль би, звісно, кинувся на порятунок. Їй не нашкодять. Принаймні, сильно. Хіба тільки трохи порвуть одяг та й по всьому? Вона, безумовно, буде налякана, вдячна. Він, звісно, буде змушений її заспокоювати. Може, вона навіть знепритомніє? Можливо, йому доведеться її нести, і голова Арді уткнеться йому в плече. Можливо, йому доведеться вкласти її в ліжко й роздягти. Мабуть, їхні губи торкнуться, зовсім легенько, вона ледь-ледь розтулить вуста, і тоді…

Джезаль, спотикаючись, ішов по дорозі. Він відчув, як у паху почало приємно набухати. Приємно, але зовсім недоречно для швидкого бігу. Крім того, він майже дістався внутрішнього дворика, а такий стан не годився для фехтування. Джезаль почав нервово озиратись, шукаючи, на що відволіктись, і ледь не попирхнувся. Біля стіни стояв Майор Вест, одягнений для тренування, і спостерігав за ним із надзвичайно похмурим виразом обличчя. На мить Джезаль замислився, чи не міг його друг здогадатися, про що він думав. Джезаль винувато зглитнув слину і відчув, як до обличчя припливає кров. Вест не міг нічого знати. Але він однозначно був чимось невдоволений.

— Лютаре, — буркнув він.

— Весте.

Джезаль задивився на свої черевики. З того часу, як Веста призначили у штаб лорд-маршала Бурра, вони не надто добре ладнали. Джезаль намагався за нього радіти, але його не полишало відчуття, що він був кращим кандидатом. Зрештою, він мав чудову кров, і неважливо, був у нього досвід чи ні. Крім того, у повітрі досі витала тема Арді — те неприємне і безглузде попередження Веста. Всі знали, що Вест першим кинувся крізь пролом під час облоги Ульріока. Всі знали, що в нього важкий, диявольський характер. Це завжди захоплювало Джезаля, поки він не відчув цей характер на собі.

— Варуз чекає, — Вест опустив схрещені на грудях руки і рушив до арки, — і він сьогодні не один.

— Не один?

— Маршал вважає, що тобі пора звикати до глядачів.

Джезаль спохмурнів.

— Дивно, що при теперішніх обставинах, коли попереду війна і тому подібне, когось ще цікавить фехтування.

— Не дивуйся. Бої, фехтування і тому подібні військові заморочки зараз у великій пошані. У кожного тепер є шпага — навіть у тих, хто нею ні разу у житті не користався. Народ охопила справжня лихоманка через той Турнір, повір мені.

Джезаль закліпав, коли вони увійшли на осяяне сонцем подвір’я. Вздовж однієї стіни нашвидкуруч звели тимчасові трибуни, які від краю до краю займали люди — чоловік шістдесят, якщо не більше.

— А ось і він! — вигукнув маршал Варуз.

Серед глядачів пролунали стримані оплески. Джезаль відчув, що посміхається — серед юрби було кілька дуже важливих людей. Він побачив верховного суддю Маровію, який погладжував свою довгу бороду. Недалеко від нього сидів лорд Ішер, який уже почав нудитися. А в першому ряді світився у легкій кольчузі і завзято аплодував сам кронпринц Ладісла. Людям позаду нього доводилось витягувати шию, щоб побачити щось за пером, яке колихалось на його розкішному капелюсі.

Варуз вручив Джезалю клинки, продовжуючи радісно всміхатись.

— Не смій виставити мене дурнем! — прошипів він.

Джезаль нервово закашлявся, розглядаючи ряди нетерплячих глядачів. Його серце завмерло. З юрби виринула беззуба посмішка інквізитора Ґлокти, а за ним… сиділа Арді Вест. Вона мала вираз, який досі не з’являвся у фантазіях Джезаля: на третину похмурий, на третину докірливий і на третину просто знуджений. Він відвернувся, втупившись у стіну навпроти і подумки лаючи себе за боягузтво. Складалось враження, що він уже нікому не міг подивитись прямо в очі.

— Поєдинок напівзагостреними шпагами! — прогримів лорд-маршал. — Змагаємось до трьох уколів!

Вест вже оголив клинки і рухався до кола, яке було окреслене білою крейдою на акуратно викошеній траві. Серце Джезаля гучно гупало у грудях, коли він, гостро відчуваючи на собі погляди юрби, незграбно дістав з піхов власну зброю. Він зайняв своє місце навпроти Веста, ретельно вперши ноги в траву. Вест здійняв свої шпаги, Джезаль зробив те саме. Якусь мить вони непорушно дивились одне на одного.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Невдовзі стало зрозуміло, що Вест не збирався піддаватися Джезалю. Він наступав із ще більшим запалом, ніж зазвичай, частуючи його шквалом важких випадів, тож їхні шпаги часто лунко схрещувались. Джезаль відступав, досі хвилюючись від пильних поглядів всіх тих людей, деякі з котрих були до біса важливими, але коли Вест підвів його до краю кола, емоції капітана притупились, а гору взяли рефлекси. Він відскочив, щоб мати місце для маневрів, і почав відбивати випади то лівою, то правою, вивертаючись та витанцьовуючи так, що його було не спіймати.

Люди розчинились, навіть Арді зникла. Шпаги рухались самі по собі — вперед-назад, вгору-вниз. Йому навіть не доводилось на них дивитись. Він звернув свою увагу на очі Веста, спостерігав, як він, намагаючись передбачити його наступні кроки, зиркав то на землю, то на зброю, то на танцюючі ноги Джезаля.

Джезаль заздалегідь відчув, що наближається випад. Вдавши, що кидається в один бік, він повернув у інший, спритно прослизнувши за спину Веста, саме тоді, коли той рвонувся вперед. Після цього йому просто залишалося прикласти ногу до заду супротивника і випхати його за межі кола.

— Укол! — вигукнув маршал Варуз.

Коли майор розпластався на землі, юрбою прокотилась хвиля сміху.

— Укол у сраку! — зареготав кронпринц, весело погойдуючи з боку в бік пером на капелюсі. — Одне очко на користь капітана Лютара!

Тепер, лежачи обличчям у бруді, Вест здавався не таким уже й загрозливим. Джезаль легенько вклонився публіці і, коли зводив голову, ризикнув посміхнутися до Арді. На його розчарування, вона навіть не дивилася на нього. Арді з ледь помітною, жорстокою посмішкою спостерігала, як її брат вовтузиться на запилюженій землі.

Вест поволі звівся на ноги.

— Гарний маневр, — пробурмотів він крізь зціплені зуби, повертаючись у коло.

Джезаль знову зайняв своє місце, заледве приховуючи посмішку.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Вест знову агресивно наступав, але Джезаль саме почав входити у смак. Вигуки публіки то стихали, то гучнішали — в міру того, як він витанцьовував із боку в бік. Джезаль почав надавати своїм рухам певної сценічності, і глядачі це помітили — щоразу, коли він зводив нанівець зусилля Веста, юрба відповідала оханням та аханням. Він ще ніколи так добре не фехтував, ніколи ще так вправно не рухався. Майор потроху втомлювався, а його удари втрачали енергійність. Ось їхні шпаги знову схрестились, брязнувши металом. Джезаль викрутив праве зап’ястя і вирвав зброю з пальців Веста, а тоді ступив уперед і різонув шпагою у лівій руці.

— А-а!

Вест скривився і впустив свій короткий клинок, відскакуючи і хапаючись за передпліччя. На землю закрапала кров.

— Два — нуль! — вигукнув Варуз.

Кронпринц, побачивши кров, так різко зірвався на ноги, що аж капелюх злетів з нього.

— Чудово! — заволав він. — Блискуче!

Інші глядачі теж підвелися зі своїх місць і гучно заплескали. Широко всміхаючись, Джезаль тішився їхньою підтримкою, кожен м’яз у його тілі поколювало від радості. Тепер він зрозумів, навіщо тренувався весь цей час.

— Гарна робота, Джезалю, — пробурмотів Вест, по руці якого стікала цівка крові. — Ти став надто вправним для мене.

— Вибач за поріз.

Джезаль всміхнувся. Він аж ніяк не шкодував про це.

— Пусте. Це лише подряпина.

Вест рушив геть, хмурячись і тримаючись за зап’ястя. Ніхто, а тим паче Джезаль, не звернув на нього особливої уваги. Турнір, і це знає кожен, створений для переможців.

Першим, хто піднявся з лав і привітав його з перемогою, був лорд Маровія.

— Який багатообіцяючий молодик! — сказав він, тепло всміхаючись до Джезаля. — Але чи зможе він здолати Бремера дан Ґорста?

Варуз по-батьківськи поплескав Джезаля по плечу.

— Я певен, що за сприятливих обставин він може здолати кого завгодно.

— Гм-м… А ви бачили, як фехтує Ґорст?

— Ні, проте я чув про його надзвичайну майстерність.

— О так, Ґорст іще той чортяка. — Верховний суддя звів кошлаті брови. — Не можу дочекатися, коли вони зійдуться у двобої. Ти ніколи не думав зайнятися правом, капітане Лютар?

Джезаль був захоплений зненацька.

— Е-е, ні, ваша милосте, тобто… Я військовий.

— Само собою. Але битви і тому подібне можуть неабияк попсувати нерви. Якщо раптом вирішиш змінити свою думку, звертайся, і ми щось для тебе підшукаємо. Мені завжди потрібні перспективні люди.

— Е-е, дякую.

— Що ж, тоді до зустрічі на Турнірі. Удачі, капітане, — кинув він через плече, поволі віддаляючись. Верховний суддя натякав, що Джезалю вона неабияк знадобиться.

Його Високість принц Ладісла проявив більший оптимізм.

— Ти — моя людина, Лютаре! — вигукнув він, рубаючи пальцями повітря, наче це були фехтувальні клинки. — Я подвою свою ставку на тебе!

Джезаль догідливо вклонився.

— Ви надто ласкаві, Ваша Високосте.

— Ти — моя людина! Солдат до того ж! Фехтувальник повинен уміти битися за свою країну, чи не так, Варузе? Чому цей Ґорст не служить у війську?

— Гадаю, що служить, Ваша Високосте, — м’яко сказав лорд-маршал. — Він родич лорда Брока, і служить в його особистій гвардії.

— А-а… — на мить принц спантеличився, але відразу ж пожвавішав. — Але ти все одно — моя людина! — вигукнув він до Джезаля, знову тицяючи у повітря пальцями так, що на його капелюсі загойдалося перо. — Ти — мій фаворит!

І принц, пританцьовуючи і виблискуючи декоративною кольчугою, попрямував до арки.

— Дуже вражаюче. — Джезаль різко обернувся, а відтак незграбно відступив назад. Звідти на нього насмішкувато дивився Ґлокта. Як для каліки, він надзвичайно вправно підкрадався. — Як усім пощастило, що ти, зрештою, не облишив тренування.

— Я і не збирався, — холодно відрізав Джезаль.

Ґлокта посмоктав свої порожні ясна.

— Як скажете, капітане.

— Так і скажу. — Джезаль грубо відвернувся, сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться говорити з цим бридким типом. І виявив, що дивиться прямо в обличчя Арді, котра стояла всього за фут від нього.

— Ой! — затнувся він, відступаючи на крок назад.

— Джезалю, — мовила вона, — давно не бачились.

— Е-е… — Він почав нервово озиратись. Ґлокта поплентався геть. Вест уже давно пішов. Варуз розпинався перед лордом Ішером і кількома іншими людьми, які ще залишилися у внутрішньому дворику. На них ніхто не дивився. Потрібно було поговорити з нею. Потрібно було відверто сказати, що вони більше не зможуть бачитись. Що-що, а на це вона заслужила. — Е-е…

— Тобі нічого мені сказати?

— Е-е…

Він швидко крутнувся на підборах, згораючи від сорому.


Після таких несподіваних переживань рутина вартової служби на південній брамі здавалася майже помилуванням. Джезаль із задоволенням очікував, коли зможе спокійно стояти, спостерігаючи за людьми, котрі прибувають і відбувають з Аґріонта, та слухати пустопорожні теревені лейтенанта Каспи. Принаймні так він собі уявляв, поки не прибув на місце служби.

Каспа і звична група озброєних солдат товклися біля зовнішніх воріт, де поміж двох великих побілених веж, що височіли над брамою, був перекинутий через рів старий міст. Коли Джезаль дійшов до кінця довгого тунелю, він помітив, що з ними був хтось іще. Дрібний, надокучливий чоловічок в окулярах. Джезаль десь уже з ним перетинався. Його звали Морроу і він був начебто приятелем лорда-камерґера. Тут йому робити було нічого.

— Капітане Лютар, яка щаслива випадковість!

Джезаль здригнувся. Це був той божевільний Сульфур. Він сидів, схрестивши ноги, на землі позаду нього, і спирався на круту стіну брами.

— Що цей тут, в біса, робить? — гримнув Джезаль.

Каспа збирався щось сказати, але його перебив Сульфур.

— Не зважайте на мене, капітане, я просто чекаю свого господаря.

— Господаря?

Джезалю було страшно подумати, якому бовдурові міг служити цей ненормальний.

— Так. Він ось-ось повинен підійти. — Сульфур кинув похмурий погляд на сонце. — Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється.

— Та невже?

— Еге. — Безумець знову розплився в дружній посмішці. — Але він з’явиться, Джезалю, не хвилюйся.

Перехід на «ти» став останньою краплею. Він заледве знав цього чоловіка, та й те знання його не тішило. Джезаль відкрив було рота, щоб сказати все, що він про нього думає, але Сульфур раптом скочив на ноги, схопив свою палицю і взявся обтріпувати штани.

— А ось і вони! — мовив він, втупившись у бік рову. Джезаль прослідкував за поглядом бовдура.

Через міст рішуче крокував величний старий. Він високо тримав голомозу голову, а його пишна червоно-срібна мантія переливалася і тріпотіла на вітрі. Вслід за ним ступав хворобливий юнак. Він ледь схилив голову, неначе відчував благоговійний страх перед старим, а на витягнутих руках ніс довгий посох. Процесію замикав страхітний дикун у важкому хутрі, який був на добрих півголови вищим за інших двох.

— Що за…

Джезаль затнувся. Йому здалося, що він звідкись знає старого. Можливо, це був якийсь лорд з Відкритої Ради? Чи іноземний посол? Він, без сумніву, виглядав величаво. Скільки Джезаль не ламав голову, поки вони наближались, але згадати так і не зміг.

Старий спинився перед брамою й окинув Джезаля, Каспу, Морроу та вартових владним поглядом блискучих зелених очей.

— Йору, — привітався він.

Сульфур підійшов і низько вклонився.

— Майстре Баяз, — промовив він тихим, сповненим глибокої поваги голосом.

І тут Джезаль зрозумів. Зрозумів, звідки він знав цього чоловіка. Старий був надзвичайно схожим на статую Баяза на Алеї Королів. Статую, повз яку Джезаль сотні разів пробігав під час своїх пробіжок. Цей начебто був трохи повнішим, але вираз обличчя — суворий, мудрий, владний — був точнісінько таким самим. Джезаль спохмурнів. Старий на ймення Баяз? Йому це не подобалось. Не подобався йому і вигляд довгов’язого парубка з посохом на руках. Але найбільше йому не подобався другий супутник старого.

Вест часто казав Джезалю, що північани в Адуа, які зазвичай тинялися розкучманими біля доків чи валялись п’яні та брудні у стічних канавах, аж ніяк не були типовими представниками їхнього народу. Ті, котрі вільно жили на далекій Півночі, воюючи, сварячись, бенкетуючи та займаючись усіма іншими північними справами, виглядали геть інакше. В уяві Джезаля це були високі, суворі, красиві люди, від яких віяло чимось романтичним. Сильні, проте граційні. Жорстокі, проте шляхетні. Дикі, проте хитрі. Люди, чий погляд завжди був спрямований за горизонт.

Втім, наразі перед ним стояла зовсім не така людина.

За все своє життя Джезаль не бачив більш дикого чоловіка. У порівнянні з ним навіть Фенрір Страховидло здавався цивілізованим. Обличчя північанина, покраяне рваними шрамами, виглядало так, наче його сікли батогом. Ніс кривий і трохи перекошений. Одне вухо мало велику зарубку, а під одним оком, що здавалося трохи вищим за інше, виднілася рана у формі півмісяця. Власне, все лице чужинця виглядало трохи побитим, викривленим, перекошеним, як у чемпіона з боротьби, який провів забагато боїв. Та й вираз його обличчя теж був таким, наче його щойно добряче стукнули. Він витріщався на браму, наморщивши лоба і роззявивши рота, та роззирався довкола з виразом заледве чи не тваринної тупості.

На ньому були довгий хутряний плащ та шкіряна туніка, оздоблена золотом, але така вершина варварської розкоші лише додавала його вигляду дикості, не кажучи вже про довгий важкий меч на поясі. Північанин почухав великий рожевий шрам під щетиною на щоці, розглядаючи круті стіни, і Джезаль помітив, що йому бракувало одного пальця. Наче треба було зайвий раз доводити, що його життя сповнене дикості і насильства.

Впустити цього здоровенного дикуна у Аґріонт? В час війни з північанами? Це було немислимо! Але Морроу вже просувався вперед.

— Лорд-камерґер чекає на вас, панове, — випалив він, кланяючись і підбираючись до старого. — Будь ласка, йдіть за мною…

— Одну хвилинку.

Джезаль взяв помічника під лікоть і відвів убік.

— І його теж впускати? — запитав він, киваючи на дикуна у хутрі. — Ми ж у стані війни!

— Такий наказ лорда Хоффа! — Морроу вивільнив руку, зблиснувши окулярами. — Хочеш, залишай його тут, але в такому разі доведеться самому пояснювати все лорд-камерґеру!

Джезаль зглитнув. Така перспектива йому аж ніяк не подобалась. Він зиркнув на старого, але не зміг довго дивитись йому в очі. У його виразі читалась загадковість, якесь таємне, нікому невідоме знання, і це неабияк бентежило.

— Ви… повинні… залишити… свою… зброю… тут! — прокричав він, вимовляючи кожне слово якомога повільніше і чіткіше.

— Та з радістю.

Північанин зняв з пояса меч і простягнув його Джезалю. Меч видався важким: це була велика, проста, груба зброя. Потім він передав довгий ніж, зігнувся і витяг ще один із чобота. Третій ніж з’явився з-за пояса, а четвертий, тонший, — із рукава, і все це добро звалилось у простягнуті руки Джезаля. Північанин широко всміхнувся. Це було воістину страшне видовище: рвані шрами викривились і наморщились так, що його обличчя перекосилося ще більше.

— Ножів багато не буває, — прогарчав він низьким, скреготливим голосом.

Ніхто не засміявся, проте північанин на це не зважав.

— Будемо йти? — запитав старий.

— Безумовно, — погодився Морроу, повертаючись, щоб йти.

— Я піду з вами. — Джезаль звалив свою гору зброї у руки Каспи.

— У цьому нема жодної необхідності, капітане, — заскиглив Морроу.

— Я наполягаю.

Щойно північанин прибуде до лорд-камерґера, хай собі вбиває кого завгодно: за це відповідатиме хтось інший. Проте якщо він вирішить утнути щось до того, то перепасти може Джезалю, а такий сценарій йому не подобався.

Вартові розступилися, і дивна процесія рушила через ворота. Першим простував Морроу, щось улесливо шепочучи через плече старому у розкішній мантії. Наступним ішов блідий молодик, а за ним Сульфур. Дев’ятипалий північанин плентався у хвості.

Джезаль ступав за ним, тримаючи руку на поясі, ближче до ефесу шпаги, щоб далеко не тягнутись, і уважно спостерігав за дикуном, чи не зробить він, бува, якихось різких рухів. Утім, постеживши за чоловіком кілька хвилин, Джезалю довелося визнати, що той не виявляв жодного наміру до вбивства. Північанин радше виглядав допитливим, здивованим і трохи розгубленим. Він увесь час призупинявся, щоб роздивитися навколишні будівлі, хитав головою, чухав потилицю і щось бурмотів собі підніс. Інколи він лякав перехожих своєю усмішкою, але особливої загрози не становив, і Джезаль вже почав розслаблятися, аж поки вони не дістались Площі маршалів.

Північанин несподівано зупинився. Джезаль уже було схопився за ефес шпаги, аж нараз зауважив завмерлі очі дикуна — його погляд прикипів до фонтану неподалік. Дикун повільно підійшов до нього й, обережно піднявши товстий палець, тицьнув у блискучий струмінь. Вода бризнула йому в обличчя, і він відсахнувся, ледь не збивши Джезаля з ніг.

— Джерело? — прошепотів він. — Але як таке може бути?

Людоньки. Він був немовби дитина. Дитина заввишки шість з половиною футів[8], чиє обличчя наче слугувало за колоду якомусь м’яснику.

— Внизу є труби! — Джезаль постукав ногою по бруківці. — Під землею!

— Труби, — тихо повторив дикун, витріщаючись на піняву воду.

Тим часом решта групи вже встигла наблизитись до величезної будівлі, у якій Хофф приймав відвідувачів. Джезаль почав відходити від фонтану, сподіваючись, що це зрушить безмозкого дикуна з місця. На радість Джезаля, північанин рушив за ним, похитуючи головою і без кінця бурмочучи собі під ніс слово «труби».

Вони ввійшли у прохолодну і темну приймальню лорд-камерґера. На лавах під стінами сиділи люди. По деяких з них було видно, що вони чекають тут уже не одну годину. Всі вони поглянули, як Морроу заводить дивний гурт просто у кабінет Хоффа. Секретар в окулярах відчинив масивні подвійні двері і зачекав, доки зайдуть усередину спершу голомозий старий, тоді його товариш із палицею, потім безумець Сульфур і, зрештою, дев’ятипалий дикун.

Джезаль рушив було за ними, але Морроу став у проході і перегородив йому шлях.

— Красно дякую за вашу допомогу, капітане, — мовив він із силуваною посмішкою. — Можете повертатися до брами.

Джезаль зазирнув через його плече у кабінет. Він побачив лорд-камерґера, який похмуро сидів за довгим столом. У компанії з ним були насуплений і підозрілий архілектор Сульт і верховний суддя Маровія, на зморшкуватому обличчі якого сяяла посмішка. Три члени Закритої Ради.

В цю мить Морроу закрив двері перед самим його носом.

Наступний крок

— Бачу, у вас новий секретар, — ніби між іншим мовив Ґлокта.

Архілектор усміхнувся.

— Звичайно. Старий виявився мені не до смаку. Він, бачиш, не вмів тримати язика за зубами. — Ґлокта завмер із келихом вина в руці. — Він ділився нашими секретами з мерсерами, — продовжив Сульт байдуже, немов це було відомо кожному. — Я знав про це вже деякий час. Проте можеш не хвилюватись: він дізнався лише те, що я йому дозволяв.

«Отже… ти знав, хто був нашим зрадником. Знав увесь цей час».

Подумки Ґлокта прокрутив хід подій останніх кількох тижнів, виокремив їх і поєднав заново в новому світлі, випробовуючи різні комбінації і щосили намагаючись приховати своє здивування, доки не склалась цілісна картина.

«Ти залишив зізнання Ревса на видному місці, щоб секретар його побачив. Ти знав, що мерсери дізнаються про імена у списку і передбачив їхні дії, розуміючи, що це лише зіграє тобі на руку і дасть змогу знищити їхню гільдію. Тим часом ти звернув мої підозри в бік Келайна, хоча увесь час знав, хто передає інформацію. Все сталось саме так, як ти планував».

Архілектор дивився на Ґлокту із всезнаючою посмішкою на губах.

«І б’юся об заклад, ти можеш здогадатися, про що я зараз думаю. Я був майже таким самим пішаком у твоїй грі, як і той шмаркатий секретарик».

Ґлокта стримав смішок.

«Як добре, що мене поставили на виграшному боці шахівниці! Я навіть нічого й не підозрював».

— Він зрадив нас за принизливо мізерну суму, — продовжив Сульт, відразливо кривлячись. — Не сумніваюсь, що Каулт заплатив би йому вдесятеро більше, якби він тільки здогадався попросити. Молодше покоління геть позбавлене амбіцій. Вони вважають себе значно розумнішими, ніж є насправді.

Він окинув Ґлокту поглядом холодних, блакитних очей.

«Я теж певною мірою «молодше покоління». Дякую, архілекторе».

— Вашого секретаря покарали?

Архілектор обережно поставив свій келих на стіл, ледь торкаючись стільниці ніжкою.

— О, так! Максимально суворо. Про нього можна більше не думати.

«Не сумніваюсь. Біля доків знайшли тіло…»

— Варто сказати, я неабияк здивувався, коли ти запідозрив у зраді очільника Келайна. Він був зі старої гвардії. Звичайно, Келайн міг дозволити собі заплющити очі на якісь дрібниці, але щоб зрадити Інквізицію? Щоб продати наші таємниці мерсерам? — Сульт пирхнув. — Про це навіть не йшлося. Ти дозволив, щоб на твою думку про людину вплинула особиста неприязнь.

— Він здавався єдиним можливим варіантом, — пробурмотів Ґлокта, але враз пошкодував про сказане. «Дурень, дурень. Ти припустився помилки. Сиди собі й мовчи».

— Здавався? — Архілектор зацокав язиком на знак глибокого невдоволення. — Hi-ні-ні, інквізиторе. «Здавався» для нас не годиться. В майбутньому, будь ласка, оперуй лише фактами. Втім, надто не засмучуйся. Я дозволив тобі покластися на власні інстинкти і, як виявилось, твій промах лише укріпив наші позиції. Келайна усунули з посади — «Біля доків знайшли тіло…», — і з Енґлії уже прямує очільник Ґойл, котрий перебере на себе обов’язки очільника Адуа.

«Ґойл? Прямує сюди? Цей виродок — новий очільник Адуа?»

Ґлокта не зміг втриматись від того, аби не скривитись.

— Ви з ним не надто добре ладнаєте, чи не так, Ґлокто?

— Він тюремник, а не слідчий. Йому байдуже, хто правий, а хто винуватий. І правда його не цікавить. Він мучить задля насолоди.

— Ой, Ґлокто, облиш. Хочеш сказати, ти не відчуваєш насолоди, коли в’язні розкривають свої таємниці? Коли називають імена? Коли підписують зізнання?

— Я не отримую від цього задоволення.

«Як і від всього іншого».

— І все ж ти дуже добре робиш свою справу. У будь-якому разі Ґойл уже в дорозі, і що б ти там про нього не думав, він один із нас. Ґойл дуже здібний і надійний чоловік, відданий короні та державі. До речі, він колись був моїм учнем.

— Справді?

— Так. Він був на тій посаді, що й ти… тож тобі є куди рости, чи не так? — Архілектор захихотів від власного жарту. Ґлокта відповів вимученою посмішкою. — Загалом, все скінчилося дуже добре, тому можна привітати тебе з д