Book: Життя Марії



Життя Марії

Сергій Жадан

Життя Марії

Життя Марії

Інтро

Райнер Марія Рільке

(З циклу «Життя Марії»)


Благовіщення

Не янгола поява (зрозумій)

її злякала. Міг так само їй

явитись промінь сонця чи вночі

зустрітись місячне проміння, пливучи,

й сполохати — обурив її все ж

той лик, в якому янгол їй явився,

заледве знала, що йому це теж

надміру тяжко (кожен би вклонився —

яка вона пречиста. Аж така,

що олениця в пралісі густому,

поглянула на неї і, повір,

єдинорога зачала потому,

що звір зі світла, найчистіший звір).

Й тому, що ява ця була тривка,

що янгол із обличчям юнака

тут поруч був, що поглядами враз

вони поміж собою зіштовхнулись,

все спорожніло вмить, і водночас

те, що мільйони знали, з чим зіткнулись,

до неї переходило від нас;

вона і він; все, бачене тобою,

все мало тільки там свою вагу

і страх також. Налякані обоє.

Тоді він заспівав їй вість благу.


Життя Марії

Життя Марії

Життя Марії

Вірші

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава…

+ + +

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:

чорні робочі долоні, стрижена голова,

зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати —

тимчасова адреса, країна напівжива.

Мають свої страхи, шанують свій закон,

не потребують змін, сміються із заборон.

Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,

і які заборони можуть бути під час похорон?

А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,

бачить різні знамення, чинить різні дива,

стверджує нам уперто, що сила в любові,

так ніби саме з любові росте трава.

Говорить, що жодні закони не мають ваги,

що всі наші страхи примарні, наче сніги,

що вороги між нас лише тоді й виникають,

коли ми самі поводимось, як вороги.

Але ми самі знаємо своїх ворогів.

Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,

скільки їх працює на наших заводах,

скільки їх звертається до наших богів.

Хто їх привів, скажи, на наші поля?

З якого дива їх терпить наша земля?

Чому наші діти, скажи, повинні дивитись

до аусвайсів їхніх — хто вони й звідкіля?

А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,

пояснює їм, із яких важелів і пружин

складається небо над нами цієї ночі,

виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.

Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,

де півроку тривають дощі, а півроку — зима,

чужими нас, каже, робить наша погорда,

вона сама нас знаходить і вбиває сама.

І тому наші діти просять переказати йому:

хай забирається звідси в свою пітьму,

і хай із ним забираються всі ці чужинці,

всі, хто вірить йому, невідомо чому.

Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,

хай забирає ромів і виводить їх за мости,

муфтіїв і рабинів, книжників і провидців —

хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.

Інакше ми пустимо в небо важкі дими,

спалимо їхні базарні будки й молільні доми,

їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,

всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.

Хай їх виводить і сам забирається теж,

хай не чекає початку нових пожеж,

хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,

ми все одно топитимемо вздовж узбереж.

Хай забирає звідси всіх цих людей,

хай тішить їх якоюсь із власних ідей.

Хай повернеться згодом, щоб врятувати

якщо не нас, то хоча би наших дітей.


Життя Марії

— Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?.

+ + +

— Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

— Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні,

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

— Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне — не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці — там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю, де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.


Життя Марії

Візьми лише найважливіше. Візьми листи…

+ + +

Візьми лише найважливіше. Візьми листи.

Візьми лише те, що зможеш сама нести.

Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,

візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.

Візьми хліб і городину, потім іди.

Ми ніколи більше не повернемося сюди.

Ми ніколи більше не побачимо наші міста.

Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.

Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.

Нам ніколи не пити з сухих криниць.

Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.

Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.

Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.

Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,

дратувати драконів на бойових прапорах.

Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.

Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,

не буде сонного світла серед нічних осель,

не буде зелених долин і заміських пустель.

Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.

Буде холерна яма, залита вапном.

Буде криваве взуття на жіночих ногах,

вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім мішком,

підвішений за ребро священик із безжурним смішком,

цвинтарна тиша, гамір комендатур,

списки загиблих, друковані без коректур,

такі безкінечні, що навіть часу не стає

шукати в них щоранку ім’я своє.

Чого лише не побачиш на цих вокзалах…

+ + +

Чого лише не побачиш на цих вокзалах:

ранковий пташиний спів, сонячний спалах,

чорна роса на просмолених шпалах.

Першими звідси поїхали комерсанти —

хитрі нечутні приблуди, невидимі зайди,

тренована охорона, нічні курсанти.

Поїхали ювеліри, поїхали адвокати,

виїхали банкіри, минаючи барикади.

Хоча на банкірів уже що нарікати?

Поїхали астрономи, потім поети.

Вітер важко носить зимові газети.

Діти носять натільні хрести й зелені берети.

Поїхали матері, поїхали наречені,

поїхали школярі — навчені і невчені

(домашній смуток, присмак меду й печені).

Поїхали злодії, виїхали повії.

Трагічні події, насамперед просто події —

буде що згадувати в смутку та безнадії.

Залишились хіба що ми з тобою.

Можливість миру, як і можливість бою,

не привід, аби тікати разом із юрбою.

Набожні християни, безнадійні бандити —

нас так тяжко приспати і так тяжко будити.

Нам ніщо не завадить тепер одне одного вбити.

Я такий, як і ти: в мене така ж щетина,

така ж невитравна засмага, така ж холодна дружина,

опіки і порізи, зморщок тонка павутина.

Така ж образа на господню несправедливість,

готовність використати найменшу можливість,

показати незламність, виявити кмітливість.

Давай, убивай мене за наші спільні печалі,

убивай за все, чого нас колись навчали,

буди мене серед ночі важкими ключами.

Я теж у відповідь буду тебе вбивати,

буду собі пригадувати всі твої вади.

Якщо не зумію — спитаю в тебе поради.

Я теж не матиму ні сумніву, ні вагання.

Сплачу борги, виправдаю сподівання.

Остання воля тішить тим, що вона остання.

Де був початок твоєї мандрівки і де буде фініш?

Ти завжди був поміж них, ти і нині з ними ж.

На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.

Доки тепло стоїть над містом,

за гудками локомотивів, за пташиним свистом,

за голосами базарної нічної бідноти,

доки тут хтось залишається, доти

хай будуть відкритими всі залізничні ділянки,

хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,

хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.

Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.

Ось я лишаю зброю й починаю повзти…

+ + +

Ось я лишаю зброю й починаю повзти,

повзти від того, в що ніколи не вірив,

ось обповзаю дороги та очерети,

обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,

обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,

обповзаю вітчизну — безкінечну і зайву.

В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,

тому яка різниця, що саме я обповзаю.

Кожна ніч була повільною, мов ріка.

Кожен день був очікуваним, як дарунок.

Слова подяки й погорди злітають з мого язика.

Темрява — тепла й липка, ніби овечий шлунок.

З землі говорять померлі, з неба говорять святі.

Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.

Хай мені немає куди іти в цьому житті —

розвалена чорна земля стереже дезертира.

Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?

Я навіть не знаю, з яких кольорів зшиваються наші стяги.

Біси стоять при мені — недовірливі і живі,

і дорікають мені словами моєї присяги.

Коли я все це забуду і заберуся геть,

коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,

коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,

коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,

коли вже не лякатиме, як огортає пітьма

і як луною наповнюється кожен видих,

я теж говоритиму, говоритиму з усіма,

говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,

Десять тисяч загиблих слухають у землі.

Десять тисяч святих слухають над головою.

Голоси загиблих далекі й від цього злі.

Голоси святих теж злі й пахнуть травою.

Люди визирають із вікон,

вибігають із теплих квартир.

До літнього міста

вертається дезертир.

Ховається від розмов,

як від вогню.

Не пам’ятає адрес,

не пізнає рідню.

І рідня теж, вертаючись

до будинку свого,

не пізнає його,

не пізнає його.



Солдатське взуття — саме для цих кам’яних доріг…

+ + +

Солдатське взуття — саме для цих кам’яних доріг.

Господь двадцять років тебе муштрував та беріг,

тримав тебе в казармах, у піхотних військах,

вчив на своїх помилках — на біблії й на казках.

Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.

Все, що в тебе є — це вибір померти за кожного з нас,

все, що в тебе є — це свобода загинути у бою.

Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.

Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.

Взуття повинні носити живі, ми його збережем.

В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття,

без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?

Доки в горлі відвага, доки в серці закон,

сурми, сурми, піхотинцю, ось він — твій Єрихон.

Стіни падуть і знамена падуть, почувши твою сурму.

Плакатимеш в розбитих кварталах, не знаючи сам чому.

Це все сурма, яку чомусь вклали тобі до рук.

Це її золоте піднебіння, вбивчий холодний звук.

Чуєш, щось торкається серця? Це коріння трави.

Земля міняє хімічний склад від того, що в неї лягаєте ви.

Це все сурма, ти бачиш сам — вся справа в сурмі.

Краще гребти на галерах, краще гнити в тюрмі,

аніж сурмити й бачити, як вогонь зжирає міста.

Кожне життя — неймовірно складне —

завершує смерть — дивовижно проста.

Солдатські душі — якраз для його таборів.

Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів,

тішиться кожній можливості побути з нами всіма,

і саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.

Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі,

як оминати пастки, як не губитись в імлі,

як не боятися темряви, не боятися висоти.

Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.


Життя Марії

Чорна, ламана, зла, зимова…

+ + +

Чорна, ламана, зла, зимова

тиша, як смерть, стоїть за дверима.

З цієї зими залишиться мова —

та, якою ти говорила.

Їй ще приписуватимуть усі біди.

Її ще розтягуватимуть на цитати.

Я буду просто її любити,

буду просто її пам’ятати.

Пам’ятати небо з його висотою,

пам’ятати міста, сполохані криком.

Історія буде зрозумілою і простою,

якщо ти її сам наповнював сміхом.

Пам’ятати сніг у тебе на віях,

пам’ятати сонце — різке, мов опік.

Діти, що народяться по таких сніговіях,

будуть пізнавати цю землю на дотик.

Будуть пізнавати на смак її воду,

будуть пізнавати колір її пшениці,

любитимуть її навіть за посухи та негоду,

любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.

Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,

пам’ятати жар, що сушив гортані,

пам’ятати рухи твої опівнічні —

легкі, недовірливі, останні.

Діти, що народяться під такими зірками

і яких називатимуть іменами загиблих,

говорячи зі злодіями та ворогами,

вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.

Так, ніби до них не було смерті,

так, ніби за ними немає люті.

Будуть упевнені та уперті,

будуть пам’ятати всі речі забуті.

Пробиватимуть шлях у нічних завіях,

долатимуть перешкоди й завади.

Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх

любити, вірити і пам’ятати.

Пам’ятати все, що несли з собою,

чорну траву під ламкими снігами,

небо над випаленою головою,

землю під втомленими ногами.


Життя Марії

Не розуміючи після, не сприймаючи до…

+ + +

Не розуміючи після, не сприймаючи до —

все іде, як і мусить іти, іде собі, як іде.

Я живу в країні, в яку не вірить ніхто,

і говорю мовою, яку не розуміють ніде.

Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,

доки бодай ти одна залишаєшся тут,

нам усім випадає писати свої книжки,

нам усім випадає зважати на твій маршрут.

Ми навіть не пам’ятаємо, хто і що говорив,

ми навіть не помічаємо жодну з твоїх прикрас.

Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,

повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас.

Носячи у кишенях ножиці і ключі,

витягуючи зі смерті невідомо кого,

маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,

і рваний солодкий опік громадянства свого,

тримаючи небо в очах і повітря в руці,

боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,

мову своєї ніжності, яку розуміють усі,

межі своєї свободи, бачені звідусіль.

Тому що ніколи тебе не вирвеш…

+ + +

Тому що ніколи тебе не вирвеш,

ніколи не забереш,

тому що вся твоя свобода

складається з меж,

тому що в тебе немає

жодного вантажу,

тому що ти ніколи не слухаєш,

оскільки знаєш і так,

що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось

жодних нормальних слів,

тому що синтаксис,

який нас рятував,

давно застарів,

тому що, повіривши одного разу,

будеш вірити до кінця,

тому що мені саме тепер

не вистачає

твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,

як ти хотіла — мені на зло,

ніби я не зупиняв для тебе кров,

ніби нічого і не було,

я все одно спробую хоча б якось

тобі допомогти,

я все одно все зіпсую,

все одно досягну мети.

Сама подумай:

як би я відмовився від твоїх листів?

Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.

Я хотів, щоби все було так,

як хотіла ти.

Тому доведеться далі

писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,

що все мине.

Доведеться не говорити

про важливе та головне,

доведеться боятись свободи,

триматися меж.

Щастя не оминеш.

Щастя не оминеш.

Літо лишило тобі високу пшеницю…

+ + +

Літо лишило тобі високу пшеницю.

Літо минало, доки ти жила, ніби летіла.

Я знаю, для чого вони зберігали його плащаницю:

щоби завжди мати при собі обриси його тіла.

Я б теж, якби міг, зберігав твої простирадла,

рушники, якими ти обгортала своє волосся,

чужі сорочки, які ти довго перебирала,

і в яких дотепер твоє тепло збереглося.

Зберігав би книжки, яких ти колись торкалась,

перебирав би перечитану цю бібліотеку,

бачив би між окремими літерами і сторінками

твою зосередженість — одиноку і теплу.

Я розумію, що потім, колись, буде щось інше.

Ночі стануть порожніми, ранки тихими.

Але це повітря ніколи не буде таким, як раніше,

якщо ти до нього входила, якщо ти ним дихала.

І якщо потім, колись, когось охоплять сумніви

і хтось западе в зневіру, втомиться чи відступиться,

я вивішу цю тканину, темну, мов сутінки —

хай собі дивляться, хай дивуються.

Від того, чого нам усім бракує, немає ліків,

немає кордонів, немає іншого виходу.

Але подивіться на відбитки її гострих ліктів —

все було насправді, я нічого не вигадав.

Можете відчувати тепер, як німіє шкіра,

можете відступатись, можете падати.

Тому, хто боїться — потрібна віра.

Тому, хто любить — достатньо пам’яті.


Життя Марії

Вночі я не встиг про це сказати…

+ + +

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі

і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо:

діляться бідами,

діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом

ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого.

Зовсім нічого.

І що робити з усім цим тепер…

+ + +

І що робити з усім цим тепер,

коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,

коли він був із тобою,

коли він торкався тебе

обережно, мов річкової поверхні,

коли він брав твої долоні собі до рук,

намагаючись їх зігріти,

й просив пробачення?

Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?

Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.

Не можеш тепер не обертатися на його ім’я,

прокидаєшся уночі,

щоби він не міг тобі далі снитися.

Кожен видих твій,

кожна прожилка твоя

наповнені тепер

його любов’ю і таємницями.

Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,

не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.

Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,

остигає повільно поміж серпнем і січнем.

Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,

як вона пробивається захисними редутами.

Думаєш, що робити з цим усім.

Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.

Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.

З усіх імен лишаються найголовніші.

Все, що з нами діється, діється саме тепер.

Приходить радість,

потім приходить ніжність.


Життя Марії

Життя Марії

Золото на воді й вогні за рікою…

+ + +

Золото на воді й вогні за рікою.

Всі твої сльози звідси й радощі звідси.

Мова твоя стає щоразу стриманішою та гіркою,

щойно між нами з’являється відстань.

Відстань, яка стоїть серед ночі стіною,

стоїть, і здолати її насправді нічим.

Але принаймні, якщо ти говориш зі мною,

ти в цей час не говориш із кимось іншим.

Принаймні, якщо ти слухаєш і смієшся,

або навпаки — якщо замовкаєш і плачеш,

можна не хвилюватися щодо твого серця,

яке й надалі лишається наполегливим і терплячим.

Можна не лякатися й не панікувати

щодо того, чи воно працює надалі,

адже ти слухаєш мене, а отже, всі завади

такі несерйозні насправді, такі нетривалі.

Можна хоч трішки бути за тебе спокійним,

можна хоча б на мить відновлювати рівновагу,

слухати твоє серце, що лишається непокірним,

перебирає на себе всю любов та увагу.

Звідси всі твої сумніви та бажання.

Керуйся своїми вірою та удачею.

Відстань — це те єдине, що тобі заважає.

Відстань — це те єдине, що не має жодного значення.

Птах уночі забивається до кімнати…

+ + +

Птах уночі забивається до кімнати,

хоче вирватись, ріже повітря крилами,

не знаходить виходу, не дає себе упіймати,

сторожко завмирає, зібравшись із силами.

Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,

не бийся так лунко серед густої темряви,

ця ніч стоїть, наче важка пшениця,

відбиваючись у тобі голосами і нервами.

Ця ніч може бути довгою і мовчазною,

вона може ділитися з нами надіями й шансами.

Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,

лишайся доти, доки можеш лишатися.

І хай ця ніч ранить тебе і черкає,

і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.

Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,

лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.

Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?

Якими тримати словами та вчинками?

Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,

і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.

Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?

Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.

Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,

найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.

Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,

згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,

слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,

затамувавши подих,

не зачиняючи вікон.


Життя Марії

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність…

+ + +

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність

того, що для тебе щось важать ніжність і вірність,

що в твоєму житті є місце не лише для печалі,

що там також є рішучість і є постійність,

що ти не завжди палиш усі мости за собою,

не завжди керуєшся відчайдушністю і злобою,

й хоча би іноді, відповідаючи на питання,

не плутаєш біль із любов’ю і злість із журбою.

Саме тому я говорю всі ці слова без утоми,

саме тому пояснюю тобі, звідки і хто ми,

вперто доводжу тобі, що нічого не робиться марно,

і що виправданими є всі паніки та судоми.

Саме тому я пишу, саме тому я поруч,

саме тому розраховуй завжди на поміч,

саме тому ти ніколи більше не скажеш,

що втіха — це вигадка, а щастя — це просто здобич.

Я би ніколи не говорив, якби ти у відповідь теж не говорила,

я навчений, наче риба, і обережний, ніби тварина,

я ж навіть, коли приходжу до когось у дім,

знаю вже наперед, хто там стоїть за дверима.

Я просто знаю, що все це варте зусиль і печалі.

І що ми недаремно себе до цього привчали.

І що всім, хто не відступиться, ще буде сходити радість

тихими ранками, золотими ночами.

Можливо, я просто не вмію передати все це словами…

+ + +

Можливо, я просто не вмію передати все це словами.

Навіть не знаю, що це — образа чи радість.

Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.

Але див не буває, тому я просто не озираюсь.

Просто потрібно бути терплячими і міцними.

Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.

Просто цей світ не може в собі вмістити

такої кількості болю й такої кількості ніжності.

Виснажені надвечір’я, розламані ранки,

приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.

Умілий лікар вилікує будь-які рани.

Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.

Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,

скільки тепла в траві й голосів на березі.

Але чорта з два — я не виніс з собою нічого:

все залишилося там, в безкінечному вересні.

Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.

З ким хотів — погодився, з ким устиг — попрощався.

Порожні легені, як порожні трюми —

стільки місця для радості, стільки місця для щастя.

Давай, скажи їй щось, зупини…

+ + +

Давай, скажи їй щось, зупини.

Немає жодної ночі. Немає війни.

Серед цієї темряви та висоти

є лише її вперте бажання піти.

Хто її ще, скажи, заспокоїть

і зупинить, якщо не ти?

Просто спини її, не відпускай її.

Хай далі говорить усі дурниці свої.

Хай далі змішує кров свою зі слізьми.

Потім, колись, вона піде.

              Але хай залишиться до зими.

Дивись, які тепер довгі ночі,

які порожні доми.

Навіть якщо світло зранку

буде сліпуче та голубе,

вона все одно послухає лише тебе.

Навіть якщо її святі будуть суворі й злі —

хай це станеться потім.

              Чи не станеться взагалі.

Але не відпускай її, доки сонце

проступає в імлі.

Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима,

вона все одно найбільше боїться лишатись сама.

Навіть якщо її святі будуть добрими в своїй журбі,

вона все одно може поскаржитись лише тобі.

Можливо тому, що найсамотніше

почувається саме в юрбі.

Скажи їй щось, чого ніколи не говорив.

Щось про людей і птахів, про тварин і риб,

щось про вічність вугілля та невагомість зерна,

про те, що життя має тривати навіть тоді,

коли триває війна.

Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?


Життя Марії

Я так і не зрозумів кількох речей…



+ + +

Я так і не зрозумів кількох речей —

легкого зламу її плечей,

твердого металу її образ,

того, чого не було без нас,

того, що ламало наші хребти,

того, що варто було зберегти.

Я так нічого і не знайшов.

Ще одна спроба, ще один шов.

Ще один сплеск на нічній ріці.

Що можна згадати наприкінці?

Протяг у венах, сніг в очах.

Навчись розумітись на простих речах.

Я хотів давати всьому імена.

Оскільки мова завжди одна.

І ім’я для всього завжди одне.

Саме воно й хвилювало мене.

Стільки речей — складних і простих.

Я все назвав. Я нічого не встиг.

Я не встиг їй сказати, що береги

не мають значення і ваги,

не мають наслідків і причин,

що всі ми лишаємося ні з чим,

що її сліди на нічному снігу —

єдине, що має якусь вагу.

Я не став говорити, що кожен із нас

тримається власних імен і назв,

аби не лишатись на самоті.

Так багато всього в житті —

впертість твоя і присутність твоя.

Мені просто подобається її ім’я.

Не розуміючи літер і слів,

чорних хвиль, вологих полів,

болючих ключиць і повільних вен.

Важливим є кожне з імен,

кожна з вивітрених ночей,

кожна з речей, кожна з речей.

Перші дні листопада…

+ + +

Перші дні листопада.

Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.

А він думає: чуже місто, чужа кімната —

як я її тут залишу?

Третя по обіді.

Суха осінь.

Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.

Світло таке легке.

Вона четвертий день у дорозі.

Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —

поправлятиму ковдру.

Якщо буде холодно —

причинятиму вікна.

Спробую перехитрити її застуду невиліковну.

Я сам усе це вигадав,

вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?

Незабаром почнеться вечір.

Швидко стемніє, повітря остигне.

Краще вже охоронятиму її речі.

Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,

раптом птахи почнуть битися в стіни,

раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,

раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,

раптом забуде все, що говорила до цього,

раптом серце її, золоте й шалене,

буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.

Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.

Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.

Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.

Сидить, нервує без потреби.

А вона не прокидається лише з тієї причини,

що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.

Холодні ріки, незнайомі люди.

Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.

Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

Добре, добре, знищуй листи…

+ + +

Добре, добре, знищуй листи,

стирай номери, пали мости,

просто стирай, просто громи,

ми вдосталь мали цієї зими.

Знищуй коди, знищуй замки,

теплі промені серед ріки,

знищуй підозри, знищуй сміх,

довіра сходила на нас усіх,

тому знищуй те, що дісталось тобі,

те, що вигадалося в боротьбі,

те, що втратилося без жалю,

те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,

ти й далі лишаєшся така одна,

таких, як ти, важко знайти,

пали ці нікому не потрібні мости,

пали книги, пали словники,

готельні чортові рушники,

постіль зі слідами чорнил,

ошмаття прапорів та вітрил,

знищуй голос, знищуй слова,

ти далі будеш так само жива,

знищуй усе, що створила сама.

Все буде добре. Триває зима.

Забудь кожен із осінніх домів,

забудь усе, що я умів,

забудь усе, що вміла ти,

пали ці обірвані мости,

випалюй сліди зіткнень і втрат,

раптом захочеш повернутись назад,

раптом згадаєш собі ще раз,

після всіх проклять і образ,

як добре було, як нестерпно було,

як тебе нищило і вело,

як це торкалось твоїх основ,

як просто все це почати знов.

Тому краще знищуй, краще пали,

неважливо хто, неважливо коли,

неважливо навіщо, неважливо з ким.

В тебе попереду ще стільки зим.


Життя Марії

Десь на початку осені з’являються тиша й міць…

+ + +

Десь на початку осені з’являються тиша й міць,

так, немов небеса зачиняють свої майстерні.

За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,

оскільки все розламується й міняється в серпні.

Стебла, сховані між сторінок,

фарба небес — суха, осіння.

Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:

за ніжністю шкіри чується твердість насіння.

Павутина тонкими волокнами залітає у сни,

тумани стоять на воді, ніби пороми.

Вагітні жінки схожі на яблука восени:

не знати, чого в них більше — стиглості чи утоми.

Не знати, чого більше в просторі — прозорості чи пітьми,

і хто читає це небо, мов заборонену книгу

між повітрям осені й повітрям зими,

між голосами дощу й голосами снігу,

між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,

між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,

між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,

між тим, чого не було, і тим, чого не буде.

І вже коли ти спиш, починається сніг…

+ + +

І вже коли ти спиш, починається сніг.

Прийшовши з ночі,

виявившись із нічого,

з чорного шепоту,

з горизонту нічного,

з повітрь усіх,

із розламів усіх.

Коли ти спиш, він рухається з передмість,

рухається між дерев,

падає над стежками,

над цегляними брамами,

над ганками й хідниками,

над кожним із перехресть,

над кожним з обійсть,

над кожною з колій,

над кожним із бездоріж,

над школами,

над вокзалами,

над мостами,

падає до безкінечності,

падає до нестями.

Коли нічого немає.

Коли ти спиш.

Над кожним із вікон,

над кожною із осель,

падає над крамницями,

падає над дворами,

засипаючи русла,

огортаючись прапорами,

влітаючи до підвалів,

сягаючи стель.

Над кожним із пустищ,

над кожною з новобудов,

над кожною із веранд,

над кожною із віконниць.

Пробираючись вглиб.

Рухаючись від околиць.

Сніг входить до міста так,

як під шкіру входить любов.

Глибоко.

До крові.

До сухожиль.

До темних місць,

з яких починається подих.

Солодко, наче втома, наче наркотик.

Гостро, наче впевненість, наче біль.

Уздовж нервів,

ніби уздовж рік.

На дні легень, мовби на дні копалень,

свідченням всіх майбутніх

безсонь і запалень,

свідченням всіх зупинок

і всіх доріг,

свідченням всіх перевтілень,

які постають,

свідченням всіх початків

і всіх повернень,

ламка, мов березень,

зріла, неначе серпень,

любов підіймається тілом,

як гріта ртуть.

Прогріваючи горлом

промерзле скло.

Над усіма алеями,

над домами.

Коли ти спиш,

коли нічого немає.

Коли немає навіть того,

що завжди було.

…Тримай це відчуття

солоду й гіркоти,

відчуття пекла,

що в пальцях тобі запеклося,

коли торкаєшся її одягу і волосся,

коли простягаєш їй руку,

виводячи з темноти.

Це вона всотується в хребта високу пітьму.

Це вона чередами жене

золоті заметілі.

Радій цій чорній любові у власному тілі.

Незважаючи ні на що.

Всупереч усьому.


Життя Марії

Чому мене немає в соціальних мережах

Голка

Антон, тридцять два роки,

в статусі було вказано, що живе з батьками.

Православний, хоча до церкви не ходив,

закінчив університет, іноземна — англійська.

Працював татуювальником, мав свій почерк,

якщо можна так сказати.

Через його вмілі руки й гостру голку

пройшов не один натовп місцевих.

Коли все це почалось, багато говорив про

політику та історію, почав ходити на мітинги,

пересварився з друзями.

Друзі ображались, клієнти зникали.

Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.

Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.

Голка жалить, голка зшиває. Під теплим

металом таке податливе полотно жіночої

шкіри й такий цупкий світлий брезент

шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь

оболонку, випускаєш із тіла оксамитові

краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш

янголині крила на покірній поверхні світу.

Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані

наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його

кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю

обшивку, під якою душі й хвороби —

те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.

Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту,

вранці, зі зброєю в руках, якось випадково —

ніхто нічого не встиг зрозуміти.

Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали.

Особисті речі передали батькам.

Статус так ніхто й не правив.

Прийде час — і яка-небудь наволоч

обов’язково буде писати про це героїчні вірші.

Прийде час — і яка-небудь наволоч

скаже, що про це взагалі не треба писати.


Життя Марії

Пошуковик

Довго її розшукував. Номер вона змінила,

з міста втекла, соціальними мережами

не користувалась. Через знайомих знайти

не вдалося, через церкву теж.

А потім сама написала: про справи,

про переїзд, про нові обставини, про звикання.

Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала —

щоби розповісти про брата, про його смерть.

Мабуть, зверталась із цим не лише до мене,

у кожному разі —

не до мене першого. Надто вже спокійно

писала. Їх накрили, писала, всіх разом, одним

залпом. Потім наші повернулись, хотіли

забрати загиблих. Вірніше — те, що від них

лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного

має бути по дві ноги. Вони їх так і складали —

щоби в кожного було по дві ноги, бажано —

одного розміру.

Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.

В нього її постійно позичали.

Ось що з нею тепер робити? — питала вона. —

Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.

Дуже боліло. Досі не заживає.

Секта

Андрій і Павло, адвентисти, студенти.

Тато-підприємець підтримував громаду,

вони звикли ставитись до церкви,

як до частини свого життя:

бували там щодня, допомагали

робити ремонт, викладали фото в мережі,

дякували за підтримку.

Їх і за мирних часів вважали сектантами,

а коли все це почалось — просто влаштували

на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.

А їх обох схопили. Тримали в підвалі,

примушували ховати загиблих, копати могили.

Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.

Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули

про них, ніби їх і не існувало.

Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,

спочатку молились, потім кинули —

соромились одне одного.

Віру і втрачаєш тоді, коли випадає

можливість за неї померти, а ти цією

можливістю не встигаєш скористатися.

Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?

Нащо вірити в те, що не має для тебе

жодного значення?

Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких

на тілі відкривалися стигми. Що було з цими

стигмами? Вони самі собою закривалися,

як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,

гноїлись, боліли під бинтами?

Чоловіки зі сліпими від темряви очима

приходили до госпіталю на перев’язку,

стискали зуби, коли сестра відривала їм

від рани засохлі бинти й свіжа кров

проступала на темній шкірі. Просили

знеболювального, бодай якогось.

Але не існує жодного знеболювального

від того, що в них болить, не існує.

Чеченка

Юра,

вже за сорок,

історик за освітою,

соціальний працівник.

Сидить у мережі,

відслідковує рвані кроки історії.

Пише блог від імені чеченки,

вигадав собі таку снайперку,

живе тепер її життям.

Пише про її віру,

пише про її сумніви,

пише про її вразливість,

робить зарубки на її прикладі:

це ось — ворог-отець,

це ось — ворог-син,

це — дух святий, теж ворог,

теж вартий, аби про нього

згадали в загальному

розстрільному списку,

за яким замовляє молитви

невидима снайперка.

Світ — поштовий мішок,

зашитий колючим дротом.

Прорвеш — полізуть із

дитячих сорочок та рушників

чорні жаби й вужі.

Нам ніколи не дізнатись,

хто стояв у розпалених натовпах,

готових рвати ніжну тканину

чужого тіла.

Нам ніколи не дізнатись,

кого в цих натовпах не було.

Вести тебе

нічними дорогами

між трави та вугілля,

робити нечутними

твої кроки в легких

професійних кросівках,

виводити до джерел

в обхід натоптаних

коров’ячих стежок,

лишати для тебе на ранок хліб,

загорнутий у вороже

знамено.

Зранку він

перечитує написане.

Іноді щось додає.

Іноді править.

Голиться, ріже шкіру

старими станками.

Але крові немає.

Зовсім немає.

І смерті теж немає.

Псих

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.

Як Содом і Гоморру, — додає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.

Кілька днів тому інтернат захопили.

Поставили міномети на подвір'ї.

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим

гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,

обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках

мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.

Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив

про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,

як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,

мама нормальна, ти теж нормальний, але є

один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.

А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.

Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею

і помічаєш боковим зором щось неприємне,

щось таке, що викликає страх і відразу: наприклад,

розірвану тварину, але знаєш:

якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,

ніби все гаразд.

Ось так і тепер: сидять разом, мовчать,

і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх

і немає. Хіба мало їх тут лишилось —

тих, хто так і не вибрався,

тих, хто лежить на узбіччі,

ніби розірвана тварина.

Керівництво інтернату давно розбіглось.

За хворими доглядають кілька прибиральниць.

Старі жінки, які пропрацювали

тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.

Не так і мало для міста-мільйонника.


Життя Марії

Життя Марії

Мародер

Погана біографія,

з таких біографій роблять ранкові новини.

Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.

У мами проблеми з цукром.

Незакінчене технічне, два роки на обліку,

випалене йодом горло,

розірване арматурою вухо.

Про що ти мріяв усі ці роки?

Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало

в найближчому торговельному центрі.

Зламати його було, ніби зламати

печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої

кількості грошей, аби купити

все, що мені хочеться. Завжди щось

відкладав на кращі часи.

Лише тепер зрозумів, що кращих

часів не буде.

Ти теж народився тут.

Ти знаєш, як воно все.

Скажи слідом за мною:

життя — жорстоке й несправедливе,

життя — безнадійне й коротке,

життя — безрадісне й підле.

Той, хто нічого не має,

нічого й не матиме,

той, кому немає чого втрачати,

нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.

Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє

від решти жінок.

Добре серце, хворі легені —

живеш із нею, тому що любиш,

помираєш тому, що живеш із нею.

«Спасибі, що пишеш, — дякує він, —

спасибі, що пишеш».

«Немає за що», — відповідаю я.

Справді — немає за що.


Життя Марії

Плейєр

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.

Ціле літо просидів у місті.

Коли почались обстріли — здивувався,

став дивитися новини, потім кинув.

Ходить містом, не вимикаючи плейера,

слухає різних динозаврів,

натикається на спалені машини,

на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,

від світу, в якому ми жили,

слова та музика кількох геніальних

чоловіків, що марно намагалися нас

усіх застерегти, намагалися щось пояснити,

але нічого не пояснили, нікого не врятували,

лежать на цвинтарях,

і з їхніх геніальних грудних кліток

ростуть тепер квіти й трава.

Більше не лишиться нічого —

лише музика, лише спів, лише голос,

що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.

Слухати космос, заплющивши очі.

Думати про китів у нічному океані.

Більше нічого не чути.

Більше нічого не бачити.

Більше нічого не відчувати.

Окрім запаху, звісно.

Окрім трупного запаху.


Життя Марії

Капелан

Ігор, капелан, тридцять років,

але не голиться, щоби виглядати дорослішим.

Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.

Тим більше в тридцять.

Вік, в якому можна загубитись.

Небезпечний вік. Навіть для капелана.

Дивно сповідувати чоловіків,

які так уперто й послідовно порушують усі

господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений

метал, обпалюють губи тютюном, курять

на вітрі, оглушені, розгнівані.

Недопалки летять у мокру траву —

хрестики, іконки, мастило під нігтями,

вимикають телефони,

йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.

Він би вже й не слухав цього всього, але що має робити.

Кожен гріх — ніби камінь із морського узбережжя.

Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —

кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.

В нього вже повні торби цього каміння,

він уже ледве волочить його за собою.

А вони все приходять і приходять,

приносять свої камені,

передають йому,

ніби щось найголовніше.

Постійно, вже стільки днів.

Докурюють, жартують, стають у чергу,

бояться не встигнути.

Всі встигнуть.

Ніхто не запізниться.


Життя Марії

Шпигун

Володя, 25 років,

лікар, психолог,

веде відеоблог, вчить правильно

ставитись до життя,

отримувати радість від щоденних речей,

пояснює прості слова,

просіює негативну енергію,

ніби важкий річковий пісок.

Два місяці тому потрапив у полон.

Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.

Жодних шансів вийти, сидітиме

до Страшного Суду.

Лежить у бетонному мішку, на матраці,

накритий ковдрою, одягнений у чужий светр

із рештками крові, лежить поруч із якимось

темним-темним, боїться навіть подивитися

в його бік, лежить, а темний його доконує:

Щоденні речі, шпигуне, —

натільна білизна, вчорашній хліб.

Господній задум, шпигуне, —

колюча ковдра, пропахла дощами.

Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.

Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,

що вона від тебе вперто ховає,

чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,

за якою чиниться правосуддя.

Святе сімейство ховається

за дверима вихолодженого житла.

Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.

Наскільки стане тепер нашого вміння

розуміти прості слова, не дорікати нікому

за відсутність тепла, за розтривожене світло?

Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне,

і всіх нас покличуть, з речами, з ковдрами,

з рештками болю.

Підемо в сині сніги,

підемо в червону ніч,

будемо йти на світло з небесної шпарки,

будемо поспішати до Страшного Суду.

Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,

судіть нас, судіть, судді, посилайте

на виправні роботи.

Виправлені, настрашені,

говоримо прості слова,

хапаємо сухими устами гарячий сніг,

хапаємо останній сніг,

золотий.

Носоріг

Півроку вона тримається.

Півроку розглядає смерть,

як носорога в зоопарку:

темні складки,

важке дихання.

Боїться, але не відводить погляду,

не заплющує очей.

Страшно, дуже страшно.

Так і повинно бути.

Смерть страшна, вона лякає.

Страшно відчувати сморід червоного місяця,

страшно дивитись, як робиться історія.

Півроку тому все було цілком інакше.

Півроку тому всі були іншими.

Нікого не лякали зірки,

що падали до водосховищ.

Нікого не насторожував дим,

що підіймався з розламів у чорному ґрунті.

Серед нічної вулиці,

серед гамору та вогнів,

серед смерті й любові

вона заривається обличчям йому в плече,

б’є його відчайдушно кулаками,

плаче, скрикує в темряві.

Я не хочу, каже, всього цього бачити,

я не можу все це в собі носити.

Навіщо мені стільки смерті?

Куди мені її дівати?

А куди дівати смерть?

Носити її за спиною,

мов циганське дитя:

ніхто не любить його,

і воно нікого не любить.

Любові так мало,

любов така беззахисна.

Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.

Плач і не відходь від нього ні на крок.

Світ ніколи не буде таким, як раніше.

Ми нізащо не дозволимо йому

бути таким, як раніше.

Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.

Все менше безтурботних перехожих

коло вітрин магазинів.

В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.

Загасають під дощем багаття.

Замерзають серед ночі міста.


Життя Марії

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом…

+ + +

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.

Диявол, Маріє, керується єдиним правилом:

він вводить тобі під шкіру мед і олово,

він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.

Ходи тепер з його головою, дивися його очима.

Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.

Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.

Залишишся з тим, у що віриш, себто із тим, що маєш.

Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса,

в легені йому залито вогонь, в очах його тане бронза,

шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,

влаштовує перестрілки й вуличну різанину.

Приводить до себе вночі золотих китаянок,

топить в затоці їхні тіла на ранок,

вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,

просить віднести, записує на шпалерах адресу.

І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,

ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,

зношував серце під улюбленою футболкою,

пробивав собі шкіру його циганською голкою.

Але мене завжди рятувала твоя увага,

тримала твоєї любові липнева спрага,

боронили твої дерева, що снігом покрилися,

наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.

Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,

з нашими голосами, з нашими снами.

Він має справу з шовком, він тримається суші.

Що йому наші біди, що йому наші душі?

Йому ніколи не знати, як ламається голос

від розмов із тобою, як висихає горло

від того, що ти мовчиш, як виростають рослини

й гояться шрами від твоєї світлої слини.

Що він може знати в своїй майстерні?

Наші співи для нього — такі нестерпні.

Наша запеклість для нього — така противна.

Відсутність віри для нього особливо дивна.

З чого все почалося?..

+ + +

З чого все почалося?

Вона заговорила про мужність і зброю.

В неї навіть не голос — в неї багатоголосся.

Тому коли вона говорила, мені здалося,

що вона взагалі розмовляє сама з собою.

Так складаючи свої літери й звуки,

що кожне слово спалахувало й мерехтіло.

І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,

здавалося, що переказує Христові муки,

співаючи там, де було зовсім незрозуміло.

Як вона хотіла мені пояснити,

що в кожному з нас є невід’ємна відвага,

що історія — це лише мертві міста й могильні плити,

що майбутнє — це чорна земля й червоні метеорити,

що любов — це вправи для дихання,

пообідня спрага.

А тому потрібно змагатися за можливість разом

засинати,

ламати ворожі шеренги за можливість разом

прокидатись,

лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,

ранити шкіру долонь об залізні канати,

цінуючи здатність любити,

ніби найвищу здатність.

Навіть в її неправді була своя міра.

Її чекали попереду радість і вірність,

кров, запечена на рукаві мундира.

Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.

Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.


Життя Марії

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті…

+ + +

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті.

Просто побачив, як вона відважно дивиться вгору,

почув, що в її розмові такі раптові та несумісні

імена поетів, про яких вона постійно говорить.

Так говорить про їхні хвороби тривалі,

мовби навмисно зчиняє вуличний галас,

і губи в неї при цьому такі болючі й криваві,

ніби вона цілу ніч плакала чи цілувалась.

Навіть, подумав, якщо це від сліз чи цілунків,

а, скажімо, не від імен поетів,

наскільки це залежить від її колишніх стосунків,

від її дорослих образ і дитячих секретів?

Від чого залежить стукіт її черевиків,

її переможний сміх і точні цитати?

Все так чи інакше залежить від чоловіка,

який щоночі примушує її плакати і читати.

Все так чи інакше залежить від найтоншої дії,

від пообідніх снів, які їй дають перевагу.

Той, хто має на неї вплив, навіть не розуміє,

що з нею діється, коли він звертає на неї увагу.

Все так чи інакше залежить від римування,

все так чи інакше вплетене в теплий звукопис.

Кожна її любов — виснажливе листування.

Кожне її нещастя — геніальний рукопис.


Життя Марії

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті…

+ + +

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.

Пальці у неї в крові та цукровій ваті.

Печаль випікає зсередини вени,

і птахами кричать портові сирени.

Боже, борони королеву на нашій естраді.

Цілий ранок вона пакує свої валізи.

В неї ще три доби до закінчення візи.

В неї ще повен бак бензину

і список подяк божому сину —

стільки всього цікавого

для кримінальної експертизи.

Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні.

З’явитися з боку ночі.

Рушити в бік безодні.

Порожній гостел. Горішнє ліжко.

Зачитана телефонна книжка,

де всі номери з міжміських

перетворюються на міжнародні.

Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто;

пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози,

пояснити нарешті, що тоді сталось,

до чого тут втома, до чого старість.

Ніхто їй не заважає.

Але ніхто й не просить.

Про що просити людину, в якої на серці втрата,

в душі — розлука і ніжність,

в долоні — ручна граната,

в легенях — срібні холодні тороси,

в спогадах — затонулі матроси.

Навіть серце її має номер музейного експоната.

Я теж знаю усе і не заважаю,

зважую все, залишаю, але не зважаю.

Малюнок на шкірі,

гострі плечі,

двадцять хвилин, щоб зібрати речі —

сухе вино цьогорічного урожаю.

Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.

Рухи її чіткі, бажання вперті.

Цілий тиждень на спів і сповідь,

Ціла зима, щоб чекати на повінь.

Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.

На ранок розгледіти колір її очей…

+ + +

На ранок розгледіти колір її очей

і зрозуміти, що саме такими їх собі уявляв.

Життя дарувало мені стільки дивних речей,

чорних ночей і кольорових плям.

А лишилось небо — холодне, наче німецька сталь,

цей ранковий шепіт і тихий сміх,

її очі — здивовані і допитливі, що ними, на жаль,

вона бачить усю порожнечу в очах моїх,

її шкіра, що обпікається об мою,

її голос, який пізнаєш, навіть не чувши його,

це ось горіле серце, яке я їй віддаю,

ніби вона не має такого ж вигорілого свого,

її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз,

її майбутнє, що залежить тепер і від мене також,

її сміх без радості й плач без сліз,

досвід, який вона здобувала за власний кошт.

І лишилося ще це вміння слухати уві сні,

коли сам не розумієш, що рухає нами всіма.

Знати лише, що такій раптовій весні

може позаздрити будь-яка затяжна зима.

Лише собі довіряти, вибираючись вплав,

лише самому пірнати в ріки, які течуть,

лише на ранок розгледіти все, що й до того знав,

лише на ранок розчути все, що й раніше чув.

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки…

+ + +

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки.

Шиї в жінок беззахисні, як мармур узимку.

Сплять на зупинках чорні,

дивляться в небо турки,

видивляються поміж хмар свою сутінкову зірку.

Слухають недовірливо німоту невідому,

забувають хто із ким спав і хто проти чого боровся.

Ти в цей час прокидаєшся й виходиш із дому,

і вітер відразу підхоплює

прапор твого волосся,

розтинає зсередини вологі волокна світу,

зрушує і розламує серцевину озону.

З таким чорним прапором, проти такого вітру

лише захищати столиці,

з яких пішли гарнізони,

лише іти приступом на арабські фортеці,

валити мури християнських укріплень,

під таким знаменом

лише збирати підлітків при небезпеці

і салютувати птахам із найвищої крівлі.

Хай знають, що в цих містах не всі іще склали зброю,

хай бачать, що хтось іще відбиває навалу,

хай думають, що ми займаємося веселою грою,

хай розглядають хмари,

що сунуть з-за перевалу.

…Птахи в цей час курсують

вимороженим безмежжям,

повітря в цей час розривається між сушею та водою,

ти в цей час ідеш листопадовим узбережжям,

узбережжя в цей час слідкує за твоєю ходою.


Життя Марії

«Більше нічого не буде, — вона повторює…

+ + +

«Більше нічого не буде, — вона повторює, —

і так було стільки всього недоречного.

Не буде нічого дивного, нічого потворного,

нічого, що можна підтвердити чи заперечити».

Влітку на ранок така золота її вулиця.

Закохані й пияки прокидаються першими.

«Більше нічого не буде, — вона дивується, —

все починається, все нарешті завершилось.

Більше жодних образ, жодних очікувань,

жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,

жодних підлітків із божевільними вчинками

і жодних старих із жахливими передбаченнями.

Тільки місто з легкими вікнами та верандами,

з освідченнями — зворушливими, але недостатніми.

Побачу жінку, що торгує трояндами,

куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.

Буду триматися світла, що завжди горітиме.

Більше жодної втечі. Жодної помилки.

Ітиму собі кудись із мертвими квітами.

Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…

+ + +

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.

На неї не можна було не звернути увагу —

                                              вона сміялася уві сні.

Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру,

                                      не знаючи, що ця шкіра моя.

Якщо вона коли-небудь прокинеться —

                                     добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла

                                           й куди поверталась вночі,

хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,

чому вона нічого не може згадати

                                          й звідки в неї всі ці знання.

Якби наряд перевірив її кишені —

                              хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади

                                          про кожну з отриманих ран,

її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,

чоловіки читали б цю дивну книгу,

                                           відчуваючи власну вину,

і палили б її на площах столиці,

                                        перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки,

                                           їм достатньо причин.

Коли їм, зрештою, дається все,

                                 вони наповнюють його нічим.

Коли вони говорять про спільне,

                                       вони мають на увазі своє.

З ними краще не говорити про те, що буде,

                                     щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.

Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.

Вона говорила, що краще зброя в руках,

                                             аніж хрести на гербах.

Коли вона вимовляла слово любов,

                                            я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.

Скажіть їй, хай зберігає спокій,

                                   коли входить в чергове піке,

хай залишить собі мої рукописи,

                                        моє срібло й моє пальне.

До речі, спитайте її при нагоді,

                                 чи вона взагалі пам’ятає мене.

Пам’ятаєш? — питаю…

+ + +

Пам’ятаєш? — питаю.

Ні, говорить, не пам’ятаю.

Пам’ять, говорить, це як речі з Китаю:

їх так багато, що в них немає жодного сенсу.

Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.

І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.

Зима буде довгою.

Готуйся, коли іще не готовий.

Чому, кажу, не готовий? Давно готовий.

Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?

Бачиш ці гострі ножі й бойові кастети?

Я десять років намагався дізнатися, де ти.

Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.

Якщо ти нічого не зрозуміла,

можу ще раз тобі повторити.

Не треба, каже, я все одно нічого не розумію.

Я все пам’ятаю. Я маю яку-не-яку надію.

Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.

Пам’ять — вона, як річ. Пам’ять — вона, як здобич:

належить лише тому, кому належить.

В такі сніги завжди починається нежить.

Ну так, погоджуюсь, усе пам’ятати — це вже немало.

Пам’ять — вона, як час, в мене її взагалі немає.

Немає спогадів, немає нічних кошмарів.

Я за цей час навіть як слід не постарів.

Маю сумнівні статки і так само сумнівні втрати.

Хочеш підняти дияволу настрій —

почни давати йому поради.

В такі сніги починається все спочатку.

Змовкаєш раптом, потім порушуєш власну мовчанку.

Десять років я зашивав ці чорні вітрила.

Десять років я забував усе, що ти говорила.

Пам’ять — вона, як ти. Пам’ять — це голос і дати.

Завжди можна забути.

Завжди можна згадати.

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини…

+ + +

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини

й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів,

покажи мені в цьому небі таємні пружини,

покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів.

Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних,

тіні крейсерів від тіней кашалотів,

навчи розуміти листи з кишень нагрудних

у знайдених серед рифів африканських пілотів.

Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови,

скільки б сонць запалилося в моїх зіницях,

я б знав, про що думають спрути й морські корови

і про що плачуть убивці

на островах у в’язницях.

Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці,

скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа,

скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці

й слухаючи балачки святого Вітта.

Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння,

з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі,

навчи мене вдячності, з якою ти кидаєш вугільне каміння,

й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,

стриманості, щоби не йти на голоси з туману,

мужності, щоби хапати метеорити,

сили, щоби ховати близьких під шкірою океану,

слабкості, щоби потому знову когось любити.

Вагітність

Вона сказала йому про це

на початку літа,

коли вже важко було приховувати.

«Коли чекати?» — запитав він.

«Десь після Нового року», —

відповіла вона.

Літнє повітря пахне дощем,

і дні такі довгі, що навіть після

заходу сонця тривалий час

не западає темрява.

Зранку в море виходять рибалки,

і коли повертаються,

сіті їхні тяжіють морськими їжаками

й пекучими, як вогонь,

медузами.

Прикладаючи голову до її

живота, він слухає його,

ніби мушлю, що ховає в собі

співи дельфінів.

Вечорами,

після роботи,

він сидів коло неї і розповідав

про справи, про все, що з ним

трапилося за день.

Домовились: якщо буде

дівчинка, ім’я вибирає вона,

а якщо хлопчик —

вибирає він.

І Марія перебирала вголос жіночі імена,

знаючи, що насправді

це буде хлопчик.

А Йосип перебирав імена

чоловіків,

ще зовсім нічого не знаючи.


Життя Марії

Віолончеліст

Тягне віолончеліст

свій дерев’яний інструмент,

зупиняється,

переводить подих,

ледве тримається в повітрі,

ледве волочить ноги

кам’яною вулицею.

Аж ось як кричать йому

просто в очі,

ось як люто супроводжують,

насідають зусібіч,

сиплють прокляття.

Сходяться чоловіки,

похмуро стоять жінки,

діти кидають золоті

цитрини

бруківки.

Стільки прикрих слів

він і не чув у своєму житті.

Ніби він винен,

що має тягнути цю

бісову музику,

ніби винен, що

не може кинути її

серед вулиці.

Але кому що доведеш,

кому поясниш?

Розривають повітря крики,

розламує лемент.

Скоро проступить кров,

скоро проллються сльози.

Супляться чоловіки,

галасують жінки,

діти запам'ятають це небо

до кінця своїх

довгих днів.

А вже коли вибираються

за місто, зупиняються

на пагорбі, він ставить

інструмент на землю,

дістає смичок,

припадає до лакованого дерева,

висить на ньому,

не маючи сил відірватись,

і рухи в нього такі важкі,

і на пробитих долонях

запікається кров.

Тоді

плачуть чоловіки,

в'януть серця жінок,

і в дітей

у стиснутих кулаках

ростуть перлини

музичного слуху.


Життя Марії

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її…

+ + +

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її,

скільки полюємо — не стає її менше.

Скільки зганяємо її з насиджених місць, ґвалтовно

випалюючи темряву вогнищами, женемо

на глибину — повертається. Скільки вихоплюємо

їй із рук дітей і домашній скарб — живе собі далі.

Співає під повним місяцем.

Закохується під літнім дощем.

Схожа на нашу смерть —

така ж непокваплива,

така ж невідступна,

мовчазна,

жорстока.

Рибалки на цьому озері бояться відійти за хлібом

і сиром — усе полюють, усе прозирають крізь кристали

води: чи майне невагома тінь, чи сколихнеться

пісок під чорним залізом плавників.

Тінь убивці така важка, жодна вода

не витримає її ваги. Сонце стрибає в них

за плечима, наче білка в міському парку.

Стоять, ніби смерть:

такі ж мовчазні,

такі ж наполегливі,

самовпевнені,

ніжні.

Озеро кругле.

Озеро глибоке.

Не досягнеш дна.

Не вистрибнеш за межі.

Лише торкаєшся крижаних кристалів.

Тримаєшся берегів.

Між якими знаходиться все.

Між якими немає нічого.


Життя Марії

Пливи, рибо, пливи…

+ + +

Пливи, рибо, пливи —

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось — мої сни,

це — рибальські човни,

це — ніч, це — течія,

це — смерть, певно, моя.

Життя — це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім —

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети —

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій —

радій, рибо, радій.

Любов варта всього —

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Як воно, — питає він, — жити без почуття провини?…

+ + +

Як воно, — питає він, — жити без почуття провини?

Як воно — ховатися з виправленими документами?

Хочеш, розповім, як ти почуватимешся між живими

тоді, як надійде час товаришувати з мертвими?

Хочеш почути, як ти будеш відходити й помирати?

Хочеш пізнати цю мерзлу м’яту на піднебінні?

Зараз я розкажу тобі, про що думають злодії та пірати,

коли до них зранку приходять примари й тіні.

Сам відчуєш цей рваний відчай без тиші й стриму.

Сам побачиш пекучий вогонь по кожному вчинку.

Будеш мучитись серед ночі за кожну неточну риму,

будеш мучитись уві сні за кожну ображену дівчинку.

Кожен голос, тобою зраджений, голоситиме з неба,

кожне серце, тобою розбите, позбавлятиме спокою.

Горло твоє буде криваве, печаль — нестерпна,

прокляття твоє буде чорним, а шибениця високою.

Так усе й буде, кажу, воно того варте,

навіть якщо обставини будуть непевними й невідомими.

Я і сам знаю, з ким в разі смерті випаде спілкуватись,

і від чого в такому разі доведеться відмовитись.

Знаю, що демони забуття особливо вперті,

знаю, що їм нічого не можна довірити.

Але принаймні кілька місяців після моєї смерті

будуть з’являтись плітки й народжуватися діти.

Знаю, що сонце стоятиме над нею, як вино непите,

а час в її руках пересипатиметься, мов срібна вервиця.

І що б не сталося, я не помру, доки вона не піде.

А коли піде — не помру, доки вона не повернеться.


Життя Марії

В наступному житті, будь ласка, жодних розмов про життя…

+ + +

В наступному житті, будь ласка,

                                       жодних розмов про життя,

жодного сумніву в тому, що робиш,

                                 і за зробленим жодного каяття,

жодних вагань, чи витримають перевантажені троси.

В наступному житті буде час дивитись

                                                  на море до забуття,

зариваючись у пісок, як північні сосни.

Майбутнє життя має минути

                               в розмотуванні рибальських сітей,

в збиранні ягід і трав, у навчанні моряцьких дітей,

в чеканні на теплі вітри й добру погоду.

Жодних рваних сердець, жодних темних вістей,

жодного зайвого видиху на зневагу й погорду.

Життя на півночі складається з каміння й дерев.

Небо на півночі торкається прапорів і рей.

Під таким непоквапливим небом добре живеться рибам.

Я хотів би жити тут і не зачиняти дверей,

виходячи зранку на ринок за теплим хлібом.

Щоби знати всіх на ім’я, втратити лік рокам,

віддавати честь лише капітанам і ватажкам,

ходити лише до рибальських церков,

                                             співати біблійні вірші.

Дякувати всім зображеним на іконах чоловікам і жінкам.

Навіть якщо не віриш.

Особливо якщо не віриш.

Стільки високого диму й теплих споруд…

+ + +

Стільки високого диму й теплих споруд,

літо не має жодного прощення й ласки.

Равлики по дощеві розправляють вологий ґрунт,

ніби електропраски.

Сонце тримається

водойм і річок,

осідає в траві, як золото на овечих рунах,

водить, піймане на гачок,

мокрим хвостом на жовтих дюнах.

Води ним, води,

бийся в моїх руках,

випробовуй витримку і терпіння,

зараз риба прокинеться в зелених річках,

підіймаючи глину й штовхаючись крізь коріння.

Ховайся за туманами і дощем,

за ранковою глибиною.

Все одно, якщо ти й підеш кудись іще —

тільки разом зі мною.

Куди тобі взагалі без мене текти?

Куди зникати з липневого молу?

Скільки разів я пробував звідси втекти —

а завжди повертався назад,

ідучи по колу.

Скільки я намагався

забути це коротке ім’я,

скільки хотів позбутись цього обличчя,

але в усьому, що діялось,

була воля своя,

була світла жорстокість

і ніжність убивча.

Була безмежна радість,

був безкінечний щем,

був присмак удачі, присмак мороки,

було відчуття, що не просто стоїш під дощем,

а стримуєш, як умієш, його потоки.

Зупиняєш їх, відводиш від теплих ґрунтів,

не даєш їм залити пташині гнізда й нори заячі,

виводиш усіх, хто йшов,

втішаєш усіх, хто хотів.

Всіх рятуючи, всім заважаючи.

Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними…

+ + +

Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними,

завмирають на розі, витримують паузу.

Доки ти спиш, час за твоїми вікнами

ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.

Доки ти не прокинешся, він чекатиме,

зовсім не поспішаючи й не минаючи,

і місто з його поетами і плакатами

теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.

Доки ти не збереш до купи речі і спогади,

все, що тебе лякало і заспокоювало,

снам і тіням так легко буде тебе полохати,

сидячи на плечі, ходячи довкола тебе по колу.

І небу достатньо буде короткого подиху,

легкого руху всіма своїми пружинами,

щоби дістатись тебе, твого співу і подиву,

щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.

Ділись із ним після цього своїми шансами,

своєю відвертістю, дрібними її частинками.

Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.

Все найцікавіше відбувається між зупинками.

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості…

+ + +

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості:

ти просто ще один голос в її житті —

можливо, найбільш різкий,

                                 можливо, найбільш виразний.

Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.

Можливо, вона взагалі не вирізняє його.

Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.

Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху

втратити один одного, що може тримати разом таку

рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,

що тримає в повітрі невагомий цей апарат,

чиє крило торкається кожної з ваших утрат,

чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.

Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,

стосуються невагомості, стосуються опертя,

стосуються всього того, до чого немає стосунку.

Стосуються віри, насамперед саме її —

її стосуються всі вагання твої,

всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.

Життя заслуговує захвату все одно.

Хоча Господь забув про неї давно:

йому вистачає турбот і не вистачає удачі.

Не варто боятися смерті й пустоти.

Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.

Просто він запам’ятовує те, що бачить.

Можна спробувати щось йому довести,

можна сказати, що у всьому винен насправді ти,

невідомо чому, незрозуміло нащо.

Бог ховається у великому. Бог — це пітьма.

Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.

Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.

Тож співай, Маріє, співай, не став незручних питань.

Смерть не міняє звичок і вподобань.

Смерть міняє квитки і дорожні карти.

Щось мені не страшно на цьому страшному суді.

Після життя в розбитій країні на хлібі й воді

хто мене може судити й чим мене можна злякати?

Співайте, гарпунники, серед моря йдучи на дно,

співайте, вигнанці, про те, що вам все одно,

про те, що вигнання вас не позбавило віри.

Віра — це те, що тримає тебе в сідлі

тоді, коли твої шанси такі малі,

що від тебе нічого не хочуть навіть твої командири.

Буде квітнути верес і чорна трава.

З тобою завжди будуть твої права,

подяки в кінці й присвяти на першій сторінці.

З тобою завжди будуть її голоси.

Носи їх, гарпуннику, при собі, носи,

наче зброю в кишені, наче птахів у клітці.


Життя Марії

Салман тримав на вокзалі кіоски…

+ + +

1

Салман тримав на вокзалі кіоски.

Кіоски спалили якісь відморозки.

Спалили кіоски, спалили фольксваген —

в роботі з людьми є свої переваги.

Спалили Салмана, інших лишили,

пізнали лише за наколками на шиї.

Ми клялись, стоячи між туману,

що поставимо пам’ятник другу Салману,

поставимо пам’ятник із чорного граніту,

вшануємо пам’ять бійців неліквіду.

Спіть собі з миром, брати по зброї,

ветерани Трої, піонери-герої,

хто згорів на роботі й не дожив до пенсії:

діти сонця, покоління пепсі.


2

Вася бовтався на фірмі до кризи,

потім на фірмі з’явилися криси.

Криси винюхали жирну частку,

криси здали Васю начальству.

І ось він сидить, як моряк на причалі,

і впадає в маразм од такої печалі.

«Є в мене, — каже, — сусід трансплантолог,

витрусить з мене зайвий мотлох.

Продам що-небудь із внутрішніх органів:

найменш юзані, без різної погані.

По ходу потрібна згода родини,

далі хай розбирають на частини.

А родина проти, наче це вирок.

А хуй мені з нирки? Проживу без нирок.

Хуй мені з їхніх кишок і тромбів?

Продам все зайве, буду як зомбі.

Почну харчуватись чужою кров’ю,

віддам борги своєму здоров’ю.

Буду пити протиотрути,

щоби всіх пережити і всіх забути».


3

Зустрів нещодавно друга Артура:

порядна родина, добра натура:

кузен-петеушник, сестра-відмінниця.

Сів — відкинувся, знову сів — відкинувся,

ще раз сів — вийшов по амністії,

сидить, чекає благої вісті.

Співає в церквах на Різдво колядок.

«У всьому, — каже, — має бути порядок.

Толку з ваших мирних зборів?

Краще різати мінтів і прокурорів,

валити суддів, палити дільничних,

стріляти червоних, вішати коричневих,

втопити в лайні нового губернатора,

потім на згарищі глушити з дозатора.

Рвати попів із золотими хрестами,

слати бомби заказними листами

кожному хую, банкіру й буржую —

Ісус казав жити по фен-шую».


4

Андрюха в школі ходив відмінником,

доки не взяли з краденим годинником.

«Було мені, — каже, — муторно й боязко.

Пішов виконувати громадянський обов’язок

в місто Фастів, у будівельну частину.

Як я ненавиджу цю країну!

Кожен готовий смоктати за подачку.

Будуть працювати просто за жрачку.

Живуть, як змії, не показуючи виду.

Я ніколи звідси не поїду».

Віддав своє труду і обороні.

Останні роки сидить на стадіоні.

Сидить восени, сидить улітку,

розповідає про трансферну політику:

«В клубі празник — змінився власник,

ліве бабло — найкращий подразник.

Наші традиції — здати позиції,

решту зроблять негри й бразильці.

Бути кращим дається не кожному,

чесний футбол занадто дорого коштує.

Все купується, все продається,

окрім любові й нашого серця!».


5

У кожного з нас є свої заступники.

Ровесники лежать в чорноземах республіки.

Інших немає, замінити їх ніким.

Це вони торгували металом і нікелем.

Це вони проїбали все й відразу —

від фабрик Донбасу до російського газу.

Це в них відбирали шахти й заводи,

це вони говорили про запах свободи,

про офшорні зони й ринки Європи,

їх валила влада й не брали хвороби,

вони першими рвались вперед під вітрилами.

Першими потім їх і відстрілювали.

Їх хоронили, їх забували.

Нічні небеса, чорні підвали,

мертва тиша, сувора вітчизна:

нестерпно п’янка,

невимовно грізна.


Життя Марії

Життя Марії

Свобода

(2 бердичівські євреї)

+

Свобода тримається на трьох китах:

ринок, демократія і кулі в животах.

Іноді просто на кулях в животі.

Зараз розповім, як це буває в житті.

Герої епопеї,

два бердичівські євреї,

креативили в Голландії

фінансові ідеї:

береш кредит,

купуєш аудит,

і хай доводять, хто з вас бандит.

Ділились по совісті, наче брати,

є куди рости,

коли рубаєш хвости.

Чесна праця,

нескорена нація,

вас вітає українська еміграція.


+

Свобода відкрита своїм і чужим.

Тим більше — в Україні міняється режим.

Можна навіть пропхати закон —

є чувак у мінюсті

з поганяловом Флакон:

має знайомих серед опозиції,

свій серед міліції та органів юстиції.

Даєш бабло,

стаєш під крило —

і робиш вигляд, що тебе тут не було.


+

Ось компаньйони сидять за столом.

Кавказька кухня в ресторані «Шалом».

Повар-торчок, розстріляний бачок,

і смак дитинства — водка «Горбачов».

Зорі висять,

наче псячі серця.

Окремо — зорі Бога-сина,

окремо — Бога-отця.

«В країні реформи, — говорить Флакон, —

потрібно бути останнім мудаком,

щоб стояти збоку.

Я ось не стою».

І давай накручувати долю свою.

«Впіймають, можуть по повній впаять.

Тому мені половину,

і вам по двадцять п’ять.

Головне — це свободи ідеї засадничі.

Підіймемо з колін ваш чортів Бердичів!».

Друзі слухали його як знавця,

щоправда, не дослухали чомусь до кінця:

спочатку накурили,

потім щось наговорили,

потім цілим рестораном їх до ранку мирили.

«Камон, мен,

давай без імен.

Що ти як артистка театру «Ромен»?

Торгуєшся тут, як готельна проблядь.

В нас у Бердичеві так бізнес не роблять».


+

Готують проплату. Проводять транш.

За пару тижнів добили ганж.

Знищили колекцію марочних вин —

чекають з батьківщини добрих новин.

Минає квартал. З кредитом голяк.

Один нарешті долає переляк:

«Ходімо до ребе,

розкажемо про себе,

ребе скаже все, що нам треба».


+

І ребе каже:

«Той, хто іде,

той знає, що каміння насправді тверде.

Свобода, мен, вона без меж.

Хоча і з межею буває теж.

Коротше, не хочете гнити в тюрмі —

їдьте в Бердичів, розрулюйте самі».


+

І партнери прилітають в новий термінал,

проходять контроль, декларують нал,

знайома з Держбанку резервує готель,

бавить, як уміє, дорогих гостей:

гриби на столі

й кримські кораблі —

вітає, так би мовити, на рідній землі.

Ось вони вмикають готельне тіві,

а там репортери по лікті в крові,

і якийсь дуболом із геройським таблом

застосовує лом у боротьбі зі злом.

І диктор коментує мінтовські понти,

й намагається щось у цих кишках знайти,

показує машину з мін’юстівським босом

і печального Флакона з паленим баблосом.


+

Один із друзів говорить на це:

«Головне — це завжди зберігати лице.

Тут хоч куди, далеко не ходи,

ця країна, мен, має дві біди:

мудаки, адвокати і другі неадеквати

завжди уміють чимось здивувати».

І коли Флакон

здає їх телефон,

вони говорять стосовно всіх цих реформ:

«Камон, мен, давай без імен.

Що ти устроїв тут оперу «Кармен»?

Давай, босяк, це по ходу твій косяк.

Без потреби після себе залишати висяк.

Хей, ліміта, в тебе шанс — один зі ста.

Пересидиш на Анталії різдвяні свята.

Бабки можете залишити собі.

Успіху вам у суспільній боротьбі».


+

А ребе, вислухавши їх, сказав:

«Кожен порт і кожен вокзал,

кожне шосе, що лежить між полями,

так само поєднує, як і розділяє.

Головне — це свобода як

моральний закон.

І взагалі —

як можна мати справу з таким мудаком?

То в чому ж, питається,

загадка ця?

Загадка виключно у волі творця.

І коли ми співаємо свої псалми,

він дивиться на нас із космічної пітьми.

Слухає наші співи сумні.

Іноді підспівує.

Іноді — ні».


Життя Марії

Переливання нас робить байдужими до крові…

+ + +

Переливання нас робить байдужими до крові.

Щоб бути зрозумілим, мало знатись на мові.

Слова — вони, як вина: завжди знищують пам’ять,

хоча бувають десертні, а бувають столові.

П’ять років я жив у цьому спальному районі.

П’ять тисяч мирян тут зранку моляться Мамоні.

П’ють кров Господню, зазирають у безодню,

годують драконів на державному кордоні.

Господь був поруч, він заходив у гості.

Коли ми трапили із ним на безлюдний острів,

він мав при собі чотири томи «Капіталу»,

я — рибні консерви і гральні кості.

Але Господь мені сказав: «Для чого консерви?

Головне, — сказав Господь, — наші внутрішні резерви».

За тиждень він був винен мені свої талони

і плюс десятину з кожної церкви.

Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти.

Ми не можемо впливати на здобутки і втрати.

Удача — це вбивця, що ламає нам суглоби.

Плюс заряджені для нас ігрові автомати.

Спробуй заховатися від власної удачі.

Всі кола пекла однаково гарячі.

Не так важливо, хто сидить в радіорубці.

Головне — які ти сам вибираєш передачі.

Самотність — пора для несподіваних рішень.

Вернусь живим додому — питиму тиждень.

Злий і живучий битимусь в падучій,

сидітиму в темряві й лякатимусь тиші.

Забудь про обачність, забудь про обережність.

Нами так чи інакше рухає залежність.

Жодна з конфесій не позбавить депресій,

якщо ти бачив місце, де згортається безмежність.

Повернемось додому, до мирної праці.

Найгіршу судому лікують медитації.

Наше минуле — це кохання й хвороби.

Життя цінує юних і хоробрих.

Ніхто нікого не чекає і не кличе.

Наше майбутнє — безтурботне і вбивче.

Наша любов — листя звіробою.

Найбільша спокуса — залишитися собою».


Життя Марії

2015-ий рік…

+ + +

2015-ий рік.

Світ складається з відкритих повік.

На тебе дивиться тисяча очей.

Що в тебе є з особистих речей?

Якщо цьому небу судилося згоріти,

яка різниця, в якій із печей?

2015-та зима.

Смерть ніколи не приходить сама.

За нею зазвичай приходить пам’ять —

на неї хворіють, від неї потерпають.

Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,

зроби що-небудь із ними обома.

Все, що відомо мені:

світ розділяється на ночі й дні,

минуле складається з прози та віршів.

Мені заважає лише те, що я вижив.

Розмови з мерцями — об’єктивна даність.

Питання не в принципах, питання в ціні.

Світ зробили зі слів,

з чорних лексем і семантичних полів.

Жовті квіти, повільні комети —

ідеальне місце для того, щоб померти.

Хочеш знайти варіант порятунку —

шукай у тому місці, де він болів.

40 років зими.

Осінь протягує тебе крізь дими.

Зима добиває тебе ногами.

Добре — це коли не безнадійно погано.

Свобода, зазвичай, у тому й полягає,

аби добровільно вернутись до тюрми.

Це ще не кінець.

В повітрі б'ється тисяча сердець.

Кожне з них невиліковне і тепле,

кожне з них б’ється за тебе.

Коли говоритимеш про рівність і братерство,

спитай, що думає про все це творець.

Спитай, чому він затих.

Церква — лише певна кількість святих,

кількість відмолених і кількість вбитих.

Кому я маю дякувати за кожен свій видих?

Їх немає не те що поруч —

їх просто немає серед живих.

Зберігається все:

всі ординаторські та КПЗ,

всі трапезні, літерні й цілодобові,

всі ті, хто клявся на вуличній крові,

хто обіцяв померлим усе владнати,

хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.

Все лишається тут.

Теплий ґрунт, золотий мазут.

Небо над містом — темне, як опік,

знає свій вік, веде свій облік,

торкається листя, торкається квітів,

жіночих облич, дитячих застуд.


Життя Марії

Старші питають Фому…

+ + +

Старші питають Фому:

«Скажи, Фомо, чому

ти кожного разу будуєш церкву,

а отримуєш на виході

чергову тюрму?

І сидиш в цій тюрмі,

де навіть слідчі німі,

чекаючи що зійде те, чого не сіяв

у мерзлому грунті по довгій зимі.

Скажи, Фомо, чому

ти готовий вірити будь-кому,

але не хочеш слухати власного серця,

яке переганяє цю лють німу?».

А Фома відповідає їм так:

«Вважайте, що я останній мудак,

але так, як ви несете свою віру,

хіба що вбитих виносять

під час піхотних атак.

Ви ж не думаєте взагалі,

як нам виглядати на вашому тлі,

як після вас нам лишатися жити,

тим більше — як нам лежати в землі.

Ось ви за ним ідете,

спів його тихий, а волосся густе,

але як йому вірити, коли я знаю,

що з цього каміння нічого не зросте?»

«Та ладно, — кажуть старші, — Фомо,

а для чого ми тут стоїмо?

Для чого зазираємо йому в обличчя,

з надією, ніби сліпі в трюмо?

Думаєш, нас не вбива,

скільки розпачу містять його слова,

як він одним дарує віру,

а іншим лише громадянські права?

Просто, Фомо, не бійся, не бійся.

Страх у серці — найжорстокіший вбивця.

Страх позбавляє тебе любові.

Він не боїться — і ти не бійся.

Страх не лишає тобі надії.

Він діє на того, на кого діє.

Страх — це не пам’ять про те, що минуло,

а відсутність віри в майбутні події».

«Ладно, — говорить Фома, —

віра ніколи не приходить сама,

віра — як форель, на яку полюєш,

і тримаєш потому руками обома.

Хай тепер б’є хвостом,

лускою зблискує над блок-постом.

В мене є лише те, що я тримаю в долонях.

Так само ось і з вашим Христом.

Ви самі вірите лише тоді,

коли він втішає вас у біді.

Легко вірити, коли поруч із тобою

хтось радиться з мертвими і ходить по воді».

А старші кажуть: «Фомо,

а з чого ми живемо?

З того, що небо працює, мов машина,

і в надійних руках аварійне кермо.

Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,

оскільки жоден демон і жоден звір

не позбавить тебе твого права на віру,

доки ти маєш мову і зір.

Говори про довгі жнива,

про почуті підлоти й побачені дива,

неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,

головне — чи знайдеш ти потрібні слова».

І старші стоять над ним,

діляться справжнім і головним,

говорять, як глухонімі зазвичай

говорять із іншим глухонімим.

…Протягом довгих років

життя виловлює боржників

і робить із атеїстів та клерків

місіонерів і чоловіків:

йти в одній із ватаг,

писати знамення на прапорах,

вірити в те, в що насправді не віриш,

не боятись того, що вганяє в страх…


Життя Марії

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі…

+ + +

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі

нічого не світить, скільки не стій на розі.

Де вони, ті рішучі і ті охочі —

чоловіки, що приходили в радості і тривозі.

На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,

на Різдво всі хочуть радості і надії.

А любов — це найпечальніше, що є в нашій мові,

найненадійніше, що можна винести в ці завії.

Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,

торгуй нею, як мідіями на причалі.

Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.

Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.

Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,

вони й життя живуть, аби долати свої перепони.

А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.

Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.

Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?

Ніч лише починається. Спробуй її переплисти.

До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.

А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.

Я можу дати тобі трішки перепочинку.

Просто поспи, без виснаження та отрути.

Хочеш, розповім тобі про одну жінку,

яка зараз теж, мабуть, не може заснути?

В тебе пальці такі темні, такі холодні,

ніби ти рибу в нічному потоці ловила.

А ось у неї навіть узимку теплі долоні,

і шкіра навіть вночі прозора й світла.

Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами.

І все, чого хочеш — трішки спокою, трішки тиші.

Їй теж зазвичай важко з її голосами.

Але нині Різдво.

Вона вірить.

Їй простіше.

Сніг народжується угорі.

Замітає вікна й ліхтарі,

замітає вулиці і двори.

Лише не говори,

не говори.

Розкажеш про себе потім.

Удень.

Зима торкається твоїх легень.

Ніч наполохана, як вівця.

Б’ються серця.

Б’ються серця.

Доки тебе стереже твоя спрага…

+ + +

Доки тебе стереже твоя спрага,

доки тебе тримається віра,

сонце рухається з точністю птаха

і час підбирається з обережністю звіра.

Вітчизни пізня вокзальна облава,

теплі руки й грудневі дороги.

Країна болить, як перебита лапа щеняти,

що виривається з нічної облоги.

Виривайся, виривайся з ночі й туману,

вигризай зневіру та безнадію.

Я потім лікуватиму твою рану,

наскільки встигну, наскільки зумію.

Я потім зрозумію, потім побачу,

коли слідом за тобою вирвусь,

всю цю твою безпритульність псячу,

всю цю твою дитячу вірність.

Лишай ні з чим їхню підлу варту,

оминай розставлені вміло пастки.

Варто битись і підводитись варто,

якщо потому й доведеться впасти.

Зірки мають виснути над тобою,

або розриватись, як ручні гранати.

Серце має заливатися кров’ю

і переганяти її, переганяти.

Кості мають міцно зростатись.

Шрами повинні додавати злості.

Щось із тобою повинно статись.

Щось сталося вже і триває досі.

Доки ти всім цим живеш і мариш.

Доки вихоплюєш, доки полюєш.

Доки ти все це в собі тримаєш.

Доки ненавидиш. Доки любиш.


Життя Марії

Прифронтове місто напередодні Різдва…

+ + +

Прифронтове місто напередодні Різдва.

Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.

Повторюють за втомленими панотцями.

Плачуть за самогубцями та мерцями.

Сніг чорніє, ніби відрубана голова.

Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей:

що нам потрібно ще, крім добрих вістей?

Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,

слухаймо вовче виття зими за спиною.

Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.

Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо,

вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,

коментує безрадісно апостольські теплі послання, ї

й здається, що в діях апостолів надто багато вагання,

а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.

На вашу любов, — говорить, — не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,

за ними полковники зі шрамами на лиці,

писарі, джури, гармаші, піхотинці,

стають до гурту, але опиняються наодинці,

запеклі прапороносці, поважні бійці

стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній

зупинці.

Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл,

міщани теж радіють з останніх сил,

радіють дяки, лірники та бандуристи,

співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.

Гості сідають повагом за святковий стіл.

Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?

Хто з вас вийде з того боку ріки?

Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,

годувати плоттю своєю замерзлу рибу,

поїти кров’ю своєю солончаки,

відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,

і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім, ходім,

покажу тобі наші статки й комори,

у мене, — говорить, — немає страху і немає покори.

Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?

Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».

…Їх тут стільки стоїть — радісних і сумних.

Але доки вона теж стоїть поміж них,

доки вона співає разом із ними —

з усіма радісними, усіма сумними —

смерті немає, немає нещасть і лих.

Горять вогні,

засинають тварини,

тривають зими.

Переклади

Чеслав Мілош

Пісенька про кінець світу

У день кінця світу

Бджола кружляє над квіткою настурції,

Рибалка лагодить блискучу сіть,

Скачуть у морі веселі дельфіни,

Молоді горобці прилітають на ринви

І змія має золоту шкіру, як і повинна в цю мить.

У день кінця світу

Жінки йдуть полем під парасольками,

Пияк засинає собі на газоні,

Продавці зелені сповнюють вулицю криком

І до острова підпливає човен із жовтим вітрилом,

Звучання скрипок лунає в повітрі,

Відчиняючи ночі спалахи сонні.

А ті, що чекали блискавиць і громів,

Розчаровані.

А ті, що чекали знаків і архангельських труб,

Не вірять, що вже почалося.

Доки сонце з місяцем над нами влітку,

Доки джміль сідає на квітку,

Доки народжуються рожеві немовлята,

Ніхто не вірить, що вже почалося.

Лише сивочолий старий, який міг би бути пророком,

Але не пророк, їх і так багато повсюди,

Говорить, підв’язуючи помідори:

Іншого кінця світу не буде,

Іншого кінця світу не буде.


Варшава, 1944


Життя Марії

Бідний християнин дивиться на гетто

Бджоли відбудовують червону печінку,

Мурахи відбудовують чорну кість.

Розпочинається роздирання, топтання шовку,

Розпочинається товчення скла,

Дерева, міді, нікелю, срібла, гіпсової піни,

Блях, струн, труб, листя, куль, кришталю —

Бах! Фосфоричний вогонь із жовтих стін

Ковтає людське та звірине волосся.

Бджоли відбудовують щільники легень,

Мурахи відбудовують білу кість.

Розривається папір, гума, полотно, шкіра, льон,

Волокна, тканина, целюлоза, волосся,

Зміїна шкіра, дроти.

Валиться в полум’ї дах, стіна, і жар огортає фундамент.

Лишається тільки піщана, витоптана,

З єдиним безлистим деревом

Земля.

Повільно, риючи тунель, суне охоронець-кріт

З маленькою червоною лампою на голові.

Торкається тіл похованих, рахує, проштовхується далі.

Розрізняє людський попіл за райдужними опіками,

Попіл кожної людини за іншою барвою райдуги.

Бджоли відбудовують червоний слід.

Мурахи відбудовують місце по моєму тілі.

Боюся, дуже боюся охоронця-крота.

Його повіки набрякли, мов у патріарха,

Який довго сидів при світлі свічок,

Читаючи велику книгу видів.

Що скажу йому, я, Жид Нового Заповіту,

Котрий чекає дві тисячі літ на повернення Ісуса?

Моє розбите тіло видасть мене його поглядові,

І він зарахує мене до помічників смерті:

Необрізаних.


Варшава, 1943

Пісня громадянина

Камінь із дна, що бачив висихання морів

І мільйон білих риб, які, помираючи, тріпотіли —

Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей

У неволі. Бачу краба, що годується їхнім тілом.

Я бачив занепад країн і загибель народів,

Утечу королів та імператорів, міць тиранів.

Можу розповісти нині, цієї години,

Що однак — існую, хоча все і гине,

Що краще живий пес, аніж мертвий лев,

Як мовить Писання.

Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,

                                          із заплющеними очима,

Зітхаю і думаю про зоряне небо,

Про неевклідів простір і розмноження амеби,

Про високі кургани термітів.

Доки ходжу — сплю, коли засну — з’являється ява,

Біжу гнаний і залитий потом

Площами міст, які зоря відносить яскрава,

Під мармуровими уламками розвалених брам

Торгую алкоголем і золотом.

А я ж стільки разів уже був так близько,

Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,

І невідоме відкривало своє лице,

Як відкривається спокійна ніч, в потоці відбита.

Й вітали мене дзеркальні міднолисті сади,

Що гаснуть, рукою накриті.

І зовсім близько, оранжерея світів, за вікнами, раптом,

Де хрущ малий і павук планетам є рівні,

Де, ніби Сатурн, мандрівний спалахує атом,

А женці підносять до вуст холодний глек

Серед пекучого літа, шукаючи тіні.

Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,

Як старий Гете, перед лицем землі стати,

Щоб примирити й розпізнати її,

З працею, піднесеною, як лісова фортеця

Над рікою затінків нетривких і мінливих світел.

Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто

Винен? Хто зробив так, що мені відібрано

Молодість і зрілий вік, що приправлено

Жахом мої найкращі роки? Хто,

Ах, хто винен, хто винен, о Боже?

І думати можу лише про зоряне небо,

Про високі кургани термітів.


Варшава, 1943

Кав’ярня

З того столика в кав’ярні,

Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,

Лишився я один.

Міг би туди увійти, якби захотів,

Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,

Викликаючи тіні.

Імла зимова на шибі та сама,

Але ніхто не ввійде.

Жменя попелу,

Пляма гнилизни, присипана вапном,

Не здійме капелюха, не промовить весело:

Ходімо вип’ємо.

З недовірою торкаюсь холодного мармуру,

З недовірою торкаюсь власної руки:

Це все є, і я є в діянні дійсності,

А вони замкнуті на віки віків

У своєму останньому слові, в останньому погляді.

І далекі, як імператор Валентиніан,

Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —

Хоч минув ледве рік, два чи три роки.

Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,

Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм

У спосіб, для них незнаний.

Можу відчути смак фруктів із океанських островів

І мати своє фото в одязі другої половини століття.

А вони вже назавжди — як погруддя в жабо та фраках

З жахливої енциклопедії Ларусса.

Але часами, коли вечірня зоря

Забарвлює дахи бідної вулиці,

Заглядаюсь у небо — й бачу там, поміж хмар,

Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,

А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.

Бо я ще не знаю, як це —

Гинути від жорстокої людської руки.

Вони знають, вони добре знають.


Варшава, 1944


Життя Марії

Передмістя

Рука з картами падає

В пісок гарячий,

Сонце вибілене падає

В пісок гарячий.

Фелек банкує, Фелек тасує,

І світло пронизує колоду,

Пісок гарячий…

Зламана тінь труби. Дрібна трава.

Далі місто відкривається кривавою цеглою.

Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.

Кузова заржавілого сухе ребро.

Зблискує кар’єр.

Пляшка порожня закопана

В пісок гарячий,

Крапля дощу упала

В пісок гарячий.

Янек банкує, Янек тасує,

Граємо й линуть липні і травні,

Граємо рік, потім другий, четвертий,

І світло крізь чорні сиплеться карти

В пісок гарячий.

Далі місто відкривається кривавою цеглою,

Самотня сосна за єврейським будинком,

Сипучі піски, рівнина аж до кінця.

Вапняний пил, котяться вагони,

А у вагонах чиясь скарга вискімлена.

Візьми мандоліну, на мандоліні

Все це зіграєш

Ех, пальцем по струнах.

Чудова пісня,

Безплідне поле,

Випито склянку,

Більше не треба.

Глянь, йде із міста дівка весела,

Легкі черевики, підстрижена гривка,

Давай, хороша, побався з нами.

Безплідне поле,

Заходить сонце.


Варшава, 1943/44

Бідний поет

Перший порух є співом,

Вільним голосом, що наповнює гори й долини.

Перший порух є радістю,

Але вона лишається відібраною.

І коли роки змінюють кров,

А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,

Сиджу, підступний і розгніваний поет,

Зі злісно примруженими очима,

І, зважуючи в долоні перо,

Обдумую помсту.

Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя,

Покривається квітом,

А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,

Такі дерева не ростуть, і зневагою є

Принесений знедоленим людям запах цього дерева.

Одні ховаються в розпач, солодкий,

Як міцний тютюн, як склянка горілки,

Випита в годину втрати.

Інші плекають надію нерозумних,

Рожеву, як еротичний сон.

Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,

Що може тривати довго,

Хоча й не набагато довше, ніж триває

Все ще дев’ятнадцяте століття.

Але мені дана цинічна надія,

Бо відколи розплющив очі, я не бачив нічого,

Крім пожеж і різанини,

Окрім кривди, принижень

І смішної ганьби марнославців.

Дана мені надія помсти іншим і самому собі,

Оскільки я був тим, хто знав

І не мав для себе з того жодної користі.


Варшава, 1944


Життя Марії

У Варшаві

Що робиш на руїнах собору

Святого Івана, поете,

Цього теплого весняного дня?

Про що думаєш тут, де вітер,

Від Вісли віючи, розвіває

Червоний пил згарищ?

Присягав, що ніколи не будеш

Жалобною плакальницею.

Присягав, що ніколи не торкнешся

Великих ран свого народу,

Щоби не перетворити їх на святість,

Прокляту святість, що переслідує

Нащадків через віки.

Але той плач Антигони,

Яка шукає свого брата,

Щось, чого не можна

Витримати. А серце —

То камінь, що в ньому, ніби комаху,

Замкнуто темну любов

Найнещасливішої землі.

Не хотів любити так,

Не було це моєю метою.

Не хотів співчувати так,

Не було це моєю метою.

Моє перо легше

За перо колібрі. Цей тягар

Мені не під силу.

Тож як я житиму в країні,

Де нога чіпляється за кості

Непоховані найближчих?

Чую голоси, бачу посмішки. Не можу

Нічого написати, бо п’ятеро рук

Хапають моє перо

І вимагають писати їхню історію,

Історію їхнього життя й смерті.

Чи ж для того я створений,

Аби лишатись жалобною плакальницею?

Я хочу оспівувати свята,

Радісні гаї, до яких

Приводив мене Шекспір. Лишіть

Поетам хвилю радості,

Бо згине ваш світ.

Божевілля — жити без усміху,

Й повторювати два слова,

Звернені до вас, померлі,

До вас, чиєю долею

Мала бути радість

Звершень думки і тіла,

Пісень, бенкетів.

Два вцілілих слова:

Правда і справедливість.


Краків, 1945


Життя Марії

Дитя Європи

1

Ми, кому ласощі дня проникають в легені,

Хто бачить галуззя, яке розквітає в травні,

Є кращими за тих, хто загинув.

Ми, що жуємо, смакуючи, їжу

Й цінуємо повною мірою любовні розваги,

Є кращими за тих, кого поховали.

З печей вогняних, з-поза колючих дротів, де свище

                                       осені безкінечної вітер,

З битв, коли в спазмах ричить ранене кимось повітря,

Врятувалися ми хитрістю і знаннями,

Посилаючи інших у більш небезпечні місця,

Підіймаючи їх закликами до бою,

Відступаючи в передчутті безнадійної справи.

Маючи на вибір смерть власну і смерть свого друга,

Вибирали ми його смерть, холодно мислячи:

Аби лише збулося.

Причиняли двері газових камер, крали хліб,

Знаючи, що наступний день буде тяжчим за попередній.

Як і належить людям, пізнали добро і зло.

Наша злостива мудрість на землі собі рівних не має.

Належить визнати, що ми — кращі за інших,

Легковірних, запальних і слабких, тих,

Що не цінували життя.


2

Шануй здобуті вміння, дитя Європи.

Спадкоємцю готичних соборів, барокових костьолів

І синагог, де лунав плач скривдженого народу,

Спадкоємцю Декарта й Спінози,

Правонаступнику слова «честь»,

Епігоне Леонідів,

Шануй уміння, здобуті в грізну годину.

Розум маєш тренований, здатний розпізнати одразу

Добрі і злі сторони кожної речі.

Розум маєш скептичний і вишуканий, що дає нам утіхи,

Про які нічого не знають примітивні народи.

Цим розумом ведений, розпізнаєш одразу

Слушність порад, що ними ділимося з тобою.

Нехай ласощі дня проникають в легені.

Для цього маєш правила — мудрі й суворі.


3

Не може бути мови про тріумф сили,

Оскільки це та епоха, перемагає в якій справедливість.

Не згадуй силу, аби ще хтось не запідозрив,

Що ти потайки визнаєш занепалі доктрини.

Хто має владу, завдячує за це логіці історії.

Віддай логіці історії частину, що їй належить.

Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу,

Про руки, що власне фальшують експеримент.

Хай не знають руки твої, фальшуючи експеримент,

Про уста, що власне виголошують гіпотезу.

Вмій передбачити пожежу з безпомилковою точністю.

По чому підпалиш дім, і збудеться те, що мало бути.


4

З малого насіння правди вирощуй брехні рослину,

Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсністю.

Нехай буде брехня логічнішою за те, що сталось,

Аби втомлені мандрівники знайшли в ній утіху.

По дневі брехні збираймося в добірному колі,

Б’ючи по стегнах зі сміху, коли згадає хтось наші вчинки.

Роздаючи похвали під назвою кмітливості розуму,

Чи похвали під назвою величини таланту.

Ми останні, хто вміє веселощі з цинізму черпати.

Останні, чия хитрість від розпачу так недалеко.

Вже народжується покоління смертельно серйозне

І сприймає дослівно те, що ми сприймали зі сміхом.


5

Нехай твої слова залежать не від того,

Що вони означають,

А від того, проти кого були вони вжиті.

Зі слів двозначних зроби свою зброю,

Слова зрозумілі занурюй у темряву енциклопедій.

Жодних слів не засуджуй, аж доки урядовці

Не перевірять у картотеці, хто вимовив ці слова.

Голос пристрасті кращий за розуму голос,

Оскільки безпристрасні історію змінити не годні.


6

Не люби жодної країни: країни так легко гинуть.

Не люби жодного міста: міста западають в руїни.

Не зберігай речей, бо з твоєї шухляди

Підійметься дим, отруйний для твого подиху.

Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть

Або, покривджені, просять допомоги у тебе.

Не дивися в озера минулого: іржею покриті,

Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.


7

Хто про історію мовить, той завжди безпечний.

Проти нього свідчити не встануть померлі.

Які захочеш можеш приписати їм вчинки,

Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.

З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя.

Надаси йому рис таких, яких тобі треба.

Гордий від влади над людьми, що давно померли,

Змінюй минуле на власну, кращу подобу.


8

Сміх, що постає з поваги до правди,

Є сміхом, яким сміються вороги народу.

Вік сатири закінчився. Не будемо більше

Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.

Суворі, як і належить будівничим справи,

Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.

З устами стиснутими, розумові покірні,

Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.


Нью Йорк, 1946

Щастя

Яке тепле світло! З рожевої затоки

Ялини щогл, відпочинок линв

В імлі світанку. Там, де у води моря

Впадає струмінь, при містку, звучання флейти.

Далі, під аркою давніх руїн

Видно маленькі постаті,

Одна має червону хустку. Ще дерева,

Гори і вежі ранкової пори.


Вашингтон, 1948

Не більше

Повинен буду розповісти колись, як змінив

Думку про поезію і як сталося,

Що вважаюся нині одним із багатьох

Торговців і ремісників японського королівства,

Які складають вірші про цвітіння вишні,

Про хризантеми та місячну повню.

Коли б я міг венеційських куртизанок

Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича,

І з тканини єдвабної, перлової пов’язки

Вилущити важкі груди, червону

Смужку на животі від застібнутої сукні,

Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів,

Що прибули того ранку з покладами золота;

І коли б одночасно я міг їхні бідні кості

На цвинтарі, де лиже браму жирне море,

Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь,

Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,

Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії

Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу.

А тоді нам має вистачити цвіту вишні

І хризантеми, і повного місяця.


Монжерон, 1957

Ода до птаха

О складний.

О несвідомий.

Тримаєш за собою долоні пернаті.

Стоїш на лапах сірого ящура,

На кібернетичних рукавичках,

Що хапають усе, чого торкнуться.

О неспівмірний.

О більший, аніж

Безодня конвалії, око жука в траві,

Руде від оберту зелено-фіолетових сонць,

Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи,

Галактика в чиєму тілі

Така ж, як і кожна інша.

Поза волею, безвільно

Гойдаєшся на гілці над озерами повітря,

Де затоплені палаци, вежі листя,

Тераси для посадок між лірою тіні.

Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі —

Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила.

Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу

Зносиш своє тепле та пульсуюче серце.

О ні до чого не подібний, байдужий

До звуку pta, pteron, fvgls, brd.

Поза назвою, неназвано,

Рух бездоганний у величезному бурштині.

Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє

Від речей, яким щоденно даю імена,

І моєї вертикальної постави,

Що витягується до зеніту.

Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною.

Його нутро таке тілесне й любовне,

Аж на шиї волосся мені стає сторч від

Спорідненості й твого екстазу.

Тоді чекаю в сінях ополудні,

Бачу уста коло мідних левів

І торкаюсь оголеної руки

Під запахом криниці та дзвонів.


Монжерон, 1959


Життя Марії

Повинен, не повинен

Чоловік не повинен любити місяць.

Сокира в його руці має лишатись важкою.

Сади його повинні пахнути гнилими яблуками,

В міру заростаючи кропивою.

Чоловік, говорячи, не повинен

Уживати слів для нього дорогих

Ані розлущувати зерна,

Аби побачити, що там усередині.

Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь

(Так принаймні вчили мене в Литві).

Коли ступає на мармурові сходи

Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину,

Як нагадування, що сходи не довговічні.


Берклі, 1961

Поставлять там екрани

Поставлять там екрани й наше життя

Будуть показувати від початку і до кінця,

З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди,

І нарядами епохи,

Що були б просто смішними й жалюгідними,

Коли б не ми їх носили, не знаючи інших.

Армагедон чоловіків і жінок.

Марно кричати: я їх кохав,

Кожне видавалося мені

Дитям бажаним і спраглим ніжності,

Я любив пляжі, басейни й клініки,

Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого м’яса.

Співчував їм і собі, але це тепер не захистить.

Закінчені слово й думка, посування склянки,

Відвертання голови, пальці,

Що розстібають сукню, блазнювання,

Оманливий жест, споглядання хмар,

Убивство задля наживи: лише це.

І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками

При кісточках, що входять так повільно до вогню,

Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці,

І знов оглядай, що було, від початку і до кінця.


Берклі, 1964

Дифірамб

Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори

при заході сонця зустрічаємо,

як завжди, з піснею та поклоном.

Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів

базальтових скель зграї птахів пірнають

у прозорі води затоки.

І видра морська зблискує перетинчастою лапою,

вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос.

А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії.

Нічого не додалося, нічого не втратилося,

непорушний, досконалий, недоторканий світе.

Не збереглася пам’ять бодай про щось,

що напевно було б нашим.

Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років,

чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком.

Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно,

темнаві кола на грудях кузинки Антольки.

Стрекотання автоматів на рівнині, поритій

протитанковими ровами,

під роздертою заслоною похмурого світанку.

Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний,

марний, насилу випрошений сон?

З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі,

озираються й прикладають пальця до уст.

Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці,

відставивши вбік закриті шоломи.

А сила любові, живе золото в крові,

знищує на віки наше порожнє ім’я.


Берклі, 1965

Твій голос

Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена.

Благай богів, хай дадуть легке помирання.

Ким ти є — трохи амбіцій, пожадливості й марень

не заслуговують на кару предовгою агонією.

Не знаю лише, що ти можеш зробити,

сам, зі смертю інших,

дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом,

осліплих вояків,

яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе.

Бездомна твоя милість, німе твоє слово,

і боїшся вироку за те, що нічого не зміг.


Берклі, 1968


Життя Марії

Закляття

Прекрасним є людський розум і непереможним.

Ані ґрати, ні дріт, ні викидання книжок у жорна,

Ні вирок вигнання нічого проти нього не вдіють.

Він установлює в мові загальні ідеї

І веде нашу руку, саме тому ми пишемо з великих літер

Правда і Справедливість, а з малих — брехня і кривда.

Він понад тим, що є, здіймає те, що бути повинно,

Ворог розпачу, друг надії.

Він не знає ні елліна, ні юдея, ані раба, ані пана,

В керування віддаючи нам спільне господарство світу.

Він із плюгавого ґвалту замучених слів

Рятує думки ясні та суворі.

Він говорить нам, що все є завжди новим попід сонцем,

Розкриває долоню затвердлу того, що вже здійснилось.

Чудовою і молодою є Філо-Софія

Й споріднена з нею поезія в Добра на службі.

Природа щойно вчора святкувала їхнє народження,

Звістку про що горам принесли єдиноріг і луна.

Славною буде їхня приязнь, час їхній не має кордонів.

Їхні всі вороги прирекли себе на загибель.


Берклі, 1968

Так мало

Так мало сказав.

Короткі дні.

Короткі дні.

Короткі ночі.

Короткі роки.

Так мало сказав.

Не встиг.

Серце моє втомилося

Захватом,

Розпачем,

Старанністю,

Надією.

Паща левіафана

Змикалася на мені.

Голий лежав на берегах

Безлюдних островів.

Потягнув мене за собою в безодню

Білий кит світу.

І тепер я не знаю,

Що було насправді.


Берклі, 1969

Завдання

З тривогою й трепетом думаю,

Що знайшов би виправдання своєму життю,

Лише б коли зважився на публічну сповідь,

Викриваючи шахрайства, власні й моєї епохи:

Ми могли озиватися скрекотом карликів різних та бісів,

Але чисті й гідні слова нам були заборонені

Під загрозою такої суворої кари, що коли хтось

Вимовляв з них бодай одне,

Сам себе вважав утраченим після цього.


Берклі, 1970

Дар

День такий щасливий.

Туман розсіявся рано, я працював на городі.

Колібрі висіли над квіткою каприфолю.

Не було на землі речі, якої б хотів.

Не знав нікого, кому варто було б заздрити.

Що сталось поганого, забув.

Не соромився думати, що я той, ким я є.

Не чув у тілі жодного болю.

Випроставшись, бачив блакитне море й вітрило.


Берклі, 1971


Життя Марії

Втеча

Коли місто спалене лишали ми за собою,

На шляху польовім до неба здіймаючи очі,

Я казав: «Хай сліди по нас заростають травою,

Хай у вогні замовкають голоси пророчі,

Хай померлі померлим розповідають, що сталось,

Нам судилось новий народ народити по цій пустелі,

Вільний від зла і щастя, яким десь там спалось.

Ходімо». А меч вогняний відчиняв для нас землі.


Гошице, 1944


Життя Марії

Життя Марії

Інформація видавця

УДК 821.161.2

ББК 84.4Укр

Ж15

Жадан Сергій

Життя Марії. Книга віршів і перекладів. — Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги — XXI, 2015. — 184 с.


Жодну частину з даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Copyright © 1945, 1953, 1962, 1965, 1969, 1974 by The Czeslaw Milosz Estate. All rights reserved


© Сергій Жадан, 2015, вірші, переклади

© Meridian Czernowitz, 2015, видання українською мовою

© Студія Графпром, 2015, дизайн-концепт

© Сергій Жадан, 2015, фотографії

© Ілля Павлов, 2015, фотографії

ISBN 978-617-614-085-6


Зміст


Інтро


Райнер Марія Рільке. (З циклу «Життя Марії»).

Благовіщення _6


Вірші


Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава… _8

Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?.. _10

Візьми лише найважливіше. Візьми листи… _14

Чого лише не побачиш на цих вокзалах… _16

Ось я лишаю зброю й починаю повзти… _18

Солдатське взуття — саме для цих кам’яних доріг… _20

Чорна, ламана, зла, зимова… _22

Не розуміючи після, не сприймаючи до… _25

Тому що ніколи тебе не вирвеш… _26

Літо лишило тобі високу пшеницю… _28

Вночі я не встиг про це сказати… _30

І що робити з усім цим тепер… _32

Золото на воді й вогні за рікою… _35

Птах уночі забивається до кімнати… _36

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність… _38

Можливо, я просто не вмію передати все це словами… _39

Давай, скажи їй щось, зупини… _40

Я так і не зрозумів кількох речей… _42

Перші дні листопада… _44

Добре, добре, знищуй листи… _46

Десь на початку осені з’являються тиша й міць… _49

І вже коли ти спиш, починається сніг… _50


Чому мене немає в соціальних мережах


Голка _54

Пошуковик _57

Секта _58

Чеченка _60

Псих _62

Мародер _64

Плейєр _68

Капелан _70

Шпигун _72

Носоріг _74


А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом… _78

З чого все почалося?.. _80

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті… _82

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті… _84

На ранок розгледіти колір її очей… _86

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки… _87

Більше нічого не буде, — вона повторює… _90

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні… _91

Пам’ятаєш? — питаю… _93

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини… _95

Вагітність _97

Віолончеліст _99

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її… _102

Пливи, рибо, пливи… _104

Як воно, — питає він, — жити без почуття провини?.. _106

В наступному житті, будь ласка, жодних розмов про життя… _108

Стільки високого диму й теплих споруд… _109

Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними… _111

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості… _112

Салман тримав на вокзалі кіоски… _115

Свобода (2 бердичівські євреї) _121

Переливання нас робить байдужими до крові… _128

2015-ий рік… _131

Старші питають Фому… _134

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі… _138

Доки тебе стереже твоя спрага… _140

Прифронтове місто напередодні Різдва… _142


Переклади


Чеслав Мілош


Пісенька про кінець світу _144

Бідний християнин дивиться на гетто _146

Пісня громадянина _148

Кав’ярня _150

Передмістя _152

Бідний поет _154

У Варшаві _156

Дитя Європи _159

Щастя _164

Не більше _165

Ода до птаха _166

Повинен, не повинен _168

Поставлять там екрани _169

Дифірамб _170

Твій голос _172

Закляття _174

Так мало _175

Завдання _176

Дар _177

Втеча _178


Літературно-художнє видання

ЖАДАН Сергій

Життя Марії

Книга віршів і перекладів

Редактор Олександр Бойченко

Дизайн Студія Графпром

Макет Василя Дроняка

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Партнери:

Життя Марії

Підписано до друку 11.03.2015 р. Формат 70x100 1/32.

Умов.-друк. арк. 11,82. Обл.-вид. арк. 12,80.

Видавництво «Книги — XXI»

Україна, S8000, м. Чернівці, а/с 418

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (50) 9183202

e-mail: booksxxi@gmail.com

www.books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ФОП Чепіль T. І. Замовленя № 150.

(свід. Серія АД № 119902 від 16.12.2013 р.)

м. Кам’янець-Подільський, вул. Довга, 5

тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net


Життя Марії

home | my bookshelf | | Життя Марії |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу