Book: В Багдаді все спокійно



В Багдаді все спокійно

Валерій і Наталя Лапікури


В Багдаді все спокійно

Детективний роман «В Багдаді все спокійно» - чергова розповідь книжково-кінематографічного серіалу «Інспектор і кава» або «Київський детектив у стилі ретро». Дія цього твору, як і попередніх, відбувається у Києві в 70-х роках минулого ХХ століття. Головні герої серіалу - інспектор карного розшуку столичної міліції капітан Олекса Сирота та його вчитель і начальник підполковник Іван Борисович на прізвисько Старий - зіткнулися з загадковими і жорстокими вбивствами, аналогів яким не пригадували навіть ветерани кримінального розшуку. І ще одна дивна обставина - КДБ, що зазвичай пильно контролював усі міліцейські розслідування резонансних кримінальних справ, цього разу демонстративно самоусунувся. Одразу після завершення справи були суворо засекречені навіть згадки про неї у міліцейських звітах. Слідчі матеріали почасти знищили, а решту вивезли в Москву, де вони зникли у бездонних архівах союзного МВС. Відтак авторам роману, відомим українським письменникам Валерію і Наталі Лапікурам довелося у прямому розумінні цього слова по крихтах відтворювати складну картину тих уже далеких подій.


Нічний дзвінок


Замість передмови


Від автора: над ранок мене намагається розбудити мобільник.

Я лежу, не ворушачись, із заплющеними очима, а сон, як це часто буває, вперто не хоче відступати перед реальністю.

Телефон награє мою улюблену мелодію про тореадора, а мені сниться 1963-й либонь рік, київська «Держопера», якесь ідіотське в ній зібрання, де після доповіді всіх пригощають безкоштовним Бізе. Незрівнянний Ворвулєв, згідно з геніальним режисерським задумом, виконує свою славетну арію, стоячи на столі, який загрозливо хитається після кожної верхньої ноти.

Всі мліють. І тільки ми з моїм другом Олексою Сиротою, кусаючи губи, щоб не розреготатися, вибираємося навкарачки з ложі в коридор. Бо нас раптом пробило на «хі-хі!».

Мобільник вперто продовжує свої підбурливі заклики, доки я не витягаю нарешті малого паскудника з-під подушки і не озиваюсь:

- Агов!

- Не спиться юному ковбою? - лунає з тридцятирічної давнини живий голос Олекси. І я відповідаю в найідіотськіший спосіб:

- Звідкіля дзвониш?

- Звідти, де відповідають запитанням на запитання.

- З Молдаванки?

- Вже ні. Трохи південніше. З Хайфи.

- Що ти там робиш?

- Те, що мені напророчила свого часу стара лікарка-фронтовичка з київського медучилища. Сиджу вечорами на стільці перед будинком, цмулю фруктову пейсахівку і розмовляю з такими ж, як я, ветеранами нації за політику.

- Якої саме нації?

Олекса, як це часто бувало, ухиляється від прямої відповіді.

- Ти знаєш, вона мала рацію. На старості років я перетворився у справжнього єврея.

- Хто мав рацію?

- Ти що, ще не прокинувся? Завуч-фронтовичка. Ти ж сам писав про неї. У цьому, як його… «Покійнику по-флотськи».

- Так коли це було!

- А мені тільки днями показав Льоня Мудрик. Твій однокласник. Видряпав з Інтернету. Він теж тут, з батьками.

- Ти там… не один?

- Ні, тут і Додік, і Мілка-Анаконда. Такі ж старі, як і я. А знаєш, я не впевнений, що це саме та Хайфа, про яку ти думаєш. Тут занадто добре… і занадто сумно…

У трубці запищала морзянка перерваного зв’язку. Я остаточно прокинувся і сягнув рукою під подушку, мокру від мого холодного поту. Мобільник мовчав. Я гарячково натиснув потрібні кнопочки - жодного виклику з жодної Хайфи не було, ані щойно, ані вчора… ніколи.

З роками часом навідує майже параноїдальна думка: а раптом і справді Олексі Сироті вдалось уникнути пастки, в яку його заганяли довго і методично. Може, друзі, яких, щоправда, було небагато, вивели його з-під удару? Може, закопали в могилу урну з попелом безіменного київського бомжа? Зрештою, директор цвинтаря, котрого Сирота виручив із халепи з «непосидючими покійничками», міг організувати все так, що і «Контора» носа не підточила. А той же старий партизан, друг Старого з паспортної служби - для нього не проблема підібрати потрібний документ когось із передчасно померлих.

Думаю, сподіваюсь, вибудовую примарні надії, а потім картаю себе вголос:

- Ти що, дурню, забув розповідь Олекси про чесного генерала з московської Управи, якого спочатку відсунули від живої роботи, потім пристрелили і вклали в мертву руку його ж службовий пістолет? То якщо вже столичний генерал не вцілів у жорстокій «роздачі» на самій горі, то що вже казати про капітана міліції з міського кримінального розшуку. Ото не дивись на ніч імпортні бойовики. Живи реаліями.

Раніше я після цього брав до рук товстезну конторську книгу і ручку. Зараз вмикаю комп’ютер і повертаюся подумки у сімдесяті роки століття, що минуло, але не для всіх. Для мене воно триватиме доти, доки житиму я і пам’ять про мого друга Олексу Сироту.

Напрацювавшись до втоми, йду до найближчої з улюблених кав’ярень нашого мікрорайону. На запитання барменші: вам яку сьогодні зварити? - відповідаю: як завжди, «гватемалу».

І поки дзижчить кавомолка, а потім бурмоче кавоварка, я пригадую, що ми з Олексою знали про країну Гватемалу, окрім того, що американське ЦРУ зробило там колись військовий переворот аби гватемальські трудящі не змогли будувати на своїх землях соціалізм. І що було це ще до Куби!

А про те, що на цих землях, удобрених вулканічним попелом, росте кава з дивовижно приємним присмаком, ми навіть не здогадувались.

Офіціантка приносить на дерев’яній таці чистісіньку чеську порцелянову чашку з цілою ручкою, затискач із серветками, цукор у фірмовому стікері і склянку мінеральної без газу.

«Гватемала» парує, мов малесенький вулкан перед виверженням, а я повторюю пошепки:

- Господи, де все це було тридцять років тому?


Маленька хитрість для приготування кави по-східному. Коли мелена кава та цукор уже засипані в джезвочку (у пропорції один до одного), їх заливають не окропом, як це робиться в більшості наших кав'ярень, а гарячою водою. Естети перемішують піну, що піднялася паличкою з самшиту. Але з того самшиту, котрий дерево, а не ті обісцяні собаками і відпочиваючими кущі, що гибіють у сквериках біля державних установ.

Я знав одного гурмана, котрий робив це звичайним олівцем, щоправда, «коінуром» (у народі званим «кохінор», але це неправильно). Тут головне - аби джезвочка не торкалася металевого денця коритця з піском. Бо кава по-східному НЕ вариться, а умліває в гарячому піску.

З порад Олексія Сироти.


1.


Олекса Сирота:


… Старий вже підніс чарку до рота і раптом рука його завмерла:

- Олексо, це скільки ми з тобою сьогодні випили?

- Всього нічого. Можна сказати навіть - не випили, а мастило розігріли. Щоб маслаки не рипіли.

Рука у Старого затремтіла, він поставив склянку на стіл і з несподівано жалібними інтонаціями сказав:

- Все! Догралася Каштанка. Пора писати рапорт і йти на пенсію.

- Вусь трапилося, товаришу підполковник? Що це з вами? Індійського кіна надивилися?

- Сам ти індійське кіно, Сирота. Який зараз місяць?

- Котрий на небі або в календарі? Той, що на небі - молодик, вчора звернув увагу.

- Підлеглі ж у мене… місяцем милуються, зірки на небі лічать… а на календар і не дивляться, бо навіщо? Їм до пенсії ще - ого-го!…

- Листопад у нас. Передостанній місяць вирішального року забув вже якої там п'ятирічки.

- А йди ти знаєш куди зі своєю політикою! Головне - що листопад. Розумієш - листопад!

- Ну то й що?

- Де зараз зозуля має бути?

- Як де? В вирії. І що характерно, вона там не кукає. Тільки вдома! Бо патріотка!

- Отож! А вона в тебе під вікном кує! Ти її не чуєш, а я чую! Зрозумів нарешті?

І тут я розреготався так, що Старий навіть образився. І вже мав намір додати щось ущипливе на адресу всього нашого покоління. Але я його випередив:

- Заспокойтеся, кує ваша зозулька, кує. І я її теж чую. Все гаразд. А йдіть-но на балкон.

Підполковник слухняно, як хлопчик, який приніс додому повний портфель двійок, потеліпався за мною. І те, що він побачив з балкону, змусило його завмерти і навіть роззявити рота.

На балконі будинку по той бік вулиці стояла якась розпелехана особа жіночої статі і голосно, на всю Тарасівську, вигукувала «Ку-ку!», Причому, досить точно імітуючи голос птахи-пророчиці.

- Що це з нею? - нарешті витиснув із себе Старий.

- Довго розповідати. Не «білочка». Нормальна класична шиза. Є не тільки довідка, але і група інвалідності.

- І часто це з нею?

- Та десь раз на місяць. Якраз, коли молодик…

- І подовгу вона?…

- Кує? Доки не захрипне. Влітку довше, взимку - менше. І тихіше.

Ми постояли мовчки. Бідолашна «зозулька» почала пускати півня, дощик із холодної мжички поступово дозрів до справжнього осіннього занудства, але бідолаха, вчепившись у поручні балкону, продовжувала віщати многоліття всьому нашому мікрорайону.

- Скільки років прожив, а таку от шизу вперше бачу, - зізнався Старий.

- Багата на таланти Волино-Подільська височина, - не до ладу ляпнув я. А мій начальник -як риску підвів:

- Господи, що це за життя таке, що ми вже й збожеволіти по-людськи не вміємо!


Від автора: сімдесяті роки минулого століття закінчувалися для мене жахливо. Я потрапив, як зараз кажуть, під роздачу всесильному секретарю ЦК КПУ по ідеології тов. Маланчуку. В результаті майстерно склепаного доносу на моїй журналістській кар’єрі поставили величезний хрест за начебто пропаганду антирадянських ідеалів серед молоді. Водночас пішло на дно моє сімейне життя і я опинився на вулиці без житла, речей, роботи, перспектив і надій. На щастя чи на нещастя - як сказати, не знаю й досі - я втрапив до кардіології республіканської клініки, куди мене забрала з вулиці «швидка», ще до підписання наказу про звільнення. Тому формально турнути мене з роботи до одужання не могли, але це було лише питання часу.

Хвороба затяглась. Більшість тих, кого я вважав своїми друзями, забули про моє існування, ледь на порозі редакції виринула комісія ЦК КПУ - одинадцять чоловік, футбольна команда, котра мала загнати в «дев’ятку» одного-єдиного замаскованого антирадянщика. Щоправда, кожен із них мав таке ж відношення до справжньої журналістики, як і до справжнього футболу, зате добре знався на тонкощах агітпропу. Звісно, були серед моїх друзів і ті, хто не зсучився. Але їм добряче за це дісталось, і тому я попросив їх не приходити до мене в клініку аби зайве не підставлятися.

Отоді я випросив у сестри-хазяйки товстелезну чисту конторську книгу і почав записувати в неї все, що вважав важливим у попередні двадцять років мого дорослого життя. Серед цих записів - і короткі конспекти розповідей Олекси Сироти. Нотував головне, щоб не забути. Наприклад, ось таке: «Сироту і Старого поставили чергувати по Управі на День міліції за історію з корейцем. Через дорогу з балкону кукала божевільна. Візит канадського прем’єра до Києва. Реакція Сироти на справу: вціліти було складніше, аніж не підхопити трипер у вендиспансері на спільній із хворими п’янці з нагоди Дня лікаря». Кінець нотатки.

От і увесь запис. Але коли настав час - усе пригадалося, наче саме по собі. Навіть запах мокрого асфальту на верхній алеї Піонерського парку і гудки останніх пароплавів, що йдуть на зиму в затон.


Олекса Сирота:


- Ні, ти не подумай, що заступник начальника карного розшуку міської міліцейської Управи регулярно квасить зі своїми інспекторами у них на хаті. Чи навіть з одним - маю на увазі себе. Це швидше виняток, ніж правило. Хоча провокує цей виняток логічний розвиток подій на нашій сучій службі. Наш Міністр у нападі відвертості обзивав її ще точніше: сраною. А що вже казати нам, лейтенантам з капітанами.

Ік бісу філософію! Скажу конкретно: нас знову обійшли, нам знову плюнули в душу, начальство витерло об нас свої новенькі, куплені в закритому розподільнику штиблети і пішло святкувати День радянської міліції. А мене і Старого поставили чергувати по місту. На добу. З кінця робочого дня 10-го листопада до, відповідно, кінця дня 11-го листопада.

Ти ж знаєш, що на таке ставлення начальства до тебе нариваєшся не за видатні успіхи у бойовій і політичній підготовці. І якби ж то я, скажімо, забув у трамваї течку зі слідчою справою - чого зі мною ніколи не було. Або з великого пере… працювання попросив у прокурора санкцію на арешт самого прокурора. Оце було - переплутав прізвища підозрюваного та нашого міського законника. Схожі вони були: один Ткачов, другий Ткаченко. Чи навпаки… влиндили мені, звісно, добряче. Але свою хвилину задоволення я одержав, спостерігаючи фізію прокурора, котрий раптом допетрав, що підписує ордер на власний арешт. Щось схоже, напевне, відчуває теща, яка оживає в труні і бачить над собою застиглу від переляку пику зятя.

А то ж мене позбавили маленької радості погуляти на професійне свято, можна сказати, ні за що. Цілий рік чекав законної нагоди посидіти зі своїми, культурно розслабитися, а тобі замість цього - триндіти всю добу безперервно в трубку, мов той папуга: «Помічник оперативного чергового по місту капітан Сирота слухає!». Як казала Муму - «за что»?

Ну, якщо чесно, то було за що. Але це окрема історія, яку доведеться розповісти, бо ти ж не відчепишся.




2.


Той день розпочався, як звичайно. Себто - не кращим чином. Напередодні звечора конче необхідно було випити, а нормальна горілка в магазинах закінчилася вже десь о пів на дванадцяту ранку. Довелося брати і пити «колінвал», а після нього не тільки три дні в горлянці дере, а й руки дрижать. Тож з'явився я на роботі з подряпаною про радянські леза для гоління фізіономією.


Від автора: кілька пояснень для сучасної молоді та підлітків. Горілку в радянських магазинах починали продавати з 11-ї години ранку, а черги спраглих вишиковувалися мало не з ночі, тож не дивно, що і хороший алкоголь був дефіцитом, і зникав з полиць максимум через 60 хвилин після «часу Ікс». Це в сімдесяті. А у вісімдесяті за годину щезала будь-яка випивка, навіть… миючі засоби. Котрі на спирту. Тож Сирота ще даремно ремствував.

Що ж до «колінвалу» (народна назва) - то цей самий масовий сорт пійла вдало поєднував міцний удар по свідомості - на рівні прямого зіткнення голови з працюючим колінчастим валом двигуна внутрішнього згоряння, - і неповторний вторинний ефект. Саме після «колінвалу» блювалося найдовше і найболючіше. Нормальні люди вживали його виключно для дезінфекції унітазів і миття вікон після зими.


Олекса Сирота:


Отже - фізіономія подряпана, очі червоні, мов у кролика-альбіноса, на додачу в тролейбусі на моїх туфлях постояла пані з провінції з двома валізами. Стояла дві зупинки, доки я не образився і не висловився, після чого мені повідомили, що всі ми тут у городі надто ніжні. І пора нас усіх відправити у село на гній. Хоча пахло з її валіз свіжісіньким салом. Аби заспокоїтись, я заскочив по дорозі на каву «до Тамари» - чергова нескладуха. Ненароком перекинув чашку і залив цигарки. Штанам теж дісталося.

Сиджу у своїй «шпаківні», розкладаю на батареї на просушку десяток мокрих сигарет, вишукую серед них бодай одну відносно суху, - коли Старий дзвонить:

- Зайди.

Заходжу. Старий глянув на мене і пирхнув:

- Знову особисте життя влаштовував? Яка кицюня тебе подряпала?

- У кицюні алібі. У мене - теж. Нема часу на любву.

- Гаразд. Генералові поясниш, якщо запитає.

- Генералові? А що я такого зробив?

- Ще не знаю. Виконуй… тобто - йди. Викликає.

- Обох?

- Уяви собі - ні. Тільки тебе. До речі, велено запитати: ти цей… як його… шейк танцювати вмієш?

(«Шейк» - у перекладі з англійської «трясця» - танець, дуже популярний серед молоді 70-х, - авт.)

- А там нема чого вміти. Це вам не па-де-грас і навіть не полонез.

- Не викручуйся, як вужака під вилами! Вмієш?

- А дуже треба?

- Таке враження, що дуже. Генерал сказав - запитай у Сироти, чи вміє він танцювати шейк і якщо вміє, миттю жени його до мене.

- Вмію. Дозвольте виконувати?

- Якщо ти мені просто тут танцювати зібрався - то не дозволяю. Генералові покажеш. Між іншим - чайної заварки пожувати не забудь. Якщо в тебе немає, то поділюся.

- А дуже треба?

- Він ще питає! Слухай, Олексо, це правда, що в «колінвалу» дусту додають, аби народ із алкоголізмом зав’язував?

- Боюся, що самим лише дустом не обійшлося. Там іще якоїсь гидоти до біса. Схоже на компонент ракетного палива. Я його в армії нанюхався. Такого вип’єш - і в сортир краще не ходити. Тільки на полігон під кущик. А за чай - спасибі. У мене для цієї справи завжди зерна кардамону при собі. Поділитися?

- Киш!

Пожував чаю з кардамоном, залетів до Генерала, глянув - легше стало. Не я один. Сидять уже хлопці з нашого відділу, пара вовкодавів із бригади по кишеньковим злодіям і новенький з «обехаесу», ніяк прізвище його не запам’ятаю. Кажуть, у нас стаж заробляє, щоб одразу в міністерство перескочити.

Генеральський порученець хвилин п’ять нас протримав, а потім усіх разом до шефа запустив. Бачимо - начальник у гарному настрої. Бо жартує:

- Сирота знову підозрюваного в клітку з тиграми заганяв, а вони їх обох не пускали?

- Ні, товаришу генерал, це не тигри. Це знаряддя тортур марки «Хеба».

- Ш-ш-шо?

- Ну, «Нева» по-нашому. Голився з ранку.

- А-а-а, ну то хто тобі винен… До речі, Сирота, ти все знаєш. Із чого їх, оті леза, роблять?

- Точно не впевнений, але вважаю, що з броні легендарного крейсера «Аврора».

- Відставити балачки! Слухати мене. Можна сидячи. Є маленьке, але приємне завдання.

Ми мовчки перезирнулися, а дехто навіть скривився, оскільки під визначення «приємне» в радянській міліції підпадали чомусь найгидотніші справи і доручення. Наприклад, нічна ексгумація під час зливи або засідка в старому каналізаційному колекторі посеред літа. Але цього разу ми помилилися.

- Шейк усі танцюють? От і чудово. Потанцюєте кілька годин у порядку відзнаки за сукупність заслуг. Ніякого ризику. Ну… хіба що хтось там ногу підверне. А головне - увага! Зможете випити казенним коштом. Щелепи підберіть - я не жартую.

Першим здогадався той новенький:

- Дозвольте, товаришу генерал? Я так розумію, що йдеться про роботу під прикриттям? Бо особисто я на безплатну випивку ще не заслужив.

- Логічно мислите, - похвалив Генерал, - взагалі-то шейк мали танцювати товариші з КДБ, але по-перше, танець цей, як мені сказали, вимагає добре накачаних ніг, а в Конторі робота переважно сидяча. А по-друге, їхній Федорчук - людина старомодна і всіх цих, як він каже, «бугі-вугі» сам не танцює і своїм не дозволяє. У них там, у Конторі, дисципліна. По ниточці ходять! Не те, що у нас. Але не хвилюйтеся - свій шмат роботи і їм перепаде. Доки ви питимете і танцюватимете, вони в Піонерському парку на лавочках закоханих зображатимуть. Артисти! Ги-ги!… Погорілого театру!

Тут уже я вистромився:

- Товаришу генерал, а що - німці знову Фастів взяли? Ворог біля воріт?

- Сирота, ти що - здурів? Які німці, який Фастів? Ти хоч розумієш, про що йдеться? Ти точно вчора не пив?

- Розумію. Про спільну з КДБ операції. Тому й запитую - з якого такого дива?

- Фастів, товариші, стоїть на місці, як і стояв. І німці, котрі федеративні, сидять там, де їм належить. А до нас у Київ має приїхати прем’єр-міністр Канади.

- Товаришу генерал, дозвольте? Канади чи Франції?

- До чого тут Франція?

- Бо я читав у Шейніна, що до нас колись приїжджав прем’єр-міністр Франції і у нього в оперному театрі золотого годинника вкрали. Шкандаль був на увесь світ!

- Брехло твій Шейнін. Хоча факт мав місце. Канадець приїжджає, хлопці, канадець. Правда - француз. Тут Сирота правий. Аналогії є. Але не французький француз, а їхній, канадський… ну, заплутався я з вами… Слухайте і не перебивайте. Сам прем’єр, кажуть, мужик нормальний. Ну там - протокол, дипломатія і таке інше. І на американців косо дивиться. Але в нього дружина молода. Любить після всіх цих прийомів - коли ні випити, ні закусити, тільки сиди і слухай, - у кав’ярні серед молоді поштовхатися, кави попити, потанцювати. Такі от побажання з їхнього боку. Ми, відповідно, їй танці організовуємо, бо такі справи не можна пускати на самоплив.

Не знаю, як для кого, але змальована Генералом перспектива особисто для мене здавалася не просто прекрасною - геніальною! Ясна річ, що канадську прем’єршу з її чоловіком у «трубу», себто підземний перехід на Хрещатику, на каву не поведуть. І до «цариці Тамари» - теж. Тому молодіжним кафе доведеться прикидатися інтуристівському - це і наш новенький збагнув, от він так і підбадьорився. Бо зазвичай в ці точки, недоступні для радянської людини, нашого міліцейського брата пускають тільки за викликом, у ранзі не нижче майора і з обов'язковим ескортом цілої тічки «конторських». Тут уже не вип’єш і не потанцюєш. Дай Боже, аби навздогін не «настукали». Хвости їм Федорчук обрубує, чи що?

А Генерал тим часом бідкався:

- У них там у Канаді, товариші офіцери, повний бардак із цими дружинами. Ось наші - або взагалі за кордон зі своїми чоловіками не виїжджають, або, як жінка товариша Громико, під час візитів дивляться оперу чи п’ють чай із їхніми бабами. А цій - танці подавай! Ні, ми зі свого боку все організуємо. Основна публіка в кав’ярні «Інтурист» іде по лінії Контори. Охорона теж їхня. Вже легше. Нам довели рознарядку: вісім молодих хлопців, які танцюють шейк. Дівчат вам дадуть з ансамблю сучасного танцю Жовтневого палацу. Репетиція - там таки, о вісімнадцятій-нуль-нуль. Сьогодні у нас понеділок, великі гоцалки будуть у четвер. Не пити, не голитися вітчизняними лезами, не наражатися на мордобій і не спілкуватися з даішниками. У них від нормальної мови тільки два слова лишилося: «Ваші права!». І запам’ятайте: якщо хтось наступить цієї канадської прем’єрші на ногу або ще гірше - почне її лапати при чоловікові - вижену в космонавти, п’яних на «луноході» розвозити.

Ми просяклися глибиною і важливістю покладеного на нас державного завдання і побігли на репетицію за дві години до її початку. Скажу чесно - не знаю, які з «конторських» танцюристи, але хореографи - куди там Вірському! У мене востаннє «кріпатура» так хапала ноги після того, як я гнав дрібного злодюжку на прізвисько Бздунь від річкового вокзалу до аеропорту «Жуляни» вздовж усієї Набережної через Мишоловку, Корчувате, всю Сталінку - і аж до вулиці Ломоносова під гавкіт собак і стрілянину охорони, на щастя - в повітря. А потім по всій ЗПС - злітно-посадочній смузі, через сам аеровокзал і до жіночого туалету. Ось тут я його, голубчика і взяв. Точніше - не я, а дві жінки-диспетчерки, котрі спочатку виштовхали за двері мене, потім скрутили Бздуня, приклали його головою об раковину і викинули непритомного просто мені під ноги. Оті самі ноги, якими я на назавтра і ступити не міг.

Але я знову відволікся, вибач. Коли є що згадати, то воно згадується.


3.


Гоцалки, як я і передбачав, влаштували у валютному барі готелю «Дніпро». Щоправда, того вечора в силу зрозумілих обставин наш народ розплачувався за каву і до кави виключно радянськими рублями, виданими по окремій відомості.

Цікава штука вийшла ще на початку: на вході нас розвернули, загнали всіх до чоловічого туалету і наказали зняти… краватки.

- А вусь трапилось? - поцікавився я у наполоханого старшого «конторського».

- Об’єкт у гольфі прийшов. А його баба - та взагалі в джинсах.

- То що - наших подруг теж зараз у джинси переодягають? От пощастило!

- Відставити триндьож! - гарикнув старший «конторський» - бо зараз деякі дотепники замість танців будуть сортир відмивати. Власною краваткою!

- Сортир у вас у Конторі. Тут туалети!

Як не дивно, але це сказав не я.

Старший «конторський» зціпив зуби, пограв жовнами і, не підвищуючи голосу, поцікавився:

- Ваше прізвище часом не Сирота, товариш жартівник?

- Ні!

- Дивно… бо нас попереджали. А Сирота тут?

- Так точно! Це я.

- Жартуєте?

- Як можна? Мовчу… як той - об те…

- Про це потім. Перевірити шнурки, ширіньки, висякатися і… так далі. І кроком руш на другий поверх. Заходити через інтервал - по двоє-троє, а не як ті коні. На об’єкт не витріщатися, за легендою ви взагалі сліпого поняття не маєте, хто це. Зрозуміло? Праве плече вперед - марш!

До бару ми зайшли разом із новеньким, який одразу ж зупинився і витріщився… ні, не на високих гостей, а на новенький магнітофон «Грюндіг» на стійці праворуч від бармена. Музика грала голосно, але розмови не глушила.

- Десь я цей «хрюндік» бачив, - стурбовано пробурмотів новенький.

- Ти що, тут уже був? По блату чи по службі?

- Та ні. Але агрегат - знайомий. Сука буду… тобто - слово честі!

- То чого телишся? Підемо візьмемо по каві і розглянемо зблизька.

Ми так і зробили. Потім відійшли в куточок, сіли за вільний столик і новенький полегшено перевів подих:

- Він!

- Хто?

- «Хрюндік». Він у нас один на весь Київ. Хазяїн - синок… ну, це не має значення, чий. Здає його напрокат. Як ти думаєш, Сирота, хто йому заплатив? Інтурист чи Контора?

- Я так думаю, що це він розплачується з Конторою за нетрудові доходи.

- Мені б такого клієнта, - заздрісно зітхнув новенький.

- Не з нашим щастям. Для таких, як ми з тобою, максимум - це нормальна чашка кави у «цариці Тамари». Але поза чергою.

- Ну, раз нічого не світить, так підемо хоч потанцюємо.

- Ходімо. Тільки пам'ятай, що Генерал сказав стосовно «не лапати».

- «Обліко моралє»?

- Воно… розтуди його!


Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, кого саме зацитував Олексин колега. Повний текст «Руссо турісто - обліко моралє!» вперше прозвучав у 1968-му році у фільмі Гайдая «Діамантова рука». Значило це практично те саме, що двадцять років потому ляпнула в першому радянському телемості «СРСР-США» екзальтована совкова дама: «В Савєтском Саюзє секса нєт!» Тої ночі в Союзі сексом точно ніхто не займався: реготали до ранку.

До речі, щодо порядку у відомстві Федорчука. Коли його в 1982-му році перевели до Москви, республіканська Контора два тижні пила по-чорному. До «повного випаду в осад». Київська міліція турботливо підбирала непритомних чекістів на вулицях і делікатно розвозила по домівках. Радість була обопільною.


Олекса Сирота:


Канадський прем’єр увесь вечір просидів за столиком, сьорбаючи маленькими ковточками горілку в компанії свого чи то охоронця, чи то секретаря - здоровенного хлопа з плечима завширшки з кіоск «Союздрук». У порівнянні з нашими вождями виглядав він і справді екзотично у своєму чорному гольфі і в’язаному жакеті кольору сіна. Та ще й з ґудзиками завбільшки з ювілейний карбованець. Якщо вірити твердженню, що розумні люди лисіють від лоба, а дурні - з потилиці, то канадець був не просто розумним, а дуже мудрим. Напевне, його виборці теж так вважали.

Натомість прем’єрша у своїх скромних джинсиках, які на нашій барахолці потягли б на мотоцикл із коляскою, так давала лиха закаблукам, що я навіть подумав: чи не ходить вона в своїй Канаді до якогось їхнього Жовтневого палацу - в гурток сучасного танцю. Під час перекуру я поділився цим спостереженням із новеньким і одержав від підростаючого покоління, що називається, в лоб:

- А ти не думай! Ти підійди і спитай. Принагідно й познайомишся.

- Та я би підійшов, але хоч убий - не пам'ятаю, яка з двох мов там у них державна: англійська чи французька?

- А ти яку вчив?

- Німецька, але не впевнений. Здав з третього разу. Хоча, можливо, це була англійська.

І тут ідилію порушив бармен, який гукнув, стишивши музику:

- Сирота тут є? Підійди до телефону.

І витягнув з-під стійки апарат, імпортний, бо не з диском, а з кнопочками. На всю нашу Управу був один такий - у Генерала.

Дзвонив Старий.

- Олексо, ти вже натанцювався?

- Хвилиночку, зараз гляну. Шановні гості вже збираються до виходу.

- Це добре. Тому що у нас проблема.

- Де?

- Добре, що не питаєш, що за проблема. Отже, не пив.

- Як можна! Ми ж на роботі!

- Не кричи.

- А він не чує.

- Тоді слухай: це неподалік від тебе. Гукай, хто там є з відділу, - і бігом у Піонерський парк, на саму гору! Стару водонапірну башту за стереокіно пам'ятаєш? Тридцять кроків ліворуч. Там усе побачиш. А я з технарями вже виїжджаю. Бігом, але без паніки.

Я подумав: якщо «без паніки», то це означає, що «проблема» вже не дихає, і я можу ще раз обдерти мою кохану Контору Глибокого Буріння.

- Пачку «Кемелу»! - сказав я нахабно бармену.

- Була команда тільки щодо кави й алкоголю. Я навіть не пам'ятаю, скільки це вийде на наші.

- Начхати, друже! Контора не збідніє. Давай! Здачу залиш!

«Кемел», щоправда, при найближчому розгляді виявився югославським передруком, але на дурняк і тюлька - шпроти. Особливо, якщо її вміло підкоптити.

Ми добігли, а Старий із технарями доїхали майже водночас. Доки ми відсапувалися наш Підполковник без зайвої бюрократії перебрав справу від «конторських», котрі охороняли нашу вечірку з номенклатурним канадським подружжям на дальніх підступах з боку Дніпра. З’ясувалося, що спочатку вони почули дикий жіночий вереск, прибігли, одразу оцінили ситуацію і погнали наймолодшого до ресторану «Динамо» аби він з тамтешнього телефону міліцію викликав. А вже потім доповіли своїм і одержали відповідну інструкцію: «Вас там не стояло! Нехай ментура вигрібає, а ми подивимося».

Старий - як щось передчував. Бо замість піти додому сидів у своєму кабінеті і

гортав читаний-перечитаний журнал «Советский милиционер» за 1969-й рік. Тож

передзвонив нам у «Дніпро», прихопив технарів і подався на місце злочину.

Після відповідних рукостискань, взаємних запевнень у повазі і подяки за співпрацю конторські пішли, залишивши нас наодинці з іще теплим трупом і парою переляканих свідків. Я. щоправда, буркнув:

- Сподіваюся, ці слонюки не затоптали всі сліди, щось та залишилося? Бо це ж не шпигунів ловити. Особливо, якщо їх уже двадцять років немає…

Але Старий миттю мене обрізав:

- Так, товариство! Культурне дозвілля закінчилося. Все - як належить: огляд місця, опис, планчик… Сирота, поговори зі свідками.



Свідків, як я вже згадував, було двоє. Молода пара років двадцяти п’яти. По вимові - з корінних киян. Не ліміта. І це вже добре. Запитую:

- Документи якісь у вас, часом, є?

- Аякже!- кажуть дуетом і витягають паспорти. І що характерно - розгортають не на тій сторінці, де фото, а там, де штамп із загсу. Я одразу здогадався:

- Що, не перший раз прогулянку псують?

- Еге ж! Колись забули, так мусили до ранку пояснення писати.

- Часто тут гуляєте?

- Доводиться. Квартира однокімнатна, живемо з батьками, а на кухні племінник з Крижополя ночує. Добре, що цього року осінь тепла.

- Зрозумів. На цю тему питань у мене більше немає. Розказуйте по суті - звідки йшли, що почули, що побачили, коли саме. По можливості точніше.

Молодята перезирнулися, після чого вона сказала чоловікові:

- Ти кажи! Бо ти технар, а я гуманітарій.

- Але ж ти перша побачила.

- А хто мене так поставив, що саме я його побачила? Пушкін? Якби по-людському, то ти б його побачив, а не я!

Заносилося на сварку, але я делікатно втихомирив емоції:

- Згоден, згоден, згоден, нехай каже чоловік. А ви доповните при потребі. І взагалі - чого ми тут стоїмо, як той… пішли, сядемо он на ту лавочку, бо ви ж сьогодні находились, а я настрибався.

- Ми тут гуляли, гуляли, - почав технар і я мусив його одразу перебити.

- Гуляли - це не для протоколу. Звідки йшли, в якому напрямі, з якою метою. Стоп! Щодо мети я зрозумів, у протоколі напишемо: «з метою прогулянки».

- Йшли з Маріїнського парку через місточок, вийшли сюди, на алею. Як вам сказати… шукали, де темно, кущі високі і з алейки не видно. Щоб міліція не заважала. Ну і знайшли. Жах!

- Кажете, його першим дружина побачила?

- Дружина. А потім уже й я. Я йому ледь на ноги не наступив.

- Щось тут чіпали, піднімали?

- Та ні. Рвонули через кущі на алею, дружина верещить… от… я головою кручу - ану цей, котрий вбив, ще десь ошивається. Слава Богу - бачу, біжать. І посвідченнями вимахують.

- Зрозуміло. Ну, ці, котрі з посвідченнями, як прибігли, так і побігли. Вони вас про щось питали?

- Спочатку - що сталося. А потім документи.

- У кущах вони довго лазили?

- Їхній, напевне, старший, сказав усім стояти, а сам пістолета дістав, зазирнув у кущі - і назад. Послав, аби вас викликали. От і все. Потім ви прибігли.

- Сидіть тут, грійтеся! Пояснення в Управі напишете. А я піду гляну, що там.

Особливо дивитися було поки що нічого. Бо біля трупу порався наш медексперт, а технарі присвічували йому ліхтариками. Решта бригади натягувала поміж кущами і деревами мотузку, огороджуючи, як водиться, місце злочину.

Старий стояв осторонь і курив свій незмінний «Біломор», струшуючи за партизанською звичкою гарячий попіл у власну долоню.

- Розпитав?

- Попередньо. Схоже й справді випадкові свідки. Нічого не чули, нічого не бачили, бо були зайняті один одним. На труп наткнулися випадково. Одне слово - класична київська ситуація: є з ким, нема де. А в місцях культурного відпочинку міліція полохає. Заховались у кущі, а там… до речі, товаришу підполковник, а хто там?

- Дійшло нарешті! Вбитий. Чоловічої статі. Швидше молодий, аніж літній, точно не скажеш, бо темно, а обличчя перекривлене і в крові. Особу поки що не встановили, ніяких документів немає. Але вбили його не в кущах. Його туди затягли або штовхнули.

- Як так? Між «затягли» і «штовхнули», як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

- От приїде труповозка, витягнуть покійничка з кущиків - одразу зрозумієш, скільки там різниць, дві чи три. У нього горло до хребців перерізане.

- Нічого собі!

- Ти може не бачив, Сирота, а мені цей удар знайомий. Ми так у війну німецьких вартових знімали. Підкрадаєшся ззаду, лівою долонею затискуєш рота, задираєш йому голову, а правою - ножем по горлянці. Різко й сильно, щоб не писнув. А потім тою ж лівою рукою штовхаєш труп уперед, перестрибуєш через нього і…

- Спасибі за інформацію, товаришу підполковник. Знать би ще, який це партизан через тридцять років після війни бойові дії відкрив. Ножа знайшли?

- Зараз запитаємо. Сискарі! Щось налапали?

- Калюжу крові, товаришу підполковник. Таку, наче барана різали.

- Не вступіть, бо засаджу, як підозрюваних. Знаряддя вбивства є?

- Або викинув, або з собою забрав. Доведеться чекати, доки розвидниться.

- Дочекаєтеся. Коли розвидниться, ми з вами будемо начальству кіно показувати. «Тузик в гостях у Барбоса». Тьху! Здається, наврочив. Хто це там суне через кущі, як два п’яних кнуряки?

- Не знаю, товаришу підполковник, але здогадуюсь. Зараз підійдуть і гарикнуть: «А якби він в Інтурист на танці прийшов із цим ножем?»

Бути пророком у своїй вітчизні зовсім не важко - за умови, що ти працюєш там, де й я. Через кілька секунд два силуети трансформувались у дві до болю знайомі фігури - і ревонули дуетом:

- А якби він, цей бандит, та пробрався до готелю, де канадійці танцювали?

Брати нашого Старого на переляк - все одного, що проти вітру чхати, пукати, с… ну і так далі, все одно тобі ж у пику повернеться. Підполковник неквапно затягнувся біломориною і незворушно пояснив нашим комісарам паніки:

- Товаришу генерал… і ви, товаришу полковник. Якби так склалось, як вам гадалось, то стояли б зараз без штанів і, самі знаєте, де, не ми, а «конторські». Дозволю собі нагадати, що наші люди були відряджені на спільну операцію без зброї, в якості живого інвентарю.

- Жарти у вас останнім часом, товаришу підполковник, - буркнув Генерал, - забагато з Сиротою спілкуєтеся. А до речі, де наші чекісти? Їх що - відкликали?

- Самі себе відкликали. Скинули справу нам - і здиміли. Аж залящало.

- Дивина! Коли не треба - під ногами плутаються. А тут раптом «стук-грюк, аби з рук». Я правий?

- Так точно, товаришу генерал! - підтримав Шефа наш Полковник, - а якщо цей убитий - член канадської делегації?

- Еге ж! - додав свою каністру на дьоготь Старий, - приміром, міністр закордонних справ. Це вже, знаєте, не «висяк», а колесо від паровоза на шию.

- Та тіпун вам на язик, Іване Борисовичу! - сплеснув руками Генерал, - хоча з іншого боку… кишені у вбитого перевірили?

- Це єдине, що «конторські» зробили до нашого прибуття. Порожні кишені.

- А свідки є?

- Уявіть собі! Є! Он, дожидаються.

- Дозвольте, товаришу генерал? - подав і я свій голос.

- Що у тебе? Знов якась божевільна ідея? Сирота, ну скільки можна?

- По вбитому ніяких ідей, - заспокоїв я начальство, - поки що. А щодо «конторських» - є одна думка. І я з нею майже згоден. Хвилиночку… дозвольте?

Цю лавку я помітив, ще коли ми піднімалися по схилу. Бо саме з неї було добре видно і алейку, і стежку, що вела вниз навпрошки до стадіону «Динамо». Тому я впевнено підійшов, став рачки, присвітив ліхтариком і за мить уже демонстрував спантеличеному Генералові речовий доказ «номер раз» - порожню пляшку з-під «Столичної». І то не якусь там «для широкої громадськості», а номенклатурну версію - з закруткою.

- От і спливло те, що мало сплисти, - буркнув Старий, - а я ж то думав: чого це вони від мене пики вернуть? Виявляється, щоб у мій бік не дихати. Бо замість у кущах залягти, вони на лавочці засідку влаштували. І грілися! На Володимирській вони собі цього не дозволяють, а тут - дорвалися!

- Ну, це вже ви занадто, - сказав Шеф, - п’ятсот грамів на трьох здорових мужиків… чи скільки їх тут було?

- Троє.

- Ну, а я що кажу? Ми от з Полковником… але досить про це. Якісь нещасні півлітра…

- А от і не півлітра, - злоєхидно заперечив я і витяг з-під лавки речовий доказ «номер два», а потім і «номер три». То вже навіть для ДАІ забагато.

Генерал узяв себе в руки і перейшов на виключно офіційні інтонації:

- Товариші! Ми тут для чого всі зібралися? Обговорювати недоліки в роботі Комітету держбезпеки?

Я хотів докинути щось на взірець: що можна попові, а дякові зась, але вчасно прикусив язика. Бо зрозумів, що начальству зараз ой як не до жартів.

І не помилився.

- Ми тут для того, товариші офіцери, щоб розслідувати особливо небезпечний злочин. Оперативно! Бо на Богомольця якась, не скажу хто, вже настукала. Дуже оперативно! Ми з Полковником ще тільки по другому стакану… чаю… налили - а вже дзвонять! Та й чекісти своєму начальству теж, либонь, розписали нас під хохлому. Тому, товаришу підполковник, доповідайте обстановку.

- Зараз. От тільки медексперт закінчить.

Генерал зірвався на крик:

- Коли він закінчить?! І взагалі, що він там робить? Покійнику клістир ставить?

З кущів почулася незворушна відповідь:

- Аж ніяк! З власної дупи колючки витягаю. У темряві на шипшину сів. Як комусь горить, то може допомогти. Штани я вже зняв, а ліхтарика й пінцет дам.

Делікатність ніколи не була характерною рисою наших експертів. Тому начальство навіть не огризнулось, а тільки поцікавилося:

- Ви там, коло самого трупа… то присвітіть не собі на дупу, а йому на фізію. Він часом на іноземця не схожий?

- Заспокойтеся, наш він, нашенький! З такою мордякою далі станції Чоп не випускають. І одягнений не в імпортне, і сорочка десь тиждень не прана.

- Ну хоч це слава Богу! - зрадів Генерал. - Нормальне вбивство. Наше. Радянське. Сподіваюсь - без політики. Так і передам по команді. А раз без політики - то нема чого гнати коней. Іване Борисовичу, розпорядіться щодо охорони, труп спровадьте до моргу… і можете поки що перепочити. Вранці все тут перешукаєте. Та й нам з Полковником пора на бокову. Засиділися ми… е-е-е… за квартальним звітом. Відпочивайте.

- Спасибі за турботу, - сказав Старий. - одне мале-е-еньке за питаннячко: хто справу вестиме?

- Доречно, доречно. На район не скинеш. Ці печерські - народ вередливий. Зв’язками прикриються, відгавкаються. Доведеться нам. Конкретно… Сирота сьогодні вже добре відпочив, потанцював, напився кави. Отож - до праці. Запитання є?

Як не дивно, але мій грайливий настрій після дипломатично-чекістських гоцалок ще не вивітрився. Тому я ляпнув:

- Запитання є. Що з порожніми пляшками робити? Зняти пальчики - чи ну їх нах?…

У порушення субординації першим прореагував Полковник:

- Пальчики зніми. І запротоколюй. Молодець, що додумався. Потім пляшки здай і купи два метри мотузки і шмат господарчого мила. Краще 72-процентного. Дешевше, але милиться краще. І як тільки конторські на нас знову визвіряться, ми їм усе це в комплектику й піднесемо. З низьким уклоном і паузою за Станіславським.

Ми здивовано глянули на нашого Полковника, мовляв, звідки така обізнаність? Але розвивати тему не став навіть Генерал. Напевне, йому й справді хотілося спати.


Від автора: необхідні уточнення. До Києва приїздив П’єр Трюдо, багаторічний (з 1968 по 1984 р.) прем’єр-міністр Канади. Загалом високих гостей з капіталістичного світу до Києва намагалися не привозити. Але тут був особливий випадок. На батьківщині Трюдо українці були третьою за чисельністю етнічною групою. До того ж цей прем’єр проводив досить таки самостійну зовнішню політику і не раз втирав носа американцям - на радість і задоволення Москві.

В усіх енциклопедіях і вікіпедіях одностайно стверджується, що саме П’єр Еліот Трюдо був найвидатнішим канадцем якщо не за всю історію цієї країни, то за все ХХ століття напевне.

До речі, так вважають і самі жителі країни «Кленового листа».

Щодо результатів описуваного Сиротою візиту: невдовзі після відвідин Києва канадський прем’єр розвівся з молодшою від нього на 35 років Маргарет Синклер, любителькою джинсів і нічних танців на шкоду вихованню трьох власних дітей. Окрім того жменьці старанно відібраних громадян Радянської України чи не вперше дозволили відвідати своїх родичів у Канаді. Сторони обмінялися також «делегаціями громадськості», значну частину яких складали офіцери спецслужб. У журналі «Перець» опублікували гумореску про те, як канадський родич привіз на гостинець «півкіла сахарину», бо вважав, що у нас тут і досі голод.


4.


Олекса Сирота:


Начальство поїхало, а труповозка нарешті об’явилася. І тільки після цього з кущів видряпався медексперт. Коли він підійшов до нас впритул, Старий констатував:

- Та-а-ак, здається, з усіх ще присутніх і вже відсутніх цього вечора не пили двоє: я і отой стовп, котрий з ліхтарем. Слухай, медицина, ти вже всі колючки з дупи повитягав? Чи може, в цьому парку, крім шипшини, ще й кактуси ростуть? Щось довго вовтузився.

- Ображаєте, Іване Борисовичу. Я не пив. У мене розболівся зуб і я полоскав його спиртом.

- Солоною водичкою треба полоскати. Тоді ніхто не буде чіплятися. Доповідай.

- Рана одна. Перерізане горло. Чимось дуже гострющим, з широким лезом. Це не фінка і ясно, що не складаний ножик. Різали ззаду, одним махом - зліва направо. Вбивця - людина фізично сильно і щонайменше одного зросту з убитим.

- А щось інше є? Ну там - синяки, подряпини?

- Синяки відсутні. Подряпини на обличчі. Але то від гілок. Я ж кажу - обійшлося одним ударом. Хоча, може в морзі щось вилізе. Треба зачекати до ранку.

- Давненько у нас нікого так не різали, - задумливо протяг Старий, - після війни, щоправда, зсучені блатні отак вправлялися. Ті, котрі через штрафбати пройшли. А так - ну це вже потім - підколювали, підрізали, насаджували, в спину заганяли, але щоб голову майже відчикрижити? Не знаю, не знаю… сороковими запахло.

- Ще якісь особливі побажання будуть? - озвався експерт, - типу: що під нігтями, що у шлунку, як мозолі? Сирота, це ти у нас проходиш під грифом «смерть експертизі», вигадник! Я після тої історії зі Стоп-сигналом ще й досі весь мокрий прокидаюсь, як присниться. (див. роман «Кава по-диявольськи», - авт.)

- Побажання будуть. Пошукай в роті у вбитого записку з прізвищем того, хто це зробив. Не смикайся, жартую.

- До рота йому я вже заглядав. Зуби рахував. У морзі ще раз подивлюсь. І в горло залізу, і в стравохід - не сумнівайся.

- А зуби всі цілі?

- На двох корінних - пломби. Повна халтура. Так, наче не стоматолог, а штукатур орудував. Так лікують або у глибокій провінції, або в армії.

- До речі, щодо армії. Праве плече на предмет характерного затвердіння шкіри не забудь перевірити. Звісно, не тут і не зараз, а завтра зраночку.

Старий здогадався першим.

- Дембель?

- Може бути. Вік підходить?

- Десь так. Точніше знатиму, коли від крові відмию.

- Ремінь від автомата мозоль натирає, особливо якщо цей от з караулів не вилазив.

- Щодо армії, Сирота, то тут ти знову влучив. До мене зараз дійшло: він свій костюмчик не носив, а доношував. Піджачок у плечах тіснуватий. Під пахвою навіть шов розлізся.

Санітари нарешті витягли труп з кущів, звично вхопили за руки-ноги і без будь-якої делікатності гепнули на ноші. Медексперт вигукнув:

- Адійоти! Голова відірветься - хто пришиватиме? До речі, хто сьогодні жмурів збирає?

- Жовтнева чергує.

- Тоді я вам на хвіст упаду. Мені з їхнього моргу до себе на Первомайського - два кроки.

- Медицина - стоп! - гукнув Старий, - головне забули: час смерті.

- Дві-три години. Від мого прибуття. Швидше три, ніж дві. Влаштовує? А ні - чекайте ранку.

- Це у нас зараз котра? Перша ночі? Дитячий час. Викликали нас об одинадцятій, отже, лежав він там уже як мінімум годину. Пощастило вбивці, що по горішній алеї пішов. Якби подався по нижній, напоровся б на «конторських». До речі, ти о десятій що робив, Олексо?

- Я? Хвилиночку… танцював шейк з дружиною канадського прем’єр-міністра. Вона може підтвердити.

- Що, і справді танцював? Ну, нахаба!

- Та ні, жартую. Я до неї й не наближався. Замовив коньяк і каву і теревенив з новеньким. До речі, з хлопа будуть люди. Одразу помітив, що нам замість коньяку подали дешевеньке болгарське бренді. А рахунок Конторі, мабуть, виставлять, як за «Арарат», та ще й з ресторанною націнкою.

- Знову ти, Сирота, собі голову дурницями забиваєш. Поїхали краще в Управу. Це діло треба розжувати. У мене, до речі, розчинна кава є.

- Невже індійська?

- Ні, львівська. Питимеш?

- Тільки з ваших рук.

- Давай-давай, підлиза, вперед.

Отак слідство і покотилося звичною колією. Зранку хлопці ще раз обнишпорять сантиметр за сантиметром місце злочину. Медексперт подзвонить з моргу одразу після розтину трупу, оперативники звірятимуть відбитки пальців невідомого з нашою картотекою, а оперативні чергові в Управі та по районах без усяких зволікань і відмовок фіксуватимуть заяви про зникнення особи чоловічої статі у віці 20-25 років, середнього зросту, худорлявої статури, русявого, коротко остриженого, без видимих особливих прикмет за винятком двох халтурних пломб. Одне слово - вже через кілька годин я зможу взятися за те, що сам називаю лекційно-семінарським методом розслідування. А поки що варто випити кави зі Старим і погомоніти. Бо спати чомусь не хотілося. Напевне від надміру позитивних вражень за сьогоднішній вечір.

У кабінеті Старого віднайшовся і чайник, захований від наших пожежних до сейфу, і пара цілком пристойних чашок. Доки я розтирав кавовий порошок із цукром і чайною ложкою води, щоб була піна, Старий за звичкою лаяв суспільство:

- Ну ти скажи, Сирота, що це робиться? Електрочайники і кип’ятильники випускають і продають. А користуватися ними забороняють. Де логіка?

- Забороняють тільки в установах. Щоб не закоротило і не спалило.

- А в квартирах, виходить, хай коротить і палить? Синім полум’ям? А як же тоді з нашим гаслом «Все для блага людини»?

- Дивлячись якої людини, товаришу підполковник. Одну таку я знаю…

- Сирота, мовчи! Скільки тобі разів казати: киш від політики!

Доки я завершував маніпуляції з кавою, Старий обережно відсунув стос якихось документів у сейфі і витяг з-за них майже повну пляшку нової горілки «Пшенична» із суто російським «тосклівим» пейзажем на етикетці. Коли я її вперше побачив, то подумав, що з такої пляшки добре на самоті пити: глянеш на малюночок і рука сама потягнеться налити ще. І побільше.

- Це, Сирота, щоб ти знав, наливаю виключно для того, щоби серед вас, молодих алкоголіків не почуватися непитущим ідіотом. Твоє здоров’я!

Ми швиденько ліквідували цей комплекс неповноцінності і з насолодою відсьорбнули гарячої кави. З насолодою - бо була вона не така вже й добра, а просто доречна.

Під вікном Управи якась запізніла компанія відчайдушно заволала на ходу: «Самогоне, самогоне, хто тебе тепер не гоне, хто тебе тепер не гоне - і в селах, і в містах!…»

- Ну що у нас за люди, Сирота? Як щось хороше, так обов’язково треба спаскудити.

- Пісню маєте на увазі?

- Пісню, горілку, ковбасу, життя…

- То хто з нас про політику? Краще налийте, щоб руки не міняти.

Старий слухняно потягнувся до пляшки, налив по повній, а решту сховав, звідки взяв.

- Годі з нас. У нас не п’янка, а цей, як ти кажеш, мозковий штурм. Допивай і кажи, що думаєш.

- Думаю, що його пальчиків у нашій картотеці немає. На блатного не тягне. Жодної наколки. Якщо місцевий, то кинуться шукати вже зранку. Якщо приїжджий - оголосять у розшук, не дочекавшись вдома. Звісно, краще було б опізнати його якомога раніше. Бо без цього у нас не слідство, а так - вилами по воді.

- А ти з мотиву почни.

- А їх усього два: або грабунок, або зведення якихось порахунків. Щодо грабунку, то я би на місці вбитого не дав би до себе непоміченим, та ще й ззаду підійти. Це ж не Хрещатик вдень, а Піонерський парк уночі. Біля філармонії чхни - а від стадіону «Динамо» кричать: на правду! Це я до того, що кроки далеко чути. Нормальна людина обов’язково зупиниться, обернеться і пропустить того, хто за ним поспішає.

- То що у тебе виходить? Разом ішли?

- Швидше за все. Хоча грабунку це не виключає. Кишені ж порожні.

- Сирота, ти ж знаєш: є грабунок, а є його імітація аби прикрити справжній мотив. Порожні кишені - це ще не доказ. Хоча… щось мені підказує, що вбитий і вбивця були не просто знайомими, а й разом попередньо випили. І не важко прорахувати, де.

- Почніть із того, де вони НЕ могли випити.

- Маєш на увазі інтуристівський ресторан, котрий в «Дніпрі»?

- Звісно. По-перше, там було спецобслуговування, а по-друге, якщо вони випили, то від «Дніпра» аж на саму гору не попруть: завів би у двір і там прирізав. Ні, тут треба шукати щось таке - на одній площині з місцем убивства.

- Тоді ресторан «Київ» теж відпадає. Канадську делегацію, як я чув, поселили в апартаментах «Націоналю», а це через стінку. Відповідно… що там у нас іще в окрузі, Сирота?

- Спасибі партії і уряду за турботу про здоров’я народу, що у нас не Париж, де, кажуть, розпивочні з рестораціями на кожному кроці. Найближче у нас три точки. Вдень «Золотий півник», увечері - «Зозуля» і «Динамо».

- «Зозуля» відпадає, синку. Від неї ще далі на паркову алею пхатися, ніж від «Дніпра». А «Динамо» підходить. На одній, як ти кажеш, площині і вважай майже поруч. Через місточок закоханих передибати - і ось воно. Вибирай собі кущик до смаку.

- От тільки, Іване Борисовичу, оцей удар по горлу мене бентежить. Ви щось там про свій партизанський досвід казали?

- Мене теж бентежить. І якраз партизанський досвід, тільки не той, що ти подумав. У сорок другому прибився до нас у загін один хлопчина років п’ятнадцяти. Приїхав у село до бабці на літні канікули з Києва, а тут війна. До армії не взяли, вивезти не встигли. Перемучився осінь-зиму під німцями, а навесні ми там проходили, він і пристав. Тримали його при штабі, а він усе в бій рвався. Начитався, розумієш, Гайдара.


Від автора: Гайдар (Голіков) Аркадій Петрович - відомий до війни радянський письменник. У громадянську - командир карального загону ВЧК. Вигнаний з армії і відданий під трибунал за звірства проти мирного населення. Засуджений до розстрілу, але помилуваний за станом здоров’я - параноя у клінічній формі. Писав книги для дітей та юнацтва. Своє кредо висловив коротко і відверто: «Я тільки прикидався дитячим письменником. Насправді ж я готував майбутніх бійців для Червоної Армії». Загинув восени 1941-го року в бою на станції Ляплява Золотоніського району Черкаської області.


Олекса Сирота:


Своє партизанське минуле Старий ніколи не згадував просто так, до слова. Тому я одразу нашорошив вуха.

- Не пригадую, кому вже на дурну голову спала думка перевірити цього тимурівця у реальній справі. Але потренували його, поганяли і взяли з собою на операцію. Власне там не бойова операція була, а сама назва. Місточок один треба було спалити - дерев’яний. Благенький такий, його навіть не німці охороняли, а місцева поліція. От ми хлопця й послали зняти єдиного вартового. До речі, такого ж шмаркача, як і він сам, тільки поліцая. Думали, кров’ю вмиється, смерть впритул понюхає і запроситься назад до штабу папірці писати. Бо книжки читати - то одне, а живих людей різати - зовсім інше.

- І що, подіяло?

- Де там! Сподобалося сученяті! Коли він вартовому ножем горлянку перерізав, йому на обличчя бризки крові втрапили. А він тільки облизнувся і сміється: ти диви, вона й справді солона! А назавтра наші диверсанти ще не прокинулись, а він уже біля їхньої землянки пританцьовує. Мовляв, ходімо знову різати!

- Взяли?

- Взяли - за шкірки. Відвели на кухню і зробили так, щоб він до останнього дня війни помиї виносив і попіл з-під котлів вигрібав. Розумієш, Олексо, ми ж то були вже вважай дорослі, за той рік чого тільки не надивились. Але щоб комусь із нас подобалося вбивати… вибачай.

- Так це, товаришу підполковник, скільки нашому шмаркачеві зараз років? П’ятдесят? Ні-ні, навіть менше.

- Зрозумів, куди ти хилиш. Але по-перше, цьому шмаркачеві уже ніскільки років. Він після війни одразу спився по-чорному і в якійсь калабані помер. А по-друге, тут у нас не якийсь там ветеран з анекдоту, що через тридцять років по війні ешелони під укіс пускає, а хтось із нинішніх, молодих. Напився людської крові, облизався - і сподобалося. Ось цього я найбільше боюсь… Все! Вечір спогадів закінчений!


5.


Коли ти добряче вимотаний, то ніяка кава, навіть із коньяком чи горілкою сили тобі не поверне. Навпаки, спрацює, як снодійне. Вирубає міцно і одразу. Без усяких сновидінь. Тому ми зі Старим провели кілька наступних годин по-вокзальному. Він спав на розкладачці у своєму кабінеті, а я - на зсунутих стільцях у своїй «шпаківні». Слава Богу, що я тримав на службі запасну зубну щітку, пасту, станочок для гоління і навіть одеколон.

Тому на ранок я спокійно привів себе до вигляду, відповідного для трьох візитів: до ресторану «Динамо», до знайомого експерта по холодній зброї, що працював на Андріївському узвозі і, звісно, до моргу, знову ж таки на узвозі, але Кловському. Хтось може сказати - до моргу можна й не голитися. Але я не хотів давати знайомому прозекторові підстави для його стандартного жарту. Мовляв, не журись, Сирота, коли ти до нас нарешті втрапиш, ми тебе будь-якого приймемо. І поголимо, і підстрижемо, і загримуємо. Лежатимеш у труні - як живий.

Це тільки на карті найкоротша дорога з Києва до Козятина - через Фастів. У слідстві, та ще й заплутаному, часом доводиться добиратися туди не тільки через Житомир, а й через Ворошиловград. Отже, хоч Андріївський узвіз до Управи найближче, а починати довелося з найдальшої точки.

Морг Жовтневої лікарні заховався під горою подалі від головних корпусів - у старовинному будиночку, прикрашеному меморіальною дошкою, котра свідчила, що саме тут у 1917-му році київські більшовики збиралися аби підготувати революцію. Щоразу, коли я бачив цей напис, в голову нахабно лізла крамольна думка: чому саме в морзі? Чому не підшукали собі щось веселіше? Скажімо, цирк на Миколаївській, бордель на Ямській чи в крайньому разі зоопарк навпроти Політехніки. Дивні якісь у революціонерів смаки - теревенити про царство свободи, сидячи серед розпатраних мертвяків.

Звісно, я так тільки думав. Вголос сказати не наважувався, навіть при Старому.

Біля моргу довелося затриматися через звичну для таких установ ситуацію: кілька чоловіків невміло заштовхували в автобус ритуальної служби труну з дуже старенькою бабусею. Водій, докурюючи цигарку, кричав:

- Кришкою накрийте, кришкою! Нова інструкція вийшла: покійників у відкритій труні по місту більше не перевозити. Бо вам скорбота, а у мене права заберуть.

- А бодай би того, хто такі інструкції пише, самого в закритій труні провезли! Вже завтра! - спересердя вигукнув один із родичів покійної.

Ревіння двигуна заглушило подальший перебіг цікавої дискусії.

Автобус уже виїхав на бруківку і повернув праворуч - у напрямку Бессарабки. Аж тут з дверей, ледь не збивши мене з ніг, вискочили літній санітар у брудному халаті і якийсь неголений дядько в картатій сорочці і яскраво-зеленому галстуку в білий горошок.

- Стійте! - репетував дядько, - назад! Ви не свою бабцю взяли!

Санітар і родич побігли слідом за автобусом, а я пішов шукати свого покійника, радіючи подумки, що його вже точно ні з ким не сплутають. Бо не щодня, навіть у Києві, людям горлянки перерізають - від вуха до вуха.

Наш медексперт разом зі штатним патологоанатомом сиділи в закуточку біля вікна і щось дописували. Зобачивши мене, прозектор встав, підсунув старого ослона і навіть витер його чимось схожим на рушник.

- Сідай, Сирота, і слухай. Точніше - сідай і кажи: що було у шлунку у вбитого?

- А таки було? А то я вже боявся, що він натщесерце помер.

- Сирота, не викручуйся.

- Невже записка з іменем убивці?

- Розмріявся! Хоча в роті за щокою шматочок якогось документу я таки знайшов.

- Якого?

- Знаєш, є така некультурна звичка чистити зуби скрученим шматочком паперу.

- А куди дінешся? У нас же не Монмартр, зубочисток у ресторанах не подають.

- А звідки ти дізнався, що вона з ресторану?

- Хто?

- Дід Піхто! Отой папірчик.

- На ньому дві літери, друковані.

- Ікс та ігрек?

- А ну тебе, дотепник. М та О.

- ЧМО? Хоча - стій! Скажи спочатку, що було в шлунку… ні, я сам скажу. Вінегрет, оселедець маринований з цибулькою, олів’є з докторською ковбасою, котлета по-київськи… якщо я не помиляюся, то з картоплею «фрі». Ну і мінімум грамів двісті п’ятдесят, а то і триста горілки. Повечеряв десь за годину до смерті, так? Конкретно - в ресторані «Дина-МО». Чистив зуби шматком бланку рахунку.

- Сирота, з тобою нецікаво. Мене давно попереджали. Ти все наперед знаєш. Хоча ні - не все. Їв і справді за годину до смерті. Стосовно вінегрету, оселедця і котлети по-київськи ти вгадав, а от із гарніром дав маху. Не картопля «фрі», а рис. Варений рис. Як у їдальні заводу «Транссигнал».

Тут і наш медексперт нарешті голос подав:

- Сирота, тут точно якась нескладуха або, як казали древні греки, трахомудь. Народ у чергу до «Динамо» стає, бо тільки там картоплю «фрі» роблять. Ну, крім «Інтуристу». А тут - рис!

- А як щодо горілки? Пив він її?

- Горілка в наявності, - задумливо сказав прозектор, - але виключно як компонент. Тобто - нею коньяк розвели.

- А чого в цьому «йоржі» більше - горілки чи коньяку?

- Все ж таки коньяку.

- Тоді це точно «Динамо». Бо там офіціанти ще не до кінця совість втратили. В решті ресторанів замість коньяку подають горілку, отим коньяком підфарбовану. А до речі, як щодо олів’є?

Прозектор глянув на нашого медексперта, похитав головою і зронив:

- Старішаємо ми з тобою, старішаємо… Сирота правий. Покійний вечеряв у «Динамо», бо саме там не олів’є подають, а салат «Столичний». Воно начебто те ж саме, тільки замість ковбаси варене м’ясо, ще й трішки підсушене. Хочеш глянути?

- Спасибі, я вже снідав. А як стосовно плеча, конкретно - правого? Мозоль є?

- Кажучи по-нашому, «затвердіння шкіри на ділянці завширшки два пальці». І що це має означати?

- Шановні ескулапи, одразу видно, що в армії ви не служили, хліба солдатського не їли і «через день на ремінь» автомат не брали. Це мозоль від автоматного ременя. Отже, покійний у нас - дембель. І то свіженький, весняно-літній. Бо у тих, кого минулої осені розгрішили, такі мозолі вже розсмокталися. Схоже, що його, голубчика, і справді через день у караули ганяли. І то до самого наказу. Тож статусом «діда» він чомусь не насолодився. Цікава подробиця до біографії.

- Сирота, чому ти не медик?

- Доктор, а чому ви не мент?

- Поговорили!… Що тебе ще цікавить? А, пам’ятаю, ти у нас на слідах від уколів схиблений. Так от, на руках нічого. А от дупа поколота. Нестерильними голками. Пішли покажу. Тільки допоможеш перевернути.

- У мене краща ідея є. Ви тут у себе в морзі місця бронюєте?

- Обов’язково! Чи ми не люди! Як на столах, то майже задаром. А в холодильнику дорожче і тільки по блату. А що?

- Зара скажу. Покійний перед смертю ні на які хвороби не потерпав? Діабет, приміром? Чи «канцер» у завершальній стадії? Чи бодай занедбаний трипер з уразою сечовика?

- Ні, не встиг розжитися. Печінка трохи збільшена, але поки що в межах норми.

- Отже, колов він себе сам і не тому, що боліло, а тому, що це йому було в кайф. А це означає: якби його не зарізали, то він би дуже скоро перейшов би з уколів під шкіру до ін’єкцій у вену. А місце в холодильнику знадобиться мені, бо якщо я доповім про це моєму начальству, то…

- Задушать власними руками? Як байстря в колисці?

- А щоб ви не мали сумнівів. Єдина втіха - від наркоманії, якої в Радянському Союзі немає, Дембеля вже вилікували. Щоправда, у спосіб, який я навіть ворогам не порекомендую.

Прозектор, котрий через щоденне спілкування зі смертю давно перетворився на філософа, підбив підсумки:

- Таке життя, товариші. У кожного своє. У тебе, у мене, у нього он. І у тих, що по столах лежать, теж… було… кругообіг життя в природі. Ой… що я ще можу для тебе зробити?

- Під нігтями подивився?

- Обов’язково. Під мікроскопом. Нічого, крім позаторішнього бруду. Тобто, шматочків чужої шкіри немає.

- Кепсько. Тоді зроби милість - встроми під свій мікроскоп зріз з його шкіри, краще з обличчя, і подивись, чи немає там мікрочастинок піску.

- А як є, то що?

- Те, що вбитий служив у Туркво, себто Туркестанському військовому окрузі. Звідти дебелі своєрідну таку засмагу привозять - сірого кольору. Там такі вітри, що пісок не те що в шкіру в’їдається, а шиби на вікнах матовим робить.

- Самій клопіт з вашими покійниками! В дупу їм зазирай, під мікроскоп стромляй! В роті колупайся…

- У нас усі покійники такі. Люблять пригоди. І не вміють по-людському ні жити, ані помирати. Не навчені. Макаренків поряд не було. Самий тільки дєдушка Каширін із різкою.

- Слухай, ти, Альоша Пєшков, як хочеш, але про те, що покійний був наркоманом, я у звіті не напишу. Бо у тебе самі глупості в голові, а у мене діти.

- Тоді напиши, що покійний помер від розтину.

- А ну тебе! Слухай, давай ні нашим, ні вашим: «сліди від ближче не встановлених ін’єкцій нестерильними голками» тебе влаштують?

- Влаштують. Якщо ти кров на аналіз негайно надішлеш.

- Раскольнікова на тебе немає, мучитель! Вже надіслав. Тільки по результати сам зайдеш.

На тому й порішили. Я чемно відмовився «обмити» все це діло «спірітусом віні ректифікатом» і пішов собі на сонечко, пригадуючи, де тут найближча кав’ярня. Хлопці казали, що в хлібному на вулиці Чекістів уже кілька тижнів варять - і то непогану. Навіть найвередливіші в Києві поцінувальники з міністерства закордонних справ регулярно забігають. А народ з Інституту історії партії взагалі годинами не вилазить. Тож треба і собі засвідчити.

І тут на виході мене знову, за всіма законами життєвої драматургії, ледь не збили з ніг захеканий санітар у брудному халаті і неголений дядько у зеленому галстуку. За ними бігли ще троє теж не дуже тверезих родичів, виправдовуючись на ходу. Санітар кричав у відповідь:

- Вам шо, повилазило? Дивитися треба! А якби ми вас до цвинтаря не догнали, то куди б?…

- А вони ж у вас усі такі однакові, що не розбереш. І потім - там світла немає, темно, як у негра… не скажу де!

- Нормальна людина рідну матір навпомацки пізнає, - не поступався санітар.

- А це не матір, це теща! - захищався родич.

- Тим більше! - зрадів санітар. - Я би двадцять разів перевірив, чи то вона і чи справді вмерла.

Я здійняв над головою стиснуті в кулак руки і загорлав, переполохавши всю околицю:

- На каву, на каву, на каву!

Потім повернувся і подибав дворами і сходами через Богомольця на Чекістів. По дорозі ввічливо привітався з нашим Міністром, котрий ішов на роботу, як завжди, пішки і без охоронця. Здається, він навіть щось у мене запитав. Але несуттєве.

Наші не збрехали: каву на Липках варили непогану. Гарячу, міцну, а головне - пахучу. Я, не поспішаючи, висьорбав чистеньку незалапану чашку, випадково підслухав новий анекдот про радянських дипломатів і дійшов висновку, що можна рушати до ресторану. В самий раз - персонал уже зібрався, а клієнти ще не набігли.

Як завжди у цю пору, Липки були майже порожніми. Дітвора вже сиділа за партами, актори театру юного глядача ще тільки підтягалися на репетицію. Я демонстративно перейшов вулицю Рози Люксембург аби обминути якомога далі міську Контору, нахабно порушуючи правила, перебрів через вулицю Кірова навскоси і повернув ліворуч. На площі перед Верховною Радою не було нікого, тільки вітерець ганяв перші опалі листочки. Я подумав вкотре: який сенс будувати таку величезну споруду аби збирати сюди людей двічі на рік по два дні?


Від автора: саме так, хоча зараз у це дуже важко повірити. До осені 1990-го року сесійні засідання Верховної Ради УРСР відбувалися двічі на рік - навесні і восени. І тривали по два дні. А більше й не треба було - аби щоразу одноголосно підтримати лінію партії і уряду, не замислюючись над тим, куди вона веде. Всі до одного депутати Верховної Ради працювали за сумісництвом… а власне - НЕ працювали. Всі необхідні документи, включно з бюджетом і законопроектами, розроблялись і затверджувались спочатку в Раді Міністрів, а потім у ЦК КПУ. А депутати лише зводили руку горі. Бо парламент Радянської України був суто пропагандистською фікцією. Хоча задля справедливості слід зазначити, що утримання цієї фікції обходилося народові набагато дешевше, ніж видатки на нинішнє демократичне збіговисько чотирьохсот п’ятдесяти професіоналів.


6.


Олекса Сирота:


Коли я проходив повз праве крило Маріїнського палацу, туди підкотила чорна «Волга» і з неї вийшов худорлявий, зовсім сивий чоловік. Обличчя здалося мені знайомим, я ввічливо привітався, сивий кивнув у відповідь і зайшов до Комітету захисту миру. Лише коли я повернув по алеї ліворуч до стадіону, то пригадав, що це Олесь Гончар. І що з того часу, коли я його востаннє бачив, а було це ще на четвертому курсі нашої «бурси», волосся класика побіліло зовсім.

На щастя для слідства персонал ресторану «Динамо» працював не через добу, а тиждень через тиждень. Тож учорашня зміна вже була на місці, що позбавляло мене від необхідності або чекати добу, або ганяти, висолопивши язика, по місту в пошуках потрібного свідка. Тому я дозволив собі постояти якусь хвилину на самій горі, над верхнім ярусом трибун стадіону і помилуватися бездоганною навіть на цю пору зеленню футбольного поля. А вже потім пішов шукати того, хто мені потрібен.

Із цим проблем не було. Попереджений метрдотелем офіціант не просто чекав на мене, а й розклав на поки що не сервірованому столі корінці всіх рахунків за вчорашній вечір. А сам стояв поряд, досить талановито зображаючи скривджену цноту.

- Відбій бойової тривоги! - скомандував я. - Із цього мотлоху мене цікавить лише один папірець. Здогадуюсь - метр не сказав, звідки я? От сатана!

- Так ви не з обехаесу? - зрадів офіціант.

- Хвалити бога торгівлі, ні! Всього лиш кримінальний розшук, убивча бригада.

Офіціант з полегшенням перевів подих.

- А, ви про це! Вже казали: на тому боці містка чи то застрелили когось, чи то повісили.

- Хто казав?

- Наші, котрі через парк на роботу ходять. Мотузкою всю алею обв’язали і лягаві… вибачайте, міліціонери по землі рачки повзають.

- Робота у нас така. Специфічна. Спочатку самі, як ви зволили висловитися, на чотири точки стаємо, а потім підозрюваних у цю ж позу ставимо. У вас стосовно радикуліту як - не скаржитеся?

Офіціант тему не підтримав, лише заперечливо покрутив головою.

- Тоді перейдемо до справи. Судячи з того, що казав метр, оцього покійника вчора ви обслуговували. Гляньте на фото.

Офіціант глянув на знімок, зроблений у морзі після того, як обличчя вбитого старанно помили, а волосся навіть причесали. Зображати баришню-інститутку мій співрозмовник не став. Більше того - матюкнувся, щоправда, пошепки.

- Мій клієнт. Швейцар пропустив. Бо ввечері, як завжди, місць не було. Вільних, маю на увазі.

- А де ж ви його посадили? На підвіконні біля туалету? Добре, не відповідайте. Знаю. Резервний столик. Клієнти начебто не прийшли, але то не по моїй лінії. Він сам був чи з кимсь?

- Удвох. Цей і ще один, такий от…

- Не махайте руками, пригадайте: зріст, вік, стать, масть, зуби, очі, вуха, руки-ноги. Прикид, шузи… поїхали! Про покійника можеш не розповідати, я на нього і в парку, і в морзі надивився. Мене той, другий цікавить.

- Другий, - почав пригадувати офіціант, - старший за цього.

- На вигляд скільки?

- Не менше тридцяти. Хоча по обличчю не скажеш. Я по поведінці визначив.

- Це як?

- Він не наш. Я хотів сказати - з азіатів.

- Грузин, вірменин чи узбек?

- Та ні, більше на китайця схожий. Хоча - звідки у нас китайці? Але не з Кавказу, точно, я кавказців знаю, в армії разом служили. У цього обличчя гладеньке, як у хлопчика, а погляд, як у старого. Я його випадково ліктем зачепив, то він та-а-ак зиркнув!

- Раз азіат, то, звісно, брюнет.

- Не кажіть. Мені ті грузини… ну котрі з армії, казали, що вони колись усі рудими були і блакитноокими. Це вже потім їм турки з персами кров і масть попсували. Цей темний, але не чорний. Підстрижений коротенько. Гладенько виголений. Баки рівні, високі. Одеколон дуже хороший. Не «шипр».

- А у цього наодеколоненого наколки на руках були?

- Ні. У нього взагалі руки не такі, як у наших. От у цього, що ви мені показували, нігті брудні і покусані. А у нього чистенькі, акуратно підстрижені і, як мені здалося, лаком покриті. У нас, знаєте, хто так робить?

- Знаю. А що, схоже?

- Зовсім ні. Що я, підерів не бачив? Він натуральний чоловік. І в ресторанах частіше буває, ніж той, молодший.

- З чого це видно?

- Мені не тикав, але й не загравав. Випивку замовив не одразу і багато, а по двісті п’ятдесят у два заходи. Пив мало. Ну, грамів сто за весь вечір, а мо’ й менше. А головне - не колупав котлету вилкою, а вправлявся обома приборами так, наче щодня це робить.

- А молодший?

- Ой, не питайте, де у мене заплакані очі. Він із тих, котрі в ресторанах виделки крадуть, а як зловиш, виправдовуються, мовляв, машинально. Таке враження, що все життя в їдальні ПТУ снідав, обідав і вечеряв. До ножа жодного разу не доторкнувся.

- Як тримався?

- Спочатку кислий сидів якийсь, потім пішов до туалету, повернувся, навернув фужер коньяку і пішов підмітати все підряд: оселедець з лимоном, салат «Столичний» з вінегретом, тарілку хлібом підтирав, а котлету по-київськи так взагалі, сміх один, узяв у обидві руки і став обгризати. Добре, що старший на нього вчасно шикнув, а то б він маслом з котлети весь перед собі залив би.

- Пізнаю брата-хама. Слухай, дай-но мені копію їхнього рахунку. Точно! Це ти спочатку записав картоплю «фрі», а потім перекреслив і замінив рисом?

- Я! Ще й здивувався. У нас через той «фрі» клієнти вдавитися ладні, а він мені тричі пояснив: ніякої картоплі. Добре відварений рис, зелений горошок і побільше перцю.

- І що?

- Знову сміх один. Отой петеушник попросив ложку і почав нею гарнір навертати, наче кашу.

- Співчуваю. Тяжко у нас з культурою їдла.

- Не кажіть!

- Так, повернемося до старшого. Кажеш, поголений був чисто… до речі, сам чи в хорошій перукарні?

- Думаю, що все ж таки в перукарні. Сам як не голись, а то подряпаєшся, то один висок вище іншого. А тут все акуратно.

- Перукарня, кажеш, хороша? Що ж ти одеколон не пізнав?

- Бо у наших цирульнях за канавою три сорти на вибір - «Червона Москва», «шипр» і тройняк. Таке амбре - креозот у станційних мортирах перебиває. А тут щось таке, делікатне… ні, не пригадую. Може, з собою приніс. Чи потім освіжився.

- Добре, перейдемо до прикиду.

- Костюм темний, однобортний. Імпорт. Чеський чи навіть югославський. Сорочка чорна, без галстука. Я ще подивувався: може, траур? Туфлі темні, шкіряні, теж імпортні, шкарпетки в тон костюму, темні, але не чорні.

- Молодець, хороша пам’ять. Якою мовою говорили?

- Той, що азіат - справжньою російською. Без жодного акценту. А наш - київською. Окав і гекав. І наголоси плутав.

- Тепер пригадай, будь ласка, без поспіху: когось із них ти раніше бачив?

- Присягатися не стану, але либонь, що ні. Котрий наш - він не з тих, що по ресторанах ходять, а старший, я вже казав, точно не тутешній.

- Про що між собою говорили?

- Замовкали, як тільки я підходив. А здаля не було чути, бо музика грала.

- До речі, про музику. Щось замовляли?

- Ні, навіть не поривалися. Розмова серйозна була. Той, з брудними нігтями, насамкінець взагалі сидів з носом у тарілці.

- Насамкінець - це коли?

- Закриваємося ми об одинадцятій, оркестр перестає грати о десятій. Колись на це не зважали, потім якась скотина настукала, що хлопці після десятої грають на замовлення і не те, що в репертуарі. Ці двоє розплатилися і пішли за дві пісні до кінця програми.

- Це десь за чверть або за десять десята?

- Якщо вам потрібна точність, підійдіть увечері до музикантів, вони вам на пальцях покажуть, скільки їм часу на ці дві пісні треба.

- Спасибі за підказку. А ці двоє хоч чимось увагу привернули?

- В якому розумінні? Як щодо поведінки, то ні. Молодший переважно нажирався, а старший йому щось увесь час на вухо говорив.

- Розплачувався старший?

- Звісно.

- Щедро чи пожлобився?

- Я розумію, на що ви натякаєте. У нас, всупереч назві закладу, клієнтів не динамлять. Чайові включаються в рахунок. Десять відсотків за культуру обслуговування. Зверху брати заборонено. Ну хіба що там копійок двадцять-тридцять здачі, щоб дрібні по кишенях не шукати.

- Ви мене надзвичайно зворушили. Сьогодні ж виправлю заповіт, щоб поминки по мені справляли саме у вашому ресторані. Бо в інших, розумієте, за твої ж гроші - суцільне хамство і ніякої культури.

- Щодо поминок - зрозумів. А як щодо весілля? Бо мені якось веселіше в цьому жанрі.

- В цьому жанрі? Хвилиночку… стосовно того, що Голохвостий тримав цирульню саме за канавою, ви могли знати з кіно. А от щодо жанру… на якому турі вас завалили в театральному інституті?

- Ображаєте, начальнику. Чотири рази пройшов два тури акторського факультету і тричі погорів на режисерській експлікації на кінофакультеті. Після чого плюнув і подався на курси офіціантів.

- Ближче до життя?

- Не тільки. Дехто з тих наполегливих, що таки поступили, вже стріляють у мене дрібні на каву на Хрещатику, а от я таких проблем не маю.

- Горе наполегливим! Щоб не забути: до цих двох хтось підходив?

- Ніхто. Очима по залу не пасли, знайомих не вишукували.

- Баришень не клеїли?

- Навіть не дивились у той бік. Дозвольте за питаннячко: а чому це ви посудом не цікавитеся: тарілками, ложками, виделками, чарками… графинчиком?

- На предмет відбитків? Так ви ж їх, напевне, ще вчора ввечері помили.

- Точно, помили. І скатертини поміняли. Наш метрдотель за цим дуже слідкує. Він у львівських офіціантів учився, тих, ще довоєнних. Стара школа!

- Шаную професіоналізм.

- Професіоналізм тут ні до чого. У нас колись спецобслуговування було, народ серйозний, не скажу, звідки. Гуляли до третьої. Тож ми посуд у раковини поскидали і вирішили: завтра зранку помиємо. А зранку воду вирубало - і гарячу, і холодну. Довелося оголошувати вихідний з технічних причин, а до плану докладати з власних кишень. Відтоді самі, хоч з ніг і падаємо, але ніяких «зранку».

Ми з офіціантом майже по-дружньому домовилися, що завтра зранку перед зміною він зайде до мене в Управу і напише свідоцькі показання, а я, в свою чергу, прийняв його запрошення зазирнути коли-небудь уже не як мент, а як нормальний відвідувач, може навіть із дамою.

Від швейцара подзвонив на роботу. Нашого вбитого ще ніхто не шукав. Невже приїжджий? От морока!

Ресторанного цербера теж довелося допитати. Бо скидається на те, що він не лише запустив нашу підозрілу парочку до переповненої зали, а й, можливо, був останнім, хто бачив молодшого живим. Але бесідувати з такою публікою, як швейцари, треба обережно. Бо зазвичай усі вони колись служили як не в Конторі, то в ментурі. Таким настукати - що дурному з гори побігти. Тому довелося відрекомендовуватися по повній формі, показувати посвідчення в розгорнутому вигляді і спілкуватися ввічливо та виключно на «ви». А головне - жодного натяку, за яких саме обставин підозрюваний і його майбутня жертва перетнули закриту зону з грізним написом «вільних місць немає»!

Швейцар аж наприндився від такого політесу, але нічого нового фактично не додав. Парочка вийшла тихо, без пісень і скандалів і одразу повернула в бік місточка. Єдине що молодший прийняв забагато. Бо його хилитало. А от старший тримався спокійно і коли його супутника понесло вбік у черговий раз, зловив його, міцно взяв під руку і вже не відпускав.

Єдине, про що я пошкодував - забув попросити офіціанта зварити мені справжньої кави, як для себе. Бо улюблена кав’ярня київських болільників «Золотий півник» вже відкрилась, але попри назву кави тут ніколи не варили. Перші почесні відвідувачі весело похмелялися після вчорашнього міцними напоями під шоколадні цукерки «Майська ніч».


Від автора: на жаль, знову доводиться констатувати: зникають не лише пам’ятки історії Києва, а й сама пам’ять про них. «Золотий півник» був не якоюсь там «точкою», де нашвидкуруч випивали чарку-другу, занюхували рукавом і розбігалися будувати розвинений соціалізм. Аж ніяк! Від самого початку ця кав’яренька була клубом справжніх фанатів київського «Динамо». Тих, котрі ходили не лише на матчі основного складу на Центральний стадіон, а й відсиджували всі без винятку баталії дубля, що проходили якраз на «Динамо». А потім ішли гуртом до «Півника» і говорили, сперечалися, згадували, випивали… аж до глупої ночі, поки за двері не попросять. Втім, і під дверима зачиненої кав’ярні дискусії тяглися мало не до ранку. Особливо в теплу пору року.

Одного трагічного дня десь наприкінці шістдесятих «Півник» раптом згорів - миттю і вщент. Бо був дерев’яний. Вціліли тільки бляха від шинквасу та обручі від маленьких бочечок, що правили за стільці, і великих, що слугували столиками. Згорьовані болільники мужньо витримали удар долі і традиції не зрадили. Після кожного матчу приходили на згарище, пили з горла і продовжували сперечатися, згадувати і сумувати за тими прекрасними часами, коли навіть московський «Спартак» ловив дрижаки, їдучи до Києва на гру з нашими хлопцями.

І сталося диво! Попри наполегливу і безжалісну боротьбу з побутовим пияцтвом, київське начальство махнуло рукою і наказало побудувати нового «Півника» на тому ж місці. Аби ці малахольні не махали порожніми пляшками за два кроки від урядової траси. Це, здається, був єдиний до 1980-го року випадок, коли аналогічний заклад у Києві не ліквідували, а відновили. «Півник» воскрес, як той фенікс із власного попелу, щоправда, не дерев’яний, а вже з металу зі склом, проте з бляшаною птичкою на даху.

На жаль, горбачовської боротьби з алкоголізмом кав’ярня не пережила. Світла їй пам’ять. А з нею загинули ще дві київські точки інтелектуального дозвілля: розпивочна навпроти Консерваторії і винний магазинчик на Свердлова (нині знову Прорізна). Може, колись «Півник» знову відродиться? Навряд. Не той тепер футбол… і начальники в Києві не ті. Швидше втелющать на його місці якусь офісно-розважальну висотку з підземним гаражем. А сучасні режисери знову кусатимуть лікті, що фільми з історії Києва доводиться знімати аж у Виборгу.


7.


Олекса Сирота:


На Андріївський узвіз я спочатку намірявся йти навпрошки - через площу вгору по Героїв Революції, а потім по Десятинній. Та вже на ходу вирішив, що варто все ж таки зазирнути в Управу: раптом за час, що минув, якась новина та прибилася до нашого сищицького берега. А от чому мої ноги самі повернули ліворуч, хоча ближче було би все ж через ту ж Героїв Революції - якби мене спитав хтось із начальства, у мене була би готова відповідь: показати продавщицям і постійним кавопивцям у «трубі» фотографію зарізаного Дембеля на предмет можливого опізнання. Насправді ж просто засвербіло випити кави, як не в підземному переході, то у «цариці Тамари».

У «трубі» замість кави я впіймав облизня - перекрили воду. Обидві баришні зі зміни, і та, що варила, і та, що мила посуд, виявилися з новеньких, відтак і ймовірне опізнання теж спалилося на пні. Клянучи дурну долю простого міліцейського інспектора карного розшуку, я видряпався з-під землі на майдан і одразу втрапив у чергове неподобство. Якісь лисі дядьки і гладкі баби стояли по обидва боки від зупинки таксі, розмахуючи руками і щось доводячи двом сержантам з ДАІ. В руках вони тримали смугасті дальномірні рейки, а ті, що стояли ближче до мене, згуртувалися навколо теодоліту. Найголосніше за всіх репетувало якесь цабе, так, що чути було либонь на Печерську. З першого погляду видно було начальничка найнижчої ланки. Він махав руками, наступаючи на відверто переляканих даішників.

- Ви нарешті приберете оце неподобство?! Нам треба працювати!

- Так ми тут теж начебто при виконанні, - пасивно виправдовувався старший з сержантів.

- Чхати я хотів на ваше «виконання»! У нас урядове завдання! Приберіть ОЦЕ і забезпечте НАМ умови для роботи, інакше ви у мене зараз наплачетеся!

Я підійшов до бровки - і сміятися мені розхотілося. Бо «неподобством» і «оцим» виявився труп літньої жінки, що лежав упоперек проїжджої частини в калюжі крові. Трохи далі, знову ж таки навскоси руху, стояла «Волга»-таксі з відчиненими передніми дверцятами. Обличчя жінки хтось прикрив шматком пакувального паперу. Але найбільше мене вразила не кров, а поношена жіноча туфля, що злетіла від удару і лежала за кілька метрів на осьовій.

Я одразу зрозумів, про яке завдання йшлося отому навіженому начальничку. Хтось із наших казав, що до чергового ювілею площу збираються ґрунтовно переробити. Конкретно - вирубати ік бісовій матері скверик навколо фонтану-термену, перенести на Богдана кінцеві зупинки шістнадцятого і вісімнадцятого тролейбуса, знести фонтан і втелющити на його місце якусь нетлінну горгопину. Напевне оця галаслива бригада робила тут попередню розмітку.

Начальничок не вгавав, продовжував волати і погрожувати, аж доки хтось зі свідків на тротуарі не встряв у паузу:

- Ти чого розмахався, камандір! Це ж твої баби з рейками своїми дупами весь перехід перекрили. От ця бідолаха і пішла в обхід - якраз під колеса.

- Точно! І я бачила! - додала свою баньочку на дьоготь якась жіночка, - бабця в окулярах була, товстенних таких.

Отут я і об’явився в самому центрі події, мов той «бог з машини» з античного театру. Окинув підозрілим поглядом головного розмітчика, повернувся до нього спиною, продемонстрував даішникам свої «палітурки» в розгорнутому вигляді, підморгнув і голосно, аби чули всі ймовірні свідки, скомандував:

- Сержанте! Дзвоніть негайно в дев’яте управління ка-де-бе! Бо тут, схоже, не ДТП, а свідоме створення аварійної ситуації на урядовій трасі! Нехай беруть справу на себе. А ви забезпечте недоторканність доказів і затримання підозрюваних. Особливо оцього горлохвата. Потім мені подзвоните. Виконуйте!

Сержанти перезирнулися, радісно вишкірились і майже дуетом гарикнули:

- Єсть - виконувати!

І взяли начальничка під білі рученьки. Дуже вчасно, бо ще мить - і він би сів на асфальт. Народ шанобливо розступився і дав мені дорогу.

Все було би добре, але до «цариці Тамари» доведеться зайти іншим разом.

Доки піднімався швидким кроком по Софійському провулку, пригадав про гучну попередню спробу колективного ґвалтування нещасного майдану. Було це чи не в шістдесят четвертому році, я ще вчився в «бурсі». Під круглу дату Дня Перемоги тоді вирішили увіткнути якраз у самому центрі площі монумент Києву як місту-герою. На щастя чиясь обережна чиновницька душа порадила авторам цієї ідеї для початку поставити там фанерний макет пам’ятника у натуральну величину, як це, власне, заведено робити у порядному товаристві. Бо одна справа макет чи фотомонтаж, а зовсім інша - Натура!

Поставили. Народ спочатку онімів, потім упав, задригав ногами і випав у осад. Хтось із київських дотепників негайно охрестив майбутній шедевр соцреалізму «членом профспілки» з відповідним нецензурним підтекстом. Подейкували, що сам товариш Щербицький, звісно, у вузькому колі висловився приблизно так:

- Мені товариші з це-ка профспілок (їхній офіс займав тоді, як і зараз, усю праву сторону майдану, - авт.) поскаржилися. Я спочатку погодився, що це блюзнірство, а ввечері їду з роботи, дивлюсь - ну точно, оцей самий орган. Один до одного.


Від автора: тоді, у 60-х хуліганський макет прибрали з майдану, а центр міста спаскудили вже через кільканадцять років - монументом на честь Жовтневої революції. Цю гранітно-бронзову груповуху народ ліквідував з власної ініціативи одразу після розпаду СРСР - ранньої осені 1991-го року. Але до цього часу дожили, на жаль, далеко не всі. От Олекса - не дожив…


Олекса Сирота:


В Управі, як я й здогадувався, було тихо. Генерал, не заїжджаючи, зранку відбув на нараду у міністерство, Полковник, скориставшись нагодою, кудись здимів, скинувши за звичкою всі справи на Старого. І тільки наш штатний придурок замполіт, мов тінь вітця Гамлета, тинявся коридорами, лякаючи молодь нагадуваннями про чергове політзаняття. Його я вдало обминув.

Старий уважно вислухав мій короткий рапорт про відвідини двох основних закладів культурного обслуговування радянського населення і порадував:

- До речі, про морг. Звідти вже дзвонили. Ти був правий: у шкіру вбитого в’ївся пісок.

- Вже легше! Будемо трусити не всіх дембелів, а тільки тих, хто в травні-червні повернувся зі служби в Туркво.

- Готуй запит до міського військкомату. Вони там після історії з фаршированим прапорщиком так тебе полюбили, що хіба що не повісили твої портрети поряд із портретами міністра оборони. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.)

- От якби мене ще моє начальство так любило, як військкоматівські прапорщики…

Старий добре знав мене, тому одразу врізав руба:

- Сирота, тебе не було цілих дві години. Що ти наробив іще, окрім викликав конторську «дев’ятку» на звичайнісіньке ДТП?

- Що, вже настукали?! Ото якби вони так швидко шпигунів ловили!

- Колись, а не викручуйся. Що ти ще наробив?

- Це не я, це вбитий.

- Що таке? Воскрес, написав на тебе скаргу прокурору і знову помер?

- Гірше. Стосовно «колотися», то ви вгадали. У нього вся дупа в слідах від ін’єкцій. Сам собі робив.

- Та-а-ак! А чого ж морг мовчить? Чому тільки про пісок подзвонили?

- Це я їх попросив. І ще порадив не писати в акті експертизи отого слова, про яке ви зараз подумали. Виключно «сліди від ін’єкцій невстановленими медикаментами нестерильною голкою в антисанітарних умовах».

- Воно, звісно, було би краще, якби у цього любителя халяви був діабет чи ще якась болячка. Але боюся, що це не так.

- Не бійтеся, я з вами. Воно таки справді не так. Організм у нього в нормі. Був. Ані діабету, ані онкології. Отже, залишається те, про що у нас в Управі якщо й говорять, то виключно натяками.

- Аналізи крові зробили?

- Зараз роблять. Слухайте, товаришу підполковник, а раптом уся ця історія - це чергова чекістська підлянка? Розумієте, якщо покійник коле нар… знаю-знаю, певні лікарські препарати, то у нього при собі завжди має бути шприц. А його немає.

- Ти ще скажи, що «конторські» відловили десь цього Дембеля, накололи його нестерильними голками, а потім чиркнули йому по горлянці і підкинули нам.

- Ні, так далеко навіть моя фантазія не поширюється. А от шприц спіонерили - не сумніваюся. Бо щось наші чекісти дуже швидко чесонули з місця злочину, як малолітні збоченці з-під вікон жіночої лазні. Навіть порожню склотару зі своїми відбитками залишили. А це вже компромат!

- А який їм із того пожиток?

- Вважаєте, що якби у нього був за поясом пістолет, а в кишенях по гранаті…

- Не перебивай старших! Я про інше. Якби вони мали з цього вбивства хоч якийсь пожиток, то спочатку витрусили б з нього все, що тільки могли, а нам би підкинули його тільки в тому разі, якби з цього нічого не вийшло. А з цими уколами?… тут, як каже моя знайома режисерка з телебачення Ніна Жарикова, повний пардиманокль.

Я не знав, що таке пардиманокль і навіть не здогадувався. І не був знайомий з громадянкою Жариковою, хоча, судячи з посилань на неї Старого, познайомитися не завадило б. Але уточнювати не став, бо добре знав, що почую у відповідь:

- І чому вас тільки вчили на тому філософському факультеті!

Тому я не став демонструвати свою необізнаність, а викрутився від прямої відповіді, зобразивши ретельність відмінника-зубрилки:

- Стосовно пардиманоклю - дуже цінна думка, дозвольте записати, товаришу підполковник?

- Не видригуйся. Як казав один мій знайомий притирений автоінструктор, «це не треба записувать, це треба запомнить»! Тьху! Що це я, як той Швейк, цитатами заговорив?

- Це той інструктор, котрого з ДАІ за ідіотизм виперли?

- Сирота, ти не в Бердичеві, щоб запитанням на запитання відповідати. Іди, займайся своєю справою, а я придумаю, як би нашому начальству делікатніше про поколоту дупу розповісти.

- А йому думай-не думай, розповідай-не розповідай, а одержиш у відповідь: «Товаришу підполковник, я вам дивуюсь, ви ж не капітан Сирота якийсь там, ви ж то знаєте, що проблеми наркоманії в Радянському Союзі не існує. Є лише проблема психічного узалежнення певних окремих людей від певних лікарських препаратів. І займається цим не міліція, а медицина».

- Щезни, розумнику!

Я щез. А конкретно - вийшов з Управи, перейшов вулицю і помандрував собі, не поспішаючи повз аптеку з улюбленим нашим гастрономом навпроти, повз Центральний телеграф, повз історичний музей - на Андріївський узвіз. Тут, як завжди, з весни до пізньої осені пахло вигорілою на сонці травою. У реставраційних майстернях, що займали будинок колишньої духовної семінарії, хтось чхав так оглушливо, аж деренчали шиби і здригалися хрести на Андріївській церкві.

Війнув вітерець з Дніпра і вимів з дворів на вулицю ще декілька суто узівозівських пахощів - розігрітого триденного борщу, форшмаку і креозоту.

Той, кого я шукав, сидів у своїй шевській будочці під «замком Річарда» - спорудою зовні надзвичайно романтичною, але для життя всередині, за чутками, абсолютно непридатною. То серед ночі, ні сіло ні впало, фанові труби рве, то сусід разом зі своєю важелезною скринею падає вам на стіл, проломивши стелю, то якісь привиди виють над вухом у людини, що вмостилася на унітазі, та ще й хапають її холодними кінцівками за босі ноги і до третіх півнів мерці у вікна зазирають! Мало того - в ніч на перше квітня, якраз під день народження Гоголя щороку у коридорах під дверима чують свиняче рохкання, а вранці знаходять характерну кнурячу органіку… жах!

На щастя власник будочки, швець-індивідуал на ім’я Додік або, як він сам себе називав, почесний громадянин Гончарівки і вулиці Ладо Кецховелі, чхати хотів на всілякі забобони. А заразом - на радянську міліцію (за рідкісними конкретними випадками в моїй особі) і деякі норми Морального кодексу будівника комунізму. І Кримінального, що характерно, теж.

А якщо напряму, то Додік для київської міліції був як отой чиряк на відомому місці, що ані собі подивитись, ані людям показати. Мало не вся чоловіча частина міста-героя Києва знала, що саме Додік випасає найкращих у Києві повій і має з цього дещо більше, ніж від заробляння геморою в шевській будочці. Проте зловити його за руку не вдавалося не тільки нам, а й «конторським». Бо Додікові «дівчатка» були, як ти здогадуєшся, не для масового вжитку.

Пригадую, як я ще зеленим лейтенантом отетерів, здибавши неподалік Управи найпопулярнішу Додікову кралю - відому тобі Мілку - у шкільній формі, накрохмаленому білому фартушку і з двома великими бантами у кісках.

- Мілко, - вигукнув я, - ти що, нарешті вирішила закінчити сьомий клас?

- Тю на тебе, дурний! Просто у мене зараз… ну як тобі сказати…

- Кажи напряму, як є.

- Як скажу напряму, то ти впадеш. Бо ти у нас культурний. Ну, одне слово… оцей самий чманіє від школярок. От я і причепурилася.

Самого Додіка я знав ще з дитинства. Коли ми, шмаркачі з Тарасівської, об’єднавшись зі шпаною з Гончарівки, били банабаків-караїмів під кінотеатром Чапаєва на Львівській площі. Вочевидь з поваги до тих прекрасних споминів золотого дитинства Додік не лише опускався до розмов зі мною, людиною, тепер, по суті, з іншого боку барикади, а й час від часу виступав у ролі анонімного експерта у певних делікатних справах.

З того, що Додік відповів на моє привітання, не підвівши голови, я зрозумів, що він не в настрої.

- Що трапилось? Мілка знову з’їздила на море?

Додік мовчки кивнув. Не пам’ятаю, чи я вже тобі казав, що не раз згадана мною Мілка, вона ж Анаконда, була першим номером у команді Додікових дівчаток. Що, казав хвилину тому? Старішаю…

- Радянська жінка, Додіку, має право на відпочинок. Щоб ти знав! Тим більше, що в Києві влітку таким, як вона робити, вважай, нічого. Вся нормальна публіка, котра з грішми, або в Криму, або на Кавказі.

- Щось ти, Сирота, останнім часом занадто тямущим став. Усе ти знаєш - і хто, і де, і почім… не інакше - тебе з убійних справ на повій перекинули.

- Ти ще додай, що такі розумні, як я, довго не живуть, ми з тобою перекуримо і розійдемося. Або ти мені розкажеш, кого Мілка цього разу з Сочі на хвості привезла.

- Олексо! Ти мене знаєш. Я не ревнивий. Якщо баришні треба відпочити та ще й трошки підзаробити виключно для себе, то нехай. Вона знає, чим ризикує. Мені ж на юга взагалі стромлятися не можна, ти ж розумієш. Тамтешні авторитети одразу наріжуть із моєї шкіри заготовки собі на черевики. Те ж саме я зробив би й їм, якби вони попхнулися до Києва. Мають же бути якісь правила, навіть у бардаку.

- Друже, мені ваші, умовно кажучи, «шевські правилки», сам знаєш, до чого. Ми не про це, ми про Мілку балакаємо. Що ти там казав?

- Про Мілку? Ти мені поясни: де у вас, мужиків, очі? Чим ви дивитеся?

Бідолашний Додік, вочевидь, забув, що таку преамбулу до довгого монологу про сліпоту чоловіків і невдячність жіночої статі я чую від нього не вперше і завжди з одного і того ж приводу. Тому я з максимально делікатними інтонаціями, майже ніжно сказав некоронованому королю київської проституції:

- Додіку, шановний, дорогий і деким навіть коханий! По нашій старій дружбі я тебе прошу: зараз ти замовкнеш, а я відтворю все, що ти мені намірявся сказати. якщо я помилюсь хоч одного разу і ти мені це доведеш, я встану, потисну твою мозолясту пролетарську руку і піду собі геть. А якщо ні - то ти мені розповіси все, що мене цікавить. Що, западло?

- Кажи.

- Так от - цього року ти, як завжди, відпустив Мілку на море. Конкретно - в Сочі, бо вона там пригріла місце. Нам звідти «стукали» тамтешні колеги. Більше того - ти навіть не вимагав від дівчини свою пайку від заробленого. Бо і у курви має бути тринадцята зарплата. Чи ж вона не радянська жінка?

- Кажи, кажи, Сирота.

- А я й кажу: з того мільйону відпускників, котрі щоліта пісяють в море від Лазаревського до Батумі, обов’язково знайдеться хоч один ідіот, котрий не побачить впритул, що на лобі, а також на інших видатних місцях Мілки отакими… ні, о-о-отакими літерами написане відоме тобі слово. На відому букву кириличного алфавіту.

- Олексо, друже, один ідіот на півмільйона мужиків з отого мільйона відпочиваючих - то ж мізер. Але поясни мені, чому саме цей мізер мусить обов’язково впасти на мою нещасну голову? Якщо Мілці подобається зображати з себе порядну баришню, то нехай вимкне світло і тоненьким голосочком скаже: я зовсім не така, як ви подумали. І всім буде добре. Ти згоден?

- Згоден, що це збуджує.

- Сирота, іди к бісу! Я тобі серйозно, а ти з мене насмішечки строїш.

- Боже борони, Додіку, Боже борони! Які можуть бути насмішечки? І не подумав!

Дозволь продовжити?

- Та кажи вже, кажи…

- Вищезгаданий ідіот виявився не якимсь там фраєром з глибокої провінції, а особливо засекреченим конструктором з якоїсь там «поштової скриньки» номер раз-два-три-чотири-п’ять дріб тринадцять. Одинадцять місяців на рік він не бачить перед собою нічого, крім свого кульмана. Додіку, заспокойся! Кульман - це не єврейське прізвище, а така горгопина з дошкою, до якої ліплять креслення. Додіку, ти ще пам’ятаєш, що таке креслення?

- Ображаєш, Сирота. У мене в школі було тільки дві п’ятірки. Одна з фізкультури, друга - з креслення.

- Добре. Тоді повернемося до наших баранів, точніше - до одного барана і дурної вівці з твоєї отари. Весь жах ситуації полягає не в тому, що фраєр закохався в Мілку, а в тому, що й вона, здається, вирішила, грубо кажучи, зав’язати… ну і так далі і таке інше. Інакше б отой нещасний раб свого кульмана не об’явився б у Києві з найсерйознішими намірами. Я вгадав?

- Вгадав! Зараз! Либонь лягаві з нашого райвідділу настукали.

- Додіку, ти мене недооцінюєш. Я працюю по вбивствам, зґвалтуванням, наркоманам і якщо вже дуже не пощастить, то по гомосексуалістам. А те, що прокручуєш ти зі своєю Мілкою, то, вибачай, не моє лайно. Мені ніхто не стукав, я вас вирахував.

- Тоді вирахуй, чим усе це закінчилося?

- На раз! Була розмова віч-на-віч, точніше - ви втрьох: Мілка, ти і фраєр. Спочатку Мілка заробила в диню - і це з твого боку було великою жертвою, оскільки дівчинка мінімум на два тижні втратила товарний вигляд, секретний конструктор поліз її захищати, після чого… стривай-стривай… він посковзнувся і двічі, ні тричі випадково впав на шевський ніж, який ти тримав у руках, а ти, в свою чергу, зламав два ребра об шевську лапу. Після чого Мілка викликала «швидку допомогу», «швидка» викликала міліцію, міліція списала протокол, «швидка» відвезла вас у травматологію, Мілка тиждень носила вам обом передачі, після чого ви втрьох списали відмову від порушення кримінальної справи і десь навіть зі сльозами посадили бідолашного фраєра у поїзд Київ-Свердловськ. Ну що?

- Твоє зверху, Олексо. Що тобі треба?

- Та так, сутня дрібничка. У Піонерському парку між водонапірною баштою і «місточком закоханих» зарізали одного молодого, підозрюю, неодруженого і, швидше за все, безпартійного. А головне - морально нестійкого. Бо перед смертю впився на халяву так, що навіть не вчинив опору.

- Олексо, ти знаєш, я у своєму житті нікого не зарізав.

- Знаю, знаю, знаю. Я до тебе виключно, як до експерта. Глянь ось на цю фотографію і скажи: чим, на твою думку, крім шевського ножа, можна так розпанахати горлянку?

Додік не відповів. Він устав, згріб з табуретки та полиць усі ножі, акуратно розкладені там у лише йому зрозумілому порядку, вийшов з будочки і жестом покликав мене за собою. Перейшов на протилежний бік Андріївського узвозу і метрів з десяти один за одним сильно жбурнув ножі у двері будочки. Жодного промаху! Жодного відхилення від чіткої паралелі з рівнем моря! Вищий клас!

Після цієї бездоганної вистави Додік мовчки повернувся на своє робоче місце, зняв шкіряного фартуха, повісив його на рукояті ножів і нарешті подав голос:

- Веди, лягавий! Більше я тобі нічого не скажу. Але моїх пальчиків на тому штику, котрим розпанахали фраєра в парку, ви не знайшли. Як і самого штика. Інакше ти б навколо мене циганської халяндри не витанцьовував.

- Додіку, сядь! Мене не цікавить, хто це зробив. Я хочу знати лише, чим це зробили.

- Сирота, ти наче в армії не служив. Ніж-багнет від акаему пам’ятаєш?

- Ну…

- Рейки гну! Страшна річ. Дріт, як масло, ріже. А що вже про горло казати.

- Додіку, спасибі за підказку.

- Нема за що. Що ти ще хочеш, зараза міліцейська?

- Наскільки я розумію, Додіку, у нашому місті-герої ніхто собі такого звірства не дозволяє.

- Правильно розумієш. Бо ми, Сирота, яка не є, а все ж Європа. А отакі от ножі поважають по той бік Каспійського моря. Традиція, розумієш. У нас підколюють, а у них горлянки перерізають.

- Додіку, останнє запитання. Можеш не відповідати. Більше того, я встану і піду, якщо ти промовчиш. Чим це пахне - і для нас, і для тебе?

Додік одразу не відповів, але жестом показав, щоб я не вставав. Вочевидь підбирав слова. Нарешті наважився:

- Олексо, я тебе поважаю ще з тих часів, коли ми разом били банабаків. Тому скажу, точніше - натякну. Є одне паскудство, про яке ви, менти боїтеся говорити, а ми, справжні блатні боїмося, що воно до нас у Київ таки прилізе. На цьому закручені величезні гроші. І то такі, що навіть наші блатні закони не впоперек не стануть. Коли знайдете, хто це зробив, виверніть у нього всі кишені і розпоріть усі шви. Все!… ні, не все. Зверніть увагу на пальці. І на цигарки, які він курить. Второпав?

- Второпав. Дякую.

- Нема за що. Я тобі нічого не казав. Більше того - давай я краще твоїй дівчині за безплатно такі босоніжки пошию, що всі впадуть. А ти мене про ОЦЕ більше ніколи не питатимеш. Як там співають оті китайські хунвейбіни? Вітер зі Сходу подолає вітер із Заходу? Сирота, бійся вітру зі Сходу. Бо проти нього і ваші радянські, і наші злодійські закони - тьху! І ніщо!

Я подякував Додікові за політінформацію і розпрощався. Мені розхотілося жартувати. Бо якщо отой специфічний запах «східного вітру» унюхають «конторські», то - ой! А як вони його вже унюхали? Ні, краще не думати. Поки що. Дасть Бог день, дасть і трудодень.


8.


В Управі на мене чекав такий сюрприз, що я з останніх сил стримався аби не залізти на стелю і не верещати звідти дурним голосом. Наше ляпало-замполіт влаштував планову інвентаризацію ідеологічної наглядності. Тобто - познімав її зі стін і порозпихав у кілька кабінетів. Мені дісталося найдорожче - портрети Леоніда Ілліча Брежнєва. Тож коли відчинив двері до свого кабінетику і побачив генерального секретаря в усіх кутках, попід стінами, на підвіконні і навіть на шафі догори дригом - то мене повело так, що я мусив ухопитися обома руками за лутки дверей. Але, виявляється, це була лише увертюра.

Першим номером програми було скорочення спеціальної слідчої бригади по справі вбивства невідомої особи чоловічої статі в Піонерському парку до одного співробітника. Себто - старшого інспектора Сироти.

По-друге, дні минали, а ніхто не поспішав подати заяву щодо таємничого зникнення молодого чоловіка у віці 20-25 років, зросту середнього, без особливих прикмет за винятком залишків характерного сіруватого загару на обличчі. Хоча інтуїція підказувала мені, що вбитий, все ж таки, прописаний у Києві. Інша справа, що хлопцеві пощастило і він жив сам. Версія перша - знімав квартиру, версія друга - мав принаймні однокімнатне житло, версія третя - всі родичі хором і дружно відбули у відпустку.

По-третє, щодо моєї версії стосовно служби загиблого у військах Туркво, себто Туркестанського військового округу. Справді, після історії з перемеленим на фарш прапорщиком (див. “Покійник по-флотському”) мої стосунки з прапорщиками з військкоматів були наближені до ідеальних. Відтак - ніяких проблем з одержанням виключно секретної інформації про те, хто, де і коли служив, не виникало. Але цього разу мої друзі з двома маленькими зірочками на погонах не приховували від мене певного злоєхидства.

- Розумієте, товаришу капітан, - пояснили мені у міському військкоматі, - цього разу вам справді не пощастило. Два роки тому, згідно з рознарядкою міністерства оборони, з Києва до Туркво відправили цілий ешелон призовників. Тисячу чоловік, але ми вам про це не казали. Ані про ешелон, ані про кількість.

- Розумію. А на біса стільки? Їх що, не можна було набрати на місці?

- Товаришу капітан, як сказав начальник головного політуправління товариш Єпішев, радянська армія - це школа інтернаціоналізму. Зрозуміли?

- Здогадався! Призовники з Туркестану та інших «станів» помандрували служити до України? Цілим ешелоном, а може й двома-трьома?

- Саме так! Наших туди, їхніх - сюди. Дружба народів, мать їх іті!…

- Стосовно матері - що ж тут не зрозуміти. Наші хлопці привезли звідти амебну дизентерію, гепатит і ще півкопи болячок, невідомих в Україні, а їхні хлопці повезли додому виразки шлунку від незвичної їжі і хронічні бронхіти від нашого вологого клімату.

- А це вже, товаришу капітан, як кому пощастило.


Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, що «юга» - це Кавказ і Крим. Саме сюди, на чорноморське узбережжя щоліта накочувалися мільйони радянських людей, спраглих сонця, моря і не дуже дорогих розваг у вигляді місцевого вина, танців у курзалі і так званих «курортних романів». Фактично це була єдина розкіш для бідних, яку тоді могли собі дозволити 99,999 відсотків радянських громадян. Про відпочити за кордоном, навіть у країнах так званого соціалістичного табору, могли мріяти хіба що москвичі, особливо ті, що обтирались у численних партійних, урядових та профспілкових установах столиці. Важко повірити, але навіть деякі прибиральниці з того ж міністерства культури СРСР бували у турпоїздках за кордоном частіше, ніж народні артисти союзних республік. Геніальний і неперевершений актор Олег Борисов вилетів з Київського театру російської драми тільки за те, що мав «нахабство» поїхати до Народної Польщі на презентацію фільму «Сватання на Гончарівці», де він грав головну роль. Обсипанні лупою і званнями корифеї-маразматики з Російської Драми оббили всі пороги в міністерстві культури, обурюючись «чому за кордон поїхали не вони, а якийсь шмаркач! Ну і що з того, що жоден із них не мав до фільму ніякого відношення?»

Простому будівникові комунізму про закордон можна було лише мріяти. Ось чому справжній вибух сміху крізь сльози викликала характерна репліка з монологу молодого ще тоді Геннадія Хазанова: «Досить дивитися на світ очима Сенкевича!». Мався на увазі не класик польської літератури, а ведучий популярної телепрограми «Клуб кіномандрівників».


Олекса Сирота:


Чесно кажучи, я навіть розгубився від такої кількості претендентів на роль нашого покійника. А потім розізлився. І придумав, як мені здалося, непоганий вихід із безвихідного становища.

Прописку у нас, хвалити Бога, ще ніхто не відміняв. Як і контроль за проживанням у столиці Радянської України. Тож із великого списку дембелів я спокійно викреслив тих, хто після повернення з армії поцілував тата з мамою, сказав усе, що думав зрадливій подрузі, котра не дочекалася - і відбув шукати щастя чи довгого карбованця в інші регіони Радянського Союзу.

Решту списку я поділив на три групи: у кого є домашній телефон, у кого є телефон на роботі і в кого телефону взагалі нема. Розбив усі три групи по районам міста і зобов’язав дільничних інспекторів спочатку обдзвонити, а потім особисто обійти всіх аби переконатися в наявності чи відсутності кожного з контингенту.

На ранок наступного дня мене вже чекав під дверима молодий дільничний з Шевченківського підрайону міліції. Саме під його опікою перебувало кілька дев’ятиповерхових «гостинок». Оскільки народ у цих архітектурних шедеврах розвиненого соціалізму був через одного вмоченим у кримінал, то наші люди мусили з пожильців цих «гостинок» очей не зводити. Що вони й робили. По можливості. Бо якщо на одного дільничного офіційно припадає п’ять тисяч повнолітніх громадян, а фактично десять, а то й п'ятнадцять, то всі ці інструкції доводиться запихати, сам розумієш, куди.

- Товаришу капітан, - бадьоро відрапортував молодий молодший лейтенант, - здається, це те, що вам треба! Я тут одного дембеля вже тиждень не бачу. За описом сходиться. Мені б фотографію… бажано - живого.

- Що, мерців боїтеся?

- Та не те що боюсь, просто ще не звик.

- І не треба. Бо як звикнете - негайно подавайте рапорт і тікайте з міліції світ за очі. Хоча б у той же морг санітаром. Добре, жартую. Розказуйте про вашого дембеля.

- Взагалі-то він не з моєї дільниці, бо прописаний на Щербакова. Але живе на Руданського. Якийсь там родич завербувався до Тюмені, а йому «гостинку» залишив. Стерегти. Бо народ там, знаєте, який. Оце недавно на третьому поверсі квартиру обчистили - так у дитинки малої навіть пластилін забрали.

- Співчуваю. А ближче до теми можна?

- Можна. Пропоную заїхати до міського військкомату - він же зовсім поряд, на Шамрила - у них там у особовій справі має бути фото дембеля, порівняєте з фотографією вбитого, а потім можна і квартирку подивитися.

Що не кажи, а зміна до радянської міліції приходить тямуща. Хоча фотографія для військового квитка - це вам не портрет маслом, але подібність була аж надто виразною. Тому ми негайно, аби не забивати собі голову оформленням ордеру, повернулися на Руданського, позичили у двірника драбину і через балкон нахабно видряпалися на другий поверх, звідки без перешкод дісталися до квартири, точніше - квартирки, що складалася з кімнати розміром зо два залізничних купе і кухоньки, трохи меншої від вагонного туалету.

Нових трупів, на щастя, не виявили. А на нещастя з’ясувалося, що нас випередили. «Шпаківню» вже обшукали - неквапно і ретельно. Навіть ватяну зимову ковдру порізали ножем на шматки і витрусили всю начинку на підлогу. Природно, прибрати за собою невідомий чи невідомі не здогадалися. Зате всі відбитки пальців були стерті навіть там, де вони обов’язково мали бути: на внутрішньому боці сидіння від унітазу. Тобто - ми налетіли на професіоналів.

З фотографії, яку ми знайшли у старому довіднику будівельника, посміхався наш убитий, зодягнений у тропічну форму Туркво. І це було все, що підтверджувало наш здогад. Ніяких записничків з адресами і телефонами, листів чи бодай листівок, робочих зошитів, конспектів - ні-чо-го! Як щось було - то загуло. З кінцями…

Я залишився в кімнаті, а дільничний спустився по драбині вниз і з телефону-автомату в під’їзді викликав слідчу бригаду. Перше, що вона з’ясувала - вхідні двері не зламували і відмичками не користувалися. Той випадок, про який у протоколах пишуть: відкрили своїми ключами. А оскільки власник ключів на момент обшуку найімовірніше зігрівав місце в морзі, поставало питання: хто ж це в його хаті похазяйнував? Сподіваюся, що не «конторські». Чи оті, акуратисти з Тарасівської. (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.)

Дільничний одразу попередив, що на найближчих сусідів надія слабенька. Як у воду дивився. Двері навпроти були не просто незамкнені - а розчинені мало не до половини. Ми присвітили ліхтариками - і побачили непорушні чоловічі ноги у стареньких сандалях. Не встиг я вимовити: «Ну от, мало нам одного покійника…» як ноги задригали і у світлі ліхтарика з’явився їхній хазяїн. Він сів, спираючись долонями об підлогу, і, не звертаючи уваги на нас, голосно заспівав: «Ой, мамо, я пропала: один любить, а два мало…»

- Цікаво, з якого ансамблю його вигнали за алкоголізм? - поцікавився я у дільничного, - хору Вірьовки чи капели бандуристів?

- Звідки ви взяли? А раптом він талант з народу?

- Душевно співає… а головне - не фальшивить. Знаєте, юначе, це швидше скидається на школу співу академічної капели «Думка». Не будемо заважати таланту. Тим більше, що нічого путнього від нього не дізнаємося. Схоже, п’є вже не одну добу.

Ми повернулися, причинили двері. З-за них нам услід почулося:

- Ой, мамо, я пропала: два не влазить, один мало!…

А таки наврочив, гад!

Через годину я доповідав Полковнику про попередні результати, як я необережно висловився, «обшуку після обшуку». Все було би нічого, обмежився б традиційним клізмотроном і побажанням іти й подумати замість пити в робочий час каву, а потім доводити до гикавки замполіта. Але я заїкнувся про віднайдену на кухні порожню каструльку, в якій, судячи з усього, варили макову соломку, а також про кілька осколків від розбитого шприца, що закотилися під плінтус. Наш поведений на відбитках пальців таємничий опонент дечого таки не додивився.

Полковник устав, обсмикнув свій пошитий у «Комунарі» двобортний піджак і сказав, як продиктував домашнє завдання в четвертому класі спецшколи для олігофренів:

- Сирота! Запам’ятайте: проблеми наркоманії, особливо серед молоді, в Радянському Союзі не існує! Є лише окремі факти випадкового узалежнення деяких пацієнтів від певних лікарських препаратів. Повтори… мать!…

- Наркоманії немає! Є окремі факти! Щодо деяких людей та певних лікарських препаратів. Але не серед радянської молоді, а серед небагатьох окремо взятих декласованих психічно хворих елементів, які не складають особливої загрози широким масам фізично і морально здорового радянського суспільства.

- Молодець! - сказав Полковник і навіть вийшов з-за столу. - Я не відкидаю, що наш убитий колов собі яку-небудь гидоту. Більше того - згоден припустити, що це був відвар макової соломки. Але! Він робив це не тому, що не знайшов свого місця в житті, а з зовсім інших причин.

- Святі слова, товаришу полковник, - підхопив я. - У нас усі знаходять своє місце в житті: хто в Політбюро, хто за верстатом, а хто на нарах. Але без місця ніхто не залишається. Це суперечить нашому способу життя. І Кримінальному кодексу теж. Це у них проста французька людина може роками тинятися понад Сеною і спати під мостами в будь-яку пору року. А у нас дільничний інспектор уже через місяць відправить цього туриста або до центру зайнятості, або на «велику хімію».

Полковник замислився: прийняти йому цю гру чи вибухнути і послати мене якомога далі? Нарешті вирішив поберегти власні нерви.

- Ну, може, Сирота, ти й перебільшуєш трошки, але мені, як Вовочці у тому анекдоті, подобається хід твоїх думок. Припустимо, що цей хлопець під час служби у Туркво або важко захворів, або навіть втрапив під операцію. Одержував знеболююче і це йому сподобалося. Так сподобалося, що почав шукати ці ліки, але вже для задоволення. А оскільки без круглої печатки у нас їх навіть у аптеках не продають, почав вдовольнятися всілякою там гидотою. От тільки - яке відношення це має до його вбивства? Наскільки я знаю, у нас за шклянку макового відвару горлянки один одному ще не ріжуть.

Тут Полковник зрозумів, що він ляпнув зайвого, і вирішив негайно змінити тему:

- З агентурою треба працювати, товаришу капітан, з агентурою. Тоді і слідчі версії будуть, як у людей. А не як у книжках про цих, як їх… «знатоків».

- З агентурою кепсько, товаришу полковник. Начфін каже - платити нічим. Каже - всі асигнування замполіт реквізував на банкет на честь приїзду заступника Щолокова, генерала Черненка.

- То не його ініціатива. Йому самому з міськкому партії вказівку дали. Брат у нашого Черненка - знаєте, хто? Костянтин Устинович, секретар ЦК по оргпитанням і права рука Генерального. Не сьогодні-завтра в Політбюро введуть.

- До чого там міськком партії, товаришу полковник! Ви що, не знаєте, що наш комісар мріє лівою різьбою в Академію МВС пролізти? Педінституту і вечірнього університету марксизму-ленінізму йому замало, так він на наші з вами гроші московських генералів споює. Ну ясна річ, кого йому ще поїти? Академія якраз генералу Черненку підлягає напряму. То з ким іще гуляти?

Полковник хотів додати щось і від себе, але вчасно пригадав, що йдеться не про якогось там простого дурня, котрих і в міліції вистачає, а про офіційного представника КПРС у правоохоронних органах. Тому обмежився однією-єдиною фразою:

- Капітан Сирота, ідіть і без убивці на очі мені не втрапляйте.

От куди подітися бідному старшому інспектору карного розшуку після таких напутніх слів? Тільки до Старого.

Той навіть нічого не питав. Лише поцікавився:

- Я ж тобі казав: не ляпай начальству заборонених слів, а ти таки ляпнув?

- Було. Неправильну тактику обрав. Мене колись в університеті на кафедрі історії партії один доцент учив: є, каже, три способи реакції підлеглого на критику керівництва. Найдурніший - відгавкуватися. Наймудріший - мовчати. Найефективніший - дякувати за науку.

- І що?

- Відгавкувався.

- То пішли перекуримо.

Я здивовано глянув на Старого, оскільки він досі спокійнісінько чадів у своєму кабінеті, не звертаючи уваги на жалібні натяки пожежних і грізні реляції начальства. А тут раптом така пропозиція!

Ми вийшли в коридор, зашилися у найглухіший куток біля вікна і Старий стишеним голосом пояснив:

- Щось не вірю я останнім часом цим телефонам: чи вони у нас для розмов, чи ще для чогось. Є певні підозри. Але не будемо відволікатися. Ти знаєш, чому наше начальство на саме слово “наркотики” реагує, як динаміт на детонатор?

- Маєте на увазі історію з Ве-Ве-молодшим? Так казали, що він вилікувався.

- Мало що казали. Он Хрущов комунізм обіцяв через двадцять років. П’ятнадцять пройшло, а де він?

- Хто, комунізм? Там, де й Хрущов.


Від автора: Ве-Ве-молодший - син всесильного тоді Ве-Ве-старшого, себто Щербицького. Важко сказати, чи він сам призвичаївся спочатку до алкоголю, а потім і до наркотиків, чи хтось «допоміг» - аби тримати батька на надійному гачку. В історії радянських спецслужб ще й не таким не гребували. Ті, хто особисто знав Валерія Володимировича, згадують про нього як про загалом непогану людину, котра час від часу намагалася боротися зі своєю бідою. Та завжди знаходилися «доброзичливці», які, попри найсуворіші заборони батька, діставали коли пляшку, а коли й «дозу». Зрештою, Ве-Ве-молодший помер невдовзі після відставки і смерті Ве-Ве-старшого. Розповідають, що водій таксі, в якому він, геть п’яний, їхав додому, брутально викинув його з машини. Валерій Володимирович начебто вдарився головою об асфальт і втратив свідомість. Була вже ніч, поодинокі перехожі обминали його, не звертаючи уваги - подумаєш, дивина, п’яниця на тротуарі спить. Отак він і помер - за кілька метрів від під’їзду свого будинку.

Що ж до обіцянки Микити Хрущова побудувати комунізм до 1980-го року, то він не просто ляпнув її з високої трибуни позачергового з’їзду КПРС, а й записав її до програми партії. Природно, що в 1980-му році вже не було з кого питати: а де ж це він, той комунізм, під чиїм столом ховається? Леонід Ілліч Брежнєв ефективно позбувся не лише тих, кого привів до влади його попередник, а й тих, хто допоміг самому Брежнєву стати комуністичним царем радянської імперії. А простій радянській людині компартійні вожді, здається, вже після того, як чорнобровий генсек натяг копита, пообіцяли синицю в руках у вигляді окремої квартири кожній сім’ї. Але до двохтисячного року. Що ми одержали в двохтисячному році? Це вже навіть наймолодші наші читачі пам’ятають.


9.


Олекса Сирота:


Старий прореагував на мої політичні жарти, як завжди:

- Олексо, в державі хліба не вистачає, а ти тут видригуєшся. Молодший Ве-Ве знову зірвався, батько в розпачі, наші генерали такий розгон одержали, що куди там! А тут ти зі своєю поколотою дупою… пробач, не своєю, а вбитого! На якій він там вулиці жив? На Руданського? А раптом твоя версія щодо наркотиків на іншу вулицю виведе? Збагнув, чим жартуєш? А головне - кого підставляєш, філософ?

- Як любить казати мій приятель-медексперт, якщо на апендицит не звертати уваги, то він пройде. Точніше - перейде. В перитоніт.

- А чогось розумнішого твій приятель не казав?

- Казав, товаришу підполковник. Розтин покаже.

- Я т-тебе сто разів попереджав: жартуватимеш з долею - дочекаєшся дострокового розтину. Власного. Слухай: а може цей твій… та чорт з ним, наркоман! - у когось гроші позичив і не віддав?

- Ну то якщо його прирізати, то вже точно не віддасть. І потім - обшук сюди не тулиться. Що у нього на хаті шукали? Гроші, які він давно проциндрив?

- А чому ні? Хоча… чекай! Може він задля грошей когось шантажував?

- Вже тепліше. Вбивця або вбивці в такому разі шукали в «гостинці» компромат на себе. Чи на того, хто їх послав. Залишається пов’язати їх з отим азіатом у чорній сорочці, котрий нашого Дембеля в «Динамо» годував-поїв. А потім відпровадив його у напрямку місця злочину. Треба ще раз усі готелі перетрусити, бо відчуває моє серце - азіат у нас нетутешній.

- Вже перетрусили, Олексо. Ще до тебе. І не наша Управа, а «конторські». Забув із ким ти в «Інтуристі» танцював і коньяк пив? Отож, перед його приїздом і почистили - всіх підозрілих і просто сторонніх. Про всяк випадок. Але схоже, наш азіат в готелях не зупинявся.

- І що це означає? Що він у Дембеля ночував?

- А чого - нормально! Хлопця прирізав, ключик у нього з кишені витяг і спокійнісінько поїхав на Руданського. Там ні в кого підозри не викликав, бо знали, що він у цій квартирі гостює. А відтак - часу було достатньо щоб не те що просто обшукати квартиру - кожну дощечку в паркеті обстукати. Ти сусідів, до речі, всіх опитав? Чого мовчиш?

- Та тут така справа, даруйте за каламбур, що праворуч, що ліворуч, що навпроти - питати нема в кого. Один уже тиждень п’є і не впізнає навіть самого себе в дзеркалі. Другий нещодавно з «зони» вийшов по умовно-достроковому звільненню і з нами спілкуватися не бажає з принципових міркувань. Є ще одна сусідка, через стінку, божевільна з трьома собачками. Не відчиняє двері навіть власним родичам. Вони раз на півроку приходять, двері виламують, здають її на місяць у психушку, лайно з квартири вигрібають, сякий-такий ремонт роблять і знову її туди запускають. Жах!

- Сирота, а скільки там квартир на поверсі? І в будинку?

- Хвилиночку… шість плюс три - дев’ять. Всього вісімдесят одна мінус двірницька.

- Вісімдесят одна з двірницькою! Ти котрий рік в Управі служиш? Мовчи! Марш назад, бери дільничного і не те що по всьому поверху - по всьому будинку в кожні двері, в кожну щілину - кроком руш! Доки всіх не опитаєш, можеш не повертатися. Не відчинятимуть - ламай двері, стріляй у повітря, а як треба, то і по замках. Цей контингент стерпить, а розтрату набоїв я на себе візьму.

- Мені б людей у допомогу…

- Вистачить із тебе дільничного. Головне - побільше галасу і крику. Виконуй. Все.

Я, звичайно, пішов. Але перед тим не стримався і поцікавився у Старого, що ж він буде доповідати начальству? Старий подумав і сказав:

- Щось таке, до чого воно, начальство, звикло. Приміром - убили, бо шукали компромат.

- А якщо запитають, до чого тут азіат у чорній сорочці?

- Компромат не обов’язково має бути київським. Міг він щось зі служби в армії привезти.

Чесно кажучи, я був вдячний Старому, що він знову погнав мене на Сирець. Бо мене не полишало таке відчуття, що я чогось у тій «гостинці» не додивився. У підсвідомості це «щось» зачепилося, але на рівень другої сигнальної системи вперто не бажало переходити.

Та спочатку я зайшов до власного кабінетика, все ще переповненого зображеннями генсека, і через довідкову подзвонив на філологічний факультет КГУ. Відрекомендувався по всій формі і попросив якого-небудь фахівця з діалектів російської мови. Жіночий голос у трубці раптом розреготався і я одержав:

- А чи не той це Сирота, котрий бив під мене клинці в колгоспі на другому курсі? Уточнюю адресу: Кіровоградська область, Олександрійський район, колгосп імені Горького. Об’єднана трудова бригада філологів і філософів.

Наступні кільканадцять хвилин пройшли в ностальгічних спогадах про те, що було колись і в що ми виродилися нині. А потім я одержав вичерпну професійну відповідь: з усіх представників азійських народів найчистіше російською мовою розмовляють корейці. Краще, ніж самі росіяни.

Ця інформація мене і порадувала, і засмутила. Бо з одного боку корейців у Радянському Союзі напевне ж таки менше, ніж українців в Україні. З іншого боку - як мені доводилося чути - майже всі вони компактно проживають у Середній Азії. Вже легше. Не доведеться мотатися самому чи перевантажувати лінії службового зв’язку. Але радянські корейці на нинішнє місце проживання прибули не з власної волі, а в товарних вагонах, під конвоєм. З Далекого Сходу в 1945-му році. Тож мені вже вкотре світила малоприємна перспектива знову перетнутися з «конторськими», котрі, звісно ж, продовжували контролювати цей, як вони говорили, контингент.

Я максимально ввічливо подякував призабутому захопленню студентської пори, вислухав кілька пліток на тему нинішнього життя-буття спільних знайомих нашої молодості, поклав трубку і повернувся до безпосереднього виконання моїх нинішніх службових обов’язків. Подзвонив дільничному, сказав, де і коли йому на мене чекати - і вибрався на пленер. Тобто на зупинку шістнадцятого тролейбуса.

Дільничний вже чекав мене на своїй зупинці - навпроти поліклініки. Ми швиденько пройшли вздовж колії дитячої залізниці, потім через місток над глибоченним яром і знову вийшли до горезвісної «гостинки».

По дорозі дільничний, чи то виправдовуючись, чи то вихваляючись, без упину розповідав і про сам будинок, і про, як він висловився, гоп-компанію, що його населяла. З-поміж інших фактів я дізнався, що за рік тут віднайшлося аж чотири мерці. І що характерно - всі на другому поверсі, де жив убитий Дембель.

- Дивно, - сказав я дільничному, - а чого ж я у себе в Управі про це не чув?

- А я так думаю, товаришу капітан, що наше районне начальство оформило їх як таких, що померли з невстановлених причин. Тим більше, там, кажуть, рівень алкоголю у венах перевищував рівень крові.

- Баба з возу, коням легше, - погодився я. - Бо одна справа нагла смерть з ознаками вбивства, а зовсім інша - коли серце не витримало чи печінка вдавила. І статистика в ажурі, і за нерозкриття не довбають. Ти мені краще про цього Дембеля детальніше розкажи: що за людина, яке враження на тебе справив?

- Та я фактично з ним нормально лише раз поговорив. Його родич, коли їхав на заробітки, сказав двірничці: мовляв, так і так, тут поки що мій племінник житиме, щоб хату не обікрали. Нормальний хлопець, поступати в КПІ готується. Не курить, не п’є, баб не водить. Ну, одне слово - янгол у борделі.

- Про янгола в борделі сам придумав чи десь читав?

- Ні, це так двірничка сказала.

- Грамотний у вас тут народ. Їй би не лайно вигрібати, а писати вірші до журналу «Малятко».

- Не візьмуть, товаришу капітан, її до «Малятка». Навіть прибиральницею.

- А що таке?

- Є за нею один гріх - зі своїх півсотні років життя половину відсиділа. І то по рецидивним статтям.

- О, Господи! А за що? Вона, сподіваюсь, не різала дембелів, котрі на неї не так подивилися?

- Та що ви, товаришу капітан! Вона спочатку шлюбною аферисткою підробляла - женихів обкрадала. А потім була злодійкою на довірі. На вокзалах людям пропонувала речі постерегти, доки вони в туалет збігають чи квитки візьмуть - а як ті дурні верталися, то вже ні її, ні речей. Але після пари ходок у «зону» щось там сталося. Чи народ порозумнішав, чи вже вигляд довіри не викликав - так вона ножа в руки і на розбій у під’їзди і ліфти.

- Творча натура! В одній злодійській масті не сиділося.

- Не кажіть, товаришу капітан. Я й сам її часом побоююсь. Якось запитую щодо одного пожильця, котрий з «хімії» повернувся: як він там? А тьотя Катя - це так її звуть - одразу руба: не жилець! Питаю, чому? А вона: по очам видно. В себе дивиться.

- І що?

- А то, що через два тижні придушили мужика у власній квартирі.

- Веселенька у тебе ділянка, юначе. Самі кримінальні таланти. Але ми про Дембеля говорили. Що далі було?

- Я до цього будинку не щодня заходжу, але разів зо два на тиждень, так точно. Тож якось двірничка мені каже: а он той хлопець, що замість родича на другому поверсі живе. Той, що я вам казала.

- Здаля дивився чи розмовляв?

- Покликав. Запитав, як справи. Він не з говірливих виявився, усе «так» та «ні». Питаю: до інституту поступив? Бо вже ж, здається, десь п’яте чи шосте вересня було. Каже - не вийшло. Я знову: чим займаєшся? А він: поки що лікуюсь, мовляв, якусь там заразу привіз з Середньої Азії. Багато аналізів треба здавати, потім ще на обслідуванні лягати. Ну, я йому ще поспівчував - та й розбіглися. Скарг на нього ніяких - ані від двірнички, ані від сусідів. То що я маю - йому в душу лізти?

- Та не проймайся. Якщо кожного підозрювати, то сам збожеволієш, тут ти правий.

- Товаришу капітан, можна особисте запитання? Чого вас у нашому підрайоні бояться? Ну, не люди, а моє начальство маю на увазі. Сам сьогодні чув - майор заступнику каже: якщо з’явиться цей навіжений Сирота, котрий з Управи, збрешіть, що мене немає. Кажіть що завгодно: захворів, помер і пішов додому. Тільки не видавайте.

- А ти узяв - і видав.

- Ну, я ж не навмисне.

- Не знаю, що тобі сказати… у вас тут на Сирці взагалі народ якийсь полохливий. Пам’ятаю, колись зайшов до вашого старшого дільничного, а він з однієї громадянки показання знімає. Разом із трусами у колготками. І що головне - обидва мене не бачать, бо спиною до мене… Я навшпиньки підкрався і кажу йому на вухо: капітане, це не твоя дружина по коридору йде? Ну, пожартував. Ніхто там не йшов. Але він зі мною й досі не розмовляє. А тій громадянці довелося «швидку» викликати. А найсмішніше - я й досі не розумію, чого той бахур так налякався. Він же не одружений.

- І чим це закінчилося?

- Як завжди. Для них переляком, а мені - відпусткою в грудні. Ну добре, наговорилися, прийшли - давай працювати. Ти береш перший поверх, я другий - і вгору!

Та на підході до дверей під’їзду нас зупинив величезний чорний котяра з рваними вухами і обрубаним хвостом. Я одразу подумки охрестив його Габровцем.

- Ме-е-ев!!! - захриплим голосом поскаржився котяра.

- Що таке, Жорику? - стурбовано поцікавився дільничний, - знову тебе собаки додому не пускають? Ну, йди сюди.

Він нахилився, взяв кота на руки і поніс до дверей. Справді, у коридорі крутилися два собачих створіння… точніше - два непорозуміння собачої породи. Їхня хазяйка щось торочила по телефону:

- Мені мама сказала вам подзвонити. Бо у нас на стовпі лампочка то горить - то не горить, то світить, то не світить… Так нехай приїдуть і зроблять, щоб світила… бо через це у нас на кухні нічого не видно… як це - лампочку на кухні поміняти? А її там немає. Нам та, що на стовпі, світить…

Псюки, побачивши Габровця-Жорика на руках у дільничного, спершу закрутили хвостами і спробували до нього дострибнути. Але Жорик, котрий тепер міг дивитися на цю публіку згори вниз, тільки презирливо пирхнув і гидливо підібрав залишок хвоста.

Згори по сходах скотився білявий хлопчина років десяти:

- Ой, спасибі, що Жорика з двору забрали! Бо він би знову з тими собаками побився, а їхня хазяйка прийшла би до мами жалітися.

Котяра спершу перебрався на руки до малого, потім подумав, зістрибнув додолу і, задерши куцого хвоста, почимчикував сходами нагору. Хлопчина рушив було за ним, але повернувся.

- А я вас знаю! - весело вигукнув він. - ви вчора на другий поверх приходили з міліцією, до того хлопця.

Я раптом пригадав першу заповідь професійного сищика: найспостережливіша публіка - це бабусі, що сидять біля під’їздів і діти, які граються у дворі. Тільки з ними треба вміти розмовляти.

- Слухай, а хто твоєму котові хвоста обкарнав?

- Собаки, коли він ще зовсім маленьким кошеням був. Тепер він їх на дух не переносить.

Через півгодини ми з хлопчиком дійшли спільної думки про те, що Жорик - найрозумніший кіт у світі, бо він відчуває, де добра людина, а де зла, що всі собаки - підлизи, а їхні хазяї жаднюги, що хлопці з художньої школи, котра он, за парканом - задаваки, бо ходять, задерши носа, а самі не знають, скільки голів цього року забив Блохін… і отак - потихеньку-помаленьку я нарешті дістався до головного:

- Послухай, а що твій Жорик думає про того хлопця з другого поверху, якого ми шукаємо?

Малий одразу насторожився:

- А що він зробив?

Довелося вдатися до того, що філософи називають брехнею во спасіння.

- Він нічого поганого не зробив. Але десь зник, рідні хвилюються, заяву написали - от ми й розшукуємо, розпитуємо.

- Ну, Жорик його не боявся. І він його не чіпав. А от на того, другого - шипів.

- Хто на кого шипів?

- Жорик на того, другого, котрий приходив до хлопця, який пропав.

- Ти хоч пам’ятаєш, який він на вигляд?

- Темний одяг, сорочка чорна. Що ще? А! Він на китайця схожий, тільки говорить по-нашому, по-російському. І ще - його собаки бояться. Повтікали під сходи і там вищали аж до ночі, хоча їх ніхто не бив.

- А цей, котрий на китайця схожий, він сюди часто приходив?

- Та я його тільки один раз бачив - і то не коли він прийшов, а коли вже йшов, разом із хлопцем… котрий наш. А я якраз Жорика забирав із двору. Так то він у мене на плечі сидів, а то аж на голову видряпався - і шипить!

- Дурня якась, - зауважив дільничний.

- Не дурня, а містика. Ти ж при виконанні. Висловлюйся культурно.

- Єсть! Культурно… містика якась, товаришу капітан.

- Щодо собак?

- Аж ніяк. Наш підозрюваний, здається, кореєць. А вони собак їдять. Вони у них, як у нас кролики. А наші хвостаті це відчули. От і скавчать.

- А котів вони теж їдять? - стривожився хлопчик. - Бо Жорик теж злякався.

- Про котів не знаю. Мавп начебто їдять. Хоча ні - мавп там немає. Це, здається, чи то китайці, чи то в’єтнамці… заплутався я з вами!


10.


Розповідь хлопчика виявилася єдиною цінною інформацією, здобутою того дня. Бо в кожній з сімдесяти дев’яти квартир, які ми з дільничним чесно обійшли, ми не дізналися нічого або майже нічого. Тобто - як щось і пам’ятали, то тільки Дембеля. А хто до нього приходив, коли, скільки - ніхто нічого не знав, не бачив, не звернув увагу, йому це було до… отого місця дверцята. І так далі, і так далі…

Вже коли потім я проаналізував весь перебіг цієї справи, то зрозумів, що та біганина по поверхам, оті нескінченні стереотипні розмови зі специфічним народонаселенням «гостинки» вимотали мене настільки, що я припустився кардинальної помилки. Замість спочатку обшукати квартиру Дембеля, а вже потім іти від дверей до дверей, я взявся опитувати свідків і відклав повторний обшук на завтра.

Я так і сказав дільничному:

- На сьогодні - відбій. Завтра з самого ранку чекай на мене в квартирі. Тримай ключі і будь уважний. Я тільки заскочу в Управу - і до тебе. Зараз ми там нічого не знайдемо. По-перше, вже зовсім темно, а лампочки там такі, що краще очима світити. По-друге, у мене вже сили немає. Розумієш - дихати горілчаним перегаром замість чистого повітря можна п’ять хвилин, ну десять, ну двадцять. Але не три години поспіль, як ми з тобою сьогодні.

Дільничний охоче зі мною погодився. І сказав, що він прийде, як тільки розвидниться, бо йому дуже цікаво… і взагалі це його перша серйозна справа. Звісно, він нічого не чіпатиме, але ж правильно кажуть, що одна голова добре, а дві - ще краще. Навіть якщо ця друга голова ще не зносила свого першого міліцейського кашкета.

Парком і дворами я вибрався на Дорогожицьку і тут мені пощастило - попри пізню пору вдалося гальмонути таксі. Водій, звісно, їхав у парк, але натякнув, що за два тарифи він міг би зробити невеликий гак на шкоду власному здоров’ю. І тут я його пізнав. У цього типа серед таксистів і пасажирів було прізвисько «Два тарифи». У нього завжди закінчувалася зміна, він їздив тільки в парк, але за подвійну платню був готовий… ну, наприклад, доїхати від Центрального автовокзалу по Набережній через міст Патона до Ленінградської площі, а далі якимись безлюдними вуличками у приватному секторі Дарниці до аеропорту Бориспіль всього за двадцять хвилин. Слово честі!

Я не без задоволення тицьнув у фізіономію здирнику своє розгорнуте посвідчення і сказав:

- Знацця так, «Два тарифи»! Зараз ти відвезеш мене туди, куди я скажу і навіть не за одинарний тариф, а в порядку шефської допомоги радянських таксистів радянській міліції. В путівку я тобі цього не запишу. Переб’єшся. Але зате не видам хлопцям з обехаесу джерело твоїх нетрудових доходів.


Від автора: за часів міністра МВС Головченка діяла постанова, згідно з якою міліціонер мав право взяти таксі, зробити відповідний запис у путівці водія, а МВС згодом перераховувало автопарку проплату по безготівковому. Звісно, йшлося виключно про службові поїздки і, в першу чергу, працівникам карного розшуку. До розпаду СРСР цієї постанови ніхто не відміняв, однак після тотальної дискредитації міліції в роки перебудови водії, як правило, відмовлялися її виконувати.


Олекса Сирота:


«Два тарифи» прокляв той день, коли лиха доля занесла його на цю кляту Дорогожицьку у таку пору, що він не розпізнав, з ким має справу. Але через п’ять хвилин я вже був у своєму дворі на Тарасівській, тому зміг і повечеряти спокійно, і навіть заснути без кави.

Зранку я, звісно, заскочив в Управу аби розповісти Старому про свої повторні відвідини «гостинки» на Руданського. Власне - що там було розповідати. Окрім того, що найвірогіднішим свідком у цій справі поки що є одна-єдина особа - десятирічний хлопчик, власник куцохвостого кота? Плюс філологічна експертиза. Бо навіть відбитків пальців не встигли зняти: експертів відкликали по рації на якісь два пограбування.

- Не на якісь, Олексо, а на дуже серйозні, - уточнив Старий. - Ти житловий будинок на вулиці Суворова навпроти райвідділу міліції знаєш?

- Знаю, а тому обходжу десятою дорогою.

- Твоє щастя, що твоя бригада тільки на вбивства виїжджає, а не на крадіжки.

- А що вкрали? Портрет Надії Костянтинівни Крупської з дарчим написом товаришу Леніну?

- Сирота, тобі смішки, а наше начальство і «конторські» з відучора жеруть валідол, як коняки.

- Ще б пак - не жерти! У цьому, як ви кажете, будиночку цілодобова чекістська охорона. Тож виходить, що у них з-під носа спіонерили… а що, власне, спіонерили?

- Сирота!!!

- Хвилинку, товаришу підполковник, зараз вгадаю… якщо з’ясується, що вкрали лише заначку від дружини у двадцять першому томі повного зібрання творів Леніна, то начальство вважатиме, що вдруге народилось. А якщо під виглядом звичайної крадіжки потягли якісь папери… мовчу, мовчу, мовчу, мені все ясно.

- Якщо все ясно то до-доповідай про свою справу.

І я до-до-по-вів.

- Ви знаєте, товаришу підполковник, - закінчив я свою сумну сповідь, - чим ці «гостинки» паскудні? Біля їхніх під’їздів чомусь не сидять народні месниці. Бабусь маю на увазі. Отже, нема кому запам’ятовувати, а то й відкритим текстом запитувати: хто до кого йде і на який ікс. Це не людське житло, а якийсь залізничний вокзал.

- Сирота, не метушись, - заспокоїв Старий, котрого зранку можна було хоч на хліб намазувати, - все гаразд, сусідів опитав, тепер починай розробку родичів, знайомих, однополчан… на цих зверни особливу увагу. Бо щось мені підказує - свою смерть цей нещасний Дембель не тут, у Києві знайшов, а з армії притяг. Тим більше, що й корейці у нас в Україні не водяться. А тільки десь там - чи то в Узбекистані, чи то в Таджикистані. Працюй, Сирота, працюй. Увечері доповіси.

На превеликий жаль доповідати довелося задовго до настання вечора.

Ще коли я підходив до потрібного мені будинку на Руданського і звично глянув на вікна квартири Дембеля, в мені ворухнувся якийсь малесенький неспокій. За моїми підрахунками дільничний вже мав би чекати мене на місці повторного обшуку. І найлогічніше - стояв би при цьому на балконі, виглядаючи хоч і не дуже велике, але все ж таки цабе з міської Управи. Проте на балконі нікого не було. Двері зачинені, штора засмикнута. І жодного поруху. Мій маленький неспокій зріс до великого. Дай Боже, щоб хлопець просто заспав і зараз біжить через парк до «гостинки».

Я пройшовся коридором, підняв руку, щоб постукати, бо дзвінок, як ми вчора переконалися, не діяв - і завмер. Від дверей квартири тягнув легенький протяг. Я обережно торкнувся рукою - і вони з рипом відчинилися. Звичайна людина встромила б до хати голову і гукнула: а чого це у вас двері настіж? Але нам за інструкцією належало: відскочити вбік з директриси ймовірного пострілу зсередини, вихопити пістолет, зняти з запобіжника, загнати патрон у патронник і лише після цього з усіма пересторогами або обережно зазирнути або влетіти з криком: «Міліція, всім стояти, ані руш!»

Я зазирнув. Обережно. Тримаючи пістолет напоготові обома руками. Бо лише ідіоти в кіно і наш замполіт на залікових стрільбах тримає його в одній руці. З таким же успіхом можна застрелити злочинця з власного… ну, сам розумієш, чого.

Моя обережність виявилася запізнілою. Дільничний лежав долілиць, непорушно і під його головою розтеклася величезна темна калюжа. Скільки там крові в людському організмі? Не пам’ятаю. Але складалося враження, що вона витекла з нього геть уся.

Єдина перевага квартири в «гостинці» - у ній практично не можна сховатися. І досить двох кроків і кількох рухів аби переконатися, що крім трупа молодого колеги і ще живого телепня-капітана тут більше нікого немає.

Задкуючи я вийшов у коридор і кілька разів гупнув кулаком, а потім ще й додав ногою в двері, за якими мешкав «умовнодостроковозвільнений». Коли він побачив мене, та ще й з пістолетом напоготові, сам ледь не став покійником. Але я підхопив його лівою рукою за комір сорочки, міцно струсонув і сказав:

- Бігом униз до телефону, викликай міліцію, а потім жени сюди двірничку і вертайся сам. Будеш за понятого. І не здумай тікати - дожену і поверну в «зону» з хорошою добавкою.

На щастя дядько не став мене переконувати у своїй кришталевій чесності, лише кивнув головою і побіг коридором і сходами на перший поверх. За пару хвилин з’явилася двірничка, що характерно - без мітли і без зайвих емоцій. Поцікавилася:

- Громадянине начальнику, що накажете робити? Міліція вже їде.

- Поки що стояти отут і нікого не пускати в квартиру. До речі, когось стороннього сьогодні зранку бачили? Чужі в будинок заходили?

- Зі сторонніх нікого, крім дільничного. Але ж він не чужий… а так - наче ніхто. Але я не увесь час коло дверей була. Он яка у мене територія! А паскудам з гуртожитку навпроти ліньки сміття в баки виносити, вони ж його з вікон викидають, а все вітром до мене несе.

- Паскудам з гуртожитку самі дасте ради. Бо зараз, здається, приїде моє начальство і робитиме сміття з мене.

Далі ми стояли мовчки під дверима і думали, напевне, кожен про своє. Достроково звільнений - про те, як обернеться ця халепа йому, бо з одного боку, його цілком можуть запідозрити, з другого - якби він це зробив, то втік би, а з третього - можуть сказати, що він якраз на це й розраховував, мовляв, я ж не втік, то совість у мене чиста… Двірничка сподівалася, що її бурхлива кримінальна молодість не вирине під час слідства. А я кляв себе за те, що недооцінив корейця. Власне - ми з ним виявилися обоє рябоє. І він, і я під час обшуку проґавили якусь дуже суттєву подробицю, запізно про це згадали і вирішили ще раз все перевірити.

Воістину Схід - справа тонка. Азієць встиг, я - ні. От якби ми втрьох зіткнулись у «гостинці», то ще питання, чия б узяла. Але навіть для найтупішого дільничного слово «якби» категорично заборонене.

На разі кореєць виявився спритнішим.

Він вибрав момент, коли ні біля будинку, ні на сходах, ані в коридорах не було жодного свідка. Швидко й беззвучно пройшов до потрібних дверей. Далі є два варіанти - він застав у квартирі дільничного, котрий з’явився ще раніше за нього або дільничний зайшов і наткнувся на неочікуваного гостя. І перша ж серйозна справа виявилася останньою в його короткому житті.

- Ти що-небудь чув? - запитав я у «достроковця», - тільки правду кажи. Бо підеш за недонесення, перешкоджання, а як треба, то й опір зліпимо.

- Нічого не чув. Я ж на «Ленкузні» корячусь. Кльопальщиком. Після зміни ще півдня у вухах гуде. Самі знаєте - такі, як я, хлібом не перебирають. Беруть, що дають. Я і вас зараз погано чую.

Дядько не брехав. Він розмовляв зі мною, як це роблять глухуваті - на підвищених тонах, але без істерії.

Я подивився на двері навпроти - вони залишалися прочиненими з учорашнього дня і звідти лунало бадьоре хропіння в «до-дієз мажорі». Глянув на двірничку. Та зрозуміла все без слів:

- Це вони, громадянин начальник, ще три дні мусять пити. А потім трохи отямиться, місяць-два, ну від сили три протримається - і знов на тиждень загуде. Нещасна людина.

На тему згубності алкоголю ми поговорити не встигли. Бо приїхала не тільки слідча бригада, а й половина підвідділу, начальство з райвідділу і нарешті - наш Генерал, власною персоною. Ніде, ні в яких правилах не записано, що начальник Управи має виїздити особисто на кожне вбивство. Але коли гине міліціонер, та ще й офіцер, нехай навіть молодший лейтенант-дільничний, всі правила та інструкції скручуються жужмом і затикаються відомо, куди. І відомо, кому. Таким невдахам, як я.

- Що сталося? - запитав Генерал без усяких передмов.

- Довго розказувати, товаришу Генерал. Пробачте, я хотів сказати - доповім особисто після повернення до Управління.

- Чий недогляд?

- Мій, товаришу Генерал. Я попросив його почекати мене, але не уточнив, де саме. От він і вирішив ще раз зазирнути до квартири. Можливо, хотів старшим колегам носа втерти, а налетів на ножа.

- Ти що - підходив до трупу?

- Ні, але я вже бачив таке вбивство. Кілька днів тому у Піонерському парку. Після танців у «Інтуристі». Думаю, той же самий…

- Товаришу капітан, за…мовкніть! Ви поки що відсторонені від слідства. Пропустіть експертів, тут і без вас повернутися ніде.

Я відійшов, але недалеко - до сходів. Коридорчик був не такий уже й задовгий, по три квартири з кожного боку, тому, попри кепське освітлення я все добре бачив і, звісно, чув. Наш начальник тиснув руку районному, висловлюючи співчуття від імені служби, розпоряджався негайно оформити всю належну допомогу сім’ї загиблого, але все це було, як казав один наш університетський викладач, «туземні танці в Київській губернії». Бо я вже все збагнув. Запізно, але зрозумів.

Картина виглядала приблизно так: дільничний прийшов раніше за мене, бо жив неподалік, на Танковій. Відчинив двері запасним ключем, який ми знайшли вчора під час обшуку, увійшов і став оглядатися. А коли почув, що ще хтось длубається ключем у дверях, то замість зачаїтися на кухоньці, увімкнув світло у крихітному передпокої і спокійно сказав: «Товаришу капітан, заходьте - відчинено».

Як потім з’ясувалося, дільничного вдарили ногою під дих, потім напівпритомного затягли до кімнати і перерізали горлянку в той же спосіб, що й покійному господарю квартири. І тим же знаряддям убивства - ножем-багнетом від АКМу. Нападник витер закривавлене лезо шматком ганчірки, залишивши на ній залишки зброярського мастила.

Він прийшов по те ж, що й я. Порожню банку з-під меленої кави. Чому саме по неї? Як казав мій улюблений герой Вінні-Пух, нащо тобі робити “дж-ж-ж”, якщо ти не бджола? Нащо тримати вдома мелену каву, якщо у тебе немає ані джезви, ані кавоварки? Кажеш, дехто варить у каструльці? Зарізаний Дембель у каструльці варив тільки макову соломку. Отже - у тій банці з-під кави перед тим, як вона стала порожньою, була не кава. У ній навіть запаху кави не збереглося. Я вчора акуратно, аби не стерти відбитки пальців, дістав її з-під батареї, куди вона закотилась, обнюхав і замість узяти з собою в Управу, залишив, ідіот, на столі. Мовляв, завтра, завтра, завтра… експерти пальчики відкатають, а потім уже з’ясуємо, що там у ній було всередині. От і дочекався.

Забігаючи наперед, можу сказати, що смерть дільничного наробила великого галасу, але виключно у вузько обмежених колах. Сім’я - вдова з маленькою дитинкою - одержала квартиру з резерву Міністра, пенсію на втрату годувальника оформили негайно, а у «Вечірці» з’явилося кілька рядочків - на останній сторінці, внизу праворуч: «Шевченківський райвідділ міліції глибоко сумує з приводу передчасної смерті свого співробітника… і висловлює глибоке співчуття сім’ї та близьким покійного». Класичний фінал пролетаря правоохоронної праці.

Не знаю, чого раптом, але наш Генерал вирішив влаштувати традиційне покарання непричетних не у себе в кабінеті, а на оперативній нараді. Мало того - припхалось і це, м’яко кажучи, ляпало, він же замполіт. Сидів і аж підстрибував від нетерплячки, доки Генерал перераховував усі існуючі та нашвидкуруч надумані гріхи, недоліки, недоробки і прогалини в роботі старшого інспектора Сироти О.М.

Я не встрявав. І не перебивав. Я терпляче дочекався, коли замполіт почав відривати дупу від стільця і заворушив губами перед тим, як пролепетати: “Прошу слова!”

Я різко підвівся, свідомо грюкнувши стільцем, і сказав:

- Це я прошу слова! У мене запитання до товариша комісара… пробачте, товариша підполковника. Яка філософська доктрина є офіційною в нашій комуністичній партії і нашій радянській державі?

Замполіт застиг з виряченими очима і відкритим ротом. По зміні виразу обличчі Генерала я зрозумів, що спочатку він хотів заткнути мені рота, але одразу збагнув, що заповідається на досить жвавий фінал цієї занудної говорильні.

- Ми чекаємо, товаришу підполковник! - підігнав я комісара. Той благально подивився на вищих за рангом. Найбільшим гуманістом виявився Полкан, він же начальник розшуку. Постукав себе вказівним пальцем по правому борту піджака. Замполіт скосив очі на свій ромбик з профілями Маркса і Леніна і радісно вигукнув:

- Марксизм-ленінізм!

- Так ото ж! - не приховуючи єхидства, продовжив я, - а складовою частиною наукового матеріалізму, що лежить в основі марксизму-ленінізму, є науковий атеїзм. Так, товаришу підполковник?

- Д-до чого тут ваш ат-ат-атеїзм? - аж заникуватися почав замполіт - Ми що - в ц-церкві?

- Ми між двома церквами: Софією і Андріївською. Але я мав на увазі інше. Науковий атеїзм неспростовно довів, що так звані ритуальні жертвоприношення не вмилостивлять неіснуючих богів. І ніякої користі справі не принесуть.

Тут уже втрутився Старий.

- Сирота, переклади. Бо зараз точно доведеться нашому комісарові ворожку викликати. Переляк викачувати. Звичайна «швидка» не допоможе, навіть якщо приїде доктор Корольов. (про доктора Корольова, який був пострахом усіх київських псевдохворих, див. у романі «Комісар Мегре і Кіціус», - авт.).

- Будь ласка. Як я зрозумів, йдеться про те, щоб в історії з убивством дільничного зробити крайнім мене. Я не проти! Прапор в руки. Можете мене покарати, вигнати і навіть віддати до суду. Але - все це не припинить серії вбивств, розпочатої в Піонерському парку. Тільки чи вистачить у нас крайніх - не знаю.

Генерал споважнів:

- Нарада закінчена. Сирота, за п’ять хвилин чекаю вас у себе. Товаришу полковник, вас теж. А вас, Іване Борисовичу, також попрошу зайти. Буду вдячний.

Старий перехопив мене на виході і тихо поцікавився:

- Олексо, у тебе є що-небудь у прикупі, окрім твоїх філософських заморочок? Чи ти знову відгавкуєшся замість дякувати за науку?

- Дещо є. Був час подумати, співставити.

- Ну дивись. А головне - остерігайся комісара. Бо після покійного Руднєва я серед цієї породи жодної порядної людини не стрічав.


Від автора: думаю, доречно нагадати, що юридично в радянській міліції існувала чітка вертикаль підпорядкування. Райвідділ підлягав місту, місто (за винятком Києва і Севастополя) - області, область - міністерству в столиці союзної республіки. А воно, відповідно - Москві. Але на практиці суворий контроль, особливо за отакими, як мій друг Олекса, здійснювали компартійні структури - горезвісні «відділи адмінорганів», повноважними і дуже небезпечними представниками яких були отакі от замполіти.

А стосовно згаданого Старим генерал-майора Семена Руднєва, то він з 1941-го по 1943-й рік був комісаром партизанського з’єднання імені Ковпака. Згідно з офіційною радянською історіографією, загинув у бою. І тільки в роки перебудови спливла інформація, що насправді партизанського комісара застрелила спецагент НКВС, вона ж - радистка штабу. Підстава - секретний наказ Лаврентія Берії. Причина - спроба Руднєва вступити в переговори з командуванням загонів ОУН-УПА для спільних бойових дій проти фашистів. Чи знав про це Старий? Невідомо. В усякому разі, навіть у відвертих розмовах з Олексою віч-на-віч про це не йшлося.


11.


Олекса Сирота:


Як я і побоювався, замполіт теж сидів у кабінеті Генерала, хоча офіційно його ніхто не запрошував. Мало того - за п’ять хвилин перерви він оговтався і одразу кинувся топити мене по повній програмі:

- Товаришу Генерал! Вимагаю негайного відсторонення капітана Сироти від усіх справ, що він веде, і призначення службового розслідування.

- Підстави?

- Я маю інформацію, що капітан Сирота намагається розробляти глибоко хибну та ідеологічно шкідливу версію щодо наркоманії. А як відомо…

- Мені це теж відомо, - різко обірвав Генерал, - говоріть по суті, ми не на партзборах.

- Навіть якщо прийняти цю версію як робочу, то капітан Сирота не має права її розробляти. Він сам узалежнений!

- Що-що?!!!

Генерал був приголомшений більше, аніж би почув, що я вчора одружився на єврейці Людмилі Маєвській і разом із нею виїжджаю на ПМЖ до Ізраїлю.

- Узалежнений від наркотичних препаратів! - вигукнув наш комісар паніки.

Старий прокоментував цю заяву фразою зі свого улюбленого анекдоту: «Ну це вже ви, мля… вобше!…». А Генерал рубонув:

- Докази!

- Сирота курить цигарки, вимочені в каві! Ви уявляєте, яка це пекельна суміш - нікотин із кофеїном? Як вона б’є по мізках?

- Звідки така обізнаність? - поцікавився Старий. А Генерал підтримав:

- Бачили особисто? Чи хтось поінформував?

Найкращий спосіб оборони - напад. Тому я випередив замполіта:

- Особистий досвід, товаришу генерале! Товариш підполковник вищезгадані цигарки на пару зі мною курив. Якраз того дня, коли нас мобілізували на танці в «Інтуристі». І казав, що сподобалося.

- Капітан Сирота! Ви знаєте, що буває з деякими самовпевненими молодшими офіцерами за такі от жарти у стосунку до старших за званням?

- Які жарти, товаришу генерал! Чистісінької води проза життя. Я того ранку чашку з кавою на цигарки випадково перекинув. У Тамари. Вона сама бачила. А купити інші не встиг. Прибіг на роботу, розклав на батареї, щоб підсохли. А тут товариш підполковник заходять - начебто перевірити свою наглядність, котрою весь мій кабінет захаращений. Побачив цигарки, питає: що це. Я пояснив. А він мені: ой, то це виходить, що вони тепер із кофеїном? А дайте спробувати. Я дав. Через годину знову заходить: дайте ще. До вечора всі перетягав. То я навіть і спробувати не встиг. А що, товаришу підполковник, і справді «забирає»?

Після такого нахабства замполіт спромігся тільки підвестися на напівзігнутих, промимрити: «Товаришу генерал, дозвольте?…» і викотитися з кабінету. А Генерал тут-таки підставився:

- Сирота, викладайте все, як є, тільки без дурнів.

- Можна й без дурнів, товаришу генерал. Оскільки замполіт уже пішов.

- Сирота, дограєшся ти колись зі своїми жартиками. Ти краще факти витрушуй - ось сюди, на мій стіл.

- Добре. Але! Погодьтеся спочатку, що наркомани у нас є - що б ми там не говорили.

Генерал погодився не одразу:

- Припустимо: наркомани є, але наркоманії немає.

Я вирішив не дискутувати і поки що задовольнитися цією хай маленькою, але перемогою.

- А раз є наркомани, товаришу генерал, то їм потрібні наркотики.

- Що ти кажеш? - сплеснув руками начальник. - А я думав - їм манна каша потрібна. Або, у гіршому випадку, цигарки, вимочені в каві.

- Щодо цигарок - це не до мене, ви ж пам’ятаєте. Я про що? Я про те, що легально у нас наркотики не купиш і, сподіваюсь, далі так воно і буде. Важкохворих виносимо за дужки, то не наш контингент. Наші - це ті, хто курить, ковтає і колеться виключно задля задоволення. Що саме - теж, що прийдеться, від таблеток кодеїну до морфію. В вену. Де вони беруть товар? Крадуть, підробляють рецепти, купують у перекупників. По всім трьом джерелам це кримінал. А раз є кримінал, то хто має з ним боротися? Кримінальний розшук. А що ми робимо? Знищуємо навіть ту далеко неповну картотеку наркоманів, яку наш відділ укладав п’ять років. То може, ми в розвиток теми, товаришу генерал, взагалі обмежимося профілактикою і лекціями про те, що красти, вбивати і ґвалтувати, а також споживати наркотичні речовини - аморально.

Генерал засовався і раптом зніяковів:

- Сирота, щодо картотеки - то це не я. це наш бовдур замполіт. Розкудкудакався, як курка з яйцем: «Є така думка - не узагальнювати, є така думка - не перебільшувати…» обдзвонив усіх, кого міг. Тепер он - з Білого дому дзвонять: «Що це ви там страхи наганяєте, у нас не Америка, нашим людям немає потреби затьмарювати соціалістичну свідомість. Ви краще за зниження злочинності боріться!»

- Ну і поборолися, товаришу генерал. Знищили картотеку, перестали реєструвати все, пов’язане з наркотиками, от і маємо. З одного боку - сьогодні злочинність на папері знизилась, а з іншого - завтра вона по нас так бабахне!

- А чого це раптом? Знайшов одного мертвого наркомана з обколотою дупою і здіймаєш паніку?

- А хто повинен її здіймати? Дід Панас? Чи наш штатний брехунець-замполіт?

Генерал відповів мені так швидко, що я зрозумів: він повторює чужі слова.

- Медицина! Де морфій крадуть? В лікарнях. Куди фальшиві рецепти приносять? В аптеки, а не в райвідділ міліції. От нехай наші люди в білих халатах і займаються профілактикою. А з нас досить… нормальних злочинів досить, маю на увазі.

- Я те ж саме хотів сказати, товаришу генерал: нормальних радянських злочинів. Трохи вкрав, трохи недоперепив, зробив малолітку трохи вагітною, але вчасно усвідомив і побіг із заявою до загсу. І взагалі - свічку нам треба щодня в церкві ставити, за те, що робітники і селяни ще не узалежнили себе від певних медпрепаратів. Вони поки що обходяться казьонкою і самогоном. А на «коліщатка» і на голку поки що дітоньки з порядних сімей сідають. Ось чому ми робимо руки по швах і чекаємо, доки вся ця зараза в народ піде. Отоді вказівка вийде, як це тепер називати у звітах, або самі почнемо щось микитити. Але буде запізно.

Генерал буркнув:

- Багато ти знаєш, Сирота. Ти ще жодного разу по-справжньому на справжньому килимі не стояв і під себе, як переляканий цуцик, не пудив.

- Спасибі партії і уряду… і вам, товаришу генерал, особисто, за те, що поки що не стояв і не пудив. Але дещо знаю. У знищеній з вашого наказу картотеці наркоманів було п’ять тисяч прізвищ отих самих «схильних». А скільки їх насправді?

Генерал мовчав. Чи то забув, чого з нас досить, чи то побоявся сказати правду. Мене понесло - і я не стримався:

- А з нас досить сина Щербицького. До речі, товаришу генерал, а якби він, приміром, потерпав на клептоманію? Ми б що - у нас у Києві відмінили реєстрацію всіх крадіжок як явищ, не сумісних з радянським способом життя?

З абсолютної тиші, яка запанувала в кабінеті, я зрозумів, що догрався. Полкан демонстративно розглядав тріщинки на стелі, а Старий, опустивши очі, розминав цигарку, з якої вже давно висипався весь тютюн.

Генерал бахнув обома долонями об стіл і закричав:

- Ідіот! Шмаркач! Пацан! Невже ти не розумієш, що рано чи пізно тебе приберуть? Та над нами з тобою - і навіть над міністром нашим - такі люди, що їм начхати і на твою вищу освіту, і на твою інтуїцію, і на твоє сищицьке щастя! Ти для них - страшніший будь-якого злочинця. Бо той мовчить, а ти ляпаєш усе, що думаєш. Тут ти щось про свічку ляпав - так шмаляй до Володимирського собору, купи там найбільшу, постав і подякуй, сам знаєш, кому, що міністром у нас Головченко, а не Федорчук. Інакше тебе б давно вже навіть з собаками не знайшли.


Від автора: колись з іншого, але схожого приводу Олекса поскаржився мені, що ніяк не може - і напевне не зможе - жити так, як від нього вимагають. А саме: говорити одне, думати друге, а робити третє. У мене взагалі склалося враження, що навіть такі однозначні погрози, як цитована вище, сприймались Олексою не те що легковажно, ні! Він був легким у спілкуванні, але аж ніяк не легковажним. Він… та хіба тільки він сприймав погрози керівництва як частину обов’язкового бюрократичного ритуалу. На відміну від покоління, котре виростало у 30-40-х роках минулого століття, покоління Олекси в масі своїй позбулося страху, але не навчилося обережності. За що й розплачувалося, часом жорстоко, а часом - жахливо. Як той майор-чекіст із секретаріату самого Андропова, котрий наївно вважав, що самого посвідчення досить аби захиститися від зграї п’яних ментів-перевертнів з охорони московського метро. Аякже! Майора затовкли ногами, а труп вивезли на смітник у службовій машині начальника відділу. Щоправда, було це вже у 1982-му році, але назрівало набагато раніше.


Олекса Сирота:


Генерал заспокоївся і попросив у Старого його «Біломор». Бо всі ці сучасні пиндюрочки з фільтром чомусь перестали на нього діяти. Затягнувся кілька разів - і продовжив уже без крику:

- Ну, тепер, коли політінформація про дурних начальників і розумних підлеглих закінчена, я попрошу капітана Сироту викласти нарешті конкретні факти. Можна з узагальненнями. Але тільки так - спочатку факти, потім узагальнення, а не навпаки.

- Єсть, товаришу генерал! Якби ми по-дурному не знищили картотеку наркоманів…

- Ну! Знов за рибу гроші! Факти, я тобі сказав, факти!

- …то ми б мали чітку картину з точністю до десятих доль відсотка. А так - плюс-мінус… та менше процента. Ми тут зафіксували, що протягом останніх двох місяців у Києві зменшилась кількість злочинів, пов’язаних зі здобуванням наркотиків.

- От бачиш - а кажеш, що керівництво нічого не тямить.

- Я трошки не про це. З одного боку менше стали красти у лікарнях та на складах, відчутно зменшилась кількість фальшивих рецептів у аптеках. Але з іншого боку - зросла кількість непрофесійних крадіжок.

- Як це - непрофесійних?

- По-перше, крадуть або тільки гроші, або цінні речі, які легко одразу продати. По-друге, ці, як я вже сказав, цінні речі продають випадковим людям за дуже смішну ціну. А головне - практично всі затримані злодії не фігурують у відповідних картотеках наших «злодійських» бригад, зате фігурують, точніше - фігурували у картотеці наркоманів. І останнє, товаришу генерал: крадуть або у себе вдома, або у родичів, або у друзів. І дуже рідко - у випадкових людей. Тому ми реєструємо лише частину епізодів. Основні ж, як той айсберг, під водою.

- І що з цього випливає, товаришу філософ?

- Тільки те, що у Києві з’явилося нове кримінальне джерело постачання наркотиків.

- Де? Хто? Як? З ким? Через кого?

- Треба уточнити. Є дві версії.

- Ну нарешті! Сирота хоч у чомусь та не впевнений. Беру назад свої слова стосовно шмаркача і ідіота. Але пацана поки що залишаю. Продовжуй!

- Версія перша: хтось знайшов ключик до запасів медичних наркотиків. Або підробка документів, або заміна ліків. Тобто - морфій, який виписується для полегшення страждань невиліковно хворому, приховується, а замість нього вводиться… може навіть дистилят. Досі у нас цим займалися «укольні» медсестри…

- А це ще що за таке?

- Ну ви ж знаєте - не тільки міліція дбає про статистику. Медицина теж. Тільки нас б’ють за нерозкриття, а їх за смертність. От вони, даруйте, й граються в спихотехніку. Особливо з хворими на онкологію. Як тільки встановлюють, що бідолаха безнадійний, негайно виписують його додому. А щоб родичі потім лікарню не підпалили, відряджають спеціальних медсестер робити знеболюючі уколи. Кому раз на день, а кому й більше. От ці баришні й хімічать.

- Крадуть ліки?

- По-різному. Та, котра ще боїться або не втратила останньої порядності… хоча, яка тут порядність?… робить так: повідомляє про смерть свого пацієнта з запізненням і продовжує одержувати наркотики як для живого. Ще хтось замість двох-трьох уколів на день робить один. Ну, а ті, у котрих замість совісті сечовий міхур, підмінюють знеболююче дистильованою водою. Можливо, сподіваючись на ефект плацебо.

- Пла…чого? - перебив Старий. - по-людськи можеш пояснити?

- По-людськи: якщо хворий свято вірить, що укол йому допоможе, то часом і справді відчуває полегшення, незалежно від того, що йому вкололи - анальгетик чи дистилят. Але на пізніх стадіях цей ефект вже не діє.

- А що діє на таку наволоч?

- Самі розумієте, їх розмови про совість і про клятву Гіппократа тільки смішитимуть. А притиснеш - плакати почнуть, мовляв, зарплата маленька, живуть у гуртожитку, черга на квартиру довжелезна, діти підростають - їсти просять… одне слово - відбуваються, як правило, легким переляком і переведенням у санітарки на строк від трьох місяців до року.

- Який жах! - озвався Полкан, котрий досі мовчав. - Тут за звичайнісінький п’яний мордобій без особливих наслідків до трьох років дають, а їм за фактичне вбивство - «Ай-яй-яй, як же вам не соромно!». А що ж родичі?

- Родичі теж різні бувають. Є такі, що ладні останню сорочку зняти аби ближнього порятувати, а є й такі, що ждуть-не діждуться, коли ж він, ближній, ноги протягне. Ці, ясна річ, самі ладні «укольній» медсестрі доплатити аби квадратні метри швидше звільнилися. Але довести це важкувато, бо рука руку миє. Міліції не вигідний зайвий труп, а медицині - кримінал.

- Сирота, не ятри душу, переходь до другої версії.

- Переходжу. Версія друга: наркотики продають люди, які не мають ніякого відношення до медицини. Тобто - товар звідкись надійшов. По першій версії необхідна комплексна перевірка по лінії міністерства охорони здоров’я, прокуратура і ми. По другій версії я, власне, працюю. Хоча офіційно від слідства відсторонений.

- Яке в біса офіційно? Ти що - наказ бачив, розписувався в ознайомленні?

- Ні, але ж ви на оперативці казали… і замполіт…

Генерал хвилин п’ять давав вичерпну характеристику замполіту, його розумовим здібностям, розумовим здібностям «козлорогів» з відділу адмінорганів міськкому партії, потім, стишивши голос, пояснив, де саме у нього сидить «керівна і спрямовуюча роль КПРС у нашому суспільстві» і лише після цього резюмував:

- Невже ти не розумієш, Сирота, що навіть якщо людина - генерал, то вона не може під гарячу руку сказати зайвого.

Потім спохмурнів і буркнув:

- Стріляв би таких сучидл…

- Кого, товаришу генерал?

- Тих, що людям замість ліків дистильовану воду колють.

Я раптом пригадав, що два місяці тому наш начальник поховав свою матір - згоріла від раку. Старий мені ще говорив, що бідолаха перед смертю довго мучилася, бо ніякі ліки не допомагали.

- Мені розповідав мій друг, товаришу генерал… та ви його знаєте, Борис-психіатр… в Америці такі махінації з ліками прирівнюються до зловмисного вбивства, здійсненого з особливою жорстокістю. Той, хто це робить, одержує як мінімум довічне ув’язнення, а лікарня розоряється від мільйонних компенсацій.

Генерал не став розвивати тему. Він розкрив свого блокнота і запитав:

- Сирота, ближче до справи - що тобі треба? Але в межах реального. Це тобі не кіно.

- Як ви розумієте, комплексна перевірка нам потрібна, як каже один мій знайомий журналіст, виключно для чистоти жанру. Може хоч ненадовго, але наполохаємо «укольних» сестричок і відділимо традиційні джерела постачання наркотиків від того, що у нас у Києві об’явилося. Не доведеться бігати по Києву за двома зайцями, як тому Голохвостому.

- Маєш на увазі, Сирота, що це твоє нове джерело якось із Дембелем пов’язане?

- Майже переконаний. По-перше, макова соломка його вже не брала. У тій каструльці, що ми виявили на його кухні, вже пліснява завелася. Далі: наша медицина встановила в крові вбитого залишки наркоречовини досить високої якості.

- А може він у твоїх «укольних» сестричок побирався?

- Уточнюю: ДОСИТЬ ВИСОКОЇ якості, товаришу полковник. Але до державного стандарту по чистоті не дотягає. Припускаю, виготовляли не для хворих, а для наркоманів. Якщо і лабораторія, то підпільна… мовчу, мовчу, мовчу, товаришу генерал! Я все зрозумів. Це я так… гіпотетично. Нехай буде «саморобна установка». І не в лабораторії, як я зрозумів, а на власній кухні в «хрущобі».

- То добре, Сирота, що ти зрозумів. Якщо, звичайно, знову не брешеш. Будемо вважати, що якісь невідомі злочинці викрали на державному підприємстві забраковану партію наркосировини і пустили її в продаж. Влаштовує така пропозиція?

Звісно, я за звичкою ледь не ляпнув, що така пропозиція влаштовує абсолютно всіх, крім начальника охорони якогось там поки що невідомого фармацевтичного комбінату. Але вирішив промовчати. Бо, як любить казати ще один мій приятель, Борис-психіатр, ментівське щастя на рябій кобилі їздить.

- Отже, про перевірку я сказав - перше. Друге: необхідно ще раз подати запит до міського військкомату аби вони нам зробили розкладку на всіх, хто служив з убитим в одній частині. Бо списочок, боюсь, неповний. Потрібні прізвища не лише тих, хто з ним призивався, а хто саме з земляків разом у одній частині служив.

- А його найближче оточення - там рідних, знайомих - ти вже розробляв?

- Аякже! В першу чергу, як належить. По рідним: тато з мамою вже кілька років влаштовують по новому своє особисте життя, то сходяться, то розходяться, то миряться, то посуд б’ють і майно ділять. Після повернення хлопця з армії бачилися з ним від сили два рази: перший і останній. Ота, з дозволу сказати, квартира в «гостинці» вже стояла порожньою і чекала на нашого Дембеля. Відпровадили, віддали ключі - і знову за своє.

- Діло ясне, що діло темне. А щодо друзів? Він, сподіваюся, не в «дебільному» інтернаті вчився?

- Ні, в нормальній школі. Але після випуску ні з ким практично не контактував. Тут, товаришу генерал, одна цікава обставина розкрилася. Збрехав покійник нашому дільничному. Ні в який політехнічний він не збирався поступати, бо в цьому не було потреби.

- Не зрозумів…

- Він у ньому вже вчився. До армії. З другого курсу забрали, але місце за ним, згідно з законом, зберегли. Тож йому потрібно було тільки написати заяву. Навіть студентського квитка з заліковкою не треба було міняти. А він ніякої заяви не писав і взагалі в інституті його теж ніхто не бачив. Ось чому мені потрібні ті, з ким він служив. Я по собі знаю: яка б військова частина велика не була, а земляки все ж один до одного тягнуться. У нас поки що по цій справі самі покійники. Бажано бодай одного живого свідка розшукати.

- Умовив. Неси запит, я зараз же підпишу!

- Вже! Ось! - я поклав аркуш на стіл перед Генералом. Той зиркнув на Старого, мовляв, як вам така спритність? Старий похитав головою:

- Так-так… Сирота у нас - борзий…

- Давай… борзий… копай далі! - Генерал з розмаху підписав запит і посунув його до мене. - Щойно щось накопаєш - доповідай одразу. Чого стоїш? Тобі ще чогось не вистачає?

- Боюся казати, але куди дінешся? Облави на наркоманів. Принаймні на тих, що «на голці сидять».

Генерал навіть не зиркнув на мене. Він своїм поглядом пришпилив мене до стіни. Але, перш ніж начальник почав говорити, я підняв руки і закричав:

- Виключно задля їхньої безпеки! Він же їх переб’є - аби дізнатися, куди подівся наркотик. Нам що, до повного щастя півсотні «висяків» не вистачає? Ви ж не забувайте, хто у цих «узалежнених» тата з мамами. Вони ж, батьків маю на увазі, всю нашу Управу по цеглинці розметуть. Та й начальство по голові не погладить…

У нашого Генерала була добре розвинена професійна уява. Перспектива безнадійно зіпсувати статистику півсотнею нерозкритих злочинів миттю охолодила його благородне обурення. Він лише запитав те, що мусив:

- І де ми їх будемо складувати? У ка-пе-зе? Щоб вони там від ломки повмирали? Нам на радість? Мало що під мене Контора, прокуратура, не кажу вже про партію, щодня копають. Так ще й свої ріднесенькі, котрі з вищою освітою, домовину клепають. А потім, ти пам’ятаєш, скільки всього місця у нашому ка-пе-зе?

- Чому ж у ка-пе-зе? Ми ж не садисти. Нехай медицина допоможе.

- А ти знаєш, скільки наша медицина має койок для лікування наркозалежних? Мізер! Та й ті вже зайняті. По двоє на ліжку лежать.

- Знаю, товаришу генерал. Бо вивчав проблему. Але то вже не наш клопіт, а медицини. Бо якщо ми покладемо на стіл результати комплексної перевірки, то вони забудуть про честь мундиру, точніше, білого халату, і заспівають зовсім іншої пісеньки. Але краще, якщо з головним наркологом Києва поговорите ви особисто.

- Поговорю, поговорю… чорт із тобою. А тепер - зводь усе докупи, бо ти нас усіх задовбав цими… як їх…

- Ліричними відступами, - несподівано для мене виявив свою гуманітарну ерудицію Полковник. До речі, не вперше.

- Єсть звести все докупи! Згідно з попередньою слідчою версією Дембель прилучився до наркотиків у армії. Ймовірно - курив гашиш. У Середній Азії це не проблема. Запитайте будь-кого з військових особістів - від Карпат і до Курил - яка у них інструкція щодо посилок і бандеролей строковикам з Середньої Азії? Перевіряти вміст в обов’язковому порядку і якнайстаранніше. Лимони на чотири частини ріжуть!

- Знову ти, Сирота, зі своїми фантазіями. Тебе послухати, так там у Туркво всі наркомани. А потім - наш Дембель не азіат, а стовідсотковий слов’янин. Конкретні докази у тебе є?

- Щонайменше два, товаришу генерал. Перший: зі свого міліцейського досвіду знаю, що наркоман дуже рідко одразу «сідає на голку». Там який ланцюжок? Спочатку курять: у нас коноплі, за Каспієм - гашиш. Потім починають ковтати таблетки. Як вони самі кажуть, переходять на коліщатка. І нарешті - ін’єкції. Маковий відвар на першому етапі, далі шукають чогось міцнішого. З внутрішньом’язових уколів переходять на вени, потім колються розігрітою гидотою… а це вже, даруйте, повний абзац: руйнація мозку і нервової системи.

- Приймається. Давай другий доказ.

- Мозоль на плечі у вбитого. Натер ременем від автомату. Причому - в останні місяці служби. Себто, перед демобілізацією, точніше - звільненням у запас, але не будемо бавитися дефініціями. А строковик за півроку до наказу - то вже навіть не «дід», а «супердід». Його просто так у караул, та ще й через день не призначають. Щось там у нашого покійника було… і не самоволка. І не вживання алкогольних напоїв. А щось серйозніше. Можливо, заловили на наркоті - от і покарали. Чи пожаліли…

- Пожалів вовк кобилу! - озвався Старий.- Замість лікувати поставили на пост, та ще й зі зброєю. Хоча - я розумію… в армії теж є своя статистика. І там теж діє припис, що в Радянському Союзі наркоманії не існує.

- А якщо командир частини на додачу збирається поступати до Академії генштабу, - це вже Полкан втрутився в дискусію, - то там не те що наркомана, самогубцю в барханах прикопають. І дезертирство замнуть. Знаю я цих… армійських… чистоплюїв! Навіть як із армії без пенсії витурять, вони на важку роботу не йдуть, ні за які гроші! Папірці у жеках чи в «цивільній обороні» перекладають - з одного кінця столу на другий. Захиснички, мама їхня комсомолка!

- Так, дозвольте мені, товариші офіцери! - перебрав на себе командування Генерал. - Скоротимо час і побережемо нерви, бо якщо капітану Сироті дати волю, то він, як та… з «Тисячі і одної ночі»… буде нас до ранку версіями тішити. Доведеться мені все докупи зводити. Що ми маємо? Убитий, він же Дембель, в якийсь спосіб заволодів великою партією наркотиків. Два варіанти: він мав їх ще комусь передати, але цього не зробив і став торгувати ними сам. Або: торгувати доручили саме йому, але він не повернув постачальнику його долю виручки. Той або приїхав сам, або когось спеціально надіслав. Дембель, вочевидь, відбріхувався, але де залишки товару, проговорився. З п’яних очей. Може для того його й поїв в «Динамо» таємничий азіат.

- Дозвольте доповнити, товаришу генерал. Можливо, не тільки коньяком поїв. Офіціант засвідчив: Дембель спочатку сидів похмурий, потім пішов до туалету і повернувся жвавенький. Не інакше, як дозу прийняв. І необов’язково наркотиків. Кажуть, є такі препарати, від яких язик розв’язується.

Генерал подивився на мене так, наче бачив уперше. Потім обмінявся поглядами з Полковником і Старим. Наш Партизан поліз у коробку по чергову цигарку, а Полковник дуже красномовно і чітко зобразив жестом руки зашморг.

- Товаришу капітан… я розумію, «є в нас звичай на Русі - слухать на ніч Бі-Бі-Сі». Але зовсім необов’язково виляпувати про те, що почув, у присутності свого керівництва. Хоча б для того, щоб не підставляти це керівництво. Капітан Сирота!? Не чую!

- Єсть, товаришу генерал!

- Що - єсть?

- Єсть - не підводити начальство під монастир.

- Приймається! З уточненням: не під монастир, а під вулицю Орджонікідзе. (На вулиці Орджонікідзе, нині Банкова, в Києві містилися дві важливі установи - Спілка письменників УРСР і ЦК компартії України. Генерал, звісно, мав на увазі ЦК).

- А що найприкріше, товариші офіцери, - раптом почав бідкатися наш Шеф, - сидить там таке от… в армії не служило, бо відкосило через військову кафедру, міліціонера тільки через вікно чорної «Волги» бачило, а тобі, старому лягавому, вказівки дає… мать! А до того - в приймальні маринує, як ту тюльку, скотина!

Я з цікавістю нашорошив вуха, але Генерал, вочевидь, опам’ятався і розвивати тему далі не став. Відпустив нас усіх, навіть без традиційного: «Щоби завтра були конкретні результати, а не казки цієї… як її… одне слово - прізвище забув, але ви знаєте».


12.


На відміну від Генерала, Полкан ніколи не потерпав від надміру гуманізму. Принаймні на моїй пам’яті. Тому він дочекався, доки я бадьоро промарширую повз нього по коридору до повороту, і зловтішно гукнув:

- Сирота, ком цурюк - і хенде хох, звісно! Шнеллєр!

Я без заперечень виконав наказ, включно з «хендехохом» і тоненьким голосочком жалібно промимрив:

- Дядечку оберст, не стріляйте, я не партизан, я корову шукаю… не бачили часом? Руда, морда в зеленці і один ріг обламаний…

- Сьогодні хтось вийде з мого кабінету з обома обламаними рогами! І з дупою в зеленці… Двері за собою зачини.

Довелося опустити руки, виконати розпорядження щодо дверей і виструнчитися в статутну стійку перед Полковниковим столом.

Полкан не став затягувати паузи:

- Капітане, ти хоч сам розумієш, що ти підсунув Генералові? Та ще й змусив затвердити, як робочу версію! «Велика партія наркотиків»! Майже фабричної якості, до того ж. Із Середньої Азії до Києва! А це що означає?

Я промовчав, бо зрозумів, що питання - суто риторичне.

- А це означає, Сирота, що твою баєчку про крадіжку бракованої продукції з державної фармацевтичної фабрики нехай Генерал отим козлам з Орджонікідзе розповідає. Вони повірять! Бо там саме для цього сидять. Крадіжка! Та яка крадіжка, в біса його мамуню! Власне виробництво, ось що там! І навіть не лабораторія, а підпільний заводик по виготовленню і очищенню товару, служба збуту, канали транспортування, роздрібна мережа продавців і нарешті - контролери-ревізори з абсолютними повноваженнями, котрі самі слідство проводять, самі вирок виносять і вони ж його виконують. Я вже не заїкаюся про сировину, про оті макові плантації. Сирота, там плантації, а не грядочки. Колгосп по-нашому, і не один. І все в підпіллі - поля, заводи, розвідка, служба безпеки, охорона. Як це називається одним словом? Мовчиш? То я скажу: ор-га-ні-за-ці-я!

Я нічого не відповів. Лише скрушно розвів руками і знову повернувся до стійки «струнко».

- Мовчиш? Правильно мовчиш, капітане. Бо сказати нічого. Бо є ще одне слово, яке навіть я вголос вимовити не наважусь. Мафія! У нас що, Сирота - Гонконг? Чи, все ж таки, Київ? Місто-герой, «мать ґарадов русскіх» і так далі?

- У нас Київ, товаришу полковник. Скількись там разів орденоносна столиця, здається, двічі орденоносної України. Чи тричі… але то не суттєво.

- Так, то не суттєво. Суттєве те, у що нам усім усе оце обернеться. Уявляєш?

- Уявляю.

- Нічого ти не уявляєш. Тому, що ти правий. Ті, хто заварив усю цю кашу… чи плов, чорти його батька знають… закритих листів ЦК не читають. І на відкриті партзбори теж не ходять. Їм начхати на те, що у нас організованої злочинності немає, тому що її не може бути в силу високого рівня соціалістичної моралі нашого суспільства… тьху! Це я не на мораль «тьху!», Сирота, а на твого корейця. У тебе сіль вдома є?

- Є, товаришу полковник.

- Ото носи її з собою. Якщо нам пощастить і ми візьмемо твого Фантомаса ще до того, як він розбушується остаточно, то все, що ми зможемо зробити - це насипати собі на хвіст тим, хто його сюди надіслав. Зрозумів?

- Не зрозумів, товаришу полковник. Поясніть придурку-підлеглому. На рівні, доступному його інтелекту.


Від автора: доки Полковник збирається з думками аби висловити їх у формі, доступній для розуміння підлеглого з вищою філософською освітою, кілька необхідних уточнень. Вислів «Фантомас розбушувався», як уже здогадалося старше покоління читачів, увійшов до активного словника радянської людини ще десь у 60-х роках, коли вітчизняний кінопрокат - ні сіло, ні впало - випустив на широкий екран дотепну французьку кримінальну комедію про Фантомаса з Луї де Фюнесом і Жаном Маре в головних ролях. Три фільми: «Фантомас», «Фантомас розбушувався» і «Фантомас проти Скотланд-Ярду» в французькому оригіналі були ПАРОДІЄЮ на справжній класичний КНИЖКОВИЙ серіал про невловимого всесильного фантастичного злочинця Фантомаса. Але бідолашний радянський читач і глядач в очі не бачив ані книг про Фантомаса, бо вони в СРСР не перекладались і не видавались, ані численних екранізацій. За винятком пародії на ці книги і фільми. В народі такий спосіб ознайомлення широких верств трудящих зі здобутками зарубіжної культури називається грубо, але точно: «через дупу».


Олекса Сирота:


Полковник відповів не одразу. І це вже щось означало. Бо у нього було два способи ведення дискусії: він або взагалі мовчав, або не ліз у кишеню по слово.

- Скажімо так, Олексо, скажімо так… для того, щоб створити таку організацію, на яку ми напоролися, потрібно три речі: гроші, професіонали і зв’язки. Бо це ж тобі не дрібною «фарцою» розживатися. Чи навіть підпільні швейні цехи розводити.

- Я розумію, товаришу полковник. Аби перегнати маковий відвар… чи що там для цього порошку треба… у чистий продукт, неповної середньої освіти замало. Це вже, як мінімум, на три курси хімфаку університету тягне. І то без єдиної трійки в заліковці. Те ж саме і щодо решти складових - збут, контроль, охорона… але бачите - і вони на «шістках» горять. Як звичайнісінький «бричкотракторний завод» імені Віри Засулич, тої, котра колись бомбу в царя кидала.

- З тією різницею, ерудований ти мій, що з радянського заводу оту «шістку» просто так - ікс виженеш, а у цих конкурентів розмова коротка. Ножем по горлянці, коліном під дупу - і в кущики. До речі, наркотики транспортували, як я зрозумів, у тій банці з-під кави, через яку загинув дільничний?

- Так точно, саме в ній. Конкретніше - в них, бо вона була не одна.

- Ти можеш сказати, скільки це зілля коштує, хоча б приблизно?

- Один кілограм - десять ленінських премій.

- Сто тисяч? - зойкнув Полковник. - Та ти що!

- Товар легенький, з кожного граму можна розвести кілька доз для ін’єкції. Одне слово - просто, надійно, вигідно. Як у рекламі ощадбанку.

- То вже не смішно, Сирота. Ти повинен зрозуміти, що навіть якщо ми відловимо твого корейця, то завтра на його місце призначать іншого. І все почнеться знову. Якщо вже протоптали доріжку, то будуть ходити по ній доти, доки деякі придурки не зрозуміють, що наркоманія в Радянському Союзі існує, хочеться цього комусь чи ні. Але вони швидше вдавляться, ніж це визнають. А перед тим вдавлять нас. І щоб ти знав, зроблять це без поспіху. З великою насолодою.

Знову я промовчав замість підтримати розмову. І знову інтуїція мене не підвела:

- Сирота, все, що я казав протягом останніх п’яти хвилин, похерити і забути. Тобі здалося. А я втомився. На сьогодні відпочивай, а завтра дій за планом. Що там у тебе першим пунктом?

- Оскільки по родичах і друзях «дубль пусто», то залишаються однополчани. А ні - то доведеться, як це вже не раз було, сидіти і чекати щасливого випадку. Або, даруйте, клістиру з патефонними голками. Це вже - як пощастить.

Мені пощастило. По-перше, Генерал натиснув на військкомат аби там швидше прокрутилися стосовно нашого запиту. По-друге, щось там таке придумав, щоби ті, котрі з міськкому партії, дали нам спокій. По-третє, що важливо, терміново відіслав замполіта на якісь там, як ми казали, «курси удос-каналізації». Аби він зі своїм ідеологічним фактором не крутився у нас під ногами. Звісно, розіслали в підрозділи транспортної міліції на вокзалах і в обох аеропортах словесний портрет корейця, складений на підставі свідчень офіціанта з «Динамо». Хоча особливої надії на успіх не покладали. Ми не на війні, тому вислизнути непоміченим з такого великого міста, як Київ, для професіонала - не проблема. Але до головного нарколога міста довелося йти особисто мені. Генерал наказав.

То була ще та розмова. Для початку я одержав вичерпну характеристику деяких цивільних, котрі хоч і начепили погони, але не нажили жодної звивини в корі головного мозку. Зробив вигляд, що мене це не стосується, хоча б тому, що я був, як завжди, в цивільному. Мій спокій подіяв на «головного над психами» позитивно і він перейшов до запитань, намагаючись не дивитися в бік величезного портрету академіка Павлова, зображеного на весь зріст в оточенні горезвісних цуциків:

- Вам відомо, юначе, що мені згори доведена цифра наркозалежних, яку я не маю права перевищувати? Інакше мене зашлють дільничним психіатром у таку глухомань, звідки до найближчої пивної бочки півдоби вертольотом.

- Розумію. Бо у нас теж є показник: кримінальнозалежних, який ми теж не маємо права перевиконувати. Інакше спишуть у пацієнти до вас.

- А ви знаєте, молодий чоловіче, скільки у мене койок у спеціальному відділенні, точніше, палаті для такого типу хворих? Дванадцять штук - і на кожній по два хворих!

- На жаль, не мав щастя бути вашим пацієнтом. Мене поки що переважно у нашому міліцейському шпиталі латали.

- Знаю я ваших кравців. Доводилося після них перешивати декого з особливо чесних… дурнів. Ми про що?

- Про кількість місць у палаті для наркозалежних. І про те, що бути особливо чесним дурнем - шкодить здоров’ю. А чесним не-дурнем - і поготів.

- Он ви як повернули…

- Звичайно. Ми з вами люди чесні, але ж не дурні.

- Домовились. Отже - у мене всього дванадцять, ну максимум чотирнадцять ліжок. А ви скільки плануєте привезти? Як мінімум вдесятеро більше? Куди я їх покладу? У коридорі чи у власному кабінеті?

- Спортзал у вас є? Чи щось на взірець клубу?

- Жартуєте?

- Мусите ж ви десь загальні літучки проводити. А також урочисті збори на честь Дня медика. Або концерти художньої самодіяльності лікарів і пацієнтів.

- Є одне приміщення, саме для таких заходів. Що характерно - з ґратами на вікнах.

- Мене це ваше «що характерно» не цікавить. Винесіть на склад стільці, вогнегасники і портрети керівників комуністичної партії та радянської держави. Натомість поставте ліжка. Не вистачить персоналу - візьміть студентів медінституту або краще з Другого фельдшерського медучилища. Там якраз зібралися міцні хлопці, переважно після армії. Впораються.

- Я не згоден, але я вимушений виконувати ваші вимоги. Тільки врахуйте: жодного наркомана понад наші норми я у вас все одно не прийму. А неповнолітніх не прийму взагалі. Ви ж у курсі: наркоманії в Радянському Союзі не існує, особливо наркоманії серед молоді.

- Я багато про що в курсі. Особливо щодо того, що начебто не існує, але псує одним статистику, а іншим - життя. Але про це - іншим разом. Коли я втраплю до вас, як пацієнт, і матиму купу вільного часу для вчених бесід при місяці вповні.

- Перепрошую, юначе, ваше прізвище часом не Бездомний? Іван?

- На жаль, ні. Але Булгакова у нас на філософському факультеті читали старанніше, ніж Карла Маркса. Та про це - іншим разом. А поки що - поясніть мені, що ви, як професіонал, робите, коли «швидка допомога» привозить до вас неіснуючих неповнолітніх наркоманів?

- Що робимо! Липу! Є таке популярне в певних колах дерево. Вигадуємо який-небудь «реактивний психоз на тлі пубертатних змін у психіці». А самі потихеньку лікуємо класичну наркозалежність! Та все одно надаремна праця.

- Ви конкретно про що?

- Я конкретно про те, що ви пропонуєте і що ми без вас робимо. Практично всі, кого ми досі витягали з того світу, рано чи пізно втрапляли до нас знову.

- А винятки є?

- Є. Коли вони помирали від передозування до приїзду «швидкої». Тоді вони псували статистику не нам, а нашим колегам з моргу на Оранжерейній. Криком про це треба кричати, криком! А нам не дають. Самі мовчать та іншим пельки затикають.

- Шановний лікарю, скажу вам відверто: якби всі, кому треба кричати криком, робили це без перешкод, то начальство не чуло би милих їхньому серцю бадьорих маршів на взірець: «Наш паровоз, вперед лети, зупинка у комуні!…»

«Головний над психами» скрушно похитав головою і вимовив не мені, а комусь там неіснуючому, що приліпився до стелі:

- Зі стану перманентного незадоволення довкіллям, характерного для млявотекучої шизофренії, пацієнт швидко перейшов у стадію маніакально-агресивного психозу з активним неприйняттям моральних і соціальних норм оточуючого середовища…

Я відвзаємнив:

- І вам, лікарю, хай Бог здоров’я дасть. То ми домовилися? Спасибі!

І вже від дверей поцікавився:

- Портретик - роботи Врубеля?

- Врубеля. Тільки не справжнього, а пацієнта, котрий себе Врубелем вважав.

- А за що ж його, сердешного?

- За полотно «Шабаш на Лисій горі». Хтось додивився, що головний нечистий, котрий із голими відьмочками розважається, хоч і з рогами та копитами замість ніг, але ну дуже схожий на генерального секретаря однієї комуністичної партії однієї великої держави. А відьмочки теж себе пізнали! І що найсмішніше - на виставці… цих нам теж лікувати довелося.

- Талант, лікарю, то, звиняйте, не дуля в кишені. Не сховаєш… до речі, цуцики на портреті мені теж когось нагадують. А головне - кількість. У нас у політбюро теж дванадцять «друзів людини».

- А до речі, до речі, товаришу капітан Сирота… Олексій Михайлович. Забув спитати про сутню дрібницю: чого це раптом міліція так жваво кинулась опікуватися наркоманами, особливо неповнолітніми?

- Аби не зіпсувати статистику по особливо жорстоким убивствам.

На тому й розійшлися. Весела у нас, однак, робота.


13.


З однополчанами покійного Дембеля склалося серединка на половинку. Перший же з них, до кого я навідався особисто, до розв’язання справи нас не наблизив, але кілька цікавих деталей повідомив:

- Хитрий був земеля, дуже хитрий. Як тільки зрозумів, що служба - то не мед, одразу почав шукати теплого місця.

- Ну, в Туркестані з теплим місцем, здається, не проблема.

- Не кажіть! Взимку, наприклад, вдень плюс двадцять п’ять, а вночі близько нуля. І вітер на додачу. Повірите - на постах у кожухах стояли, а мерзли, як цуцики. От наш земляк прилаштувався - санітаром у медчастині.

- Так він же, здається, ніякої медичної освіти не мав. В КПІ чи то на інженера, чи то на хіміка вчився.

- Либонь таки на хіміка, бо одразу схімічив, де вигідніше. Ні, звичайно, унітази хлоркою мити і судна з-під хворих виносити не дуже весело. Але він пригрівся і прилаштувався. Навіть у казармі не ночував, а у своїй медчастині на кушетці.

- Дружив із кимсь?

- Киян маєте на увазі? Та ні, ми ж служили, а він сачкував. От ви мене про нього запитали, про цього земляка, а я сиджу і пригадую: а як же він виглядав? Бачите, півроку не пройшло, а вже з пам’яті стерлося. В казармі у нього друзів не було, це точно. Та він у санчастині жив, а в казармі - тільки койка застелена і порожня тумбочка.

- А в медчастині з кимсь товаришував?

- Служив там ще один киянин. Фельдшером. Але той нас до себе не підпускав. Не те щоб гидував, але дистанцію визначав - раз і назавжди. Старший од нашого призову був на три роки. Кажуть, до армії з медінституту втрапив - за якісь там гріхи виключили. Ходив у офіцерському ха-бе і хромових чоботях. Фактично командував усією медициною. Бо майор тільки в карти з офіцерами грав і горілку пив.

- А де він зараз, цей фельдшер, не знаєте?

- А у нас дороги одразу після армії розійшлися. Ми в Київ, додому, а він у Ленінград - до військово-медичної академії поступати. Йому майор разом із командиром частини таку характеристику написали - хоч у космонавти!

- Наші пішли вгору, як сказав циган, коли дізнався, що всіх його друзів-конокрадів трудове селянство вздовж дороги на стовпах повісило. А до речі, за що цього вашого санітара під кінець служби з теплої кушетки зігнали?

- Та ви, напевне, краще за нас знаєте. У щось він там вляпався, бо вилетів одномоментно - в караульний взвод батареї управління. Отам він за останні півроку й попробував служби - по зав’язку. Автомат на руках, як дитину, носив. Бо плече і шию ременем у кров постирав. Самі розумієте, що таке Туркво: спека, спрага, піт, пісок і вітер.

- Скуштував, кажете, служби?

- Не скуштував - переїв! Хоч на самкінець, але нажерся по зав’язку. Ви не повірите, але йому за півгодини до дембеля наші «діди»-земляки в сортирі востаннє хайло чистили. Сам бачив!

- Чого ж, повірю. Знацця, допік. Хоча згоден з вами - на таке треба мати талант.

Я вже обдумував запит до ленінградської військово-медичної академії стосовно зняття свідчень зі слухача такого-то по такій-то кримінальній справі. Аж тут з’ясувалося, що чесним щастить. Замість долати ази військово-польової хірургії у старовинних мало не петровського часу стінах «альма матер», колишній фельдшер сидів удома, у Києві на квартирі, де жив з батьками, і пив горілку у найкращій для прогресуючого алкоголіка компанії - сам із собою. Був він у цивільному і в кепському настрої.

Перші півгодини спілкування я відбивав активні намагання екс-медика налити мені якщо не штрафну, то бодай нещасних «двісті грам за знайомство». Зрештою, господар втомився, а я потихеньку перейшов до суті справи:

- З якого приводу банкет? І чому в такому обмеженому колі?

- Це не банкет, старий! Це поминки!

- Вибачай, не знав. А хто помер?…

- Світла мрія одного ідіота повернутись у медицину в офіцерській парадній формі та ще й верхи на білому коні. Ідіот перед тобою, світла мрія - в сортирі військово-медичної академії.

- Зрізалися на екзаменах?

- До іспитів навіть не дійшло. Виявляється, я в «чорному списку». Тож навіть характеристика з Туркво не допомогла. Сказали, що радянський солдат - він хоч і у формі, і служить виключно за статутами, але по природі своїй залишається людиною. І віддавати його в руки таких горе-ескулапів, як я - негуманно.

- І все? Ніякої надії?

- Ні, не все. Це ж Ленінград, точніше, - Пітер! Там же всі інтелігенти. І в академії теж. Порадили спробувати щастя у ветеринарній медицині. Бо на неї дія «вовчого квитка», виписаного міністерством охорони здоров’я, не поширюється. Вип’єш, колего? Ні? То я сам… цокатися не будемо. Поминки, розумієш.

- Не будемо. А до речі, за що з тобою так… жорстоко?

- Заздрість, колего. Виключно чорна заздрість. Я оцими от руками… бачиш - і досі не дрижать… в гуртожитку на звичайнісінькому столі підручними засобами аборти колежанкам робив! І жодної скарги, жодного проколу, жодних ускладнень! Не повіриш - вони потім заміж виходили і дітей народжували. І що? Яка нагорода?

- А яка?

- Чорна невдячність. Я їх, паскуд, з-під удару виводив, бо ж оті колежанки не від мене вагітніли, а від них. А вони мене - суко-падли і мухо-бляхи - на викинштейн і в армію! За що, от ти мені скажи, за що? Я ще два роки за майора всю больничку тягнув і паралельно його дружину, стару корову, сам розумієш… За що?

- Либонь за характеристику.

- Я тобі казав, куди мені ту характеристику в Пітері встромили? І куди мене послали? У ветеринарну академію.

- Так в академію ж. Чим там погано? Пацієнти не скаржаться, доносів у здороввідділ не пишуть. Як щось не вийшло - то спокійненько кажеш: доріжте його, щоб не мучилось. Клас!

- Кому клас, а мені, вважай, усе наступне життя - суцільна іксня. Тобі налити?

- Налити. Але при одній умові. Якщо розкажеш мені про свого земляка-санітара, котрий тебе з майором під кінець служби підставив.

- Про оцього?… Слухай, старий, ти геній! Це ж воно, либонь, на мене в академію накапало. За те, що я його в караульні вигнав. Він же у мене по палатам таким дідом ходив - хоч куди! А тут на тобі - кроком руш! - в сторожі. Діда… ги-ги…

- Так що ж він такого наробив?

- Я його, вважай, двічі врятував. Перший раз, коли після карантину санітаром до себе забрав. Він же не мужик був, а баришня в штанах. Його би в казармі діди за місяць або до самострілу, або до дезертирства довели б. До речі, куди у нас в Туркво тікати було? Навкруг самі військові. З цивільних тільки корейці. Адміністративно-переселені, чув про таких?

- Звичайно. Їх із Далекого Сходу після війни вивозили.

- Так ото ж! Хоча я й досі не розумію, за що корейцям така кара. Народ сумирний, працьовитий. Ніхто ні каменя в спину не кине, не кажучи вже про ножа… Щоправда, гашишем бавилися. Але виключно задля торгівлі. У них там у Азії це… ну, як у нас… не скажу, як самогон, але таки поширене. До речі, через оцей гашиш мій санітар і погорів. Я тобі ще не розказував?

- Ще ні. Але цікаво було би дізнатися.

- Я ж тобі казав - він не мужик. Що тобі ще треба? В казармі не спиш, на плацу не маршируєш, в караул не ходиш, навколо тиша, спокій і мухи не кусають. Майже… Лежи, рахуй дні до дембеля, читай пресу. Ну там - бачки з їдлом приніс-виніс, клістир поставив, «вутку» подав, підлогу підмів-помив, але хіба це служба, скажи?

- Це не служба, це піонерський табір імені професора Пирогова при центральному морзі. І що, він не оцінив такої лафи?

- Тварю-у-у-ка! Підставив! Доки гашиш потягував, то ще півбіди. Потім таблетки з нашої аптечки повитрушував. А коли майор зловив його біля сейфу, де ампули з морфієм лежали… він, бачите, ключа підточував, щоб відкрити… то це вже вимикай світло і зливай усю воду. Я його тоді ледь не вбив власними руками. А якби нас із майором під діез за ці справи? Уявляєш?

- Співчуваю.

- Спасибі. І тобі - за розуміння, і майору. Загалом треба було землячка в дисбат відправити, хоча б на рік. Але вирішили галасу не здіймати. Наркотики - це ж тобі навіть не сон на посту. Зам’яли… але своє він у караульному взводі одержав! Його спеціально на такі пости відправляли, де з автоматом без патронів ходять - аби не застрелився. Ну, він і там страху набрався! Не кажи!

- А що таке?

- Та розумієш - на щастя, це не в його зміну було. Місцеві цивільні напали на такого от караульного без патронів, забрали автомат, приклали головою об стінку - до повної відключки. І пішли на сусідній пост. Уже справжній, без понтів. Навели на вартового автомат, а він що, знає, є там патрони, чи ні? Очко зіграло, руки вгору - і все! Його навіть по голові не били. Тільки роззброїли - і здиміли. Втямили, що у пацана мову відібрало і він ще довго з місця не зрушить. Отакі справи. А найбільше мій колишній санітар злякався. Так, наче це його довбешкою стіну пробивали.

- Знайшли нападників?

- Не знаю… бо це якраз перед моїм дембелем було. Може знайшли, а може й досі шукають. А чого це раптом у міліції такий інтерес до цього невдахи? Вкрав щось?

Я вирішив не розкривати карти перед екс-медиком. Лише знизав плечима і відповів запитанням на запитання:

- Давно ви його бачили?

Відповіді я дочекався не одразу. Відставний фельдшер вихилив чарку, не закусюючи, потім довго розглядав порожню посудину, нарешті поставив її на стіл, налив по вінця, але пити не став.

- Я вам не все до розказав про нього. Він чого злякався тоді? Із цими, що на вартових напали… Підозра була, що хтось цих бандитів на наші пости навів. Ну, підказав, де зі зброєю стоять, а де, як в інструкції написано: «В разі нападу діяти багнетом і прикладом». Наші особісти почали всіх перетрушувати - хто мав контакти з місцевим населенням. Потім спеціальна бригада з’явилася з штабу округу. І знову тієї ж пісеньки: хто з солдатів до корейців бігав?

- Зрозумів. Ви коли вашого земляка з больнички виганяли, то либонь, своїм особістам не сказали про гашиш від корейців?

- Ми ж не вороги собі. Майору рік до відставки залишалося, а я на академію сподівався. Вигадали якусь дурню щодо нестатутних закидонів. А коли до справжнього слідства дійшло, він і трухнув. Прибіг уночі, переляканий, блідий, руки трусяться… мовляв, не видавайте!

- Думаєте, то його робота?

- Я нічого не думаю. Я свою думалку за ці дні підчисту пропив. Я йому тільки тоді, пригадую, сказав: ти, салаго, дідом ніколи не станеш. Бо салагою здохнеш. З анаші почав, коліщатка спробував, повернешся до цивілізації - сядеш на голку. Ти слабак! Ти скоро за дозу тата з мамою продаси. Краще пий! Бо доки до голки не дійшов, від цієї хвороби ще можна сяк-так відкараскатися. А як колотися почнеш - то смерть! Отака у нас розмова була. Видавати я його не видав, але страху нагнав.

- То в армії було. А в Києві після дембеля ви з ним бачилися?

- Брехати не буду - бачилися. Він сам до мене прийшов.

- Давно?

- Чекайте, зараз… тижнів три, ну від сили місяць тому. Я тільки-тільки з Ленінграду повернувся. Настрій був відповідний. Тож я його навіть не слухав. Виказав, що думав - і вигнав. Навіть до хати не пустив, через поріг розмовляв.

- І що сказали?

- Спочатку запитав: мовляв, колешся, салага? Він голову опустив, але зізнався, що колеться. Ну, я йому напряму і врізав: скільки я тебе разів в армії рятував? Тричі! Гарна штука до трьох раз стука. Ліміт вичерпаний. Іди на фініш, я тобі не доктор.

- Так чого ж він, усе ж таки, приходив?

- Та біс його знає… я після того, як у Ленінграді по пиці одержав - щодо світлої мрії - то взагалі нікого бачити не хотів. Та й досі не пройшло. Ще запитання будуть? Чи може, нарешті, вип’ємо?

- Сказав - вип’ю, то вип’ємо. А щодо запитань… ви сказали, що ваш земляк до корейців по анашу бігав. Когось із них особисто бачили, знали?

- Та ви що! То ж спецконтингент. Нехай і колишній, але все одно під наглядом. Наші особісти таких контактів не вибачили б. Нащо мені було «обліко моралє» псувати?

І цей про «обліко моралє»… спец по абортам.

Випити з ним я випив, тим більше, що мій робочий день офіційно вже закінчився. У приказку «що у тверезого на умі, то у п’яного на язику» я не вірю. Бо розумна людина і напідпитку не виляпає вам того, чого не варто виляпувати. А дурень і на тверезу голову скаже все, що вам потрібно, ще й від себе додасть. Це не я першим сказав, а наш Старий.

Між іншим, щодо виляпування «по п’яні» - знав я одну жіночку, яка на тверезу голову могла бути досить балакучою. Але варто було їй вихилити чарку-другу - і на обличчі з’являвся вираз: «Кляті фашисти, бийте мене, ріжте мене, а я не скажу, де партизани сало заховали!». За що й одержала кликуху «мадам Космодем’янська».

Ми нарешті випили на пару з екс-медиком за упокій світлих юнацьких ілюзій і я попросив його зайти до мене в Управу завтра зранку - написати коротеньке пояснення. Розпрощалися - і я спустився вниз старими сходами, на яких де-не-де ще траплялися уламки дореволюційного розкошу у вигляді шматків мармуру і недорозкрадених бронзових прикрас. Потім постояв якусь хвилинку на розі Толстого і Володимирської, пригадуючи чомусь свої студентські часи і стареньку мадам Інгерман, котра на початку шістдесятих продавала зі свого сатуратора газовану воду за два кроки від університетського ректорату. Де той сатуратор, де та мадам Інгерман… і де мої сімнадцять-вісімнадцять-дев’ятнадцять-двадцять? Таке життя, що треба вже менше пити. Бо на ностальгічну сльозу пробиває. А це вже небезпечно і для життя, і для служби.

За ті кільканадцять хвилин пішої прогулянки пам’ятними місцями моєї юності - від Університету до Тарасівської - я повністю вигнав навіть з підсвідомості всілякі там сентименти і чітко сформулював кілька суттєвих запитань для завтрашнього офіційного допиту відставного військового фельдшера у себе в Управі.

Перше: чому він лише одного разу та й то формально поцікавився причиною мого несподіваного візиту до нього.

Друге: чому він три чи навіть чотири рази детально переповів мені свою історію вигнання з медичного раю і невдалої спроби повернення, а про несподівані відвідини колишнього однополчанина особливо розводитися не став. Чи й справді він вигнав його під гарячу руку, чи є якісь інші причини?

Третє, головне: згідно з інформацією, яка у мене вже була, і екс-медик її підтвердив, на даний момент він ніде не вчився і не працював. Питання не в тому, за що він жив і за чиї пив. Судячи з обстановки квартири, батьки у нього були не з убогих. Сама лише бібліотека медичної літератури займала мало не всю стіну. Проблема полягала в іншому: за якийсь тиждень мій завтрашній співрозмовник зі статусу «тимчасово непрацюючого» перейде до розряду громадян, що «ухиляються від суспільно-корисної праці». Але це його чомусь аж ніяк не бентежило.


Від автора: однією з переваг так званої планової соціалістичної економіки, якою радянська пропаганда і комуністичні вожді вихвалялися на всіх перехрестях, була відсутність безробіття в СРСР. Але насправді це був ще один міф. А точніше - відверта брехня. Потрібну картину в рожевих тонах писали за допомогою суто адміністративних прийомів. По-перше, за рахунок прихованого безробіття. Це коли в установі замість тридцяти реально потрібних працівників тримали сто або двісті. Природно, що працювали тридцять, а сто сімдесят тинялося з кутка в куток «від дзвінка до дзвінка». Єдине, що від них вимагалося - не спізнюватися на роботу навіть на тридцять секунд.

А головне - справді професійний працівник тягнув роботу за себе і ще за двох нероб, але зарплату одержував таку ж, як і вони - дуже середню.

Для тих, хто не хотів імітувати законну діяльність на благо суспільства, а, скажімо, шукав таку роботу, де він міг би повністю самореалізуватися, існували жорсткі норми законодавства і навіть кримінального кодексу. Радянській людині дозволяли не працювати три місяці. Після цього офіційно переривався пенсійний стаж і вступала в дію стаття про кримінальну відповідальність за ухиляння від суспільно-корисної праці. Доходило до парадоксів - навіть ті поодинокі щасливчики, котрі одержували від родичів спадщину настільки велику, що її в радянських умовах вистачило б на все життя, та ще й онукам дещо лишилося б - мусили оформлюватися, скажімо, нічними вахтерами. Аби зараза-дільничний не потяг на цугундер «за дармоїдство».

Короткий приклад - аби не відволікатися від загальної теми. Після смерті відомого радянського вченого-дослідника, академіка, лауреата і Героя держава ОФІЦІЙНО купила у його єдиної спадкоємиці-дочки унікальну колекцію поштових марок. Сплачена сума, звісно, була максимально занижена, але все ж таки сягнула одного мільйона радянських рублів! І що? Тільки те, що сама спадкоємиця та всі члени її сім’ї мусили терміново шукати бодай якусь суто формальну роботу аби не потрапити під статтю про дармоїдство. І цей ідіотизм тривав навіть після того, як у 1975-му році Леонід Брежнєв від імені СРСР підписав Гельсинську декларацію, яка гарантувала громадянам з-поміж іншого право вільно обирати будь-яку роботу до вподоби або не працювати взагалі.

До речі, три місяці - то виключно на папері. В реальності вже через три тижні до вас заявлявся дільничний із традиційними запитаннями: «Коли? Куди?…а вам відомо?». А через три місяці несвідомого громадянина заарештовували, і суд зі швидкістю добре змащеної блискавки відписував зухвальцеві пару років «хімії», себто важкої фізичної праці, переважно на шкідливому для здоров’я виробництві без оплати і права вільного пересування поза територією чітко визначеної зони.


14.


Олекса Сирота:


Наступного дня я переконався, що приказку: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні» вигадали насправді мудрі люди. Недійшлого медика вбили максимум через півгодини після того, як я від нього пішов. Труп, щоправда, віднайшли лише вранці - батьки, які після чергової сварки з роз’їздами зійшлися знов аби місяць ніжитися на одному з кавказьких курортів.

Те, що колишнього фельдшера вбив кореєць, я не мав сумніву. Щоправда, цього разу до ножа-багнета не дійшло. Після характерного, як і в двох попередніх випадках, удару ногою жертва юнацьких ілюзій і сильного сп’яніння в падінні зіткнулася головою з ребром чавунної батареї. Тож додаткового звірства не знадобилося. Вбивця старанно обшукав квартиру і зник, не полишивши після себе жодного сліду - за винятком синяка у формі півмісяця на лобі загиблого.

Тому замість формального допиту свідка в Управі мені довелося детально розпитувати його згорьовану матір на кухні їхньої квартири.

- Ви пам’ятаєте, як тижні зо три тому до вашого сина приходив у гості колишній однополчанин?

- А це має якесь відношення до вбивства?

- Боюсь, що так.

- До нього після армії практично ніхто не приходив. Це колись компанії сиділи до самого ранку, як він ще вчився в медінституті, а зараз - наче вимерли… пробачте…

- Розумію. То приходив такий хлопчина - десь середнього зросту, худорлявий, волосся русяве, коротко обстрижений, обличчя продовгувате, невиразне?

- Був такий. Він ще весь час носом шморгав, хоча не застуджений.

Я ледь не вигукнув: є! Шморгання носом за відсутності шмарклів - то перша ознака хронічного наркомана. Спокійно - зараз уточнимо:

- Шморгав носом, кажете? А губи не облизував?

- Облизував. Я ще подумала, що у нього якась застуда і спеціально вийшла на кухню. Бо в моєму віці підчепити інфекцію - самі розумієте.

- Як ваш син його зустрів?

- Нормально. Навіть обійняв. Потім запросив до своєї кімнати. Вони там розмовляли, каву пили. Син двічі варив.

- Не сперечалися? - поцікавився я, ледь стримавши бажання попросити, щоб каву зварили й мені.

- Ні, що ви! Спокійно говорили. У нас стінка тонка, колись взагалі одна велика кімната була з кухнею. А потім ми тут усе переробили - на двокімнатну. Аби у сина свій куток був.

- Довго вони сиділи? Годину, дві, три?…

- Годину. Може трохи більше. Я ж казала - син двічі каву варив. Потім він провів гостя, але недалеко, бо повернувся хвилин за п’ять.

- Той однополчанин щось із собою приносив, не пам’ятаєте? Скажімо, алкоголь чи цукерки?

Матір витерла сльози, важко зітхнула:

- Не пам’ятаю. Слово честі. Син на дзвінок виходив, а не я. От коли виходив - точно в руках нічого не було. Бо я за ними двері зачиняла.

Встромилися експерти:

- Капітане, ми закінчили. Якщо тобі потрібен жмур, то дивись. А ні - то ми його на Оранжерейну потарабанили.

Я взяв до рук те, що було ближче - порожню склянку - і щосили пожбурив її в циніків, але з таким розрахунком, щоб втрапити не в лоб, а в лутку. Подіяло:

- Вибачаємось. Знаєте - робота дурна, замоталися. Вибачаємось…

- Згиньте, гицелі! Пришліть санітарів, нехай винесуть покійного максимально обережно. А ви поки що цікавих на сходах і в дворі розженіть. У людей горе, а вони тут цирк на дроті влаштовують.

Мій наказ виконали без жодного заперечення і негайно. Я допоміг матері вбитого підвестись і з максимальною делікатністю, тримаючи її під лікоть, відпровадив до кімнати. Про її єдиного коханого сина нагадував лише грубий обрис крейдою, зроблений експертами на паркеті.

Спіймав себе на думці: це добре, що він йому горло не перерізав. Бо жінка зомліла б і мав би я замість свідчень виключно зайві клопоти з викликом «швидкої».

- Розумію, що вам зараз дуже важко. Але нам обом залежить аби ми якомога швидше упіймали того, хто це зробив.

Господи, яка дурня, але нічого іншого за сто років криміналістики так і не придумали. Ну не вміємо ми, менти, втішати людей, не наш це профіль!

- Я вас дуже прошу, будь ласка, подивіться уважно: з кімнати нічого не пропало?

Жінка, витираючи час від часу сльози, крок за кроком обійшла, як вона сама казала, синів закуток. Механічно піднімала якісь дрібнички, що лежали на підлозі і ставила їх на місце. Я терпляче чекав. Нарешті матір повернулася до мене і показала рукою:

- Отут за шафою стояв кульок. Його немає.

- Який кульок? З чим?

- З кавою. Банки з кавою. Може, меленою, може розчинною - не звернула увагу, бо тільки кришки було видно. Чотири штуки, я запам’ятала. Сказала синові, що, може їх у буфет поставити чи на кухню, а він мені: то не моє, передати попросили. Зайдуть люди. У них у місті навіть жолудевої кави немає.

- Кажете, кульок? Отут, між шафою і стінкою стояв? Як він виглядав?

- Там ця співачка, як її… зараз… Разіна, здається.

- А може - Пугачова? Котра про Арлекіно співає?

- Може й Пугачова. Для мене вся естрада на Клавдії Шульженко закінчилася. Та й то - доки вона в штанах на телебачення не вилізла…

І вона знову заплакала. Я терпляче перечекав і поставив останнє запитання:

- Пригадайте, коли ви востаннє бачили цей кульок? То дуже важливо.

- Ви вважаєте, він якось пов’язаний?…

- Все може бути.

- Не пам’ятаю. Що він там стояв - це правда. А що з ним далі було? Пробачте, поняття не маю. Був - і нема. Як і сина…


Від автора: історія, про яку згадала матір убитого фельдшера, для тих часів була дуже характерною. І зрозумілою нашим ровесникам. Однак для молодих читачів потребує окремого пояснення.

Якось Клавдію Шульженко, нашу землячку-харків’янку, народну артистку СРСР, культову в кращому розумінні цього слова естрадну співачку запросили на тодішнє Центральне телебаченні (нині ОРТ) записати фонограму пісень для майбутньої телепередачі. Тоді це робили через недосконалість студійної техніки, а нині продовжують - через відсутність вокальних даних сучасних «звіздюльок».

Клавдія Іванівна того дня почувалася кепсько - докучала сильна застуда. Тому вона зодягла теплого светра і жіночі брюки. Оскільки йшлося виключно про запис фонограми. Однак якась наволоч із тодішнього телекерівництва, здається, навіть сама товаришка Крендель, шеф музичного мовлення наказала не лише записати звук, а й потай від співачки відзняти все на відео, змонтувати і видати в ефір як окрему програму. Звісно, запитати дозволу на таку авантюру чи бодай повідомити Шульженко про час виходу в ефір нікому й не спало на думку.

А тепер уявіть собі шок уже немолодої жінки, коли вона побачила себе на екрані зодягнену по-домашньому, без гриму, нормальної зачіски та ще й з сопливим носом, який довелося увесь час витирати. Але це була, як з’ясувалося, лише прелюдія. Бо невдовзі у най-найвищі радянські і партійні інстанції пішли тисячі розгніваних листів і телеграм від ветеранів війни. Вони обурилися, що - цитуємо - «з’явившись на екрані в непристойному вигляді, а саме в штанах і светрі замість строгого концертного плаття, громадянка Шульженко плюнула в душу мільйонам радянських людей, образила їх кращі почуття і вчинила наругу над святим подвигом радянського народу-переможця у Великій Вітчизняній Війні!»

Я не перебільшую, я лише цитую. Розлючені ветерани вимагали негайно позбавити Шульженко всіх звань, нагород, заборонити їй виступати і віддати до суду за блюзнірство над образом радянської жінки, а саме - виступ у штанах! Найзапопадливіші від імені 20 мільйонів загиблих на війні вимагали… публічної страти співачки. І все це - через вельми скромні, навіть не в обтяжку, жіночі брюки.

Від нервового потрясіння Клавдія Іванівна так уже й не отямилася. Вона практично перестала виступати на публіці і навіть не виходила з дому. Бо деякі божевільні ревнителі радянської моральності ночували у неї в під’їзді - аби особисто розправитися і т.д. і т.ін.

Жоден паскудник з Центрального Телебачення і не подумав бодай приватно вибачитися перед видатною співачкою. Вона так і відійшла - з почуттям гіркоти за незаслужену образу.


Олекса Сирота:


Мені не довелося напружувати свої звивини аби віднайти кілька неказенних слів співчуття і вибачення, бо зі сходів долинуло навіть не тупотіння, а класичний галоп: хтось біг вгору, перестрибуючи через сходинку, а то й через дві. Бабахнули двері, в кімнату влетів Полкан з - небачена річ, перекошеним галстуком! - і загорлав з порогу, не звертаючи уваги на присутність жінки:

- Сирота! Ідіот! Олігофрен! Лошак кастрований! Чим ти думав? Офіціант!

Я не образився. Я все зрозумів. Я тільки вигукнув:

- І двірничка на Руданського! Бігом!

І тільки тут Полкан помітив заплакану жінку:

- Мадам, вибачайте! Надалі - мовчання. Сирота, в машину!

Доки ми домчали до ресторану «Динамо», я зрозумів, що наш Полкан процитував фінальну фразу з шекспірівського «Гамлета». Нічого собі! Але розмірковувати про таємниці глибин ерудиції мого Полковника мені не довелося. Начальник влетів до ресторану, як Тунгуський метеорит у незайману тайгу.

- Знайшли? Видзвонили? Де він? Я ж казав: на таксі і негайно!

Прицюцюрений метрдотель дрижав, мов осиковий листок:

- Товаришу… е-е-е… полковник! У нас сьогодні перезміна… він мав вийти ще о восьмій, але не вийшов. У нього немає телефону, але як що, то він дзвонить від сусідів.

- Коротше, Скліфосовський! - ревонув Полкан. - Людей посилали?

- Особисто їздив! На власному транспорті. З профоргом. На стук і дзвінки не відповідає. Сусіди не бачили його вже три дні.

- Може, поїхав куди і затримався?

- Такого з ним раніше не бувало. Він дзвонив ще за добу до зміни. Доповідав, що він є і все гаразд. Не повірите - він навіть з відпустки раніше виходив. Взірцевий працівник!

Полковник мовчки озирнувся на всі боки, потім важко сів на стілець і буркнув:

- Сирота, у нас у розшуку не один, а два кастрованих лошаки. Ти і я. Але вини на себе не бери. Твоя справа - бігати, а моя - думати. А вийшло, як бачиш, навпаки. Поїхали додому. Подзвониш у райвідділ, хай візьмуть слюсаря, відчинять двері. Ну там - поняті, дільничний, двірничка… стоп! Ти щось мені про двірничку кричав - це котру?

- Ту, що з Руданського. У якої судимостей більше, ніж у сільського Сірка бліх. Боюся, вона нам збрехала, що не бачила корейця.

- То чого ти стоїш, як той… не скажу, де! Кулею на Сирець!

- Вже, товаришу полковник!

- Що вже, Сирота? Я вже не полковник, а ти вже не капітан?

- Поки що ні. Сподіваюсь. Уже ніхто нікуди не біжить.

- Думаєш?

- Хоч це й не моя справа, як ви зволили висловитись, але ризикну поставити свою місячну зарплату проти вашої, що кореєць і тут нас випередив.

Полковник відмовився битися зі мною об заклад - і правильно зробив. Хитро… мудра двірничка з вулиці Руданського вже чекала в морзі на Оранжерейній аби скласти компанію нашому екс-медику. Вбивця, вочевидь, перебував у стані чорного гумору, бо насадив заслужену рецидивістку республіки на держак від мітли. Природно, що в «гостинці» ніхто нічого не бачив, не чув і навіть не підозрював.

Щоб не забути: офіціанта ми так і не знайшли. Хоча й прочесали одну шосту частину земної кулі - від Калінінграду до порту Находка через Кушку і Улан-Уде. Здимів, зник, випарувався, щез, пропав - як булька на воді. А головне - жодних слідів.

На моє і Полковникове превелике здивування здирати з нас погони ніхто не став. І на килим не викликали, вочевидь, збагнувши, що запопадливість, особливо з боку непрофесіоналів, шкодить справі. Нарешті!

Генерал дав нам усім віддихатись і перекурити. А я навіть встиг перескочити до «цариці Тамари» на велику чашку справжньої подвійної кави. Кавова господиня все зрозуміла, бо, дочекавшись, коли переведу подих, поцікавилася:

- Олексо, я бачу, у тебе справи кепські. Може, я чоловіка попрошу тобі допомогти? Ти знаєш, він колишній боксер, на додачу однорукий. Але у нього є друзі, у котрих усе гаразд - і з руками, і з головами.

- Ви маєте на увазі спортивне товариство «Динамо»?

- Ні, дурнику, «Трудові резерви».

- Здогадуюсь, але спасибі. Поки що. У мене є позаштатні експерти.

- Ну дивись, щоб потім не жалкував.

- Жалкувати не буду, але пропозицію запам’ятаю.

- Не проґав!


15.


Нарада у Генерала проходила без ліричних відступів і образних узагальнень. Так, як належить, але так, як насправді буває нечасто:

- Товариші офіцери, які будуть думки стосовно кількості наркотиків? Конкретно - чотири банки у фельдшера і одна порожня у Дембеля - це все? Почнемо з молодшого за званням. Капітан Сирота!

- Дай Боже, щоб це було все.

- А як ми встановимо?

- Якби знати, де падати, товаришу генерал.

- А без жартів?

- То залежить від подальших дій корейця. Поки що він прибрав одного пацюка, котрий заникав товар, який йому не належить, одного чи то дуже добренького, чи то навпаки - дуже хитрого фельдшера, а також трьох людей, які могли його впізнати: нещасного дільничного, офіціанта і двірничку.

- І які з цього висновки?

- Поки що один - кореєць у Києві. Прогнозів два: якщо він віднайшов усе, то спробує негайно зникнути. Своє він зробив і сліди замів.

- Не втече. Я наказав не знімати облоги з аеропортів, вокзалів і ка-пе-пе.

- Прогноз номер два: шукатиме решту товару або через наркоманів, або серед однополчан Дембеля і фельдшера.

- Товаришу полковник, що у нас по наркоманам?

- Працюємо, товаришу генерал! Було вже кілька дзвінків. Переважно від батьків.

- Що вимагають?

- Не вимагають, а обіцяють. Вам показати «кузьчину маму», а мені - посаду молодшого дільничного інспектора в селі Старі Висранці.

- Щедра обіцянка. Як там наш наркоматський карантин?

- Заповнений вщерть, товаришу генерал. Хоча є певні проблеми.

- Доручіть їх капітану Сироті. А до речі, продовжуйте, капітане, продовжуйте. Щодо однополчан Дембеля та інших ймовірних друзів… як стосовно їхньої безпеки? Ми ж не будемо чекати, доки кореєць пів Києва переріже. Нам цього ніхто не дозволить. А головне - не пробачить. Думай, капітан!

- Єсть, товаришу генерал! Ще одна думка: терміново через військкомат зібрати всіх однополчан Дембеля… ну, скажімо, з приводу термінової перепідготовки чи якогось позапланового навчання… і потримати їх під посиленою охороною на полігоні в «Десні». Ідеальне місце! Там не те що десяток мобутівців можна заховати, а цілу партизанську дивізію.

Генерал глянув на Старого. Старий ствердно кивнув.

- Товаришу генерал, погоджуйтеся. Доки він не зажадав повної мобілізації всього Київського військового округу.


Від автора: мобутівцями у 60-70-х роках минулого століття називали цивільних, мобілізованих на так звану «планову перепідготовку» до радянської армії строком від одного до трьох місяців. Переважна більшість мобутівців сприймала цю акцію як позапланову відпустку, оскільки за ними зберігалася середня зарплата за місцем основної роботи, а повернення в армійську молодість плюс сувора романтика казарми, плюс можливість випити вранці, вдень і ввечері, посилаючи при цьому на три літери не лише зануд-прапорщиків, а й декого з офіцерів… і нарешті - відсутність благотворного щоденного впливу дружини і тещі призводили до того, що деякі з особливо патріотично налаштованих навіть платили хабара військкоматівцям аби їх зайвий раз забрали на перепідготовку. Що ж до самого терміну - то його породила армія широко відомого на початку 60-х років минулого століття африканського диктатора Мобуту Секе-Соку-Куку-Мвага зу-Бенди, яка складалася з іноземних найманців, котрі патологічно не визнавали дисципліну, порядок і субординацію.


Олекса Сирота:


Генерал ляснув долонею по столу:

- Капітан Сирота ще має щось додати до своїх пропозицій? Не має. Товаришу підполковник, у вас є своя думка?

- Тут головне не своя думка, а чи я з нею згоден, - пожартував наш Партизан, - в даному випадку я звик мати справу зі злочинцями, котрі, скоївши вбивство, або лягають на дно і не рипаються, або беруть ноги в руки і дають драла в якусь там Камчадальську Автономію. Пам’ятаю - один такий десять років на Камчатці в сопках серед ведмедів прожив, мов той Робінзон Крузо. А світило йому всього-то пару років за несплату аліментів. А наш кореєць уже на п’ять смертних вироків заробив - і походжає, можна сказати, у нас під самим носом. Чого б це?

Тут озвався наш Полковник.

- Все елементарно просто, товариші офіцери. Наш убивця ще не всіх зарізав. Жартую… Конкретніше - ще не все знайшов.

- Що не знайшов?

- Не знаю, товаришу генерал. Може решту наркотиків, а може - заміну Дембелю. Не стане ж він сам розпродавати товар на Бессарабці.

- Ну, ви мене втішили, товаришу полковник! Хай Сирота у нас із фантазіями, але ж ви, ветеран розшуку! Ви ж повинні бачити і мислити реалістично!

- Намагаюся, товаришу генерал. Але гнати коней не раджу. Зрештою - наркомани під наглядом, дембелі під охороною… у кого має голова боліти - у вас чи у корейця? Чи у тих, про кого ми з вами зараз усі разом подумали?

- Якщо всі разом про щось подумали, то десь дурень народився, - уточнив Старий, - народна прикмета.

- Боюсь, Іване Борисовичу, ота ваша народна прикмета в даний момент у мене під дверима товчеться. Вгадав! Товариші офіцери!

Ми підвелись і повернули голови до дверей. Телепат наш Генерал - чи що? На порозі стояв головний куратор з Контори в цивільному, худий і довгий, як налигач, з сивими скронями і воронячим носом, а з-за нього визирав опецькуватий обмундирований підполковник з великою лисиною і вилинялими оченятами.

Гості зайшли, як до себе додому, порухом руки скомандували: відставити. І по-хазяйському повсідалися за довгим столом для нарад.

- Радитеся? - поцікавився худий.

- Радимося, колеги, радимося, - відгукнувся Генерал.

- І про що, як не секрет?

- Які можуть бути секрети від вашої установи? Радимось, як чуже лайно вигрібати.

- І чия ж то, даруйте, органіка? Хто її випродукував?

- Ну і терміни у вас у Конторі, - не витримав Полковник, - а у нас у лягавці кажуть по-простому: наср…в. А у вас - випродукував! А якщо вас, вибачайте, на килимі ї…ть, то як це за вашою лексикою називається?

Конторський куратор незворушно проігнорував філологічну допитливість Полкана:

- Перейдемо ближче до справи, колеги? Маємо інформацію, що у вас проблеми з якимсь там корейцем. Хотілося б уточнити: нашим, радянським чи від Кім Ір Сена?

- Проблеми з корейцями не у нас, а у вас, - вирвалося у мене, - бо це не наш спецконтингент, а ваш. Точніше, не ваш, а ваших колег з Середньої Азії.

На моє здивування «конторські» не образились. А лисий підполковник став терпляче пояснювати:

- Ситуація ускладнилася, товариші. Все не зовсім так, як ви вважаєте. Зараз корейцям заборонено лише повертатися на місця їхнього компактного проживання. Маю на увазі Сахалін, Далекий Схід плюс ще пару закритих міст. А щодо пересування по решті території СРСР - за дотримання правил тимчасової прописки це будь ласка.

- А як щодо кримських татар? Їх же теж свого часу до Узбекистану переселили.

- Аналогічна ситуація. Можна їздити скрізь, крім Криму. А що? У справі з’явився кримськотатарський слід?

- Та ні, колеги. Це я так - для загального розвитку. Отже, кримським татарам можна їздити на Далекий Схід?

- Можна. А до Криму - ні.

- А корейцям до Криму?

- Їм - без обмежень.

- Ми раді за корейців, - відвзаємнив Генерал, - але що вас конкретно хвилює?

- Маємо інформацію, що вже згаданий кореєць якось пов’язаний з наркотиками. А виготовлення, розповсюдження і особливо - контрабанда, та ще й у великих розмірах, наркотичних речовин і засобів піддає загрозі безпеку держави.

- А відтак - підлягає безпосередньо вашому відомству, - підсумував Генерал, - ми не заперечуємо. Забирайте всю цю марудну справу собі з усіма, як кажуть, тельбухами. Поки що можемо запропонувати нуль цілих, нуль десятих корисної інформації, а в навантаження - п’ять трупів. Тим більше, що вся ця веремія почалася за вашої безпосередньої участі.

- Як то? - наївно подивувалися «конторські» і навіть не зморгнули.

- А так, що на момент першого вбивства охорону місця злочину не міліція забезпечувала, а Комітет державної безпеки. Об’єднаним наказом обох відомств, між іншим. І саме ваші люди, товаришу полковник, ваші, а не мої проґавили вбивцю у себе під носом. Оскільки замість займатися тим, що їм належало, вони випивали…

- Як випивали? - підскочив худий і довгий. - Цього не може бути!

- Може бути. І не просто випивали, а жерли «з горла», як алкаші під гастрономом. Маємо речові докази для особливо недовірливих: три порожні пляшки з-під «Столичної» і три комплекти пре-е-екрасних відбитків пальців. Зафіксовано, сфотографовано і занесено до протоколу. Можемо подарувати. Або - вам копії, а оригінали… Москва, Луб’янська площа, товаришу Андропову Ю.В. Вибирайте.

Опецькуватий благально подивився своїми вилинялими очима на худого полковника. Той пропік його поглядом - аж зашкварчало. А потім звернувся до нашого Генерала:

- Це непорозуміння. Ви нас неправильно зрозуміли. Ми аж ніяк не посягаємо на ваші прерогативи. Ясна річ, йдеться виключно про кримінальний характер злочинів. Ми просто хотіли, так би мовити, по-дружньому, в порядку координації зусиль… без усяких підтекстів.

- Якщо без підтекстів, то чи не могли б ви поділитися з нами інформацією про справжній стан з наркоманією в Середній Азії, масштаби нелегального виробництва наркотиків, а головне - ймовірність поставки товару звідти до нас у Київ?

«Конторські» навіть перезиратися не стали. Відповідь ми одержали одразу:

- На жаль, навіть для нас це закрита інформація. Потрібен запит до Москви, безпосередньо вищому керівництву. Але боюсь, що і там ви не знайдете розуміння.

Генерал здивовано підвів голову і брови одночасно:

- Ви ще скажіть, що ця проблема виходить за межі вашої компетенції!

Головний «конторський» мовчки кивнув.

- Ну якщо це не компетенція Луб’янки, то чия?

- Старої площі, - буркнув «конторський», відвівши очі.

Ми вражено заткнулися. Першим отямився Полкан:

- Як писав один класик, на світі все ще багато такого, що нам і не снилося.


Від автора: офіційною адресою ЦК КПРС була не «Москва, Кремль», а «Москва, Стара площа».


Олекса Сирота:


- Перепрошую, - додав свою баньочку на дьоготь Старий, - якщо товариш генерал не заперечує, то я хотів би звернутися до товариша полковника державної безпеки.

- Про що мова, Іване Борисовичу, ми ж не на стройовій підготовці! Звертайтеся, скільки завгодно.

- Спасибі. Запитання просте: якщо ваше відомство не хоче брати на себе розслідування цих злочинів і відмовляється поділитися навіть не такою вже й закритою інформацією, то в чому полягає ота координація, задля якої ви до нас прийшли? І, як я розумію, прийшли офіційно, а не по дорозі на Центральний телеграф.

Худий і лисий перевели свої погляди зі Старого на мене. Партизан одразу все зрозумів.

- Хлопець не продасть. Моя школа.

- Добре. Але виключно конфіденційно…

- Знаємо, знаємо. Ви не казали, ми не чули.

- Тоді ви розумієте, що після того, як Юрій Володимирович (Андропов, - авт.) став членом Політбюро, декому тут, на Україні не спиться і не лежиться.

Полковник вдруге за сьогоднішній день виявив дивовижну ерудицію:

- Угорці, котрих так любить ваш московський шеф, в аналогічних випадках кажуть: йому кисло пукається.

Чекісти хором і голосно гигикнули і одразу ж стерли посмішки зі своїх облич.

- Порівняння точне, - похвалив старший, - а відповідно, як ви розумієте, хоч і керівництво у нас колективне, але, як у кожному колективі, є свої… скажімо так: плітки, інтриги… це, звичайно, не для розповсюдження. Ви розумієте?

- Я вам по-простому скажу, як старий партизан: дехто на Україні чомусь вважає, що його сина зробили наркоманом виключно аби батько вище Києва не підстрибнув. І підозрює у цьому вашого шефа та його московських начальників.

«Конторські» витримали удар і десь навіть полегшено зітхнули. А Старий загнав чергового гвіздка.

- За великим рахунком вам отой кореєць із п’ятьма трупами - то, вибачайте, до дупи дверцята, м’яко кажучи. Вас хвилює єдине: чи не через нього на відому вам квартиру товар іде. Заспокойтеся: хоча наркоманії в Радянському Союзі немає, але є ще кілька старих лягавих, які в це не вірять. Бо знають, що ту гидоту, яку коле нещасний Ве-Ве-молодший, йому привозять прямо з Четвертого управління - у фабричній упаковці і зі стерильними шприцами. І цілком можливо, що відповідають за це люди з одного з ваших управлінь. Але ви, звісно, про це нічого не знаєте, а як знаєте, то не скажете. Але як би там не було, а копайте у себе. Якщо, звісно, наважитеся.

Чекісти синхронно підвелись і ввічливо вклонились.

- Приємно було поспілкуватися, товариші, - всміхнувся їхній полковник.

- Нам теж, - одвзаємнив Генерал. - Ви як що, то заходьте, не соромтеся.

- Ви думаєте - нам легко? - раптом запитав старший «конторський» - Ваш шеф у порівнянні з нашим - то Махатма Ганді. Чули про такого?

Генерал і оком не зморгнув:

- Не тільки чули. Іван Борисович знав його особисто. Разом партизанили у цій… як її? Бенгалії.

Коли двері за несподіваними візитерами зачинилися, Генерал підвів риску:

- Ну, товариство, у мене таке враження, що ця розмова матиме продовження. І до того ж - несподіване. Як завжди, коли ми даємо волю фантазіям капітана Сироти.

- Накапають?

- Сирота, знову ви зі своєю попередбатьківщиною. Не накапають! Гірше! Допоможуть. І до того ж - безкорисливо. Тож сходіть поки що провітріться - до своїх… тих, кого насправді не існує… я мав на увазі - наркоманів. А ми тут між собою ще трохи порадимося: чи нам одразу вішатися, чи все ж таки сподіватися на якесь чудо.

Полковник вкотре не змовчав і додав від себе:

- Сирота, ти, здається, зараз у Павлівську їдеш?

- Так, до «головного над психами».

- Ну як дійдеш висновку, що тобі безпечніше там залишитися, то не соромся, залишайся. Тільки передзвони.

- Єсть! - передзвонити.


16.


По дорозі від Управи до Куренівки, як не дивно, нічого не трапилося.

«Головний над психами» ще не повернувся з міністерства, відтак я зайшов у гості до свого друга Бориса. Той лежав на кушетці, підклавши під голову дві казенні подушки, і уважно читав другий том довоєнного польського видання «Енциклопедії сексуальних збочень». На моє німе запитання «інфант террібл радянської психіатрії», не підводячись, пояснив:

- Ти, Олексо, напевне і не здогадуєшся, що крім поняття «збоченість» у сексології існує ще й поняття «варіабельність».

- Борисе, я особисто знаю лише два варіанти сексуальних стосунків. Але здогадуюсь, що коли начальство, перепрошую… ставить раком мене, то це збочення. А якщо я, у свою чергу на них наїжджаю - то це варіабельність.

- Молодець, капітан! Геніальне визначення! Подаруєш? Я запишу, для науки. Але звідки ти такий освічений?

- Куди дінешся - життєва практика. Плюс спілкування з такими, як Мілка Маєвська, вона ж Анаконда - теж збагачує. А вам, доктор, що - нема чого робити? Чи навпаки, випадок складний трапився?

- Та ні, Олексо, я тут відкриття зробив - абсолютно несподіване. От у цьому томі цілий розділ, сторінок за п’ятдесят, присвячений такому збоченню, для якого в радянській психіатрії не існує навіть відповідника.

- Ти не операції з валютою маєш на увазі? Чи порушення режиму прописки?

- Іди ти, Сирота, ік бісу зі своїми ментівськими жартиками. Я маю на увазі збочений сексуальний потяг до жіночого взуття. Чув про таке?

- Ні! А що - таке буває? А що вони з ним роблять?

- Пояснюю ще раз: от у цій енциклопедії аж п’ятдесят сторінок кваліфікованого опису з реальними прикладами. Довго розказувати!

- То чого ти про це згадав?

- А того, що у них там, навіть у Польщі таке збочення є, а у нас у Союзі про нього навіть не чули. Що з цього випливає?

- Як по мені, то виключно одне: якість радянського жіночого взуття така, що ніяких сексуальних асоціацій воно не викликає. Хоча ні, стоп! Бо коли я особисто бачу красиві «шпильки», то мимоволі думаю: чи це часом не робота Додіка з Андріївського узвозу? А коли у свою чергу пригадую Додіка, то у мене виникає асоціація щодо його вже згаданої подруги Мілки. Я тобі про неї не раз розповідав.

- Ти мене Мілкою вже задовбав.

- Куди дінешся, якщо вона особисто задовбала всю київську міліцію? Це не просто баришня з найбільшої літери Б, це чистісіньке «на фіга мені ваші ландиші».

- Взагалі, капітане, у тебе нормальні асоціації йдуть не по першому, а по третьому колу. От, приміром, я: коли бачу красиве жіноче взуття, одразу уявляю собі такі ж красиві довгі ноги… ну і так далі. А ти? «Шпильки»-Додік-Мілка… а вже потім секс, та й то без «ландишів». Збоченець! Хоча стривай! Я і це запишу для науки.

- Спасибі, докторе, вшанували. Великий ви майстер забивати голову своїм асоціаціями. Я сюди, між іншим, у справі прийшов. Як там наш ізолятор тимчасового утримання наркоманів?

Борис споважнів, звівся на ноги і відклав товстелезний том на полицю:

- Пожартували - і досить. Видовище гнітюче. Навіть мій шеф запив у відкриту. Раніше, принаймні, це потай робив, а тепер махнув рукою і квасить, не зачиняючи двері.

- Чого раптом? А як же професійна черствість?

- А ти у нього сам запитай. Він уже, здається, приїхав. Це його «Волга» бібікає.

«Головний над психами», як на непрофесійний погляд, тримався непогано. Видавав його лише легкий запах дуже хорошого коньяку. Отже, не все ще втрачене. Бо справжні алкоголіки глушать такий шмурдяк, що від їхнього дихання мухи дохнуть.

- Сідайте, шановний. Випити не пропоную, бо ви на роботі. Чого мовчите? Соромитеся запитати: а ви де? А я, юначе, в дурдомі. У нас тут грань між лікарем і пацієнтом стирається дуже швидко. Чули про це? Чи хочете перевірити?

- Чув. Специфіка виробництва. Перевірити поки що не хочу. У нас та ж сама історія. Особливо у кримінальному розшуку. Спочатку на «феню» переходиш, потім у кабінеті захоплюєш стіл біля вікна, а колегу-салагу посуваєш ближче до дверей, потім хочеться вбити когось не в уяві, а власноручно - і щоб якнайдовше мучився.

- Добре, колего. Тоді розказуйте, з чим прийшли.

- Хотів би побесідувати з кількома вашими пацієнтами. Виключно неформально, без протоколу.

- Знаю я ваше «неформально». Привезли ваші вчора баришню з величезними синяками на обох руках - на ліктьових згинах. Кажуть - за всіма ознаками наркоманка. А вона нам: самі ви наркомани, та ще й безрукі! Звідки у мене ці синяки - попитайте у медсестри-ідіотки з нашої поліклініки. Я її попередила, що у мене тонкі вени, що кров на аналіз обережно треба брати. А вона спершу в одній вені довго й нудно копирсалася, потім у другій, а крові так і не набрала. Я їй: що ж ви наробили, мені ж до моря їхати, як я на пляж з такими руками вийду? Кліпає очима і мовчить. А потім міліцію викликала.

- Ну і що? Ті, хто її взяв, хоч вибачилися?

- Та ні. Кліпали очима і мовчали.

- Я, звичайно, цих телепнів з личками не виправдовую. Але зрозумійте і їх. То їм наказують впритул не бачити наркоманів, бо їх офіційно не існує, а то раптом! - женуть хапати всіх підозрілих зі слідами ін’єкцій і тягти до психушки.

- Телепні, кажете? Треба запам’ятати. Непогане визначення. Бо я своїх переважно бугаями обзиваю. Де будете допитувати? Можна у мене в кабінеті, можна в ординаторській.

- Там, де телефону немає і ніхто щохвилини в двері не встромляється.

- Ну, тоді мій кабінет не підходить. Щось придумаємо.

За кільканадцять хвилин з’ясувалося, що це «щось» - кімната персоналу моргу. Звісно, без самого персоналу. Але крізь «випадково» прочинені двері видно було головну залу зі столами, холодильниками і рештою жахливих аксесуарів. «Головний над психами» цілком резонно розміркував, що саме така атмосфера найкраще схилятиме юних наркоманів до відвертості.

Дізнався я, в принципі, небагато. Не тому, що співрозмовники трапилися небалакучі. Говорили вони якраз багато, але більшість того, що я почув, лише підтвердило мої припущення та версії.

Дембель об’явився у середовищі київських любителів кайфу мало не наступного дня після повернення з армії. Обізвали його «санітаром», бо він любив вихвалятися, як вдало відсачкував усю службу в армійській больничці. Звісно, про те, як він ледь не втрапив під трибунал, Дембель не розказував: навіщо руйнувати власний образ.

Так тривало місяць-півтора. «Санітар» об’являвся все частіше, наробив боргів, канючив «дозу під слово честі», - одне слово, впевнено котився у прірву. Досвідчені наркомани навіть билися об заклад: коли ж «санітар» дасть спокій своїй дупі і перейде на внутрішньовенні ін’єкції.

І раптом усе змінилося.

Спочатку Дембель розрахувався з боргами. Потім вийшов безпосередньо на тих «укольних» медсестричок, у яких був найчистіший, але, відповідно, найдорожчий товар. Кайфовий народ ще не встиг подивуватися такій зміні, як «санітар» зі споживача перетворився на продавця, причому, серйозного. Настільки серйозного, що поміняв прізвисько. І з «санітарів» підвищився до «лікаря». Хоча сам колотися не припинив.

Товар, який продавав свіжоспечений «лікар», згідно зі свідченнями, які я здобув у ході щирих бесід на порозі моргу, виявився сухим опіумом. Ціна, щоправда, кусалася, бо сягала сто карбованців за дозу в один грам. Але була суттєва перевага: порошок розводили перевареною водою до бажаної концентрації. А щодо грошей - то, як я вже переконувався не раз, київські наркомани прилучилися до свого смертельного збочення не в робітничих гуртожитках і не у старих київських комуналках. Від самого тільки переліку професій і місць роботи їхніх батьків хотілося завити, потім добряче напитись і нарешті - повідривати лапки тій жабі, котра хоч когось, хоч трішки примусила б заздрити цим людям. Бо такого пекла, в яке ввергли високопоставлених фахівців їхні дітки - і ворогу найлютішому не побажаєш.

Суттєвий факт: Дембель навіть під кайфом не виказав, звідки він дістає товар. Лише коли дуже допікали, відбувався начебто жартиком: у Алі-Баби і сорока розбійників. Якщо скористатися теорією мого друга Бориса про асоціації, то це насправді був не жарт, а підсвідома підказка, яка, в свою чергу, підтверджувала «азійську» версію. Адже сорок розбійників, яких обікрав Алі-Баба, орудували не в околицях Кончі Заспи чи навіть Бердичева, а за кільканадцять кілометрів на північ від Багдаду.

Найголовнішим для мене особисто було те, що кореєць не виходив на жодного з допитаних мною наркоманів. Навіть розмов про цю людину не велося. І слава Богу! Бо одне з двох: або подіяла моя завбачливість щодо ізоляції обколотих бідолах, або кореєць вирішив не потикатися туди, де його, найімовірніше, чекали. Те ж саме і щодо однополчан Дембеля. Ніхто зі сторонніх не дзвонив їм додому і не заходив аби поцікавитися, як почувається бойовий товариш у цивільному житті. Підозрюю, що всі однополчани покійного без особливого галасу щовечора піднімали чарку і за моє здоров’я, оскільки здогадувалися, що позапланова перепідготовка, та ще й через три місяці після звільнення в запас, до підвищення обороноздатності вітчизни ніякого відношення не мала.

В наступні кілька днів справи у мене йшли - як на Західному фронті. Себто - без змін. Дивно, але навіть начальство не смикало мене і не вимагало чогось нового.

У п’ятницю зранку за традиційною подвійною кавою у «цариці Тамари» я навіть почав розмірковувати: чи не прихопити собі нарешті два нормальні вихідні аби довести до логічного розв’язання одну давню, суто особисту справу.

Але тут чиїсь широкі плечі перекрили мені половину пейзажу за вікном кав’ярні. Опецькуватий підполковник з Контори, не здіймаючи плаща і капелюха, сів навпроти, поклав обидва лікті на столик і видав без усіляких там «Добрий день!»:

- Вам привіт від Кирила Євгеновича. Пам’ятаєте такого?

- Ще б пак! Подейкують, що обидва наші відомства щороку відзначають день нашого знайомства на рівні з професійним святом (див. роман “Поїзд, що зник”, - авт.). Так що мені хотів передати Кирило Євгенович?

«Конторський» на льоту підхопив мій стиль:

- Кирило Євгенович звелів вам передати, що ситуація у вас ще гірша, ніж тоді, коли ви лежали фізіономією в калюжі на дні канави, під автоматним вогнем.

- Хіба?

- А щоб ви не мали сумнівів.

- Дякую. Що ще хотів передати Кирило Євгенович?

- Він хотів передати, що ті два автомати, вкрадені в полку, де служив ваш… як його… прізвищ не називайте.

- Дембель?

- Дембель, Дембель… так от, вони досі в розшуку. І реальних підозрюваних усе ще немає.

- Що ви кажете? А як же ваші особливі підрозділи у наших славних збройних силах?

- Не відволікайтеся, будь ласка, Олексію Михайловичу. Бо нам теж є що розказати про нашу не менш славну радянську міліцію.

- Переконали. Отже - Кирило Євгенович, напевно, вважає, що один зі згаданих «калашів», принаймні, багнет від нього виринув у Києві? Разом із реальним підозрюваним. А до речі, хоч один із цих двох стволів часом не виринув у дії?

- На жаль, так, виринув. Були жертви з нашого боку.

- Щиро співчуваю. Шкода колег.

- Саме так, а тому він просив вас бути обережнішим. Або хоча б не скакати голим у кропиву. Він так і висловився - голим у кропиву.

- А ви пробували?

- Щодня доводиться. Служба така. Задоволення, скажу я вам - виключно для мазохістів.

- Спасибі, що просвітили. Можна одне запитаннячко - по старій дружбі між мною і Кирилом Євгеновичем? Чи є якийсь контроль над корейцями не лише за місцем їхнього проживання, а й під час їхніх офіційно дозволених роз’їздів по Союзу?

- Раджу вам надалі ніколи не посилатися на дружбу з будь-ким у нашому відомстві. Навіть жартома. У нас немає дружніх стосунків, виключно службові. Тепер щодо корейців: переважна більшість із них з’являється в місцях постійної прописки виключно взимку.

- Як це так?

- Ну… як би це делікатно висловитися… скажімо, так: проблеми з надлишками робочої сили у тому регіоні змушують певну частину цього контингенту виїжджати на сезонні роботи в різні регіони країни. Ні, ми, звичайно, їх контролюємо, особливо у нас в Україні. Але є інші специфічні складнощі.

- Здогадуюсь. Для європейців усі корейці і китайці, а також монголи, буряти і хто ще там - на одне обличчя?

- Так. Як і ми, європейці, для них.

- А багато їх в Україні?

- В деяких селах - більше, ніж місцевих жителів. Але скажу одразу: вашого корейця серед них ми поки що не зафіксували.

- І чим вони займаються - нормальні корейці?

- По колгоспах городину вирощують. Особливо цибулю. Робітники хороші, скарг немає. Дисципліновані, не крадуть…

- Дивні справи твої, Господи! Українські селяни змащують букси на станції «Київ-товарна», а корейці вирощують городину у їхніх українських селах. Ну що ж - якщо Кирило Євгенович мені більше нічого не передавав, то залишається, як завжди, чекати, доки мені усміхнеться доля.

- Ризиковано цитуєте, Олексію Михайловичу. І то не вперше. Кирило Євгенович любить повторювати, що найвеселіше шкіриться смерть.

- Мудро. Каву вам замовити? Справжню?

- Спасибі. У мене за п’ятнадцять хвилин черговий стрибок у кропиву.

Чекіст зник, як і з’явився - не попрощавшись. А я подумав собі: Полкан правий, у них там у Конторі і мова якась ненормальна. Інший би сказав: «безробіття», а вони - «надлишки робочої сили». Але не будемо чіплятися до філології. Вона, як ті коні, не винна. Бо навіть лайно, що прибивається до нашого сищицького берега, може обернутися особливо цінною інформацією.

Проте, того дня ніяка інформація до мого берега не прибилася. І я зрозумів, що знову зациклився на одній-єдиній версії - буцімто кореєць ходить ночами по наших вулицях, тримаючи в зубах гострий ніж-багнет, а в голові - список з адресами київських наркоманів і однополчан зарізаного ним Дембеля.


17.


То неправда, що снаряд не потрапляє двічі в одну й ту ж воронку. Я навмисне в армії розпитав про це корпусних артилеристів. Тут головне що? Не сидіти у свіжій воронці, покладаючись виключно на теорію ймовірності, а якомога швидше перекотитися в наступну. Саме ця моя власна версія теорії «двох снарядів» і вивела моє слідство з глухого кута.

Зранку об’явився у моїй «шпаківні» колега, про якого я вже призабув. Новенький з «обехаесу», котрий хвацько танцював шейк і вмів на смак відрізняти коньяк від болгарського бренді. Об’явився не просто так, а розраховуючи на допомогу.

- Капітане, мій начальник сказав, що ви все знаєте. Особливо якщо це не має відношення до ваших безпосередніх обов’язків.

- Делікатний у вас начальник! Інший би просто обізвав мене сачком… так, чого треба?

- Звідки у Києві взявся синій вельвет у дрібний рубчик, та ще й у такій кількості? Я перетрусив усі накладні - і в державній торгівлі, і в кооперації. Навіть комісійні магазини не проминув. І що? Глухо!

- Юначе, от тільки не треба пауз. По суті, ближче до теми. Чи, як казав Остап Бендер, ближче до тіла. На що вам той вельвет у рубчик здався?

- Висловлюючись у вашому стилі, товаришу капітан, уже половина тіл на Хрещатику шпацирують у джинсах з синього вельвету в дрібний рубчик. Лівий товар!

- А може морячки з «загранки» привезли?

- Скільки вони можуть привезти? Ну п’ять, ну десять штук від сили… а тут - я ж вам сказав: півхрещатика. Це раз. А друге - пошив хоч і фабричний, але наш. Нитка видає. І лейби підробні.

Тут у моїй голові щось почало розвиднюватися. Десь я вже чув про велику партію дефіцитної матерії саме синього кольору. Хвилиночку… зосередилися… пригадали… є! Ключове слово - «синій».

- Шановний колего! Виключно з поваги до вашої непересічної ерудиції на предмет дегустації міцних алкогольних напоїв я вдовольню вашу професійну цікавість. Але не за «спасибі». Згодні?

- Ну-у-у… в розумних межах, звісно… і краще - баш на баш.

- Угу… в такому разі ваш «баш» - два квитки на «Варшавську мелодію», партер, сьомий ряд.

- Капітане, це шантаж!

- Ага! А ваш делікатний начальник хіба не попереджав вас, що я, окрім усього, ще й професійний шантажист? Робота у мене така…

- Колего, а може замість двох квитків до «російської драми» візьмете чотири коробки «Метеориту»? Плюс банку розчинної кави з конфіскатів.

- Лейтенанте, це не ви позували для Змія-спокусника на полотні «Вигнання з раю»? Скажу щиро: за інших обставин міг би обмежитися нормальними посиденьками «у Тамари». Але зараз у мене криза жанру. Інтимного! Тому якщо я колись і буваю добрим, то тільки не сьогодні.

- Умовили. Точніше - дотиснули. Будуть вам два квитки. На завтра не обіцяю, але стосовно наступного тижня щось придумаємо. Тепер ваш баш.

- Записуйте, а краще запам’ятовуйте. Десь із півроку тому студія «Укртелефільм» одержала партію (точно не пригадую, скільки - але добряче) дефіцитного синього вельвету. Проскочила цифра «кілометр», але, може, це перебільшення.

- А навіщо їм стільки?

- Обшити стіни, стелю і підлогу спеціального павільйону для комбінованих зйомок. Є така штука - «рір» називається. Якщо на пальцях пояснювати - це коли камера не сприймає якийсь колір, в даному випадку - синій. От, наприклад, знімають у синьому павільйоні актора, а потім підкладають, як тло, іншу картинку - і він уже сидить, скажімо, посеред зими - в зеленому садочку, а то й взагалі на іншій планеті. Це значно полегшує кіношникам життя, бо якщо садочок ще десь можна знайти, то яким чином ти закинеш актора і всю знімальну групу на іншу планету?

- Цікаво… а до чого тут «Телефільм»?

- А до того, що синій вельвет, згідно з моєю інформацією, спочатку осів на складі студії, а потім взагалі зник. Це офіційна версія. Бо насправді було ще веселіше. Звечора всю студію обшили, а вранці прийшли - голі стіни. А також стеля і підлога.

- Геніально! А як ви дізналися?

- Пташка на хвості принесла.

- Маєте на увазі - котра дятел? Тобто, оперативна агентура?

- Маю на увазі товариша на прізвище Брежнєв.

- Мене попереджали, - розродився новенький після довжеле-е-езної паузи, - що у капітана Сироти своєрідне почуття гумору.

- До чого тут моє почуття гумору, лейтенанте? Це не той Брежнєв, про якого ви подумали. І взагалі, Брежнєв - прізвище вітчима. У того Брежнєва, якого я маю на увазі. А сам він чи то Брансбойдт, чи то Брандмауер. Його з «Телефільму» звільнили за приховування анкетних даних. Так він з горя нарізався і виляпав дещо. У вузькому колі. А далі - то вже справа оперативної техніки.

- Спасибі. «Телефільм» ми, звісно, розпрацюємо. Заженемо декому на їхній, як ви там казали - рір - зображення камери слідчого ізолятора. Але ж, товаришу капітан, може, ви заразом підкажете, як мені на «російську драму» натиснути. Щодо ваших квитків? Бо у нас у відділі на цей театр поки що нічого немає.

- Тиць Гриць!… вибачайте. Як це - нічого немає? А де вони, по-вашому, з отого вельвету ліві джинси шили? На фабриці імені Рози Люксембург?

- Не врубався… просвітіть.

- Лихо мені з вами, молодими. А пошивочні майстерні театру, що на Басейній - ви туди колись заглядали? Там не те що джинси для половини Хрещатика, там Першу Кінну можна обшити - з голови до копит. Аби тільки матеріал був.

- Так ви думаєте, вони їх ТАМ шили? Ну, якщо це правда, товаришу капітан, то я вам не те що два квитки на “Варшавську мелодію” - я вам абонент на весь сезон у директорську ложу дістану!

- Не поспішайте, юначе, з підвищеними соцзобов’язаннями. «Російська драма» - це вам не ляльковий театр. Там народних артистів без солі їдять, а заслуженими занюхують. Тож, як каже в аналогічних випадках один мій знайомий журналіст, втілюйте, але не запліднюйте.

- Сам придумав?

- Хто? Журналіст? Ні, напевне, як завжди, вкрав у когось.

- Тоді спасибі, а я побіг!

Молода зміна у нас підростає тямуща. Академічний драмтеатр після відвідин слідчої бригади з «обехаесу» залишився неушкодженим. Звісно, абонементу в директорську ложу я не дочекався. Але обіцяні два квитки у сьомий ряд партеру одержав.

Ти знаєш, що я не відношу себе до шанувальників Мельпомени. З мене на роботі вистачає всіх різновидів жанру - від кривавої драми до дешевого цирку. Своє почуття естетичного голоду (не частіше разу на рік) я вгамовую у виставочному залі на Червоноармійській - це там, де в неї вливається Рогнєдинська. Там практично на кожній експозиції трапляється бодай кілька картин, біля яких варто постояти, помилуватися, помріяти. Головне - знати, де їх, зазвичай, вивішують: звісно, не в головному залі, а в тому куточку, що без вікон.

А на «Варшавську мелодію» мене сподвигло нестримне бажання однієї знайомої. Можна сказати, більше, ніж знайомої, принаймні вона так вважала:

- Ні, ти подумай, Олексо! - вичитувала вона мені. - Я ще й досі не відмітилася на «Варшавській мелодії»! Наші баби скоро будуть показувати на мене пальцем. Якщо ти не зробиш нам квитки, то можеш забути мій телефон і адресу. Мені потрібні не слова, а серйозні наміри. І не тільки щодо «російської драми»!

Як не дивно, але моя знайома, сама того не відаючи, одержала потужну підтримку трьох несподіваних однодумців.

По-перше, моєї мами:

- Олексо, якби ти був жонатий, то я би щовечора не підскакувала від кожного телефонного дзвінка, а сиділа би спокійнісінько з твоєю дружиною на канапі і дивилася б телевізор.

По-друге, нашого старого партизана:

- Олексо, якби тобі в голову не било, сам знаєш, що, ти би не підставлявся по-дурному, ані кулям, ані начальству. Женись! І то негайно! Бо ти вже всіх… скажімо, дістав.

І нарешті - нашого Генерала:

- Товариші офіцери! Як відомо, капітана Сироту дома жінка не жде і діти не плачуть, отже він спокійно може заступити у чергування по місту на вихідні (варіанти - Новий рік, Перше травня, День міліції, День Конституції).

Тож, як ти здогадався, похід на «Варшавську мелодію» мав стати лише прелюдією до серйозної розмови про те, як добре, коли люди разом і як погано, коли доля вперто їх не зводить.

Що тобі сказати, друже! Як тільки на сцену вийшла Ада Роговцева, я забув про все: і про те, навіщо я, власне, корячився задля квитків, і про своє ставлення до театру взагалі і мелодрами як жанру, і про чутки, плітки та рецензії!… Бо талант - це таке: як Бог не дав, ні в якому інституті на лекціях не висидиш. А тут було дано, та ще й дуже щедрою рукою.

Давно я не бачив, щоб так не грали, а жили на сцені, як це робила Адель Миколаївна. А може - взагалі до того ніколи не бачив. Хоча в юності застав іще живих франківських корифеїв і не таку вже стару Наталю Южвій. Але там була ШКОЛА! Навіть не школа - АКАДЕМІЯ. А тут - життя.

На фіналі зловив себе на тому, що стисло горло і попросилася назовні зрадлива сльоза. Видати, старішаю. Чи занадто сильно одержав по голові під час останньої облави на вулиці Ладо Кецховелі.

На виходах я відбив долоні оплесками і зірвав голос, горлаючи: «Браво!». Моя подруга плакала від щастя, не стримуючись, оскільки того дня навела повіки дуже дефіцитною водостійкою тушшю.

В гардеробній вона щось радісно щебетала, підстрибуючи, вимахуючи руками і не трапляючи ними в рукави плаща:

- Олексо, коханий! (вже коханий!) Як я хочу до Варшави! Побачити на власні очі… ти не уявляєш! Після оцього! Варшава!

І тут я несподівано для моєї подруги, для оточуючих і навіть для самого себе ляснув долонею по власному лобі і загорлав: ідіот! Кинув ошелешеній дівчині на руки її плащ і з криком: пробач, завтра подзвоню! - побіг, розштовхуючи глядачів, на вулицю, до найближчого телефону-автомату.

У таку ранню пору Старий ніколи не спав. І піднімав телефонну трубку після першого ж дзвінка. Він не здивувався б навіть, якби я подзвонив йому о четвертій ранку.

- Іване Борисовичу, вибачайте, пам’ятаєте - ви розказували про варшавський експрес?

- Коли? Я вам, салагам, багато про що розказую. Але вас пробиває через дев’ять разів на десятий, та ще й об одинадцятій вечора.

- Поїзд «Київ-Варшава». Перехоплена прикордонниками контрабанда. У туалеті вагону. Здається, у відрі під виглядом прального порошку.

Старий зорієнтувався миттю, бо більше не картав підростаюче покоління, а одразу взяв бика за роги:

- Про контрабанду розповідав Генерал на оперативці для старших офіцерів. Якщо треба, я зараз до нього подзвоню. А якщо потерпиш до ранку, то разом зайдемо… слухай, ти далеко від Управи?

- На розі Пушкінської і Леніна. Бадьорим кроком п’ятнадцять хвилин.

- Тоді крокуй, а я під’їду. Бо ми вже одного разу відклали справу до ранку. А потім довелося ховати хорошу молоду людину. Вперед!

Я поклав трубку і побачив, як повз мене, демонстративно повернувши голову в інший бік, процокала каблучками, боюсь, тепер уже колишня подруга. Дивно… але при мені вона ніколи не ходила таким широким, мало не стройовим кроком.

Я ще подумав, що міські дівчата так не ходять - тільки ті, з села, для яких основний вид громадського транспорту - власні ноги. А мені всі вуха протуркотіла: «Ми городські з діда-прадіда!» Хоч якийсь пожиток із цієї конфузії.

Ми зі Старим зустрілися біля входу до Управи. Він зловив якусь попутку. Точніше - водій пізнав його, гальмонув і запропонував підкинути. Таке було не вперше. Дай Боже, щоб і я до цього дожив.

- Знацця, синку, як там було… місяців зо два назад, точніше - це вже Генерал скаже, прикордонники у Бресті трусили поїзд «Київ-Варшава» з нашою бригадою. Трусили, як належить. І хтось із них звернув увагу, що стоїть у кутку вагонного клозету брудне, вибачай, мало не обісране відро, з якого стирчить такий же брудний вантуз і краєчок коробки з-під прального порошку… марку не пам’ятаю, але твоя мама знає. Ним не тільки білизну перуть, а й унітази та раковини миють. Угу…

- Можна я продовжу, товаришу підполковник? Прикордонник, либонь, був не в тім’я битий. І подумав, що не місце брудному відру і обісраному вантузу в чистому туалеті міжнародного вагону. Розрахунок точний - нормальна людина таку гидоту до рук не братиме, а обмежиться зовнішнім оглядом. Нормальна цивільна людина і навіть звичайний залізничний інспектор. Але не старий прапорщик прикордонних військ.

- Вгадав, синку, вгадав. Прапорщик не погидував, вивернув усе з відра на підлогу. І оту пачку з пральним порошком. А в ній, виявляється, під тонким шаром самого порошку лежав целофановий кульок із кілограмом наркотику. Ти подумай, як все врахували! У того порошку такий ядучий запах, що ніякий службовий собака нічого б не унюхав.

- І що далі було?

- Ну, цю справу, звісно, не міліція вела, а прикордонники. А вони напряму Юрію Володимировичу підпорядковуються. Але на міжвідомчій нараді у нашого міністра хтось цю історію доповів, наш Генерал запам’ятав і переказав на оперативці.

- А знайшли того, хто ці наркотики віз?

- Сторонніх відбитків пальців ніяких. На коробці - обох провідників. Пакет чистий. Природно, ніхто з пасажирів не зголосився, затримувати купу народу без достатніх підстав не стали. Тому зняли тільки бригаду провідників, замінили, здається, довго мурижили, але так нічого і не встановили. Наркотики, звісно, конфіскували. Я так думаю, ніхто зі сторонніх до цього вагону в Польщі не підходив.

- Ще б пак! Побачили здаля чужі обличчя - і списали товар на непередбачені втрати. Треба було туди «конторських» підсадити а провідників залишити.

- Це ти, Олексо, сам Юрію Володимировичу скажеш. Якщо пощастить із ним побачитися. А тепер розказуй, як ти цей експрес до своєї версії причепиш?

- Скоріше - версію до експресу, причіпним вагоном. Тільки не лайтеся і не перебивайте, доки я все не розкажу. А потім вирішуйте - ходити до Генерала чи ну його к бісу, об’єднаємо п’ять глухарів в одного великого, повісимо на конкретного сироту, притримаємо представлення до чергового звання, заженемо у відпустку в лютому… ну, цю техніку ви самі знаєте.

- Синку, плакатися на паперті будеш. Як щось маєш, то кажи, а там побачимо.

- Добре. Отже - маємо джерело виробництва наркотиків. Конкретно - сухого опію. Десь у Середній Азії. Місця глухі, дикі, можна не те що плантацію з лабораторією, а бронетанкову армію з авіаційним корпусом підкріплення заховати. Але з іншого боку - там, на місці з цього товару ніякого навару. Плюс особісти у військових частинах, плюс «конторські», плюс місцева міліція - не розбагатієш.

- Згоден. Але нічого нового ти, Сирота, не відкрив. Я теж газети читаю, «Міжнародний щоденник» по телебаченню щонеділі дивлюсь, тож трохи в курсі. У них там, на Заході наркотики теж не посеред Нью-Йорку вирощують, а в дикій глушині за тисячі кілометрів від місця збуту. Так і з нашими корейцями. Сіють в Азії, продають у нас, в європейській частині СРСР.

- Отак і я спочатку думав, що все обмежується територією Радянського Союзу. А коли пригадав історію з наркотиком у туалеті варшавського експресу, то тут мене аж вдарило: Київ - то не кінцева точка, то лише транзитна станція. І наш Дембель - то лише маленький гвинтик у довжелезному складному механізмі.

- Як каже наш замполіт, є така думка: тобі, Олексо, заткнутись, а мені - подумати. Бо знаєш - це як у картах: далека дорога найчастіше закінчується казенним домом. Навіть для того, хто в цьому казенному домі служить. Ти мовчи. А найкраще - йди до своєї «шпаківні» і сиди тихо, доки не покличу. Нікому ані слова, навіть натяком. А я зважу, що ми з того обісраного відра витягли… До речі, Сирота, як це тебе осінило щодо варшавського експресу? Пригадується, коли я про нього вперше згадав, ти мені у відповідь анекдот про баришню і поручика Ржевського в одному купе розповів. І тільки…

- Та от - водив подругу на «Варшавську мелодію», а вона після спектаклю завела: хочу до Варшави та хочу до Варшави…

Старий почухав потилицю:

- Виявляється, мені з моєю благовірною до біса повезло. Коли я її на «Багдадського злодія» водив, вона мені не нила, що хоче до Багдаду.

- На «Багдадського злодія»? Коли це було?

- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Тільки не питай, в який Багдад я її замість справжнього повів… бо дам по шиї!


Від автора: у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році видатний англійський кінорежисер і продюсер Олександр Корда подарував Радянському Союзу право на необмежений прокат чотирьох своїх фільмів: «Леді Гамільтон», «Міст Ватерлоо», «Багдадський злодій» та «Джунглі» (екранізація кіплінгівського «Мауглі»). Сказати, що ці стрічки мали шалений успіх протягом щонайменше п’ятнадцяти років - то нічого не сказати. Діти були в повному захваті від кольорових «Джунглів», молодь по кільканадцять разів підряд передивлялася «Багдадського злодія», а жіноцтво вмивалося сльозами над гіркою долею героїнь фільмів «Леді Гамільтон» та «Міст Ватерлоо» і робило зачіски, як у виконавиці головних ролей красуні Вів’єн Лі. За іронією долі те покоління радянських глядачів не дожило до появи у вітчизняному прокаті найславетнішого фільму з геніальною Лі «Віднесені вітром». А щодо походу на «Багдадського злодія», то Старий, тоді ще зовсім молодий інспектор карного розшуку, подарував своїй нареченій, старшій піонервожатій сільської школи, двотомник Драйзера і гумові ботики.


18.


Олекса Сирота:

Краще б я тинявся коридорами або курив у черговій частині. Бо тільки-но відчинив двері кабінетику, озвався телефон. У сподіванні, що Старий уже все продумав, я вхопив трубку і почув розгніваний голосок подруги:

- Сирота, запам’ятай: це не я повинна дзвонити тобі першою після всього, що сталося! Це ти мав би двадцять разів підряд набирати мій номер, а я - кидати трубку, аби лише на двадцять перший раз сказати, що я про тебе думаю!

Я терпляче чекав, доки мені скажуть, що про мене думають, на що я заслуговую, точніше - не заслуговую, а головне - де мені місце разом з усією нашою міліцією. А подруга тим часом розвивала тему:

- Та ти хоч знаєш, що я вже надивилася фасон потрясно-офігенної весільної сукні і домовилася з Крокозяброю, що вона зробить мені блат у своєї кравчині! А ти!… Ти!… Ти!… Ти хоч уявляєш, що я завтра скажу нашим вісімнадцяти чорноротим? Та за таке вбивати треба! Але й цього мало…

Я не витримав і сказонув одну лише фразу з популярного анекдоту:

- Мені б ваші проблеми, пані вчителько…

І поклав трубку. Після чого розчинив вікно і гукнув, звертаючись до бронзового монументу серед площі:

- Богдане, ти свідок! Я терпів більше, ніж міг і навіть довше, ніж збирався. Кажуть, у тебе були такі ж проблеми з бабами - то ти мене зрозумієш!

Я й не помітив, що у мене під вікном проходила запізніла весела молодіжна компанія, тому навіть здригнувся, коли у відповідь на мій щирий зойк душі з темряви почулося:

- Ура! Смерть дівкам! Хай живе радянська міліція!

Відтак, коли телефон задзвонив знову, я підняв трубку не одразу, а лише після третього сигналу. На моє щастя, цитувати далі анекдоти про Вовочку не довелося. Мене викликав Старий, безпосередньо до генеральського кабінету.

Начальник Управи був навіть не в цивільному, а в спортивному костюмі фірми «Адідас» з емблемою товариства «Динамо». Власне, як і належить міліцейському генералу. Біля його ніг вмостився німецький вівчар Рубін, котрий зміряв мене мовчазним поглядом, в якому, однак, чітко читалося: «І де ви взялися, такі розумні, на наші з хазяїном голови?»

- Обійдемося без церемоній, товариші офіцери, - одразу попередив Генерал. - У нас взагалі не оперативка і не нарада. Просто ми, як нормальні люди, на роботі теревенили про що завгодно, а після роботи нас потягло поговорити на службові теми. Я тут взагалі - собачку вигулюю. Влаштовує такий варіант?

- Цілком, - одізвався Старий. І повернувся до мене:

- Олексо, я тут твою версію стосовно Середня Азія-Європа через Київ уже коротко доповів. Думаю, можна перейти безпосередньо до питань і відповідей.

Генерал погладив Рубіна, буркнув щось на взірець: «А куди дінешся?» - і нарешті зволив звернути увагу на мене:

- Сирота, ти вважаєш, що ти правий?

- Якби не вважав, то я сидів би зараз зі своєю баришнею і обговорював план майбутнього весілля.

- Ну, нарешті! Поздоровляю.

- Нема з чим. Весілля відміняється. Замість Мендельсона мені вже зіграли Шопена.

- Тоді - співчуваю. Так от, припустимо, що ти, Сирота, правий. Тоді що у нас виходить? Київ - це не кінцевий пункт доставки наркотиків, а лише проміжний?

- Саме так.

- А яка ж тоді кінцева станція? Варшава? Берлін? А може - ще далі?

- Цілком можливо.

- Можливо, кажеш… ну-ну! Сирота, тобі Іван Борисович не розповідав, що сталося з тими двома провідниками, у вагоні яких прикордонники знайшли кілограм наркотиків?

- Ні, не встиг. Ми, товаришу генерал, тільки в загальних рисах. А що, їх теж?… Як і Дембеля?

- Живісінькі, здоровісінькі, щоправда, їхня «загранка» накрилася і вони ще три місяці підмітатимуть тепловозне депо на «Київ-сортувальна». І що цікаво - і ми, і «конторські» не зводимо з них очей. Про всяк випадок. І що? Як ти вважаєш, Сирота?

- Я не вважаю, товаришу генерал! Я сприймаю вашу інформацію.

- Сприймай, сприймай на здоров’я. Так от, за весь цей час жодна падла оцим двом колишнім провідникам не те що цеглину на голову - недопалка під ноги не кинула. А чому?

- Поняття не маю, товаришу генерале! А брехати не буду.

- А тому, Сирота, що проти нас працюють професіонали. І вони всі наші і «конторські» танці заздалегідь розшифрували. А тепер скажи мені - за яку суму у нас, конкретно - в Києві, одна людина ладна вбити іншу?

- За дванадцять копійок, товаришу генерал! Був такий випадок: один алкаш убив другого через порожню пляшку.

- От бачиш - скоро у нас людині і точно буде гріш ціна. А тепер нагадай мені, недовченому, скільки коштує кілограм сухого морфію? За нашими, київськими цінами?

- Дембель продавав по сотні за грам. Отже - сто тисяч.

- Бачиш, якісь невідомі нам громадяни втратили ні за цапову душу сто тисяч карбованців. Але безпосереднім винуватцям цього сумного інциденту все минулося. Чому?

- Тому, що єдина людина, яку вони знали, та, що передавала їм товар у Києві, вже мертва. Зарізали - за недоліки в роботі з кадрами. Суворий у них контроль.

- Хочете сказати, що для них важливіша чіткість роботи, а сто тисяч карбованців - це так, дрібні видатки?

- Ні, Сирота, це не я сказав, це ти сказав. Бо якщо наркотики і справді йдуть через Київ на Варшаву і далі аж до океану, а може і за океан… до речі, твій друг Борис, здається, вільно польською читає?

- Як своєю рідною, товаришу генерал.

- Так от, нехай пошукає тобі у польській пресі інформацію про те, як сухий, до речі, опіум перекидали аж з Бірми через Афганістан, Туреччину, Болгарію, Чехословаччину, Румунію, Угорщину до Польщі. У нас про це, звісно, не писали, бо ж то не у нас.

- От бачите, товаришу генерал, а я що кажу! З Бірми через Афганістан і ще п’ять країн! Це ж дванадцять митниць! А від нас на Варшаву тільки дві, ні, чотири… чорт! Заплутався, але все одно вдвічі менше.

- Вибач, Сирота, але мені, як твоєму начальнику, за великим рахунком начхати на те, що ти кажеш. Для мене головне - що я доповім на Богомольця. І якщо ти думаєш, що там уміють тільки молоденьким машиністкам під спідниці заглядати…

- Товаришу генерал! Я такого не говорив! Це все замполіт вислужується.

- Говорив, говорив. Знаю я вас, жеребчиків недокастрованих. Але я не про машиністок. Я про що? Якби вся ця історія з наркотиками закінчувалась у Києві, тоді твоя версія хоч і з рипом, але влазить у припустимі рамки. Справді, для того, щоб раз на три-чотири місяці перекидати до Києва кілограм… ну від сили два сухого опію, небагато треба: кілька макових плантацій де-небудь у горах або в плавнях, скажімо, на тому ж Аральському морі, одна лабораторія, в якій вдень роблять аналізи сечі великої рогатої худоби, а вночі працюють на експорт, невелика група добре підготовлених людей для охорони і транспортування. Плюс два-три агенти в тому ж Києві, які пустять цей товар у роздріб. Реалістично?

- Так точно, товаришу генерал! А головне - повністю відповідає наявній у нас інформації.

- Наявній у тебе, а не у нас. Але не будемо мірятися, чий батько вищий. Уявимо… лише уявимо, що твоя розширена версія відповідає дійсності. Одразу постає кілька дуже неприємних запитань: припустимо, ти, Сирота виходиш на світовий ринок наркотиків. Якою має бути кількість бодай першої партії товару? Кому ти потрібен у Європі з однією чи навіть з п’ятьма баночками з-під кави? Мовчиш?

- Обмірковую, товаришу генерал!

- А чого тут міркувати? Тут уже не один-два клаптики землі під мак потрібні, а тисячі гектарів. І не одна лабораторія на рівні шкільного хімкабінету, а промислові установки. Куди ти це заховаєш, навіть у Середній Азії? В пустелю? Не сміши… Та й це не головне. Головне інше: для того, щоб машина крутилась і наварювала не сотні тисяч, а мільйони - і не карбованців, а доларів - треба купити спочатку місцеву міліцію, потім місцеву владу, сільраду, правління колгоспу, райвиконком, райземвідділ, потім - я не побоюсь цього слова - райком партії. Але і цього замало! Потрібні будуть свої люди на рівні області і навіть республіки. Як це називається?

- Наукова організація виробництва, товаришу генерал!

- Ні, Сирота, отут ти помиляєшся. Це нелегальна антирадянська організація, яка своєю діяльністю підриває основи соціалістичного ладу! В нашій державі! Затямив?

- Товаришу генерал, мені затямити - що дурному з гори побігти. Я ж не перший день в Управі. Але де ви тут побачили антирадянську діяльність, що підриває основи соціалізму в СРСР, якщо цей наркотик транспортують виключно в капіталістичні країни аби там труїти їхню «золоту молодь» і позбавляти нації майбутнього?

- Повтори, що ти сказав? Тільки чітко.

- Я й кажу: за що Дембеля зарізали? Бо він товар, призначений для експорту, самовільно пустив на внутрішній ринок. А на додачу - потішив ним власну дупу. Тобто - розкрадав довірену йому чужу власність.

- Сирота, ти ще запропонуй підключити до справи Дембеля наших «обехаесників». Хоча - стоп! Щось воно й справді не клеїться. Точно! Ну не їхню ж мать! По епізоду в Бресті - жодного трупу, сама контрабанда, а справу вели білоруське ка-де-бе плюс наше українське і ще штаб прикордонного округу! А у нас п’ять трупів, калюжа крові, наркотиків чи не вдвічі більше, ніж у Бресті - і що? «Конторські» спочатку дременули, аж загуло, потім, щоправда, зазирнули на хвилинку, побажали успіхів у роботі - і все? Чим це, товариші, пахне?

Настала тиша. Навіть Рубін перестав сопіти, скрутився клубочком під генеральським столом і задрімав. Генерал виглядав і справді розгубленим. Старий тримався впевненіше, але прикурив чергову цигарку не від запальнички, а від недопалка попередньої.

- Щось воно таки купи не тулиться, - озвався нарешті наш начальник, - тут он проста людина вночі власній жінці під ковдрою політичний анекдот розкаже, так вранці вже всі, кому треба, про це вже знають. А це ж - наркотики! Навіть у найменшому варіанті - це сотні тисяч карбованців, десятки людей! І тиша…

Старий вирішив кинути своєму начальнику рятівне коло:

- Товаришу генерал, а може це все ж таки добре організована крадіжка з якого-небудь оптового медичного складу? А все решта - то фантазії деяких дуже освічених молодших офіцерів, котрих давно вже женити пора? А вони в світову політику лізуть…

- Іване Борисовичу, спасибі, але про таку крадіжку я би точно знав. Із спеціальних оперативних зведень по міністерству. Це Сироті таких фактів не доповідають, бо він ще не доріс. Але з генералами правдою діляться. Поки що. Як далі буде - не знаю. Повтикали, розумієш, голови в пісок, мов ці… страуси… Але досить про це. Ще версії є? Окрім тих, що Сирота навигадував на наше горе?

- Ви ж пам’ятаєте результати експертизи, товаришу генерал. Опіум хоч і високої якості очистки, але до держстандарту не дотягує.

- І що з цього? Нам радість яка, дотягує він чи ні? Щоб упитися горілкою, в якій не сорок, а тридцять вісім градусів, досить наливати в чарку на десять грамів більше.

- Не кажіть, товаришу генерал. Припустимо таке: на якомусь там закритому хімкомбінаті виготовили браковану партію опію, що призначався для суто медичного застосування. Брак - він є брак. Я не знаю всіх цих нинішніх хімій, бо десять класів кінчав після війни, та й то екстерном, але - припустимо - цей брак легше знищити, ніж переробити.

- Іване Борисовичу, за що я вас поважаю, так це за вміння повернути проблему потрібним боком. То ви хочете сказати, що браковану партію опіуму знищили лише на папері, а насправді викрали і потихеньку розпродають? Геніально! Сирота, вчіться!

- Так точно, товаришу генерал, вчусь. Залишається одна, навіть дві ма-а-аленькі дрібнички. Перша: а якщо в Узбекистані немає отого закритого хімкомбінату, то де кореєць дістав стільки товару? І друга: якщо він - чи такі, як він - пальцем не зачіпають провідників, то чому зарізали Дембеля і всіх, хто хоч раз випадково, навіть здаля бачив самого корейця?

- Як кажуть на вулиці Орджонікідзе, коли туди викликають для прочухана: «є така думка…» Так от - є така думка, товариші офіцери. Ви, капітане Сирота, зараз відбудете додому і ляжете спати. А вранці на свіжу голову ми щось скумекаємо. І то таке, щоб воно на цю голову налазило. А вас, Іване Борисовичу, я особисто прошу: відпровадити оцього от… недоожененого додому і особисто проконтролювати, щоб він ані по дорозі, ані по телефону ні з ким, навіть випадково, не спілкувався, нічого нового не напридумував… а головне - до завтрашнього ранку залишився живим.

Старий встав, мовчки потис Генералові руку, потім демонстративно взяв мене за комір, розвернув до дверей і вивів із кабінету:

- Синку, ти в Бога віруєш?

- Колись не вірив, товаришу підполковник. А після історії з Музикантом - засумнівався. (див. роман «Кава по-диявольськи», - авт.).

- То добре, що ти засумнівався. Бо як казала моя старенька мама, коли я попросив її познімати ікони: «А на кого накажеш молитися, щоб ти з роботи живим вертався? На товариша Сталіна?»

- Це ви до чого, Іване Борисовичу?

- Це я до того, що перед сном помолись аби завтра не сталося нічого такого, за що не тільки з тебе, а й з мене, ветерана, учасника і орденоносця погони позривають. Не подобаються мені ці… як ти казав? Танці. Дуже не подобаються. І знаєш, що особливо насторожує?

- «Конторські»?

- Еге ж! То вони через будь-яку дрібницю налітають, як мухи на мед, не відженеш! А тут, поглянь, чотири вбитих, один зник з кінцями, десь лежить щонайменше кілограм наркоти. А вони - що? Точніше, а вони - де?

- В Улан-Уде!

- Точно! Тут Генерал стовідсотково правий. Встромилися один раз, зробили вигляд, що злякалися нашого Генерала - і «Ша, ша, ша, вже ніхто нікуди не йде!»

Я пригадав розмову з опецькуватим чекістом, але вирішив Старого у це не посвячувати. Бо, всупереч його думці, я відчував, що свою роль у цій справі «конторські» по-справжньому ще не зіграли. Або грають, але так, щоб ніхто сторонній не чув. Тут вони неперевершені майстри.

Коли ми дісталися до мене додому, мама вже спала. Старий, звісно, не став вкладати мене в ліжко і навіть відмовився випити зі мною чарчину для розрядки нервової системи і травмованої психіки.


19.


Спав я кепсько. Снився «головний над психами», який у жіночих «шпильках» танцював шейк з академіком Павловим, а горезвісні собачки врізнобій підвивали оркестру. Тому коли вранці я йшов до Управи аби знову «служити Отєчеству», голова гула, а настрій був кепський. Не порятувала навіть традиційна подвійна кава.

Біля входу в Управу - кепський знак! - на мене чекав помічник оперативного чергового. Загорлав ще здалеку:

- Сирота!…

- Знаю.

- Генерал!…

- Вже йду.

- Але я хотів…

- Ще раз захочеш - хотимчик відірву.

- А я - в рапорт!

- А я - в хліборізку!

На другому поверсі над нами розчинилося вікно і генеральський баритон пролунав над усією площею:

- Сирота, не дражни убогого! Бігом до мене! Починаю відлік: десять, дев’ять, вісім…

Сходи і коридори я подолав за рекордний час. Генеральський помічник ледь встиг відскочити. Попри мої побоювання і передчуття Генерал посміхався.

- Товаришу капітан, ви здогадуєтеся, що, незважаючи на ваші титанічні зусилля у боротьбі зі світовою наркомафією, звичайні кримінальні злочини у Києві продовжують скоюватися?

- Не маю сумнівів, товаришу генерал.

- Тоді як ти поясниш ось це… тримай.

На теці слідчої справи ще навіть чорнило не просохло. Та й сама вона поки що складалася з протоколу огляду місця злочину, кількох фотографій та нашвидкуруч, мало не на коліні написаних двох пояснень. Я збирався заглибитися в читання, але Генерал упередив цей мій намір:

- Потім прочитаєш. І доповіси. На перший погляд зі справою Дембеля і корейця немає нічого спільного. Характерне вбивство з метою грабунку. Жертва теж типова - таксист. Бо у кого у нас серед ночі можна розжитися грішми, окрім як у таксиста?

- Логічно, товаришу генерал. Прочитаю, вивчу і доповім.

- Зверни увагу на фото номер три. Воно мені дуже не подобається. Характер рани трошки інший, аніж у Дембеля і нашого дільничного, але варто придивитися. Я вже дав розпорядження нашим експертам.

- Я зрозумів, що на вашу думку і цей злочин якось пов’язаний…

- Якби я так не думав, то доручив би цю справу комусь іншому. Йди, вивчай.

На перший погляд вбивство таксиста з Дарницького автопарку і справді виглядало банальним. Гальмонули машину пізно ввечері, попросили підвезти на Русанівка, зупинилися неподалік каналу, вдарили водія ножем у серце, забрали гроші, стерли всі відбитки пальців, замкнули дверцята, попередньо запакувавши труп у багажник - і закотили машину в канал. Якраз на глибокому місці. Відмокала вона там недовго, бо вже вранці її видивилися рибалки.

Я двічі перечитав усе, що було в теці, уважно роздивився фото, потім дістав із сейфу свій слідчий нотатник і почав виписувати те, що кидалось у вічі, у формі діалогу з самим собою. Така у мене була звичка.

- Хто зупинив таксі? Одна людина чи кілька?

- Невідомо, отже, від одного до чотирьох.

- Де саме сіли (сів) підозрювані?

- Невідомо. Хоча радіотелефони на київських таксі вже не дивина, але більшість дарницьких «героїв лічильника» їздять без них. Приїхав уранці на зміну, взяв путівку - і гайда в поле. На скількись там годин. У кінці зміни повернувся, здав виручку - і «на добраніч, діти!»

- Чи була Русанівка кінцевим пунктом маршруту, чи просто попросили зупинити на хвилину?

- Невідомо!

- Мета нападу?

- На перший погляд - грабунок. Але!… Як правило, досі ті, хто збирався розжитися виручкою таксиста, робили це в якомога глухішому місці. Тобто - просили довезти кудись на околицю, де не те що ліхтарів - асфальту досі не було, і там нападали. Звісно, Русанівка, особливо вночі, це не Хрещатик. Але й не Новобіличі.

- Якщо це просто грабунок, то чому втопили машину? Гаяли час і ризикували, що хтось, кому не спиться, побачить усю цю процедуру через вікно чи з балкона.

- Немає відповіді.

- Чи опитували хлопці з райвідділу гіпотетичних свідків: двірників, нічних сторожів і просто мешканців квартир, що виходять вікнами на канал?

- А чорт його знає! Схоже, що ні. Бо в течці жодного протоколу допиту. Тільки пояснення двох рибалок, котрі помітили машину, після чого один залишився на березі, а другий побіг до найближчого автомата.

Схоже, дарницькі пінкертони, як тільки зрозуміли, що за рибка їм клюнула, одразу оголосили операцію «Спихотехніка». Тобто - підкинули труп у багажнику нам, міським сискарям. Хоча обґрунтування на цю тему склали дуже грамотно. Не причепишся.

- А може, злочинцеві (злочинцям) навіщось потрібна була машина? Вони вбили водія, чорти його батька знає, де, запакували в багажник, забрали ключі і гроші, сіли за кермо, зробили якусь, поки що невідому міліції чорну справу, підігнали машину до каналу і втопили.

- У нас у Києві все може бути. Бо ще не встигли хлопці з райвідділу прибути на виклик, як натовп цікавих, чисельністю до батальйону, прибіг і затоптав усі ймовірні сліди в радіусі сто п’ятдесят метрів. Куди дінешся: народ жадає видовищ, крутіших від програми «Врємя».

- Отже, що ми маємо в результаті?

- Нічого. Окрім убитого ударом ножа в серце таксиста. Плюс приблизний час його смерті. Плюс - фотографія, що збентежила Генерала - крупний план рани, завданої ножем із широким гострим лезом, заточеним з одного боку.

- Знімок, точніше, сама рана могла збентежити будь-кого, хто має безпосереднє відношення до криміналістики. За винятком, звичайно, дарницьких хитро…мудрагелів.

Річ у тім, що у нас, у Києві, як напевне й по всьому Радянському Союзу, найпоширенішим знаряддям убивства є саме ножі. Після них йдуть мисливські рушниці і лише потім - армійська зброя, котра, як правило, в злочинний спосіб опиняється в руках убивць. Після війни, звісно, мало не кожний вурка тягав трофейний або вітчизняний «вогнепал», а дехто вибирався на діло і з автоматом. Але все хороше колись минає. Тож нині радянську людину в масі своїй вульгарно ріжуть ножем, мов ту дурну курку.

Старий, щоправда, розповідав про те, як після війни улюбленою зброєю блатних і вуркаганів, звісно, крім пістолету, який робив багато шуму, була заточка, себто - гостра викрутка. Майстри свого жанру, особливо в Росії, переробляли у кинджали звичайні тригранні напильники. Але це - блатні і вуркагани і до того ж колись - після війни. А в наші часи добудови розвиненого соціалізму народ хапає, що під гарячу руку втрапить. А втрапляють переважно звичайнісінькі кухонні ножі різних розмірів і призначення. Часом фабричні, часом саморобні.

Але ніж, яким убили таксиста, не був схожий на жоден із відомих, принаймні мені.

Я вже збирався за звичкою вискочити з Управи, сісти на шістнадцятий тролейбус і поїхати до центрального моргу на Оранжерейній, по дорозі розкласти по поличках у своїй голові всі необхідні запитання. Та вчасно згадав одну з улюблених фраз нашого Полковника: «А для чого товариш Едісон колись придумав телефон?»

І справді - для чого? Не вистачало аби Генерал раптом, не дочекавшись, доки я дозрію, подзвонив особисто і поцікавився: а де народ? Себто - де капітан Сирота? А йому скажуть, як у тому анекдоті:

- Народ у полі. Себто, в морзі.

- Як, уже? Чому не доповіли? Коли панахида?

- Не відомо. Бо він ще живий. Він по результати експертизи поїхав.

- А чому він не чекає на них в Управі, як належить?

- Ну ви ж знаєте, товаришу генерал: капітан Сирота у нас в Управі діє не так, як йому належить, а так, як йому заманеться. Сьогодні він поїхав підганяти прозекторів, а завтра сам почне робити розтини.

Я уявив, у якому напрямі Генерал розвине цю тему далі. У мене вже немає сили, а головне - часу наражатися на гнів начальства. Тому я набрав номер і якомога лагідніше поцікавився у знайомого прозектора, чи є у нього щось цікаве для мене. Той, як завжди, почав здаля:

- От чому б деяким інспекторам карного розшуку…

- Старшим інспекторам, з вашого дозволу.

- Тим більше - старшим інспекторам карного розшуку та не одягти парадну форму з білим кашне, галіфе, хромові чоботи і не приїхати у наш маленьких морг і не посидіти разом з нами, споглядаючи краєвиди Лук’янівського цвинтарю за вікнами, і не поговорити за життя… а вже потім делікатно, - я наголошую: делікатно! - поцікавитися: доктор, у вас часом немає для мене чогось цікавого?

- Як писав мій улюблений Богомил Райнов, інспектор карного розшуку зодягає парадну форму один раз в житті. Точніше, його обряжають у неї колеги, проводжаючи в останню путь.

- Сирота, скільки ти ще будеш цитувати мені свого Богомила Райнова?

- Стільки ж, скільки ти будеш красти свої дотепи у Ісака Бабеля.

- Про що ти?

- При «Одеські оповідання» покійного.

- Дістав… чого тобі треба, зануда?

- Деякі обставини експертизи по вбитому таксисту. Перша: чи обов’язково за такого типу вбивств на місці злочину повинна залишитися велика кількість крові?

- Якщо одразу вийняти ніж з тіла - то так. Вдарить струменем, як з брандспойта.

- А якщо не виймати?

- Ну, щось там витече, одяг забруднить, але не більше.

- Зрозуміло. Таксисту засадили ножаку в серце, акуратно поклали в багажник, трошки почекали… так?

- Це обов’язково.

- Потім обережно витягли лезо і попхнули машину в воду. В каналі хоч і слабенька, але течія, до ранку ми мали майже чистий труп.

- Сходиться. То чого ж ти мені дзвониш? І взагалі, навіщо ми тобі, коли ти сам усе знаєш.

- Та бачиш - нашого Генерала бентежить ширина ножової рани. Якась незвична.

- Пізнаю стару школу сискарів. Він у твоєму віці був ще прискіпливіший, аніж ти. Експерти від нього по туалетах ховалися.

- То як щодо рани?

- Це не кухонний ніж і не різницький. Це щось взагалі не пов’язане ні з кулінарією, ані з шевською справою, ані з різьбленням по дереву.

- Багнет? Конкретно - від автомату Калашникова, модернізованого?

- Сирота, я вже тобі казав, що з тобою нецікаво? Якщо ти й сам знаєш, то чого ти морочиш мені голову?

- Я не знав. Я вгадав. Рана й справді дивна: один край рівний, вузенький, а другий рваний. Ніж, заточений з одного боку, тіло не рве. А на акаемівському багнеті з одного боку пилка. Пригадав?

- Сирота, я в армії не служив. І взагалі зброю брав до рук лише один раз - на військовій кафедрі, коли приймав присягу, а потім погони молодшого лейтенанта медичної служби. Проте і ми, цивільні, дещо тямимо. Я зробив мазок з глибини рани. Там, куди не просочилася вода.

- Можна я знову вгадаю? Сліди зброярського мастила?

- Саме так.

- Тоді це точно багнет. Бо ножі чистять і витирають насухо. Або сушать. А багнети покривають тонким шаром спеціального мастила.

- Чекай… це не цим багнетом дільничному горло перерізали?

- І не тільки йому. І не тільки горло.

- Що це за Джек-Різник? Ви що там - знову зліпили докупи кілька різних справ аби зменшити процент «висяків» на одну інспекторську душу?

- Що ми тут у себе робимо - то наш клопіт. Ти краще скажи, як саме вбивали таксиста? Конкретно мене цікавить, чи затискували йому рота.

- Будь ласка. Вбивця сидів у машині на задньому сидінні за спиною водія. У певний момент лівою рукою затис йому рота, а правою, перегнувшись через спинку, вдарив у груди. Ніж увійшов у тіло не перпендикулярно самому тілу, а під певним кутом згори вниз. І розрізав серце. Смерть настала практично одразу. Якщо для тебе це важливо, то або у вбивці широкі пальці лівої руки, або він був у рукавичках. Ймовірно - шкіряних.

- Точніше встановити можна?

- А що тобі це дасть? По-перше, навіть якщо покійний встиг перед смертю вкусити вбивцю за руку в рукавичці, то після восьмигодинного перебування трупа у воді ніяка експертиза тобі цього не підтвердить. Скажи спасибі, що хоч залишки мастила знайшли. Ти б іще зажадав виміряти рівень адреналіну в крові для точного відтворення всіх обставин смерті.

- А це ідея!

- Це ідея на взірець “І-де-я візьму таку пісню, щоб ти заткнувся і мовчав”. Ти знаєш, кому роблять такі експертизи?

- Не знаю, але здогадуюсь.

- На моїй пам’яті офіційно таку експертизу робили вісім років тому по факту загибелі Гагаріна. Військові медики. А у них обладнання в порівнянні з нашим - двадцять перше століття! І взагалі - чує моє серце, Сирота, що ти ще наплачешся зі своїм таксистом.

Сказав - як у воду глянув. Напевне щоденне спілкування зі смертю віч-на-віч виробляє у деяких прозекторів прогностичний дар. Особливо, якщо вони п’ють помірно, себто, пам’ятають сьогоденну міру випитого.

Не встиг я покласти трубку, як у двері встромилася голова генеральського помічника:

- Олексо, скільки можна триндіти по телефону? Шеф кличе! Негайно!

- Дивно… сам же сказав: вивчити, обміркувати і лише потім доповісти. Що за нетерплячка?

Причина нетерплячки сиділа в генеральському кабінеті, як у себе вдома, і, згідно з анкетними даними, іменувалася завідуючим відділом адміністративних органів Київського міськкому компартії України. На моїй пам’яті це цабе вперше зволило відірвати свою дупу від крісла у власному кабінеті аби перейти площу і особисто завітати в Управу. Не інакше як у їхньому партійному лісі якийсь мамонт здох.

- Іване Панасовичу, це капітан Сирота. Він веде у нас справу по вбивству таксиста.

Мамонт здох? Схоже, у них уся партійна фауна натягла копита, якщо наш грізний куратор береться особисто контролювати вбивство рядового водія таксі. Це ж не син секретаря ЦК, врешті решт. Борисенка маю на увазі. Але й тоді, пригадую, ніхто з горішнього ешелону до нас в Управу не приходив. Для накачок висмикували по телефону.

Іван Панасович зміряв мене таким поглядом, наче він достеменно знав, що бідолаху-таксиста зарізав особисто я. Генерал поспішив упередити розвиток подій.

- Капітан Сирота - один із кращих працівників розшуку! Має вищу університетську освіту, стаціонар! Служив у армії. Офіцером. На службу в міліції його рекомендував особисто наш Міністр.

- Член партії? - це вже до мене.

- Так точно. Ще зі студентських років. Був комісаром будівельного загону.

Іван Панасович звів очі до стелі і скривився, як середа на п’ятницю:

- Такі люди повинні працювати у нас, а не у вас. Нічого нікому не можна доручити!… Добре! Товаришу генерал, введіть капітана в курс справи, а мені - пора. У будь-яку хвилину можуть подзвонити з Орджонікідзе. Ви ж розумієте…

І вийшов, не попрощавшись і не зачинивши за собою двері.

Коли кроки цього диплодока стихли десь у глибині коридору, Генерал озвався, не підвищуючи голосу:

- Сирота, спасибі за те, що ти не ляпнув: а до нас в Управу безпартійних не беруть.

- Товаришу генерал, я ж розумію: жартувати проти вітру, як і плювати, - не варто. А що тут за шум учинився?

- Таксисти з Дарницького автопарку не вийшли на роботу. Точніше - вийшли, розібрали путівки, сіли в машини, але поїхали не на маршрут, а до райвідділу міліції. Оточили будинок з усіх боків, заглушили двигуни і стоять.

- То це ж справжнісінький страйк. Що вимагають? Підвищення тарифів чи зменшення плану?

- Справедливого розслідування вбивства їхнього товариша.

- А до чого тут міліція… тьху! Що я верзу! Як вони собі це уявляють - справедливе розслідування?

- А так, що до них мусить приїхати найголовніший міліціонер і відповісти на всі їхні запитання. Інакше вони всі разом подадуть заяву… для початку про відпустки за власний рахунок, а потім і про звільнення. Уявляєш? Тепер ти розумієш, чого цей гиндик своїми ноженятами до нас прибіг?

- А у нас що, товаришу генерал, партія уже не є «керівною і рушійною силою»?

- А я ще тебе, гада, похвалив! Та за такі жарти… у генералів погони здирають! Ти про генерала Григоренка коли-небудь чув? Хоча - звідки? Хіба що по Бі-Бі-Сі… У нього теж на цей предмет були сумніви. Де він зараз?

- Товаришу генерал, а чого б це отому, як ви кажете, гиндику та не послати до таксистів своїх пропагандистів і агітаторів? Чи вони у своїх райкомах даремно хліб їдять?

- Знов речеш крамолу… стосовно хліба. Уже послав - заввідділом з Дарницького райкому. Так йому таксисти одягли на голову відро, бабахнули зверху ломиком, потім зняли і запитали: ну, як враження? А ми отак - мало не щодня.

- Дохідливо пояснили. Треба буде, товаришу генерал, і у нас в Управі щось подібне запровадити. Особливо для декого з райвідділів. Дарницького, приміром чи Сирецького підвідділу.

- Сирота, я тебе для чого викликав? Щоб ти мені тут рацпропозиції вносив? Бери мою службову машину і мотай у Дарницю. Знімеш блокаду з райвідділу - доповіси.

- Хто, я? Один?!

- А тобі що - Таманська дивізія для підтримки потрібна? Один! Сам! Без зброї! Зрозумів? Виконуй!


20.


Будинок Дарницького райвідділу виглядав, мов той Сталінград за кілька хвилин до початку німецького штурму. Ні на подвір’ї, ані у вікнах не було видно жодних ознак життя. Натомість усю територію оточувало подвійне кільце. Ближче - машини з «шашечками» на дверцятах, а трохи далі - величезний натовп цікавих. Народ прибував…

Появу чорної «Волги» з міліцейськими номерами громадськість зустріла легким пожвавленням. Навіть таксисти повисувалися з машин. Та коли замість генерала у формі з «Волги» вийшов я у цивільному, натовп розчаровано загудів.

Незважаючи на реакцію пролетарів керма і домкрата, я піднявся на сходи і голосно сказав, знімаючи піджак і обертаючись аби показати, що я неозброєний:

- Я старший інспектор карного розшуку капітан Сирота, розслідую справу по вбивству вашого товариша.

Потім повільно повісив піджак на ручку вхідних дверей до райвідділу і знову обернувся обличчям до натовпу.

- А де головний? - вигукнув хтось із особливо нетерплячих.

- Ми вимагали головного! - підтримали його колеги. - Головного давай!

- Та ш-шо його слухати! Хай генерал приїде!

Я посміхнувся і розвів руками:

- Ну, мужики, ви наче вчора народилися. Для чого у нас генерали і начальники? Аби в президіях сидіти і ордени від нашого імені одержувати. А вигрібають отакі, як ви і я. То давайте ваші запитання. Тільки не всі одразу. Бо буде не розмова, а базар. Виділіть кількох чоловік, бо ж я не буду вам таємниці слідства на всю Дарницю викрикувати. Ікса з пробором я тобі зловлю, а не вбивцю чи вбивць.

Таксисти вийшли з машин, підійшли і оточили кільцем уже мене. Я зрозумів, що бити не стануть. І відра не видно було. Але це ще нічого не означало. Треба буде - дістануть з багажників і відерце, і ломик.

- До приміщення я ваших представників запрошувати не збираюсь…

Обірвали мене одразу:

- Знайшов дурних! Туди зайдеш, а назад не вийдеш. Знаємо ми вас! За страйк по голівці не погладять.

- Залежить від того, як ви поводитиметеся. Пам’ятаєте, колись в автобусному парку на Васильківській народ теж страйкував - і нічого. Всі й досі живі й здорові. Обійшлося.

- Обійшлось, а чому? Ніхто не настукав. Але ка-де-бе з рік усіх трусило: хто перший сказав «гав»?

- А хто сказав, що ви страйкуєте?

Народ спочатку онімів, а потім перепитав:

- А що ми, по-вашому, робимо?

- А по-моєму ви, як справжні небайдужі радянські громадяни, приїхали до райвідділу міліції, щоб запропонувати свою до-по-мо-гу в слідстві. Наскільки це в ваших силах. І ніяких страйків! А що на лінію не вийшли, так потім відпрацюєте. Таксі не літак і не поїзд, може зачекати.

- Ви його слухайте! - почулося з-за спин. - Він вам тут казочки розказує, а потім нам влаштують другий Новочеркаськ.

Настрій натовпу миттю змінився з зацікавленого на ворожий.


Від автора: у місті Новочеркаську Краснодарського краю на 1-го червня 1962-го року вийшли на вулицю робітники кількох підприємств - через різке зниження тарифів, підвищення нормативів і відсутність в місцевих магазинах найнеобхідніших продовольчих товарів. Тодішній партійний лідер Микита Хрущов наказав ввести в місто армію, саме армію, а не додаткові сили міліції і відкрити вогонь по «антирадянщиках». Можливо, його обурило те, що робітники зривали зі стін та будинків і палили його портрети, а також вигукували: «Хрущова - на м’ясо!»

Навіть зараз важко збагнути той факт, що проти чотирьох тисяч беззбройних було кинуто аж сімнадцять армійських дивізій, включно з танковою. Хрущов у Кремлі бісився і кричав по телефону спецзв’язку: розстріляти, всіх розстріляти!

Проте командувач Північнокавказького округу герой Радянського Союзу генерал Шапошников заборонив солдатам і офіцерам відкривати вогонь. Коли на зв’язок із ним вийшов міністр оборони маршал Маліновський, до речі, наш землячок, з України, то у відповідь на вимогу стріляти по ворогам почув від Шапошникова: «Я не бачу перед собою ВОРОГІВ».

Злочинний наказ Кремля виконали наступного дня підрозділи внутрішніх військ, терміново перекинуті з інших регіонів. Офіційна цифра вбитих у секретному, звісно, звіті складала двадцять вісім чоловік. Проте, за пізнішими свідченнями очевидців, їх було набагато більше. Трупи похапцем вивезли і скинули у стару недіючу шахту.

Сто десять так званих заводіїв бунту судили, звісно, на закритому процесі. Семеро одержали смертний вирок, решта - від десяти до п’ятнадцяти років ув’язнення. Частина з них таємниче загинула вже після відбуття покарання.

Новочеркаські події, звісно, суворо засекретили. Але завдяки зарубіжним радіостанціям в СРСР знали про них достатньо.


Олекса Сирота:


Найгірше на світі для будь-якого мента - це не озброєний до зубів божевільний убивця-самітник, а звичайнісінький беззбройний натовп. Бандюк - він що? Налаштований на одну хвилю, як у тій старій комсомольській пісні: «Багнетом і картеччю шлях прокладем собі!». У нього це не тільки в очах читається, а й на лобі написано. Товариші ветерани, звиняйте за порівняннячко.

А натовп? То зовсім інше. У нього настрій не прогнозований. Щойно тебе на руках несли, аж раптом на землю кинули і добивають ногами. Що там радив один славетний практик? Натовп - це маса, а маса подібна жінці, а жінка любить, щоб з нею поводилися грубо. (Олекса цитує по пам’яті фрагмент дикторського тексту радянського фільму «Звичайний фашизм», - авт.)

Ну що ж, скористаємося:

- А що це за падла сучосинить з-за ваших спин? Біду накликає! Ваш чи приблудний?

Після короткої метушні хтось подав голос:

- Начальнику, це не наш! Це точно приблуда.

- То тримайте цього провокатора - і міцніше. Бо якби хтось там, нагорі справді надумав із вами розправитися, то тут уже давно навкруг були б і «ге-бе», і червонопогонники, і пожежники з брандспойтами, і по парі танків у провулках. А так - прислали мене одного. І без зброї. Ось, бачите: тільки зошит і ручка.

Маятник громадської налаштованості хитнувся в мій бік. А я дотискав:

- А тепер, товаришочки, розпочнемо слідство, просто отут, не ховаючись по кабінетам. Я запитую, ви відповідаєте, всі чують, я записую. Домовилися?

Народ не заперечував, і я уже впевнено потяг ковдру на себе:

- Запитання до всіх: подумайте і скажіть, чи були у покійного вороги та ще й такі, щоб наважилися його вбити?

Натовп загув, потім розпався на групки і почав радитися. А я тим часом звернувся до зовнішнього кільця облоги райкому:

- Громадяни! Проводяться слідчі дії. Прошу всіх сторонніх відійти на той бік вулиці і не заважати. Відійти всім, крім таксистів.

- Чого роти пороззявляли! - несподівано підтримав мене літній водій з колодочками фронтових нагород на куртці, - а ну киш! Кому сказали? Бо зараз хтось заробить ломиком по ребрах. Людину зарізали, а вони тут шкіряться.

Цікаві навіть не відійшли, а відбігли. Таксисти порадилися ще кілька хвилин, потім відкликали вбік фронтовика. Я зрозумів, що саме він, а не крикуни був тут головним авторитетом. Тому терпляче чекав, доки він підійде до мене.

- Щоб ти знав, капітане, - пояснив нарешті ветеран, - у нас, таксистів, ножа за пазухою ніхто не тримає. А тим більше за нього не хапається. Ну, як щось там не так - поговорили між собою, за душу взяли, потрусили, дехто з молодих за розводні ключі хапається, бо робота у нас нервова. Але щоб зарізати? Вибачай, синку, це не наші. І навіть не центрові таксисти з того берега. Шукайте чужих.

- Спасибі, так і зафіксуємо. Наступне запитання: хто бачив покійного після того, як він із парку виїхав на лінію? Особливо ближче до вечора. Може, хтось із ним парою слів під світлофором чи на стоянці перекинувся?

Цього разу підійшло чоловік десять.

- Послухайте мене уважно, товариші водії! Виберіть з-поміж себе чоловік трьох, яким ви довіряєте. Я їх оформлю понятими, щоб начальство не чіплялося. Плюс ті, хто зараз підійшов до мене, стійте на місці. А решту дуже прошу повернутися до роботи. Ніхто вас лаяти не буде, це я обіцяю, але простою теж ніхто не оплатить.

За кілька хвилин під райвідділом залишилися тільки безпосередньо причетні та ще отой «сучий син». Його міцно тримали за руки два кремезних таксисти.

- А цього куди, командир? Мо’ дать по яйцям і відпустить?

- Ніяких «по яйцям»! Тут вам не Паска. Одвезіть у районне ка-де-бе, скажете, що капітан Сирота з міського кримінального розшуку затримав і прислав провокатора, котрий підбивав народ на антирадянські виступи. Будуть розпитувати - посилайтеся на мене, самі нічого не кажіть. Ну, як ви вже такі кровожерливі, то можете запхнути це опудало в багажник. Тільки дивіться, щоб він на ходу не випав.

Таксисти виконали моє розпорядження з величезним задоволенням. До них дійшло, від якої халепи я їх порятував. Бо одна справа - порушення розпорядку робочого дня, а зовсім інша - участь у антирадянському виступі. Тут навіть звільненням «за власним» не обійшлося б.

Дивно, але згодом ані районні «конторські», ані ті, що над ними, з приводу «крикуна» до мене не зверталися. Не інакше - ми з хлопцями сексота пов’язали, бо звідки така обізнаність щодо Новочеркаська? Але тоді я одразу викинув провокатора з голови і поринув у слідство під відкритим небом. Що вдалося встановити? Ножі, переважно саморобні лежали в бардачку у кожного таксиста. Ще б пак! Звичайною викруткою контакти не зачистиш і хліба не наріжеш. Але жодної холодної зброї з широким лезом ніхто зі свідків не бачив.

Тепер щодо загиблого. Потихеньку вималювався його останній робочий день. Він не вистоював на стоянках і не випрошував у диспетчерів вигідних замовлень, а сам мотався містом у пошуках пасажирів.

- Розумієте, - пояснили мені свідки, - нам, лівобережним, найвигідніше возити людей з Борисполя, аеропорт маємо на увазі. Бо з того берега на Бориспіль пасажира переважно центрові перехоплюють. І ще - хлопці з центрального автовокзалу. Там взагалі народ - одірви і викинь. Самий лише «Два тарифи» чого вартий! Чули про такого?

- Не тільки чув, а й оце днями взув його на два тарифи. Змусив увечері везти мене через пів Києва, не заплатив і відмітки в путівці не зробив.

Після цього повідомлення рівень мого авторитету серед свідків стрімко рвонув угору. І я дізнався багато професійних секретів - і про розподіл сфер впливу, і про підлянки, які таксисти з різних автопарків роблять один одному, і про маленькі хитрощі щодо перехоплення вигідних пасажирів і ухиляння від невигідних, і про те, де й кого найвигідніше знімати, а від яких клієнтів відмовлятись, яку б суму тобі не пропонували.

- Піймала мене колись компанія пацанів, підпилих. Кажуть: шеф, вези на Пухівку! В обидва кінці оплачуємо. А я їм: дітки, звиняйте, бензину ледь-ледь до таксопарку доповзти, яка Пухівка. Що я - дурний? О дванадцятій ночі отаку публіку, та ще й за місто тарабанити? Тим більше, що за місяць до того під тою ж Пухівкою знайшли одного нашого з проломленою головою. Правда, не з нашого таксопарку. Може отакі і нашого хлопця зарізали?

- Як версія - може бути. Але шпана - вона як? Прибили таксиста, ну там придушили… чи навіть зарізали, а далі що? Два варіанти: виручку забрали, труп і машину покинули - і гайда! Або: вбитого викинули, виручку, знову ж таки, забрали, сіли в машину, накаталися, доки бензин не випалили, покинули машину і ноги в руки. А у нашому випадку зарізали в одному місці, поклали труп у багажник, привезли до каналу і зіштовхнули машину в воду. Не схоже на шпану. То хто, кажете, його того дня бачив?

Через кільканадцять хвилин я вигріб з купи звірянь те, яке видалося для мене найважливішим:

- Того вечора о двадцять третій - можете у диспетчера перевірити - у мене класне замовлення було: відвезти молоду пару з Червоного Хутора на Русанівські сади, а звідти забрати їхніх батьків з дачі і відвезти знову на Червоний Хутір. До того ж у мій власний двір! Клас! Особливо під кінець зміни.

- А ближче до теми? По суті?

- По суті: я заїжджаю з Дарниці на сади… ну, на центральну алею, а він мені назустріч - звідти, на Дарницю. Зупинятись я, звісно, не став, тільки фарами мигонув.

- А він?

- Отут я і досі дивуюсь, чому він не відповів. Він завжди, як вночі, то фарами мигає, а вдень рукою махне. Ну, нормальний мужик. А тут проскочив повз мене, наче це не він.

- А це точно він був, не переплутали?

- Та ну, скажете таке! Я ж номер фарами висвітив, роздивився добре. І за кольором - «Волга» його.

- А того, що за кермом сидів - теж висвітили?

- Ні, я одразу на ближнє перемкнув. Я ж не хамло - очі сліпити. А потім - він щиток опустив. Хоча… стривайте… точно!

- Слухаю. Тільки не женіть коней.

- Ви повірите, що кожний водій, справжнього маю на увазі, машину по-своєму водить?

- Це як хода чи почерк?

- Точно! Там коли з вулиці на сади заїжджаєш, на самому початку, перепад між асфальтом і плитами.

- Знаю. Там на центральній алеї бетонні плити, бо ніякий асфальт на піску довго не протримається.

- Ото ж! А Микола… ну, котрий загиблий, він завжди до таких місць не те що під’їжджав - підповзав. А того вечора раптом газонув - аж квакнуло! Наче не він за кермом.

- Боюся, що так воно й було.

І свідок, і його товариші розгублено дивилися на мене, чекаючи продовження, але я не поспішав. Як любить казати наш Старий, не вискакуй з власної думки, доки ти в ній остаточно не впевнений.

- Нагадайте мені краще, до Верхніх садів якось інакше, ніж через Воскресенку, можна заїхати?

- Та ні, - заговорили, перебиваючи один одного, таксисти, - сади - вони як у мішку. З одного боку Дніпро з протоками, з другого - височенний залізничний насип. Тож маршрут один: від метро по Луначарського до клумби, а там лівий поворот, понад затокою і на центральну алею.

- Спасибі всім. Підпишіть протокол - і до роботи. Ви до своєї, я до своєї.

- Командире, ви нам тільки підкажіть: хто б це міг бути, а ми вже цього гада самі…

- Товариство, якщо це саме той, за ким ми вже не перший день полюємо, то ви своє вже зробили. Все, що могли. Як кажуть старі люди, не дай вам Боже віч-на-віч з ним зустрітися. Та ще й коли навколо нікого немає. Бо він вбиває набагато вправніше, ніж машину водить. Затямили?

- Затямили, - запевнив мене ветеран, - поїхали, братва, бо треба ще похорон організувати. І такий, щоб усі надовго запам’ятали.

Я в цей момент подумки був уже далеко, тому пропустив повз вуха останню фразу старого таксиста. Невдовзі переконався - даремно. Не вперше, до речі, переконався. Але то було потім, а поки що я бадьорою ходою переможця-тріумфатора увійшов до будинку райвідділу, відчинивши, звісно, вхідні двері ногою. На ходу я розмірковував, якими словами дошкульніше допекти отих панікерів-спихотехніків, котрі й досі не наважувалися бодай вистромити голови зі своїх кабінетів. Та коли побачив у кімнаті чергового на стіні поряд із план-схемою району окремий величезний план Русанівських садів, то мені стало недобре. Це ж скільки часу знадобиться, щоб обійти не одну сотню дач і запитати, чи не були ви, шановні, такого-то числа, орієнтовно між двадцять другою і двадцять третьою у своєму будиночку, а якщо були, то чи не проїжджало повз вас якесь таксі? То що мені дасть цей марафон, якщо я й так знаю: проїжджало.

Інше питання: де вбивця попросив зупинитися, увігнав у серце водія свій ніж-багнет, трохи перечекав, перетяг труп у багажник, сів за кермо і помчав топити машину з небіжчиком у Русанівському каналі. Навіть якщо я знайду сліди крові на русанівських пісках, то все одно не одержу відповідь на головне запитання: навіщо? Адже таксист до того його напевне не бачив і тим більше наркотиків ні в кого не крав. Як любив казати мій університетський професор філософії, не життя, а суцільна квадратура кола. І ти в ту квадратуру мусиш лупати своєю дурною головою. Чудова перспектива!

Як втовкмачує нам у голови Старий: не маєш доказів - шукай мотив. Легко сказати! А от де його конкретно взяти? Через руки корейця проходять сотні тисяч карбованців. То невже він стане вбивати за якихось тридцять - ну від сили п’ятдесят рублів з гаманця таксиста? А може цей бідолаха його з Дембелем до «Динамо» підвозив? Теж навряд. Він до Києва не задля того приїхав аби нам статистику псувати. Він професіонал - тож вбиває виключно за умов виробничої необхідності. Але якої?

Мої роздуми перервав заступник начальника райвідділу, котрий не лише наважився вистромитися зі свого кабінету, а й прителіпався до чергової частини. А начальник, до речі, втік через вікно у двір на першому поверсі, як тільки таксисти почали свою облогу. Ну, вигляд у майора, скажу тобі, був як у Івана Козловського, коли той розпочинає свою арію юродивого з опери про Бориса Годунова:

- Сирота, ти пробач, що ми тебе в таку халепу встромили. Не ображайся… бо хто ж знав, що воно так обернеться?

- Якби знали, то скинулися б усім райвідділом на урочистий похорон пролетаря керма.

Майор поспішив змінити тему:

- Думаєш, убивця десь у нашому районі живе?

- Не думаю! Думають у райкомі партії. А в міліції вистежують, винюхують і вигрібають.

- Сирота, а чого це ми мало не в коридорі балакаємо? Пішли до мене в кабінет.


21.


Тільки в апартаментах заступника начальника райвідділу я відчув, що у мене гудуть ноги, а одяг наскрізь мокрий на спині.

- Не повинен, але мушу тебе, майоре, заспокоїти. Такі, як наш підозрюваний, там, де живуть - не вбивають. Це життєве правило вовка, тому досвідчені мисливці завжди питають: в якому селі вовки телят НЕ різали. Отам і лігво.

- То це що, Сирота, ви на професіонала напоролися? Але ж такого не може бути, хоча - про що я?…

А він не такий дурний, цей майор, просто вміє вчасно прикинутися пришелепкуватим. Тому й звання вчасно одержав, і вже в заступниках начальника ходить. А мені до цих благ ще як до острова Даманського рачки - з моїм характером.

- На кого ми напоролися - це нехай думають ті, хто звіти пише. А я так вважаю: якби підозрюваний тут жив, то одвіз би таксиста вбивати щонайближче на Корчувате.

- А якщо водій у нього спільником був? Нам тільки цього не вистачає.

- На спільника не тягне. Не та, як любить казати наш Генерал, особистісна характеристика. Швидше за все - небажаний свідок. Загинув тому, що знав, куди саме привіз убивцю і міг здогадатися, навіщо. А привіз він його на Русанівські сади. Це вже, вважай, встановлено.

- Ну нічого собі! У нас у районі, щоб ти знав, ця дільниця найтихіша. Ми навіть дільничного там не тримаємо. Тобто - тримаємо, на папері. Але ми за цей рахунок район нашого вокзалу підсилили.

- То вже ваші проблеми, майоре. А мої - якомога швидше знайти де це відбулось і, звісно, хто це міг побачити. І залишитися після цього живим.

- Щодо свідків, я тобі, Сирота, не заздрю. Дачники на садах - народ солідний. Академія Наук, Міністерство вищої освіти, науково-популярна кіностудія. Половина з них - пенсіонери республіканського значення, а кілька навіть союзного. Пальця в рот не клади. А з іншого боку - такий контингент колективних п’янок не влаштовує, голими по лініям не бігає і сусіду «червоного півня» під стріху не смалить.

- Ти приказку про тихе болото пам’ятаєш? А ну кажи швиденько, у тебе на садах останнім часом нічого такого кримінального не сталося?

- Практично нічого.

- А фактично?

- Ну знайшли щойно один труп, але то не вбивство і не самогубство. І навіть не нещасний випадок. Тому ми його на міську статистику не подавали… ще не подавали.

- От тільки не треба мені казати, що ти вже збирався доповісти по команді, аж тут з’явилися таксисти і влаштували тобі штурм Берліну. Що за мрець?

- Сирота, тобі мало своїх проблем?

- Мало. Давай: стать, вік, персональні дані, місце прописки, а головне- причина смерті.

- Дівчина одна. Як ти любиш казати, блудяжка. А головне - вона не наша, вона з вашого, правого берега. Незрозуміло тільки, чого її до нас занесло. Може, шукала когось на дачах…

- Тягни справу!

- Немає, не заводили. Я ж казав - не наш випадок. І батьки не заявляли щодо слідства. Забрали труп з нашого моргу, ще й подякували.

- Та-а-ак, раз є батьки, то покійницю опізнали? І то швиденько!

- Ну-у-у… вони з самого ранку подзвонили напряму начальнику. Солідні люди, розумієш. Ми ще боялись: вони нам тут влаштують побиття младенців, але ні, навіть подякували. Вже либонь і поховали.

- А вони не згадали, чого саме донька зникла, а головне - чому вони її у вас у районі шукали?

- Казали щось таке: не прийшла ночувати, то вони з самого ранку сіли на телефон - ну і вийшли на нас. Кажуть, що одразу, пощастило. Тю! Що це я за дурню таку сказонув!

Я не втримався:

- Посада у тебе, майор, така, що розумних речей говорити на ній не можна. А за дурню у нас не звільняють. І навіть за ідіотизм. Немає такої статті. Від чого бідолаха померла? Тільки не кажи, що від переохолодження. Не сезон.

- Зупинка серця.

- Скільки років?

- Двадцять один. Напевне хворіла, бо інфаркти, кажуть, зараз молодшають. От вона і… може, приїхала до когось на ті дачі, не застала вдома, а тут щось побачила.

- Побачила! Привид Чорного Дембеля чи безголового майора міліції! От серце, звісно, й не витримало. Власників і сусідів опитали?

- Звісно. Хазяї нас і викликали. Вони ж її й найшли. Прийшли зранку, відчинили двері, а вона там лежить.

- Хазяї? То вона не на вулиці померла?

- А я хіба не казав? Залізла навіщось у порожню дачу до незнайомих людей… дивина!

- Геніально, майоре! Ти навіть самого себе перевершив. Молода людина з іншого кутка міста приїздить туди, де її ніхто не знає, якимсь робом втрапляє на чужу дачу, там чомусь помирає, а міліція навіть не заводить справу. Ви до всіх такі добрі чи тільки до пенсіонерів союзного значення?

- А хто тобі, Сирота, сказав, що вони союзного значення?

Тут, як завжди, недоречно встряв підлеглий, черговий по райвідділу, котрий, напевне, виліз з-під столу або шафи, бо на робочому місці я його не бачив:

- Товаришу майор, з райкому партії дзвонять. Вимагають інформацію, як у нас справи. Бо товариш полковник чомусь не відповідають.

Майор благально витріщився на мене:

- Сирота, це ж ти тут зараз за головного! Тебе ж з Управи послали. Може, підійдеш?

- Переб’ються! Лейтенанте, скажи їм таке: ситуацію нормалізували без ускладнень, таксисти роз’їхались на маршрути, особовий склад райвідділу посилено розшукує свого начальника аби той у свою чергу доповів по команді. Щезни!

Лейтенант чомусь гигикнув і побіг у свою чергову частину. А я записав до свого блокноту все, що стосувалося «знахідки» на садах, після чого подзвонив до Управи і викликав у місце спочинку персональних пенсіонерів чергову бригаду з експертами. Після чого нахабно зажадав відвезти і мене туди службовим транспортом райвідділу.

Я не став пояснювати нашому черговому всі обставини, а тим більше дзвонити напряму тому ж Старому. Уточнив лише, що йдеться, ймовірно, про наш випадок, а тому не варто витрачати час на цирк з перекидушками слідчої справи з Дарниці на Богдана.

Слідів крові ми, на жаль, не знайшли. Як і виразних слідів автомобільних шин. Схоже, що дарницькі пінкертони з’явилися сюди всім табуном та ще й зодягнувши чоботи - і витоптали не лише потрібні нам відбитки, а й рослинність.

Власники дачі присягалися, що не мають звички залишати напризволяще хату відчиненою. Проте замок на вхідних дверях був англійський, розношений. Тим більше, що самі двері чомусь були двостулкові (власне, яке там «чомусь» - швидше за все, зняті у міській квартирі під час капремонту і прилаштовані за принципом «аби добро не пропадало»). А як цю конструкцію відчиняти без ключа, я навчився ще в школі, коли ми в бібліотеці пересиджували прогулювані нудні уроки. Я підійшов до тої стулки, котра була зафіксована шпінгалетом, повернувся до неї спиною - і бортанув «нижнім бюстом». Друга половинка дверей тихенько відчинилася сама. Як то кажуть, ласкаво просимо, дорогі гості!

Звісно, «нещасну дитину» власники дачі бачили вперше. Хоча прізвище батьків їм було не чуже. Аякже! Чули про таких. Але по їхній номенклатурі дачі давали у Пущі Водиці.

Не скажу, щоб невиразні, але дуже похмурі здогади змусили мене покинути колег на Русанівці, а самому терміново мчати до моргу Дарницької лікарні. Водій із райвідділу спробував, щоправда, зіпнути щось стосовно ліміту пального, але я, послуговуючись звичною йому лексикою, пояснив дурневі, що такі, як він і його начальники мусять мене не те що возити по району, а носити на руках, особливо після сьогоднішньої ранкової пригоди.

У морзі молодий прозектор, котрий відробляв тут ад’юнктуру, допоміг мені перевести підозри у категорію «докази». На жаль, на словах. Бо труп дівчини він встиг лише оглянути зовні. Потім з’явилися родичі з відповідними паперами і автотранспортом.

Щодо рівня номенклатури згорьованих батьків, то я безпомилково встановив його, ледь майор у райвідділі продиктував мені адресу. Звісно, прапорщик із синіми петлицями на кітелі пустив мене до ліфта тільки після відповідного дзвінка по внутрішньому телефону. Сивочолий тато, щоправда, зволив запросити мене до вітальні розміром зо два кабінети нашого Генерала. Ввічливо вислухав мене, потім коротко пояснив:

- Юначе, ціную ваші наміри, але ви запізнилися. Кремація відбулася - тож самі розумієте… ми ні на чому не наполягаємо. І не будемо наполягати. А якщо у вас виникнуть певні проблеми, то не соромтеся, кажіть одразу. Достатньо одного дзвінка, щоб усе владнати.

І він показав на антикварну тумбочку зі старого горіхового дерева, на якій стояв звичайний телефон. От тільки замість диску на ньому був великий державний герб. Я все зрозумів. Я щиро подякував. І не менш щиро запевнив, що ніяких проблем не виникне, а відтак нікому дзвонити не варто. Потому ще раз висловив глибокі співчуття і здимів з максимально можливою швидкістю.


22.


Зі свого досвіду роботи в Управі я затямив один урок: якщо хочеш, щоб начальство вислухало тебе до кінця, а не послало після другої, максимум п’ятої фрази, то ні в якому разі не треба виринати у його кабінеті, мов той Пилип з конопель, а з’являтися ввічливо і обов’язково з течкою слідчої справи в руках, навіть якщо у цій течці лежить один-єдиний листочок з твоїми поспішними нотатками.

На Старого мої хитрощі не подіяли. Він уважно зміряв мене поглядом з голови до ніг, іронічно усміхнувся, кивнув на стілець, неквапно розкурив цигарку і лише після цього розпочав сеанс шокової терапії:

- Якби ти, Сирота, не був такий самовпевнений, то не зривав би з місця чергову бригаду і не палив надаремне чужий казенний бензин. А також не світився би зайве перед «конторськими». Досить було подзвонити мені і назвати прізвище баришні.

- І що?

- А те, що ти знаєш тільки, чим займається твоя убивча бригада. А я - що діється в усьому карному розшуку. Чого мовчиш?

- Вважайте, що я вам уже подзвонив. І назвав прізвище.

- Добре. Тоді слухай. Жила-була дівчинка, як її звали, ти знаєш, росла не просто в хорошій родині, а в дуже хорошій. Тож їй не довелося сушити мізки, де їй після школи вчитись і як туди поступити. На неї вже чекав студентський квиток і заліковка. Продовжувати - чи ти сам?…

- Я шам!

Старий усміхнувся. Але не заперечив.

- Хорошій дівчинці з хорошої сім’ї, товаришу підполковник, слухати лекції, писати курсові і складати заліки та іспити одразу не сподобалося. Натомість вона повелася на легке життя: веселі компанії, випивка і пустотливий флірт, щоправда, у презервативах. Тут їй вистачило принциповості. Одне слово, товаришу підполковник, готовий сюжет для «Комсомольської правди» під заголовком «Не нашого поля ягода» чи ще щось таке. Високоморальні батьки дійшли висновку, що найкращий спосіб боротьби з таким негідним радянської дівчини способом буття - це не давати доньці грошей.

- Все правильно, Сирота. От тільки далі пішли справи не для «Комсомольської правди». Бо там про це ніколи не напишуть. Доки баришня послуговувалася новим джерелом фінансування, котре старе, як світ, то це було ще півбіди. Хоча в поле зору наших колег, тих, що займаються проституцією…

- Отією, якої офіційно не існує?…

- У нас багато чого офіційно не існує, не перебивай! Так от - доки вона розплачувалася за гульню, сам знаєш, чим, то було, кажу ж, півбіди. А от коли хтось приохотив її спочатку до пігулок, а потім і до шприца, то це вже нас, як ти розумієш, мусило добряче занепокоїти.

- Хоча наркоманії, Іване Борисовичу, в Радянському Союзі, а особливо серед радянської молоді, та ще й з дуже хороших родин, теж офіційно не існує.

- Цить! Бо зажену дільничним на Татарку! Циганів пасти. Краще кажи тепер, що є у тебе.

- Розтину зробити не встигли, кров на хімічний аналіз, звісно, не здавали. Я дивуюсь, як той шмаркач з Дарницького моргу встиг її уважно оглянути. І встановити, що баришня не в шипшину з дерева падала, а регулярно кололася. Більше того, серед старих і не дуже старих слідів він знайшов свіженький. І дійшов правильного висновку, що чи вона сама, чи хтось інший убив її шляхом введення конячої дози офіційно не існуючих наркотиків. Серце не витримало. Решту зробили батьки і дурні з райвідділу.

- Скільки разів я тобі казав, Сирота, не дражни дурнів! Це все одно, що віником пошарудіти у вулику, а потім встромити туди власну голу дупу.

- Я більше не бу…

- Будеш, Олексо, будеш. Чи я тебе не знаю. Виховав на свою голову. Добре, переходь до конкретики. Як ми прив’яжемо мертву комсомолку до вбивства таксиста, а вбивство таксиста до нашого корейця?

- Є кілька деталей, Іване Борисовичу, в яких, як казав Вольтер, ховається диявол.

- Про Вольтера можеш не розказувати, кажи про диявола.

- Знаю-знаю, ви книжку Вольтера випадково в чужій тумбочці знайшли, коли в нашому міліцейському шпиталі на обстеженні лежали… ой!… та не бийтеся, я більш не буду, точно! Отже, перше: є свіжий слід від уколу, але немає шприца. Не знайшли, хоча й перешукали всю дачу і її околиці.

- А може вона в іншому місці кололась і там загубила?

- Я цікавився у мого друга, психіатра Бориса. Він каже, що після вбивчої дози ніхто нікуди не йде і не їде. А тут-таки лягає, скручується калачиком, відключається… і помирає. Отже, шприц мав бути поряд з нею - або його забрали.

- Може, хазяї викинули, щоб зайвих неприємностей з міліцією не мати?

- Ні, вони якраз нормальні люди, дарницькі хлопці кажуть: навіть до дачі не заходили, побачили з порогу труп, він залишився стерегти місце злочину, а вона побігла до телефону-автомату.

- Приймається. Давай деталь номер два.

- Наші хлопці з бригади, котра по повіям працює, мені вранці розповіли: вони давно помітили одну цікаву обставину. Баришня випасала клієнтів або в ресторані «Столичний», або в «Метро». Потім брала у них гроші за культуру обслуговування і зникала. А наступного дня, зверніть увагу, тільки наступного дня кололась у криївках висотки на Заньковецької.

- Улюблене місце київських наркоманів, де на горищах і у підвалах можна цілий полк заховати. Скільки їх уже звідти ганяли, а їм там, як медом мажуть.

- Так ото ж! Є проміжок між «дістала гроші» і «вкололася».

- Нормально! Наркотиків у нас в ресторанах поки що не подають… хоча й не впевнений. Їх треба десь дістати. Але наскільки, Олексо, мені відомо, де вона брала наркотики, наші хлопці так і не встановили.

- А чого ви хотіли від них, товаришу підполковник? Картотеку спалили, про наркотики вголос і не заїкнись, не те написати у рапорті. Їм ще треба спасибі сказати, що вони за своїм контингентом наглядати продовжують. Інші давно би махнули рукою і знайшли собі легшу роботу.

- Не влаштовуй мені, Сирота, політінформацій! По справі кажи. До чого тут проміжок між «заробила, дістала, вколола»?

- А до того, що досі у покійної був чіткий маршрут: ресторани на Хрещатику, невідоме нам джерело поставки наркотиків і хованки у висотці. А тут її раптом аж у Дарницю занесло. І не просто в Дарницю, а на Русанівські сади. Навіщо?

- Навіщо? Це ти мене питаєш? Це я тебе мушу запитати.

- Отут виринає деталь номер три, товаришу підполковник. Дача, на якій вона померла. Вибрали не випадково, відслідкували.

- А що ж у ній такого особливого?

- Ідеальний глухий кут. З одного боку - залізничний насип. З другого і третього - дикий став, порослий комишем і усякою гидотою. Через дорогу навпроти навіть не дача, а напіврозвалена хижка, в якій уже рік ніхто не з’являється. До чого я веду? До деталі номер чотири. Одна з подружок покійної… ну, така сама блудяжка, як і вона, пригадала, що бачила через вікно ресторану, як баришня сідала в таксі. І не сама. На жаль, єдине, що вона зафіксувала - то був мужчина.

- Ну, тепер зшивай усе докупи.

- До речі, ви самі мені підказали, як це зробити. Хороша дівчина з хорошої сім’ї. А виховання - не проп’єш. Як і його відсутність не замаскуєш.

- Макаренко, ближче до справи.

- Єсть! Отже, вона повія, але не з дешевих. І не з тих, що ходять до лазні раз на місяць, щоб, вибачайте, заразом і помитися. Вона слідкує за собою і головне… наркоманка! Визнаю. Але всіляку гидоту самопальну колоти собі не стане. Отже, вона має власне джерело дуже хороших наркотиків. Якщо про цю заразу взагалі можна казати, що вона хороша.

- Високоякісну. Ймовірно фабричного виробництва. Таку, що тільки під «червону печатку» видається. Ну що ж - це реально. Щоправда, ризиковано. Дуже ризиковано. Хочу сказати - нам із тобою туди лізти. Добре, вибач, продовжуй.

- Як я це бачу, Іване Борисовичу? Кореєць зняв нашу баришню під рестораном «Столичний», тільки-но вона до нього підійшла. Десь о двадцять першій годині.

- Під рестораном чи в самому ресторані?

- Під, Іване Борисовичу, під. Перехопив. Не знаю, що він їй наговорив, можливо, щось на взірець: є хороша компанія порядних людей, яких треба розважити. Ніякого ризику, зате хороші гроші. А чому на дачі? А щоб ніхто не придивлявся. І не стукав у партійні органи стосовно розпусти.

- Приймається. Далі.

- Далі він ловить таксі, завозить баришню у той глухий кут і у неї на очах вбиває водія.

- Навіщо?

- В порядку ілюстрації, що буде з нею, якщо вона не розкаже, де бере хороші наркотики. Вечір, точніше ніч, у тому кутку і вдень нікого немає, господарі на дачі взагалі тільки на вихідні з’являються, вони наступного ранку випадково туди зазирнули, щось там забрати, тобто, є де розв’язати язика не те що переляканій блудяжці, а й усьому штабу «Молодої гвардії», вибачте за блюзнірство.

- Дограєшся ти колись зі своїми порівняннячками.

- Все може бути. Продовжую. Після такої демонстрації баришня, звісно, виляпала все, що знала. Кореєць, можливо, її навіть похвалив. Не бив - це точно. Нічого такого прозектор не помітив. А далі - швидко, професійно, не побоюся цього слова, інтелігентно - коняча доза у вену шприцом самої дівчини, труп у хатинку, двері зачинив, відбитки витер, повернувся до машини, водія перетяг у багажник і вперед, на канал!

- А чому він її разом із водієм не втопив? Багажник у «Волзі» просторий.

- Аби нам зайвих підказок не давати. А може знав, хто у комсомолки тато з мамою, і дійшов висновку, що вони ніякого галасу не здійматимуть, навпаки, зайдуть у туалет, вимкнуть світло і перехрестяться, що позбулися такої халепи, як дочка-наркоманка.

- Логічно. Більше того, може бути. Але поясни мені: навіщо корейцеві шукати того, хто у нас у Києві, як ти кажеш, «хороші» наркотики продає? За твоєю версією він же не для того приїхав аби конкурентів прибирати. Інша справа - якби він вирішив тут прописатись і зайнятись цим сам.

Я пояснив. Старий споважнів, перестав посміхатись, а потім підвівся і скомандував:

- Пішли до Генерала! Течку давай сюди, я понесу.


Від автора: посилання Старого на «червону печатку» як знак перестороги для чесного слідчого зрозуміле старшому поколінню читачів. А для молоді - традиційне пояснення. Крім Союзу РСР для двохсот з гаком мільйонів пересічних його громадян існувала ще одна держава з такою ж назвою, але виключно для вузького обмеженого кола так званої номенклатури. Перш за все - партійних функціонерів чи не всіх рангів. У цій державі було своє міністерство торгівлі з закритими для сторонніх магазинами, своя мережа санаторіїв, будинків відпочинку і навіть швейних ательє. І відповідно - своє потужне міністерство охорони здоров’я - одіозний «Ліксанупр», себто Лікувально-санаторне управління при Раді Міністрів СРСР. Воно мало свої розкішні поліклініки, лікарні і, звісно, аптеки. Дефіциту у цьому номенклатурному СРСР не існувало. А щоб випадково який-небудь наївняк чи хитрун не скористався «чужими» благами, на рецептах Ліксанупру ставили червону печатку.

Геніальна ілюстрація до цього компартійного блюзнірства над власним народом: у 60-х роках минулого століття ледь не загинув в автокатастрофі радянський фізик світової слави, лауреат Нобелівської, Ленінської і Сталінської премій академік Лев Ландау. Аби його врятувати, потрібні були певні дефіцитні ліки, яких, звісно, навіть у поліклініці для вчених не виявилося. Керівництво Академії Наук СРСР звернулося до начальства Ліксанупру по допомогу. І отримало відмову. Мовляв, ваш хворий не підпадає під категорію наших пацієнтів. І що ви думаєте? Теща одного з друзів Ландау, така собі Хая Фрумкіна, колишня чекістка часів громадянської війни, згодом велика начальниця у наркоматі освіти, а ще згодом професійна вдова героя громадянської війни Миколи Щорса спокійнісінько пішла до закритої поліклініки, показала відповідне посвідчення пенсіонера відповідного номенклатурного рангу, одержала рецепт з червоною печаткою і купила за копійки оті вкрай необхідні ліки.


Олекса Сирота:


Генералу доповідав Старий. Від себе він нічого не додав, лише скоротив деякі зайві, на його думку, припущення. Шеф уважно вислухав і констатував:

- Нормальні менти що роблять? Злочинні дії однієї людини розбивають на епізоди, заводять різні справи і розкидають їх по районах аби не псувати статистику. Я такого свинства не схвалюю, а лише констатую. А у капітана Сироти інша крайність: він під свою версію тягне все, включно з висяками столітньої давності. Я не кажу, що таку ініціативу треба карати - ні в якому разі! Але поясни мені, Сирота, навіщо твоєму корейцеві НЕ свої наркотики? Він що - витратився у відрядженні і хоче заробити на зворотній квиток?

- Товаришу генерал, дозвольте порівняння!

Старий застогнав, Генерал ствердно кивнув.

- Коли я купую щось у розстрочку, а кажучи по-науковому, в кредит, то я зобов’язуюся сплатити певну суму до чітко встановленої дати. Так?

- Ну звісно! Більше того, якщо ти, приміром, у мене чи у Івана Борисовича позичиш десятку до получки, а віддаси лише п’ятірку - то це, вважай, несолідно.

Старий засовався, бо був такий епізод, коли він забув вдома гаманець, а я його виручив десяткою - і ми з ним благополучно про це забули. Обидва. А тепер от Генерал нагадав.

- Ну звісно, несолідно. Але дозвольте - я закінчу з розстрочкою. Строк прийшов, а я не заплатив. Ну нехай не все, нехай недозаплатив - що тоді?

- Звісно, що. Спочатку попередять, потім до суду, про пеню я вже не кажу, від неї нікуди не дінешся.

- Святі слова! А у корейця ситуація ще гірша, ніж у простого боржника по розстрочці. Через отого Дембеля до покупця не втрапив товар. А гроші, як я здогадуюся, внесли наперед, бо у них же не планова економіка, а жорстокий нерадянський бізнес. У цієї публіки, на яку кореєць працює, теж є свій суд, ви це знаєте. І статті там суворі. Злодію - гаплик, а товар треба віднайти і вручити замовнику з вибаченням і, відповідно, з пенею.

- Продовжуй, Сирота, продовжуй, чого замовк?

- Кореєць приїхав, влаштував своє слідство, знайшов винуватця, покарав його, але!… З’ясувалося, що частину товару Дембель уже загнав. Що робити корейцеві? Послатися на складні погодні умови в районі опіумних плантацій? На брак робочої сили? На недобросовісність суміжників? Там, де працює кореєць, такі виправдання не проходять.

Генерал пирхнув:

- Порівняння у тебе, Сирота, точно, як каже наш замполіт, на межі антирадянщини, а часом і поза нею.

- Він не тільки каже, товаришу генерал, а й пише. І на мене, і на начальника розшуку, і на вас особисто, і на всю нашу Управу. Робота у нього така. Ви не повірите, але він у шкільному оркестрі на барабані грав. Природжений стукач!

Генерал хотів сказати щось позастатутне, але тільки буркнув:

- Порозводилося писателів! Уже на туалетний папір сибірської тайги не вистачає.

І тут Генералові подзвонили по нашій службовій лінії. Він узяв трубку, відгукнувся, послухав, потім обірвав співрозмовника:

- А оце ти йому зараз сам скажеш! Він поряд стоїть! Тримай, Сирота, Дарниця тебе вітає!

Я одразу збагнув, що начальник райвідділу чомусь добряче знервований.

- Сирота, що ти сказав отим таксистам?

- Котрим?

- Котрі наш райвідділ ледь-ледь не розібрали по цеглинці.

- Ну, то вже перебільшення. Я їх заспокоїв, умовив повернутися до роботи, вони посприяли слідству… а що таке?

- Ти їм якісь поради щодо похорону вбитого водія давав?

- Ніяких, а що сталося?

- Щоб ти знав - я тобі з райкому партії дзвоню! Таксисти замість везти покійника на цвинтар принесли труну сюди, поставили перед входом, стоять мовчки… а оркестр грає!

- Ну то й що? Вони ж домовиною дверей не вибивають. Може, вони хочуть, щоб його посмертно в партію прийняли, як на фронті… чекай, а може він вже комуніст? Так усе правильно, не до церкви ж його нести.

- Сирота, не роби з мене ідіота! Ти знаєш, що оркестр грає?

- Мені звідси не чути. Напевне Шопена.

- Ага, зараз! «Ви жертвою впали в пекельній борні!»

- Ну і що? Прекрасна революційна пісня. Під неї Леніна ховали. Історичний факт.

- От і я - про факти. І теж історичні. У нас тут поряд із райкомом партії у клубі ЖЕКу хор старих більшовиків.

- А що їм ще робити, окрім співати?

- Стули писок і слухай! У них якраз сьогодні була репетиція.

- Ні, тільки не це!

- Це, Сирота, це! Діди приповзли на знайомі звуки і зараз стоять біля труни і співають! А народ з усіх боків біжить! Послухати!

- І що?

- Що співають? Зараз прислухаюсь… ось! «Свавілля впаде - і повстане народ, великий, могутній і вільний». Далі ти мусиш знати, як не знаєш, то я дістану слова, щоб було що співати у ка-пе-зе!

- А чому я? Вони ж не у мене під вікнами співають.

- А що накажеш робити? Он партія вже по стелі бігає… ой, щось я не те сказав!

- Партія, товаришу полковник, має завжди бути з народом.

- Ти ще мені накажи, щоб я разом із першим секретарем теж вийшов і заспівав?

- Не маю права наказувати вам, а тим більше - першому. Ось товариш генерал трубку просить.

Генерал трубку взяв, але кулака під носа мені таки тицьнув.

- Слухай, ти, гармата чернігівська… яка гармата? Тринадцята, що в парку на Валу! Негайно забезпеч дві машини супроводу з мигалками для траурного кортежу. Одну попереду, другу ззаду, як належить. Що райкомівці робитимуть - то їхня справа, а ти негайно вийди до людей і попрощайся з роботягою рідним висловиш співчуття, а всім пообіцяєш, що вбивцю ми обов’язково знайдемо і покараємо. Виконуй! Потім доповіси.

Поклав трубку, глибоко зітхнув і поцікавився:

- Сирота, це твоя ідея щодо улюбленої пісні вождя?… мовчи, не розстроюй. Давай краще про цього головоріза, котрий кореєць. Я так зрозумів, що він шукає наркотики аби покрити недостачу. І гроші на пеню. А далі що буде?

- А далі, товаришу генерал, буде ще одне вбивство.

- А тіпун би тобі на язик! - спересердя кинув Старий.

- Приєднуюся до думки ветеранів, - додав Генерал, - наплачемося ми з твоїми версіями… щоб не наврочити.

Тут знову озвався Старий:

- Ви йому, товаришу генерал, не дуже вірте. Немає ідеальних злочинів, отже немає ідеальних злочинців, є лише молоді сискарі, котрі біжать попереду паровоза і можуть проґавити стрілку. Паровоз в один бік, а сискар - в інший. І не побачить помилку, якої припуститься злочинець.

- Вмієте ви втішити, Іване Борисовичу, - знову зітхнув начальник Управи. - Тепер нехай молодь мене послухає. Справу по смерті наркоманки порушили?

- Ні. Батьки проти. Як у тому анекдоті, кажуть, як померла, то померла.

- Не смійся з чужого горя, бо своє накличеш. Ну, раз немає заяви, то немає й справи. Тим більше - ніяких доказів, що це вбивство, а не, скажімо, передозування.

- Товаришу генерал…

- Мовчи! Я ще не все сказав. Окремої справи немає. Але хто тобі забороняє епізод у загальному розслідуванні? До речі, я вже звелів потихеньку виписувати з Павлівки твій молодняк. Виключно згідно з медичними показаннями. Не знаю, чи їх там вилікували, але, сподіваюся, хоч трохи налякали. Принаймні якийсь час вдома посидять.

- А ви їм ще підписочку про невиїзд кожному, - порадив Старий, - дуже дисциплінує.


Від автора: є побоювання, що у декого з читачів складеться глибоко хибне враження, буцімто мій друг Олекса Сирота тільки тим і займався, що сидів у своїй «шпаківні», попивав каву і лекційно-семінарським способом вираховував, як йому, врешті решт, уконтрапупити, приміром, того ж корейця. Ні - і ще раз ні! Ніхто і тоді не дозволяв, і зараз не дозволяє міліцейському інспектору зосереджуватися виключно на одній, навіть, як кажуть нині, резонансній справі. У часи Олекси Сироти цього не дозволяв простий радянський народ, який у несвідомості своїй не стільки добудовував недорозвинений соціалізм, скільки підкрадав, спіонерював, цупив, брав, що кепсько лежить, тягав, а то й відверто крав. Крав потрохи і у великих розмірах, потай і нахабно, грабував у темних провулках і серед білого дня. Одне слово - виживав. І не за Марксом, а за Дарвіном. І, згідно з законами боротьби видів, завдавав один одному тілесні ушкодження, легкі, середні, важкі і несумісні з життям, ґвалтував і навіть вбивав - самостійно і в складі організованої групи, під впливом емоцій і з заздалегідь обдуманими намірами, голіруч і з застосуванням такого широкого спектру підручних засобів, що дізнайся про них сам Шерлок Холмс - то тільки б квакнув і вмить розучився грати на скрипці.

Тож справ у старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти завжди вистачало. Просто вони ділилися на такі, що могли зачекати і такі, що вимагали цілодобової уваги.


23.


Олекса Сирота:


Посиділи ми зі Старим у Генерала, поговорили і розійшлись - чекати на наступні дії корейця. А той, гад азійський, накидав нам висяків і зачаївся. Ніяких тобі навіть натяків. Ну хіба що наркомани трішки притихли. Бо чутка про комсомолку серед них, звісно, пройшла. Але то вже не стільки заслуга корейця, як наша.

Та от одного дня сиджу, нікого не чіпаю, закриваю якусь нудну, як собача пісня, слідчу справу про «вдоволення статевої пристрасті збоченим способом шляхом заглядання у вікна жіночої консультації Шевченківської районної поліклініки по вулиці Мельникова 6-а», яку мені підсунули аби розвантажити хлопців із «сексуальної» бригади. Аж тут дзвінок. Від Полкана.

- Сирота, ти що робиш?

- Та тут одного заглядача у вікна під статтю оформлюю.

- Відставити! Генерал наказав терміново підкинути тобі ще одну справу. Аби ти не зациклювався на своєму азіатові. Це те, що ти любиш: твої кохані цапидла з Шевченківського райвідділу вхопилися самі розмотувати, все, що могли, спартачили, та ще й, як каже наш замполіт, зганьбили честь київської міліції. Тож виручай.

- Єсть! - виручати. А що, хтось із потерпілих уже накапав і дуже високо?

- Поки що нашому Міністру. Добре, що не в цека, але боюсь, це лише питання часу. Народ вимагає не тільки хліба, а й крові і видовищ.

- Ясна річ! Так кого вбили?

- А ти звідки знаєш, що вбили?

- А що ще змушує громадськість ломитися в усі двері і вимагати крові? Звісно, чиясь кров.

- Розумний ти у нас.

- А у мене вся рідня така.

- Добре, пожартували - і до справи.

- Куди їхати - в район чи до підвідділу?

- Сирота, мені доповідали, що ти обожнюєш влаштовувати махновські нальоти на райвідділи і підвідділи. І кажуть, навіть зі стріляниною!

- Брехня і наклеп, товаришу полковник! На кактуси саджав, але щоб стріляти? Це все замполіт вигадує.

- Відставити! Їхати нікуди не треба, слідча справа вже у нас разом із тим, хто її спартачив. Зараз він тобі її принесе. Тільки, Сирота, у нас усе ж таки не свайба, а міліція. Без бійки, будь ласка. Я, принаймні, не замовляв.

За той час, що райвіддільський партач спускався з поверху, де сиділо начальство, на мій, нормальна людина могла пішки перескочити з Управи до Володимирського собору, поставити там свічку, помолитись і без поспіху, знову ж таки, на своїх двох повернутися в наш затишний будиночок на Богдана. Але радянський міліціонер, як відомо, до церкви не ходить і навіть хрестити власних дітей доручає несвідомій безпартійній тещі та й то у церкві за сто ке-ме від місця служби. Здогадуюся, що насправді мужика умовляли приблизно в такий спосіб: «Не бійся, капітан Сирота тебе не з’їсть. Насправді він не такий страшний, як про нього на районах розказують».

Нарешті ганьбу офіцерського корпусу МВС силоміць притягли до мого кабінетику і увіпхнули в двері. Він, як писали Ільф і Петров, не увійшов, а впав, прикриваючись, мов щитом, течкою зі слідчою справою. Я не став бити лежачого. Лише вказав йому на стілець, забрав у нього документи і почав вивчати. Під номером першим замість опису місця злочину з план-схемою і фотографіями чомусь фігурувала характеристика, видерта з особової справи - подання на присвоєння убієнній звання кращої за професією за результатами соцзмагання і міського конкурсу, проведеного там-то і тими-то, тоді-то і з такими от результатами. Ключові слова: «медична сестра».

- На що змагалися? - запитав я у колеги. - На швидкість, точність і глибину втикання шприца в дупу?

Райвіддільський капітан розвів руками:

- Не знаю. Не був. Головне, що перемогла - і її підвищили до старшої.

- Що то руки не дрижать, капітане! Вчіться! Бо тут у деяких райвідділах не те що клістир самі собі вже не можуть увіткнути, такі пузяки наїли, а повз чарку наливають.

- Це не у нас, це на Борщагівці. У них там у приватному секторі у кожній хаті самогон женуть. Не встигають вилучать і знищувать.

Я не став уточнювати, в який саме спосіб борщагівські лягаві знищують вилучений алкоголь, бо мою увагу привернув останній абзац характеристики. Після стандартних: «…користується авторитетом, постійно підвищує, морально витримана…» сповіщалося: «Рекомендована до вступу в кандидати у члени КПРС».

- Встигли прийняти - чи померла безпартійною?

- Не встигли, тільки на чергу за анкетою поставили.


Від автора: вже якось забувається, що чималу частину свого життя проста радянська людина проводила в чергах. Це починалося ще до її народження, коли майбутній громадянин чи громадянка в утробі матері висиджували довжелезні черги в жіночій консультації. Після народження, ще в пелюшках ловили дрижаки в черзі на молочну кухню, а потім… ой, краще не згадувати! Та з-поміж усього цього маразматичного ідіотизму соціалістичної доби наймаразматичнішою була черга на вступ до партії. Бо вона складалася з кількох етапів. Спочатку треба було дочекатися своєї черги на вступ у так званий резерв, потім уже в резерві вистояти чергу - часом і по кілька років - на одержання анкети для вступу у кандидати в члени КПРС. Потім чекали виклику на парткомісію, партійні збори, ще одну парткомісію. Були черги пільгові, передусім для військових і робітничого класу, були спеціальні - для інтелігенції. Цих витримували в чеканні якомога довше. Особливим рішенням вищих органів людину могли пропустити поза чергою… в черговій черзі… ідіотизм! Всі це знали, але терпіли. І мовчали. Бо недаремно ота сама проста радянська людина відверто називала партквиток «хлібною карткою». Без нього годі було мріяти і про кар’єру, і про хоч якесь нормальне життя.

Символічно, що останньою чергою, до якої втрапляв житель столиці УРСР, була черга… на спалення в крематорії (див. наш роман «Непосидючі покійнички»). Бо і там виробничі потужності відставали від реальних потреб.


Олекса Сирота:


Під характеристикою на вбиту старшу медсестру лежало її велике фото, здерте, як я зрозумів, з дошки пошани. Хороша конячка! З-під накрохмаленого білого халату рветься на волю такий видатний бюст, що ніякий Зимовий палац перед цим тараном не встояв би. Погляд теж не заохочував до серйозних намірів.

Я пригадав свою останню невдачу на особистому фронті і гірко зітхнув. Так, цю фактуру самою тільки «Варшавською мелодією» не проймеш.

- Ви про що зітхаєте? - поцікавився колега. - Про оцю от?

- А про що ж іще? Тут, друже мій, як у тому анекдоті: треба не просто добре вчитися, а дуже добре.

- Зрозумів. Правду кажете. Мені один свідок ляпнув спересердя - і без протоколу. Але чесно. Я, каже, щоб із цією курвою виспатися, мусив кандидатську дисертацію захистити.

- Це він даремно, капітане. І наука збагатилась, і свідкові добре. Чого це він раптом скаржитися здумав?

- А ви у нього самі поцікавтеся. Він по цій справі у нас офіційно проходить.

- Обов’язково поцікавлюсь. Для підвищення, так би мовити, кваліфікації. Слухай, капітане, облом мені цю дурню читати. Кажи одразу: хто за твоєю версією дівку вбив?

- Не просто вбив, а спочатку побив, потім зґвалтував, потім порізав, а вже потім добив.

- Ні-і-ічого собі! Розвели у вас там на районі Сицилію. Чи Чикаго, точно не пам’ятаю.

- Жартуєте, товаришу Сирота, жартуєте. А ви гляньте фотографії, то одразу розхочеться.

Я витрусив знімки з великого чорного конверта, розклав їх на столі - і справді, гумористичний настрій вивітрився миттю. Тому для початку я зняв трубку і подзвонив у Павлівську своєму другові Борису. На відміну від мене його на жарти ще тягло. Бо замість «Алло!» чи «Слухаю!» він ляпнув у трубку:

- Зиґмунд Фрейд слухає!

- Це майор Пронін. Як у вас справи, доктор? Еротичні сни не мучать?

- А чому вони повинні мучити? Навпаки - повний кайф…

- Не вихваляйся!

- Не буду. Ні, Олексо, у нас тут, як у Багдаді - все спокійно.

- Ти коли додому йдеш? Вже зараз?… геніально! Тоді зазирни до мене. Багдаду не обіцяю, хоча - хто зна. Перепустку замовлю.

Поклав трубку, передзвонив черговому на вході, потому звернувся до колеги:

- Слухай уважно: начальство натякнуло, щоб я усі твої версії скрутив у трубочку, встромив тобі, сам знаєш, куди - і підпалив. У тебе сірники є? Бо мої закінчились.

- Н-н-ні… у мене запальничка…

- Ну то тримай напоготові, а ми з тобою зараз попрацюємо по-справжньому. Ти на місці злочину сам був чи по фотографіям слідство вів?

Капітан із червоного став білим, ковтнув слину і, вже не заїкаючись, пояснив:

- У нас на районах такого не буває, щоб один виїжджав, а інший розкручував. Я туди під’їхав ще до того. Ну, до того, як усе це знайшли.

- Звідки така оперативність? Рекомендацію в партію відвозив?

- Ні, коли вона зранку на зміну не вийшла, з клініки одразу нам подзвонили, ну я з дільничним на черговій машині - вперед!

- Чекай, хто не вийшов на роботу? Медсестра? Та нехай навіть старша. Вона там що - за головного лікаря чи провідного хірурга? З якого квасу такий ґвалт?

- Люди різне про це говорять. Але стривожилися.

- Підстави давай, підстави! Люди говорять… забули! Іншим разом.

- Розумієте, за всі роки вона навіть на хвилину не запізнилася. Тому й кинулися. Про академіка може б не турбувалися, зачекали б, як мінімум добу. Бо йому можна. Ну, одне слово, ми приїхали, подзвонили. А там - ні шелесь. Постукали… потім кулаками, аж сусіди повискакували. Кажуть, учора після роботи з молодим чоловіком зайшла, потім музика пограла, потім тихо стало…

- Довго музика грала?

- О пів на одинадцяту вимкнули. Тож все по закону.

- Отже, двері ви виламали…

- Довелося. Ну, ясно, все оформили: слюсар з ЖЕКу, двірничка, поняті, трохи помучилися, бо замки імпортні. А потім - оце от, що ви бачите на фото.

- І крім трупу, як я розумію, в квартирі більше нікого не було. Як отой таємничий молодий чоловік виходив, ніхто, звісно, не бачив.

- А чого таємничий? Ми його швидко встановили і затримали. Він, щоправда, поки що не колеться, але як усвідомить, що йому світить, то заспіває. Ну, ми так вважали…

- Вважали? А тепер не вважаєте?

- Після того, як Генерал сказав, що ми мудаки і цапидла безрогі, то вже ні.

- Гм-м-м… З яких це пір наш Генерал став таким делікатним?

- А вас він хіба не так обзиває?

- Як заробимо, так і обізве. Добре, не проймайся. На сьогодні досить. Я матеріали подивлюся, завтра рано під’їдемо до підозрюваного в ізолятор, допитаємо, потім ще раз пройдемося по свідкам. Може якось і вигребемо. В лайні і проти вітру.

- То мене не виженуть?

- Знаєш, друже, я не люблю, коли мені спихують чужі справи. Але це, здається, був саме той випадок, коли ти мав з порогу розвернутися і викликати нас, міських. Труп, сподіваюся, ще в морзі?

- Так, але колектив нас уже тисне щодо похорону. І родичі з’їхалися.

- Чекай, а вона що - не київська? Бо ти її анкетні дані чорти куди запхнув.

- Починала як ліміта з-під Бердичева, прописалася в гуртожитку, а оце недавно купила кооператив однокімнатний. Тільки й встигла, що новосілля справити.

- Не пощастило… слухай, доки я розкопаю тут у твоїх завалах акти експертизи… під нігтями у неї сліди крові чи шкіри вбивці були?

- А він, товаришу капітан, їй пальці відрубав і чомусь забрав із собою.

- Чомусь! Навіщо?

- Ну… щоб утруднити ідентифікацію потерпілої… Господи!

Колега вхопився за голову і хіба що не завив. Я втішив його, як міг.

- Тепер ти розумієш, чому тебе Генерал нехорошими словами обізвав? Яка ідентифікація? Ви ж її не голу в лісі без документів і без голови знайшли, а у власній хаті. А до речі, щодо голови - забив ти і мені мізки. Ви не цікавилися, де вона гроші на кооператив узяла? Зарплата навіть у старшої медсестри - не дуже… як тобі така версія? Позичила гроші на кооператив і відмовилася віддавати. От жаднюга її спересердя і порішив.

- Не знаю, не думав.

- Отож і не знаєш, що не думаєш. А до речі, квартира у Києві - це теж мотивчик. Я вже не кажу про вбивство з ревнощів. Це взагалі класика.

- А хто її приревнував?

- Кажеш, вона з-під Бердичева? Міг бути якийсь сільський «ухажор», з яким вона лапалася ще в піонерському таборі. А потім відмовила, бо вона тепер «у городі», а він у колгоспі волам хвости крутить… волів, щоправда, вже немає, а от що крутити, знайдеться.

- То це стільки мотивів?

- Ой, хлопче, вчити тебе та вчити. Бо такі, як ти, повинні трусити самогон, ганяти хуліганів на танцях, а головне - ні в якому разі не братися за те, чого не вміють. До речі, ключі від її квартири - де?

- Там у справі, в білому конвертику. Ой ні, забув, вони ж у мене в кишені… ось!

- Добре, що не загубив. Або зі своїми не переплутав. Ти туди сам більше не заходив?

- Та ви що, там такий жах! Кров навіть на стелі.

- Ну тоді йди, нервовий, іди, іди… додому. А мені думати треба.

За кілька хвилин по тому, як міліцейське нещастя потеліпалося на свій район, прийшов Борис. Вигнав мене з-за столу, розсівся там і звелів:

- Вари каву - і розказуй! А як є що показати, викладай на стіл.

Я простяг йому пачку фотографій, Борис глянув на першу, гмикнув, протер окуляри, потім прилаштував настільну лампу з саморобним абажуром так, щоб краще було видно, уважно переглянув усі знімки, частину відсунув вбік, решту розклав на столі.

- Лупа у тебе є, Шерлок Холмс?

- Ліва горішня шухляда.

За кілька хвилин мій друг відклав лупу, згорнув усі знімки вбік і взяв до рук чашку з подвійною кавою.

- Покійниця ще в морзі чи ви її вже?… Як оту бідолашну наркоманку з Русанівських садів?

- А ти звідки знаєш?

- У лікарів і наркоманів своя розвідка. Не гірша за вашу. Бо хворі нам довіряють, а вам - не дуже. Хоча у нас, що клятва Гіппократа, що присяга радянського міліціонера - один ікс. Разом з ігреком. До речі, у тої, що на садах знайшли, секс перед смертю чи після неї був?

- А хто це скаже? Зовнішніх ознак прозектор не зафіксував, але у розпал огляду вломилися батьки покійної і труповози з Ліксанупру.

- Зате у цьому випадку вбивця, здається, розписався на всьому, що міг. Віртуоз!

- Оригінал ще в морзі. Якщо хочеш, можеш глянути.

- Дуже бажано.

- Що, самої лише польської енциклопедії сексу на разі не вистачає?

Борис зиркнув на мене поверх чашки і окулярів, саме так, як він дивився на своїх невиліковних пацієнтів, допив каву і лише тоді пояснив:

- Я можу помилитися, бо досі аналогічних фотографій не бачив. Тільки малюнки, зроблені на підставі опису очевидця. Але поки що психосексуальних збочень я не бачу. Звісно, якщо не вважати безкарну жорстокість психічним вивертом. Втім, це не та жорстокість, до якої і ти, і я звикли на наших службах. Труп зараз на Оранжерейній? Чого мовчиш?

- Розгубився. Думаю, як усе те, що ти сказав, подати нашому Генералові в доступній для його розуміння формі. Про замполіта вже не заїкаюсь. Йому ж потрібно буде запевнити рідну партію, що в Багдаді все спокійно… А, так, труп у морзі на Оранжерейній.

- То добре. Можу перескочити з роботи в свою законну обідню перерву.

- Ти про малюнки казав. Де ти їх бачив?

- В одній книжці.

- А Генералові її можна показати? Для переконливості.

- Те, що я цю книжку читав, ще не означає, що вона у мене є. Але навіть якби була, я б її Генералу не показував.

- Чому? Сподіваюся, що це не порно. Ти ж сам сказав, що то не ті збочення.

- Ні, суто наукове дослідження. Але є дві причини. По-перше, книжка англійською мовою, видана ще в сороковому році. Та суть не в цьому, Генералові не текст, а ілюстрації потрібні.

- А друга причина?

- Книга називається «Історія тортур» і є там два розділи. Перший, якщо мене не зраджує пам’ять, «Звірства більшовиків» - мається на увазі ВЧК-НКВС-КДБ - а другий розділ: «Звірства китайських комуністів».

- Ні-і-ічого собі!

- Це ще не все. Решта розділів називаються так: «Тортури і дикунів і первісних людей», «Тортури в давній Греції і Римі», «Тортури інквізиції». Різні часи, різні країни, але спільне ключове слово: тор-ту-ри. І тільки щодо радянських більшовиків і китайських комуністів вживається інше визначення - звірства.

- Ти правий. Генералові навіть натякати на цю книжку не варто. Але! Малюнки принаймні описати можна.

- І як ти це зробиш? На пальцях?

- Пошлюсь на закриту медичну інформацію, не згадуючи про чекістів і китайців.

- На жаль, і без китайців не обійдешся.

- Ну, із ними якось дамо раду. Тим більше, що ми вже не «брати навік», а десь навіть «ймовірні противники». До речі, книжку, я так здогадуюсь, ти не в бібліотеці брав?

- Її там навіть у закритому фонді немає. Дали на кілька днів нелегальну фотокопію.


Від автора: Борис мав на увазі книгу британського історика, соціолога і антрополога Джорджа Рейлі Скотта (1886-1957 рр.), яка вийшла у 1940-му році в Лондоні, була перекладена на всі основні мови світу і багато разів перевидавалася. Проте в Радянському Союзі практично всі наукові праці Дж.Скотта були заборонені. Навіть таке безневинне дослідження, як «Історія проституції з найдавніших часів до наших днів». Будь-яке посилання на світової слави вченого розцінювалося радянськими ідеологами як факт зловмисної антикомуністичної диверсії.

«Історія тортур» у російському перекладі вийшла в Москві лише в 2002-му році і одразу стала бібліографічною рідкістю.


24.


Олекса Сирота:


Так сталося, що у Бориса був вільний вечір, а в Управі - незадіяний черговий «бобік». Тому службовий транспорт не лише завіз нас обох на Оранжерейну, а навіть зачекав там, щоб потім підкинути додому.

Черговий санітар спочатку неприязно зустрів нас ще з порогу, мовляв, трупам усе одно, а от живі мусять увечері відповідати, а не шастати по моргам. Та дізнавшись, про що йдеться, несподівано зрадів:

- Ну, слава Богу! Може хоч ви нашого студента від «діда Лук’яна» визволите.

- Якого студента?

- Ну, нашого. У нас він тут працював санітаром. А тепер ці придурки, звиняюсь, ваші товариші з міліції його під розстрільну статтю підводять.

- Підозрюваного маєте на увазі? То він санітар чи студент?

- Так вдень він студент, у медичному. А після лекцій і на вихідні у нас підробляє. Батько помер, мама хворіє, а на стипендію хіба проживеш? Навіть на ліки не вистачить.

- Нормальний хлопець?

- На всі сто! Робота у нас, знаєте, яка? А він не скиглить, тільки пре плуга.

- Про плуга треба запам’ятати. Десь використаю. Добре, показуй, що там із медсестричкою содіяли. Бо фотографії фотографіями, а власні очі - то власні очі. Особливо, як не у Сірка позичені.

- Та Господи! Дивіться хоч до ранку! Бо той мент, що її сюди привіз, навіть до сортиру не добіг. Пів коридору обробив. Студент ще за ним прибрав - і така от подяка.

Санітар провів нас досередини, відчинив холодильник, викотив коритце на коліщатках, перевіз його на стіл, увімкнув усе світло, ще раз повторив, що ми можемо працювати хоч усю ніч, а йому треба вертати на пост до дверей і телефону. Бо раптом та ж міліція ще когось притарабанить. Часі такі, що люди жити не хочуть самі - і іншим не дають.

Борис тим часом дістав із шафи довгий цератовий фартух, одяг його, знайшов на поличці чисті гумові рукавички, натягнув, розім’яв пальці і наказав:

- Відійди, а ще краще - вийди. Перекури поки що із санітаром, доки я тут з усіх боків огляну.

- Хто з нас доктор? Роби, що треба. Ти тільки одне скажи: він що, на ній до іспиту з анатомії готувався?

- Ні, там інша техніка розтину. А оцю от… у радянських медінститутах не викладають. Хоча в тому ж ЧК дехто її знав. І навіть бавився. А в Китаї, кажуть, і досі. Але не будемо про це. Йди, не стовбич! Я погукаю.

Покликав він мене через годину. Подякував санітарові, допоміг йому закотити корито назад у холодильник, потім перекурили втрьох у дворі і розпрощалися.

Борис наполіг аби я поїхав до нього, у квартиру на тилах Пасажу. Там заварив міцнющу каву за власним рецептом, розлив по гранчаках коньяк і запитав:

- Твої «конторські» про це вбивство знають?

- Взагалі-то вони не мої, а наші, а оскільки вони мене вже не перший рік пасуть, то якщо і не знають, то вже завтра зранку знатимуть, що капітан Сирота долучив до своєї слідчої справи епізод по ще одному вбивству.

- А по цьому загальному слідству вони щось знають?

- З першої хвилини. А з другої вони від нього відхрестилися. Щоправда, зазирнули якось, поцікавилися перебігом, побажали успіхів і пішли.

- Я б на їх місці бодай із дитячої допитливості встряв.

- Хто їх розбере. У їхньої допитливості своя логіка. Може вони тільки на словах відкараскалися, а насправді знають більше, ніж ми з тобою. Розкажи краще, що тобі наша дівчинка розповіла. Тільки давай спочатку вип’ємо. Бо у мене колотун, як від морозу.

- Пий, наливай, знову пий… головне - слухай. Це не збочення, не урок анатомії на живій людині і навіть не тортури.

- Стривай - ти ж сам сказав, ще й на книжку послався. Наукову, між іншим, а не детектив.

- Олексо, це не тортури з метою здобути потрібне визнання. Це страта. Професійна, холоднокровна страта. Там жодного випадкового порізу. Рука у того, хто це робив, не здригнулася ні разу.

- Доктор, вибачте, я ще вип’ю, бо так нічого й не второпав. До речі, ти ж психіатр, то звідки в анатомії так тямиш?

- А я до кінця третього курсу сумнівався. Бо дуже в хірургію тягло. Зрештою дійшов висновку, що лізти людині в душу без скальпеля набагато гуманніше, ніж з ним. Ти будеш слухати чи ти будеш пити, халявник нещасний?

- Пробач, мовчу, мовчу, мовчу. І слухаю.

- Так от, щодо книжки, яку я читав. І відповідно цієї страти. Вона тричі унікальна. По-перше, офіційно її відмінили ще на самому початку нашого століття. По-друге, вона застосовувалася переважно в Китаї. По-третє - і там вважалась унікальною. Рідкісною.

- А в чому суть?

- У назві. Китайською мовою - «лінь-чі». Найточніший переклад - «нарізка».

- Що? Людину нарізають, як ковбасу чи шинку?

- Саме так, ти ж на власні очі бачив.

- А в чому сенс?

- А в тому, щоб засуджені померли не від втрати крові, бо великі кровоносні судини якраз не пошкоджувались, а від больового шоку. І щоб це було довго. Деяким приреченим навіть вводили легкий наркотик, так, щоб біль не глушило, а лише розтягувало процедуру.

- Надовго?

- Як мінімум на півдня.

- Так це ж навіть не звірство, а повне бузувірство.

- Помиляєшся. Воно було філософськи обґрунтоване. Китайці вірять, що люди втрапляють до бога у такому вигляді, в якому померли на землі. А що для китайця найголовніше? І для японця, до речі, теж, тут їхні культури схожі.

- Ну пробач, не знаю, каюсь! Для мене Японія - це самураї і фільми Куросави. А Китай - суцільні хунвейбіни і їхній Мао.

- Головне для них - не втратити обличчя.

- Усе! Збагнув! Не втратити обличчя не тільки у філософському, а й у прямому розумінні цього слова. Нічого собі! Філософія називається. Але залишається одне дрібнюсіньке запитаннячко: на пуркуа, як кажуть французи, цю страту вигадали? Китайці - чи хто там іще?

- Точно хочеш знати?

- Палаю бажанням! Плюс - службова цікавість. Раптом це виведе мене на слід убивці.

- Ну добре, тоді слухай. По-перше, це не вбивство, а, як я вже згадував, страта. Здійснена за дуже древнім ритуалом, який на території СРСР ніколи не застосовувався. Принаймні, наскільки я знаю… з отої самої книги.

- Ритуальне вбивство? Геніально! Це формулювання моє начальство ще сяк-так подужає.

- Нехай буде гречка, аби не суперечка. Далі: жертва, вона ж засуджена, чимось завинила перед певною групою людей, котрі мають якесь відношення до східної культури.

- Гарненька культура! Та я тепер сто років у ресторані м’ясну нарізку не замовлятиму.

- Не відволікайся. Подумай: є у вас на прикметі якась підпільна секта, що під китайців чи під японців косить?

- Секти - це не наша парафія. Ними чекісти займаються. А вони мовчать. А якщо не секта - то що? Які там щодо цієї страти були традиції?

- Її застосовували до надзвичайно жахливих злочинців. А до речі, філософе, з точки зору китайців який злочин вважався найганебнішим?

- Ясно, як день: замах на імператора.

- Та ні, за це швиденько відрубували голову мечем - та й край. Добре, не буду влаштовувати вікторину. Вища моральна цінність для китайців - повага до старих батьків. Найстрашніший злочин - вбивство цих батьків своїми дітьми. Ось чому лінь-чі застосовувалася переважно в Китаї. І ось чому на тодішніх півмільярда китайців випадало десяток, від сили півтора убивств батьків із відповідно наступною стратою.

- Доктор, знаєте, хто ви насправді?

- Хто?

- Садюга, в порівнянні з яким оті ваші нашинковані китайці - святі великомученики. Що ти мені тут накрутив? Припустимо, тільки припустимо, хоча й перевіримо, що українська лімітниця з-під старовинного українського города Бердичева справді вбила своїх тата й маму. Припустимо. Але скажи мені, навіщо? А головне - кому її забандюрилося за це стратити? Начхати, що без суду і слідства. Головне - за якимсь китайським ритуалом, котрий і в самому Китаї вже сто років не застосовується! Хто тут хворий? Ти, я чи отой шанувальник східної філософії?

- Олексо, друже, налий, випий і тоді я відповім… Твоє здоров’я! А тепер - кавуську! Теж до дна. Готовий слухати? Тільки не бісись. Це моя точка зору, як психіатра, котрий тямить трохи більше, ніж його в інституті вчили. Будь-яке вбивство - це психічне збочення. І у кожного вбивці своя історія хвороби. Більшість намагається замести сліди аби порятувати себе. У них інстинкт самозбереження ще працює. Дехто вбиває і дає драла, ні про що не думаючи, тільки аби якнайдалі забігти. Це вже більше наш клієнт, ніж ваш. Але є злочинці, які за психікою близькі до катів. Ці не просто позбавляють когось життя, а страчують. Не ховають труп, а виставляють на загальний огляд. І навіть особливо не маскуються. Бо вважають себе… добре, закрили тему. Якщо ти й це своєму начальству перекажеш, то вас усіх разом до мене в Павлівську привезуть, по «швидкій».

- За що я тебе люблю, доктор, так це за безмежний гуманізм. Ти завжди вмієш втішити - і не просто так, а в порядку діагнозу.

- Е-е-е, дорогенький, ти вже поплив!

- Нічого я не поплив!

- Не переч доктору. Першу стадію, коли пацієнт освідчується в любові, ти вже пройшов. Наступна стадія: «ти мене поважаєш?». А кінцева - обіцянка дати в гризло. Ще кави зварити, чи досить з тебе?

- Коли це я від кави відмовлявся?

- А до кави, друже мій Олексо, я тобі дещо скажу - витверезить одразу. У мене таке враження, що тебе пасуть не тільки гебешники. І не тільки пасуть. А й усе про тебе знають. І про твою вищу філософську освіту, і про те, що ти свідомо, або несвідомо, але вже їм у спину дихаєш. А народ… чи як ви їх там називаєте - підозрювані - не в тім’я биті. От вони з доброго чорного гумору і влаштували тобі екзамен на ерудицію. Оцю саму «нарізку». Доходить?

- Дякую, доктор. Дійшло - і продерло. Аж до куприка. Звичайний радянський убивця зґвалтував би… ну порізав би ножем, напустив би море крові і в даному випадку підпалив би квартиру. А ці розклали мені свою «нарізку», як у ресторані «Динамо» на тарілочці. Мовляв, шукай, Сирота, шукай. От тільки звідки вони про мене знають?

- Олексо, ти ж сам сто разів жартував, що наш народ ділиться на тих, хто стукає і на тих, хто перестукується… все! Мовчу, мовчу, мовчу. Я тобі постелю, бо випускати тебе на вулицю у такому вигляді навіть у Києві не варто. Особливо після таких китайських попереджень.

- З медициною не сперечаються. Останнє запитання приреченого: навіщо цей філософ медсестрі пальці відрізав і забрав з собою? Це що - теж загадка для інспектора Сироти?

- Можливо. Не шукай, мовляв, убивцю, а шукай, що ці вправні пальчики такого наробили. А можливо просто подряпала вона його.

Спалося мені кепсько. Цього разу за мною з багнет-ножем у руках бігав навколо Управи сам Голова Мао Цзедун.


25.


Вранці після певних роздумів я вирішив райвіддільського капітана на повторний обшук місця злочину з собою не брати. Гузно у нього слабеньке для такої справи. Натомість прихопив двох дільничних, які добре знали і район, і контингент.

Місцина була своєрідна. Ще на моїй пам’яті тут проходила межа між столицею і Києво-Святошинським районом. Це вже коли проклали метро до залізничної колії на Брест, кордони міста посунули на північ і захід. Але село - воно і після реорганізації село.

По один бік від колишньої Окружної рясніло від хрущобок кінця п’ятдесятих. Тих, що не з цегли, а з бетонних блоків. На протилежному боці вулиці міцно вчепився в прадідівські землі приватний сектор. Хтось із місцевих інспекторів розказував, що звели його одразу після війни з чого доведеться. Переважно з цегли руїн Хрещатику та прилеглих вулиць. Де-не-де стирчали дивні споруди: двоповерхівки на чотири квартири з колонами перед дверима, зате туалетом у дворі, холодною водою в колонках на розі, а гарячою - в найближчій лазні за два кілометри. Такі собі сльози недобудованого комунізму. Атмосфера була просякнута пахощами вищезгаданих клозетів і найближчої промзони, котра смерділа відходами виробництва. Контингент тут жив відповідний. Для когось цей район був омріяним у глухому селі «городом». Для когось - околицею міста, а ще для когось краєм світу, кінцем сподівань і марень, де не можна було знайти не те що нормального жениха, а й тверезого бахура. Одне слово - Нивки.

Чомусь закрутилась у моїй голові повоєнна дитяча лічилочка: «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману. Буду різать, буду бить, з ким останешся дружить!». Я подумав, що ножик - це по темі. А місяць із туману, то, звісно, кореєць з його круглою фізіономією без прикмет. Привіт вам, товаришу Фрейд від старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти. Шкода, що вас не дозволяють підшивати до протоколу.

Кооперативна дев’ятиповерхівка на тлі загального архітектурного занепаду виглядала майже хмарочосом. Якщо заплющити очі на довкілля, то тягло хоч і на східну, але Європу. Якби не типова радянська зграйка «народних месниць» на лавочках біля під’їзду.

- Це ті, що вбивцю опізнали, - пояснив мені один з дільничних, коли ми видряпалися з міліцейського «газика».

- От і добре. Ви їх поки що притримайте, бо треба буде допитати. А ви - зі мною. Нагору, додому, до хати. Пластилін і печатку взяли? Тоді вперед.

Однак піднятися «вперед і вгору» одразу завадили всюдисутні бабці:

- Це ви часом не в ту квартиру, де медсестричку зарізали?

- А якби й так? - обережно відреагував я.

- Туди вже пішли!

- Хто, міліція?

- Ні, родичі.

- Які, в… Бердичів, родичі?

- Справжні. Ви не думайте, вони нам фотку показали, де вони з покійницею, коли вона ще жива була. Трохи не в рєзкості, але схожі.

- А якого їм біса треба? - вигукнув я, передчуваючи чергові типові незручності.

- Як же - прибрати в квартирі! Їм міліція дозволила порядок навести. Помити там усе…

Від самого слова «помити» мене кинуло в холод. Я запитав у дільничних:

- На якому поверсі хата?

- На другому.

- Тоді слухати мене! Ви - беріть бабусь… пробачте, свідків і попід стіночкою швиденько на сусідню вулицю. Там, здається, ЖЕК. Дзвоніть звідти в райвідділ і всіх, хто там є зі зброєю, сюди!

- А шо сказать?

- Справжній підозрюваний, і то не один, повернулися на місце злочину. В ружжо! І миттю сюди! І нехай повідомлять в Управу на Богдана. А потім назад!

Молодий дільничний миттю вишикував бабусь у колону по дві і погнав їх геть подалі від небезпечного під’їзду.

А я вихопив «стєчкіна», зняв запобіжник, загнав патрон у ствол і жестом звелів старшому дільничному зробити те ж саме. Потім з усією пересторогою прочинив двері і всковзнув навшпиньки у під’їзд, тримаючись спиною впритул до стіни. Старший лейтенант старанно, а головне - тихо повторював кожний мій крок.

Нагорі хтось стукав металом то об метал, то об дерево і щось бубонів. Ми беззвучно подолали один проліт і, тримаючи напоготові зброю, обережно визирнули.

Першого ж погляду було досить аби зрозуміти: це не кореєць. До таких розмірів на Далекому Сході сідало не роз’їдають. А тексти лише підтвердили, що це справді якісь дядьки з-під Бердичева. Один намагався увіткнути шоферський ломик в щілину між дверима і луткою, а другий стояв поряд, тримаючи в правиці швабру, а в шуйці - брудне відро з водою.

Той, що колупався, голосно пояснював:

- Ти мене слухай, а не лягавих. Чого захтіли! Півроку чекать! Шоб площадь гуляла! Обіб’ються. Добре, шо Бабійчуки ше не знають. Бо то ж такі… одойдь, не видно… вони в любу дупу без мила лізуть. І плакала наша площадь. А так ми з тобою щас оце дєло підважимо, зайдем, замки поміняєм, приберем, заселимось - і всьо! А Бабійчуки нехай…

Тут він детально пояснив, у які саме способи невідомі мені Бабійчуки будуть сексуально вдовольняти на колгоспній фермі закріплену за ними велику рогату худобу, виявивши неабияку обізнаність у галузі зоофілічних збочень. Я щиро пошкодував, що Борис цього не чує - такий матеріал для дослідження!

Той, з відром, загигикав і це був останній звук, який я від нього почув. Ми вже стояли за спинами невдах-родичів, притискаючи пістолети до їхніх дурних потилиць:

- Руки вгору, морди в стінку! Міліція!

Команду виконав і перевиконав лише один: упустив відро і швабру і гепнувся на п’яту точку, прикриваючи голову руками. Другий різко розвернувся і замахнувся ломиком. Ідіот! Я перехопив йому руку, різко заламав, крутонув і щосили дав копняка ногою в куприк. Ломик брязнув об бетон, а зломщик замість скотитися по сходах пролетів над ними майже горизонтально, висадив головою і плечима фасадне вікно і випав надвір. Гупнуло добряче.

Настала тиша.

Я, здається, передав куті меду, але треба було негайно щось робити. Бо якщо за п’ять хвилин сюди примчить увесь райвідділ, а потім ще й підкріплення з Управи, то сміятися будуть з мене. Тому я гукнув дільничному, котрий стояв, роззявивши рота:

- Кулею до телефону! Відбій Управі, а з райвідділу нехай пришлють пару людей оформити і забрати затриманих. Кулею, я сказав!

Дільничний миттю скотився по сходам та, на щастя для мене, врізався у все тих же бабульок, котрі, замість сидіти маком у ЖЕКу, отак от колоною по дві примарширували назад до будинку.

- А куди це ви? - поцікавилась одна у дільничного.

- Бігом! До автомату! Дзвонити! Пустіть! Нема коли!

- А чого вам до автомату бігти, як у мене в квартирі телефон? Дзвоніть собі.

Доки дільничний надзвонював райвідділ, я стояв під дверима бісової квартири, розмірковуючи, що мені робити з другим затриманим. І тут пригадав дотепний жарт дарницьких таксистів. Підняв з долівки вже порожнє відро, одяг дядькові на голову і від усієї душі приклався зверху ломиком. Колгоспник із пози сидячи м’яко перетік у позу лежачи.

Я вийняв магазин з руків’я пістолету, потім з усією пересторогою патрон зі ствола, загнав його на місце, спорядив зброю, поставив на запобіжник, сховав у кобуру - все це на автоматі - і пішов униз по сходах. З квартири на першому поверсі було чути збуджений голос дільничного, який щось кричав по телефону, а бабця аж приліпила вухо до дверей, щоб не пропустити жодного слова.

Я не став їй перешкоджати і вийшов у двір, де основний претендент на «площадь» ще лежав, обсипаний битим склом, але вже почав подавати ознаки життя. Поворушив руками, ногами, виголосив спершу окремі слова, а потім і цілком пов’язані речення. Здається, обійшлося без струсу мозку.

Я сидів на лавці і терпляче чекав.

Нарешті родич спробував стати рачки.

- Краще лежи, бо поріжешся, - порадив я доброзичливо.

- Ти хто?

- Бабійчуків шваґер.

- Шо зі мною?

- Спроба незаконного вторгнення в чужу квартиру шляхом зламу з метою наступного грабунку, вчинення активного опору працівникам міліції при виконанні ними службових обов’язків. Плюс перешкоджання слідству. Це для початку. Треба буде - ще щось накопаємо. Ми, швагри, такі!…

- І шо мені тепер робить?

- Щиросердне визнання. Кажуть, полегшує. І скорочує. Полегшує провину, скорочує строк. Квартиру сам здогадався ломонути чи хтось підказав?

- Жінка дістала. Каже: чого ти тут сидиш у навозі, коли в Києві площадь пропадає! Бо так і помремо у цьому Гімнязєві.

- Де-де?

- Ой, Гельм’язові Черкаської області.

- То ти не з Бердичева?

- Нє! З Бердичева Бабійчуки. А ми з кумом з Гельм’язова. Ой! А звідки тут у вас коні?

- То не коні. То міліція біжить. Вас із кумом оформлювати.

- Доїздились.

- Це точно. Бабійчукам що передати?

- Нехай доки я сидітиму, візьмуть мою Вальку… ну, жінку… до себе на ферму. Молодих бугаїв обучати цьому ділу. На собі.

- Передам обов’язково! І прослідкую за виконанням. Дякувати не треба, служба у нас така.

Райвіддільські таки набігли майже в повному складі. Але вже з цікавості. Навіть випередили власний «газик».

- Забирайте й оформлюйте. Оцей-от - основний. Другий - співучасник. В коридорі другого поверху відпочиває. Ломик не забудьте забрати - то речовий доказ.

Райвіддільські кинулися дякувати за довіру, але я їх вчасно охолодив.

- Своїх висяків на них не чіпляйте. Дядьки не київські. А то - знаю я вас. І про вбивство медсестри забудьте, то тепер мій клопіт.

На щастя куми не встигли зламати двері, тому замки я відчинив без проблем.

Що б там я не говорив про райвіддільського капітана, але загальну картину злочину він описав точно. Як убивця пройшов непоміченим, я здогадався одразу. У будинках цієї архітектури був чорний хід із двору - біля службової двірницької. Його на ключ, як правило, не зачиняють і не забивають цвяхами.

Двері своєму вбивці медсестра відчинила сама. Технічна експертиза попрацювала без халтури. Отже - або вона знала гостя, і саме за цю версію вчепилися мої попередники, або він сказав якесь чарівне слово. Тільки-но господарка відчинила, він вирубав її ударом у голову, увійшов, заткнув рота кляпом з її ж білизни, зв’язав руки, увімкнув новий магнітофон з годинною бобіною і під «Багама, Багама-мама!…» відпрацював повну програму. Включно з отим самим лінь-чі. Скільки часу на це пішло, сказати важко. Може, три години - як стверджують медики - а може й більше.

Доки вона помирала, він витер усі відбитки пальців, чим, до речі, зробив послугу підозрюваному студенту. Бо відбитки хлопця на чашці з кавою залишились, а на ручках дверей - ні. Отже, їх витер той, хто зайшов до квартири після того, як студент уже пішов. Що ще? Оце й можна з’ясувати по отим самим чистим місцям: помив ножа в раковині на кухні, вимив і протер її, залишивши одну-єдину не помічену ним цяпочку крові, зайшов до душу, помився, одягнувся, витер і там усі відбитки і повернувся до кімнати. Гроші, документи і золоті прикраси навіть не чіпав. Залишив майже новий магнітофон, за який під універмагом «Україна» можна було, не торгуючись, одержати п’ятсот карбованців. Значить - він навіть не імітував грабунок. Але щось шукав. Так, що у нас чистотою виблискує? Ось ця секція у меблевій стінці. Подивимося, що тут. Ага, предмети інтимного туалету. Радість еротомана! Красиво, модно і в достатній кількості. А ось на цій полиці, звиняйте за гру слів, бардак. Нижні сорочки спочатку витягли, а потім запхнули назад жужмом. Хазяйка так не робила.

Похмурий старший дільничний і двоє літніх жіночок-понятих за весь цей час не подали ані звуку. Стояли за моєю спиною мовчки і тільки намагались не дивитися на засохлі криваві плями на паласі і на стінах.

Я попросив понятих підійти ближче:

- Подивіться сюди, будь ласка. Ваша сусідка могла отак запхати чисту білизну в шухляду?

- Ну що ви, як можна! Вона така акуратистка! Знаєте, як наші люди сміття виносять? Скинули у відро, витрусили в бак і пішли. А у неї спеціальні кульки у відрі були - для сміття, уявляєте? Напевне на роботі брала, бо у продажу таких немає. А ви кажете - сорочки жужмом!

- Ну, раз не вона, то не вона. А скажіть, якісь постійні мужчини до неї заходили?

- Бували. Часом. Але дуже такі серйозні, солідні. Вони її зазвичай з роботи привозили. А так, щоб п’янки-гулянки та ще й до ранку - такого не було.

- Дівчатка ще забігали, - озвалася друга понята, - усі молоденькі такі, заклопотані. З курсів медсестер. Вона там викладала. А так, щоб такі, як оце на вулицях зараз - та ні в якому разі!

- А головне, щоб ви знали, об одинадцятій світло вимикала - і спати.

- Вона вам про родичів своїх щось казала?

- Та ні. Ми з нею в основному говорили, що у кого болить і чим лікувати.

- Ну що ж, громадяночки, сідайте-не стійте. Бо мені аби всю хату догори дригом не перекидати, треба подумати.

- А ви кави собі зробіть, - раптом порадила понята, - покійна не була би проти. Вона нас завжди вгощала. І нам зробіть, якщо можна. Там, на кухні все є.

Тут я допетрав, що жіночкам просто лячно було сидіти поміж плям крові. А кухня - то єдине місце, де не залишилося слідів злочину. Хоча ручки на всіх шафках і шухлядах теж були протерті.

Кава виявилася імпортною, чашки теж. Ми втрьох помістилися за столом, а дільничний пив свою пайку, стоячи в дверях. Ніхто з нас не зронив ані слова, я напружено думав, а решта були просто пригнічені. Тож допили, зафіксували все, що належить, на папері. Що треба - я вилучив, звісно, під протокол, вийшли, знову опечатали двері і розпрощалися.


26.


Не встиг в Управі сісти за свій стіл, як Полкан уже дзвонить:

- Сирота, Генерал хвилюється, як у тебе справи по медсестрі.

- Товаришу полковник, якщо Генерал не вимагає доповісти і навіть не запрошує розповісти, а саме хвилюється, як справи, то пора нам усім хвилюватися за нього. І відповідно за себе.

- Так, холодний філософ, ти колись зі своєю грою словами дограєшся. Вибачай за тавтологію.

Ого! Наш Полкан і таке слово знає! Не здивуюсь, якщо він вдома ховає якийсь скромненький самвидав. Приміром, «Собаче серце» Булгакова. Чи навіть «Поему без героя» Ахматової. Кого ми тримаємо у своїх лавах?

Звісно, я так тільки подумав. Бо сказав зовсім інше:

- Вибачайте. Тавтоложити більше не буду. Доповідаю по справі. Завтра проведемо повторне опізнання підозрюваного на місці злочину з наступним допитом оного. Сподіваюся, що після цього можна буде робити певні оргвисновки по райвідділу.

- Зайди до мене! - наказав Полкан і поклав трубку.

Я зайшов. Начальник знову був у цивільному. Не інакше як кудись збирається. І не по службі. Щастить декому! А я от вперше за скільки років театр відвідав - і на тобі!

- Що накопав, Сирота, доповідай.

- Достатньо, щоб закопати одного дурного, але чесного старшого інспектора карного розшуку разом із його начальством.

- Хвалю за відвертість. І за своєчасне попередження. Готовий доповідати?

- Дозвольте попередньо об Старого постукатися.

- Не дозволяю, а наказую. Тільки бережи його, Сирота. Бо як Іван Борисович від нас піде, то й нам з тобою тут робити нічого.

Я закліпав очима, але змовчав. Зайшов до Старого і, як писав хтось із шкільних класиків, повів йому мою печаль. Старий партизан відреагував своєрідно:

- Ото не треба було нам із отим Мао Цзедуном знюхуватися. Краще б Чан Кайші підтримали. Тоді б не мучилися зараз з оцим… корейцем, китайцем чи як його там… одне слово - вузькооким. Сиділи б такі, як він, у себе вдома за Китайською стіною і різали би потихеньку на шматочки один одного. І їм розвага, і нам спокій.

- Ну, не кажіть, Іване Борисовичу! Про китайську філософію я промовчу, бо її толком навіть нам в університеті не викладали. Але з дитинства пам’ятаю, як мене вмивали над китайським тазиком, витирали китайським рушником і годували китайською рисовою кашею. Молоко, правда, було наше. Не кажу вже про металеві коробки з-під китайського чаю. У моєї мами одна ще й досі на комоді стоїть. Красива, зараза!

- А чим це все, Олексо, закінчилося? Культурною революцією і островом Даманським.

- Не кажіть, Іване Борисовичу, є ще хороший анекдот. Біжить китаєць по вулиці радянського провінційного містечка, залітає до продмагу і питає продавщицю: Рісі - є? Вона ошелешено: немає… Китаєць (з виразом обличчя: «так вам і треба!»): Ага!!!

- Якщо розібратися, то того рису у неї в продажу не було й тоді, коли ми з Китаєм браталися… але хто це знає, крім обехаесу?… Добре, Сирота, посиділи, поговорили, розійшлися. Працюй.

Наступного дня надвечір, якраз у ту пору, коли медсестру востаннє бачили живою, на тому ж самому місці, біля під’їзду кооперативу між Нивками і Святошином я не без задоволення влаштував невеличку виставу під протокол.

Чотири бабці, оті всюдисучні свідки, сиділи на лавочці, а повз них по черзі пройшло п’ятеро однаково одягнених молодих хлопців одного зросту, статури, стрижки і кольору волосся. Кожен із них зникав за дверима під’їзду, а за хвилину виходив з нього. Я в цей час стояв поодаль, не втручаючись у перебіг слідчого експерименту.

Коли дефіляда закінчилась, я забрав усіх бабусь до райвідділу і там по черзі, звісно, під протокол поставив кожній два запитання:

- Чи бачили ви когось із цих людей раніше? А якщо так, то де і коли?

Відповіді загалом співпали:

- Бачила. Того вечора, коли сестричку зарізали. Він її додому сопровождав, гад. Самого б на шматочки порізала, оцими от руками!

- Уточніть, будь ласка, кого саме з п’яти пред’явлених вам осіб ви опізнали?

Отут і почалася чорна комедія. На першого з переодягнених оперативників вказали дві бабці, ще одна вказала на номер третій, теж оперативника. А четверта бабця розгублено запитала:

- А шо, хіба це не один і той же п’ять разів туди-сюди ходив? Я думала - це щоб ми його краще роздивилися!

І тільки після мого наполягання, що це був не один і той же, а п’ятеро різних, народна месниця з ваганням мовила:

- Ну, вроді той, шо останній, п’ятий…

- Офіційного підозрюваного, що йшов четвертим, не опізнала жодна! Тоді я зібрав усіх бабусь докупи і пояснив ситуацію відкритим текстом:

- Громадяночки! Або пояснюйте, що з вашою пам’яттю, або будемо вживати суворих заходів. Кілька днів тому ви хором-дружно показали на людину, яка начебто зайшла з потерпілою до під’їзду у день убивства, а потім начебто вийшла. А сьогодні жодна з вас його не опізнала!

І тут бабусі мене вразили:

- А хто вам сказав, що ми казали, що він вийшов? Хто таку дурню написав? Ми не бачили, чи хтось взагалі виходив. Бо по телевізору якраз фігурне катання починалося, то ми всі побігли.

- Мистецтво - то святе! - погодився я. - Але як так вийшло, що на першому опізнанні ви показали на сторонню людину? Та ще й усі?

Бабці опустили очі і замовкли. І тут мене осінило:

- Де саме проходило перше опізнання? Біля будинку? І скільки людей вам пред’явили?

- Біля якого будинку? - обурено загомоніли бабці. - Отут-о, в міліції. Нас десь на другий чи на третій день усіх привезли, вивели такого неголеного, в наручниках, морда бандитська - і кажуть: оцього бачили? Ну, нам здалося, що він схожий, а головне ж - у наручниках! І морда така, подозрітєльна.

- Тихо всім! Зараз ви отут попідписуєтесь, а потім я вам дещо скажу.

Універсальні свідки підписалися. Тобто, поставили хрест на службовій кар’єрі райвіддільського капітана. Слово честі, багато дурнів бачив, але таких, як він… Звісно, цього жіночкам казати я не став. Я сказав інше:

- Слухати сюди! Всі! Через ваше фігурне катання ви ледь не підвели під розстріл хорошого хлопця, студента медінституту, котрий не тільки вчиться, а й працює аби утримувати і лікувати хвору матір. По-друге, справжній убивця, згоден з вами, гад, якого різати треба живцем, через вашу дурість гуляє на волі, і ще невідомо, як нам його зловити вдасться: до того, як він ще когось заріже, чи після.

- Ой, лишенько, шо ж тепер буде!

- Щодо нас, міліції, то вже нашого начальства клопіт. А щодо вас, сушіть, громадяночки, сухарі. Справу оформлювати будемо.

- За що?

- За введення слідства в оману. Від трьох до п’яти років.

- Ой, господи, ми ж не зі зла!

- Декого теж не зі зла розіп’яли. А тому, що їм здалося! І не соромно на старості років гріх на душу брати? Ви думаєте, ота хвора матір довго прожила б, якби у неї сина розстріляли?… Не чую! Хтось щось сказав?

Озвалася та, що підслуховувала під дверима:

- У вбитої теж матір є.

- А де вона? Чому її досі ніхто в міліції не бачив? Чому дочку сторонні люди опізнавали? А де решта родичів? Ну, крім тих, котрі двері виламували аби квартиру фактично вкрасти. О! Добре, що нагадали! Хто тих кумів до будинку пропустив і тривоги не здійняв? Ви, громадяночки! Тримайте ще одну статтю: щодо співучасті у грабунку. Як я щось пропустив, то прокурор додасть. Поки що - кроком руш на підписку про невиїзд, а як треба буде, за вами приїдуть.

Коли я під стримані зойки і плач бабусь сідав у наш «газик», дільничний, який напросився під’їхати з нами до Управи, поцікавився:

- А ви, товаришу капітан, справді цих пенсіонерок посадите?

- Варто було б. Та шкода.

- Чого, віку?

- Часу. Справжній убивця десь лазить, якщо я не помиляюся, то на ньому вже сім трупів. Старі менти такого не пригадують. Кажуть, навіть після війни нічого схожого… а щодо бабусь… знаєш, кортить умовити начальство оформити їм по десять діб адміністративного арешту і послати підмітати власну вулицю. А поки що нехай посидять на підписці. Це корисно.

В Управі на мене чекала нарешті хороша новина. Генерал примусив ректора медінституту відкликати власний наказ про виключення, як ми нарешті з’ясували, надаремно підозрюваного. У викладі нашого шефа це звучало так:

- Якого біса, товаришу ректор, ви лізете поперед батька в пекло, коли слідство не те що не закінчене, а ще й фактично не розпочате? Ви про презумпцію невинності коли-небудь чули? Чи вам її зачитати?

- Але ж, товаришу генерал, честь інституту… ми ж майбутніх лікарів виховуємо…

- Лікарів? То зціліться самі - для початку! Не пам’ятаю, хто це сказав, але точно! Знаєте, що я з вами зараз зроблю? Отут у мене лежить анонімка про те, що ваші викладачі за хабарі приймають до інституту відверто слабеньких дітей, а ви - в долі.

- Це наклеп! Чорна брехня! І потім, раз це анонімка, то там навіть підписів немає.

- Підписів немає. Зате факти є. І ваше прізвище вказане. Перевірку влаштуємо. А поки що просигналимо вашому союзному міністру. Нехай шукає заміну.

- Ну так же не можна! Це ж кожен може будь-яку дурницю написати… то що, отак одразу, за однією підозрою і виганяти?

- Тут хтось мені про честь інституту говорив? Так от, я вважаю, що на людину, яка виховує майбутніх лікарів, не повинна впасти навіть тінь підозри.

- Це демагогія!

- А ви чим займаєтеся?

Одне слово, ректор власноручно порвав уже підписаний ним наказ і публічно обматюкав куратора групи, де вчився студент. За ініціативу. Взагалі, коли наш Генерал зриває на комусь свій кепський настрій, то робить він це віртуозно. Тут головне - не стати самому громовідводом, а спостерігати за розвитком подій з певної дистанції.

Тому до слідчого ізолятора я їхав тролейбусом не просто в хорошому настрої, а ще й мугикав старий каторжанський марш: «Нас поведуть у ясний день, конвой піде за нами, ми заспіваємо пісень, дзвенячи кайданами…»


27.


Студент виглядав змученим, але не розкис. Бо коли я відрекомендувався і сповістив, що прийшов оголосити йому про зміну статусу, він поцікавився:

- Зміну статусу? З підозрюваного у звинувачені? Ну-ну… а де, до речі, той капітан, що мене в усе це встромив? Йому теж статус поміняли?

- Спочатку - щодо капітана. Статус у нього однозначний. Він зараз у глибокій дупі.

- Це за те, що не зміг примусити мене написати щиросердне?

- Ні, за те, що через його дурість справжній убивця і досі ходить на волі. До речі, щодо вашого статусу. Ви більше не підозрюваний. Ви свідок. Документи на ваше негайне звільнення вже в канцелярії ізолятора. Якщо ваша воля, попрошу вас відповісти на кілька моїх запитань тут. А ні - то їдьте додому, відпочивайте, а потім я вас запрошу в Управління.

- Спасибі. Чесно кажучи, не чекав. Тому розтягувати задоволення «гостинами у діда Лук’яна» не буду. Кулею звідси! І негайно! Та якщо хочете - поговоримо десь під відкритим небом. Єдине - через ринок…

- Це ж чому?

- «Манєчка» одна у мене в голові сиділа: якщо вдасться вийти, одразу на Лук’янівський і куплю у бабці солоний огірочок. Знаєте, такий, корнішончик. І тут же з’їм.

Ми так і зробили. Купили на базарі кілька огірочків-корнішончиків і вмостилися на лавочці у парку, що навпроти кінотеатру «Комунар».


Від автора: невдовзі після цих подій старий київський кінотеатр «Комунар» закрили начебто на реконструкцію, а через кілька років, в порядку тієї ж самої реконструкції, зрівняли з землею і до чергової круглої дати увіткнули там горгопину під назвою «Київська Русь». Не дивуйтеся, знищувати пам’ятки старої київської архітектури почали ще тоді. І робили це в стандартний спосіб: закривали на реконструкцію або капремонт, часом, як це було з затишним гастрономом біля заводу «Більшовик», цей ремонт навіть закінчували. А потім за одну ніч будинок зносили - і на його місці втелющували щось неоковирне, зате велике. Як «Центральний гастроном-2».


Олекса Сирота:


Студент вгамував свою «манєчку» і полегшено зітхнув:

- Питайте.

- Звідки міліція дізналася, що ти проводжав убиту додому? Чи ти її таки не проводжав?

- Проводжав! Ніхто мене не підставляв, я сам про це розказав, без будь-якого примусу. Одразу після того, як її знайшли.

- Детальніше, будь ласка. І без лірики: що, де, коли, кому…

- Її в морг на Оранжерейній привезли, а я там з ночі допрацьовував. Лекції того дня після обіду і всього дві пари мали бути. Так от, я її спочатку навіть не впізнав. Бо й не придивлявся. Коли чую: черговий прозектор матюки гне, старший санітар за голову хапається і кричить, що такого він в житті не бачив, капітан ваш, вибачайте, ригає в коридорі…

- Пейзаж!

- Не кажіть! Ну, я що - беру відро, швабру і починаю за капітаном вигрібати. І щоб його відволікти від подальшого свинства, запитую: чого такий крик і кого це привезли. Він мені, мовляв, медсестру з такої-то клініки. А я ж у тій клініці ще півставки маю. І теж у морзі, на вихідні. Тому одразу питаю прізвище. А потім цікавлюсь, коли її вбили. Капітан усе виляпує, що експерти кажуть: учора. Ближче до півночі. Ну я і бовкнув, не подумавши: то це я, напевне, останній, хто її живою бачив… якщо не рахувати вбивці.

- Далі можеш не розказувати, хлопче. Капітан одразу перестав псувати пейзаж, зробив стійку і вчепився в тебе. Мовляв, що ти з нею зробив?

- Саме так. А я виклав, як воно було: баришня попросила провести її додому, потім покликала до хати, зробила кави… розчинної… випили, поговорили трохи, я розпрощався і поїхав додому трохи перепочити, бо опівночі вже треба було до моргу, на роботу.

- Горе мені з вами, відвертими. І наївними, що аж світитеся. Капітан, звісно, попросив тебе пройти через двір до підвідділу, мовляв, треба записати, як воно там було, а замість цього поклав перед тобою папір і почав диктувати щиросердне зізнання у скоєнні вбивства. А коли ти почав заперечувати…

- Пояснив, що за особливу жорстокість розстріл світить майже однозначно, але якщо звалити все на стан афекту, викликаний ревнощами, то, враховуючи обставини і його, слідчого, добре ставлення, можна буде переграти, щоб без вищої міри. А якщо я не захочу, то вже завтра трудящі почнуть писати усюди листи, що таких, як я, треба живцем палити на площах. І тоді ніяке щиросердне не допоможе. Я, звісно, не написав. Може я й наївний, але не дурний. Для мене зараз головне - як там мама.

- До мами цей дурень, на щастя, не добрався. Я попросив, щоб їй сказали, мовляв, ти на виїзній практиці. І в інституті у тебе все гаразд. Це вже наш Генерал подбав.

- Спасибі.

- Будь ласка. Ти її з роботи часто проводжав?

- Вперше. І востаннє. Навіть якби її не вбили…

- Що таке? Одкоша заробив?

- Вибачайте, ви анекдот про дупу і про те, чому треба добре вчитися, знаєте?

- Я на ньому морально ріс. І сексуально формувався.

- Так от, без жартів. Для нашої покійниці навіть червоного диплому було би замало. До неї допуск починався від заввідділенням, кандидата наук. А ще краще - доктора, професора, заступника директора… ну а стосовно членкора медичної академії, то тут уже майже «зелене світло». Головне, щоб крім усього іншого в наявності була машина, дача і законна дружина.

- Чекай-чекай, стосовно машини зрозуміло: відвезти на дачу. Стосовно дачі теж. А дружина? Ти на що натякаєш?

- Та ні, зовсім не на те, що ви подумали. Одружені про ліві ходки мовчать, щоб дружини не розвідали. Ну і напевне наша сестричка-жалібничка шукала собі перспективу на світле майбутнє.

- Щось до мене сьогодні натяки важко доходять.

- Ну ви знаєте, серед медичних світил є така мода: сивина в бороду, а біс, відомо, куди.

- Та це не тільки у медичних, в інших галузях теж практикується.

- Так, але в нашій галузі своя особливість. Міняють паровоз на паровоз, тільки новішої марки.

- Поясніть.

- Спочатку ще в інституті одружуються на однокурсницях. Потім роблять кар’єру, обвішуються званнями і нагородами, старішають, кидають вірних дружин і садовлять собі на… скажімо, шию молоденьких медсестричок. Хірурги - операційних, терапевти укольних і так далі. Поєднання приємного з конче необхідним. Коли вдома чи на дачі щось там прихопить, не треба чекати, доки «швидка» з Феофанії доповзе. Бо своя «нуль-три» під боком. Що треба, вколе, накапає, прикладе…

- Так і літня дружина теж може і вколоти, і прикласти.

- Не кажіть! По-перше, може ліки переплутати. По-друге - інструментарій. Ну і нарешті - не туди голку увіткнути. А у молодої рука не здригнеться.

- Складні у вас в медицині стосунки… добре, повернемося до протоколу. Отже, тобі до, сам знаєш, чого, ще рости і рости - і раптом вона запрошує тебе до себе в гості. Нехай навіть на каву, але це ж не за правилами. Чому?

- У мене дві півставки. Обидві у морзі. На Оранжерейній і у нас в клініці. Дурні закони: забороняють по сумісництву повну ставку на одному місці брати. Але мені навіть краще. На Оранжерейній, звісно, марудно, важко, але там досвід - більш ніде не знайдеш. Кого тільки не привозять! А в клініці…

- Чого замовк?

- Шукаю слова, щоб під обехаесес не під’їхати.

- Знайшов чого боятися, борців зі спекуляцією! До тебе що - не дійшло? Ти ж мало з «вищою мірою» не поцілувався!

- Умовили. Отже, клініка у нас республіканська, спеціалізована, пацієнти серйозні не тільки за діагнозами, а й за анкетами. Помирають, звісно, у нас частіше, ніж у районних чи обласних лікарнях, але по-перше, нас не б’ють за смертність, а по-друге, як це не смішно, врізати дуба у нас вважається престижним.

- Ти ще скажи - модним…

- А що? Може бути. Отже: померла людина, її куди? - в морг. Звісно, розтин робить наш головний прозектор, доктор наук, заслужений, відзначений і так далі, і так далі. Але після його художеств небіжчик потрапляє до кого? До мене. Я його так споряджаю, що він у труні лежить, як живий. І це не перебільшення. У нас, на відміну від Оранжерейної, родичі від запахів свідомості не втрачають. У нас клас!

- Зрозумів. Можеш мені не пояснювати щодо Оранжерейної. А у вашій клініці, я так зрозумів, ти і швець, і жнець, і на дуду грець, і прачка, і швачка, і попова собачка. Одне слово - художник.

- Ясна річ! Бо хто ж буде обмивати, голити і гримувати? Заслужений доктор наук? Ні, такі, як я. Звісно, родичі померлих якось намагаються нам віддячити. Хоча офіційно ці процедури у нас безплатні, як уся медицина.

- Розумію. Можеш далі не пояснювати. Переходь до того дня, який цікавить мене.

- Зараз. Ще одне, але теж суттєве. Санітари моргу у нашій престижній клініці - це як каста недоторканних у Індії. Ні, явної дискримінації немає. Звертаються виключно на ви. Але якщо у нашій їдальні будуть два вільних місця, так це за столиком, де сидимо ми з напарником.

- І це второпав. Я сам, коли після філософського факультету пішов працювати до міліції, то майже всіх студентських друзів втратив. І з жіночим питанням проблеми. Від мене не сахаються тільки лімітниці або дуже страшненькі. Тож я тебе розумію.

- Ну от, тоді ви зрозумієте і це. Красуня, богиня, майбутня вдова якогось дуже небідного академіка, на яку я тільки здаля та й то через вікно позираю, раптом зупиняє мене на території, перша вітається, зверніть увагу, по імені! І пропонує провести її додому, бо, мовляв, усі старі цапидла десь ділись, а їй, як порядній дівчині, не випадає самій пішки бандитським Святошином гуляти.

- І знову я тебе розумію. У твоєму віці я би застрибав, як тенісний м’ячик. У моєму - замислився б, чого цій богині треба від такого смертного, як я… слухай, а може вона в тебе закохалася? Щось мені з курсу античної міфології пригадується.

- Яке закохалася, товаришу капітан? Ви знаєте, що таке оргазм?

- Ображаєте, юначе. Переживаю регулярно, особливо на партійних зборах.

- Пробачте, я не це мав на увазі. У нас хоч і столична клініка, але тут як у селі: всі все про всіх знають. І про нашу ударницю якоїсь там п’ятирічки - теж. Єдиний мужчина, який збуджував її по-справжньому - це Ленін Ве-І на асигнаціях Держбанку СРСР номіналом від двадцяти п’яти карбованців і вище. Тому я одразу збагнув, що я їй для чогось позасексуального потрібний. Не приховую - цікаво стало. По дорозі, щоправда, теревені правила, чи варто їй зараз до медінституту вступати, чи наступного року, коли там начебто спеціалізацію «пластична хірургія» відкриють. Але коли прийшли і сіли до кави, вона мені й запропонувала. Відкритим текстом.

- Ну, я ж тобі казав, що навіть серед богів…

- Та до чого тут боги. Це ж сатана в спідниці, а не жінка. Вона мені запропонувала красти золоті зуби у померлих. Каже, пацієнти у нас культурні, покійним родичам до рота не заглядають, бо це ж не село, де можуть і пальцями помацати. А як і помітять випадково, то скандалити не стануть. А мені від цього потрійна вигода: матиму непогані гроші, покупців вона сама знайде - чи навіть уже знайшла. А крім того - в ліжко пустить.

- Це що, в порядку тринадцятої зарплати?

- Ні, надбавка в натурі.

- Я так розумію, ти відмовився.

- Моралі читати не став, бо знав, що то дурна справа. Конкретно для неї.

- Стоп! Чому?

- Можна - трохи пізніше скажу?

- Можна. А як ти їй відмовив?

- Найпростіше. Прикинувся боягузом. Сказав, що гроші, звісно, ще ні для кого зайвими не були, але по золоту у нас навіть не міліція, а ге-бе працює. А там розцінки дуже суворі. І їй порадив заробляти на життя старим народним способом і не гратися в золоту рибку.

- Як вона зреагувала?

- Спокійно. Допила каву, знизала плечима і погодилася, що і справді ризик завеликий. Подякувала, що провів і порадила забути все, про що ми говорили. Я теж подякував за каву - і пішов собі.

- Коли виходив, нікого не бачив?

- Коли заходив, там чотири пенсіонерки на лавочці сиділи. Ті, що мене двічі опізнавали. Про щось там сперечалися. Коли виходив - порожньо було.

- Як вважаєш, хто її вбив?

- Не хірург і не прозектор. Вони так не ріжуть, я надивився. І ще: у того, хто це робив, інструментарій не медичний. Швидше різницький. Хоча дуже гострий. У нас у клініці таких людей близько немає. А головне, напевне, не хто вбив, а за що. Отут є факти - не факти, думки - не думки… так, пару розмов випадково підслухав.

- Про неї?

- Ні, тобто - не напряму. Про що йшлося? Недобрі речі в клініці кояться. Дай Боже, щоб за плечима начальства. І то такі, за які цілком можуть не просто вбити, а на капусту пошинкувати.

- Свідчення даси?

- Кажуть, двом смертям не бувати. Від однієї ви мене вже порятували, дасть Бог, і друга обмине.

Сказав - і замовк. Я не підганяв, бо зрозумів, що зіткнувся з вимираючим видом свідків, котрі ще трапляються в наших широтах. Таким легше втопити себе, ніж сказати щось компрометуюче про ближніх. Навіть якщо ці ближні сидять у нього на голові. Одне слово - знахідка для Достоєвського. Але не для слідчого радянського карного розшуку.

І тут у мене в голові щось клацнуло. Я пригадав факт, що пройшов повз увагу отого невдахи з райвідділу, хоча напевне бабці казали про це і йому. Пригадав - і все стало на свої місця.

- Якщо тобі важко говорити напряму, то я поставлю тобі лише два запитання. Перше - у вашій клініці є курси медсестер?

- Звідки? Ми ж не обласна лікарня, де кожна санітарка на вагу золота. У нас навіть у морзі вакантне місце гуляє не більше, ніж півдня. Доки новенького оформлять. Навіщо нам курси? Наших медсестер у відділеннях поштучно готують.

- Прекрасно! Радий за вас. Тоді друге питання: тобі відомо, за що саме, згідно з штатним розкладом, відповідала медсестра?

Студент відповів одразу. Я заспокоївся. І, звісно, подякував. Йому теж стало легше.

- Мамі я, з вашого дозволу, про свої пригоди нічого розповідати не буду. Нехай і далі вважає, що я був на виїзній практиці. Якщо у вас все, товаришу капітан, то я побіг… корнішончик хочете? Ось, залишився.


28.


Ще моя бабуся колись казала: якщо у дитини з переляку горло перехопить, наче вузлик зав’яжеться, дайте їй солоного огірочка. Я давно вже не дитина і лякатися на нашій собачій службі майже перестав, але часом клята судома таки зводила і горло, і нижче. Та ще так, що крім кави я нічого в себе пропхнути не міг. А цей корнішончик таки зробив маленьке чудо. Мені стало легше. Я розпрощався зі студентом і попрямував через вулицю на зупинку п’ятнадцятого трамвая.

Певно, щось там було з рейками, бо кілька трамваїв підряд стояли і чекали, поки дві жіночки в яскравих кацавейках закінчать копирсатися в рейковому стику. Двері в трамваях були відчинені: вибирай, який тобі подобається. Я вибрав трохи новіший, зайшов, вмостився на одинарному сидінні. Дівчина, що сиділа переді мною, раптом встала і вискочила з вагону. Пішки вирішила добиратися? Аж ні, купила тістечко в яточці через дорогу, повернулася, вмостилась на своєму ж місці - одне слово, замість нудного чекання влаштувала собі маленьке свято душі. Вчись, Сирота.

Хоча вимушена затримка мене теж не нервувала. Я свідомо обрав саме трамвайчик, а не таксі чи тролейбус. Бо мені було конче необхідно подумки підготуватися до розмови з медичним академіком. І хоча коло моїх спілкувань у цій сфері обмежувалося переважно моїм другом Борисом, прозекторами з моргів та живодерами з нашої відомчої поліклініки, я розумів, що шеф такої клініки - це навіть не Головний над київськими психами.

На моє щастя перше запитання поставив академік, а не я:

- Як іде слідство? Сподіваюся, мені не доведеться зайве тривожити вашого міністра?

- Слідство йде нормально. Принаймні сьогодні ми вибачилися і звільнили з-під варти вашого молодого співробітника. Підозра виявилася помилковою, винні будуть покарані.

- Радий це чути. Аби ви так швидко ще й справжнього вбивцю знайшли.

- Не все одразу. Натомість є велике прохання: допомогти не тільки слідству, а й вищезгаданому співробітнику.

- Для мене як для керівника немає різниці між моїми заступниками і санітарами з моргу.

- На додачу він ще й студент медінституту. Я не буду вам розказувати про його хвору матір, це історія для місцевкому. Але вам як керівнику цікаво буде дізнатися, що під час слідства хлопець не дав жодного свідчення проти будь-кого з ваших працівників. Хоча тиснули на нього певні ідіоти в погонах дуже і дуже сильно. Погодьтеся, в наші часи це чогось вартує.

- Аргумент вагомий. Дякую і візьму до уваги. Але я так думаю, ви прийшли до мене не для того, щоб гратись у Діда Мороза.

- Так, ще не сезон. І потім - у мене ніколи не було симпатії до цього придурка з бородою з вати. Я навіть листів йому ніколи не писав.

- От чому ви пішли в міліцію. Кажіть, що там у вас іще?

- Наскільки я знаю, покійна медсестра відповідала за видачу і контроль сильнодіючих ліків. Або, не при Щербицькому кажучи, наркотиків.

- Відповідала. У нас передбачена окрема посада для цієї справи. Специфіка клініки: направляють з областей найважчих хворих, багато з них, на жаль, невиліковні, тому мусимо полегшувати страждання. Звісно, під суворим контролем. Така у нас гуманність.

- У нас у міліції - теж. Відтак я дуже прошу вас: негайно, а головне - з власної ініціативи перевірити наявність цих препаратів і правильність їх використання.

Медичний академік навіть не обурився. Він вибухнув:

- Ви хоч розумієте, на що натякаєте?!

- Розумію. І не натякаю, а кажу прямо. І несу за це повну відповідальність. Підстави? Прошу: встановлено, що вбита сама впустила вбивцю до своєї квартири. Отже, вона його знала і довіряла. А коло знайомих покійної ні для кого не є секретом. Як і її специфічні уподобання щодо відбору статевих партнерів. Як це в народі називається - не наважуся вимовити навіть у цих стінах.

- Це що - натяки?

- Констатація. Приміром, за абсолютно вірогідними даними слідства, вашу зразкову працівницю збуджували лише високі посади і вчені звання.

І тут академік несподівано завівся:

- Та що там її збуджувало! Які звання, які посади! Лежала піді мною, як корова! Відробляла зайву зміну - і не на дурняк.

Потім заспокоївся, сів і почав виправдовуватися:

- Ну, звісно, молода, все, що треба, на місці і в достатніх кількостях. І, ясна річ, акуратна, дуже. Потім, білизна - вищий клас! Косметика імпортна. Ну, тут, правда, я трошки постарався. Щось там з відряджень привіз, щось із «Берізки». Що ще? Ноги завжди голила. Не те що деякі наші провідні фахівці… пробачте, я, здається, відволікся.

- Заспокойтеся, будь ласка. Слідство вже встановило, що ніхто з тих, із ким вона відробляла зайву зміну, не міг її вбити. Та ще в такий звірський спосіб. Не той у вас контингент. Картина злочину, як любить казати наш Генерал, не вписується в особистісні характеристики підозрюваних.

Академік іронічно глянув на мене:

- Блажен, хто вірує. Ідеалісти ви з вашим Генералом, щоб не сказати гірше. Диплом медика, навіть якщо це доктор медицини, то ще не гарантія, що одного дня в людині не прокинеться звір. У вас є час? Тоді я накажу принести… вам що, чай, каву?… до речі, яку іноземну мову вивчали?

- Думаю, що англійську. Принаймні ті слова, що схожі на наші, перекладаю без словника.

- Тоді посидьте, подивіться, як виглядає справжня капіталістична преса. Лондонський «Таймс». Купив минулого тижні у Варні, на конгресі медиків. Уявіть собі - болгари вільно продають. А я поки що віддам розпорядження щодо термінової перевірки. У нас хоча і не колгоспна амбулаторія, але й не дарницька фабрика медпрепаратів. Те, що вас цікавить, з’ясуємо оперативно.

Каву подали через п’ятнадцять хвилин, перегляд фотографій і карикатур у товстелезному номері буржуазної газети зайняв удвічі більше часу. Деякі короткі підписи і заголовки я сяк-так подужав. Одне слово - година пролетіла непомітно. Та мій розслаблений настрій миттю розвіявся, як тільки академік повернувся до кабінету. Він був чорніший чорної землі (спасибі Тарасу Григоровичу, точніше не скажеш).

Мовчки відкрив шафу, дістав вірменський коньяк, два бокатих кришталевих гранчаки, професійним жестом відкоркував пляшку і налив нам обом мало не по вінця. Хоча під шкірою у нього ходили жовна, однак руки не дрижали. Я пригадав, що про академіка казав Генерал: «Хірург Божою милістю! Все, що треба, навпомацки виріже».

Випили не цокаючись, як на поминках. Академік відсьорбнув свою, давно захололу каву і нарешті висловився:

- Сучка! Сільське фригідне сучило! Недостача самого тільки морфію за цей рік - двісті п’ятдесят ампул. А у нас надворі що?… То ж то й воно. Решту знеболюючих препаратів поки що перевіряють. Далі візьмуться за попередні роки. Можете сказати, скільки вона на цьому реально заробила?

- Маєте на увазі: якщо продавала не хворим, а наркоманам?

- Так.

- Грам сухого морфію у київських любителів кайфу коштує сто карбованців. Можете підрахувати ціну однієї ампули в залежності від концентрації.

- Великі гроші, дуже великі.

- Цілком можливо, що потягне на розстрільну статтю. Хоча, вибачте, кого розстрілювати? Вона вже свою «вищу міру» одержала, та ще й як!

- А я ж то думаю, чого це мої лікарі скаржаться на колег з областей. Мовляв, ті надсилають нам таких безнадійних, що навіть морфій не допомагає. А воно он що!

- Серед таких хворих була матір нашого Генерала.

- Так, я пам’ятаю. Давайте я ще наллю, якщо не заперечуєте… ваше здоров’я!

- Навзаєм.

Ця порція старого вірменського бальзаму на рани повернула обличчю академіка нормальний колір. Він заспокоївся і навіть розслабився.

- На завершення теми щодо моральності радянських медиків. Повірте: серед нас не менше злодіїв, збоченців і навіть убивць, аніж, скажімо… серед техніків-операторів по штучному заплідненню великої рогатої худоби. А може навіть більше, тільки про це не пишуть ані в «Медичній газеті», ані в журналі «Здоров’я». Ви знаєте, чому я кілька останніх ночей не сплю? Незалежно від історії з цією… лімітою в чеській білизні. У мого найближчого друга ще з інститутських років, теж академіка і теж шефа аналогічної клініки за Уралом важкий інсульт. Практично не жилець. Якщо й видряпається, ходити буде, даруйте, тільки під себе.

- Що сталося? Невже теж крали наркотики?

- Гірше! Дітей - крали і вбивали. А займалося цим подружжя медиків з його клініки. До речі, обидва при званнях і при посадах. І з бездоганною репутацією. Якби їх не взяли на гарячому під час чергового злочину, ніхто б ніколи і не повірив.

- Жахіття!

- Згоден з вами. Можливо, ви у себе в міліції маєте міцніші нерви, але я ось уже котру ніч лежу і мучусь: а раптом і серед моїх співробітників є такі перевертні?

- Якщо це вас заспокоїть, то зі свого міліцейського досвіду можу сказати: історія рідкісна, надзвичайно рідкісна. Вбивство дітей - то взагалі виняток. А щоб убивць було двоє… тож вашій клініці це не загрожує. Хоча б за теорією ймовірності.

- Теорія ймовірності, шановний, діє там, де немає тотальної секретності. От ви у себе на службі про цю історію чули? Чи читали., бодай під грифом? Ні! Тому не треба мене втішати. Хоча - спасибі за намагання.


Від автора: історія, яку коротко переповів академік, вразила не лише Олексу Сироту, а й найвище радянське та партійне керівництво. Бо подружня пара лікарів - сексуальних маніяків, що вбивали дітей, не просто не вписувалась у сповнену благості картину здорового радянського способу буття. Як висловився один із пізніших дослідників-криміналістів, у разі оприлюднення це могло би знищити сам режим. Відтак були вжиті небачені навіть у радянських реаліях засоби секретності. Всі матеріали, включно з робочими нотатками слідчих, були вилучені і знищені. Точно так же вчинили з усіма документами, де бодай фігурували прізвища злочинного подружжя. Не кажучи вже про їхні особові справи, ордери на прописку, паспорти і таке інше. Вилучили і знищили також усі їхні фотографії, включно з любительськими з сімейних альбомів рідних і друзів. Влада пішла навіть на те, щоб надрукувати нові версії міністерських наказів про вручення дипломів та присвоєння вчених звань, у яких «нелюді з Енська», так називалася слідча справа, вже не фігурували.

Що ж до самих «нелюдів», то там суцільні запитання. Їх пов’язали на гарячому, привезли до міської міліції, однак не допитали, а відклали цю процедуру на наступний день. До того ж чомусь помістили обох до однієї камери. Звісно, під охороною, постійним контролем і так далі, і таке інше, але…на ранок з’ясувалося, що маніяки-педофіли у незбагненний спосіб і невстановленими знаряддями зробили собі харакірі. І померли від больового шоку та втрати крові.

А ви кажете - Чикатило…


Олекса Сирота:


Академік - не без моєї скромної допомоги - прикінчив пляшку коньяку і поцікавився:

- Знаєте, чому я не послав вас щонайменше до прокурора по ордер на проведення перевірки? І навіть не зняв о-о-он ту трубочку з о-о-он того телефону і не подзвонив вашому міністру? На мене подіяла ваша переконаність. Ви не блефували, шановний, отже, у вас, крім підозри, було й щось конкретне?

- Конкретика буває різна. Дехто з моїх колег і досі покладається на показання свідків, але люди - істоти легковажні. Серед своїх вони говорять одне, в кабінеті слідчого - інше. А на суді ще щось, абсолютно відмінне. Ні, я віддаю перевагу речовим доказам. Вони не брешуть.

І тут я нарешті поліз до внутрішньої кишені піджака і недбалим жестом фельдкурата Отто Каца з чеського фільму про Швейка витяг те, що в часи мого улюбленого героя делікатно йменувалося «предметом жіночого інтимного туалету».

- Пізнаєте?

Академік несподівано зареготав:

- Аякже! Бачив, як їх одягали і навіть знімали. Там спереду дотепний напис вишитий: «Нахаба!», не сплутаєш.

- Добре, що тільки знімали, а не повернулись у цьому додому.

Академік глянув на мене з цікавістю.

- Був гріх, - визнав я. - На щастя, я не одружений і це помітила тільки мама. Та облишмо приємні спогади. Повернемося до слідчих реалій. Цей доказ був вилучений на квартирі вбитої. Отут-от, у резинці ми знайшли п’ять ампул морфію.

- А я грішив на наших колег з області… хоча я це вже казав.

- Ви знаєте приказку про те, що щастить переважно дурням? Один сидить перед вами. Ампули в трусиках - доказ номер один, але не головний. А от доказ номер два… по всій квартирі кров тільки вбитої. За одним-єдиним винятком. Злочинець поспішав - і порізався. І напевно помітив це лише коли мив ніж на кухні. Сполоснув рану, але не помітив, що крихітна краплинка крові заховалась у шпаринку між раковиною і стінкою. Рідкісна група: четверта, резус негативний. У жодного з мужчин вашої клініки такої немає.

- Аплодую. Дозвольте пораду дилетанта? Шукайте монгола, бурята чи ще когось близького за походженням.

- Наприклад, корейця чи китайця?

- Ну якщо точніше, то будь-кого з народів, що колись були під ярмом Чингізхана.

- Завданнячко! Це ж скільки мільйонів підозрюваних доведеться перетрусити! Але спасибі за гостинність. Мені пора ловити отого нащадка Чингізхана.

- Бажаю успіхів. І запам’ятайте: якщо колись ваше почуття гумору вилізе вам боком у вигляді ножа чи кулі…

- Чи шматка металевої арматури? - уточнив я.

- Саме так! Чи ще щось там таке станеться - ласкаво прошу до мене під скальпель. Прооперую - і то поза чергою.

- Дякую, неодмінно скористаюсь. Але виключно при нагоді.

- А до речі, ще одне запитання: мій заступник скаржився. Приходили до нього двоє якихось дядьків глибоко провінційного розливу. Подавали себе за родичів убієнної, вимагали ключі від квартири. Він їх, звісно, послав, але що робити, як вони ще раз прийдуть?

- Найближчим часом не з’являться. Мали необережність перетнутися зі мною під час спроби зламати двері квартири за відомою вам адресою.

- І чим це закінчилося для провінціалів?

- Одного я викинув у вікно разом із рамою, другому одяг на голову відро і приклався зверху ломиком. Відключився негайно.

- Спасибі за ідею. Бо і у нас часом перебої з наркозом. Але для вас дещо знайдемо. Вітання Генералу!


29.


Як полюбляють писати в газетних передовицях, радянський народ у моїй особі, натхненний власними величними звершеннями, впевнено крокує до світлого майбутнього.

Але, перш ніж мчати до нових перемог, треба відзвітувати начальству за попередні. Як любить повторювати наш замполіт, соціалізм - це облік і звітність. Та до того, як приступити до цього марудства, я вирішив посидіти кілька хвилин у тиші своєї «шпаківні», споглядаючи на небо, куполи Софії, її назавжди замовклу дзвіницю… одне слово - на вічність. Щоб не збожеволіти від буденності.

Не вийшло! Вищезгадана буденність в особі райвіддільського капітана нахабно встромилась у двері:

- Сирота, моє розслідування закрили!

- По-перше, здрастуй, дупо, Новий рік! А по-друге, чого плачеш? Не тебе ж закрили, а тільки справу.

- Не знаю, не знаю… мене викликали - ну, ці, котрі внутрішнє розслідування…

- Співчуваю, але сам заробив.

- Сирота, я ж усе, як належить, зібрав. Усі докази. І той студент признався, що там був.

- А ти за це вхопився, як воша за кожуха. А якби він не признався, що там був?

- А його пальчики на чашці?

- І до речі, більше ніде, тільки на чашці. Та й то - зверни увагу - на самій чашці відбиток є, а ручка чашки чиста. Хто так п’є?

- Ну, ми з жінкою. Руки гріємо.

- Капітане, не мороч мені голову. Ти взагалі чого до мене приперся?

- Попередити, що все одно буду на тебе скаржитися.

- З якого дива? Це ж не я тебе козлом і мудаком обзивав прилюдно.

- Я, крім міліції, більш нічого не вмію робити. Куди я дінусь, коли виженуть?

- Тут я днями одне оголошення бачив на вокзалі. Терміново потрібні ці, як їх… ну, котрі шпали в смолі з креозотом виварюють. Нормальна робота: свіже повітря і ні краплі інтелекту… котися звідси!

Я не просто написав звіт, а й відклацав на старенькій машинці і, як заведено, поніс його спочатку до Старого. І тут він мене здивував:

- Чого папугу з себе робити: двічі одне й те ж саме повторювати? Пішли одразу до Полковника.

І це було незвично. Бо Старий, як правило, прискіпливо змушував нас викладати йому свої версії з усіма дрібницями, засипав каверзними запитаннями і лише після цього вирішував:

- Ну, постукалися об дурня, тепер можна й по начальству стукатися.

Або інший варіант:

- Нормально, але краще я доповім, а ти, як другий сват на заручинах, будеш тільки піддакувати.

Сьогодні встановлений порядок був порушений. Старий лише звелів на ходу:

- Кладемо звіт на стіл і мовчимо. Обидва. Як почне запитувати, відповідаєш ти. Я прикрию.

Перша частина мого рапорту, де йшлося про дебілізм сирецьких пінкертонів, запитань і заперечень не викликала. Більше того, Полкан навіть відірвався від читання аби мене похвалити:

- Вища освіта, як ти її не ховай, а десь та вилізе. Дуже чіткі формулювання, Сирота. А головне - в струмені сьогодення. Приміром, оце: «…працівники райвідділу не лише грубо порушили норми процесуального кодексу, а й не взяли до уваги особис-тіс-ні…тьху!… характеристики вбитої і ймовірного підозрюваного». От побачите - це слово в слово повторять у наказі по Управі. Це тобі не «…вбитий лежав окремо від своєї голови»! Я правий, Іване Борисовичу?

Старий, як завжди, стояв біля вікна з цигаркою в зубах і саморобною попільничкою-кульочком у руці. Знизав плечима і зронив один зі своїх улюблених афоризмів:

- Наука, товаришу полковник, в ліс не веде. Звісно, якщо ти не Ковпак.

Задоволений Полкан перейшов до наступної частини звіту, спохмурнів, зиркнув на мене так, наче це я влаштував оту криваву катавасію, дочитав до кінця, глибоко з підтекстом зітхнув і віртуозно почав клеїти дурника:

- Так що ти пропонуєш, Сирота? Прив’язати і це вбивство до всіх твоїх попередніх?

- Саме так.

- А де зв’язок?

- Я написав.

- Не пам’ятаю. Повтори.

- Убивство наркоманки на Русанівських садах…

- А що, там знайшли порожню ампулу з відбитками медсестри? Чи твої маразматичні бабусі опізнали її на фото як таку, що регулярно бувала на квартирі вбитої?… Не чую!

- Ще не пред’явив, але пред’явлю для опізнання у повній відповідності з правилами.

- Вони вже наопізнавалися. Так хто, по-твоєму, вбив медсестру?

- Кореєць.

- А мотив?

- Все той же. Наркотики.

- І де ти їх знайшов?

- У медсестри в одязі в потайній сховці.

- Скільки?

- П’ять ампул.

- Дурня, Сирота, дурня! Поцупила на роботі аби перепродати. На зарплату медсестри не проживеш.

- А недостача в двісті п’ятдесят ампул тільки за цей рік?

- Недостача, Сирота, з нашої міліцейської точки зору означає лише одне: немає чогось, що має бути на своєму місці. У тебе є докази, куди вони поділися, хто ще, крім медсестри міг їх узяти? Нарешті - може у них там замість обліку дитячий садок? І ці ампули лежать собі там, де мають лежати… що, Іване Борисовичу?

- Наконечники для клістирів, товаришу полковник.

- Ну от бачиш, Сирота, у тебе немає жодного доказу. Самі лише припущення.

- А за які гроші ця бідна-нещасна придбала кооператив, фінські меблі, кольоровий телевізор, стереомагнітофон, палас на всю підлогу плюс два килими на стінах, чеську сантехніку в сортирі і в ванній, польську кухню, новісінький холодильник?…

- Стоп-стоп-стоп! Нехай цим обехаес займається. До речі, прекрасна ідея. Так що ти там пропонуєш, я забув?

- Приєднати вбивство медсестри до справи Дембеля.

- А вбивство Кірова у Смольному? І замах на Хрущова в Мінську? З твоєю логікою цілком вписується.

- Товаришу полковник, у згаданих вами справах наркотики не фігурували. А тут вони мало не на кожному кроці.

- Сирота! Я знаю, що з тобою, врешті решт, робити. У тебе нюх на наркотики? Так ми тебе на митницю запроторимо. Замість службового Рекса… а що? Клас! Щогодини перерва, робочий день скорочений, через три роки на пенсію… жартую. А тепер - без жартів, Сирота. Доки ти на Сирці не своїми справами займався, ну не зовсім не своїми, але… Генерал звелів розбити справу Дембеля на три окремі: по самому Дембелю, по дільничному, по фельдшеру - і розробляти інші версії, крім корейця. Втямив?

- Ще б пак! Там у нас фігурує зниклий офіціант, будемо вважати, що він ховається від аліментів на Камчатці. У ведмежому барлозі. І двірничка сама себе шваброю прохромила. Бо вирішила, як та Маргарита, злітати на Лису Гору. А про таксиста і дівчину-наркоманку можна взагалі забути. Тим більше, що по цій бідоласі є велика проблема з її батьками. А вони - ну, тато з мамою - не букси на станції «Київ-товарний» змащують, а набагато важливіші коліщатка. Справу таксиста дарницьким хлопцям скинути?

- Вже скинули… слухай, чого ти викобенюєшся? Тобі ж легше. Теорія - це одне, припущення - скільки завгодно. Але ввечері, за кавою у своєму кабінеті. А начальству слід подавати обґрунтовані версії - без загибонів. І не дивись на нас, як Ленін на буржуазію. Іване Борисовичу!

- Гов!

- Подивіться на цього короля малоросійського розшуку! Він вважає, що ми з вами ніколи на ножі бандитські не ходили і в спину нам не стріляли, і взагалі, сидимо отут, перекладаємо папірці і наживаємо геморой.

- Товаришу полковник, хто не був молодим, той не був дурним. Але є дурість, котра проходить, а є - котра від тата з мамою. Я про цього таксиста що думаю? Не варто цю справу назад у район відфутболювати. Народ не зрозуміє. І замість революційного похорону влаштує там другий Новочеркаськ.

Полковник зблід і повільно піднявся, спираючись долонями на край столу.

- Ну, Іване Борисовичу, від кого-кого, а від вас… я цього не чекав!

- А я на старості моїх років не чекав від молодого начальства таких ідіотських розпоряджень! Ви уявляєте, що буде, коли товариші вбитого таксиста дізнаються, що капітана Сироту відсторонили від справи, а слідство знову доручили телепням з їхнього райвідділу, у яких руки з відомого місця ростуть, а голів взагалі нема.

- Ну, Іване Борисовичу, ви перебільшуєте. Розумієте, в струмені сьогодення…

- А пішов ти зі своїм струменем - знаєш, куди? Шмаркач! Ти що хочеш - аби таксисти приїхали не під райком, а он під отой будиночок? - і Старий тицьнув пальцем у вікно на сіру споруду міському партії на протилежному боці площі.

- Іване Борисовичу, але ж нам тоді усім встромлять швабри… чи що там? - віники… відомо, куди. І пустять у вільний політ над Дніпром.

Ситуація почала набувати динамізму, але тут у двері кабінету спочатку постукали, а потім увійшли. Це був помічник оперативного чергового по місту. У руках він тримав щось загорнуте в газету «Правда».

- Вибачте, товариші офіцери, але оце от терміново передали товаришу полковнику.

- Хто?

- Якийсь цивільний. Сказав, що це сюрприз з дачі: огірочки чи щось там. Ви, мовляв, одразу зрозумієте.

- А півлітру самогону він не додав?

- Ні, не додав, - розгубився помічник чергового. - А що, повинен був?

Полковник нервово розірвав газетну упаковку, під якою була звичайна літрова банка з дефіцитною поліетиленовою кришкою. Те, що плавало в банці, здаля нагадувало огірки. Але навіть самому Мічуріну в п’яному сні чи з найміцнішого бодуна не могли привидітися ніжинські огірочки з… нігтями. Вкритими яскравим лаком.

- Від їхнього столу нашому столу, - ляпнув я абсолютно недоречно.

Старий акуратно відкрив кришку, нахилився, понюхав рідину і повернувся до мене:

- Олексо, ти у медсестри повторний обшук робив. Якоїсь посудини з медичним спиртом не бачив?

- Стояв бутель. Десь літрів на чотири. З притертим таким медичним корком. Пахло спиртом. Але у бутлі нічого не було. Не інакше як ці козли з райвідділу спіонерили.

Старий ще раз уважно оглянув жахливий презент і підбив підсумки. Так, як це вмів робити тільки він:

- Дуже дотепно. Одразу і випивка, і закусь.

Першим вилетів з кабінету абсолютно зелений, як свіжий огірочок, помічник чергового. За мить компанію йому склав Полкан з виряченими очима.

- А ти чого не біжиш, синку?

- Надивився. На всіляку анатомію. По моргам.

- Тоді пішли, заховаємося у тебе. Бо зараз сюди збіжиться вся Управа.

Ми не тільки заховались, а й вимкнули телефон і забарикадували двері ніжкою стільця. Старий курив, я пив уже охололу каву і не відчував смаку.

- То що будеш робити, Сирота? В напрямку, як каже Полкан, струменя сьогодення.

- Що буду робити? Протягом години закрию всі три справи. Версії у мене вже є, комар носа не підточить. Дільничного вбив хтось із тих, кому він допікав у порядку нагляду, фельдшера прирізав з переляку випадковий злодій, котрого він застав у своїй хаті, а Дембель сам розпанахав собі горлянку через нещасне кохання. Таксиста, щоб ви знали, теж ніхто не вбивав, він потонув сам. Або його залоскотали русалки, а потім течія затягла труп до багажника машини, яку перед тим зіпхнули у воду малолітні русанівські хулігани. І всіх це влаштує! А коли я допишу цю іксню, я подам рапорт на звільнення. І щоб ви не думали, що я погрожую, ось!

Я витяг з кобури «стєчкіна», бахнув ним об стіл, припечатав зверху службовим посвідченням, висмикнув ніжку стільця з-під ручки дверей і вийшов, добряче ними бабахнувши. Єдине, чого я боявся - щоб мені під гарячу руку не втрапив замполіт. Бо відчував, що без нього тут не обійшлося.

Але не втрапив.

Наступним бажанням після того, як я поставив хрест на своїй ментівській кар’єрі було: «Випити, негайно і багато!» На жаль, смуга невдач простяглась і за поріг Управи. Найближча точка - літня кав’ярня без кави, зате з коньяком, поряд із фунікулером, стала безалкогольною.

На мій зойк: «Яка б…?» продавщиця показала на похмуру будівлю міському партії і дещо додала від себе на словах. Я вже не сумував, бо мені хотілося вити від болю. Заліз у найглухіший куток алейки, сів на лавку і спробував узяти себе в руки. Не вийшло. Чомусь уявив собі, як маленький син зарізаного на Сирці дільничного підросте, здибає мене і запитає:

- Дядю, а ви зловили того, хто вбив мого тата?

І що я йому скажу?

Отут я зрозумів, що плачу. І злякався. Заплющив очі, перечекав, доки судома з горла опуститься десь до сонячного сплетіння, втерся рукавом і озирнувся. Поряд сидів Старий. І не курив.

- Що ви тут робите, Іване Борисовичу?

- Вже нічого. Насолоджуюся законним відпочинком.

- Тобто?

- Коли ти вибіг, я відніс твого «стєчкіна» і посвідчення до Генерала, поклав перед ним на стіл, накрив своїм пістолетом і палітурочками і вийшов мовчки.

- А Генерал?

- Думаю, що він і досі сидить і теж мовчить. Але з іншої причини. Ну що, задоволений?

- Пробачте.

- Ти ще скажи: я більше не бу… Все, синку. Назад дороги немає. Тридцять років служби - то, знаєш, не подаруночок. Колись та мало все увірватися.

- Мені справді шкода.

І щоб змінити тему:

- Либонь замполіт на нас накапав. Уявляю: «Капітан Сирота своїми авантюрними діями знову заважає всьому колективу Управління зустріти чергову річницю радянської міліції високими показниками в розкритті і зменшенні злочинності».

- Він і мені щось таке намагався сказати. Перехопив у коридорі, коли я від Генерала йшов.

- І що?

- Я його не дослухав. Я йому по-партизанському рота заткнув. Він навіть не квакнув. Либонь і досі сидить на підлозі під стінкою і ногами соває.

Тут уже я роззявив рота. Бо знав, що «поговорити по-партизанському» - це легендарний удар Старого, про який розповідають на всіх етапах і «зонах». Спочатку різкий короткий удар правицею під сонячне сплетіння, а коли клієнт, вирячивши очі, згинається навпіл, то одержує стрічний - коліном у щелепу. Після цього у нього можна без новокаїну вирвати всі зуби, що залишилися. Не відчує.

- Що тепер буде?

- Сьогодні треба виспатися. А завтра прийдемо в цивільному і подамо рапорти по всій формі.

- Іване Борисовичу, а може, краще поштою надіслати? Доплатним листом? Хоч на двадцять копійок, а покараємо начальство.

- Як знаєш. Але як по мені, то хай краще вони бояться нам у вічі дивитися. До речі, якщо ти до завтра передумаєш, то я зрозумію. На свою пенсію вже давно заробив, а от ти куди дінешся?

- Діткам у школі фізкультуру викладатиму. А ще краще - трудове виховання. А якщо з партії виженуть - піду кочегаром. Один мій колишній однокурсник працює в музеї Леніна - в кочегарці. Уявляєте - безпартійний, єврей, вища філософська освіта, а таки взяли!

- Товаришу підполковник, ви тут? Слава Богу! - раптом почулося ззаду. - Бо Шеф сказав, як вас не знайду, щоб живим не вертався!

Крізь кущі проломився захеканий і мокрий помічник Генерала. Здогадуюся, що народ на вулиці розбігався, зобачивши це диво, на шиї якого висіли на ремінцях дві офіцерські кобури, з яких стирчали руків’я пістолетів. Помічник почав гарячково стягувати з себе цю збрую.

- Іване Борисовичу, це ваш, а це ваш, товаришу капітан! Я не переплутав? Генерал дав вам дві доби відгулу, щоб ви відпочили і охололи. Обидва. А зброю, сказав, щоб мали при собі. Раптом комусь захочеться поквитатися.

- А кому конкретно захочеться? Не уточнив? Напевне ж не замполіту.

- Сказав, що ви знаєте, кому. А замполіту не захочеться. Йому прямо в коридорі кепсько стало. Щось зі шлунком. До нашого шпиталю відвезли.

- Все? Чи ще щось зволили передати?

- Точно так! Як будете пити, а пити ви будете, то зробіть це так, щоб «конторські» не засікли. Отепер усе. Дозвольте йти?

Старий спочатку заховав посвідчення до внутрішньої кишені кітеля, потім припасував кобуру, автоматично перевірив, чи надійно закріплений пістолет і, впритул не помічаючи генеральського ад’ютанта, звернувся до мене:

- Ти, синку, коли востаннє нормально спав?

- Не пам’ятаю… напевне ще до вбивства Дембеля. Ну, а після того, як зарізали дільничного, то сон остаточно пропав.

- Тоді пити не будемо. Бо розвезе.

І до помічника Генерала:

- А ти чого тут стоїш, як щось у бані? Щезни!

І знову до мене:

- Олексо, можна я з тобою ще трошки посиджу? Бо якщо я так рано вдома з’явлюся, жінка точно здогадається - щось негаразд.

- А куди нам поспішати? Ми з вами тепер люди вільні, маємо дві доби на роздуми. Чи вертатися на службу, ще не вирішили, можна посидіти, можна навіть полежати. Даремно ви генеральського посланця відпустили. Ми б його поставили тут мух відганяти.

- Не казися, Сирота. Скажи краще щось нормальне.

- Генерала шкода.

- І мені, Олексо. Мужик він непоганий, а мусить, мов та дурна перекупка, розриватися однією дупою між двома базарами. Між нами і партійцями. З іншого боку - справу він хоч і порозкидав на складові, але ж не закрив. Думаю, що його, як і мене, не справна цифра бентежить, а зовсім інше. Чого цей кореєць з кожним убивством нахабнішає?

- Може, хоче показати, що він нас не боїться?

- Не хоче, синку, а показує. От тільки звідки у нього така сміливість? Добро би був зі своїх, знав би в Києві всі ходи і виходи, братанів тут мав зі справжніх блатних, а то ж приїхав зі своєї Азії і таке виробляє? Слухай, Сирота, готовий поставити свою персональну пенсію, що він знає про кожен наш крок.

- Ви ще скажіть, Іване Борисовичу, що він із «конторських».

- Тут ти неправий. Чекісти свого часу багато собі дозволяли. Але щоб зараз… щоправда, ходять чутки, але їх, цих чуток, здається, навіть Федорчук боїться. Таке у мене враження. Звідки - не питай. Бо добалакаємося до такої крамоли, що ніякі «вражі голоси» не вигадають. Тож подумай гарненько. Може й справді - ну його?… Нехай голови не у нас болять, а у тих, хто на самій горі за ниточки смикає.

- Це де, на Огарьова? (В Москві на вулиці Огарьова-6 містилося Головне управління карного розшуку союзного міністерства внутрішніх справ, - авт.)

- Ні, синку, боюсь, що не на Огарьова, і навіть не на Луб’янці. А десь впритул до Кремля. Чи навіть… досить! Добалакалися таки. Відбій. У койку! Спати.

- Іване Борисовичу, як хочете, щоб дружина не хвилювалася, то купіть їй квіти.

- Думаєш?

- Діє безвідмовно.

- Ти диви, як просто! До речі, як відпочинеш і надумаєш, сам до Управи не йди. Подзвони мені. І вулицями не вештай. Спи у себе вдома.

Старий пішов, а я ще трошки помилувався лівим берегом Дніпра і вибрався навпрошки, через газони, на площу, розмірковуючи, якою такою дорогою обійти Управу, щоб не втрапити на когось зі знайомих.

І тут поряд зі мною м’яко гальмонула «Волга» з шахівницею на дверцятах і з неї визирнув молодий водій:

- Салют, командире! Не пізнаєте? Я з Дарниці. Ви ще нам не дали революцію зробити, пам’ятаєте? Сідайте, підвезу.

Я не відмовився. Тим більше, що кортіло дізнатися, чим мої революційні ідеї окошилися трудящому люду. Сів і одразу про це запитав у водія.

- Не хвилюйтеся, нічим не окошилися. Ваша правда - якщо гурту триматися і не піддаватися на провокації, то… болт нас візьмеш!

Трохи помовчав і додав:

- Звісно, якби студенти бучу здійняли… чи там письменники… то з ними була б інша розмова. А ми, як не крути, пролетарі. Нам втрачати нічого, окрім власних кайданів, як один бородатий сказав. А що у вас? Зловили того, кого треба?

- Боюсь, як би він нас усіх не зловив. До того йдеться.

- Пробле-е-ема! - погодився водій, мовчки довіз мене під самі двері і відмовився брати гроші.

- Ну, спасибі за шефську допомогу.

- Не мені дякуйте, а Кирилу Євгеновичу.

Доки я стояв, мов та скеля з якогось вірша у підручнику, таксі вже виїхало з двору. Я нарешті прийшов до тями і подумав, що Старого, напевне, теж підвіз хтось зі знайомих незнайомців.


30.


Уночі нічого не снилося. На радість мамі я вимкнувся, ледь ліг. І увімкнувся вже наступного ранку від телефонного дзвінка. То був Старий.

- Сирота, мене запрошують на Богомольця.

- Працювати?

- Тю на тебе! Поспілкуватися.

- Кадровики? Чи, не дай Боже, внутрішня безпека?

- Міністр.

- Ви йому скаржилися?

- Не маю звички.

- Тоді, може, хтось уже про побитого замполіта накапав?

- Потягли б на Орджонікідзе. А так - подзвонив помічник Міністра і сказав: «Шеф просив аби ви по змозі зайшли у зручний для вас час».

- Правда ваша, Іване Борисовичу, з такими текстами на килим не викликають. На коли домовилися?

- Сьогодні о сімнадцятій. Повернуся - подзвоню.

- Спасибі, чекатиму.

- Ти не чекай, а погуляй. Тільки не з голими руками і не там, де людей багато. Все, бувай.

Я поснідав потрійною порцією кави і без поспіху - через Ботанічний сад, повз Володимирський собор і Оперу, далі ліворуч і дворами, аби не проминути Контору, обминув майдан і Управу - і нарешті опинився під Андріївською церквою на самій горі Узвозу. Як завжди в цю пору, тут майже не було людей. Обшарпані дореволюційні і пара довоєнних будинків виглядали не занедбаними, а просто старими, а головне - тиша! Дивовижна, цілюща.

Щоправда, зцілявся я недовго. Якраз, коли минав будинок реставраційних майстерень (колишню духовну семінарію) у цоколі церкви, спершу по вухах мені ляснув звук супергучного чхання, більше схожого на постріл, але все ж тільки схожого, а потім двері розчахнулися і мене ледь не збив з ніг якийсь лисий у нарукавниках, що вилетів з дверей майстерень, підтягуючи штани. Я ледве встиг відскочити. А з відчиненого вікна другого поверху почувся крик, що відбився, здається, аж від куполів Софії:

- Або ти приносиш довідку, що ти хворий, або ти чхатимеш у мене на Берківцях! У цинковій домовині!

Лисий, не озираючись, побіг униз, на Поділ, полохаючи по дорозі численних позашлюбних нащадків булгаковського кота Бегемота, які вигрівалися на теплій бруківці. А той, що кричав із вікна, не вгавав:

- Третє поронення за рік від його чхання! Фашист! Хунвейбінська морда!

Нарешті розгніваний начальник вгамувався, тупіт ніг «фашиста хунвейбінського» розчинився десь аж за Житнім базаром, коти повернулися на вигрітий ними і сонцем брук - і на Узвозі знову стало тихо. Так тихо, що коли до мене хтось гукнув, я здригнувся.

Додік, мій приятель шкільних часів, як він себе називав, останній подільський приватник, махав мені рукою зі своєї шевської будки.

- Ти, Сирота, звісно, не прийдеш, але тебе запрошують, щоб ти знав.

- Хто і з якої оказії?

- От саме з оказії. Ми з Мілкою розписуємося.

Я не здивувався тільки тому, що давно вже втратив цю здатність. Я просто отетерів. Я швидше повірив би, що наш замполіт добровільно вийшов з партії і записався до адвентистів сьомого дня чи до ще якоїсь контрреволюційної секти, ніж у те, що найвідоміший київський сутенер Додік візьме офіційний шлюб зі своєю найкращою «ударницею» Мілкою. Ні, старі люди кажуть, що таке у Києві колись бувало. Але ще до 1917-го року, коли на Узвозі, метрів за чотириста звідси, діяв цілий квартал публічних будинків.


Від автора: щодо замполіта мій друг Олекса помилився. На другий день після проголошення незалежності України він вийшов з КПРС і записався навіть не в адвентисти чи свідки Ієгови, а в якусь чудернацьку українсько-африканську церкву, де хор співав і вистрибував під джаз, а піп кольору гуталіну причащав навернених бананом замість проскурки.


Олекса Сирота:


- Любов - велика сила! - ляпнув я аби щось ляпнути. - Поздоровляю. Розради вам і кохання. Я би може й зазирнув, але ж у вас там свої будуть - і з твого, і з Мілчиного боку. Нащо ж їм на весіллі лягавий замість генерала?

- Своїх, Олексо, не буде. Бо моя старенька мама і досі вважає, що я порядний швець, а моя наречена не втратила свою дівочу цноту. Ти будеш сміятись, Олексо, але коли твої запроторили мене на «хімію» за начебто спекуляцію шкіряним дефіцитом, мама повірила, що я поїхав на БАМ ремонтувати взуття комсомольцям-добровольцям.

- Чому ж - охоче вірю! Дурити старих людей гріх, але є ситуації, коли ще більший гріх казати їм правду.

- Точно! Уявляєш, що могло би бути? Мої хлопці перепились би і почали залицятися до Мілчиних подруг… жах! Навіщо моїй старенькій такий хамішуцер?

- Міліції він теж ні до чого.

- Ой, знову ти зі своїми зальотами! А стосовно кохання, то отут ти неправий. Від’їжджаємо ми, розумієш? В Ізраїль. Назавжди.

- І ти, Додік?

- А кому ж туди їхати? Жінці Брежнєва? Так її не випустять, бо у неї чоловік партійний.

- Додік, ти зі мною на цю тему не жартував, а я твоїх жартів не чув.

- А Мілку я з собою беру, як ти зрозумів. Тож треба розписатися. Не знаю, як щодо іншого, але кому там в Ізраїлі здалося моє шевське ремесло? Це у нас, у нашому дурному совку ремонтують взуття, заправляють списані стержні кулькових ручок і перуть по двадцять разів поліетиленові кульки. Там це викидають і купують нове. Бо у них немає дефіциту і є за що купувати.

- Закінчуй антирадянщину і поясни мені, темному, навіщо ти з собою Мілку тягнеш?

- А на неї вся надія! Прогодує, доки я роздивлюся. Свої курви їм там уже знудили. Та й дорого беруть. Тож на нашу новеньку клюнуть.

- Додік, ти цинік і експлуататор. І таких, як ти, у сімнадцятому році розстрілювали гарматами з «Аврори».

- Нехай! Не заперечую. Тільки не питай, чому ми їдемо.

- А що, вже цікавилися?

- Ого! Один такий в УВІРі каже: ми вас, мовляв, не можемо випустити, у вас дві судимості…

- А ти йому що?

- А я йому: про що, громадянине начальнику, мова! Ви мені візу на виїзд в один кінець оформлюєте чи членство в КПРС без кандидатського стажу?

- І після цього ти таки їдеш? Тобто, тебе випустили?

- Обійшлося. Хоча, думав - не тільки відмовлять, а й пов’яжуть. Але посоромилися. Щоправда, зажадали свідоцтво про шлюб з Мілкою, хоча вона теж єврейка. Слухай, Сирота, давай з нами! Хоча ні, з нами не вийде. І одружити тебе на єврейці ми вже не встигаємо. Нічого! Ми тобі обов’язково вишлемо запрошення, як тільки влаштуємося, а ти тим часом спокійненько знайдеш тут собі «засіб пересування». Єврейської національності.

- Стосовно женитися на єврейці, мені це вже рекомендували.

- Хто, Штірліц?

- Ні, Мюллер. Ніна Марківна Мюллер, завуч медучилища. Колишня фронтова медсестра. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.) Та й не до одруження мені зараз, Додіку. У мене зараз інша географія на умі. Треба такого собі корейця знайти і відловити.

- Якого корейця? Ваню-банабака з Підвальної? Розігнався! Його ще коли свої в «зоні» приговорили. Уявляєш - він зовсім совість втратив! Здав лягавим злодійський общак.

- Ні, Додіку, про Ваню-корейця, якому ти ще в четвертому класі зуб вибив, я все знаю. Це інший. Можливо, справжній кореєць. По паспорту.

- А я думав - кликуха.

- Оцього ми не знаємо. Бо він не з тутешніх. Страшний. Жалю не знає. Злодійських законів не дотримується. Нормальні мокрушники у порівнянні з ним - дітлашня нерозумна.

- Знову вашим не щастить! - погодився Додік. - Орден дадуть, коли зловиш?

- Аж два! Як у тій пісні про зека Петрова. Мені вже дали, догнали, відібрали, додали - і це ще не кінець.

- Не врубався. То ти кого більше боїшся - своїх чи корейця?

- Як кажуть - хрін від редьки.

- Розкажи про корейця, якщо можна.

- А воно тобі треба? На ньому два «калаші» висять. З повними боєкомплектами. Ти що, готовий з себе Матросова зображати? Не кажу вже про «перо». Він ним не гірше, ніж ти своїми шевськими ножами, вправляється. Одним махом горлянку до шийних хребців перетинає.

- Стривай-стривай! Мені зеки, котрі у війну з «зони» спочатку до штрафбату напросились, а потім їх назад у «зону» відтарабанили…

- Додіку, ближче до теми!

- Так от, вони казали, що на фронті саме так німцям горлянки різали, особливо у розвідці. Може, цей кореєць із таких? Він старий?

- Ці корейці, як і китайці, бувають або дітьми, або зовсім старими. А років сорок підряд між цими категоріями виглядають максимум на двадцять. Але що він не з зеків, то це точно, вже перевірили.

- Це ти мені його роботу на фотках показував?

- Так, то його перше вбивство.

- Кого замочив? Наших чи якогось фраєра?

- Такого собі Дембеля. У хлопцях мозолі на плечі від автоматного ременя не встигли зійти. Потім ще одного дембеля зарізав, ну а потім…

- Як не секрет, скільки?

- Замахалися лічити. І серед них - трьох жінок. Стару зечку - двадцять п’ять років відсидки… одну бідолаху-наркоманку…

Додік смиконувся, але нічого не сказав. А я продовжив:

- А що він з третьою, молоденькою медсестричкою зробив, то я тобі навіть описувати не збираюсь. Навіщо настрій перед законним шлюбом псувати? Ти питав, скількох він убив? Вісім! За місяць! І з них, ну, звісно, крім старої, та й та давно зав’язала, тільки першого, котрий Дембель, ще сяк-так можна на приблатненого натягти.

- А начальство - що? Котре ваше? Либонь, з вас не злазить?

- Начальство, Додіку, мене вигнати наміряється. Бо я, виявляється, дію їм на нерви сильніше, ніж той кореєць.

- Ой, Сирота ти моя ментівська! Треба з тобою щось робити. Бо той, хто діє на нерви твоєму начальству, вважай, наша людина. Ходімо кудись звідси! Нема чого тут світитися - і тобі зі мною, і мені з тобою. Скрізь стукачі сидять - і не тільки ваші.

Ми прихопили в єдиному на Узвозі продуктовому магазині дві пляшки коньячного напою, сто років його не бачив, свіжих цигарок і півкіло сухого, майже їстівного печива. Іншої підходящої закусі на вітрині і полицях не було, а лякати дівчат у бруднуватих халатах суворим та ще й підкріпленим своїм посвідченням питанням: а що у вас там, під прилавком, не хотілося. Додік узяв з будки дві саморобні склянки - колишні відстійники з карбюратора. І через вулицю Ладо Кецховелі дворами, а потім по сходах ми піднялися нагору і зашилися на тилах Великої Житомирської в одному з дворів над Гончарівкою. Ми знали це місце ще зі школи.

Доки йшли, Додік раптом поцікавився:

- Слухай, ти все знаєш. От у Росії завжди в усьому винні жиди.

- Ну не тільки в Росії.

- Нехай! А от хто винен там, де самі євреї?

- Уточни.

- Хто у них в Ізраїлі за жида? Арафат?

- Не знаю. Приїдеш - сам побачиш.

Першу чарку ми випили за зустріч, другу за любов. А потім Додік попросив:

- Ти говори, говори! Я тебе не продам. Ти ж мене по дрібницям сто разів міг замести. Але не замів. Думаєш, я не хотів нормального життя? Після школи в один вуз встромився, в другий… тільки на п’яту графу глянуть: «Юначе, у нас не ваш профіль!» А тут іще родословна підкачала. Мамині родичі, виявляється, в «безродних космополітах» ходили. Їх наче реабілітували, але мені і це до купи. От я і колупаюся шилом у своїй будці. І дівчаток випасаю. Хто мене таким зробив? Усі й ніхто. Випий ще одну і кажи. Може, легше стане.

Висповідатися одному з авторитетів київського кримінального світу - що може бути дурнішим для старшого інспектора карного розшуку! Але куди дінешся, якщо той світ, у якому я живу і який охороняю, вже давно збаранів у своїй суті. Розум і дурість давно помінялися місцями. І якщо ти хочеш елементарно вижити, то треба діяти не за інструкціями, написаними черговим придурком у своєму кабінеті, а всупереч їм.

І я детально розповів Додіку про все - від самого початку. Про те, як під самим носом у чекістів зарізали Дембеля, про наступний кривавий шлях убивці, про дикунську смерть двірнички і тиху дівчинки-наркоманки. Єдине, у що я не став посвячувати Додіка, так це в подробиці східного ритуалу лінь-чі. Сказав тільки, що після того, як кореєць зґвалтував медсестру і забрав у неї наркотики, він її різав, доки вона кров’ю не спливла.

Промовчав також і про своє начальство, котре розривається між нами і тими, хто сидить у партійних кабінетах, і про ідіотів, які бояться правди і розголосу більше, ніж звіра у людській подобі з ножем у руці.

Додік жодного разу не перебив мене. Тільки коли я замовк, зронив:

- Треба подумати.

Ми закурили і спробували подумати. Але не виходило. Бо над нашими головами якась здитиніла мама, м’яко кажучи, дуже голосно кликала якогось Ґріцу обідати. І не розібрати було, хто це: син людський чи сучий син. Бо клятий Ґріца ніяк не хотів відгукнутися. Маман аж заходилася од вереску - і все надаремне. Напевне, синок зашився в кущі з якоюсь сучечкою. Або дворовою блудяжкою, або Дуською з сусіднього під’їзду.

Ми докурювали свої цигарки, намагаючись відволіктись, але навіть нам це не вдавалося. Потім у когось у дворі не витримали нерви. Бо черговий заклик до Ґріци поважати мамочку і швиденько бігти додому обідати прокоментували добірними матюками і цеглиною в одне з вікон мамоччиної квартири.

Спочатку на асфальт з брязкотом полетіли розбиті шиби. Наступні звуки засвідчили, що цеглина продовжила свою руйнівну роботу і в кімнаті. Мамочка спочатку похлинулась, потім подвоїла децибели і завила:

- Міліція! Вбивають!

У Додіку прокинувся філософ:

- От коли її вбиватимуть по-справжньому, жодний лягавий не озветься. І це буде проявом вищої справедливості.

Я мусив погодитися.

- Факт! А тому давай зробимо ноги, бо ще зопалу заметуть за розпиття у неналежному місці.

- Момент! А від нашого столу - їхньому?

І не встиг я зреагувати, як дві наші порожні пляшки вибили шибки, що вціліли після першого удару цеглиною. А потім ми з Додіком довго бігли дворами в бік Глибочиці, доки не втрапили на якийсь дитячий майданчик, де заховались у хатці на курячих ніжках.


31.


Коли віддихалися, Додік здивовано вимовив:

- Нічого собі у нинішніх діточок ігри з танцями!

Я спочатку нічого не зрозумів. Потім побачив розірвані упаковки від презервативів на підлозі і відбувся жартом:

- Либонь знову з гумовими кульками дефіцит.

Але Додік теми не продовжив.

- Про те, що ти мені розповів… серед наших, котрі справжні, ну, авторитети, одне слово, давно вже ходять чутки про якихось «нових». Мовляв, живуть за своїми правилами, старих злодійських законів не визнають, тримають свої території, чужаків вирізають. Такі от натяки. Що тут для тебе? Чутка пройшла, що ці нові зсучились остаточно. Бо у своїй Азії вась-вась із владою ходять. Котра місцева. Уявляєш? Це ж кінець світу!

- Уявляю. Це справді буде кінець світу. Точніше світів. І твого злодійського, і мого нормального… чи ненормального. А у вас ще не кажуть, звідки ці нові зсучені взялись? А головне - що це має до корейця? Він же не ваших у Києві валить, а дембелів, медсестер, двірничок, таксистів і офіціантів.

- Не знаю, але здогадуюсь. От ти, Олексо, колись думав, що ми, блатні - єдина натуральна антирадянська організація в Союзі? Справжня, а не пальцем роблена?

- Про це «конторські» мають думати. Антирадянщики - то їхня парафія.

- А як ти вважаєш - чекісти своїх ябдарів… ну, сексотів по-вашому, серед блатних тримають?

- Ми тримаємо. То не секрет. А вони? Хіба скажуть? Але я б на їхньому місці тримав.

- Тоді скажи мені, друже мій лягавий, чому вони цього корейця досі не пов’язали? Він же не тільки для вас, він і для них страшний. Бо він не просто скількись там людей за місяць поклав, це ж усе через наркоту!

- Додік, коли я тільки заїкаюся про цю гидоту, мене Генерал з полковниками хором декламують: «Проблеми наркоманії, особливо серед молоді в Радянському Союзі не існує!»

- Знаєш, Олексо, мене ще з дитинства бентежила одна реклама, яку після останніх новин по радіо передавали: «Донорство не шкідливе, а у деяких випадках навіть корисне».

Я спочатку не зрозумів, потім розреготався. Не інакше як цю рекламу укладав хтось із духовних братів нашого замполіта:

- Спасибі, втішив. А що ваші кажуть про наркотики? Невже ніхто ще до рук не прибрав? Вигідна справа. Не треба чужі квартири зламувати, у темних провулках на фраєрів чатувати, дрібняки в трамваї з чужих кишень тирити. Фраєри самі тобі гроші несуть, ще й благають узяти. І які гроші!

- Сирота, оту дівчину, котру пригробили на Русанівських садах, кликали Шпицею.

- Вона з твоїх?

- Ні, тобто ми з неї нічого не брали. Вона тиха така була, жалісна якась. Ми їй дозволили на себе працювати. Я тільки Мілку попросив, щоб вона за нею наглядала - аби ніхто малу не образив.

- Додіку, до речі, про пташечок! Тут нам днями чекісти влаштували екзамен, чи знаємо ми, хто такий Махатма Ганді, великий гуманіст і ворог насильства.

- І що?

- Коли вони мене про це ще раз запитають, я скажу, що Махатма живий, він працює у Києві на Андріївському узвозі шевцем. Кликуха у нього по життю - Володька Чорний. Він же Додік Шварц. Жартую. Нікому я тебе не здам. Кажи.

- А Мілку ти в це не вплутаєш?

- Заспокойся. Навіть якщо мене не виженуть зі служби і дадуть зловити корейця, все одно слідство по бідолашній Шпиці, чи як там її, вже закрили. Батьки наполягли. Але я мушу знати про неї все… ну, сам розумієш, чому.

- Дівчата казали: Шпицю зняв якийсь азіат під «Столичним».

- Ах, так він азіат? Бо моїм хлопцям вони сказали лише: якийсь мужик, а хто - здаля не розібрати.

- То мої справи… наступного дня вона не засвітилася. Але то не дивина. Думали - клієнт трапився щедрий, дістала хорошу дозу, обкололась і десь лежить, кайф ловить. Почнеться ломка - виповзе нового клієнта шукати. А вийшло он як…

- Раз твої дівчатка роздивилися, що мужик азіат, то може вони побачили, з якого автопарку таксі?

- З Дарницького.

- Тоді все сходиться. Твоя Шпиця, кореєць, наркотики, таксі, Русанівські сади, передоз… того водія, що їх відвіз, теж зарізали і втопили разом із машиною в каналі.

- Це через нього у Дарниці ледь революцію не зробили?

- Через нього.

- Що робиться, Сирота, що робиться!

- Ти вже питав.

- Світ скурвився. Скільки років солідні люди, наших маю на увазі, працювали по-чорному, щоб і у злодіїв були свої закони. Ні, я розумію, ваша конституція і наша якось розходяться. Але краще вже так, аніж те, що роблять оці зсучені. Олексо, я вчасно роблю ноги! Ти ще втямиш: порядному злодію у цій Есесерії вже нема чого робити! В Азію не встромляйся… ну ти сам бачив. Грузинам з їхніми «помаранчевими» теж ніхто вже ради не дасть.

- А це що за цитрусові?

- Молодняк! Батьки на помаранчевих плантаціях горбатяться, гроші роблять, а їхні дітки дуріють. Університетських дипломів їм уже, бачиш, мало! Купують собі звання злодіїв у законі! Жодної ходки, навіть у малолітку, а воно собі корону наколює! А про казанський «тяп-ляп» чув?

- Доводилося.

- Отож! А я, як тільки почув, написав заяву і пішов займати чергу в УВІРі.


Від автора: щодо первісного значення терміну «помаранчеві», то я нічого не вигадую. І не перебільшую. Це було насправді. З часом помаранчеві мажори почали зазіхати не лише на неналежні їм злодійські звання, а й на кримінальний бізнес старих авторитетів. Пережила Грузія і свою «помаранчеву революцію». Точніше - антипомаранчеву. У 1985-му році традиційні злодії в законі увійшли в контакт з місцевим КДБ і підсунули їм дезінформацію про те, що молоді вискочки начебто встановили зв’язки з арабськими терористами аби підготувати замах на Горбачова. Товариші чекісти на радість кримінальним аксакалам запроторили всіх «помаранчевих» туди, де Макар телят не пас.

Що ж до молодіжних хуліганських угрупувань у Казані, так званих «тяп-ляпів», то вони заявили про себе ще на початку 70-х років. Однак дуже довго партійно-радянські органи автономної республіки робили вигляд, що це звичайні забави підлітків. Протверезіння надійшло в 1978-му році, коли групи бойовиків «тяп-ляпу» влаштували на вулицях міста полювання на міліціонерів, що переросло у справжні бойові дії з убитими і пораненими з обох сторін. Отоді новопризначений міністр МВС автономії визнав: «Радянської влади у Казані немає. Є бандитська влада, яку захищає ціла армія чисельністю в п’ять тисяч озброєних молодиків».


Олекса Сирота:


Додік ніяк не міг заспокоїтися:

- Ти уявляєш: вони там у Казані у свої банди поголовно всю молодь заганяють. Це що тобі, комсомол? І зваж - серед їхніх верховодів жодного не те що авторитета, навіть жодної кримінальної «шістки»! Наші прижучили «наглядового» по Казані, а він нам почав казочки розповідати, мовляв, діткам силу нікуди дівати. А ми йому: ти на кого працюєш - на нас чи на райком партії? Жах! От побачиш, через такий сучий потрух скоро на нас, блатних, як на вовків, полювати будуть - з літаків і вертольотів. Ні, Сирота, тікати треба звідси, тікати, тікати!

- Ти втечеш, а такі, як кореєць, увесь Київ на голку посадять.

- Корейця я тобі знайду! Сука буду, але знайду. Тільки врахуй - іду проти злодійських законів. І тільки тому, що виїжджаю.

- Ти хоч щось знаєш, крім чуток?

- Ти ж розумієш: кореєць із нашими не контачить. У нього тут свої люди, свої нори. Він увесь час хати міняє. Вважай двічі на одному місці не ночує. Ти собі це можеш дозволити? Ми, справжні блатні, собі цього не можемо дозволити.

Тут Додік перестав махати руками і спохмурнів:

- Якщо він мене унюхає, то доведеться замість станції «Відень» з пересадкою в Чопі їхати на станцію «Берківці-кінцева». Вперед ногами і в дубовій плацкарті.

І я помітив, що Додік почав припалювати кожну наступну цигарку від недопалку попередньої. Так, як це робить Старий, коли нервує. Тому спробував його заспокоїти.

- Не хіпешуй, Додік. Якщо тебе наша Управа за двадцять років твоєї трудової діяльності тільки на дрібній спекуляції заловила, то ніякий кореєць тебе не унюхає. Скажеш спокійно «Гоп!», як переїдеш Чоп, а у Відні на літак - і туди, де помаранчів більше, ніж у нас у колгоспі гною.

- Спасибі, втішив. Хочеш - пришлю посилочку? Хоча ні, наші на митниці кожен апельсин на сто сорок вісім частин поріжуть - чи нема контрабанди. Шкода! А щодо корейця… десь він тут. Вважай поруч. Не знаю, як він, а я його сморід чую. Йому мало робити свою справу, йому треба, щоб його всі боялися. Фраєр!… Слухай, Олексо, ти теж роги не підставляй. Як із тобою щось станеться, мені шкода буде. Бо я теж людина.

Ми розпрощались і я, знову ж таки дворами, пішов додому. Бо якщо я без видимих наслідків під цигарки і розмови подолав пляшку сорокаградусного коньячного напою, то це означає, що той вузлик, на який зав’язані мої нерви, ось-ось лусне. І тоді я впаду і засну. Так уже бувало. І набагато краще, щоб цього разу це сталося вдома, а не на вулиці, зі «стєчкіним» у кобурі і міліцейським посвідченням у кишені.

Я встиг. І навіть відіспався до того, як Старий подзвонив до мене в двері. Мама залишила нас на кухні і пішла дивитись якийсь старий навіть не фільм, а відзнятий на кіно спектакль. У ньому провінційні актори і актриси заламували руки, завивали дурними голосами і хіба що не гризли декорації. Я такого довше п’яти хвилин не витримував. А мама сиділа, не відриваючись, до фінальної заставки. Кожному своє.

- То що у Міністра, Іване Борисовичу?

- У Міністра на столі лежить рапорт на тебе. Завтовшки з учнівський зошит.

- Дванадцять сторінок? Серйозно. Либонь замполіт постарався?

- А у кого іще у нас в Управі є час писати таке і стільки?

- Зрозумів. І що там, як не секрет?

- Мав щастя ознайомитися. Переважно з підкресленими Міністром абзацами. Фальсифікація результатів оперативно-слідчих заходів, злочинні маніпуляції з фактами й доказами. Та це дрібниці. Навіть недозволені методи слідства, які тобі приписують, теж не головне.

- Як то? Куди вже далі?

- Загинай пальці. Перше: ти свідомо спровокував страйк таксистів і надав йому антирадянської спрямованості.

- Ну знаєте!

- Я знаю! І Міністр, на щастя, теж. Але не всі на Печерську такі розумні, як ми з ним. Звинувачення друге: ти свідомо поширюєш по місту антирадянські вигадки, що дискредитують роль партії в роботі правоохоронних органів. Ще одна стаття.

- Зі страйком я зрозумів. А як щодо вигадок? Можна конкретніше?

- Ти порівняв пленум ЦК зі злодійським сходняком. Є свідки, які готові це підтвердити.

- О, Господи! А я думав, що це сприймуть, як дурний жарт.

- А я тобі казав, Сирота: не валяй дурня, бо сам вляпаєшся. По маківку. Третій факт: поширення панічних чуток про якогось міфічного злочинця, що пачками вбиває простих радянських людей, а міліція нічого не може з ним вдіяти. Що скажеш?

- По третьому факту чи по всім?

- Як зручніше.

- У мене таке враження, що всю цю достоєвщину замполіт не сам писав. Хтось дуже хитрий і розумний продиктував. Ще й перевірив, чи всі коми на місці. Як у школі після твору на вільну тему.

- Сам-не сам, Сирота, один ікс! Таким, як наше ляпало, півпальця дай - руку по лікоть відкусить.

- І що тепер?

- Внутрішнє розслідування. На щастя без відсторонення тебе від справи корейця.

- Про що ви, Іване Борисовичу, ніякої справи уже немає. Її Генерал розпатрав, як Тузик грілку.

- Генерал теж своє одержав. При мені. По телефону. Думаю, трубка була розжарена.

- …гм-м-м… а… а можна в подробицях?

- Тільки початок: «Товаришу генерал, те, що КПРС у нас керівна і рушійна сила суспільства, ще не означає, що будь-який випадковий придурок із партквитком, але без відповідної кваліфікації має право робити операції на серці, запускати синхрофазотрон і складати атомні бомби». Далі я не маю права навіть переказувати.

- А на що маєте право?

- От уївся, як… як голодна воша до солдатського кожуха! Добре, скажу. Але мусиш одразу забути.

- Єсть! Одразу забути!

- Спочатку запитання: де наш Міністр до міліції служив?

- Кимсь у Конторі.

- Не кимсь і навіть не начальником управління, а першим заступником нашого республіканського шефа. Подейкували навіть, що саме він мав іти на голову комітету, але втрутились… ну, хто втрутився, той втрутився. Тут для нас з тобою головне що? Після того, як сьогодні Міністр послав нашого Генерала за всіма адресами і поклав трубку, він попросив що? Викласти йому не ту версію, що в доносі і не ту, що Генерал сяк-так склепав, а ту, що ти обстоюєш. Я й виклав.

- І що ж начальство?

- Перш за все поцікавилося моєю думкою. Я процитував твій улюблений вислів, хоч ти й не класик марксизму: достатньо божевільно аби мати право на існування.

- Спасибі.

- Навзаєм. Віддаси в получку. До речі, про тебе особисто розмова не йшла. Але у Міністра на столі, крім доносу, лежала ще й твоя особова справа із закладками.

- Вивчав?

- А щоб ти не мав сумніву! Міністр на моїй пам’яті ще жодного міліцейського офіцера просто так, за спасибі нікому не здавав. Ані Конторі, ані партійцям. Що він мені розповів? Ще коли Андропов прийшов на Луб’янку, після Семичастного, то звернув увагу на один дуже дивний факт. Американці тоді вже з космосу потихеньку наші території фотографували. І от - наші люди, точніше, люди Андропова, докопалися, що з тих знімків чітко видно площі бавовни і, зверни увагу, плантації маку у віддалених районах республік Середньої Азії значно більші, ніж це подає офіційна радянська статистика.

- Логіку розумію. Ми швидше перебрешемо, ніж недобрешемо.

- Отак і Андропов подумав. І не тільки подумав, а й поцікавився, чи знають про це «конторські» з отих самих республік.

- Вибачте, Іване Борисовичу, я, як у тому анекдоті: і що вони йому сказали? Хоча - стривайте, можна я знов поперед батька в пекло? Йому нагадали, що з бавовни роблять не лише всілякі там ситчики веселенькі, а й обмундирування повсякденне для збройних сил і, звісно, вибухівку. Тож і нічого тут перед ймовірним противником світитися своїми досягненнями у цій галузі.

- А про мак що ти скажеш?

- Ну, сім літ не родив, голоду не було, для чого він ще потрібен, окрім як для пиріжків і булочок? Хіба що - ги-ги… на дулі з маком?

- Олексо, ти або перепив, або недоспав. Або й те, й друге. Опіум з чого роблять?

- Ой, мамцю!

- Щось таке і Андропов сказав. Але його швидко заспокоїли. Мовляв, у світлі майбутньої великої війни з Китаєм необхідно створити резерв знеболюючих ліків - як для армії, так і для цивільного населення прифронтової зони.

- Коли це було? До острова Даманського чи після?

- Стривай… на Даманському з китайцями билися у грудні шістдесят сьомого.

- Точно! Мій перший рік служби. У вересні пішов дворічником, а в грудні вже готували перекинути на Далекий Схід. На щастя обійшлося.

- Андропова призначили… чекай-чекай… десь у травні шістдесят сьомого. За півроку до цього всього. Отже, секретні макові плантації вже були…

- А обезболюючих ліків кіт наплакав. Ну, це суто по-нашому. Спочатку роблять, потім думають. Коли нас - ну, дивізію нашу - готували на китайський кордон перекидати, начмед бідкався. Мовляв, обезболюючого вистачить на півгодини стрічного бою в реаліях ще тої війни, котра з німцями.

- Але погодься, пояснення було логічним. Тут інше дивне. Міністр розказав, що відразу після цього місцеві партійні вожді здійняли в Кремлі галас, що ка-де-бе перевищує свої повноваження в їхніх азійських володіннях. Випадковість?

- З якого боку глянути, Іване Борисовичу. А що ж Москва, Кремль?

- Як не дивно, але кисень андроповцям у цьому регіоні перекрили.

- Не може бути! Вони ж самі, кому захочуть, на шланг наступлять. Хоч водолазу, хоч секретарю це-ка.

- Щоб зовсім, то не перекрили. Все було хитріше. Скажімо, так: обмежили охороною кордону і боротьбою з сектантами з числа осіб некорінних національностей. Ну і, природно, нагляд за корейцями, німцями, кримськими татарами. А далі - ні-ні!

- А як же святе? Пошуки дисидентів серед інтелігенції?

- Уяви собі! Я про це теж у міністра запитав. Нахапався у тебе звичок лазити не в свої городи. Так от що виявляється: у цих республіках інтелігенція з отого корінного народонаселення одержує вищу освіту не у себе вдома, а в кращих вузах Москви і Ленінграду. І повертається звідти з червоними дипломами та глибоким почуттям радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму. Вони навіть по тим вузам спеціальну квоту мають.

- Товаришу підполковник, а для нашого брата-українця, сябра-білоруса і, не побоюсь цього слова, прибалта така квота є?

- Ні, тільки для Середньої Азії і Кавказу.

- І це називається дружба народів?

- Сирота, зрадів, що обійшлося і знову язиком ляпаєш? Так ще не обійшлося.

- Пробачте, Іване Борисовичу, то у мене нервове. Більше нічого з цього приводу Міністр не розказував?

- А тобі мало?

- Думаю, достатньо. Отже, маємо цілком законні секретні ліві плантації маку. Відповідно засекречені заводи по його переробці в опіум. Звісно, там-таки, поблизу плантацій, бо мак - продукт делікатний, переробки, принаймні на рівні сировини, вимагає тут-таки на місці. Звісно, опіум - це вам не цукор… хоча, хтось із аграріїв мені казав, що поки цукровий буряк з поля до заводу тарабанять і поки він там вилежується, переробки чекаючи, то в ньому стільки цукру втрачається, що…

- Сирота, не відволікайся. Ми не про буряки, а про наркотики.

- Так ото ж! Якщо є мак і переробна промисловість, то… то що? Опіум мають красти. Це ж святе! Тим більше - це не танк і не літак. Винести повз охорону набагато легше. Далі спрацьовує принцип товариша Маркса. Є попит, є товар, є гроші і, відповідно, в умовах планової економіки, спекуляція дефіцитом в особливо великих розмірах.

- Особливо великі розміри, Сирота, то в нашій справі штука відносна. Щоб заробити розстрільну статтю на автозаводі, треба вкрасти і перегнати двадцять «Волг», цілу автоколону. А на фармацевтичній фабриці достатньо винести одну сумку з тисячею ампул морфію. Одна сильна людина подужає. А якщо красти не ампули, а сухий морфій, то там і дитина потягне. Чотири пакети по двісті п’ятдесят грамів - і все!

- У нашій дивізії у старшого лейтенанта Коростеліна жінка на горілчаному заводі працювала. Так вона в гумовій грілці між, вибачайте, цицьками, по два літри спирту виносила за один раз.

- А на алмазній фабриці так взагалі ціна життя - мале-е-енька жменька діамантів. Щось ми з тобою, Сирота, в філософію вдарилися. Це все твоя вища освіта. З одного боку для всіх було би краще, якби у справі корейця йшлося виключно про розкрадання державного майна з наступною спекуляцією. Але ти не гірше мене знаєш, синку: хто розкрадає, той, як правило, намагається не вбивати. Виключно у безвихідній ситуації. І не вісьмох підряд. Чого замислився?

- Та от думаю, товаришу підполковник, кому ті кляті фабрики на секретних плантаціях підпорядковуються? Хто у нас такий сильний, що не пускає на поріг Контору? Напевне ж не міністерство охорони здоров’я.

- Уяви собі, Сирота, я теж запитав про це Міністра! А що мені втрачати? Вислуги з головою, звання підходяще плюс ордени, плюс повноцінний ветеран війни, а не якийсь «учасник бойових дій невідомо де і невідомо з ким». Виженуть на пенсію - все одно буде за що прожити.

- Міністр щось відповів?

- Не одразу. Подумав, посопів, пальцями по столу побарабанив, а потім сказав по складам: не-зна-ю! Але дивився при цьому не мені в вічі, а у вікно.

- І з цього випливає, Іване Борисовичу, що ми зараз з вами, як Ілля Муромець на роздоріжжі. Куди не повернеш - все одно кепсько. Навіть якщо конем пожертвуєш.

- Ну, не будемо уточнювати, хто тут у нас за стару шкапу, але ти правий. Хоча з іншого боку я так своїм розумом думаю, Сирота. Якщо ми маємо справу з якоюсь, умовно кажучи, організацією, котра прислала до Києва свого наглядового - роздивитися, навести порядок, покарати, кого слід, то не може кореєць вискакувати посеред нашої столиці, як гола курва з верболозу. Без людей, без зв’язків, без явок. Несерйозно це все.

- А я хіба заперечую? От тільки де шукати ці явки, цих людей, що на корейця виведуть? Наша агентура не знає, «конторські» вдавляться, а не поділяться… хоча, після того, що вам міністр розповів, у мене таке враження, що люди Федорчука ще в гіршій ситуації, ніж ми. Недаремно вони від того першого вбитого тікали, аж Піонерський парк шумів.

- То що робити, Сирота? Що молодь вважає?

- Молодь вважає, що треба чекати. Як казав класик, життя - вода. Рано чи пізно те, що нам треба, спливе.

- Ну, раз ти так вважаєш, то й я не заперечую. Відпочинь іще добу, нема чого Генерала балувати, а потім сідай у своїй «шпаківні», пий каву, підшивай старі справи, не тиняйся коридорами, а головне - не заїдайся з замполітом, коли він з госпіталю повернеться.

- А якщо він першим почне?

- Ну ти, Сирота, мов та дитина. Думаєш, у нашого Міністра на цього комісара паніки влади немає? Забув, хто за посадою член це-ка? Тож чекай і думай. Звісно, якщо ти мені про все розказав.

Звісно, не все я йому розказав. Про розмову з Додіком навіть не натякнув. Але ж і Старий теж не всім зі мною поділився. Таке життя.


32.


Кілька днів проминули без пригод. Я закривав якісь дурні справи, писав відмови на порушення і навіть займався спихотехнікою. В коридор виходив тільки коли йшов до туалету, на спроби колег зав’язати розмову відмахувався з криком: влітку, влітку, влітку! У своєму кабінетику зачинявся зсередини на ключ і на стукіт у двері не реагував.

Потім заспокоївся і знахабнів. Ну і, відповідно, одержав одразу.

Тільки прийшов, тільки першу каву випив, ще навіть не закурив, а вже дзвонить Полкан:

- Капітан Сирота, негайно до мене!

Тиць-гриць! Невже наші «гестапівці», перепрошую, відділ внутрішніх розслідувань вже приперся по мою цапову душу? Аби не ускладнювати - побіг.

В кабінеті Полкан зображає з себе власне фото на дошці пошани, а одесную від нього… о, Господи!… Кирило Євгенович! Як завжди, бездоганний, як завжди у цивільному індпошиві, а щоки поголені - як комар сяде, посковзнеться.

Я, звісно, відтарабанив у точній відповідності зі статутом про своє прибуття. Стою, мовчу, дивлюсь. Полкан головою на Кирила Євгеновича показує і пояснює:

- У товаришів з Комітету є до вас кілька суттєвих запитань. І стережіться, Сирота, якщо ви не дасте на них вичерпні відповіді.

Кирило Євгенович погладив рукою якусь течку, що перед ним лежала, і ла-а-агідно так поцікавився:

- Олексію Михайловичу, це ви переслали у наш Залізничний райвідділ справу про факт особливо злісного хуліганства на заводі «Транссигнал»?

- Так, я.

- І на якій підставі?

- Дійшов висновку, що це по вашій лінії.

- Тобто, по лінії державної безпеки?

- Саме так!

Кирило Євгенович зітхнув так жалісно-жалісно, що навіть наш Полкан стривожився і кинувся воду йому до склянки з графина наливати. Але чекісти народ міцний. Навіть не пригубив, тільки подякував.

- То може, Олексію Михайловичу, ви нагадаєте нам суть інциденту?

- Під час чергового пожежного обходу невиробничих територій заводу в туалеті другого цеху в одній із кабінок на гвіздку було виявлено пачку вирваних сторінок тринадцятого тому зібрання творів Маркса-Енгельса. На предмет використання в якості туалетного паперу.

- І де ви тут вбачаєте загрозу безпеці держави?

- Ну, розумієте, вже сам факт неналежного використання творів основоположників наукового комунізму…

- Продовжуйте, продовжуйте, будь ласка.

- Бачите, я виходив з того, що в якості доказів були залучені лише чисті сторінки, а не, так би мовити, використані.

Краєм ока я побачив, що Полкан ось-ось вибухне. Але не від злості, а від сміху. Напевне у нього таки багата уява. Просто він це вдало приховує.

Дивлюсь - і Кирило Євгенович губи покусює:

- Все ж таки, Олексію Михайловичу, хотілося б чіткішого викладу вашого ходу думок. Якщо вирвані сторінки не використовувалися в неналежний, як ви кажете, спосіб, то може просто якийсь підсліпуватий не роздивився, що чіпляє на гвіздок, а решта робітників навпаки - роздивились і виявили високий рівень свідомості і поваги. То де ж тут склад злочину, та ще й державного? Сирота, ви що, знову над нами знущаєтеся?

- Аж ніяк! Раджу вашим людям провести слідчий експеримент.

- Що-о-о??? Ви що, пропонуєте в порядку слідчого експерименту підтертися? Оцими от…

- Ну навіщо такі крайнощі. Ви просто спробуйте зім’яти бодай одну сторіночку - і зрозумієте, що висока якість паперу не дозволяє здійснити таке нахабне антирадянське дійство без шкоди для власної… власного здоров’я. Зацупкий!

Полкан тільки й встиг простогнати, що він забув про виклик до шефа, і мало не рачки викотився з кабінету, залишивши нас наодинці. Кирило Євгенович розслабився, розреготався і простогнав:

- Олексію Михайловичу, якщо ви не припините, то я оформлю вашу версію як спробу замаху на життя і здоров’я слідчих офіцерів Комітету держбезпеки.

- Нормальна версія. Невідомий зловмисник прекрасно знав, що робить. Але! Своєю дією він майже відкритим текстом стверджує, що твори Маркса-Енгельса не годяться навіть для використання в якості туалетного паперу. Ключове слово - «навіть».

- У вас є ще щось додати, Олексію Михайловичу?

- Є. Мене б на вашому місці зацікавило, перш за все, чи є у бібліотеці заводу повне зібрання творів Маркса-Енгельса. Відповім одразу: немає, я перевіряв. Далі: чи є у когось із працівників підприємства вдома це безцінне видання? Можете не перевіряти. Це завод «Транссигнал», а не інститут історії партії при ЦК Компартії України. Тоді що у нас в остачі? Дозвольте інтимне запитання, Кириле Євгеновичу: ваш стукач на «Транссигналі» одержував нещодавно прочухана за бездіяльність? Можете не казати. Одержував.

- То ви хочете сказати…

- Ага. ІКД. Імітація кипучої діяльності. З усіма ознаками політичної провокації. Хочете доказів? Пошліть когось із молодих в найближчу бібліотеку, де це зібрання є. Нехай він перевірить тринадцятий том, а потім за формуляром встановить, хто брав його перший і водночас останній раз. Ще запитання є?

- Сідайте, не стовбичте. Як у вас справи з корейцем?

- Десь заліг. Чогось чекає. Ми теж - сидимо і чекаємо, доки він вистромиться. Більше ніякої інформації.

- Це правда?

- Ми з вами не в карти граємо, Кириле Євгеновичу. А у вас як справи в цьому напрямі?

- Скажу чесно: руки у нас дуже сверблять. Але нам їх зв’язали задовго до того, як цей кореєць об’явився в Києві. Більше я вам нічого не можу сказати.

- А більше й не треба. Я, знаєте, з недорізаних інтелігентів. Щоправда, лише в третьому поколінні, але за наших умов це вже крамола.

- Будьте обережні. А за підказку щодо нашого… олігофрена - дякую. Вашому начальству я скажу, що все гаразд. Будемо вважати - вам і цього разу обійшлося.


33.


Нарешті Додік подзвонив. Звісно, не на роботу, а додому:

- Старий, готуй випивку, закусь і дівчаток! Дівчаток - подвійний комплект. Бордельєро передбачається напружене.

- Додік, ти скільки разів «Калину червону» дивився?

- Не пам’ятаю. То як щодо дівчаток і гулянки?

Він намагався жартувати, проте в інтонаціях відчувалася якась напруга. Хоча, може мені здалося. Чи телефон знову коники викидав.

- Ти ж знаєш, на це діло я завжди, як юний піонер. Салютую обома руками. Організуємо. Кажи коли і де.

- Котра там година на твоїх ходиках?

- О пів на другу… ночі!

- Це добре, бо ті, хто нас підслуховують, теж спати хочуть. Ти не пам’ятаєш, хто сказав: сьогодні ще рано, а післязавтра буде вже пізно?

- Ленін сказав. Шостого листопада сімнадцятого року. І, здається, теж о пів на другу ночі. Ще питання - як там наш спільний друг?

- Дозрів і знахабнів! Горілки бери побільше.

- То коли і де гуляємо, марксист!

- Завтра… тобто сьогодні буду знати. Підскоч у перерві до мого улюбленого гастроному.

- Обов’язково. На добраніч, діти.

- На добраніч, дідусю Панасе!

Дивна річ, але я миттю заснув і спав міцно. Вранці, не поспішаючи, рушив на роботу пішечки, обмірковуючи, як це все подати. Старому - щоб не образився, Полкану - щоб переконати, а Генералу - щоб він нічого не зіпсував.

На моє дике здивування Старий з Полковником уже чекали на мене біля входу, незграбно роблячи вигляд, що милуються хмарками над куцим сквером на протилежному боці площі. Тож мою появу начальство зустріло з полегкістю. Полкан навіть вибіг назустріч:

- Ну нарешті, нарешті! Пішли! У Генерала вже чекають.

По дорозі на другий поверх попередив пошепки:

- Крім «так точно!» і «аж ніяк!» - жодних текстів! Потім поясню. Ми в такому ж лайні, як і ти.

Іван Борисович не сказав нічого.

У Генерала на нас чекав сюрприз у вигляді двох добродіїв середнього віку, бездоганно зодягнених по-цивільному. Мигдалевидні очі, чорне волосся і специфічна засмага підказали регіон, де вони не лише народилися, а й працювали. У вищого, худорлявого нігті на руках були відполіровані і вкриті безбарвним лаком. Його кремезний супутник відзначався накачаними плечима завширшки мало не з генеральський стіл.

До речі, стосовно Шефа. Він сяяв:

- Товариші офіцери! Знайомтеся: це товариші з Середньої Азії. Карний розшук їхньої республіки.

Гості підвелися. Не просто встали, а саме перейшли з пози сидячи в позу стоячи так м’яко і граціозно, як це вміє робити лише одна жива істота - кобра.

Попри субординацію «колеги» першими вклонилися спершу Старому. Як там у «Білому сонці»? Схід - справа тонка. Особливо щодо поваги до літніх людей. Полкана привітали по-дружньому, без особливих реверансів, легким схилянням голови і рукостисканням.

Нарешті легкий порух навіть не головою, а самою лише нижньою щелепою - моїй скромній персоні. Отой накачаний - майор Якийсь-там-імов - руку мені при стисканні не зламав. Отже, я їм ще потрібний. І на тім спасибі. На запрошення Генерала сіли. Гості і Полкан ближче до Шефа, ми зі Старим - подалі.

Генерал продовжував випромінювати сяйво, як запилена сорокаватка в станційному буфеті.

- Капітан Сирота, кажуть, не сьогодні-завтра ви маєте брати корейця?

Я не знав, що сказати, з двох причин. По-перше, мене вразила безмежна обізнаність начальства. По-друге, я ще не зустрічався з Додіком. А Генералу моя відповідь і не була потрібна.

- От і чудово! Товариші прибули вчасно і зможуть навіть відпочити з дороги. Ми теж раді, що ви встигли.

Отже, мій телефон прослуховують не тільки «конторські». Чи є ще хтось? А тим часом полковник з лакованими нігтями повернувся до мене:

- Я вам вдячний, капітане. Чув, у Тбілісі ви мали певні проблеми з моїми земляками? Впевнений: вони вас із кимсь сплутали. (див. «Вбивство у стилі модерн», - авт.)

- Буває, - спромігся відповісти я.

- Помиляємося часом навіть ми, - заспокоїв їхній полковник і розреготався.

А я пригадав, як під градом куль, скрутившись у вісімку в машині, що вже почала горіти, ламав нігті аби відстібнути заклинений невчасно ремінь. Здається, у нас над Дніпром і у них у середніх азіях різне розуміння гумору.

- Але сподіваюсь, капітане, тепер ніяких помилок. Кореєць нам теж дуже потрібний.

Вихопився Генерал:

- Є телетайп від першого заступника союзного міністра. У разі вдалого затримання злочинця передати… ви самі розумієте.

- Спецлітак уже чекає в Жулянах, - вліз зі своїм відром дьогтю Полкан.

Однак масштаби ж у цієї маленької азійської республіки! За одним-єдиним злочинцем спецрейс ганяють. Хоча, можливо, не така вона вже й маленька… але ік бісу географічні тонкощі.

- Ми ваші боржники, капітане. Якби замість Кавказу ви прилетіли до нас, на вас би чекали набагато приємніші враження і спогади.

Знущаються - чи це у них ритуал такий? Пора собі подавати голос і начхати на поради Полкана.

- Перепрошую, товариші офіцери, а що у вас на корейця?

- Чималенько. Збройні напади з пограбуванням, два доведені вбивства, ще кілька у стадії розробки. Ну і дрібнички всякі: порушення режиму проживання, незаконне володіння зброєю… і таке всяке.

- А наркотики?

Щось у голові Генерала вимкнулося. Бо він перестав випромінювати сяйво. Їхній полковник красиво здійняв ліву брову.

- Наркотики? Звідки? Ми з цим покінчили ще наприкінці двадцятих, коли вигнали в Афганістан останніх басмачів. Нашому народу це взагалі не притаманно. Ми високоморальна нація. Ви знаєте, де найвищий процент людей з вищою освітою? Думаєте, в Естонії? Ні, у нас! У них один з найнижчих.

- Але ж за нашими даними вимальовується дещо інша картина. Маю на увазі не освіченість, а наркотики.

- Дані, шановний колего, це одне, а живий злочинець у наручниках - зовсім інше. Хоча, можливо, у випадку щодо корейця ви в чомусь маєте рацію. Ці адміністративні переселенці псують нам не тільки статистику, а й настрій. Знаєте, я волію мати справу з усіма нашими німцями, половиною кримських татар, аніж з одним-єдиним корейцем.

- Співчуваю. Ми тут, у Києві це відчули.

- Повторюю: ми древня, але здорова нація. Тому з задоволенням посприяємо у затриманні. Он товариш майор теж дуже бажає. У нього з цим корейцем давні порахунки.

І вже не до мене, а до Генерала:

- Ми зараз можемо уточнити план операції?

- Все залежить від додаткової інформації, яку я одержу від свого агента. Бо ми навіть не знаємо, де його доведеться брати - на явці чи, не дай Бог, посеред вулиці.

Тут уже наш Генерал втрутився:

- Коли ви одержите уточнення?

- За три години, товаришу Генерал.

- От і чудесно! Ще є час. Шановні гості, зараз - до нашого готелю на Дарвіна. Трошки відпочинете, а тільки-но щось у нас намалюється, я сам повідомлю.

І до нашого гурту:

- Товариші офіцери, тримайте мене в курсі. За товаришем полковником загальне керівництво, Іван Борисович координує і підстраховує, оперативну групу поведе капітан Сирота. Товариші офіцери - можете бути вільними.

У коридорі ми зі Старим, не змовляючись, зупинились і пильно глянули на Полкана. Той несподівано знітився:

- Благаю: про все - у мене…

В кабінеті Полковник розсупонив краватку, зняв і навіть не повісив, а кинув кітель на стілець і впав у своє крісло.

- Іване Борисовичу, Сирота, ну що мені - землю з вазона їсти, щоб ви повірили, що я нічого не знав і нікому не стукав? Але так воно є. Я не маю поняття, звідки уся ця веремія, можу тільки здогадуватися.

- Ну то поділіться, - запропонував Старий.

- Я таких полковників, як сам, надивився добряче на усіляких там нарадах, конференціях і семінарах. І наших, і тих, що з Росії, і кавказців… ну і отаких-от «азіятів».

- І що?

- Довести не можу, точніше, не зможу, але оцей-от красень з полакованими нігтями…

- Ага, і ви помітили?

- І не тільки помітив. Кажуть: у його республіці це прикмета людей, наближених до…

- Їхнього Ве-Ве? - допоміг я.

- Так. Прізвищ називати не буду, бо я, як і Сирота, їх завжди плутаю. Але коли він заходить до кабінету свого міністра, той встає. І якщо така людина, як звичайнісінький скорохват, об’являється у нас аби особисто взяти якогось, нехай небезпечного, але зрештою бандюгу… то що ви на це скажете, Іване Борисовичу?

- Я оце про його майора думаю. Такий тільки до слідчої камери увійде - і ніякої тобі психології допиту не треба. Злочинець одразу на колінах благатиме аби йому дали папір і олівець для щиросердного… і спише той олівець до кінчика.

- То ви вважаєте, Іване Борисовичу, що ми у щось таке все ж встряли?

Старий незворушно знизав плечима:

- Мо’ встряли, а мо’ вступили. Яка вже різниця? Сирота, у тебе коли з агентом зустріч?

- Я ж доповідав - о першій.

- Прикриття потрібне?

- Ні в якому разі! Агент не з тих, що пальцем роблені.

- Умовив. Якщо у товариша полковника більше немає запитань…

- Немає. Колись, Іване Борисовичу, я дуже кардинально поміняв професію, бо вона здалась мені нуднуватою. Сьогодні я вперше шкодую, що це зробив. Та «молодість не вернеться, не вернеться вона».

Останні слова Полкан не процитував, а заспівав. Професійно поставленим голосом. Старий уважно глянув на нашого соловейка підкреслено ввічливо попросив:

- Товаришу полковник, коли мене… ну, виноситимуть із нашого клубу, заспівайте оце саме мені навздогін. Якщо ваша ласка.

І, не чекаючи відповіді, розвернувся через ліве плече і попрямував до дверей. Я за ним.

Береженого Бог береже. Тому я вирішив ще раз розібрати, почистити і знову скласти свій пістолет, доки ще є час. А раптом Додік скаже, що корейця треба брати негайно.

Щойно закінчив вовтузитися зі зброєю і проганяти у пам’яті найсвіжіші події цього ранку, двері кабінетику відчинились і зайшов Старий:

- Ламаєш голову, Сирота?

- Еге. І то в усіх напрямах.

- Давай постукаємось?

- Спасибі. Проблема перша, Іване Борисовичу: Додік подзвонив мені о пів на другу ночі. О дев’ятій гості були вже в Управі. І знали про цю розмову. Зверніть увагу - як розумно натякнув мені на це Генерал. Запитав так, між іншим, коли у мене зустріч з агентом. Але ж я ані йому, ані вам про це ще не доповідав.

- Сходиться, Сирота, сходиться. Давай далі.

- Чому вони уникають розмов про наркотики? Що, син їхнього Ве-Ве теж на голці сидить?

- Пропустили. Несуттєво. Що ще?

- Звідки їм відомо про мої пригоди у Тбілісі? Мене ж тоді люди Шеварднадзе прикривали, а не міліція.

- І ще що, Сирота?

- Як правило, опергрупу на захоплення ведете особисто ви. А тут Генерал раптом вас відсторонив.

- І що це, по-твоєму, означає?

- Що це може бути підставою, в якій хтось покладе свою дурну голову. Вибір у Генерала невеликий: втратити вас або мене. Він обрав мене.

- Олексо, кінчай ворожити, мов та циганка на базарі і зроби ось що. Твій приятель, котрий у Жулянах міліцією командував, ще в системі?

- Так. Але вже не в Жулянах. Після історії з Курощаповою пішов на підвищення. Він тепер в їхній Управі на Хрещатику сидить.

- Ще краще. Подзвони йому і поцікався: що це за літачок такий, що спецрейсом… ну, ти знаєш, звідки, ні світ, ні зоря прибув. Хто його зустрічав - ну і таке інше.

На щастя, свіжоспечений підполковник авіаційної міліції був у доброму гуморі і вже за десять хвилин приголомшив мене несподіваною інформацією:

- По-перше, Сирота, твій борт ні з якої не з Азії, а з Москви. По-друге, ви що там у себе на Богдана - перепились? Чи масова втрата пам’яті на цьому ґрунті? Спочатку подаєте до трапу «Волгу» свого Генерала, а потім питаєте - а хто-хто в тій «Волзі» сидів? Нормальна казочка!

- Ну, вбив! Згоден. Скільки було пасажирів?

- Двоє. Плюс екіпаж. Плюс охорона.

- Яка охорона?

- Нормальна. Вевешна. (внутрішні війська - авт.)

- А що вона робить, та охорона? Поїхала разом із гостями у багажнику «Волги»?

- Ні. Охороняє літак. Він там подалі, де військові літаки, стоїть.

- Останнє питання: ти, звісно, поцікавився, коли вони повідомили Київ про своє прибуття?

- Ображаєш! О третій ночі. О восьмій вже приземлилися. Сподіваюся, більше питань не буде?

- Тільки одне: коли на каву? З мене.

- Ой, ти знаєш, це питання дуже далекого майбутнього. Зараз запарка просто божевільна. Але я пам’ятатиму…

Я поклав трубку і переповів Старому всю розмову з колегою. Він звично знизав плечима, але буркнув те, чого я від нього не чекав:

- «Дорогі товариші» граються, а у декого чуби тріщать.

Здається, всі ці азіати взагалі і корейці конкретно таки добряче дістали старого партизана.

- Олексо, агент у тебе надійний?

- Працює не часто, але вже як береться, то робить… це ви до того, чи не телебенькнув він, перш, ніж мене розбудити, у східному напрямку? Виключається.

- В такому випадку - бережи не тільки себе, а й його. Переговориш, від слідкуй, чи немає за вами хвоста. Власне, чого я тебе повчаю? Сам знаєш.


34.


Рівно о тринадцятій ми з Додіком перетнулися біля входу до бакалійного відділу нашого улюбленого гастроному, що навскоси від Управи. Завдяки козирку над дверима і кіоску з цигарками на тротуарі тут була своєрідна мертва зона, яка не проглядалася з вікон горішніх поверхів навколишніх будинків. До того ж досить було увійти в прохідний під’їзд, щоб за кілька секунд розчинитися у заплутаному лабіринті старокиївських дворів, двориків, тихих провулків і пустирів, що тяглися через Поділ і Татарку аж до Куренівки.

- Твій зранку зачаївся у «Річарді». Прямо над моєю головою, фраєр!

- Конкретно - де?

- Горішній поверх. Там є квартира з вікнами на обидва боки. Прикрийте кухню, бо через вікно з неї по дахам легко зіскочити на гору - і там ви його вже не зловите. Хіба як оточите весь Узвіз, але він це одразу побачить.

- Клята квартирка!

- Не кажи, Сирота! Моя мама казала, що її до революції бомбісти винаймали, слово честі!

- Ік бісу історію! Як довго він там буде?

- Можливо навіть не ночуватиме. Щезне, як тільки стемніє.

- Скільки там людей?

- Він - і ще один. Хазяїн віддав ключі і пішов. Думаю, повернеться не скоро. Все! Мені пора. Бо й так дехто з наших уже косо дивиться. Боюсь, і «авторитет» не порятує.

- Спасибі. Привіт Мілці. І мамі. До речі, це не твоя бабуся бомбістам оту квартиру здавала?

- А ну тебе!

Я повернувся в Управу і доповів про все Старому. Той помовчав, а потім наказав:

- Перше: замість «стєчкіна» візьми «макарова». Бо там такі простінки хирляві, що твоя гармата їх вщент рознесе. Друге: де саме я буду координувати операцію, то моя справа. Втямив? Іди, готуйся.


Ми обклали будинок з усіх боків, за всіма правилами великої військової стратегії. Згодився вкотре партизанський досвід Старого. Перекрили не тільки всі входи і виходи з «Річарда», а й підходи до нього. Замполіт, котрий невідомо звідки дізнався про операцію, порадив евакуювати жителів навколишніх будинків. Ні, нормально? Ми тут мандражуємо, щоб у ту мить, коли до дверей корейцевої «нички» два кроки залишиться, під вікнами який-небудь «фашистський хунвейбін» не чхнув - бо тоді ще одним пороненням, себто зривом вагітності не обійшлось би. А тут дехто збирається видалити кілька тисяч людей з їхніх квартир, одномоментно, як то кажуть, легким порухом руки, без шуму і пилу… Кіо недороблений!

Це Старий замполіта так обізвав. А Генерал - то взагалі покрив при всіх матом і вигнав з кабінету, куди той просочився без дозволу.

Наші начебто східні гості наполягли на особистій участі в арешті корейця і його невідомого нам спільника. І ми мусили на те пристати. Щоправда, як з’ясувалося, працювали вони бездоганно. Особливо майор. З його ведмежою фактурою він рухався настільки легко, що жодна дошка дерев’яних сходів на потрібний нам горішній поверх навіть не писнула.

Ми вишикувалися попід стінкою по обидва боки потрібних нам дверей, радячись на мигах, що робити далі. Постукати, вдавши з себе сантехніка або листоношу з телеграмою? Наївно. Чи одразу вибивати двері? Аж тут раптом зсередини клацнув один замок, потім другий - і двері повільно почали відчинятися назовні. Ми на якусь мить застигли, мов ті скелі непорушні.

Щоб мені хтось розповідав, я б не повірив. Але ж на власні очі бачив: азійський «ведмедик» блискавично обернувся сніговим барсом і в стрибку з місця так врізав плечем, що двері зірвалися з петель і полетіли всередину. Всередину! Двері, котрі взагалі-то відчинялися назовні. Пролунав ще один глухий удар, потім чийсь дикий зойк і гуркіт тіла того невдахи, котрий опинився на директрисі польоту дверей. А майор наступним стрибком влетів до передпокою і одразу зник з поля зору. Кинувся, як було домовлено, на кухню. А я, балансуючи на зірваних дошках, щоб не впасти, вбіг у кімнату.

І при цьому припустився кардинальної помилки. Бо не треба було дивитися під ноги. Коли я нарешті підвів голову, мене облило холодним потом аж по куприк. За пару кроків від мене стояв якийсь смаглявий тип, навівши мені пістолет точнісінько межи очі.

Усе! Були в кума бджоли…

Всі наші скупчилися за моєю спиною у тісненькому передпокої площею пару квадратних метрів. Зараз смаглявенький вб’є мене, а потім покладе решту героїв холодними трупами. Ні, поки що тепленькими… тьху! Що за думки в голові в таку мить?

Та смаглявий чомусь завагався. Пістолет у його руці задрижав, а на обличчі з’явилося щось на взірець здивування. Цього було досить аби дві чорні дірки вхідних отворів куль прикрасили симетрично його лоб. Якраз над чорними бровами.

Стріляв полковник - з-за мого плеча.

Чи то від хвилювання, чи від того, що я оглух на одне вухо, але я не закричав, а загорлав щосили:

- Кореєць де?

- Тут він! - вперше подав голос майор, що вже вийшов з кухні до коридорчика і взявся розгрібати те, що лишилося від вхідних дверей.

Полковник заховав пістолет у кобуру і по-хазяйськи зайшов до кімнати. Потім повернувся до мене, всміхнувся і вклонився.

Двоє наших оперативників підняли корейця, заломили йому руки, одягли наручники і хутко обшукали. Хоча він добряче заробив у лоб, а потім по ньому потопталося все наше стадо, стояти намагався без сторонньої допомоги. Але до тями, здається, ще не прийшов.

Не знаю, що там у них у Азії ставлять замість свічок, але якби не майор, то наш «штурм Берліна» обернувся б падінням Рейхстагу. З’ясувалося, що кореєць відчиняв двері, тримаючи в одній руці знятий з запобіжника пістолет, другий пістолет був у нього за поясом ззаду, а у внутрішній кишені - отой ніж-багнет у спеціальних піхвах. Один автомат Калашникова - десантний варіант із металевим складаним магазином і два споряджених магазини - був запакований у фірмову аерофлотівську сумку. Другого «калаша» віднайшла залізнична міліція на вокзалі після того, як ніхто не з’явився по аналогічну сумку у визначений строк.

Але це було потім.

А найголовніший для мене доказ лежав під кількома чистими чорними сорочками у модному шкіряному чемодані: чотири банки з начебто меленою кавою і великий пакет з ампулами морфію. Я настільки поспішав, що не став навіть шукати ключ. І відколупав замки принесеним з кухні ножем. Те, що я шукав, було у кожній банці - під тонким шаром кави у запаяних фабричним способом поліетиленових пакетах. Порошок. Кожна пачка - десь двісті грамів.

- Що там? - безневинно запитав полковник, що завбачливо відійшов аж до стінки, щоб нам не заважати.

- Ціна життя восьми людей. До речі, спасибі вам, що я не став дев’ятим.

- То пусте, Олексію Михайловичу, то пусте.

Можна подумати, що він вбиває злочинців щонайрідше раз на тиждень. Хоча - хто знає…


Кореєць, що стояв між двома нашими хлопцями, нарешті отямився, підвів голову, побачив полковника з майором і зблід так, що свіжий синець впоперек його лоба з фіолетового став чорним. Він застогнав, захитався, засмикав скованими руками і закотив очі:

- Серце… води… благаю…

Один з оперативників кинувся до дверей на кухню.

- Стояти! - закричав я. - Тримай його!

Та було вже пізно. Як казав мій старий професор Прожогін, гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. Кореєць різко відштовхнув другого оперативника плечем, у два стрибки дістався вікна на вулицю і викинувся вниз разом зі склом і рамою. За мить там, на Узвозі щось добряче загуркотіло і хтось загорлав від болю.

Коли ми скотилися сходами і вилетіли з підворіття, хлопці з зовнішнього оточення вже відтягли і поклали під стінкою труп корейця. І саме діставали з-під уламків шевської будочки напівживого Додіка. Останній подільський приватник стискав у руках недошитого капця і швайку. І, обливаючись кров’ю, голосно матюкався - що характерно, на їдиш.

Тренується, зараза, - подумав я. - Тепер точно поїде.

Полковник (чи хто він там насправді) підійшов до мертвого корейця і похитав головою:

- Шкода… доведеться обмежитися фотографіями. А планували привезти живим.

- Речові докази не забудьте, колего.

Полковник пропустив повз вуха це порушення субординації:

- Це ви про що?

- Про те, що в чемодані.

- А яке це має відношення до нашої справи? Я ж вам казав: мій народ із таким явищем, як наркоманія, не знайомий. Немає цього у нас.

- Так, розумію. Древня нація, давня культура, міцна мораль. Тоді чиє ж це добро?

Полковник знизав плечима, але не так, як це робить наш Старий, а з погордою:

- Хіба я знаю? Можливо, хтось із ваших. Він же квартиру не на вокзалі наймав. Або отой, інший, якого я застрелив. Він по нашим розробкам не проходить. Звісно, шкода, що ми маємо самі тільки трупи, але не проймайтеся, Олексію Михайловичу, особисто ви діяли професійно. Про вашу мужність я доповім.

Панська ласка на рябій кобилі їздить, хотів ляпнути я, але стримався і тільки схилив на мить голову.

Десь на горі біля історичного музею подала голос знайома міліцейська сирена. Генерал поспішає.

- Ну що ж, товаришу капітан, - усміхнувся самими тільки губами полковник. - поділимося по-братському? Ми беремо на себе той труп, що залишився нагорі, ви оце-от, що там лежить. І ні у кого з нас не буде більше проблем. До речі, я вас запрошую до мого рідного міста. Посидимо у хорошій чайхані за піалою найкращого індійського чи китайського чаю. Повірте - це аж ніяк не гірше кави.

Він ще раз вклонився і пішов до генеральської «Волги», що вже з шиком гальмувала від повороту. Майор дружньо ляпнув мене по спині і попрямував слідом. За якийсь час з-під «Річарда» пороз’їжджались і порозходились як усі причетні, так і випадкові перехожі. Обох убитих ще раніше повезли на Оранжерейну. І на полі болю залишилися тільки я і Додік, що сидів із забинтованою головою на уламках своєї будочки.

Я прилаштувався поряд, налапав у кишені зім’яту пачку з двома останніми сигаретами і поділився по-братськи. Додік вдячно глянув на мене, затягнувся, потім ми синхронно задерли голови, видивляючись вікно, звідки на Додіка впала жива бомба.

- Ой-ой, - сказали ми, не змовляючись. А Додік додав:

- Я бачу, ти вже зрозумів, чому ми виїжджаємо.


От і все! Як співав після кожної студентської випивки наш із тобою однокурсник, бідолашний горбатий сирота Женя Українець: «Пісня вся, пісня вся, пісня скінчила ся…»

Щодо орденів - напевне хтось їх одержав. Тільки не в Києві і не ми зі Старим.

Що далі було? Цікавого мало. Військові особісти так зраділи віднайденим автоматам, що й слухати не хотіли про повторний розгляд справ по обставинам їх зникнення. Наша прокуратура після розпорядження з Москви мовчки закрила всі справи по семи вбивствам і одному зникненню без вісти з формулюванням «У зв’язку зі смертю єдиного реального підозрюваного». Замполіт сказав, що це дуже доречно - в плані урочистого рапорту до нашого професійного свята. Служба внутрішнього розслідування теж не знайшла в моїх діях ніяких відхилень від правил та інструкцій. Зрештою ж, на Узвозі стріляв не я.

Я не полінувався видзвонити своїх старих знайомих таксистів, привів їх у морг на Оранжерейній і показав обидва трупи. Старий таксист з орденськими колодочками раптом розплакався і запитав мене:

- Синку, де ти був, коли я на своєму Другому Українському фронті ходив у розвідку?

Тої ночі я нарешті спокійно заснув. Мені наснилося, що подзвонила Крокозябра, спершу довго дорікала, що через мене у її подруги накрився блат у модної кравчині, але коли я - теж уві сні - пообіцяв познайомити обох подруг, а заодно і кравчиню із директором Бессарабського ринку, нестарим і неодруженим, аж прицмокнула від радості, заверещала: «Це ж абалдєнний блат!» і зникла з мого сну назавжди.


Контора генерала Федорчука зберігала горде мовчання, мов ті пушкінські друзі-декабристи. Лише певен час по цьому, коли мені пощастило одного вечора просочитись і тихенько зашитись у самий куток інтуристівського бару в готелі «Либідь», хтось сів праворуч і трохи ззаду і наказав:

- Сирота, не обертайтеся, дивіться прямо, інакше я встану і піду.

- Не бу… Кажіть!

- Ви пам’ятаєте, як ми заробили по морді через ракети на Кубі?

- Найщасливіший тиждень моєї студентської юності. Ми тоді не вчились, а мітингували.

- А от для Хрущова то були чорні дні. Кажуть, по стелі бігав. І вибігав.

- Звелів сіяти кукурудзу за Полярним колом?

- Ні, опійні маки у Середній Азії. Робити з них наркотики і потай перекидати в Західну Європу та Сполучені Штати. Аби там поширювати в першу чергу серед їхньої «золотої молоді». Як вам помста?

- Не вмер Гаврило, так галушкою вдавило.

- Не смійтеся, бо як хтось дізнається про те, що я вам це розказав, то ви не встигнете навіть заплакати.

- А ви?

- От тільки не треба перти рогом. Ми до цього не мали ніякого відношення. Але не питайте, хто. Головне, що після того, як Хрущова погнали, цю операцію офіційно припинили.

- А неофіційно?

- Я ж казав - ми до цього не мали і не маємо ніякого відношення. Там працювала інша структура.

- Можете не відповідати, я вже знаю. Операцію припинили, але залишилися плантації, підприємства, кадри, а головне - кур’єри, мережа розповсюдження, зв’язки по той бік станції Чоп. Що ж це - отак добро і пропадатиме?

- Сирота, найдивовижніше не це, а те, що ви знову зіграли в орлянку і знову виграли.

- А чого тут дивного? В орлянці шанс - п’ятдесят на п’ятдесят.

- Ні, Олексію Михайловичу, цього разу монетка була з орлом з обох боків.

- То як же я викрутився?

- А вона у вас руба стала. А це, як вам відомо, стан ну дуже нестійкої рівноваги. Тож подальші поради з мого боку зайві.

Доброзичливець зі знайомим голосом зник, не розпрощавшись.


Про що я забув? Про зозулю? Яку зозулю? А, ти про це? Спасибі, що нагадав, бо я останнім часом починаю во здравіє, а потім забуваю, з чого почав. Ось тобі про зозулю.

Ти ж розумієш, за щось та повинні були мене покарати. От і пригадали - і дуже вчасно - оте моє кидання зброї і посвідчення на стіл перед начальством. Поставили помічником оперативного чергового по місту саме в День міліції.

Зате оперативним черговим напросився Старий. Замполіт, щоправда, рипнувся:

- Як же так, Іване Борисовичу? Ви ж наша гордість, маєте бути в президії!

- По мені краще обриганих алкашів від тротуару відшкрябувати, ніж сидіти поряд з тобою по президіях! - врізав Старий і повернувся спиною.

На наше щастя не тільки кримінальний, а й хуліганський елемент звідкись дізнався, хто чергуватиме по Управі десятого листопада. І дійшов висновку, що краще Старому свята не псувати. Дорого обійдеться.

Ми відсиділи належні нам години за пультом чергової частини, Старий курив і читав якийсь журнал, а я після кожного дзвінка хапав трубку і бадьоро рапортував:

- Помічник чергового по місту капітан Сирота! В Багдаді все спокійно, спокійно, спокійно…

На тому боці трубку обережно клали. Без запитань.

А потім ми пішли до мене і влаштували щось середнє між сороковинами і чужим днем народження. Пили, доки не закувала «зозулька» на балконі будинку навпроти, і Старий злякався, що у нього вже «білочка».

Коли ми переконалися, що жодні звірятка нас не навідали, і повернулися до столу, з вулиці знову залунало «ку-ку!»

- Зозулько-зозулько, скільки мені ще жити? - раптом поцікавився Старий. Замовк і став подумки рахувати.

«Пташечка» кукала довго і натхненно, не пам’ятаю вже точно, скільки разів, здається, десь під сорок.

- От і брешеш, - невдоволено буркнув Старий. - Такі, як я, довго не живуть.

- Ану я спробую, - набрався хмільної хоробрості я.

«Зозуля» кукнула три чи чотири рази, похлинулася, закашлялася - і пішла з балкону.

- По радіо попереджали, що знову грип починається, - втішив мене Старий, - головне - не проймайся.

- А чого б це? От якби пташечка була справжньою - в пір’ї, з крильцями і без довідки - а то ж… суцільна імітація.

Єдиний, хто вийшов сухим із води в цьому ментівсько-бандитському гармидері - так це Додік. Звісно, якщо не рахувати розбиту голову і розгромлену будочку, яку довелося ремонтувати власним коштом. І з’ясувалося, що я ще не розучився забивати гвіздки, не влучаючи по пальцях.

Отже, Додік розписався з Мілкою Маєвською, одержав жадані візи і відбув на Близький Схід через європейський Захід. У загсі я був за свідка, а на скромній вечірці - єдиним гостем.

Старенька Додікова мама напекла повний тазик пиріжків та інших солодощів і все бідкалася, що вони з Додіком і невісткою так пізно виїжджають:

- От нащо було в сорок п’ятому вертатися з евакуації до Києва, де нас ніхто не чекав? Чому б не поїхати прямо тоді?

- Мамо, - озвався Додік, - у сорок п’ятому ще не було Ізраїлю.

- Ну то що? Ізраїлю не було, але ж євреї там уже були. І якщо мені не зраджує пам’ять, то дуже давно. Олексо, скажіть!

Я тільки розвів руками.


ЕПІЛОГ


Звісно, від автора.

Пророцтво божевільної «зозульки» стосовно Старого збулося. Доля відміряла йому ще тридцять п’ять років життя. Він пережив не лише Олексу, а й Міністра і Генерала. До його радянських нагород президенти незалежної України додали ще ордени Богдана Хмельницького та «За заслуги».

Щодо решти персонажів: про комісара паніки я вже згадував побіжно в тексті.

Головний лікар клініки, котрий ще до нашої зустрічі розвівся зі своєю старенькою дружиною, врешті решт побрався з молоденькою операційною медсестрою. Пожив достатньо аби зробити з неї доктора. Мається на увазі - доктора медичних наук.

Борис-психіатр за радянських часів, звісно, так і не захистився. Після 1991-го року на якийсь час дуже активно встряв у політику. Проте швидко в ній розчарувався і одного дня зник - разом зі своєю розкішною бібліотекою і унікальним зібранням записів джазу. Побіжно згаданий нами в одній із повістей Андрій Дмитрук стверджував, що Борис доживає віку в якійсь із затишних країн Центральної Європи.

Завдяки Інтернету розповіді про Олексу Сироту, його друзів та підслідчих потихеньку вибралися за межі України і розійшлися по світу. І одного дня на мій сайт надійшов неочікуваний лист із Хайфи - від Додіка та Мілки. Вони дякували, що про них іще не забули на батьківщині. Та головне не це. Цитую:

«…тепер нам є чим тицьнути в морди сусідам, що Мілка не стара курва, а літературна героїня. І Додік теж. А живемо ми тихо і сумно. Коли спекотно - вилежуємося на матрацах на підлозі під кондиціонером, а коли не дуже - сидимо перед хатою на стільчиках. Навіть коли палестинці пускають свої ракети. Згадуємо Київ, Поділ, Андріївський узвіз, Хрещатик, Піонерський парк, пляжі на Трухановому… і тебе з Олексою. Потім обоє плачемо, а Мілка знову повторює, що під жодним мужиком не мала такого кайфу, як від тої солі, що Олекса колись загнав їй з двостволки в дупу. Потім ми випиваємо грамульку для заспокоєння, співаємо «Як тебе не любити, Києве мій!» - і знову плачемо».



This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

10.08.2010


home | my bookshelf | | В Багдаді все спокійно |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу