Book: Борозна у чужому полі



Борозна у чужому полі


ББК 84.4УКР6 К69

Корсак, Іван

К69 Борозна в чужому полі: роман / Іван Корсак. ‒ К.:Ярославів Вал, 2014.‒224с. (Серія «Сучасний Бестселер  України»)

ISBN 978-617-605-041-4

То славетна родина: старшого брата Степана Тимошенка звуть батьком амери- канської прикладної механіки, середульший Сергій –міністр УНР, знаковий архітектор, посол і сенатор польського сейму, молодший Володипир – член уряду Рузвельта. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором Вашингтонського метро та зводив хмарочоси  в Нью-Йорку…

Шкода, звісно, що так випало мало їм свій край розбудовувати, більше різні да- лекі краї. Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світо- вої. Істотно тепер, аби ці імена не розвіялися суходолами європейськими та заокеан- ськими обширами, не привласнювалися нетрудними…


Видавнича  рада:

Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ» / Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, секретар Національної спілки письменників України / Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо

«Сім’я і дім» (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва «Ярославів Вал» / Павло Щириця, головний редактор видавництва «Ярославів  Вал».

Всі права застережено. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу видавництва.





ISBN 978-617-605-041-4


© Іван Корсак, роман, 2014

© Видавництво «Ярославів Вал», видання, 2014










----- 1


В ін шкодував, що не застрелив відразу Загірня- ка. І шкодуватиме багато літ, картаючи себе  за

гріховний замисел і не зрікаючись його. А так обнадійливо все починалося...

Оті суворі, наче зацементовані, обвітрені та за- смаглі чоловічі обличчя, що вже, видавалося, забу- ли навіки усміх, сьогодні несподівано зацвіли на всі свої тридцять два, оте сонце, таке веселе, аж з того кривобоке, що підбивалося в ретельно відмите осін- нє небо, отой перший іній на пожухлих зжовтілих травах, що зблисне раптово досі ще не існуючими кольорами – того дня весь світ був празниковим. Бо нема в подорожнього ліпшої прикмети, думав Сер- гій Прокопович Тимошенко, аніж подібне розхрис- тане і добродушне сонце над головою… А ще коли той подорожній полишає нарешті колючі дроти за спиною, просмерділі казарми польських таборів для інтернованих, де хворість заразна в кожнісінькому кубику гнилого повітря, а замість постелі та одягу лише вошиве протухле лахміття…

Довга колона вояків вирушала в дорогу, і дорогу ту зватимуть Другим зимовим походом.

Вам не варто іти, – з тою ж усмішкою, що на- глою епідемією вразила сьогодні усеньке військо, мовив полковник Отмарштайн.

Хай серед простих жовнірів буде в поході хоч один міністр, – не згодився на те Сергій Прокопо- вич. На той час він не знав, що в рейд піде ще один його колега – недавній морський міністр УНР Ми- хайло Білинський.



Тимошенко до полковника Отмарштайна, на- щадка шведського вояка, що на Вкраїну прийшов разом з Карлом ХІІ та став побратимом Івана Ма- зепи, відчував якусь особливу приязнь – полковник умів себе так повести, що до нижчих рангом ніколи зверхності й крихти не чулося. І так само до вищих – запобігань; він не вдавав із себе когось іншого і не мав бажання вдавати.

А ще як інженера і міністра шляхів у недавніх трьох урядах УНР Сергія Прокоповича Тимошен- ка приваблювала в Юрієві Оттовичу Отмарштайні точність і обов’язковість кадрового військовика, та обов’язковість навіть не від виховання, здавалось, ішла, а була особливістю його натури, від роду наді- леною. Отмарштайн, – випускник Академії Геншта- бу в Петербурзі, перед цим командувач українським Сердюцьким Лубенським полком, керівник штабу Корпусу Січових Стрільців, – тепер був призначений начальником штабу Української Повстанчої Армії. Добігав кінця жовтень 1921 року, і вже з таборів ін- тернованих в Каліші, Вадовицях та Александрові- Куявському у волинські ліси переїхало понад тисячу добровольців, готових землю свою від більшовика звільняти, – для людського ока йменувалися поки що вони лісовими робітниками.

Цілком випадково, принаймні так видавалося спочатку, за два дні до походу, чи, як здебільшого іменували, листопадового рейду, у Тимошенка з Отмарштайном відбулася відверта розмова. Пол- ковник говорив про немислиме, неймовірне: сперш аж піднудило від почутого Сергія Прокоповича, навіть близько в таке Тимошенко не міг повірити, тож він так пальці затис у кулак, що нігті  впилися в долоні до крові; якби то був не Юрій Оттович,   а



якась інша людина, – хтозна, чим би завершилася їхня балачка.

Вам зовсім не випадає іти у рейд, – повторив зараз полковник, немов вертаючись до їхньої по- передньої мови, тільки тепер сяюча усмішка геть злиняла з його лиця.

А ва-а-м… А ви то йдете? – заїкаючись, блимнув у відповідь, мов на затятого ворога, Тимошенко.

Я не маю права навіть у цій ситуації зачислити себе в боягузи.

Дякую, що це право мені перепасували, – у Тимо- шенка на оці злегка тіпалась ліва повіка, вона кожного разу від хвилювання так себе вела ще відтоді, як півто- ра десятиліття тому на маніфестації українських сту- дентів у Петербурзі кріпко побили його поліцаї. Але перед такою дорогою Сергію Прокоповичу щонай- менше хотілося псувати стосунки з Отмарштайном.

Три армійські групи, з яких найчисленнішою була волинська, рушили здобувати долю та волю, і в на- путній промові Тютюнник не обіцяв воякам чекати прогулянки, печеного й вареного, і так шматками:

У нас зброї нема, але є набої, скільки хто понесе. Зброю, як взуття та одяг, маємо на тій стороні діста- ти. Що в мене є – те зараз видадуть. Прикро лишень, що дехто з малодушних зі мною довгенько був, а за- раз не повірив і залишився. Ну, нічого, підемо цими силами бити і гнати з нашої землі різну зайду…

І ось уже в селі Боровому роззброюють польську жандармерію та здобувають майже півсотні крісів та двадцять сім коней, а вже по той бік кордону, в селі Майдан, у полон беруть четверть сотні червоноар- мійців, шість десятків гвинтівок та кулемет. У сіті повстанців стала втрапляти й крупніша риба – по- лонений командир батальйону тільки подивовано



головою крутив, наче та голова на гвинту сиділа, бо ніяк не очікував тут українських вояк.

Як бувала щука поміж очерету, вправно вививав- ся поміж постоями червоних загін сотника  Падал- ки: вже смерком у селі Зубковичі шугонули добря- че більшовицький відділ кінноти, а ті, напуджені, повтікали в Ємільчино,  залишивши  чимало  зброї. У звільнених селах люд збирався на сходку, де чи- тали заклик Тютюнника до  повстання.  Та  обереж- ні дядьки, хоч стрічали повстанців із приязню, не вельми спішили до них долучатися, хіба у селі не- далеко Полонного відразу добра сотня молодиків приєдналася…

Тим часом лаштувала вози у похід Басарабська група повстанців Гулого-Гуленка. А головна части- на Подільської групи, глупої ночі нечутно здолавши Збруч, вже на кордоні полонила до півсотні черво- них прикордонників, відбивала у «продзагонів» цілі валки награбованого в тутешнього селянина збіж- жя, розсіювала червоноармійські відділи, розжива- лася на зброю, набої та амуніцію.

Однак чомусь усі перші дні цього походу, як ша- шіль пересушене старе дерево, точила Сергія Про- коповича незрозуміла тривога, щось муляло йому в душі, наче забув вельми важливе і оце тужиться, та ніяк згадати не здатен. І тривога ця, як видавалося, не була безпідставною.

Ще тільки рушали, то, попри запевнення поль- ської сторони забезпечити всім необхідним по- встанців, домовленості попередні та обіцянки рап- том рватися стали, мов старе мотуззя. На весь штаб Повстанчої Армії виділили аж троє коней, навіть начштабу виявився пішим, – і це при передбачува- ному рейді через ліси, болота, що збулькують  під-



ступною трясовиною, та розлогі поліські річки, які неминуче форсувати їм доведеться.

Генерал Тютюнник на нараді старшин відчай- душно старався приховати тривогу, коли доповідав про ситуацію, та це погано вдавалось командувачу: голос його зрадливо тремтів; генерал навмисно про- кашлювався, аби приховати образу та хвилювання, однак мало помагав той силуваний кашель. Старши- ни лише мовчки перезиралися, коли генерал гово- рив, що в Другій збірній бригаді шістдесят відсотків козацтва одягнені у лахміття, до півсотні стрільців зовсім босі, а три десятки просто попідв’язували підошви черевиків шнурками. Плащів, звісно, не мав ніхто, для босих спішно заготовляли личаки з кори, що на осінню пору слабеньким було порятунком…

Стиха, але вельми зло, лаялося козацтво, як на- стала черга отримувати зброю. Польський уряд, аби не дражнити совітів, мав удавати, що не знає нічого про майбутній похід, вагон зі зброєю прийшов у прикордоння, і там повстанці  напали і пограбували вагон. З чотирьохсот гвинтівок чи- мало було заіржавілих, частина чомусь без замків, навіть ремені до гвинтівок кудись подівалися, тож замість них якісь шнурки теліпалися… Чотири ку- лемети системи «кольт» були на важких станках і зовсім не надавалися до такого рейду – їх просто потім покинули.

Четвертого листопада випав перший осінній сніг, напівсніг-напівдощ. Волинська група, розділе- на на три частини, швидко посувалася лісами – хто не мав взуття, той швидше стрибав, а не йшов, три- маючи в намерзлих руках гвинтівки без замків, від снігу до ниточки одяг мокрів… Але гріли душу перші перемоги, повстання селян в Олевську, народження



партизанки в Кам’янець-Подільському повіті, роз- губленість, зрештою, ворога.

Вкотре згадав Сергій Прокопович ту неймовір- ну розмову перед рейдом із Юрієм Отмарштайном та його застереження не йти в похід вже в селі Малі Миньки. Досвітком, ледве п’ята година настала, ще тільки півнячі виспіви набиралися в силі, входила у село колона – перевтомлена, майже після сорокакі- лометрового маршу. Більшість командирів хворіли, ледве міг ворухнути рукою полковник Сушко, який так радів початкам рейду, а командир Київської ди- візії Янченко взагалі лежав на санях безрушно.

Отмарштайн, як і командири бригад, наполягав перед командувачем:

Не спиняймося, переправляймося негайно через річку Уж. Прикриймося Рокитнянськими болотами.

Перевтомлені всі, падають з ніг. До полудня перепочинемо та хоч поранених перев’яжемо, – не згодився тоді генерал Тютюнник.

Але вже о восьмій годині прибігають перші гінці: кілометрів за шість від села збирається більшовиць- ка кіннота. І другі гінці небавом з тривогою таке ж принесли, і треті – нависала загроза оточення…

Тимошенко не міг, не випадало йому якось втру- чатися у прийняття рішення, та збіг обставин зіштов- хнув його в штабній хаті з сотником Загірняком. Невисокого зросту,  якоїсь  хворобливої  повноти, із завше невдоволеними сірими очима, сотник дав- но вже ходив між найближчого оточення генерала і був у довірі в нього: подейкували, ту довіру Загірняк здобув ще за часів Першого зимового походу. Зараз із кімнати командувача сотник не вийшов, а швидше викотився, розчервонілий все ще від недавньої  су-



перечки шпаркої в Тютюнника; голос Загірняка там дзвінко вирізнявся серед приглушеного гамору: «То живі люди! У поранених вже бинти просмерділися, бо перев’язати ніколи!»

Викотившись, сотник все ще не міг спинитися:

Хоч кілька годин на постій, бо до колін ноги вже стоптані!

Як би у пастку тут тільки не втрапити, – ви- рвалося мимохіть у Тимошенка, якому чомусь по- думалося: досі сотник частіше перебільшував силу й можливість червоних, а сьогодні така безпечність…

Недовіра до цього чоловіка в Сергія Прокопови- ча була небезпідставною. Бувалий вояка і досвідче- ний партизан Петро Філоненко, давній знайомий, наводив Тимошенкові неспростовні факти, що За- гірняк чекіст. Філоненко ділився своїми думками з полковниками Ступницьким і Добротворським, та ті або не повірили, або побоялися в немилість упас- ти в Тютюнника. Зрештою всі свої неспростовні факти Філоненко виклав сам на аудієнції в коман- дувача, але той, не дослухавши до кінця, демонстра- тивно полишив кабінет.

Тимошенко пробував особисто переконати Тю- тюнника в достовірності фактів, та результат мав уже відомий.

Загірняк, видавалося, інстинктивно відчував від Сергія Прокоповича пересторогу, тож зараз, коли йшлося про «пастку», круто до нього розвернувся:

– А ви хто тут такий? Ви забули, що вже не мі- ністр, – стрельнув сотник сірими, досвіткового при- морозку очима.

«А ти, жабо рамінна», – промайнула лиха думка у Тимошенка, і він, повільно та загрозливо піднімаю- чись, лапнув рукою кобуру револьвера.



Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем.

– Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до- ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима.

Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб.

Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід- ка, ще не замкнуте кільце  оточення.

Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів- нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались котовці.

Серед повстанців у колоні почалася паніка, на- самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива- лися наперед, створюючи і так затори серед доро- ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов- ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки- дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу…

А позаду творилося пекло. На місток,  хоч  і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос- тали  завали;  врешті  хирлявий  місток  не  витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський   зливався



з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві- снілих коней…

Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під- риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним.

Все поле біля села всіялось трупами, беззброй- ний люд червона кіннота рубала, немов на показо- вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля- ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про- сив старшого брата:

Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря- туйся…

На очах у Сергія Прокоповича помахами роз- машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по- ходу; як інженер та архітектор він знав різні між- народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів…

Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова.

Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з



проханням не дати зброї Тютюннику для цього по- ходу. Підозрюю, що лист  автентичний…



Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови- чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника:

– Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра- ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР.

Боже милий, через що кров людська так поде- шевіла?

І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво- лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби- ти більше б не став…



----- 2


П оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку.

Розпишіться.

Степан Прокопович побіг очима рядками теле- грами:

Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі…

Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік.

Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред- ставником інженерної механіки в одному з найпо- важніших вузів держави.

Найперш спало на думку: чому обрали саме його? Нехай наукові роботи, представлені ним на конкурс, найкращі, але ж інші кандидати куди поважнішо- го віку, на скронях у декого вже сивина памороззю зблискує, та й викладацький стаж у них неспівмірно більший. Очевидно, гадав Степан Прокопович, кия- ни знехтували цілковито старою методою «вислуги літ», натомість за основу взяли висновки експертів та наукові роботи цих кандидатів.

Вкотре сади зацвітатимуть, і вкотре той цвіт опа- датиме: він ще не раз переконається, що кияни мали рацію. І не тому, що спинилися саме на його парсуні, а тому, що при старій методі талановиті молоді люди в’янули, мов непідлиті вазони на підвіконні, – затри- мувалися в науковому зростанні та науковій  кар’єрі,



досягали професури лише в поважному віці, коли енер- гія, вигадка і добра задерикуватість геть уже вичахли…

Викладати Степан Прокопович теж взявся не «за правилами». Він пожбурив у найдальшу шуфляду книжку з методою німецьких професорів Грасгода і Феппля, яка переважно була у вжитку в петербурзь- ких вишах, де він працював попередньо, натомість у Києві вибудував виклад за власною логікою. У ті літа студенти не мали звички ходити на лекції, бо ж гуль- ки там різні та шпацір куди цікавіші, до іспитів же готувалися переважно за книгами. Але вже на першу лекцію Тимошенка набилося до зали сотень чотири студентства, – і в наступні рази на спудейських лавах ще тісніше ставало.

Окидаючи оком аудиторію, де поспіхом шкряба- ло перами його студентство та силилось за оповід- дю встигнути, Тимошенко не раз задумувався над долею цих хлопчаків. Йому хотілося, щоб з аудито- рій виходили не просто сухі теоретики, надмір го- норові, але без практичних навиків, а пішли істинні інженери, від яких так часто залежать людські жит- тя. Світ потрясла трагедія Квебекського мосту.

То очікувався талановитий витвір інженерної думки. Перекинутий через річку Святого Лаврентія у Канаді, завдовжки мало не в кілометр, міст мав дві залізничні колії, дві трамвайні, дві шосейні дороги і дві тротуарні.

Одного серпневого ранку робітники на будівни- цтві мосту помітили вигини ферми, тож був викли- каний головний інженер квебекської фірми.

– Серйозна справа, але не загрозлива, – вирік він по оглядинах.

Але робити істотне щось, що не допускало б тра- гедії,  чомусь  не  взявся.  Натомість  хіба повідомив



генерального підрядника і то не телеграфом або телефоном, аби приховати тривожний стан від ро- бітників на мосту, а посланцем. Очевидно, поголос потім ішов поміж люду, добігав серпень, і з ним до- бігав будівельний сезон, начальство остерігалося, що робітники попросту розбіжаться…

Наступного ранку роботи продовжували, як рап- том помітили ще один прогин. Та й цього разу за- мість реальної дії могли втішитися хіба телеграмою від консультанта фірми. Той радив не збільшувати навантаження, а ще прислав ескізний малюнок і по- спішив запевнити:

– Для виправлення потрібно тільки три години роботи і 100 доларів.

Біда трапилася, коли стрілка годинника не добі- гала п’ятнадцяти хвилин до завершення робочого дня, – вісімдесят шість чоловік перебувало на будів- ництві. Гучний тріск і крики відчаю люду, що нісся стрімко униз назустріч смерті, неймовірно болісний крик, в якому лише безнадія… Сімдесят п’ять чоло- вік загинуло на очах, дивом врятувалися лиш кілька, які були на мосту, при тому числі кранівник, який іс- тинно народився в сорочці.

…Тільки одних лекцій для інженера замало, – то було тверде переконання Тимошенка з власного, зовсім недавнього студентського досвіду. Тому по- трібно розбити студентство на групи, дати підбірку практичних задач. Та де їх взяти, оті задачі?!

І Степан Прокопович, хоч із часом запізно, бе- реться сам їх складати – засиджуватися доводилося нерідко до третіх півнів. Пізніше задачі ті утворять книгу, яка ширитиметься всіма інженерними школа- ми держави, ще згодом ввійдуть вони в американські підручники з опору матеріалів.



Нещастя Квебека, гадав Тимошенко, має виро- бити в інженерів потребу за необхідності будь-які розрахунки перевіряти лабораторно. У Київському політехнічному, на його погляд, лабораторія була доволі пристойна, оснащена необхідними машина- ми, здебільшого швейцарськими Амслера. Тут ішло випробування матеріалів для промисловості, охоче студентство досліди проводило інколи, а неохоче, – звісно, хіба погляд байдужий кине в той бік.

– Не інколи досліди, – наполягав Степан Проко- пович, – лабораторні заняття мають іти паралельно лекціям, приладами перевіряти розрахунки. Досить біди Квебека…

Та от притичина: де взяти прилади? Таких, як бачи- лося Степану Прокоповичу, просто в природі ще не існувало.

І тоді він з іншими небайдужими співробітника- ми Київської політехніки береться за їх конструю- вання та виготовлення.

З осені дев’ятсот сьомого Тимошенко розширює курс опору матеріалів на два семестри. Курс-то роз- ширюється, а спудеям вчитись по чому? Скільки б не никав очима полицями книгарень чи бібліотек, годі знайти такий посібник. Ніде не подінешся, Степане Прокоповичу, мусиш паралельно з лекціями своїми ще десь викроїти окраєць часу та виписати курс….

Сперш літографським способом виданий, той курс став до вподоби у більшості технічних вузів держави: його видають вже накладом у десятки ти- сяч примірників, а на американському континенті він буде перероблений на дві частини та слугувати- ме не одному інженерному   поколінню.

А в літню відпустку – гайда в Європу. Автори- тетний викладач Київської політехніки не вважає за



применшення гонору стати… студентом своєрідним. Заманливі пляжі та парки затишні нехай почекають, Степан Прокопович старається побувати на лекціях у Геттінгені, де прослуховує курс Ф. Клейна з тео- рії пружності, курс В. Фойгта з гідродинаміки, а ще лекції Л. Прандтля з аеродинамічної проблематики; не зайве побувати на виставці повітроплавальній у Франкфурті-на-Майні. Справжній вчений, гадав він, має знати все найновіше.

А в Києві потихеньку, окрім наукових, ще й адмі- ністративні клопоти наздоганяли Степана Проко- повича. Сперш обирають його секретарем інженер- но-будівельного відділення, яке до приходу в 1905 році Євгена Патона ні живим було, ані мертвим; згодом обирають його деканом цього ж відділення.

Ухилятися, звісно, не в натурі Тимошенковій, але шкодував-таки за витраченим на різні поточні клопо- ти часом. Хоч і тоді з-під його пера виходять наукові роботи, які публікують поважні німецькі журнали.

Між тим набігали події,  яких  начебто  можна було сподіватися, – і все ж вони застають людину зненацька, як негаданий раз на кілька десятиліть трапляється  червневий  приморозок:  від   побито- го інеєм картопляного цвіту в селянина мимоволі серце стискується. Після подій дев’ятсот  п’ятого року, відлиги першої в тому столітті, знов уряд по- чав гайки закручувати. Петербурзьке міністерство освіти сперш зизом дивилося на Київську політех- ніку, яка не поспішала виконувати черговий його шовіністичний припис, – наказувалося у політех- ніці встановити норму прийому євреїв, а саме: не більше 15 відсотків. Коли ж такий дикий припис не виконали, то кара невідкладно настала. Трьох дека- нів Політехніки, для науки та остраху іншим, було



увільнено; серед них значилося й прізвище Степа- на Прокоповича.

Кара ця мала одну особливість. Увільнені та їхні сім’ї позбавлялися не лише засобів до існування, позбавлялися також казенного житла, яке досі за- ймали. І то ще не все, оскільки навчальні заклади та значна частина промисловості були державними, то увільнених будь-куди з урядового терену забороня- лося надалі на службу приймати.

Порятувала цього разу Степана Прокоповича… наука. Минулого літа їздив він із сім’єю до Швей- царії, та не випадало йому милуватися вельми там- тешніми краєвидами, хіба пачку грубезну поштових листівок із краєвидами тими привіз додому; він засів за статтю для оголошеного  престижного  технічно- го конкурсу.

Хоча до відпочинку справа так і не дійшла, ро- боту своєчасно завершив і представив журі. То був неабиякий успіх. Степан Прокопович удостоюєть- ся золотої медалі Журавського і встигає одержати грошову премію – ваговиту доволі, дві з половиною тисячі золотих рублів. Небавом цю роботу перекла- ли французькою мовою, видрукували в Annales des Ponts et Chaussees, і мала вона гарні відгуки фран- цузького інженерного товариства.

А премія помогла пережити лихий час, подару- нок російського шовініста.



----- 3


В олодимира Тимошенка після арешту більшо- вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про- сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди- мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники  статечно  оповідали  свої  пригоди

грабіжникам поїздів.

Слухаючи ці нерідко хвалькуваті та в немалій мірі вигадані оповідки, Володимир Прокопович з усміш- кою подумки шкодував, що вибрав фах економіста, а не письменника – кримінальних сюжетів наслухався небавом на цілісінький том. У камері поки що три- вало мирне співіснування, бо молода більшовицька влада почувалася доволі непевно і не навчилася ще на політичних нацьковувати кримінал; хіба зрідка хто тузав сусіда у картярських розбірках.

Власне, Володимирові Прoкоповичу Тимошен- кові петербурзька «кутузка» не була за новинку, ще при режимі царському за участь в Українській сту- дентській громаді його запроторили у сумної сла- ви тюрягу «Крести» – похмуру будівлю з червоної цегли, що наводила жах не лише на засуджених. Ле- генда оповідала, що якось цар наказав архітекторові збудувати в’язницю рівно на тисячу камер. Під час будівництва архітектор, було, прокрався, і в кару за те його замурували в тисячній камері – залишалось



тепер 999… Інша ж легенда заперечувала злодійство, архітектора замурували, аби він нікому не розповів про таємниці збудованої тюрми. А ще третя оповід- ка була про вельми хвацьку доповідь архітектора ім- ператорові:

Ваша величносте, тюрма для вас збудована!

На що імператорові заманулося дотепом похизу- ватися:

То не для мене, а для вас.

І посадив до буцегарні нещасного архітектора.

У «Крестах» мали нагоду розкошувати на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський, а ще цілий виводок депутатів Першої державної думи, які після розпуску її в дев’ятсот шостому долучили- ся до «Виборзького звернення». Так вже складало- ся у Володимира, що не осторонь був громадського життя, – ні коли навчався в Інституті шляхів сполу- чення, ні згодом, як перейшов на той же економіч- ний факультет до тамтешньої політехніки. Він сту- пив, не вагаючись, на нелегку дорогу середульшого брата Сергія, який очолював перед тим Українську студентську громаду. Рідко яка студентська акція в Петербурзі відбувалася без Сергієвої участі – під час однієї з демонстрацій жандарми так брата по- били, що стояв він, гадали, вже на смертній дорозі: та якось оклигав, вивів на стежечку до життя його ангел-охоронець, але зір у пошкодженому оці так сповна й не вернувся.

Зараз теж Володимир не збирався піддаватися лякові, перемелеться – борошно буде, хіба набри- дали більше за пустобрехів-кримінальників візити новітніх «революціонерів», переважно з суспільно- го прошарку, званого у народі босотою: вони почу- валися зарозумілими зверхниками, які можуть без-



карно відважити розмашистого «ляща» будь-кому з тих, у кого ще недавно в домівці було зась крок на- віть ступити далі передньої.

Найгірше, як заявлялися серед ночі добряче під- хмелені нові господарі життя зі своїми дамами, вчо- рашніми покоївками, кухарками чи просто повіями вуличними, вдягнутими з жахливим несмаком, оче- видно, у награбоване щойно в недавніх своїх госпо- динь, ті парочки гонорово проходилися камерою, розглядали зверхньо ув’язнених та тицяли пальцями в них, мов у звіринці в зачинених у клітки:

– Смотрі, смотрі, какой буржуй лупоглазий. На- вєрноє, експлуататор...

Володимирові Прокоповичу на те не хотілося ані сміятися, ані тим більше відсварюватися. Батькові його, народженому в домі кріпосного селянина, по- щастило закінчити дворічні курси у Харкові та здо- бути фах землеміра. Десяток років ним працював так, що одна зміна не витримувала з батьком, мусила приступати друга. Не менше трудився він згодом, як маєток в оренду узяв.

Хтозна, скільки б іще Володимирові довелося сьорбати тут баланду тюремну, якби не вернувся вже тепер до Петрограду старший брат Степан. Від колишнього студента свого, а ниньки вельми впли- вового діяча-есера брат дізнався, що звинувачують більшовики Володимира в організації страйку пе- троградських чиновників: Володимир після закін- чення навчання працював у Міністерстві шляхів спо- лучення, потім служив у армії, а згодом продовжував у Міністерстві сільського господарства; трудився у міністерстві вже й по жовтневому перевороті.

Авторитет Степана Прокоповича серед студент- ства не знав революцій, переворотів та заварух,     –



випустили з каталажки не тільки Володимира, а й усіх членів страйкового комітету.

Тоді вже зовсім інші вітри над Україною  віяли, тож Володимир їде на батьківщину. Ще й іншим ра- дить, лиш злегка перефразувавши писане  Гоголем до Антоновича:

– Мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...



----- 4


К онверт, який Степан Тимошенко тримав у руках, був з незвичною ще символікою, де за-

мість колишнього орла-мутанта – розлогий тризуб. Виявився той конверт листом прем’єра Української держави Миколи Василенка. Поштар потрапив, певне, під легкий дощ, тож на цупкому папері три- зуб розплився і нагадував скорше лапату шуфлю. Прем’єр запрошував прийти до нього в справі орга- нізації Української академії наук.

«Ти вже знаний в Європі вчений, а тепер ще ролі бабці-повитухи тобі забракло? – подумалося мимо- хіть чомусь невдоволено. – Чи й таке на віку має су- дитися? Та не дано людині знати, яку будуччину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку  облюбував».

Вже діє комісія під головуванням  Вернадського, і я просив би Вас взяти участь від наук інженерних, – неспішний тон прем’єра, інтелігентні манери та м’який, по-своєму делікатний погляд з-під окулярів мимоволі роззброювали співрозмовника, навіть як той налаштував себе було супроти.

Справа цікава, – не став лукавити Степан Про- копович, хоч і був заскочений пропозицією. – От тільки з літературною мовою в мене проблема, а ще гірша – з українською термінологією…

У вашому царстві механіки більше формул, ніж тексту. Погоджуєтеся? – чи то перепитав, чи швид- ше ствердив настирний господар кабінету.



З Володимиром Вернадським Тимошенко рані- ше зустрічався і в Петербурзі, і в Москві, про нього лишилося в пам’яті враження як про людину, що не молотить марно язиком. Спільно доводилося роз- робляти статут Саратовського університету, інші справи вирішувати – не було пересторог щодо цьо- го вже знаного вченого.



Тож діло в’язалося невимушено й до пуття: Тимо- шенко готує записку про відділ механіки, при якому належить постати експериментальній лабораторії, доповідає ті матеріали на комісії, а згодом публікує в трудах Академії. Було покладено з легкої руки Сте- пана Прокоповича початки академічного Інституту механіки. Гетьманським указом  затверджують- ся перші академіки – історики Д. Багалій та О.Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В.  Косинський,  сходознавці  А.  Кримський  та В. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф. Тарановський та від механіки він, Степан Тимошенко, – наступних академіків мають надалі вже обирати.

До ладу спеленали «немовля-академію» поваж- ні учені, от тільки за академічними вікнами той лад нітрішки не проглядався… Як полишила українська влада Київ, а ввійшли більшовики, то стала Академія почуватися як на сухоти хворий – і викашляти свої проблеми самотужки було немислимо. Віконце, в якому касири виплачували вченим досі заробітну платню, тепер було вічно зачинене, бюджет на рік наступний ніхто й не гадав затверджувати, в тума- ні, густому і непроникному, полишалася подальша доля всієї Академії. Тривожні розмови у коридорах та на зібраннях; і тут Степанові Тимошенку привалило



щастя у кашу – ухвалили саме йому іти до влади та рятувати молоді академічні установи. І Степан Про- копович врешті пішов…

Особняк цей наче навмисне хвалився своєю роз- кішшю, йому, видавалося, аж не терпиться вистави- ти її напоказ: прем’єр більшовицького уряду, усіх бідних та обездолених пролетарів, займав один з найбагатших особняків у Липках. На ґанку націли- лася в порожнє небо зенітна гармата, поруч виши- кувалися кулемети, – так і не зрозумів Степан Про- копович, від кого мав боронитися товариш прем’єр; порожньо було і в коридорах та приймальні Раков- ського, не зустрів відвідувачів у кабінеті, хіба в тиші відлунював кожен крок.

Голова українського уряду, який зовсім не володів українською, а російською балакав так, наче навмис- не перекручує слова, аби покепкувати з цієї мови, старався бути підкреслено чемним, запропонував присісти і все силився пригостити некурящого гостя сигарою.

– Наш уряд зацікавлений у працях Академії, – го- ворив Раковський з великими паузами між словами, бо те кожне слово було заважке, мов відлите з оло- ва чи свинцю і підняти його можна хіба з натугою.

Краще зверніться до моїх міністрів, вони швидше вам допоможуть.

До одного міністра треба йти було вдосвіта, бо більшовики наказали чомусь годинники перевести на три години вперед, а другий міністр приймав вчено- го, лежачи на дивані, певно, хворів. На обличчях обох міністрів доволі великими літерами писалося, що за- сиджуватися в Києві вони аж ніяк не збираються, тож байдуже і без розмов документ підмахнули. Але спра- ва зроблена, життя Академії, хоч там як, а подовжено.



Тим часом влада у місті мінялася зі швидкістю, аж в очах мерехтіло, інколи звиклі до всього кия- ни навіть билися об заклад: хто вгадає, яких кольо- рів завтра вивісять прапори на балконах? А голод між тим ставав щоднини все кріпше владарювати. У Політехнічному інституті, де також начитував лекції Степан Прокопович, викладачі створили спеціальний комітет з добування їжі, і верховодити в ньому зобов’язали невсипущого і невсидющого професора Євгена Патона. Надовго запам’ятався день, коли для голодної професури Патон дивом розжився пшеничним зерном – Степану Проко- повичу аж цілісінький мішок дістався. Щоправ- да, зерно вологим було, досушували на балконі, де вмить його могли рознести непрошені гості з очима, такими ж голодними, як і в людей, – табун- ці голубів, горобців та іншого птаства. Вартувати той неабиякий скарб посадили кішку Імперію, що кожного разу, як наближались нахабні і злодійку- ваті птахи, грізно стовбурчила шерсть на загривку, метала з очей злі блискавиці або й навіть підніма- лась на задні лапи та голосно вурчала, наганяючи страху.

– Єдине похвальне діло імперії, – сміялися хатні. Лунка тиша в академічних коридорах не була порушена, як київськими вулицями промаршували частини Добровольчої армії. Степан Тимошенко негайно записується на прийом до комісара з на- вчальних справ професора Спекторського: як-не- як, знайомі ще з дев’ятсот шостого року, з Геттін- гену, де разом вивчали зарубіжну науку. Пізніше Тимошенко мав діло з ним як з ректором Київсько- го університету: десь теплилась надія, що таки   не

формально зустріне колегу давнього.



Наш уряд не визнає ні України, ні створених будь- ким українських установ, – ковзнув Спекторський та- ким поглядом, що вода в графині замерзати стала.

З гіркотою оповідає про те Степан Прокопович на академічному зібранні. Не йме віри вчений на- род, що не позбувся досі надій на Білий рух:

То в Спекторського душа зачерствіла, от якби поїхати у Ростов, безпосередньо до уряду Добро- вольчої армії…

І знову всі дивляться в бік Тимошенка.

…І поїхав Степан Прокопович до Ростова за Ака- демію просити, то нічого, що дерев’яні лавки «тре- тього класу», що в Ростові ніде голову прихилити, бо вщерть заповнив місто прибулий люд; тож спати дозволили на залізничній станції, у тому ж вагоні. У першу ніч холод не дав зімкнути очей, а теплого одя- гу не брав із собою – на південь же їхав…

І ось він у приймальні міністра фінансів Бер- нацького: цей напевне відмовити не повинен, ра- зом викладали у Петербурзькому політехнічному інституті.

– Українські наукові заклади наш уряд не можуть цікавити, – відповідь тепла, як вагонна лавка у при- морозок.

«Ну, не всі ж такі, комусь має душа за науку ще- міти», – роздумує Тимошенко у приймальні міні- стра освіти.

Навдивовижу, майже слово в слово, почув Сте- пан Прокопович те, що й у попередньому кабінеті.

Може, він невезучий просто, он приїхав до Рос- това Володимир Вернадський, світова наукова вели- чина, раптом йому засвітить, принаймні хоч зблис- не, невеличка удача.

Не засвітила, не блиснула.



Зрештою, картав себе Степан Прокопович, він діє надто прямолінійно, треба шукати зв’язки, може, якісь знайомства в пригоді стануть. Зустрів якось товариша по Путійському інститутові, пізніше ра- зом викладали в Петербурзькій політехніці. Невже відвернеться, тим паче у Ростові його старший брат Драгомиров, доволі впливовий тут генерал, близь- кий до Денікіна, подейкують. А батько братів Дра- гомирових, теж генерал, родом із Конотопського повіту, генерал-губернатором київським був. Та ще й брати закінчили Київський кадетський корпус – невже серце не тьохне?

Не тьохнуло, холодним лишилося, як лоб мерця. З  бідою  пополам,  назад  вертаючись,  якось до-

брався разом із Вернадським до Харкова, а там хоч плач – у потягу жодного місця. Ввечері причепили службовий вагон, в якому мав постачальник армій- ський їхати: уклінно просимо, візьміть нас…

І справді милостиво дозволили, відвели на підлозі місце в кінці порожнього вагона: так і їхали, якийсь постачальник, барига, що заробляв маєтки на солдат- ській крові, їхав із шиком, і вони, академіки, на підлозі…

– Ні, – під вистук коліс думав Степан Прокопо- вич, – про це належить колись написати, викроїти шматочок часу не лишень для наукових робіт, зна- них уже у світі, а хоч конспективно покласти на па- пір невигадані й непричесані спомини. Він ще ко- лись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля роз- вою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недале-



ко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вер- нутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конфе- ренцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати.

Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в остан- ню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?



----- 5


Я к переступив Тимошенко поріг тісненької львівської квартири Йосипа Добротворсько-

го, недавнього начальника військового управління штабу Тютюнника, то немов Сергія Прокоповича в ту ж хвилю наглий правець схопив, а очі примерзли накріпко до чоловіка, що сидів під іконами за сто- лом. «Загірняк!», – не йняв віри очам своїм Тимо- шенко, не зразу знайшовшись на слово, а господар тільки головою з боку в бік крутив, кидаючи поди- вований і трішки тривожний погляд то на одного, то на другого.

Зустріч у радість чи...– спіткнувся на слові, як прирождений заїка, Добротворський, і тривоги у голосі його побільшало.

Я піду, – видихнув Тимошенко врешті, мов під воду оце пірнав і тільки щойно хапнув повітря. – Че- рез отого в проваллі похід наш...

Сідайте! – раптом прикрикнув господар, на цей тон собі право чомусь присвоївши. – Не покусаєтеся.

«Тут щось гірше мало би статися, – майнуло в Тимошенка, – з цією істотою непарнокопитою...» Нерішучість, незвична досі, ба, навіть розгубленість охопили його; він же не в поході, де в мент справу би вирішив револьвер, він у місті тепер чужої дер- жави – не йти ж по-хлоп’ячому з цим падлюкою навкулачки…

Знехотя, він опустивсь на стілець.

Хто тут святий? – охрипло і зло спитав Добро- творський, тицяючи пальцем по черзі в бік кожного.

– Ви? Я? Він? Чи, може, не знаєте, Сергію Прокопо-



вичу, що Загірняк пройшов весь Перший зимовий похід, що напівкалікою після поранення став, куль- гаючи досі – руб три копійки... А може, не знали, що в добрячих бувальцях то він вирятував життя Тю- тюннику? І хто посміє Загірняку дорікнути за по- саду державного інспектора, коли Юрко Тютюнник командував Київською групою Української армії?..

Добротворський гарячкував і вусібіч нервово блимав очима, мов прудке авто фарами на вибоїнах у темінь нічну:

Давайте тепер перегриземося всі, в кожному вздріємо більшовицького агента, щоб потішити во- ріженьків наших...

Хіба недоумок наступить вдруге на ті ж граблі? – огризнувся було Тимошенко.

Рідну матір у шпики московські небавом запише- мо, – неможливо було спинити господаря. – Замість підозр безпідставних на інше напряжімо мізки. Бо по- шиємося у нікчеми, якщо не вчитимемося на поразці: хто не знає гіркого, не засмакує й солодкого. Бо якщо відверто, без витребеньок дипломатичних, то Петлю- ра себе вичерпав, знекровили нас усіх оті чвари, – ма- ємо почати, без пересвар та гризні, новий рух.

...То довга розмова негадано виникла, сперш До- бротворський, а потім і Загірняк спроквола, опові- дали про своє ситуаційне бачення, потребу створен- ня широкого парламентсько-селянського союзу, що зліпив би докупи все оте розпорошене і розсварене.

«Бог йому суддя, – думав про Загірняка Тимошен- ко по тій розмові. – Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима, – може, і справді на невинного клепав, хто здатен у чужу душу заглянути?.. А от про той союз, від Петлюри окремішній, варто почути думку Дми- тра Донцова».



Зараз, коли по листопадовому поході Сергій Прокопович осів у Львові, він частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і стосунки їхні склалися іс- тинно приязні.

Якийсь смуток змайнув в очах Донцова, як став оповідати Тимошенко про ту мову із Добротвор- ським та Загірняком, про вагання Симонові Петлю- рі нашкодити, якого таки поважав, хоч і не заплю- щував очі на хиби.

Йому закидають багато злочинів і дурниць, – не став таїтись Дмитро Іванович, – але має він тільки одну-однісіньку ваду: се заслаба людина.

А помовчавши, мов очікуючи на перечення, до- дав, час від часу примовкаючи, слово потрібне під- шукуючи:

Він був запанібрата з окруженням, яке його ви- сунуло, а сього юрба не дарує... Він не став понад масою, лишився у ній – річ непростима для чолові- ка, що має аспірації вождя. Не бачив, що часи Гарі- бальді минули, що дикій і чорній силі, яку розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартісне. А для цього в нім забагато м’якості та шляхетності. Петлюрі бракувало, певне, отого ге- ніального цинізму, який мав до своїх якобінців пер- ший Бонапарт.

Сергій Прокопович цінував ерудицію Донцова, з повагом ставився до його напористості, але його коробили не раз оті неприйнятні для себе слівця на кшталт «маса», «юрба» та ще замашисті вирази, мовби сокирою з-за вуха.

Але ж в напрямі руху свого він таки був послі- довний, – заїкнувся перечити Тимошенко.

Дмитро Іванович блимнув на те з-під лоба, мов на давнього ворога:



Напрям то правильний – у Європу... Але ро- сійській національній ідеї вартувало б поставити впоперек такий самий впертий і безпардонний на- ціоналізм, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фін- ляндії, Франції, Сербії, Польщі чи Грузії. Бо наші соціялісти не побачили, як зі старого триколірно- го російського прапора більшовики віддерли   білу і синю частину, не роблячи його при тому менш російським. А чи маємо право зараз спокійно собі сидіти? Ні, бо навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності дій, як не знищили невдачі Сагайдачного під Москвою та Ма- зепи тоді, під Полтавою...

У суворому і пронизливому якомусь погляді Дми- тра Івановича, видавалося, іскра раптом зблимнула, мов кремінь ударив об кремінь, – і Тимошенко ми- моволі позаздрив упевненості, навіть самовпевне- ності цього чоловіка.

...Найгірше рани на тілі заживають пізньої осені, у передзим’я, у марудну, кислу й сиру погоду. Ду- шевні рани в Сергія Прокоповича та його побра- тимів після походу осінньо-зимового заживали ще болісніше та повільніше, зарубцьовувалися вельми спроквола і довго кровили.

У перші часи настало якесь дивне затишшя, мов піcля бурі знеможені вітри втомлено склали крила. Тільки чутки та здогади неймовірні шелестіли по- між людей, насторожували і бентежили недавніх вояк. Подейкували, що тепер cтосунки між Петлю- рою і Тютюнником геть прохолодними стали, мав Головний отаман коштами підсобити, аби генерал до Румунії перемістився і там розбудовував україн- ські сили. Насправді ж Тютюнник марно чекав на поміч і врешті мусив самотужки пулятися.



А ще Сергію Прокоповичу скалкою, під ніготь за- гнаною, нили й досі пекли слова Отмарштайна про лист українських екзильних урядовців до зверхників Польщі, аби помочі Тютюнник від них не одержав: піди ж, дізнайся невідь у кого, на чийому боці тут правда...

Та не складати ж рук, однаково треба діяти, не потече водичка під камінь лежачий, хіба черва там заведеться...

Не віднікувався Сергій Прокопович і не відмов- чувався, коли мова зайшла про потребу скликання Селянсько-Парламентського союзу, коли його за- пропонували на голову, коли резолюції приймали непоштиві доволі до урядовців своїх еміграційних. Вельми рук тут докладав полковник Йосип Добро- творський. Не водилося ліньок і за метушливим, як звично, Загірняком. З ним  Тимошенкові  ще дов- го було якось ніяково бодай поглядом зустрітися, не кажучи вже перемовитися скупим навіть словом. Сперш на думку осінніми сизими хмарами напливали сумніви щодо дворушництва Загірнякового: чи ж бо докази всі правдиві, точило шашелем сумління, бо ж чув усе Сергій Прокопович винятково з чужих вуст.

А трагічна помилка із затримкою виходу із села, коли нависала загроза оточення, могла бути тільки помилкою. Люди справді падали з ніг, кульгавому ж Загірнякові й зовсім ставало непереливки. Над- мірна підозрілість у пору лиху, гадав згодом Тим- ошенко, цілком зрозуміла, бо найменший хибний чи необачний крок міг вартувати життя. Врешті, Сергію Прокоповичу хотілося бодай вибачитися перед Загірняком та щиросердно зізнатися у влас- них гріховних підозрах.

Але й на це в Тимошенка чомусь забракло душі.



----- 6


Т і світи, у які намірився податися Степан Про- копович Тимошенко, на погляд позірний, не- зміримо великі, але хто там і де чекає його? Проте він вчений, чиє ім’я вже знане в університетах Єв- ропи, і має здійснити усе, що йому долею буде  на-

писане.

Лишаються в пам’яті окремі кадри – так можна фотографії тасувати, і в міру того, як знімок змінює інше фото, так і в пам’яті призабутий уже епізод один за одним чергується.

Ось добирається він у Ростов, у марній надії на підтримку, і на станції якійсь поїзна обслуга вельми втішила пасажирів: поїзд не зможе далі йти, немає палива. І викочується натовп з вагонів, з хряскотом ламає паркани й плоти, поїзд рушає, та ненадовго. Посеред лісу нагла зупинка – провідники обходять вагони ще з ліпшою новиною: не пройде далі ні кі- лометра поїзд, доки пасажири не зберуть і не вру- чать машиністові зазначену суму.

У Новоросійському з його пронизливим   вітром і безперервним дощем пароплава чекають чотири доби. У Феодосії, втомлені та зголоднілі, дізнають- ся прегарну для них новину – в місті є навіть діючий ресторан. Заледве обід замовили, як тут ввалюється натовп цілісінький п’яних у дим офіцерів Добро- вольчої армії. Крики, лайка захрипла і вимога всім штатським забиратися геть: для Степана Прокопо- вича то було першим знайомством з вояками, які йменували себе визволителями Росії; подальші зна- йомства так і не змінили тих перших вражень.



«Кого тільки злі вітри того століття не занесли на цю згорьовану землю, хто тільки не тужився за- гребти її в свої жадібні пригорщі», – набігали думки в Степана Прокоповича, як ходив на базар у Севас- тополі прикупити їстівного, бо піти в ресторацію, де пропивають останнє вояки Добровольчої, нада- лі не зважувався. Мав він нагоду в Києві спостеріга- ти за німцями, що позірно до населення ставилися дружелюбно, хіба заклопотані вельми були, як по- більше вхопити і вивезти збіжжя та різного харчу. Бундючним англійцям байдуже геть, яка тут країна, Індія чи Ефіопія, на люд тутешній дивилися тими ж очима, як на бур’ян  придорожній. Французам же бачилася окупація як заробіток,  не пропуска- ли вони мізерну нагоду десь поживитися, – вельми кумедно було спостерігати, як шпацірують вони на бульварі а чи пристані в Севастополі, закутавшись аж ніяк не в зимну пору в розкішні та дорогі нор- кові шуби й насунувши на очі хутряні шапки. Гру- бістю і брутальністю в ставленні до жіноцтва не поступались вони здебільшого п’яному офіцерству Добровольчої армії.

Чергуються в пам’яті у Степана Прокоповича знімки, мов їх хтось неспішно тасує, як картярську колоду… Одеса, Босфор, Принцеві острови, Со- фія, Белград, де вперше за три з лишком місяці міг заснути не на дошках чи просто немитій    підлозі, а в справжнісінькій хрусткій білосніжній постелі, що пахне вітрами; врешті Загреб. Лист від ректора тамтешньої політехніки з пропозицією прибути на перемовини про роботу.

Та от притичина: що вдягнути на зустріч із ректо- ром? Не в цій же йти військовій формі, яку виміняв за харч на базарі… Старий костюм, який перепросив



Степан Прoкопович, ще довго його дивуватиме – як тільки могли пропустити до ректора в такому же- брацькому вбранні…

Цю сердечну розмову він пам’ятатиме, як навіть збіжать роки чи десятиліття. Ректор зібрав у своєму кабінеті всіх деканів політехніки. То були поважні науковці, що вільно почувалися не лише на теоре- тичному терені, а й знали виробництво як інженери в минулому Австро-Угорської імперії. Слово за сло- вом, і з’ясувалося, що Степан Прокопович і є тим Тимошенком, з роботами якого давненько знайомі й на які нерідко спираються.

Пропонуємо вам зайняти кафедру опору мате- ріалів, – по цьому вимовленому ректором у Степана Прокоповича мов тягар з плечей спадав: невже вре- шті скінчилися поневіряння? Невже добігла кінця та смуга тривог і невизначеності, коли йдеш, мов у нічному лісі, та ще й із зав’язаними очима, тільки но- гами навпомацки дорогу пробуєш?

Викладання вашого предмета почнеться, як завше, з осені, – продовжував ректор. – Але пропонуємо вас зачислити в професори вже зараз.

З якою радістю, з якою втіхою невимовною мож- на тепер продовжувати свої теоретичні роботи, а ще вивчати хорватську мову – читати швидко на- вчився, а от розмовляти… Виявляється, говорити на близькій до рідної мови ще й як непросто, але то не найважча проблема.

Можна нарешті зв’язатися листовно з колега- ми з інших європейських університетів, відновити давні стосунки, насамперед з професурою Англії та Німеччини. Дні й тижні збігали неймовірно швидко, видавалося, аж миготять вони перед очи- ма,  життя входить у  звичну колію… От  якби  ще



сім’ю вихопити з краю, який злі люди підпалили навмисне, і те невситиме полум’я жодні вітри вга- мувати досі не в силі.

Невелика публікація в середині травня в хорват- ській газеті змусила серце битися так, мов Степан Прокопович на одному подихові вибіг східцями бу- динку принаймні на сьомий поверх.

– Київ знову вільний! – те, що спокійним, навіть байдужим тоном під чужим пером ішлося у публіка- ції, йому зараз кортіло голосно вигукнути. Хреща- тиком парадним строєм 9 травня промарширували союзницькі польські війська під орудою вихованця бережанської гімназії з Тернопільщини генерала Ридз-Смигли і шоста дивізія УНР полковника Мар- ка Безручка. – Саме час мені сім’ю сюди вирвати…

І знову дорожні пригоди, щоправда, неспівмірно дрібніші від шляху страдницького в Загреб, але ось він уже на порозі домівки…

То незабутні хвилини, коли радість зустрічі аж переляку сягає, коли з подиву наступає на хвилину оціпеніння; слава Богові, всі живі та здорові.

А ще тиха радість осідала на душу. Хоч як було скрутно українській владі, та сім’ю у безвиході не покинула. Політехнічний інститут справно дружи- ні платив його платню. Професура комісію зорга- нізувала, аби харчі забезпечувати, і належну частку його, попри мандрівки Босфорами і Принцевими островами, сім’ї видавали. А що часи скрутні, то вже видивився Степан Прокопович на засідання в Ака- демії наук. Вельми благенько вдягнуті академіки, все поношене на них або те, що, струснувши пилюку, перепросили з прадавніх часів. У маститого акаде- міка Граве чобіт геть їсти схотів, тож підошва моту- зочкою  перев’язана…



Не хотіли домашні Степана Прокоповича збира- тися в дорогу, та гармати більшовиків, що наступа- ли знову на Київ, вельми переконливо загомоніли. І вже останнім поїздом, останнім вагоном рушили у нове життя.

Ще пощастило у Варшаві з братом Сергієм поба- читися. На біду, той захворів, побалакати лікарі до- зволили лиш через вікно і то кілька хвилин – досі три роки не бачилися і не знайти на землі ворожки, яка б сказала напевне, чи побачаться ще і коли.

Такі болісні, зловісними спалахами часто осяяні, ті роки. Що там, за спалахами тими й загравами, че- кає на нього і його братів?



----- 7


К аменюкою важнізною, брилою непідйомною привалила душі багатьох поразка Другого зи- мового походу. Почалися метушливі пошуки якогось виходу, проте нагадували вони найчастіше мацання на- осліп руками дверей у цілковитій темені, та ще й незу-

гарні пошуки у кімнаті, де зроду й не було тих дверей. Найгірше заколотилося по тому  селянсько-пар-

ламентському хуралові: чутки, здогади і прожекти шаруділи та сновигали, як голодні миші в порожній коморі. Добротворський, сторожко озираючись на- віть тоді, коли чужих вух не було і близько, ділився найпотаємнішим:

Треба скінчити нам гру дитячу в державу. Сві- домий українець має знищити свій будь-який уряд, бо ж скоро розгорнуться великі події європейського значення. Європа тішитиметься вельми з уряду УНР, аби різними договорами накинути ярмо на шию на- роду нашого...

І Добротворський навіть жестами брався показу- вати, як те ярмо через голову накидають та припа- совують вже до пліч, як мулятиме вельми воно і як важко буде його скидати.

Нам не простять, – сумовито і перелякано бала- кав тоді полковник, – якщо продамося Європі й до- ведеться воювати з українськими більшовиками – з обох боків проллється тоді братня кров...

А ще інші нашіптували:

Чого-то після поразки праця Юрка Тютюнни- ка стала такою вже потаємною? Чи правду казали, що об’явився аж у Румунії?



Бо поляки, мовляв, з ніг збилися, шукаючи гене- рала, – вирішили, що працює на шкоду він польській справі, навіть депеші писали в Бухарест, аби копну- ли того з румунського  терену.

Приголомшив, мов по тімені ковадлом бухнув, Чеботарів:

Нам удалося встановити,  що  Тютюнник справ- ді працює в контакті з дефензивою 6-ї Румунської армії, але  зв’язаний  через  деяких  наших колиш- ніх, доволі відомих у минулому діячів, з росіянами і генштабом французьким. А вступає в дружні сто- сунки з Дмитром Донцовим та іншими патріотич- но налаштованими людьми з міркувань, що Україна колись звільниться і держава заснована може бути тільки сильною особистістю, такою, як він, генерал Тютюнник.

Ті балачки на тлі ошуканства Польщі, що зами- рилася в Ризі з більшовиками, віддала на поталу їм Україну та собі відпанахала західні землі, жорновим каменем тисли на й так вже зболені  душі.

Навіть не розсмішила своєю абсурдністю Сергія Прокоповича ще одна версія, коли преса принесла приголомшливу звістку про перехід Юрка Тютюн- ника через Дністер і перебування його в червоних. Неймовірне довелося від Добровольського та Загір- няка почути:

То, знацця, невипадково... Тут вельми мудро за- думано. Коли настане знову війна з більшовиками, то з одного боку ми, а з другого – червоні, дійсно велика армія з гаслами визволення з-під лядської не- волі. Армія, котра українізована для більш успішної боротьби з Європою, армія, в котрій завдяки старан- ням Тютюнника окажеться багато инших команди- рів, наших по духу. На чолі тої армії стоятиме сам



Тютюнник, і от в рішучий момент, будучи зв’язаний з нашим командуванням, умовляється... Ми, перей- шовши до нього, відкриємо фронт і завдамо смер- тельного удару полякам та розпочнемо при великій Українській армії будувати свою власну державу.

Розвиднілося остаточно Сергію Прокоповичу, враз пропали, наче досвітня мліч, сумніви щодо За- гірняка: за словесним лушпинням звичайнісінька зрада прихована, ще й так неоковирно тими луш- пайками прикрита, тож правду-таки казав цей не- гідник колись, що судитиметься їм ще зустрітися – і розминутися просто так вже не випаде.

«...Що ж то за століття таке химерне і що за земля така, якій невгамовний люд не дасть ні року спокою», – гірчило не раз на душі Тимошенкові. – Може, спробувати хоч віддихатися від цього усього, кличуть до Чехії друзі його, недалечко навіть вони, може, послухатися?



----- 8


Н а бульварі Кліші, в кабаре «Мулен Руж», врод- ливі дівки рвучко вимахували спідницями, ви- танцьовуючи хвацько канкан та чаруючи ним вже три десятиліття парижан і гостей; виставкові салони за- повнювала вишукана публіка, рясніли вулиці міста з ранку до вечора розмаїттям вбрання святечного люду, мовби й заняття іншого він не мав, окрім празникуван- ня, – Володимирові Прокоповичу Тимошенкові Па- риж був до серця. От тільки милуватися ним часу бра- кувало: економічного консультанта українських урядів та керівника Інституту економічної кон’юнктури при молодій Академії наук молодої держави послали на світову конференцію у Париж як економічного  рад-

ника нашої дипломатичної місії.

А клопотів тут не бракувало, через них, наче від пе- репою кріпкого, голова шумеляла під вечір та рябіло в очах... Офіційно делегація УНР на світову конфе- ренцію не була запрошена, ще треба доводити своє право на місце під погідним цим сонцем та платана- ми височенними у затишних паризьких парках. Бра- кувало і досвіду, і везіння, і збігу обставин бажаних.

– Ми приїхали в Париж як новачки, – казати- ме про той час М. Рудницький, – не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої

«чистоти» справедливої праці вистачить...

Ще спотикатися почали, заледве 19 липня 1919 року Рада Народних Міністрів УНР переформува- ла склад української делегації, затвердивши тепер головою місії Михайла Тишкевича. Але він не зразу прибути зміг, тож продовжував керувати попередній



очільник П. Сидоренко. То про нього у звіті до укра- їнського МЗС писалося: «П. Сидоренко не має жод- ної дипломатичної підготовки і не знає звичаю, ха- рактеру і умов життя на Заході. Він віддалив від себе за час свого перебування в Парижі всіх прихильників України, не зумівши собі придбати нових приятелів». Покотилися веселіше справи, як прибув до Пари- жа Михайло Тишкевич. Він таки чимало робив, аби через оті викривлені окуляри західні альянти пере- стали дивитися на Україну як частину Росії.  Навче- ні життям, тут усі були однодумцями – наприкінці вересня Симон Петлюра писав у Париж: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної, неділи- мої Росії» не повинно бути. Треба зацікавити    фран-

цузькі промислові кола Україною».

Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі  інвести- ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан- глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися   вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че- салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда- ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор- ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц- ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол- тавчанки  Марії   Башкирцевої   викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри- щенко в одному каталозі з репродукціями Ван    Гога,



Модильяні й Матісса. Відвідавши першу виставку кубістів в Осінньому Салоні, Гійом Аполлінер був у захопленні від робіт Софії Левицької. Тканини Соні Делоне з полтавського Граджиська, що по заміжжі набула французького прізвища, Париж перевдягли в кольори далеких полтавських ланів…

Але мрії ці Тимошенку потрібно відкласти, бо не заховаєш у далеку шухляду насущне. Діяльність свою місія має вибудувати в обстановці, коли, наче змовившись, і російська, і польська дипломатія у Па- рижі лідерам держав Антанти навперейми клепає: Україна – то нова Мексика, захоплена анархією.

Чого таїти гріха, сама місія наша нерідко давала підстави для критики, хай навіть упередженої та не- доброзичливої. По Актові Злуки механізм роботи держустанов просто не встигли «відрегулювати», що давало підґрунтя для закидів: «У вас дві армії і дві закордонні політики». А ще приналежність членів дипломатичної місії до різних політичних партій та угруповань нагадувала інколи ситуацію із вельми плідної співпраці Лебедя, Рака та Щуки.

Зрештою, 20 липня з Відня прийшла телеграма від члена Директорії Андрія Макаренка про від- кликання з посади голови дипломатичної місії Ми- хайла Тишкевича. Закиди перед тим йому вислов- лювалися і слушні, але й безпідставних та дивних звинувачень не бракувало, хоча б на кшталт: граф Тишкевич прагне окатоличення України, навіть для цього закладено спеціальну інструкторську школу у Франції.

У Володимира Прокоповича, який щиро шанував голову місії, все ж були свої зауваги. Якщо фран- цузькі інвестиції в підприємства на теренах Укра- їни становили 800 мільйонів франків, а   загальний



борг колишньої Російської імперії перевищував 14 мільярдів 700 мільйонів, то, поділивши першу циф- ру на другу, економічний радник одержував менше шести відсотків. А чому ж тоді голова місії згоджу- вався покласти на українські плечі аж тридцять про- центів імперських боргів?

Конфлікт розв’язався сам собою: через декілька днів надійшло повідомлення, що Макаренка з поса- ди увільнено і його телеграма не більше ніж аркуш паперу, пожмаканий у поштаревій сумці.



----- 9


К оли врешті Степан Прокопович добрався до Загреба і зайшов до ректора   політехнікуму,

той тільки головою струснув, наче видиво яке бачив та вірив і не вірив власним очам.

– Ми читали в газетах про швидкий наступ біль- шовиків, ось-ось могли вони взяти Варшаву, – по- яснював ректор свій подив. – Ми хвилювалися, що застрянете в Києві або напівдорозі. Навіть надію втратили, чи вернетеся до початку навчання.

Сердечна людина, той ректор… Він не вважав за обтяжливе поклопотатися, аби в школу дітей Тимошенка прийняли без зайвих формальностей та тяганини, а для Степана Прокоповича відшукав асистента зі знанням російської мови.

Залишалось найтяжче – житло. З країв східних, де не знала спокою земля, де двигтіла вона й стогнала від вибухів та гармат, а небо нічне на шмаття рвали пожежі, з тих країв вал люду котився на захід у по- шуках спокою та прихистку. Винайти помешкання тут безнадійно, – так в один голос казали знайомі. Тож як вже зовсім небагато часу до занять лишило- ся, ректор як тимчасове житло запропонував примі- щення майбутньої лабораторії Тимошенку.

Про ті два роки в частині лабораторії сім’я дов- го ще згадуватиме з підсмішками та дотепами: одне ліжко якось розмістилося, а дітям випало спати на табуретках. Десяток тих табуреток, хитромудро вірьовками перев’язаних, за конструкцією утво- рювали подобу ліжка; за матраци слугували міш- ки,  пахучим  наповнені  сіном.  Ті  пахощі Степану



Прокоповичу чомусь нагадували далеке тепер село Шпотівка на Сумщині, де на світ він явився і звідки стежки у велике життя повели.

Щоправда, виникла одна непередбачувана при- тичина: делікатні хорвати без запрошення в ці роз- кішні апартаменти не мали звички заходити, зате свій брат, вихований на звичаях імперії колишньої, міг приплентатися у будь-яку пору. І тоді дітям уро- ки готувати частенько ставало ніде, та й господині з вечерею  поратися  непросто.

Та все минуще, бо небавом вдалося зробити не- абияке відкриття: в університетській бібліотеці була окрема кімната для занять професури.

Як ставав за кафедру Степан Прокопович пер- шого дня в Загребі, то чомусь коліна дрібно трясли- ся, мов на холоді вистиг, – наче й не було солідного викладацького досвіду в провідних технічних вузах Києва та Петербурга: боявся він за мову свою, мі- шану дивовижно, з хорватських та російських слів вінегрет. Але страх той швидко минув, розтопили його студентські допитливі та довірливі очі.

Міг би бути задоволеним Степан Прокопович першим роком викладання у Загребській політехні- ці, якби... Якби теоретичний курс можна було під- кріпити лабораторними заняттями з вивчення міц- ності  будівельних матеріалів.

– Якщо ми готуємо не паперових інженерів, якщо хочемо випустити всебічно підготовлених до прак- тики фахівців, – на раді професорів доповідав Тимо- шенко, – то маємо зорганізувати лабораторію з набо- ром новітніх машин. Я готовий виїхати у відрядження до європейських країн, аби підібрати найкраще.

Закивали згідливо голови професури поважні: не може Загреб лишатися хутірцем при   великому



загальноєвропейському поселенні, ухвалили кошти відповідні для відрядження виділити.

Чималенько задумав Тимошенко об’їздити, голод науковий його підганяв. Бо вже років сім не  бував у провідних західноєвропейських лабораторіях, не зустрічався з колегами тамтешніми, навіть інженер- ні журнали були йому недосяжні. Тож надії на не- бавом побачене такі рожеві були...

І вже перша поїздка до Мюнхена гіркий осад ли- шає. Наче й місто те ж саме, що бачив колись, у дале- кому вже 1904-му, і будинки лишилися попередніми, от тільки у знаній лабораторії новинок він не знай- шов. І люди якісь тут невеселі стали, давила їхні пле- чі невидимим тягарем інфляція, відчувалося, що не до науки їм, бо навіть недоїдали вони.

Ось уже Штутгарт і Карлсруе – і там новинок не густо. Не відійшли, певне, шпари від Першої світової. У паризьких лабораторіях, добре відо- мих Степану Прокоповичу із довоєнних поїздок, теж марно шукати нового – мовби час зупинився, стрілка за стрілку чомусь зачепилася, і нікому дати їм лад.

У Парижі зате з Володимиром, братом молод- шим, сталася зустріч щаслива. Брат, що в місії укра- їнській дипломатичній тоді працював, запросив до себе, верстах у тридцяти він жив від столиці, – тихо там так опісля гаму та гуркоту міст великих, зовсім як десь у Шпотівці, далекому тепер українському, довік селі незабутньому.

Наговорилися за літа, відколи не бачилися, і за ті також роки, через які, може, судить, а може, й ні, зу- стрітися.

– Напевне, зазнає поразки українська справа, – казав Володимирові. – Що робити думаєш?



Диво дивнеє, не побачив в очах брата розпачу, швидше була там затятість.

– У Відні має постати Український вільний універ- ситет, – відказував брат таким тоном буденним, наче на власному городі розпоряджався. – У Подєбрадах перемовини ведемо, облаштуємо Українську госпо- дарську академію, а ще буде педагогічний універси- тет, школу пластичного мистецтва намічаємо... Не вибудувати нам України без добрих фахівців.

Воно-то так, лиш  подумав  Степан Прокопо- вич, бо не хотілося братові настрій псувати. Він згадав, як у Києві якось вирішив піти на засідан- ня Центральної Ради. Народу повнісінько, зала вщерть переповнена, але тут підійшов молодий чоловік у солдатській гімнастерці, який, видавало- ся, знав його, – тут чимало було колишніх слухачів Тимошенкових лекцій. Як з’ясувалося, то на ньо- го звернув увагу Голубович, тодішній голова Ради Міністрів УНР. Він провів і знайшов місце    поряд з іншими міністрами. Степан Прокопович деякий час уважно слухав дебати, відвіюючи та відсіюю- чи, мов на вітрові, словесну полову від зерня жи- вого. Проблеми були непрості, бо більшовицький уряд у Петербурзі зовсім непосильні вимоги виста- вив. Знайомий уже подавно Володимир Винниченко пропонував деякі корективи у відповідь внести, якесь

«полівіння» зробити. Степан Прокопович потім казав йому, що це нітрохи більшовиків не влаштує: їм не «полівіння» треба, вони на всю Україну зуб заточили.

Блажен, брате, хто вірує...

А йому, Степанові, доля напевне судила оті жор- на науки довіку крутити, і не має він права зважати ні на які мозолі на долонях.



Лондонські ж лабораторії тим часом подивували Тимошенка своєю закритістю, безліччю формаль- ностей, аби дозвіл доступу надали, – наче не вчений шукає контактів, а шпигун держави недружньої. Зате в Единбурзі, на зборах річних Британської асоціації для розвитку науки, приємна сталася зустріч із зем- ляком, Петром Капицею, – і по батькові, і по матері нащадком давнього волинського аристократичного роду. Петро Леонідович, майбутній Нобелівський лауреат, умів бути душею гурту, охоче після поваж- них доповідей та дискусій забавляв публіку фізич- ними фокусами та кумедними  експериментами.

Тривалою та поїздка була і виснажливою, зате в Загребський політехнічний небавом почало при- бувати на той час найновіше обладнання, яке тільки могла надати тодішня Європа. І слугуватиме те об- ладнання та лабораторія тамтешній професурі і сту- дентству ще не одне десятиліття.



----- 10


У же позаду Львів, уже в споминах і ті гіркі лис- топадові дні, коли славне лицарство йшло в Другому зимовому поході відвойовувати Україну: того лицарства частина була зовсім босою, ще чи- мало попідв’язували підошви шнурками, а ще хтось був у наспіх сплетених личаках; ішли з гвинтівками, іржею вкритими, в яких замість ременів чомусь мо-

туззя лише теліпалося.

Не судилося…

І розносила доля лицарство по світах, одні зне- вірилися, інші, зуби міцно стиснувши, далі справу свою вели, свій хрест не скинули з плечей. Сергія Прокоповича Тимошенка стежка життєва повела на запрошення друзів в Українську господарську ака- демію, в Подєбрадах.

– Тут чималенько нашого брата, – оповідав про тодішнє життя Дмитро Дорошенко, – хіба полови- на колишнього українського Києва! Як у Ноєвім переповненім ковчезі, всі «чисті» й «нечисті» звірі збіглись докупи.

То вже потім Сергій Прокопович від Дорошенка почує про «звірів нечистих», а зараз, ідучи коридо- ром Академії, він розминувся з невисоким повнува- тим чоловіком, – він би й далі собі простував, якби не спинив його раптом погляд того зустрічного: мов низонули наскрізь сірі втомлені, наче примо- розком прихоплені, очі.

«Загірняк!» – спалахнуло раптово, і Тимошенко, спинившись, обернувся круто.

Той і собі приспинився, вони якусь мить стояли, розгублені з несподіванки, один на одного отетеріло



дивлячись, впізнаючи і поступово упевнюючись, що не обізналися, вони стояли як вражені струмом, коли беззвучно трясе, але й поворухнутися навіть забракне сили.

– Бачив напис на дверях «Професор С. Тимо- шенко», – нарешті вимовив, швидше вичавив із себе Загірняк. – Ситу лавочку тут для вас влаштував пан Масарик.

«А чого ж, – не здатен все ще на слово, подумав Сергій Прокопович, – хай там не вельми сита, але цю наукову «лавочку» згадуватимуть і через десятиліття, цінитимуть її достойно і через багато десятиліть».

Добра душа і зіркий інтелект Томаша Масарика, не раз балакали в Тимошенковому товаристві, що, видавалося, бачив навіть за миготливим виднокраєм тодішньої європейської коловерті, той самий Маса- рик, якого Бернард Шоу без вагань називав готовим президентом Сполучених Штатів Європи, Прези- дент Чехословаччини Масарик допоміг відкрити і фінансово підтримав українські виші. У Празі діяли Український вільний університет і Вищий педагогіч- ний інститут імені Драгоманова, у Подєбрадському замку, що будував колись зять луцького і галицького князя Ростислава Михайловича Оттокар ІІ, знайшла осідок собі Академія.

Але не возвістив ще голосистий дзвінок про пер- шу лекцію, як між студентства майбутнього зчини- лася колотнеча. Виявляється, заклад задумувався за зразком звичайнісінького технікуму і програмою на стільки ж семестрів.

Ми маємо поважно вчитися, – наполягала мо- лодь. – На зборах же недарма ухвалили домагатися чотирирічного курсу з п’ятим роком навчання для підготовки до державного іспиту та дипломової пра-



ці. Не відділи, а факультети тут мають бути з декана- тами та професорськими радами – все, як у чеських високих школах. Ми хочемо здобути диплом інже- нера.

Бракує професури, – остерігалося старше по- коління еміграції. – Не пересолімо з вимогами, а то, чого доброго, заклад не відбудеться зовсім.

Маємо попрохати і чеських професорів, – своє вела молодь, що спиралася на однодумців зі старшо- го покоління.

Ще кинулися, було, шукати підтримки у голови Українського громадського комітету Микити Ша- повала, але й від нього теж не дочекалася помочі, – чи побоявся доволі рішучий цей чоловік «пересолу», чи просто не вірив у таку можливість.

«Ні, пане Загірняк, – змайнула було в Сергія Про- коповича колюча, як сливова гілка, сердита думка. – Навіть при доброму серці Масарика манни з неба не буде – один раз лише падала».

Та пощастило і цього разу.

Тимошенкові старі знайомі ще по Києву в уряді ЧСР із розумінням поставилися  до задумок  моло- ді – УГА таки заіснувала з часом як вища школа з трьома факультетами. І, окрім української, залюбки працювала тут знакова професура чеська. Іван Горбачевський викладав органічну хімію, Федір Щербина – статистику, Василь Біднов – історію України, Володимир Старосольський – державне право, а серед чеської професури знаходимо імена Яна Граського, котрий читав водносанітарну техні- ку, Рудольфа Кукача, що навчав будівельної техніки, Теодора Єждіка, який викладав використання вод- ної енергії… Усі вони були визнаними фахівцями з чималим списком опублікованих наукових праць –



то нічого, що Академія ще не мала ні фахових книг, ні таблиць, ані жодного українського підручника.

Дивовижне студентство заповнювало тут ауди- торії: поміж нього чулося в зверненнях один до од- ного «пане хорунжий», «пане сотнику», а в згаданім щойно Загірняком кабінеті з написом «Професор С. Тимошенко», де асистентом працював командир уславленої  дивізії  Олекса  Алмазів,  звучало також

«пане генерале».

Викладачі Академії, при тім числі чеські, прекрас- но розуміли, кого й для чого вони готують. Про- фесор Давид Райхінштейн, що асистентом раніше був у Альберта Айнштейна, лекції починав, хоч і з великим трудом, українською, прагнучи цим свою повагу виявити до окупованого народу; щоправда, траплялися й винятки. Колишній професор Київ- ського політехнічного інституту Каміл Шиндлер, зрусифікований німець, затявся було навіть вживати слова «Україна», «українське»; коли ж на черговій лекції бовкнув було «Малоросія», то студенти тут же встали і покинули аудиторію. Для Шиндлера всі слов’яни були «русскімі», навіть чехів причислював до них. Врешті ректорат у відповідь на протести сту- дентства увільнив цього зазомбованого імперськи- ми нісенітницями викладача.

...Для Загірняка, думалося Сергію Прокоповичу, тут просто «лавочка», зовсім інше, напевне, скажуть всі ті, хто пройде тут повний курс.

Через роки колишній студент Євген Маланюк Подєбрадську академію називатиме «Національною політехнікою» і так напише про неї: «Не можна не- дооцінювати того факту, що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і без-



державна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторі- єю, де культивувався тип новітнього українця…. Це було чудове видовище – спостерігати, як з людсько- го матеріалу, часом ще досить сирого… вирізьблю- валася, виформовувалася і вишліфовувалась осо- бистість, особистість повновартісна й національно конструктивна».

...Урешті Загірняк знову озвався:

Мені тут теж заманулося вчитися. Документи оце привозив, пристрілятись хотів...

Якось відпустило немов Сергія Прокоповича, перестав електричний струм трясти, і він вимовив мало не байдуже:

Не пристрілятися... пристрелити вас тут вар- тує. Шкодую за своє малодушшя, тоді, в листопаді. Але не пізно...

І він мимоволі крок уперед ступив і завис висо- ченькою статурою власною над Загірняком, що й до грудей його не доріс; той опасливо ступив крок на- зад, потім, по ваганню на мить, ще один...

Не тіштеся, – з видихом зло відказав Тимошен- кові, і сиві очі його крижаніли. – Запізнився я з до- кументами, через рік веліли прийти...

А як далі на кілька кроків позадкував Загірняк, то з шипінням докинув знову давнє оте:

Ще пощастить нам зустрітися на вузенькій стежці...

«Що з падлюкою цим робити? – крутилася напу- дженою білкою в колесі думка, – негайно в поліцію якось здати, сказати, що чекіст він, напевне, шавка московського ГПУ? Але чим доведе, які аргументи зможе навести, які факти?»



----- 11


Т o був особливий вересневий день, в який немов  дві  пори  року  зустрілися: лагідність

літа, що прощалось і, видавалося, перепрошувало сором’язливо усіх за відхід, за таку нечемність, ла- гідність погідного сонячного дня так природно до- повнювалася розкішшю барв юної осені, неймовір- них барв, якими спалахнули дерева вздовж вулиць. І то був особливий день для студентів та професури Господарської академії в Подєбрадах. На вщерть за- повненому людом пероні вони зустрічали митропо- лита Андрея Шептицького.

Гомін прокотився пероном, заледве заможна по- стать владики з’явилася в дверях вагона, шановано- го гостя студентки вітали квітами, а сам митропо- лит був серед люду, мов батько серед дітей: навіть височенькі на зріст професори Сергій  Тимошенко і правник Лука Бич, що здоровили насамперш, на голову нижчі були від владики; помітно постарілий за останні роки, сивий весь, митрополит скидався на прадавнього пророка, який щойно зійшов з таких же сивих сторінок священних книг.

Владика Андрей з інтересом знайомився з Акаде- мією: той щирий інтерес був написаний на його об- личчі, і ніякий артистизм в жодної людини не здатен його імітувати чи замінити.

– У нашій бібліотеці вже близько двадцяти вось- ми тисяч книг, – тішився сам і щиро хотів потішити гостя Сергій Прокопович. – Це фахові, здебільшо- го, видання для наших агрономічного, інженерного та економіко-кооперативного факультетів. Четвер- тина з тих книг російською, стільки ж наближається



українською, чому неабияк раді: не зможуть тепер дорікнути невігласи, що не маємо своєї терміноло- гії та мізер наукових видань рідною мовою. Звісно, сюди надходять найновіші книги чеською, німець- кою, англійською, іспанською та сербською мовами. Тимошенко стримував себе і не завше міг стрима- ти, бо хотілося оповісти, що готують тут справжніх фахівців, що вчаться студенти до шістдесяти годин на тиждень – сонце їм голоблею, хіба, підпирати… І здавати майбутнім випускникам треба до сімдеся- ти дисциплін, а до того стажування в різних лабо- раторіях пройти. Хто обрав спеціальність хіміко- технологічну, має виконати завдання в цукроварній, ферментаційній хімічній технологіях, технічній мі- кології. А після завершення навчання та практики мають готувати дипломні роботи, в яких уже розро- блені повинні бути проекти фабрик та повного об- ладнання їх устаткуванням із детальними розрахун-

ками.

А хіба міг Сергій Прокопович обійти істинне подвижництво своїх колег, професури Академії? Оплата педагогів, серед яких немало було з євро- пейським чи й зі світовим ім’ям, навдивовижу низь- ка, місячна платня професора ледве сягала сорока восьми доларів, доцента – близько сорока одного. І, попри це, йде тут жвава наукова робота.

– Лише за перших неповних п’ять років в Академії підготовлено сто шістдесят п’ять підручників, себто майже кожного тижня виходив один посібник, – не йнялося Сергію Прокоповичу, і на ту похвальбу не бачив він в очах митрополита іронії, хіба згідливо той лиш кивав головою.

Здебільшого це були перші в історії підручники українською мовою в тій або іншій галузі. За    пів-



тисячі перевалила кількість наукових публікацій – рефератів, монографій чи розвідок, – причому не тільки українською, а й німецькою, англійською, чеською та іншими мовами. А ще намітки є видавати

«Записки УГА»…

– Не випадково тому, – хвалився Сергій Прокопо- вич і не відчував докорів сумління за прогріх такий,

зі стін Господарської академії виходить тямущий фахівець. Їхніх випускників охоче запрошують Аргентина і Бельгія, Болгарія і Бразилія, Канада й Китай, Німеччина й Польща, Сполучені Штати і Франція – всього близько шістнадцяти країн; вони народилися і зросли на вкраїнській землі, а тепер, видно, суджено їм світи розбудовувати. Зрозуміло, немало лишається тут, у Чеському краї, а з півде- сятка обрали свідомо тернистий шлях: розуміючи всі загрози, поїхали додому на працю, в Радянську Україну…

Того дня маєстатну постать митрополита Андрея можна було бачити в багатьох аудиторіях і навіть у лабораторних приміщеннях. А в лабораторії фер- ментаційної технології доцент Євген Голіцинський взявся припрошувати владику спробувати зразки фруктових вин, і той не насмілився на відмову.

В Україні, у північних землях, виноград час- то гине через морози, та й дозріває не завше… Тож наші технології мають дати вино з фруктів не згірш за виноградне, – переконував учений митрополита. І на потіху Голіцинського владика спробував смак його витвору, а на ще на більшу потіху – вгадав,

з яких фруктів яке вино…

Наступного дня в супроводі академічного хору владика Андрей у місцевій католицькій церкві від- правив урочисту Службу Божу. Більшість   спудеїв



навчалася в Подєбрадах з країв православних, рід- ко кому з них випадало в житті чути, як правлять у греко-католицькому храмі, тож дивувалися чимало з присутніх та ще перешіптувалися: «Правиться зо- всім, як у нас»…

«Зовсім, як у нас», – з гіркотою перегукнулося Сергію Прокоповичу. Пишуть друзі з Волині про незгоєні болі церкви у краї, «у нас», на землях, де сімдесят відсотків живе українства, двадцять дев’ять відсотків мешкає білорусів і лише відсоток за росія- нами, церква досі не може скинути з себе московит- ського хомута.

Митрополитом Варшавської православної ка- федри і на ділі главою церкви у Польщі був раніше українець Юрій Ярошевський, шанований людом митрополит. На подив і  жах  всього європейсько- го співтовариства, його розстріляв у власному домі московський священик, напівфанат-напівбожевіль- ний отець Смарагд.

Наступником став архієпископ Діонісій, ет- нічний росіянин, і тепер неабияких сил та потуг потрібно мирянам, аби церкву уберегти. А ще хи- тромудра гра навколо затіялась… Польське чинов- ництво спершу все робило, аби послабити сильний від царських часів московитський вплив, потім нові викрутаси пішли, використовуючи російську мен- шість, не дати церкві українською стати.  Хитрю- ги ці заглядали у далеч, аби встановити, наче етап,

«православіє польське», щоби потім полонізувати цілком «сходні креси».

…А в храмі тим часом владика Андрей завершу- вав богослужіння. Не менш за літургію зачарувало всіх казання митрополита: давній прихильник злу- чення церков на основі рівності, владика знаходив



такі слова, які б розтопили навіть вкрите кригою байдужості й найчерствіше серце; замість незрозу- мілої ворожнечі до інших конфесій, що чулась не- рідко в проповідях священиків крила московського, прозвучало раптом слово пошанування до кожної гілочки християнства, слово приязні та любові…



----- 12


Я к мандрував Європою Степан Прокопович у пошуках обладнання для Загребського уні- верситету, то таки викроїв окраєць часу, аби відвіда- ти братів у Подєбрадах, – невдовзі після Сергія най- менший з них, Володимир, теж став професорувати в Українській господарській академії. З-поміж своїх мандрівних пригод Степан оповів якось за   обідом

братам, як долав останнього разу чеський кордон.

До Першої світової він нерідко минав погранич- чя між Німеччиною та Австрією і не знав при цьому якоїсь мороки. А зараз на чеській митниці проблема негадана вигулькнула.

Степан Прокопович звернувся було до митника, як раніше, німецькою мовою, але той тільки голо- вою заперечливо похитав: не розумію, мовляв. Хоч насправді, як був переконаний Степан у душі, розу- мів усе прекрасно він, тільки навмисне нетямущго клеїв із себе. Тоді російською Степан Прокопович заговорив – і знову чиновник заперечливо головою крутить. Чеської зовсім не знав Степан, тож врешті на французькій якось зійшлися, хоч обоє на ній ро- зуміли хіба п’яте через десяте.

«Я Европу до четырнадцытого года изъездил вдоль и впоперек, – обурювався старший брат, який по низці років перебування у Петербурзі розмовляв навіть у сім’ї російською. – Это впервые так надо мной поиздевался таможенный чудак».

Яки-и-й молодець, – протяжно, мов у спів пе- реходити намірився, вимовив було Сергій і на всяк випадок ложку обачно поклав, бо плечі зі сміху тряслися.



От би нам колись таких митників, – реготнув і собі Володимир.

Степан тільки зачудовано погляд перекидав з одного брата на іншого, з якої-то притичини вони з нього сміятися почали та змовницьки між собою перемигуватися.

До Масарика, президента нинішнього, чеська мова тут була дивиною, відсотків отак на дев’яносто з гаком німецька поміж люду чеського вживалася, – взявся тлумачити пересмішки Сергій. – А цей прези- дент повертає врешті народу його споконвічну мову...

М-м-м... Не певен, що то добро, – м’явся між тим, своє розмірковуючи, Степан. – Якось на паро- плаві мав я супутника, німця, який за порадою ес- кулапів здоров’я поправляв у Карлсбаді. Так-от, він оповідав, що не міг навіть простеньку марку на пошті купити, доки не вивчив кілька слів тою чеською... Те- пер він зарікся сюди показуватися, казав, що віднині лікуватиметься на будь-якому курорті німецькому, навіть гіршому, аби голову тут йому не морочили... Чехія втратила гроші і туриста, і пацієнта.

Ще було взялися менші брати нагадувати стар- шому, що Всевишній не випадково, певне, змішав язики вавилонцям, яких гординя несусвітня здола- ла, що кожна мова, кожна культура безцінна: Сергій спробував нагадати, що як гине якась непримітна рослинка чи комашка мізерна, то весь світ науко- вий дибки стає, – і правильно чинить, бо втрату цю мудреці навіть найбільші завернути не здатні... А як гине мова якась, а з нею, безсумнівно, у безвість на- віки пірне народ, – то ж не комашка, то ж пласт без- цінний світової культури...

А у вас тут, у Подєбрадах, не ліпше, – усе пру- чався Степан Прокопович, не ймучи правоти братів.



Люди, яких я раніше добре знав і з якими преспо- кійно розмовляв колись російською, тепер відмов- ляються мене розуміти...

Вони просто надмір делікатні, їм ніяково тобі нагадати, що ти хоч і славетний вельми в своїх пре- мудростях математичних, але став ментальним пе- рекотиполем, – штрикав шпички тепер Володимир, єхидно поблимуючи на брата.

Відвертість за відвертість... Ви тут робите ве- лемудрий вигляд, що науку двигаєте вперед. Але ж погодьтеся, патріоти мої, що немає науки мовою малоросійською, немає праць, навіть термінології не існує. Кажуть, аби бодай основи первісні тер- мінологічні закласти, то мусили ви з Галіції спеців з української виписувати. А вони зазвичай беруть терміни з будь-якої мови, аби лиш не з російської...

Уже не криючись, і Сергій, і Володимир тепер ре- готали щиро, відкрито, вони не могли б навіть зга- дати, якби й спробували, коли останнього разу обоє сміялися з такою дитячою безпосередністю в ці лихі роки; Степан сперш червонів, сердився, смикався, а врешті за несповідимою логікою застілля й собі ре- готнув:

А щоб вас муха вбрикнула, – наплило на згадку найстаршомудавнє-предавнє, чутевнезапам’ятному дитинстві.

Степане, – запив водою нарешті свої смішки- пересмішки Сергій. – Ті байки про галицьких мо- вознавців нащебетали недобрі люди. Головою тер- мінологічної комісії в нас Євген Чикаленко, не з полонин він карпатських, з херсонських степів сей поважний муж.

Найкраще нашу балачку завершити – то по- казати братові замок, – докинув своє Володимир.



До слова, засновував його зять князя  Галицького і Луцького, жупана березького та земплинського, бана Мачви й Белграда Ростислава Михайловича – Оттокар ІІ. Він одружився на його доньці, Кунгуті Галицькій, внучці не тільки Великого князя київ- ського, а й найпершій у часі поетесі європейській...

Зі стін замку Степан Прокопович довго дивився в далечину, де вишумовували колись густі й таємничі ліси, де полювати королі полюбляли, де заливисто гавкали гончаки, сплітаючи свої голоси в суцільний лемент: мчали мисливці на конях прудких, і кров від погоні шаленої закипала в жилах. По тому, як мис- ливці віддихались, цілонічно вишумовував бал, там чемний господар, зять князя Луцького  й Галицько- го, приймав найпочесніших європейських гостей, а Кунгута Галицька вінценосних осіб люб’язно  вітала. І вже галицькі специ з української не     видавалися

Степану Прокоповичу такими капосними.



----- 13


Б іль – то гість непередбачуваний, без стуку в двері навідатися здатен і серед ночі, не давши зімкнути повік вже до світання. Таким гостем Сер- гія Прокоповича був біль від поранень, яких двічі зазнав ще в Петербурзі, у час доволі жорстких су- тичок із жандармами на демонстраціях Української студентської громади, яку Тимошенко на початках очолював; падав відтоді також зір у пошкодженому оці. Звісно, не додалося здоров’я по такому  нещас-

ливому Другому зимовому  поході.

Коли Тимошенка запросили на посаду професора кафедри будівництва Української господарської ака- демії в Подєбрадах, то, на подив друзів, Сергій Про- копович взявся одночасно викладати архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва.

– Ти б граблі собі причепив десь ще збоку, – спочатку картали друзі Сергія Прокоповича. А він лише посміхався стиха та навіть відсварюватися не збирався.

Тимошенко не міг відхилити пропозицію викла- дати, з якою звернувся до нього керівник і «вічний двигун», як з нього добродушно іронізували, двигун і натхненник студії пластичного мистецтва Дмитро Володимирович Антонович. В очах Сергія Прокопо- вича цей чоловік істинно був тим «двигуном вічним», що діяв усупереч усім фізичним законам. Тимошен- ко міг би цілковито підписатися під тим, що по роках скаже про Антоновича учень та близький сподвиж- ник Симон Наріжний: «Ніхто з українців на емігра- ції не розвинув у культурно-науковій праці такої продуктивності  з  такими  багатими результатами,



як професор Дмитро Антонович. Те, що почав ще в Києві, продовжив у Відні й розвинув у Празі. З його ініціативи і його зусиллями чи за його участі були засновані культурно-наукові установи, як Україн- ський вільний університет, Українське історико-фі- лологічне товариство, Українська студія пластично- го мистецтва й Музей Визвольної боротьби України в Празі. Кожна з цих установ, у які Дмитро Володи- мирович вклав чимало духа й мозольної праці, здо- була собі місце в культурній історії України. Дуже поважною була участь професора Антоновича і в деяких інших організаціях, як Товариство прихиль- ників української книги, Український академічний комітет та Видавництво української молоді. Був і організатором українських виставок, одним з орга- нізаторів 2-го Українського наукового з’їзду у 1932 році, учасником багатьох міжнародних фестивалів... Був він також співробітником українських наукових інститутів у Берліні й Варшаві та УТГІ в Подєбра- дах. Всі цінили його наукову співпрацю й нею ко- ристувалися...»

А ще Сергію Прокоповичу чисто по-людськи хо- тілося поділитися власним творчим набутком з цією молоддю, яку хоч і погнали зі своєї землі злі вітри, та вона однаково за ґрунт чіпляється і готова пустити яскраво-зелені й тугі, спраглі життя паростки й паго- ни. Бо дещо встиг він таки, попри лихоліття, зробити на своєму віку. Як архітектор, брав участь у виставках і конкурсах у Києві та Москві, Харкові та Єлисавет- граді, з десяток хіба нагород з тих виставок надій- шло. Після студентської лави відразу на двох роботах у Ковелі починав – розбудовував залізничний вузол станції і в місцевому повітовому земстві ще мав твор- чий клопіт. То з його уяви в місті зродилися земський



шпиталь і жіноча гімназія, школа та інтернат, примі- щення кондукторських та паровозних бригад. У Ки- єві за його проектами виростають чотириповерхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва.

Будував Сергій Прокопович... і вчився. Бо так важливо пізнати  історію  української архітектури, її в Петербурзі, звісно, не викладали, потрібно са- мому вивчити пам’ятки староукраїнського будів- ництва, зрозуміти стилістику  козацького  бароко. В оглядових пресових матеріалах його причисляли до тих, хто розробляв новий архітектурний стиль, закладав підвалини українського архітектурного модерну.

А як запросили на будівництво Південно-Захід- ної залізниці, то випало проектувати і будувати лінії залізниць Гришине – Рівне, Яма – Бахмут – Микитів- ка, Федотівка – Скадовськ, інші напрями, а ще при- міщення управління Північно-Донецької залізниці у Харкові, а ще консультувати зведення чималень- кого заводу «Русскокраска» і робітниче містечко на десять тисяч осіб, а ще вілли, готелі та санаторії...

Як знаного фахівця, Сергія Прокоповича за- прошують у журі з розгляду проектів спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. Однак як виникли непорозуміння між членами об’єднаного комітету, він до кінця захищатиме свою точку зору, – коли ж цього не вдасться, завше виважений і толерантний, Тимошенко виходить зі складу журі.

Будь-коли Тимошенко пізнав би свої лінії у будів- лях Сочі, Туапсе й Геленджика, на узбережжі Криму, у Народних домах на Полтавщині, приміщенні зем- ської управи в Костянтинограді... А ще скільки про- ектів та креслень загинуло в Харкові, як прийшли більшовики, – то немов його ненароджені діти.



Не тільки сам Сергій  Прокопович  розвивався як митець, як архітектор, разом з однодумцями він організовує в Харкові Українське імені Г. Квітки- Основ’яненка літературно-художнє та етнографіч- не товариство. Виставки, в яких беруть участь митці з усієї України, творчі зустрічі – їх згадуватимуть і через десятиліття.

...Ні, Сергій Прокопович не  міг  не дослухати- ся слова Дмитра Володимировича  та  відмовити- ся викладати в студії пластичного мистецтва. Те слово для нього ваговитим буде до останньої миті, до похорону Антоновича, що відбудеться в сорок п’ятому, в жовтні, у крематорії на Виноградах. Туди зможе прийти лиш маленька групка друзів найближ- чих та співробітників. Визволитель зі Сходу навіть у мить таку заборонить зібрання, невільно прощальне слово сказати, невільно буде заспівати ще за життя Дмитром Володимиричем замовлені три українські пісні. У гробовій істинно тиші їхні ноти композитор Росіневич-Щурівська мовчки покладе в труну...



----- 14


Я к від’їжджав Степан Прокопович з Парижа, то на прощання, чомусь відвертаючись, стиха

сказав:

– Так і жити тепер доведеться… Зустрілися поспі- хом і розбіглися, щоб побачитися знову через роки, – якщо судить ще нам побачитися. Тільки дитинство назавше з нами.

Ці братові слова Володимир Прокопович згадав в Українській господарській академії в Подєбрадах, де викладав по закінченню паризьких обов’язків. В один з перших днів у коридорі Академії, поспішаючи, він не- нароком мало не зіткнувся з якимось чоловіком – і ви- бачення його обірвалося на півслові. Та це ж Сашко!

Тисли руки і обнімалися, тузали один одного в жарт: то справді був Олександр Коваленко, той са- мий, з яким у часи незапам’ятні минало дитинство в селі Базилівка, куди переїхала сім’я Тимошенків. Виринали мимоволі спогади про той старовинний базилівський маєток, чималий будинок у стилі ко- зацького бароко, яким володів у позаминулі часи гетьман Дорошенко, величезний парк з предовгими алеями, ставками копаними, з яких не вилазила дітлашня в спекотну пору….

У Подєбрадській академії чимало було викладачів із знаними в народі іменами. Ім’я Олександра Ковален- ка не набуло особливого розголосу, але для Тимошен- ка воно багато важило, і не лише через ностальгій- но-щемливі, такі далекі тепер літа. Бо земляк його здавна мав міцний хребет. Якось ще в реальній шко- лі вчитель присікався до відповіді Сашка:



На каком бєзобразном жаргонє ви говорітє?

Це моя рідна мова, – спокійно відказував хлопчак.

Нєт нікакой «мови», єсть только одін русскій язик!

Тоді Коваленко таку прочитав лекцію про Шев- ченка і Котляревського, що вчитель із класу просто втік.

Потім була харківська «Громада», яку творили разом з Борисом Мартосом, Дмитром Антонови- чем, Левком Мацієвичем, Юрієм  Коллардом…

Про останнього без тіні іронії нерідко відгукува- лися:

– Він хоч і бельгійський француз, проте пройня- тий українською стихією.

Особлива сторінка життя Коваленка – служба на броненосці «Князь Потьомкін». Цю сторінку то- дішнього флоту і корабельної команди трубадури з Петербурга розмальовували вельми вправно чер- воними фарбами, що й без того була червоною від людської крові.

Червневої ночі дев’ятсот п’ятого року з борту броненосця знесли на берег труп матроса Вакулен- чука, на грудях якого прикололи записку, що вби- то його лиш за те, що посмів начальству сказати:

«Борщ не годиться». А ще клич там був: «Смерть гнобителям, нехай живе свобода!»

Повстання очолив сперш Панас Матюшенко. Один-єдиний офіцер приєднався до повстанців – Олександр Коваленко.

Високі пресові хвилі в усьому світі зніматимуться про подію, згодом фільм знаменитий обійде світи, і в цьому дев’ятому валі правди, напівправди й брехні загубиться (точніше, зумисне потоплять та з кала- муттю змішають) вельми істотну деталь.



Команда броненосця складалася переважно з українців і, за висловом Івана Багряного, було то

«повстання української стихії». Що ж до лукавства червоного і червоних, то згодом про нього доволі точно скаже Геббельс: «Це чудовий фільм. З кіне- матографічної точки зору фільм особливий. Той, хто не твердий у переконаннях, після перегляду міг стати навіть більшовиком. Це ще раз доводить, що в шедеврі може бути закладена певна тенденція. На- віть найгірші ідеї можуть пропагуватися художніми засобами».

Матюшенко фактично передає командування броненосця Олександрові Коваленкові. І вже не в кіно, наяву вже рушила, ріжучи хвилі, на бунтівний корабель ескадра цілісінька: дванадцять бойових кораблів зі 150 гарматами, майже півсотнею міно- носних апаратів. Командувач ескадри наказує: аре- штувати екіпаж ослушників  або  потопити разом із судном. Але над «Потьомкіним» злітає бойовий прапор і з націленими гарматами йде він один-од- нісінький супроти всієї ескадри. Раптом стається ніким не сподіване: гармаші на всіх дванадцяти ко- раблях покидають свої гармати.

Двічі проходить «Потьомкін» поміж рядами ес- кадри, і командувач її адмірал Вишневецький без- силий  щось вдіяти.

То вже потім Коваленко очолюватиме департа- мент у Міністерстві морських справ УНР, то вже потім його запросять у Подєбради, де викладатиме вищу математику і опір матеріалів. Один за одним виходитимуть його підручники українською мо- вою з аналітичної геометрії, теоретичної та при- кладної механіки. На виставці в Празі російський професор біля стенда з книгами цими тільки руками



сплесне: «Так це ж їм наша книжка вже більш не потрібна!»

Славетне професорське гроно зібралося в По- дєбрадах. Тут викладали не лише імениті вчені, се- ред них було багато і тих, що лишиться назавше  і в історії як один з будівників Української держави. За професорською кафедрою тут  стоять  колиш- ні прем’єри УНР Ісаак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, посол УНР в Греції і непересічний письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Микита Ша- повал… Володимир Прокопович бачив Олександра Коваленка в одному ряду з цими знаковими імена- ми – і зовсім не через щемливі спогади таких дале- ких літ…



----- 15


Т o радістю, тихою й світлою, щоразу було, як вдавалося  Сергію  Прокоповичу   зустрітися

з колишніми побратимами. Зустрічі з відомими ді- ячами УНР не ставали такою вже рідкістю, бо мав рацію Дмитро Дорошенко, коли Прагу порівнював з Ноєвим ковчегом, де докупи чимало збіглося різ- ного звіра, «чистого» і  «нечистого».

Доволі несподівана зустріч з Миколою Чеботарі- вим, колишнім начальником контррозвідки УНР та начальником охорони Симона Петлюри, була ви- нятком – і, здається, для обох.

До Тимошенка не раз упродовж років доходило криве слово Чеботаріва щодо його персони, доволі криве й несправедливе.

Я з Тимошенком знайомий ще з Харкова, – в гурті спільних знайомих балакав якось Чеботарів. – Належав до партії, але його заховання по партійній лінії більше ніж дивне. Ніколи не бував на партійних зборах, тож я його називав аристократом. А ще він не любив, щоб його відвідували партійні товариші, ясно, з робітництва.

Щодо зборів, то, може, й правда, вельми хоробрих на зборах багато, а от чи цурався він люду… Не бо- їться ж гріха чоловік.

Іншого разу нові докори позаочі лунали:

Як він, так і дружина з аристократичної та дуже багатої родини. Треба було мені уміло й тактовно, як з ніжною квіткою, з Тимошенком обходитися. Вельми прошеним був, аби згодився ввійти до Совє- та робочих, солдатських і крестьянських депутатів.



Коли ж уже ми, українці, набрали сили, то ми його зробили губерніальним комісаром. З Тимошенком ми об’їхали всі повітові міста Слобідської  України під час сесій повітових земств. На сесіях я виступав з великими промовами, а Тимошенко був ніби для репрезентації…

Бог з ним, махне було рукою Сергій Прокопович, хай там балакає. Хай розказує про аристократичну та багату родину, хоч насправді та родина кріпацька. Звісно, начальник контррозвідки мав би знати, де і з приводу чого язик розпускати. Зрештою, дивні від- гуки Чеботаріва були не лише про Тимошенка.

Я гадаю, що коли вмістити в один мішок Удо- виченка і Омеляновича, то вони навіки перегри- зуться за первенство, – казав якось Чеботарів серед колишніх вояків УНР.

Говорити про ад’ютанта Симона Петлюри Олек- сандра Доценка Чеботарів одного разу почав зі слів:

«Знаючи брехуна Доценка…» А професора Смаль- Стоцького він міг дозволити собі назвати «великої руки каналья».

Зрештою, заспокоював себе час від  часу  Сер- гій Прокопович, немає чоловіка на світі без якоїсь щербинки, гріха більшого чи меншенького – до лю- дей терпиміше ставитися вартує. От тільки навіщо Чеботарів збирає різні відомості про Господарську академію в Подєбрадах, у цілому з теренів Чехосло- ваччини, живучи здебільшого в Польщі? Використав він для цього давнє знайомство з колишнім сотни- ком Володимиром Шевченком, що навчався тепер в Академії. А коли в того, у свою чергу, виникли певні підозри і перестав відповідати на дивні запитання, Володимир одержав від Чеботаріва доволі сердито- го листа: «Що ж це Ви замовкли? Чи дістали    мого



до Вас останнього листа?.. А може… може, сичіння, провокації зробили своє діло, вплинули і на Вас?»

У Сергія Прокоповича були певні підозри, наві- що Чеботарів збирає інформацію, при тім числі, що стосується оборонної справи, але підтвердження своїм думкам куди пізніше отримає.

…Зараз же, зустрівши негадано Чеботаріва, Тимошенко почувався сковано і напружено, мов то не з товаришем грізних літ випало побачитися, а з чужим-чужаницею, в якого, до того ж, хтозна яка каменюка за пазухою. Більше, аніж на банальне: «Як життя?», Тимошенко не здатен був спромогтися.

А що мені тепер жити? – засміявся на всі трид- цять два у відповідь Чеботарів. – За собою аре- штантський вагон не треба возити.

Тепер мимоволі всміхнулись обоє: вони пригада- ли кумедну колізію літ минулих. Суди Директорії, не маючи нового законодавства, мусили користувати- ся нормативами судочинства старого, ухвалювали вироки на зразок: «заслання до Сибіру або на ка- торжні роботи». Але оскільки Україна не мала свого Сибіру і каторгу також ніде і ніяк злочинцям було відбувати, то мусив Чеботарів возити злісних аре- штантів в одному з вагонів свого поїзда.

Щоправда, не до сміху було, коли мова  зайшла про нинішні методи боротьби, про поєднання різ- них форм її, ширше використання дипломатії та культурницької роботи, розмаїття сучасних  методів.

Жадних уступок військових, фінансових чи яких других не може бути. Одна уступка – це зброя і кров… Шлях до Самостійної України через море крові.

Тимошенко тільки головою крутнув, мов то кут- ній зуб біль раптово схопив, – не вигадуймо мірки для крові людської…



А загалом, –  захоплювався власною  оповід- дю Чеботарів, і в очах його змайнув лихий блиск,  – я розчарувався в старому громадянстві... Хіба такі люди, як Прокопович, Саліковський, Чижевський, Ковальський, Юнаків та ще деякі, хіба можуть ста- ти провідниками сьогодні: хоч патріоти і чесні, але нездатні тримати державну керму?.. Безплідні вони творити нові форми боротьби, – хотіли б і «капітал пріобресті, і нєвінность соблюсті».

Отакої, – аби не розсміятися, закашлявся вдава- но Тимошенко.

Ось тому я вирішив, – підозріло глипнувши на співрозмовника, вів далі Чеботарів, – зачати органі- зацію молодих активних сил. Утворилась Централя, куди входять активні борці як в Україні, так і в емі- грації: ще вона діє поки конспіративно. Вам би на- лежало також до неї ввійти...

«Боже єдиний, – напливала Сергію Прокоповичу гіркота на душу, – за яку провину наслав на наш люд бацилу гордині, що під’юджує честолюбне та падке на марнославство «его» і змушує зачинати нову якусь справу, не владнавши ще до пуття попередню?..»

Ні, – тільки й відкинув було Тимошенко на про- позицію Чеботаріва.

А підозри щодо дивного інтересу до стану справ у Чехословаччині через низку років розвіють зна- йомі, коли оберуть Сергія Прокоповича парламен- тарем. Постане навіть питання про притягнення полковника Миколи Чеботаріва до «чинного суду Армії УНР». Чеботарів, як виявилося, дозволяв собі використовувати агентуру спецслужб УНР для потреб польського Генштабу, обходячи повністю український уряд. Пляцувка, в якій Чеботарів був гетьманом, навіть власний бюджет тоді мала – 8350



злотих на місяць. Тож обізнані не подивувалися, коли Андрій Лівицький клопотати почав перед Пілсудським про вислання  колишнього  керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства уряду УНР  геть  за  кордони Польщі.



----- 16


С тепан Прокопович, двічі перечитавши, кру- тив  у  руках  дрібно  списаний  аркуш   паперу,

мов була там хтозна-яка дивина. «Ти ба, який чоло- вік економний, – всміхнувся він сперш, – маленькі букви щільно тіснилися на папері і нагадували йому мурашник. Лист з Америки колишнього його студен- та з Петербурзької політехніки Зелова, що емігрував подавно за океан, і потішив його, бо ж не забувають спудеї свою професуру, і спантеличив водночас.

Зелов писав, що власник компанії, де він зараз працює, ознайомившись із працями Степана Про- коповича, хоче запросити його до себе – коло на- укових інтересів Тимошенка, на його погляд, збіга- ється з проблематикою компанії.

Через кілька днів, ще відписати не встиг, тільки думки гули розтривоженим вуликом, у пошті лежав уже лист від самого власника, що мав російські коре- ні, Акімова. Він прислав офіційне запрошення, гото- вий був переказати кошти на переїзд і повідомляв про майбутню плату в сімдесят п’ять доларів на тиждень, що неспівмірно більше за його загребську платню.

Власне, не було в Тимошенка сверблячки зрива- тися з місця, намандрувався за останні роки нівроку, ситий по зав’язку переїздами. Тим паче, і з профе- сурою, і з юнню студентською Політехніки Загреба налагодилися прекрасні стосунки. Місто подобало- ся, клімат помірний. Хоча житло нормальне в най- ближчому часі не світить, діти досі на табуретках сплять: добре, що нарікань не чути, про розкішні ті ложа одні підсмішки. Професорської його платні на



харч цілком вистачає, а от на одяг, чи, тим більше, на меблі, вже зеро.

А ще, чи є на світі ворожка, яка гарантійну бомагу випише, як на новому місці йому поведеться, завше зманливо крилами лопотить журавель у високому небі, тільки синиця в руках часто мисливський тро- фей куди надійніший…

На сімейній раді лист Акімова по колу кілька ра- зів ходив, та так і не склалося якесь певне рішення, зате всі подивилися в його бік: він батько, і батькові його ухвалювати.

Ще якийсь час шкребли, точили і гризли душу сумніви, мов шашіль деревину, з якої вицідили ко- лись, наче кров, живицю, врешті прийняв Степан Прокопович соломонове рішення: він не покине Політехніку. Але в Америку таки поїде. Просто ві- зьме відпустку до початку семестру осіннього, по- працює в Сполучених Штатах кілька місяців, отоді й розвидниться, як далі жити.

Вперше судилося Тимошенкові океан долати, де- сяток діб  хилитатись  на  хвилях,  вперше  побачити з моря нічний Нью-Йорк, розмаїтими кольорами розцвічені хмарочоси, що наче наввипередки рва- лись у небо. Не захоплюватися цим творінням рук людських Степан Прокопович просто не міг: сам, будучи рвучким і діяльним, дивився з захопленням на ці будівлі, горді, величні і урочисті, видавалися вони символом невгамовного і заповзятого народу. І не- хай до цього десь спонукали амбіції, що свербіли і шилом під ребро підштовхували замовників, просто за висотою погоня скажена була, у височині творін- ня стрункі не були примітивно простими, а істинно благородними, чи навіть монументальними. Як фа- хівець з опору матеріалів Тимошенко бачив тут   нео-



зоре поле роботи для розрахунку стійких сталевих конструкцій.

А вже на березі таку  ж пильну  увагу приверну- ла надземна міська залізниця. Відзначивши в думці оригінальність ідеї, Степан Прокопович подивував- ся металічним конструкціям цих доріг – подивувався відсутністю елементарного дизайну, найбільше ж тех- нічною неграмотністю, інженерним виконанням «на око», що загрожувало навіть безпеці: вся конструкція, на його погляд, хиталася в недопустимій мірі.

Вражений велетами зі сталі і скла, що стрілами злітали до хмар, Тимошенко мав вельми поважну уяву про компанію, що його запросила. На подив, який щомоці приховувати довелося, вся компанія розмістилася в... невеликій п’ятикімнатній квартирі. Компанія виконувала важливе замовлення для морського відомства, тож Акімову потребувалося зайнятися обрахунками кручення колінвалів та тео-

рією згину.

– Я раніше займався коливанням циліндричних валів, – відказав Тимошенко, що остерігався якихось незнаних теренів. – Гадаю, розширити наробок тут складності особливої не буде.

Де сторона, там новина, там звичай свій і пове- дінка людська. Один з перших дослідів належало виконати в університетській лабораторії, завідувач якої, професор з поважним стажем, працював од- ночасно консультантом компанії. Потрібно  було їм зразок підвісити для розтягування – професор, ні хвилечки не вагаючись, на очах у Степана Про- коповича, в якого ті очі з видива негаданого вело- сипедними колесами округлилися, взяв чималий за- лізний костиль і, голосно хукаючи, став забивати в гарненько фарбовану та поліровану віконну раму.



Такого недбальства до «несвого» майна досі бачити ще не випадало.

Далі більше: потребувалася замашиста залізяка, і професор кудись раптом зник. Але повертається, весь упрілий, з чималою двотавровою балкою на плечі:

– Купив тут, недалечко від університету, – ски- нув з плеча вантаж, що був йому не по літах та не по статусу.

Мало того, виявляється, професорської платні в університеті величезного міста та підзаробітку в ком- панії йому для прожиття хронічно бракує, тож, аби звести кінці з кінцями, мусив курячу ферму на околи- ці ще завести. Тепер перестав Степан Прокопович дивуватися, чого ж то нервово і нетерпляче позирав на годинника професор наприкінці дня, то не поба- чення з якоюсь студенткою йому кортіло, то боявся, аби кури його з голоду не починали кудкудакати.

Шокувало на перших порах Тимошенка таке різ- не ставлення в Європі і тут до розумової праці та фізичної, – знайомий інженер, тямущий та пер- спективний, раптом покинув фах та подався у цех молотобійцем – там щедріше платили…



----- 17


Є на світі прудкі ріки, та однак все ж прудкіша за всіх одна: ріка часу. Зовсім недавно, здається, колядники, дітлашня професури подєбрадської, на Різдво приходили, співали щемливо пам’ятних ще з літ далеких колядок, крутячи саморобну, змайстро- вану зі старого решета звізду; аж дивись, вже й весна на пташиних крилах з вирію прилетіла, літо й осінь не зогледілися, як прошуміли, і знову колядники на порозі, крутять звізду поволечки, в якій свічка  вос-

кова поблимує…

Гріх було б Сергію Прокоповичу нарікати вель- ми на своє життя в Подєбрадах. Робота улюблена, добрі стосунки з колегами, навіть ректором обира- ли в двадцять сьомому-двадцять восьмому навчаль- ному році, пошанування мав від студентської братії, нерідко-таки доволі примхливої та насмішкуватої… На конгресах міжнародних частенько бували, десь до семи сотень наукових публікацій видрукували, дві сотні ще й з поважним гаком книг наукових у світи благословили, інших справ добрих за плечи- ма чимало. Але джерела фінансові все міліли, уряду чеському не до них було, вже мусили для порятуван- ня створювати Товариство прихильників… А тут по- братими літ вогняних, які державне унезалежнення здобували, на Волинь до себе кличуть. На конвер- тах почерки з адресами Григорія Степури, комісара Поділля та Слобожанщини, і Павла Пащевського, генерал-хорунжого, головного душпастира військ УНР, Степана Скрипника, ад’ютанта Симона Пет- люри і Петра Певного, співредактора газети «Від- родження» за визвольних часів….



Отож Луцьк, давній Лучеськ під польською тепер займанщиною, на низку років стає рідним, хоч і По- дєбради не забувалися – волинський сеймик навіть переважними голосами ухвалив згоду на переведен- ня Академії в Луцьк; завадила добрій справі знайома біда, ота вічна нестача коштів.

Час від часу спиняючись, особливо в старому міс- ті, бродив Тимошенко Луцьком, силячись відгадати минувшину тої чи іншої будівлі. Гірчило на душі від занедбаного замку Любарта, що глибокими тріщина- ми взявся і нагадував престару, з поораним зморщка- ми обличчям людину, на яку літа поклали непосиль- ний тягар, і під ним вона никне, меншає й сиплеться; водночас біля в’їзної вежі копошилися люди, щось латали та підлагоджували – по нехлюйській Росій- ській імперії їм тут стачало до чого докласти руки. Може, Ягелонській вулиці менше діставалося стуса- нів у паскудні минулі літа, а може, вже встигли трішки її причепурити… А от у Свято-Троїцькому храмі був прикро й несподівано вражений: літургія велася мо- вою, яку люди лукаві звали церковнослов’янською, а проповідь батюшка й узагалі виголосив російською.

«Боже, – змайнуло, – та тут же окупація подвій- на, світською зараз польська, а духовною все ще московщини»…

У домівці Петра Певного давній гурт збирався не раз.

Не можемо так сидіти… По Ризькій зрадливій угоді від православних забирають церкви, а ще двад- цять тисяч гектарів землі їхньої також… І господа- рюють на них осадники, люд прийшлий, що знева- жає часто тутешніх.

У півторамільйонному краї більше половини не- письменних, лише третина з числа вчителів – укра-



їнці, а в вищих навчальних закладах польської молоді вчиться в дванадцять разів більше, аніж української… Цей літній, проте не жаркий день, бо – досвіт- ком дощик пройшовся, хоч землю не промочив, та збив куряву, – Сергію Прокоповичу таки    надовго

закарбується.

В українському клубі «Рідна хата» о 12-й годині 29 червня 1931 року голова клубу Пилип Пилипчук, у недавньому прем’єр в еміграції, відкриває установ- чий конгрес Волинського українського об’єднання; він небагато балакає, зате, хоч не парко, чомусь час- то витирає лоба хустиною:

Маємо об’єднати наші сили…

Низький голос Павла Пащевського  рокотів, як при відправі, хоч про акустику тут будівельники й гадки не мали:

Як ітимо гуртом, то дорога та приведе нас під покров Святої Софії…

Несподівано для Сергія Прокоповича обрали його заступником голови об’єднання, Петра Пев- ного – головою.

А далі стрімко, як крига прудкою рікою у повінь, один за одним пливли клопоти, кожен важливіший попереднього: добре було б створити товариство прихильників православної освіти та охорони тради- цій православної віри, запальний прихильник такого товариства Іван Власовський вже навіть запропону- вав назвати його іменем митрополита Петра Моги- ли, корисним був би банк для волинського селянина, конча потреба налагодити видавничу справу, вельми ж справу пресову, а ще скільки люду від кривди влад- ної заступити. Тимошенко розрізав чергового кон- верта – і вихлюпнулася зі шкільного аркуша в клітин- ку людська біда, несподівана і незаслужена.



«До Головної управи Волинського українського об’єднання в Луцьку

Спішу повідомити Вас про події, які відбува- ються в нас, у Радивилові, в сих днях.

Дня 23 травня прийшло до мене двох поліціянтів з вивядовцем та провели ревізію, потім забрали мене на постерунок і допитували. Як я потім від вивядов- ця довідався, то мене підозрювали, що ніби я належу до КПЗУ, але справа вияснилась, і вони переконались, що доноси були злобні і брехливі на мене, і, власне, певне тому, що я вписався до ВУО і вписую других.

В тому часі була проведена ревізія і в багатьох осіб ще, та, власне, тут і цікаве було явище. Комен- дант побачив у п. Я. Бортніка, члена ВУО, на столі статут ВУО і часопис «За Соборність» і допиту- вався, звідки то взяли, хотячи забрати їх на по- стерунок, але по виясненню зоставив, як видко, то їм і це не подобалось. Але найгірша справа з членом ВУО Володимиром Зигмунтом, котрого я особис- то уже добре знаю, і є він дуже вороже настроєний до комуністів, бо не раз його і мене наші знайомі лі- вих поглядів називали національними підсвинками, а останньо угодовцями і хрунями.

Того самого В. Зигмунта заарештували і під заки- дом приналежности до КПЗУ відправили до арешту в Дубно. Я на місці пішов до керівника політвідділу поліції з Дубна, котрий був у Радивилові і вияснював справу, він мені казав, що справа із Зигмунтом вже вияснена, за пару днів його випустять… Але ж поки всі ті папери полагодить п. прокурор, то може про- йти довше часу, отже прошу звернутись особисто до прокурора або через посла в Рівному…

В очікуванні ласкавої відповіді, позостаю з пова- жанням Володимир Луговий».



Оте слівце «хрунь», запроданець себто, здебіль- шого з-за рогу кидали, в спину могли поцілити, – і кидалися ним не найхоробріші. Сьогодні, думало- ся Сергію Прокоповичу, особлива хоробрість мала би прислужитися: за легальних умов своє право від- стояти. Захистити його тоді, коли міністр внутріш- ніх справ Речі Посполитої Маріян Косцялковський привселюдно говорить:

Не заперечую, що на Волині існує етнографіч- на маса, яку ви називаєте українцями. Але зрозу- мійте, панове, що цей край польський. Отже – єди- на дорога – це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі.

Звісно, можна піти супроти з гвинтівкою на- вперейми, і він вже ходив нівроку, і впасти, як па- дали його побратими в «трикутнику смерті», та інше корисніше зараз. Через Волинське українське об’єднання він і однодумці його наполягатимуть:

Ті політичні чинники, які твердять, що лише поляки є повноправними господарями держави, повинні пам’ятати, що обов’язком машиністів є турбота про безпеку всіх пасажирів. Ми не    їдемо в потязі зайцями, маємо квитки, як й інші подоро- жуючі. Значить, маємо такі самі права на місця для себе й свого майна, а машиністи утримуються і за наші гроші.

І з цілковитим сумлінням на з’їзді ВУО скаже Сергій Прокопович:

«Завданням Волинського українського об’єднання є гармонізація інтересів держави з інтересами її укра- їнських громадян. Волинь вірить державі, але хоче, щоб держава вірила їй... Ми вимагаємо поваги до сво- їх прав, хочемо своєї віри, мови, а землі своєї не від- дамо нікому...



Не було такого ранку, щоби поштар не вкидав поважну пачку кореспонденції в скриньку Сергія Прокоповича; тільки одного разу виявилася вона порожньою, коли той поштальйон в час ожеледиці вивихнув собі ногу. Рідко траплявся наговір у листах чи дрібна помста, здебільшого про непрості мови- лося проблеми, чималенько з яких і непідйомні зо- всім. Ось рівненьким жіночим почерком списаний аркуш, ретельно виведеними літерами, певне, гарні оцінки мала людина та з каліграфії.

«До пана голови Української Парламентської Репрезентації Волині – Пана Інженера Сергія Тимошенка в Луцьку.

Головна Управа Союзу Українок в Рівному звернулася до Староства Повітового в Рівному з прозьбою про дозвіл:

На виставу «Вертеп» на день 14 січня,

На забаву святочну, яка має відбутися 15 січня для членів Союзу і їх знайомих.

Староство відмовило.

Невже в зв’язку з наступом на українців на- родової демократії не можна вже навіть забаву з танцем урядити?...»

Сергій Прокопович добре пам’ятав той день, як обирали його головою Луцького Чеснохресного брат- ства, щире напутнє слово архієпископа Олексія. А ще, вертаючись в тій чи іншій справі до засадничих доку- ментів, може він частенько бачити слова владики, яки- ми  благословив  Братство  написом  на  його    Статуті:

«Пам’ятаючи, що братства впродовж найтяжчого періоду історії нашої Церкви на Україні безперечно ві- дограли домінуючу ролю в боротьбі за Віру та Церк-



ву, вели провід в громадському й культурному житті, з твердою вірою, що Уряд Найяснішої Речі Посполи- тої, згідно з його приреченням, оточить своєю опікою відновлене Луцьке Братство у відродженій державі Польській, – молитися буду, щоб Господь Милосерд- ний новообраній Управі Братства допоміг сповняти обов’язки, на неї наложені, та попровадити працю Братства згідно зі славними традиціями з XVII віку та заповітами й інтенціями головного його провідни- ка Св. п. митрополита Петра Могили на славу Пра- вославної Автокефальної Церкви в Польщі».

Ось так, як пишуть з рівненського Союзу украї- нок, думалося Тимошенку, і дбає тепер «уряд най- яснішої» про життя своїх громадян, такою оточує своєю «опікою». Звісно, він вже якось домовиться цього разу з тамтешніми владцями, муситимуть ра- хуватися з послом Сейму. Але ж вітер колючий дме не лише з того боку, є вони вельми задавнені, що холод приносили в край упродовж століть. Бо в на- ступному листі ще більш гіркоти...

«Вельмишановний Сергій Прокоф’євич!

...рішуче стверджую, що ні одне місто на Волині так сильно не забруджене чорносотенством, як м. Володимир. З давніх-давен, ще перед війною тут був головний осередок того чорносотенства, тут скупчувалася вся каїнова робота «Союза Русского Народа» і «Двуглавого Орла»...

Їдучи на «українському конику», на кожному кроці провокують українство, роблячи з них бан- дитів, злодіїв... Ця наволоч московська ввійшла в довір’я місцевих чиновників і більшості польсько- го громадянства, яке не орієнтується в місцевих умовах, стосунках і обставинах»...



Боже, як шкода, що в духовному житті краю не бере такої дільної, як раніше, участі лікар з Володими- ра Арсен Річинський. Ще на початку зими двадцять восьмого року, протестуючи супроти промосков- ського духу і таких же діянь, як голова Українського Церковного Комітету складає він свої повноважен- ня та заявляє про вихід з Митрополичої ради.

Сергій Прокопович по звістці ніяк не був згоден із вчинком подібним, але мав поважати його.

А далі спалахнув скандал, якого не знали ще в цьо- му столітті: Синод Православної церкви в Польщі через кілька місяців ухвалює рішення за «ворожу та шкідливу діяльність»... відлучити від церкви бун- тівника. Над принишклим людом недільного дня, 21 квітня, в княжому Мстиславовому соборі, на ім’я мужнього лікаря звучить анафема. Тепер доктор Рі- чинський позбавлений з вірними спільної молитви, не має права приходити на богослужіння, навіть пра- во похорону за споконвічним обрядом заборонене… Іван Мазепа анафеми «удостоївся» першим, Ар- сена Річинського таким чином поставили з гетьма-

ном в один ряд.

Вже як прийшов до тями тамтешній люд, то ве- лика зчинилася веремія. У львівській газеті «Діло» видруковується «Відкритий лист посла Івана Вла- совського до митрополита Варшавського і Волин- ського Діонісія»: посол мав таке право моральне як заступник Річинського в Українському Церковному Комітеті. На весь край Власовський ствердив: Арсе- на Річинського відлучено від церкви як провідника українського церковного руху.

У самому Володимирі люд почав  бунтувати.

– Оголошуйте й нам анафему, – заявили відразу п’ятдесят парафіян.



А ще посипалися протести до митрополії, до го- лови ради міністрів країни, до міністра віроспові- дань, з вимогами суду над митрополитом парафіяни звернулися до Вселенського Патріарха і Патріархів Православних церков, а до того часу Володимир- ська парохія, чого не було за тисячолітню історію, попросила перейти в розпорядження київського ав- токефального  митрополита...

Образа Арсена Річинського була не єдиним болем у краї. Пізньої осені тридцять восьмого варшавський уряд взявся вибудовувати «польську православну іє- рархію». Гродненський єпископ Сава Совєтов вже став «поляком православного ісповіданія», а тепер пропонують митрополитові Діонісію висвятити в єпископи ще майорів Шреттера і Семашка...

Таке дивне, неймовірне строкате життя… Ще строкатіше, гадав Сергій Прокопович, воно тут, під польською займанщиною. Того ж митрополита Ді- онісія гостро критикуватимуть за рудименти мос- ковщини та опір церковній українізації; і цьому ж митрополитові щиро гукатимуть «Слава»! при зу- стрічі на двірці у Рівному: немов передчуватимуть, скільки витерпіти ще суджено владиці. Його аре- штовуватиме гестапо і садитиме в «кутузку» НКВД, його змушуватимуть «зректися» автокефалії і по- збавлять титулу «блаженніший», а місце владики за- йме недавній майор Шреттер.

І так само не міряв Сергій Прокопович одною міркою польських державних службовців. Оповідав йому знайомий священик з Поліського воєводства.

Урядує тут Костек-Бернацький, хам рідкісний, священикам ребра б ламали, якби насмілився хтось правити в церкві українською, можна лишень «єн- зикем польським альбо російським».



На жаль, такий діяч був непоодинокий. На зустрі- чі з послами-українцями Сейму, де про освіту вони клопоталися, міністра Косцялковського понесло на відвертість:

Перше – українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвою- вали частину того, що до нас належало з давен-дав- на, а по-друге, – Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь як землю українську чи про свідомість національну на- селення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзев- ський будує на Волині «потьомкінські дєрєвні» і ду- має, що тим робить корисну для держави справу…

Тож і мачини лукавства не мав Сергій Прокопо- вич за душею, коли на урочистих проводах воєводи казав:

Як представник українського населення Волині я щасливий підкреслити той момент Вашої волин- ської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Мар- шала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме: шлях особливо делікатного відношен- ня до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно за це вам вдячний.

Присутні при цих словах вірили в їхню щирість ще й тому, що багато літ Тимошенко й Юзевський ішли пліч-о-пліч: пан воєвода, уродженець  Киє- ва, в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, а Сергій Прокопович – міністром шляхів; то прізвище пана Генрика стояло в наказі Симона Пет- люри першим, коли українські вояки були    інтер-



новані і про їх розміщення треба було піклуватися, навіть по тому ще якийсь час Генрик Юзевський за- лишався радником міністерства закордонних справ уряду УНР в екзилі.

Через кілька зим Тимошенкові спадуть на пам’ять свої ж слова, коли запалають пожежі у краї, коли піде на брата брат і поллється польська та україн- ська кров вже не струмками; як шкодувати тоді до- ведеться, що так мало на цій землі було в ті часи юзевських…



----- 18


Я к перестала хилитатися палуба під ногами і хвиля виляскувати в борт, ступив Володимир Прокопович врешті на тверду землю, американську землю, то не втрапив він у світ незнаний, тим паче

ворожий – брат Степан підставляв плече.

Стрімка течія років... Професор Української господарської академії, Українського вільного університету, праця деканом факультету, обран- ня ректором УВУ і Рокфеллерівська стипендія на докторат з економічних наук в Корнельському університеті США...

Їх розвіювало по світах і знов на якийсь час до одного берега прибивало, щоби ще раз  підхопити і понести незмірним світом. Цього разу, здавалося, один до одного брати будуть близько.

Начебто тими самими материнськими грудьми годовані, тими самими руками пеленані, вони не схожі були, природно, долями, а тим більш світоба- ченням: інколи сходилися думками у суперечках, а частіше іскри викрешувались у перепалках. Володи- мир поважав освіченість братову і обшир його кру- гозору, але й сам говорив і писав англійською, укра- їнською, російською та французькою, вільно читав німецькою,  чеською  й  польською мовами.

Цього разу зчепилися й зовсім на рівному місці: Степан відправляв листа Вернадському.

Великий вчений і великий громадянин, – доки- нув між іншим.

Вчений – так, – покивав головою згідливо брат.

Але душею він громадянин іншої держави.



Гріх, тобі брате, – Степан не образився, але суму в голосі приховати не зміг. – Хто б розказував мені?.. Я на власні очі бачив, як піклувався Вернадський про Українську академію наук, я, зрештою, разом із ним на підлогах вагонів валявся, як доводилось її від за- гибелі боронити.

Пам’ятається, вони довго тоді заснути були не- здатні, бо так близько від вуха гриміли по рейках колеса, тож переговорити могли багатенько… І хтозна, чи то від невдачі поїздки, чи з притичини іншої Вернадський вимовив з гіркотою:

Я не можу собі уявити і не можу змиритися з па- дінням Росії… Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – ро- сійська інтелігенція, не менше за її рабів хижа й про- дажна, те «історичне варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіри- тися в майбутньому Росії і російського народу…

Звісно, Степан Прокопович не міг знати, що схо- жу майже дослівно думку Володимир Іванович запи- ше в своєму щоденнику 30 серпня двадцятого року. Степанові було просто прикро, що в брата таке вра- ження склалося про Вернадського. Не чужа ця зем- ля Вернадському, то його й дружини Наталі Єгорів- ни, славні роди Старицьких, Зарудних, Вернацьких, Арендтів, Рудниковичів були відомими українськи- ми державними й військовими діячами, учасниками демократичних рухів. То його батько Іван Васильо- вич по закінченні університету Святого Володимира залишився тут викладати, ставши в двадцять вісім років професором.

Ми з батьком були тоді у Мілані, як прочитали в газеті про заборону друкувати українською мо- вою, – згадував Вернадський під перестук коліс. –



Те на батька міцно подіяло, він розказував історію України зовсім не так, як викладали в гімназії. Як по- вернулися з доріг неблизьких, то в батьковій бібліо- теці я знайшов номери «Основи» та взявся по тому розпитувати про Куліша, Шевченка, Максимовича, Квітку-Основ’яненка та інших з українства, з ким батько був особисто знайомий…

І не має рації брат, думав Степан Прокопович, коли каже: «Душею він громадянин іншої держави». Як подавав Вернадський на затвердження законо- проект про Академію наук, то в перших рядках за- значав «національну самосвідомість українського громадянства», – інше писала б людина байдужа… Зрештою, тобі, Степане, не випадає покладатися на чужі очі чи вуха, на розум чужий. На Спільному установчому засіданні Академії 27 листопада 1918 року, де тобі, Тимошенкові, випало долею секре- тарювати, такі люди, як Багалій, Кримський або Тутковський Головою-президентом Академії анти- українського діяча б не обрали.

Ти не сердься, – вловив гіркоту Володимир у словах брата, ледь відчутну, проте все ж була вона в присмаку. – Вернадський за гетьмана Павла Ско- ропадського відмовлявся направду від українського громадянства. Тодішні події обрусілих українців з інтелігенції застали зненацька, вони від берега од- ного відбилися, а до другого не припливли, окрім Грушевського, він і книги жаднісінької української, певне, з дитинства в руках не тримав... А погодив- шись очолити український академічний комітет, мав свою візію в голові – філію Петербурзької акаде- мії, дещо з природничим ухилом... Між тим, саме на національній основі виросли академії Краківська, Сербська, Хорватська, Чеська, Болгарська...



Бачив я патріотів, що з виляском били у груди себе, – Степан стрімко встав, і злі іскорки змайнули в очах. – Але до діла ніколи їх не припряжеш.

Він гарячково подумки шукав аргументи, щоб за- перечити братові, бо ж про книгу, «окрім Грушев- ського», – то наговір чистісінький. Ще в далекому одинадцятому році Вернадський був членом Коміте- ту з організації Шевченківського свята в Москві, зби- рав українські книги, просив висилати нові видання.

Оповідав також Агатангел Кримський про своє листування  з Вернадським.

Пишіть по-українськи, – прохав Володимир Іванович Кримського, – бо тут я можу чути україн- ську мову лише від моєї дочки (вона тепер студент- ка Військово-медичної академії) та часом рідко від кого-небудь із українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового това- риства, де я був обраний головою, але вона розпа- лася, бо всі роз’їхались. Досилайте до мене всі ви- дання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як стоїть діло з комісією по «поліпшенню» Україн- ської академії наук? І як це складається в українській історії, що свої – бог зна з яких мет псують і нівечать найважливіші свої інституції…

Справді, думав Степан Прокопович, Вернадський не бив себе голосно в груди, в чомусь клянучись. Зате, окрім Академії наук та вищої школи в цілому, скільки мороки мав із заснуванням Національної академічної бібліотеки, відкриттям Таврійського університету, скільки праці доклав, досліджуючи ґрунти Полтавщини, складаючи карту давніх куль- тур Кременчуцького повіту, допомагаючи, а як на- висне біда, то й рятуючи Полтавський природничо- історичний музей… А ще на Волині немало землі у



буквальному розумінні перелопатив, досліджуючи ґрунти в районі ріки Тетерев, а ще…

Не перечитиму, брате, – Володимир звівся й собі. – Пустомелю не сіють, вона сама проросте при дорозі. Просто Вернадському творцями істо- рії бачаться лиш великі народи, англійці чи росіяни, французи чи німці, а меншим, мовляв, під лаву киш… Вони стояли один супроти одного, два брати, такі кров’ю близькі й такі далекі за життєвим досвідом, що вже шумів в обох за плечима, в кожного була своя правда, і ніхто не відає того мірила, яким би можливо зміряти, чия вона найправдивіша; в ту мить

не знали вони, чим закінчиться їхня  суперечка.

Степану Прокоповичу справді кривдно було за Вернадського, бо й сам він доволі близьке до його мав світобачення: чом не хоче втямити брат, що че- рез мовні пороги, кордони там різні державні  хіба

«перечіплюється» здебільшого люд, поступ його сповільнюється з вини перегородок національних у науці, а отже, й на всьому шляху технічному?.. Не певен ніхто, що дулібам колись легко було розмов- ляти з древлянами, корсі повністю розуміли полян… І де ж бо вони тепер – всі в одному річищі. То невже сьогоднішнє дивом якимсь заморозиться?

Вони стояли один супроти одного, нервово по- блимуючи з-під лоба і не знаючи, чим спір їх сьогод- ні вивершиться…



----- 19


Ч ервневого     полудня    Сергій    Прокопович став головою Волинського українського об’єднання, а в листопадове надвечір’я того ж са- мого тридцять першого року обирають його ще й головою Товариства імені Петра Могили – на уро- чистості прибув до Луцька особисто первоієрарх Православної церкви у Польщі митрополит Діоні- сій та канцлер Св. Синоду архієпископ     Гроднен-

ський Олексій.

То було свято, на якому, проте, рідко яку болячку духовного життя українства обійшли б стороною. А як зачинилися двері за митрополитом Діонісієм, то дехто з Волинської духовної консисторії осмілів раптово:

У провадженні в богослужіння української мови доцільна обережність... Бо ж на селі дівчата можуть сказати: я таку й на буряках почую.

Сергій Прокопович не втерпів:

Чи не переспівуєте ви україноненависника Ан- тонія Храповицького? То саме цей митрополит, чорносотенець затятий, волів би мову нашу імену- вати «базарною», а тому для молитви негідною... Не здатен повірити, що така думка може витати в тутешній, начебто не ворожій нашому люду, кон- систорії.

Опустили очі ті «бурякові» голови і вже не насмі- лювалися  відсварюватись.

Полями, лісами та перелісками краю вістка про Товариство та благословіння його самим перво- ієрархом церкви котилася швидко, відгомін про не-



пересічну подію дійшов і до Зарубіжної російської церкви. Глава її, згаданий митрополит Антоній, пише сердитого листа до митрополита Діонісія, картає того, що благословив на працю товариство українське.  Мовляв,  воно  обрало  своїм патроном

«уніята Петра Могилу». Та поважний відлуп лукаво- му митрополитові дав небавом архієпископ Олексій своєю брошурою «Отношеніє митрополита Петра Могили к вопросу об уніі с Римом», де показав ціл- ковите невігластво, ба, свідому брехню Антонія.

Молоде деревце Товариства почало розпучувати- ся... Сходився з інтересом народ на прилюдні лекції запрошених з Варшави професора богословського православного відділу при Варшавському універси- теті Василя Біднова, що оповідав правду про Петра Могилу, професора Олександра Лотоцького про церковну соборність, – добрий поговір йшов собі від міста до міста і від найменшого села до хутір- ських поселень.

А хор Луцької Чеснохресної церкви, яким управ- ляли в різний час такі славні диригенти, як Петро Куриленко, Михайло Тележинський, Олександр Колесниченко, дивував у краї і за його межами не- повторною майстерністю.

Не обминала управа Товариства господарських клопотів. Для архієрейських покоїв спочатку вина- йняли будинок, а через кілька місяців, з поміччю во- єводи Генрика Юзевського, придбали і дім пристой- ний – не жити ж високому душпастиреві у готелі. А для літньої резиденції владики сеймиком представ- лено будинок із садом у Жидичині.

Швидко й легко казка мовиться, та легкості тої в житті бракує здебільш. Оповідав Сергієві Прокопо- вичу побратим по справі Іван Власовський:



Наш поліщук дуже обачно сприймає щось нове у своєму житті. Коли ви з ним говорите, пише мені знайомий священик, то він киває головою на все те, що кажете. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується. І при кінці розмови ви за- питаєте: «Ну то як, Кирило, добре?» Тоді він голову схилить донизу і каже: «Я об тім ще подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи – послухати, про що Ви говорите, – я подумаю, пораджуся з жінкою, ді- тьми»... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація проходить дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи «Вірую» та «Отче наш». Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не погово- рив. Вони думали, що то поляки наказали так співа- ти. «Ляхи з віри нашої сміються!» – казали діди...

Отож, книговидавнича справа перед очима має бути насамперед. Звісно, переклади робилися й ра- ніше, митрополит Діонісій згадував їх якось: «Були вони до цього справою приватної ініціятиви, я по- благословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвитку  церковного  життя  неможливе».

Та «приватна ініціятива» належала професорові Іванові Огієнку.

Комісія перекладів у Варшаві при Українському науковому інституті, за клопотанням Товариства Петра Могили, тепер мала дві підкомісії на Волині – у Луцьку і Кременці.

Одна за одною світ білий українською мовою побачили богослужбові книги: Літургія Св. Іоан- на Золотоустого, Псалтир, Божественна Літургія Св. Василія Великого, Божественна Літургія  Раніш



Освячених Дарів Св. Григорія Двоєслова. А працею та клопотом секції Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку, що року 1937 постала хис- том єпископа Полікарпа, долучила до попередніх перекладів «Чин Таїн Св. Хрещення і Миропома- зання», «Чин Таїни шлюбу», «Чин Таїни  Сповіді»,

«Літургія Св. Іоанна Золотоустого», «Чини мо- лебнів», «Чин Панахиди», «Октоїх»,  «Апостол»,

«Акафісти», «Часослов», «Вечірня і Рання», «Пра- вославний молитовник для молоді», «Малий Бого- гласник», «Партитура співів Панахиди», «Парти- тура співів Літургії Св. Іоанна Золотоустого». Тут же записи т. зв. «звичайних» композицій відомих церковних композиторів – Дм.  Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисен- ка та інших...

В коловерті життя, клопочучись у парламенті чи Раді міністрів, Сергій Прокопович не минав наго- ди стати комусь у поміч. Ось цікавий студент в поле зору втрапив йому, родом із села невеличкого Пере- токи біля Олики, син різьбяра та іконописця Ана- толій Дублянський – варто його матеріально під- тримати, бо ж які там статки у батька, іконописця сільського. Не забув юнака Тимошенко і згодом, по Віленському та Варшавському університетах: пише листа волинському воєводі з проханням працевла- штувати здібного юнака Дублянського. Того само- го, що буде через роки митрополитом Паризьким і Західноєвропейським.

Якщо став у пригоді невідомому хлопчаку з ма- лесенького села, то тим паче не міг Тимошенко не прислухатися до прохань генерала Павла Шандру- ка; зрештою, то й зветься життям, коли ти комусь потрібен і в силі допомогти.



А потрібен був Сергій Прокопович тепер бага- тьом…

«До Головної Управи Волинського Українського об’єднаня

Управа Українського Мистецького Гуртка «Спо- кій» звертається з гарячим проханням признати Гурткові допомогу в сумі 250 зол. на покриття бо- дай частини видатків, зв’язаних з улаштованням Х об’їздової виставки на Волині, проектованої в часі від 9 травня до 13 червня б.р. в Луцьку, Рівно- му, в Кременці. Виставка буде складатися з трьох відділів: архітектури, графіки й малярства, при- чому праці українських архітектів будуть взагалі перший раз показані на українській мистецькій ви- ставці в Польщі...»

«Голові Волинської Української Посольської Ре- презентації

Члена Волинського Українського Об’єднання, проживає в с. Зносичах Сарненського повіту, Да- нила Андрієвського

Прохання

Згідно децизії Саpненського повітового Старо- сти з дня 9.1.1937 року мені заборонено мешкати не тільки в с. Зносичах, а також в Сарненському повіті до 10 літ...

Приймаючи на увагу моє тяжке матеріальне становище, звертаюся до Вас з великим прохан- ням вжити Ваших заходів щодо влади, аби мені було дозволено й надалі мешкати в Зносичах...

Прошу в найкоротші строки, бо місцевий по- стерунок не дає мені спокою...»



«Вельмишановний пане інж!..

Передовсім прошу вибачення, що я так різко ви- словився в розмові з Вами про збірку пожертв на будову Українського Дому в Празі.

Всю історію цього майбутнього Дому я дуже добре знаю, з усіма деталями провадження справ. З Музеєм Визвольної боротьби добре зазнайом- лений і, власне, через те маю свою окрему думку щодо попертя порушеної Вами справи.

Застерігаюсь, що це моя особиста думка і я, бо- рони Боже, ні в якій мірі не збираюсь впливати на те чи інше рішення Управи «Рідної Хати» чи ред.

«Волинського слова»...

З пошаною С. Тимошенко»

«Шановному пану Борису Трусевичу в Матіїві З доручення п. Посла інж. С. Тимошенка пові-

домляю, що п. Посол охоче допоможе Вам у справі закінчення будови Народнього дому в Матіїві. Як тільки він звільниться від праці в Сеймі, то при- їде до Ковля або, може, навіть і до Матіїва, про що завчасу Вас буде повідомлено.

Секретар Колесниченко»

«Сергій Прокопович зараз хворий і лежить у ліжку. Просить Вам передати, що за яких два тижні буде у Кременці й побачиться з Вами. Ра- дить ставити будинок не дерев’яний, а мурова- ний. Сергій Прокопович каже, що він ніколи не під- писує плянів, що їх креслять інші особи...

Секретар Колесниченко»

«Шановний пане После,

Ви є нашим вибраним до Сейму, до Вас зверта-



юся як до батька... Рятуйте від напасті ворожої, котра заповзялася мене руйнувати, мене, каліку, без ноги. Не зважають на то, що вже зруйнований і голий, нема в що одягнутися, і діти голі, а над- ходить зима...»

«15 травня

Високоповажний Пане Професоре!

Поручаю Вашій ласкавій опіці п. Ніла Хасеви- ча, представника мистецького гуртка «Сокіл» у Варшаві і дуже прошу Вас не відмовити допомог- ти йому в урядженні в Кременці вистави творів наших молодих українських мистців.

Вистава, що одбулася в Луцьку, зробила дуже гарне вражіння й наочно довела, що наше мисте- цтво росте й удосконалюється.

Думаю, що й Кремінецьке громадянство уді- лить виставі належну увагу та фінансово їй допо- може і в той спосіб складе й свій даток на олтар української справи.

З правдивою до Вас пошаною...»

Сергій Прокопович, з якого колеги дражнитися по- чали, чи не потребує він ще граблі собі збоку вчепити, бо стількох нахапався клопотів, «здає» керівництво Товариства Петра Могили Ханенкові, ще довгенько лишаючись скарбником у ньому. Але не «здає» і не скидає обов’язок з себе опіки над справою, яку, був переконаний, ніхто не повинен робити за нього. Тим паче, по смерті Пілсудського сирі, холодні й прониз- ливі, чахоточні якісь вітри подули над краєм...

Посол Сейму Степан Баран, будучи католиком, і то не витримав. У час пленарних засідань він звер- тався до голови Ради міністрів з інтерпеляцією:



– Остаточний балянс православних церков на Холмщині й Підляшші такий: дня 1.VIII.1914 р. було там усіх православних церков 389, а дня 1.IX.1938  р.

всього 51. Поляки забрали для себе 149 православ- них церков і перемінили їх на римо-католицькі кос- тели, а 189 православних церков зовсім збурили або просто спалили. Бурення церков (в літі 1938 року) відбувалось планово і систематично при помочі спроваджених польських робітників та під доглядом і охороною польської державної поліції. Діялось це при розпучливому плачі і голосних лементах міс- цевої української православної людности. Поль- ські робітники виносили з церкви церковні образи, книги, ризи та іншу церковну утвар, скидали те все на купу і щойно тоді приступали до бурення церк- ви. При цьому нищили не раз старий цвинтар біля церкви та церковну огорожу, зрізували дерева і всю площу зрівнювали з землею та засівали травою, щоб по церкві не залишити ніякого сліду. Бували випад- ки, що робітники приїздили не тільки з поліцією, але ще й з поліційними псами, щоб відганяти православ- них селян і селянок від церкви. При нищенні церков не щаджено і тлінних останків православних, що їх викидувано з найбільшою наругою з могил...

Це тоді у краї пролунав голос митрополита Ан- дрея Шептицького у Посланні від 2 серпня 1938 року, і не було на цій землі такої віри, такої конфесії, де б не почули цей голос:

– Коло ста церков розібрано і розвалено.  Мно- го замкнено. Деякі спалено рукою незнаних зло- чинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено Богослуження, і в них, і поза ними. Часто  нищили і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в ла-



тинському обряді. Священиків... виселювали та ді- ймаючи карали грошевими гривнями або в’язницею. Неповинних людей бито не раз та видалювано з їхніх осель. Навіть невільно там вчити катехизму і проповідувати в матерній мові людей. Православна Церква покрита жалобою...

...Події на Холмщині нищать в душах православ- них, нез’єдинених наших братів, саму гадку про можливість з’єдинення, представляють Вселенську Церкву ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйонового населення Поль- щі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення...

Хто ж посмів у католицькій державі, на очах представника Апостольського Престолу – Нунція, на очах многочисленних католицьких єпископів за- вдати Вселенській Церкві такий страшний удар?..

Коли увільнили Генрика Юзевського, новий воє- вода волинський, поляк німецької крові, надіслав ар- хієпископу Олексію доволі безцеремонного листа: віддайте, мовляв, додатково чотирнадцять церков.

Архієпископ церков не віддав і на листа не відпо- вів.

Ще трапилася по тому одна пригода. Івана Вла- совського, який працював в консисторії, серед буд- ня-полудня викликає начальник служби безпеки во- єводства Стефаніцький.

Ви маєте вплинути на архієпископа Олексія, аби він передав церкви, – якимось знервованим то- ном звернувся есбіст.

Ви жартуєте, пане? – звів подивовано брови Власовський.

Інакше для чого ви сидите в консисторії...

В консисторію я пішов не для того, щоб віддава-



ти православні святині. І архієпископа, будьте певні, на переляк не візьмете.

...Якщо не всі церкви відібрати вдається, то варто піти на ще одну хитрість, – мізкувала влада. Можна запровадити як перехідний етап польське на почат- ках православ’я. І ось з Міністерства оборони ви- ходить напівтаємний рескрипт: богослужіння для військових православних надалі провадити лише польською мовою. Тож на засіданні бюджетної ко- місії Сейму, не чекаючи пленарних, Сергій Проко- пович вимагав:

– Для чого й ким видані розпорядження про Служби Божі в польській мові для православних во- яків-українців? Чому не має права той український вояк молитися в рідній мові? Чи ж, присягнувши життя своє, в разі потреби, віддати за Державу, він того права позбавився? Чи ж, вмираючи на полі бою, він не заслужив на те, щоб останню молитву духовний пастир відчитав йому в рідній мові?

Хіба думав Сергій Прокопович, що його слова такими трагічно-пророчими стануть? Що року вже наступного лише з волинського краю пліч-о-пліч з польськими вояками стане українців за сотню ти- сяч? І це буде другий зудар супроти фашизму, по відчайдушному зударові Карпатської України, і ще не одному зудару суджено буде задля рідних земель, їх споконвічних, яких через багато десятиліть на- звуть то вогненними, то кривавими...



----- 20


С ергій Прокопович щойно додому вернувся з Варшави, сну ще ні в одному оці не мав, як за-

явився гурт селян з села Гриньки на Кременеччині.

Порятуйте, як можете… Нема до кого нам при- хилитися, тож просимо вас, волинське об’єднання, – кремезний немолодий селянин м’явся, повільно до- бираючи слова, і заняття те було йому куди важче, аніж замашний лантух, з яким залюбки справлявся.

Життя в Луцьку в Сергія Прокоповича пішло з якимось прискоренням, як з гори камінь, що на по- чатку спроквола котиться, тоді все швидше, врешті несеться прудкіше за кур’єрський потяг: сперш його обирають головою Товариства імені Петра Моги- ли, тоді послом польського Сейму і головою Во- линського українського об’єднання, як у відставку пішов Петро Певний.

І зараз Тимошенко мав якось помогти людям того кременецького села, бо, справді, – до кого їм прихилитися?

Біда негадано звалилася на Гриньки, якби на го- лови сніг у Петрівку впав. Копівці, себто корпус охорони прикордоння, празникував своє свято, на шкільній стіні вивісили портрети польських вождів та урядовців, а тоді відгуляли бучну забаву.

На ранок всі побачили портрети попсованими, певне, з великої любові до урядовців. У відповідь копівці показали всьому селу, що собою являє хай і не пекло, а принаймні його передпокої. Тепер без паспорта в прикордонні села і не показуйся, зась ве- чорами за поріг виходити, заборонено навіть світло



в домівках, будеш читати українську газету чи книжку – виженуть, якщо ти на державній  роботі.

Люди не відали, що тут вдіяти, як жити, доки «не підказали»: приймайте католицьку віру – і спокійно дихатимете. Тож мало не все село, крім найзатяті- ших, пішли перехрещуватися в костел.

– Давайте як посол офіційний запит до уряду, – попросив Тимошенко Степана Скрипника. – А я їду в Гриньки.

Історія з невеличким селом набула розголосу, і знана польська письменниця Марія Домбровська запише тоді в своєму щоденнику: «Бідна Волинь. Залишаться в ній лише Гриньки… і військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православ- них у католицизм. Морально – відраза, політично – божевілля, гріх, за який дорого заплатить Польща». Через низку років, у сорок третьому, як знімуть-

ся над Волинню криваві заграви і піде на брата брат, Домбровська переглядатиме давні сторінки щоден- ника і сама вжахнеться своєму пророцтву…

А як під’їхав Сергій Прокопович до Гриньок, то перестріли його копівці ще перед селом. Огрядний вояка довго вертів-крутив у руках Тимошенкову пе- репустку, а тоді вирік:

Не позволям.

Як? Законно оформлена перепустка – не до- кумент? Як посол Сейму, я скаржитимуся у Вар- шаву! – дива такого не доводилося ще зустрічати Сергію Прокоповичу.

Пану Богу в окно направляйте скарги свої, – продавав витрішки копівець. – Варшава далеко, а Гриньки он, і я тут комендант.

Сільські люди, що вийшли зустрічати Тимошен- ка, тільки головами скрушно хитали.



Тепер ви бачите, як нам тут живеться, коли на- віть послові невільно…

Тим паче, в село не пустили отця Бриниха і єпархі- ального місіонера Казновецького, яких сюди направ- ляла духовна консисторія. Здивки чинили з благочин- ного округи отця Малюжинського, який мав постійну перепустку, проте кожного разу повинен принижува- тися та випрошувати дозвіл, а як врешті потрапляв у село, то тінню за ним ішов копівський капрал.

Проти цього насильства протестувла і польська інтелігенція, хоча влада її теж не почула. Підлеглі добре знали слова міністра військових справ гене- рала Каспшицького, що перед тим на зустрічі із ко- мандувачами корпусів виголошував:

«Шануючи всі віросповідання, потрібно підпо- рядкувати їх потребам нашої держави. Віруючі окре- мих визнань повинні піддаватися асиміляційним впливам польської культури, а там, де це можливо, особливо в середовищі слов’янських меншин, про- цес ополячення в галузі церковно-релігійного жит- тя повинні оточити виразною і рішучою опікою…

Певно, тому-то й хоробрим таким почувався ко- півець, що насмілився не визнати перепустку навіть сеймового посла. Але клопоти Сергія Прокоповича, оббивання міністерських порогів у Варшаві та тиск на волинського воєводу все ж, видавалося, не про- пали марно: як їхав у село архієпископ волинський Олексій, то йому вже опору не чинили.

Я відчуваю, що не своєю волею ви впали в най- більше нещастя – відпадіння від рідної церкви, – го- ворив владика перед селянами. – А коли не по своїй волі, то кому це потрібно?...

Майже всі, хто перехрещувався, вернулися до тої віри, в якій немовлятами їх батьки хрестили.



Над Волинню й не тільки хмари з часом густіли й темніли, але не тими ці хмари були, з яких волога життя впаде, силу братиме поле і зеленітимуть ве- селіше витоптані й виснажені, куці громадські ви- гони для худоби – ліпше польським осадникам діс- тавалося. Слабли позиції воєводи Юзевського, що ще в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, набиралися моці тепер урядовці з іншим ба- ченням: зизом здебільшого дивилися вони на спра- ву, якою клопотався Тимошенко з друзями. Тому не випадково з голосу генерального секретаря ВУО Степана Скрипника було прийнято «Декларацію про політичне і економічне становище українсько- го населення на Волині».

Такого досі чинним урядовцям не доводилося ще читати:

Позбавлення самоуряду громадського характе- ру зводить нанівець можливість налагодження цілої низки справ;

Українці не в силі спокійно спостерігати, як ни- щаться їхні права, як зневажається їхня гідність і на- ціональна свідомість…

Вже намір був декларацію в своїй пресі видруку- вати, але воєводські чини застерегли:

Спробуйте – ваше видання буде конфісковане невідкладно.

Сергій Прокопович довго вагався – відсилати Де- кларацію в усі первинні організації об’єднання чи ні: зимна вельми насувалась політична погода.

Врешті Степан Скрипник не витримав, з протес- том виступив:

Я не можу брати на себе вину за сліпий послух адміністрації, чим з квітня грішить Сергій Тимо- шенко…



Отакої, гірчило на душі Сергію Прокоповичу, вперше за всі роки хай і не обізвали тебе боягу- зом, але все ж… Ти гадав, що при цьому житті вель- ми вдумливо чинити належить, по лезу весь час іти, аби не зірватися – заняття дещо складніше навіть від усталеного артистизму канатохідця, коли й вітер може катастрофічно тебе похилити туди, де безодня і чорна смерть… А може, й справді ти постарів, втра- тив почуття міри ризику, якщо таке тільки існує на світі, хай би інші взялися за цього невдячного плуга? На засіданні Української парламентської репре-

зентації його виступ цього разу був найкоротшим:

Я подаю у відставку з голови ВУО…

Довга й наче електрикою наповнена тиша, десь за вікном пискнув на розвороті трамвай, а врешті всі озвалися майже відразу.



----- 21


П ромиготять роки, мов раптовий вітер з ше- лестом прогорне сторінки розкритої книги,

і Степан Прокопович з неабияким інтересом пере- читуватиме чернетки своїх давніх листів до Воло- димира Вернадського. Читатиме так, мов то було зовсім чуже життя, в якому ж до того щось можна змінити та відредагувати...

«15 липня 1922 р.

303 Harrison Building

15 th Market street. Philadelphia USA Дорогий Володимире Івановичу!

Вельми радий Вашій поштовій листівці і споді- ваюся отримати від Вас ширшого і детальнішого листа, де Ви б оповіли, що діялося у Вас в останні роки, якою сьогодні є Росія і російська наука. Ви пи- шете, що наукова робота іде. Та я не уявляю, щоб вона могла йти успішно, коли люди помирають від голоду і живуть в неопалювальних приміщеннях. Що стосується мене, то я кожен день дякую долі моїй та удачі. Мені вдалося і самому виїхати, і ви- везти свою сім’ю. Життя в Югославії мені дуже сподобалося. Загреб – прекрасне місто з хорошою бібліотекою і мальовничими околицями. Я та всі мої – превеликі прихильники природи, і для нас було неабияким задоволенням пішки подорожува- ти околицями.

Зараз я починаю нове життя. Три тижні живу в Філадельфії. Служу в Vibration Specialty C, де за- ймаюся застосуванням моїх знань в галузі механіки



і теорії пружності саме для вирішення практич- них завдань, найпершим чином пов’язаних з будів- ництвом військового флоту. Питання ці мене за- вше цікавили, і я поринув у роботу з головою. Хоча після милого Загребу і його неповторних околиць тут мені видалося спочатку не вельми затишно, та я зважився випробувати свої сили на новому поприщі. Через місяць перевезу сюди свою сім’ю і почнемо американське життя. Люди, з якими зу- стрічаюся, мені подобаються. Немає вузького «на- ціоналізму», з яким Ви повсюдно зустрічаєтеся в Європі і який особливо неприємним був для мене в маленьких слoв’янських країнах, на зразок Югосла- вії або Чехословакії. В Югославії навіть слово «Уні- верситет» переінакшили в Sveuciliste. З наукою в моїй царині тут слабувато, але я дивлюся на мій нинішній стан як на перехідний. Як тільки утвер- джуся в мові – постараюся повернутися до науко- во-педагогічної діяльності. Будь ласка, напишіть, чому Ви себе обмежуєте 5 місяцями і не залишаєте- ся в Європі на більш тривалий час. За 5 місяців Ви ж книги свої не зможете видати. Виїжджати ж назад, не завершивши свою капітальну працю, – немож- ливо. Прошу передати вітання Вашій дружині.

Ваш С. Тимошенко»

«22 грудня 1922 р.

Дорогий Володимире Івановичу, щиро вітаю Вас зі святами і бажаю всього найліпшого в році, що на- ступає. Як було б гарно, коли б Ви здійснили Вашу пропозицію про переселення в Америку. Тут же у Вас є чимало знайомих, американських знайомих, і з їх поміччю Ви напевне легко могли б влаштува- тися. Адже тут велика бідота з науковими сила-



ми. Зовсім не те, що в Західній Європі, де в нинішні часи працівник науки опиняється цілковито за- йвим. Про можливість Вашого влаштування тут я говорив з Вашим давнім знайомим Михайлом Михайловичем Карповичем (він служить у кон- торі Бахметьєва Rector Str. New York). Він вельми просив передати свій уклін. М. М. весь час служив у Бахметьєва, має чималенько знайомих, і я його просив дізнатися все, що могло би становити ін- терес у зв’язку з Вашою пропозицією стосовно Америки. З отриманих довідок випливає, що на- чебто влаштування в одному з університетів має більші складнощі, аніж, для прикладу, отримання служби в Carnegiе Institution. Та якщо у Вас в уні- верситетах є особисті знайомства, то це міняє цілковито справу. Мені видається, ні в жодній країні знайомства і зв’язки не грають такої ве- личезної ролі, як тут. Я досі ще задоволений своєю роботою, та не полишаю задумок повернутися до педагогічної діяльності. Як тільки ліпше освою мову та глибше ознайомлюся з тутешніми поряд- ками – почну клопотати про професуру. Зараз до- волі часто отримую листи з Росії і чим далі, тим більше зміцнююся в думці, що напевне не доведеть- ся повертатися додому – надто вже похмурі ві- сті доходять. Все зруйновано, і ті крихти науки, що залишилися, цілковито не відповідають укладу отого нинішнього російського життя і поступово можуть щезнути зовсім.

Між іншим, недавно отримав листа від одно- го з моїх колишніх учнів – прекрасного праців- ника. Просить розшукати книги: Whitehead and Russel, Principia Mathematika, Cambr. Univ. 2/ Boole

G. Su Investigation of the laws of Thought  (London,



Cаmbridge, Macmillan and C). Тут знайти ці книги нереально. Можливо, щось вдіяти вдасться з поміч- чю французьких чи англійських професорів? Книги можна було б подарувати Путєйській бібліотеці, де мій знайомий числиться викладачем.

Ваш С. Тимошенко»

«303, Harrison Bldg. Philadelphia, Pa. USA 7 th of March, 1923

Дорогий Володимире Івановичу.

Зараз отримав Вашого листа від 18.ІІ. Я про- довжую служити на попередньому місці і поки не маю стосунку до тутешньої науки. Чим пильніше придивляюся, тим більше переконуюся, що наука тут не в великій пошані. Професорська платня не перевищує зарібок залізничного машиніста, а кло- потів у професора стільки, що важко їх поєднувати із науковою роботою. Довелося з одного питання виконати кілька дослідів у фізичному інституті тутешнього університету. Інститут жалюгід- ний – дерев’яний будиночок, бідняцьки обладнаний. Професор не тільки всі приготовлення та приспо- соблення зробив власноручно, навіть коли для дослі- ду потребувалася залізна балка, то особисто пішов у відповідний магазин, купив балку і притарабанив її по місту на власних плечах. Як бачите, в інсти- туті зовсім немає потрібного нижчого персоналу. Проникнути в місцеве академічне коло мені досі ще не вдалося, та це й не просто, особливо як узяти до уваги моє недостатнє знання мови. Стосовно двох книг, про які я писав Вам, нічого додатково сказати



не можу. Я цих книг не знаю. Тут знайти їх не зміг. Назви, як мені їх написали, я Вам повідомив. Тут, судячи з усього, прохання росіян про книги всім уже набридли. Я пробував було дістати деякі журнали для Києва і Петербурга, але в усіх місцях мені відпо- відали, що багато пожертвували вже екземплярів, тож більше дарувати не в силі.

Що стосується умов життя в Філадельфії – можу повідомити наступне: я живу тут з дружи- ною і дітьми. На харчування доводиться витрача- ти 15–20 доларів на тиждень. Стільки ж потрібно платити за квартиру. Для найскромнішого існу- вання належить мати річний заробіток тисяч зо три доларів. Аби купляти книги і мати можливість відпочити влітку – треба одержувати платню щонайменше 4000 доларів на рік. Нам ведеться тут ще нічого. Американський клімат непоганий. Чи не знаєте Ви когось в Harvard’e? Думаю спробувати знайти там якісь наукові заняття. Передайте моє вітання Вашим.

Ваш С. Тимошенко

Чи не змогли б Ви порекомендувати мене комусь у Carnegie Institution? Я гадаю, що цей заклад міг би допомогти видати англійською мовою мою книгу про теорію пружності».

«Westinhouse Electric Research Dept.

East Pittsburgh, Pa.

Дорогий Володимире Івановичу,

я покинув Філадельфію і вже три місяці пра- цюю в Westinhous’a. У зв’язку з виробництвом електричних локомотивів і крупних електричних



машин виникає низка цілковито нових питань ме- ханіки і питань міцності. Я тепер захопився цією роботою і на якийсь час забув, що живу в дикій країні. Моя донька називає своїх друзів по акаде- мії добре вдягнутими дикунами і, на мій глузд, то справедливо. Я працюю в Research Dept. Видавало- ся б, мала бути інтелігентна публіка з наукови- ми інтересами – нічого схожого досі не бачив. Мій найближчий сусід – молодий інженер – вдень заді- яний в лабораторії, а вночі грає на трубі в якомусь танцювальному закладі, аби подвоїти свій заро- біток і витратити загорьоване на дорогий авто- мобіль. Звичайно, за такого способу життя ніяких наукових інтересів тут немає. Був у тутешньому політехнікумі, познайомився з деканом механіч- ного відділення, – всі його інтереси на заводі, де перебуває він консультантом, тож йому ніколи сповна віддаватися заняттям; і ось справу колега вирішує цілком по-американськи. Він найняв за- мість себе одного молодого чоловіка, і той тепер викладає. І все це помимо Ради. Бібліотека Карнегі справляє жалюгідне враження – маса грошей по- трачена на мармур та золоті прикраси, а в бібліо- теці нічого немає. Я не зміг знайти найголовніших книг зі своєї спеціальності. Жодного європейського журналу з математики! Взагалі, щодо літерату- ри, особливо німецької, тут помітно гірше, аніж в Загребі. Я собі уявляв, що тут можна чомусь по- вчитися в справі організації лабораторії. Однак лабораторії з моєї спеціальності справляють най- жалюгідніше враження – тут поняття не мають про точні вимірювальні прилади. Неможливо по- рівняти ці лабораторії ні з Петербургом, ні з Ки- євом, ні навіть із Загребом. Все, що тут робиться,



робиться іноземцями. У краще оснащеній май- стерні Westinhous’a 80% робітників із централь- ної Європи. У Пітсбурзькому технічному районі серед відповідальних інженерів іноземців понад половини. Американці надають перевагу торгівлі продуктами та організації масового виробництва – в цьому вони справді досягли успіхів. А для мене тут вельми втішною є можливість проводити досліди в широкому масштабі. Вони не жмуться в витра- тах, якщо думають, що ці досліди знайдуть ко- лись практичне застосування.

Стосовно організації дослідів, я ніколи не був ще в такому доброму становищі. Всі потрібні прила- ди та інструменти купляють без заперечень! До росіян (але не євреїв з Росії) ставлення дуже добре. До євреїв ставляться з більшою підозрою. Адже се- ред шпигунів, а тепер більшовицьких агітаторів, 100% євреїв. Серед організаторів підпільної тор- гівлі спиртним 80%. Величезний процент євреїв серед злочинців, організаторів фіктивних підпри- ємств, підроблювачів чеків та грошей. Американці стараються убезпечити себе від євреїв встанов- ленням норми для вихідців зі Східної Європи, хоча це не досягає цілі. Зі мною в Гамбурзі при посад- ці на пароплав попутники пред’являли паспорти тринадцяти різних держав, але я не помилюся, якщо скажу, що 95% з них – євреї з Росії з фальши- вими документами.

Антисемітизм тут такий, якого не доводилося бачити в Європі.

Ви пишете, що збираєтеся в Росію. Але не- вже там становище настільки змінилося, що буде можливість працювати в науці? У мене від остан- ніх років перебування в Росії лишилися настільки



важкі спомини, тож не думаю, аби в найближчі часи заманулося вертатися на батьківщину. Чи знаєте Ви, що тут, в Пітсбурзі, російський пале- онтолог Толмачов? Він у музеї Carnegiе. М.б. Через нього можна дізнатися що-небудь стосовно мож- ливості влаштування в Америці?

Будь ласка, передавайте моє вітання Наталії Єгорівні.

Щиро Ваш С. Тимошенко»

«7716 Brashear St. Pittsburgh. Pa. 29 січня 1925

Дорогий Володимире Івановичу.

Зараз від Н. П. Рашевського дізнався Вашу нову адресу, дізнався, що Ви весь час працювали у Фран- ції і не поверталися в Росію. Я вже близько двох ро- ків служу в Research Dept. Westinhouse’a. Як не спів- падають всі ці заклади з тими фантазіями, які я мав колись стосовно американських наукових ін- ституцій! Ніякої науки і ніякого Research’a тут немає! У крайньому разі в моїй галузі це справжня пустеля, і тутешні лабораторії ні з російськими, ні з Загребом навіть порівняти не можна. Диво- вижна країна! Живуть люди в матеріальному до- статку і обходяться без газети, без театру, без пристойного книжкового магазину, без бібліотек! Щоби дістати поважну наукову книгу, треба пи- сати в Європу. Така бібліотека, як Carnegіе, на яку вгатили чималенько коштів, не має жодного мате- матичного журналу з Європи! Наукова літерату- ра французькою і німецькою мовами майже відсут- ня! Для мене залишається загадкою, як при такому



науковому і технічному невігластві країна процві- тає! Весь час витрачається на роботу на заводі. Ніколи думати, ніколи займатися наукою, і я від- чуваю, що ще рік-два такого животіння – і я втра- чу зв’язок з науковим життям Європи. Люди, яких судилося тут зустрічати, мало схожі на наших. По завершенню заводської праці більш старанні про- довжують роботу вдома, все лагодять і фарбують власними руками і дуже люблять фізичну працю. Менш старанні тратять час на автомобільні про- гулянки та кінематограф. Більше нічого тут не- має. Я не уявляю, як до цієї країни можна звикнути. Важко позбутися відчуття, що життя тут якесь несправжнє і люди тут тимчасово зібралися, щоб заробити грошей і собі піти.

Вельми радий буду, якщо знайдете хвильку і на- пишете про Ваше життя у Франції та про Ваші наукові роботи. Що нового чути з Росії? Влітку зустрічав петербурзьких  математиків  на з’їзді в Торонто. За розповідями, живеться їм вельми жахливо.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

«7716 Brashear St. Pitsburgh. Pa. 14 березня 1925 р.

Дорогий Володимире Івановичу, дякую Вам за листа і за надіслану статтю. Тут, в Америці, по- стійно доводиться зустрічати висловлену Вами думку, що в загальному розподілі продуктів люд- ської праці інтелектуальний працівник отримує непропорційно малу долю. Капіталісти, з одного боку, і робітники – з іншого, отримують, дякую- чи своїй організованості та грубим методам дій,



більше, аніж вони насправді вартують. Особливо печально, що доля робітників зависока. В Америці чітко видно, як поліпшення матеріального добро- буту робітника не супроводжується відповідним підвищенням духовних запитів. Духовно – це ди- кун, хоча він має автомобіль і живе у затишному домі. За тутешніми газетами і повною відсут- ністю інтересів до книг вельми видно, яке убоге життя цих людей. Значна частина їх заробітків розтринькується. Капіталісти в кращих умовах – оскільки їх прибуток йде на подальше накопичен- ня капіталу та для збільшення матеріальної по- туги країни.

Становище вченого чи університетського про- фесора вельми незавидне, і я не подивуюся, чому тут наука не процвітає. Я починаю думати, що демократичний лад є цілковито неприйнятним для розвою наук та мистецтв, – для цього деспо- тичний режим, ймовірно, навіть кращий (бачите, як мало залишається від російського радикалізму при зустрічі з американською дійсністю). Бачив улітку академіка Стеклова на з’їзді в Торонто. Визначний вчений, який, видавалося, міг би бути цілком незалежним, а ось «слугує» більшовикам. Як його послухати, то більшовицький лад ніяк не гір- ший від царського режиму, бо й тоді бували обшу- ки, бували гоніння на студентів, шпигуноманія, і тепер те ж саме коїться. А я звик тепер вважати, що зовсім не «те саме», що в 1000 разів гірше. Про Дзержинського говорить Стеклов як про твердого правителя, а не як про ката.

Ось ця готовність росіянина «слугувати» і є ймовірна причина сили більшовиків. Достатньо мати купку нахаб – і всі готові їм підкорятися.



Я цікавлюся зараз також єврейським питан- ням. Через них ми, росіяни, тут в Америці, опи- няємося вельми у невигідному становищі. Адже до війни майже вся еміграція із Росії, що залиши- лася в містах, була єврейською. Вони зажили собі тут поганої слави, через них частково була про- ведена іміграційна реформа закону, що став тя- гарем для росіян. Антисемітизм тут розвивався доволі швидко, і я думаю, зараз Америка в цьому не поступиться Європі. Як це питання постав- лене у Франції? Передайте моє сердечне вітання дружині.

Ваш С. Тимошенко»

«17 липня 1928, Подєбради

Дорогий Володимире Івановичу, пишу Вам з Праги. Вчора бачився з сином П. І. Новгородце- ва, розмовляв про його плани. Мені здається, що він зможе влаштуватися в Америці, якщо йому вдасться отримати візу. Я домовився з ним, що по його поверненні в Америку буду говорити з адмі- ністрацією Westinghouse’C і гадаю, що все якось влаштується. Умови моєї роботи в Америці значно поліпшилися. Я тепер лише один раз в місяць бу- ваю на заводі. Всю решту часу в університеті. Я маю кафедру Research Professor’a і тому вільний від загальнообов’язкових занять зі студентами. Весь час можна витрачати на власну наукову ро- боту і на заняття з докторантами.

В Європі зараз цікавився дослідницькими за- кладами з прикладної механіки. Німеччина успішно вирізняється новими роботами і новими інститутами. У французів, як і раніше, нема що побачити.



Наші плани з’їхатися всім разом у Празі – не здійснилися. Все псує тяганина Вашої влади. Бать- кові все обіцяли дати паспорт і тягнули так довго з цим, що термін давно минув, і ось ми, зібравшись у Празі зі всіх кінців світу, знову роз’їжджаємося, не побачившись з батьком. Йому зараз 82 роки, і цілковито не втямлю, навіщо було його затриму- вати: зрозуміло, що ніякої небезпеки для радян- ського ладу він не становить. У 1930 році, якщо все складатиметься благополучно, збираюся побува- ти на математичному з’їзді в Стокгольмі, і якщо умови в Росії будуть більш-менш терпимими для подорожі, то постараюся пoбувати в Петербур- зі, Москві та Києві.

У найближчий рік маю намір зайнятися орга- нізацією інституту прикладної механіки при Мічиганському університеті. Планів багато – не знаю, які з них вдасться здійснити.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»



----- 22


С ергій Прокопович вимовив ті слова без най- меншого присмаку помсти, без злоби і  при-

мітивної втіхи когось настрахати:

Панове, я прошу прийняти мою відставку з по- сади голови Волинського українського об’єднання.

На душі було в Тимошенка, як у казанку неуваж- ної господині, що поставила той казанок на вогонь і забула про нього, лиш накип в остатку лишився; схоже, зараз він почувався: все викіпило, тільки вто- ма на денці.

На засіданні української парламентської репре- зентації польського Сейму настала тиша, непри- стойно довга й занудна.

Так не годиться, – першим озвався Степан Скрипник, той самий парламентар, який щойно на- сідав найбільш на Сергія Прокоповича, навіть кинув слова, які нестерпно будь-кому заперчили б:

Я не можу брати на себе вину за тактику сліпого послуху адміністраційній владі, яку з квітня прово- дить Сергій Тимошенко…

Ні, його не перепрошували, не пробували якось укоськати, йому нагадали, чого гуртом надбали цим товариством та аж ніяк не численною тутешньою небайдужою інтелігенцією.

Це не вчинок – відставка, – не збирався вспо- коювати також посол Микита Бура. – За дещицю зробленого не соромно нам, але шмат який ще по- переду…

Мова зайшла, що не помилилися, створивши Український кредитовий банк у Луцьку, бо ж тепер селянинові  легше  буде  якусь  молотарку  придбати,



відновлене Товариство імені митрополита Петра Могили повертає мову споконвічну люду цього у богослужіння,  своє  роблять  «Просвітянські хати»,

«Рідні хати», «Народні хори», але конча потреба викурити з тих «хат» гнилий дух угодовства…

Не приймається відставка, – ухвала репрезента- ції була в один голос.

Того дня, приплентавшись нарешті додому, Тимошенко, завше акуратний та  вимогливий  до себе, швидше педант, плюхнувся на ліжко нероздяг- неним і довго навіть світла вмикати йому не хотіло- ся. Вже збігло таки часу, відколи на установчих збо- рах голосами 151 делегата Товариство імені Петра Могили приймало заготовлену ним  декларацію:

Православна віра була вірою наших батьків і прадідів. Була вона для нас завжди близькою, рід- ною, бо перебував у ній дух живий. Нею жила душа народна, бо підсилювала вона у вірі братів немічних, несла поміч убогим і слабим по богадільнях і шпи- талях, давала світло науки школам і будувала церкви Божі, краса котрих і величність у них служб Божих ушляхетнювали людські душі…

І таки не лінувався він, аби отой «дух живий» уберегти і примножити. Зводилися церкви за його проектами на Волині і в Галичині, зорганізували видання журналу «За соборність», а ще релігійно- громадський часопис «Шлях», видано багацько ду- ховної літератури українською мовою, при тім числі молитовники, партитури. Їх потребували не тіль- ки парафії волинські чи сусідніх воєводств, чимало книг надсилалося за океан, до Сполучених Штатів та Канади. Натомість звідти надходили  прохан- ня ще «прислати їм Акафіст, Апостола, Євангелію, Октіохон, Мінею Святочну, Тріод»… Теплого листа



пошта принесла від Глави Української православної церкви в Америці архієпископа Івана Теодоровича, в якому він сердечно дякує за велику справу. Старан- нями управи Товариства імені Петра Могили запо- чатковано реформи духовних шкіл, закладено осно- ви ліцеїв у Кременці і Вільно, для малописьменних і неписьменних у краї створено тримісячні курси, на яких безоплатно вчили писати, читати, рахувати, ви- ступали з лекціями з релігійних і не тільки тем. Хоч не вельми вже багацькою була скарбниця Товари- ства, та все ж надавали допомогу українській гімназії в Луцьку та Музеєві Визвольної боротьби у Празі, а ще немічним, бідним та хворим…

Так-то воно так, напливали думки, може, й справ- ді часу не марнували, але ж он ще скільки попереду незробленого, невідкладного, до якого інколи неві- домо з якого й підступитися боку… Відразу по Сві- товій війні польська влада закрила сто одинадцять православних церков, ще півтори сотні перетворе- но на костьоли, а всього тільки з двадцять четверто- го року відібрано півтисячі храмів та двадцять тисяч гектарів церковних земель, на яких загосподарював прийшлий здебільшого люд, направлені в край осад- ники.

Це ж треба було дожитися, щоб на Волині зали- шилося в один час лише чотири українські школи, коли навіть чехи тутешні мали тоді п’ятнадцять на- ціональних шкіл, росіяни – п’ять, євреї – п’ятдесят сім, німці – шістдесят шість, а винятково польських було шістсот шістнадцять...

Сергій Прокопович ще пробував Сейм совістити:

– У краї, півторамільйонному краї, немає жодної гімназії з українською мовою навчання. Три гімназії в Луцьку, Рівному й Кременці – то приватні, їх люди



утримують на кревні свої, тож де їхні податки? – він говорив перед байдужою цілковито залою, де хіба одні стенографісти, поскрипуючи поспішно пера- ми, уважно мусили слухати його.

Багато нашої молоді залишається поза школою, – відлунням чулося у сенаті, де такий же настирний сенатор Маслов рвав голос у законодавчій пустелі.

А недержавні оті – рішуче замало...

Марно, марно вкотре нагадувати, що будинок Рівненської гімназії забрав повітовий сеймик: обі- цянка-цяцянка лунала спорудити натомість нову будівлю, але на справу таку ваги не найпершої, звіс- но, коштів забракне.

Непереливки велося гімназії в Луцьку – викупити ділянку землі й будинок забракло сили.

Гімназії загрожує конфіскація, – лунало на зі- браннях громади. – Товариство імені Лесі Українки розсилає підписні листи, уклінно просимо всіх під- тримати наш осередок освіти й культури.

Найстаріша гімназія в Кременці хиріла-хиріла і врешті почила у  Бозі...

Сергій Прокопович не зчувся, як задрімав, а про- кинувся вже під досвіток, коли змерз доволі при- стойно: диво дивнеє, хоча з холоду його злегка тряс- ло, та десь начисто вивітрився кислий вчорашній настрій, ясною була голова і тіло пружним, до дії готовим.



----- 23


У Володимира Прокоповича було таке відчут- тя, якби негадана буря, аж шибки дзвеніли, з тріском вікно відчинила і пішла гуляти кімнатою, те- ліпаючи та тріпаючи шторами, перекидаючи зі зліс- тю та колошкаючи все, що здужала. Після стількох переїздів – двічі переїхати як раз погоріти – врешті настало благословенне розмірене життя: вже ко- трий рік він викладає економічні науки в Мічиган- ському університеті. І раптом на порозі посланці  з

високих кабінетів у Вашингтоні:

– Вам пропонують стати науковим  радником із сільського господарства, економістом в уряді Рузвельта.

«Дайте мені спокій», – найпростіше було б від- казати – і не осудив би ніхто, не переговорив, тим паче не винуватив. Київ і Петербург, Фергана, Па- риж і Відень, Подєбради і Прага, і ось нарешті Енн- Арбор, де розташований Мічиганський університет, тепер у Вашингтон переїжджай, – милі мої візи- тери, людина не м’ячик, якого перекочувати та копати можна все життя.

Але… Але над всією країною, і не тільки Сполуче- ними Штатами, мов колись у Туркестані пилова буря, де вивчати судилося Тимошенкові можливості роз- витку бавовняного промислу, кружляла лиховісна, не- очікувана і незнана досі економічна криза. Нестримно котилася вниз промисловість, за рік попередній грим- нувши майже вдвічі, а фермери, обвітрені і загорілі, що, видавалося, витриваліші за худібку їхню, за місяці тепер жебраками ставали і безперервними потоками мільйонними брели шукати зарібку.



Володимр Прокопович розумів,  чому  урядов- ці спинили вибір саме на ньому. До поважного ви- кладацького стажу професора додавалися наукові роботи з економіки, писані різними мовами і ви- знані в різних країнах: L’Ukraine et la Russie dans leurs rapports conomiques, 1919; Картелі і трести: модерні форми організації промисловості, 1923; Світове господарство, 1924; Ukraine  und Russland in Ihren gegenseitigen wirtschaftlichen Beziehungen (Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin, 1928; Danub Basin as a producer and exporter of wheat, 1930; Agricultural Russia and the wheat problem, 1932. А ще було дослідження зер- нового ринку в Дунайських країнах, об’ємна праця про роль сільськогосподарських коливань у ділово- му циклі, дослідження взаємозв’язку між динамікою цін на сільгосппродукцію і вироби промисловості, аналіз особливостей міжнародної торгівлі між про- мислово розвиненими і аграрними країнами. Фа- хівці розуміли, який потребувався колосальний ма- теріал «перелопатити» про стан цін виробництва, торгові  контакти,  скільки  мозолів  нажити  від тої

«лопати», аби пересипати й перевіяти розкидану по світах статистику…

То окреме лише з його наукового ужинку, най- більш цитоване в пресі і на яке найчастіше зустрі- нути можна було посилання іншого вченого люду.

І Володимир Прокопович, несподівано навіть для себе, згоду дає на пропозицію візитерів із Вашингтона. На щастя, «у мізковому тресті» Рузвельта, як охрестили майже відразу команду цього президента, народ підібрався непересічний, башковитий, такий, як Адолф Оганес Берлі. З цим науковцем Володими- ру Прокоповичу доводилося ще коли зустрічатися у



Парижі, на пам’ятній мирній конференції, де Берлі представляв економічні питання Сполучених Шта- тів, згодом випадало спілкуватися вже як з виклада- чем Колумбійського університету.

Вони починали роботу, як починають будівлю серед чистого поля, де немає прихистку від колючо- го вітру чи пекучого сонця. Лихо таке людей спітка- ло вперше, не було подібної кризи у світі досі, тож і

«рецепта» на ліки не існувало. Щоправда, вже зго- дом виплило, що весь план реформ вміщався у Руз- вельта в невеличкому «захалявному», зашмуляному і затертому записничку – з тих записів і починали.

То були роки, які ніяк не зітруться у споминах, роки, за які однаково міг Володимир Прокопович картати себе і так само пишатися: суперечки до піз- нього вечора, нерідко і до світання. Досі знали люди лише нестачу їжі чи іншого вжитку, а тут лихо при- йшло від перевиробництва.

Не один поважний державний діяч за голову брався, коли настав час виконувати    рекомендації

«мізкового тресту»: за рік посіви пшениці скороти- ли на сім з половиною мільйонів акрів, під плуг піш- ло, під плач і голосіння фермерів, десять мільйонів акрів дозрілого вже бавовнику. Не знала досі  істо- рія, щоби держава закупила і знищила понад шість мільйонів свиней та вісім мільйонів голів худоби, – і ще чимало відбувалось такого, чого ніхто і ніколи не пробував чинити. Водночас новостворена Ад- міністрація регулювання сільського господарства, яку здебільшого іменували просто  ААА,  розроби- ла механізм рефінансування фермерських боргів, які перед початком роботи Тимошенка в урядовій структурі сягали дванадцяти мільярдів тодішніх, не- співмірно  ваговитіших доларів.



Так уже в житті ведеться, що певну хворобу здо- лати можуть лиш певні ліки, але ще не факт, що вони не нашкодять десь в іншому тілі. Непереливки ве- лося дрібному фермерові, попри урядові старання, пільговими кредитами користались переважно під- приємства, які не мали великих боргів, чий продукт найконкурентніший. І скрипів зубами бувалий фер- мер, а то й витирав незнану досі сльозу, коли під ви- стук аукціонного молотка його нагорьоване пливло невідворотно  й назавше.

Ті роки так густо все перемішали – і біль, і втіху, розчарування і радість. Коли полишав Володимир Прокопович працю в уряді, то доходи фермерів у тому пам’ятному 1936 році в середньому підвищи- лися наполовину.

І все ж, розходячись, учасники «мізкового трес- ту» мали всі підстави з почуттям тихого вдово- лення потиснути один одному руки. Їхні дороги розійшлися в різні боки. Давній знайомий Адолф Оганес Берлі пішов далі урядовою стезею, ставши одним з найближчих радників Рузвельта, згодом по- мічником Державного секретаря, займав інші високі пости в Державному департаменті, а вже потім по- їхав послом у Бразилію. А Володимир Прокопович облюбував собі Стенфордський університет, ще й одночасно викладаючи в Інституті харчування.



----- 24


В ін ніколи не думав, що судитиметься йому ще раз зустрітися із Загірняком: лиха віхола, що

час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти- сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі й неоглядними; таких істот, як оця, думалося Сергію Прокоповичу, мала б та віхола знести у провалля якесь, і щоб там вони щезли в глухій темені, вічній та непроглядній.

Тим не менш вперся у нього зараз погляд Загірня- ка, живого-живісінького, парсуною власною, – хоча холодом звичним і непроминущим скутий, проте погляд той сповнений був чи то пересмішки їдкої, чи нахабного кепкування.

Сергій Прокопович як посол парламенту поль- ського не вважав для себе занизьким зайти до ко- менданта рядового постерунку і зажадати пояснень: за що похапала вчора польська поліція безневинних людей та чинить над ними знущання і кпини? В теці у нього вже лежав документ на ім’я воєводи, та все ж вважав він за потрібне своїми очима на свавільни- ків подивитися та все з’ясувати. Але принципово не титулом посла підписався, а очільником української організації:

«Доповідна записка голови Волинського україн- ського об’єднання С. Тимошенка для волинського воєводи Генрика Юзевського про неправомірні дії службовців щодо членів ВУО

У зв’язку з виступами на крайовому з’їзді Волин- ського українського об’єднання, у яких зазначено, що в їхньому розпорядженні є факти про неправо-



мірні дії поліції, які були в Костопільському повіті, маю честь запропонувати саме ці факти.

На адресу «Просвіти» поштою була вислана по- силка з нелегальною літературою та підбурливими інструкціями, при чому поштовий штемпель на конверті підроблений. Цю посилку з «Просвіти» негайно віднесли до поліції, де вимагали скласти протокол. Колишній управитель тамтешнього ма- єтку п. Мечислав Куницький заявив, що надіслання пакунку було справою коменданта постерунку п. Загірняка, який відверто зізнався п.   Куницькому.

Крім цього, за декілька днів до крайового з’їзду до постерунку поліції були викликані хористки з хору

«Просвітянська хата», де їм було заявлено, що вони звинувачуються у проституції і поширенні венерич- них хвороб, а тому мають з’явитися до повітового лікаря для перевірки…

Не чекали на зустріч таку? – важкувато було на- віть визначити відразу, чого більше таїлося в очах Загірняка – торжества чи сарказму.

То кому ж ви служите врешті: більшовикам, українцям чи польській державі? Чи за поштові про- вокації гонорар окремий? – по довгій доволі паузі взяв себе в руки Сергій Прокопович.

Загірняк усміхнувся пам’ятним усміхом упіврота і собі сперш помовчав.

Хто більше платить, – згасив  посмішку, мов на неї злегка дмухнув. – А що від мене ще треба? Я їсти хочу, і сім’я моя теж бодай скибку чорного хлі- ба хоче мати в руці. І плювати мені, що хтось обізве

«перекинчиком» або «зрадником», я такий, як усі, бо доля у цього краю така. Може, забув, що сюди на- бігали татари, турки його воювали, шведське поле Карла ще пам’ятають, француз на Москву йшов цим



боком, витоптували його три імперії, зовсім недав- но, у Світову минулу.

Йому було якось некомфортно дивитися знизу вгору в очі високому на зріст Тимошенкові, він не- спішно встав, хоч все ще доводилося піднімати го- лову:

А ви, патріоте задрипаний? Наслужив уже че- хам? Сюди впідбіги причвалав, поспіхом громадян- ство польське прийнявши? Аякже, нетямкуватого волиняка одурити нескладно, в посли Сейму про- пхатися – зарібок тут ого-го…

Аби не зірватися, промайнуло в Сергія Прокопо- вича мимохіть. Зрештою, гарячкуватим він не вдав- ся від роду, мало того, як хтось чимдуж кип’ятився, тим він ставав спокійнішим. Хай балакає собі цей перекинчик чи потрійний агент, в чому тепер не мав найменшого сумніву, нема чого тобі соромитися за празькі роки. Там виросли інженери, там вбилися в пір’я непересічні митці, там, зрештою, була довіра та розуміння колег, бо ж не випадково обирали його ректором Української господарської академії у най- тяжчі роки – і не його вина, що Академія поступо- во згасала, бо й кошти зміліли, і уряд новий зовсім іншими очима на українство дивився. А на Волині, куди переїхав на запрошення друзів, теж не забрак- не роботи.

Маєте пояснити, навіщо свідомо робили пере- силання з фальшованими штемпелями. Ви ж напе- ред знали, що на безневинних просвітян через цю провокацію кара чекатиме...

Хто би про фальшування базікав? – фуркнув ображено Загірняк. – Чи в мене з пам’яті випало, як перед темним людом селянським дехто клявся фальшиво: «Я боронитиму ваші права і національ-



ну ідентичність!» А той люд тільки за вухом спанте- личено чухав: «Який-бо то пан розумний... Що не скаже слівце, то не зрозумієш». Дядькові ж тому не

«ідентичність» потрібна, а йому було сіяти нічим...

Говори, Климе, коли твоє гине,  а  в  мене вуха не заболять... Свист та й годі, що дядькові байдужі споконвічні корені наші... Дядько втямив усе, коли

24 липня 1935 року Головна управа волинського об’єднання звернулася до люду із закликом «вибра- ти послами людей, відданих ідеї братства, – як поля- ків, так і українців, які б утворили спільну Репрезен- тацію Волині». І от той нетямущий дядько зробив свій вибір: всі п’ять послів-українців були членами об’єднання, і то вони зажадали проводити спеці- альний День Волині в Сеймі й сенаті, порушували справи шкільництва, освіти, церкви. А за тебе про- голосувало, ніколи не забути, 88 678 «дядьків», які почули таки і не відкинули твоє слово...

– Ви будете відповідати за провокації і незаконні арешти, – це єдине, що собі міг дозволити, хоч так вже кортіло, аж засвербіли долоні, ляснути з роз- маху коменданту під вухо та докинути кілька далеко не парламентських слів.

Через два тижні пан Загірняк був увільнений, і тепер комендант колишній, як переказували, генд- лярем заробився: скуповував у поліського «дядька нетямущого» худобу і переганяв у Варшаву. «Дасть Бог, – подумалося Тимошенкові, – що їхні дороги тепер більше ніколи не зійдуться – хай собі хвости бикам крутить надалі…



----- 25


П уті Господні несповідимі – як людини, так, схоже, і книги. На конгресі в Цюрихському політехнічному інституті Степан Прокопович про- бігав очима програму в надії зустріти якесь знайоме ім’я. І ось тобі раз: поруч з його прізвищем в рядку наступному значиться професор М. Т. Губер, з яким

Тимошенко листується хіба з десяток літ.

Карколомні повороти долі цього вченого, як і обставини їхнього знайомства. У Першу світову Губер втрапив біля Перемишля в полон до  росіян, і його вивезли в якийсь табір аж на Волзі. Неспо- дівано Тимошенко отримує листа від незнайомого австрійського полоненого: той пише, що користу- ється нагодою та вчить російську мову, і в цьому має вже певний поступ. Губер просив дозволу переклас- ти польською мовою підручник Тимошенка з опору матеріалів.

З наукової літератури прізвище Губера йому було вже відоме, тож дозвіл такий він надав. То був іс- тинно щасливий початок ходи підручника знаними і незнаними світами, бо книга не тільки на багато літ прижилася у Варшавській політехніці, а й перекла- далася далі іншими мовами, кочувала собі країнами і континентами.

Доволі своєрідно пробивала дорогу в світ у Сте- пана Прокоповича книга англійською мовою. Нею він ще не сповна володів, а тут життя підганяє.... У двадцять восьмому-двадцять дев’ятому навчальному році Тимошенко читав теорію тонких стержнів та пластинок, а ще теорію пружності. Свого матеріалу в нього було предостатньо, от тільки слухачам готу- ватися немає книг. І він вдається тоді до оригінальної



технології: Тимошенко пише чорновики англій- ською, доволі ще кострубатою, а двоє його слухачів, молодих американців, що вже самі викладали, взяли- ся як волонтери правити; потім уже, при передруко- ві на машинці, додатково редагувалося.

Все ладилося якнайліпше, хіба видавець нерви згодом тріпав. Книга в обсязі видалася йому загру- бою, тож без погодження з автором він робить з неї... дві. А те, що виклад обірваний на півдорозі, то для нього звичайнісінький мізер.

Не без пригод торувало собі дорогу в бібліотеки та на книжкові полиці у магазинах видання у Фран- ції. До Степана Прокоповича надіслав листа бель- гійський професор, який вважав за кончу потребу для цієї країни мати французький переклад англій- ської книги про теорію пружності. Дозвіл такий професор отримав. Збіг час, і якось Тимошенко ви- йняв з поштової скриньки листа, в якому професор просив вибачити йому, бо досі не знайшов видавця для книги.

Цілком випадково Степан Прокопович по дорозі на черговий конгрес зустрів у Парижі колишнього свого студента з Київської політехніки, тепер про- сто біженця Гольдмерштейна. Учитель і учень згада- ли часи минулі, і Тимошенко між іншим оповів при- году з бельгійським колегою.

Цього не може бути! – обурювався щиро Гольдмерштейн. – Вони просто не розуміють зна- чення цієї наукової праці...

І, на превеликий подив, книга небавом виходить: курйоз полягав у тому, що книгу благословило у світ видавництво, яке раніше її відхилило.

Чого не здатен був відомий бельгійський про- фесор, – оповідатиме потім братам Степан Проко-



пович пікантну бувальщину, – те під силу виявилося невідомому біженцю з Києва...

В цьому ряду пам’ятних книг на поличці власної бібліотеки Степана Прокоповича стояла ще одна особлива: хоч не він був її автором, та дорога йому однаково.

У тридцять восьмому році він отримав від Това- риства інженерів-механіків запрошення на чергові збори. Організатори навмисне «забули» вказати в запрошенні, що планують бенкет з приводу шістде- сятиліття Тимошенка.

То був славний бенкет, де чимало переговорено, де немов прогорнули десятки сторінок минувшини, такої картатої, як картатим було століття.

– Дозвольте подарувати на згадку цю книгу, – звернулися наприкінці до Тимошенка.

То була поважна книга наукових праць, авторами яких стали його колишні й теперішні учні. Надалі завше видання стояло в одному ряду, що давно пере- стали вміщатися на одній полиці, з книгами самого Степана Прокоповича: Стабильность плит при сжа- тии, Киев: Тип. Кульженко, 1908; Курс сопротивле- ния материалов, Киев: Киевский политехнический институт, 1911; Applied Elasticity, with J. M. Lessells,

D. Van Nostrand Company, 1925; Vibration Problems in  Engineering,  D.  Van  Nostrand  Company», 1st Ed. 1928, 2nd Ed. 1937, 3rd Ed. 1955 (with D. H. Young); Festigkeitprobleme in Maschinenbau, 1928; Stabilit tsprobleme der Elastizitt, 1928; Прикладная теория упругости, 1931; Расчет упругих арок, 1933; Strength of Materials, Part I, Elementary Theory and Problems, D. Van Nostrand Company, 1st Ed. 1930, 2nd Ed. 1940, 3rd Ed. 1955; Strength of Materials, Part II, Advanced Theory and Problems, D. Van  Nostrand



Company, 1st Ed. 1930, 2nd Ed. 1941, 3rd Ed. 1956; Theory of Elasticity , McGraw-Hill  Book Company, 1st Ed. 1934, 2nd Ed. 1951 (with J. N. Goodier); Elements of Strength of Materials, D. Van Nostrand Co., 1st Ed. 1935, 2nd Ed. 1940, 3rd Ed. 1949 (with G.H. MacCullough), 4th Ed. 1962 (with D.H. Young); Theory of Elastic Stability, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1936, 2nd Ed. 1961 (with J. M. Gere); Engineering Mechanics, with D.H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1937, 2nd Ed. 1940, 3rd. Ed. 1951, 4th Ed. 1956; Theory of Plates and Shells , McGraw- Hill Book Company, 1st Ed. 1940, 2nd Ed. 1959   (with

S. Woinowsky-Krieger); Theory of Structures, with  D.

H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1945, 2nd Ed. 1965; Advanced Dynamics, with D. H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1948; History of The Strength of Materials, McGraw-Hill Book Company, 1953; Engineering Education  in  Russia,  McGraw- Hill Book Company, 1959; As I Remember, D. Van Nostrand, 1968, ASIN: B000JOIJ7I; Устойчивость стержней, пластин и оболочек, Москва: Наука, 1971; Mechanics of Materials, with J. M. Gere, 1st edition,

Van Nostrand Company, 1972; Статические и ди- намические проблемы теории упругости, Киев: На- укова думка, 1975...



----- 26


Х олодний метал торкнувся потилиці Сергія Прокоповича так несподівано, що він навіть страху не встиг відчути чи подібного чогось – єдине, що зрозуміти вдалося: то була зброя, карабін чи ав- томат, холодне залізо. А ще миттєва думка змайнула, що навіть поворухнутися йому не слід, бо оте неві- доме за його спиною невідомо ще як вчинити може. Тимошенко лише відчував, як холод металу неспіш- но перетікає у тіло, роблячи його дерев’яним,    не-

згинним і цілковито незрушним.

– Не сподівався я від життя на щастя таке, – озвався за спиною Сергія Прокоповича голос, знайомий і не- знайомий, але з відчутними нотками втіхи і торжества.

«Загірняк», – сам собою явився втомлений здогад. В одну хвильку пропав десь страх, хіба стрімкою злістю вичавлений, і Тимошенко круто  обернувся.

Перед ним справді був Загірняк, іронічно впіврота всміхаючись, він так само тримав автомат наготові.

Вони якийсь час мовчки стояли, один в одного впершись поглядами, незмигними і  ненависними.

Тимошенка в концтабір доля по тому закинула, як німець, що обезсилювався на очах, мобілізував його, шістдесятидворічного, в організацію Тодта. Коли ж одного дня від голоду і перевтоми, як верта- лися ввечері у бараки, Сергій Прокопович втратив свідомість, то розцінили те як спробу втечі і впаку- вали у цей вельми розкішний табір. То про нього на стіл рейхсляйтеру ліг доволі відвертий, як на той час, документ.



«Доповідна записка міністерського радника К. Дорша рейхсляйтеру А. Розенбергу про табір військовополонених і цивільних

Місто Берлін

В таборі для військовополонених, розміром орі- єнтовно, як площа Вільгельмплац, перебуває не- допустимо велика кількість військовополонених і цивільних ув’язнених.

В’язні, загнані в цей простір, ледве можуть во- рушитися і вимушені справляти нужду стоячи, там, де знаходяться.

Військовополонені, проблему харчування яких сумнівно вирішити, живуть по 6–8 днів без їжі, в стані тваринної апатії, вони не мають інших ба- жань, окрім знайти щось їстівне.

Цивільні в’язні у віці від 15 до 50 років харчу- ються винятково завдяки родичам, які з ранку до вечора стоять в чергах у надії на дозвіл передачі. Вночі ті цивільні в’язні, що не мають рідні, напа- дають на тих, хто отримав передачу, аби сило- міць здобути шматок хліба.

З ув’язненими єдиною мовою спілкування не- численної охорони, яка цілодобово несе беззмінну службу, є мова вогнепальної зброї, яку застосову- ють нещадно.

Виправити цей хаотичний стан військова вла- да не може внаслідок величезної потреби в тран- спорті і людях, яких вимагають фронти.

Організація Тодта намагалася застосувати рі- шучих заходів, враховуючи насамперед, що вели- чезну роботу в тилах неможливо виконати тільки з поміччю німецької робочої сили. Окрім того, че- рез знищення в окрузі всіх підприємств, які забез- печували постачання населення, з дня в день  на-



ростає загроза епідемії, яка буде поширюватися нестримно внаслідок великої кількості людської маси у таборі.

З числа цивільних ув’язнених організація Тодта відібрала в порядку експерименту повноцінних у расовому розумінні робітників і успішно викорис- тала їх на найвідповідальніших ділянках. Після цього виправданого досліду планувалося відібра- ти ще близько 200 робітників з метою викорис- тання їх на відновленні доріг.

Відбір ув’язнених повинен відбуватися і надалі задля використання близько 10 тисяч чоловік на будівництві шляхів під керівництвом німецьких інструкторів з організації Тодта. Однак посту- пила заборона відбору цивільних ув’язнених з по- силанням на наказ.

Небезпека цього зрозумілого з військової точки зору наказу полягає в тому, що:

)здійснення програми термінових робіт стає неможливим через нестачу робочої сили;

)сумнівно, що вдасться запобігти жахливому спалаху епідемії.

У зв’язку з цим вважаємо необхідним негайно ви- ділити організації Тодта потрібну кількість ци- вільних ув’язнених для відновлення підприємств, які б забезпечували продуктами, причому відбір має бути обмежений тільки повноцінними в расо- вому розумінні кваліфікованими  робітниками.

Оскільки в найближчому майбутньому про пом’якшення стану чи розподілу ув’язнених по різних таборах не може бути і мови, належить не- гайно ввести суворий карантин у цьому і подібних таборах.

Міністерський радник Дорш  (підпис)».



…З тою ж половинчастою усмішкою низькорос- лий Загірняк у формі охоронця концтабору авто- матною цівкою вперся в шию Сергію Прокоповичу, немов підперти знизу хотів Тимошенка, високого і худезного, що в тичку суху перетворився на табірній брукві.

Я бачив вас в одностроях різних, – блимнув зго- ри вниз Тимошенко. – Але ця форма вам найбільш до лиця.

А мені для тебе зараз навіть кулі шкода, – різко погасив, наче вимикачем, посмішку Загірняк.



----- 27


В есняної днини, вже по війні…

На землю направду пекло зійшло, – так вида- валося Володимиру Прокоповичу, коли продирався він берлінською вулицею крізь завали битої цегли, обламків гармат та рваних шматків заліза, що недав- но були смертоносною зброєю, потрощених возів, які невідь звідки взялися тут, обсмалених автошин та іншого немислимого сміття і непотребу: від кілька- поверхівок після бомбардувань лишилися голі, об- дерті й обчухрані стіни, що нагадували довгі ряди людських скелетів, тут злою силою вишикувані, де- інде з колишніх вікон, а тепер просто роздовбаних снарядами отворів чорними клубами знімався дим; то не пахощі весняних садів пливли міськими вули- цями та провулками, то нудотний запах незахоро- нених трупів стелився понад землею.

Володимир Тимошенко з іншими офіцерами аме- риканської адміністрації блукав передмістям – див- на якась, жаска цікавість штовхала їх, а ще бажання зрозуміти душу людську, зазирнути в ту немислиму глибину падіння її, де в бездні від тої душі лишився лиш гній та сморід.

В американській військовій адміністрації Во- лодимир Прокопович мав зовсім не войовничі обов’язки: як авторитетному економістові йому на- лежало багато чого обрахувати. І все ж війна в нього була не лише за штабним вікном. Набачився різного по тому часові, відколи о другій годині ночі сорок одній хвилині сьомого травня радянський генерал Суслопаров з німецьким Йодлем та американськими



і англійськими воєначальниками підписали капі- туляцію, про що повідомляти було заборонено ще тридцять шість годин, – один тільки неслухняний Ед- вард Кеннеді порушив табу, за що й потурили його з праці… Не вкладалася в голову безцільна людська жорстокість, коли смерть наставала не в шалі бою, зазнавали її часто-густо до війни непричетні – не забути ніколи кімнати, де підлога всипана аркушами з нотними записами, а самого музику, мабуть, заду- шили, губну гармоніку забивши у рот, у горлянку. А ще трапилося йому бачити мінне поле, де, видава- лося, земля ще не вистигла після вибухів: командир радянський, казали, погнав дітлахів німецьких ро- ків дванадцяти чи десяти попереду своїх солдат. Ті дитячі руки та ноги, порозкидані полем, та тіла по- шматовані навіть захоронити не можна було, доки не попораються на полі сапери.

Оповідав товариш, як, продираючись вуличними завалами ще з двома своїми колегами з адміністрації, приспинився, було, біля радянського офіцера, що сидів на уламку бетонної брили, обхопивши руками голову.

Наволоч… Фашистська наволоч, перемать… Всю війну моїм друзям пощастило пройти, а вже он, по війні, отруїли. Я тут зараз тридцять за них німчу- ри покладу, – неголосно бурмотів офіцер, звертаю- чись найпевніш сам до себе.

Троє солдат, хто на боці, хто на спині, поруч ле- жали, і червона калюжа в кожного виднілася біля рота.

Раптом, забачивши американців, з пролому стіни вигулькнув німець, весь в пилюзі, з обличчям у  сажі.

Найн, найн, – крутив випацьканою головою ні- мець. – Зольдат паф-паф…



І вінегретом з англійської та німецької запацька- ний німець, мигами помагаючи, взявся пояснювати, що в цьому будинку в підвалах був склад старих вин і солдати з автоматів стріляли по бочках, а тоді з ці- вок, що струменіли з дірок, похлинаючись, пили те вино: там, показував німець жестами, ще й досі вина по коліна розлито…

І, мовби підтверджуючи правоту замурзаного берлінця, найближчий до офіцера солдат, до тями прийшовши, раптом голосно гикнув і зблювнув темно-червоною рідиною.

То ще комусь щастило, думалося Володимиру Прокоповичу, що нагабався той берлінець, а то б тридцять невинних душ офіцер напевне б поклав, і аби тим обійшлося… Так щастило не всім і не за- вжди: у містечку, вже під Берліном, куди раніше ввійшла радянська частина, яку проте вибив німець через дві доби, але довго не втримав, його в свою чергу вибив підрозділ американський, у тому міс- течку бачити довелося, як виносили з храму жіночі трупи. Туди, як розказували, радянський полковник зігнав кількасот жіноцтва, аби, мовляв, убезпечити. Та солдати ввірвалися в храм, – і почалося, нечуване і немислиме в місці такому, масове зґвалтування. А як вже відступали, було, від німця, поклали автомат- ники всіх підряд, залишилася тільки розіп’ятою ви- сіти молода дівчина, а зліва і справа від неї повішено по німецькому солдатові…

Страждало чи не найбільше цивільне населення. Вже під Берліном колона радянська наздогнала ні- мецьких біженців, що втікали на Захід і не втекли. На возах і пішаком, старі і малі, жінки з сім’ями і по- житками всенькими заважали проходу танків та ар- тилерії, що рвалися до столиці. Ті вози поскидали в



канаву, дітей зі старими нагнали вбік. Менш півго- дини, як жінки з дочками лежали рядком вздовж до- роги і перед кожною в чергу шикувалися чоловіки зі спущеними напоготові штанами; командири сперш шкірили зуби, а згодом і собі чергу займали. Регіт і стогін, гигикання і мольба малоліток помилувати змішувалися з ревом моторів машин; окривавлених жіночок вбік відтягали, а дітей, що без пам’яті кида- лись матерів боронити, на місці пристрілювали.

«Що ж воно з людиною таке сталося в середині століття двадцятого»? – шашелем думка точила... Оповідав Володимиру Прокоповичу  біженець від совітів, земляк, як у сусідньому з Тимошенковим ріднім чернігівському селі німець палив хати, і коли дійшла черга до садиби священика, то й вона запа- лахкотіла. Невідомо, що у розпачі вимовив було свя- щеник тоді, тільки його враз у полум’я штурхонули, а за ним, як зайшлася у крикові жінка священика, то й її, за руки та ноги схопивши, мов колоду пожбури- ли у вогонь… А в іншому селі, оповідав, усіх дівчат зґвалтували, потім у них відібрали одіж, вигнали на площу посеред села і танцювати їм наказали: хто не послухався, того розстріляли.

Помста за помсту вивертає душі, мов старого, на шмаття побитого міллю кожуха, все гидке, відразли- ве та потворне, що таїлося тисячоліттями, враз не- прошеним поміж люду вигулькнуло: мало того, най- ниціше тепер на доблесть претензію заявляє. Невже Творець світ білий нечистому в оренду віддав, невже це може тривати і діятись довго?



----- 28


А втомата Загірняк опускав спроквола, якось знехотя, а згасла, мов вимикачем   електрич-

ним вимкнута, недавня усмішка на його лиці більше не з’являлася.

Ця форма для вас, як рідна, – Сергій Прокопо- вич за останні часи вже перейшов ту межу, на якій вичерпується страх, навпаки, йому навіть праглося, аби швидше все завершилося.

А дзуськи… Не мрій про кулю. Хоч нариватися навіть станеш, – охоронець цвиркнув убік крізь зуби і одним махом за плече автомата закинув. – Ти мені ще потрібен... Хоч пізнувато, та позбиткуюся всмак, зжену оскому.

Загірняк миттєво прикинув, який козир поважний йому дарував випадок: раптом хтось його здасть з по- лонених офіцерів-червоноармійців, з якими, можли- во, контактувати доводилося, тож у Тимошенковій особі в нього тепер правдивий свідок, що він у час Другого зимового походу з більшовиком воював.

Досвітком наступного дня табір, епідемійну бом- бу сповільненої дії, почали на шматки ділити: хрип- ко, може, від ранкової сирості, гарчали вівчарки, покрикували охоронці, слухняними отарами в’язні, здебільшого впідбіги, направлялися до вагонів.

Охоронцем у вагоні Сергія Прокоповича, як слід було сподіватися, виявився Загірняк.

– Подяки я, звісно, не дочекаюся, – на мить він біля Тимошенка спинився. – Ця партія в’язнів іде на поповненя організації Тодта. Не рай, не курорт, не на вечорниці, та все ж...



Знову на круги своя, – мимохіть заперчило.

Їх було кілька разів з об’єкта переганяли на інший об’єкт, доки не осіли вони на будівництві чогось схожого на військове містечко.

Доволі розмаїтий зібрався тут люд, чулася мова, звична то на півострові Піренейському, то на схи- лах полів Бордо, на скандинавських фіордах чи око- лицях Варни. Сергій Прокопович з часом зійшовся з немолодим, як і сам, геть сивим сербом Стефа- ном Мамчичем. Дивовижний вінегрет нагадувало їхнє спілкування, де польське слово доповнювалося сербським, а російське межувало з німецьким, – та все ж їм не потребувався тлумач.

Я сам біолог, генетик, – оповідав Мамчич про себе, погладжуючи, швидше п’ятірнею розчісуючи своє вибілене роками, густе і пружне волосся, що більше нагадувало пучки алюмінієвого дроту. – І в сні не могло привидитися мені, що доведеться спо- стерігати тут за істотами, в яких нічогісінько спіль- ного з гомо сапієнс.

Я би не проти такі спостереження десь в іншо- му місці вести, – своє додавав Тимошенко, що хоч пам’ятав про обачність, але з цим чоловіком не бо- явся відвертості.

Після однієї з таких розмов Сергій Прокопович насмілився запитати врешті, за що ж Мамчича, на- уковця типового, сюди замели – відчував не раз у бесіді Тимошенко, що то чоловік ґрунтовних знань, та й, судячи з усього, не останнім був у німецькій на- уковій ієрархії тогочасній.

Я в науку ішов наосліп, – не став критися Мамчич,– а штовхнула до неї людська біда. Хто не пам’ятає безногих калік на вокзалах по минулій ві- йні?... Вони благали милостині, стражденні оті на



дерев’яних візочках, що, брязкаючи непотрібними тепер вже нікому на грудях медалями та орденами, на перонах плуталися під ногами, і їх знервовано та лякливо обминали у поспіху пасажири...

Під вечір, по дванадцяти, а нерідко й шістнадця- ти годинах праці, руки й ноги у Тимошенка гули та нили намерзлим деревом, навіть поворухнути ними потребувалося надзусиль, але від цього спілкування відтавала душа.

Ще школяриком думав, – оповідав неспішно Мамчич, і від споминів тих легке світло тихо лягало на зморщками посічене та порепане на вітрах лице, – ще тоді я задумав: виросту, бородатим ученим буду і цим людям допоможу. Бо як на дереві зрізати гіл- ку, то нова небавом виросте, – чом же тоді людині схоже руку чи ногу не відростити? Я вже тямив, що воскресіння, – то промисел  Божий,  зась  до  цьо- го земному й гріховному, але ж не гріховно знову ту ж саму людину, як дерево з пагона, мудрим вче- ним одержати? І пішов я в життя генетичними тими стежками незміряними, і багато зробив, а ще більш зрозуміти вдалося.

...Те місячне світло щасливих років, як колись притишене світло лабораторій, не покидало зараз обличчя Мамчича, стирало викарбоване страждан- нями і вертало в ті неймовірно далекі, як тепер ви- давалось, літа.

Як загребли мене з лабораторії в армію, то втра- пив я в таємничу есесівську фірму Левенсборн... За тихою назвою «Джерело життя» крилися ризиковані досліди на людині. Сам устрій життєвий цілковито міняли, навіть обряди споконвічні переінакшували.

Йому випало якось побачити, як хрещення не- мовляти змінили на вигадку якогось левенсборнів-



ського гауптмана. У вистуженому приміщенні стоя- ли батьки з дитинчам, що скричалося геть і хрипнути синіючи почало, стояли перед якоюсь подобою ол- таря, прикрашеного свастикою і портретом фюре- ра, обабіч палахкотіли, потріскуючи, факели та ви- сіли два прапори: офіцер скоромовкою, бо й самого вже дрижаки хапали, бурмотів щось затверджене у високих штабах. Звично дитя наректи могли яки- мось давньогерманським іменем, аби на арійському корені  наголос був...

Тимошенкові дивним чином те нагадувало опо- відь земляків, яким на Захід вирватися вдалося. Те- пер в його рідному краєві, де церкви в кращому разі клунями стали, замість хрещення теж якісь «зори- ни» вплелися, дівчинку можуть назвати Сталіною, а хлопчик в життя піде з ім’ям Вілен – від Володимир Ілліч Ленін себто...

То на початках Мамчичу не раз мурашки по спи- ні бігали від баченого і чутого, вельми як мав наго- ду спостерігати, як вантажили і мали везти кудись двадцять четверо хлопчаків: вони були однакові- сінькі, мов під копірку мальовані, допитливо крути- ли голівками, як каченята з одного і того ж інкубато- ра... «Невже клони»? – майнуло сперш, але жив він життям таким, що дивуватися вельми не випадало та й не належало.

Зате він таки домігся, як тішив сам себе, задума- ного ще колись-колись: на культі руки, після жах- ливої рани, вдалося кілька разів відростити пальців якусь подобу; ще неоковирні ті відростки були, жас- кувато на них дивитися навіть, але все ж каліка міг хоч ложку тримати.

– Мені було байдуже до всього навкруг, – густа дротяна чуприна Мамчича навіть в темені   нічній



добре виднілася, мовби мала підсвічувати чоловіко- ві ту темінь. – Мені було однаково, Третій то рейх за лабораторним вікном чи Четвертий, світ весь обі- йняв він чи лише частину, в Берліні столиця його чи деінде, мова німецька королевою стала у світі чи тільки на його шматку... Хай би було те, байдуже, думав, як там верхи набалакали, може, воно й на добро. Але все пішло шкереберть, коли наш відділ з департаментом переселення душ об’єднали. «Я спеціаліст з генетики, – не стримався тоді, – а дия- вольщина – то інший фах»...

Так опинився Мамчич у будівельників Тодта: «Я ще потрібен їм зараз як довідкове бюро, бо дечо- го німець досі не знає і не в усьому певен. Інакше б мене давно...» І він показав пальцем, як вгору гвин- том піднімається дим.

Все відбулося у хвилю яку, і нічого вже вдіяти неможливо, і ніхто передбачити це не міг. Мамчич носилками, важко покрекчуючи, ніс цеглу угору східцями, чимсь невдоволений Загірняк прикрикнув було: «Обертів більше, худобо сербська!»; від не- сподіванки серб мимоволі спіткнувся, цегла з гурко- том посипалася і покотилася, підстрибуючи на схід- цях, а Загірняк, хекнувши, з силою вдарив Мамчича в бік. Не стримавшись, Тимошенко схопив   лопату і кинувся на охоронця, але в ту ж мить десь високо угорі літак ревнув і почувся свист, такий знайомий в усі воєнні роки, той бомбовий свист, від якого ми- моволі піднуджувало, наближався невпинно і не- вмолимо – хряскіт, а далі грім, вогненний спалах, в якому ще встиг окрунутися світ, по тому ж ніч упала, непроглядна темінь...



----- 29


В сиру імлисту погоду, коли сіявся, мов з най- дрібнішого сита, занудний дощ, Степан Про- копович вертався додому здебільшого з геть викваця- ними у багнюку чобітьми. Дружина раз на те зизом

глянула, і вдруге, а потім котрогось разу не втерпіла:

У тебе, чоловіче, непересічний талант. Степан Прокопович в тон відкинув:

Так, інженера, фізика...

Ні, – крутнула головою дружина – талант у будь-яку пору виквацяти взуття.

Треба ще дослідити це явище, – обережно по- філософствував, аби не дражнити дружину.

Вертався він звично додому, щось про себе міз- куючи, бо час у дорозі – то теж крихта життя, і не вартує навіть її марнувати. Тепер же взявся було таки дослідити, чи й справді володарем є поміченого дружиною таланту. Вздовж його вулиці вибудували свого часу низку студентських гуртожитків, і як ішов Тимошенко додому, то навстріч якраз студентство сунуло. З подивом вперше помітив, що при зустрі- чі з професором той чи інший спудей не поспішає дати дорогу; зайнятий своїми думками, Тимошенко машинально робив із містків крок убік. Тепер же він зарікся шмаркачам дорогу давати.

І справді, успішним був науковий дослід – при ви- сокому зрості Степана Прокоповича і поважній фі- зичній вазі юнаки, опасливо глипаючи на таку ста- туру, вважали за краще самим вступити з дороги.

З’ясувалося, що в Мічиганському університеті, де працював тепер Тимошенко після компанії Вестин-



гауза, більшість студентства приходить з незамож- них та малокультурних прошарків і особливою чем- ністю не вирізняються.

Власне, багато несхожого тут із тим, до чого звик у Київському політехнічному інституті чи в петер- бурзьких вузах, де судилось раніше займатись на- укою та викладати. Студент, як начебто цілком при- стойно, може зайти в кабінет професора і, не знявши шапки, почати балакати про своє. Наполегливе і тривале нагадування про це не мало очікуваного на- слідку. Алгебра для спудеїв, що думають інженерами стати, виявилася здебільшого вантажем непідйом- ним, аби хоч арифметикою потрібний розрахунок провести. Схожа проблема і з мовами, і з гуманітар- ними науками, доводилося студентів вчити звичай- нісінької грамоти, навіть ази історії подавати. До осягнення предмета опору матеріалів юнаки при- ступають лише на третьому курсі, а в наступний рік вже завершується вся його інженерна наука.

Тимошенко не мав і крихти сумніву, що на той час інженерна підготовка в цьому та схожих аме- риканських університетах помітно поступалася єв- ропейській, і належить чимало мозолів та поту «до- класти», аби бодай вирівнятися.

Не подобалося Степану Прокоповичу й екза- менування. Всі групи збирають в одну аудиторію, і всім роздають одне і те ж завдання. Студенти самі слідкують, аби ніхто не списав і ні в кого, – справ- ді, списування траплялося досить нечасто, бо тут же

«настукають», що вдома було немислимим.

І ще одному випало подивуватися, на самісіньких початках при тому. Одного ранку став він мимовіль- ним свідком доволі дикого, як на здоровий глузд, явища. Біля студентського гуртожитку несподівано,



як вогонь у тривалу посуху, спалахнула бійка. Йшли один на одного навкулачки, билися ногами, незва- жаючи хто, куди і кому поцілить, рвався з тріском одяг, на який ці молоді люди ще самі не заробили, обличчя в крові, і досить рясно таки розфарбовані.

Врешті з цього броунівського руху утворилися дві стінки, і одна пішла на іншу, як хвиля на хвилю, крайній молодик, певне, з надірваним вухом, бо кров залила півлиця і за шию бігла, творячи з недавно ще білої сорочки бурячкову, – молодик вправно зняв чобота і хотів поцілити ним у найближчого супро- тивника; той спритно якось ухилився, а молодик пе- речепився і рачкував; супротивник же, мов по м’ячу, вдарив ногою в обличчя..

Що відбувається? Чого ніхто не кличе поліцію? – не міг втямити Степан Прокопович.

Т-е-е, – махнув лиш рукою перехожий, що добре, очевидячки, знав тутешні звичаї. – Це сту- дентство так забавляється. Щороку в цю пору стар- шокурсники вчать таким рипом щойно прийнятих університетських «фрешманів».

Наука виявилася не всім новачкам під силу,  бо вже наступного ранку газети повідомляли, що кіль- ка учасників побоїща довелося відправити до лікар- ні з серйозними ранами.

І газети,  і  вся  громадськість  осудливо  ставили- ся до таких молодіжних забавок, проте, мовби  по- між рядків виправдовуючи, нагадували, що схожі безпам’ятні бійки звичні й в інших країнах, для при- кладу, в Англії, в Оксфорді й  Кембриджі.



----- 30


У цілковитій  темені  де   не   взялася   посеред- ку світла цятка, вона стрімко збільшувалася, допоки не залила все видноколо; водночас у роз- митому молочному видиві, як у  вічкові фотоапара- та, з’являлася чіткість, що творила тепер для    Сергія

Прокоповича  зриму картину.

Посеред картини стояв, самовпевнено склавши руки на грудях, Іван Ілліч Іванов, з яким Тимошенко зустрічався колись у Парижі. «Боже, – змайнуло, – тож відтоді літ двадцять спливло...»

Іван Ілліч рвучко зняв окуляри і окинув Тимошен- ка переможним, в якому домішувалася іронії дещи- ця, прудким поглядом.

– Я тоді переконував вас, що свого доб’юся, а ви лиш підсміювалися... Я ще в 1910 році на Всесвітньому конгресі зоологів у Граці в своїй доповіді казав, що можливий гібрид людини і мавпи. І ось через чотир- надцять років нарешті отримав від дирекції Інсти- туту Пастера дозвіл користуватися для цього екс- периментальною станцією приматів у Французькій Гвінеї. Правда, не щастило чомусь тоді в Африці, то вже у Сухумі втрачене наздоганяв.

Сергію Прокоповичу пригадалася та давня роз- мова, коли шукав він якоїсь ради супроти малярії, що як бурею слабосилу траву клала люд на волинському Поліссі; малярію в тих болотистих місцях поштиво іменували «тіткою», навіть прокльони такі ходили:

«А щоб тебе тітка трясла!». Помочі особливої від Інституту Пастера він не дістав, окрім відомих порад та відомих ліків, ще в цьому бракувало сили науці, але



відклалася в пам’яті сумбурна розмова з одним уче- ним.

Жвавий, невсидющий, він то руками рвучко жес- тикулював, то хилитався з боку в бік при розмові, а як не робив ні одного, ні другого, то брови вверх- вниз кумедно рухав, навіть вуха, як засміється було, повзли чомусь назад і до голови щільніще тулилися.

Не хворобу ліками треба міняти й гнітити, а людину сперш змінювати, – крутив Іванов голо- вою так, мов була вона слабесенько припасована. – Схрестити мавпу з людиною і перемогти спадкову схильність до болячок – ось що насамперед чинити... Тимошенко чував, що Іван Ілліч в заповіднику Асканія-Нова схрещував диких і домашніх тварин,

зебру й осла, зубра й корову, але щоб людину...

Зараз же, як відтоді спливло два десятки літ, окрім цього спантеличило Тимошенка й інше:

А хіба вас, пане професоре... товаришу про- фесоре, – заїкнувся було, мов від наглої гикавки, не відаючи, як правильно тепер величати. – Я читав... Хіба вас совіти не встрелили?

Та-а-а, – махнув рукою професор, зневажливо розтягуючи оте «а». – Я писав листи Луначарсько- му, набридав іншим наркомам, – і все марно. Тільки добра душа Горбунов, керуючий справами Ради ко- місарів, почув мене наостанок. Дав він десять тисяч доларів, але наказав: «Ти мені виведи не напівмавпу якусь, а кмітливого бійця революції!» Ходімо ж бо, похвалюся...

І потяг Іванов Тимошенка за руку, як неслухня- ного школяра. Вони йшли вздож залізних кліток, за якими виднілися дивні якісь, зарослі шерстю істоти: то вже не мавпи були, але й ще не люди, вже без хвос- та, та ще прямовисно стояти навіть не здатні;  одні



підстрибували, немов вітали Івана Ілліча, що звично, як і цього разу, приходив із повнісіньким кошиком бананів, а деякі, видавалося, кидали ненависні по- гляди, в яких застиг весь сум далеких  тисячоліть.

Я поділив їх на класи, немов у школі, – похва- лився було Іванов і дістав з-під бананів дзеркало, очевидно, із шліфованого металу. – Оце перший клас, полюбуйтеся.

І він кинув у клітку дзеркало, яке вправно впій- мала істота: сперш, зиркнувши на власний відбиток, злякано зашипіла і шерсть на потилиці загрозливо настовбурчилася, а врешті гребнула щомоці від себе назад, мов хотіла, аби забрали ту дивовижу.

А тепер перейдемо в наступний клас, – поті- шався Іван Ілліч і кинув дзеркало у сусідню клітку.

Істота, себе забачивши, не збиралась лякатися, вона вереснула весело і стала корчити писок, зго- дом, побавившись, затулила лице долонями і взялася крізь пальці по-злодійському сама за собою підгля- дувати, а врешті, ставши на голову, дивувалася пере- вернутому геть світові...

Шкода, що предків приматів цих важко вчити розмови, – журився було Іван Ілліч. – Ніяк не  да- ється їм слово, хіба вигук – так вже в них горлянка влаштована. Звуків тридцять від сили хіба здола- ють... Та не біда, заговорити з ними куди простіше мовою жестів – своєрідний сурдопереклад для них посильний...

І тут Іванов рвучко підняв розкриту долоню до лоба і гаркнув командирським бувалим:

Будь готов!

Волосаті істоти в клітках раптово на ноги схопи- лися та випросталися, як могли, і дружно всі руки до перенісся гуртом піднесли – геть як Іван Ілліч.



Шкода, що вимовити не здатні оте піонерське

«Завжди готов!» – гордість і втіха вихлюпнулися на лице Іванова, і він, запишавшись, не став таїтися від Тимошенка:

До річниці революційної товаришу Горбунову в знак вдячності першу їх сотню пошлю... Це навіть ліпше, аніж пролетарі: без забобонів мови, націй або кордонів, без жалю й ностальгій, і прапор чер- воний понесуть у світи...

Тимошенко неспішно йшов повз довгий ряд за- лізних кліток, як раптом у найближчій клітці воло- сата істота лапою змовницькою помахала:

Жлоб він, бананів шкодує, – упівголоса шепеля- вила, кривлячи писок на Іванова. – Сам він нафіг піде, і прапор отой йому в руки… Як навчимося літати, то додому ми втечемо, на береги рідної ріки Луалаба…

Аж тут де не взявся Мамчич, він гонорово марши- рував попереду цілісінької колони дітисьок років до чотирьох, дивовижно схожих одне з одним, немов ляльки з одного конвеєра; навпроти Іванова Мамчич спинився і вдоволено зареготав:

А, це ти старий алхімік... Сам мавпа і з мавпами возишся... Он в мене справжнісінька гвардія, двад- цять чотири клони: як підникнуть, то світ дибки по- ставлять..

«Та ви ж не такий, ви людина!» – хотілося кричати Сергію Прокоповичу, розуміючи всю несправжність марення, але чомусь не здужав, хіба ледь вустами був здатен поворушити.

Тим рогом чухайся, яким дістанеш, – взявся від- сварюватися Іванов. – Вилами по воді писане, що буде з твоїх слимаків...

Іванов ще балакав, жваво руками махаючи, тільки знов Тимошенкові перед очима слатись почав туман,



що густішав усе і молочне видиво дивне творив, чіткість обрисів Іванова розпливалася, як в роз- регульованому фотоапараті, врешті туман тьмянів і перетворювався в ніч, темну таку і щільну, що й голки у неї не встромиш...

Цього разу ніч була справжньою, густою і чорною, яку ледве проколювали слабосилі зірки; прийшовши до тями по вибухові бомб, Тимошенко відчув не- ймовірний холод: його почало трясти.

У двох кроках від нього без ознак життя лежав Мамчич, а поряд, руки розкинувши, Загірняк. Влас- не, його можна було пізнати хіба по одягу, бо навіть при світлі цих немічних рахітичних зірок замість об- личчя Загірняка було лиш криваве місиво.

Сергій Прокопович, долаючи біль у спині, – чи поранило, чи вдарило чимось,– поповз навгад, на розсуд випадку: втрапить на нову біду він чи поряту- нок зустріне. Він повз, свідомість втрачаючи і знову до тями приходячи, піт заливав очі, і немічні зорі від того зблискували всіма мислимими і немислимими кольорами.

Вдосвіта його підібрали біженці, що втікали на Захід від більшовицької армії, аби пошукати при- хистку на іншій планеті, яку нарече Улас Самчук Планетою Ді-Пі.



----- 31


І з сумом дивився Володимир Прокопович на місто, яке знав уже низку років і яке ані він, ані будь-хто інший тепер не здатен був упізнати: Берлін лежав переможений і упосліджений, власне, від ко- лишнього, більш ніж чотирьохмільйонного мегапо- ліса нічого не залишилося, хіба бляклий, затертий і

вицвілий з часом спогад.

Навпроти у напівлисому, всіяному ямами від сна- рядів та бомб, скверику, де стояло кілька дерев з об- рубаним осколками гіллям, обгоріла зенітка ціли- лася майже вертикально в порожнє небо, де вже не гули бомбардувальники чи винищувачі, хіба зрідка пролітали зграйки птахів, все ще сторожко трима- ючись у височині, подалі від тих химерних істот, які вміють влаштувати на місці колись затишного міста вогненне  пекло.

Якою ж ти будеш, доле цієї землі, – думав Воло- димир Прокопович, – землі, над якою хоч рідше те- пер знімаються ввись стовпи ядучого чорного диму, та все ж обсмаленої та обпеченої, в пору цвітіння та зеленого весняного буяння досі лиш чорно-білої?..

Тепер про це часто мова йшла в середовищі офі- церства американської адміністрації, колег Тимо- шенка. Голови найгарячіші, а ще в кого з рідні хтось загинув, могли докинути:

– Всю німчуру в Сибір, до союзників, запакувати.

Дві війни світових підпалити – то задуже.

Цих гарячкуватих не сприймали, звісно, але й не осуджували. Через третіх знайомих доходило, що думає та чинити гадає французький союзник.  Генерал



Шарль де Голль, що зверхником став тимчасового уряду, нівроку теж замахнувся: пошматувати Ні- меччину на автономні кавалки, західний кордон, не церемонячись і не вагаючись, – по Рейну, Саар пе- редати Франції, над Руром контроль хай пасе між- народна спільнота.

Одних вояк злість, мов біль зубний, раптом низ- не, іншим помста не дасть заснути, аж доки очі чер- воніти не стануть та різати почнуть і пекти, – то все на рівні чуток, балачок і пересудів було. Ідеї ж мі- ністра фінансів Сполучених Штатів Генрі Морген- тау ширилися і сприймалися серед люду знаючого і люду, якому дозволено знати. Ця земля, яка двічі за півстоліття трясла континент і весь світ, немов грушу, не повинна більш бути сама собою: прилеглі території мають Франції відійти, Рейнська область і Рур хай стають міжнародною зоною, принаймні навпіл слід розрубати Німеччину; індустріальна досі країна перетвориться з часом на край полів та пасовищ, навіть термін химерний вигадали: пасто- ралізація. І заїкнутися ніхто не повинен про крупну індустрію, тож руки вмілі й працьовиті тут здебіль- шого зайві, в еміграцію їх... Навіть, подейкували якось, на таке погодився Черчилль.

А що ти як економіст маєш сказати, як обраху- вати майбутнє так, щоб діти, які тут виростуть, не знали кривди через батьків та дідів, що підпалили світ, як обрахувати прийдешнє, аби новій твоїй батьківщині від мороки неминучої відбудовної не збиток, а користь якаcь була?

Ні, думав Тимошенко дивлячись, як повз нього двоколісним візком, наче рикша, віз дрова, покрек- туючи і щомоці пружачись, старий чоловік з давно неголеною сивиною, – на тих дровах, напевне,  хо-



тів щось поїсти зготовити; ні, думав Тимошенко, не можна лишати отак країну з подібними рикша- ми. І з жінками, які переходили вчора його само- го і безсоромними жестами, благально дивлячись очима, в яких незрушна мерзлота вічна, пропо- нували себе у ліжко за банку консервів. Має бути якийсь механізм помочі, який добрий для всіх, – і його розрахунки як вченого-економіста повинні також знадобитися. Вже поважний, здається, на- уковий наробок, ще 1923 року видрукував моно- графію на базі власних лекцій «Вчення про світове господарство», трохи раніше – «Світовий ринок», а в наступні часи – «Картелі і трести», «Проблеми і розуміння конкуренції», «Світове сільське гос- подарство  і  криза»,  «Сільськогосподарська  Росія і проблеми пшениці», «Аграрна політика Росії та війни» та чимало інших робіт з-під пера зійшло. Шелесту наробило дослідження «Роль сільсько- господарських коливань в діловому циклі» – свої дослідження не на пісочку він ґрунтував, а на по- важній теоретичній базі, рясно супроводжуючи прикладами зі світової економічної практики. Не- дарма ж, хоч і дискутував, але все ж мусив визна- ти відомий економіст Е. Гансен, що дослідження Тимошенка є найкращими в галузі.

І не важить, як називатимуть ці розрахунки, – пла- ном Айзенгавра чи Маршалла, важить, щоб спрацю- вали випробувані кредитні та інші механізми, при тім поле фермера десь у Філадельфії не залишиться яловим чи вростатиме бур’янищем, коли тут неймо- вірна черга за дармовим обідом…

Такі ж неймовірні черги на зупинках громад- ського транспорту, а те, що бачив Володимир Про- копович на залізничних вокзалах, нагадувало йому



призабуті картинки далеких сімнадцятого чи вісім- надцятого років – поїзд обліплений весь, наче ко- махами, людом: під загрозою життя загубити одні висять на підніжках, інші на вагонних дахах примос- тилися дивом, навіть зовсім уже не молоді, паровоз і той весь мурашнею людською вкритий…

Схопився вітер, і закрутив раптово стовп пилю- ги з піску, сажі та попелу, найголовнішого витвору люду за останні пекельні роки…



----- 32


С тепан Прокопович вулицями Глазго мандру- вав недовго, хоч вперше судилося тут по- бувати, і він, чого гріха таїти, полюбляв такі по- ходеньки: сірим та невиразним видавалося Глазго йому. Десь в інших європейських столицях королі розбивали розлогі парки, один одного тужилися перевершити, хто найрозкішніший палац збудує, а тут від тих королів хіба згадки на пожовклих сто- рінках давніх книг лишилися... Провінційність, немов оця червнева пилюга, повільно спадала на давні будівлі, яким у розкоші ні з ким тепер позма- гатися, осідав той пил провінційності на тротуари і скверики, видавалося, навіть на обличчя перехо- жих неспішних – колоніальна пилюга доволі схожа

у різних займанщинах різних  країн.

Степан Прокопович одержав листа від ректора тутешнього університету, просив ректор прибути на святкування півтисячоліття закладу, знаного на європейських обширах, хоч і не в столиці метро- полії сущого. А з побічних джерел  стало відомо, що Степана Прокоповича визнано почесним док- тором університету і хочуть вручити йому диплом. Тож тепер у Тимошенка найголовнішою морокою стало купити та пов’язати білого галстука, який не вельми-то пасував до звичного й зручного йому, але добряче поношеного піджака, що навіть витертими ліктями вже виблискував.

То була далеко не перша наукова відзнака Степана Прокоповича: якраз рівно сорок літ тому, в 1911 році, вручали Тимошенкові премію імені Д. Журавського



в Петербурзі. А ще була премія імені Салова, медаль імені Ворчестера Ріда Вагнера, імені Ламма від Аме- риканського товариства інженерної освіти, імені Леві від інституту імені Франкліна, Міжнародна ме- даль імені Дж. Ватта Британського інституту інже- нерів-механіків, Велика медаль від інженерів-докто- рів Франції... Звання доктора honoris causa присвоїв йому Лехайський університет зі Сполучених Штатів, Мічиганський університет, Цюрихський вищий тех- нічний університет, згодом долучаться до цього ряду Загребська і Туринська політехніка, Болонський університет… Тимошенко якось кепкував сам із себе, що на одному подиху назви всіх нагород своїх він не годен вимовити, бо ще, окрім згаданих, обраний до академій Американської, Польської, Французької, Італійської, Лондонського королівського товари- ства, є членом Наукового товариства імені Шевчен- ка, Української вільної академії наук, Академії наук УРСР, Спілки швейцарських  інженерів...

У Стенфордському університеті, майже синхронно з шотландцями, його іменем назовуть Лабораторію інженерної механіки. А через шість років Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів «на честь Степана П. Тимошенка, всес- вітньовідомого авторитета в галузі прикладної ме- ханіки, і пошанування його внеску як автора і вчи- теля» вирішать заснувати медаль його імені. Тої медалі удостоюватимуться щороку найвизначніші вчені у галузі, але першим одержить її, за одного- лосною ухвалою громади вченої... Степан Проко- пович. І запишуть у нагородному документі: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці». Так повелося, що на поважних наукових зібраннях Тимошенка стали



звати фундатором галузі, батьком американської прикладної механіки, – забулося вже, хто першим вимовив це, але ймення пристало і узвичаїлося.

А в Глазго тим часом нагородження тривало:

– Диплом почесного доктора вручається... – зву- чало в університеті зі сцени ім’я Степана Прокопо- вича, звучало вже звично.

Незвичне почалося по офіціозі, на заключному банкеті з’їзду.

«Шотландська незалежність давно забута, тутеш- ній люд англійцями став», – думалося Тимошенкові, коли бродив вулицями Глазго і чув лиш одну англій- ську мову.

Зараз же, заледве віддзвеніли бокали, відразу по вечері полинула така своєрідна шотландська народна пісня, а потім і в танок пішли поважні вчені – серед них вельми кумедно витанцьовував старовинний на- ціональний танець прем’єр-міністр Атллі, який теж удостоївся почесного докторського ступеня; при- слуга навіть посуд перестала приймати, задивив- шись на недавно ще таких поважних гостей.

Ця волинкова музика, думалося Степану Проко- повичу, здавен тутешній люд супроводжувала, вона з ним була, коли йшли збирати врожай чи на рибал- ку гуртом вирушали, як сідали за ткацький верстат чи гостям відчиняли широко двері: музику складали століттями невідомі музики, в спадок внучкам від мудрих бабусь пісня ця переходила...

«Стривай, – сам собі дорікнув Степан Прокопо- вич, – а може, брати твої справді рацію мають: як би не пінився той технічний прогрес, як би не при- тлумлювала якась митрополія чужу пісню і слово, а вони однаково дивом життя збережуть і зійдуть колись, як оте зерня з прадавнього глечика, що невідь



скільки спало в землі, а як настав його час, то пус- тило негадано врешті зелений паросток?

Світ створений – такий розмаїтий, такий барвис- тий, – і не існує геніальнішого художника, аніж Все- вишній. У гордині своїй безконечній ще пробували наці той світ підстригти під одну німецьку гребінку, як розказував брат Сергій, юберменшів навіть тужи- лися було клонувати, що з конвеєра мали сходити, мов болти чи гайки; з іншого боку, в не меншій гор- дині намірилися мавпу з людиною було схрестити… Зараз ще одні, клянучись прогресом, знову всіх тою старою гребінкою під один манір зачесати думають, навіть вигадавши слівце доволі прехитре «глоба- лізм»…

Чи ж не посміється Всевишній і з цих, як з усіх по- передніх, з Вавилонської вежі ще починаючи?»

А забава мужів поважних, між тим, ставала ще шпаркішою, до танців «кейлі», що звично вико- нувалися на народних вечірках, додавались куди складніші – «хайланд», що неабиякої вправності потребували…

Cтепан Прокопович дивувався разючій несхо- жості між вулицями та будівлями Глазго, присипа- ними пилюгою провінційності, і вдачею люду на сьогоднішній забаві. Душа цього люду противилася і боронилася провінційній занехаяності, – невипад- ково і тебе, Тимошенка, як вченого відшукали ген- ген за океаном. Не може бути занехаяною земля, що дарувала світові Вальтера Скотта і Вільяма Воллеса, Роберта Бернса і Роберта Стівенсона, Адама  Сміта і Артура Конан Дойля. Стривай, це ж бо про ще од- ного славетного шотландця, короля Роберта Брюса, читав тобі колись брат Володимир з Лесі Українки, про короля, якого так суворо застерігали піддані:



Коли ти серед панських розкошів Продаватимеш люд свій панам, Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні Віддаси королівство своє, – Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали, Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми.

Ні, король Роберт Брюс не відступився від люду свого, марними були застереження – та й не зміг би він відступитися саме від люду, що гідність свою бо- ронити уміє…

Раптом Степан Прокопович аж здригнувся: за- звучала до болі знайома пісня, мало не з дитинства знана; слів шотландських він, звісно, не міг розі- брати, але в мелодії, безперечно, не помилявся. Так, то вона, – «Їхав козак за Дунай…» Так, то про того славного відчайдуха, що

Свиснув козак на коня, – Зоставайся, молода.

Я приїду, як не згину, Через три года…

Які вітри цю пісню занесли аж сюди, в неблизь- кі шотландські краї, чи якими ріками та морями   до-



пливти могла? І тут спала на пам’ять оповідь брата Сергія, що один час був комісаром УНР на Слобо- жанщині, про чудернацького слобожанського коза- ка Семена Климовського. То він, філософ, поет, му- зика, автор поважних трактатів, став і автором пісні цієї. Вона переходила з покоління в покоління, дола- ла кордони держав, видозмінювалася стосовно душі та характеру народу іншого, звучала мовою чеською і болгарською, німецькою і французькою, долетіла і до Шотландії. Німецький письменник Георг Коль ще в першій половині століття дев’ятнадцятого взявся слідами проїхати славетної пісні, а коли при- був в Україну, то дивувався вельми, як мало тут зна- ють про легендарного свого земляка…

Ти, Степане, якось відбився було від свого краю, хай і не з вини власної, але душа його, пісня давня, здолавши луки й поля, рівнини і гори, ліси й переліс- ки, неймовірним, немислимим чином знайшла тебе навіть тут, у такій неблизькій Шотландії, наздогнала і нагадала ненав’язливо про себе: чи відцурався зем- лі своєї, чи ще  пам’ятаєш?



----- 33


В они    зустрілися    в    мальовничому    містечку Стреза, що в північній Італії, регіоні П’ємонт,

де писав свій роман «Прощавай, зброє!» Ернест Ге- мінгвей, – у московського професора Едуарда Іва- новича Григолюка була розкішна бібліотека вдома, і роман цей стояв на поличці кількома мовами.

Вони виросли з одного українського кореня, вони йшли вельми близькими шляхами науки, от тільки доля розкинула їх в такі різні географічні ши- роти. Степана Тимошенка світ визнав уже на той час батьком американської прикладної механіки, а на вислідах розрахунків Едуарда Григолюка будува- лися ракетні двигуни В. Глушка, злітали в космічні безкраї кораблі житомирянина С. Корольова.

Мова зайшла при зустрічі двох земляків про ви- дання праць Степана Прокоповича на батьківщи- ні – в домашній бібліотеці Григолюка, зібраною ним та мамою, викладачкою іноземних мов Марією Тимофіївною Шпак, стояли англійські, німецькі та інші видання праць Тимошенка, крім, звісно, росій- ською, а тим паче українською мовами.

– Якщо вже така проблема видання останніх ро- біт, то принаймні хоча б вартувало опублікувати статті, що колись, ще до еміграції, друкувались у Ро- сії, – драконівські цензурні рогатки не були нови- ною для Степана Прокоповича.

Коли повернувся в Москву Едуард Іванович, то звернувся з пропозицією до головного редактора Фізматдержвидаву Г. Рибкіна видати праці  члена-



кореспондента Академії наук СРСР з 1928 року Сте- пана Тимошенка.

Редактор обіцяв подумати, він думав тяжко, і ду- мало разом з ним видавництво років зо два. Тоді за- пропонували представити проспект видання, все тягнули та зволікали, а врешті відмовили. Через чо- тири роки від часу першого звернення надійшла по- вторна відмова.

Як тільки не викручувався Едуард Іванович, аби видати праці, цілковито не пов’язані з політикою, якої так боялися перестрахані чиновники від науки.

– У виданій на Заході книзі споминів Тимошенка, – переконував чиновників Григолюк, – окремі місця, звісно, можуть викликати роздратування. Але спри- чинені вони не антипатією до країни, а нерозумінням життя в СРСР після сорока п’яти років    еміграції.

Врешті через сім років таки вдалося домовитися про видання збірника, але побачив він світ лиш че- рез одинадцять літ, відколи Григолюк почав кло- потати. В Україні у видавництві «Наукова думка» двотомник праць з теорії пружності з друкарських машин зійшов через дванадцять років.

Здаватися  вже  почало,  що   отой   лід цензурно- го переляку таки зрушено: взявся Едуард Іванович клопотатися про видання «Роботи з питань вищої освіти» – величезний досвід Степана Прокоповича викладання в європейських та американських уні- верситетах міг би вельми знадобитися… Тим паче ідею підтримали найкращі фахівці.

Але тут почалися пригоди, які важко якоюсь логі- кою пояснити. Зданий рукопис, що складався з мо- нографії та шести статей, сперш добряче вилежався в московському видавництві «Вища школа», тоді по- радили забрати рукопис, і Едуард Іванович здав його



в «Вищу школу», у Київ. Звідти, зазнавши відмови, перекочовує праця в «Наукову думку» і нарешті – у видавництво Московського університету, де руко- пис за нез’ясованих причин… губиться. Неофіційно ж знайомі Григолюка казали, що перепоною стали окремі фрази про «вільне життя» під кремлівською зіркою – ті фрази хоч і зняли при перекладі, та все ж… Хоч і з мукою, але перші видані книги Степана Прокоповича вселили надію Григолюку, що вдасть- ся опублікувати вибрані праці в серії «Класики нау- ки». Ідею підтримали академіки П. Капиця, Л. Сєдов і В. Новожилов. Вони направляють колективного листа віце-президенту Академії наук СРСР О. Ви- ноградову, обґрунтовуючи потребу видання ювіле- єм: «В цьому зв’язку вважаємо доцільним публікацію до ювілейної дати вибраних праць С. П. Тимошен- ка в серії «Класики науки», редакційну колегію якої в даний час очолюєте Ви. Вважаємо, як редактора праць С. П. Тимошенка належить запросити члена- кореспондента АН СРСР Е. І. Григолюка, якому    і

доручити скласти проспект видання».

Тяжко знову думали в Академії наук, аж доки че- рез два роки не помер її віце-президент О. Вино- градов, до якого й зверталися. Змайнула було на- дія, коли головою редколегії цієї серії став академік Петро Капиця. На розгляд редколегії йде чергове прохання: «Необхідність цього видання не викли- кає сумнівів. Ініціатива надходила від члена-корес- пондента АН СРСР Е. І. Григолюка, який, як це за- значалося в попередньому листі, рекомендується редактором видання, оскільки то він видав до цього чотири томи оригінальних робіт С. П.  Тимошенка і має особисті контакти з С. П. Тимошенком впро- довж майже п’ятнадцяти років, і саме він повністю



підготував рукопис вибраних праць С.П . Тимошен- ка до друку».

Дивовижним чином клопотання розглядають чомусь за відсутності голови редколегії П. Капиці і ухвалюють рішення: «Видати книгу в обсязі 15 д. а. в малій серії. Просити академіка Работнова очолити підготовку  видання».

Це була відмова, до того ж навіть не вельми де- лікатна. Работнов згодом зізнається Григолюку, що ніяких пропозицій він редколегії не робив, ніхто з ним не розмовляв і взагалі цією справою займатися він ніякого наміру та бажання не має.

Едуард Іванович Григолюк чимало часу свого присвятив історії механіки. Врешті в нього зібрало- ся близько півтори тисячі запитань, які він вирішив обговорити з людиною, що, як жодна інша, знала проблематику, – зі Степаном Прокоповичем. Об- мінялися листовно думками, і Тимошенко запросив приїхати до нього в ФРН, у місто Вупперталь, де він мешкав на той час у доньки. Академія наук СРСР підтримала ідею і згідна була відрядити Григолюка десь тижнів на три в наукове відрядження.

На біду, це відрядження збіглося з потребою від- рядити ще трьох вчених у «капіталістичні» країни. Отож питання потрапило аж у найвищі інстанції і розглядалося під головуванням Михайла Суслова, того самого секретаря ЦК КПРС, який дубовим мисленням своїм заслужив довге й сумне відлуння.

– Як це так? – обурювався Суслов. – Всі пачкою їдуть на зустріч з емігрантами, які покинули нашу соціалістичну  Вітчизну?

І на відрядженні Едуарда Івановича було постав- лено хрест. З серця Григолюк порвав свій зошит з півтора тисячами запитань до одного з найкваліфі-



кованіших фахівців світу і ті жмути паперу викинув у сміттєпровід.

Збіжать роки, у сотнях російських видань вже пи- сатимуть про Степана Прокоповича Тимошенка, як про «выдающегося ученого-механика». І не забува- тимуть при цьому додати: «российский ученый»…



----- 34


У душі Олександра Сергійовича, наче на гой- далці, вже не перший місяць сумніви хилита-

лися: братися йому за цю роботу чи ні? Гойдалка, як не підштовхувати, небавом сама приспиниться, а от сумніви спинятися не хотіли ніяк. На цім полі, не скрізь ораному, що зветься історією архітектури східноєвропейських земель, зростає посіяне з руки поляка і німця, француза і росіянина, британця та італійця, лише з руки української так рідесенько проросло…

Олександр Сергійович давно б за цю публікацію взявся, якби не муляв десь у середку острах, дійсний чи мнимий, що звинуватять його принаймні у не- скромності: бач, як виставляє мало не на найперші ролі рідного батька, Сергія Прокоповича Тимошен- ка, та і себе, сердешного, не забув по дорозі…

Врешті в якийсь момент він подужав себе та пересилив. І нехай, нехай хтось дорікне нескром- ністю, хтось посперечається про  деталі,  поскубе за неточності, бо де ж тут, на іншому континенті, першоджерела надійні знайти? Але він таки покла- де на папір йому відоме, бо ж не може лишитися батько тільки автором надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі чи надгробка на могилі Миколи Лисенка… Інакше попливе все за плином ріки часу, і не знайдеться верші, якою б прожите виловити можна було.

Він розмістить свою публікацію у  квартальнику

«Вісті Товариства інженерів в Америці». Олександр писав швидко, потім поправить, хіба полишав перо,



як руку від втоми судома хапала: «Українська архі- тектура в ХХ столітті. Олександер Тимошенко».

«На тему української архітектури в ХХ столітті майже нічого нема в друкованій літературі, тим-то дуже важко зібрати належні дані чи згадати про всі видатніші будови, що їх створили українські архітек- тори за останніх 50 років на всіх українських   землях.

Довгий час бездержавного існування українського народу спричинився до занепаду не тільки політич- ного, а в чималій мірі й культурного життя. На по- чатку 19-го століття російський уряд заборонив був будувати будинки в українському стилі та почав на- саджувати в урядовому тоді російському стилі. «Прі- сутственниє мєста», пізніше Покровський монастир

– церква на Львівській вулиці та інші будови замаячіли в м. Києві. Проте, незважаючи на заборони й утиски наїзників, національне і культурне відродження укра- їнського народу в минулому столітті неминучо спри- чинилося й до відродження української архітектури з початком нашого століття. Це відродження відбува- лося приблизно одночасно з різким зворотом у сві- товій архітектурі. Після безпроглядної безідейности, копіювання різних стилів і декорування їхніми еле- ментами тогочасних будівель, що вже прогресували щодо конструкції, починається доба шукання нових форм, згідних з новими конструкціями та новими призначеннями будинків.

Україна, хоч і під чужою владою, все ж таки не гу- бить духовних зв’язків з Європою. Іще в минулому столітті чимало наших людей виїздило до Західньої Європи. Згадаймо хоч би математика Остроград- ського, що мав перше признання від паризької Ака- демії наук, визначних мистців кінця минулого    або



початку нашого століття, що студіювали або працю- вали в Парижі, – Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка й інших. Так само європейська архітекту- ра тих часів мала великий вплив на дальше поколін- ня українських архітекторів, що студіювали тоді в Петербурзі (Микола Дамиловський, Лінник, Сергій Тимошенко та пізніше Д. Дяченко). У Петербурзі тоді навіть заклався був у 1902 році окремий гурток українців – студентів архітектури; за першого голову того гуртка був Сергій Тимошенко».

Дякувати Богу, хтось із них ще топче ряст, та ба- гацько уже в засвітах… І створене, викреслене і ви- будоване далеко не все збереглося: надто віхоли, вогненні й криваві, витанцьовували над цією зем- лею… Чхати було німчурі, що будинок вона руйну- вала в Полтаві, дім, який другі народини національ- ної  архітектури засвідчував.

«Економічний розвиток України в тих часах вису- вав нові архітектурні завдання (електрифікація, нові залізниці, житлове будівництво). Тоді запроваджува- но самоврядування, з’явилися земства, які часто-густо підпадали під вплив українців; а що ці земства мали в пляні своєї діяльности й будівництво шкіл, музеїв та своїх будинків, то ці будівлі іноді проектувалося в то- гочасному  українському стилі.

Приблизно тоді саме почало з’являтися більше роз- відок з історії українського мистецтва і, зокрема, архі- тектури. Треба згадати головніші з них:Данила Щер- баківського  «Українське  мистецтво»  та Павлуцького

– «З історії церковного будівництва». Священик Ю. Сіцінський (батько В. Січинського) видав кілька роз- відок про старовинні церкви, головно з Поділля, і між



іншим про Сутковецьку твердиню – церкву.

В «Історії російського мистецтва» Ігор Грабар при- ділив чимало місця українському  бароко.

За першу спробу будови в українському новому стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Історія проекту цього будинку така. Полтавське зем- ство замовило було проект у архітектора Ширшова, який і виконав його в сучасному тоді модерному сти- лі з віденським впливом. Але відомий український ма- ляр Сергій Васильківський переконав членів земства, що, мовляв, «своя хата повинна бути в своєму стилі». Після довгих суперечок було доручено Васильківсько- му (у Харкові) зробити три різні шкіци фасаду (чола) будинку. С. Васильківський замовив ще один шкіц у архітектора Піскунова, другого прізвища, на жаль, не пригадую, а третій шкіц виконав він сам з допомогою молодого архітектурного кресляра Василя Кричев- ського. Це було 1907 року.

Управа земства прийняла шкіц оформлення фаса- ду й внутрішньої архітектури Васильківського – Кри- чевського. Васильківському було доручено внутрішню декорацію, яку він, з допомогою таких видатних укра- їнських малярів, як Самокиш, Беркас, Ткаченко, і вико- нав. Кричевському було дано стипендію на вивчення пам’яток старих українських  будівель.

Будування будинку Полтавського земства тривало 5 років. Цей будинок за нормальних обставин не яв- ляв би собою щось надзвичайне, тим більше, що тоді на Україні повстали імпозантніші будівлі. Але інші бу- динки не відбивали й не мали на собі рідних мотивів і традицій, тим-то цей будинок Полтавського  земства й має значення, як зразок відродження української ар- хітектури. Після цього більше архітекторів взялося до праці над створенням свойого рідного    будівництва,



І нехай дорікають синові, що знову згадає бать- ка. Але ж до виходу книги Данила Щербаківського

«Українське мистецтво», що в Празі побачила світ у двадцять шостому році, він теж рук докладав. Того самого Данила Михайловича Щербаківського, що в Першу світову як командир гарматної батареї стрі- ляти забороняв навіть у той бік, де церкви і дзвіниці, того самого, що УНР разом розбудовував, співтвор- ця Української академії мистецтв, професора тої ж Академії, а ще Археологічного та Архітектурного інститутів. Того самого професора, що в час при- ходу російського більшовика дрова на пристані роз- вантажував та пиляв, аби вижити, харчувавсь лобо- дою, професора, автора понад сорока друкованих праць та десятків ще не досліджених рукописів, що, зацькований, кинувся з мосту під Києвом у Дніпро…



Костянтиноградське земство оголосило було кон- курс на будинок в українському стилі. Першу пре- мію дістав архітект Сербінов (проект під впливом українського бароко). У Києві Кричевський деко- рує українськими орнаментами чиншовий буди- нок проф. Михайла Грушевського (знищений 1918 року внаслідок гарматного обстрілу Києва військом полковника Муравйова). Сергій Тимошенко того самого часу проектує й будує чиншові будинки в Києві для  Лаврентьєва (Маріїно-Благовіщенська), а пізніше Саксаганського вулиця) та для Юрченка (Контівська вул.). Він же, бувши головним архітек- тором будування Північно-Донецької залізниці, проектує будинок дирекції та всі будинки цієї за- лізниці, причому, за згодою її власників у пізніших будівлях йому щастить застосувати українські еле- менти. Незабаром запросили його спроектувати всі будинки для Чорноморсько-Кубанської залізниці, в управлінні якої були переважно українці (Безкров- ний, Живило, Рабовол). Але через переобтяження працею в Харкові С. Тимошенко порадив їм архі- тектора Кузьмина з техніками Александровичем та Троценком (пізніше проф. архітектури в Харкові за большевиків). У Катеринославі (Січеславі) архітект Фетісов (росіянин з походження), великий знавець української архітектури, спроектував будинок під кіно в українському стилі для Хреннікова. У Харкові С. Тимошенко проектує чиншові будинки в укра- їнському стилі для Бойка (вітражі та декоративні панно Васильківського), для Попова на Катеринос- лавській вул., для Томіцького та інших. Харківський єпископ оголошує конкурс на церкву в українсько- му стилі на передмістю Харкова – Москалівці. За цей проект першу премію одержав С. Тимошенко.



То був дивовижний спалах, бо тих «українських» років і жменьки не набереться, думалося Олексан- дрові Тимошенку, що звірявся з батьковими записа- ми, нечисленною літературою, яку вивезти вдалося за океан…

«У Галичині перед 1-ю світовою війною україн- ських архітектів було небагато. Обсяг їхньої праці також був обмежений і сходив до внутрішньоукраїн- ських завдань, а саме – церкви, народні доми та при- ватні школи. У Львові з таких будинків можна назвати Бурсу Василіянок (архітект Левинський) на вул. По- тоцького, будинок «Дністра» на Руській вул., Музич- ний інститут ім. Лисенка за проектом Левинського, проект українського театру Гр. Пежанського та ба- гато церков у псевдовізантійському  стилі (архітект Т. Нагірний).

Цікаво, що українське бароко, з якого так багато маємо пам’яток у Львові, не мало великого впливу на відродження української церковної архітектури в Га- личині.

Архітект Александр Лушпинський видає альбом власних рисунків сільських церков у Галичині та сам проектує кілька церков. Під час 1-ї світової ві- йни група галицьких архітектів-українців (між ними Лушпинський і Нагірний) опрацьовують шкіци май-



бутньої відбудови українського села після відступу російського військового наїзника. На жаль, із цих планів нічого не було переведено в життя, бо неза- баром почалася війна з Польщею, яка, унаслідок цієї війни, окупувала Галичину.

Наприкінці 1-ї світової війни, коли в Російській імперії сталася революція й відновилася Українська Держава, українські архітекти на Наддніпрянській Україні здобули широке поле для своєї діяльности. Архітект С. Тимошенко проектує всі будинки на за- лізниці Федорівка – Скадовське, М. Дамиловський, перебуваючи в Харкові, працює над проектами бу- динків для залізниці Гришино – Рівне, що тоді її по- чали будувати. У Харківський міській управі працює архітект Лінник і допомагає затвердженню проектів будинків в українському стилі, незважаючи на про- тести тамтешніх росіян. У Харківському земстві пра- цює архітект Сердюк. Приватне бюро С. Тимошенка в Харкові опрацювало тоді плани забудови трьох міст у Донецькому промисловому районі з усіма церква- ми, школами й міськими будинками в українському стилі. Проекти були закінчені, але потім усі пропа- ли у Харківській Чека 1920 року. 1918 року українська влада доручає С. Тимошенкові переробити проект Київського двірця, але внаслідок політичних подій ця праця далі прелімінарних шкіців не пішла, і вже під час московсько-большевицької окупації дворець у Києві збудовано за проектом архітекта Вербицького (автора ковельського двірця 1907 року).

Крім чисто архітектурної праці, українські архі- текти з допомогою мистецьких виставок намагають- ся збудити в українському суспільстві зацікавлення своїм старовинним  та  новим  будівництвом.  Одна з найактивніших мистецьких організацій, а може,   і



єдина того часу, була в Харкові, де гуртувалося тоді багато українських мистців, відомих і поза Україною, як ось: С. Васильківський, Самокиш, Ткаченко (пе- реважно перебував у Парижі, відомий мариніст), а з архітектів – С. Тимошенко, Фетисов, Лінник, Сер- дюк та в Києві Дамиловський і Дяченко. Художньо- архітектурне товариство улаштувало кілька річних виставок, де, крім малярства та скульптури, були нові архітектурні праці та багато матеріялів з народнього будівництва. Під редакцією С. Васильківського ви- дано альбоми українських орнаментів. Сергій Тим- ошенко підготував збірку зі старовинного будівни- цтва на Харківщині; – ці матеріали загинули в Чека разом із цілим архітектурним архівом С. Тимошенка та деякими збірками Фетисова».

Оповідав через роки Іван Шовгенів, що після обшуку помешкання Тимошенків у Харкові чекіс- ти вивезли з нього дві вантажних машини разом з книгами, кресленнями і документами батькового конструкторського бюро. Чимало було серед того добра матеріалів та досліджень з історії українсько- го архітектурного стилю, проектів ще не зведених будівель та іншої документації. Як оповідав Шовге- нів, професор Микола Сумцов, попри своє таке бла- геньке здоров’я, ще довго оббивав пороги тодішніх совдепівських канцелярій, марно силячись виряту- вати бодай щось від російських грабіжників.



архітектури. На жаль, з приходом большевицької влади, професорів – свідомих українців – усунено, з тодішніх українських большевиків. Яких своєю чер- гою пізніше так чи інакше заступили «певніші» ро- сійські або жидівські професорські сили.

З побуту галицьких українців у Києві залишилася дуже гарна пам’ятка церковного будівництва – не- велика дерев’яна греко-католицька церковця, що її збудував, здається, Іван Левинський (а може, На- гірний), на Павлівській вул. та, на жаль, большевики знищили її на самому початку свойого панування на Україні. Ця церковця, хоч і стояла на пустирях, якось більше виглядала природно в Києві, аніж цибулясті з балясниками церкви сусіднього, на Львівській вул., Покровського монастиря, що їх будували росіяни.

Іще перед Першою світовою  війною  для  Іва- на Бойка, заможного українця з Харкова, архітект Сергій Тимошенко спроектував в українському сти- лі дачну (відпочинкову) оселю біля Геленджика, над Чорним морем, але, здається, тільки курортний павільйон та ще один будинок встигли збудувати за цим проектом».

А ще Олександрові хоч штрихами, хоч пунктиром хотілося окреслити, де ж ти є, національна архітек- туро, як велося тобі, коли з моці останньої тужилась вижити, не датися розтоптати і знищити?…




уряді, тому при змінах влади доводилося конспірува- тися. С. Тимошенко, перебуваючи 1919 р. нелегально під Києвом, підготовляв повстання та Зимовий похід проти більшовиків, але одночасно виконав близько 15 шкіців різних будинків для майбутньої відбудови України. Два з них, – проект міської управи для провін- ційного українського міста та проект 9-банної церк- ви на 3500 чоловік, – опубліковано у виданні «Група Празької Студії – 1926 р.». Дмитро Антонович, даючи оцінку цих праць, вважає проект цієї 9-банної церк- ви за один з найцікавіших проектів у процесі розвитку української церковної архітектури. Архітект Дяченко працював тоді над проектами шкіл та інших будівель.

Від 1921 року українську архітектуру можна поді- лити на дві цілком відмінні течії. Перша – незалежна від політичної контролі праця в Польщі (Галичина, Волинь), на Підкарпаттю, у Чехословаччині та за океаном – у Канаді й США. Друга – на більшій части- ні української території, де архітектура, як і ціле укра- їнське культурне життя, перебуває під контролею московської окупаційної влади. На Великій Україні, через залежність від Москви, українська архітектура підупадає, бо черпання мотивів з українського баро- ко вважається за великий злочин. Крім декількох бу- динків, як ось Лісовий інститут у Києві за проектом Д. Дяченка чи готель та музей на могилі Шевченка – архітекта Василя Кричевського, які проскочили повз російську цензуру, решта будівель, приблизно від 1927 року аж до останнього часу, будується на загаль- ноімперський кшталт, і мають вони ті самі напрям- ки й архітектурні ідеї, що й архітектура російська. Треба визначити, що й  більшість  архітектів тепер на Україні – росіяни. З цих часів для характеристики слід подати такі визначні будинки з 1925–1929 років,



як Харківський поштамт (доба конструктивізму) та будинок Держпрому в Харкові – архітектів Серафи- мова й Кравця. На них помітний вплив російського кубізму. Багато ліпший пізніший комплекс архітектів Серафимова й Зандберга з 1990 року, де дуже поміт- ний вплив конструктивізму Західної Європи (Корбу- зьє, Гропіус та Лукарти – брати). У такому або, може, й гіршому оформленні збудовано кілька будинків у Кривому Розі, Сталіно (Юзівка)  та в інших містах. Ці будинки на 90% навіть мало модерні, а так, якась мішанина запозичених мотивів з віденського модер- нізму 1910-х років, спрощених і застосованих досить неохайно. Яскравим прикладом такого будівництва міг би бути будинок Універмагу в Києві, цілком зруй- нований за Другої світової війни».

Про руйнування Хрещатика і універмагу при тім числі Олександрові Сергійовичу оповідав  знайо- мий, він бачив місто лиш проїздом, з вікна авто, і не міг судити в деталях, що обвалилося, що вціліло. А от руйнування таланту мистців Олександрові довелося бачити, хоч і не вживу, на фото, але вони були крас- номовні вельми. Під «пролетарський» стиль совіт голив і стриг усіх, навіть найталановитіших не обми- нала ота державна гребінка. Тамбовські «пєтушки» раптом силилися закукурікати на чужих домівках…




і будинок Верховної Ради в Києві (архітект Заболот- ний). Найбільше шкода, що на будування цих будин- ків були знищені такі блискучі пам’ятки української архітектури, як Михайлівський монастир, військовий Микільський собор та багато інших. До ілюстрації, як у Совєтах підведено архітектуру під одну лінію, не зайво буде згадати український павільйон на сіль- ськогосподарській виставці в Москві 1939–1940 років за проектом архітектів А. Тодзія та Чванченка. Диву- єшся, чому цей павільйон має назву український, а не казахстанський чи якоїсь іншої азійської народности. На жаль, мені не пощастило знайти ніяких матеріялів з того, що будують тепер в Україні. Проте виходячи із загального совєтського напрямку, можна припус- тити, що там панує ніби «пролетарський», а в дій- сності зближений до самодержавного миколаївсько- го, класицизм. На конкурсі колгоспних будиночків я бачив для України хати, прикрашені без жодного смаку й потреби українським орнаментом. Були такі самі хати, прикрашені також московськими «пєтуш- камі» (півниками) для російських районів. Як бачи- мо, архітектурна спадщина буде жахлива, і свого часу потребуватиметься дуже багато праці, знання та ар- хітектурного смаку, щоб усунути ці пам’ятки росій- ського варварства. Колись українці зрозуміють, чому треба було усунути російський Собор з історичної Саської площі у Варшаві. Будівлі, що нагадують по- літичне поневолення, не становлять і не можуть ста- новити архітектурної вартости».

Інколи таке трапляється у житті: яскраві особис- тості волею обставин збираються в одному місці, утворюють сузір’я, яке світитиме довгий час, і не тільки при житті цих особистостей; обставини так зібрали непересічних митців тоді у Львові…



«Між Першою та Другою світовими війнами по цей бік большевицького кордону, хоч в обставинах теж матеріально та політично мало сприятливих, але без подиктованого згори напрямку, українські архітекти дaлі працюють над розвитком відроджен- ня української архітектури. На якийсь час Львів стає осередком еміграції мистців з Наддніпрянської України, і 1922 року заклався був тут гурток діячів українського мистецтва під проводом Петра Івано- вича Холодного.

До гурту свіжих емігрантів із Наддніпрянщини пристають видатні архітекти та мистці з Західної України. Олександер Лушпинський, Нагірний, Гри- цай виставляють свої архітектурні праці на трьох різних виставках поруч з Піщанським і Сергієм Тим- ошенком – архітекторами з Наддніпрянщини. Ми- кола Голубець – мистецький критик – популяризує українську архітектуру серед галицько-волинського громадянства. Архітект Піщанський та Володимир Січинський працюють над дослідами стародавньої архітектури. Вийшли тоді праці В. Січинського про стародавню архітектуру Крехівського монастиря та обміри типової хати біля Львова. З присланих про- ектів на конкурс, оголошений з приводу перебудо- ви Національного музею у Львові, знаємо проекти Піщанського, Пежанського, Лушпинського та С. Тимошенка. С. Тимошенко робить шкіц до проекту будинку українських техніків у Львові, проект Оселі українських журналістів та проект і одночасно до- глядає над перебудовою церкви на Левандівці. Він також проектує церкву на Клепарові (її забудовано), кілька приватних будинків та величезний комплекс монастиря Студитів у Зарваниці, що його замовив ігумен Климентій Шептицький, – з головною церк-



У стрімкій річці часу, істинно стрімкій, бо й не зогледівся ти, Олександре, як спливло відтоді май- же півтора десятка літ, полишився у пам’яті «острі- вець» – конкурс на проект костелу в Яновій Доли- ні. Храм мав вміщувати тисячу двісті мирян, хор на півсотні учасників та орган; проект, який захопив не тільки тебе: дванадцять учасників наважилися по- змагатися.

Здається, з тих пір тебе стали вважати самостійним художником, з почерком, що різниться від батьково- го. Празький успіх тепер не вважали вже випадковим.



тали премію майже всі, що їх зроблено в Новгород- ському стилі, і тільки один – в українському стилі, – мурована церква Е. Норверта. У цих часах декілька молодих українців студіюють архітектуру по різних чужоземних школах і, переймаючись ідеями, пробу- ють проектувати модерні будівлі. Як приклад, маємо модернізовану церкву за проектом архітекта Грицая на вулиці Потоцького у Львові. Дехто зі старших архітектів теж еволюціонує в напрямі модерної ар- хітектури (вілли в Крем’янці, Дубні та Луцьку архі- текта С. Тимошенка, кілька житлових будинків, між ними Тищенка біля Здолбунова, Сергія і Олексан- дра Тимошенків). Але в церковному будівництві, на жаль, нема спроби створити модерну церкву, цілком вільну від впливу старих стилів. Проф. Січинський пробує вернутись у церковному будівництві до ві- зантійських мотивів (церква на Закарпатті), вико- ристовуючи вже модерну залізобетонову конструк- цію для бань; кілька дерев’яних і мурованих церков на Волині С. Тимошенка. Архітект Левко Маслов робить шкіц церкви в кубістичному стилі й вистав- ляє його на виставці мистецького гуртка «Спокій». Тоді ж він публікує кілька коротеньких розвідок про волинські дерев’яні церкви та збирає дуже до- кладний матеріял з церковного будівництва в Лю- бомльському, Ловельському, Рівенському, Луцько- му та Костопільському повітах на Волині. На велику шкоду нам 1943 року німці розстріляли Л. Маслова, як закладника, матеріал, що його він зібрав, заги- нув для історії української архітектури; збереглася тільки невелика збірка про Холмські церкви, видана під час війни. З модерного напрямку треба згадати конкурсові проекти 1937 року на костел в Яновій Долині; одну премію дістав тоді Левко Маслов, а дві



Дивовижна річ… Вітри цього здичавілого століття вирвали   з  коренем   здебільшого   найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськими  витоптаними  і  випаленими  полями, а врешті й через океан перекинули; видавалося, вже ніколи те вирване коріння не зачепиться за ріллю і всохне навсігди. Аж ні, виявилося воно напрочуд жи- вучим. Не вартує тобі, Олександре, писати  найшир- ше про тих, хто підвалини клав, як твій батько. Мову вже можна повести про покоління наступне, твоїх ровесників.  От хоча  б про Юліана   Ястремського.

Вихованець університету Манітоби, Каліфорній- ського університету та Мангаттан-коледжу в Нью- Йорку, твій ровесник, стільки доброго вже зробив, що до нього і тутешній люд віру набув.

А хіба він такий одинак?



Від 1945 року група українських архітектів опи- нилась на чужині й цілком відірвалася від україн- ського ґрунту та від українських пам’яток. Молодша частина, вихована в чужих школах, часто-густо зо- всім не знає своєї архітектури та навіть не знає того, що робили її попередники. Тим часом у скупченнях української еміграції в Америці, Канаді, Австралії та в інших країнах існують архітектурні проблеми, і їх треба розв’язувати якнайліпше, щоб показати нашу культуру чужинцям, які до нас приглядаються. Куль- тура народів часто оцінюється архітектурою, тим- то від розуміння цього залежить майбутність нашої еміграційної архітектури. На наш погляд, досконала, оригінальна архітектурно, модерна церква станови- тиме нам і для тієї країни, де ми живемо, більший здо- буток, аніж поганенькі копії наших, хоч би й гарних, старовинних пам’яток. Очевидна річ, що нічого не робиться відразу; треба багато вкласти праці, щоб наше громадянство освідомило собі архітектурні проблеми та відповідно поставилося до належного й достойного нашої культури оформлення наших громадських домівок, церков та власних будинків. Досі відбулося тільки два архітектурних конкурси на еміграції: один 1946 року – на церкву в Мюнхені (першу премію дістав арх. Блакитний) і другий кон- курс на українську церкву в Канаді. І це вже великий поступ, хоч, може, їх наслідки багатьох архітектів не задовольняють. Навіть під впливом старих традицій треба творити, а не копіювати наявні будівлі. Одне з головних завдань архітектури – це пристосовування будівлі до оточення та застосування не пережитих іще конструкцій і форм, бо інакше ми тільки змен- шуватимемо вартість копійованих пам’яток, а не прославимо їх на чужині.



Досі більшість архітектурних проектів  в Амери- ці для українців виконували чужинці, і тільки від 1947 року існує в Нью-Йорку перше архітектурне бюро архітекта Юліана Ястремського, який спроектував ду- ховний інтернат у Вашингтоні та церкву в Станфор- ді, Нью-Джерсі. Сергій Тимошенко, перебуваючи від 1946 року у Ванкувері (збудована), в Саскатуні (збудо- вана), в Елдмонті, і перепроектував церкву в Торонто. Почав був також проектувати українську церкву для Буенос-Айреса....

Тяжко зробити повний огляд 50-літнього етапу в українській архітектурі, не маючи майже ніяких друко- ваних матеріялів, тому буду вдячний кожному читачеві цих рядків за доповнення та зауваження. Навіть із тих нечисленних архітектурних пам’яток багато знищено, архітектурні матеріяли по історії української архітек- тури. Належний розвиток може запевнити архітектурі тільки повна політична свобода та вільний обмін думок з іншими народами. Здобутки архітектури західного світу напевно будуть мати великий вплив на поновно відроджену українську архітектуру, яка, хочу надіятись, зможе імпонувати своїм і чужим не тільки традиційніс- тю, але й сучасністю та новими   здобутками».

Збігло кілька місяців опісля публікації, і перед Сергієм Олександровичем Тимошенком лежав від- гук. З тим, що писав адресат, він був місцями згоден, а місцями ладен іти на суперечку і то затяту. Тимошен- ко не певен в оповіді про ті події чи факти, що чужі вуста передавали, зате не мав підстав сумніватися в баченому і чутому особисто, самим пережитому.

Але хоч як би там було, автор не заперечує най- істотнішого: національна архітектура – багата і роз- маїта, і ніхто не подужає зіпхнути її у могилу.



«До редакційної колегії

«Вістей Т-ва Українських інженерів в Америці».

Шановні панове!

В І/23 числі «Вістей» було надруковано стат- тю Ол. Тимошенка «Українська архітектура в ХХ столітті». Стаття дуже цікава і змістовна, про- те, на жаль, очевидячки – за браком у автора до- статньої інформації, декотрі з поданих в ній відо- мостей потребують поправок і доповнень.

Вважаю за необхідне подати деякі з них до відо- ма читачів. До стор. 2: Будинок «Прісутствєнних мєст» у Києві, збудований в 1857 р. за традиціями Миколаєвської «казьонної архітектури», не має нічого спільно з так зв. «російським стилем», який постав і виробився в останній четвертині ХІХ століття. «Російський стиль» урядовим стилем ніколи не був.

Збірка «Українське мистецтво»  була  видана не Данилом Щербаківським, а Вадимом Щербаків- ським. В 1913 році Данило Щербаківський був авто- ром другої збірки під тою самою назвою, надруко- ваною в 1926 р.

Маляр С. Васильківський не брав ніякої участи в складанні проектів будинку Полтавського зем- ства і проектів для нього нікому не замовляв.

На конкурсі з 5 проектів було ухвалено проекта, зробленого архіт. В. Кричевським, за його власною ідеєю,  самостійно  і без будь-чиєї допомоги.

Конкурс мав місце не в 1907 році, а ще в 1903 р. В. Кричевський вже тоді був не «молодим архітек- турним креслярем», а 30-літнім архітектором- митцем, учнем архіт.-митця С. Загоскіна та акад. архітектури Ол. Бєкєтова, і мав за собою більше



ніж 10-літній стаж архітектурно-мистецького проектування.

До стор. 3: У статті сказано, що «...Васильків- ському було доручено внутрішню декорацію...». Насправді ж внутрішня декорація Полтавського земського будинку також була розроблена В. Кри- чевським і, в більшій своїй частині, виконана згід- но з його проектом. Частина ж оздоблення була виконана С. Васильківським та іншими, всупереч загальному задумові архіт. В. Кричевського, після того, як останній, через різні неприємності, зрікся мистецького нагляду над виконанням його проек- ту і покинув Полтаву.

В. Кричевський не одержував ні від кого стипен- дії на вивчення старих українських будівель; він студіював українську народну архітектуру і на- родне мистецтво, починаючи ще з 1892 року, що й дало йому матеріал для створення проекту будин- ку Земства в Полтаві тоді, коли ще не було ні одної друкованої розвідки про українську архітектуру.

Для доповнення треба зазначити також, що архіт. В. Кричевський ще до закінчення будування цього будинку одержав низку замовлень на проек- тування інших будинків у створеному стилі. Він спроектував «Народний дім» для м. Лохвиці в 1904 р., будинки для дідичів Дмитрієва в с. Яреськи, на Полтавщині, та Д. Милорадовича в с. Веселий По- діл, на Полтавщині ж, у 1905 р., фасад і внутрішню декорацію будинку для Ів. Пітліковського, в Києві, на Полтавській вул., у 1907 році, будинок Школи ім. Сергія Грушевського в Києві, на Куренівці, в 1910 р., три типових проекти для ряду сільських шкіл на замовлення Чернігівського земства, в 1912 р., літній будинок С. Лаврентьєва, під Києвом, у 1913 р., лі-



карню д-ра Стаховського у Винниці, в тому само- му році, будинок для Терещенка, під Старокостян- тиновим, і міську бібліотеку, в Лебедині, – обидва в 1914 році, і церкву для військового табору під Прилуками в 1916 році, всі в українському модерно- му стилі. По революції він зробив проект у тому ж таки стилі для будинку Чубуна-Подульського, в Переяславі – в 1923 р., хату-читальню та лабо- раторію ім. Акад. Заболотного, в с. Чеботарка, на Поділлі, в 1931 р. та виставки «Україна гостем у Грузії», в 1931 р., окрім уже згаданих у статті Ол. Тимошенка, не говорив про проекти, виконані в ін- ших стилях…

Далеко не всіх свідомих українців – професорів було усунено від педагогічної праці в архітекту- рі; на архітектурних факультетах Будівельного інституту та Художнього інституту в Києві ви- кладали проф. М. Дамиловський (з 1931-го чи 1932 р. і аж до останньої війни), проф. В. Заболотний, проф. В. Кричевський та асистенти й доценти П. Костирко, В. Онащенко, О. Смик, П. Юрченко та ряд інших. Вина обставин, а не їхня, що українська національна архітектура не змогла останніми ро- ками розвиватися.

Дерев’яна греко-католицька церковця на Ново- Павлівській вул. у Києві (не на Павлівській) була знищена большевиками не на самому початку їх- нього планування, а за Павла Постишева, десь коло 1935 року, одночасно з рядом зразків давнього укра- їнського будівництва.

Будинок Лісового інституту, під Києвом, був не єдиною спорудою архіт. Д. Дяченка в стилі баро- ко за большевиків; він також обробив у бароково- му стилі фасад будинку для наукових робітників



у Києві, на Пушкінській вул.,. десь у 1926–1927 рр. Готель на березі Дніпра, коло могили Шевченка, по- будований в 1929 р.

До стор. 5: Будинок Універмагу в Києві, на Хре- щатику (проект арх. Л. Мецаяна та Д. Фрідмана), не був зруйнований за Другої світової війни і сто- їть там і досі. Те саме стосується і «будинку нар- коматів», тепер – «будинку міністерств», архіт. Фоміна та Абросимова на кол. Олександрівській вул. в Києві (тепер вул. Кірова).

Ім’я автора проекту укр. Павільйону в Києві 1939–1940 рр. не Тоздій, а Тацій.

З повагою…»

Спасибі тобі, чоловіче добрий, подумалося Олек- сандрові Сергійовичу, як пробіг останні рядки листа в редакцію. Культура наша в силу історії кривобо- кої нагадує високохудожню фреску, розбиту злими руками, і тепер від тої досконалої фрески хіба купка камінців різноколірних розлетілася вусібіч: тож ма- ємо отак, по камінчику, збирати розсипане, розсіяне і забуте та занехаяне, аби відтворити знову прекрас- ні образи, аби зазвучала наново велич цього народу. Шкода, звісно, що й самому тобі так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу і Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк, вельми шкода, що батьків потужний талан далеко не весь йому відданий, і славетних також дядьків, Володимира та Степана; та склалося вже, як склалося, кожен з нас свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, складе в висліді поле загальнолюд- ське, вічне й невимірне. Істотно тепер, аби тільки оці імена (лиш з одної родини четверо!) не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обши-

рами, не привласнювалися нетрудним…



----- 35


Б оже, скільки води утекло в сивому Дніпрі, скільки разів зацвітали каштани і осипали той

цвіт під нечутну байдужому вухові музику, відко- ли останній раз ішов він цією київською вулицею… Навіть вимовити, здається, жаско – сорок три роки. І ось він врешті має можливість побувати на рід- ній землі. Степан Прокопович неспішно піднімав- ся угору колишньою Фундуклеївською, яка носила тепер ім’я самонареченого «вождя пролетаріату». Тимошенко з якимось щемом у серці наближався до їхнього родинного будинку, купленого колись бать- ком, в якому низку років і сам Степан Прокопович жив, викладаючи в Політехнічному інституті.

Будинок зберігся, от тільки в ньому тепер не три нормальні квартири, а в під’їзді висить величезний список нових мешканців. Від квітника, якого матір так залюбки доглядала, не лишилося й сліду, все за- топтано навкруги, запльовано та засмічено…

Зустріч з краєм, де на світ ти явився, – завше є святом, а для нього воно – подвійне, якби лиш на душі не гірчило. Так співпало, що в Київ черговим авіарейсом він прилетів на Трійцю. Тож від ро- динного будинку Степан Прокопович направився до Володимирського собору, куди люд прошкував: дзвонам, навіть у таке рокове свято, влада наказала бути глухонімими.

Але й тут не було чим серце потішити… Народу зібралось немало, судячи з усього, найбільш прибу- ло з передмість. Свіже око вражала бідняцька одіж вірян, траплялися навіть босі, що щулили пальці ніг



на камінні, багато були в найдешевших парусинових туфлях, бачив навіть взутих, на подив, у валянках.

Ще колись, за часів УНР, коли прем’єром був Голу- бович, як ходив Тимошенко на засідання Української Ради, то зробив він для себе твердий висновок: біль- шовизм тужиться Україну проковтнути усю; і ось ста- лося те, проковтнув, і що? Йому, людині російсько- мовній, вихованій здебільшого на російській культурі, невтямки зовсім було, чому з тої культури сюди при- пливло лише ледарство та пиятика, та бридкі матюки? Він ще не раз повертатиметься у думках, чом з усього вселенського світу розмаїття неймовірного племен, народностей та народів, чи то шкіра біла у них, чи пожовтіла, чи й зовсім петрівської ночі темніша, чом гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, і гноєм тим затопив неймовірні обшири? Невже брати його, Володимир та Сергій, з якими стільки суперечок було, виявляться врешті правими?

Радо Степана Прокоповича зустрічала Політех- ніка київська, щемливі спомини ворухнулися десь на денці душі, хоч неспокійні були літа, коли навіть на посвист куль перестали кияни зважати, а в місті мало не через день інша влада прапори на балконах вішала. Але ж… У Політехніці ті ж самі саморобні прилади, які він колись майстрував, аби чимось ілю- струвати свій курс, його книга із описом дослідів, які виконували ще тоді студенти. На стіні висять пор- трети директорів лабораторії, навіть його портрет не забули. Дивовижне відчуття в Степана Прокопо- вича виникало: півстоліття минуло, а тут час зовсім завмер, життя завмерло, здавалось, навіки…

Боже милий, тут закисло все і заскорузло, і в той же час такі, як він, фахівці найвищої проби, такі, як брат Володимир, урядовець у команді Рузвельта   і



професор кількох університетів на іншому конти- ненті, мають розбудовувати не свій край, а інші дер- жави… Ба, вже й наступному поколінню судилося зреалізовувати себе не там, де на світ білий явили- ся їхні батьки: брата Сергія син Олександр, опісля кочування Польщею, Німеччиною, Чехією та Бель- гією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і ке- рівник будівельної компанії, зводить у Нью-Йорку стрімкі хмарочоси…

У Харкові на вокзалі представник «Інтуриста», без якого рідко міг Тимошенко бодай крок ступи- ти, підвів Степана Прокоповича до двох жінок. Ні- яково сперш було йому, бо не зразу впізнав рідну сестру: незнайома дама щонайменше нагадувала ту, яка залишилася в пам’яті молодесенькою викладач- кою математики. Листуватися ж було небезпечно, за лист з-за океану можна тут було запізнати сибір- ський сніговий океан…

Як витерла очі сестра, а в нього клубок зник у горлі,  то  дозволили  за  присутності представника

«Інтуриста» побалакати в окремій кімнаті.

Коли викинуло тебе, брате, в неблизькі краї, – врешті вспокоївшись, оповідала сестра, – то тато з мамою до мене переселилися. Мама незадовго по- мерла, а батько з моїм чоловіком на державній служ- бі були. Але ж ми не пролетарського, людино, похо- дження… Житло у нас забирали, в товарному вагоні один час зимували. Помер батько, а тоді чоловік… Сина й доньку в війну у Німеччину повезли, не ста- ли вони вертатися. Тепер я одна-однісінька, пенсію, правда, маю. Здогадуєшся, яка… Уроками приватни- ми підзаробляю, все легше стає.



Як був у Москві Степан Прокопович, то ходив у Міністерство внутрішніх справ, у той відділок, що візами за рубіж займається. Чолов’яга опасистий у військовій формі, у галіфе доволі просторих, що ро- били його ще огряднішим, якимось жінкоподібним, у бедрі замашистим, той чоловік довго, стиснувши губи, дивився з-під густих і майже зрослих поміж собою брів: і чого він до мене причепився? – мов сказати хотів той погляд.

Так доля родини моєї стелилася, – пояснював Тимошенко, чомусь хвилюючись. – Дозвольте се- стрі моїй виїхати до мене, хоч на старість знову ра- зом побудемо…

Ми розглянемо це питання, – якось невизначе- но відповідав чоловік. – Ви тільки прошеніє написа- ти маєте.

Степан Прокопович півдня добирав слова на ту бомагу, здав її і чекати став. Чекати довелося два роки, сестра за той час померла, так і не одержавши дозволу до брата поїхати.

А десь через рік, як вернувся Степан Прокопо- вич з поїздки в Радянський Союз, надійшло повідо- млення про обрання його іноземним членом Акаде- мії наук. З того Тимошенко не зрадів і не засумував, бо чомусь та Академія забула, що обирала його ще дореволюційним складом. Радянське посольство у Вашингтоні листом у конверті розкішному запро- шувало прибути для вручення йому диплома.

Степан Прокопович ухилився такої честі, і ди- плом дипмісія надіслала поштою.



----- 36


Т роє братів через багато років чи навіть деся- тиліть знову сиділи за одним столом у про- сторому двоповерховому котеджі в місті Пало-Аль-

то: Степан, Сергій і Володимир.

Померла дружина Степана, донька десь далеко за океаном, в понищеній, потоптаній, обсмале- ній і війною потовченій Європі; дім було страхав Степана раптовою порожнечею, де кожен звук, ля- кливо від стін відбиваючись, мимоволі нагадував ще раз про пустку, що створилася не тільки у домі, а й у всьому його житті. Та саме прибув з Європи нарешті брат Сергій з дружиною і оселився тут, – вже можна якось відвести душу та спертися на рідне плече, хоч було воно теж понищене і лихоліттям немов обсма- лене. Неохоче говорив Сергій про останні роки.

Табори Тодта – то мій пекельний час, – зізнався якось. – Та й опісля не з  медом  велося...  Ми  вже, мов осінній лист, покотилися по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Бєльськ, Прага, Карл- стад і в сорок п’ятому припленталися до Гейдель- бергу, де просиділи рік і вже думали, що не видоста- немося на поверхню.

Нерідко Степан дивувався затятості середуль- шого брата. Час від часу він супроводжував Сергія в поїздках Штатами та Канадою, де зустрічалися зі своїми громадами, доволі численними, бо з Європи на цей континент над’їхало українського люду по- верх двохсот п’ятдесяти тисяч. То були справді сер- дечні і щирі зустрічі, заслуги Сергія люд не забув та пошановував чинно, і Степан, швидше космополіт



чи «глобаліст», як вигадають згодом слівце, не пе- реставав дивуватися цим громадам та непомітно для себе ріднитися з ними. Бо і в нього мимовільно якесь досі не знане ще почуття народжувалося до людей, яких злі вітри загнали аж за океанське безмежжя, але які не втрачали надії на добро для своєї землі.

А вдома, коли не зайде в кімнату Сергія, то здебіль- шого застане брата згорбленого над креслярським папером, на якому вимальовувалися нові будови, насамперш церкви. А ще, на подив, народжувалися нові культурницькі проекти, хоча їх далеко не всі було так просто здійснити. Степан довгенько відко- лихував брата, коли не вдалася на позірний погляд цілком реальна затія з сатиричним виданням. Сергій показував листа від Євгена  Маланюка.

«Пане Професоре!

Від Вашого сина я дістав Вашу пропозицію (як Ви пишете «зорганізувати сат. журнал».

Правда, я тепер робітником і цілий мій день за- йнятий (з неділями включно), тому організувати щось – одночасно з працею, не міг би.

Але я поговорив з деким з малярів – вони охоче годяться на таку річ, як журнал. Першу скрип- ку в цьому мав би грати Едвард Козак і – лише він, бо то взагалі першорядний карикатурист. А щодо сов. тематики – незрівняний монополіст у нас. Маю до нього теж писати. Та при всім цім постає натуральне питання: 1) хто стоїть за цим журналом? 2) які матеріяльні перспективи? і 3) наскільки ця імпреза поважна?

Всі ці майбутні співробітники – люди фахові, не аматори, їм потрібен гонорар. Такі майстри, як Козак або Бутович, ледве чи схотять щось ро- бити «на пробу»...



З літературною стороною – особливо поваж- на проблема, яку далося б розв’язати лише в часі функціонування самого журналу. Сатириків у нас майже немає. Я також – жодний сатирик (міг би хіба редагувати та вести якийсь відділ).

Отже, постає цілий ряд питань, що вимагають відповіді, про яку Вас і прошу.

З пошаною Євг. Маланюк

P.S. Пробою могли би служити численні кари- катури Козака в «Лисі Микиті» – їх передрукову- вала майже вся преса»

Вельми шкода, звісно, думалося Сергію Проко- повичу, але як не тепер, то в четвер цю справу має- мо – і нам таки вдасться зробити:

«Вельмишановний Пане Інженере!

Дуже мені прикро, що моя пропозиція в справі видання не знаходе співчуття. Але все ж мушу від- повісти на Ваші запитання.

1)Хто стоїть за цим журналом?

Стоїть С. Тимошенко, старий гром. і пол. діяч. 2)Які  матеріальні перспективи?

Можливе дуже широке розвинення цілої справи видавництва.

3)Наскільки ця справа є певна і поважна? Трудно відповісти на цю точку, беручи ту ува-

гу наші часи непевні.

Я гадаю, що спроба і риск не дуже великі, хоч би для першорядних майстрів слова і пензля.

Думаю, що тут ходе о поважну редакцію і по- важні рисунки.

Для прикладу, я візьму «Лиса Микиту». Рядом з добрими рисунками і часом, хоч і рідко, з до- брою сатирою скрізь галицьке тупе остроуміє і хуторянство.



«Листи до пана посла Стаха Слоніва» і рисунки малого Ромця, Цюприк та Чуприк і т. д. Я мав на увазі колишній «Сатирикон» чи нами взятий ту- тешній The New Jorker. Хоч цей мало містить по- літики, але з художнього боку мені подобається. Звичайно, Вас цікавить, через що саме я почав ціка- витися справою журналу? Очевидно, через те, що зараз друкується, багатьом зовсім не подобається, і не можна про все те сказати, що воно є українське.

З пошаною Ваш С. Тимошенко».

…І знову горбиться та сліпить брат над кресляр- ським папером. Від того паперу відривався хіба на зустрічі, як запрошувала та чи інша українська грома- да: зустрічі щирі, щоправда, здебільшого ностальгій- но-журливі, хоч і доволі негадані траплялися інколи. Оглядаючи залу минулого разу, Тимошенко звер- нув увагу на літнього чоловіка, чиє обличчя шрами вздовж і впоперек поорали: «Долі у нас багатьох на таке лице нині схожі», – подумав і далі вів   зустріч.

Але в перерві цей чоловік підійшов до Сергія Прокоповича.

Ви не впізнали, звісно, мене, пане Тимошенко… Цей голос, очевидячки, був знайомий, він відлу- нював з далеких часів, і Тимошенко пробував з гли- бин пам’яті згадку про нього дістати, як дістають воду з колодязя, де не один десяток цямрин: він зази- рав намарне туди, де й відблиску денця не видно, хіба відзивалося інколи, гоготіло відлуння, насмішкувате

й знущальне.

Загірняк, я, Сергію Прокоповичу. За уявою ва- шою, певен, раптом з могили встав.

Не було ляку в Тимошенка, хіба подив: перед очима у нього постало обличчя Загірняка того  до-



світка в таборі Тодта, але то було тоді не лице, хіба шмат скривавленого безформного м’яса.

Живучий я… І навіть не побоявся вам показа- тись на очі.

Ти колись читав поезію одного талановитого ав- тора, думав Сергій Прокопович, поезію далеко не про поетичне – про мікробів. Землю всеньку тряс- ло, гинули велетні, йшлося в давніх рядках, вимира- ли мамонти, а вони, ці найпростіші, навіть в череві у велетнів тепер викопних жили… Чи ж варто про таке балакати з цим чоловіком?

Ви зневажаєте мене… Та марно, в круговерті кри- вавих часів тільки відчайдушним призвичаєнням мож- на вижити. Тепер я тут, у громаді, – і що ви мені зро- бите? Мені ж навіть пластична операція не потрібна… Колись без вагань смерть цього чоловіка він взяв би на душу, бо то шмат протоплазми, – не про лице кажучи, про істоту всю шкірну, звісно; тепер же до нього не було ні жалю, ні ненависті, хіба тільки хо- лод: горіло колись багаття, та згасло давно, і від при- ску лишилась лиш жменька попелу та піску, які роз-

віває спроквола вітер…

Тимошенко розвернувся круто і пішов із зали, надіючись на милостиву долю, що з цією людиною йому не судиться більш зустрічатися.

І таки  пересилив  себе,  вдалося  викинути його з думок та вимести з пам’яті, як вимітають з кутків який непотріб, дивом чомусь раніш не помічений; натомість зосередився над проектами, новими і до- робкою попередніх, – кожна хвилина була для ньо- го, як для жебрака золота копійка, знайдена з такою втіхою і так само поцінована.

Тимошенко якось спробував порахувати, скіль- ки будов виросло за його проектами, скільки їх  на



землі з’явилося: в Грузії і Росії, Україні і Польщі, в Чехословаччині і Канаді, у США і Парагваї – нара- хував поверх чотирьохсот і збився; більше він не по- вертався до цього заняття.

А зараз йому ніяк не давався проект церкви на замовлення аргентинської громади: власне, в душі Сергій Прокопович сам собі трішки лукавив, він на- певне знав, що направду річ виходить талановита, але все ж так хотілося сягнути омріяної доскона- лості, аби кожна лінія співала урочисто й дзвінко, як злагоджений хор у незабутньому Хрестовоздви- женському храмі у Луцьку, який теж відновлювати судилося.

Майже в той самий момент, коли хтось наче роз- печену голку в серце ввігнав, в ту ж саму хвилю яви- лися йому ті кілька ліній в обрисі храму, які не дава- лися так довго і вперто, і зазвучав раптом увесь храм, стрімко злітаючи в пресвітле небо, і дзвони загово- рили істинно ангельськими голосами, і з недокінче- ного проекту вирізьбився і зримо постав величний храм, до якого він йшов усеньке життя і який досі міг тільки наснитися…



Історія талановитого роду


Р оман відомого літератора з Луцька Івана Корсака  повертає  нас  у  неймовірно    тяжкі

і трагічні сторінки української історії, історії ХХ століття. Події Першої світової війни та поразка Української національно-демократичної революції через низку несприятливих внутрішніх та зовніш- ніх, об’єктивних і суб’єктивних факторів спричини- ли могутню хвилю української політичної еміграції.

«Вітри цього здичавілого століття вирвали з коре- нем здебільшого найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськи- ми витоптаними і випаленими полями, а врешті й через океан перекинули…», – пише автор. Важка доля емігранта торкнулася багатьох українських ро- дин, родин талановитих, самодостатніх, які  могли би свої знання і вміння подарувати українському на- роду, але не склалося…

Нинішні процеси державного, духовного й релі- гійного відродження Української держави, боротьба за її територіальну цілісність спонукає до повернен- ня з небуття незаслужено забутих і замовчуваних ра- ніше імен видатних діячів української історії, висвіт- лення їхнього життєвого та творчого шляху, участі у науковому, культурному, громадському, політично- му житті. Імен, яких, як пише автор «лиха віхола, що час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти- сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі і неоглядними». Ця віхола гострою бритвою по- значилася на долі відомої, але водночас до сьогодні добре не знаної родини Тимошенків, розділивши її державними кордонами.



Культурна і патріотично налаштована сім’я землеміра та землероба Прокопа Тимофійовича Тимошенка, на Полтавщині, подарувала не стільки Україні, як світові, своїх синів. Старшого, академіка Степана – всесвітньо відомого вченого в галузі опо- ру матеріалів та будівельної механіки, одного із за- сновників Української академії наук, дійсного члена низки академій наук (Російської, Польської, Фран- цузької, Американської, Італійської, Лондонського Королівського товариства, Американського філо- софського товариства), доктора багатьох універси- тетів та інститутів. Молодшого – Володимира, учас- ника Української революції, заступника міністра торгівлі і промисловості за часів П. Скоропадського, співробітника науково-дослідних установ Україн- ської академії наук, професора американських уні- верситетів і українських вищих шкіл у Чехословач- чині. Середнього – Сергія Тимошенка, архітектора, інженера, автора понад 400 проектів будов і архітек- турних комплексів у різних країнах світу, члена УЦР, міністра комунікацій УНР, учасника Другого зимо- вого походу, ректора Української господарської ака- демії у Подєбрадах, лідера Волинського українсько- го об’єднання, депутата польського Сейму.

Їхні таланти, здобутки, життя, роздуми, міжосо- бистісні комунікації, адаптацію у середовище різ- них країн яскраво, рельєфно і водночас правдиво ілюструє книга «Борозна у чужому полі». Воістину, троє братів залишили помітну, добре зорану бороз- ну життя, але, на жаль, не в Україні.

Склалося так, що фахівці найвищої проби – ака- демік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошен- ко,  архітектор,  політик  Сергій  Тимошенко  – роз-



будовували не свою батьківщину, а інші держави. Крім того, вже й наступне покоління Тимошенків зреалізовувало себе не там, де народилися їхні бать- ки: Олександр Сергійович «опісля кочування Поль- щею, Німеччиною, Чехією та Бельгією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і керівник буді- вельної компанії, зводив у Нью-Йорку стрімкі хма- рочоси…», – читаємо на сторінках роману.

Іван Корсак вміло відтворює неоднорідність емі- грантського середовища, у якому царювали супереч- ки, звинувачення, відкрита боротьба, чимало було та- ких, як вигаданий персонаж Загірняк, у чиї вуста автор вклав гіркі слова: «Я їсти хочу, і сім’я моя теж бодай скибку чорного хліба хоче мати в руці. І плювати мені, що хтось обізве «перекинчиком» або «зрадником».

Роман написаний на достовірних фактах, які автор віднайшов і опрацював у багатьох архівах та бібліоте- ках, осмисливши різні наукові розвідки і спогади оче- видців. Хоча «людина не м’ячик, якого перекочувати та копати можна усе життя», але брати Тимошенки змогли зреалізувати свої таланти, їхні напрацювання до сьогодні корисні і потрібні людям.

Роман Івана Корсака – це історія талановитого українського роду, який свою працелюбність, твор- чість, талант віддав світові, зробив безцінний внесок у загальнолюдську скарбницю економіки, науки, ар- хітектури.

Руслана Давидюк,

кандидат історичних наук, доцент Рівненського державного гуманітарного університету



Від автора

Коли в романі чи повісті поставлена остання крапка, то автору насамперед хочеться подякувати всім, хто прямо чи опосередковано прилучився до появи на світ білий нового твору.

Належить мені щире «спасибі» сказати праців- никам Волинського державного архіву. Звернення до посла і сенатора Сергія Тимошенка, інші доку- менти, які тут друкуються вперше, – то вони збере- гли, попри неймовірні історичні вихори у тутешніх краях, лавини фронтів, що випалювали все на цих, за висловом Тімоті Снайдера, кривавих землях.

Сердечна вдячність працівникам Волинської нау- кової бібліотеки імені Олени Пчілки, Національної парламентської бібліотеки нашої держави.

Особливу подяку складаю подвижницькому ко- лективу архіву-музею ім. Д. В. Антоновича Укра- їнської Вільної Академії Наук у США, зокрема, на- уковцю й письменниці Тамарі Скрипці, яка стільки зробила багато для повернення в Україну наших культурних надбань, для дослідження розлогої і ве- личної крони літературної спадщини.







ЗМІСТ


Борозна у чужому полі.  Роман.................................. 7

Руслан Давидюк. Історія талановитого роду........... 215







Юрій ЩЕРБАК, «ЧАС ВЕЛИКОЇ ГРИ.

Фантоми 2079 року», 2014

Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою – продовженням гостросюжетно- го політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року».

У центрі роману «Час Великої Гри» – драматична доля головного героя, генерала української розвідки Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наража- ючись на смертельний ризик, Гайдук приймає доленосне рішення...


Анатолій САХНО, «Соло бунтівного полковника. Вершина». Роман у трьох книгах, 2014

Цей роман справить ефект бомби: у ньому автор зриває маски з облич легковпізнаваних сильних світу цього і водно- раз втаємничує читача в секрети спецслужб, які сумлінно об- слуговують мафіозно-олігархічні клани.

Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й під- лості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…

Автор роману – колишній полковник спецслужб, який добре знає те, про що пише.


Літературно-художнє  видання


І     В     А     Н           К     О     Р     С     А     К


БОРОЗНА

У ЧУЖОМУ ПОЛІ


Художній редактор Сергій ТАРАСЕНКО Коректори

Валентина ІВАНЧЕНКО Випусковий редактор Павло  ЩИРИЦЯ


Підписано до друку 17.07.2014 Формат 84х108 1/32. Ум. друк. арк. 8,5 Папір офсетний. Замовлення № ТОВ «Видавниче підприємство»

«Ярославів Вал» Адреса: 01034, Україна, м. Київ,

вул. Ярославів Вал, 21-Є тел. (044) 234-15-24

e-mail:  [email protected]

Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб’єкта видавничої справи:

ДК № 2971 від 12.09.2007р.


Віддруковано: ТОВ «Друкарня Рута»

м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1 Свідоцтво ДК №4060 від 29.04.2011 р.

тел. (03849) 4-22-50

[email protected]


home | my bookshelf | | Борозна у чужому полі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу