Book: Синхрон



Синхрон

Інґеборґ Бахман

Синхрон

Синхрон

Боже мой! Як вона змерзла в ноги, але вже нарешті має бути Пестум, там є той старий готель, не розумію, як же він називався, зараз згадаю, крутиться на язиці, але так і не згадала, опустила шибку й пильно вдивлялась убік і вперед, шукала дорогу, яка має credimi, te lo giuro, dico a destra, повертати праворуч. Nettuno він називався. Коли на перехресті він стишив хід і ввімкнув дальнє світло, вона відразу побачила напис, освітлений у темряві поміж десятка назв готелів і вказівників, які скеровували до барів і пляжів, промурмотіла, що раніше все було інакше, тут же нічого не було, просто нічого, років п’ять-шість тому, ні, справді, не може бути.


Почула, як заскреготів гравій під колесами і як дрібне каміння затарабанило об дно, сиділа, скоцюрбившись, на сидінні, масувала шию, тоді, позіхаючи, потягнулась, а коли він повернувсь і сказав, що тут нічого не вийде, треба їхати в один з нових готелів, тут вони навіть ліжок уже не застеляють, ніхто не поселяється у старих готелях біля храмів, посеред троянд і під буґенвіліями, вона була розчарована і їй було легше, а загалом їй цілком байдуже, вона втомлена до смерті.


Дорогою вони майже не розмовляли, на автобані весь час було чути той різкий шум, від вітру, від швидкості, а тому вони обоє мовчали, лише коли перед виїздом із Салерно, який вони шукали цілу годину, треба було сказати то те, то те, раз французькою, тоді знову англійською, італійської він ще добре не знав, і згодом вона знову, як колись, почала мелодійно розтягувати слова, налаштовуючи свої німецькі фрази на його недбалі німецькі фрази, аж не віриться, що вона знову так говорить, через десять років, їй це чимдалі більше подобалось, а до того ж ще й у дорозі, з кимось із Відня! Вона лише не знала, що вони мають одне одному казати, лише через те, що вони обоє з одного міста і мають схожу вимову і говорять ніби до себе, може, їй тільки, після третього віскі на горішній терасі в Гілтоні, здалося, що він їй щось поверне, якийсь давній присмак, забуту мелодію, примарне відчуття дому, якого в неї більше ніде не було.


Він мешкав у Гітцінґу, тоді враз замовк, тож щось іще мало залишитись у Гітцінґу, складно вимовити, а вона виросла в Йозефштадті, на Вікенбурґґасе, тоді пішла неминуча шерега імен і прізвищ, вони ретельно обстежували територію міста, проте не знаходили спільних знайомих, які б дали якусь зачіпку, Йордани, Альтенвюли, про них вона, звичайно, знала, але ніколи не була знайома, Льовенфельдів не знала, Дойчів теж ні, я вже давно поїхала з Відня, у дев’ятнадцять, більше не розмовляю німецькою, лише коли працюю, тоді, звичайно, так, але це щось інше, коли працюю. На римському конгресі їй спочатку було важко, не те, щоб важко, це був радше мандраж, через італійську, власне, але потім все було добре, йому, звичайно, було складно збагнути, коли в когось, як у неї, стільки дипломів у кишені, вона згадала це лиш тому, бо інакше б вони ніколи не познайомились, а вона ж не мала жодного, ані найменшого уявлення в тій гілтонській перголі, власне кажучи, після такого перенапруження і думками десь інакше, а йому у ФАО вистачає англійської і французької, справді? а ще він досить добре читає іспанською, але якщо хоче залишитись у Римі, то все ж бажано було б, і він вагається між приватними заняттями та курсами італійської, організованими ФАО.


Кілька років він пробув у Руркелі і два роки в Африці, в Ґані, тоді в Ґабоні, довший час в Америці, звичайно, навіть кілька років ходив там до школи, в еміграції, вони пройшлись через півсвіту і врешті приблизно знали, де вони час од часу бували, де вона перекладала, а він щось досліджував, а що, власне? спиталася вона в себе, але не промовила вголос, а тоді вони повернулися з Індії назад до Женеви, де вона колись навчалась, до перших конференцій з роззброєння, вона була дуже добрим фахівцем, вона й сама це знала, їй багато платили, вдома вона б ніколи не витримала з її непереборним прагненням до самостійності, така неймовірно напружена робота, але я все одно її люблю, ні, заміж, ніколи, вона ніколи не вийде заміж, у тому немає жодного сумніву.


Міста закружляли вихором уночі, Бангкок, Лондон, Ріо, Канн, тоді Женева, звичайно ж, і звичайно, Париж. Лише Сан-Франциско, їй страшенно шкода, no, never, їй завжди так хотілось, after all those dreadful places there, і щоразу тільки Вашинґтон і Вашинґтон, жахливе місто, правда, так, він теж так вважає, і там він не зміг би, ні, вона теж не змогла б, тоді вони замовкли, знесилені, за якийсь час вона тихенько застогнала, please, would you mind, je suis terriblement fatiguée, mais quand-même, c’est drôle, n’est-ce pas, d’être parti ensemble, tu trouves pas? I was flabbergasted when Mr. Keen asked me, no, of course not, I just call him Mr. Keen, якому, здається, аби тільки до чогось вчепитись, до неї теж на вечірці в Гілтоні, keen, власне, but let’s talk about something more pleasant, I utterly disliked him.


Містер Кін, якого звали інакше і який в ієрархії ФАО стояв на заваді містерові Людвіґу Франкелю, був предметом обопільного інтересу перед шлаґбаумом у Баттіпальї, виявився, втім, мало результативним, бо вона його бачила лише раз, а містер Франкель знає його щойно три місяці, відколи він з’явився над ним і крутиться довкола нього, фамільярний американець, un casse-pied monolingue, emmerdant, проте хоч-не-хоч він таки визнав, що загалом складно встояти перед його люб’язністю і добродушністю. Їй довелося ще раз не погодитись і переконувати далі, І couldn’t agree more with you, I was just disgusted, the way he behaved, і що той чоловік собі уявляє у свої добрячих п’ятдесят і з уже неабияк помітною лисиною, вкритою ріденьким волоссям, і вона запустила руку своєму містерові Франкелю в густе темне волосся, а тоді поклала її йому на плече.


Він не розлучений, ні, але в процесі, з яким не поспішає ні він, ні пані Франкель у Гітцінґу, він досі не переконаний, чи їм узагалі треба розлучатись. А вона ледь було не одружилась, але незадовго до того вони розійшлися, і вона роками розмірковувала, чому, але так і не змогла зрозуміти причини, їй так і не вдалося з’ясувати для себе, що тоді трапилось. Коли вони зупинились на набережній у Пестумі і вона знову чекала в автомобілі, поки він розглядався по нових готелях і домовлявся про ночівлю, у неї майнули деякі припущення, бо не було нікого третього і не було сварки, в кожному разі для неї чогось такого не було, вона б такого ніколи не допустила, хоч і знала людей, з якими траплялися огидні речі або вони любили театральні сцени чи, може, просто вплутувались у такі історії, щоб пережити душевні потрясіння, how abominable, який несмак, біля себе вона ніколи не допускала нічого бридкого, але в них так нічого й не вийшло, бо вона не могла слухати, що він каже, хіба що коли вони лежали поряд і він її раз за разом запевняв, як дуже йому те чи те в ній, і вигадував для неї багато дрібних імен, що починалися на та petite cherie, а вона для нього багато великих, що закінчувалися на mon grand cheri, і вони сплітались одне з одним, до нестями, вона, мабуть, і досі не відплелася, це найкраще слово, від чоловіка, що став привидом, але коли вони підводились уже майже в полудень чи під вечір, бо ж не можна весь час сплітатись, він вів мову про щось, що її не цікавило, чи переповідав їй ніби склеротичний, але ж не міг він у тридцять уже хворіти на важку форму артеріосклерозу, три чи чотири важливі події зі свого життя, зупиняючись принагідно на кількох дрібніших пригодах, вона знала їх усі напам’ять від перших днів, і в разі, якби їй, як іншим, довелося викладати правду про своє приватне життя в судах цього світу, постати перед суддею, щоб захищатися чи позиватися, то не виявилося б нічого іншого, а тільки, що чоловік просто не в стані змиритися з тим, що його не слухає жінка, але й вона не була в стані миритися з тим, що мусила слухати, що він розказує, бо здебільшого він її або повчав, або щось пояснював, що таке термометр і що таке барометр, як виготовляють бетон, а як пиво, що таке реактивний двигун і чому літають літаки, якою була ситуація в Алжирі раніше й потому, а вона по-дитячому робила великі очі й удавала, ніби слухає, але думками була десь інакше, зосереджена на ньому чи на своїх почуттях до нього, кілька годин тому чи через кілька годин, лише тієї миті не могла нічого йому вділити, а уваги, то й поготів, і щойно тепер, через багато років, коли й так уже запізно, вона видобула в собі відповідь на неважливе вже питання, на чимдалі тихіше, вже майже безгучне чому. Відповідь з’явилась, бо вона шукала її не французькою, а рідною мовою, а ще тому, що тепер вона розмовляла з чоловіком, який повернув їй ту мову і був, у цьому вона не мала жодного сумніву, terribly nice, вона ще ні разу не сказала до нього Людвіґ, бо складно в’явити, щоб його так називали друзі чи родичі. Міркувала, як вона обходитиметься ці три чи чотири дні без його імені, просто казатиме йому darling чи caro, чи дорогий, а коли він відчинив дверцята з її боку, вона зрозуміла й висіла з авта, він знайшов дві кімнати на одному поверсі. Витягнув її сумку, хустку і плед, і перш ніж прийшов прислужник з готелю, вона накинулась на нього ззаду, обняла незграбно й енергійно мовила, I’m simply glad we’ve met, you are terribly nice to me, and I do not even deserve it.


У ресторані, де вже прибирали, вони були останні, застали ще рештки літеплого супу. Ця панірована риба, це — тріска, морожена? Вона знехотя колупалась у рибі, невже в них тут уже немає риби, за два кроки від моря? У Руркелі було відчуття, що від тебе справді щось залежить, це був його найкращий час, в Індії, попри все, виделкою на білій скатертині він провів лінію, як проходила залізнична колія Калькутта — Бомбей, приблизно тут можеш собі уявити, починали практично на голому місці з одним бульдозером, не було навіть де жити, самі будували перші бараки, через три роки щонайпізніше всі були геть виснажені, рівно двадцять один раз мені довелось літати з Європи до Калькутти й назад, а тоді з мене було досить. Коли вино все ж таки принесли, вона як дитині почала пояснювати, в кабіні їх завжди було двоє, не так, як перший і другий пілот, ні, звичайно, тільки щоб відразу мінятися що двадцять хвилин, так найефективніше, довше не можна перекладати, хоч інколи доводилось витримувати і по тридцять, а то й по сорок, справжнє божевілля, до полудня ще можна було, але пополудні ставало чимдалі важче концентруватися, мусиш фанатично вслухатися в кожне слово, цілком і повністю розчинятись у чужому голосі, пультом було легко вправляти, але голова, just imagine, t’immagini! В перервах вона пила з термоса теплу воду з медом, у кожного своя метода, як протриматися день, але ввечері навіть газета випадає з рук, важливо регулярно читати всі великі газети, стежити за виразами й висловами, за новими зворотами, а термінологія, з нею якраз нічого складного, існують звіти, переліки термінів, їх їй треба було наперед вчити напам’ять, хімії вона не любила, сільське господарство — дуже, проблеми біженців, може бути, коли працювала для Об’єднаних Націй, але Всесвітній поштовий союз, а ще Міжнародний союз морського страхування були для неї найбільшим кошмаром, тим, що лише з двома мовами, легше, а вона, вона вчила з самого ранку, коли робила зарядку й дихальні вправи, колись вона лежала в лікарні, і один лікар навчив її автогенного тренінгу, дещо з того вона тепер використовує, не строго за правилами, але він їй дуже допомагає. Тоді мені було дуже погано.


Але містер Франкель, якому вочевидь ніколи не було погано, не дивувався, що вона часто закінчувала реченням: тоді мені взагалі не було добре, або: тоді мені було погано. Actually, basically, звучить аж надто однозначно, ніби так буває! Одна росіянка, старша жінка, до речі, вона дивувалась їй найбільше, в неї було тринадцять мов, she really does them, бачиш, не знаю, як сказати, зізналася вона зніяковіло, згодом вона хоче відмовитись від однієї мови, від російської або італійської, це мене руйнує, приходжу в готель, випиваю віскі, не можу більше нічого чути, нічого бачити й сиджу вся знеможена, з папками й газетами. Вона засміялась, одного разу в Ріо стався випадок, не з цією росіянкою, а з одним хлопцем з російської делегації, який стежив за перекладом, напарник переклав, що американський представник — silly man, а вони з цілковитою серйозністю наполягали, що «дурак» англійською — stupid, не більше й не менше, насміялись усі тоді від душі, інколи буває навіть таке.


Німецька, вона ж уже зникає, сказав він, принаймні нам так здається, але чи й інші вже починають зауважувати, як гадаєш? Коли вони вже йшли до кімнат, він почав знову: як думаєш, чи буде колись одна мова? Вона його не слухала чи справді не чула, а на сходах оперлась об нього, ніби не може далі йти, і він потягнув її за собою. Tu dois me mettre dans les draps tout de suite. Mais oui. Tu seras gentil avec moi? Mais non. Tu vas me raconter un tout petit rien? Mais bien sûr, ça oui.

Він іще раз заглянув до неї в кімнату, запитав тихо: Надю, Надю? Й зачинив майже безгучно двері, повернувся до себе в номер, де вона щойно була і ліжко було ще тепле і пахло нею, вона сказала йому ще в Римі, що вона більше не може, після шоку, вже давно не може, згодом вона йому пояснить, спати з кимось в одній кімнаті, не кажучи вже, щоб в одному ліжку, і йому стало легше, бо в нього не було ні найменшого бажання, він був надто знервований і вже дуже звик бути самим. У цьому готелі, хоч підлога й була кам’яна, тепер рипіло, двері на балкон відчинялись зі скрипом, у кімнаті дзижчав комар, а він курив і рахував, уже три роки з ним такого не траплялось, не траплялося нічого, що виходило за межі звичного життя, до того ж з чужою-чужісінькою людиною, стрімголов, наосліп, не кажучи нікому ні слова, погода була сумнівна, а в ньому страшенна порожнеча, комар ужалив, він плеснув себе по шиї і знову не вцілив, може, їй не захочеться завтра оглядати ті храми, коли вона їх і так уже двічі бачила, завтра вранці, не гаючи часу, далі, в якесь маленьке рибальське селище найліпше, малесенький готельчик, подалі від цього натовпу туристів, подалі від усього, а якщо забракне готівки, в нього є ще чекова книжка, але чи в цій глушині взагалі знають, що таке чек, у кожному разі в нього дипломатичні номери, які досі завжди мали відповідний ефект, і головне зрештою, що між ними все гаразд, з нею ніяких труднощів, а через тиждень вона вже буде в Голландії, єдине, що його бентежить, що він її запопав, тиждень тому в Римі, тієї суботи, ніби в його житті може відновитися щось просте, якась забута болюча втіха, від якої він кілька днів був під таким впливом, що навіть у ФАО почали щось помічати, поміж well-well, okay-okay, you got that? Він загасив цигарку, ні краплі сну, його розсіяла музика, що прогриміла коридором, Strangers in the Night, поряд у кімнатах відчинялися двері, а в ньому назва зазвучала як Tender is the Night, він мусить постаратися взяти з цих днів найкраще, в умивальнику раптом забулькотіла вода, загуло в трубах, він знову здригнувся, тепер уже від гучної розмови за стіною, неможливий готель, оцей тремтливий неспокій вночі, Io scirocco, sto proprio male, в Калькутті чи де це почалось, а тепер у Римі відчуття пригніченості надходить дедалі частіше, the board, the staff, новий проект, tired, I’m tired, І’m fed up, він усе ж таки взяв, намацавши в темряві, валіум 5, I can’t fall asleep anymore without it, it’s ridiculous, it’s a shame, but it was too much today, біганина і банк уже був зачинений, але йому хотілося забратися геть з міста з нею, she is such а sweet і gentle fanciulla, not very young but looking girlish as I like it, with these huge eyes, and I won’t have me hoping that it’s possible to be happy, but I couldn’t help that, I was immediately happy with her.


Вони швидко попрямували до другого храму і, перезирнувшись, повернулись перед третім назад. Він тримав розгорнутий путівник у руці, прочитав машинально абзац, але оскільки вона нічого не хоче знати, то ліпше він їй нічого й не пояснюватиме. Поплелися до парку Неттуно, де стояло багато порожніх шезлонгів, знайшли місце, звідки було видно храми, замовили кави й розмовляли. Специфічний цей рік, погодився він, це, вочевидь, сироко, дивно й гнітюче, весь час то надто спекотно, то надто холодно або надто задушливо, хай де я буваю, дивно, і так рік у рік. Tu es sûr qu’il s’agit des phenomenes meteorologiques? Щось, пов’язане з космосом? Moi non, je crains plutôt que ce soit quelque chose dans nous-mêmes qui ne marche plus. Греція теж уже не та, якою була колись чи нещодавно, взагалі не така, якою була десять, п’ятнадцять років тому, коли я був там уперше, а якщо в’явити, що відбулося за два тисячоліття, тоді як він не в змозі охопити й осягнути оцей ось невеликий проміжок часу і свою особисту історію, то хіба це щось не приголомшливе і божевільне, що тут можна просто сидіти, пити каву й дивитись на грецькі храми — come fosse niente, втрутилась вона, і він не зрозумів, чи проникла вона в перебіг його думок, якими він не ділився і яких сам до кінця не розумів. З ким вона раніше тут була, його, звичайно ж, не стосувалося, але чому їй раптом перехотілося оглядати храми? Причина, звісно, не в ньому, це щось інше, але вона розповідала про що завгодно, тільки не про це, і він так і не довідався про неї більше нічого, а лише що вона пережила якийсь шок, but who cares, і що їй часто було погано.


Коли він забирав її в Римі з готелю, ця подорож видавалась їй ще звичною пригодою, але що більше вона віддалялася від місця, де тепер працювала, важливішого для неї, ніж для багатьох власна домівка, а тому віддалятися від нього набагато важче, то дедалі непевніше почувалась. Вона більше не випромінювала впевненої в собі особистості в холі, в барі, ніби щойно з обкладинки Vogue чи Glamour, у відповідний час у відповідній сукні, вже майже ніщо не вказувало на її ідентичність, вона виглядала як будь-яка пересічна особа у своїх вилинялих джинсах і надто вузькій блузці, з валізою і пляжною торбою, таку, як вона, він міг би підібрати й на вулиці. Щоб він не зауважив, як вона боялась бути залежною від нього, вона намагалася змусити його думати, що без її знань місцевості і вмінь орієнтуватися не обійтись. Гортала дорогою карти шляхів, не нові й уже давно застарілі, купила на заправці ще одну карту узбережжя, яка, як з’ясувалося згодом, теж не відповідала дійсності, але він не хотів вірити, кермував лівою рукою і лівим оком, щоб дивитись у карту, а їй нема чого нервуватись, бо звідки йому знати, що вона краще за будь-якого портьє, за будь-якого працівника турфірми орієнтується в залізничних довідниках, атласах доріг і розкладах польотів, адже все, пов’язане зі шляхами сполучень, було її життям, а коли він помітив її роздратованість і невдоволеність, то потягнув жартома за вухо, non guardare cosi brutto. Слухай, мені ще знадобляться мої вуха, veux-tu me laisser tranquille! Ледь не додала «chéri», але вчасно спохватилась, бо так вона казала до Жан-П’єра, потерла обидва вуха, де в неї зазвичай навушники, де автоматично функціонують перемикання з мови на мову. Який же все-таки дивний механізм вона собою являє, живе без жодної думки в голові, занурена в слова інших, і наче сновида мусить одразу ж встигати повторювати тими самими словами, які хіба що інакше звучать, з machen вона вміє робити to make, faire, fare, hacer і делать, кожне слово може прокручувати туди й сюди шість разів, але не має права думати, щоб machen справді означало machen, faire — faire, fare — fare, а делать — делать, це може зробити її голову непридатною, і їй треба вважати, щоб одного дня не опинитись засипаною під груддям слів.




А тоді: холи конгресових центрів, холи готелів, бари, чоловіки, рутина у спілкуванні з ними, і багато довгих самотніх ночей, і багато дуже коротких і теж самотніх ночей, і завжди ті чоловіки з їхньою важністю та жартами поміж важністю, які або одружені й огрядні і п’яні, або випадково стрункі й одружені і п’яні, або цілком приємні і вкрай невротичні, або дуже приємні і гомосексуали, в цьому сенсі в неї особливі спогади з Женеви. Вона знову завела мову про перші дні в Женеві, в неминучій Женеві, і якоюсь мірою вона може зрозуміти, про що він думав уранці в парку, бо якщо глянути на невеликий проміжок часу чи на великий, який, треба визнати, в неї не такий уже й великий, якщо зважити на її коротке життя, то те, що трапилося в самій лише Женеві і чого не трапилося, власне, не збагнути, і звідки тільки в інших береться здатність розуміти, знаю лише, що моя здатність чимдалі слабшає, я підходжу або надто близько, через роботу, або коли йду геть і замикаюсь у кімнаті, опиняюсь надто далеко, не можу збагнути. Він поклав їй руку між ноги, а вона дивилась прямо, ніби не помічає, а коли забрав руку, забув про неї і зосередився на дорозі, вона сама намагалась звертати на себе увагу, він плеснув її по руці, come on, you just behave, you don’t want me to drive us into this abyss, I hope. Їм обом справді було байдуже, що цими днями відбувалось у світі, як усе змінювалось і чому ставало дедалі безнадійніше, він мав лише зважати, щоб вони не проминули повороту на Палінуро, і ні на що більше, а ще на цю чужу жінку, разом з якою він їхав зі світу, його лише дратувало, що голова не хотіла забувати те, що він хотів залишити позад себе, так, йому хотілось поїхати геть на якийсь час, шалено хотілось, бо ці дні він має для себе, а не для Food and Agriculture, а ще тому, що йому й так не спадало нічого на думку, що робити зі своїм життям, бо бачив, як інші намагаються вдавати, ніби знають, чого хочуть, усім, кого він знав, з їхніми історіями, байдуже, були вони напівправдиві чи напіввигадані, можна хіба що поспівчувати, дивні всі або ненормальні, суцільні невдахи, що пнуться вище і вище, на кращі і ще кращі посади, з Р 3 на Р 4, щоб звідти жадібно позирати на Р 5, чи застрягали на півдорозі або скочувались униз, ніби в сходженні й падінні можна знайти заміну для місця, якого вже немає, для злету, якого вже немає, жодної радості, вона зникла, назавжди.


Його рука лежала тепер спокійно в неї на коліні, і вона не вбачала нічого незвичного в тому, як вони їдуть, як у багатьох автомобілях з чоловіком, як з усіма чоловіками в автомобілі, і все ж вона мусила взяти себе в руки, мусила бути тут і тепер, не десь у колишніх часах, не десь у дорозі, не колись у цій країні, а з містером Людвіґом Франкелем, диплом фахівця з міжнародної торгівлі після студій у Відні, тоді півсвіту, статус дипломата й дипломатичні номери, від яких тут, утім, жодних переваг, на цьому урвистому узбережжі, над самим його краєм. Так, just behave yourself! А якщо їй більше не хочеться і вона вхопиться за кермо, якщо лиш трішки шарпне, тоді перекинеться з ним, стане з ним одним цілим один-єдиний раз і зірветься у прірву без усякого жалю. Зробила кілька ковтків з термоса, запила таблетку, ні-ні, нічого, просто голова, ці надокучливі болі, в неї часто болить голова, неможливе узбережжя, всі ці місця нестерпні, всюди, куди вони звертали і щось шукали, були лиш кемпінги або маленькі недоступні пляжі, глибоко внизу. Доведеться, чого доброго, ночувати сьогодні в авті, мовила вона з наріканням у голосі. В Сапрі знову нічого не було, тоді вона скрикнула, але запізно, на голому понурому пляжі вона побачила бетонну коробку, із засвіченим написом hotel, повернемось туди назад, якщо нічого не знайдемо. О десятій вечора він теж був уже готовий припинити пошуки. Це вже Маратея, сказала вона, десять по десятій, бо вона могла нічого не знати, але котра година і де вона знаходиться, завжди знала безпомилково. Я ж кажу, їдь отуди вниз, ti supplico, dico а sinistra, він звертав, а вона його скеровувала, в ній щось забриніло, аби тільки не втратити самовладання і щоб голос не затремтів, і перш ніж він загальмував, аби лише щось сказати, вона дуже спокійно мовила російською: судьба, Маратея, судьба.


Вона не чекала в автомобілі, а відразу висіла, нетвердо ступаючи ногами і вдихаючи повітря на повні груди, а коли піднімалася сходами до входу, то відчула, хоч засліплена електричним світлом, мало що бачила, як хтось, хто відчуває на запах знайоме середовище: це не був маленький чи трохи більший готель у рибальському селищі, а цілком інший, полегшений варіант з її світу, вона йшла вслід за ним з напівзаплющеними очима, відразу прибравши поставу когось, хто не лише втомлений, а й нахабно демонструє, що це саме він і що його ніхто не в змозі ні спантеличити, ні вразити, хай він і у вилинялих джинсах та запорошених сандалях, готельний хол, в якому звідусіль так і пнеться категорія де-люкс, від за першим класом притишених кроків і голосів до категоричної відсутності будь-якої нав’язливості. Вона віддала свою пляжну торбу боєві, впала в крісло в холі й побачила, що він прямує до неї від рецепції, глянув із сумнівом в очах, вона кивнула, як вона й побоювалась, є лише одна кімната. Позіхнула, тоді втупилась понуро у формуляр, який простягнув їй менеджер, нашкрябала нерозбірливий підпис, таки занадто, ніби не можна було почекати до завтра. В кімнаті вона відразу впала на ліжко біля вікна, бо якщо вже для неї немає окремого номера, тоді вона мусить спати принаймні біля вікна, щоб не стало зле. До кімнати ввійшов кельнер, похитав головою, муму немає, помері, крюґ, вів-кліко він не знає, тоді моет-шандон, або ні, дом-періньйон брют, будь ласка, бо воно є. У ванній він дивився, як вона бере душ, витер і помасував їй тіло, тоді вона сиділа закутана в довгий білий рушник, за столом, коли знову прийшов кельнер. Звідки він довідався, що в неї сьогодні день народження, він, звичайно, бачив її паспорт, але що він про це подумав, come sono commossa, sono cosi tanto commossa. Склянки не видали ні звуку. Вона випила дві склянки, він решту пляшки, бо це не його рік, що добігає кінця в Маратеї. Що довше вона лежала, то більше її не брав сон, як у спальному вагоні чи в літаку, затиснена поміж чужими людьми, підвелася й прислухалася, він або теж не спав, або ж мав надзвичайно тихий сон. Розстелила обидва грубі рушники у ванній і вмостилася на них, курила й курила, а глибокої ночі повернулась до кімнати. Між ліжками була відстань з півметра, вона опустила ноги в ту прірву, зупинилась, тоді обережно присунулась до нього, вві сні він притиснув її до себе, і вона мовила, тільки трошки, потримай мене тільки трошки, будь ласка, бо інакше не засну.


Сонця не було, на пляжі розвівалися маленькі червоні прапорці, і вони радились, що робити. Він споглядав море, вона групу міланців, які наважились зайти до води. Він узяв маску й ласти, а коли повернувся, пояснив їй, як заходити в море і як підпливати назад до берега. Попереду хвилі накочувались на скелю з пофарбованою на біло металевою драбиною, під драбиною воду з незбагненною силою відтягувало назад, а шалено розбурхані хвилі розбивались поряд об скелю. Він обумовив з нею цілу систему знаків, і найліпше він чекатиме на неї на драбині. Один знак означав: зачекати, ще один: трошки ближче, а інший: знову назад у море, а тоді: швидко, тепер, давай! А тоді вона попливла щосили і наосліп до драбини, де він стояв і вона його більше не бачила в бризках розбурханої води, він дотягнувсь до неї чи вона легенько підтягнулась, без його допомоги, вгору. Загалом усе було добре, один раз вона наковталась забагато води, закашлялась, виплюнула й мусила лягти.


Оскільки він плавав частіше й довше, ніж вона, а вона мусила чекати, то почала нервувати й розмовляти з ним подумки, наче знала його бозна-відколи. Вона накинеться на нього: я страшенно переживала, ти просто зникаєш, обдивляюся все довкола, аж мені очі на лоба вилазять, думаю, що ти втопився, переживаю, хіба так можна, невже ти не розумієш? Подивилась на море, а тоді знову на годинник, і коли через п’ятнадцять хвилин він так ніде і не з’явився, вона обмірковувала, як це робиться в готелі, коли хтось утопився. Спочатку вона піде в дирекцію і заявить, що вона не його дружина, але про це вони й так завжди відразу здогадуються, тоді треба буде комусь зателефонувати, у ФАО, звичайно, містерові Кіну, бо вона там більше нікого не знає. Pronto, pronto, зв’язок, звісно, поганий, Маратея — Рим, Nadja’s speaking, you remember, to make it short, I went with Mr. Frankel to Maratea, yes, no, pronto, can you hear me now, a very small place in Calabria, I said Calabria, все дуже просто, містер Кін пройметься і стане раптом правдивим джентльменом, який не промовиться нікому ні словом про те, з ким містер Франкель поїхав до Калабрії, а вона не плакатиме, ні, не плакатиме, наковтається отих транквілізаторів, що вона їх бачила в нього, візьме потрійну дозу, нехай у Римі клопочуться, як розв’язати проблеми, бо для неї цього просто забагато, заплатила б будь-які гроші, аби тільки хтось відвіз її прямо до Риму, під самий готель, а тоді в неї буде ще три дні до конгресу IBM у Роттердамі, щоб оправитись, підготуватись, поховати й наплаватись у басейні, щоб знову бути в формі.


Накинула йому на плечі рушника, витерла добре й завела літанію, та ти гірше дитини, тремтиш увесь, ти ж промерз до кісток, а тоді накотилася велетенська хвиля, і вона швидко поклала ножа, гарпуна й лампу, що він їй їх кинув, вище на скелю, перш ніж кричати далі. Вона вже не чула свого голосу, а тому міцно вчепилась йому в руку, бо по драбині вже не могла зійти в воду. Мусиш аж на сам край, ноги якомога вперед, і вона впивалась пальцями наче кігтями у слизький камінь. Ліпше присядь і стрибай прямо у хвилю, туди, де вона найвища. Стрибай. Вона стрибнула дещо запізно і втрапила поміж двох хвиль. Закричала: ну як? Не погано! Надто пласко, mais c’était joli à voir, зроби… Що? Що? Зроби…

Вона стрибнула ще кілька разів до обіду, щоразу надто довго чекала, стрибала у невідповідний момент, у неї болів живіт, тоді голова, та ні, ні, я ж відчуваю, він на сто відсотків був упевнений, що це неможливо, але тримав обережно її голову в руках і втішав, доки вона не зауважила, що голодна, забула, що болить голова, й вони побігли вгору до кабінки.


Пообідні години до вечері в кімнаті, коли вона готувалася, були для нього важкі й нудні, йому так хотілося піти попірнати, але пополудні вже таки справді ніхто не міг увійти до води. Він розповів їй про рибу, яку бачив уранці, найдивовижніший екземпляр, минулого року, в Сардинії, він багато полював, але навіть там він не бачив такої чудесної cernia. Ми спостерігали одне за одним, але мені не вдавалось її перехитрити, я щоразу опинявся в поганій позиції, рибі треба вцілити в спину за головою, в потилицю, немає сенсу просто стріляти і вцілити їй, скажімо, у хвіст, до того ж не можна так робити, це не чесно, в кожному разі він так ніколи не робить. Вона сказала, ой, ти весь час думаєш про неї, ні, не хочу, не хочу, щоб ти її вбивав. Але він піде її ще раз шукати наступного дня, і розповів їй, як треба підбиратися до тієї чи тієї риби і де їх можна знайти. Дельфінів вона теж уже бачила і читала, які вони розумні, а він знає одну жінку, це його дружина, але цього він не сказав, за якою одного разу поплив слідом дельфін, чи тільки супроводжував він її, чи був у неї закоханий, а вона пливла, ніби за нею женеться акула, на березі вона впала в істерику, вона більше не заходить у море і відтоді розучились плавати. О, мовила вона, просуваючись помаленьку під нього й обмацуючи язиком кутики його вуст, я люблю тебя, ой, яка смішна — перебила себе — яка сумна історія. Люблю тебя. Одне-єдине судно, не кажучи вже про міну, страшна річ не лише для тієї риби, що безпосередньо від них постраждала, а й для всієї риби далеко навколо, вся ця вібрація, коливання — жахливі, бо на нині навіть риба не може жити у спокої, а вона ні в чому не винна. А чи винна я, запитала вона, я ж не винаходила всіх тих жахіть, не вигадувала, я вигадала щось інше, що? Ось що я вигадала, так, ось що ти вигадав, і вона запекло й дико боролася за свій винахід і безмовно пробиралася до єдиної мови, до тієї однієї, виразної й чіткої.


Він не мав бажання повертатися до Відня, багато чого вже не відновиш, і що йому, з його професією, там робити. Ностальгія? Ні, щось інше, безпідставний смуток часом. Відпустку він загалом бере взимку, бо любить кататися з дітьми на лижах, дружина відпроваджує їх йому на місяць, цього разу вийшло лише два тижні, в Кортіні, раніше вони завжди їздили до Санкт-Крістофа, відпустку він присвячує дітям, які почали вже зауважувати, що щось не так, одного прекрасного дня доведеться їм усе пояснити, бо довше вже не можна буде приховувати. Уяви, сказала вона, якось мене прямо запитали, чому в мене немає дітей і яка на те причина, можеш собі в’явити? Як можна про таке розпитувати. Він нічого не відповів, а тільки взяв її за руку. Вона думала, що немає нічого простішого, коли ти з кимось зі своєї країни, кожний знає, що можна казати і чого не можна і як казати, така собі таємна угода, а що тільки їй не доводилося чути від інших, не можна ж щоразу пояснювати, що отут для мене проходить межа, тільки досі і не далі. І вона вкотре до нестями обурилась на Жан-П’єра, якому було все не так, що вона робила і що думала, який просто, не зважаючи на неї, хотів запроторити її до чужого їй життя, в малесеньку квартиру, з купою дрібних дітей, і там йому найбільше хотілося б бачити її зранку й до вечора на маленькій кухні, вночі натомість у дуже великому ліжку, в якому вона була б чимось маленьким, un tout petit chat, un petit poulet, une petite femmelle, але тоді вона ще оборонялась, плакала, ридала, била тарілки об підлогу, кидалась на нього з кулаками, а він сміявся, спокійно дивився, що вона виробляла, доки вона не тямила себе від люті, або просто брав і бив її, не в нападі гніву, а тому, що вважав, що цілком природно вдарити її то там, то сям, pour te calmer un peu, доки вона знову не впліталась і залишалась.


Містер Франкель запитав, як думаєш, чи люди матимуть колись одну мову? Звідки ти взяв, що за ідея! Вона підтягнула вище на п’яти ремінці на сандалях, ті їй постійно спадали. Багато зникає, але ще залишається твоїх сорок мов у Індії і сорок у самому лише маленькому Ґабоні, тож існують сотні або й тисячі мов, їх хтось, напевне, вже підрахував, ви ж усе підраховуєте, сказала вона в’їдливо, ні, справді, вона не може собі в’явити, хоч і не могла пояснити чому, він натомість цілком може в’явити, і вона дійшла висновку, що він безнадійний романтик, і це їй подобалося більше, ніж її перше враження про нього як про практичного й успішного чоловіка. Для мене це було б великим полегшенням, якби зникли мови, сказала вона, лише що я більше ні на що не годжуся. Романтик, яке дитя, нехай це й стосується лише Food and Agriculture, гелікоптерів, які треба закупити для винищення сарани, чи рибальські судна з Ісландії для Цейлону, а коли він нагнувся, щоб нарешті стягнути міцніше ремінця, вона запитала, але вибач, а як ти називаєш ковбаски з хроном — Würstel mit Kren, як кажуть тільки в Австрії, чи коли якась незграба заважає тобі пройти, ти ж скажеш: Sie gschlenkertes Krokodil, правда? Здаєшся, t’arrendi? Він кивнув і глянув лукаво з-під лоба, бо забув про хрін і про крокодила. І вже знову думав про cernia, яку не знав, як назвати, тепер уже німецькою.


ФАО — не нова організація, ідея її заснування ще давніша за ООН, щось на кшталт ФАО вигадав хлопчина на американському Заході, такий собі Девід Лубин, тобто східноєвропейського походження, зі Східної Європи, як з’ясувалося, походили й вони обоє. Об’їжджаючи на коні свою нову країну, він зауважив, що за кілька миль люди нічого не знають про досвід інших, як обробляти землю, всюди в них інші забобони й інакші знання про вирощування збіжжя, динь чи худоби, і тоді цей Лубин почав збирати ті різноманітні знання, щоб згодом поділитися ними з людьми в усьому світі, а оскільки його ідеї тоді ніхто не розумів, він узяв і подався з нею до італійського короля, часом події розвиваються, власне, як у казці, а тому він і сидить у Римі в колишньому міністерстві африканських справ, і нещодавно там, наприклад, були мексиканці зі своєю пшеницею, кращою за будь-яку іншу, власне, але вона більше не слухала, а лише крикнула, яка гарна історія! А він суворо мовив, що це не історія, це — щира правда. Власне, сказала вона, бо завжди коли хтось з’являється на світ і вигадує щось фантастичне й починає втілювати в життя щось нове, то вмить з’являються такі як ти й забюрократизовують його до смерті, ой, вибач, зрозумій мене правильно, я не можу інакше думати після всієї тієї тарабарщини, якої наслухаюсь, метаючись між Парижем, Женевою й Римом, коли отак наслухаєшся, а ще сприяєш тому, щоб вони дедалі менше розуміли одне одного й заганяли себе в глухий кут, ви, чоловіки, ви — зграя бандитів, ви завжди мусите все перетворювати на щось звичне, а той хлопчина, як ти кажеш, його звали, цей Девід мені подобається, а інші — ні. Він справді всюди їздив верхи, не те, що ви, віпи, в манежі, з інструктором, щоб зберігати форму, ні, він не такий, я впевнена, а ви нинішні — навіки проклята банда.




Він засміявся і не звертав уваги, подумав, що вона надто запекло стоїть на своєму, щоб так швидко визнавати за нею рацію, натомість лише зауважив, яка вона гарна, навіть справді гарна, коли в запалі щось доводить, набагато гарніша, ніж тоді в Гілтоні, з накладними віями, декоративною накидкою і з легенько простягнутою рукою для поцілунків, бо в запалі її очі стають небезпечними, вологими і ще більшими, бо вона оживає, мабуть, лише тоді, коли надто далеко заходить, коли зважується вийти назовні і перейти межу. Як повернемось, покажу тобі, що я там роблю, в тому офісі, бо я не лише забюрократизовую щось до смерті і не ношу весь день папери туди-сюди, їх перевозять спеціальними ліфтами, я не можу їх носити, вони надто важкі, містер Універсум чи Атлас теж не змогли б. Вона підозріливо запитала, який Атлас? А він так розвеселився, що замовив іще вина. За Атласа, який має це все носити! Сі sono cascata, vero? Вона відсунула свою склянку вбік, більше не хочу, і не знаю, чому ми маємо розводити теревені про такі дурниці, не хочу нічого, що й так маю день у день, перед сном я переважно читаю якийсь детектив, але тільки тому, щоб цілком і повністю стало нереальним усе те, що протягом дня мені й так здається несправжнім, кожна конференція для мене наче безпосереднє продовження безкінечного indagine, як це називається? Весь час усі шукають причину чогось, що вже давно минуло, чогось жахливого, і ніяк не знайдуть туди шляху, бо багато хто той шлях затоптав, бо хтось навмисне позамітав сліди, бо кожний каже не всю правду, щоб уберегти себе, і от шукають, шукають, продираючись через розбіжності, суперечності, й нічого не знаходять, бо щоб зрозуміти, треба, щоб майнув якийсь здогад про те, що маєш насправді і що у зв’язку з цим справді треба робити, цілком несподівано.


Так, мовив він розсіяно, здогад. Будеш фрукти? Йому в ній подобалося також, як вона реагує, як висловлює бажання, відхиляє чи погоджується, яка вона зухвала, скромна, агресивна або проста, завжди інакша, людина, з якою можна піти куди завгодно, яка в кав’ярні поводиться так, ніби все життя п’є лише погану каву й жує черстві сендвічі, а в готелі на кшталт цього дає кельнерові зрозуміти, що з нею не до жартів, у барі поводиться як одна з тих жінок, що спантеличують своїм настроєм, нервуються, бо кружальце цитрини без цедри, бо забагато або замало льоду чи неправильно змішали дайкірі. Одна з причин прикрої відрази, яку він відчуває до своєї дружини, в тому, що та йде вулицею незграбно, із завеликою торбою, зіщулена, з нагнутою головою, що хутряне пальто для неї зайва трата грошей, бо вона носить його з виразом страдниці на обличчі, і що вона ніколи, так, як Надя, не дивиться зневажливо по боках, із сигаретою в руці, що означає, де, перепрошую, та де ж та попільничка, і ради Бога тільки не ват, я сказала дімпл, і якщо її не відразу ж зрозуміли, на обличчі з’являється такий подив, ніби від дімплу чи не від дімплу залежить результат чогось надзвичайного. Дорогою сюди вона його буквально замордувала, через сто кілометрів її треба було ледве не на руках нести в «Мотту» чи в «Павезі», наче то вона, а не він сидів за кермом на тій заполоненій транспортом автостраді вихідного дня в серпні, і звичайно, тільки вона змерзла в ноги, але їй не спало на думку обернутись і взяти пледа, вона лиш знесилено мовила, чи не міг би ти, будь ласка, please, grazie caro, Боже, як я змерзла, а тепер, коли врешті вийшло сонце, поки він, не напружуючись, розмірковував над здогадом, поклала голову йому на ноги, бо його ноги саме для того тут і є, щоб їй зручніше було лежати, він нахиливсь над нею, їхні обличчя зблизились, спотворені близькістю, що аж страшно дивитись, але він сказав те, що вона хотіла почути, і мусив її поцілувати, бо вона хотіла, щоб він її поцілував, відвернулась і засміялась, але ж нас ніхто не бачить, коли зауважила, як він невпевнено підвів погляд, пустувала, кусала його за ноги, а щоб припинила, він зв’язав їй руки і притиснув, що вона й ворухнутись не могла. Belva, bestiolina, по-моєму, саме на такі слова ти заслуговуєш, правда, запитав він, так, сказала вона, сповнена щастя, так, і well, that is а mild way to put it.


Селища вони досі не бачили, і останнього вечора він сказав, йому все ж хочеться знати, як ця Маратея виглядає, бо цей готель мало що може свідчити про містечко в Калабрії, вона весело підстрибнула і вмить зібралася, d’accord, бо ж він їй обіцяв піти якось разом на прогулянку, досі вони й кроку не зробили, tu m’as promis une promenade, нарікала вона, де мій променад, і вони швидко поїхали автомобілем, бо сонце хоч і вийшло знову з-за хмар, але вже сідало, і це сонце, що над морською гладінню починало демонструвати свої надвечірні насичені кольори, сповіщало їм також, що запроменіє воно знову на всю силу, коли їх тут уже не буде. Згори видно всю затоку, ми ж іще нічого не бачили, tu te rends compte? Вона не хоче дивитись на затоку, вона хоче хоча б трішки пройтися, ma promenade, я казала, і коли вони піднімалися вище і почастішали круті закрути, вона сказала, а де ж селище, я думала, що за пагорбом, а не там високо вгорі, куди ти їдеш, але, будь ласка, не туди вгору, не на скелю. Вона замовкла і вперлась ногами перед собою, слухала, як він розповідав про сарацинів, про вигідну оборонну позицію, і ще про сарацинів, глянь, тільки поглянь! Вона мовчала, мружилась, небо вкривалось червінню, вони наближались до хмар, їх угвинчувало в хмари, побачила перші поручні, тоді перед очима майнули другі, вона ніяк не могла наважитись попросити його, ще одні поручні. Він і подумати не міг, яка тут чудова дорога, тепер уже з’являлись один за одним мости, спрямовані все вище й вище, завислі в повітрі, й вона глянула собі на коліна, на цигарки і запальничку. Параліч почався з рук, вона вже не могла прикурити цигарку і не могла його попросити, бо була залежна від нього, майже не дихала, і щось у ній почало щезати, мабуть, вона втрачає мову, або щось починається, якась смертельна хвороба. Тоді автомобіль стояв біля блакитно-білої таблички з літерою Р, ніби це перший і останній автомобіль, що зупинився посеред цієї невтішної кам’яної пустелі. C’est fou, c’est complètement fou. Вона вийшла, не знала, куди давитись, одягнула пуловер, так було холодно, загреблась у вовну, вони йшли повз порожні, вбогі будинки, монастир, перед яким стояли священик і три літні жінки, всі в чорному, ввічливо привітались. Вона на привітання не відповіла.

С меня зтого довольно. Він повів її кам’янистою, лиш де-не-де порослою вбогою рослинністю стежкою, яка вела вгору до вершини скелі, до прірви. Вона підсковзувалась у своїх сандалях, намагаючись встигати, підвела погляд і побачила, побачила велетенську, здоровенну фігуру з каменю, у довгих кам’яних шатах, з розпростертими руками, спиною до них. Їй відняло мову, глянула ще раз на здоровецьку фігуру, яку вона бачила в готелі на поштовій картці, Христос з Маратеї, але тепер він височів на тлі неба, і вона зупинилась. Похитала головою, тоді вивільнилася з-під його руки, що мало означати, йди далі сам. Почула, як він щось сказав, постояла з опущеною головою й повернулась, підсковзнулась ще раз і сіла на кам’яну брилу край стежки, а це означало, не ступлю більше й кроку. Він досі не зрозумів, вона сиділа на камені й обривала з кущика листя, menthe, menta, mentuccia, і таки витиснула з себе тихо, зате впевнено: йди сам, я не можу. Mareada. Запаморочення. Показала на голову, а тоді нюхала розтертий листок, наче знайшла якийсь засіб, якийсь лік. Aide-moi, aide-moi, ou je meurs ou je me jette en bas. Je meurs, je n’en peux plus. Він відходив далі і далі, а вона відчувала, збоку в спині, досі відчувала ту страшенну постать, яку хтось витягнув на вершину скелі, божевільні якісь, що допустили, що дозволили, до того ж у нужденному селищі, яке щомиті може сповзти в море, якщо лиш твердо тупнути ногою чи зробити якийсь необережний рух, а тому вона сиділа непорушно, щоб оця скеля не рухнула разом з ними і з усією вбогістю цього селища, і з нащадками сарацинів, і з усіма обтяжливими історіями зі всіх тяжких часів. Якщо не ворушитимусь, то не рухнемо. Хотіла плакати і не могла, відколи я вже не можу плакати, відколи, відколи, невже, тиняючись усіма мовами й світами, можна розучитись плакати, а оскільки сльози не поспішають на допомогу, то мушу ще раз підвестися, ще раз пройти цією стежкою, спуститись до автівки, сісти і їхати, а що буде потім, не знаю, це моя погибель.


Вона сповзла з каменя й лягла на землю, розпростерши руки, розіп’ята на цих загрозливих скелях, і не йшло з голови, яка гротескна зухвалість, робота на замовлення, громада так постановила, і оце моя погибель. Почула його кроки, вже майже стемніло, підвелася, трималась дуже рівно і йшла поруч з ним, не озираючись, назад до автомобіля, повз монастир, де чорні фігури розчинились у темряві. Щось неповторне, він був такий задоволений, він бачив усю затоку, тієї миті, коли сонце стало фіолетовим і розпливлося, а тоді його поглинуло море. Коли він рушив і повертав, йому щось спало на думку, він мимохідь мовив, що за ідея, до речі, спорудити тут таку огидну статую, ти її бачила? Автомобіль набрав швидкості, й вона відразу заплющила очі й уперлась ногами, але все одно відчувала мости, прірви, закрути, бездонність, порівняно з якою вона ніщо. Нижче знову почала дихати рівномірно. Там вище мені було так, наче в горах, тут іще вище і жахливо. Моя ти дивачко, малесенька, тут всього лиш шістсот, максимум сімсот метрів, а вона відповіла, ні, ні, тут навіть тепер ще гірше, ніж у боїнґу перед приземленням. Ми скоро приземляємось?


У барі вона, як той хворий, що негайно потребує ін’єкції, сказала, щоб їй чогось налили, не думала довго як завше, а просто що-небудь, що відразу ж подіє, перед нею поставили склянку, вона спорожнила її одним махом, не відчула смаку, їй стало гаряче від алкоголю, і напруга спала, зникла блокада між нею і ним, і світом. Тремтячими руками запалила першу вечірню цигарку. В кімнаті, коли він її обняв, вона знову затремтіла, не хотіла, не могла, боялась, що задихнеться або вмре в нього в руках, але потім захотіла, краще, хай він її задушить і знищить, а відтак знищиться і все те в ній, чого вже не загоїти, більше не опиралась, віддалась йому на волю, лежала як мертва, відвернулась без слова і вмить заснула.


Вранці, коли вона прокинулась, він уже спакувався, і коли почула з ванної гудіння бритви, почала поволі збирати і свої речі. Вони не дивились одне на одного, і вона лише після нього побігла стежкою вниз до моря, його там не було, тоді він випірнув перед драбиною і простягнув їй велику морську зірку. Вона ще ніколи не бачила живої морської зірки, не кажучи вже, щоб їй хтось її дарував, всміхнулась радісно і сумно, розглядала вражено зірку, вона її візьме з собою як сувенір, але тоді раптом кинула її в воду, хай живе собі. Море шаленіло ще більше, ніж попередніми днями, але дні вже нікому не потрібні, а ще їй більше не було страшно, що він довго не випливає з води. Показала рукою на скелі потойбіч, пожестикулювала, а тоді пішла по чорних, зелених і зі світлими мармуровими прожилками брилах, поміж якими несамовито шаленіла вода, видряпувалась, сповнена страху і ледь не плачучи від безсилля, на тріщинуваті й круті здоровецькі каменюки, злазила й видряпувалась на наступний, посеред ревища.


Вони водночас глянули на годинник. Ще мали дві години й лежали, втомлені після їжі й мовчазні, одне коло одного на лежаках на найнижчій терасі. Думали спочатку, що за стільки днів багато всього розкажуть одне одному, з того нічого не вийшло, й вона міркувала, чи він теж думав про когось іншого і в тих думках йому роїлось багато облич, тіл, багато всього понівеченого, розтерзаного, змордованого, сказаного й несказаного, і зненацька глянула на нього, з неприхованою пристрастю, саме тієї миті, коли думала про Париж і в’являла, що не він, а інший мусить її таку бачити, і тієї миті містер Франкель глянув на неї, а вона на нього тим проникливим поглядом. Про що ти думаєш, про що ти думаєш саме цієї миті, скажи, конче мені скажи! Ні про що особливе, він на мить замислився, про ту рибу він думав, якої так більше й не бачив, вона йому досі не йде з голови. Тож він думав про рибу, він не бреше, це правда, тільки нею зайняті його думки, і вцілити він їй хотів у потилицю. Взяла, коли в неї раптом застугоніло в голові, себе за потилицю й мовила: отут, ось тут я це відчуваю.


Протягом останньої години вона тричі підводилась, один раз ходила до чергового рятувальника, тоді в туалет, тоді в кабінку, де сіла й дивилась, втупившись поперед себе, він поволі, мабуть, почав помічати, а тому вона повернулась, присіла перед ним й поклала йому голову на коліно. Чи не мав би ти нічого проти, якби до від’їзду я побула сама? Нічого такого, сказала, просто трохи тяжко, вибач. Віднесеш наші речі нагору? Віднесеш?


Пішла ще раз до скель і вже не перелазила обережно, а стрибала, де могла, з однієї брили на іншу, знову підступили сльози, які ніколи не поллються, і вона чимдалі сміливішала, набиралась відваги і от, тепер, вона перестрибнула на віддалену чорну скелю, ризикувала впасти, почувалася ніби в гарячці, сказала собі, це — обов’язок, я мушу, мушу жити, і глянувши механічно на годинника, повернулась, щоб не запізнитись, і поправила себе, та що я кажу, що це таке, ніякий це не обов’язок, я не мушу, взагалі не мушу, я маю право. Так, маю право і мушу це врешті усвідомити, усвідомлювати щомиті і тут, власне, також, і застрибала, полетіла, помчала далі з тим, що збагнула, я маю право, з досі незнаною впевненістю в своєму тілі за кожного стрибка. Я маю право, ось воно, я ж маю право жити. В кабінці лежали тільки її джинси і блузка, вона швидко перевдягнулась і полетіла, підстрибуючи, стежкою вгору до готелю, анітрохи не захекалась і майже не відчувала під собою ніг. Треба оглянутись, море, хай і не все море, не все узбережжя, не вся затока — зупинилась і нагнулась, бо на стежці щось лежало, його пуловер, загубив, мабуть. Піднесла пуловер, вткнулась із невгамовним захватом у нього й цілувала, відірвала розгарячіле обличчя й підвела погляд, море, як гарно, а тепер насмілюсь глянути також позад себе і вгору на ті фантастичні узвишшя, і на ту гору теж, на звислу, найурвистішу, і на самому її вершечку знову щось побачила, маленьку, ледь помітну фігуру, з розпростертими руками, не розіп’яту на хресті, а готову до грандіозного польоту, до злету й падіння.


У вестибюлі, ледь переводячи подих, зупинилась, їй ще не хотілось іти до нього, і вона помчала сходами в кімнату. Валіз уже не було, ліжка ще не постелені для нових гостей, стала перед дзеркалом і спробувала розчесати своє здичавіле, заросле довге волосся, надати жорсткому, солоному клоччю хоч якоїсь форми. Повідчиняла всі шафи й повитягувала шухляди, позбирала порожні пачки з-під цигарок, клаптики паперу й одноразові хустинки і вкинула все до смітника, заглянула під одне й під друге ліжко, і хотіла було вже йти, як раптом біля його ліжка, в шухляді під лампою побачила книжку. Добре, що вона ще раз зайшла до кімнати. Взяла книжку, запхала її в торбу і відразу ж витягнула назад, бо не може бути, щоб це була його книжка. Il Vangelo. Біблія, в таких готелях вона належить до готельного майна. Сіла на незастелене ліжко, і так, як розгортала словники, часто в забобонній одержимості, щоб знайти якесь слово, що стане підпорою на день, зверталась до тих книжок як до оракулів, з такою ж одержимістю розгорнула вона й цю книжку, для неї це словник і більше нічого, заплющила очі, провела пальцем ліворуч угору й розплющила очі, там було одне-єдине речення, яке гласило: Il miracolo, come sempre, è il risultato della fede е d’una fede audace. Поклала книжку на місце і спробувала, повертівши реченням у роті, переробити його.

Диво

Диво як завжди

Ні, диво це — результат віри та

Ні, віри та сміливого, ні, більше, ніж сміливого, більше, ніж це…

І розплакалась.

Я не досить добра, не все знаю, досі всього не знаю. Вона не переклала б цього речення жодною мовою, хоч і вважала, що знає, що кожне слово окремо означає і як його вживати, але не знала, що в тому реченні насправді. Вона, власне, не все знала.


Зупинилась перед баром, він чекав на неї, але не бачив, як вона підійшла і взагалі її не зауважував, бо разом з іншими гостями і хлопцем з бару зосередився на телевізорі в кутку. Велосипеди, екраном рухались велосипеди, тоді лише один велосипед, було видно нагнутого над кермом велосипедиста, тоді край шляху з юрмищем людей. Коментатор коментував неймовірно збудженим голосом, плутався, виправляв себе, знову спотикався об слова, залишалось ще три кілометри, коментував чимдалі швидше, ніби сам мав тиснути на педалі, ніби не був уже в змозі протриматись до фінішу, ніби це його серце от-от зупиниться, язик відмовляв йому цілковито, вона запитала в себе, скільки це ще, два кілометри, а хлопця з бару, який у трансі не зводив з телевізора очей, запитала ввічливо: chi vince? Хлопець не відповів, ага, ще один кілометр, коментатор ледве дихав, хрипів, йому ніяк не вдавалося доказати останнє речення до кінця, і фінішну лінію він перетнув з нерозбірливим криком. Саме тієї миті в телевізорі заревіло, натовп край шляху здійняв хаотичний ґвалт, який поступово переріс у виразне стакато:

А

  дор

       ні

А

  дор

       ні

Вона слухала з жахом і з полегшенням, і в тому крикові у ритмі стакато їй вчувалися крики в ритмі стакато зі всіх міст і всіх країн, де їй довелося бувати. Ненависть у ритмі стакато, тріумф у ритмі стакато.

А

  дор

       ні

А

  дор

       ні

Він обернувся і глянув зніяковілим поглядом, бо вона вже вочевидь давно тут. Вона, всміхаючись, показала на пуловер, якого тримала, перекинувши через руку. Хлопець з бару повернувсь до тями, глянув тупо на неї і пробелькотів, commandi, Signora, cosa desidera?

Niente. Grazie. Niente.

Але рушивши, коли вже взяла його за руку, обернулась, бо спало на думку найважливіше, і хлопцеві, який бачив, як переміг Адорні, крикнула:

Auguri!

Проблеми, проблеми…

Тоді о сьомій. Так, коханий. Мені так краще. Кав’ярня на верхньому поверсі. Бо я випадково. Так, випадково, колись же мені треба сходити до перукаря.

О сьомій, десь біля сьомої, думаю, якщо вчасно… Що, справді? Дощ? Так, теж так думаю, щодня дощ. Так, я також. Тішуся.

Беатрікс видихнула ще щось у телефон і поклала слухавку, перевернулась з полегшенням на живіт і знову вткнулась головою в подушку. Коли вона, докладаючи зусиль, жваво розмовляла, її погляд зупинився на старому дорожньому будильнику, якого ніхто ніколи не брав у дорогу, і справді всього лиш пів на десяту, а найкращим у квартирі тітки Міхайловіч було те, що тут було два телефони і один з них стояв у неї в кімнаті біля ліжка, і вона будь-коли могла до нього дотягнутись і колупатись собі в носі, коли мала намір, почекати розважливо на відповідь, чи ще ліпше, коли пізньої години лягала на спину, задирала ноги й крутила ними наче на велосипеді чи робила кілька ще складніших вправ, але щойно клала слухавку, відразу ж засинала знову. Беатрікс, власне, вміла вже по дев’ятій вранці відповідати виразним, дзвінким голосом, і добродушний Еріх думав, що вона вже давно, як він, на ногах, може, вже й ходила кудись і на багато що готова цього дня. Йому, мабуть, ще ніколи не спадало на думку, що вона завжди відразу ж знову засинала і навіть сподівалася, що додивиться приємний сон, тільки якщо він приємний, але так бувало рідко, бо загалом їй мало що снилося, а якщо й снилося, то нічого особливого, насправді ж найважливіше їй було спати далі. Якби її хтось запитав, і вона, що менш імовірно, відповіла, що для неї найкраще, що вона найбільше любить робити, яка в неї мрія, яке в неї бажання і яка мета в житті, то вона б із заспаним піднесенням сказала: спати і більше нічого! Але Беатрікс ніколи нікому так не скаже, бо вона вже якийсь час як зрозуміла, до чого вони всі хилять, пані Міхайловіч і Еріх, наприклад, чи ба й навіть її кузина Елізабет: що вона, мовляв, нарешті має на щось зважитись і щось робити, так, обов’язково мусить мати якусь роботу, і що з цими людьми треба поводитись трішки люб’язніше і принагідно прохоплюватись кількома словами про плани на майбутнє і про зацікавлення.

Але цього ранку вона не відразу заснула, лежала спокійна, зарившись у блаженному щасті в ковдри й подушки, і думала: який жах. Її щось гнітило, але вона не знала, що саме, і що пов’язане воно може бути хіба із сьогоднішньою зустріччю, що вона все таки дала згоду на сьогодні, а не перенесла побачення на завтра чи на післязавтра. Вона домовилася з Еріхом лише з такого собі обов’язку перед цим світом, бо побачення з Еріхом не мало, звичайно, жодного сенсу, як не мали сенсу, мабуть, усі побачення, навіть якби в Беатрікс раптом з’явилася змога призначати побачення з кимось іншим, але такої змоги в неї на цей час не було, і це знову ж таки було пов’язане з тим, що вона просто до нічого не мала охоти. Еріх чи хтось інший, Еріх чи багато інших, яка різниця, і вона голосно й зі здоровим анімальним виявом розтерзаної душі простогнала: який жах.

Еріхові вона, звичайно, не скаже, який це для неї жах, він така добра людина, йому й так не легко, і хіба він винний, що від неї нема чого очікувати, ні підтримки, ні мотивації, і що вона не більше, ніж вимарена в галюцинаціях оаза в його житті.

Беатрікс сповзла з ліжка, обережно, і відразу ж, знесилена, впала в нього назад, бо треба добре поміркувати, що далі. За якийсь час перевела погляд примруженими очима, як непритомна, що поступово приходить до тями, на будильник, без якого вона, з одного боку, не могла обійтись, бо як інакше б орієнтувалася в часі, а з іншого, саме через це вона його ненавиділа, і побачила, що вже минула одинадцята година. Це була загадка, бо вона не могла пригадати, щоб іще раз заснула, вже протягом перших п’ятнадцяти хвилин вона, власне, геть знесилилась або ще взагалі не прийшла до себе, а перебувала десь у собі, де щось глибоко всередині безгучно закликало відступитися, змінити плани. Беатрікс постановила ні до чого себе не змушувати, бо якщо вона мала на меті домагатись чогось силою, їй це ніколи не вдавалось, і рівно о першій годині дня вона стояла напівпритомна перед шафою, висувала шухляди й відчиняла дверцята. Попорпалась у шухляді з білизною, тоді в шухляді з панчохами, пару тонких колготок витягувала так, наче ті налиті свинцем, глянула на них замислено, запхала обережно руку всередину, наставила проти світла й розглядала поволі з усіх боків, хоч і знала, що це нічого не дасть, бо що в колготках десь пустилось вічко, вона помітить, аж коли вже їх одягне, й оці мученицькі зусилля, щодня, впродовж усього життя, шукати колготи й не знати, яким той день видасться, чи вистачить одягнути старі й запрані колготи, чи треба нові, вже лиш це було жахливим, а тоді, прийнявши нарешті літеплий душ, бо гарячої води ніколи на всіх не вистачало, вона знала, як вислизнути з дому так, щоб не зустріти ні пані Міхайловіч, ні тієї жахливої Елізабет, щоб ніхто вдома не зауважив, коли вона встає, а це великий тягар. Жахливо було улюбленим словом Беатрікс, і воно щоразу зринало, коли вона не хотіла надто довго про щось думати чи, навпаки, хотіла щось цілком забути. Вона вже виклала дві сукні, але ще була в халаті, коли в кухні підігрівалась кава. Беатрікс стояла з обома сукнями перед дзеркалом у ванній і намагалася встановити зв’язок між собою і ними. Її лице було майже прозоре з воскуватою блідістю, і ледь помітний блиск обличчя ледь помітно відбивавсь у дзеркалі. Вона вже ледве було не взялася розробляти для себе якусь теорію, щось фундаментальне щодо вдягання і з’ясувати, чому це так складно і чому бувають дні, коли доводиться навіть двічі або й тричі зупинятися перед таким складним вибором як: темно-синє чи бежеве з білим, і вона виглянула у вікно, ще тільки цього бракувало, дощ, звичайно, дощ, вона ледь не пробовкнулась, але встигла зорієнтуватись і вела розмову так, ніби вже знає, яка огидна погода. Дощ, через який все змінюється і доводиться застановлятися над плащем і взуттям, хоча все ще раз може змінитися до сьомої години вечора! Беатрікс опустила сукні на край ванни і взялася очищати обличчя, бо ще зарано зупинятись на чомусь остаточно і думати далі, але про всяк випадок вона може намалюватися, ледь помітно про всяк випадок і без помади, бо вона ще мало що зважила остаточно, а коли все ж таки встигла врятувати рештки кави й пила її, сівши навпочіпки, на ліжку, їй стало трохи легше на душі, їй просто треба було раніше напитися кави, але й друга кава не змогла визволити її з-під довічного тягаря, який звалила вона на себе і якого ще не позбулася, бо вона, сьогодні вона в цьому майже переконалась, просто ще надто молода.

Беатрікс часто казала: це для вас, безумовно, жахливий тягар! Або казала: коханий, розумію, знаю, це такий великий тягар для тебе, я знаю, як це!

Цього дня вона спіткнулась і об це друге своє улюблене слово, за найменшого кроку, за найнезначнішої думки вона в якомусь сенсі наштовхувалась на ключові слова і зауважувала, що все жахливо й складно і що вона страждає під тягарем. Що два бюстгальтери були затісні, а інші надто вільні, могло трапитися хіба що з нею, бо вона так часто нерозсудливо економила, але тепер вона має принаймні тонесенькі трикутні трусики, які ніколи не розтягуються і які вона завдячує Жанн, як і те, що та звернула їй увагу на бюстгальтери, хоча після тієї короткої бурхливої дружби з француженкою, зі справжньою парижанкою, вона дійшла висновку, що і в Парижі мало чого можна навчитись і що загалом немає сенсу чогось учитись, якщо загалом всього-на-всього такий результат. Жанн приїхала до Відня автостопом, хоч і не знала навіщо, а Беатрікс і поготів не могла їй пояснити, що у Відні такого цікавого, але наступним результатом паризької підприємливості стало те, що Беатрікс, яка досі завжди казала «комбінація» чи «комбіне», як багато віденок, спідню сорочку тепер знову називала сорочкою, бо виявила, що комбінація виникла внаслідок мовної прикрості на шляху з Парижа до Відня, а вона в таких речах не буде виставляти себе на сміх, як це роблять обидві пані Міхайловіч, які, безумовно, досі вважають, що виглядаєш шляхетніше, якщо вживаєш якесь французьке слово. А загалом вона не особливо розумілася з Жанн, чия допитливість і дитяча безпосередність її передовсім дратували. Вони обоє були одного віку, Жанн було навіть майже двадцять один, але Беатрікс зауважила, що ця Жанн попросту монстр якийсь, така вона вся активна і хоче все і відразу, знати, де продають гашиш, знайомитись з хлопцями, летіти на танці, бігти в оперу, а тоді ще в Пратер чи в кнайпу, і вона вже хотіла було їй сказати, що її паризька голова повна навіжених ідей і більше немає там нічого, бо зрештою не можна бути гіпі і ганяти водночас в оперу, кататись на чортовому колесі в Пратері й руйнувати цей світ, в кожному разі у Відні не можна, сидячи, до того ж, із зарозумілим виглядом у кафе «Захер», хоча Жанн одного разу розізлилась і пояснила їй, що вона, мовляв, просто аутсайдер, смішно було, як вона вимовляла те слово. В неї була сім’я, батько, адвокат, і мати, теж адвокат, а це, звичайно ж, певний тягар, натомість для Беатрікс було страшенним тягарем волочитися з Жанн Віднем, якого вона аж так добре не знала, бо ж вона завжди тут жила, платити в «Захері» за дорожезну каву, бо мадемуазель, бачте, не задовольняла маленька звичайна кав’ярня, їй все було недостатньо віденським. Втім найприкрішою була історія з хлопцями, бо Беатрікс не знала майже ніяких хлопців, зателефонувала навмання у кілька місць і не змогла зізнатися Жанн, що вона досить регулярно зустрічається лише з одним одруженим чоловіком, якому вже тридцять п’ять, а Еріхові вона хоч і розповіла про Жанн, проте дала зрозуміти, що ради тітки, а ще тому, що кузинка також працює, мусить опікуватися чарівною французькою студенткою, батько — адвокат, мати — адвокат, і як багато всього вони хотіли б побачити, одне слово, дуже освічена дівчинка. І як завжди, коли хоча б щось можна було зробити, вона простодушно попросила в Еріха поради: коханий, знаєш, я не певна, але якби ти мені порадив щось путнє! Еріх назвав Альбертіну, Музей історії мистецтва, Беатрікс глянула на нього з вдячністю, а про себе подумала: який жах. Звісно, що Беатрікс набагато краще зналася на таких речах, ніж добродушний Еріх, який уявлення не має, яка прямолінійна та Жанн і як вона живе, хоча про щось таке він, може, й знає з газет, але для одруженого чоловіка, який працює в австрійських авіалініях і вимотує себе між роботою й домашніми негараздами, це, безумовно, незбагненний світ, і вона не так з тактовності, як, власне, через це зробила все, щоб вони не познайомились. Звісно, що та Жанн відразу ж розпитувала б, і розпитувала б про все, і немає жодного сумніву, що парижанка, та ще й така, була б у страшенному шоці, довідавшись, що між ними нічого не було, ще б, чого доброго, подумала, що віденські дівчата ні з ким не сплять, і всілякі інші дурниці, тоді як насправді Беатрікс це страшно втомлює. Еріх натомість постановив би, що Жанн не відповідна компанія для його маленької дівчинки, а Жанн подумала б, що Еріх старомодний обиватель, і Беатрікс були б неприємні їхні враження одне про одного, але історія з Жанн, на щастя, вже перегорнута сторінка, бо Жанн «зняла» двох молодих англійців і поволочилася з ними далі, до Риму, бо Відень, як вона сказала, не такий rigolo, нудне місто, але акурат кафе «Захер» те, що треба, chic, начебто це не така ж кав’ярня, як і всі інші, так само, як спідня сорочка більш-менш така ж сама, як і кожна інша спідня сорочка, хоча ні Жанн, ні вона їх не носили.

Той страшний тягар і та виснажлива брехня тепер уже нічого не важили, бо Еріхова дружина знову вчинила спробу самогубства, незадовго до від’їзду Жанн, але оскільки це була вже третя спроба за час, відколи Еріх зустрічається з Беатрікс, а тому він відразу ж їй про це розповів, вона вже вміла слухати з уважною відстороненістю, думаючи з полегшенням, що Жанн незабаром їде. Але все одно було тяжко сидіти з Еріхом у найдальшому кутку в кафе «Айлес», хоча вона любила це кафе і була щаслива, коли Еріх швидко збирався і йшов, інакше б вона мусила знову вислуховувати від початку і до нинішнього дня історію цього шлюбу, знаючи і відчуваючи, що Еріх надто порядний і совісливий і ніколи не подасть на розлучення. Беатрікс завжди чуйно вислуховувала, хоча Еріхове мученицьке життя її аніскілечки не цікавило. Вона щоразу і так і сяк обмізковувала все разом з ним, обговорювала все в усіх деталях, бо Еріх був захоплений янгольським терпінням Беатрікс, позаяк не розумів, бідний, що Беатрікс не цікавило розлучення, його воно, мабуть, теж не цікавило, але коли він отак розмовляв, розмовляв і розмовляв із цим терпеливим невибагливим дівчам, якогось буденного спільного зацікавлення ті розмови не виявляли, зате з’являлось притуплене бажання жити вже нарешті спокійно і думати, що нерозв’язана, нерозв’язна проблема з Ґуґі в минулому. Тож чуйність Беатрікс хоч і була якась дивна, втім брак зацікавленості її не дивував, бо їй було смішно сидіти отак по півгодини, по кількадесят хвилин у ролі статиста в драмі, і часом вона думала, коли вони вже розходились, що вона йому якось скаже, що їй спадає на думку, бо їй дуже подобалось те словосполучення, а саме, що між ним і Ґуґі мусить бути якась «пірамідальна телепатія». Він щоразу вчасно встигав прийти додому, одного разу він випадково виїхав із Ґрацу потягом на три години раніше, пішовши роздратований з конференції, бо вони відхилили його пропозиції поліпшення внутрішніх авіаперевезень, а тому ще встиг врятувати Ґуґі, бо якби приїхав на три години пізніше, то вже не встиг би, він наче божевільний старався як міг, викликав швидку і поїхав з нею до лікарні, а тоді відразу ж зателефонував Беатрікс, «промінчикові світла», «розраді» в його споганеному житті, і з тремтінням у голосі, зате твердо запевнив, що він без неї не може, як він подивляє її відважність і врівноваженість, її силу і розсудливість, чим, звичайно ж, навряд чи в змозі похвалитись якась інша двадцятирічна дівчина. В нападі захоплення він їй щиро побажав зустріти іншого чоловіка, когось, хто справді зможе дати їй те, чого в ньому їй завжди бракуватиме. Беатрікс не любила, коли Еріх нею захоплювався чи вів мову про її неабияку зрілість, вона засміялась, сміялась без угаву, щойно настав відповідний момент, щойно можна було сміятись і веселий настрій не шкодив: Але ти забуваєш, коханий, що я народилась двадцять дев’ятого лютого! Порахуй ще раз, я ще дитина й ніколи не подорослішаю! Ти мені так потрібний, ти моя єдина опора! Глянула на нього з вдячністю, і Еріх подумав, перебуваючи в думках, звісно, біля Ґуґі, що він таки справді важлива опора в житті Беатрікс, бо це дитя по суті саме-самісіньке на цьому світі, і тепер на ньому відповідальність, власне, за двох, за Ґуґі і за Беатрікс, і йому ніколи не впала в очі омана, бо вона вводила його в оману без усякого наміру щодо будь-чого, а тому він, безперечно, мусив вірити у свою важливість, тобто відповідальність. У ті нечисленні, короткі хвилі, коли в Беатрікс з’являлось до Еріха почуття, вона зітхала про себе й думала, що єдине, що вона щиро бажає цьому бідному милому чоловікові, щоб він нарешті невчасно прийшов додому, коли Ґуґі зволить іще раз вкоротити собі віку. Бо він таки справді заслуговує на кращу дружину, ніж Ґуґі, а ще, на кращу, ніж вона.

Але він такий дурник, щоразу переживає своє нещастя наче вперше, потрапив у пастку, звідки немає виходу. І вона справно відсиджувала своє і точно знала, що не зможе йому допомогти, ніхто йому, мабуть, не зможе допомогти, однак намагалася зосереджувати його увагу якомога більше на собі, бо хай там як, але все ж таки краще, коли Еріх вважає, що він відповідальний за неї, бо тоді він принаймні на якийсь час забуває про свою Ґуґі, і аж так багато до його нещастя вона не додає, але треба, щоб воно здавалося йому дещо більшим, аби він не знемігся цілком у своєму реальному нещасті.

Інколи, досить рідко, вони ходили також у кіно і тримали одне одного за руки. Беатрікс узагалі на тому не залежало, але інколи, коли він переставав говорити, хоча йому треба було насамперед виговоритися, бо не мав більше з ким, він ставав ніжним, кусав її легенько за вухо, торкався грудей або колін, але їй більше подобалися розмови і тривожні телефонні дзвінки. Беатрікс було ніяково через ті ніжності, для чогось такого вона вже просто застара. Наприкінці школи, а потім в інтернаті всяке бувало, але відколи вона стала дорослою і нізащо не хотіла йти вчитися далі чи здобувати якийсь фах, їй жодного разу не спало на думку мати стосунки з якимсь чоловіком, і її неприйняття тієї жахливої нормальності, котрій всі корилися, збіглось у часі з відкриттям ненормальності, її фетишистського прагнення спати. Перверсія, нехай, вона принаймні чимось відрізняється від усіх нормальних психів. Найсправжнісінька перверсія. Тоді як усе інше — непотрібне гайнування часу, вже саме лиш одягання-роздягання коштує стількох зусиль, але і їх не порівняти з тією знесиленістю, з якою вона впадала і впадає у глибокий сон навіть одягнена і нероззута. Після кількох легковажних витівок раніше, спровокованих простою цікавістю, і всього того, що інші, на її теперішню думку, надзвичайно переоцінюють, лише у сні вона бачила сенс свого життя і лише для нього варто було жити.

Кілька разів, коли тітки не було вдома, а Елізабет мусила тримати язик за зубами, втративши через історію з отим Мареком будь-яке право їй щось казати, вона запрошувала Еріха на Штроціґасе, до себе в кімнату; це хоч і було для неї тягарем, а до всього ще й треба було не забути запитати, чи не налити йому келишок горілки або чи, може, він хоче кави, але тоді вони лягали поруч, і вона давала йому змогу виговоритись. Лише коли він, на жаль, переставав говорити, вона за кожної його несміливої спроби, бо над ним завжди тяжіла тінь Ґуґі, заливалась сміхом, її заполонювало невгамовне бажання пустувати і з’являвсь іще рішучіший спротив, і Еріх якось сказав, без краплі розчарування в голосі, що йому подобається, що йому так подобається. Тож його в рамках тримала не поблажливість до неї, натомість якось, коли він вийшов з тужливого настрою і теж розсміявся, то сказав крізь сміх, що вона — demi-vierge. Беатрікс не знала, що це слово означає, і взялась шукати його в словнику, яким часто користувалась за часів Жанн, і воно їй сподобалося, бо вона принаймні щось наполовину; чимось цілим вона б не хотіла бути, але Ґуґі, мабуть, одна з тих жінок, що кохають до істерики й безпам’ятства, от і видно, до чого вони себе доводять, навіть із кимось таким, як бідний Еріх.

Неприємно Беатрікс ставало лише тоді, коли Еріх починав вести мову про її майбутнє, бо цілком, звичайно, не можна було приховати, що їй більше не хотілося вчитись і що в неї немає жодної освіти, а тому вона лише невиразно і ніби між іншим запевняла, що підшуковує якусь відповідну роботу. Еріх зі своїм почуттям відповідальності ставав тоді дуже нудним, заводив, що це в її інтересах, що він також міркує над тим, щоб їй могло підійти, вчитись на перекладачку чи, може, робота в бутику або в книгарні чи в галереї. Казав, що вона просто мусить щось робити, що його це дуже непокоїть, бо за обставин, що склалися, він не може з нею одружитись. Але Беатрікс знала точно, що просто немає ніякої роботи, навіть у найжалюгіднішій конторі немає — бо навіть для цього вона не має ні диплома, ні навичок — і що їй ніхто й ніде не дозволить спати до глибокого пополудня, бо всюди, куди не глянь, ці нікчемні людці погоджуються на графік від і до, що вона через це ніколи не працюватиме, не кажучи вже, щоб піти вчитися, бо в неї немає жодних амбіцій заробляти на себе й просиджувати по вісім годин серед смердючих людей. Особливо страшні уявлення вона мала про тих жінок, що працюють, бо вони, безумовно, мають якийсь ґандж чи хвору уяву або дозволяють, щоб їх використовували чоловіки. Вона, вона ніколи не дозволить себе використовувати, навіть заради самої себе вона ніколи не сяде за друкарську машинку й не опуститься до того, щоб десь у якомусь бутику влесливо запитувати: а може, приміряєте ось іще це, а може, оцю ось зелену блузочку?

Ні, запевнила вона, але лише раз, щоб не засмучувати добродушного Еріха, я не переживаю, і про яке майбутнє? А тоді ніжно сказала: Навіщо нам перейматися майбутнім? Поглянь, навіть теперішнє страшенний тягар для тебе, і мені не хотілося б, щоб ти сушив собі голову ще й через мене. А як там Ґуґі? Що каже професор Йордан? Прошу тебе, не приховуй від мене нічого, між нами не повинно бути жодних таємниць. І тієї ж миті Еріх знову був біля Ґуґі і думав про те довге лікування, про нову надію та старі побоювання. Від матері, що вийшла заміж і виїхала до Південної Америки, сестри покійного пана Міхайловіча, вона регулярно одержувала невеличку суму, яка перепадала від старого занедбаного будиночка в десятій дільниці, і нехай тих грошей було небагато, щось на кшталт ренти, яка не зростала і через інфляцію постійно втрачала на вартості, вона все ж, на зло тітці, обходилася ними, бо їй багато не треба та й мешкає вона майже задармо. Їй ніколи не спадало на думку давати щось паням Міхайловіч, за кімнату та деякі послуги, які ті, мовчки, оплачували й за неї. Вона нікуди не ходила, а якщо й ходила, то тільки з Еріхом, дуже рідко заходила сама до кав’ярні, бо була надто втомлена, щоб поринути в життя, і єдине, на що витрачала гроші, а ці видатки були їй важливіші за всі інші, важливіші навіть за їжу, були перукарня й косметика. Віднедавна вона казала: в мене дещо сутужно з косметикою. Лише тому вона одного разу незворушно й не замислюючись прийняла від Еріха п’ятсотшилінґову купюру. На день народження їй і так нема на що від нього сподіватися, з її непересічним двадцять дев’ятим лютого. Чого Еріх не знав, чого він і не міг знати, бо мав для неї небагато часу, і в чому б вона ніколи не зізналася жодному іншому чоловікові, може, саме тому вона й не хотіла ніякого іншого чоловіка, було те, що вона просто дуже любила сидіти в перукарні, що «Рене» було єдине місце на світі, де вона добре почувалась, і заради цього вона відмовляла собі майже в усьому, навіть у регулярному харчуванні, до того ж вона раділа, що вона така тендітна, як пір’їнка, і так мало важить, не цілих сорок шість кілограмів. Найбільше вона любила пана Карла, Ґіту і пані Розі теж любила, навіть малого незграбного Тоні вона любила більше ніж Еріха та заклопотану нетямущу тітку Міхайловіч. До того ж усі в «Рене» розуміли її краще, ніж деінде, а тому їй подобалась атмосфера лише на Ротентурмштрасе, на другому поверсі, аби тільки ніхто не приходив і не вимагав, щоб вона брала приклад з кузинки, з Елізабет, яка закінчила університет, захистилась і надривається, зразок для наслідування, і все, що з того має, з усієї своєї вченості, що їй уже тридцять і через оту всю незалежність, приниження та безперспективну боротьбу за місце під сонцем так ніде по-справжньому й не облаштувалась, навіть до перукаря піти не наважується, а тому й виглядає справді на тридцять. Якщо Беатрікс когось серйозно й уникала, то Елізабет, бо хоч її кузина й була тиха та зосереджена в собі й ніколи не мовила до неї жодного обурливого чи докірливого слова, в її присутності Беатрікс ставало не по собі, і якби вона так не цінувала спокою, що його вона мала на Штроціґасе, і сон, то за нагоди залюбки б їй сказала, яка вона дурна, дурна і все, щоб бути аж такою дурною, та ще й жінка, бо Еріх то щось інше, щось зворушливе, байдуже, якими придуркуватими вона вважала його погляди й клопоти. Чоловік, власне, може дозволити собі ту чи ту дурість, але жінка — ніколи, вона не має права пнутись зі шкури та ще й влаштовувати матері безсонні ночі, бо не заробляє достатньо грошей, і взагалі подалась на щось таке химерне, на історію мистецтва, і що вона з неї має, з тієї історії мистецтва, що з того, що вона знає все про того Дюрера і всіх тих художників, повивчала напам’ять і до безпам’яті все і про всіх у тій Флоренції, бо зі стипендією на Флоренцію так нічого й не вийшло, і як Беатрікс здогадувалась, пані Міхайловіч, ні одна, ні друга, не знають, що далі, а ще та дурепа закохалась у того Антона Марека і звалила на себе ще більший тягар, і якби хтось запитав Беатрікс, то вона б навіть у чотирнадцять була в змозі розкумекати, що тому Марекові начхати на все і на всіх, що він любить тільки себе і взагалі й гадки не має одружуватися з Міхайловіч, щоб, перебуваючи в добре зваженому, ретельно прорахованому шлюбі, подавати на розлучення заради якоїсь сентиментальної особи без грошей і без перспектив, тоді як Еріхові просто непоталанило, на нещастя для нього, зате на щастя для Беатрікс. Ради розлученого чи овдовілого Еріха вона б ніколи не теліпалась у «Рене», щоб між миттям волосся, тонуванням, манікюром і епіляцією годинами поринати у приємні роздуми й дивитись у дзеркало, відбиваючись у тих великих дзеркалах, яких на Штроціґасе і близько немає, де висить лише малесеньке у ванній, маленьке, зависоке і недостатнє для її потреб. А в «Рене» стіни всуціль укриті такими чудовими дзеркалами, є там і трельяжі, в яких бачиш себе зусібіч, а під кінець Ґіта приносить ще й переносне дзеркало, щоб не вислизнула повз увагу жодна дрібниця, в «Рене» взагалі ставляться поважно до всього, що для них поважне, і щотижня, часто ще до закінчення тижня, піднімаючись сходами на другий поверх, зворушена, переповнена очікуваннями, вона дихала інакше, втому як рукою знімало, вона вмент перероджувалась і, сяючи від щастя, переступала поріг храму. Ще навіть не встигнувши замельдуватись у пані Івонн, вона вже розглядалася довкола, вдивлялась у всі дзеркала, приходила до себе, поверталась до свого справжнього дому. Перш ніж стати перед дзеркалом й окинути себе критичним поглядом, вона з радістю спостерігала за своїми кроками в дзеркалах довкола й була безмежно щаслива, що більше не думатиме про свої тягарі. Тож це я, казала одна Беатрікс до іншої, роздивляючись себе схвильовано, а довкола вже було чути гукання й оклики, кликали пана Карла, Ґіту, Розі, а пані Івонн усміхалася, хоч майже завжди пам’ятала всі бажання клієнток, але все одно запитувала, що вони бажають, морщила чоло, бо Ґіта ще не звільнилась, а пані Гільда, на жаль, на жаль, очікує дитину і тому, власне, її ще якийсь час не буде. Так, на жаль, подумала Беатрікс з глибоким сумом, це ж треба, щоб саме тепер. Усміхнулась невиразно і з жалем, і все ж як так можна, коли хтось такий, як вона, вже так звик до пані Гільди. Беатрікс тримала вже в руках щітку і наче в трансі куйовдила собі волосся, кривила обличчя, а тоді недбало кинула: Тільки не дивіться на мене, мені треба робити все заново від початку і до кінця, з голови до ніг, не наважуюсь більше вийти на вулицю, жах, який в мене вигляд… Пане Карл! Рятуйте мене, прошу вас, ви тільки погляньте! Запустила пальці у своє довге каштанове волосся: Скажіть самі! Куди це годиться, я ж щойно минулого тижня тут була! Пан Карл, орудуючи іншим гребінцем у неї у волоссі, відповів, що загалом не так уже й страшно, що відносно, більш-менш непогано, хоча він наполегливо радив би біоактивний препарат шев 09, розроблений у лабораторіях Ореаль, а ще наполегливіше він би порадив серію ампулок, лише десять ампулок. Беатрікс жваво його перебила: Про мене на пробу одну ампулу, на одну погоджусь, але щоб на цілу серію, ні. Пане Карл, сьогодні я справді не можу погодитись, попереду ще цілий день, ви не уявляєте, а ще ця погода! Вона безпорадно повела очима в усі боки, бо з її парасолі вода скрапувала на килим, до парасолі підбігла Ґіта, нервово зиркаючи на мокрі плями, й запхала її до підставки, якої Беатрікс і не зауважила, бо йшлося ж зрештою про терапію, зважуватись чи не зважуватись на біоактивну терапію, яка для неї була просто надто дорога, поки що.

Тоді перейшлася, мугикаючи собі під ніс, двома кімнатами і вже відчувала ту насолоду, яку матиме, коли зникне в сусідній кімнаті з рожевими халатиками, звідки далі відразу йшлося до рожевих туалетів, і сповнена гідності роздягнулася, хоча щойно ввійшла інша жінка, бо це був день для гарної білизни, поволі й ретельно загорнулась у рожевий халатик, а сукню з плащем повісила на вішачок. Вийшовши, вона якийсь час нерішуче пересувалась кімнатами «Рене», бо раптом усі кудись зникли, пана Карла ніде не було видно, Ґіти теж не було, але вона із задоволенням слухала, як телефонували жінки або коли якась заходила і з нею вітались. Тож це графиня Разумофська. Але котра з них? У кожному разі вона собі її інакше уявляла, а щодо інших її менше цікавило, хто вони, бо вони майже всі підпадали під безособове люб’язне «вельмишановна пані». Лише під час розрахунку і пошуків аркушиків конче звучали прізвища, і тоді ці пані, власне, якось називалися, Йордан або Ванчура, о, під прізвищем Йордан вона раптом могла собі щось уявити, та це ж, очевидно, дружина того пречудового психіатра, в якого лікується Ґуґі, але і її вона інакше в’являла, виглядає такою скромною, але гарна, майже красуня, і така молода, але інші жінки для неї направду нічого не означали, ті, що переховувались за титулом «пані доктор» чи справді були дружинами докторів, або ж пані Івонн інтуїтивно, інстинктивно чи за звичкою намагалась добирати жінкам відповідне звертання. Раніше Беатрікс ніколи не зауважувала, що всім жінкам тут щонайменше тридцять, у середньому близько сорока, за винятком низенької пані Йордан, але й вона вже навряд чи аж така молода, в кожному разі Беатрікс тут наймолодша, набагато молодша, бо молоді дівчата у Відні миють собі голову, зрозуміло, самі і самі роблять собі манікюр, і воно й видно. Беатрікс так ніколи не робитиме, бо не уявляє собі життя без тих пообідніх годин у «Рене», це те саме, якби їй поставили діагноз якоїсь страшенної хвороби. Параліч, наприклад. І справді, її розбив би параліч, якби її раптом позбавили доступу до світу «Рене». І вона наполегливо й непохитно очікувала виконання цієї умови, реального виконання всього, що їй належалося, а на Штроціґасе, в цьому вічно тимчасовому домі, не було нікого, хто б їй принаймні застеляв ліжко, хіба що тітка вряди-годи геть недоречно звертала увагу на те, що постіль на ліжку Беатрікс день у день лежить зібгана жужмом, бо вона там може хіба що з останніх сил ритися в пошуках чогось у шафах і шухлядах, де також безлад, і тільки рідкісні відвідини Еріха змушували її вмент навести сякий-такий лад зовні, щоб зберігалося враження, інакше б її ніщо не примусило прибирати в кімнаті, і це була її велика таємниця, як їй на вулиці чи в «Рене» попри все вдавалося виглядати так, ніби вона мешкає в тих панських помешканнях, що їх провітрюють і прибирають покоївки з давніх легендарних часів, де, мабуть, мешкає дехто з тих жінок, що тут бувають, і лише вона була здатна в усьому тому гармидері в себе в кімнаті тримати в бездоганному вигляді тих кілька суконь і кілька пар білизни, бо заради цього й заради свого вигляду вона прала і навіть прасувала зі стогоном і до зомління, але нікуди не дінешся, треба, раз на тиждень. Але тут голову їй мила Ґіта, обережно промивала волосся, а Беатрікс благала: але прошу, будь ласка, не такою гарячою! Ґіта це хоч і знала, але з розумінням кивнула й довго поливала їй голову літеплою водою. А тоді Ґіта десь зникла й до неї приставили якусь іншу, яка скубла їй волосся гребенем по всій голові, і Беатрікс видивляла всі очі в дзеркалі, шукаючи чиєсь знайоме обличчя. Ні, хіба можна щось таке витримати, оцю корову, що намагається розчесати її довге волосся, її волосся може розчесати тільки Ґіта, або пан Карл, часом він робив це сам, і вона затинаючись запропонувала волосся трохи підсушити, о Боже, о Боже, я ж казала, посадіть мене під ковпак або візьміть фен! Бо Беатрікс так до кінця і не розуміла, чому вони всі вважали, що волосся треба розчісувати вологим. Глянула, кривлячись від болю, в дзеркало, мокре волосся звисало вниз тоненькими пасмами, вона широко розплющила очі і вдивлялась у чужу, спотворену до непізнаваності голову, а як жахливо мусить тоді виглядати взагалі зголена голова, але тієї миті вона відволіклась, бо помітила, що тіні на лівому оці посвітлішали, щоб довідатись, у чому річ, зімкнула й розімкнула повіки. Та особа нарешті закінчила, і Беатрікс потягнулась по журнал. Тут завжди лежали німецькі журнали, і ніколи не було Vogue, а кого цікавлять німецькі журнали? Подвійне вбивство біля Штутгарта. Хто б сумнівався, сама назва чого варта. Секс у Німеччині. А це щось іще гірше. Жаклін Кеннеді, тепер уже пані Онассіс, має кілька десятків перук, на будь-яку оказію. Принаймні вже щось цікавіше, дискутабельніше, хоча ця Кеннеді… Пан Карл нарешті вже стояв позад неї, вона швидко згорнула журнал і запитала: а які в нас цієї зими зачіски? Ні, загалом її це не цікавило, і їй було цілком байдуже, що інші споруджують собі на голові, хочеться сподіватися, що накладні шиньйони вже відійшли, зрештою є важливіші речі на світі, її, наприклад, більше цікавило, якої він, пан Карл, думки про перуки, бо щодо них вона досі не певна. Для Беатрікс причина була в ціні, а от що Кеннеді їх носить, хай уже й немолода, звучить досить переконливо. Пан Карл, який швидко, не торкаючись пальцями голови, почав намотувати одне пасмо за іншим на бігуді і водночас далі розмовляв з нею, ніби намотувати такі довгі пасма волосся на бігуді — найпростіше, що може бути, скрикнув: але ж я вже казав не один раз, що ви мусите мати хоча б одну, а ще ліпше дві, вам конче треба мати дві перуки, бо що, коли виберетесь на лижі, а тоді на південь! Беатрікс скривила вуста, бо на лижі вона не їздила, тому що, по-перше, не мала грошей, а по-друге, щоб займатися якимсь спортом, навіть не зимовим, треба вставати на відповідну годину, і по-третє, тому що було так мало місць, де б їй подобалось. Оті хижки в горах для лижників і весь той стиль, усі ті люди з гірськолижного клубу, нащо воно їй все здалося. Нічліжки з лантухами, набитими соломою, так вона собі це уявляла. Тірольські йодлі й неопалювані холодні кімнати. До пана Карла вона розсудливо мовила: До речі щодо літа, оскільки не можна ж раз за разом їздити до північної Італії, і я волію ліпше на Вертське озеро, хочу вашої поради. Бо ж не будеш після кожного плавання бігати до перукаря, Боже мій, і до кого підеш, там у тій провінції, ні, для мене це занадто. Пан Карл пояснив, що він їй, якщо не помиляється, цієї осені вже тричі в усіх деталях тлумачив, чому він їй рекомендує ці нові перуки і що тепер вони хоч і «waterproof», але все ж найвищої якості. Беатрікс дуже добре все зрозуміла і більше його не слухала. Вона цілком і повністю занурилась у дзеркало, коли пан Карл огортав їй волосся рожевою сіточкою, закладав за вуха ватні тампони, опускав над головою ковпака й налаштовував відповідний режим. Так, їй треба чорний пуловер, чоловічого крою, зі стіжкуватим вирізом, а під низ білу блузку, по-дівчачому, Еріхові, без сумніву, сподобається, як він казав — demi-vierge. Вона ще раз підняла ковпака й поважним тоном запитала, хоча ця частина процедури вже добігла кінця: Пане Карл, я геть забула, тобто, весь час обмірковувала, робити мені завивку чи ні, ви ж знаєте, що мені непросто зважитись. Не можу. Пан Карл рішуче, але не без чуйності мовив: тоді нам треба робити все заново від самого початку.

Ні, маєте мені просто порадити, ви ж знаєте, що без вас я і кроку не ступлю. Хочу ще подумати. Що буде, якщо поїду на озеро чи на море і вони мені там не зможуть зробити завивки, от чого я боюся! Знаєте, без вас я як без рук, бо ж не можу запакувати вас у валізу й узяти з собою, я ж не англійська королева.

Після такого вдалого речення вона глянула на пана Карла, розпливлася в усмішці й подумала, наскільки гарніша й молодша вона за ту особу, яка, до того ж, має ще й підписувати смертні вироки, про що Жанн, яка розумілася на політиці, їй прочитала переконливу лекцію. Яке щастя, що вона не має всіх тих клопотів, та й виспатися коронованій Єлизаветі, безумовно, немає коли, попри всі ті діадеми і всі ті гроші їй у сто разів гірше, ніж будь-якому жебракові. Хіба що перукаря, перукаря, безумовно, вона може тягати всюди за собою, але коли носиш такі капелюхи і вже маєш дорослих дітей, то не допоможе ні приватний перукар, ні приватний косметолог, але особливо Беатрікс не хотілося тепер думати про смертні вироки і вона відпустила пана Карла, який уже списав з балансу дві перуки і знову заклав їй на голову ковпака.

До Ґіти вона прошепотіла: скажіть, ота пані он там, симпатична, досить молода, ваша постійна клієнтка, правда ж, чи дійсно це дружина того Йордана? Ґіта енергійно закивала й мовила: чарівна жінка і така проста! Беатрікс це, правда, тяжко вкладалося в голові, бо що значить «проста», або це такий собі фінтик, хоче виглядати цікавішою зі своєю простотою. Chacun à son goût. Вона, звичайно, нікому не могла сказати, чому її цікавить саме пані Йордан, бо всі ці жінки її загалом ніколи не цікавили.

Підійшла пані Розі з маленьким тазком для ніг, і Беатрікс мусила ще раз підводитись, щоб у задній кімнаті зняти колготи і взутись у рожево-білі капці. Повернулася назад під ковпак, занурила ноги в теплу мильну воду, нарешті саме такої температури, як треба, кивнула з вдячністю до пані Розі, яка вже розклала інструменти, поклала собі на коліно першу ногу Беатрікс і заходилася обрізати нігті. І чому її не назвали Ельфою, здається, так називалась одна актриса з Бурґтеатру, звичайно, Ломбарді мала на ім’я Ельфа, вона й досі виступає, але їй це ім’я не пасує. Власне, всім чутливим людям у певному віці треба дозволити самим собі обирати імена, але й про це ніхто не дбає, але від права голосу, яке вона невдовзі матиме, вона охоче відмовилася б, бо до політики вона байдужа, та і як вони виглядають, усі ті політики. Побачивши в дзеркало малого Тоні, як той стрімголов кудись поспішає, вона крикнула: дуже пече, я більше не витримую, поставте вже нарешті, будь ласка, на два.

Їй хотілося мати волосся попелястого кольору, флорентійський блонд з рудуватим відтінком, мабуть, старить, але попелястий, непоказний на перший погляд… Для цього вона змінить макіяж, на зовсім світлий, він створюватиме враження хворобливості, бо всі звихнені на здоров’ї і ніхто не здоровий, але вона так, вона здорова, тільки що вона так сильно подобається собі: з ледь брунатним макіяжем, рожево-брунатний справляє здебільшого враження неприродності, але пані Гільда навчила її, як наносити рожеву компактну пудру, і треба ж було цій особі піти в декрет, хоча вона справді добре вміла робити макіяж, а Відень — цілковито відстале місто, бо тут лише деякі жінки роблять макіяж у перукарні, лише ті, що працюють на телебаченні та в кіностудіях, але дякую, про кіно вона ніколи не думала, і якихось ілюзій теж не мала. Каті, її колишня, протягом короткого часу, найкраща подруга, коли Беатрікс іще вірила, що бувають найкращі подруги, раніше, як була молодша, так на тому звихнулась, пучок нервів попросту. Але Каті було вже двадцять п’ять, і після того, що вона нарозказувала, навряд чи це перебільшення, що там усі зі всіма сплять, який жах. А тоді Каті знову повернулась з новою надією знятись у німецькому фільмі. Те, що Беатрікс почула від цієї колишньої подруги про Рим, правда то чи ні, теж не весело, хоч їй і було байдужісінько, що вони там похворіли на нерви, але не аж так жахливо, вона й сама буває не в настрої, але принаймні ніколи не впадає у смуток чи зневіру і ні через що не нервується. Еріх сказав, що Каті вибухова особа, вона їх, на жаль, якось познайомила, більше такого не буде ніколи. І до речі, про подруг, їх не має бути, коли людина вже доросла.

Сиділа й вела подумки бесіду з Еріхом: Знаєш, мені байдуже, що робить решта людства, миються вони чи не миються, вживають ел-ес-де чи не вживають, вимотують себе бозна ради чого чи вештаються світом, вони мені всі, решта людства, саме так, решта, просто смішні, і одні, й інші, я ні за тих, ні за тих. Мені байдуже, розумієш чи ні? Я? Я і не вмію висловлюватись — так, загалом правду кажеш, я не вмію висловлюватись. Це — вада. Знаю, а ти цілком і повністю маєш рацію. Але дивно, правда, що я не вмію висловитись?

Але вголос вона сьогодні скаже Еріхові щось інше: часом я просто до нестями закохана в себе, скаже швидко, перш ніж він заведе про Ґуґі і свої проблеми. Нещодавно Еріх сказав щось, власне, дуже дивне, щось про стосунки між чоловіками й жінками, і що не можна розв’язати основної проблеми, він, у кожному разі, готовий капітулювати, і це дуже мудро з його боку, але все ж таки він ніяк не позбудеться манії все обмірковувати й аналізувати самого себе, свою ситуацію загалом, тоді свою ситуацію з Ґуґі, а тоді ситуацію з нею, і водночас стверджувати, що найважливіше — не аналізувати ситуацію, а дати їй змогу розвиватися, що розв’язок прийде сам собою. Суперечливий чоловік, хоча навіщо їй це все здалося, тобто кожна ситуація зокрема і всі разом. До ситуацій їй нема ніякого діла. Але, може, це якась логічна помилка в її думках. Еріх завжди звертає увагу на всілякі логічні помилки в її мисленні, і Беатрікс вважає, що це стимул, бо ситуації такі монотонні, а тому вона часто казала, глянувши на нього сумними й безпорадними очима: думаю, я знову припустилась логічної помилки, правда? А коли вона навіть ставила собі щось у провину, він перетворювався на наймилішу і найчуйнішу людину, але це мала бути провина, яку він собі вигадав, йому тоді було приємно вибачати їй ту провину, і віднині Беатрікс завжди міркуватиме над тим, щоб щонайменше раз на тиждень себе в чомусь звинуватити. Ні, сьогодні волосся надто натягнуте в одному місці, з паном Карлом такого ніколи не траплялось. Вона попросить в Еріха вибачення, за всі неймовірні й незначущі речі: але прошу тебе, Еріху, і мусиш мені вибачити, я була така неуважна останнього разу, ні, будь ласка, я й сама бачу, згодом, і усвідомлюю, боюся, дорогий мій, що я була дуже знервована; і саме того дня, коли ти був такий нервовий, я була неуважна, страшенно неуважна, і мені треба змінитись, будь ласка, Еріху, мені треба навчитися бути з тобою якомога щирішою, інакше немає жодного сенсу, а втратити твою довіру — це найстрашніше, що може бути для мене.

Беатрікс глянула на нігті на ногах, які були вже майже готові, їх треба було ще тільки покрити лаком, і краса, хоч у ній, можливо, й немає нічого особливого, але ноги в неї просто чарівні, і їй аніскілечки не було шкода, що ніхто з чоловіків не має нагоди побачити такі гарні пальці в неї на ногах, а Еріх, на Штроціґасе, коли вона знімала панчохи, щоб його подразнити, взагалі ніколи не дивився вниз на ноги. Їй було досить, що вона сама це знає. Гарні пальці на ногах велика рідкість, і хто-хто, а пані Розі знає, про що каже, але сьогодні пані Розі нічого не каже, а забирає тазка, виносить його геть і повертається з усім приладдям для манікюру. Беатрікс крикнула через плече: Пане Карл, скільки мені сьогодні ще знемагати? Що? Ще десять хвилин, у вас немає серця, і якщо ви кажете «десять хвилин», то це означає всі двадцять. Але я все одно не буду стригти волосся, не дочекаєтесь, краще знемагатиму.

Простягнула пані Розі намочену ліву руку, а праву опустила у воду. А тоді знову взяла журнал. Коли їй було п’ятнадцять, закохався один в її пуловер з високим коміром, зеленого кольору, тоді вона ще не знала, що в неї закоротка шия для таких пуловерів. Чого тільки не навчишся, протягом стількох років! Ніяких пуловерів з високим коміром, жодних сумнівів бути не може.

Яхта «Христина». Курс на грецький острів. На палубі Арі, схожий на того одного, тільки молодший. Був іще страшний репортаж про Африку, ліпше вона скеровуватиме яхту на острови, стоїть на палубі, вітер куйовдить їй волосся, але крім неї більше нікого немає, на яхті немає гостей і немає ніякого Арі, він геть ні до чого. Заради всього святого, закричала Беатрікс, Тоні, куди ж таке гаряче, я ж казала на два, а це не два, це три!

Еріх також був завжди перепрацьований, перевтомлений, бо не вмів боронитися від нового скорочення штатів і до всього робив ще й роботу за якогось звільненого пана Якоба, на нього це схоже, хоча Беатрікс мало що уявляла під «скороченням штатів», тільки додатковий тягар, і що Еріх, який, безумовно, має таке право, не користується безкоштовними квитками для чудових подорожей літаками тих авіаліній, нічого дивного, бо попри його нарікання на дирекцію, для неї цілком зрозумілі, він усе ж ідентифікує себе з тими людьми, які, звісно ж, літають, куди захочуть, і сьогодні вона йому нарешті скаже, щоб він подбав про квитки, так собі, жартома: це ж нескладно для тебе, і тоді ми нарешті зможемо побути самі одне з одним, десь далеко-далеко, в Карачі або в Бомбеї. Принаймні до Стамбула хотіла б вона злітати або ще ліпше на Канари. Ми з тобою, самі, вдвох, на сонці, на розкішному пляжі на Канарах, Еріху, ну невже це неможливо! Хочеться сподіватися, що рейси в усі ті чудові місця відлітають не з самого ранку чи в полудень, мають бути й вечірні, але чи зручно в літаку спати, хтозна. Потеревенити трошки про далекі сонячні краї не завадить, бо треба, щоб Еріх зарухався і пометикував, як податися кудись з нею. Забути про цей сірий Відень і про всі ці зусилля, Еріху, ти тільки в’яви, як я шалено радітиму! А тоді вона нікуди не полетить, бо в її уяві в усіх тих розхвалених місцях страшенно незручно, а Еріх не зможе вибити в директора два квитки задля розваги, зате буде привід, щоб він хоч раз подумав про розвагу, давно вже час.

Ковпак був встановлений на два, втім було відчуття, наче на три, і вона крикнула: Тоні, будь ласка, на один, це неможливо, два я не витримую!

Якщо вона вчасно закінчить, усе тут поробить, то ще встигне в кіно, перед побаченням з Еріхом. Але в дощ, цілою Кертнерштрасе вниз, а тоді назад до кав’ярні, страшна перспектива, а брати таксі — надто дорого. Зітхнула. Тож їй, мабуть, доведеться півтори години чекати на Еріха в кав’ярні. І все-таки, у драмі може виплисти нова деталь, бо не кожний чоловік має таку дружину як Ґуґі, і їй дуже хотілося хоч раз оддалік побачити Ґуґі, зблизька ліпше не треба. Вона в кожному разі ніколи не накладатиме на себе руки, хоч, мабуть, і боїться життя набагато більше, просто страшенно боїться. Подумала, що вона, коли все тут закінчить, залишить Еріхові в кав’ярні записку, а сама поїде додому на Штроціґасе, ляже собі в ліжко, зі свіжою зачіскою. Волосся, власне, найкраще, що в мені є, більше нічого особливого, і ще ноги, звичайно. Вдома вона собі ляже спокійна і щаслива, розкладе волосся, оглядатиме ноги й пальці на ногах, бо в кіно, без сумніву, знову йде один з тих втомливих фільмів, про смерть і вбивства, а інколи й про війну, і нехай навіть те все постава й вигадка, вона все одно надто переймалася, саме тому, що в дійсності все було інакше. В її дійсності була лише одна проблема — Ґуґі, і то несправжня, а така собі позичкова проблема, а Еріх попросту слабак, якому і в офісі сідають на голову, він і сам знає, вона б тому шефові вже давно сказала, що вона про нього думає, а тій навіженій особі вже давно б власноручно поклала перед носом таблетки й леза, саме так, щоб вона принаймні хоч раз прийшла до тями.

Беатрікс витягнула з торбинки пудру й подивилась собі на зуби, не погані, хай трошки й нерівні, їй конче треба сходити до зубного і, до того ж, невдовзі. Та й камінь врешті вартувало б зняти, не цього тижня, але наступного однозначно. Жахливий тягар. Зраділа, що вже зважилась пів-на-пів.

Я — вічно юна жінка. Чи все ж таки радше жінка-дівчинка? Замислилась, занурюючись у напівсон, чи є якісь небезпечні відмінності між обома поняттями, але Еріхові сьогодні вона ліпше скаже щось геть інше, щоб не думав, що все так просто. Врешті ж треба колись сказати. Знаєш, я — жінка, скаже вона, бо це саме те, про що йшлося і чого він не розумів: що вона, попри все, жінка. Demi-vierge звучить гарно, але хай не розраховує, що з нею так просто і без проблем. Я — жінка: це має стати для нього проблемою, посіяти в ньому принаймні невеличку непевність, але оскільки їй самій було надто складно розмірковувати над цим далі, вона, ледь притомна, закуняла під гудіння сушильного апарата. З руками вже все було готове, нігті нафарбовані, вона навіть не зауважила, що Розі вже зібрала інструмент і підвелася, і вона благальним голосом попросила її вимкнути апарат. Вже, певне, хвилин з двадцять вона під ним сидить. Невимовних двадцять хвилин, на догоду панові Карлу.

З новою товстуватою дамочкою, що заміняла Гільду, Беатрікс попрямувала до кабінки й лягла на жорсткий вузький тапчан, загалом уже переповнена недовірою, і щойно відчувши на собі руки цієї «заміни», похмурніла, не мала жодного сумніву, що нічого доброго з того не вийде. Обґрунтувати свої побоювання вона не могла, бо під час очищення й масування, звичайно, нічого не може статися, але що за руки в цієї особи, тобто дві огидні, незграбні руки, вона ж відчуває, вона має цей інстинкт, коли руки її торкаються, а ще вся оця непоквапливість і обережність, з якою вона обтирає їй серветкою обличчя. Беатрікс не розплющувала очей, щоб принаймні не бачити того одутлого лиця з червонястими прожилками, що звисало над нею, але тепер ця особа взялася висмикувати пінцетом брови, так само неквапливо, коли це треба робити блискавично, щоб не боліло. (Припиніть, я більше не можу, та припиніть же!) Беатрікс не вистачало сміливості сказати щось на повний голос, бо в «Рене» з нею чогось такого ще не траплялося, таких тортур, і вона не знала, як їй вийти з ситуації, щоб не образити цієї особи й не кинутись навтьоки з бігуді на голові. Але ж і ситуація! З паном Карлом вона б швидко порозумілася, але він ніколи не підходив до кабін, не його терени, Ґіта теж не підходила, вона ж не може взяти й завити, заверещати в цій катівні. Томливим голосом, коли та нова мамула скубла і скубла її далі, вона запитала, котра година. Тож у кіно вона вже не встигає, ще й це на додачу, і бігуді тиснуть, ця особа навіть не здогадалась підкласти їй під голову подушку, не розуміє елементарного, зрештою Беатрікс приходить у «Рене» не для того, щоб її віддавали в жертву заради перших спроб дилетантки, з якої ніколи не вийде косметолога, вона ж це відчуває, з такими руками. І з очей Беатрікс закрапали перші сльози. А що ж буде, коли та робитиме макіяж, треба ж бути цілковито розслабленою, а в пані Гільди вона завжди була relaxed, цілком і повністю relaxed, майже спала. Вона вже тепер не може заспокоїтись, а коли дійде черга до очей, це буде катастрофа. Невже не видно, що вона плаче, невже ця мамула не бачить, та достатньо однієї-єдиної сльози, щоб не можна було працювати, працювати над макіяжем, і Беатрікс з розпачем у голосі мовила: будь ласка, склянку води, мені недобре, принесіть мені склянку води. Особа приголомшено припинила і вийшла. Беатрікс ураз підвелася й, тремтячи всім тілом, почала шукати дзеркало.

Яка дурість, вибрати саме такий день для зустрічі з Еріхом, який не має уявлення, що вона на себе взяла. Взагалі було б наймудріше йому невдовзі сказати, найліпше ще нині, що їм більше не треба бачитись, ба навіть не можна бачитись, що вона, наприклад, виклала все тітці, і що тітка, з її закостенілими поглядами, стосунки з одруженим чоловіком вважає скандалом і що вона, звичайно, залежна від тітки і до смерті злякалась, коли та розлютилась… Ні, це теж не годиться. Але вона може звернути все на Ґуґі і на своє погане сумління, яке їй тому не дає спокою. Беатрікс дуже любила такі слова як сумління, провина, відповідальність, повага, які для неї гарно звучали і нічого не означали. Взагалі з іншими треба вживати лише ті слова, які нічого не означають, бо інакше неможливо орієнтуватися, з іншими, а «сумлінню» Еріх повірить, бо ж він промовистий приклад того, як воно діє, коли підсовуєш чоловікові під ніс найбезглуздіші слова, бо лише їх він розуміє. Таємничі слова й потаємні думки Беатрікс довели б Еріха до прірви чи щонайменше цілком би дезорієнтували. Його треба зорієнтовувати, і це все.

Не відводячи погляду від дзеркала, Беатрікс взялася знімати бігуді, спочатку на потилиці, тоді зняла по одному над скронями й була вражена, як цупкі локони позвисали їй вздовж щік і що тепер у неї цілком інакше обличчя, аніж з розчесаним волоссям. Ось як вона має виглядати! Саме так! Худенька, як лялечка, з двома локонами спереду, які на вигляд наче штучні, такі собі спіральки, що обрамлюють геть невиразне, застигле личко, як тепер. Вона захоплено знімала бігуді один за одним, їй було байдуже, що скаже пан Карл, несамовито забилось серце, вона облизала губи і щось тихенько прошепотіла. Вона виглядає неймовірно, казково, таємниче, вона вся — суцільна таємниця, і хто її такою побачить, хто побачить це скороминуще розкриття таємниці? Я закохана, по-справжньому закохана в себе, в мене неможливо не закохатись! Беатрікс бажала лише одного, щоб та особа якомога довше шукала склянку й воду, бо вона вперше в житті закохалась, і воно таки існує, таки справді існує оте сильне почуття в людині, коли хочеться плакати і сміятись, коли смієшся і плачеш водночас і не знаходиш слів, щось неймовірне, як у фільмах, таке романтичне, в неї всередині наче вихор пронісся, і тому що вона не знала більше слів, аніж знають їх інші, тоді це, безумовно, закоханість.

Вона швидко перепинила потік почуттів, бо почула кроки, невдовзі відчиняться двері, все знову стане жахливим, за вікном триватиме жалюгідне життя, життя, в якому рвуться колготи, де непровітрені, вбогі помешкання, такі як на Штроціґасе, де брудняться сукні, де, коли вибираєшся до перукарні й несамовито радієш, піде дощ, де волосся незабаром знову стає масним, а та коротка мить досконалості, коли вона бездоганна, з рожевенькими ніжками й ручками, коли ще чути відгомін потрясіння, та мить згасає, і Беатрікс знову використовуватимуть, використовуватиме життя, використовуватиме Еріх, бо цей жалісливий блазень її також використовує, не знаючи, яка вона безцінна і як вона знесилюється, без жодного сенсу, щоб він став трошки сміливішим і підводився після кожного падіння, тоді як вона в його присутності і через його присутність себе руйнує й гине на очах, ні за що ні про що. Такі миті, як ці, Еріхові взагалі невідомі, він ніколи не переживав такого піднесення і такої чарівності, бо він створений для клопотів і для їх поширення, для всіх тих нонсенсів, замість того, щоб хоч раз розплющити очі й подивитися, який скарб потрапив йому до рук, що в ній особливого й неповторного і що вона не «маленька любонька» і не «любе малятко», а що вона, з помилками в мисленні чи без них, одинокий, незбагненний шедевр, недосяжний і, на щастя, незбагненний, бо від своєї велемудрої кузинки вона якось почула, що та картина особлива, яку складно зрозуміти, бо немає що розуміти і значення не мають значення, тож не все те дурниці, про що тупі люди часом теревенять.

Беатрікс випила склянку води і знову лягла покірно, бо та особа не придумала нічого ліпшого і сказала, що не можна було знімати бігуді і що пан Карл буде не в захваті. Беатрікс нічого їй на те не відповіла, бо навіщо. Лише промурмотіла, що пані Гільда і як пані Гільда їй робить макіяж і що вона дуже просить. Особа знову нахилилась над нею і взялась до повік, провела лінію, яку тієї ж миті стерла, нічого іншого й не варто було очікувати, а тоді почала знову, на іншому оці, око засіпалось, але ж Беатрікс ненавмисне, це через цю незграбу, яка почала знову, і Беатрікс більше не сіпалась, бо та особа не зможе знайти оправдання, і минула ціла вічність, доки повіки й тіні були готові. Бетрікс промовила лише раз: але, будь ласка, тільки трошки, легесенько, я ж не актриса. Особа не сказала більше ні слова, запанувала підозріла тиша, і треба мати неабияке терпіння, властиве хіба що Беатрікс, щоб витримати все те підозріле витирання і втирання, поправляння раз за разом. Нарешті вона відмучилась і в похмурому мовчанні підвелася, ні, ліпше не дивитись, ні в яке дзеркало, притьмом до пана Карла розчісуватись. Атмосфера недоброзичливості в кабінці ставала нестерпною, і Беатрікс кинулась навтьоки. Куди й ділась уся її сердечність, її звична балакучість у «Рене», і вона сіла в найближчій до виходу кімнаті чекати на пана Карла.

Лише коли він поквапом прибіг, бо вони вже все прибирали, щоб зачинятись, і гукнув Тоні, щоб той потримав йому фен, вона підвела очі й глянула на нього з німим докором. Сподівалась, що він її враз зрозуміє. Але пан Карл висловив обурення лише через бігуді, яких не було, і це вже була межа, ні, ще не межа, бо перш ніж відповісти, вона не змогла втриматись і таки глянула в дзеркало. В неї не було слів, вона так і сказала: Пане Карл, у мене немає слів. Ви тільки гляньте на цей макіяж, не хочу казати, як я виглядаю, як я виглядаю, самі бачите! Пан Карл уже взявся до волосся, розчісував і просушував кожне пасмо, ніби нічого й не помітив, і Беатрікс пережила найгіркіше розчарування. Її таємниче обличчя ще ніколи не було таким. Але шановна панночко (добре, що не сказав пані, а то б їй остаточно ввірвався терпець), знаю, що ви звикли до пані Гільди, але цей новий макіяж не такий уже й поганий. Беатрікс узяла себе в руки й думала, що вона, на жаль, навряд чи в змозі тримати себе в руках, міг би принаймні сказати, що в неї моторошний вигляд і що очі — цілковита катастрофа. Пан Карл лише мовив, щоб відвернути увагу: на дворі, на жаль, ллє, а ви завжди приходите в дощ. Беатрікс нічого не відповіла, сиділа й напружено міркувала, що їй робити, в такому вигляді вона не може зустрічатися з Еріхом, мусить щось зробити, щоб, чого доброго, не ввійти водночас із ним до кав’ярні, може хіба що забігти в ресторан «Лінде» і там у туалеті змити з себе всю цю фарбу, але водою її не змиєш, і вона вхопила ватний тампон для вух, побачила слоїк перед собою, з кремом, на ньому було написано: leave on over night, але вона не розуміє тієї дурнуватої англійської, і коли він її попросив тримати голову рівно, вона відчайдушно кинулась витирати очі тампоном з кремом, бо треба позбутися всієї цієї гидоти, як продажна дівка вона виглядає, а Еріх, чого доброго, подумає, що вона збожеволіла, але то був не той крем, і пан Карл жахнувся і щось сказав, але вона не слухала, тільки терла й терла, витирала повіки, а тоді опустила руки й розридалась нестримним плачем, потекла туш, вона підхопилась, з чорними й синіми патьоками на обох щоках, і закричала: відчепіться від мене, нехай мені негайно принесуть плаща… Але оскільки вона залишила не лише плаща, а й сукню, то щосили кинулась до задньої кімнати, скинула халатика «Рене» на підлогу й одягнула сукню, схлипувала й схлипувала без угаву, і не мала ні сили, ні бажання вести перемовини з пані Івонн і роздавати чайові, а пан Карл, що кинувся вслід за нею, але не міг зайти до приміщення з табличкою «пані», чекав зовні і благав: шановна панночко, прошу вас, та що ж такого, я ж не можу вас так просто…

Беатрікс навіть не глянула на нього, а лише крикнула: заплачу наступного разу, я запізнююсь! І кинулась сходами вниз, але пан Карл її наздогнав, бо вона забула парасольку, а на вулиці ж лило і до того ж як з відра, він хотів ще щось сказати, але Беатрікс була вже біля брами, і хоч узяла парасолю, але не розкрила її, тоді як дощ щосили періщив їй по обличчю, і лише закричала: і я просиділа тут у вас цілих півдня, втратила цілих півдня, хіба я можу так тратити свій час! Коли вона швиргонула йому в обличчя цілих півдня, то була вже вся мокра як хлющ, зачіски як і не було, але хустинку від пана Карла категорично відхилила.

Як ви не розумієте! В мене пропав весь день!

Перейшла через дорогу, і в «Лінде», в приміщенні перед туалетами, ридала далі ридма, згадала Еріха, який вже чекає, але сьогодні марно. Їй хотілося сподіватись, що Ґуґі нині вкоротила собі віку і він не чекає. Раптом вона була переконана, що Ґуґі вкоротила собі віку, перестала плакати і глянула в дзеркало. Катастрофа.

До старшої жінки, прибиральниці, сказала: Катастрофа. Все пропало. Які всі безсердечні. Жінка обняла її і турботливо мовила: Дитино, дитино! А Беатрікс рішуче відповіла: Я не дитина, але всі такі безсердечні, мушу негайно змити всю цю мазню з обличчя.

Так, чоловіки, мовила жінка, з розумінням і співчуттям, і Беатрікс протягом якоїсь миті не розуміла, про що вона, а тоді, заради старшої жінки, яка ще вірить у казки, ще раз на весь голос заридала. Чому б не зробити старшій пані приємність, хай собі вірить.

Так, чоловіки!

Здавалося гарне/ Щасливим очам

Пам’яті Ґеорґа Ґроддека

Усе почалося з двох з половиною на правому і трьох з половиною на лівому, згадує Міранда, але тепер у неї гармонійно по сім з половиною діоптрій на правому й на лівому оці. Тож найближча точка зору анормально наблизилась, найдальша також приблизилась. Рецепт на окуляри вона хотіла навіть вивчити напам’ять, щоб у разі якогось випадку, десь у дорозі, скажімо, мати змогу негайно замовити собі нові скельця. Але так і не вивчила, бо до всього вона має ще й астигматизм, а він ускладнює показники, і цей другий дефект її лякає, бо вона так ніколи повністю й не зрозуміє, чому в неї порушена кривина рогівки і чому світло заломлюється неправильно. До того ж термін «вада оптичних лінз ока» не віщує нічого доброго, і вона поважним голосом зі знанням справи каже Йозефові: Вада оптичних лінз, розумієш, це іще гірше ніж втрата зору.

Утім, буває, що Міранда сприймає свої хворі оптичні системи як «дар Божий». Вона вмить має напоготові вислови, вквітчані такими словами, як Бог, небо і всі святі — так, це дарунок неба, хай, може, й успадкований. Бо її дивує, як інші люди день у день витримують усе те, що вони бачать і що їм доводиться бачити. Чи, може, інші не аж так від того терплять, бо не мають інакшої системи дивитися на світ? Бо ж нормальний зір, разом з нормальним астигматизмом, може цілковито притуплювати людей, і Міранда більше не мусить закидати собі, що живе з привілеєм, з чимось особливим.

Вона, звісно, любила б Йозефа не менше, якби бачила його зуби з жовтавим нальотом щоразу, коли він сміється. Вона знає зблизька, які ті зуби, але їй стає моторошно від думки, що їй би доводилось «бачити їх завжди». Не було б, мабуть, нічого страшного, якби тими днями, коли він втомлений, вона з жахом сахалася мішків у нього під очима. І попри все, добре, що вона позбавлена змоги бачити все до деталей, а тому її почуття не змаліє і не ослабне. Вона все одно вмить помічає, — бо приймає повідомлення на інших хвилях, — чи Йозеф втомлений, чому він втомлений, сміється він щиро чи вимушено. Їй не треба, як іншим, мати перед собою його виразне зображення, вона нікого не змірює поглядом, не фотографує людей очима з-за окулярів, а малює їх на свій, визначений іншими враженнями манір, і Йозеф урешті їй справді вдався, з самого початку. Вона закохалася в нього з першого погляду, хоча будь-який окуліст з цього приводу тільки похитав би головою, бо перший погляд Міранди може бути катастрофічно хибним. Але вона наполягає на своєму першому поглядові, і з усіх чоловіків Йозеф — той, ранніми замальовками якого, та й пізнішими, більшими ескізами, у світлому, в темному і в усіх мислимих ситуаціях, Міранда цілком задоволена.

Удавшись до невеличкої корекції, за допомогою розсіювальних лінз, насунувши на носа позолочену оправу, Міранда може зазирати в пекло. Це інферно ніколи не переставало її жахати. А тому вона, завжди насторожі, обережно розглядається в ресторані, перш ніж одягнути окуляри, щоб прочитати меню, чи на вулиці, коли хоче махнути рукою таксі, бо якщо не зважає, тоді в неї в полі зору опиняється те, чого вона вже ніколи не забуде: скалічена дитина або коротун чи жінка з ампутованою рукою, проте такі постаті насправді лише найяскравіші, найвиразніші посеред скупчення знедолених, злостивих, приречених облич, з тавром принижень чи лиходійств на них, фізіономій, що і в страшному сні не насняться. І від їхнього випаровування, отого суцільного випромінювання огидності їй на очі накочуються сльози, вислизає земля з-під ніг, і щоб не розридатися й не втратити ґрунту під ногами, вона швидко читає меню й намагається миттю відрізнити таксі від приватного авта, тоді ховає окуляри, багато інформації їй не треба. Більше вона не хоче знати. (Одного разу собі за кару вона весь день ходила Віднем в окулярах, кількома дільницями, і не вважає, що треба повторити те ходіння ще раз. Це понад її сили, а їй треба багато сили, щоб упоратися зі світом, який вона знає.)

Мірандині вибачення, бо вона не вітається чи не відповідає на вітання, дехто не сприймає серйозно, а дехто вважає незугарними оправданнями чи специфічною формою зарозумілості. Стасі каже ледь не вороже:

То вдягай окуляри!

Ні, ніколи, нізащо, відповідає Міранда, не зможу. А ти б носила окуляри?

Стасі у відповідь:

Я? А чому я? В мене нормальний зір.

Нормальний, думає Міранда, що означає нормальний. І трошки невпевнено з’ясовує: А якщо хтось не вдягає окулярів з гордості, ти б зрозуміла?

Стасі нічого їй не відповідає, а це означає: не лише та нечувана зарозумілість, вона ще й марнославна, і той нечуваний талан, що вона, до всього, завжди має з чоловіками, якщо це правда, але в того потайного Йозефа хіба що вивідаєш.

Йозефові Міранда каже:

Стасі тепер не така скута, такою привітною раніше вона не була, думаю, вона закохалася, в кожному разі щось мусить бути, від чого їй добре. А що він, власне, від неї хоче, розлучення і дитину? Не розумію всієї тієї історії.

Йозеф спантеличений, ніби не знає, про кого мова. Так, він теж так вважає, Стасі стала приємнішою, майже товариською, може, це заслуга лікарської майстерності Берті або й Міранди і їх усіх, бо Стасі була просто вимотана, перетворилась на страшну зануду через усе, через що їй довелось перейти, але тепер зрозуміло, що дитина залишається з нею. Міранда це вперше чує і чує від Йозефа. Хоче відразу зателефонувати Стасі і порадіти, тоді їй на якусь мить стає холодно, дивиться, чи не відчинене вікно, вікно зачинене, Йозеф знову дивиться в газету, Міранда — на дах навпроти. Як темно на цій вулиці, задорого й затемно в усіх цих будинках, на місці страт з давніх добрих часів.

Міранда чекає в маленькій кав’ярні, пора вже, розраховується, йде, б’ється головою об скляні двері, тре чоло, знову буде ґуля, де попередня ще навіть не зійшла, їй конче потрібні шматочки льоду, але де їй їх узяти, ті шматочки? Скляні двері страшніші за людей, бо Міранда не перестає сподіватися, що люди на неї зважатимуть, так як Йозеф, і вона знову, сповнена довіри, всміхається на тротуарі. Втім вона може й помилятися, бо Йозеф хотів спочатку до банку, а тоді до книгарні чи навпаки, тож вона стоїть посеред вулиці на Ґрабені й намагається видивитись його з-поміж усіх, хто йде Ґрабеном, а тоді з розмитими широко розплющеними очима стає на Вольцайле. Вдивляється почергово то в напрямку Ротентурмштрасе, то в напрямку Паркрінґа, сподівається побачити його то зблизька, то здалеку, ах, ось він, іде з боку Ротентурмштрасе, й вона радіє чужому-чужісінькому чоловікові, який враз втрачає її прихильність, щойно вона впізнає в ньому не-Йозефа. Тоді знову розпалюється очікування, сильнішає й сильнішає, і в її оповитому туманом світі, хай і з запізненням, але врешті з’являється щось на кшталт сходу сонця, туман розсіюється, бо Йозеф уже тут, вона береться йому під руку і йде щаслива далі.

Похмурий світ, у якому Міранда потребує лише чогось конкретного, а саме Йозефа, єдиний, де їй, попри все, добре. Яснішого, створеного з милосердя віденських оптичних майстерень, їхніх іноземних конкурентів Зенґес-і-Ґетте, хай зі штучного кришталю, з простого скла або з пластику, чи крізь найсучасніші контактні лінзи Міранда ніколи не сприйме. Але вона старається, докладає зусиль, несподівано впирається, починає боліти голова, сльозяться очі, мусить відлежуватись у затемненій кімнаті, і одного разу, перед балом в опері, але справді лише, щоб заскочити Йозефа, вона замовила собі з Мюнхена ті дорогі німецькі лінзи і на рахунку прочитала рекламний слоґан: ані на мить не випускай свого щастя з очей. Нахилившись над чорною хусткою, спробувала вставити ті дрібненькі штучки, повторюючи напам’ять інструкцію, осліпла від знеболювальних очних крапель, але тоді одна лінза згубилась, зникла безслідно у ванній, закотилася в душі у злив або впала на кахлі й розлетілась на друзки, а інша застрягла під повікою, високо вгорі на очному яблуці. Доки не прийшов Берті, попри потоки сліз, нічого не можна було вдіяти, а тоді ще протягом години, попри вправні руки Берті, знову нічого, Міранді не хочеться навіть згадувати, як і коли Берті знайшов ы вийняв лінзу, а вона запевняє і там і сям: у кожному разі я зробила все можливе.

Йозеф також інколи забуває, коли розмовляє з нею, що Міранда хоч і не незряча, але десь, так би мовити, «на межі» і що щось, добре відоме іншим, для Міранди не цілком відоме, втім її невпевненість продуктивна. Вона хоч і справляє враження нерішучої, але вона не немічна, а навпаки самодостатня, власне, тому, що точно знає, що коїться в тих джунглях, де вона живе, і тому, що до всього готова. Оскільки Міранду не відкоригувати, тоді дійсність на якийсь час мусить миритися зі змінами в собі, до яких вдається Міранда. Вона збільшує, зменшує, коригує тіні від дерев, хмари й захоплено споглядає два попелясто-зелені горбики, бо знає, що то церква святого Карла, а у Віденському лісі бачить не дерева, а ліс, глибоко вдихає повітря, пробує орієнтуватись.

Ой, глянь, Бізамберґ!

Це всього-на-всього Леопольдсберґ, але нічого страшного. Йозеф терпеливий. А де знову твої окуляри? Ой, забула в авті. І чому, наприклад, це не може бути Бізамберґ, питається в себе Міранда й благає, щоб Леопольдсберґ зробив їй одного дня люб’язність і побув справжньою горою.

Ніжно й довірливо і наполовину припавши до Йозефової худорлявості долає вона черговий бар’єр з випуклого коріння на стежці. «Ніжно» означає не лише, що вона цієї миті так почувається, а що в Міранді все ніжне, від голосу до кроків, якими вона намацує шлях, як і вся її функція у світі, який має бути ніяким іншим, а саме ніжним.

Коли Міранда заходить до віденського трамваю, пробирається поміж людьми і не помічає, що кондуктор і старша жінка з фальшивим квитком переповнені неприхованою ненавистю, що ті, що проштовхуються вперед, уже на межі шаленства, а в тих, що висідатимуть на наступній зупинці, очі налиті кров’ю й вони готові на все, і з численними вибаченнями діставшись «виходу», вона щаслива, що вчасно впізнала Шоттенрінґ і без допомоги намацала сходинки, а тоді відчуває вдячність, що люди загалом усі «надзвичайно люб’язні», також і ті інші в трамваї, який віддаляється в напрямку університету, хай вони й не знають, чому поліпшився настрій і легше дихається, лише кондуктор зауважує, що хтось не взяв решти, мабуть, та жінка, що висіла на Біржі чи на Шоттенрінґу. Симпатична. Гарні ноги. Й кладе гроші до кишені.

Міранда втрачає багато там, де іншим відбирають лиш якусь частку, і вона незворушно простує, ні на кого не наштовхуючись. А якщо й зіштовхнеться з кимось, то лише помилково, суто випадково, з власної провини. Вона могла б давати на службу Божу за здоров’я всіх водіїв, які її не збили, щодень ставити свічку св. Флоріанові, що не згоріла квартира через припалену цигарку, яку вона десь кладе, шукає і дякувати Богові знаходить, хай та й випалила вже дірку в столі.

Прикро, звичайно, так, трошки прикро, що в Мірандиній квартирі так багато плям, пропалених місць, перегорілих конфорок, зіпсутих каструль. Але завжди все закінчується добре, і коли Міранда відчиняє двері, бо хтось подзвонив, і в них несподівано стоїть незнайомий чоловік, то їй щоразу щастить. Це або дядько Губерт, або її давній друг Роберт, і вона кидається на шию дядькові Губертові і Робертові чи ще комусь. Це хоч і може бути якийсь гендляр чи грабіжник, убивця Новак чи маніяк, який і досі наводить жах на жінок у першій дільниці, але до Міранди додому на Блютґасе, на Криваву вулицю, приходять тільки найкращі друзі. Інші знайомі, яких Міранда так і не впізнає, на якихось заходах, на вечірках, у театрах і концертних залах, оточують не некомунікабельну Міранду своєю незримою присутністю або гаданою відсутністю. Вона просто не знає, чи доктор Бухер кивнув до неї головою на знак привітання чи, однак, не привітався, і може бути, судячи зі зросту і статури, що то був пан Ланґбайн. Вона не може сказати напевно. У світі алібі й контролю Міранда розв’язує загадки, не загадки всесвіту, звичайно, а цілком незначущі: оцей ось контур — це пан Ланґбайн, чи все таки ні? І далі таємниця. Де інші хочуть мати ясність, Міранда відступає, а навіщо, в цьому сенсі вона взагалі не має ніяких амбіцій, і де інші підозрюють існування якихось таємниць, потайки, в усіх і в усьому, для Міранди існує лише таємниця, що чи хто в неї тепер перед очима. Вистачає відійти метрів на два, і світ уже непроглядний, людина непроглядна.

У філармонії її обличчя найменш напружене з усіх, оаза спокою, в залі, де жестикулюють і бачать її зо два десятки осіб і де вона нікого не бачить. Вона навчилася приховувати нервозність у приміщеннях, де люди окидають одне одного поглядом, оцінюють, занотовують, викреслюють, уникають, приглядаються. Вона не перебуває десь далеко у мріях, вона просто відпочиває. Бо що для інших спокій душі, те для Міранди — спокій очей. Її рукавички тихенько вислизають і падають під крісло. Міранда відчуває щось на нозі, перелякалась, що ненароком провела рукою по нозі сусіда, й мурмоче: пардон. Ніжка від крісла закохалась у Міранду. Йозеф підносить програмку, Міранда непевно всміхається і намагається тримати ноги рівно і прямо. Пан доктор Бухер, який не є паном Ланґбайном, а паном Копецьким, сидить ображений три ряди позад неї й не може зрозуміти, в чому причина нерішучості цієї жінки, задля якої він колись ледь не все, та таки все…

Йозеф запитує:

Ти взяла окуляри?

Звичайно, каже Міранда й порпається в торбинці. Здається, що вона мала ще й рукавички, але про це Йозефові вона ліпше не казатиме, ні, окуляри, диво та й годі, їх вона таки забула у ванній, мабуть, чи прямо біля дверей у коридорі або в іншому пальті чи, Міранда не розуміє, але жваво каже:

Ні, слухай, не взяла. Але нащо вони мені на концерті.

Йозеф мовчить, зворушений черговим підтвердженням своєї магістральної думки про Міранду: мій простодушний янголе.

Для Міранди інші жінки не мають вад, істоти, в яких не росте волосся ні на верхній губі, ні на ногах, у всіх гарні зачіски, щойно з перукарні, шкіра гладенька й без пор, у них немає прищів, і пальці не жовті від нікотину, ні, лише вона веде одиноку боротьбу за свою досконалість з маленьким дзеркалом у руках, яким колись користувався Йозеф для гоління, і в якому вона бачить те, що, їй хочеться сподіватись, Йозеф милосердно не зауважуватиме. Але потім, поуправлявшись у самокритиці, підходить до доброзичливого бідермаєрівського дзеркала в спальні і вважає, що «непогано», «може бути», не так уже й зле, і вводить себе в оману, бо живе поміж десятка можливостей ввести себе в оману, поміж сприятливими і несприятливими можливостями балансує вона щодень крізь життя.

За добрих часів у Міранди три пари окулярів: дорогі сонцезахисні в золотій інкрустованій чорним оправі, тоді легко затемнені дешеві для дому й резервні, в яких хилитається одне скельце і які їй, кажуть, не пасують. До того ж, вона їх замовила, мабуть, за старим рецептом, бо бачить у них «повз».

Бувають часи, коли всі три пари враз кудись діваються, зникають, губляться, і тоді Міранда не знає, що їй робити. Йозеф уже о восьмій ранку приходить від себе з Принц-Ойген-Штрасе й перериває всю квартиру, сварить Міранду, підозрює домогосподарку і сантехніків, але Міранда знає, що ніхто не краде, що це все вона. Оскільки Міранда не толерує дійсності, і все ж не може існувати без кількох базових речей, то дійсність часом вдається до невеличкої помсти. Міранда це розуміє, підморгує по-змовницьки предметам, антуражеві довкола себе, і дивна зморшка, де її ще загалом не мало б бути, від напруженого заплющування й розплющування очей, стає такими днями ще глибшою. Йозеф обіцяє, що вже йде до окуліста, бо Міранда не може існувати без окулярів, і вона йому дякує, стискає несподівано в обіймах, сповнена страху, і хоче щось сказати, але не тільки тому, що він прийшов і їй помагає, а тому, що він допомагає їй бачити, бачити далі. Міранда не знає, що їй бракує, і їй хочеться сказати, допоможи мені, допоможи! І без будь-якого зв’язку думає, вона, власне, гарніша за мене.

Того тижня, коли Міранда мусить чекати й не може виходити з дому, і втрачає контроль над розвитком подій, Йозеф двічі йде вечеряти з Анастасією, щоб проконсультувати її в питаннях розлучення. Після першого разу Стасі телефонує наступного ранку, після другого не телефонує.

Так, були в «Цезарі». Жах. Погано, погана їжа, і холодно їй було.

А Міранда не може нічого відповісти, бо для неї «Римський Цезар» найгарніше і найліпше місце у Відні, бо першого разу з Йозефом вони ходили саме туди вечеряти, і раптом чомусь це найжахливіше… Мірандо, ти мене чуєш? Ну, розумієш. А тоді були ще в «Едемі». В барі. Бридота. А публіка!

Вочевидь це мало бути щось нижче того поняття, яке має Стасі про публіку, але що? Міранда знову дихає спокійніше. Вона ніколи не була з Йозефом в «Едемі», маленьке полегшення. Чи вона лише вдає з себе таку, чи вона й справді така?

Після чергових півгодини докладних деталей Стасі запевняє: в кожному разі ти нічого не втратила.

Міранда б так не сказала, «нічого не втратила», бо побоюється, що за ці дні вона втратила все. Цей тиждень ніяк не закінчиться, і щодня настає вечір, і щовечора Йозеф зайнятий. Тоді окуляри вже готові, не минає й кількох годин, як він приносить їх від окуліста, але відразу знову біда. Міранда не знає, що робити, їй треба прилягти, почекати й порахувати, коли Йозеф уже буде на Принц-Ойґен-Штрасе. Нарешті він підносить слухавку, вона не знає, з чого почати, як йому сказати, що нові окуляри впали до вмивальника.

Так, слухай, прямо в раковину. Я наче неміч якась, не можу вийти з дому, не можу ні з ким зустрітися. Розумієш.

Йозеф через пів-Відня повідомляє:

Оце так сюрприз. Але ж ти вже часто виходила без окулярів.

Так, але. Міранда не може сказати нічого переконливого. Так, але, але тепер інакше, раніше я мала їх принаймні в торбинці.

Не мала ти їх у ніякій торбинці. Я тебе прошу!

Але невже ми через це будемо, шепоче Міранда, прошу, яким ти голосом…

А який у мене голос?

Інакший. Власне, інакший.

І оскільки Йозеф нічого не каже, вона швидко додає:

Так, коханий, я піду, лише почуваюсь дуже невпевнено, вчора я ледь не, так, майже, не цілком, зомліла, справді, це якийсь жах, приміряла резервні. Все «повз», спотворено. Ти ж розумієш, правда.

Коли Йозеф отак мовчить, це означає, що він не розуміє.

Мені жаль, але я не бачу жодної логіки, каже Йозеф інакшим голосом і кладе слухавку.

Міранда сидить перед телефоном, винна. Ось вона знову дала Йозефові привід, але до чого? Чому окуляри падають мені до вмивальника, чому Йозеф і чому світ, о Боже, це ж неможливо. Невже у Відні немає інших ресторанів? Невже Йозефові конче було йти з нею до «Римського Цезаря»? Чому Міранда мусить плакати, чому мусить мешкати в темній печері, йти вздовж книжкових полиць, притулятись обличчям до книжкових корінців та ще й до всього натрапити на «De l’Amour». Після перших здоланих із надзусиллями двадцяти сторінок паморочиться голова, вона глибше вгрузає у крісло, книжка на обличчі, й перекидається з кріслом на підлогу. Світ почорнів.

Оскільки Міранда знає, що окуляри впали до вмивальника невипадково, оскільки вона мусить кидати Йозефа і ліпше кине його з власної волі, то починає підводитись. Вправляється в перших кроках на шляху, який веде до кінця, що вона його констатуватиме одного дня, сліпа від страху. Про те, що вона зводить Йозефа з Анастасією, вони не повинні знати, а Стасі тим паче, а тому вона мусить вигадати якусь історію для всіх, якусь стерпнішу й гарнішу, ніж справжня: тож їй на Йозефові ніколи не залежало, оце найважливіше, вона вже починає вивчати цю роль. Йозеф — приємний, добрий, давній друг і не більше, і вона буде рада, вона вже давно знала. Вона лише не знає, що ті двоє насправді роблять і які в них наміри, як далеко у них уже зайшло і на який кінець вони її прирекли. Міранда телефонує до Ернста, і через кілька днів він, підбадьорений, розмовляє з нею телефоном. Зі Стасі вона прохоплюється кількома незрозумілими натяками, тоді невиразними ствердженнями: Ми з Ернстом, я б так не сказала, ні, а хто так каже? Ні, щоб цілком кінець, та це ж, я тебе прошу, тобі ж я можу, завжди було щось більше, ніж просто так собі, як то часто буває, ти ж розумієш… І щось мурмоче, ніби вже й так забагато сказала. Спантеличена Анастасія довідується, що Міранда досі крутить з Ернстиком і про це знову ніхто ні сном ні духом у цьому місті, де начебто всі про всіх усе знають.

Міранда домовляється зустрітись із Стасі і влаштовує все так, щоб та побачила її з Ернстом перед входом до будинку, починає цілувати нерішучого, зніяковілого Ернста та, цілуючи і схвильовано сміючись, запитує, чи він ще не забув, як відчиняються в неї вхідні двері.

Стасі обговорює з Йозефом у всіх деталях сцену перед дверима. Вона все виразно бачила. Йозеф реагує небагатослівно, він не має бажання розмірковувати з Анастасією про Міранду в Ернстикових обіймах перед входом до будинку. Йозеф переконаний, що для Міранди існує тільки він, але наступного ранку, коли вже приготував Анастасії сніданок, настрій у нього покращується. Вважає, що нічого страшного не сталося, так навіть ліпше, а Анастасія таки має проникливий розум і пильне око. Він змириться з думкою, що Міранді потрібні інші чоловіки, що Ернст зрештою навіть краще їй пасує, вже хоча б через спільні інтереси, і навіть уявляє її з Берті або й з Фріцом, який так її паплюжить лише тому, що завжди діставав відкоша і був би не проти, якби вона тільки схотіла. Йозеф відкрив у ній нові привабливі сторони, досі йому невідомі, і оскільки Анастасія знову заводить про це мову, він майже з гордістю констатує, що Міранда вміє розтрощити все вщент, каменя на камені не залишить.

Фріц, бідолаха, відтоді не просихає.

Тут Йозеф не такий певний, як Анастасія, бо Фріц пив і раніше. І навіть трохи вигороджує Міранду. Стасі розкладає Мірандин характер на частини і доходить насамперед висновку, що вона не має ніякого характеру, бо вона завжди інакша. То вона вся така елегантна в театрі, то знову якась занедбана, в перекошеній спідниці і з немитим по кілька тижнів волоссям. Йозеф каже:

Але ти не розумієш. Це ж залежить від того, знайшла вона свої окуляри чи ні, а ще від того, чи вона їх одягнула.

Дурепа, думає Стасі, він же й досі їй відданий, ні, та це я дурепа, бо покладаю надії на Йозефа, а він сам не знає, чого хоче, а чого він, власне, хоче? Та це ж ясно як Божий день, ця рафінована, недбала, тупа, ця… Стасі бракує слів. Вона ж повністю тримає його в руках зі своєю безпомічністю, Йозеф прагне її просто оберігати, а хто оберігатиме мене?

Вона плаче, з її гарних, видющих блакитних очей до склянки з помаранчевим соком скрапує дві сльози, і присягається, що більше ніколи в житті не плакатиме, в кожному разі не цього року і не через Йозефа.

Святу Йозефову Міранду, заступницю всіх тих, що «на межі», Стасі підсмажує, розрізає на шматки, насаджує на рожен і спалює дотла, і Міранда це фізично відчуває, хай вона ніколи й не довідається про це ні слова. Вона більше не наважується виходити з дому, сидить у квартирі з другими новими окулярами — на вулицю їй не хочеться. Ернст заходить на чай, і вони обговорюють плани спільного відпочинку в Зальцкамерґуті, одного разу приходить Берті довідатись, як здоров’я, вважає, що в неї авітаміноз. Міранда дивиться на нього з визнанням, вона цілком згодна з таким діагнозом і сама пропонує рецепт: вживати якомога більше моркви. Берті, заповнюючи довгий формуляр рецепта, каже:

До того ж морква добра для очей.

Міранда йому з вдячністю:

Звичайно, ти ж знаєш, очі для мене найважливіше.

Тільки от на Йозефа вона більше не може дивитись. Завжди дивиться праворуч або ліворуч чи ще кудись повз нього, спрямовуючи погляд у порожнечу. Їй страшенно хочеться затулити очі руками, бо й досі не може втримуватись від спокуси полонити його очима. Їй просто болить в очах, від того, що він витворяє, в інших боліло б серце, крутило б у животі чи боліла б голова, а в неї весь біль зосереджується в очах, бо бачити Йозефа було для неї найважливішим на світі. А тепер що день, то менше вона бачить Йозефа, дедалі менше й менше Йозефа.

Міранда вкидає кубики льоду до Йозефової склянки, а Йозеф, звичайно ж, розвалився тут як завжди, тільки от розповідає він про Стасі, начебто вони тільки й розмовляли, що про Стасі. Часом він каже врочисто: Анастасія. Міранда, куди не поткнеться, всюди під ногами опиняється Йозеф, і вона опускає погляд на манікюр у себе на нігтях. Перламутр, лак, яким вона користувалася за часів Йозефа, але оскільки тепер Йозеф лиш мимохідь на знак привітання чи прощання цілує їй руку і більше не захоплюється нігтями й не вивчає їх кольору, може, їй узагалі відмовитись від перламутру. Міранда підхоплюється, зачиняє вікно. Вона надто вразлива, вразлива до звуків. Віднедавна в цьому місті немає нічого, а тільки шум, радіо, телевізори, дзявкання маленьких песиків і оті маленькі вантажівки, так, на це все наштовхується Міранда, вона ж не хоче до всього ще й погано чути! І навіть тоді звуки їй будуть кепські на слух, вона лише не чутиме виразно голос, наймиліший з усіх.

Міранда в задумі каже:

Я все сприймаю на слух, мені має подобатися голос, інакше нічого не вийде.

Але хіба вона не стверджує, що любить тільки гарних людей. Ніхто не знає більше гарних людей, ніж їх знає Міранда, бо для неї краса переважає будь-які інші якості. Якщо її покинуть, а Йозеф збирається її покинути, то це означатиме, що Анастасія, власне, гарніша або надзвичайно гарна. Це пояснення будь-яких перемін у Мірандиному житті.

(Розумієш, Берті? Вона була просто гарніша за мене.)

То про що Йозеф вів весь час мову, таки ж знову про неї, якщо вона не помиляється.

Це ж дуже, дуже рідко, каже Йозеф.

Так? Думаєш? Міранда досі не розуміє, що він сказав. Вона дедалі менше його слухає.

Так, каже він, з тобою це, власне, можливо.

Тож он куди він хилить, і Міранда вперше за кілька тижнів знову дивиться на нього. Так, так, цю жахливу невинну брехню вона перетворить на правду. Чи він не розуміє? Дружба… Йозеф, вона і дружба?

Так, каже Міранда, не така це вже й рідкість, дружба. А вразлива, інша, не така велична Міранда не в змозі себе стримати: Боже мій, чи цей чоловік дурний, та він попросту дурень з дурнів, невже він взагалі нічого не бачить, і так буде довіку, і чому єдиний чоловік, який мені подобається, мусить бути таким!

Йозеф ніби між іншим заявляє, що вони, звичайно, підуть разом у неділю на концерт. Для Міранди це вже далеко не звичайно. Але оскільки Стасі в неділю мусить до чоловіка, ще раз «узгодити» щодо дитини, то їй зостається одна неділя.

Що, четверта симфонія Малера, ще раз? — каже вона.

Ні, не четверта, шоста, як ж казав, шоста. Пам’ятаєш Лондон? Так, каже Міранда, до неї повертається віра, вона ще раз слухатиме Малера з Йозефом, і Стасі не зіпсує їй ні звуку і не хапне в неї Йозефа на сходах філармонії, поки буде зайнята в неділю, поки «узгоджуватиме».

Після концерту Йозеф таки йде до Міранди і йде так, ніби не востаннє. Сказати він їй не може, через кілька тижнів вона зрозуміє, вона така розсудлива. Він помаленьку взуває черевики, тоді шукає краватку, зав’язує й поправляє її з відсутнім поглядом, ні разу не глянувши на Міранду. Наливає собі сливовиці, стоїть біля вікна й дивиться вниз на табличку: І. Блютґасе. Мій простодушний янголе. Якусь мить тримає Міранду в обіймах, торкається вустами її волосся і не в змозі щось бачити чи відчувати, крім «Блютґасе». Хто з нами так чинить? Що ми чинимо одне з одним? Йому ж хочеться Міранду цілувати, але він не може, думає, що й досі відбуваються страти, це — страта, бо все, що чиню, — злочин, вчинки — це, власне, злочини. А його янгол дивиться на нього широко розплющеними очима, не заплющує їх допитливо, начебто Йозеф має ще щось останнє, чого він ще не збагнув, і врешті дивиться з виразом, який його ще більше спопеляє, бо виправдовує його й милує. Йозеф знає, що більше ніхто так на нього не дивитиметься, що Анастасія так на нього не дивитиметься, а тому заплющує очі.

Міранда не пам’ятає, коли захряснулись двері, чує тільки, як брязнули двері внизу в гаражі, горлання десь далеко в кнайпі, п’яних на вулиці, вступний акорд до радіопередачі, і Міранді більше не хочеться жити посеред цієї веремії шуму, світла й темряви, зі світом її пов’язує лише стугонливий біль у голові, від нього стискаються очі, що довго були розплющені. Що вона востаннє бачила? Вона бачила Йозефа.

У Зальцбурзі, в кафе «Базар» вони зустрічаються знову. Анастасія заходить з Йозефом як пара, а Міранда тремтить тільки тому, що в Стасі такий сердитий чи нещасливий вигляд, та що з нею, та що ж мені… Й Міранда, яка завжди підхоплювалась і летіла до Йозефа, чує, як він каже щось насмішкувате, веселе, після чого Стасі простує насуплена далі і простує до неї. Поки Йозеф, втікаючи, — але ж не від неї? — мусить потиснути руку старому гофратові Перши, а тоді ще Альтевюлам і всій тій ватазі, Міранда схоплюється, зашарівшись, з місця у своїх сандалях і летить незграбно до зблідлої Стасі й, поцілувавши її в щоку і почервонівши від нещирості й напруження, мурмоче:

Як я за тебе рада, і за Йозефа, звичайно, так, листівка, так, дякую, одержала.

Йозеф протягує їй недбало і всміхаючись руку, привіт, а Стасі великодушно каже:

Ой Йозефе, міг би Міранду вже й цьомкнути. Міранда вдає, ніби нічого не почула, відступає назад, тягне Анастасію за собою, шушукає й шепоче, дедалі червоніша на обличчі, розумієш, слухай, такий розгардіяш у цьому Зальцбурзі, ні, ні, нічого такого, але зараз Ернст, мені треба, він несподівано, ти розумієш. Скажи Йозефові, якось так делікатніше, ти ж умієш.

Міранда поспішає, ще встигає зауважити, як Анастасія з розумінням киває й несподівано виглядає «милою», але раптом теж червоніє на лиці. Але, може, це тільки її так лихоманить, і її відчуття порочного світу залишає на всьому свій відбиток. Але вона ще добіжить до готелю з тією червонявістю, з розпеченою ганьбою на всьому обличчі й на всьому тілі, вона ще побачить двійчасті скляні двері, але не побачить, що вони не хочуть з нею розминутись і що одна половинка їх налетить на неї, і коли впаде з ніг під градом скла, і коли їй стане ще тепліше від удару й крові, що заюшить їй з рота і з носа, то ще встигне подумати: ані на мить не випускай свого щастя з очей.

Гавкіт

Стара пані Йордан, яку вже три десятиліття називали «стара пані Йордан», бо потому була ще молода пані Йордан, а тепер є ще одна молода пані Йордан, хоч і мешкала в Гітцінґу, але в занедбаній віллі, в однокімнатній квартирі з малесенькою кухонькою й ванною кімнатою, де поміщалася лише ванна для сидіння. Її знаменитий син Лео, професор, давав їй тисячу шилінгів на місяць, і вона вміла давати собі раду, хоча ця тисяча шилінґів за останні двадцять років так втратила на вартості, що їй було досить важко оплачувати послуги літньої жінки, такої собі пані Аґнес, яка «зазирала» двічі на тиждень і трошки прибирала, «здебільшого», до того ж їй ще вдавалося відкладати на подарунки на уродини і на Різдво для сина і внука від першої дружини професора, якого перша молода пані рівно на Різдво посилала, щоб він забрав свій подарунок, а Лео був надто зайнятий, щоб за цим пильнувати, а відтоді, як став знаменитий і його локальна слава переросла в міжнародну, роботи з’явилось іще більше. Зміна настала лише тоді, коли остання молода пані Йордан завжди, щойно мала час, навідувала стару пані Йордан, справді миле симпатичне дівча, зробила невдовзі висновок стара пані і щоразу повторювала: Франціско, це неправильно, що ви так часто приходите, до того ж такі видатки. У вас і самих досить витрат, але Лео, який добрий син!

Франціска завжди щось приносила, делікатеси й херес, трохи печива, бо зрозуміла, що стара пані любила собі трошки випити, і більше того, що їй дуже залежало мати щось «про запас», бо ж Лео може зайти, а він не повинен зауважити, що в неї нічого немає, і цілісінькими днями обмірковувала, як розподілити гроші і скільки відкласти на подарунки. Її помешкання було до прикрості чисте, але там стояв легенький запах старої жінки, якого вона не відчувала і який Лео Йордана змушував швидко втікати, не кажучи вже про те, що він узагалі не мав тратити часу й абсолютно не знав, про що має розмовляти зі своєю вісімдесятип’ятирічною матір’ю. В доброму гуморі бував він лише зрідка, — наскільки було відомо Францісці, — коли мав стосунки з заміжньою жінкою, бо тоді стара пані Йордан не могла заснути, у неї в голові роїлися страшні думки, вона тремтіла за його життя, вважаючи одружених чоловіків тих жінок, що жили з Лео Йорданом, небезпечними, ревнивими і кровожерними, і заспокоїлась лише тоді, коли він одружився з Франціскою, за якою не підстерігав ревнивий чоловік у кущах, а яка навпаки була молода й весела, розумниця, хай і не з освіченої сім’ї, зате мала брата з вищою освітою. Освічені сім’ї і люди з вищою освітою були для пані Йордан чимось дуже важливим, хоча вона й не бувала між тими людьми, а тільки чула про них. Але її син мав право одружитися з жінкою з освіченої сім’ї. З Франціскою стара пані розмовляла переважно лише про Лео, позаяк він був єдиною вичерпною темою для їхніх розмов, і Франціска безліч разів мусила переглядати альбом зі знімками: Лео у візочку, Лео на пляжі і Лео через усі роки, в походах, з колекцією марок і таке інше аж до служби у війську.

Це був геть інший Лео, що його вона пізнала завдяки старій пані, аніж той, з яким вона була одружена, і коли обидві пані якось попивали херес, стара пані мовила: він був складною дитиною, особливим хлопчиком, властиво, ще тоді по ньому було видно, що з нього вийде.

Якийсь час Франціска з приємністю слухала запевнення, поміж іншого й про те, як добре ставився Лео до своєї матері, і що допомагав їй завжди, як тільки міг, аж поки якось зауважила, що щось не так, і була приголомшена, коли зрозуміла, що саме не так: стара пані свого сина боялася. Почалося все з того, коли стара пані, вважаючи це за вмілу тактику, якої Францісці ніколи не розгадати, бо та сліпо обожнює свого чоловіка, часом квапливо і ніби між іншим казала: але прошу, Лео ні слова, ви ж знаєте, скільки в нього клопотів, він може розхвилюватися, ви тільки йому не кажіть, що в мене з коліном не все гаразд, це ж така дрібниця, а він розхвилюється.

Франціска хоч і розуміла, що Лео взагалі ніколи не хвилюється, у будь-якому разі не через матір, а тому її розповіді про відвідини слухав завжди відсторонено, проте це перше усвідомлення вона в собі якось потамувала. Про негаразди з коліном вона йому, на жаль, все ж таки розповіла, але старій пані заприсяглася, що не сказала ні слова, бо Лео справді відреагував роздратовано, а потім, задобрюючи Франціску, сказав, що через таку дрібницю йому справді немає чого їхати в Гітцінґ. Скажи їй, тут він швидко вжив кілька медичних термінів, хай купить собі те і те, й нехай якомога менше щось робить і рухається. Франціска слухняно купила ліки, а в Гітцінґу сказала, що потайки, не називаючи прізвищ, поговорила з асистентом свого чоловіка і він їй отак порадив, але як їй самій без допомоги доглядати стару жінку, цього вона не знала. Вона вже більше не насмілювалася запитати про це в Лео, бо когось наймати коштувало грошей, а тому опинилася поміж двох фронтів. З одного боку — стара пані Йордан, яка про це не хотіла нічого чути, з другого — Лео Йордан, хай і з цілком інших причин, попросту не хотів нічого слухати. Коли запалення коліна загострилось, вона кілька разів йому збрехала, що начебто йде до перукаря, насправді ж їхала в Гітцінґ, прибирала маленьке помешкання й навозила всього, що тільки могла, купила радіоприймача, однак потім їй стало трохи не по собі, бо Лео все одно зауважить такий видаток, тому швиденько все ще раз переоформила і скористалась своїми дрібними заощадженнями на рахунку, про який було домовлено, що це її недоторканний резерв на екстрений випадок, який, сподівалася вона, ніколи не настане, і в кожному разі на якийсь серйозний екстрений випадок грошей все одно не вистачить, бо вона поділила зі своїм братом невеликі статки, що залишилися після смерті батьків, окрім хатини у Південній Каринтії, що поволі занепадала. Потім зателефонувала до лікаря на сусідній вулиці й попросила його якийсь час полікувати стару пані, його послуги знову оплатила зі свого недоторканного резерву і, що найважливіше — цьому лікареві вона не сказала, хто вона така і хто така стара пані, бо це б зашкодило авторитетові Лео, а його авторитет був важливий також і для Франціски, але набагато жертовнішими були помисли старої пані, бо ж вона не може вимагати від свого знаменитого сина, щоб той ще й оглядав їй коліно. Ціпка брала вона ще й до того, але після історії з коліном вона без нього вже справді не могла обійтись, а тому, коли їй інколи треба було щось у місті, то Франціска їздила з нею. Непросто було ходити зі старою жінкою по крамницях, одного разу їй треба було купити всього-на-всього гребінця, але вже більше не було таких гребінців, як «за її часів», і хоча стара пані була достатньо ввічлива й гідно поводилась у крамниці, вона все одно рознервувала маленьку продавчиню, коли, подивившись з недовірою на цінники, не втрималась і таки шепнула Францісці голосно до вуха, що ціни тут грабіжницькі і що краще піти кудись-інде. Продавчиня, позаяк не знала, якою складною проблемою для старої пані була купівля гребінця, грубо відповіла, що за іншими цінами немає нічого і ніде. Франціска збентежено вмовила матір, взяла гребінця, який їй сподобався, старій пані здавалося, що він коштує цілий маєток, швидко заплатила й сказала: це вам подарунок від нас на Різдво, наперед. Ціни всюди справді шалено зросли. Стара пані не мовила жодного слова, вона відчувала свою поразку, а що тут було казати, якщо ціни таки справді грабіжницькі і якщо раніше такий гребінець коштував два шилінги, а сьогодні — шістдесят, тоді вона вже більше нічого не розуміє в цьому світі.

Коли тема про «доброго сина» вичерпалася, Франціска дедалі частіше скеровувала розмову на саму стару пані, бо знала про неї мало, лише що батько Лео дуже рано помер, від інфаркту чи від інсульту, раптово, на сходах, і мабуть, уже дуже давно, бо якщо порахувати, то ця жінка вже майже п’ятдесят років як удова, спочатку ще впродовж багатьох років заклопотана тим, щоб виростити єдиного сина, а потім стара пані, про яку вже ніхто не піклувався. Про своє заміжжя вона ніколи нічого не розповідала, хіба що у зв’язку з Лео, в якого, властиво, було дуже тяжке життя, без батька, і вона, одержима Лео, не проводила жодних паралелей до Франціски, котра рано втратила обох батьків, бо тяжко велося лише її синові, а потім, власне, виявилось, що не так уже й тяжко йому було, бо далекий родич, двоюрідний брат, оплачував йому навчання, той Йоганнес, про якого Франціска ще мало що знала, хіба що кілька принизливих, критичних фраз про того родича, що купається в грошах і веде гультяйське життя, тепер уже старшого, з усілякими примхами чоловіка, який трошки знається на мистецтві, колекціонує китайські лаковані вироби, властиво, один з отих дармоїдів, що бувають у кожній сім’ї. Що він був гомосексуалом, Франціска також знала, була хіба що трохи вражена, що Лео, який вже через свою професійну діяльність мав би ставитися нейтрально та по-науковому до гомосексуальності та до всіляких інших явищ, про цього двоюрідного брата розходився так, начебто той був винний у тому, що має предмети мистецтва, гомосексуальність та успадковані гроші, але тоді Франціска ще так захоплювалася своїм чоловіком, що крім легкого збентеження більше нічого не відчула. І їй стало легше, як стара пані, коли розмова якось знову звелася до тих тяжких часів, їй сказала, що Лео був, власне, безмежно вдячний і дуже допоміг цьому Йоганнесові, який мав тоді великі особисті проблеми, що про них ліпше й не згадувати. Стара пані трохи вагалась, а потім, набравшись відваги, перед нею сиділа все ж таки дружина психіатра, сказала: ви, властиво, мусите знати, Йоганнес — сексуал.

Франціска ледве стрималась, щоб не всміхнутися, поза всяким сумнівом, стара пані виявила тієї миті найбільшу сміливість, на яку вже роками не наважувалась, але з Франціскою вона ставала чимраз відвертіша й розповідала, що Лео таки часто давав консультації Йоганнесові і, звичайно ж, безоплатно, але йому вже ніщо не допоможе, і якщо хтось не має сили волі, щоб себе змінити, то зрозуміло, що в таких людей, як Лео, опускаються руки, і тоді нехай той Йоганнес живе, як знає. Франціска обережно перекладала цю розповідь на дійсність і дедалі менше розуміла, чому Лео так принизливо і злобливо відгукувався про двоюрідного брата, тоді ще вона й близько не здогадувалась, що Лео не любив, коли йому нагадували про якісь зобов’язання, він не любив, коли йому нагадували про матір та колишніх дружин, яких він усіх вважав однією зграєю кредиторів і яких позбавлявся, лише коли їх дискредитував у своїх очах і в очах інших, бо щось подібне розповідав він і про свою першу дружину, яка, здавалося, була втіленням зла, нерозуміння й підлості, що повною мірою виявилося лише під час розлучення, коли її шляхетний татусик найняв для неї адвоката і хотів відсудити частину грошей для дитини, тих грошей, що їх вона йому дала у другий тяжкий період його життя, коли він, молодий лікар, починав кар’єру. Для Франціски це була страшенно велика сума, але від «баронеси», як іронічно називав її Лео, нічого іншого й не можна було очікувати, бо ця сім’я завжди до нього ставилася як до вискочки, ні на йоту не усвідомлюючи, з ким вони мають справу, і те, що «баронеса» вже більше не вийшла заміж і жила самотньо, сказав він якось із задоволенням, це тому, що під цілим білим світом не знайдеться більше такого ідіота, як він, молодого, дурного й бідного, яким він тоді був, щоб одружитися з тією претензійною панночкою. В його роботі вона нічого, попросту нічогісінько не розуміла, а що стосувалося домовленостей щодо сина, то вона хоч і повелася справедливо, посилала його регулярно й навчала поважати батька, але, звичайно ж, аби лиш цілому світові довести, яка вона шляхетна, з ніякої іншої причини.

Терниста, вистраждана кар’єра геніального лікаря стала на той час для Францікси своєрідною релігією, вона собі уявляла, яких неймовірних зусиль йому коштувало та скільки перепон довелося долати через цей жахливий шлюб, щоб прокласти собі шлях догори. Та й той тягар, яким таки була йому мати, фінансовий і моральний, не був для нього легким, принаймні хоча б від нього Франціска могла його позбавити. Інакше б їй, мабуть, навряд чи спало на думку гайнувати свій вільний час із старшою жінкою, але ці години з нею, при думці про Лео, стали чимось особливим, наче простягала вона йому руку допомоги, наче засвідчувала йому своє кохання, щоб його голова залишалася свіжою для роботи.

Лео, власне, був досить добрим до неї, він казав їй, що вона занадто переймається турботами про матір, що вистачить раз чи два зателефонувати. Стара пані вже кілька років як мала телефон, якого вона, однак, більше боялась, аніж любила, бо телефонувала вона неохоче і завжди дуже голосно кричала у слухавку й погано чула, що казав інший, до того ж телефон багато коштував, але не дай Боже, нехай Франціска не каже цього Лео. Стара пані, підбадьорена Франціскою та приступивши до другої склянки хересу, одного разу все ж таки почала розповідати про колишні часи, про геть ранні часи, і тоді виявилося, що вона не була з освіченої сім’ї, її батько працював на маленькій фабриці у Нижній Австрії, плів рукавиці і шкарпетки, вона була найстаршою з восьми дітей, але пізніше для неї все одно настали чудові часи, коли пішла працювати, бо потрапила у грецьку сім’ю, до шалено багатих людей, у яких був маленький синочок, найгарніша дитина, яку вона будь-коли бачила, вона була його гувернанткою, це була дуже гарна робота, нічого принизливого, до того ж молода дружина грека мала достатньо прислуги, так-так, їй дуже поталанило, бо тоді було дуже важко знайти таку гарну роботу. Хлопчика звали Кікі. В кожному разі тоді його всі кликали Кікі. Коли стара пані чимдалі частіше заводила про Кікі і згадувала кожну деталь, що Кікі казав, який потішний і лагідний він був, як вони ходили разом гуляти, в неї в очах з’являвся блиск, якого в них ніколи не було, коли вона вела мову про власну дитину. Кікі був попросту маленьким янголятком, без жодної вади, наголошувала вона, без жодної вади, а розлучатися з ним було так болісно, від Кікі приховали, що пані йде, й вона цілу ніч проплакала, а через багато років вона ще раз спробувала довідатись, що сталося з сім’єю, раз сказали, що ті начебто кудись поїхали, тоді, що вони в Греції, тож вона взагалі не знала, яким став Кікі, тепер йому вже десь більше шістдесяти, так, більше шістдесяти, мовила в задумі, а піти їй довелося, бо греки вирушали тоді у свою першу довгу подорож і не могли взяти її з собою, на прощання молода пані подарувала їй чудесний подарунок. Стара пані підвелася й почала шарудіти в шкатулці, тоді показала брошку, яку отримала від матері Кікі, справжня, з діамантами, але вона ще й досі сумнівається, чи не тому її звільнили, що молода пані зауважила, що Кікі любив більше її, а не свою матір, розуміти, вона це розуміє, але це був тяжкий удар, і вона ще й досі від нього не оговталась. Франціска замислено розглядала брошку, яка, може, й справді була дуже цінна, але вона не мала жодного уявлення про прикраси, єдине, що вона зрозуміла, що для старої пані цей Кікі означав більше, ніж Лео. Бо вона не дуже охоче розповідала щось із дитинства Лео, або щось починала, тоді злякано замовкала і швидко казала: власне, це були дитячі пустощі, хлопчаків, власне, важко виховувати, та й робив він це не навмисне, йому тоді так тяжко велося й мені не було легко, але оплачується все сторицею, коли дитина виростає і йде своїм шляхом, і стає такою знаменитою, він, власне, був більше схожий на свого батька, ніж на мене, знаєте.

Франціска обережно віддала брошку, і стара пані знову злякалась. Але прошу вас, Франціско, не кажіть нічого Лео, про брошку, він про неї нічого не знає, він може рознервуватись, а я собі так думаю, якщо захворію, то продам її, щоб його не обтяжувати ще більше. Франціска трохи налякано й водночас міцно обняла стару пані. Не смійте цього робити, пообіцяйте мені, що ви ніколи її не продасте. Ви нас геть не обтяжуєте!

Її це так збентежило, що дорогою додому вона робила безліч непотрібних пересадок, невже ця стара жінка буде змушена продавати цю брошку, тоді як вони з Лео тратять багато грошей, подорожують, запрошують гостей, вона собі обмірковувала, як би то сказати Лео, але щось її стримувало, це був перший слабенький сигнал, бо стара пані, нехай вона й мала свої примхи і дещо перебільшувала, все ж таки в чомусь мала рацію, а тому вдома Франціска не сказала ні слова, а тільки висловила радість, що в матері все чудово. Перед поїздкою на конгрес до Лондона вона потайки вклала угоду з одним гаражем, який давав на прокат автомобілі й висилав на замовлення таксі, заплатила завдаток, а перед від’їздом сказала до старої пані: нам спала на думку одна ідея, бо вам не можна самій далеко ходити; тепер щоразу викликайте таксі, це майже нічого не коштує, це просто послуга одного колишнього пацієнта, але нікому про це не розказуйте, передовсім Лео, ви ж його знаєте, він не любить, коли ви йому вдячні і таке інше, і їдьте собі до міста, якщо вам щось треба, кажіть, щоб таксі зачекало, і кажіть, щоб вас возив тільки пан Пінайдер, молодший. Він загалом не знає, що його батько лікувався в Лео, лікарська таємниця, знаєте, я саме від нього, і пообіцяйте мені, заради Лео, що не відмовитесь, нам так буде спокійніше. Спочатку стара пані мало користувалася послугами таксі, і Франціска, повернувшись з Англії, її насварила, бо з ногою ставало чимдалі гірше, а стара пані, звичайно ж, ходила до крамниць пішки, одного разу навіть їздила трамваєм до центру, бо в Гітцінґу майже нічого немає, і Франціска енергійно, як до неслухняної дитини, сказала, щоб цього більше ніколи не було.

Часи розмов про Кікі, про життя молодої гувернантки у Відні перед Першою світовою і до заміжжя також минули, і часом розповідала лише Франціска, особливо коли поверталася з Лео з якоїсь поїздки, приміром, про те, яку чудову доповідь виголосив Лео на конгресі і що спеціальний відбиток він передав ось для матері. Стара пані, напружившись, з великими зусиллями прочитала назву: «Значення ендогенних та екзогенних факторів у разі появи параноїчних та депресивно забарвлених психозів у колишніх в’язнів концентраційних таборів та біженців». Франціска запевнила, що це лише маленька частина набагато більшої роботи, над якою він працює, а вона йому допомагає, ймовірно, це буде найзначніша і перша вагома праця в цій галузі, значення, яке тепер ще важко оцінити.

Стара пані якось ураз замислилась, вона, звичайно, не розуміла ваги цієї праці, а може, й узагалі нічого з того, що робив її син. Потім, що було дивно, вона мовила: аби тільки не нажив собі ворогів, отут у Відні, і ще ось що…

Франціска розхвилювалася: це було б навіть дуже добре, окрім усього, це ще й провокація, і Лео нікого не боїться, бо в нього одне-єдине важливе завдання, яке виходить далеко за межі наукового значення.

Так, звичайно, що так, мовила швидко стара пані, та й захищатися він уміє, а вороги завжди будуть, коли ти знаменитий. Я згадала одного тільки Йоганнеса, але це було вже так давно. Знаєте, що він півтора року перед закінченням війни був у концентраційному таборі? Франціска була здивована, вона цього не знала і не розуміла зв’язку. Стара пані нічого не хотіла казати далі, але все ж почала. Для Лео тоді було трохи небезпечно мати родича, який, ну ви знаєте. Звичайно, сказала Франціска. Це її трохи збентежило, бо стара пані часом мала дивну звичку про щось розповідати і водночас не розповідати, і це її збивало з пантелику, хоча вона раптом перейнялася гордістю, що хтось із родини Лео перейшов через щось таке жахливе, і що Лео з тактовності і скромності нічого їй про це не розказував, навіть не казав, на яку небезпеку він, як молодий лікар, наражався. Цього дня стара пані більше не хотіла нічого розповідати, а лише мовила, без будь-якого зв’язку: чуєте?

Що?

Собаки, сказала стара пані. Раніше в Гітцінґу не було стільки собак, я знову чула, як вони гавкали, вночі вони теж гавкають. Пані Шенталь по сусідству має тепер пуделя. Але він не часто гавкає, він милий собачка, я її бачу майже щодня в крамниці, але ми тільки вітаємось, у неї чоловік без вищої освіти.

Франціска швидко поїхала до міста й цього разу мала намір запитати в Лео, що це означає, що його мати раптом завела мову про собак, чи не був це небезпечний симптом, може, це пов’язано зі старістю. А ще вона зауважила, що стара пані якось рознервувалася через десять шилінґів, які лежали на столі, а тоді зникли, коли пані Аґнес пішла, і занепокоєння через зниклі десять шилінґів, вона собі це, звичайно ж, вигадала, свідчило про розвиток певного процесу, бо прибиральниця не могла їх узяти, вона була тією, яку в деяких колах, у кращих, називають надзвичайно порядною людиною, вона приходила радше зі співчуття, аніж через гроші, які їй узагалі не були потрібні, це була просто люб’язна послуга і не більше. Та й безпорадні подарунки старої пані Йордан, зношена потерта торба чи ще якийсь непотріб, навряд чи були тим, заради чого приходила пані Аґнес, бо їй не було чого очікувати ні від старої, ні від її сина, це вона вже давно зрозуміла, а про настирливі ідеї Франціски поліпшити ситуацію, вона нічого не знала, а тому Франціска переконувала і вмовляла стару пані як малу дитину, бо не хотіла втратити такої цінної помічниці через старечий маразм та безпідставні підозри.

Франціска дедалі частіше заставала стару біля вікна, і вони вже більше не сідали разом, щоб випити собі хересу й похрумкати печива, з собаками нічого не змінилось, тоді як її слух чимдалі гіршав, і Франціска була безпорадна, бо щось могло статися, і тоді Лео, якого вона хоч і не посвячувала, одного дня все ж таки доведеться зайнятися матір’ю. Саме тоді в їхніх стосунках почались деякі труднощі, і вона зрозуміла, що він її так пригнічує, що вона почала його боятись, і все ж таки, принаймні одного разу, за вечерею, набравшись своєї давньої відваги і долаючи незрозумілий страх, вона запропонувала: чому б нам не взяти матір до себе, у нас же є місце, і Розі була б увесь час з нею, і тобі б не треба було хвилюватися, до того ж вона така спокійна і невибаглива, вона б тобі ніколи не заважала, а мені тим паче, заради тебе, бо я знаю, як ти переживаєш. Лео, який цього вечора був у доброму настрої і тихо про себе чимось тішився, вона не розуміла, чим, а тільки скористалася нагодою, усміхаючись відповів: що за ідея, ти взагалі нічого не розумієш, дорогенька, старих людей не можна пересаджувати, її це лиш гнітитиме, а їй потрібна своя свобода, вона сильна жінка, десятиріччями жила сама, і так, як я її знаю, ти її навряд, чи знаєш, вона тут помре зі страху, наприклад, через людей, що до нас приходять, буде соромитись піти до ванної, боячись, що хтось із нас цієї хвилини, може, теж захоче туди. Але прошу тебе, Францісконько, не роби такого обличчя, твої помисли зворушливі й достойні, але ти її попросту заженеш у могилу, своєю чудовою ідеєю. Повір мені, на цьому я розуміюся краще.

А оце все з собаками…? Франціска почала затинатися, бо геть не хотіла про це заводити мову й була б дуже рада, якби її слів він був не почув. Вона вже не могла правильно висловити своїх переживань.

Що, спитався її чоловік, цілком змінивши тон, вона досі хоче собачку? Я не можу зрозуміти, відповіла Франціска. Чому раптом — ти ж не думаєш, що вона хоче мати собаку?

Так, звичайно, я тільки радий, що ця дитяча забаганка так швидко минула, бо як їй, в її віці, давати раду ще й з собакою, вона повинна себе пильнувати, це мені важливіше, собака — це така мука, що вона, з її чимраз більшою немічністю, собі навіть не в’являє. Вона ніколи нічого не казала, несміливо втрутилась Франціска, я не думаю, що вона хоче собаку. Я хотіла сказати щось цілком інше, але це неважливо, вибач. Вип’єш коньяку, попрацюєш іще, надрукувати тобі щось?

Під час своїх наступних відвідин Франціска не знала, як би їй у старої пані, яка була весь час насторожі, випитати те, що їй треба було знати. Почала вона здалеку і так, між іншим, мовила: сьогодні я, власне, бачила пуделя пані Шенталь, справді гарний песик, пуделів я дуже люблю, взагалі всіх тварин люблю, я ж виросла в селі, у нас завжди були собаки, маю на увазі, у моїх діда й баби, й у всіх людей у селі, коти, звичайно, були теж. Чи не завести б вам собаку або кота, тепер вам стало важко читати, це швидко мине, але я, наприклад, дуже хотіла б мати собаку, хіба що, знаєте, в місті це складно і для собаки суцільна мука, зате в Гітцінґу, де б він собі досхочу бігав у саду і можна ходити гуляти…

Стара пані стривожено сказала: собаку, ні, ні, я не хочу ніякої собаки! Франціска помітила, що зробила щось не так, але водночас відчула, що вона б не образила стару пані, якби запропонувала їй завести собі папугу чи канарок, це було щось інше, що так її розтривожило. За якийсь час стара пані цілком спокійно мовила: Нурі був дуже гарний песик, і я з ним добре обходилась, було це, дайте згадаю, вже років з п’ять тому, а тоді я його віддала, у такий собі притулок чи де їх там перепродують. Лео не любить собак. Ні, що я таке кажу, це було інакше, в цій собаці було щось, чого я не можу пояснити, Лео він не міг зносити, щоразу на нього кидався і гавкав, як навіжений, коли Лео щойно підходив до дверей, а тоді він його ледь не покусав, і Лео так обурився, звичайно, це ж собака, така зла собака, але до інших він такий не був, більше до нікого з чужих, а тоді я його, звичайно, віддала. Не могла ж я допустити, щоб Нурі гавкав і кусав Лео, ні, це вже було занадто, бо Лео повинен почуватися зручно, коли приходить до мене, і не нервуватися через якогось невихованого пса.

Франціска подумала про те, що Лео, хоча вже не було собаки, який на нього кидався і не міг його зносити, досить-таки рідко приходив, особливо коли Франціска цей обов’язок перебрала на себе. А коли взагалі він тут був? Одного разу вони втрьох проїхалися через Вайнштрасе, з’їздили в долину Гелененталь і пообідали в ресторані з матір’ю, а так, то приходила лишень Франціска.

Але не кажіть нічого Лео, це, з Нурі, його дуже вразило, він дуже чутливий, знаєте, я ще й сьогодні не можу собі пробачити, що була така егоїстична й хотіла мати Нурі, старі люди, властиво, егоїсти, люба Франціско, ви цього ще геть не розумієте, ви ще молода і добра, а коли вже старий, тоді з’являються оці егоїстичні бажання і не можна собі попускати. Якби Лео мною не опікувався, що б тоді зі мною було, його батько так раптово помер і ні про що не попіклувався, і грошей не було, мій чоловік був трохи легковажний, ні, не те, щоб він тринькав гроші, йому було дуже важко і не таланило з грішми, в цьому Лео до нього не вдався, але тоді я ще могла працювати, все заради хлопця, була ще молода, а тепер, що мені тепер робити? Єдине, чого я завжди боялася, не потрапити до будинку для самотніх, Лео цього ніколи б не допустив, а якби я не мала цього помешкання, тоді б мусила піти до будинку, і це, мабуть, не варто собаки. Франціска слухала її напружено й про себе промовляла: отак-от, от воно що, через нього віддала вона собаку. Що ми за люди, мовила до себе, — бо не була в змозі думати, що мій чоловік за людина! — які ж ми підлі, і вона вважає себе егоїсткою, тоді як у нас усе є! Щоб не розплакатись, вона швидко почала розпаковувати маленький пакунок з «Майнля», з дрібничками, і вдавала, ніби нічого не зрозуміла. Ой, та що ж це я, і про що я думаю, я принесла вам тільки чай і каву, і трохи лосося, й олів’є, все разом, звичайно, не пасує, але сьогодні у крамниці я була якась сама не своя, бо Лео від’їжджає, а ще один рукопис не набраний, сьогодні ввечері він вам зателефонує та й їде він не надовго, через тиждень повертається.

Йому треба відпочивати, сказала стара пані, простежте за цим, ви ж цього року ще не були у відпустці. Франціска жваво відповіла: гарна ідея, я якось його вмовлю, тут треба бути трошки хитрою, дуже гарна порада, бо він багато працює і я мушу його трошки спиняти.

Франціска не знала, що це були її останні відвідини старої пані і що їй уже були не потрібні маленькі хитрощі, бо сталися інші події, до того ж такі бурхливі, що вона майже забула про стару пані та й про багато що інше.

Через свій страх стара пані не запитувала в сина телефоном, чому Франціска більше не приходить. Вона переживала, але голос сина звучав вдоволено і безтурботно, він навіть прийшов одного разу й побув двадцять хвилин. До печива не доторкнувся, хересу не допив, про Франціску нічого не розповідав, зате дуже багато про себе, а тому вона була на сьомому небі від щастя, бо він уже давно про себе нічого не розказував. Тож він зараз від’їздить, йому треба відпочити, хіба що слово «Мексика» трохи налякало стару пані, бо хіба це не там водяться скорпіони й відбуваються революції, і дикуни, і землетруси, але він тільки посміявся, поцілував її й пообіцяв писати, надіслав кілька листівок, які вона з благоговінням перечитувала. Вітань від Франціски там не було. Франціска якось зателефонувала з Каринтії. Ох, ці молоді люди, скільки грошей вони викидають! Бо Франціска хотіла лишень довідатись, чи все гаразд. Потім вони розмовляли про Лео, а стара пані цілий час у непотрібний момент кричала до слухавки: це ж дуже дорого, дитино, але Франціска розповідала далі, так, їй вдалося, нарешті він може відпочити, а їй треба було поїхати до брата, тут треба дещо залагодити, тому вона не змогла поїхати з Лео. Сімейні справи в Каринтії. Будинок. Пізніше стара пані отримала дивний конверт, кілька рядків від Франціски, крім сердечних вітань вона більше нічого не написала, надіслала ще фотографію, яку сама зробила, на ній був Лео, так, наче у Земмерінгу, всміхається, на тлі засніженого краєвиду, перед великим готелем. Стара пані постановила Лео нічого не казати, а питатися він і так не буде. Й сховала знімок у шкатулку під брошку.

Книжок тепер вона вже взагалі не могла читати, а радіо їй надокучало, вимагала лише газет, приносила їх пані Аґнес. У газетах, щоб їх прочитати, їй треба було кілька годин, вона читала некрологи, вона завжди відчувала своєрідне вдоволення, коли помирав хтось, молодший за неї. Ага, тож і професор Гадерер, йому щонайбільше сімдесят. Мати пані Шенталь теж померла, рак, не дожила навіть до шістдесяти п’яти. В молочній крамниці вона сухо висловила співчуття, на пуделя навіть не глянула, пішла додому й стала при вікні. Вона не спала так мало, як то кажуть про літніх людей, але часто прокидалася й чула собак. Коли приходила пані Аґнес, вона лякалася, бо відтоді, відколи Франціска більше не приходила, їй заважав будь-хто, хто приходив, і їй самій було так, начебто вона змінилась. Бо тепер вона і вже справді боялася, що може померти на вулиці або не зможе себе контролювати, коли їй треба буде по щось до міста, а тому слухняно телефонувала до молодшого пана Пінайдера і той її возив. І вона звикла до такого маленького комфорту з міркувань безпеки. Відчуття часу вона втратила цілком, і коли Лео якось, засмаглий, забіг на хвилинку до неї, вона вже не пам’ятала, чи приїхав він з Мексики, і коли він там узагалі був, але була достатньо мудра, щоб вивідати, і тоді з однієї фрази зрозуміла, і що він щойно повернувся з Іскії, з Італії. Мовила ніби до себе: добре, добре, тобі це пішло на користь. А коли він їй щось розповідав, починали гавкати собаки, по кілька водночас, геть близько, гавкіт і дуже слабенький, слабенький страх так нею оволодівали, що вона переставала боятися свого сина. Страх цілого життя раптом взяв і зник.

Коли, вже в дверях, він їй сказав: наступного разу приведу тобі Ельфі, ти мусиш нарешті з нею познайомитись! вона взагалі не розуміла, про що він. Він що вже більше не одружений з Франціскою, і відколи вони вже більше не живуть разом, і яка це вже жінка в нього, вона вже не могла пригадати, скільки вони жили з Франціскою, і коли, а тому мовила: то приводь. Добре. Якщо це тобі підходить. На якусь хвилину їй здалося, що Нурі знову в неї, і що він кинеться на нього, гавкатиме, так близько чувся їй гавкіт. Хай уже нарешті йде, їй хочеться побути самій. За звичкою вона подякувала, перестраховуючись, а він здивовано запитав: За що? Цього разу я справді забув принести тобі свою книжку. Феноменальний успіх. Скажу, щоб надіслали.

Дуже дякую, синочку. Надішли, але твоя дурна матір, на жаль, вже не дуже може читати і мало що розуміє.

Він її обняв, і вона знову відчула себе самотньою, наодинці з тим гавкотом. Він лунав зі всіх садів і помешкань Гітцінґа, насувалась інвазія бестій, собаки наближались до неї, гавкали, а вона стояла просто, як завжди, і вже більше не мріяла про часи з Кікі і з греками, вже більше не думала про той день, коли зникли останні десять шилінґів і Лео їй збрехав, а лише зосереджено намагалась поховати краще речі, навіть хотіла їх повикидати, особливо брошку і знімок, щоб Лео після її смерті нічого не знайшов, але не могла придумати гарної схованки, хіба що відро зі сміттям, але пані Аґнес вона вже також чимдалі менше довіряла, бо сміття вона мала б віддати їй і підозрювала, що ця особа ритиметься в ньому і знайде брошку. Не дуже люб’язно вона їй якось сказала: віддайте хоча б кості й рештки їжі собакам.

Пані Аґнес глянула здивовано і запитала: яким собакам? Собакам, звичайно, наполягала владним голосом стара пані, я хочу, щоб їх поїли собаки!

Підозріла особа, злодійка, кості вона, мабуть, забирає собі додому.

Собакам, я вам кажу. Ви що не розумієте, не дочуваєте? Нічого дивного, у вашому віці.

Згодом собаки стали гавкати тихіше й вона думала, що хтось тих собак забрав або деяких повіддавали, бо гавкіт уже не був такий сильний, не такий частий і тривалий, як раніше. Що тихіше вони гавкали, то непохитнішою вона ставала, лише чекала, що вони почнуть гавкати сильніше, треба вміти чекати, а чекати вона вміла. А тоді раптом це вже був не гавкіт, хоча не було жодного сумніву, що це були сусідські собаки, не було це й гарчання, а лише час од часу велике, дике, тріумфальне завивання одного пса, потім жалібне скавуління, а на задньому тлі чувся гавкіт інших, стихав поступово й губився в далині.


Одного дня пан доктор Мартін Раннер, майже через два роки після смерті своєї сестри Франціски, одержав рахунок від фірми «Пінайдер» за користування послугами таксі, з точними датами замовлень, було вказано, що замовлення зробила пані Франціска Йордан і заплатила завдаток, але оскільки лише невелика частина послуг була датована за її життя, переважна ж більшість уже після її смерті, він зателефонував на фірму, щоб з’ясувати, що це за такий загадковий рахунок. Хоча пояснення йому мало що дали, але через те, що він не мав бажання телефонувати своєму колишньому зятеві та й взагалі будь-коли з ним бачитись, він частинами оплатив послуги, послуги таксі для жінки, якої він не знав і до якої взагалі не мав жодного стосунку. Він зробив висновок, що та стара пані Йордан, яку возив цей Пінайдер, нещодавно померла, бо, перш ніж виставити рахунок, фірма почекала кілька місяців від дати останньої поїздки, мабуть, з поваги до сім’ї, що була в жалобі.

Три дороги до озера

На мапі туристичних маршрутів Кройцбергля, яку видало управління туризму у співпраці з управлінням геодезії та картографії Кпаґенфурта, столиці федеральної землі Каринтія, наклад 1968 року, зазначено десять маршрутів. Три з них ведуть до озера, горішній маршрут № 1 та маршрути № 7 і 8. Історія, викладена нижче, ґрунтується на топографії, оскільки автор ставиться з довірою до цієї мапи.

Вона завжди прибувала на другий перон і завжди від’їжджала з першого. Пан Матрай, який за стільки років мав би вже звикнути, знову нервово й збуджено метушився, на цьому другому пероні, невпевнений, чи йому в довідці дали правильну інформацію і чи правильно зазначений час прибуття на дошці оголошень, ніби боявся з нею розминутись на вокзалі, де лише два перони, а тоді вони стояли одне навпроти одного, хтось подав їй з вагона другу валізу, і вона дякувала й дякувала незнайомцеві з надмірною гарячковістю й незосередженим поглядом, бо наставав ритуал обіймів, вони обнялися, і їй довелося дивитись на пана Матрая згори вниз, як завжди, але цього разу її пройняла тривожність, бо він поменшав, не те, щоб осунувся, але якось змалів, і погляд у нього став дитинний і дещо безпорадний, а відчуття тривожності ґрунтувалось на тому, що він: як він постарів. Пан Матрай, звісно, старішав від приїзду до приїзду, але раніше Елізабет цього ніколи не зауважувала, бо завжди зустрічала однаково вже немолодого батька на пероні, щороку, і щороку однаково нервувалась, що він не замовив носія, натомість сам тягне обидві її валізи, щоб вона, звісно, втомлена з дороги, нічого не несла, втім через те, що він цього разу постарів, вона не вступала з ним у суперечку і не забирала в нього з рук, як завше, одну валізу, а погодилась з тим, що він нестиме обидві й доводитиме їй, що він сильний, здоровий і такий як завжди і що нести дві валізи для нього не проблема. В таксі до неї повернулась її звична невимушеність, вона сміялась і розмовляла, як завжди, клала голову йому на плече, поглядала час од часу на кілька нових фасадів на Привокзальній, глянула звично на фонтан зі змієм на Новій площі, він теж поменшав, і лише тоді, коли в полі зору з’явився Міський театр, вона полегшено зітхнула, бо вже близько вулиця Лаубенвеґ і будинок, де вона була вдома. Ні, про дорогу і чому їй довелось летіти через Відень, сьогодні вона взагалі не хоче розмовляти, про весь той жах останніми днями, головне, що вона нарешті приїхала, після стількох днів чекання, після стількох телеграм, які щоразу приголомшували пана Матрая, і якби вона знову повідомила, що не прилетить, він все одно б поїхав в аеропорт і чекав би там, хоча вона саме тому так часто й посилала телеграми, щоб він туди не їхав і не чекав.

Коли вона заплатила таксистові й вони йшли через сад, пан Матрай хотів їй одразу ж показати, що в саду нового, але їй хотілось якомога швидше в дім, вона сказала: пізніше, будь ласка, будь ласка, завтра! А в домі вони сіли спочатку у вітальній, спершу їй треба ковток кави й закурити, тоді вона помиється й переодягнеться. Вони пили каву, яку він поставив на маленький вогонь і яка вже втратила аромат і була ледь тепла, втім після англійських чаювань зранку й до вечора вона їй все одно смакувала, і вони разом трошки пошпетили молодих, тобто Роберта й Ліз, і пан Матрай заявив, майже всерйоз, що він так до кінця й не зрозумів, чому Роберт не приїхав з Ліз до Клаґенфурта, а подався акурат до Марокко, зрештою в Клаґенфурті жити здоровіше і не так дорого, і хіба Ліз, як вони були тут останнього разу, не почувалася добре, сирота, яка ніколи не мала сім’ї й нарешті побачила, що таке мати дім? Елізабет захищала Роберта без особливого завзяття, бо особливо не було що казати й пояснювати. Вона не в’являла брата, з його вже давно застояними, нереалізованими бажаннями змінювати обстановку, тут на Лаубенвеґ, до того ж тепер, а Ліз як дитині нетерпеливилось хоч трохи побачити світу, до того ж тепер, бо вони вже й так увесь рік прожили доволі усамітнено в Лондоні, просто тому, що обоє щодня втомлені до смерті повертались додому з роботи, окремо, довжелезні відстані на метро, а недільні дні проводили наче старезне подружжя в Робертовій парубоцькій квартирці, і вже віддавна, ще коли про одруження не було й мови.

Елізабет уникла цієї делікатної теми, схопилася, сказала, що хоче врешті розпакувати валізи й зробила таємниче обличчя, таке, яке знав лише її батько: потерпи трошки. Вона хоч і почала лише відчиняти валізи й ходити туди-сюди між своєю старою кімнатою й ванною на другому поверсі, але вже лишень від такого руху дім неабияк змінився, ожив, бо приїхала «дитина», і байдуже, що домом бігала вже не дитина, а жінка, яка почувалася тут і гостею, і господинею водночас. Елізабет намагалась якомога швидше повернутись до батька, тільки взяла душ, одягнула халат і вже, на самому верху, поміж книжками, знайшла те, що найбільше потребувала сьогодні ввечері, невеличкий подарунок для батька, який знову, як і щороку, видався скромним і благеньким, бо пан Матрай нічого, попросту нічогісінько не потребував і в цьому сенсі створював дітям труднощі. Це була не лише вимога, яку він встановив раз і назавжди, так було насправді, йому не можна було привезти в подарунок ні якусь дорогу люльку, ні золоту запальничку, ні дорогі сигари, ні краватку, ні якісь люксусові речі з дорогих крамниць, та й з простих речей нічого не можна було, бо він нічого не хотів і все, що треба, мав і шанував, від садових ножиць до лопати і предметів домашнього вжитку, що їх потребує старша людина. Алкоголю він не вживав, не курив, костюмів не потребував, шовкових шаликів, кашемірових пуловерів, туалетної води, й Елізабет, яка за всі ці роки мала вже неабияку фантазію щодо подарунків, які пасували всім таким різним типам чоловіків, анічогісінько не спадало на гадку, коли думала про батька. І така його невибагливість не була якимсь дивацтвом, такий він був від народження і таким буде до останнього дня. Тільки от слова «останній день» нині занепокоїли Елізабет, вона вмить викинула їх з думок і вийняла фотографії, які, на щастя, ніде не погнулись, добре, що вона не викинула стару цупку папку. Перш ніж спуститись до нього, вона окинула знімки професійним оком, бо в Лондоні встигла їх лише швиденько відсортувати, дилетантські знімки, як на її око, на око фахівця, але для батька вони набагато цікавіші, ніж її фотоальбоми й репортажі. Весільні фотографії, зроблені перед занедбаним registry office і перед готелем, де відбувся скромний обід після весілля, традиційні, звичні знімки, які невдовзі виглядатимуть так само старомодно, як і знімки їхніх батьків і дідів. Роберт з Ліз завжди посередині, Роберт, усміхнений, нахилився до Ліз, Ліз, усміхаючись, звела на нього погляд, Елізабет поруч з Ліз, майже така на зріст, як її брат, худа, навіть худіша за молоду тендітну Ліз. На якусь мить їй знову спало на думку, що якщо трошки перегрупувати, то можна подумати, що то радше Роберт і вона молода пара, хоч вона й сміється прямо в об’єктив, як і Робертів друг, який стоїть, ніяковіючи, поруч з Робертом, довготелесий і моложавий. На одному із знімків опинився портьє з готелю, помилково, на іншому ще дві особи, далека родичка Ліз, маленька подружка Робертового друга. Складаючи фотографії так, щоб зверху був єдиний знімок, де Роберт і Ліз самі вдвох, почала вона рахувати. Ще цей рік, а наступного, ще на початку, їй виповниться п’ятдесят, Роберт на шістнадцять років молодший за неї, Ліз — на тридцять, від правди нікуди не дінешся, лише фотографії можуть вводити в оману, бо поряд з Ліз вона аж ніяк не виглядає, ніби може бути їй матір’ю, а, з такою усмішкою, складно сказати, скільки їй років, виглядає на жінку десь так під сорок, і Філіп, з яким вона ще ніколи не розмовляла на тему свого віку і який молодший за Роберта, може думати і, мабуть, думає, що зв’язався з жінкою просто на кілька років старшою за себе. Нині ж вона рахує дуже добре. П’ятдесят мінус двадцять два буде двадцять вісім, бо Філіпові місяць тому виповнилося двадцять вісім. Двадцять два роки різниці. Тож вона могла б бути йому матір’ю, хоча ця думка їй ще ніколи не приходила до голови і також тепер була їй цілковито чужою. В кожному разі це не мало ніякого значення, лише підрахунок був правильний.

Спускаючись сходами вниз до батька, який тим часом увімкнув опалення на вечір, хоча був липень, однак надто холодно в цьому самотньому домі і як на цьогорічне літо, яке має всі перспективи так і не стати літом, теплим літом з її дитинства, вона спробувала щось відчитати на тих усміхнених обличчях, бо ніяк не могла позбутися відчуття, що в Лондоні щось таки прослизнуло повз її увагу. В Лондоні весь час щось висіло в повітрі, і це не був похмурий, холодний початок літа, не мжичка, не холод у всіх приміщеннях, було там іще щось, але ж фотографії не доказ, хоча вона ще раз докладно проштудіювала відбитки наче детектив, який прагне натрапити на слід того чогось. Де тепер її інтуїція, її вміння вмить доходити суті справи, стосується вона її особисто чи когось іншого? Це було пов’язано або з Робертом і з нею, або з Робертом і з Ліз. Тепер є ще одна пані Матрай, сміялись вони в Лондоні, і рід не вимре, бо Ліз, безумовно, схоче дітей, Роберт, мабуть, ні, ні, Роберт не схоче, він дуже схожий на неї, мабуть, не схоче. Елізабет навчилась розмірковувати над цим, але Роберт, без сумніву, ніколи над цим не замислювався, лише інстинкт у нього був кращий і сильніший, ніж у неї, від самого початку. Бо вона знала, до того ж дуже добре, чому сім’ї на кшталт Матраїв мають вимерти, і що ця країна більше не потребує Матраїв, що вже її батько своєрідний релікт, і хоч Роберт і вона подалися рятуватись на чужину і працюють так, як працюють інші у важливих країнах, а Роберт завдяки Ліз іще надійніше перебуватиме на віддалі. На чужинців їх всюди перетворювала їхня вразливість, бо вони з периферії, а тому їхня душа, їхні почуття і їхні дії назавжди належали тому безмежно велетенському духовному краєві, лише справжніх паспортів для них уже не було, бо цей край не видавав паспортів. Випадково вони обоє досі зберігали своє громадянство, бо тоді в Америці Елізабет не хотіла завдавати собі клопотів, бігати установами, подавати прохання, переходити через втомливі процедури, щоб перетворитись на американку, лише тому, що вийшла за американця, а після розлучення стало ще менш важливо, хто вона за паперами, бо дозвіл на роботу вона мала, завжди могла розраховувати на допомогу кількох друзів, близьких чи далеких, з нею ніде, в жодній країні, нічого не могло статись, у Вашингтоні був вагомий Джек і впливовий Річард, і якщо Елізабет лише в крайньому разі й користалася зі знайомств, то лише заради інших, бо завжди знаходила собі чоловіків серед невдах, які потребували її підтримки, також і порадами, і з Філіпом, звичайно, було так само.

Коли вона розклала перед батьком знімки, він сказав, що хтось телефонував з Парижа, вже двічі, це міг бути лише Філіп, і він зателефонує ще, якщо йому щось треба чи йому випадково спало на думку сказати їй кілька приємних слів. Батько подякував, наморщивши чоло, за подарунок, за книжку, на яку вона випадково натрапила в букіністичній крамниці в Лондоні, «Дорога до Сараєва», з давніми фотографіями, і він тихо гортав сторінки, бо це його трохи стосувалося. Щодо фотографій він майже нічого не сказав. Роберт виглядає добре, наголосив він кілька разів, Ліз насправді гарніша, ніж на цих знімках, і як молодо ще виглядає його донька, він не сказав, бо знав її лише такою й ніколи не робив підрахунків, як їх робила сьогодні Елізабет. Вона його дитина, діти завжди виглядають молодшими, пан Матрай висловлював лише одне спостереження: виглядаєш добре або виглядаєш недобре. І це стосувалося лише здоров’я тієї чи тієї дитини. Пан Матрай сказав: тож настав час, і малий одружився, тепер я спокійний. А Елізабет, знаючи, як пан Матрай сердився щоразу, коли Роберт запевнював, що він ніколи, ніколи і ні за яку ціну не одружиться, дивувалась, що його взагалі не непокоїло, що Елізабет живе сама, бо про нетривалий шлюб з тим американцем, про який вона повідомила лише, коли вже мала розлучатись, він або забув, або взагалі ніколи не сприймав його поважно, бо американці — на його думку — одружуються й розлучаються завиграшки, а тому нічого дивного, що Елізабет знову незаміжня. В листі про розлучення, який був докладніший, ніж той, що про одруження, вона повідомляла, що в неї все гаразд, Г'ю вона не має чим дорікати, так краще для них обох, зостались найкращими друзями і таке інше, дуже коректно, про якусь драму не може бути й мови, і вона, мабуть, знову повернеться до Парижа. Тож щодо того Г'ю — панові Матраю він навіть не відрекомендувався, щось просто нечуване, Елізабет, до речі, теж повелась нетактовно, — він промовчав, бо якщо Елізабет не довелось страждати, то й добре. Лист звучав цілком оптимістично, і пан Матрай сказав собі: нічого іншого й не варто було очікувати, головне, що через розрив із тим містером, швидким на розлучення, вона не почувається нещасливою. На привітання на вулицях Клаґенфурта з приводу шлюбу його пані донечки він відповідав коротко й стримано, а одного разу зауваживши, що пані «директор» Гаузер, як він її іронічно називав, поставила в’їдливе запитання, коли Елізабет уже давно як розлучилась, він з гідністю відповів: попри те, що я не втручаюсь у справи своїх дітей, американський шлюб у нас навряд чи визнали б дійсним, а тоді додав, що донька дуже зайнята, тепер в Африці, а син, як виглядає, невдовзі піде студіювати хімію, більше нічим не можу вам допомогти, моє шанування.

Після того ніхто у всьому кварталі не наважувався розпитувати пана Матрая про приватне життя його доньки, а з роками багато хто помер, ненависна пані директор Гаузер, яка організовувала поширення пліток поміж сусідами, також уже давно померла. Пан Матрай тепер лише зрідка підводив погляд, здивований, коли хтось з ним вітався, і ввічливо відповідав на вітання.

Елізабет, оскільки фотографії були недостатньо інформативні, взялася жваво розповідати, бо батько навідріз відмовився сідати вперше за свої сімдесят сім років до літака й летіти до Лондона на весілля єдиного сина, до країни, де він не розумітиме ні слова і навіть з Ліз не зможе розмовляти. Ті дні в Лондоні їй довелось припудрювати, надавати їм чарівності, якої вони не мали, і невдовзі вона розповідала, не вмовкаючи, бо вже ввечері того дня, коли вона прилетіла, все пішло шкереберть, у Гітроу, так називається аеропорт у Лондоні, так як Орлі в Парижі, пояснила вона батькові, бо вони не порозумілися з Робертом, де він має на неї чекати, і він, і вона чекали в різних місцях, Гітроу, власне, дуже великий, дещо більший за аеропорт у Клаґенфурті, а тоді вона поїхала до готелю, виклавши за дорогу більше, ніж подвійну ціну, Роберт аж за живіт хапався, так реготав, бо що його сестру, яка вже не один раз об’їхала довкола цілого світу, обдурив акурат англійський таксист, було диво із див, що, без сумніву, ще ніколи не траплялося з найнедосвідченішим американцем чи африканцем. А тоді вони сиділи тихо всі разом, обговорювали і прораховували все до найменших деталей, скільки коштуватиме обід, що ще треба докупити й залагодити, а Ліз шиє, з Ліз не можна зробити репортаж, бо вона взагалі не той тип, якого тепер вимагають, вона не представляє собою ні «swinging London», ні щось інше, чого очікують від двадцятирічної, вона ніде не ошивається, і єдине задоволення для неї, це бути з Робертом, бо раніше вона тільки працювала й працювала, день у день, рік у рік, і мешкала в кімнатці, ділила її з іншою дівчиною, бо мати окрему кімнату надто дорого. Того вечора вона шила купальник на марокканський пляж, а тоді вони постановили зателефонувати до Клаґенфурта й сказати панові Матраю, що до «фатального кроку» все готове, Елізабет без будь-яких проблем заакцептували як свідка для Роберта, що взагалі немає жодних проблем, а навпаки все дуже просто, і Роберт з Елізабет вихоплювали одне в одного раз за разом слухавку, запевняючи, що думають про нього, і врешті впхали слухавку Ліз, яка безпорадно пробелькотіла: доброго дня, тату, до побачення. Це майже єдині слова німецькою, які вона знала. Елізабет навчила її ще казати «дурень», щоб вона у відповідні моменти мала для Роберта напоготові відповідне слово, а від Роберта вона часто чула «дурненька», але це було інтимне ніжне слівце, призначене винятково для неї. Вони пили пиво, випили по склянці темного ґінеса, Елізабет раділа в думках за них, бо як Робертові все-таки вдалося знайти те, що йому треба? Після пива вона добре спатиме. Наступні два дні вона ходила з Ліз по крамницях, Гарродз і кілька інших тих великих універмагів, Ліз жваво розповідала, що вона на роботі нікому не сказала, що виходить заміж, ото повитріщають очі, бо Ліз лише попросила дати їй відпустку. В універмагах, де Ліз від усього була в захваті як дитина, хоча купувала лише те, що було в списку, і не дозволяла Елізабет зробити їй подарунок, Елізабет почала відчувати, що їй недобре, і на цьому місці вона раптово припинила й мовила: пора спати, в тебе он очі вже злипаються, а завтра зранку я хочу піти до лісу.

Елізабет знову прийшла до тями перш ніж заснути, спустилась тихенько до кухні й накрила стіл на сніданок, щоб пан Матрай принаймні хоч раз розпочав свій день по-інакшому, так, як колись давно, але думками вона була ще в Лондоні, в лабіринтах лондонських універмагів, а не в ідилічних спогадах з сімейного альбому, зі свіжими булочками й теплою кавою. І чому їй стало погано, коли вони їздили ескалаторами вгору і вниз, повз сотні тисяч товарів, а в кофі-шопі, де вони стали до довгої черги, щоб купити чаю і яєчню з шинкою, її охопила паніка, а Ліз щаслива, що їй ще вдалось знайти два місця поряд, посеред жахливих старих жінок, перед якими стояли тарілки, повні тістечок і сендвічів, і які з апетитом поглинали все те, від чого можна було хіба що втратити апетит, тарахкотіли й теревенили, наче знайшли найзатишніше місце на світі, старі жінки, серед яких багатьом було стільки ж років, що й Елізабет, але інакших років, безформних і смішно вдягнених. Елізабет до яєчні не доторкнулась, сиділа, мабуть, бліда як стіна, бо Ліз обережно мовила: відчуваю, що ти вся виснажена, тобі хочеться, мабуть, відпочити, зараз відведу тебе до готелю. Елізабет відповіла прямо: так, вибач, більше не витримаю, на жаль. Дорогою, коли вони розмірковували, що можна відкласти на завтра, Ліз нерішуче мовила: розумію, Лондон, звичайно, не Париж чи Нью-Йорк, і ми знаємо, скільки в тебе було роботи, думаю, що приїхати коштувало тобі неабияких зусиль, але без тебе Робертові було б сумно і мені також, і ще хочу тобі сказати, що я точно знаю, що Роберт мене… оце все, його рішення, завдяки тобі, і ти мені подобаєшся, але не лише тому; я тебе справді люблю.

Елізабет обняла її швидко і з вдячністю, бо в тому була доля правди, що Роберт хотів знати, чи Ліз їй сподобається, і вона прямо нічого не сказала, але дала зрозуміти, що Ліз їй подобається, і тепер у неї є братова, звучить доволі жахливо німецькою, і вона подумала, що нехай у неї ліпше буде «sister-in-law», сестра за законом.

Під час розмов про Париж вона мусила вважати. Ліз з Робертом їздили якось на вихідні до Парижа, і Париж був для неї «супер». Елізабет слухала, всміхаючись, бо її Париж був далекий від «супер», але вона теж колись уперше була в Парижі, і хоча вона його б так не назвала, але все ж мимоволі подумала, що двадцять п’ять років тому Париж також був чарівний, коли ще не мав сили покласти до домовини її різні життя і стількох людей. Загалом для Елізабет більше не було місць, які б не завдавали їй болю, а в цієї милої маленької особи є ще кілька міст попереду, якими вона захоплюватиметься і в захваті вважатиме їх усі цікавими й гарними.


Завтра їй не треба відразу йти горішньою дорогою до озера, буде, мабуть, забагато, але на Вальдвірт чи принаймні на Кальварію вона може піднятися, вона вже кілька тижнів не дихала свіжим повітрям, не ходила пішки, і пан Матрай вже знав, що Елізабет щоразу мусила «набігатись», коли приїжджала додому, не йшла до міста, а відразу за домом завертала до лісу. Раніше вони часто ходили разом та й тепер другий раз вона пішла прогулятися з ним, але на вранішню прогулянку пішла сама, бо ж вона, на думку пана Матрая, жене, а такого темпу він уже більше не може витримувати.

Вночі Елізабет зірвалася зі сну, здалося, що вона досі в Лондоні і що не може сказати батькові, і Робертові теж не може, як їй було погано, особливо коли ті вдвох полетіли, коли вона, ледь не на межі божевілля, думала, що тепер втратила Роберта, бо коли через кілька годин вона теж мала відлітати, з’ясувалось, що з її рейсом щось не гаразд, і в авіакасі в готелі попросту нічого не можна було довідатись, що робити, бо квитки на всі рейси вже давно розпродані. Липень, розпал сезону, рейси, забиті туристами, — беззаперечні аргументи. Літаки захопили цілі туристичні групи, і їй довелося десять днів провести в тому готелі, лежала здебільшого в ліжку й читала, замовляла чай з сендвічем у номер, поряд потайно перешіптувались чоловіки, одного разу вона побачила, як звідти вийшов пакистанець, тоді, вночі, бо подумала, що хтось стукає до неї в двері, вона обережно спробувала довідатись, що відбувається, але то просто двоє пакистанців прийшли в сусідній номер, і знову почувся шепіт. У коридорах то там, то там стояли іспанки, з байдужими поглядами, без діла, офіціантами були індійці, філіппінці, негри, одного разу серед них був один старий англієць, але й мешканці в готелі були всі з Азії й Африки, у великих ліфтах вона їхала посеред мовчазного натовпу, єдина біла, і загалом було тут досить-таки дивно, неподалік Мармурової арки з Гайд-парком. В Азії чи в Африці її ніколи так не гнітило, вона залюбки ходила сама й відходила далеко, коли була з іншими, бо тоді вона ставала на кшталт тієї «жінки, що вистрибнула на коня і поскакала геть», як у Лоуренса, але тут ні, тут усе було якесь тупе, всі були тупі, мешканці готелю й працівники розумілися між собою англійською, зредукованою до обмеженого числа зворотів, а коли хтось вживав якесь слово поза тим числом, його вже не розуміли, це була не жива мова, якою розмовляють, а якесь есперанто, і винахідник тієї всесвітньої мови, мабуть, би дуже здивувався, що все таки вдалося, хай і в інакший спосіб, але все ж таки, і вона швидко забула свою англійську і послуговувалась тим клятим есперанто, коли купувала газети або цигарки чи вкотре запитувала про рейс. Одного разу вона зайшла до бару, щоб подивитися, які там сидять чоловіки і чи хтось із них вартий уваги, але бар уже зачиняли, куди не поткнись, усе зачиняється, й запропонували перейти до яскраво освітленого сусіднього приміщення, схожого на невдатну конференційну залу, і хоч і крапнули кілька крапель віскі до склянки й дали одне пиво, але наступна проблема виникла з розрахунком. Елізабет тоді не мала жодного бажання вивчати, які монети що означають, вийняла з гаманця кілька і сказала: візьміть, будь ласка, скільки я там винна! Вона не знала, куди подівся її колишній Лондон, все, що їй колись подобалось. Їй було не по собі від карикатури великого міста у великому місті, на Оксфорд-стріт її дратували величезні натовпи людей, крізь які їй доводилося проштовхуватись, групи занурених у співи релігійних сектантів, а одного разу вона взяла таксі й поїхала до Вестмінстерського моста, віднайшла на якийсь час спокій на мості й пішла далі, прогулялась іншим берегом Темзи, завдяки якій все знову стало як колись і все ж інакше. Їй не хотілося Лондона, він був їй байдужий, вона була втомлена й хотіла забратися геть, хотіла додому, хотіла в ліс і до озера, й посилала батькові телеграми, сподіваючись, що він зрозуміє, що вона тут застрягла по-дурному, і не буде хвилюватись. Після численних «І am sorry» та «І don’t know», найважливіших слів з того есперанто, вона врешті отримала місце в літаку, хай тільки й до Франкфурта. Не тямлячи себе від щастя, приїхала на годину раніше до Гітроу й чекала потім ще кілька годин, бо рейс на Франкфурт запізнювався, а у Франкфурті вона вже не чекала, бігала сюди-туди, щоб ще раз перереєструвати квиток, до Відня, а у Відні відразу подалась на Південний вокзал, знову мусила чекати і звернулась до місії при вокзалі, до черниці, попросилась прилягти, бо боялася знепритомніти, лежала знесилена на кушетці зі склянкою води в руці, ні, плацкарти вона не має, вона повертається з Лондона, все пішло якось шкереберть, от вам і технічний прогрес, і вся радість. Елізабет дала черниці сто шилінґів на місію, і жінка пообіцяла порозмовляти з провідником, щоб той знайшов їй місце, і якщо вона матиме змогу дати йому трохи на чай, то все буде гаразд. Елізабет відчула полегшення, рідна мова і знайомий підхід до справи, та звісно, звісно, жодних проблем, і коли потяг рушав з вокзалу, вона лише вдавала, що їй недобре і що вона напівпритомна, щоб не розчаровувати провідника, бо вмить почулася краще, бо закінчився весь той кошмар, бо через кілька годин вона буде зупинятися на знайомих вокзалах, а невдовзі буде вдома.

Сніданок вона проспала, пан Матрай працював уже в саду, вона швидко випила чашку кави й задоволено гукнула: скоро повернусь, не буду переборщувати першого дня! Спробувала дорогою № 2, але «оглядова вежа» їй більше не подобалась, тоді спробувала вийти на дорогу № 1 і до ставків. Але тут, так близько від міста, були люди, теж вийшли на прогулянку, і верескливі діти, невеличке розчарування, але вже завтра вона вирушить на великі прогулянки до озера, і візьме купальника, і поплаває потім.

Перекусила з батьком дрібничками, він завжди дивувався, що Елізабет дома вдовольнялася «дрібничками», бо уявляв її життя за вишуканими обідами й вечерями, з шампанським і кав’яром, і коли вона розповідала, він їй вірив, бо в її розповідях були лише чудові ресторани та знамениті й цікаві люди, і хоча всі ці історії і не були вигадані, інших вона не розповідала, тих, що погано надаються до розповіді і де не було місця для шампанського і знаменитих людей, а були колеги й інтриги, втомлива біганина й буденна метушня, з роботою й термінами, з надмірною кількістю випитої кави й проковтнутим на ходу сендвічем, з нарадами, з валізами, які, не встигнеш розпакувати, треба пакувати знову, всіма можливими й неможливими неприємностями, історії, незрозумілі панові Матраєві, будні якого минають у спокої на Лаубенвеґ і який лише інколи переживав потрясіння через телеграми й листи від дітей, листівки з чужих країв з вітаннями, дзвінки, навіть тоді, коли він саме мав намір послухати новини, і попри все Елізабет переконливо пояснювала, що їй тут з ним краще смакує, що кілька сосисок і шматочок сиру тут смакують їй краще, ніж наїдки в Парижі, в китайському ресторані. Оскільки пан Матрай ще ніколи не був у китайському ресторані і Китай був для нього чимось моторошним, він з розумінням кивнув, бо що тут незрозуміло, і повів її до саду, зірвав для неї кілька перших вишень і смородини, бо ж дитина цілий рік не їла нічого направду путнього, а фрукти з власного саду здоровіші порівняно з тим закордонним непотребом на базарах, хай не сумнівається, він постарається, щоб вона за кілька днів виглядала краще. Бо цього разу вона виглядає недобре. Той чай без кінця і краю в Лондоні теж йому не давав спокою, чиста отрута, без сумніву, чай може бути й корисним, але коли хворий чи простуджений, але щоб цілий день чай! Роберт, безумовно, розсудливіший, і після одруження в його житті запанує лад, а Елізабет не дбає про своє здоров’я, і до його гордості за її успіхи в житті щоразу закрадався неспокій, що вона нерозсудливо живе.

Пополудні вони разом пройшлися трошки горішнім маршрутом № 1, але пан Матрай, який знав ліс краще за неї, зійшов з нумерованих маршрутів, і назад вони повернулися кружною стежкою, якої вона не знала, вона досить знесилилась, бо вони, як на неї, йшли надто повільно й розмовляли, як то часто бувало, про майбутнє. Майбутнє для пана Матрая означало поміркувати, як залагодити все для дітей, і ще раз довідатись, чи Елізабет не змінила думки, щодо будинку, але вона її не змінила, тож будинок успадкує Роберт. Коли пан Матрай зупинявся, то запитував: Доведи, що не все забула. Що це за дерево, і скільки йому років? По чому видно його вік? Елізабет знала ці запитання, але відповіді на них знала чимдалі гірше, природа її й раніше не цікавила, і вона, власне, не могла впізнати, що то ясен. Також і на природознавчому навчальному маршруті, де біля всіх важливих дерев висіли для школярів таблички, з назвами, німецькою і латиною, походженням, специфічними ознаками, вона хоч і пробігала з цікавістю очима написане, але швидко розверталась і думала про що завгодно. Найбільше її цікавили стежки, перехрестя, розгалуження і час, як наприклад, скільки займає шлях від перехрестя 1—4 до узгірка Ціль, і позаяк їй ніколи не треба було стільки часу, як було зазначено на табличках, то її цікавив лише час і за скільки вона здолає шлях. Вона ніколи б не пішла до лісу без годинника, бо кожні десять хвилин дивилася на годинник і рахувала, скільки часу вона вже йде, на яку відстань зайшла і яким шляхом їй ще піти.

Цього вечора вона рано пішла до себе в кімнату й відразу заснула, це вперше, коли вона відчула спад напруги, судома ослабла, бо вона надто довго судомно трималася рівно, а тому вранці прокинулась перша й приготувала сніданок, написала кілька рядків батькові й подалася через Келлерштрасе до другого, дальшого початку дороги № 1. Не зустріла нікого, бо люди не заходили далеко від міста, вигулювали дітей і собак, а лісом ніхто не ходив, до озера всі їхали автомобілями, як і всюди. Дітьми вони завжди ходили з батьками цими стежками, бо панові і пані Матраям ніколи б не спало на думку їхати трамваєм, хіба що назад, або коли йшов дощ, але до озера йшлося пішки, і вони ніколи не зупинялись на великому міському пляжі, завжди йшли далі до невеличкого пляжу Марія-Лоретто. Озеро й Лоретто були для Елізабет як одне ціле, хоча довгі прогулянки лісом вона малою дівчиною не любила, сприймала їх як щось нецікаве, непотрібне і втомливе, а полюбила лише тоді, коли, перебуваючи в усіх тих містах, що були такі «супер», побачила цей ліс по-інакшому, як єдиний куточок на світі, де було тихо, де ніхто не гнав її в шию, щоб вивідати щось потрібне, і де ніхто не гнався за нею вслід з телеграмами і щонайрізноманітнішими дорученнями й завданнями.

День був похмурий, вона перекинула через руку старого дощовика, взула старі черевики, які вона завжди залишала в Клаґенфурті, коли від’їжджала, але забула одягнути Робертові або батькові шкарпетки, а тому надто часто ковзалась у черевиках, через тоненькі панчохи, й незграбно просувалась уперед.

Вона не почувалася в цьому лісі як вдома, їй щоразу доводилось по-новому вивчати карти туристичних маршрутів, бо відчуття туги за домом було їй невідоме і не через тугу приїжджала вона сюди, тут ніколи нічого не мінялось на краще, вона приїжджала заради батька, і це було щось цілком очевидне і зрозуміле для неї і для Роберта.


Коли вона поїхала до Відня і почала працювати, то мала ту нетерплячість, те властиве багатьом нестримне бажання реалізувати себе в далеких краях, і працювала так багато і до того ж добре тільки тому, що завдяки роботі сподівалася на чудо, що станеться чудо й вона подасться кудись далеко, спочатку навіть не було зрозуміло, що з неї вийде, але завдяки своїй енергійності вона домоглася місця в редакції, відповідала на дзвінки й передруковувала тексти в одному з тих поспіхом заснованих журналів після війни, які невдовзі позакривались, і за якийсь час писала невеличкі репортажі, не знала лишень, що не має особливого таланту до писання, але цього ніхто не зауважував, бо інші теж не могли похвалитись особливими талантами. Натомість її палке завзяття було таке переконливе, що її вважали здібною, а тому вона знайомилася з багатьма людьми, гасала повсюди з фотографами, ламала голову над «story» чи над текстами до фотографій, знайомилася з дедалі більшою кількістю людей, і її любили. Вона не мала ніякої путньої освіти і відчайдушно зважувала всі за і проти, думала все-таки вступати до університету, але було вже запізно для неї, а віра в чудо була така сильна, що вона з несамовитою швидкістю схоплювала все, а тому її вважали ерудованою, хоча вона мала щонайбільше поверхові знання про все на світі, власне, схоплювала все, що на ту мить було актуальним і про що дехто з її друзів справді щось знав. Тоді вона долею випадку вперше опинилась у відрядженні з фотографом, який дорогою захворів, і вона, занепокоєна, що горить така важлива «story», почала фотографувати і, як завжди, все схоплювала на льоту. Тоді випадково окреслився напрям у її житті, бо фотографувала вона краще, ніж писала, і ще не могла знати і навіть не здогадувалась, що це дасть їй змогу просунутися далі, ба навіть дуже далеко догори. Остаточно ж стало зрозуміло лише тоді, коли до Відня приїхав німецький фотограф, Віллі Флекер, який уже мав ім’я, а одного дня раптом узагалі не мав більше ніякого, і після нетривалої співпраці взяв її з собою до Парижа, підучив трошки, через нього в Парижі вона познайомилася з Дювальє, якого кілька десятиріч поспіль вважали єдиним фотографом світового рівня і якому подобалась маленька «tyrolienne», як він її жартома називав. Елізабет, з’явившись нізвідки, з дилетантської редакції у Відні, почала невдовзі їздити зі старим чоловіком у відрядження, як асистентка, учениця, секретарка, а згодом як незамінна співробітниця, і дитяча мрія, з якою вона носилась у Відні, вже не була мрією, а стала реальністю і на початку полонила її всю. Вона їздила з Дювальє до Ірану, до Індії і до Китаю, а коли вони повертались до Парижа й працювали над його наступною книжкою, завдяки йому, хоча він був найнещадніший до роботи з усіх, кого вона коли-небудь знала, й нещадно використовував також і її, вона познайомилася з «усіма тими», як їх називав пан Матрай, і Пікассо з Шаґалом, Стравінський з Джуліаном Гакслі, і Гемінґвей, і Черчіль з гучних імен перетворились для неї на знайомих осіб, осіб, яких не лише фотографуєш, а й ідеш з ними на обід, або вони тобі можуть навіть зателефонувати, і після перших гонорарів, які обережний, а може, й скупий Дювальє, виділяв і на її долю, вона зрозуміла, що правильніше мати три сукні від Баленсіаґи або від якогось іншого великого кутюр’є, який згодом протягом короткого часу зацікавився нею в іншому плані та вивчав і підкреслював її неповторність, аніж двадцять дешевих, і хай вона й була одержима роботою і не думала ні про що інше, а лише, щоб бути кращою і кращою, втім у неї з’явився стиль, «клас», як казав її німецький друг, бо вона тепер дедалі більше носила і дедалі більше робила те, що їй пасувало. З худющої, високої, маленької Матрай, яка як дівчина не особливо могла подобатись у Відні, парижани зробили «тип», який лише набагато пізніше почали вважати цікавим і гарним, а тому у Відні їй і не пощастило, бо її там просто всі любили, тоді як чоловіки сприймали як середній рід. Коли вона, вже після двадцяти трьох, досі бігала всюди як близька приятелька впливових чоловіків і не збуджувала ні краплі ревнощів у жінок і коханок тих чоловіків, то постановила покласти цьому прикрому становищу край. Якийсь час вагалася між Лео Йорданом, лікарем, який щойно розпочинав кар’єру, та Гарі Ґольдманом, який хоч і не був лікарем, але про якого казали, що в нього тьма-тьмуща жінок, і вона зупинилась на Ґольдманові, бо він їй більше подобався. Це було виважене, тверезе рішення, а через кілька місяців вона почула, пробовкнувся один, і нітрохи з того приводу не рознервувалась, що акторка X розповідала своєму другові Y, який переповів це залицяльникові Елізабет Z, що вона, мовляв, повністю фригідна, хоч і дуже приваблива. Вона здивовано розмірковувала, що, може, воно й правда, бо хоч вона й не могла повірити, що таке міг патякати Ґольдман, але міг хтось із тих, з якими вона також пробувала колись, бо звідки їм було знати, що вона йшла до них так, як ідуть на операцію з видалення апендикса, не надто хвилюючись, але й без ентузіазму, з вірою в те, що досвідчений хірург, чи в її випадку досвідчений чоловік, справиться з такою дрібничкою. Анітрохи не вміючи ламати комедії, вона ставилася до цих чоловіків, до Ґольдмана й до інших, завжди щиро й приязно, нейтрально, не так, власне, як ті дівчатка, що руйнують шлюби й стосунки і не дають проходу з домаганнями й почуттями, бо наступного дня для неї вже нічого не існувало з того, що сталося вночі чи ввечері, і лише познайомившись у Парижі з Троттою, вона так сильно змінилась, що час у Відні і її поведінка там здавалися їй незбагненними. Відтоді вона вже більше не могла в’явити, як вона колись байдуже йшла до чийогось ліжка, щоб, як вважала, зробити чоловікові приємність, навіть ні на мить не сумніваючись, що робить приємність, бо вже протягом перших хвилин хотіла подобатись Францові Йозефові Тротті, і боялась, і тривожилась як жінка. Почала робити все для того, щоб його запопасти і втримати, а тоді знову опускала руки, бо як їй було зацікавити такого дивакуватого, зарозумілого чоловіка, оскільки раптом видавалася собі геть нецікава і не знала, що означає його іронічна поведінка, щодо якої вона впродовж п’яти хвилин була певна, що та на її користь, а через п’ять хвилин, що вже ні. В перші дні, коли вона шукала Тротту і втікала, і він її шукав і втікав, добігало кінця її дівоцтво, починалося велике кохання, і навіть якщо згодом вона, як вона, власне, аналізувала з того чи з того погляду, вважала, що її великим коханням було інше велике кохання, все одно через понад двадцять років на горішній дорозі № 1 Тротта ще раз був великим коханням, найнезбагненнішим, найскладнішим водночас, переповненим непорозумінь, суперечок, нерозуміння, недовіри, але він її щонайменше сформував, не у звичному сенсі, не тому, що зробив її жінкою (бо на той час це міг зробити і хтось інший), а тому, що дав їй змогу зрозуміти багато речей, завдяки своєму походженню, він, справжній вигнанець і приречений, вона, любителька пригод, яка очікувала від світу бозна-яких чудес, перетворювалась на вигнанку, бо він, уже після смерті, крок за кроком затягував її разом з собою до загибелі, позбавляв її віри в дива і допомагав усвідомлювати, що їй призначено бути на чужині.

У тих стосунках це було найважливіше, але було ще й інше. Залежало, власне, від того, де тієї чи тієї миті саме шукаєш найважливіше, тоді Елізабет не звертала уваги на всі слова Тротти, який походив з того легендарного роду, з якого ніхто «з цим не впорався», і про його батька вона довідалася від нього, що він також не розумів тих часів і врешті запитував: куди мені тепер, Тротті? Коли світ знову валився, для одного з Троттів 1938 року, одного з тих, що ще раз мусили підійти до Гробівця капуцинів і добре знали, що означає «Боже бережи», але перед тим зробили все для того, щоб повалити династію Габсбурґів. А найважливіше з найважливішого було те, що Тротта позбавляв Елізабет певності в роботі, бо після смерті Дювальє вона перейшла до найкращого французького журналу, і він крапля за краплею почав вливати в неї отруту, змушував її замислюватись над своїм фахом. Коли одного разу вона безпорадна, вся в сльозах прийшла до нього, бо один з її друзів, якого вона не дуже добре знала, але в неї завжди було так багато друзів серед усіх, загинув у Будапешті під час вуличних боїв, коли він фотографував і стікав кров’ю з фотоапаратом у руці, Тротта не звертав уваги на її сльози і вперто мовчав. Згодом вона і редакція, і краща, совісніша Франція насамперед, втратили трьох фотографів і одного репортера в Алжирі та двох журналістів у Суеці, на що Тротта тоді сказав: війна, що ви її фотографуєте для інших на сніданок, не минає, отже, й вас. Не знаю, додав він, але мені анітрохи не шкода нікого з твоїх друзів. Якщо хтось стрімголов кидається в пекло, щоб привезти додому кілька вдалих знімків, де зображена смерть інших, тоді, за такого спортивного азарту, він може й загинути, що в цьому дивного, професійний ризик і нічого більше! Елізабет оторопіла, бо все, що вони на той час робили, вона вважала найправильнішим, люди мають знати, знати в усіх деталях, що там відбувається, вони мусять бачити такі знімки, щоб «пробудитися зі сну». Тротта лишень сказав: Справді, мусять? А чи хочуть? Не сплять тільки ті, які й без вас уявляють. Невже ти думаєш, що мусиш нафотографувати мені зруйнованих сіл і мертвих тіл, щоб я міг уявити війну, чи отих індійських дітей, щоб я знав, що таке голод? Яка самовпевненість. А той, хто не знає, той гортає ваші вдалі знімки з естетичною метою або з огидою, залежно від якості фотографій, ти ж так часто згадуєш, яка важлива якість, хіба не тому тебе всюди посилають, що твої знімки якісні? — запитав він з легкою насмішкою. Елізабет сипала аргументами, з запалом, досить незле ще як на першу безпорадність, але її вперше хтось позбавив ґрунту під ногами, і вона впертим голосом сказала: І щоб ти врешті зрозумів, що це для мене серйозно, я зараз піду й проситиму Андре, щоб він відрядив мене до Алжиру, досі він був проти, щоб я туди їхала, але я не розумію, чому мені не можна, а чоловікам можна. Бо ж у всіх інших речах інакше, і вже давно!

Тоді Тротта переживав особливі часи з нею, кохав її як когось, кого можна втратити, з відчаєм і з острахом, з тривогою, властивою загалом її коханню, і просив її не їхати. Не їдь, Елізабет, не їдь туди ніколи, так неправильно, знаю, що ти хочеш сказати, але немає сенсу, сама колись зрозумієш. Ти й твої друзі, ви не станете цій війні на заваді, буде інакше, ви нічого не виправите, я взагалі ніколи не розумів тих людей, що споглядають і усе те імітування, та яке там імітування, всю оту спотворену реальність, перетворену на найпотворнішу нереальність, на мертвих же не дивляться, щоб вдосконалювати переконання. Одного разу, в Судані, мені там нічого не впало в око, лише один напис повсюди, для всіх тих білих, бо лише вони не знають сорому, всюди було написано, що «human beings» фотографувати заборонено, за порушення — великий штраф. Нілу і всього іншого вже не пам’ятаю, але тієї заборони не забуду ніколи.

Хоч Елізабет і наполягала на важливості того, що вона й інші роблять, про що дискутують, і як діють, щоб вберігати людей від небезпеки й переправляти алжирців через кордон, до безпечних країн, до Італії насамперед, проте тоді вона почала дивитися на свою роботу трошки по-іншому, бо вона, тому що її голова день у день була забита актуальними подіями, ніколи не замислювалась і над делікатнішими формами справедливості й несправедливості, як Тротта, і в неї з’явилася підозра, що в її роботі є щось образливе, що Тротта, який не мав рації, в дечому все ж мав рацію, бо чим так сильно відрізняються зафіксовані фотокамерами падіння з вікна, залізничні катастрофи, заплакані матері й обдерті нетрища від знімків, що надходять з усіх гарячих точок, і якби тих знімків не надсилала сила-силенна фотографів, їх можна було б так само вправно підробляти, як вправний фальшівник картин може підробити оригінал, не наражаючись на небезпеку невдачі й не зосереджуючись ні на чому іншому, а тільки на доброму фальшуванні. У фоторепортажах, що з’являлися друком, майже ніколи не було сфальшованих світлин, але тепер Елізабет дивилася на них часом по-іншому, особливо на останні знімки юного Педріччі, який невдовзі потому з кількома алжирцями та ще одним французом загинув унаслідок вибуху, з людьми, яких оплакували лише між іншим, бо преса знала тільки Педріччі і зробила його героєм низки некрологів. Тротта дедалі частіше насміхався з її молодої міцної віри. Та люди ж мають читати, до того ж вони й так усе знають, ще навіть не прочитавши. Ти ж також читаєш, ніби й так не знаєш, всі повідомлення про тортури, одне нічим не відрізняється від іншого, а ти читаєш і знаєш, що це правда, що це негуманно, що цьому треба покласти край, а тоді тобі хочеться це ще й сфотографувати, щоб сотні тисяч теж мали змогу побачити, як чинять тортури. Знати, вочевидь, мало! Елізабет кинула в нього книжкою, яку щойно читала й була приголомшена від прочитаного, не в голову, бо не вцілила, і влучила в плече. Тротта обхопив Елізабет руками й струснув: Та ти все неправильно розумієш, а ти, ти не маєш права неправильно розуміти. Я кажу лише про те, що це занадто, що принизливо, підло до всього ще й демонструвати людині, як страждають інші. Бо в реальності, звісно, інакше. Тобто робити щось таке лише для того, щоб хтось відставив на мить свою каву і промурмотів, ах, який жах! А кілька навіть віддадуть свої голоси іншій партії на виборах, але вони це й так би зробили, ні, моя люба, не я вважаю людей поганими від природи, нездатними нічого зрозуміти і пропащими назавжди, це ти їх такими вважаєш, бо інакше б ти не думала, що окрім кількох заповідей вони потребують ще й репортажів і «гострих сюжетів», як висловлюється твій Віллі.

Елізабет сказала: Та кажу ж тобі ще раз, але вже востаннє, він не мій Віллі, а люди мусять колись прийти до тями. Робитиму для цього все, що зможу, хай я й мало що можу.

До якої, до якої тями, якщо вони досі цього не зробили, та мають минути цілі сторіччя, щоб їх привести до тями, а скільки треба часу, щоб тебе привести до тями!

Але я захоплююся всіма, всіма французами, які і разом з ними борються за свободу й незалежність… тобто для Алжиру немає нічого важливішого за свободу… Оскільки Тротта засміявся, вона від злості й безсилля почала затинатись, і він сказав: Не забувай, що я француз і не бачу в тому нічого захопливого, яка ж ти дитина, я б з радістю туди подався, щоб з тими клятими французами, що існують у твоїх захопленнях, змити з себе весь той бруд, у який вони мене занурили, але в жодному разі не хочу, щоб мною через це захоплювались. А свобода, свобода, вона навіть дня не протриває, коли прийде, непорозуміння все це — свобода.

Ти не француз, мовила знесилено Елізабет, ти не розумієш драматичності їхнього становища, ти їх не розумієш.

Так, я їх не розумію, бо взагалі не хочу, хто може в мене вимагати, щоб я їх ще й розумів. Вистачить, що я став одним з них і знову маю право на спадок, що я його собі не обирав.

Ти не живеш у цей час, мовила вона зі злістю, я не можу жити й розмовляти з кимось, хто просто приблудився в ці часи, а не живе в них.

Я взагалі не живу, я ніколи не знав, що воно таке — життя. Життя я шукаю в тебе, але не можу навіть змусити себе подумати, що ти його можеш мені дати. Ти лише виглядаєш як життя, бо гасаєш повсюди, вимучена всім тим, про що через кілька років навіть не знатимуть, навіщо воно було треба.

Алжирська війна ще не закінчилася, коли Елізабет і Тротта розійшлися, і Елізабет уже бачила, тоді як усі інші перейшли до «порядку денного», прикро вражена, чим загрожує стати свобода, повернулася з нового Алжиру пригнічена, але всіх пристрасно запевняла, що все надзвичайно цікаво, і з обережними застереженнями писала тільки позитивне, й перечитувала тексти під фотографіями, годинами, перш ніж віддати їх до друку, крок до першої брехні, яку вона усвідомлювала, але вже не могла порозмовляти з Троттою, який одного дня виселився з готелю, не залишивши жодної адреси. Набагато пізніше вона випадково натрапила на есей «Про тортури», який написав чоловік з французьким прізвищем, був, однак, австрійцем і мешкав у Бельгії, і прочитавши його, зрозуміла, що мав на увазі Тротта, бо автор висловлював те, чого вона і всі журналісти не могли висловити, чого не були в змозі висловити й жертви, що вижили і чиї свідчення публікували в нашвидкуруч скомпонованих документах. Вона хотіла тому чоловікові написати, але не знала, що хоче йому сказати, чому їй хочеться йому щось сказати, бо він вочевидь витратив не один рік, щоб проникнути вглиб крізь нашарування страхітливих фактів, а щоб зрозуміти ті сторінки, які мало хто читатиме, потрібний інакший досвід, а не досвід маленького нетривалого страху, бо все, що з ним сталося, цей чоловік намагався віднайти в нищенні душі, і як людина, кардинально змінившись, живе знищена далі.

Того листа вона так і не написала, але уникнула кількох доручень редакції. Андре її одного разу лукаво запитав: Боїшся, Елізабет? А вона відповіла, відвівши погляд: Ні, просто не можу і не можу пояснити чому. Може, мине, але в мене виникають сумніви, а мати сумніви в наші часи, як виглядає, соромно. Андре, який вже тримав слухавку в руці і більше не слухав, що вона казала про сором, закінчивши розмову, порадив, бо вже не пам’ятав, що сказала Елізабет: Тобі треба відпочити, бо якщо хочеш знати мою думку, але відразу ж її забудь, бо ще розбундючишся мені тут, ти набагато відважніша за наших чоловіків, які лише з честолюбства здатні на відвагу або ж тільки вдають з себе сміливих. Це все мине, я трошки тебе перевантажив, ти ж знаєш, що я негідник й експлуатую вас, як тільки можу, але також знаю, що не був би я ним, як би тоді виглядав наш славний журнал.

Дякую, негіднику, сказала Елізабет, усміхнувшись, я вже давно знаю, що ти негідник, але не сказала б, що мені не подобається працювати для таких негідників як ти, а чи мені потрібний відпочинок, саме тепер — не знаю. Подумаю про це завтра і тоді скажу!


Елізабет зійшла з горішньої дороги й пішла вбік узгірка Ціль, до лавок, встановлених для втомлених, спраглих відпочинку мандрівників, які сюди вже не приходили. Глянула на млисте озеро внизу, тоді ковзнула поглядом удалину понад Караванке, там, за тим хребтом, вочевидь і має бути те Сиполє, звідки походять Тротти і де ще хтось із них, мабуть, і досі живе, бо якось завітав був до Тротти той велетенський веселий словенець. Франц Йозеф сказав їй, що це його двоюрідний брат, батько якого був ще ледь чи не селянином. Вона пам’ятає лишень, з якою незвичною щирістю ставився Тротта до того свого брата, хай і намагався іронізувати, власне, не хотів показувати, що схвильований, а вона одного разу ні з того ні з сього мовила: здається, що я його таки бачила якось у Відні, ще геть молодим парубком, але, може, й помиляюся, він завжди так на мене дивиться, що навіть не знаю, про що з ним розмовляти, може, він трохи розумово обмежений? Ні, сказав Тротта, ні в якому разі, навпаки здоровий-здоровісінький, хай його дідько візьме, не знаю, як їм вдалося там, дома, не звихнутись і зостатись при здоровому розумі. Я надто нервовий, щоб дивитися на тебе так, як він, я сам на себе не можу дивитись. А тому й не голюся днями, бо хочеться застрілитись, коли бачу себе в дзеркалі.


Повертаючись додому, вона вже не думала про це, невдалий день нині, і для плавання теж недобрий, але завтра, може, проясниться, і вона йшла додому, трохи розчарована, бо запланувала більше, але далі не пішла. Перед вечерею, бо пан Матрай завжди вечеряв дуже рано, вона сказала, що збігає ще до «Самітника» й купить собі пива, одну пляшку, одну пляшку він же їй дозволить, правда, попросила вона жартома, бо пан Матрай своїм дітям ніколи нічого не забороняв, але йому було приємно, коли вони вдавали, ніби він їм щось дозволяє чи забороняє. Вона швидко попрямувала, через Тайхштрасе. Перш ніж зайти до «Самітника», завагалась, перед останнім чи перед першим будинком на Тайхштрасе стояв старий, вже неабияк зужитий фольксваґен, а перед ним молода жінка, яка здивовано подивилась на неї і привіталась. Елізабет зупинилась і привіталась збентежено у відповідь, вони потиснули одна одній руку, вона знала цю дівчину, але не знала, звідки і хто вона така, а дівчина зніяковіло сказала: я саме була, саме приїхала до дядька, Гусса, так, дякую, у тітки й дядька все гаразд, я лише мушу… Елізабет раптом згадала, хто така ця небога старих Гуссів, та звісно ж, Елізабет Міхайловіч, з якою вона двічі чи тричі бачилась у Відні, тож вона також приїхала сюди, у відпустку, Елізабет лише сподівалася, що ця несподівана зустрічі не спричинить проблем, бо їй не хотілося зустріти когось і розмовляти про віденських знайомих. Обидві запевнили одна одну, яка, мовляв, несподіванка і що погода цього літа, на жаль, не тішить. Елізабет зауважила, що за автомобілем стоїть молодий чоловік, попорпався в багажнику, замкнув його і чекає збоку, Міхайловіч навіть не збиралася представляти їй хлопця, одягненого як лісівник, дещо примітивного на вигляд, тож щиро мовила: матимете бажання, зателефонуйте мені якось, і переказуйте вітання тітці й дядькові, вони мене вже, може, й не пам’ятають, але мого батька, так, дякую, в нього все гаразд. Оскільки Міхайловіч дедалі більше ніяковіла, вона хутко попрощалась: вибачте, мушу ще дещо купити, гарної відпустки! Й пішла роздратована далі, сподіваючись, що та не зателефонує, а перед входом до кнайпи обережно озирнулась: ті двоє сідали до авта, яке вже можна було здавати на брухт, так воно виглядало, а коли вийшла з пивом, вони саме проїжджали повз неї, і Елізабет, усміхнувшись, хотіла було помахати їм рукою, але не помахала, бо інша Елізабет дивилася зосереджено поперед себе і вдавала, ніби її взагалі не бачить. За вечерею вона запитала в батька, що Гусси роблять, на що пан Матрай незворушно сказав, що не має уявлення, пристойні люди загалом, і Елізабет коротко розповіла, що вона зустріла ту віденську небогу, досить приємна особа, трохи неяскрава, вона познайомилася з нею у Відні у друзів, якщо добре пригадує, і чому вона тут їздить із сільським парубком, їй не зрозуміло, бо у Відні вона видавалася цілком інакшою, інтелектуалкою радше, але більше нічого не могла пригадати, і, звичайно, тут для лісу вдягаються, як і вона сама, не так, як у місті, але Елізабет Міхайловіч мала якийсь такий нужденний і сумний вигляд, звичайно, звісно, вона ж із зубожілої сім’ї, яка ще, здається, зберегла деякі зв’язки, а тоді, оскільки пана Матрая це мало цікавило, Елізабет підсумувала: неважливо, тільки б вона не зателефонувала, в кожному разі скажеш, що мене немає вдома. Перед тим, як заснути, вона ще подумала, що трохи забагато зустріти тепер іще одну Елізабет, їй і так було досить, коли в registry office назвали повне ім’я Ліз, Елізабет Енн Кетрін, а до того ще й прізвище, яке Елізабет тієї ж миті сміливо могла забути, бо вона його й до того не знала, а тепер воно більше не відіграє жодної ролі, для нової пані Матрай. Вона зірвалася з напівсну, провалилась на багато років назад, і лежала з розплющеними очима, і знову все чула, була вдома і все ж у Парижі.


Глянь, твій Віллі! Елізабет розлючено сказала: Він не мій Віллі, припини нарешті. Тротта спокійно провадив далі: Оцей ось Віллі, наприклад, коли він розмовляє англійською, тоді я вважаю його людиною, звучить природно, коли він каже okay, але нехай не розмовляють німецькою, лише це беру я їм за зле. Вони втратили відчуття, як треба розмовляти. І навіть така ні в чому не винна молодь, як він, не виняток. Тільки не думай, що в мені стільки ненависті, це щось складніше. Хоча я й не зміг би доторкнутись до німкені, зі страху, що вона розтулить рота.

Бо ти ускладнюєш! (Він знав, що вона каже так лише тому, що ні собі, ні іншим принципово не дозволяла нікого дискримінувати.)

Я не ускладнюю, взагалі не ускладнюю, але я бачив у житті багато всього складного. Думаєш, що я їх не люблю, але ж я нікого не люблю, думаєш, я люблю французів? Навіть на гадці не маю, я хочу лише сказати, що було неправильно німцям спершу все продемонструвати і в той чи інший спосіб їх покарати, а тоді через той поділ одразу впхнути їм до рук дробовика і зробити з них бравих союзників на два боки.

А що б ти зробив, запитала Елізабет агресивно, ти, безумовно, вигадав би щось блискучіше. Звичайно, сказав Тротта зухвало, у Ялті, чи де то було, я б їм просто заборонив розмовляти німецькою, більше нічого, і ніяких проблем. Постановив би, щоб вони вивчили англійську або російську, щоб можна було з ними порозумітись.

Елізабет сказала: Та ти просто блазень, фантазер. Але Тротта провадив незворушно далі: А які б наслідки мала ця невеличка фантастична ідея. Твій Віллі, вибач, цей Віллі, він симпатичний, принаймні не прикро слухати, коли він каже: have а nice time darling, звучить навіть нормально. Але коли він каже: не вішай носа, дівко, і прорвешся. Все на око. Плюс-мінус восьма — коли чую все оте нестерпне базікання, мимоволі думаю, що звуки вони видобувають десь аж із нутрощів, вони не мають мови, а тому й фальшують усе. Йди-но сюди! Чому вони і завжди мусять вживати оте «но»? Дивно, але ти знаєш це все, звичайно, краще і думаєш, що це жаргон, який вони вивчили за свої тисячу років, я так не думаю, це в них усередині.

Франц Йозеф Ойґен Тротта, у твоїй особі світ направду втратив політичного генія, мовила Елізабет суворо. Може, сказав Тротта. Але хто мене запитує. А ти, власне, зауважила, що той Віллі лише гасає всюди і вдає з себе важного, й ніколи нічого не робить, бо все за нього робиш ти.

І хто це каже, відповіла Елізабет, засміявшись, той, що взагалі нічого не робить.

Так, я нічого не роблю, але це щось інше, я не розігрую комедії як ті німці, що весь час усіх надривають, передовсім себе.

Одного разу я базувався в Гайдельберзі, не так важливо, в кількох містах я там був, мусив ходити в тому французькому однострої, ще й двадцяти не мав, а вже переможець, акурат я, Тротта, тоді як нам на роду написано зазнавати поразок, одне слово, зненацька я став переможцем, і це ще можна було витримати, якщо ставитися з гумором, а от інше — вже ні. Цікаве ж було в тому, що інші французи, і не лише вони, демонізували всіх німців, а насамперед тих видатних головорізів. А вони ж попросту недалекі й легковірні, типові простаки, а тому нічого дивного, що в них, за такого ідіотизму, раз за разом перемикає мізки. Під час слідчих дій, на допитах, де мені доводилось перекладати, одного разу дійшла черга до двох наших.

Елізабет здивовано його перебила: Тобто що означає «наших»?

Тротта з нетерпінням мовив: Австрійців, кого ж іще, а в них на пиках написана ницість, підлість, хтивість до найнесамовитішої брутальності, й відповіді їхні були відповідні. Це були, якщо хочеш, єдині два демонічні типи, яких мені довелось зустріти, для них наказ — це з нетерпінням очікуваний привід, для німців наказ — це наказ, а тому й були вони такі приголомшені, що їм закидають вбивство кількох мільйонів людей. Але наші французи, зі своєю «logique française», раз і назавжди постановили шукати демонічність там, де її не було, і відповідно до тієї логіки взяли й скерували тих двох злочинців далі, бо вони здалися їм не аж такими лиходіями, з такої собі опереткової країни, що зі всіма своїми оперетковими типажами стала однією із жертв. Жертва, аякже, але мені не хотілося їм пояснювати, чому й через що, бо, власне, складно було пояснити, в який спосіб, з якою історією та ампутована держава стала жертвою. Надивився я на складне й зостався надто простим, щоб з ним упоратись.


Вранці, до новин, Елізабет і пан Матрай читали кожен окрему частину газети, Елізабет було цікаво, що тут пишуть людям, і читала вона не спогорда, а з розчуленням, по-дилетантському скомпоновані повідомлення й погано написану літературну рецензію на останній сторінці. Місцеві новини подобались їй найбільше, бо писати про церковний празник у Розенталі та присутніх на ньому достойниках їм вдавалося краще, хай дещо й мимоволі смішно, а відкриття «Міжнародної виставки деревообробної промисловості», яку тут вважали міжнародною, було їй не таким уже й нецікавим, не бракувало й кількох місіонерських ноток. Тож місіонерство, і тут також. Лише зі світом не давали вони собі ради, і Елізабет запитувала в себе, з легенькою насмішкою, яка завжди була в Тротті і яка згодом проникла і в неї, чи був якийсь сенс у тому, щоб людям тут, у цьому закутку, подавати новини у спотвореному вигляді чи не було, і чи вони б, наприклад, змінилися, якби одержували менш викривлену інформацію про події за межами країни. Мабуть, ні. Навіть Відень був для неї надзвичайно підозріле й темне місце, а оскільки вони й так недовірливі й не вірили, коли з парламенту просотувалась якась інформація і міністри виступали з заявами, може, й не варто робити їх іще недовірливішими до решти великої хитромудрої епохи, що зветься сьогоденням. Особлива ретельність простежувалась у повідомленнях про стихійні лиха та авіакатастрофи, про хвилю спеки в Італії з людськими жертвами, хоча їхній читач перебуває на бозна-якій відстані від спеки й не літає літаками, і на віддалі, хай таке порівняння й не цілком переконливе, це нагадало їй багато журналів у Парижі, які висвітлюють питання третього світу і про Болівію можуть розказати набагато більше, ніж про все, з чим зіштовхуються день у день парижани, які мотаються туди-сюди між прилеглими містечками чи banlieue й містом, дедалі виснаженіші, бо виснажена більшість із них не від страхіть десь у південноамериканських чи азійських країнах, а від власних злигоднів, дорожнечі, перевтоми й депресій, які порівняно з великими злочинами, звичайно, виглядають убогенько; втім щось злостиве, холодне чимдалі частіше з’являлося в Парижі за будь-якого прохання, навіть лише про те, як пройти, і що від того інші, які такими ще не були, також ставали дедалі злостивіші й холодніші, вони взагалі вже не зауважували. Того, що в них, навіть у Філіпові, так мізерніло чи животіло в порожніх формальностях, у деяких молодих людей ще вистачало для спалаху любові до людства, але вже не сягало сусідніх дверей, когось, хто, в сльозах чи на межі життя і смерті, йде поруч з ними вулицею. Задзвонив телефон, і вона підхопилася, але запізно зняла слухавку. Це міг бути тільки Філіп, начебто в Парижі він знав, що вона щойно про нього думала й переживала, бо весь свій запал, молодечу завзятість, агресивність і вабливість він вичерпав травневими днями 1968 року і не знав, що далі, розбитий і хворий на співчуття до самого себе, хай навіть і вже менше хворий, відколи в нього є вона.


На горішній дорозі № 1 вона знову вийшла на узгірок з лавками, і присіла на хвильку, подивилась якийсь час униз на озеро, а тоді звела погляд вгору на Караванке й далеко-далеко поза гори, туди, де Крайна, Словенія, Хорватія, Боснія, шукала знову того світу, що його вже більше немає, бо їй нічого не зосталось від Тротти, лише ім’я та кілька фраз, думки та інтонація. Ні подарунків, ні висохлих квітів, навіть його обличчя вона вже ледь могла пригадати, бо що краще вона його розуміла, то більше вислизало те, що насправді було, і звідти з-за гір, з півдня замигтіли маревом уривки фраз: нічого не шукай, збережи своє ім’я, не бери мене, нікого не бери, немає сенсу.

Боже мій, весь час тільки вдячність і вдячність, кому ти тільки не вдячна? Віллі, бо він допоміг тобі влаштуватись у Парижі, Дювальє, бо він дав тобі змогу з ним працювати, і двом людям у Відні, бо вони допомогли тобі з роботою, і Андре, бо він вважає, що ти добре працюєш. Кінця і краю не видно всім тим, хто помітив твої таланти, але проблема в тім, що від суцільної вдячності скрізь і всюди ти геть отупієш, кожна вдячність має межу, бо кожний колись комусь протягує руку, але ти не мусиш через це, коли все вже в минулому, коли ти вже сама стоїш на ногах, досі пам’ятати про борги, що вже давно сплачені.

Тротті не судилось довідатися, що щодо Віллі Флекера він мав рацію, бо не минуло й кількох місяців, як вони розійшлися, коли вона вкотре, докладаючи неабияких зусиль, робила щось для Віллі, бо далі вже було нікуди, хоча їй ще інколи робили ту чи ту послугу за нього, а також і через те, що він постійно напивався, і молода надія німецької фотографії перетворилась на руїну, він її образив, п’яний у дим, у присутності кількох товаришів, які, як і вона, спершу здивовано, тоді перелякано слухали, але з нього не вихлюпувалась, як дехто вважав, безмежна заздрість, напад гарячки, бо вона трималася, а він ішов на дно, для Елізабет це був момент істини між ними двома, вона лише не була в змозі пояснити собі, чим вона спричинила стільки ненависті до себе, й безпорадно думала про Тротту, протрималася ще кілька годин, намагаючись бути ґречною, а тоді встала й пішла і вперше в житті взяла кілька снодійних піґулок, бо в такій калюжі ненависті не могла заснути. Віллі прислав їй ще раз короткого листа, без вибачення, щоб вона йому негайно дещо залагодила, документи вона мала, а щоб знайти негативи, цілий день прововтузилась у лабораторії. Відіслала йому все без слова. В той час у схожий гротесковий спосіб добігло кінця кілька приятельських стосунків, не так рвучко й несамовито, а мимохідь, мовчки, неприязно, й вона не знала, що це означає, бо Франц Йозеф уже не міг їй нічого сказати з цього приводу, який їй лише одного разу сказав, що між ними принаймні не може бути неприємного відчуття вдячності, бо ні він для неї, ні вона для нього ніколи нічого не зробили, але одного дня вона собі щось пригадає. Але спочатку вона не пригадала, а поміркувала над пропозицією з Нью-Йорка, звільнилася в Андре, який побажав їй щастя і сказав, що вистачить однієї телеграми і тієї ж миті він її візьме назад, і вона працювала в Нью-Йорку з достатнім полегшенням, бо її перший Париж, що розлетівся тепер на багато приятельських стосунків, відпав від неї. У Нью-Йорку вона знову знайомилася з багатьма людьми і гасала ще більше, ніж раніше, доки не познайомилася з Г’ю, ще одним невдахою, однак він не мирився з невдачами, а завзято за щось брався, а коли зазнавав розчарувань, ставав пригнічений і ні на що неспроможний, бо ж Г’ю таки намагався щось робити, закінчивши архітектуру, не мав, однак, замовлень, але інтер’єрний дизайн цікавив його, дякувати Богові, більше, й вона сподівалася разом з ним на його сподівання і познайомила його з деким із багатьох людей. Того дня, коли він одержав своє перше замовлення, він її запитав, чи вона не хоче з ним одружитись, і вона вмить сказала, що так, хоча досі ще ні на секунду не замислювалась над тим, щоб одружитися з гомосексуалом, бо ж він лише тимчасово мешкає в неї, втім вони думали, схвильовані й щасливі, що буде дуже добре, кожен матиме власне життя й не заважатиме іншому і що дружба, можливо, краще підґрунтя для шлюбу, ніж кохання. Вона знала також, хто той Ьоу, якого саме мав на увазі Г’ю, це його остаточний вибір, сказав він, але минуло щойно три тижні, як з’явився інший, вона звикла до щоразу нових і нових і до деяких ускладнень, бо часом любовні походеньки Г’ю перетиналися і вона їх влагоджувала, коли хаос почуттів і обіцянок виходив у Г’ю з-під контролю, і не вистачало грошей, хоч вона інколи й непогано заробляла, а Г’ю знову ж таки не заробляв нічого, і тому що молодий чоловік з Брукліна, а тоді ще один з Ріо коштували чималих грошей. Але в них був веселий маленький дім, який Елізабет дуже любила, з Г’ю вони завжди розумілися дуже добре, і коли були втрьох, дуже часто були втрьох, але ніколи не були вчотирьох, тоді також усе було добре, бо всі boys завжди дуже привітно до неї ставилась. Може, вони й справді були привітні й тактовні, але інколи в Елізабет закрадалася підозра, що це робота Г’ю, що це він суворо вимагав, щоб кожний новий Ьоу не лише з респектом ставився до Елізабет, бо вона його дружина, але щоб і захоплювався нею, понад міру, бо він нею захоплювався і хотів для неї всієї тієї поваги, якої він ніколи не міг мати у своїх boys, які інколи були корисливі або принижували його, або змушували страждати, лише на Елізабет, якій він хоч усе й розповідав, не сміла впасти ні найменша тінь, а та повага, яку їй демонстрували, була замінником для нерідко враженої й покривдженої самоповаги Г’ю.


Той вечір у Парижі вона запам’ятала назавжди, їй не треба було напружувати пам’ять, щоб його пригадати, його вона пам’ятала щодня, навіть коли вже давно повернулась, коли поїхала з Нью-Йорка, а винний у тому один віденський журналіст, який був у Парижі проїздом, зателефонував їй і хотів передати вітання, якесь повідомлення чи прохання. Вона не пам’ятає, чому з тим чоловіком вона взагалі зустрічалася, може, під час телефонної розмови просто випадково сказала «добре» й пішла до маленької кав’ярні на бульварі Сен-Жермен, і, звісно, не було нічого важливого, не важливий був і той молодий віденець, який хотів за неї заплатити, бо знав якихось там людей у Відні, яких вона також знала, бо він також журналіст, Мюльгофер чи Мюльбауер, здається, а тоді він раптом запитав: ви ж знали графа Тротту, правда? Елізабет роздратовано відповіла, що ніяких графів Троттів ніколи не було, а якщо він має на увазі тих легендарних Троттів, що одержали дворянський титул, через непорозуміння, то рід їхній уже давно вимер, ще 1914 року, є, звичайно, нащадки за побічними родоводами, але вони не дворяни, і що деякі ще живуть у Югославії, а один у Парижі. Віденець дивився на неї якусь хвилю зосереджено, а тоді сказав: тож таки в Парижі, тоді це він! Оскільки Елізабет ця розмова дедалі більше дратувала, бо вона не хотіла розмовляти з незнайомцем про Франца Йозефа і вся ця метушня з графами Троттами її обурювала, вона покликала кельнера. Коли вони обоє незграбно сперечалися щодо рахунка, чоловік із Відня, перш ніж вона від нього відкараскалася, повторив, що в кожному разі це паризький Тротта і чи вона не знає, що він застрелився, кілька місяців тому у Відні, що було багато галасу, бо не могли знайти нікого з родини і взагалі нічого не можна було знайти в маленькому готельчику, окрім паспорта, а тоді з’явилися припущення, — він, мовляв, з’ясовував, — що це може бути праправнук героя битви під Сольферіно, про якого він намагався знайти хоча б якісь відомості в архівах, але так нічого і не знайшов. Елізабет, яка ще не тремтіла, енергійно сказала: що за дурниця, його дід був бунтарем, а не відданим прислужником свого покровителя як нащадки героя битви під Сольферіно.

Але оскільки вона вже не розуміла, чому вона каже все це цьому надокучливому чоловікові, то підвелася, гукнула розгублено таксі і, затремтівши всім тілом, мовила: будь ласка, допоможіть мені знайти таксі, в мене важлива зустріч!

Того вечора її запросили на Bateau Ivre, і коли вона лежала в себе на ліжку й думала про своє єдине й велике кохання і про звістку, масштаб якої той віденець узагалі не був у змозі збагнути, вона не плакала, їй просто була несила підвестися, не могла навіть принести склянку, щоб щось випити. Спробувала його покликати, промовляючи всі його імена, Франц Йозеф Ойґен, імена, в які його батько вклав усе, справжню силу й цілковите безсилля, щоб забути. Зателефонували друзі, Моріс і Жан-Марі, і вона намагалася сказати, що не може, що втомлена до смерті, але ті двоє тарахкотіли один поперед одного в телефон, у досить доброму вже гуморі, сміялись і сказали, що зараз заїдуть, і Елізабет не встигла ще навіть заперечити, як вони вже поклали слухавку. Вона вперше одягнула сукню не з наміром комусь сподобатись, а щоб не забути, зношену, пом’яту вовняну сукню, яка довго лежала складена в шафі і яку вона спробувала, ледь у стані піднести руку, розгладити на собі, бо згадала, як Тротта один-єдиний раз пішов з нею по крамницях і крокував перед входом сюди-туди з лютим нетерпінням, бо йому здавалося, що вона надто довго вибирає, тоді як вона ще ніколи так швидко не схоплювала ту, що потрапила їй до рук, аби лиш її розміру, і ось тепер одягнула вона свою жалобну сукню, траурну сукню, сукню, яку купувала з Троттою, спустилася в ній сходами до автівки, де вже сиділо четверо. Ніхто не відрекомендував її дівчині, яка з неабиякою самовпевненістю знову сіла на переднє сидіння, а чоловік за кермом, чиє ім’я їй ніхто не назвав, обернувся, подивився на неї хвильку, надто довгу й насмішкувату, і мовив: то це ви? Її друзі, притиснувшись одне до одного з нею на задніх сидіннях, ніяк не вмовкали. Моріс сказав: вважай, Елізабет, він небезпечний. Жан-Марі сказав: будь обережніша, мушу конче застерегти, на нього всі вішаються. Вона нічого не відповіла, мовчала і далі за столом, і лише випивши склянку вина, почала розмовляти, про щось неістотне з Морісом, а коли побачила, що незнайомець підводиться, щоб принести манірній дівчинці щось з гардеробу, й нагнувся до неї, щоб запитати, може, і їй щось треба, вона вийняла з гаманця монету, простягнула її йому й непоштиво мовила: киньте її до музичної скриньки! Ні, вона не хоче якоїсь спеціальної пісні, вона взагалі нічого не хоче, нехай натисне навмання. Коли він повернувся і знову надміру ввічливо вклонився, ніби його щось у ній звеселяло, її платівка впала на диск, і залунала музика, не шансон і не гіт, не натужний спів і не горлання під музику, твір, якого вона ще не чула, але згодом чутиме його часто впродовж року, бо лише згодом його крутитимуть усюди, легке джазове опрацювання давнього мотиву, якого вона не впізнавала. Вона слухала, зціпенівши й занурившись у себе, ні на кого не дивлячись, і лише відчувала, що дівчинка зарухала в такт плечима і що рухалась вона тільки заради цього незнайомця. Елізабет відклала також прибори, не могла їсти під час панахиди, ще трошки ввічливо почекала, а тоді сказала, що їй треба негайно додому, попросила Моріса викликати їй таксі, а інших, що нехай, будь ласка, не турбуються. Але її ніхто не зрозумів, бо всі голосно дискутували, чи не піти їм іще в «Саша» або ще кудись, і вона нарешті сиділа, чекаючи знесилено на інших, сама з незнайомцем в автівці, тоді як ті, напівп’яні, сперечалися поблизу. В автівці вони сиділи мовчки, а тоді він сказав, що піде подивиться, чи з ними все гаразд, а вона сказала, знову непоштиво: ні, спочатку відвезіть мене на зупинку таксі, я не в тому настрої, щоб іти в «Саша»! Як вона за якийсь час разом з іншими там все-таки опинилася, вона не розуміла, пили шампанське й танцювали, і вона підвелася й танцювала з тим несимпатичним їй чоловіком, а під час короткої перерви глянула на нього пильніше й мовила: а ви також не француз, у кожному разі несправжній. Підроблений, сказав він вдоволено, із Золотогрода, з Галичини, до того ж, містечка того вже й так немає, але про щось таке вона, без сумніву, ще ніколи не чула. Елізабет мовила зумисне: ні, звичайно, не чула, уявлення не маю, навіть не знаю, як її й вимовити, ту назву! Потім, однак, намагалася танцювати як треба, а не просто переставляти ноги зі знудженим виглядом, і хоча вона ніколи не любила танцювати, їй вдалося танцювати по-справжньому. Раптом всім стало досить, і вони пішли, спочатку він відвіз її додому, а перед дверима твердо сказав: відразу повернусь, ще мушу спекатися тієї орави.

Хоч вона й випила більше, ніж достатньо, хоч і боліла голова і їй здавалося, що засне, поки чекатиме, вона все одно, ледь переставляючи ноги, пішла до ванної, почистила зуби і намагалась привести себе до ладу, як уже задзвонив дзвінок, бо він повернувся швидше, ніж вона припускала, бо вже третя година ночі і майже ніякого руху на дорогах. Вона відчинила, він тихенько зачинив двері, і вона не пам’ятала, чи то він її так швидко обійняв, чи то вона так швидко до нього притиснулась і до самого ранку, відчайдушно, в досі незнаному екстазі, до знесилення і з невичерпною силою, не випускала його з обіймів і відштовхувала від себе, тільки щоб знову притиснутись до нього, не знала, чи потекли сльози тому, що вона вбивала чи воскрешала Тротту, чи вона кликала Тротту, чи вже цього чоловіка, не знала, що належиться покійному, а що живому, і заснула, сягнувши кінця і водночас початку, бо хай що вона думатиме згодом про ту ніч, у різних варіаціях — це був початок її доволі великого кохання, інколи вона казала, її першого справжнього кохання, а інколи, що другого великого кохання, а оскільки вона ще часто думала й про Г’ю, то її третього великого кохання. З Манесом вона ніколи не заводила мови про те, що його до неї потягнуло і в чому причина того екстазу, якого вже більше ніколи між ними не виникало, бо через кілька днів він був просто чоловіком, у якого вона закохалась, мінливим чоловіком, який мав тепер своє обличчя і своє ім’я, а протягом двох років і свою історію та історію з нею, яка вже так окреслилася в обрисах, що вона поступово почала думати, що цілком може в’явити своє життя з ним, своє майбутнє з ним. Коли він раптом від неї пішов, вона злякалася не так тієї раптовості, якої не віщувало ані найменше стирання обрисів, як тяжкої травми і що вона знову залишилась сама. Від цього розлучення їй було набагато важче, ніж від смерті Тротти, вона днями сиділа перед телефоном і чекала на дзвінок, але Манеса не шукала, не могла вона також шукати й причин, чому він пішов, бо їх не було. Уникала також тих кількох людей, яких вони обоє знали, бо не хотіла нічого знати з третіх рук. Через багато днів безглуздого очікування вона все ж відчула потребу з кимось поспілкуватися і поїхала до Відня до лікаря, якого знала раніше. У Відні вона зробила все, щоб не зустріти нікого з друзів, поселилась у маленькому готелі й щодня сиділа в затишному приватному кабінеті чоловіка, який колись був маленьким асистентиком лікаря, а тепер мав ім’я і видатних пацієнтів, і вона не розповідала аж так багато, як вона думала, що доведеться розповідати, а висловлювалась чітко й відповідала на його запитання, терплячі, чутливі запитання, з гумором. Він двічі спробував провести з нею наркоаналіз, який не дав жодного результату, але Елізабет визнала, що це досить цікаво, і через кілька днів він їй сказав, що, дякувати Богові, він ще ніколи не мав тямущішого пацієнта і що її проблеми, якщо їх можна назвати проблемами, є, власне кажучи, інтегративною компонентою її особистості. Привітав її з «ясністю свідомості», а тоді вони порозмовляли ще трошки про речі, непов’язані з нею, майже як приятелі і сповнені симпатії одне до одного. Із сертифікатом «ясність свідомості» вона повернулась до Парижа, сповнена оптимізму, бо справді не сталося нічого такого, чого не стається з іншими. Через день вона раптом розклеїлась, переживала досі невідомі напади страху, бо її ясна свідомість нічого не могла вдіяти з тим фактом, що чоловік, про якого вона вже було думала, що вони становлять одне ціле, відштовхнув її, що вона не в змозі пережити таку просту втрату після набагато важчої великої втрати. Вона страждала ніби після ампутації і вже взагалі нічого не розуміла й сиділа днями безпорадно перед телефоном.

Одного дня вона знову почала працювати, з’являтися між людьми й робити те, що робила раніше.

Не бери його, нічого не бери, долинав ніби крізь марево голос. Інколи допомагала вона собі, вдаючись до цілком примітивних міркувань, наприклад, про те, що Манес постарів би, що тоді його їй не було б достатньо, що раптовий кінець кращий, ніж повільне вмирання почуттів, а одного дня почала допомагати собі також тим, що знову зустрічалася з чоловіками, з Роже і з іншим Жан-П’єром, і з Жаном, і з Люком, і спала з деякими й годинами вислуховувала історії про проблеми і труднощі. Роже йшлося про те, що він мав зобов’язання перед старшою жінкою, яку він називав А. і яку, до того ж, ще й любив, але з іншого боку, познайомився тепер з молодшою, з Б., яка має позашлюбну доньку і яку він не може весь час мучити своїми сумнівами, але найбільше йому б хотілося втекти подалі, бо він не може зважитися, і Елізабет консультувала його обережно, бо було майже зрозуміло, що він обмірковує втечу до Елізабет, якій не дуже хотілося ставати рятівним колом, але раптом він їй зателефонував, коли вона повернулася з Африки, і сказав: ти тільки не смійся! Чи вона його чує, так, вчора, вчора він одружився, з молодшою, з Б., з тією, що з донькою, донька зіграла вирішальну роль, і вона ще того дня пішла на коктейль, на який він її запросив, познайомилася там з Б. й маленькою донькою. Роже підійшов, розпливаючись в усмішці, й потягнув її в бік, коли вона вже переручкалась з багатьма людьми, запевнив, що зателефонує їй прямо завтра, але так і не зателефонував, не зателефонував і наступного дня, і вона знову сиділа, як уже кілька років, днями перед телефоном, шукала відчайдушно пояснень і плакала без упину, а вже більше, ніж через півроку, зненацька, ще раз розплакалась, бо не могла збагнути, що хтось, до кого вона добре ставилась, просто більше не телефонує. Єдине, що вона розуміла, що А. і Б. досить рішучі жінки, оскільки не терпіли одна одної, не кажучи вже, звичайно, про третю, яка розуміла А. і розуміла Б.

Про Манеса думала вона дедалі рідше, а відтоді, коли вже більше не шукала причину його зникнення, мимохідь згадала, що він їй якось сказав, що з такими жінками як вона він ніколи не мав нічого спільного, що винний у тому, мабуть, Моріс, бо він тоді йому всі вуха проторохкотів, яка вона інтелектуалка, аж нудило, а розумні жінки для нього — не жінки, тоді він лише тому так розізлився на неї, бо вона сиділа в тому ресторані вся така мовчазна і зверхня.

Елізабет не сказала йому, через яке страшенне непорозуміння вона опинилась там того вечора, що вона була хоч і мовчазна, але в жодному разі не зверхня. І він так і не довідався, в який спосіб переплелися її прощання з Троттою, її воскресіння завдяки йому і таке слово як Золотогрод.


Цього разу вона перейшла горішньою дорогою через узгірок, хоча знову час од часу пускався дощ, і побігла вниз на стежку, яка вела до озера, але коли вийшла з лісу, побачила, що стежка безслідно обривається на галявині, і оскільки не було жодної позначки, вона повернула ліворуч, тоді праворуч і врешті пішла прямо, щоб подивитися, куди далі. Зупинилась останньої миті, бо якби, занурившись у думки, ступила ще хоч крок, то скотилася б униз, і вона обережно, стоячи на самому краї галявини, подивилась, що то за урвище, якого тут ніколи не було. Звичайно, вона відразу зрозуміла, що схил не сам обвалився, його знесли бульдозери. Було видно ще свіжу вогку землю, і перед нею розкинулось велетенське розлоге будівництво, тут, мабуть, має проходити той автобан, що про нього якось згадував пан Матрай, який уже не міг так далеко ходити, з осудом, бо мине не один рік, за типової тут млявості, коли його добудують. Вона ходила край урвища то туди, то сюди, шукала, де можна спуститись, але хай де ступала крок і пробувала сповзти вниз, не знаходила нічого, за що можна було б ухопитись, ні куща, ні дерева, тільки гола й рихла земля, вона б умить скотилася на сто метрів униз. Тоді взялась обстежувати будівельний майданчик, на якому ніхто нічого не робив, лише далеко-далеко, куди не догукаєшся, простувало двоє робітників, важко ступаючи розрихленим ґрунтом траси, і вона до них не докричалася б, щоб запитати, де тут можна спуститися і пройти до озера. Сіла край урвища й міркувала, а тоді повернулася смутна на горішню дорогу, насилу знайшовши її ледь протоптаний кінець. Тож тут не пройдеш, дорогою № 1 не пройдеш, тоді завтра вона спробує дорогою № 7 або 8, бо ж вони мали б залишити хоча б одну дорогу, принаймні, щоб можна було зійти з лісу вниз до озера. Пішла назад, вдивлялась у сонце, що раптом визирнуло з-поміж дерев, хоч і несильне, зате пекуче, і раннього пополудня, коли пан Матрай підвівся після короткого пообіднього сну і занепокоєно запитав, де вона так довго була, вона розповіла, що з горішньої дороги не можна спуститися вниз і що там будують трасу, але нікому навіть на думку не спало встановити застережний знак. Там справді небезпечно, якщо, хтось нічого не відаючи, бігтиме й гадатиме, що дорога веде вниз. Пан Матрай сказав, що це типове неподобство і що він страшенно радий, що вона повернулась. Вона, звичайно, перебільшує, заспокоїла вона пана Матрая, бо він уже почав непокоїтися, що вона так далеко ходила, задалеко як на перші дні, але вона може спробувати й іншими дорогами, сказала вона, а тоді вони пили каву в саду й розмовляли про колишні часи, здебільшого про ті, які він найкраще пам’ятав, і лише принагідно і з гумором про весільну подорож до Марокко, бо вони з пані Матрай після весілля зібрались і просто помандрували пішки через Розенталь і Любельський перевал до Бледа, і це була гарна мандрівка, хай і не подорож, а Елізабет знову заглибилась у Робертові плани, в Робертове майбутнє і принагідно думала знесилено про власні плани. З’явилась слабенька підозра. Роберт і Ліз не мають майбутнього, мають лише молодість, а майбутнього не мають. Елізабет не одержала свого майбутнього, і її батьки його теж не одержали, нічого не виходить з того майбутнього, що його обіцяють кожній молодій людині. Цього разу вона вже більше не запрошувала батька на вечерю до ресторану, або й навіть до Парижа, їй більше не хотілося показати йому Париж, бо після того, як він повідомив, що не прилетить на весілля, вона твердо знала, що батько вже ніколи нікуди не піде на вечерю і не вирушить у дорогу. Свою останню подорож він здійснив сам до Сараєва в сімдесят років.

Пан Матрай сказав, що він не розуміє, чому досі немає листівки від Роберта й Ліз, а Елізабет заспокоїла його, бо ж не будуть молоді відразу сідати й писати листівку та й пошта йде дедалі довше і взагалі від часів диліжансової пошти ще ніколи пошта не йшла так довго, лише коли з’явились швидкі літаки і щоразу швидші потяги, і вона не бачить причини непокоїтись, до Різдва листівка прийде. Хоча вони розмовляли про Робертове майбутнє, мало що уявляючи про те майбутнє, Елізабет спало на думку щось дивне, бо вона думала про Манеса і що колись йому, сміючись, сказала, що в неї було все навпаки, спочатку вона полюбила дитину і лише набагато-набагато пізніше чоловіка. І якщо жінка любить спочатку дитину, а тоді чоловіка, то навряд чи можна сподіватися, що з нею все гаразд. Оскільки Елізабет не була певна, їй захотілось порозмовляти про це з батьком, і вона запитала, чи він ще пам’ятає, що вона, багато-багато років тому, досить дивно поводилась через Роберта і страшенно погано ставилась до мами. Пан Матрай, з насолодою попиваючи каву, бо година після пообіднього сну була для нього найкращою годиною протягом усього дня, мовив, не переймаючись: Та де там, я нічого про це не знаю, не розумію, про що ти, що могло бути між тобою й матір’ю? Елізабет почала розповідати: Тож ти не знаєш, що ми з мамою ненавиділи одна одну, лише через Роберта, звичайно. Бо мама не могла зрозуміти, що шістнадцятирічна, якій вона вже тричі пояснювала те, що, властиво, пояснюють дівчаткам у такому віці, раптом кинулась до неї з криком і запитала, чи Роберт узагалі її дитина, так само він міг би бути і її дитиною. І одного разу мама не втрималась і вперше і востаннє дала мені ляпаса, що мене, звичайно, ще більше розлютило, і я їй сказала, що єдине, в чому я твердо переконана, що я ніколи не матиму дитини, бо не витримаю, бо вона не буде така гарна й неповторна як Роберт. Мама була тоді, напевно, в жахливому стані, бо ж ми фактично боролись за цю дитину, а Роберт, який, звісно, й уявлення не міг мати, як у нього виявилося дві матері, доводив маму до ще більшого розпачу, бо засинав лише при мені, пам’ятаєш, тоді, як він перший раз перехворів.

Пан Матрай не розсердився, але сидів невдоволений. Тоді сказав: Ти знову надто перебільшуєш, мама була дуже справедлива і любила вас обох однаково.

Елізабет розхвилювалась: А хіба я заперечую, хочу лише сказати, що вона дуже добре знала, що я її ревную до цієї дитини, і хіба не дивно, що я, попри цілковито суперечливі думки й почуття, додержалась обіцянки не мати дитини, бо вже був Роберт. А набагато пізніше сталося ще щось, але не знаю, чому мама мені це розповіла. Одного разу я зібралася з Відня додому, ви навіть не знали, що я приїду, а вночі мама прокинулась, бо Роберт сидів у темряві на сходах і плакав, а коли він перестав плакати і вона віднесла його назад до ліжка, він їй сказав, я знаю, я знаю, вона приїде, мені приснилося, що вона приїде, на увазі він мав, звичайно, мене. Я ще й нині часом ловлю себе на думці, що Роберт — єдина людина на світі, яка вночі зривалася через мене зі сну й раділа, і плакала, і знала, що я приїду.

Пан Матрай похитав головою і сказав: Мені це, на жаль, заскладно, як Роберт міг знати те, чого ми не знали, ви двоє, Роберт, власне, також, ви завжди мали бурхливу фантазію, уявлення не маю, від кого вона у вас, але не від матері і не від мене — це точно. Пам’ятаю лише, як Роберт, ще геть малий сопляк, сказав мені, що він не хоче, щоб ти виходила заміж, молодий пан брат не воліють, бачте, давати дозволу, і я йому, звісно ж, сказав свою думку. Вибач, я справді не хотів заводити про твій шлюб і завдавати тобі болю! Елізабет, яка думала про геть щось інше, з полегшенням, втішила його, сміючись: Не завдаєш ти мені ніякого болю, мій шлюб був справді дуже дивний, фактично це єдине, що було дивного в моєму житті, але знаю, ти б ніколи не зносив бідолашного Г’ю.


Над урвищем, що раптово спадало наприкінці дороги № 7, Елізабет лягла на землю і, через пекуче сонце, що знову вийшло з-за хмар, зняла, зітхаючи, куртку, взуття і шкарпетки, їй так хотілося пити, що випила б озеро, якого вона звідси просто не могла дістатися, але з цією думкою їй довелося змиритися, вона впоралася з цим, як і з багато чим, сягнула поглядом аж поза озеро, зупинилась там, де сходяться межі трьох країн, добре було б там оселитися, в тиші при кордоні, де ще є селяни й мисливці, і мимоволі подумала, що вона теж би почала зі слів: До моїх народів! Але не послала б їх на смерть і не спричинила б розмежувань, бо ж вони добре жили одне з одним, були, звичайно, непорозуміння, ненависть і невдоволення, але ж не можна покладатися на те, що люди керуються здоровим глуздом, і вона з усмішкою згадала батька, який одного разу цілком поважно заявив, що тоді панувало цілковите безглуздя і відбувались дивні речі, і це всі якраз розуміли, бо вони всі докупи були дивними людьми, революціонери теж неабияк злякалися, коли вже не було безглуздої велетенської імперії, яку так ненавиділи, але все ж більше любили. Але вона більше не дасть заразити себе тією хворобою, ексцеси якої дедалі рідше трапляються, лише від одного вона, звичайно, не може відступитися, від своєї моралі, бо її мораль звідси, а не з Парижа, і не має нічого спільного з Нью-Йорком і нічого не має з Віднем. Загалом вона що два або три роки приїжджала до Відня, десь на тиждень приблизно, завжди щаслива, завжди з іншим супутником, інколи з двома, і так само не до кінця розуміла, що вони за люди, як не розуміли їх до кінця і її віденські друзі, які з жадібною допитливістю насолоджувалися приїздами Елізабет. Єдину катастрофу в джунглях віденських пліток спричинив акурат вельми стриманий і тактовний Атті Альтенвюль, сказавши якось, що про Матрай судять страшенно несправедливо, бо саме вона як ніхто створена для життя з одним-єдиним чоловіком, але тоді сам сидів ошелешений від своїх слів, бо інші ошелешено дивились на нього, і не міг пояснити, на чому ґрунтуються його судження, а його дружина знайшла для себе найпростіше пояснення, що він, раніше, звичайно, до одруження, начебто мав щось із трохи старшою за себе Матрай, і Антуанетта дивилась на Атті ласкавим поглядом, бо загалом пишалася таким досягненням. Вона обговорювала приїзди Елізабет з купою знайомих під щонайсуворішою присягою тримати все в таємниці, а це означало, що таємниці зберігалися б краще, якби потрапляли до газет, бо тоді їх, може, б і не зауважили. Від знайомства з Матрай Антуанетта мала велику користь, бо навіть в Альтенвюлів не було аж так багато знайомих, які постійно мали справи зі знаменитостями, до того ж, не лише професійні, а й просто собі зустрічалися з тими всіма недосяжними особами, художниками й кінозірками, політиками й Ротшільдами на пікніку чи за вечерею, а Антуанетта, яка, як і багато віденців, хоч і виказувала щире захоплення акторами і навіть Фанні Ґольдман із задоволенням і сердечно запрошувала в гості, але ніколи не зустрічалася із справжніми кінозірками, щодо яких демонструвала якнайбільшу зневагу, але саме тому виявляла дитячу зацікавленість, допитуючись, що відбувається на голлівудських вечірках і яка Ліз Тейлор насправді і як виглядає, і Елізабет була дещо здивована, бо такі люди як Альтенвюли й ногою не ступили б до того напівсвіту, не спілкувалися б з людьми, чиє приватне життя обсмоктують на сторінках ілюстрованих журналів, і хай кіноакторкам і фотомоделям, куди не глянь, і вдається одружуватися з аристократами, втім такі жінки навряд чи уявляють, що нащадок роду Альтенвюлів підмітатиме радше вулиці, аніж покажеться десь попідруки з якоюсь там фотомоделлю, а про таких, як принцеса Монако, Антуанетта казала: я ж не кажу, що вона погано виконує роль, але акторка є акторка! Про Фанні Ґольдман вона б ніколи не встругнула чогось подібного, бо про неї вона просто казала: Фанні, в ролі Іфігенії, істинна королева.

Коли Елізабет мимохідь розповідала про своє життя між Парижем і Нью-Йорком, тобто про події й пригоди, свідком яких вона була, бо про власне життя вона ніколи нічого не розказувала, в її віденських друзів чи випадкових слухачів складалося враження, що вони на мить також причетні до того світу, переливчастого, сліпучого, спокусливого, не такого, як їхній, бо Елізабет розповідала добре і з гумором, але вдома, в батька, всі ті історії розвіювались як дим, не лише тому, що пана Матрая вони взагалі не цікавили, а й тому, що вона зауважила, що вона те все хоч і пережила особисто, але знову ж таки й ні, бо в усіх тих історіях було щось сумне й беззмістовне, а найсумніше було в тому, що вона справді бачила все на власні очі, однак її життя протікало поряд по-іншому, минало часто десь далеко від неї, як у того, що день у день ходить у кіно і доводить себе до наркотичної залежності, впиваючись інакшим світом. Про те, що її справді хвилювало, не розповідала вона нічого, бо воно не надавалося для того, щоб про нього розповідати. Що можна було, наприклад, розповісти про один з її останніх репортажів, за який вона одержала відзнаку, «золотого лева», як називала вона її іронічно, бо в тому репортажі, як і в багатьох інших, ішлося про проблеми передчасного припинення вагітності, з усіма тими обурливими історіями, що їх з охотою і з закидами поширює багато жінок. Цього разу їй довелося повоювати на бюрократичному фронті і зустрічатися з лікарями і юристами, всуціль видатними фахівцями з різними поглядами, але й їхні думки, здавалося, були такі ж не чіткі, як і висловлювання тих жінок, і вона, безумовно, знала, що ця проблема тепер дуже важлива «тема», але що з того вийшло, не мало до неї жодного стосунку, а було лиш жахливим нагромадженням готових речень, які вона могла б нафантазувати і не встаючи з-за письмового столу, але Елізабет, якій ніхто не хотів вірити, мусила зробити з того репортаж з моторошними фотографіями й текстами, а коли зауважила, що це все її аж ніяк не стосується, а тим паче тих жінок і тих лікарів, а під час розмови з елегантним, делікатним гінекологом її зненацька охопила така несамовита лють, що вона ледь стрималася, щоб не схопитись зі стільця і не крикнути йому в обличчя, що їй і даром не потрібне все його розуміння і всі його обережні формулювання. Навіщо їй здалися всі ті жінки з їхніми проблемами й чоловіками і їхньою нездатністю сказати хоч одне-єдине правдиве слово про своє життя, і раптом їй захотілося в того лікаря спитатись: а хто запитує в мене, хто запитує в тих, що думають самостійно й відважуються жити, і що ви зробили з мене й багатьох інших з вашим розумінням будь-якої проблеми, і чи взагалі ще нікому не спадало на думку, що людину вбивають, коли позбавляють її змоги висловлюватись, а відтак і переживати, і думати.

Вона, звичайно, не кричала, а ввічливо подякувала і подала блискучий репортаж, від якого її нудило, а коли про нього вже забули, коли він уже зник під купами макулатури, їй дали за нього премію.


Вона ставала чимдалі хмурнішою, як їй сповнилося сорок. Жан-П’єр, пізніший, сказав, що він колись жив з однією віденкою, неймовірно амбітною особою, синхроністкою, але, на щастя, є ще такі жінки, як вона, Елізабет, яка не покине чоловіка заради роботи, і висловив думку, що вони обоє у схожому становищі, бо її вочевидь завжди кидали ідіоти, і що жаль, для них обох, що він від часів тієї афери має бзика і його нудить від самої лиш думки про одруження, навіть з нею.

З Клодом Маршаном, примітивним, небезпечним, зате відверто цинічним чоловіком, який з самих низів кримінального світу пробився до паризької кіноіндустрії і без будь-яких докорів сумління прокручував нечисті справи, було їй урешті найкраще, він мав несамовиту енергію, яка часом передавалась і їй, був такий розпаскуджений, що вона його сприймала як звільнення після всуціль скрупульозних, порядних і виснажених чоловіків, які наводили на неї смуток, і якщо ніхто довкола й не розумів, як вона могла зв’язатися з кимось таким, як цей маленький бандит, вона просто не звертала на них уваги, проте коли вони перестали часто зустрічатися, ті інші вже плазували перед чоловіком, якого більше не вважали бандитом, бо він придбав дві студії з кінодубляжу, а невдовзі знищував одного продюсера за іншим. З Елізабет він ходив ще зрідка обідати і відзначати давні часи, коли він «провернув дільце».

Її щоразу більші успіхи в чоловіків були пов’язані з її дедалі більшою байдужістю, тобто тільки в попередні часи було те, що вона згодом, з усмішкою, називала періодом скорботи й печалі, бо вона ще після кожної втрати плакала і вперто нікого не хотіла, і гордо робила свою роботу, бо не могла робити нічого іншого, як працювати далі. Вона вже більше не розуміла, що такого трагічного було раніше, бо тепер вона була спокійна, врівноважена, і лише питання часу, нагоди, коли вона покладе край цим уже аж надто тривалим стосункам з Філіпом. Бо ж вона не може з доброго дива повернутися до Парижа й сказати Філіпові, хай бере свою піжаму, бритву і тих кілька книжок і зникне, бо так легко не буде, треба ще щось зробити для нього. Фрази на кшталт: ти мені непотрібний, ані ти, ані хтось інший, це ніяк не пов’язано з тобою, це пов’язано зі мною, і я не маю наміру це пояснювати! легко формулювати в думках, але не легко висловлювати вголос у Парижі. І навряд чи вона зможе сказати: мій брат одружився, і між нами більше нічого не може бути, сподіваюся, ти розумієш. Лише надію вона не могла й не хотіла плекати далі, бо якщо протягом майже тридцяти років не зустріла чоловіка, просто нікого, хто б мав для неї виняткове значення, хто б став тим неодмінним, хтось сильний, хто посвятив би її в таїнство, на яке вона чекала, хто був би справді чоловіком, а не диваком, вигнанцем, слабаком чи одним із отих, що потребують допомоги, яких повно на світі, тоді такого чоловіка взагалі немає, а поки немає цього Нового Чоловіка, можна лише приязно й добре ставитись одне до одного, якийсь час. Більше нічого не можна зробити, і найліпше, аби жінки й чоловіки трималися одне від одного подалі, не мали між собою нічого спільного, доки не знайдуть виходу із сум’яття і плутанини, із суперечливості всіх стосунків. І настане день, і з’явиться щось інше, але лише в разі виконання умов, і буде воно сильне й таємниче і матиме справді велич, щось, чому кожний знову зможе впокоритись.

Увечері після новин задзвонив телефон, і Елізабет кинулась до нього й не слухала, що пан Матрай, хитаючи головою, каже, бо те, що молоді люди нині телефонують без кінця і краю, ніщо інше як справжнісінька тобі хвороба. Філіп сказав, що вже кілька годин поспіль не може додзвонитись і що вже почав хвилюватися, а тоді розмовляли вони про те й про се, її йому саме сьогодні дуже бракує, бо сьогодні вранці вирішилося, він працюватиме асистентом у Люка, який уже береться за підготовчі роботи до свого нового фільму, і що вона на це скаже? Елізабет сказала, що це чудово, а тоді ще кілька разів, що вже бозна-відколи не чула кращої новини, і як вони це відсвяткують, разом, коли вона повернеться, а водночас думала, що все ж таки, попри її скепсис, вдалося і що йому більше щастить, ніж він думає, і вже забув, що це завдяки їй, але вона робила все, щоб він цього взагалі не помічав, і лише запитувала в себе, чому також і Філіпові не спадає нічого кращого на думку, а тільки «mon chou» або «mon poulet», бо вже кілька років поспіль вона чує одне й те саме, від Клода, від Жан-П’єра, від Жана-Марі, від Моріса, від іншого Жан-П’єра, весь час вона для них «chérie» і «mon chou». «Oui, mon chou», почула вона свою відповідь, з невеличкою ноткою злості в голосі, а тоді радісно розповідала про відпустку, як усе чудово, завтра вона йде плавати, а Філіп, вивантаживши вже свою новину, сказав, що вона має нарешті поправитись, що він хвилюється, як вона останнім часом схудла, але там, у селі, її, безумовно, добре годують, а тоді обоє сказали, отже до зустрічі, а тоді ще раз, до скорої зустрічі!

Тут, «у селі», як сказав Філіп, вони їли, а батько взагалі лише кілька шматочків шинки, трошки салату і фруктів, кисле молоко, пили молоко, але, звичайно, не прямо від корови, а з молочної крамниці. Сільського не було тут нічого, це була околиця провінційного міста, а водночас і столиці, приєднаної навіть до мережі міжнародного залізничного й повітряного сполучення завдяки одному потягові й одному літакові, яким, з незбагненних причин, через Франкфурт можна було долетіти до Лондона. Між Каринтією й Англією не було ніяких відносин, з півднем і сходом хоча б якісь не завадили, попри те на всіх рейсах не було жодного вільного місця, але англійці висідали, ймовірно, у Франкфурті, а німці у Франкфурті підсідали, бо до Каринтії прилітали лише німці, і Роберт, який літав цим літаком, був завжди єдиним пасажиром, який летів усю відстань до Клаґенфурта. Елізабет мала незручне сполучення, вона мусила пересідати у Відні, Мілані, а то й навіть у Венеції, а тоді ще кілька годин залізницею, щоб дістатися додому, і вона казала панові Матраєві: Та зрозумій же, це не бездушність, а просто страшенно важко, і я ненавиджу їздити, бо завжди мушу їздити, для мене Венеція — це не те, що Венеція для інших, для мене це тортури, вокзальна метушня і товкотнеча, а Мілан — це катастрофа, не кажучи вже про Відень, бо у Відні в міських швидкісних потягах мені ще й доводиться годинами слухати розмови, які я розумію, розмови людей, яких я цілком і повністю розумію. Набагато легше летіти з Парижа до Дакара й назад, бо не кожне слово аж так розумієш, з усіма його похідними, всіма зловживаннями, всіма фальшуваннями, всією вульгарністю. Бо де ще є люди, які розмовляють так, як пан Матрай, і як досі розмовляє Роберт, і вона затикатиме собі вуха, щоб не слухати всіх тих образ, годинами, в австрійських потягах.

Пан Матрай її не геть зрозумів, але на знак згоди кивнув: саме тому я нікуди більше й не їжджу і більше не хочу ні з ким розмовляти. Він, також як і вона, любив слова з місцевої говірки, вставляв їх у відповідний момент у речення і добрій казенній німецькій мові завжди надавав інтонації, відповідної його особі і його висловлюванням, його настроєві, і любив з критиканською іронічністю зачитати кілька речень з газети, супроводжуючи їх коментарями на кшталт: Звідки вони це взяли? «Не впевнювати», це ж треба! Чуєш? Пан Матрай завжди гордився тим, що Елізабет і Роберт знають стільки іноземних мов, казав, що взагалі не знає, від кого це в них, точно не від матері, яка розмовляла твердою німецькою як слов’янка, і не від нього, бо він ніколи не вчив жодної мови, словенської також не вчив. Елізабет не хотіла йому казати, що Робертів талант до мов не такий уже й великий, що через роботу він був змушений вивчити дві мови і що лише завдяки Ліз навчився досить непогано розмовляти англійською; здібності мала радше вона, які так мало демонструвала, коли писала німецькою у Відні, але, що дивно, могла писати французькою й англійською, лише двомовною, як Тротта, так ніколи й не стала, досконалою теж не була, була просто вправнішою і вміла пристосуватися краще за Роберта, мала кращий слух і була обережнішою, бо ніколи не намагалася розмовляти якимсь конкретним варіантом англійської, а трималася нейтральної англійської, не переймаючи мовних особливостей в англійських і американських друзів, і одного разу поскаржилася Тротті, що вона ніколи не розмовлятиме французькою так добре, як він, а він сказав, що він їй цього не бажає, що краще, щоб вона ніколи не опинилася в такому стані, як він, у стані розчинення, бо розчинили його також і мови. На початку він кілька разів допомагав їй корегувати тексти, коли вона була непевна, а тоді якогось дня сказав, що для її «ремесла», як він поблажливо називав її роботу, вистачить і цього, в Америці їй також допомагали, а тоді пішло ще швидше, бо там для вжитку багато хто вже послуговувався читабельною мовою; вона не була навіть якимсь сенсаційним винятком як у Франції. Тротта розмовляв німецькою як чужинець, з німецької чужини, а французькою як француз, але тим не переймався, не переймався також і тим, що розмовляв двома чи трьома слов’янськими мовами як хтось, хто давно живе десь далеко серед чужинців, а одного разу він їй сказав: Я зрозумів, що я більше нікуди не належу, за нічим не сумую, але якось подумав, що маю серце й належу до Австрії. Проте все це колись припиняється, втрачаєш серце і душу, і лише щось кривавить у мені, але не знаю, що це.

Елізабет тепер зрозуміла, коли розмовляла з батьком, що Тротта все ж таки був австрійцем, у неприйнятті, як батько, який, однак, не те, щоб не приймав і відкидав, а засуджував усе, що ще виглядало «начебто», начебто ще можна вести мову про той дух, і вперто наполягав на тому, що помилку історії так ніхто й не виправив, що рік 1938 не був громом серед ясного неба, що австрійський дім уже давно дав тріщину, що все потому було лиш наслідком тієї тріщини і що його світ, якого він до кінця так і не пізнав, був остаточно знищений 1914 року, він ніколи не розумів, як він опинився в цьому часі, державний службовець, у часи, коли вже давно не було державних службовців, не зосталось нічого, що він під цим розумів. Він любив заводити мову, з повагою і не без критики, про попередні часи, звертав увагу на кожну помилку, не випускав жодної повз увагу, ніби сам її допустився, і Елізабет дедалі більше хотілося слухати батька, відколи він постарів, бо раніше її це мало цікавило. Для неї існувало тільки майбутнє, а ще вона знала, що він, хоч у глибині свого єства і не був соціалістом, ніколи не міг ним стати, не зрадивши самого себе, завжди голосував за «червоних». Буркотів тільки: задля пришвидшення! І щоб припинилось оце лицемірство, бо він не любив усіх тих кривлянь і звертань до минулого, бо те, що він пам’ятав, було геть не таким, і нині більше нікого не цікавило. Він лише всміхнувся, коли Роберт, навчаючись на першому курсі, прийшов з університету й тріумфально заявив, що проголосував за комуністів, і сказав: Ти тільки глянь, який сопляк, голосує за комуняк, і винна, звичайно, Елізабет з усією тією просвітительською балаканиною з великого світу, кажи, правда? Світ колись уже був справді великим і дещо прогресивнішим, але не буду вам пояснювати. Робіть так і далі, а що тут такого.

Елізабет тоді досить-таки збентежилась і обурено закричала: Я лише розповідала і завжди казала, що думаю, і ще нікому не давала порад, чому ти вважаєш, що саме я вплинула на цього сопляка. Може, він і сам добре знає, що робить, ти ж завжди хотів, щоб ми думали своєю головою й не шукали виправдань у тому, що молоді, щоб не поводились як малі діти, безвідповідально, бо що дитина в дванадцять чи в тринадцять років не зрозуміє, того не зрозуміє вже ніколи. Ти сам винний зі своїми поглядами, не я.

Хай як дивно, але і донька, і син любили пана Матрая однаково, і мабуть, це було пов’язане з тим, що він ніколи нічого не казав і не робив, щоб його любили, навіть своїм дітям, ніколи не посилався на жертви зі свого боку, а їх було чимало, жертв заради цих дітей, ніколи не нарікав, як збирав гроші на завдаток за цей будинок на Лаубенвег і як оплачував його частинами протягом десятків років, він не очікував за це вдячності, як не очікував її і за те, що не одружився вдруге, бо привести додому мачуху для Елізабет і Роберта йшло врозріз з його переконаннями, і добре зробив, бо після смерті пані Матрай і одне, й друге, не усвідомлюючи того, ставали до нестерпності жорстокі, щойно відчували, що якась жінка опиняється поблизу батька.

Елізабет усвідомила це через багато років, і коли Роберт якось гостював у неї в Парижі, коли ще ходив до гімназії, вона сказала: А чи знаєш, чи ти коли-небудь замислювався, що ми все маємо завдяки йому, він — велика людина, а ми невдячні, навіть не подякували йому. Уяви, якби він одружився, а на це він мав цілковите право, як би ми повелися, як би це налаштувало нас проти нього й проти тієї жінки. Сьогодні ми б уже зрозуміли, але чи були б раді, досі не знаю. Здається, що тоді він нічого не мав би проти тієї пані Йонке, симпатичної такої, твоєї вчительки, і він їй, безумовно, також подобався, бо вона домагалась прихильності в мене, ніби все залежало від мене, а не від нього, і вона була добра жінка, вони добре б жили. Але чи увляєш нас разом з пані Йонке в нашому домі? Я ні. А тепер він залишається геть сам, невдовзі й ти приїжджатимеш додому лиш на кілька днів, а що ти зробиш з будинком, дорогий мій Роберте? Рано чи пізно ти його продаси, цього разу він зі мною розмовляв на цю тему, і ми узгодили, що будинок залишається тобі, але за мною залишається право на одну кімнату на старість, на глибоку старість. Сподіваюся, що не обтяжуватиму тебе своєю глибокою старістю, до того ж невдовзі матиму власну квартиру, а колись вийду заміж, щойно матиму час. А коли ти одружишся, хтозна як буде, бо, може, твоя дружина мене не любитиме або я її, і тоді все піде намарно, все, що він для нас зробив.

Ту кепську розмову Елізабет необачно закінчила словами: я батькові сказала, щоб він не раз ще добре все обміркував, бо тоді матиме принаймні про що думати, між твоїми поганими оцінками з латини й моїми приїздами.

Лише коли вона сиділа з Робертом на Пляс-дю-Тертр і щось йому пояснювала, чого він іще не розумів, а він розповідав їй про перші гнітючі для нього шкільні історії, насамперед про що балакають інші, про бабів, і зізнався, що сам також мусить вдавати, ніби знає бозна-скільки всього про бабів, щоб інші не подумали, що він не має ще ніякого досвіду, й вона з готовністю прийти на допомогу щось йому казала й погоджувалася з його припущеннями, що інші мусять вихвалятися, бо якби вже мали щось, з «бабами», то не заводили б про це мови. Вона почувалася корисною як колись, на початках, коли найважливішим для неї було міняти йому підгузки й не спати через нього ночами, бо він так часто прокидався і плакав як дитина вночі, але не за пані Матрай, а за Елізабет, а тоді їй спало на думку, який жах, що вона сказала про батька, а саме: бо тоді матиме принаймні про що думати, і вже майже не слухала Роберта, сказаного не забереш назад, вона лише сподівалась, що він добре не розчув, зосередившись думками на труднощах свого статевого дозрівання та своїх шкільних труднощах. Якщо ти, звичайно, перший у класі з хімії і не любиш латини, тоді… вона не сказала б, що виголосила якусь повчальну промову, але між першим аперитивом, який пив Роберт у своєму житті, і тихою ніччю, що простелилася над Пляс-дю-Тертр, між виваженими фразами, які його заспокоювали, бо це ще не найбільший сором, коли шістнадцятирічний ще не спав з дівчиною, і що все це дурні хвастощі, і Елізабет, з її відкритістю й досвідом, якщо взагалі існує щось таке як досвід, таки більше знає про те і все ж вона не одна з «бабів», які в школі відіграють найбільшу роль, вона з ніжністю й любов’ю думала про батька і заприсяглася собі більше ніколи не казати чогось такого, що завдасть їй більшого болю, ніж тій людині, про яку вона так висловлюється. Цього вечора вона вигнала Роберта зі свого ліжка, який, трохи захмелівши від першої в своєму житті чарки анісівки, почав гладити її по волоссю й по обличчю, бо цьому врешті має настати край чи радше взагалі не можна допускати, щоб починалось.

Під час невеличкої пообідньої прогулянки до ставків Елізабет розповідала, що також і дорогою № 8 можна дійти тільки до будови, на що пан Матрай зауважив, що це його більше не дивує, що він не помилявся у своїх песимістичних здогадах, на що вони здатні, ті планувальники й будівельники. Але якщо вона спробує дорогою № 1 пройти далі, аж через корчму Єроліча, то там має бути стежка, можна зійти вниз до озера, але якщо й так не вдасться, тоді він зробить виняток і поїде з нею до озера, рано-вранці, коли ще немає стільки людей, туристів і автобуси не переповнені. Бо плавати він ходив, хай і рідко, лише в середині вересня, коли вже немає небезпеки від окупантів, купи автомобілів і галасу на озері. Чому вона вважає, що тут на Лаубенвеґ так тихо, він не розумів, бо часом тут довкола було більше шуму, ніж у неї в паризькій квартирі, але це інакший шум, то загавкає десь собака, то проїде за рогом автомобіль, а через десять хвилин іще один, а такий уривчастий шум лякає насправді більше, ніж компактний, суцільний шум у великому місті. Пан Матрай не тямив себе від люті, коли хтось, не зважаючи ні на кого й ні на що, проїжджав повз автом, а одного разу один навіть насмілився на цілий день поставити свою автівку перед хвірткою, так, а однієї ночі навіть два автомобілі зупинились поблизу, повідчиняли дверцята, голосно балакали, в’яви, вже майже опівночі, але тоді йому ввірвався терпець, і він крикнув їм щось з вікна. Вдоволено зауважив, що ті вмить затихли, і чогось такого, скандального, відтоді більше ніколи не було. Часом чути також, як галасують сусідські діти, небагато дітей, зате виразно, а ще виразніше чути голос молодої жінки, яка верескливим, пронизливим голосом гукає тих дітей з вікна. Хлооопче! Дитино! Хлооопче!

Попри все тут було тихо, але та тиша струменіла з безгоміння будинків, бо в цілому кварталі, який колись, за юності Елізабет, повнився життям, бо за всі будинки повносили заставу молоді сім’ї з дітьми, мешкали тепер самі старі люди. Пан Матрай мовив спокійно: Пані Йо-нас, пам’ятаєш, та, що приїхала із Штирії і чий небіж, кажуть, став тепер знаменитий, навіть по радіо про нього розповідають, поет, пише самі якісь нісенітниці, але не мені судити, померла взимку. Діти пані Вук виїхали до Канади. А Едмунд, чекай, він хіба трошки старший за Ро-берта, виїхав до Америки. Пан Арріґі помер місяць тому. Як, не пам’ятаєш? Він жив колись із Келаґ.

Такі повідомлення про смерть були для Елізабет звичні, вона щороку слухала нові й перевела розмову, запитавши про колишніх «сусідських дітей». Гельґа замужем у Шотландії, так, із шотландцем, Ліза переїхала до Ґрацу, але вже вдруге розлучилась, дає тепер уроки гри на фортепіано в Ґраці. Йоланда, яка часом приїздить улітку з Відня, вже не вітається, а пан Матрай у кожному разі навіть не подумає вітатися з тією дурною куркою, іде і вдає, наче його не знає. Крамниця навпроти казарми досі називається як раніше, але власники інші, приїжджі, намагаються переробити її на «супермаркет». Пан Матрай не вмів добре вимовити цього слова, ламав іронічно язика, пояснюючи Елізабет, що воно за така супер-штука, тепер треба брати дротяного кошика й ходити з ним манюсінькою крамничкою, а тоді розраховуватись при касі, хоча десь із п’ятеро людей тиняються там без діла, зате виказують радість кожному, хто входить. Елізабет наступного дня схотілось піти до крамниці й подивитися, що змінилося, й одразу ж помітила, що ті нові люди, яких вона взагалі не знала, її впізнали, й пішла, зніяковівши, поміж стелажами: пані знову гостює тут у нас, Мінні, не стій, допоможи пані, пані ще, може, не знає, де що лежить, хіба ні, яка несподіванка, пані татко, безумовно, дуже раді, пані татко тримаються блискуче, такі жвавенькі і завжди найперші зранку! Елізабет кивала й дякувала, всі їй допомагали й показували, де стоїть молоко в пляшках, яке справді нелегко було знайти в найдальшому кутку, а тоді було все як і раніше, і загалом вона могла й не брати кошика, могла його відставити, бо їй все позносили, що треба. Новий власник, пан Біхлер, ваговито, але надзвичайно повільно виклацував на касі, спритно випитавши в такий спосіб, що Елізабет мешкає в Парижі. О, Париж, зітхнув він, лише наступного року вони з дружиною зможуть поїхати до Парижа, цього року ще до початку сезону вони вже їздили відпочивати на Канари, на Тенеріфе. У крамниці канцелярських товарів, куди вона зайшла, щоб купити нотатника й кілька листівок, Елізабет спочатку не впізнала жінки, безформної, з пористим обличчям, а тоді вони потисли одна одній руку, колись вони вчилися в одному класі, тож це та дівчинка, яка з кількома іншими була причетна до скандалу, пов’язаного з цією крамницею, бо продавця канцелярських товарів потайки навідували кілька п’ятнадцятирічних, а ось з цією — Елізабет вилетіло з голови ім’я, Лінда чи Ґерлінда — він був змушений одружитись. Жінка важко дихала з обважнілого тіла, три роки тому її чоловік помер, легко їй не було, він же міг бути їй батьком, а сьогодні вона вдячна за те, як їй тоді дехто заздрив, бо вона вийшла за найгарнішого чоловіка в місті і в усіх околицях. Жінка простогнала: не життя, слухай, а цілий роман, але не гарний, а в тебе як, сподіваюся, що з тобою чогось такого не було, а виглядаєш і досі як тоді, суха довга штахетина, казали ми всі, пам’ятаєш? Елізабет засміялась і пообіцяла зайти ще, але вона, без сумніву, більше й на поріг не ступить до цієї крамниці, і пішла майже мовчки додому.

За обідом вона намагалася з гумором переповідати всі ті розмови в крамницях, а тоді раптом замовкла і про жінку з крамниці канцелярських товарів не сказала ні слова. Батько хотів прилягти, а вона лиш мовила: піду все ж таки ще, хоч уже й пізно, не чекай на мене, будь ласка, на каву!

Знову пішла горішньою дорогою, нерішуче розмірковуючи, чи не спробувати їй іще раз піти однією з трьох доріг, а тоді звернула, на північ, на дорогу № 10 до замку Фалькенберґ, стежка чимдалі вужчала й темнішала, було вогко, але принаймні вона йде не в керунку озера. Перед замком, з якого вочевидь зробили готель чи будинок відпочинку, стояло багато німецьких автомобілів, а в саду, за строкатими столиками, які не пасували до замку, не було нікого, бо гості спали або поїхали на озеро, й вона сіла за один зі столиків, закурила, переконалась, чи має двадцять шилінгів з собою, бо в разі хтось прийде, вона мусить замовити каву або чай, щоб легітимізувати свою присутність за цим столом. Найбільша помилка була, мабуть, у тому, що в Нью-Йорку вона так швидко здалася, бо коли одружилася з Г’ю, вже більше не думала, що кохає Тротту і що він саме той чоловік, що треба, і цього пообіддя, з видом на ліс, вона ще востаннє подумала, що тоді, на жаль, зробила щось страшенно неправильне, їй ні за що не треба було погоджуватися на те розлучення, зважати на лист, вона мала б одразу поїхати за ним услід, бо, може, не треба було сприймати аж так серйозно того листа, який містив низку плутаних само-докорів, і що він не мав ані найменшого права втягувати її в те багно, і ще там було щось про «понад мої сили тобі це пояснювати, ти заслуговуєш на краще, бажаю тобі знайти казкового принца, а мене забути…», втім вона не дуже докладно пам’ятає текст того листа із закидами й проханням подати на розлучення, вона донині не може збагнути, що такого було понад його сили, бо ж вони так добре розумілися одне з одним. Натомість дуже добре пам’ятала, бо жила тим постійно в Нью-Йорку, а потім і не в Нью-Йорку, початок його першого листа до неї: «Uncrowned Queen of my heart!» і любила початок того листа довше за Г’ю, який, мабуть, щось не так зрозумів або знову перебував у збентеженому стані, коли влаштував з одним молодим італійцем втечу до Мексики і протягом трьох тижнів не давав нічого про себе знати, і вона від переживань ледь не вмерла. Написала йому вельми патетичного листа, що вона, звичайно, ставиться з повагою до його бажання, але не розуміє, чому всю провину він хоче взяти на себе, бо вона взагалі не бачить ніякої провини, що він завжди може розраховувати на неї і що вона готова чекати, але оскільки її лист був, мабуть, такий же плутаний, як і його, то надійшло лише коротке прохання не чекати, що він мусить самотужки пройти через кризу, що в нього тільки одне велике прохання, щоб вона йому пробачила, і друге велике, щоб подала на розлучення. Джіно дуже страждає, бо він, Г’ю, думками так далеко, завжди біля неї, і загалом цілий час тільки й думає про те, що він причина цього розриву. Чому той Джіно, якого вона бачила лише один раз, має тяжко страждати від її з Г’ю стосунків, так і зосталось назавжди загадкою, а Г’ю вкотре залишив людину сам на сам з таємницями й переживаннями, яких їй годі було збагнути, бо переживав він, у жодному разі не Джіно. З Г’ю мало б бути все дуже добре, бо лише він умів вигадувати речі, від яких в Елізабет досі приємно на душі, бо Г’ю справді був великодушний і добрий. Якось він одержав замовлення і сто доларів авансу, і на ті перші свої зароблені такі дорогі долари накупив їй стільки квітів, що не вистачило ваз і горщиків і вони плавали в умивальнику й у ванні, а до квітів дорогий парфум, велетенський флакон, Елізабет відняло мову, але не стільки від радості, скільки через те, що ще лежав неоплачений рахунок за телефон і в неї теж було сутужно з грошима, але тепер, коли вона підвелася й окинула прощальним поглядом замок, що вже не був замком, бо кельнерка не прийшла і їй не довелося пити німецьку каву, то побачила себе з велетенським оберемком квітів, стоїть і сміється крізь сльози, як у фільмі, де чоловіки закидають примадонну квітами і та знесилено падає під їхнім тягарем, і ще почула, як каже: you аге а fool, oh Hugh, ту darling, you must be crazy! Нині вже не було жодного сумніву, що про оплачений рахунок Елізабет би не пам’ятала, а пам’ятала лише про той, який узагалі не можна було оплатити, але квіти й викинуті гроші, все, що Г’ю робив без будь-якої користі, таким вона його пам’ятала, таким він жив у ній далі, возвеличеним, і він, можливо, — у Мексиці чи десь інде, де тепер модно починати «з самого, з самого початку», бо тоді так було модно — вже й не пам’ятає, коли маленька квартира була вся у квітах, а він світився весь і сказав, що «Банді» саме той парфум, який їй найкраще пасує, а думає десь у Південній Америці, а може, й знову в Нью-Йорку про щось прикре, про що вона не пам’ятає, або й про щось приємне, про якусь приємну мить, якої вона не пригадує.

Перед розгалуженням на дорогу № 5 вона сіла на землю, звідси через замок Фраєнтурн можна спустися вниз, але лише до Платтенвірта, і вона, звичайно, так і зробить. Звідти, де ще не закінчується місто, дуже близько до набережного променаду, але саме туди їй не хотілося, бо так вона опиниться на вулиці серед людей, на Філлахерштрасе не можна показуватись ні в якому разі, в такому вигляді не можна виходити на люди, вона, звісно, могла б, для неї це не проблема, але надто швидке злиття доріг № 5 і 6 їй не подобалось, і вона хоч і пішла вниз, але тоді зупинилась посеред галявини, треба було шукати стежку далі, звідси навіть озера не було видно, з низовини, десь обов’язково має бути стежка, але навпростець іти не можна, і ще трошки поникавши, пошукавши стежок, вона повернулась і пішла горішньою дорогою додому.

Пан Матрай довго бунтував проти телефону, він, мовляв, не потерпить тут ніякого телефону, й іронізував з приводу розмов своїх дітей, про те, що дзвонять якісь чоловіки, які не знають німецької і просять Елізабет, і щоразу казав, записуй, скільки ти нателефонувала, бо Роберт мусить оплатити рахунок. Хоча спочатку Елізабет пробувала спонукати його провести телефон і думала, що обведе його довкола пальця, бо ж вона його донька, але перехитрити батька вдалося все ж не їй, а Робер-тові, за умови, що він оплачуватиме телефон, а Елізабет оплачувала лише свої розмови з Робертом. Пан Матрай з усмішкою вимагав додержання цієї умови лише тому, що він не хотів телефону, бо він би залюбки оплачував усі їхні рахунки, але нехай це буде їм невеличка наука і символічне покарання. Спочатку він не любив того апарата, бо той йому заважав, дзеленчав, коли він прилягав пополудні чи був у саду або починались новини. І діти телефонували завжди такої недоречної пори, десь із-за кордону. Спочатку він був тільки роздратований і щоразу коротко казав: краще напиши, напиши листа, від тебе вже три тижні нічого немає, а тепер передають новини.

Згодом він загалом був радий, що Роберт домігся свого, і оживав, коли телефонували діти. Злякався лише одного разу, коли Елізабет якось зателефонувала з Нью-Йорка, бо подумав, що вона тяжко хвора, але вона хотіла лише запитати, чи він може взяти для неї витяг з міського архіву, бо не може знайти всіх документів, метрика також кудись поділась. Згодом він констатував, що його легковажна донька взагалі втратила відчуття міри, бо зателефонувала лише тому, що цієї ж миті конче хоче вийти заміж, тоді як вистачило б і листа.

Наступного ранку йшов дощ, Елізабет і пан Матрай сиділи разом за сніданком, газету ще не принесли, й вона мовила: не знаю, таке літо, не буде вже літа. Пан Матрай вибачився за каринтійське літо і сказав, що нині вони б могли ризикнути й поїхати до міського пляжу, бо через дощ багато людей залишаться вдома, й піти до Лоретто, бо дощ для неї не перешкода, і ні він, ні вона не хотіли натрапляти на людей. Сіли в автобус і на площі Святого Духа пересіли на автобус до озера.

Це вже не був старий трамвай, з відкритими літніми вагончиками, великою кількістю дітей, що висіли на сходинках, і дорослих на лавках одне навпроти одного. Більше ніде на світі не було кращого літнього трамвая за клаґенфуртський. Нині ж просто сідали до автобуса, який виглядав як і всі автобуси будь-де. Вони пішли пішки до Лоретто і були першими і єдиними, хто прийшов плавати.

Елізабет уже була одягнена в купальник під сукнею і скинула її на мості. Пан Матрай довго переодягався в кабіні, а тоді вони хвилин із двадцять плавали в доволі холодній воді. Ні йому, ні їй не хотілося виходити й повертатись додому, бо було дуже добре, вона мерзла й дико борсалась у воді, щоб нагрітися, вона справді страшенно схудла, останнім часом. Проте вона ще раз пішла плавати, батько також пішов ще раз, і вони зустрілись у воді біля колоди, що стриміла з води як буй. Daddy, І love you, крикнула вона йому, а він у відповідь: що ти сказала? Вона крикнула: нічого, мені холодно.

Повертаючись додому, вони минали велетенські кемпінги, і пан Матрай прохопився кількома дошкульними зауваженнями, не без вдоволення, що людей тут напхом напхано, товчуться одне в одного на голові, добровільно. Саме тому він сам би ніколи сюди не прийшов, хоч і досі любить плавати, як раніше, але до осені на озеро вже не поткнешся, тут самі німці. І взявся міркувати: тут узагалі більше нікого немає, тільки німці, тепер вони врешті домоглися свого, тепер вони нас купили, а ті їм не поставили жодних перепон, наші дурні з уряду, вони ж мали б передбачити. І от на старості років йому доводиться дивитися, що Каринтія в руках німців. Селяни продали їм уже майже всю землю, нові власники поводяться вже як господарі, а не як гості. На австрійця під час сезону ніхто навіть не гляне, меню в ресторанах повні чудернацьких назв, яких жоден австрієць не зрозуміє, коли він прочитав у Ронахера замість сирника «творожний торт», то підвівся і вийшов, і ноги його більше там не буде. Пан Матрай сказав обурено: А наші люди сидять і нічичирк, думають, що це добре для валютних надходжень і для іноземного туризму. Але це не має жодного стосунку до туризму, це те саме, що окупація. Елізабет хоч і знала, що вже багато років половина мешканців Райнсько-Рурського басейну вдирається на територію Каринтії, не багаті, звичайно, ті б нізащо не подалися до такої бідної країни, але так само, як і батько, який голосує за «червоних», сказала, що це всуціль пролетарі на своїх смердючих великих автомобілях, руйнують країну, і що це вже просто занадто. Куди не поткнись, тільки й чуєш горлання тих пролетарів, дудлять пиво, миють без кінця і краю свої автівки, а тоді женуть до «Фенеції». Елізабет думала собі, бо не хотіла ще більше нервувати батька: це озеро вже більше не наше озеро, вода в ньому має інакший смак, і плавати в ньому інакше. Нашим воно було лише півгодини під час дощу. Пан Матрай повторив ще раз, коли вони їхали вже автобусом: німці мають тепер усе, і він не хотів, щоб це сталося ще за його життя. Війну вони програли, але лише на переший погляд, тепер вони окуповують Австрію насправді, тепер вони можуть її собі купити, і це гірше, продажна країна — це гірше, ніж одурманена й розбита. Не можна себе продавати.

Чому Елізабет раптом подумала про окружного начальника Тротту з часів монархії, який був для неї не більше, ніж легендою, вона не знала, але думала, що батько й він такі схожі одне на одного. Минуло вже понад півсторіччя, але знову є хтось схожий на когось з іншого світу, того світу, що занепав. І може, саме тому вона в цей час думками була так часто біля Франца Йозефа Тротти, про якого роками могла не згадувати. Загалом Тротта мав на увазі те, що й батько, коли казав про німців: тобто мені буквально відняло мову, коли я був з французькою армією в Німеччині, знаю, що таке позбутися мови, бо довкола мене були люди, які вважали, що розмовляють німецькою, а французи їм ще й вірили, багато чого не вірили, а акурат те, що ті розмовляють німецькою, вірили.

На площі Святого Духа не було автобуса, й Елізабет сказала: піду куплю газети! В одній вона вражено прочитала, на першій шпальті в маленькій рубриці, що один з її друзів загинув, упавши зі скелі біля Сорренто, й італійська поліція ще не може сказати напевно, йдеться про випадок, самогубство чи про вбивство. Ця газета, як і інші, рясніла жирними заголовками, якими вона спочатку неуважно пробіглася. Повернулась, захекавшись, до батька, який стояв перед Ландгаузом і махав рукою, бо показався автобус, вона дала йому дві газети, хоча він завжди читав тільки одну, ту, що передплачував, і щоб заспокоїтись, почала врівноважено читати: Драма на ґрунті ревнощів у віллі мільйонера. «У віллі» — яка краса. Це її менше цікавило, але далі знову: Кривавий порахунок у мисливському будиночку мільйонера. Мимоволі почала читати. Тієї миті під’їхав автобус, і вони сіли. В автобусі Елізабет узялась зосереджено читати, надто великим було її професійне зацікавлення, і прочитавши початок цього розтягнутого повідомлення, так нічого й не зрозуміла. Якщо знаєш провінційні видання, зворушливу нездатність журналістів писати про щось незвичне, приміром, про невідоме їм середовище, то потрібна неабияка фантазія або вміння, щоб витягнути з-під словесного громаддя факти. Елізабет підвела на хвильку очі, коли вони проїжджали повз Міський театр: Бертольд Рапац застрелив дружину і якогось словенського лісівника, а тоді сам себе, неймовірно! Пан Матрай не відповів, бо був заглиблений у свою газету, і лише мовив: Рапац? Ніколи не чув. Елізабет здивовано сказала: Як не чув? Та це ж один з трьох найбагатших людей в Австрії, якщо не найбагатший, йому тут у нас належать кілька мисливських угідь. З інформації в газеті вона зрозуміла лише, що шістдесятидворічний інженер Бертольд Рапац застрелив свою тридцятитрирічну дружину д-р Елізабет Рапац, на ґрунті ревнощів, імовірно, спочатку її коханця, якого та намагалася загородити собою, пана Ясла такого-то. Жандармерію Айзенкаппеля викликала на місце події Радмілла така-то, домогосподарка на віллі мільйонера. Елізабет забрала в батька газету, бо не вистачає нервів, на так незграбно написані, розтягнуті повідомлення. В Парижі чи в Нью-Йорку навіть маленький журналіст з бульварної газети знає, як це робиться, а ті тут цього, власне, не знають. Драма на ґрунті ревнощів, звучить наче хтось когось підрізав складаним ножиком за стодолою, і все ж це той самий Бертольд Рапац. Одна газета зробила спробу навіть піти далі: «Інженер Бертольд Рапац, чий батько походить з аристократичного дворянського роду фон Рапаців, яким даровано дворянський титул за пристосування Ґайльтальської залізниці до військових потреб…», і Елізабет спершу подумала, що ці бідні маленькі журналісти, які так добре вміють писати про деревообробні виставки, не мають, на жаль, уявлення, хто потрапив до рук їхньої жандармерії, і що дарований дворянський титул Бертольда Рапаца був нічого не вартий, бо цісар Карл незадовго до закінчення війни роздавав дворянські титули майже всім без розбору, і що взагалі нікого не цікавить, що Бертольд Рапац був інженером, як і його батько, дворянин фон Рапац, але не вадило б зазначити, що Рапац був не просто мільйонером, мільйонери є, мабуть, навіть у Каринтії, а що він мав потужну владу, а саме великі гроші, і що мисливський будиночок — це не вілла, а щось інше, і що Рапацові так між іншим належала третина деревообробної промисловості і мисливських угідь Каринтії. Четверту газету, якою Елізабет нарешті вдалося заволодіти, забравши в батька, і яка також відводила багато місця кривавому порахункові і драмі на грунті ревнощів, вона невдовзі перестала читати й опустила її на коліна. Третя дружина Рапаца, «д-р Елізабет Рапац, дівоче прізвище Міхайловіч», писало в газеті, і вона згадала ту дивну коротку зустріч на Тайхштрасе і подумала: ні, не може бути, і таки так, маленька, бідна, сором’язлива Міхайловіч стала третьою дружиною Рапаца, і що це все тоді означає? Вона ж не була з тих, що полюють на багатих чоловіків, а той молодий словенець, який їй спав на думку, хоч і той згадуваний у публікаціях «лісівник», але між ними нічого ж не було, їй вистачило секунди, щоб це зрозуміти, Міхайловіч зніяковіла через щось цілком інше. І стишеним голосом сказала до батька: Він був одружений з Елізабет Міхайловіч, ти тільки в’яви, а наша славна жандармерія ніколи не дійде до того, що там насправді відбулося, бо то все неправда, що вони комбінують у своїх недолугих головах, узагалі неправда. Можеш мені повірити!

Пан Матрай, який ніяк не міг збагнути, чому Елізабет так розхвилювалась, лише мовив щось на кшталт: Бідна! Оці старші чоловіки нині з їхніми набагато молодшими дружинами, нічого дивного, що таке трапляється.

Ай, та про що ти, сказала вона нетерпляче, в кожному разі це не те. Існують складніші речі, ніж драми на ґрунті ревнощів. Не знаю, скільки б дала, щоб довідатись, у що та бідолаха вплуталась, і що за людина той Рапац. Його ніхто ніде не бачив, у Відні також. Таких людей ніколи не видно.

Пан Матрай був неабияк здивований, бо для нього важливі люди цілком інакші, ті, що про них пишуть у газетах, депутати, бургомістр, голова земельного уряду насамперед, для нього і, мабуть, для більшості людей у провінції це були люди «там нагорі», і що є такі, як цей Рапац, які таких важливих особистостей громадського життя до себе навіть на поріг би не пустили, взагалі не вкладалось у його уявленнях про ієрархії, і ще менше вкладалося, що хтось такий, як Рапац, якщо він справді був такий відомий, як уявляє собі Елізабет, нізащо не дасть себе сфотографувати й відмовиться від інтерв’ю на радіо. Думаю, ти дуже переоцінюєш цього чоловіка, сказав категорично пан Матрай. Про нього ніде нічого не було чути.

Цілком і повністю погоджуюсь, сказала, всміхнувшись, Елізабет, і якби він не вбив двох людей, то ніхто б тут і не знав про його існування. В кожному разі тут, у Клагенфурті. Перші свідчення домогосподарки та інших свідків були такі скупі, що їх можна витлумачити як уперте мовчання й замовчування, й Елізабет уявила, якою стіною обгородив Рапац своє життя і що про нього навіть згодом ніхто з них нічого не розповість, бо такі люди, як Рапац дуже ретельно добирають собі персонал, а ще вона зауважила, що серед них були самі словенці, кілька хорватів, а це означало ще один захисний вал від допитливості, навіть після його смерті.


Через тиждень, хоча Елізабет планувала побути два тижні, її охопив якийсь неспокій, і щохвилини вона дедалі більше нервувалась, бо хотіла тримати себе в руках перед батьком, який констатував: тепер уже виглядаєш набагато краще. Неспокій спричинили довгі прогулянки лісом і озеро, на яке їй більше не хотілося, але цього дня вона ще раз спробувала дістатися туди через корчму Єроліча, хоч і знала, що це неможливо. Повернулась додому засмагліша, але виснажена, а тоді злукавила, що дуже втомлена, до вечері не сіла, пішла до себе в кімнату, але ще почитала пригодницький роман, власність Роберта ще зі шкільних років, до опівночі, а тоді, оскільки була впевнена, що батько вже спить, подзвонила тихенько на телефонну станцію і замовила розмову з Парижем. Через кілька хвилин її вже з’єднали, вона з полегшенням почула голос Філіпа і пошепки попросила його надіслати їй телеграму з текстом про щось дуже термінове і негайний приїзд у зв’язку з роботою. Наступного ранку надійшла телеграма з Парижа, і Елізабет вдала невдоволеність, буркнувши: і це ж треба, саме тепер, коли я щойно почала відпочивати.

Якусь мить вона стояла, втупивши очі в підлогу, бо боялася розчарувати батька, але з полегшенням констатувала відсутність будь-яких ознак суму чи пригніченості через те, що вона так швидко знову їде, мусить їхати, як він гадав, і вони відразу ж поїхали автобусом до міста купувати квиток, ні, він купить квитка і чути нічого не хоче, що Елізабет сама заплатить до Відня, бо такими подарунками, щедрими, він завжди хотів компенсувати те, що вимагав від неї за телефонні розмови, а дорогою додому знову нарікав на шалений рух на вулицях, якого Елізабет ніде не зауважувала. Вечір перед від’їздом вони провели разом у тиші, послухали вечірні новини, читали по черзі сторінки з передплаченої газети, де знову йшлося про криваву драму на ґрунті ревнощів «у», «на», «довкола» мисливського будиночка мільйонера, без жодних нових деталей. Листівки з Марокко досі не було, і вони обмінювались кількома словами або мовчали замислено, і цього вечора вже пан Матрай наполіг, щоб вона раніше пішла спати. В кімнаті, на самоті, їй не хотілось іти слухняно до ліжка, вона попорпалась у своїх речах і взялася пакувати валізи. Трохи перелякалась, коли в двері застукав батько, а тоді ввійшов, але нічого не сказав, що вона ще не в ліжку, простягнув зніяковіло конверта, поцілував її в щоку і сказав: щоб завтра не забути, трошки на дорогу, щоб мала собі на Відень.

Елізабет не могла витиснути з себе ні слова, подумала, що там знову тисяча шилінґів, щоб вона, дитина, мала що на дорогу, а тоді сказала, як завжди: дуже, дуже тобі дякую, щоб він усміхнувся і знову переконався, який він їй потрібний. Вона не відчувала провини, коли їхала вранці з батьком на вокзал, і пан Матрай знову метушливо пересвідчувався, що потяг справді від’їжджає від першого перону і справді у зазначений час, пішла наперед до кіоска, щоб купити газет, журналів і цигарок, і поверталась неквапно з тим усім до перону, де пан Матрай чекав на неї з суворим виглядом, бо він принципово наполягав, щоб бути на вокзалі раніше, а тепер їм чекати ще, на жаль, півгодини, вони стояли біля валіз і розмовляли, вона обіцяла відразу написати, сказала, що, може, у Відні зателефонує з аеропорту друзям, не важливо, пан Матрай їх і так не знає, запевнила, що вечірній рейс до Парижа їй більше подобається, ніж денний і що їй узагалі більше не цікаво дивитися на щось з літака. Нарешті прибув потяг, і вона, обнявши його, зайшла до вагона, стала біля вікна, так, батько поменшав, і лише тут, коли він не вдома і не з нею в лісі на стежці, в нього знову той такий дитинний погляд, старечий погляд літнього чоловіка, якого залишають, залишають самого, і Елізабет, хоч було вже й запізно, схотілося вийти і йому щось сказати, але що? що? не скаже ж вона йому, як сильно вона злякалась, коли прибував потяг, що вона його вже більше ніколи не побачить: одразу ж напишу, дякую за все, напишу! Всміхалась, махала і сподівалася, що цього разу потяг від’їде швидше, ніж завше, махала рукою, ніби не була у відчаї, блискуча жінка, його донька, дитина, Робертова сестра, людина, яка від’їздить, їде і їде, все далі і далі.

У Відні в аеропорті, коли механічно залагодила всі формальності, здала валізи, відразу ж подалася на паспортний контроль, бо там саме нікого не було в черзі. Поміркувала, чи не піднятися нагору до ресторану, але зупинилася врешті на безвідрадному кафе, просторому приміщенні з пластиковими столиками, за якими сиділи й чекали втомлені люди. Випивши першу каву, яка вже, на жаль, не була віденською кавою, взялася гортати телефонного записника. Може, зателефонувати Альтенвюлам або Ґольдманам, ні, і з тими, і з тими останнім часом щось не те, сиділа, гортала й гортала, може, Йорданам чи Мартінові або Алексові… Ні, взагалі немає жодного сенсу, бо в місті, мабуть, узагалі нікого немає, наприкінці липня.

Якийсь чоловік уже вдруге чи втретє пройшов повз її столик і повернувся назад, і оскільки вона мимоволі обернулась і глянула на нього, він знову повернувся і ввічливо й незграбно запитав: вибачте, ви Елізабет Матрай? Оскільки вона втупилась у нього й не відповідала, він повторив: вибачте, ви мене, мабуть, уже не пам’ятаєте.

Чоловік її років, але видавався молодшим, хоча загалом усі чоловіки видавались їй старшими в цьому віці, і розмовляв він тією твердою німецькою, знайомою їй німецькою, тільки що вона не могла збагнути, що такого знайомого було в тій мові, звідки він її знає і чи знає вона його. Вона зробила обережний жест, він сів, і тієї ж миті вона згадала, та це ж той двоюрідний брат Тротти, Бранко, один із тих, що залишились у Югославії, син чи внук селян чи гендлярів, чи, може, вони смажили й продавали каштани? З того Сиполя, що його вже більше не було, і оскільки цей Бранко там навряд чи може мешкати, вона несміливо запитала. Тож він мешкає в Любляні. Він замовив собі також каву, а вона не знала, про що з ним розмовляти, бо про смерть свого кузена він, мабуть, уже давно все знає, стільки років минуло. Слухала неуважно і ще раз почула, як він, напружуючись, сказав щось про Любляну і що має візу й летить до Москви. А тоді сказав, але вже без напруження і швидко, й вона здивовано підвела погляд: Я довго чекав. Дуже довго. Але довкола вас завжди було так багато людей. Тобто, ви завжди були такі зайняті, і довкола вас завжди було так багато людей. Вона відповіла весело: Справді? Так багато людей? Він додав без будь-якого зв’язку: Рік тому я одружився, так, там за кордоном, і маю сина, йому два місяці. Вона поклала цигарку на тарілочку й мовила щиро: дуже рада за вас. Але щось видалося їй дивним, і вона уважніше глянула на нього, він мав уже кілька сивих волосинок на скронях. Так пізно, тобто, ви щойно тепер одружились? Це мало бути цілком звичне запитання, воно так і прозвучало. Так, мовив він, а тоді глянув їй пильно в очі: Довкола вас завжди було так багато людей. Одного разу я бачив вас у Відні, а тоді зустрів з кузеном у Парижі, і ви, без сумніву, знаєте все, але відтоді я про вас більше нічого не чув. Навіть не знаю, чи знаєте ви щось про мене і Франца Йозефа, ми були не просто родичами, це було щось більше, тільки я більше нічого не міг зробити, і ми зосталися вдома.

Елізабет мовила тихо: так було, мабуть, краще, але ви ще кажете «вдома», тож дім ще існує. Чоловік сказав: Франц Йозеф був у Парижі не вдома та зрештою й у Відні не був, без сумніву, бо від нього часто можна було почути парадоксальні речі, найчастіше він любив повторювати, що він екстериторіальний. Вам нема чого сумувати, йому ніхто не зміг би допомогти. Він підвівся, бо оголосили його рейс, прислухався нерішуче до голосу з динаміка, так, рейс до Москви, не чекав, що вона простягне йому руку, а лишень тихо і швидко сказав, уже йдучи: хай береже вас Господь. Вона дивилася йому вслід, у неї не вийшло сказати «до побачення», сиділа збентежена й запізно помітила, що цигарка зотліла на попіл і впала з тарілочки розжареним кінцем на пластиковий столик, Елізабет обпалила собі пальці, бо не знала, як інакше загасити цигарку на цьому громадському столику. В неї в голові панував безлад, бо вона не розуміла, що він хотів сказати, твердячи про так багато людей, і чому він так часто це повторював. Оголосили посадку на інший рейс, знову трьома мовами, а тоді вона перелякано почула інший голос, знову з динаміка, не оголошення на посадку, а ввічливе монотонне повідомлення, що з технічних причин рейс на Москву затримується за попередньою інформацією на дві години, пасажирів до Москви просять… Коли він повернувся, вона вже підвелася, бо спиною відчула, що він повертається, ще навіть не почувши кроків, і обернулась, вони стояли й дивились одне на одного. Він дбайливо, тоді дедалі міцніше стиснув її худі, аж занадто витончені руки своїми важкими руками. Обоє ніяково час од часу всміхались і не казали ні слова. Вона не запитувала в нього, чому він летить до Москви і що він там загубив, а він не запитував у неї, чи живе вона ще в Парижі і що вона там забула. Лише дивились одне одному в очі, і в очах проступала світла-світла блакить, а коли не всміхались, блакить темніла. Він, дякувати Богові, не казав більше ні слова про те, що довкола неї було так багато людей, а вона забула всіх тих багатьох людей у своєму житті, людей у цьому аеропорті і в цьому невтішному буфеті. Лише час минав так швидко, як ще ніколи в житті, і їй раптом здалося, що вона непритомніє, і водночас вона відчула, що він, хоч і набагато сильніший, почав бліднути і що йому також стає зле в такій несамовитій напрузі, в такому тяжінні. Тієї миті оголосили рейс на Париж, і вона легенько, наче позбавляючись несамовитих мук, вивільнила руки з його рук. І попрямувала як хтось, хто собі все до деталей закарбував у пам’яті, в керунку скляних дверей, куди їй треба було йти, а у вухах тільки й відлунювало «gate number» та «gate number», наче було так важливо на тому зосередитись. Він поволі пішов за нею до скляних дверей, що стануть між ними стіною, й вона боялась, що він хоче їй щось сказати, але він лише зупинивсь, витягнув маленького записничка й ручку, вирвав аркушик, написав щось на ньому навстоячки і склав його вчетверо. Вона досі боялась, що щось може зруйнуватись, і глянула пильно на нього, сподіваючись, що він не написав їй свою адресу в Любляні чи в Москві, але він дивився на неї доволі спокійним поглядом, уже без того болю й тієї блідості на обличчі, й запхав їй складеного аркушика до кишені плаща. Вона обернулась і попрямувала через автоматичні двері.

Вона не розгортала того аркушика в літаку, але коли чекала в Орлі перед транспортером на валізи й шукала в кишені хустинку, витягла маленький папірчик, розгорнула й прочитала, ошелешена й нічого не розуміючи:

Я вас кохаю.

Я вас завжди кохав.

Хустинку також тримала в руці і вже не пам’ятала, навіщо її шукала, ага, так, ніби протяг, і вона ледь не почала чхати, але тоді враз запхала папірчика й хустинку до кишені, бо побачила, злякавшись до смерті, що до неї прямує Філіп, який спочатку взяв енергійно її валізи й поставив їх на візка, а тоді притиснув до себе Елізабет і довго й міцно її цілував, посеред усіх людей, що проходили повз них, ніби вони самі й нікого немає, і запхав язика так глибоко їй до вуст, що вона його відштовхнула, бо здавалося, що задихнеться. Мовила, хапаючи повітря: але навіщо, не треба було, навіщо ти поїхав в Орлі, лише тому що я прилітаю! Філіп котив візка з валізами до виходу, а вона бігла поруч і повторювала: я абсолютно не розумію, чому ти женеш в Орлі, ми ж би пізніше в місті… Філіп кинувся на пошуки таксі й випадково знайшов, і в таксі взявся цілувати її ще раз, так само ненаситно, і вона більше не впиралась. Тоді енергійно заговорив: а тепер скажи, що сталося, навіщо була потрібна та телеграма, я ледь не збожеволів від переживання! Вона випросталась і мовила вражено: Що ти не кажеш? Усе доволі просто, мені було страшенно нудно, і немає нічого несподіваного в тому, що в селі буває нудно, тільки тому я попросила.

Але Філіп не був глупий, що-що, але глупим він не був, а тому глянув на неї з недовірою і далі не вгавав: Але щось таки сталося. Не бреши мені.

Вона дивилась у вікно й не відповідала, вдавала, ніби її страшенно цікавить нічна вулиця, перенасичена автомобілями й неоновими вогнями.

Філіп сказав: навіть по тому, як ти поводишся, все видно.

Оскільки відповіді знову не було, постановив, що наполягати далі небезпечно, і взявся принаймні розповідати про фільм, бо ж мав бажання про нього розповісти, і зрештою чому все має залежати від поганого настрою Елізабет, але на червоному світлі, коли він доволі докладно переповів загалом усі новини, повторив ще раз: але щось таки сталося.

Вона сказала голосно й категорично: та Боже ж мій, по-перше, майже ніколи нічого не стається, а якщо й стається, тоді сталася купа всього в тебе, і я дуже рада, дуже, лише — вона на хвильку замовкла — лише справжні, справжні речі не відбуваються або відбуваються запізно.

Ти закохалася в якогось тірольця? — запитав Філіп, бо тепер вона принаймні щось каже, але вона з огидою подумала про Жан-П’єра, як він їй одного разу торочив щось жалісливо про якусь «tyrolienne», яка взагалі не була тіролькою, а тоді з сумом подумала про Дювальє, який так часто й жартівливо казав: це моя маленька здібна tyrolienne! Філіпові вона сказала: ні, не закохалась, на жаль, mon cheri, навіть у тірольця не закохалась.

І мляво додала, щоб знову налаштуватися на буденний тон із ним: лише, не знаю, як маю тобі сказати, тепер одразу, думаю, в мене буде шалено багато роботи, ти ж знаєш, яка в мене робота, але будь ласка, не треба такого розчарованого обличчя, не треба, будь ласка!

Філіп мовив лагідно: ні, та cherie, я лише хвилювався дуже, а тому й телефонував так часто, бо щовечора так кепсько мені було без тебе, без твоїх порад, ти мені ще ніколи не була так потрібна, як цими останніми днями. (Елізабет подумала без злості, але ж і перебільшує, бо це був не перший раз, коли вона була йому потрібна, як ще ніколи досі.) Брехати тобі, це було б так підлотно, думаю, я зробив величезну дурницю, і мушу тобі відразу ж сказати, а телефоном, телефоном я не міг, бо розумів, яка ти щаслива там, у своєму сільському житті. Йдеться про Лу.

Елізабет, яка нарешті відчула себе в Парижі, побачила знайомі вулиці і зрозуміла, що невдовзі буде вдома, мовила розсіяно і співчутливо: з нею щось негаразд, вона хвора, в неї проблеми?

Ні, з цим усе гаразд, сказав Філіп, але все якось так ідіотично, бо їй нічого не доходить, спочатку ті всі дівчатка вдають з себе таких дуже сучасних і вільних, вони, мовляв, вище буржуазних уявлень, а тоді вимагають одруження й наче в театральних мелодрамах з минулого сторіччя насилають на тебе батька, старого Маршана, вибач, тобто Клода, він увірвався до мене як месник за зганьблену честь своєї дочки, ти ж його знаєш, тобто, ти знаєш його краще за мене. (Протягом якоїсь миті Елізабет і Філіп дивились одне на одного як змовники, але лише протягом невизначеної миті, оскільки і він, і вона знали, що кожний з них думає, коли чує ім’я Маршан.) Мабуть, усі чоловіки стають, на жаль, старомодними, коли йдеться про їхніх дочок! Елізабет його перебила: то що з Лу? Філіп сказав прямо: Вона вагітна. Маршан же мене ненавидить, і я, звісно, не хотів стояти як ідіот перед тим багатющим капіталістом, я йому сказав, що навіть не думаю уникати відповідальності, оскільки я попри все, і хоч нічого й не маю…

Елізабет ще ніколи не чула від нього слова «відповідальність» і сподівалася, що в напівтемряві автомобіля її усмішки він не помітить. А тоді сказала: chéri, такої великої відповідальності просто неможливо уникнути, знаєш, я ніколи не мала наміру тебе повчати, але оскільки ти сам завів про це мову, можу лишень сказати, що я це все передбачала, а щодо нас, ти ж знаєш, нам добре було разом, принаймні мені було добре, і я тобі безмежно вдячна, але мені ніколи не спаде на думку, mon chou, стати на заваді комусь, хто несе відповідальність.

Тож йому доведеться піти, до того ж дуже добре піти, тобто перейти в той світ, який він так відверто ненавидів, ще довго ненавидів після травневого запаморочення і в часи, коли Елізабет витягала його з депресій, пиятик, із чимдалі безглуздіших дискусій і нападів люті, які невдовзі стосувалися вже не режиму, не капіталізму й імперіалізму, а його соратників, які розпорошилися на дрібні угрупування й боролися одне з одним. Попри всі безглузді вчинки у своєму житті вона мала щасливу руку і завжди підбирала найкращих невдах. Філіп якось прийшов до неї після травневої революції і щось від неї хотів, поводився доволі зухвало, бо вважав її однією з тих наймерзенніших істот, що купаються в розкоші, хай і не капіталісткою, зате їхньою хвойдою. Минав час, і його ставлення до Елізабет змінювалось, він дедалі частіше приходив, розмовляв з нею годинами, приводив з собою юрми молодих людей, які безмежно багато їли й пили і не давали їй працювати, й одного дня він почав про неї думати і здивувався. До ліжка з ним вона не хоче, може, вона йде до ліжка тільки з якимось Маршаном, котрий у змозі купувати їй дорогі сукні, але тоді зрозумів, що суконь їй ніхто не купує, що їй, мабуть, ще жоден чоловік ніколи не купував суконь і що вона хоч і заробляє гроші, але мусить для того працювати. Одного дня він себе переконав, що закоханий чи в кожному разі не може без неї, і коли це їй пояснив, вона, сміючись, кілька разів повторила «ні», але одного дня перестала чинити опір, і вони почали жити разом.

Тепер, у цьому таксі, яке ніяк не могло нарешті доїхати, він не зводив з неї переляканих очей, ні, в неї не хворобливо блідий вигляд, але ж вона завжди засмагла, бо навіть узимку буває в тих країнах, де палить сонце, але й не пускає сліз, не кидається йому на шию й не починає нищити його докорами. Він не знав, як йому поводитись, бо вона просто безтактна, безсердечна, бо ж він справді мав потребу поговорити про Лу і про карколомний розвиток подій протягом цих останніх днів. Бо ж йому не легко взяти й одружитися з тією Лу, і йому конче потрібна була порада. А вона просто всміхнулась, тоді як він готувався до драматичної сцени, бо із старшою жінкою треба бути готовим до всього, він навіть порадився з другом, з останнім, що залишився в нього з часів сорбоннських баталій, бо справді не хотів, щоб через нього з Елізабет щось сталося чи щоб вона через Лу, чого доброго, вкоротила собі віку, він у кожному разі не якийсь там Клод Маршан і не один з тих тварюк, з якими вона водилася до нього, він принаймні визнає, що доволі часто їй брехав і зловживав її ставленням. Але, можливо, бідненька Елізабет ще не усвідомила, як кардинально змінилась ситуація, і щойно вдома або лиш завтра чи післязавтра станеться колапс, він бачить його перед очима. Вона, звичайно, вміє панувати над собою, як ніхто, і вміє триматись, інакше б він узагалі ніколи з нею не зв’язувався. Про гроші, сказав Філіп, це, безумовно, не найкращий момент, але я хочу, щоб ти знала, що я знаю, скільки я тобі винний і який я тобі вдячний. Думаю, що дуже скоро, якщо фільм…

Прошу? — розсіяно запитала Елізабет. Але ж це абсурд, не знаю, куди ти так поспішаєш, я ж не вмираю з голоду, навпаки, заробила за останні місяці досить багато грошей. Ні, гроші, знаєш, не турбуйся, мені так щастило, часто, і яку роль можуть відгравати гроші взагалі між нами? Я тебе справді не розумію.

Філіп відчайдушно міркував: о, вже починає усвідомлювати, зараз станеться колапс. Бо гроші має Маршан, а Елізабет тільки працює і заробляє своєю працею.

Вони висіли з таксі, вона заплатила, але залюбки дозволила Філіпові віднести валізи нагору. Вона ніколи не любила носити валіз, але сьогодні вона справді дуже втомлена. Вдома ситуація стала справді прикрою, бо Елізабет цілковито втратила зв’язок. Без будь-якого сенсу завела: якщо тобі буде складно порозумітися з Маршаном, який уявляв цілком інакшу партію для свого янголятка… Філіп нетерпляче її перебив: ти не знаєш так само, як і він, що Лу ніяке не янголятко, до того ж вона наркотично залежна, а я не хочу одружуватися з наркоманкою, нехай спочатку вилікується й піде з того притону.

Елізабет розсудливо мовила: що ти одружуєшся, вже вирішено, це ж була не моя ідея.

Філіп переступав з нещасним виглядом з ноги на ногу в кімнаті, де досі завжди сидів і, зрозуміло, ходив. Елізабет сказала: вибач, хочу лиш переглянути пошту, і швидким рухом розірвала кілька конвертів. Філіп спочатку стояв і дивився на неї ошелешено, тоді сів, цілував її в руку й питався: ти сердишся, журишся?

Вона глянула здивовано на нього: Невже по мені видно, що я серджусь, що журюсь? Втомлена до смерті, так, що втомлена, то правда. Але нічого дивного після нудного перебування в Австрії й весілля в Лондоні та інших подібних розваг.

Вона відкладала один за одним листи й невеличкі бандерольки і читала тільки телеграми. Змісту першої вона анітрохи не розуміла. Телеграма починалася з «merde» і закінчувалася доброзичливими словами й іменем Андре. Але Андре ніколи не відсилав телеграм без конкретного змісту. Друга телеграма була нецікава, третя була на понад три сторінки і також від Андре, вочевидь він надіслав її раніше, бо поміж крп, крп і крп ішлося щось про Кемпа і про ulcer, про виразку шлунка, тобто. Ну що ж, зрештою вони всі знають, що в Кемпа вже давно негаразди зі шлунком, і навіщо було слати їй з цього приводу телеграму. Але після іще однієї крп вона зрозуміла, що Кемп лягає на операцію, тобто не може їхати у відрядження, а прочитавши ще раз другу половину телеграми, нарешті збагнула, що Андре просить її летіти замість Кемпа до Сайгона. Це була найдовша телеграма, яку вона коли-небудь одержувала, але ті в редакції ніколи не шкодували грошей, коли йшлося про матеріал високої якості.

Оскільки Елізабет неприродно довго штудіювала зміст цієї телеграми, і поклавши її вже на стіл, далі не відривала від неї очей, Філіп запитав, чи це якесь важливе повідомлення, вона глянула на нього з полегшенням і сказала, дещо радісніше: Так, думаю, що так. Будь такий ласкавий, піди до кухні й принеси кілька кубиків льоду, і зроби два дрінки, бо нам треба випити за багато всього можливого. За так багато перемін! Ще ніколи вона не бачила Філіпа таким уважним і переляканим, і таким молодим не бачила, і їй було трошки сумно, бо він уже не був тим нестерпним, зухвалим, самовпевненим, пропащим бунтарем як два роки тому, а виглядав як кожний молодий чоловік, як невпевнений коханець, який сьогодні дуже вважатиме, щоб не розсердити її, не дай Боже, ще раз. Філіп поставив склянки на стіл і налив, робив усе, як завжди, і вони всміхнулись одне до одного й цокнулись.

Щось добре чи хоча б нічого поганого? — запитав Філіп. Вона сказала: Добре чи погано — це не ті слова. Але хотіла б випити з тобою ще раз. Філіп вочевидь досі думав, що з нею може щось статися, що він цієї ночі має бути коло неї і не матиме змоги сьогодні ввечері зателефонувати Лу. Попри все нині він був до всього готовий, бо несе відповідальність, навіть щодо Елізабет. Вона посунула йому мимохідь телеграму й сказала: прочитай, ліпше, щоб ти знав, що там написано. Він прочитав один раз, а тоді ще раз, зробивши кілька ковтків, а тоді сидів якийсь час непорушно. Поставив склянку на стіл і сказав: Андре, мабуть, збожеволів, про це не може бути й мови, ти не поїдеш туди, я забороняю.

Вона пильно подивилась на нього, з безмежним здивуванням, бо яке йому діло, до того ж у нього тепер така велика відповідальність, яка, втім, стосується Лу, а не її. Лишень сказати йому це все вона вже не могла, бо була надто втомлена, а тому мовила сумирним голосом: Можу тобі лише пообіцяти, що сьогодні не телефонуватиму Андре, нехай помучиться до завтра до ранку, а тоді поїду. Точно знаю, що поїду, мені не треба зважуватись, я й так уже знаю. А тепер іди, будь ласка. Добре?

Вона його не поцілувала й не дала поцілувати себе, ухилилася, лише перед дверима поцілувала мимоходом у щоку й обняла на мить за шию. Філіп роздратовано, безпорадно й розлючено сказав: тобі не можна їхати, не можна, не маєш права туди їхати!

Але його слова не мають нічого спільного зі словами Тротти, в його голосі немає нічого від голосу Тротти, який майже двадцять років відлунює в неї у вухах, і тепер вона вірила більше своєму голосові та цілком інакшим голосам її Троттів, які цього разу їй не перечили. Філіп досі стояв у дверях зі злим, агресивним виразом на обличчі, і його такого вона знову любила протягом якоїсь миті, а він уже ледь не кричав: той блазень геть з’їхав з глузду, як можна посилати туди жінку, невже в нього немає в запасі якогось чоловіка, який негідник.

Вона всміхнулась і попхала його за двері, пообіцявши завтра зателефонувати.

Раніше Елізабет не відчувала ані найменших жалощів до Філіпа, а тепер їй стало його страшенно шкода, й коли роздягалася, вже надто втомлена, щоб змити косметику, то подумала, що все, однак, закінчилось добре, добре закінчилось між ними, він у безпеці. Лише, куди подівся той травень? Ще допила свою склянку і впала на ліжко. Мабуть, вона вмить заснула, щойно поринувши в перший сон, зірвалась, простягнула руку до телефону й промурмотіла: алло! Це міг бути хіба що Андре, але вона відразу ж поклала слухавку й намацала маленький зіжмаканий папірчик, який, перш ніж заснути, запхала під подушку, вже провалюючись у сон, і схопилась за голову і за серце, бо не знала, звідки так багато крові. І попри все ще подумала: нічого, нічого страшного, зі мною більше нічого не може статися. Може щось статися, але не мусить.

Інформація видавця

Bibliothek der deutschsprachigen Literatur

Бібліотека німецькомовкої літератури


Ingeborg BACHMANN

SIMULTAN

Ins Ukrainische übersetzt von Wolodymyr Kamianets


Інґеборґ БАХМАН

СИНХРОН

З німецької переклав Володимир Кам'янець

Чернівці

Книги — XXI

2016


ББК 83.3(4АВТ) 6-8Бахман 0,1

Б 302

Бахман, Інґеборґ

Синхрон / Інґеборґ Бахман; переклад з німецької Володимира Кам’янця. — Чернівці: Книги — XXI, 2016. — 208 с.

ISBN 978-617-614-127-3


Видання здійснене за фінансової та інформаційно підтримки Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів та Австрійського культурного форуму в Києві


Синхрон

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб, у тому числі електронно, без письмової згоди правовласників заборонено.


Перекладено за виданням: Ingeborg Bachmann. Simultan. Erzählungen. Deutscher Taschenbuch Verlag GmbH & Co. KG. München 1976. © Piper Verlag GmbH München.


Copyright © Piper Verlag GmbH, München/Berlin 1972

© Книги — XXI, 2016, видання українською мовою

© Володимир Кам’янець, 2016, переклад

© Анна Стьопіна, 2016, обкладинка

© Роман Сабадаш, 2016, макет


Зміст

Синхрон …5

Проблеми, проблеми… …37

Здавалося гарне/ Щасливим очам …71

Гавкіт …91

Три дороги до озера …111


Літературно-художнє видання

Інґеборґ БАХМАН

СИНХРОН

З німецької переклав Володимир Кам’янець

Редактор Мирослава Прихода

Обкладинка Анни Стьопіної

Макет Романа Сабадаша

Підписано до друку 10.03.2016. Формат 60x84 1/32.

Умов.-друк. арк. 12,31. Обл.-вид. арк. 12,93.

Видавництво «Книги — XXI»

А/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181

e-mail: [email protected]

www.books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК№ 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк».

61030, м. Харків, вул. Саратовська, 51.

Тел.: +3 805771753 55.

Замовлення № 2152.

Про автора й твір

Синхрон

Інґеборґ Бахман

(нар. 25 червня 1926 року в Клаґенфурті)

Одна з найвизначніших європейських письменниць XX ст., «блискуча інтелектуалка» (Гайнріх Белль). Її поетичні, прозові, драматургічні та інші твори ввійшли до золотого фонду сучасної австрійської і світової літератури. У 1945-1950 рр. вивчала філософію, психологію, германістику та правознавство в університетах Інсбрука, Ґраца і Відня. 1950 р. захистила дисертацію, присвячену філософії Мартіна Гайдеґґера. У 1959-1960 викладала поетику у Франкфуртському університеті, мешкала й працювала у Відні, Мюнхені й Цюріху, потому багато років у Римі, де 17 жовтня 1973 р. й померла. 1976 р. засновано премію її імені — одну з найвагоміших літературних премій в німецькомовних країнах, яку від 1977 р. присуджують щороку в рамках Днів німецькомовної літератури у Клаґенфурті.


«Якість прози [Інґеборґ Бахман] у перетіканні відтінків і в усьому тому, що не висловлене. Як і в Шніцлера, представлена лише одна партитура, істина закодована в мові, насолода — у грі з маскою.»

Національ-Цайтунґ, Базель


«Для прози Інґеборґ Бахман характерна неймовірна притягальна сила, яка витікає з глибин її героїв, а також з енергії її мови. За майже міфічним вживанням слова упізнається майстерність лірика.»

Кур'єр, Відень


home | my bookshelf | | Синхрон |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу