Ein Kranz ward gewunden aus schwärzlichem Laub in der Gegend von Akra:

dort riß ich den Rappen herum und stach nach dem Tod mit dem Degen.

Auch trank ich aus hölzernen Schalen die Asche der Brunnen von Akra

und zog mit gefälltem Visier den Trümmern der Himmel entgegen.

Denn tot sind die Engel und blind ward der Herr in der Gegend von Akra,

und keiner ist, der mir betreue im Schlaf die zur Ruhe hier gingen.

Zuschanden gehaun ward der Mond, das Blümlein der Gegend von Akra:

so blühn, die den Dornen es gleichtun, die Hände mit rostigen Ringen.

So muß ich zum Kuß mich wohl bücken zuletzt, wenn sie beten in Akra…

O schlecht war die Brünne der Nacht, es sickert das Blut durch die Spangen!

So ward ich ihr lächelnder Bruder, der eiserne Cherub von Akra.

So sprech ich den Namen noch aus und fühl noch den Brand auf den Wangen.

Вінок з почорнілого листя сплели у місцевості Акра.

Там гнав я коня вороного, щоб смерть простромити кинджалом.

Із чаш дерев'яних я пив сивий попіл колодязів Акри

і мчав у небесні руїни з опущеним долу забралом.

Бо янголи вмерли, і Бог став сліпим у місцевості Акра,

й нікого немає, хто втомленим ложе постелить на лаві.

Порубано місяць — нев’янучу квітку місцевості Акра:

так руки терново цвітуть, убрані у кільця іржаві.

Тож я нахилюсь, щоб прийняти цілунок паломників Акри.

О ветха у ночі кольчуга, крізь неї кривавляться рани…

І став я усміхненим братом, залізним архангелом Акри.

Коли вимовляю це слово — горять мої щоки багряно.

Nachts ist dein Leib von Gottes Fieber braun:

mein Mund schwingt Fackeln über deinen Wangen.

Nicht sei gewiegt, dem sie kein Schlaflied sangen.

Die Hand voll Schnee, bin ich zu dir gegangen,

und ungewiß, wie deine Augen blaun

im Stundenrund. (Der Mond von einst war runder.)

Verschluchzt in leeren Zelten ist das Wunder,

vereist das Krüglein Traums — was tuts?

Gedenk: ein schwärzlich Blatt hing im Holunder —

das schöne Zeichen für den Becher Bluts.

Вночі шал Бога палить твоє тіло:

мої цілунки — зблиски пурпурові.

Усе гойдливе має колискову.

Зі снігу жменею я йшов до твого схову

й не знав, як синь очей твоїх зоріла

в годин кружалі. (Місяць плив кружливо).

В порожніх шатрах виплакалось диво,

замерзла чаша снів — о чий це жаль?

Згадай: лист бузини чорнів тужливо —

мов келих з кров’ю, мов німа печаль.

Umsonst malst du Herzen ans Fenster:

der Herzog der Stille

wirbt unten im Schloßhof Soldaten.

Sein Banner hißt er im Baum — ein Blatt, das ihm blaut,

                                                                    wenn es herbstet;

die Halme der Schwermut verteilt er im Heer und die Blumen der Zeit;

mit Vögeln im Haar geht er hin zu versenken die Schwerter.

Umsonst malst du Herzen ans Fenster: ein Gott ist unter den Scharen,

gehüllt in den Mantel, der einst von den Schultern dir sank

                                                    auf der Treppe, zur Nachtzeit,

einst, als in Flammen das Schloß stand, als du sprachst

                                                        wie die Menschen: Geliebte…

Er kennt nicht den Mantel und rief nicht den Stern an und folgt

                                                     jenem Blatt, das vorausschwebt.

„O Halm“, vermeint er zu hören, „o Blume der Zeit“.

Даремно малюєш серця на вікні:

князь тиші

вербує внизу вояків у дворищі

Він підносить свій прапор на древку — листок, що синіє йому,

                                                     коли осінь надходить

Стебла туги дарує він війську і часу квітки;

з птаством у буйнім волоссі йде він топити мечі.

Даремно малюєш серця на вікні: Бог зійшов до когорт,

загорнутий в тогу, яка ще недавно звисала у тебе із пліч

                                                  аж до східців, у пору нічну,

тоді, коли замок палав у вогні, коли промовляв ти

                                                           по-людськи: кохана…

Він тоги не має й зорю не благав, він іде за листком,

                                                          що кружля перед ним.

“О стебелино", відлунює в ньому, „о квітко доби”.

Fliederlos ist dein Haar, dein Antlitz aus Spiegelglas.

Von Auge zu Aug zieht die Wolke, wie Sodom nach Babel:

wie Blattwerk zerpflückt sie den Turm und tobt um

                                                    das Schwefelgesträuch.

Dann zuckt dir ein Blitz um den Mund — jene Schlucht

                                                 mit den Resten der Geige.

Mit schneeigen Zähnen führt einer den Bogen: O schöner tönte

                                                                    das Schilf!

Geliebte, auch du bist das Schilf und wir alle der Regen;

ein Wein ohnegleichen dein Leib, und wir bechern zu zehnt;

ein Kahn im Getreide dein Herz, wir rudern ihn nachtwärts;

ein Krüglein Bläue, so hüpfest du leicht über uns, und wir schlafen…

Vorm Zelt zieht die Hundertschaft auf, und wir tragen dich

                                                            zechend zu Grabe.

Nun klingt auf den Fliesen der Welt der harte Taler der Träume.

Бузок не цвіте у волоссі твоїм, обличчя твоє мов люстерко.

Від ока до ока хмарина пливе, як Содом до воріт Вавилону:

немовби листок, вона вежу зриває й бушує в гущавині

                                                                         сірки.

Потім блискавка вдарить в уста — провалля

                                                      з уламками скрипки.

Хтось зубами зі снігу смичком поведе: О як ніжно співав

                                                                        очерет!

Кохана, ти теж очерет, а всі вкупі ми дощ;

вино незрівнянне твій стан, ми п’ємо його вдесятьох;

човен у житі — серце твоє, ми веслуєм його у бік ночі;

синяви келих, так легко летиш ти над нами, і ми засинаєм…

Перед нашим шатром вже збирається гурт вояків, ми несем тебе

                                                             хмільно на цвинтар.

Та ось вже дзвенить на ристалищах світу карбований талер сновидь.

Die Mönche mit haarigen Fingern schlugen das Buch auf:

                                                                     September.

Jason wirft nun mit Schnee nach der aufgegangenen Saat.

Ein Halsband aus Händen gab dir der Wald, so schreitest du tot übers Seil.

Ein dunkleres Blau wird zuteil deinem Haar, und ich rede

                                                                      von Liebe.

Muscheln red ich und leichtes Gewölk, und ein Boot knospt

                                                                       im Regen.

Ein kleiner Hengst jagt über die blätternden Finger —

Schwarz springt das Tor auf, ich singe:

Wie lebten wir hier?

Ченці волохатими пальцями книгу розкриють свою

                                                           вересневу.

Ясон кине пригорщу снігу на щойно закільчені сходи.

Ошийник з долонь вручив тобі ліс, ти крокуєш по линві.

Темнава блакить лягає тобі на волосся, і я мовлю тоді

                                                         про кохання.

Я мовлю про мушлі та легкість хмарин, й під дощем

                                             розбруньковує човен.

Мале жереб’я перескакує понад гортаючі пальці —

Чорно розчахнуто браму нарозтвір — отож я співаю:

Як жили ми тут?

Die Hand voller Stunden, so kamst du zu mir — ich sprach:

Dein Haar ist nicht braun.

So hobst du es leicht auf die Waage des Leids, da war es

                                                              schwerer als ich…

Sie kommen auf Schiffen zu dir und laden es auf, sie bieten es feil

                                                   auf den Märkten der Lust —

Du lächelst zu mir aus der Tiefe, ich weine zu dir aus der Schale,

                                                                 die leicht bleibt.

Ich weine: Dein Haar ist nicht braun, sie bieten das Wasser der See,

                                                    und du gibst ihnen Locken…

Du flüsterst: Sie füllen die Welt schon mit mir, und ich bleib dir

                                                        ein Hohlweg im Herzen!

Du sagst: Leg das Blattwerk der Jahre zu dir — es ist Zeit, daß du kommst

                                                                und mich küssest!

Das Blattwerk der Jahre ist braun, dein Haar ist es nicht.

Жменею, сповна годин, так прийшла ти до мене — я мовив:

Волосся твоє не брунатне.

Ти легко підняла його на шальки страждання, воно було

                                                                 важче від мене…

Вони прибувають сюди кораблями й вантажать його,

                        вони пропонують його на ярмарках втіхи —

Ти до мене всміхаєшся знизу, я плачу до тебе із шальки,

                                                             що легка, як перше.

Я плачу: волосся твоє не брунатне, вони ллють лиш воду морську,

                                                  а ти віддаєш свої коси…

Ти шепочеш: Вони вже заповнили мною весь світ, я — ущелина

                                                                   в серці твоєму!

Ти мовиш: збери листя літ перед себе — вже час, щоб прийшов ти

                                                                    мене цілувати!

Листя літ вже брунатне, волосся ж твоє — ані краплі.

Halbe Nacht. Mit den Dolchen des Traumes geheftet in sprühende Augen.

Schrei nicht vor Schmerz: wie Tücher flattern die Wolken.

Ein seidener Teppich, so ward sie gespannt zwischen uns,

                                             dass getanzt sei von Dunkel zu Dunkel.

Die schwarze Flöte schnitzten sie uns aus lebendigem Holz,

                                                         und die Tänzerin kommt nun.

Aus Meerschaum gesponnene Finger taucht sie ins Aug uns:

eines will hier noch weinen?

Keines. So wirbelt sie selig dahin, und die feurige Pauke wird laut.

Ringe wirft sie uns zu, wir fangen sie auf mit den Dolchen.

Vermählt sie uns so? Wie Scherben erklingts, und ich weiß es nun wieder:

du starbst nicht

den malvenfarbenen Tod.

Північ. Кинджалами марень пришпилена до блискітливих очей.

Не корчся від болю: тріпотять, мов полотнища, хмари.

Шовковий килим, так напнули її поміж нас, щоб ми танцювали

                                                        від смерку до смерку.

Чорну флейту вони змайстрували для нас із древа живого,

                                              й невдовзі прийде танцівниця.

Пальці, спрядені з піни морської, вкладе нам до ока:

хто тут ще плаче?

Ніхто. І щасливо кружляє вона, й вибухають вогненні литаври.

Перстені вона розкидає, ми кинджалами ловимо їх.

Це наші заручини? Чути дзенькіт і друзки, і я знаю віднині:

ти не вмреш

мальволикою смертю.

Es schwebt auch dein Haar überm Meer mit dem goldnen Wacholder.

Mit ihm wird es weiß, dann färb ich es steinblau:

die Farbe der Stadt, wo zuletzt ich geschleift ward gen Süden…

Mit Tauen banden sie mich und knüpften an jedes ein Segel

und spieen mich an aus nebligen Mäulern und sangen:

„O komm übers Meer!“

Ich aber malt als ein Kahn die Schwingen mir purpurn

und röchelte selbst mir die Brise und stach, eh sie schliefen, in See.

Ich sollte sie rot dir nun färben, die Locken, doch lieb ich

                                                                    sie steinblau:

O Augen der Stadt, wo ich stürzte und südwärts geschleift ward!

Mit dem goldnen Wacholder schwebt auch dein Haar überm Meer.

Й твої коси ширяють над морем із золотим ялівцем.

З ним біліють вони, відтак я забарвлюю їх у камінноблакитне:

у тон того міста, де наостанок відправлений був я на південь…

Мотуззям в’язали мене й долучали до них ще й вітрило

й плювали на мене з туманних пащек і співали:

«О плинь через море!»

Та я малював, яко човен, крила собі пурпурові

і сам собі бриз надував і вийшов, покіль вони спали, у море.

Я мав би забарвити коси твої у червоне, однак я люблю їх

                                                                 камінну блакить:

О вираз очей того міста, де впав і відправлений був я на південь!

Із золотим ялівцем твої коси ширяють над морем.

Espenbaum, dein Laub blickt weiß ins Dunkel.

Meiner Mutter Haar ward nimmer weiß.

Löwenzahn, so grün ist die Ukraine.

Meine blonde Mutter kam nicht heim.

Regenwolke, säumst du an den Brunnen?

Meine leise Mutter weint für alle.

Runder Stern, du schlingst die goldne Schleife.

Meiner Mutter Herz ward wund von Blei.

Eichne Tür, wer hob dich aus den Angeln?

Meine sanfte Mutter kann nicht kommen.

Осокоре, ти в пітьмі сивієш.

Моя мати сивини не знала.

Зелено, кульбабо, на Вкраїні.

Моя світла мати не вернулась.

Хмаро, ти наповнюєш криниці.

Моя тиха мати гірко плаче.

Зірко, ти снуєш вогнисту стрічку.

Серце матері свинець пронизав.

Двері, хто вас висадив із петель?

Моя ніжна мати вже не прийде.

Zugvogel Speer, die Mauer ist längst überflogen,

der Ast überm Herzen schon weiß und das Meer über uns,

der Hügel der Tiefe umlaubt von den Sternen des Mittags —

ein giftleeres Grün wie des Augs, das sie aufschlug im Tode…

Wir höhlten die Hände zu schöpfen den sickernden Sturzbach:

das Wasser der Stätte, wo‘s dunkelt und keinem gereicht wird der Dolch.

Du sangst auch ein Lied, und wir flochten ein Gitter im Nebel:

vielleicht, daß ein Henker noch kommt und uns wieder ein Herz schlägt;

vielleicht, daß ein Turm sich noch wälzt über uns, und ein Galgen

                                                        wird johlend errichtet;

vielleicht, daß ein Bart uns entstellt und ihr Blondhaar sich rötet…

Der Ast überm Herzen ist weiß schon, das Meer über uns.

Спис, перелітний птах, вже й мури лишились позаду,

біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами,

пагорб яруги усипали зорі полудня —

зелень нетруйна, мов око, розкрите у смерті…

Ми ловимо в пригорщі світлий потік водоспаду:

ту воду темнавих глибин, де леза не вручать нікому.

Ти також виводила пісню, й ми ґрати сплітали в тумані:

можливо, ще з’явиться кат і знов наше серце заб’ється;

можливо, ще вежа гойднеться і шибениця постане;

можливо, ще ми заростем бородою й рудим стане

                                                       світле волосся…

Біліє вже гілка над серцем, і море шумить понад нами.

Im Gewölbe der Schwerter besieht sich der Schatten laubgrünes Herz.

Blank sind die Klingen: wer säumte im Tod nicht vor Spiegeln?

Auch wird hier in Krügen kredenzt die lebendige Schwermut:

blumig finstert sie hoch, eh sie trinken, als war sie nicht Wasser,

als war sie ein Tausendschön hier, das befragt wird nach dunklerer Liebe,

nach schwärzerem Pfühl für das Lager, nach schwererem Haar…

Hier aber wird nur gebangt um den Schimmer des Eisens,

und leuchtet ein Ding hier noch auf, so sei es ein Schwert.

Wir leeren den Krug nur vom Tisch, weil uns Spiegel bewirten:

einer springe entzwei, wo wir grün sind wie Laub!

Під склепінням мечів умостилося тіняви листозелене серце.

Леза оголено: хто не вагавсь у мить смерті перед люстерком?

Тут також підносять у кінвах лише життєдайну тугу:

квітчасто темніє вона, перш ніж вип’ють її, мов насправді вона не вода,

мов насправді вона стокротка, що прагне темнішої сили кохання,

чорніших перин для ложа, важчої гриви волосся…

Та тут лише тужать за мерехтливим ряхтінням заліза,

і якщо тут спахне щось, то це буде сяйво меча.

Ми вип’єм цю чашу хіба що зі столу, бо нас пригощають люстерка:

одне з них розколеться навпіл, де ми будем зелені, як листя!

Schimmelgrün ist das Haus des Vergessens.

Vor jedem der wehenden Tore blaut dein enthaupteter Spielmann.

Er schlägt dir die Trommel aus Moos und bitterem Schamhaar;

mit schwärender Zehe malt er im Sand deine Braue.

Länger zeichnet er sie als sie war, und das Rot deiner Lippe.

Du füllst hier die Urnen und speisest dein Herz.

Пліснява зелень змережила дім забуття.

Перед кожною з вітряних брам синіє твій обезглавлений шпільман.

Він б’є тобі в барабан із моху й гіркого волосся лона;

загноєним пальцем ноги малює він на піску твої брови.

Він малює їх довшими, ніж вони є, і багрець твоїх уст.

Ти наповнюєш урни по вінця й надкушуєш серце своє.

Ein wasserfarbenes Wild wird gejagt in den dämmernden Marken.

So binde die Maske dir vor und färbe die Wimpern dir grün.

Die Schüssel mit schlummerndem Schrot wird gereicht

                                                              über Ebenholztische:

von Frühling zu Frühling schäumt hier der Wein, so kurz ist das Jahr,

so feurig der Preis dieser Schützen — die Rose der Fremde:

ein irrender Bart, die müßige Fahne des Baumstumpfs.

Gewölk und Gebell! Sie reiten den Wahn in den Farn!

Wie Fischer werfen sie Netze nach Irrlicht und Hauch!

Sie schlingen ein Seil um die Kronen und laden zum Tanz!

Und waschen die Hörner im Quell — so lernen sie Lockruf.

Ist dicht, was du wähltest als Mantel, und birgt es den Schimmer?

Sie schleichen wie Schlaf um die Stämme, als böten

                                                                         sie Traum.

Die Herzen schleudern sie hoch, die moosigen Bälle des Wahnsinns:

o wasserfarbenes Vlies, unser Banner am Turm!

За звіром, відтінку води, полюють на ринках вечірніх.

Отож одягни свою маску, підфарбуй свої вії в зелене.

Патрони з дрімаючим шротом лежать на ебенових

                                                                лавах:

з весни до весни тут шумує вино, таке літо коротке,

така полум’яна стрільцям нагорода — чужинська троянда:

твоя мандрівна борода, ліниве полотнище пня.

Дим, гавкіт довкола! У хащах вони осідлали безумство!

І, наче рибалки, виловлюють неводом подих і світло примарне!

Вони заарканюють петлями крони і просять до танцю!

І роги полощуть в джерелах, щоб вивчити поклик принади.

Чи досить цупкий в тебе плащ, чи сховає він сяйво?

Як дрімота, крадуться вони поміж стовбурів, мовби нам

                                                           сни посилають.

Серця підкидають увись, як мохнаті м’ячі божевілля:

о руно відтінку води, наш прапор на вежі!

Ein Knirschen von eisernen Schuhn ist im Kirschbaum.

Aus Helmen schäumt dir der Sommer. Der schwärzliche Kuckuck

malt mit demantenem Sporn sein Bild an die Tore des Himmels.

Barhaupt ragt aus dem Blattwerk der Reiter.

Im Schild trägt er dämmernd dein Lächeln,

genagelt ans stählerne Schweißtuch des Feindes.

Es ward ihm verheißen der Garten der Träumer,

und Speere hält er bereit, daß die Rose sich ranke…

Unbeschuht aber kommt durch die Luft, der am meisten dir gleichet:

eiserne Schuhe geschnallt an die schmächtigen Hände,

verschläft er die Schlacht und den Sommer. Die Kirsche blutet für ihn.

Рипіння залізних чобіт серед вишень.

З шоломів тобі википає літо. Чорнява зозуля

в діамантових шпорах образ його малює на брамі небесній.

Простоволосо чаїться в гущавині вершник.

На щиті він несе твій смеркаючий усміх,

пришпилений до ворожого стягу зі сталі.

Йому напророчено сад найсолодших марень,

і він списа трима, щоб на ньому повилась троянда…

Але босоніж крокує в повітрі той, хто найбільше схожий до тебе:

пряжки залізних чобіт на тендітних руках,

проспить він і битву, і літо. Для нього кривавиться вишня.

Geleert sei die Nacht aus den Flaschen im hohen Gebälk der Versuchung,

die Schwelle mit Zähnen gepflügt, vor Morgen der Jähzorn gesät:

es schießt wohl empor uns ein Moos noch, eh von der Mühle sie hier sind,

ein leises Getreide zu finden bei uns ihrem langsamen Rad…

Unter den giftigen Himmeln sind andere Halme wohl falber,

wird anders der Traum noch gemünzt als hier, wo wir würfeln um Lust,

als hier, wo getauscht wird im Dunkel Vergessen und Wunder,

wo alles nur gilt eine Stunde und schwelgend bespien wird von uns,

ins gierige Wasser der Fenster geschleudert in leuchtenden Truhen —:

es birst auf der Straße der Menschen, den Wolken zum Ruhm!

So hüllet euch denn in die Mäntel und steiget mit mir auf die Tische:

wie anders sei noch geschlafen als stehend, inmitten der Kelche?

Wem trinken wir Träume noch zu, als dem langsamen Rad?

Ми випили ночі напій на хмільнім риштуванні спокуси,

зубами зорали поріг, на світанні посіяли гнів:

зійшов лише мох, і ще довго чекати до млива,

допоки зерно упаде на жорна повільного круг…

Під небом ядучим зосталось лиш вутле колосся,

там мрію чеканять інакше, ніж тут, де ждемо насолод,

ніж тут, де міняють в пітьмі забуття й чудотворство,

де вартісне все тільки мить, а далі, опльоване нами,

у вікон захланних озера жбурляється в сяючих скринях,

щоб впасти на брук і розсипатись в порох, як хмарам салют!

Отож одягайтесь і лізьте за мною на стіл бенкетовий:

чи ж можна ще спати інакше, як стоячи посеред кухлів?

За кого ж ми сни наші вип’ємо, як не за жорно?

Steinhaube Zeit. Und üppiger quellen

die Locken des Schmerzes ums Antlitz der Erde,

den trunkenen Apfel, gebräunt von dem Hauch

eines sündigen Spruches: schön und abhold dem Spiel,

das sie treiben im argen

Widerschein ihrer Zukunft.

Zum zweitenmal blüht die Kastanie:

ein Zeichen der ärmlich entbrannten

Hoffnung auf Orions

baldige Rückkunft: der blinden

Freunde des Himmels sternklare Inbrunst

ruft ihn herauf.

Unverhüllt an den Toren des Traumes

streitet ein einsames Aug.

Was täglich geschieht.

genügt ihm zu wissen:

am östlichen Fenster

erscheint ihm zur Nachtzeit die schmale

Wandergestalt des Gefühls.

Ins Naß ihres Auges tauchst du das Schwert.

Час, кам’яний ковпак. І пишніше струмують

кучері болю довкола обличчя землі,

хмелем наллятого яблука, що підрум’янене подихом

слова гріховного: гарного і ворожого грі,

в яку вони граються у зловіснім

відблиску свого прийдешнього дня.

Друге цвітіння каштанів:

знак убого яріючих

сподівань на хутке вороття

Оріона: зоряно-ясний пал

друзів неба незрячих

горньо кличе його.

Неприкритим повз брами сну

простує самотнє око.

Йому вистачає

подій чергового дня:

у східнім вікні

нічної пори проступає тендітна постать

мандрівного чуття.

У вільгості ока його ти топиш меча.

Das weiße Herz unsrer Welt, gewaltlos verloren wirs heut

                                        um die Stunde des gilbenden Maisblatts:

ein runder Knäuel, so rollt' es uns leicht aus den Händen.

So blieb uns zu spinnen die neue, die rötliche Wolle des Schlafs

                                         an der sandigen Grabstatt des Traumes:

ein Herz nicht mehr, doch das Haupthaar wohl des Steins aus der Tiefe,

der ärmliche Schmuck seiner Stirn, die sinnt über Muschel und Welle.

Vielleicht, daß am Tor jener Stadt in der Luft ihn erhöhet

                                                          ein nächtlicher Wille,

sein östliches Aug ihm erschließt überm Haus, wo wir liegen,

die Schwärze des Meers um den Mund und die Tulpen aus Holland

                                                                           im Haar.

Sie tragen ihm Lanzen voran, so trugen wir Traum, so entrollt’ uns

                                                                         das weiße

Herz unsrer Welt. So ward ihm das krause

Gespinst um sein Haupt: eine seltsame Wolle,

an Herzens Statt schön.

O Pochen, das kam und das schwand! Im Endlichen wehen die Schleier.

Біле серце нашого світу, без бою ми втратили нині його

                          о годині жовтіючих кукурудзяних стебел:

наче круглий клубок, воно покотилося легко з наших долонь.

То ж нам залишилося прясти нову, червонясту основу сну

                                        на піщаних надгробках марень:

це вже не серце, тільки мохнате волосся каменя з глибини,

злиденна окраса його чола, що міркує про мушлі й хвилі.

Можливо, край брами міської підніме його у повітря чиясь

                                                                   нічна воля,

відкриє йому східне око над домом, де ми лежимо,

чорність моря довкола уст і голландські тюльпани

                                                                     в волоссі.

Поперед нього несуть вони списи, так ми марення несли,

                                         так відбігло від нас біле серце

нашого світу. Так виросло в нього

навкіл голови це прядиво кучеряве: дивна вовна,

замість чудесного серця.

О стукіт, що був і пропав! Наостанок тріпоче серпанок.

Du denk mit mir: der Himmel von Paris, die große Herbstzeitlose…

Wir kauften Herzen bei den Blumenmädchen:

sie waren blau und blühten auf im Wasser.

Es fing zu regnen an in unserer Stube,

und unser Nachbar kam, Monsieur Le Songe, ein hager Männlein.

Wir spielten Karten, ich verlor die Augensterne;

du liehst dein Haar mir, ich verlors, er schlug uns nieder.

Er trat zur Tür hinaus, der Regen folgt’ ihm.

Wir waren tot und konnten atmen.

Ти пам’ятаєш: небо над Парижем, мов пишний пізньоцвіт…

Серця ми купували в квітникарок:

вони блакитно квітнули в воді.

Тоді в мансарді нашій задощило,

зайшов сусіда, мсьє Ле Сонж, плюгавий чоловічок.

Ми грали в карти, я програв зіниці:

позичила ти коси — теж програв, він обібрав нас мало не до нитки.

Він за порогом зник, і дощ ущух.

Ми були мертві й дихати могли.

Wenn die Schweigsame kommt und die Tulpen köpft:

Wer gewinnt?

         Wer verliert?

                   Wer tritt an das Fenster?

Wer nennt ihren Namen zuerst?

Es ist einer, der trägt mein Haar.

Er trägts wie man Tote trägt auf den Händen.

Er trägts wie der Himmel mein Haar trug im Jahr, da ich liebte.

Er trägt es aus Eitelkeit so.

Der gewinnt.

         Der verliert nicht.

                   Der tritt nicht ans Fenster.

Der nennt ihren Namen nicht.

Es ist einer, der hat meine Augen.

Er hat sie, seit Tore sich schließen.

Er trägt sie am Finger wie Ringe.

Er trägt sie wie Scherben von Lust und Saphir:

er war schon mein Bruder im Herbst;

er zählt schon die Tage und Nächte.

Der gewinnt.

         Der verliert nicht.

                   Der tritt nicht ans Fenster.

Der nennt ihren Namen zuletzt.

Es ist einer, der hat, was ich sagte.

Er trägts unterm Arm wie ein Bündel.

Er trägts wie die Uhr ihre schlechteste Stunde.

Er trägt es von Schwelle zu Schwelle, er wirft es nicht fort.

Der gewinnt nicht.

         Der verliert.

                   Der tritt an das Fenster.

Der nennt ihren Namen zuerst.

Der wird mit den Tulpen geköpft.

Коли приходить безмовна й стинає бутони тюльпанів:

Хто здобуває?

         Хто втрачає?

                   Хто до вікна підходить?

Хто наймення її називає найперше?

Це той, хто несе моє пишне волосся.

Він несе його так, як мертвих несуть на руках.

Він несе його так, як небо несло його в рік, коли я кохав.

Він несе його так з честолюбства.

Той здобуває.

         Той не втрачає.

                   Той до вікна не підходить.

Той наймення її не назве.

Це той, хто присвоїв собі мої очі.

Він їх привласнив тоді, коли закриваються брами.

Він їх носить на пальці, немовби перстені.

Він їх носить, немовби уламки утіхи й сапфіру:

він був моїм братом уже восени;

він лічить вже ночі й дні.

Той здобуває.

         Той не втрачає.

                   Той до вікна не підходить.

Той наймення її називає останнім.

Це той, хто привласнив усе, що я мовив.

Він носить його під пахвою, мов клунок.

Він носить його, як годинник свою найчорнішу годину.

Він носить його від порога і до порога, він

                                              ніколи не викине це.

Той не здобуде.

         Той втратить.

                   Той до вікна підходить.

Той наймення її називає найперше.

Того стинають разом зі цвітом тюльпанів.

Am lichtesten brannte das Haar meiner Abendgeliebten:

ihr schick ich den Sarg aus dem leichtesten Holz.

Er ist wellenumwogt wie das Bett unsrer Träume in Rom;

er trägt eine weiße Perücke wie ich und spricht heiser:

er redet wie ich, wenn ich Einlaß gewähre den Herzen.

Er weiß ein französisches Lied von der Liebe, das sang ich im Herbst,

als ich weilte auf Reisen in Spätland und Briefe schrieb an den Morgen.

Ein schöner Kahn ist der Sarg, geschnitzt im Gehölz der Gefühle.

Auch ich fuhr blutabwärts mit ihm, als ich jünger war als

                                                                         dein Aug

Nun bist du jung wie ein toter Vogel im Märzschnee,

nun kommt er zu dir und singt sein französisches Lied.

Ihr seid leicht: ihr schlaft meinen Frühling zu Ende.

Ich bin leichter:

ich singe vor Fremden.

Найсяйніше палало волосся моєї вечірньої любки:

їй я послав саркофаг із найлегшого дерева.

Він гойдається ніжно на хвилях, як ложе наших марень у Римі;

він носить білу перуку, як я, й говорить хрипливо:

він говорить, як я, коли я впускаю до себе серця.

Він знає французьку пісеньку про кохання, яку я співав восени,

коли мандрував у пізнім краю і писав листи, адресовані до світанку.

Чудовий човен — цей саркофаг, різьблений з деревини почуттів.

Я також плинув у ньому рікою із крові, коли був молодшим, ніж

                                                                          твоє око.

Нині ж ти молода, як мертва пташина на березневім снігу,

й тепер він прямує до тебе, співаючи знову французький мотив.

Ви легкі: ви здатні домарити мою весну до останку.

Я легший:

я співаю перед чужими.

Wieder wellt sich dein Haar, wenn ich wein. Mit dem Blau

                                                                            deiner Augen

deckst du den Tisch unsrer Liebe: ein Bett zwischen Sommer und Herbst.

Wir trinken, was einer gebraut, der nicht ich war, noch du,

                                                                          noch ein dritter:

wir schlürfen ein Leeres und Letztes.

Wir sehen uns zu in den Spiegeln der Tiefsee und reichen uns rascher

                                                                           die Speisen:

die Nacht ist die Nacht, sie beginnt mit dem Morgen,

sie legt mich zu dir.

Знов хвилюються коси твої, коли я ридаю. Блакиттю

                                                           твоїх очей

накриваю я стіл кохання: ложе між літом і листопадом.

Ми п’ємо трунок, що не зварений мною, ані тобою,

                                                     ні кимсь третім:

в наших келихах лиш порожнява на денці.

Ми стрічаємось поглядом в плесі найглибшого моря і хуткіш

                                                       подаєм собі страви:

ніч — це ніч, вона починається з ранку

і кладе мене біля тебе.

Im Quell deiner Augen

leben die Garne der Fischer der Irrsee.

Im Quell deiner Augen

hält das Meer sein Versprechen.

Hier werf ich,

ein Herz, das geweilt unter Menschen,

die Kleider von mir und den Glanz eines Schwures:

Schwärzer im Schwarz, bin ich nackter.

Abtrünnig erst bin ich treu.

Ich bin du, wenn ich ich bin.

Im Quell deiner Augen

treib ich und träume von Raub.

Ein Garn fing ein Garn ein:

wir scheiden umschlungen.

Im Quell deiner Augen

erwürgt ein Gehenkter den Strang.

У плесі твоїх очей

видно невід рибалок божевільного моря.

У плесі твоїх очей

море дотримує свою обітницю.

Тут я кидаю

серце, що гостювало серед людей,

одіж свою і сяєво клятви:

Чорніший у чорнім, я ще нагіший.

Лиш як відступник я вірний.

Я — це ти, якщо я — це я.

У плесі твоїх очей

я плину і марю грабунком.

Невід виловив невід:

ми розстаємось, обнявшись.

У плесі твоїх очей

повішений зашморга душить.

Die Sonnen des Halbschlafs sind blau wie dein Haar

                                                  eine Stunde vor Morgen.

Auch sie wachsen rasch wie das Gras überm Grab eines Vogels.

Auch sie lockt das Spiel, das wir spielten als Traum auf den

                                                            Schiffen der Lust.

Am Kreidefelsen der Zeit begegnen auch ihnen die Dolche.

Die Sonnen des Tiefschlafs sind blauer: so war deine Locke nur einmal:

Ich weilt als ein Nachtwind im käuflichen Schoß deiner Schwester;

dein Haar hing im Baum über uns, doch warst du nicht da.

Wir waren die Welt, und du warst ein Gesträuch vor den Toren.

Die Sonnen des Todes sind weiß wie das Haar unsres Kindes:

es stieg aus der Flut, als du aufschlugst ein Zelt auf der Düne.

Es zückte das Messer des Glücks über uns mit erloschenen Augen.

Сонця напівсну голубі, як волосся твоє за мить

                                                               до світання.

Вони також вільготно ростуть, як трава над могилою птаха.

Їх теж вабить гра, в яку гралися ми уві сні на човнах

                                                                   насолоди

На крейдяних бескидах часу їм також стрічаються леза.

Сонця глибокого сну голубіші: ти лиш раз такі кучері мала:

я був вітром нічним на продажному лоні твоєї сестри;

твої коси метляли над нами на гіллі, ти їх загубила.

Ми світом були, ти — кущем коло брами.

Сонця смерті біліють, немовби волосся нашого сина:

він виринув з хвилі, коли ти шатро розчахнула на дюні.

Щастя клинок оголився над нами із зором погаслим.

Boshaft wie goldene Rede beginnt diese Nacht.

Wir essen die Äpfel der Stummen.

Wir tuen ein Werk, das man gern seinem Stern überläßt;

wir stehen im Herbst unsrer Linden als sinnendes Fahnenrot,

als brennende Gäste vom Süden.

Wir schwören bei Christus dem Neuen, den Staub zu vermählen

                                                                   dem Staube,

die Vögel dem wandernden Schuh,

unser Herz einer Stiege im Wasser.

Wir schwören der Welt die heiligen Schwüre des Sandes,

wir schwören sie gern,

wir schwören sie laut von den Dächern des traumlosen Schlafes

und schwenken das Weißhaar der Zeit…

Sie rufen: Ihr lästert!

Wir wissen es längst.

Wir wissen es längst, doch was tuts?

Ihr mahlt in den Mühlen des Todes das weiße Mehl der Verheißung,

ihr setzet es vor unsern Brüdern und Schwestern —

Wir schwenken das Weißhaar der Zeit.

Ihr mahnt uns: Ihr lästert!

Wir wissen es wohl,

es komme die Schuld über uns.

Es komme die Schuld über uns aller warnenden Zeichen,

es komme das gurgelnde Meer,

der geharnischte Windstoß der Umkehr,

der mitternächtige Tag,

es komme, was niemals noch war!

Es komme ein Mensch aus dem Grabe.

Зловісно, як золота велемовність, спадає ця ніч.

Ми їмо яблука німоти.

Ми робимо діло, доручене радше його незгасній зорі.

Ми стоїмо серед осені наших лип, як мисляча

                                                     червінь знамен.

як палаючі гості з півдня.

Ми присягаєм новому Христу прах поєднати з прахом,

пташок — з мандрівним черевиком,

наше серце — зі східцями у воді.

Ми присягаємо світу святим присяганням піску,

ми присягаємо радо,

ми присягаємо гучно з дахів наших снів без видінь

і метляємо гривою часу…

Вони мовлять до нас: Ви блазнюєте!

Ми це знаєм віддавна.

Ми це знаєм віддавна, та що тут поробиш?

Ви мелете в жорнах смерті біле борошно сподівань,

ви кладете його перед наших братів і сестер —

Ми метляємо сивою гривою часу.

Ви нам закидаєте: Ви блазнюєте!

Ми це знаємо,

хай ляже на нас вина.

Хай ляже на нас вина усіх осторог,

хай нахлине ревуче море,

закутий у панцир вітрище повернень,

день опівнічний,

хай нагряне, чого не було ще ніколи!

Хай устане з могили людина.

Aus der Hand frißt der Herbst mir sein Blatt:

                                                    wir sind Freunde.

Wir schälen die Zeit aus den Nüssen und lehren

                                                               sie gehn:

die Zeit kehrt zurück in die Schale.

Im Spiegel ist Sonntag,

im Traum wird geschlafen,

der Mund redet wahr.

Mein Aug steigt hinab zum Geschlecht der Geliebten:

wir sehen uns an,

wir sagen uns Dunkles,

wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis,

wir schlafen wie Wein in den Muscheln,

wie das Meer im Blutstrahl des Mondes.

Wir stehen umschlungen im Fenster, sie sehen uns zu

                                                          von der Straße:

es ist Zeit, daß man weiß!

Es ist Zeit, daß der Stein sich zu blühen bequemt,

daß der Unrast ein Herz schlägt.

Es ist Zeit, daß es Zeit wird.

Es ist Zeit.

Осінь ласує в мене з руки своїм листям:

                               ми подружилися з нею.

Ми вилущуєм час із горіхів і вчимо його

                                            знову ходити:

Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці — неділя,

у маренні спиться,

уста кажуть правду.

Мій погляд блукає до лона коханої:

наші очі стрічаються,

ми шепочемо темні слова,

ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,

ми спимо, наче вина у мушлях,

як море в кривавому місячнім сяйві.

Ми стоїмо край вікна обійнявшись,

                        вони з вулиці нас розглядають:

вже час, щоби знати!

Вже час, щоб каміння навчилось цвісти,

щоб забилося серце в тривозі.

Вже час, щоб настав-таки час.

Вже час.

Schwarze Milch der Frühe wir trinken sie abends

wir trinken sie mittags und morgens wir trinken sie nachts

wir trinken und trinken

wir schaufeln ein Grab in den Lüften da liegt man nicht eng

Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt

der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar

                                                                              Margarete

er schreibt es und tritt vor das Haus und es blitzen die Sterne er pfeift

                                                                   seine Rüden herbei

er pfeift seine Juden hervor läßt schaufeln ein Grab in der Erde

er befiehlt uns spielt auf nun zum Tanz

Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts

wir trinken dich morgens und mittags wir trinken dich abends

wir trinken und trinken

Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt

der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar

                                                                                Margarete

Dein aschenes Haar Sulamith wir schaufeln ein Grab in den Lüften

                                                                 da liegt man nicht eng

Er ruft stecht tiefer ins Erdreich ihr einen ihr ändern singet und spielt

er greift nach dem Eisen im Gurt er schwingts seine Augen sind blau

stecht tiefer die Spaten ihr einen ihr ändern spielt weiter

                                                                             zum Tanz auf

Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts

wir trinken dich mittags und morgens wir trinken dich abends

wir trinken und trinken

ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete

dein aschenes Haar Sulamith er spielt mit den Schlangen

Er ruft spielt süßer den Tod der Tod ist ein Meister

                                                                           aus Deutschland

er ruft streicht dunkler die Geigen dann steigt ihr als Rauch

                                                                                   in die Luft

dann habt ihr ein Grab in den Wolken da liegt man nicht eng

Schwarze Milch der Frühe wir trinken dich nachts

wir trinken dich mittags der Tod ist ein Meister aus Deutschland

wir trinken dich abends und morgens wir trinken und trinken

der Tod ist ein Meister aus Deutschland sein Auge ist blau

er trifft dich mit bleierner Kugel er trifft dich genau

ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete

er hetzt seine Rüden auf uns er schenkt uns ein Grab in der Luft

er spielt mit den Schlangen und träumet der Tod ist ein Meister

                                                                              aus Deutschland

dein goldenes Haar Margarete

dein aschenes Haar Sulamith

Чорне дійво світання ми п’ємо його вечорами

ми п’ємо його вдень і зрання ми п’ємо його уночі

ми п’ємо і п’ємо

ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно

В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише

він пише в Німеччину смерком твоя золотиста

                                                                      коса Маргарито

він пише отак і виходить надвір і виблискують зорі

                                                  він посвистом псів своїх кличе

він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати могилу в землі

він наказує нам грайте хутко до танцю

Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе зрання і вдень ми п’ємо тебе вечорами

ми п’ємо і п’ємо

В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише

він пише в Німеччину смерком твоя золотиста

                                                                        коса Маргарито

Твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі

                                                                  там лежати не тісно

Він гукає ви перші копайте-но глибше ви другі співайте і грайте

він вийма з кобури залізяку він розмахує нею очі його голубі

глибше вганяйте лопати ви перші ви другі продовжуйте грати

                                                                                  до танцю

Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе вдень і зрання ми п’ємо тебе вечорами

ми п’ємо і п’ємо

в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіт він змій приручає

Він гукає смерть потребує ніжнішої гри смерть це з Німеччини

                                                                                    майстер

він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете димом

                                                                                   в повітря

тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати нетісно

Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе вдень смерть це з Німеччини майстер

ми п’ємо тебе вечорами і зрання ми п'ємо і п’ємо

смерть це з Німеччини майстер очі його голубі

він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тобі

в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито

він спускає на нас своїх псів він дає нам могилу в повітрі

він змій приручає і марить смерть це з Німеччини

                                                                                    майстер

твоя золотиста коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіт

Es ist eine Stunde, die macht dir den Staub zum Gefolge,

dein Haus in Paris zur Opferstatt deiner Hände,

dein schwarzes Aug zum schwärzesten Auge.

Es ist ein Gehöft, da hält ein Gespann für dein Herz.

Dein Haar möchte wehn, wenn du fährst — das ist ihm verboten.

Die bleiben und winken, wissen es nicht.

Це година, яка замість почту вгорта тебе хмарою пилу,

вона робить твій дім у Парижі жертовником твоїх долонь,

твоє чорне око — чорнющим оком.

Це дворище, де вже готова упряж для твого серця.

Грива твого волосся воліє затріпотіти на вітрі, та їй це не вільно.

Ті, що лишились й махають услід, не відають цього.

Du sollst zum Aug der Fremden sagen: Sei das Wasser.

Du sollst, die du im Wasser weißt, im Aug der Fremden suchen.

Du sollst sie rufen aus dem Wasser: Ruth! Noemi! Mirjam!

Du sollst sie schmücken, wenn du bei der Fremden liegst.

Du sollst sie schmücken mit dem Wolkenhaar der Fremden.

Du sollst zu Ruth und Mirjam und Noemi sagen:

Seht, ich schlaf bei ihr!

Du sollst die Fremde neben dir am schönsten schmücken.

Du sollst sie schmücken mit dem Schmerz um Ruth,

                                                        um Mirjam und Noemi.

Du sollst zur Fremden sagen:

Sieh, ich schlief bei diesen!

Ти повинен сказати оку чужинки: обернися на воду.

Ти повинен шукати усіх нероздільних з водою в оці чужинки.

Ти повинен їх кликать з води: Рут! Ноемі! Мір’ям!

Ти повинен убрати їх пишно, коли лежиш у чужинки.

Ти повинен оздобити їх піднебесним волоссям чужинки.

Ти повинен сказати до Рут, Мір’ям, Ноемі:

Глядіть, я ділю з нею ложе!

Ти повинен чужинку, котра біля тебе, убрати препишно.

Ти повинен її закосичити сумом за Рут,

                                                Мір’ям, Ноемі.

Ти повинен сказати чужинці:

Дивись, я ділив з ними ложе!

Mund im verborgenen Spiegel,

Knie vor der Säule des Hochmuts,

Hand mit dem Gitterstab:

reicht euch das Dunkel,

nennt meinen Namen,

führt mich vor ihn.

Уста у прихованім люстрі,

коліно перед колоною чванства,

долоня зі штабою ґрат:

подайте собі цю темінь,

назвіть-но моє ім’я,

припровадьте мене до нього.

Vom Blau, das noch sein Auge sucht, trink ich als erster.

Aus deiner Fußspur trink ich und ich seh:

du rollst mir durch die Finger, Perle, und du wächst!

Du wächst wie alle, die vergessen sind.

Du rollst: das schwarze Hagelkorn der Schwermut

fällt in ein Tuch, ganz weiß vom Abschiedwinken.

Із синяви, котра шукає свого ока, п’ю найперший.

Із твого сліду п’ю і чітко бачу:

Ти котишся крізь мої пальці, мов перлина, і зростаєш!

Зростаєш, як усі, кого забуто.

Ти котишся: і чорна градинка журби

спада на хустку, білу від прощальних змахів.

Wer wie du und alle Tauben Tag und Abend

                                              aus dem Dunkel schöpft,

pickt den Stern aus meinen Augen, eh er funkelt,

reißt das Gras aus meinen Brauen, eh es weiß ist,

wirft die Tür zu in den Wolken, eh ich stürze.

Wer wie du und alle Nelken Blut als Münze braucht

                                                         und Tod als Wein,

bläst das Glas für seinen Kelch aus meinen Händen,

färbt es mit dem Wort, das ich nicht sagte, rot,

schlägts in Stücke mit dem Stein der fernen Träne.

Хто так, як ти й всі голуби вдень і вночі

                                               черпає із пітьми,

зорю викльовує з моїх очей, покіль вона іскриться,

виполює траву із брів моїх, покіль вона біліє

і зачиняє браму хмар, покіль я ще не впав додолу.

Хто так, як ти й усі гвоздики жадає крові як монети

                                                       чи смерті як вина,

той видує собі зі скла свій келих з моїх рук,

забарвить його словом, не мовленим ще мною, пурпуровим,

й розтрощить все це каменем далекої сльози.

Wir schliefen nicht mehr, denn wir lagen im Uhrwerk der Schwermut

und bogen die Zeiger wie Ruten,

und sie schnellten zurück und peitschten die Zeit bis aufs Blut,

und du redetest wachsenden Dämmer,

und zwölfmal sagte ich du zur Nacht deiner Worte,

und sie tat sich auf und blieb offen,

und ich legt ihr ein Aug in den Schoß und flocht dir das andre ins Haar

und schlang zwischen beide die Zündschnur, die offene Ader —

und ein junger Blitz schwamm heran.

Ми не спали, тому що лежали серед шестерень дзиґаря туги

і стрілки згинали, як пруття,

і вони поспішали назад, і батожили час аж до крові,

і ти заклинала звисаючу сутінь,

і дванадцять разів я звертався на ти до ночі твойого слова,

і вона розчахнулась нараз, і лишилась відкрита,

і поклав я їй око на лоно, і друге заплів тобі в коси,

і бікфордів шнурок протягнув поміж нами, як вену відкриту —

і блискавка юна до нас припливла.

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht,

                                                    der langt nach der Rose.

Sein ist ihr Blatt und ihr Dorn,

ihm legt sie das Licht auf den Teller,

ihm füllt sie die Gläser mit Hauch,

ihm rauschen die Schatten der Liebe.

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht

                                                       und schleudert es hoch:

der trifft nicht fehl,

der steinigt den Stein,

dem läutet das Blut aus der Uhr,

dem schlägt seine Stunde die Zeit aus der Hand:

er darf spielen mit schöneren Bällen

und reden von dir und von mir.

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей,

                                            той запрагне троянди.

Він дістане і терня її, й пелюстки,

тому світло вона покладе на тарілку,

тому подихом келих наповнить,

тому знову шумітимуть тіні кохання.

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей

                                                   і підкине високо:

той не схибить ніколи,

той закидає камінь камінням,

тому кров з дзиґаря задзюркоче,

тому час на долоні годину покаже:

той м'ячами найкращими бавитись буде

й говорити про тебе й про мене.

Nicht an meinen Lippen suche deinen Mund,

nicht vorm Tor den Fremdling,

nicht im Aug die Träne.

Sieben Nächte höher wandert Rot zu Rot,

sieben Herzen tiefer pocht die Hand ans Tor,

sieben Rosen später rauscht der Brunnen.

Не коло губ моїх шукай свої уста,

не перед брамою — мандрівця,

сльозу — не в оці.

Вище на сім ночей мандрує до червені червінь,

глибше на сім сердець стукає в браму рука,

пізніше на сім троянд шумить джерело.

Was du aus Leichtem wobst,

trag ich dem Stein zu Ehren.

Wenn ich im Dunkel die Schreie

wecke, weht es sie an.

Oft, wenn ich stammeln soll,

wirft es vergessene Falten,

und der ich bin, verzeiht

dem, der ich war.

Aber der Haldengott

rührt seine dumpfeste Trommel,

und wie die Falte fiel,

runzelt der Finstre die Stirn.

Те, що ти виткала з пуху,

я ношу на честь каміння.

Коли в темряві збуджую крики,

воно свіжістю їх обвіває.

Часто, коли я лепечу,

воно творить забуті складки,

й те, ким я є, прощає

того, ким був я.

Одначе всесильний бог ріні

б’є в свій найглухіший бубон,

і так, як лягла на нім складка,

морщить темний своє чоло.

Paris, das Schifflein, liegt im Glas vor Anker:

so halt ich mit dir Tafel, trink dir zu.

Ich trink so lang, bis dir mein Herz erdunkelt,

so lange, bis Paris auf seiner Träne schwimmt,

so lange, bis es Kurs nimmt auf den fernen Schleier,

der uns die Welt verhüllt, wo jedes Du ein Ast ist,

an dem ich hänge als ein Blatt, das schweigt und schwebt.

Париж, кораблик, в склянці став на якір:

за тебе я підношу келих свій.

Я п’ю, допоки не стемніє серце,

докіль Париж дрейфує на сльозі,

докіль не візьме курс він на серпанок,

що вгорне світ, де кожне ти — це гілка,

де я — листок, що вдаль безмовно лине.

Ich bin allein, ich stell die Aschenblume

ins Glas voll reifer Schwärze. Schwestermund,

du sprichst ein Wort, das fortlebt vor den Fenstern,

und lautlos klettert, was ich träumt, an mir empor.

Ich steh im Flor der abgeblühten Stunde

und spar ein Harz für einen späten Vogel:

er trägt die Flocke Schnee auf lebensroter Feder;

das Körnchen Eis im Schnabel, kommt er durch den Sommer.

Я тут самотній, квітку попелясту

кладу у вазу, повну чорноти.

За склом живе твоє, сестрице, слово,

і сон мій пурхає нечутно навкруг мене.

Я весь в цвіту годин, що відцвіли.

Для птаха пізнього живиці я зібрав:

несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї;

зернятко льоду в дзьобі через літо.

An den langen Tischen der Zeit

zechen die Krüge Gottes.

Sie trinken die Augen der Sehenden leer und die Augen der Blinden,

die Herzen der waltenden Schatten,

die hohle Wange des Abends.

Sie sind die gewaltigsten Zecher:

sie führen das Leere zum Mund wie das Volle

und schäumen nicht über wie du oder ich.

За довжелезними столами часу

бенкетують господні глеки.

Вони випивають очі зрячих та очі незрячих,

серця владарюючих тіней,

дупласту щоку надвечір’я.

Вони — наймогутніші пияки:

вони підносять до уст порожнечу, як повню

й не піняться через край, як ти або я.

Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt

zwischen Immer und Nie,

stößt dein Wort zu den Monden des Herzens

und dein gewitterhaft blaues

Aug reicht der Erde den Himmel.

Aus fernem, aus traumgeschwärztem

Hain weht uns an das Verhauchte,

und das Versäumte geht um, groß wie die Schemen der Zukunft.

Was sich nun senkt und hebt,

gilt dem zuinnerst Vergrabnen:

blind wie der Blick, den wir tauschen,

küßt es die Zeit auf den Mund.

Вночі, коли хилитало кохання

гойдається поміж Завжди й Ніколи,

твоє слово зринає до місяців серця,

і око твоє, грозово-блакитне,

дарує небо землі.

З далекого, із чорномрійного гаю

обвіває нас подих незнаний,

і втрачене ходить довкола, велике, мов плани прийдешнього

Те, що впаде і зведеться,

належить найглибшому схову:

незряче, мов схрещений погляд,

воно вічність цілує в уста.

So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben.

Der Regen füllt“ den Krug, wir leerten ihn.

Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben —

Doch ists zu spät zum Mähen, Schnitterin.

So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare!

Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier!

Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre.

Wir tranken Regen. Regen tranken wir.

Засни, а я думками в даль полину.

Дощ повнить жбан, ми вип’єм це пиття.

Ніч котить серце, серце — стебелину —

Однак, запізно, жнице, для жаття.

Сніжно-сліпуче, вітре, твоє віття!

Що є, що втратив — не омить слізьми!

Вона години лічить, я — поліття.

Ми пили зливу. Зливу пили ми.

So bist du denn geworden

wie ich dich nie gekannt:

dein Herz schlägt allerorten

in einem Brunnenland,

wo kein Mund trinkt und keine

Gestalt die Schatten säumt,

wo Wasser quillt zum Scheine

und Schein wie Wasser schäumt.

Du steigst in alle Brunnen,

du schwebst durch jeden Schein.

Du hast ein Spiel ersonnen,

das will vergessen sein.

Ти стала враз такою

незнаною мені:

твій спів дзвенить луною

в криничній стороні,

де уст шукає втома

і тінь — свого гнізда,

де води, наче пломінь,

а пломінь — як вода.

Ти п’єш з криниць темнавих,

пірнаєш в неба синь,

та вигадок лукавих

ти гру оцю покинь.

Ich weiß das abendlichste aller Häuser: ein

viel tiefres Aug als deines hält dort Ausschau.

Vom Giebel weht die große Kummerfahne:

ihr grünes Tuch — du weißt nicht, daß du‘s webtest.

Auch fliegts so hoch, als hättst nicht du‘s gewebt.

Das Wort, von dem du Abschied nahmst, heißt dich am Tor willkommen,

und was dich hier gestreift hat, Halm und Herz und Blume,

ist längst dort Gast und streift dich nimmermehr.

Doch trittst in jenem Haus du vor den Spiegel,

so sehen drei, so sehen Blume, Herz und Halm dich an.

Und jenes tiefre Aug, es trinkt dein tiefes Auge.

Я знаю найвечірнішу з усіх домівок: там

далеко глибше око, ніж твоє, пильнує.

Там на даху тріпоче стяг тривоги,

і ти не відаєш, що сам ту зелень виткав,

і сам її під час ткання окрилив.

Бо слово втрачене знов стало біля брами,

й пестливе все — стебло і серце, й квітка,

деінде вже голубити не будуть.

Та в домі тім ти глянеш у люстерко,

й побачиш знов стебло і серце, й квітку.

Й те глибше око вип’є твоє око.

Der Tauben weißeste flog auf: ich darf dich lieben!

Im leisen Fenster schwankt die leise Tür.

Der stille Baum trat in die stille Stube.

Du bist so nah, als weiltest du nicht hier.

Aus meiner Hand nimmst du die große Blume:

sie ist nicht weiß, nicht rot, nicht blau — doch nimmst du sie.

Wo sie nie war, da wird sie immer bleiben.

Wir waren nie, so bleiben wir bei ihr.

Щонайбіліший з голубів злетів: це знак мого кохання!

В оспалих вікнах — сонна тінь дверей.

Нечутне дерево зайшло в нечутну хату.

Ти так близька, немовби ти й не тут.

З моїх долонь береш велику квітку:

Не білу, пурпурову чи блакитну — й все ж береш.

Де не було її — віднині завжди буде.

Нас не було — то ж будемо при ній.

Der Hauch der Nacht ist dein Laken, die Finsternis legt sich zu dir.

Sie rührt dir an Knöchel und Schläfe, sie weckt dich zu Leben und Schlaf,

sie spürt dich im Wort auf, im Wunsch, im Gedanken,

sie schläft bei jedem von ihnen, sie lockt dich hervor.

Sie kämmt dir das Salz aus den Wimpern und tischt es dir auf,

sie lauscht deinen Stunden den Sand ab und setzt ihn dir vor.

Und was sie als Rose war, Schatten und Wasser,

schenkt sie dir ein.

Подих ночі — твоє простирадло, коли темінь до тебе лягає.

Торкається кісточки й скроні, спонука до життя і до сну,

відчуває тебе у помислі, слові, бажанні,

ночує у кожного з них, заманює легко до себе,

вичісує сіль з твоїх вій, пригощає нею гостинно,

канючить пісок твоїх давніх годин і кладе його перед тебе,

а те, що було в ній від ружі, від тіні й води

підливає у склянку тобі.

Deiner Mutter Seele schwebt voraus.

Deiner Mutter Seele hilft die Nacht umschiffen, Riff um Riff.

Deiner Mutter Seele peitscht die Haie vor dir her.

Dieses Wort ist deiner Mutter Mündel.

Deiner Mutter Mündel teilt dein Lager, Stein um Stein.

Deiner Mutter Mündel bückt sich nach der Krume Lichts.

Матері душа торує шлях.

Матері душа тебе навчає ніч долати, риф за рифом.

Матері душа перед тобою всіх акул батожить.

Твоє слово — матері твоєї чадо.

Матері твоєї чадо ділить твоє ложе, камінь в камінь.

Матері твоєї чадо прагне крихти світла.

Augen:

schimmernd vom Regen, der strömte,

als Gott mir zu trinken befahl.

Augen:

Gold, das die Nacht in die Hände mir zählt’,

als ich Nesseln pflückt’

und die Schatten der Sprüche reutet’.

Augen:

Abend, der über mir aufglomm, als ich aufriß das Tor

und durchwintert vom Eis meiner Schläfen

durch die Weiler der Ewigkeit sprengt’.

Очі:

ви мерехтіли у цівках рясного дощу,

коли Бог наказав мені випити чашу.

Очі:

золото зір, яке ніч відлічила мені на долоню,

коли я кропиву зривав і викорчовував тіні проречень.

Очі:

вечір, що запалав наді мною, коли розчахнув я браму

і, увінчаний снігом своїх білих скронь, проскакав крізь оселі вічності.

Rinde des Nachtbaums, rostgeborene Messer

flüstern dir zu die Namen, die Zeit und die Herzen.

Ein Wort, das schlief, als wirs hörten,

schlüpft unters Laub:

beredt wird der Herbst sein,

beredter die Hand, die ihn aufliest,

frisch wie der Mohn des Vergessens der Mund, der sie küßt.

Кора древа нічного, іржавонароджений ніж

шепочуть тобі наймення, час і серця.

Слово, що спало, коли ми його почули,

заривається в листя:

велемовною буде осінь,

велемовнішою — рука, що пов’яже її снопи,

свіжими, наче мак забуття, — уста, що її поцілують.

Du, Stunde, flügelst in den Dünen.

Die Zeit, aus feinem Sande, singt in meinen Armen:

ich lieg bei ihr, ein Messer in der Rechten.

So schäume, Welle! Fisch, trau dich hervor!

Wo Wasser ist, kann man noch einmal leben,

noch einmal mit dem Tod im Chor die Welt herübersingen,

noch einmal aus dem Hohlweg rufen: Seht,

wir sind geborgen,

seht, das Land war unser, seht,

wie wir dem Stern den Weg vertraten!

Годино, ти ширяєш в дюнах.

Дрібнопіщаний час в руках моїх співає:

нагий, лежу я біля неї, з ножем в правиці.

Тож пінься, хвиле! Рибо, вийди з моря!

Бо де вода, там можна ще раз жити,

зі смертю в хорі світ переспівати,

ще раз гукнути із яруги: Ось, глядіть,

ми добре заховались,

глядіть, цей край був наш, глядіть,

як ми зорі дорогу заступили!

Aus Herzen und Hirnen

sprießen die Halme der Nacht,

und ein Wort, von Sensen gesprochen,

neigt sie ins Leben.

Stumm wie sie

wehn wir der Welt entgegen:

unsere Blicke,

getauscht, um getröstet zu sein,

tasten sich vor,

winken uns dunkel heran.

Blicklos

schweigt nun dein Aug in mein Aug sich,

wandernd

heb ich dein Herz an die Lippen,

hebst du mein Herz an die deinen:

was wir jetzt trinken,

stillt den Durst der Stunden;

was wir jetzt sind,

schenken die Stunden der Zeit ein.

Munden wir ihr?

Kein Laut und kein Licht

schlüpft zwischen uns, es zu sagen

O Halme, ihr Halme.

Ihr Halme der Nacht.

З сердець і мозків

розпускаються стебла ночі,

і слово, мовлене гострими косами,

схиляє їх до життя.

Як і вони, безмовні,

ми звіваємось навстріч світові:

наші погляди,

схрещені, в сподіванні розради,

ступають навпомацки,

темно звуть за собою.

З потупленим зором

мовчить твоє око в моєму оці,

блукалець,

серце твоє я підношу до уст,

серце моє ти підносиш так само:

те, що ми зараз п’ємо,

гамує спрагу годин;

тим, ким ми стали віднині,

години нас пригощають.

Чи до смаку ми йому?

Ні звук, ані вогник

не прошмигне поміж нас, щоб сказати про це.

О стебла, о стебла.

О стебла ночі.

Unstetes Herz, dem die Heide die Stadt baut

inmitten der Kerzen und Stunden,

du steigst

mit den Pappeln hinan zu den Teichen:

im Nächtlichen schnitzt dort

die Flöte den Freund ihres Schweigens

und zeigt ihn den Wassern.

Am Ufer

wandelt vermummt der Gedanke und lauscht:

denn nichts

tritt hervor in eigner Gestalt,

und das Wort, das über dir glänzt,

glaubt an den Käfer im Farn.

Зрадницьке серце, якому цей степ зводить місто

серед свічок і годин,

ти підносишся

разом з тополями аж до озер: там у тиші нічній

флейта різьбить собі друга свого німування,

і показує водам.

Берегом

ходить сповита думка і наслухає:

адже ніщо

не з’являється нині у власній подобі,

й слово, що зблискує понад тобою,

вірує в папороть і жука.

Sie kämmt ihr Haar wie mans den Toten kämmt:

sie trägt den blauen Scherben unterm Hemd.

Sie trägt den Scherben Welt an einer Schnur.

Sie weiß die Worte, doch sie lächelt nur.

Sie mischt ihr Lächeln in den Becher Wein:

du mußt ihn trinken, in der Welt zu sein.

Du bist das Bild, das ihr der Scherben zeigt,

wenn sie sich sinnend übers Leben neigt.

Вона розчісує себе, як мертвяка:

блакитний черепок їй груди дотика.

Цю скалку світу вона носить на шнурці,

а замість слів — лиш усміх на лиці.

Вона підмішує його в бокал вина:

ти мусиш випити цей світ до дна.

Ти — образ, що застигне в черепку,

коли життя перейде грань тонку.

Da du geblendet von Worten

ihn stampfst aus der Nacht,

den Baum, dem sein Schatten vorausblüht:

fliegt ihm das Aschenlid zu, darunter das Auge der

                                                         Schwester

Schnee zu Gedanken verspann —

Nun ist des Laubes genug,

Windhauch und Spruch zu erraten,

und die Sterne, gehäuft,

stehn jetzt im Spiegel der Zeit.

Setze den Fuß in die Mulde, spanne das Zelt:

sie, die Schwester, folgt dir dahin,

und der Tod, aus der Lidspalte tretend,

bricht zum Willkomm euch das Brot,

langt nach dem Becher wie ihr.

Und ihr würzt ihm den Wein.

Позаяк, осліплий від слів,

ти його витрамбовуєш з ночі, —

дерево, тінь якого дочасно цвіте:

попеляста повіка летить йому навстріч, а під нею —

                                                          око сестри

спряло зі снігу думки —

Тепер вже достатньо листя,

щоб розтлумачити подих вітру і притчу,

й мову зір, що, згромаджені,

нині застигли у дзеркалі часу.

Йди-но в лощину, розбий там шатро:

вона, твоя вірна сестра, піде за тобою,

і смерть, що з’явиться раптом зі шпарки повік,

переломить назустріч вам хліб

і, так само, як ви, простягне за келихом руку.

І ви додасте до вина їй приправи.

Ihr hohen Pappeln — Menschen dieser Erde!

Ihr schwarzen Teiche Glücks — ihr spiegelt sie zu Tode!

Ich sah dich, Schwester, stehn in diesem Glänze.

О осокори — люди цього світу!

О чорні плеса щастя, що віддзеркалюєте їх до смерті!

Я бачив тебе, сестро, в цьому блиску.

Stille! Ich treibe den Dorn in dein Herz,

denn die Rose, die Rose

steht mit den Schatten im Spiegel, sie blutet!

Sie blutete schon, als wir mischten das Ja und das Nein,

als wirs schlürften,

weil ein Glas, das vom Tisch sprang, erklirrte:

es läutete ein eine Nacht, die finsterte länger als wir.

Wir tranken mit gierigen Mündern:

es schmeckte wie Galle,

doch schäumt' es wie Wein —

Ich folgte dem Strahl deiner Augen,

und die Zunge lallte uns Süße…

(So lallt sie, so lallt sie noch immer.)

Stille! Der Dorn dringt dir tiefer ins Herz:

er steht im Bund mit der Rose.

Тихо! Я заганяю шпичак тобі в серце,

бо ж троянда, троянда

разом з тінями у свічаді, вона кровоточить!

Вона кровоточила вже, коли ми змішали Так і Ні,

коли ми хлебтали,

бо склянка, яка зістрибнула зі столу, озвалася дзвоном:

дзвеніла вона цілу ніч, і темніла довше від нас.

Ми пили жадібними устами:

це смакувало, як жовч,

хоча й пінилось, як вино —

Я пустився за променем твоїх очей,

і язик лепетав нам медово…

(він усе ще лепече, лепече.)

Тихо! Шпичак проникає углиб твого серця:

він спільник троянди.

So warf ich dich denn in den Turm und sprach ein Wort zu den Eiben,

draus sprang eine Flamme, die maß dir ein Kleid an, dein Brautkleid:

Hell ist die Nacht,

hell ist die Nacht, die uns Herzen erfand,

hell ist die Nacht!

Sie leuchtet weit übers Meer,

sie weckt die Monde im Sund und hebt sie auf gischtende Tische,

sie wäscht sie mir rein von der Zeit:

Totes Silber, leb auf, sei Schüssel und Napf wie die Muschel!

Der Tisch wogt stundauf und stundab,

der Wind füllt die Becher,

das Meer wälzt die Speise heran:

das schweifende Aug, das gewitternde Ohr,

den Fisch und die Schlange —

Der Tisch wogt nachtaus und nachtein,

und über mir fluten die Fahnen der Völker,

und neben mir rudern die Menschen die Särge an Land,

und unter mir himmelts und sternts wie daheim um Johanni!

Und ich blick hinüber zu dir,

Feuerumsonnte:

Denk an die Zeit, da die Nacht mit uns auf den Berg stieg,

denk an die Zeit,

denk, daß ich war, was ich bin:

ein Meister der Kerker und Türme,

ein Hauch in den Eiben, ein Zecher im Meer,

ein Wort, zu dem du herabbrennst.

Тож я кинув тебе в темну вежу й промовив слово до тисів,

з них вдарило полум’я й зняло із тебе мірку для сукні, весільної сукні:

Світла ця ніч,

світла ця ніч, що винайшла наші серця,

світла ця ніч!

Вона пломеніє високо над морем,

вона будить мої місяці у затоні й підносить їх ген аж на піняві лави,

вона відмиває їх лики від часу:

Ожий, мертве срібло, стань чашею, кубком, як мушля!

Стіл гойдається легко на хвилях годин то вгору, то вниз,

вітер наповнює келих,

море прикочує їжу:

блукаюче око, вухо, вагітне грозою,

рибину й змію —

Стіл гойдається легко на хвилях із ночі у ніч,

і наді мною струмують знамена народів,

й поряд зі мною веслують істоти людські в домовинах,

а піді мною гримить і блискоче, як дома на Йвана Купала!

І я дивлюся на тебе,

пойняту вогнем:

Думай про час, коли ніч піднімалася з нами нагору,

думай про час,

думай про те, що я був, ким я є:

майстром веж і темниць,

подихом в тисах, пияком у відкритому морі,

словом одним, до якого ти шлях пропікаєш.

Zähle die Mandeln,

zähle, was bitter war und dich wachhielt,

zähl mich dazu:

Ich suchte dein Aug, als du‘s aufschlugst und niemand dich ansah,

ich spann jenen heimlichen Faden,

an dem der Tau, den du dachtest,

hinunterglitt zu den Krügen,

die ein Spruch, der zu niemandes Herz fand, behütet.

Dort erst tratest du ganz in den Namen, der dein ist,

schrittest du sicheren Fußes zu dir,

schwangen die Hämmer frei im Clockenstuhl deines Schweigens,

stieß das Erlauschte zu dir,

legte das Tote den Arm auch um dich,

und ihr ginget selbdritt durch den Abend.

Mache mich bitter.

Zähle mich zu den Mandeln.

Полічи миґдаль,

полічи, що було в нім гірким і веліло тобі пильнувати,

долучи і мене до нього.

Я шукав твого ока, коли тb розкрила його, і ніхто не дивився на тебе,

я пряв ту таємну основу,

якою роса твоєї неквапної думки

спадала у глеки,

котрі чатує те слово, яке не осіло в жодному серці.

Тільки там ти цілком увійшла у своє неодмінне ім’я,

ти до себе підходила впевненим кроком,

зграйно співали тоді молоточки у дзвонах твого мовчання,

проштовхнулось почуте до тебе,

мертве тебе обійняло своєю рукою,

й утрьох ви пішли крізь вечір.

Погірчи ж мене.

Долучи мене до миґдалю.