Книга: Заметіль



Заметіль
Заметіль

Анна Хома

Заметіль

В авторській редакції


Заметіль

Частина перша

Вікно

А в очах твоїх падав сніг,

Мокра паморозь, мов із терну вся.

Мовчки крик мій прилип до ніг.

Це неправда, що я не вернуся.

Роман Скиба

Листопад. Минулий час…

Вилізла на підвіконня. Шарпнула на себе віконну раму. Озирнулась. Ступила на бляшаний карниз.

ЩО ТИ РОБИШ?

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

СТІЙ!!!

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Руки кинулись описувати у повітрі шалені оберти, проте відновити втрачену рівновагу не змогли.

Нога, яка ще залишалася на карнизі, легко втратила останню точку опори.

Зіниці блискавично розширились, коли земля стрибнула їм назустріч.

Тіло плиском вдарилось об повітря, тверде, мов криця, і набрало прискорення.

Внутрішні органи рвонули вгору, підкоряючись фундаментальному закону інерції.

Серце зупинилось.

У вухах зашумів вітер, змішавшись з чиїмось пронизливим криком.

Серце завелося, але у такому ритмі і з такою частотою, що неможливо описати.

ВОСЬМИЙ… ПОВЕРХ…

БУДЬ ЛАСКА…

Голова автоматично відвернулась убік, коли гілки яблуні прийняли на себе перший удар страшної кінетичної сили, пригасили його, пошматували одяг, пропороли в кількох місцях шкіру, розірвали вухо, вирвали пасмо волосся з цибулинами, зламались разом із стовбуром і, схиляючись перед законом земного тяжіння, опустили тіло на землю.

Земля здригнулася.

О БОЖЕ!..

Тазові кістки тріснули і їх уламки змістилися, роздираючи на своєму шляху судини, нерви і клітковину.

Ліва стегнова кістка вивернулася з суглобу.

Розірвалась селезінка.

Півтора літра крові вилилось із свого русла і скупчилося у невідведених для цього місцях.

У легенях поспадалися окремі ділянки, а ті, що залишились, не могли отримати достатньо кисню для своїх потреб.

З найкращих поривань ендокринні залози викинули у кров стільки гормонів, що це катастрофічно погіршило ситуацію.

Струс серця, мозку і нирок перевів діяльність цих органів у критичний режим.

Потужні потоки больових імпульсів змасакрували свідомість.

Зруйновані тканини, не бажаючи цього, перетворились на грізну отруту для ще не ушкоджених тканин.

БУДЬ ЛАСКА…

НЕ ТРЕБА…

НІ…

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку… не змогла. Наважилась встати… не змогла. Спробувала закричати… не змогла.


Організм увійшов у загрозливий для нього стан, який називають травматичним шоком.

Правду кажучи, йому було байдуже, як цей стан називають. Він боровся, як міг. Як вимагала того його природа.

Якби він знав, якою буде ця боротьба, то, мабуть, дозволив би собі розкіш померти одразу.

Листопад. Теперішній час

1.

Коротко, ніби протестуючи, клацнув ларингоскоп, перейшовши у бойове положення. На вигнутому клинку засвітилась лампочка. Металева рукоятка холодила долоню, але мороз по спині йшов не від цього холоду.

Шкіра хворого почала відгонити кригою. Синьою кригою на зимовому озері.

Олена висунула хворому нижню щелепу, завела клинок у ротову порожнину, просунула його до межі язика й глотки і, рухом на себе, підняла корінь язика і надгортанник. Голосова щілина виглядала майже так, як у «Атласі з анатомії», тільки значно меншою.

— Трубку, — простягнула вона праву руку, фіксуючи ларингоскоп зором і лівою рукою. Ймовірність потрапити у стравохід була достатньо висока. — Трубку!

Нарешті у долоню нерішуче тицьнули довгождану інтубаційну трубку. Не тим боком, звісно.

Ні, не мав цей хворий сьогодні щастя. А може, не він, може — вона?..

Коли трубка опинилась у трахеї і до неї приєднали дихальний мішок, серце хворого вже зупинилось. Грудна клітка опускалась і піднімалась зусиллями її рук, але то вже була грудна клітка трупа.

Наступні пункти серцево-легеневої реанімації до воскресіння померлого не призвели.

Медсестра дивилась непритомними очима. Нічого дивного: новенька. Здається, її друге чергування. І другий труп на сьогодні.

Олена стомлено потерла повіки. Завтра у реанімації ніхто не здивується. Усі скажуть, що нічого іншого не очікували.

Не любили з нею чергувати. Говорили, що вона притягує нещастя. Що на її зміні завжди повно роботи. Що люди вмирають на її зміні.

«Нефартова ви, Олено Григоріівно.»

«А, може, десь згрішили, признавайтесь?»

Одні підколювали її відкрито, інші, читаючи графік, зітхали потайки. Слава про молодого реаніматолога котилась лікарнею, як заразна інфекція. Адміністрація поки що тільки хитала головою.

Олена вже виходила з реанімаційного залу, як щось ніби смикнуло її за плече.

Вона обернулась. Померлий сидів на ліжку і здивовано крутив головою.


…Коли вже нарешті їй перестане снитись ця проклята реанімація?

Небо сіріло. Мовчало небо, як мовчить людина, у якої зупинилися дихання і серце.

Тут, у квартирі на восьмому поверсі, теж було сіро і тихо. Як у морзі. У її рідній квартирі.

Олена натягнула ковдру на голову. Не помогло.

Почала рахувати до ста. На «шістдесят» зупинилась.

(Що там у нас сьогодні на обід, мам?

«Тік-так, тік-так, — процокав годинник. — Море свіжості і всього дві калорії.»

Дякую.)

У чиєїсь машини за вікном не витримали нерви і вона сердито засиренила.

Олена зрозуміла, що тягнути нема куди, але ковдра в’язла між пальцями, спутувала зап’ястя, намагалась запеленати її, як малу дитину.

(Мамо, можна я ще трохи посплю?

БУДЬ ЛАСКА…)

Це пролунало у голові надто несподівано, — вона не встигла заглушити його. Це прорвалося через бар’єри позамежевого гальмування і паралізувало роботу кори головного мозку. На коротку, здичавілу від страху мить.

Це — не слова. Навіть не молитва.

(НЕ ТРЕБА…)

Вона не встигла. Приведена у рух ланцюгова реакція могла перерватися тільки після зіткнення з землею.

(О БОЖЕ…)

Це був пусковий механізм кінця світу.

Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку. Наважилась встати. Спробувала закричати.

…Отямилась, коли небо з сірого стало рожевим. Реанімоване кимось небо.

Сон був короткий, як постріл. І так само вбивчий.

Мляво, за звичкою, попросила у Бога смерті. Бабці з їхнього під’їзду кажуть, якщо довго і щиро чогось просити, воно обов’язково збудеться.

Бог нагадав їй, що існують знеболювальні препарати.

Напевно два роки, — це надто короткий час, щоб там нагорі її почули. А може вона недостатньо щира?

Не навчена просити?

І мама померла, перш ніж Олена встигла спитати, чому вона так погано її виховала.

— Ненавиджу Тебе, — мляво повідомила вона Богові. — Навіщо Ти мене воскресив?.. Ненавиджу вас обох.

Два роки тому. Вісім годин після кінця світу.

Вижила тільки темрява. Тільки темрява і більш нічого. Але раптом у темряву проник шелест. Темряві він не сподобався і вона спробувала його елімінувати. Однак шелест не зник.

2.

На сніданок були салатик з капусти, скибка чорного хліба і зелений чай. Без цукру, звісно. На її харчуванні економили конкретно. Не дивно — прожитковий мінімум не дає зазвичай змоги збільшувати кількість калорій до бажаних вам величин. Але зменшувати їх до безкінечності теж неможливо.

Олена подивилась на цю розкішну трапезу, посунула тацю так, щоб вона не зісковзнула з колін, і підняла очі на Жінку, що стояла поруч і тривожно заглядала їй у лице. Красиві риси обличчя, красиве каштанове волосся з сивиною і навіть деяка огрядність у фігурі її не псувала. Тільки суцільна тривожність у рисах і рухах робила її старшою і дещо неадекватною. Чого тривожитись, якщо загалом все добре? От тільки кількість калорій у її їжі…

— Звідки ви знаєте, що я люблю найбільше?

Жінка розплилася у вдоволеній усмішці.

— Їж, доцю, їж, тобі треба набиратись сили. Подивись, яка ти змарніла, а капусточка свіженька, має багато вітамінчиків. Зелений чай теж дуже корисний, у ньому є ті… як їх?

— Поліфеноли і пе-вітамінний комплекс.

— Яка ти розумниця! Нічого, ми ще поставимо тебе на ноги. Я добре в цьому розуміюся, повір мені: роздільне харчування — це основа основ.

Жінка сіла біля ліжка і п’ять хвилин спостерігала, як Олена їсть.

Сьогодні Олена їла краще, ніж учора, але не так добре, як післявчора. Хліб дробився на ковдру, а горнятко загрожувало перехилитись і ошпарити її чаєм.

— А що ти хотіла б з’їсти на обід, доцю?

Олена піднесла горня до рота, потримала так і відставила:

(А раптом?..)

— Суп… з фрикадельками.

— А на маєш! Ти ж хочеш бути здоровою? А як ти будеш здорового, якщо їстимеш м’ясо? Я тобі ось що скажу: м’ясо — найбільший ворог сучасної людини і ти, як лікар, мусиш це знати, бо…

— Який я тепер лікар…

(Не слід було…)

— Ти не повинна нарікати, Бог тебе врятував, мусиш дякувати йому…

— Дякую вам. Але ви не повинні стільки всього для мене робити.

— А чому ж це? Ти для мене, як рідна дочка. Рідна мати для тебе стільки б не зробила, як роблю я. Ой, де ж ти виделку впустила, зараз я підойму…

— Я сьогодні не голодна…

— Сьогодні що — четвер? Голодувати будеш завтра, а нині…

— Що більше людина голодує, то краще для організму.

Жінка задумалась з виделкою в руках. На красивому чолі проступили зморшки.

— Так кажеш?

— Це не я, це Поль Брег.

— Ну що мені з тобою робити? Все то ти знаєш, все розумієш? А може, ти хочеш сказати, щоб завтра я не приходила?

— …Тоді я залишусь зовсім сама.

— Донечко моя злота, якби була моя воля, я б біля тебе днювала й ночувала, але маю ще вдома купу роботи. А тому нині так пізно прийшла, бо вдома мусила моєму чоловікові сніданок зготувати: він як дитина, палець об палець не вдарить, щоб мені помогти. Ти теж, як одужаєш, мене забудеш. Усі діти невдячні…

— Навіть такого не говоріть. Я вас ніколи не забуду.

(Ніколи не забуду. Ніколи.)

— Моя ти рідненька, бідна, нещасна дівчинка. А тепер — лягай: тобі треба берегти себе, не втомлюватися. Дай я тобі поможу, накрию тебе ковдрою. Ось так, щоб тепленько було…

Олена без слова протесту дозволила цій Жінці вкласти себе у ліжечко. Як колись, без слова протесту, дозволила їй стати повноправною господинею у себе вдома. Коли тебе постійно називають бідною і нещасною, рано чи пізно ти такою стаєш. Сьогодні Олена це усвідомила чітко і виразно.

(Коли це сталося?.. ЯК це сталося?..)

— Я прибіжу під вечір. Будь чемна.

…Минула година. Олена повільно-повільно, немов розучившись рухатися, відкинула ковдру, сіла на дивані і прислухалась. Чемною вона сьогодні бути не збиралась.

«Так-тік, так-тік,» — підтакнув годинник.

Нічого загрозливого не почувши, Олена витягнула з-під подушки газетну сторінку, швидко розправила її і переставила телефон з тумбочки собі на коліна.

І враз помітила, як затрусилися руки.

(Це вже хвороба.)

Вона згорнула сторінку удвоє, потім учетверо, — і руки заспокоїлись, руки згадали, як робиться з банального паперу літачок. Пірнувши у дитинство, вона вмерла для сьогодення.

Але Бог пильнував. Бог не дав їй вмерти надовго.

Довелося колотись.

…Коли погляд повернув собі здатність фокусуватись на сторонніх предметах і натрапив на цей саморобний літачок, Олена зрозуміла, що віддала б усе на світі, щоб сісти зараз у літак і опинитись у Південній півкулі.

Тому що на Північну півкулю насувалась зима.


(Мамо, а ти знаєш, відколи я почала ненавидіти зиму?

Здогадайся.)

Літачок її вийшов геть перекошений на одне крило, схожий на недобитого птаха. Так їм і треба усім. Літати шкідливо для здоров’я, — хіба вони не знають?

Вона акуратно розправила газету на колінах.

Виділені оголошення нагадували приманку над силками. Це був своєрідний щоденний ритуал: телефонувати навмання до рекламодавців і, прикидаючись вкрай зацікавленою особою, скрупульозно розпитувати про товар чи послуги, які вони пропонують. Щоб остаточно не здуріти.

Проте тепер вона знала, що на сеанси до народних цілителів без курячого яйця і сорочки свого чоловіка краще не потикатися, що поїхати в круїз по Середземному морю варто навіть немовлятам, яким спеціально для цього надаються знижки, і що ніяка машина їй так не буде пасувати, як чорний «Хаммер» дві тисячі десятого року випуску всього за сто сім тисяч доларів.

…— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Мене звати Сергій. Я вас слухаю.

Голос цього диспетчера не відгонив штучномедовою гречністю і не належав дівчаткові з замашками бізнес-леді. Ті останні сказали б: медичний центр такий-то слухає. Безособовість водилася у телефонних розмовах, як вірус самонедостатності.

— Я щодо оголошення. Вам потрібна секретарка, чи не так?

— Справа в тому…

— Вважайте, що ви її знайшли, — перебила вона його. — Я підходжу вам, як ніхто інший. Володію англійською, німецькою, французькою, читаю японською, знаю комп’ютер, як свої п’ять пальців, і фантастично готую каву. — Вона навчилася говорити а прононсом, розтягуючи голосні. — Я працювала у дуже солідній іноземній компанії.

— Перепрошую за недоречну цікавість, — голос не впав у судомну готовність, а залишився на тій же хвилі, — але що сталося а тією іноземною компанією?

— Що сталося? Ну скажімо, дружина директора почала проявляти підвищений інтерес до його роботи. Приходила по десять разів у день, тероризувала всю фірму, на мене вовком зиркала. Не розумію чому. Хоча, якщо порівняти її габарити з моїми… Сподіваюсь ваш директор не має такої ненормальної дружини? — продовжила вона городити нісенітниці.

— Гм. Я теж сподіваюсь. Але мені здається, що докладаючи певну долю старання, дружину будь-якого директора можна довести до такого стану.

— Не забувайте: ви там сидите тільки для того, щоб відповідати на дзвінки, відчиняти перед відвідувачами двері і метати перед ними бісер. Адміністратор — так здається називається ваша поважна професія. Старший над телефонною трубкою. І ваша думка мене абсолютно не цікавить. Прошу коротко відповідати на запитання. Чи ваш директор одружений, чи ревнива його дружина і чи маєте ви кондиціонер, інтернет і акваріум з золотими рибками в приймальні? Це мої основні вимоги. Алло? Ви ще там?

Олена зупинилась і подумки міцно потисла собі руку. Вірус хамства — один з найдревніших вірусів світу. Добре, що сучасний рівень цивілізації дає змогу транслювати його на великі відстані безособово. Цей гречний диспетчер ніколи не дізнається, хто йому телефонував. Та він і не буде задурювати цим собі голову.

(А вона мусить. Мусить задурювати себе.

Інша справа, що цей самообман давно не спрацьовує.)

— Старший над телефонною трубкою визнає, що перевищив свої повноваження. Судити про дружину директора може тільки директор, а про його приймальню звісно що секретар. Я обов’язково домовлюсь з золотими рибками про можливість їхньої дислокації під вашою юрисдикцією. Як мені до вас звертатись, пані..? Чи може, панно…?


Виглядало так, що тому голосу нема куди квапитись і він увесь день чекав саме на її дзвінок. Чоловік років сорока п’яти, виваженість слів, заколисуюче потріскування на лінії…

— Може вам ще повідомити мій зріст, вагу та всілякі цікаві розміри мого тіла? — додала вона у голос штам презирства, щоб не розслаблятись. Цих хвороботворних штамів мала цілу колекцію.

— Якщо вам не шкода.

Голос, як їй здалося, посміхався. Чула про людей з високою опірністю до різного роду вірусів, але ще не стикалась з такими мутантами.

Ну зараз ми побачимо, хто буде сміятись.

— Я що, потрапила у модельну студію? Чи, може, у шлюбне агентство? А ви там — головна сваха, так? Я здогадувалась… ні, я знала, чим пахнуть такі оголошення, але щоб отак відверто… Жах! Я поговорю з чоловіком, і він розбереться, хто ви такі і якими такими послугами ви там займаєтесь! Прошу продиктувати мені номер вашої ліцензії. Негайно, чи мене чуєте?

Немає такого імунітету, на який не знайшовся б свій вірус.

Диспетчер закашлявся. Потім хвилю помовчав.

— Я пропоную вам прийти і подивитись. У нас чудовий колектив, я поговорю з керівництвом і думаю, ваша кандидатура нас влаштує. А я з приємністю відкрию перед вами двері і приготую найгарніший бісер.

Он як!

Олена не сподівалася, що її так зачепить його відповідь.

— Звісно, що з приємністю, ви ж не безкорисно протираєте там свої штани. Вам за їх протирання платять. І за каву безкоштовну платять, і за ввічливість, і за білозубу посмішку…

— Кави ми відвідувачам не подаємо, її встигають випити наші співробітники ще до початку робочого дня; ввічливість, як чистота, — запорука нашого здоров’я, а смішки у нас безкоштовні: народ такий зібрався, інколи не знаєш, куди подітися від цих зубоскалів. Приходьте, направду приходьте, не дивіться, що скоро зима і люди позалазять у свої куленепробивні шуби і збудують барлоги, у яких спатимуть до весни. Приходьте просто подивитися, поспілкуватися, попити чаю. І вам обов’язково сподобається у нас.

Олена кинула трубку.



(Ну то як, мам, ти ще не відгадала, чому я ненавиджу зиму? Ні?

Дивно.)

Тиждень після кінця світу.

Шелест і темрява відступають. Тиша і світло стають ближчими. Неуникненними.

3.

Олена розкрила навстіж шафу з одяганкою.

Та-ак.

Вечірнє плаття неправильно зрозуміють, у шовковій блузочці дещо зимнувато, а грубої в’язки светер зі «стійкою» і шерстяне міні в велику клітинку піде.

Версаче кращого б не придумав. Шкода, що вмер.

Тепер макіяж. Вона обклалася косметикою і чесно відпрацювала денний заробіток візажиста.

Щодо зачіски, то перукарі захлинулись би від заздрощів, побачивши її. Особливо той, що із зав’язаними очима працює, вона читала про нього у котрійсь газеті. Соромно йому мабуть на свою роботу дивитися. От ще б клієнтам очі зав’язувати, щоб вони не робили їх такими круглими під час сотворіння на їхніх головах шедеврів.

Наостанок крапля парфумів — і ви неперевершені.

(Чуєте?

Ви, ви, не дивіться так на мене з цих дзеркальних дверцят. Це про вас.)

Ага, ще шпильки взути, про шпильки вона й забула, а-я-яй, як вона могла забути про шпильки.

Тридцять два метри — це багато чи мало?

А якщо ВЕРТИКАЛЬНО?

Як вона здирала з себе усю цю параду — один Бог знає. Проте у неї з Богом домовленість: коли їй зле — Він дивиться в інший бік. Тому могла бути певна: Він нікому ні про що не розкаже.

(Якщо навіть знайдеться охочий послухати.)

Але після кінця світу вимерло людство як морські корови. Залишились лише поодинокі поштарки та продавці фармацевтичної продукції.

(Треба завести удома інтернет. Як заводять домашніх тваринок.)

— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Я…

— Алло.

— О, я надзвичайно радий, що ви знову до нас зателефонували… панно… пані?

— Можна просто Олена.

— То про що тепер ми з вами поговоримо, Олено?

— Я збираюсь написати на вас скаргу.

— З якого приводу, якщо не секрет?

— Я ще не придумала. Але придумаю. Обов’язково.

І вона

(мам, а ти чому відвертаєшся?)

знову кинула трубку.

(Знаю, чому. Я відправила тебе на той світ, а сама ніяк не можу туди добратися.)

…Вона знайшла себе у передпокої, у тій ніші, де в людей зазвичай висить одяг. На блискучих кілочках нічого не висіло, окрім зеленого шарфа. Старий облізлий мохер.

(Скільки ти тут висиш? Скільки я тут сиджу?

«Тік-тік, увесь вік…» — втрутився годинник.)

Чистота і порожнеча тиснули звідусіль, як кругла ніша томографа. День усе ніяк не кінчався.

Олена схопила шарф і притулилась до нього обличчям. Єдина жива істота на планеті мертвих.

(Викинь. Це депресія. Стара і облізла. Небезпечна.

Навіщо? Процес задавнений і лікуванню не підлягає.

Теж мені спеціаліст знайшовся. Викинь.

Не хочу.

Викинь. Вже!)

Жбурнула шарф на підлогу. І одразу почулася останньою падлюкою: настільки довірливо і благально притулився цей шарф до ніг.

(Обійми мене. Я беззахисний і самотній. Такий як ти.

Геть від мене!

БУДЬЛА-А-АСОЧКА.

Мам, ти чуєш? Я вже розмовляю з шарфами. Приєднуйся до нашої славної компанії.

Чуєш, мам?)

… — А ось і я. Спиш? Просто лежиш? Ну лежи, дитиночко, лежи. Ти не знаєш, звідки взявся цей шарф? Зараз я повішаю його у шафу і ми будемо вечеряти. Зовсім забула: ти дуже багато говориш по телефону. Знаєш, які приходять рахунки? Ти чому відвертаєшся? Світло разить? То я засуну штори… Я не маю за що платити, а ти на свою пенсію і дня б не прожила, не можна так розкидатися грошиками… Зараз я тобі принесу салатику і чайочку… Що? Телефон? Його з завтрашнього дня мають відключити і буде чистий спокій.

(Спо-о-окій…)

— Не хочеш салатику? І чайочку не хочеш? Що ж мені з тобою робити?


Дев’ять днів після кінця світу.

— Ну чого ви на мене вічно кричите!

(Гострі уламки тиші пропорюють череп…)

— Я роблю все, що можу… ви просто до мене чіпляєтесь!

(…проникають в мозок і ріжуть його на кавалки..)

— Чомусь іншим ви цього не кажете, докторе! Прошу дуже, пишіть доповідну… Ідіть, беріть папір і пишіть, я медсестра, на мене можна кричати… Ой, Несторе Остаповичу!

(…нема чим дихати! зробіть щось! швидше!..)

— Дивіться: реагує на трубку… та не здалося мені! Дивіться!

Вона не зрозуміла, куди дивитися, і розплющила очі.

4.

Вікно тупо дивилося на неї чорними прямокутниками шибок.

Можна було б, звичайно, переставити ліжко так, щоб не бачити вікна, але дивитися усю ніч на стіну ще гірше.

Тому Олена залишила все, як є.

Ніч — це цілком окрема історія, про яку людство не має поняття, бо зазвичай у цей час спить. А якщо не спить, то витріщається на зірки і вважає, що бачить справжню ніч.

Але ніч — це не зовсім зірки. Це швидше провалля у очних впадинах Бога, який заплющив повіки.

Вони безкраї і бездонні — ці провалля, і звідти не можна самотужки вийти, поки Він не змилосердиться і не відкриє зранку очі. А зірки — це душі, які не дочекалися світанку і залишилися вночі назавжди.

Щасливі. Вона б хотіла опинитись на їхньому місці, але щоразу наставав новий день — і вона немовби прокидалася, хоча прокинутись, коли ти не спала — вкрай важко. Людство навіть не здогадується, наскільки важко.

А якщо вона й засинала, то їй снилися не найкращі сни.

Олена повернулася на другий бік.

«Чак-чак, чак-чак», — на всі заставки гримів годинник, забувши, мабуть, яка пізня година на світі.

Уночі все дивним чином змінюється: більшає, розростається, посилюється, загострюється і… шикується шеренгами обабіч ліжка. Можна накриватись з головою, відвертатись до стіни, вмикати всі світла у кімнаті — вони не зникатимуть, ці нічні гості.

(Я не хочу ні бачити вас, ні чути.

А куди ми підемо? Ніч надворі.)

Так, ніч є ніч. З нею не варто сперечатися, від неї не варто чекати співчуття, її не варто проганяти за двері, бо вона зайде через вікно, і навіть якщо ви замуруєте всі вікна у вашій оселі, вона все одно наповнить кімнату вселенським заціпенінням і супокоєм. А ви лежатимете і вдаватимете, що спите.

У середньому Олена спала по дві години на добу — наслідок посиленого прийому в минулому всіляких сібазонів, дімедролів і фенобарбіталів.

Одного разу вона виявила, що не здатна без них заснути — і відмовилась від них одним махом. І перестала спати. Півтора року скоро буде.

Ніч — це час сов, кажанів, психопатів і відьом. Це відбиток на сітківці, перевернутий догори дном. Це негатив дня, з якого небезпечно друкувати фотографії, бо можна налякати заспане людство. Так налякати, що воно потім боятиметься заснути.

(Гаразд. Навіщо ви поприходили до мене?

Ми завжди у тобі були, просто раніше ти нас не помічала.

А як зробити, щоб і далі вас не помічати?

Спробуй заснути.)

Дарма. Дубль тисячу якийсь там — заснути не вдається.

(Погана з вас акторка, Олено Григорівно. Якщо не можете спати — хоча б зіграйте свою роль красиво, щоб людство за вас не червоніло.)

І вона кілька хвилин красиво грає роль сплячої красуні. А поруч стовбичать її нічні думки, страхи і фантазії — і не позбудешся їх аж до ранку.

…Олена розплющила очі і втупилась у темний просвіт вікна.

Шурхотять поодинокі автомобілі, зблискують фарами — і їдуть собі геть. Десь обізвуться квапливі кроки, загавкає і, так само раптово, замовкне собака.

— Якби ж Ти хоч раз зробив виняток і запалив серед ночі сонце… — зривається ненароком з губ, але Його повіки щільно стулені, і, навіть порозбивавши всі вікна у своїй оселі, вона зостанеться замкненою в безмежних очницях Того, Хто її воскресив, аж до ранку.

А може й до наступного кінця світу.



Одинадцять днів після кінця світу.

Якщо дивитися прямо — облуплена стеля. Якщо глянути ліворуч — три ліжка в ряд, заклеєне ще з зими вікно і кут, смачно обліплений грибком. Якщо повернути голову праворуч — стіна і потрісканий умивальник з чорними смугами зі споду від систематичного протікання.

Якщо ж подивитися вперед…

Ні, вперед вона дивитись не бажала.

— Гей, новенька, як тебе звати?.. Ми все одно довідаємось у сестри! Та не мовчи так, ніби кінець світу настав. Ти ще молода, викараскаєшся!

Розмовляти вона теж не бажала.

Однак довелося.

— Мене звати Нестор Остапович. Я так би мовити ваш лікуючий лікар.

— Чому «так би мовити»? — перепитала вона.

Нестор Остапович — кругловидий, в окулярах, з черевцем, класичний екземпляр лікаря минулого, чи то пак позаминулого століття, почухав перенісся.

— Чому «так би мовити»? — перепитав і він.

Вона відвернулась. Сама закінчувала медуніверситет. Знала, скільки дебілів випускають звідти щорічно.

— Мабуть тому, що приймав вас інший травматолог, а у нас хто чергує, той і веде потім пацієнта. Але перша операція пройшла не зовсім успішно і коли мова зайшла про повторну операцію, я зголосився і мушу сказати — задоволений результатом. Принаймні є надія, що втретє оперувати не доведеться.

— Дайте мені спокій, — пробурмотіла, відчуваючи жахливу сухість у роті і нечувану слабість у всьому тілі.

Не вміла попросити пити. Не знала, що твориться у неї всередині. Не бажала знати.

— Я вас зараз огляну, а потім окреслю кілька суттєвих моментів… — вів своєї нездара у вимнутому старомодному халаті з простого полотна. Тепер таких не носять. Тепер ходять у різнокольорових костюмах, цупких, штивних, елегантних.

Вона хотіла щось сказати, але закашлялась і… закричала.

— Ілоно, зробіть знеболююче.

— Вже роблю.

— Вам треба докласти зусилля, хвора Мариняк. Сам організм без вас не впорається.

Вона зціпила зуби. Знеболення виявилось пекучим, як укус оси, а лікуючий лікар — ще більшим придурком, ніж здалося на перший погляд.

«Хвора Мариняк»! Якби вона заплатила йому, він би говорив з нею по-іншому. А скільки треба заплатити, щоб він взагалі залишив її у спокої?..

— Тепер ви поспите, а я навідаюсь пізніше.

Вона повернулась до нього обличчям.

— Не старайтесь так. Гаманець я забула прихопити… коли падала.

Він посмикав себе за вухо.

— Це не має значення.

Кому він говорить! Вона теж закінчувала медуніверситет. Вона знає, що має значення для сучасного лікаря.

— Чекайте! Впустіть сюди мою маму… я хочу бачити мою маму…

Люди віддалились, вона провалилась у ніч.


5.

Телефонна трубка мовчала. Гулко і скорботно.

«Не майте мені цього за зле,» — мовчки перепрошувала телефонна трубка свою власницю.

(Тепер я розмовляю з вимкнененими телефонами, смішно, правда, мам?

А з ким мені ще розмовляти? Ти ж не хочеш зі мною говорити. Я все набридаю тобі і набридаю, а ти мовчиш.

Треба завести мобільник. Ще одну домашню тваринку.)

Олена звірилась з годинником і поторсала клямку вхідних дверей.

Дива не сталося, — двері були замкнені.

Вона сильніше стиснула ножик у правій руці, а шпильку для волосся у лівій, наказала собі розслабитись і взялася до справи.

Новий англійський замок встановили сусіди два роки тому, коли помітили, що квартира не замкнена. Її, квартиру, тоді всі покинули напризволяще. Всі, хто колись там жив. Дивно, що вкрали лише телевізор, комп’ютер, мобільний, фотоапарат, золото і набір срібних столових приборів.

За ті дні можна було, посвистуючи, розібрати усю квартиру разом зі стінами і підлогою на кавалки і потроху, не спішачи, винести.

Замок не піддавався. Час йшов.

(Спокійно, без паніки. Це як катетеризація підключичної вени: що довше штрикаєш голкою, то менше шансів потрапити у вену, а більше — у легеню.)

Вона витерла долонею піт. Час спливав. Замок не піддавався.

(Не тільки акторкою, а й злодієм вам не бути, Олено Григорівно.)

ПРОКЛЯТТЯ!

Вона вгатила рукою у двері, прислухалась до відлуння і глянула на руку: рука стискала лезо, а з-під нього просочувались краплі крові. Ніж розрізав шкіру долоні акуратно по лінії життя…

Навіть не зойкнула, не сіпнулась, не скривилась.

Коли біль приходить до тебе щоранку і щовечора, зостається на ніч і навідується удень, ти починаєш запитувати його, як твої справи, і потискати йому руку, навіть якщо на руці після цього залишаються порізи.

(Вибач, я прийму знеболювальне.

То нічого. Коли час його дії мине, я прийду знову.

Я знаю.)

…Олена встигла сполоснути ніж, поставити його на місце, витерти краплини крові на паркеті і залізти під ковдру. Лише перев’язати рану не встигла. Стиснувши під ковдрою руку у кулак, вона почала рахувати до ста.

— А у нас сьогодні буде велике прання. Передача така була, дивилася? А, у тебе ж нема телевізора. Добре, що нема, він випромінює такі хвилі, які шкодять людині, енергетику забирають.

— Електромагнітні.

— Саме так. А я ось трохи взяла зі своїх речей, у мене нема такої гарної пральної машини, як у тебе, яка б сама прала, викручувала і висушувала. Ще б розвішувала, було б взагалі чудово… Ти щось сьогодні не в гуморі, доцю?

Тримаючи дві господарські сумки, напхані брудними речами, Жінка стривожено підійшла до ліжка. Не можна було тривожити її ще більше.

— Ще б розвішувала… Дуже смішно.

— Ну от, зовсім інша справа. Що б ти без мене робила? А мені думаєш легко? От ліфт у вас не працює, знаєш, як важко ходити сходами…

— Звідки мені знати…

(… як важко ходити сходами?)

— Що ти кажеш?

(Сорок один… сорок два…)

— Головне… що ви прийшли.

— Скучила за мною, нещасна моя дитинко?

— …Шалено.

— Зараз я повернуся, тільки речі закину…

(П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, п’ятдесят…)

Олена рвучко скинула з голови ковдру. Шалена думка навідалась до неї, і треба було негайно ковтнути повітря, щоб не задихнутись від цієї шаленості.

У ванні загула «Сіменс».

Якби Олену запитали, як вона пройшла повз ванну до передпокою, як витягла зі свого майже порожнього гаманця 5 копійок, як з третього разу запихнула монету у замкову щілину і як після цього всього вернулась назад, вона б сказала, що у когось галюцинації на фоні білої гарячки.

(Сімдесят три… сімдесят чотири…)

— Ну от, машинка працює, я зроблю тобі чайочку…

— Якщо можна — кави.

— Ти ж знаєш, кава шкідлива.

— Знаю…

— І взагалі, я вже своєму синочкові виварювала, випікала, всю душу вкладала — і що?! — почулося з кухні разом з закипаючим чайником.

(І нічого.

Сімдесят вісім…

…Ніякої вдячності)

— І нічого! Ніякої вдячності!

Ця історія повторювалась не раз і не двічі. Історії взагалі мають прикру звичку повторюватись.

(Як і сни.

Вісімдесят шість…)

— Але нічого, він ще пожалкує за мною! Пий, дитиночко, я навіть печиво тобі купила, так і називається — «До чаю». Знайшов собі якусь ненормальну, яка хвостом перед ним крутила, а потім побавилась і кинула, а він задля неї матір рідну готовий був продати! Занапастила його, бідного… Тобі краще не підніматись, а як голова закрутиться, а як впадеш? Ми ж домовились, що ти будеш ходити на горщик. Я ж бачу, як тобі все важче вставати з ліжечка…

— Ваша правда. Тоді я ще полежу.

— Ось так… Сили треба берегти. Так на чому я закінчила?

— Ви купили мені печиво…

— Так-так, піду дістану… Ой, я ж двері лишила незамкненими!

Не дивно, коли заходиш з двома великими торбами у руках…

(Дев’носто вісім…)

— Та що ж це таке!

(Дев’носто дев’ять…)

— Замок заїв!

Олена повільно розправила руку. Щойно присохлий поріз знову почав кровити.

Ще не час.

Сховала руку під ковдрою.

Жінка виросла на порозі і підозріло втупилась у неї. Мовчки. Це було на неї не схоже.

Перевела погляд на милиці, прислонені до стіни біля ліжка. Знову на неї. Тривожність уступила місце розгубленості…

— Можна мені горщик? — спитала Олена.

— Ключ зламався. Треба дзвонити в ЖЕК.

— Добре, телефонуйте.

— Телефон… його ж відключили.

— Телефонуйте з мобільного…

— Буде дорого. Краще збігати, ЖЕК недалеко.

— Можна горщик?

— Так-так, несу… Але як же я тебе саму у відкритій квартирі зоставлю?

— Кому я така потрібна?

— Д-добре. Я швидко.

Вперше за багато-багато часу їхня розмова набула форми діалогу. Її запитували і чекали відповідей. І пробували ці відповіді на зуб. Як колись пробували люди золоті монети. І не могли вирішити, фальшивка перед ними чи чисте золото.

У замку ще трохи покопирсались. Потім кроки стихли.

Олена звірилась з годинником. Надійшов час уколу.

(Поправка. Часу на укол нема.)

Кроки з’явились знову. Милиці стояли там же і у тій же позі. Дівчина так само лежала у ліжку.

— Я заберу горщик…

— Дякую…

— То я піду?

— Добре.

От тепер час.

(Сто.)

Алилуя.

…Вона швидко віднайшла свої документи, куртку і кросівки, відсторонено подумала, що дуже довго не оновлювала свій гардероб, впевнено штовхнула двері, спокійно відзначила, що до хати знову можуть навідатись злодії, якщо вона піде, і… в одну мить втратила всю свою відвагу.

(Куди я піду? Навіщо? Невже мені тут погано?

Цить.)

Таке трапляється, коли довго жити в замкненому просторі, обмеживши коло свого спілкування однією людиною. Вийти з цього простору інколи буває так само важко, як із коми.

Потрібен був подразник, який перевищив би поріг її збудливості. Який дав би сили зробити крок вперед.



Вона зняла одну кросівку і почала гамселити нею у сусідові двері. За сім хвилин з того боку почувся знервований голос:

— Там що — пожежа?!

Вона не зупинилась.

Двері клацнули і відчинились. Сусід приготувався щось сказати, але, побачивши її, завмер і зробив крок назад. Вона стояла з кросівкою у одній руці і сережками в другій.

— Я забула подякувати вам за новий замок. Не знаю, чи мала б я змогу зараз сама його встановити. Ви дуже мені допомогли.

— Та… я… нічого такого не зробив.

— Ось візьміть. Сережки. Їх не змогли вкрасти, тому що вони були на мені два роки тому. Беріть, не бійтеся: це справжнє золото, 535-ої проби.

— Ви що!

— Це завеликий тягар для мене. А якщо я залишу їх тут, знову можуть навідатись злодії. Я хочу, щоб вони були у вас.

— Н-ні, не треба…

Олена розімкнула пальці — і сережки впали на сусідів килимок.

— Тоді нехай буде так, неначе ви їх знайшли. Йдіть, вас жінка кличе.

— Може, я ще щось для вас…

— А от більше я у вас нічого не прошу. Беріть і йдіть.

Сусід потупцював у коридорчику, покліпав очима, нахилився, підняв золото і втупився у нього.

— Ми дещо не ладили з вашою мамою.

— А ми й тепер з нею не ладимо.

Сусід остаточно переконався, що вона зійшла з глузду, і сховав золото до кишені.

— Я… я збережу їх. Для вас.

Він нарешті пішов до себе.

Олена зашнурувала кросівку, випросталась, перечекала, поки зникнуть мушки з-перед очей, і рушила за межі свого теперішнього світу.

Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.


Дванадцять днів після кінця світу.

— Я відмовляюсь відповідати на будь-які запитання, поки ви не пропустите сюди мою маму!

— Я головний лікар. Ми зв’язались з університетом. Сюди приїхали ваші одногрупники…

— Я нікого не хочу бачити, крім мами! І не смійте вводити мені снодійні!

— З вами зараз поговорить наш досвідчений психіатр…

— Ви що — глухі?!! Дозвольте мені два слова сказати мамі… З нею щось негаразд?.. тому ви мовчите? З нею щось… трапилось?

— Розумієте…

— Я буду старанно виконувати всі ваші призначення, я буду найзразковішою пацієнткою, тільки скажіть… скажіть мені правду… Заберіть цей шприц, я хочу почути все на тверезу голову… Я знаю всі приписи, знаю, що не можна повідомляти хворим у такому стані, як я, нічого хвилюючого, я б на вашому місці поводилась би так само, але я швидше здурію від невідомости…

— Вона не дуже добре себе почуває…

— Що з нею? Не тягніть, я ненавиджу довгі вступи…

— Коли їй повідомили про вас, про те, що сталося… Скажіть мені, у вашої мами все було гаразд із серцем?

— Інфаркт?..

— Трансмуральний.

— З таким інфарктом рідко виживають…

— Давайте сібазон.

— Ви хочите сказати, що вона… померла?.. Ви хочете мені це сказати і не наважуєтесь?.. Ви не змогли її врятувати, то для чого ви врятували мене!!!

— Де цей сібазон?! Швидше!

— Чого ви боїтеся, я ж не втечу?!! Я тепер і кроку не зможу зробити до вікна, але ви запхали мене у найдальший кут і привели до мене психіатра, ніби він зможе повернути мені маму живою!!!

— Не діє…

— Гомк! Десять кубів!

— Чому ви не кинули мене лежати під будинком?!! Як я зможу тепер жити, якщо через мене померла моя мама?!! Ви можете мені сказати, як?!!

— Тримайте сильніше!!!

— Відключилась.

— Поставити цілодобовий пост і не спускати очей. Бувають же такі хворі: самі не живуть і іншим не дають жити!

6.

Люди ніколи не замислюються над простими речами, поки ті речі не ускладнюються до масштабів Евклідових теорем.

Як, наприклад, сходи. Найбанальніший елемент будівлі. Чергування горизонтальних і вертальних перекладин. Згинаєш під прямим кутом ногу в колінному і кульшовому суглобах, переносиш на неї опору, випрямляєш, згинаєш другу ногу… Банально, як простуда.

Олена застрягала на кожній сходинці, втрачаючи відлік часу, забуваючи, на якому поверсі перебуває, стискаючи поручні до оніміння пальців, роз’ятрюючи рану на руці і щосили, щодуху, щомиті пориваючись озирнутись і кинутись назад.

Але сходи їй заважали, спутували ноги, липли до підошв… І ліфт, звісно ж, не працював. Навіщо?

Одне добре: їй настільки важко було ходити на милицях, що вона постановила якомога швидше встати на ноги. І кожну вільну хвилину використовувала, щоб натренувати зледачілі м’язи. Пильно приховуючи свої фізичні вправи від сторонніх. Переконуючи сторонніх, що їй дедалі важче вставати з ліжка. Так, про всяк випадок.

Правда, кожного дня після зарядки доводилося колотись, бо тіло не признавало фізичних вправ, тіло хотіло лежати в ліжечку і більше ніколи не вставати з нього. Тільки одна думка піднімала її кожного дня на ноги, одна думка змушувала її повторювати остогидлі вправи. Вона хотіла піти і поглянути на НЬОГО, хоч одним оком, востаннє. Піти на своїх ногах, без милиць.

Спускатися з восьмого поверху можна різними шляхами. Два роки назад вона вибрала найпростіший шлях, за що сьогодні платила подвійну ціну: на спуск пішло удвічі більше часу, ніж зазвичай.

А скільки триватиме підйом? Чи відважиться вона коли-небудь піднятися цими сходами?

(Знати б, скільки часу Бог піднімався на Голгофу?

І як Він відважився на ТАКЕ?)

На вулиці Олена намацала лавку і сіла. І тільки після цього роззирнулась довкола.

Світ залишився таким самим, як два роки тому. Тільки яблуня зісохла.

Від цього відкриття дужче заломило у крижах і загуло у голові.

Якби могла, то стала б перед мертвим деревом на коліна. А так — піднялася з лавочки, вийшла на газон і притулилась губами до порепаної сухої кори, під якою вже ніколи не заструмують весняні соки.

Неподалік пара, прогулючись з дитячим візком, дружно витріщила на неї очі.

Що вони знають? Цілувати мертвих — це давній ритуал прощання з ними.

(А тебе я не поцілувала, мам. Я не бачила, як тебе несли у труні, як опустили в яму, як засипали яму землею… Я нічого цього не бачила, — як можу повірити в це?

Фомо Невіруючий! Ти мене зрозумієш. Тобі потрібні були рани Бога, як доказ Його смерті, та Його живе тіло — як доказ Воскресіння. Ти не хотів вірити у перше і боявся повірити у друге. Ти простив Богові Його смерть лише тоді, коли переконався, що смерті немає. Не раніше.

Прощання і прощення — такі схожі слова.

Ми з тобою ще не попрощались, мам, не договорили, не…

Я пробачу тобі твою смерть лише тоді, коли ти прийдеш і скажеш, що Бог не брехав — смерті немає. Не раніше.)

Олена відняла обличчя від сухого дерева і подивилась угору.

ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ…

Звідси, знизу, ця висота виглядала запаморочливо піднебесною, і тільки яблуня знала, що буває, коли піднебесся раптом обвалюється на землю.

— Перепрошую…

Олена здригнулась.

— Вам погано?

Олена повернулась.

Милосердна бабуся позадкувала.

— Ні, мені добре…

— Але…

— І у мене більше немає золота, щоб заплатити вам за добро, тому йдіть собі.

— Якась придуркувата…

Бабуся зникла з-перед очей. Одночасно з більшою частиною світу. Добре, що поруч була яблуня і не дала впасти.

(А в російських мелодрамах у подібних випадках поруч обов’язково опиняється твоє найбільше кохання і несе тебе на руках у рай.)

Олена підвела погляд до неба. Бог заслонив від неї свій рай сірими клубами хмар. Відчутно похолодало. Якщо вона не хоче замерзнути або дочекатись, коли повернеться її наглядачка, треба негайно рухатися. Осінь має так багато недоліків, за що її люблять? Вона ж любила зиму… колись, коли любити зиму було так просто.

Будинок залишився за спиною, а попереду був відкритий простір і вона, неначе хвора на аерофобію, пішла в обхід цього простору, вздовж смуги кущів і дерев. Не важливо як. Важливо, що вона пішла з замкненого простору геть.


Рано чи пізно вона знайде Того, Хто її воскресив, і подивиться Йому у вічі. І запитає про справедливість.

Олена все-таки озирнулась.

Коли залишаєш за спиною відчинену квартиру, відчуття таке, ніби залишив відчиненою свою душу. Нате, роздивляйтесь, мацайте, обнюхуйте. І не питайте, де власниця.


П’ятнадцять днів після кінця світу.

Палата нагадувала великий казан, у якому варяться грішники.

Шість ліжок. Відчиняється лише одна кватирка. Сморід змішаний з запахом хлорки.

Безперервний монотонний гул голосів час від часу змінюється стогонами і схлипуваннями. Скрипіння ліжок, чхання, кашель і гудіння допотопного апарату штучної вентиляції легень всюдисущні і всюдипроникні.

Санітарки з’являються, поводять шваброю по середині палати, злиють сечу з баночок, принесуть і заберуть судна, рознесуть убогу їжу і зникають.

Медсестри з’являються, пороблять уколи, перев’язки, поставлять крапанки, поміряють пульси і тиски і зникають.

Лікарі з’являються, послухають, постукають, запитають як самопочуття і зникають.

А людина цілодобово залишається сама серед людей. Відкрита, вивернута назовні, нездатна ні усамітнитись, ні нав’язати контакти за власним бажанням.

Ця людина, дивлячись на лікарню очима пацієнта, бачить усе не так і не таким, яким бачуть усі інші люди. Яким вона сама бачила усе раніше, коли була лікарем.

Лікарі — найгірші пацієнти. Вони занадто багато знають.

Тому вона боїться подивитися на себе і заплющує очі щоразу, коли натикається поглядом на своє тіло. Аж поки хтось не здогадується і не гукає через уся палату:

— Новенька, хіба тобі не час приймати знеболювальне?

Тоді медсестра приходить і докоряє:

— Чому ви мовчите? Треба говорити, коли вас болить.

А людина і далі не вірить, що це її тіло, і що воно може так її боліти.

Ліжко, на якому вона лежить, називається ортопедичним. Воно підняте в ногах для створення противаги. Тіло вкладене у положення «жабки»: ноги зігнуті і розведені в боки, лежать на драбинчатій шині. Через ліву стегнову кістку, ближче до коліна проведена металева спиця, від якої йде шнур, перекинутий через блок, а на кінці до нього прикріплений тягар вагою десять кілограм. Манжеткові тягарці по 3–4 кілограми охоплюють гомілки.

Екстензійний метод лікування переломів. По-простому — «витяжка». Хто лежав на ній, той навряд чи побажає таке найлютішому ворогу.

З лівого підребер’я виходять трубки-дренажі з вакуумним відсмоктувачем: стиснутий, мов гармошка, мішок поступово розправляється, наповнюючись кров’ю, що залишилась у череві після видаленої селезінки.

У сечовий міхур введений катетер, до якого збоку біля ліжка прив’язана баночка.

Справа під ключицею стоїть центральний венозний катетер, у який вливаються розчини.

На тілі — лише ситцева сорочка.

Людина пошматована, роздягнута і прикута до ліжка. Таке буває хіба в трилерах. Або в лікарнях.

7.

На біржі їй запропонували перекваліфікуватись. На бухгалтера або маркетолога. Правда для цього потрібно було пройти додатковий курс навчання.

— Головне, що це безкоштовно.

— Але мені потрібна робота негайно.

— Поки що я вас оформлю, ви станете на чергу і якщо…

— Негайно — це не завтра і не післязавтра.

— А що ви хочете? Ви ж не закінчили інтернатуру. Можете працювати лише фельдшером, але вакансій у нас немає. Тут здорові не можуть знайти роботу. Яка у вас група? Третя? Я раджу отримати другу. З нею можна не працювати… А поки що йдіть у соціальні служби, попитайте когось із знайомих. Ви ж знаєте, як у наш час влаштовуються на роботу?

Вона знала. Місце лікаря коштує кілька тисяч умовних одиниць в залежності від престижності медичного закладу і можливості потім ці гроші відробити. А якщо згадати, що вступ до медуніверситету і щороку навчання у ньому теж забирають чималу суму, то відробляти ці гроші молодий спеціаліст буде довго і нудно.

Їй пощастило: її мама — головний лікар-епідеміолог у обласній санстанції і завдяки своєму службовому становищу знайома з усіма головними лікарями міста, тому місце реаніматолога для її дочки обійшлося вечерею в ресторані.

(Поправка. Її мама БУЛА лікарем-епідеміологом.)

…Коли після восьми місяців лікарняного Олена захотіла поновитися на інтернатурі і прийшла на місце своєї майбутньої роботи, її зустріли море усмішок, океан компліментів і чорна хмара невидимих бацил.

Інколи людині можуть зробити найскладнішу операцію, а вона — візьме і помре від банальної простуди.

Олена посміялась з усіма, послухала нові плітки і старі анекдоти, запевнила колег, що в Багдаді все спокійно, і з жахом подумала, що їй ще півроку ходити сюди на чергування, перш ніж їй дадуть спеціальність анестезіолога.

«А хто її просив кидатися з вікна? Сама винна…» — бацилами літало довкола Олени, коли вона на милицях йшла по лікарні.

Ті бацили вгризались у мозок, минаючи всі захисні бар’єри. Той хрест важчав з кожним кроком.

Коли вона прощалась, ніхто навіть не згадав, що існувала домовленість, за якою її мали взяти сюди на роботу.

«Сама винна…» — чорною хмарою гналося за нею. Бацили людської байдужості, зазвичай, — стійкі до лікування.

(А справді: хто мене просив кидатися з вікна?)

Коли вона впала на рівній дорозі на виході з лікарні, вона зрозуміла, що не зможе сюди повернутись. Не тепер. Не такою, якою вона стала.

Маючи диплом медуніверситету, але не отримавши спеціальності, вона могла розраховувати тільки на роботу фельдшера. Олена телефонувала усім високопоставленим маминим знайомим, і вони в один голос запевняли, що робота можна вважати у неї в кишені, але минув місяць, другий, минуло півроку, а ніхто про неї не згадав.

Не варто мати знайомих, які викреслюють ваш номер телефону одразу в день вашої смерти.

Поступово Олена відгородилась від знайомих і незнайомих, від чужих і своїх, цілковито довірившись своїй добровільній доглядальниці. І незчулась, як опинилась поза грою.

То був другий випадок її смерті.

Перший раз вона вмерла, коли долетіла до землі.

Третій раз вона вмре, коли…

(… розгадає свої сни. Якщо розгадає. Якщо їх треба розгадувати.)

Олена надибала рахітну лавочку на зупинці біля Нового Цуму, сіла і спробувала відшукати у пам’яті когось, хто б їй допоміг.

(Ніхто тобі не допоможе, ніхто, ніхто.

Мовчи.)

Колеги відпадають. Однозначно. Позичиш у когось гроші — уся лікарня знатиме. Попросишся переночувати на одну ніч — уся лікарня півроку матиме про що говорити.

(Калік ніхто не любить, за ними треба доглядати, як за малими діточками, а малі діточки дуже нечемні…

Мовчати, я сказала!)

Родичі теж не годяться. Усі вони — по батьковій лінії. А вона швидше ще раз кинеться з вікна, аніж постукає до когось з них У двері.

(Ну чого ти така нечемна, доцю? Тобі давно вже треба зробити укольчик. Якщо ти цього не зробиш, — тобі ламатиме половину тіла, темнітиме в очах, забиватиме дихання. А вдома на тебе чекає тепленьке ліжечко. Ти ляжеш спатоньки, я вкрию тебе ковдрою і гладитиму по голівці.

НЕ ДІЖДЕТЕСЬ…)

Залишались подруги.

Якось вони до неї завітали. Усі четверо. Зібрались, купили торт, шампанське і прийшли до неї додому того ж дня, коли її виписали з лікарні.

Олена саме звикала до свого помешкання, а вони увірвались, яскраво одягнуті, намальовані, напарфумовані… вихідці зі світу, про існування якого вона забула.

Світ дискотек, барів, саун, чорноморських пляжів і карпатських лижних трас. Світ бутіків, імпрез, вернісажів, салонів краси і ювелірних салонів. Світ, без якого вона колись не уявляла свого життя.

Олена сиділа і слухала їх. І не розуміла мови, якою вони говорили.

Архімед просив дати йому точку опори, щоб зрушити Землю. А достатньо просто кинутись з восьмого поверху. Земля під час падіння так зрушується з місця, що потім не знаєш, як її повернути на звичну орбіту.

Бачиш знайомих людей і не впізнаєш їх. Стикаєшся з проблемами зовсім новими, фундаментальними, первісними. Разом з тобою розбиваються цінності, які вважаєш несокрушенними. На поверхню вилазять потреби, про існування яких не здогадуєшся.

Миттєво згорає увесь хлам, яким старанно захаращуєш свої дні. Від порожніх розмов ні про що починає жахливо розколюватись голова.

Ти раптом перестаєш існувати для цього світу. А на той світ тебе чомусь не хочуть пустити.

…Олена сиділа на лавочці, поклавши руки на коліна, і зосереджено розглядала свої долоні. З таким самим успіхом вона могла розглядати голі дерева. Або перехожих, що снували мимо неї у своїх невідкладних справах.

У такі моменти, як цей, вона сліпла. Коли особливо завзято намагалася згадати те, що сама ж хотіла забути. Мабуть, мозок не витримував і вмикав одночасно усі захисні механізми. І щось перегорало у потиличній зоні кори, яка відповідала за зір.

О другій годині дня долоні виглядали як розмиті білі плями на темному фоні джинсів.

Треба заплющити очі і спробувати перенести думки на щось менш небезпечне.

(Дійсно: довкола стільки чудових тем для роздумів, а ви, Олено Григорівно, зациклились на дурницях. А-я-яй.)

…Олена розплющила очі. Дерева без листя дійсно виглядають непривабливо. Пальці без манікюру теж.

Вона полегшено зітхнула. Страх, що одного чудового дня можна залишитися сліпою НАЗАВЖДИ, у якусь мить навіть переміг біль.

Зате вона отримала час і змогу подумати нарешті про людину, про яку все ніяк не наважувалась думати. І вирішила, що гірше, ніж є, бути не може, і якщо вона попросить у цієї людини поради,

(якщо наважиться і попросить…)

нічого страшного з нею не станеться. Можливо.

Олена встала. Це зайняло дещо більше часу, ніж іншим людям. Ще більше часу зайняла дорога до тролейбусної зупинки.

Вона пробувала не думати про те, як її зустрінуть там, куди вона йшла. Бо більше йти їй було нікуди.

…Коли вона прийшла, двері квартири довго не відчиняли. Вона вже подумала, що за цими дверима теж нікого немає. А ще подумала, як добре жити на першому поверсі.

Подзвонивши вдруге, вона почула з того боку приглушені голоси. І серце стерпло.

Хотіла повернути назад, але було вже пізно.

Двері відчинили.


Двадцять днів після кінця світу.

— Ти усім кажеш, що випадково випала з вікна. Але я цьому не дуже вірю. Ти і твоя мама — істеричні меркантильні особи. Я і так дивуюсь, що Ромчик стільки часу витримав з вами.

Татова мама — шістдесятилітня пані у молодіжному одязі та з молодіжною зачіскою — нависала над ліжком, немов дружина римського імператора, яка прийшла провідати хвору рабиню. Вона любила вставляти у розмову високочолі фрази, і якби Олена в дитинстві випадково не почула, як вона вміє лаятись, то й досі захоплювалася б її рафінованою інтелігентністю. А ще татова мама не любила, коли її називали бабусею.

— Сядьте, не стійте, — відповіла Олена, відвертаючись до стіни. Коли ти не можеш дозволити собі під час розмови встати і піти, доводиться вчитись терпіти присутність інших, навіть тих, кого терпіти не можеш. — Я про все поговорю з татом.

— Він зробив свій вибір. Кожна людина рано чи пізно стає перед вибором і від того, яким він буде, залежатиме її майбуття. Життя прожити — не поле перейти.

— Я зараз закричу, якщо ви не сядете.

— Твоя поведінка підтверджує мої здогади: ти вирішила вчинити самогубство, бо не знайшла мети у житті. А мета мусить бути у кожної людини. Птах не літає безцільно…

— Я хочу, щоб ви сіли. Невже це так важко зробити?

— Чому я повинна робити те, що хочеш ти? Твоя мама дуже погано тебе виховала. А сісти на цей стілець я не погоджусь навіть під страхом смерті. Я взагалі дивуюсь, як ти можеш лежати на цьому ліжку. Тут усюди мікроби! Жах!

— Мені дуже подобається лежати на цьому ліжку. Ви навіть не уявляєте собі, як мені це подобається. А з мікробами я подружилась. От тільки шкода тата: як він тепер витримуватиме ваші філософствування? Якщо він стоїть за дверима, покличте його, а самі можете йти. До побачення.

— Він не стоїть за дверима. Він свій обов’язок виконав до кінця, поховав, як належить, свою дружину, організував поминки…

— Ви підете звідси чи ні?

— …А тепер він має повне право влаштувати своє особисте життя. З людиною високодуховною, ерудованою, справжньою цінителькою його таланту.

— Ви про що?

— Не треба йому набридати, коли він захоче, то сам з тобою зв’яжеться…

— Тато пішов… до іншої жінки? ТЕПЕР?

— А навіщо довго чекати. Вони ж не збираються влаштовувати весілля.

— Але ж мама…

— Твоя мама не прочитала жодної високохудожньої книжки за своє життя. Він і так довго жив з нею. Я давно казала: світ грошей засліплює, будь обережний…

— Він непогано жив на її гроші.

— Безробіття — це проблема держави. Ромчик — творча людина і не мусить задумуватися про хліб насущний.

— Він не написав жодного твору, а їсти хотів щодня.

— У задушливій атмосфері, яка панувала у вашій квартирі, неможливо нічого створити. Душа, як квітка, в’яне, коли її не поливати…

— Він… він мій тато. Він що — не прийде мене провідати?

— У нього багато справ, а ти вже доросла, повинна це зрозуміти…

— Скажіть, що ви жартуєте!

— Я ніколи не жартую.

— Але ж у мене більше нікого не залишилось! Він — мій ТАТО!

— Ти сама винна. Хто тебе просив кидатися з вікна?

Лице татової мами раптом розплилося, перетворившись у білу пляму. Олена потерла очі і випадково глянула на свої руки.

Білі плями на темному фоні.

Вона закричала.

Після кількаденного обстеження консиліум лікарів зійшовся на думці, що раптова короткочасна сліпота у хворої Мариняк, — це віддалена реакція організму на черепно-мозкову травму, тому що ніяких видимих ушкоджень зорового аналізатора у неї не знайшли.

8.

Руки зісковзували. Бляшаний карниз загрозливо прогинався під вагою її тіла. Вона висіла над прірвою і пробувала підтягнутися і заглянути у вікно.

За шибкою просто над головою лунали чиїсь голоси, і якби вона побачила, хто там, то попросила б, щоб їй подали руку і втягнули назад у помешкання, бо вона не може висіти над прірвою вічно.

Ще трішки, ще один сантиметр — і вона дотягнеться до підвіконня, і її врятують. А сон, в якому їй снилося, ніби-то вона впала у прірву, залишиться лише сном.

Олена напружила м’язи рук, набрала у груди повітря і на гранично малій швидкості подолала нездоланний підйом. Провела очима над верхнім краєм підвіконня і зазирнула у кухню. У ту ж саму мить пальці розтулилися — і тіло полетіло униз.

У вухах зашумів вітер, змішавишись з чиїмось пронизливим криком.

…Тиша перервала цей крик на півдорозі. Олена сіла на ліжку і затулила вуха. Не допомогло.

Останні півроку першою, кого вона зустрічала, прокидаючись зранку у себе вдома, була тиша, і Олена наївно гадала, буцім-то знає про неї все.

Коли з тиші вилучили цокання годинника, вона зрозуміла, ЯКОЮ насправді є тиша. Ватою, котру неможливо витягти з вух.

І вона пожалкувала, що залишила свій годинник там, у відчиненій квартирі, той самий годинник, котрий всерйоз збиралась викинути через вікно. Тепер вона раділа б і йому, як найкращому другові. Але тутешня тиша не признавала цокання годинників. Мабуть, усі годинники у цій квартирі були електронними.

Олена закуталась у простирадло. Спати в листопаді з відчиненим вікном і без ковдри було досить зимно, але вона потроху освоювала і цю науку.

Бог мав свої методи навчання.

— Можеш йти їсти, — повідомили їй, без стуку відчинивши двері і зачекавши, поки вона до них дошкандибає. — Та дивись, нічого не розбий, як минулого разу.

— Дякую, — відповіла Олена. Вона тепер користувалась цим словом на кожному кроці. Як щитом, як роговим покривом.

Жінка дещо нервувала, а це означало, що її чоловік вдома.

Як його звати, ніхто їй не говорив, сама ж вона не питала. Добре, що їсти дозволяли. І на тому спасибі.

Якщо чесно, вона не пам’ятала, скільки часу вона живе у цій квартирі на першому поверсі. Може тиждень, а може місяць. Після того, як вона вийшла з тролейбуса і відшукала потрібну їй адресу, після того, як подзвонила у потрібні їй двері, час розтягувався і скорочувався, як йому заманулось.

За цей час вона навчилася орієнтуватись у чужій квартирі, не питаючи зайвого.

От наприклад, кухня знаходилась точно за десять кроків від її кімнати, якщо йти ліворуч, тримаючись руками за стіну. Кімната Жінки і її чоловіка була прохідною.

Щоб потрапити у ванну, теж треба було просити дозволу пройти через їхню кімнату. Зазвичай, у цьому їй не відмовляли. Ще одне велике спасибі.


Вчитися вдячності можна різним чином. Цей — вигадали персонально для неї. І вона була вдячна вигаднику до глибини душі.

Рибну юшку пересолили — ознака, що чоловік теж сьогодні снідав. Коли його не було, Жінка не давала солі до страв взагалі. Навіщо. Усі знають, що сіль — це біла смерть.

А той чоловік любив усе добряче солене, як і її тато.

(Як тобі там живеться з тією… іншою, тату? Вона так само, як мама, купує тобі квитки на мистецькі дефіляди, щоб ти не сумував удома, поки вона пропадає на роботах до ночі, так само прибирає після тебе у ванній, чистить тобі взуття і готує для тебе окремо страви, бо ти не можеш їсти те, що їмо ми?

Та, інша, теж поблажливо махає рукою, коли ти періодично збираєш свої манатки і йдеш до своєї матусі за ковтком свіжого повітря, як це у вас, митців, називається? Вона теж говорить, усміхаючись, що її чоловікові, себто тобі, пощастило з дружиною, бо якби ти потрапив до інших рук, то пропав би?

Ти сумуєш за мамою, тату, хоч трішки?

А за мною?)

Олена подякувала, вимила після себе посуд і поскладала його на місце. Вона самотужки навчилася давати собі раду у чужій кухні, хоча ще два роки тому у своїй кухні вона навіть до пуття не знала, де що лежить.

Опісля, вона таким же шляхом повернулась у свою кімнату.

Її ранішній моціон завершився. Тепер треба чекати обіду, щоб прогулятися знову.

— Мені потрібні мило і зубна паста, — періодично казала Олена.

— На поличці у ванній, — коротко відповідала жінка, і Олена йшла і брала те, що їй потрібне, заодно збиваючи з полички всі інші предмети і повзаючи потім по підлозі в пошуках туалетних причандалів. З часом вона, певна річ, навчиться робити це акуратніше.

Вдома їй завжди не вистачало часу і терпіння прибирати свої порозкидані речі. Вона воліла порозпихати їх по шафах і тумбочках до наступного разу.

Тут же терпіння і часу було навалом.

— Мені потрібні тапочки і халат.

— У мене нема.

— Дякую, я просто спитала.

І вона продовжувала ходити у джинсах і гольфі, періодично, коли Друга не було вдома, випираючи свій єдиний у цій хаті одяг. Він напевно виглядав тепер не найкраще, але їй було байдуже.

(Інколи, серед невидимого творчого процесу ти робив собі вихідний і брався за моє виховання, пам’ятаєш, тату? Ти викидав увесь одяг з шафи і залишав мені на увесь місяць лише одні джинси, гольф і кросівки. Як я тоді бісилася.

А тепер мені байдуже.)

— Мені потрібен лікар.

— Ти сама лікар.

— Викличіть мені лікаря або відпустіть мене у поліклініку.

— Ти виявилась невдячною дитиною. Ти втекла, коли я так про тебе піклувалась. Правду кажуть, дітей треба виховувати у суворості і послуху.

— Навіщо вам я?

— А кому ти ще потрібна?

Усі ці діалоги проводились між нею і Жінкою. Чоловік мовчав. Можливо він би допоміг їй поскладати докупи окремі складові головоломки, яка водила її по колу, але Олена ще ніколи не чула його голосу. Точніше, вона чула, як вони розмовляли між собою у зачиненій наглухо кухні з увімкненим радіо, але біля неї він не промовив й слова.

То може їй з ним заговорити? Може він їй допоможе?

(Хто сказав?

А раптом?


Ні. Просто так легше.)

Легше думати, що він їй допоможе. Двох недругів вона не витримає.

Не втримається на карнизі восьмого поверху і полетить униз. А для певності перед тим повіситься на зеленому мохеровому шарфі.

(Припини.

Я просто так, до слова.)

Вона не ризикнула б заговорити з ним, бо ніколи не відомо, як на це зреагує закохана жінка. А те, що господиня квартири закохана у свого чоловіка — не підлягало сумніву.

— Мені потрібно щось робити.

— Спи.

— Я не можу довго спати.

— Тоді лежи.

— Дайте мені якусь роботу… будь-яку.

— Яка з каліки робітниця?

Ще два роки назад Олена обожнювала валятись у ліжку до обіду і, якби хтось сказав їй, що маючи можливість нічого не робити, вона з ранку до ночі шукатиме собі якесь заняття, вона б покрутила пальцем біля скроні.

Виявляється, немає гіршої роботи, ніж вимушене неробство.

Олена намацала стільчик край вікна і втомлено опустилась на нього. До обіду ще так далеко. А усі нервові закінчення уже сигналили у кору головного мозку про наближення болю.

(А ось і я. Ти впізнала мене?

Аякжеж. Заходь.)

Олена перестала приймати знеболювальні препарати, як колись відмовилася від снодійних. Дозволяти комусь вводити їй невідомо що вона не хотіла. А сама себе колоти більше не могла.

Коли вона сюди прийшла, Бог заплющив очі і досі жодного разу їх не відкрив.

Вона осліпла.

Як тільки переступила поріг цієї квартири на першому поверсі.

Минув тиждень, а можливо й місяць — і вона почала підозрювати, що цього разу це назавжди.


П’ять тижнів після кінця світу.

У неї почався озноб. До вечора озноб змінився жаром. Термометра їй не показали, але по обличчю чергової медсестри вона здогадалась, що стовпчик з ртуттю зашкалює.

Їй ввели анальгін з дімедролом і заспокоїлись. Вона змусила їх забігати довкола себе, лише коли зомліла. Терміново викликали з дому лікаря із старомодними замашками, якого, будучи Олена при пам’яті, нізащо до себе не підпустила б. Підняли на ноги рентгенолога.

Виявилось, що у хворої розвинулась плевропневмонія з випотом у плевральну порожнину, і їй поставили ще один дренаж. Від ударних доз антибіотиків і льоду температура через дванадцять годин різко знизилася і зупинилась на позначці, нижчій від норми. До тями Олена прийшла, однак скутість власного тіла, ненормальна тиша і повільне биття серця у цій тиші налякали її куди більше, ніж гарячка.

— Ви вмираєте, — сказав, сідаючи біля її ліжка, той лікар, якого вона органічно недолюблювала. — Усі тут з вами цяцькаються, бо ви наша колега, але мені на це начхати. Ви вмираєте, ви це знаєте? Можливо, через день-два… Ви робите все, щоб померти. З якої радості ми повинні щось робити, щоб ви вижили? У нас демократія: хочете живіть, не хочете…

І він пішов геть. Це був очевидний, прозорий, навіть для годиться не завуальований натяк на фінансову скруту серед теперішніх медиків. Гроші, які для неї зібрали на маминій роботі, пішли на медикаменти. Її квартиру, за словами сусідів, обікрали, а з собою, коли вона впала, у нею було всього двадцять гривень. Ну не здогадалась вона захопити більше.


Але поки що ніхто отак відверто не вимагав хабаря… Якби вона не вмирала, то з превеликим задоволенням попросила б маму зв’язатися з одним її знайомим з СБУ і організувати дачу хабаря з міченими купюрами, наручниками і…

Немає більше мами, немає, немає… І її скоро не буде теж.

Вона покликала чергову медсестру, готуючись сказати їй, що вона про всіх них думає, але коли медсестра підійшла до її ліжка, вона ні з того, ні з сього розплакалась, краєм свідомості розуміючи, що їй протипоказано схлипувати, щоб не струшувати зайвий раз своє поламане тіло. Вона плакала мовчки і так довго, як ніколи не плакала у своєму житті. Сльози текли, а вона не мала сили піднести руку і витерти їх, їй було соромно, вона ненавиділа це відчуття, ненавиділа цю медсестру, цю лікарню… тоді ж вона зненавиділа Того, Хто її воскресив.

Медсестра мовчала, відводячи очі, а потім раптом сказала:

— Вам пощастило. Вас погодився лікувати найкращий лікар.

ЇЙ ПОЩАСТИЛО.

Вона брутально послала цю дурепу подалі, а за кілька хвилин біль навалився на неї важкою кам’яною брилою. Довелося знову кликати медсестру і, зціпивши зуби, просити у неї вибачення.

Той, Хто її воскресив, почав вчити її ввічливості.

Оті найперші уроки були важкі, мов кам’яні брили.

9.

Над головою гриміла гроза.

Олена знову і знову пробувала дотягнутися до вікна, але карниз прогинався, руки зісковзували, а удари грому падали у прірву, над якою вона висіла, уламками кам’яних брил.

Їй би видряпатися нагору і зачинити віконниці, що розпачливо скрипіли від поривів вітру, і забути сон, який нещадно переслідує її, і в якому вона все-таки не втрималася і полетіла униз, але не вистачало сил.

Невже у квартирі ніхто не бачить, яка надворі гроза?

…Насправді то була зовсім не гроза. Олена сіла у ліжку і спробувала переконати себе, що помилилась. Але з кухні чітко доносилися крики і удари.

Кричала Жінка. Удари слідували один за одним з методичною розміреністю.

Олена намацала під матрасом свої документи, сховала їх у куртку, натягла джинси, взулася у кросівки і підійшла до вікна.

Вікно просвічувалося крізь чорну паволоку перед очима розмитою білою плямою.

(Навіть не думай.

А я нічого ТАКОГО і не думаю.)

Стільчик стояв на своєму місці. Олена порухала його.

Міцно стояв, не хитався і не збирався розвалюватися на частини.

З другої спроби вона забралася на нього з ногами. Біль вповз у тіло ледь вловимою тріщиною. А нервові закінчення, передбачаючи, чим це може для неї обернутись, істерично засигналили.

(Стій! Не рухайся!

НЕ ЗАВАЖАЙТЕ.)

Олена витягнула руки і наштовхнулась пальцями на скло.

Бути сліпим погано. Багато часу витрачаєш на визначення відстаней і масштабів.

Це вікно виявилось значно вищим, ніж вона собі уявляла. Старі будинки. Запаморочливо високі стелі.

Добре, що колись не будували восьмиповерхових будинків. Падати людям з такої висоти було б набагато довше.

(Що ти замислила?

Нічого страшного.)

Олена намацала нижній край вікна.

Одна з віконниць у цьому вікні завжди була відчинена, незалежно від метеорологічних умов.

Господиня пояснила Олені, що їй слід загартовуватись, а для цього немає кращого способу, ніж спати під простинею з відчиненим вікном. Жінка таким способом просто хотіла покарати нечемну доцю і Олена не стала говорити, що з дитинства була чутливою до холоду і обожнювала спати під периною.

Навіщо говорити про те, що було задовго до кінця світу.

Удари і крики припинились. Олена завмерла. Біль за цей час поглибився, галузячись на багато дрібних тріщин.

За хвилю звуки відновились. Тільки крики тепер стали приглушеними, швидше схожими на стогони, а удари — коротшими, мобільнішими.

Дротяна сітка від комах загороджувала собою вільний простір між рамами і була прибита до вікна товстими цвяхами.

Свої вікна після виписки з лікарні Олена позабивала коротшими і тоншими цвяхами. Однак у чужому монастирі — чужий статут.

У безперервних пошуках заняття Олена облазила усю відведену для неї територію, ретельно досліджуючи те, що потрапляло їй до рук.

І знайшла. Зламану металеву ручку, яку раніше, мабуть, прикріплювали до якоїсь шухляди, а тепер вона валялася у куті під ліжком, застрягши поміж двома паркетинами. Відтоді Олені залишалось тільки сідати на стільчик край вікна і міліметр за міліметром розгинати цвяхи, а потім розширювати отвори у дротяній загорожі настільки, щоб можна було її легко зняти.

Господиня кілька разів на день любила заглядати до неї не стукаючи, але бачила тільки, як вона сиділа біля вікна, схилившись на підвіконня.

Вуха замінюють сліпим очі. Слух стає в пригоді там, де зір пасує.

Зараз вона б воліла оглухнути. Удари і крики, здавалося, ніколи не припиняться.

Олена познімала сітку з тих цвяхів, які встигла відігнути, перебралась із стільчика на підвіконня,

(ти КУДИ?)

відтягнула сітку, нахилилась, пролізла в просвіт вікна і сіла, звісивши ноги униз,

(звідки ти знаєш, що це перший поверх? Ти ж СЛІПА!!!)

а руки відчайдушно чіплялись за раму, здираючи фарбу з дерева і шкіру з пальців, руки пам’ятали момент втрати рівноваги, коли опора зникла і вони ще довго і безрезультатно хапались за повітря. Руки не хотіли пережити таке знову.

(А якщо це ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ???)

Земля шугнула вниз — і під ногами відкрилась прірва. Сліпучо голубе сонце блимнуло в очі. Безкрає небо заповнило пів-Всесвіту.

Шлях до цього неба виглядав звідси набагато коротшим, аніж до землі. Злетіти б…

(СХАМЕНИСЯ)

Під вікном мявкнув кіт. Дуже близько, можна було рукою дістати.

Неподалік залементували, гасаючи, дітиська.

Земля повернулась на своє місце і — Олена стрибнула. Приземлилась на руки.

…Ворухнулась. Ніби нічого не зламано, але на якусь мить вона все-таки відключилась. Не міг її мозок спокійно сприймати повтору її смерті.

Треба вставати. Від удару біль розповзся по тілу, добравшись до останнього закапелка, але вставати треба.

Навіщо — це вже інше питання.

Надибавши поруч першу-ліпшу стіну, вона попрямувала вздовж неї уперед. Але за якимось поворотом призналася собі, що під час падіння цілковито втратила орієнтацію. Шум, гам, машини, люди, курява, вихлопні гази… Мішанина знайомих і незнайомих звуків, запахів, відчуттів.


Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?

Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.

Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…

— Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? — смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.

— А що, не можна?

— Тобі можна, а мені… — важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. — Мені — ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.

— Це несправедливо.

— Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…

— Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! — щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. — Вияснимо, що правильно, що неправильно…

— І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…

— Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…

— Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…

— Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…

— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

— Я цього не знала.

— Довго мені тут стояти і чекати, мам?

— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

— Добре діло, мам, вартує більшого.

— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…

— Що з вами?

— Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.

— A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.

— Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?

— Чого тобі ще, капоснику?

— Чупа-чупса. Два… ні, три.

— А десять не хочеш?

— Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…

Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.

Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.

(Із сином мешкала. Із сином…)

— Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.

— Що?

— Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.

— Тобі скільки років?

— Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.

Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.

(Це минеться.

Коли?

Колись.)

Бачу, він вас цілком замучив.

Просто очі… болять.

Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…

Ви собі сідайте, а я побіг.

Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?

— Я не знаю… У мене немає дітей.

— Ще будуть.

(Хто зна…)

— Ви заходили до… тієї жінки?

— Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.

— Вам вона відчинила власноруч?

— Аякже.

— І як вона виглядала?

— Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?

— Мені очевидно причулося…

— Очевидно. Я проведу вас до лавки.

Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…

Легше відмовитись. Але цього разу

(мені б тільки до лавки дійти…)

відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.

(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)

— Дякую.

— За що? Я людина — ви людина, мені дитину повернули з того світу — і я комусь добре діло зроблю. Сідайте. Може вам потрібні якісь краплі для очей, то я збігаю в аптеку…

— Ні-ні, не треба. Я… посиджу тут, і мені пройде.

— А я посиджу з вами, за весь день набігаєшся, присісти нема часу. Ви нікуди не спішите?

Раніше Олена мовчки зміряла б її нищівним поглядом і відсунулася б від неї якомога далі. Була неповторною та унікальною особистістю і спілкуватися з охочими до балачок представниками простого люду не мала ніякогісінького бажання. Інша справа — екстраординарні, оригінальні, талановиті індивідуали, ті одиниці, що височіють над сірою масою, — з ними вона б спілкувалася дні і ночі.

Та щось не видно їх у цих потемках, не чути їхньої впевненої ходи серед звуків великого міста, ніхто з них чомусь не помічає у сірій масі самотню і безпорадну сліпу дівчину, бо для того, щоб прозріти, часом потрібно втратити зір. Або хоч на мить відволіктися від думок про власну геніальність. А це непросто.

Немовби зависнувши у вакуумі, де замість світла зірок владарює пульсуючий біль, Олена несподівано для себе відповіла: «Ні, не спішу» і відчула, що незнайомка чекала саме цього. Чекала можливості перекласти на когось частину своїх буденних клопотів.

Олена слухала її мовчки, з заплющеними очима, відчуваючи невідому приємність від того, що навіть у такому стані може бути комусь корисною.

Тиждень чи місяць у квартирі на першому поверсі майже переконали її, що вона ні на що не здатна.

— Мамо, мамо, я роздав всі чупа-чупси, мусиш мені купити ще!

Олена мимоволі подивилась у бік хлопця. Орієнтувальний рефлекс. Кожний новий подразник мусить бути обстежений. Відомо навіть немовлятам.

— Ти де ганяєш, подивись, яка буря насувається? І де ви торт взяли, паразити?

— Який торт? Не було ніякого торту…

— Северине, не виводь мене…

— Ну звідки ти все знаєш?

Северин мав жовтяве волося, перемазаний кремом ніс і куртку з купою блямбочок.

Дерева намагались пригнутись якомога ближче до землі, рятуючись від розлюченого неба.

Небо було чорне і лиховісне.

Олена випросталась, повернувшись обличчям назустріч бурі.

Бог розплющив очі і, щоб ненароком не осліпити її світлом сонця, затягнув його чорною паволокою.

Вона ніколи не думала, що радість може мати такий насичений темний відтінок. Хоча хто сказав, що сліпота більше не повернеться?

(Забери мене у Свій кортеж, я буду найлютішою і найлагіднішою Твоєю хмариною. Я пошлю вітер викорчовувати одвічні скелі і не дозволю йому торкнутися новонародженої бруньки, я зруйную усі хмарочоси, а з їхніх руїн збудую мости через усі прірви…

Забери мене — не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…

Олено Григорівно, не скигліть. Ви ж не чайка.)

— Ходімте, бо як уперіщить! — підвелася з лавки струнка, волоока жінка, простягаючи до неї руку.

— Ні, я тут посиджу…

— Придумали собі! — жінка схопила її за плече і потягла за собою. — Тут посиджу. Біжімо до найближчого під’їзду, бо до хати вже точно не встигнемо…

Стіни найближчого під’їзду нагадували збірник ненормативної лексики, але захищали від вітру, як могли. Олена вдячно торкнулась їх рукою.

Зненацька у світі стало тихо і темно. Одинокі постаті добігали до схованок. Стрілою шугнув угору чийсь захоплений вереск.

— Що у вас з ногою?

— Впала.

— A-а, так-так, зараз такі дороги роблять… Куди, пройдисвіте? — жінка спритно схопила дитину за капюшон. — Хочу влаштуватися на роботу, я ж до декрету працювала секретаркою, але тої фірми вже і слід простив, — криза, самі розумієте…

За два роки, поки її не було, настала криза. У два рази піднявся долар. У два рази впала гривня.

— … але на кого ж я це шило залишу? Чоловік у Ізраїлі на будівництві…

— У тебе, мамо, деспотичні замашки. Хіба можна обмежувати свободу дітей?

— Я тобі зараз дам свободу, ти зараз таку свободу від мене дістанеш…

— Як ви збираєтесь знайти роботу? Треба ж мати знайомих… — спитала Олена, не відриваючи очей від того, що діялось на дворі. Хмара затягла усе небо. Перехожих майже не зосталось, навіть автомобільний рух на дорогах вщух. Холод і вітер пішли атакувати принишклу землю.

(Назови це зневірою чи легкодухістю, як хочеш назови, — я більше не витримаю.)

— Не обов’язково. Головне — бажання. Шукала в інтернеті, бачила вивіску якоїсь фірми — заходила. А чому б і ні. Все одно гуляю з ним. Зайти запитатись можна, за це в писок не дадуть…

— Навмання? Це не для мене.

— Чому б то?

— Мама, мама, дивись… ну дивись…

— Погляньте на мене. Ви б на місці власника фірми взяли мене на роботу?

— Я? — Нова знайома окинула її прискіпливим поглядом. — Взяла б. Без питань. Ви серйозні і… як би це сказати… інтелігентні. Гм… крім того ж, якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе.


Олена мовчки дивилась на неї.

— Жартуєте, — нарешті вимовила вона.

— Ти, мама, зовсім мене не слухаєш…

— Невитримана година з тобою, халамиднику. Ні, не жартую. А ви спробуйте: хто стукає, тому відчинять… Завжди треба пробувати. Не на перший, так на десятий раз, але щось та й вийде.

Інколи Бог змилосерджувався і давав їй урок, не вимагаючи за нього платні.

— Ну що тобі шкода чи що?..

— Ви могли б позичити мені гривню на тролейбус? Я забула всі гроші вдома, а вертатись нема коли.

— Без питань. Беріть. Ви вже знаєте, куди йти?

— Я не впевнена, але… чому б не спробувати?

— Ну подивись, мам… сніг!

Вони обоє повернули голову. З чорної-пречорної хмари валив білий-білюсінький сніг.

(Цікаво, сніг пам’ятатиме своє ПАДІННЯ? Чи краще сказати — ПОЛІТ? Що за доля: залишити чорну хмару для того, аби перетворитись у чорну багнюку, і тільки під час польоту побути білим. Чи може — під час падіння?..

Як краще сказати, мам?

Чому я пам’ятаю до дрібниць той політ або падіння, як хочеш його назови. Пам’ятаю перевернуте небо, довгі-предовгі секунди невагомості, страх, крик, стукіт серця, навіть удар пам’ятаю, а замість вікна у моїй пам’яті — чорна зловісна хмара?

Чому, мам?

Мовчиш. Не хочеш мені допомогти.

І Ти теж не хочеш. Змовились там угорі між собою, я знаю.)

— Ви куди? Там така заметіль!

— І я хочу в заметіль, як тьотя!

— Упаси тебе Бог…


Два місяці після кінця світу.

Психіатр мав змордований вигляд і не дуже надокучав питаннями. А, може, просто прикидався, хто тих психіатрів знає?

— То ви кажете, що стрибнули униз…

— То ви так кажете. А я просто мила вікно. Ми вже з вами говорили про це.

— У шубці і в чоботях?

— Було холодно, якщо пам'ятаєте.

— У мене погана пам'ять на погоду. То, кажете, було холодно. А ви завжди після роботи миєте вікна?

— Тільки коли вони брудні. Послухайте, якби я хотіла вчинити самогубство, я б вибрала інший спосіб.

— Який?

— Ну, наприклад, ввела собі калію у вену. Швидко і ефективно. Але це не буде стрибок з вікна.

— Може, ви посварились з кимось?

— Це не привід для самогубства…

— У вас було важке чергування, ви не виспались, повернулись зранку додому у порожню квартиру і полізли мити вікна. Я правильно вас зрозумів?

— Мені подобається мити вікна.

— Може ви когось зустріли по дорозі додому? Ваша бабця пригадала, що деякий час у вас були серйозні стосунки з одним молодим чоловіком. Він навіть офіційно приходив до вас на заручини, але…

— Це було дуже давно.

— Він знає, що з вами?

— Ні.

— Ви хочете, щоб він дізнався, щоб розкаявся і повернувся до вас?

— Ні.

— Ви його ненавидите?

— Ні.

— Чому ви мені брешете?

— Неправда!

— Згоден: суцільна неправда від початку до кінця. Але навіть у вашій брехні є доля правди.

— І яка ж правда у моїй брехні?

— Вам краще знати. Це ж ваша брехня.

Отак вони поговорили ще хвилин з десять і попрощалися. Психіатр мав змордований вигляд, але відчувалося, що він ще повернеться. Коли виспиться. Або коли придумає ще з десяток каверзних запитань.

Психіатрію їм викладав завідувач кафедри, досить знана людина не тільки в Україні, а й за її межами. Тому Олена відчувала себе готовою до будь-яких запитань. Хоча, на відміну від цього психіатра, не бачила навіть крихти правди у своїй брехні.

10.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» розташувався у затишному куточку неподалік Католицького університету. Олена ледве його знайшла.

Адміністратор — молоденька жвава дівчинка у голубій лікарняній сукні — підозріло втупилась у неї.

— Доброго дня. Я щодо вакансії…

Хол у бірюзових тонах, вазони у великих кадках, темно-сині меблі і білий камінь на столах і на підлозі.

— Вакансії? A-а… Зенику, ти щось про це знаєш?

Зеник — розкуйовджений худощавий молодик у сорочці без галстука — стояв за столом адміністратора, щось завзято вистукуючи на клавіатурі її комп’ютера. На прохальницю можна сказати й не глянув.

(«Якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе…»

Смішно.)

— Татка зараз не можна турбувати, Ларисо: він вирішує справи державної ваги. Можливо я зможу допомогти?

— Я впораюсь, Зенику, у тебе теж є справи, чи не так?. Повторюю для бухгалтерів, у тебе ж є справи?

— І чого ти так песимістично настроєна? Які можуть бути справи у бухгалтерів?…А ви перепрошую хто? — і все це, не підводячи голови.

— Навпаки, оптимістично. Хочу побачити, як ти рвеш на собі волосся, рахуючи мені премію, Зенику.

— Я перепрошую, що перебиваю вас, але взнайте, будь ласка, якщо можна…

Стояти перед дівчатком з замашками бізнес-леді та клянчити роботу — невеселе заняття. Але гордістю ситий не будеш. Це вона добре усвідомила ще на початках своєї науки.

Десь за рік, бомжуючи по підвалах, вона взагалі забуде, що слово гордість існує. Якщо їй тут не допоможуть, тоді вона не матиме більше куди піти. А падати може ще довго і довго.

Дівчина натиснула якусь клавішу і опустила голову над паперами. Той, кого вона назвала Зеником, не дочекавшись відповіді, хотів було ще щось сказати, але передумав і ретирувався. Олена одразу про нього забула.

— Ну, що вам сказати? Є одне місце, однак заздалегідь попереджую: у нас треба працювати.

Її тоном можна було забивати палі у землю. Олена мимоволі торкнулась пальцями скронь.

— Я для того і прийшла.

— Дехто вважає, що у нас тут рай земний: гроші загрібаємо лопатою, а самі нічого не робимо, але мушу вас застерегти, що це далеко не так, що…

Адміністратор говорила і говорила, і кожне її слово вбивало у землю.

Олена стисла обома руками скроні. Зневага і презирство не додають людині здоров’я. Щоб це зрозуміти, треба відчути їх на власній шкурі.

(Уроки, уроки, уроки… І не можна прогуляти жодного з них. І скласти екстерном теж не можна.

Життя, прожите екстерном, втрачає сенс.)

— Ви зрозуміли? — вчительським тоном запитала адміністраторша.

— Звичайно. Я розумна, хоча на перший погляд цього можна і не зауважити.

Адміністраторша позеленіла.

(Вчать вас, вчать, Олено Григорівно, а ви… Але ж як приємно взяти хоча б невеличкий реванш.)

— Прибиральниці не потрібно багато розуму, — скривила губи леді за бар’єром. — Якщо… повторюю, якщо вас приймуть, у вашому розпорядженні будуть два поверхи і п’ятнадцять кабінетів, так що вам буде не до балачок. Працюватимете у дві зміни. Перша зміна — з восьмої до третьої, друга — з третьої до восьмої.

Олена мовчки постояла біля перегородки секунд зо тридцять. Поки до неї дійшло.

— Кажете, два поверхи? — мимоволі зазначила вона найважливіше.

— І п’ятнадцять кабінетів.

Олена озирнулась. Камінь, дзеркала, килими, позолота, вазонки. Усе на найвищому рівні.

Чи могла вона подумати, вступаючи до університету, що колись у її розпорядженні будуть аж два поверхи і п’ятнадцять кабінетів?

(Ти несешся униз з карколомною швидкістю. Вітаю.)

— Коли я можу почати?

— Не так швидко. Спочатку вам треба пройти співбесіду у директора, а він зараз зайнятий. Приходьте після обіду. Він звільниться десь о п’ятій.

— До п’ятої я помру…

— Що?!!

— Я почекаю директора тут.

— Ні-ні, ви… я… згадала, що ми вже пообіцяли цю роботу іншій людині…

— Я сяду тут і почекаю директора. Просто сяду і почекаю.

— Вимітайтесь, бо я покличу охорону.

Олена усміхнулась. Нарешті. З яким задоволенням вона пошле свою ввічливість до дідька.

Як довго вона цього чекала.

— Обережніше, дитинко. Ви ж не знаєте ні хто я, ні навіщо я сюди прийшла. Ви з першого погляду визначили, що на мене не варто ставити, але те, що я так кепсько виглядаю, ще ні про що не говорить.

Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.

— Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?

Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.

Олена сіла у темно-синій фотель з високою спинкою і дозволила собі розкіш розслабитись. За хвилину її викинуть геть, то чому б не використати цю хвилину сповна?

Адміністратор подивилась їй за спину.

— Ви вже тут, Сергію…

— Сергію, — не повертаючи голови, сказала Олена таким тоном, яким давно не дозволяла собі ні з ким розмовляти. — Спробуйте зробити мені гарячу і міцну каву. І спробуйте не розлити її, коли нестимете сюди. Сподіваюсь, що для охоронця це не занадто складна справа.

Оперативно працюють тутешні охоронці, нічого не скажеш: не встигли їх покликати, а вони вже тут.

Адміністратор аж підскочила:

— Що… що ви собі дозволяєте?

Вона не здогадувалась, що Олена зараз могла дозволити собі все. Коли ви стрімко падаєте в прірву, вас ніщо не може налякати, окрім самої прірви. А цей хвилинний перепочинок? Мине і забудеться.

Дівчина нервово усміхалась.

— Я перепрошую, Сергію Романовичу, зараз прийде охорона і…

— Нема потреби, Ларисо. Ви — Олена? Та сама Олена. Я впізнав вас за голосом. Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

Є хвилини у житті, коли провалитися під землю — найкращий вихід.

Олена повільно обернулась. Ні, цього чоловіка вона ніколи в житті не бачила. Але голос… голос вона теж впізнала.

— Старший над телефонною трубкою і за сумісництвом охоронець радий вітати вас у нашому трішки божевільному домі. Я попереджав вас, що ми не подаємо кави, але цей випадок особливий. Прошу до мого кабінету. Ларисо, мене ні для кого нема.

Адміністратор від здивування ніяк не могла закрити рота.

Олена ще раз подивилась на незнайомця. Світлі очі, сиве волосся, світло-сірий светер з вилогами…

Вона пам’ятала, як у хвилину відчаю зателефонувала саме сюди. І наговорила стільки безглуздого та непотрібного, що самій дивно, як вона після цього всього сюди прийшла.

Просто їй здалося, що на другому кінці дроту не дуже повірили у її теревені.

— Гм… ви не схожі на директора медичного центру.

— А ви не схожі на тих, хто пише скарги. То що, мир?

Олена повільно підвелась з крісла, сподіваючись, що не впаде на підлогу у найбільш не відповідний для цього момент,

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

— Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

— Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.


Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» — писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон — в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе — ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

— А що ви хотіли? — казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». — Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

— Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

— Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

— Тоді чому Він для них його не зробить?

— Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

— Тоді чому я? Чому мені така честь?

— Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

— А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

— Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

— Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?

— Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.

— Я впораюсь.

— Не сумніваюсь.

— Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?

— Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… — він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: — Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…

— Для чого це мені?

— Будете все життя кульгати.

— Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.

Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.

— Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…

— Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.

— Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?

— Мені не потрібна нічия допомога!

— Отже, хтось є…

— Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?

— Ходити на милицях. Іншого способу нема.


Заметіль

Частина друга

Парк

Я помер у люту зиму,

З дзвоном впав на лід.

На снігу сліпучім згинув

Мій прощальний слід.

Олег Малашевський

Листопад. Минулий час…

Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.

Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.

Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.

ВСТАВАЙ.

НАВІЩО?

…НЕ ЗНАЮ.

Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.

Але ти вже давно забув, яка твоя мета.

ТРЕБА ЙТИ.

ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.

Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька — і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.

Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.

ВІДВ’ЯЖІТЬ…

Прокинувся. Спробував розплющити очі — не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону — не зміг. Спробував закричати — не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.

Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.

Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.

Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.

ОПАНУЙ СЕБЕ!

Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.

Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.

Поморгав, оглядаючись довкола. Сніг заповнював собою простір, мов молоко — збан. Сніг був усюди: під ним, над ним, на ньому. Сніг ніби насміхався з нього: от бачиш, яким я буваю? Не тільки маленьким звірятком, яке можна сховати у долонях, а й велетенським звіром, що пожирає усе на своєму шляху. Тремти, людино.

І він тремтів. І пробував звестися на ноги. І не розумів, навіщо це йому здалося.

ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРЕ ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…


Стрийський парк дивився на людину, яка вибралась усе-таки з його снігових обіймів, і не знав — радіти з цього чи тужити.

А людина сиділа на снігу біля огорожі обабіч траси і пробувала спинити проїжджаючі машини. Але в такий пізній час водії завбачливо не помічають людей, що тиняються поблизу парків і сидять просто на снігу.

Час йшов. Організм намагався зберегти залишки тепла, хоча сама людина про це зовсім не дбала. Він підтримував життєдіяльність систем органів попри те, що людина цього не хотіла. Але його ресурси не були безмежними.

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Листопад. Теперішній час

1.

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше — двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.

Кроки на сходах наближались. Руки не слухались. Богдан зрозумів, що цього разу йому навряд чи вдасться закінчити сеанс масажу.

(Треба сказати про це директорові. Сказати, щоб він мене відпустив…)

Потемніло у кімнаті на диво швидко. Коли розвиднілось, він знайшов себе у довгому коридорі, з вікон якого щедро лилося сонце.

Назустріч йому з другого кінця коридору йшов директор.

Сонце світило все яскравіше. Відстань між ними скорочувалась. Богдан придивився уважніше.

Директор мав на собі свій світлий плащ і капелюх.

(Навіщо комусь одягати плащ і капелюх?

Напевно, щоб змусити тебе робити все, що він забажає.)

Коридор був довжелезний і пройде ще певний час, поки вони зустрінуться. Богдан думав про своїх пацієнтів і про чудову погоду за вікном. І раптом директор вийшов на світло і на якусь мить став темною фігурою на фоні білого вікна, і цей момент переходу білого у чорне нагадав

(…ЯКЩО ДОВГО ДИВИТИСЬ УГОРУ, ТО МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ТИ ЛЕТИШ…)

про забуту обіцянку.

— Я обіцяв їй, що в нас буде своя квартира! — крикнув Богдан через увесь коридор.

Чоловік у плащі і капелюсі кивнув головою, не зупиняючись.

(Поправка. Цього чоловіка тут не повинно бути. Він залишився за п’ять тисяч кілометрів звідси.)

Богдан зробив пару кроків вбік, але на повороті стояла варта. Тоді він повернув назад. Йшов вздовж коридору, роззираючись по боках, але виходу все не було. Тільки вікна. Одне, друге, десяте… Богдан сповільнив крок. З вікнами щось коїлося. Вони потемніли, а за хвилю стали молочно-білими. Коли перед очима відкрилась тераса, він вибіг і завмер. Стіна з колючим дротом загороджувала видноколо, а серед ясної весняної днини валив сніг…

(Поправка. Тут сніг зроду-віку не падав.

Арабська республіка Ємен. Планета, де навіть дощ навідується на землю двічі на рік.)

— А власне, для чого вам тепер квартира? — промовив чоловік у плащі і капелюсі, який наздогнав його легко, не поспішаючи. Богдан вчепився пальцями у поручні. — Тепер вона вам ні до чого.


…Аеропорт «Шереметьєво» увірвався у сон гулом юрби, занудними голосами диспетчерів і усвідомленням того, що доведеться стирчати тут ще десять годин. Зміна клімату капітально далася взнаки. Розбитість і тупий біль у потилиці були найменшими з бід. Дрімота напливала хвилями і відступала, очі неможливо було розплющити і заснути по-людськи теж не вдавалось, напівсон-напівзабуття оточили його стіною з колючим дротом, утворюючи в голові мішанину з далеких і недавніх спогадів.

Два роки він намагався відокремити спогади від реальності, а тепер, коли реальність теж стала спогадом, вони накинулись на нього усі нараз, користаючись з його слабкості. Ці спогади почали змагатись у його голові за владу над ним, і ніхто не хотів поступатись.

Азія цупко тримала його у своїх обіймах, за два останні роки настільки потужно врісши у його кров, що кількість червоних кров’яних тілець піднялась ген понад норму, бо вижити на висоті більшій ніж два з половиною тисячі кілометрів над рівнем моря без цього неможливо.

Але сніг, мабуть, зріднився з ним ще з доісторичних часів. З тих часів, коли ніщо не віщувало кінця світу.

Богдан випростав ноги і приготувався чекати.


За сімнадцять років до кінця світу.

Усе життя він був тихим, чемним і слухняним. «Яка у вас добра дитина», — вихваляли його мамині знайомі. І у нього не залишалось вибору. Він не хотів підводити людей, які ним опікувались. А скільки він себе пам’ятав, ним завжди усі опікувались, хоча інколи йому здавалось, що було б краще, якби вони цього не робили.

Спочатку — мама. Він був найменшою, п’ятою її дитиною, і як тільки з’являлась вільна хвилинка, вона присвячувала її йому. Тому він ніколи не смів сам зайвий раз турбувати її, хай би як сильно потребував материнської допомоги.

Тато теж піклувався про нього, як міг. Працював день і ніч. Йшов, коли він ще спав, і повертався, коли він вже спав. Тому його Богдан пам’ятав смутно, невиразно, переважно з розмов інших. І гроші, які він приносив, майже завжди доходили до нього у вигляді недоношеного старшими дітьми одягу і недоламаних ними іграшок.

Старші діти вічно з ним носились, і часто доходило до бійок, коли вони вирішували, кому б спихнути малого. У кінці кінців вони встановили чергу, і він слухняно переходив з одних рук до інших, аж поки його не забрала до себе мамина сестра.

— Ти трохи поживеш у мене, поки твої батьки не виберуться зі скрути.

Він тоді ще не знав приказки: «Нема нічого постійнішого, ніж тимчасове», але незнання ще нікого не звільнило від відповідальності. Тітка взялася опікувалася ним так старанно, що за місяць він вже називав її мама Віра.

— Ти повинен слухатися її, вона так багато нам допомагає. Що б ми без неї робили?

І він слухався. А що ще йому залишалось робити?

У мами Віри не було ні чоловіка, ні дітей, але був Друг, і Богдан одразу збагнув, що це класний друг, тому що з ним можна було поговорити про всі чоловічі проблеми, в яких жінки нічого не тямлять. Коли Друг приходив, а приходив він завжди несподівано та завжди ненадовго, від його чорного капелюха і довгого плаща пахло далекими країнами і кругосвітніми мандрами. А ще — підводними печерами, глибочезними, як найглибша глибина, де світло малює на стінах загадкові письмена, а дим виїдає очі. Але тут, у теплій і світлій кімнаті можна було цих печер не боятись, бо є людина, яка тебе від них захистить.

Друг охоче віддавав йому свого капелюха,

(бережи, як зіницю ока)

сідав їсти,

(побільше солі і перцю, я це люблю)

а потім, відкинувшись на спинку крісла, довго розказував йому про час, про кольори, про те, що було і те, що буде, і ніколи не сміявся, якщо Богдан задавав йому якесь запитання.

Тому Богдан завжди плакав, коли Друг йшов геть, а той пояснював, гладячи його по голові:

— Вільного птаха не можна посадити в клітку. Твоя тітка це розуміє, тому я буду приходити до неї завжди.

Та Богдан все одно плакав, розтираючи по щоках сльози. І рука, яка його гладила, не вміла його втішити.

Але найбільше, за словами мами, ним опікувався Бог. І саме Йому він мав бути вдячний найбільше…

Того дня, коли його сім’я переїхала в інше місто, випав перший сніг.

— Там у нас буде хороша робота, ми зможемо купити собі велику квартиру і в тебе теж буде все, чого душа побажає. Але для цього ми повинні трохи почекати, освоїтися. До ВЕСНИ ми обов’язково тебе заберемо до себе. А поки ти поживеш із тіткою. Ми бачимо, ви дуже здружилися.

З цього всього у шість років він зрозумів лише одне: що був недостатньо добрий і слухняний, якщо його не взяли з собою.

І він старався ще більше. Хоча в нього це не завжди виходило.

2.

Планета Ємен жила за своїм календарем, у своєму відліку часу і у своїй системі вимірів і не збиралась кому-будь показувати своє обличчя, тільки очі над паранджою уважно стежили за прибульцями.

Богдан відчув це, коли після висадки з літака їх завантажили в машини, обліплені військовими, і повезли серед ночі невідомо куди.

Невідомі зірки на небі, невідома пустеля обабіч гусениць, невідома мова… невідомість в очах невідомої планети…

Варіації на тему невідомого терзали його душу усю дорогу до шпиталю, але ось їх висадили з машин і почалася праця, заради якої вони кинули усе.

Вони — це контрактники. Найманці. Прибульці.

Господарі дивились на них скоса, тому що контрактники перебували на забезпеченні ООН і одержували більше, ніж законні громадяни держави за ту ж роботу. А це, погодьтеся, не сприяє покращанню стосунків.

Однак контракт з такою планетою потребував перебудови всієї системи звичок і механізмів пристосування, а туземці жили під своїм сонцем, ходили по своїй землі і дихали своїм повітрям. І їм не заважало те, що сонце тут пече круглий рік, лише взимку слабшає, нагріваючи повітря всього-навсього до п’ятнадцяти градусів тепла. І лише взимку тут можна купатися.

Богдан одного разу не зважив на перестороги бувалих людей і поїхав влітку у долину, до Червоного моря.

До цього дня він вважав, що високо в горах у столиці Сані, де перебував їхній госпіталь, панує в цей час справжня спека. Виявилось, що він не має поняття про справжню спеку.

Вийшовши з автобуса на пляж, навіть не вийшовши, а ледве ступивши ногою на пісок, він зрозумів, що таке кондиціонер і чому араби моляться п’ять разів на день. А потім згадав про сніг.

Пляж нагадував доменну піч.

Пісок плавився. Сонце висіло у небі розплавленим згустком чавуну, — ось-ось перекинеться і проллється на голову. Червоне море — не море, а гаряча, до сорока двох градусів ропа. Сіль в’їдається у спечену шкіру, а на небі — жодного натяку на хмаринку.

Планета Ємен, притримуючи паранджу, заливалася дзвінкоголосим сміхом.

Половина цієї планети складалась з піску, а половина з каменю, селяни вивозили пісок і камінь, а потім привозили землю та вирощували на ній фінікові пальми, тютюн, зернові, овочі, бавовник, одним словом, все, що душа забажає. Це для місцевих жителів теж було найзвичайнісінькою справою.

Богдан, потрапляючи на їх базар, миттєво позбувався усіх риалів, які, одночасно з доларами видавали контрактникам на кишенькові витрати, дивуючись, як інші могли проіснувати за цей мізер два тижні.

Коли індусу Рамулу набридло бачити вічне здивування свого колеги, він повів його на той самий ринок і виторгував за всі продукти удвічі меншу ціну. Виявилось, що тут навіть в аптеках на запитання, скільки коштує той чи інший препарат, продавець, який себе поважає, дивиться у правий верхній кут і називає першу-ліпшу ціну.

(Цікаво, скільки б вони загнули за жменю снігу?)

І якщо покупець чемно витягує гроші, то продавець залишається вкрай розчарований і наступного разу називає ще вищу ціну. Може хоч тепер покупець здогадається поторгуватись.

Богдан напрочуд швидко збагнув ази тутешнього бізнесу і невдовзі збивав ціну найкраще за усіх прибульців, і колеги почали напрошуватись до нього в попутники.

Після чергових терактів у сусідньому Єрусалимі усі «білі» деякий час залишали межі шпиталю лише групами, у машинах, обліплених військовими.

Шпиталь тоді притих, радіючи, що довкола нього стіна з колючим дротом, а на кожному вході і виході, враховуючи внутрішні переходи — озброєна варта.

Планета Ємен холодно спостерігала за ними з-під примружених повік.

… Богдан через силу розліпив стомлені повіки. Ага, він знову у літаку. І знову заснув. Переліт від Сани до Києва з пересадкою у Москві може доконати будь-кого. Але це добре. Дуже добре.

(Чергова спроба аутотренінгу? Краще спитай у себе, чому ти не продовжив контракт ще на два роки, ану спитай!

Додому потягнуло.

Невже?)

Сусід поруч заворушився.

(Починається.)

— А ти чого вві сні усміхався? — майже чистою російською запитав він. — Кохану згадував?

Богдан відповів майже чистою англійською:

— Бога нема.

І одразу провалився в тернові очі чужої планети, сльози якої вже мали присмак рідної землі.


За сім років до кінця світу.

Час йшов, а в його житті нічого не мінялось. Школа і дім, дім і школа. Вчився він не погано і не добре, багато хворів, майже не мав друзів… окрім одного, дорослого, мудрого. Такого Друга не мав ніхто.

Від своєї сім’ї він не отримував жодної звістки. Хоча чекати ще однієї весни йому ніхто не забороняв.

Але одного дня щось змінилось.

Якби він прийшов у парк трохи раніше або трохи пізніше, вони б не зустрілись,

(бо насправді — Бога нема)

а якщо б зустрілись «десь колись в якійсь країні», то швидше б за все не помітили один одного.

Але того дня він прийшов у парк вчасно.

Випав перший сніг. Ніби нічого особливого. Щороку рано чи пізно випадає перший сніг, і щороку цього дня він кидає свої справи і йде на прогулянку в парк, інстинктивно шукаючи, як пес траву навесні, щось, що могло б його врятувати від зими. Від обіцяної радості. Від розчарування, яке настане з приходом весни.

Шукає і не знаходить.

Багато людей не люблять снігу і мають рацію. Він теж, якби міг, не любив би його, але як тільки бачив за вікном безпорадно білий колір на місці вчорашньої тупо сірої землі, то одразу забував усі докази здорового глузду і знову починав надіятися. Дивуючись невмирущості своєї безглуздої надії. Надії на весну.

Щороку — те саме.

Того дня він побачив людину, яка теж любила сніг. Прямуючи парком, вона збирала його пригорщами з кущів, гладила в долонях, мов делікатний пух, м’яко торкаючись оголеними кінчиками пальців і здуваючи-зсипаючи на стежку, щоб знову набрати повні жмені холодних кристалів.

Йому захотілось стати снігом, щоб відчути на собі дотик її пальців.

І він рушив слідом за нею.

Її очі були сховані за сонцезахисними окулярами, і він усю дорогу пробував вгадати, якого вони кольору.

Її волосся темно-сливовим конфеті розсипалось по білій шубці, і він намагався уявити, яке воно на дотик.

Її фігуру обтягували тугі чорні джинси, і він заздрив цим джинсам так само, як до цього заздрив снігу в її долонях.

Стрийський парк, сивий і засніжений, який зазвичай не втручався у справи простих смертних, вирішив цього дня пожартувати над незадачливим шістнадцятирічним переслідувачем.

Коли вона повернула на бічну алею, він, зрізаючи кут, забув, що має дивитися під ноги, і незчувся, як опинився на голій холодній землі.

Вона швидко обернулась і на мить зміряла його поглядом, який залишився для нього невидимим. І так само швидко пішла собі далі.

Усе повинно було на цьому закінчитись,

(Бога ж нема, є тільки сліпий безглуздий випадок)

але він не хотів, щоб усе на цьому закінчилось, хоча парк, здається, був іншої думки.

3.

Планета, на якій править сухий закон, де на всю столицю тільки один російський клуб з космічними цінами на спиртне, вимагала кардинальних змін. Прибульці думали не довго і пристосували колонки від апаратів штучної нирки як фільтри до виробництва горілки, а з винограду почали робити шикарні вина. Та інколи за дегустацією забували, що у гуртожитку панує строгий комендантський час і після десятої будь-які витівки не рекомендуються.

Богдан пив лише коньяк, причому коньяк справжній, старий, витриманий у дубових бочках, з дубильними речовинами і ароматом, який ні з чим не сплутаєш, тому на початках його ледве не викреслили зі списку своїх за те, що не хотів пити на рівні з усіма.

А бути чужим на чужій планеті рівноцінно самогубству.

У таких випадках він йшов у місто і пробував уявити себе мешканцем планети Ємен і інколи, зовсім ненадовго йому це вдавалося. І тоді чужа планета ставала на одну волосину ближчою.

А колеги, пронюхавши, що він закінчив курси масажу, почали набиватись до нього у клієнти, і невдовзі двері його кімнати вже не зачинялись: після важкого робочого дня ніхто не міг відмовити собі у сеансі масажу, тим паче, що масажист попався класний і дурний: викладався на повну потужність, а грошей ні від кого не брав.

Падаючи уночі на ліжко і відчуваючи, як ниють руки, Богдан вдивлявся у чуже небо і бачив, як пісок часу осипається крізь пальці чужої планети, а вона звабливо усміхається йому одними очима і запрошує залишитись тут назавжди.

А на ранок знову звозять з усієї країни хворих і поранених, і контрактники вкотре говорять одне одному: а чого дивуватись? У них зараз чотирнадцяте століття! Середні віки!

Складалося враження, що жителі планети Ємен найбільше полюбляють три речі: встромляти один в одного ножі, які для зручности носять з собою на поясі, прострелювати один одному найрізноманітніші частини тіла, причому навіть діти ходять обвішані з ніг до голови зброєю, і народжувати отих самих дітей. До того ж в усіх трьох випадках вони проявляли надзвичайну живучість і залишали шпиталь у рекордно короткі терміни.

Прибульці жартували — це тутешня релігія в усьому винна: чоловікові дозволялося мати чотири жінки, якщо він звісно міг їх всіх прогодувати, і там, де сідав за стіл чоловік, там організовано збиралися усі чотири сім’ї зі своїми виводками. Тому-то жінки через дві години після пологів хутко завертали дитину і квапилися додому, щоб часом не забув чоловік серед такої юрми народу про ще одну свою благовірну, а чоловіки після операції на мозок не могли спокійно лежати і мусіли йти перевірити, що у чотирьох будинках твориться без них.

Планета Ємен дивилася на жартунів і думала про своє.

Богдан ще довго відчував себе прибульцем.

Коли зривався серед ночі від протяжних співів у сорока мечетях Сани.

Коли починались піщані бурі, і все місто покривав гарячий надокучливий туман, складений з окремих піщинок, злий і жорстокий туман, так не схожий на його рідний, залишений за п’ять тисяч кілометрів звідси.

Коли блукав старим містом з його вузькими вуличками, глиняними вежами і королівськими палацами, і в якусь мить щось нагадувало йому його рідне місто, а в іншу мить поруч проходив віслюк чи верблюд, чи жінка, що несла на голові корзину, і все ставало на свої місця.

Але одного разу він одягнув довгу білу сорочку, взув плоскі сандалі, пов’язав голову хусткою, що мала закривати ніс і рот, і вийшов на вулицю. І зрозумів, навіщо арабам такий дивний стрій. У ньому набагато зручніше. У ньому перестаєш почувати себе чужинцем. У ньому навіть їхні жінки видаються інакшими. Ближчими.

Прибульці називали їх воронами. Вони ходили зграйками за своїм чоловіком, закутані з ніг до голови у чорне, і лише очі уміло стріляли вусебіч, обіцяючи, припрошуючи, заманюючи. Навіть у море вони заходили в паранджі. З дванадцяти років дівчат ховали під цим чорним покриттям, причому часто з-під нього було видно джинси. Часи змінювались. Планета Ємен залишалась незмінною.

Привітні усміхнені люди, у кожного з яких на поясі є ніж, і сувора цензура на всіх телеканалах, у пресі та в Інтернеті, супермаркети поруч із славнозвісними східними ринками, дітиська, що біжать за тобою і горланять, вимагаючи милостиню, і поважні старці біля мечетей, яким подають легко і з задоволенням, бо так каже Коран, ортодоксальні євреї з пейсами і заглибленістю у свою релігію та християнська община, де збираються прибульці з різних країв землі радше для того, щоб поспілкуватися між собою, аніж з Богом, ненависть до собак і хмара народу біля лікарняних ліжок навіть у реанімації: уся родина мусить відвідати хворого, а де найкраще прилаштуватися, як не на підлозі довкола ліжка родича.

Час від часу вартові проходяться палатами і виганяють сторонніх.

Час від часу хочеться вити до незнайомих зірок над Аравійським півостровом.

Час від часу закрадається підступна думка: а що, якщо справді лишитися тут назавжди? Вивчити мову, повірити в Аллаха, пробачити цьому сонцю, полюбити це море, загубитись, втратитись, розчинитись серед піску і каменю зовсім іншої, непізнаної, чужорідної планети…

Тільки що ж тоді робити з мрією про сніг?

— Добре, ти купиш нову квартиру, зробиш суперремонт, придбаєш меблі, техніку і те де — це все добре. Але що далі? Чим ти збираєшся дома займатися? У тебе є якась мрія?

— Є. Побачити сніг — і вмерти.

…Та ось він приїхав і зрозумів, що не розрахував своїх сил. До снігу ще залишалось щонайменше місяць. А жити не хотілось вже.

Рідна земля простягалась під крилом літака, а він почував себе тут чужинцем, який летить невідомо куди і невідомо звідки, і ніхто його не чекає так само, як ніхто його не проводжав, тільки планета Ємен махнула на прощання рукою, прикрашеною візерунками із хни.

Запізнілий жаль несподівано сильно стис серце. Якби можна було повернути літак назад, він би так і зробив. Але для цього треба бути щонайменше терористом, а він занадто втомлений навіть щоб розплющити очі.


За сім років до кінця світу.

Він чатував на неї сім днів… Кружляючи довкола ставку з лебедями і мерзнучи на лавці обабіч центральної алеї. Кожного дня — до опівночі. У парку, який за щось невзлюбив його. Чатував на дівчину, яка любила сніг.

І ось через сім днів вона з’явилась. Але не сама. Серйозна компанія дівчат і хлопців. Мабуть, однокласники.

Він попростував слідом за ними. Через десять хвилин від компанії відокремились троє хлопців і почекали, поки він підійде ближче. Діти не люблять товстунів. Він до цього звик.

— Хто такий, грубасе, і що тобі треба?

Дівчата зупинились і з цікавістю позирали в його бік. Вона робила вигляд, що не звертає на нього уваги. А він добряче змерз, тому на довгі розмови налаштований не був.

— Богдан. Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям.

— Хіба на дві хвилини, Бодю, бо ми спішимо.

— Ви не зрозуміли. Вона мені потрібна на все життя.

— Ого! Ти часом не з Кульпарківської втік? Ми тебе здається там бачили.

— А ви там часто буваєте?

— Ага. Ловимо у парку різних придурків і здаємо по гривні за штуку… Та про що ти з ним говориш? Врізати пару раз… Чекай, це завжди встигнеш. То ти придурок, грубасе?

— Я буду говорити з нею, а не з вами.

— Ні фіга собі?! Ей, дівчата, ви його знаєте?.. Кажуть, що не знають. Короче, ти попав, придурок… Ви можете йти, ми вас доженем!

Цього разу, коли вона обернулась, її погляд затримався на ньому довше. Проте парк так само швидко забрав її у нього, як і сім днів тому. Може він був заздрісний, цей старий засніжений парк?

Але хлопці бити не вміли. Вдаряли, не цілячись, озираючись, кваплячись. Відчувалося, що їм було трохи незручно, трохи лячно, а трохи дивно від того, що вони роблять. Видно було, що їх ніхто цьому не вчив.

Якби вони проконсультувались у фахівців, то дізналися б, що такі справи треба робити не в сутінках, а при ясному світлі, щоб добре розгледіти усі страждання жертви, і не в парку, де зимно, сиро і хто-будь вештається, а в теплій затишній кімнаті, де ніхто тобі не перешкодить.

Узагалі-mo треба було захищатись, але він ніколи цього не робив. Навіщо? Переживе. А сьогодні тим паче. Бо сьогодні він хотів, щоб його струсонули, отямили, вивели з лихоманки, в якій він горить ось уже сім днів. Щоб вибили з його голови усі зайві мрії, бо вони можуть ненароком відтіснити оту, головну, мрію усього його життя: дочекатися, коли навесні приїде його сім’я і забере його звідси назавжди. Тож навіщо йому мешканка цього міста, якщо він не думає в цьому місті жити?..

Коли Богдан знову опинився на голій холодній землі,

(хоча Бога й нема, його вигадали невдахи, щоб пояснити причини своїх невдач)

то зрозумів, що нічого в хлопців не вийшло.

Відтепер для нього ніщо не мало значення. Крім неї.

4.

Одного разу, сміючись, хлопці привели до нього медсестру-арабку з оперблоку і запропонували взяти її за дружину. Дівчина, з усього видно, проти не була. Але Богдан ляпнув: «Як же я одружуся з нею, коли ніколи не бачив її обличчя?»

Вони здивовано перезирнулися. Бачити лице своєї дружини можна тільки після одруження. Хоча Богдан підозрював, що сучасна молодь не так завзято дотримується заповітів прадідів.

Ота сестричка з оперблоку знайшла все-таки вихід: кремпуючись і ніяковіючи, вона принесла йому свій паспорт, а на світлині у паспорті, що б там не казали прадіди, людина мусить бути без паранджі.

Богдан подякував і віддав паспорт. Добре, що їхні жінки носять паранджу. Прадіди знали, що робили.

Але не всі витримують. Болгарин Богомил, його сусід по кімнаті і теж медбрат, раптом почав говорити про те, що всі вони беруть участь у великому і хитрому експерименті, що їх всіх зібрали тут, щоб перевірити дію якихось нових препаратів, і що треба втікати, поки не пізно. А так як госпіталь був схожий на велике українське село, де всі знали все про всіх і будь-який інцидент ставав за хвилю відомим у найвіддаленіших закутках, то через деякий час болгарин Богомил більше в них не працював. Зібрав речі і поїхав додому.

А на прощання йому, Богданові, сказав: «Думаєш, я нічого не бачу? Тобі тут подобається. Тобі подобається, що вони як діти, бавляться і не можуть набавитися зброєю, подобається жорстокість цієї природи, навіть ця пекельна виснажлива робота подобається. Ти ніби свідомо себе випробовуєш… для чогось. Мені здається, ще трохи — і ти пристанеш під знамена тутешніх терористів. Як у тебе запалються очі, коли привозять когось з ножем чи кулею в боці!

А насправді це не може подобатись. Смерть, кров, бруд, убогість, привозна вода, спека… Я мирна людина і я скучив за домом. За деревами, за травою, за річкою. Можливо, я розірвав контракт не найкращим способом, тож ти вигадай свій спосіб, вигадай, але не залишайся тут надовше, ніж треба.»

Болгарин поїхав, а планета Ємен вдала, що не помітила цього. Операції йшли за операціями, перев’язки за перев’язками, дорослим і дітям, вдень і вночі…

Якось один небідний араб запросив його до себе додому і необачно показав свою колекцію старовинної зброї. Мешкав він у західній частині Сани, у так званому Садовому місті, в особняку сімнадцятого століття з чудовим садом, оточеним високою стіною, але для Богдана все перестало існувати, як тільки він торкнувся старовинної шаблі… Він не слухав, звідки ця шабля, скільки їй років… Задоволення від цього дотику було чимось подібне до задоволення від підколювання вени.

І тоді він згадав слова свого колишнього сусіда.

Хтозна, можливо, планета Ємен не забувала жодної людини, яка ступала будь-коли на її територію, жодного поселення, яке народжувалось і вмирало, засипане її пісками, жодного завойовника, який гострив на неї зуб. Можливо, вона пам’ятала ще оті найперші королівства, що процвітали тут за тисячі років до народження християнського Бога, пам’ятала ефіопів і персів, португальців і єгиптян, що пробували взяти її в полон, турків і англійців, що все-таки взяли її в полон, поділивши між собою, щоб у кінці-кінців вона знову стала єдиною і вільною. Вона була такою древньою, що це не вміщалось у його свідомості.

А він був всього-навсього піщинкою на її сандалях.

(Хіба не для того ти сюди приїхав? Щоб побути піщинкою на чиїхось сандалях?)

Коли закінчився термін дії контракту, йому запропонували його продовжити.

А він чомусь подумав про кораблі, поховані на дні Баб-ель-Мандебської протоки, яку недаремно названо Воротами Сліз, про каравани, що так і не подолали шляху з Південної Аравії до Середземномор’я, про війни, що майже не припинялись у цій частині Всесвіту, про століття, що минали тут, на Сході, зовсім не так, як там, на Заході, подумав і зрозумів, що йому справді тут ПОДОБАЄТЬСЯ.

А зрозумівши це, став збиратися додому.

…— Приїхали. Приїхали, кажу.

Цього разу він задрімав у таксі. І незчувся, як опинився просто перед своїм будинком. Чолом в чоло. Через два роки. Ніби й нікуди не від’їжджав.

— Ось, візьміть. Здачі не треба.

— Що ви сказали?

Богдан зрозумів, що досі говорить англійською і зусиллям волі перейшов на рідну мову.

— До Ємену підкинете? Я заплачу.

— Це якийсь новий бар?

Тутешні люди навіть не знали про існування такої країни. А він угруз у неї по самісіньку шию, і так виглядало, що витягти себе з неї буде не просто.

(АЛЕ ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРОГО ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…)


За сім років до кінця світу.

Якщо чогось дуже хочеш, то зробиш для цього усе, що можеш, і навіть те, чого не можеш.

Знайти її було не дуже важко. Навіть у місті, де проживає вісімсот тисяч населення. Що таке вісімсот тисяч проти бажання однієї людини?

Він обходив усі школи у районі. День за днем, школу за школою. Чатував після уроків біля воріт цих шкіл. Не боявся, що пропустить її. Бо збирався повторювати свої пошуки знову і знову.

І через одинадцять днів він її знайшов.

Цього разу за нею прийшла мама. Він подумав трохи і пішов за ними обома. Дівчина кілька разів оберталась, а потім щось сказала мамі. Після цього і мама обернулась.

Богдан зупинився за три кроки від них і опустив голову, чекаючи справедливого обурення. Він добре собі уявляв, що може сказати мама неповнолітньої доньки, за якою плентається казна-хто.

Але мама сказала зовсім не те.

— Донечко, чому б тобі не запросити свого кавалера до нас? Нехай трохи розтане, дивись який холод надворі.

Донечка пирхнула і голосно заявила:

— У нього що, свого дому нема?!

Так вони почали зустрічатись.

Збоку ті зустрічі, мабуть, виглядали дещо дивними.

— Я не хочу, щоб нас бачили разом. Подивись на себе і подивись на мене. Як я виглядаю, як одягнута, яка в мене фігура, а яка в тебе? Усі мої друзі будуть з мене сміятися, — казала вона вдень.

І він або ходив за нею назирці, поки вона не завертала з дороги, озираючись на прощання через плече. Або вони тільки переглядались і кожний йшов у своїх справах. Або зупинялись на хвильку, щоб перемовитись кількома словами.

— Я збираюсь вступати в медінститут, а ти?

Він теж. Проблеми вибору не існувало. Чого хотіла вона, того хотів він. Але коли вияснилось удома, що на інститут у них грошей нема, він викликав її з класу серед уроків, і вони просто в коридорі вирішили, що вона попросить маму домовитись і за нього також.

Вона теж могла підійти до нього вдень, наприклад, перед тренуванням, і сказати:

— Скоро восьме березня. Що ти збираєшся мені подарувати? У тебе ж зовсім немає грошей.

— А що ти хочеш?

— Йдемо в магазин і я тобі покажу, що я хочу.

І він залишав тренування і йшов у магазин.

Вона хотіла багато чого, і завжди такий слухняний і чемний, Богдан почав потайки тягти від тітки гроші.

Отак виглядали їхні зустрічі вдень.

Але коли надходив вечір, коли темрява опускалась на місто, замальовуючи одним кольором буйне різноколір’я дня, тоді зникали відмінності, стирались умовності, забувались дрібниці, і вони залишались сам на сам…

безпомилково знаходячи один одного на дотик, зближаючись на відстань подиху, не потребуючи слів для порозуміння, вгадуючи бажання один одного ще до того, як ті з’являлись, навчаючи і навчаючись, дорослішаючи з кожною зустріччю, набуваючи безцінних знань і того досвіду, якого ніхто в них не міг забрати.

Ніч кидала їх назустріч один одному, а день вперто розділяв, але лише для того, щоб знову зблизити уночі…

Його життя змінилося вдруге, коли він покинув дівчину, яку кохав.

Після того, як пройшло чотири роки.

Після того, як вона погодилась вийти за нього заміж.

Після того, як він прийшов до неї на заручини з золотими сережками у гарній упаковці, а вона провела його у кімнату, де зібралась її рідня, і офіційно відрекомендувала.

— Мамо, тату, а ось і Богдан.

Тоді він і сказав:

— Вибачте, але я… я помилився. Мені треба йти. Вибачте.

І якнайшвидше покинув її дім. І з того часу у нього в душі почав падати сніг. А він йшов і сподівався, що цей сніг замете її сліди, як замів сліди його сім’ї, і вона ніколи більше не повернеться до нього, так само, як не повернулись вони.

5.

У рідній квартирі на першому поверсі було порожньо. Порожньо і тихо. І досить зимно.

«Ага, з’явились комп і телевізор», — мимохідь відмітив Богдан, пройшов у свою кімнату і зачинив вікно, затягнуте сіткою від мух. А тоді озирнувся. Ліжко на пружинах, антикварний креденс, письмовий стіл, два стільці, настільна лампа з металевим абажуром…

Він пам’ятав усе, що тут відбувалось. Навіть те, що хотів би забути.

Ледве не падаючи з ніг від утоми, він все-таки зняв трубку телефона і набрав номер. Так само, як два роки тому, ніхто не відповів…

Раптом хтось постукав у вікно. Він повернув голову — і трубка випала з рук.

За вікном простягалась пустеля. Багато кілометрів пустелі. Бархани врівень з підвіконням. Біле небо. Розпечене сонце.

Дівчина, що в’язне у піску. Але йде вперед. Не озираючись.

Він хоче крикнути, що в тому напрямку нема води, але вітер шпурляє в нього піском, від якого пече у горлі. А дівчина, ніби почувши його, зупиняється і повертає у його бік.

Пишне темно-сливове волосся, відкрита блузка, коротка спідниця. Він хоче сказати, що тут так не ходять, але не встигає. Дівчина підходить до вікна і каже йому, ледве ворушачи пересохлими, потрісканими губами:

— Ти довідався, чи є смерть?

Він мовчить. І вона продовжує:

— Тоді запитай у мене.

— Чи є смерть? — відлунює за ним у порожнечі.

— Ми щойно з нею говорили. Про тебе.

…Богдан розплющив очі. Телефонна трубка лежала на підлозі. Його багаж напіврозпакованим валявся поруч. За вікном — знайомий скверик з лавками, школа, завод «Кінескопів». Усе, як завжди. Ніби він ніколи не покидав рідну домівку. Ніби ніколи не було кінця світу…

Цього разу він міцно стис трубку телефона і зробив кілька дзвінків,

(«Так, я б хотів оглянути квартиру… Скільки ви хочете за неї?.. Добре, я підійду завтра…»)

потім був душ, дві кави, три спроби до кінця розпакувати речі і нарешті — сон, настільки міцний і тривалий, що він не помітив, як зайшло, встало і знову зайшло сонце. Тобто він відчував, що щось діється довкола, але світ його не чіпав.

Зате коли він прокинувся — цього разу остаточно, з ясною головою і страшно голодний, — коли озирнувся довкола,

(печера, вогонь якої сліпить, а дим виїдає очі, доісторична печера, де все вирішував вождь, а тобі залишалось почувати себе захищеним і щасливим, і ти був готовий зносити всі тимчасові незручності, лиш би тебе гладили по голові і обіцяли повернутись. І не наступної зими, а завтра.)

то зрозумів, що не слід було так довго спати.

(Ця печера була справжньою, а не вигаданою, як гадав він колись, зводячи на себе і на свою пам’ять наклеп).

Богдан сів на ліжку. Випростався. Вхопив руками за край укривала. Зусиллям волі змусив себе відпустити укривало. Стискувати кулаки — це ознака слабкості, а він не для цього так довго загартовував себе, щоб зараз піддатися самому собі.

— Приїхав, мій синочку. Дай я на тебе подивлюсь. Змарнів весь, а як засмаг. У нас тут вже всі давно білі, а ти один будеш такий засмаглий.

Богдан побачив на столі недопиту пляшку «Кока-коли». Загляни під кришечку — радять рекламодавці. Не мав потреби цього робити, бо і так знав, що знайде на дні чорну їдку рідину.

Підвівся, схопив пляшку і жбурнув нею у вікно.

Це нічого не змінило. Шибка не розлетілась на друзки, бо пляшка була пластиковою, та й сама пляшка, відскочивши, покотилась йому до ніг. Богдан повернувся до мами Віри.

— ВІН ЗНОВУ ТУТ БУВ?

Мама Віра кинулася застеляти його ліжко.

— Я приготувала їстоньки. Ти напевно там за два роки так заскучив за нашою їжею. Не сердься, я вже накриваю на стіл. Тільки підігрію, бо ти так довго спав, і все вистигло. Я зараз. ТІЛЬКИ НЕ СЕРДЬСЯ.


За три роки до кінця світу.

Після розриву із дівчиною, яку він кохав, у нього з’явилось море вільного часу. І він витратив цей час на розробку стратегії своєї подальшої поведінки. Крок за кроком він розписав план, за яким мав вибратись з печери, куди його з любов’ю засадили близькі йому люди. На мороз і холод. Під проливний дощ.

Звичайно, могло не вдатися. Тисячі людей до нього розпочинали нове життя. Тисячам з них це не вдавалося.

Перше, що він зробив, — кинув інститут. Мама Віра перебувала в крайній стадії шоку. Вона стільки грошей витратила на його навчання, а він узяв і все перекреслив. Забрав документи. На четвертому році навчання.

Другого дня він вимів з холодильника усі продукти.

Мама Віра стояла неподалік і дивилась на нього переляканими очима.

— Віднині харчі купуватиму я сам.

Потім провів генеральне прибирання і повикидав увесь непотріб, котрий люди зберігають у шафах і коморах невідомо для чого. Дім повинен бути чистим і світлим.

Тоді взявся за фізичні вправи, які завжди починав і ніколи не мав сили волі продовжувати довше, ніж один тиждень. Але після заняття, вертаючись повз холодильник, за звичкою потягнувся до нього, щоб щось перехопити. Стримався.

Третього дня зірвався і наївся чебуреків з їдальні навпроти. І конав до вечора.

Звичний світ тримав його в лещатах і не збирався відпускати. Маючи метр сімдесят п’ять росту він важив на той час вісімдесят дев’ять кілограм. Мама Віра була кухарем і з ранку до ночі смажила, тушкувала, випікала і виварювала, а оскільки він був у неї один, то все найкраще, як правило, діставалося йому,

(хоча і в цьому правилі був маленький виняток, але всі воліли його не помічати)

і він звик до такого життя.

Тепер довелося живцем здирати з себе цю багаторічну звичку.

Аж раптом уранці четвертого дня, спостерігаючи, як діти весело ганяють м’яча у дворі, не потребуючи для цього ні заохочень, ні покарань, він зробив несподіване відкриття: усе, що робиш, треба робити з радістю. Цей день став крапкою відліку, з якої розпочалась його підготовка до боротьби.

Більше він не мав що втрачати.

Обклавшись модною літературою про самооздоровлення і самовдосконалення, Богдан почав приміряти на себе описані там рецепти від усіх бід, відкидаючи їх один за одним; поки не зупинився на тому, що йому подобалось.


На шостий день він записався на курси масажу.

«Це все через неї, — казала сама до себе мама Віра, тому що він і так її не чув. — Це вона в усьому винна.»

Але Небо було на його боці. Небо, з якого всі шість днів сипав сніг.

Восени його забрали до армії, хоча мама Віра і так і сяк пробувала вмовити його піти до лікарів, щоб ті вписали в його медичну картку якийсь страшний діагноз. Але одного разу покинувши печери, людина більше до них не повернулась, а він вважав, що має більше шансів, ніж той доісторичний чоловік.

З незакінченою вищою медичною освітою його взяли у санітарну частину фельдшером. Під кордон з Білорусією.

У перший же місяць він добряче перемерз і захворів на фурункульоз. Ось що буває, коли проміняєш тепло і затишок на мороз і холод. Але він ні про що не жалів.

Після повернення з армії він влаштувався на «Швидку», одразу на півтори ставки. Найбільше він любив важкі зміни, коли спати майже не доводилось, і тоді вдома він одразу відключався. А коли прокидався, йшов робити масаж. Знайомим, сусідам, знайомим сусідів.

Тарифів не встановлював. Йому могли платити яблуками, сметаною, старомодним сервізом, могли не заплатити зовсім. Невдовзі з’явились перші постійні клієнти. Потім ці клієнти переповіли іншим, і за півтора року він уже мав свою власну клієнтуру.

Дивно, але він більше не хворів. Його організм витримував підвищені навантаження без збоїв.

Його система оздоровлення приносила плоди.

(Або просто у нього з’явилась мета у житті.)

Через півтора року його примусово вигнали у відпустку, хоча він переконував усіх, що йому не потрібен відпочинок. Ніхто не вірив. Всі чекали від нього щонайменше інсульту.

А він… він не знав, чого від себе чекати.

6.

…Позашляховик із вимкнутими фарами порівнявся поруч з ним, пригальмував і тоноване скло полізло донизу.

— Ей, волоцюго, тобі не холодно сидіти тут на снігу?!!

Він хотів сказати, що ні, що навпаки — йому тепло і дуже добре, але не вистачило сил. Чи бажання. Чи і того і другого.

— Сідай!

Він покрутив головою. Повз парк увесь вечір поволі їхала довга колонна автомобілів, вгрузаючи по бампери у неприбраному снігу. А цей автомобіль зупинився, щоб його підібрати.

Він дмухнув собі на руки, але пальців так і не відчув.

— Ану сідай!

Він сильніше втиснув голову у плечі.

— Ну, як знаєш…

Тоноване скло повільно поповзло угору.

Хотів спитати, чому у машині нікого немає, і хто з ним говорить, але не встиг. Позашляховик-привид тихо рушив з місця…


Богдан прокинувся у якомусь тужливому очікуванні.

Його нова щойнопридбана квартира виблискувала щойнозробленим ремонтом.

Його сон знову замели сніги…

«Мої м’язи прокинулись. Мої органи чуття в нормі. Мій кровоплин стабільний. Мій мозок працює відмінно. Я виспався. Я прокинувся. Я готовий до…»

(Ой, брешеш. Як бухгалтер перед податковою. Ні до чого ти не готовий.

Ану повторимо…)

«Мої м’язи…»

(До чого тут м’язи? Річ не в м’язах. І не в кровоплині — це точно.

Але позитивна установка є позитивна установка, тому закрили очі і…)

«Я готовий до зустрічі нового дня…»

(Але я не готовий до зустрічі нового дня. Котра година цікаво?)

Богдан відкрив очі, звірився з показами годинника, заспокоїв себе, вийшов на балкон, потягнувся і почав звичний ритуал зустрічі сонця.

Сіре небо зарожевіло. Світанкове повітря, смачне і студене, як джерельна вода, вливалось, просочувалось у тіло, наповнюючи його фантастичною легкістю. Ніколи повітря не буває таким бальзамічним, як удосвіта.

Усі зовнішні стимули віддалились, знецінились, залишили його на одинці зі світом. Ось-ось вмиє лице сонце, і він зустріне його широко розплющеними очима і буде всотувати зіницями це забуте людством щастя. Нема світла, що дорівнялося б сонячному.

Якась разюча невідповідність того, що він робить, тому, що мав би робити, дряпнула його зсередини і, задумавшись над її причиною, він вперше за п’ять років пропустив по своїй вині мить появи сонця над горизонтом.

(Навіть це вже не рятує…)

Новий комплекс вправ, який запланував вивчити, довелося терміново перенести на завтра. Настрій, мов розірвана павутина, звисав клаптями і не бажав зшиватися докупи.

Нічого не залишалося, як звернутися за порятунком до незмінного, незрадного приятеля.

Богдан ступив на асфальт в кросівках, штанах і захопливому передчутті насолоди.

Він піймав себе на думці, що біг став для нього наркотиком, від якого немає кодування.

(А були ж часи… Сірі, задушливі, нудотні…)

Ритмічне скорочення м’язів поступово ввело його у транс, тіло відчуло себе єдиним згустком, що подорожує всесвітом за лише йому зрозумілими законами. М’язева втіха була на мільйони років старша від решти людських утіх і пробуджувала такі закапелки досвідомого, існування яких він собі раніше навіть не уявляв.

А люди бігають заради виграшу чи в покарання своєму надмірно переобтяженому вагою тілу.

Смішні.

Під холодний душ Богдан встав оновлений і належним чином налаштований на новий день.

(І де ж цей окаянний сніг запропастився?..)

Готуючи сніданок, він час від часу зиркав на годинник, переконуючись, що не відступив від правил внутрішнього розпорядку більше, ніж ці правила допускають, але коли знімав чайник з плити, раптом спіткнувся і ледве не вилив на себе киплячу воду.

І зрозумів, що більше не витримає. І здивувався, як витримав аж два роки.

Що ж, квартиру він придбав, ремонт зробив,

(в рекордно стислі терміни)

залишилось купити ті дрібниці, які свідчать про обжитість квартири. Але цим вже нехай займаються інші.

Поки наводив у квартирі порядок, порожнеча днів була заповнена.

А от порожнечу ночей заповняти було нічим.

Час від часу хотілось напитися, але не було з ким і доводилося відкладати своє бажання на потім.

Бажання оглянутись через плече теж було сильним, неначе за спиною безупинно стукав у вікно сніг, сигналізуючи про небезпеку, занадто м’який і невагомий, щоб людське вухо могло вловити його сигнали… але він успішно глушив і це бажання.

Досьогодні.

Сьогодні пішов збій системи, яку він створив потом і кров’ю, і яка виглядала стабільною і незнищенною.

(Система, заснована на брехні…)

Треба опанувати себе, але коли основа життя тріщить і погрожує розвалитися на кавалки, — ти інстинктивно кидаєшся на всі боки у пошуках клею, що зліпив би ці кавалки докупи,

(Або будуєш печери і ховаєш у них свою сутність.)

і не відважуєшся повернутись і прямо поглянути у вічі сліпих віконниць, сподіваючись, що лихо тобі привиділось, чекаючи якихось переконливих доказів, які могли б спростувати твої підозри.

А таких доказів нема і ніколи не було.

Богдан відсунув неторканий сніданок. Треба буде сходити в парк. Він так давно у ньому не був…

(у старому засніженому парку, який попереджав його, чесно і неодноразово, чим можуть для декого закінчитись прогулянки під його кронами.

Злою кудлатою завірюхою.)

Тому, мабуть, він не чекатиме до снігу…

Одягнувшись, Богдан вийшов з дому. І незчувся, як ноги принесли його до її БУДИНКУ…

Злочинець завжди повертається на місце злочину. Хай навіть через роки. Особливо через роки. Тоді здається, що всі вже про все забули, і можна безкарно прогулюватись попід вікнами, роблячи вигляд, що ті вікна зовсім тебе не цікавлять.

— О, а я тебе пам’ятаю.

Чолов’яга у домашньому спортивному костюмі, який щойно викинув у контейнер сміття, приязно усміхався на всю вулицю.

(Виходить є злочини, у яких немає терміну давності.)

— Ти ранткувався з дочкою Юлі Андріївни. Я її сусід. Я вас бачив кожний божий день, точніше… гм… вечір. Я тоді пізно вертався з роботи, а ви в цей час лише виходили гуляти. Пам’ятаю, як я дивувався: невже цим дітлахам ніколи не набридає?

(Майже кожний божий вечір. Протягом чотирьох років, добродію сусіде. І повірте, — не набридало.)

— А потім ти якось одразу щез. А може я просто поміняв роботу…

Вони просто не знали, як жити вдень, ці дітлахи. Тобто вони існували, але це існування було схоже на кальку, чорну і непроникну, і тільки на папері ночі вони могли робити відбитки з себе справжніх.

Уночі залишались тільки вони двоє і — вічність. А вдень біля них завжди були мільярди предметів і людей, які забирали їх у них самих.

Ніч знала про все без слів. День вимагав, щоб про це сказали йому вголос. Про те, що їм важко прожити навіть одну добу один без одного. Про те, що вони не розуміють, чому б їм не прожити разом вічність.

А вони не вміли говорити про такі речі.

«Мамо, тату, а ось і Богдан…»

Якби він тоді зупинився і розказав їй про свою злість і свій страх, якби вона зупинила його і сказала, що він її образив і розчарував, якби вони тоді порозмовляли…

Він сказав лише «Вибачте, я помилився» і вона промовчала.

Ніхто з них не вмів втиснути вселенські почуття у гранично малі межі алфавіту.

— Точно, я тоді змінив роботу. У якому ж це було році?

— Дуже давно.

— Дивно все-таки бачити тебе тут… через стільки років. Вирішив зайти в гості?

(А ви вирішили добити мене, добродію сусіде.)

— То я тільки так, до слова сказав. Квартира ж тепер пустує. — Чолов’яга зітхнув. — От як воно буває.

(Але нічого у вас не вийде. Не можна добити того, хто давно мертвий. Шкода зусиль.)

— А ти знаєш, що мені недавно дали на збереження одну цінну річ і нічого не пояснили.

— Може не хотіли пояснювати… — почав був Богдан і враз помітив те, що мав би помітити з початку. — ЯБЛУНЯ ЗІСОХЛА.

— Так, зісохла. Якби не вона… охо-хо, та що там казати.

— Нічого. Нічого не кажіть. Будь ласка.

— Але може, ти щось поясниш? Ось ці сережки. Золоті, з камінчиками…

(Смарагдами… Ну що ж, добивайте….)

— Що я маю тепер з ними робити, га?

— Ви сказали, що квартира пустує. А куди поділися її… батьки?

— Тато давно вже тут не живе, а Юля Андріївна… коли їй сказали, що сталося з дочкою, у неї не витримало серце. І це не дивно… Ой, а ти не знав?

— Вам вдалося те, що не вдалося цілій планеті, населеній терористами.

— Н-не зрозумів.

— Добити мертвого не так вже й легко. Вам вдалося.


За дві години до кінця світу.

Стояла пізня осінь, гарна, жовтотепла, снігом ще навіть не пахло, але стояти під під’їздом уже було холодно. Він побачив її здалеку, а вона помітила його тільки, коли увійшла до під’їзду.

— Ти… ти так схуд.

— Я на дієті.

— А я з роботи. Тобто поки що це інтернатура, але скоро буде моя робота. Можеш мене привітати.

— Вітаю. Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

— Я б хотів… я спробую… пояснити.

— А я б хотіла відпочити. Знаєш, видалась важка зміна і…

— Я почекаю.

— А потім у мене буде повно справ. І всі невідкладні.

— Тоді не варто відкладати на потім.

— Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.

— Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.

— Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?

— У тебе є ще тато.

— На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.

— Обережно!

— Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.

— А ти носиш мої сережки.

— Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

— Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.

— Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!

Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.

— Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? — він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. — Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!

— Які шанси? Ти про що?

Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.

— Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?

— Просто зараз? Жартуєш.

Він заперечливо похитав головою.

— У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.

— Для початку відпусти мене.

— Не відпущу, поки ти не погодишся.

— А як мої батьки? Я маю лишити їм записку? Написати, що я втекла з отим самим хлопцем, який кинув мене три роки назад без жодного слова пояснення? Який навіть зараз нічого не збирається пояснювати, а просто тягне мене невідомо куди! Ти навіть навчання не зміг закінчити! Ким ти є? Ким є твої батьки? Моя мама посідає досить непогану посаду, а тато — відомий митець. А чим ти можеш похвалитися?

— Я радий, що у твоєму житті все так добре складається. Але знаєш, світ за твоїм вікном відрізняється від того, який щодень бачу я. З восьмого поверху не видно болота, не видно заляпаних ніг, сміття на газонах і купами біля смітників, облізлих котів, що живуть у підвалах, і голодних собак. З восьмого поверху ніколи не почуєш того, що я чув з першого поверху, коли люди проходять повз твої вікна, не знаючи, що їх можуть почути. З восьмого поверху можна дивитися на все це з висоти і бачити небо, сонце, зірки. І сніг, коли він ще білий. З першого поверху цього всього не видно.

— Дуже гарна філософія, але дай мені відповідь на одне буденне запитання: за які гроші ми будемо жити?

— ГРОШІ?

Богдан випростався. І подивився їй через плече.

(«А в тебе є гроші?»)

У голові увімкнулось напівзабуте кіно про печерних людей…

(«Хіба ти не знаєш, хлопчику, що всі біди на землі через гроші?»)

…Кіно було цікаве, там люди вперше побачили вогонь і дуже налякались…

(«А й правда, звідки ти можеш це знати. Тебе ще треба вчити і вчити. Підкрути звук.»)

..але потім зрозуміли, що вогонь — це добре, і почали за нього битися…

(«А тепер постав ось сюди стілець і принеси з кухні шнур, на якому ви розвішуєте білизну.»)

…а один найвідважніший, той, що був у них вождем, викрав вогонь і приніс у печеру…

(«Жінко, принеси воду… і вийди, ми ще не закінчили.»)

…і тоді первісні люди розпалили в печері багаття, посипались іскри, всім зробилось жарко, від диму засльозились очі і…

(«Тепер ти все зрозумів? Бачу по очах, що ні. Але нічого, я ще прийду, і ми продовжимо нашу розмову.»)

— ЩО ТИ РОБИШ??!

Її голос пробився до його свідомості, коли він закінчував прив’язувати її до стільця. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. По її підборідді стікала цівка крові.

Богдан навіть не здивувався. Якась дивна в’язкість сковувала його думки, рухи, почуття. Відсторонено подумав, що всі його старання були марними. Він опинився там, куди стільки років намагався не дійти.

Він став подібним на того, кого ненавидів.

7.

Мертвому легше. Йому не треба перейматися проблемами, які діймають живих. Він може собі дозволити те, про що навіть подумати раніше було страшно.

Богдан роззирнувся. Був сльотавий непривітний ранок. Осінь підходила до свого завершення. Ось-ось прийде зима. До тих, хто захоче чекати так довго.

Він не захотів. Відмінив на сьогодні всі справи. На сьогодні і назавжди.

Зайшов у свій рідний під’їзд і зупинився на першому поверсі. Усе життя тут прожив, а тепер стояв немов перед чужою квартирою. Не вагався, просто дивувався тому, як по-іншому виглядає світ очима мертвих. Нема ні страху, ні безсилля, ні сумнівів. Ніби-то все життя готував себе до цього, а довелося померти, щоб виявитись по-справжньому готовим.

У нього залишився ключ. Він легко повернувся у замку.

(Бога нема)

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. Добре жити на першому поверсі. Можна не переживати, що сусіди знизу прибіжать і затіють скандал.

(Є тільки шлях, яким ти йдеш. ЩО ти зустрінеш на тому шляху — від тебе не залежить.

А залежить від тебе зовсім мало: ЯК ти це зустрінеш.)

Мама Віра ніколи його не захищала. Вона тихо скиглила за дверима, але все ж таки старанно виконувала усі прохання Друга, тому що так був шанс, що її він сьогодні не чіпатиме. Невеличкий шанс.

(«Принеси води.»)

Хлопець не завжди витримував побої і тоді його доводилося відливати водою. А потім, коли Друг, погладивши його наостанок по голові і ні разу після цього не забувши дати потиличника, йшов геть, мама Віра ставила на стіл щось солоденьке, щоб дитина не плакала. Відомо ж, що діти забувають про свої жалі, коли їх нагодувати смачненьким.

Батіг і пряник. Страх і любов. Ненависть і безсилля. Хіба може з цього вирости щось добре?

Рятувала тільки надія. Надія кольору стиглого снігу.

Богдан часто ходив у засніжений парк і блукав там до ночі, уявляючи собі, як повертаються його батьки, як вони всі разом сідають в машину і їдуть далеко-далеко, кожного разу на іншу планету. Ніколи у своїх мріях він не припускав можливості, що вони залишаються тут, у цьому місті. Бо для цього треба було скинути вождя з престолу. А така безглузда думка навіть не могла прийти йому в голову. Це була заборонена ним самим тема. Табу.

Але вождя можна було наслідувати. Треба було наслідувати. На те він і вождь.

Тому одного разу Богдан довго дивився на гантелю, з допомогою якої він сподівався накачати собі м’язи. Що-що, а фізкультура була улюбленим його предметом. Мало того, він завжди відвідував якусь спортивну секцію: чи то бокс, чи дзюдо, чи у-шу, хоча особливих успіхів ні в чому не досягав. Йому подобалось бити повітря, грушу, лапи, але коли доходило до спарингів, він пасував. Ніби з одного боку він підсвідомо готував себе до боротьби, але не розумів, навіщо це робить. Не бачив перед собою мети.

Зате ніхто в школі не дивувався, що Гриб постійно ходить в синцях.

Так от, він схопив тоді цю гантелю і вгатив у телевізор. І трощив його доти, доки не змучилась рука. Тоді мама Віра вперше подивилась на нього так, як завжди дивилась на Друга. І швиденько кинулась прибирати за ним. Поки він не розізлився ще більше.

А він, дивлячись, як вона повзає по підлозі, визбируючи осколки з килима, відчув, як наповнює його дивне відчуття вищості, відчуття сили змішане з презирством, немовби він виріс в одну мить і став могутнім, як вождь. А наступного дня прийшов справжній вождь, і в обов’язковому ритуалі схиляючи перед ним голову, Богдан зрозумів, що все це йому примарилось. Але оте зовсім нове і страшно приємне відчуття запам’яталось.

А невдовзі випав сніг, і він пішов у парк, і зустрів Дівчину в облягаючих джинсах. І опинився на голій холодній землі. Від захоплення і здивування.

Вона була з іншої матерії. Вона жила на іншій планеті. Вона не знала, що таке біль. Це видно було здалеку. Це притягувало його до неї, немов магнітом.

Йому все у ній подобалось. Він говорив собі, що так не буває, але так було. Біля неї він ставав сильнішим, відважнішим, спритнішим, біля неї у нього розправлялись плечі.

І ще. За якимось дивним збігом обставин (з самого початку їх переслідував цей дивний збіг обставин) Друг перестав до них приходити. З того часу, як вони почали зустрічатися.

Зате мама Віра, ніби зрозумівши, що втрачає його, почала все настирливіше вимагати, щоб він частіше бував вдома, щоб ходив з нею на закупи, щоб сидів на кухні, коли вона готує, і слухав разом з нею радіо. Вона опутувала його своєю опікою, мов павутиною.

Можливо він погодився б на роль, яку йому пропонували, (він звик слухатися старших)

але десь у глибині він все-таки не пробачив їй того, що вона його не захищала. І що більше вона намагалась його приголубити, то далі він віддалявся від неї.

Сьогодні Богдан прийшов сюди ще й для того, аби запитати «Чому?». Чому ця жінка дозволяла так над собою знущатись, навіть не пробуючи боронитись. Навіть не пробуючи боронити улюбленого сина своєї сестри.

Він зайшов у кухню і вимкнув радіо. Мама Віра подивилась на нього переляканими очима. Вона зрозуміла, навіщо він прийшов.

Не можна стати вождем, не скинувши з трону свого попередника.


Два роки назад. Сорок хвилин після кінця світу.

Ледве прийшов до свого дому. Добре, що вони жили на першому поверсі. Добре, що двері були незамкнені. Не треба було чекати на ліфт, не треба було шукати ключі.

Глибоко всередині народжувались і вмирали сльози, неспроможні знайти шлях на поверхню.

Мама Віра дивилась на нього переляканими очима.

— Що сталося, дитиночко?

Він роззирнувся, ніби вперше бачив свою кімнату, сів на ліжко і сказав, сам дивуючись звучанню своїх слів:

— Олена стрибнула з вікна. З восьмого поверху.

Мама Віра сплеснула руками.

— Боженько! А «Швидка допомога» була?

— Так.

— Ну тоді чому ми сидимо? Швидко в лікарню.

Він здивувався. Мама Віра не питала нічого зайвого і діяла так оперативно, як ніколи раніше. Викликала таксі. У лікарні посадила його у холі, а сама пішла з’ясовувати ситуацію.

— Я розберуся швидше без тебе.

Богдан не перечив. Він сидів край вікна, спостерігаючи, як на бетонній плиті голуби б’ються за крихти хліба. Накрапав дощик.

ТАМ. ПО ТОЙ БІК ВІКНА.

— О, привіт, Богдане, хіба ти сьогодні працюєш?

— Ні, — Богдан встав і потис руку Олексію, фельдшеру з іншої бригади. — Я тут… у справі.

— До речі, маю цікаву інформацію. У Москві зараз йде набір медиків за контрактом за кордон, не хочеш майнути, обіцяють непоганий заробіток?

— Ні.

— Правильно робиш, це десь у чорта на болоті, у якомусь Ємені, де живуть одні терористи і можна підчепити таку хворобу, про яку в нас і не чули. Ну, я пішов.

Богдан знову опустився на підвіконня, низьке і широке, спеціально влаштоване для тих, хто чекає, одразу забувши, про що щойно йшла мова.

— Давай ми купимо щось солодке. Мені так захотілося солодкого, не повіриш…

Він встав. Мама Віра нервово посміхнулась і пригладила тремтячою рукою волосся.

— Ну, ти ж розумієш, як ті лікарі висловлюються, проста людина не одразу і розбере… Тут такі лабіринти, я ледве знайшла…

Він мовчки чекав.

— Її не довезли. Не довезли живою.

Голубів хтось налякав і вони дружно спурхнули з площадки. На вулиці похолодало. Біля лікарні, як завжди, було багато людей і машин.

— А от і таксі, сідаємо?

Богдан зробив один крок, другий і побіг. Він біг рівномірно, не прискорюючи і не сповільнюючи темпу, спочатку вздовж доріг, потім — алеями вечірнього парку, просто створеними для того, щоб бігати. День стрімко переходив у ніч, небо закуталося у хмари, вітер бив в обличчя, змокле листя липло до підошв, і нічого не було дивного в тому, що людина, яка біжить так довго та ще й по такому небезпечному покриттю, раптом посковзнулася і впала.

Сівши на голій холодній землі, Богдан притулився спиною до дерева і охопив коліна руками.

Починався снігопад.



Заметіль

Частина третя

Вітровали

А були ж твої руки ніжні,

А були ж твої руки серпнем,

Тепер у долонях сніжно,

Так сніжно, що серце терпне.

Христина Мусій

Листопад. Минулий час…

Тлуми людей зібралися навколо тіла. Глухий звук удару об землю ще вібрував у повітрі. Крик ще відлунював від стін будинків запізнілим жалем.

Тіло лежало на газоні біля дерева. Ніде не було видно ані сліду крові. Руки і грудна клітка ще рухались. Ще чіплялись за життя. Люди підходили і підходили. Навіть ліхтар, здавалося, витягував свою довгу шию, щоб краще все роздивитись.

Видовище справді було вражаючим. Екстраординарним. Не схожим ні на що, бачене досі.

Воно насильницьки перехоплювало подих,

(ОСОБЛИВО, ЯКЩО УЯВИТИ)

намертво приковувало до себе погляд,

(ВИСОТУ)

ворушило волосся на голові…

(ЦЬОГО СТРИБКА.)

Якась милосердна бабуся підбігла і не знаючи що робити, почала обмацувати тіло на газоні, ніби це могло йому допомогти. Вона частково затулила його собою і все зіпсувала. Чари зникли. Залишились тлуми людей, які невідомо звідки почали сходитися одразу після…

(ПІСЛЯ ЧОГО?…)

Треба було щось робити, кудись йти, комусь розповісти про…

(ПРО ЩО?..)

Люди задирали голови, роззиралися, перепитували і переказували одне одному, що сталося, — або з переляку мовчки заклякали на місці, але все одно їх було занадто багато, щоб залишатись тут надовше.

Треба було помаленьку вибиратися з ошалілого натовпу.

(АЛЕ КУДИ?…)


Ноги ледве йшли. Якийсь несподівано важкий вантаж ліг на плечі. Треба було прикладати зусилля, щоб випростатись і розправити рамена. Серед сонячного дня звідкілясь налетів холодний вітер. Небо спохмурніло і сипнуло дощем. Повіяло снігом. Як не сьогодні, то завтра настане зима.

З кожним кроком росло здивування від того, що сталося. Оглядатись на те, що творилось на газоні попід будинком, тепер було страшно. Власне бурмотіння стало супутником у цій дорозі.

Нічого страшного… Нічого, просто настав час починати нове життя. Що б там не казали, але нове життя завжди краще за пройдене, новий виток спіралі завжди вищий за попередній і поки це не усвідомиш, не відчуєш полегшення…

Полегшення не наставало.

Нічого, нічого… Вже недалеко дім, в домі — їжа і Жінка, яка готує їжу…

…У спину вдарив пронизливий вереск сирени «Швидкої допомоги». Ноги прискорили крок. Рамена самі собою розправились. Уже недалеко…


Листопад. Теперішній час

1.

— Ларисо, я зайнятий. У мене нарада.

— Як шкода. А я думала, що ви цього красунчика віддасте нам. Як премію за хорошу роботу.

— Та ви ж від нього мокрого місця не залишите!

— Ми акуратно затремо всі сліди.

— А сумління?

— Це якась нова хвороба, Сергію Романовичу?

— Проходь, Богдане, і не звертай на них уваги. Вони вважають за обов’язок жартувати зі мною.

— Може, їм так легше?

— …Тут ніхто не зачіпає цієї теми. Усі роблять вигляд, що в мене немає дітей. Може, їм так легше, але не мені.

У кабінеті на них вже чекали Зеник і дві білі жабки.

— О, які люди, та ще й з охороною, — як завжди серйозно почав Зеник. — Як тобі вдалося заполучити до себе в охорону нашого татка, Богдане? Скільки він вам платить, Сергію Романовичу?

— Державна таємниця.

— У нас тут у всіх справи державної ваги. Я, наприклад, вже накатав оголошення в газети. Хочете почитати?

Останньою ідеєю його бухгалтера було знайти йому секретарку. Залишалось лише переконати самого директора, що без секретарки він — ніщо.

— Не хвилюйтесь, я написав, що вона мусить мати ідеальну зовнішність, отоді ми матимемо гарантію, що ніяка медуза Горгона сюди не причалапає.

— А якщо вона вумна, шустра і має дар переконання? Сідай, Богдане.

— Хто, медуза? Не смішіть, пане директоре. Коли ви останній раз були на морі і бачили медуз? Треба вас відправляти у відпустку і то негайно. Круїз по Середземному, там зараз тепло, не те що у нас. Бачу, бачу по очах, що ви вже пакуєте чумайдани. Нагадайте, о котрій ваш рейс, щоб я знав, коли приступити до виконання ваших обов’язків?..

— Для початку, будь такий ласкавий і злізь з мого столу.

— Я ж на самісінькому краєчку прилаштувався, а ви… Ех, Сергію Романовичу, для паперчиків, олувчиків і календарика місце на столі є, а для вашого вірного трудяги — бухгалтера… Без ножа ріжете. Ну де ви бачили, щоб директор сам відповідав на дзвінки, сам подавав собі папери на підпис і сам готував собі каву. Нонсенс! Оголошення вже придумане, написане і подане в друк!

— Відклич. Лариса поки що справляється, тому поки що ця тема закрита. От коли у нас буде достатня кількість пацієнтів і телефон не замовкатиме, тоді і повернемося до цього питання. Питання є? Немає. Дуже добре. А у мене до вас є питання. Якого милого ви поставили перед входом акваріум з золотими рибками?…


…Сергій Романович глянув на годинник, потягнувся і вийшов з-за столу. Задрімав над паперами. Хвилини на три. А так чітко і виразно побачив свій кабінет і своїх молодших колег у ньому, ніби наяву. Ніби він знову їх зібрав серед робочого дня, щоб вкрай серйозно обговорити вкрай важливі насущні питання, але так насправді, то щоб побазікати, переключитись, розслабитись, відпочити і зібратися з силами. Тому що вдома було пекло. А тут, у його медичному центрі, на острівку, створеному його зусиллями, грошима і зв’язками, створеному для того, щоб кудись втікати з того пекла, тут усе тоді тільки починалось. І невідомо було, чи вдасться вся ця затія, чи не піде він з торбами по світу і чи потрібен буде ще комусь, окрім нього, цей острівок.

Одне тоді тішило — людей він підібрав шикарних, саме таких людей з саме такими поглядами на життя, які уособлювали основні засадничі принципи «Гармонії»: усмішка, професіоналізм і любов до життя. Сам їх підбирав, скрупульозно, виважено і урешті-решт здебільшого інтуїтивно, ніж за результатами тестів. І щоразу попадав у десятку.

Ну, можливо, тільки Лариса виділялась на загальному фоні, але трошки перцю до страви не завадить.

В одній людині він тоді помилився.

Сергій Романович удесяте глянув на годинник. Неприємний осад залишився донині. Ніби тебе образили, а ти не знаєш за що.

Знову згадав свій трьоххвилинний сон. Скільки ж це часу пройшло від тієї пам’ятної розмови?..

(На календарі — листопад, отже…)

Отже — рівно два роки…

Два роки назад усе тільки починалось.

Він мимоволі згадав ті часи. Як відкривали Центр, як складали плани, рахували кошториси, підписували контракти, як скликали журналістів, як раділи і радилися, як не спали ночами і напивалися у вихідні. І як один з них кинув його, той, кого він вважав тоді своїм. Той, на кого покладав великі надії. Той, з ким збирався піднімати своє дітище на належну висоту. Створив усі умови, забезпечив усім необхідним, ввів у свій дім… Але хтось мабуть заплатив більше. Не пройшло і місяця, як його кращий працівник подав заяву на звільнення. Щось мабуть не угледів він у тому чоловікові, щось мабуть упустив.

(Але до чого тут акваріум та ще й з золотими рибками?)

Як пише Пауло Коельо — треба зважати на знаки. Бо з недавнього часу все знову почало змінюватися. І цього разу — в хорошу сторону.

За два кроки від нього стояла старість, а він знову почував себе молодим, енергійним, сповненим бажань й готовим на всілякі глупства й не збирався звертати увагу на непрохану гостю. Принаймі в найближчі двадцять років.

(Правда, вибрав ти для цього не найоригінальніший спосіб. Споконвіку чоловіки, переваливши через сорокарічний рубіж, починають свято вірити, що двадцятип’ятирічні дівчата мають магічну силу відвертати невідворотне. І що? Хоч один з них залишився вічно юним?)

Але жодні доводи розуму не спрацьовували. Весна вела переможний наступ на його серце, і те, що надворі — кінець осені, а він — сім’янин зі стажем, аніскільки її не бентежило.

— Можна? — просунув свою патлату голову в двері Зеновій, у просторіччі — Зеник. Що він досі ще робить у нього на фірмі, Сергій Романович не міг зрозуміти. З такою головою його бухгалтер міг би бути фінансовим магнатом… у іншій державі. Просто для декого важливими є особисті стосунки, а для декого…

(Все, проїхали.)

— Проходь, сідай і говори.

— Зачекались?

— Але без твоїх вічних приколів, Зенику. По суті.

— По суті? Навіть не знаю, що вам сказати по суті, Сергію Романовичу. Ми ж як домовлялись: я обдзвонюю усі лікарні, знаходжу того костолома, який так посилено лікував Оленочку, що аж не зміг правильно скласти докупи кістки, і пробую по-хорошому вияснити, що ж йому заважало зробити свою роботу, як належить, а якщо не вдається по-хорошому…

— Усе це мені відомо. Ти мав перейти до суті.

— Вже переходжу. Скажіть мені, скільки Оленочка в нас працює? Майже місяць, так?

— З початку листопада. Три тижні.

— І ми ніби-то непогано до неї ставимося, так?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я чогось не розумію. Оленочка як нам все пояснила? Що вона впала, зламала ногу, а перелом неправильно зрісся, так? А знаєте, що мені сказав її костоправ? До речі, його звати Нестор Остапович, класний чолов’яга…

— Звідки я можу знати, якщо ти не говориш?

— Два роки тому ніхто не давав гарантій, що вона взагалі виживе. Оленочка, Сергію Романовичу, щоб ви знали, не просто впала, вона вистрибнула з вікна своєї квартири. З восьмого поверху. Як вам новина?

У кабінеті стало чути, як працює компресор в акваріумі.

Сергій Романович повільно підійшов до акваріума і взявся кидати корм жабкам. Давно він не одержував таких новин.

(Ось тобі і золоті рибки…)

— Це не жарт?

— Якщо жарт, то дуже невдалий. Доктор сказав, що він зробив все, що міг.

— Він сказав тобі, чому… як це сталося?

— Це знає тільки Олена. А вона мовчала тоді і, як бачите, мовчить зараз. А якщо мовчить — значить, винна.

— Тобто?

— Вона нічого нікому не пояснювала, ні до кого не висувала ніяких претензій. Якщо це була спроба самогубства, то повторних спроб не було. Міліція швидко закрила справу. За офіційною версією — це був нещасний випадок, вона погодилась з цією версією — і всі заспокоїлись. Дуже зручна ситуація. Наскільки я зрозумів, ніхто навіть не пробував нічого виясняти. Нещасний випадок — так нещасний випадок. Ніхто не намагався домогтися принаймі елементарного розслідування. За словами Нестора Остаповича, у Олени цілком закономірна амнезія на події, що передували травмі, але родичі чи сусіди могли щось бачити і чути, чи не так? Просто не було кому цим зайнятися: мама померла у той самий день від страшної звістки, тато ні разу не з’явився в лікарні, друзів теж не було видно. До речі, зараз її квартира пустує, а вона чомусь живе у вас на квартирі. Чому?

— Іра не раз мені казала, що чує, як Олена зривається серед ночі. Іра завжди сторожко спить, не те що я.

— Це ще не все, Сергію Романовичу. Минулого року Оленочка закінчила медуніверситет. Доктор був впевнений, що вона зараз працює за спеціальністю. Анестезіологом.

— Та-ак. А ти сказав йому, ким вона насправді тут працює?

— Ага. Але він не здивувався. За його словами, людина завжди підсвідомо знає, що для неї найкраще. Олена затратила… це я його цитую… дуже багато фізичних і моральних сил, можливо, для відновлення цих сил їй потрібне якесь затишне місце, де можна залягти в сплячку, і де б ніхто її не будив завчасу.

— І працювати прибиральницею?

— А що, може їй подобається ця робота?

— Що ще сказав твій доктор?

— Обіцяв зв’язатися з реабілітаційним центром у Німеччині і повідомити нам їхні умови і ціну. Ніби-то вони роблять дива.

— Це добре.

— А ми що будемо робити?

— Маєш її адресу? Давай, я трохи прогуляюсь. Як ти кажеш, хтось мусів щось бачити чи чути.

— Пам’ятаєте, в якому вона була стані, коли прийшла до нас?..

Сергій Романович перевів погляд у вікно. Дивно було б, якби він цього не пам’ятав.


Три тижні тому. Початок листопада.

У день, коли вона прийшла, листопад розлютився не на жарт. За вікном ні сіло ні впало розпочалася заметіль. Люди, які заходили в приміщення, були з ніг до голови обліплені снігом. Вони струшували його з одягу, з шапок, гупали ногами, щоб скинути його з черевиків і чоботів.

Два роки назад таке вже було, тільки тоді сніг як випав, так і залишився лежати аж до весни, а цього разу сніг одразу танув, перетворюючись у буре гидке місиво. Коли почнеться справжня зима, було невідомо.

У оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія» давно не було так шумно, а десь під обід у холі піднявся зовсім не зрозумілий гомін.

Він вирішив почекати. Він взагалі рідко втручався, якщо підлеглі могли впоратись самі. Але за п’ять хвилин до нього в кабінет ввалився Зеник.

— Я дуже перепрошую, татку…

— Що таке?

— Якщо ви зараз не підете і не покажете, хто тут головний, вони вчіпляться одна одній в патли і тоді навіть вам не вдасться їх розійняти. Наскільки тихшим був би світ без жінок!

Першою він побачив Ларису. Зеник був недалекий від істини. Якби не перегородка, що відокремлювала пост адміністратора від почекальні, Лариса без сумніву дала б волю своїм рукам з довжелезними нігтями.

У почекальні, спиною до нього, у шкіряному фотелі сиділа відвідувачка. Засніжена, простоволоса, сиділа дуже прямо і дуже спокійно, і здається зовсім не переймалася тим, що так розлютила його чарівну адміністраторку.

Лише коли відвідувачка заговорила, він упізнав цей голос і цей тон. Він вже чув їх пару тижнів тому і досі не міг забути. Коли ця дівчина зателефонувала ніби-то на рахунок роботи і почала верзти нісенітниці, він відчув себе дешифрувальником, якому потаємно, абеткою Морзе передають сигнали СОС.

Таким тоном говорять нісенітниці тільки, коли вже немає значення, що говориш, і немає надії, що можна щось змінити, якщо говорити серйозно.

Хотів якнайдовше затримати її на лінії, хотів довідатись про неї якнайбільше, але вона так жорстко поставила оборону, що він не посмів її руйнувати. Коли вона наступного дня зателефонувала вдруге, він налякався, бо цього разу прохання про допомогу прозвучало виразно і чітко.

І ось вона прийшла.

— Ви — Олена? — не повірив він сам собі, зрадівши, немов школяр, хоча ще вчора вважав себе солідним чоловіком, якому всього два кроки до старості. — Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

І вона повернулась до нього обличчям. І в нього стислося серце.

Красуня з тонкою, мов цигарковий папір, шкірою, тонкою шиєю, тонкими пальцями, з простою короткою стрижкою, у простій балоновій куртці й джинсах… Ніби якийсь прискіпливий скульптор довго-довго ходив довколо неї кругами, відтинаючи все непотрібне, все зайве. Тільки очі виділялись і різка лінія губ, так виділялись, що хотілось все кинути і поспішити їй на допомогу, але погляд зупиняв: «Не треба. Дякую. Я сама.»

Він довго шукав підходяще слово… Аристократичність. Але не та витончена аристократичність дореволюційних панночок. (Хоча звідкіля йому знати, які тоді були панночки.) Ця панна не збиралась падати в кризових ситуаціях. При погляді на неї чомусь згадувались сніги, безкрайні пустелі снігів.

І ще. Була так втомлена, що ледве сиділа. Але теж впізнала його. І насмішкувато промовила:

— А ви не схожі на директора. — Це був невеселий сміх, ніби прохання про вибачення за своє тодішнє телефонне зухвальство.

Він запросив її у кабінет, і до нього лише згодом дійшло, що так обережно, як вставала вона, встають люди, які бояться впасти.

І з першого ж її кроку стало видно, що вона добряче накульгує на ліву ногу.

Тому в себе в кабінеті він просто з порогу взявся годувати своїх акваріумних альбіносів. Цей прийом неодноразово виручав його, коли треба було зібратися з думками.

— Я правильно вас зрозумів: ви б хотіли працювати у нас прибиральницею?

Вона усміхнулась.

(Хто тебе навчив ТАК усміхатись, дівчинко?)

— Це моє найбільше бажання.

— А де ви працювали до цього?

— Ніде.

— То ви вчилися?

— Навіщо. Для того, щоб працювати прибиральницею, не потрібно вчитись.

Вона навіть не приховувала, що говорить неправду. Вона просто не хотіла говорити правду. І відкрито повідомляла вам про це. Хочете слухати — слухайте. Не хочете — не питайте.

— У нас є вакансія секретаря.

— Ну що ви? — засміялась вона. — Я не володію жодною рисою, необхідною для цієї професії.

Цього разу вона не обманювала. Вона справді не розуміла, яке враження справляє на оточуючих. Навіть Лариса, твердочола Лариса одразу вловила небезпеку і поспішила усунути її властивими їй методами.

А він дивився на неї і ніяк не міг позбутися відчуття, що це вже колись було. Так само впевнено колись хтось говорив йому, що хвилюватись нема причин, що з його дитиною все буде гаразд, що треба трохи почекати.

(А потім у нього народилась друга дитина і повторилось те ж саме, і той самий голос вже з меншою впевненістю говорив, що такого не може бути, що генетичне дослідження достатньо надійне і друга дитина повинна була народитись здоровою. Повинна була…)

Так само і тут. Він знову відчував свою безпорадність. Бо дуже вже нагадувала ця дівчина його дружину десять років тому, коли, повернувшись з лікарні, вона довгий час робила вигляд, ніби нічого не сталося. Ніби з дітьми усе добре і нема чого хвилюватись.

Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.

(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)

— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?

— Ніде.

2.

Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.

Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.

Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.

Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.

Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.

Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.

А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.

СТРИВАЙТЕ.

ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???

Я Ж НЕ…


…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?

Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.

(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?

Кожну ніч. Одне і те ж.)

Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.

(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)

Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.

(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)

І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.

(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)

Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.

Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.

— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.

— Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.

Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.

(«— Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.

— Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.

— Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)

Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.

(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)

Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.

— Хто відкрив вікно?

— Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.

— Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!

— Я знаю, Ірино Анатоліївно.

— Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.

— Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.

— На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!

І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.

— Як скажете, Ірино Анатоліївно.

— Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.

І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.

— Що з вами?

— Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.

…Олена помахала рукою охоронцям, перетнула паркінґ, привіталась з адміністратором і пішла в підсобку за своїм інструментарієм. Прибирала лише перший поверх. Полегшений варіант. Спеціально для інвалідів.

— Ти з кожнем днем все прекрасніша, Оленочко.

— Комплімент — це гарно завуальована брехня, але все одно дякую, Зенику.

— Правда, Оленочко, тільки правда і нічого, крім правди.

— Пропусти мене, мені треба в підсобку.

— А може краще до мене в кабінет. Посидимо, поп’ємо кави. Татко не дізнається, клянусь.

— Ти ж сам йому розпатякаєш.

— Скільки разів я страждав від своєї чесності! Ось, це тобі.

Малесенький жовтий песик із замші сидів в крихітній корзиночці на задніх лапках і тримав в зубах фіалку.

— Ексклюзив. Якщо побачиш ще якогось жовтого песика, знай, то — нагла підробка.

Вона ахнула.

— Забери. Забери негайно. Ти хочеш, щоб я сиділа і тільки на нього дивилася, забувши про все на світі?

— Хочеш останній прикол? — він поставив це маленьке диво їй на долоню. — Вдаряючи по клавіатурі, задумайтесь, скількох безневинних мікробів ви дусите! Я побіг!

Олена залишилась наодинці з жовтим песиком у долонях. Вийшла на терасу, тулячись щокою до маленького дива з корзиночки.

(Ну що таке? Що знову не так?)

Минув майже місяць, як вона втекла від усіх. І тільки тепер, коли так відчутно і невідворотньо повіяло зимою, вона почала всерйоз задумуватись над тим, що було.

(Нормальні люди на зиму впадають у сплячку, а ти вирішила прокинутись.)

Три тижні тому вона нагадувала сама собі потопаючого, що хапається за соломинку. Коли випадкова перехожа наштовхнула її на думку прийти в цей Центр, про який вона довідалась з рекламного оголошення і куди телефонувала, як телефонувала безліч разів за іншими номерами, лиш би просто почути голоси людей, — вона була готова до найгіршого, вона очікувала найгіршого, але Той, Хто її сюди привів, після всього, що з нею трапилось, мабуть вирішив зробити їй сюрприз.

Коли вона прийшла в оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія», то немов би потрапила в сон.

Масажний салон, сауна, тренажери, басейн, магніт і лазерний душ. Євроремонт і єврообслуговування. І відповідний рівень цін. Але клієнтів вистачало.

Вона відвикла від цього всього. Тільки тут вона зрозуміла, як вона відвикла від такого життя.

Їй запропонували не гаючи часу скористатись усіма тутешніми благами цивілізації і попестити себе досхочу, але вона відмовилась. Занадто велика спокуса. Спокуса знову відчути себе красивою, здоровою, повною надій і планів на майбутнє. Спокуса відкинути себе теперішню…

Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.

Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.

Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.

Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.

Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?

Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…

Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.

(Але це не привід, щоб ревіти.)

Встигла привести себе в порядок, коли на терасу вийшов Зеник. Прокашлявся. Взявся розминати кисті рук.

— Ти вважаєш мене несерйозним?

— Ні, я не вважаю тебе несерйозним.

— Ти говориш це з такою серйозною міною…

— Мені зараз треба вирішити дуже складну задачку.

— Я тобі допоможу. В таких справах я профі.

— Я знаю. Але цю задачку можу вирішити тільки я. Причому я чомусь впевнена, що вже знаю її розв’язок, давно знаю…

— І що ж?

— Я просто не можу його пригадати.

— Може ти прикладаєш забагато зусиль?

— Тобто?

— Деколи варто закрити очі, потягнутись, розслабитись і сказати собі: а нехай воно все горить ясним полум’ям! Невже я не обійдусь без цього? Обійдусь. Якщо хочете, шукайте розв’язки самі — ось що тобі треба сказати всім своїм проблемам.

— Ти серйозно?

— Ти думаєш татко тримав би в себе несерйозного бухгалтера? Не напружуй свою пам’ять, вона тільки міцніше стоятиме на своєму. Дай їй волю. Скільки разів, коли ти щось забуваєш, воно згадується само собою, коли ти вже забув, що тобі треба було це згадати… Останнє речення трохи задовге, правда?

— Тепер я знаю, до кого мені звертатися за порадами.

— І не тільки за порадами.

— Зенику, навіщо тобі я?

— Як це, навіщо?

— У мене море негараздів, проблем, страхів, я сама інколи не можу впоратись із собою… Дай мені сказати. Ніщо не проходить безслідно, невідомо чим мені відгукнуться мої проблеми в майбутньому. А з кожним роком можуть з’являтися нові, і я не хочу їх на тебе перекладати. Тому краще нічого не починати. Ти не витримаєш.

— Звідки ти знаєш?

— Ти не маєш… як би це сказати? Опірності. Вона не виробилась в тобі, бо не було такої потреби. Опірність до людського страждання. Це не те саме, що байдужість… Розумієш, якщо ти теж будеш страждати, якщо ти, дивлячись на мене, будеш страждати так само, як я, — мені буде ще гірше. І нам потрібен буде хтось третій, хто б витягнув нас з цього стану. Інколи від болю я лізу на стінку. Що ти робитимеш в такі хвилини? Що ти робитимеш зі мною?

— Я? Піду за ліками, за лікарем, якщо треба…

— Підеш. Ото ж бо і воно. Підеш спочатку в іншу кімнату, потім на вулицю… Піти набагато легше, ніж залишитися. Ти не звик. Ти навіть не можеш дивитися на директорових дітей.

— Так це ж чужі діти.

— А якби свої? Уяви…

— Ні.

— Бачиш? Тобі навіть страшно таке уявити. Краще скажи мені, ота райська яблуня, я не можу згадати, вона завжди тут росла, чи її тільки вчора посадили?

— Завжди. Тобто в мезозойську еру може й не росла…

Слово за слово — і він знову став тим самим Зеником, яким його звикли бачити усі. І їй знову захотілось ревіти.

(Сама винна. Не треба було його так лякати. Якщо ти почнеш так кожного лякати…

А може котрийсь один… не злякається?

Угу. Помрій.)

— Куди ти так дивишся? — раптом запитав Зеник.

— Той парк… — зірвалось з її уст.

— Оці кілька голих дерев? Ну, це не справжній парк. У нас у Львові є набагато гарніші парки, дочекаємося весни і підемо на екскурсію, бо зараз там бр-р-р… немає нічого гідного уваги…

Але вона ніяк не могла відірвати погляду від кількох голих дерев унизу.

— Оленочко, ну йдемо звідси, дивись, який вітер, він зараз і нас з тобою, і усі ці дерева повалить…

Щось важливе ніяк не могло добратися до, неї крізь вітровали.

— Я вже йду, Зенику, вже йду…


Багато років тому. Задовго до кінця світу.

Він йшов за нею через весь Стрийський парк. Грубас в жахливому светрі, у вичовганих на колінах штанях. Вона ніколи б не звернула на нього уваги, якби він не йшов за нею через увесь парк.

Коли вона різко звернула вбік і він з розмаху гупнувся на землю, це стало логічним завершенням їхньої невеличкої прогулянки. Вона навіть обернулась, щоб послати йому насмішкувате «бувай, придурок».

Він сидів на землі, підібгавши ногу. Не переймався тим, як виглядає в очах інших, не намагався затушувати своє безславне падіння, не гнув десятиповерховими словечками, як зробило б багато її знайомих хлопців… Сидів на землі і дивився просто на неї.

Сміятись перехотілось.

Через тиждень вона стояла майже на тому самому місці в тому самому парку і дивилась, як її компанія від душі лупцює грубаса у жахливому светрі. Сніг під їхніми ногами перетворився на брудне місиво, заздрісно хихотіли подружки-дівчата. А у неї терпли ноги. Тому що був мороз, а ще тому, що той, кого били, не звертав на тих, хто його бив, жодної уваги. Ніби то не йому боляче, а комусь іншому. Падав від їхніх ударів, піднімався і знову падав. І дивився просто на неї.

«Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям…»

Втретє вона побачила грубаса через пару тижнів поблизу своєї школи, і він знову йшов за нею назирці, а вона раз по раз озиралась, щоб перевірити, чи він не відстав, і тільки молилась, щоб мама, охоча до балачок і жартів, нічого не попсувала. Так і сталося.

— Чого ти стоїш, донечко? Зроби своєму кавалерові гарячого чаю. Дивись, як він замерз, поки чатував на тебе попід школою.

— Це не мій кавалер, щоб ти знала! Я його вперше бачу!

— А чий, мій? — І мама розсміялась. Вона завжди знаходила привід, щоб посміятися. Навіть над зовсім не смішними речами. — Ну, ну, не злися. А ти, хлопче, проходь, не соромся, Олена тільки на вигляд така гордовита, думає, як перейняла татові замашки, то їй можна все.

— Мамо!

— Мовчу. А от і чай, і до чаю. Ну хоч познайом нас, Оленко.

— Це Богдан.

— Ага, а казала, що перший раз бачиш?

— Ну не перший, а другий, а яка різниця. І взагалі, мам, в тебе хіба нема роботи?

— Ото хитрюга! Та ти маєш дякувати за те, що я його до нас привела, а ти… Ох, піду нажаліюсь татові.

— Ну і йди. Він, принаймі, не втручається.

Мама знову засміялась.

— Не дивись такими великими очима, хлопче, якого моя дочка бачить лише другий раз, а вже виганяє через тебе рідну маму з хати. Я люблю пожартувати. Наш тато сидить у спальні і дивиться телевізор, хіба можна його зараз відволікати такими важливими справами?.. Все-все, не буду вам заважати…

Але за зачиненими дверима ще довго чути було мамин сміх і примовляння:

— Мамо, я його перший раз бачу… ох і хитрюга…

…— Олено, хто це щойно в нас був?!

— А ти навіть не вийшов і не привітався!

— Я не збираюсь вітатися з невідомо ким. Наступного разу попереджай, коли задумаєш привести гостей, та ще й таких.

— Яких таких!

— Ти чуєш, чуєш, як вона до рідного батька звертається? Твоя наука.

— Ну Григорчику, ну не ворохобся, це ж вік такий, ти ж сам розумієш, незабаром шістнадцять років…

— Я не хочу, щоб в моєму домі вешталися якісь… якісь приблуди. Тут, між іншим, є що вкрасти.

— Тато, ти думаєш, що я спілкуюся зі злодіями? Ти ж його ні разу не бачив, чому ти вирішив…

— Я думаю, що ти ще замала так зі мною говорити!

— Олено, Григорію, чи ви обоє не маєте чого вчіпитися? Це я, я привела його, думаю, якщо вже мають мерзнути по під’їздах, то краще…

— Що значить, по під’їздах?!

— Твоїй дочці, між іншим, скоро шістнадцять років, в сам раз починати…

— І давно ти її вчиш таким аморальним речам?

— Оленко, не дивуйся, кожен тато мусить трохи покричати на дочку, коли вона виходить з-під контролю. Краще йди погуляй, а я поговорю з твоїм татом… про аморальність.

— Але, мам?!!

— Йди донечко, йди…

Більше тато ні разу не заводив розмови про її особисте життя. Але з того часу вона зустрічалася зі своїм хлопцем виключно поза своїм домом.

Лише один раз зрадила своїй звичці. Коли вони вирішили одружитись.

«Вона мені потрібна на все життя…»

3.

Сергій Романович вперше за багато років проїхав на червоне світло. Слава Богу, даїшників поблизу не виявилось.

— Ви можете мені сказати, куди ми їдемо?

— Справи державної ваги, Зенику.

— Ясно, інакших справ у нас не буває. Але Діма все-таки керує обережніше.

— Тому що він керує чужою машиною, а розбити чужу машину, та ще й машину шефа — не дуже приємно.

— Щось у вас нині підозріло хороший настрій.

— Дзвонив Оленчин доктор. Олена може почати пакувати речі. Він домовився з Мюнхеном і передав мені рахунок, на який треба буде перевести гроші.

— І ми їдемо купувати квитки на літак.

— Спочатку треба виробити візу…

(Квитки на літак. Це ідея. Непогана ідея. Взяти відпустку і поїхати в Німеччину, разом з нею.)

— Сергію Романовичу…

(А чом би й ні? Хіба він не має права хоч трохи побути щасливим? Забути дім з його непроминаючими турботами, забути…)

— Ти щось хотів, Зенику?

— Ні, все чудово. Я завжди любив гасати містом просто так.

(А що потім? Зрештою, чому обов’язково треба думати про те, що буде потім.)

— Ти був правий: її сусіди з готовністю виклали мені все, що знали про неї і про її сім’ю. Її мама — життєрадісна і весела жінка, могла дати відсіч будь-кому, але швидко йшла на примирення. До речі — головний епідеміолог Львівської СЕС. Про батька всі в один голос твердять: дуже культурний, інтелігентний, освічений чоловік, чи то поет, чи то художник. Одним словом, хороша сім’я, ніяких сцен, сварок, проблем насущних… і в один день все змінюється: дочка кидається з вікна, мама помирає від інфаркту, батька з дня похорону ніхто вдома не бачить. Що скажеш?

— Що в кожного є свої скелети в шафах.

— Виявляється, в той трагічний день Олена була вдома не сама. Бабця з сьомого поверху чула в той день неймовірно голосні крики в квартирі нагорі. А сусід по площадці пригадав, що біля під’їзду з самого ранку вже чергував її «кавалер» — так він його назвав. Ніби-то колись у них з Оленкою справа йшла до одруження, а потім все обірвалось.

— Нерозділене кохання? І через це кидатись з вікна? Так це ж глупота.

— Це ще не все. Сусід тому і пригадав цього кавалера через стільки часу, що буквально вчора знову бачив його біля свого дому. І той вів себе дуже і дуже дивно.

— Посварились і… Ні, все одно глупота. Назло комусь кидатися з вікна? Не схоже це на неї, не… Ви хочете сказати, що… Оленка не сама це зробила? Що їй допомогли?

— Пройшло два роки. Той, хто це зробив, вже мусів заспокоїтись, розслабитись, повірити в свою удачу… Я закопаю його голову у своєму саду. Для удобрення грунту.

— Недарма я відчував, що у вас занадто хороший настрій для такої гнилої погоди.

— А хіба зараз не весна?

— Ні, не весна, Сергію Романовичу, і ви можете помилятись.

— Тому я взяв з собою тебе. Щоб ти не дав мені помилитись.

— То куди ж ми їдемо?

— Є у мене кілька думок після того, як я переговорив з її сусідами, лікарем і поштаркою. Усі вони, не змовляючись, згадували у розповідях про немолоду особу жіночої статі, яка начебто опікувалась Оленкою спочатку в лікарні, потім після виписки з лікарні. Поштарка бачила її, коли приносила пенсію, лікар скаржився, що посилена опіка з її боку тільки шкодить одужанню, що за одна — незрозуміло. Чи то родичка, чи просто знайома. Знову нібито ніяких слідів. Але той, хто шукає, — знаходить, навіть якщо не там, де шукає. У лікарні я зустрів психіатра, який колись консультував мене з приводу хвороби моїх дітей. Ми трохи поговорили з ним про моє життя, він спитав, що я тут роблю, і я розповів, яке розслідування зараз проводжу. Виявляється, він добре пам’ятає Оленку і те, як важко було витягувати її з того стану, в якому вона опинилась. За його словами, вона не тільки нікого чужого не підпускала до себе, вона сама себе відганяла від себе всіма можливими способами. Він нічого конкретного не міг мені сказати — або не хотів, хто тих психіатрів знає, — але на закінчення переказав історію, яку йому розповіли Оленчині однокурсниці, які приходили тоді у лікарню провідувати Оленку. Один студент з їхнього курсу, який до речі непогано вчився, раптом кинув навчання на четвертому році, ні з того, ні з сього. Ходили чутки, що через нерозділене кохання.

— Ще один… І теж кинувся з вікна?

— Ні, здається пішов до армії. Але це не все. У деканат тоді приходила його мама і вимагала, щоб хлопця негайно поновили, незважаючи на те, що він особисто забрав документи. Скандалістка згадала тоді і про гроші, які в неї вимагали за вступ, і про прокурора, якого вона приведе сюди, якщо її вимогу не виконають, і про те, яким чином зараховують до вузу доньок деяких високопоставлених осіб. Про це останнє вона хотіла розповісти обов’язково і при якомога більшій кількості свідків. Вона кричала, що її синочка примусили кинути навчання, що вона достеменно знає, хто це зробив, що він не хотів бути іграшкою в руках двох аферисток і що їм це з рук не зійде. Її ледве вдалося втихомирити. Але суть не в тому. Ця подія жваво обговорювалась в студентському середовищі, тільки лінивий не висував своєї версії і одного разу хтось з дівчат знову згадав про цю подію. Тоді вони вперше побачили, як Оленка плаче.

— У нашої Оленочки, виявляється, є вороги.

— Ось ти і озвучив мою першу думку.

— Стривайте, а синочком цієї скандалістки, якому не дали довчитися у вузі дві аферистки, тобто Оленочка і її мама, і є отой розшукуваний нами кавалер, який в день трагедії був на місці трагедії і…?

— Не поспішай, це була моя третя думка.

— А яка ж була ваша друга думка?

— А ти подумай.

— М-м… Що ми маємо насьогодні — обережніше на поворотах, татко, а то я вилечу, — студента, який через нерозділене кохання до якоїсь — не знаємо точно якої дівчини кидає науку і кавалера, з яким у Оленочки був роман, який закінчився нічим — раз; скандальну матінку, яка відкрито погрожує комусь — не знаємо точно кому, але людям відомим в медичних колах, — і… і загадкову особу жіночої статі, яка невідомо звідки взялася у лікарні, де лежала Оленочка, і вже два роки крутиться біля неї — два. Один і той самий кавалер і одна й та ж сама жінка? Що ж виходить: жили-були мама з синочком і так їм одна сімейка надокучила, що вони вирішили стерти її з лиця землі? Дочку скинули з вікна, маму довели до інфаркту, тата пропали безвісті… Чому ви ще досі не міністр конррозвідки?

— Чекай, зараз тобі перехочеться сміятись.

— Ви довідались, хто вони?

— Аякже, я туди зараз їду.

— За вами розвідка плаче-заходиться. Це далеко?

— Вже ні, район Стрийського парку, майже приїхали.

— Примчали. А лопати ми прихопили?

— Було б кого заривати в землю, а лопати знайдуться. Я ж недаремно тебе з собою взяв.

— Ви завжди вміли піднімати мені настрій… Сергію Романовичу, а хто вам дав їхню адресу? Психіатр?

— Ні, він не знав адреси. Він тільки знав, як його звати. А сусід описав мені його. І в деканаті мені підтвердили, що так, вчився у них такий тип, який власноруч забрав документи на четвертому курсі. Вони підняли його особисту справу…

— Так швиденько? Як вам це вдалося? Навіть якщо це державна таємниця, я готовий її вислухати.

— Ми з замдеканом мали певні спільні інтереси колись… Але справа не в цьому. Коли я побачив його фото на документах — мої здогади підтвердились. Правда, на тому фото він зовсім інакший…

— Там ви прочитали також, де він проживає, і тепер… Стривайте, що означає — інакший?

— Набагато повніший.

— Ви що, його знаєте?

— Я згадав, де він проживає. Сам згадав. Знаєш, коли сталася ця трагедія з Оленкою?

— Два роки назад.

— А точніше?

— Тобто?

— Той день я дуже добре пам’ятаю, хоча пройшло два роки. Ми їхали тоді з тобою з однієї п’янки і… Давай підійдемо до цих двох бабусь на лавочці. Думаю, вони нам допоможуть.

— Сергію Романовичу, а чому ви сказали, що мені зараз перехочеться сміятись?

— Доброго дня. Ми шукаємо парубка, який колись вчився в мед університеті і жив тут з мамою…

— А хто ви такі?

— Ми з деканату. Хочемо поновити хлопця на студіях. Нам дали цю адресу, але можливо вони вже тут не живуть.

— Живуть-живуть, хлопець правда переїхав, але ви скажіть Вірці, вона йому і перекаже…

— Хто його зна, чи перекаже, Стефо, Вірка ж йому і не мама зовсім?

— Не мама?

— Вона всім говорить, що вона його мама, а насправді — тітка. Ну, мамина сестра.

— А де його мати?

— Де-де? В Америці. Виїхала разом з діточками ще тоді, коли це було рідкістю, правду я кажу, Стефо?

— Атож. Їх же ж у сім’ї було п’ятеро дітей, спробуй їх тут усіх прогодувати. От вони швиденько вступили в баптисти чи єговісти, точно не скажу, і майнули за океан.

— Нічого не розумію, а ти, Зенику?

— Та що тут розуміти, правда, Стефо?

— Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? — ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.

— Як залишила?

— Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.

— І що?

— І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…

— Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.

— А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…

Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.

— Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?

— Ти теж його знаєш, Зенику.

— Щось мені вже не хочеться сміятись…

Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.

Змінився. Дуже навіть. Подорослішав. Тільки очі залишились незмінними.

Першим, як завжди, отямився Зеник.

— Та-ак, а от і наш зниклий безвісті масажист. Подивіться, як він засмаг. На морях відпочивав чи, може, де в солярії, а, Гриб Володимирович? Поділіться своїм секретом. З простих людей вже весь загар зліз.

Молодий чоловік набрав у груди повітря, хотів щось сказати, але тільки розуміюче посміхнувся і відступив, пропускаючи їх до квартири. Зеник не вгавав.

— Не чекав? Нас не чекали, Сергію Романовичу, а ми приперлися. Здоров був, зраднику. Два роки ні слуху, ні духу від тебе. До речі, ти не забрав свою чесно зароблену платню. Але ми тобі грошей не принесли. Ми взагалі не збирались тебе тут побачити… А це що таке..? Що це таке?!

— Я зроблю вам чаю. Сідайте, будь ласка. Діми нема? Шкода.

— Слухай, Богдане, що це означає?

У кімнаті, куди їх завели, на дивані, на високих подушках лежала жінка, вік якої було важко визначити. Тому що її припухле обличчя вкривали крововиливи і садна. І з того, як вона лежала і дихала, було зрозуміло, що такі сліди є на всьому тілі.

— Пані Віро?..

Вона припинялась і ворухнула розбитими губами:

— Сідайте отутечки… що ж ви… сідайте… Ви прийшли в гості до мого синочка?

Сергій Романович зрозумів, що йому дійсно треба негайно сісти.

— До нас так рідко приходять гості… А ким ви йому будете?

— Богдан колись працював у мене… масажистом.

— Та ви що? Він же мені нічого не розказує…

Сергій Романович зустрівся поглядом із Зеником. Розв’язок їхньої задачки знаходився десь на відстані витягнутої руки. Треба було тільки добре подумати.

Але думати йому заважали спогади дворічної давності.


Два роки тому. Кінець осені.

Раптовий снігопад за дві години замів геть усі дороги, буксувала майже кожна друга машина, добре, що був пізній вечір, і аварій трапилося не так багато, як могло би бути. А сніг валив валом.

Вони поверталися з чергової ділової зустрічі, котра в просторіччі зветься п’янкою, хоча п’яними їх не можна було назвати. Ну, хіба не зовсім тверезими. Добре, що його новенькій п’ятидверній «Сузуці Гранд Вітара» височезні замети були по «коліна».

Біля Стрийського парку, там де дорога круто завертала униз до центру, просто на снігу біля огорожі сидів ще один не зовсім тверезий чоловік. По вуха виваляний у снігу, сидів так, ніби це було його улюблене місце для сидіння.

Порівнявшись з ним, Зеник опустив шибку і помахав йому рукою:

— Привіт братам по розуму!

Дивно, але п’яний не спав. Він підняв голову і в світлі фар стало видно, що це молодий хлопець. І ще стало видно, що він тремтить.

— Замерзне, бідака, до ранку, — зітхнув Зеник, піднімаючи шибку. — Нам пощастило, ми сидимо в теплі, в хорошій компанії, а йому напевне там холодно і самотньо. І страшно.

— Замовкни.

— Але ж Сергію Романовичу, які ви не душевні…

— Дімо, спини.

— Та ви що, я пожартував! Він має повне право сидіти, де хоче і з ким хоче. Ви бачите, він не збирається сюди йти. Йому й там добре.

Побачивши, що машина зупинились, п’яний спробував встати, але у нього це погано вийшло. Він завалився обличчям в сніг і цього разу не намагався навіть сісти.

— Дімо…

— Вже виходжу.

— Подуріли чисто, — висловив свою думку Зеник.

Коли Діма приволік хлопця до машини, той привалився до дверцят і, ледве дихаючи, спробував щось сказати, але це йому теж не вдалося.

— Залазь, там розберемось.

Усю дорогу він просидів мовчки, звісивши голову і охопивши себе руками за боки. При різкому гальмуванні і на стрімких поворотах він не міг втримати рівновагу і падав, його добряче товкло, але він не промовляв ні звуку.

Біла паморозь густо вкривала його волосся, брови і вії. Одяг мав чистий, нерваний, хоч і недорогий, але на одяг п’яниці однозначно не схожий. Коли сніг почав танути, його обличчя вкрилось потьоками води. Але він не стирав їх.

Справляв двояке враження. Його однаково можна було назвати злочинцем і маминим синочком. І з тими, і з іншими Сергій Романович волів не мати справ. Тому він погано розумів, навіщо взяв його до свого авто.

— Пригальмуй, Дімо. Тут є магазинчик «нон-стоп», принеси нам… Хто що замовляє?

— «Старий друже», — відволікся від своїх думок Зеник. На його приколи ніхто не звертав уваги, тому кілька хвилин назад він ображено замовк. — Була колись така горілка, що — не пам’ятаєте? Друзів теж прихопи. Побільше.

— А ви що будете, молодий чоловіче?

Зеник покотився від сміху.

— Так культурно запитати алкаша, що він буде пити, тільки наш татко може, правда, Дім?

Минула хвилина-друга, перш ніж «алкаш» зрозумів, що звертаються до нього.

Він поволі підняв голову і подивився спочатку на Зеника, а потім на нього. І Сергій Романович зрозумів, ЩО змусило його зупинити машину там, на трасі. Погляд.

Якось він прочитав роман Стівена Кінга, де люди жили завдяки нитці, прив’язаній до їхньої голови і з’єднаній в небі з чимось на зразок життєвої сили. І коли обрізати цю нитку, людина може ще довго ходити по землі, але її огортатиме пелена сірого туману і її шлях буде приречений на повільне згасання.

Така людина зараз дивилась на них і не розуміла, чому її потурбували.

— Яке бухло тобі до вподоби? — переклав Зеник. Не міг він довго мовчати. — Тобі конче треба щось прийняти на грудь, для сугрєву.

Знайда ворухнув потрісканими губами, але одразу сухо закашлявся і замовк. І враз винувато посміхнувся. Пробачте, мовляв.

З цієї посмішки видно було, що йому стає дедалі гірше. Не дивно: різкий перехід від морозу до спеки (а Діма включив обігрів на повну потужність) привів до різкого розширення звужених капілярів, а це досить болюче відчуття.

Були не зовсім тверезими, тому й забули про це.

— Дімо, скрути пічку і газуй. У мене дома має бути щось для сугрєву. А куртку треба зняти. Розумію, що не хочеться, але краще пізно, ніж занадто пізно. Може хтось має анальгін? Ясно, ніхто не має… До речі, Зенику, хіба ти не повинен був там зійти?

— І лишити вас з оцим бандитом? Наодинці? З дітьми і дружиною на руках? Тобто з дружиною і дітьми на руках? М-м… добре, дружину можна на руки не брати, обійдеться…

— А я що?..

— Дім, ти не що, ти класний пацан, але тут потрібне мислення… як би це сказати… неоковирне.

— Яке-яке мислення?

Вони були тільки трішки нетверезими. Але його дружина все одно була не в захопленні від такої юрми майже тверезих пізніх гостей.

Коли молодика трохи обігріли і відпоїли гарячим чаєм, він розказав, що живе неподалік Стрийського парку, що повертався від родичів, хотів зрізати шлях і перетнути парк замість того, щоб його обходити. Але це виявилось не так близько і не так легко, як йому спочатку здалося. Через заметіль він заблукав, шукаючи дорогу кілька разів провалювався в сніги, а коли вийшов до траси, був настільки змучений, що сів відпочити. І встати було вже важко.

Цілком правдоподібна історія. Розповідаючи, дивився прямо в очі, не шарпався і майже не збивався. Тільки час від часу мимоволі стискував кулаки, ніби пробував, чи є сила в руках.

Від випивки відмовився.

(«Я не п’ю горілки.»)

анальгіну теж не захотів…

(«Зі мною все в порядку.»)

Уся його історія виглядала цілковито правдоподібною. Але повірити в неї могли тільки дуже п’яні люди.

— Ану закоти рукави! Чого дивишся? Алкоголем від тебе не чути, а от драпом добряче тхне. А можливо чимось серйознішим. Я сказав — закоти рукави.

Це вже Зеник. Методика мозкового штурму.

Підозрюваний завмер, моргнув, тоді відставив чашку і почав закочувати рукави.

— Заспокойся, він жартує.

— Перевірити ніколи не завадить, Сергію Романовичу. Подивіться, які у нього очі.

Той одразу опустив голову. І стиснув кулаки. А коли помітив, що робить, — невесело посміхнувся.

— Дімо, поможи моєму гостеві піднятися.

— Для чого?

— Хочу йому дещо показати… Сюди, будь ласка. Ось тут спальня моїх дітей. Заходь, не бійся. Думаю, настільної лампи вистачить… У мене двоє дітей. В обох — органічне ураження мозку. Причина так і не відома. Подивись на них. Подивись-подивись. Тобі здається, що в тебе зараз — непоправна трагедія,

(Він здригнувся…)

тобі можливо не хочеться жити,

(але погляду не відводив)

повір мені, з часом все мине,

(стояв над дитячими ліжечками і дивився на його дітей.)

а це не мине. Невідомо скільки ще років воно не мине.

— Я можу… щось зробити для вас?

— А ти як гадаєш, що тут можна зробити?

Вони повернулись у вітальню. Зеник з ними не ходив. Він взагалі намагався якомога рідше стикатися з його дітьми і його не можна було за це винити. Нічого приємного в цьому не було.

— Я міг би зробити їм масаж, — раптом сказав нічний приблуда.

Настала їхня черга завмерти.

Зеник отямився першим.

— Ха! Підмазуєшся? Щоб ти знав, Сергій Романович недавно відкрив свій власний оздоровчо-реабілітаційний центр і взяв, до речі, на роботу класного масажиста. І, коли треба, той зробить все, що треба.

Приблуда серйозно подивився на кожного з присутніх.

— Я зроблю краще.

4.

Богдан подивився на годинник. Восьма. Він не планував, що все так надовго затягнеться. Що життя затягнеться так надовго.

Спочатку були кілька вимушених тижнів в оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія», хоча можна було б відмовитись, але коли тебе підбирають ледь теплого посеред дороги, ти мимоволі почуваєш себе зобов’язаним,

(ніби ти просив їх підбирати тебе ледь теплого посеред дороги)

потім — два роки на далекій планеті Ємен,

(«Куди тебе несе, там небезпечно, стріляють, заразу якусь можна підхопити і взагалі — Азія?! Кортить померти на чужині?»)

а тепер ось гості несподівані нагрянули. Ніби не могли почекати до завтра. Завтра могли б гостювати тут цілісінький день, ніхто б їм не перешкоджав.

Мама Віра тішилась цим несподіваним гостям, гості намагались бути люб’язними, хоча це їм погано вдавалось, а він ніяк не міг дошукатися причини їхнього візиту.

Навіщо він їм здався через два роки? Що вони тут забули? І чому не прийшли хоча б на годину пізніше?

— Кудись спішиш?

Зеник. Куций, кучерявий, непосидющий. Ходячий збудник ідей, — як називали його співробітники. Тому, хто винайде вакцину «анти-Зеник» обіцяли винагороду. Зараз співробітники не впізнали б його. Зосереджений, спокійний, він немов подумки аналізує якусь складну задачку. І водночас січе кожний його рух.

Дивно, що він досі працює простим бухгалтером. Хоча можливо йому просто подобається його робота.

Цей бухгалтер запідозрив його ще тоді, два роки назад, коли він сидів на повороті біля Стрийського парку і пробував зловити машину. Щиро сподіваючись, що ніхто не зупиниться. А вони зупинились. Чомусь.

— Пані Віро, ви впевнені, що вам не потрібно в лікарню?

Сергій Романович. На перший погляд — типовий представник старої когорти керівників, себто статечний, поважний чолов’яга, з доречною сивиною на скронях, ідеально поголеним підборіддям і костюмом без жодного ганджу. Але то лише на перший погляд.

Богдан здогадувався, що цей мирний чоловік не все життя займався послугами на кшталт масажу, водних процедур і боді-билдінґу. Між його підлеглими вперто ходила чутка про те, що у нього колись була досить солідна фірма, але він все кинув, коли переконався, що його дітям ніхто і ні за які гроші не зможе допомогти.

Та й хватка у нього була серйозна. Захотів, щоб Богдан Володимирович Гриб працював на нього, — і той працював. Через силу, через «не хочу». Аж поки одного дня не зрозумів, що йому ця робота подобається. І тоді він її кинув.

А потім була планета Ємен. Далека і небезпечна. Звідки він мав би не повернутись. Але повернувся. Навіть вона не захотіла, щоб він залишився у її пісках назавжди.

Якщо чесно, Богдан не сподівався, що його вистачить так надовго.

— Ну що ви, яка лікарня, я тутечки полежу, і мені перейде, я ж звикла.

Мама Віра. Що б там не було, але все-таки вони прожили в одній квартирі багато років. Багато пережили разом. Це може і не зробило їх близькими, але зовсім чужими вони вже ніколи не будуть.

— Вам потрібно відпочити, ми не заважатимемо. З вашого дозволу ми тільки перекуримо на кухні.

— Звичайно-звичайно, мої дорогенькі…

Гості вийшли у кухню і щільно прикрили за собою двері. Мама Віра по-змовницьки понизила голос:

— Це твої друзі?

(І що ти на це?)

— Може, в іншому житті…

— Які хороші люди, правда, синочку?

— Правда. Знеболювальне мало би вже подіяти, так що спіть.

Вони подивились одне одному в очі.

— Я хочу тобі дещо сказати… в дечому признатись. Я сказала тобі неправду…

— Я знаю.

— Знаєш? Ой як добре, бо це не давало мені спокою.

(Ні, не можна було малому хлопцеві розказувати про те, що вся його сім’я виїхала за океан назавжди. А його залишила, як відкуп за несплачені борги.

Краще було вигадати байку, ніби-то всі поїхали у інше місто і обов’язково повернуться за ним навесні. А решта деталей він вже додумав сам. І кожного року благав зиму тривати вічно, аби весною знову не настало велике розчарування.

Не можна було розказувати йому правду, але ТРЕБА було.)

Богдан дивився, як вона засинає, і думав про безвихідні ситуації і про відому всім фразу, що безвихідних ситуацій не існує.

Зараз у нього були три можливі варіанти виходу, троє дверей оточували його. Одні двері вели у кімнату, де він провів своє дитинство, приправлене болем, страхом і самотністю, другі двері вели у кухню, де сиділи люди, які могли б стати його друзями, тільки, мабуть, вже не в цьому житті, треті — вели у двір, де ніяк не могла розпочатися зима.

І жодні з цих дверей не рятували його від безвиході.

Але згадавши, що обіцяв своїм гостям чаю, він встав, підійшов до дверей кухні і відчинив їх. Для нього не мало особливого значення, ЯКІ ДВЕРІ. Лиш би скоріше.

Двоє людей чекали на нього. Переглянулись. Вказали на стілець.

— Сідай.

Дуже вже до болю знайомий був початок. Але Богдан сів. Сів розслаблено, ніби не було нічого страшного в тому, щоб сидіти на стільці перед людьми, які б з радістю його затовкли. Проте поки що вони стримувались.

— Ну, розповідай, — почав Зеник.

— Що розповідати?

— Все. З початку. З самого початку. Коло замкнулося, і замкнулося на тобі, тому тобі слово.

— Спочатку було Слово.

— Ти дивись, який оригінал. Може хочеш сказати, що ти ще й до того всього віруючий?

— Бога нема.

— Це тобі протилежна сторона сказала? Коли ти свою тітку гамселив?

— Звідки ви дізнались, що я вже в Україні?

— Ми багато що знаємо. А те, чого не знаємо, зараз довідаємось. Як ти все спланував, як здійснив, яку роль відвів їй… До речі, твоя тітка щойно сказала одну дивну річ. Ніби-то вона звикла… до такого. Чи не хочеш ти сказати, що це не перший раз?

— Ні, не перший.

— А як… як часто таке траплялося з твоєю тіткою?

— Може раз в півроку, як коли.

— Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?

Богдан здвигнув плечима.

— Щось не те сказала, не те зробила.

Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.

— І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?

— Ні.

Зеник нахилився до нього.

— А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?

(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)

— Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…

— Не треба.

— Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває — у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі — це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..

— Нічого не трапилось. Настав кінець світу — і все.

— Косиш під психа?

— Якби щось змінилось від того, що я скажу…

— Б..! Я поставив тобі запитання. І не чую відповіді.

— Я не можу відповідати на питання, які задають… в такий спосіб. Називай це умовним рефлексом.

— Що за рефлекс, де ти таких слів нахапався, Гриб Володимирович? Невже ти не розумієш, що ми не підемо звідси, поки ти не почнеш говорити?!! — вибухнув Зеник.

Але тут на чиєсь щастя запімкав мобільник. Сергій Романович підніс трубку до вуха. Зеник відійшов до вікна.

(Якби вікна вміли малювати…)

— Так, Іро, що таке?…

(скільки портретів вони могли б увіковічити на своїх шибках.)

— …Не переживай, може Олена пішла за хлібом… Давай так, ти заспокоїшся, а я дещо перевірю і передзвоню тобі… На чому ми закінчили?

— Час йти за лопатами, — без ентузіазму буркнув Зеник. — І кликати Діму. Наш Гриб Володимирович не хоче говорити.

— Не хоче говорити?.. — ні півпоглядом не удостоїв Сергій Романович свого колишнього масажиста. — Це його право. Кожне його слово може бути використане проти нього.

— Угу. І жертви теж не хочуть говорити. Ніхто не хоче говорити…

Богдан подумав і вирішив зробити чай хоча б собі, раз ніхто з гостей не бажав.

Йому було дедалі важче зносити їхню зневагу.

Чомусь людина так влаштована, що думка інших людей не може бути їй абсолютно неважливою, тим паче, якщо це думка людей, їй не байдужих.

І навіть мертві хочуть, щоб про них згадували добре. Або не згадували взагалі.

— Твій задум не вдався і ти чкурнув за кордон, — продовжував Зеник, не відриваючи погляду від вікна. — Думав, що все вляжеться, забудеться… Сергію Романовичу, ми ж могли ще тоді щось зробити, принаймі завадити йому виїхати, а за цей час розібратися, що й до чого. Ми ж бачили, що діється щось недобре, але у нас свобода, ніхто не має права пхатися до чужих справ, навіть, якщо ці справи полягають у знущанні над п’ятидесятирічною жінкою. Або у замаху на вбивство.

Богдан спостерігав, як закипає чайник. І згадував, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки тому.


Два роки тому. Місяць після кінця світу.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» знаходився поблизу невеличкого парку, який не мав би нічого Богданові нагадувати, але нагадував. Усе в цьому місті нагадувало йому про те, що сталося. Мав би вже давно попрощатися з цим містом. Давним-давно.

Але солідний чоловік, що вів його своїми володіннями, дотримувався іншої думки. І звик, що його думки дотримуються в його оточенні всі.

— Проведемо зараз невелику нараду і — до справи. Усе тільки починається. Здоров був, Зенику…

На підлозі директорового кабінету — сіре килимове покриття, у тон — стіни і море живих рослин.

Богдан не витримав і пересунув крісло так, щоб не видно було вікна. Хоча споглядання килима, стін і вазонів теж не принесло бажаного результату. Білі жабки в акваріумі ритмічно рухали лапами, і те, що сніг теж білий, зовсім їх не цікавило. Та від Зеника ніщо не могло сховатися.

— От і наш Гриб Володимирович подав ознаки життя! А я думав, твій тривалий ступор плавно перейде у кому, і мені, яко ве-о нашого славного директора, доведеться підшуковувати нового масажиста.

— Не чіпай його, Зенику. На відміну від тебе, він людина серйозна і скромна, і поважає субординацію. А ти своєю словесною маячнею можеш справді звалити його з крісла. І, якщо він заб’ється, то я сумніваюсь, щоб ти знайшов ще де-небудь такого класного масажиста.

Богдан спробував щось вдіяти зі своїм лицем, хоч і розумів, що то марна справа.

Майже місяць він тут працює, а все ніяк не може звикнути до заведеного між працівниками особливого стилю відносин. До Центру цього не може звикнути. До свого місця у ньому.

А найгірше те, що йому не можна до цього всього звикати. Та він про це постійно забуває.

(Є така дитяча гра. Гладять тебе по голові, хвалять, а потім дають потиличник. «Не звикай до ласки», — називається. Найлагідніша з усіх дитячих ігор.

Він навіть голови не відхиляв. Терпів, коли гладили. Чекав, поки вдарять.

Звик.)

— Та він навіть слова такого не знає, — субординація. Скільки ти закінчив класів? Два? І три коридори?

— Зенику…

— Та не хвилюйтесь ви так за нього, татку. Либонь, якби я падав з вашого столу, ви б і пальцем не поворухнули.

— Не поворухнув би. Таких бухгалтерів, як ти, хоч лопатою загрібай.

На вікнах — темно-сині вертикальні жалюзі і такі ж темно-сині ергономічні крісла попід стінами.

Ергономіка. На думку Зеника, він такого слова знати не може.

— Що скажеш, Богдане?

— Про що?

Директор усміхнувся. Богдан знову відчув себе бовдуром з двома класами і трьома коридорами за спиною, і знову, не подумавши, бовкнув:

— Я — проти.

Не вмів він думати, коли на нього підсміюючись дивились ясні очі його директора.

«Нєбяскі», як любив говорити Зеник: «от подивився на мене татко своїми нєбяскими очима…»

— Він проти. Ви чуєте, татко? І що має означати твоє грізне «проти»? Конкретніше можеш? Ти проти війни в Іраку, проти тероризму в Америці, чи ще проти чогось такого ж глобального?

— Нова людина… — спробував пояснити Богдан, — у колективі… Я — проти.

Говорити складно — складна річ.

— Ви щось зрозуміли, татку?

— На те я і ваш татко, щоб вас розуміти.

— А я знаю одне: будь-яка поважаюча себе установа мусить мати секретарку, бажано з гарними формами. Крапка.

— Ми не модельне агенство і розмір бюсту нас не цікавить.

— А талії?

— Питання закрите. Поки що все залишиться, як є. Наступне питання. Богдане, ти працюєш у мене на випробувальному терміні, але цей термін добігає кінця. Ти про це знаєш?

Він про це знав. Місяць знав, що повинен буде піти звідси, а коли надійшов цей час, виявилось, що він волів би працювати ще десять місяців задурно, лиш би не проганяли.

Директор підійшов до акваріуму і став кидати жабкам корм. (Рибки були гарнішими.

Їх було багато, різних розмірів, форм і барв.)

— Гарна погода, правда, Богдане?

— Де?

На губах директора з’явилась знайома посмішка.

— Але на душі чомусь невесело, чи не так?

(Сусід не мав часу на рибок і приніс їх йому разом з акваріумом. «Тримай. Дивись мені, гарно доглядай за ними.»)

— Сонячно, сніжно. Справжня зима. Тобі подобаються зими?

Богдан мимоволі торкнувся лівого боку. Ребра вже зажили, але серце похвалитися тим самим не могло.

— А чого це ми з тобою про погоду заговорили, Богдане?

— Ви збираєтесь мене вигнати і не знаєте, як це сказати. Директор завмер, струсив корм з рук, обернувся, втупився у нього і перепитав:

— Я збираюсь тебе вигнати?

— М-мабуть.

— Я збираюсь тебе вигнати.

— Збираєтесь.

— Я збираюсь ТЕБЕ вигнати.

Богдан завовтузився у кріслі. Чудернацька виходила у них розмова.

— Ви збираєтесь мене вигнати. Хіба ні?

Зеник зареготав.

Директор підійшов до умивальника, витер руки, сів у своє крісло, взяв до рук аркуш чистого паперу і… запитав:

— А… за що я тебе збираюсь вигнати?

Жабки нехотячи сновигали у воді, німі від народження, не спроможні підказати правильної відповіді.

— Вам видніше.

— Так кажеш?

Помовчали.

— Гаразд, пиши.

І він підсунув аркуш до протилежного боку столу.

(Рибки були гарнішими. Набагато.

А він їх вилив в унітаз. Всі до однієї. Мусів хоч на комусь зірвати свою злість.

Найсмішніше, що це не допомогло.)

— Справишся сам? — турботливо поцікавився Зеник.

Коли тебе виганяють, тобі не просто сумно.

— Справлюсь.

Тобі слізно хочеться повернути час назад,

(і залишити тих рибок живими)

але є речі нездійсненні,

(про які навіть мріяти не можна)

і ти сідаєш і пишеш заяву про звільнення.

(щоб не кортіло повертати час назад і здійснювати нездійсненні мрії).

— Готово?

— Так.

— Подивимось, Богдане Володимировичу Гриб… «Прошу звільнити… за сімейними обставинами?» Відколи у тебе з’явились сімейні обставини?

— Треба щось написати.

— Ну напиши, що тобі запропонували кращу роботу.

— Добре…

— Або що ти зібрався на заробітки.

— Я зібрався на…

— Напиши що хочеш, Богдане, я однаково тебе не відпущу. Якщо ти зумів зробити масаж моїм дітям на належному рівні — а я трохи в цьому розбираюсь, і причому я навіть не помітив, що в тебе перелом ребра,

(А що тут помічати? Міцно обв’язуєш грудну клітку простинею, одягаєш зверху просторий джемпер — і все.)

— … то тепер, коли ти здоровий, я думаю, ми могли б узгодити і твою зарплатню, і графік роботи.

(Коли я здоровий…)

Нещасливий аркуш паперу повернувся назад перекресленим навскіс.

— То що сталося? — спитав шеф за хвилину. — Скажеш ти нам нарешті, що з тобою таке?

— Зі мною?…

— Ага.

— Я… не зовсім здоровий для такої роботи.

— Отакої! Сам признався, татку! Мовляв, хорий я, слабий, відчепіться від мене, чого пристали? Он йдіть до Діми краще пристаньте, він покаже вам, де раки зимують. — Зеник сьогодні мав можливість повеселитися від душі. — Але до Діми ми приставати не будемо, щоб ти знав. У нього обличчя хороше таке, багатообіцяюче, він і здачу може дати. А у таку гарну погоду людей не можна бити.

(Його били незважаючи на погоду.)

— Перестань зубоскалити, Зенику. Можливо, ти згущуєш фарби, Богдане?

(Або шукаєш спосіб, щоб звідси піти.

А він ніяк не знаходиться.)

— Ні, буде краще, якщо я звідси піду.

— Кому краще?

— Мені. І… і всім.

— Вигадки на сьогодні закінчились?

— Це не вигадки.

— Тоді чому ти увесь час дивишся на жаб, а не на мене?

— Вам треба було завести рибок.

Зеник знову покотився від сміху.

Богдан схилився над новим аркушем паперу: тепер вже точно виженуть.

Ці люди чомусь ставилися до нього, як до давнього доброго приятеля. Богдан не знав, чим заслужив таке ставлення, він, котрий у своєму житті не мав жодного приятеля, але одне він знав точно: що йому треба якнайскоріше звідси забиратися.

Бо якщо він до когось прив’язувався, то це надовго. А тривала дружба не входила в його плани. Друзям можна ненароком вибовтати правду і як тоді зносити їхню зневагу?

— Так кажеш тобі мої жаби не подобаються?

Ручка запнулась на слові «заява» і забула, що мала далі писати.

Від напруження страшно боліли плечі, здавалось би натреновані щоденними восьмигодинними масажами, але інколи вони дерев’яніли настільки, що їх важко було донести увечері додому.

Хто пошиє чоботарю чоботи? Хто зробить масажисту масаж?

— Я більше не можу тут працювати… Відпустіть…

(Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ… ВІДВ’ЯЖІТЬ…)

— Богдане, життя триває.

— Не для мене.

— Нам ти можеш сказати, що сталося. Ми на твоєму боці. Якщо тобі потрібна допомога…

— Нічого не сталося. Нічого, в чому ви могли б допомогти.

Директор відкинувся на спинку крісла і потер перенісся.

— І що будемо з ним робити?

— Відвеземо туди, звідки взяли? — з надією в голосі запитав Зеник. — Може йому подобалось сидіти біля парку в снігу, а ми… ми, як останні зволочі… — Зеник зашморгав носом.

— Я їду за кордон, — видав Богдан останній свій аргумент.

— Он як. Тобі тут не подобається?

— Подобається.

— Але.

— Але я їду за кордон.

— Чудернацька у нас виходить розмова.

Богдан не заперечував. Узяв ручку і швидко дописав злополучну заяву.

— Як щодо компромісу? — повів своєї директор, перекресливши і цей аркуш. — Я допоможу тобі у твоїй проблемі, я багато що можу, повір, а ти допоможеш мені підняти рівень нашого обслуговування на захмарну висоту.

Богдан зітхнув. Компроміси — не найкраща сфера його діяльності.

(Колись, коли він ще вірив, що Бог є, він пробував з Ним домовитись — «я нікого не чіпатиму, і мене не чіпатимуть», — а коли домовленість гахнула, образився на Бога до сліз.

Лише згодом збагнув, що Той, Хто живе на світі прірву літ, мабуть страждає старечою глухотою і не може почути кволого прохання маленького землянина).

— Віза вже відкрита, на днях мені мають повідомити, коли виліт.

— Летиш в Грецію чи в Португалію, Гриб Володимирович? Ну, це ж так банально. От якби на Північний полюс, це б ми ще зрозуміли, правда, Сергію Романовичу? А що, замовимо тобі літак — і вперед…

— На Північному полюсі занадто багато снігу…

5.

Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.

Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.

— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.

(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)

— Дімо, мені час йти.

У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.

У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.

— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.

— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.

— Мамо?

Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.

— Чому ти залишила вікно відчиненим?

— Що?

— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?


…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.

— Дімо?

— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…

Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,

(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)

охоронець позадкував до дверей.

— Я заснула.

— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?

— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.

— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…

— Лариса мені голову скрутить.

— За що?

— Вона придумає, за що.

Олена піймала себе на тому, що усміхається.

Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.

— Надобраніч, Дімо.

— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…

Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон

(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)

і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.

(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)

…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.

— О, це ви, заходьте…

— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?

— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…

— Це ж не квартиру міняти.

— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…

— Я здатна сама опікуватися собою.

— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.

— І інструменти прихопіть…

— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…

— Інколи дешеві замки кращі…

(… бо їх можна відкрити ножем.)

— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?

— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.

Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?

(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)

Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.

Депресія — це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.

— Ну от і все, прошу вас, — і він галантно прочинив перед нею двері. — Якщо треба буде ще якийсь замок поламати — я до ваших послуг.

— Дякую. Дякую за все.

У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.

(Дякую ВАМ УСІМ.)

Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.

Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.

(І що тепер?)

Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.

Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?

Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.

Лезо ідеально вкладалось у прорізь.

З якою силою треба було нанести такий удар?

Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.

Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.

Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.

Відсунула тюль і почекала, поки осяде пилюка. Наблизила свічку до підвіконня, провела нею від одного кінця лутки до іншого. Потерла рукою фарбоване білим дерево.

В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.

Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.

Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.

Внизу

(Я так скучила за тобою, мам…)

на тротуарі під електричним ліхтарем,

(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)

лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,

(Ти навчила мене миритися з неминучим)

задерши голову і дивлячись просто на неї,

(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)

стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.

Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.

Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.


Два роки назад. Година до кінця світу.

Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.

Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:

— Ти так схуд.

Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.

А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.

… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.

— Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі — і нічого не боятись. Так не буває, — не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.

(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!

Та знаю я, знаю.)

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?

Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.

— А ти носиш мої сережки.

— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

(І як вона витримала стільки часу без нього?)

— Я прийшов по тебе.

Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.

— Що ти робиш?!

Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.

І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!

Треба хоч в дзеркало на себе глянути.

Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.

Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…

Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.

Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.

— Що з тобою?

Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.

І тут вона закричала.

6.

Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.

Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.

Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.

— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. — Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?

— Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? — запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.

— Може, ще комусь зробити чаю? — запропонував у відповідь Богдан.

Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…

— У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.

Зеник подивився на свої нігті.

— Діма сьогодні чергує.

— То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.

— Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.

— Все, я поїхав.

— Може, хоч Діма питиме зі мною чай…

Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.

Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.

— Іро, ну що, Олена прийшла?

— Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.

— Тільки без сліз. Я спробую її знайти.

— Ти думаєш вона пішла від нас?

— Прокинулась…

— Що?

— Я знайду її, не переживай.

Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.

(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)

Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.

Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.

— Про яку очну ставку ви говорили? — запитала людина з того боку вікна, вхопившись за ручку дверцят. Видно, до сутички таки дійде. — 3 ким? Хто вам розповів про те, що сталося… того дня? Чиє ім’я ви щойно вимовили по телефону? ЧИЄ ІМ’Я?

Сергій Романович боковим зором побачив Зеника, який вибігав з будинку, і постарався якомога спокійніше дивитися в очі безумця.

— Чого тобі, Богдане?

— Чому ви прийшли по мене… аж через два роки? Чому не задавали цих питань раніше? Що сталося? Хто напоумив вас раптом взятися за цю справу? До мене тільки тепер дійшло… Ви задавали питання, на які вже знали відповіді. Що ви дізнались? Від кого? Про яку… спільну знайому ви говорили?..

Світла футболка добре виділялася в темряві, тому Зенику було важко не попасти в нього… качалкою.

Але Богдан неначе нічого не відчув, неначе приріс до дверцят.

Сергій Романович десь читав, що божевільні справді можуть не відчувати болю. Другий, третій удар… Безрезультатно.

Можна було газонути, але залишати божевільного серед людей ще небезпечніше. А потрібний номер, звичайно, ніяк не хотів знайтися.

— Скажіть мені…

Зеник приставив качалку до руки, яка торгала замок.

— Слухай, масажисте, обіцяю, що ти зараз залишишся без пальців, і не зможеш більше нікому і ніколи робити масаж… якщо не відпустиш.

Дивно, але це подіяло. Масажист відступив.

— От і добре. Я телефоную хлопцям з мєнтури.

Сергій Романович подумав і виліз з машини. У такому віці міг дозволити собі не боятися всіляких шмаркачів.

— Я б на вашому місці цього не робив, — попередив його Зеник.

Богдан тримався на відстані, охопивши себе руками за боки.

— Я не зовсім тебе зрозумів, Богдане. Але мені треба їхати. Терміново. То що будемо робити?

Той опустив голову, постояв так хвилину… тоді випростався і усміхнувся. Помітно було, що мав неабиякий досвід в сфері опанування самого себе. Тільки очі залишались скляними. І від них відбивалось світло з вікон.

— Просто я неправильно пояснив. Хвилю назад ви промовили… Вибачте, але можливо мені просто почулося… Скажіть мені…

— Що тобі сказати, Богдане?

Знову усмішка, знову стиснені пальці. Зеник качалку не опускає.

Якщо розказати комусь, як вони втихомирювали навіженого, усі будуть довго сміятись. Може і він сам також. Колись.

— Скажіть мені, про яку СПІЛЬНУ ЗНАЙОМУ ви говорили? Я напевно не так зрозумів, але… ви щойно вимовили одне ім’я… по телефону… що це за ім’я?

— А ти не знаєш?

Він замотав головою. Досвід досвідом, а він перебував зараз на грані, і що там за тією гранню, один Бог знав.

— Повторіть ще раз. Будь ласка.

— Ірина. Це все?

— Ні… тобто так. Мені почулося…

— От і добре.

Але той вже його не чув. Сів просто на тротуар, тримаючись за лівий бік і видно було, що він щадить грудну клітку при диханні. Знайома ситуація.

— Ти мабуть поламав йому пару ребер, Зенику.

— Він ледве не ошпарив мене кип’ятком з чайника. Добре, що я встиг відскочити. Хай тішиться, що я не проломив йому череп.

— Ти можеш це зробити просто зараз… — відказав Богдан.

— Із задоволенням, — не залишився в боргу Зеник.

Які в нього співрозмовники! Один другого вартий. Цікаво, їх видно з вікон?

— Може б ви пішли назад у кухню?

— Ага. Там ще зосталось трохи кип’яточку. Але для вашого бухгалтера вистачить.

— Ти що, телефона не маєш? Я казав тобі викликати охорону…

— Я не встиг, чайник закипів швидше. А ви? Теж мені директор. Та якби не моя качалка, він би перевернув оту вашу «Сузукі» догори дригом і витряс би з неї усю душу… і з вас також. А коли б ви потім обоє добряче хряснулись об асфальт, тоді б я подивився, як би ви свої накази віддавали майже заживо звареним бухгалтерам!

Богдан реготнув… і зціпив зуби. З поламаними ребрами не так просто сміятися.

— Він ще й сміється. Ви таке бачили?

А той потиху стирав сльози, трясучись від беззвучного сміху. Сидячи на асфальті. Тримаючись за бік.

Краще б їх не було видно з вікон.

— Може з проломленою головою йому стане легше? — задумливо обертаючи в руках качалку, промовив Зеник.

Богдан замахав на нього вільною рукою.

— Скажіть… скажіть йому, щоб… щоб він замовк.

— Мій досвід показує, що це неможливо. В цьому житті, принаймі.

Богдан затримав дихання на вдосі, обережно видихнув і подивився на них знизу вверх.

— Ви знову врятували мені життя. Якби ви прийшли на годинку пізніше…

— А може не в мєнтуру дзвонити, а в психушку, а, Сергію Романовичу?

Масажист майже заспокоївся. Тільки зіниці ще залишались розширеними і крила носа здригалися, але це можна було списати на біль у боці.

Якби вони не бачили ТІЄЇ ЖІНКИ там, у квартирі на першому поверсі, все можна було б списати.

— Може хтось хоче коньяку? Французького, справжнього, — раптом запропонував божевільний. — У мене давно є пляшка, але нема з ким випити.

— Татку, він хоче нас споїти.

— А ми що?

— Ну… взагалі-то ми не проти, але якщо хтось із вікон побачить, що ми п’ємо, то теж захоче.

— Коньяк у мене в квартирі. Десять хвилин їзди звідси. У районі Привокзальної.

— Він хоче нас споїти і замочити. А трупи розчленувати у ванні, поскладати у поліетиленові мишечки і викинути в сміттєпро…

— Зенику, коли я стану трупом, мене вже не буде цікавити моя подальша доля. Ну що ж, телефонуй Дімі, кажи, що в нас є робота для нього, дочекаємось його і поїдемо.

— Куди?

— В гості.

— Ви при своєму розумі? То у вас весна надворі, то ви їдете в гості до психопата! А як же ваша нагальна справа?

— Нагальні справи краще обдумувати за коньяком. Якщо звичайно лишимося живими.

Масажист подивився на них обох, помовчав. А тоді витягнув руки зап’ястями догори.

— Ну якщо хочете, можете мене зв’язати.

Пауза.

— Добре, ви виграли.

Він опустив голову на складені на колінах руки.

— Можете телефонувати… куди вважаєте за потрібне. Це і так задовго тягнеться…

Сергій Романович подивився на освітлені вікна будинку. Цікаво, скільки людей за ними зараз спостерігають?

— Як же ти коньяк будеш відкривати із зв’язаними руками?

«Психопат» підняв голову і подивився йому в очі.

— Чому ви зупинились тоді… біля Стрийського парку?

— Я звик довіряти своєму першому враженню, а воно говорило, що перше враження часто буває помилковим. А можливо таким був задум Бога.

— Його нема. Нікого, там… — Богдан вказав очима на небо, — …нема. І ніколи не було. Мама помилялась.

— Та-ак, зараз він нам тут про важке дитинство заспіває… Де там ваш садок вишневий, Сергію Романовичу..? Вже час копати землю.

— У мене було казкове дитинство.

— І я так думаю. — Зеник присів перед Богданом навпочіпки і якось дуже буденно спитав. — Ти просто штовхнув її, так?

Богдан моргнув.

— …Просто так сталося. Ти не винен. Це все обставини, Бог, Якого нема, сусіди і так далі. Ти трохи не розрахував свої сили — і вона впала.

Недаремно він взяв із собою цього бухгалтера. Якою б не була суть, але він до неї докопається.

— Вона втікала від тебе, спочатку за стіл, потім на підвіконня. Ти не розрахував і вдарив занадто сильно… І вона, перелетівши через підвіконня, впала на землю. Ти не винен, гравітація і таке інше… Можливо, вона в останній момент чіплялася за підвіконня, але ти не встиг їй допомогти. Усе сталося так швидко.

Богдан дивився на Зеника, не відриваючись. Сергій Романович вирішив, що не хотів би, щоб на нього дивилися таким поглядом. Завороженим…

— Але як тобі вдалося після цього всього вийти з будинку непоміченим і ще два роки ходити непоміченим по цьому світі? Невже ніхто, крім нас, не задався такими простими питаннями?

— Я ж казав, Бога нема, — відповів той. З його голосом теж не все було в порядку.

— Отже, це все-таки ти… Шкода… Ну гаразд, розіп’ємо ми цей коньяк — і що далі? Поїдемо за лопатами? — ввічливо поцікавився Зеник, випростовуючись і розминаючи кисті рук. Довів задачку до розв’язку, але щасливим не виглядав.

— Коли прибуде Діма — усі в машину. Вип’ємо, а тоді… тоді подумаємо… І прошу помовчати, поки ми не прибудемо на місце, а то від ваших приколів у мене розколюється голова…

— А якщо щось станеться… ну, непередбачуване?

(Вірно. Може статися все, але можливо також, що він передбачив лише одну з можливих ймовірностей. У цей вечір усе було можливим. І непередбачуваним.

Проте думка про коньяк перебивала всі інші думки.)

— Я ж просив помовчати.

— А може відкладемо до завтра? — поцікавився Зеник. Помовчати — це не для нього.

— Це задовго, — і собі обізвався Богдан.

— А тебе ніхто не питає… — Зеник реагував як завжди швидко. І знову через деякий час: — І взагалі, тобі треба було втікати, поки була можливість.

— А коньяк?

— Поважна причина.

Зеник ще через хвилину:

— А чарки під коньяк, спеціальні такі, опуклі і завужені угорі, в тебе є?

— Є.

— Дуже добре.

Дивний був вечір. Все було сказано. Навіть те, чого казати ніхто не хотів.

— А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас — без зайвих слів…

Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.

— Зенику, а ти чого чекаєш?

— Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?

— Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.

— Оптиміст ви, татку.

— Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?

— Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.

— Куди їдемо?

Вони з Зеником перезирнулись.

— На п’янку, ясна річ.

Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.

Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».

А може він просто хотів би мати такого сина… Безсовісного і нещадного садиста? Щось тут не те.

— Ану Дімо, стривай, поверни ліворуч, ми спочатку поїдемо до іншого місця… до місця злочину.

— Що ви хочете цим сказати, татку? Навіщо?

— Поставимо слідчий експеримент, Зенику…

Коли Діма натис на гальма, Сергій Романович вже знав, що поступив вірно. Хоча серце стискалося. І ліхтар перед восьмиповерховим будинком блимав щохвилі. І ні душі навкруги.

— Ну що, покажеш нам, як все було? — обернувся він до приблуди. Вони з Зеником на задньому сидінні підозріло мовчали всю дорогу. Теж ховали у «бардачок» свої думки…

Приблуда підвів голову. Сергій Романович спробував уявити, яким їм видаватиметься цей вечір років через десять, — і не зміг. Щойно у нього, бувалого у бувальцях, волосся на голові заворушилось, коли він побачив, яким поглядом Богдан подивився на вікна цього будинку… Чарка коньяку точно буде не зайвою…

— А може все-таки зв’язати його? Ну, щоб не втік, — вів своєї Зеник.

— Я не втечу. Пробував. Не виходить.

— Тебе хтось питає? Сергію Романовичу, ви впевнені, що нам потрібен цей експеримент? Ні, ви звісно шеф контррозвідки, я не сперечаюсь, але якщо зважити на обста… Отакої…

— Що таке?

— Я намагаюсь зрозуміти, що тут робить наша Оленочка.

Сергій Романович обернувся.

Курточка, джинси, черевики на пласкій підошві… Щонайбільше вісімнадцять років. Ніхто не повірить з якої прірви вона вибралася. Ніхто не захоче це виясняти.

Вечір у розпалі. Задачка майже розв’язана. Той, Хто все знає наперед, вирішив її давним-давно по-своєму, відвівши їм роль простих спостерігачів.

Сергій Романович застережливо підняв руку. Цей вечір вимагав тиші. І готовності номер один.

Олена вийшла з під’їзду свого будинку і пильно роззирнулася довкола. Мабуть шукала того, кого вони вже знайшли.

— Добрий вечір, Оленочко.

Один бухгалтер мав погану звичку втручатись, коли його не просять. Вибрався з авто, забувши про все на світі.

Дівчина здригнулась, але Сергій Романович вже поспішив їй на зустріч.

— Моя дружина місця собі не знаходить. Ай-яй-яй, як вам не соромно…

— Сергію Романовичу, Зенику? Це ви? Як ви вчасно… — видихнула вона, озираючись. — Я все зрозуміла… тобто згадала… тобто дозволила собі згадати… Він тут був. Я його бачила. Може, він досі тут?..

— Не бійтесь, ми впораємось з ним.

— Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.

Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.

— Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… — він взяв її за плечі, але вона обірвала його.

— Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.

Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…

— Завтра…

— Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…

— Якщо відкладете до ранку — нічого не станеться.

— Станеться. — Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. — Я не впевнена, але він здатен на все.

— Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…

— Я не можу чекати до ранку. — І вона рушила до авто.

— Завтра. А зараз їдьте до нас додому і заспокойтесь.

— Я не доживу до завтра. У Віри Олексіївни був племінник… я мушу довідатись, що вони з ним зробили… Він здатен на все…

Люди так мало розбираються в задачках, складених Богом.

— Я… я довідаюсь, Оленочко. Ви мені довіряєте?

— Не розумію, що ви тут робите, як ви мене знайшли?

— От бачите, нам треба буде сісти і поговорити.

— І розпити пляшчинку коньяку, — бовкнув Зеник. Щось задовго він мовчав останнім часом.

— Ну то що, домовились, Оленочко? Діма вже викликає вам таксі… Дімо?

— Що? ага, вже викликаю…

Діма звісно був радий старатися. Її краса давно звела з розуму всю чоловічу частину населення «Гармонії».

І в цей самий час, коли всі втратили пильність,

(а чоловіки мають схильність втрачати пильність в присутності таких дівчат)

відкрились дверцята автомобіля,

(майже беззвучно, але вона здригнулась)

і їхній арештант, порушивши наказ, вийшов з машини. Сергій Романович жестом зупинив Зеника. Звідси, з місця, де він стояв, було видно більше.

У блимаючому світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки. Схожі на дрібненькі осколки криги, гостро виблискуючи на льоту, вони опускались на обличчя двох молодих людей і, мабуть, не хотіли танути, інакше чому ці обличчя так рясно виблискували кристаликами льоду в примарному світлі трохи божевільного вечора. Вітер набирав сили, і з кожною секундою сніжинки летіли все швидше і швидше, тепер вони вже сікли все, що потрапляло їм на шляху, і були колючими і недобрими, може, за те, що їх кидали з білого неба на чорну землю.

Народжувалась заметіль…


Таксі вирушило на виклик. Траса у цей час доби була вільна, таксі швидко проминуло старий парк, який спокійно і велично одягався у білі шати, звернуло у новий мікрорайон і на одній з вулиць освітило на мить фарами бомжа, який тупцював довкола смітників, кутаючись у пальто…


Двоє не рухались. Кожен продовжував стояти на своєму місці, мружачи очі, щоб розгледіти в напівтемряві того, хто стояв навпроти.


Таксі під’їде під ліхтар і зблисне фарами, мовляв, чи не на мене ви всі тут чекаєте.


Дівчина першою рушить уперед і зупиниться-завмре за півкроку до хлопця — і від вселенської тиші позакладає вуха.

Минуть дві чи три вічності — і він пройде свою половину кроку. Ніби прокинеться від глибокої сплячки.

— Коли я все згадала, я подумала, що тебе вбили… Бо якби ти був живий, ти б обов’язково мене відшукав… якби був живий…

Відповіддю їй буде невесела посмішка.

— Мене вбили…

— Я не вірю… Я більше ніколи тобі не повірю…

І вона торкнеться його плеча, і під її пальцями розтане сніг.


Молодий чоловік негайно спреться рукою на авто. Напевно, заглибоко вдихне, потривоживши пошкоджене ребро, бо не може ж така маленька рука звалити такого міцного чоловіка…

Мине ще одна вічність — і він притягне її до себе. І довго-довго не відпускатиме.


Заметіль щедро осипатиме їх першим снігом…


Два роки тому. Кінець світу.

Звідкілясь у кухні взявся її тато, і накинувшись, на її хлопця, з усього розмаху вгаратав його в стіну.

Вона закричала:

— Тато, що ти робиш?!

— Я не дозволю йому торкатися до тебе!

— Тато, не смій!

— Я стояв у коридорі і все чув! Я так довго чекав цього дня, так довго чекав, коли він втратить обережність і попадеться мені до рук!

— Тато!

— Я його вб’ю!

— Що?!

— Він ніщо! Він не гідний навіть порошинки на твоїх чоботях, подивись на нього! Але я його вб’ю! І він більше не буде тебе торкатись!

— Ми давно вже не діти! Відпусти його!

— Ти його зовсім не знаєш! Зараз я тобі покажу, з ким ти маєш справу, зараз. Сідай. Ану сідай на стілець.

— Залиш нас, тато, ми самі все вирішимо…

Тато відірвав Богдана від стіни і кинув на підлогу. А тоді вдарив її долонею по обличчі. Коротко. Несильно.

— Сідай, кому сказав.

Він ніколи її не бив. А такий трагедійно-патетичний вираз обличчя з’являвся у нього лише тоді, коли він декламував вірші своєї молодості.

— Тато?..

— Хочеш ще?

Вона сіла.

— Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…

Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.

— Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.

Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.

— Друже… я чекаю…

Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.

— Що з тобою? — знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.

— Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, — сказав йому її тато.

Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…

— Що ти робиш?

…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…

— Що ти робиш?

…дійшов до спинки стільця…

— ЩО ТИ РОБИШ?

Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…

(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)

…його зіниці розширились і завмерли.

Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:

— ВТІКАЙ…

— Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.

Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.

— ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…

Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.

Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.

— Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато — людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?

— Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? — Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. — Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок — тюхтій, порожнє місце, повний нуль.

Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.

Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…

— Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.

І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.

Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.

— Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. — Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. — А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?

Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.

— Богдане!

Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.

Лезо глибоко увійшло в дерево.

Олена втупилась у це лезо.

(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)

Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.

(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)

— Він і його тітка — це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, — зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. — Народжені повзати — літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?

Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.

— Не вплутуйте її.

— Не тобі мені вказувати.

— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.

— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.

Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…

(це ж яку силу треба прикласти..?)

відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,

(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)

вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.

Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.

Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.

(Я ЙОГО ВБ’Ю)

Вона ступила з коридору у кухню.

— Тато, якщо ти не віддаш мені…

— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!

— … не віддаш мені цієї сокири…

— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

— …якщо ти негайно не віддаш її мені…

— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

— Звідки я його знаю? Кого?

— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

— Тато! Відпусти!

— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.

— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?

Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.

Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…

Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.

Дивились один на одного і мовчали.

І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…

Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.

(Це просто така гра, всього лиш гра.)

Час і простір зійшли зі своїх колій.

— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!

(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)

Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.

— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…

Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.

— Я не жартую, тато!

Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.

— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!

— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…

Вона повторила голосніше.

— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…

Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.

Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.

— Ну що, поїхали?

Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.

Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.

Ступила на бляшаний карниз…

(Зараз тут зберуться тлуми людей…)

ЩО ТИ РОБИШ?

(…і міліція, мабуть, приїде також…)

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

(…і він побоїться довершувати почате…)

СТІЙ!!!

(…і всі залишаться живими…)

ОКРІМ МЕНЕ…

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

7.

Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.

Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл, стільці, диван і фотелі, плазма і дзеркала, шафи-купе і скляні полиці — все побудоване з паралельних і перпендикулярних прямих. Без округлостей і вигинів. Ідеально просто.

І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.

У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.

Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.

Щось він упустив. Ще на самому початку.

— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.

Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:

— Усі гроші.

— А серйозно?

— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.

— Не відмовимося.

Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.

Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.

Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.

Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.


— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.

Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.

(Втрачаєш навички, хлопче.)

Стояв з підносом у руках і мовчав.

— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?

— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…

— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.

Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.

— Що? — одними очима запитала вона.

— Я все ще не можу повірити, що ти є.

— Я є… — кивнула вона головою.

Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.

Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.

— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.

(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)


Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.

Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?

У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.

А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?

Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.

Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?

Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.


Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.

— Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, — мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.

Олена відставила каву.

— Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім — щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно запеленали, що ще трохи — і ви задихнетесь. Два роки ця жінка ходила кругами біля мене, а я ніяк не могла зрозуміти, за що ж вона так мене ненавидить. Тепер розумію.

Олена глянула на Богдана. Він справді думає, що вона не помічає його стану?

— Якби не я…

— Якби не ти, — луною відізвався він, — я був би і надалі переконаний, що увесь світ є таким, яким я бачив його у нас удома, і з цим не можна боротися, з цим можна тільки цілковито змиритися. Кава стигне.

Олена глянула на чашку. Знову, як ТОДІ, захотілось озирнутися і перевірити, чи вона дійсно побачила те, що побачила. Але вона більше не озиратиметься. Досить.

— Я рада, що можу нарешті вам розказати правду. Що я нарешті сама її знаю…

Знову, як тоді, вона спробувала поставити себе на місце свого хлопця. Що він відчув у ту мить, коли прийшов до неї на ті злопам’ятні заручини? З золотими сережками у гарній упаковці. А вона безпечно завела його у кімнату, де сиділа її сім’я. Що він відчув, коли вдруге, вже після розлуки, наважився увійти до її дому, щоб покликати її за собою, а вона загаялась і не встигла.

Хіба можна після цього не зневажати її назавжди?

Якщо він вкаже їй на двері, вона це зрозуміє, хоча навряд чи переживе. Чому ж вона ще досі тут?


…Приглушений піщаний колір, не жовтогарячий, а саме жовтотеплий, владарював тут повсюди: на стелі, стінах, підлозі, м’яко перетікаючи на меблі, розсіюючись довкола напівприхованими джерелами світла і переливаючись у чарках густим ароматним коньяком…

Був тут ще один колір — чорний. Чорними були невигадливі дерев’яні стільці, ноутбук, плазмовий телевізор, віконні карнизи, кавовий сервіз і кава. І ніде нічого зайвого. Як у пустелі.

Четверо людей сиділи на різній відстані один від одного і кожен дивувався незворушному спокоєві інших, а за вікном падав сніг, і здавалося, що все сказане — просто чергова страшна історія надобраніч. Аж раптом хтось не так повертав голову, а хтось сильніше, ніж треба, стискав підлокітник, — і рятівна іллюзія зникала…

Богдан згадав,

(як просвіт вікна раптом став дивовижно ясним, в одну мить, не дочекавшись, поки він відштовхне від себе завмерлу руку з сокиркою…),

що нічого не їв сьогодні,

(і полізе до вікна через стіл…)

і зрозумів, що йому терміново потрібно знову вийти у кухню, (але не встигне…)

щоб перечекати, передихнути, перемінити гострий спалах болю на більш звичне тупе ниття.

(і як здригнеться земля, і слух відмовиться визнавати реальним ніколи раніше не чутий звук удару об землю…)

Потягнувся, щоб зібрати порожній посуд, — і перед очима зарясніли білі кола…

(а давній його Друг постояв розгублено посеред кухні, сховав сокирку в шухляду і пішов собі геть…)

— Я сама, — сказала Олена, вхопивши піднос і щезнувши десь за дверима.

Добре накульгувала на ліву ногу — і від цього робилось ще гірше.

Її тато не вбив його того дня тільки тому, що вона змінила звичний хід подій, своїм втручанням збивши їх обох з пантелику… (тітка ніколи цього не вміла)

…і створивши прецедент, який можна буде використати у суді. (У ТОМУ, НАЙОСТАННІШОМУ СУДІ.)

Заплющив очі, але білі кола знайшли його і там.

— Це все… це все мені не примарилось? І цей вечір, і Олена?.. І сніг…

— Хіба якщо у нас масові галюцинації, — невесело відгукнувся Зеник.

Богдан глянув на пляшку коньяку.

(Якщо ти почнеш до неї тягнутися, то можеш впасти.

Ну то й що? Диван — це не ВОСЬМИЙ поверх.)

— Стривай, — знову Зеник, — я сам наллю, гріх тратити такий дорогоцінний напій на килим, якщо ти впадеш.

— Дякую.

— «А не пішов би ти» звучало б доречніше…

— Сьогодні мій тато знову ЦЕ зробив? — Прозвучало за спиною. — Тато знову її… побив? Де він і що з ним?

Богдан спорожнив чарку, перш ніж відповісти.

— Нічого.

Якимось чином вона здогадалась про все.

— Він… він мій тато. Ти забув про це?

— Ні, не забув.

— То що ти з ним… зробив?

— Я перестав його боятись…

— Хтось мені нарешті пояснить, що тут коїться? — накинувся на них Зеник.

Вони перезирнулись.

— Я вперше його побачив, коли мені було шість років…

— І що? — знову втрутився Зеник, коли пауза затягнулась.

— Він приходив до нас приблизно раз в півроку. Мабуть потребував чогось такого, чого не міг отримати у себе вдома.


— Раз в півроку? — луною відізвалась Олена. — Раз в півроку він йшов від нас… пакував валізи і йшов до своєї мами. Ми з мамою так думали… Тобто я так думала. Мама напевно давно про все здогадувалась, але їй якось вдавалося ховати свою журбу за сміхом… Думаю, також, що одного разу вона йому про це сказала… Сказала, що їй все відомо, а може навіть, що подасть на розлучення, якщо це триватиме далі. Навіть веселим людям інколи хочеться плакати… Я гадаю, що він налякався і припинив відтоді будь-які стосунки з тією… з твоєю тіткою… аж поки мами не стало. Я майже впевнена, що саме твоя тітка зателефонувала мамі на роботу і сказала прямим текстом, що я викинулась з вікна восьмого поверху. Можливо навіть вона це зробила під його диктовку. Так чи інакше, — вона добилася свого: тато перебрався до неї так швидко, що не встигла висохнути земля на маминій могилі. А мій розум настільки категорично відмовлявся визнавати правду, що я втрачала зір, коли наближалась надто близько до цієї правди…


Сергій Романович потер перенісся. Мстива думка з’явилась у його голові. Все ще може піти навперекіс, ще може нічого не вдатися, діти, а ви вже торжествуєте…

Хоча… Звідки він взяв, що вони торжествують?

Вони обоє настільки зморені, що навіть не дивляться одне на одного, майже механічно відповідають на питання і втіхи їм ці відповіді приносять зовсім мало… Вони ведуть себе так, ніби дуже довго знають одне одного, ніби все вже давно вирішено, просто вони мали зустрітися тільки тепер і тут.

І виглядало так, що їх не дуже цікавили підступні думки старіючих директорів.

Тільки тепер і тут Сергій Романович остаточно упевнився, що програв. Старість його більше не покине. Вона буде з ним до кінця.


Богдан зробив зусилля і коротко відповів на чергове запитання, хоча білі кола дедалі більше заважали йому.

— Я називав його другом. Він любив пояснювати мені, дитині, прописні істини… Мені було цікаво з ним, аж поки…

(Чи коли-небудь він позбудеться звички робити паузи за кожним словом?)

— Поки що..? — уточнив Зеник.

— Аж поки він одного разу не зірвався. З того часу його могла розсердити будь-яка дрібниця… Ми ходили навшпиньках, але це не допомагало. Одним з найпростіших способів виховання було прив’язування мене до стільця. І я тільки сьогодні зміг покласти цьому край…

Більше Зеник нічого не став уточнювати.

— Я не знаю, де він зараз, Оленко. Але я точно знаю, куди він більше ніколи не повернеться.


Дванадцять годин тому. Два роки після кінця світу.

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. На першому поверсі це можна було собі дозволити. Богдан зайшов у кухню, і мама Віра стрілася з ним очима. І раптом зрозуміла, що він задумав. А от її друг стояв до нього спиною і не бачив його.

Тільки коли Богдан вимкнув радіо, друг опустив ремінь і невдоволено озирнувся.

— A-а, це ти. Давно тебе не було.

— Здоров був, Григорію.

Богдан ніколи раніше не смів так звертатися до вождя. Так безпардонно, так насмішкувато, так просто. І хто тут бачив вождя? Звичайний собі підстаркуватий дядько.

Григорій випростався і здмухнув налипле на спітніле чоло пасмо. Бити п’ятидесятирічних жінок — нелегкий труд.

— Щось ти не дуже добре виглядаєш, Григорію. Небритий, запалі очі, волосся на голові поменшало…

Дядько сплюнув і замахнувся… але як просто виявилось відібрати у нього ремінь! Цукерку у дитини так просто не відбереш.

Можна накачувати м’язи, можна лупити грушу, можна тренуватись до посиніння, але якщо твоя сутність десь глибоко всередині схиляється перед рукою, яка гладить, а потім дає потиличника, то ти пропав.

— Я можу тебе вбити, але я не хочу цього робити. Ти відчуваєш різницю, Григорію? МОЖУ, але не хочу. Ти як тарган, старий, досвідчений, дресирований, ти навчився підбирати крихти, які давала тобі твоя дружина, але вона була гостра на язик і нічого не боялася, тим паче таких тарганів, як ти. І ти пошукав собі ще одну сім’ю. Де ти міг стати головою, ідолом, божком, де одного разу ти скуштував чужого болю і страху — і тобі це сподобалось.

Я знаю це відчуття, огидний тарганище. Ти його довго плекав в мені, це відчуття патологічної необхідності мучити когось так довго і старанно, поки стане сил. Коли я зрозумів, що мені не вдається його заглушити, хоча я працював по дванадцять годин на добу без перерв і відпусток, я прийшов до твоєї дочки, я хапався за неї, за мою останню соломинку, бо воно вже було готове дозріти і дати свої плоди, це відчуття, ще крок — і я став би схожим на тебе у всьому.

Коли я прийшов до неї, я готовий був з жертви перетворитися на ката, і якби вона хоч на мить злякалась, якби почала проситись, скиглити, чи запопадливо заглядати мені в очі, якби капітулювала і стала схожою на маму Віру — ти б мав тепер гідного послідовника.

Знаєш, що його знищило, що знесло голову цьому змієві, який в мені жив? Твоя дочка готова була заради мене на все.

Моє життя протікало в замкненому просторі, мене повсякчас опікали, але робили це заради своєї втіхи, ніхто не робив нічого ЗАРАДИ МЕНЕ і я гадав, що це нормально, що всі люди так живуть, що з одного боку мусять бути жертви, а з іншого палачі, але її це так вражало, що вона боролась за мою душу до останку. За мене, який не вартував навіть пороху на її чоботях, пам’ятаєш, Григорію? Я був згідний з тобою, але не вона. У ті хвилини, коли вона захищала мене, коли зробила єдине, що ще могла зробити для мого порятунку, втратило сенс все, чого ти мене вчив. Я був людиною, заради спасіння якої інша людина віддала своє життя, я більше не мусів і не міг бути ні жертвою, ні палачем, я був звільнений.

І тому я тебе не вб’ю. Це мені не потрібно. Це бридко — давити тарганів, я ніколи не любив цього заняття.

Богдан взяв його пальцями за шиворот і повів до виходу.

— Але якщо ти появишся біля мами Віри в радіусі тисячі метрів… я повторюся, бо ти міг мене не зрозуміти… якщо ти підійдеш до цього будинку ближче, ніж на тисячу кроків, я куплю найкращої, найдорожчої отрути на тарганів і дам її тобі, всю до останньої крихти, або вибризкаю тобі в обличчя весь балончик, і ти будеш давитися і кашляти, але я прослідкую, щоб жодна краплинка не пропала даремно.

Богдан жбурнув його до дверей, кинув вслід йому його пальто і витер пальці.

— А тепер повзи, правда не знаю, де ти тепер знайдеш той плінтус, за яким міг би сховатися, і чи захоче ще хтось, щоб в нього вдома жив такий нещасний тарган.

Він допоміг мамі Вірі добратися до дивана, вкрив її покривалом і вколов їй анальгін з дімедролом.

— У мене є квартира. Я зробив там ремонт, купив меблі. Можете здавати її, можете продати, що хочете зробіть з нею.

— А ти повертаєшся сюди? І ми знову будемо разом?

Він посміхнувся крізь сльози.

— Вам треба відпочити.

Здається, він зробив все, що повинен був зробити у цьому житті.

Шкода, що запізно.

Прихопивши аптечку, Богдан пішов до себе в кімнату, у ту саму, де пройшло його дитинство, зачинив за собою двері, виліз на табуретку, прив’язав до карнизу перевернутий догори дном флакон з калієм, встромив у корок голку від крапельниці, зручно сів і перев’язав собі джгутом руку вище ліктя. Другий кінець крапельниці теж закінчувався голкою. Залишилось ввести цю голку у вену. А потім відкрутити затискач, щоб дати можливість рідині з флакона вільно перетекти у його організм.

Від надлишку калію у крові серце зупиняється швидко і назавжди. Процедура була болюча, але йому не звикати.

У вхідні двері подзвонили. Ще раз і ще. І мама Віра гукнула йому зі своєї кімнати:

— Ти відкриєш, Богданчику, чи йти мені?

Його життя, цілком непотрібна річ, все ще залишалося при ньому. Він не міг зрозуміти, чому.

Чому Той, Кого нема, ніяк не хотів відпустити його з цієї планети назовсім?



Заметіль

Епілог

Бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв.

Мр. 4.22

* * *

Нарешті вони залишились самі. Серед ночі, у квартирі, повній сонця. На початку зими.

— Дивно. Він все-таки мене почув і запалив серед ночі сонце…

— Хто?

— Той, Хто нас врятував. А тобі треба лягти…

— Ти обрізала волосся.

— Тобі не подобається моя нова стрижка?

— Розкажи мені… те, чого я не знаю.

— Це буде нецікава історія. Тобі треба обв’язати простирадлом грудну клітку і лягти, ти ж знаєш. Де у тебе тут простирадла?

— Розкажи мені все, я так давно не чув твого голосу.

— Спочатку я ледве втекла зі свого дому, потім пішла до тебе додому, знову потрапила в полон і знову втекла. Обережно, не ворушись…

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, мій тато теж був там і все бачив. І дозволив тримати мене у вашому домі, як собаку у буді. Тільки думка про тебе, про те, куди ти дівся, не давала мені впасти у смертельний відчай.

— Мама Віра сказала мені, що ти не вижила.

— Вона аж настільки мене ненавидить?

— У неї ніколи не було нічого свого. Чужий чоловік, чужий син. А коли з’явилась ти, і цього не стало. Ти для неї — причина всіх причин.

— Як для тебе — мій батько?

— Так… напевно так.

— Ти думаєш після цього всього ми зможемо бути разом?

— А хто тепер зможе нам перешкодити?

— Тоді твоя черга розказувати. Не занадто сильно я стягнула?

— Ні. Я був на іншій планеті.

— Та невже?

— Не смійся, я серйозно. Ти носиш мої сережки…

— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.

— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…

— Тоді доторкнись до мене…

* * *

Сергій Романович відкрив двері свого будинку, зняв пальто, і як був, взутий, попрямував просто до холодильника, на автоматі, не помічаючи нічого довкола, сподіваючись, що ще одна пляшчина коньяку обов’язково допоможе йому забути про свій вік, про звиклий ритм свого життя, про нудне і остогидле чергування днів і ночей, про те, від чого так довго втікав, але не втік.

От якби можна було почати все з початку… Але з якого початку, і де він, той початок, і коли нарешті буде кінець цьому всьому…

Його дружина сиділа на кухні, вся заплакана, з розкуйовдженим волоссям, босоніж, у нічній сорочці… і дивилася на ніж, який лежав просто перед нею на стільниці, великий такий ніж з оптимальним розподілом ваги, правильно виставленим балансом леза і рукояті, з кованої сталі, шеф-кухарі люблять такі ножі, бо не втомлюється рука… Але довкола не було ні хліба, ні ковбаси, ні фруктів… нічого, що можна було різати цим ножем. Тільки стіл, його дружина і ніж.

Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.

— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…

Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на шиї.

— Я прийшов…

— Голодний?

— Трохи є…

— Я підігрію тобі… що будеш: борщ чи гуляш?

Ножа не чіпала, з місця не вставала… Сергій Романович вирішив, що треба буде щось зробити з отим ножем… або зі столом… або з дружиною…

— Я тут думав про коньяк…

— Коньяк? — схлипнула вона.

— Будеш?

— Д-давай.

Він поважно рушив до холодильника. Директор все-таки.

— Я вагітна.

Він зупинився. Розщепив верхній ґудзик сорочки, зняв черевики, шкарпетки, відчув холод плитки під ногами…

(ВАГІТНА)

обернувся, підійшов до столу, сів, взяв ніж у руки…

(ЗНОВУ)

практично відновив звичний ритм дихання і серцебиття…

(ГОСПОДИ)

…відсунув ніж подалі, потім подумав і накрив його серветкою.

— Я знала, що так буде… я чітко пила всі таблетки, але… є певний процент… Я тобі не хотіла казати… хотіла одразу в лікарню їхати… це ж дуже швидко робиться… але… не змогла… А раптом?.. Раптом саме ця дитина?.. Якщо вона виявиться нормальною, звичайною нормальною здоровою дитиною… А я її вб’ю?

— Ніхто нікого не вб’є, — Сергій Романович накрив ніж ще однією серветкою.

— А якщо все повториться! Я не переживу цього! Я краще зараз з усім покінчу!

Його дружина ридала у нього на очах, а він не міг навіть поворухнутись. Не міг її втішити. Не міг вирішити цієї проблеми, навіть будучи директором трьох таких центрів.

Це міг вирішити лише Той, Хто міг вирішити все. Якщо б захотів.

— Знаєш що, Іринко?

Він так давно не називав її пестливими іменами, що вона аж плакати перестала від здивування.

— Давай почнемо все спочатку. Тобто домовимось, що ми починаємо все спочатку. Ти вийдеш за мене заміж?

— Я? Ти маєш на увазі, навіть знаючи, що нас чекає? — вона знову поправила бретельку, волосся і медальйон. — Так. Звісно. А ти, ти одружишся зі мною? Навіть знаючи, що я народжу тобі таких дітей?

— Навіть знаючи.

— Правда?

— І нічого крім правди.

— Я загадала сьогодні: якщо ти повернешся… до мене… ну ти знаєш, про що я кажу… якщо сьогодні ти повернешся додому, дитина народиться здоровою. Я так загадала. Це смішно, правда, — і вона знову розридалась.

Він, сорокап’ятилітній чоловік з сивиною у скронях, знову відчув себе молодим і готовим на глупства. Хоча звичний ритм дихання і серцебиття більше не відновлювався. Але вона не повинна про це знати…

* * *

Віра Олексіївна прокинулась серед ночі і подумала, які чудові у її синочка друзі, як добре, що він нарешті собі знайшов таких друзів, вони не дадуть йому пропасти.

Вона згадала, як два роки тому до неї прибіг переляканий Григорій і сказав, що його донька кинулася з вікна. Він метався туди-сюди по хаті і бурмотів щось про Юлю, його дружину, щоб їй добре було, про Богдана, хоча до чого тут її синочок, про те, що якщо міліція про все довідається, він пропав. А вона вперше відчувала неймовірну радість, таку радість, яку ніколи до того не відчувала, радість переможиці. Нарешті!

Скільки років довелося чекати, щоб здихатися ТІЄЇ… — вона скривилась, — тієї особи, яка майже відібрала у неї її сина, яка зробила з нього, з такого слухняного, чемного хлопчика, — чудовисько. А як їм було добре вдвох! Ні, ніхто ніколи не зможе опікуватися ним краще від мами.

Вона розчулено пустила сльозу.

Могла би і розбитися, як-не-як восьмий поверх. Ніщо таких не бере! Такі живуть довго і щасливо на чужому горі.

Але тоді вона була така рада, що не знала, що зробити зі свою радістю. І несподівано для себе спитала: «А у твоєї жінки все в порядку з серцем?» Григорій завмер посеред хати. «Що ти хочеш зробити?» «Нічого. Просто подзвонити їй і сказати, що сталося. І все. Вона все одно тебе не любить… так, як я.» Григорій дивився переляканами очима, довго дивився, аж поки не ковтнув слину. «Набирай номер». І все. Все виявилось простішим, ніж вони думали. Так їм тоді здавалось.

А потім все пішло шкереберть.

Віра Олексіївна обтерла хустинкою сльози. Це все ВОНА, це все ота нероба, яка навіть розбитися по-людськи не змогла! Скільки крові вона їй випила, скільки нервів їй вимотала, один Бог знає… А як прикидалася немічною і безсилою, як обвела її довкола пальця! Треба було з самого початку щось підсипати їй у чай! Але Григорій одразу їй пригрозив: якщо його донька помре, він її кине! Довелося опікуватися нею, цією шльондрою, як рідною донькою. Усі діти невдячні! От і Богданчика кудись понесло за кордон.

Віра Олексіївна перевернулася на бік. Добре, що хоч напоумила Григорія винести уночі з тої їхньої хати телевізор, комп’ютер, фотоапарат і столове срібло. Все одно бідній каліці воно ні до чого. Гріх було на злодіїв не списати!

Але тепер, тепер синочок повернувся, і все буде так, як колись. І навіть якщо він знає, що ота дівка жива, він все одно до неї не вернеться. Навіщо йому каліка?

Віра Олексіївна позіхнула і заплющила очі. І знову відкрила їх.

А якщо вернеться?

Hi-і, вдруге її дитиночка не потрапить у цю пастку.

Але на серці раптом зробилося неспокійно і холодно. А якщо потрапить?

Вона згадала, як у неї на роботі травили щурів, і як вона трошки відсипала собі трутки про всяк випадок. Як-не-як перший поверх, з підвалу всяка зараза може добратися. От треба буде пошукати на балконі, десь там має бути.

Вона встала, вдягнула капці, тихенько потягнулася за халатом, щоб не розбудити лікаря, який куняв поруч у кріслі, і раптом побачила, що у неї до руки приклеєна пластирем крапельниця, але пляшка угорі порожня. Мабуть заснув, подумала вона про лікаря, і ще подумала, що треба переставити пляшки, он одна іще повна стоїть на столику, перекреслена червоним, напевно дуже важливе лікарство там, вона знає, як переставляти пляшки в крапельницях, вона бачила це у лікарні, навіщо когось будити, вона і сама впорається.

Коли Віра Олексіївна знову лягла, рідина з флакона швидко полилася їй у вену. За хвилину почало пекти. Вона подумала, що так мабуть треба, якийсь мабуть вітамінчик їй призначили.

Коли біль стала нестерпною, вона потяглася до руки, щоб висмикнути крапельницю, але неспокій і холод вже стисли серце.

Чергового скорочення серцевого м’язу так і не відбулося.

* * *

Григорій намагався сховатися за контейнером, намагався залізти всередину, але йому це не вдавалось. Було темно. Поодинокі ліхтарі ледь освітлювали дорогу.

Григорій важко дихав, біг дався йому нелегко, відчайдушно калатало серце, але він мусів відбігти якнайдалі від свого дому, щоб… щоб вона його не наздогнала.

Погода була сира, холодна і вітряна, він пробував на ходу защіпнути поли свого пальта, але воювати з вітром закоцюблими руками, — програшна справа, а зупинитися і пошукати затишну місцину він не наважувався. Він навіть оглянутися не ризикував, щоб не побачити позад себе постать зі свічкою в руках.

Нюхом вона його почула, чи що? А хто їх, МЕРТВИХ, знає..?

Коли він раптом з розгону налетів на контейнер для сміття, думка сховатися не здалася надто страшною. Зупинився, хапаючи ротом повітря і водночас намагаючись відчепити з ноги поліетиленовий мішечок. Цих мішечків довкола було повно. Напевно вітер розбурхав сміття і те, яке легше, порозносив по вулиці.

Залізти в контейнер і почекати, поки його дружина пройде мимо? Світла від її свічки не багато, а його запах переб’ється запахом сміття.

Звівшись навшпиньки, він почав забиратися в контейнер.

Вітер ворушив сміттям на порожніх вулицях. Місто спостерігало за ним мільйонами вікон. Проїхало таксі, освітивши на мить фарами бомжа, що тупцював навколо смітника. У світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки.

Григорій бурмотів і лаявся. Нарешті він сильніше запахнув поли плаща і всівся між двома смітниками, куди вітер досягав слабше.

Юля… вона ходила по їхній квартирі і шукала Олену, свою дочку, і його мабуть теж шукала… Він сам бачив: запалила свічку і ходила по хаті… Ці мертві… Нюхом чуяла, що він стоїть під вікном…

Треба було одразу втікати…

Він здригнувся, згадавши, як побачив її очі там, угорі, за склом восьмого поверху… очі своєї померлої дружини, з величезної відстані, в темряві… Чого його раптом понесло на місце злочину?

І куди йому тепер йти..? Мав дві хати, а тепер ні одної… От і Юля приходила… за ним…


Заметіль дужчала, щедро засипаючи снігом все сміття, яке траплялось їй на шляху. Кожного року вона прилітала, щоб змінити цей світ на краще. Це було її призначенням — перетворювати чорний колір у білий. Місто спостерігало за нею мільйонами вікон. Шугнувши у височінь, вона задоволено оглянула зроблену роботу.

На ранок небо не впізнає землю.



Заметіль

на главную | моя полка | | Заметіль |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу