Book: Капелан Армії УНР



Капелан Армії УНР

УДК 821.161.2–32

ББК 84.4 УКР 6


 К 69


Корсак Іван. Капелан армії УНР : роман / І. Ф. Корсак.

– К. : Ярославів Вал, 2009. – 176 с.


Український письменник з Волині у своєму новому романі

вкотре використовує вже знаний з попередніх його книжок літературний

прийом – «воскресіння» забутих і маловідомих

імен, що належать вітчизняній історії, культурі та релігійному

руху.


Цього разу об’єктом його художнього дослідження став

Павло Пащевський – священик, капелан Першого українського

запасного полку (згодом – Сердюцького полку імені Петра Дорошенка).

Окрім того, у життєвому та професійному активі

отця Павла праця в Департаменті віросповідань Міністерства

внутрішніх справ УНР, участь у створенні Кирило-Мефодіївського

братства, Першому Зимовому поході, підготовці

до Всеукраїнського Церковного Собору.


Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська

діяльність під польською займанщиною, а з 1939 року – сперш

під радянською окупацією, потім під німецькою – це сторінки

життя унікальної генерації української інтелігенції (до них

належав і Павло Пащевський), перед якою письменники, журналісти

історики ще у великому боргу.


ISBN ...

© Корсак І. Ф., 2009

© ПВД «Твердиня» (верстка), 2009

© Ярославів Вал, 2009


Блаженні, хто випере шати свої,

щоб мати право на древо життя,

і ввійти брамами в місто.


Одкровення Івана Богослова 22:11


1


До отця Павла Пащевського послушник прибіг

злий, аж очі шкварчали, мов дрібно нарізане сало в пательні

на занадто шпаркому вогні.


– Отче, ще ви з ним побалакайте, бо мені вже несила…

Розселюємо жити у нас отих гостей, та все їм не

так – то стеля вельми низька, то вікно завузеньке.

В коридорі отець Павло мало не стикнувся з роздратованим

чоловіком, який суворо вичитував послушника,

розмашисто руками махаючи, мов млин у пожнив’ї

на перших осінніх вітрах.


– Даруйте, чоловіче, щось трапилось вельми кепське?

– Високий і плечистий отець Пащевський насторожено

глипнув зверху вниз на чоловіка, що гарячкував, наче

сипнув хто на нього приском.

– Я вам не «чоловіче», я – архімандрит Смарагд,

– опустив руки той, мов раптово стихли всі пожнивні

рвучкі вітри. – Я виконую обов’язки ректора Холмської

духовної семінарії і не дозволю, щоб до моїх людей ставилися

абияк.

– От і познайомимося, – всміхнувся лише одним кутиком

вуст отець Павло, якось однією лише половиною

обличчя, друга ж зосталася незрушною – чи то від утоми


Іван КОРСАК4

останніх днів і ночей, чи то від стримуваного невдоволення

надто вже не на часі вередливим гостем.


Холмська духовна семінарія переїжджала з Москви

у Київ. В Холмі, у сподіванні на краще, трималася вона

до останнього, лише коли 12 липня 1915 року австроугорська

армія підійшла до міста на п’ятнадцять верст

і від гарматних снарядів став здригатися архієпископський

дім та тривожно гуло в соборі, поспіхом повантажили

документи, все найцінніше з колекції Богородицького

братства і подалися на схід. Озиралися зі сльозами

на очах холмщаки, гнані російськими військовими, ревла

худоба, колони рухалися вглиб Росії. Холмська семінарія

опинилася на довший час в московському Новоспаському

монастирі. Але зірвався більшовицький переворот, в

катавасії неймовірно тасувались події, врешті патріарше

правління приймає рішення про виселення Холмської

духовної консисторії з келій обителі. Дорога семінарії

після цього пролягла у Київ.


За вечерею архімандрит трішки схолонув, не таким

дратівливим став його тон і менш рвучкими рухи, та

отцеві Пащевському все видавалося, що десь у душі

сьогоднішнього гостя жевріє притлумлений ще вогонь,

мов у покинутому багатті – наче й вкрилося все сірим

попелом, і дим здійматися перестав, але досить бодай

легкого вітру, як з-під того попелу зачервоніє знову

раптово жар, і вихопляться, вигулькнуть дрімалі нещодавно

язики потамованого досі полум’я: те списував

отець Павло на військовий час, шарпанину та цькування

духівництва більшовиками, а ще на звичайнісіньку

перевтому. Та тільки не міг він знати про кривду й образу

Смарагда, що тліла отим незгасним жаром. Архімандрит

же так старався і в Холмі, і в Москві, служив

щиро й невсипно, навіть удостоївся нагородження


 5

благословенням Священного Синоду, але коли справа

зайшла про призначення його ректором семінарії, то

завдали йому на тому ж Синоді в Москві неабиякої образи,

болісної і неочікуваної.


– Через невислугу десяти років на навчальній

службі архімандритом Смарагдом, непевне становище

семінарії і малу кількість учнів залишити посаду

ректора вакантною. Натомість інспекторові доручити

й надалі бути виконувачем обов’язків, – відлунювало

під склепінням як присуд за незнану Смарагдом свою

провину.

– Антихрист з червоною зіркою поверх брів зійшов

на землю, – погляд архімандрита колов гостряком, якось

з випадом, наче шпагою штрикав. Пащевський вечеряв

зі Смарагдом, підтримувати мову мав би насамперед

отець Павло, та гість розговорився і без його зусиль.

– Іоанн Богослов казав про долину біля підніжжя гори

Тель-Мегіддо, де згинув цар Ахазія і цар Йосія, долину

Армагеддон, а виявилося, що починається все зі стражденної

Русі. Це ж бо один в один сказано в Одкровенні:

«І зробить вона, щоб усім – малим і великим, багатим і

вбогим, вільним і рабам – було дано знамено на їхню правицю

або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані

продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або

числа ймення його…» Хіба не так?


– Звісно, кріпкий приходить звір, – не став заперечувати

Пащевський. – Тільки в розпач впадати не

маємо.

– Який розпач? – архімандрит знову, як на коридорі

удень, нервувавсь і їжачився, навіть щоки зайшлися густим

рум’янцем, мов стояв він навпроти полум’я з печі.

– А ще й ви тут, у Києві, антихристу помагаєте, на шматки

рвете церкву, тіло Христове…


Іван КОРСАК6

– Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки

самого себе, – отець Пащевський апостольське послання

Павла цитував по пам’яті, мав її досить чіпку, а ще

помагала йому в навчанні одна особливість – він просто

бачив той текст, місце навіть його на певній сторінці.

– А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити

буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли

не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом,

чи наукою?... Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого

слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете

на вітер!..

На подив отця Павла, нетерплячий і рвучкий архімандрит

ні разу довшу цитату не перебив, тільки, повільно

поклавши ложку, ще довго вслухався у безтурботне

туркотіння голубів за вікном у тихому надвечір’ї,

мовби те пташине перегукування було важливішим за

слова співрозмовника.


– Ви однобоко, а тому хибно тлумачите послання

апостола Павла до коринтян, – врешті озвався отець

Смарагд. – А ще, смикаючись від’єднатися, ви обвалите,

обрушите все православ’я…

– В Росії на церкву давно надягнула влада хомут, – не

стримався і собі Пащевський. – А тепер, як у вас при владі

червоні погоничі, ви ще побачите, куди вона дійсно

рушить…

Архімандрит розмовляв російською, Пащевський відказував

українською, значення слів розуміли обоє, тільки

говорили насправді, мов через товсте і непроникне скло:

видно, як ворушились вуста, кліпали інколи очі, чи, як виникала

незгода, губи щомоці затискувалися; вони балакали

довго, але так один одного і не почули.


– Хоч обоє душпастирі, але дороги в нас різні, – з сумом

нарешті сказав Пащевський – він тоді навіть не зміг


 7

би собі уявити, які незабаром довгі дороги, зимові дороги

йому судитиме доля, які тисячі верст простеляться невимощеними

і недоглянутими, з пізньоосінніми калабанями

та сніговими переметами в люту зиму шляхами.


– То вже правда, – вперше за всю вечерю згодився

архімандрит Смарагд.

На крутих розворотах і звивинах вельми химерних

молодого тоді ще століття двадцятого такі несхожі долі

стикались… Вони, як і долі Пащевського та Смарагда,

втрапляли у невидиму якусь карусель, їх крутило, вертіло

і тисло, аж плющились тіла, і не кожен витримував

той неймовірно шалений тиск.


2


Опівночі військова колона вишикувалась у похід.

Спадав тихий сніг на голови тисяч бійців, на довжелезну

валку обозу, але на якусь мить над усім велелюддям запанувала

тиша, хіба зрідка порушувана побрязкуванням

збруї змерзлих коней, в яких шкіра на боках здригалась

брижами.


На середину колони виїхав верхи щойно призначений

командувач Дієвою Армією УНР Михайло Омелянович-

Павленко.


– Маємо йти до свого народу, – голос командувача

далеко котився вздовж завмерлої колони в нічній темряві,

злегка пом’якшеній та підсвіченій лапатим та мокрим

снігом, і кінь під командувачем нетерпляче переступав,

мов то не вистуджена земля була під ним, а гарячий черінь.

– Хворі, поранені можуть лишатися, ніхто й словом

не дорікне також тим, кому душа не лежить чи не випадає

іти в цей похід – не з медом там буде, братове. Прошу

їх відступити убік.


Іван КОРСАК8

І знову настала тиша під незмірним і неосяжним похмурим

небом, чорна тиша, лиш зрідка покреслена білими

навскісними лініями повільних лапатих сніжин.


Ніхто не ворухнувся, ніхто й кроку не зробив.


– Дякую вам, – вже упівголоса вимовив командувач,

обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пітьмі.

Чотирма похідними групами вирушала армія в ніч,

в чорну безвість, де однаково могла таїтися слава чи

смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя,

видавалося, не вартувало нічого і де те, маленьке, інколи

могло вирішувати долю довічну багатьох тисяч.


Отець Павло Пащевський розпочав передпохідний

молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досі

в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщині, в Арделівці

на Херсонщині, у церквах Києва і навіть просто на

Софіївському майдані, але ось так опівночі, під похмурим

небом, під загрозливо навислими чорними з легкою

синявою хмарами, які, коли б не зимова пора, могли скидатися

на передгрозові – так ще не випадало ніколи Пащевському

відправляти.


– Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя,

як вона на небі, так і на землі, – вторили за отцем Павлом

тисячі вуст, в однодушному єднанні читали молитву:

вони просили заступництва неба, того неба, під яким

зродилися й виросли, волі Божої на землі, тої землі, що

вдячно знала їх черстві мозолі на порепаних і почорнілих

від тяжкого труда затверділих, мов кам’яних долонях,

а ще знала полинно гіркий їх піт, який навіть витерти з

чола інколи не випадало, тої землі, яка з дикого поля ставала

плодючою і благодатною, колосилася важким стужавілим

колоссям, що аж віддзвонював у переджнив’ї на

гарячих вітрах, тої землі, яку хотіли б вільну і не відаючу

наруги передати дітям, онукам і правнукам, тої, в якій


 9

упокоїлися їх прапрадіди, і в якій, як настане пора, самим

тихо лягти на довічний спочинок; не раз і не два

у найщирішому молитовному поєднанні отець Павло

перебував зі своєю паствою, але зараз настало незнане

ще досі єднання, істинно однодушне, коли не з холоду

й зимової сирості густішала кров і стягувалася шкіра

на тілі.


– Благословляю вас, – хрестив побратимів отець.

– У многотрудний цей путь рушаю з вами і я, протопресвітер

Української армії, рушає протоієрей Василь

Сукачів, отець Микола Маринич. Маємо стати ми

в помочі духовній та моральній, бо завше отці були

зі своєю паствою, маємо освідомлювати також люд

український у правдивості святих наших змагань з

лютим ворогом.

А як рушило військо, то просили вояки, шануючи

сан і літа отця Павла, сісти до них на підводу.


– Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже

мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого.

Ще не скували землю морози, струнами натягувалися

посторонки і рвали жили нещасні коні, витягуючи

вози з калабань, але колона, хоч і поволі, просувалася,

колона рухалася в чорній пітьмі розквашеними і немилосердно

розбитими ґрунтовими дорогами.


«Боже, яка тільки сила віри має бути в цього люду,


– думав Пащевський, з трудом витягуючи ноги з накислої

за осінь землі. – В запілля сорокатисячної вимуштрованої,

щедро Антантою озброєної і добре оплаченої

денікінської армії йде вчетверо менше військо. Але

з того вояцтва три четвертих боліє на тиф, та ще слід

відняти немуштрованих козаків, обслугу возів… Добре

було б, аби тисяч три здатні йти у бій. Мабуть, тяжче

за всіх щойно одужалим та легко пораненим; он місить


Іван КОРСАК10

болото напіводягнений на таку пору хлопчак, шматтям

якимось ноги замість чобіт обмотані, а в сусіда його

визирають із розлізлого черевика голі пальці. Це ж бо

госпіталь на колесах, який вирвався щойно з «трикутника

смерті», коли Червона, Добровольча і польська

армії лещатами затисли українців з різних боків. І цих

дітей, рідкісної відваги і самопожертви, нетямущий Захід

кинув напризволяще – Антанта не дозволила ввезти

в Україну навіть медикаменти та санітарні матеріали,

закуплені урядом УНР в Американської ліквідаційної

комісії…»


Цілу ніч, ніч з 6 на 7 грудня 1919-го, йшло під похмурим

небом військо, йшло, наскільки було можливо,

тихцем, остерігаючись запалювати факели чи інші вогні,

клекотали на вибоїнах запізнілим буслиним ключем

вози, товкли мучену накислу дорогу тисячі ніг. Вже під

досвіток, як засіріло на сході, наздогнав Пащевського засапаний

підстаршина.


– Отче, там наш козак помирає…

Отець Павло зупинився і виждав з підстаршиною,

допоки мимо них, хилитаючись на вибоях і бризкаючи

багнюкою, проїхало кільканадцять підвід. Біля вмираючого

ще клопотався лікар, що вистудженим голосом вговорював

хворого і тицяв тому якусь пігулку.


– Не треба, – не згоджувався хворий, ще зовсім молодий,

худа патичка, прикрита до підборіддя рядниною.

– Мені вже ніщо не поможе, а пігулки тим віддасте, кому

жити.

Отець Павло подивувався тому спокоєві в погляді,

яким хлопчина дивився у сіре переддосвітнє небо, де

тільки прорізувалися обриси рваних і пошматованих вітром

хмар, дивився не очима молодої людини, пуп’янка,

що ледве вигулькнув на світ білий і ще не знає ані


 11

пекучих приморозків, ані ядучої та черствої посухи: він

дивився поглядом чоловіка, що проніс на плечах вже добрячу

копу літ, знає всі химери й спокуси світу цього,

то ж має право зневажити і знехтувати їх; за низькими

недоброзичливими олов’яними хмарами хлопець вже

бачив ясне сонце і небо незайманої чистоти – і він був у

злагоді з ними.


– Пече мене, отче, немилосердно пече, – застогнав,

як приступили до сповіді.

– Молися, дитино, хоч подумки, як уголос несила. І

Всевишній облегшить тілесні муки…

– То вже не тіло, отче, пече душа… Як ішов я сюди,

то зорав півгорода, а половину не встиг… Як же мати саменька,

з отою лопатою по весні…

Раптом на мить розірвав вітер хмари, зблиснуло

було сонце лише краєм одним, але так само його раптово

брудно-сіра пелена заступила; хлопець ще хапонув,

схлипнувши конвульсійно, повітря – і відійшов. Пащевський

через хвилю яку повільно долонею протягнув обличчям,

закриваючи очі, такі самі спокійні і умиротворені,

з віями довгими, ще й загнутими, мов у дівчини,

наприкінці.


Знімали мовчки шапки і хрестилися вояки, проходячи

і проїжджаючи повз нашвидкуруч змайстрованого

дерев’яного хреста на узбіччі, першого хреста в їх далекій

хресній дорозі… Вони йшли без зупину, оминаючи

великі населені пункти. Чавкала під ногами розтовкмачена

земля, клекотіли вози, і як під вечір спинилися

врешті напівпритомні, навіть собі не повірили – стільки



кілометрів було за плечима…


То від потреби важило, коли в черговий перехід вирушати:

у сірий невиспаний досвіток чи в безпросвітню

ніч, ясного дня, а чи злої негоди; тягар похідної поклажі


Іван КОРСАК12

інколи куди менше важив і муляв, аніж спомини про

хмурні попередні, такі непрості часи. Мало того, що

в незнану і небезпечну дорогу вирушали обідранцями,

думав Пащевський, ще й без належного гроша у

скарбниці.


Пащевський знав, що аж надто гоноровим командирам

Волоху і Данченку не тільки заманулося самим

поатаманити, ввійшовши в змову з більшовиками, а

ще й вдалося збунтувати своїх козаків. Коли віддали

наказ юнацькій школі їх роззброїти, то й молодь збаламутили:

мовляв, слід утриматися «від проливу крові

». Не справилася також охорона Петлюри. За чотири

дні до походу змовники захопили в Любарі державну

скарбницю, забрали з собою два з половиною мільйони

українських карбованців і тридцять тисяч срібних

царських рублів – врятувати вдалося мізер. Отак «поатаманивши

», подалися вони зі своїми прихильниками

в напрямку Чуднова, на з’єднаня з більшовицьким формуванням.


Пащевський тільки не знав про причини раптового

від’їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом

чинний прем’єр Ісаак Мазепа розкаже деталі, дивовижними

шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасників

Зимового походу.


Мазепа зайшов до Петлюри напередодні, як той

вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра виніс з бічної

кімнати звичайну шинелю і подав її Ісаакові Прохоровичу.


– Візьміть, ця шинеля для мене була завше щасливою.

Он дірка на висоті грудей, куля пройшла крізь сукно, а

мене навіть не ранила – то як ми арсенал від большевиків

боронили. А ще прохання не загубити її, привезіть

мені потім.


 13

Петлюра від’їхав мовчазний, як ніколи, і слова не

вимовив про мету від’їзду – такого ще не траплялося.


І ще чималенько гіркого оповів Мазепа, особливо

про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова

катастрофа, не жменями, а пригорщами сіяла

розгубленість і дезорієнтацію, безголов’я і чвари… У

віденському журналі «Воля» українці цеберками обливають

один одного брудом, чубляться групками чи

й окремими особами між собою. Але не тільки про

полинне-гірке згадалося Ісаакові Прохоровичу, аж

ясніло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця,

що якраз виступала на найкращих сценах Європи


– сперш у Франції, потім Бельгії та Голландії, а завершувала

турне в Лондоні. То невпинний тріумф української

пісні і всієї нашої музичної культури, казав

Мазепа, він на свої очі бачив рецензію у французькій

газеті «La Depeche», де кореспондент зізнавався

щиро: «Вважаю себе безпомічним передати вражіння

від цих двох концертів, які були годинами чистої радости…

З перших акордів губиться почуття реальности,

забуваєш убогу землю і переносишся уявою в

якийсь святий храм, де празнується чудесний культ

вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських

народів найближче підходять до нас темпераментом,

і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті

безнадійности, вони не мають «покаянного стилю»

російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш

якийсь оптимістичний гумор, делікатну фантазію, яка

не раз викликала у мене згадки про наших прегарних

композиторів XVI віку».

Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому

від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої

газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів


Іван КОРСАК14

має силу перемоги, то брати українці мають бути горді,


– вони завоювали своїми піснями Льєж».

Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні

зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився

навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати

Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні

Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на

якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на

великі життєві шляхи.


Дороги, дороги, дороги…


Залізницю Козятин – Вінниця, безперестанно курсуючи,

охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без

втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили

станції Голівка і Голеандра.


На станції отець Пащевський побачив знайомого уже

підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом,

майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки:


Шотландське військо зайняло


Англійців під горою,


Нема рятунку їм, нема, –


Складають долі зброю.


Підстаршина переможно у високо піднятих вгору

руках тримав, щоправда, не здобуту зброю, але не менш

важливу здобич – в одній руці були новісінькі чоботи,

в другий, судячи з усього, білогвардійський кітель. На

цих станціях українське військо захопило два ешелони

Добровольчої армії з одягом. взуттям та іншим таким

потрібним майном для бійців.


Доки вояки здирали з себе ганчір’я, з якого не вивітрився

як слід ще запах пороху «трикутника смерті»

і перевдягалися в обмундирування хай і ворожої армії,

зате новісіньке, з сусідньої станції телеграфіст вистукував

у штаб Денікіна панічну телеграму: «Разбитая нами

Украинская армия оказалась у нас в тылу».


 15

І знову в похід, і знову Пащевський відмовить в проханні

вояків підсісти на будь-яку підводу – так і йтиме він

усі дві тисячі п’ятсот кілометрів, які суджено буде здолати

того Першого Зимового… Стрімкий бій за Липовець,

і ось уже отець Павло вітає бійців зі здобуттям першого

повітового міста. Щоправда, не обійшлося також, як

часто-густо в житті трапляється, без гірчинки. Стрімко

і несподівано через день захопили Ставище – там якраз

перебував штаб армії генерала Бредова, недавнього завойовника

Києва, того самого генерала, що так гонорово

заявляв: «Київ – мати міст руських, він ніколи не був

українським і не буде!» Заскочені штабісти метнулися в

паніці вусібіч, а от Бредова виручив автомобіль. Кіннота

полковника Дяченка рвонула за подарований Антантою

«ролс-ройсом», сперш удача посміхалася кіннотникам,

ось-ось вже наздогнати мали, але далі дорога пішла з

гори і врешті авто в густому до того ж тумані вдалось

відірватися і втекти.


Самовпевнений подільський губернатор, як виряджав

дев’ятого грудня з Вінниці ешелони для білих на

фронт, то гонорово хвалився: «С украинцами наконец

покончено. Сейчас у нас один враг – большевики, и с

ними то мы справимся. Богатый край рассцветет под

управлением русского правительства». А вже одинадцятого

грудня він втік до Одеси.


Зима набувала узвичаєних споконвіку прав, але армія

рухалася, прощупуючи шлях невтомною кінною

розвідкою, і рідко на одному місці спинялися більше,

аніж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх

стрічали стривожені очі в щілинах ретельно завішених

вікон, бо влади мінялися мало не щотижня, а то й кілька

разів на тиждень – коли ж роздивились нарешті ті очі, то

розвиднювалося на лицях:


Іван КОРСАК16

– Та то ж свої! Он і батюшка з ними.

Вибігали на вулиці, несли харч воякам, яка хата і чим

багата.


– Беріть, більше днів, ніж ковбас. Ще дорога вам,

певне, далека.

А от зброєю ділитися не вельми спішили. М’ялись

дядьки, за вухом чухали.


– Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться.

І не знаходилося у всенькому війську бурмотуна, що

міг би з легким серцем їх осудити.

На тому довгому та істинно студеному шляху в отця

Павла траплялися і сумні, і кумедні, і ті й другі водночас

випадки. Довелося якось заночувати в невеликому

хуторцеві уже в херсонськім степу – стоптали за перехід

ноги та й вистудилися на злющих вітрах, від яких аж

душа вимерзала, бо врешті зима пригадала своє покликання.

Набилося чималенько разом з Пащевським козаків

у хатину, погодувала їх щиросердна господиня, чим і

що лишалося ще в комірці, та й давай на долівці стелити

солому для відпочинку.


– А ти, старенький, – каже Пащевському, – лізь під

піч, та хоч там відігрійся.

В тутешніх краях підпіччя споконвіку утримувалося

охайно й чистенько, відпочивати належало в нім найстаршим

та найповажнішим.


Не відмовився цього разу отець Павло відігріти

одубіле тіло, тільки вдосвіта розбудив його жіночий лемент.


– І нема ж, людоньки добрі, на них ні хороби, ані

холери! Хоч би швидше ота Петлюра прийшла…

З’ясувалося, то плакала і заламувала руки сусідка:

матір у неї захворіла кріпко, на судній дорозі вже однією

ногою, а висповідати й соборувати нікому.


 17

– Вимордували ті бандюки всеньких попів, і нема

тепер ради, – голосила сусідка у розпачі.

Розказували, що в тутешніх краях з кривавим розмахом

погуляли банди: священиків прив’язували до тачанок

залізними ланцюгами, обхоплювали ними кругом

шиї і пускали коней ускач, аж доки не відривалася голова

у нещасної жертви.


Один з козаків узявся заспокоювати сусідку.


– Та знайду я вам батюшку, тільки не плачте.

– Де ж його взяти, як вирізали всіх?!

Пащевський виліз з підпіччя у звичайній для щоденних

походів військовій формі, бо ризи беріг тільки для

треб.


– Та який з нього батюшка, він в такій, як усі, чумарці…

Аж очі в сусідки круглими стали, як з’явився небавом

отець Павло у належному облаченні, зі святими дарами

й хрестом на грудях. А як причастив і соборував

стареньку, то пішов поголос поміж людом:


– Оце то правдиве військо, з Богом іде.

Нанесли хуторяни козакам хліба й сала, іншої поживи,

а як рушало військо в подальший похід, то пристав

до його з добрий десяток тутешнього парубоцтва.


Обступали вояків у кожному таки селі, все розпитували,

а найбільше юрмилися біля отця Павла, бо ж

зроду-віку панотець знався своєю людиною, своєю від

дня та години хрещення і аж допоки наступить час гріб

запечатати.


– А чи втримаєтеся?

– Чи ж то правда, що червоні більш не воюють з

вами, а тільки з Денікіним?

Високий, сажень у плечах, отець Павло повертався до

одних, то до других, відказував найбільш нетерплячим.


Іван КОРСАК18

– Втримаємося, як належно Бога проситимо. А от за

червоних і Денікіна – то неправда…

І він вкотре розповідав про таємну інструкцію Троцького,

яку розвідці вдалося переловити. «Товарищи!.. – напучував

Лев Троцький агітаторів, яких посилав в Україну.

– Конкретно Ваша задача сводится к следующему: Не

навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех

пор, пока наша власть там не окрепнет. …Говорить,

что Россия тоже признает самостийность Украины, но

с советской властью… Труднее дело обстоит с Петлюрой,

так как украинское крестьянство только на него

и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или

провокатор без разбору везде и всюду будет твердить,

что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не

разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская

власть в союзе с Петлюрой».


Врешті після якогось такого запитання Пащевський

переговорив у командуванні з політреферентом Совенком,

аби щонайбільше якоюсь листівкою поширити ту

інструкцію, аби люди знали, звідки йде хитрування й

лукавство. Порада придалася командуванню і небавом

листівка півмільйонним тиражем вже шелестіла у краї в

нагорьованих і огрубілих селянських пальцях.


Щирим був Омелянович-Павленко, коли в слові напутньому

перед Зимовим походом казав побратимам:

буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, і як

дійшли до Вознесенська, то хоч у бій іди голіруч. Хвилювалися,

як ніколи, вояки, підходили за благословенням

до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не

знаходила місця.


– Не маю я вам сказати іншого, окрім істинного у віках:

віра спасе вас.

Як почався штурм, то частина бійців мала лише


 19

по кілька набоїв, а деякі й зовсім не мали. Червоні

зважилися на контратаку, але тут українська кіннота

лавою огорнула ворога, все змішалось в затятій рубці,

де вирішували уже не патрони, а сила духу. Місто

впало. В наказі номер вісімнадцять по Армії командувач

писав: «Величезна військова здобич є нагородою козацтву

за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за

довгий, тяжкий і славний похід».


Командувач мав усі підстави вжити вираз «величезна

військова здобич». Тут було взято двадцять вісім

гармат, два мільйони рушничних патронів, чотири ешелони

військового майна та інше таке потрібне армійське

добро.


Які б солодкі слова чергове військо не набалакувало

у черговому селі, чим би не присмачувало те улесливе

слово, а селянин своїх пізнавав по ділах. Як зайняло

українське військо Бобринець, то сорок тисяч пудів

хліба, пограбованого більшовицькими формуваннями

у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож

люд не тільки ділився харчем – розбирали по домівках

хворих та поранених, помагали в розвідці, підсобляли

підводами. А як служив у Мотрониному монастирі

отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий

похід і панахиду по вмерлих та забитих козаках і

старшинах, то важко було дорахуватися – на молебень

більше прийшло військових чи цивільного люду з довколишніх

сіл.


Знаючи думку людності, що неслася без пошти і телеграфу,

червоне командування запропонувало разом виступити

проти денікінців. Але надто багато завдано кривди,

щоб з ними бодай розмовляти. Ще раніше Омелянович-

Павленко пропонував Добрармії спільно йти проти

червоних – але ті гонорово і зверхньо відмовилися. Тепер


Іван КОРСАК20

же білі самі шукали стежки, аби порозумітися з українським

командуванням. Якраз на Різдво двадцятого

року начальник одного з фронтових відділів Добрармії

полковник Попов направив українському командуванню

листа: «Начальник Ольгопольского отряда

Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта.

Господин командир, согласно приказанию моего начальства,

прошу Вас не отказать ответить на следующие

вопросы:


1. Согласно ли украинское командование вступить в

переговоры с командованием Юга России, возглавляемым

генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями

враждебных действий для совместной боевой работы

с нашим общим врагом – коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры

в случае благоприятного их исхода и будущий союз

наш не обусловливался пока никакими «политическими»

обещаниями той или иной стороны, так как политика

требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте

добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного

для переговоров на станцию Головатовское

или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую

станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я

мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение

в моем к Вам уважении. Полковник Попов».

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній

оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому

листі він зізнається: «…У вас є те, чого немає у нас,


– прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам,

– військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна

не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві

прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».


 21

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і

Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали.

Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня

не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної

дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від

втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень.

Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові,

мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ

злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на

якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати,

думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його

не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра



Удовиченка:


– Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної

братні Українські армії після півроку важкої розлуки

й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім

братнім пориві і знову будуть звільняти простори

рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх

частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі

радість – радість воскресіння з мертвих Українського

народу.

3


І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець

Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро

взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею,

йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у

небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну

пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних

іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі

курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,

ярами й перелісками.


Іван КОРСАК22

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих

по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався

присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч

з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,

тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці

панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов

по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в

духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу

українською мовою.


– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,

никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони

залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи

гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так

і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…

А де мені взяти книги українські богослужебні? Та

й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що

з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»

в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

»…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий

то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні

та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового

походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві

Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла

делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань

УНР, потрапить в руки характеристика його,

підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми

усвідомлений і корисний в українських справах і визначається

великою популярністю і поваженієм поміж

українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом

закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха


 23

рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть

тобі до непристойного діла вдався.


У столиці отець Павло в нові клопоти з головою

порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях

надрукувати тексти Універсалів і актів

Української держави «для оголошення їх з церковних

кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і

хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання

Всеукраїнського церковного Собору.


Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла

Україна не тільки про державну свою незалежність, а

й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не

на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати

Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися


– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали

окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина

і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований

люд у солдатських шинелях тюлькою набивав

вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг

– куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах

і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки

листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів

до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,

окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,

здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду

Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання

в справи церковно-релігійні, як справу приватну,

як справу людської совісті, що не підлягає компетенції

урядових державних чинників».


Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський

у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.


Іван КОРСАК24

– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді

Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не

йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.


– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали

слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним

для його відвідувачів, бо знали Грушевського

як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському,

коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном

Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за

дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.

Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством,

у якого навіть рвучкі протяги всенародних

хвилювань не могли вивітрити з голови імперського

духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит

Володимир, корінний тамбовець, якого доля

закинула у такий далекий і незрозумілий для нього

край: кривився митрополит і міцно затискував губи,

ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця

Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром

Київської духовної консисторії, і він цей спротив,

нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з

перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому

не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі

отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит

тільки головою рвучко крутне, мов від раптового

нападу зубного болю.


– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський,

сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав

у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях

Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець

митрополит Платон, вкупі з організатором


 25

чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм

Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами

заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор

архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед

очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували

Українську Народну Республіку.


Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго

чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю

площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий

люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті

дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос

сивого архієпископа:


– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це

голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали

мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився,

виріс, мовою котрого співав…

А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ

владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням,

а хто з погано прихованою злістю й шипінням

гортали сторінки газет:


– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не

може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу

перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса,

чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком

і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним

інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.

Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся

православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні

ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої

предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор

церковної історії.

Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика

плете селянин постоли, плів московський посланець


Іван КОРСАК26

з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги,

щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику,

аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити

в Москву.


– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до

патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит

Платон, штрикнувши настороженим поглядом

владику Олексія.

– У мене про це немає жодного документа, принаймні

якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.

– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував

взяти Платон.

– Ні, не надходила.

– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах,

при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував

раптом російський гість. – Але я певен, що небавом

її одержите.

І подає указ московського синоду. Архієпископ біг

рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву

і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати

свою особливу думку?


– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів,

– повернув те добро він митрополитові Платонові.

– Я не боюся ніяких погроз.

Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву.

Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом

Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної

церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього

Собору.


– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор

представників від Грузинської і Румунської православних

церков, – доповідав отець Павло.

– Від якої Грузинської?! – витріщився московський

митрополит, то ж бо він був недавно екзархом Грузії і


 27

саме його попросили чемно їхати собі додому; митрополит

гарячкував помітно і не зважив на правила доброго

тону не перебивати промовця.


На мить у залі серед делегатів ради запала тиша, одні

затамували подих в очікуванні, чи знайде достойну відповідь

отець Павло безцеремонному і нарваному гостеві,

іншим забило дух від обурення – московський патріархат

не визнає відновлення автокефалії Грузинської

церкви, а Київ у такий спосіб оприлюднить думку про

чинність рішень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12

березня 1917 року після більш ніж столітнього поневолення

духовенство Грузії ухвалило відновити свою непідлеглість

Москві. Після завоювання Росією Південної

Бессарабії та Молдови Румунська церква теж втратила

незалежність і мали пройти ще довгі й бурхливі роки,

доки буде вона піднесена до рангу Патріархії.


– Нагадаю вам, що є на Божому світі церкви – Грузинська,

Румунська, Московська… Можу далі перераховувати,

– обернувся до митрополита отець Павло і смішки-

пересмішки залешестіли залом.

Той шелест митрополитові Платону схожий був на

шелестіння сторінок сьогоднішньої вранішньої київської

преси, де читачі обурювалися, що розкомандувався тут

заїжджий митрополит, як єфрейтор на плацу перед новобранцями:

«Направо! Наліво! Шикуйсь!» Зрештою

навіть влада, яка довго і байдуже, так собі, крізь пальці

дивилася на церковні справи, і та не витримала. Одного

ранку принесли митрополитові казенний пакет з урядовими

сургучевими печатями.


Повагом, як і все, що робив Платон стосовно своєї

парсуни, розрізав він той конверт. А під державним

українським гербом був короткий, але вельми несподіваний

для нього лист.


Іван КОРСАК28

«Високопреосвященному Платону. Київ. Лавра.


До Генерального Секретарства Внутрiшнiх Справ

надходять як од церковних, так i вiд громадських кол

вiдомостi, що дiяльнiсть Ваша в характерi посла Московського

Патрiарха спричиняє всiлякі непорозумiння,

якi можуть вiдбитись шкiдливими наслiдками на громадському

життi України. Генеральне секретарство

Внутрiшнiх Справ, яко влада керуюча внутрiшнiм

життям Української Народньої Республiки, стоїть на

сьому, що дiяльнiсть i окремих особ, i цiлих iнституцiй

на територiї України пiдлягає без винятку державнiй

зверхности України. З огляду на се Секретарство Внутрiшнiх

Справ примушено звернутися до Вас з проханням

мати на увазi, щоб виконуване Вами коло обов’язкiв посла

Московського Патрiарха не порушувало нормального

ходу державного життя на терiторiї Української

Народньої Республiки.


За Генерального Секретаря 30 Грудня 1917 р. № Внутрiшнiх

Справ Товариш Генерального секретаря Абрамович.

Виконуючий Обов’язки> Директора Справ Конфесiйних

(підп.)»


Заходило на велике, рокове свято. У надвечір’я Богоявлення,

сподіваючись на християнську розмову, що в

такий вечір душі людські очищаються, як від прилиплого

намулу, від мирської суєти і шарпанини, пішов

отець Павло Пащевський до митрополита Платона на

чергові переговори. Отцеві Павлові, як по щирості, не

хотілося навіть бачити цього чоловіка, що гороїжився,

мов накислий на дощі горобець у пізньоосінню негоду,

вдаючи з себе куди поважнішого птаха, але справа має

бути важливішою власної нехоті.


– Нашу церковну раду турбують розмови про

можливу заборону в священослужінні архієпископові


 29

Олексію, – добирав обачно слова отець Пащевський, аби

потім не перекрутили й лукаво не витлумачили його, неспішно

добирав і перебирав кожне слово, повертаючи

його навкруг, мов ще й приглядався до того слова з іншого

боку.


– Зараз то лише розмови, – митрополит обминав зустрітися

поглядом з отцем Павлом, як обминають одне

одного стрічні на вузенькій дорозі, аби і пройти, і не звалитися.

– Це було б ганьбою для всіх нас, для всього православного

світу і його ієрархів. Наші стосунки від цього

не поліпшають, владика Олексій є почесним головою

Всеукраїнської церковної ради, – отець Павло щосили

стримував себе, аж в скронях дрібні молоточки вистукували

від напруги, йому хотілося відверто сказати, що та

ганьба ляже винятково на нього, московського жандарма

в митрополичому облаченні, на все патріарше тогочасне

оточення; хотілося, та не міг, мав зробити усе для

великої їхньої справи.

– То лише розмови, – повторився митрополит.

А на ранок архієпископові Олексію вже принесли

листа про заборону. Поважний історик православної

церкви в Україні і громадський та церковний діяч Іван

Власовський про це так напише: «Митрополит Платон

запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на

архієпископа Олексія ніхто не збирається. Одначе ранком

7 січня архієпископ Олексій одержав листовне повідомлення,

що постановою єпископів, затвердженою митрополитом

Платоном, як представником московського

патріярха, він, архієпископ Олексій, забороняється в священнослужінні;

повідомлення було підписане всіма присутніми

на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави

до цієї заборони – вияснень не маємо і по сей день».


Іван КОРСАК30

Ще до того, як знову озвуться на площі святої Софії

дзвони і під вигуки «Слава!» в’їде Симон Петлюра з

членами Директорії в Київ, владик Антонія та Євлогія

врешті заарештують і повезуть на захід. Як садовили у

вагон, то перепитав їх вельми цікавий охоронець:


– За що ж то вас, батюшки?

– За православну віру, – гордо відкаже Антоній Храповицький.

Недовірливо покрутив головою вояк.


– За віру у нас не буває, ви, може, злодії…

Вистукували колеса під вагоном на рейках, і вистукували

в усі світи телеграфісти російського білого

руху: владики ув’язнені. В українських посольствах за

рубежем насторожено і недовірливо перепитували: чи

то правда, чи те можливе? Один німецький пастор навіть

писав про «ґвалтовний спосіб впровадження української

автокефалії революційною владою». А правду

через літа розкаже сам владика Євлогій. «Коли в Києві

мене заарештували, я думав, що мені кінець… Тепер,

оглядаючись назад, бачу, що полон був благодіянням, великою

Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність…

Полон зберіг мені життя».


Без лукавства цього разу писав владика. Тільки пір’я

з розпорених подушок літало митрополичими покоями,

поспіхом недограбовані речі розкидані на підлозі – київського

митрополита Володимира, що так боявся української

церкви, п’яні російські муравйовці вивели, штурхаючи

прикладами, і розстріляли.


Змигували за вікном дерева й будинки, вистукували

під вагоном владик Антонія і Євлогія колеса на стиках

рейок, і так само вистукувала думка в причетних до

їхньої долі: куди ж подіти оцих двох політиків, що за сумісництвом

душпастирами числилися? Нараяли їх від


 31

правити сперш до митрополита Андрея Шептицького,

якраз із полону російського він повернувся.


Митрополит особисто зустрів прибулих.


– Просимо, просимо… В мене є вільні кімнати, будьте

моїми гістьми.

Дні, що прожили двоє прибульців у митрополита

Шептицького, були сповнені не тільки духовних бесід,

йшлася мова і про мирське, бо ще зусібіч гриміли фронти,

рушилися під снарядами старовинні будівлі на старовинних

вулицях, стелилися дими понад понівеченими і

понищеними селами. Цікавитиме гостей постать самого

митрополита, його світобачення, його погляди на життя

і стрімкі тодішні події. Про одну з таких розмов згадуватиме

потім архієпископ Євлогій.


Якось цей владика запитав митрополита Шептицького:

«Як ви, представник польського аристократичного

роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?

» Митрополит усміхнувся. «Ви хочете завинити

мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте

вам сказати, що Шептицькі – рід руський, але у XVII

в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили

ім’я руське. Я виправляю помилку предків»… На цю

тему ми розмовились більш докладно… Митрополит

не кривив душею… Східне православіє, Україна, давня

Київська Русь… Все те було його «Святеє-святих»; він

вважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську

стихію, яку не можна етнографічно ототожнювати і політично

сполучувати з Великоросією. Історична доля

й путі України й Великороси різні… Такого роду щирі

розмови зблизили нас».


…Розбігалися вусібіч дороги тих, хто закладав підвалини

української унезалежненної церкви, хто клав перші

ряди цеглин, свої шляхи судилися таким, як владики


Іван КОРСАК32

Антоній з Євлогієм, хто ногами копав ще теплу від руки

будівничого оту цеглу, поспішаючи, аби розчин в стіні

не взявся у силі і не зцементував будову навік. Дорогою

отця Павла Пащевського була та, якою йшло українське

військо до останнього дня, до роззброєння і очевидного

вже інтернування. А напередодні, як скласти зброю, командувач

говорив з отцем Павлом так, начебто він був

старший літами і мав духовний сан та право на щиру

сповідь.


– Отче, вертайтеся, у вас семеро дітей. Самі знаєте,

як буде їм, знаєте і про наше майбутнє, табори та колючий

дріт.

Довго не міг щось відказати отець Павло, бо десь там

у душі кровоточило, а зараз хлюпнуло й поготів.


– Я піду з усіма, з ким досі йшов, – тільки й вимовив

урешті.

З усіма в табори пішли розділити гіркий хліб інтернованих

і православні, і греко-католицькі душпастирі. З

отцем Володимиром Ганилевичем, колишнім парохом в

Тисові, всі дороги ті непрості долали його сини, українські

старшини – Іван, Ярослав, Костянтин і Степан. Не

пускав через Збруч єпископ отця Ганилевича, просив залишитися

у єпархії. Та відмовився армійський духівник:


– Там, де мій народ, де чотири мої сини, там і я.

4


Запах поту, немитого тіла й махорки, а ще чадного

вугільного диму від паровоза та загидженого перонного

нужника отцеві Смарагдові геть забивав дух.

Він щомоці пручався крізь сутолоку людську до недалекого

вже вагона, штовхаючись немилосердно, рівно ж

як інші, аби лиш дістатися омріяних тих підніжок, доки


 33

не рушить поїзд; у цій колотнечі ніхто не зважав ні на

кого, колотнечі знервованого люду, над головами якого

стояв гармидер, перекритий хіба пронизливим криком

невиспаної дитини. Ще трішки, ще, аби пройти поміж

цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне

і зголодніле стадо, що виривається нарешті на волю з

кошари, безцеремонним і нестатечним людом, який не

зважає навіть на його священицьку одіж. То його хтось

тузоне, то він когось, комусь він наступав на ноги, і так

само йому, аж поки збоку не почувся зойк:


– Батюшко, майте совість…

Отець Смарагд повернув лише голову, бо тіло усе

затисли, і зіткнувся очима з солдатом у формі січового

стрільця.


– Зацідили мені просто в рану, – на перекривленого

від болю обличчі у того промайнула благенька подоба

усмішки.

Раптова злість, довго тамована, прорвала врешті отця

Смарагда: як починається снігова лавина з одного недбало

кинутого камінчика, так кинуте з болі слово пораненого

стрільця збурило його душу і дало початок лавині;

у ній змішалася вся кривда останніх років, муки і поневіряння

воєнного часу, синодська образа з довго нездійсненим

ректорством, яке тільки тут відбулося нарешті,

нешанобливе ставлення черні до його сану, шарпанина й

невизначеність упродовж останніх років. Та лавина наростала,

як справжня, – сперш тихий шурхіт, далі снігова

хвиля, а за тим нестримний вал, що захоплює в себе каміння

і все на своєму шляху, шурхіт переходить у гук, потім

в гуркіт, врешті у грізний грім; і немає спину лавині.


– Это ты мне, исчадие Вельзевула? – стрільцеві у

відповідь кресонув до іскри Смарагд, не в силі здолати

лавину.


Іван КОРСАК34

– Не навмисне, я знаю, та однаково ж болить, – перекривлене

з болю обличчя від несподіванки знітилося.

– Ого, як піп-москалик заговорив, – здивовано докинув

інший стрілець поруч з пораненим товаришем.

Лавина котилася, щось під’юджувало отця таки насолити

цьому непоштивому натовпу, то ж навмисне не

переходив на розмову українською:


– Вам скоро вкажуть своє місце, недовго чекати. Весь

Донбас і до Одеси та Києва за Денікіним, взятий Орел, ще

день-два – і те буде з Москвою, а з вами куди простіше.

– Та він же шпик москальський, – аж підсвиснув товариш

пораненого.

– Батюшко, або припиніть, або інша розмова буде,

– поклав важку руку на плече Смарагда огрядний старшина,

що пробирався до вагона поряд.

– Руки короткі, я духовна особа, – лавина як уже

розігналася, то не могла раптово спинитися – і Смарагд

додав ще кілька теплих слів, як сухих дровець у готове

знятися д’горі багаття.

– Е-е, та ви невиліковний, – і собі подивувався старшина.

– Взяти його. І ведіть за мною.

Обидві руки Смарагда чіпко тримали двоє стрільців,

гурт бокував і протискувався вліво з шарпанини людської.


Отець Смарагд не знав, куди його везуть, він поступово

за дорогу схолонув – лавина врешті добігла

підніжжя і згасла. Не звиклий картати себе, він вперше

таки собі дорікнув. Але не за гостре слівце, не за те, що

нагадав оцим мазепинцям чи то пак петлюрівцям про

неминучість і невідворотність того, що, на його думку,

вже не за горами. Денікін і справді взяв Орел та Вороніж,

справді навис над Москвою – йому надійні люди казали,

що більшовики спішно готують підпілля та свій уряд


 35

евакуюють у Вологду. Україна ж для Антона Івановича


– то хіба гарбузове насіниня… Отець Смарагд картав

себе хіба за згаяний час.

Дорога для отця чомусь виявилася надто довгою, і

чим далі тягнулися години, тим більше його облягала

тривога, мов заплаву ріки туман в передосінньому надвечір’

ї. Він вважав себе за людину не з лякливого десятка,

за життя своє боявся найменше, байдужі були йому

якісь ще там капості, що могли б вчинити оті тимчасові,

до приходу справжньої російської влади, правителі цього

краю. Інша, до того ж вельми прикра, думка точила

душу, як шашіль старе дерево, точила невідступно, неголосно,

зате настирно – зі світлої його надії, мов після

трудів того шашеля, могло посипатися лише порохно.

Смарагд добирався спішно до Харкова, який займало

денікінське військо, бо йому переказували, що якби він

туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер

же, через якогось задрипаного стрільця на пероні,

момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми

непевні.


Із заарештованим не в міру балакучим священиком

стрільці навіть уяви не мали, що належить вчинити і куди

його подіти, тож доповіли насамперед в Головну управу

душпастирства, керівникові її, отцю Пащевському.


– Знайома пташка, і доволі скандальна. Тож обачніше

з нею, від кримінального переслідування поки звільнити,

– якось зовсім буденно мовив отець Павло – на подив

стрільців, бо ж арешт священиків їм на пам’яті не

траплявся. – Буду про неї казати міністрові ісповідань,

але сперш хай ця пташка дасть необхідні пояснення в

установленому порядку.

Міністр ісповідань українського уряду професор

Іван Огієнко тільки голову опустив.


Іван КОРСАК36

– То ще одна гіркота життя нашого… Треба час, аби

виросли справжні душпастирі цього люду і цієї землі.

Оскільки Холмська духовна семінарія з теперішнім

осідком у Кременці урядом України визнана недавно

державною, то слід виділити кошти на річне утримання.

А отець Смарагд хай їде виконувати властиві йому

обов’язки – повіримо цього разу, що не лукаве писав він

слово, – і міністр зашелестів письмовим зобов’язанням

Смарагда про припинення виступів проти української

влади.

Отець Пащевський ще мав виписати Смарагдові посвідку

на дорогу, аби норовистий архімандрит не втрапив

десь у нову халепу.


Смарагд, забачивши у прибитому штампі слова «автокефальна

церква», смикнувся було, мов ґедзь його щойно

куснув.


– Довідка з тутешньої лазні. Немає такої церкви, бо

то все відступництво. Липовий документ.

Отець Павло не знав, чи йому сердитися, чи сміятися:

скільки цьому чоловікові не кажи «голене», однаково

стоятиме на своєму, навіть пальцями, як топитиметься,

з-під води показуватиме «стрижене».


– Отче, відступництво від чого? – Пащевському не

було великої охоти всерйоз сприймати їжакуватого гостя.

– Від правил, введених тисячу і більше років візантійськими

царями та царицями? Правил, добрих для тодішньої

тоталітарної держави, але цілком невідповідних

сучасним європейським устроям?

– Знаєте, як стане кожен ламати утверджене віками,

то тільки пилюка і щебінь залишаться від величної

Святої будівлі, – якось дивно говорив Смарагд, говорив

із майже затиснутими зубами, одні губи ворушилися

– нервово і швидко.


 37

– Навіть не уявляю, не відаю способу, – Пащевський

пересилював себе, але відказати мусив, – як влити

в старі візантійські міхи молоде вино української віруючої

нації… Може, й були грецькі ієрархи добрими

для свого народу, з його тодішньою душею, властивим

саме йому менталітетом. А для нашого народу потрібні

ієрархи свої, українські, які знають прихожанина з

колиски – тільки в такому разі українська церква засяє

світові душею українською, а не грецькою, французькою

чи польською.

– Ми ніколи не дивитимемося на світ однаковими

очима, – погляд Смарагда був спрямований мимо Пащевського,

мов то не з ним балакав, і говорив так само із

затиснутими зубами. – Ви кажете «українська церква»…

Але ж спочатку була Русь, термін «Україна» появився

куди пізніше, і то завдяки випадковому і тимчасовому

географічно-політичному станові. Та ще й стосується

термін той зовсім невеликої частинки древньої Русі, яку

хрестив Володимир усю, а не якимось клаптями. І тутешньому

духовенству має бути соромно за один лише

помисел…

– Я не буду соромитися того помислу, – тепер

вже Пащевський притискував, тільки не зуби, а кожне

окреме слово. – Те, що ви звете розкольництвом і

самосвятством, нехтуючи традиції древньої Aлександрійської

церкви і початки християнства, ми вважаємо

блискучою сторінкою не лише історії відродження

нації, а й історії християнства нашої ери… Це вельми

суттєво для православ’я, якому несила порвати вже

поіржавілі окови консерватизму – невипадково католицизм

має неспівмірно більше число вірних.

– Нам ні про що говорити, – кинув погляд архімандрит

на стелю, наче саме там були виписані завершальні


Іван КОРСАК38

фрази їх розмови. – Зле слово ворога – істинна похвала

справжньому християнинові.


– Досить уже ворогів повишукували в російській

церкві, де московський цезаропапізм закінчився закономірно

богоборством і невіглаським безвір’ям, – отець

Павло повільно вставав, даючи знак про закінчення розмови.

– Ми ж будемо молитися за всіх християн, за всіх

сущих на цій землі.

Так знову на мить зійшлися життєві шляхи Пащевського

і Смарагда, і побігли вони далі в роки поміж полями,

перелісками і лісами під змученим небом, під яким

ще довго пливти чорним димам воєнного лихоліття.


5


Тoй самий френч був на міністрові, в якому бачив

його отець Павло останній раз при зустрічі у Кам’янціПодільському,

хіба тільки трішки лацкани того френча

на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвіли. Стіл

у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав

із-за них, немов з-за паркана.


– Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось

прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?

– Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про

дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов

до справи.

Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною

й дітьми вчора тільки поселився в дешевенькому

готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно

його цікавило все й одразу – отець Павло Пащевський в

табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка

Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця,

залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою,


 39

певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете

».


Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках

та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває

армія після поразки, якої могло і не статися: було військо,

був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки

західні держави від української справи, – вмили й навіть

не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від

тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і

кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню,

не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській

печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.


– А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів,

особливо поза армією? – нове запитання міністр

раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий

частокіл.

Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…

Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит

Смарагд, що при одній згадці про богослужіння

українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто

з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри

з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись

такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського

краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина,

служить тільки Богові й людям – то про нього розказуватиме

молодий священик, що по висвяті їхатиме у

свою парафію.


– Тебе покликав народ, – передавав священик слова

наставлення Іноземцева. – Покликав для праці на

ниві Його, на добро твого многостраждального народу.

Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами,

молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві,

що він посилає вас… Ми повинні разом створити


Іван КОРСАК40

Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі

Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви

кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.

Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю

до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на

праве діло, Боже діло…


Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став

говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність,

а то й розгубленість серед якоїсь частки православного

духівництва.


– Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися,

– отець Павло з цікавістю біг очима корінцями

книг на столі в Івана Івановича. – Досвітком приходський

священик прокидається і не знає інколи, як звати

буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього

почує. А з українською богослужебною літературою взагалі

чорний день…

– Ту біду ми давно відчуваємо, – професор став гортати

ваговитого записника, мов десь там нотувалася на

проблему вичерпна відповідь. – Дещо, ви пам’ятаєте, ми

робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного

видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство

в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого

руху.

У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись

мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.


– Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у

редакції газет, громадським організаціям, – перегортав

уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого

записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.

– Ось підтвердження нашій розмові.

Професор простягнув Пащевському аркуша, й

отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці


 41

книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої

роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим

заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями

заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що

наша побіда не за горами»…


– То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, – Огієнко

перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі

в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.

– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити

маємо, – виклав першу з думок, з якими прийшов

до міністра отець Пащевський.

– Допомога дітям українських біженців, – додав своє

професор.

– Висвята нових священиків…

Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш

на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й

без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.


– Сповіщати про наше церковне життя в Україну та

за кордон, інші держави.

– Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.

– Звернутися до провідництва українських православних

приходів у Канаді й Америці з настійним закликом

порятувати тут українських дітей…

Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському

чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого

писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю,

кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт

давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.


І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана

Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила

і зразки вимови», «Український православний молитовник

», «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську

», «Світовий рух за утворення живої національної


Іван КОРСАК42

церкви», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р».

До цієї серії долучилися й інші знані автори. Професор

В. Біднов видає «Українську справу на Вкраїні», І. Пеленський

– «Український церковний стиль», книги йдуть

на Холмщину, Волинь, Галичину, через священиків потрапляють

в табори інтернованих вояків УНР в Румунії,

Чехії, інших держав. Частенько доводиться Іванові Огієнку

бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути

оком, чи втрапляють ті книги за своїм призначенням.

І адреса видавництва вказувалася точна: Тарнів, готель

«Брістоль» кімната № 6…


Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом,

клопоти заради тої землі, чий подих з того боку вітер

хіба принесе, тої землі, про яку говорив Олександр Іноземцев,

землі, де в дитинстві досвітком пролопотіти так

радо босоніж до ставка, аж виляскуватимуть по стежці

підошви, де пахне, як ніколи не здатен вже пахнути перший

огірок, зірваний власноруч на грядці, а рання черешня

розтане в роті швидше за найсолодшого цукерка;

заради тої землі, яка далеко, та люди її, його побратими,

тут – за колючим дротом, виснажені й бліді, бо рум’янець

на щоках хіба засвітиться з туберкульозу, нажитого

на фронтах і вже в таборах; і він, отець Павло, на ці клопоти

присуджений без права на апеляцію.


6


Повільно, з трудом читав свій указ єпископ Діонисій,

сапаючи та на хвильку змовкаючи час від часу, мов спинявся

в далекій дорозі на перепочинок, – давня хвороба

допікала владиці. А як дочитав той указ єпископ про

призначення архімандрита Смарагда ректором Холмської

семінарії з тимчасовим перебуванням у Кременці,


 43

то подякував отець Смарагд так сухо, що присутні мимоволі

аж перезирнулися.


– Я й до цього виконував ректорські обов’язки, – завершив

десь з докором у голосі Смарагд, мовбито саме

владика Діонисій був винуватцем у тому.

Скалку під ніготь архімандриту, власне, загнали ще

раніше в Москві, біль від тої скалки ніяк не хотів минати.

Вернулися, думав отець, нарешті по розум, але час через

те він згаяв, мав би досі сягнути вищого. Смарагд був

певен, що вартує того, попри образу, ніде й ніколи він

навіть на мить не похитнувся, і крок не ступив від зазначеного

московським синодом. Він ніколи не вчинить так,

як може вчинити, скажімо, єпископ Черкаський Назарій


– обертатися в той бік, звідки вітер віє, і пильно роззиратися,

з якого боку насуплюються чорні хмари. Смарагд

зневажав Назарія за той вчинок і виявлену, хай навіть

мимовільно, слабкість духу.

…Весь майдан перед собором Святої Софії виповнили

кияни і гості того пам’ятного дня, 10 липня 1919

року, урочисті дзвони пливли понад головами тисяч людей

і знімалися лунко в святочне небо, правилася панахида.

Українська столиця у літі дев’ятнадцятого лишалася

ще островом спокою і тихого благополуччя, бо Росія вже

палала від краю до краю, рвали, топтали і шматували її

самі росіяни, тож чимало прийшло на майдан також втікачів

з північних країв, рятуючись від більшовицького

жаху. Вперше за два з лишком століття правилася панахида

по Іванові Мазепі. Правив єпископ Черкаський Назарій,

котрий після від’їзду митрополита Антонія керував

Київською єпархією Російської православної церкви.


– Зі святими упокій… – линула молитва за українського

гетьмана, що стільки церков збудував на цій

землі і так багато зробив для Христової справи, вічную


Іван КОРСАК44

пам’ять хор виконував з таким почуттям, що не літня

спека, а зимні протяги холодили душі.


У проповідях наступних єпископ Назарій обіцявся

прилюдно, що й надалі не чинитиме опору українському

церковно-визвольному рухові. Та коли загули вже недалеко

від Києва гармати російського генерала Бредова,

зламав своє слово владика і видав наказ про заборону

українському духовенству відправляти Божу службу

рідною для цієї землі мовою.


Ні, він, архімандрит Смарагд, так ніколи не діятиме,

і рано чи пізно його оцінити мають належно.

Шкода, звісно, що через прикрий випадок тоді на вокзалі

йому не судилося своєчасно прорватися в Харків,

прибути на обіцяну через третіх осіб єпископську хіротонію.


Тим часом лихі люди, жадібно посміхаючись,

той вогонь, що випалював на корені все живе на російській

землі, перекинули тепер на землі цього за

предковічною натурою мирного краю. Західні області

відійшли до Польщі, на решті України запанували

більшовики, межі єпархій змістилися. Після Ризької

угоди Кременець опинився на польській уже території,

варшавський уряд видав декрет про управління православними

церквами у краї єпископу Діонисію.


Ректор Холмської семінарії раптом не визнає зверхності

того, хто призначав його на цю посаду, пише довгого

і багатозначного листа керуючому єпархією на підрадянській

Волині єпископові Фадею. То, на розсуд архімандрита,

куди правильніший владика, він з владою

УНР відмовився навідріз навіть спілкуватися українською

мовою.


Преосвященний Фадей був справді людиною рішучою

і тямковитою, і, не гаючись, 15/28 лютого


 45

подає синоду єпископів всієї України кандидатуру

Смарагда на нововідкриту кафедру єпископа Дубенського.

А Москвою, уже радянською, нещодавно Дубно

було віддано Польщі, то юрисдикція іншої тепер держави,

словом, на тобі, Боже, що мені негоже…


– Призначення Смарагда Фадеєм, – писатиме І. Огієнко

професорові В. Біднову, – зроблене з однією метою

– накапостити нашому єпископові.

У Польщі церкву від держави не відділяли і тутешні

урядовці пам’ятали ще русифікаторські діяння архімандрита

Смарагда в попередні часи, то ж утвердження знову

йому, у черговий раз, аж ніяк не світило…


Отцеві Смарагдові тоді приснився сон. Начебто їде

він, вдягнутий в гарне і яскраве єпископське облачення,

на вельми розкішній колісниці, їде по кам’янистій незнайомій

дорозі, і спиняється врешті під величною аркою.

Під нею вже чекає його монах, схожий на пам’ятного

йому по зустрічах в Києві та Камянці-Подільському

отця Пащевського, і тримає в руці предмет, що нагадує

чашу для причастя. Смарагд має підійти і висповідатися

та причаститися, але ледве ступив він крок від колісниці,

як де не взялися оси, цілісінький рій, нахабний і

вельми злостивий, той рій крутився, вертівся і загрозливо

дзижчав навколо голови, тож Смарагд мимовільно

махав руками, відбиваючись від безцеремонних і небезпечних

комах – він так розмахував, аж різкий біль

замість оси вжалив у руку.


Смарагд раптово прокинувся – рука справді боліла,

бо розмахуючи нею уві сні, вдарився таки добряче

о бильце ліжка. Архіманрит ніколи не був забобонним,

тлумачення снів вважав заняттям на межі гріха, але цього

разу таки вирішив перевірити значення химерного

сновидіння і взявся нишпорити серед стосу читаних і


Іван КОРСАК46

нечитаних книг. «Колісниця… – шелестів сторінками

архімандрит, враз скинувши сон. – Якщо ви їдете на

колісниці, то незабаром відкриються перед вами добрі

можливості. Коли правильно скористаєтеся ними, мають

явитися неодмінно великі можливості».


Бодай вам абищо, подумки висварився Смарагд,

толку з того, що «відкриються можливості», тільки

зникають вони раптово й негадано, як втікає марево

перед подорожнім в безкраїй пустелі. І він далі гортав

сторінки: «Висповідатися у сні священику – знак можливого

приниження і печалі, цей сон означає, що вчинили

негідне щось, воно завдасть вам турбот і печалі».

Брехня, вже зовсім розсердився Смарагд, не робив він

негідного, навпаки то з ним чинили негідно, оминаючи

незаслужено і нехтуючи його. І вже зовсім без видимої

охоти заглянув ще на одну сторінку. «Оси, побачені уві

сні, означають ворогів, які жорстоко покарають вас і

злостиво чорнитимуть… Часто цей сон символізує

втрату дружби чи втрату велику коштів».


Нісенітниці, до решти роздратувався Смарагд і пожбурив

щомоці сонника геть у куток, аж той злякано залопотів

сторінками, як молодий нажаханий півник від

хижого шуліки.


7


Стрій вояків був звично чіткий, як веліла нагода зустріти

поважного гостя, обличчя стрільців суворі, мов з

холодного каменя тесані, от тільки їхня форма не в’язалася

зовсім з парадом – хтось все ще стояв у поношеному,

витертому і полинялому, а то й підлатаному невмілими

до цього чоловічими руками однострої УНР, хтось

виструнчився у цивільному, ще інший у виміняній на


 47

тутешньому базарі старій уніформі польських жолнєжів.

На зустріч з інтернованими в таборах українськими

вояками у Щипйорно під Калішем прибув Юзеф Пілсудський.


Він ішов уздовж рядів, пильно вглядаючись в лиця

стрільців, які по черзі були то затятими ворогами, то

побратимами у спільній, за вашу і нашу також свободу,

пліч-о-пліч борні з червоною Росією. Він пильно вдивлявся

у ті мовчазні й суворі обличчя, і не знайшлося б,

певне, на світі гадалки чи знахаря, що зуміли б проникнути

в похмурі думки недавнього «начальника польської

держави». Бо то був той самий табір, на тому ж місці,

де інтернували легіонерів Пілсудського, коли вони на

чолі з ним, командантом, відмовилися скласти присягу

на вірність німецькому кайзерові Вільгельмові у 1916

році. А сам Юзеф Пілсудський зараз зрікся державних

справ, закрився від химерного світу в своєму маєтку на

маленькому хуторці Салеювек – тут хіба добросердна

зозуля може накувати копу літ та ранками такий «райрай-

рай» зніме жаб’ячий оркестр, що від подиву аж згавкне

його улюблений пес.


Ніхто всіх тодішніх думок Юзефа Пілсудського не

міг знати, навіть найближче оточення до дна того мисленного

колодязя не могло зазирнути. Він довго вдивлявся

в очі вояків у строю, вздовж шеренг ідучи, і в

промові своїй також не був велеречивим. Але кілька

неголосних слів з того виступу стрільці ще довго пригадуватимуть:


– Я вас перепрошую… Я дуже перепрошую, панове…

То згодом якоюсь мірою проясниться сказане у зізнанні

близького сподвижника Пілсудського Тадеуша

Голувка: «Ми зрадили наших братів-українців»… Ще би

два тижні вистояли і допомогли українському військові


Іван КОРСАК48

в неймовірно тяжкому спротиві більшовицькій навалі,

і зовсім по-іншому складались би доля сусідніх народів


– і хто зна, через роки, не тільки їхня, а й усього європейського

континенту.

Обходячи стрій, навпроти отця Пащевського Пілсудський

раптом спинився, наморщив лоба.


– Отче, здається, ми вже зустрічалися, отак років

два тому чи, може, й більше… Там, у Станіславі, як

бронепоїзда виряджали…

– Тепер довгі роки настали, – посміхнувся отець Павло,

чіпка пам’ять Пілсудського справді не зрадила.

То був небуденний день тоді в Станіславі, отець

Пащевський правив вдячний молебень. Робітники в

тутешніх залізничних майстернях, не вельми роззираючись

коли сонце сходить і коли заходить, виготовили

для українського війська бронепотяг і нарекли його «потутешньому

» – «Кармелюк».


Посвячення бронепотяга стало справжнім козацьким

святом – на нього прибули Головний Отаман УНР

Симон Петлюра, командант Польської держави Юзеф

Пілсудський, чимало інших іменитих гостей, народні і

стройові пісні так гарно співав козацький хор, а юнаки

зі Спільної юнацької школи промарширували парадним

строєм.


– Після вашого благословення бронепотягу судитиметься

неабияка доля, – докинув ніби жартома до Пащевського

тоді Пілсудський опісля служби Божої.

Він не вельми помилився – бронепотяг «Кармелюк»

намотає тисячі кілометрів на рейках, відзначиться у боях

за Гусятин, де в неабиякій помочі буде 3-й Залізній дивізії,

гаситиме атаку за атакою червоних, що силитимуться

форсувати Збруч. Згодом біля Галича в немалій нагоді

стане 4-й Київській дивізії, а як серйозно підіб’ють і


 49

зійде з рейок, то винахідливе робітництво «воскресить»

його, і він знову підтримуватиме війська групи генерала

Загродського – першу, другу і шосту дивізії.


А тим часом по від’їзді Пілсудського свої клопоти

набігали в отця Пащевського. З міністром ісповідань

Іваном Огієнком обговорили як далі жити і що чинити

військовому духовенству.


– Маємо зберегти дух вояцтва, попри фокуси російських

конфідентів і нашіптування та перешіптування

своїх слабкодухих, не можемо порушити віри в українську

справу, – у професора звично на столі копиця книг,

з-за яких визирають тільки втомлені очі, а ще кілька

книжкових копичок просто на підлозі кучкуються попід

стіною.

– Потрібен з’їзд українських військових священиків.

Тільки де його доцільніше, з огляду на наші обставини,

зручніше і краще скликати? – Пащевського в душі інколи

навіть завидки брали за отой обшир клопотів, що

встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор

– окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже

духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з

польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог

зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з

Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти

з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.

– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав

свої аргументи щодо географії розміщення таборів.

– Та й головні наші урядові установи також там.

З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем,

з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський

стоптав немало курних доріг по всій Україні,

а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги

стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських


Іван КОРСАК50

козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства,

заснування братств і створення Української

церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород…

В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у

середині березня двадцять першого року про це говорили

духівники на своєму з’їзді. Українську церковну

раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з

перших питань, яке розглядала рада, було затвердження

тексту поминання влади Української Народної Республіки.


А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко,

пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського

обирають головою Братства святої Покрови, головою

Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в

українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де

вчиться дітвора українських емігрантів.


За благословенням організувати курси військових

капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського,

який отримав повноваження Першоієрарха

Православної церкви у Польщі.


– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати

людина військова, – зауважив практичний архієпископ,

що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися

над цим?

– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський.

– Наш уряд рекомендує генерала Загродського,

добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим

командувачем у Зимовому поході.

– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань

мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед

польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю

рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та

непотрібного хитання. Дивуюсь, до слова, Пілсудському,


 51

що він, старий революціонер, не може укоськати своїх

супротивників. Хай би діяв, як я…


Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя

суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері

місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише

на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не

озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе

ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що

число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся,

нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.


– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, –

хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла

нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для

прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита

Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще

числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався

собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає

про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з

надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду

переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до

розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й

іншим наука затямилася.


– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці

про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного

оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта

своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.

– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не

озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої

великої справи.

Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та

Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а


Іван КОРСАК52

Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка.

І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме

не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.


Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть

стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг

кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну.

Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток,

круто обернувся в той бік, звідки стріляли.


Другого пострілу, на щастя, не пролунало.


«Ти ба, – подумав отець Павло. – Армія наша роззброєна,

роздягнута і голодна, а її так ще бояться, що

стріляють навіть у священиків».


Курси військових духівників таки запрацювали, то

для отця Пащевського було ще чималеньким шматом

роботи, але роз’їдуться згодом його вихованці по Холмщині,

Підляшші, Волині та інших краях, аби нести слово

Господнє, аби звучала в церквах молитва рідною і зрозумілою

мовою.


8


Як тільки зачинилися двері за отцем Пащевським,

архієпископ Юрій запросив до себе помічника з канцелярії.


– Підготуйте указ про заборону архімандритові Смарагду

у священослужінні, – розпорядився владика, бо не

мав звички замислене відкладати у вельми довгий ящик.

Власне, ота несолідна поведінка Смарагда з останнім розпорядженням

просто була ще одною краплиною, і саме

тою, яка переповнила чашу терпіння архієпископа.

Ще перед цим була зі Смарагдом у нього вельми непроста

розмова. Архімандрит повівся в його кабінеті

так, буцімто вони помінялися ролями, начебто Смарагд

став архієреєм над Юрієм Ярошевським.


 53

– Ви знаєте, яку лінію я зайняв, коли йшлося про

запрошення Вас до Варшави, – без дипломатичних вихилясів

мовив Смарагд, пильно дивлячись у вічі владиці

Юрію, як дивиться гіпнотизер на виставі запрошеному

випадковому глядачеві, аби той виконав на потіху залу

якусь кумедну забаганку.

Архієпископ стримав себе з немалим трудом. Він

добре знав, на що натякав Смарагд, доплітаючи до своєї

особистої вигоди хитросплетіння тодішніх непростих

подій.


Закружляла, завертілася віхола у ті часи не лише в

міждержавних справах, а й у міжцерковних. На пропозицію

українського уряду московський патріарх наприкінці

вісімнадцятого року віддає повіти Мінської, Могилівської

та Гродненської єпархій під догляд єпископу

Діонисію, що викликало різке несприйняття тамтешніх

ієрархів, в тім числі і Юрія Ярошевського. А Смарагд,

хоч і був лише нарeченим в єпископи, брав діяльну

участь в православному житті Польщі, бо неабияку

мав прихильність в московського духовенства. Він

справді підтримав архієпископа Юрія – камінь з-за

пазухи на Діонисія ніяк не міг вийняти, тож в особі

Ярошевського сподівався на союзника.


Проте Юрій Ярошевський знав ситуацію куди глибше.

Спільно з іншими промосковськими високими духовними

особами архімандрит підготував потім звернення

до патріарха з проханням не призначати владику

Юрія на Варшавську і Холмську кафедри, натомість

призначити його на Волинь, посунувши геть нелюбого

Діонисія. Таким робом були сподіванки вполювати одразу

два зайці, причому в загінки на те полювання мали

вийти самі прихильні до української справи душпастирі.

Архієпископ Ярошевський знав кожен хід тої заплутаної


Іван КОРСАК54

багатоходової шахової гри, і як тільки Смарагд натякнув

про «призначення на Варшаву», збунтувався було в

душі, та мусив стримати себе.


– Не архімандритам вирішувати, яких владик і на

які єпархії ставити, – відказав якомога тихіше і безпристрасно,

але в тому тихому голосі десь далеко, ген за виднокраєм,

вже чулися громи, вони наближалися і готові

були гоготіти на повну силу.

– Ви в католицькій країні, – не збирався змінювати

тону архімандрит і так само не відводив чіпкого та

пильного погляду. – Попри листи із вельми люб’язними

зобов’язаннями перед польським урядом, маєте піклуватися

насамперед православною справою.

Владика Юрій у душі закипав, в нього наростало нестримне

бажання виставити вже за двері безцеремонного

і доволі нахабного гостя. Він і справді, ще у червні двадцять

першого року, перебуваючи тоді в Італії, писав досить

витриманого листа на адресу польського посольства.

У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листі, він не

дозволятиме собі щось недобре чинити проти польської

держави та уряду її, як також не має на гадці принижувати

католицьку віру. Такі листи зобов’язані були писати на вимогу

польської сторони усі владики, які мали перебувати у

цій країні. Спритні ж московські нишпорки, з серцем подумав

архієпископ, куди тільки свого носа не всунули…


– Нехай архімандрит пошукає у пам’яті Христове:

кесарю належить кесарове. А тих кесарів тепер не духовні

отці призначають.

У владики справді поволі складалися з католицьким

духовенством терпимі стосунки і він не бачив причин їх

з добрадива погіршувати.


Помилявся також архіманрит, виплітаючи, немов

з лози селянського кошика, свою інтригу зіштовхнути

Діонисія Валединського з Юрієм Ярошевським – як за


 55

йшло на важливі, доленосні для церкви справи, то обоє

владик знайшли і порозуміння, і спільні точки зору.


– Але я прийшов зовсім не для того, щоб вдаватися до

споминів про Ваш шлях у Варшаву, – вів далі Смарагд, не

звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим

далі набирала небезпечної гостроти. – Ви на ділі спинили

роботу Православного церковного Совєта, пошанованого

православним народом. Зате нітрохи не бороните поступової,

але впертої українізації. Чим та українізація кінчається

– варто лишень згадати бунт ченців у Почаєві…

«Ти ба, – скрива всміхнувся архієпископ. – Заявився

одразу з мішком претензій».


– З приводу «православного народу», – владика

Юрій зашелестів пачкою газет і, знайшовши потрібну,

підсунув її до гостя. – Серед православних в сьогоднішній

Польщі сімдесят відсотків українців, двадцять вісім

– білорусів, а решту становлять поляки, литовці, росіяни,

чехи. Зарубку в пам’яті про це вже зробили… Щодо

Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас,

опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене

десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а

потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним

олівцем: «Нехай вибачить мені Варшавський Церковний

Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути

церковною організацією для всієї Православної Церкви

в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного

з’їзду був представлений як правдивий голос

православної Церкви в Польщі». Часопис «За свободу»,

ще від четвертого серпня.


Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре

глипнув на покреслені червоним рядки, мов там

видрукували особисто на нього образу.


Іван КОРСАК56

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з

третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло,

вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні

двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд

духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння

рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки

не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському

соборі службу Божу українською, тож усім і все

тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під

керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей

Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з

захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів

здійняли крик і ґвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося,

що не пом’янули московського патріарха. Обґрунтовану

відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської

церкви, за якою і тут завше правиться,

патріарха поминають єпископи, а священик має поминати

свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення

канону не поминають владику Діонисія?


Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам,

а з’їзд прийняв ухвалу: «Жива віра вимагає й живої

віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти

від церковнослов’янської мови до народної, живої мови

української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в

міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною

церковною владою потрібні богослужбові

книги».


– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали

криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на

Смарагда твердий і колючий погляд.

Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми

вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши


 57

іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав

назад і відштовхував, владика витримав те без труду

особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь

далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо

саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців

архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати

церкву за нових, ще погано передбачуваних

повоєнних обставинах.


За всю розмову архієпископ Юрій, різкий і нетерплячий

звично, ні разу не підвищив тону, бо дав собі таке

слово і витримав його, – хіба довелося стиснуті в кулаках

руки покласти під столом собі на коліна і так до завершення

мови досидіти. Навіть коли уже в дверях, немов

цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку,

найбільш образливе:


– Замість того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте!

Чи то від протягу, чи таки доклав сили архімандрит,

тільки двері за ним, злякано зойкнувши, хряснули так,

що посипалася з шелестом штукатурка зі стелі у лівому

куті.


9


В отця Пащевського незадовги знову випала потреба

піти до владики Юрія Ярошевського.


– Як ви? Що маєте нового, які настрої духівництва?

– У владики ще з першої зустрічі лишилася якась мимовільна

приязнь до цього кремезного панотця, що стільки

пройшов воєнних доріг і не покинув свою паству під

воротами табору інтернованих – завше жорсткий з підлеглими,

інколи навіть зверхній, він при таких зустрічах

міг забути про свій сан і ставати простим мирянином.


Іван КОРСАК58

– Добра великого на виднокраї не проглядається…

Та все ж не сидимо склавши руки, – отець Павло подумки

перебирав останні клопоти, відкидаючи геть

всі дрібніші, менш істотні. – Почали видавати релігійно-

науковий вісник, перекладаємо богослужебну

літературу, впорядковуємо місцевий український військовий

цвинтар. Знаєте, майже п’ятиметровий курган

там насипали, а на ньому встановили чорний Запорізький

хрест з викарбуваним тризубом та написом

«Борцям за волю України», той напис зробили українською,

польською та латинською мовами. А на гранітній

плиті по центру висікли:

Хай ворог знає, що козацька слава

Не вмерла під ярмом Тирана,

Що кожна степова могила –

Це вічна непомщена рана.


– Чи ви якось оформилися організаційно, чи козацькою

радою, як у старовину, справи лагодите? – Ярошевському

те не було другорядним, там, за табірними дротами,

до чотирьох десятків тисяч, серед яких переважає

православний люд.

– Зараз ми створили Головну раду Братств, – розумів

хід думок отець Павло, – аби не траплялося відоме: той

в ліс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся

на обмаль клопотів. Щоправда, у поміч громада

наша радників бувалих і мудрих призначила – генералів

Володимира Ольшевського і Олександра Пороховщиківа.

Отож і попросився я сьогодні у вас прийняти мене за

дорученням ради.

Пащевський на хвильку примовк. У насталій тиші

чувся лише приглушений передзвін за вікном – кликали

дзвони люд на вечірню.


– Вернутися нам у велику Україну є вельми віддаленою

перспективою, – мовив урешті отець Павло. – Тож


 59

військове духовенство уповноважило мене просити у Вас

підпорядкування Варшавській митрополії. Така ухвала, не

буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших

отців закликали визнати над собою ієрархів Автокефальної

церкви митрополита Василя Липківського.


Отець Павло не міг тільки сказати, що рішення це і

йому давалося з великими сумнівами, ваганнями та душевним

різким і пекучим болем, він також чимало поклав

трудів для відновлення Автокефальної української

церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору

в святій Софії – тоді, в осінні дні надто непевного і

тривожного двадцять першого року. Скільки відозв ним

особисто писано і переписано, скільки зустрічей, щирих

і не вельми дискусій… А ще виникла загроза проведення

Собору без єпископату… Тодішній екзарх України Михайло

Єрмаков не тільки знехтував запрошення, а ще й

переказував, що прибулі на Собор у Софію священики

будуть відлучені від церкви. Кинулися аж у Москву до

єпископа Антоніна Грановського, що відомий був своїм

вільнодумством, проповіді вів вишуканою літературною

російською мовою, щиро цікавився українськими

справами. Вже й згодився було єпископ, навіть квитки

на залізницю узяв та спакував речі, але останньої миті з

невідомої причини чомусь передумав.


– Як би можна було в Москві-ріці пірнути, а в Дніпрі

вигулькнути, то це – так, а пускатися в далеку дорогу

хворій людині не випадає. І взагалі, нащо вам там гнила

колода?

А ще зверталися до архієпископа Парфенія у Полтаву,

владика прийняв досить прихильно, тільки сказав

шукати ще ієрарха. Протоієрей Степан Орлик, що був

близьким до католикоса Грузії Леоніда, пробував висвяту

провести навіть на Кавказі: зі священиком Павлом


Іван КОРСАК60

Пагортаком виїхали до католикоса, тільки далі Харкова

не пробилися, більшовики не пустили.


З єпископом Єлисаветградським Олексієм, вікарієм

Херсонським та Одеським сперш жваво листувалися, бо

прихильно він ставився до української церкви і першим

в Одесі провів відправу українською мовою. Але коли

врешті отець Пащевський особисто зустрівся з єпископом

і передав пропозицію очолити автокефальний рух,

єпископ, справжнє прізвище якого було Бєліков, істинно

щира душа, відмовився.


– Я не українець, не вважаю властивим очолити

українську церкву.

Вже як почався Собор, до патріаршого екзарха Єрмакова

ще раз звернулася делегація з уклінним проханням

прибути в Софію. Повагавшись, прибув він

врешті з кількома священиками, принципово не запросивши

єпископів. Як і личить, його зустріли співом

«Достойно єсть», довго благали висвятити українських

єпископів.


– Я ваш з’їзд не визнаю за Собор, – тільки й почули.

У своїй промові старенький Микола Левицький

звертався словами Євангелії:


– Ми просимо у вас хліба, – не дайте нам каменя; ми

просимо у вас риби, – не дайте нам гадюки…

– Я гадюк не висвячую, – відказав московський екзарх

учасникам Собору, кинув зневажливо у вічі присутнім

у перших рядах академікам Агатангелові Кримському

і Сергієві Єфремову, професорам Володимирові

Чехівському і Петрові Стебницькому, Василеві Данилевичу

і Григорієві Стороженку, письменникам Григорієві

Косинці і Людмилі Старицькій-Черняхівській, композиторові

Кирилові Стеценку і ще сотням учасників Собору,

славетним людям цієї землі.


 61

Як надали слово на Соборі отцю Пащевському, то,

на свій подив, він несподівано розгубився і чомусь став

хвилюватися, наче й не так вже холодно було, а в нього

раптово дрібно тремтіти взялися коліна. А ще видавалося

йому, що почав свій виступ він надто тихо, майже пошепки,

забракло в легенях повітря – він боявся, що почують

його хіба тільки кілька перших рядів. Вже опісля,

в перерві, не стримався і перепитав делікатно знайомого,

чи почули його, чи тільки шелест замість слів з того

виступу вийшов.


– Таке скажете, – звів подивовані очі знайомий. – Голос

у вас пристойно поставлений, то не голос, даруйте, а

єрихонська труба…

Отець Пащевський тоді говорив про церкву в Христові

часи, коли віруючі ще не винайшли різних обмежень,

а в пастирі обирали християни собі просто найдостойніших.


Українських ієрархів тоді рукоположили соборною

висвятою за практикою стародавньої Александрійської

церкви. На все життя в отця Павла ті хвилини в душі

не згладяться, не змиються і не зітруться: в однодушній

молитві поєдналися всі присутні, мелодія духовного

піснеспіву знімалася над головами, ширилася і долала

стіни, і навіть святі на давніх іконах та древніх фресках,

видавалось йому, долучалися до тої всеохопної молитви:

учасники Собору клали на плечі руки один одному,

ті, що стояли на солеї – дияконам, вони в свою чергу на

плечі священикам, а ті вже на плечі висвячуваного; ніхто

не соромився сліз радості, обнімали одне одного, вітали

із Великоднем українського народу. Висвяченим був Василь

Липківський.


…Отець Пащевський сказав, що рішення військового

священицтва підпорядкуватися духовній владі


Іван КОРСАК62

Варшавської митрополії було аж надто вже непростим,

а міг би й не згадувати всі ті вагання та сумніви. Владика

Юрій достеменно знав подробиці і перебіг тодішніх

подій, вельми вигадливо закручених обставин, днів

трагічних і днів високого духовного злету.


– Мудре, гадаю, рішення, – по довгій мовчанці неголосно

мовив владика. – Мудре і мужнє. Не тому, звісно,

що зголошуєтеся під мою опіку і моїх ієрархів, і що то

тішитиме моє честолюбство. Над Церквою Христовою

в Україні чорні хмари зависли, вже гримить динаміт і

падають споконвічні святині, а священикам за молитву

віддячують кулею. Благословляю вас, і вірте, що не зло

правитиме врешті цим світом.

За вікном тихо лився передзвін, кликали дзвони на

Службу вечірню.


10


У своєму рідному селі під Гродно архімандрит Смарагд

мав удосталь часу, тут чималенько він книг перечитав

– читав до знемоги, аж доки букви рябіти не починали

в очах, як рябіє озерна вода від перших крупних краплин

на початку рясного дощу. А як несила була далі книгу в

руках тримати, йшов у недалекий лісок, бродив неспішно

стежками, що їх витоптали пастухи й худоба поміж

дерев. Стежка собі снується, а думки собі… Тої осінньої

пори, коли вже й худоба перестала ходити тут, в останні

дні бабиного літа тиша стояла над лісом, незаймана така і

цнотлива, хіба сорока непосидюча несподівано заскрекоче,

балакуча вельми в нестримному бажанні переповісти

якусь новину усьому птаству лісовому та звірині.


Хоч трішки далеченько, але любив Смарагд забрести

в дубову поросль, де осінь бенкетувала з особливим


 63

розмахом; листя вона фарбувала в усі ймовірні і неймовірні

кольори – від пронизливо-жовтого до червоногарячого;

інколи траплялявся такий листочок, мов хто

його в соку буряковому виквасив; а що вже від багрянцю

– то сліпило очі.


Смарагд неспішно шурхотів листям, добираючись

до знайомої порослі, і так само шурхотів думками, тільки

думки ті ніяк не нагадували торжество і буяння осені,

радше якісь сірі напливали та занудні. Ну чого він такий

нещасливий, чого йому удача, сперш усміхнувшись

зманливо та як дитину цукеркою потішивши, раптом

несподівано і примхливо закопилить носа і геть собі одвертається?

То тягнули в Москві волинку, тримаючи його

підвішеним із призначенням на ректора семінарії, то через

того миршавого стрільця на вокзалі вчасно в Харків

на обіцяне підвищення не зможе потрапити, бо зайняли

по Денікінові те місто большевики, то зірвалося з єпископством

в Дубно, і не тільки через совання туди і сюди

кордонів, а й через невдячного Діонисія. Той зажадав

було відібрати частину майна для нової семінарії, в тім

числі бібліотеку, то Смарагд навіть у листі відповідному

виправдовуватися мусив перед комендантом польським,

що він не визнає своєї підлеглості цьому владиці.


А тепер нова історія… Смарагд уже нарeчений в

єпископа Слуцького, буде вікарієм Мінським, але через

примхи та гонор отого Ярошевського, який навіть права

істинного до нього не повинен мати, знову, як льодина в

окропі, може його надія розтанути на очах.


Заборону, тепер уже митрополитом Юрієм, у священнослужінні

Смарагду восьмого вересня двадцять другого

року потверджує Священний Синод. Звернення до патріарха

в Москву не дає нічого, натомість Синод у Варшаві

власною постановою увільняє Володимира Тихоницького,


Іван КОРСАК64

вислано в Милецький монастир Пантелеймона Рожновського,

як мітлою, метуть усіх, хто досі приязно ставився

і підтримував архімандрита, тримав зв’язок, хай і в обхід

порядку, з патріаршим оточенням у Москві; зрештою, безцеремонно

вимітають усіх, хто сприяв у пришвидшенні

хіротонії Смарагда в єпископи.


Ну чого воно так, шарудів багряним листям під ногами

на стежці архімандрит, чому, Боже, ти дозволяєш

цим недругам православ’я, що відламують від нього

українську гілку, чинити мені оті капості, чи ж я не вартую

ліпшої дяки?


У багатьох своїх ієрархів, поважніших віком і саном,

що правдиву школу пройшли ще в попередні часи, отець

Смарагд знаходив духовну поміч та розуміння. Тільки

старий священик з сусіднього села, з яким давно знались

родинами, їздили одне до одного на іменини чи свята,

або й просто в неділю погостювати, якось при тій мові

покартав Смарагда.


– То, звісно, не мого розуму справа… Але й ви, отче,

негаразд чините. Хай вам і не вручали розпорядження

архієпископа, але ж вам переказували про документ,

перед Богом ніяк не втаїтися і не злукавити. Ярошевський

для вас архієрей, визнаєте його чи ні, чи піддаєтесь

підступній гордині. Вам належало таки меншим,

напевне, бути, не тільки відгукнутися на документ, а й

прибути, бодай привітати. Непослуху не любить ніхто,

бо завтра і інші казна-що собі дозволятимуть…

– Я не повинен підлягати юрисдикції Ярошевського,

– незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому підошви

прибили цвяшками до того місця.

– Оте совання кордонів у війни й по них, – опустивши

очі, додав священик, – не тільки світському люду, а й

духівництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго


 65

те маємо… Але й інше є: владики Володимир, Сергій та

Єлевферій мали б не тільки на вашу підтримку листи

в Москву писати патріарху, а й вам по-батьківськи нагадати

про християнське смирення, любіть мене чи не

любіть, не штовхати вас на злобу.


Отець Смарагд оповідав сусідові, що ці владики посилали

в російську столицю листи про несправедливість

позбавлення архімандрита священослужіння, про

обов’язкову потребу скасувати накладену кару, аби не

направити імпульсивного Смарагда до якогось необачного

чи трагічного кроку.


По тій розмові архімандрит не навідувався більш ні

разу до свого сусіда, навіть на рокові свята.


Ні, думав Смарагд, хто б і що йому не набалакав, кожен

зирячи зі своєї дзвіниці, він має твердо на своєму

стояти, як стояли святі отці, як апостоли. Як вони, він

облишив усе мирське, навіть кохання, яке обпекло його

ще в семінарські часи. Справа йшла уже навіть до одруження,

але він таки знайшов у душі потугу зректися і вибрати

стезю церковну, многотрудну дорогу служіння віками

несхитного російського православ’я. Бо то істинно

остання підпора православного християнства на землі


– як упав перший Рим під навалою германців, як посипався

другий Рим – Візантія – під ударами мусульман, то

залишився тільки третій, – Москва і то лише вона зможе

міццю свого плеча утримати такий спадок. З тої хвилини

ця відповідальність, як стала під вінець з князем Іваном

ІІІ Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського

імператора; і нехай слебезують собі недалекі люди, що

то лише ширма, мовляв, для російського месіанства.

Смарагд нітрохи не сумнівався, що має в собі достатньо

душевної сили, аби витерпіти все, що судилося

в давні часи апостолам. Так, він здатен, немов Яків,


Іван КОРСАК66

коли Ірод до страти його присудив, подивитися спокійно

у вічі катові із наготовленим мечем у руці, міг

би, чулося йому, витерпіти як Іоан, якого варили в котлі,

де кипіло масло, і не просив би помилування, коли

розпинали б його, як Петра у Римі. І зміг би, як Андрій

Першопокликаний, до півсмерті побитий сімома солдатами,

по тому до хреста вірьовками прив’язаний,

аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова

Апостола. Як уже вели до розп’яття, то вітав його з

радістю Андрій:


– Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тоді був освячений,

як Тіло Христове на ньому висіло.

Смарагд був переконаний, що то не просто його

чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці,

у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.


Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто

червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай

сторожем при українській владі, не обминула облава і

духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками

переховати тяжко хворого, геть уже немічного

владику Діонисія, невдячного владику, що трощить тепер

на друзки моноліт православ’я; він таки встиг переховати,

але підозра впала на нього. Разом з іншими священиками

вивозять Смарагда в Дубно і двічі підводять

до викопаної вже могили.


– Готуйсь! – І, як голодні вівчарки зубами клацають,

заляскали замки гвинтівок.

Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить

похопився, мовляв, розстріл духовенства відверне людей

від нової, справжньої пролетарської та селянської

влади, тож після другої вже команди «Готуйсь!» закопали

могилу порожньою. А комісар із чистим папером в

руках до них:


 67

– Пишіть, що ви ніколи більше не виступатимете

проти радянської влади.

Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася

у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.


Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.


…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись

читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив

напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на

пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише

сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.


У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно

крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле

на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь

надтріснуте, – з гіркотою подумав Смарагд.


11


Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного

конверта, тримав з надією і тривогою, нестримним бажанням

чимдуж швидше розкрити, і так само з холодним

острахом, що в тому конверті таїтися може біда


– отець Пащевський тримав листа від сім’ї. Листи з дому

траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони

і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових

знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих

причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не

міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з

докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох

пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був

сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо

питав: де ж ти, батьку, так забарився?

Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській

Україні, де голод зазирав спраглими очима


Іван КОРСАК68

чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його

сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки

з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.

Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії,

чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській

лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах,

в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи

приязному ставленню до українців чеського президента

Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети

Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або

й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких,

за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР

ще до української революції вже були знаними вченими

і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських

столицях.


Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії

підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові

клопотання про призначення на парафію

у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування,

погодження-перепогодження з місцевою владою

Пащевського призначають настоятелем на парафію в

село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в

Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької

резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної

церкви в Луцьку.


Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у

Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з

Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української

церковної справи взагалі і на західних теренах

зокрема:


– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,

істинно канонічне російське православ’я вже століттями

коренилося, а Західну Україну чорним крилом


 69

уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що

розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,

що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна

тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський

пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,

в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними

очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче

висхне і струпішає…


– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на

майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…

І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,

– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,

щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити

церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму,

він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з

водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється

– хіба тільки з часом зможе відстоятися? – Шкода,

що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного

поєднання і здвигу… І так само на наших братів,

греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом

дивитися.

У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер

отець Пащевський мав можливість переконатися вже як

парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська

церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось

проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими

отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися

на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін,

як молоде жито по перших весняних дощах, і не тільки в

своїй парафії, його то просять відправити службу Божу

з нагоди закладення першого просвітянського дому в

Рівному, то відслужити літургію і панахиду у роковини

смерті Тараса Шевченка в Острозі, перше богослужіння


Іван КОРСАК70

у цьому столітті українською мовою в Луцьку, а ще перша

панахида по гетьманові Іванові Мазепі… По-різному

в різні часи ставилася польська влада до українських

справ, і церковних зокрема, але коли те ставлення було

лояльним, то і в її бік не вовком дивилися – в рамках поїздки

по Волині президент Ігнацій Мосціцький виявив

бажання відвідати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем

служив Пащевський, і те бажання було сприйняте з розумінням.


А ще в отця Павла, мов після затяжної зими, нарешті

відтанула душа – визволив-таки з радянської резервації

свою сім’ю, першим обняв синів Миколу та Григорія,

ще за деякий час і дружину з донькою Раїсою та сином

Володимиром, а старшеньких три дочки уже по світах

роз’їхалися.


Несподівано прийшло повідомлення про державну

нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга

спроба, від першої ціле десятиліття збігло…


Восени двадцять першого року в табір для інтернованих

прибула група офіцерів Генерального штабу

Польщі. Перед стрій вишикуваних українських вояків

вийшов вперед старший із їх командирів.


– За участь у війні з більшовиками, за мужність і звитягу

в боротьбі за вашу і нашу свободу признано урядом

Польщі великій групі українських вояків високі державні

нагороди.

У списках удостоєних орденів були, звісно, й духовні

особи, а прізвище отця Павла стояло аж ніяк не останнім.

Зі словом відповіддю від українців виступив генерал

Марко Безручко.


– Ці ордени є визнанням правдивих військових подвигів.

Але їх не годиться від союзників приймати нам за

табірними дротами.


 71

До урядових нагород був вагомий грошовий додаток,

такий доречний у злиднях і необлаштованості, що

принижували гідність.


Стрій вояків не зламався, жоден не ступив крок уперед

за нагородою.


Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був

орден істинно за вашу і нашу свободу, хай ще не здобуту

навіть для української справи, але вона прийде неминуче,

несхибно і невідворотно…


12


– Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана

громадо! – посол сейму Петро Певний говорив

неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його

голосу особливої врочистості. – Цього похмурого листопадового

дня, але соняшного в наших душах, дозвольте

мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства

імені митрополита Петра Могили.

Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися

залом, виляскувати й шуміти, як виляск перших і

найкрупніших краплин рясного дощу перед очікуваною

зливою.


– Почесним головою зборів дозвольте запропонувати

прибулого до нас його блаженство митрополита Діонисія.

І знову рясний дощ сплескує в залі, який не вщух,

доки головуючий не перейшов до порядку денного та

оголосив про присутність також архієпископа Гродненського

і Новогрудського Олексія Громадського.


Мов наперед зговорилися, обирають однодушно робочим

головою професора Івана Власовського, у президію

входять отець Павло Пащевський, отець Анастасій

Павлюковський, отець Віктор Романовський, сенатор


Іван КОРСАК72

Микола Маслов, посол Євген Богуславський, посол Петро

Певний, інженер Сергій Тимошенко, інженер Юрій

Константанів та директор Олександр Ковалевський.

А секретарювати доручають послам сейму Степанові

Скрипнику і Михайлові Тележинському.


З цього дня в отця Пащевського клопотів додалося,

бо заопікувалося Товариство поважними духовними

справами, а ще швидко філії почали відкриватися – в

Рівне, Дубно, Ковелі, Сарнах, Кременці, Здолбунові, Володимирі,

багатьох інших містах, містечках і навіть селах.

Духовні бесіди і освячення пам’ятників та могил

українських козаків і вояків УНР, навчання релігії рідною

мовою української дітвори в середніх та народних

школах, розмосковлення церкви і поміч у розбудові

освітніх закладів, збір для цього внесків і пожертвувань


– чималенько рядків займе сам перелік справ.

А на одному з чергових засідань отець Пащевський

мусив прикре питання поставити:


– Треба нам щось у Рівне невідкладно вчинити…

Панотці із колишнього «Союза русского народа» людей

ошукують, вже навіть відкрито виступають ці російські

чорносотенці проти висвячення архімандрита Полікарпа

в єпископи.

– Звістка така перевірена? – насторожився посол Петро

Певний.

– Нелукаві люди казали, що чули на власні вуха.

Батьки наших учнів з української гімназії якраз були, як

отець Рогальський в рівненському соборі проти рішень

Синоду різне балакав.

– А чи вплине тут владика Діонисій? Він же, як молода

тополя на вітрі, хитається весь час між своїми старими

москвофільськими комплексами і реальними потребами

пастви, де три чверті є українцями? – завагався

було посол Євген Богуславський.


 73

– Гадаю, маємо від імені Волинського українського

об’єднання, – запропонував Степан Скрипник, – направити

заяву митрополиту Діонисію про покарання священика

за неповагу до Священного Синоду Автокефальної

православної церкви в Польщі.

Не відкладаючи на колись, тут же взялися гуртом готувати

проект заяви, докидаючи в текст по реченню, і,

поки ще свіже воно, на ходу рихтувати, стругати та підстругувати:

«…на Волині, оскільки би дійсно Св. Синод

під пресією цієї купки російських чорносотенців відмінив

своє рішення, в парафіях повстав би заколот.


На жаль, у тій розкладовій роботі бере участь дійсно

і дехто з панотців, що теж свого часу були учасниками

російських чорносотенних організацій. Фактом є, що

прот. Рогальський з Рівного прилюдно виступив у рівненському

соборі проти рішення Св. Синоду і збирав

підписи на чистих аркушах, які малося заповнити

текстом, понижуючим як гідність Св. Синоду, так і

авторитет нового єпископа. З почуттям поваги до

Св. Синоду цього тексту, який є в нашому посіданні,

наразі не долучаємо, будучи переконаними, що проти

всіх винуватців Св. Синод зарядить суворе слідство і

викриє всіх тих, хто баламутить опінію в церковній

ограді і сприяє ворогові, що веде шалену агітацію проти

православної церкви і намагається до підваження

авторитету ієрархів.


Більшої послуги, як акція прот. Рогальського з Рівного,

ворогові православної церкви не можна віддати, бо до

того ще прот. Рогальський підкреслив, що він виступає в

імени не свого, а цілого центру.


Отож, у гроні православної церкви маємо якийсь-то

«центр», який іде проти ухвал Св. Синоду.

Як вірні і віддані сини православної церкви, як діячі,

що стоїмо на чолі об’єднання, що скупчує весь свідомий


Іван КОРСАК74

актив українського народу на Волині, боліємо над подібними

виступами представників духовенства, а виконуючи

свій обов’язок перед Св. Синодом, як вірні сини

православної церкви, заявляємо відверто, що оскільки

винуватців не буде покарано, то тим самим остаточно

впаде в очах віруючих авторитет церковної влади.


До цього допустити не сміємо, бо тим самим на церковно-

громадській ниві запанував би ворог нашої віри і

Церкви»…


Синод у Варшаві не став на бік чорносотенців, хіротонія

архімандрита Полікарпа в єпископи відбулася.


Отець Пащевський супроводжував нового владику

у кількох перших візитаціях в сільські парафії. Єпископ

Полікарп мав проти себе в духовній консисторії в Кременці

ворожу опозицію, ворожу українській ідеї та розмосковленню

церкви в Польщі, тож насамперед владика

хотів з людом зустрітися. Ті зустрічі пам’ятатимуться

отцю Пащевському і через роки…


Передзвін урочистий плив у небо, молоді хлопці

в козацьких одностроях виїжджали стрічати владику


– розвівалися на вітрі гриви баских коней, що землі під

собою не чули, вітали чемно жаданого гостя, той ескорт

почесний незмінним був при в’їзді і виїзді з кожнісінького

села, мов знову дивом вернулася Запорізька

Січ, а дівчатка у вінках вже чекали з квітами при ограді

церковній. І звучала під древніми куполами так не чута

давно Служба Божа архієрейська рідною мовою…

Чималенько парафій об’їхав владика, та зла душа донос

настрочила. Мовляв, як стрічали його край села коло

збудованої в честь єпископа зеленої брами, то спитав

владика, показуючи на польський герб, орла білого:


– А то що за півник?

Так воно чи не так було, в управі Юзефського не дали

цій справі судового ходу, але попросив воєводський уряд


 75

правлячого архієрея не дозволяти більш візитацій єпископові

Полікарпу.


Насувалася інша подія і в Товаристві імені Петра Могили

мали ретельно до неї готуватися: відзначення двадцятилітнього

ювілею єпископства митрополита Діонисія

противники розмосковлення церкви хочуть використати

в своїх цілях, показати, хто в домі, себто в Почаївській лаврі,

господар. А ще б мали зрозуміти українські «смутьяни»,

що народ тутешній за «истинно русское православие».


– Хресні ходи і прощі до Почаївської лаври, – говорив

Пащевський на засіданні Товариства, шукаючи серед

своїх паперів зараз потрібний, – будуть московітами

використані сповна. Ось які віршики друкував їхній

«Почаївський Листок»:

Мазепинець раз упився

І в калюжу поточився,

Там, де свині хребти мили,

А жиди сміття носили.


Отець Павло передав видрукуваних під копірку кілька

примірників того вірша:


– Хай уже українських політиків мулом обкидають,

але ж так само вони чинять з митцями, славою нашого

народу.

У Києві на риночку

Вже Петрицький ходить,

Позолочену булаву

В руках своїх носить.

Кость Левицький дає розказ,

Старух все те пише,

А Колесса знов під тином

Тяжко-важко дише.

Покликали вони раду,

Почали гадати,

Як би з неньки-України

Кацапів прогнати.


Іван КОРСАК76

– Росіяни хай собі живуть, а кацапа-шовініста,

непрошеного приблуду на цю землю, справді гнати у

шию, – засміявся Степан Скрипник, не стримавшись

і перебивши монотонне декламування отця Пащевського.

– З цією вельми художньою творчістю все зрозуміло,

– Іван Власовський відразу перейшов на діловий тон.

– Незрозуміло тільки, яку лінію нам зайняти: бойкотувати

наміри шовіністів, що й під польською владою не

облишають свого, чи навпаки, використати для нашої

справи?

– Треба скористатися, – як відрубав кожне слово, не

загаявся Скрипник.

– А ще добре було б через «Просвіту», – зашелестів

паперами, згортаючи їх, Пащевський, – через наші товариства,

кооперативні спілки закликати прийти українську

молодь…

Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську

лавру, те море все поповнювали ріки прочан з

міст і сіл всенького краю – в день преподобного Іова тут

зібралося тисяч двадцять народу помолитися і послухати

Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву,

на молитву на рідній землі рідною мовою, незалежно

від того, якого пришельця сьогодні тут тимчасова влада,

пришельця зі сходу чи з заходу. По завершенні богослужб,

урочистої академії в честь ювілею митрополита,

сам митрополит з єпископами, в супроводі духовенства

направилися з Успенського собору вниз, до архієрейського

дому.


І раптом на дзвіниці усі вгледіли кількаметровий

жовто-блакитний прапор – в ту ж мить трусонуло повітря

кількаразове і потужне «Слава!» «Слава!» Молодь,

що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство,


 77

здійняла над головами приховані транспаранти і прапори.

Роззиралися насторожено владики, кому ця земля

не стала рідною, з втіхою вчитувалися у гасла ті, чиї

прагнення однозвучні з думками отих хлопців і дівчат,

що тримали плакати і транспаранти: «За українську

богослужбову мову!» «Геть русифікаторів в Церкві!»

«Українському народові – український єпископат!»

І ось вже на посольському віче, грандіозній маніфестації

по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч

такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих

в краї людей.


– Українському народові в православній церкві у

Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол

сейму Бура.

– Московське, вороже нашому народові, керівництво

панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та

митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол

Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.

– Потрібен свій, український єпископат, для якого

душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький

серед моря прочан впізнає немало знайомих

і земляків.

Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами

поміж полів, де картоплі докопували і стелився

від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній

дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у

безсиллі плітки розпускати. Мовляв, бешкетники довели

владику до непритомності в ході незаконної маніфестації,

і духовенство на руках понесло його в дім,

а весь галас мітингувальників тривав у час богослужіння.

Але хто був тоді в Почаєві, то лише посміявся,

бо митрополит спокійнесенько справив ювілейний

банкет, до маніфестантів чомусь не вийшов, а послав


Іван КОРСАК78

архієпископа Олексія та єпископа Полікарпа – можливо

тому, що були українцями. Іван Огієнко про це так

напише: «Усі юнаки з транспарантами поставали у два

ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь

народ уп’яли очі свої в написи і читають їх… Тиша, порядок,

побожність»…


Лукавством були і байки про незаконність та що

«поліція мусила охороняти єпископів». Українські посли

сейму завчасно отримали дозволи і гарантували воєводському

уряду цілковитий порядок – і так воно сталося,

ще раз виявивши природну і споконвічну культуру та

статечність цього народу. Тож чесно писав інший історик,

К. Ніколаєв: «Поліція була відсутня, і демонстранти

почували себе вільно».


Звісно, ризик якоїсь провокації міг бути, воєвода в

той день навіть виїхав з Луцька – і ніхто його не осудив

за пересторогу.


Зате сам Генрік Юзефський згодом писатиме: «Ієрархія

з митрополитом «всея Польщі» Діонисієм на чолі

була групою типово російською з православними традиціями

царської Росії. Одного разу Діонисій поїхав до

Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена

та колах царсько-російської еміграції. Мав я з

тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит

перервав розмови, займаючи непримиренні позиції.

Проявом бойового духу митрополита мала стати

велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св.

Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».


Проявом духу маніфестація справді стала – українського,

незнищенного. Після того недруги тільки очі

великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно

вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили

широко, мов хвалькуватий рибалка балакав


 79

про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною

колонізацією, під світською польською і колонізацією

духовною старого імперського священництва;

ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та

совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.


13


Як уже завершилася Митрополича рада, владика

Діонисій в числі інших впливових учасників ради запросив

отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому

колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський

приступив одразу ж до вельми насущного:


– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод

ухвалив постанову про вживання української мови

та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю

постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною

для переходу на живу українську мову?

– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься

єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися

митрополит.

Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла

у залі.


– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться

вівця, що відіб’ється від гурту, – отець Пащевський

говорив повільно, добираючи вельми обачно кожне

слово, мов приглядався пильно до нього сперш. – У

будь-якому гурті вірних, у кожній громаді з відомих

історичних причин залишилися прихильники «нєдєлімой

». І достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду

була блокована, навіть першого кроку не ступимо…

– Тільки однозгідне бажання всіх парафіян, що сягнули

повноправного віку, – митрополит стояв на своєму,


Іван КОРСАК80

можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.


– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній

роботі, – Іван Власовський, що ввійшов у комісію по

скликанню церковного Собору, достеменно знав всі обставини

духовного життя в краї.

– Тільки єдинодушіє, – ніщо, видавалося, не здатне

було зрушити митрополита з облюбованої ним точки

зору: невдоволений, навіть колючий погляд з-під брів

був незмінною і промовистою відповіддю.

– Владико, у нас серед вірних – сімдесят відсотків

українців, – спробував отець Павло переконувати цифрами.

– Двадцять вісім відсотків становлять білоруси,

і тільки решту два – поляки, росіяни, литовці, чехи.

«Єдинодушіє» означатиме диктат мізерної меншості над

українськими та білоруськими громадами.

– Я від свого не відступлюся, – твердішав митрополичин

голос.

Ніхто, звісно, не міг зазирнути, мов через віконце,

в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнісінький

страх перед численним духовенством ще

московського вишколу – Росія відбула, слава Богу, але її

духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було

провести у краї своєрідний плебісцит, дізнатися, істинно

то народ воліє українську відправу, а може тільки

за нього те політики набалакали. Отець Пащевський

мав змогу надивитися на власні очі, як махлювала стара

гвардія духовенства. Промосковські батюшки об’їжджали

села і збирали підписи обманом проти українізації,

а незгідним священикам відкрито грозили звільненням

та масово підробляли підписи. Багатьох благочинних,

чиє серце хилилося до української справи,

Пащевський знав особисто, але їх у пам’яті міг набрати


 81

заледве півтора десятка з п’ятдесяти п’яти усіх благочиній.

Вирятував тоді справу Український церковний

комітет на чолі з Арсеном Річинським. Швиденько виготовили

бланки заяв, розіслали і простежили, аби не

сталось підробок, врешті зібрали їх з підписами з усього

краю: то була достойна відповідь шахраюванню, в

абсолютній більшості люди підтримали відправу рідною,

звичною змалечку мовою.


…А тим часом гості митрополита Діонисія геть забули

про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка

ж, навпаки, ставала ще шпаркішою.


Запальний Арсен Річинський, що стільки душі вкладав

у справи церковні, не витримав:


– Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли

ми відхилили сугестію поляків… Ми ж не слухали їх, як

нам казали іти до них, будемо мати все, аж до знетронення

Діонисія.

І знову запала тиша, раптова і тривожна, мов над

усім цим поважним людом за мирним чаюванням зависла

грозова хмара, присмерк негадано наступив і в повітрі

легенько потріскувало, віщуючи близькі й грізні

блискавиці та громи.


– Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! – Обличчя

митрополита збуряковіло, він нервовов схопився і спересердя

ляснув по столу долонею, – Пусть у меня останется

малая, но верная паства!

Ні в сих ні в тих, присутні і собі встали, ніяковіючи

та не знаючи, як повернуться далі події, трішки міг розрядити

хіба ситуацію прихід архієпископа Олексія, що

якраз переступив поріг.


Митрополит, все ще із розчервонілим обличчям,

сердито докинув у бік архієпископа:


– Беріть он його, нехай він вам дає, що забажаєте.


Іван КОРСАК82

Владика Олексій, подивовано роззираючись і не розуміючи,

що тут вдіялося, тільки примирливо знизав

плечима.


– Я ваш син по монашеству, владико. І не маю найменшого

наміру йти всупереч вашій волі.

Події, що настали згодом, підтвердили найгірші побоювання

отця Пащевського. 15 квітня 1929 року Синод

православної церкви в Польщі ухвалює рішення

про відлучення від церкви «лікаря Арсена Річинського,

що проживає в місті Володимирі-Волинському». В найближчу

неділю анафему проголошують у володимирському

Мстиславському соборі та друкують у «Воскресному

чтеніи». Те отцеві Павлові боліло як особисте, тим

паче, одна біда рідко ходить – змінився уряд, змінився

міністр ісповідань в тому уряді, змінилася політика

його, тож польський католицький клір закидав суди позовами

про повернення під їх юрисдикцію ні багато ні

мало аж 724 храми, що зараз належали православним.

Ця не вельми оковирна політична найперш акція, яку

називали «ревіндикацією», могла неабияк ускладнити

стосунки віруючих різних конфесій, особливо з грекокатоликами,

тож на всю тогочасну Польщу пролунав

мужній голос Андрея Шептицького: «Я думаю, що народові

не треба давати навіть зовні відчути, що над ним

твориться нове насильство. Бо ж, за Східним правом,

ці сільські церкви належать самому народові. В них він

хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх

стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто

найбільш спасенне перед лицем розгнузданої агітації,


– це – віра батьків… Вона виведе його на путі кращі, ніж

усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі

до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати

на них вороже ж. Греко-католицькі духовні кола


 83

не приймають жодної участі в ревіндикаціях. І я радий,

що можу це сказати».


Відлучення від церкви, та ще й в таку непросту пору,

знаного і шанованого людом усього краю лікаря і громадського

діяча сколихнуло українство, говорили про аналогію

з анафемою Іванові Мазепі, львівське «Діло» друкує

«Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита

Варшавського і Волинського Діонисія», де на фактах

доводиться, що відлучено його як провідника українського

церковного руху. Як снігова лавина, що наростає, спадаючи

з гори, наростали протести в парафіях, з Митрополичої

ради виходять знакові постаті, у рідній Річинському

володимирській парафії півсотні вірних вимагали

і їм оголосити анафему, раз так несправедливо вчинили з

лікарем, збори православної інтелігенції у Варшаві визнали

цю постанову Синоду «не зобов’язуючою»…


В особистій розмові з Арсеном Річинським Пащевський

наважився-таки поставити нелегке запитання:


– А чи не можемо ми зробити якісь кроки назустріч,

аби для обох сторін було прийнятним вийти із ситуації? –

Він говорив «ми» так, наче то і його відлучали від церкви.

– Навіть не знаю, що тут найбільший мудрець може

вдіяти, – Річинський уже перегорів, та все ж гірчинки у

голосі не міг приховати. – Ось читаю у постанові Синоду:

«Речинскій проявил явное ожесточеніе й неисправимость

в своих злых и вредных побуждениях и действиях,

не оценив милостиваго отношения к нему своего

архипастиря».

– І все ж маємо діяти через «не можу», зрештою, ви

самі це не раз доводили, – отцеві Павлові самому бракувало

сили, аби вести таку розмову.

Лікар раптом засміявся, неголосно і без можливої

злоби.


Іван КОРСАК84

– Ось ще гарно писано, – він підсунув до Пащевського

текст синодальної постанови. – Чи не правда, вельми

вишукано сказано: владика так учинив, аби «смягчить

окаменелую душу Речинского и научить его православие

пєти Богу аллилуіа»?

– Хто не грішний, хай першим каменя кине, – тепер

ота гірчинка у мові його співрозмовника чулася і в голосі

отця Павла. – А згадайте, як митрополит за згодою польського

уряду і на його кошти їздив до голів православних

церков на Схід, відвідав західні держави, взяв участь у

Всесвітній конференції християнських церков, зустрівся

зголовоюАнгліканськоїцеркви–абизакріпитисявправославному

світі. Задумане робив він успішно, а тим часом

чи не з вашої подачі Український церковний комітет направив

у Лозанну, Всесвітній християнській конференції

меморіал. Мовляв, тут справи хаотично керовані невеличким

гуртом олігархів і тому подібне, словом, вельми

вправний послали ви з погляду дипломатії документ і в

часі вельми доречний. Визнайте і свій гріх…

Річинський на іронію не образився, тільки здивовано

звів брови.


– А хіба я неправду писав?

Пащевський примовк, тої гірчинки в голосі йому

ніяк не вдавалось позбутися.


– То буде нещиро, як назву документ неправдою.

Тільки з юнацьким максималізмом наша справа не стане

успішною, своє відстояти можемо лиш поступовими

кроками… Я пам’ятаю дещо з тексту, з «Української

ниви»: «Доки Вища Влада Польської Православної Церкви

не визнає справедливих українських народніх домагань

і не сповняє їх, доти її участь у праці над об’єднанням

Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча

і бубен гудячий»…


 85

Довго тривала та непроста розмова…


А тим часом протести на підтримку Арсена Річинського

ширилися у парафіях, мова доходила до невизнаня

митрополичої влади, українські посли в польському

Сеймі також виступили з відкритим листом. Мужність

Річинського визнали навіть недруги, коли прочитали у

пресі його звернення.


«Успішна оборона прав і майна Православної Церкви,

– особливо під час збільшеного натиску на неї з боку

польського клиру, – можлива тільки спільними зусиллями

нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох

випадках серед українського громадянства справа

моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання

наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця

справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може

розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже,

щоб не стояти на заваді у такий грізний час, та з огляду

на заяву премієра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що

унормування правного положення Православної Церкви

в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації

внутрішніх церковних відносин, – бажаючи по мірі сил

і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії

українського народу під Польщею була міцним заборолом

проти його денаціоналізації, – прошу Св. Синод,

по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити

свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити

мене знову до громади вірних. Щоб ця моя деклярація зайвий

раз вказала польському клирові, як до його зазіхань

ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її

опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені

відповідь за посередництвом тільки Парляментарної

Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріят

».


Іван КОРСАК86

Після розгляду Синодом була опублікована вельми

стисла ухвала:


«Доручити митрополитові Діонисію прийняти лікаря

Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви,

згідно з його просьбою».


14


Отець Смарагд йшов знайомою лісовою стежиною,

витупцюваною ще влітку, тільки вкритою зараз легким

сніговим покровом, досвітньою сьогоднішньою

порошею, ще незайманої, цнотливої і сліпучої білини


– хіба інколи лише виднілися сліди від лапок пташиних,

що шукали собі поживу. Так легко дихалося йому

в сосняку, на цьому трішки п’янкому повітрі, що від

смолистого духу вливало непомітно у тіло жвавість і

міць, якесь збудження, наче від кількох ковтків вистояного

літами вина. Смарагд брів звивистою стежкою, і

думки його також брели звивисто: їм, як цій присипаній

делікатною порошею стежині, все не було кінця…

У тій ситуації, в якій опинився, він ніяк не міг прийти

до конечного висліду, прийняти якесь остаточне

рішення – не може ж він, молодий і діяльний, повний

сил, отак безкінечно на ліжку лежати і перечитувати

давно прочитане, чи бродити оцими стежками, якими

пройти б уже міг навіть із заплющеними очима.

Але й просвітку наприкінці власної життєвої доріжки,

не так, як на цій лісовій, Смарагд не бачив.

Нарeчений в єпископи, вже при тому не перший раз,


– вічний нарeчений – ковтнув кислу думку отець, – він

не може стати єпископом, попри доручення патріарха

Тихона висвятити його. Бо нiкому навіть здійснити

цей чин – Володимира Тихоницького усунуто з Гродненської

кафедри, єпископ Двінський Пантелеймон


 87

Рожновський засланий, тепер з висоти стін Милецького

монастиря має можливість хіба милуватися вигином

річки Турії, архієпископ Віленський Елевферій

Богоявленський теж поза справами… Так і петляє стежина

роздумів, і кінця їй ніяк не видно.


Раптом десь недалеко зовсім гримнув постріл, виляск

покотився над лісом – Смарагд аж зіщулився на

мить од несподіванки. «А, мисливці, – скидав поволі з

себе мимовільний ляк, дивлячись, як з дерев від того

виляску рушничного спадає, злегка погойдуючись і

зблискуючи на сонці, сніговий пил. І така ж сама, як

постріл, несподівана думка спала: він тепер знає вихід,

знає, як помститися кривдникам.


Водночас від тої думки холод його пройняв, шкіра,

здавалося, стягувалася на спині, мов за комір йому ненароком

втрапила ота іскриста снігова пороша. Один

його постріл – і кривдник отримає сповна, отримає

митрополит Юрій, з вини якого йому завдано вкотре

такої образи, той самий митрополит, що по камінчику

розбирає фундамент величної і віковічної будівлі православ’

я, через якого в одну мить може рухнути вся

такими трудами, жертовним служінням, багатьма поколіннями

лаштована будівля – тільки гуркіт почується

і порох стовпами зніматиметься ввись.


Та й інші члени Синоду не ліпші, рівна їм би належала

кара, і ту кару може здійснити його рука. То не буде

простою карою, те стане випередженням нових бід церкви

Христової, що випасти можуть через такого митрополита

і такий Синод, то провидіння його рукою відверне

душі людські від шляху у прірву – то буде преблагим

ділом.


Стривай, думав Смарагд, човгаючи ногами по снігові,

мов ішов на лижах, і хвилею попереду ноги котилася


Іван КОРСАК88

ще не зсіла і не пританула пороша. А як же «не убий?»

Чи не стане він примітивним Раскольніковим, що дикий

злочин хитромудро і вельми вигадливо сам перед собою

виправдати хоче високою метою, чи не в один ряд він

постане із ним? Чим істотним різнитиметься власне його

задумка? А може, взагалі його бачення життя духовного

хибне, і правий був отець Пащевський, в час тої вечері,

після повернення Холмської семінарії з Москви у Київ.


Отець Смарагд спинився біля старого пенька, згріб

рукавицею сніг і на хвильку присів на нього, підклавши

ту ж рукавицю. Знову вляглася тиша над лісом, тільки

синиця вителенькувала поряд на високій сосні, тенькала

так старанно, мов, як школярці, їй такий урок задали і

тепер вона силиться щомоці отримати найвищу оцінку –

тільки подзвін тоненький ішов у випогодженому, неймовірно

високому і вельми ретельно відмитому після осені

голубому небі.


Тоді Пащевький, суплячись і нависаючи над столом

усім махом своєї потужної статури, поміж іншим казав:


– Ви казарму із церкви Христової робите… Але не

вірні і не душпастирі у ній господарі, там правлять єфрейтори

чи владоможці світські, і то якісь випадкові.

Що було, то було, подумав тоді Смарагд, але не вина

в тому російського духівництва, не повна, принаймні,

вина, воно з часом минеться, скине колись православ’я

накинутого йому хомута.


Але є інше, думав зараз отець Смарагд. Вірую в Єдину,

Святу і Апостольську церкву… Єдину – хіба то випадкове

слово уже стільки століть? І чи ж вина в тому

російського православ’я, що лише воно могло перейняти

від впалої Візантії цю нелегку ношу і цю безмежну й

досі відповідальність – то чого ж на шматки хочете подрібнити

її, Єдину?


 89

Але тільки колюче і якесь зболене почув від Пащевського

у відповідь.


– Єдина апостольська – духом, а не торбою, де бряжчать

мідяки мирян… Душпастир же, навіть найвищий,

не за директора у конторі там постає.

Так і не дійшовши скутку, чи то праведне спало йому

на думку, чи від нечистого, отець Смарагд підвівся і повільно,

знову човгаючи по-дитячому у снігах, подався

додому. Все ж йому вірилось більше, що праведна буде

замислена помста, і не лякали нітрохи очевидні наслідки;

і нехай – не один мирянин плакатиме, як на могилі

святого Герасима приручений лев. Він готовий до всього:

хай кидають на розтерзання хижому звірові, як перших

ще християн, хай віддадуть під тортури й відсічуть потім

голову, як вчинив імператор Нерон з апостолом Павлом.

Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли він

проповідував в Індії, чи кидають, немов Іакова, з висоти

більше ста футів. Нехай б’ють його камінням сперш,

як Матіаса, обраного в апостоли замість Іуди Іскаріота, а

тоді зарубають – він готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть

його щонеділі в церквах як новомученика.


Тільки чи не схибить, не здригнеться в останню

мить, – ні, не рука, а душа?


15


Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи

Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства,

тільки повертався додому останні рази з важкою, наче

опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих

московських священиків, як круто змінила польська

влада ставлення до православного люду. Ще на Волині

більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя

було жаско слухати.


Іван КОРСАК90

– Приїхали якісь польські робітники під охороною

поліції, повиносили з нашого храму церковні образи,

книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав

немолодий батюшка з-під Холма і очі його були

зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником,

замість дзвонів знімалось округою.

– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав

інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його

зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із

землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не

має лишитися», – сказали.

Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів

на холмській та підляській землі зменшилося в час того

гоніння майже увосьмеро.


– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними

собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще

один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали

з могил з наругою.

Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного

митрополитом з такої сумної причини, ухвалили

тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі

в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних

жалобних ризах, прийняли звернення до Президента

Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,

послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити

вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в

нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не

викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки

Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його

військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді

не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,

якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,

бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не


 91

лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день

має орати.


Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,

роздавав його переписане від руки отець Павло

після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися

після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:

заборонена, мовляв, справа.


Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,

зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі

пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,

як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами

їх так смачненько…


– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав

отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,

раптом шухнули поза людські спини.

A ще судові пороги не раз доводилося переступати

отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала

його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,

з польським акцентом або сором’язливо простягала

позолотити долоню.


Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав

нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового

годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався

у циферблат, а врешті поклав того годинника перед

собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося,

свідки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили,

а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні

домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати

на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити

раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав

позов швидко, ковтаючи інколи слова.


– Слухається справа за позовом священика Георгія

Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо по


Іван КОРСАК92

рушення громадського спокою. Це порушення, твердить

позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов

українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.


– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько

і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку,

бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули.

– Але я ніде не схибив, молитви у цьому молитовнику

нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже,

не збитися…

– Так яке ж тут порушення спокою, отче? – перекинув

погляд суддя сперш на священика, а тоді на циферблат.

З чим тільки сюди не приходять, дратувався у думці

суддя. Він ще розумів, коли звертаються у поважних

справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то

він дійсно клопотався разом з парламентарем Масловим

у ваговитому ділі: Чеснохресне Братство судилося

з орендарями земель братчиків. Проти них виступали

вельми статечні орендарі: Герш Акерман, Янкель і

Шмуль Вайнери, Арон Турійськ, Фрума Снайдер, Абрам

Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмільчук – кого не

візьми, то має вплив і не забариться віддячити. То ж не

міг він піти проти них, ухвалив виплатити орендарям

14 827 злотих за дев’ятнадцять з половиною соток землі.

Маслов, який мав повноваження державного секретаря і

міг розпоряджатися та відповідав за маєтності братства,

ще пробував оскаржувати судове рішення, писав апеляції,

та тільки марно чорнило переводив. То для суду була

цікава справа, а сьогодні тільки голову тут морочать…


– У чому ж порушення? – судді майже вдалося приховати

роздратування.

– Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужіння

у нас ведеться тільки церковнослов’янською


 93

мовою, – священик вправно з-під ряси вихопив записника.

– То пряме порушення споконвічних православних

традицій. Наш високий архіпастир митрополит

Діонисій від цього застерігав, ось я прочитаю: «Українська

парламентська репрезентація на Волині поставила

собі за мету викреслити із церковного обіхода церковнослов’

янську мову богослужіння і силою накинуть православному

населенню Волині богослужіння на живій українській

мові»…


А щоб тобі грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи

час від часу на годинника. Цей люд на всходніх кресах

досі не навчився сам поміж собою знаходити порозуміння,

хтось інший, в тім числі суд, має помагати дійти йому

згоди. Секретар суду передав записку, він розгорнув її і

підніс ближче очей: «Коні готові, їх доїдають ґедзі. Страви

досі холонуть. Пане суддя!..»


– Зрозуміло, – перервав на півслові священика, що

відомий в окрузі був як затятий москвофіл. – Прошу вас,

отче Пащевський.

Отець Павло і собі вийняв нотатника.


– Ваша честь, я процитую з дозволу інші слова владики

Діонисія. То відозва до духовенства всієї Варшавської

митрополії: «…кожний священик повинен пам’ятати,

що ні канонічних, ні догматичних перешкод для відправлення

служб Божих українською мовою Православна

церква не має».

Дотепні у них душпастирі, і календар вельми симпатичний

– з сімома п’ятницями на одному тижні, подумав

суддя, та, набравши повітря, облегшено видихнув, на повну

видихнув силу, наче холодив оту юшку на березі, яка

давно зачекалася.


– Позов відхилено, – став швиденько збирати папери

щасливий суддя, заховавши найперш у кишеню


Іван КОРСАК94

«нетерплячу» записку. – То внутрішньоцерковне питання,

судовому розгляду не підлягає.


Блиснув тільки спересердя священик-москвофіл

на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною

швайкою.


Зате душею Пащевський відходив у луцькій українській

гімназії, де викладав одночасно з учительською семінарією.

Ще як тільки приступав до роботи, директор

його суворо попереджував:


– У нас серйозно поставлена справа і вимоги такі ж.

На п’ять предмет тільки Бог знає, на чотири – учитель, а

на решту – вже учні…

Отець Павло був незмінним і впертим порушником

грізного директорського припису, бо всім без винятку

гімназистам із Закону Божого ставив тільки «відмінно»,

зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дітвора,

в особі отця вона мала надійного адвоката.


А на уроках в Пащевського мова йшла не тільки про

Святе Письмо, часто учні просили оповісти про легендарний

тоді вже Зимовий похід, про Крути, про отой

«трикутник смерті», бо ж не дізнатися правди про ті

часи ні з книг, ні, тим паче, з підцензурних газет. Тепліло

на серці в отця, коли гімназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську

церкву, де був настоятелем він, ішли зі

злагодженим піснеспівом духовним, з українським національним

прапором попереду – півміста вибігало гімназійну

юнь вітати.


Діти є діти, траплялося і над отцем піджартовували.

Якось через сторожа Дорофія передали йому церковну

газету і попросили хутенько ознайомитися, бо по урокові

намічається важлива розмова.


– До закінчення уроку ще двадцять хвилин, – вийняв

кишенькового годинника Пащевський. – Повинні


 95

виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свій

клопіт маю.


І він, закрившись газетним простирадлом, заглибився

в текст.


А надворі ж весна, он за вікном яке тільки привілля,

на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою,

його можна і вдома докінчити, то ж «шепу-перешепу»

тихенько шмигало поміж шкільних лав, загадково і дещо

злодійкувато зблискували очі, врешті хлопчаки та дівчата

один за одним, як миші, вислизнули через вікно – залишився

тільки один хлопчак, що через хворобу надмірну

мав повноту.


Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад

край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку,

аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.


Наступного разу він заявився на свій урок насупленим

як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі

боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський

відповів голосом бувалого мирового судді:


– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся

за вас на вчительських нарадах.

То було найвищою мірою покарання, яка тільки

можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені

шибеники почали негайно і жалісно проситися, а

дівчатка обціловувати отця.


– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість

свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть

мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.

Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.


Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове

завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю

запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь


Іван КОРСАК96

чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої

бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто

та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці.

Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий

та схвильований, і вигукнув лише три слова:


– Україна здобула незалежність!

Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість

бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас

не був так подивований


– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення

бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки

заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила

державну незалежність, прийнято національні

символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…

Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано.

Але не те його стурбувало.


Всі посхоплювалися, вітали одне одного і обнімали,

забувши поважний статус старшокласників, підстрибували,

мов якісь першачки. Та по хвилі хлопці знову ставали

статечними, навіть якась суворість набігала на їх

обличчя.


– Ми повинні їхати на поміч карпатцям. Негайно

їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежність.

Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити

молодь, вгамувати найгарячіші голови.


– Зачекаємо офіційних повідомлень… Ми ще не знаємо,

яка поміч потрібна і в чому.

Не міг же він сказати цим збудженим юнакам, що зарано

рвуться, у декого під носом блищить, ще би досидіти

їм за гімназійним столом, бо хтозна, що випаде потім

на їхню долю…


 97

Кілька днів у гімназії бурлило, булькало і колотилося,

мов в казані із занадто щільно притиснутою

кришкою, яка ніяк пари не пропускала, стривожилися

батьки, когось навіть на уроки боялися відпускати.


Милі діти, щира і подвижницька юнь, думав по

тому, ген-ген, через літа Пащевський, поміч ваша, напевне,

не встигла б, бо фашизм, хай і в хортистській

одежі, розчавив каблуком той паросток незалежності,

українська земля першою прийняла перший удар у другій

світовій війні лиховісно чорної потуги, першою над

усіх сил спротив чинила, що б там не балакали пізніше

історики про неймовірне лихо цієї війни та її початки.


16


Як переступив отець Смарагд поріг зброярського

магазину, то зустрівся найперш з подивованими очима

продавця за прилавком: він кліпав повіками, наче сльозою

проганяв порошину, і те йому не вельми вдавалося


– священики досі сюди не заходили.

– Револьвера, – дратуючись подивованим поглядом,

кинув Смарагд, як кидають на прилавок гонорову купюру.

– Не важлива ціна, аби надійний.

Продавець заметушився, відчуваючи незрозуміле

роздратування відвідувача і боячись втратити покупця,

тож одразу виклав декілька видів.


Смарагд по черзі брав револьвери в руки, а одного

чомусь на долоні навіть поважив, мов би те мало для

нього значення.


– Ви можете тут же випробувати, – скрадливо запропонував

продавець, аби часом не відлякати гостя і той не

передумав. – Так здебільшого роблять, воно у ціну в нас

входить.


Іван КОРСАК98

І він показав у бік мішені, де на білому папері чорнів

силует людини до пояса.


Рука Смарагда потяглася до облюбованого револьвера,

але якось повільно і нерішуче, аж затремтіла в

якийсь момент, щось не пускало її, боронила невидима

сила – еге, подумав все ще насторожений продавець, батюшка

цей, певне, добра фрукта, п’є конячими мірками,

бо з учорашнього й досі руки трясуться.


Смарагд повільно зводив револьвера, і врешті мушка

опинилася на рівні із силуетом. Куди цілитися ліпше:

в голову, чи зліва у груди, – хвилювання пройшло, тепер

вже спокійна, холодна, немов метал, який тримав у руці,

ворушилася думка. І в кого він направив револьверну

цівку? В митрополита Юрія, найпершого його кривдника,

що хитрою інтригою, зміщенням шанованих і дружніх

владик заступив уготований йому шлях? В Діонисія,

невдячного і криводушного, якого вирятував у Кременці

від напевної кулі большевика, чи в інших членів Синоду,

які всі одним миром мазані, і вартують того ж… То вони

церкву Христову, як паскудні онуки дідову неподільну

спадщину, рвуть на шматки і кожен завидющим оком на

більший шмат усе накидає.


Смарагд натиснув курок, і руку йому різко угору

рвонуло.


– Молоко, – кисло мовив, показуючи на дірочку зовсім

збоку, продавець. – Варто ще спробувати.

Якась злість раптом вселилася у Смарагда, чи то з

невдачі, чи з іншого заколотилося в душі, і він тричі, раз

по разу, натиснув курка.


– Тепліше, – засміявся потішений продавець. – З трьох

– два попадання.

Смарагд мовчки розрахувався з продавцем, до якого

чомусь відчував підсвідому неприязнь.


 99

Тепер вже у лісі зимову стежку топтав Смарагд, відчуваючи

справа в кишені важкий металевий предмет.

За десяток кроків попереду отець поставив під деревом

листок картону, розкреслений колами, як на справжній

мішені, і цілився за порадами продавця.


Гримнув постріл, рвучи вгору в невправній руці револьверну

цівку, залопотіла крилами високо над головою

злякана сорока і, ображено скрекочучи, полетіла

чимдуж подалі від ймовірного лиха, а з гілля соснового

посипався на голову архімандритові дрібний сніговий

пил. Котилося лісом відлуння, перекочувалося, дражнилося

саме з себе, а в голові у Смарагда ще довго пищало,

мов з вирізаного пастухами вільхового свистка.

Він знову і знову тиснув курка, звикаючи до негаданого

досі навіть уві сні заняття, і поступово при пострілах

вже не так лящало у вухах та щільніше лягали кулі на

картонній мішені.


Що ж ти робиш, чоловіче, – інколи жаска думка

низала скулко, занудно, пекла незгасним жаром, чи ж

те співмірне з твоїм духовним чином, Смарагде, з настановами

поважних отців у семінарії, а потім у Петербурзькій

духовній академії, зрештою, якщо тобі

цього замало, то з Нагірним Словом? А вже інший голос

спокійно і твердо відповідав: сказано ж бо ще у

Старому Заповіті, що око за око, зуб за зуб, і як зовсім

нестерпно було, то сам Христос нагайкою гнав торговців

із храму. А цих батогом не виженеш, і в різні часи

різне за нагайку служити може, зараз бо така настала

пора, і ніяк її згаяти не доводиться, що хіба оцей револьвер

в таку пору для торгівців святим нагайку замінити

здатен. Від свого злісного умислу митрополит

Ярошевський не відступиться, і на криводушного та

невдячного Діонисія надія мала, бо він хоч і хитається


Іван КОРСАК100

між істинним православ’ям та цими відламками провінційними,

але не встоїть, бо як того човна, у невідь

може понести більша й дужча хвиля; не відступлять

від свого і такі, як Пащевський.


Смарагд мав підстави за багато гріхів дорікнути Пащевському,

от тільки у настирності відмовити він не

міг. Ще тоді, за вечерею в Києві, різко і сухо сказав архімандрит:


– Швидше небо й земля минуться, аніж ви сягнете

свого…

– Нащо ж ви себе до Христа рівняєте, – якимось сором’

язливим тоном, неспівмірним зі своєю огрядною

постаттю відповів отець Павло. – Але якщо вжили ви

слова зі Святого Письма, то і я частинку з його нагадаю.

Пам’ятаєте ж, звісно, як ішов Христос в Іудею зцілювати

Лазаря, то його відмовляли, казали, Господи, куди

Ти ідеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камінням, а Ти

знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули…

На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день?

Прийшов Я у першу годину – і Мене не дослухались, то

ж прийду і вдруге, і втретє. І нехай в останню годину, але

Мене таки почують…

Вистрілявши ще кілька набоїв і відзначивши подумки,

що набуває легкості його рука, він навіть не глянув

у бік мішені і почвалав повільно додому. Легкість то потрохи

з’являється, думав він, не помітивши, що так і бреде

з револьвером в руці, от тільки душа важка, захмарена

вона вся і темна.


Жінка старенька і згорблена, що вийшла з бокової

стежини, несла за плечима в’язку хмизу: «Вдова чи бездітна,

нещасниця, отак на старості від холоду взимку рятується…

» – мимохідь пропливла думка в архімандрита,

промайнула і відпливла собі, мов над головою в курця


 101

кілечко диму. Але жінка, забачивши Смарагда, раптом

остовпіла від негаданого і неймовірного видива, примари

священика на лісовій дорозі із револьвером в руці та геть

тобі п’яними очима; в’язка з хряскотом впала на землю,

а жінка, вереснувши, дременула, спотикаючись і перечіплюючись

в гущавину.


Смарагд, спам’ятавшись, поспіхом заховав револьвера

в кишеню.


17


Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть

швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців

два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський

ні разу його не спинив, не перебив запитанням,

бо людину немов прорвало, як прориває загату в

час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться

неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з

часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.

Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом

здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних

вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим

потоком у зболених і гірких словах.


– Звістки про наругу над храмами і духовенством,

що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка

нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою

рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки

вчинили з митрополитом Липківським…

Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи

сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський

прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській

займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з

його землі, починається Суд Божий? До Липківського

в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до


Іван КОРСАК102

старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того

Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого

Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії

військового духовенства з таборів інтернованих,

вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує,

нітрохи не змінив ставлення Пащевського до

митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді

Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання

він лише шепоче, отець Павло говорив:


– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним

християнським каноном діємо, що чинний вже

півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський

собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною

владою заснована держава, то адміністративний

розподіл церковний повинен збігатися з розподілом

державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору

не відміняв.

А монах Яків тим часом згадував, як Липківському

двічі забороняли в священослужінні і один раз віддали

його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити

слова, що ними він до народу звертався при визволенні

Києва від большевиків:


– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни,

то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль

на ріках Вавилонських.

Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому

арештові кидають за ґрати у Харкові,


– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба

бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі

його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.

– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали

навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть

позникали, бо всі розкупили квіти.


 103

В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять

сьомого року митрополит прибув просто з тюремної

камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося

в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не

слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові

сухарі посилатимуть у Наримський край.


Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся

до вірних обличчям, і голос його покотився лунко

понад головами:


– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна

наша святиня!

Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули

мирянину руки за спину і повели.

Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної

тиші, він витав під древніми фресками, під образами,

яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий

люд.


– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.

– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?

Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,

і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався

страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос

не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і

дзвінким.


– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,

бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.

Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку

особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит

Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали

в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,

зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба

трішки сумним і докірливим…


Іван КОРСАК104

18


Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та

не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,

що арештовували просто в Святій Софії, що наводили

приціл на митрополита Липківського. Слово рідною

мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,

потребувало ще немало перекладацького труду.

І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння

в Хрестовоздвиженському храмі, підключається

до перекладів богослужбової літератури.


Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,

виклопотано благословення на вжиток в церквах

українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,

«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи

Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».

Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді

Православної церкви в Польщі.


– Хоча українську мову я знаю лише теоретично,

– казав, не кривлячи душею, на першій сесії тої

Комісії митрополит Діонисій, – як архіпастир відчуваю

свій обов’язок взяти справу перекладу Святого

Письма та богослужбових книг на українську мову

під свою опіку.

Утворили також дві підкомісії, Кременецьку і Луцьку,

отець Пащевський в Луцьку ввійшов, очолив її єпископ

Полікарп. Разом з протоієреєм Н. Абрамовичем,

директором Луцької української гімназії Б. Білецьким,

професором І. Власовським, професором В. Федоренком,

професором Є. Богуславським, секретарем комісії

М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець

Павло за сім років бере участь в семидесяти двох засіданнях

комісії. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався

та редагувався, а тоді у прийнятій підкомісією


 105

редакції надсилався для видання Комісії при Українському

науковому інституті у Варшаві.


Але перекласти і навіть видати перекладене, – то

лиш частинка куди значиміших клопотів з оборони

прав та інтересів православного населення. Жодною

нагодою з цього гріх гребувати. Тож як прибув у

Луцьк міністр ісповідань та освіти польського уряду

Войцех Свєнтославський, зустрілася з ним поважна

делегація. Їх на зустріч пішло осіб тридцять від різних

українських громадських організацій, взяли участь

воєвода Волині Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко,

С. Скрипник, а слово від делегації доручили виголосити

отцю Пащевському.


– Доречно мені нагадати, – говорив отець Павло,

– слова великого українця Тараса Шевченка, звернені до

польського друга Броніслава Залєського.

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.


Отець Павло не відхиляв надії, що цей міністр його

зрозуміє, невже він, вихованець Київської політехніки,

яка поклала йому початки шляху у велику науку і державне

становище, невже зовсім забув він свою молодість

і всіх тих, хто виводив його в люди?


– Заклик Шевченка, – говорив отець Павло, – таки

почули у наші часи, коли перший маршал Польщі Йосип

Пілсудський подав руку вождеві українського народу

Симонові Петлюрі, і ми разом пішли визволяти Київ.

То було немале зібрання, від позиції міністра ісповідань

та освіти чимало залежало в долі тих мільйонів

українців, що несповідимими шляхами історії опинилися

зараз під польським урядуванням. І Пащевський

повинен нагадати не тільки про спільні шляхи, якими


Іван КОРСАК106

йшли за польську і українську свободу, а й теперішні

болі та кривди. В незрушній тиші лунали слова отця

Павла:


– Виховання й освіта широких мас української людності

перебуває в катастрофічному стані. Рівень навчання

в початкових школах украй низький, а ігнорування

української мови в тих школах, призначення на вчительство

осіб, які не знають її, відсутність міністерського

плану у цій царині, веде до того, що по двох-трьох роках

після школи учень знову стає неписьменним.

Отець Пащевський перевів подих, бо йому багато

ще треба сказати про кривди людські, і нехай хмурніє

обличчя пана міністра – у його словах і краплини не буде

олжі.


– Українські гімназії в Луцьку, Рівному, Кременці перебувають

в невідповідних приміщеннях, тісних і зовсім

негодящих для шкільної потреби. Будівлю української

гімназії в Рівному відбирають для інших цілей, попри

численні просьби і домагання православного населення

у Кременці ліквідовується духовна школа. Навмисне нехтують

українську інтелігенцію при прийомі на роботу в

місцеві самоврядні інституції, особливо у ґмінні управи.

Далеко не все й не зі всім, думав Пащевский, пильно

слідкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та

згодиться міністр, і не в усьому помочі від нього виглядати.

Знайомий урядовець у приватній розмові отцеві

Павлові якось відказав без викрутас: «Ми до вас прислухатимемося

в усьому, окрім того, що заважає польській

культурній агресії». Але ж є питання не тільки власне

українські, в однаковій мірі стосуються вони і польської

сторони:


– Нема розуміння в державних чинників у позашкільній

освіті. Москва ж постійно має Волинь на оці


 107

і засипає її нелегальною літературою. Київська та інші

радіостанції передають хороші українські програми, хитро

ведучи при цьому свою комуністичну пропаганду.

Волинь власну радіостанцію, як обіцяють, отримає хіба

колись, а Варшавське та Львівське радіо геть занедбали

культурні потреби суспільства українського.


І отець Пащевський вручив міністрові два меморандуми,

один в справах загальноцерковних, а другий щодо

примусового навернення тутешнього люду у католицтво.


Якусь мить помовчав міністр, тримаючи в руках обидва

документи, наче визначав і не міг визначити їх істинну

вагу, а тоді відказав, затинаючись, чи з нерішучості, бо

й сам ще не виробив думки, чи з обережності.


– Правничі документи щодо стану православної

церкви на викінченні і небавом вступлять в унормування.

Про решту порушеного сьогодні та в цих меморандумах

можна буде судити опісля вивчення.

У вузькому колі по зустрічі перекинулися думками.


– Бодай половина вимог здійсниться, і те буде успіхом,

– міркував посол Сергій Тимошенко, за плечима

якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця,

міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подєбрадській

академії.

– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся

літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях

якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту

і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха

Української автокефальної церкви.

Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в

непевний цей час відгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття,

як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви

другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього

досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…


Іван КОРСАК108

19


Східцями митрополичої резиденції на вулиці Зигмунтовській

у Варшаві отець Смарагд піднімався рівно

о дев’ятій, ледве годинникова стрілка, здригнувшись, зіскочила

з тої цифри. У приймальній секретар Шатєхін,

глипнувши на Смарагда, сперш знітився і сторопів, бо

знав непрості стосунки митрополита з несподіваним

відвідувачем, але взяв себе таки в руки, зігнав поспіхом

і немалим зусиллям оте раптове оторопіння, як школяр

спішно стирає з дошки в перерві щось непристойне, ледве

передчасно поріг класу переступив учитель.


– Я на прийом до митрополита, – кинув без передмов

Смарагд, не звівши очей на Шатєхіна.

Секретар, знову врівноважений і підкреслено сухуватий,

на лиці якого й сліду не лишилося від непристойної

для чужих очей недавньої розгубленості, зашелестів

сторінками записника.


– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік

секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.

Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»

забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,

як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.

По хвилі Шатєхін вийшов з митрополичого кабінету.


– Його високопреосвященство зможе прийняти вас

о вісімнадцятій годині.

Смарагд мовчки розвернувся, задріботів східцями і

небавом прудко йшов, не піднімаючи голови, не вельми

в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще

весь день.


Ця думка трохи стишила його ходу. «Куди, і до чого

поспішаєш, Смарагде? – сам до себе казав Латишенков.


– До високого, не кожному, певне, під силу піднесення


 109

духовного чи прокляття і ганьби незмивної, до світлого

Саду у царстві Його, де зеленіють вічно дерева, квіти не

в’януть і птахи співати не стомляться, чи прямісінько

несе тебе в підземелля незмірне, де нескінченна темінь,

сирість і сморід сірки нестерпний? І хто ти по задуманому

– подвижник, рівний святому, чи банальний бандит,

і де та межа, що невидимою рискою ділить замислене

дійство на праве й негідне, хто насмілиться безпомильно

ту лінію провести? Але важило неспівмірно для нього

інше, чи не втратить дух його, мов проколотий м’ячик,

набуту пружність і міць, чи не скисне в оту останню він,

вирішальну мить…


Смарагд никався безцільно весь день варшавськими

вулицями, йому не хотілося ані присісти, ні прилягти, та

й не зміг би, бо здатен тільки ходити; голод зовсім про

себе не нагадував, лише наприкінці дня не з фізичного

бажання поїсти, а з розуміння, що сили закінчуються,

зайшов у кафе. Він спробував силоміць абищо вкинути

в душу, та виявилося те марним заняттям, в пересохлому

роті страва здавалася звичайною ватою, яку ні жувати,

ні, тим паче, ковтнути не здатен.


І знову Смарагд бродив вулицями з душею, де вирувало

вже поблизу точки кипіння, і всім було байдуже до

того, що нило й пекло йому в грудях. Метушилися собі

перехожі, хукаючи парою на морозному повітрі, проносилися

мимо авто, закручуючи за собою сніговий пил та

гонорово попахкуючи синюватим димом, аж вищали на

поворотах по вмерзлій дорозі полоззя приїжджих селянських

саней.


О вісімнадцятій Латишенков знову був у митрополичій

резиденції. Владика прийняв одразу, він був у

себе в їдальні, бо день видався такий, що й поїсти не

встиг.


Іван КОРСАК110

Насторожений секретар, згадуючи загадковий і

поколюючий блиск в очах Смарагда, на всяк випадок

побути в приймальній попросив також Саковича, керуючого

канцелярією. Вони вдвох все прислухалися, що

діється за дверима їдальні, та небавом якось заспокоїлися,

бо ледь чутні голоси владики та архімандрита не

віщували тривоги.


Митрополит з Латишенковим згодом перейшли в кабінет

і там далі тривала розмова, яка з-за масивних дверей

також не викликала занепокоєння. Прибув владика

Діонисій, секретар доповів митрополитові.


– Попросіть зачекати хвильку, я зараз звільнюся,

– спокійно відказав митрополит.

Діонисій спустився в нижні покої, а в кабінеті розмова

тривала. Шатєхін вийняв кишенькового годинника,

кинув оком на циферблат, а Сакович і собі не стримався,

зазирнув через плече, мов школяр, що тихцем списати

намірився класну роботу.


Смарагд відчував, як за сорочкою у нього виступає

колючими і неприємними краплинами холодний піт, сил

усе меншає, його доводи і спроби переконати відлітають

від митрополита, як від намерзлої кам’яної стіни, зламати

хитру інтригу владики марне – Смарагд призначений на

кафедру за межами Польщі, але хіротонія має ж то бути

тут, тим часом потрібні владики всі відсторонені. І як сил

тих в душі у нього лишилось хіба на денці, далі Смарагд

не міг вже терпіти, не міг він ризикувати, бо інший такий

момент, напевне, ніколи в житті не трапиться.


– Вот тебе, кат православья! – швидше прохрипів,

аніж вигукнув, вихопивши револьвера і натиснувши

курок.

Той курок натискував він ще і ще, притому з млосною

насолодою, миттєва думка було жахнула, що то якась


 111

неправильна млость і неправильна, не така насолода, але

вже спинитись не міг, якийсь азарт, якась стороння сила

заволоділа ним і водила та цілила його рукою, був момент,

коли він зробив понад силу спробу спинитися; та

де там, стороння сила, з’ясувалося, куди дужча, і далі револьвер

викашлював кулю за кулею, і рвало від пострілів

руку вгору, якусь не його, тої іншої сили. Смарагд не чув,

не відчував густого запаху порохового диму у приміщенні,

та й сам митрополит бачився йому, мов крізь віконне скло

в час шквальної зливи, а як врешті кілька разів нервово

смикнув курка і пострілу не відбулося, то на мить спам’ятався

– злива по той бік вікна наче вщухла, митрополит,

відкинутий на спинку крісла, дивився незмигним довічно

поглядом мимо нього, а документи на столі перед ним залиті

чимось червоним, на білосніжному папері неймовірно

яскравим, пекучим око.


 Вихором вирвася Смарагд у приймальню.


– Где Дионисий?

Той же вихор підхопив і поніс Смарагда в нижні покої,

та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув

в повітрі, врешті знову влетів архімандрит у приймальню

і стачило його лише на кілька слів:


– Я убил митрополита.

Він опустився на стілець, чи швидше впав у нього, бо

тої сили, що на денці ще недавно лишалося, не було вже

й краплі.


– Вызывайте полицию.

20


Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч

тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та

моторошно, заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й


Іван КОРСАК112

мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола

витанцьовувати почала. Священика з села Козачки

на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця,

шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі,

облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть

за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували

колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок

у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному

вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві

польському, першому директорові української гімназії

в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники

голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.


– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі,

мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо

без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи

когось таки, мов на кару, будемо обирати?

– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав

голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те

буде згода…

Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися,

бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в

поліціянтів, хурделиця ще местиме.


– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,

аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий

тон.

Хурделиця справді крутила, але наручники отцю

Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського

розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов

до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.


Польська армійська колона мовчки пересувалася

безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи

командирське:


– Увага, увага, хлопаки…


 113

А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже

не безкоштовна туристична подорож в арештантському

вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза

нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки

не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися

людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що

одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської

опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку

німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола

вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна

світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала

землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів

його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів

зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’

ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.


Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.

А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки

– архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і

спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь

помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з

архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися,

тоді відібрали автомобіль.


– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав

два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер

і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.

А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені

небесній натужно гули німецькі бомбардувальники,

архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.

– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву

листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав

начальник тамтешнього НКВС.

У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому

дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав


Іван КОРСАК114

головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній

яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання

йому очікувати.


– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник

на в’язня, що затинався, силувався, але так і не

зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного

і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.

Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці,

він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра

миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій.

схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в

конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися

і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то

ж врешті начальник не витримав:


– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться.

Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.

Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко

підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська.

Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася

величезна колона, владика Олексій, знищений і

обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як

налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику

конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті

літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався

судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього

гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:


– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув

у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами

на крилах.

Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося:

владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до

найближчого села, де потроху оклигував, доки його не

перевезли тихенько підводою в Кременець.


 115

До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський

– він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій,

та війна нагодилася, розмела колючі дроти.


– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви

лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович

у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на

мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не

розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон

про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом

УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії,

і Варшавській митрополії, наступним кроком буде

скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити

тимчасову адміністрацію Української церкви.

– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав

отець Павло.

– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський

обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз

нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища,

ще побідні реляції п’янять голови, та, здається,

вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують

наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються,

чом не бачать дяки їм, визволителям…

В отця Пащевського були свої підстави прийти до

схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві

йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували

й підкреслювали окремі місця в архіпастирському

листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися,

прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:


«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця

сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща

будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті

князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами,

нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною


Іван КОРСАК116

кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну

Українську Державу. Відроджена у вільній Українській

Державі, Українська вільна Православна Церква

буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий

час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять

працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність

мусімо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний

допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати

Самостійну Українську Державу, а моя молитва за

всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…


– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі

Іван Власовський, – щo чекати від німця. Як приїхав Кох

з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я

біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним

якимось поглядом, видалося, з презирством,

окинув людей, не відповів на привітання і промарширував

собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде,

то нав’язуватимо контакт з Діонисієм, ставку робитимо

на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний

той «страстний тиждень» у тернопільській в’язниці, наруга

нечувана більшовицьких перукарів.

– Хтозна, хтозна-а, – чомусь затягнув слово Пащевський,

якось інтуїтивно, несподівано навіть для самого

себе.

21


Ще не розвіявся сизуватий дим в кабінеті митрополита

від пострілів знервованого револьвера Смарагда,

як жахлива звістка вирвалася на вулиці міста.


– Від часів Христа такого не бачив світ…

– Апостолів розпинали і хижому звірові на розтерзання

кидали, але щоб священик стріляв архієрея – не

чули.


 117

– Але ким є убивця насправді: безумцем, фанатом,

схибнутим на російській людиноненависті, чи скривдженим

кар’єристом і бездарним невдахою?

Чорні великі літери зі сторінок газет кричали про

трагічну і загадкову смерть, радіостанції в етері над усією

Польщею і не тільки дошукувалися розгадки таємничої

трагедії, хлопчаки, що тепер куди більше продавали

газет на вулицях, вигукували заголовки таким втішеним

і дзвінким голосом, мов доносили якусь добру

насправді вість.


Ще не відійшли шпари у польського обивателя, навіть

два місяці не минуло від іншого вбивства, що вкинуло

людність у шок – художник і критик Невядомський

просто на виставці застрелив щойно обраного польського

президента Габріеля Нарутовича, якому зла доля судила

побути президентом лиш кілька днів. І ось нові постріли

у Варшаві, нова смерть… Що діється?


За чинним законом справу про вбивство вищої посадової

особи, а саме таким був митрополит Юрій, суд

має розглянути за одну добу і ухвалити вердикт. Невядомський

був засуджений до смертної кари і розстріляний

лише тиждень тому. А чи може суд зі Смарагдом

вчинити інакше?


Отець Павло Пащевський ходив тоді на кілька судових

засідань. З часу арешту Смарагда на залізничній

станції, коли той пробивався у Харків по єпископське

крісло і Пащевський мав вирішити віддавати його під

кримінал чи ні, архімандрит не вельми змінився, хіба

дещо схуд. А подивувала отця Павла його постава, впевнена

і гордовита, він немов позував, хай навіть підсвідомо,

перед поглядами багатьох очей, бо зал окружного

Варшавського суду щоразу був переповнений. Смарагд

тримав голову так, наче почувався тут щонайменше за


Іван КОРСАК118

важливого свідка, якщо не обвинувача, але аж ніяк не

звинуваченого в найтяжчому злочині – може справді

підохочувала до того якимось чином публіка, де, судячи

з уривків розмов чи коротких реплік, таки його прихильники

переважали. А ще вельми поважні свідки, єпископи

та депутати, стояли на його боці.


Четверо іменитих адвокатів говорили по черзі, балакали

вправно і складно, так, як видавалося отцю Павлу,

по жнивах добрі господарі у просторій клуні у лад снопи

молотять, – удар ціпом, і знову удар, точно лягає ціп і безпомильно,

тільки зерно жменями в боки летить.


– Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство

інтуїтивно, – перепитував дещо насторожено суддя адвоката.

– Але ж свідок, випадкова попутниця, стверджує,

що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся

перед нею револьвером і казав, що свої рахунки він сьогодні

напевне зведе.

– У злочині, коли пильно на справу глянути, – видавалося,

адвокат знав наперед, що зараз спитають, то

ж відповідати почав одразу по останньому суддівському

слові, – проглядаються не особисті мотиви, то біль за

святе, аби не дрібнилася та не нищилась церква.

Свідок, чоловік інтелігентний і ще молодий, але вже

починав сивіти, тільки якось сивіло його густе і чорняве

волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне відбілювали,

хвилювався і поправляв час від часу пенсне.


– Отець Смарагд йшов із відкритим серцем, відкритою

і щирою душею до митрополита, який так і не зважив

на доводи архімандрита.

Смарагд смикнувся було на стільці, всміхнувся криво

та трохи іронічно, і не стримався досить чутно докинути:


– Я йшов не з відкритою душею, пане, а із зарядженим

револьвером.


 119

Свідок затнувся від несподіваної невдячності, зім’яв

кілька наступних фраз, як можна зім’яти, передумавши,

написане на папері і викинути його в смітник, для годиться

мовив ще кілька слів, і, знічений та ображений,

похнюплено пішов на своє місце.


Що може значити, думав Пащевький, така бравада:

відчуття цілковитої безкарності, бо тішиться заступництвом

проросійських послів у сеймі, або знає про можливий

підкуп кимось суддів, або звичайнісінький відчай,

тільки показною хоробрістю прикритий для чужого ока,

чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрівся

поглядом із Смарагдом.


Архімандрит, відчував отець Павло, упізнав його,

він задерев’янів весь ураз і щомоці затиснув губи, поправився

було на стільці, виструнчивши спину, мов на

вимогу невправного ще аматора фотографуватись зібрався;

погляди їхні, як на кладці двоє над прірвою, один

в одного вперлися і вже несила їм розминутись, бо надто

далеко внизу чорніє безодня, що лунко хіба інколи відізветься

віддаленим гулом від ненароком скинутого камінця;

може так і в житті, думав отець Павло, спокійно

витримуючи пекучий і ненависний зустрічний погляд,

їм у житті вельми затісно долею випало, не розминутися

і не розійтися – так і тут, хтось має першим не витримати

і відвести очі.


Але нікому не довелося відводити, бо поміж ними

раптом постав адвокат Врублевський, що потрушував у

повітрі жмутом паперів.


– Підсудний невипадково сьогодні назвався своїм

чернечим ім’ям, – переконував адвокат, і в усі боки махав

паперами, мов якоюсь грізною зброєю, чи не бомбою

всім присутнім погрожуючи. – Бо, за великим рахунком,

він навіть не був підлеглим покійного митрополита.


Іван КОРСАК120

Здивовано перезиралися судді: ті православні на

польських теренах так зуміли заплутати власні справи,

що й самі у підлеглості розібратися не здатні.


Паскудна таки робота адвокатська, думав Пащевський,

дивлячись на запального Врублевського, він же

грамотний чоловік, він прекрасно знає, що навіть убивця

ненароком, убивця через нещасний випадок, за церковними

правилами, визнається вже недостойним благодаті

священства, а хто вчинить убивство у сварці, за

Апостольським правилом шістдесят шостим, неминуче

позбавляється священицького сану – нащо ж клеїти з

себе наївного?


– За час, що збіг з дня убивства і до сьогодні, – несподівано

звернувся суддя до Смарагда, звернувся тоном,

немов особисто в чомусь гірко розчарувався і тепер

шкодує своєї помилки, – за той час ви тричі змінювали

власні свідчення. Адвокат он зараз говорить, що ви піклувалися

цілісністю церковною, що автокефалія дробить

церковне тіло, ви ж самі лише через вісім місяців слідства

згадали про автокефалію. І то в листі до міністра

юстиції, якого, напевне, писали не самі, а з адвокатської

підказки.

Дванадцятьроківв’язниці, хочамогли ухвалити і смертну

кару – вирок Смарагду отець Пащевський зустрів без гіркоти

за м’яке покарання, як і без втіхи, що зло все ж не уникло

осуду. Отця Павла не дивувало більше, як гороїжиться,

щиро чи награно, то неважливо, колишній архімандрит, як

відмовлявся від психіатричної експертизи:


– Я смерти не боюсь и преданность своему делу готов

запечатлеть своей смертью…

Експертиза все ж відбулася, і лікарі без вагань записали:

«в момент здійсненя злочину підсудний сповна

володів розумовими здібностями».


 121

А найбільше вразило Пащевському на суді і по тому

свідчення одного священика, який згадував сон, що

його оповідав ще пару місяців тому Смарагд. Начебто

сниться матір Смарагдові, і застерігає сина. «Стережися

26 числа першого місяця року, то день лиха і крові».

Бачив у сні також колишній архімандрит дім казенний

і цифру 43.


З холодною насолодою розстріляв Смарагд митрополита

якраз 26 січня за старим стилем. Але хто на суді

міг знати, що покарання відбувати йому у Мокотівській

тюрмі в камері за номером сорок три?


22


В митрополичому храмі святої Марії Магдалини

отець Пащевський правив панахиду.


– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх…

Отець Пащевський правив панахиду по невинно убієнних

протоієрею Миколі Малюжинському, отцеві Володимирові

Мисечкові та ще понад тридцятьох в’язнях,

розстріляних на світанку наступного дня після Покрови.

Отець Павло вимовляв слова молитви, а в самого перед

очима стояло обличчя Малюжинського, з яким стільки

справ вирішувалося ще в Товаристві імені Петра Могили,

акціях спротиву колонізаційним чинникам в краї, та

й в останні часи клопотів не поменшало – те обличчя у

пам’яті не було страдницьким, позначеним страхом, біллю

чи відчаєм, спокійним воно було і умиротвореним…


– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, що

поклали життя своє за Святу Українську Апостольську

Православну Церкву, і всіх православних християн, і

всяку душу, що спочила і Твоєї ласки і милосердя потребує,

і прости всі гріхи їх, вільні і невільні, і даруй їм Царство

небесне, і сотвори їм вічную пам’ять…


Іван КОРСАК122

Отцеві Пащевському, як звільнився дивом від опіки

радянської і вирятував заразом сім’ю, випало стати настоятелем

собору святої Марії Магдалини – то було наче

знаком долі, бо саме в цьому храмі проголошувалася автокефалія,

саме в цьому соборі виголосили історичний

акт про нечинність і неправомірність прилучення Київської

митрополії до Московської церкви в 1686 році.


Скільки літ не відділяли б отця Павла від того дня,

17 вересня 1925 року, як у цьому храмі перед Службою

Божою за участю всієї православної ієрархії, численного

польського духовенства, прибулих з різних країн делегацій

і польського уряду перед вірними урочисто оприлюднили

повний текст Томосу Вселенського Патріарха

Григорія VІІ, текст, що одержав благословення і попереднього

Патріарха Мелетія ІV.


Під склепінням собору лунко звучать слова привітання

голови делегації Константинопольського патріархату

митрополита Халкедонського Юахима, а тоді по

черзі різними мовами виголошують Томос високі ієрархи

з різних куточків світу.


Митрополит Сардінський Герман виголошує текст

оригіналу грецькою.


«ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНО-КАНОНІЧНИЙ

ТОМОС ВСЕЛЕНСЬКОЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ

ПАТРІЯРХІЇ, ВІД 13 ЛИСТОПАДА 1924 РОКУ, ПРО ВИЗНАННЯ

ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩІ ЦЕРКВОЮ

АВТОКЕФАЛЬНОЮ


ГРИГОРІЙ, З БОЖОЇ ЛАСКИ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ

– НОВОГО РИМА Й ВСЕЛЕНСЬКИЙ

ПАТРІЯРХ


Свята Православна Церква в Богом хоронимiй

Польськiй Державi, що надiлена автономним церковним

устроєм й управлiнням, доводить свою твердiсть

у вiрi й поштивiсть у церковних справах, просила Наш


 123

Святiйший Апостольський i Вселенський Патрiарший

Престіл поблагословити й утвердити Її автокефальний

устрiй, вважаючи, що в нових обставинах полiтичного

життя такий устрiй один лише мiг би задовольнити й

забезпечити Її потреби».


Єпископ Гродненський Олександр читає мовою

польською.


«З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи пiд

увагу приписи святих Канонiв, якi установляють, що

«устрiй церковних справ повинен вiдповiдати полiтичним

і громадським формам» (канон 17, ІV Вселенського

Собору, а також VІ Вселенського Собору 38), а також

апофегму Фотiя, якi звучать:


«Прийняти, що права, якi торкаються церковних

справ, а особливо справ парафiй, повиннi вiдповiдати полiтичним

i адмiнiстративним перемiнам» – а з другої

сторони, корячись перед вимогами канонiчного обов’язку,

що накладає на наш Святiйший Вселенський Престіл пiклування

про Православнi Церкви, якi знаходяться в потребi;

розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя

(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу

Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних

Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх до

Святої Московської Церкви наступило не за приписами

канонiчних правил, а також не дотримано всього того,

що було установлено вiдносно повної церковної автономiї

Київського митрополита, який носив титул Екзарха

Вселенського Престолу), Наша Достойнiсть й Святiшi

митрополити – Нашi у св. Дусi улюбленi брати i спiвслужителi,

вважали обов’язком вислухати прохання, з яким

звернулась до Нас Свята Православна Церква в Польщi й

дати Наше благословення i затвердити Її автокефальний

i незалежний устрій».


Іван КОРСАК124

Феодосій, архієпископ Віленський, зачитує текст російською.


«У зв’язку з цим, ухвалюючи спiльно з волi Духа

Святого, Ми постановляємо: визнаємо автокефальний

устрiй Православної Церкви в Польщi й даємо Своє

благословення на те, щоб Вона вiднинi управлялась, як

духовна Сестра, рiшала свої справи незалежно й автокефально,

вiдповiдно чиновi й з необмеженими правами

iнших Святих Автокефальних Православних Церков,

визнаючи своєю найвищою церковною владою Священний

Синод, зложений з православних канонiчних єпископiв

у Польщi, на чолi, кожного разу з Головою своїм,

Блаженнiйшим Митрополитом Варшавським i всiєї

Польщi. Щоб зберегти i канонiчно довести єднiсть з Нашим

св. Апостольським Вселенським Патрiяршим Престолом,

як рiвнож зi всiма автокефальними Православними

Церквами, нагадаємо тут про обов’язок кожного

Митрополита Варшавського i всiєї Польщi: повiдомляти,

вiдповiдно чиновi Святої Православної Церкви, про

свiй вибiр та iнтронiзацiю, засобом iнтронiзацiйним,

рiвнож Нашу велику Церкву Христову, як i всi автокефальнi

Православнi Церкви-Сестри, зберiгати все, що

вiдноситься до старого дотримання вiри i побожности

православної, а також всього, що наказують святi

Канони i чини Православної Церкви, поминати згiдно з

формулою в «Диптихах» iм’я Вселенського Патрiярха й

iнших Патрiярхiв, як i iнших Зверховникiв Святих автокефальних

Церков».


Українською мовою зачитує історичний текст протоієрей

Петро Табінський.


«Крiм цього постановляємо, що Автокефальна

Православна Церква-Сестра повинна отримувати святi

Хризми вiд Нашої великої Церкви Христової. Рiвнож


 125

бажаємо, щоб у проблемах чину церковного i у справах

загального характеру, якi переступають межi юрисдикцiї

кожної з автокефальних [Церков], взятих окремо,

Блаженнiший Митрополит Варшавський i всiєї Польщi

звертався до Нашої Найсвятiшої Вселенської Столицi

Патрiяршої, через яку втримується зв’язок з цiлою

Православною Церквою, яка «правовiрно голосить слово

правди», а також щоб звертався за авторитетною думкою

i в справi спiвдiяння сестринних Церков.


Пiсля того, як все було докладно розглянене i обговорене

на канонiчних засiданнях Святiйшого Синоду дня

6 i 11 листопада 1924 року, пiсля Синодального затвердження,

вручили сьогоднiшнiй Патрiярший Синодальний

Томос в точному незмiненому вiдписi, який зiстав пiдписаний

i внесений до Кодексу Нашої великої Христової

Церкви на руки Блаженнiйшого Дионисiя, Нашого улюбленого

в Христi брата i спiвробiтника, Митрополита

Варшавського i всiєї Польщi, Голови Священного Синоду

Православної Автокефальної Церкви в Польщi.


Нехай на вiки змiцнить Господь Бог любов’ю i щедрiстю

Першого Великого i Начального Пастиря Господа

Нашого Христа Автокефальну Церкву сестринну в

Польщi так щасливо уряджену, нехай пiднесе i змiцнить

все в нiй на хвалу Його Іменi Святого, на користь його

пастви побожної, як i на радiсть всiх автокефальних сестринних

Православних Церков.


Року Божого 1924, мiсяця листопада 13-го дня.


Патрiярх Царгородський (--) Григорiй (затвердив)


Митрополит Кiзiку (--) Каллиник,


Митрополит Нiкеї (--) Базiльос,


Митрополит Хальседону (--) Юахим,


Митрополит Деркосн (--) Константинос,


Митрополит Бруску (--) Нiкомедос,


Іван КОРСАК126

Митрополит Принцiпу (--) Агатангелос,


Митрополит Неоцезарiї (--) Амброзiос,


Митрополит Сардики i Пiсидiї (--) Германос,


Митрополит Фiльндефiї (--) Фогiос,


Митрополит Сiлiбрiї (--) Євгенiос,


Митрополит Родополiсни (--) Кiрелла,


Митрополит Атеї (--) Томас.


(За згiднiсть французького перекладу з грецького оригiналу

перекладач (--) Константiнiдiс, Вселенський Патрiярх.


13 листопада 1924 р. Канцлер (--) Германос, митрополит

Сардики.


І кожною мовою, як історичний присуд, як відновлення

через товщу літ найвищої справедливості, звучать

слова Томоса:


«…розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя

(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу

Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних

Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх

до Святої Московської Церкви наступило не за приписами

канонiчних правил, а також не дотримано всього

того, що було установленно вiдносно повної церковної

автономiї Київського митрополита, який носив титул

Екзарха Вселенського Престолу…»


Сердечно вітає усіх голова делегації від Румунської

церкви митрополит Нектарій, тексти Томоса розсилаються

в усі дипломатичні представництва, відбуваються

прийоми в Президента Польщі, Голови ради міністрів,

Міністра ісповідань Польщі, Міністра іноземних справ,

митрополита Діонисія.


За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем

митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже

під німецькою займанщиною, хмари над українським


 127

духовенством ставали поступово густішими, наливалися

чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті

приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали

в текстах українських владик підозріле для них та ставили

на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку,

аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна

і автономна православні гілки, мало того, подробили ще

на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом

гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все

більше тривожила чужака.


Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів

і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями.

Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в

Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне

повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп

на штампі своїх документів слова «Адміністратор

церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює?

Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до

самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються

п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.


Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника,

сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ,

а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували.

В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує

українську інтелігенцію, серед якої значна частина

духовних осіб.


До будинку отця Малюжинського гестапівське авто

під’їхало в надвечір’я.


– Збирайтеся, треба висповідати і причастити протоієрея

Головацького. Він себе зле почуває.

Протоієрея ще раніше ув’язнили в лиховісну луцьку

тюрму. Але авто раптом їде зовсім в інший бік, отця

Миколу самого арештовують, досвітком вивозять у


Іван КОРСАК128

Рівне, кидають в велику спільну камеру – там вже шість

десятків українського люду чекають розстрілу. Малюжинський

за ніч встиг прийняти сповідь в усіх…


Отця Миколу розстріляло гестапо в числі тридцяти

трьох, і тіло його навіть спалили.


– Вічная пам’ять, вічная пам’ять…

Вічная, тобі, славний подвижнику духу, що гідно

стояв в обороні душі народу, знаючи вільно німецьку

мову, не вагався і не боявся відкрито казати правду в очі

пришельцеві непрошеному, може й зарізко казати. Через

роки, в «Літописові Волині» буде видрукувано список

осіб з духовенства, що загинули в Другу світову лише

на землях Холмського і Волинського краю. З вісімдесяти

трьох осіб у цьому трагічному списку сорока трьох душпастирі

було розстріляли німці.


Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво,

попри все, ставилася досі до нього, бо мав він усі

шанси, аби, як і по отцеві Малюжинському, вже правили

інші по ньому «Вічную пам’ять»…


23


Як зачинилися, скрипнувши протяжно і з жалем,

тюремні ворота через дванадцять літ за колишнім архімандритом

Смарагдом, вільним нарешті, то звернувся

він із незвичним проханням. Латишенков просив цю ніч,

першу після ув’язнення, провести біля могили покійного

митрополита Юрія Ярошевського.


Сперш у сторожа засвітився подив у викруглених

від несподіванки очах, тоді жах зблиснув осіннім вранішнім

інеєм, а як трішки прийшов до тями той сторож

від незвичного вельми прохання, то, провагавшись, дав

дозвіл. Тільки думка пробила, як на електричному дроті

благеньку обмотку: вдруге уже не застрелить.


 129

Вони зустрілися перед смерком – вбивця і жертва,

сущий на цьому тлінному світі і сущий у світі іншому,

де нема суєти і марноти, де нічого не значить ані єпископська

митра, ані генеральські погони чи царська корона;

там світло лише безконечне, хто того удостоївся, сад

неймовірної краси і пишноти, там спокій і Божа ласка…


Смарагд став на коліна і почав молитися. Він молився

глибоко, щиро, згадуючи кожну свою провину, вільну

і ненароком вчинену, перемацував, наче в пальцях,

найменший прогріх ще з далекого, в сизих туманах дитинства

– він вишукував в пам’яті найменше своє криводушшя

чи іншу хибу, перебираючи власне життя, як

забуті і припалі пилом старі речі в комірчині.


Але диво-дивнеє, як тільки підходив до того трагічного

надвечір’я, коли з якоюсь незнаною і нестримною

насолодою він натискував курок револьвера, дивлячись

в очі митрополитові і вельми дивуючись, що нема в тому

зустрічному погляді владичому страху чи болю, а тільки

подив один, подив спокійний і зовсім не мстивий, як

тільки доходив до того надвечір’я Смарагд, то не чув у

собі і краплі розкаяння, яке наступити врешті повинне.

Те ж саме було з ним і в тюремній камері, де молитві відводилася

істинно левова частка доби.


Хтозна, може, не приходило каяття з якогось нутряного

невизнання, можливої людської гордині,

може, те невизнання незримо підохочували листи, що

зрідка отримував з волі. Писали знайомі, що владика

Євлогій пам’ятає Смарагда і молиться за нього, і

він озивався з-за ґрат знервованими, хоч часу тепер

не бракувало, писаними прудким почерком рядками.

Є ще над нами останній Кесар, кричали рядки синім

чорнилом, і він, Смарагд, вимагає суду Його, бо саме

він, а не криводушний суд людський, здатен і повинен


Іван КОРСАК130

визначити остаточну і безвідмовну та не оскаржувану

справедливість.


Інколи все ж видавалося, що він близько уже до

визнання вини, до щирого розкаяння: «Впрочем, было

бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался

над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни…

Хотя мне и кажется, что у меня внутри все пережитое,

уже пережжено и перегорело, – бывает осенней

ненастной порой, как-бы под акомпанемент заунывного

и безнадежного хора каторжан, в долгие бессонные

ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленой

жизни иногда как живой встает перед моими

очами под глухие рыдания бури».


В опівночній темені й тиші, істинно могильній тиші

над могилою, кожна думка, що промайне в голові, була

такою осяжною, наче мовленою вголос. І раптом цю

тишу, чорну і безпросвітню, густу, що можна ножем нарізати,

розірвав неймовірний зойк, дикий і болісний,

такий зболений, яким може бути лише передсмертний,

останній – кров у жилах Смарагда на мить спинилася,

затверділа, і він став почуватися весь, з кінчиків нігтів

і аж до маківки, у якійсь гіпсовій пов’язці, що зцементувала

кожну частинку тіла і, заціпенілого, позбавляла

можливості бодай поворушитися.


Минуло принаймні кілька хвилин, як повільно верталася

звичайна свідомість та почуття реальності: сич,

зловредна нічна птаха зацементувала його в незрушний

кокон, і ще потребувався час, аби перестало терпнути

скуте правцем тіло.


І він знову молився, поринав у молитву, як із заплющеними

очима любив у дитинстві поринати в річкову

воду, силою втримувати себе, і чим довше вдавалося

втриматися, тим більша приходила втіха.


 131

– Хто з нас убивця, владико, а хто мимовільна жертва?

– питав у думках Смарагд покійного, такого ненависного

при житті і такого недосяжного в своєму становищі,

що зовсім поряд тепер лежав, байдужий давно

гонору людського і владних амбіцій, мовчазного і все ще

неперебореного. – То я злочинець, що цілив револьвером,

вагаючись, куди краще стріляти, в голову, аби зразу

вмер, чи сперш у груди, аби знав, що таке страждання,

аби побачити в твоїх очах каяття і страх, заслужену

муку? Чи насправді то ти став убивцею, а я твоя жертва,

бо револьвером водив насправді ти, владико, коли позбавляв

мене священослужіння, коли нарeченого в єпископи

перетворив на предмет насмішок, одного за одним

усуваючи ієрархів, що могли здійснити мою хіротонію,

перетворив мене у вічного нарeченого?

Досвітком, ледве зійшло сонце, Смарагд підвівся,

тричі перехрестився широко та розмашисто, і попрямував

на вулицю. Голова по безсонній ночі була як смолянка,

оте яйце, яке сперш випивали в дитинстві крізь

дірочку, а тоді заливали його смолою – на пасхальні свята,

коли б’ються крашанками, чия міцніша, ту смолянку,

звісно, ніяким звичайним яйцем не розбити.


Смарагд ішов вулицею, немов по невидимій, під

шнур кимось проведеній лінії, не звертаючи уваги на перехожих,

а ті, в свою чергу, зустрівшись з поглядом, об

який обпектися можна, злякано шарахалися і бокували.


Він ішов тою невидимою прямовисною лінією, не

уступаючи зустрічним і зовсім не зважаючи на тих, що

подивовано чи напуджено озиралися, Смарагд ішов і ще

не знав навіть напрямку й кінця своєї путі… Одні казали,

що колишній архімандрит перебрався в Чехію, де

мешкав єпископ Сергій та інші його давні приятелі, і там

доживав віку. А інші знов твердили, що лишився він в


Іван КОРСАК132

Речі Посполитій, був там за перших совітів і злим долі

випадком втрапив до рук НКВД. За сказане впоперек

слово російська «трійка» замела його, щирого сповідника

істинно російського православ’я, в Сибір, – і сліди

архімандрита загубилися в суворих краях – десь там, де

над вічною мерзлотою завиває хурделиця, стелиться із

сухим металевим дзвоном поземка, де пекучий мороз

пробиває до тіла крізь щонайтепліший одяг і вистуджує

кров, а ще більше ту кров холодить у ніч завивання вовче,

ота протяжна, сумовита і грізна водночас пісня виголоднілого

хижака; десь там, казали люди, загубився

Смарагд, зник у безвісті білій, і сипучі сніги поверх вічної

мерзлоти замели навіть сліди вічного нарeченого у

єпископи.


24


Як вирвався Пащевський сам з підрадянської опіки

і вивіз сім’ю, то не зовсім порвалися ниточки, що тягнулися

з волинського краю, якому віддав стільки літ і

трудів. Ще перед призначенням настоятелем митрополичого

храму святої Марії Магдалини, мусив він пройти

сперш німецький карантинний табір у Лодзі. Але й тут

відшукали недавні його підопічні.


Євгенія Королюк по закінченні Луцької гімназії гостювала

у рідної тітки в Лодзі і випадком дізналася про

перебування Пащевського – Євгенія та її брат Олександр

були також вихованцями отця Павла.


Удвох з подругою Олею Курило-Курилюк їде Євгенія

в карантинний табір. Черговий невдовзі покликав отця

Пащевського – до них вийшов помітно постарілий, сивий

і майже повністю лисий отець, що важко, сапаючи,

дихав, але все ж зі знайомою величавою і гордовитою


 133

поставою.


То хвилююча склалась розмова, як згадали минулі

часи, – такі, видавалося, давні, а насправді зовсім близькі.

Ось учора ще на уроках відповідали, йшли до сповіді і

причастя у свою гімназійну Хрестовоздвиженську церкву


– і чимало міського люду вибігало юнню полюбуватися.

Попереду з жовто-блакитним прапором крокує Володя

Поліщук, ставний і гарний юнак, що добре вчився, мав чудовий

голос і на бандурі майстерно грав – уроки Пащевського

йому не забудуться, стане священиком, правитиме

Службу Божу разом з майбутнім українським Патріархом

Мстиславом; ген там правитиме, у далекій Америці, аж у

західній півкулі, де сонце заходить…

Поблагословив отець Павло дівчаток на завершення

зустрічі.


– Хай дарує Всевишній вам добру долю. Священик

продовжить себе в ділах мирян, а вчитель – у справах

учнів. Я був для вас одним і другим, то ж благословляю,

і які б тернисті стежки не випали вам у ці трудні роки,

головне не забудьте: Віра спасе вас… Це Христове дійсне

в усі часи, істинне на всій землі, від краю, де сходить і де

заходить сонце…

Євгенії Королюк життєві доріжки не поскупилася

доля рясно посипати терном. Перші совіти арештували

батька, бо в нього «дом под серебром», себто під оцинкованою

бляхою, що було дивно і заздрісно для непрошеного

пришельця, і батька розстрілюють в луцькій тюрмі.

А Євгенії судився німецький концтабір Равенсбрюк, згодом

табір смерті Берген-Бельзен і за участь в Русі Опору

в карцері без води і їжі шість днів – не встигли тільки в

крематорій відправити, бо визволили англійці.


Не захотіла поїхати вона у Британію чи Америку, додому

тягнуло.


Іван КОРСАК134

А вдома…


На подвір’я Королюків зайшов сусід Дмитро Пархоменко,

щойно з фронту вернувся, аж бачить троє чужих

чоловіків з хліва виходять


– А що ви тут робите? – перепитав незнайомців, що

виявилися тими визволителями, які сталінськими соколами

себе йменували. У хаті вони ще раніше все вверх

дном перевернули, а в хліві їм приглянувся чималий вже

кабанчик

– Ваши документы.

І, не чекаючи тих документів, полоснули автоматною

чергою. Мама зачула стрілянину, вибігає з хати


– прострочили і маму. Тоді один визволитель пішов забирати

коні, а другий, на удачу, на горище видряпався

щось пошукати. А там діти сховалися, ще як в сусіда

стріляли, в кутку причаїлися. На їх двох стільки ж пострілів

стачило…

Не схотіла Євгенія в чужі краї, американські або

британські, їхати, додому тягнуло.

А вдома в МГБ, як перейменувалося воно з енкавеесу,

викликають.

Зиркнув високий чоловік в окулярах на неї так, наче

щойно вона, оце на очах, його обікрала.


– Ты, стерва, знаешь, кто я такой?

– Я вперше у вас в кабінеті.

– Моя фамилия Могилёв, от слова «могила».

Мала вона зізнатися, що повстанцям у ліс медикаменти

носила.

«Віра спасе вас, і то істинне від краю, де сходить сонце

і де заходить», – не раз пригадувала Слова, мовлені

тоді отцем Павлом, тридцять п’ять літ в сільській амбулаторії

помагаючи людям. Брат її, також Пащевського

вихованець, виїхав у Сполучені Штати, славиться по


 135

міччю українським церквам, а одного з синів, до слова,

Павлом названим, доля закинула аж у Японію. Вийшла

заміж за нього знана японська оперна співачка Місака

Танака, прийняла хрещення і стала вірною Української

церкви. На день Незалежності України незмінно піднімає

вона на балконі свого будинку жовто-блакитний

прапор. І світлину якось Євгенії Королюк надіслала – Танака

на фоні нашого національного прапора, що полощеться,

тріпоче, колихається і лопотить собі на свіжому

вітрі; десь там, у далекому краї.


У краї, де сходить сонце.


Іван КОРСАК136


 137

CВІТЛИНИ ТИХ ЧАСІВ


Іван КОРСАК138

CВІТЛИНИ ТИХ ЧАСІВ


 139

ЗАМІСТЬ ПРИМІТОК


У цьому романі є ряд діючих осіб, про яких немає потреби

наводити якісь довідки чи подавати інформаційні матеріали.

Маються на увазі такі історичні постаті, як Іван Огієнко

чи Степан Скрипник, Антон Денікін чи Юзеф Пілсудський.

Водночас ряд імен менш знані, або знані лише фахівцями.

Тож для зручності читачів подаємо короткі біографічні довідки:

можливо, вони дещо прислужаться розумінню того

непростого часу, в який завірюха історії немилосердно мела

і крутила, часу трагічного, коли навіть у безпросвітній історичній

темені люд наш, українська інтелігенція, не впадали

у безнадію, працею жертовною вибудовували майбутню державність

і непідлеглість церкви. На жаль, про багатьох істинних

подвижників так мало зібрано матеріалів і так мало

написано, ще про крихті маємо все те зібрати, вишукати в

архівах, у старих публікаціях, занехаяних документах, розкиданих

в Празі й Подєбрадах, Тарнові й Варшаві, Нью-Йорку

і Парижі, Сіднеї чи Токіо, Відні або Афінах…


Павло Пащевський (1874–1944)


Син священика села Великі Грицьки на Київщині. У Києві

здобуває духовну освіту та закінчує два курси університету

св. Володимира. Ще студентом бере участь в українському

русі, за що його, як «неблагонадежного», відсилають служити

у віддалену парафію села Денисовичі. Згодом на Херсонщині

править службу Божу ряд років, а як почалася українська революція

– переїжджає в Київ. На посаді єпархіального комісара

Київської духовної консисторії йому доводиться поєднувати

такі непоєднувані риси, як безкомпромісніть у здобутті

незалежності церкви з дипломатичною гнучкістю, твердість у

засяганні українських цілей з реаліями зросійщеного краю.


Іван КОРСАК140

Зустріч у літі 1917 року з Симоном Петлюрою, вироблення

контурів і структури військового душпастирства була

визначальною для подальших років життя отця Пащевського.

Священик Першого українського запасного полку, згодом

Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, праця в департаменті

ісповідань міністерства внутрішніх справ УНР,

участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства, підготовка

Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919

року – участь в Першому Зимовому поході. Про сам похід і

роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документів,

окремі епізоди про цю героїчну сторінку українського духовенства

можна знайти в пізнішій публікації самого Павла

Пащевського («Церква і нарід», 1936 рік, частина 10, поч. на

стор. 327).


Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська

діяльність під польською займанщиною, а з 1939-го – сперш

під радянською окупацією, потім під німецькою – то сторінки

життя унікальної генерації української інтелігенції, перед якою

письменники, журналісти, історики ще у великому боргу.


Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшаві і похований

на православному кладовищі на Волі, на так званій генеральській

алеї.


Архімандрит Смарагд


(Павло Антонович Латишенков)


За походженням – з духовної сім’ї. Закінчивши Віленську

духовну семінарію, далі навчався у Петербурзькій духовній

академії. Після того був направлений інспектором Холмської

духовної семінарії.


Проводив активну проросійську місіонерську та іншу

діяльність, за що згодом заслужив цілковите несприйняття

польською владою.


На суді за вбивство Ю. Ярошевського адвокати хотіли

виставити його сперш психічно хворим, але на думку інших

його захисників, прихильник «єдино правильного православ’

я» не міг бути безумцем, та й сам Смарагд опирався,

потому, кілька разів змінивши свідчення, наполягав на розходженні

зі своєю жертвою в суто церковній проблематиці. Суд


 141

відзначив надзвичайно обмежений кругозір щодо етичних і

моральних питань, а також рідкісне честолюбство.


Останні роки життя невідомі, бо свідчення різних авторів

розходяться. Одні стверджують, що доживав у безвісти в

Чехії, інші – згинув десь від рук рідного НКВД на просторах

Сибіру.


Митрополит Діонисій (Валединський)


(4 травня 1876 – 15 березня 1960)


Український православний церковний діяч, єпископ Кременецький,

митрополит Православної Церкви в Польщі.


Народився в м. Муром в сім’ї священика.


В 1900 р. закінчив Казанськую духовну академію зі ступенем

кандидата богослов’я і залишився професорським

стипендіатом на кафедрі. В 1902 р. призначений ректором

Таврійської духовної семінарії і возведений в сан архімандрита.

В 1911 р. настоятель російської посольськой церкви в

Римі.


1913–1919 рр. – єпископ Кременецький, вікарій Волинської

єпархії.


1 січня 1919 року Директорією був прийнятий «Закон про

верховне управління Української Православної Автокефальної

Синодальної Церкви». Відповідно до цього Закону, Українська

Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася

будь-якої залежності від Всеросійського Патріярха (§ 6).

Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила

до Собору Всеукраїнської Церкви (§ 1). Для постійного керівництва

церковними справами, за законом, був необхідний

Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного

пресвітера, одного диякона та трьох мирян (§ 2).


До участі в Першому Святому Синоді уряд серед інших

запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського),

єпископа Кременецького Діонисія (Валединського)

та протоієрея Василя Липківського.


З другої половини 1919 року – в еміграції в Польші.


Разом с митрополитом Юрієм (Ярошевським) був прихильником

створення Автокефальної Православної Церкви

в Польші.


Іван КОРСАК142

Єпископ Волинський (1919–1922), архієпископ Волинський

(1922–1923).


В 1919–1923 роках управляв також Кременецькою єпархією,

а в 1918–1920-х – Холмською та Люблинською і Поліською

єпархіями.


27 лютого 1923 року, після вбивства митрополита Юрія,

Собором православних єпископів Польші був обраний митрополитом

Варшавським і Холмським, главою Польської Православної

Церкви.


13 березня 1923-го підтверджений на цій посаді Константинопольським

Патріархом Мелетієм IV з титулом «Варшавський

і Волинський і всієї Православної Церкви в Польші і

священноархімандрит Почаєвської Успенської Лаври».


У 1939 році арештований гестапо, але в вересні 1940-го

був відпущений.


Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

затвердив єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду

адміністратора «Православної Автокефальної Церкви

на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа.


На Вербну неділю 1944 року у Варшаві відбувся собор

єпископів УАПЦ, на якому митрополита Діонисія було

проголошено Патріархом всієї України. Проте наступ радянських

військ на Україну та Польщу не дав змоги реалізуватися

планам канонічного оформлення українського

патріархату.


1948 року, після встановлення в Польщі просталінського

режиму, позбавлений прав першоієрарха. НКВД

арештував його та змусив ув’язненого митрополита відмовитись

від сану, а Московська патріархія поставила керуючим

митрополією єпископа Тимофея (Шреттера). Під

тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська

церква «зреклась» автокефалії 1924 року та прийняла

«благословенство» та автокефалію з московських рук.


З 1948-го – «на покої». Проживав у м. Сосновець (Польша).


Помер 15 березня 1960 року в м. Лодзі.


 143

Михайло Омелянович-Павленко


(8 грудня 1878, Тифліс, Грузія – 29 травня 1952, Париж)


Народився у Тифлісі. Закінчив Омський кадетський корпус,

Павлівське військове училище. В чині підпоручика 1900

року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку,

склад якого комплектувався з правобережних українців.

В 1904–1905 рр. брав участь у російсько-японській війні. У

1910-му Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального

штабу.


В роки Першої світової війни 1914–18 командував гвардійським

полком, очолював штаб корпусу.


В період Української Центральної Ради – командир бригади

у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 – командир

3-ї Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 – червні 1919


– начальний командант (командувач) Української Галицької

Армії.

9 червня диктатор Євген Петрушевич звільнив Омеляновича-

Павленка з посади командувача. Він повернувся на Наддніпрянщину,

восени був призначений командиром Запорізького

корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії

Української Народної Республіки.


6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий

похід українського війська по тилах білої та червоної армій,

а у травні 20-го року разом з польським військом визволяв

Київ від більшовиків.


Після поразки Української держави Омелянович-Павленко

жив у Чехо-Словаччині. Очолював Союз Українських Ветеранських

Організацій.


1945-го він переїхав до Берліна, пізніше до Франції.

В 1945–48 виконував обов’язки міністра військових справ в

екзильному уряді УНР. Генерал-полковник Омелянович-Павленко

помер 29 травня 1952 року в Парижі.


Автор праць «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.»

(1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930,

1935).


Іван КОРСАК144

Ісаак Мазепа


(16 серпня 1884, Чернігівська область – 18 березня 1952,

Аугсбург, Баварія, ФРН)


Народився в родині міщан козацького походження. Його

батько забезпечив синові освіту у Новгород-Сіверській повітовій

бурсі, потім у духовній семінарії в Чернігові. Після закінчення

семінарії склав іспити на атестат зрілості в класичній

гімназії – і восени 1904-го записався на факультет природничих

наук Санкт-Петербурзького університету. Водночас вступив

до української студентської громади, згодом до Революційної

української партії (РУП), а від 1905-го – до Української

соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), одним із

лідерів якої він пізніше став.


У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та

С. Петлюрою. 1907 року Петербурзька організація УСДРП

обрала I. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після чого

певний час він працював партійним організатором на Полтавщині.


Отримавши диплома, працював між роками 1911–1915

агрономом у земських установах Нижньогородської губернії.

Побував з групою молодих агрономів в Австро-Угорщині, Німеччині

та Данії для ознайомлення з системами ведення сільського

господарства. 1915-го вернувся в Україну й осів у Катеринославі.

Після утворення Української Центральної Ради багато

зробив для розгортання діяльності українських партій та

став організатором Українського губернського національного

з’їзду Катеринославщини (21–22 травня 1917 р.).


У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі

почав виходити орган УСДРП «Наше слово».


З утворенням Директорії 15 листопада 1918 року І. Мазепа

прибув до Києва, Наприкінці січня 1919-го на Трудовому

конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину.

Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив

проти прихильників «радянської платформи». Вирушаючи на

початку лютого 1919 р. разом з проводом УНР з Києва до Вінниці,

вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів,

найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та

низку інших київських видань.


 145

9 квітня 1919 року І. Мазепу призначили міністром внутрішніх

справ у новоствореному уряді Б. Мартоса. У квітні

брав участь у нарадах з американськими представниками у

м. Броди (Галичина).


На посту міністра внутрішніх справ I. Мазепа організовував

допомогу жертвам єврейських погромів, направляв

урядовців на місця для припинення антисемітської агітації,

виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом

С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію

у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю

стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».


19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення

порозуміння між урядами УНР та ЗУНР запропонував

замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем


I. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії

про відставку Б. Мартоса. I. Мазепа приступив до виконання

обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. Директорія в спеціальному

«рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність

реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від

12 серпня 1919 нового курсу й утворення коаліційного уряду.

Проте коаліція I. Мазепі не вдалася: відступ військ УНР від

Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали

у галичан бажання працювати в уряді.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР

зосередилися у місті Кам’янець-Подільський. Туди почали

прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту

I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.


Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень –

листопад 1919 р.: з від’їздом Андрія Лівицького з дипломатичною

місією до Варшави командування справами республіки

перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри.


4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далі

утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до

партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919

р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка

та Ю. Тютюнника вирушили у так званий Зимовий похід у

тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр I. Мазепа та

частина членів уряду також залишилися по той бік фронту.


Іван КОРСАК146

Фактично на I. Мазепу були додатково покладені обов’язки

міністра закордонних справ.


15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія.

І. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920, хоч

С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику

історичну працю» – і доручив українському соціалісту-федералісту

В. Прокоповичу формування нового уряду.


В новому уряді I. Мазепа очолював міністерство земельних

справ.


Після відставки I. Мазепа разом з відступаючою армією

УНР подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові.

Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком

та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична

думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові

Ради Республіки, він їздив туди зі Львова. У травні 1921-го

побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком

і М. Грушевським.


Влітку 1921 р. родині I. Мазепи вдалося перейти Збруч і

оселитися у Львові (до того його дружина з двома доньками

залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному

інституті).


У Львові 1922 року I. Мазепа видав працю «Большевизм і

окупація України».


У березні 1923-го I. Мазепа переїхав до Праги. 1925 року


I. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем

Української господарської академії у Подєбрадах і навіть

переїхав туди жити, залишивши родину у Празі.

1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство,

хоч це було конче необхідним для отримання

постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли

довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої

держави».


Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано.

Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед

вступом радянських військ виїхав до Баварії: спочатку до

Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.


Помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в

Аугсбургу.


 147

Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися

його численні праці з історії національно-визвольних

змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України»

(1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні

й бурі революції» (1950–1952).


Микола Бредов


(Нар. 1873)


Генерал, однодумець Денікіна. По закінченні в 1901 році

Академії Генерального штабу займав ряд штабних посад. Під

час громадянської війни приєднався до Денікіна; брав участь

в окупації України, командував «гвардією», що входила до

складу т. зв. Полтавського загону, на чолі якого тимчасово зайняв

Київ і частину правобережжя України: Цей район окупації

білих отримав насмішкувату назву «Бредланда». Після

разгрому денікінців утік в Болгарію, де займався, як пишуть

російські сайти, «куроводством». Це благородне заняття російського

генерала обірвав свій же російський СМЕРШ: Бредова

в сорок п’ятому арештували в Болгарії і сліду його, зрозуміло,

надалі ніхто не знайшов.


Митрополит Володимир (Богоявленський)


(1848–1918)


Уродженець Тамбовщини (с. Мала Моршівка). Був митрополитом

Московським і Коломенським, Санкт-Петербурзьким

і Ладозьким, займав ряд інших високих постів РПЦ. З листопада

1915 року – митрополит Київський і Галицький. Різко

виступав проти незалежності української церкви, за «истинно

русское православне». То ж і вбили його «істинні росіяни»муравйовці:

після пострілів вбивці стали ще з утіхою колоти

його багнетами та бити прикладами, врешті для цілковитої надійності

зробили два «контрольні» постріли. Найкрасномовніше

про знущання над тілом нещасного архіпастиря свідчить

медичний документ, вміщений на «Вікіпедії»:


Текст «Акта освидетельствования тела» высокопреосвященнейшего

митрополита Киевского Владимира, убиенного

25 января 1918 года, произведенного (освидетельствования)

26 января того же года:


Іван КОРСАК148

«Тело митрополита Владимира оказалось, при освидетельствовании,

в умеренно окоченелом состоянии; руки полусогнуты

и сложены на туловище, причем пальцы правой руки

сложены для крестного знамения; правая нога полусогнута в

коленях, а левая выпрямлена, на тело надето нижнее белье. На

лице замечается разница в окраске правой и левой половины.

На покрасневшей правой щеке, кроме мест хронического

воспаления с поверхностным изъязвлением кожи, замечаются

узкие ссадины свежего происхождения, на которых видна

сукровица, растекающаяся по щеке. На полтора сантиметра

выше угла правой глазной щели имеется рана около трех миллиметров

в диаметре с неровными краями, по всей вероятности,

огнестрельного происхождения. В левой темянно-затылочной

области имеется резаная рана с неровными краями,

проникающая всю толщу покровов головы с обнажением

кости, длиною два сантиметра. Под правым ухом, вблизи угла

челюсти, имеется рана, колотая длиною в три миллиметра. На

правой стороне, в области усов, имеются три колотые раны

губы. В области правой ключицы огнестрельная рана с обожженными

краями величиною около двух миллиметров в диаметре,

– ниже ее вершка на полтора, имеется огнестрельная,

по всей вероятности, рана до полусантиметра в диаметре. Задняя

стенка подкрыльцевой ямки представляет собою разорванную

рану величиною в небольшой кулак; эта рана имеет

на средине кожаную спайку, тоже надорванную; мягкой части

из мышц и кожи в этой ране перерваны и частью вырваны;

частей реберных костей, расположенных в области этой раны,

недостает, а междуреберных мышц не имеется, и вся правая

полость груди открыта. В правой поясничной области по подмышечной

линии имеется горизонтальная колотая рана длиною

до трех сантиметров, из которой торчит часть сальника.

В левой подмышечной области, у края восьмого ребра, имеется

рана, проникающая всю толщу покровов, круглого очертания,

с равными краями, слегка пропекшимися, около полусантиметра

в диаметре. В области рукоятки грудины, у левого

ее края, имеется рана до двух миллиметров шириною, колотого

характера. Из записанных повреждений – огнестрельные

раны: в правый висок – слепая, в верхнюю часть правой


 149

половины груди, с выходом в правую подмышечную область,


– раны, носящие характер действия разрывных пуль, а также

колотая рана живота с выпадением внутренности – сальника,

должно считать смертельными. Соответственно описанным

ранам тела на одежде убитого как верхней – теплой шубы, так

и нижних – рясе, и подряснике – имеются разрезы. На клобуке,

в нижней правой части его, соответственно надглазной

ране имеется круглая дыра, закопченная дымом в окружности,

в задней часта клобука имеются три прорванных дыры,

соответствующих местам ранений головы.

ОсвидетельствованиетелаубитогомитрополитаВысокопреосвященного

Владимира производил врач статский советник

Алексей Городецкий».


Арсен Річинський


(25 (12) червня 1892, Тетильківці, Крем’янецький повіт,

Волинська губернія – 13 квітня 1956)


Православний церковний, громадський і пластовий діяч

на західній Волині, за фахом лікар.


Автор статей на релігійно-церковні теми та книги «Проблеми

української релігійної свідомості» (1923); редактор-видавець

переважно неперіодичних журналів-часописів: «Нова

Дорога» (1918), «На Варті» (1925–26), «Рідна церква» (1927),

«Наше брацтво» (1929), в яких пропагував національне відродження

Православної Церкви. Церковний композитор

(музичні збірки: «Скорбна мати», «Українська відправа», «Колядки

»). Радикальні церковні погляди спричинили конфлікти

Річинського з тогочасним церковним керівництвом православної

митрополії, що проявилися навіть у тимчасовому відлученні

його від церкви, а громадсько-пластова діяльність – у

переслідуванні польської влади (в’язень Берези Картузької,

1939) та репресії радянської влади.


Річинський став активним діячем українського церковного

руху, прихильником утворення автокефалії та

української церкви. Саме тоді почалася тривала дружба Річинського

з Тележинським. Під впливом останнього Річинський

зацікавився композиторською творчістю. В 1925 році

він уклав свою першу збірку загальнодоступних церковних


Іван КОРСАК150

співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в

українській церкві», мета якої, за його власними словами,

«полегшити богослужіння в церкві українською мовою та

показати перевагу й красу Служби Божої на рідній мові».

1926 року вийшла наступна збірка «Українські церковні співи

», 1929-го – «Українська Відправа Вечірня та Рання».


Композитор, видавець, лікар, церковний діяч, Річинський

не залишався осторонь і громадського життя. В 1928–29 роках, на

які припадає кульмінація його суспільної діяльності, він очолював

Володимирську «Просвіту», був її ідеологом і натхненником

усіх культурно-просвітницьких заходів. 1933 року Річинського

обрали віце-президентом товариства «Відродження». Тоді ж він

організував хор при «Володимирському Союзі українок».


У своїх виступах та публікаціях Річинський постійно

пропагував ідеї національної незалежності, за що його декілька

разів заарештовували, а одного разу навіть заслали до

концентраційного табору.


Після останнього арешту в 1939 році органами НКВС

Річинський був засуджений до 10 років позбавлення волі в

Унтатаборі. Після відбуття цього терміну, Річинського разом

з родиною відправили у безстрокове заслання в КизилОрдинську

область без права повернення в Україну. Він працював

лікарем районної лікарні, продовжуючи і свої композиторські

заняття. Так, на початку 50-х років він створив хор

«Дві хмароньки».


У 1952–1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися

в часописі «Здоровье Казахстана».


Помер А. Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу.

Поховали його на цвинтарі станції Джусали КизилОрдинської

області (Казахстан).


Повідомлення з Москви про реабілітацію запізнилося на

два тижні…


Митрополит Антоній


(Олексій Павлович Храповицький)


(30(17).03. 1864 – 1936)


Православний митрополит, російський церковний і громадський

діяч. Народився в Новгородській губернії. 1902–13


 151

– єпископ Волинський і Житомирський(з 1906 – архієпископ,

з 1911 – д-р теології), 1913–17 – архієпископ Харківський.

1917 відомий гострими виступами проти українського національного

руху. У травні 1918-го обраний митрополитом

Київським, вибори відбулися з порушенням церковних канонів

і всупереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його

уряду. Активно боровся проти української автокефалії. На

початку 1919-го його усунено за антиукраїнську діяльність.

1920 р. емігрував, очолив закордонне російське церковне

правління у м. Сремські-Карловці (нині Сербія та Чорногорія).

На 1-му Карловацькому соборі (грудень 1921) обраний

головою Вищого російського церковного управління за кордоном.

22 червня 1934 року Московська Патріархія заборонила

надто владолюбивому Антонію Храповицькому та іже з

ним у священнослужінні.

Помер у м. Сремські-Карловці.


Цікаві міркування про чорносотенний «Союз русского

народа», одним з організаторів якого в Україні був митрополит

Антоній Храповицький, є в Андрія Новосьолова «Развод

по-христиански. 2. Черная сотня» (www.proza.ru):


«Вот создать организацию таких «идейных» воителей за

ценности православия и сподобились духовные отцы с надеждою

на то, что такие «народные дружины» из «православных

борцов» и пригодятся в будущем. А на то, что у самих синодалов

с верой в Бога некоторые проблемы, внимания решили не

обращать, поскольку все это мелочи.


Во главе этих боевых групп должен был стоять военный

человек, а вот управлять этим командиром должен был представитель

духовенства, впрочем, не отвечая за действия своих

«духовных детей» с револьверами. Если припомнить, что

внутри самой РПЦ всегда существовала жесткая военная

дисциплина, то можно себе представить, какую власть в своих

руках сосредоточил Синод – «черные сотни» Всея России

отлично управлялись из Москвы.


Факт непосредственного участия духовенства в черносотенных

организациях известен. Так, будущий патриарх Тихон

в бытность архиепископом Ярославским и Ростовским


Іван КОРСАК152

возглавлял губернский отдел Союза русского народа. В рядах

«Черной Сотни» были архиепископы Сергий Старгородский,

будущий глава Русской Православной Церкви в эмиграции

(РПЦЗ) Антоний Храповицкий и многие другие…


Поэтому, действуя «от обратного», мы можем с уверенностью

сказать, что «Черная Сотня» – это Всероссийская боевая

террористическая организация, действующая во имя политических

интересов Святейшего Синода…


Еще один факт принадлежности «Черной Сотни» церковной

системе – это ее финансирование и обеспечение. Разумеется,

декларируемая часть денежных вливаний в «черносотенство

» – это «пожертвования неизвестных лиц». Но было и финансирование

из бюджета Российской Империи, точно такое

же, как и финансирование РПЦ. (Невероятно, что Российское

Государство само кормило своих убийц!) И как только в 1917

году денежный поток из государственной казны иссяк, исчезло

и черносотенное «народное движение»…


Все террористические акты по устранению правых лидеров

осуществлялись боевой группой левых эсеров, в частности,

ее лидером Борисом Савинковым. А вот член Центрального

Комитета социал-революционеров Евно Азеф был агентом

царской охранки, где получал деньги для Савинкова и инструкции,

кого в этот раз настоятельно рекомендуется убить.

Там же, в кабинете начальника Департамента полиции Петра

Ивановича Рачковского, получал деньги и инструкции глава

боевых групп (БГ) «Черной Сотни» В. М. Пуришкевич. «Черные

» убивали «жидо-масонов», а «красные» убивали «мракобесов

». Таким образом, в России за счет казны организовывалась

«беспощадная классовая война» во имя «светлых целей

спасения России». Боевики Савинкова убили московского

градоначальника великого князя Сергея Александровича, министров

Сипягина, Плеве, Трепова, Столыпина и еще сотни

людей, преданных монархии. Черносотенцы убили профессора

Герценштейна депутата I Думы, революционных лидеров

Караваева, Баумана, Афанасьева и многих других, покушались

на жизнь министра Витте. Устраивали черносотенцы и

погромы.


 153

Михайло Тележинський


(26 січня 1886 – 1939)


Композитор, хоровий диригент, публіцист, відомий духовний

та політичний діяч.


Народився 26 січня 1886 року в селі Булаї Бердичівського

повіту. 1905-го закінчив Києво-Подільське духовне училище

і був зарахований до Київської духовної семінарії. 1913

року Тележинський був посвячений у духовний сан, але відмовився

від священицтва, повністю віддав себе мистецтву.

Наступні роки він присвятив самовдосконаленню в професійній

музичній сфері водночас задовольняючи свій яскравий

суспільний темперамент участю у політичному житті

Києва. В 1917 році Тележинський стає вже вельми помітною

постаттю столиці: він – член Центральної Ради, державний

інспектор військ УНР, диригент заснованого К. Стеценком

першого Українського Національного хору.


Випадкова зустріч із К. Стеценком у 1918 році на станції

Броди під час вимушених «мандрів» поклала початок

кількамісячному тісному особистому та творчому спілкуванню

двох музикантів. Подальша доля Тележинського була

тісно пов’язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919

року. Спочатку Кам’янець-Подільський, потім ВолодимирВолинський

стають центрами його різнобічної діяльності.

Займаючи спершу скромну посаду псаломщика однієї з

володимирських церков, Тележинський швидко опинився

у вирі громадського і мистецького життя, коли увійшов до

складу місцевої «Просвіти». 1922 року він організував хор

«Замочок», один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився

з Арсеном Річинським, головним лікарем місцевої

лікарні, в особі якого знайшов однодумця і близького

друга. Обидва стали поборниками відродження автокефалії

та українізації церковної відправи.


У тому ж 1922 році розпочинається композиторська діяльність

Тележинського: спочатку він створює Літургію, згодом у

Станіславі у видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень

і забав для дітей». З 1927 року розгортається критично-публіцистична

діяльність Тележинського. Починаючи з першої

своєї статті, яка була присвячена 100-літньому ювілею з дня


Іван КОРСАК154

виходу збірки українських народних пісень М. Максимовича,

Тележинський цілеспрямовано вивчав історію, теорію,

естетику та практику побутування українського музичного

фольклору і став одним із провідних вітчизняних фахівців з

цієї проблеми.


Довгі роки композитор, як публіцист, співпрацював з газетою

«Українська нива», що виходила українською мовою

спочатку у Варшаві, пізніше в Луцьку. Так, 1928 року в газеті

було надруковано два біографічні нариси Тележинського


– про К. Стеценка та М. Леонтовича.

Композитор часто виступав з лекціями та вступними

промовами у концертах за участю свого хору. 1929 року після

серії концертів хору в Луцьку, Тележинський прийняв пропозицію

зайняти посаду регента хору місцевого Чеснохресного

братства. В 1930 році Тележинського призначили інспектором

українських народних хорів при Шкільній кураторії. Не покидає

він і своєї політичної діяльності – так, 1931 року Тележинський

був обраний послом до Сейму, де разом з журналістом

П. Певним, головним редактором «Української ниви»,

вони започаткували нову політичну організацію «Волинське

Українське об’єднання». Тележинський став його генеральним

секретарем.


У 30-ті роки з’являється багато творів композитора: 4

десятки хорових обробок, збірник зі 160 українських народних

пісень, солоспіви, серед яких цикл «Айстри» на слова

О. Олеся, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірня та ранішня

відправи». Музика Тележинського позначена благородними

рисами його особистості. Її вирізняють поетичність, емоційність,

глибина.


Митрополит Євлогій (Георгієвський)


(1882–1946)


Закінчив Тульську духовну семінарію і Московську духовну

академію. З 1897 року – ректор Хомської семінарії, з 1912го

– архієпископ, обирався в Думу. Архієпископ Волинський

і Житомирський з травня 1914-го. Затято боровся проти

незалежності Української церкви. В еміграції восени 1920

року. Вище церковне управління під керівництвом Антонія


 155

Храповицького призначає владику Євлогія керівником всіх

західноєвропейських російських підрозділів церкви. В 1927му

відмовився коритися митрополитові Антонію, розколовши

еміграцію на «карловчан і «євлогіан». В 1931 році взагалі перейшов

під юрисдикцію Константинопольського патріарха.


Заборонений у священослужінні митрополитом РПЦ

Сергієм.


Помер у Парижі.


Вартою уваги буде публікація Людмили Кафри «Еврейское

вино для русской церкви» (www.jcrelations.net/ru):


СВЯТЫЕ ЧЕРНОСОТЕНЦЫ


«Русская православная церковь во многом несет ответственность

за погромы в России, на Украине и в Молдавии.

Церковь не только не осудила погромы во время революции

1905 г. и во время гражданской войны, но многие еврейские

погромы поощрялись священниками. Громить и убивать евреев

шли с крестным ходом, неся иконы и хоругви. Многие

православные иерархи были среди основателей и духовных

отцов антисемитской Черной Сотни. Парижский митрополит

Евлогий (в миру Василий Семенович Георгиевский) был

депутатом 2-й и 3-й Государственной думы, где представлял

черносотенный Союз русского народа. С 1914 г. Евлогий

был одним из руководителей этой организации и несет долю

ответственности за еврейские погромы в начале Первой мировой

войны. После революции митрополит Евлогий стал

управляющий всеми западноевропейскими русскими церквами

на правах епархиального архиерея и был среди основателей

Русской Православной Церкви Заграницей. Впрочем, уже

в 1927 г. Евлогий рассорился со своим другом, главой РПЦ(З)

митрополитом Антонием и начал постепенно сближаться с

большевиками. После войны он одним из первых среди парижских

эмигрантов получил советский паспорт».


Архієпископ Олексій (Дородницин)


Колишній владимирський архієпископ. Перед проголошенням

УНР перебував «поза штатом», Доживав віку в Печерській

лаврі.


Іван КОРСАК156

Істинний патріот своєї землі. Бурхливі події громадянської

війни закинули його в Новоросійськ, де й помер в невеличкому

монастирі у січні 1920 року.


Як поставилося російське духовенство до смерті і похорон

архієпископа Олексія, можна судити зі споминів владики

Євлогія: «Єп. Сергій (Новоросійський і Чорноморський) жадних

розпоряджень щодо похорону не дав, і труп архієпископа

Олексія в одній білизні пролежав днів три в хліві. Я запропонував

єп. Сергію доручити мені поховати, і той з радістю

погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до

церкви на кладовищі… В церкві гроба не було. Вияснилось,

що тіло привезуть, але треба зачекати… Нарешті завиднілись

сани в одну конячку, а на них величезний гріб, на якому сидів

фурман; за саньми йдуть два-три ченці. В церкві відкрили

віко домовини … архієпископ Олексій лежав не в ризах, а

в старому підряснику, в єпитрахилі. З причини морозу, тіло

було ще ціле. Відправу прийшлось робити не так, як звичайно

ховають архиєреїв, хоч я і старався, в міру можливости, вичитати

все, що по чину положено. Питаю після похорону: де

могила? Виявилось – на самому краю кладовища в гущавині.

Ми довго пролазили кучугурами, загрузаючи в снігу»…


Митрополит Платон (Рождественський)


Член 2-ї Державної думи. Займав ряд високих церковних

посад в РПЦ. Серед них – архієпископ Алеутський і Північноамериканський,

Кишинівський і Хотинський, екзарх Грузії

(доки його чемно грузини не попросили, проголосивши незалежність

своєї церкви).


В 1920 році емігрує в США, керівник православними парафіями

в Америці.


В грудні 1923 року московський патріарх викликає

митрополита Платона в Москву для канонічного суду над

ним, його звільняють від керівництва Північноамериканськими

єпархіями. Та митрополит Платон не підкорився

своєму патріархові. Затятий ворог Української автокефалії,

в жовтні 1933 року проголошує Американську церкву

автономною. У відповідь фактичний місцеблюститель патріаршого

престолу Сергій і московський синод 16 серпня


 157

постановляють віддати митрополита Платона під суд архієреїв

із забороною у священнослужінні.


Заборона не була знята до смерті митрополита Платона,

тільки по його смерті дозволено було відслужити панахиду.


Митрополит Олександр (Микола Іванович Іноземцев)


(1882/1887 – лютий 1948, Мюнхен)


Ієрарх Польської православної церкви.


Народився 1882 (за іншими даними – 1887) року в Тобольській

губернії. Закінчив Тобольську духовну семінарію і

Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата

богословія (1909–1913). Прийняв чернечий постриг в 1912

році. Ієродиякон (1912). Ієромонах (1912). Після закінчення

залишився при академії на посаді помічника інспектора.


Коли єпископ Юрій (Ярошевський) з посади ректора в

1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського і

Турівського, він викликав архімандрита Олександра в Мінськ

і призначив єпархіальним місіонером.


В кінці 1919-го супроводжував архієпископа (майбутнього

митрополита) Юрія/Георгія (Ярошевского), який покинув

Харків перед його захопленням Червоною армією. Потім з Новоросійська

відплив 16 січня 1920 року в Константинополь.


В серпні 1921-го переїхав у Польшу. Секретар Собору

православної митрополії у Польші, що відбувся 24 січня 1922

року у Варшаві.


Хіротонізований 4 червня 1922-го митрополитом Юрієм

(Ярошевським) і архієпископом Діонисієм (Валединським) на

єпископа Люблинського.


Член Священного синоду православної митрополії в

Польщі. Єпископ Пінський і Поліський (1922). Архієпископ

Поліський і Пінський (1927). Був прихильником автокефалії

Польської Православної Церкви.


Після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли

Західну Україну і Білорусію, Російська Православна Церква

розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій

на новоприєднаних землях. На Волинь прибув патріарший

екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів


Іван КОРСАК158

було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності

Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ

Поліський Олександр та єпископ Луцький Полікарп

(Сікорський).


Під час Другої світової війни був одним з творців Української

Автокефальної Церкви під предстоятельством митрополита

Полікарпа (Сікорского) (1942). Голова церковного синоду

8-10 лютого 1942 року в місті Пінську. Возведений цим

синодом в сан митрополита.


Протягом дяльності цього синоду архієпископами Полікарпом

Сікорським і Олександром Іноземцевим були висвяченні

в єпископи: архімандрит Никанор (Абрамович) (9

лютого) і архімандрит Ігор (Губа) (10 лютого).


В 1944-му з Пінська евакуювався в Мюнхен. Перейшов

в юрисдикцію Російської Православної Церкви Закордоном

(РПЦЗ). Загинув в кінці лютого 1948 року за трагічних обставин,

в м. Мюнхені.


Архієпископ Фадей (Успенський)


Уродженець Нижньогородської губернії. В 1908 році висвячений

на єпископа Володимир-Волинського.


В період УНР демонстративно відмовився листуватися з

представниками української влади українською мовою. Певний

час перебував у Житомирі.


Був архієпископом Саратовським, Тверським владикою,

займав інші посади.


Арештований в 1937 році, його звинувачували в керівництві

церковно-монархічною організацією, засуджений до

найвищої міри покарання. За одними свідченнями, розстріляний,

за іншими – того, хто відмовлявся листуватися з владою

українською мовою, а тільки російською, самі ж росіяни

втопили у ямі із нечистотами.


Юрій Ярошевський


(1872 – 8 лютого 1923)


Церковний діяч, митрополит Православної Церкви в

Польщі.


Родом із Поділля, зі священицької родини.


 159

1896 року закінчив Київську духовну академію, з 1906го

– єпископ-помічник в Тулі, згодом лубенський єпископ, з

1910-го – ректор Петербурзької духовної академії.


В 1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського

і Турівського.


В 1919-му – харківський архієпископ.


1921 року переїхав до Польщі, був іменований від константинопольського

патріарха екзархом Православної Церкви

в Польщі і піднесений до сану митрополита.


Автокефалія тієї Церкви, що її бажав уряд Польщі, відповідала

бажанням українських церковних діячів, які прагнули

порвати зв’язок Української церкви з Москвою.


Митрополит Юрій сприяв цьому задумові, всупереч опорові

росіян.


У розпалі церковної боротьби Юрія Ярошевського застрелив

російський ректор Волинської духовної семінарії, архімандрит

Смарагд (в миру – Павло Латишенков).


Найважливіші праці Ярошевського: «Соборне послання

апостола Якова», «Соборне послання апостола Петра» та інші.


Василь Біднов


Народився 2(14) січня 1874 року в родині заможних селян

у селі Широке Херсонської губернії (нині селище міського

типу Дніпропетровської області, районний центр).


Початкову освіту здобув в однорічній земській школі в

Широкому. У 1885–1889 роках навчався в Херсонському духовному

училищі.


У серпні 1898-го Біднов вступив до Київської духовної

академії.


Після закінчення її Біднова 2 серпня 1902 року призначили

в Астраханську духовну семінарію викладачем історії та

викриття розколу й сектантства. У липні 1903-го Василь Олексійович

домігся переведення на посаду помічника інспектора

Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію,

історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську

мови, а з 28 квітня 1905 року – громадянську історію.


Справжня наукова праця, яка принесла Біднову визнання,

почалася у Катеринославі.


Іван КОРСАК160

В. Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки,

розбирав та упорядковував їх, складав описи, написав низку

статей з історії запорізького козацтва. Це біографічні нариси

про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського,

Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана

Шиянів. У Катеринославі Біднов здобув визнання і як серйозний

історик церкви. Найбільшою і найважливішою аналітичною

працею Біднова, створеною в Катеринославі, була книга

«Православна церква в Польщі та Литві» (1908), захищена як

магістерська дисертація.


Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це

свідчило обрання його дійсним членом Церковно-історичного

і археологічного товариства при Київській духовній академії,

почесним членом Музею імені Поля у Катеринославі,

членом Українського наукового товариства у Києві, членом

Полтавського церковного історико-археологічного комітету.

Від самого початку перебування у Катеринославі Біднов став

членом місцевої «Просвіти».


Ще в лютому 1908 pоку Mикола Петров запропонував

кандидатуру Біднова на заміщення кафедри церковної

археології та літургики Київської духовної академії. Одночасно

з балотуванням Біднова обрали приват-доцентом

церковної історії історико-філологічного факультету Харківського

університету. Йому запропонували, живучи у Катеринославі,

щотижня приїздити для читання лекцій.


У Катеринославі Біднов продовжував наукову та викладацьку

діяльність аж до революції. Учений брав участь у

численних мітингах, з’їздах, засіданнях, зібраннях, редагував

«Вісник товариства «Просвіта» та український відділ газети

«Наше життя».


Влітку 1918 року в Катеринославі було створено приватний

російський університет. Його ректор – відомий історик

професор Матвій Любавський – запрошував Біднова викладати

там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж ученого

запросили на посаду екстраординарного професора історії

української церкви історико-філологічного факультету Українського

державного університету у Кам’янці-Подільському. Біднов

прийняв це запрошення. У жовтні 1918 року він переїхав


 161

до Кам’янця-Подільського разом із сином Арсеном. Дружина

залишилася в Катеринославі. Більше вони не побачилися.


У січні 1919 року в університеті було засновано богословський

факультет. Його деканом обрали В. Біднова.


Активна політична позиція вченого спричинилася до

того, що коли Кам’янець зайняли більшовики, його разом із

групою українських інтелігентів заарештували. Як згадував

учений, коли більшовики знову залишали місто, вони хотіли

розстріляти в’язнів, але через нищівну атаку української батареї

не встигли цього зробити.


У листопаді 1920 року, напередодні остаточного захоплення

Кам’янця-Подільського більшовиками, батько й син

Біднови разом із частинами української армії покинули місто.

На території Польщі українську армію було інтерновано. До

таборів потрапили й обидва Біднови.


Помер в 1935 році у Варшаві.


Величезна наукова, громадська і політична діяльність

В. Біднова є благодатною нивою для подальших досліджень.


Іван Власовський

(8 серпня 1883, с. Вільшанка, Харківська губернія


– 10 жовтня 1969, м. Торонто, Канада)

Церковний та громадський діяч, член Товариства імені

Петра Могили в Луцьку, член комісії з перекладу богослужбових

книг, учасник українізації православного церковного

життя на Волині 20–30-х рр.


Іван Федорович Власовський народився 28 серпня 1883

року в сім’ї псаломщика (згодом диякона) Федора і Марфи у с.

Вільшанка Харківської губернії. Навчався в духовній школі та

духовній семінарії в Харкові. З 1904-го вчився в Київській Духовній

Академії, де завершив навчання написанням наукової

праці, відзначеної премією Митрополита Макарія. В 1908 році

закінчив Академію, здобувши вищу богословську освіту.


Свою педагогічну діяльність розпочав у вересні 1909 року

вчителем приватної школи I розряду в місті Лохвиці на Полтавщині.

За Наказом Міністерства народної освіти від 13 вересня

1918 № 146 був призначений директором Луцької державної

чоловічої гімназії. На цій посаді, спочатку чоловічої, пізніше


Іван КОРСАК162

коедукаційної гімназії перебував до 1 вересня 1926 року. В

1920–1925 роках Іван Федорович був концесіонером названої

гімназії як уже приватної за часів польської влади.


Обіймаючи посаду директора гімназії, він наполегливо

почав українізацію навчального закладу (гімназія працювала

в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гімназії

на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало

підручників та вчителів відповідної кваліфікації. Сам Іван

Власовський викладав українську мову, літературу, філософську

пропедевтику. Іван Власовський вів активне громадське

життя, був членом «Просвіти»; часто виступав перед

волинянами з лекціями та рефератами. Був організатором

Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922–1928 роках.

Разом з Арсеном Річинським виступив ініціатором скликання

в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського

Православного з’їзду, який висловився за українізацію православної

церкви в Польщі. Видавав церковно-громадський

часопис «Рідна церква».


В 1935–38 роки редактор журналу «Церква і народ»; один

з організаторів луцької «Просвіти». Був ув’язнений польською

владою.


У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу,

де працював у бібліотеках, збирав джерельні матеріали до

найголовнішої праці свого життя «Нарису історії Української

Православної Церкви». В 1944–1948 роках перебував в Німеччині,

де вів активне просвітницьке життя, став директором

Канцелярії Священного синоду, директором Богословського

інституту. В 1948 році Іван Власовський виїхав у Канаду, викладав

богословські науки й українську мову в Колегії Св.

Андрія Первозванного, редагував журнал «Церква і нарід».

У 1948–50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкі

побутові умови, просвітницької діяльності не залишив. Друкував

статті в часописах «Українське Православне Слово»,

«Рідна церква», «В обороні віри». Протягом 1955–1966 років

вийшло друком чотиритомне у п’яти книгах його видання

«Нарису історії Української Православної Церкви».


10 жовтня 1969 року Іван Власовський помер. Похований

на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло


 163

друком видання Українського православного братства Св.

Володимира «І. Власовський. Пропам’ятна книга».


Митрополит Василь (Василь Костянтинович Липківський)


(20 березня 1864, Попудня – 27 листопада 1937, Київ)


Видатний український релігійний діяч, проповідник,

публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію

українського православ’я, перший митрополит Київський

і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної

Православної Церкви.


Майбутній митрополит Василь Липківський народився

20 березня 1864 року в селі Попудні.


Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській

бурсі, де навчався у 1873–1879 рр. Згодом, у 1879–1884

рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення

якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної

академії, яку він закінчив у 1889-му з ученим ступенем

кандидата богослов’я.


У 1890-му – у віці двадцяти п’яти років – Василя Липківського

призначено законовчителем Черкаської гімназії, а

через рік – 20 жовтня 1891-го – його було висвячено на священика.


Після цього у 1892 році отця Василя призначили настоятелем

собору в місті Липовці Київської губернії і повітовим

інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту

– організатором шкільної мережі.


Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського,

як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української

революції 1917 року, коли, окрім політичного, з новою

силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення

православної церкви в Україні як церкви національної.

З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів

руху за утворення Української автокефальної православної

церкви.


За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники

автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню

Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він


Іван КОРСАК164

був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну

церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання

Собору та організацію самого Собору.


За рішенням ВПЦР, Собор мав відбутися 7 січня 1918

року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська

війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили.

Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими

для української церкви: дві влади – гетьмана Скоропадського

та Директорії – своїми указами проголошували автокефалію

української православної церкви, проте втілити ці рішення у

життя не було можливості.


Навесні 1919 року більшу частину території УНР захопили

більшовики, що проголошували відокремлення церкви від

держави. Цим одразу спробували скористатися отець Василь

(Липківський) та Всеукраїнська православна рада. У квітні

1919 року за активної участі Липківського ВПЦР провела 2-й

збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій.

А вже 22 травня 1919 року, в супроводі хору під керуванням

Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський)

особисто відслужив першу літургію українською мовою у

збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві

Микільському соборі.


5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до українського

православного громадянства, в якому проголосила

автокефальною православну церкву в Україні. Зусиллями

Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято

Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший

Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову

ВПЦР від 5 травня 1920-го про автокефалію Української

православної церкви.


21 жовтня того ж року протоієрей отець Василь (Липківський)

таємним голосуванням майже одноголосно був обраний

на посаду єпископа-митрополита.


Всеукраїнський церковний собор висвятив – покладанням

рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя

Липківського (за практикою стародавньої Александрійської

церкви) й обрав його главою Української автокефальної православної

церкви – митрополитом Київським і всієї України.


 165

Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені

головні – нові й необхідні – засади життя Української церкви.


Собор проголосив створення Української Автокефальної

Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви

керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської

церкви під зверхність Московського патріархату 1686

року аморальним та антиканонічним актом.


У січні 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити

про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних

загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського,

митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур.

1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого

Липківського виселили за місто. 22 жовтня 1937 року

Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє

синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до

Сибіру. За рішенням так званої трійки НКВД – митрополита,

якому на той час було 73 роки, було розстріляно 27 листопада

1937 року.


ПІД ПРИЦІЛОМ


Відродження українського Православ’я у 1941–1942

роках


Протоієрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської

духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія

Переможця в Луцьку


Долю Української Православної Церкви в часі Другої світової

війни доводиться розглядати в тісній залежності від ходу

воєнних подій і змін політичної влади на українських землях.

Початок війни гітлерівської Німеччини з СРСР загально серед

українців викликав велику радість у тому розумінні, що

з’являлась віра і надія на постання Української держави і своєї

Церкви.


Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією

прийшла цивільна німецька влада і було створено перехідні

органи управління до перетворення українських земель

на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи,

яка була на початку німецької окупації, православні українці

Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно


Іван КОРСАК166

релігійне життя. Найбільш авторитетним церковним ієрархом

був тоді архієпископ Олексій (Громадський), який після

страстотерпства від більшовиків мав стати на чолі Української

Церкви. Однак сподівання провідних українських православних

кіл, що їх очолить архієпископ Олексій, найстарший за

висвятою ієрарх на українських землях, і об’єднає в єдину

Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита

Діонисія (Валединського) – предстоятеля Автокефальної

Православної Церкви в Польщі, не здійснилися.


18 серпня 1941 року в Почаївській лаврі таємно відбувся

обласний собор єпископів у складі голови собору архієпископа

Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського)

і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору

єпископа Веніаміна (Новицького). Собор констатував:

оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого

часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі

владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити

автокефалії самочинно. Тому до вирішення цієї справи

на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна залишатися

підпорядкованою Московській Патріархії, але з правами

автономії, яку свого часу надала їй Російська Церква. Главою

Православної Церкви в Україні став архієпископ Олексій з

правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат

митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з іншими

єпископами він утворив Автономну Православну Церкву на

Україні.


З німецькою окупацією Волині влітку 1941 року владика

Полікарп (Сікорський) на підставі декрету митрополита

Діонисія від 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом

Луцької єпархії в сані архієпископа Луцького і Ковельського.

Тим же декретом Волинська єпархія, юрисдикцію якої перервано

більшовицькою окупацією, а відновив тепер митрополит

Діонисій, була поділена на дві: Луцьку і Крем’янецьку. Але

архієпископ Олексій, що мав очолити Крем’янецьку єпархію,

ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископів

у Почаєві і очолив Автономну Православну Церкву.


Митрополит Діонисій прагнув влаштувати самостійне

церковне життя на землях України. Він мав намір у вересні


 167

1941 року прибути до Почаївської лаври на свято преподобного

Іова Почаївського, особисто скликати Собор єпископів

звільнених земель України за тогочасною термінологією й

покласти початок УАПЦ на канонічній засаді Томосу Вселенського

Патріарха 1924 року. Але німецька окупаційна влада

категорично це заборонила.


Тому церковно-громадський провід на підставі ухвал

церковних рад на Волині, зв’язуючись у грудні 1941 року з

митрополитом Діонисієм, якому Волинь канонічно підлягала,

просить його призначити адміністратором Православної

Церкви на звільнених українських землях архієпископа Полікарпа.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

це прохання українців задовольняє, призначаючи

владику Полікарпа тимчасовим адміністратором Православної

Автокефальної Церкви на звільнених землях України

і благословляє йому разом з архієпископом Поліським

Олександром (Іноземцевим) висвятити для України українських

єпископів. Архієпископ Олексій (Громадський) зі

своїми єпископами цього декрету митрополита Діонисія не

визнав.


Так постала тоді у нашій Батьківщині церковна двовлада:

була Православна Церква Українська, очолювана архієпископом

(пізніше митрополитом) Полікарпом і Церква Російська,

очолювана митрополитом Олексієм.


Головним завданням для архієпископа Полікарпа на

той час було створити свою ієрархію. Адже поза єпархіями

в західних областях України правлячих православних ієрархів

в Україні не залишилося. Православних українців у цьому підтримував

архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев).

На початку лютого 1942 року архієпископ Полікарп

виїхав до Пінська, кафедрального міста владики Олександра.

Дорогою взяв із собою в Ковелі кандидатів у єпископи – волинських

протоієреїв Никанора Абрамовича та Івана Губу. У

Пінську 8–10 лютого 1942 року відбулись єпископські хіротонії.

8 лютого архімандрита Юрія (Коренастова) було висвячено

на єпископа Берестейського – вікарія владики Поліського,

9 лютого – архімандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа

Чигиринського (Київщина) і 10 лютого – архімандрита Ігоря


Іван КОРСАК168

(Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останні українські

єпископи постановою цього Собору єпископів у Пінську

були тимчасовими вікаріями владики адміністратора Полікарпа

з перебуванням у Києві.


Архієпископ Олександр (Іноземцев) був висвячений 4

червня 1922 року митрополитом Юрієм (Ярушевським) і архієпископом

Діонисієм (Валединським); архієпископ Полікарп

(Сікорський) був висвячений 10 квітня 1932 року митрополитом

Діонисієм (Валединським), архієпископами Феодосієм

(Федосьєвим) і Олексієм (Громадським) та єпископами Симеоном

(Івановським) і Савою (Совєтовим). Тому українським

ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Полікарпа

і Олександра, не можна було закинути неканонічності й безблагодатності.

Це міг робити хтось зі злої волі й причин більш

політичного, ніж релігійного характеру.


Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитові

Діонисію й архієпископові Олександру, росіянам

за походженням і вихованням, які стали добродіями для

Української Православної Церкви.


Волин. єпарх. відом. – 2007. – № 10 (35).


Петро Певний


(1888–1957)


Народився в Полтаві 1888 року, навчався у Харківському

технологічному інституті і Московському університеті.

Брав найдіяльнішу участь в українській революції 1917–

1920 років, учасник Першого Зимового походу, редагував

(співредактор) у Києві щоденне видання «Відродження», у

Кам’янці-Подільському видання «Україна». Після поразки

УНР продовжує займатися українською справою у Варшаві,

а з переїздом у 1928 році на Волинь – в Луцьку. Тут редагує

газету «Українська нива», покладає на свої плечі величенький

громадський клопіт – близько шести років очолює

Волинське українське об’єднання (ВУО), був головою українського

клубу «Рідна хата», головою Товариства імені Лесі

Українки, членом ревкомісії Товариства Петра Могили і

ще мав ряд досліджених і недосліджених обов’язків. Посол


 169

польського сейму в 1930–1936 роках, очолював Українську

парламентську репрезентацію Волині.


Цікава і доля рідні. Брат Микола Герасимович Певний майже

десяток років клопотався професійним театром в Луцьку.

Син Богдан – художник, журналіст і письменник, здобув освіту

в Національній академії дизайну в Нью-Йорку, Колумбійському

та Нью-Йоркському університетах. Автор відомої картини

«Земля», написаної до тридцятиліття Голодомору, ряду інших

полотен і плакатів, організовував виставки за океаном митців-

українців, видавав монографії, власні повісті, був членом

редколегії журналу «Сучасність», багато дбав про повернення

в українську культуру імен митців та їхніх творів. І то це все –

лише невелика частина зробленого цією унікальною родиною.


Зі зрозумілих причин Петро Певний при початку Другої

світової війни емігрував у США. Помер у 1957 році.


Сергій Тимошенко


(1881–1950)


Архітектор і суспільно-політичний діяч.


Народився в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира

і Степана. Як студент Інституту Цивільних Інженерів

у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і

членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП).


По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві

(будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі) й

Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка,

проекти міст-садів).


З початком революції 1917-го – губернський комісар Харківщини

і член Центральної Ради; 1919–20 – міністр шляхів у

кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького; учасник

Другого Зимового походу.


У подальші роки:


1922–23 у Львові (церкви у передмістях Львова Клепарові

та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці та ін.);


1924–29 – професор Української Господарчої Академії в

Подєбрадах та Української студії пластичного мистецтва в

Празі;


Іван КОРСАК170

1930–39 в Луцьку – головний архітектор для сільскогосподарського

будівництва на Волині (серед іншого – проекти

зразкових хуторів), діяч Волинського Українського Об’єднання

(з 1935 його голова і посол до польского сейму, 1938–39


– до Сенату) і Української Православної Церкви (перший голова

Товариства ім. Петра Могили);


1940–43 в Любліні, згодом у Німеччині;


з 1946 у США, де й помер.


З численних проектів, які створив Сергій Тимошенко


здійснено близько 400 будов. Прагнучи відроджувати український

стиль, він взорується на спадщину вітчизняного мистецтва,

зокрема на мурованій архітектурі українського бароко.


Митрополит Полікарп (Петро Дмитрович Сікорський)

(20 червня 1875 – 22 жовтня 1953)

Митрополит Української Автокефальної Православної


Церкви.


Народився в селі Зеленьки (Київська губернія) в сім’ї священика.

Закінчив Київську духовну семінарію (1898).


Столоначальник Київської духовної консисторії (1908–

1918).


В 1919–1921 роках віце-директор Департаменту загальних

справ в уряді УНР. Також працював у Міністерстві віросповідань

уряду УНР.


В 1921 році емігрував в Польшу.


1922-го пострижений в монахи і рукоположений в ієромонахи

архієпископом Діонисієм (Валединським). В тому ж

році возведений в сан архімандрита.


Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського і

Загаєвського на Волині, Жировицького на Гродненщині. Активно

займався політичною і громадською діяльністю.


10 квітня 1932 року митрополитом Діонисієм був хіротонізований

на єпископа.


1932–1941 – єпископ Луцький, вікарій Волинської єпархії.


Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит ППЦ Діонисій

затвердив єпископа Полікарпа на посаду адміністратора


 171

«Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях

України» з наданням йому сану архієпископа. На соборі УАПЦ

в Пінську 9–10 лютого 1942 року був обраний її главою (адміністратором).


В 1944 році евакуювався в Варшаву, потім через Словаччину

в Германію.


Після закінчення Другої світової війни – адміністратор

УАПЦ в Європі.


В 1950-му переїхав у Францію і жив поблизу Парижа.


Помер 22 жовтня 1953 року в Оле-су-Буа біля Парижа.


Генрик Юзефський (Jozewski)


(1892 – 1981)


Польський політичний діяч родом з Київщини; 1920 –

товариш міністра внутрішніх справ УНР; 1928–1929 і 1930–

1938 – воєвода волинський, 1929–1930 – міністр внутрішніх

справ Польщі.


Юзефський – один з творців концепції відмежування Волині

від Галичини (т. зв. Сокальський кордон) і прихильник

політики державної асиміляції українців у Польщі шляхом

ліквідації всіх українських товариств, які підлягали централям

у Львові (т-ва «Просвіта», кооперації, молочарських кооператив

тощо), та заборони на Волині галицької української

преси, яку мав заступити видаваний ним польською мовою

безплатний тижневик «Wolyn» (1926–1934).


У висліді провалу його політики Юзефський перейшов

до іншого воєводства. Після 1945-го лишився у Польщі, помер

у Варшаві.


Посмертно появилися спомини Юзефського у виданні

«Zeszyty historyczne» (Париж 1982), в яких є матеріали про

українсько-польські взаємини.


Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний

редактор Володимир Кубійович. – Париж, Нью-Йорк: Молоде

Життя, 1954–1989.


Від автора. Ось таким постає Генрік Юзефський на

htpp://uk.wikipedia. org\wiki Але зовсім інший він у книзі


Іван КОРСАК172

М. Кучерепи і Р. Давидюк «ВУО. Волинське українське об’єднання

(1931–1939 рр.) (Луцьк, «Надстир’я», 2001):


«Юзевський Ян-Генрик народився 6 серпня 1892 р. у Києві.

У 1914 році закінчив Київський університет. Член підпільних

польських молодіжних організацій та Польської військової організації.

У 1920–1921 роках – заступник міністра внутрішніх

справ Української Народної Республіки. З 1926 по 1928 р. – шеф

кабінету голови Ради міністрів Польщі. 30 червня 1926 р. призначений

волинським воєводою. З грудня 1929 р. по червень

1930 р. – міністр внутрішніх справ Польщі. На початку червня

1930 р. знову волинський воєвода. Прихильник польсько-української

співпраці. Один з ініціаторів утворення ВУО. У квітні

1938 р. був переміщений на посаду воєводи у Лодзі.


У роки Другої світової війни боровся в рядах підпільних

організацій з фашистськими окупантами. Після війни залишився

в підпіллі для боротьби з комуністичним режимом. Заарештований

органами безпеки Польщі 5 березня 1953 р. Через

півтора року слідства 14 вересня 1954-го засуджений на довічне

ув’язнення. У 1956-му вирок замінений 12 роками тюрми,

а в листопаді цього ж року за станом здоров’я звільнений із

в’язниці. Помер 23 квітня 1981 р. і похований у Варшаві».


Чи не правда: та ж сама людина, а так не схожа?


А є ще свідок і діяльний учасник тих подій – Іван Власовський.

Ось як він описує проводи Юзефського, коли вже

він не «начальник», коли б уже можна, видавалося б, просто

формально попрощатися чи й зовсім не подати вигляду,

якщо лишав по собі недобру згадку: «Не пройшло й місяця

після цієї розмови в Луцьку української делегації з п. міністром

В. Свєнтославським, (коли отець Павло Пащевский

вручав меморандуми, – авт.), як Волинь, 24 квітня 1938 р.,

на Великдень прощала довголітнього (від р. 1928) Волинського

воєводу Г. Юзевського. В факті перенесення з Волині

воєводи Г. Юзевського на становище воєводи до Лодзі,

а призначення воєводою Волинським воєводи Лодзького

А. Гавке-Новака – цілком яскраво виявилась зміна політики

теперішнього Уряду Польщі у відношенні його до українського

населення Польщі, зокрема до православних українців.


 173

До широко зарисованої католицької акції «навернення на

«кресах», сполученої з полонізацією православного населення,

воєвода Юзевський зовсім не надавався. На урочистих

проводах воєводи Юзевського громадянством цілої Волині

в переповненій воєвідській залі від українців промовляв

посол С. Тимошенко. В своїй промові С. Тимошенко з натиском

підкреслив, що до воєводи Юзевського, впродовж

9 років, як Західня Волинь знайшлась в межах відродженої

Польщі, аж 12 його попередників, волинських воєвод, прикладали

свою працю до цієї «найбільшої дільниці в Державі,

але справжній належний напрямок життя надав їй лише воєвода

Юзевський». «Як представник українського населення

Волині, – казав С. Тимошенко, – я щасливий підкреслити

той момент Вашої волинської праці, на який Ви, знавець ідей

Першого Маршала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним

сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову

політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях,

а саме шлях особливо делікатного відношення до релігійних і

національних потреб українського народу Волині, який назавжди

залишиться безмірно Вам за це вдячний»… («Шлях», ч.


6. 1938 р., стор. 9–10). Того ж дня, 24 квітня 1938 р., Воєводу

Юзевського і дружину його Юлію Юзевську провожало окремо

українське громадянство в клюбі «Рідна Хата». Були представники

українців різних колись політичних течій і організацій,

– з Луцька, Рівного, Кремянця, Володимира, Дубна,

Ковля, Здолбунова, Сарн, Костополя, Горохова. Учасники

цих проводів згадували не раз потім, яким сумом і непокоєм

пройняті були настрої тоді в передчутті наступлення якихось

великих подій і змін на Сході Европи, які охоплять і

Волинську землю».


Іван КОРСАК174

-

-

-

-


 175

подружжя, без радянського «гриму», якого й досі не можуть

позбутися ще ряд авторів.


…Як помирала Юля Юзефська, їй боліло немилосердно,

то попросила вона не ліків, а тихо так прошепотіла:


– Заспівайте мені українських пісень…

Довідкові матеріали, біографічні дані подаються за

www.wikipedia.org.ua, www.uk.wikipedia.org.ua, сайтами

Української церкви Київського Патріархату та її Волинської

єпархії, за книгами В. Борщевича «Волинський пом’яник»,

«Українське церковне відродження на Волині (20–40-ві рр.

ХХ ст.), М. Кучерепи і Р. Давидюк «ВУО. Волинське українське

об’єднання», матеріалами Волинського обласного державного

архіву, архівами Львова, Києва, а також свідченнями внуків

дійових осіб. Щира вдячність Вам. Автор.


Літературно-художнє видання.


 Іван Феодосійович КОРСАК


Капелан армії УНР


Роман


Редактор Петро Коробчук

Художній редактор Володимир Камінський

Комп’ютерна верстка Миколи Мартинюка


Здано до набору 10.07.2009. Підписано до друку 05.08.2009.

Формат 84х108 1/32. Папір офсетний. Гарнітура Minion Pro.

Ум. друк. арк. 6,86. Обл.-вид. арк. 7,66.


Верстка ПВД «Твердиня»

п/с-9, м. Луцьк-21, 43021. Тел.: 8-050-2950250

tverdyna@gmail.com

Свідоцтво Державного комітету телебачення

і радіомовлення України

ДК № 2030 від 14. 12. 2004 р.


Друк ...


Корсак І. Ф.,


К 69


Капелан армії УНР : роман / І. Ф. Корсак. – К. : Ярославів Вал,

2009. – 176 с.


ISBN ...


Український письменник з Волині у своєму новому романі вкотре

використовує вже знаний з попередніх його книжок літературний прийом


– «воскресіння» забутих і маловідомих імен, що належать вітчизняній історії,

культурі та релігійному руху.

Цього разу об’єктом його художнього дослідження став Павло Пащевський


– священик, капелан Першого українського запасного полку (згодом – Сердюцького

полку імені Петра Дорошенка). Окрім того, у життєвому та професійному

активі отця Павла праця в Департаменті віросповідань Міністерства

внутрішніх справ УНР, участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства,

Першому Зимовому поході, підготовці до Всеукраїнського Церковного Собору.

Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська діяльність

під польською займанщиною, а з 1939 року – сперш під радянською окупацією,

потім під німецькою – це сторінки життя унікальної генерації української

інтелігенції (до них належав і Павло Пащевський), перед якою письменники,

журналісти історики ще у великому боргу..


УДК 821.161.2–32

ББК 84.4 УКР 6



home | my bookshelf | | Капелан Армії УНР |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу