Book: Антологія помилок та хибних думок



Антологія помилок та хибних думок

Володимир Селезньов

Антологія помилок та хибних думок

Передмова

Піддавай усе сумніву!

Сократ

У нашому величезному і швидко плинному світі людину оточує океан інформації. І це не перебільшення. Останнім часом із розвитком науково-технічного прогресу потік інформації став ще більш насиченим. Підраховано, що за дев’яносто років XX сторіччя отримано понад 90 відсотків усіх знань, якими нині володіє людство, і сьогодні за сорок хвилин можна здобути стільки інформації, скільки її міститься в Британській енциклопедії. Звичними стали для нас такі поняття, як «інформаційний вибух» та «інформаційний бум». І з усієї цієї інформації, яка надходить щомиті, людина подібно губці, убирає в себе масу найрізноманітніших фактів, беззастережно приймаючи їх на віру.

Але в скарбниці людських знань, серед дійсних і достовірних відомостей і фактів нагромадилося чимало й таких, що не викликають ні найменшого сумніву і у той же час є помилковими. Це усілякі факти з історії, географії, астрономії, техніки, поширені уявлення про тварин і рослин, розхожі думки у царині мистецтва і літератури, різні прикмети та марновірства, і просто повсякденні життєві «істини».

Подібні відомості досить швидко поширюються серед людей. Чимало сприяють цьому засоби масової інформації. На жаль, різного роду помилки і неточності можна зустріти в підручниках, довідниках, а часом і в солідних енциклопедіях. Ті чи інші помилкові положення перекочовують з одного видання в інше. Зустрічаються вони також у творах письменників і поетів, на картинах художників, у кіно- та відеофільмах, і навіть у працях відомих учених.

Таких помилкових даних нагромадилося вже так багато, що почали з’являтися книги, автори яких, почасти жартома, почасти всерйоз, зайнялися їх пошуком і спростуванням. Серед таких видань, у першу чергу, варто зазначити «Словник помилкових істин» американського професора Тома Барнема, «Ілюстрований виправник поширених помилок» відомого чеського письменника-фантаста Л. Соучека, «Лексикон популярних хибних думок» німецьких авторів В. Крамера і Г. Тренклера, «Повну ілюстровану енциклопедію наших помилок» С. Мазуркевича, видану в Росії, та деякі інші.

Дана книга належить до цього ж ряду і є, очевидно, чи не першою спробою долучити українського читача до цієї цікавої теми. Вона складається з кількасот коротких статей, що спростовують ту чи іншу «незаперечну» істину. Всі вони згруповані по темах (біологія, історія, географія і т. ін.) і розташовуються в хронологічному порядку.

Під час роботи над книгою автором були використані матеріали з вітчизняних і закордонних енциклопедій, книг, газет і журналів, а також різних електронних засобів масової інформації.

Можливо, деякі читачі будуть трохи збентежені, коли дізнаються, що помилялися в чомусь добре відомому. Інші відчують щире задоволення від того, що зможуть тепер викрити помилки навіть у деяких знавців і ерудитів. Нарешті, знайдуться й такі, котрі з інтересом приєднаються до пошуків нових помилок. Адже сфера широко розповсюджених невірних уявлень людства практично не обмежена.


Автор



Розділ 1. У світі тварин


Про що не здогадувався Чарльз Дарвін

Запитайте в кого завгодно про походження людини, і вам напевно дадуть відповідь, що людина походить від мавпи. Найбільш ерудовані будуть посилатися при цьому на Чарльза Дарвіна. Однак це невірно. Насправді людина походить не від мавпи, а від загального з мавпою предка.

Згідно сучасних даних основна лінія генеалогії ссавців-приматів, до яких належить і людина, починається приблизно 60 млн. років тому, тобто в ті далекі часи, коли вимирали динозаври. Маленький звірок, що годував своє потомство молоком, — плезіадапіс — спустився з дерев, щоб жити на землі. В результаті його передні кінцівки стали здатні захоплювати предмети, корпус зміг випрямлятися, а очі змістилися уперед, завдяки чому істота одержала кращий просторовий зір. Від плезіадапіса пішли гілки хвостатих напівмавп і мавп, а також безхвостих антропоїдів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.1. Генеалогічне дерево приматів


Антропоїди, в свою чергу, розділилися на людиноподібних мавп і гомінід. До людиноподібних мавп належать довгорукі орангутанги, гібони, горили та шимпанзе. Вони можуть досить моторно пересуватися по землі. Тіло їх напівзігнуте, тому вони мають спиратися на передні кінцівки. Гілка гомінід розділилася на безліч інших, серед яких найбільш відомі дріопітек, рамапітек, австралопітек та ін. Це були вже прямоходячі істоти. Їхній мозок перевершував за розмірами мозок шимпанзе і горил, і вони вже переступили поріг, за яким починалися перші ознаки примітивної культури. Але тільки один вид з цього пучка гілок, що виникли було на генеалогічному древі, призвів до появи гомо сапіенса, тобто людини розумної. Отже, як бачимо, людина — лише одна з безлічі гілок великого дерева приматів, а мавпи — скоріше наші далекі родичі, аніж предки.


За що страждають тварини?

З часів академіка Павлова, який вивчав умовні рефлекси на собаках, вважається, що медичні експерименти над тваринами потрібна справа, оскільки вони дозволяють потім створювати нові ліки, які рятують життя людям. Однак це дуже хибна думка.

В США вийшла книга відомого американського вченого Роберта Шарпа «Жорстокий обман», в якій автор переконливо доводить, що тести, проведені на тваринах, абсолютно не придатні для людини. Деякі ліки, що пройшли успішні іспити на тваринах, можуть викликати негативні побічні явища при вживанні їх людиною, і навпаки, необхідні для людини речовини можуть бути відкинуті при іспитах на тваринах. Так, наприклад, аспірин шкідливий для тварин, а деякі ліки (валеріана тощо) викликають у них маніакальну пристрасть. Результати досліджень над тваринами показують лише реакції їхніх організмів і не можуть бути використані стосовно людини. Так, при дослідженні зв’язку тютюнокуріння і ракових захворювань на тваринах такого зв’язку виявлено не було, а тим часом як для людини він очевидний.

Таким чином, експерименти над тваринами не приносять користі людству і є ні чим іншим, як невиправданою жорстокістю. У країнах Заходу поширюється рух супротивників вівісекції — використання тварин у медичних експериментах, девізом якого стали слова англійського філософа XVIII століття Дж. Бентама: «Питання не в тім, чи мислять вони, чи розмовляють, а в тім — чи страждають?»


Гори, гори ясно…

В усіх підручниках з антропології говориться, що уміння користуватися вогнем — одна з рис, яка різко відрізняє людину від тварин. Однак насправді це не відповідає дійсності. Багато які «чисто людські» вміння властиві й «братам нашим меншим», і використання вогню не такий вже незаперечний привілей людини.

Так, наприклад, японський вчений М. Каваї повідомляє про використання вогню зграєю японських макак у національному парку на острові Хонсю. Холодною зимою 1962 року окремі макаки вперше стали грітися навколо багать, розкладених відвідувачами. Невдовзі вже усі мавпи почали наслідувати приклад родичів. Сідаючи біля багаття в коло, макаки протягали до вогню лапи, явно насолоджуючись теплом.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.2. Павіани гріються біля багаття


Подібний випадок спостерігали також у Німеччині у великому зоопарку з вільним утриманням тварин, що розташований поблизу міста Білефельд. Восени служителі палили листя, і частина павіанів сіла навколо багать обличчям до вогню. Він не лякав їх, а навпаки, здавалося, заворожував і притягував. Очевидно, людина — аж ніяк не єдина істота, здатна повною мірою оцінити зігрівальну властивість вогню.


«Безневинні» витівки

Всім нам з дитинства знайома байка Крилова «Мавпа й окуляри». Найчастіше ми з розчуленням відносимося до витівок пустух-мавп і звикли до того, що шимпанзе, наприклад, — це добродушні, милі мавпи, які можуть лише забавляти відвідувачів у зоопарках та на цирковій арені. Однак насправді це далеко не так. Ці представники приматів можуть бути жорстокими воїнами, вони розважливі, холоднокровні і безкомпромісні, а їхні витівки бувають не такими вже і безневинними. До такого висновку дійшла група зоологів, що вивчала протягом кількох років цих тварин у Танзанії і надрукувала в журналі «Дискавер» статтю під назвою «Шимпанзе-воїни».

Не відповідає дійсності й поширена думка про те, що шимпанзе — вегетаріанці. Мавпи зовсім не гидують м’ясом і з завидною спритністю полюють на дичину. Про це повідомляє зоолог Кристоф Боеш, який одинадцять років спостерігав за життям цих приматів у заповіднику Тай на заході Кот-д-Івуар. Меню шимпанзе відрізняється розмаїтістю, відзначає вчений. Крім фруктів і овочів вони з задоволенням поїдають гусениць, мурах та інших комах. Разом з тим, вони не упускають і більшу здобич. Полювання ведеться за всіма правилами: із загоничами і досвідченим ватажком. За словами Боеша шимпанзе здатні переслідувати жертву по гілках дерев протягом довгого часу, і в дев’ятьох випадках з десяти їх супроводжує успіх. Як правило, об’єктами полювання стають дрібні мавпочки різних порід. Шимпанзе — це єдині примати, окрім людей, які полюють на представників свого виду і вбивають їх.

Дістається від мавп і людям. У багатьох країнах Південно-Східної Азії — Індії, В’єтнамі, Лаосі — зграї цих високорозвинених тварин почали буквально тероризувати людей. Безсоромні грабіжники крадуть не тільки їжу, але і посуд, одяг, всіляке начиння. А африканські фермери навіть змушені влаштовувати цілодобову оборону від бабуїнів і павіанів, які щодня здійснюють спустошливі набіги на місцеві сади і городи. Не допомагають ні пугала, ні собаки, ні хитромудрі пастки. Мавпи розбігаються тільки після того, як зачують запах пороху. Жителі декількох зімбабвійських сіл навіть вимушені були звернутися до департаменту національних парків і дикої природи з проханням: «Захистіть нас від сваволі «менших братів»».


Незаслужена репутація

Серед численних стереотипів, що склалися у людей про тварин, один із самих несправедливих — про вовка. Для більшості людей вовк — це люта, жорстока, кровожерлива тварина. Проте це невірно. Вовк — звір сильний, сміливий і шляхетний. Так, вовк ніколи не вкусить за шию поваленого ворога, а тим більше свого партнера по зграї. А ось, скажімо, голуб своїм витонченим дзьобом здатний заклювати побратима до смерті; горлиця, про відданість якої складають пісні, легко може видзьобати око своєму коханцю. Коли ж у вовка гине подруга, він удруге не створює родину і на все життя залишається самотнім. Такий вовк часто пристає до іншої вовчої родини. Допомагає вирощувати потомство: тягає їжу малятам. А коли стає старим і в нього випадають зуби, колишні вихованці тягають їжу йому, не даючи вмерти з голоду. Вовк ніколи не нападе на людину без вагомих на те причин. Не такий вже вовк і ненаситний хижак, яким його прийнято вважати. В усякому разі, він цілком може обходитися ропухами, комахами, навіть ягодами і дарами ланів та городів. А при повній відсутності поживи вовки й зовсім переходять на підніжний корм — мохи та лишайники.

Не завжди людина і ворогувала з вовком. Якщо заглянути в глиб століть, з’ясується, що первісні люди жили пліч-о-пліч з вовками, використовуючи ті ж самі джерела їжі — доступних їм тварин, і ніякого антагонізму між ними не було. Міфи і легенди багатьох народів світу свідчать, що і пізніше були часи, коли людина не відчувала до вовка недружелюбних почуттів. Навпаки, вовк був шанованою і навіть священною твариною. Широко відома історія Ромула і Рема. Однак це не єдині діти, яких врятувала вовчиця. Вовчицею були вигодувані слов’янські богатирі Валигора і Вирвидуб. Вовчиці виростили засновника давньоперської держави Кира, героя німецьких переказів Дитріха, кіплінгівського Мауглі та багатьох інших. Співдружність людини і вовка міцно зберігалася тисячоліттями.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.3. Знаменита капітолійська вовчиця


І тільки ставши хліборобом і власником домашньої худоби, людина почала відчувати страх перед вовком. У Європі страх перед вовком і ненависть до нього досягли апогею у Середньовіччя, внаслідок чого майже в усій Західній Європі вовк був повністю знищений. В даний час лише в Європейській частині Росії існують великі популяції цих тварин — приблизно 60–70 тисяч осіб. У Канаді і на Алясці їх ще менше — усього 30–35 тисяч. В Україні, як стверджують вчені, на сьогоднішній день залишилося близько 2,6–2,7 тисяч вовків.


Хазяїн тайги

Серед людей, що живуть на Півночі, як, утім, і серед тих, хто знає про цю тварину лише з чуток, існує думка, що ведмідь часто нападає на людей і зустріч з ним дуже небезпечна. Однак це невірно. По своїх звичках бурий ведмідь — достатньо спокійна тварина, яка не відрізняється ані злістю, ані особливою хитрістю, ані агресивністю. Скоріше, навпаки — ведмідь простодушний і боязкий. Іноді навіть дуже безтурботний. Саме тому він досить часто потрапляється на очі людині, хоча боїться її й усіляко уникає таких зустрічей. Тільки в дуже далеких краях, де рідко бувають люди, ведмеді не виявляють страху перед людиною.

Коли ж і чому ведмідь нападає на людину? Це відбувається у двох випадках: коли звір захищається від безпосередньої загрози і коли ми маємо справу з ведмедем-шатуном. У першому випадку винувата людина, у другому — звір, а точніше, ті обставини, що зробили його шатуном. Взагалі ж, тайговий ведмідь для людини, як правило, не небезпечний, на відміну від приручених ведмедів, які набагато небезпечніші від своїх диких родичів.


Чи впадають ведмеді у сплячку?

Не відповідає дійсності поширене уявлення, нібито ведмідь упадає на зиму у сплячку. Справжньої зимової сплячки у ведмедів немає. Головними ознаками справжньої сплячки у тварин є зниження температури тіла до температури навколишнього середовища і відповідно зменшення частоти серцебиття в 10 і навіть у 40 разів, зниження обміну речовин в організмі — у 20-100 разів. У ведмедя в барлогу досить висока температура тіла. Ссавці, які впадають у сплячку, невеликі за розмірами. Бабаки, наприклад, вага тіла яких складає близько 10 кг, серед них просто велетні. Дихає ж живність, що перебуває в сплячці, ледве-ледве, причому, якщо в норі занадто похолодає, сплячка припиняється, інакше звірок може замерзнути. Тушканчиків, їжаків та інших звірків, що залягли в сплячку, на відміну від ведмедя, неможливо розбудити.

Тим, що ведмедя можна легко розбудити, здавна користалися мисливці, адже його величезну тушу важко витягти з барлога. Ведмедя спочатку будили, а коли могутній звір вибирався назовні, убивали. У барлогу ведмедиця народжує дитинчат і годує їх молоком. А у білих ведмедів у стані зимового спокою взагалі перебувають тільки вагітні самки, інші ж гуляють серед снігів та криг. Усе це і дає підстави стверджувати, що зимовий спокій ведмедів — зовсім не сплячка, а лише тривалий сон.


Навіщо ведмідь лапу смокче?

Ще читаючи дитячі книжки, ми твердо запам’ятали, що ведмідь, завалюючись у барліг, починає смоктати лапу. Найпоширеніша версія пояснює цю особливість поведінки ведмедя тим, що це нібито допомагає йому пережити зимову нестачу корму (в лапі багато жиру). Однак при сучасному рівні техніки майже не залишилося таємниць тваринного світу, які не були б зафіксовані відеоапаратурою. Так ось, немає жодної зйомки, яка б підтверджувала те, що ведмідь смокче лапу в барлогу.

У зоологів існують цілком логічні пояснення появи цього забавного міфу. Ведмідь під час сну приймає позу «калачика»: задні лапи підібгані, передні закривають морду. Це могло вводити в оману мисливців, які виявляли ведмедя, сплячого в такій позі.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.4. Може здатися, що сплячий ведмідь смокче лапу


Друге, що могло породити міф: у ведмедя дуже товстий шар грубої шкіри покриває підошви лап. Він нагадує підметку і навіть не тріскається. Це навіть породило ще одне прізвисько — «товстоп’ятий». «Підметка» дозволяє звірові безболісно ходити по кам’янистому ґрунту. Взимку, коли ведмідь спить, під старим шаром грубої шкіри продовжує зростати нова шкіра. Ведмедю це заподіює певні незручності, тому він і робить «педикюр»: відкушує стару кірку, щоб вгамувати свербіж. Так що дорослий ведмідь лапу не смокче, тим більше від голоду.


За законами джунглів

Урядова програма порятунку тигрів, що розпочалася кілька років тому в Індії, дала свої результати — вимирання виду було припинено, а в лісах дельти Гангу кількість тигрів навіть збільшилася. Проте почастішали випадки нападу хижаків на людину. Серед місцевого населення знову поширилося старовинне повір’я, нібито тигри стають людожерами через те, що п’ють солонувату воду Гангу. Однак, як встановили індійські вчені під керівництвом П. Саньяла, повір’я виявилося невірним. Кількість нападів не зменшилася навіть після того, як вчені обладнали спеціально для тигрів ставки з прісною водою.



Справжньою причиною, яка приводить тварин до людожерства (а в Індії це не тільки тигри, але й леопарди) є або природне старіння, або якийсь нещасний випадок, у результаті якого звір одержав каліцтво, що не дозволяє йому полювати на диких тварин. Людина ж, як правило, стає легкою здобиччю. В старовину єдиним способом позбутися людожера було найняти досвідченого мисливця, який би вистежив і убив звіра. Однак учені використали інший, більш дієвий спосіб. В околицях заповідника вони розставили 15 глиняних ляльок, одягнених у старий одяг, який пахнув людиною. Усередині кожної з них був установлений автомобільний акумулятор з перетворювачем, який дає напругу 230 вольт. Ця напруга подається на голий дріт, обмотаний навколо шиї манекена. Тигр, що напав на таку електричну ляльку, з диким ревінням відстрибує від неї і після цього не тільки уникає людей, а й залишає місцевість, де з ним відбулася така неприємність.


Миліше кішки звіра не знайти

Серед любителів домашніх тварин поширена думка, начебто сіамські кішки — злі та мстиві створіння. Існує чимало розповідей про те, як сіамська кішка, розлютившись, кидалася на шию чи хазяїну, чи то гостю з явним наміром якщо й не перегризти горло, то принаймні видряпати очі. В усіх цих розповідях мало правди. Справжня сіамська кішка ласкава і привітна. Міф про лютість сіамських кішок пішов, імовірно, від їхньої суворої зовнішності, а також від стародавньої легенди, яка говорить, що у старовину сіамські кішки охороняли скарби у храмах, загублених серед непрохідних джунглів Сіаму.

Однією з найдорожчих порід кішок є абісинська. Ціни на неї досягають п’яти тисяч франків. Вважається, що «абісинка» — прямий нащадок тих звірків, які зображені на малюнках давніх єгиптян, як священна тварина фараонів. За іншою, не менш романтичною версією, ця порода була вивезена англійцями з Ефіопії, звідки і походить назва. Однак усе це невірно. Насправді абісинська порода кішок — продукт кропіткої роботи британських зоологів. Африканського в ній — тільки назва та, мабуть, екзотична ціна.

Існує поширена думка про те, що кішки, падаючи з великої висоти, обов’язково намагаються приземлитися на лапи. Це не зовсім вірно. Американські дослідники встановили, що насправді кішки таким хитромудрим способом розставляють лапи і хвіст при падінні, щоб сповільнити при цьому швидкість і стабілізувати положення тіла в просторі. Доктори Уейн Уітні і Черіл Мелхаф, які проводили дослідження, встановили, що завдяки цьому максимальна швидкість падіння кішки складає 90 км/годину, що в два рази нижче швидкості падіння людини. Відсоток загибелі у «любительок» стрибків з верхніх поверхів (вище сьомого) невеликий. З 22 «спортсменів», як правило, виживає 21 — не в приклад людям. Кішки вкрай рідко гинуть при падінні навіть з висоти тринадцятого поверху, відбуваючись при цьому найчастіше легким переляком та подряпинами.


Навіщо Мурці телевізор?

Вважається, що кольоровий зір притаманний лише людині, а тварини сприймають світ у чорно-білому зображенні. Проте це невірно. Дослідники з Алабамського університету (США) дійшли висновку, що, наприклад, кішки розрізняють кольори, щоправда, тільки за певних умов. Якщо вони уловлюють різницю в освітленні дрібних предметів при куті зору менше 13 градусів, то розрізняти кольори можуть лише тоді, коли кут зору перевищує 45 градусів. Тобто для того, щоб розглянути колір предмета, кішка повинна підійти до нього ближче. Можливо тому наші домашні улюбленці полюбляють роздивлятись телевізор з дуже близької відстані, підходячи до екрану майже впритул.

Хибною є думка, нібито у котів і собак очі світяться в темряві. Насправді очі тварин не випромінюють, а лише відбивають світло. У багатьох тварин, особливо у тих, які ведуть переважно нічний спосіб життя, під сітківкою ока знаходиться так званий тапетум, або відбивна оболонка. Це шар сріблястих кристаликів гуаніну — тієї ж речовини, що додає блиску риб’ячій лусці.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.5. Очі у котів «світяться» завдяки тапетуму


У звичайному оці значна кількість світла проходить крізь сітківку, не викликаючи реакції її чуттєвих кліток. Тапетум відбиває світло, змушуючи його пройти через сітківку ще раз, тобто світло використовується двічі. Такий пристрій ока значно підвищує його чутливість і дозволяє краще бачити в темряві. Наприклад, кішка здатна ясно бачити навколишні предмети при освітленості в шість разів менше тієї, що потрібна людині. А оскільки задня стінка очного яблука має ввігнуту форму, та ще перед нею знаходиться збірна лінза — кришталик, то й виходить щось на кшталт маленького прожектора. Якщо стояти прямо перед твариною, можна бачити досить сильний блиск, навіть якщо очі відбивають усього лише слабке світіння нічного неба. Але при повній відсутності світла, очі у тварин не світяться.


Собачий холодильник

Невірною є думка, начебто собаки потіють через язик. У собак є кілька ділянок шкіри з потовими залозами, але біля морди потових залоз немає. Просто собака охолоджує себе швидким диханням. Коли вона висуває язик, то робить це тому, що він вологий і випаровуванням допомагає їй остудитися.

Однак не язик — головний собачий «холодильник», а ніс. У спеку пси дихають немов йоги — вдихають носом, а видихають через рот. І це не випадково. Усередині довгих собачих носів умови для випаровування вологи куди краще, аніж на поверхні язика. У носі повітря тісніше стикається з вологими слизуватими оболонками, швидше насичується вологою, краще сприймає тепло. Тому літр повітря, яке видихується собакою у літню спеку, містить близько 25 калорій. А щоб «холодильник» справно працював, у собачий ніс безперебійно постачає воду спеціальна велика залоза. Саме тому у спеку ніс у собак завжди мокрий.


Заяче серце

«Боягузливий, як заєць» — цей та інші вирази, що характеризують маленького звірка, усім запам’ятались ще з дитинства. Однак така характеристика є невірною. Насправді заєць — хоробра тварина. Багато з нас не розуміють того, що ноги рятують швидкого зайця в боротьбі за існування. Якби зайці не могли так швидко бігати, їх давно б уже знищили хижаки. Але заєць ніколи не біжить стрімголов від страху. Рекордні швидкості він показує тільки у крайніх випадках, за звичай же заощаджує сили. Від звичайного, не мисливського, собаки заєць тікає не поспішаючи, повертаючись боком і оглядаючись на переслідувача. У місячну ніч досить часто можна спостерігати, як заєць спокійно гризе качан на городі, а на нього гавкає прив’язаний до ланцюгу дворовий пес.

Інша річ, коли зайця переслідує хорт, швидкість бігу якого дорівнює, а іноді перевищує швидкість бігу зайця. У таких випадках «косий» розвиває граничну швидкість і, навіть відірвавшись від собаки, продовжує мчати ще кілометра зо три. Проте це зовсім не боягузтво. Просто у сполоханого зайця немає іншої можливості врятуватися від ворога. Але заєць вміє і захищатися. Відомі випадки, коли нападники — хижі птахи (орли, шуліки та інші) ставали… жертвою маленького звірка. Заєць, падаючи на спину і відбрикуючись, пазурами сильних задніх лап може завдати шкоди великому пернатому хижаку. Не один мисливець відчув на собі силу заячих лап, необережно взявши пораненого звірка за вуха. Нерідко гострими пазурами задніх лап заєць наносить мисливцям серйозні рвані рані. Цікаво, що в деяких народів Африки саме заєць, а зовсім не лев, є символом хоробрості.


Їжачок без туману

Казка про їжачка, що наколює на колючки яблука і гриби, а потім довгими зимовими вечорами гризе запасені продукти у себе в нірці, — усього лише міф. Насправді їжаки не запасають на зиму їжу, а міцно сплять узимку. І потихеньку витрачають підшкірний жир, накопичений аж ніяк не на яблуках. Улюблена їжа цих маленьких «дикобразів» — комахи, включаючи бджіл і ос, укусів яких їжаки зовсім не бояться. Звичайно, у неволі їжачки можуть вживати і рослинну їжу — ті ж яблука, горіхи, насіння, картоплю і т. ін. Але ж в неволі чого тільки не станеш їсти. Мишей їжаки, усупереч поширеній думці, також не їдять. Тому що не наздоганяють їх. Можуть з’їсти хіба що новонароджене мишеня, якщо пощастить наштовхнутися на мишачу нору.

Причиною міфу про велику любов їжаків до яблук стали кліщі. Часом паразити настільки дістають бідного їжачка, що він улаштовує собі «дезінфекцію»: знаходить опалі кислі яблука і починає в них кататися. До речі цю їжакову особливість — буквально притягати до себе паразитів — використовують епідеміологи для підрахунку кількості кліщів у природних вогнищах енцефаліту. У вчених навіть є спеціальна одиниця виміру «їжакогодина», що показує скількох кліщів може назбирати один їжачок за одну годину в зараженому лісі.


Меню для льохи

Прийнято вважати, що свиня — усеїдна тварина. Однак це невірно. Дійсно, вона не гидує недоїдками з нашого столу та відходами харчової промисловості, але її всеїдність все-таки відносна. Для того щоб нарощувати кістяк і м’язи, свині потрібні білки тваринного і рослинного походження, причому такі, що містять незамінні амінокислоти (вони тому і називаються незамінними, що не можуть синтезуватися в організмі свиней і повинні надходити ззовні, тобто з кормом). Білків і незамінних амінокислот багато в зерні, м’ясному і кістковому борошні. А це означає, що свиню приходиться годувати головним чином зерном, додаючи до нього безліч інших необхідних речовин, починаючи з тваринних білків і закінчуючи антибіотиками. Так що в раціоні свиней основна їжа цілий рік — зерно, дороге і дефіцитне.

Невірно і те, нібито усі свині — товсті, жирні створення, у яких сала більше, ніж м’яса. Поряд зі звичайною сальною породою давно вже існують так звані беконні породи. Ці тварини доволі сухорлявої статури, з підтягнутим животом, з добре розвиненою мускулатурою, і вони зовсім не схожі на звичайних безформних льох з відвислим черевом. М’ясо цих тварин має лише тонкі прошарки жиру і виробляти його, до речі, набагато економічніше, ніж звичайне жирне свиняче м’ясо.


Про носорогів ріг

У популярній літературі досить часто можна зустріти твердження, начебто ріг носорога являє собою щільно склеєну масу волосся, і що при бажанні його можна навіть розщепити ножем. Однак це не відповідає дійсності. Хоча за своїм складом матеріал рогу дійсно близький до волосся, насправді він складений із стовпчиків білку кератину, які щільно прилягають один до одного і оточені іншою білковою речовиною. У нижній своїй частині стовпчик має внутрішню порожнину, а дещо вище ця порожнина закривається. На відміну від волосся, кожний стовпчик не має своєї власної окремої оболонки.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.6. Структура рогу носорога


Загалом, конструкція рогу носорога нагадує під мікроскопом скоріше копито, ніж «ковтун» з волосся чи ріг жуйної тварини і являє собою грізну зброю. Отже, якщо вам на шляху зустрінеться носоріг — найліпше забратися якомога скоріше геть.

Нажаль ріг носорога став причиною безжалісного знищення цих тварин браконьєрами. Справа в тому, що з давніх часів існує легенда про ледь не чарівні властивості рогу носорога. З нього протягом багатьох віків роблять чудодійні ліки, які нібито зберігають вічну молодість, творять чудеса, пов’язані з проблемами потенції у чоловіків і т. ін. Однак, як доведено науковими дослідженнями, це всього лише міф, вигадка. Ніяких чарівних властивостей ліки, зілля та екстракти з нього не мають. Будемо сподіватися, що люди рано чи пізно схаменуться і перестануть знищувати ні в чому невинних тварин.


Страшний бегемот

Вважається, що бегемот — істота флегматична і неповоротка. Однак такий висновок може зробити лише той, хто спостерігає бегемотів у зоопарку і нічого не знає про їхній характер. Насправді бегемот дуже агресивна тварина, принаймні, вона дуже енергійно може за себе постояти. Леви, наприклад, дуже рідко нападають на гіпопотамів, знаючи їх крутий норов. Цим хижакам відомо, що «річковий кінь» постарається затягти агресора у воду й утопити його. Відомий випадок, коли акула, що заплила у ріку, зіштовхнулася з бегемотом. Акула була чималенькою — вагою близько 140 кілограмів, проте товстошкірий бегемот витяг хижачку на берег і розтоптав її у млинець. Відома крута вдача бегемотів і крокодилам: дорослий гіпопотам може перекусити крокодила навпіл. Малюки-бегемотики — улюблені ласощі крокодилів, тому ненависть бегемотів до водяного розбійника не знає меж.


Крокодилячі сльози

Хто не чув про горезвісні крокодилячі сльози. Ще здавна люди звернули увагу на те, що у крокодилів після ситного обіду на очах з’являються великі краплі. Існує романтична легенда, вигадана ще давньоримським письменником Плінієм, нібито зелені тварини оплакують свою жертву. Звідси і поширився вираз про «крокодилячі», тобто нещирі, сльози. Однак насправді крокодили не плачуть. Просто через очі разом з водою у крокодилів виходять надлишки солі з організму. Тобто вони нібито потіють очима. І чхати вони хотіли на свою жертву, не те, що плакати за нею… Характер не той.

До речі, про характер крокодилів. У популярному радянському мультфільмі крокодил Гена — добряга, яких мало. Він і сердечні пісеньки співає, і на гармошці грає, і друзів шукає, і чебурашку в образу не дає. Але насправді крокодили зовсім не такі, як мультиковий герой. Це одні із самих жорстоких і скажених створінь. Жителі Африки гинуть від крокодилів частіше, ніж від будь-яких інших тварин. Крокодил — одна з небагатьох тварин, яка терпляче і осмислено полює на людей. Прийом завжди один і той самий — схопити, затягти у воду й утопити. В Африці жертвами крокодилів найчастіше стають діти під час купання або жінки, що прийшли полоскати білизну. Приблизно тисяча людей у рік — таку жертву платить Африка крокодилам.

Помиляється й той, хто думає, що крокодили завжди жили тільки в Африці, Південній Америці та Індії. Багато років тому крокодили водилися повсюдно, у тому числі й у Європі.


Чотирилапі кити

Загальновідомо, що кити, хоча й живуть у морі, є ссавцями. Проте вони аж ніяк не завжди жили у морі. Близько 66 млн. років тому кити ходили суходолом, причому на чотирьох широких лапах (хоча плавати вони теж уміли). Як повідомляє журнал «Nature», кити походять від наземних тварин, що харчувалися падаллю, подібних до сучасних гієн. До такого висновку дійшли американські вчені, які знайшли в передгір’ях Гімалаїв у Пакистані останки окам’янілого предка кита, який жив на суші (зараз зберігаються в Музеї природознавства в Нью-Йорку). Ця китоподібна тварина на думку вчених є проміжною ланкою між наземними і сучасними китами. У неї була довгаста голова, гнучкий хребет, характерний для китів, короткі передні ноги, розміщені майже на плечах і довгі вертикальні задні ноги, що дуже нагадують кінцівки набагато менших за розмірами тварин того ж періоду, що також харчувалися падаллю.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.7. Скелет сухопутного предка кита


Ймовірно сухопутні тварини, предки китів, мали звичку нишпорити уздовж берега моря в пошуках трупів тварин, як це роблять сьогодні деякі лисиці та птахи. Приблизно 10 млн. років тому вони назавжди залишили сушу і стали морськими тваринами, постійно збільшуючись у розмірах, доки не виросли до сучасних китів.


Названі неправильно

Назви, що їх люди дали деяким тваринам насправді не відповідають дійсності. Так, наприклад, риба-кит наших народних казок — зовсім не риба, бо як відомо кити є ссавцями. Проте подібну помилку повторили й німці, назвавши цього ссавця Walfish, тобто «кит-риба».

Ще одна помилкова назва пов’язана з летючої мишею, або кажаном. Кажан зовсім не є мишею, хоча перетинки на передніх лапах і роблять цю істоту дуже і дуже «летючою».

Але, мабуть, більш за всіх у цьому відношенні «не пощастило» морським свинкам. Мало того, що морська свинка не є, власне кажучи, свинею, вона ще і до моря не має ніякого відношення. Батьківщина цього безневинного звірка — Південна Америка. В часи завоювання Південної Америки іспанцями він був завезений до Старого Світу, де й одержав назву «заморська свинка». Але в міру поширення по країнах Європи свинка стала «морською». Цю невірну назву вона має і досі.


Невідомі ссавці

Самим маленьким ссавцем у світі досі вважається так звана етруська землерийка: вага дорослої особи — 2 грами, довжина — близько 5 сантиметрів (із хвостом — трохи більше). Однак насправді це невірно. У джунглях Таїланду був виявлений мініатюрний кажан, знімки якого вперше з’явилися у швейцарському журналі «Das Tier». Кажан живе на заході Таїланду, важить біля 2 грамів і має довжину тіла 3 сантиметри, голови — 11 міліметрів, розмах крил — 5,5 сантиметрів. Харчуються мініатюрні кажани дрібними комахами.

Помиляється й той, хто вважає, що отрутою природа наділила лише змій, комах та риб. Існує й чимало отрутних ссавців. Один з них — знаменитий качкодзьоб. На внутрішній стороні задніх ніг самця є гострі шпори, з’єднані з отрутними залозами. Отрута качкодзьоба рідко становить небезпеку, тому що тварина не агресивна і за звичай ухиляється від зустрічей з людьми. Однак у літературі описано декілька випадків, коли качкодзьоби, захищаючись, наносили рани своїми шпорами.



Американська короткохвоста землерийка-бурозубка також має отрутні залози, які розвинулись зі слинних. Від залоз йдуть протоки до різців нижньої щелепи. При укусі різці землерийки, майже як зміїні зуби, викидаються уперед, вносячи отруту в тіло жертви. Запас отрути в залозах невеликий — у людини від укусу з’являється лише невелике розпухання — однак, навіть невеликої його частини вистачає, щоб убити мишу. Отрутні ссавці є не тільки в Австралії й Америці. Має отруту і розповсюджена в наших широтах водяна землерийка-кутора.


Чесний «обманщик»

Існує розхожа думка про те, що хамелеон може змінювати своє забарвлення, офарблюючись у колір предмета або тла на якому він знаходиться, наприклад, на зеленому листі він набуває зеленого кольору, на стовбурі дерева — коричневого і т. ін. У багатьох мовах світу слово «хамелеон» навіть стало синонімом слів «брехун», «обманщик», «удавальник». Однак це не більше, ніж міф. Насправді хамелеони не можуть маскуватися під тло, хоча в природі таке явище — мімікрія — і набуло певного поширення.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.8. Роздратований хамелеон стає червоним


Але ці ящірки дійсно можуть змінювати своє забарвлення, щоправда, тільки в один, яскраво червоний колір, і лише тоді, коли вони роздратовані чи розлютовані, наприклад, при зустрічі з конкурентом, таким же хамелеоном. У шкірі дорослого хамелеона містяться спеціальні пігменти, які під впливом нервової напруги проступають назовні. Своїм почервонінням, хамелеон немов би попереджає чужинця, щоб той забирався геть, і, таким чином, поводиться абсолютно чесно стосовно свого супротивника.


Благословенна ропуха

Поширена думка, начебто від рідини, що виділяється ропухою з численних бородавок, якими усіяна уся її спина, і в людини можуть з’явитися бородавки. Однак це не відповідає дійсності. Сьогодні достеменно встановлено, що бородавки викликаються так званим фільтруючим вірусом, причому їх поява багато в чому залежить від стану нервової системи людини. Сумнівна репутація розповсюджувачок бородавок переслідує ропух ще із Середньовіччя. В ті часи у народній уяві ропухи були незмінними супутницями відьом. Так, наприклад, Шекспір у «Макбеті» яскраво описує, як три відьми готують пекельне зілля, причому ропуха йде в киплячий казан першою, як щось найбільш отруйне. Про страшну отруйність ропух заявляли навіть офіційно. В одній із стародавніх наукових книг авторитетно стверджувалося, що ропуха — тварина отрутна, жахливо шкідлива, небезпечні її подих і навіть погляд — від них людина блідне і спотворюється.

Подібні вигадки виникли, мабуть, через несимпатичну зовнішність і спосіб життя цих істот. Загалом же для людини ропуха не представляє ніякої небезпеки і бородавок не викликає. Це підтверджує хоча б той факт, що в старовину бродячі італійські скрипалі носили ропух у своїх футлярах разом зі скрипками. Перед виступом вони витирали ними руки, щоб ті не потіли під час гри, і ніяких бородавок у них від цього не з’являлося. Взагалі, ропуха — винятково охайна і корисна тварина. Недарма знаменитий Альфред Брем казав у свій час: «Ропуха — справжнє благословення для місця, де вона оселилася».


Ворожість з часів Адама

У людини здавна склалося почуття відрази і страху перед зміями. Навіть причиною вигнання з раю люди вважають змію. Однак глибоко помилковою є думка, начебто змія шкідлива і її знищення — добра справа. Дійсно, змія інколи кусає людину, але робить це тільки у тих випадках, коли її дражнять, турбують чи заподіюють біль. При зустрічі з людиною вона обов’язково намагається сховатися — стрімко уповзає в укриття. До речі, невірне твердження, нібито змія «жалить» жертву. У змії немає жала. Те, що люди вважають жалом, насправді язик, який зовсім безпечний. Отрута знаходиться у спеціальному мішечку, який розташований у коренях зубів і виділяється під час укусу.

Невірною є й думка про те, що отрутні змії завжди використовують свою отруту захищаючись від ворога. Насправді вона потрібна їм для здобуття їжі. Тому, кусаючи людину, змії іноді отруту не виділяють. Як визначили американські вчені, близько 20 відсотків покусаних отрутними зміями дози отрути не одержали. Щоправда, про те як визначити, чи потрапить черговий покусаний у цю кількість, учені нічого не повідомляють. Що стосується дії зміїної отрути на людину, то тут також існує помилкове уявлення. Висмоктуючи отруту та випльовуючи її, людина не отруїться, навіть якщо у неї в роті буде невеличка ранка, оскільки слина має властивість нейтралізувати отруту. Отруїтися людина може лише тоді, коли отрута безпосередньо попадає в кров, тобто під час укусу.


Скорпіон і компанія

Не відповідає дійсності старе повір’я, нібито скорпіон, оточений кільцем вогню, кінчає життя самогубством (жалить сам себе). Одні скорпіони мають імунітет до власної отрути, інших же можна вбити тільки дуже великою дозою. Насправді скорпіон гине від перегріву, а розмахування отрутною голкою — це просто конвульсії перед смертю.

У Середній Азії існує ще одне повір’я: якщо ніч застала вас у пустелі і ви змушені заночувати, то, щоб убезпечити свій нічліг від отрутних павуків — скорпіонів, тарантулів, каракуртів — треба оточити себе мотузкою з овечої вовни. Буцімто середньоазіатським вівцям не страшні отрутні укуси павукоподібних. Вони поїдають усю цю погань, яка від того боїться навіть запаху вовни. Однак це невірно. Отрутні укуси, наприклад, каракурта дуже небезпечні для людини, за звичай смертельні для коня та верблюда. Вівці менш чутливі до них, але все-таки також занедужують. Тому запах вівці зовсім не зупиняє павуків.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.9. Науковий маразм — безокий великоокий павук


Помилковим уявленням про павуків часом сприяють навіть вчені. Наприклад, сліпий павук, який живе в деяких печерах гавайського острова Кауаї, точною науковою мовою зветься… безоким великооким павуком. Річ у тім, що за всіма ознаками він належить до сімейства великооких павуків, але оселився в печерах і, як це часто буває, втратив очі, а назва так і залишилася незмінною.


Ті, що уникають сонця

Павуки-фаланги зовсім не отрутні, як багато хто вважає. Великі екземпляри своїми щелепами можуть поранити шкіру людини. Звідси шматочки їжі, що залишаються на щелепах, можуть потрапити у ранку і викликати запалення, але не більше того. У фаланги немає витягнутих уперед вигнутих клішень (як, наприклад, у скорпіона). Фаланги, а точніше сольпуги, — один із різновидів павукоподібних тварин. Це — нічні хижаки, мешканці пустель і сухих степів, у більшості своїй досить великі і рухливі. Відомо близько 600 видів фаланг. До речі, наукова назва цих павуків — сольпуги — означає «ті, що уникають сонця». «Фаланга» — слово грецьке і у стародавні часи мало кілька значень. Основне — довгастий шматок чого-небудь, звідси і всі інші значення: чи то суглоби (фаланги) пальців рук і ніг, чи бойова фаланга — щільно зімкнутий стрій воїнів важкоозброєної піхоти, чи, нарешті, павук, названий так за довгі суглобисті ноги. Цікаво, що Аристотель фалангою іменує і павука, якого називають так сьогодні, і павука-тарантула, і павука-косарика.


Чи може муха покохати павука?

Традиційно вважається, що взаємини мух з павуками досить повно описуються знайомими з дитинства рядками Корнія Чуковського з казки про Муху-Цокотуху (подаємо у перекладі Марії Пригари):

А павук підступає,

Гострі зуби у зв’язану

Муху встромляє,

Крутить їй павутинками крила,

Смокче кров із гарячого тіла.

Проте це не цілком відповідає дійсності. У деяких випадках ці комахи можуть прекрасно уживатися одна з одною. Так, наприклад, спостереження, проведені в джунглях Панами, показали, що на деяких великих павуках живуть маленькі мушки. За звичай вони сидять на спині павука, а коли той піймає чергову жертву і впорсне у неї травні секрети, що розріджують її тканини, мушки переповзають на пійману тварину і починають її смоктати. Щоправда, яку користь одержують самі павуки від такого союзу, не зовсім зрозуміло. Можливо мухи обчищають «зуби» павука від залишків їжі.


Як налякати комара?

Наприкінці 70-х років минулого століття у США та деяких інших західних країнах з’явилися електронні генератори ультразвуку, які нібито відлякують комарів. Стверджувалося, що кишеньковий прилад випромінює нечутний для людини звук частотою 21–22 кілогерців, який, мовляв, мав тримати кровожерів на відстані не менше двох з половиною метрів. Теоретичні обґрунтування наводилися різні: за одним твердженням такий звук властивий кажанам, ворогам комарів, і тому відлякує їх, за іншим — прилад імітує «спів» комара-самця, а оскільки кусаються тільки запліднені самки, вони уникають непотрібного їм шлюбного союзу.

Однак проведені Американським управлінням з охорони навколишнього середовища випробування 13 різних моделей генераторів, які випускалися у США та інших країнах виявили, що електронна зброя виявилася зовсім марною. Очевидно, службовці управління, які випробували прилади, немилосердно були покусані комарами, тому що управління вдалося до самих рішучих заходів для заборони продажу та імпорту антикомариних генераторів у США. Так луснув черговий «науковий» міф. Проте американці могло б заощадити значні кошти і час, витрачений на іспити, якби ознайомилися зі статтею, надрукованою ще у 1974 році в журналі «Медична паразитологія», який друкувався у СРСР. У ньому, між іншим, повідомлялося про негативні результати досліджень по використанню можливостей ультразвуку для боротьби з комарами.

Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закінчити трапезу, ніж прибити на місці, оскільки від хоботка, що залишиться в шкірі, здується пухир. Однак це невірно. Пухир здувається від того, що комар заносить своїм хоботком мікроорганізми, які спричиняють зараження. Чи залишається при цьому сам хоботок у шкірі, чи ні — не має значення. Тому, якщо комар починає ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на місці є єдино правильним.


Кого боїться страус?

Існує думка, нібито страус ховає голову в пісок у хвилину небезпеки. Однак це не відповідає дійсності. Цю легенду створив ще дві тисячі років тому давньоримський письменник Пліній. Сучасні наукові спостереження, проведені австралійськими вченими, показали, що насправді страуси лише опускають голову на землю, щоб дати відпочити м’язам довгої шиї. Дихання у цих великих птахів дуже активне і, сховавши голову в пісок, вони б моментально задихнулися. Тому з наукової точки зору старий міф був абсолютно безграмотним.

До речі, нинішні страуси — зовсім не дикі тварини, як багато хто думає. Вони давно вже одомашнені. На страусових фермах, яких в одній тільки Африці не одна сотня, гігантських птахів розводять у величезних кількостях. У продаж іде все: м’ясо, пір’я, яйця, шкіра, з якої роблять різноманітне взуття, сумки, гаманці. Завзяті фермери зробили статтею доходу навіть просте відвідування таких ферм туристами. Тут демонструються страусові перегони, пригощають яєчнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловік. Останнім часом розводити страусів почали і в Україні, хоча у заповіднику Асканія-Нова ці великі африканські птахи живуть вже давно.


Де у павича хвіст?

Хто з нас не спостерігав у зоопарку павичів і не любувався їх яскравим фантастичним хвостом. Однак те віяло, яке усі чомусь називають «хвостом» павича, — насправді лише верхні пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвіст павича не помітний і служить опорою для розкішного віяла.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.10. Так виглядає справжній хвіст павича (праворуч)


До речі, існує романтичний давньогрецький міф про те, як у павича з’явилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так він хотів уберегти її від гніву своєї дружини Гери. Але та зажадала корову собі в дарунок і приставила до неї Аргоса — чудовисько, тіло якого було вкрите безліччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, і тоді Гера перенесла очі вбитого чудовиська на оперення павича.


Пізня осінь, граки відлетіли?

Хто не пам’ятає ще зі шкільних років знамениті рядки з вірша російського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:

Пізняя осінь. Граки відлетіли,

Ліс оголився, поля спорожніли…

Саме грачиним перельотом після листопаду, вже майже перед самою зимою закінчується в Україні, а так само і у Європейській частині Росії, грандіозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осіння подорож граків стає усе коротшою. Птахи мовби стали забувати ті краї, де зими тепліше, ніж на їхній батьківщині. А от багато хто з нас, твердо пам’ятаючи, що грак — птах весняний, зустрівши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичів (наприклад, ворона, а то й ворону). Дійсно, граки були і залишаються гінцями весни. Однак вже приблизно років зо п’ятдесят межа їхніх зимівель відсувається в напрямку весняного перельоту, тобто на північний схід. Чимало їх стало справді осілими птахами, які проводять усю зиму біля власних гнізд. Саме тому граки узимку на вулицях і в парках наших міст — не така вже й дивина.


Хто сказав «ку-ку»?

Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як кує зозуля. Образ тужливої жінки-зозулі, починаючи зі знаменитого «Слова о полку Ігоревім», став уже хрестоматійним. Однак не всі знають, що самиця-зозуля ніколи не кує, а лише видає квапливе «вік-вік-вік». А ось хто справжній горлань, так це закоханий самець. Він піднімає свій хвіст догори, злегка розпускає крила, надуває зоб і вигукує своє «ку-ку» іноді по 60–70 разів підряд.

Невірно й те, начебто усі зозулі ведуть життя паразитів. В Америці, наприклад, є зозулі, у яких декілька самиць збираються разом і будують спільне гніздо, у якому потім спільно вирощують потомство. Не усім погана і наша зозуля. Вона, зокрема, знищує шкідливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких інші птахи обходять стороною.


Зірке око

Гострота зору орлів давно вже стала легендою і ніколи не піддавалася сумніву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, ніж у людини. Однак на справді це не відповідає дійсності. Як установили вчені з Бірмінгемського університету (Великобританія), досліджуючи найбільш зірких з орлів — білохвостих — удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночі — взагалі нарівні з нею, оскільки очі птаха гірше адаптуються до темряви.

Підтверджують це і досліди, проведені в Австралії. В ході експериментів при повному денному освітленні піддослідний клинохвостий орел зумів чітко розпізнати одну з двох принад при відстані до неї лише в півтора рази більшій, ніж це вдається людині з нормальним зором. Таке співвідношення є теоретично обґрунтованим, якщо зіставити фокусну відстань ока цього орла і людського ока — 22 і 17 міліметрів відповідно. В міру ж зниження освітленості гострота зору в орла падала швидше, ніж у людини. Ось чому пернаті хижаки рідко полюють у сутінках. Очі інших видів хижих птахів мають ще меншу фокусну відстань, ніж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.


Риб’ячі розмови

Здавна укоренилося уявлення про те, нібито риби не видають звуків. Склалася навіть приказка: «Німий, як риба». Однак це невірно. Мешканці підводного світу видають не тільки приваблюючі партнера звуки, але й оборонні сигнали. У деяких морських тропічних риб «голос» настільки голосний, що його можна почути без будь-яких приладів. Він може навіть викликати вибухи акустичних мін, які спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такі випадки відзначалися наприкінці Другої світової війни. Однак вода, прекрасний провідник звуку, чіпко утримує їх, і межа розподілу двох середовищ, щільність яких є різною, стає перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повітря. Тому для прослуховування риб потрібний гідрофон.

Цікаво, що «даром мовлення» володіють як морські, так і прісноводні риби. Так, наприклад, в Амазонці «розмовляє» приблизно кожний другий чи третій з двох тисяч видів риб, що мешкають в її водах. Особливо багато таких «базік» серед сомів та харациноподібних риб. У риб утворилися специфічні звукові апарати. Якщо у вищих хребетних і птахів звуковий орган один — гортань, то риби для відтворення звуку використовують і плавці, і зуби, і зяброві кришки, і плавальний міхур. Звуки, що видаються рибами, найрізноманітніші: це і цвірінькання, і ричання, і скрипіння. Всі вони призначені для відлякування хижаків і конкурентів.


З життя лососів

Загальновідомо, що тихоокеанські лососі — кета, горбуша, нерка та інші — рухаючись до своїх нерестовищ, упевнено переборюють не тільки зустрічний плин рік, але й мілини, перекати, водоспади та інші перешкоди. Під час нересту лососі перестають харчуватися і дотепер вважалося, що основним джерелом енергії для них у цей період служать жири та вуглеводи. Однак, як установили вчені з Інституту біології моря у Владивостоку (Росія), запаси цих речовин знищуються приблизно за тиждень після початку голодування. Насправді основним джерелом енергії для лососів стають м’язові білки, які складаються з амінокислот, що цілком можуть служити для синтезу глюкози — головного постачальника енергії для живої клітини. У лососів два види м’язів — білі і червоні; під час голодування «на поживу» йдуть білі м’язи, а червоні працюють до кінця нересту. При цьому риба втрачає більше половини маси тіла, порушується робота механізмів, що регулюють обмін речовин, і незабаром після нересту зовсім знесилівши, риба скачується за течією ріки і гине.

Проте невірно, нібито всі лососі гинуть після метання ікри. Так, наприклад, шляхетний лосось, більш відомий як сьомга, продовжує жити і дає потомство ще до п’яти разів.


Товариські пустельники

Відомі усім, хоча б з чуток, раки-пустельники насправді зовсім не раки, а краби. Просто вони не підгинають своє м’яке черевце під широкий головогрудий панцир, як інші краби, а ховають його в порожню раковину молюска. Тому й тіло у них не зжалося, а залишається витягнутим, трохи нагадуючи річкового рака.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 1.11. Рак-пустельник та його «приятелька» актинія


Не зовсім справедливе й іменування їх «пустельниками». Насправді раки-пустельники можуть бути досить таки товариськими. Наприклад, деякі з них носять на раковині для додаткового захисту пекучу актинію. Сама актинія при цьому харчується шматочками, що перепадають з «хазяйського столу». Є навіть пустельники, що вважають раковину непотрібною, саджають актинію прямо на спину і сміливо розгулюють по морському дну.


Зубасті молюски

Не відповідає дійсності поширена думка, начебто молюски не мають зубів. Насправді багато молюсків користаються оригінальним механізмом для захоплення і здрібнювання їжі — так званою радулою. Це еластична рогова стрічка з поперечними рядами зубів на зразок напилка. Ці зуби виглядають у різних молюсків по-різному. М’язи рухають радулу вперед-назад і зуби труть їжу, відриваючи від неї шматочки. При цьому самі зуби поступово зношуються, випадають, особливо на передньому краї радули, а на задньому виростають і рухаються вперед нові.


Про черв’яків справжніх і уявних

Помиляється той, хто вважає начебто черв’як — маленька незначна істота. В Австралії, наприклад, живе черв’як довжиною приблизно 3,6 метри, здатний видавати звук, схожий на дзюркіт води при зливі з ванни. Це так званий гігантський дзюркотливий черв’як Гіпсленда. Австралійці дуже шанують свою «королеву черв’яків» і щорічно влаштовують на її честь справжні фестивалі. А уряд навіть виділив кошти для збереження цього унікального створіння.

А от добре відомий морякам корабельний хробак насправді не хробак. Це так званий морський свердлувальний молюск тередо. Зовні він дійсно схожий на хробака: подовжене тіло, на передньому кінці якого збереглися дві стулки раковини. Зрушуючи і розсовуючи ці стулки, тередо свердлить деревину, занурену в море, — днище судна, палі, обшивку пристані. Раковина покрита дрібними гострими зубчиками, які і точать дерево. Тирса, що створюється під час свердління, йде на корм тварині.

Черв’ячки, яких можна побачити у грибах, фруктах і овочах, насправді не є черв’яками. У грибах це здебільшого личинки грибних комариків, а також деяких жучків, у фруктах — переважно гусениці плодожерок.


Хижа гусениця

Згідно з досить поширеним уявленням, гусениці малорухомі і харчуються винятково листям та плодами рослин. Однак це невірно. Насправді гусениці не гидують і м’ясними стравами. Так, наприклад, на Гавайських островах живуть зо два десятки видів метеликів-п’ядунів, чиї гусениці ловлять мух та інших дрібних комах. Хижа гусениця має в довжину два-три сантиметри, її кінцівки озброєні гострими пазурами. Бачить гусениця погано і під час ловів жертви покладається в основному на дотик. Варто необережній мусі торкнутися однієї з численних щетинок, які усівають тіло гусениці, як хижачка робить блискавичний випад і схоплює здобич. Цей кидок триває одну дванадцяту частку секунди. А метелики, як їм і належить, харчуються нектаром квітів.


Блакитна кров

Невірно, начебто у всіх тварин кров тільки червоного кольору. Кров низки тварин, що знаходяться на нижчих щаблях еволюції (павуки, скорпіони, краби, молюски, головоногі) має блакитний колір. Вчені інституту зоології Мюнхенського університету (Німеччина) визначили структуру гемоцианіну — речовини, яка на відміну від гемоглобіну має у своєму складі не залізо, а мідь і додає крові блакитного кольору. Гемоцианін, так само як і гемоглобін звичайної червоної крові, виконує функції переносу кисню з легень до тканин. Але, на відміну від гемоглобіну, що поєднує чотири підодиниці, кожна з яких може зв’язувати і вивільняти один атом кисню, у гемоцианіні мається аж 24 підодиниці, які при цьому у чотири рази крупніші за підодиниці гемоглобіну. Дослідники вважають, що молекула гемоцианіну є ідеальним переносником кисню. У павуків немає вен і артерій, тому кров омиває усі тканини, а гемоцианін забезпечує при цьому точну регуляцію, і необхідна кількість кисню надходить у потрібне місце. Функція гемоцианіну відповідає також температурному режиму павука, який визначається температурою навколишнього середовища.



Розділ 2. У світі рослин


Де росте кедр?

Знаменитий сибірський кедр насправді не кедр, а сосна. Справжній кедр теплолюбний і живе на півдні, за звичай, у горах. Усього у світі відомо три види кедрів: кедр ліванський, який росте у Лівані, Сирії, Малій Азії (це його зображено на державному прапорі Лівану); кедр гімалайський, що зростає в західних Гімалаях, і кедр атласький — мешканець північно-західної Африки, який росте у горах Атласу.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 2.1. Справжній ліванський кедр і «кедр» сибірський


А от рослина, що не боїться суворих сибірських морозів і облюбувала собі великі простори Сибіру і Далекого Сходу, — це сосна. Невідомо, хто і коли вперше назвав сибірську сосну кедром, але назва прижилася. Крім сибірської сосни кедрами також неправильно називають ще далекосхідну корейську сосну, європейську кедрову сосну і кедровий стланик. Утім, і в наших краях можна зустріти справжній кедр. Кедр гімалайський, наприклад, не така вже і рідкість у багатьох курортних містах Чорноморського узбережжя Криму.


Красуня кипариса

Коли хочуть підкреслити струнку чоловічу статуру за звичай кажуть: «Стрункий, як кипарис». Однак насправді назва цього вічнозеленого красеня має жіноче походження. Як говорить давня легенда, давним-давно на березі моря жила красуня на ймення Кипариса. Одного разу покохала вона прекрасного юнака і вирішили молоді люди одружитися. Але були вони бідні, тому в пошуках щастя юнак відправився в далеке плавання. Довго чекала свого нареченого Кипариса, щодня виходила вона на високий берег і дивилася, чи не з’явиться в морській далечіні корабель. Коли ж, нарешті, зрозуміла дівчина, що не дочекається коханого, здійняла вона у розпачі руки до неба та й залишилася отак стояти, перетворившись у струнке дерево.

Кипарис відомий в багатьох країнах Середземномор’я, в Індії і Середній Азії з незапам’ятних часів. Його красою захоплювалися багато поетів, письменників та художників. До речі, за формою кипариси можуть бути не тільки стрункими, але і найрізноманітнішими — карликовими, плакучими, сріблястими, хвойними. Одним з численних різновидів кипариса є яловець, який на відміну від своїх південних родичів морозостійкий, тому зустрічається й у наших широтах.


Хто першим весну зустрічає?

Всім нам з раннього дитинства начебто б відомий пролісок. Але запитайте кого-небудь, що це таке і одержите самі різні відповіді. Й усі вони здебільшого будуть вірними, тому що проліском називають не одну, як багато хто думає, а одразу декілька лісових весняних квіток. Енциклопедичний словник пояснює, що пролісок — це «… рід багаторічних трав сімейства амарилісових». І далі: «проліском називають також анемону і ряд інших трав, що цвітуть навесні». Більш визначене тлумачення слова «пролісок» дає Володимир Даль: «…досить загальна назва рослин, які цвітуть одразу ж по сході снігу…» У середній смузі Росії пролісками називають медунку, чубарку, вітрогонку лютичну і гусячу цибулю жовту. І все-таки існує й справжній пролісок. Це три синіх або білих, розкинутих у сторони пелюстка на тоненькій стеблинці. Щоправда, у середній смузі він не зустрічається і любуватися ним можуть лише жителі більш південних широт Росії і, безумовно, України.

А от назва пролісок зовсім не пов’язана зі словом «ліс». Спочатку квітка звалася «пролізок» — від дієслова «лізти». Його листочок, згорнутий у трубочку, пролазить не тільки крізь товщу торішнього листя, але й крізь сніжну кірку. Помилковою є і думка, начебто проліски є першими весняними квітами. За звичай першими на пагорбах, південних схилах ярів, витягнувши шийки убік сонця, по сусідству з холодними брилами сірого злежалого снігу з’являються квіточки матері-й-мачухи. Але саме їх, перших, ніхто не називає ні пролізками, ні пролісками.


Чому мімоза боїться морозу?

Також помилково ми називаємо мімозою рослину, яка насправді є австралійською акацією. Колись її завезли на Чорноморське узбережжя як декоративну рослину. Там вона добре прижилася і навіть здичавіла. Це вона — австралійська акація — цвіте у лютому-березні на узбережжі Чорного моря жовтими пухнатими кульками, які виглядають такими ніжними і беззахисними на тлі нашого лютневого снігу.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 2.2. Так виглядає справжня мімоза


А справжня мімоза росте в Бразилії, у нас її розводять лише в оранжереях. Це про неї розповідають, що вночі вона складає свої листочки (вони дуже схожі на листя акації, тільки дрібніші) і опускає їх. Так само мімоза складає свої листочки і начебто завмирає, якщо її вдарити, або хоча б доторкнутися до неї. Звідси пішов відомий вислів «сором’язлива, як мімоза».


Коли цвітуть рослини?

Невірно, начебто всі рослини цвітуть навесні. Дійсно, дерева розцвітають найчастіше весною. Проте, наприклад, лугові трави цвітуть за звичай влітку. З липня і до пізньої осені можуть цвісти всілякі бур’яни, наприклад, полинь, лобода. А цвітіння амброзії, пилок якої є причиною алергійних захворювань, триває з кінця липня і аж до самих заморозків.

А ось тополиний пух, усупереч дуже поширеній думці, є малоалергійним. У багатьох випадках зовсім не пух стає причиною нежиті або кон’юктивіту. Адже у цей самий час цвітуть злакові трави. Їхній пилок у великій кількості міститься у повітрі. Він дрібний і не видимий неозброєним оком, а попадання його на слизьку оболонку носа чи ока якраз і спричиняє типові прояви поллінозу, тобто алергійних захворювань, викликаних пилком рослин.

До речі, тополиний пух — це благодатна властивість тополі, особливо для наших мегаполісів, оскільки пух очищає повітря, осаджуючи на землю тисячі тонн пилу та кіптяви.


Де росло райське яблуко?

Мало хто знає, що горезвісне біблійне яблуко, що стало причиною первородного гріха, насправді було не яблуком, а гранатом. Помилка, мабуть, виникла під час перекладу. Річ у тім, що давні римляни називали гранат пунічним, тобто карфагенським, яблуком. Давній Рим познайомився з гранатом саме через Карфаген (Північна Африка). Тому, переводячи Біблію з давньоєврейської, латинський перекладач позначив гранат як пунічне яблуко, що було зрозуміло його сучасникам, а подальші перекладачі залишили тільки слово «яблуко». Саме ж слово «гранат» означає латинською «зернистий» і виникло дещо пізніше.


Степова суниця

Суниця традиційно вважається лісовою ягодою. Однак насправді це не зовсім вірно. У роді суниця є декілька видів. Суниця лісова дійсно росте в лісах, і в Україні південніше межі Вінниця-Черкаси-Суми не зустрічається. А от суниця зелена є видом лісово-луговим і зростає здебільшого на лугах, галявинах, на степових схилах і у балках. Суниця зелена зустрічається в Україні практично по всій степовій смузі. Щоправда зараз вона плодоносить дуже слабко через те, що степ інтенсивно піддається випасу, заростанню бур’янами, випалюванню і т. ін. А в минулому степова суниця давала великі врожаї. За літописними даними часів Запорізької Січі, в околицях козацької слободи Половиці (тобто там, де розташоване нинішнє місто Дніпро) росло стільки багато суниці, що коли в сезон по дорозі проїжджав віз, у коліях залишалися червоні калюжі із суничного соку.

А от культурну родичку суниці — полуницю садову — східні слов’яни, у тому числі й українці, практично не знали і не вирощували аж до кінця XIX століття. Перша полуниця потрапила до нас, мабуть, за часів Петра I із західноєвропейських «аптекарських городів».


Де вирощують бавовну?

Невірно нібито бавовну завжди вирощували тільки у Середній Азії. Свого часу найбільшим бавовницьким регіоном колишнього СРСР була… Україна. У період з 1929 по 1956 роки загальні площі, зайняті бавовником у степовій зоні України (без Криму), складали близько 440 тис. гектарів. Вирощувалися і збиралися врожаї до 17 центнерів з гектара на незрошуваних і до 29 центнерів з гектара на зрошуваних землях. А званням «Знатний бавовнороб» удостоювалися кращі селяни з-під Херсона і Миколаєва, у той час як узбецькі дехкани про таке ще й не мріяли.

І лише за часів генсека Микити Хрущова комуністичний волюнтаризм викорчував бавовну з українських земель і пересадив у голодний степ Узбекистану, перетворивши його в республіку монокультури. Так само у 1964 році був закритий перспективний проект вирощування рису в Україні на 90 тис. гектарів на Каховській зрошувальній системі. Тим часом і бавовна, і рис здатні рости в Україні, і давати гарні врожаї. Вчені з Інституту зрошуваного землеробства АН України підрахували, що для того, щоб забезпечити власні потреби країни в бавовні, буде потрібно усього лише 350 тис. гектарів. До речі, з кожного гектара, крім волокна, можна одержати 2–3 центнери чудової рослинної олії, 6–9 центнерів протеїнового шроту (корм для худоби) і 12–15 центнерів целюлози.

Невірно й те, начебто бавовна дуже любить воду. За період вегетації вона «випиває» до 500 куб. м/га. Іншим культурам води потрібно набагато більше, наприклад, сої чи кукурудзі — у 3–5 разів, а цукровому буряку навіть у 5–6 разів.


Кучерява горобина

Батьківщина знаменитої ніжинської горобини, відомої своїми незвичайно великими і солодкими плодами, зовсім не українське місто Ніжин, а село Нєвєжино Владимирської області в Росії. Давним-давно жителі села знайшли у лісі цю дивну горобину і стали вирощувати її у своїх садибах. І називалася вона спочатку, як і мало бути, нєвєжинською. Але незабаром нею зацікавився відомий підприємець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник відомої й сьогодні торгівельної марки). Він почав випускати настоянки на ягодах нєвєжинської горобини, які одразу ж придбали величезну популярність. Тоді-то винороб і перехрестив нєвєжинську горобину у «ніжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупців ніяких неприємних асоціацій (російською мовою слово «нєвєжа» означає «нечемна, неввічлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так і закріпилась.

До речі, ніжинську горобину ніхто спеціально і не виводив. Ботаніки вважають ніжинську горобину не окремим видом, а особою формою горобини звичайної. У сільських місцевостях Владимирської області до сьогодні ледве не в кожнім дворі можна зустріти це дивне дерево. За умови правильного збереження його плоди досить довго зберігають свіжість і свій справді чудовий смак.


Чи цвіте волоський горіх?

Усім відомий волоський горіх. І саме дерево, і його плоди називають горіхами. Проте це невірно. У справжніх горіхів — ліщини, дуба (до речі) та інших — навколоплідник твердий, дерев’янистий. А у волоського горіха плоди мають зовнішню м’яку оболонку. Вона добре помітна у незрілих плодів, але при дозріванні відпадає і внутрішній шар навколоплідника, так званий ендокарпій або шкарлупа, опиняється зовні. Тому ботаніки іменують плід волоського горіха кістянкою, але на відміну від типової соковитої кістянки — вишні, сливи, персика, абрикоса — вважають його кістянкою сухою.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 2.3. Цвітіння волоського горіха (жіночі квітки)


Існує також думка, що горіхове дерево ніколи не цвіте. У Середній Азії з цього приводу навіть приказка є: «Умре той, хто побачить квітку горіха». Проте це лише легенда. Дерево волоського горіха зацвітає навесні, хоча його квітки дрібні, непоказні і непомітні. Чоловічі квітки зібрані в зелені сережки, довжина яких сягає 12 сантиметрів. Жіночі квітки розташовуються поодинці або групами по 2–4 у верхній частині пагону.


Земляний біб

Дуже часто арахіс називають земляним горіхом. Це плід довгастої неправильної форми з пухкою шкарлупою, яка до того ж поцяткована уздовж і поперек сітчастими жилками. Однак арахіс зовсім не горіх, хоча іноді його й відносять до горіхів. Насправді, арахіс — це біб, як, наприклад, квасоля або сочевиця. Його насіння визріває у бобі: під ламкою шаруватою оболонкою ховається до семи темно-коричневих «горішків». Вони постачають до організму людини жирні кислоти, які поліпшують короткострокову пам’ять. Навіть 100 грамів арахісу досить, щоб підсилити увагу. Тому цими горішками надзвичайно корисно поласувати перед іспитами.

Батьківщина арахісу — Південна Америка, звідки він був завезений до Китаю. Тому арахіс інколи неправильно називають китайською фісташкою. Справжня фісташка, або інакше кістянковий горіх, з білястою шкарлупою, двостулковою, немов раковина молюска, також зустрічається у нас у продажу. В довжину вона усього 2–2,5 сантиметри, а середня маса горіха менше 1 грама.


Чи все є у Греції?

Батьківщина гречки, усупереч назві, зовсім не Греція. Більшість учених схиляються до того, що гречка вперше була введена в культуру близько 4 тисяч років тому в Північній Індії. Вона вирощувалась на затоплюваних улітку заплавах рік в умовах достатку сонця, тепла і вологи, що й визначило природу її досить швидкого і буйного фізіологічного розвитку. З Індії гречка потрапила до Китаю, Середньої Азії, Америки, Африки, на Кавказ, у країни Європи.

До нас же гречка прийшла не зі Сходу, а з Греції, де її почали обробляти ще в античні часи. Через грецькі міста-колонії в Криму гречка потрапила до скіфів. Пізніше купували її у греків і слов’яни. Це й дало привід назвати її гречкою, тобто грецькою. У Західній Європі в епоху Середньовіччя її називали «турецьким житом», а французи й дотепер називають її «сарацинкою», «арабкою». Виходить — звідки привезли, так і назвали.

Невірно й те, що гречку скрізь залюбки вживають у їжу. Так, наприклад, французи терпіти не можуть гречану кашу і досить рідко її споживають, хоча з задоволенням смакують жаб’ячі лапки. Це ще раз доводить давно всім відому істину, що про смаки не сперечаються.


На заздрість гурманам

Існує думка начебто квіти використовуються людиною лише в естетичних та лікарських цілях. Однак це не вірно. Хто з нас не знає, наприклад, красолю — квітку, яку саджають поблизу терас, огорож, альтанок, на балконах і клумбах. Так от, її солодкувато-пряні квітки їстівні, і на батьківщині красолі, у Південній Америці, вона вважається важливою харчовою рослиною. З квіток варять супи, роблять салати, готують оцет з дуже своєрідним присмаком. У їжу вживають не тільки квітки, але й листя, бутони, молоді плоди. Бутони і молоді зелені плоди красолі — овочевий делікатес. Використовують їх як прянощі при маринуванні огірків та помідорів.

Їстівні також і золотаво-жовті суцвіття чорнобривців. Квітки цієї рослини багаті на каротин, вітаміни В, Р та Е. В Грузії суцвіття чорнобривців додають до харчо, рибних страв, соусів, маринадів, використовують для підфарбовування сиру, вина. Чорнобривцями заміняють таку приправу як шафран. Ще одна харчова рослина — огіркова трава, або бораго. Її вирощують в основному через молоде ніжне листя і соковиті м’ясисті пагони. Їх додають до овочевих салатів або використовують як гарнір до м’ясних, рибних страв — це додає їм свіжості та аромату. Їстівними є також яскраво-сині, зірчасті, запашні квітки огіркової трави. Ними прикрашають різні страви або споживають зацукрованими. Багатьом, мабуть, прийшлося до смаку варення з квіток кульбаби, рецепт приготування якого відомий і нашим господиням. Зовнішнім виглядом, смаком і запахом воно нагадує мед. Як бачимо, деякі квіти можуть не тільки радувати око і наш нюх ароматним запахом, але й здатні задовольняти смаки вишуканих гурманів.


Приворотне зілля

Усім відомий любисток. Вважається, що назва ця походить від слова «любити». В Україні у цієї рослини є цілий ряд синонімів з тим самим змістом: любчик, любець, любимене, любист і, нарешті, приворотне зілля. Все це пов’язане з тим, що існує народне повір’я, начебто любисток — це зілля, яким можна кого-небудь приворожити, змусити себе покохати. Однак це не більше ніж вигадка. Насправді ця назва запозичена з грецької мови, де рослина називалася «лігустикум», що означає «лігурійська рослина». Лігурія — область у Південній Європі, де була поширена ця рослина. Римляни переробили назву в «левістикум», німці — в «любештекке», поляки — в «любистек». Слово дійшло до нас і, завдяки звуковій схожості зі словом «любити», переусвідомилось. Сама рослина широко використовувалася в народній медицині, як засіб від головного болю, нервових та шлункових захворювань.


Куди дивиться соняшник?

Назва соняшника у більшості народів Європи пов’язана із сонцем і має значення «сонячна квітка», «повернений до сонця», «той, що дивиться на сонце». Так, наприклад, білоруси говорять «воротисонце», українці поряд зі словом «соняшник» уживають слово «солноворот». Це пов’язано з уявленням, начебто соняшник повертає свій кошик слідом за сонцем протягом дня. Однак це невірно. Кошик соняшника зовсім не крутиться за сонцем, він просто нахиляється по мірі дозрівання під вагою власного насіння.

Поширена також думка начебто вживання насіння соняшника сприяє загостренню хронічного апендициту. Однак ця думка помилкова і позбавлено будь-яких підстав. Тим часом у зернятах соняшника містяться ненасичені жирні кислоти (головним чином лінолева та олеїнова), які сприяють нормалізації холестеринового обміну. У насінні соняшника міститься близько 20 відсотків білку, до складу якого входять усі незамінні амінокислоти, у тому числі метіонін, який приймає участь у жировому обміні. До речі, у зернятах соняшника його значно більше (390 мг у 100 г), ніж у арахісі (303 мг), волоських горіхах (306 мг), лісових горіхах (162 мг). У тих же 100 грамах насіння міститься 311 мг магнію, що у 6 разів більше, ніж, наприклад, у житньому хлібі. А магній, як відомо, необхідний для нормальної діяльності серцево-судинної системи. Отже, можете сміливо лузати насіння скільки вам забажається. Адже недарма з початку XVIII століття смажені зернята соняшника є улюбленими ласощами в Україні.


Бананові зарості

Багато хто думає, що банан — це дерево. Але це невірно. Насправді банан — не дерево, а гігантська трава. А збирають плоди банана зеленими не для того, щоб вони не зіпсувалися під час довгого шляху до споживача, а тому, що плід, який дозріває при збереженні, більш смачний.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 2.4. Так виглядають бананові зарості


Слід зазначити, що банан не тільки смачний, але і дуже корисний для людини. Він надзвичайно поживний і дозволяє швидко відновлювати сили. Для тенісистів та марафонців плоди банана — це просто незамінне джерело енергії. У 100 грамах цих плодів міститься 79 калорій, 19 грамів вуглеводів і в 3 рази більше калію, ніж у будь-якому іншому фрукті. Звідси його незамінні властивості як регулятора сольового балансу і кров’яного тиску в організмі людини.

До речі, банан використовується не лише як харчовий продукт, але й для… виготовлення одягу. З волокон бананових стебел можна виготовити, наприклад, сукню. Ученими з Центру народного мистецтва в малазійському місті Саравак розроблена технологія прядіння таких ниток. Для одержання пряжі здрібнені стебла банана вимочують протягом місяця у воді. Виходить маса, з якої легко витягуються нитки. З них ткуть волокно, з якого у свою чергу роблять одяг. З ниток також плетуть кошики, торбинки та килимки.


Ліана не зі своєї волі

Помиляється той, хто думає, що виноград завжди був звивистою рослиною. З давніх давен він ріс на відкритій місцевості і був звичайним кущем. Однак поступово клімат ставав вологішим, і виноград опинився у лісі. Хоч-не-хоч, щоб пристосуватися до нового життя, йому довелося «навчитися» лазити по опорах — деревах, гілках і т. п., перетворившись на справжнісіньку ліану. А вусики, якими виноградні ліани хапаються за усілякі виступи, є ні чим іншим, як видозміненими суцвіттями. Цей факт установив ще у XIII столітті один з найвизначніших учених-енциклопедистів Середньовіччя Альберт Великий.


Чи є запах в огірка?

Кому з нас не знайомий апетитний запах свіжого огірка. Радянського поета Марка Шехтера він навіть надихнув на такі ось віршовані рядки:

Пахне свіжими огірками —

Сю ніч долом гроза пройшла

І палаючими поясами

Землю лагідну посікла.

Однак насправді огірки не мають запаху. Група німецьких біохіміків установила, що цілий огірок не містить характерних пахучих речовин. Вони утворюються з лінолевої кислоти (ненасичена жирна кислота) в результаті швидкоплинного ланцюга реакцій внаслідок дії відповідних ферментів. І лінолева кислота, і ферменти містяться в огірку, але для початку реакції потрібен атмосферний кисень, що проникає в рослинну тканину, коли огірок розрізають або розламують. Якщо ж різати огірок у безкисневій атмосфері, пахучий огірковий аромат не виникає.


Синьйор-помідор

Мало хто знає, що всім нам знайомий помідор колись вважався отруйним. Коли Джорджу Вашингтону, майбутньому першому президенту США, подали на обід печеню, рясно политу соусом червоного кольору, той з апетитом з’їв страву, навіть не підозрюючи, що його намагалися отруїти… помідорами. Згодом було встановлено, що такий хитромудрий спосіб позбутися лідера армії колоністів (події відбувалися у 1776 році, в розпал боротьби північних колоній Англії за незалежність) винайшов кухар Джей Бейлі. Він був настільки впевнений, що його підступний задум удасться, що написав у повідомленні командувачу англійськими королівськими військами: «Я поклав у печеню, призначену для генерала, кілька червоних м’ясистих плодів однієї дивовижної рослини… Через кілька годин генерала не буде в живих. Я виконав свій борг, не хочу чекати помсти і маю намір сам позбавити себе життя». Цікаво, що Бейлі так боявся смерті в жорстоких муках від тієї ж отрути, яку він дав Вашингтону, що віддав перевагу смерті від кухонного ножа. Так хибне уявлення про властивості рослини призвело до загибелі, щоправда не жертви, а самого вбивці.

До речі, помідор, він же томат, зовсім не овоч, а фрукт. У нього, як і у фруктів, кісточки знаходяться усередині плоду. Проте у 1893 році Верховний Суд США помилково кваліфікував томат як овоч, виходячи з особливостей торгівлі і того, що він вживається в супах, салатах і тому подібних стравах. Саме з тих пір ця традиція поширилася й у Європі.


Цибульне горе

Цибуля вирощується людиною з незапам’ятних часів. І рівно стільки, скільки вона вирощується, змушує нас проливати сльози під час чищення. Вважається, що сльозоточива речовина знаходиться безпосередньо в розрізаній цибулині. Однак це невірно. Насправді летюча речовина цибулі — пропантіаль — сама по собі нешкідлива. Але при розчиненні у воді вона утворює сірчисту кислоту (нестійка неорганічна кислота, яка існує лише в розбавлених водних розчинах). Очі завжди трохи зволожені, і коли в них утворюється їдка кислота, вона й викликає сльози. Саме тому правильним є народний засіб: щоб очі не сльозилися, коли ви ріжете цибулю, час від часу змочуйте ніж холодною водою. Тоді кислота буде утворюватись на ножі, не потрапляючи в очі.


Чи корисний часник?

Численні розмови про чудотворну користь часнику насправді є розповсюдженою хибною думкою. Так, наприклад, вважається, нібито давні греки і римляни використовували часник як засіб від імпотенції та божевілля. Однак це ні що інше, як медичне марновірство. Невірно й те, нібито часник прочищає кровоносні судини і захищає від зниження розумових здібностей у старості. Часник також не лікує ні рак, ні шкірні захворювання. І вже напевно часниковий запах не віднадить від вас вампірів. А на що ж тоді здатен часник? Як показали дослідження, в дуже великих дозах він знижує рівень холестерину у пацюків та кролів, а значить може бути корисним і людям. Експериментальним шляхом також було встановлено, що речовина аніцилін, яка входить до складу часнику, вбиває деякі бактерії-грибки. Ось, мабуть, й уся користь.


Символ родючості

Традиційно вважається, що кукурудза здавна не вирощувалась у Старому Світі, а потрапила туди з Америки. Однак це не зовсім вірно. У чотирьох давньоіндійських храмах, побудованих у XII–XIII століттях поблизу Майсура, багато богів і богинь, вирізаних з м’якого каменю, тримають качани кукурудзи. Усього знайдено 63 зображення качанів.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 2.5. Храм у Майсурі і качан в руках у давньоіндійської богині


Стародавні скульптори досить точно відобразили особливості кукурудзяних зерен і їхнього розміщення на качані, тому немає жодних сумнівів, що робота велася з натури. Ці скульптури свідчать, що кукурудза була відома в Індії задовго до того, як європейці потрапили до Америки. Очевидно, качани були висічені в храмах як символ родючості.


Як із тютюну спекти тістечко?

Всі мабуть знають, скільки шкідливих речовин міститься в тютюні. У росіян навіть є принагідна приказка, коли справи кепські вони кажуть: «Дєло — табак». Однак, якщо бути точним, шкідливі речовини містяться не в самому тютюні, а в тютюновому димі. Сам же по собі тютюн є досить корисною рослиною. З листя тютюну можна одержувати харчовий білок, причому його вихід з гектару посівів складе 3,5 тонни, тоді як, наприклад, пшениця дає в середньому лише чверть тонни білку з гектару, а соя — рекордсмен у цій області — 0,8 тонни. Білок, що отримують з тютюну, зовні нагадує яєчний, не має смаку і запаху, за поживними властивостями перевершує казеїн (білок молока), а за змістом незамінних амінокислот — білок сої. Нікотин при цьому залишається у відходах виробництва.

Білком тютюну можна збагачувати різні продукти, а в чистому вигляді він годиться для приготування всіх тих страв, в яких використовується яєчний білок: наприклад, з нього можна спекти тістечко бізе. Крім того, в процесі виробництва білку можна одержати каротіноїди — корисні речовини, що застосовуються у фармакології. І, нарешті, частина відходів може використовуватись для виробництва цигарок, причому вони будуть менш небезпечними, аніж з «цільного» тютюну, адже найбільше шкідливих речовин тютюнового диму виникають саме при згорянні білку, який у даному випадку з відходів уже видалений.


Пристрасті за кокою

У свідомості багатьох кока — рослина, з листя якої виготовляють кокаїн, — шкідлива для здоров’я. Проте це не зовсім так. Жоден антрополог або медик не зміг ще довести, що вживання коки так, як це роблять індіанці, згубно позначається на людському здоров’ї. Навпаки, перуанські учені вважають, що зникнення культури коки в країні призводить до алкоголізму, деградації людини. Уже чотири тисячоліття індіанці, які населяють територію Перу та Болівії, годинами жують листя коки. Вони роблять це не лише для того, щоб вгамувати біль і голод. Для них це скоріше магічний ритуал, який дістався від предків і в якому поєдналися віра і надія, містика і реальність, спілкування з віднятими богами.

Досліджуючи чудодійні властивості листя коки, перуанець Іполіто Унуане ще у 1794 році довів, що вони абсолютно безпечні для здоров’я, знімають стрес, фізичну і розумову втому. Сама по собі кока не шкідлива. Листя коки містять чотирнадцять алкалоїдів. І лише один з них — кокаїн, виділений Альберто Нойманом, — став використовуватися як наркотик. Це і призвело до найбільшої трагедії, що відбувається у Латинській Америці до сього дня. Кокаїновий бум з руйнівною силою обрушився і на людей, і на природу. Кока виявилася вирваною з природного середовища, стала видобутком жадібних торгашів та наркоманів.


Чим страшний мухомор?

Усім нам знайомий мухомор з його привабливим гарненьким капелюшком. Традиційно вважається, що головною отрутою цього підступного гриба є алкалоїд мускарин, який був виділений з червоних мухоморів ще у 1869 році. Однак це невірно. По-перше, симптоми отруєння мухомором не відповідають симптомам отруєння чистим мускарином. Так, у людини, що наїлася мухоморів, починаються галюцинації і розлади координації руху, чого не буває при отруєнні чистим мускарином. По-друге, мускарину у свіжих грибах дуже і дуже мало: від 0,0002 до 0,013 відсотків. Для того, щоб людина могла всерйоз отруїтися мухоморами, їй потрібно з’їсти декілька кілограмів свіжих грибів, що звичайно ж нереально. Виходить, не мускарином страшний мухомор.

Дослідження, проведені в інституті органічної хімії Цюріхського університету виявили ще два токсини червоного мухомора: іботенову кислоту та її продукт мусцимол. Щоправда, був виділений ще і мусказон, але він набагато менш фізіологічно активний, ніж іботенова кислота і тим більше мусцимол, який у 10 разів активніше самої іботенової кислоти. Результати досліджень дії мусцимолу на організм людини показали, що саме мусцимол і є головною діючою речовиною мухомора. Це він викликає погане самопочуття, галюцинації і погіршує координацію рухів.


Серед бактерій

Невірно, начебто усі бактерії невидимі простим оком. Щоправда, величина більшості бактерій складає усього лише близько половини мікрометра, але нерідко в царстві мікробів зустрічаються й справжні «велетні», насамперед серед так званих сіркобактерій. Зустрічаються форми розміром в одну десяту міліметра. Таку бактерію при гарному освітленні та ще на темному тлі цілком можливо помітити неозброєним оком. Але справжнісіньким гігантом виглядає відкрита ще 150 років тому так звана водяна спірохета. Довжина її — цілих півміліметра.

Невірно й те, що бактерії шкідливі для людей. Насправді більшість бактерій нешкідливі, а багато з них просто необхідні людині. За допомогою бактерій одержують вино, пиво, кисломолочні продукти, тісто і т. п. Бактерії очищають стічні води, використовуються для очищення нафти, газу і целюлози. Переконаність у шкідливості бактерій стала результатом реклами мила та миючих засобів.

До речі, великий мікробіолог Ілля Мечников також помилявся, вважаючи, що кишкова флора людини — це «гнила» флора, що виділяє отруту, яка скорочує наше життя. Насправді бактерії товстого кишечнику не тільки не виділяють отруту, але навіть виробляють деякі вітаміни, необхідні організму (наприклад, В2 і R).


Друзі чи вороги?

Поширені судження про шкідливий вплив на здоров’я людини кімнатних декоративних звивистих та звисаючих рослин, таких, наприклад, як бегонія, традесканція, зебрина, каланхое, восковий плющ та деяких інших. Вважається, що вони нібито відбирають у людини корисну енергію і навіть приносять у дім нещастя. Причому при подібних міркуваннях посилаються не тільки на старі марновірства, але й на інформаційну біофізику (так звану екстрасенсорику). Однак це невірно. Численні експерименти показали, що ніяких шкідливих наслідків від біоінформаційного контакту з цими рослинами виявлено не було. Підтверджує це і багаторічний досвід наших предків, які з великою радістю і любов’ю вирощували ці рослини у своїх будинках і не помічали від них ніякої шкоди для здоров’я. Навпаки, науково доведена санітарна і гігієнічна роль цих рослин — поглинання пилу, очищення приміщення від вуглекислоти, і, нарешті, знищення багатьох шкідливих мікроорганізмів завдяки виділенню особливих летючих речовин — фітонцидів.


Плач рослин

Ранкові краплі на гострих кінчиках листя трави та рослин багато хто з нас помічав і приймав за росу. Але це не так. Справжня роса більш-менш рівномірно вкриває усю рослину, а на гострих зубцях взагалі не може вдержатися. Ці ж крапельки, хоча вони теж водяні, мають інше походження. Їхня поява пояснюється тим, що іноді корені рослин поглинають із ґрунту набагато більше води, ніж потім встигає випарувати листя. Особливо часто це відбувається вночі, коли повітря вологіше. Надлишок води виходить через спеціальні отвори-залозки на зубцях або гострих кінчиках листів. Ці залозки, так звані гідатори, і породжують краплю. В науковій літературі це явище одержало назву гуттації і досить добре описане. А більш поетичні душі назвали його «плачем рослин».



Розділ 3. У третім царстві


Один з трьома обличчями

Всі ми ще зі шкільної лави пам’ятаємо, що металам притаманна кристалічна будова. Саме кристалічна структура визначає усі їх властивості: електричні, магнітні, механічні. Однак помиляється той, хто вважає, що для металів це єдино можливий стан. Насправді існує аморфний метал. Він утворюється під час надшвидкого загартування безпосередньо з рідкого стану, тобто охолодженням розплаву з такою швидкістю, за якої не встигають утворитися кристали. Для кожного конкретного металу і сплаву ця швидкість має своє значення, але в середньому вона повинна бути більше мільйона градусів за секунду. Таку величезну швидкість (для порівняння: при традиційному способі загартування стали у воді ця швидкість у тисячу разів менше) вдається одержати, коли рідкий метал стикається, наприклад, з мідним барабаном, який дуже швидко обертається (5-10 тисяч оборотів за хвилину). Миттєво затверділа стрічечка металу, яка відкидається відцентровими силами, набуває склоподібної, аморфної форми.

Існує і третя можливість: метал, що складається з дуже маленьких кристалів, має фізичні характеристики, невластиві йому ні в кристалічному, ні в аморфному стані. Цей третій стан металу вчені назвали нанокристалічним. Виявлено, що, наприклад, нанокристалічна мідь має коефіцієнт теплового розширення на 80 % більше ніж у звичайної. З металів з такими кристалами можна одержувати зовсім неймовірні сплави, наприклад, фтор-кальцій, фтор-золото, золото-поліетилен та інші.


Чи аморфний віск?

Багато хто вважає, що віск аморфний. Коротка хімічна енциклопедія, а за нею і Велика Радянська Енциклопедія стверджують: «воски — аморфні, пластичні речовини, що легко розм’якшуються при нагріванні, плавляться в інтервалі температур 40–90 °C». Однак це не відповідає дійсності. Насправді віск має кристалічну будову. Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитись на віск через поляризаційний мікроскоп, із загальним збільшенням у 2300 разів. Якщо поглянути на тонкий, менше 5 мікрометрів, шар звичайного бджолиного воску, неважко буде помітити у ньому світлі вкраплення. Це кристали, самі великі з який досягають 15–20 мікрометрів. Більшість же кристалічних зерен на один-два порядки дрібніші, тобто вони порівняні з довжиною світлової хвилі. Такі зерна розташовані хаотично, вони розділені аморфними прошарками і у більш товстих шарах майже непомітні. Напевно, звідси і бере початок судження про аморфність воску. Проте загальна частка некристалічної фази у воску складає не більше 20 відсотків. Отже, правий був дореволюційний словник Брокгауза і Ефрона (1892 рік), який повідомляв: «Бджолиний віск має зернистий злам, що вказує на кристалоподібний стан».


Жерці скляного бога

Напевно, мало хто знає, що усі ті прекрасні вази, кубки, салатниці, що ми їх називаємо кришталевими, насправді зроблені не з кришталю, а зі скла. Справжній кришталь — це гірська порода, мінерал. Кристали гірського кришталю, кварцу, ростуть з гарячих розчинів, насичених кремнеземом. Ці розчини підіймаються з надр по тріщинах у товщі гірських порід, утворюючи жили гірського кришталю.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 3.1. Гірський кришталь та вироби з нього


А історія усім знайомого посудного кришталю є такою. У XVII столітті на європейському ринку з’явилися і одразу ж здобули популярність скляні вироби з Чехії. Вони були прикрашені глибоким різьбленням і відрізнялися від уже відомого свинцевого кришталю яскравою багатобарвною грою світла і приємним дзенькотом. Нове скло стали називати за місцем походження чеським або богемським кришталем. За своїм хімічним складом чеське скло наближається до гірського кришталю. І дивуватися тут нічому — склоробством у Богемії займаються не одну сотню років. Докладний опис склодува за роботою, зроблений, скажімо, у XV столітті, і сьогодні придатний як інструкція з виробництва скла. Протягом майже двох століть чеські скловари зберігали в таємниці рецептуру та технологію виготовлення кришталю, і тільки наприкінці ХІХ століття був обнародуваний один з рецептів. Проте й сьогодні, як і багато сторіч назад, найважливіший компонент чеського кришталю — це турботливі і вмілі руки майстра.

До речі, існує розхожа думка, що пресований кришталь дуже сильно відрізняється від кришталю «ручного» виготовлення. І дзвенить-то він гірше, і непрозорий, і взагалі «вже не те». Насправді ж тільки фахівець може відрізнити якісно виконаний пресований (його ще називають штампованим) кришталь від ручної роботи. Пресування видасть тільки ціна — вона в 5-10 разів нижче. В сервізі, зробленому вручну, кожен виріб має невелику, іноді ледь помітну відмінність (що є ознакою якості, а не недоліком), предмети ж у відштампованому комплекті не мають жодної відмінності, а ось блищать, переливаються і дзвенять вони не гірше.


Куди тече скло?

Скло, точно кажучи, не тверде тіло, а рідина. Атоми в ньому, як у рідині, розташовані без чіткого порядку і можуть переміщуватися. В результаті скло може текти, щоправда, дуже повільно. У вікнах деяких стародавніх будинків шибки, яким пощастило дійти до нашого часу цілими, трохи товстіші у нижній своїй частині. Стоячи вертикально не одне століття, скло повільне стікало униз. Садовий вар теж начебто на вигляд і на дотик здається твердим, як камінь, але, якщо на шматок вару покласти монетку, через багато місяців вона зануриться у нього, хоча сам вар буде залишатися таким же твердим, як і на початку експерименту. Зі склом такий дослід продовжувався б набагато довше — десятки століть, причому його завершенню перешкодило б так зване розскловання — перехід скла у кристалічний стан.

Вважається, що найбільш наочно текучість скла проявляється, якщо надовго притулити до стіни довгі скляні палички або трубки. Нібито через якийсь час вони під дією власної ваги прогнуться, тобто «потечуть». Ця думка навіть ввійшла до деяких підручників. Ще відомий німецький хімік В. Оствальд у книзі «Фізико-хімічні вимірювання» рекомендував зберігати скляні трубки в горизонтальному положенні. Однак це невірно. Незважаючи на текучість скла, скляні трубки практично не можуть прогинатися під дією власної ваги. Тому їх цілком можливо зберігати у вертикальному положенні.


Чи розбиваються діаманти?

Багато хто вважає, що діамант настільки твердий, що його неможливо розбити. Однак це невірно. Ця хибна думка має досить глибоку історію. Здавна діамант вважався незнищенним. Стверджувалося навіть, що скоріше ковадло піде в землю, аніж удасться розбити діамант. Щоправда, у минулому були й ті, хто брав під сумнів подібні твердження. Так, наприклад, відомий давньоримський учений Пліній був упевнений, що діамант можна розбити, якщо вимочувати його в крові козла. А середньовічний натураліст і філософ Альберт Великий (близько 1193–1280 рр.) уточнив: козла перед тим, як випустити з нього кров, необхідно годувати петрушкою і напувати винами.

Насправді ж діамант крихкий, як і більшість інших твердих мінералів. Розбити алмаз молотком зовсім нескладно, а іноді досить просто невдало вдарити ним об що-небудь, щоб він розлетівся на шматочки.


Секрети ювелірів

Оброблені діаманти за звичай називають брильянтами, але це не зовсім вірно. Брильянтом у точному розумінні слова вважається діамант зі спеціальним «брильянтовим» огранюванням. Таке огранювання можна нанести тільки на досить великий камінь. Ось чому ювеліри придумали ще кілька типів огранювання. Головні серед них — «троянда» і «принцеса». «Троянда» застосовується для досить великих, але неглибоких каменів, а «принцеса» для діамантових пластинок, товщина яких може не перевищувати 1,5 міліметри. До особливо великих каменів застосовують індивідуальні способи огранювання. Наприклад, у діаманта «Орлов», який був вставлений у скіпетр російських царів, неправильне огранювання типу «троянда». Під час огранювання діаманту «Шах» деякі його грані залишили недоторканими.

До речі, перші брильянти являли собою діаманти з природно відполірованими гранями. Огранювання діамантів зародилося у XIV столітті у Венеції. Брильянтове огранювання було винайдено у Фландрії у ХV столітті, і з того часу Бельгія стає центром з обробки діамантів у брильянти. У XVIII столітті набули поширення брильянти квадратної форми, які мали огранювання «неруцці». Пізніше застосовувалося огранювання «регент». Зараз використовують кругле брильянтове огранювання, що найбільш повно виявляє світлову гру і блиск каменю. Повне брильянтове огранювання має 57 плоских граней.


Сік променів сонця

Загальновідомо, що бурштин — це скам’яніла соснова смола, яка за мільйони років перетворилася в дивної краси самоцвіт, що його морські хвилі ось уже кілька тисячоліть вихлюпують на піщані обмілини. Проте помиляється той, хто вважає нібито бурштин має лише яскраво-золотавий, медяний колір. Насправді бурштин має найрізноманітніші відтінки — їх відомо більше двохсот. Він буває темно-зелений зі світлими прожилками; чорний, що просвічується і схожий на нічне південне небо з золотавими зірками; блакитний, у глибині якого видніються начебто застиглі хвилі з білими гребенями; непрозорий, схожий на рожевий корал. Існує навіть безкольоровий бурштин.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 3.2. Різнокольоровий балтійський бурштин


У XVII столітті, наприклад, з такого бурштину робили лінзи, які служили окулярами для короткозорих громадян Пруссії. Бурштин — і не єдина назва цього таємничого каменю. В Росії він відомий як янтар, на Сицилії — симетіт, в Румунії — руменіт, в Бірмі — бірміт. А давні греки називали янтар «електрон», що в перекладі означає «сік променів сонця».


Чи пропускає глина воду?

Вважається, що всі глини — водостійкі. І дійсно, протягом декількох тисячоліть людство використовувало цю властивість глини при виготовленні посуду, а також при будівництві житла та інших будівель. Однак існують і широко поширені в усіх географічних ландшафтах, включаючи зони пустель і вічної мерзлоти, водопроникні глини. Це глини, що мають так звану брекчиєвидну структуру (незцементовані кутасті частки). Вони мають тріщини і по тріщинах легко пропускають воду, тобто практично водопроникні. Особлива структура таких водопроникних глин нерідко викликає деформацію цих порід (плавуни, зсуви). При цьому деформація відбувається не через руйнування окремих часток брекчиєвидного шару, а тому, що ці частки переміщаються одна відносно іншої. Достатньо буде невеликої кількості води, яка лише зволожить змащення між частками, щоб цілий шар «поплив», спричинивши зсув ґрунту.


«Крилатий» метал

Невірно, начебто один з найпоширеніших металів на землі — алюміній — у природі міститься лише у мінералах і породах. Сьогодні відомі понад 500 мінералів, що містять алюміній. Однак, подібно золоту, залізу, платині, існує і самородний алюміній. Щоправда, довідалися про це зовсім недавно. Уперше він був виявлений у так званих трапових породах Сибірської платформи у 1978 році. Про походження алюмінієвих самородків висловлюються самі різні припущення. Але хімічний мікроаналіз підтвердив, що кристали самородного алюмінію мають природне походження і не пов’язані з промисловим забрудненням. Крім того, самородки алюмінію знайдені також у місячному ґрунті.

Невірно й те, нібито людство познайомилося з алюмінієм якихось півтора століття назад, коли навчилося виділяти його з алюмосилікатів. Існують окремі вказівки на те, що видобувати цей метал люди вміли ще у старі часи. Так, у Плінія Старшого є розповідь про те, що імператор Тиберій, що правив Римом у 14–37 роках н. е., одержав від невідомого майстра чашу з металу, яка нагадувала срібло, але була більш легкою, причому цей метал був видобутий, згідно Плінія, з «глинистої землі». А прикраси на гробниці китайського полководця Чжоу Чжу, який помер на початку III століття, зроблені зі сплаву, що на 85 відсотків складається з алюмінію. Усе це говорить про те, що і стародавнім металургам був відомий цей метал.


Чи корисна іржа?

Не менш розповсюдженим ніж алюміній на Землі є залізо. Причому цей елемент настільки міцно ввійшов у нашу свідомість, що всяку металеву річ ми називаємо залізною. Однак хімічно чисте залізо в промисловості майже не застосовується, через те, що його механічні властивості не надто високі, а видобування дуже складне. Ті речі, що ми називаємо залізними, насправді зроблені зі сплавів заліза з вуглецем, тобто зі сталі і чавуна. До речі, метал, який здавна одержували сиродутним способом у невеликих деревновугільних плавильних горнах зі шкіряними міхами для дуття, також не був залізом. Це була м’яка низьковуглецева сталь.

Загальновідомо, що іржа — шкідливе явище, тому що сприяє руйнуванню металевих конструкцій. Однак помиляється той, хто думає, що іржу не можна використовувати з користю. Іржа займає більший обсяг, ніж залізо, з якого вона виходить. Це природно. При іржавінні до заліза приєднується кисень, і з’єднання займає більше місця порівняно з чистим металом. Само по собі це явище може викликати катастрофічні наслідки для архітектурних споруд. А ось купол над читальним залом Британського музею тримається завдяки іржі. Чавунні деталі його ґрат скріпили «замазкою» із залізних ошурок з нашатирем, замішаною на воді. Металеві ошурки швидко перетворилися на іржу, суміш затверділа і щільно заповнила щілини між деталями. Іржа туго розпирає деталі, притискаючи їх одну до одної та до несучої рами.


Не гірше бетону

Вважається, що папір не може бути достатньо міцним матеріалом. «Ненадійно, як картковий будиночок», — кажуть про хиткі споруди і примарні плани. Однак, насправді, це не зовсім вірно. Папір може використовуватися як досить міцний конструкційний матеріал. Щоб довести це, однією американською папероробною фірмою в рекламних цілях був побудований паперовий міст, який витримав автомобіль масою 2,5 тонни, що проїхався по ньому. Окремі елементи мосту були склеєні з декількох шарів гофрованого паперу. Про міцність мосту можна судити по тому, що шматок такого папера площею 30 квадратних сантиметрів, зігнутий і поставлений на ребро, здатен витримати навантаження до 420 кілограмів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 3.3. Паперовий мост архітектора Сігеру Бана


А у Франції японським архітектором Сігеру Баном також був збудований паперовий пішохідний міст. Він перекинутий через річку Гардон і здатен витримати 20 людей одночасно. Міст виконаний з 281 картонної труби, кожна 11,5 сантиметрів у діаметрі при товщині стінок 11,9 міліметрів. Сходинки сформовані з переробленої паперової сировини, а фундаментом слугують дерев’яні коробки, заповнені піском. Для перевірки споруди на міцність на сходинки поклали кульки з водою загальною вагою 1,5 тони.

До речі, це не перша споруда Сігеру, виконана з паперових труб. Ним також збудовані паперова церква, що простояла деякий час у місті Кобе (Японія), та паперовий ангар для музею Бургундського каналу (Франція).


Не все те золото…

Загальновідомо, що платина є дорогоцінним металом, який цінується дорожче золота. Однак мало хто знає, що довгий час платина вважалася нікчемним металом. Про це говорить і її назва: іспанською мовою «плата» значить срібло, а закінчення «-ина» надає зневажливого значення, тобто виходить щось на кшталт «сріблечка». Перші родовища самородної платини були виявлені в Колумбії іспанськими конкістадорами. На їхню думку метал був сумнівного достоїнства: не плавиться, не кується, зовнішній вигляд досить непоказний. А тут ще фальшивомонетники, використовуючи високу питому вагу платини (її багато завезли до Іспанії і продавали дешевше срібла), стали робити з неї золочені монети. Тому незабаром іспанський уряд закрив копальні в Колумбії, а запаси металу утопили в морі. До речі, платина — не самий коштовний з дорогоцінних металів. Найдорожчим дорогоцінним металом сьогодні вважається родій.


На чию честь названий рутеній?

Багато хімічних елементів одержали свої назви на честь видатних учених, міст, країн і навіть цілих континентів. Так, наприклад, на честь Франції названий францій, на честь Польщі — полоній, на честь Америки — америцій, Європи — європій. Проте помиляється той, хто думає, що хімічний елемент рутеній, відкритий у 1844 році російським хіміком Карлом Клаусом, був названий так на честь Росії. Це невірно. Пізньою латиною словами Ruthenia, Ruthenus називали Україну й українців. Цю назву, уживану ще на початку ХХ століття, зафіксовано в багатьох європейських словниках та енциклопедіях.

А історія відкриття рутенію є такою. У 1826 році фізик і хімік Готфрід Вільгельм Озанн, професор університету в Дерпті (сьогодні Тарту, Естонія), опублікував наукову працю, в якій заявив про відкриття ним трьох нових елементів: плурана, поліна і рутенія. Проте це відкриття не підтвердилося. Уперше рутеній був виявлений в уральській платиновій руді професором Казанського університету Карлом Клаусом. Але, спираючись у своїх пошуках на праці Озанна, Клаус вирішив зберегти запропоновану його попередником назву.


В таблиці Менделєєва

Хімічний елемент титан, відкритий німецьким хіміком Мартіном Клапротом у 1895 році, був названий не на честь давньогрецьких титанів, а на честь доброї цариці ельфів Титанії, яка вважалась легкою і прозорою. Відомо, що титан відрізняється не тільки своєю міцністю і твердістю, але й легкістю, що робить його незамінним конструкційним матеріалом у космічному та авіабудуванні.

А от ртуть зовсім не єдиний метал, який знаходиться в рідкому стані при кімнатній температурі. Крім ртуті рідкими при кімнатній температурі можуть бути також галій, цезій і францій. Ртуть дійсно була єдиним таким металом, але лише доти, доки у 1860 році німецькими вченими Г. Кірхгофом та Р. Бунзеном не був відкритий цезій. Цезій хімічно дуже активний, вибухає від контакту з водою. У 1875 році французьким хіміком на прізвище Лекок де Буабодран був відкритий галій. Галій став першим хімічним елементом, що підтвердив напророчену Дмитром Менделєєвим періодичну таблицю. Нарешті у 1939 році Маргарита Пері відкрила францій. Францій у звичайному стані також має рідиноподібну форму. Цей елемент також хімічно дуже активний і легко вступає у взаємодію при контакті.

До речі, вважається нібито Лекок де Буабодран назвав відкритий ним елемент чисто з патріотичних міркувань на честь своєї батьківщини Франції, за її латинською назвою — Галлія (Gallia). Однак існує й версія, що в назві елемента його першовідкривач увічнив своє прізвище (Lecoq). Французькою мовою le coq значить «півень», тобто те саме, що й gallus латинською.

Хімічний елемент індій названий так також не на честь Індії, як дехто вважає, а просто тому, що в його спектрі переважають лінії синього кольору, тобто кольору індиго.


Рідина чи порошок?

Відомо що спирт називають також алкоголем. Однак мало хто знає, що назва «алкоголь», точно кажучи, не відповідає дійсності. У Європі чистий етиловий спирт уперше був отриманий у XIII столітті алхіміками Раймундо Луллом та Арнольдом з Віланови при спробі винайти «еліксир життя». Але ще до європейців таємничу рідину одержали арабські алхіміки, які забажали зберегти своє відкриття в таємниці. З метою конспірації вони й назвали її «аль кохоль», що в перекладі з арабської мови означає «порошок». Проте назва прижилася, як втім і сама рідина, що нею позначається.

Поширена також хибна думка, що спирт знежирює змочену ним поверхню. З цією метою нібито протирають електричні контакти і роз’єми. Однак насправді спирт не знежирює, тобто не розчиняє жири (інакше його не можна було б пити), а збезводнює. Саме тому так «сушить» у стані похмілля. Для знежирення ж використовують справжні розчинники, такі як бензин, ацетон та інші.


Куди подінуться перлини?

Крохмаль на дотик начебто сухий, його навіть можна насипати в паперовий кульок. Однак це не зовсім вірно, адже в ньому міститься 20 відсотків води. Це значить, що з п’яти склянок крохмалю можна було б видавити цілу склянку води. І крохмаль — не виключення. З речей і предметів, що ми бачимо навколо себе, важко знайти такі, які б не містили колоїдну воду. Наскільки, здавалося б, далекими від води є гори. Проте вченими, наприклад, підраховано, що в породах, які складають Кавказький хребет, води більше, ніж у Каспійському морі.

Дрібні часточки води містяться й у перлинах. У вологому повітрі або у сусідстві зі шкірою людини перлини зберігають свій прекрасний вигляд. Але в сухому місці вони можуть втратити колоїдну воду. Відомі випадки, коли багатії замикали дорогі перлини в сталеві вогнетривкі сейфи — для надійності. Але пробувши в цих герметичних сховищах якийсь час, перлини «висихали» і перетворювалися на купку звичайної крейди.


Скільки води в тумані?

Тому, хто занурився у вогку вологість туману, здається, що води в тумані дуже багато, що одяг намокає буквально через кілька хвилин. Проте насправді це не так. Якщо «вичавити» декілька кубометрів туману, виявиться, що води не вистачить навіть на один ковток. В одному кубометрі туману міститься усього лише від 0,2 до 0,5 грама води. Віджавши усю вологу з тисячі кубометрів туману, ми ледь зможемо угамувати спрагу. Однак, вже в одному кубічному кілометрі туману, як показує простий розрахунок, може міститися до півмільйона літрів води. Цього цілком достатньо для зрошення великого поля. І дійсно, у багатьох місцевостях тумани і роси служать істотним джерелом вологи для рослин. У посушливих районах — це велика добавка вологи до опадів. Наприклад, на Гаваях, на висоті 700- 1000 метрів за рахунок осадження крапель туману щорічна кількість вологи збільшується на 66 відсотків.

Невірно й те, начебто тумани обов’язково містять тільки крапельки води. Крім водяних туманів бувають ще крижані. Вони складаються з дрібних крижаних кристаликів, що мають форму стовпчиків. Число кристаликів у кубічному сантиметрі крижаного тумана за звичай менше ста. Тому крижані тумани, як правило, не бувають дуже густими. З’являються такі тумани при температурі нижче 20 °C, і добре знайомі жителям російського Сибіру та американської Аляски.


Якого кольору сніг та лід?

Те, що сніг має не чисто білий, а трохи блакитний відтінок, помічав, мабуть, кожен. Але помиляється той, хто вважає, що це відбувається через підсвічування синього неба. Сніг і сам по собі здатний забарвлюватися у синій колір. Побачити це забарвлення дуже легко, якщо в чистому снігу проробити вузький отвір глибиною близько метра. Світло, що пробилося через товщу снігу, біля краю цієї ямки, буде здаватися жовтуватим, глибше воно стає жовто-зеленим і нарешті яскраво-синім. Відсвіт блакитного неба тут ні до чого. Щоб переконатися в цьому, можна провести досвід у похмуру погоду, або заглянути в отвір через картонну трубку. Так само і з льодом. Великі брили льоду — не бiлi, а блакитно-зелені. Цей колір добре помітний в айсбергах, великих крижинах, глетчерах, замерзлих водоспадах.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 3.4. Сніг і лід не поглинають синє світло, тому здаються синіми


Чому ж виникає ця синява? Вода дуже добре поглинає червону та інфрачервону частину світлового спектра. Замерзла вода багато в чому зберігає цю властивість. Сонячне світло, проходячи крізь шар снігу або льоду, втрачає червоні і жовті промені, які розсіюються і поглинаються в ньому, а наскрізь проходить світло зелене, блакитно-зелене, блакитне, або яскраво-синє — в залежності від того, якої товщини шар був на шляху у світла.


Коли замерзає вода?

Ще одна шкільна істина говорить: вода замерзає при нулі градусів за Цельсієм. Проте і це не зовсім вірно. Подібне відбувається лише зі звичайною водою, в якій завжди містяться мікроскопічні включення забруднень, здатні послужити центрами кристалізації. Чиста ж вода, яка пройшла фільтри тонкого очищення, замерзає лише при -40 °C. А крапельки води розміром у декілька мікрометрів можна охолодити і до -92 °C, якщо при цьому піддавати їх тиску. В Регенсбурзькому університеті (Німеччина) групі фізиків удалося при тиску близько 4000 атмосфер остудити без замерзання воду в тонких скляних капілярах до -70 °C. Внутрішній діаметр капілярів становив 0,07-0,2 міліметри, їхні стінки були протравлені плавиковою кислотою, щоб не залишилося найменших нерівностей, які могли б послужити вихідними точками для кристалізації. В результаті експерименту було встановлено, що по мірі зниження температури, вода стає усе більш в’язкою і досягає консистенції меду. Якщо ж збільшити тиск, вона знову стає рідкою.


Чи можна побачити пару?

Загальновідомим і безперечним вважається факт, що при нормальному атмосферному тиску вода закипає при температурі 100 °C. Однак, точно кажучи, це невірно. Якщо спробувати скип’ятити чайник, поставивши його у термостат, температура якого підтримується на рівні 100 °C, то скільки б ви не прислухалися, звичного булькоту води, що супроводжує кипіння, не почуєте. Для того, щоб рідина закипіла необхідні дві умови: у рідині повинні бути парові бульбочки і потрібні умови для їхнього зростання. Від розміру народжених парових бульбочок, що містяться в рідині, і залежить температура її кипіння. Чим меншим є розмір таких бульбочок, тим сильніше потрібно перегріти рідину, щоб вона закипіла. Наприклад, якщо діаметр парової бульбочки складає 0,008 мм, то для того, щоб почалося кипіння, воду треба перегріти на 10 °C, тобто киплячий шар води в цьому випадку буде мати температуру 110 °C. А якщо діаметр бульбочок 0,016 мм, тобто в два рази більший, то достатній перегрів на 5 °C и кипіння почнеться при 105 °C. Цікаво, що ще у 1777 році членам Королівського товариства (Британська академія наук) було рекомендовано при градуюванні термометрів опускати кульку ртуті не в киплячу воду, а в її пару. У британських академіків були сумніви щодо температури кипіння води.

Помиляється й той, хто вважає, що можна побачити пару. Насправді пара, як й інші гази, невидима. Побачити пару можна лише тоді, коли вона, охолонувши, перетворюється на туман. Якщо уважно подивитися на носик киплячого чайника, можна побачити невеликий простір між кінцем носика і початком струменя туману. Ось у цьому просторі і знаходиться справжня пара.



Розділ 4. За завісою зірок


Скільки років всесвіту?

Загальновідомо, що наш Всесвіт, точно кажучи, не вічний і не безмежний. Більше того, він не стаціонарний. За сучасними науковими уявленнями Всесвіт розширюється. За звичай вважається, що близько 20 млрд. років назад уся речовина Всесвіту була зібрана в одній точці, з якої в результаті так званого Великого вибуху почалося стрімке розширення Всесвіту до сучасних розмірів. Однак насправді вік Всесвіту, тобто час, який пройшов після Великого вибуху, майже вдвічі менший, ніж прийнято було вважати. Як показують новітні обчислення, виконані на основі вимірів новим способом віку самих давніх зірок нашої Галактики, її ймовірний вік становить приблизно 13,75 млрд. років. Саме це число і вважається сьогодні стандартною оцінкою часу життя Всесвіту.

До речі, наша Галактика — Чумацький Шлях, — що містить у собі в якості незначної периферійної зірки й наше Сонце, приблизно на 30 відсотків менше, ніж вважалось дотепер. Ґрунтуючись на даних вимірів радіовипромінювання від області молодих зірок поблизу центра Галактики, група астрономів зі Швеції, Франції і США дійшла висновку, що від нас до центру не 10, а 7 тисяч парсеків, і діаметр диска Галактики відповідно не 30, а 21 тисяча парсеків. Нагадаємо, що парсек — це одиниця, прийнята в зоряній астрономії, що являє собою відстань, з якої радіус орбіти Землі видний під кутом, який дорівнює одній секунді. Один парсек дорівнює 30,857×1015 метрів. Якщо розрахунки цих астрономів дійсно вірні, очевидно прийдеться переглянути також і відстані до інших галактик, і взагалі наші уявлення про розміри Всесвіту.


Скільки існує чумацьких шляхів?

Усім відомий Чумацький Шлях — видима «з ребра» частина нашої власної Галактики. Однак мало хто знає, що на небі існує не один, а одразу два «Чумацьких шляхи». Другий з них — це «Чумацький Шлях галактик». У Всесвіті існують мільярди галактик, які у свою чергу складаються з мільярдів зірок. Подібно зіркам, галактики утворюють скупчення. Сьогодні відомо близько 4 тисяч скупчень галактик. Вчені давно помітили, що яскраві галактики і скупчення галактик утворюють на небі смугу подібну до Чумацького Шляху, що й одержала назву «Чумацький Шлях галактик». Він розташований майже перпендикулярно звичному нам Чумацькому Шляху. Чумацький Шлях галактик — це видиме «з ребра» наше локальне скупчення галактик, або, як його ще називають, локальне надскупчення. Іншими словами — це Галактика галактик. Розміри цієї системи — близько 60 Мегапарсек — перевершують всяку уяву. Галактика галактик містить понад 20 тисяч галактик. Загальна маса цієї надгалактики складає тисячу трильйонів (1015) мас Сонця, причому наша Галактика робить обліт навколо центра надгалактики за 100 мільйонів років. Наша Галактика галактик, чи локальне надскупчення — не єдине у Всесвіті. Знайдено вже близько 50 надскупчень, кожне з яких складається з декількох десятків великих скупчень галактик.


Колом життя

Зодіакальних сузір’їв, точно кажучи, не дванадцять, а на одне більше. Неофіційне тринадцяте зодіакальне сузір’я Змієносця на зоряній карті розташоване поміж сузір’ями Стрільця і Скорпіона. Оскільки через Змієносця проходить екліптика, воно цілком може вважатися зодіакальним. Однак у число дванадцяти сузір’їв Зодіаку його не включили, тому що воно виявилося «зайвим». До речі, відповідно до древньої легенди, Змієносець уособлює грецького бога лікарського мистецтва — Асклепія, якого Зевс умертвив за те, що той воскрешав мертвих, а потім підніс на небо.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 4.1. Так виглядає 13-те сузір’я Змієносця в зоряному атласі і на небі


Прийнято вважати, що екліптика — велике коло небозводу, по якому протягом року переміщається Сонце на тлі зоряного неба. Це також невірно, тому що насправді рух нашого світила — це лише видимий рух, який відбиває дійсний рух Землі навколо Сонця. Крім того, по колу Зодіаку переміщається не тільки Сонце, але також Місяць і всі планети. І саме при спостереженнях переміщення по небесної сфери Місяця вперше були виділені зодіакальні сузір’я.

Невірно й те, начебто сузір’я Зодіаку і знаки Зодіаку — це те ж саме. Зараз знаки Зодіаку не збігаються з назвами сузір’їв. А сталося так ось чому. У II столітті до н.е. точка весняного рівнодення знаходилася у сузір’ї Овна, і тоді їй привласнили знак цього сузір’я. За дві тисячі років точка весняного рівнодення опинилася у сузір’ї Риб, а привласнений їй знак зберігся за нею. Тому весна у нас починається, коли Сонце вступає в знак Овна, але знаходиться воно вже не в цьому сузір’ї, а в сузір’ї Риб. Подібним же чином змістилися й інші знаки. Наприклад, знак Терезів, яким позначається точка осіннього рівнодення, приходиться тепер на сузір’я Діви.


Що в ньому особливого?

Хто не чув про сузір’я Південного Хреста. Для багатьох воно навіки злилося з романтикою й екзотикою південних заморських країн. Ім’ям цього сузір’я мандрівники називали свої кораблі та літаки, його зірки красуються на державних прапорах Австралії, Нової Зеландії, Самоа і Папуа — Нової Гвінеї. Однак сузір’я Південного Хреста зовсім не таке значне і величне, як прийнято думати. Насправді цей символ південного неба є взагалі найменшим сузір’ям на усьому небі. За своєю площею воно займає в списку сузір’їв останнє, 88 місце. «Дався їм цей Хрест, — гарчав дід, спускаючись у люк, — видумали Хрест! І хреста-то ніякого немає: просто чотири невеликі зірки…» — читаємо ми в романі І. Гончарова «Фрегат «Паллада»». Дійсно, розчарування — перша реакція людини, яка тільки-но побачила Південний Хрест. Очікуєш побачити справжній хрест, а бачиш ромб чи щось схоже на маленького кривобокого повітряного змія. Навіть закоханий у зоряне небо французький астроном Каміл Фламмаріон писав: «Велика популярність цього сузір’я походить саме від його форми і від розташування на південному небі, тому що в дійсності воно зовсім не таке величне, велике, багате і прекрасне…».

Невірно й те, начебто сузір’я Південний Хрест знаходиться на самісінькому південному полюсі. Цієї помилки не уникнув навіть Жюль Верн у своїх, мабуть, найвідоміших романах «80 тисяч льє під водою» та «Навколо Місяця». Проте в романі «Таємничий острів» його герой уже правильно визначає широту свого місцезнаходження за допомогою Південного Хреста: «Південний Хрест розташований не так близько до антарктичного полюса, як Полярна зірка до полюса арктичного. Зірка альфа відстоїть від нього приблизно на 27°. Сайрусу Сміту це було відомо, і він мав враховувати дану відстань у своїх обчисленнях…». Лише п’ятикратно продовжена «довга поперечина» Південного Хреста приводить майже до Південного полюса світу. Самий же полюс не позначений ніякою яскравою зіркою.


Як побачити зворотній бік місяця?

Поширена думка, що Місяць завжди повернений до Землі лише одним своїм боком і ніколи не повертає до неї свою «спину». У романі «Повітряний корабель» Жюль Верн пише: «Отже, маємо остаточно встановлений факт, що Фриколін був страшенний боягуз. Одним словом, він, за приказкою, був «боягузливий, як Місяць». Тут я зроблю відступ і скористаюся нагодою для заяви голосного протесту… По якому праву звинувачують у боягузтві планету, яка з тих пір, як існує світ, дивилася Землі прямо в обличчя і ніколи не поверталася до неї спиною?».

Однак насправді це не зовсім вірно. Людина, навіть знаходячись на Землі, має можливість заглянути на невидиму сторону Місяця завдяки так званим лібраціям Місяця, тобто «погойдуванням». Через особливості обертання Місяця навколо Землі земний спостерігач має можливість немов би заглянути за край місячного диску: з «боків» майже на 8° і з полюсів майже на 7°. Завдяки місячним лібраціям людина має можливість спостерігати не половину всієї місячної поверхні, а трохи більше — близько 60 відсотків. І лише близько 40 відсотків поверхні Місяця залишається зовсім недоступною для спостереження із Землі.


Зірка на ймення Сонце

Існує думка, що Сонце — це сама звичайна зірка, позбавлена яких-небудь особливих ознак. Однак це невірно. Порівняльне вивчення Сонця і зірок сонячного типу показало, що наше Сонце є унікальним. Доки ще не виявлено жодної зірки, основні фізичні характеристики якої цілком би збігалися із сонячними. Очевидно, унікальність життя на Землі пов’язана якоюсь мірою зі своєрідними фізичними умовами на Сонці.

Невірно й те, начебто Сонце світить з постійною яскравістю і величина його сяйва змінюється тільки через капризи атмосфери. Для характеристики сонячного випромінювання астрономи у 1837 році навіть увели сонячну постійну. Так вони назвали ту кількість енергії, що одержує від Сонця за 1 хвилину площадка розміром у 1 кв. см, поставлена перпендикулярно до сонячних променів на зовнішній межі земної атмосфери. Однак сонячна постійна безупинно і дуже складним чином змінюється. Масштаби змін сонячної постійної невеликі і ніколи не перевищують одного відсотка від її значення. Проте сам факт мінливості сонячної постійної означає, що Сонце, точно кажучи, є перемінною зіркою. За характером блиску Сонце більше всього схоже на так звані напівправильні перемінні зірки. Щоправда, амплітуда коливань блиску Сонця дуже мала.


Наші зоряні сусіди

Поширена думка, що найближчою до нас зіркою є Альфа Центавра, промінь світла від якої доходить до нас за 4,3 роки. Однак це невірно. Поблизу Альфи Центавра знаходиться зірка Проксима Центавра. Саме вона і є найближчою до Землі зіркою, тому що відстань до неї від Землі на 2400 астрономічних одиниць менше, ніж до Альфи Центавра. Власне кажучи, слово «проксима» саме й означає в перекладі з грецького «найближча». Якщо ж все-таки Проксиму за звичай забувають, то викликано це однією причиною — її вкрай низькою яскравістю. Проксима випромінює світла в 20000 разів менше, ніж Сонце.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 4.2. Альфа Центавра та Проксима (відмічена ромбом) на зоряному небі


Точно кажучи, Альфа Центавра являє собою потрійну або, як кажуть, кратну зірку, яка складається з трьох компонентів. Компонент А має масу, що дорівнює 1,08 маси Сонця. Він лише трохи масивніший за Сонце і тому його випромінювальна здатність також ледве вище сонячної. Компонент В менше і холодніше Сонця. За масою він на 12 відсотків уступає Сонцю, а температура його поверхні складає близько 4500 °C. Третій компонент цієї системи, що одержав назву Проксима, на небі відстоїть від двох головних зірок на 2,2°, що перевищує чотири діаметри Місяця. Проксима Центавра належить до типу червоних карликів. Як бачимо, дві звичайних, дуже схожих на Сонце, зірки і дивовижний червоний карлик — такі наші найближчі сусіди, яким напевно не нудно утрьох у безмежному міжзоряному просторі.


Хто відкрив пульсари?

Вважається, що пульсари відкрив у 1967 році відомий американський астроном Ентоні Хьюіш, який одержав у 1974 році за це відкриття Нобелівську премію. Однак це невірно. По суті Хьюіш не був справжнім відкривачем. Першою сигнал від пульсара зареєструвала його аспірантка Джоселін Белл, причому вона вела спостереження зовсім самостійно. Одержавши дані про загадкове пульсуюче випромінювання, Хьюіш почав міркувати про «маленьких зелених чоловічків», які подають нам сигнали з інших світів. І тут аспірантка Белл знайшла друге джерело випромінювання, яке надсилало сигнали на зовсім іншій частоті, що робило гіпотезу про зелених чоловічків ще менш правдоподібною. А відкриття наступних пульсарів і зовсім її спростувало. До речі, Ентоні Хьюіш сам підтвердив, що події розвивалися саме так. Але ви колись бачили, щоб таку престижну міжнародну наукову нагороду давали якійсь аспірантці? І Нобелівський комітет присудив премію професору Хьюішу.


Підтвердження теорії Ейнштейна

У переважній більшості наукових книг і підручників говориться, що загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна була експериментально підтверджена під час сонячного затьмарення 29 травня 1919 року. Широко розрекламовані результати експедиції Королівського астрономічного товариства, які нібито підтверджували теорію Ейнштейна, викликали величезний суспільний резонанс і зробили зі скромного працівника патентного бюро з Берна фігуру зі світовим ім’ям.

Однак це не відповідає дійсності. Насправді теорія відносності була підтверджена дещо пізніше, а у 1919 році підтвердження теорії не відбулось, оскільки помилки спостереження виявилися одного порядку з величиною, яка спостерігається — гравітаційним відхиленням променів світла.


Чи постраждав Копернік?

Загальновідомо, що церква переслідувала інакомислення, від її переслідувань постраждало багато великих учених, що насмілювалися вступати в дискусію з церковною думкою, серед яких Джордано Бруно, Галілео Галілей та багато інших. Багато хто вважає, що таким переслідуванням піддався і першовідкривач геоцентристської теорії великий польський астроном Миколай Копернік.

Однак це невірно. Насправді Копернік ніколи не переслідувався церквою. Він був католицьким єпископом і видавав свої книжки завдяки підтримці церкви. Щоправда, наукова громадськість того часу дуже критично поставилася до його головної праці «De revolutionibus orbium caelestium», в якій викладались основні положення нової теорії, і в цілому була права — положення планет на небесній сфері набагато точніше визначалося з використанням системи Птолемея. Сама ж книга була заборонена вже після смерті вченого.


Як відкривали планети?

В усіх довідниках зазначено, що планета Нептун була відкрита 23 вересня 1846 року асистентом Берлінської обсерваторії М. Галлі. Однак, як виявляється, першим побачив восьму планету Сонячної системи Галілео Галілей ще у 1612 році. Американський астроном Ч. Ковал і його канадський колега С. Дрейк, вивчаючи довгострокові зміни орбіти Нептуна, з’ясували, що наприкінці 1612 року Нептун був видний з Землі у близькому сусідстві з Юпітером. Знаючи, що Галілей саме у цей час пильно спостерігав за супутниками Юпітера і що його підзорна труба діаметром 3 сантиметри дозволяла побачити і Нептун, астрономи вирішили пошукати замітки про це у докладних щоденниках Галілея. Пошуки увінчалися успіхом: у записах від 23 грудня 1612 року і 27 січня 1613 року згадується «слабка невідома зірка з постійним блиском» і наводиться креслення, що показує її положення відносно Юпітера. Як підтвердили розрахунки, здійснені за допомогою комп’ютера, Нептун мав знаходитися в той час саме у цьому місці.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 4.3. Запис Галілея про спостереження за Нептуном


А от першовідкривачем супутників Юпітера був зовсім не Галілей, який у 1610 році оголосив про відкриття чотирьох супутників планети-гіганта. Найдавніше письмове свідчення спостереження супутника Юпітера було виявлено китайськими астрономами при вивченні трактату з астрології, складеного у 713–728 роках нашої ери. Цитуючи по документам, що не дійшли до нас, слова Ган Де — одного з найдавніших китайських астрономів (IV століття до н. е.), автор трактату пише, що Ган Де бачив маленьку червонувату зірочку, що випливала за Юпітером. Очевидно це був Ганімед або Каллісто, що є найбільшими супутниками Юпітера. Оскільки в трактаті зазначено, у якім сузір’ї був тоді Юпітер і як він рухався по небу, вчені встановили, що Ган Де міг спостерігати один із супутників Юпітера влітку 364 року до н. е., тобто за 2000 років до Галілея.

Відомо, що Плутон був відкритий у 1929 році молодим астрономом Клайдом Томбо у Ловеллівській обсерваторії. А існування дев’ятої планети сонячної системи передбачив нібито засновник цієї обсерваторії — відомий американський астроном Персіваль Ловелл. Ловелл припустив, що неправильність у русі Урану пояснюється не тільки тяжінням Нептуну, уже відомого на той час, але й присутністю ще більш віддаленої від Сонця планети. Розрахунки орбіти, зроблені ним, були опубліковані у 1915 році, а через чотирнадцять років на орбіті, близькій до передвіщуваної, знайшли нову планету. Вважається, що відкриття Томбо підтвердило розрахунки Ловелла. Однак це невірно. Насправді Плутон занадто малий, щоб впливати на орбіту Урану. Розрахунки Ловелла ґрунтувалися на простих помилках спостереження, а непоганий збіг результатів з орбітою Плутона усього лише щаслива випадковість.


Окільцьовані планети

З тих пір як у 1655 році Християн Гюйгенс знайшов, що Сатурн оточений дивовижним кільцем, яке ніде до планети не торкається, наші уявлення про це надзвичайне явище значно змінилися. Зараз прийнято вважати, що у Сатурна нараховується 7 головних кілець. Однак, точно кажучи, це невірно. За допомогою американських космічних апаратів «Вояджер-1» та «Вояджер-2», які зробили знімки кілець з порівняно невеликої відстані, було встановлено, що кожне з семи головних кілець у свою чергу складається з безлічі вузеньких кілечок. Таким чином, у Сатурна маються сотні тисяч, якщо не мільйони самостійних кілець (підрахувати їх важко та й не потрібно), розділених поміж собою більш-менш широкими щілинами.

Невірно й те, що Сатурн — єдина планета, яка володіє такою унікальною особливістю. Ще у 1960-х роках київський астроном С. К. Всехсвятський висловив припущення, що всі планети-гіганти повинні мати кільця. І дійсно, у 1977 році були відкриті кільця навколо Урану (з Землі їх нарахували дев’ять, а «Вояджер-2» знайшов ще два), у 1979 році виявилося, що і Юпітер має кільце, а в 1985 році було виявлено, що ще одна далека планета — Нептун — також має кільце. Під час затьмарення Сонця 11 червня 1983 року групою японських та індонезійських астрономів було встановлено, що навколо Сонця також існує кільце. Були зроблені знімки, які показали, що на відстані приблизно 3,8 сонячних радіусів від нашого світила існує плоский диск, що складається в основному з часток загальною масою близько мільйона тонн розігрітих приблизно до 1300 °C. Але й це ще не все. Радянські вчені, аналізуючи дані, отримані із супутників «Електрон-1» та «Електрон-3», а також американського апарату «Геос-2», дійшли висновку, що Земля також має кільця. Нашу планету оточують декілька кілець, по-різному нахилених до площини екватора, які складаються з дрібних, і тому невидимих, порошин. Ці пилові кільця розташовуються на висотах від 400 до 235 тисяч кілометрів. При цьому кількість метеорних часток помітно зменшується по мірі віддалення від поверхні планети. Установлено, що кільця з метеорного пилу, на зразок земних, існують і у Місяця. Таким чином, окільцьованість — явище зовсім не унікальне, а, навпаки, широко розповсюджене.


Яка планета дальша?

Плутон вважається самою віддаленою від Сонця планетою. Однак, точно кажучи, це невірно. Річ у тім, що орбіта Плутону перетинається з орбітою Нептуну — передостанньої планети сонячної системи. Орбіта Плутону має найбільший ексцентрисітет і сильно нахилена до площини екліптики. Вона спочатку веде свою планету на відстань 49 астрономічних одиниць від Сонця, а потім наближає її до нього на відстань 29 астрономічних одиниць. Весь шлях навколо Сонця Плутон здійснює за 250,6 років. З них 20 років орбіта Плутону знаходиться нижче, ніж у Нептуну. Астрономам давно відоме це явище, обумовлене характером орбіти Плутону. Так, наприклад, 23 січня 1979 року Плутон, дев’ята за рахунком планета сонячної системи, у черговий раз уступила своє місце Нептунові. У цей день обидві планети знаходилися на рівній відстані від Сонця (30,3 астрономічні одиниці). З тих пір Плутон не переставав наближатися до Сонця й у вересні 1989 року досяг найближчої до нього точки, після чого почав віддалятися від нього і 15 березня 1999 року він знову став самою віддаленою планетою сонячної системи.


Як побудувати фотонний зореліт?

Вважається, що фотонний двигун поки що єдиний тяговий пристрій, придатний для міжзоряних перельотів. Утім, коли такі перельоти стануть практично необхідними, цілком упевнено можна сказати, що з’являться й інші, принципово нові види тягових систем. І все ж таки сьогодні тільки фотонний двигун здатний, нехай поки що лише теоретично, забезпечити максимально можливу швидкість і найбільш повно використовувати енергію, що міститься у речовині. Очевидно саме тому опис фотонного двигуна можна зустріти не тільки в якому-небудь фантастичному романі, але й у солідних наукових монографіях, присвячених проблемам освоєння міжзоряного простору. І тут існує досить розповсюджена помилка. Коли малюють фотонні зорельоти, то за звичай їх зображують з досить плоским параболічним дзеркалом великого діаметру.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 4.4. Таким бачать художники фотонний зореліт


Однак на фотонному зорельоті має бути встановлений відбивач іншої форми. Він також параболічний, але має більш велику глибину, тобто більш увігнутий. Тому набагато більша частина променів від джерела енергії буде відбиватися у потрібному напрямку, рухаючи зореліт у міжзоряному просторі.


Чи видимі космічні промені?

Невірно, начебто космічні промені невидимі. Космонавти спостерігали їх як яскраві спалахи, видимі, якщо закрити очі. Космічні промені — це потоки швидких заряджених часток (протонів, ядер різних елементів, електронів). Ще кілька років назад, описуючи побудову Галактики, вчені космічні промені навіть не згадували. Але сьогодні твердо встановлено, що космічні промені, поряд із зірками і планетами, є важливою складовою частиною Галактики. Характерна риса космічних променів — величезна енергія, якою вони володіють. В земних умовах утворення часток настільки великої енергії неможливо. Космічні промені виникають у результаті численних процесів, що відбуваються як у нашій Галактиці, так і за її межами. У нашій Галактиці основна кількість космічних променів виникає під час вибухів наднових зірок. До поверхні Землі вони практично не доходять, тому що їм доводиться вступати у багаторазові взаємодії з частками земної атмосфери, в результаті чого вони розтрачують свою енергію. Проте на навколоземних орбітах вони не тільки присутні, але їх можна навіть спостерігати.


Зоряний пил

Багато хто думає, що падіння метеоритів на Землю — явище дуже рідкісне. Однак це невірно. Насправді на землян з космосу обрушується справжній кам’яний дощ. 50 тисяч метеоритів щорічно падає на нашу планету, а скільки їх згоряє в атмосфері, взагалі не піддається підрахунку. Це число було отримано американськими вченими-геологами, які в ході тривалих досліджень підрахували, що на мільйон квадратних кілометрів земної поверхні щорічно випадає більш ста метеоритів. Як отут не затурбуватися, іронізують учені, тільки й дивись, щоб тобі на голову не звалилася якась каменюка. До речі, всім нам знайомий домашній пил теж просочується до нас не звідки-небудь, а прямо з космосу.



Розділ 5. На просторах землі


Де проходить Грінвічський меридіан?

Загальновідомо, що відлік географічної широти ведеться від Грінвічу, де знаходиться найстарша астрономічна обсерваторія Англії. Однак таке правило існувало далеко не завжди. Кожна велика країна довгий час мала свій власний нульовий меридіан. На російських картах відлік вівся від Пулкова, на французьких — від Парижу. Пропонували навіть провести нульовий меридіан через піраміду Хеопса або через пік Тенериф. І все-таки переміг Грінвіч — англійський флот був тоді найбільшим у світі, а карти англійського адміралтейства, які набули поширення серед моряків усіх країн, вели відлік саме від Грінвічу.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 5.1. Грінвічська обсерваторія та Грінвічський меридіан


До речі, мало хто знає, що знаменита Королівська Грінвічська обсерваторія знаходиться сьогодні зовсім не в Грінвічі. Заснована у 1675 році в пригороді Лондона, вона змушена була переїхати у 1957 році південніше, до замку Хёрстмонсо поблизу Істборна, тому що з ростом столиці тихий колись Грінвіч опинився серед вуличних вогнів і смогу, що заважало спостереженням. Незабаром і замок став тісний для обсерваторії, і згодом вона перебралася до традиційного міста науки — Кембриджу. Проте у 1998 році обсерваторію було закрито, а наукові дослідження перенесені до Астрономічного технологічного центру Великобританії в Единбурзі. В даний час в будівлях Грінвічської обсерваторії розташований музей астрономічних і навігаційних інструментів, який є частиною Національного морського музею. Там можна побачити експонати, що представляють історію розвитку засобів вимірювання точного часу, необхідного в астрономії та в морській навігації, серед яких представлений і астрономічний годинник, винайдений у середині XX століття українським ученим Ф. М. Федченко — найточніший серед серійно випущених маятникових годинників.


Земна куля чи земна диня?

Всі ми називаємо нашу планету земною кулею. Але, точно кажучи, Земля — не куля. Земля являє собою неоднорідне тіло обертання, що має складну конфігурацію поверхні. Вважати Землю кулею можна лише в першому наближенні. Більш точним наближенням до справжньої форми Землі є еліпсоїд обертання, який ще називають земним еліпсоїдом. Однак за найкраще наближення до дійсної поверхні Землі приймається геоїд — гіпотетична поверхня гравітаційного потенціалу (тобто поверхня, що у всіх точках перпендикулярна до напрямку схилу), яка співпадає з рівнем спокійного океану. Об’єм, обмежений цією поверхнею, вважається об’ємом Землі. Але й це наближення не зовсім точне, тому що в ньому не враховується об’єм тієї частини материків, що розташована вище рівня моря.

Ядро Землі, як і сама планета, не кругле, а динєподібне. По вертикальній вісі воно на сто кілометрів більше, ніж по екваторіальній. Крім того, як розрахували співробітники Каліфорнійського технологічного інституту, на ядрі маються «гори» і «низовини». Так, височини ядра Землі лежать під східною частиною Австралії, центральною частиною Північної Атлантики, північним сходом Тихого океану, Центральною Америкою і півднем Центральної Азії, а низовини — під південно-західною частиною Тихого океану, Індонезією, Європою і Мексикою. Відхилення від середнього контуру ядра в обидва боки — близько 10 кілометрів, тобто приблизно того ж порядку, що й висота та глибина найбільших гір і западин на поверхні Землі.


Що вище всього на землі?

Де знаходиться найбільш віддалена точка земної поверхні від центра планети? Переважна більшість людей вважає, що на вершині Евересту. Проте це не вірно. Еверест дійсно найвища гора Землі. Однак найбільш віддалена від ядра точка знаходиться на верхівці погаслого вулкана Чимборасо в еквадорських Андах. Висота вулкана «всього» 6267 метрів над рівнем моря. Але оскільки Земля не куля, а еліпсоїд (точніше геоїд), який трохи приплюснутий з полюсів, вершина Чимборасо, яка розташована ближче до екватора, виявляється більш віддаленою від центра Землі, ніж Еверест.

В усіх довідниках і атласах висота найвищого гірського піка позначена числом 8848,13 метрів. Однак сьогодні це не відповідає дійсності. Еверест став нижчим на два метри і його справжня висота складає 8846,27 метрів. Таке карколомне відкриття зробили картографи, які «обміряли» у черговий раз Гімалаї. Експерти поки що утримуються від пояснення причин. Але на думку журналу «Эхо планеты» виною цьому стали альпіністи. Починаючи з 1953 року, коли Еверест уперше був підкорений людиною, на його вершину піднялося вже більше 500 чоловік.


Пульс Землі

Ще з курсу шкільної географії багато хто усвідомив, що на Землі існують рухливі і нерухомі ділянки суші, так звані синкліналі та платформи. Однак у дійсності абсолютно нерухомих ділянок земної кори не існує взагалі. Київ, наприклад, опускається із середньою швидкістю приблизно 4 мм на рік, Москва «сідає» на 3 мм щорічно, Перм — на 5, Томськ — на 7, а Норильськ — аж на 21 мм. Зате Єреван щорічно «підростає» на 4 мм, а Ставропіль — на 8 мм. Кавказькі гори постійно додають у рості. Так, наприклад, Ельбрус та Казбек — до 3 мм на рік, а в районі Хрестового перевалу — трохи більше 1 мм. Неухильно підіймається й уся Фенноскандія, а разом з нею і Санкт-Петербург.

До речі, мало хто знає, що крім звичайних океанічних припливів, існують ще непомітні для ока припливи у твердій оболонці нашої планети. Двічі на добу здіймається вона убік Місяця. На екваторі висота цього «подиху» земної кори складає 55 см, а на широті Москви — 40 см. Таким чином, усі мешканці нашої планети двічі на добу хоч і не набагато, але, самі того не помічаючи, «підскакують» угору.


Чи можна зрушити Землю?

Багато хто думає, що сучасне суспільство досягло такого технічного потенціалу, що може знищити, «розколоти» земну кулю. З цим пов’язують можливості ядерної зброї. Але насправді навіть усім наявним запасом ядерної зброї неможливо порушити цілісність земної кулі. Руйнуванню Землі може сприяти лише значне порушення режиму обертання нашої планети. Але чи можемо ми за власним розсудом змінювати обертання Землі? Це питання задавалося давно. Його історія починається з роману Жюля Верна «Догори дном», в якому розповідається про проект арктичної промислової компанії, що мала наміри повернути земну вісь на кут 23°, використовуючи для цього поштовх, що його може дати Землі гармата, внаслідок віддачі при пострілі. За розрахунками інженерів згаданої компанії для цього потрібно було вистрілити з гармати снарядом вагою 130 тисяч тонн. Але справа, що викликала неабияку паніку, закінчилася нічим. Виявилося, що інженери компанії помилилися: вони не врахували того, що Земля — не куля і має додаткову масу в екваторіальному поясі. Приймаючи до уваги цю масу, один французький інженер зробив нові розрахунки і показав, що під дією проектованого пострілу полюси Землі перемістилися б усього на 3 мікрони.

Через 70 років після Жюля Верна, під час президентських виборів у США в 1956 році кандидат на посаду віце-президента сенатор Естес Кефовер заявив, що в результаті іспитів водневих бомб вісь землі може відхилитися на 10°. Однак точні розрахунки показують інше. Енергії, що виділяється під час вибуху водневої бомби середньої потужності, було б достатньо для того, щоб додати снаряду вагою в мільйон тонн швидкість 11 км за секунду. Але віддача гармати, що зробила б подібний постріл, змістила б полюс Землі усього лише на один мікрон. Навіть надпотужні засоби, якими сьогодні володіють люди, недостатні для того, щоб скільки-небудь істотно впливати на обертання Землі.


Планета Океан

Назва нашої планети — Земля — не цілком відповідає істині. Адже три чверті її поверхні займають води Світового Океану. Щоправда, у такому співвідношенні суші і води можна дещо засумніватися, оскільки тут не враховано те, що поверхня суші має рельєфну структуру, й отже трохи більша за площею. І все-таки очевидно, що більш правильним було б назвати нашу планету «Океан».


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 5.2. Так виглядає наша планета з космосу


Для більшості людей океан — усього лише величезна «яма», заповнена непридатною для пиття солоною водою, перешкода, що розділяє країни. Їм здається, що океан надто великий і від нього більше шкоди, ніж користі, що будь його площа меншою — можна було б розширити сільськогосподарські угіддя, добувати більше корисних копалин, розселити більше людей. Однак усе це невірно. Насправді співвідношення суші і моря є винятково сприятливим — саме воно уможливило життя в тій формі, що існує сьогодні на Землі. Загальновідомо, що життя виникло у воді. Мешканці океану вийшли на сушу, виникли передумови для тривалої еволюції, що створила ссавців і в кінцевому підсумку людину. Людина — крона могутнього генеалогічного дерева, усі корені якого йдуть в океан. Крім того, океан зовсім не некорисний: по ньому плавають навантажені судна, він годує нас рибою, у ньому приємно викупатися, і, нарешті, він служить фільтром — приймає забруднену річкову воду, очищає її і повертає на наші лани у вигляді дощу.


Чим дихає Земля?

Дотепер вважається, що Амазонія — це «зелені легені» планети, тому що її ліси очищають величезну кількість повітря. Але бразильські вчені встановили, що це далеко не так. Амазонська сельва не в змозі перетворювати весь вуглекислий газ, що виділяється в атмосферу. Більше того, хижацьке випалювання лісів, здійснюване промисловцями для розчищення землі під пасовища і посіви, призводить до того, що амазонські пожежі «виробляють» значну частину всієї кількості вуглекислого газу, який виділяється в атмосферу нашої планети. Справжніми легенями планети є планктон, який міститься у величезній кількості на просторах Світового Океану. Це мікроскопічні рослини і тварини, що населяють товщу води. Планктон має властивість адсорбувати вуглекислоту, а також шкідливі токсичні речовини. Цей гігантський фільтр, який діє вже мільйони років, поповнює запаси кисню, доступного людині і тваринам, більше ніж наполовину.


Чи можна обійтися без відходів?

Звідки поширився міф про безвідходність екологічних систем — невідомо. Можливо, це пов’язано з поняттям круговороту речовин у природі, але так чи інакше, затвердилася думка, нібито в природі все утилізується. Однак це невірно. При повній утилізації не формувалися б ґрунти, не відкладалися б торфи тощо. У тропічних лісах, де кругообіг речовин найбільш досконалий, ґрунтів практично немає, а в чорноземних степах України — майже двометровий шар, та й під ним не просто мінеральний шар, а продукт колишніх екосистем. Якби біосфера була «безвідхідною», то звідки б узялися всі біогенні осадові породи, такі як крейда, вапняки, мармури та деякі інші. Вугілля, нафта, сланці — усе це також «відходи» минулих біосфер. Секрет природи не в тім, що вона безвідхідна, а в тім, що неминучі відходи таким чином поховані й у такому стані, що вони не здійснюють шкідливого впливу на природу на майбутніх етапах її розвитку.


У природи нема поганої погоди

Прийнято думати, що за останні десятиліття погода на Землі стала більш примхливою. Дійсно, здавалося б, тільки-но й чуєш: в одному місці — небувала посуха, в іншому — ураган, у третьому — через сильні дощі розлилися ріки. Однак це невірно. Насправді клімат Землі, за даними Всесвітньої метеорологічної організації, за останні дві тисячі років істотно не мінявся. Сильні дощі, що викликають повені, посухи, лісові пожежі, сніжні замети й урагани траплялися в минулому так само часто, як і в нинішній час. Але тепер, завдяки сучасним засобам зв’язку і надійному обміну інформацією, ми про це довідуємося частіше і регулярніше, ніж це було, скажімо, у минулому столітті. До того ж Земля велика, і на її поверхні постійно спостерігається найрізноманітніша погода. Звичні умови погоди залишаються непоміченими, а кожне відхилення від норми викликає інтерес, стає помітним. Тому й може декому видатися, що погода зараз стала «примхливішою».


Антарктичні тропіки

Помиляється той, хто думає, що в Антарктиді холодно тому, що там слабко гріє сонце. Насправді Антарктида — одне з найбільш сонячних місць на планеті. У полярних областях добова тривалість сонячного сяйва може складати усі 24 години. На крижаний материк, незважаючи на піврічну полярну ніч, надходить у середньому близько 120 кілокалорій променистої енергії, майже річне надходження сонячного тепла в екваторіальній зоні. У літні місяці, при цілодобовому сяйві сонця, холодна Антарктида одержує значно більше тепла, аніж екваторіальні жаркі країни. Це пояснюється великою прозорістю атмосфери і близькою відповідністю величин сонячної радіації, що реально спостерігаються, ідеально можливим. Інша річ, що білий щит крижаного покрову майже все це тепло відбиває назад.

Невірно й те, начебто Антарктида завжди була покрита льодом. Колись Антарктида знаходилася в зоні тропічного клімату і була частиною древнього надконтиненту Гондвани, який розколовся приблизно 200 млн. років тому. До такого висновку вчені дійшли після того, як американський геолог Дж. Уеберс знайшов у горах Елсуорт під вічними антарктичними льодами не тільки кам’яновугільні шари, але й скам’яніле листя стародавнього дерева з групи папоротеподібних. Не такі вже й вічні антарктичні криги. Льодовиковий панцир утворився в південнополярній області 25–30 млн. років тому. А в Східній Антарктиді були знайдені залишки лісів, які росли тут «усього лише» близько 3 млн. років тому. Деревина майже не скам’яніла, вона плаває і навіть може горіти. До цього відкриття вважали, що цей район південного материка покрився льодом 15 млн. років тому і з тих пір не виходив з-під крижаної шапки. Довгий час з материком Антарктиди з’єднувалася Австралія. Але приблизно 35 млн. років тому цей останній «уламок» суперматерика Гондвани відколовся. У протоку, що постійно розширювалась і поглиблювалась, попрямували води холодної течії, що тепер оточує полюс. Ця течія — наймогутніша в океанській системі. Вона охоплює трикілометрову товщу води до самого дна, і за секунду в ній переноситься у два рази більше води, ніж в усіх ріках земної кулі разом узятих. Так утворився природний бар’єр, що перешкоджає будь-якому проникненню тепла у південнополярну область.


Студене Чорне море

Чорне море, чорноморське узбережжя для більшості з нас асоціюється зі спекотним сонячним літом, із приємним рівним теплом весняно-осінніх місяців, м’якою зимою. Однак помиляється той, хто вважає Чорне море незамерзаючим. Насправді Чорне море замерзає, хоча не так вже і часто. За останні дві тисячі років воно замерзало цілком або частково більше двадцяти разів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 5.3. Замерзле Чорне море на узбережжі поблизу Одеси


Цікаво, що у стародавніх греків було дві назви Чорного моря. Перша — Понт Евксинський, що значить «гостинне море», друга — Понт Аксинський, що перекладається, як «негостинне море».

Перші відомості про надзвичайно сувору зиму і про те, що Чорне море частково замерзало, зустрічаються в листах римського поета Овідія, засланого на початку I століття н. е. у низов’я Дунаю. Овідій пише: «Вже тричі ставав від холоду Істр, і тричі тверділа хвиля моря». До нас дійшли й інші документи, які свідчать про те, що в окремі зими наше тепле Чорне море ставало дуже суворим. Небувалі холоди стояли в Північному Причорномор’ї узимку 400–401 рр., 557–558 рр., 1643–1644 рр., 1788–1789 рр. та деяких інших років. Така зима була й у 1953-54 роках. Тоді на південному березі Криму морози трималися три місяці підряд, середньомісячна температура лютого була на 10–12 °C нижче норми, у Ялті висота сніжного покриву в цей період перевищувала 30 сантиметрів. Цілком замерзло Азовське море, через Керченську протоку було відкрите тривале автомобільне сполучення, замерзла також північна частина Чорного моря.


Хвилі над Сахарою

Загальновідомо, що Сахара — найбільша пустеля Землі. Однак помиляється той, хто думає, що Сахара завжди була пустелею. Колись вона виглядала зовсім інакше, ніж сьогодні. Скам’янілості тварин і рослин, залишки людської цивілізації, у тому числі дивовижні наскальні зображення в горах Тассілі, наочно демонструють величезні зміни, що відбулися тут у різні геологічні епохи. Перед тим, як остаточно перетворитися на пустелю, Сахара була то морем, то тропічним лісом, то саваною, зрошуваною ріками й озерами. Приблизно 250 млн. років тому пустелю затопило величезне море, яке усіяло поверхню Сахари тисячами залишків морських тварин. Потім морська фаза змінилася тривалим періодом, коли Сахара перетворилася в справжній первісний рай, в якому перемежовувались болота, озера та сухі ділянки. Бурхливо розрослися тропічні ліси, якими блукали динозаври. Але 130 млн. років тому, з початком крейдового періоду, динозаври зникли. Море знову накрило великі простори на півночі і півдні Сахари. Потім море знову змінилося озерами і болотами. Деякі великі райони сьогоднішньої пустелі за свою багатомільйонну історію вісім разів поглиналися морем і знову виходили з нього. Починаючи з крейдового періоду Сахара більше не заливалася морем, але й не була постійно сухою. Вологі періоди з величезними озерами і ріками змінювалися посушливими епохами. І лише за п’ять століть до нашої ери Сахара значною мірою висохнула, і тепер тут лише безжиттєві піски та голі скелі.

Не завжди були такими як сьогодні й розміри пустелі. У посушливі періоди вона сильно розширювалася, особливо на південь від теперішнього південного краю пустелі, і місцями заходила на 500 кілометрів у тропічну Африку. А часом пустеля ставала набагато меншою, ніж зараз. Наприклад, 10–20 тисяч років тому в південній частині Сахари простягалися два величезних озера, одне з яких — Мегачад — не поступалося за розмірами Каспійському морю.


Пасхальні ліси

Острів Пасхи сьогодні практично голий. Але він не завжди був таким. Колись острів був покритий заростями великого чагарнику, який належить до бобових. Кущі або невеликі дерева досягали у висоту двох метрів, діаметр стовбура за звичай був 10–15 сантиметрів, але бували й півметрові у поперечнику екземпляри. Чагарник мав могутні гілки. З його деревини остров’яни робили човни, начиння, зброю, інструменти і, очевидно, важелі для переміщення своїх кам’яних статуй. З деревини вирізали також дощечки з загадковими письменами. Культура, що збудувала статуї, загинула наприкінці XVIII століття можливо через знищення заростей. Ерозія позносила в океан ґрунти, які оголилися, дощова вода почала швидко уходити в пористий, вулканічний ґрунт, велика рослинність більше не змогла відновитися. Останні кущі з’їли вівці, які були завезені на острів європейцями.


Край Лукомор’я дуб зелений

Нижньодніпровські піски, що розкинулися уздовж лівого берега Дніпра від Каховки до Чорного та Азовського морів, займають площу близько 200 тисяч гектарів і висотою окремих дюн уступають у Європі хіба тільки французьким Ландам. Ці місця називають «українськими Каракумами» і навіть «степовою Сахарою».


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 5.4. Залишки лісу на Кінбурнській косі — стародавній Гілеї


Описуючи чорні бури, що проносилися над Таврією, Олесь Гончар пише: «По всьому степу від Ногайска до Каховки зустрічали їх молитвами, з корогвами. Багатолюдні селянські процесії, виходячи в хмарах пилу проти стихії, падали на коліна, благали, щоб затихло». Однак так було тут не завжди. Давньогрецький історик Геродот, подорожуючи близько 2400 років тому долиною Дніпра, за дрімучі ліси, що зростали тут, назвав цей край Гілеєю, тобто «краєм лісів». Згадують про ліси на левом березі Дніпра і літописи часів Київської Русі. Однак за минулі століття ліси і навіть трав’яниста рослинність цілком були знищені інтенсивним випасом коней і овець.


Звідки дув Борей?

Помиляється той, хто думає, що Борей є богом північного вітру. Насправді Бореєм стародавні греки називали не північний, а північно-східний вітер. Це підтверджує, зокрема, батько історії Геродотxe «Геродот» у своєї 7-й книзі «Полігінія», де він пише, що для захисту від могутнього північно-східного вітру греки звернулися до його хазяїна — бога Борея. Скоріш за все, Борей зробили «північним» не так давно, під впливом розповсюдженого аматорського тлумачення Гіпербореї як «Крайньої Півночі».

Варто також звернути увагу на те, що відсутня етимологія імені цього вітру. У старовину вітри нерідко іменувалися по назвах країн, з яких вони дують. Тому ім’я Борей («Бореас», «Борис») насправді означає «Борієць», тобто «житель Бореї» (на зразок понять Австрія — австрієць, Кенія — кенієць тощо). Натяк на північно-східний напрямок вітру зберігся в уявленні про те, що Борей мешкав у Фракії, яка знаходилася саме на північному сході відносно Греції. Прикладом назви вітру по країні його базування є «афганець» — гарячий вітер з Афганістану, або «левантієць» — так іспанці називали вітер зі Сходу (Леванту). Додамо на сам кінець, що стародавня назва Дніпра — Борисфенxe «Борисфен» — буквально означає «Борійський потік».


Звідки береться озон?

Згідно загальноприйнятих уявлень озон у природних умовах виникає у верхній атмосфері, де його генерують енергетичні ультрафіолетові промені Сонця. До поверхні Землі озон переноситься вертикальними циркуляціями повітря. Поблизу земної поверхні озон може виникнути також у результаті електричних розрядів під час грози. Однак навколоземні шари атмосфери безупинно наповняються озоном не тільки, і не стільки з верхніх шарів, скільки за рахунок витікання озону з глибин Землі. У земній корі існують електричні поля великої напруги, і там також можливі електричні розряди — підземні блискавки, що можуть генерувати озон. Таким чином, озон виникає в надрах Землі і потім по тріщинах, що виходять на поверхню планети, надходить в атмосферу.


Куди подінеться озоновий шар?

Загальновідомо, що озоновий шар захищає біосферу Землі від згубного ультрафіолетового випромінювання Сонця. У 1985 році з англійської станції Холлі Бей в Антарктиді повідомили про різке (у 1,5–2 рази) зменшення кількості озону над цим регіоном, що незабаром одержало назву «озонної діри». Пізніше знайшли точно таку ж діру і над Північним полюсом. Ще на початку 70-х років минулого століття американські хіміки висловили незвичайну гіпотезу, відповідно до якої на озоновий шар планети згубно впливають хлорфторвуглеці, або, як їх називають, фреони чи хладони. З тих пір учені вдарили на сполох, і було підписано кілька міжнародних документів по захисту озонового шару Землі.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 5.5. Озонова діра над Антарктидою


Однак насправді поява озонних дір не пов’язана з використанням фреонів. Адже якщо це так, можна було б чекати появи цих дір над регіонами з розвинутою промисловістю, наприклад, Європою чи Америкою. Але діри виявлені над полюсами, причому над Антарктидою діра більше, ніж над Арктикою. Група американських геофізиків простежила за даними метеостанцій активність ультрафіолетового випромінювання Сонця над територією США, починаючи з 1974 року, і ніякого посилення активності знайдено не було. Більше десяти років ведуть дослідження озонового шару над Європою вчені Харківського університету. Виявлено близько п’ятдесяти випадків як зниження концентрації озону, так і його підвищення в різних місцях. Учені вважають, що зміни щільності озонового шару відбуваються через сильні вітри в атмосфері та вулканічні викиди. Протягом певного часу такі «діри» затягуються і ніякої небезпеки для здоров’я людини не створюють.


Чи небезпечний парниковий ефект?

Зараз уже ніхто не сумнівається, що в атмосфері Землі існує і наростає парниковий ефект. Внаслідок цього середня температура навколоземного шару атмосфери поступово підвищується. Поширилася думка, що це загрожує Землі та її мешканцям великими нещастями. Висловлюються побоювання, що парниковий ефект може викликати в найближчі десятиліття підйом рівня Світового Океану від 25 до 140 сантиметрів, у результаті чого будуть затоплені низько розташовані міста і сільськогосподарські райони. Ці побоювання викликані припущенням, що при підвищенні температури повітря стануть материкові льоди Антарктиди і Гренландії. Однак це невірно. Точно відомо, що щит Антарктиди утворився більше 30 млн. років тому. Отже, він уже витримав декілька епох потепління клімату Землі, набагато більш значних, ніж очікуване нині.

Потепління, викликане парниковим ефектом, не буде супроводжуватися значним таненням льодів Антарктиди і Гренландії. В Антарктиді може лише відбутися деяке розширення площі оазису Бонгера, позбавленого льодів, і може трохи збільшитися кількість айсбергів, що відколюються від краю крижаного панцира, але не більше цього. У проміжні міжльодовикові епохи клімат був значно теплішим, аніж нинішній. В Сибіру вічна мерзлота відтавала на багато метрів, морські льоди у північних берегів Євразії зникали, лісова рослинність поширювалася на територію сучасної тундри. Таким чином, парниковий ефект не несе ніяких нещасть для народів нашої планети. Навпаки, у багатьох країнах, наприклад, у Росії він створить більш сприятливі, ніж зараз, кліматичні умови.


Скільки важить повітря?

Невірно, начебто повітря нічого не важить. Ще у 1643 році італійський фізик Еванджеліста Торрічеллі провів такий експеримент: він заповнив ртуттю метрову скляну трубку із запаяним верхнім кінцем і опустив її отвором униз у посудину, також наповнену цим рідким металом. Ртуть почала витікати з трубки, але не вся, а тільки до рівня 760 мм.

Чому ж метал з трубки повністю не перетік у посудину? Тому що на поверхню ртуті в посудині щось давило і не давало повністю спустошити ємність. І це щось було ні що інше, як повітря. Так Торрічеллі вперше довів, що повітря має певну вагу. Сьогодні відомо, що наявність у повітря такої характеристики, як вага, визначається законом всесвітнього тяжіння. Адже воно складається з окремих молекул, які, як і всі інші тіла, притягуються до Землі.

Відомий літературний персонаж Остап Бендер в романі І.Ільфа та Є.Петрова «Золоте теля» переймався через те, що «на кожного громадянина тисне стовп повітря силою в двісті чотирнадцять кіло». Але великий комбінатор помилявся: насправді атмосфера тисне не тільки на голову і плечі, а на всю поверхню нашого тіла із силою більш ніж 15 тонн. Однак цієї тяжкості людина не відчуває, оскільки зовнішній тиск врівноважується тиском повітря всередині тіла. Життя на Землі пристосоване саме до цього тиску, тому при підйомі на великі висоти самопочуття людини погіршується не тільки через нестачу кисню, а й через низький тиск.

В цілому ж вага земної атмосфери становить астрономічне число. Якби якийсь злодій захотів викрасти нашу атмосферу, то для переміщення скрапленого повітря в інше місце йому б знадобилося щонайменше 10 мільярдів супертанкерів вантажопідйомністю 565 кілотонн кожний.


Чи покращилася екологія?

Останнім часом часто можна почути, що завдяки непрацюючим заводам (і відповідно до цього зменшенню промислових стоків та викидів в атмосферу парникових газів) екологічна обстановка значно покращилася і, наприклад, ріки стали чистіше й у них можна безбоязно купатися, а повітря — менш забрудненим тощо. Однак, на жаль, це далеко не так. У екологів існує таке поняття як «вторинне забруднення». Так, у ріках роками накопичувався бруд, мул, хімія, і вони, на жаль, нікуди не поділися. До того ж не всі заводи й зупинилися. А ті, що працюють, продовжують забруднювати навколишнє середовище. Тому всі розмови про серйозне поліпшення екологічної обстановки трохи передчасні.



Розділ 6. Країнами та континентами


Комедія помилок, або Хто відкрив Америку?

Хто відкрив Америку? Довгий час вважалося, що першовідкривачем Америки був Христофор Колумб, чиї каравели досягли Нового Світу у 1492 році. Щоправда сам Колумб вирішив, що він відкрив шлях до Індії. І це послужило причиною великої географічної плутанини. Так, корінних жителів Америки називають індіанцями, а високоногих представників сімейства курячих — індичками, хоча ні ті, ні інші ніякого відношення до Індії не мають. Однак першим відкрив Америку зовсім не Колумб.

Ще у X столітті мореплавець з Ісландії Ейрік Рудий привів перших поселенців у Гренландію, а його син Лейф Ейріксон за п’ятсот років до Колумба, близько 1000 року, прийшов на землю Америки. Норвезький дослідник археолог Хельге Інгстад знайшов на Ньюфаундленді руїни поселення норманів. День першопрохідника скандинава Ейріксона відзначається тепер у США поряд з днем генуезьця Колумба.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.1. Маршрут давніх норманів та човен Тіма Северіна «Брендан»


Але, точно кажучи, і Ейріксон насправді не був першим. Цілком достовірним є переказ про те, що берегів Нового Світу в VI столітті досяг ірландський чернець Брендан. В ірландському епосі є сказання, яке датується приблизно VIII століттям. Воно оповідає про далекий похід абата Брендана із соратниками, здійснений ще у VI столітті. Географ і мандрівник Тім Северин зайнявся детальним вивченням цього сказання і дійшов висновку, що Брендан — фігура історична і що він дійсно здійснив плавання у Північну Америку. На човні з бичачих шкір у 1976-77 роках Тім Северин з невеликою інтернаціональною командою успішно повторив гіпотетичний шлях Брендана.

А де Колумб висадився? У судновому журналі він повідомляє, що острову, на який нібито вперше ступила нога європейця, він дав ім’я Святого Сальвадора, але точних координат острова в ньому немає. На початку XX століття більшість учених вважали, що цим місцем є острів Уайтлінг, і у 1926 році його офіційно перейменували в Сан-Сальвадор. Але, починаючи з 70-х років минулого століття, у наукових колах спалахнули нові дебати з приводу місця відкриття Америки. У 1981 році було проведено детальне розслідування. Були заново «прочитані» конспекти суднового журналу Колумба, де зазначені точні показання компаса і міркування щодо пройденої відстані самого Колумба. Було зроблено кілька уточнень, що враховують поправки на течії та підвітрений дрейф кораблів. На основі нових даних розробили комп’ютерну програму і «пропливли» маршрутом Колумба за допомогою комп’ютера. Комп’ютер «висадився» на острові Самана Кей.


Америка чи Емерика?

Загальновідомо, що Америка названа так не на честь Колумба, а на честь знаменитого італійського мореплавця Америго Веспуччі. Але, точно кажучи, така назва є невірною. Американський вчений Д. Біржер, працюючи над книгою про родину Веспуччі, знайшов в архіві документ з оригіналом автографу великого італійця. Підпис латинською читається так: «Емеригус Веспуччіус». Це підтверджується і тим фактом, що Америго отримав своє ім’я на честь Святого Емерика, який дуже шанувався у католицькому світі. Таким чином, у назву континенту закралася помилка — вірніше було б назвати його Емерикою.

До речі версія, що Америку названо так на честь Віспуччі зовсім не єдина. Згідно іншої версії вона отримала цю назву від прізвища бристольського купця Річарда Америка (від валійського «ап Мерік»), який фінансував експедицію англійського мореплавця італійського походження Джона Кабота до берегів Північної Америки. Кабот дослідив східне узбережжя сучасної Канади, склавши відповідну карту, і, як вважають прихильники цієї версії, міг назвати відкриту ним землю на честь свого спонсора.


Колумб, ти не правий

Христофор Колумб ввійшов у нашу свідомість як безстрашний моряк, безкорисливий учений, що прагнув розсунути межі людського пізнання. Однак це не зовсім відповідає історичній правді. Так, наприклад, американський учений Кіркпатрик Сейл цілком спростовує цю сформовану думку про Колумба. У своїй книзі «Завоювання раю» він доводить, що підкоривши колись райське місце на Землі, Колумб та його супутники дуже швидко перетворили його у справжнє пекло. В дорогу його штовхала зовсім не спрага відкриттів, а жадібність і марнославство, пристрасть до золота і почестей. Вступ Колумба в сан губернатора відкритих ним земель знаменував початок епохи рабовласництва в Америці. Колумб несе відповідальність за фактичне зникнення індійського племені таїно, що мешкало на острові Гаїті. Миролюбних і довірливих таїно, якими, як Колумб писав у Мадрид, він міг би керувати за допомогою усього 50 солдатів, перетворили в робочу худобу. Їх карали і страчували за найменшу провину. Індіанців спалювали й обезголовлювали, споруджені за наказом Колумба 240 шибениць працювали без простоїв. За невиконання норми видобутку золота індіанцю відрубували руки. Якщо до моменту висадження Колумба плем’я таїно нараховувало близько 8 млн. чоловік, то до 1514 року від них залишилося лише 28 тисяч.

Тому, що Колумб став такою героїчною і шляхетною фігурою, багато в чому сприяла творчість Вашингтона Ірвінга, який побував в Іспанії у 1826 році і написав дві книги: «Колумб» та «Супутники Колумба». Очевидно, саме цей факт зіграв не останню роль у призначенні його послом до Іспанії.


Хто відкрив Бразилію?

Що стосується Бразилії, то вважається беззаперечним фактом, що ця частина Південної Америки була відкрита португальцями. Але сьогодні є підстави піддати це сумніву. У 1983 році археолог Роберт Маркс знайшов під водою рештки римського корабля, зануреного у мул і пісок поблизу Ріо-де-Жанейро. Учений зацікавився підводними дослідженнями в цьому районі після того, як бразильські рибалки витягли з дна дві стародавні амфори, які заплуталися в риболовній сітці. Фахівці датували знахідки II століттям до н.е. і припустили, що судини були виготовлені в Карфагені. Роберт Маркс зробив ряд занурень у районі першої знахідки і знайшов на дні занесені мулом і піском шматки дерева і ще декілька амфор. Це були метрової висоти глиняні глечики, у яких за звичай перевозили продукти харчування. Давні мореплавці брали у тривалі плавання велику кількість таких амфор з водою, вином і продуктами для команди. Відомо, що римляни плавали на Канарські острови й острови Зеленого Мису. Цілком може бути, що якийсь з їхніх кораблів потрапив у шторм, збився з курсу і був віднесений попутними вітрами до берегів Бразилії за 1600 років до того, як до них пристали португальці.


Хто склав карту Антарктиди?

На питання, коли з’явилася карта Антарктиди, будь-яка освічена людина напевно відповість, що після того, як шостий континент був відкритий у 1820 році видатними російськими мореплавцями Ф. Беллінсгаузеном та М. Лазарєвим. Але виглядає, що це не зовсім так. Відома карта світу, складена у 1531 році французьким математиком і картографом Оронсом Фіном. Навколо Південного полюса на ній показаний континент, обриси якого дивовижно схожі на відому нам тепер берегову лінію Антарктиди. Південний материк, зображений Фіном, вважається плодом його фантазії, а подібність обрисів — простим збігом. Однак американський географ Дж. Вейхаунт, уважно вивчивши карту, порушив питання: якщо це так, то яким чином Фіну вдалося «видумати» поділ Антарктиди на східну, більш велику, і західну, меншу частину? Чому обидві ці частини, їхні гори і затоки показані приблизно там, де вони є насправді?


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.2. Карта Оронса Фіна і сучасна карта Антарктиди


Щоправда, справа ускладнюється тим, що на карті Фіна відсутній шельфовий льодовик, який зараз покриває половину моря Росса. Наскільки відомо, у 1531 році цей льодовик мався: така маса льоду (місцями його товщина сягає 700 метрів) могла нарости не менш ніж за тисячу, а то й за 5 тисяч років. Виходить, якщо Фін не малював Антарктиду «зі стелі», він спирався на якісь невідомі нам відомості з бронзового віку чи, принаймні, приблизно з IX століття н. е. Але хто і на чому міг плавати до берегів Антарктиди, нехай і не такої суворої, як тепер, у ті далекі часи, залишається загадкою.


Хто відкрив Австралію?

Багато хто вважає, що Австралію відкрив знаменитий британський мореплавець Джеймс Кук, корабель якого «Індевор» досяг берегів південного материка 9 квітня 1770 року. Однак це невірно. Про існування Австралії європейцям стало відомо за 165 років до Кука, коли у 1606 році її північний край — мис Йорк — відкрив голландець Вілем Янсон. Він же дав їй і першу назву — Нова Голландія. Кук був лише першим, хто наніс на карту східне узбережжя материка й оголосив ці землі володіннями англійської корони. З англійським пануванням прийшли і нові назви — Австралія, Новий Південний Уельс, Вікторія, Квінсленд, Йорк. Однак одна «голландська» назва усе ж таки закріпилася на карті Австралії. Одна зі складових частин Австралійського Союзу, острів і штат Тасманія, одержали свою назву на честь голландця Абеля Тасмана, який вперше дослідив цей острів, знову таки задовго до Кука, у 1643 році.


Дипломатичні назви

Багато хто думає, що південний край африканського континенту — мис Доброї Надії — був названий так своїм першовідкривачем на честь благополучного досягнення цієї точки. Однак це невірно. Коли у 1488 році португальський мореплавець Бартоломеу Діаш відкрив мис на південному узбережжі Африки, він назвав його Торментозу, що значить Бурхливий, тому що в цих водах Діаша добре пошарпали шторми. Незабаром з доповіддю про плавання і складену карту відкриттів Діаш постав перед своїм королем. Король Португалії Жуан II був досвідченим політиком, і лякливі топоніми його не влаштовували. Він відкинув пропозицію моряка і повелів назвати новий мис Мисом Доброї Надії — надії досягти морським шляхом казкової й багатої Індії.

Тихий океан також не відповідає своїй назві, бо насправді він зовсім не «тихий». Вперше про цей величезний водяній простір, що майже втроє перевершує по займаній площі Атлантичний океан, Європа довідалася в епоху великих географічних відкриттів. 23 вересня 1515 року іспанський конквістадор Васко Нуньєс де Бальбоа, пробившись з невеликим загоном через гірський хребет у найвужчому місці Американського континенту, вийшов на берег невідомого нікому в Європі океану. Однак свою нинішню назву Південне море (так спочатку іменувався Тихий океан) одержало через сім років після відкриття відважного іспанця. Португальський мореплавець Фернан Магеллан, чиї кораблі під час кругосвітнього плавання, при ясній погоді перетнули безмежний океан, назвав його Мирним або Тихим. Проте події періоду нової і новітньої історії, що розгорнулися на просторах Тихого океану та в омиваних ним землях, були настільки бурхливими, а часом і драматичними, що його назва — це скоріше данина традиції, аніж відображення сутності його історичного розвитку.


Хто першим обплив навколо світу?

Традиційно вважається, що першим мореплавцем, який здійснив кругосвітнє плавання був Фернан Магеллан. Однак це невірно. Магеллан, до речі його справжнє португальське ім’я Фернау де Магальяйнш, дійсно очолив експедицію з п’яти кораблів, яка 1519 року відплила від берегів Іспанії у мандри. Проте морська подорож виявилась важкою і небезпечною. Магеллан втрачав людей, що вмирали від цинги, та кораблі, яким недоставало моряків. А у 1522 році, висадившись на Філіппінах, відважний моряк втручається у міжплеменну сварку, в якій гине він сам і декілька його солдат і офіцерів. 6 вересня 1522 року до Іспанії повернулося лише одна каравела «Вікторія» з 18 хворими, виснаженими моряками на борту на чолі з капітаном Хуаном Себастьяном де Елькано. Саме ці вісімнадцятеро і здійснили перше у світі кругосвітнє плавання.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.3. Перша навколосвітня подорож і місце загибелі Фернана Магеллана


Невірно й те, начебто першим російським кругосвітнім мореплавцем був Крузенштерн. У першу кругосвітню морську експедицію 26 липня 1803 року з Кронштадта відправилися два російських судна «Надія» і «Нева». Капітаном «Надії» і керівником експедиції був Іван Федорович Крузенштерн, капітаном «Неви» — уродженець українського міста Ніжина Юрій Федорович Лисянський. З 1095 днів плавання тільки 375 «Надія» і «Нева» були разом. Більше половини походу «Нева» здійснила самостійно і повернулася в Кронштадт 24 липня 1806 року на два тижні раніше «Надії». Таким чином, першим завершив кругосвітнє плавання не Крузенштерн, а Лисянський.


Фальшивий герой

Вважається, що першою людиною, яка перелетіла через Північний полюс був американець Річард Берд. У 1916 році він на своєму тримоторному аероплані відправився убік Північного полюса і через 16 годин разом із другим пілотом повернувся на норвезький острів Шпіцберген, відрапортувавши, що місія виконана. Америка зустрічала Берда як героя: на його честь був зорганізований парад, а в Білому домі його чекали президентські нагороди. Однак насправді, як встановив американський дослідник Денніс Раулінс, Берд не досяг Північного полюсу. Уже одразу ж після польоту досягнення Берда ставилося під сумнів. Так, наприклад, не залишився без уваги той факт, що на борту його літака залишилися сотні американських прапорів, які він заприсягся скинути на полюс. У травні 1996 року, саме в 70-й ювілей польоту, до дослідника потрапив щоденник Берда, який був знайдений за рік до того серед матеріалів полярного дослідницького центру при університеті штату Огайо. З щоденника випливає, що Берд знаходився на відстані 155 миль від Північного полюса — всього у 2-х годинах польоту від нього — коли неполадки в моторі змусили його повернути. Раулінс не вказує, чи знав Берд, скільки йому залишалося до мети, але вважає цей відступ цілком розумним — продовжувати політ було би божевіллям, а не героїзмом.


На воді і над водою…

Невірно, начебто Чарльз Ліндберг був першим, хто здійснив у 1927 році беззупинний переліт через Атлантичний океан. Задовго до нього, у червні 1919 року, з острова Ньюфаундленд в Ірландію без зупинок перелетіли В. Олюк і А. Браун на двомоторному літаку фірми «Віккерс». А в липні 1919 року так само перетнули Атлантику ще 31 чоловік у британському дирижаблі і 33 чоловіка — на борту німецького дирижабля. Таким чином, Ліндберг був не першим, а шістдесят сьомим. Він був лише першим одинаком, що зробив такий переліт.

Знаменитий міжнародний сигнал небезпеки SOS зовсім не означає, як багато хто вважає, «врятуйте наші душі» чи «врятуйте наш корабель». Збіг з початковими буквами відповідних англійських фраз («save our souls» і «save our ship») чисто випадковий. Сам по собі цей сигнал узагалі нічого не значить. Вперше рекомендований на радіотелеграфній конференції у 1906 році і офіційно прийнятий у 1908 році, він був обраний просто тому, що його легко запам’ятати, передати і впізнати (три крапки, три тире, три крапки). Сигнал цей навіть не складається з окремих букв, тому розшифровка SOS також не зовсім правомірна. Фактично він являє собою, як кажуть радисти, єдину групу. Це не скорочення, а спеціальний кодовий сигнал небезпеки.

Невірно й те, нібито глибока вода краще тримає кораблі і плавців, аніж мілка. Насправді й та, й інша мають абсолютно однакову виштовхуючу силу, залежну за законом Архімеда, від об’єму зануреного у воду тіла.


По морях, по озерах

Найбільш «мертвим» є зовсім не знамените Мертве море, а озеро Смерті на острові Сицилія (Італія), на берегах якого взагалі відсутня будь-яка рослинність, а всяка жива істота в його воді зазнає миттєвої смерті. Річ у тім, що з дна озера б’ють два джерела дуже концентрованої кислоти, які й отруюють воду.

До речі, Мертве море зовсім і не море, а озеро. Його поверхня площею 1050 кв. метрів лежить на 395 метрів нижче рівня моря. Найбільша його глибина складає 356 метрів. Мертве море не єдине озеро, що одержало назву моря. Найбільшим озером є Каспійське море. Площа його дзеркала — 371 тисяча кв. метрів і розташоване воно на 28 метрів нижче рівня моря. Озером є також Аральське море. Відомо також, що за давніх часів морями називали й інші озера, наприклад, легендарний Байкал.

Загальновідомо, що Байкал — саме глибоководне озеро світу. Однак його глибина набагато більша, ніж прийнято вважати. У деяких довідниках глибина Байкалу вказується рівною 1620 метрам, в інших можна зустріти величину 1742 метра. Але насправді Байкал ще глибший. Під час нового дослідження донного рельєфу озера вченими була виявлена розпадина, глибина якої становить щонайменше 1940 метрів. Ця розпадина простягнулася вздовж дна озера більше, ніж на 30 миль. Ширина її лише трохи менше півмилі й у деяких місцях звужується усього лише до декількох метрів.


Підводний водоспад

Найбільший водоспад на землі знаходиться зовсім не в районі Великих американських озер (Ніагара) і не на річці Замбезі в Африці (Вікторія), як багато хто думає. Більше того, він знаходиться навіть не на суші, а під водою. У Бассовій протоці між Австралією і Тасманією на морському дні мається скельний уступ, з якого щомиті падає на 400 метрів униз близько 30 тисяч кубометрів води. Ширина цього каскаду — приблизно 150 кілометрів. Австралійський океанолог Стюарт Годфрі, який вивчав цей феномен, стверджує, що це не тільки найбільший водоспад на нашій планеті, але й єдиний підводний водоспад. Втім, як знати, — рельєф морського дна ще не достатньо добре вивчений.


Морські ріки

Вважається, що найбільшою з морських течій є Гольфстрім, який разом зі своїм продовженням — Північно-Атлантичною течією несе теплі субекваторіальні води до берегів північної Європи, значно її утеплюючи. Тому цю течію називають «піччю Європи». Однак насправді зовсім не Гольфстрім є найбільшою морською течією. Як встановили російські вчені, найбільшою океанською течією нашої планети є Антарктична циркумполярна течія.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.4. Гольфстрім та Антарктична циркумполярна течія


Циркумполярна означає навколоантарктична. Довжина цієї «цариці морських рік» перевищує 30 тисяч км, при ширині — 1000 км і глибині від 2-х до 4,5 км. Швидкість течії у верхніх шарах становить 3,5 км за годину. Щомиті Антарктична течія переносить більше 240 млн. куб. кілометрів морської води, тобто значно більше, ніж всі інші «морські ріки» разом узяті. Ця течія є могутнім джерелом енергії для утворення атмосферних вихрів, циклонів та антициклонів, і має велике значення для формування погоди не тільки в південній півкулі, але й на всій планеті.


Куди течуть ріки?

Загальновідомо, що ріка Кубань впадає в Азовське море. Однак помиляється той, хто думає, що так було споконвіку. Аж до 1819 року Кубань несла свої води прямісінько у Чорне море. Було це доти, доки козаки зі Старотитарівської та Темрюківської станиць не вирішили опріснити солоні азовські лимани. Зібралися вони разом і спільно прорили канал між Кубанню та Ахтанізовським лиманом. Але «канава», як називали її козаки, сподобалася норовливій ріці більше, ніж її колишнє русло і повноводна ріка ринула у неї, розмила нові береги, зносячи все, що зустрічалося на її шляху, і понесла свої води в Азовське море. А старе русло, прокладене самою природою, поступово висохнуло і заросло травою і чагарником.

Південноукраїнська ріка Інгул зовсім не притока Південного Бугу, як багато хто думає. Насправді обидві ріки впадають у спільний лиман, який з цієї причини правильніше було б називати Бузько-Інгульським.

Невірно й те, що Ітиль — це стародавня назва Волги. Російський історик академік Б. Рибаков під час аналізу карти східного мандрівника Ідрісі 1154 року встановив, що позначена на ній ріка Ітиль не відповідає жодній сучасній річці, а являє собою у своїх витоках ріку Білу, у середній течії — Каму, а від камського устя до моря — Волгу. Так само під Борисфеном античні автори розуміли не сучасний Дніпро, а Березину і Дніпро від устя Березини до моря. А великий Дон, з якого жадав випити води шоломом знаменитий князь Ігор, — зовсім не нинішній Дон. Це — Сіверський Донець і Дон від устя Дінця до Азовського моря.


Звідки витікає Амазонка?

Вважається, що Амазонка бере свій початок від ріки Мараньон і загальна її довжина складає 7025 кілометрів. Однак це невірно. Бразильські вчені на чолі з Пабло Мартіні, уважно вивчивши нові фотографії великої ріки, зроблені з космосу, дійшли висновку, що Амазонка бере свій початок в іншім місці — від ріки Апурімак (недалеко від знаменитого озера Тітікака). Апурімак вливається в ріку Укаялі, а та у свою чергу в Мараньон. Таким чином, Амазонка не тільки найбільш повноводна, але і найдовша ріка планети. Її довжина разом з Апурімаком складає 7425 кілометрів.


Як будували Суецький канал?

Невірно, начебто Суецький канал був побудований лише наприкінці XIX століття (його відкриття відбулося в листопаді 1869 року). Ідея з’єднати Середземне море з Червоним з’явилася у сивій давнині. Вже у VI столітті до н. е. єгипетський цар Нехо плекав подібний план. У підсумку він відмовився від наміру прокласти цей водний шлях, але при спробі його здійснення загинули 120 тисяч рабів. І все-таки близько 500 року до н. е., після завоювання Єгипту персами, цар Дарій відновив проект і засвідчив у написі на плиті, що будівництво каналу було успішно завершене. Грецький історик Геродот у V столітті до н. е. повідомляв, що цей канал з’єднував два моря не по прямій і, щоб пройти його, кораблю потрібно було чотири дні. Він був досить широкий і два човни з трьома веслами на кожному могли плисти поруч. Очевидно, канал Дарія проходив на схід від Нілу і, як і сьогоднішній водний шлях, перетинав озеро. За часів римлян канал був удосконалений, але потім знову обмілів. Наступні покоління не піднялися до діянь своїх предків. Плани часів венеціанської держави, Людовика XIV і Наполеона так і не здійснилися.

До речі, з ім’ям Наполеона пов’язана одна помилка в будівництві Суецького каналу. У липні 1798 року поблизу Олександрії, наштовхнувшись на рифи при вході у порт, потонув французький корабель «Патріот» і на дно пішов увесь вантаж — приладдя для вчених, які супроводжували Наполеона в його єгипетському поході. Оскільки інструменти потонули, інженерам Наполеона довелося проводити геодезичні виміри місцевості без точних приладів. У результаті вони дійшли до помилкового висновку, що спорудження каналу між Середземним і Червоним морями неможливе через занадто великий перепад висот. Таким чином, будівництво Суецького каналу було відкладено більш ніж на півстоліття.


У горах та на сопках

Високогірну країну Памір часто називають «дахом світу». Але це лише поетична метафора, а зовсім не буквальний переклад, як багато хто думає. Слово Памір походить, скоріш за все, від давньої назви Таймур, що на санскриті означає «підніжжя смерті». І це відповідає істині. Ось що, наприклад, писав про Памір венеціанський купець-мандрівник Марко Поло, який побував тут подорожуючи до Індії: «Дванадцять днів їдеш по тій рівнині, що вона називається Паміром, і увесь час немає ні житла, ні трави, їжу потрібно нести із собою. Птахів тут немає, тому що високо і холодно. Від великого холоду вогонь не такий світлий і не того кольору, як в інших місцях, і їжа не так добре вариться…». Ось такий він — дах світу, або підніжжя смерті.

Багато хто вважає, що гора Монблан знаходиться у Швейцарії. Однак це невірно. Справжнє її місцезнаходження — Франція. Однак у багатьох гори міцно асоціюються саме зі Швейцарією.

В тому, що знаменита Ключова сопка знаходиться на Камчатці сумніватися не доводиться. Проте в усіх енциклопедичних словниках зазначено, що висота діючого камчатського вулкану становить 4730 метрів. А це невірно. Починаючи з виверження 6 квітня 1984 року усередині широкого кратера вулкана росте шлаковий конус. За минулі роки порожнина кратера постійно заповнювалася лавою, і на цьому «п’єдесталі» формується нова вершина гострої форми. Висота нового конуса вулкана становить близько 150 метрів. А загальна висота сопки дорівнює тепер приблизно 4900 метрам.


У лісі та у чистім полі

Здавна існує уявлення, що заблудлому в лісі туристу досить подивитися, де на деревах росте мох, і він буде знати, де знаходиться північна сторона. Однак це не зовсім вірно. На рівній і сухій місцевості мох дійсно росте в основному на північній стороні дерев. Але у густому лісі та у низинах він має звичай рости на всіх сторонах дерева. Тож, якщо ви вирішили заблудитися, робіть це на відкритій сухій місцевості.

Не відповідає дійсності й поширена хибна думка, нібито блискавка не попадає в те саме місце другий раз. Насправді, усе навпаки. Блискавка як раз має свої «улюблені» місця. Загальновідомо, що вона найчастіше попадає у височини. Тому ховатися від блискавки під деревом, в яке вона щойно вдарила, не варто.


Де знаходиться центр Європи?

На запитання, де знаходиться центр Європи, багато хто з упевненістю відповість, що у Словаччині чи Німеччині. Інші скажуть, що географічний центр Європи знаходиться в Східних Карпатах, недалеко від районного центра Рахів Закарпатської області. В цій точці на території України навіть установлений відповідний обеліск. Однак, як виявилось, це невірно.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.5. Претенденти на звання «центру Європи»: м. Рахів (ліворуч) та с. Пурнушкяй


Національний географічний інститут Франції зробив нові розрахунки, згідно яких найбільш вірогідний центр Європи знаходиться в точці перетинання паралелі 54°54’ північної широти і меридіана 25°19’ східної довготи — тобто недалеко від 26-го кілометра дороги Вільнюс-Утяна. Поруч зі справжнім центром Європи розташовані села Пурнушкяй, Бярнотай та Раджюляй. Навколо дивовижно красивий ландшафт: луги, струмки, кургани, серед яких заросле торфом озеро Трія. Цікаво, що, як це часто буває, нове на перевірку виявилося добре забутим старим. Приблизно ця ж сама точка була зазначена в «Атласі сучасної і стародавньої географії світу», виданому в 1829 році.


Малі, але горді

Самою маленькою державою у світі є зовсім не князівство Монако, не республіка Сан-Марино і навіть не Ватикан, а невеликий особняк на вулиці Віа Кондотті у Римі. Це територія суверенного духовно-лицарського Мальтійського ордену. Він був заснований у 1118 році за часів хрестових походів і в епоху середньовіччя володів великими територіями на Сході й у Західній Європі, в тому числі островами Родос, Кіпр, Мальта, але поступово був звідусюди витиснутий, тому тепер у нього залишився тільки цей скромний особняк. Проте, це найсправжнісінька незалежна держава, яка має власні паспорти, дипломатичний корпус та збройні сили.

Помиляється той, хто вважає, що Швейцарія — не морська країна. Справді, у неї немає виходу до моря. Але при цьому маленька Швейцарія має морський флот, який нараховує 33 судна, загальною водотоннажністю 550 тисяч тонн. Приписані ці судна до портів різних країн, які перевозять вантажі для різних замовників.


Як вас тепер називати?

М’янма — зовсім не нова назва Бірми, як багато хто думає, а стара. Так називали країну її мешканці задовго до того, як вона була завойована англійцями і у 1886 році була включена до складу Британської імперії, спочатку як провінція Індії, а потім (у 1932 році) і як окрема колонія. 4 січня 1948 року Бірма одержала незалежність, але назва, дана колонізаторами, протрималася ще близько сорока років.

Помиляється також той, хто вважає, що Іран — це нова назва Персії. Самі уродженці країни називають її так уже багато століть. Іноземці ж слідом за греками, що здавна вели торгівлю з Іраном, привласнили країні давнє найменування однієї з провінцій — Парс (звідси Персія). Згодом іранцям набридла чужа вигадка, і вони у 1935 році попросили усіх користатися справжньою назвою країни, яку дали їй її мешканці.

Назва однієї з республік колишнього СРСР, а тепер незалежної держави — Азербайджан — точно кажучи, також є невірною. Азербайджаном з давніх часів називалася нинішня провінція Ірану, розташована південніше ріки Аракс. Він входив до складу різних держав, що виникали у цьому регіоні. Територія ж північніше Араксу, де сьогодні знаходиться республіка Азербайджан, греками іменувалася Албанією (нічого спільного з нинішньою Албанією не має), а арабами — Арран. Саме ця назва використовується сьогодні для даної області в науковій літературі в усьому світі. З XI століття тут стали розселятися тюркські племена, які згодом склали основну частину населення Аррану та Азербайджану.


Край чи окраїна?

Невірно, нібито назва Україна утворилася від слова «окраїна». Вперше це слово з’являється в Іпатіївському літописі 1185 року у зв’язку зі смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича: «І плакашася по ньому всі переяславці… бо князь був добрий і міцний на раті… і по ньому ж Україна багато постона». В Галицько-Волинському літописі збереглися відомості про те, що князь Данило Романович «прия Берестин і Угровеськ, і Верещин, і Стиле, Комов і всю Україну». А в постанові польського сейму 1580 року говориться про покарання «свавільців на Україні руській (тобто у Галичині), київській, волинській, подільській, брацлавській», які своїми діями порушували договори Речи Посполитої з Туреччиною. Таким чином, за змістом літописних записів і актових матеріалів видно, що в Південно-Західній Русі назви Україна, Вкраїна вживалися насамперед у значенні «край», «земля», «країна», а не «окраїна». Цікаво, що у південних слов’ян — сербів і словенців — також існує слово «країна» у значенні «країна», «область».


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 6.6. На карті Коронеллі видно, що VKRAINE і OKRAINA — різні території


Назва Україна у значенні «країна» поширилася у ХVІІ столітті також і в 3ахідній Європі завдяки французькому інженеру Гійому де Боплану, який у 1630–1647 роках знаходився в Україні і написав про неї книгу, давши їй таку назву: «Опис України, кількох областей королівства Польського, які знаходяться поміж границями Московії та Трансільванії». Те, що «україна» і «окраїна» це різні назви добре видно на карті італійського картографа Вінченцо Коронеллі 1690 року.

В значенні «країна, рідний край» слово Україна, Вкраїна вживається і в усній народній творчості, у думах і піснях. А от назва Мала Росія, Малоросія в народі не прижилася.


Спадкоємиця Київської Русі

Одним з найпоширеніших історичних міфів, розповсюджених в Росії, є твердження, що одна зі старих назв України — Мала Росія або Малоросія — нібито вказує на її територіальні розміри в порівнянні з Великою Росією. Однак у даному випадку слово «мала» має значення «корінна», «споконвічна», тобто «звідки пішла», висловлюючись мовою літописця. Так само в історії існує, наприклад, поняття Мала Греція, що визначає власне Грецію у величезному елліністичному світі, або Мала Польща, область, що стала основою польської держави.

У давньоруських літописах та інших джерелах під назвою Руська земля, а з ХІ століття також Русь маються на увазі всі східнослов’янські землі. Разом з тим, ця назва мала і більш вузьке значення — ним визначалися лише Київське, Переяславське та Чернігівське князівства, тобто сучасна Україна, а стосовно Північно-Східної Русі вживалися назви Верхня земля або Заліський край. З ростом та посиленням Московського князівства починає вживатися назва Велика Русь, а з кінця XV століття, коли Московська держава стала претендувати на спадковість Візантійській імперії, яка щойно розпалася, з’являється і нова назва на грецький манер — Росія. І все-таки саме Україна є безпосередньою спадкоємицею Давньої Русі, подібно до того, як спадкоємицею Давнього Риму є Італія, а не Румунія, хоча назва останньої й ближче до назви Риму.


З’єднане королівство

Великобританію іноді називають просто Англією. Однак це не зовсім вірно. Англія — лише одна з чотирьох історичних частин держави, разом із Шотландією, Уельсом та Північною Ірландією. Повна правильна назва цієї держави на Британських островах — З’єднане королівство Великобританії та Північної Ірландії. В англомовному світі прийнята також скорочена назва — «З’єднане королівство». Щоб зрозуміти, як склалася сучасна назва країни, простежимо її історію. Наприкінці VI століття в Британії, на території, населеній германськими племенами, утворилося декілька королівств. Цей період називають семицарствієм. У IX столітті відбулося їхнє об’єднання в єдине королівство Англія. У 1384 році границі його розширилися шляхом завоювання Уельсу.

У 1652 році до території власне Англії після тривалого завзятого опору була приєднана Шотландія. Однак остаточне об’єднання відбулося у 1707 році, коли була прийнята англо-шотландська унія. З тих пір держава стала називатися Великобританією. Ще у 1651 році Кромвелем була завойована Ірландія, і з 1801 року вона стала частиною королівства Великобританія. Це відбилося й у геральдиці. До традиційного герба англійського короля — три золотих леопарди на червоному полі — додалися герби Шотландії та Ірландії. Британський герб прийняв такий вигляд: золоті леопарди — у першій і четвертій чверті, другу чверть зайняв герб Шотландії — червоний лев на золотому полі, у третій опинився герб Ірландії — золота арфа на блакитному полі. У 1921 році в результаті національно-визвольного руху Ірландія набула статусу домініону (а з 1949 року і незалежність), але північно-східна частина після проведеного в ній у тому ж році плебісциту була приєднана до Великобританії як автономна її частина. Таким чином, з 1922 року країна і одержала свою нинішню назву.

До речі, Північну Ірландію іноді називають Ольстером. Це також не зовсім точно, тому що вона лише частина історичної області Ольстер. Інша частина Ольстера разом з Ленстером, Манстером і Коннахтом входить до складу Ірландської республіки.


Яка країна найбільш дощова?

Багато хто вважає, що оскільки в Англії часто-густо йдуть дощі, тому вона є найбільш дощовою країною в світі. Адже не дарма цю країну називають ще туманним Альбіоном. Однак це невірно. Насправді Англія не найбільш дощова країна навіть у Європі. В Лондоні щорічно випадає всього лише 500 мілілітрів опадів, у той час як в Римі — 760, в Мілані — 1000, а в Генуї — 1100. Річ в тім, що в Італії дощі йдуть в основному восени й узимку, а в Англії — рівномірно протягом року. В Італії дощі бурхливі, але рідкі, а в Англії вони дрібні, але часті (у середньому через день).


Якою мовою говорять у США?

«Звичайно ж англійською», — відповість кожен і буде не зовсім правий. Не слід забувати, що США — країна іммігрантів, кожний з яких поряд з офіційним англійським у побуті користується своєю рідною мовою. Від початку 1990-х років число американців, які не розмовляли вдома англійською, досягло 25 млн. чоловік, що складає приблизно 10 відсотків населення, і продовжує неухильно зростати. Дослідження, проведені міністерством освіти США, показали, що число іспаномовних громадян збільшилося на 65 відсотків, число тих, що спілкуються на азіатських мовах — на 98 відсотків, загальне ж число людей старше 5 років, які не говорять вдома англійською — на 40 відсотків. «Це хибна думка — говорить представник Національного центру статистики Едіт Макартур, — вважати, що іммігранти одразу ж по прибутті до Америки дуже швидко відмовляються від своїх рідних мов і культур. У цій країні були часи, коли інші мови дуже успішно конкурували з англійською. Деякі думають, що англійська завжди домінувала, але існують цілі райони, де домінують інші мови». Сьогодні такими районами є Техас, Південна Каліфорнія, Нью-Мексико, Аризона. Там існують великі неангломовні громади, що всіляко підтримують рідні мови, використовуючи для цього різні засоби: газети, телебачення, магазини і т. ін. Цікаво, що майже половина всіх громадян США, що розмовляють вдома не англійською, народилися уже в цій країні.


Розвинені та ті, що розвиваються

Невірно, начебто розвинені країни Заходу розвивалися завдяки своїм колоніям. Насправді між рівнем розвитку економіки і наявністю колоній існує скоріше зворотний зв’язок: чим більше колоній, тим слабкіше економіка, і навпаки. Колонії були не каталізатором, а, навпаки, гальмом метрополій. Розширення колоніальної могутності таких країн, як Англія і Франція було не умовою, а наслідком промислової революції.

Поширена думка, що масовий голод у колишніх колоніях виникає через відсутність там продуктів харчування. Однак при ретельному аналізі таких катастроф з’ясовується, що насправді продукти були, а ось грошей у населення на їх купівлю бракувало. Так, наприклад, в Ірландії у 1845 році від голоду вмерли мільйон чоловік, але країна в цей же час експортувала продукти до Англії, те ж саме — у Бангладеш у 1974 році. Захід завжди в таких випадках давав продукти. Може, краще б він давав гроші?

Не відповідає дійсності й думка про те, нібито країни, що розвиваються, потрібні країнам Заходу, як ринок збуту. Насправді країни третього світу, як ринок збуту, не відіграють особливої ролі. Основним споживачем товарів і послуг, вироблених в індустріально розвинених країнах, виступають інші країни Заходу.



Розділ 7. Містами та селами


Проблема, давня як світ

Той, хто вважає, що перенаселеність міст і перевантаженість їх транспортом — проблема сьогоднішнього дня (чи принаймні вчорашнього), помиляється. Дослідження, проведені експертами ООН, показали, що це «зло сучасної цивілізації» сягає щонайменше ХІ століття до н. е. Єгипетські Фіви — перше місто, населення якого досягло 100 тисяч чоловік — були справжнім пеклом для пішоходів. Пізніше Ніневія та Вавілон перевершили Фіви кількістю жителів і пробками, створюваними візками та екіпажами. У V столітті до н.е. у світі існувало не менше дюжини міст із населенням більше ста тисяч. Паталінутра на Гангу, Олександрія в Єгипті та Селевкія на Тигрі, очевидно, нараховували більше — населення кожного з них наближалося до півмільйона.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 7.1. Єгипетські Фіви — перший мегаполіс у світі


Рим за часів Цезаря був першим містом, населення якого наблизилося до мільйона. Це ставило безліч проблем перед міською владою і було небезпечно через можливість страшних епідемій. Після Риму пальма першості з перенаселеності переходить до Константинополя, а також низки китайських міст. У IX столітті найбільш великі міста знаходилися в країнах ісламу: спочатку це Багдад, потім Каїр.

У наш час уже більше десятка міст світу нараховують понад 10 млн. жителів, причому найбільшим містом світу є Мехіко, а зовсім не Нью-Йорк, як, напевно, багато хто вважає.


Яким боком їздити?

Правобічний рух поширений в усьому світі і вважається закономірним. Виключення складає лише Велика Британія та ще декілька країн, в основному колишні британські колонії. Однак самі англійці вважають, що їздити лівим боком дороги — найбільш природній спосіб руху і дивуються, як так вийшло, що практично увесь світ їздить неправильно. Англійські вчені пояснюють свою позицію середньовічними часами, коли пересуватися лівою стороною дороги було найбільш безпечно. Адже убік будь-якого зустрічного завжди була звернена правиця зі стиснутою у ній зброєю. До кінця XVIII століття увесь світ саме так і їздив, і ходив. Карети та візки, рухаючись лівою стороною дороги, витісняли на праву пішоходів. Тому закріпилося правило: ліва сторона дороги призначалася для аристократів, а права — для простолюду.

Вся плутанина почалася з Французької революції, коли Наполеон видав декрет, в якому наказував усьому Парижу перейти на правий, простонародний бік. А коли наполеонівські війська завоювали пів-Європи, то змінили в захоплених країнах і правила руху. Під кінець наполеонівських воєн лівосторонній рух залишився лише в незавойованих країнах: Великобританії, Австрії та Росії. Австрія перейшла на правобічний рух лише коли була захоплена Гітлером, а Росія — незадовго перед революцією. Осторонь від «удосконалення» залишилася лише славнозвісна своїми консервативними традиціями Велика Британія.


Ех, дороги, дороги…

Нерідко можна почути, що швидкісні автодороги у Німеччині, що на Заході називаються автобанами, були побудовані за розпорядженням Гітлера. Однак це невірно. Перша у світі подібна дорога була відкрита у Німеччині ще у 1921 році, тобто задовго до приходу Гітлера до влади. Продовжували будувати автобани і у 1920-30-х роках. А те, що більшість з них було закінчено під час правління Гітлера, навряд чи можна вважати його заслугою.

Якщо ви вважаєте, що поява навіть не самих залізниць, а лише ідеї їх прокладання була зустріта зі схваленням, то ви помиляєтеся. Насправді у цієї ідеї було дуже багато супротивників, а самі різні вчені науково доводили, як згубно це може вплинути на здоров’я людини. Ось, наприклад, висновок Баварської королівської медичної ради (1837 рік): «Будівництво залізниць нанесло би збиток суспільному здоров’ю. Зовсім очевидно, що швидкий рух (зі швидкістю 41 кілометр за годину) повинен викликати у пасажирів захворювання мозку, свого роду буйне божевілля. Оскільки очевидно також, що знайдуться люди, яких ця жахлива небезпека не страшить, держава зобов’язана захистити принаймні хоча б спостерігачів, тому що вигляд парової машини, яка стрімко мчиться, може викликати подібне захворювання й у них».


Автомобіль під вітрилами

Перший у світі автомобіль з’явився зовсім не в майстернях Даймлера та Бенца наприкінці ХІХ століття, як дехто думає. Першим автомобілем можна вважати вітрильний візок відомого голландського вченого та інженера С. Стевіна, який з’явився у 1600 році. Швидкість його достеменно не відома, але одне історичне джерело свідчить, що при доброму вітрі візок долав до 30 кілометрів за годину. Оскільки слово автомобіль у перекладі означає «самопересувний», візок Стевіна був самим справжнісіньким автомобілем.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 7.2. Симон Стевін та його вітрильний візок


До речі, паркінги — стоянки для автомобілів — винахід аж ніяк не сучасних автомобілістів. Вони існували ще в Давньому Римі. Це підтверджується новою цікавою знахідкою. Неподалік Колізею був виявлений кам’яний стовп із написом: «Мулів прив’язувати тут».


Сільське метро

Загальноприйнятою є думка, що метро будується у великих містах. Однак це не зовсім вірно. Так, наприклад, лінія метро існує в одному… селі. Називається воно Серфауз і розташоване в австрійських Альпах у вісімдесяти кілометрах від Інсбрука на висоті 1400 метрів над рівнем моря. Хоча «сільська» лінія метро має довжину усього лише 1,3 кілометри, вона цілком діюча і призначена для обслуговування туристів. У Серфаузі знаходиться центр зимових видів спорту.

Звичним атрибутом подорожі залізницею для нас стали мирні пейзажі, що мигкотять за вікном, змінюючи один одного, та перманентне перестукування коліс. Однак насправді колеса не стукають. Романтичний перестук виникає через наявність стиків рейкового шляху. Рейки, як і всі тіла, стискаються у холодну і розширюються у спекотну погоду. Невеликий зазор на стиках як раз і призначений для того, щоб компенсувати зміну довжини, бо в жорстко закріплених рейках перепади температур викликали б напружений стан металу, що знижувало б їхню міцність і термін служби. Щоправда, вже існують проекти безстикових рейкових шляхів. На таких залізницях ми вже не почуємо такий знайомий нам стукіт коліс.


Швидкісний велосипед

Помиляється той, хто думає, нібито велосипед — найповільніший засіб пересування. Насправді на спортивних велосипедах можна розвити швидкість 90 кілометрів за годину. Завдяки застосуванню нових нетрадиційних матеріалів і удосконаленню конструкції їзда на велосипеді прискорюється настільки, що на деяких міжнародних змаганнях спортсменам навіть забороняється розвивати швидкість більше ніж 120 кілометрів за годину. Використовуючи обтічники, а також подвійний привід — ручний і ножний — велосипедисти досягають фантастичних швидкостей.

Так, у 1972 році відомий британський гонщик Аллан Еббот розвинув швидкість більше 223 кілометри за годину, а у 1985 році, у рік двохсотліття винахідника двоколісної машини Карла Фрідріха Дреза, американський велосипедист Джон Говард досяг швидкості 244 кілометри за годину. Він мчав на спеціальному велосипеді слідом за гоночним автомобілем з ковпаком, який розсікав повітря, по гладкій поверхні висохлого соляного озера. Велосипед, спеціально побудований для цього рекорду, був обладнаний подвійною ланцюговою передачею. Ноги гонщика обертали колесо з 70 зубцями, від якого йшов ланцюг на «зірочку» з 17 зубцями, на вісі якої знаходилось колесо з 52 зубцями, що обертали через другий ланцюг «зірочку» з 13 зубцями, насаджену на вісь заднього колеса. В результаті один добрячий натиск на педалі просував машину вперед майже на 30 метрів!

Але це, мабуть, ще не межа велосипедних швидкостей. Розрахунком обтічників і приводів для велосипедів сьогодні займаються багато вчених. Вони ставлять собі за мету створити і випробувати оптимальні конструкції, що вплине не тільки на традиційну схему велосипеда, але й на нові, плаваючі та літаючі машини, які приводяться у дію м’язами людини. До речі, утворена від латинських коренів назва «велосипед», що означає «швидкі ноги», не дуже пасує до більшості таких машин. Майже всі ці швидкісні машини потребують роботи не тільки ногами, але й руками.


На чому Москва стоїть?

За переказом Москва була збудована на сімох пагорбах: Боровицькому, Сретенському, Тверському, Тригірному, Швивій гірці, Лефортовському то Воробйовському. Однак це не відповідає дійсності, тому що стародавнє визначення пагорба не має достатнього географічного обґрунтування. Воно скоріше чисто візуальне. Насправді в Москві немає ізольованих пагорбів. Порівняно невеликі височини виникали на вододілах численних (близько 50) приток Москви-ріки, найбільшою з яких є Яуза.

Вважається, що Москва була заснована суздальським князем (згодом великим київським) Юрієм Довгоруким у 1147 році. Саме під цим роком наводиться в літописі послання Довгорукого своєму другу князю Святославу Олеговичу, який стояв з дружиною у місті Лобинську біля устя річки Протви: «Прийди до мене, брате, у Москво». Однак це також не зовсім вірно. Згідно тих самих літописних джерел на цьому місці вже давно існувало село, яке належало боярину Степанові Кучці. Юрій Довгорукий, убивши боярина за неслухняність і конфіскувавши його маєтки, заклав на Боровицькому пагорбі князівський терем і перейменував село, назвавши його Москвою. Однак люди за звичаєм називали село Кучковим, хоча і боялися вимовляти це крамольне слово. Довго ще зберігала народна пам’ять ім’я невдачливого боярина. Аж до ХVII століття один з районів Москви поміж Сретенкою та Луб’янкою називали Кучковим полем.


Московські «німці» та «китайці»

Невірно, начебто у «німецькій слободі» в Москві жили вихідці з Німеччини. Колись на Московщині всякого іноземця, який не вмів говорити російською мовою, називали «німцем» (тобто «німим»). Таким чином, були німці франкські, німці аглицькі, німці короля датського і навіть… «немцы рускія». Так у першій половині ХVІІ століття розкольники іменували прихильників ненависного їм патріарха Никона. І лише пізніше слово «німець» закріпилося тільки за жителями Німеччини.

Невірно й те, що Китайгород у Москві названий так тому, що в цьому районі начебто жили китайці. Насправді назва ця пов’язана з ім’ям російської цариці Олени Глинської, яка була дружиною Василя III і матір’ю Івана IV Грозного. Вона походила з українського князівського роду Глинських і народилася в невеликому містечку Китайгороді на Україні. В Україні це досить поширена назва населених пунктів. Сьогодні відомі, наприклад, п’ять сіл з назвою Китайгород (у різних областях) і ще одне зветься Китайгородка. Назва Китайгород, як вважають вчені, походить, скоріш за все, від тюркського слова, що означає укріплення. В пам’ять про далеку батьківщину і було названо царицею один з районів Москви, який виник у 1535 році.


Де знаходиться найбільша гармата?

Знаменита Цар-пушка, яка була відлита наприкінці XVI століття російським майстром-зброярем А. Чоховим і знаходиться у московському Кремлі, зовсім не найбільша у світі гармата, як багато хто думає. До речі, таку назву вона одержала не через свої розміри, а тому, що на її стовбурі був зображений цар Іоанн Федорович.

Найбільша ж гармата у світі знаходиться у форті Джайгарх, розташованому на підступах до столиці індійського штату Раджастан — Джайпуру. Цю гігантську гармату відлили на початку XVIII століття в майстернях махараджи Джай Сінгха для відлякування численних ворогів. Майстри спрацювали на славу. Так, загальна вага гармати становить 250 тонн, що в кілька разів важче Цар-пушки.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 7.3. Найбільша в світі гармата знаходиться в Індії


Довжина стовбура перевищує шість метрів. З огляду на габарити цієї махини, її творці встановили гармату на величезні колеса і облаштували пристроєм, який дозволяв «топчіям», як називали в Індії артилеристів, розвертати її без допомоги слонів. На відміну від свого московського побратима, індійська гармата один раз стріляла, щоправда тільки під час випробування. Масивне ядро, начинене 100 кілограмами пороху, пролетіло 36 кілометрів. Більше гарматі стріляти не довелося, оскільки ніхто не наважувався взяти силою неприступний форт Джайгарх.


Град Петра

Не всі знають, звідки пішла назва міста Петербург. Вважається, що Петро І назвав місто «на свою честь». Однак це невірно. На початку XVIII століття Росія розпочала війну зі шведами за вихід до Балтійського моря. Восени 1702 року штурмом була взята шведська фортеця Нотебург, стародавній новгородський Орєховград, Орєшек. Петро І власноруч прибив фортечний ключ над брамою й оголосив, що місто буде відтепер називатися Шліссельбург (в перекладі на російську — ключ-місто). А рік по тому в усті Неви було закладене нове місто Санкт-Петербург. І не на честь Петра I, а на честь Святого Петра. Назва ця пояснюється не релігійними міркуваннями, а схильністю російського царя до символіки. Річ у тім, що згідно з церковними легендами Святий Петро є ключарем — він тримає ключі від раю.

Невірно й те, що назва Петроград виникла лише у фатальному 1917 році. Вперше це слово з’явилося ще у О. С. Пушкіна в поемі «Мідний вершник»:

Над захмарілим Петроградом

Листопад дув осіннім хладом.

А офіційна зміна назви відбулася у 1914 році відповідно до указу імператора Миколи II. Цього року з початком світової війни почали зростати антинімецькі настрої в російському середовищі, і на цій хвилі іноземна німецька назва Санкт-Петербург була змінена на російськомовну Петроград.


«Ясновельможні» назви

Російське місто Пушкін, що поблизу Петербургу, називалося раніше Царським Селом. Колись там відпочивало царське сімейство. Здавалося б звідси і виникла назва. Однак це не так. У своїх одах Державін, а пізніше і Пушкін у ранніх творах називають цю місцевість Сарським Селом. Виявляється, колись село називалося Саарі (від естонського «саарі» — «острів»). Але поступова назва переусвідомилася і набула нового звучання.

Подібна ж історія сталася також з містом Царьов. До російських царів воно не має ніякого відношення. Раніше це місто називалося Сарай-Берке і було столицею Золотої Орди. Пізніше від назви залишилося тільки Сарай, що тюркською означає «місто». З 1805 року місто почало називатися на російський манер — слобода Царьовка, а потім і Царьов.

Місто Волгоград було засновано у 1589 році під ім’ям Царицин, але до царських осіб знову-таки не має жодного відношення. Назвали його так на честь річки Цариці, що протікала неподалік. А назва річки у свою чергу утворилася від тюркського «Сарису». Слово ж «Волгоград» виникло зовсім не у 1950-і роки в зв’язку з необхідністю в черговий раз перейменувати місто на великій ріці. Ще у 1913 році його вперше вжив поет Велімир Хлєбніков. Щоправда, створюючи в літературних цілях слово «Волгоград», поет, мабуть, не міг припустити, що воно стане невдовзі новим ім’ям міста на Волзі.


Під стінами Курська

Вважається, що місто Курськ назване так через велику кількість куріпок, які водилися в його околицях. Так, зокрема, пояснює назву міста одна місцева легенда, що відбилося й у гербі міста — три білі куріпки, що летять по синьому небу. При цьому виходять з того, що в давньоруській мові слово «кур» означало «півень». Так само називали й багатьох птахів з роду курячих. Слово «куріпка», «куропатка» походить від «курка-птаха», тобто птах, схожий на курку. Однак це невірно. Насправді назва міста походить від слова «кури», запозиченого з тюркських мов, де воно означає «стіни». Це слово, саме в такому значенні, зустрічається в «Слові о полку Ігоревім» у виразі: «до кур доскочити». На це звернув увагу казахський поет і філософ Олжас Сулейменов при перекладі цього видатного літературного пам’ятника. Назва населених пунктів з цим коренем зустрічається досить часто в Україні, наприклад, Муровані Куриловці та інші. Можливо від нього ж утворилося і всім відоме українське слово «курінь».


Де жив Овідій?

Місто Овідіополь (Одеська область, Україна) назване так помилково. Коли у 1793 році місту давали назву, то вважали, що саме сюди був висланий і тут похований римський поет Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.). Відомо, що він був засланий у 8 році н. е. на Дунай у селище Томи. Пізніше, однак, з’ясувалося, що на місці Овідіополя у давнину знаходилось місто Ніконіум, а стародавнє місто Томи було на місці сучасної Констанці в Румунії.

А от назва міста Ізмаїл у тій же Одеській області зовсім не турецька, як дехто думає. У IV–V століттях на місці міста Ізмаїл була грецька колонія Антіофілас. У ХІ столітті на цьому місці виникло слов’янське поселення Сміл (порівняєте назву міста Сміла у Черкаській області), яку генуезьці називали Сініл. У ХVІ столітті Сміл захопили турки. Вони назвали місто турецьким словом, що було дуже близьким за звучанням до «Сміл» — «Ізмаїл», що означає «почуй, боже!».

Суто слов’янською є й назва іншого дунайського міста — Рені. Місто Рені існувало ще за часів Київської Русі. Тут була річкова пристань, яка мовою того часу називалася «рені». Вперше слово «рень» з’являється в Іпатіївському літописі під 988 роком у значенні «коса, мілина». Так, наприклад, відома Перунова Рень — місце, куди за переказом винесло дерев’яну фігуру Перуна, скинуту у Дніпро під час хрещення Києва.


Перлина біля моря

Місто Одеса одержало свою назву помилково. Назва ця походить від імені давньогрецької колонії Одессос, що, як вважали у 1795 році при заснуванні Одеси, була розташована в цьому місці. Пізніше, однак, з’ясувалося, що ця колонія була зовсім в іншому місці — у районі болгарського міста Варна.

Невірно й те, нібито Одеса бере свій початок з 1795 року. Набагато раніше тут був розташований порт Коцюбей (чи Качибей), який вперше згадується в літописі Великого князівства Литовського під 1415 роком. Свою назву порт одержав від імені шляхтича Коцюби-Якушинського, який заснував над морем хутір Коцюбин. Відомо, що польський король Владислав II відправив через цей порт декілька суден з хлібом до обложеної Візантії. У 1578 році тут побував проїздом посланець короля Стефана Баторія. Він стверджував, що поміж Качибеем та Тілігулом лежать соляні озера, в яких козаки добувають сіль. Згодом разом з іншими слов’янськими поселеннями Коцюбей потрапив під татаро-турецьке ярмо. Татари перейменували його в Хаджибей, а турки, що установили владу над татарами, спорудили тут фортецю.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 7.4. «Справжня Одеса» (сучасна Варна) та Хаджибей (план фортеці)


У 1789 році українські козаки на чолі з Захаром Чепігою та Антоном Головатим разом з російськими військами штурмом здобули фортецю. А у 1794 році вийшов «най височайший» указ Катерини II: «Зважаючи на вигідне розташування Хаджибея при Чорному морі і пов’язані з цим користі, визнали ми за потрібне влаштувати там військову гавань сукупно з купецькою пристанню». Як бачимо, йшлося про будівництво в уже існуючому місті.

Але навіть не з Качибея починалася Одеса. Ще на межі XІІІ і ХІV століть, за сто років до першої згадки про нього, на узбережжі Одеської затоки існувала якірна стоянка суден середньовічних італійських республік. Ця стоянка називалася Джинестра і вперше була нанесена на карту у 1311 році. Назва виявилася живучою і зустрічається навіть на картах ХVІІІ століття. Цікаво, що і тут не обійшлося без помилки. Слово «Джинестра» — це перекручене «Дністер». Річ у тім, що середньовічні мореплавці і картографи помилково вважали ріки, які впадають в одеські лимани, притоками Дністра. Невідомо, як довго існувала ця якірна стоянка, але згодом вона перемістилася під стіни Качибея.


Скільки років Луцьку?

Історію волинського міста Луцька за звичай ведуть з першої згадки про нього в Іпатіївському літописі під 1085 роком, коли тодішній волинський князь Ярослав Ізяславович виступив з Луцька з військом, щоб захопити престол київського князя, але зазнав поразки. Однак ще польський історик XV століття Ян Длугош указував на будівництво луцького замку близько 1000 року київським князем Володимиром Святославовичем. У виданій у 1582 році «Хроніці польській, литовській, жмудській та всеї Русі» інший історик Матвій Стрийковський починає згадувати Луцьк з 1008 року, підтверджуючи тим самим свідчення Длугоша про існування в Луцьку замка близько 1000 року.

Однак і ця дата не може бути визнана справжньою датою заснування міста. Ще наприкінці XVIII століття історик Адам Нарушкевич пов’язував походження Луцька з племенами дулібів, які згодом змінили свою назву на лучан. Вони, на його думку, вважали це місто своєю столицею. Є ще одне історичне джерело, у якому згадується історія племені лучан. Це праця візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», написана ним у 952 році. У ній автор називає серед інших слов’янських племен плем’я, яке вчені, починаючи з Яна Длугоша, інтерпретують як лучан. Сучасні вчені А. Войнич і М. Орлов вважають, що Луцьк виник майже одночасно з Києвом, а саме — у VII столітті, і був заснований вождем дулібів Лукою, звідки і походить назва міста.


Де тече січнева ріка?

Назва бразильського міста Ріо-де-Жанейро в перекладі з португальської означає «січнева ріка». Однак назва ця помилкова, тому що ніякої річки в околицях Ріо ніколи не було, і зараз немає. Португальці, які висадилися на берег майбутньої Бразилії, помилково прийняли бухту, тобто невелику океанську затоку, за ріку. А оскільки події відбувалися у січні, то звідси й походить така романтична і разом з тим неправильна назва.

До речі, Ріо-де-Жанейро — зовсім не є столицею Бразилії, як дехто вважає. Колись Ріо і справді був столицею цієї країни, але у 1960 році столицю було перенесено у нове місто — Бразиліа, яке було спеціально збудоване з цією метою.


«Бачу гору!»

Існує легенда, відповідно до якої місто Монтевідео — столиця Уругваю — отримало свою назву від вигуку португальського матроса. Коли перші португальські кораблі наближались до берегів Південної Америки, безвісний матрос раптом закричав: «Я бачу гору!». Вигукнув він це, звичайно ж, старопортугальською: «Monte vide eu». Це був пагорб, який підносився над затокою. Під ним згодом і було засноване місто, що одержало свою назву нібито в пам’ять про цей радісний вигук.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 7.5. Пагорб Серро де Монтевидео, який дав назву місту


Однак насправді це не більше, ніж легенда. По-перше місто було засноване іспанцями у 1726 році для захисту цих місць від португальців. А дослідження істориків показали, що своє ім’я воно одержало зовсім іншим шляхом. Річ у тім, що іспанські мореплавці, які досягали берегів Південної Америки мали звичай при складанні карт усі гори, пагорби і височини, які ще не одержали своїх особливих назв, позначати римськими цифрами I, II, III, IV і т. д. На таких картах, а також у суднових журналах пагорб, біля якого згодом виникло місто, був позначений порядковим номером «шість». Цілком запис виглядав так: MONTE VI DE О. Іспанською цей запис означає «monte sexto de Este a Oeste», тобто «шоста гора зі сходу на захід». Внаслідок прочитання римської цифри VI як vi (ві) і виникла нинішня назва столиці Уругваю: MONTE-VIDEO — Монтевідео.


Скільки років Нью-Йорку?

Мабуть кожен школяр знає, що Нью-Йорк був заснований у 1626 році голландською Вест-Індською компанією на острові Манхеттен, що належав тоді індіанцям. Лише у 1644 році, після захоплення його англійцями, місто одержало свою теперішню назву. Щоправда, спочатку воно називалося не просто Нью-Йорк, а набагато урочистіше — «Нове місто дому герцогів Йоркських» (на честь правлячої династії).

Однак зовсім не голландці були засновниками міста. Насправді історія Нью-Йорка як населеного пункту поринає у глиб століть. Як показали археологічні розкопки, лише навколо затоки Литтл-Нек існувало понад 19 давніх поселень, вік яких сягає 5500 років. Там, де зараз здіймаються хмарочоси зі скла і бетону, колись жили групи індіанців, які добували собі їжу за допомогою полювання, рибальства і збирання. Залишки жител, від яких збереглися лише стовпові ямки, дозволяють говорити про те, що стародавні мешканці Нью-Йорку будували легкі хатини і навіси, які складалися з вертикально поставлених стовпів, покритих зверху корою або очеретяними циновками. Незважаючи на свій порівняно скромний технічний рівень, місцеві індіанські племена володіли багатьма досягненнями культури. Вони вміли тонко обробляти кам’яні наконечники для стріл і копій, добувати вогонь, варити їжу.


Яке місто де знаходиться?

На запитання, яке російське місто розташоване східніше — Хабаровськ чи Владивосток, більшість відповість, що Владивосток. Але насправді це не так. Довгота Хабаровська — 135º, а Владивостока — 132º східної довготи. Виходить, Хабаровськ лежить на схід від Владивостока на 3º. В оману, очевидно, вводить проекція географічних карт на територію колишнього СРСР. Їх за звичай складали таким чином, що меридіани східних окраїн Росії проходять зі значним відхиленням вправо, тобто до сходу. На таких картах Владивосток розташований не тільки південніше, але і трохи на схід від Хабаровська. Тому у багатьох і створюється помилкове уявлення щодо взаємного розташування цих міст.



Розділ 8. Перекази сивої давнини


Де батьківщина людства?

Традиційно вважається, що початкові кроки еволюції людини пов’язані виключно з Африкою. Однак це невірно. Знахідки, зроблені у серпні 1984 року вченими з Мандалайського університету (Мьянма), дозволяють вважати батьківщиною людства Південно-Східну Азію. Дослідниками був виявлений шматок щелепи і кілька зубів, що належать примату, якому дали наукову назву «амфіпітек могаунський» (від назви міста Могаун на півночі М’янми). Цей наш предок ще жив на деревах і харчувався фруктами. Він старіше найдавнішої людиноподібної мавпи з Африки, знайденої в оазисі Файюм (Єгипет). Цікаво, що ще у 1923 році кілька фрагментів кістяка амфіпітека були виявлені в цьому ж районі, але тоді їх помилково прийняли за рештки примітивної мавпи-лемура.

Значний інтерес представляє недавня знахідка на північному сході Угорщини поблизу селища Рудабанья залишків рамапітекових мавп («рудапітекус хунгарикус»), які знаходилися на шляху гомінізаціі. Це свідчить на користь включення також і півдня Європи у межі батьківщини людства.

Сьогодні більшість дослідників не віддають переваги жодній з трьох названих частин світу, вважаючи, що перетворення людиноподібних мавп в людей відбувалося в процесі їх активного пристосування до самих різних і мінливих умов зовнішнього середовища. Ймовірно, батьківщина людства була досить великою і включала значну територію Африки, Південної Європи і Південно-Східної Азії. Нові відкриття кісткових залишків наших предків постійно змушують розширювати межі передбачуваної батьківщини людства.


Будинок для кроманьйонця

Первісних людей за звичай називають «печерними людьми». Є ще один синонім — слово «троглодити». Взагалі, те, що наші далекі предки жили у натуральних, створених самою природою житлах, вважається одним із встановлених достовірних фактів. Однак це невірно.

Насправді первісні люди, хоча й навідувалися у печери (про це свідчать і археологічні знахідки, і наскальний живопис), але, за дуже рідкісними винятками, там не жили. Найпершими їхніми укриттями були найпростіші штучні навіси, які захищали їх мешканців від вітру та дощу. Для цих цілей використовувалися гілки дерев, кістки та шкіри тварин. Так, наприклад, у селі Мізин Коропського району Чернігівської області (Україна) розкопане житло кроманьйонця, вік якого налічує близько 18 тисяч років. Житло побудоване з кісток мамонтів та рогів північного оленя. На споруду пішли бивні гігантських тварин, фрагменти черепу, лопатки з проробленими у них отворами, щелепи, інші частини кістяка. У реконструйованому вигляді це житло зберігається зараз у Національному науково-природознавчому музеї НАН України.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.1. Житло з кісток мамонта, знайдених у с. Мізин


Важко сказати, чому первісним людям не подобалося жити в печерах. Ймовірно, їм там було занадто темно, сиро і холодно. Можливо, свою роль відігравало і небажане сусідство кажанів, чий кал містить збудників деяких дуже небезпечних захворювань. Зрозуміло, що про інфекційні хвороби, а тим більше їхніх збудників наші предки нічого не знали, однак життєвий досвід учив їх, що тим, хто намагається оселитися в печерах, загрожують грудні болі, слабкість, кашель і навіть смерть. Цього, очевидно, їм було цілком достатньо, щоб стати людьми рішуче «не печерними».


Навіщо мамонту бивні?

Зовнішній вигляд мамонта з високо закрученими угору бивнями, який міцно укоренився в ілюстраціях та музеях, насправді не відповідає дійсності. Річ в тім, що бивні, як правило, знаходили окремо від черепа, і перші реставратори вкладали їх в альвеоли таким чином, що вони приймали вигляд величезних вусів, хвацько закручених за вуха. При цьому вважалося, що бивні служили цим гігантам лише своєрідною прикрасою, хоча і дещо заважкою (один бивень може важити від 70 до 100 кг).

Однак знахідки цілих заморожених трупів мамонтів показали, що бивні насправді розташовувалися інакше. Їхні кінці не задиралися догори, а сходилися вперед і донизу, на зразок серповидних ножів снігоприбиральних машин. Дуже сильна стертість цих кінців, що робить їх схожими на лопаті, довершує подібність. Таким чином бивні являють собою зовсім не прикрасу, а знаряддя, причому настільки могутнє, що весь організм тварини був пристосований до роботи цими важкими, подібними до колод різцями. Могутні передні ноги, величезний горб і могутні, нерозмірні з тулубом, криві бивні. Одним словом, справжній бульдозер. Що ж копав мамонт і навіщо? Як вважають вчені-палеонтологи, узимку під час відсутності снігового покрову і замерзанні водойм мамонти були змушені виламувати бивнями лід із ґрунтових тріщин для угамування спраги. Це підтверджується знахідками бивнів з характерними зламаними і потім знову затертими до блиску кінцями. Очевидно, інстинкт видобування льоду з тріщин розвинувся у мамонтів у ході адаптації до умов мерзлоти від відомого інстинкту степових слонів добувати воду в посушливий час року, викопуючи бивнями ями в пересохлих руслах річок.


Мумії із давніх Анд

Багато хто вважає, що обряд муміфікування був розповсюджений тільки в Давньому Єгипті. Однак це невірно. Хоча муміфікація зазвичай і асоціюється з Давнім Єгиптом, завдяки виявленим ще в найдавніші часи гробницям фараонів, найбільш давніми є мумії південноамериканської андскої культури чінчорро. Ця культура існувала на західному тихоокеанському узбережжі Південної Америки на території сучасних Перу і Чилі в період близько 9–4 тисяч років до н. е. Вік найдавніших мумій Єгипту оцінюється приблизно в 5000 років. Однак народ чінчорро намагався обезсмертити своїх небіжчиків за дві тисячі років до того, як мумії почали робити в долині Нілу. Вік мумій чінчорро перевищує 7000 років, а найдавнішої — більше 9000 років Це найстародавніші людські мумії у світі. У той час як єгиптяни вважали гідними муміфікації тільки фараонів та інших сановних осіб, чінчорро піддавали цьому священному ритуалу всіх померлих співгромадян, незалежно від віку та соціального статусу.

Вперше мумії чінчорро були виявлені у 1917 році німецьким археологом Максом Уле. Потім їх знаходили не раз — висохлих природним чином і збережених, як комаха в бурштині, в пісках пустелі Атакама. Нова сторінка в історії південноамериканських мумій була відкрита у 1983 році, коли робітники однієї водопровідної компанії, які копали траншею для труб в околицях чилійського міста Аріка, натрапили на глибині близько трьох футів на велике поховання. На цей раз вчених очікував грандіозний сюрприз — ретельно оброблені тіла. З території площею приблизно 75 квадратних футів вони витягли дев’яносто шість тел. Більшість з них добре збереглися, а деякі були навіть у чудовому стані. Сьогодні археологічні останки культури чінчорро зберігаються і вивчаються в Університеті Тарапака (Чилі). При університеті є археологічний музей, де можна побачити деякі мумії.


Хто похований у мавзолеях?

Загальновідомо, що найперший мавзолей з’явився в Азії. Свою назву усипальниця одержала від імені Мавсола, майже незалежного сатрапа перської провінції Карії, який нібито і був похований у цьому першому мавзолеї. Однак це не зовсім вірно. Історія його появи така. Після смерті Мавсола, його любляча дружина Артемісія, збожеволівши від горя, випила разом з вином попіл спаленого Мавсола, щоб ніколи з ним не розлучатися. І лише потім у пам’ять про коханого була зведена велична споруда — гробниця, в якій, однак, не було тіла померлого. З тих пір звичай споруджувати мавзолеї і ховати в них померлих поширився по усьому світові.

Усі знають, що мавзолей є й у Москві. Однак помиляється той, хто вважає, що це був єдиний мавзолей у колишньому СРСР. Насправді справжній мавзолей існує і в Україні.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.2. Музей-садиба та усипальниця М. І. Пирогова


Він знаходиться на околиці міста Вінниця (бувше село Вишня). Похований у ньому видатний російський хірург, творець військово-польової хірургії, який вперше застосував наркоз, засновник російського Товариства Червоного Хреста Микола Пирогов, маєток якого знаходився у Вишні. Склеп знаходиться в підземному приміщенні церкви, яка входить до складу Національного музею-садиби М. І. Пирогова. З 1882 року тут покоїться набальзамоване тіло видатного вченого. Мавзолей у Вінниці є унікальним оскільки в жодній країні світу, де зберігаються забальзамовані тіла історичних діячів, немає прикладу такого тривалого (понад сто років) збереження в «нормальному» стані останків. До речі, спосіб, яким забальзамований Пирогов, дотепер невідомий.


Гонець з легенди

Усім зі шкільної лави відома розповідь про гінця, давньогрецького воїна Філіппіда, який після битви під Марафоном 13 вересня 490 року до н. е. приніс звістку про перемогу в Афіни, пробігши в повному військовому спорядженні 42 кілометра. Однак це усього лише одна із найпрекрасніших і найзворушливіших легенд стародавнього світу, але не більше. Складена вона була більш пізніми античними авторами, для яких події тих часів уже були історією, щоправда, не такою давньою, як для нас. Насправді дії армій у той час вже організовувалися, можна сказати, на науковій основі, і наявність регулярного зв’язку між фронтом і тилом була обов’язковою. Зв’язок здійснювався за допомогою оригінальної зорової сигналізації і вдень, і вночі. Використовувалися й гінці, які долали шлях верхи, на колісницях або естафетним способом. Тому просто неймовірно, щоб після такої важливої битви послали одного-єдиного гінця, так ще бігцем.

Неправда й те, нібито перси в греко-перських війнах мали величезну кількісну перевагу над греками. Цей міф також викладає більшість шкільних підручників. Насправді ж чисельність грецьких і перських військ була приблизно однаковою: у битвах під Марафоном і Фермопілами з одного й іншого боку брали участь близько 15 тисяч чоловік. П’ятимільйонне перське військо, про яке пише Геродот, просто фізично не могло би вміститися на полі бою при Фермопілах.


Де жив Діоген?

Дуже поширена легенда про те, начебто знаменитий давньогрецький філософ Діоген жив у бочці, демонструючи тим самим, що людина може бути щасливою і не маючи власного будинку. Однак це не зовсім вірно. Насправді Діоген (бл. 404–323 рр. до н. е.) жив не в бочці (у Давній Греції їх просто не було), а у так званому піфосі — величезному глиняному глечику, який греки використовували для збереження зернопродуктів. Такі глеки за звичай закапували у землю і археологи знаходили численні рештки цих античних «зерносховищ».

У бочці ж Діогена стали зображувати лише пізніше європейські художники. Взагалі, про чудакуватого філософа розповідали багато всіляких переказів і анекдотів.


О часи, о звичаї!

Одна з найбільш наївних хибних думок полягає у тому, що люди вважають, начебто саме в їхній час так низько впали людські звичаї, а от раніше вони були набагато кращими. Цій омані вже більше тисячі років. Щоб переконатися у цьому, звернемося до свідчень давніх письменників. В одному давньоєгипетському папірусі читаємо: «Світ сильно змінився, кожний хоче писати книги, і діти не слухаються своїх батьків». А ось, що писав давньогрецький філософ Сократ: «Нинішня молодь звикла до розкоші, вона відрізняється дурними манерами, нехтує авторитетами, не поважає старших, діти сперечаються з батьками, жадібно поглинають їжу і виводять з себе своїх учителів». І, нарешті, свідчення римського філософа Сенеки: «Кінець прийшов добрим звичаям! Тріумфує безсоромність в одязі! Мертві чеснота і пристойність! Людство стає усе гіршим! Так казали за часів наших батьків, так говоримо ми сьогодні, і те ж стануть повторювати наші діти».

Отже, як бачимо, проблема стара, як світ. Мабуть, саме це дало привід ще одному римлянинові Марку Туллію Цицерону вигукнути у відчаї: «О часи, о звичаї!».


Таємниця Олександра Великого

В усіх скульптурних зображеннях великого полководця давнини Олександра Македонського його голова трохи повернена праворуч, а підборіддя своєрідно підняте. Вважається, що стародавні скульптори таким чином показували, яким гордим був Олександр Великий.

Однак у подібному поясненні засумнівалися два професори Афінського університету та лондонські вчені, які досліджували здоров’я Олександра Македонського. Вони вважають, що скульптори просто сумлінно скопіювали реальний вигляд знаменитого полководця. А подібне положення голови полководця пояснюється тим, що він хворів рідкою очною хворобою, яка згодом, уже в наш час, була названа синдромом Брауна. Тобто при іншому положенні очей і голови Олександр Великий просто погано бачив.


Цезар і Помпей

Майже всі, включаючи Шекспіра, вважають, що Юлія Цезаря вбили в Капітолії, тобто в будинку давньоримського сенату. Однак це невірно. Насправді Юлій Цезар був заколотий змовниками на чолі з Брутом біля театру Помпея, у приміщені, де іноді засідав сенат, тобто зовсім в іншому місці.

До речі, під ім’ям Помпей у давньоримській історії відомий не один, як багато хто думає, а одразу декілька римських полководців. Але найбільшу популярність одержав, звичайно, Гней Помпей Великий (106-48 рр. до н. е.) — переможець понтійського царя Митридата, супротивника Цезаря.


Чим приваблювала Клеопатра?

Мабуть не знайдеться жодної людини, яка не чула, хоча б з чуток, про єгипетську царицю Клеопатру. Однак, усупереч поширеній думці, під цим ім’ям царювала не одна, а — у різний час — сім жінок. Щоправда, тільки сьома, остання, залишила значний слід в історії. До речі, жодна з Клеопатр не була єгиптянкою. Птолемеї, які правили Єгиптом близько 250 років, — македоняни, а Клеопатра — з роду Птолемеїв. Засновник династії — Лаг Птолемей — був одним з полководців Олександра Македонського. Олександрія, в якій жили Птолемеї (у тому числі й усі сім Клеопатр), теж була не стільки єгипетським, скільки грецьким містом — за архітектурою, мовою, мистецтвами, звичаями і навіть одягом населення. Та й заснована вона була греками.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.3. Бюст та портрет Клеопатри VII на монеті


Для багатьох Клеопатра уявляється не стільки розумною, підступною і жорстокою правителькою, але, насамперед, красивою і чарівною жінкою. Чимало цьому сприяли і кінематографічні образи, створені такими чудовими акторками, як Вів’єн Лі, Софі Лорен та Елізабет Тейлор. Однак історична Клеопатра зовсім не була красунею. Скоріш навпаки, її не можна назвати навіть симпатичною, не те, що красивою. Про це свідчать її прижиттєві зображення, які збереглися на монетах, а також висловлювання з цього приводу давніх письменників. Так, наприклад, Плутарх писав: «Краса Клеопатри була не тою, що зветься незрівнянною й уражає з першого погляду, зате поводження її відрізнялося неабиякою принадністю». Чарівність Клеопатри ґрунтувалося не на її зовнішності, а на інтелігентності, вмінні говорити, одягатися, рухатися і подавати себе, а також на чудовому володінні секретами спокуси. Саме завдяки цьому вона змогла спокусити великого імператора Цезаря і довести до божевілля хороброго воїна Марка Антонія.


«Красуні» Помпеї

На фресках, відкритих археологами на руїнах Помпеї, давньоримського міста, зруйнованого у 79 р. н. е. виверженням Везувію, зображені прекрасні жіночі фігури, які випромінюють здоров’я та красу. Однак, як показують останні дослідження, реальні жінки стародавньої Помпеї насправді були хворими і некрасивими.

Австралійським антропологом та археологом Естель Лейзер із Сіднейського університету були вивчені кістки 300 жителів Помпеї. У багатьох жінок була виявлена маленька кісточка, що виростає усередині черепа і яка свідчить про те, що жінка страждала гормональним розладом, симптомами якого є головний біль, діабет, підвищена волосатість тіла та ожиріння. Дослідження також показало, що мешканці Помпеї жили не 40 років, як вважалося раніше, а успішно доживали до 60-ти. Специфічні мітки на кістках свідчать про те, що їхні власники хворіли на артрит, недугою людей похилого віку.

Не відповідає дійсності і поширена думка, нібито Помпея на момент загибелі була містом з дуже великим населенням. Вчені вважають, що більшість багатих громадян залишили місто за рік до того, як вулкан обрушився на Помпею. Дослідження показали, що поводження Везувію в роки, які передували виверженню, серйозно тривожило населення, і місто поступово спорожніло.


Мовчання століття

Постать Ісуса Христа в атеїстичному світі вважається легендарною. На доказ цього за звичай посилаються на так зване «мовчання століття», стверджуючи, що століття, до якого християнська традиція відносить життя Ісуса, нічого про нього не чуло і не знало. Література того часу нібито нічого не повідомляє ні про Христа, ні про християнство. При цьому свідчення християнських письменників відкидалися беззастережно, як такі, що не заслуговують довіри, а існуючі свідчення нехристиянських письменників — Тацита, Светонія, Плінія Молодшого та Йосипа Флавія — відкидалися як інтерполяції, тобто більш пізні вставки.

Однак сучасні історичні дослідження та археологічні знахідки останніх років дозволяють зі впевненістю стверджувати, що всі згадки про Христа у творах античних авторів є достовірними, і Ісус Христос існував як реальна історична особа. Ось, наприклад, що пише римський історик Корнелій Тацит у ХV книзі своїх «Анналів», описуючи гоніння на християн при Нероні: «Христа, від імені якого походить ця назва, стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат». Інший римський історик Светоній, описуючи діяння імператора Клавдія, говорить: «Іудеїв, які підбурюванні Христом заводили деякі смути, він вигнав з Риму». Проконсул Віфінії Пліній Молодший у листі до імператора Траяна повідомляє про християн наступне: «Вони стверджують, що вся їхня провина полягає в тому, що вони за звичай, по визначених днях збиралися до світанку, оспівуючи по черзі Христа, як бога…».

Давньоєврейський письменник Йосип Флавій у ХVІІІ книзі своїх «Іудейських стародавностей» також повідомляє про Христа. Ця книга дійшла до нас у грецькій редакції, очевидно вже християнізованій, а також у нехристиянізованій редакції арабського автора X століття Махбуба сина Костянтина аль Манбіджа. У перекладі з арабської текст читається так: «У цей час жила мудра людина, якого звали Ісус. Весь спосіб життя його був бездоганний, і він був відомий своєю чеснотою, і багато людей серед іудеїв і інших народів стали його учнями. Пілат засудив його на розп’яття і на смерть. Але ті, хто стали його учнями, не відмовилися від його вчення. Вони розповідають, що він з’явився їм через три дні після розп’яття і що він був живим. І вважають, що він був месія, про якого пророки пророкували чудеса».

Таким чином, можна стверджувати, що Ісус Христос був цілком реальною людиною, яка заснувала нову релігію, так само як Будда, Магомет чи Мойсей.


Святий Понтій Пілат

Всім відома постать римського прокуратора Понтія Пілата, який не зважаючи на сумніви у винності Христа, змушений був віддати його на страту на вимогу розлюченого натовпу. За євангельським оповіданням, Пілат при цьому «взяв води і вмив руки перед народом», використавши, таким чином, старовинний юдейський звичай, що символізував невинність у пролитті крові.

Проте, Пілат зовсім вже не такий негативний персонаж, як дехто вважає. Свого часу він навіть був визнаний святим. Згідно ряду новозавітних апокрифів сумніви Пілата зрештою призвели його до каяття і прийняття християнства, за що його було страчено імператором Нероном чи Калігулою (за різними версіями). Ефіопська православна церква, найбільш відкрита до переказів, збережених апокрифами, канонізувала Понтія Пилата, а також його дружину Прокулу, яку почали ототожнювати з християнкою-римлянкою Клавдією, внаслідок чого виникло подвійне ім’я — Клавдія Прокула. В Ефіопській церкві день святого Пілата і святої Клавдія Прокули донині відзначається 25 червня. Остання також шанується Коптською і Грецькою православними церквами.

Як і Ісус, Пілат був історичною особою. Про нього згадує історик Корнелій Тацит у своїх Анналах. Testimonium Flavianum, вставлений пізніше в текст «Іудейської війни» Йосипа Флавія, також говорить про Пилата. Згадує його і знаменитий філософ II ст. Філон Олександрійський. А у 1961 році італійський археолог Антоніо Фрова виявив у Кесарії Палестинської (сучасна аль-Кайсарійе) вапнякову плиту з латинським написом: «Понтій Пілат, префект Юдеї, [представляв] Тиберія». Ця плита стала першою археологічною знахідкою, яка підтверджує існування Пілата. Вона важлива ще й тому, що з’ясувалося, що Пілат насправді був не прокуратором, як його називав ще Тацит, а префектом.


Стіна Адріана

Широко відома Велика Китайська стіна, яка була побудована у III столітті до н. е. і сьогодні має довжину близько 6 тисяч кілометрів. Однак помиляються той, хто вважає, що подібна стіна була єдиною у світі. Приблизно на 500 років пізніше за наказом імператора Адріана римські легіонери побудували стіну через усю Великобританію по лінії Карлайл-Ньюкасл, у найбільш вузькому місці острова. Загальна довжина стіни Адріана становить близько 120 кілометрів, ширина — від 2,5 до 3 метрів, висота — до 3 метрів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.4. Стіна Адріана або Адріанів вал


Стіна повинна була відокремлювати південну, завойовану частину острова від північної, звідки на римлян нападали «варвари» — місцеві кельтські племена. На будівництво стіни пішло шість років, велося воно силами військ, серед яких були не тільки римляни, але й уродженці завойованих Римом країн — Сирії, Єгипту та інших. З півночі стіну облямовував глибокий рів з двома валами. Кожну третину милі будівельники ставили сторожову вежу, а через кожну милю зводили величезний (площею до 3,6 га) форт, у якому містився гарнізон. У форті малися кухні, склади, вівтарі, канцелярії для збору податків. За фортом стояли казармені бараки. Стіна Адріана була побудована з каменів розмірами від сучасної цегли до величезних брил, підняти які без важелів було неможливо. Зараз, оглядаючи руїни стіни і фортів, важко собі уявити, що ці спорудження зводилися без застосування піднімальних кранів і бульдозерів.

У стіни Адріана, або, як її ще називають, Адріанова вала також є чимало аналогів. Так на території України відомі Перекопський вал, споруджений кримськими греками для захисту від набігів скіфів, а також знамениті Траянові вали, споруджені за наказом римського імператора Траяна для захисту від вторгнень слов’ян та інших народів у межі Римської імперії. Не менш відомі й так звані Змієві вали — цілий комплекс оборонних споруджень, побудований для захисту населення Середньої Наддніпрянщини від набігів давніх кочівників.


За що ми любимо газони?

Вважається, що розповсюджена традиція влаштовувати газони перед будинками і невеликими дачами, у парках чи просто на вулицях уздовж тротуарів сягає середніх віків. У ті часи феодал вирубував дерева навколо свого замку і заміняв їх відкритими полями, на яких час від часу скошували траву, щоб легше було помітити наближення ворогів. Крім того, тут могли пастися коні і велика рогата худоба. Власники менших маєтків, васали, наслідуючи багатим сеньйорам, також заводили акуратні галявини навколо своїх будинків. Газон став символом престижу. Особливо поширилися газони починаючи з 1841 року, коли в Англії була винайдена механічна косарка.

Однак газони існували задовго до середньовіччя з його замками. Газони влаштовували у Китаї ще п’ять тисяч років назад. Ацтеки і майя також цінували газони. Взагалі, наша прихильність до газонів набагато давніша, ніж ми вважаємо. Річ у тім, що перші мільйони років історії людини пройшли у африканській савані. Тому нам інстинктивно приємні відкриті трав’янисті простори, по яких подекуди розкидані невеликі групи дерев. Американські вчені — еколог Дж. Фолк разом із психологом Дж. Боллінгом — провели опитування великої кількості людей з різних країн. Були показані фотографії різних ландшафтів і поставлене лише одне запитання, де б вони хотіли жити. На вибір пропонувалися знімки листяних, хвойних і тропічних лісів, пустель, гір і саван. Майже всім, особливо дітям до 12 років, найбільше сподобалася савана.

До речі, газони влаштовують не тільки на поверхні землі. У деяких країнах є газони й у підземних спорудженнях, наприклад, на станціях метро. У Німеччині стало модним закладати газони на дахах будинків — стверджують, що шар трави поліпшує теплоізоляцію. Загалом, людина ніде не хоче розлучатися з газонами, і навіть килими і ворсові покриття для підлоги в квартирі або офісі є ні що інше, як імітація трави.


«Кам’яні баби»

Знамениті «кам’яні баби», які у безлічі розсіяні по безкрайніх степах Наддніпрянщини і Таврії, насправді зовсім не баби. Термін походить від половецького слова «балбал», що означає «ідол». «Кам’яні баби» — це загальноприйнята назва середньовічних культових пам’ятників, серед яких чимало статуй чоловіків. За повідомленнями середньовічних авторів таким статуям, установленим на вершинах курганів, кочівники поклонялися, як божествам. Їм приносили жертвоприношення — худобу, посуд, зброю. В наукову літературу «кам’яні баби» увійшли під назвою половецьких стел — за часом їхньої появи у ІХ-ХІ століттях, коли в степах господарювали половці. Одне з найбільших зібрань таких стел в Україні знаходиться у Дніпропетровському Історичному музеї імені Д. І. Яворницького.


«Джентльмени» з Острова Пасхи

Острів Пасхи знаменитий насамперед тим, що на ньому знаходяться близько тисячі гігантських кам’яних статуй з вулканічного туфу, які були виготовлені місцевими жителями у період з IX по XVII сторіччя. Висота цих фігур становить, за звичай, сім-вісім метрів, але зустрічаються й гіганти висотою вище двадцяти метрів. Порожніми очницями бездушно вдивляться вони сьогодні у далечінь. Однак ці статуї зовсім не були сліпими.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.5. Так насправді виглядали ідоли острова Пасхи


Під час дослідження фігур група японських археологів знайшла біля підніжжя однієї зі статуй розколоте навпіл очне яблуко. Воно зроблене з білого коралліту, а замість зіниці вставлений кружок з червоного туфу. Очне яблуко точно входить в очницю статуї, біля якої воно було знайдено. Ще раніше було виявлено, що загадкові гіганти не стояли з непокритою головою, як зараз. Від дощу та вітру їх захищали оригінальні головні убори, виготовлені з того ж каменю, що й статуї.


Похмуре середньовіччя

В історії багато білих плям, таємниць, а часом і прямих фальсифікацій. До їх числа належить і хибна думка, начебто «похмуре» середньовіччя — це суцільне провалля у культурній історії людства. Стверджують, що у середні віки «неосвічені ченці» палили книги, що стародавні античні рукописи порошилися і згнивали у монастирських бібліотеках. Однак усе це невірно. Майже всі античні твори, що дійшли до нас (за малими виключеннями), збереглися тільки завдяки ретельності середньовічних монахів-переписувачів. Насправді, античну спадщину у середні століття не тільки берегли, але й ретельно вивчали. Саме в середні століття в Європі виникають університети, закладається фундамент академічного наукового знання.


Право першої ночі

Горезвісне феодальне «право першої ночі» насправді було специфічним податком. Сплачувався він не обов’язково «натурою», як багато хто думає, а, за звичай, грошима (приблизно так, як зараз при реєстрації шлюбу беруть мито) або продуктами, тобто в натуральній формі. Іншими словами, феодал одержував своєрідний викуп. Історія зафіксувала, наприклад, випадок, коли наречений повинен був дати мішок солі, а наречена — сковороду, причому таких розмірів, щоб вона могла в неї сісти. Проіснувало право першої ночі майже до кінця XVI століття.

До речі, помиляється і той, хто вважає, що податок на холостяків (свого часу був і такий) був вигаданий лише у новітню епоху. Ще Платон писав: «Той, хто нехтує цим обов’язком (тобто укладенням шлюбу), повинен щорічно сплачувати податок, аби не гадав, начебто життя без шлюбу зручне і вигідне».


Де відбулась Грюнвальдська битва?

Битва, яку традиційно називають Грюнвальдською, насправді відбулася поміж селами Грюнвальд, Танненберг і Людвигсдорф, які сьогодні знаходяться в Ольштинському воєводстві республіки Польщі, і тому не завжди мала таку назву. Так, наприклад, в німецьких джерелах (а збереглося досить багато тевтонських літописів) Грюнвальдська битва називається Танненбергською, а в літописах Великого князівства Литовського вона взагалі іменувалася Дубровенською — за назвою найближчого до місця битви міста Дубровно.

В сучасних творах живопису та в кіно часто зображують ледве не всіх тевтонів одягненими в білі плащі з чорним хрестом. Однак така картина далека від істини. Носити такий плащ мали право лише високопоставлені сановники та посвячені брати-лицарі. Таких у Тевтонському ордені за оцінками польських істориків було усього 570 чоловік, а на думку німецьких — близько 700. Багато хто з них командував гарнізонами замків на інших передбачуваних напрямках ударів литовсько-польсько-руської армії й тому в Грюнвальдській битві могли брати участь лише близько 250-ти власників білих плащів з чорним хрестом. Що ж стосується селянської піхоти, яка нібито хоробро відбила натиск тевтонських лицарів, то це — не більше ніж пропагандистський міф, що виріс з літературної фантазії Генріка Сенкевича. Під Грюнвальдом її не було, і бути не могло, оскільки «посполите рушеніє» не передбачало залучення селян на війну. Та й що могла б зробити (нехай навіть і численна) юрба погано озброєних і ненавчених селян проти важкоозброєних професіоналів-лицарів? До того ж жодне історичне джерело нічого не говорить про участь селянської піхоти у Грюнвальдській битві.

Невірно й те, що військо тевтонів складали одні лише німці. Поляки та представники інших національностей, що опинились під владою Тевтонського ордена, також брали участь у битві на боці хрестоносців. Цим пояснюється той факт, що серед орденських прапорів, захоплених у Грюнвальдській битві, німецькі складають абсолютну меншість. Всі інші — біло-червоні, тобто польські. Оскільки в битві по обидва боки говорили польською мовою, а по прапорах відрізнити своїх від чужих було неможливо, потрібні були якісь додаткові знаки і тому польський король Ягайло перед битвою наказав своїм лицарям для відмінності від тевтонських прив’язати до правої і лівої руки по пучку сіна.


Для чого потрібна дуель?

Невірно, начебто в лицарські часи дуель була засобом сатисфакції ображеного дворянина. Такою вона стала лише значно пізніше. Для сатисфакції існував лицарський двобій. Дуель же призначалася як один із трьох іспитів — вогнем, водою і залізом, які призначалися підозрюваному з метою домогтися правди, коли іншими засобами довідатися її було неможливо. Вважалося, що правда на боці того, хто переможе, тому що йому допомагає сам Бог. Найбільш повно такі дуелі описані французьким письменником і істориком XV століття Олів’є де ля Маршем у його «Книзі дуелей», яка вийшла в Парижі у 1568 році.

Незважаючи на те, що дуель завжди і скрізь вважалася привілеєм чоловіків, історії відомі випадки, коли до бар’єру виходили представниці прекрасної статі. Причому, бувало, для захисту… чоловічої честі. Так, наприклад, у 1872 році у Франції мадам Шатеру, довідавшись про те, що її чоловік одержав ляпаса, але не зажадав дуелі, сама викликала і серйозно поранила його кривдника у двобої на шпагах.


Де народилася демократія?

Британський парламент вважається найстаршим у світі. Іноді його навіть називають «батьком парламентів». Він виник у 1265 році, коли в Лондоні вперше були скликані збори, на яких були присутні представники від великих феодалів, лицарів, а також заможних городян. Ці збори одержали назву «парламент» — від французького слова «parler» — «говорити». В ті часи в Англії майже уся знать говорила французькою мовою і лише з 1363 року англійська почала вживатися в парламентських дебатах замість французької.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 8.6. Місцевість Тінгвеллір — батьківщина найстарішого в світі парламенту


Однак англійський парламент зовсім не був першим. За дев’ять років до нього, у 1256 році у Франції королем був скликаний перший представницький орган цієї країни — Генеральні штати. Але навіть не Франція — батьківщина парламенту. Ще у 930 році в Ісландії, у місцевості, яка називається Тінгвеллір, в 50 кілометрах від Рейк’явіку, у підніжжя скелі зібрався альтинг — перший в історії людства парламент. Вважається, що після цього нащадки вікінгів, які ворогували між собою, об’єдналися в єдину націю. Альтинг проіснував у цій місцевості аж до 1798 року, а сьогодні тут розташований Національний парк, який є унікальним комплексом історичних, культурних та археологічних пам’яток Ісландії.


Хто винайшов паспорт?

Вважається, що паспорт був винайдений в Англії. Називають і дату його «народження» — 1414 рік, коли британський парламент затвердив закон про паспорти. У той час усі документи, що посвідчували особу, підписував сам король. До 1772 року закордонні паспорти оформлялися латинською мовою. З 1858 року їх почали виписувати французькою. Самим давнім паспортом, який зберігся дотепер, вважається той, що був підписаний англійським королем 18 червня 1641 року.

Однак це невірно. «Паспортизація» — винахід зовсім не англійський. Так, в Румунії був знайдений паспорт, оформлений владою Давнього Риму ще у 123 році н. е. Документ був виписаний на ім’я якогось легіонера у зв’язку з його відставкою з армії. Правомірність документа підкріплена печаткою військового губернатора провінції. А являє собою найдавніший у світі паспорт дві з’єднані між собою пластинки з бронзи.


Як штурмували Бастилію?

Облога й узяття Бастилії часто підноситься як одна з найграндіозніших подій в історії людства. Вважається, що 14 липня 1789 року повсталий народ узяв Бастилію штурмом і при цьому загинуло декілька сотень людей. Однак насправді фортецю, в якій знаходилися лише сім ув’язнених, двоє з яких — божевільні, і яка охоронялася інвалідами, мирно здав комендант. Жертви серед населення виникли винятково через п’яну перестрілку серед самих повсталих.

Фортеця Бастилія була побудована наприкінці XIV століття для захисту французького короля Карла V від нападу ворогів, але жодного разу не змогла виконати свого прямого призначення. Під час громадянських воєн її сім разів брали приступом, і всі сім разів вона здавалася без жодного пострілу. Кардинал Ришельє влаштував у колишній фортеці в’язницю, всі в’язні якої відрізнялися високим походженням: маршал де Бассомп’єр, кардинал де Роган, маркіз де Сад, граф де Мірабо та інші. Дотепер жоден історик французької революції не зміг відповісти на запитання, чому 14 липня 1789 року юрба рушила на штурм Бастилії, а не якого-небудь іншого будинку, який би мав відношення до королівського двору. Фортеця, як звичайно, здалася без бою, але народ вимагав жертв. Маркіза де Лоні, коменданта в’язниці, юрба вбила, двоє його помічників були повішені. Після цього юрба направилася далі, захопивши по дорозі кілька міністерств і будинок пошти.

До речі, 14 липня, всупереч існуючій легенді, Бастилію ніхто не зруйнував. Рішення про її знос було прийняте 16 липня мерією міста, а на те, щоб її розібрати, знадобилось три роки, причому трудилися над цим більше восьмиста робітників. З 1880 року день 14 липня, у пам’ять про штурм Бастилії, яка ніколи не чинила опору, став офіційним святом Франції, і місце колишньої фортеці вирішили не забудовувати. З тих пір у цей день тут проходять народні гуляння.


Де прийняли першу конституцію?

Батьківщина першої у світі Конституції зовсім не Франція і не США, як дехто вважає. На цю роль можуть претендувати одразу дві країни Україна і Молдова. 5 квітня 1710 року на козацькій Раді в місті Бендери (Молдова) був прийнятий документ під назвою «Пакти і Конституція законів і вольностей Війська Запорізького». Таким чином, козацька Конституція на 81 рік старіша за французьку (1791 рік) і на 77 років за американську (1787 рік). В її розробці разом з козаками активну участь приймав щойно обраний український гетьман Пилип Орлик.

На думку багатьох вчених, це була перша Конституція в сучасному її розумінні. В ній вперше була закріплена і реалізована класична ідея поділу державної влади на три галузі: законодавчу, виконавчу і судову. Досить чітко був регламентований порядок і терміни проведення виборів вищих державних керівників. На жаль, цій Конституції не судилося втілитися в життя, оскільки Російське самодержавство не припускало навіть думки не те що про Конституцію, але навіть про незалежність України.



Розділ 9. Бувальщини минулих днів


Коли хрестили Русь?

Датою хрещення Русі традиційно вважається 988 рік. Саме під цим роком наводиться розповідь про хрещення Русі в «Повісті минулих літ». Однак це не відповідає дійсності. Насправді події тисячолітньої давнини відбувалися дещо інакше. У вересні 987 року у Візантії спалахнуло повстання Варди Фоки. Наприкінці 987 (початку 988) року візантійські імператори Василь та Костянтин звернулися по допомогу до київського князя Володимира. Той зажадав віддати йому в дружини їхню сестру Ганну. Візантійці погодилися, але з умовою, що Володимир хреститься. Володимир цю умову прийняв. Після цього між Руссю і Візантією був укладений договір про династичний шлюб і військову допомогу. Влітку 988 року руське військо взяло участь у придушенні повстання Варди Фоки, який у вирішальній битві загинув. Але Ганна не приїхала до Києва. Володимир зрозумів, що його обдурили, і вирішив силою змусити візантійців виконати умови договору. Наприкінці літа 989 року він підійшов до Херсонесу і після дев’ятимісячної облоги навесні 990 року оволодів містом. Влітку посольство Володимира домоглося прибуття Ганни до Херсонесу, де і відбулося одруження. Потім військо повернулося до Києва, і не пізніше кінця літа 990 року відбулося хрещення киян. Що ж стосується дати 988 рік у «Повісті минулих літ», то вона, очевидно, відноситься лише до хрещення самого князя Володимира.

Невірно й те, нібито Володимир Великий був першим київським князем, який прийняв християнство. Відомо, що ще у 860 році київський князь Аскольд не тільки хрестився сам і хрестив свою дружину, але фактично затвердив християнство державною релігією на Русі. Щоправда, тоді християнство було віротерпимим до язичництва і не насаджувалося силою. А два десятиліття потому, у 882 році в Києві відбувся державний переворот, і замість убитого Аскольда до влади прийшов язичник Олег, який незабаром почав антихристиянський терор.


Каліки перехожі

Давньоруські «каліки перехожі» насправді зовсім не були каліками, як багато хто думає. Насправді це були мандрівні лицарі. Ось що пише Володимир Даль у своєму «Тлумачному словнику»: «Каліка, у піснях та казках прочанин, мандрівник, богатир у смиренності, у злиденності і богоугодних справах. Каліка перехожий, мандрівний, жебракуючий богатир».

Билинні каліки — це огрядні молодці, силачі й красені, одягнені в багате плаття та так звані грецькі шапки (шоломи). Слово «каліки» походить від назви мандрівничого взуття «каліги», загального для всієї середньовічної Європи, яке в свою чергу утворилось від латинського caligae (чоботи). Так називалося взуття давньоримських солдатів.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.1. Давньоримські каліги та грецька шапка


Взагалі, Київська Русь не тільки не уступала у звитязі лицарській Європі, але й складала невід’ємну частину цієї самої лицарської Європи і мала своїх мандрівних лицарів. Лише пізніше, коли мандрівниками за звичай ставали убогі та скалічені люди, слово «каліки» було переосмислене і такий зміст воно й має зараз. Але каліки Київської Русі самі були здатні кого завгодно зробити каліками. Вони організовувалися в дружини, які за силою часто не уступали княжим. Дружини вибирали вождів, що вводили дисципліну і субординацію. Це були дуже грізні загони. Коли такі каліки починають просити милостиню у князя Володимира, то «здригнулася мати сира-земля, з дерев вершини попадали, під князем кінь окарячився, а богатирі з коней звалилися». Спробуй відмовити таким у милостині!


Хто вигадав кольчугу?

Основним видом давньоруського панцира часів Київської Русі була кольчуга. Дотепер існує хибна думка, нібито кольчуга — це стародавній східний (іранський чи навіть ассірійський) винахід, що існував на Русі з IX століття і тільки у XI потрапив на Захід. Однак насправді вона була винайдена у IV столітті до н. е. кельтами, і до середини І тисячоліття н. е. була поширена від Британії й Скандинавії до Аравії й Тянь-Шаню. Причому саме в Європі вона була улюбленим і у IX–XII століттях практично єдиним видом металевої броні. Очевидно на Русі її виготовлення опанували не пізніше Х століття.

А от ламелярні (пластинчасті) обладунки, які поряд з кольчугою застосовувалися на Русі, прийшли саме зі Сходу, з хазаро-мадярського арсеналу. Проте давньоруські ламелярні панцирі, на відміну від своїх прототипів, мали покрій не «корсетів-кірас», які складаються з наспинної і нагрудної частин, з’єднаних з боків застібками, а утримувалися на плечах лямками, або робилися у вигляді «каптанів» з розрізом спереду. Замість степових, східних покроїв, на Русі уживався покрій, запозичений у візантійських зброярів — на зразок «пончо», з розрізами по боках і одному плечі, часто з обрамленням подолу і рукавних пройм «бахромою» з металевих пластин, нашитих на шкіру або тканину. Панцирі візантійського типу могли бути не тільки ламелярними, але й лускатими, тобто з бронею з металевих пластин, пришитих верхньою частиною до м’якої основи, які розташовувались на ній по горизонталі і вертикалі — лускоподібно. Можна не сумніватися в тім, що добірні князівські дружинники могли за хазаро-мадярською традицією носити два панцирі одночасно: кольчугу і поверх неї пластинчастий обладунок.


Звідки родом Ілля Муромець?

Мало хто знає, що усім нам знайомий з дитинства билинний богатир Ілля Муромець — цілком реальна історична особа. При цьому, легендарний богатир був родом зовсім не з «міста Мурома, села Карачарова». Відомий дослідник билин В.Ф. Міллер ще на початку XIX століття припустив, що Муром у билинах виявився пізнішою заміною міста Моровська (Моровійська) Чернігівського князівства. Походження билинного героя з чернігівського Моровська підтверджується тим, що в найдавніших списках билин (XVII століття) ім’я Іллі звучить як Муровець. Найбільш близький до протографа список називає Іллю не «Муромцем», а «Муровцем», «уродженцем міста Морова». В документальному джерелі ім’я знаменитого героя вперше згадано у 1574 році в листі українського магната Філона Кміти Чорнобильського троцькому каштеляну Остафію Воловичу, в якому він говорить про силу «Ilii Muravlenina». Так само у фінських переказах билин ім’я богатиря передається як Muurovitza, на Дону існує козацька билина про Іллю Муровича, у іспанця Кастільо, який жив у Росії наприкінці XVIII століття, згадується знов-таки Ilia Muravitz. Усе це вказує на те, що найдавнішою формою імені Іллі було — не Муромець, а Муравленин, Моровлин, Муровець.

Відповідно батьківщиною легендарного богатиря був близький до Києва чернігівський Моровськ, а не далекий Муром. Інакше чи могло бути так, як сказано в билині:

Он стоял заутреню во Муромли,

А й к обеденке поспеть хотел он в стольный Киев-град.

І дійсно, між Моровськом і Києвом усього лише 75 кілометрів, у той час як відстань від княжої столиці до Мурома складає майже тисячу.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.2. Відстані до Києва від Моровська і Мурома та образ Святого Іллі


В одній з печер Києво-Печерської лаври серед гробниць інших київських святих є також гробниця Іллі із града Мурома, як зазначено у написі у головах. У 1661 році у Киево-Печерському патерику згадується преподобний Ілля Муромський. Помер святий у 1188 році і був канонізований православною церквою у 1643. Проте достеменно не відомо чи святий Ілля і легендарний богатир є однією й тією ж особою. Цілком можливо, що ім’я Іллі Муравленина змінилося в народній пам’яті як раз під впливом образу печерського святого.


З «варяг у греки» чи навпаки?

Багато хто вважає, що знаменитий шлях із «Варяг у Греки» проходив по Дніпру. Однак це невірно. Шлях із «Варяг у Греки» — це шлях навколо Європейського континенту. Наявність сухопутних перешкод — волоків на річкових шляхах Східної Європи — не дозволяла варягам використовувати свої переваги мореплавців (як це було у Західній Європі). Заходи ж київських князів, спрямовані на обмеження їхнього впливу на руські землі, спричинили прямуванню основних варязьких шляхів убік Волги, а не по Дніпру.

Шлях же Дніпром проходив через Київ до Новгорода і далі у Балтику, і називався шляхом «із Грек у Варяги». З Північною Європою Київ був зв’язаний саме цим шляхом, який описаний ще літописцем Сильвестром як шлях «із Грек у Варяги», а істориками був перекручений і позначений як шлях «із Варяг у Греки», хоча літописець ясно написав, що останній варіант має на увазі морський об’їзд континенту Європи, коли мореплавці спочатку попадали в Рим, а потім вже «у Греки». Шлях, пов’язаний з Києвом, Сильвестр позначив так: «Бе путь… по Дънепру и вьрх Дънепра волок до Ловоти и по Ловоти вънити в Илмерь езеро великое, из негоже езера потечеть Вълхов и вътечеть в езеро великое Нево и того езера вънидеть устие в море Варяжьское. И по тому морю ити доже и до Рима…».


Хто побудував Софію Київську?

Традиційно вважається, що Софію Київську побудував великий київський князь Ярослав Володимирович. Начебто, усе логічно, князь, прозваний потім Мудрим, побудував храм Мудрості («софія» грецькою означає «мудрість»). Сумніви виникали лише щодо дати будівництва. В «Повісті минулих літ» — це 1037 рік, а Новгородський літопис говорить про 1017 рік. Однак насправді храм був зведений ще за батька Ярослава — Володимира Великого. Сучасник Володимира митрополит Іларіон писав, що Володимир почав, а Ярослав закінчив будівництво. Тітмар Мерзебурзький, який відвідав у 1017–1018 роках Київ, згадує храм Софії, як кафедру митрополита. Коли у XVI сторіччі мандрівника Еріха Лясоту знайомили зі святинями Києва, йому вказували на собор Софії, як резиденцію Володимира Великого, розташовану на другому поверсі собору. Петро Могила навів і точну дату зведення собору — 4 листопада 1011 року, тобто під час князювання Володимира. Він поставив цю дату при відновленні собору. 4 листопада було неділею саме у 1011 році, а це день освячення цього храму. Таким чином, Володимир Великий побудував цей храм, а Ярослав лише закінчив опоряджувальні роботи, але всю славу цього будівництва приписав собі. Так виник один з численних міфів у нашій історії.


Хто був першим царем на Русі?

Невірно, начебто титулом «цар» уперше став іменуватися великий московський князь Іван IV Грозний. Історичні свідчення говорять про те, що цим титулом користалися ще великі київські князі. Так, на стіні Софійського собору в Києві зберігся запис, так зване графіті, про смерть «цісаря нашого» Ярослава Мудрого (він помер 20 лютого 1054 року). А слово «цар», як відомо, якраз і утворилося від слова «цісар». Тому, очевидно, що вперше царем на Русі назвали саме Ярослава.

Щоправда, ще батько Ярослава Мудрого, князь Володимир Великий, прийнявши християнство і взявши собі в дружини візантійську царівну Ганну, прийняв і нове християнське ім’я Василь. Фактично цим він зрівняв себе з візантійськими імператорами, що називалися «базилевсами». Таким чином, Василь — це не просто ім’я, а ім’я-титул, яке українською означає «володар», «цар».


Королівство Русь

Помиляється той, хто вважає, що королі та королівства існували тільки в Західній Європі. Існувало королівство і на Русі, щоправда, нетривалий період, але із справжнісінькими королями, коронованими, як і годиться, римськими папами. А історія його появи така. У період феодальної роздробленості Русі одним з найвпливовіших феодалів став волинський князь Роман Мстиславич. За його князювання Волинське князівство об’єдналося з Галицьким, а потім і з Київським. Під владою Романа опинився величезний шмат давньоруських земель. Літописи називають його «самодержцем усієї Русі». У 1204 році римський папа Інокентій III запропонував Романові Мстиславичу королівську корону, але у 1205 році той загинув.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.3. Корона Данила (перероблена на митру) та печатка Юрія Львовича


Його сину Данилові Романовичу, що згодом зайняв не менш міцне положення, також була запропонована королівська корона, вже Інокентієм IV. Данило спочатку відмовився, а потім дав згоду. Коронація відбулася у 1253 році під час походу на ятвягів. З цього часу галицькі літописи називають його королем, а Галицько-Волинське князівство — Руським королівством. Нащадки короля Данила також носили цей титул. Так збереглася печатка його онука Юрія Львовича з титулом «руський король, принцепс Володимирщини». Навіть після занепаду династії галицьких князів аж до кінця ХІV століття в офіційних державних документах Галичина іменувалася «королівством Русь».

Невірно й те, начебто першу поразку німецьким лицарям наніс новгородський князь Олександр Ярославович, прозваний Невським, у 1242 році. Ще у 1237 році під невеликим волинським містечком Дорогичин їх розгромив Данило Галицький. Тевтонський орден направив свій перший удар на Південну Русь, але одержавши тут рішучу відсіч, повернув на північ, де згодом також потерпів повну поразку на льоду Чудського озера.


Не тільки на полі Куликовім

В усіх підручниках історії говориться про те, що у 1380 році в Куликовській битві давньоруські дружини під проводом московського князя Дмитра вперше розгромили монголо-татарські війська. Однак це не відповідає дійсності. Ще у 1362 році спільне русько-литовське військо на чолі з великим князем литовським Ольгердом завдало нищівної поразки татарській орді поблизу урочища Синя Вода на Поділлі (біля нинішнього села Торговиця Кіровоградської області, Україна). В результаті не тільки Поділля, але також Київщина і Переяславщина були звільнені з-під монголо-татарської влади. Успіх Ольгерда був закріплений його спадкоємцем князем Вітовтом, який відсунув кордони Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського (а саме такою була офіційна назва спільної литовсько-українсько-білоруської держави, що виникла на той час) далеко на південь, аж до Чорного моря та устя Дніпра.

А найпершу перемогу над Золотою Ордою давньоруські війська одержали ще у 1317 році. Тоді військо незалежного ще від Москви Тверського князівства зійшлося у бою з завойовниками-кочівниками під Боршечевом (тепер Старицький район Тверської області, Росія). Бій на Куликовім полі не був навіть першою перемогою Московського князівства над Ордою. Ще у 1378 році, тобто за два роки до Куликовської битви, величезне ординське військо було розгромлено московськими дружинами на річці Вожі, притоці Оки. Саме з приводу цієї битви К. Маркс зазначив, що це був «перший правильний бій з монголами, виграний росіянами».


Скільки було Донських?

Всім відоме ім’я великого князя московського Дмитра Івановича — провідника московської раті у переможній битві на Куликовім полі з полчищами Мамая у 1380 році. Текст на усипальниці Архангельського собору називає його Донським. Однак, всупереч існуючий думці, це був не єдиний князь, що одержав таке прізвисько. Сучасники Куликовської битви та їхні найближчі нащадки привласнили прозвання «Донський» не одному тільки Дмитрові Івановичу. Це почесне ім’я носив також сподвижник Дмитра, його двоюрідний брат, серпухівський князь Володимир Андрійович, той самий, котрий разом із Дмитром Боброком Волинським очолив засадний полк у вирішальну годину битви. І лише в наступній історіографії він одержав прозвання Хороброго. Славне прозвання князів Донських одержали сини Дмитра — Андрій Дмитрович, Петро Дмитрович і Василь Дмитрович, а також діти серпухівського князя Володимира Андрійовича Донського-Хороброго Андрій та Опанас Володимировичи. Але й це ще не все. Виявляється, і серед жінок московського великокнязівського роду існувало прозвання Донських. Так княгиня Марія, дружина великого князя Василя Васильовича Темного і онучка Володимира Андрійовича також називалася Донською. Цікаво, що самого великого князя Дмитра Івановича в офіційних джерелах ХVІ-ХVІІ століть далеко не завжди іменують Донським. І все-таки для історії залишився Донським тільки один — московський князь Дмитро Іванович.

Подібна історія з прізвиськами трапилось і з нащадками московських князів. Так прозвання Грізний ми звикли поєднувати з ім’ям царя Івана IV. Однак це також була не єдина історична особа з таким прізвиськом. Мало хто знає, що в російській історії було двоє Грізних. Діда грізного царя, московського князя Івана III Васильовича також називали Грізним. Щоправда, як зауважує Микола Карамзін, останній, на відміну від онука, був прозваний так «більш у похвалу, аніж у докір».


Чи справжня шапка Мономаха?

Шапка Мономаха — вінець російських великих князів і царів є одним із символів самодержавства у Росії. Вперше «шапкою Мономаха» у 1498 році великий московський князь Іван ІІІ Васильович вінчав на велике князювання свого онука Дмитра Івановича, а у 1547 році великий князь Іван IV Грозний був коронований «шапкою Мономаха» і оголошений «царем усієї Русі». «Шапка Мономаха» використовувалася під час вінчання на царство усіх російських государів аж до кінця XVII століття. Останнім царем, на якого поклали цей вінець, був брат Петра I — Іван Олексійович.

За офіційною версією «шапка Мономаха» була надіслана серед інших царських регалій візантійським імператором Костянтином ІХ Мономахом київському князю Володимиру Всеволодовичу Мономаху по праву спорідненості. Від київських князів вона нібито перейшла спочатку до володимирських, а потім і до московських князів. Цьому сюжету присвячені російські літературні пам’ятники XV–XVI століть — «Послання про Мономахів вінець» Спиридона-Сави та «Сказання про князів Володимирських».

Однак «шапка Мономаха» не більш, ніж історичний міф. Легенда про надсилання «шапки Мономаха» візантійським імператором Костянтином Мономахом своєму онуку великому князю київському Володимиру Мономаху виникла наприкінці XV — початку XVI століть у зв’язку з утворенням Російської держави і була одним з «обґрунтувань» політичної теорії «Москва — третій Рим».

Насправді так звана «шапка Мономаха» була виготовлена у 30-х роках XIV століття для татарського хана Узбека. Є припущення, що вона (спочатку без хреста нагорі) була подарована одним з татарських ханів Іванові Даниловичу Калиті.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.4. Шапка Мономаха і шапки східних правителів


В усякому разі під назвою «золотої» ця шапка вперше згадується в духовній грамоті Івана Калити у 1328 році. Наприкінці XV століття її прикрасили хрестом і освятили легендою про візантійське походження. Як зауважує професор Эдвард Кінан у своїй книзі «Російські історичні міфи» ідея того, аби татарській короні виписати новий паспорт — підтасовану легенду про Мономаха — була підказана грецько-італійськими «консультантами», що прибули до Москви у 1472 році в почті Софії Палеолог, другої дружини Івана ІІІ.


Герої Смутного часу

Князь Дмитро Михайлович Пожарський увійшов у історію як один з керівників народного ополчення, яке у жовтні 1612 року вигнало польських інтервентів з Москви. Однак Пожарський — це не прізвище князя, а скоріше прізвисько. Князі Пожарські походили від князів Стародубських, які у свою чергу вели своє походження від Івана Стародубського, сина ростово-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. Таким чином, князь Дмитро Пожарський був прямим нащадком легендарного Рюрика. Збереглася печатка, на якій по колу написано: «Стольник і воєвода князь Дмитро Михайлович Пожарський Стародубський».

За іронією долі справжнє прізвище іншого керівника ополчення зовсім не Мінін, як прийнято вважати, а Сухорукий. Про цю помилку з гіркотою писав ще Олександр Пушкін у своєму «Романі в листах»: «Так якої гордості спогадів очікувати від народу, у якого на пам’ятнику пишуть: Громадянину Мініну і князю Пожарському. Який князь Пожарський? Що таке громадянин Мінін? Був окольничий князь Дмитро Михайлович Пожарський і міщанин Козьма Минович Сухорукий, виборна людина від усієї держави. Але батьківщина забула навіть справжні імена своїх рятівників».


Про що писали запорожці?

Якщо ви будете у Запоріжжі, на острові Хортиця вам обов’язково покажуть старий дуб і будуть стверджувати, що саме під цим дубом запорожці писали свій знаменитий лист турецькому султану Мухамеду IV. Не вірте, оскільки це не відповідає істині. В ті часи Запорізької Січі вже давно не було на Хортиці. Змінивши кілька місць, вона у 1652 році улаштувалася в усті ріки Чортомлик. А вибрав це місце сам Іван Сірко — найвідоміший, мабуть, запорізький кошовий отаман. Саме на цю Січ, Чортомлицьку був зроблений зрадницький напад турецьких і татарських військ у грудні 1674 року. У відповідь на цей напад і був написаний знаменитий лист, процес написання якого потім увічнив на своєму полотні Ілля Рєпін.

Чи міг взагалі бути написаний цей лист? Безумовно. Можливо не в такому саме вигляді, у якому він дійшов до нас, але з таким саме змістом. Однак невірно було б думати, нібито він міг бути відправлений за адресою, тобто Мухамеду IV. Запорожці були гарними дипломатами й вели листування з могутніми сусідами за всіма правилами тодішньої дипломатії та ще, як було прийнято, латинською мовою. А листа, подібного цьому, писали просто так, для себе, як розвагу, тому що любили і цінували гостре слово, жарти й сміх.


За ким спадщина Богдана?

Помиляється той, хто вважає, що серед гетьманів України був тільки один Хмельницький — Богдан Зіновій Михайлович, який у 1648 році очолив національно-визвольну війну українського народу проти польського панування. У ХVІ столітті був відомий запорізький гетьман В’ячеслав (Венжик) Хмельницький, який згідно деяких джерел був прадідом Богдана. У літописі Григорія Граб’янки сказано, що він у 1514 році розбив татарську орду під містом Заславлєм. Згадується він серед перших українських гетьманів також в «Історії Русів». Гетьманську булаву одержав і син Богдана Хмельницького — Юрій. Спочатку ненадовго, одразу ж після смерті батька, а потім у 1659-63 роках. Таким чином, в історії України було три гетьмани, що носили прізвище Хмельницький, тому можна говорити про цілу гетьманську династію.

До речі, не відповідає дійсності загальноприйнята думка, нібито очоливши боротьбу українського народу проти Речі Посполитої, Хмельницький ставив за мету відірвати Україну від Польщі і з’єднати її з Росією. Насправді Богдан Хмельницький хотів створити сильну і незалежну Українську державу з гетьманством, яке б переходило у спадщину. Спочатку це йому певною мірою вдалося. Однак під дією зовнішніх факторів, у тому числі й у результаті таємної дипломатичної гри Московщини, з крахом надії на спадкоємне гетьманство (старший син Тиміш загинув у Молдавії) Хмельницький приймає рішення шукати підтримки з боку сильної сусідньої держави.


Коли було узято Кодак?

Знаменита фортеця Кодак зіграла важливу роль в історії України. Побудована у 1635 році польською владою, як оплот у боротьбі з козацтвом, вона вже того ж року була захоплена і зруйнована загоном славетного козацького гетьмана Івана Сулими. У період національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького Кодак знову був узятий козаками. У пам’ять про цю подію на високому березі Дніпра, де стояла фортеця, був споруджений обеліск, на якому зазначена дата взяття фортеці — 16 травня 1648 року. Однак це невірно.

Коли ставився пам’ятник, багато документів були ще не відомі, і тоді ніхто не знав, що насправді фортецю захопили не навесні, а восени того ж року. Коли навесні 1648 року спалахнуло повстання проти поляків, Хмельницький дійсно направився вбік Кодацької фортеці, але пройшов мимо. Тоді він не ризикнув брати штурмом неприступну твердиню, а направив свої ще нечисленні сили до урочища Жовті Води, де незабаром наголову розбив польські війська. Лише чотири місяці по тому гетьман послав на штурм Кодака три козацьких полки на чолі з Яковом Вовченком, Прокопом Шумейком і легендарним Максимом Нестеренком. Комендант фортеці, по достоїнству оцінивши супротивника, погодився здатися, але за умови, що гарнізону буде дозволено вільно забратися геть. Обидві сторони чесно виконали угоду і 1 жовтня 1648 року поляки назавжди залишили фортецю.


Проклятий гетьман

Довгі роки в офіційній російській, а згодом і радянській історіографії гетьман України Іван Мазепа вважався зрадником. Це одна з найбільших фальсифікацій історії. Насправді Мазепа був борцем за волю і незалежність України, який очолив національно-визвольний рух проти експансіоністської політики російського самодержавства. Мазепа був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він виховувався при дворі польського короля, був писарем на Запорізькій Січі. За свого гетьманування він уславився, як великий меценат культурних починів і будов в Україні, був протектором Київської академії, яку навіть почали називати Могило-Мазепіанською. Відомо, що Мазепа складав пісні, деякі з яких стали згодом народними. Тринадцять років він вірою і правдою служив Російської імперії. Відзначився під час Азовських походів Петра I, а коли був заснований орден Святого апостола Андрія Первозванного — найвища нагорода Росії — Мазепа став другим його кавалером, отримавши нагороду «за тридцятилітні успіхи над кримцями». До речі, сам Петро став тільки шостим.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.5. Портрет гетьмана Мазепи та зірка ордену Св. Андрія Первозванного


Мазепа був улюбленцем Петра, але зрозумівши сутність його колоніальних устремлінь, гетьман підняв повстання, яке, як відомо, підтримали запорожці. Ось що писав французький письменник Проспер Меріме у своєму нарисі «Українські козаки та їхні останні гетьмани»: «Мазепа був останнім з гетьманів України, що спробував відвоювати своєму народу незалежність». Крім Меріме про Мазепу писали також Вольтер, Байрон, Ґете, Словацький, Пушкін, Рилєєв. І тільки в офіційній російській, а потім і радянській літературі Мазепа став символом зрадництва. Православна російська церква навіть наклала на нього анафему, хоча він неодноразово жертвував на будівництво православних церков чималі кошти. Однак в народі жила добра пам’ять про великого гетьмана. Це відбилося, наприклад, у приказці: «Від Богдана до Івана не було гетьмана».


Здійняв Росію на дибки…

Вважається, що реформи Петра I носили прогресивний характер, а його реформаторська діяльність далеко вперед просунула Росію. Однак це уявлення, багато в чому створене завдяки роману Олексія Толстого, не відповідає історичній правді. Діяльність Петра заслуговує осуду, і не тільки тому, що всі його реформи проводилися з небаченою жорстокістю (за даними історика П.М. Мілюкова за період з 1678 по 1710 роки населення Росії зменшилося на одну п’яту, причому чисто військові втрати були порівняно невеликі), але ще й тому, що вони лише ненадовго просунули вперед промисловість і на багато років затримали розвиток основи народного життя — сільського господарства. До цього потрібно додати, що саме за часів Петра розрісся той чиновницько-бюрократичний апарат, від якого ми не можемо позбутися й досі. Ось що писав О.І. Герцен в «Булому та думах»: «Один із самих сумних результатів петровського перевороту — це розвиток чиновницького стану». У Г. В. Плеханова читаємо: «Петро не тільки зміцнив покріпачення селянства. Навіть його численні й різноманітні технічні запозичення у Заходу призвели не стільки до європеїзації наших суспільних відносин, скільки до ще більш послідовної перебудови їх у старомосковському дусі».

П.М. Мілюков у своїй роботі «Державне господарство Росії в першій чверті XVIII сторіччя і реформи Петра Великого» пише: «За винятком заходів, прийнятих в останні роки під впливом ідей меркантилізму на користь міського класу, Петро не був соціальним реформатором». А французький історик П’єр Левек свого часу зазначав більш конкретно: «Петро ще більше збільшив рабство росіян, вимагаючи, щоб вони стали схожими на вільних людей». Безумовно, Петро І був талановитою особистістю, що володіла величезною енергією і спрагою діяльності. Але всі ці якості вели до посилення і пожвавлення реакційних клітин держави і колосального ослаблення прогресивних сил. Загалом, реформи Петра загальмували розвиток Росії на цілу історичну епоху.

До речі, якщо для Росії Петро І усе-таки трохи відчинив «вікно в Європу», то для України він захлопнув туди двері. Якщо раніше українські купці могли вільно торгувати з містами Західної Європи, то за часів Петра для того, щоб відправитися з товаром до Риги, Варшави чи Магдебургу, їм спочатку потрібно було поїхати до Москви за дозволом і тільки після цього їхати торгувати, виділяючи при цьому частину прибутку у московську скарбницю.


Ескадрон гусарів жвавих

Красою й гордістю російської армії в уявленні багатьох завжди були гусари. Однак гусарські полки не були, точно кажучи, російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, що набиралися головним чином в Україні. В гусарських полках служило чимало молдаван, сербів, хорватів, албанців та угорців, переселених царським урядом у середині XVIII століття на землі Південної України, у так звану Нову Сербію і Слов’яносербію, але основну масу складали українці.

У ХV столітті гусарами називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, що поділялося на роти по 20–25 вершників. Угорською «гусар» означає «один із двадцяти». Наслідуючи угорцям, багато держав Європи ввели у своїх арміях гусарські частини. В Росії до складу регулярної армії вони були включені тільки у другій половині XVIII сторіччя. Так, у 1765 році було створено п’ять регулярних гусарських полків з колишніх слобідських українських козачих полків: Ізюмський, Охтирський, Сумський, Острозький і Харківський. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році й утворення нових Азовської і Новоросійської губерній з місцевого населення, в основному українців, а також молдаван, сербів, угорців, було сформовано дев’ять гусарських полків. До початку 1812 року в Росії малося дванадцять гусарських полків. Дев’ять полків було сформовано в Україні, два — у Білорусії і лише один — власне в Росії.


Нагороди козацького отамана

В історичній літературі можна зустріти твердження, що під час російсько-турецьких війн за хоробрість, виявлену при взятті фортеці Ізмаїл, славний козацький отаман Антон Головатий був нагороджений орденом Святого Володимира та Ізмаїльським хрестом. Однак насправді Ізмаїльського хреста у Антона Андрійовича не було, та й не могло бути. Відома низка документів середини 90-х років ХVIII сторіччя, які військовий суддя підписував, указуючи свої нагороди: «…вірного війська чорноморського військовий суддя… і орденів с-го рівноапостольного князя Володимира третього ступеня і с-го великомученика і Переможця Георгія четвертого класу кавалер».

Збереглися також описи майна Головатого, складені після його смерті. В них згадуються тільки георгіївський та володимирський хрести. За даними військового уряду на жовтень 1798 року, тобто майже через два роки після смерті Головатого, ніхто з козаків Чорноморського війська хреста за взяття Ізмаїла не одержував. А сам Головатий і не мав права на одержання Ізмаїльського хреста. Річ у тім, що відповідно до спеціального Положення, затвердженого указом Катерини II, хрест за штурм Ізмаїла (як і хрести за взяття Очакова та інших міст) вручався тільки тим офіцерам, що не удостоїлися нагородження орденом. Головатий же, як відзначалося, одержав за взяття Ізмаїла Святого Володимира 3-го ступеня.


Що пам’ятає Росія про День Бородіна?

Бородіно традиційно вважається місцем слави російської зброї. Адже сам М.І. Кутузов, що змінив незадовго перед Бородінським боєм на посаді головнокомандуючого Барклая де Толлі, назвав Бородіно перемогою. Можливо, у моральному плані, це дійсно була перемога, про це ще довго будуть сперечатися історики. Однак у військовому відношенні це була повна поразка російської армії. По-перше, росіяни в черговий раз змушені були відступити; по-друге, незважаючи на те, що вони оборонялися, їхні втрати були значно більшими, ніж у французів (історики наводять різні дані); і, нарешті, була здана Москва. Французи однозначно оцінили Бородінський бій як перемогу французької армії. В усипальниці Наполеона в Домі Інвалідів в Парижу вибиті назви місць його дванадцяти найбільших перемог. Останнім у цьому списку значиться Бородіно.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.6. Саркофаг Наполеона з вибитими навколо найбільшими перемогами


До речі, це був і не перший бій, який Кутузов програв Наполеонові. Ще у 1805 році Наполеон розбив російські війська під Аустерліцем. Серед російських генералів там був і Кутузов.


Поранення фельдмаршала

Вважається, що видатний російський полководець М.І. Кутузов змушений був носити пов’язку на оці, тому що в одному з боїв був важко поранений, у результаті чого нібито втратив око. Відбулося це в Криму у 1774 році біля села Шуми (тепер село Верхня Кутузівка). Там майбутній фельдмаршал — тоді ще 28-літній підполковник — командував гренадерським батальйоном, який змусив відступити численний турецький загін, який прямував до Ангарського перевалу. У 1824-26 роках на місці поранення Кутузова був установлений пам’ятний знак — «Кутузівський фонтан». Однак насправді, хоча полководець дійсно був серйозно поранений у тому бою, все-таки око не втратив. Куля потрапила в око, але воно не витекло, а лише трохи помутніло і Михайло Іларіонович міг ним потім навіть читати.


Остання помилка імператора

Загальновідомо, що Наполеон Бонапарт був засланий довічно на острів Святої Олени, який вважався неприступним. Однак невірно, нібито не було спроб врятувати колишнього імператора Франції. У 1816 році Наполеон одержав у подарунок від свого близького друга шахи, виготовлені зі слонової кістки та нефриту. Імператор щодня брав у руки витончені фігурки й любувався ними. Він вертів їх у руках, а потім грав сам із собою. А тим часом, денце однієї з фігурок відгвинчувалося, і в ній був захований найдокладніший план утечі з острова. Наполеон не здогадався розгвинтити шахову фігурку і не зміг скористатися запропонованим планом. Таким чином, доля ще раз поставила мат великому французькому полководцю.

До речі, герой Франції навіть не був французом. Насправді він був корсиканцем, тобто уродженцем острова Корсика, що була приєднана до Франції лише за декілька років до народження майбутнього імператора, і корсиканською мовою його ім’я звучало, як Наполіоні ді Бонапарті.


Батько російської демократії

П.І. Пестель — один з керівників Південного товариства декабристів — увійшов в історію, як борець за звільнення Росії від царської тиранії. Однак думка про нього сучасників була зовсім іншою. Його батько, І.Б. Пестель був генерал-губернатором Сибіру і прославився нечуваною жорстокістю. Ось що пише про Пестеля російський публіцист М.І. Греч у своїх «Записках»: «… яка була його мета? Скільки я можу судити, особиста, своєкорислива. Він хотів зробити метушню, і, скориставшись нею, заволодіти верховною владою в задуманій зайдиголовами республіці… Досягши верховної влади, Пестель дав би, безсумнівно, волю батьківській крові, зробився б найжорстокішим деспотом».

Втім, судіть самі. В «Руській правді» — конституції майбутнього справедливого суспільства — вождь декабристів писав, що необхідно «дізнаватися, як здійснюють свої вчинки приватні люди, чи утворюються таємні і шкідливі товариства, чи готуються бунти, чи провадиться озброєння приватними людьми…, чи відбуваються заборонені збори та всякого роду розпусти, збирати завчасно відомості про всі інтриги та зв’язки іноземних посланників і слідкувати за вчинками всіх іноземців, що визвали підозру, та здійснювати заходи проти всього, що може загрожувати державній безпеці». І далі він писав, що відомості «можуть бути отримані єдино за допомогою таємного розшуку. Таємний розшук чи шпигунство тому є не тільки дозволеним і законним, але найнадійнішим і, можна сказати, єдиним засобом, яким вище благочинство уможливлюється досягти призначеної йому мети». При цьому Пестель планував мати в майбутній республіці 50 тисяч жандармів, а пізніше збільшити це число до 112 тисяч. Для порівняння, в Росії у 1916 році було «всього лише» 15 тисяч жандармів.

А ось як вирішувалося в «Руській правді» національне питання: «1. Рішуче підкорити всі народи, що живуть на північ від кордону між Росією і Персією, а так само і з Туреччиною… 2. Розділити всі кавказькі народи на два розряди: мирні та буйні. Перших залишити в їхніх житлах і дати їм російське правління і устрій, а других — сімейно переселити у внутрішні області Росії, роздрібнити їх меншими кількостями по всіх Російських волостях… 3. Завести в кавказькій землі російські селища й усім російським переселенцям роздати всі землі, забрані у колишніх буйних жителів, щоб усіма способами стерти на Кавказі всі ознаки його мешканців і обернути цей край у спокійну й упоряджену область російську». Як бачимо, і російським самодержцям, і «вождям усіх народів» було в кого повчитися.


Чи загинув крейсер «Варяг»?

Ще один міф російської історії пов’язаний з оспівуванням подвигу крейсера «Варяг». На самому початку російсько-японської війни 1904–1905 років крейсер «Варяг» разом з канонерським човном «Кореєць» опинився замкненим японською ескадрою в бухті Чемульпо. Командир «Варяга» капітан I рангу В. Ф. Руднєв замість того, щоб затопити тихохідний «Кореєць» і прориватися до російської ескадри в Порт-Артур («Варяг» перевищував у швидкості японські кораблі на 3–5 вузлів і мав усі шанси втекти від японців), прийняв рішення прориватися разом з канонерським човном.

Японська ескадра складалася з 6 суден та 8 міноносців. Бій тривав протягом години, з «Варяга» в цілому було випущено 1105 снарядів. При цьому японські кораблі залишилися непошкодженими. Сам «Варяг», одержавши серйозні ушкодження, змушений був повернутися на рейд. Убитими і пораненими було втрачено 108 чоловік. На «Корейці» не було ушкоджень, не було убитих і поранених. З огляду на становище, що склалося, рада офіцерів «Варяга» і «Корейця» вирішила знищити кораблі. «Кореєць» був зірваний, а «Варяг» просто затопили. У період відливу крейсер оголився більше ніж на 4 метри. Японці підняли крейсер, після чого він своїм ходом зробив перехід із Чемульпо до Сасебо, де знову став до ладу і більше 10 років плавав у японському флоті під ім’ям «Сойя», доки його, нарешті, не викупили росіяни.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 9.7. Японський крейсер «Сойя» (бувший «Варяг»)


Як бачимо, «Варяг» фактично був подарований японському флоту. Однак у вищих колах Російської імперії було вирішено використати бій під Чемульпо для підняття національних почуттів росіян і спробувати перетворити війну з Японією в народну. Навколо «героїв Чемульпо» був роздутий героїчний галас, за свій «подвиг» всі офіцери і матроси були неодноразово нагороджені. Таким чином, подвиг «Варяга» став одним з перших штучно створених міфів у російській історії ХХ століття.


Хто вбив Распутіна?

Напевно багатьом відомо, як скінчив свій життєвий шлях «святий старець» Григорій Распутін. Однак всупереч загальноприйнятій думці безпосередніми убивцями Григорія Распутіна не були ні князь Фелікс Юсупов, ні депутат Думи Володимир Пуришкевич. Ним став великий князь Дмитро Павлович — двоюрідний брат імператора Миколи II. До такого висновку дійшла, вивчивши невідомі раніше документи, відомий французький історик Марина Грей. Вона присвятила цьому питанню книгу, яка так і називається «Хто вбив Распутіна?». Старець, як стверджує історик, був убитий двома пострілами великого князя. Однак Пуришкевич, украй правий депутат Думи, щоб не допустити скандалу, що ганьбить царську родину, узяв усю провину на себе. Пуришкевич був беззавітно відданий Дмитрові Павловичу і сподівався, що той після зречення Миколи II стане новим російським монархом. Сама Марина Грей вперше прочитала спогади Пуришкевича багато років тому. Вона знайшла їх у паризькій бібліотеці свого батька — знаменитого російського генерала, одного з керівників Білого руху А.І. Денікіна.


Вагон столипінський…

Слово «перебудова» народилося зовсім не у «горбачовські» 1980-і роки у колишньому СРСР. Вперше його ввів у обіг П. А. Столипін у своїй промові в Державній Думі у 1907 році. Його програма перебудови була розрахована до 1920 року. Він пропонував приватизувати землю, тобто віддати її фермерам-селянам. Для викупу землі та купівлі господарського інвентарю їм надавалася позичка через спеціально створений Селянський банк із розстрочкою на 50 років під мінімальні відсотки. Цією ж програмою передбачалося масове переселення селян на Далекий Схід.

До речі, знаменитий «столипінський» вагон був призначений зовсім не для перевезення арештантів, як багато хто думає. Таке призначення йому приписали лише блатні пісні. Насправді «столипінський» вагон, або як його ще називали «напіввагон», «напівплатформа», призначався саме для переїзду селянських родин з центральних областей Росії та з України на Далекий Схід. Селяни переселялися цілими родинами разом з домашньою худобою. Тому піввагону було обладнано для людей, а друга половина — для худоби. Переселення селян на Далекий Схід та його окультурення дало свої результати. На початку ХХ століття Росія стала найбільшим експортером зерна, випередивши такі країни як США, Канада та Аргентина. На одному тільки експорті вершкового масла Росія заробляла стільки ж валюти, скільки на видобутку золота та алмазів.



Розділ 10. Ніхто не забутий, ніщо не забуте


Перша Світова

Перша світова війна 1914–1918 років зовсім не була першою. Така назва скоріше підходить до подій, що розгорнулися наприкінці VI — початку VII століть на всьому материку Євразії, який і був тоді для європейців майже «усім світом». Початок цій війні (якщо взагалі можна говорити про яку-небудь конкретну дату) було покладено восени 589 року нападом тюрків, грузин і хазар на Персію. Цим скористався Китай, чиї війська в тому ж році перейшли кордон Східного тюркського каганату. Потім до боїв підключилися Візантія, авари, франки, північноіталійські лангобарди та іспанські вестготи. Полум’я війни охопило всю Євразію, від самої західної її окраїни — мису Фіністерре до Японського моря. Не прийняли в ній участі тільки Британія, цілком поглинена внутрішніми усобицями та відбиттям безупинних набігів шотландських піктів, і Японія, що інтенсивно зондувала ґрунт перед нападом на Корею.

Ця найперша світова війна суттєво вплинула на подальший хід історії. Так, внаслідок поразки Східного тюркського каганату Візантія змогла уникнути розгрому і проіснувати ще не одне сторіччя, тому що Західний каганат, врятований від загрози зі сходу, рушив свої війська на допомогу візантійському імператору Гераклею і врятував його, коли той уже готовий був уступити натиску лангобардів, Аварського каганату та персів. Аварський же каганат з могутньої держави перетворився у другорядну державу, що створило умови для розвитку імперії франків. Крім того, на мапі світу з’явилася нова могутня держава — Арабський халіфат.


Газові атаки

Вважається, що першу газову атаку під час воєнних дій здійснили війська кайзерівської Німеччини у квітні 1915 року на французькому фронті поблизу міста Іпр, випустивши з балонів хмару хлору, який вітром віднесло на позиції супротивника. Але це невірно. Хімічну зброю вперше було застосовано не в Першу світову війну, а ще у III столітті у битві між давніми римлянами і персами. Ця визначна битва відбулася у 256 році в античному місті Дура-Європос, яке розташовувалося на території нинішньої Сирії. Це місто було засновано у 300 році до н. е., а у III столітті н. е. воно належало римлянам. Битва за місто була запеклою. Крім того що перси звели великий насип, щоб штурмувати стіни, вони ще почали копали підземний хід. Але римські солдати теж рили зустрічний тунель. Відомо, що перси вели підкоп, щоб обрушити стіни і башти, а також щоб спробувати увірватися в місто з-під землі. Римляни ж рили відповідний хід, намагаючись перешкодити нападникам. І ось тут, як стверджує археолог Саймон Джеймс з університету Лестера (Велика Британія), який вів розкопки, перси застосували нову зброю — вони розпалили бітум і кристали сірки, з тим щоб отруйні гази, як по димоходу, побігли в бік римлян. Так і сталося: римляни, які знаходилися в тунелі, знепритомніли протягом лічених секунд і померли через кілька хвилин. В результаті в підкопі під стінами міста залишилося безліч трупів римлян, знайдених сучасними археологами.


Танк проти легіону

Вважається, що танки вперше з’явилися на полях боїв Першої світової війни, після того як на початку 1916 року в містечку Хетвільд (Велика Британія) у присутності вищих військових чинів були проведені успішні іспити броньованого автомобіля на гусеничному ходу. Однак це невірно. Насправді ця грізна зброя з’явилася ще у сивій давнині. Римські історики пишуть, що «дивні металеві споруди» допомогли стародавньому германському племені херусків під проводом їхнього вождя Армінія перемогти у Тевтобургському лісі добірні римські легіони.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.1. Пам’ятник Армінію (ліворуч) та «Великий Біллі»


Це були металеві короби, виготовлені з мідних щитів, скріплених металевими смугами. У стінках були прорізані бійниці для лучників, туди ж просовувалися списи. Кожний такий короб несли зсередини четверо воїнів, між якими йшли лучники та списоносці. Екіпаж «танка» складав 6 чоловік. Наблизившись до супротивника, воїни кидали свій «танк» і вступали в бій, як звичайно. Ефект був приголомшуючий — римляни в паніці бігли навтікача. Можна зауважити, що цей попередник дуже далекий від нинішнього танка, але ж і «Великий Біллі», як прозвали перший англійський танк, теж істотно відрізнявся від сучасних машин. У нього, наприклад, не було поворотної вежі і він не мав тієї маневреності, що відрізняє сучасні танки.


Де народився підкорювач штопору?

Видатний військовий льотчик Костянтин Костянтинович Арцеулов увійшов в історію як підкорювач штопору, страшного явища, яке унесло життя не одного льотчика на зорі авіації. Місцем народження льотчика, відповідно до «Короткої записки про службу військового льотчика XVIII корпусного авіаційного загону прапорщика 12-го уланського Білгородського полку Арцеулова К. К.», яка зараз зберігається в Центральному державному воєнно-історичному архіві Росії, прийнято вважати Петроград. Однак це невірно.

За всіма даними, включаючи власноруч написану ним автобіографію, Арцеулов народився в Ялті. «Я народився і виріс у Криму, — писав в автобіографії К. К. Арцеулов, дитинство провів у будинку мого діда художника Айвазовського, до його смерті у 1900 році, тому що батько і мати жили окремо». Отже видатний військовий льотчик — наш земляк. На все життя зберіг Арцеулов любов до Криму, його природи, що відбилося й у його картинах, оскільки він був до того ж ще і талановитим художником, успадкувавши потяг до живопису від свого славнозвісного діда.


Георгіївські хрести

Помиляється той, хто називає георгіївські хрести — нагороди солдатів у царській Росії — орденами. Насправді орденом Святого Георгія за бойові заслуги нагороджувалися тільки офіцери. Орден мав чотири ступені і цінувався дуже високо — ім’я нагородженого георгіївським хрестом будь-якого ступеня з 1849 року заносилося на мармурову дошку Георгіївської зали у Великому Кремлівському палаці. Кожен офіцер, що одержав кавалерське достоїнство автоматично одержував і спадкове дворянство. Для солдатів же у 1807 році Олександр I заснував Знак відзнаки Військового ордена, пізніше (у 1856 році) також розділеного на чотири ступені. Нагорода, що призначалася для «нижніх чинів», ніколи не розглядалася як повноцінний орден. Проте, після 1913 року солдатські хрести офіційно одержали найменування «георгіївських». Перші два ступені їх були золотими, третій і четвертий — срібними. Крім того, до першого і третього додавався бант із георгіївської стрічки.


Як штурмували Зимовий палац

Радянська пропаганда приклала чимало зусиль, щоб за допомогою кіномистецтва і літератури прикрасити яскравими і кривавими фарбами штурм Зимового палацу під час Жовтневого перевороту. Сьогодні вже ні для кого не є секретом, що в дійсності не було всього того, що нам уселяли через книги та кінофільми: лютої стрілянини, броньовиків, революційних матросів, які дерлися на ґрати, кадетів, що падали під кулями, обороняючись до останнього тощо. Насправді все обмежилося млявою перестрілкою, після чого більшість оборонців розійшлися по домівках і казармах. Вважається, що тоді загинуло не більше семи чоловік.

Однак мало хто знає, що згодом відбувся ще один штурм Зимового, який призвів до значно більших жертв. Річ у тім, що в підвалах Зимового палацу зберігалися сотні бочок і тисячі пляшок гарного вина багаторічної витримки, що подавались до царського столу. Довідавшись про те, що більшовики хочуть знищити це вино, революційні солдати і матроси пішли на другий штурм. Вони легко зім’яли нечисленні кордони червоногвардійців і знову захопили Зимовий палац. І отут почалося… По спогадах очевидців, революціонери в буквальному значенні тонули у вині, якого було так багато, що воно струмками стікало в Неву. Усюди спалахували п’яні сварки і, як наслідок, перестрілки. Царських запасів вистачило більше, ніж на тиждень, після чого протверезілі революційні маси пішли шукати інші винні сховища.


Чи був залп «Аврори»?

Багато хто з дитинства запам’ятав, що сигналом до штурму Зимового палацу став залп крейсера «Аврора». Однак насправді ніякого залпу не було. Був усього лише один-єдиний холостий постріл. Міфічний же «залп» породили газетярі, які у перші дні після перевороту писали про те, що снаряди, випущені з «Аврори», пошкодили історичні цінності Зимового палацу. Подібні вигадки викликали щире обурення у матросів крейсера, які навіть надіслали з цього приводу лист у газету «Правда» наступного змісту: «Преса пише, що «Аврора» відкрила вогонь по Зимовому палацу, але чи знають добродії репортери, що відкритий нами вогонь з гармат не залишив би каменю на камені не тільки від Зимового палацу, але й від прилягаючих до нього вулиць? А хіба це є насправді? Був зроблений тільки один холостий постріл з 6-дюймової гармати, який позначає сигнал для всіх суден, що пливуть Невою, і закликає їх до пильності і обережності. Просимо всі редакції передрукувати…».


«Батальйон смерті»

Не можна обійти увагою й історію горезвісного «жіночого батальйону смерті», який захищав Зимовий палац під час його штурму. Сам «жіночий батальйон» представлявся більшовицькою пропагандою, як відчайдушна спроба буржуазії відстояти свою владу за допомогою будь-яких засобів, навіть якщо для цього необхідно поставити «під рушницю» жінок.

Йдеться про 1-й Петроградський жіночий батальйон смерті, яким командував штабс-капітан Лосков. Батальйон, який розміщувався в районі станції Левашово Фінляндської залізниці, 25 жовтня готувався відбути на Румунський фронт. Проте 24 жовтня батальйон раптово викликали до Петрограда на парад. Комбат Лосков, який знав про неспокійну обстановку в місті, вже в Петрограді зумів дізнатися, що батальйон планують використовувати для захисту Зимового палацу від можливого виступу більшовиків. Лосков не хотів вплутувати своїх підлеглих в політику і вивів батальйон назад в Левашово, за винятком 2-ї роти. Таким чином, в Петрограді залишилося лише 137 бійців «жіночого батальйону».


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.2. Жіночий «батальйон смерті» на площі перед Зимовим палацем


Як відомо, штурм Зимового виглядав далеко не так барвисто, як показано в пропагандистському фільмі Сергія Ейзенштейна «Жовтень». Насправді більшість підрозділів, які залишалися вірними Тимчасовому уряду, переважаючим силам більшовиком серйозного опору не чинили. Здалася й жіноча рота. Наступного дня після штурму Зимового жіноча рота повернулася в розташування свого батальйону в Левашово.


Як вигадували День Червоної армії

Щороку 23 лютого в СРСР офіційно відзначалося, як День Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. Офіційно пояснювалося, що в цей день у 1918 році Червона Армія здобула значну перемогу над німецькими військами під Псковом та Нарвою. Але це не більше, ніж радянський міф. Насправді, тоді під час запеклих боїв на цій ділянці фронту приблизно у 10–15 кілометрах від Пскова розбити німців так і не вдалося. Псковом Червона Армія оволоділа лише 28 лютого. А бої під Нарвою взагалі почалися тільки 3 березня 1918 року.

Ідею святкувати 23 лютого як день Червоної Армії вперше висловив на початку лютого 1919 року голова Вищої військової інспекції Pобітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) Микола Подвойський. Саме в цей день було надруковано відозву Раднаркому від 21 лютого 1918 року «Социалистическое отечество в опасности!» і нібито почався масовий запис добровольців до лав РСЧА, створену згідно декрету Раднаркому 28 січня 1918 року. Питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка — в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної Армії, день створення РСЧА вирішили сумістити з Днем Червоного подарунка 17 лютого. Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок, тому було вирішено перенести свято на найближчу неділю 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане — випадково та без будь-якого підґрунтя.

У 1932 році, на святковому засіданні, присвяченому річниці з дня створення РСЧА Клим Ворошилов чесно визнав: «Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами». Ніхто тоді не посмів суперечити першому маршалу, як називали Ворошилова. І тільки у 1938 році у «Короткому курсі історії ВКП(б)», редактором якого був особисто Сталін, де заявлялося про значні перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою, дату було остаточно затверджено.


Геній тачанки

Згідно офіційної міфології громадянської війни Нестор Іванович Махно та махновці були бандитами і розбійниками. Це ще одна історична фальсифікація. Так звана «махновщина» була суто селянським рухом, і єдине чого хотіли махновці, так це споконвічної селянської мрії — землі і волі. Фактично в роки громадянської війни на території нинішніх Дніпропетровської, Запорізький і Херсонської областей існувала військова анархічна селянська республіка. За звичай махновці сиділи по домівках і обробляли землю, але при першій необхідності збиралися в невеликі летючі загони, які на своїх легких, маневрених тачанках успішно воювали з будь-яким супротивником. Не випадково Ісак Бабель у своїй «Конармії» називає Махно «генієм тачанки». Під проводом Махна збиралася величезна селянська армія — за різними даними від 50 до 80 тисяч чоловік. Це його загони громили німецьких завойовників, що грабували Україну. Це Махно розгромив заколотні з’єднання отамана Григор’єва. І, нарешті, саме ним були нанесені відчутні удари Денікіну в тилу, що дозволило Червоній Армії зібратися з силами і перейти в рішучий наступ. Досвідчений денікінський генерал Слащов, якого Махно під Катеринославом ледве не захопив у полон, говорив про нього: «Це супротивник, з яким не соромно битися… Моя мрія — стати другим Махно».

До речі, заслуги Нестора Івановича перед Радянським урядом були високо оцінені. Коли був заснований орден Червоного Прапора — вища революційна нагорода — Махно став другим його кавалером. І лише зрадницька політика стосовно махновців з боку вищого військового керівництва в особі Фрунзе і Троцького змусила Махно повернути зброю проти червоних. Махно був переконаним революціонером-анархістом, який все життя присвятив боротьбі за краще життя для селянства. І символічно, що його прах замурований у стіні біля поховання 18 паризьких комунарів на цвинтарі Пер-Лашез.


Легендарний комдив

Прізвище героя громадянської війни В. І. Чапаєва відоме усім. Однак справжнє прізвище легендарного комдива — Чепаєв. В усіх документах, написаних особисто Василем Івановичем, прізвище пишеться саме через «е», тобто «Чапаєв».


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.3. Пам'ятник комдиву і обкладинка книги А. Михайлова «Чепаєв та чепаєвці»


В метричних книгах Вознесенської церкви міста Чебоксари (Росія) за 1887 рік при реєстрації народження Василя батько був записаний без прізвища — Іван Степанов. Але у метричній книзі цвинтарної церкви міста Балакова Саратовської області у записі 5 липня 1909 року значиться одруження Чепаєва Василя Івановича з Метліною Пелагеєю Никанорівною.

У 1932 році в Середньо-Волзькому державному видавництві вийшла книга А. Михайлова «Чепаєв та чепаївці. По справжніх документах і особистих спогадах». А 6 листопада того ж року в Самарі був відкритий пам’ятник легендарному герою, на гранітному п’єдесталі якого був висічений напис — Чепаєв, замість звичного нам написання прізвища героя — Чапаєв. Цікаво, що в першому виданні Великої Радянської Енциклопедії (1934 рік) значиться: «Чапаєв — див. Чапаєв», а коротка біографія Василя Івановича починається зі слів: «Чепаєв (Чапаєв)…». Написання прізвища через «а» набуло поширення після опублікування повісти Дмитра Фурманова і особливо після виходу фільму братів Васильєвих.


По долинах, по узгір’ях…

У фільмі братів Васильєвих «Чапаєв» є епізод, коли офіцерські полки йдуть в атаку під оркестр, не стріляючи, у повний зріст. Такі полки дійсно існували. Це були військові частини одного з елітних з’єднань Білої Армії — Дроздовської дивізії. Проте на Уралі ця дивізія ніколи не воювала. Насправді бойовий шлях дивізії тісно пов’язаний з Україною, зокрема, з Катеринославщиною. У лютому 1918 року на Румунському фронті полковник Михайло Дроздовський зібрав загін для боротьби з більшовиками і відправився на Дон до генерала Корнілова. Тоді ж, до речі, був складений і «Марш дроздовців»:

Із Румунії походом

Йшов Дроздовський славний полк…

Пізніше, «запозичивши» мелодію цього маршу, політпрацівник Червоної Армії П. Парфьонов написав до неї слова, що стали загальновідомими: «По долинах, по узгір’ях йшла дивізія вперед…».

Дроздовська ж дивізія йшла через Софієвку, Володимирівку, Синельникове, Гуля-Поле, громлячи на шляху червоні полки. Розповідають, що ненавидячи царських офіцерів, Нестор Махно, однак, поважав Дроздовського за незвичайну мужність.

Генерал-майор Дроздовський помер 1 січня 1919 року від гангрени після того, як після легкого поранення фельдшер, який виявився агентом ЧК, навмисне заніс йому у рану інфекцію. Тоді ім’я прославленого командира й було привласнено дивізії, яка продовжувала вести успішні бойові дії. Так, у червні 1920 року в Солонянському районі нею була розгромлена елітна дивізія червоних, а восени того ж року дроздовці двічі били хвалену Першу Кінну поблизу катеринославських сіл Агайман та Відрада. Сам Будьонний лише чудом уник полону, сховавшись на дні машини. Однак кількісна перевага була на боці червоних і незабаром дивізія була розгромлена. Цікаво, що дії командирів Дроздовської дивізії, генералів Туркула і Манштейна, під час громадянської війни були обов’язковим предметом вивчення в радянських військових училищах і академіях.


Як воював Гайдар

Слово «гайдар», яке стало псевдонімом письменника Аркадія Голікова означає зовсім не «вершник, що скаче перед», як це подається в офіційній радянській літературі. Хакаською мовою це слово значить «куди?». Ось як пояснює історію виникнення цього псевдоніма письменник Володимир Солоухін у книзі «Солоне озеро». Під час громадянської війни в Хакасії спалахнуло повстання проти радянської влади. На придушення його кинули ЧОН (частини особливого призначення) під командуванням Аркадія Голікова. Серед хакасців він «прославився» особливою жорстокістю. Жорстокість юного командира була такою, що його навіть було засуджено за це до розстрілу, але в справу втрутився Тухачевський, з яким Гайдар разом придушував тамбовське повстання. Не знаючи хакаської мови, Голіков вивчив одне лише слово «хайдар», тобто «куди?», і так часто вживав його, що хакасці, ховаючи дітей, говорили: «Ховайтеся, хайдар-голік йде!» Так за безжалісним червоним командиром і закріпилося прізвисько Гайдар, яке він потім використав як літературний псевдонім.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.4. Чонівець А. П. Голіков та козак І.М. Соловйов


До речі, в усіх підручниках та енциклопедіях написано, що Аркадій Гайдар народився в Арзамасі. Однак це невірно. В Арзамас Аркаша Голіков переїхав разом з батьками і сестрами пізніше, а народився він у Курській області, у невеличкому містечку Льгові (Росія). У Льгові дотепер зберігся будинок, де Голікови жили, вели уроки, де й народився майбутній письменник і червоний командир.


Перший бій Брестської фортеці

Вважається, що перший бій з фашистами героїчна Брестська фортеця прийняла 22 червня 1941 року. Однак це невірно. Перший бій з фашистами відбувся набагато раніше — у вересні 1939 року, коли фортеця ще була польською. Кинута союзниками напризволяще, Польща агонізувала під ударами німецьких військ. На карти вже накладалася демаркаційна лінія, яка визначала новий радянсько-німецький кордон. Саме в ті дні 19-й танковий корпус генерала Гудеріана, зробивши блискавичний кидок зі Східної Пруссії, раптово з’явився на підступах до Бресту. В другій половині дня 14 вересня незахищене місто було захоплене. Залишалося лише взяти фортецю.

Але тут німці і спіткнулися. Нечисленний фортечний гарнізон був спішно сформований з частин, що належали до оперативної групи «Полісся». Командував ним генерал Костянтин Плісовський. Під командуванням Плісовського були три батальйони піхоти, батальйон охорони, близько десяти гармат — серед них жодної протитанкової. Перший раз німці вдарили по фортеці у ніч з 14 на 15 вересня. У той день з різних напрямків наносили удари одна моторизована і дві танкові дивізії. Але їхні атаки були відбиті. 16-го на світанку в небі над фортецею загули бомбардувальники. На той час у захисників залишилося лише п’ять одиниць артилерії, каземати і підвали були переповнені пораненими. Було вбито багато офіцерів. Генерал Плісовський був поранений, його заступник полковник Хорак контужений. Залишалося два варіанти: або усім загинути, або вийти з цитаделі. Уночі, при сполохах пожеж, польські вояки, що залишилися в живих, серед яких було чимало українців, переправилися на західний берег Бугу по єдиному не захопленому супротивником мосту. Німці не помітили відходу і всю ніч з 16 по 17 вересня продовжували обстрілювати фортецю.

Відповідно до ганебного пакту Молотова-Ріббентропа Брест і його мужня фортеця були приєднані до СРСР, але вже через два роки їй було призначено пережити ще одну героїчну оборону с початком німецько-радянської війни 1941–1945 років.


Перший день війни

Неправда, нібито основні сили радянських військ були розбиті в перший день війни. Фактично перших ударів німецьких військ 22 червня 1941 року зазнали тільки 30 дивізій з 237 дивізій західних прикордонних округів. Найбільш серйозні втрати (118 дивізій) Червона Армія понесла з 24 по 30 червня 1941 року між старим і новим кордонами Радянського Союзу, тобто на території Західних України та Білорусії. Спроби з’ясувати причини поразки радянських військ призвели до створення міфів про перевагу вермахту в живій силі і техніці та несподіваності нападу Німеччини, хоча справжньою причиною були прорахунки Сталіна, який не привів Червону Армію у належну бойову готовність.


«Двійник» Олександра Невського

Загальновідомо, що під час німецько-радянської війни на початку червня 1942 року радянським урядом було прийняте рішення про заснування орденів, названих на честь знаменитих російських полководців — Суворова, Кутузова та Олександра Невського. Цими орденами мали нагороджувати генералів і офіцерів Червоної Армії. У конкурсі на ескіз ордену Олександра Невського переміг молодий архітектор І. О. Телятников. Однак на ордені зображений зовсім не давньоруський князь, переможець шведів та німецьких псів-рицарів. Річ у тім, що жодного зображення Олександра Невського не дійшло до наших днів. Тому на малюнку ордена відбитий радянський актор Микола Черкасов, який зіграв роль Олександра Невського в однойменному фільмі.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.5. Орден Олександра Невського та актор М. Черкасов


До речі, вперше орден Невського з’явився ще за часів Петра I. Тоді як раз йшла війна зі Швецією за вихід до Балтійського моря, і звеличення пам’яті Олександра Невського мало яскраво виражений політичний характер.


Йду на таран

Вважається, що перший таран у німецько-радянській війні було здійснено в небі України в районі міста Дубно, коли старший лейтенант Іван Іванов на винищувачі И-16 не дав німецькому літаку «Хейнкель-111» скинути смертоносні бомби на рідний аеродром Млинова, зрізавши гвинтом хвостове оперення ворога. Однак, це не зовсім вірно. У першу ж годину війни радянські льотчики почали використовувати цей складний прийом, пов’язаний зі смертельним ризиком. А хроніка перших таранів була такою:

4.15 — поблизу польського міста Замбрув Дмитро Кокорєв тараном збив фашистського розвідника, що повертався на захід з відзнятою фотоплівкою, сів на селянському полі і повернувся у свій полк;

4.25 — здійснив свій подвиг Іван Іванов;

5.15 — під Галичем Леонід Бутелін на «Чайці», знищивши вогнем один «Юнкерс», таранив другий. Він загинув, але бомби ворога не впали на бойові позиції радянських військ;

5.20 — відбиваючи наліт ворога на Пружани, поблизу Бреста, збив «Хейнкель-111», а другий знищив тараном смертельно поранений Степан Гудимов.

Цей список героїчних таранів першого дня війни продовжили на різних ділянках фронту Анатолій Протасов, Андрій Данилов, Олександр Мокляк, Микола Ігнатьєв, Іван Ковтун. Розшуки останніх років відкривають все нові і нові імена. Всього ж за всю війну цей прийом використовувався більше 600 разів і лише радянськими льотчиками. Німецькі аси не наважувалися застосовувати таран і охрестили його «російським феноменом».


Знешкоджені дзоти

Офіційно вважається, що під час німецько-радянської війни першим закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту автоматник 2-го окремого стрілецького батальйону 91-ї окремої стрілецької бригади рядовий Олександр Матросов. Датувався його подвиг 23 лютим 1943 року. Ця дата ввійшла в шкільні підручники, академічні праці, енциклопедії. Однак вона була навмисне присвячена до 25-річчя Червоної Армії з метою пропаганди. Насправді ж в політдонесеннях, у списку зазнаних втрат та інших документах подвиг датується 27 лютим 1943 року, а в нагородному листі сказано, що на Калінінський фронт О. Матросов прибув тільки 25 лютого.

Після наказу Сталіна затвердилася і назва «подвиг Матросова», а про бійців, що його вчинили, почали казати «повторив подвиг Матросова». Проте, як свідчать документи, першим, хто закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту, був політрук танкової роти 125-го танкового полку 28-ї танкової дивізії Олександр Панкратов. 24 серпня 1941 року в бою за Кирилівський монастир під Новгородом він, витративши всі патрони і гранати, кинувся на ворожий кулемет. У Панкратова було багато послідовників. У 1941 році їх було четверо: рядові Я. Падерін і Н. Сосновський, сержант В. Васильківський і молодший лейтенант М. Шевляков; у 1942 році — 26; у 1943 — до 27 лютого — 13. Таким чином, О. Матросов здійснив свій подвиг 45-м. А всього за роки війни 212 воїнів, партизанів і учасників руху Опору зробили аналогічний подвиг.


Секрети атомної бомби

Історія створення атомної бомби — надзвичайно цікава тема, у якій багато таємниць і білих плям. Відомо, що першими створили атомну бомбу американці, причому на чотири роки раніше, ніж радянські вчені. Проте вважається, що перша принципова схема атомної бомби була запропонована радянським фізиком Г. Фльоровим у 1941 році. Це був ескіз зроблений рядовим Фльоровим на аркуші учнівського зошита в окопі, в перерві між боями. Причому, ця схема була запропонована майже за два роки до того, як Фермі запустив перший ядерний реактор у Чикаго. Однак схема Фльорова не була першою схемою атомної бомби. Ще у 1940 році молоді харківські учені з Українського фізико-технічного інституту В. Шпінель та В. Маслов подали до Бюро винаходів НКО СРСР заявку на винахід атомних боєприпасів.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.6. Макет бомби «Малюк», скинутої на Хіросіму, та В. С. Шпінель


В ній вперше була запропонована схема вибуху з використанням звичайної вибухівки для створення критичної маси з подальшим ініціювання ланцюгової реакції, яка згодом стала загальноприйнятою. Проте цей проект випередив час і не був прийнятий через недовіру влади. Авторське свідоцтво на винахід було видане В. Шпінелю (В. Маслов загинув на фронті) лише у 1946 році, вже після Хіросіми.

До речі, багато хто думає, що грізне словосполучення «атомна бомба» вперше з’явилося у 1945 році після бомбардування Хіросіми і Нагасакі, або народилося в секретних лабораторіях, які працювали над створенням ядерної зброї. Однак усе це невірно. Словосполучення атомна бомба було введено Гербертом Уеллсом в романі «Звільнений світ» ще у 1913 році. А у 1921 році його вже вживав відомий російський поет Андрій Білий. В його поемі «Перше побачення» є й такі ось рядки:

Світ рвався в дослідах Кюрі

Атомною, лопнувшою бомбою…

Хто знає, чи не виявилися ці рядки пророчими? В усякому разі історія знає чимало поетичних пророцтв.


Під чужим ім’ям

Ім’я Юрія Кондратюка, одного з піонерів космонавтики, ввійшло в історію разом з іменами К. Е. Ціолковського, Ф. А. Цандера та інших видатних вчених та дослідників. Цим ім’ям названий кратер на Місяці та чимало міських вулиць на Землі. З цим ім’ям пов’язані проекти польотів на Місяць і до віддалених планет сонячної системи, що випередили свій час і з успіхом були використані американськими вченими та інженерами. Однак мало хто знає, що це ім’я не справжнє.

Справжні ім’я та прізвище людини, відомої як Юрій Кондратюк, — Олександр Гнатович Шаргей. Народився він у Полтаві. У 1916 році закінчив гімназію зі срібною медаллю. Після Жовтневого перевороту був мобілізований до Білої армії, прослужив там вісім місяців, утік, потім його знову мобілізували, він знову утік. У 1921 році родичі передали йому документи померлої від туберкульозу молодої людини — Юрія Васильовича Кондратюка. Так Шаргей став Кондратюком.

Нелегкою склалася і подальша доля вченого. Йому довелося пережити невизнання, звинувачення у «шкідництві», арешт, засудження до таборів, згодом замінене на роботу в «шарашці» (назва НДІ і КБ тюремного типу, підлеглих НКВС СРСР, в яких працювали ув’язнені вчені та інженери). На початку Другої світової війни він пішов добровольцем на фронт і загинув в одному із перших боїв 25 лютого 1942 року, похований біля села Кривцово в Орловській області (Росія).

Але й після смерті доля зіграла з ним злий жарт. Після закінчення війни під час розбору фашистських архівів були виявлені документи, які начебто б свідчили про те, що Кондратюк працював у Вернера фон Брауна на ракетній базі у Пенемюнде. Багато хто повірив, що Кондратюк виявився зрадником. Однак насправді все відбувалось інакше. У тих же архівах знайшли половину зошита Кондратюка з формулами і розрахунками по ракетній техніці. Там вказувалося його прізвище, ім’я та по-батькові. Зошит знайшов на полі бою якийсь німецький солдат і приніс своєму командиру. Незабаром він потрапив до фахівців з ракетної техніки. Зробили запит у табори військовополонених. І треба ж було статися такому збігу обставин — знайшовся повний тезка та однофамілець вченого — Юрій Васильович Кондратюк. Коли його запитали: «Твій зошит?», він, щоб вирватися з табору, сказав: «Так». Але коли бідолашного привезли до Пенемюнде і зажадали щоб він включився до роботи, з’ясувалося, що цей Кондратюк мав освіту в обсязі трьох класів.


Радянський Бухенвальд

Назва «Бухенвальд» міцно пов’язана в нашій свідомості зі злочинами нацистів, які створили цілу мережу концентраційних таборів. Але помиляється той, хто думає, що цей табір смерті припинив своє функціонування у 1945 році з крахом фашистської Німеччини. Бухенвальд, а разом з ним ще десять колишніх концентраційних таборів, використовувався за призначенням ще п’ять років, аж до 1950 року.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 10.7. Радянський спецтабір № 2 — колишній Бухенвальд


Одразу ж після того як Червона Армія увійшла в Німеччину з колишніх нацистських концентраційних таборів були організовані так звані спеціальні табори НКВС СРСР. Зокрема, Бухенвальд 22 серпня 1945 року був перейменований в «Спеціальний табір № 2». Всі вони підпорядковувалися Управлінню спеціальних таборів у Німеччині, яке було зорганізовано наказом НКВС № 00315 від 15 квітня 1945 року. До 1948 року Управління входило до системи ГУЛАГу й очолювалося заступником міністра внутрішніх справ генерал-полковником І. Сєровим. Необхідний персонал був підібраний зі Смершу 1-го Білоруського фронту. В’язнями спецтаборів мали стати в основному цивільні особи, які були помічені в тому, що активно підтримували нацистський режим або займалися шпигунством, саботажем, тероризмом і т. ін.

Однак, як показує статистика, незважаючи на те, що частка людей засуджених за зазначені злочини була великою, серед них практично не було видних нацистів, які або втекли на Захід, або були засуджені до депортації до СРСР військовим трибуналом. Більшість ув’язнених були дрібною рибкою, включаючи військовополонених, звільнених з таборів союзників і обвинувачених у шпигунстві. Кількість людей, арештованих і засуджених за шпигунство, постійно збільшувалася з початком холодної війни. Поступово табори почали поглинати «класових ворогів» із середовища журналістів, бізнесменів, власників фабрик та ін. У числі арештованих виявилися навіть учасники антифашистського опору. Були випадки, наприклад, коли люди, що були в’язнями до 1945 року, ставали ними вдруге вже після 1945.

Тисячі іноземців, переміщених осіб і наших співвітчизників — колишніх остарбайтерів і емігрантів — також пройшли через спецтабори. Для них це були перевалочні пункти на шляху до висилки до СРСР. У спецтаборах не було ні катувань, ні масових убивств, однак була дуже висока смертність від голоду і холоду. Лише деякі щасливчики мали теплий одяг. В’язні спецтаборів були одягнені в лахміття, що залишилися від в’язнів нацистських таборів. Раціон ув’язненого складав 300 грамів хліба та кружку окропу. Через голод в антисанітарних умовах у таборах розпочалися епідемії тифу і туберкульозу. Існування спецтаборів трималось у суворій таємниці. Навіть радянській авіації було заборонено пролітати над їх територією. Однак поступово табори почали закривати і у 1950 році 15 тисяч останніх в’язнів були передані властям НДР.



Розділ 11. Під владою символів і традицій


Хто вигадав бумеранг?

В уявленні багатьох бумеранг пов’язаний винятково з австралійськими аборигенами. Однак це невірно. Бумеранг багаторазово винаходився різними народами. Бумеранги виявлені зараз буквально на всіх континентах за винятком Антарктиди. Так, наприклад, у 1962 році бумеранг був знайдений у Нідерландах. Вік цієї зброї, що за формою точно співпадає з австралійськими аналогами, 2250–2420 років. Виготовлений він з дуба. А польські археологи знайшли в печері на півдні Польщі найдавніший у світі бумеранг, виготовлений з бивня мамонта. Йому близько 23 тисяч років. До цього відкриття найдавнішим вважався бумеранг з Австралії, якому близько 10 тисяч років.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.1. Сучасні австралійські бумеранги та найдавніший бумеранг у світі


Невірною є також думка, начебто здатність повертатися — головне достоїнство бумеранга. Нібито варто лише підставити руку, і він сам у неї потрапить. За звичай, з такою точністю ці снаряди не повертаються, та у цьому й не було необхідності. Справжнє ж достоїнство цього мисливського снаряду полягає в тому, що завдяки аеродинамічній формі істотно збільшилася дальність польоту — до 200 метрів, а також у тому, що для жертви шлях бумеранга є непередбачуваним.


Краса вимагає жертв

Прийнято вважати, що ремесла, пов’язані з обробкою металів, здавна були монополією чоловіків. Однак дані археології показують, що наприкінці І — початку ІІ тисячоліття нашої ери у фіно-угорських племен Поволжя та Прикам’я ливарною справою займалися переважно жінки. У той час в жіночому уборі та одязі поширилися бронзові прикраси, так звані «шумливі підвіски». Для їх відливання використовувалися моделі з провощених ниток. Виготовлення моделей («воскове в’язання») було подібне з в’язанням, плетінням, вишиванням, тому й виділилося жіноче ливарне ремесло. В ІХ-X століттях ремісниці досягають вершин майстерності, використовують найскладніші прийоми ювелірної техніки — зерніння, скань та інші. Прикраси виготовляють у розрахунку на ринок, на масового покупця. І лише з X століття в цьому ремеслі зростає роль чоловіків. Жінки, що плавили метал у домашніх умовах, за звичай, на вогнищі, не могли конкурувати з чоловіками-ковалями, які використовували горни.


У чукчів були конкуренти

Оленярство, як галузь господарства, традиційно пов’язується з північними районами. Воно дійсно там здавна поширене — і в Сибіру, і в Північній Європі. Однак це не єдиний регіон оленярства. Воно було поширене й у Південній Європі, зокрема у давній Скіфії, тобто на території сучасної України. При розкопках Більського городища VII–III століть до нашої ери (Полтавська область) були знайдені два уламки незвичайних кістяних предметів. Це частини гребенів зі слабко вигнутою спинкою, прямокутного перетину, із трикутними зубцями та отворами в кінцевій частині. Пізніше був знайдений цілий екземпляр такого виробу — дугоподібний гребінь з великими трикутними зубцями та отворами на обох кінцях. Удалося встановити, що цей предмет — частина оленячої упряжі, точніше — недоуздка. На відміну від кінської упряжі в оленячої немає вудил. Цю роль виконують кістяні гребені. Їх прив’язують до недоуздка, що надівається на голову оленя, якого запрягають у нарти. Під час їзди вони натискають на чуттєві місця голови або шиї оленя і змушують його виконувати вимоги хазяїна.

Такі недоуздки застосовувалися, як для тренування їздових тварин, так і під час полювання на їхніх диких родичів з оленем-манщиком. Скоріш за все, саме для такого полювання і використовувалися ці гребені в давній Скіфії. Адже там було багато коней і биків, і навряд чи оленів запрягали для їзди. Разом з тим триразова знахідка кістяних гребенів у різних розкопках указує на те, що вони опинилися там не випадково. Є всі підстави вважати, що в Скіфії у VI–IV століттях до нашої ери розводили домашніх оленів.


Чому аборигени з’їли Кука?

Існує думка, що тубільці — жителі Океанії та Карибських островів — задовго до появи там європейців вживали в їжу людське м’ясо. Кожен, мабуть, з дитинства пам’ятає, як Робінзон Крузо знайшов на своєму острові моторошні сліди канібальських бенкетів, і в багатьох на слуху весела пісенька Володимира Висоцького про капітана Кука.

Однак насправді версія про те, що аборигени в Австралії з’їли Джеймса Кука, є лише художньою вигадкою. Насправді, вони його не їли. 14 лютого 1779 року під час сутички аборигени вбили знаменитого англійського мореплавця ударом каменя по голові. Команда Кука, кинувши свого командира, ганебно втекла з поля бою на корабель. Невдовзі впоравшись зі страхом, команда зажадала від аборигенів видачі тіла Кука. Ті, через кілька днів, видали англійцям його останки. Після цього останки капітана Джеймса Кука були урочисто поховані у водах Тихого океану, де і спочивають донині. І сталося це не в Австралії, а на одному з Гавайських островів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.2. Пам’ятник капітанові Дж. Куку на острові Кауаї (Гавайські острови)


Взагалі, людожерство — не більше, ніж міф. Уявлення про дикунів-канібалів глибоко укоренилося у свідомості європейців ще за часів Геродота, який поселяв племена антропофагів десь на сході відомого тоді світу. У більш пізні епохи людожерами вважалися ледве не усі племена Африки, Південної і Центральної Америки та островів Тихого океану. Англійський антрополог Вільям Аренс у своїй книзі «Міф про людожерство», проаналізувавши безліч літературних джерел, ставить під сумнів саме існування традиції людожерства на нашій планеті.

Мова йде про канібалізм, як широко розповсюджений звичай, а не про окремі випадки людожерства (скажімо, при масовому голодуванні, як це мало місце в Україні під час Голодомору у 1932–1933 роках). «Варто замислитися над тим, — пише Аренс, — з чим ми маємо справу: із установленим фактом чи зі зручним міфом, що затверджує нашу моральну перевагу над іншими народами і виправдує їх завоювання, експлуатацію і культурне поневолення?». Наприклад, перші описи давньої ацтекської культури, в яких говорилося про масові ритуальні канібальські оргії, були зроблені Кортесом і трохи пізніше іспанськими ченцями, які були зацікавлені в тому, щоб всіляко очорнити своїх ворогів і представити колишні язичеські ритуали і звичаї в невигідному світлі.

До речі, у Європу слово «канібал» було принесене саме іспанцями, у мові яких воно спочатку мало значення «кариб», тобто «мешканець Карибських островів».


Хто полював за скальпами?

Не відповідає істині й уявлення, нібито північноамериканські індіанці знімали скальп з переможеного супротивника. Цей міф вигадали американські власті, щоб викликати почуття ворожості у переселенців до корінного населення Америки і виправдати формулу «Гарний індіанець — мертвий індіанець». Насправді цим займалися саме білі прибульці — різного роду авантюристи, які безжалісно винищували індіанців. Скальпи знімали для того, щоб вимагати за них грошову винагороду. Причому, іноді навіть не мало значення, чий це скальп: індіанця чи не індіанця. В Мексиці у 1835 році був виданий закон, згідно якому за скальп кожного вбитого індійського воїна виплачувалося 100 песо. А через два роки встановили плату за жіночий скальп — 50 песо, і, навіть, за дитячий — 25 песо. Ось що пише Ден Трепп у своїй книзі «Завоювання Апачерії»: «Відверто кажучи, ця політика була спрямована на повне винищування, з чого видно, що геноцид має великі корені і не є сучасним винаходом якоїсь однієї нації». І далі він продовжує: «Самі ж апачі не знімали скальпів». Слід зазначити, що індіанці все ж таки іноді знімали скальпи, але робили це винятково з бажання відплатити білим і вже після того, як ті першими стали займатися скальпуванням.

До речі, скальпування ножем застосовувалося не тільки в дикунський Америці, але й у «цивілізованій» Європі. Так, наприклад, у середньовічній Німеччині для покарання фальшивомонетників за Любецьким правом застосовувалося «зняття волосся з голови разом зі шкірою». У Франції шкіру здирали з перелюбників і викритих у перекладі Біблії. Втім, здирання шкіри з живої людини здавна практикувалося на Близькому Сході, у Китаї і у Давньому Римі. Святого Варфоломія, наприклад, завжди зображували з великим ножем особливої форми й іноді зі шматком людської шкіри, перекинутим через плече, оскільки відповідно до легенди з нього зняли шкіру заживо.


Що намальовано на доларі?

Напевне багатьом відомо, що дизайн американського долара, який став символом Америки й американського способу життя, вигадали зовсім не американці. Галерею президентських портретів на доларах і взагалі весь зовнішній вигляд сучасного долара придумав емігрант із Росії — Сергій Макроновський. Щоправда, працював він під безпосереднім керівництвом тодішнього віце-президента США Генрі Уоллеса. У 1928 році ним був випущений перший зразок: однодоларова купюра з зображенням першого президента країни — Джорджа Вашингтона. Макроновський також запропонував ще один елемент, що став обов’язковим для однодоларових банкнот США, — розсічену піраміду з «всевидючим оком» усередині. За термінологією масонів це символ світового порядку і єдності всіх грошей. Це дало привід оголосити головну цінність американської нації нічим іншим, як посланням «вільних каменярів».


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.3. Розсічена піраміда із «всевидючим оком» — «масонські» символи долара


Однак піраміди подібної конструкції у великій кількості розкидані по всьому світу. Вони зустрічаються і в Мексиці, і в Болівії, і в Перу, і в Китаї. А символів «всевидющого ока» і того більше. Воно, наприклад, присутнє на фасаді капели Карла Великого в Аахені (Німеччина), на фронтоні Казанського собору, на постаменті Олександрівської колони в Санкт-Петербурзі (Росія) тощо. Око, як символ божественної присутності у світі, міститься на безлічі християнських ікон і будівель. Його також часто можна побачити в розписах всередині храмів і соборів знову-таки по всьому світу.

Сьогодні про зв’язок масонства і долара написані цілі праці. В них, серед іншого, висувається версія, нібито Макроновський — це псевдонім Миколи Реріха (той дійсно був у 20-і роки XX століття в Америці). Але як і коли Сергій Макроновський, потомствений польський дворянин, перетворився на Миколу Реріха залишається загадкою, оскільки жоден біограф всесвітньо відомого художника факт його причетності до створення американського долара не підтверджує. Так само як і не згадується про те, що відомий культурний діяч світового рівня, яким по праву пишається Росія, коли-небудь носив псевдонім «Сергій Макроновський».

Ще одна розповсюджена помилка пов’язана з графічним позначенням американських грошей. Багато хто думає, що це перекреслена латинська буква «S». Однак насправді це не так. Коли в Північній Америці вперше з’явилися монети, це були монети, випущені державами-колонізаторами. Особливим попитом користувалися іспанські песо. Ця найбільш ходова тоді іспанська монета дорівнювала одній восьмій реалу. Тому на папері її позначали як перекреслену вісімку, яка в остаточному підсумку і трансформувалася в усім відомий нині знак долара.


Чи спортивні американці?

У наш час в усьому світі американців, точніше жителів США, вважають самою спортивною нацією. Не дивно, адже жителі цієї країни більше усіх купують спортивних товарів. Однак, як показали дослідження соціологів, такий підвищений інтерес американців до спортивного інвентарю усього лише данина моді. Виявилося, що більше половини власників тенісних туфель ніколи в житті не тримали в руках ракетку, а 59 відсотків хазяїв кросівок не мають ні найменшого бажання займатися бігом. Більше того, незважаючи на поліпшення рівня життя, широкі можливості для заняття спортом і нормальне харчування, у США постійно збільшується число людей, що страждають ожирінням. Якщо у 60-80-і роки минулого століття гладким був кожний четвертий американець, то за даними останнього національного дослідження — кожний третій. Причиною «ваговитості» американців, як вважають учені, стало зниження рухової активності, чому в свою чергу сприяє поширення дистанційного управління побутовою технікою, а також побоювання пізніх прогулянок у темний час доби.


Ковбой у спідниці

Для багатьох сигарети «Мальборо» асоціюються із хвацьким ковбоєм і є символом мужності та відваги. Однак мало хто знає, що ця популярна в усьому світі марка тютюнових виробів призначалася спочатку… для жінок. Вперше ідея випускати сигарети виникла у лондонського торговця сигарами і тютюном Філіпа Морріса на початку 1850-х років, коли той побачив як офіцер, учасник Кримської війни скручує «цигарку» на козацький манер. Новинка швидко прижилася серед курців і вже на початку ХХ століття Філіп Морріс став постачальником тютюнових виробів для королівського двору. У 1902 році компанія Philip Morris Co була офіційно зареєстрована в Нью-Йорку. Кілька років по тому на світ з’явився новий продукт — комбінація різних сортів тютюну — так звана american blend (американська суміш). На її основі у 1924 році і були створені нові дамські сигарети «Мальборо». Сигарети випускалися з мундштуком червоного кольору. Однак справи у Philip Morris йшли неважно. Доти доки у 1950-х роках керівництво компанії не прийняло рішення про переорієнтацію сигарет «Мальборо» на чоловіків. Тоді ж придумали і традиційну упаковку у твердій пачці. Результат не змусив себе довго чекати. У 1975 році сигарети «Мальборо» стали самою продаваною маркою у світі.

До речі, не слід думати, що існує розмаїття сортів тютюну. Насправді їх відомо не так вже багато: «вірджинія», «меріленд», «берлей», «оріентал» або турецький, «брайт», махорка, китайський та деякі інші. А всі сигарети у світі (тисячі марок) робляться усього лише з чотирьох основних сортів тютюну.


Символ Голівуду

Хто не бачив знаменитий напис HOLLYWOOD на пагорбах над Лос-Анджелесом? Великі білі букви розміром 10 на 15 метрів уже не одне десятиліття вважаються символом американської кіноіндустрії. Однак мало хто знає, що спочатку напис не мав нічого спільного з шоу-бізнесом, а був побудований як реклама компанії з торгівлі нерухомістю Hollywoodland. Пізніше чотири останні букви відпали, і їх було вирішено не відновлювати.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.4. Саме так виглядав первісний напис на пагорбах Лос-Анжелесу


Уже в такому вигляді напис пережив землетрус, замах вандалів і навіть одне самогубство (у 1932 році акторка Пег Ентуісл кинулася з букви Н и розбилася). Кілька разів символ Голівуду хотіли перефарбувати. Так одного разу, до Дня ветеранів, що святкується в США 11 листопада, було вирішено на два тижні зробити його червоно-біло-блакитним, під колір американського прапора. За часів війни у Перській затоці напис був прикрашений жовтою стрічкою. Загалом, як жартують місцеві жителі, напис, як і більшість старіючих акторів, уже витримав декілька «підтяжок». Однак, на відміну від більшості голлівудських зірок, які часто виявляються «каліфами на годину», цей напис, схоже, навічно залишиться символом «фабрики мрій».


Білосніжні — не значить красиві

Невірно, начебто в усьому світі цінується сліпуча посмішка, що оголює ряд білосніжних зубів. Так, наприклад, у Японії еталоном краси вважаються жовті зуби (саме з цієї причини там із тріском провалилася реклама американської зубної пасти Blend-a-med). З цим погоджуються стоматологи: здоровими вважаються зуби кольору слонової кістки — цей відтінок додають емалі кальцій та фтор, що містяться в ній, і така емаль більш міцна. Що ж стосується білозубих акторів і моделей, то, за звичай, вони демонструють не натуральні зуби, а надягнуті на них коронки, які можуть бути будь-якого кольору.


Серед любителів чаю

Загальновідома пристрасть англійців до чаю. Прийнято вважати, що англійці посідають перше місце у світі по споживанню цього чудового напою. П’ють вони його дійсно багато: 1650 чашок на душу населення у рік, тобто 4,5 чашки щодня. Однак, як випливає з опублікованих у Лондоні даних, вони уступають пальму першості своїм сусідам по Британських островах — ірландцям. На кожного жителя Ірландії у рік припадає 1724 чашки чаю. Навіть якщо використовувати інший показник, виражений у кілограмах сухого чайного листа на одного жителя, то й у цьому випадку англійці не на першому місці. Так, наприклад, за даними на 1984 рік перше місце у світі займав Кувейт — 4,282 кг, за ним йшли Великобританія — 3,06 кг, Ірландія — 2,852 кг і Туреччина — 1,981 кг.


Спокій дається недешево

Традиційно вважається, що англійці — народ спокійний і незворушний. Однак, як показують статистичні дані, все як раз навпаки. Так, у 1986 році у Великобританії було зареєстровано на кожну тисячу жителів 353 випадки нервових захворювань (від легкого нездужання до серйозних хвороб). Для порівняння можна привести дані по інших західноєвропейських країнах: в Іспанії — 127 випадків на 1000 чоловік, у Франції — 172 випадків, в Італії — 248. До цього можна додати, що в тому ж 1986 році у Великобританії лікарі виписали понад вісім мільйонів рецептів на заспокійливі ліки. Отож спокій дається недешево.


Чи скупі шотландці?

Всупереч широко розповсюдженій думці, шотландці зовсім не скупі. Уїдливі жарти про шотландську скупість почали розпускати у 1603 році англійські лорди, незадоволені тим, що після вступу на англійський престол шотландського короля Джеймса Стюарта вони були відсторонені від двору, а разом з тим і від багато накритих королівських столів. Новий король привіз із Шотландії у Лондон своїх улюбленців, шотландських дворян, які ні розкішшю вбрання, ні вмінням напускати туману (за звичай, за королівський рахунок) не могли зрівнятися з блискучими англійськими перами. Так анекдоти про скнарість шотландців почали плодитися і множитися.


Старий новий «шотландський двір»

З шотландцями тісно пов’язане таке поняття, як Скотланд-Ярд (буквально «Шотландський двір»). За однією з версій у X ст. англійський король Едгар віддав шотландському королю Кеннету ділянку землі в Лондоні. Він зажадав, щоб той побудував там резиденцію і відвідував її щорічно, віддаючи тим самим данину поваги королівству Англії від Шотландії. Король Кеннет побудував собі палац і жив там всякий раз, коли приїжджав до Англії. Палац залишався володінням шотландських королів і вважався територією Шотландії аж до 1603 року, коли Джеймс Стюарт став королем Англії і Шотландії, і палац втратив своє первісне призначення.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.5. Старий і Новий Скотланд-Ярди


Його стали використовувати як урядові будівлі. Коли в 1829 році міністром внутрішніх справ сером Робертом Пілем була сформована поліція Великого Лондона місцем розташування Головного управління був обраний Скотланд Ярд.

Сьогодні Скотланд-Ярд став всесвітньо знаменитим символом лондонської поліції, а багато авторів детективів, починаючи з Артура Конан Дойла, використовують вигаданих детективів Скотланд-Ярду в якості героїв своїх творів. Однак сучасна поліція Великого Лондона вже не розташовується в Скотланд-Ярді і навіть так не називається. Ще у 1890 році штаб-квартира поліції була перенесена на набережну Вікторії і отримала назву Новий Скотланд-Ярд (офіційно англ. New Scotland Yard). А у 1967 році Новий Скотланд-Ярд переїхав в будівлю за адресою Broadway, 10 в районі Вестмінстер, де знаходиться і донині. До речі, сьогодні все частіше для позначення поліції Лондона використовується також назва The Metropolitan Police Service.

Так що називання лондонської поліції Скотланд-Ярдом — це скоріше данина традиції, аніж відображення існуючих реалій.


Ох, вже ці французи…

Існує розхожа думка, що найбільш сексуальними жінками є француженки. Однак наукові дослідження показали, що за кількістю фригідних жінок Франція займає друге місце у світі, уступаючи пальму першості лише Німеччини (40 і 45 відсотків відповідно). А ось у кінці цього переліку опинилися США та Росія (17 і 18 відсотків).

Не відповідає дійсності також широко розповсюджене уявлення про «легковажність» французів. Навпроти, середній француз — зразковий сім’янин. Як показали недавні соціологічні дослідження, проведені у Франції, четверо з п’яти жителів цієї країни свято зберігають подружню вірність протягом всього життя і лише вісім зі ста періодично зраджують своїм дружинам.


У чому секрет японського чуда?

Японців вважають зразком працьовитості, вони стали символом самовідданості і скрупульозності в роботі, відданості інтересам своєї фірми. Однак дослідження, проведені страховою компанією «Фукоку сеймей», показують, що навіть у самих престижних фірмах до 70 % працюючих почувають себе «нещасливими», відправляючись на службу, і з задоволенням би розпрощалися з нею, якщо б мали таку можливість. Понад 90 % зізналися, що ходять на роботу, навіть якщо сильно застудилися і температурять. Близько 44 % службовців змушені по закінченні трудового дня прихоплювати із собою різні папери, щоб продовжити роботу вдома. Отже секрет «японського чуда» — не в особливій працьовитості японців, а скоріше в прихильності традиціям, які сягають своїми коренями у феодальні часи: віддавати всього себе роботі.


Тверезість у спадщину

Відомо, що в Японії набагато менше алкоголіків, ніж в інших розвинених країнах. Але це пов’язано аж ніяк не з властивістю національного характеру. Дослідження, проведені фахівцями Гамбурзького інституту генетики людини, показали, що причина — у спадкових особливостях японців. Алкоголь, що потрапив в організм людини, розкладається двома ферментами. Спочатку в дію вступає алкогольдегідрогеназа, перетворюючи спирт у ще більш отруйну речовину — оцтовий альдегід. Другий фермент — альдегіддегідрогеназа — переводить альдегід в оцтову кислоту, нормальну складову частину речовини живої клітини. Кислота потім розкладається на воду і вуглекислий газ. Дослідження генетиків показали, що майже в половини японців виробляється занадто мало другого ферменту — альдегіддегідрогенази. Тому після прийому дози алкоголю в крові у них накопичується і довго залишається оцтовий альдегід, що викликає дуже неприємні ефекти — утруднення дихання, збої пульсу, нудоту, почуття жару в голові і грудях. Людина з таким «спадковим недоліком» майже не виносить спиртного. До речі, дія антабусу, відомого засобу для вироблення відрази до алкоголю, заснована саме на блокуванні альдегіддегідрогенази.


Япона мать

Одним із символів Росії є дерев’яна іграшка-сувенір «матрьошка». Здавалося б усе вірно. Достеменно відомо, що російська матрьошка вперше була виточена у 1891 році в майстерні-магазині «Дитяче виховання», що належала брату знаменитого купця Сави Мамонтова — Анатолію. Як це не дивно, але відомі навіть імена людей, що створили цей народний образ. Це були не просто талановиті, а й по-своєму унікальні умільці. Розписав її професійний художник Сергій Малютін, який у той час за дорученням Анатолія Мамонтова ілюстрував дитячі книги, а виточив — потомствений майстер Василь Звьоздочкін. Однак насправді ця іграшка має зовсім не російське походження, хоча поява матрьошки в Росії в самому кінці позаминулого століття не була випадковою.

Саме в цей період в середовищі російської художньої інтелігенції почали всерйоз займатися колекціонуванням творів народного мистецтва. На кошти меценатів організовувалися приватні художні гуртки та майстерні, в яких під керівництвом професійних художників навчалися майстри і створювалися предмети побуту та іграшки в російському стилі. Для розширення кругозору майстрів Сава Мамонтов виписував для майстерні зразки іграшок із різних країн світу. Так у підмосковне Абрамцеве потрапила виточена фігурка японського божка Фукурокудзю, яку привезли з острова Хонсю. Фігурка зображувала мудреця з витягнутою від довгих роздумів головою. Вона виявилася роз’ємною, і всередині була захована фігурка поменше, яка теж складалася з двох половинок. Всього таких лялечок виявилося п’ять. Саме за зразком цієї фігурки Звьоздочкін виточив, а Малютін зобразив дівчинку в сарафані і хустці з чорним півнем в руках. А оскільки поширеним у той час було ім’я Мотрона, то нову ляльку назвали цим ім’ям у пестливій формі. Так і з’явилася всім відома сьогодні «матрьошка». А завдяки вдалій популяризації та просуванню на ринок вона швидко завоювала міжнародне визнання.


Звідки прилетів орел?

Вкоренилося уявлення, начебто двоголовий орел є гербом династії Романових, тобто царським. Однак це невірно. Насправді Романови володіли власним дворянським гербом. На ньому зображений геральдичний грифон. Цей герб був складений за царювання імператора Олександра II і офіційно затверджений 8 грудня 1856 року.

Невірно й те, що двоголовий орел прийшов у Росію з Візантії на правах престолонаслідування — через шлюб Івана III Васильовича зі спадкоємицею візантійського престолу царівною Софією Палеолог, племінницею останнього імператора Візантії Костянтина XI. Моментом його засвоєння як державного гербу прийнято вважати 1497 рік, коли на печатці, підвішеній до Мінової грамоти Івана III з його племінниками, князями Полоцькими, з’явилося зображення двоголового орла.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.6. Герби Романових та Священної Римської імперії


Більшість дослідників, включаючи російських, скептично дивляться на «подарунок з Візантії». Ніякого візантійського герба Іван III отримати не міг, бо Візантія не мала не тільки герба, а навіть загальнодержавної печатки. Існували лише особисті печатки візантійських імператорів, і двоголового орла на них не було. Відсутні його зображення, як офіційного знака, на монетах і імператорських печатках, надгробках, щитах або одязі імператорської охорони тощо. Якщо навіть припустити, що одруження на грецькій принцесі (1472 рік) дійсно «принесло» Івану III двоголового орла, то важко зрозуміти, навіщо йому знадобилося чекати ще чверть століття (до 1497 року), щоб надати емблемі державного статусу.

Звідки ж тоді «прилетів» він до Росії? Двоголовий орел був добре відомий вже народам древніх цивілізацій III–II тис. до н. е. (шумерам, хеттам). На барельєфах, виявлених в Малій Азії, він зображений разом з богами Хеттського царства. Як елемент культурної спадщини, двоголовий птах перейшов від стародавніх народів Передньої Азії до турків-сельджуків, ставши відомим усьому ісламському світу Середньовіччя. Саме так і познайомилися з цим символом європейці під час хрестових походів. Починаючи з XIII ст. його зображення можна побачити на монетах і печатках правителів різних західноєвропейських держав. З поширенням в середньовічній Європі гербів, що виникли там в епоху хрестових походів і лицарських турнірів, двоголовий орел стає гербовою фігурою. Подекуди він приходить на зміну одноголовому, так званому римському орлу, зображення якого було поширено в Стародавньому Римі; іноді обидві емблеми співіснують. З XV століття двоголовий птах прикрашав печатку найсильніших монархів Європи — імператорів Священної Римської імперії, де існував розподіл: печатка з одноголовим орлом — королівська (в Імперію входило кілька королівств), з двоголовим — імператорська.

Активний обмін посольствами, вручення грамот з печатками, на яких зображувався знак імператорської влади, переконали главу Московської держави в тому, що саме двоголовий орел вказує на високе положення західних імператорів. До кінця XV ст. Іван III, бажаючи зміцнити політичний престиж молодої Московської держави і свій особисто, затверджує двоголового орла на печатці своєї держави. Це мало було довести знатне походження династії московських государів — від римського імператора Августа, — що ставило б їх в один ряд з іншими європейськими монархами.


Символи праці

Відомо, що у 1917 році на зміну давньому російському гербу прийшов новий, робітничо-селянський. Однак помиляється той, хто думає, що радянський «серпастий і золотастий» герб мав монополію на ці символи праці. Ось вже близько 100 років живе під знаком орла, серпа і молота Австрійська республіка. Ще у 1918 році двоглавий орел на гербі Австро-Угорської імперії втратив одну з голів, а замість меча і держави знайшов символи союзу робітників і селян.

Цікаво, що сама ідея використовувати як державний герб серп і молот належить зовсім не російським більшовикам, і не австрійським соціалістам. Мабуть, уперше вона з’явилася в Україні. Ще у листопаді 1917 року Михайло Сергійович Грушевський у статті в газеті «Народна воля», в якій розглядалося питання вироблення символіки для УНР, писав, що якщо виникає необхідність помістити на гербі УНР «якихось щитоносців», «то замість цих фігур я радий би був бачити символ працюючого народу, наприклад, жінку із серпом з однієї сторони і робітника з молотом, з іншої». Але ці пропозиції Грушевського були відхилені.


Зривали бурі стяг Росії

Невірно, начебто триколірний стяг був першим державним прапором Росії. Уперше сполучення трьох кольорів — білого, червоного та синього з’явилося на російському прапорі ще за царя Олексія Михайловича. Але це був не державний, а військово-морський прапор. Вперше він був піднятий на кораблі «Орел» у 1669 році за пропозицією голландця Д. Бутлера, який керував будівництвом, а згодом став його капітаном. Бутлером же було запропоновано і кольори прапору Нідерландів. Проте достеменно невідомо, як виглядав цей стяг. Існує припущення, що спочатку порядок розміщення трьох смуг на прапорах російського флоту був точно такий, як і в голландського (червоно-біло-синій).

Успадкував його і Петро I. У 1699 році він особисто склав триколірний прапор саме в тій послідовності смуг, яку російський прапор має сьогодні (біло-синьо-червоний). Незабаром, однак, він замінив його Андріївським. І той протримався як символ російського військово-морського флоту аж до 1918 року. Триколірний же уособлював торговий флот. Створив Петро і свій царський, а згодом імператорський штандарт — на білому полі чорний двоглавий орел. Утилітарне призначення його було в тому, щоб показувати місцезнаходження царя.

Лише після Кримської війни спеціальна комісія зайнялася створенням державного прапора. З двох варіантів — біло-синьо-червоного і чорно-золотаво-срібного — переміг останній. Це і був перший російський офіційний державний прапор. Але із затвердженням державного прапора не зник і біло-синьо-червоний. Він був названий обивательським. Це означало, що у святковий день будь-якому громадянину Росії було дозволено підняти його над своїм будинком. Через чверть століття волею імператора Олександра III державним визнається біло-синьо-червоний прапор. Ще через двадцять років, визнавши його недостатньо «монархічним», у верхню частину ближче до ратища пришивають зменшених розмірів імператорський штандарт. На початку 1917 року штандарт знову відпорюють і аж до Жовтневого перевороту триколірний прапор залишається державним саме в тому вигляді, у якому він відомий і зараз.


Синьо-жовтий і зірково-синій

Сьогодні активно поширюється міф нібито прапор УНР, який був прийнятий за ініціативою Михайла Грушевського, був жовто-блакитним (жовто-синім), а гетьман Павло Скоропадський його «перевернув», зробивши синьо-жовтим. Однак це не відповідає дійсності.

Сині і жовті кольори здавна були притаманні українському народу, і не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині. На початку ХХ ст. серед українських діячів не викликало ніяких сумнівів питання, які кольори слід вважати національними, але не надавалось жодного значення порядку барв — яка з них має бути верхньою, а яка нижньою. Різні кольорові ілюстративні матеріали (листівки, плакати, прапори, стрічки) того часу засвідчують, що використовувалися обидва варіанти. Проте переважному використанню саме синьо-жовтого варіанту значно сприяло візуально-асоціативне сприйняття прапора, згідно якого синя смуга означає синяву неосяжного неба, а жовта — жовтизну безкрайніх пшеничних полів. Така версія добре відповідала українській ментальності та світогляду і дуже легко сприймалася в усіх середовищах.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.7. Прапори, затверджені УНР і гетьманом П. Скоропадським


Першим законодавчим актом, який врегульовував порядок кольорів на прапорі був Закон про флот УНР, прийнятий Центральною Радою на засіданні 27 січня 1918 року під головуванням Михайла Грушевського. В ньому, зокрема, зазначалося: «Прапором української військової фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтому кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому».

Що стосується гетьмана Скоропадського, то він дійсно змінив прапор. 16 липня 1918 року він затвердив малюнок нового військово-морського прапора Української держави, оголошений наказом по морському відомству від 18 липня того ж року. Згідно цього наказу, це мав бути: «Білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини… В крижі ж теж відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св. Володимира…». Як бачимо, гетьман Скоропадський ніяких «переворотів з ніг на голову» для прапора не робив.

До речі, державний прапор України міг би мати й інший вигляд. Так, ще у листопаді 1917 року в статті в «Народній волі» Михайло Грушевський писав: «Найбільш просто можна було б узяти за знак нової України золоті (жовті) зірки на синім тлі, за кількістю земель нової Української республіки…». Цих зірок (за кількістю земель) мало бути тридцять і розташовувались вони так само як на американському прапорі. Однак за іншим варіантом зірок мало бути сім (за кількістю букв у слові «Україна») і розташовувались вони по колу. Майже такий самий прапор має зараз Європейський Союз.


Симпатія на вищому рівні

Загальновідомо, що французький прапор триколірний. Однак помиляється той, хто вважає, що ширина синьої, білої і червоної смуг однакова. Насправді вона різна. Причому пропорція складає 30/33/37. Зроблено це цілком свідомо — з урахуванням сприйняття кольорів. Саме при такій нерівності ширина смуг здається людському оку однаковою. Маловідомий і той факт, що ряд країн вибрали свої прапори в наслідування французькому. Принаймні, кольори державних прапорів Ірландії — зелено-біло-помаранчевий, Італії — зелено-біло-червоний і Румунії — синьо-жовто-червоний деякою мірою були викликані симпатією народів цих країн до Великої Французької революції.

Невірно й те, що прапор держави обов’язково має бути однаковим з обох боків. Так, наприклад, державний прапор Парагваю, щоправда, поки що єдиний у світі, має різні зображення на двох своїх сторонах: на одній стороні прапора намальований національний герб, на іншій — печатка казначейства. Очевидно, казначейство грає далеко не останню роль у цій латиноамериканській державі.


Анархія — мати порядку

В уявлені багатьох анархія — це хаос, насильство, розбій. Однак це невірно. Навпроти, анархія — це гармонічне суспільство вільних особистостей, а анархізм — етичне, філософське і політичне вчення про безупинну боротьбу за звільнення особистості від пут насильства, гноблення, експлуатації і управління. Анархістами були настільки несхожі один на одного люди, поєднані любов’ю до волі і повагою до людської гідності, як П. Ж. Прудон і Н. І. Махно, Л. М. Толстой і М. О. Бакунін, П. О. Кропоткін і Махатма Ганді. Як цільна теорія анархізм існує з початку XIX століття. З тих пір багато вчених і робітників, селян і студентів, матросів і релігійних діячів у різних країнах світу підіймали його чорний прапор, який зовсім не є символом темних сил. Чорний колір з часів Великої Французької революції є символом волі. Під чорним прапором боролися ліонські ткачі у 30-і роки XIX століття. А страчені в Чикаго у 1881 році робітники, в пам’ять про яких щорічно відзначається День міжнародної солідарності трудящих, також були анархістами.


Під «веселим Роджером»

Чорний піратський прапор з черепом і схрещеними кістками існував лише в уяві авторів авантюрних романів на морську та історичну тематику. Спочатку піратський прапор, як і на військових англійських кораблях під час бою, був червоним, що символізувало основну рису «джентльменів удачі» — постійну готовність до бою, до кровопролиття та війни з усім світом. Пізніше над піратськими кораблями розвивалися прапори найрізноманітніших кольорів із зображеннями тварин, святих (заступників кораблів) і різних геральдичних чудовиськ. Чорне полотнище зі схрещеними кістками було приписане піратам лише в романтичному XIX столітті, коли їхня слава давно згасла, а піратське ремесло перестало приваблювати можливістю легкої наживи.

До речі, помиляється той, хто думає, що піратство було винятково чоловічою справою. Під «веселим Роджером» не раз з’являлися і представниці «слабкої статі». В Лондоні у Національному морському музеї Великобританії незмінний інтерес у відвідувачів викликає особливий розділ, присвячений британським жінкам-піратам Мері Рід і Енн Бонні, які наводили жах на іспанські кораблі в Карибському морі на початку XVIII сторіччя. Зрештою вони були спіймані, однак зуміли уникнути страти, ухитрившись завагітніти під час судового процесу.


Феміда та атрибути правосуддя

Давньогрецька богиня Феміда — загальновизнаний символ правосуддя. Її зображують на емблемах, її статуї встановлюють у будинках судів. Саме слово Феміда стало прозивним. Традиційно Феміда виглядає з пов’язкою на очах, що символізує неупередженість, з терезами в одній руці — символом міри і справедливості, та мечем у другій.

Однак це невірно. Таке поширене сьогодні зображення вона отримала вже у римлян, які запозичили образ Феміди у греків і назвали на свій лад Юстицією. Римляни вклали в її праву руку меч замість рогу достатку, який Феміда тримала споконвіку на позначення відплати. Спочатку у неї також не було і пов’язки. Тобто у греків Феміда зображувалася з відкритими очима, з терезами і рогом достатку. Таким чином, справедливіше називати вбрану у мантію жінку з терезами, мечем і пов’язкою саме Юстицією. Проте у свідомості людей вже давно відбулося змішення образів давньогрецької і римської богинь.


Чим нас хрестив Святий Володимир?

Багато хто думає, що герб України — тризуб — уперше з’явився в часи Центральної Ради або Української Народної Республіки, тобто на початку XX століття. Однак насправді він має набагато більш давню історію. Його зображення зустрічаються на клеймах плінф та монетах київських князів Володимира Святославича, Святополка, Ярослава Мудрого. Щодо пояснення змісту «тризуба» (до речі, цей термін вперше був ужитий російським істориком М. Карамзіним) думки вчених істотно розходяться. Одні з них вбачають в ньому графічне зображення світильника, інші — рибальського знаряддя, треті — частину скіпетра. Сьогодні серед дослідників досить поширена думка про те, що «тризуб» — це символічне зображення польоту сокола. Деякі вчені вважають, що тризуб символізує християнську Трійцю і його поява пов’язана з хрещенням Русі. Втім, зображення тризубця було також на візантійських і грецьких монетах, зустрічалося воно у Причорномор’ї і Скандинавії. У лютому 1918 року Голова Центральної Ради Михайло Грушевський виступив із пропозицією визнати в якості державного гербу Української Народної Республіки знак Святого Володимира — зображення тризуба. Тризуб залишався також гербом Української держави в часи Скоропадського і Директорії.

До речі, мало хто знає, що за застосування тризуба в якості державного символу, але вже Росії, виступали діячі закордонної російської націоналістичної організації Народно-трудовий союз, які, зокрема, заперечують саме існування українців, як окремого народу.


Коли з’явився християнський символ?

Невірно, начебто символ хреста, який є емблемою християнства вже протягом двох тисячоліть, з’явився на наших теренах лише з прийняттям цієї віри. Насправді це зображення існувало на території України вже понад 6 тисяч років тому. Подібні до хреста зображення, а саме магічний знак Анх і Тау-хрест, були знайдені ще у Єгипті. За своєю символікою ці хрести пов’язані перш за все з культами родючості землі і відтворення життя. Проте найдавніший символ хреста знайдено у Подніпров’ї. Він належав нашим предкам ще за доби індоєвропейської спільноти. Це була доба Середнього Трипілля, що існувало близько 4 тисяч років до н. е. Відкритий на початку ХХ століття під час археологічних розкопок під керівництвом Вікентія Хвойки, хрест і досі залишається однією з найтаємничіших і найцікавіших знахідок Трипільської культури. Дуже вражає схожість знахідки з так званим мальтійським хрестом.

Важко собі уявити, що ще за 4 тисячоліття до пришестя Христа і виникнення християнства на території України вже існував символ хреста, дуже подібний до сучасного. Можливо, у ті прадавні часи він слугував оберегом, що застосовувався у магічних ритуалах, пов’язаних з відтворенням життя. Ромбовидний символ з крапкою у центральній частині хреста вказує на його ймовірний зв’язок з культом поклоніння жінці та вшанування матері.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.8. Єгипетські та трипільський (праворуч) хрести


Тисячі років тому символ хреста міг уособлювати в собі стилізоване зображення жінки-матері. Питання життя і смерті, започаткування і народження нового життя, можливість вічного життя турбували людство з давніх-давен. У своїй генезі символіка хреста ще задовго до появи християнства несла у собі філософську думку про можливість вічного життя. Шанування жінки-матері серед племен Трипільської культури 3–4 тисячоліть до н.е. дуже подібне до вшанування Богородиці вже у наші часи. Усе це зайвий раз свідчить про підготовленість нашої землі до прийняття християнської віри у Х столітті н. е.


Як вшановувати пам’ять померлих?

З глибокої, ще дохристиянської давнини, походить звичай відмічати місце поховання насипанням над ним пагорба. Перейнявши цей звичай, християнська церква прикрашає могильний пагорб хрестом, висіченим на надгробній плиті або поставленим над надгробком. Хрест на могилі православного християнина символізує безсмертя і воскресіння. Вкопаний у землю і одночасно підіймаючись у небо, він знаменує віру християн у те, що тіло померлого знаходиться тут, у землі, а душа — на небі, що під хрестом приховане сім’я, яке проросте для вічного життя в раю. Дуже часто хрести на могилі ставлять біля узголів’я. Проте дехто вважає, що християнська традиція вимагає, аби хрест стояв лише біля ніг, щоб розп’яття було звернене до обличчя покійного.

Однак це не зовсім вірно. Та чи інша практика встановлення хреста при похованні залежить від місцевих традицій і анітрохи не єретична. Віруючим варто дотримуватися традиції, прийнятої в тому регіоні, в якому вони проживають. А взагалі існує кілька тлумачень символіки встановлення хреста. Так, хрест, встановлений біля ніг, має на увазі, що при майбутньому воскресінні людина, піднімаючись з могили, дивиться на нього і звертається до Господа. А хрест, встановлений біля узголів’я, знаменує хоругву, яку понесе людина після воскресіння, як символ перемоги над сатаною.


Під знаком хреста і півмісяця

Багато хто вважає, що емблема Червоного Хреста позначає все, що має відношення до медицини. Однак це хибна думка. Цей символ зовсім не означає «все медичне». Насправді він призначений для захисту медиків, шпиталів, поранених і хворих під час військового конфлікту. Тому Червоний Хрест абсолютно недоречний на вивісках аптек, інформаційних дошках, що висять біля входу в лікувальні заклади, на шапочках медсестер, автомобільних аптечках та ін.

Червоний Хрест і Червоний Півмісяць на білому полі спочатку були створені для позначення санітарних служб збройних сил і забезпечення захисту хворих та поранених. Сьогодні вони є офіційними емблемами Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Ініціатором створення руху став швейцарець Анрі Дюнан. У 1859 році він подорожував Італією, де був свідком битви біля Сольферіно. Медичні служби армії не справлялися зі своїми обов’язками, так як у них не було відмітної емблеми, яку можна було б впізнати під час битви. В результаті, після битви кілька тисяч поранених солдатів були залишені на полі бою без допомоги. Під враженням побаченого він опублікував статтю, в якій задавався питанням: чи можливо створити добровільну благодійну організацію, яка б надавала допомогу пораненим під час війн і збройних конфліктів? В результаті цього була переглянута колишня система військово-санітарної служби в арміях і у 1863 році на Міжнародній конференції в Женеві був затверджений символ червоного хреста на білому тлі, як розпізнавального знака допомоги пораненим військовим. Рік по тому він був визнаний відмітним знаком медичної служби збройних сил.

А ось не дивлячись на збіг найменування й емблеми Червоного Хреста з релігійною символікою християнської церкви між ними немає нічого спільного. Насправді за основу емблеми був прийнятий державний прапор Швейцарії (з конверсією кольорів) в данину поваги до країни, яка історично зберігала нейтралітет по відношенню до воюючих сторін, і організувала першу Женевську Міжнародну конференцію у 1863 році.

Під час Російсько-турецької війни (1877–1878 рр.) Османська імперія дозволила діяльність Червоного Хреста на своїй території, однак, зобов’язавши його змінити свою символіку на Червоний Півмісяць. З тих пір в більшості ісламських країн ту ж роль відіграє червоний півмісяць, а в Ірані — червоний лев і сонце. В Ізраїлі поширена червона зірка Давида, хоча вона не отримала визнання з боку міжнародного гуманітарного права. Сьогодні Червоний Хрест розробляє нову універсальну символіку, яка б не містила релігійних елементів.


Заповітна стежка Ескулапа

Сьогодні символом медицини є змія, яка обвиває чашу. Однак всупереч дуже поширеній думці, ця змія зовсім не отруйна. Це так званий неотруйний ескулапів полоз, розповсюджений у Центральній і Південній Європі, а також деяких областях Малої Азії. Не відповідає істині й легенда, начебто бог лікування у своїй «практиці» використовував цілющі властивості зміїної отрути і у цьому, нібито, й полягає зміст емблеми.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 11.9. Статуя Ескулапа з посохом і ескулапів полоз


Спочатку символом медицини була не чаша, а посох, оповитий змією. Історія виникнення такої на перший погляд дивної емблеми пов’язана з грецькою та римською міфологією. Давньогрецький бог лікування Асклепій (у римлян Ескулап) віддавна зображувався з посохом, оповитим змією. Одна з легенд говорить, що Асклепій, йшов, спираючись на посох, в палац критського царя Міноса, який покликав його воскресити померлого сина. По дорозі посох оповила змія, і Асклепій убив її. Слідом з’явилася друга змія, з травою в роті, за допомогою якої вона воскресила першу змію. Асклепій знайшов цю траву і з її допомогою став воскрешати мертвих.

Перші зображення чаші зі змією відносяться до 800–600 рр. до н. е. При цьому спочатку змія і чаша фігурували окремо і були атрибутами дочки Ескулапа, богині здоров’я Гігеї, яку зазвичай зображували зі змією в одній руці і з чашею в другій.

Точного і узаконеного символу медицини у вигляді зображення змії, що обвивається навколо чаші, ні в стародавні часи, ні багато пізніше не було. Він з’явився лише в XVI столітті, завдяки знаменитому лікарю Парацельсу, який вперше запропонував подібне поєднання. Символіка добре зрозуміла: лікар повинен бути мудрий, як змія, а мудрість черпати з чаші пізнання природи.


Які квіти і скільки дарувати?

Поширена думка про те, що жовті квіти нібито передвіщають розлуку, є помилковою. Насправді, як стверджують флористи, жовтий колір — це символ щастя, життєрадісності, сімейного затишку і благополуччя. Тому не варто боятися жовтих квітів. Взагалі, за рідкісним винятком, можна дарувати квіти будь-якого кольору. Хоча в деяких країнах білі гортензії і хризантеми, наприклад, символізують скорботу, а яскраво-червоні троянди прийнято дарувати тільки близьким людям — матері, дружині, сестрі, нареченій, тому що вважається, що червоний колір свідчить про любов.

Що стосується кількості квітів, то згідно української, російської, і, наприклад, вірменської традиції парну кількість квітів приносять на похорон чи на могилу померлого, а живій людині слід дарувати квіти тільки в непарній кількості. Однак так прийнято не всюди. Майже в усій Європі, США і деяких країнах Сходу все як раз навпаки — дарують парну кількість квітів, тому що це приносить щастя.

Коріння цих традицій і забобонів слід шукати у християнських віруваннях. Так, у давній Русі на могилу загиблого на полі бою воїна клали дві квітки: «Одну небіжчику, іншу — Богові». Тому сьогодні всім померлим прийнято покладати парну кількість квітів (два, чотири, шість, вісім, десять). При цьому порядок дарування квітів підпорядковується нескладному правилу «непарно до дюжини», тобто кількість квітів має значення, якщо їх три, п’ять, сім, дев’ять або одинадцять. Якщо ж у букеті дванадцять і більше квітів, їх кількість не несе ніякого смислового навантаження і може бути будь-якою.



Розділ 12. У здоровому тілі — здоровий дух


Чи відновлюються нервові клітини?

Існує думка, що нервові клітини — нейрони головного та спинного мозку — не діляться ні за яких умов. Звідси пішов і розхожий вираз «нервові клітини не відновлюються». Однак насправді це невірно. Численні експерименти показали, що якщо нервова тканина мозку механічно ушкоджена (нанесена травма), то зрілі нейрони у птахів і ссавців можуть синтезувати ДНК і ділитися, відновлюючи ушкоджену тканину. Вивчення цього явища стало предметом численних досліджень багатьох учених з усього світу, і зокрема з російського Інституту загальної генетики імені М. І. Вавілова. В дослідах на тваринах вони встановили, що після пересадження нервової тканини ембріона у мозок дорослих тварин, пересаджені нейрони приживляються і невизначено довгий час зберігаються.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.1. Структура нейрону та нейрони кори головного мозку


Більше того, нормалізуються й ті нейрони, що були ушкоджені під час досліду. Оскільки мета дослідів полягала в тому, щоб переконатися, чи дійсно відбувається ділення нейронів, то шукали в місцях пересадження нові нейрони, які мали з’явитися в результаті міотичного ділення. Результати дослідження показали, що при трансплантації ембріональної нервової тканини в головний мозок дорослих ссавців у зрілих нейронах, розташованих поблизу місця пересадження, відбувається синтез ДНК, що супроводжується міотичним діленням ядер цих нейронів. Отже, нервові клітини кори великих півкуль (якщо не всі, то частина з них — якась визначена популяція) за певних умов здатні ділитися. Це однак зовсім не означає, що тепер можна сміливо нервувати, зазначають учені. Тому намагайтеся уникати безглуздих стресів.

Невірним є й уявлення про те, нібито в старості у людей слабшає пам’ять через те, що нервові клітини відмирають і їхня кількість зменшується. Про відновлення клітин вже було сказано. Вікове ж ослаблення пам’яті та інші подібні зміни спричиняються поганим кровопостачанням мозку — результатом склеротичних ушкоджень кровоносних судин. Що ж стосується нейронів, то для забезпечення нормальної нервової діяльності людині цілком вистачає їхньої наявної кількості.


Не такий страшний стрес…

Існує щонайменше дві хибні думки щодо стресу: перша — про те, що він підстерігає зненацька, як нещасний випадок, і друга — що це щось дуже погане. Насправді стрес — це лише реакція організму на зовнішні події, а не самі по собі ці події. У невеликих кількостях стресова реакція не тільки не шкодить, вона необхідна організму. І лише надлишок стресових відчуттів протягом занадто довгого часу впливає шкідливо. Можна сказати, що стрес — це біологічні зміни в організмі, викликані сильними емоційними переживаннями. Ці переживання не завжди носять негативний характер. Так, несподіваний виграш у лотерею, швидкоплинний роман є не менш серйозними причинами для стресу. Важливо зрозуміти, що стрес викликає не те, що відбувається, а ваше відношення до цього. Якщо ви відноситеся до будь-якої проблеми як до іспиту, стрес буде служити лише стимулом у досягненні мети. Коли ж ви у будь-якій події схильні бачити загрозу, стрес стає важким каменем.

Останнім часом зв’язок між стресом і різними захворюваннями просліджується все більш чітко. Адже під час стресу організм виділяє гормони, що придушують імунну систему і роблять людину більш вразливою перед всілякими хворобами. Прислухайтеся до свого організму — такі ознаки, як біль, втома, запаморочення, не можна залишати без уваги. Ігноруючи їх, ви перевантажуєте серце. На щастя, не всяка стресова ситуація загрожує здоров’ю. Неприємна сутичка зі шкідливою сусідкою, хвилювання перед відповідальною зустріччю, кілке зауваження в транспорті… Все це трохи вибиває з колії, але не являє собою скільки-небудь серйозної загрози.


Скільки люди жили раніше?

Існує поширена думка, яку нерідко можна зустріти й у різних книгах з нетрадиційної медицини, що раніше люди, не знаючи ніяких досягнень медицини і ніяких лік, жили до глибокої старості, зберігаючи при цьому бадьорість духу і тіла. Але насправді це не відповідає дійсності. Якщо ми заглянемо подалі в глиб століть, то побачимо, що середня тривалість життя була дуже і дуже низькою. Ще сто років тому дитяча смертність була настільки високою, що з 8-10 дітей виживали лише двоє-троє. Інші гинули від хвороб. А в епоху первісного ладу середня тривалість життя людей взагалі становила 25–30 років.

Справа, звичайно, була не тільки і не стільки у відсутності лік, а, скоріше, у тяжких умовах життя, низькому рівні культури тіла і духу та неграмотності більшості людей. Цілком підтримуючи нетрадиційну медицину, все-таки варто мати на увазі, що аргументація на її користь не завжди буває коректною.


У скільки років виживають з розуму?

Нерідко доводиться чути фразу: «З розуму вижив, старий!». Однак більшість з тих, хто промовляють ці слова не знають, що похилий вік ніколи не був показником зниження розумових здібностей. Відомо, наприклад, що видатний фізіолог Іван Павлов ставив досліди майже до самої смерті (він помер у 87 років) і навіть на смертному одрі надиктовував асистенту аналіз свого самопочуття.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.2. І. Павлов, З. Фрейд, В. Гете зберігали ясний розум до глибокої старості


Знаменитий психолог Зиґмунд Фрейд написав свою останню роботу у 83 роки, а Ґете у тому ж віці закінчив «Фауста». Віктор Гюго опублікував свій останній великий твір у 81 рік. У 80 років Бернард Шоу написав п’єсу, а Джузеппе Верді завершив оперу «Фальстаф». У 74 роки зіграв свій останній концерт композитор Ференц Лист. Цей перелік можна було б продовжувати. Як стверджує відомий чеський лікар Ота Грегор, якщо у людини є улюблена справа або хоча б захоплення, що змушує мислити, шукати нестандартні рішення, якщо вона не ізолює себе від суспільства в стінах власної квартири, вона ніколи не зможе вижити з розуму.


Що таке маразм?

Нерідко можна почути, як при сварках кого-небудь називають маразматиком або ж говорять, що той впав у старечий маразм. Найчастіше під маразмом мають на увазі легкі вікові зміни особистості, неуважність, чудакуватість. Однак подібні зміни до дійсного маразму не мають жодного відношення. Річ у тім, що спеціальний медичний психіатричний термін «маразм», перекочувавши в наш повсякденний лексикон, вживається у дещо іншому, перебільшеному, значенні.

З психіатричної точки зору маразм — це глибоке слабоумство з утратою контакту з навколишнім середовищем і повним зникненням будь-яких інтересів. У маразмі зберігаються лише харчовий і половий інстинкти. Перший виявляється ненажерливістю, нездатністю відрізнити їстівне від неїстівного, другий — грубим сексуальним розгальмуванням.


Ось який розсіяний…

Побутує думка, що всі вчені — винятково розсіяні, забудькуваті і неуважні люди. Почалося все у 1880 році з дослідження, проведеного англійським вченим Френсісом Гальтоном, який вважається батьком євгеніки та одним із засновників сучасної психології. Він обстежив 100 провідних учених свого часу, включаючи Чарльза Дарвіна і 19 членів Королівського наукового товариства, яких попросив згадати і назвати всі предмети, що знаходилися на обідньому столі. Результат, на жаль, був далеко не блискучим. І знаменитий висновок Гальтона полягав у тому, що всі учені мають ослаблену зорову пам’ять. Ось уже впродовж більше, як ста років це твердження вважається істинним. Однак насправді це невірно. Як зазначає професор Іллінойського університету (США), доктор Білл Брювар, «немає ніяких доказів того, що вченим складніше згадувати, що з ними відбулося в той чи інший день, ніж іншим людям». Він обстежив 36 професорів фізики і хімії та 70 студентів. На основі спостережень Брювар зробив висновок, що зорова пам’ять вчених і студентів нічим не відрізняється від тієї, яка притаманна звичайним людям. Брювар заново переглянув папери Гальтона і знайшов, що у всіх 100 учених, крім 6, зорова пам’ять була в нормі. Американський учений вважає, що Гальтон просто дуже поважав учених, вважаючи їх «людьми не від світу цього». У ті часи існувала думка, що абстрактне мислення складніше, ніж пам’ять, і Гальтон вірив у таку ієрархію розуму, на вершину якої він ставив учених, позбавляючи їх загальнодоступної якості зорової пам’яті. Тут ми бачимо черговий приклад того, як благі наміри можуть зробити ведмежу послугу.


Коефіцієнт інтелекту

Багато хто думає, що чим вище коефіцієнт інтелекту, тим розумніше людина. Однак це не зовсім вірно. На Заході популярність подібних тестів давно вже пішла на спад. І багато в чому через те, що широкомасштабні дослідження показали, що так званий коефіцієнт інтелекту (IQ) дуже відносна «міра» для людського розуму. Зазначається, що IQ скоріше говорить про швидкість розумових процесів (завдання тестів необхідно виконати за обмежений відрізок часу), а не про уміння мислити чи про оригінальність мислення. У той же час серед найбільших мислителів було чимало «тугодумів», наприклад, всесвітньо відомий фізик Альберт Ейнштейн.


Чи веселить посмішка?

Дуже популярною є теорія, згідно якої зовнішні прояви емоцій, і, насамперед, вираз обличчя, сприяє виникненню відповідних переживань. Іншими словами, вважається, що людина сумна, тому що вона плаче, боїться — бо намагається чогось уникнути і т. ін. Звідси народився заклик посміхатися завжди, за будь-яких обставин: мовляв, посмішка підійме настрій і все буде в порядку. Однак це не відповідає дійсності.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.3. Посмішка має бути щирою, а не штучною


Група американських дослідників вирішила перевірити цілющу дію посмішки і провела експеримент, для якого була відібрана велика група студентів-психологів. Їх навчили по черзі зображувати різні почуття — радість, переляк, стан розслаблення або звичайний вираз обличчя. Коли студенти ввійшли у роль і по команді виражали різні щирі стани, експериментатори включали або тихий, або сильний звуковий сигнал; студенти ж повинні були суб’єктивно оцінити голосність звуку. Якщо тихий звук здавався голосним, а голосний — тихим, то це служило свідченням емоційної напруги. При цьому фіксувалися об’єктивні показники — частота пульсу і шкірно-гальванічна реакція. Досліди показали, що на зроблених студентами оцінках голосності вираз обличчя аж ніяк не позначився, а отже зовнішні ознаки не відбивалися на щирих переживаннях.

Тож чи варто зберігати радісний вираз, навіть якщо справи йдуть погано? Очевидно, що все-таки варто: щира твердість духу завжди викликає співчуття навколишніх людей, яке й може допомогти перебороти неприємності.


Слізьми горю не зарадиш?

Цей вираз, що став розхожим, не відповідає дійсності. Насправді сльози мають величезний позитивний вплив на людину. На думку психологів, сльози — здоровий спосіб вивільнити емоції. Вони, не заподіюючи болю, спалюють негативну енергію. Як і сміх, сльози допомагають людині розслабитися, виводять токсини — хімічні сполуки, що утворюються, коли людина нервує. У той час, коли людина плаче, виділяється справжнє знеболююче — бета-ендорфін. Ця речовина діє немовби аспірин. Крім того, сльози нейтралізують фізичний біль. Встановлено також, що після плачу люди не тільки краще себе почувають, але й виглядають добре. Отже, як радять дослідники, якщо вам захотілося сплакнути, не соромтеся, сльози здатні якщо не допомогти, то напевно полегшити ваше горе.


Чи буває любов з першого погляду?

Не відповідає істині й розхожий вираз «любов з першого погляду». Як установили британські вчені, жінки, наприклад, закохуються не з першого, а з… шостого погляду. Перший погляд триває п’ять секунд і визначає колір очей та чи розумні вони. Другий погляд вивчає одяг чоловіка. На це жінці вистачає десяти секунд. Третій погляд — оцінка зачіски. Четвертий погляд — на руки. При цьому вона обов’язково перевірить, чи носить він обручку. П’ятий погляд — на взуття. І, нарешті, шостим поглядом вона протягом 15 секунд оцінює його манеру триматися, ходу, жести. Таким чином, жінка за 45 секунд може визначити, чи підходить їй чоловік, чи ні.

Щоправда вчені та їхній керівник доктор Доумер не повідомляють, скільки поглядів потрібно чоловікам, щоб закохатися в жінку. Цілком можливо, що їм вистачає й одного.


Краще відрізати одразу

Традиційно вважається, що спільне життя до весілля допомагає краще довідатися один про одного і служить зміцненню шлюбу, якщо такий зрештою відбувається. Однак це не зовсім відповідає дійсності. Так, відповідно до висновків досліджень, проведених у Великобританії та опублікованих у Британському демографічному щорічнику, подружні пари, що стали жити разом до укладення шлюбу, значно більше схильні потім розлучитись, ніж пари, що почали спільне життя тільки після благословення церкви або держави. Серед пар, що одружилися між 1970 і 1975 роками, ті, котрі мають дошлюбний досвід спільного життя, розходяться на 30 % частіше, ніж ті, хто такого досвіду не мав. Різниця у кількості розлучень між парами, що жили і не жили разом до шлюбу, серед одружених між 1975 і 1979 роками виростає до 40 %, а серед тих, що узяли шлюб між 1980 і 1984 роками, — до 50 %. Більше того, як повідомляється у дослідженні, навіть якщо включити час дошлюбного спільного життя до загального стажу шлюбу, усе рівно пари, що жили разом до шлюбу, в цілому живуть разом менше, ніж ті, хто почав жити разом тільки після весілля. Аналогічні тенденції зафіксовані й у ряді інших країн — Швеції, США, Канаді, — де проводилися подібного роду дослідження. На думку вчених, головна причина, якою можна пояснити отримані дані, полягає в тому, що ті, хто почали жити разом ще до весілля не занадто довіряють інституту шлюбу як такому і тому значно легше приймають рішення про розлучення.


Цілуйтеся на здоров’я

Помиляється той, хто думає, що поцілунок має тільки символічне значення і приносить людині лише сексуальне задоволення. Насправді поцілунок, крім усього іншого, справляє на організм людини ще й сприятливий фізіологічний вплив. Фахівці зі Стенфордського університету (США) в результаті проведених досліджень установили, що поцілунок сприяє спалюванню зайвих калорій, які нагромадилися в організмі, дозволяє зняти нервові стреси, поліпшує кровообіг. З ними погоджується і група німецьких учених, що опублікувала результати своїх досліджень у журналі «Прима». На їхню думку, поцілунок — прекрасний засіб від зморщок. Під час поцілунку в дію приходить 29 лицьових м’язів і це тренування зберігає пружність шкіри. Крім того, під час поцілунку частота пульсу підвищується до 150 ударів за хвилину, збільшується надходження кисню в організм, що сприятливо позначається на стані нервового м’яза. Медики стверджують, що любителі цілуватися набагато менше наражаються на захворювання судин, печінки, майже не страждають безсонням. Поцілунки підсилюють жовчовиділення, «лікують» запалення шлунково-кишкового тракту, прочищають носоглотку. Доведено також, що люди, які взяли за правило цілуватися з рідними перед виходом з дому, рідше попадають у дорожньо-транспортні пригоди. Отже, цілуйтеся на здоров’я, поєднуючи приємне з корисним.


Чи дихати глибше?

Перед тим, як стрибнути в холодну воду, увійти в клітку з тигром, або в кабінет начальника, багато хто з нас інстинктивно робить глибокий вдих. І робить при цьому помилку. Як установили вчені, глибокий вдих і різкий видих порушують звичайну циркуляцію кисню в організмі людини і вводять його в стан паніки. Тому перед тим, як зробити рішучий вчинок, намагайтеся дихати рівно і спокійно.

У підручниках і довідниках за звичай вказується, що позіхання виникає, коли у крові накопичується надлишок вуглекислого газу або відчувається нестача кисню. Однак це невірно. Дослідження, проведені американським фізіологом Робертом Провайном, показали, що піддослідні добровольці, що вдихали суміші кисню і вуглекислого газу в різних пропорціях, позіхали так само, як і при диханні звичайним повітрям — кожен по-своєму, з індивідуальною частотою і тривалістю позіхів. Взагалі, не можна розглядати позіхання як особливий вид глибокого подиху. Дихати можна і через ніс, а позіхати через ніс, як переконалися добровольці, яким скріпили щелепи клейкою стрічкою, практично неможливо. Так що питання про те, навіщо ж усе-таки позіхають люди і тварини, залишається відкритим.


Ох, безсоння, ти, безсоння…

Існує думка, що безсоння шкідливе для організму. Однак це не зовсім вірно. Насправді навіть 160 годин безупинного пильнування не роблять помітного впливу на основні фізіологічні функції людини. Частота серцебиття і подиху, температура тіла майже не міняються. А ось на психологічному стані нестача сну позначається дуже значно: людина стає розсіяною, дратівливою і вкрай неуважною. Але в першу чергу безсоння впливає на образне мислення — якщо, не поспавши вночі, ще можна відповісти на запитання нескладного тесту, то твір написати практично неможливо. Саме тому, студентам перед іспитом не варто усю ніч «зубрити» матеріал, який вони не встигли вивчити, а краще як слід виспатися.


Ранок вечора мудріший?

За звичай так говорять, припускаючи, що вранці відпочилий мозок здатний швидко вирішити усі виниклі напередодні проблеми. Здавалося б, про це свідчить і особистий досвід кожного з нас. Однак наукові дослідження дозволяють стверджувати, що насправді всі проблеми мозок вирішує вночі, коли йому нічого не заважає, а ми спимо. Інша справа, що зранку ми набагато працездатніші, аніж в інші часи доби.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.4. Рахувати овець, щоб заснути — марна справа


До речі, стародавній метод — рахувати овець, коли не можеш заснути, — не тільки є марним, але навіть викликає зворотній ефект. Це довели дослідження проведені групою учених Оксфордського університету (Великобританія). Як стверджують професори Аллісон Харві та Сюзанна Пейн, підрахунок овець недостатньо займає мозок, і на тлі монотонності тварин, що перестрибують через перешкоду, з’являється більш сильний позив перебрати в голові турботи дня. В результаті людина безнадійно не може заснути.


Чим ризикують хропуни?

Помиляється той, хто вважає, що хропіння у сні зовсім нешкідливе. За звичай навколишні люди страждають від цього більше, ніж самий винуватець: хропун не усвідомлює, що у всьому будинку тільки він може спати при цьому шумі. Але храп може не тільки дратувати інших. Іноді провисання ротоносоглотки, що відбувається при храпі, призводить до повного перекриття дихальних шляхів, тоді сплячий задихається і не здатний дихати. Цей стан називається «закупорююче сонне апное» (останнє слово означає зупинку дихальних рухів і грецькою значить «без подиху»). Закупорююче сонне апное може призвести до підвищення кров’яного тиску, перевантаження у роботі серця, що в два рази збільшує ступінь ризику бути ураженим інфарктом міокарда. Крім того, хропуни схильні до нещасних випадків, що пов’язано з тим, що невиспану людину хилить до сну впродовж усього дня. Англійські лікарі назвали це явище «синдромом Піквіка» від імені знаменитого літературного персонажа, який по ночах хропів, а вдень страждав від сонливості.


Товсті й тонкі

Відомо, що багато представниць прекрасної статі, вважаючи зайву вагу не тільки небажаною, але й шкідливою, прагнуть «скинути» якомога більше кілограмів. Однак це неправильно. Норвезький фахівець із проблем харчування Ханс Ваалер закликає до боротьби проти загальної манії схуднення. Він стверджує, що жінки, які важать на 10–20 кілограмів понад норму, мають набагато більше шансів дожити до глибокої старості, ніж власниці ідеальної ваги. Протягом десяти років Ваалер зіставив тривалість життя двох мільйонів норвежців з їхньою вагою і дійшов висновку, що організм жінки з ідеальною вагою не має необхідну опірність хворобам. А жінки, чия вага більше на 10–20 кілограмів, відрізняються більш міцним здоров’ям. Щоправда, тут потрібно бути напоготові: варто переступити поріг «рубенсівського» ідеалу, і ви одержите зворотній ефект. На думку вченого, відхилення як в одну, так і в іншу сторону зменшує надії на довголіття. Однак те, що дозволено жінкам, абсолютно протипоказане чоловікам — зайва вага дійсно небезпечна для них.


Тінь графа Дракули

З глибини століть дійшли до нас легенди про кровожерливих перевертнів-вампірів. Багато хто ставиться до розповідей про них, як до казок і фантазій довірливих людей. Однак це неправильно. Канадські біохіміки дійшли висновку, що вампіри — це просто хворі люди. У них був дефект у генах. Але хвороба вражає не мозок, а шкіру. Збої в генетичній програмі порушують природний обмін порфірінів, тобто пігментів, що входять у гемоглобін. Вони накопичуються під шкірою і під впливом сонячного світла стають каталізаторами, які перетворюють звичайний кисень у так званий сінглентний. Його молекули порушують клітини. Уражені тканини можуть змінити тіло до невпізнанності, спотворити риси обличчя так, що людина стає відразливою. Таким хворим денне світло шкідливе, і вони інстинктивно його бояться, виходять тільки вночі. Зменшити страждання таких людей можна лише за допомогою гемоглобіну, що міститься в крові. Але де її можна було роздобути у середньовіччя? Діяв інстинкт самозбереження. Людину охоплювала патологічно нездоланна пристрасть до крові, і вона перетворювалася на вампіра.


Чому м’ясо червоне?

На запитання, чому м’ясо червоне, традиційно відповідають: тому, що воно просочене кров’ю. Однак це невірно. Кров тут зовсім ні до чого. Річ у тім, що кисневу естафету від гемоглобіну крові у м’язах (а, отже, у м’ясі) приймає інший гемовмісткий білок — міоглобін («міо» грецькою значить «м’яз»). Міоглобін — це білок, до функції якого входить запасати кисень у м’язових клітинах на випадок усякого роду перебоїв у постачанні — наприклад, на випадок тривалого занурення у воду. Саме він і додає м’язам їхнє характерне забарвлення. Цей факт ще у 1883 році встановив видатний російський біолог К. С. Мережковський.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.5. К. Мережковський та модель структури міоглобіну


До речі, у перекладній літературі можна іноді прочитати, що міоглобін виділяють зі сперми кита. Це також невірно. Насправді міоглобін найчастіше виділяють з м’язів кашалота. Помилка ж сталася через неточність перекладу. Річ у тім, що кит англійською мовою «whale», а кашалот — «sperm-whale».


Як зупинити кровотечу?

Багато хто думає, що коли з носа тече кров, треба нахилити голову назад. Однак це неправильно. Насправді, щоб зупинити кровотечу, голову треба злегка нахилити уперед і затиснути на п’ять-десять хвилин одну або обидві ніздрі. Нахил же голови назад лише підсилює витікання крові і, крім того, сприяє появі нудоти, тому що кров у цьому випадку тече у горло. З тієї ж причини не можна лягати. Слід також пам’ятати, що у даному випадку важливо зберігати душевний спокій — хвилювання викликає підвищення кров’яного тиску і посилення кровотечі.

Багато хто з нас, подряпавшись або порізавшись, рясно заливає рану зеленкою або йодом. Однак лікарі цього робити не рекомендують. Не варто наносити кілька шарів зеленки на рану: так як розчин антисептика є спиртовим, надмірне його вживання може викликати роздратування або навіть опік шкіри. Повторну обробку рани зеленкою не рекомендується здійснювати менш ніж через 24 години.


Плями від золота

Серги, каблучки, браслети та інші прикраси з золота 583-ї проби іноді темнішають і залишають на шкірі плями. Поширена думка, що це є ознакою серцевої або якоїсь іншої хвороби. Однак це невірно. Насправді причина буквально лежить на поверхні. Піт, що виділяється зі шкіри, взаємодіє з міддю, яка вона входить до складу золотого сплаву. Утворюється чорний оксид міді. Саме він і залишає плями. Якщо вони доставляють вам неприємне хвилювання, то найкраще відмовитися від прикрас із золота низької проби, що стикаються зі шкірою.

А ось звичка любителів прикрас часто унизувати ними всі пальці зовсім не небезпечна. Річ у тім, що на руках багато чуттєвих точок, пов’язаних з тими чи іншими внутрішніми органами. Тому, наприклад, обручка на безіменному пальці може спровокувати мастопатію, захворювання полових органів і ендокринних залоз; на середньому — атеросклероз і гіпертонію; на вказівному — остеохондроз і радикуліт. Прикрашання мізинця призводить до патології дванадцятипалої кишки. Висновок простий: не перевантажуйте руки перснями, обов’язково знімайте на ніч навіть обручку. Час від часу давайте рукам повний відпочинок.


Інфекція в обручці

Вважається, що обручки на руках медичного персоналу не можуть служити притулком для мікроорганізмів, тому що дорогоцінні метали мають нібито антисептичні властивості. Однак насправді це невірно. Британські медики провели бактеріологічне обстеження пальців п’ятдесятьох медсестер однієї лондонської лікарні. У двадцяти з них під кільцем були знайдені мікроби в цілому п’ятнадцяти видів, серед яких виявилися і хвороботворні. На пальцях іншої руки, що не мала кільця, лише в однієї медсестри також виявилися мікроби. Висновок напрошується сам собою: приходячи на роботу, лікарі й медсестри зобов’язані здавати кільця на збереження.


Від чого помер Скрябін?

У випадку появи одного чи декількох гнійничків, фурункула, карбункула, абсцесу чи флегмони (таке гнійничкове захворювання шкіри, у тому числі шкіри обличчя, називається піодермією) багато хто поспішає якнайшвидше позбутися прищика і видавити гній. І робить при цьому помилку, яка може стати фатальною. Якщо видавити гній, частина його разом із хвороботворними мікробами проникне по волосяному мішечку всередину шкіри, викликаючи гнійне запалення її глибоких шарів, підшкірної клітковини, судин. По венах інфекція може поширитися, стати причиною запалення мозкових оболонок і загального зараження крові. Мало хто знає, що видатний російський композитор О. М. Скрябін раптово помер у розквіті сил (йому було усього 43 роки) від «сущої дрібниці» — прищика, гнійничка, що утворився на обличчі. Він намагався видавити гній із прищика, внаслідок чого у нього розвинувся сепсис — зараження крові, що й призвело до трагічного кінця. Справитися із сепсисом лікарям важко навіть сьогодні, при наявності антибіотиків та багатьох інших лік. Ось чому ні в якому разі не можна видавлювати гнійничок, особливо якщо він розташований на обличчі. Лікарі рекомендують змазати його звичайною зеленкою, настойкою йоду або спиртом, тоді він швидше за все зав’яне, засохне, утворюючи бурувату скоринку, яка незабаром сама відпаде. Якщо ж гнійничок не засихає, а запальний процес продовжується, варто звернутися до лікаря.


Чи тримати голову в холоді?

Існує розхожа думка, що головні убори носять старі та хворі люди. Вважається, що без капелюха відбувається загартовування шкіри голови, що нібито сприяє інтенсивному зростанню волосся. Однак це невірно. Новітні дослідження американських медиків (терапевтів, гігієністів та фізіологів) показали, що перебування на відкритому повітрі з непокритою головою припустиме і корисне лише при помірних температурах (від +10 до +25) і при вологості повітря 35–70 %. Низькі ж температури в поєднанні з високою вологістю ведуть до відмирання цибулин волосся і облисіння. Отже тримати голову в холоді, усупереч відомій приказці, не так вже й корисно.

Негативно впливає на стан організму й інтенсивна сонячна радіація, яка особливо відзначається в останні роки. У будь-якому випадку, вважають медики, краще провести в тіні 1–1,5 години, ніж 30 хвилин на сонці без головного убору.


Підступна лисина

Лисина, яка вважається ознакою великого розуму і сексуальності, не така вже й безпечна для здоров’я, як багато хто наївно думає. Група дослідників медичного центру Бостонського університету (США) на чолі з доктором Семюелем Лескоу встановила статистичну залежність серцевих захворювань від стану волосяного покриву голови пацієнтів. Щоправда, доктор Лескоу не стверджує, що облисіння неодмінно веде до інфаркту, але дослідження його групи показали, що у чоловіків з верхівкою, що оголилася, ризик серцевого захворювання збільшується в межах від 30 до 300 разів. Причому, мається на увазі насамперед втрата волосяного покриву ближче до потиличної частини.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 12.6. Лисина може сприяти розвитку серцевих хвороб


Подібний аналіз здійснювався неодноразово. Вивченню можливого зв’язку облисіння і серцево-судинних захворювань медики приділяли увагу і раніше. Так чи інакше, але, як дотепно зазначив коментатор одного з американських журналів, «коли доповідь про те, що облисіння може бути прелюдією до інфаркту, стала надбанням широкої публіки, чимало лисин вкрилися мурашками».


Небезпечна борода

Про те, чи прикрашає борода чоловіче обличчя чи ні, можна сперечатися. Однак борода зовсім не така нешкідлива, як багато хто думає. Фізіологи з Ліонського університету (Франція), вивчаючи теплообмін голови у сотні бороданів, дійшли висновку, що якщо узимку утеплення нижньої частини обличчя бородою діє позитивно, то влітку, особливо при фізичних навантаженнях, голова і мозок бородатого чоловіка перегріваються. Учені також стверджують, що знайшли зв’язок між розмірами бороди і густотою шевелюри: чим більше і пишніше борода, тим сильніше випадає волосся на голові і тим частіше розвивається лисина, що підсилює охолодження мозку. Отже, борода сприяє облисінню. Крім того, у бородатих людей шкіра черепа в жару сильніше упріває.

Ще одна група вчених досліджувала повітря, яким дихають чоловіки, що носять бороду і вуса. Виявилося, що в ньому містяться домішки фенолу, ацетону та інших з’єднань. Річ у тім, що всі ці речовини осідають і концентруються на волоссі, а потім з потоком вдихуваного повітря попадають у легені. Таким чином, стверджують фахівці, бородані й вусані поглинають значно більше шкідливих речовин. Це, зрозуміло, не означає, що усім негайно треба взятися за бритви, а ось бороданям, що курять, варто замислитись. Виявлений вченими ефект проявляється у таких людей у п’ять-сім разів сильніше.


Чи зігріває алкоголь?

Поширена думка нібито алкоголь зігріває на морозі. Однак це невірно. Лікарська практика свідчить зовсім про зворотне. Більшість випадків обморожень і загального замерзання пов’язані зі сп’янінням. Річ у тім, що при прийомі спиртних напоїв відчувається приплив тепла, але цей ефект короткочасний і оманливий. Насправді ж температура тіла знижується. Спирт розширює кровоносні судини, що лежать близько від шкірних покривів, в результаті чого збільшується тепловіддача організму і чутливість у людей, що випили, притупляється. Як наслідок, вони не відчувають холод, їм здається, що на вулиці тепло (іноді можуть навіть роздягнутися прямо на морозі). Усе це найчастіше і призводить до серйозних обморожень, а іноді навіть і до смерті.

До речі, найбільш небезпечний навіть не суворий мороз, а помірний холод. За статистикою більше всього потерпілих звертаються по допомогу до лікарів при вологій погоді з температурою близько -5 °C.


Від чого буває застуда?

Застуда існує серед нас з доісторичних часів. Однак назва хвороби — «застуда» — усього лише данина забобонам. Насправді вона викликається не переохолодженням, а особливими вірусами. Сьогодні добре відомо, що застуда, або, як кажуть лікарі, гостре респіраторне захворювання (ГРЗ) — це вірусна інфекція верхніх дихальних шляхів. Особливі віруси, потрапляючи в ніс і глотку, убивають клітини слизової оболонки у верхній частині дихального тракту. Про те, що застуда викликається якимось мікроорганізмом, підозрювали давно. Але тільки у 30-40-х роках минулого століття медична статистика довела, що епідемії ГРЗ не пов’язані з погодою або кліматом. У 1950 році вперше був виявлений вірус застуди. Він належить до групи аденовірусів. Зараз відомо більше 200 видів вірусів, що викликають простудні захворювання.

До речі, вторгнення вірусів саме по собі відбувається безболісно і непомітно, а симптоми, які ми починаємо відчувати — біль у горлі, кашель, виділення з носа — це прояв дії захисних сил організму. Інакше кажучи, ми не помічаємо, що піддалися атаці вірусу доти, доки не відчуємо тих незручностей, які нам заподіюють захисні сили організму. Людина, що застудилася, почуває себе прекрасно, коли хвороба атакує її, і починає хворіти тоді, коли його організм починає боротися з хворобою. Іншими словами, людина почуває себе погано саме тому, що її організм поводиться добре. А ось ліки від застуди зовсім не діють на вірусну інфекцію як таку, а лише полегшують симптоми. Вони можуть стати навіть пособниками хвороби, тому що заважають прояву захисних сил організму.


Про вітаміни та авітаміноз

Аскорбінова кислота, вона ж вітамін С, добре усім відома. Але не всі знають, що, хоча це дійсно аскорбінова («а» — заперечення, «скорбут» — цинга), але зовсім не кислота. У цій речовині немає ні однієї характерної кислотної групи. Річ у тім, що спиртові групи у другого і третього атомів, з’єднаних подвійним зв’язком, обумовлюють кислий характер, який легко відчувається на смак. Крім того, ці спиртові групи дуже легко окислюються, особливо в присутності кисню, через що, до речі, вітамін С не так добре зберігається у продуктах, як хотілося б. Очевидно, це й дало привід назвати речовину кислотою.

Невірно й те, нібито вітамін А сприяє виникненню засмаги. Насправді вітамін А, як усі інші вітаміни, ніякого впливу на придбання засмаги не здійснює. Ця хибна думка, ймовірно, виникла через те, що каротин — попередник вітаміну А, — спожитий у великих кількостях, дає шкірі жовтуватий відтінок.

Коли на губах з’являються тріщини, багато хто вважає, що це прояв авітамінозу. Однак подібні домисли помилкові і свідчать лише про медичну неграмотність. Адже авітаміноз означає практично повну відсутність вітамінів в організмі. Зустрічається він сьогодні вкрай рідко і в основному серед народів Півночі. А тріщини на губах найчастіше обумовлені гіповітамінозом — нестачею одного або декількох вітамінів, яким страждають, за даними медиків, близько 85 % наших співвітчизників. Причини недостачі вітамінів і мінеральних речовин лежать у незбалансованому харчуванні, уживанні неякісних, консервованих продуктів, неблагополучній екологічній обстановці.



Розділ 13. Що ми їмо? що ми п’ємо?


Чи сумісне несумісне?

Деякі дієти, що набули значного поширення, причому, як правило, серед людей мало обізнаних у дієтології, поділяють продукти на «сумісні» та «несумісні». Рекомендують, наприклад, не змішувати овочі — помідори, капусту, горох, огірки тощо — з сирим молоком. З’явилася навіть теорія так званого роздільного харчування, відповідно до якої продукти, що містять, наприклад, тваринні і рослинні білки, жири і вуглеводи, вважаються несумісними. Цій теорії майже тисячу років. Ще Авіценна писав у «Каноні лікарської науки»: «Змішування різної їжі спричиняє різні впливи…, не слід їсти рибу з молоком…, кисле молоко з редькою чи з м’ясом птиці…».

Однак згідно сучасних медичних уявлень ця теорія не може бути визнана переконливою. Навпаки, коли ми їмо, наприклад, гречану кашу з молоком, то білки рослинного і тваринного походження вдало доповнюють один одного і краще засвоюються. Жирну їжу доцільніше їсти з овочами. Вони стимулюють секрецію харчових ферментів і виділення жовчі, які необхідні для переварювання жиру. Щоправда, у деяких людей сполучення визначених продуктів викликає нудоту, здуття живота. Найчастіше така індивідуальна нестерпність продуктів спостерігається у тих людей, які страждають хронічними захворюваннями кишечника, ферментною недостатністю чи харчовою алергією. Для здорової людини несумісних продуктів не існує, і навіть, якщо вона буде їсти рибу, салат з огірків і запивати усе це молоком, ні до яких неприємних наслідків це не призведе.


Чи варто пуд солі їсти?

Усі знають, що без солі людині не обійтися. Платон називав сіль улюбленою речовиною богів, Гомер — божественною. Римським легіонерам видавали платню сіллю, а в сейфах одного з банків Аддіс-Абеби ще у 30-х роках минулого століття поруч із золотими злитками зберігалася традиційна валюта Ефіопії — пресовані бруски солі. І все-таки, не варто забувати про те, що сіль — небезпечна приправа. Лікарі все частіше нагадують: споживання зайвої кількості цієї «божественної» речовини небезпечне для здоров’я. Деяка кількість солі, безумовно, необхідна нашому організму. У крові міститься близько 0,6 % солі. Вона необхідна для підтримки так званого осмотичного балансу клітин і рідин організму. Без іонів натрію і хлору не могли б діяти нервові клітини. Але для всіх цих потреб цілком вистачає солі, що надходить з м’ясною і молочною їжею.

Однак апетит людини до солі воістину ненормальний і далеко перевершує фізіологічну потребу. Сучасною медичною наукою накопичений великий статистичний матеріал, що показує зв’язок між великим споживанням солі і підвищеним кров’яним тиском. Встановлено, що там, де люди їдять більше солі, артеріальний тиск у середньому вище, більше відсоток хворих гіпертонією. Доведено й те, що відмова від солі в багатьох випадках допомагає знизити тиск.


З ким поділитися сніданком?

Існуюча приказка «Сніданок з’їж сам, обід розділи з сусідом, а вечерю віддай ворогу» не відповідає дійсності. Відпочивши у сні, наш організм не потребує одразу ж по пробудженні великої кількості їжі. Переварювання їжі — важкий фізіологічний процес. У цей час близько 75 % усієї крові надходить до шлунка, а сам процес переварювання триває 3–4 години. Таким чином, щільно поснідавши і відправившись на роботу, ми тим самим не даємо їжі нормально переваритися, вона дратує стінки шлунка. Фахівці з харчування та довголіття радять полегшити собі сніданок — каші, яблука, соки, усе, що легко переварюється. Не можна з ранку їсти м’ясо, рибу, інакше можна заробити виразку шлунка. Краще перенести важкі продукти на вечір.

Дуже поширене і переконання, що їсти на ніч шкідливо для здоров’я. Крім того, вечірні трапези нібито сприяють збільшенню ваги та ожирінню. Однак це не вірно. За твердженням журналу здоров’я «Apotheken Umschau», що видається в Мюнхені, усталена думка про шкідливість пізньої вечері не більше, ніж міф. Подібний висновок дозволяють зробити дані, отримані групою німецьких вчених, що проводили експерименти з більше, ніж сьома тисячами людей упродовж 10 років. На думку вчених, на вагу людини впливає не година доби, в яку вона приймає їжу, а винятково її калорійність. Інша справа, що найчастіше за вечерею ми буваємо непомірні, і їжа, що з’їдається нами, перевищує реальні потреби організму в калоріях. Крім того, учені відзначили, що велику роль у придбанні надлишкової ваги грає алкоголь. Любителям «пропустити» ввечері чарку-другу варто знати, що тим самим вони піддаються небезпеці набрати зайві кілограми: алкоголь містить майже стільки ж калорій, скільки деякі види жирів.


Обід по-королівськи

Навряд чи хто не знає, що таке український борщ. Ця страва з’явилася в Україні дуже давно. Однак невірно начебто борщ — винятково українське блюдо. Він прийшов до нас від західних і південно-західних сусідів і прижився в Україні, а також на Дону та Кубані, став улюбленим національним блюдом українців. А от у наших північних сусідів борщ не зумів витиснути корінне місцеве блюдо — щі.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.1. Обіденний стіл в палаці Собеського у Золочеві, за яким подавали борщ


Невірно й те, начебто борщ був простою селянською їжею. Борщ не тільки служив їжею для знаті, але й був предметом кухарського мистецтва. Складанням борщів займалися на кухнях багатьох знатних вельмож. Так відомі, наприклад, борщ Яна Собеського — короля Польщі (1674–1696 рр.) і борщ Івана Скоропадського — українського гетьмана (1708–1722 рр.). І хоча зазначені можновладці навряд чи докладали власних зусиль до створення цих борщових страв, вони увійшли в історію поміж іншим і завдяки тому, що вживали їх з особливим задоволенням та витонченістю.


Чи корисні дієти?

Вважається, що дієти з надзвичайно низьким змістом жирів не тільки запобігають нагромадженню нових жирів у організмі, але й провокують його на спалювання вже накопичених жирових запасів. Однак дослідники з університету Вашингтона у Сент-Луїсі (США) показали на досвіді з генетично модифікованими мишами (у них був недолік відповідного ферменту у печінці), що це уявлення помилкове.

Виявилося, що печінка має потребу у припливі ззовні певної помірної кількості нового жиру, щоб нормально організувати спалювання вже наявних жирів. На надзвичайно знежиреній дієті розвивалося захворювання печінки, і в ній накопичувалася, як не дивно, велика кількість жиру. Цей жир надходив з інших частин організму, але не міг бути перероблений печінкою. Аналогічно з випадком зі знежиреним харчуванням не давали ніякого ефекту і спеціальні препарати (вони є у вільному продажу), що активують білок, який бере участь у процесі спалювання жирів.

А ось на нормальній дієті у дослідних мишей ніяких порушень не виникало. Учені дійшли висновку, що як для загального здоров’я організму, так і для запуску спалювання жирів найкращою буде збалансована дієта, а не «однобока». Повне ж виключення жирів з раціону може дати результат зворотній бажаному, підкреслюють дослідники.


Їжа, що багата кальцієм

Більшість ниркових каменів містять оксалат кальцію, тому медики донедавна вважали, що багата кальцієм їжа може служити причиною їх утворення. Однак вчені Гарвардського університету (США) довели, що це уявлення хибне. Протягом чотирьох років вони спостерігали за 45 тисячами пацієнтів, досліджуючи зв’язок між захворюванням і раціоном харчування. Результат виявився разючим: багата кальцієм їжа, навпаки, знижує ризик утворення каменів у нирках. Фахівці пояснюють цей висновок тим, що кальцій, який міститься в харчових продуктах, знижує поглинання організмом оксалату — саме він і руйнує нирки. До речі, як з’ясувалося, кальцію, що входить до складу харчових добавок і вітамінних комплексів, така властивість не притаманна.


Чи корисне вегетаріанство?

На думку прихильників вегетаріанства, їхня система харчування дозволяє дожити до глибокої старості в повному здоров’ї. Однак насправді вегетаріанство не таке вже і корисне для здоров’я. Так, наприклад, спостереження Київського міського центра здоров’я (Україна) показали, що через 5–7 років суворого вегетаріанства у людей помітно знижується імунітет. Джерело здоров’я людини полягає зовсім не у вегетаріанському, а у помірному і раціональному харчуванні. Це підказує нам досвід поколінь: здавна в Україні дотримувались постів — свого роду розвантажувальних періодів. Але вони були не вічні. Адже тваринні білки украй важливі для людського організму. І якщо дорослі самі вправі вирішувати, якого типу харчування їм дотримуватись, то дітям вегетаріанство просто протипоказано — м’ясні та рибні блюда їм необхідні для нормального росту і фізичного розвитку.

Помиляються й ті, хто вважає вегетаріанський спосіб життя ощадливим. Річ у тім, що для повноцінного харчування в раціон прихильників рослинної їжі повинно входити багато бобових культур, горіхів, ізюму, кураги, сушеного інжиру та різноманітних свіжих фруктів. А всі ці ласощі не такі вже й дешеві.

Ще один довід вегетаріанців, нібито такого типу харчування дотримуються сотні мільйонів людей в усьому світі, не зовсім коректний. Насправді переважна більшість з цих сотень мільйонів просто не мають можливості харчуватися м’ясом або через звичайну нестачу грошей, або через релігійні традиції. І хто знає, якщо б ці люди мали економічну можливість харчуватися м’ясом, чи дотримувалися б вони тоді вегетаріанської дієти?


Чи безпечно пити сирі яйця?

Невірним є уявлення, начебто вживання сирих яєць поліпшує голосову функцію. Ні від сирих яєць, ні від «ґоґоля-моґоля» голос краще звучати не буде. Згадайте забавні кінокадри з кінофільму «Веселі хлопці». Непманська дочка, яка зображує із себе співачку, проковтнула блюдо сирих яєць. І, як не намагалася, ні однієї ноти взяти так і не змогла.

Невірно й те, що сирі яйця набагато корисніше смажених і варених, тому що легко засвоюється організмом. Це зовсім не так. Навпаки, сирі яйця засвоюються гірше. Крім того, кулінарно не оброблений яєчний білок містить авідин — речовину, що знижує дію біотину (вітамін групи В). А це може дуже негативно позначитися на функціях нирок. Не кажучи вже про те, що в сирих курячих яйцях можуть міститися сальмонели. Отож, навіть якщо ви дуже полюбляєте сирі яйця, ковтайте їх якомога рідше.


Чим їсти курку?

Прийнято вважати, що курку їдять руками. Це наївна хибна думка. Як і всі інші страви, відповідно до правил етикету, курку потрібно їсти виделкою і ножем, розрізаючи її на маленькі шматочки. М’ясо обрізають від зовнішньої сторони до кістки. Рибу також їдять за допомогою виделки та ножа. При цьому, виделкою відокремлюють м’якоть від риби, притримуючи її ножем. Звичайним ножем рибу не ріжуть, оскільки обідній столовий ніж перерізає м’які кістки риби і вони можуть потрапити до рота разом з м’якоттю. Рекомендується користатися спеціальним рибним ножем. Рибу можна їсти і за допомогою двох виделок: виделкою в правій руці відокремлюють м’якоть від кісток, а виделкою в лівій кладуть шматочки риби до рота. Якщо є тільки одна виделка, її беруть у праву руку для відділення м’якоті від кісток, а в ліву — шматочок хліба для притримування риби.


Коли б ви знали, що за делікатеси…

Невірно начебто жаб їдять винятково французи. Жаб використовують, наприклад, у національній кухні Болгарії, а також низці азійських країн — Китаї, Лаосі, В’єтнамі. Щоправда, де і коли вперше почали їсти жаб ніхто не знає. Підсмажена жаба — страва екзотична, з’їсти яку зможе не кожен (навіть у Франції чи Болгарії). Проте гурмани стверджують, що за смаком цей делікатес чимось нагадує курку. До нього чудово підходять ніжні м’які соуси, якими відомі південні слов’яни. Справжні гурмани їдять не тільки жаб’яче м’ясо, але й ікру. За їх словами смаком жаб’яча ікра нічим не гірше чечужної.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.2. Страви із жаб’ячих лапок — делікатес, визнаний не лише французами


До речі, мало хто знає, що колишній СРСР у свій час експортував жаб до Франції. Їх ловили в болотах Південного Бугу та Дунаю. Радянський «Внешэкспортторг» поставляв жаб тоннами, причому за цінами дорожчими, ніж за осетрину.


Хто вигадав фаст-фуд?

Помиляється той, хто думає, що кетчуп придумали американці. Чистокровні янкі тут узагалі ні до чого. Насправді томатний соус «ке-чіап» завезли до Америки китайські переселенці, а друге народження йому дав житель Нью-Йорка німецького походження Генрі Джон Хайнц, який виготовляв кетчуп на основі густої томатної пасти.

Не американського походження й інший символ американського фаст-фуда — гамбургер. Як і у випадку з кетчупом, американці тут теж ні до чого. Гамбургер ще у XIV столітті вигадали м’ясники з німецького міста Гамбургу — звідси й назва. І лише через чотири сторіччя ідея покладати рубане м’ясо між двома шматками хліба «припливла» до Америки, куди її привіз німецький емігрант Георг Кнехт.

До речі, фаст-фуд зовсім не шкідливий для здоров’я, як можна часом подекуди почути. Вітамінів тут навіть більше, ніж у багатьох дорогих ресторанних блюдах. А ось смак — то зовсім інша справа.


Пригоди французів у Росії

Багато французьких назв страв, продуктів і напоїв міцно ввійшли в наше життя. Звичайними стали для нас такі назви, наприклад, як рагу, мус, суфле, пюре, крем-брюле, еклер, камамбер, рокфор, коньяк тощо. Навіть рулет, фрикадельки, котлети, майонез, омлет прийшли до нас із Франції. Однак далеко не всі страви, що мають подібні назви є французькими. Хто не знає, наприклад, салат олів’є. Але помиляється той, хто думає, що ця страва прийшла до нас із Франції. Справжня батьківщина салату олів’є — Росія. А названий він так на честь кухаря Люсьєна Олів’є, який тримав у Москві на початку 60-х років XIX століття ресторан французької кухні «Ермітаж».

Невірно й те, що ту страву, яку ми сьогодні називаємо олів’є, і вигадав знаменитий ресторатор. Насправді, класичний рецепт салату Люсьєна Олів’є містив зовсім інші інгредієнти і включав, наприклад, такі делікатесні продукти, як м’ясо рябчика, ракові шийки, каперси та оливки. Однак після жовтневого перевороту «буржуйське» олів’є перестали готувати. А в середині 1920-х років бувший підмайстер Олів’є І. М. Іванов створив спрощений «під пролетаріат» варіант салату, замінивши рябчики м’ясом курки, додавши яйця та зелений горошок, і назвавши його «Столичним». Пізніше курку замінили вареною ковбасою. Як бачимо від початкового рецепта залишилося небагато, але, тим не менше, головний принцип збережений — складові подрібнити і заправити майонезом. Цей принцип і отримав широке поширення на теренах радянського та пострадянського простору.

Знаменитий торт «Наполеон» своїм походженням також пов’язаний зовсім не з Францією, як багато хто вважає, а з Росією. Історія його появи така. У 1912 році відзначався столітній ювілей вітчизняної війни 1812 року. Одна з кондитерських фірм того часу випустила в продаж листковий торт, трикутної форми, що нібито мало нагадувати «треуголку» французького імператора. Звідси торт і одержав свою назву. Згодом первісний зміст і форма забулися, а от ласощі стали популярними.


Звідки родом макарони?

Багато хто вважає, що батьківщина макаронів — Італія. Однак це невірно. Макарони в Європі знали дуже давно, і точно встановити час і місце їх появи зараз неможливо. Відомо лише, що макарони робили ще в IV тисячолітті до н. е. У єгипетських гробницях знаходили зображення людей, які займалися виготовленням локшини. У етруському некрополі «Бандітачча» знайдені барельєфи, що датуються IV століттям до н. е., на яких зображене кухонне начиння, призначене для приготування макаронів. Культуру виготовлення макаронних виробів знали і древні римляни. Одна з перших письмових згадок про макарони зустрічається в кулінарній книзі знаменитого гурмана Апіція, який жив у I столітті до н. е. при імператорі Тіберії. Він описує рецепт страви, що нагадує сучасну лазанью і пиріг з макаронів. Археологічні знахідки (качалки, ножі для різання тіста тощо) показують, що локшину знали й любили і в Давній Греції.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.3. Локшина з поселення Лацзянь та виготовлення макаронів у середньовічній Європі


Але макарони в сучасному вигляді мають, безсумнівно, східне походження. Китайські вчені спільно з колегами зі штату Луїзіана (США) при розкопках стародавнього поселення Лацзянь на березі річки Хуанхе виявили горщик з локшиною, вік якого становить 4000 років. Можливо, рецепт виготовлення довгих вузьких смужок з тіста «приплив» до Італії у багажі великого мандрівника Марко Поло після його повернення з Китаю у 1295 році.


Ех, млинець…

Існує переконання, що саме млинці в Росії завжди були символом Масниці, адже своєю формою вони нагадують сонце. Ось що пише, наприклад, російський письменник О. І. Купрін: «Млинець круглий, як сьогоденне щедре сонце. Млинець червоний і гарячий, як гаряче всезігріваюче сонце, млинець политий розтопленою олією — це спогад про жертви, принесені могутнім кам’яним ідолам. Млинець — символ сонця, чудових днів, гарних врожаїв, ладних шлюбів і здорових дітей». Однак це не зовсім вірно. Відомий український історик М. І. Костомаров установив, що «млинці до XVIII століття не були символом масниці». Такими символами у росіян були пироги із сиром і «вергуни» — витягнуте тісто, смажене в олії. Пекли також шишки з тіста, левашники, перепічки. В Україні робили вареники та сирники. Млинці з’явилися в меню Масниці тому, що весняні свята включали також культ предків, яких поминали млинцями. Можливо, зіграло свою роль те, що під час святкувань ховали або спалювали опудало Масниці і її потрібно було пом’янути.


Який мед корисніший?

Багато хто думає, що якщо мед зацукрувався — значить, він старий і тому втратив свої корисні якості. Однак це не відповідає дійсності. Насправді мед практично не псується, а виходить, термін його зберігання не має жодних обмежень. Цікаво, що мед, знайдений у похованнях єгипетських фараонів, досі не втратив своїх їстівних якостей і цілком придатний до вживання. Не останнє значення має й те, що якість меду при кристалізації не змінюється — міняються лише його фізичні властивості: консистенція та колір. Любий мед кристалізується, але одні сорти — повільніше, а інші — швидше.

А ось те, що за звичай видається за свіжий травневий мед, найчастіше буває старим медом, розігрітим для додання йому прозорості. Такий мед купувати вкрай небажано, тому що в ньому накопичується шкідлива речовина — канцероген метілфурфурол. Цікаво, що в радянські часи існувала навіть заборона на продаж рідкого меду на ринках після першого жовтня. Вважалося, що до цього часу більшість різновидів меду мали закристалізуватися. А якщо цього не відбулося — значить, мед фальсифікований.


Хто придумав морозиво?

Невірно начебто морозиво з’явилося порівняно недавно, десь наприкінці ХVІІІ — початку XIX століття. Продукт подібного роду був відомий дуже давно й описаний ще Гіппократом. Особливою популярністю морозиво користалося на Сході. В казках «Тисяча й одна ніч» ви не раз знайдете згадування про солодкі холодні ласощі. У нас морозиво стало популярним у 30-х роках XIX століття. Вироблялося воно кустарним способом і відрізнялося від описаного Гіппократом тим, що в процесі виготовлення суміш стали збивати — насичувати її повітрям.

До речі, свій охолоджувальний ефект морозиво може здійснити тільки суто психологічно, та й то ненадовго, адже воно перевантажене висококалорійними жирами та вуглеводами. Зрозуміло, що в кінцевому підсумку морозиво не охолодить, а, навпаки, зігріє того, хто його з’їсть.


Напій пінний, дар кавказу

Невірно начебто кефір — молочнокислий продукт, що має штучне походження — з’явився лише порівняно недавно. Батьківщина шипучого, пінистого, цілющого напою — Кавказ. Горці здавна вживали напій, який вони називали «кефір» — від кореня «кеф», що в перекладі означає «здоров’я». Після приєднання Кавказу до Росії лікарі, освоюючи північнокавказькі мінеральні води, не залишили без уваги і «шипуче молоко» — так вони називали кефір. Його не без успіху стали використовувати для лікування недокрів’я та шлунково-кишкових захворювань у приїжджаючих на води. Технологія приготування «шипучого молока» довгий час залишалася секретом горців. Лише на початку минулого століття російським лікарям вдалося розгадати таємницю напою. Вчені провели глибокі дослідження кефірних грибків і розробили оптимальний спосіб приготування закваски — він визнаний винаходом і запатентований у багатьох країнах.

До речі, на прилавках магазинів деяких західноєвропейських країн можна побачити пляшки з кефіром. Однак цей продукт лише назвою нагадує цілющий напій: поки що тільки в країнах колишнього СРСР виробляється кефір, практично ідентичний тому, який протягом сторіч готували народи Кавказу.


За рецептами алхіміків

Горілка спочатку була зовсім не «зігрівним» напоєм, а… ліками. Рецепт горілки був винайдений у лабораторіях західноєвропейських алхіміків при спробі знайти «еліксир життя», і аж до XVI століття виготовлення горілки було заняттям фармацевтів. Горілку продавали в аптеках, як ліки від застуди і деяких інших захворювань під назвою aqua vita, що в перекладі з латинської означає «жива вода». Звідси, до речі, походить українська назва горілки — «оковита». Вважалося, що жива вода виводить надлишки вологи, оживляє серце, виліковує кольки, водянку, параліч, лихоманку, заспокоює зубний біль і боронить від чуми. Щоправда, вже тоді було помічено, що надмірне вживання ліків може призвести до смертельного результату. Згодом на острові Мальта була удосконалена технологія дистилювання цього напою. А у XV столітті західноєвропейські купці почали завозити горілку й у наші землі.


Менделєєв і горілка

Вважається, що рецепт приготування російської горілки придумав знаменитий російський хімік Д.І. Менделєєв. Нібито саме він, протягом півтора років вів пошуки ідеального співвідношення об’єму і ваги частин спирту та води в горілці і науково обґрунтував її міцність у 40°. А в 1894 році його рецептура була запатентована російським урядом як національна горілка під назвою «Московська особлива», яку стали називати також «менделєєвською». Сучасні російські виробники горілки сьогодні активно експлуатують ім’я Менделєєва в рекламі своєї продукції і навіть будують на цій історії легенди своїх горілчаних брендів. Однак, це не більше, ніж черговий міф.

У 1864 році Д. І. Менделєєв дійсно захистив дисертацію «Міркування про сполучення спирту з водою». Ця монографія була його першою серйозною роботою про розчини і, як виявилося згодом, вона стала основою для створення гідратної теорії розчинів. Але в ній не було ані слова про горілку. Тим більше, відшукати в цій праці обґрунтування рецепту «ідеальної» російської горілки при всьому старанні не вдасться.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.4. Д. Менделєєв ніякого «класичного» рецепту горілки не вигадував


Не відповідає дійсності й думка, що саме 40 — найбільш оптимальний градус для пиття і це також було встановлено Менделєєвим. Насправді ніяких особливих фізико-хімічних особливостей для людини 40 %-ний водно-спиртовий розчин не має.

Звідки ж взялася і коли встановилася ця «сакральна цифра» — 40º? У дореволюційній Росії виготовлялися і продавалися різні сорти горілки (горілка в той час називалася «казенним вином»): полугар — 38º, пінне вино — 44º, трипробне вино — 47º та інші. У 1868 році була узаконена міцність так званого полугару — 38º, тоді ж стала з’являтися рекомендація у 40º. Так було простіше підраховувати податки на алкоголь, які надходили до казни. Таким чином, встановлення традиційного 40 % співвідношення спирту до води стало результатом не досліджень Менделєєва, а роботи російських чиновників.


Вогненна вода

Віскі зовсім не шотландський національний напій, як прийнято вважати. Насправді віскі ще в XI столітті придумали ірландці. Ірландські ченці-місіонери, які хрестили шотландців, звернули увагу на той факт, що обряд хрещення відбувається набагато швидше й ефективніше, якщо використовується «вогненна вода», а саме так перекладається слово «віскі» з гельської мови. Із Шотландії у XII столітті напій потрапив до Англії, а звідтіля, вже пізніше — до Нового Світу. Шотландці, щоправда, й досі наполегливо відстоюють свій пріоритет у винаході віскі.

До речі, віскі — це найближчий родич нашого самогону. В усякому разі, технологія їхнього приготування практично однакова. Хоча відмінність усе-таки є. Віскі після вигонки заливають у старі дубові бочки, також як ром і коньяк, що додає цьому напою більш елегантний запах і колір, аніж у нашої рідної «бурякової».


Як з’явилось шампанське

Винахідником шампанського багато хто вважає французького ченця П’єра Періньона. Однак це не зовсім вірно. Він дійсно розробив багато технологій, які і зараз застосовуються виробниками шампанського в процесі виготовлення початкового вина, проте бульбашки у вині вважав ознакою браку. А ключову роль у популяризації вина з бульбашками зіграли англійці. Вони імпортували вина з провінції Шампань, а потім переливали їх з бочок у пляшки з пробкою з коркового дерева (чого французи тоді не знали). Після відновлення процесу ферментації в пляшках починав утворюватися вуглекислий газ і вино у відкритих пляшках пузирилося, що дуже сподобалося англійцям.

До речі невірно усі гристі вина називати шампанським. Власне шампанське — це гристе вино, яке вироблене у французькому регіоні Шампань з певних сортів винограду методом вторинного бродіння вина у пляшці. Ігристі вина виготовляються по всьому світу, і в багатьох місцях для визначення власного ігристого вина використовуються свої терміни: в Іспанії — Cava, в Італії — Asti, в Німеччині — Sekt тощо. Навіть іншим регіонам Франції заборонено використовувати назву «шампанське». Наприклад, винороби Ельзасу, Бургундії і Луари виготовляють вино під назвою Crémant.


Губить людей не пиво

Багато хто вважає пиво не дуже корисним і навіть згубним напоєм. Однак це невірно. Окрім того, що пиво добре вгамовує спрагу і є прекрасним сечогінним засобом, це ще й дуже живильний продукт. Калорійність літра його світлих сортів сягає 500 кілокалорій, а темних — майже вдвічі більше. Два глечики пива разом із двома хлібцями і голівкою цибулі або часнику складали щоденний пайок раба на будівництві єгипетських пірамід. У стародавніх шумерів було навіть прислів’я: «Не знати пива — не знати радості».

А американський зоолог Леслі Клеві зробив дивовижне відкриття. Довгострокові досліди, проведені ним на пацюках, показали, що тварини, які «у помірних кількостях споживають пиво», живуть у середньому в шість разів довше своїх «непитущих» побратимів, крім того, у них практично не помічена схильність до серцевих захворювань.

Невірно й те, що розбавляти пиво водою навчилися лише сучасні торговці. Боротьба із шахраями має багатовікову історію. В Кодексі законів вавілонського царя Хаммурапі, складеному у II тисячолітті до н. е., чимало місця приділено недбайливим працівникам пивного прилавку. Так, броварників, які насмілювалися доливати в пивні бочки воду, навічно ув’язнювали у ними ж споганених вмістищах напою.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.5. Кодекс законів царя Хаммурапі та Карел Баллінг


На пивних етикетках кожен може спостерігати цифри з відсотками, наприклад, 11 %. Але означають вони зовсім не вміст алкоголю у пиві, як помилково багато хто вважає. Річ у тім, що міцність пива вимірюється не за стовідсотковою шкалою, як вино і горілка, а за так званою шкалою Баллінга (від прізвища чеського хіміка Карела Баллінга, який вивчав процес бродіння). Спирту ж у різних сортах пива міститься від 1,5 до 6 %. Таким чином, воно належить до слабоалкогольних напоїв. А ось такий напій як квас зовсім не безалкогольний, а, як і пиво, слабоалкогольний. Щоправда, вміст спирту в ньому ще менший. Виробляють квас змішаним молочнокислим і спиртовим бродінням сусла.


Смачні ліки

Популярний нині напій «Кока-кола» не завжди призначався для широкого продажу. Спочатку він служив ліками і придбати його можна було лише в аптеці. А історія його появи така. У 1884 році власник невеликої фармацевтичної фірми Джон Пембертон з Атланти створив на базі місцевих вин напій, з додаванням екстракту листя коки. Однак у наступному році в Атланті і ряді інших округів штату Джорджія був введений «сухий закон». Пембертону довелося змінити формулу напою, виключивши алкогольну основу, і замінивши її сиропом з паленого цукру, а також додавши витяжку з горіхів дерева коли. Новий варіант напою назвали, з’єднавши разом найменування його основних інгредієнтів. У 1886 році напій був запатентований як лікарський засіб від нервових розладів, втоми та стресу і почав продаватися в найбільшій міській аптеці в Атланті. Спочатку гроші, вкладені в напій, не окупалися його продажами. Проте якось один з продавців «Кока-коли» розбавив сироп Пембертона не звичайною водою, а содовою. Насичена вуглекислотою «шипучка» дуже полюбилася покупцям.

На жаль, творець «Кока-коли» помер через 2 роки після її винаходу, і не встиг скористатися плодами свого успіху. Рецепт сиропу Пембертона купив підприємець Аса Гріггс Кендлер, який у 1892 році заснував компанію «The Coca-Cola Company», що займається виробництвом напою і понині.

До речі, активним чинником у цьому відомому всім тонізуючому напої є зовсім не листя коки (Erythroxylon coca), які містять, як відомо, від 0,2 до 0,6 % кокаїну. Сьогодні у кока-колу додають не свіже листя коки, а вже віджате, з якого видалений весь кокаїн. А тонізуючим елементом служать дві інших не менш екзотичних рослини Cola acuminata і Cola nitida, активною речовиною яких є всім нам знайомий кофеїн.


Чи шкідлива кава?

Досить поширеним є уявлення про те, що кава шкідлива для здоров’я. У різний час стверджувалося, що це канцероген, що вона підвищує артеріальний тиск і сприяє серцево-судинним захворюванням, викликає розлад нервової системи і травлення. Однак усе це невірно.

Кава — один з харчових продуктів, з приводу яких поширювалася найсуперечливіша інформація. Французькі дослідники з Центру харчування людини проаналізували безліч наукових статей і зробили наступні висновки. По-перше, часто на каву покладають відповідальність за опіки, виразку шлунка і дванадцятипалої кишки, але немає жодного наукового свідчення, що уживаний у помірних дозах напій здатний призвести до таких наслідків. По-друге, поширена думка, що кава погано діє на серце, призводить до підвищення артеріального тиску. Однак при нинішньому рівні знань можна стверджувати, що у здорової людини помірне споживання кави не викликає змін серцевої функції і кров’яного тиску. По-третє, у каві немає речовин, здатних викликати рак. Дослідження частоти поширення раку стравоходу показали, що захворювання може виникати через високу температуру напою, а не через те, який він.

До речі, кава аж ніяк не завжди справляє тонізуючий ефект. Так, згідно досліджень, проведених професором Гріффітом з університету Джона Хопкінса у Вашингтоні (США), споживання більше двох чашок кави на день викликає в багатьох людей, протягом 12 годин, підвищену сонливість, апатію, а часом і депресію. Людей такого роду дослідник називає «кавовими сонями».


Що пили ацтеки?

Невірно, начебто порошок какао одержують перемоловши боби какаового дерева, а потім з цього порошку роблять шоколад. Насправді, усе навпаки. Перемоловши какао-боби, одержують не порошок, а рідку какао-масу, тому що в бобах какао міститься значна кількість рослинної олії. Частину цієї маси пресують, при цьому відділяється какао-олія.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 13.6. Скульптура ацтека з плодом какао та справжній чоколатль


Далі перемелене какао і какао-олію змішують, підсолоджують, приправляють ароматними речовинами, заливають у форми і охолоджують. Так виготовляється справжній шоколад. А з макухи, яка залишається після вижиму какао-олії виготовляють какао-порошок. Таким чином, порошок какао — це не первинний продукт, отриманий при розмелюванні бобів (як у кави), а результат спеціальної обробки макухи.

Мало хто знає, що шоколад спочатку споживали… рідким. Іспанці, припливши до Мексики, побачили, що місцеві жителі — ацтеки — готують напій з насінь дерева, яке вони називають «какахоатль», а сам напій має назву «чоколатль». Мелені і обсмажені какао-боби індіанці змішували з водою, а потім у цю суміш додавали ще гіркий перець. У підсумку виходив гіркуватий, гострий напій, який пили холодним. В Європі, куди його привезли іспанці, з холодного і гіркого цей напій перетворився на початку XVII століття в гарячий і солодкий.

Сучасний період в історії шоколаду відкрив голландець Конрад ван Гутен, який винайшов у 1828 році недорогий спосіб вичавлювання з перемелених какао-бобів какао-олії. Це відкриття дозволило створювати твердий шоколад, який поступово витіснив з раціону європейців шоколад рідкий.


Не зашкодить, та й не допоможе

Вважається, що вживання шоколаду шкідливе для зубів, оскільки сприяє розвитку карієсу. Однак це не так. Як встановили американські вчені з Техаського медичного центру (США), навпаки, какао-маса, що складає основу шоколаду, містить антикарієсну речовину танін. Відомо, що карієс спричиняють мікроби, які перетворюють карбогідранти на кислоти, що руйнують зубну емаль. Танін же, що міститься також у чайному листі, блокує дію цих шкідливих мікробів.

Інша розповсюджена хибна думка полягає в тому, що шоколад нібито містить дуже багато біологічно активних речовин, що змушують організм виробляти гормони задоволення, зокрема, серотонін. Однак у Німецькому інституті дієтичного харчування дійшли висновку, що таких речовин у шоколаді не більше, ніж, наприклад, у сирі. Люди, що вважають себе «шоколадними наркоманами», насправді не зазнають залежності і не мають надмірної потреби у шоколаді, щоб підтримувати гарний настрій, вважають дослідники. «Шоколад не зробить вас щасливим, він тільки може зробити вас товстим» — такий вердикт учених. Більше того, у Німеччині також знайшли, що ті ж речовини, що підвищують настрій, можуть викликати напади мігрені.



Розділ 14. Що ми носимо? Як ми виглядаємо?


Ох, вже ця мода

У багатьох склалося уявлення, що мода — це щось примхливе і стихійне. Однак це невірно. Насправді її примхами керують закони. Будь-яка, найостанніша мода завжди є трішечки «ретро», тобто завжди є повторенням чогось, що вже було. Так, наприклад, уся розмаїтість костюмів XX століття (мова йде не про деталі одягу, не про крій спідниць чи штанів, а про основний силует) ґрунтується на трьох геометричних формах: прямокутній, трикутній (або трапецієподібній) та овальній. Чергування всіх цих форм віддзеркалює зміну стилів, що проходила зі століття у століття — від грецького костюма з його прямокутними формами, через трапецієподібні костюми середньовіччя до овальних форм бароко та рококо. Аналіз форм костюму протягом усього нашого століття показав, що не було часу, коли б панувала тільки одна мода. Навпаки, якщо в який-небудь період перемагала одна з форм одягу, її обов’язково супроводжували інші. Статистика показує, що зміни форми костюму відбуваються синусоїдально, тобто мода повторюється через визначені проміжки часу. Іншими словами в змінах моди спостерігається досить чітка циклічність. Найбільш відчутними є 48-літні та 12-літні цикли. Найбільш стійка геометрична форма костюма — це овал. Він завойовує широку популярність кожні 48–50 років, хоча й усередині циклу до цієї моди звертаються приблизно кожні дванадцять років. Кожні ж 3–4 роки змінюються лише зовнішні ознаки костюму — колір, тканина, деталі обробки тощо.


«От кутюр» без купюр

У виразі «от кутюр» перше слово означає зовсім не російський прийменник «від», як багато хто вважає, а так само як і друге слово є французьким. Французьке haute couture (читається «от кутюр») означає «висока мода». Однак той, хто ввів поняття «haute couture» був не французом, а… англійцем. У середині XIX сторіччя англієць Чарльз Фредерік Уорт установив стандарти для високого кравецького мистецтва. Але не в Лондоні, а у Парижі. За допомогою зроблених вручну, зі зняттям усіх мірок для розкрою чудових убрань у 1858 році учений бухгалтер відкрив на Avenue de la Paix свій «House of Worth». Тоді з’явився не просто перший у світі дім високої моди. Заслуга Уорта полягає також і в тому, що Париж завдяки йому заявив про себе, як про столицю моди.

До речі, сьогодні, як і 150 років тому, англійці задають тон, забезпечуючи прогрес у моді. У 1996 році одразу три представники туманного Альбіону зайняли крісла лідерів ведучих французьких Домів моди. Так, у Dior основні дизайнерські рішення приймає Джон Гальяно, у Givenchy — Олександр Макквін. А спадкоємицею Карла Лагерфельда в Chloe стала Стелла Маккартні, молодша дочка знаменитого «бітла».


Непарадне походження

Помиляється й той, хто вважає, що смокінг — це парадний вечірній костюм. Насправді спочатку смокінг був одягом для куріння (про це говорить й назва, від англійського smoke — «курити»). Його вигадав англійський письменник і політичний діяч Бенджамен Дізраелі, який, до того ж, був затятим курцем. Це був домашній шовковий халат із шалевим коміром, що, як і обшлага, обшивали блискучою шовковою тканиною. Якщо попіл падав з сигари на такий халат, він не пропалював дірку, а скочувався на підлогу. Поступово халат перетворився на куртку з оксамиту або сукна. А наприкінці 70-х років минулого століття в Монте-Карло з’явився денний одяг — піджак, який почали називати смокінгом.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 14.1. Бенджамін Дізраелі та його винахід


Не парадне походження також і у фрака. Фрак з’явився в Англії, як одяг для верхової їзди, і своє походження веде від військової форми ХVІІІ століття. У ті часи кавалеристи для зручності при їзді загортали і складали позаду передні підлоги своїх каптанів. У середині століття цивільні та чиновники, наслідуючи військовим, теж почали носити каптан з обрізаними передніми підлогами. Так з’явився фрак, який завоював величезну популярність у XIX столітті, але не забутий і зараз.


Хто вигадав джинси?

Невірно, начебто винахідником джинсів був кравець з Баварії Леві Страус. Джинсова тканина була популярна задовго до нього. Уже 500 років тому її виготовляли на дерев’яних ручних верстатах ткачі французького міста Німу (звідси сьогоденна назва тканини — «денім»). Тоді її використовували в основному на вітрила. Саме ця тканина оснащувала щогли каравел Христофора Колумба, що неслися через Атлантику. Тоді ж з цієї тканини стали шити штани і куртки для матросів. З Німу тканина потрапила до Генуї, звідкіля поширилася по всій Європі. І слово «джинси» походить саме від назви цього міста. А у 1850 році в часи знаменитої золотої лихоманки баварець Леві Страус відправився до Сан-Франциско з товарами для шахтарів. Довідавшись, що там особливо потрібні міцні штани, він замовив партію з дуже щільної важкої парусини. Успіх був миттєвим. Новинка прийшлася до смаку і гірникам, і золотошукачам, і фермерам, і ковбоям. Ще б пак, навіть від колючок кактусів захищає. Щоправда Страус зробив два нововведення: замінив важку парусину більш легким денімом і, за порадою приятеля, підсилив краї кишень заклепками, щоб вони не рвалися під вагою шматочків породи. Перед тим, як одягти, штани спочатку змочували у воді, а потім натягали мокрими: тканина, висихаючи, сідала і точно повторювала форму тіла. Ну, просто друга шкіра.

До речі, невірно, нібито в джинсах тіло погано «дихає». Денім виготовляють з бавовни, а це значить, що тут усе в порядку. Одна тільки вада є у деніма — тканину фарбують в темно-синій колір натуральним індиго, який досить швидко вицвітає під час носіння і прання. Але от вже де дійсно примхи моди — саме це й подобається в джинсах сучасній молоді.


Лосини чи легінси?

Мабуть багато хто пам’ятає, як свого часу широкої популярності набув вид одягу, що у нас його назвали «лосинами». Однак ця назва невірна. У світовій моді прийнята інша назва — «легінси» (від англійського leg, що означає «нога»). Легкі, зроблені зі щільного еластичного трикотажу, легінси — шовкові чи бавовняні, одноколірні чи з набивними малюнками — швидко стали популярними серед молоді. Вони ефектно підкреслюють достоїнства гарної фігури, прекрасно сполучаються також зі строгим діловим жакетом і з просторою блузкою. До речі, легінси цілком самостійний одяг і їх зовсім не обов’язково прикривати міні-спідницею. Художники-модельєри пропонують носити їх з блузами, у якості яких може послужити і яскрава чоловіча сорочка, і колись модне, а тепер забуте пончо, і навіть старі гардини чи скатертина зі строкатим геометричним малюнком.

Що ж стосується лосин, то це штани, що їх носили офіцери у російській армії XVII–XVIII століть. Шилися вони зі шкіри лося або оленя (звідси й назва). Покрий був дуже вузьким, і надягали їх в мокрому вигляді, а висихали вони вже на тілі. Дуже незручний був одяг, який часто викликав потертості на шкірі.


Кому надягати сарафан і панчохи?

Сарафан в уявленні багатьох — це легкий літній жіночий одяг. Однак так було далеко не завжди. Мало хто знає, що були часи, коли у сарафанах ходили лише… чоловіки. Це був святковий чоловічий одяг. Так, наприклад, відомо, що у царя Михайла Федоровича (діда Петра I) було декілька сарафанів. Пізніше сарафан зі святкового вбрання перетворився в буденний, домашній. Це була довга нижня сорочка, що називалася «сарафанець». Але у ХVІІ столітті і він вийшов з моди, а от назва збереглася й перейшла на схожий за кроєм жіночий одяг.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 14.2. Панчохи та високі каблуки — колишня чоловіча мода


Також мало хто знає, що панчохи теж спочатку носили чоловіки, а не жінки. Як і лосини, панчохи повинні були підкреслювати красу накачаних чоловічих литок. Високий каблук — це теж річ з чоловічого гардеробу XVII століття. Король Франції Людовик XIV був одним з перших шанувальників такого взуття. Чоловік у взутті на високих підборах здавався вище і стрункіше. А жінки перейняли високий каблук набагато пізніше.


Коли людина взулася?

Найчастіше первісну людину зображують у звіриній шкірі і босоніж. Однак це невірно. Чи міг давній мисливець переслідувати звіра босоніж, коли навкруги були розкидані колючки і гострі скелясті камені? Якщо вже він надяг шкуру, то ноги напевно вмів захищати. Сьогодні вчені мають у своєму розпорядженні безперечні дані про те, що людина стала оберігати підошви своїх ніг ще 25–30 тисяч років тому. Скалка, отримана одного разу, змусила його подумати про взуття. Якою ж було взуття наших предків? Першим матеріалом служили насамперед листя, трава, водорості, кора дерев. Пізніше стали обмотувати ноги шкурами. А коли людина навчилася плести, у хід пішли лоза та лико.

Помиляється й той, хто думає, що сандалії вперше з’явилися у Давніх Греції та Римі. Як показують археологічні розкопки, цей вид взуття був відомий набагато раніше і своїм походженням йде в глиб століть. Так, наприклад, при розкопках стоянки людини кам’яного віку (це було поселення в печері Ламос, штат Невада, США) був знайдений цілий склад, майже триста пар взуття. Це трав’яні підошви з «ремінцями» для кріплення на ногах, тобто саме те, що ми називаємо сандаліями. За допомогою ізотопного методу було встановлено, що сандаліям 9 тисяч років. А порівняння знахідки з усіма знайденими до цього випадку дозволило археологам стверджувати, що ці сандалії, крім того, ще й найкрасивіші.


Як капці стали кросівками

Мало хто знає, що кросівки знаменитих фірм «Адідас» та «Пума» мають своє походження від… домашніх капців. У 1920 році збіднілий баварський швець Аді Даслер вирішив поправити справи сімейної «капцевої» крамнички і почав шити спортивне взуття. Чим більше в Німеччині ставало спортсменів, тим краще йшли справи. Незабаром крамничка перетворилася на фабрику і у 1948 році Аді офіційно назвав її «Адідасом» та придумав емблему — знаменитий «трилисник». У тому ж році Аді дуже посварився зі своїм братом, і той, щосили «гупнувши» дверима, заснував власне підприємство — «Пуму».

Прийнято вважати, що кросівки призначені лише для занять спортом. Однак спортивне взуття можна надягати не тільки для тренувань у залі чи на свіжому повітрі, але й для повсякденного носіння. Сьогодні багато відомих спортивних фірм створюють спеціальні колекції, розраховані саме для піших прогулянок.

Невірно й те, що краще взуття, у тому числі й спортивне, обов’язково має бути шкіряним. Матеріал та спосіб його обробки залежать від призначення взуття. А шкіра не завжди забезпечує той комфорт, що необхідний спортсмену. Наприклад, якщо марафонець узує шкіряні кросівки, то він просто не добіжить до кінця дистанції. Штучні матеріали набагато краще пропускають повітря, ніж натуральна шкіра, що дозволяє ногам «дихати». На користь синтетичних матеріалів говорить і те, що вони найчастіше міцніші ніж натуральна шкіра. Тому, наприклад, баскетбольні кросівки складаються на 70 відсотків саме зі штучних матеріалів.


Чи вмієте ви зав’язувати шнурки?

Більшість людей зав’язують шнурки на кросівках або черевиках вузлом, який моряки презирливо називають «бабиним». Роблять вони це за звичкою, двічі точно повторюючи переплетення двох половинок вузла. Однак бабин вузол — це приклад того, як не слід зав’язувати вузли. Відомо чимало випадків, коли він ставав причиною нещасть і навіть загибелі людей. Але ж дуже просто замість бабиного вузла зав’язати так званий геркулесів: він відрізняється від першого тільки напрямком переплетення другої половини вузла, а тримає набагато краще. Якщо геркулесів вузол зав’язати з «бантиком», то він буде називатися рифовим, а геркулесів вузол із двома «бантиками» — це подвійний рифовий вузол.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 14.3. Геркулесів (зліва) та бабин вузли


Взагалі, про вузли сучасна людина знає набагато менше, ніж первісна. Межею складності для нас стає вузол краватки, а всі інші ми шанобливо називаємо морськими. В даний час фахівці розрізняють близько 4 тисяч вузлів, і більшість з них — дуже давні винаходи. Принаймні за останні 20–30 років число їх не мінялося. Однак помиляється той, хто думає, що не можна придумати нічого нового в цій царині. Зовсім недавно з’явився новий, невідомий раніше і, на думку фахівців, дуже вдалий вузол. Його винахідник доктор Е. Хантер з Великобританії простодушно заявив, що зав’язав цей вузол зовсім випадково.


Підступна краватка

Сучасна краватка є символом солідності та респектабельності. Однак так було не завжди. У ХVІІІ столітті краватка мала зовсім інший вигляд і була скоріше схожа на нинішній шарф. У Росію краватка потрапила з Голландії за часів Петра I і назва її вимовлялася спочатку «галздук», від голландського galsdoek, що буквально значить «шийна хустка». Цікаво, що в одному з російських словників того часу це слово тлумачилося так: «Рушник, яким шию обвивають і прикрашають». Українська назва походить від французької назви хорватів — «кроати», які служили в найманих військах і носили на шиї хустинку.

Невірно й те, начебто носіння краватки зовсім нешкідливе. Насправді вузькі комірці та туго затягнуті краватки шкідливі для зору. До такого висновку дійшли дослідники з Корнельського університету (США). Піджимаючи сонну артерію, комірець чи краватка погіршує приплив крові до очей і мозку, в результаті чого знижується гострота зору. І це зниження якийсь час тримається навіть після усунення «зашморгу». Такий шкідливий ефект може бути особливо небезпечним для водіїв та пілотів.


Зніміть окуляри-велосипед

Помиляється той, хто вважає, що носіння сонцезахисних окулярів є зовсім небезпечним. Сучасними медичними дослідженнями встановлено, що темні окуляри взагалі шкідливі для здоров’я людини, а особливо вони шкідливі для чоловіків. Сексологи дотримуються думки, що тривале носіння темних окулярів гнітить функцію полових залоз, що, природно, призводить до зниження сексуальних можливостей. Тому чоловікам не зайве про це пам’ятати.

Крім того, неправильний вибір сонцезахисних окулярів може стати причиною розвитку більш серйозних проблем зі здоров’ям. Так, як відзначають фахівці, сонцезахисні окуляри з кольоровими скельцями можуть призвести до меланоми ока. Спеціалісти рекомендують відмовитися від носіння окулярів з блакитними, синіми та фіолетовими стеклами, оскільки сонячні промені, що проходять крізь такі скла, шкідливі для очей. Слід надягати сонцезахисні окуляри з захистом від ультрафіолету спектру А і Б.

Як тут не згадати заклик радянського поета Володимира Маяковського: «Зніміть окуляри-велосипед…».


Парасолька для засмаги

Вважається, що парасолька призначена для захисту від дощу та від надмірного сонця. Але це не зовсім вірно. Так, наприклад, в купальний сезон 1986 року на італійських пляжах з’явилися спеціальні парасолі для засмаги. Ці парасолі виготовлені з прозоро-блакитного пластику, що пропускає тільки ті ультрафіолетові промені, які, покриваючи тіло засмагою, не наносять шкірі шкоди. Інші поглинаються пластиком. «Батько» нового матеріалу — професор Граціано Лаккіні — доки що не розкриває свого секрету. Він повідомив лише, що матеріалом для чудо-парасолі служить суміш полімерів, у яку додані особливі мікрокристали органічного походження. Вони й створюють фільтруючий ефект. Професор припускає, що такі фільтри знайдуть застосування в медицині для лікування світлом кварцової лампи багатьох шкіряних захворювань. А промисловці збираються почати виробництво одягу, в якому можна буде загоряти, не роздягаючись.

Невірно також нібито вітамін А сприяє виникненню засмаги. Насправді вітамін А, як й інші вітаміни, ніякого впливу на придбання засмаги не має. Ця думка, ймовірно, виникла через те, що каротин — попередник вітаміну А, — який приймається у великих кількостях, дає шкірі жовтуватий відтінок.


Чому бікіні так називаються?

Багато хто вважає, що чи не найбільш популярний у світі купальний костюм був названий так на честь атолу Бікіні у Тихому Океані, де у 1946 році США здійснювали ядерні випробування. Мовляв, американським військовим, що випробували атомну бомбу, настільки сподобались крихітні ганчірки, якими прикривали свої «принади» місцеві дівчата, що вони вирішили: така мода має бути повсюди. Однак це невірно. Насправді історія появи цього купальника дещо інша, хоча побіжно і пов’язана з ядерним вибухом.

Одразу ж після Другої світової війни, коли європейці повернулися до пляжного відпочинку на Рів’єрі, французький дизайнер Луї Рір помітив, що жінки на пляжах Сан-Тропе підкочували краї своїх купальних костюмів, аби відкрити сонцю важкодоступні ділянки тіла. Рір вирішив полегшити дамам задачу і розробив купальник, що складався з чотирьох трикутників, які приховували лише певні «стратегічні» місця. Винахідник охрестив своє дітище «атом», очевидно, маючи, на увазі, що як атом означає «неділимий», так і цей костюм є найменшим з усіх можливих. Коли ж у 1946 році після випробувань атомної бомби, кораловий риф фактично загинув, перетворившись на радіоактивну пустелю, слово Бікіні було в усіх на вустах і фактично стало синонімом слова «атом». Так купальний костюм одержав свою нинішню назву, а незабаром став настільки популярним, що й досі згубно впливає на жінок.

До речі, Рір помилився, коли вважав свій костюм «неподільним». У 1964 році віденський модельєр Руді Гернрейх вирішив, що дві стрічки тканини на жіночому тілі — це занадто багато, і сміливо відкинув одну з них. Так народилася нова пляжна мода під назвою «топлес».


Справа у капелюсі

Усім відомі літні капелюхи-панами походять зовсім не з Панами, як багато хто вважає, а з іншої латиноамериканської держави — Еквадору. Ці капелюхи почали виробляти в кінці ХІХ — на початку ХХ століття в еквадорській провінції Кан’яр і потрапили до США та Європи через Панаму, як і багато інших південноамериканських товарів. Звідси й з’явилася назва. До речі, справжні панами виготовляють не з тканини, а з соломи особливого сорту — токілья, а самі еквадорці називають їх «сомбреро де паха токілья».

Не менш відомі, і навіть оспівані у віршах, наполеонівські «треуголки». Однак насправді імператор не носив треуголки, а віддавав перевагу капелюху з двома кутами. Збереглося шість таких головних уборів. Цікаво, що лише в одного з них є тепла підкладка. Саме його «за розпорядженням лікаря» надягав Наполеон під час східної кампанії за сильних морозів і, зокрема, при вступі до Москви у 1812 році.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал.14.4. Наполеон віддавав перевагу капелюхам з двома кутами


Капелюх-циліндр сьогодні вважається багатьма символом респектабельності. Однак аж ніяк не завжди він мав таку блискучу репутацію. Коли циліндр уперше з’явився у Лондоні, він викликав такий переполох, що був офіційно заборонений, а лорд-мер заявив, що у порядних людей циліндр викликає жах. І було від чого. Чоловіки, входячи в приміщення, повинні були знімати циліндр і тримати його під рукою, що було вкрай незручно. І згодом капелюшники придумали складний «механічний капелюх», який можна було скласти одним ударом долоні по його верху. Він одержав назву «шапокляк».


Королівське хутро

Сьогодні кроляче хутро не вважається особливо коштовним. Однак так було не завжди. Ще в Давньому Римі кроликів розводили саме через коштовне пухнате хутро. У середні віки хутро цих тварин було настільки дорогим, що їх вирощували на королівських дворах. Звідси й назва звірка — кріль, кролик. В Україні кроликів розводили спеціально для гетьмана Мазепи в містечку, що одержало свою назву від імені цього звірка — Кролевець (нині Сумська область).

До речі, зі шкурок кроликів роблять не тільки хутряні шапки, але також капелюхи, які ми називаємо фетровими. Сьогодні найбільш популярними є класичні фетрові капелюхи фірми Борсаліно. Капелюх Борсаліно — це престиж і ознака гарного смаку плюс товстий гаманець. А почалося все у 1857 році, коли Джузеппе Борсаліно вирішив робити найкращі капелюхи у світі і відкрив свою першу мануфактуру. З тих пір зберігається унікальна технологія, що забезпечує унікальну якість. Легка пухната шкурка дикого кролика обробляється за допомогою водяної пари, потім пресується в алюмінієвій формі і тільки після цього вирізається, причому вручну. Цінність виробу полягає у пусі, що міститься в ньому (використовується як мінімум 5–6 шкурок диких кроликів). Використання шкурок диких кроликів вже само по собі припускає високу якість готового капелюха, а 80 етапів роботи — виробнича необхідність, внаслідок чого капелюх важить від 85 до 110 грамів.


«Спецодяг» радикалів

В уявленні багатьох чорна шкіряна куртка асоціюється насамперед з червоними комісарами. Однак насправді перша поява такої куртки була пов’язана з розвитком авіації та автомобілебудування. Перші льотчики і водії — браві хлопці-красунчики — першими стали вдягатися в чорну шкіру. Вже потім куртка стала «комісарським одягом». І не тільки в Росії. Так, наприклад, у 1931 році німецька комуністка Маргарет Бубер-Нойман писала, що «шкіряна чорна куртка відповідає партійній моді». Група західних психологів, досліджуючи «міфологію шкіряної чорної куртки», дійшла висновку, що вона є не просто предметом туалету, а носієм визначеної суспільної ідеології. Причому, як стверджують дослідники, чорна шкіра відповідає ідеології зла та руйнування. Її завжди любили герої-анархісти, молодіжні бунтарі, західні рок-музиканти. Чорна куртка ніколи не вийде з моди. Адже зло і агресивність постійно відтворюються як неодмінна умова суспільної рівноваги, і кожне нове покоління бажає примірити на себе «чорну шкіру».


Помада для самурая

Помиляється той, хто вважає, що парфуми та косметика — це прерогатива одних тільки жінок. За оцінками французьких маркетингових служб, з кожним роком росте і збільшується число чоловіків, які заходять до парфумерних крамниць і салонів краси, щоб придбати що-небудь для себе, а не для своєї подружки. Лідирують тут, як не дивно, японці. За ними йдуть скандинави, потім французи, англійці, італійці. Якби ви жили в Японії у 60-х роках минулого століття, ви усюди, на кожному кроці натикалися б на рекламу салонів краси: отут роблять грязьові ванни, отут маски, а отут, будь ласка, розслаблюючий масаж. І все це — винятково для чоловіків. Навіть бігуді накручувалися на чоловічу шевелюру. Не розучилися японці доглядати за своїм обличчям та тілом і сьогодні. Фарби для волосся, парфуми, піни для ванн, гелі для душу, креми для рук, безбарвні зволожуючі гігієнічні помади, шампуні та дезодоранти — все пускається в хід. Не відстають від нащадків самураїв і нащадки вікінгів. У скандинавських країнах до перерахованих чоловічих радощів додаються ще креми для засмаги, молочко після засмаги, гелі проти опіків і т. ін. Французи називають скандинавів самими елегантними чоловіками й самі вносять свою лепту в чоловічий косметичний арсенал: емульсії проти випадання волосся, пилки для нігтів, маски для шкіри і, як наслідок, поняття «жертва моди».


Косметика і шкіра

Не відповідає істині поширена думка, нібито декоративна косметика псує шкіру. Використання макіяжу аж ніяк не відбивається на стані шкіри, якщо, звичайно, користуватися якісною косметикою, у якої не закінчився термін придатності. Гарна шкіра — це насамперед спадковий фактор. Окрім того вона відображує стан здоров’я, ну і, нарешті, вік людини. Здорова, доглянута шкіра не боїться косметики.

Невірно й те, що тональний крем і рідка основа під макіяж заважають шкірі дихати. Сучасні основи під макіяж настільки подрібнені, що не можуть перешкодити диханню шкіри. Здорова шкіра чудово переносить таку основу. До речі, вона ж захищає клітини від дії сонячних променів, шкідливих речовин, що містяться в повітрі, та від втрати вологи.


Ох, вже ці очі навпроти

Відомо, що стародавні греки дуже цінували у жінок великі, округлі, темно-карі очі, що нагадують коров’ячі. «Волоока» — називали вони Геру, дружину Зевса, підкреслюючи її красу. Однак усупереч розповсюдженій хибній думці «величезні очі», оспівані поетами та живописцями, у реальному житті не є красивими, оскільки через великий розріз виглядають опуклими, немовби випнутими, їхня райдужна оболонка з усіх боків оточена білком. Красиві ж очі повинні бути абсолютно симетрично розташовані на обличчі і мати однаковий розріз. При цьому в кожного народу існує своє бачення красиво обкреслених очей. Але на сьогоднішній день у світі моди найбільш «стильним» визнаний так званий «європейський розріз». Не випадково багато японок звертаються до пластичних хірургів, аби ті зробили їм очі за «євро стандартом». Щоправда, доцільніше змінювати розріз очей не настільки радикально, а лише візуально, за допомогою макіяжу, роблячи його більш виразним відповідно до запитів моди. Досвідчений візажист надасть рекомендації, як за допомогою тіней та олівця зробити очі «глибоко посадженими», «ледве розкосими» і навіть «чаклунськими».

До речі, контактні лінзи, що з’явилися в продажу на початку 70-х років минулого століття, були задумані зовсім не як засіб для поліпшення зору, який замінює собою окуляри, а як декоративна «косметика» для очей, що дозволяє змінювати їхній колір. Аж до найнеймовірніших, наприклад, жовтого або червоного.



Розділ 15. В години дозвілля


Перший гральний автомат

Невірно, начебто гральні автомати з’явилися тільки у 1895 році, коли американський механік Чарльз Фей зробив свій перший ігровий автомат. Ще у Давньому Римі дуже популярною була гра з туррикулою (у перекладі — башточкою). Туррикула — це своєрідний предок сучасних гральних автоматів. Усередині бронзової башточки висотою 23 сантиметри знаходились драбинки і шпеньки. Зверху в башточку закидали гральні кісти з вічками на гранях або різнобарвні камінці. Проскочивши по драбинках, вони випадали через нижній отвір. Через ажурні стінки туррикули гравці мали змогу з азартом стежити за карколомними перевертаннями кісток. Переможця визначали або по числу очок, які випадали, або по сформованому розташуванню гральних камінців.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 15.1. Гральний автомат Фея і туррикула з Боннського музею


Про туррикулу довгий час було відомо лише з письмових джерел та малюнка, який зберігся. Та ось у місті Ейфель (Німеччина) в 60-тих роках минулого століття були знайдені деталі туррикули, за якими вдалося відновити її зовнішній вигляд. Цікаво, що на стінці артефакту був вирізаний надпис: «Краплені кістки противника переможені й викинуті — грайте впевнено».


Чарівні кільця

Головоломку «Чарівні кільця», що з’явилася в продажу у 80-х роках минулого століття поряд зі знаменитим кубиком і змійкою, вважають винаходом угорського винахідника Ерне Рубіка. Однак це невірно. Ще наприкінці XIX століття англієць Вільям Черчілль придумав головоломку з двох нероз’ємних кілець, що перетинаються, заповнених 38 кульками чотирьох кольорів. Щоправда тоді вона не набула особливо великої популярності і незабаром була забута. Можливо, сталося це тому, що ніхто, крім винахідника, не міг її розв’язати. Але минуло три чверті століття, і кільця були придумані заново.


Де з’явився бридж?

Згідно загальноприйнятої думки відома картярська гра «бридж» має англійське походження. Про це, здавалося б, говорить її «англійська» назва. Однак це невірно. Насправді, як це не дивно, бридж має російське походження. Відомо, що наприкінці XIX сторіччя російська колонія в Стамбулі дуже захоплювалася грою в карти, яку там називали «російський віст». Близько 1884 року хтось «імпортував» її до Англії, де гра дуже швидко прижилася й одержала свою нову назву. До речі, назва ця походить від слова «бирич», яким називали банківника. Саме слово «бирич» походить від давньоруського слова, яке означає «оповісник», «глашатай». Цей факт зафіксований у Британській енциклопедії.

Невірно й те, нібито бридж — азартна гра. Насправді це спортивна гра, яка заснована на строгих математичних і логічних розрахунках. Математики стверджують, що спортивний бридж має більшу кількість варіантів гри, ніж шахи. Сьогодні спортивний бридж завоював усі континенти. З 1950 року проводяться світові першості, а десятиліття потому відбулася і перша всесвітня Олімпіада з бриджу. Створена у 1960 році Всесвітня федерація бриджу поєднує понад 120 млн. чоловік з 90 країн.


«Хрестики-нулики» — доросла гРА

Батьківщиною шашок рендзю традиційно вважається Японія. Але це невірно. Насправді гра рендзю зародилася у Китаї майже чотири тисячоліття тому. А недавні розкопки в Мексиці довели, що стародавні представники племені майя також полюбляли посидіти декілька годин над клітчастим полем для гри. На початку нашої ери гра з Китаю потрапила до Японії, де і отримала найбільше розповсюдження. Саме в Японії були розроблені сучасні правила, які перетворили звичайні «хрестики-нулики для дорослих» у високоінтелектуальну гру. Тут були опубліковані перші книги з теорії гри і почали проводитися офіційні змагання. В перекладі з японської «рендзю» означає «нитка перлів». З Японії гра розійшлася по усьому світі. У XX столітті під назвою «5 у ряд» гра стала відомою у багатьох країнах.


Російські американські гори

Відомий в усьому світі атракціон «американські гори» насправді зовсім не американський. Катання з гір — давня національна російська розвага. Без нього рідко обходилися народні гуляння у містах і селах Росії. У заміських царських резиденціях катальні гірки влаштовували найкращі архітектори. Згодом на зміну крижаним гіркам прийшли дерев’яні, які користувались великою популярністю в містах. Наприкінці XIX століття з’явилися електрифіковані гори, з яких каталися вже не на санях, не на дерев’яних лубках, а на візках, які швидко мчалися по рейках, прокладених по підйомах і спусках. Ці гори назвали американськими. Вони були дуже популярні у передреволюційній Росії. «Наскільки я знаю, — писав відомий фахівець з організації розваг і атракціонів О. Алєксєєв-Яковлєв, — перші такі гори були побудовані у Нижньому Новгороді на території Всеросійської виставки 1896 року… Найкращі американські гори були споруджені кілька років по тому у Петербурзі».


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 15.2. Прототип американських (російських) гірок


Свою ж назву атракціон одержав у цілях комерційної реклами. Той же О. Алєксєєв-Яковлєв далі пише: «Такі гори чомусь — ймовірно, реклами заради — іменувалися у нас американськими, хоча за кордоном носили здебільшого назву російських». Про ці гірки згадував і В. Маяковський у книзі «Моє відкриття Америки»: «Після довгої їзди ви попадаєте в суцільні російські (у нас американські) гори… — і все це в електриці».


Хто вигадав ресторан?

Ресторани вигадали зовсім не витончені французи, як багато хто думає, а не менш витончені китайці. Так, наприклад, про подібний заклад громадського харчування згадується в щоденнику пана Менг Юан Лау ще у 1120 році. В цьому щоденнику говориться, що в місті Хайфен мається багато ресторанів. Зрозуміло, що всілякі трактири і харчевні, де люди могли вгамувати голод, існували набагато раніше і не тільки в Китаї. Однак ресторан, тобто не просто заклад, де людина може перекусити, тому що знаходиться далеко від дому, а куди вона спеціально приходить, щоб добре провести час самому або поспілкуватися з друзями, чи послухати живу музику, уперше з’явився саме в Піднебесній. Саме ж слово «ресторан» французьке й означає «відпочинок».


Олімпійські чи Піфійські?

Загальновідомо, що Олімпійські ігри з’явилися декілька тисяч років тому у Давній Греції. Однак мало хто знає, що спортивні змагання, які проводилися стародавніми греками, були не тільки Олімпійськими. Серед цих змагань були також Істмійські, Німейські та Піфійські ігри. Однак найбільш шанованими стали Олімпійські ігри, тому що вони влаштовувалися на честь верховного бога Зевса. Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до н. е. і потім проводилися регулярно, як і зараз, один раз у чотири роки. Спочатку в Олімпійські ігри входив усього лише один вид змагань — змагання у бігу. Але згодом до них включили інші види змагань і вони перетворилися на справжні змагання. Зі встановленням у Греції влади Риму Олімпійські ігри занепали і з 394 року вони зовсім перестали проводитися. Наприкінці XIX століття француз П’єр де Кубертен запропонував відродити ці античні змагання і у 1896 році в Афінах пройшли перші Олімпійські ігри сучасної епохи.


Чи золоті олімпійські медалі?

Сьогодні ми не можемо уявити собі Олімпійські ігри без кількох обов’язкових атрибутів: п’яти різнокольорових кілець, зображених на білому прапорі, вогню у факелі, запаленого від сонця в Греції, подіуму і… медалей. Однак мало хто знає, що давньогрецьким олімпійцям-призерам медалі не вручалися, а в нагороду вони одержували вінок, сплетений з гілочок оливи. А атлетам, що зайняли другі та треті місця, взагалі нічого не давали. Нагороджувати переможців і призерів медалями почали лише з відродженням Олімпійських ігор у 1896 році.

До речі, всупереч розхожій думці, золоті олімпійські медалі виготовлені зовсім не з золота, а фактично з чистого срібла. Так, наприклад, золоті медалі, які видавалися призерам Олімпійських ігор в Лондоні у 2012 році, складалися з срібла (394 грама) і золота (6 грамів). А ось срібні та бронзові медалі на 100 % складаються з заявлених металів.

Таким чином, стосовно до медалей за перше місце практично всіх Олімпійських ігор правильніше було б використовувати такі слова, як «золото» або «золотий», в лапках, адже насправді золота в них не більше одного відсотка.


Хліба та видовищ

Гладіаторські бої асоціюються у багатьох із нас з Давнім Римом та його гаслом «хліба та видовищ». Однак це видовище не було власне римським. Римляни запозичили його у етрусків, народу, що мешкав на північному заході Апеннінського півострову. Поява гладіаторських боїв у самих етрусків, як вважають дослідники, була пов’язана з їхніми релігійними уявленнями. Вони дуже поважали своїх предків і коли хто-небудь з них помирав, змушували людей битися між собою. Перший гладіаторський бій у Давньому Римі відбувся у 264 році до н. е. за всіма етруськими канонами з нагоди смерті сенатора Брута Пери. Припинилися ж гладіаторські бої лише у 404 році н. е. після того, як християнський чернець Телемах вистрибнув на арену, щоб припинити побоїще. Розлютована юрба розтоптала його, але бої з того часу були заборонені.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 15.3. Барельєф і мозаїка із зображенням венаціо


До речі, гладіаторські бої були не єдиним давньоримським кривавим видовищем. Після перемоги над Карфагеном почало практикуватися так зване венаціо (від латинського venatio — «полювання»), яке полягало у цькуванні та умертвінні заздалегідь спійманих диких, найчастіше африканських тварин (левів, слонів, крокодилів тощо) на аренах амфітеатрів і в інших громадських місцях, повністю або частково для цього пристосованих. Цькування тварин зазвичай відбувалася вранці, перед головними розважальними заходами — гладіаторськими боями, які проводилися в полуденний час. В ході одного дня видовищ могли умертвляти до декількох тисяч тварин. В якості супротивників тварин виступали так звані бестіарії (від латинського bestia — «звір»). Бестіарії поділялися на дві категорії — професійні бійці, що билися за винагороду або славу, і засуджені до страти злочинці. Перших в сучасних джерелах іноді помилково називають гладіаторами, хоча термін «гладіатор» в той час застосовувався лише до тих, хто бився з людьми.


Тореадор у спідниці

Кориду дуже часто називають також боєм биків. Однак це невірно. Насправді, корида — це бій людини з биком. На думку істориків вона бере свій початок від давньоримського венаціо. Саме слово corrida утворене від дієслова correr, головне значення якого «бігти». Спочатку це видовище називалося corrida de toros, що перекладається з іспанської, як «біг биків», оскільки традиційно корида розпочинається із забігу биків. Існує, однак, і справжній бій биків. Сутички між цими тваринами проводяться, наприклад, на Балканах на теренах колишньої Югославії.

Невірно й те, начебто професія тореадора є привілеєм чоловіків. В Іспанії є й жінки-тореадори, які аж нітрохи не поступаються чоловікам у майстерності. Одна з них, Крістіна Санчес, за шість років виступів на арені позбавила життя близько 400 биків. При цьому сама Крістіна була три рази серйозно поранена. Проте, за власним визнанням, вона одержує щире задоволення від танцю зі смертю. Санчес, до речі, стала першим іспанським «матадором де торос» жіночої статі, тобто матадором першого розряду.


Коментуючи футбол

Загальновідомо, що батьківщиною футболу є Англія, де були створені не лише правила цієї чудової гри, а й відповідна термінологія. Спостерігаючи спортивні телепрограми, любителі футболу вже звикли до таких понять як «пенальті», «штрафний удар», «вільний удар» і вважають такі визначення цілком правомірними. Однак мало хто знає, що наше й англійське тлумачення футбольної термінології досить істотно відрізняється. Йдеться саме про назви штрафних ударів. Власне штрафний удар у англійців — це одинадцятиметровий (англ. penalty). Далі йде «вільний удар» (англ. free kick), який передбачає можливість напряму вражати ворота супротивника. У нас він називається «штрафним ударом». І, нарешті, «непрямий удар» (англ. indirect kick), який у вустах наших коментаторів і спортивних оглядачів чомусь перетворився у «вільний».

Звичайно, особливої різниці тут немає. Але все-таки не можна не погодитися, що англійська термінологія вірніша, оскільки саме англійці є родоначальниками цієї гри і їхні терміни більше відповідають ігровим реаліям.

До речі, не правильним є і вираз «забити гол». «Гол» (англ. goal) якраз і означає «забитий м’яч». Тому правильніше говорити «забити м’яч» або просто «гол».


Скільки важить волан?

Невірно, нібито бадмінтон був придуманий в Англії. Судячи зі збережених історичних свідчень, гра, що була прототипом сучасного бадмінтону, була знайома і древнім китайцям, і древнім індусам, і древнім грекам, і, на думку дослідників, може бути віднесена до самим найдавнішим ігор, відомих людству. Свою нинішню назву вона отримала в 60-х роках XIX століття на честь однойменного маєтку англійського герцога Бофорта, який був великим шанувальником гри у волан. Перші правила бадмінтону були написані у 1873 році, в тому ж році — проведені перші змагання. По мірі розвитку популярність бадмінтону в Британії росла, і вже у 1893 році там була створена перша в світі Асоціація бадмінтону. Через ще 6 років провели перший відкритий чемпіонат Англії, на якому, щоправда, змагалися усього дві пари. Але незабаром бадмінтон все ж таки вийшов на міжнародний рівень. Перший світовий чемпіонат відбувся у шведському місті Мальме. А у 1992 році бадмінтон дебютував на літніх Олімпійських іграх у Барселоні.

Не відповідає дійсності і поширена думка про легкість гри в бадмінтон. Ця захоплююча гра, незважаючи на уявну простоту, в усякому разі, для тих, хто не займається нею професійно, є однією з трьох найважчих (серед ігрових видів спорту) в плані фізичних навантажень. Не кажучи вже про всі інші дії, що учиняються на майданчику, за одну гру учасники можуть тільки пробігати кілометри по півтора, а їхній пульс при цьому може досягати від 150 до 180 ударів на хвилину. Саме тому бадмінтон вважається одним з універсальних засобів у боротьбі проти гіподинамії і зайвої ваги. Хоча недосвідченим гравцям надмірно перевантажуватися все ж не слід.


Вправи буддійських богів

Традиційне китайське єдиноборство ушу, визнаним центром якого є монастир Шаолінь на півдні Китаю, було створене зовсім не китайцями. У його витоків стояв індійський монах Бодхідхарма, перший патріарх чань-буддизму, який у VI столітті, оселившись у монастирі Шаолінь, передав місцевим монахам способи вдосконалення в медитації та підтримці фізичного здоров’я. Саме його система психофізичних вправ під назвою «18 рухів рук буддійських богів» згодом була перетворена в бойове мистецтво, яке об’єднало 130 традиційних стилів і 26 видів бою зі зброєю. Часи в Китаї тоді були неспокійними і ченцям доводилося самим піклуватися про власну безпеку. У монастирі Шаолінь зародилася унікальна школа підготовки бійців, якої не було більше ніде. Учні відпрацьовували удари на каменях і шматках дерева, тому ударні частини тіла через декілька років ставали міцнішими ніж залізо. Майбутніх бійців навчали також роботі зі зброєю, використовуючи весь похідний набір предметів мандрівного ченця — ніж, ціпок, плащ, віяло, миску… Сьогодні монастир, як і колись, дбайливо зберігає свої традиції. Щодня послушники у Шаоліні встають о 4 ранку і проводять шестигодинні тренування. Ченці вважають, що основою успіху є гармонія духовного і фізичного розвитку, тому ще шість годин кожного дня вони присвячують вивченню доктрин чань-буддизму.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 15.4. Багаторукі буддійські боги та пам’ятник Бодхідхармі у Шаоліні


До речі, ушу і кунг-фу — це не зовсім одне й теж. Ушу дослівно перекладається як «бойові мистецтва», а кунг-фу, правильніше гунфу, означає «майстерність» і в Китаї може вживатися, як відносно до бойового мистецтва, так і по відношенню до талановитого музиканта, кухаря тощо. Традиція говорити «кунг-фу» прийшла через вторинний переклад американських перекладів гонконгських бойовиків.


Мистецтво порожнечі

Всім відомо про бойове мистецтво карате, що в перекладі з японської означає «мистецтво порожнечі». Однак карате — мистецтво, яке з’явилося зовсім не в Японії. Його батьківщиною став острів Окінава, який у старовину більше тяжів до Китаю, аніж до Японії. Бойове мистецтво «окінава-те» і стало основою ряду традиційних стилів карате (сито-рю, годзю-рю, вадо-рю), створених на початку минулого століття. У 1936 році учитель Гітін Фунакосі створив стиль шотокан карате, а у 1951 році майстром Масутацу Оямою, який, до речі, народився в Кореї, був створений кіокушинкай, який сьогодні став провідним стилем карате. Міжнародна організація кіокушинкай поєднує 20 мільйонів послідовників Оями зі 147 країн світу. Кіокушинкай являє собою твердий контактний стиль з методикою підготовки, в якій велика увага приділяється розбиванню предметів.

До речі помиляються той, хто вважає, що більшість японців добре володіють бойовими мистецтвами. Це невірно. Дійсно, у японських школах на уроках фізкультури викладаються деякі види бойових мистецтв, але за звичай це кендо — мистецтво володіння мечем, марне у двобої, оскільки носіння холодної зброї в Японії, як і в більшості країн, заборонено. Ніяких реальних бойових мистецтв у школі японці не вивчають, а на позашкільні заняття мало хто з них має час. Насправді, людину, яка може добре битися завдяки володінню спеціальними пізнаннями в цій області, легше зустріти у нас, аніж в Японії.


Не знаючи броду…

Досить поширена думка, що найбільш небезпечним видом спорту є альпінізм. Однак насправді це не відповідає дійсності. Як стверджує статистика, набагато більш небезпечним є плавання. Річ у тім, що альпіністи, перш ніж забратися в гори, серйозно тренуються, а от плавати, як неправомірно вважає багато хто з нас, навчитися дуже легко. Але така самовпевненість є згубною. Більше всього нещасних випадків трапляється саме серед любителів плавання. Наступними за ступенем ризику є кінний та мотоспорт. Що ж стосується альпінізму, то він лише на четвертому місці. Очевидно, що це саме той випадок, коли виправдовує себе приказка: «Не знаючи броду, не сунься у воду».


Чи варто бути у «формі»?

Вважається, що в наш час тотальної гіподинамії фізичні вправи йдуть усім лише на користь. Однак широка пропаганда фізкультури породила незвичайне явище — нездорову пристрасть до спортивних занять. Сьогодні багато чоловіків і жінок піддають себе надмірному фізичному навантаженню. При цьому, за твердженнями лікарів, чоловіки стараються, прагнучи «помолодіти», а жінки — в основному щоб поліпшити фігуру, навіть якщо в цьому немає необхідності.

Багато хто починає займатися спортом, тому що хоче краще себе почувати і краще виглядати, але потім з’являється невгамовна потреба у фізичних вправах і це веде до перенапруження. Якщо ж при цьому люди поєднують нелегку роботу з домашніми справами і вихованням дітей, то перенапруження для них аж ніяк не є корисним. За словами доктора Томаса Швенка, професора сімейної медицини з Німеччини, «цілком можливо, що фізичне здоров’я у них поки що в порядку, але при цьому — величезні труднощі у стосунках з людьми, труднощі на роботі, розлад у сімейному житті». Визнаючи, що помірні фізичні вправи корисні, фахівці в галузі фізкультури і спорту застерігають від непомірності.

Не відповідає дійсності й поширена думка начебто гімнастика допомагає схуднути. Насправді схуднути за допомогою звичайної гімнастики і ранкової зарядки неможливо. Щоб схуднути на один кілограм, ми повинні спалити 8000 калорій, тоді як півгодинна посилена зарядка поглинає усього лише 300. В той же час гімнастика — прекрасна підмога до курсу схуднення.


Водними зайнятись процедурами?

Не відповідає дійсності й така поширена думка, нібито у лазні втрачається зайва вага. Потіючи в лазні, ми дійсно втрачаємо близько двох кілограмів ваги, але відбувається це за рахунок води, що випаровується з організму. Утрата цих «зайвих кілограмів» відновлюється буквально за кілька годин під час чергового прийому їжі.

Вважається, що джакузі (ванна з гідромасажем) — річ не тільки приємна, але й дуже корисна для здоров’я. Однак насправді у процедури прийняття джакузі є свої негативні сторони. Так, на думку фахівців з Національного єврейського медичного центру (США), люди, які встановили в будинках джакузі, піддають себе постійному ризику серйозного захворювання. Річ у тім, що пухирці, що вириваються з гарячої ванни, утворюють в повітрі дрібний аерозоль. Разом з ним у легені попадають нетуберкульозні мікобактерії. Лікарі зазначають, що останнім часом їм довелося зіткнутися з декількома випадками загадкової хвороби легенів у дітей. Виявилося, що в усіх випадках маленькі пацієнти проживали в будинках із джакузі. Як з’ясувалося, їхня хвороба була викликана саме нетуберкульозними мікобактеріями. Ці мікобактерії в звичайних умовах не являють собою небезпеки для людини. Неприємності виникають тоді, коли бактерії протягом тривалого часу попадають у легені з дрібними крапельками води у вигляді своєрідного туману. При цьому хворих можуть турбувати лихоманка, кашель, втрата ваги, втома. Фахівці зазначають, що в легких випадках допомогти може відмова від джакузі, але при запущеній формі хвороби доводиться прибігати до серйозного і тривалого лікування антибіотиками та стероїдними гормонами.


Танцююча аеробіка

Свого часу дуже модними стали спортивні танці під музику, що називають аеробікою. Проте така назва є невірною. Слово «аеробний» означає «споживаючий кисень». Аеробіка — це система дозування рухової активності, яка включає в себе біг, плавання, їзду на велосипеді, і була розроблена американським лікарем Кеннетом Купером. Нове ж захоплення більш правильно називати ритмічною гімнастикою.

До речі, ідея виконувати фізичні вправи під музику з’явилася давно. Ще на початку минулого століття швейцарський педагог і композитор Еміль Жак Далькроз запропонував свою систему ритмічної гімнастики. Знаменита Айседора Дункан та її попередник Франсуа Дельсарт також проповідували фізичне і естетичне удосконалювання за допомогою ритмопластики. А вже в наш час відома американська кіноактриса Джейн Фонда вирішила зайнятися гімнастикою, а щоб було веселіше, вмикала музику. Щоправда таким чином різноманітив своє тренування багато хто до Фонди, але кінозірці першій вдалося привернути увагу до танцювальної гімнастики і навіть організувати свій клуб. Вважається, що з цього і почалося масове захоплення ритмічною гімнастикою.



Розділ 16. Під покровом дружних муз


Танці, танці, танці…

Багато хто думає, що полька — це польський танець. Однак це невірно. Насправді полька — чеський народний танець. Народилася вона на початку XIX століття в Богемії. Звідти потрапила до Відня, а потім до Парижа. Зараз полька є бальним танцем.

Помиляється й той, хто думає, що «Хабанера» з опери Бізе «Кармен» — оригінальна мелодія Бізе. Насправді композитор запозичив її у Себастіяна Ірад’єра. Хабанера — це і не назва арії, а повільний танець на дві чверті. Крім того, хабанера зовсім і не іспанський танець: родом вона з Куби (від назви міста Гавана).

Чечітку (тепданс) дуже часто називають «степом». Це також невірно. Помилка ймовірно йде від назви популярного у 20-і роки минулого століття естрадного танцю «тустеп», що у перекладі з англійської означає «подвійний крок». Невірно й те, нібито тепданс винайшли моряки, намагаючись утримати рівновагу на хибкій палубі. Насправді танець має африканське походження. За однією версією африканські невільники, яким було заборонено розмовляти під час роботи на плантаціях, перестукувалися колодками спеціальним кодом. Згідно іншої невільники імітували стукіт настилу дерев’яних фургонів, у яких їх перевозили. Так чи інакше, з 1920-х років чечітку почали танцювати під музику, в основному у дешевих кафе Нового Орлеану під джаз. А потім стався парадокс. Негритянський танець стали культивувати білі. В результаті через кілька десятків років цей танець став елітарним.

Винахід слова «рок-н-рол» приписують американському диск-жокею з міста Клівленда Аланові Фріду. Однак це невірно. Вперше воно пролунало у 1934 році на пластинках негритянської співачки Коні Босуел і з тих пір нерідко з’являлося в піснях різних виконавців. Алан Фрід просто почав регулярно використовувати цей термін у своїх радіопередачах з 1951 року і тим самим посприяв його поширенню.


«Ліверпульська п’ятірка»

Загальновідомо, що «бітлів» було четверо — Джон Леннон, Джордж Харіссон, Пол Маккартні та Рінго Старр, який з’явився у складі ансамблю вже після його заснування і замінив нічим особливим не помітного Піта Беста. Цей факт фігурує практично в усіх книжках і статтях про легендарну групу з Ліверпуля, яку ще називають «ліверпульською четвіркою». Однак насправді у витоків групи було не чотири, а п’ять чоловік. Поряд із Джоном, Полем, Джорджем і Пітом стояв бас-гітарист Стюарт Саткліфф — особистість, настільки ж неординарна, як і його близький друг Леннон. За свідченням приятеля Стюарта Адріана Хенрі, який видавав у 1960-і роки авангардний журнал «Мерсі саунд», «п’ятий бітл» був всебічно обдарованою людиною — він був чудовим музикантом, писав дуже непогані вірші, захоплювався живописом. У серпні 1960 року п’ятеро молодих ліверпульців відправилися на заробітки до Гамбургу. Там вони виступали у розважально-танцювальних закладах на добре відомих морякам і туристам вуличках знаменитого району Ріпербан. Робота була важкою, часом приходилося грати до самого ранку.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.1. Стюарт Саткліфф і гамбурзький клуб «Індра»


Саме там, у клубі «Індра» Стюарт познайомився із симпатичною німкенею, фотографом Астрід Кіршхерр і закохався в неї, як кажуть, «по самі вуха». Перші німецькі гастролі тривали недовго: владі міста стало відомо, що Джорджу Харіссону на той час не виповнилося 18 років, а неповнолітнім працювати у нічних клубах заборонялося за законом. Тому довелося припинити нічні виступи, а оскільки денної роботи «бітлам» ніхто не запропонував, вони повернулися у свій рідний Ліверпуль. Щоправда, у 1961 році з уже подорослішим Харіссоном група знову поїхала до Гамбургу. Тоді Стюарт Саткліфф вирішив переїхати на постійне місце проживання до своєї коханки Астрід і за порадою Джона вступив до Академії образотворчих мистецтв у Гамбурзі. Саме тому вже дуже популярні на той час англійські музиканти повернулися додому лише вчотирьох. На жаль, доля виявилася жорстокою до «п’ятого бітла» — він помер від крововиливу в мозок 10 квітня 1962 року, коли йому не сповнилось ще й 21 року.

До речі, щасливі власники диска групи «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера», що вийшов у 1967 році, при уважному розгляді барвистої обкладинки альбому серед фото «великих» можуть знайти портрет «п’ятого бітла» — строге юнацьке обличчя у напівпрофіль на лівому зрізі альбому трохи вище знаменитого боксера Кассіуса Клея (Мохамеда Алі).


Людина грає на трубі

Часто всі мідні духові інструменти називають трубами. Однак це неправильно, оскільки власне труба — це цілком визначений сопрановий інструмент з яскравим, сильним, співучим звуком. Родина ж труб складається зі знайомого усім горна, що не має вентилів; із труб з вентильними пристроями двох типів: циліндровими (з обертовими клапанами) і помповими (з поступальним рухом клапанів); і нарешті з корнета, що дуже схожий на трубу, тільки значно її коротше. Звучання труби, корнета та горна для непідготовленого слухача важко розрізнити, і якщо хтось не дивлячись буде намагатися визначити, який з інструментів родини труб звучить, він легко може помилитися. Це пояснюється тим, що тембр звуку (його забарвлення) залежить від матеріалу, з якого зроблений інструмент, від його величини і форми. Так, наприклад, труби і корнети зроблені з одного матеріалу, але форма їх різна: труба довша і більш прямолінійна, усі додаткові трубочки витягнуті, а корнет короткий, і всі додаткові трубочки переплетені між собою. В результаті звук труби різкий, сильний, глибокий, а звук корнета більш слабкий, ніжний, оксамитний.


Звідки прийшла бандура?

Невірно, начебто на волинках грають тільки у Шотландії. Як це не дивно, деякі форми волинок знайдені в Іспанії, Італії, Франції, на Балканах і навіть у Скандинавії. Подібний же інструмент був відомий і в Давньому Римі. Тож «волинити» полюбляли не одні лише шотландці.

А ось стародавній український щипковий інструмент бандура — не споконвіку український, так само як і його назва. Своє походження він веде з Давньої Греції. У греків було слово «пандура», що означало музичний інструмент, який сьогодні називається «цитра». Майже без змін це слово перейшло у латинську і італійську мови. Італійці принесли це слово до Польщі, де воно перетворилося в «бандуру». Від поляків це слово потрапило й в Україну.


Чим хворів Паганіні?

Про геніального скрипаля та композитора Ніколо Паганіні і за життя, і після смерті ходили неймовірні чутки, які намагалися пояснити його віртуозну гру, аж до легенди про те, що Паганіні продав душу дияволу. Одна з більш-менш достовірних легенд говорить, що у молодості скрипаль нібито дозволив якомусь хірургові поманіпулювати зі своїми кистями. Однак насправді вона так само далека від істини, як і усі інші.

Секрет неймовірної скрипкової техніки Паганіні пояснив американський лікар Майрон Шенфельд. У 1978 році він опублікував у «Журналі Американської медичної асоціації» статтю, в якій висловлює думку, що «малоймовірно, щоб талановитий музикант на зорі кар’єри став так ризикувати своїми руками, особливо якщо враховувати примітивний стан хірургії того часу». І далі він пише, що скоріш за все великий скрипаль був так званим марфановим мутантом. Переданий у спадщину синдром Марфана був уперше клінічно описаний у 1896 році, через 56 років після смерті Паганіні. У людей, що страждають цим захворюванням, неспритні рухи, глибоко заховані очі, бліда шкіра, вони худі, мають кощаві, «павукові» пальці. Але варто взяти будь-який опис вигляду Паганіні сучасниками, і ми побачимо те ж саме.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.2. Портрет Ніколо Паганіні та зліпок його руки


Ґете першим зв’язав незвичайну анатомічну будову пальців Паганіні з неабиякими здібностями скрипаля. І сьогодні мало який виконавець здатний точно слідувати вказівкам цього автора найскладніших для виконання творів, у той час, як сам він без видимих зусиль витягав зі скрипки «диявольські трелі» надзвичайно гнучкими і неймовірно довгими пальцями. Крім цього, збереглися свідчення, що Паганіні наприкінці життя майже позбавився голосу. Шенфельд у зв’язку з цим вказує на такий медичний факт: нерідко ускладненням хвороби Марфана є сильна хрипота, афонія, викликана періодичним паралічем верхнього гортанного нерву.


Моцарт і Сальєрі

Не відповідає істині легенда про отруєння Моцарта Сальєрі. Передчасний відхід з життя геніального композитора (Моцарт помер у грудні 1791 року на тридцять шостому році життя) настільки вразив сучасників, що викликав різні версії. Відразу ж після смерті Моцарта поширилися різні суперечливі чутки про характер його захворювання. Говорили про водянку, серцеву водянку, нервову гарячку, нервові сухоти, спинну сухотку, туберкульоз і, нарешті, про отруєння. Нащадки привнесли до розповідей про Моцарта багато фантастичних вигадок і поетичних вільностей. Відомо, що легенда про отруєння серед іншого увічнена в «маленькій трагедії» О. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» та однойменній опері М. Римського-Корсакова. Проте історики музики, що займаються вивченням життя Моцарта, одностайно відкидають версію про отруєння. Неспроможність міфу про насильницьку смерть творця «Чарівної флейти» підтвердила у 1964 році наукова сесія Центрального інституту моцартознавства у Зальцбурзі (Австрія), на якій була заслухана спеціальна доповідь на тему «Легенди про отруєння Моцарта».

Але від чого ж тоді помер композитор? У протоколі медичного огляду зазначено, що Моцарт помер від гострої просовидної лихоманки, хоча вже в той час цей термін був явним пережитком. Сучасна наука не може точно визначити хворобу Моцарта (занадто мало відомостей, що дійшли до нас), але твердо обґрунтованим можна вважати загальний діагноз: ревматичне захворювання. Дотепер ще, однак, у популярній літературі про Моцарта легенда заслоняє істину, хоча відомо, що Сальєрі — видатний італійський композитор ХVІІІ століття, а аж ніяк не заздрісник і не убивця. Недарма фільм американського режисера Мілоша Формана «Амадей» викликав бурю протестів в Італії, на батьківщині композитора.


Від чого помер Бетховен?

Існують різні міфи про смерть Бетховена. Відповідно до одного з них він помер через жовтяницю, згідно з іншим — через цироз печінки, а за третім — взагалі від сифілісу. Однак усі ці міфи спростовуються сучасними дослідженнями. Вчені вважають, що великого композитора згубила пристрасть до рибних блюд. Саме до такого висновку дійшли дослідники з Чикагського університету охорони здоров’я (США). Протягом 3-х років вони скрупульозно вивчали пасмо волосся Бетховена, передане їм шанувальницею його таланту, яка придбала безцінний локон на аукціоні Сотбіс. Складний радіаційний аналіз волосся показав наявність у них великої кількості свинцю, що й дозволило ученим вибудувати наступний логічний ланцюжок.

Бурхливий ріст важкої промисловості в Німеччині та Австрії на початку XIX століття несприятливо відбився на екології цих країн. Про екологію в ті часи особливо не замислювалися, і відходи шкідливого виробництва, за звичай, скидалися в ріку, токсичний свинець накопичувався в рибі і разом з нею надходив на обідні столи городян. А, як зазначають біографи великого композитора, Бетховен, живучи у Відні, любив пропустити склянку білого вина під паруючу форель на званому обіді, і в його повсякденному меню не переводилися лині, щуки та інші види риби.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.3. Портрет та пасмо волосся Бетховена, що збереглося


За свідченнями очевидців, композитор помер у муках від сильного болю у шлунку, що також може свідчити про ознаки отруєння, ймовірніше всього, свинцем. Підтверджує цю версію і той факт, що слідів ртуті, яка входила до складу ліків, якими в той час лікували сифіліс, у пасмі волосся композитора знайдено не було.


Скільки авторів у «Хованщини»?

Традиційно вважається, що авторство опери «Хованщина» належить видатному російському композитору Модестові Мусоргському. Однак це не зовсім вірно. Насправді авторів було двоє. Мусоргський писав цю кращу зі своїх опер вісім років, але так і не встиг закінчити. 13 квітня 1847 року в Маріїнському театрі в Петербурзі відбулася часткова прем’єра опери, коли вже смертельно хворий композитор виконував уривки з опери в супроводі оркестру, яким диригував його друг і соратник по «могутній купці» Микола Римський-Корсаков. Через рік Мусоргського не стало. Римський-Корсаков дописав фінал і зробив остаточну оркестровку опери, ставши, таким чином, її співавтором. А повна прем’єра опери «Хованщина» відбулася тільки через шість років після смерті основного автора.


Скіпетр із червоного дерева

У комічній опері Жака Оффенбаха «Прекрасна Олена» є такий епізод: один з розгніваних давньогрецьких царів ламає свій скіпетр із червоного дерева, караючи провинного жерця храму Аполлона. Можливо, цей дорогий, красивий і міцний вид дерева й відповідав би даній сценічної ситуації, однак насправді у Давній Греції він ще не був відомий. Червоне дерево з’явилося в Європі лише у XVIII столітті. Близько 1720 року колоди червоного дерева вперше випадково були завезені до Англії з району Карибського моря. Спочатку їх спробували використовувати для будівництва будинків, але безуспішно: дерево виявилося настільки твердим, що не піддавалося обробці сокирою та іншими теслярськими інструментами.

Однак незабаром меблевий майстер Волластон дуже успішно виготовив з цих колод бюро, а потім й інші меблі, ставши таким чином першим червонодеревником. У XVIII столітті меблі з червоного дерева вироблялися тільки в Англії, і лише наприкінці століття їх почали виготовляти у Франції, а потім і в інших країнах.


Про мініатюру

Мініатюра у живопису названа так зовсім не через свій маленький розмір, як дехто вважає. Насправді цей термін нічого спільного з розмірами не має. Він походить від латинського слова miniatus, що означає «розфарбований кіновар’ю». Цією фарбою малювали заставки в стародавніх рукописних книгах, в основному релігійного змісту. Пізніше всяку маленьку картинку стали називати мініатюрою, а всяку невелику за розмірами книгу або річ — мініатюрною.

До речі, бібліофіли намагалися встановити критерії, за якими книга може бути визнана мініатюрною. По-перше, вона повинна читатися лише озброєним оком (за допомогою лупи); по-друге, не перевищувати встановлених розмірів. Однак, що стосується першої умови, то вона залежить скоріше від гостроти зору, чіткості друку, шрифту і якості папера. Що ж стосується розмірів, то не існує світового чи будь-якого іншого стандарту, який би відмежовував мініатюрні книги від звичайних книг. У різних країнах їх розмір коливається від 2–3 мм до 75–77 мм.


Ілюструючи Біблію

У творах багатьох відомих художників, наприклад, розписі Сікстинської капели у Римі Мікеланджело, на гравюрах Дюрера, розписі Володимирського собору в Києві, виконаному Врубелем тощо, Адам та Єва зображені, як звичайні люди, з пупами. Але Адам і Єва не були народженими, а були створені Богом і тому в них не мало б бути ніяких пуповин.

Європейські художники робили помилки також при зображенні розп’яття Ісуса Христа. Майже на всіх середньовічних зображеннях тіла Христа його долоні пробиті цвяхами. Однак французький хірург П. Барбе, провівши цілу серію дослідів на трупах, установив, що тіло не утримається на хресті, якщо цвяхи будуть вбиті у долоні. Руки присудженим до страти прибивали у зап’ястях. Це підтверджують і результати археологічних розкопок цвинтарів I–II століть у Палестині.

Майже завжди європейське середньовіччя зображувало Христа в терновому вінці, що імітує корону європейського типу, тобто у вигляді обруча. Це також невірно. Насправді терновий вінець мав форму капелюха, схожого на митру. Саме такою була форма корони, як знака влади, на Сході.


Помилки Леонардо

Великий Леонардо да Вінчі у розпису «Таємна вечеря» у трапезній міланського монастиря Санта-Марія делла Граціє припустився цілої низки помилок. Порівнявши численні давньоєврейські та римські джерела, біблійні сказання, вчені з Єрусалимського центру біблійних досліджень (Ізраїль) дійшли висновку, що Ісус Христос та його учні не сиділи, як у Леонардо, а лежали навколо столу, що було в традиціях тих часів.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.4. Христос та апостоли насправді лежали, а не сиділи навколо столу


Дослідники, очолювані американським ученим Джимом Флемінгом, вважають, що головна невідповідність твору великого майстра євангельському сюжету полягає у визначенні місця за столом Іуди Іскаріота. На їхню думку, Іуда займав почесне місце безпосередньо ліворуч від Христа. У Євангелії від Матвія говориться: «І коли вони їли, сказав: істинно говорю вам, що один з вас зрадить Мене. Вони дуже засмутилися і почали говорити Йому, кожний з них: чи не я, Господи? Він же сказав у відповідь: той, хто опустив зі Мною руку у блюдо, цей зрадить Мене». А в Євангелії від Марка читаємо: «Він же сказав їм у відповідь: один із дванадцяти, що вмочає зі Мною в блюдо». У розписі ж Леонардо да Вінчі Іуда зображений майже у кінці великоднього столу, що виключає можливість користатися однією чашею з Христом.


Скільки пальців у Папи?

Набула поширення думка, що в одного з персонажів знаменитої картини Рафаеля «Сікстинська мадонна» — шість пальців на руці. Вважається, нібито майстер умисне зобразив шестипалого папу, підкреслюючи тим самим його порочність. Однак насправді це не відповідає дійсності. Особливо усталилася ця омана після того, як картина великого італійського живописця виставлялася в Москві у 1955 році. Дійсно, при огляді твору може скластися враження, що у зображеного на картині римського папи Сікста II на правій руці — шість пальців. Подібне враження створюють співвідношення світла та тіні, що за багато століть (а цей свій кращий твір Рафаель Санті написав у 1515–1519 роках) можливо, трохи змінилися.


Гравюра з пілігримом

Цю гравюру дуже часто вміщають у різного роду науково-популярних виданнях і підручниках, ілюструючи стародавні космогонічні уявлення. Її створення за звичай відносять до XV–XVI століть. Однак ретельне дослідження змусило засумніватися в настільки давньому її походженні. Техніка створення цієї гравюри, наприклад, техніка пунктиру, якою створені пагорби, у XVI столітті ще не була відома. Вперше цей малюнок з’явився в книзі відомого французького астронома Каміла Фламмаріона «Популярна астрономія», виданій у 1880 році. Фламмаріон був власником великої бібліотеки, що нараховувала близько 12 тисяч томів, серед яких були раритетні та стародавні книги. Звичайно, йому був відомий і такий твір XVI століття, як «Космографія» Себастіяна Мюнстера. Першою ілюстрацією в цій книзі була гравюра, яка являє собою горбистий пейзаж, оточений небесною сферою із Сонцем, Місяцем та зірками, а за межами небесної сфери витали ангели і демони. Гравюра з пілігримом, що дивиться на «небесну механіку», належить, очевидно, самому Фламмаріону, який був не тільки вченим і популяризатором науки, але й непоганим художником, і до того ж умів гравірувати.


Як намалювати Місяць?

Правильно намалювати молодий місяць не так вже й просто, як наївно дехто вважає. Навіть досвідчені художники іноді малюють зовнішню і внутрішню дуги місячного серпа у формі півкіл. А тим часом, це неправильно. Напівкруглу форму має тільки зовнішня дуга, а внутрішній обрис освітленої частини Місяця являє собою півеліпс. Іноді молоді художники малюють пейзажі, на яких півмісяць повернутий до Сонця своїми рогами, забуваючи, що насправді опукла, освітлена сторона місячного серпа завжди звернена до Сонця. При цьому молодий місяць видний ввечері в західній частині неба, а старіючий — вранці — у східній.

На картині відомого французького художника та карикатуриста XIX століття Оноре Дом’є «Синя панчоха» Місяць зображений невірно. Він намальований набагато більшим за розміром, ніж він є у дійсності. У цьому неважко переконатися, провівши нескладні розрахунки. Щоб побачити Місяць такого розміру, яким він зображений на малюнку Дом’є (кутовий діаметр Місяця складає 0,50) художник повинен був стояти від вікна на відстані приблизно у 30 метрів. А це неможливо в невеликій кімнаті. Ймовірно, художник свідомо збільшив розміри Місяця для посилення естетичного та емоційного впливу на глядача.


Хто прилаштував роги?

Шоломи вікінгів, германців, норманів ніколи не прикрашалися рогами, як це люблять зображувати ілюстратори історичних романів. Насправді військові шоломи народів Північної Європи були гранично прості та функціональні. Єдиною прикрасою на норманських шоломах могли бути пера. Про це, зокрема, можна судити з прозвання «крилаті шапки», яким норманських воїнів нагородили в самому кінці існування Західної Римської імперії римські легіонери, які знаходилися у Британії. А рога до шолома додали тільки у середині XIX століття німецькі студенти, що любили хизуватися на традиційних карнавалах в «історичних», на їхню думку, костюмах.


Загадка Ван Гога

Всупереч широко розповсюдженій думці, великий голландський живописець Вінсент Ван Гог не був ні божевільним, ні епілептиком. Насправді він страждав захворюванням внутрішнього вуха. Співробітники медичного центру штату Колорадо (США) провели дослідження, в якому ретельно проаналізували 796 листів, написаних Ван Гогом у період з 1884 по 1890 роки. В них художник докладно розповідав друзям про ознаки свого захворювання. На думку американських учених, саме хвороба, а не нерозділена любов, як вважають мистецтвознавці, стала причиною того, що художник відрізав собі вухо. Він зробив це для того, щоб позбутися джерела постійного болю. І саме він призвів до того, що, втративши всяку надію на порятунок від головних болів, художник вирішив накласти на себе руки в 1890 році у віці тридцяти семи років.


Скільки було «запорожців»?

Загальновідомо, що знаменита картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» зберігається в Російському музеї в Петербурзі. Однак помиляються той, хто думає, що це єдиний оригінал. У Харківському художньому музеї виставлений інший оригінальний варіант знаменитої картини. Цікава історія його створення. Задум твору народився у живописця у 1878 році, коли він, відпочиваючи в Абрамцевому у Підмосков’ї, познайомився з листом запорожців султану. Тоді був зроблений перший олівцевий ескіз. Рік по тому він був повторений в олії.


Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.5. Перша версія картини, що зберігається у Харківському музеї


А ще через рік Ілля Юхимович почав писати велике полотно. На ньому майстер сам проставив дати «1880–1891». Для своєї роботи Рєпін ретельно збирав матеріал. У той період художній критик В. Стасов у листі до брата повідомляв, що Рєпін своїх «Запорожців» вирішив писати заново. Поїздки на Кубань, вивчення речей, знайдених при розкопках на острові Хортиця, допомогли художнику. Колишній задум уже не влаштовував Рєпіна, і він почав роботу над новим полотном, який ми тепер усі прекрасно знаємо. А перший варіант «Запорожців» на початку 30-х років минулого століття був переданий Харківському музею.


Історія одного вбивства

Всім відома картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний вбиває сина». Щоправда, правильна назва картини «Іван Грозний і син його Іван, 16 листопада 1581 року». Написана вона за сюжетом, узятим з «Історії держави Російської» М. Карамзіна. В ній Карамзін наводить свою версію убивства. Він пише: «Під час переговорів про мир, страждаючи за Росію, читаючи прикрість на обличчях бояр, — чуючи, може бути, і загальне ремство, — царевич сповнився шляхетної відваги, прийшов до батька і вимагав, аби той послав його з військом вигнати ворога, звільнити Псков, відновити честь Росії. Іоанн у хвилюванні і гніві закричав: «Заколотник! Ти разом з боярами хочеш скинути мене з престолу!» — і підняв руку. Борис Годунов хотів удержати її: цар завдав йому кілька ран гострим жезлом своїм і сильно вдарив ним царевича у голову. Цей нещасний упав, обливаючись кров’ю. Тут одразу зникла лють Іоаннова. Сполотнівши від жаху, у трепеті, у несамовитості він вигукнув: «Я убив сина!» — і кинувся обіймати, цілувати його; утримував кров, що сочилась з глибокої виразки; плакав, ридав, кликав лікарів; молив Бога про милосердя, сина — про прощення! Але суд небесний здійснився!».

Однак не все так однозначно. Як свідчать інші історичні джерела, насправді події відбувалися набагато прозаїчніше. Одного разу цар зайшов у покій сина і побачив його вагітну дружину одягненою не за статутом: було спекотно, і вона замість трьох сорочок надягла лише одну. Цар став бити невістку, а син — її захищати. Тоді Іван Грозний і наніс сину смертельний удар по голові.

А деякі історичні джерела стверджують, що Іван Грозний взагалі не вбивав свого сина. Царевич нібито помер природною смертю в Олександрівській слободі, у той час коли сам цар знаходився в Москві. Чутки ж про вбивство Іваном Грозним свого сина розпустив Антоніо Поссевіно — легат Папи Римського, який побував у Московії, як тоді називали Росію, у 1581-82 роках.


Останні хвилини князівни Тараканової

На картині художника Костянтина Флавицького «Князівна Тараканова» відбитий переказ про загибель у тюремній камері Петропавлівської фортеці молодої жінки під час сильної повені 10 вересня 1777 року. Це полотно було вперше виставлене в Петербурзі у 1864 році і сприйняте прогресивною громадськістю як викриття царської жорстокості. Однак і переказ, і картина історично невірні. Насправді ув’язнена Олександрівського равеліну померла від сухот 4 грудня 1775 року, тобто за два роки до повені.

Більше того, на картині зображена навіть і не справжня князівна Тараканова, а авантюристка і самозванка. Ця жінка оголосила себе дочкою покійної імператриці Єлизавети Петрівни від шлюбу з одним з її фаворитів — Олексієм Розумовським і заявила про свої претензії на російський престол. Незабаром, за наказом Катерини II граф Олексій Орлов, командувач російською ескадрою у Середземному морі, обманом захопив її і доставив до Петербургу. Цю красиву, заповзятливу жінку, походження і справжнє ім’я якої залишилося таємницею, вірніше було б називати Лже-Таракановою. Саме їй були присвячені романи письменників Г. П. Данилевського і П. І. Мельникова.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.6. Портрет черниці Досифії та її надгробок у Новоспаському монастирі


Справжня ж князівна Тараканова, Августа, народилася у 1745 чи 1746 році і ще в дитинстві була відправлена за кордон. Тихо і мирно прожила вона там до сорока років, а у 1785 році за наказом Катерини II, яка бачила в ній можливу грізну суперницю, була привезена до Росії і посаджена в Іванівський монастир у Москві під ім’ям черниці Досифеї, де і померла у 1810 році. Августу поховали у Новоспаському монастирі. Пізніше її останки були перенесені до церкви Романа Солодкоспівця цього монастиря — усипальниці роду бояр Романових, а над її початковим похованням спорудили капличку.


На нараді у філях

На відомій картині художника О. Д. Ківшенко «Військова нарада у Філях» зображені вісім генералів, що сидять за столом у хаті селянина Андрія Савостьянова. Вважаючи, що на нараді у Кутузова буде вирішуватися доля Росії, вони прийшли сюди в парадних мундирах. На п’ятьох видно червоні перев’язи ордена Олександра Невського, на Леонтії Беннігсені — блакитна Андріївська стрічка. Крім того, у генералів видно й ордени Святого Георгія 3-го ступеня. Однак насправді цього не могло бути, оскільки поява «в орденах і стрічках» для таких нарад зовсім не передбачалася. Більше того, не могли генерали надягти і георгіївські хрести, тому що були нагороджені ними за Бородінський бій, який відбувся пізніше.

Річ у тім, що в основу картини були покладені портрети героїв Бородіно, виконані англійським художником Джорджем Доу, якому генерали позували при всьому параді і вже з орденами. А от Кутузов зображений на картині правильно. Він сидить «розхристаний». Розстебнувши сюртук, залишивши в багажі усі свої орденські хрести, крім Георгія 2-ого ступеня на шиї. Через три місяці 12 грудня 1812 року Кутузов «за пораження і вигнання ворога з меж Росії» буде увінчаний вищим ступенем Георгіївського ордена і стане першим повним його кавалером.


Помилки кінематографістів

В радянських кінофільмах, що розповідають про минуле, зустрічається маса помилок. Так, наприклад, у популярній картині «Зірка чарівного щастя» ми бачимо Миколу I у день 14 грудня 1825 року з Георгіївською зіркою і хрестом 2-ого ступеня на шиї. Але цей цар одержав Георгія лише 13 років по тому «з нагоди закінчення 25-літнього терміну дійсної служби», і не другого, а четвертого ступеня (тобто в петлицю, а не на шию).

У фільмі «Тихий Дон» ми бачимо, як Григорій Мелєхов, ставши підосавулом (офіцером з чотирма зірочками на погоні), носить повний солдатський «Георгіївський бант» — чотири хрести і чотири медалі. Однак це невірно. Якщо солдат дослужувався до офіцерського чину, він не знімав цю солдатську нагороду, але зобов’язаний був дотримуватися визначених правил носіння: маючи хрести навіть усіх чотирьох ступенів, треба було залишити на груди тільки два старших, причому ті з них, що з бантами, тобто першу і третю ступені.

Багато помилок в історичних фільмах пов’язано з уніформою. Так, у фільмі «Гусарська балада» поручик Ржевський, звертаючись до Шурочки Азарової, говорить: «Мундир на Вас, я дивлюсь, Павлоградський». А глядачі при цьому і не підозрюють, що вона на екрані в ідеально зшитому мундирі Сумського гусарського полку.


Найдавніший мультфільм

Хто з нас не любить мультфільми? Але не усі знають, що перший в історії світової цивілізації мультиплікаційний фільм з’явився набагато раніше, ніж багато хто собі уявляє. Незвичайні малюнки знайшли в районі стародавнього міста Маовсксвоам співробітники Латиноамериканського центру з вивчення культурної і наукової спадщини давніх андських цивілізацій. На руїнах фортечної стіни, що оточувала місто, добре збереглися зображення сцен жертвоприношення з нагоди свята Місяця. Учені були здивовані багаторазовим повторенням практично тих самих ритуальних поз, що відрізняються одна від одної лише окремими елементами. Розкрити тайну настінного живопису допоміг випадок. Співробітник експедиції, проїжджаючи повз стіни на джипі, зненацька помітив, що фігури рухаються. Так був «відкритий» можливо перший в історії мультиплікаційний фільм. Як установили фахівці, найкраща якість сприйняття виникає при швидкості пересування 18 кілометрів за годину. І саме таку швидкість розвивають при ході риссю лами, що традиційно використовуються в Андах як засіб пересування. Дивитися «мультфільм» можна й пробігаючи біля стіни.


Про що не знають кіноглядачі

Невірно, начебто першим фільмом братів Люм’єр був фільм «Прибуття потяга на вокзал Ла-Сьота», який зчинив чималу паніку серед глядачів під час його демонстрації 28 грудня 1895 року. Ще 22 березня того ж року брати Люм’єр, демонструючи свій винахід — «сінематограф» — ученим мужам із Французької академії, показали фільм «Вихід робітників з фабрики». Це й був перший фільм братів Люм’єр, і, отже, усього кінематографа. Лише пізніше, орендувавши приміщення на бульварі Капуцинів, батьки кінематографу відкрили в ньому свій перший кінозал і стали проводити там перші публічні кіносеанси.

У декількох кілометрах від Сімферополя в напрямку Алушти ліворуч від шосе височіє двоповерховий будинок оригінальної архітектури. Від екскурсоводів інколи можна почути, що саме в цьому будинку знімався знаменитий кінофільм «Веселі хлопці» за участю Любові Орлової та Леоніда Утьосова. Однак це невірно. Насправді фільм створювався під Одесою. Цей же будинок відомий тим, що в ньому в дитячі і юнацькі роки жив академік О. С. Ферсман — видатний радянський мінералог та геохімік, про що й свідчить установлена на будинку меморіальна дошка. Належав будинок дядькові майбутнього вченого О. Е. Кесслеру. Часто і подовгу буваючи тут з матір’ю, Ферсман почав свої перші геологічні експедиції по Криму.


Хто збудував Парфенон?

Загальноприйнята версія стверджує, що величний будинок Парфенону в афінському Акрополі було споруджено зодчими Іктіном та Калікратом. Однак це не цілком відповідає дійсності. Першу будівлю Парфенону почали зводити ще у 488 році до н. е., через два роки після перемоги над персами при Марафоні. Однак через вісім років вона була цілком зруйнована воїнами Ксеркса. Після остаточного розгрому персів при Платеях у 479 році до н. е. правитель Тимон доручив зодчому Короїбу відновити будівництво. Через якийсь час до влади в Афінах прийшов супротивник Тимона — Перикл. Тоді зведення Парфенону було припинено, а потім доручено Іктіну разом із головою товариства зодчих Калікратом. Пройшло ще кілька років, і Іктін опинився у вигнанні, а будівництво було покладено на Метагена і Ксенокла, які й завершили його, керуючись планами Короїба. Іктін же опублікував у вигнанні твір, в якому приписав славу будівельника Парфенону лише собі одному.

До речі помиляється той, хто вважає, що Акрополь знаходиться лише в Афінах. Слово «акрополь» грецькою означає місце, розташоване на узвишші. Цим словом часто називали фортецю в межах міської стіни. У Давній Греції таких було багато, просто афінський Акрополь — найбільш відомий з них.


Про колізей

Мало хто знає, що спочатку Колізеєм називався зовсім не знаменитий на весь світ амфітеатр. Те, що сьогодні показують туристам у Римі — насправді не Колізей, а амфітеатр Флавіїв. Амфітеатр Флавіїв був побудований імператором Веспасіаном і названий на честь правлячої тоді династії імператорів (Флавіїв). А Колізей — це назва величезної статуї імператора Нерона (від грецького слова «колоссос»), попередника Веспасіана, яка знаходилася неподалік від амфітеатру. Веспасіан всіляко намагався знищити пам’ять про Нерона. Тому у статуї Нерона голова була замінена на голову Аполлона, а сама статуя прозвана Колосом (Колізеєм). Статуя не дожила до наших часів, але її назва перейшла на амфітеатр, який і сьогодні вражає своєю величчю.


Готичний стиль

Готичний стиль зовсім не був властивий будівлям давньогерманського племені готів, як багато хто вважає. Термін цей з’явився в епоху Відродження і використовувався такими художниками, як Рафаель, і такими письменниками, як Джорджіо Вазарі, для опису архітектури XII–XVI століть, яка на їхній смак прихильників ренесансного класицизму здавалася варварською, грубою, тобто такою, що властива скоріше варварам-готам. Готичний стиль народився з потреби перетворити замкнений, товстостінний, фортечного типу романський собор на простору велику споруду (багато міських соборів були настільки великими, що могли вмістити все населення міста). Але для цього потрібно було змінити саму конструкцію. А слідом за конструкцією відбулася й зміна архітектурного стилю.

Поворот до готики почався з архітектури, і лише потім став поширюватися на скульптуру та живопис. Архітектура незмінно залишалася основою середньовічного синтезу мистецтв. Якщо порівнювати типові споруди романського стилю і готики, то здається, що вони протилежні. Одні — представники масивності, інші — легкості. Але якщо узяти споруди перехідного періоду, то стане очевидно, що насправді готика бере свій початок з романських коренів.


В компанії з Пізанською вежею

Щороку в італійське місто Піза приїздять мільйони туристів, щоб побачити знамениту падаючу вежу, яка за деякими твердженнями ось-ось має впасти. В даний час відхилення вежі (вона, до речі, «падає» уже вісім століть) від вертикалі складає більше 5 метрів і продовжує збільшуватися щорічно приблизно на один міліметр. Однак Пізанська вежа зовсім не єдина у своєму роді, як багато хто вважає.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.7. Падаючі вежі в Болоньї, Франкенхаузі та Києві


Усього на земній кулі нараховується близько сорока падаючих веж. Падаючі вежі є майже в усіх країнах світу. Відомо, що дві такі вежі є в Румунії. Одна з них знаходиться в місті Гіуржиу, а інша — в місті Медіас (побудована у 1450 році і відома під назвою «Вежа базік»). В Польщі теж є дві падаючі вежі. Одна з них розташована в Пижиці, інша — в місті Зомбковіце-Сльонське. Її висота 34 метра, а відхилення від вертикалі складає майже півтора метра. У Вірменії, на скелястому уступі однієї з численних ущелин Арагацу стоїть стародавній монастир Арич, каплиця якого після одного землетрусу опинилася на стрімчаку, що нахилився. Відомі також падаючі вежі в Болоньї, Модені (Італія), Франкенхаузені (Німеччина), Сен-Мориці (Австрія), Готланді (Швеція), Сарагосі (Іспанія) та багато інших.

Чимало падаючих веж є в Росії. Вежа «Сююмбек» у Казані побудована у ХVІІ столітті. Відхилення центру верхнього сьомого ярусу від вертикалі становить 1,34 метра. Падаюча вежа у Нев’янську побудована у 1725 році. При висоті 54 метра відхилення споруди від вертикальної осі становить 2 метри. В Солікамську поруч із Троїцьким собором, спорудженим у 1684–1697 роках, стоїть 60-метрова дзвіниця. Вона має помітний нахил, але на відміну від Пізанської вежі нахил цей не збільшується з роками.

В Україні також є падаюча вежа. Це Велика Лаврська дзвіниця Києво-Печерської лаври. Вона була побудована у 1731–1745 роках і в наші дні відхилилася від вертикалі на 62 см в північно-східному напрямку.


Дядечко Бен

А ось знаменитий Біг Бен зовсім не вежа, як дехто вважає, і навіть не годинник на вежі Вестмінстерського палацу, а дзвін, що відбиває час. Він важить 13 тонн і названий так по імені Великого Бена, як звали Бенджамена Холла, що був представником комісії англійського парламенту, коли дзвін встановлювали. Вежа ж, на якій установлений дзвін, має ім’я Святого Стефана.

До речі, вона також не стоїть строго вертикально. Щоправда, при висоті 95 метрів відхилення від осі складає усього 37 сантиметрів. Це непомітно для очей і не небезпечно. Проте до англійського парламенту вже надійшли різні проекти реконструкції вежі. Англійці не хочуть, щоб їхній Біг Бен суперничав з Пізанською вежею. «У нас і так вистачає визначних пам’яток», — говорять вони.


Скільки облич у Свободи?

Статуя Свободи на острові Свободи у Нью-Йорку стала символом демократичної Америки. Ця статуя була створена французьким скульптором Огюстом Бартольді за участю знаменитого французького інженера Гюстава Ейфеля і була подарована американському народу від французького з нагоди століття здобуття незалежності. Але помиляється той, хто думає, що вона єдина.

Найбільше примірників статуї Свободи знаходиться на її батьківщині — у Франції. Лише у одному Парижі їх чотири. У паризькому Музеї мистецтв і ремесел зберігається зменшена модель нью-йоркської статуї Бартольді. В центрі Парижа в Люксембурзькому саду знаходиться копія статуї Свободи висотою приблизно 2 м. У східній частині Лебединого острова — вузької штучної дамби на Сені недалеко від Ейфелевої вежі — знаходиться копія статуї, заввишки 11,5 метрів і звернена обличчям на захід — до своєї старшої сестри в нью-йоркській гавані. Це відповідь-подарунок французам від американців у 1889 році. Четверта паризька статуя свободи знаходиться в носовій частині баржі, що стоїть на причалі на правому березі Сени недалеко від Ейфелевої вежі.


Антологія помилок та хибних думок

Антологія помилок та хибних думок

Мал. 16.8. Статуя Свободи на Лебединому острові в Парижі та львівська Свобода


У США також є ще одна статуя Свободи. Цю статую виліпив Томас Кроуфорд. У 1862 році роботами по її встановленню керував Авраам Лінкольн. Вона стоїть на висоті 87 метрів на куполі Капітолію у Вашингтоні. Статуя Свободи встановлена також в Японії в Токіо на острові Одайба. А єдина в світі сидяча статуя Свободи знаходиться у Львові на даху Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.


Пам’ятники Хрестителю

У Києві, на знаменитій Володимирській гірці стоїть пам’ятник Святому Володимиру, споруджений у 1853 році за проектом інженера Василя Демут-Малиновського та скульптора Петра Клодта. Але мало хто знає, що цей пам’ятник князю-хрестителю далеко не єдиний. Подібний пам’ятник встановлений також у Лондоні. Він має 5 метрів у висоту і виконаний з бронзи та граніту. В одній руці Володимир тримає хреста, а іншою спирається на щит. На постаменті напис латинськими буквами: «Святий Володимир». З’явився він на честь 1000-річчя хрещення Русі і був споруджений на гроші українців, що живуть у Великобританії. Його автор — член Канадської академії мистецтв Леонід Молодожанин. Знаходиться пам’ятник перед будинком українського релігійного суспільства «Свята Софія».

Інші пам’ятники великому князю київському знаходяться також у Римі, Лондоні, Москві, Севастополі, в канадському місті Торонто, польському Гданську.



Розділ 17. Парад винаходів


«Дайте мені точку опори…»

Перша згадка про цю фразу є у відомого грецького письменника I століття н. е. Плутарха в біографії римського полководця Марка Марцелла, який осаджував Сіракузи. Розповідь Плутарха звучить так: «Архімед, між іншим, писав якось одного разу своєму родичу і другу добродію Гієрону, що цією силою можна підняти будь-як вагу. В юнацькі сміливій довірі до сили свого доказу він стверджував, що якби в нього була інша Земля, він перейшов би на неї і зрушив з місця нашу». За звичай вважається, що тут йдеться про відкриття закону важеля. Однак це нев