(Чикаго, 1890–1891)

Чикаго, приблизно 1889 рік

Чорне місто

Про те, як легко було зникнути.

Щодня тисячі потягів прибували й відбували з Чикаго. Багато з цих поїздів привозили незаміжніх молоденьких дівчат, які ще ніколи в житті не бачили міста, але сподівалися, що найбільше й найсуворіше з них стане їхнім домом. Джейн Аддамс, міська реформаторка, засновниця чиказького «Галл-гаусу»^[14], писала: «Ще ніколи за весь час існування цивілізації стільки юних дівчат раптово не отримували свободи вийти з-під захисного батьківського даху на вулиці міста й заходити під чужий дах без супроводу». Ці жінки шукали роботу друкарок, стенографісток, швачок і ткаль. Брали їх на роботу здебільшого порядні громадяни, налаштовані на якісну та прибуткову працю. Але не завжди. 30 березня 1890 року службовець Першого національного банку розмістив у рубриці «Шукаємо працівників» газети «Chicago Tribune» попередження для стенографісток: «Ми глибоко переконані, що жоден чесний і порядний діловий чоловік при своєму глузді не даватиме оголошень, що шукає стенографістку біляву, привабливу, без родичів у місті, чи вимагатиме прислати фотокартку. Усі подібні вимоги вирізняються крайньою вульгарністю, і ми вважаємо, що для будь-якої дами небезпечно відгукуватися на такі негідні оголошення».

Жінки ходили на роботу пішки вулицями повз бари, гральні заклади й борделі. Порок процвітав, його офіційно терпіли. «Вітальні та спальні чесних людей були (і зараз є) доволі нудним місцем, — писав Бен Гект у пізні роки свого життя, намагаючись пояснити цю тривку рису старого Чикаго. — По-своєму було навіть приємно усвідомлювати, що за їхніми вікнами, дихаючи сірчаним димом, скрадається диявол». Макс Вебер уподібнив місто до «людини зі знятою шкірою» — і це порівняння виявилося моторошно влучним.

Безвісна смерть не була рідкістю й могла спіткати людину рано. Кожен із тисяч потягів, що прибували й відбували з міста, рухався на рівні землі. Зробивши крок із бордюру, можна було потрапити під паровоз «Chicago Limited». Щодня на міських залізничних переїздах гинуло в середньому двоє людей, часто від жахливих травм. Пішоходи, бувало, знаходили відрізані голови. Були й інші небезпеки. Трамваї падали з розвідних мостів. Кінь міг понести й потягти за собою екіпаж просто в натовп людей. Пожежі щодня забирали з десяток життів. Описуючи жертв пожежі, газетярі полюбляли використовувати слово «спеклися». У місті ходили дифтерія, тиф, холера, грип. І вбивства також були. У ті часи, коли відбувалася виставка, по всій країні різко збільшилася частота вбивств, але особливо помітним це було в Чикаго, де виявилося, що поліції бракує людей і вміння, щоб упоратися з такими обсягами карних справ. Протягом першого півріччя 1892 року в місті сталося майже вісімсот насильницьких смертей. Четверо людей на день! Головним чином убивали за обставин прозаїчних: пограбування, побутові сварки, ревнощі. Чоловік міг застрелити жінку, жінка — чоловіка, діти — одне одного випадково. Це все було цілком зрозуміло. Убивств, подібних до тих, що сталися в лондонському Вайтчейпелі, не бувало. П’ять убивств, скоєних Джеком-Різником у період його активності 1888 року, не мали жодного пояснення і полонили уяву читачів по всіх Сполучених Штатах: обивателі не вірили, що подібне може трапитися в їхніх рідних американських містечках.

Але все змінювалося. Межа між моральним і порочним, здавалося, всюди розмивалась. Елізабет Кейді Стентон виступала за розлучення. Кларенс Дарроу — за вільне кохання. Молода жінка на прізвище Борден убила власних батьків.

А в Чикаго молодий красень-лікар зійшов із потяга з валізкою хірурга в руках. Він вступив у світ, сповнений гуркоту, диму, пари, виразних запахів забитої худоби. Йому це місце припало до душі.

Пізніше стали надходити листи: від Сіґрандів, Вільямсів, Смайтів і незліченних інших, — адресовані до химерного похмурого замку на розі Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Рідні намагалися розшукати дочок і внуків.

Зникнути було легко, просто було й удати незнання, і дуже нескладно в цих димах і гуркоті приховати чорну справу, яка вже пустила коріння.

Таким був Чикаго напередодні найбільшого ярмарку в історії країни.

«Неприємності тільки починаються»

У понеділок вранці 24 лютого 1890 року дві тисячі людей зібралися на хіднику та проїжджій частині вулиці під вікнами редакції «Chicago Tribune»; водночас подібні юрби збиралися коло решти двадцяти восьми редакцій чиказьких щоденних газет, а також у вестибюлях готелів, у барах і конторах «Western Union» і Поштово-телеграфної компанії. Серед тих, хто зібрався біля редакції «Tribune», були ділки, дрібні конторські службовці, мандрівні торгівці, стенографістки, поліцейські та як мінімум один перукар. Хлопчики-посильні стояли теж, готові чимдуж побігти повідомляти важливі новини. Було холодно. У провулках стояв дим, і в такій атмосфері ледве було видно на кілька кварталів. Час від часу поліція розчищала шлях, аби міг проїхати черговий яскраво-жовтий трамвай. Підводи з гуртовими партіями товарів торохкотіли бруківкою, їх везли велетенські коні, видихаючи пару в довколишній туман.

Час минав у чеканні, повітря просто наелектризувалося. Адже Чикаго — горде місто. На кожній його вулиці, у кожному куточку люди вдивлялися в обличчя продавців, візників, офіціантів і посильних, намагаючись визначити, чи вже відома новина, чи добра вона, чи погана. Поки що рік був вдалий. Населення Чикаго вперше досягло мільйона, і місто посіло друге місце в країні після Нью-Йорка, хоча роздратовані філадельфійці, чиє місто раніше було другим, поквапилися зауважити, що чиказці схитрували (саме вчасно перед переписом, що робиться раз на десять років) і в 1890 році приєднали до міста великі території. Чиказці на таку шпильку лише знизували плечима. Усе одно місто велике. Сьогоднішній же успіх мав нарешті розвіяти східний стереотип, що Чикаго — просто жадібна провінція, відома лише забоєм свиней, а невдача стала б таким приниженням, від якого місто отямилося б нескоро, з огляду на те, як його верхівка нахвалялася, що воно має перемогти. Саме отакі вихваляння, а не постійний південно-східний бриз надихнули нью-йоркського редактора Чарльза Андерсона Дейну назвати Чикаго «вітряним містом».

У своїх кабінетах на верхньому поверсі будинку «Рукері»^[15] сорокатрирічний Деніел Бьорнем і його партнер Джон Рут, котрому щойно виповнилося сорок, відчували напругу особливо гостро. Вони брали участь у таємних переговорах, домовилися про певні речі й навіть провели польове дослідження заміських територій. Це були провідні архітектори Чикаго. Вони першими зводили висотні будівлі та спроектували перший у країні будинок, який міг називатися хмарочосом; здавалося, з кожним роком у світі з’являється нова найвища будівля. Коли вони переїхали до «Рукері» на розі вулиць Ла Салль і Адамса, розкішної світлої будівлі, спроектованої самим Рутом, їм відкривався такий краєвид на місто й озеро, яких раніше не бачив ніхто, крім будівельників. Проте вони знали, що сьогоднішня подія затьмарить усі їхні попередні досягнення.

Новина прийде телеграфом із Вашингтона. «Tribune» отримає її від одного з власних репортерів. Редактори, коректори та складальники формуватимуть «додаткові» випуски, а кочегари підкидатимуть вугілля лопатами в топку парових пресів. Один зі співробітників приліплюватиме кожен свіжий бюлетень до вікна, щоб перехожі могли прочитати.

Невдовзі після четвертої години, стандартного часу прибуття потяга, до «Tribune» прийшло перше телеграфне повідомлення.

Навіть Бьорнем не міг точно сказати, хто перший висунув цю пропозицію. Складалося враження, що ідея дозріла в кількох розумах одночасно, спочатку йшлося просто про відзначення чотирьохсотріччя відкриття Америки Колумбом — про те, щоб провести всесвітній ярмарок з такої нагоди. Спочатку ця ідея не набрала великої сили. У гонитві за багатством і владою, розпочатій наприкінці Громадянської війни, Америка, здавалося, не була особливо зацікавлена у відзначенні подій далекого минулого. Проте 1889 року французи зробили те, що вразило весь світ.

У Парижі на Марсовому полі Франція відкрила «Exposition Universelle» — всесвітню виставку-ярмарок, настільки масштабний, розкішний та екзотичний, що гості, відвідавши його, залишалися переконаними, що перевершити його неможливо. У серці виставки стояла залізна вежа, яка здіймалася в небо на понад триста метрів — вище за будь-що, збудоване людьми на землі. Вежа не лише принесла своєму архітекторові Александру Ґюставу Ейфелю вічну славу, але й наочно довела, що Франція готова потіснити США з першого місця в підкоренні заліза і сталі, незважаючи на Бруклінський міст, славнозвісну залізничну «Підкову» в штаті Пенсільванія та інші безсумнівно видатні досягнення американських інженерів.

І в такому стані речей Сполучені Штати були самі винні. У Парижі Америка лише так-сяк спробувала похизуватися своїми мистецькими, промисловими й науковими талантами. «Нас вважатимуть одним із народів, яким байдуже, який вигляд вони мають», — писав паризький кореспондент «Chicago Tribune» 13 травня 1889 року. Інші країни, писав він, виставили гідні й стильні експонати, тоді як американські учасники ярмарку наставили мішанину павільйончиків і кіосків без жодного мистецького ладу чи єдиного плану. «Результатом, на жаль, було безладне нагромадження крамничок, будочок і базарів, часто самих по собі неприємних та ще й недоладно поєднаних». Натомість Франція зробила все можливе, щоб прославитися в очах усіх і кожного. «Інші країни тут — не конкуренти, — писав кореспондент, — вони є просто тлом для французів, і вбогість їхніх експозицій підкреслює повноту, багатство та блиск Франції, немов так і було задумано від початку».

Навіть Ейфелева вежа, щодо якої американці радо робили прогнози, що це страховище навіки спаплюжить милий паризький краєвид, виявилася несподівано стрункою, звужуючись догори від широкої основи, немов слід від ракети. З таким приниженням американці не бажали миритися. Гордість країни та зростання її могутності й міжнародного статусу підносили патріотизм до нових висот. Сполучені Штати потребували можливості перевершити французів, а надто «переейфелити Ейфеля». Раптово ідея провести в себе грандіозний ярмарок на честь Колумбового відкриття захопила всіх.

Спочатку більшість американців були переконані, що коли вже десь треба проводити виставку на честь першопочатку американського народу, то робити це слід у Вашингтоні, столиці держави. З цим погоджувалася навіть редакція чиказької газети. Але в ході формування цієї думки інші міста почали вбачати в події жаданий приз, а особливо жаданий через ту велич, яку та подія принесе. Усім захотілося зробити своє місто магнітом, адже місцева честь за тих часів була на наступному місці після честі кровної. Раптом провести ярмарок захотіли Нью-Йорк і Сент-Луїс. Вашингтон обґрунтовував свою кандидатуру тим, що він є урядовим центром, а Нью-Йорк — тим, що він є центром усього на світі. Яку думку мав щодо цього Сент-Луїс, усім було байдуже, хоча і в нього були на цей предмет певні аргументи.

Ніде громадянська гордість не була настільки потужною силою, як у Чикаго, де люди вели мову про «дух Чикаго» як про щось відчутне і пишалися швидкістю, з якою місто відбудувалося після великої пожежі 1871 року. Місто не просто було відновлене; воно стало передовим містом у сфері торгівлі, промисловості й архітектури. Проте все багатство не могло похитнути поширений стереотип, що Чикаго — місто другорядне, в якому свинячу тушу цінують вище, ніж Бетховена. Нью-Йорк був культурною столицею країни, містом витончено-світським, і його еліта й газетярі ніколи не давали жителям Чикаго про це забути. Виставка, влаштована як слід — тобто ще краще, ніж у Парижі, — могла б розвіяти такі уявлення раз і назавжди. Редактори чиказьких щоденних газет, побачивши, що до конкурсу долучився Нью-Йорк, почали ставити питання: а чому не Чикаго? «Tribune» попереджала, що «Нью- йоркські шуліки, грифи, стерв’ятники та всілякі інші нечистоплотні створіння, як повзучі, так і летючі, намагаються добутися права на проведення виставки».

29 червня 1889 року мер Чикаго ДеВітт К. Кріджір оголосив присуд громадянського комітету в складі 250 найвидатніших жителів міста. Комітет зібрався і виніс резолюцію, яка закінчувалася такими словами: «Ті, хто допомагав розбудовувати Чикаго, бажають, щоб ярмарок було проведено, і, з огляду на справедливість і обґрунтованість цього бажання, мають намір його провести».

Проте останнє слово мало бути за Конгресом, і тепер настав час вирішального голосування.

Працівник «Tribune» підійшов до вікна та приліпив на шибку перший бюлетень.

У першому голосуванні Чикаго опинився попереду з великим відривом: 115 голосів проти 72 за Нью-Йорк. Далі йшов Сент-Луїс, а за ним — Вашингтон. Один конгресмен узагалі був проти проведення ярмарку й усім на зло проголосував за перевал Камберленд^[16]. Коли юрба під вікнами редакції побачила, що Чикаго обійшов Нью-Йорк на 43 голоси, то вибухнула криками «ура», свистом і оплесками. Але водночас усі розуміли, що Чикаго ще потрібно 38 голосів, щоб отримати просту більшість для здобуття права на проведення ярмарку.

Знову голосування. Світло дня послабшало, зробилось рідким, як пісна юшка. Хідники заповнилися людьми, які поверталися з роботи. Друкарки — жінки, які працювали на новітніх ділових машинах — натовпами виходили з «Рукері», «Монтоку» та інших хмарочосів, вбрані під пальтами в незмінні білі блузки й довгі чорні спідниці, котрі так гарно поєднувалися з клавішами їхніх «ремінґтонів». Візники лаялися і притримували коней. Понад юрбою квапливо йшов ліхтарник, засвічуючи газові пальники на кованих стовпах. Зненацька все набуло кольорів: жовті трамваї, раптова синя пляма сумки хлопчини, який біжить кудись із повною торбою телеграм, розносячи адресатам радість і горе; візники засвічують ліхтарі ззаду своїх екіпажів; біля капелюшної крамниці по другий бік вулиці сидить великий позолочений лев. Угорі, на багатоповерхових будівлях, загоряються газові ріжки й електричне світло, прикрашають темряву нічними квітами.

І знову до вікна редакції підходить працівник, вивішуючи результат уже п’ятого голосування. «Юрбу охопив сумний настрій, тяжкий і холодний», — писав журналіст. На користь Нью-Йорка додалося п’ятнадцять голосів, а на користь Чикаго — тільки шість. Розрив між містами скорочувався. Отой самий перукар у натовпі зауважив до всіх, хто стояв поруч: голоси для Нью-Йорка, напевне, додалися від тих, хто перед тим голосував за Сент-Луїс. Почувши таке одкровення, лейтенант Александер Росс заявив: «Панове, я готовий стверджувати, що будь-хто із Сент-Луїса пограбував би церкву!» Інший чоловік вигукнув: «Чи отруїв би песика своєї дружини!» Останній закид зустріли вигуками згоди й підтримки.

У Вашингтоні група підтримки Нью-Йорка, у тому числі Чонсі Деп’ю, президент Центральної залізниці в Нью-Йорку й один із найвидатніших тогочасних промовців, відчула, що вітер змінюється, і попросила перерви до наступного дня. Почувши про це, юрба під вікнами «Tribune» невдоволено загула й зашипіла, правильно зрозумівши цей крок як спробу виграти час, щоб сформувати численніше лобі.

Цій пропозиції ходу не дали, але Палата представників проголосувала за коротку перерву. Натовп залишився стояти.

Після сьомого голосування Чикаго бракувало лише одного голосу, щоб отримати більшість. Нью-Йорк, фактично, програв. На вулиці стало тихо. Візники зупинили екіпажі. Поліція не зважала на рекордно довгу вервечку стоячих трамваїв, що розтяглася зліва і справа від того місця величезною кадмієвою лінією. Пасажири повиходили й теж стежили за вікном «Tribune», чекаючи нових повідомлень. Під тротуаром телеграфні кабелі гули на мінорній ноті напруженого чекання, яке ніяк не розсіювалося.

Невдовзі у вікні «Tribune» з’явився інший чоловік. Молодий, високий, стрункий, із чорною бородою. Він без жодного виразу зміряв поглядом юрбу. В одній руці в нього була банка з клеєм, а в другій — аркуш бюлетеня. Чоловік трохи почекав. Поклав аркуш на стіл, так, що тексту нікому не було видно, але кожен із тих, хто чекав надворі, бачив, як рухаються його плечі. Бородань неквапом відкрив банку. У його обличчі було щось похмуре, немовби він зазирав у труну. Чоловік методично намазав аркуш клеєм. Перш ніж він підняв повідомлення до вікна, минуло доволі багато часу.

Обличчя молодика залишалося непроникним. Він приклеїв на скло бюлетень.

Бьорнем чекав. Вікна його кабінету виходили на південь, так само й вікна Рута: це сповнювало їхню потребу в природному світлі — цієї розкоші бракувало в усьому Чикаго, де газовим ріжкам, котрі досі були головним джерелом штучного освітлення, непросто було пробити постійну задимлену сутінь над містом. Електричні лампочки, які часто поєднувалися в приміщеннях із газовим освітленням, тільки починали з’являтися в найновіших будівлях, але в певному розумінні ще й додавали темряви, бо потребували генераторів у підвалі, а генератори були парові й працювали на вугіллі. Коли сутеніло, газові ліхтарі на вулиці й на будинках забарвлювали дим у тьмяно-жовтий колір. У кабінеті Бьорнема було чути лише шипіння газового освітлення.

Те, що він зараз сидить на цьому місці — чоловік такого високого професійного статусу в кабінеті високо над містом, — дуже здивувало й потішило б його покійного батька.

Деніел Хадсон Бьорнем народився в Гендерсоні, штат Нью-Йорк, 4 вересня 1846 року в родині, що жила за сведенборгіанськими принципами послуху, упокореності та служіння людям. 1855 року, коли Деніел мав дев’ять років, сім’я переїхала до Чикаго, де батько почав успішну справу з гуртової торгівлі ліками. Учнем Бьорнем був не блискучим: «Документація школи свідчить, що його середня успішність часто становила всього лише 55 %, — виявив один репортер, — і, здається, найвищим його досягненням стала середня успішність 81 %». Проте Деніел завжди мав відмінні оцінки з малювання та креслення. У вісімнадцять років батько відправив юнака на схід учитися з приватними викладачами, щоб він підготувався до вступу в Гарвард чи Єльський університет. Хлопець, як виявилося, хворобливо боявся іспитів. «Я пішов складати екзамени до Гарварду з двома людьми, готовими гірше за мене, — згадував він. — Ті двоє все легко склали, а я провалився: два чи три рази просидів весь іспит, не в змозі написати жодного слова». Те саме трапилося й під час вступних іспитів до Єльського університету. Обидва шановані заклади відмовилися від Бьорнема. Він ніколи цього не забуде.

Восени 1867 року двадцятиоднорічний Бьорнем повернувся до Чикаго. Він шукав роботи, яка йому вдаватиметься, і став креслярем в архітектурній фірмі «Лорінґ і Дженні». Він знайшов своє покликання, писав він 1868 року, і сказав батькам, що хоче стати «найкращим архітектором у місті чи в країні». Однак наступного року молодий чоловік подався до Невади із друзями — вони хотіли спробувати щастя як золотошукачі. Із цього нічого не вийшло. Він балотувався до законодавчих зборів штату Невада, але й тут зазнав невдачі. Деніел повернувся до Чикаго без грошей, у вагоні для худоби, і пішов працювати в фірмі архітектора Л. Лоріна. Потім настав жовтень 1871 року: корова перекинула в хліву гасову лампу, колотнеча, сильний вітер… Велика пожежа знищила в Чикаго майже вісімнадцять тисяч будинків — і понад сто тисяч людей втратили домівку. Таке руйнування обіцяло непочатий край роботи для архітекторів міста. Але Бьорнем не долучився. Він став торгувати листовим склом — і прогорів. Спробував себе в ролі аптекаря — і кинув це заняття. «Є в нас, — писав він, — така родинна схильність: швидко втомлюватися від одноманітної справи…»

Батько Бьорнема, розгніваний і схвильований, 1872 року познайомив сина з архітектором Пітером Вайтом, котрий був у захваті від креслярського вміння Деніела й узяв його до себе креслярем. На той час молодикові було двадцять п’ять років. Йому подобався і Вайт, і робота, а особливо симпатичний йому був інший кресляр у фірмі — південець на ім’я Джон Веллборн Рут, молодший на чотири роки. Рут народився в Лампкіні (штат Джорджія) 10 січня 1850 року, він був музичним вундеркіндом: співати навчився раніше, ніж говорити. Під час Громадянської війни, коли горіла Атланта, батько контрабандою відправив його до Англії, в Ліверпуль, на конфедераційному судні, яке порушило блокаду. Рута зарахували були на навчання в Оксфорд, але не встиг він вступити до цього університету, як скінчилася війна і батько покликав його додому в Америку. Тепер його домом став Нью-Йорк, і там Рут навчався цивільної інженерії в Нью-Йоркському університеті, а потім став креслярем при архітекторі, котрий пізніше спроектував собор Святого Патріка.

Бьорнему Рут одразу сподобався навіть суто зовнішньо — і біла шкіра, і мускулясті руки, і те, як він працює за креслярським столом. Вони подружилися, згодом завели спільну справу. Перший спільний прибуток вони записали за три місяці до того, як паніка 1873 року притисла національну економіку. Але тут уже Бьорнем не відступився від свого заняття. Рут якимось чином зміг підтримати його, не дати зірватися. У результаті нестачу було покрито, обставини складалися їм на руку. Партнери боролися за замовлення, тимчасово наймаючись до інших, відоміших фірм.

Одного дня 1874 року до кабінету друзів зайшов чоловік — і водномить змінив їхню долю раз і назавжди. Візитер був у чорному й мав цілком пересічний вигляд, але за ним була кров, смерть і шалені прибутки. Чоловік шукав Рута, але того не було в місті. Тож гість відрекомендувався Бьорнему — його ім’я було Джон Б. Шерман.

Уточнення були зайві. Директор гігантської скотобази «Union Stock Yards», Шерман керував кривавою імперією, на яку працювало 25 000 чоловіків, жінок і дітей та де забивали чотирнадцять мільйонів тварин на рік. Прямо та опосередковано від бійні залежало життя п’ятої частини мешканців Чикаго.

Бьорнем сподобався Шерманові — сила, спокійний погляд синіх очей, упевненість у розмові. Шерман замовив фірмі будинок для себе на році Прейрі-авеню і Двадцять першої стрит — серед осель інших міських баронів, де час від часу можна було побачити тріо титанів у чорному: Маршалл Філд, Джордж Пуллмен^[17] і Філіп Армор. Рут накреслив будинок — триповерховий, із фронтоном і гостроверхим дахом, із червоної цегли, темно-жовтого пісковику, синього граніту й чорного сланцю; Бьорнем удосконалив креслення і керував будівництвом. Якось Бьорнем стояв біля входу до будівлі, дивлячись на роботу, і тут до нього підійшов молодий чоловік із дещо зверхнім виразом обличчя і химерною, теж якоюсь зарозумілою, ходою — ці ознаки були радше вродженими, ніж наслідком надто високої думки про себе — і відрекомендувався: Луїс Саллівен. Це ім’я нічого Бьорнему не сказало. Саллівенові було вісімнадцять, Бьорнему — двадцять вісім. Він по секрету признався Саллівенові, що самими будинками обмежуватися не збирається: «Я собі думаю, — сказав Деніел, — братися до великих справ, робити масштабні речі, працювати із солідними людьми, заснувати велику організацію, адже без організації такі справи робити неможливо».

Дочка Джона Шермана Марґарет також навідувалася на це будівництво. Вона була молода, гарненька, білява і вчащала туди під тим приводом, що навпроти мешкає її подруга Делла Отіс. Марґарет новий будинок дуже подобався, але ще дужче припав їй до серця архітектор, котрий настільки невимушено почувався серед пірамід каміння й дощок. За якийсь час Бьорнем зрозумів, що чого йдеться. Він зробив дівчині пропозицію. Вона погодилася; залицяння ішло легко. Аж тут раптово стався скандал. Старший брат Бьорнема, підробивши чеки, завдав серйозного удару батьковій аптечній справі. Деніел, не гаючись, пішов до батька Марґарет і попросив його розірвати заручини, з огляду на те, що на тлі такого скандалу їм не годиться бути зарученими. Шерман відказав, що шанує чесність Бьорнема, але його прохання виконувати не став.

— Кожне стадо не без паршивої вівці, — заспокоїв його Шерман.

Згодом Шерман — жонатий чоловік — утече до Європи з дочкою друзів.

Бьорнем і Марґарет побралися 20 січня 1876 року. Шерман купив їм будинок на розі Сорок третьої стрит і Мічиган-авеню, біля озера, але головне — неподалік бійні. Йому хотілося, щоб зять жив близько. Бьорнем викликав у Шермана симпатію, шлюб він сприйняв позитивно, але все ж молодому архітекторові довіряв не до кінця. На думку тестя, Деніел забагато випивав.

Проте ці сумніви жодним чином не впливали на те, наскільки Шерман шанував архітектурний талант Бьорнема. Він замовляв йому й інші будівлі. Найбільшу довіру він виказав Бьорнему з Рутом, замовивши їм браму для «Union Stock Yards» — таку, щоб вона відображала значущість закладу, яка зростала щодень. Результатом стала Кам’яна брама: три арки лемонтського вапняку з мідним навершям, над середньою (без сумніву, ідея Рута) — вирізьблене погруддя улюбленого бугая Джона Шермана, котрого теж звали Шерман. Брама стала місцевою цікавинкою та орієнтиром і дожила й до ХХІ століття — коли відтоді, як остання свиня пішла у вічність, перетнувши величезний дерев’яний «Міст зітхань», минуло вже чимало часу.

Рут теж одружився з дочкою поважної фігури зі скотобази, але йому менше поталанило в особистому житті. Він спроектував будинок для Джона Вокера, президента підприємства, і познайомився з його дочкою Мері. Уже бувши його нареченою, вона захворіла на сухоти. Хвороба розвивалася дуже швидко, але Рут залишився вірним Мері, хоча й усім було зрозуміло: він фактично бере до шлюбу небіжчицю. Церемонію провели в тому будинку, який спроектував Рут. Подруга наречених, поетка Гарріет Монро, разом з іншими гостями чекала, коли на сходах з’явиться молода. Єдиною дружкою була сестра Монро — Дора. «Довге чекання налякало нас, — згадує Гарріет, — але нарешті наречена з’явилася: її, схожу на білу примару, вів під руку сходами вниз батько. О, як повільно, немов вагаючись, тягла вона за собою довгий атласний шлейф, як спроквола йшла з широких сходів і через залу до вікна в еркері, оздобленого квітами й виноградною лозою. То було дивне й сумне видовище». Наречена Рута була така квола, що свою шлюбну клятву промовляла пошепки. «Її веселощі, — писала Гарріет Монро, — були наче коштовні оздоби на черепі…»

Минуло шість тижнів — і Мері Вокер-Рут померла. Через два роки Рут узяв за жінку Дору Монро — ту саму, яка була дружкою, — і, дуже ймовірно, розбив серце її сестрі-поетці. Практично немає сумнівів, що Гарріет теж була закохана в Рута. Вона мешкала поблизу й часто приходила в гості до подружжя в їхню оселю на Астор-плейс. 1896 року вона опублікувала таку біографію Рута, від якої ангел би зашарівся. Пізніше у власних мемуарах «Житті поета» вона писала про шлюб Рута і її сестри, що він був «настільки абсолютно щасливий, що мої власні мрії про щастя, зміцнені отаким прикладом, вимагали такого самого прекрасного сповнення й аж ніяк не меншого». Але подібного щастя на долю Гарріет не випало, і натомість вона присвятила життя поезії та врешті-решт заснувала журнал «Поезія», в якому допомогла Езрі Паунду торувати шлях до всенародної слави.

Справи в Рута з Бьорнемом ішли пречудово. На їхню фірму замовлення сипалися, мов із рога достатку — частково через те, що Рутові вдалося розв’язати ту хитру задачу, котра мучила чиказьких забудовників від самого заснування міста. А його рішення допомогло місту стати столицею хмарочосів, попри, здавалося б, геть непридатний для такого будівництва ландшафт.

У 1880-х роках Чикаго вибухоподібно розростався і ціни на землю зросли до незбагненного рівня, особливо в центральному районі, на «Колі» (який дістав цю назву через те, що там було розташовано коло трамвайних ліній). Ціни на землю зростали, тож її власники шукали способів, як найкраще використати вкладені в неї гроші. Їх вабила висота.

Найбільш серйозне обмеження накладала здатність людей підійматися сходами, особливо попоївши так, як заведено було в ХІХ столітті, але цю перешкоду усунула поява ліфтів і, що не менш важливо, винахід Ілайші Ґрейвз Отіс — механізм аварійної зупинки, котрий не давав ліфту впасти. Однак інші обмеження ніде не поділися: передусім кошмарний характер ґрунтів на території міста, який спонукав одного інженера висловитися, що закладення фундаментів у Чикаго — це випробування, яке «за підступністю, напевне, не має рівних у світі». Тверда порода залягає на глибині близько 38 метрів, і як з економічної, так і з безпекової точки зору ця глибина для робітників у ХІХ столітті залишалася недосяжною. Між породою і поверхнею землі залягала суміш глини й піску, настільки насичена водою, що інженери називали її терміном «ґумбо»^[18]. Навіть під вагою невеликих споруд земля просідала, й архітектори вже заздалегідь залишали запас десять сантиметрів на усадку, сподіваючись, що запланований у проекті рівень землі через певний час зійдеться з дійсним.

На той час знали тільки два способи розв’язувати таку проблему з ґрунтами: будувати низеньке, щоб вона й не виникала, або робити кесони до основної породи. Друга техніка вимагала риття глибоких свердловин, зміцнення їхніх стінок, закачування в кожну повітря під таким тиском, щоб не пускати всередину воду: цей процес спричиняв сумнозвісну кесонну хворобу, від якої подекуди гинули люди, тож застосовувався здебільшого будівельниками мостів, які не мали іншого вибору. Джон Оґастес Рьоблінг прославився Бруклінським мостом, збудованим із застосуванням кесонів, але вперше до цієї техніки в США вдалися раніше, у 1869–1874 роках, коли Джеймс В. Ідз перекинув у Сент-Луїсі міст через Міссісіпі. Ідз виявив, що робітники починають страждати від кесонної хвороби на глибині 18 метрів, а в Чикаго треба було робити удвічі глибші кесони. Із тих 352 будівельників, які працювали в східному кесоні мосту, хвороби, пов’язані з тиском, забрали життя в 12 людей, двох зробили інвалідами, і ще 60 людей від таких станів постраждало — тобто рівень нещасних випадків становив 20 відсотків.

Але чиказькі землевласники бажали прибутків, а в центрі міста прибуток означав висоту. У 1881 році один массачусетський інвестор Пітер Чардон Брукс Третій, доручив фірмі «Бьорнем і Рут» збудувати найвищу конторську будівлю, якої ще в Чикаго не бувало. Назвати її він хотів «Монток». Раніше він дав їм перше центральне замовлення — семиповерховий Ґренніс-блок. У цій будівлі, за словами Бьорнема, «почала виявлятися наша оригінальність… Це було диво. Усі ходили на нього подивитися, місто почало пишатися цим будинком». Товариші перенесли свої кабінети туди на найвищий поверх (по суті, дуже ризикований крок, але на той час про це ніхто не знав). Брукс хотів іще будівлю — на п’ятдесят відсотків вищу. «Якщо, — сказав замовник, — земля витримає».

Партнерів Брукс швидко розчарував, виявився перебірливим і скупим, до того ж йому був байдужий вигляд будівлі — аби виконувала свою функцію. Він давав розпорядження, які на багато років випередили відому вказівку Луїса Саллівена, що форма повинна йти після функціональності. «Уся будівля повинна бути для справи, а не для краси, — писав Брукс. — Її краса виражатиметься в усебічній пристосованості для використання». Нічого з неї не повинно стирчати — ні фігур, ні фронтонів, жодних виступів, які можуть збирати пил. Хотів, щоб усі труби були на видноті. «Оце все приховування труб — це помилка, вони всюди мають бути відкриті, в разі потреби — якісно й красиво пофарбовані». Він навіть прискіпливим оком зазирав у санвузли будівлі. За проектом Рута, під раковинами мали бути невеликі шафки. Брукс був проти: така шафа — «зручне пристановище для пилу та й мишей також».

Найхитрішою деталлю «Монтоку» був фундамент. Спочатку Рут хотів вдатися до тієї техніки, якою чиказькі архітектори користувалися ще з 1873 року, надаючи стійкості звичайним будівлям. Робітники будували кам’яні піраміди на підвальній плиті. Широка основа кожної з тих пірамід розподіляла вагу та зменшувала усадку, а вузький верх підтримував колони, які несуть навантаження. Але для того, щоб утримати десять поверхів з каменю й цегли, такі піраміди мали бути просто-таки гігантські — у підвалі повинна розташовуватися ціла Ґіза. Брукс був проти. Він хотів, щоб у підвалі було місце для котлів і генератора.

Розв’язання, коли Рут тільки-но додумався до нього, мабуть, здавалося занадто простим, щоб бути правдою. Він уявив собі це так: докопати до першого помірно міцного шару глини, який називається орштейн, і там закласти шар бетону завтовшки приблизно шістдесят сантиметрів. Поверх бетону робітники покладуть шар металевих рейок від одного краю основи до другого, а потім ще один шар таких рейок — під прямим кутом до попередніх. Аналогічно — наступні шари. Готову решітку потрібно буде залити портландцементом, і вийде широка міцна основа, яку Рут назвав плавучим фундаментом. Власне, він пропонував зробити шар штучної породи, на якій потім закладатиметься підмурівок будівлі. Бруксові це сподобалося.

Коли «Монток» збудували, він був таким новим, таким високим, що не піддавався опису загальними термінами. Невідомо, хто придумав це слово, але воно виявилося влучним, і «Монток» став першим будинком, котрий назвали хмарочосом. «Як Шартрський собор став взірцем готичного собору, — писав Томас Телмейдж, чиказький архітектор і критик, — так «Монток» став взірцем високої комерційної будівлі».

То був зоряний час архітектурних винаходів. Ліфти ставали швидшими й безпечнішими. Склярі налагодили виробництво найбільших за всю історію листів скла. Вільям Дженні з фірми «Лорінґ і Дженні», де починав архітектурну кар’єру Бьорнем, спроектував першу будівлю, яка мала металевий каркас, котрий ніс на собі її вагу — таким чином, основне навантаження припадало не на зовнішні стіни, а на скелет із заліза й сталі. Бьорнем і Рут зрозуміли, що винахід Дженні звільняє будівельників від останнього фізичного обмеження — обмеження висоти. Вони вдавалися до нього, будуючи дедалі вищі споруди, міста в небесах, населені новою породою ділків, яких дехто прозивав мешканцями скель. То були такі люди, писав Лінкольн Стеффенс, «які не хотіли ніякого кабінету, крім такого, де повітря за вікном свіже і прохолодне, краєвид широкий і мальовничий і де тиша панує посеред справ».

Бьорнем із Рутом стали багатіями. Не такими, як Пуллмен, не настільки, щоб їх відносили до перших людей, як Пітера Палмера й Філіпа Армора, і не тою мірою, щоб у міських газетах писали про нове вбрання їхніх дружин, але багатшими, ніж обидва очікували — так що Бьорнем щороку купував бочку гарної мадери й пускав її дозрівати, двічі провозячи навколо світу повільними вантажними суднами.

Із процвітанням фірми обидва партнери уповні виявили свою вдачу. Бьорнем сам по собі був талановитим художником і архітектором, але його найпотужнішим козирем було вміння завойовувати клієнта і втілювати в життя елегантні проекти Рута. Бьорнем був чоловік імпозантний, високий і сильний, із яскравими синіми очима — це все збирало навколо нього замовників і друзів подібно до того, як лінза збирає промені світла. «Деніл Хадсон Бьорнем — один із найкрасивіших чоловіків, яких я бачив, — писав Пол Старретт, котрий пізніше керуватиме будівництвом Імпайр- стейт- білдінґу; він приєднався до Бьорнема з Рутом у 1888 році як універсальний помічник. — Неважко було зрозуміти, як він отримує замовлення. Уже сам його вигляд і манери являють собою половину перемоги. Навіть найбанальніші слова в його вустах звучать поважно й переконливо». Старретт згадує, як його зворушили слова Бьорнема, що їх той любив повторювати: «Не треба дрібних планів: у них немає тих чарів, які здатні сколихнути людське серце».

Бьорнем розумів, що Рут — головний мистецький мотор фірми. На думку Деніела, молодший товариш мав геніальний дар швидко й повністю уявляти майбутню будівлю. «Ніколи не бачив людини, яка могла б із ним порівнятись у цьому, — казав Бьорнем. — Він замовкає, його погляд стає відсутнім, спрямовується кудись удалину — і ось уже будівля перед ним, уся як є, до останнього каменя». Водночас він усвідомлював, що Рута мало цікавить діловий бік архітектури й будівництво зв’язків у «Чиказькому клубі» чи «Юніон-лізі»^[19], які, врешті-решт, і приносять замовлення.

Рут щонеділі зранку грав на органі в Першій пресвітеріанській церкві. Писав критичні статті про оперу в «Chicago Tribune». Багато читав із філософії, науки, мистецтва й релігії і в світських колах Чикаго уславився здатністю вести розмови на будь-яку тему, і то дуже розумно й дотепно. «То був неймовірний співрозмовник, — згадує його друг. — Здається, не було такої теми, над якою він не замислювався і з якої не був глибоко начитаний». Відрізнявся Рут і пустотливим почуттям гумору. Якось у неділю він грав на органі особливо поважно й похмуро. Парафіяни далеко не одразу помітили, що мелодія, котру виконує органіст, — це пісенька «Киш, мушко!» Одна жінка так описувала Бьорнема з Рутом: «Мені вони завжди уявлялися як таке собі велике потужне дерево, навколо якого скаче блискавка».

Кожен із цих двох цінував і поважав уміння товариша. Гармонія, котра була результатом цього, відображувалася і в роботі їхньої фірми, яка, за словами одного історика, працювала з механічною точністю бійні, — з огляду на зв’язок Бьорнема із Шерманом, цілком доречне зіставлення. Але також Бьорнем створив таку офісну культуру, подібна до якої набуде поширення тільки в наступному столітті. Він зробив при своїй конторі гімнастичний зал. В обідню перерву його працівники грали в гандбол. Бьорнем давав уроки фехтування. Рут влаштовував концерти-експромти на винайнятому піаніно. «У конторі панувала ділова суєта, — згадує Старретт, — проте дух цього місця був дивовижно вільний, легкий і людяний порівняно з усіма тими конторами, де мені випадало працювати».

Бьорнем розумів, що вони з Рутом удвох досягли такого успіху, якого ніколи б не побачили поодинці. Узгоджена праця дозволяла їм братися за дедалі сміливіші й зухваліші проекти в той час, коли багато з того, що робилося в їхній царині, було зовсім новим і шалене зростання висоти й ваги будівель збільшувало ризик фатальної помилки. Гарріет Монро писала: «Робота кожного з цих двох ставала дедалі важливішою для другого».

Зростала фірма, і місто теж. Чикаго більшало, вищало, багатшало; але водночас ставало бруднішим, темнішим і небезпечнішим. Міазми диму, насиченого сажею, чорнили вулиці, а інколи знижували видимість до одного кварталу, особливо в зимову пору, коли горіли всі вугільні печі. Нескінченний потік потягів, трамваїв, екіпажів — дво- і чотириколісні, усілякі ландо, фаетони, катафалки, всі їхні колеса, обкуті залізом, як молотки, торохкотіли по вулицях, — і той гуркіт не вщухав до півночі, тож улітку спати з відчиненим вікном було неможливо. У бідних районах купи сміття лежали в провулках чи перевалювалися через край величезних баків, де бенкетували щури й сині мухи. Мільярди мух. Дохлих собак, котів і коней лишали там, де вони впали. У січні вони замерзали в прикрих позах, у серпні — роздувалися й гнили. Багато таких трупів урешті викидали в річку Чикаго, головну комерційну артерію міста. Під час злив вона брудним віялом вливалася у води озера Мічиган, до веж, які позначали труби водоприймача питної води для міста. У дощі всі ті вулиці, які не мали покриття зі щебеню, спливали смердючою грязюкою — сумішшю кінського калу, мокрої землі й сміття, що збиралася між гранітних будівель, неначе гній у рані. Чикаго вражав і жахав приїжджих. Французький редактор Октав Юзанн назвав його «гордієве місто — таке величезне, настільки диявольське». Пауль Ліндау, німецький письменник і видавець, сказав про Чикаго: «Гігантський кінематограф справжнього жахіття, але дивовижно діловий».

Бьорнем любив Чикаго за ті можливості, що воно йому дало, але до самого міста ставився з дедалі більшим острахом. У 1886 році в них із Марґарет уже було п’ятеро дітей: дві дочки та троє синів; найменший із дітей — Деніел — народився у лютому того року. І в 1886 році Бьорнем купив старий фермерський будиночок біля озера в тихому сільці Іванстон, яке дехто прозивав приміськими Афінами. У будинку було шістнадцять кімнат на двох поверхах, навколо росли «чудові старі дерева», і прямокутна ділянка землі при будинку сягала озера. Бьорнем купив цей дім, попри те, що дружина й тесть спершу були проти цього, та й власній матері повідомив про купівлю вже тільки постфактум. Пізніше архітектор написав їй на свій захист: «Я купив цей будинок, бо більше не міг витримати того, що мої діти гуляють вулицями Чикаго…»

Успіх прийшов до Бьорнема з Рутом легко, але на їхню долю випадали й випробування. У 1885 році сталася пожежа і згорів «Ґренніс-блок», їхній флагман. На той час у кабінеті був один із партнерів, і він втік униз палаючими сходами. Тоді контору було перенесено на верхівку «Рукері». Через три роки готель, який вони будували в Канзасі, завалився під час робіт — кілька працівників постраждало, один загинув. Для Бьорнема це був тяжкий удар. Місто замовило коронерське^[20] розслідування, яке зосередилося на тому, як будинок було спроектовано. Уперше за весь час своєї роботи Бьорнемові загрожувало серйозне звинувачення. Він писав дружині: «Не треба хвилюватися через цю історію, хоч там що пишуть у газетах. Без сумніву, буде осуд і буде чимало неприємностей, але врешті все залишиться позаду. Ми поставимося до всіх негараздів настільки просто, чесно й мужньо, наскільки на це здатні».

Ця пригода залишила в його душі глибокий слід — особливо те, що його компетентність мали оцінювати якісь бюрократи, на яких він не міг жодним чином вплинути. «Той коронер, — писав він Марґарет через кілька днів після обвалу, — противний дрібний лікар, продажний політикан, геть безмозкий, надокучив мені страшенно». Бьорнему було сумно, самотньо й хотілося додому. «Як же мені хочеться зараз бути там, де навколо мене спокій, біля тебе».

Десь у той час стався і третій удар, але інакшого ґатунку. Хоча Чикаго швидко набував слави промислового й комерційного генератора енергії, його еліта гостро відчувала зневагу ньюйоркців, підставою для якої був брак культурного капіталу. Щоб зарадити цій проблемі, видатний мешканець міста Фердинанд В. Пек запропонував збудувати глядацьку залу — таку велику й акустично досконалу, щоб змусити замовкнути всіх східних критиків й отримувати великий прибуток. Пек мріяв про будівлю, де крім величезного театру також буде готель, бенкетна зала й конторські приміщення. Численні архітектори, які вечеряли в ресторані Кінслі — чиказькому аналогу нью-йоркського закладу Дельмоніко, — погодилися, що то має бути унікальна, історична споруда для міста і що, швидше за все, вона до снаги Бьорнему з Рутом. Бьорнем був такої самої думки.

Пек зупинив свій вибір на чиказькому архітекторі Данкмарі Адлері. Пек розумів: якщо підведе акустика, то будівля не вдасться незалежно від її краси та розмірів. Тільки Адлер встиг раніше продемонструвати добре розуміння принципів акустичного проектування. «Бьорнем був незадоволений, — писав Луїс Саллівен, тепер уже партнер Адлера. — Та й Джон Рут був не в захваті». Побачивши перші креслення «Аудиторіум-білдінґу», Рут сказав: складається враження, що Саллівен «зібрався наляпати прикрас на черговий фасад».

Між двома фірмами стосунки були напружені від самого початку, хоча хто міг знати, що через не один рік по тому ворожнеча виллється у в’їдливі зауваження Саллівена щодо найкращих досягнень Бьорнема, причому тоді, коли Саллівенова кар’єра вже розчинятиметься в тумані алкоголю й розчарувань. Адже зараз напруга ще легка, на рівні нечутної вібрації перевантаженої сталі. Це протистояння було породжене різницею в поглядах на природу й мету архітектури. Саллівен вважав себе передусім митцем, ідеалістом. В автобіографії, написаній у третій особі, він схарактеризував себе так: «Чоловік із чистим серцем, відданим мистецтву, питанням філософії, релігії, принадам прекрасної природи, пошуку істини для людини в глибокій вірі та добрій силі». Бьорнема він називав «колосальним торгашем», зосередженим на створенні найбільших, найвищих, найдорожчих споруд. «Він був незграбний, мов слон, нетактовний балакун».

Будівельники почали зводити «Аудиторіум» 1 червня 1887 року. Результатом робіт стала величезна споруда, котра на той момент була найбільшою приватною будівлею в Америці. У глядацькій залі налічувалося понад чотириста місць, на двісті більше, ніж у нью-йоркській «Метрополітен-опері». Зала була кондиціонована: обладнана особливою системою продування повітря над льодом. Також у будівлі містилися конторські кабінети, величезна бенкетна зала й готель із чотирмастами розкішними номерами. Німецький турист згадує, що простим поворотом стрілки на електричному циферблаті на стіні можна було замовити в номер рушники, письмове приладдя, воду з льодом, газети, віскі або чищення взуття. Будівля стала найвідомішою в Чикаго. Президент США Бенджамін Гаррісон був присутній на її урочистому відкритті.

Урешті, ці негаразди для Бьорнема з Рутом виявилися не такими вже й важливими. Попереду було значно гірше, і то недалеко, але 14 лютого 1890 року, в день вирішального голосування, партнери почувалися приреченими на успіх до кінця життя.

Під редакцією «Tribune» стало тихо. Юрбі була потрібна якась хвилинка, щоб зрозуміти новину. Чоловік із довгою бородою зреагував першим. Він зарікався голитися, доки Чикаго не отримає свого ярмарку. Тепер він виліз на верхню сходинку сусіднього банку «Union Trust Company» — і видав такий крик, який один з присутніх порівняв із ревінням ракети. У натовпі крик підхопили, і невдовзі дві тисячі чоловіків і жінок та трохи дітей — в основному то були хлопчаки з телеграфної служби та кур’єри — вибухнули громовим «ура», яке увірвалося в цегляний каньйон, наче раптова повінь. Кур’єри помчали з новинами, хлопчаки з телеграфу побігли містом із контор Поштово-телеграфної компанії і «Western Union» чи погнали свої «безпечні» велосипеди фірми «Pope»: один до готелю «Grand Pacific», другий — до «Палмер-гаусу», а інші — до «Рішельє», «Аудиторіуму», «Веллінгтону», до розкішних будинків на Мічиган-авеню і Прейрі-авеню, до клубів — «Чикаго», «Сенчурі», «Юніон-ліги», а ще в дорогі борделі, зокрема до закладу Керрі Ватсон із чарівними дівчатами й річками шампанського.

А один хлопчак рушив у темряву неосвітленого провулку, де смерділо гнилими фруктами і стояла тиша, що її порушувало тільки шипіння газових ліхтарів на сусідній вулиці. Він знайшов заповітні двері, постукав і увійшов до кімнати, де зібралися чоловіки — і молоді, і старі, які говорили всі одночасно, дехто був геть п’яний. За бар правила труна посеред кімнати. Приглушене світло йшло від газових світильників, схованих за вмонтованими в стіни черепами. Де-не-де по кімнаті валялися й інші черепи. На стіні висів зашморг від шибениці, а також розмаїта зброя і закривавлене покривало.

Ось як була оздоблена штаб-квартира клубу «Вайтчейпел», названого так на честь району в лондонських нетрях, де два роки тому діяв Джек-Різник. Голова клубу мав офіційний титул Різника; серед членів були здебільшого журналісти, які приносили в клуб історії про вбивства, зібрані на вулицях міста. Зброя, що висіла на стінах, колись була справжнім знаряддям убивства, її надала клубу чиказька поліція; черепи — психіатр із найближчої божевільні, а покривало отримав один із членів клубу, коли писав репортаж про битву між армією й індіанцями сіу.

Дізнавшись, що Чикаго отримало право проводити ярмарок, члени клубу «Вайтчейпел» склали телеграму Чонсі Деп’ю, який найбільшою мірою втілював Нью-Йорк у кампанії за цю честь. Раніше Деп’ю обіцяв членам клубу, що в разі перемоги Чикаго він власною персоною прийде на наступне засідання клубу з тим, щоб бути розрубаним на шматки самим Різником — у фігуральному значенні цих слів, як він сподівався, хоча хтозна, що на думці в цих людей. Приміром, клубна труна колись використовувалася для транспортування тіла одного з членів, який покінчив із життям. Після того як тіло було розпізнане, клуб поніс його в піски над Мічиганом, на Індіана-дюнс, де однодумці покійного спорудили величезне багаття. Тіло поклали зверху — і все підпалили. Зі смолоскипами в руках, у чорних хламидах із каптурами вони оточили вогнище і співали гімни мертвим, попиваючи віскі. Також у клубі був звичай відряджати своїх членів у такому самому чорному вбранні, щоб вони безмовно викрадали приїжджих знаменитостей, везучи їх геть у чорному екіпажі з наглухо закритими вікнами.

Телеграма з клубу «Вайтчейпел» прийшла у Вашингтон до Деп’ю через двадцять хвилин після остаточного голосування, саме тоді, коли чиказька делегація почала святкувати перемогу в готелі «Віллард» коло Білого дому. У телеграмі було сказано: «Коли матимемо приємність побачити вас на нашому препараторському столі?»

Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».

Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, — сказав він журналістам «Tribune». — Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна паризькій — буде успіх. Якщо перевершить — буде перемога. А коли виставка являтиме собою крок назад, то вам відповідати перед усім американським народом за те, що взялися за те, до чого не здатні».

«Стережіться, — попередив він. — Будьте уважні!»

У Чикаго швидко заснували офіційну корпорацію з організації Всесвітньої «Колумбівської» виставки, щоб налагодити фінансування ярмарку та його будівництво. Офіційні особи потайки дали Бьорнему з Рутом зрозуміти, що вони стануть головними архітекторами цього будівництва. Нелегка ноша відновлення честі й слави країни після паризького ярмарку, котра лягла на плечі Чикаго, була твердо, хоч і делікатно, доручена тим, хто сидів на верхівці «Рукері».

Про поразку навіть думати не можна було. Якщо Всесвітня виставка не вдасться, розумів Бьорнем, це стане плямою на честі всього народу, приниженням для Чикаго й руйнівним ударом по його фірмі. Хоч куди б пішов Бьорнем, усюди йому траплялася людина — чи приятель, чи редактор, чи знайомець по клубу, — яка говорила йому, що народ чекає від майбутнього ярмарку чогось грандіозного. І то в рекордний час. Але ж тільки «Аудиторіум» будувався цілих три роки, довівши Луїса Саллівена до межі нервового зриву. Ось тепер Бьорнему з Рутом доручають збудувати ціле містечко приблизно за стільки ж часу — і не просто містечко, а таке, яке затьмарило б блиск паризької виставки. Також від майбутнього ярмарку очікували прибутків. Серед еліти міста прибуток був справою особистої і громадянської честі.

За архітектурними стандартами таке завдання видавалося неможливим. Жоден архітектор не міг би втілити таке самотужки, але удвох із Рутом, на переконання Бьорнема, їм має стати волі та взаємодоповнених сил, щоб вдало спроектувати й організувати виставку. Адже вони разом перемогли гравітацію і приборкали чиказьке ґумбо, що назавжди змінило характер життя в місті; тепер удвох вони влаштують той ярмарок і змінять хід історії. Це зробити можливо, бо це має бути зроблено, але випробування перед ними стояло неймовірне. Міркування Деп’ю про майбутню виставку-ярмарок доволі швидко зазвучали нудно, але цей чоловік зміг влучно й коротко схарактеризувати ситуацію: «Чикаго зараз — мов той чоловік, який одружується з жінкою з дванадцятьма дітьми, — відзначив він. — Неприємності лише починаються».

Однак навіть Деп’ю не передбачив істинного масштабу тих сил, які сфокусувалися на Бьорнемі з Рутом. На той момент і він, і вони бачили те, що постало перед ними, лише в загальних вимірах — час і гроші, і цього було абсолютно досить.

А решта могла хіба що наснитися Едґарові По.

Необхідні ресурси

Одного серпневого ранку 1886 року, коли з вулиць здіймався жар такої сили, як дитяча лихоманка, у приміщення одного з чиказьких вокзалів зайшов чоловік, який назвався Г. Г. Голмсом. Повітря було важке й затхле, у ньому стояв дух гнилих персиків, кінських кізяків і не до кінця згорілого іллінойського антрациту. На станції стояло шість паровозів, випускаючи пару в уже пожовкле небо.

Голмс придбав квиток до села під назвою Інґлвуд біля містечка Лейк — той муніципалітет налічував 200 000 мешканців і межував із південною частиною Чикаго. На його території розташовувалися «Union Stock Yards» і два великі парки: Вашингтон-парк із лужками, садами й популярним іподромом і Джексон-парк — безрадісне, недоглянуте пустище на березі озера.

Попри спеку Голмс мав свіжий і бадьорий вигляд. Коли він ішов вокзалом, погляди молодих жінок падали навколо нього, немов звіяні вітром пелюстки.

Ішов він упевнено, був добре одягнений, магічним чином випромінюючи багатство й успіх. Було йому двадцять шість років. Зросту він мав близько метра сімдесяти сантиметрів, важив лише 70 кіло. Темноволосий, із пронизливо-синіми очима, які хтось уподібнив до очей гіпнотизера. «Очі дуже великі й широко відкриті, — пізніше відзначав лікар Джон Л. Кейпен. — Вони сині. У великих убивць, як і в багатьох людей, великих у своїй справі, очі сині». Кейпен також звернув увагу на тонкі губи під густими темними вусами. Але найбільше враження на нього справили вуха Голмса. «Вухо дивовижно маленьке, а гострий верх його сформований у той спосіб, у який давні скульптори підкреслювали порочну й диявольську природу сатирів». Загалом, на думку Кейпена, «цей чоловік має дуже делікатну будову».

Для жінок, котрі нічого не відали про його особисту одержимість, такий чоловік був немов манливі ласощі. Він порушував загальноприйняті правила: ставав занадто близько, дивився занадто уважно, торкався руки чи одягу співрозмовниці занадто часто й довго. І за це жінки його просто обожнювали.

Він зійшов із потяга посеред Інґлвуда і якусь хвилю роздивлявся довкола. Стояв на перехресті Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Поряд на телеграфному стовпі був пожежний оповісник № 2475. Удалині маячили обриси кількаповерхових будинків, які саме зводилися. Чоловікові було чути стукіт молотків. Щойно посаджені дерева стояли шеренгою, мов солдати, тільки в жаркому мареві більше скидалися на військо, яке дуже довго йшло через пустелю без запасів води. Повітря було стояче, сире і повне запаху свіжонасипаного щебеню, подібного до паленої лакриці. На розі була крамничка, вивіска на якій повідомляла, що то аптека E. С. Голтона.

Чоловік пішов далі. Підійшов до Вентворт-стрит, яка пролягала з півночі на південь і, вочевидь, являла собою головну торговельну вулицю Інґлвуда: на ній товклися коні, підводи й фаетони. Біля рогу Шістдесят третьої і Вентворт-стрит він пройшов повз пожежне депо та паровозне депо № 51. Далі — поліцейський відділок. Через багато років місцевий мешканець, не відчуваючи у своїх словах нічого макабричного, напише: «Тоді як у районі “Union Stock Yards” час від часу виникала серйозна потреба в поліції, то життя в Інґлвуді ішло розміреним руслом, і поліцейські там потрібні були здебільшого як окраса пейзажу чи для того, щоб ніхто не турбував корів на їхніх мирних пасовищах».

Голмс повернувся на Воллес-стрит, де помітив перед тим вивіску аптеки. Через те перехрестя проходили рейки. Біля будки, мружачись на сонці, сидів сторож, кожні кілька хвилин опускаючи шлагбаум, щоб пропустити черговий потяг. Аптека стояла на північно-західному розі перехрестя. По другий бік Воллес-стрит була велика порожня ділянка.

Голмс увійшов до крамниці й побачив там літню жінку — місіс Голтон. Її вразливість він відчув моментально, як інший чоловік відчуває легкий дух жіночих парфумів. Він назвався лікарем і фармацевтом із ліцензією, спитав хазяйку, чи не потрібна допомога в крамниці. Говорив він негучно, часто всміхався і не зводив із неї свого щирого синього погляду.

Він добре вмів вести розмову, і невдовзі вона відкрила йому свою найглибшу журбу. Її чоловік у квартирі над аптекою помирає від раку. Вона зізналася, що вести справи в крамниці, одночасно доглядаючи його, їй дедалі важче.

Голмс слухав це, і в його очах з’явилася сльоза. Він лагідно торкнувся її руки. Він сказав, що міг би полегшити її тягар. Понад те, він міг би перетворити аптеку на квітуче підприємство й обійти сусідніх конкурентів.

Його очі були ясні та сині. Вона сказала, що має обговорити це з чоловіком.

Хазяйка пішла нагору. Стояла спека. На підвіконні дрімали мухи. Надворі через перехрестя проїхав черговий потяг. Кіптява й дим брудною хмарою пролетіли понад вікно. Вона поговорить зі своїм чоловіком, але той помирає, і головною управителькою аптеки бути жінці, тож вирішуватиме вона.

Від самої думки про молодого лікаря їй стало так добре на серці, як давно не бувало.

Голмс і раніше бував у Чикаго, але тільки наїздами. Місто його вразило, зізнається він пізніше — і це дивно, бо зазвичай його нічого не дивувало й не зворушувало. Люди й події привертали його увагу десь так, як рухомі предмети привертають увагу амфібії: спочатку автоматичне оцінювання відстані, потім підрахунок цінності, а відтак — рішення діяти чи не ворушитися. Коли він урешті надумав переїхати до Чикаго, то ще називався власним іменем — Герман Вебстер Маджетт.

Як і в багатьох людей, першим його чуттєвим враженням від міста був фантастичний сморід, який міцно тримався навколо: гарячий вітер із духом розкладання і паленої шерсті. «Стихійний запах, — писав Ептон Сінклер, — сирий і грубий, він був насичений майже до нудоти, потужний і чуттєвий». У багатьох людей цей запах викликав огиду. Ті нечисленні особи, яких він наснажував, зайшли в його «річку смерті» (вислів Сінклера) і намили з неї чимало золота. Виникає спокуса уявити, що вся ця кров і смерть дали Маджеттові почуватися на своєму місці, але більш реалістичним припущенням буде вважати, що в цьому запаху він відчув, що опинився там, де дозволено більше, ніж у Джилмантонській академії (штат Нью-Гемпшир), у містечку, де він народився і проплив через дитинство маленьким, химерним і надзвичайно розумним хлопчиком і де внаслідок цього, через жорстоку вигадку однолітків, сам став жертвою.

Спогади про цей епізод не полишали його все життя. Йому п’ять років, на ньому його перший хлоп’ячий костюм, батьки послали його вчитися до сільської школи. «Щодня я мусив проходити повз кабінет сільського лікаря, двері до якого зрідка замикались, а то й узагалі весь час були відчинені, — писав він пізніше в мемуарах. — Частково через те, що він у мене викликав думки про ті нудотні мікстури, які становили жах мого дитинства (адже це відбувалося до часу дитячих ліків), а частково через туманні чутки про те, що там усередині, це місце викликало в мене особливу відразу».

У ті часи кабінет лікаря справді міг бути страшним місцем. Усі лікарі в певному сенсі слова були аматорами. Найкращі з них купували трупи для дослідження. Вони без питань платили готівкою і зберігали особливо цікаві частини нутрощів небіжчиків заспиртованими у великих у великих скляних посудинах. У кабінеті для кращого анатомічного орієнтування висіли скелети; деякі при цьому ще й були в ролі витворів мистецтва — настільки вони були детально й точно зібрані: кожна вибілена кісточка акуратно чіплялася до сусідньої на мідному дроті, череп по-панібратському шкірився — здавалося, кістяк, торохтячи, ось-ось побіжить через вулицю на трамвай.

Двоє старших дітей дізналися про страх Маджетта й одного разу затягли хлопця, який «кричав і виривався», до кабінету лікаря. «Вони не відпустили мене, — писав Маджетт, — доки не поставили лице в лице до одного з тих усміхнених скелетів, який витяг руки так, ніби готовий мене схопити».

«Це був злий і небезпечний учинок із дитиною такого ніжного віку та слабкого здоров’я, — писав він, — однак він, як виявилося, героїчно вилікував мене: склалося так, що мої страхи повністю минули, поступившись місцем великій допитливості, а потім бажанню вчитися, що з роками призвело до того, що я обрав за свою професію медицину».

Напевно, ця пригода мала місце, але в дещо іншій режисурі. Імовірніше, двоє старших хлопчаків виявили, що їхня п’ятирічна жертва не проти зайти туди з екскурсією; зовсім не вириваючись, він просто мовчки споглядав той скелет спокійним оцінювальним поглядом.

Але коли озирнувся — виявив, що якраз старші діти втекли.

Джилмантон був маленьким фермерським сільцем у місцевості, багатій на озера, штату Нью-Гемпшир, достатньо відлюдним, щоб його мешканці не мали доступу до щоденних газет і тільки зрідка чули гудок поїзда. У Маджетта були брат і сестра. Їхній батько Леві був фермером, як і його батько. Батьки Маджетта були ревними методистами, які навіть на звичайну шкоду реагували різкою і молитвою, за якими ішов день вислання на горище без їжі й розмов. Мати наполягала, щоб він молився разом з нею в її кімнаті, і створювала навколо себе тривожну й напружену атмосферу.

Він сам визнавав себе маминим синочком. Багато часу проводив сам за читанням Жуля Верна й Едґара Аллана По та винахідництвом. Зробив механізм із вітрячком, який звуком відлякував птахів із сімейного поля, брався винайти вічний двигун. Найцінніше ховав у маленьких коробочках, наприклад перший вирваний зуб і фото своєї «дванадцятирічної коханої», хоча пізніше дослідники розмірковували про скарби й більш похмурого характеру, як-от черепи тваринок, яких він калічив і розтинав живими в лісі коло Джилмантона. Такі припущення базувалися на засвоєних у ХХ столітті важких уроках щодо поведінки подібних дітей. Єдиним близьким другом Маджетта був старший хлопчик на ім’я Том, який загинув, упавши з висоти, коли діти гралися в покинутому будинку.

Маджетт вирізав свої ініціали на старому в’язі на дідусевій фермі, де сім’я на одвірку зарубками позначала його зріст. Перша позначка — нижче, ніж дев’яносто сантиметрів. Одним з його улюблених занять було вилізати на високий камінь і кричати, щоб пішла луна. Він допомагав «мандрівному фотографу», який на певний час зупинився в Джилмантоні. Той чоловік помітно кульгав і був радий, що мав кого посилати з різними дорученнями. Одного ранку фотограф дав Маджетту якусь поламану колодочку й попросив віднести в місто до теслі, щоб той її замінив. Коли Маджетт приніс нову колодочку, то побачив напіводягненого фотографа, який сидів коло дверей свого помешкання. Без зайвих слів фотограф відчепив одну зі своїх ніг.

Маджет остовпів. Він ніколи не бачив раніше протезів і уважно дивився, як фотограф вставляє ту колодочку в частину ноги. «Якби він потім зняв ще й голову в такий самий загадковий спосіб, це б мене не здивувало сильніше», — згадував Маджетт.

Щось у виразі обличчя хлопчика привернуло увагу фотографа. Ще не приладнавши ногу, він підскочив до фотоапарата й приготувався зняти Маджетта. Перш ніж відкрити діафрагму, він помахав дитині протезом, тримаючи його в руці. За кілька днів вручив хлопчикові фото.

«Я багато років його зберігав, — писав Маджетт, — і це худеньке, сповнене жаху личко босого хлопчака в домотканому одязі й досі в мене перед очима».

Коли Маджетт згадував цю зустріч у мемуарах, він сидів у в’язничній камері й сподівався викликати до себе хвилю народного співчуття. Хоч якою чарівною видається оця сцена, насправді тогочасний фотоапарат практично не був здатний вловити швидкоплинну живу емоцію, особливо на дитячому обличчі. Коли фотограф і побачив щось в очах Маджетта, то це була синя порожнеча, якої, на жаль, йому не вдалося б спіймати на жодну плівку.

У шістнадцять Маджетт закінчив школу і, незважаючи на юний вік, пішов в учителі — спочатку в Джилмантоні, потім в Елтоні (штат Нью-Гемпшир), де зустрів жінку на ім’я Клара Лаверінг. Нікого подібного вона зроду не бачила. Він був юний, але не по роках урівноважений і мав хист створити їй гарний настрій навіть тоді, коли вона була не в дусі. Він так гарно й тепло розмовляв, завжди ніжно, обережно торкався її, навіть на людях. Великим недоліком цього кавалера було його наполягання, щоб вона дозволила йому кохатися з нею — не так, як це очікують від пристойного нареченого, а так, як заведено після весілля. Вона тримала його на відстані, але не могла заперечити, що Маджетт хвилював її силою свого бажання, приходячи в її сни. Маджеттові було вісімнадцять, коли він попросив її втекти з ним. Вона погодилася. Пара одружилася 4 липня 1878 року в присутності мирового судді.

Спочатку між ними була пристрасть значно сильніша, ніж Клара очікувала, учувши сердиті плітки старших жінок, але стосунки швидко охололи. Маджетт надовго залишав дім. Скоро він був відсутній там по кілька днів поспіль. І, врешті, він просто пішов. У шлюбному реєстрі Елтона вони залишилися подружжям, але їхній зв’язок, хоч формально й залишався чинним, фактично себе вичерпав.

Дев’ятнадцятирічний Маджетт пішов здобувати вищу освіту. Спочатку він бажав учитися в Дартмуті, але потім передумав і натомість пішов просто до медичного інституту. Спочатку він вступив на медичне відділення Вермонтського університету в Берлінгтоні, але заклад йому здався занадто дрібним, і через рік студент перебрався до Мічиганського університету в Енн-Ербор, один із провідних західних науково-медичних навчальних закладів, відомий зосередженістю на неоднозначному мистецтві анатомування. Маджетт вступив туди 21 вересня 1882 року. Влітку після першого курсу студент вчинив, за його словами, «перший у житті по-справжньому нечесний вчинок». Він узявся працювати комівояжером для одного видавця, пообіцявши продати певну книжку в північно-західному Іллінойсі. Виторг від книжок він не приніс видавцеві, а привласнив. До Мічигану повернувся наприкінці літа. «Мою західну подорож я б ніяк не назвав невдалою, — писав Маджетт, — адже я побачив Чикаго!»

Закінчив навчання він у червні 1884 року з такими-сякими оцінками — і подався шукати «якесь зручне місце, де можна було б розпочати практику». Задля цього він знову найнявся комівояжером, цього разу — в дитячому закладі, розташованому в Портленді (штат Мен). Маршрут провів Маджетта через такі містечка, куди його в інший спосіб ніколи б не занесло. Нарешті він прибув до Муерс-Форкс (штат Нью-Йорк) де, як написано в «Chicago Tribune», куратори початкової школи «були вражені джентльменськими манерами Маджетта» і взяли його на посаду директора школи — то й було його заняття, доки він не відкрив лікарську практику. «Тут я залишався один рік, займаючись доброю і сумлінною справою, за яку отримував багато вдячності, але мало грошей».

Куди б він не пішов, усюди, здавалося, коїлося щось недобре. Викладачі з Мічиганського університету небагато могли сказати про його здібності до навчання, але згадують, що цей студент вирізнявся з-поміж решти в інший спосіб. «Дехто з тутешніх професорів згадує його як крутія, — писали з університету. — Він не дотримався шлюбної пропозиції одній перукарці — вдові, котра прибула в Енн-Ербор із Сент-Луїса, штат Мічиган».

У Муерс-Форкс ходили чутки, що один хлопчик, якого бачили в товаристві директора, безслідно зник. Маджетт стверджував, що дитина повернулася додому в Массачусетс. Жодного розслідування не було. Ніхто навіть уявити не міг, щоб доктор Маджетт кого-небудь скривдив, тим паче дитину. Не раз бачили, як Маджетт гуляє опівночі надворі біля свого помешкання.

Маджеттові були потрібні гроші. Учительська платня була вбогою, від медичної практики прибуток починає з’являтися не одразу. «Восени 1885 року, — писав він, — голод дивився мені просто в лице».

У медичному університеті один його колега, канадець, колись говорив, як легко одному з них застрахувати своє життя з тим, щоб страховку в такому разі виплатили другому, а тоді інсценувати смерть застрахованого, підклавши труп. У Муерс-Форкс Маджеттові цей задум пригадався. Він завітав до колишнього одногрупника й побачив, що той теж не розкошує. Удвох вони розробили хитрий план махінації зі страхуванням життя, який Маджетт згодом описав у мемуарах. План був надзвичайно похмурий і складний, який, здавалося, нікому не був до снаги, але його опис заслуговує на згадку тут — у ньому цей чоловік несвідомо розкриває свою душевну короткозорість.

Загалом, за тим планом Маджетт і його товариш мали найняти ще двох помічників, які втрьох мали інсценізувати смерть сім’ї з трьох осіб, підкинувши відповідний труп за кожну з них. Тіла мають бути знайдені пізніше, сильно розкладені, а змовники поділять між собою 40 тисяч доларів виплати (відповідно понад мільйон доларів у ХХІ столітті).

«Для такого задуму було потрібно чимало матеріалу, — писав Маджетт, — власне, не менше як три тіла». Малося на увазі, що він із товаришем мав якимось чином роздобути три трупи приблизно подібні до того чоловіка, дружини й дитини.

Маджетт не бачив особливих труднощів у тому, щоб добути тіла, хоча, власне, дефіцит трупів для анатомічних студій на той час приводив медиків на цвинтарі до свіжих могил. Визнаючи, що навіть лікар не може гарантувати одночасно три тіла, не викликавши підозр на свою адресу, Маджетт і його спільник домовилися, що кожен має зробити свій внесок у «необхідні ресурси».

Маджетт стверджує, що в листопаді 1885 року поїхав до Чикаго й там мав отримати свою «порцію» тіл. Знайти роботу йому не вдалося, і він поклав свою «порцію» зберігатися і поїхав до Міннеаполіса, де став працювати в аптеці. Там він пробув до травня 1886 року, а відтак поїхав до Нью-Йорка, збираючись дістати «частину матеріалу там», а решту залишити в Чикаго. «Це викликало необхідність їх перепакувати», — писав він.

За словами Маджетта, один розчленований труп він зберігав запакованим на складі компанії «Fidelity Storage» у Чикаго. Другий їхав із ним до Нью-Йорка, де був прилаштований «у надійному місці». Їдучи потягом до Нью-Йорка, він, однак, прочитав у газетах дві статті про махінації зі страховками «і вперше усвідомив, наскільки основні страхові компанії добре організовані й підготовані до того, щоб розпізнати й покарати таке шахрайство». Ці статті, стверджував Маджетт, дали йому поштовх відмовитися від такого плану й полишити будь-яку надію, що така схема може вдатися в майбутньому.

Він збрехав. Власне, Маджетт був переконаний, що в найзагальніших рисах такий підхід має свої переваги: інсценуючи смерть інших людей, він і справді міг би «доїти» страхові компанії. Як лікареві, йому було відомо, що немає способу встановити особу спалених, розчленованих або в інший спосіб спотворених тіл. І він був не проти, щоб мати справу з трупами. Вони становили для нього «матеріал» — десь такий, як дрова, тільки дещо складніший у поводженні.

Про потребу в грошах він також збрехав. Господар будинку в Муерс-Форкс, у якого він винаймав помешкання, такий собі Д. С. Гейс, звернув увагу, що в Маджетта частенько були на руках великі суми готівкою. У господаря це викликало підзору, і він пильно стежив за Маджеттом — тільки, як виявилося, недостатньо уважно.

Маджетт виїхав із Муерс-Форкс опівночі, не розплатившись із Гейсом. Подався до Філадельфії, де мав надію влаштуватися на роботу в аптеку і, врешті, стати її співвласником чи навіть власником. Підхожої вакансії, проте, не трапилося, і натомість він улаштувався санітаром до психіатричної лікарні в Норрістауні. «Ото, — писав він, — було моє перше спілкування з божевільними людьми, і враження від нього виявилися настільки жахливі, що роки по тому, інколи навіть зараз, мені сняться їхні обличчя». За кілька днів він звільнився.

Урешті, він прилаштувався в одну з аптек Філадельфії. Невдовзі після того від отруєння придбаними в тій аптеці ліками померла дитина. Маджетт терміново залишив місто.

Він сів на поїзд до Чикаго, але швидко зрозумів, що не зможе працювати аптекарем в Іллінойсі, доки не складе іспит на ліцензію в столиці штату Спринґфілді. Там у липні 1886 року, того самого, коли Артур Конан Дойл показав світові свого неперевершеного детектива, Маджетт зареєстрував своє прізвище як Голмс.

Голмс розумів, що над Чикаго діють потужні нові сили й місто збільшується просто-таки дивовижним чином. Росло воно в усі можливі боки, і якщо його зупиняло озеро, то Чикаго рвалося вгору, спричиняючи дике зростання цін на землю в межах «Кола». Зусібіч було видно ознаки процвітання міста. Навіть той дим про це свідчив. Місцеві газети охоче вихвалялися небувалим зростанням кількості робочих місць на підприємствах Чикаго, особливо на пакуванні м’яса. Голмс розумів (та й усі розуміли), що в міру того, як ростуть хмарочоси та зростає виробництво м’яса, попит на робочі руки й далі буде високим, а ці робітники та їхнє керівництво будуть шукати собі житла в передмістях, де обіцяє бути добре дорожнє покриття, чиста вода, пристойні школи, а головне — повітря без духу гнилих відходів виробництва «Union Stock Yards».

Зі зростанням населення попит на помешкання створить справжню «квартирну лихоманку». Коли хтось не міг знайти собі квартиру чи не міг собі дозволити за неї платити, то шукав кімнат у приватних будинках і пансіонах, де зазвичай харчування входило в орендну плату. На тлі цього успішно діяли всілякі пройдисвіти, створюючи при цьому моторошні краєвиди. У Келюметі тисяча декоративних ліхтариків стояла практично на болоті й не давала ніякої користі, тільки підсвічувала туман і приваблювала хмари комарів. Теодор Драйзер потрапив до Чикаго приблизно в той самий час, що й Голмс, і був вражений цим пейзажем передчуття. «Місто проклало багато миль вулиць і каналізаційних труб через такі краї, де раніше хіба що де-не-де бовванів самотній будиночок, — писав він у «Сестрі Керрі». — Були місця, відкриті лютим вітрам і дощам, які, однак, освітлювалися цілу ніч довгими лініям газових ліхтарів, які, блимаючи, колихалися під вітром».

Одним із таких передмість, які швидко розросталися, був Інґлвуд. Навіть щойно зійшовши з потяга, як Голмс, можна було сказати, що Інґлвуд переживає справжній бум. Серед оголошень щодо нерухомості рясніли адреси й ціни. Інґлвуд, власне, став швидко розростатися після Великої пожежі 1871 року. Один із мешканців по свіжих слідах згадував: «Попит на житло в Інґлвуді настільки швидко піднявся до захмарної висоти, що повністю задовольнити його стало просто неможливо». Старожили залізниці досі називали те місце Чиказькою вузловою, Вузловими Гаями чи просто Вузловою, бо в його межах сходилося вісім залізничних ліній, але після Громадянської війни тамтешнім мешканцям набридло індустріальне звучання тієї назви. У 1868 році така собі місіс Г. Б. Люїс запропонувала нову назву населеного пункту — Інґлвуд, назву містечка в Нью-Джерсі, де вона мешкала раніше — а воно, у свою чергу, називається на честь лісу біля міста Карлайл в Англії, де, за легендою, переховувалися двоє розбійників, подібних до Робіна Гуда. Саме в такому, як це називалося в Чикаго, «трамвайному передмісті» стало селитися керівництво скотобази, а також працівники тих компаній, офіси яких розташовувалися в «Колі». Вони придбали великі будинки на вулицях Гарвардській і Єльській, обсаджених в’язами, ясенами, яворами й липами, та наставили там знаків, які забороняли будь-який вуличний рух, крім неуникненного залізничного. Їхні діти ходили до школи, уся родина — до церкви, численні втаємничені відвідували зібрання масонів і ще сорока п’яти таємних товариств, котрі мали в селищі власну ложу, царство чи ще якийсь осередок. У неділю вони гуляли між оксамитовими газонами Вашингтон-парку, а коли бажали усамітнитися, то вирушали на вітряний берег озера до Джексон-парку на крайньому східному кінці Шістдесят третьої стрит.

На роботу вони діставалися потягом чи трамваєм і вітали одне одного з тим, що мешкають з підвітряного боку скотобази. Забудовник великої ділянки в Інґлвуді рекламував свої активи в каталозі до аукціону двохсот ділянок для будинків під назвою підрозділ Бейтс: «Для ділових людей з “Union Stock Yards” це місце є особливо зручним і доступним, а також вільним від запахів, які панівні вітри приносять до найфешенебельніших центральних районів».

Доктор Голтон, нарешті, віддав Богу душу. Голмс запропонував удові: він купить у неї аптеку, а вона й далі собі житиме у квартирі на другому поверсі. Цю пропозицію він сформулював так, наче від цієї покупки не він виграє, а передусім місіс Голтон, переживши тяжку втрату, звільниться від непростих обов’язків. Ведучи цю розмову, він торкався її руки. Коли вона підписала дарчу на його ім’я, він підвівся й зі сльозами на очах подякував старенькій.

Заплатив він за ту покупку головним чином тими грішми, які отримав, заклавши нерухомість крамнички та її товар, домовившись щомісяця виплачувати сто доларів за цей кредит (за мірками ХХІ століття це близько трьох тисяч). «Торгівля в мене йшла добре, — згадував він, — і вперше в житті я зміцнив позиції в тій справі, яка мене задовольняла».

Він змінив вивіску: тепер це була «Аптека Г. Г. Голмса». У міру того, як пішла поголоска, що молодий, красивий і, вочевидь, холостий лікар тепер стоїть за її касою, до аптеки стало вчащати дедалі більше дівчат — приблизно двадцятирічних і старших. Вони гарно вдягалися задля таких візитів і купували те, що їм не було потрібно. Давні клієнти також полюбили новенького власника, хоч їм і бракувало втішної присутності місіс Голтон. Голтони допомагали їм, коли хворіли їхні діти, втішали їх, коли недуга виявлялася смертельною. Вони розуміли, що місіс Голтон продала аптеку. Тільки чому ж її не видно в містечку?

Голмс із усмішкою пояснював, що жінка вирішила навідати каліфорнійських родичів — вона цього давно хотіла, тільки все бракувало часу та грошей, та й не могла вона такого зробити, поки її чоловік лежав при смерті.

Із часом, коли запитань поменшало, Голмс дещо змінив цю історію. Місіс Голтон, пояснював він, так сподобалося в Каліфорнії, що вона вирішила там і оселитися.

«Відповідність»

Нічого. Стільки було енергії, стільки бравади, а тепер — зовсім нічого. Надворі стояв липень 1890 року, від голосування Конгресу за проведення Всесвітньої «Колумбівської» виставки в Чикаго минуло майже півроку, а сорок п’ять членів виставкового комітету так і не визначилися, де саме в місті слід проводити той захід. На момент голосування на кону стояла честь і гордість міста, і тоді все Чикаго було одностайне. Його представники нахвалялися перед Конгресом, що місто може надати масштабніше і більш відповідне середовище для події, ніж будь-що з того, що можуть запропонувати Нью-Йорк, Вашингтон чи будь-яке інше місто. А нині кожен район Чикаго наполягав на тому, щоб місце було обране саме на його території, і на перешкоді остаточному рішенню стали скандали на цьому ґрунті.

Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки — 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.

Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився. Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.

Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він вважав беззаперечним, що місту необхідно захистити свою честь, створивши подію історичного масштабу. Тільки з кожним рухом годинникової стрілки цей шанс був готовий вислизнути з рук.

Він запропонував Олмстедові тисячу доларів за консультацію (нині це близько тридцяти тисяч). Те, що гроші на це він бере з власної кишені, а також те, що наймати Олмстеда він повноважень не мав, підвело містера Еллсворта.

Олмстед чемно відмовив. Еллсвортові пояснив, що ніколи не оформлював ярмарків. До того ж він сумнівався, що є достатньо часу, щоб усе оцінити й винести присуд. Щоб створити ті пейзажні ефекти, над якими працював Олмстед, потрібні були не місяці, а роки, навіть десятиліття. «Усе життя я дивлюся наперед і завжди приношу швидкий ефект у жертву майбутнім аплодисментам, — писав він. — Закладаючи Центральний парк, ми були налаштовані на те, що справжній результат побачимо не менш як через сорок років».

Еллсворт наполягав, що в чиказців на думці проект, який має перевершити навіть паризьку виставку. Описував Олмстедові місто-мрію, спроектоване найкращими архітекторами Америки на території принаймні на третину більшій за територію паризької. Запевняв Олмстеда, що, погодившись допомогти, він внесе своє ім’я до списку тих, хто виконав одне з найпрекрасніших мистецьких творінь століття.

Олмстед дещо поступився і сказав, що подумає про це, домовившись з Еллсвортом про зустріч за три дні, коли той їхатиме назад із Мену.

Олмстед і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів — це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси». Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею — надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність». Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! — “Моя дружина так любить троянди!”; “Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…”; “У мене слабкість до білих берізок — така росла в батьковому дворі, коли я був малий…”»

Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк — здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.

«Уявіть собі, — писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, — що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу!» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, — у мене стався черговий напад хронічного гніву».

Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань». А в самого Олмстеда здоров’я дедалі слабшало. Йому було шістдесят вісім років, він трохи кульгав після давньої транспортної аварії: одна нога в нього зрослася так, що стала коротшою за другу. Чоловік був схильний до тривалих нападів меланхолії. У нього боліли зуби. Страждав він на хронічне безсоння і лицьову невралгію. Загадковий шум у вухах заважав йому добре підтримувати розмову. А проте немолодий добродій аж кипів творчими задумами, весь час перебував у русі, от тільки нічні поїздки потягами він щоразу переносив дуже тяжко. Навіть у власному ліжку ночі незрідка ставали для нього безсонними кошмарами, приправленими зубним болем.

Але ідея Еллсворта була переконлива. Олмстед порадився зі своїми синами та новим членом фірми, Генрі Саржентом Кодменом, якого частіше називали Гаррі, — надзвичайно талановитим молодим парковим архітектором, котрий швидко став для Олмстеда цінним порадником і близьким товаришем.

Коли Еллсворт повернувся, Олмстед повідомив йому, що передумав. Він візьме участь у цій авантюрі.

Щойно повернувшись до Чикаго, Еллсворт влаштував так, щоб Олмстеда можна було запросити офіційно, і домовився, щоб той доповідав безпосередньо Бьорнему.

До Олмстеда Еллсворт написав: «Моя позиція щодо цього така. На кону стоїть репутація Америки й репутація Чикаго. Як американський громадянин, ви так само зацікавлені в успіху цього великого, грандіозного задуму, а також із розмови в вами я зрозумів, що в подібних ситуаціях ви бачите всю картину в цілому й не перебуваєте в жодних вузьких рамках».

Звичайно, саме тому, як здається, під час пізніших перемовин і підписання контракту Олмстед за порадою Кодмена попросив за свою працю 22 500 доларів (сьогодні — приблизно 675 000 доларів) — і отримав ці гроші.

У середу 6 серпня 1890 року, через три тижні після візиту Еллсворта до Брукліна, Олмстедові зателефонували з організаційного комітету виставки з питанням: «Коли б ви могли приїхати?»

Олмстед із Кодменом прибули через три дні, у суботу вранці, і побачили, що місто аж гуде від новини, що найновіший перепис населення офіційно підтвердив попередньо приписуваний Чикаго статус другого за розміром міста в Сполучених Штатах, хоча й останній підрахунок показав зовсім незначний розрив між ним і третім містом — Філадельфією (всього лише 52 324 душ). Ця добра новина була втіхою після важкого літа. Нещодавно місто накрила жахлива спека, від якої загинуло сімнадцять людей (одного з яких звали Христос) і яка розбила вщент нахваляння чиказців перед Конгресом про чудовий, «свіжий і приємний» літній клімат у місті, як писала «Tribune» — практично курортний клімат. І саме перед хвилею спеки молодий британський письменник на злеті популярності надрукував про Чикаго ущипливий нарис. «Побачивши його один раз, — писав Редьярд Кіплінг, — не бажаю бачити його знову. Це місто населене дикунами».

Бьорнем зчудувався молодості Кодмена — йому навряд чи було більш як двадцять сім чи двадцять вісім років. Якщо така юна людина завоювала довіру найкращого майстра ландшафтів Америки, то Кодмен, вочевидь, справді великий молодець. Погляд його очей кольору обсидіану був такий гострий, що, здавалося, міг наскрізь пропалювати сталь. У зовнішності Олмстеда Бьорнема вразила крихкість тіла, котре, здавалося, не було призначене тримати настільки масивний череп. Оце голова: зверху лиса, а внизу облямована кудлатою білою бородою — щось таке, як ялинкова кулька зі слонової кістки на купі стружок. Олмстед виглядав утомленим з дороги, але очі в нього були великі, теплі та ясні. Він бажав узятися до справи негайно. Нарешті Бьорнем побачив людину, котра розуміла істинну ціну кожної втраченої хвилини.

Бьорнему, звичайно, були відомі досягнення Олмстеда: Центральний парк на Манхеттені, Проспект-парк у Брукліні, територія Корнелльського та Єльського університетів і чимало іншого. Також він знав, що до того, як працювати в ландшафтній архітектурі, Олмстед був письменником і редактором, подорожував довоєнним Півднем, досліджуючи культуру та практику рабства. Олмстед відомий блискучим розумом і невтомною відданістю справі, але й дошкульною прямотою, котра в нього майже напевне виявлялася з тими, хто не розумів: він створює не якісь там клумбочки й садочки, а великі ландшафти, сповнені таїни, з танцями тіней і сонячних зайчиків на траві.

Водночас Олмстед знав, що саме наполегливість Бьорнема підносила будівлі до хмар. Діловим генієм фірми був Бьорнем, а митцем — Рут. Саме в Бьорнемі Олмстед відчував рідну душу. Бьорнем був чоловік рішучий, прямий і душевний; говорячи, він дивився в очі Олмстеду своїм синім поглядом, і той відчував його переконливість. Порадившись приватно, Олмстед і Кодмен погодилися, що Бьорнем — саме той чоловік, із яким вони можуть працювати.

Тож одразу всі вирушили на оглядини, хоча цей процес важко було б назвати об’єктивним. Бьорнему з Рутом, вочевидь, була до душі одна конкретна територія — Джексон-парк на південному краї Чикаго, просто на схід від Інґлвуда на березі озера. Вийшло так, що це місце було Олмстеду відоме. Двадцять років тому на прохання тих, хто розбивав Саус-парк у Чикаго, Олмстед оглядав і Джексон-парк, і Вашингтон- парк на захід від нього, і широкий бульвар під назвою Мідвей між ними. Замовникам він показав план, за яким Джексон-парк мав перетворитися з пустища, де серед голого піску стоять калюжі, на парк, якого ще не бачила Америка — з водними обширами, катанням на човнах по каналах, лагунах і тінистих бухточках. Ці плани Олмстед завершив перед великою пожежею 1871 року. У відбудовній гарячці влада Чикаго не знайшла часу реалізувати той проект. Парк став частиною Чикаго під час приєднань у 1889 році, але, як відзначив Олмстед, відтоді практично не змінився. Він знав недоліки парку, і то численні недоліки, але був переконаний, що, вміло влаштовуючи дренаж і формуючи парк, можна створити на його території такий ландшафт, у якому ще жодного разу не проводилися ярмарки.

Адже він розумів: у Джексон-парку є принада, рівної якій нема в жодному місті на Землі: широка синява озера Мічиган — дивовижніше тло для виставки-ярмарку годі й уявити.

У вівторок 12 серпня, лише чотири дні по тому, як вони з Кодменом прибули до Чикаго, Олмстед склав звіт до організаторів майбутньої виставки, які, на його невдоволення, обнародували цей документ. Олмстед писав звіт для професіоналів, які сприймуть як належне загальну придатність Джексон-парку для справи й поставляться до цього документа як до рішучої інструкції, як розв’язувати майбутні непрості задачі. Майстер ландшафтів був глибоко здивований, що його звіт опоненти використовують як свідчення, що ярмарок у Джексон-парку проводити неможливо.

Оргкомітет попросив Олмстеда про ще один звіт. Той надав документ у понеділок 18 серпня, через шість днів після першого. Бьорнем несказанно зрадів, зрозумівши, що Олмстед уже встиг дати організаторам дещо більше, ніж ті, напевне, хотіли від нього.

З мовною стилістикою Олмстед не дуже дружив. Речення в його звіті плелися, мов кручені паничі по штахетнику. Але ця проза показувала глибину й витонченість його думки про такі зміни в ландшафті, які здатні впливати на людську душу й розум.

Спочатку він виклав кілька основних засад і трохи побурчав.

Замість того, щоб сваритися через вибір місця, повчав Олмстед, усім учасникам обговорення треба визнати, що для успіху майбутнього ярмарку працювати слід гуртом, незалежно від того, яку саме територію буде обрано. «Варто бажати, скажімо, кращого розуміння, ніж ми спостерігаємо зараз у деяких наших співгромадян, що запланована виставка — це буде не Чиказька виставка. Це буде Всесвітня виставка, і Чикаго має постати перед усім світом як обраний нині прапороносець Сполучених Штатів Америки. Тож Чикаго не може дозволити собі менше, ніж щонайкраще місцерозташування, яке тільки можна знайти для виставки-ярмарку, незалежно від суто місцевих інтересів того чи іншого району».

Кожен ландшафтний елемент виставки, пояснював він, повинен мати одну «найважливішу мету, а саме відповідність усього, що можна сприймати як скромну частину великої цілісності; головні елементи останньої являтимуть собою виразний набір головних будівель виставки. Іншими словами, земля з усім, що на ній, перед, між і за будівлями, чи то накрита дерном, чи оздоблена квітами, кущами чи деревами, фонтанами, скульптурами та іншими декоративними об’єктами й мистецькими витворами, повинна становити архітектурну єдність із будівлями; має підкреслювати будівлі, а також засобами світла, тіні й кольору відтінятися будівлями».

Звичайно, деякі місця потребують особливо багатого декору. Більшого можна досягти, якщо прив’язати виставку до певного дива природної краси, «ніж до найскладніших і найвитратніших штучних оздоб із розряду садово-паркового мистецтва, терас, фонтанів чи скульптур, що їх людський розум може помислити, а людська рука створити».

Складалося таке враження, що групи підтримки різних можливих територій не звернули уваги на те, що Чикаго має «лише один природний об’єкт виразно місцевий, про який можна сказати, що він є величним, прекрасним і цікавим. І це — Озеро».

Озеро прекрасне, воно повсякчас змінює колір і текстуру, але також, запевняв Олмстед, воно являтиме собою новину, котра посилить притягальність виставки. Чимало з тих, хто прибуде із середини країни, тут уперше побачать велику воду до самого виднокраю, судно під вітрилом чи пароплав такої тоннажності, як ті, котрі щогодини випливають із чиказького порту; уперше побачать, як у воді відображується світло і хмари, що купчаться до самого обрію, — видовище, яке ледь не кожного літнього дня можна бачити з міського берега озера».

Далі Олмстед розглядав чотири пропоновані території: місце на березі озера на північ від «Кола», дві неберегові точки, однією з яких був Ґарфілд-парк на західному краю міста, і, звичайно ж, Джексон-парк.

Хоча самому Олмстедові більше було до душі північне місце, він наполягав на тому, що Джексон-парк міг би виконати цю роль і «дати приємно відповідні результати, такі, які досі не ставилися на меті міжнародних виставок-ярмарків».

Олмстед відмовився від територій, розташованих не біля озера, як від пласких, одноманітних і далеких від води. Критикуючи Ґарфілд-парк, він знову не полінувався висловити роздратування тим, що представники Чикаго ніяк не можуть домовитися щодо місця — і ця нездатність тим прикріша, що міська еліта так вихвалялася тоді на конгресі, лобіюючи кандидатуру Чикаго: «Проте з огляду на те, як енергійно привертали загальну увагу до міста, з огляду на кількість і якість місць, що їх може запропонувати Чикаго, на те, які переваги для ярмарку століття є в краєвидах навколо Філадельфії, на переваги того самого порядку, які б ярмарок отримав, коли б його проводили на берегах мальовничої долини Рок-Крік біля Вашингтона, яка зараз належить народу як парк; з огляду на те, які дивовижні краєвиди можна побачити в парку «Пелісейдс»: берег Гудзонової затоки з одного боку, вода й розмаїта берегова лінія затоки Лонг-Айленд з іншого, на території, запропонованій Нью-Йорком, — з огляду на все це, ми не можемо не боятися, що вибір розташування за містом, де в пейзажі немає жодної природної принади, стане розчаруванням для всієї країни й дасть привід до чималого потоку іронії: мовляв, минулої зими перед Конгресом було виставлено безліч ідеальних місцерозташувань». (Курсив Олмстеда.)

Бьорнем сподівався, що цей другий документ нарешті приведе до остаточного рішення. Зволікання було обурливим, абсурдним, адже час давно вже пішов. Складалося враження, що комітет не розуміє, що Чикаго тепер ризикує зганьбитися на всю країну, а то й на весь світ.

Минали тижні.

Навіть наприкінці жовтня 1890 року питання місцерозташування ще не було вирішене. Бьорнем і Рут були у вирі праці — роботи в їхньої фірми дедалі більшало. На замовлення зводилися два найновіші, найвищі хмарочоси Чикаго — будинок Жіночого християнського товариства тверезості та Храм масонського братства — двадцятиодноповерхові, найвищі будівлі у світі.

Фундаменти обох були майже завершені, чекали на закладення наріжних каменів. Оскільки архітектура й будівництво викликали в чиказців таке захоплення, церемонії закладення проводилися з розмахом.

Закладення Будинку тверезості відбувалося на розі вулиць Ла Салль і Монро, біля десятитонної брили нью- гемпширського граніту площею приблизно 6,5 кв. м і близько метра заввишки. Тут Бьорнем і Рут долучилися до інших достойників, серед яких була й місіс Френсіс Е. Віллард, президентка товариства, і Картер Генрі Гаррісон, колишній мер, який, маючи за плечима вже чотири терміни на посаді, знову збирався на неї балотуватися. Коли з’явився Гаррісон у своєму звичному капелюсі з опущеними крисами, з кишенями, з яких стирчали сигари, мов голки дикобраза, юрба галасливо привітала його, особливо ірландці та профспілковики, які сприймали Гаррісона як товариша нижчих класів міста. Присутність Бьорнема, Рута й Гаррісона біля «каменя тверезості» виглядала вельми неоднозначно. Гаррісон, бувши мером, завжди тримав у своєму кабінеті в ратуші зо два ящики доброго бурбону. Суворі протестанти з міської верхівки вважали його міським сатиром, чиє поблажливе ставлення до проституції, азартних ігор і алкоголю дозволило порочним районам міста, найвідоміший із яких Леві, батьківщина горезвісного бармена й розбійника Міккі Фінна, — розпуститися до краю. Рут був усім відомий бонвіван, про якого Луїс Саллівен колись сказав: «Чоловік світський, плотський і значною мірою диявольський». А Бьорнем не лише планомірно катав морем свою мадеру, а й щороку отримував у пляшках чотириста кварт простіших вин, які разом із товаришем особисто вибирав у підвалах клубів «Юніон-ліги».

Надзвичайно церемонно Бьорнем вручив посріблену кельму місіс Т. Б. Карс, президенту асоціації Будинку тверезості, чия чарівна усмішка дозволяла припустити, що дама нічого не знала про його жахливі алкогольні звички (чи принаймні охоче забула про них заради урочистого моменту). Вона набрала купку цементу, спеціально покладену на камінь для ритуальної мети, потім поклала її на місце, про що свідок зауважив: «Вона насипала цемент на місце, пригладивши його, як, буває, гладять по голівці кучерявого малюка». Потім вона передала кельму грізній місіс Віллард, яка «пристукнула цемент більш енергійно, так що трохи потрапило їй на сукню».

Рут, як каже інший свідок події, нахилився до товариша й пошепки запропонував тихенько піти геть і випити по коктейлю.

Неподалік, біля транзитного складу «Chicago Inter Ocean», багатотиражної і шанованої газети, молодий ірландський іммігрант і стійкий прибічник Картера Гаррісона завершував свій робочий день. Звали чоловіка Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст. Він керував загоном галасливих хлопчаків — продавців газет, яких зневажав, і ті відповідали йому взаємністю, про що свідчили їхні насмішки й розіграші. Якби цим хлопчакам хтось сказав, що Прендерґаст колись впливатиме на долю Всесвітньої «Колумбівської» виставки, вони б узяли це на глум: для них цей керівник видавався найжалюгіднішим невдахою, якого тільки можна собі уявити.

Патрікові Прендерґасту було двадцять два роки; він народився в Ірландії 1868 року; його сім’я емігрувала до США 1871 року, а в серпні того самого року прибула до Чикаго — саме вчасно, щоб застати велику пожежу. Він завжди був, як казала його мати «скромним і сором’язливим хлопчиком». Початкову освіту він здобув у католицькій школі «Де ла Салль». Брат Еджатор, один із його вчителів, казав: «У школі він дуже вирізнявся тим, що був надзвичайно тихий, ніколи не грався з іншими учнями в обідню перерву. Зазвичай він просто стояв під стіною. Зовнішність цього хлопчика наводила мене на думку, що з ним щось не гаразд, що він хворий». Батько Прендерґаста знайшов синові роботу розносити телеграми для «Western Union», на якій хлопець протримався півтора року. Коли Патрікові було тринадцять, батько помер — і він втратив свого єдиного друга. Певний час він, здається, був повністю відірваним від світу. Поступово отямився. Почав читати книжки з юриспруденції і політики та відвідувати зустрічі Клубу єдиного земельного податку, який поділяв переконання Генрі Джорджа, що приватні землевласники повинні платити податок (власне, орендну плату) на знак того, що земля належить усім. На тих зустрічах Прендерґаст намагався брати участь у кожному обговоренні, тож одного разу його просто винесли із залу. А мати бачила в ньому зовсім іншу людину: начитану, жваву, активну. Згадувала: «Він раптово став дуже розумним».

По суті, його безумство стало глибшим. Коли він не працював, то писав листівки — десятки, може, сотні листівок — найбільш впливовим людям у місті, причому в такому тоні, ніби їхній суспільний статус був однаковий. Писав він і своєму любому Гаррісону, а також усяким іншим політикам, навіть губернатору штату Іллінойс. Імовірно, навіть сам Бьорнем отримував від нього вітання з огляду на те, що став відомим.

Було одразу видно, що Прендерґаст — стурбований молодий чоловік, а от небезпечним його б навряд чи хто міг назвати. Усі, хто його бачив, сприймали Патріка як чергового бідолаху, чию душу роздавили гуркіт і бруд Чикаго. Однак Прендерґаст плекав великі надії на майбутнє, покладаючи їх усі на одну людину — Картера Генрі Гаррісона.

Він охоче кинувся у вир мерської кампанії Гаррісона, хоча останній про це й гадки не мав. Прендерґаст розсилав поштівки десяткам людей і розповідав усім і кожному, хто його чув, що Гаррісон, вірний друг ірландців і робочих людей, — найкращий кандидат на посаду міського голови.

Він гадав, що, коли Гаррісон нарешті буде обраний на свій п’ятий термін (найкраще б у найближчих виборах у квітні 1891 року, але, може, тільки на наступних — 1893 року), він обов’язково винагородить Прендерґаста роботою. Так була влаштована політика Чикаго. Він не сумнівався, що Гаррісон пройде, а тоді врятує його від пронизливого морозу вранці, від злих жартів хлопчаків-газетників — від того, що нині було постійно присутнім у його житті.

Серед найбільш прогресивних тогочасних психіатрів така необґрунтована віра називалася манією і пов’язувалася з нещодавно описаним розладом, що дістав назву параноя. На щастя, більшість маній не завдають нікому шкоди.

На 25 жовтня 1890 року місце для ярмарку так і залишалося невизначним. Тим часом із Європи надходили тривожні новини — перший натяк на те, що десь збираються хмари і шкода від ситуації, що назріває, може стати більшим ударом по майбутньому ярмарку, ніж навіть патова ситуація організаторів. «Chicago Tribune» писала, що тривожна ситуація на світових ринках, яка викликає занепокоєння в Лондоні, може бути ознакою майбутньої серйозної «паніки». Ці проблеми моментально завдали удару по Волл-стрит^[21]. Залізничні акції впали. Ціна акцій «Western Union» зменшилася на п’ять відсотків.

Наступної суботи новини про абсолютно приголомшливе падіння покотилися підводним кабелем з Британії до Америки.

У Чикаго до цих новин брокери здебільшого обговорювали химерну погоду зранку. Над містом повисла незвичайна «похмура імла». Брокери жартували, що, мовляв, така темна завіса може бути ознакою, що «судний день» близько.

Щойно прийшли перші телеграми з Лондона, хихотіння припинилося: «Брати Барінґи і Компанія», потужний інвестиційний дім у Лондоні, перебуває на межі закриття. «Новини, — писали в «Tribune», — були майже неймовірні». Англійський банк і синдикат фінансистів кинулися мобілізовувати кошти, щоб забезпечити фінансові облігації Барінґів. «Та дика метушня з продажем акцій, яка почалась одразу після того, була просто-таки жахлива. Із годину тривала справжня паніка».

Для Бьорнема й організаторів ярмарку ця хвиля фінансових негараздів стала тривожним знаком. Якщо далі почнеться справжня, глибока фінансова паніка, то час для неї був найгірший із можливих. Щоб Чикаго виконав своє зухвале бажання перевершити Париж розміром і відвідуваністю свого ярмарку, то місто має витратити значно більше грошей, ніж французи, та привабити значно більше гостей — а до Парижа тоді прибуло більше людей, ніж на будь-яку іншу мирну подію протягом історії світу. Таку велику публіку й у кращі часи зібрати було б нелегко; а в гіршому разі це буде й неможливо, адже місцерозташування передбачає, що більшість гостей мають придбати нічний квиток на потяг. Залізниця швидко й однозначно дала зрозуміти, що знижку на квитки до Чикаго заради ярмарку робити не буде.

І в Європі, і в США сталося падіння ще кількох великих корпорацій, тільки значення цих подій на той момент залишалося незрозумілим — як виявилося, це було на краще.

Посеред цієї фінансової напруги та неспокою 30 жовтня оргкомітет призначив Бьорнема керівником будівельних робіт із платнею, еквівалентною 360 000 доларам. Бьорнем, у свою чергу, зробив Рута головним архітектором, а Олмстеда — головним ландшафтним архітектором.

Тепер Бьорнем мав офіційні повноваження починати роботу над ярмарковою територією, тільки місця під неї досі не виділили.

«Не бійтеся»

Населення Інґлвуда зростало, і продаж лосьйонів і тоніків у Голмса також. Наприкінці 1886 року аптека працювала гладенько й вигідно. Думки господаря тепер крутилися навколо жінки, яку він на початку року зустрів під час нетривалого перебування в Міннеаполісі — Мірти З. Белкнап. Мірта була з небагатої сім’ї, молоденька, білява, із синіми очима й розкішною фігурою, але вище над красу її підносив той ореол вразливості й беззахисності, який оточував дівчину. Голмс одразу захопився нею, її образ і ота беззахисність не йшли в нього з думки. Він поїхав до Міннеаполіса буцімто у справах. Не мав жодного сумніву, що завоює її. Чоловіка веселила думка, що жінки як клас є настільки дивовижно вразливими — немовби вважають, що ті правила поведінки, які діяли в їхніх безпечних рідних містечках на зразок Альви, Клінтона чи Персі, можуть стати їм у пригоді ще десь, коли вони залишають рідні, запорошені, пропахлі гасом вітальні й вирушають у власне плавання.

Проте місто їх швидко загартовувало. Таких дівчат найкраще підловлювати на їхньому старті до свободи, у перехідний момент, коли вони щойно залишили рідний закуток і ще є анонімними, блукають і їхня присутність ніде не зафіксована. Щодня він бачив таких — вони виходили з вагонів потягів і трамваїв, з двоколісних екіпажів, неодмінно напружено вдивляючись у якийсь папірець, який мав повідомити їм місце їхнього призначення. Міські «мадам» розуміли ситуацію; подейкували, що вони зустрічали потяги, які прибували до Чикаго, обіцяючи дівчатам тепло та дружбу, а важливіші новини відкладали на потім. Голмс був у захваті від Чикаго, особливо від того, як дим та імла огортає жінку й ані сліду не залишається, ані натяку на те, що вона колись існувала, — хіба що тонкий, мов лезо, слід парфумів лишається серед смороду гною, антрациту й розкладення.

Для Мірти Голмс цей чоловік, здається, вийшов зі значно цікавішого світу, ніж її власний. Вона жила з батьками та працювала в музичній крамниці. Міннеаполіс був малим сонним містечком, повним шведських і норвезьких селян, не набагато привабливіших від колоди. А Голмс був красивий, говорив із теплом і, вочевидь, був багатий, а ще жив у Чикаго, найстрашнішому і найманливішому місті. Навіть при першій зустрічі він запав їй у душу: на дні його очей лежала ясно-синя надія. Коли він тоді, першого дня, вийшов із крамниці й у повітрі повисли денні порошинки, власне життя здалося Мірті невимовно нудним. Цокав годинник. Щось мало змінитися.

Коли надійшов його перший лист, де він чемно питав, чи можна йому залицятися до неї, вона відчула, ніби з її життя впало грубе запинало. Кожні кілька тижнів він приїжджав до Міннеаполіса. Він розповідав їй про Чикаго. Змальовував їй хмарочоси й розповідав, що будинки з кожним роком ростуть дедалі вищі й вищі. Розповідав приємно моторошні історії про бійню, про те, як свині перетинають міст Зітхань, сходячи на підвищення, де їм до задніх ніг чіпляються ланцюги, — і тварини з вереском летять у криваві глибини бійні. Романтичні історії в нього також були: наприклад, про те, як Поттер Палмер так палко кохав свою дружину Берту, що підніс їй як весільний подарунок розкішний готель «Палмер-гаус».

У залицянні були свої закони. Хоч і неписані, але кожній молодій жінці вони були відомі — і порушення було помітне моментально. Голмс порушив їх усі — і то настільки безсоромно й відверто, що Мірта одразу зрозуміла: в Чикаго інші закони. Спочатку це її злякало, але вона швидко відчула, що жар і ризик їй насправді подобаються. Коли Голмс зробив їй пропозицію, вона одразу її прийняла. Вони одружилися 28 січня 1887 року.

Голмс не потурбувався розповісти Мірті, що він уже має дружину — Клару Лаверінг, нині місіс Герман Вебстер Маджетт. Через два тижні після весілля він надіслав клопотання до Верховного суду округу Кук (штат Іллінойс) про розлучення із Кларою. Ніякого тонкого жесту він заради розчищення графи не робив: просто звинуватив Лаверінг у невірності — найтяжче звинувачення. Однак він дав терміну клопотання вичерпатися, і врешті суд відхилив його з огляду на «неможливість провадження справи».

У Чикаго Мірта одразу побачила на власні очі: у розповідях Голмса був тільки слабкий відбиток того істинного чару й небезпечної енергії, яка наповнювала місто. Воно нуртувало, як сталеплавильний котел, куди не глянь, гриміли поїзди. А водночас усе це нагадувало молодій жінці: життя нарешті відчинило перед нею двері. У Міннеаполісі була тільки тиша й невідворотні незграбні прохання чоловіків із порепаними руками — щоб хтось, та хоч хто-небудь розділив з ними тягар щоденного життя. Те, що Голмс мешкав в Інґлвуді, а не в центрі, спочатку розчарувало її, але все ж і тут життя кипіло значно сильніше, ніж у її рідних краях. Вони з Голмсом оселилися на другому поверсі, у тій квартирі, де раніше жила місіс Голтон. Навесні 1888 року Мірта вже була вагітна.

Спочатку вона допомагала в аптеці. Їй подобалося працювати разом із чоловіком, і вона часто спостерігала, як він обслуговував покупців. Вона насолоджувалася його зовнішністю, спокоєм синіх очей і пристрасно чекала тієї миті, коли наче ненароком торкнеться його. Також Мірту захоплювала та елегантна манера, в якій він працював за касою, і те, що він здобув прихильність старших клієнтів, котрі були вірні відсутній місіс Голтон. І вона всміхалася, принаймні перший час, спостерігаючи майже нескінченний потік дівчат, які заходили до крамнички й вимагали консультації тільки із самим містером Голмсом.

Мірта тепер зрозуміла, що глибоко під зовнішньою теплотою і чарівністю в душі чоловіка вирує потужна течія честолюбства. Здається, аптекар він лише за назвою — скоріше він відповідав поширеному ідеалу коваля власного щастя, людини, яка невтомною працею і винахідливістю щабель за щаблем піднімається на верхівку суспільства. «Амбітність була прокляттям життя мого чоловіка, — згадувала пізніше Мірта. — Він хотів отримати таке становище, де його б шанували, рахувалися з ним. Він хотів багатства».

Проте вона залишалася переконаною, що честолюбство ніколи не псувало його характеру й не заважало йому виконувати свою роль чоловіка і, врешті, батька. У Голмса, присягала вона, було ніжне серце. Він душі не чув у дітях і тваринах. «Він дуже любив свійських тварин і завжди тримав собаку чи кота й зазвичай коня, міг годинами з ними спілкуватися: учити їх усіляких штучок чи просто забавлятись». Він не пив, не палив і не грав в азартні ігри. Він був лагідний, і посваритися з ним було майже неможливо. «У побуті я не уявляю нікого приємнішого, ніж мій чоловік, — стверджувала Мірта. — Він ніколи слова лихого не сказав ні мені, ні нашій дівчинці, ні моїй мамі. Він ніколи не був сердитим чи дратівливим, а завжди веселим і легким».

Однак у цьому шлюбі відразу була закладена певна напруга. Сам Голмс ніякої агресії не виявляв — розжарювала ситуацію сама Мірта: вона швидко втомилася від усіх цих молоденьких клієнток і того, як Голмс із ними розмовляє, як торкається їхніх рук і спрямовує на них свій синій погляд. Спочатку в цьому для неї була певна інтрига, потім їй стало ніяково — і врешті вона почала ревнувати та стежити за чоловіком.

Її ревнощі й посилення власницьких почуттів Голмса не бентежили. Він просто почав сприймати її як перешкоду. Так морський капітан дивиться на айсберг — те, що треба обминати й стежити за ним. Справи пішли так добре, сказав він Мірті, що тепер уже потрібна її допомога з бухгалтерськими книжками. Тож вона дедалі більше часу проводила в кабінеті нагорі, пишучи ділові листи й займаючись аптечними рахунками. Про свою журбу вона писала батькам. Улітку 1888 року її батьки переїхали до містечка Вільметт (штат Іллінойс) і оселилися там у гарному двоповерховому будинку на Джон-стрит навпроти церкви. Самотня, засмучена й вагітна Мірта пішла жити до них і там народила дочку Люсі.

Голмс раптово став поводитися як гарний сім’янин. Батьки Мірти спочатку сприймали його прохолодно, але він узявся здобувати їхню довіру визнанням своєї неправоти зі сльозами на очах, а також демонстрацією ніжних почуттів до дружини й дитини. Довіру він здобув. «Він своєю присутністю, — згадувала Мірта, — був як бальзам на рану, як часто казала про нього моя матінка. Він був такий добрий, лагідний і уважний, що всі колишні турботи та хвилювання забулися».

Він перепрошував за довгі від’їзди з будинку в Вільметті. У Чикаго було стільки справ! Зважаючи на те, як він одягав Мірту та скільки грошей їй давав, то справи йшли вгору, і ця думка, врешті, заспокоювала тещу й тестя. Вони з Міртою розпочали життя, позначене рідкісними візитами доктора Голмса, але коли вже він приїжджав, то з теплим серцем і гостинцями і не спускав з рук малу Люсі.

«Кажуть, що немовлята краще розуміються на людях, ніж дорослі, — казала Мірта, — і я ніколи не бачила таке немовля, яке б не підійшло з радістю до містера Голмса й не залишилося біля нього. Вони йшли до нього тоді, коли до мене не хотіли. Він надзвичайно любив дітей. Часто в дорозі, коли в нашому вагоні була маленька дитинка, він, бувало, просив мене: «Піди-но, спитай, чи дадуть тобі її трошки потримати», — і коли я приносила йому маля, то він із ним грався, забувши про все на світі, доки мати не просила дитину назад або я бачила, що вона хоче її забрати. Він часто брав у матерів дітей, які плакали, і практично не було такого, щоб дитина в нього не засинала чи не починала весело гратися».

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор — шотландець Фрейзер — мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас — немовби хтось витягнув із шухляди креслення. Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це — загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий підвал з прихованими кімнатами та ще глибше приміщення для зберігання нетривкого матеріалу.

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він — завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало — там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку^[22]». Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього — або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму. Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, — стверджував Баумен. — Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: “Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову — і я дам вам за це п’ятдесят доларів!”»

Особливо моторошно було від того, як саме Голмс зробив мулярові таку пропозицію: «Так приятель міг би спитати про якусь дрібничку», — згадував Баумен.

Чи справді Голмс хотів, щоб Баумен убив того чоловіка, невідомо. Цілком могло бути таке, що того «шваґра» Голмс умовив застрахувати своє життя, зробивши його, Голмса, бенефіціаром. Існує й така ймовірність, що Голмс просто випробовував Баумена, чи не знадобиться він йому в майбутньому. Коли так, то Баумен того випробування не пройшов. «Я так перелякався, що навіть не знав, що сказати, що зробити, — признається він, — але цеглину я не скинув і невдовзі пішов звідти».

Троє людей Голмсові видалися надійними. Кожен із них працював з ним до кінця будівництва й підтримував зв’язок із ним і пізніше. Одним із них був Чарльз Чеппелл, машиніст, який мешкав неподалік окружної лікарні Кука. Спочатку він працював на Голмса як звичайний робітник, але невдовзі виявив такий талант, який той особливо цінував. Ще один — Патрік Квінлен, котрий жив на розі Сорок сьомої і Морґана в Інґлвуді, доки не перебрався до будівлі Голмса, де став сторожем. То був дрібний, нервовий чоловічок під сорок років зі світлим кучерявим волоссям і вусами пісочного кольору.

Третьою і найважливішою постаттю був Бенджамін Пайтзель — тесля, який пристав до Голмса в листопаді 1889 року. Він замінив робітника Роберта Латімера, який пішов стежити за шлагбаумом на залізничному переїзді перед аптекою Голмса. Спочатку, за словами Латімера, Пайтзель дбав про коней, задіяних на будівництві, але пізніше став універсальним асистентом замовника. Голмс і Пайтзель, здається, стали близькими друзями, принаймні настільки, щоб Голмс зробив Пайтзелеві дорогу послугу. Пайтзеля заарештували в Індіані з фальшивими чеками. Голмс вніс за нього заставу, котру втратив, коли Пайтзель, як і було заплановано, не повернувся на суд.

У Пайтзеля були акуратні риси обличчя і гостре, чітко окреслене підборіддя. Він міг би бути навіть красивим, коли б не якась похмура неситість у виразі обличчя і те, як повіки нависали над його очима, затуляючи частину райдужки. «Загалом, — писав Голмс, — я б описав його як чоловіка майже шести футів зросту (не менш як п’ять футів десять дюймів), завжди худорлявого, вагою 145–155 фунтів^[23], з волоссям дуже чорним і дещо жорстким, дуже густим, без залисин; вуса він мав значно світліші, я б сказав, рудуватого відтінку, хоча мені здавалося, що інколи він фарбував їх у чорне, і від того його зовнішність сильно змінювалася».

Пайтзель слабував на цілий букет недуг: від того, що він забагато настеляв підлог, у нього боліли коліна, бородавка на шиї на давала йому носити накрохмалені комірці, а зуби боліли настільки, що в якийсь момент він мусив брати через них відгул у Голмса. Попри хронічний алкоголізм, він, за словами одного лікаря, був чоловіком «гарної конституції».

Пайтзель був чоловіком Керрі Кеннінґ із Ґалви (штат Іллінойс) і батьком дітей, кількість яких стрімко збільшувалася. На знімках ці діти справляють враження милої, навіть серйозної команди, готової моментально кинутися до справи з віниками й ганчірками. Найстарша дочка Дессі народилася поза шлюбом — такого батьки Пайтзеля від свого сина геть не очікували. Востаннє благаючи Пайтзеля стати на праведніший шлях, батько писав йому: «Спаситель сказав: “Іди зі Мною, і буде тобі добро. Чи ти підеш? Я змию з тебе порок, омию від усіх плям, стану тобі отцем, а ти станеш Моїм сином і спадкоємцем…” — Біль у батькових словах неможливо було не відчути. Він писав: — Я люблю тебе, хоча ти й далеко збочив із доброго шляху».

Друга дитина, дочка Еліс, народилася скоро після одруження. Потім була ще одна дочка і троє синів, хоча один із них помер від дифтерії невдовзі після народження. Троє з його дітей — Еліс, Неллі й Говард — стануть настільки відомими в країні, що в заголовках американських газет їх називатимуть просто на імена, не сумніваючись, що читачеві навіть із далекого закутка Сполучених Штатів буде одразу зрозуміло, про кого йдеться.

Пайтзель через Голмса своєрідним чином прославиться. «Пайтзель був його знаряддям, — скаже окружний адвокат, — його творінням».

Замовлення Голмса будувалося нерівномірними стадіями й більш-менш зупинялося щозими, коли, як казали робітники, закривався будівельний сезон, хоча Голмс і читав про способи, якими архітектори в центрі підтримували можливість будувати цілий рік. Згодом багато буде сказано, що Голмс спорудив цей будинок у той самий час, коли в іншій півкулі почав свою чорну справу Джек-Різник.

Перше вбивство Джек скоїв 31 серпня 1888 року, а останнє — 9 листопада 1888 року, коли зустрів повію на ім’я Мері Келлі й пішов до її кімнати. Він розітнув їй горло вангогівським рухом, ледве не відрубавши їй голову від хребта. У наступні години він відрізав їй груди й ніс і поклав на стіл, розсік її від горла до лобка, зняв шкіру зі стегон, витяг внутрішні органи та склав купою між її ніг. Відрізав кисть руки й кинув у розітнутий живіт. На той момент жінка була на третьому місяці вагітності.

Убивства раптово припинилися, неначе це побачення з Мері Келлі нарешті задовольнило жагу вбивці. П’ять доведених жертв — лише п’ять! — і Джек-Різник навіки став утіленням зла в чистому вигляді.

Кожен письменний мешканець Чикаго жадібно читав закордонні повідомлення в пресі, але ніхто не захопився ними так, як доктор Г. Г. Голмс.

29 червня 1889 року, коли Голмс уже наполовину добудував свою споруду, Чикаго приєднало до себе Інґлвуд, і невдовзі було сформовано новий поліцейський відділок — десятий у другому підрозділі, на розі Шістдесят третьої і Вентворт-стрит, за сім кварталів від аптеки Голмса. Скоро патрулі під орудою капітана Горація Елліотта стали регулярно ходити повз аптеку, де, як заведено, заходили побалакати з молодим і привітним господарем. Періодично поліція проходила вулицею, поглядала на будівництво. В Інґлвуді вже була низка чималих споруд, зокрема будинок Юнацької християнської асоціації (YMCA), Педагогічне училище округу Кука, де готували вчителів, і пишна опера Тіммермана, яку майже завершили на розі Шістдесят третьої і Стюарт-стрит, але в селищі було ще багато вільного місця, тож будь-яка споруда, що займала цілий квартал, ставала темою для розмов.

Будувалося ще рік зі звичною перервою на зиму. У травні 1890 року будівництво загалом було закінчено. На другому поверсі містилося шість коридорів, тридцять п’ять кімнат, п’ятдесят одні двері, а на третьому — ще тридцять кімнат. На першому поверсі будівлі було місце для п’ятьох роздрібних крамниць, найкраще з яких — велике, гостинне — на перехресті Шістдесят третьої і Воллеса.

Через місяць після переїзду до нової будівлі Голмс продав колишню аптеку Голтона, запевнивши покупця, що конкурентів він може не боятися.

На досаду покупцеві Голмс швиденько відкрив нову аптеку просто навпроти тієї, у власному приміщенні на розі вулиць.

У решті крамниць на першому поверсі в Голмса завелися інші заклади, серед яких ресторан і перукарня. У міських довідниках за адресою Голмса значився й кабінет лікаря Генрі Д. Манна — можливо, також псевдонім Голмса, а також головна контора компанії Ворнера з виробництва вигнутого скла, заснована Голмсом буцімто для того, щоб долучитися до нового вигідного бізнесу створення і формування великих листів скла, на яке з’явився неабиякий попит.

Голмс обставив свої заклади й крамниці меблями та іншими речами, придбаними в кредит. Сплачувати ті борги він не збирався, переконаний, що хитрістю та особистою привабливістю зможе уникнути судового переслідування. Коли приходили кредитори, вимагаючи господаря будівлі, Голмс радо відсилав їх до фіктивного пана Г. С. Кемпбелла.

«Спокійнішої людини я зроду не бачив», — казав такий собі Девіс, якого Голмс узяв касиром до ювелірного відділу. Кредитори, за словами Девіса, «прибігали розлючені, обзиваючи його всіма лихими словами, які тільки можна собі уявити, а він усміхався, частував їх сигарами, наливав їм і потім прощався з ними, наче з найкращими друзями. Ніколи не бачив його сердитим. Навіть якщо дуже постаратися, нажити з ним неприємності було складно».

Девіс показав на крамницю: «Якщо на ці три стіни наклеїти всі повістки щодо заставного права “механіка”, які до нього надходили, то будівля перетворилася б на велетенську афішну тумбу. Але я ще жодного разу не бачив, щоб за тими повістками щось сплачувалося. Голмс, бувало, казав мені, що платить одному адвокату, щоб той допомагав йому викручуватися, але мені особисто здавалося, що йому все сходить із рук завдяки люб’язному, нахабному шахрайству цього чолов’яги. Одного дня він купив меблі для ресторану й підвіз їх туди, а того вечора, коли торговець прийшов отримати за них гроші або ж забрати товар назад, Голмс налив йому й собі, почастував гостя вечерею, дав сигару, розсмішив жартами й веселого відправив додому, пообіцявши занести гроші наступного тижня. Щойно той від’їхав, меблі почали розвантажувати, а продавець так і не отримав ні цента. І Голмс так і не сів до в’язниці. Він був єдиною людиною в усіх Штатах, якій таке могло зійти з рук».

Розрахуватися з боргами Голмс цілком міг, грошей йому не бракувало. За оцінками Девіса, Голмс у своїй аптеці та крамницях, а також в інших оборудках, здебільшого нечесних, заробив 200 000 доларів. Наприклад, Голмс пробував продати інвесторам машину, яка перетворювала воду на природний газ. Демонстраційна модель була непомітно підключена до міської газової мережі.

Він завжди був милим і привітним, але бувало й так, що ці якості все ж не присипляли пильності його ділових партнерів. Аптекар на прізвище Еріксон згадував, як Голмс ходив до його крамниці по хлороформ — потужний, але непередбачуваний засіб анестезії, який використовувався від часів Громадянської війни. «Інколи я продавав йому цей препарат дев’ять-десять разів на тиждень. Кілька разів я питав, навіщо він йому, але відповіді отримував дуже непереконливі. Урешті я відмовився продавати йому хлороформ, доки він не скаже, для чого він йому, оскільки боявся, що він використовує ці ліки не за призначенням».

Голмс відказав Еріксонові, що хлороформ йому потрібен для наукових експериментів. Пізніше, коли Голмс знову прийшов по хлороформ, Еріксон поцікавився, як там його наукові експерименти.

Голмс здивовано подивився на нього і сказав, що ніяких експериментів він не проводить.

«Я ніяк не міг зрозуміти, що в нього на думці», — згадував Еріксон.

Жінка на прізвище Строверс час від часу брала в Голмса речі на прання. Якось він запропонував їй 6000 доларів, якщо вона застрахує своє життя на 10 000 доларів і зробить його бенефіціарієм. Коли вона спитала, навіщо йому це, він пояснив, що, коли вона помре, він отримає 4000 доларів прибутку, а зараз вона зможе розпорядитися своїми 6000 доларів як захоче.

Для місіс Строверс то були великі гроші, а від неї вимагалося лише підписати кілька документів. Голмс запевнив жінку, що це абсолютно законно.

Місіс Строверс була здорова і збиралася жити довго. Вона вже майже пристала на цю пропозицію, коли Голмс лагідно сказав їй: «Не бійтеся мене».

І це її вжахнуло.

У листопаді 1890 року Голмс разом із рештою Чикаго дізнався, що оргкомітет Всесвітньої «Колумбівської» виставки нарешті ухвалив рішення щодо місця, де вона буде проводитися. На втіху Голмсові, основна територія ярмарку була в Джексон-парку, просто на схід від його будівлі — там, де Шістдесят третя виходила на берег озера, хоча окремі павільйони мали бути в центрі міста, у Вашингтон-парку та вздовж бульвару Мідвей.

Голмс був знайомий із тими парками — він їздив туди на велосипеді. Як більшість американців, він теж став жертвою «велолихоманки», спричиненої винайденням «безпечного» велосипеда з колесами однакового розміру й ланцюговою передачею. На відміну від більшості американців, Голмс, щоправда, спробував заробити на цій лихоманці, купуючи велосипеди в кредит, а потім перепродаючи, ані цента не заплативши за покупку. Сам він їздив на велосипеді фірми «Pope».

Рішення оргкомітету здійняло хвилю жаги до грошей в усій південній частині Чикаго. У «Tribune» оголошення виставляло на продаж будинок із шістьма кімнатами на розі Сорок першої та Елліс-стрит, приблизно за півтора кілометра від Джексон-парку, і нахвалялося, що під час виставки господар зможе здавати ті шість кімнат, отримуючи приблизно тисячу доларів на місяць (близько 30 000 доларів за курсом ХХІ століття). Будівля Голмса від початку мала неабияку цінність, з огляду на те, як зростав Інґлвуд, але тепер ця нерухомість ставала просто-таки золотою жилою.

І йому спало на думку, що, розробляючи цю жилу, він може водночас задовольняти деякі інші свої потреби. Він знову дав оголошення, шукаючи нових будівельників, і покликав на поміч своїх вірних спільників Чеппелла, Квінлена і Пайтзеля.

Паломництво

Зранку в понеділок 15 грудня 1890 року (цей день запам’ятався в історії Чикаго надзвичайно теплою погодою, а в інших місцях Сполучених Штатів — смертю Сидячого Бика^[24] від кулі) Деніел Бьорнем сів на потяг до Нью-Йорка, збираючись на зустріч, яку вважав вирішальною для своєї виставкової одиссеї.

Він зайшов до яскраво-зеленого пульманівського вагона, де повітря висіло непорушно, мов важкий гобелен. Пролунав дзвоник — і дзвенів та дзвенів у ритмі руху потяга, який котився через місто на рівні землі на швидкості тридцять кілометрів за годину, незважаючи на тісне сусідство трамваїв, колясок і пішоходів. Уся вулиця зупинялася і проводжала поглядом поїзд, який мчав за шлагбаумами, махаючи довгим пасмом чорно-білого диму — наче єнотовим хвостом на хутряній шапці. Потяг прогуркоче повз «Union Stock Yards», де сморід подвоюється у несподіваному для грудневого дня теплі, повз цілі гірські масиви куп вугілля, на яких тануть брудні снігові шапки. Бьорнем боготворив красу, проте жодної краси не бачив ще багато миль — лише вугілля, іржа, дим, нескінченно повторювані, доки потяг не вискочив у прерію, і все, здається, занурилося в тишу та спокій. Зовсім стемніло, але старий сніг створював враження сутінків.

Рішення оргкомітету щодо місця проведення виставки викликало швидку послідовність подій, яка водночас і надихала, і дещо непокоїла: усе раптом стало реальнішим, дійсний масштаб події — ще більш приголомшливим. Оргкомітет одразу дав команду: за двадцять чотири години надати приблизний план виставкової території. Джон Рут під керівництвом Бьорнема й Олмстеда на аркуші бурого паперу в сорок квадратних футів^[25] накреслив такий план, який і був піднесений комітетові з уїдливим зауваженням, що архітектори паризького дива могли цілий рік думати, планувати та креслити, щоб зробити те саме. На плані було зображено рівне місце площею десь квадратна миля^[26] на березі озера, за допомогою землечерпальних машин перетворене на дивосвіт лагун і каналів. Урешті-решт, розуміли архітектори, на цій території будуть сотні споруд, зокрема по одному павільйону від кожного штату, і ще багато для інших країн і видів промисловості, але на тому плані зображувалося тільки найважливіше, зокрема п’ять величезних палаців навколо центрального Великого двору. Також вони залишили місце для вежі на одному розі того двору — хоча ніхто ще не знав, хто саме будуватиме ту вежу і яка вона буде; головне — вона в кожному разі повинна перевершити творіння Ейфеля. Комітет і його федеральне начальство — Національна комісія — затвердили той план напрочуд швидко.

На стороннє око, тільки сам розмір ярмарку робив його організацію надзвичайно складним завданням. У тому, що виставка буде грандіозною, а будівлі на ній — колосальними, мешканці Чикаго не мали ані найменшого сумніву. Але найдужче інтригувало їх те, як можна збудувати щось найвеличніше на американській землі — значно більше за Бруклінський міст Рьоблінга — за такий короткий термін. Проте Бьорнем знав, що розміри тут — лише одна грань труднощів. За потужними елементами, показаними на плані, ховались міріади дрібніших перешкод, про існування яких не підозрювала ні громадськість, ні навіть більшість організаторів заходу. Бьорнемові треба було провести залізницю на територію ярмарку, щоб возити туди сталь, каміння і дерево на будову. Треба було організувати постачання усіляких інших потрібних речей і запасів, пошти та всіх експонатів, що їх привезуть на виставку трансконтинентальні вантажні компанії, передусім «Adams Express». Будуть потрібні поліцейський і пожежний загін, лікарня і пункт швидкої допомоги. А ще мають бути коні — тисячі коней, і щось треба робити з тим гноєм, який вони щодня залишають.

Щойно те велике креслення було затверджене, Бьорнем звернувся до влади з проханням збудувати «одразу дешеві дерев’яні помешкання у Джексон-парку для мене й робітників», і в тому «помешканні» він практично прожив три наступні роки. Ці квартири швидко прозвали «халабудою», хоча там був великий камін і чудовий винний погріб, про вміст якого подбав особисто Бьорнем. Маючи тонке сприйняття деталей, яке випереджало його час, Бьорнем розумів, що на враження людей від виставки суттєво впливатимуть дрібниці. Він уважно оцінював навіть те, як має виглядати офіційна печатка виставки. «Можливо, вам не спадає на думку, наскільки важливим предметом є ця печатка, — писав він 8 грудня 1890 року в листі до Джорджа Р. Девіса, генерального директора виставки, її головної політичної фігури. — Вона розійдеться по світу в численні країни, і то буде одна з тих тривіальних речей, за якими люди там оцінюватимуть художні стандарти нашої виставки».

Проте це все було ще дрібничками порівняно з найважливішим завданням Бьорнема — дібрати архітекторів, які мають спроектувати головні будівлі.

Вони з Джоном розглядали можливість проектувати всю виставку вдвох, та й їхні колеги із заздрістю передчували, що вони так і вчинять. Гарріет Монро, своячка Рута, згадувала, як той одного вечора прийшов додому «зачеплений за живе», бо один архітектор, якого він раніше вважав своїм другом, «демонстративно не впізнав містера Бьорнема, коли зустрів його в клубі, — нарікав Рут. — Мабуть, він гадає, що ми все під себе загребемо!» Він був налаштований залишатися головним архітектором, у цій ролі він буде наглядати за працею решти архітекторів виставки, але сам не буде проектувати жодної з цих будівель.

Бьорнем точно знав, кого він хотів найняти, але був менш свідомий того, яким провокативним виявиться цей вибір. Він хотів узяти найкращих архітекторів Америки не тільки з огляду на їхній талант, а й на те, що їхня участь одразу похитне міцне переконання східних сусідів, що Чикаго може влаштувати хіба що сільський ярмарок.

У грудні Бьорнем, хоча ще не мав на те повноважень, таємно надіслав листи п’ятьом особам, «відчуваючи впевненість, що я зможу обстояти свою точку зору». І справді, невдовзі Комітет із територій і будівель виставки уповноважив його запросити архітекторів до роботи над виставкою. Безумовно, то були п’ятеро найкращих архітекторів в усіх Сполучених Штатах, але троє з цих п’ятьох походили, власне, з краю «нечистоплотних створінь»: Джордж Б. Пост, Чарльз Мак-Кім і Річард М. Гант, найповажніший архітектор країни. Інші двоє були Роберт Пібоді з Бостона й Генрі ван Брюнт із Канзас-сіті.

З Чикаго не було жодного, хоча місто дуже пишалося своїми піонерами архітектури — Саллівеном, Адлером, Дженні, Біменом, Коббом та іншими. Чомусь загалом далекоглядний Бьорнем не розумів, що в Чикаго такий його вибір можуть розцінити як зраду.

На той момент, під час подорожі в пульманівському вагоні, Бьорнема турбувало те, що лише один із кандидатів — ван Брюнт із Канзас-сіті — радо відгукнувся на його лист. Решта продемонстрували лише прохолодну згоду зустрітися, коли Бьорнем прибуде до Нью-Йорка.

Бьорнем попросив Олмстеда піти на ту зустріч із ним, знаючи, що в Нью-Йорку репутація знаного ландшафтного архітектора мала непереборну силу, але Олмстед не зміг поїхати. Тож нині перед Бьорнемом лежала перспектива іти на зустріч із цими легендарними архітекторами одному. Причому один із тих легендарних архітекторів, Гант, мав також легендарно запальну вдачу.

Чому вони так неохоче йому відписували? Як вони зреагують, коли він спробує їх умовити? А що, коли відмовляться і про це стане відомо громадськості?

Рухомі краєвиди за вікном мало тішили Бьорнема. Їдучи штатом Індіана, потяг увійшов у смугу холодної погоди. Температура різко впала. Пориви вітру штурхали поїзд у боки, і струмінь примарної крижаної пари летів за ним у нічну пітьму.

Про дещо Бьорнем навіть гадки не мав. Отримавши його листи, східні архітектори: Гант, Пост, Пібоді та Мак-Кім, не гаючись, зустрілися в кабінеті Мак-Кіма, Міда й Вайта в Нью-Йорку, де обговорили, чи будуть на тому ярмарку показувати щось, крім вгодованої рогатої худоби. Під час тої зустрічі Гант, якого найдужче сподівався залучити Бьорнем, оголосив, що участі в заході брати не буде. Джордж Пост умовляв його принаймні вислухати, що скаже їм Бьорнем, аргументуючи це тим, що коли Гант утримається, то решта почуватимуться зобов’язаними зробити те саме, з огляду на впливовість Ганта.

Мак-Кім розпочав зустріч із розлогої промови про виставку та її перспективи. Гант перебив його: «Мак-Кіме, до біса ваші преамбули. Переходьте до фактів!»

У Нью-Йорку весь тиждень віяв різкий, колючий вітер. Гудзон замерз, зупинивши судноплавство в рекордно ранню пору після 1880 року. За сніданком у готелі у вівторок Бьорнем, хвилюючись, прочитав про банкрутство «С. Е. Кіна і Компанії», приватного банку в Чикаго. То була ще одна ознака насування паніки.

Бьорнем зустрівся з архітекторами-східняками у понеділок 22 грудня за вечерею в клубі «Players». Усі були рум’яні з морозу. Потисли руки — Гант, Мак-Кім, Пост і Пібоді (останній прибув на зустріч із Бостона). Ось вони всі зібралися за одним столом — найвидатніші в країні майстри того, що Ґьоте і Шеллінг називали застиглою музикою. Усі ці люди були грошовиті й перебували на піку творчої діяльності, проте всі вони були позначені тими шрамами, які лишила дійсність ХІХ століття: за плечима кожен мав залізничні аварії, лихоманки, ранню смерть близьких людей. Чоловіки прибули на зустріч у темних костюмах зі свіжими білими комірцями. Усі були при вусах — темних чи сивих. Пост був великий і важкий — найбільший у залі. Гант був сердитий і насуплений, зі списком клієнтів, котрий містив більшість найбагатших родин Америки. Чи не половина особняків у Ньюпорті, Род-Айленді й на Першій авеню в Нью-Йорку спроектував саме він, але також він зробив постамент для статуї Свободи й заснував Американський архітектурний інститут. Усі вони мали щось спільне. Гант, Мак-Кім і Пібоді навчалися в Академії красних мистецтв у Парижі; ван Брюнт і Пост училися в Ганта, а ван Брюнт став наставником Пібоді. Бьорнем, який не зміг вступити до Гарвардського і Єльського університетів і не здобув офіційної архітектурної освіти, у такому товаристві почувався чужою людиною на чиємусь родинному святі.

Східняки зустріли його привітно. Бьорнем виклав їм свою думку про більшу й величнішу виставку, ніж паризька. Розіграв карту участі самого Олмстеда. Олмстед разом із Гантом серйозно попрацювали над маєтком «Білтмор» Джорджа Вашингтона Вандербільта^[27] неподалік Ешвілла (штат Північна Кароліна) і разом звели родинний мавзолей Вандербільтів. Але Гант сприйняв слова Бьорнема скептично і, не соромлячись, висловив свої сумніви. З якої речі він і решта шановного панства будуть змінювати свої плани, де й так багато справ, заради того, щоб будувати тимчасові споруди в далекому місті, де їм складно буде контролювати кінцевий результат?

Їхній скепсис вразив Бьорнема. Він звик до енергійної підтримки в Чикаго. Якби ж то Олмстед і Рут були поряд! Олмстед міг би гідно поговорити з Гантом, а Рут би знайшов якесь дотепне слово, та й усі за столом його знають як секретаря Американського архітектурного інституту. Зазвичай у подібних ситуаціях Бьорнем бував на висоті. «Для себе самого, та й для більшості світу загалом, він мав рацію, — писала Гарріет Монро, — і з таким усвідомленням правоти він упевнено він створював собі репутацію просто на силі особистості, яка здійснила великі задуми». Але того вечора він геть розгубився, як хлопчик-хорист перед кардиналами.

Бьорнем запевняв, що чиказька виставка, на відміну від усіх тих, що були раніше, стане передусім пам’яткою архітектури. Вона розкриє народу очі на те, які дива здатна творити архітектура з каміння й металу. Тільки самі плани Олмстеда зроблять майбутню виставку унікальною — ці всі лагуни, канали й величезні газони на тлі кобальтово-синього обширу озера Мічиган. Територія ярмарку, повідомив колегам Бьорнем, буде щонайменше на третину більша за ту, яку надала Франція в Парижі. Це все не просто мрії, запевнив він. У Чикаго рішуче налаштовані здійснити такий задум — така сама рішучість і зробила це місто другим за розміром в Америці. Ну і, додав він, Чикаго має гроші.

Тепер запитання східних колег стали дещо менш задерикуватими й більш практичними. Які будівлі він собі мислить, у якому стилі? Постало питання Ейфелевої вежі: що може їй протиставити Чикаго? У Бьорнема на той момент не було якогось конкретного плану — він просто бажав перевершити Ейфеля. У глибині душі він був розчарований: славетні американські інженери досі не запропонували нічого новітнього і при цьому здійсненного, що могло б перевершити досягнення француза.

Архітектори переймалися, чи не вийде так, що кожного, хто візьметься за роботу над виставкою, з усіх боків обсядуть усілякі комісії. Бьорнем гарантував панству повну свободу творчості. Вони хотіли подробиць: що саме думає Олмстед про обране місце, особливо про його центральний елемент — Лісовий острів. Вони так наполегливо його розпитували, що Бьорнем швидко надіслав Олмстедові телеграму, знову просячи його приїхати. Проте Олмстед знову відмовився.

Протягом вечора раз у раз поставало ще одне суттєве питання: чи вистачить часу?

Бьорнем запевняв колег, що часу лишається чимало, хоч особливих ілюзій він і не плекає. До справи треба братися чимшвидше.

Він був переконаний, що схилив їх на свій бік. Наприкінці зустрічі він звернувся до колег: чи вони долучаються?

Запала тиша.

Бьорнем поїхав з Нью-Йорка наступного ранку експресом «Норз шор лімітед». Цілий день потяг котився через вибілений снігом пейзаж: по всій країні від Атлантичного океану до Міннесоти прокотилася завірюха. Буря порозвалювала будівлі, поламала дерева, один чоловік у Барбертоні (штат Огайо) загинув, проте потяг це не спиняло.

У вагоні Бьорнем написав листа Олмстедові, не зовсім правдиво описавши зустріч з архітекторами.

«Вони всі погодились узяти участь у мистецькій частині проектування основних будівель… Загальний план, здається, був радо сприйнятий — спочатку містером Гантом, потім і рештою. Але вони жадали знати, що ви думаєте про краєвид і про острів. Тож я дав вам термінову телеграму, кличучи вас до Нью-Йорка. Вони дуже засмутилися (і я теж), що ви не змогли прибути. Панове архітектори будуть тут десятого числа наступного місяця, і тоді їм, і мені також, буде вкрай необхідна ваша особиста присутність. На мою думку, для містера Ганта надзвичайно важлива ваша думка про всю цю справу».

Насправді ж вечір завершився далеко не так легко. У клубі оту останню незручну паузу заповнили ковтки коньяку та сигарний дим. О так, ця мрія є вельми привабливою, погодилися панове архітектори, і ніхто не мав сумніву, що в Чикаго щиро уявляють цей казковий куточок із лагунами й палацами, тільки от реальність, на жаль, зовсім інакша. Єдина певна річ у цьому випадку — клопіт із далекими поїздками й безліччю інших складнощів, притаманних непростому будівництву на віддаленій території. Пібоді зголосився взяти участь у виставці, але Гант та інші — ні. «Вони сказали, що подумають», — пізніше признався Бьорнем.

Проте всі згодилися зібратися 10 січня в Чикаго й там знову порадитися та оглянути обрану територію.

Ніхто з панів архітекторів не бував у Джексон-парку. У тодішньому дикому й занедбаному стані, розумів Бьорнем, це місце навряд чи могло б завоювати чиюсь симпатію. Але цього разу має бути Олмстед. Та й у Рута ще попереду участь у запрошуванні архітекторів. Ті його поважають, але сумніваються в його здібностях як головного архітектора. Його присутність у Нью-Йорку була б безцінна.

Небо надворі було порожнє, світло мало олов’яний відтінок. Незважаючи на криті тамбури пульманівських вагонів, крижаний пил осідав між вагонами та сповнював потяг, у якому їхав Бьорнем, гострим духом глибокої зими. Вряди-годи понад рейками видніли повалені дерева.

Деніел Бьорнем прибув до Чикаго та виявив, що місцеві архітектори й члени оргкомітету обурені тим, що він поїхав в інше місто, та ще й яке — до Нью-Йорка! — кликати на будову архітекторів, погребувавши такими, як Адлер, Саллівен і Дженні. Саллівен побачив у цьому ознаку того, що Бьорнем не вірить у те, що в Чикаго вистачить своїх талантів працювати над виставкою. «Бьорнем гадав, що найкраще послужить країні, коли візьме до роботи виключно східних архітекторів, — писав Саллівен, — суто, як він стверджував, з огляду на їхню вищу культуру». Головою Комітету з територій і будівель був Едвард Т. Джеффрі. «Надзвичайно тактовно й делікатно, — згадував Саллівен, — Джеффрі на зустрічі оргкомітету переконав Деніела, ухвалюючи рішення, додати до списку також і західних архітекторів».

Рут і Бьорнем поспіхом порадилися і вибрали до участі п’ять чиказьких контор, зокрема фірму Адлера і Саллівена. До кожної з них Бьорнем навідався наступного дня. Чотири фірми з п’ятьох забули образу й одразу ж зголосилися. Тільки Адлер із Саллівеном відмовлялися. Адлер ображався і бурчав. «Мабуть, Адлер сподівався посісти моє місце, — згадував Бьорнем. — Він був помітно незадоволений і “не знав”».

Але, врешті-решт, на запрошення Бьорнема відгукнувся й Адлер.

Тепер настала черга Рута їхати до Нью-Йорка. Їхати він мав у будь-якому разі — на зустріч керівництва Американського архітектурного інституту, після чого мав на думці вирушити потягом до Атланти й там перевірити одну з будівель, над якою працювала фірма. Рут сидів у своєму кабінеті в «Рукері» надвечір новорічного дня 1891 року; скоро він мав виїжджати, і до нього зазирнув один із працівників. «Він казав, що втомився, — згадує той гість, — і відчував бажання відмовитися від посади секретаря в інституті. Це мене стривожило: ще ніколи не було чувано, щоб містер Рут скаржився на надмір роботи, і хоч ці слова й свідчили просто про фізичну втому, а, йдучи додому, він знову збадьорився і повеселішав, проте з огляду на подальші події сказано це було неспроста».

У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», — він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи — вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив. Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».

Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», — згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти — в їхніх серцях такого бажання не було».

5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом — приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.

Східняки дали попередню згоду, але їхні переймання не зменшилися.

І вони ще досі не бачили Джексон-парку.

Готель до виставки

Тепер Голмс вирішив перетворити свою споруду на готель для відвідувачів Всесвітньої «Колумбівської» виставки — звісно, не такий пишний, як «Палмер-гаус» чи «Рішельє», але достатньо зручний і недорогий, щоб привабити певну клієнтуру, й достатньо переконливий, щоб можна було застрахувати його від пожежі на велику суму. Після виставки він планував спалити будівлю, забрати страховку як щасливі дивіденди, знищити залишки «матеріалів», що зберігалися в таємних приміщеннях, та вжити інших засобів, аби замести сліди так, що йому нічого не буде можливо інкримінувати. Тільки от хто може знати наперед… У найбільш вирішальний момент було б легко припуститися помилки й забути якусь дрібничку, котру може використати розумний детектив, щоб привести Голмса на шибеницю. Чи був у чиказькій поліції такий майстер — це залишалося відкритим питанням. Національне детективне агентство Пінкертона становило більшу небезпеку, але його оперативні працівники, здається, останнім часом здебільшого витрачали свою енергію на боротьбу із заколотниками на вугільних шахтах і сталеплавильних заводах по всіх Штатах.

Голмс — знову сам собі архітектор — на початку 1891 року взявся планувати необхідні зміни, і невдовзі в будівлі на другому й третьому поверхах уже працювали теслі. І тут знову став у пригоді Голмсів стиль розподілу завдань і звільнення робітників. Очевидно, жоден із них не поскаржився до поліції. Патруль нової чиказької поліції, районний відділок якої розташовувався на Вентворт-стрит, щодня проходив повз будівлю Голмса. Вони не тільки ні в чому не підозрювали господаря, а й ставилися до нього дружньо, навіть захищали. Голмс знав їх усіх на ім’я. Горнятко кави, безкоштовний обід у його ресторані, добра чорна сигара — поліцейські цінували такі доброзичливі і щедрі жести.

Проте на Голмса чимдалі сильніше починали тиснути кредитори, особливо сім торговців меблями й велосипедами. Він і далі міг зачаровувати їх і співчувати, що їм ніяк не вдається знайти того невловного Г. С. Кемпбелла, але Голмс розумів, що скоро їхній терпець урветься, і навіть трохи дивувався, що вони не допитують його більш наполегливо, ніж могло б бути в такій ситуації. Його методи були занадто нові, вправність занадто велика, а люди навколо занадто наївні, наче їх ніколи в житті не обманювали. На кожне підприємство, яке тепер відмовляло йому в продажі чогось, припадав десяток таких, які запобігали перед ним і приймали розписки з підписом Г. С. Кемпбелла чи забезпечені капіталом компанії Ворнера. У разі серйозної ситуації, коли Голмс відчував, що конкретний кредитор ось-ось подасть до суду чи дійде навіть до фізичної розправи, Голмс платив готівкою, заробленою його підприємствами: грошима, сплаченими за оренду квартир і крамниць, виторгом аптеки чи прибутком свого нового дітища — компанії, яка надсилала поштою ліки на замовлення. Немовби пародіюючи успішну центрову компанію з доставки ліків поштою «Аарон Монтгомері Ворд» у центрі Чикаго, Голмс почав продавати шарлатанські ліки, що, як він запевняв, можуть вилікувати від алкоголізму чи облисіння.

Він завжди залишався відкритим для нових фінансових можливостей, а надто нині, коли розумів, що, хоч як він хитруватиме, знижуючи вартість робіт, усе одно за переобладнання будівлі треба буде заплатити. Коли двоюрідний дідусь Мірти Джонатан Белкнап із Біґ-Фут-Прерії (штат Іллінойс) вирішив приїхати в гості у Вільметт, це питання, здається, було готове розв’язатися саме собою. Белкнап не був великим багачем, але мав добрі статки.

Голмс став частіше навідуватися у Вільметт. Купував іграшки для Люсі, прикраси й косметику — для Мірти та її матері. Наповнив дім любов’ю.

Двоюрідний дідусь із Голмсом знайомий ще не був, але знав усе про його непросту сімейну ситуацію з Міртою і був готовий незлюбити молодого лікаря. При першій зустрічі він зауважив, що Голмс занадто самовпевнено тримається для такої молодої людини. Проте старшого родича вразило, наскільки зачарована Мірта в його присутності, як навіть її мати (дружина його племінника), здається, аж сяє в присутності Голмса.

Після кількох зустрічей Белкнап почав розуміти, чому Мірта так сильно закохалася в цього чоловіка. Красивий, чистий, гарно вдягався, говорив красивими реченнями. Погляд його синіх очей був щирий. У розмові він слухав уважно, аж трохи тривожно — наче старий Белкнап був найцікавішою особою на світі, а не просто дядьком, який завітав у гості зі своєї Біґ-Фут-Прерії.

Усе ж Белкнап Голмса недолюблював, але щирість нового родича його просто обеззброїла, коли Голмс попросив у нього чек на 2500 доларів, щоб допомогти оплатити витрати на новий будинок для себе і Мірти. Белкнап погодився. Голмс щиро йому дякував. Може, цій парі потрібен якраз новий будинок окремо від батьків, щоб перестати віддалятися одне від одного. Голмс пообіцяв вернути гроші, щойно справи йому дозволять.

Голмс повернувся до Інґлвуда та швидко підробив підпис Белкнапа на ще одному чеку на таку саму суму, збираючись використати її на будівництво готелю.

Коли Голмс наступного разу приїхав у Вільметт, він покликав Белкнапа подивитися будівлю в Інґлвуді й місце, яке обрали для Всесвітньої виставки.

Хоча Белкнап чимало читав про майбутній ярмарок і дуже хотів би побачити, де він відбуватиметься, думка провести в товаристві Голмса цілий день його не тішила. Голмс був чарівний і люб’язний, але щось у ньому Белкнапа насторожувало. Він точно не міг сказати, що саме. Дійсно, кілька наступних десятиліть психіатри та їхні наступники безуспішно мучилися, як можна визначити й точно описати, що саме в подібних голмсах створювало враження такої щирості й душевності, а водночас поширювало дивне відчуття, що цій людині бракує якогось важливого людського елемента. Спочатку психіатри описували такий розлад як «моральне слабоумство», а його носіїв — «моральними імбецилами». Пізніше увійшов в обіг термін «психопат», який уживався в пресі ще 1885 року в «Pall Mall Gazette» за редакцією Вільяма Стеда, де психопатія називалася «новою недугою» і було сказано: «Для психопата немає нічого святого, крім власної особи та своїх інтересів». Через півстоліття новий шлях відкрила книжка доктора Гарві Клеклі «Маска душевного здоров’я». Доктор описує типового психопата як «тонко сконструйовану машину рефлексів, яка здатна ідеально наслідувати людську особистість… Вони настільки майстерно відтворюють поведінку цілісної і нормальної людини, що той, хто оглядає такого пацієнта в клінічних умовах, не може з наукової чи об’єктивної точки зору пояснити, чому або чим саме ця людина не є справжньою». Ті, в кого такий розлад виявлявся в найчистішій формі, дістали в жаргоні психіатрів назву «психопатів Клеклі».

Коли Белкнап відмовився пристати на пропозицію Голмса, той, здається, помітно розчарувався і засмутився. Але ж ця поїздка просто необхідна, умовляв його Голмс, немовби бажаючи захистити власну честь, бажаючи продемонструвати Белкнапові свою платоспроможність і показати, що чек від Белкнапа став найнадійнішим із можливих вкладень капіталу. Мірта, здається, теж засмутилася.

Белкнап здався. Дорогою до Інґлвуда Голмс показував усілякі визначні місця: чиказькі хмарочоси, річку Чикаго, скотобазу. Сморід останньої, на думку Белкнапа, просто збивав з ніг, а от Голмс, здається, взагалі того запаху не помічав. Чоловіки вийшли з потяга на станції Інґлвуд.

Містечко було жваве. Кожні кілька хвилин проїжджали потяги. Кінні трамваї бігали туди-сюди Шістдесят третьою стрит посеред маси екіпажів і підвод. Хоч куди Белкнап дивився — всюди щось будувалося. Незабаром будівництв стане ще більше: підприємці почнуть активно готуватися до навали відвідувачів Всесвітньої виставки. Голмс окреслив родичеві власні плани. Він поводив Белкнапа своєю аптекою з мармуровими стійками та скляними баночками з речовинами шалених кольорів, потім повів родича на другий поверх, познайомив його з доглядачем будівлі Патріком Квінленом. Поводив Белкнапа численними коридорами будівлі, розповів, як буде влаштований майбутній готель. Белкнапові місце видалося дивним і похмурим; коридори завертали у якихось несподіваних напрямках.

Голмс спитав старшого родича, чи не бажає той піднятися на дах і оглянути, як іде будівництво. Той відмовився під вигаданим приводом, нібито він занадто старий і не зможе піднятися на таку висоту.

Голмс обіцяв йому прекрасні краєвиди Інґлвуда — може, навіть на сході можна буде роздивитися Джексон-парк, де скоро поставлять будівлі для ярмарку. Белкнап знову відмовився, цього разу ще енергійніше. Голмс зайшов з іншого боку. Запропонував Белкнапові переночувати в будівлі. Спочатку Белкнап теж відмовився, але, відчуваючи, що, може, повівся неґречно, не приставши на пропозицію сходити на дах, усе ж погодився.

Увечері Голмс провів Белкнапа до кімнати на другому поверсі. Газові світильники в коридорах були встановлені на великій відстані, і посередині між кожними двома залишалася смуга темряви; ці смуги коливалися, коли коридором проходили гість і господар. Кімната була умебльована, доволі зручна, її вікна виходили на вулицю, де й досі тривав рух, від чого ставало спокійніше на душі. Белкнап відчував, що на той момент, крім нього й Голмса, в будівлі не було нікого. «Лягаючи в ліжко, — згадує Белкнап, — я ретельно замкнув двері».

Скоро почав затихати вуличний гамір, тільки вряди-годи гуркотіли потяги та зрідка цокав копитами кінь якогось пізнього екіпажа. Белкнапові не спалося. Чоловік дивився в стелю, на якій коливалося світло ліхтарів знадвору. Минала година за годиною. «І тут, — згадує Белкнап, — я раптом почув, що в замок хтось вставляє ключ».

Белкнап спитав: «Хто там?» Стало тихо. Він затамував подих і почув кроки: хтось пішов коридором геть. Белкнап не сумнівався: за дверима спочатку було двоє, а тепер один із них відійшов. Белкнап знову спитав, хто там. Цього разу почув голос і упізнав Патріка Квінлена, сторожа й доглядача.

Той хотів зайти.

«Я відмовився відчиняти, — згадує Белкнап. — Він якийсь час намагався від мене цього домогтися, а потім пішов».

Белкнап не зміг заснути до ранку.

Невдовзі він виявив, що Голмс підробив його підпис. Той перепросив, виправдовуючись великою потребою в грошах, і настільки переконливо каявся у своїй провині, що навіть Белкнап розтанув, хоча довіряти Голмсові він від того не став. Значно пізніше до Белкнапа дійшло, чому Голмс так сильно бажав зводити його на дах. «Якби я туди пішов, то його шахрайство б, напевне, не розкрилося — бо вже не лишилося б кому його розкрити!»

«Тільки я не пішов, — каже він. — Я висоти боюся».

Поки в будівлі працювали теслі та тинькарі, Голмс зосередився на створенні необхідного доповнення. Зробив кілька можливих планів, напевно, на основі того, що колись бачив, і тоді зупинився на такій конфігурації, яка мала б добре виконувати свою роль: велика прямокутна цегляна коробка з вогнетривкої цегли завглибшки приблизно 2,5 метра, заввишки і завширшки по 1,8 метра, а навколо неї — друге подібне приміщення, яке мало нагріватися вогнем від форсунки. Внутрішня «коробка» повинна була слугувати як така собі піч витягнутої форми. Хоча подібних печей він ніколи не будував, Голмс був переконаний, що цей проект зможе давати такі температури, щоб повністю спалювати все, що всередині. А також така піч усуватиме всі запахи, які йтимуть із внутрішньої частини, що було для нього особливо важливим моментом.

Цю піч він планував встановити у підвалі й найняв для того муляра Джозефа Берклера. Пояснив майстрові, що використовуватиме цю споруду для виробництва й формування скла для компанія Ворнера. За вказівками Голмса Берклер додав деякі залізні деталі. Працював він швидко, і невдовзі піч була готова для перших випробувань.

Голмс запалив форсунку. Вогонь приємно ухнув. Хвиля жару викотилася з камери до далеких стін підвалу. У повітрі з’явився дух частково спаленої нафти.

Проте випробування Голмса не порадували — піч давала замало жару. Він налаштував пальник і спробував знову, але стало не набагато краще.

Подивившись у довідник, він знайшов у місті пічне підприємство й попросив консультації з досвідченим майстром. Назвався йому засновником склярської компанії Ворнера. Якщо ж із якихось причин представники компанії матимуть намір перевірити, чи існує насправді таке склярське підприємство, то їм досить буде зазирнути в довідник Інґлвуда за 1890 рік, там ця компанія записана, а Голмса названо її господарем.

Управитель пічного підприємства — його ім’я ніде не названо — вирішив особисто зайнятися цією справою і зустрівся з Голмсом на його робочому місці. Він побачив молодого, красивого, майже делікатної будови чоловіка, у зовнішності якого відображалися впевненість і процвітання.

Відвідувач мав надзвичайні сині очі. Будівля в нього була доволі похмура, збудована, вочевидь, за нижчими стандартами, ніж інші споруди на Шістдесят третій, але місце було обрано вдало, жваве місце. Для такої молодої людини стати господарем практично цілого кварталу — вже неабияке досягнення.

Управитель пішов із Голмсом у кабінет на другий поверх і там під свіжим вітерцем із наріжного вікна оглянув Голмсове креслення печі. Голмс пояснив, що не може отримати «необхідну кількість тепла». Управитель захотів побачити сам пристрій.

О, в цьому немає необхідності, промовив Голмс. Він не бажає завдавати клопоту панові управителю, йому потрібна лише порада, і за неї він гідно заплатить.

Проте пічник наполягав: не побачивши, він нічого не може порадити.

Голмс усміхнувся. Ну, звичайно. Коли пан управитель має на це час, то він радо все йому покаже.

Голмс провів його вниз — спочатку на перший поверх, а потім темнішими сходами у підвал.

Вони увійшли до великої прямокутної печери, яка тяглася на всю довжину кварталу, простір якої перетинали хіба що стовпи, що підтримували будівлю. У темряві видніли якісь бочки, баки й купи чогось темного — можливо, землі. Під багатьма вимкненими лампами стояв довгий вузький сталевий стіл, а біля нього — дві потерті шкіряні валізи. Виглядом підвал скидався на шахту, а запахом — на операційну.

Управитель оглянув піч. Помітив, що в ній є внутрішня камера з вогнетривкої цегли, влаштована так, щоб вогонь не потрапляв усередину неї, помітив розумне доповнення: два отвори у верхній частині внутрішньої камери, через які можуть виходити гази, відтак вигоряючи в довколишньому полум’ї. Проект був цікавим і, здається, мав би працювати, тільки він зауважив, що форма печі не зовсім відповідає завданню з формування скла. Внутрішня частина занадто мала для великих панелей, які зараз бувають на міських вітринах. А в усьому іншому він нічого такого не помітив і не бачив проблеми в тому, щоб покращити роботу такої печі.

Повернувся із бригадою робітників. Ті поставили потужніший пальник, який нагрівав піч до 1650 градусів Цельсія. Голмс, схоже, був задоволений.

Тільки пізніше пічник зрозумів, що особлива форма тієї печі й надзвичайно високі температури були ідеальні для зовсім іншого призначення. «По суті, — говорить управитель, — загальний план тої печі доволі подібний до крематорію для мертвих тіл, і з огляду на вищеописані пристосування він абсолютно не даватиме запаху».

А проте, знов-таки, це спало йому на думку згодом.

І знову Голмс довго не повертався до Вільметта, хоча регулярно надсилав Мірті та доньці гроші, щоб їм було добре. Він навіть застрахував життя дівчинки, адже діти — то такі крихкі створіння, які можуть в одну мить залишити наш світ.

Справи в нього йшли добре. Компанія, що надсилала ліки поштою, приносила несподівано великі гроші, і він став шукати способів заробити на останньому слові медицини — ліках від алкоголізму, винайдених лікарем на прізвище Кілі у Двайті (штат Іллінойс). Аптека на розі працювала легко й давала прибутки, тільки-от одна з дам, яка мешкала по сусідству, помітила, що в господаря чомусь не затримуються на роботі молоді й зазвичай гарненькі продавчині. У них чомусь щоразу виявлялася погана звичка йти з роботи без попередження, іноді навіть залишаючи особисті речі в кімнаті на другому поверсі. Така поведінка видавалася спостережливій жінці недоброю ознакою дедалі більшого небажання працювати в сучасної їй молоді.

Будівля переобладнувалася на готель не надто швидко, зі звичними затримками та злостивими звільненнями. Голмс доручав своїм трьом помічникам — Квінлену, Чеппеллу й Пайтзелю — знаходити працівників на заміну. Схоже, їм було нескладно знаходити нових людей на кожну нову вакансію. Тисячі робочих рук, звільнених десь-інде, прибували до Чикаго з надією будувати виставку — і тут виявляли, що таких розумників знайшлося аж надто багато, тож бідолашні люди становили величезний ринок робочої сили, готової братися за що завгодно та за яку завгодно платню.

Голмс звернув свою увагу до інших, цікавіших занять. Доля принесла в його життя двох нових жінок: одна — на зріст майже метр вісімдесят і з розкішним тілом, а друга — її зовиця — мила дівчина, чорнява та з дивовижними темними очима. Те, що висока красуня прибула в товаристві чоловіка й дочки, надавало ситуації особливої пікантності.

Сумний краєвид

Східні архітектори виїхали з Нью-Джерсі о 16:50 8 січня 1891 року вагоном № 5, в купе № 6, «Норз шор лімітед», — Гант зарезервував для товариства окреме купе. Попереднього вечора з Бостона мав прибути Олмстед, щоб долучитися до них.

То було чарівне видовище: розкішний потяг мчить крізь зиму, везучи п’ятьох із найбільших архітекторів за всю історію США в одному купе; чоловіки обмінюються плітками, жартують, випивають, курять. Олмстед використав цю можливість, щоб описати товариству Джексон-парк, і тяжкі випробування бюрократією в цей момент, здається, відступили на другий план. Він поважав Бьорнема з прямоту та щирість, за владність, яку той випромінював, і не мав сумніву, що виставив його перед архітекторами з найкращого боку. Також він, безумовно, чимало часу міркував над своїм баченням виставкового простору, звернувши особливу увагу на те, що Лісовий острів слід залишити таким, щоб він не мав жодних помітних об’єктів, зроблених руками людей.

За дві години перед тим, як потяг доїхав до Чикаго, на короткій зупинці Мак-Кім отримав телеграму, що його мати Сара Мак-Кім раптово померла в себе вдома у віці сімдесяти восьми років. У нього з матір’ю були дуже близькі стосунки. Він залишив колег і сів на поїзд у зворотному напрямку.

Архітектори прибули до Чикаго пізно ввечері 9 січня і поїхали екіпажами до готелю «Веллінгтон», де Бьорнем зарезервував усім номери. Там до них приєднався ван Брюнт із Канзас-сіті. Наступного ранку вони екіпажами вирушили на південь до Джексон-парку. Рута не було, він мав пізніше того дня повернутися з Атланти.

До парку доїхали приблизно за годину. «То був такий холодний зимовий день, — згадує Бьорнем. — Небо облягли хмари, озеро пінилося».

У парку архітектори повиходили з екіпажів, видихаючи пару. Вітер кидав в обличчя пісок, який сік обличчя і змушував затуляти очі. Вони побрели мерзлою землею, Гант кривився від подагри, лаявся і виявляв недовіру; Олмстед мовчки мучився зубним болем після безсонної ночі й кульгав після давньої аварії.

Озеро сіріло, темніючи коло обрію. Єдиним кольором поблизу були червоні щоки архітекторів і сині очі Бьорнема й Олмстеда.

Олмстед дивився на реакцію приїжджих. Перезирався з Бьорнемом.

Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, — згадував Бьорнем, — читався майже відчай».

Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок різних видів дуба — великоплодий, болотяний, оксамитовий, кошенільний — що здіймалися з густих заростей бузини, терну й верболозу. На найбільш відкритих ділянках був лише пісок, злегка порослий прибережними та степовими травами. Один автор називав цей парк «безлюдним і огидним»; інший — «піщане пустище нікому не потрібної землі». Пейзаж останньої надії архітекторів не вирізнявся привабливістю. Сам Олмстед відгукнувся про нього так: «Коли б у межах міста шукали територію, найменше подібну до парку, то кращої б не знайшли!»

По суті, місце було ще гіршим, аніж здавалося. Чимало дубів стояли сухими. З огляду на пору року, сухе дерево було важко відрізнити від живого. В інших коріння було сильно пошкоджене. Пробне буріння показало, що парковий ґрунт являє собою шар темного ґрунту завтовшки близько тридцяти сантиметрів, далі — шістдесят сантиметрів піску, а потім — понад три метри піску, настільки просоченого водою, що Бьорнем казав про нього: «Ця суміш ставала майже такою, як хиткий пісок, і її часто саме так і називали». Чиказці розуміли, яке випробування ставить перед ними ґрунт, а звиклі до твердої породи ньюйоркці — ні.

Але найбільша вада парку, принаймні на думку Олмстеда, полягала в тому, що рівень води коло берега протягом року зазнавав значних змін, подекуди коливаючись у межах ледь не півтора метра. Такі коливання, розумів цей досвідчений чоловік, дуже ускладнять озеленення місцевості. Якщо вода відступить — глядачі побачать некрасиву смугу голої землі коло берега. Якщо ж озеро підійметься, то заллє і погубить рослини.

Архітектори знову сіли в свої екіпажі. Поїхали до озера грубими доріжками зі швидкістю поховального кортежу і в навряд чи веселішому настрої. Бьорнем написав: «Розчарування, ба навіть безнадія охопили тих, хто тієї миті осягнув масштаби запропонованої справи, безжальні умови роботи в обмежений термін… До дати, на яку Конгрес призначив посвяту будівель, залишався двадцять один місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців — першого травня 1893 року — слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».

Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:

— Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?

— Так, — відказав Бьорнем. — Такі наші наміри.

— Це ж неможливо!

Бьорнем подивився на нього:

— Рішення вже ухвалено.

Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.

Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, — згадувала Гарріет Монро, — і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».

Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі — на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд». Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.

Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці фірми, аж тут Рут, раптово поновивши життєві сили, приєднався до них. Він був люб’язний, душевний, дотепний. Коли вже хтось здатний «розгойдати» цих людей і запалити в них якийсь вогонь, то Бьорнем знав: це до снаги лише Рутові. Рут запросив східних гостей до свого будинку на Астор-плейс наступного дня, в неділю, на чай, а тоді нарешті пішов додому побачити своїх дітей і дружину Дору, яка, за словами Гарріет Монро, лежала в ліжку «майже смертельно недужа» — у неї нещодавно зірвалася вагітність.

Рут розповів Дорі, що дуже втомився, і пропонував їй наступного літа втекти разом кудись у довгу відпустку. Останні місяці в нього були сповнені розчарувань, безсонних ночей і поїздок. Він виснажився. Але поїздка на південь його не розрадила. Він не міг дочекатися кінця тижня, коли 15 січня архітектори нарешті підіб’ють підсумки своєї зустрічі та роз’їдуться.

«Після 15 числа, — казав він дружині, — я не буду настільки зайнятий».

Східні гості й чиказькі архітектори пізніше знову зібралися вечеряти до Університетського клубу. Бенкет на їхню честь проводив Комітет із територій і будівель виставки. Рут був настільки втомлений, що не зміг прийти. Вочевидь, ця вечеря теж була зброєю чиказців, покликаною розпалити в східняках ентузіазм і продемонструвати рішучість усерйоз виправдати ті грандіозні плани, якими хвалилося місто. То був перший із низки неймовірно розкішних і щедрих бенкетів, меню яких викликало питання про стан серцево-судинної системи в членів міської еліти.

На вході прибулих ловили репортери. Архітектори були люб’язні, але небагатослівні.

У залі стояв великий Т-подібний стіл, і на чільному місці, посередині поперечного столу, сидів Лаймен Ґейдж, голова виставки, праворуч його — Гант, а Олмстед — ліворуч. Від букетів гвоздик і рожевих троянд стіл скидався на клумбу. Біля кожної тарілки пишалася бутоньєрка. Усі прийшли у фраках. Жодної жінки не було видно.

Рівно о восьмій вечора Ґейдж узяв Ганта з Олмстедом за руки й повів із клубного вестибюля до бенкетної зали.

Устриці.

Один-два келихи Montrachet.

Консоме із зеленої черепахи.

Amontillado.

Смажений шед ^[28] à la Maréchel.

Огірки. Картопля à la Duchesse.

Філе-міньйон à la Rossini.

Chateau Lafite і Rinnart Brut.

Артишоки по-перському.

Pommery Sec.

Вишневий сорбет.

Цигарки.

Вальдшнеп на тостах.

Салат зі спаржі.

Морозиво: імбирне по-кантонському.

Сири: Pont l’Eveque; Rocquefort. Кава. Лікери.

Madeira, 1815.

Сигари.

Спочатку взяв слово Ґейдж. Він виголосив піднесену промову про блиск майбутньої виставки й необхідність поважних гостей у цій святковій залі подумати спочатку про виставку, а потім уже про себе, адже тільки самовідданість принесе успіх майбутній виставці. Йому схвально й активно аплодували.

Наступним говорив Бьорнем. Він розповів, як уявляє собі Всесвітню виставку, й підкреслив рішучу налаштованість Чикаго втілити цей проект. Він також закликав до спільної самовідданої праці. «Панове, — проголосив він, — 1893 рік стане третьою знаменною датою в історії нашої країни. На благо двох попередніх — 1776 і 1861 років — працювали всі істинні американці, тож нині я знову закликаю вас до великого служіння!»

І тут зала вибухнула оплесками. «Із бенкетної зали всі вийшли єдині, мов солдати перед боєм», — згадував Бьорнем.

Щоправда, в основному марширували саме чиказці. Назавтра в домі Рута Гарріет Монро прийняла східних архітекторів і вийшла з будинку вражена до глибини душі. «У розмові мене вразила їхня безнадія і байдужість, — згадувала вона. — Від таких гігантських будівель таким дешевим коштом годі сподіватися великої краси… Одноманітність ландшафту навколо Чикаго практично унеможливлює ефектне групування… Часу на готування і будівництво замало… Ці та інші критичні зауваження вказували на загальну недооцінку початого».

Наприкінці гостини Рут провів гостей до екіпажів. Було вже темно й дуже холодно. Різкий морозяний вітер гуляв навколо Астор-плейс. Потім часто згадували, як Рут у парадному вбранні вибігав на лютий мороз без пальта.

Точка зникнення

Не один рік мандруючи з міста до міста, з роботи на роботу, молодий ювелір Іцилій Коннер (сам він надавав перевагу прізвиську Нед) — приїхав до Чикаго з дружиною Джулією і восьмирічною дочкою Пьорл та швидко виявив, що потрапив в істинне місто можливостей. На початку 1891 року Нед опинився за касою ювелірної крамниці у жвавому торговельному центрі в південній частині міста на розі Шістдесят третьої і Воллеса. Уперше у своєму свідомому житті Нед бачив попереду райдужне майбутнє.

Господар торговельного центру, хоч і дуже молодий, був успішним ділком, людиною динамічною, істинним сином свого часу, а з огляду на майбутню Всесвітню «Колумбівську» виставку, попереду в нього було ще більше процвітання, адже до ярмарку, в кінець Шістдесят третьої, можна було швидко дістатися трамваєм на схід. Також подейкували, що відкриють нову залізничну лінію, на узвишші, звану «Алеєю L» через форму естакади, яка нависатиме над міськими вулицями, — просто до Джексон-парку вздовж Шістдесят третьої, так що гості зможуть в іще один спосіб дістатися майбутнього ярмарку. Рух на вулиці вже пожвавився: щодня сотні людей їздили екіпажами подивитися, де ж усе відбуватиметься. Щоправда, дивитися поки що не було на що. Недові з Джулією парк видався дуже некрасивим, відлюдним місцем із піщаними дюнами й напівусохлими дубами, хоча Пьорл сподобалося ловити пуголовків у калюжах стоячої води. Здавалося, в такому місці неможливо побудувати нічого прекрасного, хоча Нед, як і чимало новоприбулих, був готовий визнати, що це місто не схоже на жодне, в якому він бував. Коли вже якесь місто здатне виправдати такі нахваляння, то напевне, це якраз і має бути Чикаго. Новий роботодавець Неда, доктор Г. Г. Голмс, здається втілював той самий «дух Чикаго», про який говорили в місті. Бути молодим і водночас господарем будівлі завбільшки з цілий квартал було б неймовірно в жодному іншому місті, як свідчив досвід Неда. А тут — немовби звичайна річ.

Коннери мешкали у квартирі на другому поверсі біля власних апартаментів господаря. Квартиру Неда годі було назвати особливо веселою і світлою, зате то було тепле місце біля роботи. Та й Голмс узяв Джулію на роботу до свого торговельного центру, плануючи навчити її бухгалтерії. Пізніше, коли до Чикаго приїхала Недова вісімнадцятирічна сестра Ґертруда, Голмс покликав і її до себе працювати у своїй новій компанії, що надсилала ліки поштою. Коли в родині працювало вже троє, то скоро вони могли б дозволити собі власний будинок, можливо, на одній із широких, посипаних щебенем вулиць Інґлвуда. Звичайно, вони могли завести й велосипеди та ходити до театру Тіммермана неподалік.

Тільки одне непокоїло Неда. Здається, Голмс виявляв надмірну увагу до Ґерти та Джулії. З одного боку, це було й нормально, та й Нед звик до цього: обидві дами були неабиякі красуні. Ґерта — струнка й темноволоса, Джулія — висока й дивовижно пропорційна. Нед розумів від самого початку: Голмс жінок любить, а жінки відповідають йому взаємністю. Молодих красунь до аптеки Голмса тягло немов магнітом. Коли Нед намагався їм допомогти, ті дивилися на нього відсторонено й незацікавлено. Але щойно Голмс з’являвся у крамниці, вони починали поводитися зовсім по-іншому.

Нед, людина загалом проста, здається, ставав частиною меблів, статистом у власному житті. Тільки його дочка Пьорл залишалася до нього так само уважною, як і завжди. Нед із тривогою в серці спостерігав, як Голмс робить Ґерті й Джулії компліменти, усміхається, дарує подарунки з медовими словами на вустах — особливо Ґерті — і як у відповідь сяють жінки. Коли Голмс ішов від них, вони якось знічувалися і починали поводитися дратівливо й різко.

Ще прикріше було Недові від ставлення клієнтів до його власної особи. Справа не в тому, що вони казали, а в їхніх поглядах: у них читалося щось ніби жаль чи навіть співчуття.

Одного вечора в ту пору Голмс попросив Неда про одну послугу. Завів його у велике підвальне приміщення і зайшов усередину, а тоді попросив Неда зачинити двері й послухати, чи чути, як він кричить. «Я зачинив двері та приклав вухо до одвірка, — згадує Нед, — але було ледве чути». Нед відчинив двері, і Голмс вийшов. Тоді він попросив і Неда зайти досередини й покричати, щоб він, Голмс, сам перевірив, наскільки мало звуку проходить крізь двері. Нед зайшов, але вискочив назад, коли Голмс прочинив двері. «Мені ця справа не подобається», — сказав він.

Навіщо комусь звуконепроникне приміщення, на думку йому не спало.

Поліція отримувала різноманітні попередження: листи від батьків загублених, візити детективів, яких найняли батьки, але все це губилося в міському хаосі. Складалося враження, що зникати — народна розвага мешканців Чикаго. Дуже вже багато людей зникало, в усіх частинах міста, і всі ці випадки було важко розслідувати належним чином, та й забагато перешкод ставало перед слідством. Чимало з патрульних були дуже мало обізнані, призначали їх начальники відділків на свій розсуд. Детективів було мало, ресурси та вміння їхні були мінімальні. Класові питання збивали слідство з пантелику. Типові зникнення: дівчата-польки, хлопці зі скотобази, робітники-італійці, негритянки — не видавалися вартими великих зусиль. Тільки зникнення людей заможних викликало енергійну реакцію, та й у цьому випадку детективи все одно мало що могли зробити, хіба що слали телеграми в інші міста й періодично навідуватися до моргу, перевіряючи щойно знайдені нерозпізнані тіла чоловіків, жінок чи дітей. У якийсь момент половина детективів міста була зайнята розслідуванням зникнень, і це підштовхнуло голову поліції оголосити, що він розглядає можливість сформувати окремий підрозділ, «бюро таємничих зникнень».

Жінки й чоловіки зникали приблизно порівну. Молода Фанні Мур, приїхавши до міста з Мемфіса, не повернулася туди, де вона мешкала в Чикаго, — і більше ніхто її не бачив. Дж. В. Хайлімен одного дня пішов з роботи, сів на приміський потяг і зник, як написали в «Tribune» — «наче крізь землю провалився». Щодо жінок підозрювалося, що їх зґвалтовано, щодо чоловіків — що їх пограбовано, а тіла скинуто в глибокі води річки Чикаго або сховано в провулку в районах Галстед чи Леві, або ж на неспокійному відрізку Кларк-стрит між вулицями Полка й Тейлора, що його ветерани поліції прозивали «Шаєнкою» (за назвою войовничого індіанського племені шаєнів). Знайдені тіла доправляли в морг; якщо їх не розпізнавали, то далі їх везли в анатомічний театр медичного коледжу Раша чи, може, окружної лікарні Кука, а звідти — до препараторської лабораторії, де виконувалася тонка робота відділення м’язів і сполучних тканин від кістяка — кістки й черепи відбілювали, а тоді знову збирали в скелет для використання лікарями, музеями анатомії чи вряди-годи продавали приватним колекціонерам наукових цікавинок. Волосся йшло на перуки, одяг передавався в центри соціальної допомоги.

Як і на «Union Stock Yards», у Чикаго нічого марно не пропадало.

Самота

Архітектори зі сходу та з Чикаго знову зустрілися в понеділок уранці, 12 січня, у бібліотеці фірми Бьорнема й Рута на верхньому поверсі «Рукері». Рут не прийшов. З Нью-Йорка прибув Вільям Р. Мід на заміну своєму колезі Мак-Кіму, який перебував у жалобі. Поки чоловіки чекали один одного, до бібліотеки час від часу заходили люди поглянути у східні вікна на широке озеро Мічиган. Світло потрапляло до бібліотеки надприродно сильне, наповнене відблисками озера та його скрижанілих берегів.

Бьорнем підвівся, щоб офіційно привітати гостей, але почувався невпевнено. Він знав: східні колеги зберігають похмуре мовчання — і, здається, був налаштований будь-що завоювати їх лестощами на межі дифірамбів (Луїс Саллівен згадував, що цією тактикою Бьорнем володів особливо майстерно). «Сам не надто чутливий до лестощів, хіба що трохи сентиментальний, він швидко засвоїв ефективність цього бальзаму, якщо ним густо мазати великих підприємців, — писав Саллівен. — Луїс не раз бачив його в дії, і спочатку його вразила безсоромність Бьорнема, але потім він дивом дивувався, як на ті лестощі купився їхній об’єкт. Метод був примітивний, але працював».

Саллівен згадує про зустріч у бібліотеці: «Скоро стало помітно, що він постійно, вульгарно просить у східних архітекторів пробачення за присутність їхніх темних західних братів».

Гант це теж помітив.

«Чорт забирай, — обірвав він промовця, — ми сюди приїхали не як місіонери. До діла!»

У кімнаті схвально загули. Адлер повеселішав, Саллівен самовдоволено посміхнувся. Олмстед спостерігав за всім незворушно, наслухаючи неугавний шум у вухах. Гант скривився: від переїзду з Нью-Йорка й екскурсії до Джексон-парку в нього посилилася подагра.

Зауваження Ганта змусило Бьорнема здригнутися. Він відчув у серці задавнений біль подвійної зневаги східняків — згадав про те, як його не прийняли до Гарвардського та Єльського університетів; проте ці слова та їхня очевидна підтримка в кімнаті водночас закликали Бьорнема зосередитися на робочих завданнях. Як згадує Саллівен: «Бьорнем вийшов зі свого сомнамбулічного блукання думки — і долучився. Він був досить розумний, щоб усвідомити: дядько Дік ^[29] зробив йому необхідну послугу».

Бьорнем розповів присутнім, що віднині вони будуть Комітетом архітекторів виставки. Закликав усіх обрати голову. Обрали Ганта. «Природна роль майстра й учителя знову ненав’язливо заявила про себе, — писав ван Брюнт, — і ми знову стали його старанними та щасливими учнями».

Секретарем обрали Саллівена, котрого найменше можна було б назвати «щасливим учнем Ганта». Для нього Гант був таким собі яничаром, охоронцем мертвої мови. І Бьорнем також. Для Саллівена ці два чоловіки стояли на шляху його, Саллівена, власних ідей, які саме почали набирати сили: призначення будинку повинне виявлятися в його вигляді — не просто форма має відповідати функції, а «функція створює чи організує її форму».

Саллівен сприймав Ганта як просто впертого дідугана, а Бьорнем для нього був людиною значно небезпечнішою. У ньому Саллівен бачив рівного за силою одержимості. Саллівен на той момент сприймав ситуацію так: в архітектурному світі Чикаго панують лише дві фірми: Бьорнема й Рута та Адлера і Саллівена. «У кожній фірмі була людина з раз і назавжди визначеною метою життя, якій вона здатна підпорядкувати все інше, принести в жертву що завгодно, — писав Саллівен. — Деніел Бьорнем був одержимий феодальною ідеєю влади. Луїс Саллівен тою самою мірою був одержимий світлою ідеєю демократичної влади». Саллівен захоплювався і Рутом, і Адлером, проте вважав їх на щабель нижчими. «Джон Рут настільки зосереджений на власних бажаннях, що для нього є ризик ніколи як слід не скористатися тією владою, яку передбачає його становище. Адлер — передусім інженер, технік, сумлінний адміністратор… Безумовно, Адлерові бракувало необхідної уяви; по-своєму бракувало її й Джону Рутові — такої собі уяви мрійника. Саме здатність мріяти була силою Бьорнема та пристрастю Луїса».

Невдовзі після полудня Бьорнем вийшов із кімнати прийняти телефонний дзвінок від Дори Рут. Вона сказала, що її чоловік прокинувся із важкою застудою і не зможе прийти на зустріч. За кілька годин вона зателефонувала знову: лікар поставив діагноз — запалення легенів.

Рут був у бадьорому гуморі. Він жартував і намагався всіх розсмішити. «Я все життя не настільки уникав хвороб, щоб зараз легко відбутися, — казав він Гарріет Монро. — Я розумів: коли прийде моя черга, то це буде люта звірюка».

Архітектори продовжували засідання без Бьорнема, який залишився біля ліжка товариша, зрідка виходячи, щоб розв’язувати питання в бібліотеці чи навідати Ганта, в якого подагра загострилася настільки, що він не міг вийти зі свого номера готелю «Веллінгтон». Рут жартував із медсестрами, які його доглядали. На черговому засіданні в середу Комітет із територій і будівель виставки в резолюції бажав Рутові швидкого одужання. Того дня Бьорнем написав чиказькому архітекторові В. В. Боїнгтону: «Містер Рут у важкому стані, і немає певності, чи одужає, проте шанси є».

У четвер Рутові, як видавалося, покращало. Бьорнем знову написав Боїнгтону: «Цього ранку можу надіслати вам дещо кращу звістку. Він непогано провів ніч, і йому зараз легше. Хоча небезпека й не минула, надія є».

Архітектори дедалі більше загорялися. Оскільки Гант і досі сидів у номері з подагрою, головував на зборах Пост. Вони з ван Брюнтом раз у раз ходили до недужого в готель. Архітектори схвалили попередній план, накреслений на бурому папері Бьорнемом, Олмстедом і Рутом, із деякими поправками. Було вирішено, якого розміру мають бути основні будівлі та як їх розташувати на території. Затвердили основний стиль — неокласичний: отже, колони і фронтони пробуджуватимуть спогади про славу Давнього Риму. Для Саллівена таке рішення було просто як сіль на рану — він зневажав вторинність в архітектурі, але під час зборів заперечень не висловлював. Також архітектори обговорили один із найважливіших моментів проекту. Було встановлено однакову висоту карнизів для всіх палаців Великого двору (18,3 м). Карниз — це всього лише горизонтальний декоративний елемент. Стіни, дахи, бані, арки можуть бути й значно вищими, але, обравши один спільний елемент, архітектори гармонізували найбільш величні споруди майбутньої виставки.

Приблизно о четвертій годині вечора у четвер Кодмен і Бьорнем під’їхали до будинку Рута. Кодмен почекав в екіпажі, а Бьорнем зайшов.

Бьорнем побачив товариша: Рут важко дихав. Протягом дня хворому снилися химерні сни, серед них один старий, який не раз повторювався — сон із польотом. Побачивши Бьорнема, Рут спитав: «Ти більше мене не залишиш, ні?»

Бьорнем пообіцяв не залишати, але все-таки вийшов у сусідню кімнату до дружини Джона. Поки Бьорнем із нею розмовляв, до кімнати зайшла жінка з рідні. Вона сказала: Рут помер. В останні свої хвилини, розповіла вона, він ворушив пальцями на простирадлі, немов грав на піаніно. «Чи ви чуєте? — прошепотів він. — Ну хіба не дивовижно? Оце так музика…»

У будинку запала моторошна тиша, яку приносить смерть. Було чути лише шипіння газових світильників і втомлене цокання годинників. Бьорнем пішов на нижчий поверх. Він не помічав, що за ним стежать. Нетті — тітка Гарріет Монро — сиділа в темряві на верхньому майданчику сходів, що вели з вітальні на другий поверх. Жінка прислухалася до кроків Бьорнема. У каміні за його спиною горів вогонь і кидав довгі тіні на протилежну стіну. «Я працював! — казав сам до себе Бьорнем. — Я будував плани, я мріяв зробити нас найбільшими архітекторами на світі! Я показав йому це, я спрямував його на це! А тепер він помер… Чорт! Чорт! Чорт!»

Смерть Рута приголомшила Бьорнема — і все Чикаго. Бьорнем і Рут вісімнадцять років дружили, разом працювали. Вони знали думки один одного. Покладалися на вміння один одного. І ось Рута не стало. Далекі від них люди гадали, чи разом із Рутом не загинула й уся майбутня виставка. Газети аж гули від інтерв’ю, в яких перші особи міста говорили про покійного як про рушійну силу великої виставки, про те, що без нього годі й сподіватися здійснити те, про що всі мріяли. У «Tribune» писали, що Рут у Чикаго «без сумніву, найвидатніший архітектор, коли не найкращий в усій країні». Едвард Джеффрі, голова Комітету з територій і будівель, сказав: «Серед людей архітектурного фаху не залишилося таких, чийого генія і вміння вистачить, щоб у роботі над Всесвітньою виставкою посісти місце покійного Рута».

Бьорнем мовчав.

Він уже думав відмовитися від організації виставки. У ньому боролися дві сили: горе — і бажання закричати, що це насправді він, Бьорнем, був рушієм ярмаркового проекту; що саме він штовхав фірму Бьорнема й Рута до вищих і вищих звершень.

Східні архітектори поїхали в неділю, 17 січня. У неділю Бьорнем прийшов на панахиду за Рутом до будинку покійного на Астор-плейс, на його похорон на цвинтар Ґрейсленд, милий притулок для заможних небіжчиків за кілька кілометрів на північ від Кола.

У понеділок він повернуся до свого кабінету. Написав дванадцять листів. Сусідній кабінет — Рутів — стояв тихий, завішений чорним. У повітрі стояли пахощі тепличних квітів.

Завдання, поставлене перед ним, тепер страхало ще дужче.

У вівторок у Канзас-сіті лопнув великий банк. Наступної суботи Лаймен Ґейдж оголосив, що з 1 квітня піде з посади президента виставки, щоб зайнятися власним банком.

Генеральний директор виставки Джордж Девіс спочатку відмовлявся в це повірити. «Це нісенітниця! — вигукнув він. — Ґейдж має лишатися з нами. Без нього ми не можемо».

Серед робітників почалися хвилювання. Як і боявся Бьорнем, профспілкові лідери вирішили скористатися майбутньою подією, щоб досягти таких цілей, як встановлення певного рівня мінімальної платні й восьмигодинного робочого дня. Пожежа, погана погода і хвороби теж становили загрозу: у закордонних газетах уже писали, мовляв, хто ж наважиться відвідати ту виставку з огляду на горезвісну чиказьку каналізацію. Ніхто не забув, як 1885 року від брудної води стався спалах тифу й холери, який знищив десять відсотків мешканців міста.

У димах володарювали темні сили. Десь у серці міста молодий ірландський емігрант дедалі глибше занурювався в безумство — і це виявиться увертюрою до події, яка вжахне весь народ і очорнить те, про що Бьорнем мріяв як про найвеличніший момент свого життя.

А ще ближче до місця звершення підіймало голову значно химерніше створіння в такому самому нетерплячому передчутті: «Я народився з дияволом усередині. Я не міг нічим зарадити тому, що вродився вбивцею, так само як поет не може стримати натхнення до пісень».

(Чикаго, 1891–1893)

Будинок виробників і вільних мистецтв, 1912 рік, вигляд з південного заходу

Зібрання

У вівторок 24 лютого 1891 року Бьорнем, Олмстед, Гант та інші архітектори зібралися в бібліотеці на верхньому поверсі «Рукері», щоб надати креслення основних будівель виставки Комітету з територій і будівель. Архітектори зранку провели і власне засідання, де головував Гант. Через подагру він мусив покласти хвору ногу на стіл. Олмстед виглядав погано: обличчя в нього було аж сіре, тільки очі бірюзовими кульками блищали з-під лисого лоба. До групи долучився новий член — Оґастес Сент-Ґоденс, один із найвідоміших скульпторів Америки; Чарльз Мак-Кім запросив його допомогти оцінити проекти. Члени Комітету з територій і будівель виставки прибули о другій годині й наповнили бібліотеку запахом сигар, вовни й морозу.

Світло в залі жовтіло; сонце вже хилилося до обрію. У вікна кидався вітер. У каміні біля північної стіни потріскував і шурхотів потужний вогонь, дихаючи в бібліотеку сухим сироко, від якого в замерзлу шкіру заходили зашпори.

Гант без церемонії задав старт роботі архітекторів.

Вони по одному виходили, перед усіма розгортали свої креслення і вішали на стіну. Щось між ними відбулося, і це стало очевидно одразу — до кімнати немовби увійшла якась нова сила. Говорили вони, як згадував Бьорнем, «майже пошепки».

Будівлі були одна від одної красивіші й вигадливіші, а ще — величезні. Таких фантастичних замірів ще не бувало.

Гант пошкандибав наперед і показав будівлю адміністрації, яка мала стати найважливішою на виставці, що крізь її портал заходитиме на ярмарок більшість відвідувачів. Посередині цієї споруди був восьмикутник, увінчаний Куполом Зібрання, висота якого від основи до верхівки становила майже 84 метри — вище за купол Капітолію США.

Наступна будівля виявилася ще грандіознішою. Якщо його правильно звести, то Будинок виробників і вільних мистецтв стане найбільшою в історії спорудою, а сталі на нього піде стільки, як на два Бруклінські мости. Понад те — увесь Будинок виробників буде освітлений зсередини та зовні електричними лампами. На його верхні поверхи гостей возитимуть дванадцять електричних ліфтів. Чотири з них крізь центральну вежу підійматимуть на внутрішній міст на висоті понад 67 метрів від підлоги, а він, у свою чергу, вестиме на зовнішній оглядовий майданчик, з якого відкриватиметься запаморочливий краєвид далекого берега Мічигану: «Панорама, — як писали в одному путівнику, — яка досі не відкривалася жодному смертному».

Пост запропонував увінчати свою будівлю куполом заввишки 137 метрів — і тоді вона стане не лише найбільшою, а й найвищою в світі. Роззирнувшись навколо, Пост побачив в очах колег захват, але й щось іще. У залі зашепотілися. Архітектори тепер діяли й відчували настільки узгоджено, що Пост одразу все зрозумів. Купол був надмірний — не нездійсненно високий, а просто занадто пишний у своєму контексті. Від нього Гантове творіння здаватиметься меншим і зруйнується гармонія Великого двору. Не чекаючи на зауваження, Пост негучно сказав: «Мабуть, я не буду виступати на захист такого купола. Напевне, я трохи зміню свій проект».

Згода була одностайною, хоча й мовчазною. Саллівен за порадою Бьорнема вже змінив свою будівлю. Спочатку Бьорнем хотів, щоб фірма Адлера і Саллівена спроектувала Концертний зал… Але, почасти ще досі почуваючись скривдженими Бьорнемом, партнери йому відмовили. Пізніше Бьорнем запропонував їм Будинок транспорту, і вони пристали на пропозицію. За два тижні до зустрічі Бьорнем написав Саллівенові, просячи його змінити свій проект, створивши «одну велику браму на схід, і хай вона буде декоративнішою, ніж ті обидві, які ви пропонували… Упевнений, що по суті ваша будівля так виглядатиме ефектніше, ніж із двома брамами на старий лад із цього боку, що жодна з них красою й ефектністю не порівняється з однією центральною». Саллівен сприйняв пропозицію, але ніколи не зізнавався, за чиєю порадою так вчинив, хоча та брама і справді потім була на вустах в усіх відвідувачів виставки.

Усі архітектори, у тому числі Саллівен, здається, перебували під впливом якихось спільних чарів, хоча Саллівен буде від цього відмовлятися. Коли кожен з архітекторів розгортав своє креслення, «напруга чекання ставала майже нестерпною», — розповідав Бьорнем Сент-Ґоденсу — високому, худорлявому, з борідкою-еспаньйолкою, котрий сидів у кутку непорушно, наче воскова фігура. На кожному обличчі Бьорнем бачив «мовчазну зосередженість». Тепер для нього нарешті було очевидно: архітектори зрозуміли серйозність намірів Чикаго щодо вигадливих планів Всесвітньої виставки. «Розгорталося креслення за кресленням, — згадував Бьорнем, — і з часом стало геть очевидно, що в думці всіх присутніх формується загальна картина — образ значно величніший і прекрасніший, ніж до сьогодні міг з’явитися в найбагатшій уяві».

Коли почало сутеніти, архітектори засвітили газові ріжки, і ті зашипіли, наче трохи розтривожені коти. Із вулиці біля підніжжя «Рукері» здавалося, що на верхньому поверсі пожежа: коливалося світло газу й вогонь у великому каміні. «У кімнаті стояла мертва тиша, — писав Бьорнем, — у якій тихим голосом автори говорили про свої проекти. Здається, всі перебували в силовому полі одного магніту».

Ось і розгорнуто, обговорено останнє креслення. На кілька хвилин по тому запала тиша.

Лаймен Ґейдж, котрий ще залишався президентом виставки, зробив перший рух. Він був банкіром — високий, з рівною спиною, дещо старомодний у манерах і одязі, але він підвівся і раптово пішов до вікна; він тремтів від хвилювання.

— Ви мрієте, панове, мрієте… — прошепотів він. — Дай Боже, щоб хоч половину цього можна було втілити.

Тепер підвівся Сент-Ґоденс. Він увесь день просидів мовчки, а тут кинувся до Бьорнема та схопив його за руки.

— Я ніколи й не сподівався побачити таке в житті! — вигукнув він. — Поглянь, старий, чи ти розумієш, що ми на найвеличніших зборах митців від п’ятнадцятого століття!

Олмстед також відчув надзвичайність моменту, але ця зустріч його й непокоїла. По-перше, підтвердилося його неприємне передчуття, що панове архітектори втрачають з поля зору природу того місця, яке хочуть збудувати. Загалом їхні проекти вразили його занадто великою суворістю й монументальністю. Врешті-решт, ця виставка — це ж ярмарок, а на ярмарку має бути весело. Усвідомлюючи наростання гігантоманії архітекторів, Олмстед незадовго до зустрічі написав Бьорнему, пропонуючи різні способи пожвавити територію. Він хотів зробити лагуни й канали з водяними птахами усіляких видів і мастей, і щоб по воді постійно плавали суденця. Але не абиякі суденця, а відповідні. Він був просто одержимий питанням відповідності. Його широкий погляд на ландшафтну архітектуру враховував усе, що росте, літає, плаває чи в якийсь інший спосіб потрапляє в оформлюваний краєвид. Троянди давали червоні акценти, судна додавали вигадливості й життя. Тільки обрати підхожу форму човна надзвичайно важливо. Його лякали можливі наслідки ситуації, якщо доручать це вирішувати котромусь із численних комітетів виставки. Тож він бажав, щоб Бьорнем знав його думку одразу.

«Треба зробити судноплавну частину виставки веселою і жвавою», — писав він. Торохтіння і дим пароплавів йому геть не подобалися; Олмстед хотів електричних суден, створених спеціально для парку, — головними їх рисами має бути граційний вигляд і безгучна робота. Дуже важливо, щоб ті судна постійно тих плавали туди й сюди, тішачи око і даючи спочинок вуху. «Бажаним є регулярне судноплавство, щось таке, як лінія омнібуса на вулиці міста», — писав він. Йому також уявлявся флот великих каное з березової кори, з індіанцями в шкіряних одежах і оздобах із пір’я на веслах. Радив Олмстед також пришвартувати в ярмарковому порту судна усіляких країн і народів. «Наприклад, малайські проа, катамарани, арабські дхау, китайські сампани, японські лоцманські кораблики, турецькі каїки, ескімоські каяки, аляскинські військові каное, човни з тентами зі швейцарських озер тощо».

Однак значно важливішим висновком зустрічі в «Рукері» стало для Олмстеда розуміння того, що високі мрії архітекторів значно ускладнюють і додають масштабу тій і так непростій роботі, яка чекає на нього в Джексон-парку. Коли він разом із Кальвертом Воксом проектували Центральний парк у Нью-Йорку, вони планували такі зорові ефекти, які мають виявитися через не одне десятиліття; а тут потрібно за двадцять шість місяців перетворити пустище того парку на Венецію посеред прерій і посадити на її берегах, островах, терасах, алеях щось таке, що тішитиме око у величному краєвиді. А з проектів архітекторів він побачив, що насправді має значно менше, ніж двадцять шість місяців. Його частина роботи, яка формуватиме в глядачів яскравий образ ландшафту — озеленення і обладнання територій навколо кожної будівлі, може бути зроблена тільки після того, як завершать основні споруди і з-під них буде прибрано будівельне обладнання, тимчасові рейки, доріжки та все інше, що має стати на перешкоді естетиці. Ну, а палаци, продемонстровані в «Рукері», були настільки гігантські, настільки багаті на деталі, що будівництво їх має зайняти практично всю решту часу, майже не залишивши нічого на формування ландшафту.

Невдовзі після тої зустрічі Олмстед продумав стратегію роботи з Джексон-парком. Його меморандум на десять сторінок описував суть того, в чому, на його думку, полягає мистецтво ландшафтної архітектури, і стверджував, що вона має створювати ефекти величніші, ніж просто маса квіточок і листочків.

Він зосередився на центральній лагуні виставки, яку невдовзі вже копатимуть землечерпалками на березі Джексон- парку. Посеред лагуни залишать острівець, котрий матиме просту назву Лісовий острів. Основні будівлі ярмарку постануть на берегах тієї лагуни. Із точки зору Олмстеда, район лагуни мав стати найбільш складним до виконання. Великий двір стане архітектурним серцем виставки, а центральна лагуна й Лісовий острів — її ландшафтним осердям.

Над усе він бажав, щоб ландшафт ярмарку створював «таємниче поетичне враження». Квіти використовувати потрібно не в той спосіб, в який до них вдається звичайний садівник. Натомість кожну квітку, кущ і дерево слід саджати з огляду на те, як вони вражатимуть уяву. Досягти цього можна буде, за словами Олмстеда, «у вигадливому сплетінні різних видів листя, чергуванні й перетині яскравого листя і стеблин різних відтінків зеленого, підкресленому іншим листям і стеблинами позаду й унизу, які менш чітко окреслюватимуться і будуть більш затінені, але частково освітлюватимуться відблисками від поверхні води…»

Він хотів створити бенкет для ока: щоб нижня частина листя зблискувала відображеним світлом; щоб серед високих трав, які гойдаються в легкому вітерці, подекуди спалахували ясні кольори. Ніде, писав він, не повинно бути «демонстрації квітів, які б вимагали уваги як такі. Квіти радше слід використовувати з тим, щоб вони створювали ефект ясних зблисків і плям, що просвічуватимуть між зеленню в несподіваних місцях. Усілякої розкішної, позірної чи вульгарно яскравої демонстрації квітів слід уникати».

Осоку, папороть і очерети посадять на берегах Лісового острова, щоб створити густоту й вигадливий краєвид, а також «легку запону, яка не приховує, а злегка відкриває квіти, які в іншому випадку були б занадто нав’язливими». Він уявляв собі великі ділянки рогозу, крізь який проглядаються очерет, півники, а за ними — ділянки квітучих рослин, як-от пурпурова лобелія чи в’юнкий жовтець, у разі потреби їх можна посадити на невисоких насипних острівцях, щоб вони проглядали крізь коливання зелених стебел.

На далекому березі, нижче від пишних терас і будівель, він збирався розташувати запашні рослини, зокрема жимолость і конвалієве дерево, щоб їхній аромат долинав до гостей, які з тераси споглядають острів і лагуну.

Загальний ефект, за словами Олмстеда, «має бути дещо театральним, щоб протягом літа на сцені виставки відбувалася дія».

Проте одна річ описати пером, а інша — виконати. Олмстедові вже було майже сімдесят, він мав запалення в роті, шуми в голові, люте безсоння майже щоночі. Навіть і без тієї виставки в нього були цілі гори ще не завершеної роботи, головним проектом була територія «Білтмору», маєтку Вандербільтів у Північній Кароліні. Коли все складеться щасливо — якщо і його здоров’я не погіршуватиметься, і погода не підведе, і Бьорнем вчасно добудується, і страйки не зруйнують усі виставкові плани, і всім отим численним комітетам і директорам, що їх Олмстед прозивав «оця наша армія начальників», вистачить глузду не втручатися в справи Бьорнема, — отоді Олмстед, можливо, завершить своє завдання вчасно.

Журналіст «Інженерного часопису» поставив питання, яке не порушив ніхто на зборах у «Рукері»: «Як можна такі грандіозні будівельні роботи, значно більші, ніж для паризької виставки 1889 року, провести лише за два роки?»

У Бьорнема зустріч у «Рукері» теж викликала загострене відчуття: залишилося дуже мало часу. Здавалося, що на все піде забагато часу і ніщо не йтиме легко. Перші справжні роботи в Джексон-парку почалися 11 лютого, коли 50 італійських іммігрантів, що їх найняла чиказька компанія братів Мак-Артурів, почали копати дренажну канаву. То була проста, невигадлива справа. Але про роботу пішли чутки і в парк штурмом увірвалося п’ятсот членів профспілки та вигнали італійців. Через два дні, у п’ятницю тринадцятого числа, в парку зібралося шістсот протестувальників проти того, що брати Мак-Артури використовують буцімто «імпортовану» робочу силу. Наступного дня дві тисячі людей, озброєних дерев’яними заточками, підійшли до робітників Мак-Артурів, схопили двох і стали бити. Прибула поліція, відтіснила натовп. Мак-Артури звернулися до мера Кріджира, просячи захисту; Кріджир доручив міському радникові з питань корпорацій, молодому юристові Кларенсу Дарроу, розглянути цю ситуацію. Через дві ночі представники профспілок зустрілися з офіційними особами виставки, вимагаючи обмежити робочий день до восьми годин, платити зарплату профспілкового рівня і передусім узяти на роботу членів профспілок. Поміркувавши два тижні, організатори ярмарку прийняли восьмигодинний робочий день, а про решту обіцяли подумати.

Також виник конфлікт між керівництвом виставки. Національна комісія, яка складалася з політиків, на чолі з генеральним директором Джорджем Девісом, вимагала контролю над фінансами; Виставкова компанія, що складалася з основних підприємців Чикаго на чолі з Лайменом Ґейджем, відмовила: вони ці гроші зібрали, і, хай там як, компанія й витрачатиме їх, як вважатиме за доцільне.

Усім керували комітети. У приватній практиці Бьорнем звик повністю контролювати витрати на будівництво своїх хмарочосів. А тепер йому на кожному кроці була потрібна згода виконавчого комітету Виставкової компанії, навіть на купівлю креслярських дощок. Це було надзвичайно досадно. «Треба було діяти швидко, — казав Бьорнем. — Зволікання видавалися нескінченним».

Але поступ у справі був. Наприклад, він оголосив конкурс серед жінок-архітекторів на проект Будинку жінок для виставки. Перемогла Софія Гейден із Бостона. Архітекторці був двадцять один рік. Гонораром для неї стала сума призу — тисяча доларів. Архітектори-чоловіки отримали по десять тисяч. Те, що жінка здатна самостійно спроектувати таку поважну споруду, викликало багато в кого скептичні почуття. «Розгляд показав, що ця жінка створила свій проект без сторонньої допомоги, — писав Бьорнем. — Вона накреслила його сама в себе вдома».

У березні, щоправда, всі архітектори визнавали, що справа просувається надто повільно, що коли вони збудують все, як проектували, з каменю, сталі й цегли, то завершити роботу до дня відкриття буде неможливо. Голосуванням вирішили натомість вкрити свої будівлі тиньком з домішкою джуту; з такого матеріалу можна буде робити колони й ліпнину і, наносячи на дерев’яну основу, створювати ілюзію каменю. «На території ярмарку не буде жодної цеглини!» — запевнив Бьорнем.

Посеред цих справ, у міру того, як роботи ставало дедалі більше, Бьорнем зрозумів, що відкладати пошук архітектора, котрий би замінив його любого Джона Рута, вже немає куди. Йому була потрібна людина, яка б стежила за поточними справами фірми, поки він займатиметься виставкою. Один із друзів порадив йому Чарльза Б. Етвуда з Нью-Йорка. Мак-Кім похитав головою. Про Етвуда всяке розповідали, щодо його надійності виникали питання. Однак Бьорнем домовився з Етвудом про зустріч у Нью-Йорку в готелі «Брансвік».

Етвуд змусив його чекати. Через годину Бьорнем пішов назад на потяг. Переходячи вулицю, він зустрів красивого чоловіка в чорному котелку та з чорними, мов дула рушниці, очима. Той підійшов до нього та спитав, чи не він містер Бьорнем.

— Я, — відказав Бьорнем.

— А я Чарльз Етвуд. Ви хотіли мене бачити?

Бьорнем спалахнув:

— Я їду назад до Чикаго. Подумаю над усім і дам вам знати.

Бьорнем сів на поїзд. Прибувши до Чикаго, пішов просто до свого кабінету. Через кілька годин до нього прийшов Етвуд. Він поїхав за Бьорнемом з Нью-Йорка.

Бьорнем узяв його на роботу.

Етвуд, як це буває, мав свою таємницю. Він був опійним наркоманом. Звідти такий погляд і химерна поведінка. Проте Бьорнем вбачав у ньому генія.

Як нагадування собі й кожному, хто зайде до його кабінету в «халабуді», Бьорнем поставив на столі напис із одного слова: «ШВИДШЕ».

Часу було зовсім обмаль, виконавчий комітет починав уже планувати експонати й домовлятися про них із учасниками виставки. У лютому комітет проголосував за те, щоб відрядити молодого військового офіцера, лейтенанта Мейсона А. Шнуфельдта, в Занзібар із тим, щоб він знайшов там плем’я пігмеїв, яке нещодавно зустрів там дослідник Генрі Стенлі, і привезти на ярмарок «родину з дванадцяти-чотирнадцяти цих маленьких лютих дикунів».

На цю справу комітет дав лейтенантові Шнуфельдту два з половиною роки.

За новою огорожею виставкової території у Чикаго відбувалися недобрі хвилювання. Профспілковики погрожували закликати профспілки всього світу стати на заваді виставці. «Inland Architect», знаний чиказький часопис, повідомляв: «Оцей неамериканський заклад — професійна спілка — розробив власний новий неамериканський принцип обмежувати й утискати особисту свободу людини з тим, щоб якомога серйозніше розладнати плани Всесвітньої виставки». Така поведінка, за словами журналіста, «сприймалася б як зрада в менш освічених і більш деспотичних країнах, ніж наша». Фінансова ситуація в США погіршувалася. Кабінети в новітніх чиказьких хмарочосах так і стояли порожніми. Лише за кілька кварталів від «Рукері» бьорнем-рутівський Будинок тверезості маячив великою чорною брилою і був практично порожній. Містом сновигали двадцять п’ять тисяч безробітних. Уночі вони спали в поліцейських відділках і в підвалах ратуші. Профспілки набирали сили.

Старий світ відходив. П. Т. Барнем помер; злодії пробували викрасти його тіло. Вільям Текумзе Шерман теж помер. Атланта раділа. Закордонні репортажі запевняли, помилково, ніби Джек-Різник повернувся. Уже зовсім близько звіряче вбивство в Нью-Йорку могло вказувати на те, що страхітливий злочинець перебрався до Америки.

У Чикаго майор Р. В. Мак-Клорі колишній працівник тюрми штату Іллінойс, що в Джойлеті, почав готувати місто до того сплеску злочинності, якого всі очікували під час виставки. В «Аудиторіумі» було відкрито кабінет, який приймав і поширював бертільйонівські прикмети відомих злочинців. Ця система, що її винайшов французький криміналіст Альфонс Бертільйон, вимагала від поліції точних фізичних вимірів підозрюваних осіб. Бертільйон вважав, що виміри кожної людини є неповторними, тож можуть дозволити розкрити ті псевдоніми, які злочинці собі обирають, переїжджаючи з міста до міста. Теоретично детектив у Цинциннаті міг би телеграмою назвати своєму нью-йоркському колезі кілька точних цифр, і коли є така особа, що їм відповідає, то в Нью-Йорку її знайдуть.

Репортер поцікавився в майора Мак-Клорі, чи справді виставка приваблюватиме кримінальний елемент. Той на мить замислився і сказав: «Гадаю, абсолютно необхідно, щоб місцева влада була готова зустріти й мати справу з найбільшим збіговиськом злочинців, яке тільки можливе в нашій країні».

Подружня зрада

У будівлі Голмса на розі Шістдесят третьої й Воллес-стрит, яку тепер в окрузі прозивали замком, у родині Коннерів було неспокійно. Чорнява красуня Ґертруда, сестра Неда, одного разу прийшла до брата вся в сльозах і сказала, що ні хвилини більше не може залишатися в цьому будинку. Вона збиралася сісти на перший же потяг додому, до Маскетіна (штат Айова). Нед благав сестру розповісти, що сталося, але вона відмовилася.

Нед розумів, що вона почала зустрічатися з якимсь молодим чоловіком, і був переконаний, що плаче вона через щось, що той сказав чи зробив. Можливо, пара поводилася «нескромно», хоча він і не вірив, що Ґертруда була здатна на таке моральне падіння. Що більше вимагав він від неї пояснень, то дужче вона тривожилася і відмовлялася. О, краще б їй ніколи не бачити Чикаго! Не бачити оцих пекельних нетрів, сповнених галасу, пилу, диму, нелюдських веж, що застують сонце, і вона ненавиділа це місто, а надто цю похмуру будівлю і постійний гамір будівельних робіт.

Коли Голмс проходив повз них, вона не звела на нього очей і зашарілася. Нед цього не помітив.

Нед найняв вантажників, щоб доправити її речі на потяг і сам провів сестру на вокзал. Усе одно вона не дала йому жодних пояснень. Попрощалася крізь сльози. Потяг задимів і від’їхав.

В Айові — в безпечному, глухому Маскетіні — Ґертруда несподівано захворіла. Недуга виявилася смертельною. Голмс сказав Недові, як його засмучує ця печальна новина, але в очах його стояв лише рівний синій спокій, вони були мов озера тихого серпневого ранку.

Коли в домі не стало Ґертруди, напруга між Недом і Джулією посилилася. Їхній шлюб ніколи не був спокійним. Удома в Айові вони були близькі до розлучення. І ось знову їхні стосунки тріщать по швах. Їхня дочка Пьорл стала, відповідно, менш керованою, в її поведінці з’явилися періоди похмурої відчуженості й раптові спалахи гніву. Нед не розумів, що з дівчинкою. Він був «людиною легкої і наївної вдачі, — пізніше згадували про нього, — він усьому довіряв». Він не помічав навіть того, що бачили його друзі й постійні відвідувачі крамниці. «Хтось із друзів казав мені, що між Голмсом і моєю дружиною щось відбувається, — згадував він пізніше. — Спочатку я не вірив».

Незважаючи на попередження і наростання власної тривоги, Нед був у захваті від Голмса. Ось він, Нед, працює в ювелірній крамниці на господаря, а тим часом Голмс контролює маленьку імперію — а йому ще навіть не виповнилося тридцяти. Поряд з енергійним і успішним Голмсом Нед почувався ще дрібнішим, ніж завжди, особливо тепер, коли Джулія почала дивитися на нього так, ніби він щойно вийшов із цехів «Union Stock Yards».

Тож Нед виявився особливо сприйнятливим до такої пропозиції, яку зробив йому Голмс: він бажав відновити свій образ в очах дружини. Голмс пообіцяв продати Недові всю аптеку, на умовах, які Неду — наївному Неду — видалися надзвичайно щедрими. Голмс підвищить йому платню з дванадцяти до вісімнадцяти доларів на тиждень, так що Нед зможе давати Голмсові по шість доларів на тиждень, щоб оплатити покупку. Недові навіть не треба буде перейматися тими шістьма доларами — Голмс буде автоматично вираховувати цю суму щотижня з його платні. Голмс пообіцяв подбати також про всі формальності й узгодження всіх питань з міськими чиновниками. Нед отримуватиме свої дванадцять доларів на тиждень, як завжди, але тепер стане господарем гарної крамниці в заможному районі, котрий має стати ще багатшим із початком роботи Всесвітньої виставки. Нед згодився, не маючи й гадки, чому Голмсові могло схотітися розлучитися з такою вигідною справою. Пропозиція полегшила його хвилювання щодо Голмса та Джулії. Коли б між Голмсом і Джулією було щось аморальне, то чи став би він пропонувати Недові перлину своєї інґлвудської імперії?

На жаль для Неда, він швидко виявив, що новий статус нічим не покращив його стосунків із Джулією. Їхні суперечки стали лише запеклішими, а крижана тиша, яка заповнювала решту їхнього спільного часу — ще довшою і холоднішою. Голмс йому співчував. Частував Неда обідом у ресторані на першому поверсі й розповідав йому, як він переконаний, що їхній шлюб можливо врятувати. Джулія — жінка амбітна і, зрозуміло, дуже гарна, але вона скоро має прийти до тями…

Голмсове співчуття просто-таки роззброювало. Думка, що причина незадоволеності Джулії — він, здавалася дедалі більш безглуздою. Голмс навіть хотів, щоб Нед застрахував своє життя, адже, безумовно, коли його сімейні проблеми зійдуть нанівець, він захоче захистити Джулію і Пьорл від злиднів у разі власної смерті. Він порадив Недові також подумати над тим, щоб застрахувати життя Пьорл, запропонувавши навіть зробити за нього перший внесок. Він привів зі страхової компанії її представника — такого собі містера Арнольда, — щоб той зустрівся з Недом.

Арнольд пояснив, що він засновує нову агенцію і хоче продати якомога більше полісів, щоб привернути увагу найбільших страхових компаній. Щоб отримати свій поліс, Нед має заплатити всього лише один долар, казав містер Арнольд — один-єдиний долар, щоб почати захищати свою сім’ю завжди!

Але Недові не хотілося оформлювати поліс. Арнольд намагався його переконати. Нед відмовлявся й відмовлявся і нарешті сказав Арнольдові, що коли тому дуже треба долар, то він може дати йому його й так.

Арнольд і Голмс перезирнулися. В їхніх очах не було жодного виразу.

Невдовзі в аптеку почали навідуватися кредитори, вимагаючи виплати боргів, заставою для яких, виявляється, були меблі крамниці та її товари: мазі, бальзами тощо. Нед нічого не знав про ці борги й гадав, що кредитори його обманюють, доки ті не показали йому документи, підписані попереднім господарем Г. Г. Голмсом. Тепер, розуміючи, що борги не вигадані, Нед пообіцяв сплатити їх якомога швидше.

І тут Голмс йому поспівчував, але нічого не міг вдіяти. Будь-яке успішне підприємство накопичує борги. Він гадав, що принаймні це Нед про комерцію знав… У кожному разі, до такого Недові тепер слід звикнути. Ну, а продаж, нагадав йому Голмс, є остаточним.

Це розчарування повернуло Неда до хвилювань щодо Голмса і Джулії. Він почав підозрювати, що його друзі дійсно мали рацію, вважаючи, що між Голмсом і Джулією є незаконний зв’язок. Це, звичайно, могло пояснити зміни в поведінці його дружини, та й навіть те, що Голмс продав йому ту аптеку — така собі торгівля: ось тобі крамниця в обмін на жінку.

Проте Нед ще не висловив дружині своїх підозр. Він просто сказав їй, що коли її поведінка не зміниться і вона далі ставитиметься до нього холодно й вороже, то їм треба буде розлучитися.

Вона відповіла різко: «Для мене розлучитися з тобою ніколи не зарано».

Але вони ще якийсь недовгий час пробули разом. Сварки стали ще частішими. Урешті Нед крикнув, що з нього досить, шлюбу кінець. Він переночував у перукарні під своєю квартирою. Знизу було чути кроки в кімнаті, де спали дружина й дочка.

Наступного ранку він сказав Голмсові, що від’їжджає і припиняє свої виплати за крамницю. Коли Голмс став умовляти його подумати ще, Нед тільки розсміявся. Він переїхав і став працювати в ювелірній крамниці в центрі міста. Пьорл залишилася із Джулією і Голмсом.

Нед спробував ще раз завоювати серце дружини. «Я сказав їй, виїхавши з тієї квартири, що коли вона повернеться до мене та припинить мене пиляти, то ми знову будемо разом, але вона відмовилася».

Нед присягав, що колись повернеться до Пьорл. Минуло небагато часу, і він залишив Чикаго й переїхав до Джилмена (штат Іллінойс), де зустрів дівчину й почав офіційне залицяння, і в результаті ще раз прибув до будівлі Голмса, щоб попросити в дружини офіційного розлучення. Розлучення вона йому дала, але отримати опікунство щодо Пьорл не зміг.

Отже, коли Нед поїхав і розлучення стало остаточним, Голмс почав втрачати інтерес до Джулії. Він раз у раз обіцяв із нею одружитися, щойно вона офіційно розлучиться з Недом, але тепер його така перспектива зовсім не тішила. Особливо йому не подобалася похмура присутність Пьорл, яка його немовби звинувачувала.

Уночі, коли зачинялися всі крамниці на першому поверсі й засинали Джулія, Пьорл та решта пожильців, він інколи спускався до підвалу, обережно замикався, а тоді запалював вогонь у своїй печі й насолоджувався його лютим жаром.

Досада

Бьорнем тепер рідко бачив свою сім’ю. Навесні 1891 року він уже постійно мешкав у «халабуді» в Джексон-парку; Марґарет залишилася в Іванстоні з кількома слугами, які допомагали їй дбати про п’ятьох дітей. Між Бьорнемами був лише недовгий переїзд залізницею, але виставка вимагала дедалі більшої уваги, і ця відстань від того видавалася майже такою величезною, як до Панамського перешийка. Бьорнем міг слати додому телеграми, але ті змушували до холодної і незграбної стислості й не давали багато писати про особисте. Тож Бьорнем писав листи, і то часто. «Не треба думати, що в моєму житті завжди буде поспіх, — писав він в одному листі. — Після Всесвітньої виставки я зупинюся. Я вже вирішив». Ярмарок перетворився на «ураган», писав він. «Дати остаточну раду із цим стихійним лихом — моє найсильніше бажання».

Щодня він виходив зі свого помешкання на світанку й оглядав територію. Шість парових землечерпальних машин (кожна завбільшки зі стайню, тільки на воді) вгризалися в берег, а п’ять тисяч робітників із лопатами, візками та кінні грейдери поволі рівняли ландшафт. Багато хто з людей був у котелках і піджаках — наче просто проходив там і відчув непереборне бажання долучитися до роботи. Попри таку кількість народу, стояла якась просто божевільна тиша. Парк був дуже великий, люди по ньому розсіювалися дуже широко, так що прямого й безпосереднього відчуття напруженої праці не виникало. Єдиними надійними ознаками роботи були чорні стовпи диму від землечерпалок і повсюдний дух горілого листя й паліччя, що робітники поприбирали з території, згребли на купи й палили. Ясно-білі стовпчики, які позначали периметр будівель, надавали парку подібності до цвинтаря Громадянської війни. Бьорнем, однак, помічав красу й у цьому робочому хаосі: «Серед дерев Лісового острова довгі білі намети табору забудовників сяють на сонці — м’яка біла нота в пейзажі мишастого кольору, і чиста блакитна лінія озера понад обрієм становить життєрадісний контраст до шорсткого й порожнього тла…» Але водночас він відчував глибоку досаду.

Робота просувалася повільно, зокрема й з огляду на погіршення стосунків між двома керівними організаціями виставки — Національною комісією і Виставковою компанію, до того ж архітектори невчасно доправляли свої креслення в Чикаго, усі проекти приходили із запізненням. Так само прикро було усвідомлювати, що досі не придумано нічого такого, чим можна було б затьмарити славу Ейфеля. Понад те, виставка саме увійшла в ту неприємну ранню фазу великого будівництва, на якій раптово виникають несподівані перешкоди.

Бьорнем знав, що робити з горезвісним чиказьким ґрунтом, але Джексон-парк навіть його прикро здивував.

Спочатку припустиме навантаження ґрунту в парку було «практично невідоме», як висловився один інженер. У березні 1891 року Бьорнем замовив дослідження, щоб з’ясувати, наскільки земля витримає ті грандіозні палаци, що постали на папері. Особливе занепокоєння викликав той факт, що будівництво проводитиметься в безпосередній близькості від щойно виритих каналів і лагун. Кожному інженерові відомо, що ґрунт під тиском може сповзати й завалювати те, що вирите поряд. Перше випробування провели на відстані 12 футів (близько чотирьох метрів) від лагуни — там, де мав постати північно-східний ріг Будинку електрики. Інженери розташували там платформу площею 4 квадратні фути (близько 0,37 квадратного метра) і навантажили її 22 тоннами заліза, створивши тиск 2750 фунтів на квадратний фут (13 750 кг/м2). Платформу в такому вигляді залишили на 15 днів, після чого виявили, що вона просіла лише на чверть дюйма (0,6 см). Наступного дня за чотири фути (1,2 м) від платформи вирили глибоку канаву. За наступні два дні платформа просіла ще на восьму частину дюйма (0,3 см) і далі не зрушила. То були втішні новини: отже, Бьорнем, може вдатися до розробленого Рутом плавучого фундаменту з решіткою, не боячись катастрофічного осідання ґрунту.

Щоб пересвідчитися, чи та сама ситуація по всьому парку, Бьорнем доручив головному інженерові Аврааму Ґоттлібу перевірити місця, де планувалося будувати інші споруди. Результати були ті самі, доки працівники Ґоттліба не дійшли до території, призначеної для гігантського Будинку виробників і вільних мистецтв, що його спроектував Джордж Пост. Північна половина землі, відведеної під цей палац, загалом просіла менш ніж на дюйм (2,54 см), приблизно так, як було і в решті парку. А от південна частина цієї території стала для інженерів прикрим сюрпризом. Не встигли робітники навантажити платформу, як вона провалилася на 8 дюймів (понад 20 см). Протягом наступних трьох днів вона просіла ще на 30 дюймів (приблизно 76 см), і провалювалася б далі, якби інженери не припинили випробування.

Ну звичайно: практично вся земля в Джексон-парку годилася для підтримки плавучих фундаментів — тільки не місце, призначене для найбільшої і найважчої будівлі! Тут, розумів Бьорнем, робітники будуть повинні вирити глибоченну яму, поки дійдуть до ортштейну^[30], і то буде коштовне ускладнення, яке додатково затримає справу.

Однак проблеми з цим будинком тільки починалися.

У квітні 1891 року в Чикаго дізналися результати нових виборів мера. У найбагатших клубах збиралися промисловці, щоб підняти келих за те, що оцей Картер Генрі Гаррісон, який для них був лише прибічником профспілок, програв республіканцю Гемпстедові Вошберну. Бьорнем і собі дозволив трохи посвяткувати перемогу. Для нього Гаррісон уособлював старий Чикаго з його брудом, димами й пороком — усім тим, що була покликана спростувати Всесвітня виставка.

Щоправда, радість була помірною, бо Гаррісон програв із мінімальним відривом — менш ніж чотири тисячі голосів. Ба навіть цієї «майже перемоги» він досяг без підтримки великої партії. Оскільки демократи не хотіли мати з ним справи, він пішов на вибори як незалежний кандидат.

В іншому куточку Чикаго Патрік Прендерґаст перебував у печалі. Гаррісон був його героєм, його надією. А відрив був настільки незначний, що він думав собі: якби Гаррісон знову пішов на вибори, то вже точно б переміг. Прендерґаст вирішив подвоїти власні зусилля, щоб привести Гаррісона до перемоги.

У Джексон-парку Бьорнема постійно відволікали наслідки його фактичної ролі посланця до зовнішнього світу, відповідального за здобуття підтримки й відвідуваності виставки в майбутньому. Оті всякі бенкети, розмови й поїздки дратували його, бо забирали час, як, наприклад, у червні 1891 року, коли на прохання генерального директора Девіса Бьорнем організував відвідини Джексон-парку цілому батальйону іноземних достойників, на що довелося пожертвувати два дні. Інші заходи були чистої води задоволенням. Кількома тижнями раніше «халабуду» Бьорнема відвідав Томас Едісон, знаний «чарівник із Менло-парку». Бьорнем показав йому територію майбутньої виставки. Едісон висунув пропозицію використовувати на виставці лампочки розжарювання, а не дугові лампи, щоб створити м’якше освітлення. А коли без дугових не можна буде обійтися, то їх варто сховати під білі кулі. Ну і, звичайно, Едісон закликав використовувати на ярмарку постійний струм — загальноприйнятий стандарт.

Така ґречна зустріч створює неправильне уявлення щодо лютої боротьби поза Джесон-парком за право освітлювати виставку. Одним із її учасників була компанія «General Electric», створена тоді, коли Дж. П. Морґан прибрав до рук компанію Едісона, об’єднавши її з кількома іншими: вона пропонувала встановити на виставці електричні лампи постійного струму. Другим боком конфлікту була електрична компанія Вестінгауса, яка бажала провести до парку електрику змінного струму за патентами, що їх засновник компанії Джордж Вестінгаус кілька років тому отримав від Ніколи Тесли.

«General Electric» пропонувала виконати свою справу за 1,8 мільйона доларів, наполягаючи на тому, що це лише собівартість і вони не планують ані цента прибутку. Кілька людей із керівництва виставки володіли акціями «General Electric» і переконували прийняти цю пропозицію Вільяма Бейкера, який став президентом виставки з квітня, відколи Лаймен Ґейдж пішов у відставку. Бейкер відмовлявся, кажучи, що це «грабунок». «General Electric» навдивовижу швидко запропонували ціну 554 000 доларів. Але Вестінгаус, чия система змінного струму за суттю була дешевша й більш ефективна, заправив 399 000 доларів. Тож електрифікацію виставки доручили Вестінгаусу, і це змінило хід історії електрики.

Найдужче виводило Бьорнема з рівноваги те, що архітектори спізнювалися із завершенням креслень.

Якщо йому й доводилося запобігати перед Річардом Гантом і східняками, то саме в цей час. У листі до Ганта від 2 червня 1891 року він писав: «У нас усі роботи стоять: чекаємо на ваші креслення. Чи не можна отримати їх зараз у тому вигляді, в якому вони є, і закінчити тут?»

Чотири дні по тому він знову смикнув Ганта: «Затримка, спричинена тим, що ви не надіслали креслення в масштабі, є надзвичайно незручною».

Того самого місяця ландшафтні роботи серйозно, хоча й з поважної причини, затрималися. Олмстед захворів, і то тяжко. Свою недугу він пояснював отруєнням червоною фарбою на основі миш’яку, яка була на шпалерах удома в Брукліні. Хоча то міг бути й черговий напад тяжкої меланхолії, яка багато років його переслідувала.

Поправляючи здоров’я, Олмстед давав розпорядження саджати бульби й рослини у двох великих розсадниках, облаштованих на території майбутньої виставки. Він замовляв декоративний полин Стеллера, горлянку повзучу, геліотроп сорту «Президент Ґарфілд», вероніку, блошину м’яту, англійський і алжирський плющ, вербену, барвінок і широку палітру гераней, зокрема сорти «Чорний принц», «Христофор Колумб», «Місіс Тьорнер», «Кришталевий палац», «Радісна думка» і «Жанна д’Арк». Він відрядив цілу армію збирачів на береги озера Келюмет, де ті викопали двадцять сім вагонів ірисів, осоки, очерету та інших напівводяних рослин. Також було зібрано чотири тисячі кореневищ латаття, і люди Олмстеда швидко їх висадили — і, врешті, побачили, що більшість тих корінців стали жертвами мінливості рівня води в озері.

На відміну від буяння рослин у розсадниках, територія парку стояла гола, позбавлена всієї рослинності. Робітники удобрили землю тисячею вагонів гною, доправленого зі скотобази та ще двома тисячами вагонів гною від коней, що працювали в Джексон-парку. Така кількість голої землі та гною почала становити проблему. «У спекотну погоду було дуже погано: південний вітер міг засліпити очі і людині, і тварині, — писав Рудольф Ульріх, управитель ландшафтних робіт, що його призначив Олмстед, — а в мокру — ще гірше, коли свіжа земля, ще сира, просочувалася водою».

Кінь міг зав’язнути по черево.

У день літнього сонцестояння 1891 року архітектори, нарешті, завершили останні креслення. Щойно надходило креслення, Бьорнем оголошував тендер. Розуміючи, що затримки архітекторів змусили весь проект відставати, він вніс у будівельні контракти такі поправки, які робили з нього «царя», за висловом «Chicago Tribune». На кожний контракт відводився стислий термін із великими штрафами за кожен день запізнення. Бьорнем оголосив тендер на перший контракт 14 травня — на Будинок шахтарства. Хотів, щоб робота була завершена до кінця року. Отже, в кращому разі, на будівництво залишалося шість місяців (приблизно за стільки середній господар у ХХІ столітті збудує новий гараж для своєї машини). «Він є арбітром усіх суперечок, і його рішення не обговорюється, — писали в «Tribune». — Якщо, на думку містера Бьорнема, забудовник найняв недостатню кількість робітників, щоби вчасно завершити справу, містер Бьорнем має повноваження самостійно залучати додаткову робочу силу за рахунок забудовника». Будинок шахтарства став першою за початком будівництва спорудою виставки, але все одно робота розпочалася лише 3 липня 1891 року — до дня посвяти залишалося лише шістнадцять місяців.

Щойно нарешті почалося будівництво, поза територію парку стали наростати передчуття великої події. Полковник Вільям Коді (він же Буффало Білл) — спробував отримати концесію на проведення на виставці свого шоу «Дикий Захід». Він щойно повернувся з Європи, де мав гучний успіх. Але бюджетний комітет відмовив йому на підставі «недоречності» його вистави. Бравий Коді не здався і здобув право на велику ділянку землі поряд із парком. У Сан-Франциско двадцятиоднорічний підприємець Сол Блум зрозумів, що чиказький ярмарок нарешті дасть йому скористатися з того, що він здобув два роки тому в Парижі. Зачарований алжирським селищем на паризькій виставці, він придбав право показувати селище та його мешканців на наступних подіях. Бюджетний комітет теж йому відмовив. Він повернувся до Сан-Франциско з наміром здобути концесію опосередковано — це, врешті, дасть йому значно більше, ніж він очікував. Тим часом молодий лейтенант Шнуфельдт прибув до Занзібару. 20 липня він надіслав телеграму президентові виставки Вільяму Бейкеру: він переконаний, що зможе привезти з Конго скільки завгодно пігмеїв, маючи згоду короля Бельгії. «Ці пігмеї потрібні президентові Бейкеру, — писали в «Tribune», — і всьому керівництву виставки».

На папері виставка була вельми видовищна. Посередині — великий двір, який прозвали Почесним двором. Саме це місце з палацами Ганта, Поста, Пібоді та інших уже було б дивовижне, але практично кожен штат країни збирався щось побудувати, а на додачу до них — близько двохсот іноземних компаній і урядів. Виставка мала перевершити паризьку в усьому — геть в усьому, крім одного моменту, і цей недолік дуже бентежив Бьорнема: на ярмарку досі не було нічого, здатного не те що затьмарити — дорівнятися до Ейфелевої вежі. Майже трьохсотметрова металева споруда й далі залишалася найвищою у світі й повсякчас нагадувала про тріумф Паризької виставки. «Переейфелити Ейфеля!» стало гаслом для організаторів заходу.

Конкурс, оголошений «Tribune», викликав хвилю неймовірних пропозицій. Винахідник Ч. Ф. Рітчел із Бриджпорта (штат Коннектикут) пропонував звести вежу з основою 152 метри в поперечнику, всередині якої буде ще одна вежа, а в тій — третя. За допомогою складної системи гідравлічних труб і помп вежі будуть повільно, за принципом телескопа, висуватися вгору (протягом кількох годин), а потім — поступово опускатися на місце. У верхній частині вежі розташується ресторан, хоча, може, це вдале місце й для борделю.

Інший винахідник Дж. Б. Мак-Комбер, пропонуючи «Чиказьку вежу з гвинтовим підйомом і транспортну компанію “Тобоґан”», уявляв собі вежу заввишки близько 2,7 км (майже в 9 разів вище за творіння Ейфеля!) з основою 300 м у діаметрі, яка б заглиблювалася в землю на 600 м. Надземна залізниця від вершини мала би працювати в нью-йоркському, бостонському, балтиморському напрямку, а також в інші міста. Ті, хто збирається завершити свій візит на грандіозний ярмарок і має сміливість, може піднятися ліфтом на вежу і, немов на санях-тобоґані, покотити звідти додому. «Оскільки ціна вежі та рейкового обладнання до неї — річ другорядна, — писав Мак-Комбер, — я її тут не згадую, а надам, коли проект буде прийнято…»

Третя пропозиція була розрахована на ще відчайдушніших відвідувачів. Винахідник, який підписався лише ініціалами Р. Т. Е., мислив собі вежу заввишки понад 1200 метрів, на якій має бути причеплений трос з «найкращої гуми» завдовжки більш як 600 метрів. На цьому тросі мала бути кабінка з місцем для 200 людей. Кабінку разом із пасажирами зіштовхнуть із платформи, і вона вільно падатиме, доки не скінчиться трос, а тоді смикатиметься вгору і вниз, доки зупиниться. Інженер додавав, що задля безпеки «на землі внизу слід підкласти матраци з пір’я шаром завтовшки 2,5 метра».

Усі думали про вежі, але, наприклад, Бьорнемові такий підхід не був до душі. Ейфель зробив своє першим — і найкраще. Його вежа не просто дуже висока, вона являє собою грацію, застиглу в металі — так у готиці Шартрського собору колись було відображене поривання до небес. Якщо будувати вежу, то доведеться змагатися з Ейфелем на тій території, яку він уже справедливо здобув для Франції.

У серпні 1891 року Ейфель особисто надіслав оргкомітету телеграму та спитав, чи не можна йому запропонувати свій проект вежі. Усі здивувалися і спочатку були раді з такої пропозиції. Президент виставки Бейкер одразу зателеграфував Ейфелю, повідомивши, що керівництво заходу буде дуже раде побачити, що той їм запропонує. Коли вже на виставці буде вежа, сказав Бейкер в одному інтерв’ю, «то М. Ейфель — саме та людина, якій варто це доручити. Якщо він відповідатиме за будівництво, то його проект не буде дуже вже експериментальним. Він зможе покращити свій проект паризької вежі, і я гадаю, є всі підстави вважати, що його робота буде аж ніяк не гірша за його всесвітньо відому споруду». А от американські інженери сприйняли такий жест у бік Ейфеля як особисту образу. Протягом наступних півтора тижня вони телеграфували одне одному про це з міста до міста, доки новина зазнала деяких перекручень. Раптом склалося враження, що в Чикаго вже однозначно поставлять Ейфелеву вежу, що Ейфель сам буде себе перевершувати. Інженери були обурені. До кабінету Бьорнема прийшов довгий лист протесту, підписаний найкращими інженерами Америки.

Пристати на «пропозицію цього шанованого пана, — писали вони, — означатиме ствердити, що наші численні цивільні інженери, чия праця засвідчила їхню майстерність і за кордоном, і в усіх куточках рідної країни, не здатні впоратися з цим завданням, і така дія буде глибоко несправедливою з огляду на їхній заслужено визнаний професіоналізм».

Бьорнем прочитав цей лист, схвалюючи їхню думку. Йому було приємно бачити, що нарешті американські цивільні інженери дійсно загорілися виставкою, хоча, власне, Ейфелеві ще ніхто нічого не обіцяв. Офіційна пропозиція надійшла від нього за тиждень: то була загалом така сама вежа, що й у Парижі, тільки вища. Директори дали його пропозицію перекладачам, прочитали, після чого ввічливо відхилили. Якщо на виставці буде вежа, то хай вона буде американська.

Але на креслярських дошках американців було, на жаль, голо й порожньо.

Сол Блум, повернувшись до Каліфорнії, звернувся, щоб здобути концесію на своє алжирське селище, до впливового земляка Майка Де Янга, редактора газети «San Francisco Chronicle» і одного з уповноважених Національної комісії. Блум розповів йому про права, які він отримав у Парижі, і про те, як йому відмовив оргкомітет.

Де Янг був знайомий із Блумом. У підлітковому віці Блум працював у його театрі «Алькасар», у дев’ятнадцять років отримавши там посаду скарбника. У вільний час Блум організовував білетерів, контролерів і продавців закусок та напоїв у значно ефективнішу, злагоджену структуру, від чого значно підвищилися прибутки театру — і, відповідно, його власна платня. Потім він так само організував працівників інших театрів і від кожного отримував регулярні комісійні. В «Алькасарі» він повносив у сценарій назви популярних продуктів, барів і ресторанів, зокрема «Кліфф-гаусу», і це дало йому ще одне джерело прибутку. Ще він організував групу професійних аплодувальників, так звану клаку, які створювали бурхливі овації, викликали на біс і кричали «браво!» для будь-якого артиста, який готовий заплатити за цю послугу. Більшість справді їм платила — навіть тогочасна найславетніша діва Аделіна Патті. Якось Блум серед анонсів побачив виступ нового мексиканського оркестру, який, на його думку, мав неймовірно захопити американців, і переконав керівника дозволити йому влаштувати оркестрові гастролі на північ. Блум заробив 40 000 доларів. На той час йому було лише 18 років.

Де Янг сказав Блумові, що розбереться із цим питанням. За тиждень він викликав Блума до свого кабінету.

— Наскільки скоро будете готові їхати до Чикаго? — спитав він.

Вражений Блум промовив:

— Мабуть, днів за два…

Він гадав, що Де Янг організував йому другий шанс поклопотатися до бюджетного комітету. Він вагався і сказав Де Янгові, що не бачить сенсу їхати так далеко, доки керівництво виставки не уявлятиме докладніше, які атракціони там потрібні.

— Від часу нашої розмови ситуація змінилася, — промовив Де Янг. — Нам просто потрібна відповідальна людина.

Він дав Блумові телеграму від Виставкової компанії, яка давала Де Янгові повноваження найняти кого-небудь, щоб дібрати концесії для тієї частини заходу, що відбуватиметься в парку «Мідвей плезенс», керувати їх будівництвом і рекламою.

— От я вас і дібрав, — сказав Де Янг.

— Я не можу… — вагався Блум. Він не хотів виїжджати із Сан-Франциско. — Навіть коли б і міг, то тут стільки поставлено на карту, що мені треба поміркувати…

Де Янг уважно дивився на нього.

— Ані слова про це до завтрашнього дня! — сказав він Блумові.

На той момент Де Янг хотів, щоб Блум поміркував, яку суму йому слід заплатити, щоб він зголосився.

— Коли ви прийдете до мене знову, можете назвати, якої платні бажаєте, — сказав він. — Я або погоджуся, або відмовлюся. Сперечатися не будемо. Ви згодні?

Блум був згодний, але тільки тому, що пропозиція Де Янга давала йому можливість красиво відмовитися від справи. Тільки й треба, гадав він, що назвати таку шалену суму, на яку Де Янг не пристане, «і, йдучи вулицею, я міркував, скільки ж це має бути».

Бьорнем намагався передбачити всі мислимі загрози виставці. Знаючи репутацію Чикаго як міста злочинності й пороку, Бьорнем наполягав на створенні численного підрозділу поліції — Колумбівської гвардії під орудою полковника Едмунда Райса, чоловіка дуже хороброго, який під час війни брав участь в атаці Пікетта при Ґеттісберзі^[31]. На відміну від звичайної поліції, повноваження цієї гвардії передусім зосереджувалися на новітній ідеї запобігання злочину замість того, щоб заарештовувати порушників за фактом.

Також небезпеку для майбутньої виставки становили хвороби, і Бьорнем це розумів. Спалах віспи, холери чи якоїсь іншої смертельно небезпечної інфекції з тих, що ходили в місті, може непоправно зганьбити виставку та вбити всі надії керівництва на рекордну відвідуваність, необхідну для отримання прибутку.

На той час бактеріологічна наука, піонерами якої були Роберт Кох і Луї Пастер, переконала більшість чиновників, відповідальних за охорону здоров’я, що епідемія холери чи іншої бактеріальної інфекції виникає, коли люди п’ють забруднену воду. Вода в Чикаго просто кишіла бактеріями, головним чином «завдяки» річці Чикаго. У монументальному пориві цивільної інженерії місто 1871 року розвернуло течію річки в протилежний бік, так, щоб вона впадала не в озеро Мічиган, а в річку Де-Плейнс, а з нею — в Міссісіпі. Теоретичне припущення, що на довгому шляху обох річок каналізаційна забрудненість поступово знизиться до безпечного рівня, не зовсім припало до душі мешканцям містечок нижче за течією, таких як Джойлет. Щоправда, на диво для інженерів, внаслідок тривалих дощів річка Чикаго регулярно розверталася в другий бік, скидаючи дохлих котів і фекалії в озеро, і то в такій кількості, що мацаки чорної води дотягувалися аж до міського водоприймача.

Більшість мешканців Чикаго вибору не мали: вони просто пили ту воду, яка була. Проте Бьорнем від початку тримався думки, що працівникам і гостям ярмарки потрібна краща, безпечніша вода. У цьому він також випередив свій час. За його вказівкою інженер із санітарії Вільям С. Мак-Гарґ встановив на території ярмарку комплекс із знезараження води: вона помпувалася крізь послідовність великих баків, де її аерували й кип’ятили. Працівники Мак-Гарґа встановлювали великі бочки цієї знезараженої води в парку й щодня наповнювали їх.

Бьорнем планував закрити цю очисну установку в день відкриття виставки й дати гостям можливість вибирати з двох інших безпечних видів води: вода з озера, очищена фільтрами Пастера (безкоштовно), і природно чиста вода із джерела 1500-кілометрової глибини у Вокеші (штат Вісконсин) по центу за склянку. У листопаді 1891 року Бьорнем доручив Мак-Гарґові дослідити п’ять джерел у Вокеші, щоб оцінити їхній об’єм і чистоту, але «тихо», оскільки розумів, що проведення труби через мальовничий пейзаж сільської місцевості може виявитися хворобливим питанням. Проте ніхто навіть не уявляв, що за кілька місяців спроби Мак-Гарґа забезпечити подачу найкращої вокешської води на виставку призведуть до збройної сутички посеред мирної вісконсинської ночі.

Найдужче Бьорнем переймався пожежами. Втрата «Ґренніс- блоку», де були кабінети його й Рута, залишалася живим, принизливим спогадом. Катастрофічна пожежа в Джексон-парку могла б знищити всю виставку. При цьому всередині парку вогонь був необхідний для будівельних робіт. Тинькарі використовували маленькі печі, звані «саламандрами», для того щоб їхня робота швидше підсихала та тверділа. Бляхарі з електриками плавили й гнули метал, використовуючи жаровні. Навіть пожежникам був потрібний вогонь — для парових помп, які підвозилися на місце кіньми.

Бьорнем встановив такі заходи безпеки, які за загальноприйнятими стандартами здавалися складними, навіть надмірними. Він організував спеціальну пожежну команду для виставки й дав розпорядження встановити сотні пожежних гідрантів і телеграфних будок для екстрених повідомлень. Замовив пожежний пароплав «Королева вогню», який би міг вільно плавати вузькими каналами парку й проходити під його численними мостами. За його інструкцією, кожна будівля мала під’єднуватися до підводної мережі і в кожній повинен бути стояк гідранта. Також на території заборонялося паління, хоча тут було зроблено щонайменше два винятки: один — для забудовника, який дуже його просив з огляду на те, що в разі заборони сигар його команда європейських майстрів відмовиться працювати, а другий — у великій кімнаті з каміном у «халабуді» Бьорнема, де щовечора в нього гостювали інженери, креслярі та приїжджі архітектори, насолоджуючись вином, розмовами й сигарами.

З наближенням зими Бьорнем наказав обкладати всі гідранти кінським гноєм, щоб не замерзали.

У найморозніші дні гній парував, наче гідранти самі горіли.

Коли Сол Блум повернувся до кабінету Майка Де Янга, він був переконаний, що той не зможе дати йому ті гроші, про які він його попросить, адже Блум збирався назвати суму зарплати президента США — 50 000 доларів. «Що більше я про це думав, — згадував Блум, — то більше мені подобалася перспектива сказати Майкові Де Янгу, що моїй жертві, якщо я залишу Сан-Франциско, відповідає саме ця сума».

Де Янг запросив Блума сісти. Вигляд в уповноваженого був серйозний і очікувальний.

Блум сказав:

— Я дуже ціную ваш комплімент, але бачу, що мої інтереси зараз зосереджені тут, у цьому місті. Дивлячись наперед, я бачу…

Де Янг перебив його, неголосно промовивши:

— Ну що, Соле, я гадаю, ви збиралися сказати мені, скільки ви хочете, щоб ми вам заплатили.

— Я не хочу, щоб ви думали, що я не ціную…

— Ви це казали хвилину тому, — обірвав його Де Янг. — А тепер скажіть, скільки вам треба.

Блум чекав не зовсім такого. Тремтливим голосом він назвав суму:

— Тисячу доларів на тиждень…

Де Янг усміхнувся:

— Як на ваш двадцять один рік — чималенько. Але, не сумніваюся, ви їх чесно заробите.

У серпні головний інженер Бьорнема Авраам Ґоттліб виявив приголомшливий факт: він не розрахував навантаження вітру на основні виставкові споруди. Бьорнем сказав усім своїм основним забудовникам — у тому числі й «Еґнью і компанії», що зводили Будинок виробників і вільних мистецтв, — негайно припинити роботу. Багато місяців Бьорнем протистояв чуткам, ніби він змушує робітників працювати занадто швидко, і в результаті будівлі виходять неміцні; європейська преса навіть стверджувала, що деякі споруди взагалі «приречені». А тут Ґоттліб признається в потенційно катастрофічній помилці.

Ґоттліб заперечив, що навіть без цього розрахунку будівлі й так досить міцні.

«Але я не можу дивитися на це отак», — писав Бьорнем у листі до Джеймса Дреджа, редактора впливового британського часопису «Engineering». Бьорнем доручив зміцнити всі споруди, щоб вони могли витримати найсильніші вітри, зареєстровані протягом останнього десятиліття. «Може, це вже крайнощі, — писав він до Дреджа, — але мені це здається мудрим і передбачливим, з огляду на залучення великого капіталу».

Ґоттліб звільнився. Бьорнем замінив його Едвардом Шенклендом, інженером із власної фірми, відомим мостобудівником.

24 листопада 1891 року Бьорнем написав Джеймсові Дреджу, розповівши, що знову йому закидають брак структурної цілісності. «Тепер критикують, — писав він, — що всі споруди необґрунтовано міцні…»

Блум, прибувши до Чикаго, швидко з’ясував, чому в парку «Мідвей плезенс» (офіційно — ділянка М) так мало зроблено. До недавнього часу цією ділянкою керував Фредерік Путнем, гарвардський професор етнології. Він був видатним антропологом, але ставити його відповідальним за «Мідвей», як потім згадував Блум, «було десь так само розумно, як сьогодні призначити Альберта Ейнштейна управителем цирку». Путнем навряд чи заперечив би. Він зізнався одному своєму гарвардському колезі, що «так хоче якось скинути з рук оцей весь індійський цирк». Блум поділився своїми хвилюваннями з президентом виставки Бейкером, а той відправив його до Бьорнема.

— Ви — людина дуже молода, справді дуже молода, щоб відповідати за ту роботу, яку збираються вам довірити, — сказав Бьорнем.

Але й сам Бьорнем був дуже молодим, коли в його кабінет увійшов Джон Б. Шерман і змінив його життя.

— Я хочу, щоб ви знали: я вам повністю довіряю, — продовжив він. — Ви тепер відповідаєте за весь «Мідвей». Беріться до справи. Відповідати будете лише переді мною. Я дам усі потрібні розпорядження. Хай вам щастить!

У грудні 1891 року найближчими до завершення були Будинок шахтарства й Будинок жінок. Робота над першим ішла легко завдяки тому, що зима за чиказькими мірками виявилася дуже милосердною. А от робота з Будинком жінок стало справжнім випробуванням і для Бьорнема, і для його молодої авторки Софії Гейден, головним чином через ті зміни, яких зажадала від них Берта Оноре Палмер, голова Жіночого комітету ярмарки. Дружина самого Поттера Палмера, вона звикла до багатства й абсолютного права керувати іншими, що недвозначно показала раніше того самого року, коли придушила заколот на чолі з виконавчою секретаркою комітету. Тоді між двома групами елегантно вбраних і зачесаних дам спалахнула справжня війна. У її розпалі одна налякана жінка написала місіс Палмер: «Дуже сподіваюся, що в Конгресі не виникне відраза до нашої статі…»

Гейден приїхала до Чикаго, привезла остаточні креслення і поїхала додому, залишивши їх на виконання Бьорнема. Будівництво почали 9 липня; робітники поклали на ній останній шар тиньку в жовтні. Гейден повернулася в грудні, щоб керувати оздобленням Будинку жінок, переконана, що це її справа. І виявила, що Берта Палмер мала іншу думку щодо цього.

У вересні, нічого не сказавши авторці будівлі, місіс Палмер закликала жінок з усіх куточків країни на громадських засадах надіслати архітектурні оздоби для будівлі — і отримала колекцію колон, панелей, скульптур, ґраток для вікон, дверей тощо, гідну невеликого музею. Палмер була переконана, що в будівлі слід розташувати всі ці дарунки, особливо від видатних жінок. Ну а Гейден розуміла, що така мішанина матеріалів у результаті дасть геть не естетичне видовище. Коли Флора Джинті, впливова дама з Вісконсину, прислала вигадливо вирізьблені двері, Гейден відмовилася їх використовувати. Пані Джинті образилась і обурилась. «Коли я думаю про те, скільки праці я в це вклала, як далеко їздила, щоб ці речі для Будинку жінок прибули сюди, мій гнів ще сильнішає». Місіс Палмер у той час була в Європі, але її особиста секретарка Лора Гейз, віртуозна пліткарка, подбала, щоб начальниця дізналася про все докладно. Гейз також переказала місіс Палмер кілька слів поради, з якою вона звернулася до архітекторки: «Краще хай будинок нагадуватиме клаптикову ковдру, ніж відмовитися від тих речей, які так непросто добув на Жіночий комітет».

Софія Гейден ніякої клаптикової ковдри на думці не мала. Попри всю лють місіс Палмер, архітекторка відмовлялася приймати ті «дарунки». Далі почалася війна в істинному стилі Позолоченої доби — з тонкою зневагою і отруйною люб’язністю. Місіс Палмер сипала в’їдливими зауваженнями та крижаними посмішками, всіляко зачіпала Гейден, настрій у якої дедалі псувався. Урешті Палмер доручила оздоблювати Будинок жінок іншій людині — оформлювачці Кендейс Вілер.

Гейден намагалася протистояти цьому в своїй тихій упертій манері, але врешті не витримала. Вона прийшла в кабінет Бьорнема, почала розповідати йому все, що відбувалося, — і в неї буквально почалася істерика: сльози, крик… «Сильний нервовий зрив, — сказав про це хтось із її знайомців, — із різким нападом високої мозкової збудливості».

Бьорнем остовпів і викликав одного з хірургів, що працювали на виставці. Софію тихо вивезли з парку однією з новеньких англійських карет «швидкої допомоги» на майже безшумних гумових шинах і відправили на вимушений відпочинок до санаторію. Дівчина провалилася в «меланхолію» — цим красивим словом називалася депресія.

У Джексон-парку роздратування стало просто-таки професійним захворюванням. На ґрунті простих речей часто виникали непорозуміння, відзначав Бьорнем. Навіть незворушний Олмстед став дратівливим. То був чудовий, приємний чоловік, але коли вже йому випадало на чомусь затятися, то майстер ландшафтів сам ставав, немов брила джойлетського вапняку — твердий і непоступливий. Наприкінці 1891 року ним заволоділо питання, які саме судна мають плавати водними артеріями виставки — немовби вся «поетична таємничість» залежала виключно від тих суден.

У грудні 1891 року Бьорнем отримав пропозицію від виробника парових буксирів, який обстоював необхідність на виставці саме пароплавів. Олмстед почув про це від Гаррі Кодмена, який був не лише його головним уповноваженим у Чикаго, а й своєрідним шпигуном, так що тримав керівника в курсі всіх загроз його, Олмстеда, проектові. Кодмен надіслав Олмстедові копію того листа, додавши від себе, що, здається, той виробник буксирів користується довірою Бьорнема.

23 грудня Олмстед написав Бьорнемові: «Маю підозру, що навіть Кодмен схильний вважати, що я занадто великого значення надаю питанню суден і приділяю йому забагато тривоги й уваги, вартої кращого застосування, і я боюся, що ви можете подумати, що це моя примха…»

Але він продовжив виявляти свою одержимість «питанням суден». Виробник буксирів, нарікав Олмстед, дивиться на судна виключно з точки зору здатності перевозити багато пасажирів між різними точками виставки якомога дешевше та швидше. «Але ж ви чудово розумієте, що наша головна мета полягає аж ніяк не в цьому. Мені немає необхідності вам її нагадувати. Ви так само серйозно сприймаєте її, як і я. І ви розумієте, що наша мета — поетична, і розумієте, що коли вже на цю воду спускати судна, то буде повною нісенітницею протиставляти їх нашій поетичній меті».

«Звичайне транспортування ніколи не було нашою метою!» — шаленів Олмстед. Єдина мета тих човнів — прикрасити пейзаж. «Спустіть на воду невідповідні човни — і враження буде геть потворне, це знищить цінність того, що могло б стати оригінальною рисою виставки. Я свідомо кажу “знищить”. У тисячу разів краще тоді вже взагалі ^[32] без суден».

Попри дедалі більше втручання комітетів і загострення конфлікту між Бьорнемом і генеральним директором Девісом, постійну загрозу страйків, головні будівлі росли. Робітники заклали фундаменти з перехрещених шарів величезних балок за Рутовим принципом решітки, потім за допомогою парових кранів встановили високі стовпи із заліза й сталі, які створювали каркас кожного будинку. Відтак огорнули каркаси дерев’яним риштованням і обшили кожен сотнями тисяч дерев’яних дощечок, щоб створити стіни, здатні витримати два товсті шари тиньку. Робітники складали свіжі колоди біля кожної споруди, поряд здіймалися гори тирси та обрізків. У повітрі пахло зрубаним деревом і Різдвом.

У грудні на виставці сталася перша смерть: чоловік на прізвище Мюллер проломив череп. Незабаром сталося ще три фатальні випадки:

Дженсен, роздроблений череп, Будинок електрики;

Еллард, роздроблений череп, Будинок електрики;

Елджир, відправлений на той світ новим феноменом — електричним шоком, Будинок шахтарства.

Траплялися й десятки дрібніших нещасних випадків. Про людське око Бьорнем тримав позу впевненості та оптимізму. У листі від 28 грудня 1891 року до редактора «Chicago Herald» він писав: «Деякі питання оформлення й планування ще остаточно не вирішені, але на цей момент усе йде добре й ніщо не завадить нам завершити нашу справу до церемонії ^[33] в жовтні 1892 року й до відкриття Виставки 1 травня 1893 року».

У дійсності все йшло із сильним запізненням, і коли б не допомогла м’яка зима, то запізнення було б зовсім жахливе. Посвята в жовтні мала відбуватися всередині Будинку виробників і вільних мистецтв, при тому, що в січні тільки заклали його фундамент. Щоб ярмарок перед церемонією мав хоч трохи презентабельний вигляд, усе мало відбуватися ідеально. Особливо погода повинна була всіляко сприяти всім роботам.

Тим часом по всій Америці зазнавали краху банки й компанії, усюди залишалася загроза страйків, а холера пішла гуляти Європою, викликаючи острах, що скоро в гавань Нью-Йорка почнуть приходити кораблі із заразою на борту.

А якщо цих страхів комусь було замало, то в «New York Times» ще й попереджали: «Невдача виставки чи щось відмінне від очевидного та яскравого успіху стане ганьбою для всієї країни, не лише для Чикаго».

Рештки дня

У листопаді 1891 року Джулія Коннер повідомила Голмсу, що вагітна; отепер, сказала вона, йому нічого не залишається, як одружитися з нею. Голмс зреагував на цю звістку спокійно й тепло. Він пригортав її, гладив по волоссю і зі слізьми на очах запевняв, що їй немає про що хвилюватися, звичайно, він із нею одружиться, він же обіцяв. Тільки-от він має все ж поставити їй одну умову. Про дитину зараз мови бути не може. Він одружиться з нею, якщо вона дозволить йому зробити простий аборт. Він лікар, він раніше робив цю операцію. Він вдасться до хлороформу, і вона нічого не відчує, а, прокинувшись, буде готова до нового життя як місіс Голмс. Діти будуть потім. Зараз занадто багато справ, особливо з огляду на те, що необхідно завершити готель і обставити в ньому всі кімнати до початку Всесвітньої виставки.

Голмс знав про свою владу над Джулією. По-перше, він від природи мав дар зачаровувати й чоловіків, і жінок оманливою щирістю й душевністю; а по-друге, тепер над нею нависала загроза суспільного осуду. Хоча подібні інтрижки рідкістю не були, суспільство їх терпіло лише в разі, якщо їхні подробиці залишалися в секреті. Принци з консервного заводу тікали з покоївками, голови банків спокушали друкарок; у разі потреби їхні юристи організовували особистий тур до Європи до хірургічних палат скромних, але вправних лікарів. Вагітність поза шлюбом означала ганьбу та злидні. Голмс тепер міг розпоряджатися Джулією, як рабинею в довоєнний час, і така влада його тішила. Операція, сказав він Джулії, відбудеться на Святвечір.

Падав сніг. По Прейрі-авеню ходили колядники з різдвяними піснями, час від часу заходячи до шикарних будинків, де їх частували какао чи гарячим сидром із прянощами. У повітрі пахло димком і печеною качкою. Понад цвинтарем Ґрейсленд, на півночі міста, молоді парочки каталися на санях засніженими горбами, кутаючись у пледи, коли сани проїжджали повз високого, похмурого вартового на могилі Декстера Ґрейвза — ця фігура, яку називали Вічний Спокій, була вбрана в плащ із каптуром, у якому, здавалося, замість обличчя була лише темрява. Якщо глянути в цю порожнечу, говорить легенда, побачиш потойбіччя.

У будинку номер 701 на Шістдесят третій стрит в Інґлвуді Джулія Коннер поклала доню в ліжко й щосили постаралася з усмішкою підтримати радісне дитяче передчуття Різдва. Так, звичайно, Святий Миколай прийде та принесе чудові речі. Голмс обіцяв цілі гори іграшок і солодощів для Пьорл, а для Джулії — щось надзвичайне, таке, на що її бідний дурненький Нед ніколи б не спромігся.

Надворі під копитами коней порипував сніг. Через переїзд на Воллес-стрит пробігали поїзди з крижаними бородами.

Джулія пішла коридором до квартири, де мешкали містер Джон Кроув і його дружина. Джулія товаришувала з місіс Кроув, і тепер вона допомогла їм прикрасити ялинку — це мав бути сюрприз для Пьорл. Джулія говорила про все, що вони з дочкою робитимуть наступного дня, розповіла місіс Кроув, що скоро поїде до Дейвенпорта (штат Айова) на весілля старшої сестри, «старої діви», за словами місіс Кроув, яка всім на диво зібралася заміж за залізничника. Джулія чекала на залізничний квиток, який збирався прислати їй наречений сестри як запрошення.

Від друзів Джулія вийшла пізно ввечері в чудовому настрої, пізніше згадувала місіс Кроув: «Ніщо в її словах не викликало в нас думок про те, що вона збиралася тієї ночі кудись піти».

Голмс весело привітав Джулію з Різдвом і пригорнув, потім повів її за руку в кімнату на другому поверсі, підготовлену до операції. На столі лежало біле простирадло. Валізи з хірургічними інструментами стояли відкриті й блищали, на полірованій сталі «сонечком» були розкладені інші. Страшні речі: пилка для кісток, ретрактор, трокар, трепан. Звичайно, йому не було потрібно аж стільки знарядь, і були вони розкладені так, що Джулія не могла їх не побачити й не відчути нудоту від їхнього яскравого, жадібного блиску.

Він надягнув білий фартух і закотив рукави. Можливо, він мав на голові свій котелок. Рук він не помив, маску не вдягнув. Він не мав такої потреби.

Вона схопила його за руку. Боляче не буде, запевнив він її. Вона прокинеться такою самою здоровою, як і була, тільки без отієї перешкоди всередині. Він витяг корок із темної пляшки з якоюсь рідиною і одразу відчув носом її сріблясті випари. Налив хлороформу на шматинку. Вона ще міцніше схопила його за руку, що видалося йому особливо збудливим. Він притис тканину з хлороформом до її носа й рота. Вона заморгала й закотила очі. Потім сталося невідворотне — м’язи рефлекторно запрацювали, немов у сні, де людина біжить. Вона випустила його руку й розчепірила пальці. Її ступні затремтіли, немовби відбиваючи на барабані швидкий ритм. Голмс відчув особливе хвилювання і піднесення. Вона намагалася відштовхнути його руку, але він був готовий до цієї раптової м’язової напруги, яка завжди передувала ступору, і сильніше притис тканину з хлороформом до її обличчя. Вона стала бити його по руках. Поступово сили залишили її, руки почали робити повільні округлі рухи, ніжні й чуттєві, дикий барабанний ритм угамувався. Тепер — балет, пасторальний епілог.

Однією рукою тримаючи тканину, він між пальцями налив на неї ще рідини, насолоджуючись холодком хлороформу на шкірі. Одне з її зап’ясть безсило звісилося зі столу, потім і друге. Її повіки затремтіли, потім очі заплющилися. Голмс не вважав Джулію настільки розумною, щоб вдати кóму, але все одно тримав її міцно. За кілька хвилин він простягнув руку й відчув, як її пульс затихає, сходить на нитку — немов звук потяга, що віддаляється.

Він зняв фартух, повернув рукави на місце. Від хлороформу та власного збудження в нього паморочилося в голові. Відчуття, як завжди, було приємне і трохи млосне, як після довго сидіння коло гарячої печі. Він заткнув пляшечку з хлороформом, знайшов свіжу шматину й пішов до кімнати Пьорл.

Усе тривало зовсім недовго — зім’яти тканину, полити хлороформом… Потім, у коридорі, він глянув на годинник і відзначив, що Різдво вже настало.

Цей день для Голмса нічого не означав. У його дитинстві різдвяний ранок був огорнутий задушливим надміром благочестя, молитвами, тишею — не весь будинок немовби накидали товсту вовняну ковдру.

Зранку подружжя Кроув чекали на Джулію з Пьорл, радісно передчуваючи радість в очах дівчинки, коли вона побачить цю чудову ялинку й подарунки під нею. У квартирі було тепло, пахло глицею і цинамоном. Минула година. Чоловік із дружиною почекали, скільки могли, але о десятій пішли на потяг до центру Чикаго — вони планували навідати друзів. Вони не стали замикати двері й залишили веселу вітальну записку.

Подружжя Кроув повернулося об одинадцятій вечора. Усе залишалося так, як було, — жодної ознаки того, що Джулія з дитиною до них заходили. Наступного ранку вони постукали до Джулії, але ніхто не відповів. Вони питали людей із сусідніх квартир і будинків, чи не бачив хтось Джулію чи Пьорл, але ніхто їх не бачив.

Коли повернувся Голмс, місіс Кроув спитала, чи не знає він, де може бути Джулія. Він пояснив, що вони з дочкою поїхали до Дейвенпорта раніше, ніж збиралися.

Більше місіс Кроув про Джулію не чула. І вона, і сусіди вважали цю історію дуже дивною. Усі дійшли висновку, що востаннє Джулію і Пьорл бачили на Святвечір.

Це було не зовсім так. Джулію потім ще бачили інші люди — але тоді вже ніхто, навіть дейвенпорстькі родичі, не впізнав би її.

Одразу після Різдва Голмс покликав до себе одного зі спільників, Чарльза Чеппелла. Голмс дізнався, що Чеппелл — препаратор, тобто знає мистецтво розбирати людське тіло, відділяючи м’які тканини від кісток, і збирати повний скелет, який потім може стояти в лабораторії чи в кабінеті лікаря. Він здобув усі потрібні навички, коли займався препаруванням трупів для студентів-медиків в окружній лікарні Кука.

Навчаючись медицини, Голмс безпосередньо бачив, як непросто добути тіло для наукових студій — чи то свіжий труп, чи скелет. Серйозних, систематичних медичних досліджень ставало дедалі більше, і для вчених людське тіло було явищем на зразок полярної шапки Землі — тим, що слід вивчати й пізнавати. У кабінетах лікарів висіли скелети, виконуючи роль наочних енциклопедій. Попит перевищував пропозицію, і в медиків встановився звичай тихо та ввічливо приймати будь-який труп, який їм пропонують. Убивство як спосіб добути такий об’єкт їх би не порадувало, але водночас вони не турбувалися з’ясуванням, звідки він узявся. Грабунок могил став промислом, хоча й не дуже поширеним, таким, який вимагав виняткової витримки. У періоди гострого дефіциту лікарі навіть самі допомагали викопувати свіжих небіжчиків.

Для Голмса було очевидно, що навіть нині, у 1890-х роках, попит на такий товар залишається високим. У чиказьких газетах розповідалися страхіття про те, як медики грабують цвинтарі. Коли такому набігу на кладовище в Нью- Елбені (штат Індіана) було перешкоджено 24 лютого 1890 року, доктор В. Г. Вотен, голова Медичного коледжу штату Кентуккі, розповів репортеру «Tribune»: «Ці панове працювали не на наш коледж і не на себе особисто, а на медичні навчальні заклади Луїсвілля, яким такий об’єкт необхідний, як повітря». Минуло лише три тижні, і луїсвілльські медики знову взялися за своє. Вони вчинили спробу пограбувати цвинтар при Психіатричній лікарні штату Кентуккі в Енкораджі, цього разу від імені Луїсвілльського університету. «Так, ми відрядили кількох людей, — зізнався високий посадовець того закладу. — Нам потрібні трупи, і якщо уряд штату нам їх не дає, то ми змушені красти. Зимові заняття були дуже численні, і ми використали стільки об’єктів, що на весняні в нас не залишилося». Посадовець не бачив підстав перепрошувати. «Та на цвинтарі при психлікарні постійно крадуть, роками, — зауважив він, — і я навіть сумніваюся, чи є там зараз хоч один труп. Я ж вам кажу — нам потрібні тіла. Без них не можна вивчити лікаря, і громадськість повинна це розуміти. Якщо ми по-іншому не можемо їх дістати, то ми видамо нашим студентам “вінчестери”, щоб захищали тих, хто ходить по трупи».

Голмс завжди звертав увагу на наявні можливості, і такий серйозний попит на трупи тепер відкрив перед ним нову можливість.

Він провів Чарльза Чеппелла на другий поверх до кімнати, де стояв стіл, медичні інструменти та пляшки з розчинниками. Ні вони, ні труп на столі не викликали в Чеппелла занепокоєння, адже він розумів, що Голмс — медик. Тіло, без сумніву, належало жінці, хоча й надзвичайно високій. Ніяких прикмет він розгледіти не міг. «Тіло, — розповів він, — мало такий вигляд, як тушка кроля, на якій розрізали шкуру вздовж черева і, вивернувши її, зняли. У деяких місцях шкіру було зідрано з м’ясом».

Голмс пояснив, що робив розтин, але тепер завершив дослідження. Він запропонував Чеппеллу 36 доларів за те, що він обчистить кістки і череп і принесе йому повністю зібраний скелет. Чеппелл погодився. Вони з Голмсом поклали тіло у валізу, обклавши мішковиною. Кур’єрська служба доправила валізу Чеппеллові додому.

Незабаром Чеппелл приніс готовий скелет. Голмс подякував йому, дав гроші й швидко продав скелет Медичному коледжу Ганемана, що в Чикаго, за ціну, в багато разів вищу, ніж заплачена Чеппеллові.

На другому тижні січня 1892 року до квартири Джулії в’їхали нові пожильці — сім’я Дойлів. Вони побачили тарілки на столі, дитячий одяг на стільці. Складалося враження, що попередні мешканці квартири мають за кілька хвилин повернутися.

Дойли спитали Голмса, в чому річ.

Надзвичайно серйозним тоном Голмс перепросив за безлад і пояснив, що сестра Джулії несподівано важко захворіла, і пожилиця з дочкою, дізнавшись про це, одразу побігли на вокзал. Збирати речі потреби не було: Джулія і Пьорл добре забезпечені й не збираються повертатися.

Пізніше Голмс розповідав про Джулію інше: «Востаннє я бачив її приблизно 1 січня 1892 року, коли вона сплачувала мені за квартиру. На той час вона повідомила не тільки мені, а й друзям і сусідам, що від’їжджає». Хоча вона всім розповідала, що їде до Айови, Голмс додавав: «Але насправді вона збиралася в інше місце, боячись, що чоловік у неї забере дитину, — вона хотіла його заплутати». Голмс заперечував будь-який фізичний зв’язок із Джулією і те, що їй робили «злочинну операцію» (тодішній евфемізм на позначення аборту). «Так, те, що вона — жінка запальної вдачі і, мабуть, не завжди ідеальної поведінки, — це може бути правдою, але я не думаю, що хтось із її друзів і родичів міг вважати її аморальною чи здатною порушити закон».

Виклик кинуто

1892 рік почався з холодів. Шар снігу на землі становив 15 сантиметрів, температура падала до мінус 23 градусів за Цельсієм. То не була найхолодніша зима в історії Чикаго, але все одно всі три труби водоприймача на озері замерзли, тимчасово припинивши подачу питної води в місто. Незважаючи на такі умови, робота в Джексон-парку не спинялася. Робітники зробили опалюване переносне укриття, в якому можна було тинькувати стіни Будинку шахтарства незалежно від зовнішніх температур. Будинок жінок був майже завершений, з нього зняли все риштовання; гігантський Будинок виробників і вільних мистецтв почав здійматися над фундаментом. Загалом у парку працювало чотири тисячі людей. Був серед них і тесля-мебляр Еліас Дісней, який потім багато розповідав про те, як будувалося чарівне королівство над озером. Його син Волт це слухав і мотав на вус.

А поза майже 2,5-метровою огорожею будівельного майданчика, посиленою двома рядами колючого дроту вгорі, було дуже неспокійно. Зниження платні та звільнення розбурхали робітників по всій країні. Профспілки набирали сили; Національна агенція Пінкертона отримувала прибуток. Семюел Ґомперс, чоловік, який саме набирав впливовості в профспілковому середовищі, зупинився біля кабінету Бьорнема з тим, щоб обговорити питання, чи дійсно на будівництві виставки має місце дискримінація членів профспілок. Бьорнем доручив Діону Джеральдіну, своєму уповноваженому керівникові будівельних робіт, дослідити це питання. З огляду на робітничі заворушення та економічні проблеми, загальний рівень злочинності зростав. У 1891 році, за підрахунками «Chicago Tribune», в Америці було вбито 5906 людей, майже на 40 % більше, ніж попереднього року. Саме в той час сталося відоме вбивство містера й місіс Борден у місті Фолл-Рівер (штат Массачусетс)^[34].

Постійна загроза страйків і сильні холоди затьмарили новоріччя для Бьорнема, але найбільше турбувало його швидке зменшення бюджету Виставкової компанії. Коли такі масштабні роботи робилися швидко, сфера відповідальності Бьорнема витратила значно більше грошей, ніж передбачалося. Серед керівників точилися розмови про те, щоб попросити в Конгресу асигнування 10 мільйонів доларів, але єдиним способом розв’язати проблему в той момент було зниження витрат. 6 січня Бьорнем доручив керівникам на будівництві вжити рішучих, дещо навіть драконівських заходів, щоб знизити витрати. Від головного кресляра, який керував виставковими справами на верхньому поверсі «Рукері», вимагалось одразу звільняти з роботи того, хто «лінується чи працює неакуратно», хто не може зробити більше, ніж входить у його обов’язки. До призначеного Олмстедом керівника ландшафтних справ Рудольфа Ульріха він написав: «Здається, ви зараз змогли б удвічі скоротити кількість робітників і водночас відпустити тих, на кого йдуть великі кошти». Відсьогодні, оголосив Бьорнем, усі теслярські роботи будуть виконувати лише ті працівники, яких найняли забудовники виставки. Діонові Джеральдіну він написав: «Чи не могли б ви звільнити всіх ваших теслярів?..»

До того моменту Бьорнем ставився до робітників із дивовижним на ті часи співчуттям і розумінням. Платив їм навіть за ті дні, коли вони лікувалися від хвороб чи травм, влаштував на території ярмарку для них спеціальну лікарню. Зробив для них помешкання на території парку, де всі отримували добрий харч тричі на день і спали в чистих ліжках і в теплі. Прінстонський професор політекономії Волтер Вікофф цілий рік промандрував країною серед дедалі численнішої армії безробітних, вдаючи некваліфікованого працівника, наймаючись у різних місцях. Занесло його й до Джексон-парку. «Під охороною вартових і високих парканів від небажаного контакту з довкіллям, великі гурти нас, здорових, міцних чоловіків, живуть і працюють у дивовижному штучному світі, — писав він. — Ніякі страшні картини злиднів не постають перед нашими очима, ніяка відчайдушна бідність у пошуках заробітку… Ми працюємо вісім годин на день у мирі, безпеці й повній переконаності, що отримаємо свою платню».

Але тепер із виставки звільняли людей, і то жахливо швидко. Прийшла зима, традиційний будівельний сезон добігав кінця. Боротьба за нечисленні доступні робочі місця ставала шаленою в міру того, як тисячі безробітних з усієї країни з сумним ярликом «хобо»^[35] з’їжджалися до Чикаго, сподіваючись найнятися на будівництво виставки. Перед звільненими, розумів Бьорнем, поставав привид безпритульності та злиднів; на їхні сім’ї могла чекати голодна смерть.

Але передусім — виставка.

Відсутність відповіді Ейфелю й далі засмучувала Бьорнема. Пропозиції надходили одна від одної химерніші. Один прожектер пропонував звести вежу на 150 метрів вищу за Ейфелеву — лише з колод. Нагорі буде приміщення, де можна відпочити й попоїсти, — таке, як хатинка перших поселенців.

Якщо інженер, здатний перевершити Ейфеля, не знайдеться ближчим часом, розумів Бьорнем, просто не буде коли збудувати будь-що варте ярмарку. Треба якось мобілізувати американських інженерів. Така можливість з’явилася із запрошенням виголосити слово в «Клубі суботнього вечора»: група інженерів збиралася в ресторані в центрі міста обговорити складнощі будівництва ярмарку.

Як завжди, була вечеря з численних страв, вино, сигари, кава й коньяк. За одним столиком сидів тридцятитрирічний інженер із Піттсбурґа. Він керував компанією з експертизи сталі, котра мала контори в Нью-Йорку й Чикаго та вже уклала контракт із керівництвом виставки на сталь для будівель. Цей чоловік мав худе обличчя, чорне волосся і вуса, темні очі — люди такої зовнішності незабаром стануть типовими в тій сфері, яку саме почав викликати до життя Томас Едісон. Цей пан був «вельми симпатичною і товариською людиною із тонким почуттям гумору, — писали його партнери. — На будь-якому зібранні він опинявся в центрі уваги; він легко й невимушено говорив і був невичерпним джерелом пережитих і почутих цікавих історій».

Як і решта членів клубу, він очікував, що Бьорнем розповість про ті випробування, що постають, коли за дуже стислі терміни будується ціле місто. Але Бьорнем його здивував. Сказавши, що «американські архітектори вкрили себе славою», створивши такі чудові проекти для виставки, Бьорнем став докоряти американським цивільним інженерам тим, що ті не показали нічого настільки ж блискучого. Інженери, дорікав Бьорнем, «дали малий внесок або ж узагалі нічого не зробили, щоб витворити щось нове й показати всі можливості сучасної американської техніки».

Залою прокотилося щось ніби дрож: панам інженерам ці слова не сподобалися.

— Потрібна якась виразна, неповторна деталь, — продовжував Бьорнем, — щось таке, чиє місце на Всесвітній «Колумбівській» виставці відповідало б місцю Ейфелевої вежі на паризькій виставці.

Але хай це буде не вежа, додав він. Вежа — це не оригінально. Ейфель уже збудував вежу. «Просто величезність» — це теж іще не все.

— Слід збудувати щось новітнє, оригінальне, сміливе, єдине у своєму роді — якщо американські інженери хочуть виправдати свій престиж і репутацію.

Дехто з панів інженерів образився; інші визнали, що Бьорнем має рацію. Інженер із Піттсбурґа відчув, що «правдивість цих зауважень його глибоко зачепила».

Сидячи серед колег, він відчув «немов натхнення», у нього раптово виникла ідея. З’явилася вона не напівсформованим імпульсом, а в усіх подробицях. Він практично побачив, помацав її, почув, як вона підіймається до небес…

Часу було небагато, але він швидко накреслив свій проект і зміг переконати Бюджетний комітет виставки в реальності свого задуму, він був переконаний: виставка справді може перевершити Ейфеля. А коли його чекає те саме, що й творця славетної вежі, то своїм майбутнім він може не перейматися.

Мабуть, Бьорнем полегшив душу, отак звернувшись до всього «Клубу суботнього вечора» і відверто сварячи його членів за те, чого ті не зробили, — адже більшість ділових контактів, пов’язаних із виставкою, для нього ставали просто-таки вправами у стриманості, особливо розмови із членами численних комітетів ярмарку, кількість яких досі зростала. Оцей постійний вікторіанський менует фальшивої люб’язності забирав чимало часу. Йому було потрібно більше влади — не заради власної особи, а заради успіху справи. Якщо швидкість ухвалення рішень не збільшиться, розумів він, усе буде робитися з непоправним спізненням, а проте перешкоди росли та множилися. Скарбниця Виставкової компанії зменшувалася, і це додатково псувало її стосунки з Національною комісією; генеральний директор Девіс наполягав на тому, щоб нові федеральні гроші, виділені на ці справи, контролювала його комісія. А та, здається, щодня приростала новим департаментом, голові якого треба платити (Девіс, наприклад, призначив якогось відповідального за овець із платнею, еквівалентною сьогоднішнім 60 000 доларів на рік), і кожен із тих голів заявляв свої права на сферу впливу, яку Бьорнем вважав своєю.

Невдовзі боротьба за владу вилилася в особистий конфлікт між Бьорнемом і Девісом, який почався з суперечки щодо того, хто з них має контролювати художнє оформлення експонатів та інтер’єрів. Бьорнем вважав очевидним, що ця територія належить йому. Девіс був іншої думки.

Спочатку Бьорнем намагався підійти до цього опосередковано: «Ми для цього зараз організовуємо особливу групу з архітектурно-декоративного оформлення, — писав він Девісу. — І я маю честь запропонувати вам послуги цієї моєї групи. Відправляти моїх людей, щоб вони вносили свої поправки в мистецьке компонування, форми та оздоблення експонатів, — питання делікатне й не може бути вирішене без вашої згоди, якої я у вас із найглибшою повагою прошу».

Але Девіс сказав репортерові: «Гадаю, нині всі чудово розуміють, що ніхто, крім генерального директора та його уповноважених, не має займатися експонатами».

Конфлікт тихо розгорявся. 14 березня Бьорнем долучився до Девіса за вечерею в «Чикаго-клубі» із японським делегатом виставки. Після того Девіс із Бьорнемом залишилися в клубі й тихо просперечалися там до п’ятої години ранку. «Ми гарно провели час, — написав він Марґарет, яка в той час не була в місті, — і в нас тепер є добре передчуття, що подальший шлях стане легшим і рівнішим».

У цей лист закрадається нетипова для енергійного архітектора втома. Він розповідає дружині, що планує ввечері закінчити справи рано й поїхати до Іванстона «і спати в твоєму любому ліжку, моя кохана, і ти мені будеш снитися. Скільки метушні в цьому житті! Куди йдуть роки?»

Були в його житті й щасливі моменти. Бьорнем з нетерпінням чекав таких вечорів, коли в його «халабуді» на будівництві зберуться вечеряти його помічники та приїжджі архітектори, і розмови біля величезного каміна не змовкатимуть усю ніч. Бьорнем цінував товариськість і цікаві історії. Олмстед розповідав про нескінченні суди, на яких він захищав свій Центральний парк від дурних і неестетичних змін. Полковник Едмунд Райс, голова Колумбівської гвардії, згадував, як воно було — стояти серед лісових тіней у Ґеттісбурзі, коли Пікетт кинув своїх солдатів уперед, у поле.

Наприкінці березня 1892 року Бьорнем запросив синів до своєї «халабуди» на такі самі цілонічні посиденьки. Вони чомусь не приїхали в домовлений час. Спочатку всі приписали затримку звичайному спізненню потяга, але години минали, і Бьорнем хвилювався дедалі більше. Він не гірше за будь-кого знав, що залізничні аварії в Чикаго трапляються ледь не щодня.

Стало вже поночіти, і нарешті з’явилися хлопці. Їхній поїзд затримався через поламаний міст на лінії Мілвокі — Сент-Пол. Вони зайшли в «халабуду», як написав Бьорнем дружині, «саме вчасно, щоб послухати байки полковника Райса про війну й життя на рівнині серед індіанців».

Коли Бьорнем писав цей лист, сини були поруч. «Вони дуже раді бути тут і зараз. У ці хвилини вони разом із містером Джеральдіном гортають великий фотоальбом». У тому альбомі містилася колекція світлин виставки, зроблених Чарльзом Дадлі Арнольдом, фотографом із Баффало (штат Нью-Йорк), якого Бьорнем призначив офіційним фотографом виставки. Гостював у Бьорнема й Арнольд, і невдовзі діти взялися разом із ним малювати.

Бьорнем завершив свого листа так: «Нам усім добре, ми задоволені кількістю і розмаїттям роботи, яку нам послала щаслива доля».

Такі мирні періоди ніколи не тривали довго.

Конфлікт між Бьорнемом і Девісом спалахнув із новою силою. Директори Виставкової компанії усе-таки вирішили завернутися до Конгресу по пряме виділення коштів, але це прохання мало не дуже приємний наслідок: Конгрес почав розслідувати, як саме витрачалися кошти на виставку. Бьорнем і президент Бейкер очікували загального огляду витрат, а натомість виявилося, що їх почали докладно допитувати про найбільш буденні видатки. Наприклад, коли Бейкер назвав суму, витрачену на винаймання транспорту, підкомісія стала вимагати поіменного списку візників. На одній із зустрічей у Чикаго в Девіса вимагали назвати остаточну суму коштів, які потрібні для виставки. Не порадившись із Бьорнемом, Девіс назвав цифру на 10 % меншу за ту, яку нарахував Бьорнем для президента Бейкера, а Бейкер, у свою чергу, вніс у той документ, що дав комісії. Тож заява Девіса виявилася немовби звинуваченням, що Бьорнем з Бейкером спеціально роздули суму, потрібну для завершення робіт.

Бьорнем підхопився на ноги. Голова підкомісії наказав йому сісти. Бьорнем не послухався. Він ледве стримував обурення.

— Містер Девіс не розмовляв ні зі мною, ні з моїми людьми, — процідив він, — і цифру назвав вам, яка йому на думку спала. Він нічого не знає про стан речей!

Цей вибух гніву образив голову підкомісії:

— Я проти будь-яких зауважень, адресованих свідкові до того, як своє слово скаже комісія. І прошу містера Бьорнема взяти свої слова назад.

Спочатку Бьорнем відмовився. Потім неохоче погодився відмовитися від слів, що Девіс нічого не знає. І лише від них. Перепрошувати він не став.

Підкомісія поїхала до Вашингтона досліджувати отримані свідчення і доповісти в Конгрес, чи дійсно потрібно виділити додаткові кошти. Конгресмени, написав Бьорнем, «ошелешені розміром і масштабами цієї справи. Ми дали їм цілу гору даних для роздумів; мабуть, чудна в них вийде доповідь, адже я знаю, що тут для готування якісної доповіді мені не вистачило б і кількох місяців, навіть із моїми знаннями».

Ділянка «Мідвей плезенс» стала набувати певної форми — принаймні на папері. Професор Путнем вважав, що на «Мідвеї» глядача слід передусім знайомити з екзотичними культурами. Сол Блум не відчував за собою такого обов’язку.

На «Мідвеї» повинно бути весело — то має бути великий сад розваг, який тягтиметься понад півтора кілометра від Джексон-парку до межі Вашингтон-парку. Він має хвилювати, лоскотати нерви і, може, навіть шокувати. Блум вважав своїм особливим козирем «видовищну рекламу». Тож розмістив у пресі різних країн оголошення, де повідомлялося, що на «Мідвеї» очікується екзотичне царство надзвичайних видовищ, звуків і запахів. Будуть справжні села з далеких країв разом із їхніми незвичайними мешканцями — навіть пігмеї, якщо в лейтенанта Шнуфельдта все вдасться. Блум розумів, що раз він нині — цар «Мідвею», то може не турбуватися про концесію на своє алжирське селище. Він його сам собі й затвердить. Сол склав контракт і відіслав до Парижа.

Рекламний талант Блума привернув увагу інших офіційних осіб ярмарку, які почали звертатися до нього по допомогу з реклами всього заходу. У якийсь момент його попросили донести до репортерів істинні гігантські масштаби майбутнього Будинку виробників і вільних мистецтв. Поки що виставкові відповідальні за зв’язок із громадськістю надали пресі лише монументальну, але нудну статистику. «Я розумів, що людям не буде цікаво читати про кількість акрів і тонн сталі, — писав Блум, — то я порадив: “Підійдіть із такого боку: скажіть, що в будівлі вміститься вся російська регулярна армія”».

Блум уявлення не мав, чи є в Росії регулярна армія, не кажучи вже про її чисельність і площу, яку могли б займати її солдати. Проте цей факт поширювався всією Америкою, переказаний слово в слово. Читачі виставкових путівників фірми «Rand McNally» врешті були зачаровані уявною картиною: мільйони солдатів у хутряних шапках стоять, тісно притулившись одне до одного на двох акрах площі будівлі.

Блумові за це совісно не було.

Ангел із Двайта

Навесні 1892 року помічник Голмса Беджамін Пайтзель опинився в місті Двайт штату Іллінойс, приблизно за 112 кілометрів на південний захід від Чикаго, проходячи відомий курс лікування Кілі від алкоголізму. Пацієнти мешкали у триповерховому готелі «Лівінґстон», простій симпатичній будівлі з червоної цегли із заокругленими вгорі вікнами й верандою вздовж усього фасаду, де було зручно відпочивати між уколами «золотих ліків» доктора Леслі Енрота Кілі. Золото було найвідомішим інгредієнтом червоного, білого й синього розчину, що його працівники інституту Кілі кололи пацієнтам тричі на день. Голки в дев’ятнадцятому столітті були великі й товсті — відчуття від них виникало таке, ніби в біцепс засовували садовий шланг — і вони незмінно залишали навколо місця уколу жовтий синець — кому гордий знак, кому некрасиве тавро. Решту формули ліків тримали в таємниці, але, на думку найкращих медиків і хіміків, вони містили певні речовини, що викликали приємну ейфорію і заспокоєння, доповнені амнезією — цей побічний ефект задавав чиказькій пошті чимало клопотів: щороку з Двайта надходили сотні листів, де була пропущена якась частина адреси. Відправники це просто забували — ті імена й номери вулиць, потрібні для того, щоб лист дійшов.

Пайтзель давно сильно пив, але, напевне, його пияцтво почало згубно впливати на його розумові здібності, адже за курс лікування сплатив Голмс, який і послав його до Кілі. Пайтзелю він це пояснив як доброзичливий жест у відповідь на його вірність. Як завжди, істинні мотиви були інакші. Він зрозумів, що пияцтво Пайтзеля знижувало його корисність і загрожувало зруйнувати наявні плани. Голмс пізніше сказав про Пайтзеля: «Він був занадто цінною людиною для мене, навіть з огляду на його недоліки, щоб його позбуватися». Дуже ймовірно, Голмс також хотів, щоб Пайтзель зібрав максимум інформації про ліки та їхню упаковку, щоб цей продукт можна було підробити та продавати поштою. Справді, пізніше Голмс облаштує власний салон здоров’я і краси на другому поверсі свого інґлвудського будинку й назве його інститутом «Silver Ash». Лікування від Кілі було дивовижно популярне. Тисячі людей приїжджали до Двайта позбутися згубної звички; ще багато тисяч людей купували оральну форму ліків доктора Кілі, що продавалася в настільки оригінальній тарі, що виробник просив покупців знищувати порожні пляшечки після використання ліків, щоб нечесні компанії не наливали туди якісь свої мікстури.

Щодня Пайтзель разом із тридцятьма іншими чоловіками відбував ритуал стояння в черзі на ін’єкцію. Жінок кололи в інших палатах, окремо від чоловіків, щоб зберегти їхню репутацію. У Чикаго господині завжди знали, хто з гостей проходив цей лікувальний курс, бо, коли їм пропонували випити, ті незмінно відповідали: «Ні, дякую, я побував у Двайті».

Пайтзель повернувся до Інґлвуда у квітні. Можливо, психотропна сила ліків Кілі вплинула на те, що Пайтзель після того розповів Голмсові: у Кілі він зустрів молоду жінку надзвичайної краси — ба навіть надприродної краси — на ім’я Емеліна Сіґранд. То була двадцятичотирирічна блондинка, і з 1891 року вона працювала стенографісткою в кабінеті доктора Кілі. Майже галюцинаційні враження Пайтзеля, напевно, заінтригували Голмса, тому що він написав панні Сіґранд і запропонував їй посаду своєї особистої секретарки з удвічі більшою платнею, ніж у Кілі. «Принадна пропозиція», — сказав потім про це один із родичів Сіґранд.

Емеліна, не вагаючись, погодилася. Інститут — доволі престижне місце, але Двайт порівняно з Чикаго був селом. Працювати на вдвічі більші гроші, живучи в легендарному розкішному та хвилюючому місті, та ще й напередодні Всесвітньої виставки (залишався тільки рік!) — то була пропозиція, перед якою неможливо встояти.

Вони пішла від Кілі у травні, взявши з собою відкладені 800 доларів. Прибувши до Інґлвуда, вона винайняла помешкання у пансіоні коло будівлі Голмса.

Голмс побачив, що Пайтзель перебільшив красу Емеліни, але не сильно. Вона справді була гарна, із сяйливим білявим волоссям. Голмс одразу взявся застосовувати всі свої знаряддя спокуси — лагідний голос, дотик і щирий погляд синіх очей.

Він купував їй квіти, водив її до опери Тіммермана, розташованої неподалік. Подарував їй велосипед. Вони вечорами разом каталися рівними Єльською і Гарвардською вулицями — молода пара, яку доля обдарувала і красою, і грошима. («Білі пікейні капелюшки з чорними муаровими стрічками та двома рівними пір’їнами збоку — нова мода серед велосипедисток», — писали в колонці суспільного огляду «Tribune».) Щойно Емеліна краще звикла до свого «колеса» — так тоді ще продовжували називати велосипед, хоча небезпечна модель з одним великим колесом уже відійшла в минуле, — вони з Голмсом влаштовували дедалі довші прогулянки, каталися під вербами «Мідвею» до Джексон-парку подивитися, як будують ярмарок, де, звичайно, опинялися серед тисяч людей, з яких чимало також їхали велосипедами.

На кількох недільних прогулянках Емеліна й Голмс заїжджали до самого парку, де бачили, що будівництво ще перебуває на ранній стадії, що було дивно з огляду на те, як мало залишалося до двох знаменних днів, до яких усе мало бути завершене — Дня посвяти і Дня відкриття. У парку досі було багато голої землі, а найбільший Будинок виробників і вільних мистецтв стояв ледве початий. Кілька будинків зводилися значно швидше й видавалися більш-менш завершеними, особливо Будинок шахтарства й Будинок жінок. Цими днями в парку було так багато людей поважного вигляду: державні діячі, принци, архітектори, місцеві промислові барони. Були тут і світські дами — ті, які належали до Жіночого комітету. Часто крізь браму ярмарку проїжджав з гуркотом чорний екіпаж місіс Палмер, так само, як і екіпаж її соціальної протилежності — мадам Керрі Ватсон, пофарбований білою емаллю, з жовтими колесами й кучером-негром у багряній шовковій лівреї.

Емеліна виявила, що найприємніше кататися на велосипеді після гарної зливи. Інакше пил здіймався, немов піщана буря над Хартумом, і осідав під волосся, звідки його неможливо було вичесати.

Одного раннього вечора Емеліна сиділа за друкарською машинкою в кабінеті Голмса, коли увійшов якийсь чоловік і спитав його. То був високий пан, чисто поголений, з акуратними вусиками, в дешевому костюмі, йому вже минуло тридцять, по-своєму гарний, але водночас простий і скромний — хоча в ту хвилину його щось, здається, сердило. Він назвався Недом Коннером і сказав, що колись працював на касі в ювелірній крамниці внизу. Він прийшов обговорити питання закладної.

Вона знала це ім’я — чи то чула, чи бачила в паперах Голмса. Вона усміхнулася і сказала, що Голмс десь вийшов. Коли він повернеться, вона не знає. Чи може вона чимось допомогти містерові Коннеру?

Гнів Неда охолов. Вони з Емеліною «почали розмовляти про Голмса», як пізніше згадував Нед.

Нед дивився на неї. Дівчина була молода й гарненька — «красива блондинка», як Нед потім її описував. Одягнена була в білу англійську блузку й чорну спідницю, які підкреслювали її акуратну фігурку, сиділа коло вікна, і її біляве волосся сліпучо сяяло на сонці. Перед нею стояла чорна друкарська машинка «Ремінґтон» — нова; вочевидь, за неї не було сплачено ані цента. Із власного сумного досвіду й захоплення, яким загорілися очі Емеліни, коли він заговорив про Голмса, Нед зрозумів, що їхні стосунки є не лише суто діловими. Пізніше він згадував: «Я сказав їй, що він — нехороший чоловік і що краще їй з ним не зв’язуватися й піти від нього чимшвидше».

На той момент вона не послухалася його поради.

Першого травня 1892 року лікар М. Б. Лоренс із дружиною оселилися в п’ятикімнатній квартирі в будівлі Голмса. Вони часто зустрічали Емеліну в коридорах, хоча вона в цьому будинку ще не жила. Вона досі мешкала в пансіоні по сусідству.

«То була одна з найкрасивіших і наймиліших дівчат, яких я будь-коли бачив, — згадує містер Лоренс, — і ми з дружиною були про неї дуже високої думки. Ми бачили її щодня, і вона часто заходила трохи побалакати з місіс Лоренс». Лоренси часто бачили Емеліну в товаристві Голмса. «Доволі скоро, — розповідає містер Лоренс, — я дізнався, що стосунки між міс Сіґранд і містером Голмсом не зовсім робочі, але в нас було таке відчуття, що то не її вина, а її біда».

Емеліна без тями закохалася в Голмса. Вона любила його за душевну теплоту й ласку, за його непорушний спокій, елегантність і шарм. Подібного до нього чоловіка вона ніколи не зустрічала. Він навіть був сином англійського лорда (про що він колись їй по секрету розповів). Вона не мала нікому це розповідати — це було не дуже весело, зате дуже таємниче. Вона все-таки розповіла той секрет друзям, спершу взявши з них клятву нікому про це не казати. Емеліні заяви Голмса про аристократичне походження видавалися цілком вартими довіри. Прізвище Голмс, звичайно ж, англійське — щоб це дізнатися, достатньо було почитати ці надзвичайно популярні історії Артура Конана Дойла. Ну й саме англійським вихованням можна пояснити його неймовірний шарм і бездоганні манери, настільки рідкісні в грубому, галасливому Чикаго.

Емеліна була дівчиною душевною і товариською. Вона часто писала листи родичам до Лафаєтта (штат Індіана) і друзям, із якими познайомилася у Двайті. Вона легко заводила друзів. Емеліна й далі регулярно вечеряла разом із хазяйкою першого пансіону, де зупинилася після приїзду до Чикаго, і вважала її близькою подругою.

У жовтні до неї заїхав її троюрідний брат доктор Б. Дж. Сіґранд із дружиною. Доктор Сіґранд, зубний лікар, кабінет якого розташовувався на розі Норз-авеню і Мілвокі-авеню в північній частині Чикаго, знайшов Емеліну, бо складав історію родини Сіґрандів. Вони раніше ніколи не бачилися. «Мене вразили її люб’язні манери й гострий розум, — згадував доктор Сіґранд. — Фізично вона була просто прекрасна жінка — висока, пропорційних форм і з багатим волоссям лляного кольору». Подружжя Сіґрандів під час першої гостини не зустрічали Холмса, та й ніколи не бачили його в лице, але чули захоплені розповіді Емеліни про його красу, шляхетність і ділову вправність. Емеліна повела родичів будівлею Голмса й розповіла, що він хоче тут зробити готель для гостей виставки. Також розповіла, що надземна залізниця, яку будують над Шістдесят третій стрит, возитиме гостей просто до Джексон-парку. Ніхто не мав сумнівів, що влітку 1893 року цілі армії гостей прямуватимуть до Інґлвуда. Емеліні думка про готель здавалася приреченою на успіх.

Ентузіазм Емеліни був частиною її привабливості. Вона всією душею обожнювала молодого лікаря — і разом із ним усе, що він робить. Але доктор Сіґранд не поділяв таких райдужних думок щодо перспективи цього будинку. Будівля видалася йому нав’язливо похмурою й ніби зовсім не пасувала до інших споруд на вулиці. Решта більш-менш поважних будинків Інґлвуда, здавалося, випромінювала енергію радісного передчуття — передчуття не тільки того ярмарку, а й узагалі грандіозного майбутнього навіть після тієї події. За два квартали від «замку» на Шістдесят третій здіймалися масивні вигадливі будинки розмаїтих кольорів і текстур, далі стояла опера Тіммермана, а поряд — готель «New Julien», господарі яких не пошкодували грошей на гарні матеріали й умілих майстрів. Натомість будівля Голмса була мертвим простором — немов той куток у кімнаті, куди не дістає світло газового світильника. Очевидно, Голмс із архітектором, принаймні хорошим, не порадився. Коридори в будівлі темні, дверей у них аж занадто багато. Дерево взяли низького ґатунку, теслярські роботи виконані абияк. Коридори вигиналися під несподіваними кутами.

Однак Емеліна, здавалося, була зачарована. Доктор Сіґранд не був настільки черствою людиною, щоб розвіювати таке миле, наївне захоплення. Пізніше, звичайно, він пошкодував, що не висловився щиро й не прислухався уважно до шепоту в голові: увесь цей будинок якийсь неправильний, його істинний вигляд і те, що відчуває юна Емеліна, — це зовсім різні речі. Але, знов-таки, Емеліна була палко закохана. Не його справа — завдавати їй таку рану. Вона молода, захоплена, її радість заразлива — особливо для пана Сіґранда, зубного лікаря, який бачив так мало радості в тому, що день при дні доводив дорослих, мужніх чоловіків до сліз.

Невдовзі після гостини Сіґрандів Голмс зробив Емеліні пропозицію, і вона погодилася. Він обіцяв їй медовий місяць у Європі, під час якого вони, звичайно ж, завітають до його батька-лорда.

День посвяти

В Олмстеда боліли зуби, у вухах гуло, сон до нього не йшов, але перші місяці 1892 року він працював так інтенсивно, як було б важко й утричі молодшому чоловікові. Він їздив до Чикаго, Ешвілля, Ноксвілля, Луїсвілля і Рочестера — кожна з нічних поїздок вимучувала його. У Чикаго, попри невтомні старання його молодого помічника Гаррі Кодмена, справи все одно робилися з великим запізненням, а попереду маячили просто величезні завдання. Перший серйозний строк — посвята, запланована на 21 жовтня 1892 року, видавався неймовірно близькою і ще ближчою стала б, якби чиновники не перенесли її з 12 числа з тим, щоб у Нью-Йорку провели власне колумбівське святкування. З огляду на ті наклепи, якими раніше Нью-Йорк поливав Чикаго, відкладання посвяти виявилося актом дивовижної доброти.

Затримки будівництва на території особливо засмучували Олмстеда. Якщо спізнюються будівельники, спізнюється і він. Страждало й те, що він уже встиг зробити. Робітники наступали на рослини та псували прокладені доріжки. У цьому плані особливо примітною була історія з Будинком уряду США. «Усюди навколо цієї будівлі, — доповідав Рудольф Ульріх, відповідальний за ландшафт, — матеріал усіх можливих видів і різновидів навалений і розкиданий настільки рясно, що тільки неодноразові переконливі вимоги до відповідальних осіб дали змогу бодай якось розпочати нашу справу; і навіть тоді, коли все з кожним днем робилося й покращувалося, на наші старання ніхто не звертав уваги. Будь-що зроблене могло бути зіпсоване наступного дня».

Затримки й перешкоди ландшафтним роботам лютили Олмстеда, але ще дужче виводило його з рівноваги інше. Неймовірно! — незважаючи на всі крики й вимоги Олмстеда, Бьорнем, здається, все ще вважає пароплави прийнятним вибором для виставкового судноплавства. І, здається, ніхто не поділяє його переконання, що на Лісовому острові не треба нічого будувати.

Острів раз у раз опинявся під ударом, пробуджуючи застарілий гнів Олмстеда: ну чому клієнти завжди псують його пейзажі! Усім хотілося місця на тому острові. Спочатку — Теодорові Томасу, голові Чиказького симфонічного оркестру; на його думку, острів є ідеальним місцем — єдиним місцем! — для концертного залу, вартого виставки. Олмстед не погодився категорично. Наступним забажав щось зробити з Лісовим островом Теодор Рузвельт, голова Комісії у справах державної служби США, людина-криголам. Острів, наполягав він — чудове місце для виставкового мисливського табору його клубу «Бун і Крокетт». Не дивно, що, з огляду на впливовість Рузвельта у Вашингтоні, політики з Національної комісії виставки цілком схвалили його план. Бьорнем, частково заради миру, також прохав Олмстеда згодитися. «Ви не будете заперечувати, якщо табір поставити на північному кінці острова, десь між дерев, суто як експонат, якщо він буде настільки схований в лісі, що його зможуть випадково побачити лише ті, хто ходитиме островом, а з берега взагалі не буде видно?»

Олмстед заперечував. Він дав згоду розташувати табір Рузвельта на меншому острівці, але ніяких споруд, тільки «кілька наметів, коней, багаття тощо». Пізніше він погодився збудувати й невеликий мисливський будиночок.

Потім на Лісовий острів накинув оком уряд США, бажаючи зробити там індіанську виставку, потім професор Путнем, головний етнограф ярмарку, вбачав у ньому ідеальне місце для кількох екзотичних селищ. Японському урядові теж захотілося використати той острів. «Вони хочуть показувати свої храми і виставляти такі експонати, як завжди, на Лісовому острові…» — написав Бьорнем у лютому 1892 року. Бьорнемові вже здавалося, що окупації острова не уникнути. Дуже вже гарне місце. Бьорнем пробував умовити Олмстеда погодитися на японців. «Здається, їхні експонати без жодних питань пасують до тієї місцевості і, на мою думку, нічим не порушують того враження, яке для вас важливе. Вони пропонують привезти речі надзвичайно вишуканої краси й хочуть залишити їх тут після закриття ярмарку як подарунок місту».

Боячись чого-небудь гіршого, Олмстед здався.

Боротьба за вигляд острова нічим не покращила настрою. І тут він дізнався про новий удар по любому його серцю Центральному парку. Групка нью-йоркських багатіїв подбала, аби уряд штату потихеньку дозволив будувати «спідвей» у західній частині парку, щоб ті багатії могли там проводити перегони на своїх колясках. Громадськість обурилася. Олмстед теж кинувся в бій: надіслав лист, де запропоновану дорогу було схарактеризовано як явище «нерозумне, несправедливе й аморальне». Влада штату скасувала рішення.

Його безсоння і болячки, напружена, часто невдячна праця і всі розчарування, з нею пов’язані, зовсім знесилили його дух: наприкінці березня він відчув, що перебуває на межі фізичного й морального виснаження. Ось-ось на нього міг звалитися напад меланхолії, яка переслідувала його все свідоме життя. «Коли Олмстед сумує, — колись писав його друг, — логіка його пригніченості стає нищівною і жахливою».

Олмстед, однак, вважав, що йому потрібно лише добре відпочити. У дусі тогочасної терапії він вирішив набратися сил у Європі, де краєвиди дадуть йому можливість збагатити свою візуальну палітру. Він планував набіги на громадські сади та парки, на територію колишньої паризької виставки.

Він поставив свого старшого сина Джона відповідальним за бруклінську контору й залишив Гаррі Кодмена в Чикаго керувати ландшафтним оформленням ярмарку. В останню хвилину він вирішив узяти в подорож двох своїх дітей Маріон і Ріка, а разом із ними юного Філа Кодмена, молодшого брата Гаррі. Для Маріон і хлопців подорож стала просто мрією, для старого Олмстеда вона була значно похмурішою.

Вони відпливли в неділю 2 квітня 1892 року та прибули в Ліверпуль у бурю зі снігом і градом.

У Чикаго Сол Блум отримав телеграму з Франції — і був приголомшений.

Він перечитав її двічі, перевіряючи, чи правильно все зрозумів.

Його алжирці, десятки людей, разом із тваринами й речами, вже відпливли в Америку на ярмарок — на рік раніше!

«Місяць вони обрали правильний, — відзначав Блум, — а от із роком помилилися…»

Олмстедові англійська сільська місцевість видалася дуже милою, а погода — холодною і похмурою. Трохи поживши в родичів у Чізлхьорсті, він узяв хлопців і поїхав до Парижа. Маріон залишилася в Англії.

У Парижі Олмстед пішов на територію колишньої виставки. Сади були негусті, втомлені від довгої зими, будівлі теж не виглядали дуже свіжими, але загалом від тієї виставки лишилося достатньо, щоб ландшафтний архітектор отримав «прийнятне уявлення» про те, як вона виглядала. Звичайно, це місце й далі залишалося популярним. Під час однієї недільної прогулянки Олмстед із хлопцями почули там чотири оркестри, побачили ятки із закусками й кілька тисяч людей, які гуляли стежками. Під Ейфелевою вежею стояла довга черга.

Постійно думаючи про чиказький проект, Олмстед уважно придивлявся до кожної дрібниці. Газони були «доволі слабенькі», гравієві хідники «не тішили ні око, ні ногу». Активне використання правильних квіткових клумб на паризькій виставці йому геть не сподобалося. «Мені здалося, — писав він про ті клумби Джонові до Брукліна, — що вони як мінімум порушували душевний спокій і виглядали геть без смаку й по-дитячому, якщо не були взагалі варварським ударом по виставці, порушуючи її гідність, широту, єдність і врівноваженість». Він повторив свою посутню вимогу, щоб в оформленні виставки в Чикаго «керувалися простотою і стриманістю й уникали дешевих ефектів та цяцькування».

Після цього візиту він знову запалав бажанням перевершити парижан. Бьорнем і його архітектори втратили з поля зору те, якою має бути всесвітня виставка. У Парижі будівлі, писав Олмстед, «є значно більш барвистими й багатшими на кольорові прикраси, і в них менше ліпнини та скульптур, ніж я очікував. Вони більше демонструють відповідність своїй меті, більшою мірою видаються створеними з нагоди ярмарку, а не якимись постійними архітектурними монументами, як у нас. У мене виникає питання, чи не є це нашою вадою, чи не надто вони виглядатимуть помпезно в цій архітектурній величності, щоб їх ще й перевантажувати скульптурними та іншими оздобами заради грандіозності й пишноти».

Олмстедові подобалося мандрувати зі своїми юними супутниками. У листі до дружини в Бруклін він писав: «Я вельми тішуся нашій подорожі та сподіваюся набратися доброго здоров’я». Невдовзі, проте, компанія повернулася до Чізлхьорста — і в Олмстеда знову погіршилося здоров’я, його знову стало мучити безсоння. Він написав Гаррі Кодмену, який і сам занедужав на якусь дивну хворобу, пов’язану з животом: «Зараз можу лише відзначити, що я став старший і значно підтоптаніший, ніж думав».

Лікар Генрі Рейнер завітав до Чізлхьорста й зустрівся з Олмстедом. Він виявився спеціалістом із лікування нервових захворювань і, подивившись на видатного ландшафтного архітектора, вжахнувся настільки, що запросив недужого додому до Гемпстед-Гіт біля Лондона, щоб лікувати його особисто. Олмстед прийняв цю пропозицію.

Незважаючи на пильну увагу Рейнера, стан Олмстеда не покращився; гостювання в Гемпстед-Гіт стало його втомлювати. «Розумієте, я тут практично як у в’язниці, — писав він Гаррі Кодмену 16 червня 1892 року. — Щодня чекаю помітного покращення, але поки що кожного дня зазнаю розчарування». Доктор Рейнер теж, за словами Олмстеда, розгубився. «Він упевнено стверджує, неодноразово оглянувши мене, що в мене немає жодних органічних негараздів і я маю всі підстави прожити ще кілька років. Він вважає мої теперішні проблеми видозміною тих, які повели мене в закордонну подорож».

Практично щодня Олмстед катався довколишньою місцевістю в колясці «щоразу більш-менш інакшим шляхом» і дивився на сади, церкви, приватні парки і природу. Майже кожна декоративна клумба ображала його смак. Він таврував їх як «дитячі, вульгарні, позірні, недоречні й позбавлені смаку». Натомість сама сільська місцевість Англії зачаровувала його: «В Америці немає нічого до порівняння з тією пасторальністю чи мальовничістю, яка в Англії — типове явище. Я не можу не захоплюватися. Краєвид, який відкривається моїм очам, коли я пишу, просто дивовижний». Найкрасивіше видовище, відзначив він, створюється найелементарнішими, щонайприроднішими поєднаннями місцевих рослин. «Найвишуканіша комбінація — дроку, шипшини, ожини, глоду й плюща. Навіть коли вони не квітнуть — вони просто чарівні. Таких рослин можна добути скільки завгодно, і то дуже дешево».

Інколи те, що він бачив, ставило під питання його уявлення про оформлення Джексон-парку, інколи — підтверджувало. «Усюди найдекоративніші місця, що відкривалися нашим очам, — ті, де виткі й повзучі рослини перехитрували садівника. Ми не можемо насадити достатньо подібних дрібних рослин». Він розумів, що не матиме часу дати природі створити такі ефекти. «Постараймося, наскільки це можливо, звісити виткі рослини й гілля дерев над мостами з тим, щоб утворити затінок, відображення листя у воді й часткове її притемнення».

Передусім ці прогулянки зміцнили його переконання, що Лісовий острів, незважаючи на той японський храм, слід залишити якомога природнішим. «Я більше, ніж будь-коли, міркую про цінність острова, — писав він до Гаррі Кодмена, — і про важливість використання усіх можливих оригінальних способів забезпечити непроникну запону, масивні хмари густого листя на його межах; багатство й розмаїтість дрібних деталей, суворо підпорядкованих загальному ефекту… Забагато не буде ні очерету, ні адлумії, ні анредери, доречні й сарсапарель, клематис, ожина, духмяний горошок, дурман, ваточник, малі західні соняхи та кручені паничі».

Але також він визнавав, що тієї дикості, якої йому б хотілося, можна досягти лише ідеальним доглядом. Він переймався, що в Чикаго це не вдасться. «Стандарт простого англійського робітника — навіть останнього простака та грубіяна — щодо охайності, краси й елегантності садів, галявин і доріжок нескінченно вищий, ніж у чиказького принца-комерсанта чи віртуоза, — писав він Кодменові, — і ми знеславимося, якщо не зможемо виконати цю справу на порядок краще, ніж наше начальство готове вважати за відповідне».

Загалом Олмстед і далі був переконаний, що його ландшафт виставки вдасться. Однак його тепер турбувала інша річ. «Єдиною хмарою над нашою виставкою, на мою думку, нині є холера, — писав він до своєї бруклінської контори. — Повідомлення з Росії і Парижа сумні й тривожні».

Поки алжирці Сола Блума наближалися до порту Нью-Йорка, працівники на «Мідвеї» встановлювали тимчасові приміщення, де ті могли замешкати. Блум поїхав до Нью-Йорка зустрічати пароплав і зарезервував два вагони, щоб алжирці з речами могли доїхати до Чикаго.

Щойно алжирці зійшли з корабля, вони забігали на всі боки. «Я так і бачив: вони зараз заблукають, потраплять під колеса чи в тюрму», — згадував Блум. Здається, ніхто за них не відповідав. Блум помчав до своїх алжирців, вигукуючи накази англійською й французькою. Тут до Блума підійшов чорний велетень і чудовою англійською, гідною Палати лордів, промовив:

— Я прошу вас поводитися більш пристойно. Інакше я можу втратити самовладання і кинути вас у воду.

Чоловік назвався Арчі, між ним і Солом почалася більш мирна розмова, і він розповів, що десять років служив особистим охоронцем в одного багатого лондонця. «Нині, — продовжив він, — я відповідаю за те, щоб провадити моїх супутників до місця, що зветься Чикаго. Наскільки я розумію, воно розташоване в глибині континенту».

Блум почастував пишномовного Арчі сигарою і запропонував йому посаду свого охоронця та помічника.

— Ваша пропозиція, — відказав Арчі, — видається мені цілком прийнятною.

Обидва закурили й випустили дим у тонкий туман над нью-йоркським портом.

Бьорнем щосили намагався прискорити темпи будівництва, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв, який мав бути завершений до Дня посвяти. У березні, лише за півроку до посвяти, він скористався своїм «царським» правом, зазначеним у контрактах. Він наказав відповідальним за Будинок електрики подвоїти кількість робітників і працювати в нічну зміну при електричному світлі. Відповідальному за Будинок виробників він погрожував влаштувати те саме, якщо той не пришвидшить роботу.

Бьорнем уже майже покинув сподіватися на перевершення Ейфелевої вежі. Нещодавно він відкинув чергову несусвітну ідею від серйозного молодого інженера з Піттсбурґа, котрий побував на його лекції в «Клубі суботнього вечора». Чоловік був цілком солідний (його компанія перевіряла всю сталь, яка використовувалася на будівництві виставки), але пропонував він щось таке, що не видавалося тривким. «Занадто крихко», — зауважив Бьорнем. На його думку, люди боятимуться цієї споруди.

Несприятлива весна й далі затримувала справу. У вівторок 5 квітня 1892 року о 6:50 ранку раптова буря зруйнувала щойно завершену насосну станцію, призначену для виставки, і знесла 20 метрів стіни Будинку штату Іллінойс. А три тижні по тому інша буря знесла 244 метри південної стіни Будинку виробників і вільних мистецтв. «Вітер, — писали в «Tribune», — наче особливо незлюбив територію Всесвітньої виставки».

Шукаючи способів пришвидшити роботу, Бьорнем викликав до Чикаго східних архітекторів. Одна з проблем, які видніли попереду, полягала в способі фарбування зовнішніх стін основних будівель, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв. Під час зустрічі виникла ідея, яка не тільки негайно допомогла вирішальним чином збільшити темп, але, врешті, спричинилася до того, що та виставка запам’яталася у світі як місце небаченої краси.

За всіма правами оформлення екстер’єрів було в руках Вільяма Претімена, офіційного відповідального за колір на ярмарку. Бьорнем пізніше відзначив, що взяв Претімена на цю посаду «головним чином через його дружбу з Джоном Рутом». Претімен не дуже годився до тієї справи. Гарріет Монро, знайома з ним і його дружиною, писала: «Його геній зраджували гордовиті й непоступливі риси характеру: він не вмів іти на компроміс чи приставати на чужу думку. Тож його життя було трагедією непослідовності».

У день зустрічі Претімен був на східному березі. Архітектори засідали без нього. «Я всіх квапив, знаючи, що невпинно борюся з часом, — згадував Бьорнем. — Ми вели мову про кольори, і тут нам спало на думку: а зробімо все чисто-білим! Не пам’ятаю, хто це запропонував. То, мабуть, була така річ, яка одразу всім припала до душі. У будь-якому разі я ухвалив це рішення».

Будинок шахтарства, спроектований Солоном С. Біменом із Чикаго, був майже готовий. Його вирішили побілити на пробу. Бьорнем дав вказівку пофарбувати його у вершково-білий колір. Претімен повернувся — і обурився, як згадує Бьорнем.

Претімен стояв на тому, що все, пов’язане з кольором, повинен вирішувати тільки він.

— Я дивлюся на це інакше, — відповів йому Бьорнем. — Вирішую я.

— Ну й нехай, — образився Претімен. — Тоді я від вас іду!

Бьорнем за ним не журився. «То був задумливий чоловік і дуже примхливий, — писав Бьорнем. — Я його й відпустив, тоді сказав Чарльзові Мак-Кіму, що мені буде потрібна людина, яка могла б справді відповідати за це, і по дружбі я на цю посаду нікого не братиму».

Мак-Кім порекомендував нью-йоркського художника Френсіса Міллета, який був присутній на зібранні, де ухвалили рішення щодо кольору. Бьорнем узяв його.

Міллет швидко виправдав очікування. Трохи поекспериментувавши, він зупинився на «простих цинкових білилах на олії» як найкращій фарбі для тиньку — потім придумав наносити фарбу не квачами, а за допомогою шланга, зробленого зі шматка газової труби — то був перший пульверизатор для фарби. Бьорнем прозивав Міллета і його малярів «бандою білильників».

У перший тиждень травня потужна злива вилила ледь не океан дощу на Чикаго й розвернула річку Чикаго по-старому. Знову каналізація стала загрожувати міській питній воді. Неподалік від водоприймачів бачили напіврозкладену дохлу коняку.

Ця новина нагадала Бьорнему про необхідність завершити свій план труби, якою б вода передавалася з Вокеші на ярмарок, до Дня відкриття. Раніше, у липні 1891 року, виставка уклала контракт із компанією «Гігея», що займалася мінеральними водами, її головою був підприємець Дж. Мак-Елрой, але та компанія поки що майже нічого не зробила. У березні Бьорнем доручив Діонові Джеральдіну, головному наглядачу на будівництві, взятися за цю справу «максимально енергійно й подбати, щоб не сталося жодних затримок».

«Гігея» отримала права прокласти трубу від джерела у Вокеші через село, але дістала несподівано сильний опір людей, які боялися, що труба спотворить краєвид і витягне всю воду з їхнього славетного джерела. Мак-Елрой, під дедалі сильнішим тиском з боку Бьорнема, вдався до рішучих заходів.

Увечері в суботу 7 травня 1892 року Мак-Елрой навантажив особливий потяг трубами, лопатами, посадив туди триста робітників і поїхав до Вокеші прокладати свою трубу під покровом ночі.

Новина про цю експедицію, випередивши поїзд, докотилася до Вокеші. Коли він під’їхав до станції, хтось задзвонив у сільський пожежний дзвін, і невдовзі до поїзда наблизився великий загін чоловіків із дрючками, пістолетами й рушницями. Приїхало дві пожежні машини, пихкаючи парою: їхні команди були готові полити прибульців водою. Один з очільників сказав Мак-Елрою, що коли той спробує почати те, що зібрався, то живим звідти не вийде.

Невдовзі ще близько тисячі вокешців приєдналися до маленької армії на станції. Одна група викотила з ратуші гармату й націлила її на потяг «Гігеї».

Трохи постоявши, Мак-Елрой і його бригада поїхали назад до Чикаго.

Бьорнем усе одно вимагав тієї води. Робітники в парку вже проклали труби для двохсот кіосків із джерельною водою.

Мак-Елрой перестав намагатися прокладати трубу безпосередньо через селище Вокешу. Натомість він купив джерело в містечку Біґ-Бенд, що на вісім кілометрів південніше від Вокеші, зате в однойменному окрузі. Гості виставки зможуть, отже, пити вокешську джерельну воду.

Те, що вода не зі славнозвісного селища, а з його округу — то була така дрібниця, якою Бьорнем із Мак-Елроєм клопотатися не стали.

У Джексон-парку всі крутилися, як білки в колесі. У міру того як споруди росли, архітектори помічали вади в їхніх проектах, але з огляду на ту масу справ, яка на всіх навалилася, виникала загроза того, що ті вади так і закарбуються в камені, чи то пак у тиньку. Френк Міллет офіційно наглядав за будинками східних архітекторів під час їхньої довгої відсутності в парку, щоб ніяке необачне рішення не завдало спорудам непоправної естетичної шкоди. 6 червня 1892 року він написав Чарльзові Мак-Кіму, який спроектував Будинок сільського господарства: «Краще напишіть листа з усіма тими ідеями щодо змін, які маєте, до того, як вони самі на вас зваляться, мов сніг на голову. Я сьогодні вмовив їх не заливати в Ротонді цементні підлоги й наполіг, що у вас має бути цегла… Стільки часу й нервів іде на те, щоб усе зробилося правильно, а на наказ із тим, щоб не зробили щось не так, у нас лише секунда. Усі ці зауваження є суто конфіденційними, і я пишу так, щоб переконати вас висловлювати побажання відкрито й рішуче».

У Будинку виробників і вільних мистецтв робітники, яких найняв забудовник Френсіс Еґнью, розпочали небезпечний процес встановлення гігантських залізних балок, які мали підтримувати дах будівлі та створювати найширший у світі інтер’єр без жодних стін і перегородок.

Робітники встановили три паралельні залізничні колії уздовж будівлі. По них на залізничних колесах мав їздити гігантський пересувний кран із трьома високими стрілами, які оберталися на платформі. За допомогою цього крана можна було встановлювати по три балки одночасно. За проектом Джорджа Поста мало бути 22 балки, кожна вагою 200 тонн. Лише для доправлення цих деталей до парку було потрібно 600 вагонів.

У середу 1 червня виставковий фотограф Чарльз Арнольд зробив світлину цієї будівлі, щоб увічнити процес її будівництва. Поглянувши на неї, навряд чи хто повірив би, що цю споруду можна завершити за ті чотири з половиною місяці, що лишилися до Дня посвяти. Балки вже були на місці, а дах — ще ні. Стіни тільки зводилися. Коли Арнольд зробив своє фото, над будинком працювали сотні людей, але їх майже не видно — настільки він гігантський. Драбини, які вели з одного поверху риштовань на інший, нагадували сірники й надавали будові крихкого й ніжного вигляду. На першому плані — гори будівельного сміття.

За два тижні Арнольд зробив новий знімок — і на ньому вже зовсім інша сцена: ми бачимо руйновище.

Пізно ввечері 13 червня, щойно перед дев’ятою, на територію майбутнього ярмарку налетів черговий шквал, і він, здається, теж націлився на Будинок виробників і вільних мистецтв. Великий шмат північної частини будівлі завалився, що, у свою чергу, пошкодило високу галерею, яка мала обрамляти будівлю всередині. На підлогу попадало 30,5 тисяч метрів дощок. На фото Арнольда, яке зафіксувало цю катастрофу, видно крихітного чоловічка — можливо, то сам Бьорнем, — який стоїть перед величезною горою поламаного дерева й погнутої сталі.

І треба ж — саме ця будівля постраждала!

Забудовник Френсіс Еґнью визнав, що стіну недостатньо зміцнили, але звинуватив у цьому Бьорнема: мовляв, це він підганяв робітників.

Тепер Бьорнем підганяв їх ще сильніше. Він здійснив свою погрозу й подвоїв кількість робітників у Будинку виробників. Будували і вночі, і в дощ, і в жахливу спеку. Лише в серпні на цій будові загинуло троє. В інших частинах парку загинуло ще четверо, а ще десятки постраждали від переломів, опіків та інших травм. На виставці, як потім згадував один із них, стало небезпечніше працювати, ніж у шахті.

Бьорнем знов і знов вимагав ширших повноважень. Постійні конфлікти між Виставковою компанією і Національною комісією стали майже нестерпні. Навіть ті, хто вивчав їхні справи за наказом Конгресу, визнавали, що накладання сфер відповідальності є джерелом незгоди й невиправданих витрат. У їхній доповіді рекомендувалося удвічі зменшити платню Девісові: очевидна ознака того, що баланс сил змінився. Компанія з комісією уклали мир. 24 серпня виконавчий комітет призначив Бьорнема керівником робіт. Начальником усього.

Невдовзі Бьорнем розіслав листи всім головам відділів, у тому числі Олмстедові. «Я отримав особистий контроль над усією роботою, яка відбувається на території Всесвітньої “Колумбівської” виставки, — написав він. — Отже, з цього моменту й до наступного розпорядження ви доповідаєте виключно мені й отримуєте вказівки особисто від мене».

У Піттсбурзі молодий інженер — спеціаліст зі сталі — дедалі більше переконувався, що його відповідь Ейфелю може вдатися. Він попросив колегу зі своєї інспекторської фірми В. Ф. Ґронау розрахувати ті сили, які діятимуть на частини його споруди. Мовою інженерів, у цій конструкції був невеликий «мертвий вантаж» — тобто статична вага нерухомої маси з цегли і сталі. Більша її частина була «живим вантажем», — тобто її вага змінювалася з часом, як тоді, коли поїзд переїжджає через міст. «У мене таких прецедентів не було», — зауважив Ґронау. Через три тижні напруженої праці він усе ж таки отримав детальні розрахунки. Цифри були переконливі, навіть для Бьорнема. У червні бюджетний комітет дав згоду на будівництво того проекту. На нього було отримано концесію.

Наступного дня комітет скасував це рішення — передумали після ночі зі снами про шалені вітри, відчайдушне рипіння металу та дві тисячі життів, загублених в одну мить. Один із членів комітету назвав проект «монструозним». Інженери підспівали: ні, це не можна будувати, принаймні без загрози для безпеки!

А проте його молодий автор не визнав своєї поразки. Він витратив 25 000 доларів на креслення і додаткові специфікації, отримавши згоду групи інвесторів, серед яких були два видатні інженери — Роберт Гант (голова великої фірми в Чикаго) і Ендрю Ондердонк, відомий тим, що допоміг збудувати Канадську тихоокеанську залізницю.

Невдовзі він відчув, що стан речей змінився. Наче з неба впав новий відповідальний за «Мідвей» — Сол Блум, який, здається, був готовий братися за все на світі — що новіше й дивніше, то краще. А Бьорнем отримав практично необмежену владу над будівництвом виставки.

Інженер підготувався до третьої спроби.

У перший тиждень вересня 1892 року Олмстед і його юні супутники поїхали з Англії додому, відпливши з Ліверпуля на «Місті Нью-Йорку». Море було бурхливе, плавання нелегке. Морська хвороба звалила Маріон у ліжко, а Ріка постійно нудило. Олмстед і сам знову відчув, що його здоров’я погіршилося. Безсоння повернулося. Він писав: «Коли я повертався, то був ще більш недужий, ніж коли відпливав». Однак нині він уже не мав часу на відновлення сил. До Дня посвяти зостався всього лише місяць, а в Гаррі Кодмена знову заболів живіт, як тоді влітку. Олмстед рушив до Чикаго, щоб керувати ландшафтними роботами, доки Кодмен одужує. «Мене досі сильно мучить невралгія і зубний біль, — писав Олмстед, — і я втомився від цього наростання страху, тривоги і хвилювання».

У Чикаго він побачив: парк помітно змінився. Будинок шахтарства був готовий, Будинок рибальства теж. Решта споруд була цілком у процесі роботи, навіть — о диво! — велетенський Будинок виробників і вільних мистецтв, де по риштованню і даху метушилися сотні робітників. Тільки для підлоги тієї будівлі використали п’ять вагонів цвяхів.

У запалі будівництва, щоправда, постраждав пейзаж. Землю тут і там прорізали тимчасові стежки та рейки. Колеса всіляких возів і фургонів виорали глибокі колії по майбутніх стежках, доріжках і газонах. Усюди валялося сміття. Якби хтось уперше побачив територію в той момент, то подумав би, що люди Олмстеда, мабуть, узагалі ще не починали роботу.

Олмстед, звичайно, знав, що зроблено величезний поступ, але помітити його могло лише око професіонала. Там, де раніше була гола земля, вже утворилися лагуни. Тих горбів, на яких стояли будівлі, раніше не було: їх створили за допомогою грейдера. Минулої весни працівники Олмстеда посадили практично все те, що чекало свого часу в виставкових розплідниках, а ще 200 000 дерев, водяних рослин і папоротей, 30 000 верб — і все це під орудою його головного садівника з промовистим ім’ям-прізвищем І. Ден («Іден» — так англійською мовою читається назва Едем).

До Дня посвяти Бьорнем хотів, щоб люди Олмстеда зосередилися на розчищенні території та прикрашанні її квітами й тимчасовими ділянками дерну. Олмстед розумів, що це необхідно зробити, але ці дії суперечили його принципу облаштовування ландшафтів на десятиліття вперед. «Звичайно, основна робота від того страждає», — писав він.

Проте за його відсутності сталася й одна, без сумніву, позитивна зміна. Бьорнем дав концесію на виставкові кораблі компанії «Electric Launch and Navigation», і та зробила дуже симпатичне електричне судно — якраз таке, як хотів Олмстед.

У День посвяти навіть преса доволі тактовно не звернула увагу на дещо голий вигляд території і відчуття незавершеності Будинку виробників і вільних мистецтв. Якби вони зробили інакше — то була б зрада Чикаго й усієї країни.

Уся Америка передчувала урочисту посвяту. Френсіс Дж. Белламі, редактор часопису «Youth’s Companion» («Друг молоді»), подумав, що було б гарно, якби того дня всі американські школярі одночасно зробили щось для всього народу. Він склав звернення, яке Бюро у справах освіти розіслало майже до кожної школи. Як і оригінальний текст Белламі, воно починалося словами: «Я закликаю вас до вірності нашому Прапору й Республіці, яку він утілює…»

З великим парадом Бьорнем та інші достойники підійшли до Будинку виробників і вільних мистецтв, де ціла армія з 140 000 жителів Чикаго заповнювала приміщення площею два акри. Сонячні промені проходили крізь туман пари від людського дихання. П’ять тисяч жовтих стільців стояло на платформі для промовців, застеленій червоним килимом, а на тих стільцях сиділи підприємці в чорному, іноземні забудовники й духовні особи в багряному, ліловому, зеленому й золотавому вбранні. Колишній мер Картер Гаррісон, який знову брав участь у виборах на п’ятий термін, бродив залою і потискав руки, його чорний капелюх з опущеними крисами в юрбі зустрічали радісними криками. З другого боку п’ятитисячний хор співав «Алілуя» Генделя під акомпанемент п’яти сотень музикантів. У якийсь момент, згадує один зі свідків, «Дев’яносто тисяч людей раптом підвелися на ноги й одночасно замахало дев’яноста тисячами білосніжних хусточок; у повітрі закрутилися спіралі пилу, затремтіли до залізних ребер височезної стелі… У голові паморочилося, уся будівля немовби загойдалася».

Приміщення було настільки гігантське, що хор потребував візуальних сигналів, щоб знати, коли промова закінчилася і можна починати нову пісню. Мікрофонів ще не існувало, тож ті промови могла чути лише мала частина аудиторії. Решта, напружуючи всі сили, намагалися вловити бодай що-небудь, бачили вдалині постать, яка відчайдушно жестикулювала, а її голос губився в трясовині шепотів, кашлю й рипіння черевиків. Гарріет Монро, поетка й своячка Джона Рута, була там присутня і бачила двох найвидатніших промовців країни, полковника Генрі Воттерсона з Кентуккі й Чонсі М. Деп’ю з Нью-Йорка, які по черзі виходили на трибуну: «Обидва промовці кидали слова, немов вітер, до величезної маси глядачів, яка шепотіла, шуміла й не могла нічого почути».

То був великий день для міс Монро. Вона склала з нагоди цієї події довгий вірш — «Колумбівську оду» й умовляла своїх численних впливових друзів внести її читання в програму свята. Вона з гордістю спостерігала, як актриса читала її вірш до кількох тисяч людей, які могли почути. На відміну від більшості присутніх, Монро вважала свою оду блискучим, гарним твором, навіть замовила в друкарні п’ять тисяч примірників для продажу. Гарріет змогла продати кілька штук і пов’язала таку низьку популярність із тим, що в Америці дедалі менше людей захоплюються поезією.

Тієї зими вона спалила решту примірників у грубці.

Прендерґаст

8 листопада 1892 року Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст, божевільний ірландський іммігрант і палкий прихильник Гаррісона, взяв у руки поштову картку. Йому було двадцять чотири роки, і попри те, що його душевна недуга прогресувала, він і далі працював на «Inter Ocean» відповідальним за доставку. Картка, як і всі інші, мала 10 см ширини, з одного боку чиста, з поштовою емблемою й одноцентовою маркою з другого. За часів, коли складання довгих листів було щоденною справою, люди зі здоровим глуздом сприймали такі картки як найменш зручний спосіб листування, хіба що трохи кращий за телеграму, але для Прендерґаста цей прямокутничок цупкого паперу був засобом, щоб хтось його почув посеред усіх цих хмарочосів і палаців.

Цю картку від адресував «А. С. Трюдові, юристу». Це ім’я він накидав великими кривулястими літерами, немовби намагаючись чимшвидше виконати тяжкий обов’язок підписування поштівки, щоб перейти до самого тексту.

Не дивно, що Прендерґаст обрав Трюда одним зі своїх адресатів. Прендерґаст багато читав і добре володів інформацією щодо трамвайних аварій, убивств і махінацій у ратуші, які так яскраво описувалися в місцевій пресі. Він знав, що Альфред С. Трюд — один із найкращих кримінальних адвокатів Чикаго і що час від часу він виконує роль державного прокурора: така практика була звичайною в особливо серйозних справах.

Прендерґаст списував свою картку від гори до низу, зліва направо, не дуже переймаючись рівністю рядків. Він так міцно стискав перо, що надавлював собі заглибини на пальцях. «Дорогий містере Трюд, — почав він. — Чи не дуже ви постраждали? — (У газетах писали, що Трюд потрапив в аварію, діставши незначні ушкодження.) — Ваш покірний слуга просить дозволу висловити вам своє щире співчуття і віру, що хоча ви ніколи його й не бачили, але у вас не залишиться жодних сумнівів щодо щирості його співчуття вашому нещастю — і він зичить вам швидкого одужання від наслідків нещасного випадку, який із вами стався…»

Він писав у такому дружньому тоні, що, мабуть, Трюд сприйняв би його за рівного. Почерк на поштівці дедалі вужчав і дрібнішав, доки починав нагадувати не письмо, а щось витиснуте на папері. «Я маю надію, містере Трюд, що ви дійсно розумієте, що з точки зору закону найвищою владою є Ісус Христос, — і також вам відомо, що весь закон залежить від двох заповідей: люби Бога над усе і люби ближнього свого, як самого себе, — ото, коли ваша ласка, сер, і є дві найбільші заповіді…»

Послання бігло від теми до теми зі швидкістю потяга, який проїжджає вантажні склади. «Чи бачили ви картинку, там товстун шукає собаку, а той собака сидить біля його ніг і навіть не здогадується, в чому річ, — ви помітили там кота?»

Завершувати послання він ніяк не став. У нього просто закінчилося місце — і він відіслав свою поштівку.

Трюд це прочитав і не надав поштівці жодного значення, як листу від божевільного. Кількість отаких неспокійних людей, здається, зростала з кожним роком. Їх було повно у в’язниці, як потім підтвердить її працівник. Дехто з них неуникно ставав небезпечним — наприклад, Шарль Ґіто, який убив президента Ґарфілда у Вашингтоні.

Чомусь Трюд зберіг цю листівку.

«Я хочу вас бачити одразу»

Наприкінці листопада молодий інженер з Піттсбурґа знову подав свою версію відповіді Ейфелю до бюджетного комітету. Цього разу до креслень і специфікацій він додав список інвесторів, імена відомих людей, які його підтримували, як доказ, що він має достатньо грошей, щоб здійснити свій проект. 16 грудня 1892 року комітет дав йому концесію на будівництво своєї споруди на «Мідвей плезенс». Цього разу вже рішення не скасовувалося.

Йому був потрібен інженер, котрий би зміг поїхати до Чикаго й наглядати за будівництвом. Він вважав, що знає таку людину — то був Лютер В. Райс, інженер-асистент із сент-луїської компанії «Union Depot and Tunnel». Його лист до Райса починався так: «У мене на руках великий проект для Всесвітньої виставки в Чикаго. Хочу збудувати колесо, яке обертатиметься у вертикальній площині, діаметром 250 футів^[36]».

Проте ніде в тому листі не вказувалося істинного масштабу того колеса: що на ньому буде тридцять шість кабінок кожна завбільшки з пульманівський вагон, розрахована на 60 осіб зі столом посередині, і в заповненому вигляді буде одночасно катати, підносячи до небес, 2160 людей на висоту понад 90 м над Джексон-парком — трохи вище, ніж вінець статуї Свободи, якій на той час виповнилося шість років.

Він сказав Райсу: «Я хочу вас бачити одразу, щойно зможете прибути». І поставив підпис:

Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс.

Чеппелл повертається

Одного дня на першому тижні грудня 1892 року Емеліна Сіґранд пішла до будівлі Голмса в Інґлвуді з маленьким, акуратним пакунком. Спочатку вона була в чудовому гуморі: в пакунку був ранній різдвяний подарунок для її друзів Лоренсів, але з наближенням до рогу Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит настрій у неї погіршився. Будинок, який раніше видавався палацом — не на вигляд, а за перспективами, — тепер мав потертий і потріпаний вигляд. Вона піднялася сходами на другий поверх і пішла просто до квартири Лоренсів. Їхня доброта й гостинність воскресили в ній добрий настрій. Вона вручила пакунок місіс Лоренс, яка одразу його відкрила й вийняла звідти олов’яне блюдце, на якому Емеліна намалювала гарний ліс.

Цей дарунок потішив місіс Лоренс, але й змусив замислитися. До Різдва ще три тижні, лагідно сказала вона. Чому ж Емеліна просто не дочекалася, щоб вручити свій дарунок тоді, коли місіс Лоренс могла б теж щось їй подарувати у відповідь?

Сяючи, Емеліна пояснила, що збирається додому в Індіану, щоб зустріти Різдво із сім’єю.

«Здається, вона радо передчувала цю гостину, — згадує місіс Лоренс. — Вона говорила про свою сім’ю з любов’ю і раділа, як дитина». Але місіс Лоренс відчула в голосі Емеліни і щось прощальне, наче її подорож насправді мала іншу мету. Вона спитала в Емеліни: «Чи ви не зібралися від’їжджати від нас?»

— Ну… — промовила Емеліна. — Не знаю. Можливо.

Місіс Лоренс розсміялася:

— Таж містер Голмс без вас ніяк не зможе!

Вираз обличчя Емеліни змінився:

— Буде треба, то зможе.

Це зауваження підтвердило дещо для Лоренсів. «Мені здалося, що через певний час почуття міс Сіґранд до Голмса змінилися, — згадує доктор Лоренс. — У світлі того, що сталося потім, зараз я вважаю, що вона до певної міри змогла побачити істинне лице Голмса й вирішила його покинути».

Вона, можливо, почала вірити в те, що говорили про Голмса по сусідству: що він схильний брати речі в кредит і не платити за них — таке вона чула весь час, ці розмови не були рідкістю, але спочатку дівчина не йняла їм віри, вважаючи чутками, що їх поширюють заздрісники. Пізніше з’явилася версія, що Емеліна сама позичила Голмсові 800 доларів із власних заощаджень, які потім так і розчинилися в тумані обіцянок повернути сторицею. Їй згадалося попередження Неда Коннера. Потім вона почала вести мову про те, що колись повернеться до Двайта і знову працюватиме на доктора Кілі.

Емеліна так і не попрощалася з Лоренсами по- справжньому. Вона просто припинила заходити в гості. Поїхати, не попрощавшись, було не в її характері, і місіс Лоренс це стурбувало. Вона не знала, ображатися чи хвилюватися. Вона спитала Голмса, що йому відомо про відсутність Емеліни.

Зазвичай Голмс дивився на місіс Лоренс так прямо, що їй аж ставало незручно, але тепер він відводив очі.

— А, вона поїхала з міста й вийшла заміж, — відповів їй Голмс, немовби це було йому геть нецікаво.

Ця новина шокувала місіс Лоренс.

— Не розумію, чому вона мені нічого не розповідала про весілля.

То був секрет, пояснив Голмс: Емеліна та її наречений поділилися своїми планами лише з ним.

Але для місіс Лоренс це пояснення викликало нові питання. Навіщо парі була така секретність? Чому Емеліна нічого не сказала місіс Лоренс, адже вони ділилися стількома таємницями?

Місіс Лоренс сумувала за Емеліною, за її темпераментом, за тим, як її життєрадісність і яскрава зовнішність — гарне обличчя й соняшникове волосся — осявала похмурі коридори будівлі Голмса. Вона переймалася й далі і за кілька днів знову спитала Голмса про Емеліну.

Він витяг із кишені квадратний конверт і мовив:

— Оце вам усе пояснить.

У конверті було оголошення про весілля. Не вигравійоване, як було заведено, а просто надруковане. Це теж здивувало місіс Лоренс. Емеліна б ніколи не повідомляла таку велику новину в такий буденний спосіб.

В оголошенні було написано:

Містер Роберт Е. Фелпс.

Місс Емеліна Ґ. Сіґранд.

Одружуються

Середа, 7 грудня

1892 рік

Чикаго

Голмс сказав місіс Лоренс, що отримав це оголошення від самої Емеліни. «Через кілька днів після від’їзду вона повернулася по свою пошту, — пояснював він у своїх мемуарах, — і цього разу вручила мені одне зі своїх весільних запрошень, а також два чи три для інших мешканців будинку — їх тоді не було вдома; і згодом я довідався, що не менш як п’ятеро людей у Лафаєтті (Індіана) отримали такі картки. Поштова марка та її почерк на конверті доводили, що вона, напевне, розіслала їх сама, коли залишила свою посаду в мене».

Родина та друзі Емеліни дійсно отримали такі оголошення поштою, і справді, схоже, адресу на конвертах Емеліна написала сама. Швидше за все, Голмс підробив конверти чи обдурив Емеліну, зробивши так, щоб вона підписала ті конверти нібито для якоїсь безневинної мети — можливо, для різдвяних листівок.

Місіс Лоренс оголошення нічого не пояснило. Емеліна ніколи не говорила про якогось там Роберта Фелпса. А якщо вона поверталася і роздавала оголошення, то, звісно, вручила б їй таке особисто.

Наступного дня місіс Лоренс знову зупинила Голмса, спитавши тепер, що той знає про Фелпса. Так само байдуже Голмс сказав:

— А, його міс Сіґранд десь зустріла й познайомилася. Я нічого про нього не знаю, крім того, що в нього мандрівна професія.

Новина про весілля Емеліни докотилися до газети її рідного містечка, яка повідомила про це 8 грудня 1892 року маленьким невимушеним дописом. У повідомленні Емеліну називали «витонченою леді із сильним і чистим характером» і писали: «Її численні друзі відчувають, що вона розумно вибрала собі пару, і ми щиро вітаємо її». У дописі зазначалося трохи біографічних фактів, наприклад те, що Емеліна колись працювала стенографісткою у місцевого архіваріуса. «Звідти, — завершувався допис, — вона поїхала у Двайт, а потім — до Чикаго, де зустріла свою долю».

Під «долею» скромний автор мав на увазі заміжжя.

Протягом наступних днів місіс Лоренс ставила Голмсові додаткові питання про Емеліну, але той відповідав односкладно. Вона почала сприймати від’їзд Емеліни як зникнення і згадала, що невдовзі після останнього візиту дівчини в будівлі Голмса сталася цікава зміна.

«У день після зникнення міс Сіґранд — чи в той день, коли ми востаннє бачили її, двері кабінету Голмса були замкнені, і туди не заходив ніхто, крім самого Голмса й Патріка Квінлена, — згадує місіс Лоренс. — Приблизно о сьомій вечора Голмс вийшов із кабінету й попросив двох пожильців допомогти йому знести сходами валізу». Валіза була нова й важка, завдовжки приблизно 4 фути^[37]. Її вміст був важкий, і через те великій валізі важко було давати раду. Голмс раз у раз попереджав помічників, щоб вони поводилися з валізою обережно. Приїхали кур’єри й повезли її геть.

Місіс Лоренс пізніше стверджувала, що в той момент переконалася, що Голмс убив Емеліну. Однак, ні вона, ні її чоловік нічого не зробили, щоб переїхати з цієї будівлі, і не звернулися в поліцію. Ніхто цього не зробив. Ні місіс Лоренс, ні містер Пітер Сіґранд чи його дружина, ні Нед, ні батько Джулії — Ендрю Смайт, ні її мати. Складалося враження, що ніхто не очікував, що поліцію зацікавить чергове зникнення людини, а коли й зацікавить, то що вона здатна буде провести ефективне розслідування.

Незабаром власна валіза Емеліни з її речами й одягом, яку вона взяла з собою, коли в 1891 році поїхала з дому працювати в клініці доктора Кілі, прибула на вантажний склад біля її рідного містечка. Її батьки спочатку думали — сподівалися, — що вона відіслала валізу додому, бо вийшла заміж за багатого чоловіка і їй не потрібні ці старі зношені речі. Але Сіґранди більше не отримували жодної пошти від Емеліни, навіть на Різдво. «І то, — зауважує доктор Б. Дж. Сіґранд, родич Емеліни, той самий дантист із північної частини Чикаго, — незважаючи на те, що вона мала звичку писати батькам два-три рази на тиждень».

Батькам Емеліни усе ж не спадало на думку, що їхню дочку могли вбити. Пітер Сіґранд сказав: «Урешті, я почав думати, що вона, напевно, загинула в Європі, а її чоловік не знав нашої адреси чи просто не став нас повідомляти».

Сіґранди та Лоренси хвилювалися б значно більше, коли б знали деякі інші речі.

Так, прізвище Фелпс було псевдонімом помічника Голмса Бенджаміна Пайтзеля — під ним він проходив лікування в інституті Кілі, коли вперше зустрів Емеліну.

2 січня 1893 року Голмс знову звернувся по допомогу до препаратора Чарльза Чеппелла, відіславши йому валізу з трупом жінки, з верхньої частини тіла якої було практично повністю зідрано всі м’які тканини.

Кілька тижнів по тому чиказький медичний коледж Ла Салль отримав чудово відпрепарований скелет.

А в підвальній кімнаті в будівлі Голмса сталося щось незвичайне: феномен, який поліція виявила три роки по тому й не змогла знайти йому наукового пояснення.

На гладенькій емалі внутрішньої частини дверей ізсередини на висоті приблизно шістдесят сантиметрів якимось чином залишився чіткий відбиток ступні. Пальці, носок, п’ятка окреслилися настільки чітко, що не залишалося сумніву: це відбиток жіночої ноги. Поліцію спантеличила надзвичайна чіткість і незмивність того відбитка. Його пробували стерти сухою рукою, змити милом, але це не допомагало.

Ніхто не міг точно пояснити цього. Найкращий здогад полягав у тому, що Голмс заманив жінку в ту кімнату; жінка була в той момент боса, можливо, і гола; Голмс замкнув за нею повітронепроникні двері. Жінка залишила відбиток, безуспішно намагаючись відчинити двері. А незмивність відбитка детективи пояснювали тим, що Голмс, котрий, як відомо, цікавився хімією, спочатку налив на підлогу кислоту — щоб через хімічну реакцію в кімнаті швидше скінчився кисень. За їхньою теорією, Емеліна вступила в ту кислоту, а тоді, приклавши ногу до дверей, буквально витравила слід на емалі.

Але, знов-таки, це відкриття сталося значно пізніше. На початку 1893 року — року Всесвітньої виставки, ніхто, навіть сам Голмс, не помітив відбитка на дверях.

«Холоднокровний факт»

На початку січня 1893 року вдарив мороз і залишився надовго — температури упали майже до мінус тридцяти градусів. Обходячи свої володіння на світанку, Бьорнем бачив білий скрижанілий світ. Купи замерзлого кінського гною були розкидані пейзажем, немов розділові знаки. Понад берегами Лісового острова у кризі, товщій за півметра, Олмстедів очерет з осокою закляк, страшно викривлений. Бьорнем бачив, що робота Олмстеда сильно затримується. А тепер Олмстедів помічник у Чикаго Гаррі Колмен, на якого всі покладалися, лежить у лікарні, видужуючи після операції. Та недуга, яка на нього нападала, виявилася апендицитом. Операція під ефірним наркозом пройшла добре, і Кодмен одужував, але повільно. До урочистого відкриття залишалося чотири місяці.

Надзвичайні холоди посилювали загрозу пожежі. Навіть лише необхідні відкриті джерела вогню — «саламандри» і жаровні — викликали десятки маленьких займань, які легко гасилися, але мороз збільшував імовірність значно гіршого. Замерзали труби й гідранти, робітники порушували встановлену Бьорнемом заборону курити й розпалювати вогнища. Колумбівська гвардія посилила пильність. Саме вони найдужче страждали від морозу, цілодобово стоячи на вахті в далеких кутках парку, де не можна було сховатися й погрітися. «Зиму 1892–1893 років ніколи не забудуть ті, хто служив у гвардії в цей час», — писав полковник Райс, її командувач. Колумбівські гвардійці найдужче боялися чергування в крайній південній частині парку під Будинком сільського господарства. Цей похмурий куток прозивали «Сибіром». Полковник Райс використовував їхній страх із дисциплінарною метою: «Будь-який гвардієць, якому доручено стояти на варті уздовж південної огорожі, повинен розуміти, що він скоїв якесь дрібне порушення дисципліни чи мав такий неохайний вигляд, що його не можна відряджати на більш людну частину території».

Джордж Ферріс боровся з морозом за допомогою динаміту — то був єдиний надійний спосіб пробити майже метровий шар промерзлої землі, яка нині вкривала Джексон-парк. Але на тому проблеми не закінчувалися. Просто під мерзлою землею залягав шестиметровий шар отого хиткого піску, з яким весь час боролися чиказькі будівельники — тільки тепер він був дуже холодний і працювати з ним було просто мукою. Будівельники розтоплювали землю струменями гострої пари, не даючи ґрунту та щойно залитому цементу замерзнути. Вони забивали дерев’яні палі до ортштейну майже на десять метрів углиб. Зверху настилали сталеву решітку, потім заливали її цементом. Щоб у розкопаних котлованах було якомога сухіше, насоси працювали цілодобово. Процес повторювався для кожної з восьми 43-метрових веж, які мали підтримувати грандіозне оглядове колесо Ферріса.

Спочатку Ферріс здебільшого переймався тим, чи може він отримати достатньо сталі для будівництва своєї машини. Проте він розумів свою перевагу над іншими людьми, які збираються будувати щось геть нове. Завдяки роботі в компанії з інспектування сталі він знав більшість сталевих компаній країни, їхніх голів і продукцію, яку там виробляли. Він міг використовувати їхню підтримку й розподіляти замовлення між кількома різними компаніями. «Жодний цех не міг узятися за виконання всіх робіт, тож контракти були розподілені між десятком різних фірм, кожну з яких я вибрав за відповідність якійсь конкретній частині роботи», — сказано в документах компанії Ферріса. Ферріс також командував цілою армією інспекторів, і ті оцінювали якість кожного компонента, щойно він вироблявся. То виявилося життєво важливою перевагою, оскільки оглядове колесо являло собою складну структуру з 100 000 частин — від маленьких гвинтиків до гігантської осі, яка на час її виробництва фірмою «Bethlehem Steel» виявилася найбільшою річчю, відлитою на її заводі. «Абсолютна точність була необхідна, оскільки небагато які деталі можна було змонтувати до того, як їх доставлять на територію, а помилка на маленьку частинку дюйма могла виявитися фатальною».

Колесо, яке уявляв собі Ферріс, складалося, власне, із двох коліс, розташованих на осі на відстані трохи більш як 9 метрів. Спочатку Бьорнема налякало те, що споруда на перший погляд видавалася дуже нетривкою. Кожне колесо, по суті, являло собою гігантське велосипедне колесо. Тонкі — 6,3 см завтовшки — залізні спиці завдовжки по 24,4 метра на кожному з коліс з’єднували його óбід із маточиною — «павуком», закріпленим на осі. Розпірки й діагональні спиці між двома колесами надавали конструкції міцності, майже такої, як у залізничного мосту. Ланцюг вагою дев’ять тонн з’єднував зірочку на осі з двома зірочками, які обертали два парові двигуни по тисячі кінських сил. З естетичних міркувань, котли будуть розташовані на відстані понад двісті метрів від колеса, поза територією «Мідвею», пара мала подаватися на двигуни підземними трубами 25-сантиметрового діаметра.

Принаймні так проект виглядав на папері. Проте самі тільки земляні роботи й закладання фундаменту вже виявилися значно важчими, ніж очікували Ферріс і Райс, і попереду маячили ще серйозніші перешкоди, передусім нелегке завдання встановити оту величезну вісь на вісім веж. Разом з усім, що до неї приєднувалося, вісь важила 64 340 кілограмів. Нічого важчого ще ніколи не підіймалося, тим паче на таку висоту.

Олмстед у Брукліні отримав телеграмою новину: Гаррі Кодмен помер. Кодмен, його протеже, якого він любив, як рідного сина! Чоловіку було лише двадцять дев’ять років. «Ви, напевно, ще почуєте про нашу велику катастрофу, — писав Олмстед своєму другові Ґіффорду Пінчоту. — От і зараз я стою коло розбитого корабля і навіть гадки не маю, коли він знову зможе попливти…»

Олмстед тепер зрозумів, що має керувати готуванням виставки самостійно, але почувався він значно менш готовим до цієї справи, ніж будь-коли. Разом із Філом, братом Гаррі, він приїхав до Чикаго на початку лютого — і побачив місто, скуте жорстоким 22-градусним морозом. 4 лютого він уперше сів за стіл Кодмена і виявив, що той завалений стосами рахунків та меморандумів. В Олмстеда боліло й шуміло серце. Він застудив горло. На душі в нього була глибока журба. Зараз він не відчував у собі сил розгребти паперові завали Кодмена та взятися за керування ландшафтними роботами на виставці. Він спитав свого колишнього асистента Чарльза Еліота — нині одного з найкращих ландшафтних архітекторів Бостона, — чи не міг б той йому допомогти. Дещо повагавшись, Еліот дав згоду. Приїхавши в Чикаго, Еліот одразу побачив: Олмстед хворий. Увечері 17 лютого 1893 року, коли над Чикаго шаленіла завірюха, Олмстед лежав під наглядом лікаря у своєму номері.

Того самого вечора Олмстед писав до Джона в Бруклін. Кожна сторінка його листа сповнена втоми й смутку. «Схоже, настав час, коли я вже ні на що не годжуся, — писав він. Робота в Чикаго починає виглядати геть безнадійно… Стан речей дуже простий: ми не зможемо виконати тут свого обов’язку».

На початку березня Олмстед з Еліотом повернулися до Брукліна. Тепер Еліот став повноправним партнером маестро, і фірма дістала назву «Олмстед, Олмстед і Еліот». Роботи на виставці все ще робилися із запізненням і викликали велике занепокоєння, проте стан здоров’я Олмстеда та його інші справи змусили його залишити Чикаго. З глибокими недобрими передчуттями Олмстед залишив виставкові справи на свого уповноваженого Рудольфа Ульріха, який втратив його довіру. 11 березня Олмстед надіслав Ульріхові довгого листа із вказівками.

«Я ще ніколи в житті, в жодній із моїх численних праць, де мав широкі повноваження, не довіряв стільки речей помічникові чи співробітникові, — писав Олмстед. — Але в тих складних обставинах, у яких ми опинилися через смерть містера Кодмена та моє погане здоров’я, а також постійний тиск моїх інших обов’язків, я більш ніж будь-коли схильний прийняти такий спосіб дій зараз і надалі. Проте мушу зізнатися: я не можу зробити це без великих хвилювань».

Він дав чітко зрозуміти, що причина отих хвилювань — Ульріх, а точніше, його «органічна схильність» втрачати з поля зору загальний план і розпорошуватися на дрібні завдання, які краще доручати підлеглим. Ця риса, якої боявся Олмстед, робила Ульріха вразливим для вимог інших офіційних осіб, особливо Бьорнема. «Ніколи не забувайте, що наша особлива відповідальність як ландшафтних митців стосується передусім широкого, загального краєвиду виставки, — писав Олмстед (курсив його). — Цей обов’язок полягає не в тому, щоб влаштувати сад чи ефектність цього саду, а стосується краєвиду виставки як єдиного цілого; передусім і понад усе — краєвиду в широкому і всеохопному розумінні… Коли, в разі браку часу, засобів чи сприятливої погоди, ми не зможемо зробити певні деталі оздоблення, то це ще буде пробачно. Але якщо нам забракне засобів створення широких пейзажних ефектів — ми не виконаємо нашого першого і найголовнішого обов’язку».

Далі він називає Ульріхові ті речі, які особливо хвилюють його у зв’язку з ярмарком, зокрема колорит, обраний Бьорнемом з архітекторами. «Дозвольте нагадати вам, що вся територія виставки дістала серед людей назву “БІЛЕ МІСТО”… Я боюся, що на тлі ясного блакитного неба й синього озера величезні маси білого, чисті й блискучі, на жаркому літньому сонці Чикаго, разом із блиском води як на території виставки, так і поза нею, тиснутимуть на глядача». Оце, писав він, робить особливо важливим створення противаги у вигляді «густих, широких, розкішно-зелених мас листя».

Звичайно, імовірність того, що виставка не вдасться, спадала на думку Олмстедові й турбувала його. Часу було обмаль, погода жахлива. Весняний сезон насадження збирався бути коротким. Олмстед уже почав продумувати альтернативні шляхи. Попереджав Ульріха: «Не беріться робити нічого такого в декоративному садівництві, щодо чого ви не маєте цілковитої впевненості в часі й засобах, потрібних для ідеального виконання справи. Мало чим можна дорікнути простому, охайному зеленому газону. Не бійтеся простих, позбавлених декору, гладеньких поверхонь».

Декоративних елементів, напучував його Олмстед, краще зробити дещо замало, ніж забагато. «Хай краще вважатимуть наш ландшафт занадто простим і скромним, навіть дещо порожнім, аніж занадто пишним, яскравим, переобтяженим дешевими оздобами. Виявляймо аристократичний смак».

У Чикаго мело, намітало великі кучугури. День при дні сніг сотнями тонн навалювався на дахи в Джексон-парку. Виставку готували під теплу пору року, вона мала працювати з травня до жовтня. Нікому не спало на думку проектувати дахи, які б витримували таке небачене снігове навантаження.

Ті, хто працював на Будинку виробників і вільних мистецтв, почули скрегіт поламаної сталі й розбіглися. У величезній хмарі снігу й сріблястого скла дах будівлі — дива інженерної думки ХІХ століття, найбільшого відкритого приміщення в історії — провалився на підлогу.

Невдовзі після події репортер із Сан-Франциско приїхав до Джексон-парку. Він прибув готовим до того, щоб дивуватися великим досягненням Бьорнемової армії будівельників, а натомість не розумів, що й думати про те, що відкрилося його очам серед голого скрижанілого пейзажу.

«Це здається геть неможливим, — писав він. — Звичайно, відповідальні особи стверджують, що все буде готове вчасно. Однак холоднокровний факт дивиться нам в обличчя: тільки Будинок жінок хоч якось наближається до завершення зовні та зсередини».

А ярмарок мав відкритися лише трохи більше як за два місяці.

Поява Мінні

У Голмса, незважаючи на постійні люті морози перші два місяці 1893 року, справи йшли якнайкраще. Емеліни більше нема, і позбувся він її дуже акуратно, тож нині міг зосередитися на мережі підприємств, яка в нього розросталася. Він насолоджувався масштабом: у нього була частка в законному підприємстві, яке розробило машину для створення дублікатів документів; він розсилав поштою мазі та еліксири, уже започаткував власну компанію з лікування алкоголізму — інститут «Silver Ash» (його відповідь «золотим лікам» Кілі); він отримував орендну плату з Лоренсів та інших пожильців і володів двома будинками — один на вулиці Оноре, а другий — новий будинок у Вільметті, де тепер мешкала його дружина Мірта й дочка Люсі. Той останній він спроектував сам і збудував із допомогою не менш як сімдесяти п’яти робітників, більшості з яких у своїй манері не заплатив. А скоро до нього приїдуть перші гості майбутньої виставки.

Він багато часу приділяв тому, щоб обставити кімнати в майбутньому готелі. Отримав високоякісні меблі від меблевої компанії «Tobey», кришталь і кераміку від посудної фірми «Френч — Поттер» і не заплатив за це ані цента, хоча й розумів, що з часом компанії спробують ці гроші з нього зняти, озброївшись його розписками. Це його не бентежило. Із досвіду він знав, що затримка та щире каяття — то потужні інструменти, якими він може утримувати кредиторів на відстані місяцями й роками — а інколи взагалі позбутися їх назавжди. Такі довгі протистояння, щоправда, могли б і не бути потрібними: він відчував, що його час у Чикаго добігає кінця. Питання місіс Лоренс ставали дедалі гостріші: вона майже його звинувачувала. Пізніше дехто з кредиторів почав демонструвати надзвичайну рішучість. Одна фірма «Мерчант і компанія», яка надала залізо для печі в підвалі, дійшла до того, що склала віндикаційний позов^[38], аби їм повернули залізо. Оглядаючи будівлю, агенти фірми, щоправда, не змогли знайти нічого, що точно могли б назвати продуктом «Мерчант і компанії».

Значно більше його дратували листи від батьків зниклих дівчат і приватні детективи, які раз у раз з’являлися перед його дверми. Незалежно одна від одної родини Сіґрандів і Коннерів найняли гострозорих людей для пошуку зниклих дочок. Хоча спочатку ці нишпорки нервували Голмса, але він швидко зрозумів, що жодна з родин не вважала, що він якось пов’язаний зі зникненнями. Детективи жодного разу не висловили йому підозри в нечесності. Вони просили інформації: імена друзів, адреси, пропозиції, де шукати далі.

Звичайно, він був радий їм допомогти. Голмс розповідав візитерам, як його це все засмучує, як він дійсно глибоко цим переймається, що він не може дати їм нової інформації, щоб полегшити страждання батьків. Якби він щось почув про тих жінок, то одразу повідомив би детективів. Прощаючись, він тиснув руку кожному детективові та говорив, мовляв, якщо робота приведе вас знову до Інґлвуда, то ласкаво прошу знову до мого дому. Голмс і детективи прощалися так душевно, немовби все життя знали одне одного.

На той час — у березні 1893 року — найбільшою незручністю для Голмса був брак допомоги. Йому була потрібна нова секретарка. Жінок, які шукали роботу, не бракувало, адже завдяки майбутній виставці їх прибуло до Чикаго безліч. У поблизькому педагогічному училищі, наприклад, кількість претенденток на роботу викладача для майбутніх учителів, подейкували, зросла в кілька разів. Фокус полягав радше в тому, щоб знайти правильну жінку. Кандидатка мала певною мірою володіти стенографією і машинописом, але найбільше він шукав те, що відчував дуже тонко: звабливу суміш самотності, слабкості й бідності. Джек-Різник знайшов цю якість у злиденних повіях на Вайтчейпелі; Голмс — у приїжджих дівчатах, свіжих, чистих юних створіннях, які отримали свободу вперше в історії, але не знали, що це означає і з якими ризиками пов’язане. Він жадав володіти, владарювати; його захоплювало передчуття — повільний шлях до любові, потім життя, і нарешті — внутрішні таємниці. Остаточна утилізація матеріалу — то була просто дрібниця, розвага. Те, що він знайшов вигідний і ефективний спосіб такої утилізації, — це було просто свідчення його влади.

У березні доля зробила йому чудовий подарунок. Дівчину звали Мінні Р. Вільямс. Він зустрів її за кілька років до того в Бостоні й навіть тоді міркував про те, щоб придбати її собі, але відстань була завелика, та й час незручний. Тепер вона переїхала до Чикаго. Голмс гадав, що частково це відбулося через нього.

На той час їй виповнилося двадцять п’ять років. На відміну його попередніх обраниць, вона мала доволі пересічну зовнішність, була повненька, при невеликому зрості важила приблизно 63–67 кілограмів. У неї був чоловічий ніс, широкі густі брови й дуже коротка шия. Вираз обличчя в неї був лагідний, щоки круглі — «личко, як у немовляти», за словами одного зі свідків. «З обличчя складалося враження, що вона мало що розуміє», — додавала ця людина.

У Бостоні, однак, Голмс виявив, що вона має деякі інші переваги.

Мінні Вільямс народилася в штаті Міссісіпі. Вона та її молодша сестра Анна осиротіли дуже рано, і їх віддали на виховання різним дядькам. Опікуном Анни став превелебний доктор В. Блек із Джексона (штат Міссісіпі), редактор методистського часопису «Християнський адвокат». Мінні поїхала до Техасу, де її опікуном став її інший дядько — успішний діловий чоловік. Він ставився до племінниці дуже гарно й у1886 році допоміг їй вступити до бостонської Академії красномовства. Під час її трирічного курсу навчання він помер і залишив їй спадщину, приблизно 50—100 тисяч доларів (за курсом ХХІ століття — 1,5–3 мільйони доларів).

Тим часом Анна стала вчителькою в школі. Вона працювала в Мідлотіані (штат Техас) у тамтешній академії.

Коли Голмс зустрів Мінні, він був у діловій поїздці під іменем Генрі Ґордон і опинився в гостях однієї з найповажніших родин Бостона. У різні способи Голмс довідався про спадщину Мінні та про те, що більшу частину цієї спадщини становила нерухомість посеред Форт-Ворта (штат Техас).

Голмс затримався в Бостоні. Мінні називала його Гаррі. Він водив її в театр і на концерти, купував їй квіти, книжки й солодощі. Закрутити їй голову було жалюгідно просто. Щоразу, коли він їй казав, що має повертатися до Чикаго, вона дуже мило засмучувалася, просто була у відчаї. Протягом 1889 року він регулярно навідувався до Бостона й завжди втягував Мінні у вихор вистав і ресторанів, хоча насправді з нетерпінням очікував свого від’їзду, щоб побачити, як вона вся палає бажанням не відпускати його.

За якийсь час, щоправда, ця гра його втомила. Відстань була завелика, стриманість Мінні — занадто серйозна. Він став рідше навідуватися до Бостона, хоча й далі відповідав на її листи з палкістю закоханого.

Відсутність Голмса розбивала серце Мінні. Вона закохалася. Його приїзди захоплювали її, а від’їзди вбивали. Вона була в роздумах: схоже, він до неї залицяється, навіть пропонує їй кинути навчання і втекти з ним до Чикаго, але тепер він далеко, а листи надходять так рідко. Вона б радо залишила Бостон, коли б ішлося про заміжжя, а не на тих ризикованих умовах, які він їй пропонував. Він би став їй чудовим чоловіком. Він був такий ніжний, якими рідко бувають чоловіки, і він гарно вів свою справу. Вона скучала за його теплотою й уважністю.

Невдовзі листи перестали надходити.

Закінчивши свою академію, Мінні переїхала в Денвер, де спробувала влаштувати свою театральну компанію, в процесі цього втративши 15 000 доларів. Вона й далі мріяла про Гаррі Ґордона. Її компанія прогоряла, і дівчина згадувала загадкового чоловіка дедалі частіше. Мріяла вона й про Чикаго, місто, яке, здається, було в усіх на вустах і куди, здається, всі переїжджали. А разом із Гаррі та Всесвітньою виставкою на порозі це місто притягувало її, немов магніт.

Вона переїхала до Чикаго в лютому 1893 року і стала працювати стенографісткою в юридичній фірмі. Вона написала Гаррі, повідомивши про свій приїзд.

Гаррі Ґордон практично одразу прийшов до неї і привітався зі сльозами на очах. Він був такий ніжний і душевний. Немовби й не було розлуки. Він покликав її до себе працювати особистою стенографісткою. Вони б могли бачитися щодня, не переймаючись втручанням хазяйки, в якої жила Мінні та яка наглядала за дівчиною, мов рідна мати.

Така перспектива захопила її. Гаррі ще ні словом не обмовився про шлюб, але вона бачила: він у неї закоханий. І це — Чикаго. Тут усе інакше, не так суворо й офіційно. Куди б вона не пішла, скрізь бачила своїх одноліток, які ходять всюди без супроводу, працюють, живуть своїм життям. Вона пристала на пропозицію Гаррі. Він, схоже, дуже зрадів.

Але це ставило перед нею чудну умову: Мінні мала прилюдно називати його Генрі Говард Голмс. Цей псевдонім, пояснив він, взято з ділових міркувань. Вона не повинна ніколи називати його Ґордоном і дивуватися, коли люди називатимуть його доктором Голмсом. А от Гаррі вона може його називати, коли забажає.

Вона вела його листування і бухгалтерію, а він зосереджувався на готуванні будівлі до Всесвітнього ярмарку. Вони разом обідали в його кабінеті: страви він приносив із ресторану внизу. Мінні виявила «чудові робочі навички», як писав Голмс у своїх мемуарах. «Перші кілька тижнів вона жила окремо, а потім, приблизно з 1 березня до 15 травня 1893 року, замешкала в кімнатах тієї будівлі, де був мій кабінет, поруч із ним».

Гаррі торкався її, пестив, його очі наповнювалися сльозами кохання. Урешті він зробив їй пропозицію. Вона відчула, що їй страшенно поталанило. Її Гаррі був таким красивим, таким динамічним, що вона розуміла, що шлюб принесе їй чудове життя, сповнене подорожей і красивих речей. Вона написала про ці сподівання своїй сестрі Анні.

Останніми роками сестри стали дуже близькими, подолавши колишнє відчуження. Вони часто писали одна одній. Мінні сповнювала свої листи новинами свого бурхливого роману й дивувалася, що такий красень обрав її собі за дружину.

Анна була налаштована скептично. Стосунки розвивалися занадто швидко і з таким ступенем близькості, який порушував усі тонкі правила залицяння. Мінні — мила дівчина, розуміла Анна, та аж ніяк не красуня.

Коли той Гаррі Ґордон — такий взірець краси й ділових умінь, то чому він обрав її?

У середині березня Голмс одержав листа від Пітера Сіґранда, батька Емеліни, який знову просив про допомогу в пошуках дочки. Лист був датований 16 березня. Голмс відповів швидко, 18 березня, друкованим листом, де розповідав Сіґрандові, що Емеліна залишила свою роботу 1 грудня 1892 року. Не виключено, що лист друкувала сама Мінні як особиста секретарка Голмса.

«Я отримав її весільні картки приблизно 10 грудня», — писав він. Вона нібито заходила до нього двічі після весілля, востаннє — 1 січня 1893 року, «і тоді була засмучена відсутністю пошти для неї; в мене склалося враження, що вона незадовго до того написала вам. Перш ніж піти від мене в грудні, вона розповіла мені особисто, що вони з чоловіком мають намір поїхати у справах до Англії, але коли вона побувала тут останній раз, то говорила так, ніби від планів поїздки вони відмовилися. Будь ласка, дайте мені знати в межах кількох днів, чи не чули ви щось про неї, і прошу дати мені адресу її дядька тут, у місті, я особисто з ним зустрінуся і спитаю, чи не заходила вона до нього, оскільки мені відомо, що вона мала звичку часто ходити до нього в гості».

Унизу він дописав постскриптум від руки: «Чи писали ви її друзям у Лафаєтт — може, їм щось відомо? Коли ні, то, гадаю, добре було б це зробити. Давайте мені знати про всі ваші новини».

Голмс обіцяв Мінні подорож у Європу, уроки малювання, гарний дім і, звичайно, діточок — він їх просто обожнює, — але спочатку вони обоє мають зайнятися деякими фінансовими справами. Переконуючи її, що має план, приречений на великий прибуток, Голмс умовив її переписати її маєтність у Форт-Ворті на такого собі Александра Бонда. Так вона і зробила 18 квітня 1893 року; документ засвідчив сам Голмс. Бонд, у свою чергу, переписав той документ на іншу людину, Бентона Т. Лаймена. Цей папір також засвідчено Голмсом.

Мінні кохала свого майбутнього чоловіка й довіряла йому, але не знала, що Александр Бонд — то сам Голмс, а Бентон Т. Лаймен — то помічник Голмса Бенджамін Пайтзель — і кількома рухами пера її коханий Гаррі заволодів більшою частиною дядькової спадщини. Не було їй відомо, що на папері Гаррі досі був одружений із двома іншими жінками, Кларою Лаверінґ і Міртою Белкнап, і що в кожному зі шлюбів має дитину.

Прив’язаність Мінні зростала, а Голмс тим часом виконав ще один фінансовий маневр. Він заснував виробничу компанію «Кемпбелл — Єйтс», яка за документами являла собою установу, яка продавала й купувала все на світі. Коли він заповнював реєстраційну документацію, у фірми було п’ять представників: Г. Г. Голмс, М. Р. Вільямс, Е. Е. Єйтс, Гайрам С. Кемпбелл і Генрі Овенс. Овенс — то був швейцар, який працював у Голмса. Гайрам С. Кемпбелл — фіктивний власник будівлі Голмса в Інґлвуді. Єйтс мав би бути підприємцем із Нью-Йорка, але насправді становив таку саму фантастичну фігуру, як і Кемпбелл. М. Р. Вільямс — це Мінні. Компанія нічого не виробляла й нічого не продавала: вона існувала, щоб тримати фонди, та для того, щоб давати рекомендації для всіх, хто скептично ставився до Голмсових розписок.

Пізніше, коли постало питання правильності документів корпорації, Голмс переконав швейцара Генрі Овенса підписати афідевіт^[39], присягаючись, що він не лише був секретарем компанії, а й бачив на власні очі Єйтса та Кембелла і що Єйтс особисто вручив йому акційні сертифікати, які відповідають його частці в компанії. Пізніше Овенс сказав про Голмса: «Він схилив мене зробити ці твердження, обіцяючи виплатити затриману платню, ще й у свій гіпнотичний спосіб, і я щиро переконаний, що він певним чином впливав на мене. Коли я був із ним, я завжди був під його контролем».

І додав: «Своєї затриманої платні я так і не отримав».

Голмс — Гаррі — хотів, щоб вінчання відбулося швидко й тихо, в присутності лише його, Мінні та священика. Наречений про все домовився. Для Мінні ця маленька церемонія видавалася цілком законною, а таємничість — вельми романтичною, але насправді жодного запису про їхній шлюб не з’явилося в шлюбному реєстрі округу Кук (штат Іллінойс).

Дівчата виробляють жахливі речі

Протягом весни 1893 року вулиці Чикаго були повні безробітних з інших країв, а в усьому іншому фінансові негаразди країни, здається, не зачіпали це місто. Готування до ярмарку підтримували економіку в тонусі, хоча й штучно. Будівництво гілки «Аллеї L» до Джексон-парку й далі забезпечувало роботою сотні людей. У містечку компанії Пуллмена на південь від Чикаго робітники працювали цілодобово, виконуючи накопичені замовлення на нові вагони для відвідувачів виставки, хоча нові замовлення вже практично припинили надходити. «Union Stock Yards» доручили фірмі Бьорнема збудувати нове пасажирське депо біля брами, щоб дати раду тим відвідувачам виставки, які після Білого міста захочуть побачити багато червоного. У центрі в крамниці «Montgomery Ward» зробили новий куточок покупців, де стомлені відвідувачі ярмарку можуть, відпочиваючи, зручно вмоститися на м’яких диванах і погортати стосторінковий каталог компанії. В інших місцях теж росли нові готелі. Один підприємець, Чарльз Кайлер, вважав, що, коли його готель відкриється, «гроші просто-таки потечуть з гори, тільки скриню наставляй».

До Джексон-парку щодня надходили експонати, їх ставало дедалі більше. Усюди був дим, грюкіт, бруд, метушня, немовби на Чикаго насувалося вороже військо. Каравани фургонів компанії «Wells-Fargo» і «Adams Express» поволі повзли парком, запряжені велетенськими кіньми. Уночі до парку з гуркотом прибували вантажні потяги. Маневрові локомотиви підштовхували окремі вагони через лабіринт тимчасових рейок до місця призначення. Вантажні судна випускали зі своїх надр світлі дерев’яні ящики, надписані літерами незнайомих абеток. Для Джорджа Ферріса підвозили сталь — п’ять потягів по тридцять вагонів. Пароплавна лінія «Inman» доправила на виставку частину одного зі своїх океанських лайнерів. З «Bethlehem Steel» привозили велетенські зливки металу та зразки металевої броні, зокрема вигнуту пластину сімнадцятидюймової товщини, призначену для гарматної башти дредноута «Індіана». З Великої Британії везли локомотиви й моделі суден, зокрема унікальну дев’ятиметрову модель новітнього британського військового корабля «Вікторія», настільки докладну, що навіть ланцюги й поруччя були виконані в масштабі.

З Балтимора прибув довгий чорний потяг, від якого кров холонула в жилах у дорослих, що проводжали його очима в преріях. Натомість безліч малих хлопчаків вибігали з роззявленими ротами до залізниці поглянути на це диво. У потязі лежала зброя, яку в Ессені зробили на заводі Фріца Круппа, німецького зброярського барона, зокрема найбільша на той час гармата, здатна стріляти снарядом, що важив тонну і міг пробити ковану залізну пластину завтовшки майже метр. Її ствол довелося везти в спеціально зробленому вагоні, що являв собою сталеву раму, розташовану на двох дуже довгих платформах. У звичайної платформи вісім коліс; комбінація, що везла гармату, мала їх двадцять два. Щоб перевірити, чи витримають рейки вагу гармати — 113 250 кілограмів, — два інженери з заводу Круппа прибули минулого липня в Америку й перевірили весь маршрут. Гармату швидко прозвали «крихіткою Круппа», хоча один з авторів називав її інакше — «улюблене страховисько Круппа».

Більш легковажний потяг їхав до Чикаго також — той, що його найняв Буффало Білл для свого шоу «Дикий Захід». У його вагонах сиділо невеличке військо — сотня колишніх кавалеристів армії США, дев’яносто сім індіанців різних племен: шаєнів, кайова, пауні та сіу, а також п’ятдесят козаків і гусарів, 180 коней, вісімнадцять бізонів, десять лосів, десять мулів і з десяток інших тварин. Їхала там і Фібі Енн Моузі з Тіффіна (штат Огайо) — молода жінка, яка любила зброю і мала ідеальне чуття відстані. Білл називав її Енні, а журналісти писали про неї як про міс Оуклі.

Вечорами індіанці з солдатами грали в карти.

У порти США прибували судна з усього світу, привозячи всілякі чудернацькі вантажі. Сфінксів. Мумії. Кавові дерева та страусів. Але найдивовижнішим вантажем були люди. Жителі Даґомеї — буцімто канібали. Лапландці просто з Лапландії. Сирійські вершники. 9 березня пароплав «Ґілдголл» підняв вітрила в єгипетській Александрії і рушив до Нью-Йорка, маючи на борту 175 істинних каїрців, який найняв підприємець Джордж Панґалос — вони житимуть у каїрських кварталах на «Мідвей плезенсі». У трюмах «Ґілдголла» чекали свого часу двадцять ослів, сім верблюдів і всілякі мавпочки та отруйні змії. Серед пасажирів була одна з найбільших майстринь єгипетського danse du ventre (танцю живота) — юна й розкішно жіночна Фаріда Мазар, якій судилося стати в Америці легендою. Панґалос зарезервував для себе добірну територію посеред «Мідвею», поряд з оглядовим колесом Ферріса, серед мусульман: там був і куточок Персії, і мавританський палац, і алжирське селище Блума, де той перетворив несподівано раннє прибуття алжирців на джерело чималих грошей.

Блум зміг відкрити своє селище задовго до Дня посвяти — ще в серпні 1892 року, і вже за місяць його витрати окупилися, і він став отримувати щедрі прибутки. Алжирська версія danse du ventre приваблювала особливо багато глядачів, щойно ті зрозуміли, що оті загадкові слова означають танець живота. Ходили чутки про шалений танок напівголих дівчат, але видовище виявилося вишуканим, стилізованим і доволі цнотливим. «Люди сунули юрбами, — згадував Блум. — То була просто золота жила».

Зі своїм хистом до імпровізації Блум спричинився до ще однієї деталі, яка відтоді назавжди стала частиною американського сприйняття Близького Сходу. Члени «Прес- клубу» Чикаго запросили його показати danse du ventre просто в їхньому закладі. Ніколи не оминаючи можливостей безкоштовної реклами, Блум одразу погодився і разом із дюжиною танцівниць поїхав до клубу. Однак після приїзду виявилося, що в клубі з музики був тільки самотній піаніст, який не мав жодного уявлення про мелодію, якою супроводжується такий екзотичний танок.

Блум хвильку подумав, промугикав мотив, а тоді награв його одним пальцем на піаніно:

Усе наступне століття ця мелодія та її варіації будуть використовуватися в низці дешевих кінофільмів, здебільшого як супровід хвилеподібної появи кобри з кошика. На цю ж мелодію співається пісенька зі школярського фольклору: «Де французи всі ходять без трусів…»

Блум пошкодував, що не оформив авторські права на цю мелодію. А могли б бути мільйонні гонорари…

Із Занзібару надішли сумні новини: пігмеїв не буде. Лейтенант Шнуфельдт загинув за загадкових обставин.

У пресі друкувалися й усілякі поради, здебільшого їхнім джерелом був Нью-Йорк. Найбільш ущипливі писав такий собі Ворд Мак-Аллістер, журналіст на всі руки й головний лизоблюд дружини Вільяма Астора — світської імператриці Нью-Йорка. Вражений побаченим на День посвяти, сумішшю верхів і низів суспільства в таких масштабах і в такій неестетичній близькості, Мак-Аллістер у своїй колонці часопису «Нью-Йорк ворлд» зазначав: «Нашим світським людям потрібна не кількість, а якість. Гостинність до всього роду людського без винятку небажана».

Він закликав чиказьких хазяйок взяти уроки у французьких кухарів з метою підвищення кваліфікації. «Нині сучасне суспільство ніяк не може обійтися без французьких шеф-кухарів, — писав він. — Людина, звична до ніжного яловичого філе, паштету з черепахи, фуа-ґра, індички з трюфелями тощо не сяде за стіл, де стоятиме варена бараняча нога з ріпою». Річ у тому, що Мак-Аллістер не жартував.

І це ще не все. «Також я би нагадав вам, що в них не заведено робити вино занадто frappé^[40]. Нехай пляшку буде поставлено у відерце, і подбайте, щоб шийка пляшки була вільна від льоду. Адже, з огляду на кількість вина в шийці пляшки, охолодиться передусім воно. Через двадцять п’ять хвилин після того, як ви поклали ваше вино в відерце — воно буде в чудовому стані для безпосередньої подачі на стіл. Під чудовим станом я маю на увазі те, що вино, налите з пляшки, міститиме маленькі частинки льоду. Це і є справжнє frappé».

На це «Chicago Journal» зреагував так: «Мер не буде занадто frappé своє вино. Він охолодить його якраз настільки, щоб гість міг здмухнути піну зі свого келиха без вульгарної демонстрації сили губ і легенів. Його бутерброди з шинкою, пончики та ірландська перепілка, котру в Бриджпорті величають свинячою ногою, стануть вершиною кулінарного мистецтва». В одній чиказькій газеті Мак-Аллістера назвали не дуже приємними, співзвучними з його прізвищем словами «A Mouse Colored Ass» (наприкінці ХІХ століття це перекладалося як «мишастий осел»).

Така дотепна відповідь повеселила Чикаго, принаймні більшість містян. Проте на певному рівні зауваження Мак-Аллістера кололи очі. Мак-Аллістер висловлювався особливо зверхньо, але всім було зрозуміло, що за ним стоїть істинно аристократичний дух Нью-Йорка. У чиказької еліти завжди був глибокий комплекс меншовартості. Діловими навичками та кмітливістю до чиказців дорівнятися не міг ніхто, але серед представників міської верхівки поширене було таємне переймання: місто у своєму потужному комерційному поступі не розвиває в людях їхні кращі риси. Виставка мала стати таким собі величезним білим прапором, яким Чикаго махатиме перед місіс Астор. Виставка з усіма цими розкішними класичними будівлями, повними витворів мистецтва, з чистою водою й електричним освітленням, із навіть більшою, ніж треба, кількістю поліції — то була совість Чикаго, і місто дуже хотіло, щоб вона з’явилися.

Бьорнем особливо яскраво втілював отой чиказький комплекс. Після того, як йому відмовили у вступі до Гарвардського та Єльського університетів, у «правильному» початку кар’єри, він став сором’язливим знавцем прекрасного. Він влаштовував концерти вдома й на роботі, належав до найкращих клубів, колекціонував найкращі вина, а тепер очолював найбільшу мирну кампанію за всю історію Америки. А проте у світській хроніці ніколи не писали про сукню його дружини, коли вони разом ходили до оперного театру, як розповідалося про вечірнє вбрання мадам Палмер, Пуллмен чи Армор. Ярмарок мав стати спокутою для Бьорнема та для Чикаго. «Іноземці уже визнають нашу матеріальну велич і те, що ми близькі до досконалості в нашому виробництві й торгівлі, — писав він. — А водночас заявляють, що ми не досягли таких висот у культурі. Думка та праця нашої організації від самого початку спрямовані на те, щоб зруйнувати таке усталене враження».

Також поради виходили цілими книжками. Аделаїда Голлінґворт вирішила на честь Всесвітньої виставки видати незадовго до цієї події понад сімсотсторінкову «Колумбійську кулінарну книгу». Хоча в цій книжці й були переконливі рецепти холодцю з кукурудзяним борошном, яловичих щік, печеної телячої голови, а також поради з приготування єнота, посума, бекаса, чайки й чорних дроздів (пиріг із дроздами) а також «як смажити білку чи готувати з неї рагу або фрикасе», то було значно більше, ніж просто кулінарна книга. Голлінґворт характеризувала її як загальний посібник для молодих господинь із мирного, оптимістичного й гігієнічного господарства. Жінка має задавати тон усьому дню. «Сніданковий стіл не повинен являти собою низку рецептів з лікування від поганих снів і пригніченості, він має стати тим місцем, де звучить перша радісна нота дня». Місцями поради Голлінґворт мали певні вікторіанські специфічні риси. У порадах із прання шовкової білизни було сказано: «Якщо предмет чорний, додайте трохи амонію замість кислоти у воду до полоскання».

Однією з постійних тогочасних негараздів був «неприємний запах від ніг», з огляду на поширену звичку мити ноги раз на тиждень. Щоб побороти цю проблему, Голлінґворт радила: «Візьміть одну частину соляної кислоти на десять частин води; натирайте розчином ноги щовечора перед відходом до сну». Щоб з рота не пахло цибулею, випийте міцної кави. Устриці — найкраща принада на щурів. Щоб вершки краще збивалися, додайте піщинку солі. Щоб молоко довго не скисало, додайте хрону.

Голлінґворт також давала мудрі медичні поради, як-от: «Не сидіть між хворим на лихоманку й вогнем» — і наводила всілякі способи невідкладної медичної допомоги, наприклад у разі випадкового отруєння. Серед способів, які добре викликають блювоту, був і такий, як тютюновий клістир.

Якоб Рііс, журналіст із Нью-Йорка, який заповзявся відкрити читачам жахливі умови життя американської бідноти, прибув до Чикаго, маючи наразі серйозніші плани. У березні він виступав з промовою в «Галл-гаусі», новітньому соціальному центрі, заснованому Джейн Аддамс — «святою Джейн». «Галл-гаус» став бастіоном прогресивної думки, повним вольових молодих жінок, «між яких, — як описував один відвідувач, — інколи трапляються й серйозні, запобігливі й люб’язні чоловіки, які, перепрошуючи, тихенько ходять із кабінету до кабінету». Кларенс Дарроу регулярно ходив пішки з поблизького «Рукері» до «Галл-гаусу», де його інтелект і вміння співчувати знедоленим викликали захоплення, але позаочі обговорювався його неохайний одяг і далека від ідеалу особиста гігієна.

У той час, коли Рііс мав виступати, він і Аддамс були двома найвідомішими американцями. Рііс обійшов найгірші квартали Чикаго й оголосив їх ще гіршими за будь-що, бачене ним у Нью-Йорку. У своїй промові він торкнувся того, що насувається Всесвітня виставка, і нагадав слухачам: «Варто зайнятися прибиранням, так би мовити, вдома, дати лад своїм вулицям і провулкам; навіть за найгіршої пори в нас, у Нью-Йорку, не бувало такого бруду».

Власне, Чикаго уже намагався дати собі лад — і чистота виявилася неабияким випробуванням. Місто зібралося на силі прибирати все сміття, оновити покриття на вулицях і провулках. Доручило інспекторам із задимленості скласти нове розпорядження проти диму. Газети оголошували хрестовий похід проти брудних провулків і надлишкових димів, писали про найгірших порушників чистоти — серед таких опинився й нещодавно відкритий Храм масонського братства, побудований Бьорнемом; цю будівлю «Chicago Tribune» уподібнила до Везувію.

Керрі Ватсон, головна мадам Чикаго, вирішила навести лад і у власних володіннях. Її бордель уже був розкішним — там за кеглі в боулінгу правили пляшки холодного шампанського, — але тепер вона вирішила збільшити кількість номерів і подвоїти штат.

Вона, як і решта господарів борделів, передчувала сплеск попиту. І вони не розчарувалися. Їхні клієнти, очевидно, також. Пізніше інша мадам, яку звали Чикаго Мей, згадувала той шалений рік не без відрази: «Які жахливі речі виробляли деякі дівчата! Як згадаю, мені просто недобре стає. Самі тільки згадки подробиць деяких з отих “цирків” — не для друку. На мою думку, навіть Рим у його найгірших виявах не порівняти з тими страшними днями в Чикаго».

Чоловік, який допомагав зробити Чикаго таким прихильним до Керрі Ватсон і Чикаго Мей, а також Міккі Фінна й «Лазника» Джона Кофліна та кількох тисяч інших господарів салунів та гральних закладів, — то був Картер Генрі Гаррісон, який за чотири терміни на посаді мера зробив чимало для того, щоб Чикаго стало місцем, де до людських вад ставилися поблажливо, навіть коли за тими вадами стояли великі амбіції. Програвши вибори 1891 року, Гаррісон почав володіти газетою «Chicago Times» і став у ній редактором. Наприкінці 1892 року він, однак, дав усім зрозуміти, що радо став би «мером ярмарку» і керував би містом у його зоряний час, але стверджував, що лише очевидні ознаки бажання громадськості можуть змусити його взяти участь у виборчій кампанії. Громадську підтримку він одержав. По всьому місту стали виникати асоціації Картера Г. Гаррісона, і ось на початку 1893 року Картер став одним із двох кандидатів від Демократичної партії, другим був Вашингтон Гізінґ, редактор потужної німецькомовної щоденної газети «Staats-Zeitung».

Усі газети в місті, крім його власної «Times» були налаштовані проти Гаррісона, так само, як Бьорнем і більшість передових чиказців. На думку Бьорнема та всіх решти, нове Чикаго, втілене в Білому місті, що зростає в Джексон-парку, вимагає нового голови, і аж ніяк не Гаррісона.

Легіони міських робочих людей із ними не погоджувалися. Вони завжди сприймали Гаррісона як свого, «нашого Картера», хоча він і походив із кентуккійських плантаторів, закінчив Єльський університет і вільно володів французькою та німецькою, міг цитувати напам’ять довгі фрагменти з Шекспіра. Він пробув на посаді мера чотири терміни; п’ятий термін у рік великого ярмарку видавався цілком доречним — районами міста котилася хвиля ностальгії.

Навіть суперники визнавали, що Гаррісон, попри своє привілейоване походження, був дуже переконливим кандидатом для нижчих верств міста. Він був особою магнетичною. Він умів і бажав говорити з будь-ким про будь-що та вмів опинитися в центрі будь-якої розмови. «Усі його друзі це помічали, — згадував Джозеф Міділл, колишній спільник, а пізніше — найзапекліший суперник Гаррісона, — вони тільки жартували й усміхалися, визнаючи це, і називали цей феномен “картер-гаррісонія”». Навіть у шістдесят вісім років Гаррісон випромінював силу й енергійність, і жінки загалом погоджувалися, що він став красивішим, ніж був у п’ятдесят. Він двічі став удівцем і, за чутками, мав значно молодшу коханку. У Кратера були сині очі з великими зіницями й лице практично без зморщок. Свій юнацький дух він пов’язував із великим дозами ранкової кави. Його дивацтва викликали симпатію. Він любив кавуни; у сезон він їх їв тричі на день. Також він мав слабкість до взуття (кожного дня тижня взував інші черевики) і до шовкової білизни. Майже кожен бачив, як Гаррісон їде вулицями верхи на своїй білій кобилі кентуккійської породи в м’якому капелюсі з опущеними крисами, залишаючи за собою слід сигарного диму. У промовах під час своєї кампанії він часто звертався до опудала орла, що його носив з собою як реквізит. Міділл звинувачував його в потуранні найницішим інстинктам міста й водночас називав його «найдивовижнішою людиною, яка будь-коли жила в Чикаго».

На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся Гаррісон. Республіканці обрали Семюела В. Еллертона, багатого м’ясного промисловця з Прейрі-авеню. Найбільші й найвпливовіші газети відверто об’єдналися в підтримці Еллертона й боротьбі проти Гаррісона.

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.

Щиро,

П. Ю. Дж. Прендерґаст»

І знову щось у цій картці привернуло увагу Трюда. Чимало інших адресатів послань Прендерґаста теж звертали на них увагу, незважаючи на гори пошти від справжніх колег і товаришів, адже в цей час кожен, хто вмів писати, писав листи. У цих айсбергах слів, що пливли в ХХ століття, картка Прендерґаста — то лише один малий кристалик, що зблискує божевіллям, благає, щоб його взяли й поклали в кишеню.

І це послання Трюд також зберіг.

У квітні 1893 року громадяни Чикаго обрали Картера Генрі Гаррісона на п’ятий термін. Готуючись до ярмарку, він замовив двісті бочок віскі для розваги поважних осіб.

А от про Патріка Юджина Джозефа Прендерґаста він не подумав.

Запрошення

На той час Голмс відклав будь-які інші операції з майном Мінні. Мінні розповіла своїй сестрі Анні про передавання землі в Форт-Ворті, і тепер Голмс відчув: Анна починає будувати підозри щодо його істинних намірів. Але це його не дуже турбувало. Розв’язати цю проблему було дуже просто.

Одного ясного та свіжого весняного дня, наче в пориві дивацтва на рівнодення, Голмс запропонував Мінні запросити сестру до Чикаго на Всесвітню виставку. Його коштом.

Мінні дуже зраділа й негайно написала про цю добру новину Анні, і та одразу погодилася. Голмс знав, що так і буде, — а як же інакше? Сама тільки можливість побачитися з Мінні уже була привабливою. А коли додати Чикаго й великий ярмарок, то все це разом стає занадто великою спокусою, щоб від неї відмовитися, незалежно від думки Анни про його стосунки з Мінні.

Мінні ледве змогла дочекатися кінця навчального року, коли сестра нарешті могла залишити свої обов’язки в академії містечка Мідлотіан. Мінні збиралася показати Анні всі дива Чикаго — і хмарочоси, і крамницю Маршалла Філда, і «Аудиторіум», і, звичайно ж, виставку, — але над усе вона бажала познайомити Анну із власним дивом, містером Генрі Ґордоном. Зі своїм Гаррі.

Нарешті Анна зможе покласти край своїм підозрам.

Останні приготування

У перші два тижні квітня 1893 року погода була чудова, але траплялося чимало інших лих. Загинуло четверо будівельників виставки: двоє розбили голови, двоє від електрошоку. Разом із ними протягом того року загиблих стало сім. Теслі-профспілковики, які працювали на виставці, вирішили з огляду на своє значення на завершальному етапі будівництва зловити момент і застрайкували, вимагаючи мінімальної профспілкової платні та інших поступок, які давно вимагалися. Тільки одна з восьми веж оглядового колеса Ферріса була на своєму місці, ремонт Будинку виробників і вільних мистецтв ще не закінчився. Кожного ранку сотні людей підіймалися на його дах; щовечора вони прудко спускалися довгою густою вервечкою, що здалеку нагадувала мурашину дорогу. «Банда білильників» Френка Міллета енергійно фарбувала будівлі на Почесному дворі. Місцями тиньк уже почав тріскатися та обсипатися. Територією ходили спеціальні бригади, які латали такі дефекти. Атмосфера «тривожно напруженої праці» нагадала Кендейс Вілер, яку запросили декорувати Будинок жінок, «безладне господарство в чеканні гостей».

Незважаючи на страйк теслярів і те, скільки роботи ще лишалося попереду, Бьорнем почувався оптимістично, на його настрій впливала добра погода. Зима була довга й холодна, але тепер у повітрі пахло першими квіточками й вологою землею. Він відчував, що його люблять. Наприкінці березня його вшанували на справжній учті, яку влаштував головним чином Чарльз Мак-Кім у Нью-Йорку в старому Медісон-сквер-ґардені, елегантній споруді в мавританському стилі, яку спроектував партнер Мак-Кіма Стендфорд Вайт. Мак-Кім доручив Френкові Міллету подбати, щоб на бенкет прибули щонайкращі художники країни, і їх посадовили поряд із найкращими письменниками й архітекторами та їхніми покровителями — зокрема Маршаллом Філдом і Генрі Віллардом, і вони весь вечір вітали Бьорнема — заздалегідь — із тим, що він здійснив неможливе. І звичайно, вони частувалися, як боги. Ось меню:

Устриці з Блю-пойнт àl’Alaska.

Sauternes.

Перші страви:

Consommé весняне. Крем-суп із селери.

Amontillado.

Холодні закуски:

Тюфтелі «шатобріан», солоний мигдаль.

Оливки й т. ін.

Риба:

Смугастий окунь у голландському соусі.

Картопля по-паризькому.

Miersfeiner. Moet et Chandon. Perrier Jouet, екстрасухе.

Гарячі закуски:

Яловиче філе з шампіньйонами.

Зелена квасоля. Картопля «дюшес».

Основна страва:

Теляча загрудинна залоза у вигляді котлети.

Горошок.

Сорбет:

Римська фантазія.

Цигарки.

Печеня:

Качка червоноголова. Салат-латук.

Pontet Canet.

Десерт:

Мідії «фантазія». Тістечка асорті. Цукерки. Пті-фур.

Фрукти асорті.

Сири:

Рокфор, камамбер.

Кава.

Apollinaris^[41].

Коньяк. Лікери. Сигари.

У газетах писали, що був там і Олмстед, але насправді той перебував в Ешвіллі (Північна Кароліна), працював над маєтком Вандербільта. Його відсутність викликала чутки, ніби він не прибув, бо образився, що його не запросили на чільне місце, й тому, що в запрошеннях головними мистецтвами називали тільки живопис, архітектуру та скульптуру, а про ландшафтну архітектуру не йшлося. Хоч і правда те, що Олмстед всю свою кар’єру боровся за визнання ландшафтної архітектури окремою сферою мистецтва, відмовитися від бенкету через образу було не в його характері. Найпростіше пояснення видається найкращим: Олмстед хворів, його робота всюди відставала, він не любив церемоній, а найдужче йому не подобалося далеко їздити, особливо в міжсезоння, коли у вагонах, навіть у найкращих пульманівських, могло бути занадто жарко або занадто холодно. Якби він був присутній, то почув би, як Бьорнем звертається до гостей із такими словами: «Кожному з вас відоме ім’я і геній того, кому належить усіляка симпатія і довіра американських митців, творця вашого парку й багатьох інших міських парків. Він — ваш найкращий учитель і постійний порадник. У найвищому розумінні слова він створив проект виставки. Це — Фредерік Ло Олмстед… Він художник, який створює озера й лісисті видолинки, лужки, береги й пагорби, порослі лісом; схили гір і океанські краєвиди. Він би мав цього вечора стояти там, де стою зараз я».

Це не означало, що Бьорнем мав бажання сісти. Він насолоджувався увагою до своєї особи й захоплено розглядав гравійовану срібну «чашу миру» з вином, з якої відпивав ковток кожен за столом — попри те, що в місті ходили тиф, дифтерія, туберкульоз і пневмонія. Він знав, що похвали всі занадто ранні, але бенкет натякав на більшу славу, якої він заживе, коли виставка скінчиться, звичайно, а тому разі, коли вона відповідатиме найкращим очікуванням світу.

Без сумніву, зроблено було багато. Шість найбільших будівель виставки здіймалися над центральним двором, значно потужніші й помпезніші, ніж будь-хто міг уявити. Позолочена «Статуя Республіки» Деніела Честера Френча, яку прозвали «Велика Мері», стояла посеред басейну, довершена й сяюча. Разом із постаментом Республіка була заввишки майже 34 метри. Ще понад двісті інших будівель, що їх звели корпорації та уряди інших країн, рясніли в просторі навколо. «White Star Line» збудувала милий маленький храм на північно-західному березі лагуни навпроти Лісового острова, сходи від нього спускалися до води. Страхітливі гармати Круппа поставили в павільйоні біля озера на південь від Почесного двору.

«Масштаби всього задуму видаються дедалі більш вражаючими в міру завершення роботи», — писав Мак-Кім до Річарда Ганта. Дещо занадто вражаючими, в’їдливо відзначав він, принаймні в разі Будинку виробників і вільних мистецтв. Його власний Будинок сільського господарства, писав він, «напевно, постраждає від порівняння з велетенським сусідом, розміри якого — 65,5 метра заввишки — поглинуть і нас, і все навколо». Він розповів Ганту, що провів два дні з Бьорнемом, зокрема дві ночі ночував у «халабуді». «Він так само старанно виконує свої обов’язки й має добрий вигляд, і ми всі глибоко йому зобов’язані за його постійну пильність і увагу до наших найменших побажань».

Навіть страйк теслярів на стурбував Бьорнема. Здається, було стільки безробітних теслярів, які не належали до профспілок, які могли зайняти місце відсутніх страйкарів. «У цьому я нічого не боюся», — писав він 6 квітня дружині Марґарет. День був холодний, але «ясний, сонячний і красивий, чудовий день для життя і праці». Робітники прилаштовують «оздоби», писав він. «Учора до лагун пустили багато качок, і вони задоволено плавають і цілком тішаться цим ранком». Олмстед замовив понад вісімсот качок і гусей, сімсот голубів, і заради акцентів певну кількість екзотичних птахів, зокрема чотирьох білих чапель, чотирьох лелек, по парі бурих пеліканів і фламінго. Поки що у воду випустили лише звичайних білих качок. «За два-три дні, — писав Бьорнем, — усі птахи будуть на воді, яка уже починає більше тішити око, ніж рік тому». Погода залишалася чудовою: свіжою, ясною і сухою. У понеділок 10 квітня він написав Марґарет: «Я дуже щасливий».

За кілька днів його настрій змінився. Ходили розмови, що інші профспілки можуть долучитися до страйку теслярів і зупинити всю роботу в Джексон-парку. Раптом з’явилося відчуття, що недостатня готовність виставки ховає в собі небезпеку. Будівництво складів для експонатів у північній частині території ще тільки мало розпочатися. Усюди, хоч куди б глянув Бьорнем, він бачив рейки й тимчасові доріжки, порожні вагони та ящики. Стружка перекотиполем качалася територією. Незавершений вигляд парку розчаровував його, і він дорікав дружині: «Чому ти не пишеш мені щодня? — питав він у вівторок. — Я марно чекаю на твої листи».

Він тримав фотографію Марґарет у своєму кабінеті. Щоразу проходячи повз неї, він брав її в руки й ніжно на неї дивився. Того дня, розповів він їй у листі, він уже поглянув на неї десять разів. Він розраховував на відпочинок після 1 травня, але тепер зрозумів, що напруга триватиме ще довго. «Громадськість сприйматиме роботу як повністю готову, і я був би радий, коли б так і було насправді. Мабуть, у кожного, хто бере участь у перегонах, бувають хвилини напіввідчаю, особливо недалеко від кінця — і не можна їм піддаватися».

Марґарет надіслала йому конюшину з чотирма листочками.

На території виставки була метушня і безлад, але не поруч на п’ятнадцяти акрах, на яких Буффало Білл збирався проводити своє шоу, котре тепер дістало офіційну назву «Дикий Захід Буффало Білла та група бравих вершників з усього світу». Він зміг відкрити своє шоу 3 квітня й одразу заповнив усі вісімнадцять тисяч місць навколо арени. Глядачі заходили крізь браму із зображенням Колумба з одного боку, під написом: «Гроза морів, найперший піонер», а з другого був намальований Буффало Білл і написано: «Гроза прерій, останній піонер».

Арена разом із табором займала 15 акрів. Сотні індіанців, солдатів і працівників спали в наметах. Енні Оуклі завжди створювала навколо свого намету домашній затишок: біля нього розташовувався у вазонах цілий сад: примули, герань і троянди. У її наметі стояла кушетка, лежали шкури пум, аксмінтерський килим^[42], крісла-гойдалки й усілякі предмети домашнього побуту. Ну і, звичайно, багата колекція зброї.

Буффало Білл завжди починав свої вистави з пісні «Зоряний прапор» у виконанні ковбойського ансамблю. Потім відбувався «Великий парад»: американські, англійські, французькі, німецькі та російські солдати проїжджали верхи навколо арени. Потім виходила Енні Оуклі й розносила низку надскладних мішеней. Вона несхибно влучала. Також у виставі показували напад індіанців на диліжанс, на дедвудський поштовий фургон, а Буффало Білл разом зі своїми помічниками приходили на допомогу жертвам нападу. (У ранішій версії вистави, яку показували в Лондоні, індіанці нападали на карету, яка везла повз Віндзорський замок чотирьох королів і принца Вельського. За кучера був сам Буффало Білл.) Далі в програмі Коді й сам демонстрував неабияку влучність пострілу: скакав верхи навколо арени й розбивав прострілами з вінчестера скляні кулі, які кидали в повітря асистенти. Кульмінацією вистави був «Напад на хатинку поселенців»: індіанці, які перед тим «убивали» і солдатів, і мирне населення, уже інсценізували напад на хатинку, повну білих поселенців, і зазнавали нищівної поразки від Білла та групи ковбоїв, які хоробро відстрілювалися холостими. Із наближенням сезону Коді замінив цей напад більш драматичною постановкою — «Битвою при Літтл-Біґгорні… з історично бездоганним відтворенням сцени останнього бою Кастера^[43]».

Унаслідок виставки сімейне життя полковника Коді похитнулося. Через гастролі він не часто бував у своєму домі в Норт-Платті (штат Небраска), але його відсутність не була головною проблемою. Білл любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Якось його дружина Луїза (Лулу) приїхала в Чикаго, бажаючи зробити чоловікові приємний сюрприз. Але виявилося, що дружина Білла вже приїхала. На рецепції готелю працівник повідомив, що проведе її в номер «Містера й місіс Коді».

Боячись, що масштабніший страйк поставить під загрозу весь ярмарок, навіть знищить його, Бьорнем розпочав перемовини з теслями та робітниками по металу й домовився встановити мінімальну платню, а за додаткові години платити в півтора раза більше, а за неділі та свята, зокрема й День солідарності трудящих — удвічі. Профспілковики, у свою чергу, підписали угоду працювати до кінця виставки. Очевидне полегшення Бьорнема вказує на те, що його бравада перед тим була лише позірною. «Ти можеш лише уявити собі, я втомився, але лягаю спати щасливим», — писав він до дружини. На міру втоми вказує й плутаний синтаксис, при тому, що зазвичай Бьорнем уважно за ним стежив. «Ми сиділи з раннього вечора до дев’ятої години. Доки не скінчиться виставка, таке випробування, мабуть, не повториться, тож твій образ неймовірно ніжно дивиться на мене зі столу».

Бьорнем стверджував, що угода стала перемогою для виставки, але по суті поступки, які він зробив, зумовили прорив для професійних об’єднань, і підписані контракти стали прикладом для наслідування інших профспілкових діячів. Капітуляція організаторів виставки надала сил американському — і чиказькому — вже потужному робітничому руху.

Олмстед повернувся до Чикаго в товаристві своєї постійної трійці недуг — і виявив, що територія аж гуде, а Бьорнем перебуває на ній просто-таки всюди одночасно. У вівторок 13 квітня Олмстед писав своєму синові Джону: «Кожен тут щосили поспішає, більшу метушню просто годі уявити». Над голою землею носився вітер і здіймав хмари пилу. Потяг за потягом везли експонати, які треба було встановити вже давно. Затримка встановлення означала, що доводилося залишати на місці тимчасові рейки й доріжки. Два дні по тому Олмстед писав: «Нам доведеться відповідати за затримку всіх, бо їхня робота зараз нам усюди на заваді. У кращому разі найважливішу частину нашої справи доведеться робити вночі після відкриття Виставки. Не бачу жодного способу якось подолати цю мішанину, але тут тисячі людей працюють під керівництвом різних начальників, і я маю надію, що поступово їхні зусилля зійдуться в одне ціле».

Частину провини за незавершеність ландшафту він узяв на себе: не зумів знайти гідного довіри уповноваженого в Чикаго після смерті Гаррі Кодмена. 15 квітня 1893 року він писав до Джона: «Боюся, ми припустилися помилки, настільки довіривши справу Ульріхові з Філом. Ульріх, маю надію, не є свідомо нечесною людиною, але він настільки впертий, що через це готовий на обман і хитрощі, йому не можна довіряти. Він витрачає більшу частину своєї енергії на те, чим узагалі не слід займатися… Я не можу довіряти йому день при дні».

Розчарування в Ульріхові в нього більшало, довіри меншало. Згодом в іншому листі до Джона він сказав: «Ульріх мимоволі невірний нам. Складність у тому, що він є людиною амбітною і честолюбною понад міру; він більше хоче показати себе надзвичайно активним, старанним і всіляко корисним, ніж досягти гарних результатів у Л. А. ^[44]».

Особливі підозри в Олмстеда викликало рабське запобігання Ульріха перед Бьорнемом. «Він — усюди на території, зайнятий ледь не всіма справами, а містер Бьорнем і кожен із голів відділів увесь час гукають: “Ульріху!” Ходячи територією з Бьорнемом, я помітив, що він раз у раз каже своєму секретареві: “Скажіть Ульріху, хай…” зробить те чи інше. Я заперечую, але користі від цього мало. Я ніколи не можу знайти його на робочому місці, якщо не призначу зустріч спеціально, і то йому нетерпеливиться швидше скінчити й піти».

У глибині душі Олмстед боявся, що Бьорнем замість нього почне дослухатися до думки Ульріха. «Мабуть, наш час уже добіг кінця — наша співпраця скінчилася, і боюся, що Бьорнем уже налаштований відпустити нас і довіряти лише Ульріхові, адже Бьорнем не настільки компетентна особа, щоб розуміти некомпетентність Ульріха й необхідність продуманих рішень. Мушу бути дуже обережним, щоб не наганяти на Бьорнема нудьгу: адже він надзвичайно перевантажений».

Швидко поставали й інші перешкоди. Не підвезли важливий вантаж із рослинами з Каліфорнії, при тому, що матеріалу до посадки й так критично бракувало. Навіть чудова погода, яка стояла перші два тижні квітня, спричиняла затримки. Дощу не було, постачання води на території парку ще не було належно організовано, отже, Олмстед не міг засаджувати голі ділянки землі. Пил, який здіймався з вітром — «жахливий пил», за його словами, «регулярні пустельні бурі», — й надалі колов очі й кидав дрібні камінці в запалений рот. «Я намагаюся зрозуміти, чому видається, що в нас зроблено так мало… — писав він. — Гадаю, громадськість на якийсь час дуже розчарується в нашій праці, буде незадоволена, і виникне необхідність у сильній руці, яка ближчими тижнями не даватиме Ульріхові спрямовувати енергію в невідповідних напрямках».

21 квітня Олмстед знову опинився в ліжку «із хворим горлом, болючим зубом і такими болями, які заважають спати».

Попри все це, він поступово почав дивитися на все оптимістичніше. Коли він не зосереджувався на безпосередніх затримках і дволикості Ульріха, то помічав поступ. На бережках Лісового острова якраз почали рясніти свіжа зелень і цвіт, а японський храм Ху-ден, створений у Японії і зібраний на місці японськими майстрами, практично не відвертав око від лісових хащ. Електричні човники прибули й виявилися дуже симпатичними, саме такими, як сподівався Олмстед, а птаство на лагунах створювало чарівні сплески енергії на противагу статичним білим масам Почесного двору. Олмстед визнавав, що для робітників Бьорнема неможливо завершити фарбування і латання будівель до 1 травня і що його власна робота буде далекою від завершеності, але покращення ситуації було для нього очевидне. «Залучено більше людей, — писав він, — і кожен день видно з праці».

Проте й ця іскорка оптимізму була готова згаснути: потужний циклон насувався до Чикаго з прерій.

У цей період (точна дата невідома) молочник Джозеф Мак-Карті зупинив свій візок біля чиказького парку Гумбольдта. Було близько одинадцятої години ранку. Його увагу привернув якийсь чоловік у парку. Молочник зрозумів: він знає цього чоловіка: то Патрік Прендерґаст, поширювач газет з «Inter Ocean».

Химерним було те, що Прендерґаст ходив колами. А ще дивніше — він ходив, закинувши голову й насунувши капелюх на обличчя.

На очах у Мак-Карті Прендерґаст наскочив на дерево.

Почалися дощі. Спочатку Бьорнема це не турбувало. Дощ прибив пил, що здіймався від незасаджених ділянок, яких, на жаль для нього, було забагато, дахи вже збудовано, навіть на Будинку виробників і вільних мистецтв.

«Іде дощ, — писав Бьорнем до Марґарет у вівторок 18 квітня, — і я вперше кажу про це: ну й нехай. Мої дахи нарешті в такому чудовому стані, що не бояться протікань».

Але дощ тривав і посилювався. Уночі проти електричних ліхтарів він падав так густо, що струмені води майже не просвічували. Пилюку він перетворив на грязюку, в якій грузли коні й буксували фургони. І він знайшов дірки в дахах. У середу вночі над Джексон-парком пройшла особливо потужна злива, і незабаром зі скляної стелі Будинку виробників і вільних мистецтв линули шістдесятиметрові струмені води — просто на експонати. Бьорнем об’єднав зусилля цілої армії робітників і охорони, які півночі боролися з протіканням у будівлі.

«Минулої ночі була найстрашніша буря, яку ми тільки бачили в Джексон-парку, — писав Бьорнем до Марґарет у вівторок. — Не пошкодило ні будівлі, ні територію, тільки дах Будинку виробників потік зі східного боку, і ми до півночі накривали товари, щоб вони не промокли. В одній газеті написали, що ген. дир. Девіс був там і про все дбав, що не залишив будівлю, поки все не поладнали. Звісно, містер Д. і близько нічого такого не робив».

Здається, дощ наочно продемонстрував, скільки роботи насправді залишилося. Того самого вівторка Бьорнем написав Марґарет ще одного листа: «Погода тут дуже погана, і це триває від минулого вівторка, але я тримаюся, хоча перед нами ще гігантська робота… Останній місяць вона була надзвичайно напружена. Тобі важко навіть уявити. Сам дивуюся своєму спокою за отаких умов». Але ця пригода, зазначає Бьорнем, випробувала його помічників: «Навантаження показує, хто з них викуваний з доброго металу, а хто ні. Маю тобі сказати, мало хто з них за цих умов перебуває на належній висоті, але є й цілком надійні люди. Решту треба підганяти в будь-яку пору дня, і від них я дуже втомлююся».

Як завжди, він сумував за Марґарет. Вона була не в місті, але мала прибути на відкриття. «Я буду тебе виглядати, люба моя дівчинко, — писав він. — Коли приїдеш, матимеш здатися!»

Як для такої стриманої доби й для самого Бьорнема, то був лист, від палкості якого міг загорітися конверт.

Щодня те саме: затуманені вікна, папір склеюється від повсюдної сирості, демонічні оплески дощу б’ються в дах, усюди тхне потом і мокрою вовною, особливо в робітничій їдальні в обідню пору. Дощ пробирався під ізоляцію і призводив до коротких замикань. Біля оглядового колеса Ферріса насоси, призначені для того, щоб прибирати воду з котлованів, працювали цілодобово, але все одно не могли впоратися з такою зливою. Дощ лив крізь стелю Будинку жінок і зупиняв встановлення експонатів. На «Мідвеї» мерзли єгиптяни, алжирці й напіводягнені даґомейці. Лише ірландці в ірландському селищі місіс Гарт, здається, стоїчно терпіли негоду.

Олмстеда дощ особливо засмучував. Землю, вже вологу, заливало, вода стояла в кожній ямці на дорозі. Калюжі перетворилися на озера. Колеса важко навантажених фургонів вгрузали в багнюку й лишали глибокі вм’ятини — їх також треба було потім засипати, розрівнювати та вкривати дерном.

Незважаючи на дощ, темп роботи посилився. Олмстед був вражений самими лише цифрами — тим, скільки працівників було залучено. 27 квітня, за три дні до відкриття, він написав до своєї фірми: «Я писав вам, що на території працюють 2 тисячі людей, — і це була дурниця. 2 тисячі людей працюють безпосередньо на містера Бьорнема. Цього тижня кількість робітників понад 4 тисячі — і то виключно від забудовників. А якщо взяти тих, хто працює і на забудовників, і на концесіонерів — вийде 10 тисяч людей, і буде навіть більше, коли певних робітників можливо буде найняти ще. Наша праця дуже відстає, бо неможливо знайти відповідну кількість працівників». (Він сильно недооцінив масштаби: у завершальні тижні в парку працювало загалом майже двадцять тисяч людей.) Рослин і далі катастрофічно бракує, бідкався Олмстед. «Здається, усі ресурси, пов’язані з ними, нас підвели, і в результаті рослин помітно бракуватиме».

Але його хворий зуб принаймні почувався вже краще, і Олмстед уже не був прикутий до ліжка. «Виразка коло зуба загоїлася, — писав він. — Я маю й далі харчуватися самим хлібом і молоком, але сьогодні я вже виходив на дощ, і мені кращає».

Того самого дня, однак, він написав Джонові особистого листа, значно похмурішого: «Нам не щастить. Знову злива». Бьорнем намагався добитися від нього, щоб він якнайшвидше надав Почесному двору презентабельної форми, наприклад загадав своїм працівникам наставити на терасах вазонів із рододендронами й пальмами, а якраз такого тимчасового блиску Олмстед не терпів. «Мені це все не подобається», — писав він. Він відкинув варіант «звернутися до тимчасових косметичних засобів, призначених просто для того, щоб створити вбоге видовище для відкриття виставки». Він розумів, що одразу після відкриття все доведеться переробляти наново. Його недуги, розчарування і пришвидшення темпів праці тиснули на нього та змушували почуватися старшим. «Дієта з умовного столу в їдальні, галас, метушня, оці калюжі вельми незручні для старого кволого чоловіка, а моє горло й рот і досі в такому стані, що я мушу сьорбати рідкий харч».

Проте Олмстед не здавався. Незважаючи на дощ, він мотався територією і керував посадкою та дернуванням, а щоранку на світанку ходив на нараду керівників до Бьорнема. Від напруги й вогкості йому стало гіршати. «Я застудився і не спав цілу ніч через проблеми з кістками, а харчуюся самим чаєм і тостами», — писав він у п’ятницю 28 квітня. «Майже постійна злива триває весь день і, на жаль, стримує нашу роботу». Однак гарячкові приготування до відкриття в понеділок усе одно тривали. «Дивно бачити малярів на драбинах і риштуванні під таким дощем, — писав Олмстед. — Багато з них геть промокли; треба думати, тече й фарба». Він звернув увагу, що великий фонтан «Колумбія» біля західного краю центрального басейну ще не завершений, хоча він є важливим об’єктом у церемонії відкриття. Наступного дня, у суботу, планувалося випробування. «На вигляд він аж ніяк не готовий, — писав Олмстед, — але очікується, що наступного понеділка він буде грати перед президентом».

Якщо говорити про його власну частину роботи, то Олмстед був розчарований. Він сподівався встигнути значно більше. Також він знав, що його розчарування поділяють інші. «Мені відомо про доволі недоречну критику від навіть таких розумних людей, як Бьорнем, з огляду на незавершену роботу й нерозроблені композиції», — писав він. Він розумів, що багато де земля має вигляд голий і неохайний, що залишається чимало роботи — недороблене видно неозброєним оком, — але чути про це від інших людей, особливо від тих, кого поважав і ким захоплювався, глибоко його засмучувало.

Кінцевий термін залишався той самий. Занадто багато було вже розпочато, щоб хтось міг навіть припустити можливість відкласти відкриття. День церемонії призначено, тож виставка відкриється зранку в понеділок урочистою ходою від «Кола» до Джексон-парку, на чолі з новим президентом США Ґрувером Клівлендом. Потяг за потягом привозили до Чикаго державців, принців, магнатів з усього світу. Президент Клівленд приїхав разом із віце-президентом і ескортом чиновників, сенаторів, військових із дружинами, дітьми та друзями. Дощ випаровувався, торкаючись чорних спин локомотивів. Носії витягали з багажних вагонів величезні валізи та скрині. Каравани блискучих мокрих чорних екіпажів стояли рядами на вулицях поза вокзалами, і навколо їхніх червоних ліхтариків рожевів туман. Збігали години.

Увечері 30 квітня за ніч до Дня відкриття британський репортер Ф. Герберт Стед відвідав виставкову територію. Його прізвище було відоме в Америці завдяки більш відомому братові Герберта — Вільяму, колишньому редактору «Pall Mall Gazette», який нещодавно заснував «Review of Reviews». Герберт, якому було доручено висвітлити церемонію відкриття, вирішив піти на розвідку заздалегідь, щоб краще познайомитися з топографією ярмарку.

Під зливою він вийшов з екіпажу й зайшов до Джексон-парку. Усюди горіло світло, огорнуте запонами дощу. Калюжі, що утворилися на місці елегантних доріжок Олмстеда, коливалися від мільйонів крапель. Під ліхтарями стояли сотні порожніх вантажних вагонів. Усюди валялися дошки, порожні ящики й залишки обідів робітників.

Уся ця печальна сцена змушувала замислитися: День відкриття призначено на наступний ранок, а все завалено сміттям та перебуває, як написав Стед, у «кричущій незавершеності».

Цілу ніч із неба лило.

Пізніше тієї самої недільної ночі, під лопотіння дощу, редактори ранкових газет Чикаго вигадували сміливі й кучеряві заголовки для історичних передових статей на понеділок. Від часів пожежі 1871 року ще ніколи не було такої події, яка заповнювала собою всю атмосферу в Чикаго. Але робилися й більш повсякденні справи. Молодші працівники складали шпальти й рубрики, сортували оголошення, які заповнюватимуть внутрішні сторінки газети. Хтось тієї ночі оформив маленьке оголошення про те, що відкрився новий готель, — очевидно, черговий квапливо організований заклад для отримання зиску від очікуваного напливу гостей виставки. Але принаймні розташування в того закладу було вдале: готель стояв на розі Шістдесят третьої і Воллес-стрит в Інґлвуді, неподалік від станції нової «Алеї L», звідки можна було доїхати просто до брами ярмарку в кінці Шістдесят третьої.

Господар дав готелю назву «Всесвітня виставка».

(Травень — жовтень 1893 року)

Почесний двір

День відкриття

Двадцять три блискучі чорні екіпажі стояли в жовтій багнюці на Мічиган-авеню перед готелем «Lexington». Президент Клівленд сів у сьомий екіпаж — ландо. Бьорнем із Девісом виїхали разом у шостому. Вони обидва поводилися люб’язно, хоча ще не позбулися взаємної недовіри й не припинили боротьбу за верховне керування виставкою. Герцог Вераґуа — прямий нащадок Колумба, сів у чотирнадцятий екіпаж; герцогиня — у п’ятнадцятий разом із Бертою Палмер, чиї діаманти горіли, як жар. Мер Гаррісон сів в останній екіпаж і поїхав під найгучніше «ура!». Усілякі інші достойники посідали в решту екіпажів. Процесія котилася на північ Мічиган-авеню до Джексон-парку, а позаду вулицю заполонили 200 000 чиказців — піших і на конях, у фаетонах, легких екіпажах із відкидним верхом, влізши в омнібуси й трамваї. Багато тисяч інших сіли на потяги й напхалися в яскраво-жовті вагони, прозвані «скотовозками», що надала залізнична компанія «Illinois Central», для перевезення якомога більшої кількості людей на ярмарок. Усі, хто мав білу хусточку, махали нею, на кожному ліхтарі колихалися білі прапори. З фасадів майоріли мокрі знамена. Півтори тисячі поліцейських Колумбівської гвардії у новісіньких формах з блакитного льону, білих рукавичках і чорних кашкетах із жовтою підкладкою зустрічали юрбу й люб’язно спрямовували всіх до Будинку адміністрації, примітного високим позолоченим куполом.

Процесія наблизилася до виставки із заходу крізь парк «Мідвей плезенс». Щойно президентський екіпаж завернув на авеню Націй, яка займала тринадцять кварталів понад «Мідвеєм», вийшло сонце, і під радісний рев глядачів осяяло сорок розмаїтих виставкових куточків понад авеню — деякі з них мали розмір маленького містечка. Екіпажі прокотилися повз славнозвісну хатинку, де було вбито Сидячого Бика, лапландське селище, селище даґомейських буцімто канібалів, а просто навпроти розташовувалася каліфорнійська страусова ферма, де пахло розжареним маслом на сковороді та яйцями. Ферма пропонувала омлети зі страусових яєць, хоча насправді ті яйця для омлету були звичайними курячими. Процесія проминула австрійське селище й парк з аеростатом на прив’язі, який брав на борт охочих. Посеред «Мідвею» хода розділилася навколо, на жаль, ще не готового оглядового колеса Ферріса, на яке Бьорнем дивився незадоволено. Воно являло собою металевий півмісяць усередині хмарочоса дерев’яних риштовань.

Коли екіпаж президента Клівленда наблизився до алжирського селища Сола Блума в мусульманському серці «Мідвею», Блум дав знак кивком — і всі жінки селища накинули на обличчя запинала. Блум присягав, що то тамтешній жест поваги, але, звичайно, з Блумом годі було зрозуміти, чи це правда. Екіпажі проїхали повз каїрські вулички (ще не відчинені — друге розчарування), повз турецьке селище і яванську їдальню. Біля звіринцю Гаґенбека (найвідомішого на той час мандрівного зоопарку) доглядачі дали чотирьом дресированим левам команду рикнути на повний голос. Праворуч, у димах удалині, президент побачив прапори «Дикого Заходу» Буффало Білла, що майоріли над ареною, яку полковник Коді збудував на Шістдесят другій стрит.

Нарешті екіпажі заїхали до Джексон-парку.

На виставці усіх чекали дива: шоколадна Венера Мілоська не танула, 10-тонний сир у вісконсинському павільйоні не цвів — але найбільшою дивовижею стало преображення території за довгу мокру ніч перед приїздом Клівленда. Коли Герберт Стед повернувся наступного ранку, де-не-де в парку стояла вода, по якій ганяв хвилі вітер, але порожні вагони й сміття зникли без сліду. Десять тисяч людей за ніч довели до кінця фарбування і тинькування, посадили братки, поклали дерен, а тисяча прибиральниць помила, натерла мастикою і відполірувала підлоги великих будівель. Ранок тривав, сонце підбилося вгору. У ясному, свіжому після дощу повітрі ті частини території, які не залило, мали вигляд веселий, чепурний і охайний. «Коли відкрилася виставка, — згадував Пол Старретт, який працював на Бьорнема, — першим дивом виявилися газони Олмстеда».

Об одинадцятій президент Клівленд піднявся сходами на місце промовця біля східної стіни Будинку адміністрації, сів і дав знак початку церемонії. Юрба ринула вперед. Двадцять жінок зомліли. Репортери, яким пощастило опинитися в перших рядах, врятували одну літню даму, перенісши її через поруччя і поклавши на стіл преси. Гвардійці витягли шаблі. Шарварок припинився, коли генеральний директор Девіс дав оркестру знак заграти «Колумбівський марш», з якого все мало початися.

Після того, як було розкритиковано довгу й нудну жовтневу церемонію в День посвяти, офіційні особи виставки запланували коротку програму відкриття і щосили намагалися витримати її регламент. Спочатку захід благословив сліпий капелан, звертаючись до оглушених відстанню і масштабом глядачів. Потім прочитали поетичну оду Колумбу, яка була хіба трохи коротшою за подорож славнозвісного адмірала й потребувала не меншого терпіння:

І тут із висоти, мов трубний глас, далекогляд

На «Пінті» возвістив: «Земля! Земля! Земля!»

— і в тому ж дусі.

Далі взяв слово генеральний директор Девіс і підніс усім свіжу порцію викривленої реальності, вихваляючи те, як мудро та злагоджено Національна комісія, Виставкова компанія і Жіночий комітет працювали разом, давши світові таку пречудову виставку. Ті, хто добре знав про ворожнечу між тими організаціями, уважно стежили за Бьорнемом: той на обличчі не змінився. Девіс покликав до слова президента.

Клівленд, величезний, у чорному, витримав коротку паузу, уважно придивившись до юрми внизу. Поряд із ним був стіл, застелений прапором США, а на ньому на червоно-синій оксамитовій подушечці лежав золотий телеграфний ключ.

На терасі, газоні, поруччі Почесного двору не було вільного місця: чоловіки в чорному й сірому, багато жінок у сукнях екстравагантних відтінків: фіолетового, яскраво-червоного, смарагдового — у капелюшках зі стрічками, шпильками та пір’ям. Високий чоловік у великому білому капелюсі й білій куртці з оленячої шкіри на голову вивищувався над натовпом — то був Буффало Білл. Жінки не зводили з нього очей. Між швидких хмарин прозирали сонячні промінці й освітлювали білі панами, подекуди помітні на глядачах. З того місця, де стояв президент, видовище було свіжим і святковим, але на землі було багато води й багна, яке чвакало під ногами від кожного кроку. Єдиною людиною із сухими ногами там була Статуя Республіки Деніела Честера Френча — «Велика Мері», — яка наразі ховалася під запиналом.

Клівленд говорив найкоротше. Закінчивши промову, він підійшов до столу, застеленого прапором. «Немов від руху тієї машини, що дає світло, наша виставка отримує початок, — мовив він, — і нехай одночасно з нею наші надії і поривання пробудять сили, які в прийдешньому сприятимуть нашому добробуту, гідності та свободі людства».

Рівно о 12:08 він торкнувся золотого ключа. Радісний крик котився далі й далі, в міру того як юрбою неслася звістка, що на ключ лягла президентська рука. Робітники на дахах одразу дали сигнал іншим, які перебували в парку, а ті — матросам військового корабля «Мічиган», котрий стояв на якорі в озері. Ключ замкнув електричне коло, яке вмикало електроавтоматичний вимикач велетенського парового двигуна Елліса (3 тисячі кінських сил) у Будинку машинобудування. Задзвонив посріблений гонг, крутнулася зірочка, відкрився клапан, і двигун завив, ожив, заворушив складною системою осей і підшипників. Одразу загули і ще тридцять двигунів у будівлі. На водогоні виставки запрацювали три величезні насоси Вортінґтона: заворушили валами й поршнями, немов богомоли, які трусяться від холоду. Мільйони літрів води потекло у труби виставки. Двигуни навколо так працювали, що земля двигтіла. Американське знамено завбільшки з велике вітрило розгорнули на найвищому флагштоку Почесного двору, а поряд замайоріли два інші прапори — один іспанський, а другий — на честь Колумба. Вода, яку помпували насоси Вортінґтона, вихопилася з фонтану Мак-Монніса та здійнялася на тридцять метрів у небеса, сяйнувши веселкою проти сонця і змусивши глядачів розкрити парасольки. Знамена, прапори й корогви раптово розгорнулися з кожного карнизу, велике червоне полотнище задрапувало Будинок машинобудування, із позолочених плечей «Великої Мері» впало запинало. Сонце заграло на її шкірі, змусивши людей затулити очі. Двісті білих голубів ринули в небо. «Мічиган» дав залп. Заволали парові гудки. Юрба раптом заспівала: «Моя країно, це про тебе», — цю пісню багато хто сприймав за національний гімн, хоча офіційно він ще не був затверджений. Поки лунав громовий спів, якийсь чоловік прихилився до худорлявої блідої жінки з нерівною шиєю. Наступної миті Джейн Аддамс помітила, що в неї зник гаманець.

Великий ярмарок розпочався.

Хоча Бьорнем визнавав, що попереду ще чимало роботи (Олмстед має працювати з подвоєною силою, а Ферріс повинен закінчити своє чортове колесо), в успіхові майбутньої виставки він сумнівів не мав. Поштою і телеграфом приходили вітання. Один товариш висловися Бьорнемові так: «Краєвид буяє красою квітучої троянди». Офіційні джерела з історії виставки оцінюють кількість людей, які зібралися в День відкриття в Джексон-парку в чверть мільйона. Інші два джерела дають цифри 500 і навіть 620 тисяч. Уже до вечора було безсумнівно зрозуміло, що виставка в Чикаго збирається стати найбільш відвідуваною забавою у світовій історії.

Цей оптимізм не вгавав цілу добу.

У вівторок 2 травня лише десять тисяч людей завітали до Джексон-парку. З такою відвідуваністю, якщо вона стане систематичною, виставка могла б навпаки, увійти в історію як найгучніша невдача всіх часів. Жовті «скотовозки» бігали майже порожні, так само, як і вагончики «Алеї L» на Шістдесят третій стрит. Усі сподівання, що то була якась аномалія, зникли наступного дня, коли ті сили, які вже пили кров з національної економіки, призвели до паніки на Волл-стрит, від чого ціни на акції різко впали. Протягом наступного тижня новини ставали дедалі гіршими й тривожнішими.

Увечері у четвер 5 травня представники Національної такелажної компанії — трасту, який контролював 80 % виробництва мотузків і канатів в Америці, надала собі статус боржника, який керує майном. Потім припинив роботу Національний хімічний банк Чикаго; це закриття стало особливо зловісним для офіційних осіб ярмарку, бо Національний хімічний банк щойно отримав згоду Конгресу на відкриття філії на Всесвітній виставці, і то в такому центральному місці, як Будинок адміністрації. За три дні луснув ще один чиказький банк, а тоді й третій — Національний банк Іванстона — того містечка, де мешкав Бьорнем. По всій країні закривалися банк за банком. У Брансвіку (штат Джорджія) президенти двох національних банків провели зустріч. Один із президентів чемно перепросив, вийшов до свого кабінету й застрелився в голову. Прогоріли обидва банки. У Лінкольні (штат Небраска) Небраський ощадбанк був улюбленим банком школярів. Міські вчителі працювали в тому банку агентами й щотижня збирали в дітей гроші, які клалися кожному з учнів на ощадну книжку. Через чутки про те, що банк ось-ось закриють, перед банком набігла повна вулиця дітей, які просили зняти свої гроші. На допомогу Небраському ощадбанкові поспішили інші банки, і отой «наплив дітей» вдалося вгамувати.

Ті, хто в іншому разі поїхав би дивитися ярмарок у Чикаго, змушені були сидіти вдома. Економічна криза вже сама собою була дуже прикра, а до неї ще й долучилися чутки про незавершеність виставки. Якщо вже їхати туди, вважали ті, хто мав лише одну можливість подорожі до Чикаго, то тоді, коли всі експонати встановлять і всі атракціони відкриються, особливо оглядове колесо Ферріса, про яке говорили, що поряд із цим інженерним дивом Ейфелева вежа здаватиметься дитячим виробом — тільки якщо воно справді запрацює і не впаде від першого ж пориву вітру.

Надто багато всього на виставці ще не було доведено до кінця, визнавав Бьорнем. Він разом зі своєю бригадою архітекторів, креслярів, інженерів і забудовників здійснив так багато за такий неможливо короткий час, тільки-от для того, щоб подолати наслідки швидкого падіння економіки, їхніх зусиль виявилося замало. Ліфти в Будинку виробників і вільних мистецтв, розрекламовані як одне з див ярмарку, ще не ходили. Феррісове колесо мало лише напівготовий вигляд. Олмстед ще мав зробити акуратні схили й насадити рослин навколо павільйону Круппа, Будинку шкіри й Холодильного будинку; він ще не зробив цегляної бруківки на виставковому вокзалі й не поклав дерен на експозиції залізничних компаній «New York Central», «Pennsilvania Railroad», біля хоральної зали, Будинку штату Іллінойс, котрий для багатьох чиказців був узагалі найважливішою будівлею на ярмарку. Встановлення експозицій і павільйонів окремих компаній у Будинку електрики робилося з жахливим запізненням. Компанія Вестінгауса почала робити свій павільйон узагалі лише у вівторок 2 травня.

Бьорнем давав суворі вказівки Олмстеду, Феррісу та решті забудовників, які ще не закінчили роботу. Особливо Олмстед відчував, як мало в нього часу, а йому до того ж сильно заважали постійні затримки зі встановленням експонатів і шкода від постійної їзди возів і вантажних вагонів тими ділянками, яким він мав надати довершеного вигляду. Сама лише компанія «General Electric» тримала на території п’ятнадцять вагонів зі своїми експонатами. Готування до церемонії відкриття коштували команді Олмстеда цінного часу: адже після того, як усюди потопталася юрба, по всьому парку необхідно було щось саджати заново, десь рівняти дерен… Велика частина тих понад 85 кілометрів шляхів, що пролягали територією виставки, досі була залита водою і являла собою болото, а десь на газонах поробилися глибокі канави та колії від коліс.

Фірма, яка робила дороги для Олмстеда, залучила 800 людей і 100 коней, щоб розрівняти доріжки й засипати їх свіжим гравієм. «Я досі почуваюся порівняно непогано, — писав Олмстед своєму синові 15 травня, — але щодня жахливо втомлююся. Важко влаштовувати, щоб усе робилося; тіло в мене настільки перевантажується, а закінчити те, що планую, усе ніяк вчасно не виходить…»

Передусім, розумів Бьорнем, виставка повинна мати завершений вигляд, але в той момент ще й треба було чимось приваблювати людей, щоб ті відкинули свої страхи фінансового краху та приїхали до Чикаго. Він створив нову посаду — директора з церемоній — і призначив на неї Френка Міллета, даючи йому найширший простір для дії з тим, щоб той у будь-який спосіб підвищував відвідуваність заходу. Міллет керував феєрверками та всілякими парадами. Виділив спеціальні дні на честь окремих штатів і народів світу, різні професійні свята — день шевців, фрезерувальників, кондитерів, стенографістів. Лицарі ордену Піфіаса отримали своє свято, в інший день гуляв Американський католицький лицарський орден. 25 серпня Міллет призначив святом кольорового люду, 9 жовтня — день Чикаго. Відвідувачів стало більше, але не набагато. Наприкінці травня щодня купувало квитки лише 33 тисячі гостей — поки що значно менше за те, що очікував Бьорнем і решта, а також, по суті, значно менше, ніж треба для того, щоб ярмарок давав прибуток. До того ж Конгрес і Національна комісія, здавшись під тиском радикальних християнських конфесій, дали розпорядження зачиняти ярмарок у неділю, таким чином не пускаючи на виставку кілька мільйонів працівників, у яких неділя — єдиний вихідний.

Бьорнем сподівався, що країна швидко відновить фінансове здоров’я, але економіка, на жаль, цих надій не виправдала. Закривалися й інші банки, більше людей звільняли, виробництво падало, страйки ставали рішучішими. 5 червня схвильовані вкладники побігли забирати свої гроші з восьми чиказьких банків. До власної фірми Бьорнема практично припинили надходити замовлення.

Готель «Всесвітня виставка»

Перші гості вже почали зупинятися в Голмсовому готелі «Всесвітня виставка», хоча й не в тій кількості, якої він і решта власників готелів у південній частині міста очікували. Приваблювало пожильців передусім розташування готелю — від нього можна було легко дістатися Джексон-парку «Алеєю L» уздовж Шістдесят третьої стрит.

Навіть з огляду на те, що номери на другому та третьому поверхах у Голмса були здебільшого порожні, чоловікам Голмс зі щирим жалем казав, що місць немає, і дбайливо спрямовував їх до сусідніх готелів. Тож його номери заповнювалися жіноцтвом — здебільшого молодими дівчатами, які, очевидно, не звикли жити самі. Від них у Голмса аж у голові паморочилося.

Постійна присутність Мінні Вільямс почала йому заважати. З появою кожної новенької пожилиці вона дедалі більше ревнувала й намагалася не відходити від нього. Ревнощі йому не дуже докучали. Просто так було незручно. Тепер Мінні була його набутком, річчю, яку треба певний час зберігати на складі — так павук до пори тримає свою жертву в коконі з павутиння.

Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.

Думка про велику сонячну квартиру припала Мінні до душі. По правді, в «замку» було доволі похмуро. І завжди було похмуро. А Мінні хотіла, щоб на час візиту Анни все мало ідеальний вигляд. Утім, її трохи турбувало, чому це Гаррі обрав настільки віддалене місце — північ міста, коли в Інґлвуді так багато хороших квартир. Вона розважила, що він, можливо, не хоче платити ті завищені ціни, які під час Всесвітньої виставки правлять у південній частині Чикаго.

Голмс і Мінні переїхали 1 червня 1893 року. Лора Окер, дочка господаря, стверджувала, що Ґордон «видавався дуже уважним до своєї дружини». Подружжя їздило кататися на велосипедах і якийсь час тримало служницю. «Можу сказати, під час їхнього проживання в нас його поведінка була така, що кращої годі й бажати, — згадувала місс Окер. — Мінні Вільямс він відрекомендував нам як свою дружину, і ми завжди зверталися до неї “місіс Ґордон”. Вона називала його Генрі».

Оселивши Мінні на Райтвуд-авеню, Голмс відчув себе вільніше й міг уповні насолоджуватися своїм готелем «Всесвітня виставка».

Гості більшу частину часу гуляли в Джексон-парку чи на «Мідвеї» і подеколи раніше півночі не верталися. Перебуваючи в готелі, всі сиділи по кімнатах, оскільки Голмс не облаштував ніяких спільних місць перебування пожильців на зразок бібліотеки, кімнати для ігор чи писання листів — таке було звичайною річчю у великих готелях на зразок «Рішельє» чи «Метрополя», та й у поблизькому «New Julien». Не надавав він і кімнати для проявлення фотознімків: така послуга з’явилася в найближчих до Джексон-парку готелях з огляду на кількість фотоаматорів, «кодакоманів» із новенькими портативними апаратами.

Жінкам готель видавався страшнуватим, особливо вночі, але присутність красивого і, вочевидь, заможного господаря дещо розвіювала для них похмурість місця. На відміну від чоловіків, яких вони бачили вдома в Міннеаполісі, Де-Мойні чи Су-Фоллсі, Голмс був милий, привітний і охочий до розмови, він торкався їх з такою фамільярністю, яка вдома могла обурювати, але в новому світі Чикаго видавалася цілком нормальною — просто ще одна частина великої авантюри, до якої ці жінки долучилися. А що ж це за пригода, коли в ній немає ані краплі небезпеки?

Для всіх було очевидно: господар людина незлостива й уміє прощати. Схоже, його не дуже засмучувало, коли яка-небудь гостя виїжджала без попередження, не сплативши за проживання. Те, що від нього трохи пахло хімією — та й у всьому будинку стояв якийсь хімічний дух — нікого не бентежило. Адже він лікар, а на першому поверсі в нього аптека.

Прендерґаст

Патрік Прендерґаст був переконаний, що його неодмінно призначать муніципальним юристом-консультантом. Він бажав бути готовим і почав будувати плани, кого взяти до себе на роботу, коли це станеться. 9 травня 1893 року він узяв чергову поштівку й надіслав її чоловікові на ім’я В. Ф. Кулінґ, до будівлі, де розташовувалася редакція «Staats-Zeitung». Прендерґаст напучував Кулінґа: Ісус є абсолютною законодавчою владою. А потім розповів йому добру новину.

«Я — кандидат на посаду муніципального юридичного консультанта, — написав він. — Якщо я обійму цю посаду, ви будете моїм помічником».

Ніч-чарівниця

Попри неповноту експозицій, роз’їжджені дороги та ділянки неозелененої території, виставка відкрила оку глядача образ міста, яким воно може бути і яким йому слід бути. Чорне місто на північ від парку стояло занурене в дими та сміття, а тут, у Білому місті, до послуг відвідувачів були чисті громадські туалети, чиста вода, швидка медична допомога, електричні ліхтарі, система обробки стічної води, яка виробляла добрива, що їх фермерам вистачатиме на гектари землі. Був тут і садочок для дітей відвідувачів — багато жартів ходило навколо того, що, залишивши малюка в Будинку дітей, гість отримував квитанцію. Нечисленні, але голосисті чиказькі охоронці суспільної моралі боялися, що незаможні батьки перетворять будинок на місце, куди поздають зайвих дітей. Лише одного малюка, бідолашного Чарлі Джонсона, отак покинули, а при тому жодна дитина не загубилася, хоча наприкінці кожного дня такі побоювання були.

У будівлях виставки гості зустрічалися з приладами й ідеями, цілковито новими для них і для всього світу. Вони чули пряму трансляцію нью-йоркського оркестру, яка передавалася на виставку телефоном. Бачили перші рухомі кадри в кінетоскопі Едісона. Вражені, спостерігали, як Нікола Тесла пускає блискавки.

Бачили й більш приземлені речі: першу застібку-блискавку; першу повністю електрифіковану кухню, в якій була й посудомийна машина; коробку, в якій містилося все, з чого готуються млинці під маркою «Aunt Jemima». Вони куштували нову жувальну гумку з химерним смаком — «Juicy Fruit», попкорн у карамелі під назвою «Cracker Jack». Нова пшенична крупа «Shredded Wheat», здається, сподобалася не всім (дехто прозивав її «товченим килимком»), а от нове пиво пішло добре, отримавши найвищу пивну відзнаку на виставці. Відтоді ця марка має назву «Pabst Blue Ribbon». Також гості побачили найновіший, і, можливо, найважливіший організаційний винахід — вертикальну картотеку, створену Мелвілом Дьюї, котрий винайшов десяткову класифікацію. Яких тільки новинок не траплялося серед цих експонатів! Паровоз із котушок шовку. Підвісний міст із брусків мила «Кірк». Величезна мапа США із солоних огірків. Виробники чорносливу зліпили з нього лицаря на коні на повен зріст, а з соляних копалень Евері (штат Луїзіана) привезли копію статуї Свободи, вирізану із соляної брили. Гості прозвали її «Дружиною Лота»^[45].

Найбільш вражаючою — і моторошною — експозицією був павільйон Фріца Круппа, де його «улюблене страховисько» стояло серед численних важких гармат. Популярний путівник виставкою «Зберігач часу», оцінював кожну експозицію за трибальною шкалою: 1 бал — просто «цікаво», а 3 бали — «надзвичайно цікаво». За цієї шкалою павільйон Круппа мав три бали. Щоправда, багатьох відвідувачів присутність зброї непокоїла. Місіс Д. Тейлор, заповзята відвідувачка ярмарку, назвала найбільшу з Круппових гармат «жахлива потвора, яка відгонить кров’ю і бійнею, тріумф варварства, який зачаївся посеред тріумфу цивілізації».

Місіс Тейлор була захоплена Почесним двором і дивувалася, як серйозно люди починають поводитися серед його палаців. «Усі навколо ходили обережно й розмовляли негучно. Здається, ніхто не поспішав, не квапився, усі були немов у владі чарів, і ті чари володіли нами весь час від відкриття виставки до її закриття».

На «Мідвеї» вона занурилася в зовсім іншу атмосферу. Тут місіс Тейлор вирушила на вулиці Каїра, які нарешті відчинилися, і вперше побачила танець живота. Вона уважно спостерігала за танцюристкою. «Вона робить кілька легких кроків убік, зупиняється, поклацує кастаньєтами — потім так само рухається в другий бік, зупиняється, і рухає животом, так що він то вигинається, то вгинається кілька разів точно в лад музиці, а не рухаючи при тому жодним м’язом іншої частини тіла, надзвичайно швидко, тримаючи водночас голову й ноги абсолютно непорушними».

Коли місіс Тейлор із друзями вийшли з виставкового Каїра, вона тихо наспівувала під ніс «Моя країно, це про тебе» — немов боязка дитина, яка переходить цвинтар.

Ярмарок був неохопно величезний, і Колумбівську гвардію просто бомбардували питаннями. То була просто якась хвороба, якась риторична чума, і виявилася вона рівною мірою в усіх відвідувачів. Поліцейські відповідали на питання за питанням, нові питання сипалися, немов із дірявого мішка, і то часто з якимось звинувачувальним тоном. Деякі були просто чудернацькі.

— У якій будівлі Папа Римський? — спитала одна пані. Це підслухала письменниця Тереза Дін, авторка щоденної колонки про виставку.

— Папи тут немає, мадам, — відповів поліцейський.

— А де ж він?

— В Італії, в Європі, мадам.

Жінка насупила брови:

— Це ж де?

Уже переконаний, що пані жартує, поліцейський весело відказав:

— Три квартали понад лагуною.

Пані спитала:

— А як мені туди пройти?

Ще один гість, шукаючи виставку воскових фігур, спитав у гвардійця:

— Чи не підкажете, де тут штучних людей показують?

Той був сказав, що не знає, аж тут втрутився ще один відвідувач:

— А я про них чув, — сказав він. — Це в Будинку жінок. Спитайте там, де жіночий комітет…

Один відвідувач, який втратив обидві ноги й ходив виставкою на протезах і милицях, мав, як видається, особливо обізнаний вигляд, бо якийсь інший гість закидав його питаннями, доки нарешті безногий пан поскаржився, що втомився від такої кількості питань.

— Ну тільки одне у вас спитаю, — не відставав той, — і більше вас не потурбую.

— Ну і яке ж ваше питання?

— Чи не скажете, як ви втратили ноги?

Чоловік на милицях погодився відповісти тільки за умови, що подальших питань не буде. Більше він не відповідатиме. Чи це зрозуміло?

Допитувач погодився.

Чоловік, цілком свідомий того, що його відповідь викличе додаткові питання, відказав:

— Їх відкусили!

— Відкусили?! Як…

Але ж домовлялися! Чоловік на милицях, посміюючись, пошкандибав геть.

Поки виставка боролася за відвідувача, на вистави Буффало Білла ходили дивитися десятки тисяч людей. Коли б Коді тоді отримав концесію, про яку просив, то ті натовпи платили би за вхід до Джексон-парку та підвищували б виставці й відвідуваність, і прибуток. Коді також міг виступати в неділю і, не перебуваючи на території ярмарку, не мусив віддавати половину прибутку Виставковій компанії. Півроку, поки виставка тривала, на 318 виставах Коді побувало в середньому по 12 тисяч людей — разом майже чотири мільйони.

Часто Коді переманював до себе відвідувачів. Головний вхід на його вистави був поруч із найбільш людним входом на ярмарок, так що дехто гадав, що шоу Білла — це і є Всесвітня виставка, і, кажуть, ці люди повернулися додому задоволені. У червні група ковбоїв організувала перегони на тисячу миль із Чадрона (штат Небраска) до Чикаго на честь виставки, і планували її завершувати в Джексон-парку. Приз був щедрий — тисяча доларів. Коді додав до нього ще п’ятсот і красиве сідло, щоб перегони закінчилися на його власній арені. Організатори погодилися.

Десять вершників, зокрема Гримучий Піт і, за чутками, колишній небраський бандит Док Міддлтон, стартували від готелю «Baline» у Чадроні зранку 14 червня 1893 року. За правилами перегонів, кожен вершник має починати з двома кіньми й зупинятися на низці пунктів на шляху. Найважливішим пунктом був такий: фінішну пряму вершник має перетинати одним з тих двох коней, які виходили з ним на старт. У цих запеклих перегонах було чимало порушень правил і травм у тварин.

Міддлтон зійшов із дистанції невдовзі після того, як домчав до Іллінойсу. Іще четверо теж не фінішували. Першим вершником, який перетнув фінішну пряму, був залізничник Джон Беррі верхи на коні на ім’я Пойзон (Отрута), він примчав на арену «Дикого Заходу» 27 червня о 9:30 ранку. Шикарний Буффало Білл, весь у білій оленячій шкірі зі сріблом, привітав переможця, а разом з ним — вся трупа «Дикого Заходу» і десять тисяч чиказців. Проте Джон Беррі мав погодитися лише на призове сідло, оскільки потім виявилося, що невдовзі після старту він сів із кіньми в потяг на схід і з комфортом проїхав першу сотню миль.

Коді знову затьмарив Всесвітню виставку в липні, коли офіційні особи виставки відкинули клопотання мера Картера Гаррісона подарувати один день безкоштовного відвідування чиказьким дітям із бідних родин. Дирекція вирішила, що він просить забагато, з огляду на те, що вони з усіх сил борються за відвідувачів, які б платили. Кожний повний квиток, кожний половинний дитячий квиток для них важив. Буффало Білл, не гаючись, оголосив на «Дикому Заході» День босяка й запропонував кожній чиказькій дитині безкоштовний квиток на потяг, вільний вхід на його виставу й на територію табору «Дикого Заходу», а також стільки цукерок і морозива, скільки вона подужає з’їсти.

Набігло 15 тисяч дітлахів.

Може, шоу Буффало Білла було й «недоречним» (так організатори виставки мотивували відмову пускати «Дикий Захід» у Джексон-парк), але чиказці в нього закохалися.

Хмари розійшлися, ясна погода тривала. Доріжки просохли, розкрилися квіти й наповнили повітря своїми пахощами. Учасники виставки поступово завершили встановлення своїх експонатів, електрики налагодили роботу складних схем, які освітлювали ярмарок майже двомастами тисячами лампочок розжарювання. На території виставки, за вказівкою Бьорнема, посилили наведення ладу. 1 червня 1893 року робітники прибрали тимчасові рейки, які посмугували газони біля лагуни та південніше від Будинків електрики й шахтарства. «Дуже помітна зміна в загальному стані речей — зникли гори ящиків і коробок навколо Будинків виробників, сільського господарства, машинобудування та інших великих будівель», — повідомляла «Tribune» 2 червня. Невідкриті ящики та сміття лише тиждень тому захаращувало інтер’єр Будинку виробників і вільних мистецтв, особливо в павільйонах Росії, Норвегії, Данії і Канади, тож, коли це все було прибрано, то простір будівлі «набув геть інакшого та значно приємнішого для ока вигляду».

Хоча такі експонати в приміщеннях були цікаві й справляли враження, перші гості Джексон-парку одразу зрозуміли, що головна сила ярмарку — дивна привабливість самих тих будівель. Почесний двір справляв таке величне й прекрасне враження, про яке не мріялося навіть на отій пам’ятній нараді в бібліотеці «Рукері». Декого краєвид цього великого двору зворушував до сліз.

Цей феномен спричинявся не якимось єдиним елементом. Слід почати з того, що всі будівлі були величезні, а враження масивності посилювалося їхніми неокласичними формами, однаковою висотою карнизів, м’яким білим кольором, — і загалом на цій території все було геть не схоже на те, до чого більшість глядачів звикла в рідних запорошених містечках. «Жодний краєвид, створений людськими руками, не дорівняється до цього Почесного двору», — писав Джеймс Фуллертон Мюрхед, автор і редактор путівників. Двір, на його думку, «був практично бездоганний; естетичні почуття того, хто його споглядає, настільки повно й відкрито задовольняються, як від погляду на шедевр малярства чи скульптури, а водночас почуття заспокоюються і підносяться широтою і грандіозністю, яку не може дати жоден витвір мистецтва сам собою». Едґар Лі Мастерс, чиказький адвокат і поет, який починав набувати літературної слави, сказав про цей двір: «Невичерпна мрія про красу».

Спільний колір, чи то пак спільна відсутність кольору, створювала особливо привабливі ефекти в міру того, як сонце ішло небом. Рано-вранці, коли Бьорнем робив свій обхід, будівлі стояли блідо-блакитні і, здавалося, висіли в повітрі, лежачи на примарній перині низького туману. Щовечора сонце забарвлювало будівлі в колір вохри й підсвічувало порошинки, що їх вітерець здіймав у повітря, утворюючи в ньому ніжний помаранчевий серпанок.

Одного такого вечора Бьорнем пропливав ярмарком на електричному катері разом із групою людей, серед яких була Дора, вдова Рута, і кілька іноземних гостей. Бьорнем любив водити друзів і достойників територією і завжди намагався влаштувати ці прогулянки так, щоб товариство бачило ярмарок у найкращий спосіб — щоб будівлі виділи з відстані, поставали перед очима в певному порядку, немов він і зараз розгортав креслення в бібліотеці, а не мав справу з матеріальними спорудами. Бьорнем намагався нав’язати свою естетичну волю всім гостям, перший рік наполягаючи на тому, щоб кількість входів до Джексон-парку була мінімальна, і то їх треба розташувати так, щоб кожен спочатку проходив крізь Почесний двір — чи то через великий портал на залізничній станції в західній частині парку, чи на сході, з причалу. Намагання створити потужне перше враження — то було й від уміння подати витвір, але водночас воно показувало: всередині великого архітектора сидить естетичний деспот. Бьорнем свого тут не домігся. Директори наполягали, що брам має бути багато, а залізниці відмовилися пускати всі потяги до виставки на одну станцію. Бьорнем, утім, так і не здавався. Протягом усього часу, поки тривала виставка, він казав: «Ми наполягаємо на тому, щоб наших власних гостей, чию думку ми особливо цінуємо, провадити передусім через Великий двір».

Катер, яким пливли Бьорнем, Дора Рут та іноземці, тихо йшов лагуною, збурюючи хвилями відображення Білого міста в воді. Сонце, сідаючи, золотило тераси на східному березі, а західний берег занурювався в темно-синю тінь. Жінки в ясно-червоних та аквамаринових сукнях гуляли набережною. Голоси лунали над водою, між ними де-не-де чувся сміх, чистий, немов дзвін кришталевих келихів.

Наступного дня, після, напевно, нелегкої ночі, Дора Рут писала Бьорнемові, дякуючи за прогулянку й намагаючись передати всю складність своїх почуттів.

«Одна година на лагуні виявилася вінцем дивовижного дня, — писала вона. — Справді, боюся, ми б надовго затрималися, коли б наші гості не готувалися до більш бурхливих забав. Мабуть, я б ніколи не зупинила плавання цією країною мрій з власної волі». Ці краєвиди викликали в жінки суперечливі почуття: «Мені це все видалося повним нескінченної журби, — писала вона, — а водночас настільки чарівним, що мені здається мудрістю втекти в гори й ліси, де панує вічний спокій. Я бажаю так багато сказати вам про вашу роботу протягом останніх двох років — роботу, яка настільки дивовижно втілила мрію Джона про красу, але я не впевнена, чи зможу. Це дуже багато для мене означає, і, сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Роками його надії і прагнення були моїми, і, хоч як я намагаюся зупинитися, мене не полишають ті самі хвилювання. Для мене цей лист — велике полегшення. Я щиро вірю, що ви не заперечуєте».

Вечори на виставці були принадні, а ночі — просто розкішні. Лампи, що обрамлювали кожну будівлю і кожен хідник, стали найвигадливішою демонстрацією можливостей електричної ілюмінації і першим масштабним випробуванням змінного струму. Сама тільки виставка споживала утричі більше електрики, ніж усе місто Чикаго. То була важлива віха в історії інженерії, але зачаровувала глядачів сама краса незліченних вогників, які освітлювали ярмарок. Кожна будівля, навіть Будинок виробників і вільних мистецтв, була облямована лампочками. Величезні прожектори — найбільші з будь-коли зроблених, що їх, як казали, було видно за сорок кілометрів — поставили на дах Будинку виробників, і його промінь гуляв територією і довколишніми районами. Великі кольорові лампочки підсвічували тридцятиметрові струмені води, які вилітали з фонтана Мак-Монніса.

Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».

Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.

— Що, без сірників? — здивувалася дитина.

Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.

Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.

«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».

Перші гості, повернувшись додому, розповідали друзям і родичам, що виставка, хоч і недороблена, значно грандіозніша й потужніша над усякі очікування. Монтґомері Шуйлер, провідний архітектурний критик часів Бьорнема, писав: «Ті, хто вперше бачив виставку, майже в один голос стверджують, що ніщо з того, про що вони читали й що вони уявляли, не було й близько подібне до цього видовища — вони жодним чином не були до нього готові». Репортери з далеких міст телеграфом передавали такі самі спостереження в редакцію, і їхній захват і трепет докотилися до найглухіших містечок. Серед полів, лісів і долин родини, які з жахом читали про кризу національної економіки, все одно почали думати про Чикаго. Так, їхати туди дорого, але ця подорож видавалася дедалі більш вартою того. Навіть необхідною.

Якби ж то містер Ферріс постарався нарешті доробити своє велике колесо.

Modus Operandi^[46]

І от усе почалося. З ресторану, де харчувалися гості Голмса, зникла офіціантка. Учора була на роботі, а сьогодні зникла, не залишивши ніяких пояснень такого раптового вчинку. Голмс, здається, був вражений не менше за всіх. Десь поділася стенографістка Дженні Томпсон, а ще така собі Евеліна Стюарт — працівниця Голмса чи просто гостя. Лікар, який певний час винаймав кабінет у «замку» і потоваришував із Голмсом (їх часто бачили разом), теж чомусь виїхав, не сказавши нікому ані слова.

Хімічні запахи в готелі то накочувалися, то зникали, немов океанський приплив. Інколи в коридорах стояв запах каустику, немовби прибиральники трохи переборщили з цим засобом, іноді — сріблястий лікарський дух, наче в будівлі десь працює зубний лікар, який занурює пацієнта в глибокий сон. Щось було не гаразд і з газовою мережею: інколи в коридор просочувався запах неспаленого газу.

Друзі й родичі розшукували зниклих. Як завжди, Голмс співчував і був радий допомогти. Поліція досі ні в що не втручалася. Очевидно, вона й так мала багато роботи: прибуло чимало заможних гостей та іноземних достойників, а за ними — цілі зграї кишенькових злодіїв, бандитів і дрібних шахраїв.

Голмс не діяв просто й безпосередньо, як Джек-Різник, котрий насолоджувався теплом нутрощів, але йому подобалося бути близько в момент смерті жертви. Достатньо близько, щоб відчути, як це наближається, як жертва дедалі більше панікує. Саме тоді процес заволодіння для нього входив у найсолодшу фазу. Підвал майже повністю заглушував крики та стукіт, але все ж не до кінця.

Коли в готелі було повно пожильців, він вдавався до більш безгучних способів. Він напускав до кімнати газу, щоб гість помер уві сні, чи прокрадався в номер і притуляв тому до обличчя шматину, просякнуту хлороформом. Вибір був за ним — і то була міра його влади.

Незалежно від самого підходу, після цієї події в нього виявлявся свіжий матеріал, який можна було досліджувати на свій розсуд. Подальше препарування у виконанні його вельми здібного друга Чеппелла являло собою завершальний, тріумфальний етап заволодіння, — хоча до послуг Чеппелла він вдавався обережно. Решту відпрацьованого матеріалу він утилізував у своїй печі або в ямах із вапном. Він не наважувався занадто довго тримати в себе витвори Чеппелла. Він давно поклав собі за правило не зберігати трофеїв. Те володіння, якого він бажав — то була річ скороминуща, як аромат щойно зрізаного гіацинта. Як тільки все закінчувалося, заступити його могло тільки наступне заволодіння.

Гарний поворот

У перший тиждень червня 1893 року робітники Ферріса стали знімати останні дерев’яні риштовання, які огортали й підтримували оглядове колесо в процесі збирання. Його верхній край вигинався під небесами на висоті 80,5 метра — це висота останнього нетехнічного поверху Храму масонського братства, збудованого Бьорнемом, — найвищого з міських хмарочосів.

Жодну з тридцяти шести кабінок ще не підвісили — вони стояли на землі, немов вагони потяга, що зійшов із рейок — але саме колесо було готове до першого оберту. Творіння Ферріса, коли воно опинилося саме собою, без жодних додаткових підпор, мало небезпечно крихкий вигляд. «Немеханікові годі навіть уявити, як отака велетенська річ стоїть і не падає, — писав Джуліан Готорн, син письменника Натаніела Готорна, — у колеса немає жодних видимих опор — принаймні таких, які видавалися б відповідними. Спиці подібні до павутиння; вони зроблені на кшталт тих, які ставлять у колесах новітніх велосипедів».

У четвер 8 червня Лютер Райс скомандував кочегарам біля великих парових котлів на Лексинґтон-авеню поза «Мідвеєм», на відстані 214 метрів від споруди, давати пару, щоб вона пішла підземними трубами 25 сантиметрів у діаметрі. Щойно в котлах виник відповідний тиск, Райс подав знак інженерові в ямі під колесом — і пара ринула на поршні двох двигунів на тисячу кінських сил кожен. Зірочки гладенько й тихо закрутилися. Райс дав команду зупинити двигун. Після цього робітники начепили на зірочки ланцюг. Райс надіслав телеграму в кабінет Ферріса, розташований у Піттсбурзі в Гамільтон-білдінґу: «Пара на двигуни подається, вони працюють задовільно. Ланцюг прилаштовано, і ми готові обертати колесо».

Сам Ферріс не міг поїхати до Чикаго, тож послав свого партнера В. Ф. Ґронау простежити за першим запуском колеса. Рано-вранці в п’ятницю 9 червня, коли його потяг проїжджав південною частиною Чикаго, Ґронау побачив, як височіє величезне колесо над усім навколо — достоту як творіння Ейфеля над Парижем. Почувши вигуки сусідів по вагону, які дивувалися з розмірів і крихкого вигляду колеса, інженер відчув водночас і гордість, і тривогу. Ферріс, якого вже замучили затримки і якому надокучив своїми питаннями й хвилюваннями Бьорнем, сказав Ґронау: або крутіть те колесо, або знімайте його взагалі.

Остаточні перевірки й налаштування тривали майже всю п’ятницю, але саме перед заходом сонця Райс повідомив Ґронау: здається, все готове.

«Я від хвилювання не зміг спромогтися на слово, — сказав Ґронау, — тому тільки кивнув: починайте». Він не міг дочекатися, коли ж колесо запрацює, а водночас «радо погодився б відкласти випробування».

Не залишалося нічого іншого, як дати пару й подивитися, що з того буде. Ніхто ніколи ще не будував такого величезного колеса. Те, що воно обертатиметься і при цьому не розвалиться, буде ходити гладенько й надійно — то все були сподівання інженерів, підкріплені лише розрахунками, що базувалися на відомих якостях заліза та сталі. Жодна конструкція ще не піддавалася дії таких сил, які діятимуть на це колесо в русі.

Красуня-дружина Ферріса Марґарет стояла поблизу, розрум’янившись від хвилювання. Ґронау був переконаний, що вона відчуває таку саму внутрішню напругу, що й він.

«Раптово мене вивів із задуми страхітливий скрегіт», — згадує він. Той звук, долинаючи майже з неба, змусив усіх зупинитися й задерти голови — і алжирців у селищі Блума, і єгиптян із персами, і кожного з відвідувачів на двісті метрів навколо.

«Я поглянув угору, — згадує Ґронау, — і побачив: колесо поволі рухається. Але в чому ж річ?! Звідки цей жахливий звук?!»

Ґронау побіг до Райса, який стояв у машинному відділенні та стежив за тиском і рухом поршнів і ланцюгів. Ґронау очікував побачити, як Райс квапливо намагається зупинити двигун, але інженер, схоже, зовсім не хвилювався. Райс пояснив, що просто перевіряв систему гальмування в колесі, котра являла собою смугу сталі, обгорнуту навколо головної осі. Під час випробування колесо пройшло восьму частину оберту. А отой звук, пояснив Райс — то з гальма відшкрібалася іржа.

Інженер у своїй ямі відпустив гальмо й запустив провідний механізм. Зірочки закрутилися, ланцюг пішов.

Отепер чимало з алжирців, єгиптян і персів — може, навіть, серед них були й виконавиці танцю живота — з’юрмилися на посадковій платформі колеса, яка була влаштована сходинками: коли атракціон відкриється, людям можна буде одночасно сідати в перші шість кабінок. Усі мовчали.

Коли колесо закрутилося, погано прикручені гайки з болтами й навіть два гайкові ключі посипалися зі спиць і осі. На монтаж колеса пішло майже 13 тонн болтів — певно, хтось десь щось недокрутив.

Незважаючи на цей залізний дощ, мешканці екзотичних селищ радісно закричали й затанцювали на платформах. Хтось заграв музику. Робітники, які вже ризикували життям під час монтажу атракціону, знову ризикуючи, полізли на рухоме колесо. «Жодна кабінка ще не була встановлена, — згадував Ґронау, — проте робітників це не спинило, бо вони пролізли серед спиць і всілися на деталях колеса так легко, як я сів би на стілець».

Один оберт колесо здійснило за двадцять хвилин. Лише тоді, коли воно пройшло повне коло, Ґронау відчув, що випробування пройшло успішно, про що згадує так: «Мабуть, я на весь голос закричав від радості».

Місіс Ферріс потисла йому руку. Натовп закричав «ура!». Райс надіслав Феррісові телеграму — той цілий день чекав звістки про випробування, щогодини дедалі більше тривожачись. Піттсбурзький відділ «Вестерн юніон» отримав телеграму о 9:10 вечора, і кур’єр у синьому костюмі помчав прохолодним весняним вечором, несучи новину Феррісові. Райс написав: «Остаточний монтаж виконано налаштування здійснено пару ввімкнено о 6 сьогодні ввечері один повний оберт великого колеса зроблено все працює задовільно оберт триває 20 хв — із чим вас вітаю успіх повний Мідвей у шаленому захваті».

Наступного дня, в суботу 10 червня, Ферріс відписав Райсові: «Ваша телеграма де сказано про те як перший оберт колеса відбувся вчора ввечері о 6 год порадувала всіх у нашому таборі. Хочу всіляко привітати вас із цією подією і прошу швидко встановити кабіни працюючи день і ніч. Якщо не можна встановлювати кабіни вночі підготуйте все вночі щоб просуватися вперед». Під готуванням, без сумніву, малося на увазі, що Райс має встановити металеві рами, в яких розміщуватимуться кабіни.

Колесо запрацювало, але Ферріс, Ґронау і Райс розуміли: попереду значно важливіші випробування. Від суботи робітники почнуть вішати кабіни, тож колесо отримає перше серйозне навантаження. Кожна з тридцяти шести кабінок важить тринадцять тонн, отже, разом 453 тисячі кілограмів. А це ще без 90 тонн додаткового живого навантаження, яке додасться з пасажирами.

У суботу, невдовзі після вітань від Ферріса, Райс відписав, що перша кабінка, власне, вже встановлена.

Поза Джексон-парком перший оберт оглядового колеса на диво майже не привернув уваги. Погляди чиказців, особливо поціновувачів істинного frappé, були прикуті до іншої події, яка відбувалася в Джексон-парку. То був перший візит офіційної посланниці Іспанії — інфанти Евлалії, наймолодшої сестри покійного іспанського короля Алонзо XII і дочки засланої королеви Ізабелли II.

Той візит відбувався не дуже гарно.

Інфанта мала двадцять дев’ять років і, за словами чиновника держдепартаменту, була «доволі гарна, граційна й розумна». Вона прибула за два дні до того потягом із Нью-Йорка, і її доправили з вокзалу просто до «Палмер-гаусу», де оселили в найрозкішнішому номері. Чиказькі патріоти сприймали її візит як першу дійсну можливість продемонструвати нову вишуканість міста й довести світові (чи хоча б Нью-Йорку), що Чикаго вміє гідно прийняти королівську особу й перетворити свинячу щетину на пензель митця. Першим попередженням, що все може піти не за планом, виявилося, мабуть, телеграфне повідомлення з Нью-Йорка, з якого народ дізнався скандальну новину: молода принцеса палить цигарки!

Надвечір першого дня в Чикаго, у вівторок 6 червня, інфанта тихенько вислизнула з готелю інкогніто разом із фрейліною та помічником, якого їй надав президент Клівленд. Їй надзвичайно подобалося невпізнаною гуляти містом: «Немає, власне, цікавішої забави, аніж походжати серед тлумів люду, зануреного в читання газетних статей про мене; поряд із тими статтями була моя світлина, на якій я більш-менш на себе схожа», — писала інфанта.

Уперше вона побувала в Джексон-парку у вівторок 8 червня, саме того дня, коли закрутилося творіння Ферріса. Її супроводжував мер Гаррісон. Натовпи роззяв плескали в долоні, бачачи її, просто тому, що вона королівського роду. Газетярі називали її Королевою ярмарку й писали про її візит на перших шпальтах. Але для неї це було доволі нудно та втомливо. Вона заздрила тій свободі, яку бачила в поведінці жінок Чикаго. «Розумію не без жалю, — писала вона до матері, — що, коли цей прогрес колись докотиться до Іспанії, для мене буде вже запізно ним тішитися».

Наступного ранку, в п’ятницю, вона відчула, що з офіційними обов’язками покінчено, й була налаштована просто погуляти. Наприклад, вона відмовилася від запрошення Комітету з церемонії, а натомість їй прийшла фантазія пообідати в німецькому селищі.

Чиказьке світське товариство, проте, тільки розігрівалося. Інфанта — особа королівської крові, і прийняти її слід по-королівському. Того вечора інфанту внесли до списку запрошених на прийом до Берти Палмер у будинку Палмерів на Лейк-шор-драйв. Готуючись, місіс Палмер замовила трон на постаменті.

Вражена тим, що прізвище дами, яка її запросила, і назва готелю збігаються, інфанта вирішила дізнатися, що це за знак. Виявивши, що Берта Палмер — дружина господаря готелю, вона завдала їй такої образи, якої Чикаго їй ніколи не могло забути чи пробачити. Інфанта оголосила, що за жодних умов не стане гостею «дружини господаря заїжджого двору».

Однак дипломатія взяла гору, і вона погодилася завітати. Настрій у неї від того лише зіпсувався. Увечері після цілоденної спеки линув сильний дощ. Коли Евлалія дісталася до дверей місіс Палмер, її білі атласні пантофлі повністю просякли водою, і церемонному терпінню її настав край. Вона відбула там лише годину, після чого втекла.

Наступного дня вона не прийшла на офіційний обід до Будинку адміністрації і знову тихо підкріплялася в німецькому селищі. Того вечора вона на годину спізнилася на концерт у Фестивальній залі, організований на її честь. Зала була заповнена під зав’язку членами найвпливовіших родин Чикаго. Відбула вона там п’ять хвилин.

Новини про її візит у газетах набули ображеної тональності. У суботу 10 червня «Tribune» пирхала: «Її Високість… має звичку ігнорувати програму й діяти лише за своїм настроєм». Газети раз у раз писали про схильність високої гості діяти «за своєю королівською волею».

Насправді інфанті почало подобатися Чикаго. Їй було приємно гуляти виставкою, а особливу симпатію в неї викликав Картер Гаррісон. Вона подарувала йому золотий портсигар, оздоблений діамантами. Незадовго до від’їзду, призначеного на середу, 14 червня, вона написала матері: «Мені буде шкода залишати Чикаго».

А от Чикаго за її від’їздом не шкодував. Якщо вона раптом встигла купити того ранку в середу свіже число «Chicago Tribune», то прочитала там ущипливу передову статтю, де, зокрема, писалося: «Королівська особа — то, як мінімум, складний клієнт для республіканців, а з іспанською королівською особою клопоту особливо багато… Висока гостя взяла за правило всюди приходити запізно, а йти зарано, залишаючи всіх шкодувати, що вона не прийшла ще пізніше й не пішла ще раніше, а може, що вона взагалі прийшла».

У такій прозі, звичайно, чітко відчувалися ображені почуття. Чиказці застеляли стіл найкращою лляною скатертиною, виставляли найвишуканіший кришталь — не з великої поваги до королівської крові, а з тим, щоб показати світові, як чудово вони можуть накрити стіл — а гостя проміняла їхній бенкет на пиво з сосискою і квашеною капустою!

Ненні

Анна Вільямс — Ненні — приїхала з Мідлотіана (штат Техас) у середині червня 1893 року. У Техасі було гаряче й багато куряви, а в Чикаго натомість — прохолодно й багато диму, поїздів і галасу.

Сестри слізно обійнялися, обмінялися компліментами, Мінні познайомила Ненні зі своїм чоловіком Генрі Ґордоном. Гаррі. Він був нижчий на зріст, ніж Анна очікувала після описів у листах Мінні, і не такий дивовижний красень, але в ньому було щось таке, чого не могли передати навіть ті захоплені листи. Він випромінював тепло і привабливість. Він розмовляв лагідно. Торкався її так, що Анна почувалася ніяково перед Мінні. Гаррі вислуховував історії її поїздки з Техасу так уважно, що їй здавалося, наче в екіпажі немає нікого, крім неї і нього. Анна не зводила погляду з його очей.

Його душевне тепло й усмішка та очевидна ніжна прив’язаність до Мінні швидко розвіяли підозри Анни. Справді, схоже, цей чоловік кохає її сестру. Він був такий добрий, невтомно намагався потішити її і, справді, потішити й Анну. Він подарував обом коштовні прикраси. Мінні отримала золотий годинник на ланцюжку, зроблений спеціально для неї в ювелірній майстерні на першому поверсі. Навіть не замислюючись, Анна почала називати його братиком Гаррі.

Спочатку Мінні з Гаррі показали Анні Чикаго. Величезні будинки, розкішні палаци вразили дівчину, але дими, похмурість і повсюдний запах гнилого сміття жахав її. Голмс зводив сестер на «Union Stock Yards», на екскурсію в саме серце бійні. Екскурсовод нагадував: будьте обережні, не послизніться на крові. Вони дивилися, як свині одна за одною з вереском котяться вниз, у різницький цех, де чоловіки з закривавленими ножами точним рухом перерізають їм горло. Після того свиней — деякі з них ще були живі — занурювали в чан з окропом, а потім обчищали з них щетину — та щетина зберігалася в спеціальних відрах під столами, на яких виконувалася ця операція. Кожна туша, від якої здіймалася пара, після того їхала конвеєром, де закривавлені люди з ножами раз у раз робили однакові надрізи, доки на столи починали волого ляпати шматки м’яса.

Голмс залишався незворушний; Мінні з Анною жахалися, але це чітко організоване кровопролиття дивним чином схвилювало їх. Ця бійня втілювала все те, що Анна чула про Чикаго, про його нездоланне, навіть дике прагнення багатства і влади.

Потім був великий ярмарок. Вони проїхалися «Алеєю L» понад Шістдесят третьою стрит. Щойно перед тим, як потяг в’їхав на територію виставки, він проминув арену «Дикого Заходу». З висоти вони побачили земляну арену й амфітеатр довкола. Побачили коней, бізонів і справжній поштовий диліжанс. Потяг проїхав над парканом виставкової території, потім спустився на станцію за Будинком транспорту. Братик Гаррі заплатив за три квитки по п’ятдесят центів. На турнікеті Голмс ніяк не міг уникнути плати готівкою.

Звичайно, спочатку вони побували в Будинку транспорту. Побачили експозицію компанії Пуллмена — «Ідеал промисловості». Вона являла собою детальну модель містечка компанії Пуллмена, яке розхвалювалося як рай для робітників. У прибудові, повній потягів і паровозів, вони пройшлися точною копією поїзда, виробленого компанією для «New York and Chicago Limited», — плюшеві крісла й килими, кришталеві келихи, стіни з полірованого дерева. У павільйоні лінії «Inman» над ними височіла частина океанського лайнера в натуральну величину. Вони залишили будівлю крізь величезну Золоту браму, яка позолоченою райдугою вигиналася на підсвіченій червоним стіні.

Отепер Анна вперше осягнула надзвичайний масштаб виставки. Попереду лежав широкий бульвар, ліворуч від якого розкинулася лагуна з Лісовим островом, а праворуч — фасади Будинків шахтарства й електрики. Удалині прогуркотів потяг надземної електричної залізниці, який ходив периметром парку. Ближче безгучні електричні катери бурунили води лагуни. На далекому кінці бульвару, немов частина масиву Скелястих гір, здіймався Будинок виробників і вільних мистецтв. На його тлі пролітали білі чайки.

Будівля була неймовірно велика. Голмс і Мінні повели родичку туди. Усередині вона відчула, що будинок той ще більший і неймовірніший, ніж видавалося зовні.

У блакитному серпанку людського віддиху та пороху стелю на висоті 75 метрів було ледве видно. Десь у повітрі між підлогою і стелею зависли п’ять велетенських електричних люстр, найбільших у світі, кожна з них, майже 23 метри в діаметрі, давала світло 828 тисяч свічок. Під тими люстрами розкинулося внутрішнє містечко «золотих бань і сяючих мінаретів, мечетей, палаців, кіосків і блискучих павільйонів», — як писав «Путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» популярного видавництва «Rand McNally». Посередині стояла вежа з годинником заввишки 37 метрів — то була найвища будівля в інтер’єрі. Цей годинник заводився автоматично й показував час у днях, годинах, хвилинах і секундах на циферблаті діаметром понад два метри. Хоч якою високою була та вежа, а стеля над нею змикалася на майже сорок метрів вище.

Мінні стояла, сяючи й пишаючись, коли Анна озирала те внутрішнє місто та його високі небеса зі скла і сталі. Експонатів були тисячі. Навіть частину з них побачити було дивовижно. У французькому павільйоні вони роздивилися гобелени, а серед експонатів Американської бронзової компанії — прижиттєву маску Авраама Лінкольна. Інші компанії США показували свої іграшки, зброю, тростини, валізи, будь-яку продукцію, яку тільки можна собі уявити, і чимало ритуальних виробів, зокрема мармурові й кам’яні пам’ятники, мавзолеї, покривала, труни та всякі інші аксесуари поховального мистецтва.

Мінні з Анною швидко стомилися. Вони з полегшенням вийшли на терасу понад Північним каналом і ввійшли в Почесний двір. Тут знову Анну переповнили почуття. Уже був полудень, сонце стояло просто над головою. Золота постать Статуї Республіки — Великої Мері — горіла, немов смолоскип. У басейні біля її ніг гуляли діамантові зблиски. Удалині біліли тринадцять високих колон — Перистиль, між ними погойдувалися сині хвилі озера. Двір наповнювало таке щедре, яскраве світло, що очам було боляче. Чимало людей навколо надягли сині окуляри.

Вони пішли обідати. Вибір був величезний. В основних будівлях розташовувались буфети. Лише в самому Будинку виробників і вільних мистецтв таких можна було нарахувати десяток, а ще два великі ресторани — німецький і французький. Кафе в Будинку транспорту на терасі над Золотою брамою зажило популярності завдяки гарному краєвиду на лагуну. Протягом дня Голмс купував дамам шоколад, лимонад, рутбір^[47] в одній із точок фірми Хайрса, розташованих на території ярмарку.

Вони майже щодня поверталися на ярмарок — вважалося, що для того, аби оглянути його повністю, необхідно щонайменше два тижні. Однією з найцікавіших будівель, з огляду на епоху, був Будинок електрики. У його «театоріумі» можна було послухати пряму трансляцію гри оркестру в Нью-Йорку. Можна було побачити кіно в кінетоскопі Едісона. Також Едісон демонстрував химерний металевий циліндр, здатний зберігати голоси. «Чоловік у Європі розмовляє зі своєю дружиною, яка перебуває в Америці, надсилаючи їй експрес-поштою циліндр, повний його слів, — писали в путівнику фірми «Ренд Мак-Наллі», — закоханий говорить годину під запис на циліндр, і його кохана чує його так близько, ніби між ними не тисяча кілометрів, а всього лише метр».

Бачили вони й перший електричний стілець.

Окремий день запланували на «Мідвей». Ніщо бачене в Міссісіпі чи Техасі не підготувало Анну до того, що відкрилося її очам. Танець живота. Верблюди. Воднева куля, яка здіймає охочих на триста метрів у повітря. Тут і там глядача закликали до мавританського палацу чи в кімнату із дзеркалами, оптичний ілюзіон, еклектичний музей воскових фігур, де можна було побачити кого завгодно — і Червону Шапочку, і Марію Антуанетту перед карою на гільйотині. Усюди буяли кольори. Каїрські квартали сяяли ніжними відтінками жовтого, рожевого й бузкового. Навіть квитки були надзвичайно яскраві — ясно-блакитні до Турецького театру, рожеві до Лапландського селища, рожево-лілові на венеційські гондоли.

На жаль, колесо Ферріса ще не було готове.

Вони вийшли з «Мідвею» і поволі прогулялися на південь назад Шістдесят третьою стрит, проїхалися «Алеєю L». Вони були втомлені, щасливі, сповнені вражень, але Гаррі обіцяв ще одну велику прогулянку — 4 липня, коли планувалися наймасштабніші феєрверки, які тільки бачило місто.

Братик Гаррі, здається, був у захваті від Анни й запросив її залишитися в них на літо. Анні було дуже приємно, вона написала додому, попросивши надіслати їй велику валізу на адресу по Райтвуд-авеню.

Видно, щось таке вона передчувала, коли спакувала валізу заздалегідь.

Асистент Голмса Бенджамін Пайтзель теж побував на ярмарку. Він придбав там забавку для свого сина Говарда — дзиґу, на якій зверху був олов’яний чоловічок. Цей подарунок незабаром став улюбленою річчю хлопчика.

Запаморочення

У міру того як працівники Ферріса звикали працювати з великими кабінками, процес приєднання їх до колеса прискорився. Увечері в неділю 11 червня шість кабінок уже було на місці — по дві на день у середньому додавалися від часу першого запуску колеса. Тепер настав час першої перевірки з пасажирами, а погода була найкраща для цього. Сонце золотилося, а небо на сході було темно-синє.

Місіс Ферріс наполягала на тому, щоб бути в кабінці під час цього випробування, хоч як Ґронау її відмовляв. Він оглядав колесо, перевіряючи, чи може кабінка безперешкодно гойдатися. Інженер у своїй ямі запустив двигуни й закрутив колесо, щоб підігнати до платформи контрольну кабінку. «Не з найлегшим серцем я сів у ту кабінку, — згадував Ґронау. — Мені було млосно; проте відмовитися я не міг. Тож зробив хоробре обличчя і зайшов».

Разом із ними сів Лютер Райс, ще двоє креслярів з міста й колишній чиказький мостобудівник В. Г’юз. Його дружина й дочка також долучилися.

Кабінка злегка погойдувалася, поки пасажири займали свої місця. У великі вікна ще не вставили ні шибки, ні металеву сітку, яка мала розташовуватися поверх скла. Щойно останній пасажир увійшов, Райс буденно кивнув інженеру, і колесо закрутилося. Усі інстинктивно схопилися за підвіконня і поруччя, щоб не впасти.

Колесо оберталося, кабінка теж оберталася — на підвісках, які водночас приєднували її до конструкції й дозволяли триматися рівно. «З огляду на те, що наша кабінка ще не здійснювала обертів, — згадував Ґронау, — підвіски іноді заїдали і лунало хрускання, яке нам у нашому стані нервів не було приємно чути».

Кабінка здійнялася трохи вище й несподівано зупинилася, від чого постало питання: як же всі спустяться вниз, якщо колесо не вдасться знову запустити? Райс і Ґронау підійшли до вікон і визирнули, міркуючи, що можна вдіяти. Висунувшись і поглянувши вниз, вони виявили, в чому річ: глядачі з натовпу внизу, який дедалі більшав, побачивши, що в першу кабінку вже сіли люди, хоробро вскочили в наступну, попри те, що їм кричали відійти. Боячись, що когось може поранити чи вбити, інженер зупинив колесо й пустив пасажирів.

За оцінками Ґронау, у кабінку нижче набігла сотня людей. Виганяти їх ніхто не намагався. Колесо знову рушило.

Ферріс створив більше, ніж просто інженерний винахід. Як ті, хто придумав ліфт, він дав людям абсолютно нове фізичне відчуття. Першою реакцією Ґронау, яка невдовзі змінилася, було розчарування. Він очікував відчути щось таке, як на швидкісному ліфті, але, дивлячись уперед, не відчував майже нічого.

Ґронау примостився скраю кабінки, щоб краще спостерігати її поведінку й рух колеса. Коли він поглянув з боку кабінки на павутиння спиць конструкції, то лише тоді справжня швидкість підйому стала для нього очевидною: «…Здавалося, немовби все падає повз нас униз, а кабінка стоїть. Якщо стати збоку й дивитися на мережу залізних спиць, то саме це особливе відчуття посилиться». Тим, хто має слабкий шлунок, він не радив такого робити.

Коли кабінка досягла найвищої точки, майже 80 метрів над землею, місіс Ферріс залізла на крісло з ногами й закричала «ура!», яке підхопили в наступній кабінці й на землі.

Проте пасажири швидко притихли. Відчуття новизни поступилося місцем істинній силі враження.

«Надзвичайно красиве видовище постає перед очима, коли кабінка опускається, тоді вся територія ярмарку розстеляється перед вами, — стверджував Ґронау. — Картина ця була настільки величною, що я геть забув про свій страх і вже не стежив за рухом кабінки». Сонце й собі хилилося до обрію і кидало на берег озера помаранчеві промені. «Коло пристані рясніли судна усілякого вигляду — з тієї висоти, де перебував я, вони здавалися просто цяточками, а відображені промені чарівного призахідного сонця наповнювали краєвид дивовижною красою». Увесь парк розгортався перед очима вигадливим пейзажем кольорів, текстур і руху. Лазурові лагуни. Електричні катери, за якими розсипалися діамантові бризки. Ясно-червоні квіти, які прозирали з очеретів. «Ця картина була сповнена таких чарів, що зупинилися всі розмови і всі не тямилися від захвату перед таким величним видовищем. Нічого подібного мені зроду не випадало бачити, і сумніваюся, що колись іще випаде».

Цей мрійний спокій порушували тільки болти та гайки, які час від часу гупали з велетенської споруди на дах кабінки.

Глядачі й далі проскакували до наступних кабінок, але тепер Ґронау з Райсом тільки плечима знизували. Інженер у своїй ямі не вимикав колесо, доки не почало сутеніти, від чого подальша робота атракціону могла б становити небезпеку, але навіть тоді любителі гострих відчуттів намагалися спробувати щастя й покататися. Урешті, Райс попередив усіх тих, хто проштовхувався до кабінок: якщо вони туди сядуть, він довезе їх нагору, після чого зупинить колесо до ранку. «Це, — згадує Ґронау, — дало бажаний результат».

Щойно залишивши свою кабінку, місіс Ферріс надіслала чоловікові телеграму, повідомивши його про успіх докладно. Він відписав: «Моя мила, хай тебе Бог благословить».

Наступного дня, в понеділок 12 червня, Райс надіслав Феррісові таку телеграму: «Сьогодні додалося ще шість кабінок. Люди так і рвуться на колесо, доведеться посилити охорону, щоб їх не пускати». У вівторок кабінок стало вже двадцять одна — залишилося повісити ще п’ятнадцять.

Бьорнем, як завжди, одержимий деталями, намагався затвердити стиль і місце огорожі для колеса. Він хотів огорожі легкої, з ґратами чи отворами, а Ферріс — глухої.

Феррісу страшенно надокучили тиск і естетичне втручання з боку Бьорнема. Він дав Лютерові Райсу таку телеграму: «…Ні Бьорнем, ні будь-хто інший не мають права диктувати нам, яку робити огорожу — глуху чи ґрати, крім як із мистецької позиції».

Ферріс переміг. Огорожу, врешті, зробили глуху.

Нарешті всі кабінки встановили і колесо було готове до перших пасажирів із квитками. Райс хотів почати пускати людей на атракціон у неділю 18 червня, на два дні раніше від запланованого, але тепер у колеса попереду було найвідповідальніше випробування — повна навантаженість людьми (а деякі з них прийдуть всією сім’єю), і рада директорів фірми переконувала Ферріса почекати ще один день. Вони надіслали Феррісові телеграму: «Нерозумно відкривати колесо для пасажирів до призначеного дня, з огляду на неповну перевірку й загрозу нещасних випадків».

Ферріс неохоче погодився. Незадовго перед виїздом до Чикаго він телеграфував Райсові: «Якщо рада директорів вирішила не запускати до середи, можете виконувати їхнє бажання».

Можливо, на рішення ради вплинув нещасний випадок, який стався попередньої середи 14 червня на Льодяній залізниці на «Мідвеї», яка являла собою похилу еліптичну льодяну доріжку, на якій двоє з’єднаних саней з пасажирами розганялися до 60 кілометрів за годину. Господарі щойно підготували атракціон і почали проводити перші випробування з пасажирами (лише працівниками), коли на сани проштовхалася група роззяв: восьмеро в перші сани, шестеро в другі. Серед порушників було троє з алжирців Блума; вони прийшли на ту залізницю, як пояснював один із них, бо «ніхто з нас ніколи не бачив льоду» — доволі сумнівне виправдання, з огляду на те, що алжирці пересиділи в Чикаго одну з найхолодніших зим.

Приблизно о 18:45 оператор запустив сани, і ті невдовзі помчали льодом на максимальній швидкості. «Приблизно в момент заходу сонця я почув, як сани покотилися доріжкою, — розповідав поліцейський із Колумбівської гвардії, який бачив той пробіг. — Вони неначе летіли. Перші пройшли поворот. Вони налетіли на ріг біля західного краю шляху, але проїхали нормально. Другі вдарилися там само — і зійшли з колії. Підскочивши, сани з людьми, які міцно вчепилися в свої сидіння, проламали загорожу та впали на землю. Падаючи, сани перевернулися і накрили собою людей».

Сани полетіли на землю з висоти десь п’ять метрів. Один із пасажирів загинув; одна жінка зламала обидва зап’ястя і щелепу. Іще четверо людей, зокрема двоє алжирців, відбулися забиттями.

Той трагічний випадок кинув тінь на весь ярмарок, але кожен розумів: оглядове колесо Ферріса із тридцятьма шістьма кабінками на понад дві тисячі пасажирів має взагалі шалений потенціал до катастрофи.

Необхідні дикуни!

Попри всі недобрі передчуття, Олмстед довірив завершувати ландшафт виставки Ульріхові та прийняв на себе немилосердний режим роботи й поїздок, побувавши загалом у 16 штатах. У середині червня він уже повернувся до маєтку Вандербільта в Північній Кароліні. Дорогою — у вагонах, на вокзалах, у готелях — він питав у незнайомих людей їхньої думки про виставку, не кажучи, хто він сам такий. Слабенька відвідуваність ярмарку турбувала його. Він питав тих, хто був у дорозі, чи вже побували вони на Всесвітній виставці, а коли побували, то яке в них враження від неї, а надто його цікавила думка тих, хто там ще не був: що вони чули, чи збираються відвідати, чому не їдуть?

«Усюди інтерес до виставки наростає, — писав він до Бьорнема в листі від 20 червня з Білтмору. — Скрізь я бачив ознаки того, що люди збираються туди їхати». Розповіді з перших вуст про ярмарок всіх цікавили дедалі більше. Священики, які бачили виставку, згадували про неї у своїх проповідях. Олмстед надзвичайно тішився, що найдужче всім сподобалися не так експонати, як будівлі, канали й пейзаж, що виставка їх здивувала. «Ті, хто побував на виставці, загалом побачили там більше, ніж очікували, прочитавши про неї в газетах». Отже, зробив він висновок, «у країні починає здійматися хвиля захоплення».

Однак він бачив, що протидіють цим силам деякі інші чинники. При тому, що розповіді очевидців були сповнені ентузіазму, писав Олмстед, «майже завжди ішлося про незавершеність, так що в слухача виникало відчуття, що багато ще має бути дороблено і їхати дивитися краще пізніше». Селяни планували дочекатися врожаю. Багато хто відкладав свій візит, очікуючи, що посилення економічної кризи в країні та вплив Конгресу, врешті, змусить залізничників знизити ціни на квитки до Чикаго. Погода теж важила. Переконані, що в Чикаго в липні-серпні занадто спекотно, люди відкладали свої поїздки до осені.

Один із найбільш фатальних чинників, які виявив Олмстед, — то був поширений страх, що кожного, хто ризикне вирушити в Чикаго, будуть «безсоромно стригти», особливо в численних ресторанах на ярмарку з «грабіжницькими» цінами. «Це нарікання є повсюдним і має більшу силу, ніж вам у Чикаго відомо, я переконаний, — писав він Бьорнемові. — Це можна почути і від багатих, і від бідних… Та я, мабуть, і сам на виставці заплатив за обід удесятеро більше, ніж за такий самий якісний у Ноксвіллі (штат Теннессі). Скромний селянський клас, який приїде на виставку, дуже сильно це відчує».

Олмстед мав й іншу причину хвилюватися через високі ціни на їжу. «У результаті, — писав він, — люди дедалі частіше братимуть харчі з собою, тож на території стане більшати розкиданого паперу та іншого сміття».

Нині надзвичайно важливим є, запевняв Олмстед, зосередитися на таких покращеннях, які, найімовірніше, додадуть блиску в тих розповідях, які люди повезуть додому. «Сьогодні найважливіше розробити гідну рекламу, сповнену піднесеного, заразливого ентузіазму, який би походив від дійсної краси й досконалості: питання не в тому, чи люди залишаться задоволеними, а в тому, в наскільки шаленому захваті вони перебуватимуть від того, що їм зустрінеться на виставці, і наскільки заразливим він буде».

Наприкінці листа Олмстед нагадував, що деякі очевидні хиби вимагають негайної уваги. Наприклад, гравієві стежки. «Ніде немає ані латочки гарного гравійного хідника, а прохідного практично нема на всій території виставки, — писав він. — На мою думку, скоріш за все, ні забудовник, ні інспектор, який стежить за тим, як той виконує свій обов’язок, ніколи не бачили хорошого, пристойного гравійного хідника й не мають уявлення, який той із себе повинен бути. Що не гаразд із вашими хідниками? — він пише «вашими», а не «моїми» чи «нашими», хоча за хідники відповідає саме його ландшафтне відділення. — У деяких місцях з їхньої поверхні стирчать шматки щебеню і каменюки, на які жодна дама, особливо в літньому взутті, не може безболісно наступити. В інших місцях матеріал на поверхні такий, що від навіть невеликої сирості стає слизьким, а отже, по ньому неприємно ходити; а також, якщо не дбати, бруд на ньому може закаляти взуття і сукню, що значно зменшує зручність хідників для дам». Подорож до Європи показала йому, що по-справжньому гарний гравійний хідник «має бути такий чистий і рівний, як підлога у вітальні».

Чистота на території також не відповідала європейським стандартам, як він і боявся. Усюди валялося сміття, а прибиральників було обмаль. На виставці потрібно вдвічі більше, зауважував він, і працювати їм слід ретельніше: «Я бачив папірці, що їх, вочевидь, змели з терас під кущі понад лагуною, — писав Олмстед. — Такі хитрі фокуси з боку того, хто прибирає тераси, мають каратися, як злочин».

Також його турбував гуркіт пароплавів, що їх Бьорнем, попри його постійні заперечення, пустив на водний простір виставки разом з електричними катерами. «Ті пароплави є дешевими, позбавленими краси, незграбними предметами, і вони настільки ж доречні біля того місця, що його люди звуть “Почесний двір” на виставці, наскільки доречна корова на клумбі».

Проте основним хвилюванням Олмстеда було те, що загалом у тій частині виставки, що розташована в Джексон-парку, просто не весело. «Можна побачити багато людей, втомлених і роздратованих екскурсійним обов’язком. Номером, який треба відбути, доки їхати додому. Юрба від цього має печальний вигляд, і слід вжити рішучих заходів, щоб це виправити».

Так само, як від початку Олмстед переймався створенням аури таємниці у своєму ландшафті, тож він наполегливо радив влаштовувати на перший погляд випадкові моменти чарівності й чудернацькі несподіванки. Концерти й паради — річ дуже гарна, тільки вони мають занадто «усталений чи заздалегідь розписаний» характер. Олмстед бажав саме «дрібничок… менш очевидно підготованих; менш офіційних, більш спонтанних і немовби випадкових». Він уявляв собі французьких духових музикантів, які грали б на Лісовому острові — і їхня музика линула б над водою. Хотів, щоб і на суднах, і на мостах розвішували китайські ліхтарики. «А люди в маскарадних костюмах і з бубнами, які б стрибали й танцювали, як в Італії? Та навіть продавці лимонаду допоможуть створити цікаве враження, якщо їх мальовничо вбрати; або продавці пиріжків і тістечок, які будуть одягнені, як кухарі — в шапочках з пласким верхом і в чисто-білому з голови до ніг?» Пізно ввечері, коли великі події в Джексон-парку відволікали людей від «Мідвею», «чи не можна кілька з різновидів наших “дикунів” — чорних, білих і жовтих, найняти за невелику платню, щоб вони ненав’язливо гуляли в народних костюмах серед юрби на Головному дворі?»

Коли Бьорнем читав лист Олмстеда, він, мабуть, подумав, що той геть утратив глузд. Бьорнем ці два роки повністю присвятив створенню монументальної краси, а тут Олмстед заповзявся смішити глядачів. Бьорнем хотів, щоб люди німіли з подиву й захоплення. А той пропонує танці з бубнами! Ніяких дикунів.

Ця виставка — місто мрії, але то була мрія Бьорнема. Усюди вона відображувала авторитарні риси його вдачі — від неймовірної кількості поліції до суворих правил не рвати квіти. Ніде це не виявилося настільки яскраво, як у забороні фотографувати без дозволу.

Бьорнем дав лише одному фотографові — Чарльзові Дадлі Арнольду — одноосібне право продавати офіційні знімки виставки, що дало Бьорнемові змогу контролювати ті світлини, які поширювалися усією країною. Це також пояснює, чому в кожному кадрі зазвичай перебувають виключно охайні, гарно вбрані люди з вищих класів. Ще одна особа отримала ексклюзивне право видавати напрокат відвідувачам фотоапарати «Кодак» — нову портативну фотокамеру, в якій не було необхідності складного налаштування лінзи й діафрагми. На честь виставки фірма «Кодак» назвала складану версію своєї популярної моделі № 4 «Columbus». Кожен, хто бажав взяти на виставку свій фотоапарат «Кодак», мав купити дозвіл за два долари — стільки далеко не кожен міг собі дозволити; у каїрських кварталах на «Мідвеї» треба було доплатити ще долар. Фотоаматор зі звичайним великим триногим фотоапаратом мусив сплатити десять доларів — приблизно стільки приїжджі з інших міст витрачали протягом цілого дня на ярмарку разом із ночівлею, харчуванням і вхідним квитком.

Попри всю одержимість Бьорнема деталями й контролем, усе ж одна подія на виставці не потрапила в його поле зору. 17 червня сталася невелика пожежа в Холодильному будинку — подібній до замку споруді в південно-західному куточку території, збудованій підприємством «Геркулес», яке спеціалізувалося на залізних виробах. Холодильний будинок виробляв лід, у ньому зберігалися продукти для виставки й ресторанів, а також у ньому працювала ковзанка — для відвідувачів, які бажають нових відчуттів від катання на ковзанах у липні. Споруда була приватною: Бьорнем не мав до її будівництва жодного стосунку, крім того, що затвердив її проект. Дивно, але її архітектора звали Френк П. Бьорнем — то був зовсім не родич Деніела.

Займання сталося в куполі центральної вежі будівлі, але його швидко взяли під контроль, і збиток від нього становив лише сто доларів. А проте ця подія викликала в страхувальників бажання уважніше оглянути споруду, і побачене їх просто налякало. Головний елемент проекту взагалі не був встановлений. Сім страхувальників скасували свої поліси. Брандмейстер Едвард В. Мьорфі, чинний голова Пожежного відділення Всесвітньої виставки, звернувся до групи страхувальників: «Ця будівля створює більше клопоту, ніж будь-яка інша на території. То — жалюгідна пастка, там навіть немає нормальних шляхів евакуації, і вона скоро згорить дощенту».

Ніхто не розповів Бьорнемові ні про пожежу, ні про скасування полісів, ні про похмурий прогноз Мьорфі.

Нарешті

О 15:30 у середу 21 червня 1893, п’ятдесят один день по тому, Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс посів своє місце на трибуні, яку спорудили під оглядовим колесом. До однієї з кабінок уже сів Військовий духовий оркестр штату Айова в складі сорока музикантів і заграв «Мою країну». Поряд з Феррісом був мер Гаррісон, Берта Палмер, чиказька міська рада у повному складі, а також дехто з офіційних осіб виставки. Бьорнема, схоже, серед них не було.

Кабінки вже були повністю залаковані, на всіх вікнах стояли дротяні сітки, щоб, як висловився один репортер, «жодний божевільний не мав змоги вчинити самогубство з колеса, жодна істеричка не вискочила з вікна». Провідники, спеціально навчені заспокоювати тих, хто боїться висоти, стояли біля дверей кожної кабінки в ошатній формі.

Музика затихла, колесо зупинилося. Почалися промови. Ферріс узяв слово останнім і радо запевнив слухачів, що він, приречений ходити «з колесами в голові», зміг вийняти їх звідти й поставити ось тут, посеред «Мідвей плезенсу». За успіх свого задуму він дякував дружині Марґарет, яка стояла на трибуні позаду нього. Своє колесо він присвятив інженерам Америки.

Місіс Ферріс вручила чоловікові золотий свищик, а відтак подружжя Феррісів та інші достойники сіли в першу кабінку. Гаррісон був у своєму незмінному крислатому капелюсі.

Ферріс свиснув — і духовий оркестр заграв «Америку», а колесо пішло. Компанія зробила кілька обертів, попиваючи шампанське й курячи сигари, а потім вийшла з колеса під радісні крики юрби, що зібралася під колесом. На атракціон сіли перші пасажири.

Колесо крутилося, роблячи зупинки на посадку й висадку до 11 години вечора. Навіть із повними кабінками працювало воно блискуче, а підшипники жодного разу не рипнули.

Компанія Ферріса не соромилася рекламувати досягнення свого голови. В ілюстрованій брошурі «Сувенір із колеса Ферріса», зробленій на замовлення компанії, було написано: «Збудоване попри всілякі перешкоди, це досягнення є такою великою заслугою для свого винахідника, що якби містер Ферріс був підлеглим монархії, а не громадянином великої республіки, то його чесне серце билося б у грудях, рясно оздоблених королівськими відзнаками». Ферріс не міг утриматися від того, щоб скубнути Виставкову компанію за те, що вона довго не хотіла дозволяти будівництво його колеса. «Через те, що вони не змогли оцінити його важливість, — писалося в «Сувенірі», — Виставкова компанія втратила чимало тисяч доларів».

І це було ще м’яко сказано. Якби Виставкова компанія дала концесію тоді, у червні 1892 року, а не чекала з нею майже півроку, то колесо було б готове до відкриття 1 травня. А виставка втратила не лише 50 % ціни за квитки за цей 51 день, а й загальний захват і збільшення кількості відвідувачів, яке, цілком імовірно, спричинив би цей атракціон і якого Бьорнем так палко бажав. Натомість колесо простояло півтора місяці виразним знаком недоробленості виставки.

Побоювання за безпеку лишалися, і Ферріс робив усе можливе, щоб їх угамувати. У сувенірній брошурі стверджувалося, що навіть повне завантаження колеса пасажирами «впливає на його рух і швидкість не більше, ніж така сама кількість мух», — дивнувате й не дуже красиве порівняння. Також у брошурі писали: «Під час будівництва цього великого колеса всі мислимі небезпеки враховані й усунуті».

Але Ферріс із Ґронау занадто гарно зробили свою справу. Проект був настільки вишуканий на вигляд, напруга сталі прорахована настільки віртуозно, що колесо збоку справляло враження нездатного витримати те навантаження, яке на нього робилося. Може, колесо й було цілком безпечне, тільки вигляд у нього був не дуже надійний.

«По правді, воно видається занадто легким, — зауважував один журналіст. — Виникає побоювання, що тонкі спиці, які підтримують усю цю неймовірну вагу, занадто тендітні, щоб виконувати цю роль. Не можна уникнути думки: що ж буде, якщо з прерії налетить потужний вітер і наскочить шквалом на споруду? Чи витримають тоді спиці не лише велетенську вагу колеса й 2000 пасажирів, які можуть тоді сидіти в кабінках, а й силу вітру?»

Мине три тижні, і відповідь стане відома.

Хвиля здіймається

І тут раптом вони стали прибувати. Той ентузіазм, який Олмстед помітив у своїх мандрах, хоча ще не у вигляді масштабної хвилі, став додавати відвідувачів у Джексон-парку. Наприкінці червня, при тому, що ціни на залізничні квитки ще не знизилися, платний вхід на виставку виріс більш як удвічі, і в середньому кількість відвідувачів становила вже 89 170 людей на день, тоді, як у травні була геть жалюгідна цифра — 37 501 на день. Хоча це ще не дотягувало до тих двохсот тисяч на день, про які спочатку мріяли організатори виставки, але тенденція була втішна. Від Інґлвуда до «Кола» нарешті почали заповнюватися готелі. Садове кафе на даху Будинку жінок нині обслуговувало дві тисячі людей на день, удесятеро більше, ніж у День відкриття. У результаті утворювалося стільки сміття, що система його збирання виявилася переповненою, а складалася вона з прибиральників, які з буханням звозили бочки зі смердючим сміттям тими самими сходами, якими ходили й відвідувачі. Прибиральникам не можна було користуватися ліфтами, бо Бьорнем дав розпорядження вимикати їх, коли стемніє, щоб зберегти електрику на нічне освітлення. У міру того як бруду й смороду ставало більше, управитель ресторану зробив на даху своєрідний сміттєпровід і став погрожувати, що скидатиме сміття просто на дорогоцінні газони Олмстеда.

Бьорнем скасував те розпорядження.

Ярмарок став настільки привабливим, що одна жінка — місіс Люсіль Родні з Ґалверстона (штат Техас) — пройшла до нього пішки 1950 кілометрів по рейках. «Не називайте його Білим містом на озері, — писав сер Волтер Бізант, англійський історик і романіст, у часописі “Cosmopolitan”, — називайте його Країною мрій».

Тепер, здається, навіть Олмстед був утішений, хоча, звичайно, мав він і деякі критичні зауваження. Він теж, як і Бьорнем, спочатку хотів впускати всіх відвідувачів крізь один центральний вхід. Те, що це не вдалося, писав він в офіційних зауваженнях на сторінках професійного часопису, «значно знизило» цінність виставки, хоча й поспішив додати: це критичне зауваження аж ніяк не є скаргою, а професійною порадою іншим, хто, можливо, зіткнеться з подібною проблемою. Він і далі бажав, щоб Лісовий острів не займали й не забудовували, і несхвально відгукувався щодо незапланованої завеликої кількості будівель, які «застували перспективу й займали ті місця, які мали слугувати для того, аби око відпочила від аж надто постійного вимагання уваги з боку будівель виставки». Результат, констатував Олмстед, «був поганий».

Проте загалом він був задоволений, особливо процесом будівництва. «Дійсно, — писав він, — гадаю, що найбільш утішною і приємною обставиною є те, що цей задум виявився до снаги стільком людям із технічною освітою і вміннями, яких вдалося найняти й належним чином організувати настільки швидко, і що вони виконали свою роботу так гарно та вчасно. Гадаю, варто відзначити те, що в ході тої справи було так мало конфліктів і суперечок, так мало виявів заздрості, ревнощів і войовничості».

Цим він завдячував Бьорнемові: «Його працездатність, уміння й тактовність важко переоцінити — саме завдяки їм наш керівник досяг такої злагодженості в наших лавах».

Відвідувачі наряджалися в найкраще вбрання, як до церкви, і поводилися навдивовижу чемно. За шість місяців роботи виставки Колумбівська гвардія заарештувала всього лише 2929 людей — приблизно шістнадцятеро на день — здебільшого за хуліганство, дрібні й кишенькові крадіжки; кишенькових злодіїв особливо приваблював завжди людний акваріум ярмарку. Поліція помітила 135 раніше засуджених і вивела їх геть із території. Було виписано 13 штрафів за носіння «Кодака» без дозволу, 37 — за фотографування без дозволу. Поліція розслідувала випадок знайдених на території виставки трьох людських ембріонів; затримала детектива з агенції Пінкертона за «образу відвідувачів» у павільйоні Тіффані та «зулуса за порушення порядку». В офіційному рапорті до Бьорнема полковник Райс, командувач Колумбівської гвардії, писав: «При тому, що в парку десятки тисяч робітників і мільйони відвідувачів, маю відзначити, наш успіх є феноменальним».

Оскільки сила-силенна народу весь час товклася коло парових машин, величезних обертових коліс, кінних екіпажів і надшвидких саней, до лікарні виставки, яку очолював лікар на прізвище Джентлс, постійно привозили людей із синцями, кровотечами й тепловим ударом. Протягом роботи ярмарку лікарня надала допомогу 11 602 пацієнтам — 46 людям на день — із травмами й недугами, які свідчать про те, що повсякденні страждання людей із часом майже не змінилися. Ось їх список:

820 випадків проносу;

154 — закрепів;

21 — геморою;

434 — порушення травлення;

365 — чужорідного тіла в оці;

364 — гострого головного болю;

594 випадки запаморочення, знепритомнення й перевтоми;

1 випадок підвищеного газоутворення;

169 — гострого зубного болю.

Однією з приємностей виставки була неможливість передбачити, кого зустрінете коло шоколадної Венери Мілоської, чи на виставці катафалків, чи біля дула круппівського страховища, хто опиниться за сусіднім столиком у ресторані «Big Tree» чи в кафе «Філадельфія», або ж у «Great White Horse Inn» — відтворенні пабу, описаного Діккенсом у «Записках Піквікського клубу»; чи хто раптом схопить вас за руку в кабінці на оглядовому колесі, коли вона рушить угору. Ерцгерцог Франц Фердинанд, якого один із супутників схарактеризував як «напівхама-напівскнару», бродив виставкою інкогніто — але дужче йому припали до душі порочні квартали Чикаго. Індіанці, які раніше томагавками знімали скальпи з білих, бувало, виходили погуляти з табору Буффало Білла, так само, як і Енні Оуклі та всілякі козаки, гусари, улани та члени Шостого кавалерійського полку США у відпустці, яку взяли для участі у виставах полковника Коді. Вождь Стоячий Ведмідь катався на оглядовому колесі в повному церемоніальному уборі з двох тисяч пір’їн, жодна з яких не ворушилася під вітром. Інші індіанці каталися на розмальованих дерев’яних кониках каруселі на «Мідвеї».

Ходили там Падеревський, Гудіні, Тесла, Едісон, Джоплін^[48], Дарроу, прінстонський професор Вудро Вілсон^[49] і мила літня дама в чорній шовковій сукні з незабудками на ім’я Сьюзен Б. Ентоні^[50]. Бьорнем обідав із Тедді Рузвельтом. Потім багато років після виставки Бьорнем вживав улюблений вигук Рузвельта — «Bully!» («Молодця!»). Діамантовий Джим Брейді^[51] обідав із Лілан Расселл^[52] і досхочу об’їдався солодкою кукурудзою.

Марка Твена ніхто не бачив. Він прибув до Чикаго подивитися на ярмарок, але занедужав і пролежав одинадцять днів у готелі, після чого поїхав, так і не подивившись на Біле місто.

Отак йому не пощастило.

Випадкові зустрічі мали просто чарівну силу.

Френк Гейвен Голл, голова Іллінойського інституту освіти сліпих, продемонстрував новий пристрій, який робив друкарські форми для книжок абеткою Брайля. До того Голл винайшов машину, здатну друкувати абеткою Брайля — брайлівську машину Голла, — яку він так і не запатентував, бо вважав, що з речами, які допомагають сліпим, корисливість не поєднується. Коли він стояв біля новітньої машини, до нього підійшла сліпа дівчина з поводирем. Дізнавшись, що Голл — той самий чоловік, який винайшов друкарську машинку, якою вона часто користується, дівчина обійняла й поцілувала винахідника.

Відтоді, щоразу коли Голл переповідав історію зустрічі з Гелен Келлер, в його очах з’являлися сльози зворушення.

Одного дня Жіночий комітет обговорював, бути за чи проти роботи виставки в неділю, і розлючений представник сабатаріанського руху^[53] став сперечатися із Сьюзен Б. Ентоні в залі Будинку жінок, переконуючи її, що ярмарок не повинен працювати в неділю. (Ентоні до Жіночого комітету не належала, тож, попри свою репутацію, не могла брати участі в засіданні комітету.) Витворюючи найбільш шокуючу аналогію, яка тільки могла спасти йому на думку, чоловік спитав Ентоні, чи не вважає вона, що її синові краще в неділю піти дивитися виставу Буффало Білла, ніж до церкви.

— Вважаю, — відказала вона, — там він значно більше нового дізнається…

Для людей суворо-побожних цей діалог підтвердив порочність суфражистського руху Ентоні. Коли ж Коді дізнався про це, він почувся підлещеним, так що одразу надіслав Ентоні лист із подякою і запросив її, пропонуючи місце в ложі на будь-якій виставі.

На початку вистави Коді виїхав на арену верхи, його довге сиве волосся маяло з-під білого капелюха, сріблясті галуни на куртці поблискували на сонці. Він пустив коня чвалом і помчав до ложі Ентоні. Публіка притихла.

Він різко спинив коня, здійнявши вихор пилу, скинув капелюха і, зробивши ним широкий жест, уклонився, ледь не торкаючись лобом рога свого сідла.

Ентоні підвелася, відповіла на уклін і «захоплено, мов дівча», як згадувала її подруга, помахала Коді хусточкою.

Кожен помітив значущість цього моменту. Ось один із найбільших героїв Америки минулого шле уклін одній із найбільших героїнь майбутнього Америки. Публіка, уздрівши цю сцену, підхопилася на ноги й влаштувала бурхливі овації.

Передній край руху перших поселенців, може, й припинив своє існування, як у своїй історичний промові на виставці проголосив Фредерік Джексон Тьорнер, але в той момент істинний піонерський дух перебував там, сяючи на сонці, немов слід від сльози.

Сталася й трагедія. Британія завісила свою вигадливу модель корабля «Вікторія» чорним крепом. 22 червня 1893 року, під час маневрів у Триполі, це диво морської техніки зіткнулося з іншим британським судном «Кемпердаун». Капітан «Вікторії» віддав наказ взяти курс до берега і йти на всіх парах, маючи намір посадити судно на мілину там за інструкціями флоту — із тим, щоб затонулий корабель легше було підняти.

Через десять хвилин, коли двигуни усе ще працювали на повну потужність, крейсер перехилився й пішов на дно, а чимало людей з команди ще не встигли вийти на палубу. Ті ж, кому пощастило вискочити, потрапили або під гвинти, які шалено оберталися, або дістали смертельні опіки, коли вибухнули котли. «Здійнялися зойки та крики, у білій піні спливали закривавлені руки й ноги, понівечені тіла, — писали в пресі. — Тулуби без голів на мить викидало на поверхню, після чого вони зникали під водою».

У тому нещасному випадку загинуло чотириста людей.

Винахід Ферріса швидко став найпопулярнішим атракціоном на виставці. Щодня на ньому каталися тисячі людей. На тижні, що починався з 3 липня, Ферріс продав 61 395 квитків, отримавши неабиякий прибуток — 30 697,50 доларів. Половину грошей забирала Виставкова компанія, тож Ферріс мав операційного прибутку 13 948 доларів (сьогодні еквівалент приблизно 400 000 доларів) на тиждень.

Усе одно питання щодо безпеки виникали, і ходили необґрунтовані байки про самогубства й нещасні випадки, зокрема розповідали, буцімто чийсь переляканий мопс вискочив з вікна й розбився. Це неправда, стверджували в компанії Ферріса: ту історію вигадав репортер, «якому бракувало новин і не бракувало фантазії». Однак, коли б не вікна із сіткою, то все могло бути геть інакше. Під час однієї поїздки в цілком спокійного зазвичай чоловіка на прізвище Веррітт стався раптовий напад страху висоти. Із ним усе було гаразд, доки кабінка не рушила. Вона підіймалася, а чоловікові ставало дедалі гірше, він мало не зомлів. Дати сигнал інженерові, щоб той зупинив колесо, змоги не було.

Веррітт у паніці кидався туди-сюди кабінкою, а пасажири сахалися від нього, «мов перелякані вівці», як описував один очевидець подій. Пан кидався на стінки кабінки з такою силою, що місцями попрогинав залізо. Провідник і кілька пасажирів спробували його стримати, але він скинув їх із себе й помчав до дверей. За правилами роботи провідник замкнув двері на початку поїздки. Веррітт трусив їх, розбив скло, але відчинити не зміг.

Коли кабінка пішла вниз, Верріттові стало краще, він сміявся і плакав від полегшення — доки не зрозумів, що колесо не зупиниться. Воно завжди робило два повні оберти. Веррітт знов почав шаленіти, і знову кондуктор із чоловіками його тримали, але вони стомилися. Їм було страшно уявити, що буде, коли Веррітт вирветься. Структурно кабінка була міцна, але її стінки, вікна та двері були розраховані на те, щоб стримати спроби самогубства, а не людину-бульдозер. Веррітт уже встиг розбити скло й погнути залізо.

Тут підвелася якась жінка й розстебнула спідницю. На диво всім навколо, вона зняла її, накинула на голову Веррітта і так і тримала, бурмочучи чоловікові щось заспокійливе. Результат був моментальний. Веррітт «присмирнів, як той страус».

Жінка, яка публічно роздягається, чоловік зі спідницею на голові — чудесам ярмарку, здається, не було кінця.

Виставка була предметом великої гордості Чикаго. Здебільшого завдяки Деніелові Бьорнему місто довело, що може вчинити дещо дивовижне, навіть попри такі перепони, які зупинили б багатьох інших будівельників. Усі й усюди почувалися господарями цього дива — не лише ті десятки тисяч людей, які купили акції виставки. Гільда Сатт помітила, як змінився її батько, показуючи їй ярмарок. «Здавалося, виставка — предмет його особистої гордості, наче він сам узяв участь у її плануванні, — писала вона. — Коли я озираюся в той час, більшість людей у Чикаго почувалися так. Чикаго запрошувало в гості цілий світ, і ми були частиною тієї події».

Але виставка не просто викликала гордість. Вона дала Чикаго світло, привід зберігати оптимізм, коли згущувалися хмари економічної кризи. Залізнична компанія Ері похитнулася, потім зазнала краху. Далі настала черга «Nothern Pacific». У Денвері за один день закрилися три національні банки, потягнувши за собою низку інших підприємств. Боячись хлібного заколоту, міська влада скликала добровольчі загони. У Чикаго редакція «The Inland Architect» намагалася запевнити читачів: «Нинішня ситуація — це випадковість. Капітал просто прихований. Підприємства налякані, але не переможені». Редакція помилялася.

У червні двоє ділових людей вчинили самогубство в один і той самий день у тому самому чиказькому готелі «Метрополь». Один перерізав собі горло бритвою о пів на одинадцяту ранку. Другий дізнався про самогубство від перукаря в готелі. Того вечора у своєму номері він обв’язав один кінець пояса від смокінга навколо шиї, потім ліг у ліжко й прив’язав другий кінець до його спинки. І скотився на підлогу.

«Усі охоплені лютим жахом, — писав Генрі Адамс, — і кожна людина вважає, що їй гірше, ніж сусіду».

Задовго до кінця виставки люди вже засмучувалися тим, що вона колись закінчиться. Мері Гартвелл Кезервуд писала: «Що ми будемо робити, коли ця країна див закриється? Коли вона зникне, коли скінчаться чари?» Саллі Коттон, управителька з Північної Кароліни й мати шістьох дітей, яка проводила літо в Чикаго, зафіксувала у своєму щоденнику поширене хвилювання: після того як вона побачила той ярмарок, «усе буде здаватися дрібним і незначним».

Виставка була настільки досконалою, її краса й витонченість здавалися немовби запорукою того, що, поки це диво триває, ні з ким не може трапитися справжньої біди.

День незалежності

Ранок 4 липня 1893 був сірий і вітряний. Погода погрожувала зіпсувати вигадливі феєрверки, задумані Френком Міллетом заради збільшення кількості відвідувачів, яка попри стабільне зростання останніми тижнями усе ж була нижча за очікувану. Сонце з’явилося пізно вранці, а вітер і далі ганяв Джексон-парком більшу частину дня. Надвечір Почесний двір купався в золотому промінні, а грозові хмари стояли стіною на півночі. Буря не наближалася. Швидко набігло багато народу. Голмс, Мінні й Анна опинилися у величезній юрбі спітнілих людей. Багато хто з них мав із собою кошики з харчами й простирадла, але враз стало зрозуміло, що в такій тисняві влаштовувати пікнік не випадає. Дітей було мало. Здається, прийшла вся Колумбівська гвардія, їхні блакитні форми сяяли на тлі натовпу, немов проліски на темній землі. Поступово золотаве світло охололо до бузкового. Усі пішли до озера. «На цілих півмилі понад дивовижним берегом озера люди стояли в сотню рядів», — писали в «Tribune». Оте «чорне море» народу неспокійно погойдувалося. «Вони сиділи й чекали кілька годин, сповнюючи повітря химерним, тривожним гулом». Хтось один заспівав: «Ближче, Господи, до Тебе»^[54] — і одразу кілька тисяч підхопили пісню.

Стало темно, усі дивилися на небо, чекаючи на перші ракети. Тисячі китайських ліхтариків висіли на деревах і поруччі. Червоним посвічувала кожна кабінка оглядового колеса. На озері сотня чи й більше кораблів, яхт і катерів кинули якір, а на носі й кормі в кожного судна горіли кольорові ліхтарики, вони ж оздоблювали снасті.

Натовп був готовий кричати «ура» до будь-чого. Він радісними вигуками привітав виставковий оркестр, котрий заграв «Дім, рідний дім» — пісню, яка щоразу розчулювала дорослих людей до сліз, особливо тих, хто прибув до міста нещодавно. Юрба закричала «ура», коли увімкнули ліхтарики на Почесному дворі, і всі палаци засяяли в золотавому обрамленні. «Ура» закричали й тоді, коли промінь прожектора з Будинку виробників і вільних мистецтв почав гуляти над юрбою, і тоді, коли кольорові струмені води — «павині пера», за висловом «Tribune», почали вилітати з фонтана Мак-Монніса.

Проте о дев’ятій юрба притихла. У небеса на півночі здійнялася мала ясна іскорка й неначе попливла понад берегом до пристані. Один з прожекторів знайшов її і показав усім — то була велика повітряна куля з людьми на борту. Під її кошиком низько висів той вогник. Наступної миті вибухи червоного, білого й синього накреслили на чорному небу велетенський американський прапор. Куля разом із прапором поволі плинули вгорі. Прожектор рухався за ними, і його промені чітко окреслювалися в хмарі сірчаного диму, що її залишала за собою куля. За кілька секунд небо над озером розітнули ракети. Люди зі смолоскипами бігли понад берегом і підносили їх до запалів гармат, а на баржах інші підпалювали й кидали в озеро бомби, від чого вода вилітала вгору химерними гейзерами червоної, білої і синьої барви. Бомб і ракет ставало дедалі більше до самої кульмінації видовища, коли складна дротяна сітка, начеплена на Фестивальну залу на березі, раптово засвітилася, явивши очам велетенський портрет Джорджа Вашингтона.

Натовп закричав «ура!».

Усі водночас заворушилися, і невдовзі велетенська чорна хвиля покотилася до виходів і станцій «Алеї L» та «Іллінойс сентрал». Голмс і сестри Вільямс не одну годину прочекали своєї черги до потяга на північ, але чекання жодним чином не зіпсувало їм настрій. Того вечора Окери чули згори з квартири 1220 на Райтвуд-авеню сміх і жарти.

І сестрам було чого веселитися. Голмс додав до всіх див і радощів того вечора надзвичайно щедру пропозицію для Мінні з Анною.

Перед тим як лягти спати, Анна написала в листі додому, до своєї тітки в Техас, цю чудову новину.

«Ми з сестричкою і братиком Гаррі завтра зранку від’їжджаємо до Мілвокі, потім до Олд-Орчард-Біча^[55] в штаті Мен понад річкою Святого Лаврентія.

Ми два тижні пробудемо в Мені, потім поїдемо до Нью-Йорка. Братик Гаррі вважає, що в мене талант; він хоче, щоб я знайшла місце, де можу навчатися малювання. Потім ми попливемо до Німеччини, дорогою побуваємо в Лондоні й Парижі. Коли мені захочеться, я там залишуся й вивчатиму живопис. Братик Гаррі каже, що вам не варто за мене перейматися — чи з фінансової, чи з якоїсь іншої точки зору: вони з сестричкою про мене подбають».

«Напишіть мені одразу, — додала Анна, — на чиказьку адресу, і лист мені перешлють».

Вона нічого не сказала про свою валізу, яка ще досі в Мідлотіані чекала на відправлення до Чикаго. Їй тепер доведеться без тих речей обійтися.

Коли валіза прибуде, вона змогла б телеграфом домовитися, щоб її також переслали їй — може, до Мену чи Нью-Йорка, щоб усі речі в неї були до подорожі в Європу. Коли Анна того вечора лягала в ліжко, її серце ще калатало від захоплення святом на виставці та Голмсовим сюрпризом. Пізніше Вільям Кепп, адвокат із техаської фірми «Кепп і Кенті», стверджував: «Анна не мала особистої власності, і така зміна в житті, яку вона описала в тому листі, означала для неї все».

Наступний ранок обіцяв бути так само приємним, адже Голмс оголосив, що візьме Анну — лише її — до Інґлвуда і трохи покаже їй свій готель «Всесвітня виставка». У нього там є кілька справ, які треба вирішити в останню хвилину перед від’їздом до Мілвокі. Тим часом Мінні підготує квартиру на Райтвуд-авеню до того, щоб її міг винайняти наступний пожилець.

Голмс був такий славний чоловік. І тепер, коли Анна познайомилася з ним, то побачила, що він і справді доволі красивий. Коли його дивовижні сині очі зустрічалися з її очима, то цей погляд неначе зігрівав її всю. Мінні й справді добре зробила.

Хвилювання

Пізніше того вечора білетери виставки підбили підсумки продажу й виявили, що протягом того єдиного дня, 4 липня, вхідних квитків було куплено 283 273 — значно більше, ніж за весь перший тиждень роботи виставки.

То було перше безсумнівне свідчення того, що Чикаго таки справді здійснило дещо надзвичайне, і до Бьорнема повернулася надія, що виставка нарешті досягне сподіваного рівня відвідуваності.

Але наступного дня квитків на ярмарок було куплено лише 79 034. Минуло три дні — і кількість впала ще дужче — 44 537. Банкіри, яким виставка заборгувала, почали нервуватися. Перевірка аудитора вже показала, що підрозділ Бьорнема витратив на будівництво виставки понад 22 мільйони доларів (за курсом ХХІ століття — приблизно 660 мільйонів), тобто понад удвічі перевищив заплановану суму. Банкіри вимагали від дирекції виставки призначити Комітет з економії, щоб він знайшов способи скоротити видатки на виставку й скасувати всі дорогі заходи, якщо це буде потрібно, аж до звільнення людей і скорочення відділів і комітетів.

Бьорнем розумів: віддати майбутнє виставки в руки такого комітету — це певна її поразка. Єдиний спосіб полегшити тиск з боку банкірів — збільшити відвідуваність за квитками. За його оцінками, щоб уникнути фінансового краху — приниження для чиказького панівного класу, який вважав себе володарями долара, — на виставці решту часу її роботи необхідно продавати мінімум 100 000 квитків на день.

Аби з’явилася бодай якась надія на це, залізницям слід знизити ціни на квитки, а Френкові Міллету — посилено приваблювати публіку з усіх куточків країни.

У час, коли економічний занепад у країні дедалі поглиблювався — банки закривалися, самогубства множилися, — це видавалося геть неможливим.

Клаустрофобія

Голмс розумів: скоріш за все, гості його готелю всі вже пішли на виставку. Він показав Анні свою аптеку, ресторан і перукарню, зводив на дах показати краєвид Інґлвуда й гарного тінистого району навколо. Екскурсію він завершив у власному кабінеті, де запросив Анну сісти й вибачився. Узяв оберемок якихось паперів і став їх читати.

Між іншим він спитав Анну, чи не сходить вона в сусідню кімнату, сховище, по один документ.

Вона радо погодилася.

Голмс тихо пішов за нею.

Спочатку здалося, що двері замкнулися випадково. У кімнаті була повна темрява. Анна стукала щосили в двері й кликала Гаррі. Прислухалася, тоді знову стукала. Їй було не страшно, просто незручно. Їй не подобалася темрява — у темнішій пітьмі вона ніколи не була; у ніч без місяця в Техасі й то було світліше. Вона знову стукала в двері кісточками пальців і прислухалася.

У кімнаті ставало задушливо.

Голмс слухав. Він мирно сидів у кріслі біля стіни, за якою було «сховище». Час минав. Було справді дуже спокійно. Кімнатою гуляв легенький вітерець: легкість провітрювання — одна з переваг наріжного приміщення. У цьому вітрі, ще прохолодному, відчувався ранковий дух трав прерії та сирої землі.

Анна зняла туфлю і стала гупати нею в двері. У кімнаті ставало спекотно. Її обличчя і руки вкрилися потом. Вона гадала, що Гаррі, нічого не знаючи про її пригоду, пішов в іншу частину будівлі. Це мало пояснити, чому він, попри її крик і стукіт, досі не прийшов. Може, подався щось перевірити в крамницях унизу. Подумавши про це, вона трохи злякалася.

У кімнаті ставало значно тепліше. Дихати ставало дедалі важче. А також їй хотілося в туалет.

Він, напевно, так перепрошуватиме, йому буде так ніяково. Вона не могла показувати йому, наскільки вона злякалася. Тож намагалася перенестися думкою в подорож, яка чекає на них удень. Те, що вона, проста техаська вчителька, скоро гулятиме вулицями Лондона й Парижа, досі видавалося їй неможливим, але ж Гаррі обіцяв і про все домовився. Уже за кілька годин вона сяде на потяг до Мілвокі, а незабаром разом із Мінні й Гаррі вони вирушатимуть у чудову, прохолодну долину річки Святого Лаврентія, між штатом Нью-Йорк і Канадою. Вона уявила, як сидить на просторій веранді якого-небудь готелю на березі річки, попиває чай і дивиться на захід сонця.

Вона знову щосили стала стукати в двері, а також у стіну, за якою був кабінет Гаррі, повний свіжого повітря.

Почалася паніка — як і завжди. Голмс уявляв собі, як Анна зіщулилася в кутку. Якби він схотів, він би міг побігти до дверей, обійняти її і разом поплакати над тією трагедією, яку відвернув. Це можна було зробити в останню хвилину, в останні кілька секунд. Він міг.

Або ж він міг відчинити двері, подивитися на Анну й широко їй посміхнутися — просто щоб вона зрозуміла, що це не випадковість, — а тоді знову хряснути дверима й замкнути їх, повернутися в крісло й спостерігати, що буде далі. Або можна було б просто зараз напустити в приміщення газу. Шипіння й неприємний запах змогли б їй повідомити, так само як і посмішка, що відбувається дещо незвичайне.

Він міг зробити будь-що із цього.

Щоб чути ридання за дверима, він мусив добре прислухатися. Міцно підігнані двері, залізні стіни та два шари азбестової ізоляції заглушали майже всі звуки, але він з досвіду знав, що з боку газової труби все чути значно краще.

Ось на цей час він найдужче чекав. Такі момент приносили йому статеве задоволення, яке, здається, не минало кілька годин, навіть якщо благання й крики затихали доволі швидко.

Він пустив у приміщення газ — просто задля певності.

Голмс повернувся до квартири на Райтвуд-авеню і сказав Мінні, щоб та збиралася: Анна чекає на неї в замку. Він обійняв Мінні, поцілував її і сказав, що він щасливий і йому дуже подобається її сестра.

Їдучи потягом до Інґлвуда, він справляв враження спокійної людини після гарного відпочинку, неначе він щойно добре покатався на велосипеді.

Два дні по тому, 7 липня, сім’я Окерів отримала листа від Генрі Ґордона: той писав, що квартира йому більше не потрібна. Лист дуже здивував господарів. Окери гадали, що Ґордон і дві сестри й досі мешкають у тій квартирі. Лора Окер пішла нагору перевірити. Постукала, нічого не почула, тоді увійшла.

«Не знаю, як вони залишили квартиру, — розповіла вона, — але було очевидно, що збиралися вони поспіхом: кілька записників та інших дрібничок лежали тут і там. Якщо в тих записниках були записи, то всі сліди цього було усунуто: я помітила, що з них виривали сторінки».

Також 7 липня агент «Wells-Fargo» в Мідлотіані (штат Техас) завантажив велику валізу в багажний вагон потяга, який ішов на північ. Ця валіза, яка належала Анні, була направлена на адресу «Місс Ненні Вільямс, c/o Г. Ґордон, Райтвуд-авеню, 1220, Чикаго».

Валіза доїхала до міста за кілька днів. Візник компанії «Wells-Fargo» спробував доправити її на адресу Райтвуд-авеню, але не виявив там нікого на прізвище Вільямс чи Ґордон. Валізу повернули до контори «Wells-Fargo». По неї ніхто не прийшов.

Голмс викликав жителя Інґлвуда на ім’я Сіфас Гамфрі, який мав власну команду вантажників і підводу й заробляв перевезенням меблів, ящиків та інших великих предметів з місця на місце. Голмс попросив його забрати ящик і валізу. «Я хочу, щоб ви приїхали по ці речі затемна, — сказав йому Голмс, — бо мені б не хотілося, щоб сусіди бачили, як їх відвозять».

Гамфрі приїхав так, як його попросили. Голмс провів його в «замок» і повів нагору в кімнату без вікон з важкими дверима.

«То було страшне місце, — згадував Гамфрі. — Там не було жодного вікна, тільки важкі двері — і все. Коли я зайшов, у мене поза шкірою мурашки побігли. У мене було відчуття, що робиться щось недобре, але містер Голмс не дав мені багато часу подумати над цим».

Ящик був довгий, прямокутний і дерев’яний — приблизно такого розміру, як труна. Гамфрі спочатку зніс його. На хіднику він поставив ящик вертикально. Голмс, який дивився згори, гучно постукав у вікно та крикнув: «З ним не можна так! Покладіть його!»

Гамфрі так і вчинив, потім пішов назад по валізу. Та була важка, але її вага йому незручностей не створила.

Голмс сказав йому відвезти довгий ящик до Центрального вокзалу та пояснив, на яку платформу його поставити. Очевидно, Голмс попередньо домовився з агентом кур’єрської служби, щоб той узяв ящик і завантажив його на потяг. Місця призначення він не розкрив.

Гамфрі не міг пригадати, куди він відвіз той ящик, але пізніші свідчення підтверджують, що ящик було доправлено додому до Чарльза Чеппелла, біля лікарні округу Кука.

Невдовзі Голмс зробив несподіваний, але дуже приємний подарунок сім’ї свого помічника Бенджаміна Пайтзеля. Дружина Пайтзеля Керрі отримала кілька суконь, кілька пар взуття і капелюшків, які належали його двоюрідній сестрі міс Мінні Вільямс, яка вийшла заміж і переїхала на схід, а старі речі їй більше не були потрібні. Він порадив Керрі перекроїти ті сукні на одяг для її трьох дочок. Керрі була дуже вдячна.

Голмс також здивував свого доглядача готелю Пата Квінлена несподіваним подарунком: двома міцними валізами, на кожній з яких стояли ініціали «М. Р. В.».

Буря і пожежа

Робота Бьорнема не закінчувалася, темпи її не сповільнювалися. Будівлі ярмарку були повністю готові, всі експонати — на місцях, але, як на сріблі утворюється патина, так і блиск виставки обов’язково притягує руйнівні сили — і трагедії.

У неділю 9 липня, тихої і спекотної днини, надзвичайно багато людей хотіли потрапити на оглядове колесо, а також у кошик аеростата, який на прив’язі погойдувався над «Мідвеєм». Повітряна куля «Чикаго» містила майже 3 тисячі кубометрів водню, і її тримав канат, приєднаний до лебідки. О третій годині дня аеростат уже встиг здійнятися в повітря 35 разів на висоту 300 м. На думку німецького господаря аеростата, погода чудово підходила для польоту, настільки тиха, за його оцінками, що линва з важком на кінці, спущена з кошика, торкнулася б землі точно під ним.

Але о третій управитель атракціону Дж. Ф. Морґан перевірив прилади й виявив раптове зниження барометричного тиску: ознака насування грози. Він зупинив продаж квитків і дав розпорядження опускати кулю. Працівники оглядового колеса, помітив він, не вжили аналогічних заходів — колесо й далі оберталося.

Зібралися хмари, небо стало фіолетовим, з північного заходу здійнявся вітер. Небо немовби прогнулося до землі, і від хмар відокремився невеликий вихор — і, вигинаючись, рушив на південь понад озером — до виставки.

На оглядовому колесі було повно пасажирів, які, дедалі більше хвилюючись, спостерігали, як вихор у власному танці живота прямує через Джексон-парк просто в бік «Мідвею».

Під аеростатом управитель Морґан дав своїм робітникам команду схопитися за швартувальні канати й тримати міцно.

У Джексон-парку раптово стало темно — і Бьорнем вийшов на вулицю. Потужний вітер налетів зусібіч. Обгорткові папірці від їжі злетіли й кружляли в небі, мов чайки. Небо, здавалося, потяглося вниз, у глиб виставки, десь задзвеніло скло — не тихий брязкіт шибки, розбитої каменем, а зойк, подібний до скавчання: великі листи скла падали на землю.

У Будинку сільського господарства величезна частина скляного даху впала на стіл, де кілька секунд тому молода жінка продавала цукерки. Злетіло шість скляних панелей з даху Будинку виробників і вільних мистецтв. Працівники виставки побігли мерщій накривати експонати мішковиною.

Вітер вирвав шматок площею майже чотири квадратні метри з купола Будинку машинобудування і підняв дах угорського кафе. Команда одного з електричних катерів Олмстеда поспіхом пристала до берега, щоб евакуювати всіх пасажирів і, щойно катер після того повели в безпечне місце, як порив вітру напнув тент катера й перекинув судно вагою п’ять тонн на бік. Стерновий і провідник безпечно випливли на берег.

У повітрі літали великі пір’їни. Двадцять вісім страусів з ферми на «Мідвеї» сприйняли цю втрату зі своїм звичним апломбом.

На оглядовому колесі всі вчепилися в сидіння. Одна жінка знепритомніла. Один із пасажирів пізніше написав до «Engineering News»: «Двері доводилося тримати удвох, щоб вони не відчинилися. Вітер віяв так сильно, що краплі дощу, здавалося, летіли майже горизонтально, а не вертикально». Проте колесо й далі оберталося, наче ніякої бурі й не було. Пасажири відчували тільки легку вібрацію. За оцінками автора листа — очевидно, інженера, — вітер відхилив колесо вбік менш ніж на чотири сантиметри.

Пасажири бачили, як вітер підхопив повітряну кулю, розташовану зовсім близько, вирвав її з рук працівників і на мить підкинув управителя Морґана в повітря. Вітер почав лупцювати кулю, немов перевернуту боксерську грушу, і розірвав на шматочки — понад вісім тисяч метрів шовку розкидало в ледь не кілометровому радіусі.

Морґан сприйняв ту пригоду спокійно. «Я не без задоволення спостерігав, як насувається буря, — згадував він. — А коли повітряна куля рветься на шматки — таке видовище можна побачити лише раз у житті, хоча це й дороге задоволення для акціонерів компанії».

Чи були події наступного дня, понеділка 10 липня, пов’язані з бурею, важко сказати точно, але час був обраний підозріло слушний.

У понеділок, щойно після першої дня, коли Бьорнем керував ремонтними роботами й розчищенням території від уламків, із бані на вежі Холодильного будинку повалив дим — саме там 17 червня також зайнялося.

Вежа була дерев’яна і стояла на великому залізному димарі, який вентилював три котли в основній частині будинку внизу. Хоч як парадоксально, за допомогою жару виробляли холод. Димар не доходив до верху вежі на кілька міліметрів, а нагорі мала бути додаткова залізна деталь, що звалася гільзою: вона мала продовжити димар, виводячи його на дах. Ота гільза була важливою частиною проекту архітектора Френка Бьорнема: вона мала захищати довколишні дерев’яні стіни від перегрітих газів, які вилітали з труби димаря. Щоправда, чомусь забудовники гільзу не встановили. Споруда була наче будинок, димар якого виходив не на дах, а на горище.

Перший сигнал тривоги прийшов на пожежну частину о 13:32. Пожежники з гуркотом поїхали до будівлі. Двадцять вогнеборців на чолі з капітаном Джеймсом Фіцпатріком увійшли в основну споруду й полізли на дах. Звідти вони пішли до вежі й піднялися сходами ще на 21 метр на зовнішній балкон вежі. За допомогою мотузків підтягли шланг і восьмиметрову драбину. Шланг міцно закріпили на вежі.

Фіцпатрік і його команда не розуміли цього, але вогонь на верхній вежі приховував у собі фатальну пастку. Палаючі уламки провалилися між димарем і внутрішніми стінами вежі, які були зроблені з гладенької білої сосни. Від того жару в маленькому приміщенні зайнялося, але повітря скоро вигоріло і вогонь згас сам, а приміщення залишилося повним розжареної плазми, яка від найменшого притоку повітря могла вибухнути.

Коли пожежники на балконі вежі зосередилися на вогні угорі, з-під їхніх ніг потяглося вгору тоненьке пасмо білого диму.

Друга пожежна тривога пролунала о 13:41, запрацювала велика сирена на виставці в Будинку машинобудування. Тисячі відвідувачів тепер рушили в бік диму та з’юрмилися на газонах довкола будівлі. Дехто приніс із собою обід. Прийшов Бьорнем, Девіс також. Надбігла Колумбівська гвардія, намагаючись розчистити дорогу для пожежної техніки. Очам тих, хто катався в той час на оглядовому колесі, подальші події відкрилися найкраще, найжахливіше.

«Ніколи, — доповідали з пожежного відділення, — на таку страшну трагедію не дивилося таке море перекошених від жаху облич».

Раптом полум’я вихопилося з вежі метрів за п’ятнадцять нижче від пожежників на чолі з Фіцпатріком. У вежу ринуло повітря. Пролунав вибух. Пожежникам, як сказано в офіційному повідомленні, здалося, «що газоподібний вміст приміщення навколо димаря зайнявся — і вся внутрішня частина вежі перетворилася на розжарену піч».

Пожежник Джон Девіс стояв на балконі з капітаном Фіцпатріком та іншими. «Я бачив тільки один шанс і вирішив ним скористатися, — розповів потім Девіс. — Я стрибнув до шланга, покладаючись на удачу спіймати його. Решта хлопців, здається, остовпіли від жаху».

Девіс і ще один його товариш спустилися зі шлангом на землю. Ті, хто залишився на балконі, розуміли, що перебувають перед лицем смерті, і почали прощатися оди�