Книга: Добло і зло
ДОБЛО І ЗЛО
Нашу школу було збудовано на старому польському цвинтарі. (Тан-тан-тан-танннн!!!! — пішли титри під зловісну музику.) Взагалі-то, стандартний трилерний розклад: дорогу прокладають через старе індіанське кладовище і духи покійного племені до смерті лякають зайд, що хвацько роз'їжджають по сплюндрованих могилах.
Ми в школі по могилах не їздили, ми бігали по них. Стометрівки і крос на три кілометри. З-поміж трави довкола цього нашого стадіону де-не-де виглядали старезні кам’яні надгробки, але ж удень, на третьому уроці, воно не так і страшно. А от вночі… Мало хто тусувався на стадіоні й біля школи (особливо поблизу школи) затемна. Освітлювалося там все погано, чорні вікна лякали невивченою алгеброю, геометрією та іншими макабричними речами. Наприклад, привидами.
Найчастіше їх, кажуть, бачив шкільний сторож, бо ж він там ночував. І навіть не так часто бачив, як чув. Чув голоси дітей у класах, чув як відкриваються й закриваються двері, рипить дощата підлога, пофарбована у коричневе. Правда, сторож рідко про це говорив. Його слід було спершу добре напоїти — знаменитий рецепт досягнення екстравертності. Але ж не буду я сама виставляти сторожу бутилку, і з компанією не буду, дався мені той сторож і ті привиди, карочє… Та саме в тому то й справа, що дався. Бо той збреше, хто скаже, ніби не цікавиться страшними історіями, які трапляються поряд під носом, хіба що мовчить про це, бо боїться наврочити.
Всі ці гуцульські сусіди, що роблять своїм ворогам (ворог — це той, хто перекопав тобі межу земельної ділянки на свою користь чи не втруїв свого пса за лякання ТВОЇХ курей). Всі ці таємничі вагітнення школярок і зникнення немовлят. Закопування яєць по чужих городах. Пересувні хати вгорі над Микуличином — ну чисто тобі Твін Пікс — влітку є в горах хата з перевернутим хрестом коло дверей, взимку її там нема, але ти впевнений, що місце те саме, тільки ані сліду там від хати, ні півсліду, а потім її хтось бачить за вісім кілометрів звідти. Є спеціально виведені чортики, що приносять удачу в торгівлі на базарі (от у Петращучки точно такий є — бо як би інакше вона собі вже другу хату поклала?!) — чортика потрібного розміру можна виносити у себе за пазухою, якщо довго і правильно плекати там куряче яйце… Так чи інакше, простолюд типу мене хавав містику, аж за вухами лящало. Куди там кримінальним хронікам, оглядам ДТП та іншим улюбленим розважальним телепрограмам нашого щирого народу, коли тут таке робиться?
Так чи інакше, історії про привидів ставали громадською власністю. Хтось же пив із нашим сторожем бутилку, правильно? І хтось те все переповідав.
Найпростіша, найменш страшна і найбільш кінематографічна — це історія про змію з крилами. Сторож бачив, як вона пливла коридором від бібліотеки, десь на рівні голови учня середніх класів, а потім здала трохи вбік і вгору й заховалася за циферблат великого білого годинника, по якому в нас відмірювалися перерви й уроки. Мені потім трохи страшно було дивитися на той годинник. Особливо попід вечір після чергування (таке зі мною зрідка траплялося, коли не вдавалося розвести когось іншого помити за мене підлогу й полити вазонки).
Більш страшною історією була та, де йшлося про повільний лет в тому ж напрямку Ганни Миколаївни, актуальної вчительки світової літератури. Принаймні сторож ідентифікував цю туманну субстанцію, що пливла десь за півметра над землею, як Ганну Миколаївну. Він покликав її: «Ганно Миколаївно, а ви що тут так пізно робите?» А вона тільки глянула в його бік чорними дірками замість очей і зникла в «апендициті» — якраз тому відгалуженні коридору, над яким висів зміїний годинник.
Ну і третю історію я вже чула безпосередньо з уст очевидиці. І не тільки я одна її чула, а весь наш В-клас, збрехати не дадуть.
— Ви чули, що сталося?! — верещав хтось із однокласників зранку.
— Шо вже є?
— Бібліотекарка Марія Іванівна бачила Тадея Федоровича!
Воно би все нічого, та от тільки Тадей Федорович вже три роки як помер. Дуже добрий був фізик, гарно знав свій предмет. А дітей, що зривали уроки, бив током у себе в каптьорці.
Варіантів з подробицями цієї романтичної зустрічі бібліотекарки і педагога ходило безліч. Хтось казав, що він за нею гнався. Хтось стверджував, що покійний фізик напророчив через неї нашій школі розбрат і падіння. Хтось шепотів, що Тадей назвав Марії Іванівні імена вчителів, у яких тут не все чисто… Правда прийшла до нас сама. Її повіла особисто Марія Іванівна, котра мала здатність і бажання універсально заміняти будь-яких відсутніх вчителів із будь-якого предмету. Діти в неї на уроках сиділи, як вкопані: слухали її історії про білих котів, що не давали перейти Марії Іванівні дорогу до дому (в гуцульській традиції нечистий часто приймає вигляд не чорного, а саме білого кота), роззявляли роти й нишкнули, коли бібліотекарка по секрету повідала нам подробиці інтимного життя улюблених і ненависних вчителів. Коротше, Марія Іванівна була прикольною гуцульською тьолкою, молодою, золотозубою, демократичною і з Кореї, так звалася частина нашого міста за рікою — міцний осередок традиційного господарства, рогулів і фольклору.
— Маріє Іванівно, а розкажіть… — занив хтось із дівчат-хорошисток.
— Шо вам, діти, розказати? — В Марії Іванівни не сильно виходило грати мармеліка, як казав мій тато. Нібито вона забула, що останніх три дні всі тільки й розпитували її про Тадея Федоровича, нібито ми не знали, що історію свою вона вже вивчила на пам'ять. Але ж нас ці стандарти не влаштовували. Нас цікавило все. Від:
— А як заблизько він стояв?
До:
— І що ви при цьому відчували?
Марія Іванівна трохи покректала, повіднікувалася для порядності, нагадала напровсяк, що нам же тут треба самостійно робити вправи, а відтак здалася.
— Йой, діти, ну та шо я вам можу сказати? Та ніц не було.
— Та як не було, Марія Іванівна — таж ви бачили Тадея Федоровича!
— Ну та бачила.
— Ну?!
— Ну та шо «Ну?!»
— РОЗКАЗУЙТЕ!!!
— Діти. Та ви ж знаєте, шо Марія Іванівна не п’є, не куре, не мішєє… Знаєте?
— Ну та знаємо, Марія Іванівна.
— Ну то я собі не могла таке придумати, розумієте?
— Ну та так.
— Та бігме-боже, діти!
— Ну-ну, і як всьо було?
— Та шо, як було… Сиджу я собі після уроків в бібліотеці, заповнюю формуляри на ваші підручники на слідущий рік. Піднімаю голову — стоїть Тадей Федорович.
— Їіі! — дівчата. Ніби вони це ніколи не чули.
— І шо він? — я.
— Та він нічо. Мовчить і дивиться. Як живий.
— Шо, не білий?
— Та нє, не білий. Нормальний. У светрі, в костюмі. Я йому: «Добрий день, Тадей Федорович. Що ви хотіли?» Та бо я зразу так і не спам'яталася, що він покійний.
— А він шо?
— Та нічо. Трохи поговорив зі мною і пішов у ту другу, дальню кімнату у мене в бібліотеці. Та й всьо.
— А про шо ви говорили?
— Ой діточки, це вже я вам не скажу.
— Та шо, та скажіть!! — ми були доведені до краю. Аякже! Побачити реального, знаного нами всіма Тадея Федоровича — то вам не якусь незнайому півпрозору дівчинку в платті нареченої в ночі на карідорі вздріти, як то повезло хлопцю одному, що після шкільної діскатєки заснув був п'яний на парті.
Проте Марія Іванівна зоставалася містично-невблаганною:
— Не скажу, бо не пам’ятаю. Та й не можна таке казати.
Отак ми й лишилися з цим гуцульським коаном у розкритих ротах. Інколи приватні справи привидів лишаються їх приватними справами. Навіть тоді, коли вони заходять до твоєї шкільної бібліотеки на десять хвилин, виглядають, як живі, і говорять про щось з Марією Іванівною, твоїм бібліотекарем.
А от привид Юлі Марківни (вона, до речі, в повному здоров'ї, дай їй Боже ще жити й жити) точно вже засяде в тій школі навічно. Блудитиме там днями і ночами, по підвалах і в учительській, по класах і повз їдальню — аж дітям застряватимуть у горлі олійні пиріжки. Привид Юлі Марківни особливо активізуватиметься перед контрольними та екзаменами. Стоятиме за лівим плечем живого вчителя математики й сичатиме: «Зріж йому медаль, зріж!» Або: «Це нахабна прогульниця — їй хлопці в голові, а не диференційні рівняння!»
І тоді, можливо, в моїй школі виникне буддистсько-карпатська традиція; в час перед екзаменами діти запалюватимуть духу Юлі Марківни куріння й приноситимуть їй пожертви на визначене місце: фіолетову фарбу для волосся і шматочки крейди, що ними вона часто замурзувалася, але клас про це мовчав, як партизан-ковпаківець правду про свої походи.
Добре, що моя мама нещодавно проробила з цього приводу простий магічний ритуал. Ось як подала мені його в листі сестриця Галя:
«А ще до нас заселилась… Юля Марківна.
Вона якась зашугана, сирота, видно, зірвалася з ланца. Певно, били її дуже.
(Але зупу не їсть мамину, скотина).
Тобто сучка до нас приблудила, і ми її назвали Юля Марківна.
Юля Марківна зірвалась з ланца, бо на шиї має слід.
Юля не зовсім шавка. Трохи в Юлі Марківни риси є мисливські: морда не зовсім тупа, лапи теж спортивні. Словом, приїзди — побачиш. Хоча били Юлю Марківну, мабуть, сильно, бо дуже шугається всього. Спочатку Юля Марківна не їла з баняка, лишень з землі. Я кажу: давай їй миску купимо. А мама каже: ну, ше буду купувати сучці Юлі Марківні миску за гроші, певно шо!
Юля Марківна ходе за мамою по п'ятах. Просто мама дала їй ковбаси, і ми так собі думаємо, шо мама стала першою людиною в житті Юлі, яка дала їй ковбасу».
З часом шия цієї собацюри в місцях ланцюгових тортур заросла блискучою здоровою шерстю, Юля Марківна добряче поправилася на маминих харчах, перестала шугатися патика і стала носити апорти, але замість віддати, сама з ним грається. Відтак вона всім полюбилася і мама вирішила, що нічого таку гарну психу кликати «Юля Марківна». Стали називати її просто Юля. Всі, хто не знають передісторії, впевнені, що то на честь Тимошенко. І тільки малі сусідські діти, котрі до школи ще не ходять, але вже в курсі всіх розкладів нашого містечка і свого неминучого шкільного майбуття, час від часу репетують нашій сучці: «Юля! Юля! Юля Марківна!»
Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітчучка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Массачусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «Тhe Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юрченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа понятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю не перешкоджає, аж поки не настає лихий час статевого дозрівання, але ж про секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.
Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Траханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали — завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.
— Та повезу дітей до мами… — загадково казала мама.
— Ага, на чисте повітря, на овочі… — змовницьки шепотіла сусідка.
— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.
Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «бандеравскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька (зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річної дівчинки.
— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:
— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата…
Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.
— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.
Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.
— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.
Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.
— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».
— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.
— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.
— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.
Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!
— Чикриж! — сказали ножиці.
— Вау, — сказала я.
— Ну що? — сказала Надька.
Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».
— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?
— Ага. Супер. Дякую… А батьки…
— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.
Мами ще не було, коли задзвонив телефон.
— Ало?
Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.
— Іра-а-а… — вила вона.
— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».
— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.
— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.
— Я тут… я то… достригала я. Саме…
— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!
— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!
Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.
— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. — Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.
Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.
— Оце так лишай! — сказала Квітка.
— М-да, люди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.
Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревнитель-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.
— Капєц, канєшно, — зробила компетентний висновок я.
— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.
— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержантка Квітчучка.
— О! Пішли!!!
Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.
Ірка відразу допетрала, що тут до чого.
— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.
— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.
— У-у-у… — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось…
Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!
— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте… — вже з меншою впевненістю додавали ми.
Ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка…
Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.
— Ну що ж, — знизувала плечима я, — Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.
Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мітли і лопати. Якщо на таку сісти й промовити правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь…
Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.
Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.
— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!
— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.
У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура» в незапам’ятні часи. Та Ізаура взагалі з мене випила десять літрів дитячих сліз і крові.
Я тоді ходила на художню. В перший клас. Чи в другий. Мала ще була, коротше. А по теліку Ізаура вечорами як символ домашнього затишку і смаженої курки з картопляним пюре. Тільки який там затишок, якщо художня закінчувалася о 7:45?! І ще уроки треба було вчити після неї. А Ізаура починалася десь коло сьомої, так що поки я доходила додому, вона вже майже закінчувалася. Спочатку Наталя Петрівна, наша вчителька, жаліла нас, серіальних фанатів, і включала телевізор на художній. Головне, щоби малювали. Але акуратно водити писачком по яйцю й слідкувати за драматичними перипетіями любовної історії, що розгортається в кріпацькій Бразилії, одночасно не всякому вдавалося. Мені, принаймні, точно ні. Я відкривала рота й зводила очі до неба — тобто під стелею, туди, де в нас стояв чорно-білий телевізор.
— Карпа, працюй! — бахала туго скрученим журналом по столу біля мене Наталя Петрівна. — Я тобі зараз дам Ізауру!
І вимикала телевізор. Це я зараз розумію, що вона нам адекватність прищеплювала, бо сама знаю, що телік — це зло. А тоді злом для мене виступала Наталя Петрівна і її безсердечне ставлення до моїх душевних пристрастей.
Плюс я іще була на два-три роки молодшою від своїх однокашників. І переважна більшість їх були хлопці. Жива мішень, коротше. Гріх не познущатися з малої і круглої Карпи. Тож коли підходила вечірня сьома година буднього дня (от на вихідні Ізауру чось не показували!) і я починала йорзати на твердому стільці, Крайлюк з Шамалою починали своє тихе й підленьке:
— Карпа… Карпа, сьома година.
— Карпа, Ізаура!
— Ууууу!!! — завивав Шамаліст.
— Шамала, закрий рот! — встрявала Наталя Петрівна.
Але було вже пізно: мої гіркі сльози текли мені аж по сраці.
Кропива на художку не ходила. Ходила, як більшість порядних дівчаток, на народні танці до Надії Василівни. Бо ненародні вела Неля Романівна, що кидалася мештом з твердим каблуком в того, хто погано танцював. Я зо два роки ходила до Нелі Романівни. Капець попадав у мене значно частіше, ніж в інших: я ще й погано вміла бігати.
Надія Василівна дотримувалася не таких радикальних методів. Вона була з дітьми добріша й індиферентніша, тому на всіх оглядах педагогічно-творчих досягнень школи мистецтв перемагали діти Нелі Романівни.
Зате Надія Василівна, завдяки своїй демократичності, була відкрита до нових тенденцій. Коли нам стукнуло по 11–12 років, ми записалися НА РЕП. А шо? Гурток такий був. Вчилися танцювати «реп». Хтось ще казав, що по-правильному танець називається «хіп-хоп», але ми з Кропивою точно не повірили. Шо за хіп-хоп такий? Ще скажіть ніби «дін-дон» чи «тік-так». «На реп» ми ходили цілою тусою: хлопці, дівчата, вік і ріст значення не мали. Всі бляді міста були там. Всі інтриги там плелися. Дзеркальна кімната так званої Маленької школи — напівзруйнованого приміщення, де, крім «репу», був ще гурток із пошиву м’якої іграшки і склад туристичного спорядження: рюкзаки-колобки, непідйомні ватні спальники і вицвілі оранжеві палатки, що трималися на зрубаних товстеньких деревцях в ролі альпенштоків.
Отже, похилена підлога в дзеркальній кімнаті, магнітофон на стільці в кутку. Надія Василівна в закритих червоних «полуботіках» на підборах, в довгій сірій спідниці, абсолютно без емоцій показує нам рухи «репу». Ніжка вправо — поворот, ніжка вліво — поворот. Можна додавати руки. Хлопці, наймодніші, такі як Кулик і Боря Щербаков, відразу починали скакати так, як вони бачили по телевізору: Тейк Зет якийсь там чи Снеп, не знаю, що вони більше любили.
Найкрутішою тьолкою була на репі Віта Дудіна. Класична білявка з класичними блакитними очима і гарною попою. Ми з Кропивою, чесно кажучи, пасли задніх в сенсі краси, тому мусили брати характером. І довжиною спідниць. Дід мені спеціально на замовлення зв’язав на машинці сукню-ковбаску. Такі просто два шматки плетеної «резинки» зшиваються, і лишається одна дірка для голови і дві — для рук. Така собі безшийна сарделька. Зате в обтяжку і дуже коротка. Чорного, ясно, кольору. Бо худить.
З Кропивою ми дружили з чотирьох років нашого земного життя. З садочка, з групи «Калинка». («Малинка» була елітною групою, ми туди не попали, так само, як і не попали в «А»-клас, логічне пристанище дітей з «Малинки». Ми попали в клас «В», самі розумієте, якого ступеню елітності…) Кропиві можна було довіряти геть усе. Вона теж мені геть усе довіряла, з великою домішкою прибреханих, але дуже цікавих речей. У всьому, що стосувалося міжстатевих стосунків і ВОБЩЕ, Кропива була значно крутішим експертом, ніж я. Я була просто раціоналізатором і відмінницею, в якої можна було всьо скатати. А ще в мене дома можна було прогулювати уроки, але то вже пізніше. (Пізніше, в старших класах, у квартирі № 70 прогулював ненависну алгебру і фізику майже весь мій Б-клас («В» розформували, бо купа підлітків звалила після 9-го в ПТУ, що типу коледжів). Сама ж я, тим не менш, на уроки ходила, бо мене контролювала мама. Взамін за відсидку в мене вдома, однокласники мали поприбирати й підігріти мені їжу, щоби, прийшовши з уроків, я спокійно пішла на художню. Все йшло добре досить довго, аж поки одного дня Кропива з дурного розуму не помила вікно — я цього і на Паску не зробила б! — та ще й не забула його закрити. Тут мама мене й попалила.
— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!
І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.
Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.
Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.
— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.
Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:
— Дай вкусити.
Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажних колготах.
— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?
Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.
Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.
— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.
— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!
— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.
— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.
— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.
З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.
Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».
Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.
— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.
— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.
— Та ну — аж таки відьма!
— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.
І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.
Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.
— Ну шо, беремо? — питає Кропива.
— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…
— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».
— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?
Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.
— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.
— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.
— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.
— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!
— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.
— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!
— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!
— Кропива, сідай! — скомандувала я.
Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…
Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?
Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.
Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА
Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама — поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.
Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них — лінолеум, Лінду і хату — пізніше.
Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.
Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на кошінуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!
Газуй, Білочка, газуй!
Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)
Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало, — то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої — вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.
Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 — 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.
Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.
— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.
— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.
Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.
(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)
Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.
Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.
— Іра-а? — вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.
— Га?
— Ти знаєш, у мене… там… тікає.
— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.
І тут задзвонив телефон.
Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.
— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.
— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.
— Ти чому не на уроках?
— Я хвора…
— А мама знає, що ти «хвора»?
— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…
— А Надя Кропивницька в тебе?
Пауза.
— Вона теж у тебе хворіє?
— Нє…
— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.
Кінець зв’язку.
Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:
— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!
(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)
Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.
— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.
— Карочє, я придумала.
Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.
— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!
— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.
Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком — щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.
Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.
Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.
Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.
— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.
— Про шо?
— Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…
— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?
— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…
(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)
— Ну, що там її син?
— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!
Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала — який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..
Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.
А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.
— Знаєш, як розшифровується СССР? — питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.
— Як?
— Сталін Срав Сиров Рибов.
— А-а…
Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.
В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло… Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)
Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, — інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.
Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.
Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому — такого можна виставити.
— Крайлюк! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!
Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.
Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.
— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька. — Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?
Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.
— Ну ясно, шо є! — і сама розуміла вона. — Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.
«Хто чубиться, той любиться!» — частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шкільного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно — дурна вчителька, дурні діти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дати нам час наважитися.
— Ну шо, скажемо їй? — ризикнув Шамаліст.
— Та ну, а хто саме казатиме? — турбувалася я.
— Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага…
— Та ну, тупо.
— Ага. Зараз ми їй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташка! Подружка!»
Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:
— Ірка на базарі сємічькі продає!
А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:
— Ну так, знайшли собі подружку!
Це, правда, значило її прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще — шанс на горизонті манячив.
— Нема хап-хап! — ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом і на шару. — Сідай, працюй, давай.
Або просто:
— Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.
Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, — рисунок, скульптура — в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.
Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія — історія мистецтва — була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося, — голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь… От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови — Крайлюкова, Шамали і моя (в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.
— Карпа. Четвірка. Натягнута, — казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.
Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр — товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму — я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого — в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.
— Це що — заливочка? — виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. — Це не живопис, дитино люба, це брудас!
Коли тебе називають «дитино люба» — це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.
Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік — наш випускний рік! — у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці працював, і не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.
Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали — Кольорові Села. А ще казали так:
— Куда їдеш?
— Та в Югославію.
— В Югославію?
— Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави…
Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Крайлюка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлюкового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»… Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.
По-перше, ця особистість відразу дозволила малювати нам космонавтів і айрон-мейденів. Це тхнуло популізмом. Космонавтів та інопланетян малювали будь-які учні будь-якої школи. Не обов'язково художньої.
Кактус вважав себе генієм. Зрештою, це закономірна тенденція в багатьох посередностей. Весь час розказував нам про свої студентські львівські будні і ще про щось таке. Ми позіхали і мало його слухали, тому не пам'ятаю.
Кактус був дико сцикливим. Він підсцикав найбільше хлопців, Крайлюка і Шамалу, що вже доста на той час виросли і могли йому при бажанні неслабо наваляти. Тому у всіх зривах дисципліни він звинувачував мене.
Таку малу, миршаву, вразливу, відмінницю з постійними моральними конфліктами з пєдагоґамі. Серед останніх фігурувала його жонушка. Большая женщіна вєлікой культури. Щоразу, коли хлопці починали свій звичний бєспрєдєл — верещали, чимось кидалися, ледь не матюкалися, їли, плювалися й самовільно виходили з класу, — Кактус підкрадався до мене.
— От бачиш, Карпа, — нависав він ззаду і зверху, дуже характерна позиція сильної духом людини, — це все твоя вина.
— Чого? — торопіла я.
— Це вони перед тобою таке творять. Вони шось роблять, ти смієшся, заохочуєш їх. Вони ще більше роблять. Ти їх розбещуєш! Я все про тебе розкажу в вашій школі, в учительській. Так порядні дівчата не поводяться. Чуєш, не поводяться!
Ну, так. Порядна дівчина мала би заліпити собі рот синьою ізолєнтою (інших тоді не було) і робити вигляд, що ніц не смішно. І що вона їх повністю ігнорує і взагалі уперше бачить. І цей Крайлюк ніколи її не підвозив на модному ровері додому з художки, і про них не ходили в школі плітки, і він не писав на парті І.К. + І.К. = К. Себто, кохання. Це, канєшно, було давно, в юності, коли мені було 11, але я брехала, що 12, але все одно. Любов пройшла, художка лишилася. І чим дебільнішими були їхні вибрики, тим смішнішими. Навіть якщо вони кпинили з мене — є в хлопців такий спосіб взаємодії з дівчатами, — це все одно було дико ржачно. Хоч і образливо.
Коротше, Кактус срав поносиком. І робив мені пред'яви тільки за повної відсутності свідків. (В його дружини були схожі методи — щоби нічого потім довести не можна було… радянська педагогіка рулить.) Варто було Крайлюку з Шамалою повернутися, як Кактус до них заливав соловейком. Їм було абсолютно пофіг. Кактуса розкусили за лічені дні. Він тільки за формою був мужиком. За змістом Наталя Петрівна мала значно більші яйця. (Якщо він їх мав взагалі, то розміром вони не перевершували перепелині. Зварені вкруту, так надійніше.)
— Ми виростемо дужими, як у гаю дубки. Орати поле будемо і сіять залюбки. І сіять залюбки… — Це ми таке співали в класі першому-третьому на Новий рік у школі.
Кльові пісні для діток складали члени спілки письменників, не підкопаєшся. От чого ми не мали вирости хоча би співробітниками конструкторського бюро, викладачами в інституті чи художниками, не ясно. Ясно, що не йшлося про жодну зірковість чи бодай індивідуальні особливості дитини. Дужими — як у гаю дубки. Шо не ясно? Коротше, ми виросли. І до нас у групу вже стали підселяти дітей помолодше. Бо старші позакінчували художку і звалили у свої художні училища. Одна з дєвочок, із якою я дружила, називалася Злата. Її мама була вчителькою скрипки в нашій же школі мистецтв, і мала дуже гарне довге густе волосся. І вела гурток опери. Насправді то була оперета, але я все одно туди ходила. Було круто. Інша вчителька, Галина Андріївна, писала тексти і музику. Але в неї не було про в гаю дубки, тому й вступ до спілки письменників їй не загрожував. Ми робили постановку про Різдво, де я грала не ясно кого. Не Діву Марію, не бійтеся. Духовний ансамбль прийшов у моє життя пізніше. Коли ми співали в церкві «Святу Ніч», баби нам дякували і казали:
— Йой як файно, дівчєтка, заспівали на п’єть голосів. Не то шо тота Руслана верещит не своїм голосом, гейби напудили… — І баби би додали ще «кров би її нагла залєла», але ж у церкві таке казати гріх. Треба хоча би попід церкву вийти.
А коли в нас одного разу був обласний огляд художньої самодіяльності — аж у Франківську був — наша «Осанна» теж там співала. Душещіпатєльний романс «Соловію» і псалом до Благовіщення. І Квітка, зараза, тоді сказала:
— Карпа. Дам шоколадку з горіхами. Плюс коробку «Прометея». Якщо ви всі вийдете там на сцену у своїх голубих пончо. Наталя Михалівна зі святим виразом обличчя (у неї реально було обличчя-анахронізм, таких на іконах малювали по сільських церквах, рум’яних і капловухих… ну і ще на середньовічних портретах херувимоподібних легенів) теж вийде. Вона вам «все-все-все» — настроєчку. І тут ти на весь свій грубий голос маєш заволати: «ЕНЕРДЖААААЙ-ЗЕЕЕЕР!!!» Як у рекламі батарейок. Пойняла?
— Пойняла. Енер-джай-зе-е-ер! — проспівала я для закріплення ноти галерної пісні «Ей ухнєм».
— Давай, Карпо. З Богом. Я в другому ряду сиджу.
— Та ну, якось…
— «Прометей!» І п’ять баксів.
— У.
— І шампанське!
От й усе. Через «Прометей», шоколадку, п'ять баксів і шампанське мали звільнити з роботи святу Наталю Михайлівну. І не дати заохочувального призу ансамблю «Осанна».
Ми вийшли на сцену. Як голубки пошикувалися. Моя партія — четвертого чи п’ятого голосу. Ідеальний голос для «енерджайзера».
— Вже, вже, — вже, — вже… — розклала наші партії по поличках ніжна і невинна Наталя Михайлівна.
— Енерджайзее-ер… — не сильно впевнено пробасила я і побачила страшну річ: Квітки в другому ряді не було.
— Вже сіло сонечко за га-аєм… — Перелякані, здивовані святі очі Наталі Михайлівни я не забуду до похилого віку.
Ми доспівали до кінця. Здається, люди в залі подумали, що то їх колективно проглючило про енерджайзер. Про всяк випадок нам вручили приз глядацьких симпатій…
А опера була ще в дитинстві, як ви розумієте. Тоді мене ще не цікавило шампанське. Мене цікавив «Прометей». І жахливо-зелений лікер «Ківі».
На опері, крім Різдвяної теми, до якої Наталя Петрівна наробила купу крутих декорацій і костюмів, ми ще мали постановку «В чужому пір'ї». Про те, як пташечка звалила в далекі краї й ходила в модному пір’ї, поки її не замучила ностальгія. В мене була роль Ночі. Якраз вночі цій пташечці було найгірше. Потім вона покаялася, зрозуміла, чого їй хочеться насправді і полетіла додому. А я вічним другим голосом запевняла її, що всьо кльово, чувіха, твою вину змив щирий жаль. Там теж були хороші тексти. Марійка Підгірянка написала. А музика чия була — виробництва Галини Василівни чи фірмова, я хоч убий не пам'ятаю. Ми ще цю оперу у Франківську для радіо записували. І всіх діток переписували по сто п'ятдесят разів, а мій зоряний час в студії тривав недовго. Записали з першого дубля, як після того й триває.
— Тільки не думай, що то ти так прекрасно співаєш! — сказала роздратовано котрась із вчительок. І я не думала. Я подумала, що то звукорежисерів так достала тупість попередніх співаків, що вони від мене якнайшвидше відкараскались. (Але ж, курва, я дійсно попадала в ноти! Чого цінувалося зовсім не це, а тільки висота твого сопрано? В мене було мецо. А то й альт. Ацтой, карочє.)
Отже, та Злата була Пташечкою. І в неї теж було розкішне волосся. Через декрет Наталі Петрівни в нас на художці смєшалісь в кучу коні-звєрі, не кажучи вже про вікові категорії і самі групи. Так вийшло, що Злата на якихось прикладних композиціях (на скульптурах ми тепер робили дірки скальпелем в уже готових обломках гіпсових рамок) сиділа зі мною. Ну, прикладна за Кактуса десь такою ж потужною була, як і скульптура, тому розважалися епістолярієм. Грали в записки. Знаєте цю тему? Коли береш і пишеш якесь запитання зверху аркушика паперу, потім це питання загортаєш і передаєш наступному писати відповідь і його запитання. Тобто твого питання не видно. Видно все буде тільки тоді, коли в кінці гри розгорнеться весь аркуш повністю. І відповідь має бути не просто «так» чи «ні», а поширеною. Наприклад, «Так, із задоволенням». Чи «Ні, ніколи в світі, це гидота!» Не всі діти питали щось про секс. Хтось питав іще, чи любиш ти свою маму, наприклад. І в цьому випадку другий варіант відповіді заганяв вас у глибокий просак. Причому гольфівською ключкою, що для просака доволі боляче.
Але ми зі Златою, як канонічні підлітки на початку статевого дозрівання, про маму одне одного не питали. Бо ж скільки є на світі цікавих і ващє непонятних речей: аборти, презервативи, міньєт (оце я досі не знаю, як правильно пишеться) і трах. Сексом у нашому житті ще зроду-віку не пахло, тому інтерес до сороміцьких тем множився на десять у кубі.
Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи момента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Кактусівські ж параноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.
В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.
— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка… — Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.
— Я вас слухаю?
— Я тут дещо знайшов… — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.
— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.
— Не важливо. — (Таємничий, сука, Кактус.) — Ось чим ви на заняттях займаєтесь?
— А де у вас доказ, що це ми?
— А хто?
— Не ми.
— Ага. Тоді як тобі таке питання… — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом з Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»
— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!
— Бо це твій почерк.
— І через це я займалася сексом з Андрієм?
— Так.
— А.
І тут до мене повільно доходить.
— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?
— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!
Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на його феодальний аргумент. Що школа мистецтв належить народові? Тоді й записки з її підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:
— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?
— Нащо це їм?
— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь.
Ми не займаємось, ми тільки пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась.
— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати… — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» І закидає голову, і торшер не падає…
Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає — буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.
— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво… Що ти ще тут робила?..
І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з її математик, щоби десь їбатися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.
Найсмішніше те, що бідний Кактус навіть не зміг чітко сформулювати мети свого шантажу. Тобто він не покаже ці записки в учительській, якщо я — що? Перестану їх писати, ніколи не буду сміятися, стану авцою і ябєдою і буду лишатися з ним після уроків на додатковий курс малювання акварельних космонавтів? Думка про перебування з ним наодинці наводила на мене відчуття нудоти й передчуття проносу. Ну, типу, стаєш всебічно чуттєвою особистістю.
Згодом все це утряслося, я вже не пам'ятаю, як саме. Навряд чи він давав це почитати Ніні Алєксандровні, своїй супружниці. Певно, просто носив із собою в туалет. Але не для того, щоби підтиратися.
Близився огляд. Останній у моєму офіційному навчанні на художці. Кактус чогось мене різко полюбив і навіть хотів рекомендувати до львівського худграфу. Якось він, оглянувши мій закінчений живопис, підійшов до мене ззаду, одною тремтячою рукою приобняв, і, диригуючи натхненно другою, прокаркав:
— От бачиш, можеш, якщо хочеш! Тільки ти, головне, це не забудь до вступу все. От якось постав собі, Карпа, вдома, такий глянцевий глечик… Чи вазу, ні, вазу! Коло неї кинь пару яблук, повішай тканину, драпіровку, вистав світло… Просто все. А потім… Потім знасилуй себе цим натюрмортом! Чуєш, знасилуй!!!
На цих його словах до класу увійшла Ніна Олександрівна, його дружина. Кактус кашлянув і сказав:
— От бачите, Ніно Олександрівно, якого ми рівня досягли! — (Ага, всього з ним досягли за півроку, Наталя Петрівна нє в щьот.) — Можна й на худграф рекомендувати! Що ви думаєте?
— Так-так. Думаю, можна.
Так всі й чекали там на мене, знасилувану натюрмортом і врятовану його рекомендаціями, на тому худграфі. Всралася я худграфу. А худграф мені. Добре, що врешті-решт поступила на іняз. Він мені теж так собі всрався, але собі хоч претензій не було. І фіналу на узбіччі Андріївського узвозу, слава тобі Господи.
У мене в дитинстві мало було таких історій, як у мого тата. Може, тому, що мене не силували, як всіх порядних дітей, ходити на музику? Мене просто віддали на художню, бо бачили, що для танців я надто тлуста й неповоротка, так що Неля Романівна одного дня точно забила би мене своїм капцем. За традицією вона метала його в найгіршого танцюриста, а ним частіше всього ставала я, причому бальні танці давалися мені ще гірше за народні. В бальних танцях пальці мої ну ніяк не ставали в позицію, що годилася би пальцям благародної дєвіци, а в народних хоч можна було з характером тупотіти, пихтіти і кричати «Гоп!» І головне — не треба було тягти носочок та робити сороміцькі пліє й іншу французьку дурню.
На музику я трохи ходила тоді ж, коли й на танці, дупля не ріжучи в усіх тих сольфеджіо й переживаючи тільки одним — пальцями. Бо їх слід було правильно класти на клавіші. Тож на академконцерті я, сівши за те фатальне піаніно й, звісно ж, забувши руки десь глибоко під ним, ще раз встала на повні ноги, вийшла з-за інструменту, зробила повне коло сценою і сіла знову, тепер уже гордо поклавши руки на клавіші згори, як вчителька навчала. Не знаю, чого з мене всі сміялися?
Після літа я знову прийшла вчитися фортепьянній музиці, але мені вже ніяк не петралося, як то можна двома руками грати різні речі на цьому інструменті. Мозок же в мене один?.. Тож батьки віддали мене на художню. Незважаючи на мій дальтонізм.
А от татові моєму в дитинстві із музикою не пощастило. Чи не тому він змилосердився наді мною? Ми вчимося на помилках своїх батьків і випробовуємо на дітях помилки вже власного виробництва.
Так от, мого малого тата батьки віддали-таки на музику. і вибрали вони найважчий з інструментів — баян. От нащо здався другокласнику баян?! Хіба що він в такому віці вже мріє все життя грати на сільських весіллях чи розважати на свята за столом дорогу родину, так, аби жінки змахували сльозу під оце рипуче «Я-ж-те-бе-вір-на-я-аж-до-ха-ти-нонь-ки»? Чи, може, в армію коли піде, його в оркестр віддадуть, а не в будбат? Чи заспіває під власний акомпанемент на баяні серенади майбутній дружині під вікном її гуртожитку? Коротше, повний відстій. Скрипка — то діло. На скрипковому футлярі можна хоч з гори з'їжджати взимку.
Що й казати, мій тато — комплекція в нього така ж пухка й неповоротка, як у мене у відповідному віці — баяна свого не любив. Так само не любив він лазити по деревах чи грати в ловки. Несолідно це якось було. Любив він курити (сливове листя, правда) і читати. Так, ніби вже знав, що культовим персонажем для нього незабаром стане Гемінгвей. А Гемінґвей з баяном — маячня. Бабця (тобто, його мама) цих його сибаритських приколів не поділяла. Мусив грати, як миленький. Але тато примудрявся суміщати каторгу з загальним розвитком, як гречку з молоком. Тож він спокійнісінько сидів собі закритий в кімнаті з баяном і читав книжку. Частина його мозку, втім, завжди чатувала на шухері. І тільки-но чулися в коридорі кроки бабці, як тато розтягував на колінах баян і старанно виводив: «В тьом-нам-лє-гє-гє-сє, в тьом-нам-лє-гє-гє-сє…» Що ж там сталося в тому тьомнам лєгєгєсє, історія не замовчує, а просто не знає (як і сам тато). Він міг 48 разів зіграти цю фразу, але ніколи не заходив далі за неї. Треба знати міру.
Тьотя Люба, моя улюблена тьотя, цікава не тільки тим, що була загубилася в дитинстві і її хотіла вдочерити рядова міліції, вона ще грала на піаніно. В неї все було не так софістікейтед, як у тата. В неї все було просто — дитині хотілося гуляти. Причому так сильно, що навіть їсти не хотілося. Тьотя Люба, як і решта нашої родини, була дитиною кмітливою й запопадливою. Все прораховувала наперед. Наперед думала і діяла. Тож коли вона мала охоту гуляти саме в той час копи батьки запланували для неї поїдання зупи і певний час занять на музичному інструменті «рояль», тьотя Люба робила просто. Забігаючи додому, вона, маючи глибоко й зупу, і піаніно, швидко писала записку «Поїла смачно, грала 2 години. Люба» і йшла, наприклад в туалет, аби на прогулянці її нічого не тривожило. І ось в один із таких, до того безтурботних, днів, варто було Любі написати записку і затраснути за собою двері до туалету, скрипнули інші двері, вхідні. Прийшла додому на обід бабця Іра. Раніше в неї не було такої звички. Але тут, за десять хвилин після повернення донечки зі школи, вона прочитала милий зразок сімейного епістолярію: «Поїла смачно, грала 2 години. Люба». Тьотя Люба дістала скакалкою. Ця родова традиція дожила аж до мене. Хвала сімейним цінностям.
Коли я була маленька і при перегляді еротичних фільмів батьки наказували мені заплющувати очі,[1] найліпшим подарунком для людини, котра не була тобі ні особливим другом, ні бандитським авторитетом, ні шансом списати фізику, вважався набір Дезодорант і колготки.
І до чого тут музика, спитаєте ви. А до того, що цей незрадливий набір являв собою стовідсотковий «маст» для походу на дискотеку. Навіть на шкільну. Особливо на шкільну. Бо, по-перше, туди пускали всіх хороших дєвочок, а по-друге, туди приходили всі погані хлопці. Хлопці — старші років на 4–8, чисто тобі мачо-мени, після армії, після дурки як відмазки від армії чи після заробітків в Чехії — вигідно контрастували з нашими прищавими однолітками. Ну. це нормально.
Дєвочки молоді й нєопитні, целочкі з хороших і не дуже сімей, ставали кружка в центрі їдальні й танцювали. Посеред білого дня. Бо ж це шкільна дискотека, а не якийсь… самі знаєте шо! Як хочете дискотеку, казав завуч, то знайдіть учителя, котрий зголоситься за неї відповідати. Найти вчителя-камікадзе було не так уже й легко. Вламати можна було хіба когось молодого і м’якенького. Пообіцяти йому поводитися чемно і не дотриматися обіцянки. А потім заспокоювати і втирати вчителю сльози, якщо він жіночої статі, щойно закінчив педінститут і пускає під час алгебри до себе в каптьорку. Буцімто малювати стінгазету (що може бути терміновішим?!), а насправді жерти пересмажені неосяжною тьотьою Аньою олійні пиріжки з повидлом. Запивати їх чаєм і пліткувати під виглядом проходження тесту на майбутню професію. І ким би хтось там не збирався стати в майбутньому (а здебільшого всі хотіли стати юристом чи економістом), цікавило всіх одне: хто, коли, де, з ким і чи він її тепер кине і почне ходити з іншою.
Щодо Яремчанської ЗОШ № 1, то я чесно не знала, хто, з ким і де трахався (ой, яке страшне слово!) в її потаємних кабінетах. Мені це все тоді видавалося страшною й таємничою неправдою. І чим більше таких неправд мені розказували, тим було інтересніше. Бо моєї власної відчайдушності ставало максимум на те, щоби, намовивши якусь слабохарактерну подружку, вийти на середину столової (ну не в спортзалі ж дискотеки проводити — ми пробували, виглядало сиротливо) і танцювати, поки всі сидять. Або ще навіть не прийшли. Або починають приходити, але не ті, на кого чекалося. А коли приходять ті — красиві й дорослі мачо, надушені, в розшпилених джинсових сорочках, в шкіряних ременях з важкими пряжками і в капцях-козачках (мамо рідна, геть чисто субурбан ковбої!), — вони однаково на тебе не дивляться. Бо стає вже темно і виходять на танцмайдан столовки всі найкрутіші королеви школи. При тому, люди кажуть, нібито легкодоступні. І в них великі цицьки, довгі ноги й сексуальні рухи, а не якісь там перемоги на республіканських олімпіадах з французької і посада голови ради школи вкупі з посадою капітана команди КВК, як у нєкоторих. Кому ти така нафіг треба? Ще й з порядної родини… Шансів ніяких. Про тебе кажуть, що ти на всіх дивишся згори, що ти целка-патріотка і така сука, яких ще світ не бачив. І коли ти починаєш із кимсь говорити, то все, на що вистарчає старшого пацана, це сказати «Оце гонить малолєтка!» Ну, його щастя, що він половини слів не розуміє. Але ж як від нього фантастично пахне!!! З’їхати з глузду, запшикатися до півсмерті дезодорантом, задушитися колготками…
Коротше, мало хто запрошував мене на «мєдляк». Мєдпяк — це така штука, коли всі тьолки (чи «хорі» з наголосом на останній склад — так називали тьолок яремчанські мачо-мени, не здогадуючись про американське походження терміну whore) вже не скачуть, хто як може, а сідають на лавочки. Трохи осторонь від пацанів, ясна річ. Недоступні й бажані. Дивляться на пацанів з-під лоба. На недоступних і бажаних. Тоді пацани, ліниво, не кваплячись, встають і підходять за тьолкою, котру собі хто угледів. Ефект супермаркета. Тьолки можуть реабілітуватися тільки на «білому танці», але ж він трапляється один на шість мєдляків.
Не всі, ой не всі мачо піднімаються зі своїх сідал і йдуть танцювати. Декотрі так і продовжують сидіти, і курять свої сигарети, і мружать очі. А ще буває така трагедія, що козирну тьолочку візьме й запросить якийсь уродський і смердючий чувак. І якщо тьолочка ще й така гуманістка, як я, то хрін вона йому відмовить. В пристойних родинах вчать не ставитися зверхньо ні до кого. Хоч так воно в мене виходило… Найгидкішим було те, що, по-перше, мене вже не зможе запросити ніхто нормальний; а по-друге, в цього, галімого, жахливо пітніють руки. Одного разу сталося таке. Танцюю, значить, я з одним галімим пацаном (взагалі ще й не з нашого міста, а з позорнякової Дори), а на мене дивиться інший, ще галімиший. Танцює поряд із якоюсь малознайомою дівчиною в червоному светрі (фу, це ж так жарко!) і хтиво мені посміхається.
— Диви, — кажу я своєму партнерові, — чо цей урод так тупо на нас витріщився? Ще й морда вся в прищах…
— Це мій брат, — спокійно каже мій галімий, і тепер уже руки пітніють у мене.
Відтак, вже у дорослому житті, весь час повторюється ця ситуація, щоправда з варіаціями. Зате, слава Богу, ніколи й ні за яких обставин не повторювалося наступне.
Одного разу я повернулася з перукарні, де мене коротко постригли. Як порядну газдиню — з пейсиками й кучмочкою. Була би старшою — ще би й хімію на тій кучмі накрутили. Чи відбілили верх, а пейсики лишили чорні. Тільки ж мені ранувато. Мене просто постригли. І Квітці це зовсім не сподобалося.
— Карпа, — сказала вона, — тобі треба не це гамно. Французький вищип — от що тобі треба.
І Квітка, взявши до рук універсальний набір ножиць — маленькі манікюрні плюс великі тупі, — заходилася вищипувати. Чік-чік — шматки й так уже короткого волосся розлітаються по маминій спальні. Мами якраз нема — поїхала в Німеччину сидіти в тюрмі (про це потім), додому має прийти тільки тато. І тут, як на зло, — хоча, яке там зло, цілком планова річ, про яку ми тупо забули, — відімкнули світло. Що ж. Ужин прі свєчах. Робота на совість. Зі скидкою на обставини, ясна річ.
— Все. Ніби готово. — Квітка оглядає результат своєї творчості.
Результат схожий на обсмоктане курча — обстрижені штріпачки щедро змочені гелем. Клієнт, тобто я, мовчить і в тихому зомлінні оглядає свою красу.
— Дуже круто! Інша людина! — озвучила Квітка мій правильний текст.
— Гадаєш?.. — невпевнено спитала я. Сиротливо розкидане по килиму «зайве» волосся беззвучно волало про помсту.
— Ну ясно! — Важко уявити собі Квітку без ентузіазму. Хіба що років через шість, коли я тягнутиму її кудись в гори з насидженого бару в Ялті.
— Ракавая женщіна! — провадила Квітка. — Ще треба губи яскраво-червоною помадою забацати.
— Та ну…
— Нє! Темно-вишневою! Круто буде капєц.
Ну, знайшли ми в мами бордову помаду. Ну, намазали мої незугарні велетенські губи (силікон тоді був ще не модний і — Боже любий! — як же я страждала через свій пухкий рот). Ну, вимазали на гривкові смоктульки ще півбанки синього гелю з запахом всіх туалетних освіжувачів і всіх мужніх чоловіків разом взятих. Чогось все одно бракувало.
І тут прийшов тато. Не встиг він причинити за собою двері в коридорі, як Квітка заверещала:
— Дядя Ігор! Ідіть подивіться, як я вашу Ірку постригла!
Тато визувся, протупцював до нашого будуару, відкрив двері, глянув і сказав:
— Туши свєт.
Що саме це значило, ми так до кінця й не зрозуміли. Але думали-гадали довго. Був це вияв захоплення чи глибокого шоку, і чого тато зразу ж пішов курити на кухню. І чого це раптом тушити свєт, якщо світло ще так і не включили.
Коротше, зібралися ми й пішли гуляти. І не просто собі пішли гуляти, а відмотали п'ять кругів навколо садіка-, щоби мене всі, хто міг, побачили. Бо плюс до всього Квітка ще й одягла на мене мамин безхозний полушубок, кролячий і сірий, бо в нім я ще більше скидалася на справжню ракавую женщіну.
Мені років тринадцять. Я не читаю книжок, я безбожно списую алгебру-геометрію-хімію-фізику, я мрію стати юристом і ні про що, крім як про пацанів і шоколадки, думати не можу. Шоколадки — це наша з Квіткою універсальна валюта. Хтось вимірював цінність предметів і подій у золотих хрестиках чи ланцюжках (грам рижика 10 баксів!), хтось у тому, скільки разів іще треба викинути на це гроші, щоби набралося на стару беемве, а ми — скільки за це можна було би купити шоколадок з горіхами.
— Карпа, розведи його на шоколадку! — шипіла Квітка, коли мені було ще, здається, дванадцять років, і роль ракавой женщіни була ще геть-чисто неосвоєною. Ну, я і розводила, як могла. Наївно й підступно. Так як треба. Справжнього профі видно з дитинства.
— Коля, — казала я, примруживши очки, небайдужому до мене багатому синку, — збігай в «Каре», купи нам шоколадку…
І, щоби кінцево розтрощити його вагання, додавала:
— Ти ж у мене зайчик…
— Ха-ха! Ти ж у мене зайчик! Ти ж у мене зайчи-и-ик!!! — реготала потім Квітка, запихаючись шоколадкою з банановою начинкою. — Ну ти, Карпа, даєш!!!
Ну, даю. Маніфестація жіночності якою вона одвіку була, є й буде.
Але я щось геть втекла від теми музики.
Стрибок вперед — у тринадцять з половиною років. Дискотека в школі. Підготовка до неї. Мама щойно повернулася з німецької тюрми (про це пізніше) на рідні терени і взялася за моє виховання з новим ентузіазмом. Перешила на мене, наприклад, своє старе махрове фіолетове плаття з двома кремовими смужками навскіс — від плечей до стегна. Зробила на новий манер — міні таке жорстко-стильне. (От де воно зараз, ма? Я би носила!) У плаття був високий комір на кнопочках. Французький вищип під такий комір — те, що книжка пише. Справжня тобі ракавая жєньщіна, але ми з Квіткою при мамі це вголос не кажемо. Надіємося, що вона сама все розуміє.
Колготки на мені. Дезодорантом пшикаюся перед виходом, щоби не вивітрився. Фіолетове плаття з пояском, кнопочками і смужками сидить, як намальоване. До нього взую, певно, нові високі черевики на підборах зі шнурівками — видовжують ногу. Але що робити на голові?!
— Шо на голові?! — питаю я у Квітки риторично, бо що ж, курва, можна зробити з мого «французького вищипу» — ракушку з пейсами, як варіант?
— Та шо ти, Карпа! Пффф! — Коли Квітка пфукає, то, значить, вона напружено думає. — Купу всього можна.
Мама тим часом ялозить мені по голові дротяною щіткою. Ніжно ялозить, туди-сюди, мені не боляче. Відтак випадково зачісує мені всі рештки волосся на лоба збоку, виглядає так, ніби мені щойно накручували голову по спіральній різьбі. Як кришку на пляшку. Що. ви не зрозуміли? Ну як же! Це ж вона — правдива пріча фам-фаталь. Майже прикрите праве око. Зовсім відкрите ліве вухо (з нього все по колу зчесували) і наглухо затулене шматком цієї волосяної раковини праве.
Мама сказала:
— О.
Квітка сказала:
— Круто.
І цей унітаз вони зацементували лаком «Прєлєсть». Інших лаків вдома чогось не було.
— Радянські лаки — самі круті, — авторитетно заявила Квітка. Ніби вона сама колись користувалася якимись лаками за радянських часів.
Ну, робити нічого. Полушубок, дезодорант (і під полушубок, і на), колготки (холодно, шо капєц, — щипає ноги, але ж дискотека!!! Яка дура на неї в штанах піде?! В мене шо — ноги криві?!), 10 хвилин дороги до школи, їдальня на другому поверсі й благословенні швидкі сутінки, бо ж зима.
І в мене є бойфренд. Так-так. Уже є. Який не який, а ми з ним ходимо. Слова «зустрічаємось», як і слова «бойфренд» в яремчанському сленгу чомусь не водилося. Того, з ким я ходила, звали Вася. Блазенське ім'я, знаю. Навіть в Яремчі «васілієм» чи «васьою» називали тормозів. А ще казали: «Алєнь твій тато» чи «Нюхай ногу». Це такі евфемізми замість банального посилання на хуй. І взагалі, дворові діти з просунутих сімей слово «хуй» в такому контексті не вживають — надто просто звучить. Найдивовижніше те, що фраза «Ти шо — вася?» — є цілком нормальною ображалкою для Прикарпаття, де василів-дмитровичів водиться, як псів нерізаних.
Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.
— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…
Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.
— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.
— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.
— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.
Цей день ще поки не прийшов.
Зате проминув день фіолетового плаття і прічі фам-фаталь. З балоном лака «Прєлєсть» як гарантом непорушності маминого творіння.
— Давай, Карпа, ходи. Васілій припухне від тебе, — уськала вічно красива й сексуальна Квітчучка.
Я потай теж сподівалася, що припухне. Ну, і боялася, звісно. Васілій — він пацан консервативний.
І Васілій таки припух.
— Шо ти таке з собою зробила?! — це замість «О, яка ти… я в шоці!»
— А що?.. — я озирнулася в пошуках Квітки на моральну допомогу.
Аморальна Квітка кудись швиденько вшилася.
— Та шо — чучело якесь прийшло! Тебе мама бачила?!
— Це мама робила… — в очах моїх бриніли сльози обурення.
— Шо мама робила?
— Це плаття і цю зачіску! — сльози обурення були би не такі зрадницькі, якби не тягли за собою скривлення пики й миттєве почервоніння носа.
— Плаття нармальне… — подивившись кудись убік, дав мені півшансу Вася. — А от пріча твоя… карочє, розчешись.
Розчешись!!! А балон лаку «Прєлєсть:» як відмінити? Ну, ясно, Васю такі речі не цікавили. Вася втягнув соплі через горло і харкнув ними просто на підлогу шкільного гардеробу.
— Хам, — сказала я.
— Ти зара в мене договоришся, — сказав Вася і пішов сходами нагору, у столову. На омріяну дискотеку, куди мені тепер попасти було зась.
Треба знайти Квітку, думала я. Тільки ж як мені туди піднятися з цією уродською прічою, я ж як чучело?! От бляха-муха. Треба когось попросити її покликати. Хвилини три по тому я зловила якусь зальотну Оксану чи Наталку і сказала їй:
— Чуєш, як побачиш там нагорі Квітчучку, попроси, щоби прийшла сюди, до умивальника. Скажи, що вона мені капєц потрібна.
— Добре… — знизала плечима Оксана чи Наталка.
Хвилин за десять Квітка об'явилася.
— Шо є, Карпа?
— Та нічо. Карочє, поможи мені розмочити голову.
— Шо?
— Ну та шо-шо. Давай розмочимо цю прічу. Щітка є?
Щітки для волосся у Квітки не було. В Квітки було ідеальне густе волосся, пострижене під каре на ніжці з хвостиком. А в мене на голові був лаковий унітаз. І щітки для його доглядання не передбачалося.
— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.
Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщіна терпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.
Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:
— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальне волосся.
Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася би феміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…
— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.
— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.
— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.
— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.
— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!
— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.
— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?
Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.
На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».
У понеділок в школі казали таке:
— А ви чули, ви чули, що Карпа прийшла в п'ятницю на діскатєку в школу, а Васілій її побачив і набив морду? Кароче, сказав, шо в неї така прічьоска, шо людям її показувати стидно, і потягнув за патли в умивальник мити голову. І Карпа всю діскатєку ревіла в умивальнику.
Вам ясно, що я вже тоді була хорошим ньюз-мейкером?
Отака, бляха, музика.
Все своє дитяче життя я була Гобсеком. Ні, гроші я нікому не позичала. Я акуратно, натхненно і панічно складала їх на пса.
Собака була моєю мрією Номер Один. Татові дитячі історії про спанієля Рема, котрого вкрали гицлі, не давали мені спокою. Я ненавиділа гицлів більше за фашистів, а кіно «Білий Бім Чорне Вухо» вибило мене з колії (викликало шалений напад плачу і страху) вже самою своєю фабулою. Про перегляд стрічки я й подумати не могла.
Як дорослі не могли зрозуміти, чого не можна в фільмах убивати песиків, коників і дельфінів, я не знаю. Дітям переживати такі смерті значно важче, ніж переживати смерті дорослих дядьків на тому ж екрані. Ще мали виживати женщіни і дєті. Тільки дядьки заслуговували на смерть. Причому, немолоді і негарні. І злі, ясне діло. А тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» і ревти починаєш, як миленька.
Дякувати Богу, в батьків вистарчало гуманності щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама подумай? Йому укол зробили, і він спить». Про збитих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсоткілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кінця у все вірилося, і щось страшне й таємне підозрювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння феномену смерті приходить до нас порційовано, впродовж усього життя.
Повернемось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі троячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вручав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ СІМСОТ РУБЛІВ.
Мрія нарешті збулася. За п’ятсот рублів, що накопичилися в моєму рудому дерматиновому гаманці, тато купив крихітного російського спанієля Чарліка. (Тато… А здача де?)
Чарпік був дуже хворобливим і сумним з самого початку. Видно, чув, як його кличуть собачі ангели. Незважаючи на всю нашу турботу, щеплення, правильне харчування й асистенцію кращих ветеринарів, Чарлік відійшов у кращий світ у віці півроку і двох днів.
Ми кілька місяців горювали. А я кілька років збирала гроші. На нового пса. Франківський собачий базар (ну, там ще кроликів продавали, курей і корів) став для мене найліпшим парком атракціонів. Щосуботи я там ошивалася й прицінювалася, по чім спанієлі. І як це відбивається на курсі німецьких вівчарок.
Діка знайшла мама. Тобто дядю знайшла, який його продавав. Поки ми з сестрою ще нипали довкола традиційних спанієлів на базарі, мама вже торгувалася:
— А по чому?
— По десять доларів.
— А чого так дешево?
— Бо перші цуценята в суки. І переїжджати треба на нову квартиру.
— Гм, — все одно сумнівалася мама. — Він же ж без паспорта у вас?
— Як це без паспорта? З паспортом! — обурювався власник. — Мама в нього переможниця двох виставок, а тато… тато взагалі з Австралії!
В круїзі мама з татом познайомилися, чи шо?
— Ну добре, — сказала мама. — Але треба ше шоб діти глянули. Вони пса хочуть.
Дядя дав мамі адресу і ввечері ми поїхали вибирати собі пса. Ердельтер'єри були вдвічі більшими за спанієлів. Це лякало всіх, крім нас із Гапою. Нам насправді дуже хотілося великого пса, а тут така нагода підвернулася.
Відразу в носа вдарив дикий сморід. Ну, і ясно чого: половина кімнати була перегороджена дошками, і в цьому загоні тусувалася отара цуценят. Коли зайшли ці пришельці — ми, тобто, — цуценята в кількості дев’яти штук вишикувалися вгору лапками й головами на бортику. Подивитися, хто це прийшов. Абсолютно однакових дев'ять жовтих голів і вісімнадцять круглих лапок.
Спочатку ми так і стояли, як вкопані: ми і цуцики. Вони на нас, ми на них. Потім їм набридло і вони почали вовтузитися. У всіх книжках із вибору собаки пишеться, що треба брати собі найбільш нахабного цуцика, того, що відпихає всіх від кормушки. Це, мовляв, самець Альфа. Ну, витягли ми свого самця Альфа. Поставили його на стіл. Він одразу ж перестав борзіти, підібгав хвіст і безпомічно став озиратись навколо.
— Фу, шо це він… — сказав хтось із наших. — Може, іншого візьмемо?
Але було вже пізно. Перст долі показав на Діка.
Вдарили по руках. Отримали інформацію щодо годування. Понесли цуцика в машину.
Дорогою з Франківська, де він жив в материнському домі, до Яремні, де йому тепер жити в приймах, Дік поводився більш-менш пристойно. Але варто було випустили його у нас в квартирі № 70, як цуценя ошаліло. Відразу кинулося на кухню й жадібно заходилося виїдати квашену капусту з банок, що стояли на підлозі.
— Не годували його там, чи шо? — здивувалася мама, насправді радіючи тому, як високо хтось оцінив її закваску.
Більше, правда, в Діка потягів до вегетаріанства не спостерігалося. Зіпсували ми його м'ясом, вах-вах. Ну, й ще солодощами. За шоколадку Дік ладен був продати душу. Бажано мою. А роблячи вибір між кісточкою з холодцю, і шматком маминого пляцку, Дік ризикував померти від розпуки дуалізму.
Коли Дік тільки з’явився у нашій хаті, в нас уже був кіт Поль. Дуже незалежне й розумне створіння. Коли я виводила гуляти Діка, Поль ходив за нами. Але добре давав собі раду й без нас. За умови, що Дік давав йому з'їсти хоча би малу законну котячу порцію на кухні. Але Дік, падлюка, не завжди давав, особливо коли вони залишалися удвох на хазяйстві. Повертаючись додому, ми бачили, що Поль, як правило, спить у виварці. Стояла в нас у коридорі така велика каструля для виварювання білизни. Бозна-чого Дік не міг переступити через магічну стінку цієї виварки. Як у фільмі «Вій» типу. А Поль, бідний, змучено спав, весь обсмоктаний-обслинений Діком.
Не знаю, що там виробляв з Полем Дік, але чи кіт заревнував, чи просто не витерпів лихої долі, невдовзі його знайшли збитим на дорозі. Думаю, це було самогубство.
Коли Дік був юним цуциком, треба було клеїти йому вуха. Щоби екстер’єру відповідав. А цим потребам правильного формування хрящиків якнайкраще відповідав клей «момент». Якщо приклеїти ним вуха до Дікової голови, він робився красунчиком. Бо інакше ці вуха теліпалися позаду, як два пережованих і виплюнутих млинця.
Ще я якось спробувала почистити Діку зуби. Намотала вату на ломачку, намастила її пастою і давай лізти псові до рота. Пес плювався й тікав, а в кінці прожував цю саму ломачку, і я заспокоїлася.
Дікові зробили одне-єдине щеплення за все його життя. Пам’ятаючи сумний досвід Чарліка. Дік бігав, здоровий лобуряка, тусуючись з усіма попутними дворнягами, вишуковуючи делікатеси по смітниках.
— Позорище! — бідкалася мама. — Люди подумають, ми тебе не годуємо!
Коли Дік був геть малим трьохмісячним цуциком (за розмірами його ніжний вік не був помітним, кабан він був уже той), деякий час його не можна було виводити надвір. Через те саме єдине щеплення. Бо ж щеплення — це коли тебе змушують трохи захворіти. І якщо ти зіткнешся з кимось іще хворішим, тобі буде капець. Так що сиди вдома і какай на лінолеум — все своє свідоме життя ДО щеплення ї певний час ПІСЛЯ какав цуцик будь-здоров. Як великий дяпан він какав. Більше, ніж ми з сестрою Гапою удвох. Витирати, ясне діло, мусила я.
— Твій пес! — морозилася дружна сім’я.
Ага. І як шерсть збирати мокрою рукою по доріжці, то мій пес. І як миски мити, теж мій. І як гуляти по болоті — мій. І як лапи мити. А як гладити і гратися, то всіхній вже.
Я ніколи не забуду цих Дікових натюрмортів раннього періоду творчості. Посеред блискучого, під мармур чи якесь інше каміння, неосяжного лінолеуму розкинулася менш блискуча, але теж неосяжна Дікова купа. Інколи з жовтим ореолом по берегах.
Коли нарешті Дікові вже можна було гадити на вулиці, полегкість не прийшла. А прийшло наступне фізичне навантаження: зносити цього опецька вниз із четвертого поверху. Ліфтів у Яремчі споконвіку не було, а сходів Дік панічно боявся. Він не міг зрозуміти, як орієнтуватися у світі, коли твоя передня частина десь внизу, а задня ще зверху. Ну, от ви самі спробуйте на чотирьох спуститися по сходах. Дік упирався на повідку, тікав додому. Якщо його вдавалося стягти хоч на один проліт вниз, він швидко накладав купу чи пускав жовтий фонтан і дивився тобі в очі: «Всьо, я всьо зробив. Пішли додому!» Нагору йому ходилося не так страшно, як вниз. Тож, оскільки ми сім'я порядна і не могли дозволити засирання нашого під'їзду нашим же псом, я мусила брати переляканого Діка на ручки і нести вниз. Добре, що надійшов час, коли Діка врешті-решт попустило зі сходами. І тільки драбин він смертельно продовжував боятися. Вверх по будівельній драбині дерся, а вниз — зась. Якщо стояти вже внизу і дивитися, як хтось співчутливий зносить тобі 30-кілограмового дорослого пса в руках, попадаєш в комікс. Бо зверху на тебе суне розчепірений жовтий павук — Дік так відчайдушно впирався лапами у стіни вузького проходу і тягнувся головою до безпечного неба, що видно було тільки його живіт. Відтак він іще виростав, гарнішав, але його дитячі страхи не минали. Особливо Дік боявся пострілів. І коли тато брав його з собою на полювання, при першому ж «бабах!» нашого мисливсько-сторожового пса несло буйним вітром куди очі світять.
Дік слугував моїм вічним алібі. Коли мені хотілося піти позажигати з якимось недозволеним пацаном, я гриміла повідком і на всю хату оголошувала:
— Дік, гуляти!
В холод чи в спеку, в зливу чи в снігопад відмазка була залізною: йду пса вигулювати.
Ну, а потім я собі десь зажигаю, а вірна Кропива три години на автобусній вигулює Діка…
Ми з Діком, очевидно, з самого початку розуміли інтереси один одного. Недаремно ж його так і звали — DІСК — «хуй» в перекладі з англійської. Правда, ми того в дитинстві ще не відали, тому зі спокійною совістю перейменували нашого десятибаксового цуцика з крутєйшою родословною в Діка. В оригіналі його ім'я звучало як Дедалус Діктіс і щось там ще. Дік добре розумів, що він мене безплатно прикриває. Тому нахабнів, як хотів.
Улюбленою його розвагою було дистанційне гуляння. Тобто гуляння, на яке його ніхто не кликав. Випустиш, траплялося, пса, а сам залипнеш коло тєліка, і вже коли сам вирішиш піти погуляти, раптом згадуєш, що і пес десь гуляє… І головне, щоби він тебе не засік, бо хєра з два ти тепер підеш у бар чи на дискотеку. Ходитиме за тобою як жива ганьба. Кричиш: «Дік, до мене!» — а той стоїть, думає. «Нє, — думає, — нема дурних!» І біжить собі ніби у своїх справах, але тебе з поля зору не випускає. Тільки зайдеш у начебто рятівний бар «Кока-кола», як уже щось шкрябає в червоні залізні двері і жалібно гавкає. З підвиванням так, щоби музику перегавкати.
— Чий то пес?! — гнівно питає хтось із відвідувачів чи бармен.
— Мій… — зітхаєш і понуро виходиш до Діка. Він скаче, радий весь, засранець, зіпсував тобі вечір, ти тепер ведеш його додому, і ще не факт, що заведеш. Хіба — це гарантовано — сама вдома залишишся. Тоді Дік тобі повірить і теж піде їсти й спати. Пастух грьобаний.
Інколи Дік просікав твій злочинний задум піти погуляти без нього вже загодя. Він собі спокійно, і типу не при ділах, тинявся коло вхідних дверей, якщо його відігнати, відходив трохи в бік кухні, але варто було хоч на два сантиметри прочинити двері з хати, як це кучеряве одоробло з невідпорністю балістичної ракети проривалося в шпарку і з зухвалим переможним гавкотом неслося вниз із четвертого поверху.
Діків гавкіт попід барами, то ще півбіди. Найстрашніше було тоді, коли хтось над ним змилостивлювався і запускав всередину. Ошалілий від стробоскопів і голосної музики, Дік тицявся своїм бородатим писком в танцюючі пари, в животи тих, хто сидів за столиками, або просто крутився на місці в пошуках мене. Тут уже було не заховатися і не збрехати, що не знаєш цього пса. Навколо тьолочні виски: «Заберіть його!», а він, радесенький, що тебе побачив, підбіжить і скаче ледь не на голову, і витирає свої бруднющі кігті об твій білий верх-чорний низ (такий дрес-код був у яремчанських барах).
Дік як «член» себе виправдовував стовідсотково. Блядун був іще той. Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот: всі новонароджувані цуцики у дворі були подібні на нашого Діка. Ну як же сучкам було відмовити такому красивому, кудлатому, рудому, бородатому і з чорною спинкою весільному генералу? Тим більше, генерал цей на собачих весіллях втричі перевищував розміром і вагою будь-якого іншого претендента на омріяну мадам.
Ну а ще Дік дуже пишався собою. Може, в попередньому житті йому довелося побути латиноамериканським диктатором? Бо ставав він передніми лапами на бортик балкону й гордовито оглядав свої володіння внизу: гори, городи, церкву вдалині, дитсадок з його бєсєдками, двадцятип’ятиквартирний дім, що стояв до нас ребром, і відкриті двері сміттєвищ. Звідти міг у будь-який момент вискочити ворожий об’єкт — кіт або чужий пес. Тоді Дік розтуляв пельку і починав гавкати. Повільно, баритоном: гавкне й прислухається. Луну від одного «гав» наздоганяє наступний, Дік гавкає й милується, і душі його собачій так радісно…
— Заткнись, підарас шерстяний! — кричу я з кімнати.
Дік прибігає і франтувато махає обрізаним хвостом. Еге ж бо, так в твою лояльність всі й повірили: зараз знову підеш на балкон гавкотіти. Добре, хоч голос у тебе низький, як у нормального мужика. Ненавиджу шавок — і в собачій, і в людській подобі.
Діка треба було вчасно стригти і вищипувати. Тримінгувати, тобто. Заманювати на той же балкон, приносити туди целофановий кульок, сідати на табуретку і затискати Дікові задні лапи своїми коліньми. Спершу він рипається тікати, бо патрає, що й до чого. Зараз його будуть дерти, як Сидорову козу. (Хтось мені пояснить, що це за Сидорова коза? і куди той Сидір її дер?) Тобто дерти з нього кучеряву чорно-сиву шерсть (ще в цуценяцтві посивів, сарака, від лихої долі), щоби тільки хвилясте підшерстя лишалося. А лапи пухнасті мають бути, а не засмоктані. Так що коли набереться повний кульок спинної шерсті і обстрижуться буйні кучері з лоба і щік, так щоби стало видно, яка у цього пса форма голови, можна й до розчісування лап приступити. На картинках у собачатницьких книжках в ердельтер'єрів лапки, як стрункі колони. А в реальності Дік обчухрував собі всю пухнастість лап між реп'яхами. А на ліктях в нього ледь не дреди скручувалися, якщо їх вчасно не вичесати.
Якщо Діка довго не стригти, він і біди може натворити. Йшла якось Кропива до школи, зупинилася, як завжди, під моїм балконом і кричить:
— Іра-а-а!
Дік, котрий, як правило, відзивався і на це ім’я, по-диктаторськи поклав лапи на перила й показався Кропиві, а вона як заверещить!
— Іра! Боже! Пострижи його!!!
Бо Дік являв собою на той момент чорта з вогненною головою і забрьоханими в борщ рудими вусами. Жоден дипломований кінолог не вгадав би, що перед ним расовий ердельтер’єр.
Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.
* * *
Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:
— Да. Да, мама, я уже тут.
А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:
— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!
Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:
— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.
А потім, вже по Дікових слідах, до школи за своїми малолітніми хазяями ходили і сусідські коллі, і придуркуваті добермани. Але цих собак тримали тільки ті, хто жив по нашому боці річки. Типу, міські жителі і всякі «приїжджі», як ми, просто ми вже давненько приїхали і майже цілком асимілювалися. (Не той гуцул, шо родивсі, а шо згуцуливсі! — це чиств правда.) Найсмішніше асиміляційні потуги давалися мамі, котра взагалі до знайомства з татом не говорила українською, бо школу в Сибіру закінчувала. Перший мій дитячий шок був цілком філологічним. Коли моя власна мама, щоби заканати під свою в Яремчі, куди ми щойно переїхали, крикнула на мене в пісочниці: «Ну нашо ти дівчинку НАПУДИЛА?!» Що це за таке «напудила»? Пуделя навколо видно не було, я добре роззиралася. Чи може, хтось кудись напудив, як кацапи кажуть, в сенсі, насцяв? Але ж ні. Це значило «налякала». Я це взнала набагато пізніше, коли мама вже облишила свої зворушливі спроби переймання гуцульського діалекту… Тим не менш, ми всі ним говоримо. Дуже може пригодитися, якщо хочеш послати комусь таку шифрограму, щоби оточуючі нічорта не вдуплили.
Так от. Собаки були прерогативою тих, хто жив не ЗА РІКОЮ. Ті, хто жили за рікою, називалися корейцями і жили натуральним господарством: корови, кури, свині, город картопля і багато дітей. Вся та частина міста називалася Корея. Без уточнення — Південна чи Північна.
Просто етнічні гуцули, як і всі жителі гір, мають звужений розріз очей. Подібно до азіатів. Та й антропологи деякі кажуть, що з Азії гуцули прийшли, зігнавши з кровних гір племена карпів, теж не слов’ян, до речі.
Отже, Корея. Це я тепер розумію, яке то було глибоке джерело автентичності, колядок і коломийок. А тоді я, як і всі інші лохи, думала, що жити в Кореї — це повний атстой і нє павєзло. Ба навіть Дік туди не забігав, бо зробити це можна було лише по стрьомному висячому мосту над бурхливою річкою. (Купу років по тому мій досвід яремчанських мостів ой як допоможе мені при переході річки на Західному Папуа, коли мої круті західноєвропейські друзі аж повклякали від страху, а я звично собі перескакала напівзогнилими дошками на протилежний берег). Так от. За дітьми не з Кореї ходили до школи породисті пси. А за дітьми з Кореї ніхто не ходив. Так що одного разу Гапин однокласник Купчак ввімкнув на своїй мобілці звук сумного, протяжного мукання. Коли всі запитально підняли на нього голови, Купчак оголосив:
— О, чуєте?! По Лесюка його корова прийшла!
Дік наш на корову не був схожий. Хіба що на теля, в системі цінностей якоїсь язикатої баби. Дік взагалі не думав, ніби він чимось дуже відрізняється від нас. Як у будь-якої стадної тварини, в нього існувала певна ієрархія щодо всіх членів родини. І своє законне місце у цій ієрархії. Найулюбленішими сезонними богами в Діка були Дід і Бабця з Черкас. Бабця, коли бувала в нас, давала йому жерти в будь-який час дня і ночі. В необмеженій кількості. Дід взагалі був для Діка всепрощаючим Бодхісатвою, Дао і Джином з глечика водночас. Коли Дід приїздив до Діка чи Дік до Діда (як же він ригав по дорозі в машині, бо ми, дві ідіотки, завжди його жаліли, і, всупереч маминій забороні, годували перед виїздом), відкривалися Ворота Раю. Бо, якщо я спала, Дік міг собі починати скавуліти надвір, коли завгодно, і все одно до одинадцятої ранку не мав жодного шансу пісьнути на дерево, то в присутності Діда можна було заводити гуляльну пісню вже о п’ятій ранку.
— И… и… уїіівав! — по наростаючій нив Дік.
І ось уже Дід крекче, підіймається, секунду сидить на ліжку, а відтак одягає сині спортивні штани і веде декадента й жайворонка Діка гуляти. І гуляє з ним, скільки треба, і апорт йому кидає, і кліщів витягує, і бліх ловить.
Далі йшов Тато. Страшний і грізний бог, типу Перуна щось. Тата Дік бачив рідко і боявся мітко. Тато мав машину, звук котрої Дік впізнавав ще за кілометр, вибігав на балкон і збуджено верещав там форсованим баритоном. Якщо Діка випустити в цей момент надвір, він заскочить в машину і буде їхати з татом аж до гаража. Щоби потім модно йти з ним поряд і всім дворовим псам показувати, який він крутий цуцик — з таким великим дяпаном тусується.
— Дік, поряд, — серйозно казав Діку тато. Теж гордий тим, що цей Жовтий Пес (скорочено Жопес) слухається його команд. Команди, до речі, ноу-хау: всі навколо вчили своїх собак «рядом», «камнє» і «сідєть». а тато запровадив українську панель задач. А Діку було пофіг — він все одно робив щось тільки тоді, коли сам хотів. І взагалі, кажись, він всі наші розмови розумів, а реагував на команди лише для нашого заморочення.
Мама була молодшою персоніфікацією Бабці. Мама давала їсти менше і рідше, зате стабільніше — щодня. Бо ж бабця була еманацією гостьовою. Маму варто було слухатися, бо їжа десь була поряд.
Потім йшла я. Зрозуміле Діку божество, абсолютно з ним рівноправне, яке теж можна було розкрутити на їжу, жалість чи прогулянку, тому мене корисно слухатися час від часу. Ну, хоча би вдавати, що слухаєшся. Божество інколи брало з собою в ліс і в якісь підозрілі квартири, звідки Діку нестерпно хотілося звалити. Одного разу це божество на відкладені кишенькові гроші купило морозива собі й Діку. Тобто не просто дало йому шматочок від свого, а ЦІЛЕ морозиво купило, окремо, йому персонально. Божество забрало з морозива паличку, кинуло білий брикет Діку в тарілку і стало чекати, як Дік зараз почне тим морозивом насолоджуватися. А Дік підійшов, ковтнув морозиво і пішов далі. Божество засмутилося.
Далі йшла Гапа. Ващє щось децельне і за важливістю за Діка нижче. Її можна взагалі не слухатися і нагло спати на батьківському ліжку в її присутності. Криків «Дік, фу, Дік, злізь!» звично не помічати. Ну, бо що йому за те буде? Галя, правда, каже, що коли я поїхала і вона лишилася сама, її статус виріс. Але хто ж їй повірить?
Були в Україні часи, коли у містах і селах на довгі години виключали електрику. Чи воду. Чи гарячу воду. Чи холодну. Чомусь чиновництво гадало, що так економніше. Найважче переживалося те, що коли вже навіть в тебе в будинку з'являлася електрика, на ретрансляторі її ще не було, так що сидиш, бувало, як рогуль, при світлі, але без вечірнього кіна по 1+1. Але якщо світло відключали зазвичай ввечері, коли воно точно дуже потрібно, то з водою була суцільна лотерея з ефектом несподіванки. Ну, стандартний варіант з намиленим тілом в душі чи нанесеною фарбою для волосся вам знайомий. Але нещасний випадок з моїм поверненням в обід додому не залишить байдужим нікого. Всі мусять тут кривитися і морщити носи — читайте перед дзеркалом. Коротше, щось я була забула вдома і прибігла з уроків на п’ять СЄК. Здалеку в дворі мене примітив Дік і теж заспішив додому: зголоднів же з ранку. Щасливий, що мене побачив, біжить, аж летить, вуха на вітрі, як у вівчарки, встали. А так то він капловухий, мов підсвинок. Ми так Діка й звали інколи: «Свиня паршива». Це була вже третя стадія після «Дікулі» й «Діка», коли він демонстративно нас ігнорував. Ага, мама ще називала його «Діктіс», це коли він повну фігню якусь утворить, і йому світить капєц. Мене в таких випадках вона називала «Ірина».
Так от, прибігає Дік щось підозріло такий весь лагідний. Хвостом хилитає, збирається лапками мені в плечі впертися. І тут до мене починає доходити. Потроху. Спершу майже невловимо, тихо-тихо, а відтак безжально і фатально:
— ГАМНО!!!
Цей друг чєлавєка, ця домашня скотина мисливсько-сторожової породи, весь, цілком і повністю десь вивалявся в людському гівні. Це вам, перепрошую, не коров'яче, в якому він вивалювався і їв його ще з самого дитинства — кажуть, цуцикам корисно. Це було саме те, жахливо смердюче людське гівно, якому тільки котяче може скласти конкуренцію в конкурсі ЗМЗ.
— Фу, Дік! Пішов на фіг! Киш! Аааа!!! Не лізь до мене!
А Дік іще більше радів. Почала хазяйка кричати і скакати ні з того, ні з сього — он як круто з ним грається!
— Ану марш додому, падлюко! — я дивилася на годинник. Мій святий порив вернутись на контрольну було вбито. Хтось же мусить цього дебіла тягнути в ванну й відмивати від гівна.
Як на зло, вдома ще був тато.
— Шо воно так смердить?
— Шо-шо… Гівно! І я не перебільшую, до речі. Дік вимазався в гамні весь.
— Бігом давай мий його! — закипав тато. — Фе!
Я затягла Діка за шкірку в ванну. Тягти було нелегко, туша впиралася. Завжди він так: впирається, потім терпить у ванній, поки його намилюють і змивають, а потім уже чистий вискакує і з розбігу бочком витирається об доріжку в коридорі. Чи об меблі. Чи об будь-що, що йому в хаті трапиться.
Все. Найважче ніби зроблено. Дік стоїть і смердить у ванній. Навколо всі ці НАШІ шампуні, гелі для душу, стильні мочалочки… А він, падлюка, стоїть у ЧУЖОМУ гамні. Випиваю на нього банку шампуню. Водночас іншою рукою беру душ і відкручую мізинцем кран. Отак і стою раком з душем в одній руці, з шампунем в іншій і з загівнюшеним Діком у ванній: ВОДИ НЕМА. Ніякої. Ні гарячої, ні холодної. Піздєц.
— Тато-о-о!!! Шо робити! — заверещала я з ванної, бо ж не можна було вийти і випустити Діка.
— Не знаю, шо робити! — тато був дуже злий. — Масти собі голову. Твій пес, ти його й мий.
— Таж води нема!
— То йди до криниці.
— Таж Дік вибіжить!
— Ну то будеш всю хату тоді мити.
Отака халепа. Вода могла бути в чайнику.
— Стій тут, — дуже серйозно кажу я Діку, аж він зрозумів.
Я принесла чайник, вилила на пса. Намилила його. Не пам’ятаю, чи вдягала я тоді рукавичку для фарбування голови. Смерділо так, що було вже все одно.
Ну, але поки що лише намилила. Вода закінчилася. Шо робити? Йти по сусідах.
— Тьотя Лена, добрий день. У вас нема, випадково, води запасної? Наш Дік в какашках вивалявся.
В тьоті Лени був запас три літри води для квітів. Гарної, відстояної. Вона щедро віддала її мені для асенізаційних спа-процедур.
Не питайте мене, як мені це вдалося. Але я справді вимила велетенського переляканого Діка (дійшло йому, нарешті, у що він вляпався!) у цих трьох літрах. Навіть мила на ньому не лишилося. В критичних ситуаціях людина здатна творити чудеса.
Кажуть, що пес подібний на свого господаря. Не знаю, на кого з нас конкретно був подібний Дік, але всім було далеко до його зухвалості, ліні, поводження собі на умі, любові до солодкого і… чистоплюйства. Останнє видавалася найбільшим парадоксом. Дік, що міг собі запросто вивалятися в коров'ячому, а то й у людському гівні, Дік, що забрьохувався всім своїм жовтим животом аж по чорну спину і ставав повністю коричневим, у болоті під лісом, Дік, що, повичісуй з його шерсті всі реп’яхи, став би китайською голою собачкою, цей пес ЖИТИ НЕ МІГ БЕЗ БІЛОСНІЖНОЇ КРОХМАЛЬНОЇ ПОСТЕЛІ.
Тільки там він мав найсолодші сни. Мусив врізатися в купу щойно попрасованої постелі й заритися в неї. Паничем, видно, був у попередньому житті, сучий син. (Сука, мама його, до речі, двічі чумкою хворіла й вижила, того в цуциків такий імунітет хороший.) Найбільше Дікові подобалася свіжа постіль на татовому з мамою ліжку. В спальні. Приглушені тони, запах дорогих парфумів, кінг-сайз бед… Діковий розмірчик, одним словом. Якщо до нашого приходу додому ця скотина встигала виспатися і звалити зі спальні (прим’ята на один бік морда, осоловілі очі, не вельми бадьора хода), то сліди від нечистих лап на білосніжних наволочках продавали його незгірш, як палив би напис «Тут був Пес».
У Квітки була сука Лінда, ровесниця і подружка Діка. Дружба їхня полягала у взаємному гастрономічному тероризмі. Варто було Дікові зайти до Лінди в гості, як вона відразу кидалася до своїх п’яти рожевих мисочок. Там уже з кілька днів квасилися найкращі сорти м'яса, риби й сирів — Лінда просто не бажали їх їсти. Зате з появою Діка спанієлиха розуміла: діло труба. Зараз це всесильне одоробало кинеться на її мискову батарею і на раз-два-три все поковтає. Так що Лінда, варто їй було почути звук близької катастрофи в під’їзді (шкряботіння Дікових кігтів чи мій голос), бігом перепрошувала свої миски. І цямкала все, що встигала, до появи свого апокаліптичного друга Діка.
З Діковими мисками була подібна історія. Він теж довго крутив носом перед своїми кашами й борщами — виловлював там сирок, м'ясце чи мозкові кісточки, а гарнір лишав напризволяще (весь в мене, молодець!). Воно там в Діка сохло, ми з Гапою час від часу робили рефреш його мисок недоїденим борщем чи зупою. Зливали йому все, що самі не хотіли. Таким чином і мама бачила, що в дітей порожні тарілки — значить, діти не голодні, і в Діка чаша не пустішала. І мити тую чашу не треба було так часто. Бо відшкрібати нігтями шматки засохлої каші вперемішку з шерстю — не задуже естетське заняття. Дік нас за це ненавидів — за цей постійний апгрейд його немитих мисок несмачними зупами. Він бридливо нюхав свої тарілки й покірно йшов класти голову нам на коліна: да-а-айте відбивнушку, дааааайте курячу кісточку з невигризеним м'ясцем!
Але коли в гості приходила Квітка з Ліндою, Дік кардинально міняв свої їстівні пріоритети. Спочатку кидався виїдати все з мисок, щоби не дісталось гостям, а потім займав свою стратегічну позицію канюки під столом. І Лінда дійсно, зайшовши в хату, зразу бігла до Дікових мисок, хоча їжа в неї вдома була в 700 разів крутіша, але ж всі собаки знають, що пижджене завжди смачніше… До речі, Діковий апетит стимулювали не тільки собачі гості, а й людські. Кожен чужий, без винятку, либонь, уявляв собі Дік, запросто міг побігти до його мисок і повиїдати його вчорашній борщ Ще й водичкою запити і кашею засохлою закусити, яку він по кухні порозкидував, вибираючи шматочки м'яса. От такий універсальний рецепт підтримування вашого домашнього улюбленця ситим і пригожим: пускайте до хати гостей.
А взагалі-то Дік наш жив за принципом «Нема дурних». Не любив він тяжких фізичних навантажень. Весь час вважав, що розумова робота значно ефективніша. І коли ми з Квіткою запрягали Діка й Лінду в санчата, щоби нас по черзі тягнули, Лінда рвала вперед з усіх своїх спанієльських сил. А Дік цинічно біг поряд і позіхав, милуючись натхненною працею колеги.
Мені й досі не віриться, що Діка більше нема. Значно легше повірити в те, що він просто до когось втік і йому там живеться краще, ніж з нами. Той, чиєї смерті ти не бачиш на власні очі, насправді ніколи не вмирає. Він собі десь там є. Просто ти його зараз не бачиш. Він гавкає і спить, і завжди лягає в коридорі тільки там, де неодмінно через нього переступатимуть. І будуть кричати: «Дік, ану забрався звідси!» А Дік і оком не змигне. Йому таке буття в центрі уваги тільки на лапу.
Гуцулу чи гуцулці, що вбили мого пса, я не бажаю нічого екстраординарного. Просто рівно такої ж смерті, яку вони заподіяли Жовтому Псу, винному перед ними хіба що своїм розміром і нефункціональністю. Бо ж не теля. Бо ж його не годиться вбити, щоби з’їсти. І яєць не несе. І в буді не сидить. І не копає його п’яний хазяїн від жалощів до самого себе. Навіщо такий дармоїд, думали гуцули. Ще, чого доброго, гавкне їм на дитину чи за куркою поженеться. Нє, ліпше вбити такого. Напровсяк. Диви, як он легко це зробити — він же довірливий, іде до тебе й не боїться. Думають Карпи, шо їм всьо можна тут! Аякже. Ми вам покажемо, як треба жити.
Не треба людей звинувачувати за те. що вони ставляться вороже до всього, чого не розуміють. Не треба їх ненавидіти, це людське. Їх треба знищувати.
Цікаво. Чи буде життя після смерті скидатися на обкладинку журналу свідків Єгови. Ну, там, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою. Всі разом тусуються і їдять смажених курей, що ростуть прямо на деревах. Чи я щось плутаю? Коротше, якби таке сталося, мені би дуже хотілося мати в компанії Діка. Тому Боже, дуже сильно тебе прошу, не посилай його в окремий собачий рай, а пошли у наш, громадський. Ну, або в пекло, якщо мені туди дорога. Хай він там, падлюка дика, взнає, що тримінг — далеко не найстрашніші тортури на світі. Ну, і морозиво. Прибережи, Господи, нам там по парочці брикетиків пломбіру.
Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морду? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей… Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.
Мене, як типового болівудського глядача, до пенсії гризтиме совість за те, що не пішла в Бомбеї до кінотеатру, не поїла там індійського попкорну, не поспівпереживала, зітхаючи разом з пухкенькими, сексуальними індусочками екранним любовним колізіям, не почула, як їхні мачо-мени безпардонно регочуть з кривлянь негативних героїв. А що вже казати про реальні, життєві історії друзів чи ворогів, котрі я не встигаю подивитися? Жах і калавур. Добре, що інколи життя до нас буває милостивим і виносить на поверхню свого моря пінопластові фігурки тих, кого ти давно уже був поскладав на дні ганебного минулого.
Отже, йдемо ми якось із Васею (в сенсі, з Василісою, дівчинкою) після одної німецької фотосесії дивитися квартиру на Подолі, кандидатку на зняття. Квартира з канарейками й готовим до обвалу балконом, з трамваєм під вікнами і — як мріялося її хазяїну пердуну-кагебешнику-в-рейтузах — сімома додатковими баксами за кожного, хто лишиться у нас переночувати. Жирний варіант. Про такі деталі ми з Васею, мушу нас хоч якось виправдати, тоді ще не знали. І взагалі, що можуть важити деталі, якщо квартира — на Подолі!
От тільки зараз буде геть інша історія. Телефонний дзвінок застає нас на безлюдному в цей час, а тому цілком стерпному Андріївському узвозі.
— Альо. Прівєт. Впізнаєш? — говір суржиковий, новітня суміш районного київського гопніка з західноукраїнським рагулем.
— Нє-а, — ліниво відповідаю я.
— Як так? А ти згадуй! — рогуль у телефоні починає нахабніти. Аж заінтригував навіть.
— Ні, ви знаєте, ніхто знайомий не пригадується. Що ви хотіли? — Дистанціюватися найкраще звертанням на «ви».
— А ти згадай школу… Діскатєку… Як ти сиділа біля школи на лавочці і ламала сірнички.
— Що?! — (Псих відгонив сюрреалізмом.)
— Це такий Вася Швонько, якщо пам’ятаєш… — у його голосі закипала лють.
— А-а-а-а, Швонько! Привіт!!! — я щиро втішилася, бо справді згадала цього мого кавалера, з котрим ходила, коли мала 13 років, але ж нічого нижче поясу, а вище — будь ласка, і котрий, як він через день повторював, міг уже мене трахнути де і коли завгодно, але ж він сам цього не хотів, бо якби хотів… ну і так далі, по колу.
У Васі була достойна найглибших респектів кручена мама: маючи морочливого синочка і алкоголічно-хамовитого селюка-бюрократа чоловіка (він ще й частенько бив її, але ж терпіла — гуцульський кодекс честі), вона утримувала на собі всю родину, заробляючи гроші в Німеччині, куди пробиралася в багажниках у відчайдушних німців, що брали на себе ризик такого транспортування нелегальної мігрантки — їх же не перевіряли… Хух, видихаю. Сила сугестії в тьоті Тані була ще та. Маючи безліч інших талантів, вона могла ще й воскрешати з мертвих. Якось її синок Вася був приревнував мене до «львівських бариг» — пацанів на іномарці, що, чесно кажучи, навіть тоді видалися мені стрьомними, бо тхнули аж дужчим за львівський провінціалізмом, але коли ти живеш у Ярємчі (8 тисяч населення, включаючи т. зв. кольорові села), будь-який аутсайдер здається тобі сповненим таємниць і можливостей опівнічним ковбоєм. З одним із тих двох, з Романом, я навіть не цілувалася. Надто сильно він схожий був на сіру жабу. А я чорнявчиків завжди любила. Чорнявчик же, Тарас чи Андрій, чи щось таке, запав тоді на мою подругу, гуцульську подобу ляльки барбі. Надя її звали, як і ще чотирьох моїх інших подруг. Очевидно, ця білява довгонога Надя видавалася йому милішою й доступнішою за мене — миршаву й заумну. Та Надя не дала. І я не дала — але в щоку того цілого Романа чмокнула, зібравши все людинолюбство в жменю. Звідки в мене ця самаритянська слабкість до занедбаних і жалісних?
Вася вважав себе першим хлопцем на селі. Перепрошую, в нашому місті. Він роз'їжджав на маминій «ладі» і їв на обід кури — так називалися смажені в майонезі курячі стегенця у ті нескрутні часи. Вася передивився багато кілометрів фільмів по ай-сі-ті-ві, і на чиєсь питання — куди це ви з Карпою їдете у твоєї мами «жигулях» — він, підіймаючи дві зрощені брови, підкреслено-недбало кидав:
— Вечеряти.
Так в Яремчі ніхто не казав. Казали «побухати». Казали «та йду трохи посижу в „Турист“». Чи в «Каре». Чи в «Кока-Колу». Чи в «Соса-Солу» — так оті казали, котрі, типу, приколисти, ага. Тьолки в барі замовляли собі пиво і шоколадку — пиво індивідуальне, шоколадку на всіх. Коли в тьолок бували гроші чи щедрі пацани під боком, вони йшли на кури. Можна з картоплею-фрі і з дофігіщею польського кетчупу, котрий ще й досі яремчанські ґаздині інакше, як КЕПЧУК, не називають. Не повертається інакше їм гуцульський язик.
Ще, ясне діло, ходили всі на шашлики. Або, якщо не було замаринованого м'яса, а були самі лише сосиски, нарізане копчене сало (кандидати до смаження) чи варені яйця, не доведи Боже, люди в Яремчі ходили на природу.
Але вечеряти… Це було щось з іншого світу. Зі світу столичних вогнів принаймні Івано-Франківська. Бо навіть на каву найкрутіші пацани своїх дівчьонок далі за Надвірну не завозили. Ні, вечеряти хтось міг або вдома з мамою, або дивитися, як це робиться в кіно. Саме таким, кіношним голосом, як йому здавалося, говорив тоді Вася. Голосом приборкувача Всесвіту. І так само, як це тоді не в'язалося з його заправленою в світлі джинси світлою джинсовою сорочкою і солодким парфумом, так і тепер цей самий голос, не торкнутий ні роками, ні досвідом, не в’язався з… Ну, але не буду забігати наперед.
Так от. Вася влаштував мені скандал. Реально надавав мені по пиці. Правда як здачу. Я перша вдарила його, щоби не верещав, бо той садок, де ми з'ясовували неіснуючі вже з місяць між нами відносини, легко продивлявся з нашого балкону. Мама чи, ще гірше — сусіди, могли почути його пафосну істерику.
Билися ми не довго. Максимум по чотири подачі одне одному. Причому, коли він мене бив, у мене з очей сипалися іскри. А в нього я їх не бачила. Слабо, видно, била. Так не чесно.
Васі моїх іскор виявилося мало. Він оголосив, що зараз піде в гараж і уб'ється током, і от тоді я буду знати. Мені в таке не дуже вірилося, але ж по законам життя підлітків та героїв Болівуду, я мусила його відмовляти й клястися в коханні, а не просто йти, позіхаючи, на шкільну дискотеку, для якої я вбрала нові чорні колготки. Ну ясно, чим більше ти вмовляєш людину «не йди», тим тупіше й злорадніше вона заганяє себе в кут — «а я піду».
Так ми з Васьою опинилися в його родинному розкішному двоповерховому гаражі. Там жити можна було. Чим і займалися кури, розведені на подвір’ї гаража, і дві свині в загінчику позаду.
І ось на верхньому, дерев'яному поверсі гаража соваюсь по підлозі я, рвучи свої нові колготки об нетесані дошки, забиваючи скалки у стегна. Соваюсь я, бо щосили намагаюся відтягти істерично-патетичного Васю від розетки, куди він цілеспрямовано пхає два оголені дротики, запопадливо обмотавши ними собі два пальці. Якби його в той момент засмажило током, ліва Васіна рука застигла би в олд-скульному жесті — вічножива коза heavy metal. Пекельний Вася до розетки все-таки доліз. Стрілки на моїх колготах розлізлися від страху навсібіч. Вася запхав свої дротики в дірочки, нас довбонуло током. Щоправда, мене ніби щось просто різко хапнуло за руку, а Вася скрикнув, сіпнувся, підскочив усім тілом і впав горілиць. Пальці його приємно тхнули смаленим. Вася дихав, але очей не відкривав. Зате тримав відкритим рота, що робило цей електрично-кримінальний тригер ще й дурнувато-смішним. Я гамселила Васю по щоках, благала перестати прикидатися, бо це вже давно не смішно, я навіть поцілувати його збиралася, але його прочинений ротик викликав у мене сміх замість потягу. Аж тут внизу клацнула дверна ручка і голос тьоті Тані тоненько, але твердо вирішив узнати:
— Вася, ти тут? Синочок?..
Мертвий Вася моментально ожив, підскочив так само, як раніше скакав від струму, і наказав мені:
— Ану швидко ховайся! Туди, за двері!
Я тулилася за дверима піддахової комірчини, відчуваючи себе повним позорищем і дурепою, поки тьотя Таня робила рейд другим поверхом, а Вася, мамина дитина, десь там внизу нечутно ховався поміж свині, доки не озвався. Тому його мама мене не встигла знайти. І не перестала поважати цю дівчинку-відмінницю, дочку шанованих батьків. Уявляю, що би вона подумала про скуйовджену восьмикласницю в подертих колготах і з розмазаним по всенькій пиці мальовидлом?!
Нарешті вони пішли додому. Їсти, певно, жарені кури. А я, голодна і самотня, лишилася замкненою в гаражі. Порипалася туди-сюди й вирішила линяти через балкон. Ех, хороші гаражі собі люди клали! Шпінгалети піддалися не зразу. З балкону стрибати було височенько й одразу ж на бетон. Щоправда, була там декоративна драбинка для винограду. По ній я і полізла. Як в мультику. І, як у мультику, драбинка стала відхилятися назад — виноград її ледь-ледь тримав. У мультиках герої не думають: «Ну всьо, мені пизда…», вони там весело кажуть:
«О-о» чи «Упс!» Або просто скрикують: «Мамма». А я подумала те, що подумала, і з якимсь нереальним прискоренням видряпалася по тій драбині назад на балкон.
І тут, мов якийсь казковий принц ромео чи викрадач циганки-ази, на горизонті з’явився захеканий Вася, він біг до мене з простягнутими руками і кричав: «Стрибай, стрибай!» Це ж бо як — стрибай? А так — ключів від гаража у Васі вже не було. Робити нічого — стрибнула йому на руки. Тобто стрибала ніби на руки. А попала на бетон. Нога в подертих колготках — сіквел «Кривенької Качечки». Яка там уже дискотека… Васіна мама кудись уже погнала на своїй кавовій «ладі», тож ми почалапали до нього додому. Там ще залишилися кури недоїдені, і я трохи поживилася. І знову дозволила Васі все вище — будь ласка.
І ось на тобі, дванадцять років по тому, цей його дзвінок.
— Як ти дивишся, шоб ми побачились? — хапає хвіст моєї хвилі радості Вася-дорослий.
— Ну давай! — Я вже уявляю, як розважиться на такому рандеву моя Вася-дівчинка.
— Ти зара де?
— Ми йдемо по Андріївському.
— О. То заходь в ресторан «Будьмо», заказуй там все, я їм зара позвоню, шоб тебе там нармально принялі, а сам під'їду минут через двайцять.
Васін гуцульсько-борщагівський суржик ідеально пасував ресторану з назвою «Будьмо». Але того вечора грати звичну роль культурного антрополога мені не дуже хотілося.
— Ну, ти знаєш, нам ще в одне місце треба зайти… Давай десь за півгодини в грузинському підвальчику навпроти Житнього ринку?
— А де цей Житній ринок? — насторожено спитав Вася-киянин. І тут же реабілітувався: — Ну ладно, мій водій найде.
Реабілітувався з пафосом.
— Цікаво, на чому ж він приїде? — я чесно не уявляю собі найманих водіїв поза маршрутками чи машинами представницького класу. Звичаєво тьотьки-піськи чи вигідно заміжні екс-моделі полюбляють купувати собі «ягуар» і водія в комплекті до нього, нормальні люди насолоджуються самостійним керуванням «ягуарів», але то вже таке…
— Думаю, на галімому «шевроле», — припускає Вася-дівчинка.
— Та ну. Дай йому шанс. Може, на якій-небудь жлободромній «тойоті-праді». Бикота таке любить. Типу, от він я — пробився в люди.
— Та це ти йому шансу не даєш! Раптом він на «мустангу»!
— Ага. Помрій.
Після оглядин квартири дідуна-пердуна я лишила Васю-дівчинку в ресторанчику, а сама пішла виглядати Васю-хлопчика. Бо він надзвонював мені, перепитуючи, де ця вулиця Хорива і де цей Житній ринок, вони, мовляв, давно їздять вже туди-сюди, та ніяк не знайдуть цей наш ацтойний рєстаран. Я чесно вдивлялася в усі пацанські «беемве» І пузатіківські «мерседеси», що зупинялися неподалік. Васі в жодному з них не знаходилося. Я вже замерзла була. І ось тут — нарешті. Чорне «деу-ланос»! Бетховен би заграв: «Та-та-та-та…»
Утім, Вася вилазив з машини під іншу музику. Можливо, мене хоч на якийсь час охопив би лірично-ностальгійний настрій, але я почула, що слухає у своєму представницькому автомобілі з водієм цей розжирілий, квадратний і самовдоволений (ну сяє він цим за десять метрів, вибачте!!!) представник гуцульської етногрупи у чорному костюмі родом із Троєщинського ринку. Або з базару в Чернівцях, там дешевше.
Як люди, старші за мене всього на три роки, можуть так безбожно «посоліднішати», відомо тільки їхнім неіснуючим дієтологам. Беруться за голову. Стають на ноги. Остєпєняюца. Як там іще називається це планове ожиріння бюрократа середньої ланки чи середньої руки бізнесмена?
— А що, твій товариш з нами не піде? — киваю в бік його чорної, як ніч, машини.
— Це мій не товариш, це мій водій. — О, впізнаю його чорніші за «деу» брови, здійняті в зневажливому здивуванні.
Я першою спускаюся в підвальчик «Нікали» з круглими, прифігілими очима, подаючи дівкам — до Василіси приєдналася вже й Надька — знаки, що це от жирне позаду мене — воно зі мною і воно на чорній «деу», що можна й так вгадати з його костюма. Не в метро ж у такій красі їздити.
— Здрастуйте, дєвушкі! — привітався хлоп.
«Ані уєзжают в нєдєлю!» — хотіла я процитувати Васю в молодості, але стримала себе.
— У вас єсть джин з тоніком? — Вася звів на офіціантку брови, як колись при маневрі з «вечеряти».
Йому відповіли, що є тільки грузинські вина й грузинські коньяки. Вибачайте.
— Шо у вас нічьо нєт? Шо за завєдєніє такоє… А єслі я свой із машини прінєсу джин, можна будєт здєлать мне кактель?
— Можна, — знизала плечима дівчинка-офіціантка. Тільки от тоніка в них теж не було. Вася замовив собі спрайт. А потім, вже оголосивши, що тут галіме місце і зараз підемо в краще, замовив ще й коньяк. Ми не пішли з ним у краще місце, а він не пішов по свій джин. Натомість Вася демонстративно, як то він теж, певно, видивився десь у московському серіалі, розв'язав на білій сорочці кольорову краватку і зняв її, запивши цей жест коньяком.
Тьолки за столом давилися від сміху. Мені було страшенно соромно, але ж за розвагу хоч чимось платити треба.
Ми на той час замовили собі пляшку сапераві й попивали його з телятиною «по-тбіліськи». Вася-«деу» собі їдла ще не встиг вибрати.
— Порекомендувати тобі щось? — ввічливо поцікавилася я.
— Нє, я сам розберусь. — Вася нервово гортав меню своїми пальцями-сосисками. Волосся в його носі — чорне і товсте, як і волосся на бровах, — дригалося в такт його синкопованим рухам.
— Тут хороша кухня. — Напровсяк додала я.
— Ти ж знаєш, я не їм незнакомих блюд.
— Та ні, якось я про це особливо не думала, якщо чесно… — Штовхаю під столом Надькину ногу. Мені вже на сьомій хвилині ракавой встрєчі хочеться кричати — з що ж буде далі?
— Ти щось так. Василю, роздобрів… — Я схвально розглядаю його пишне тіло з відвислим животом, упаковане в смугастий чорний кастюм-двоєчьку. Вася не знає, як на це реагувати, тому просто зітхає. Полісемантично.
— Де ти, що ти? — продовжувала я. — В Києві живеш, угу?
— Тут і живу! — відважив Вася так, ніби ми зустрілися в Монако. При чому він місцевий мультимільйонер, а я його колишній очкарик-однокласник, приїхав репортером від «Хронік заздрісних офіс-менеджерів».
— А де працюєш? Закінчив свій інститут тоді…
— Акадємію, сонечько, акадємію… Потім ще аспірантуру. Ти зараз сидиш поруч із кандидатом наук! — Вася відхилився на спинку крісла, щоби з більшим обзором зацінити, яке він на нас справив враження.
Українські кандидати наук не перестають дивувати своєю видовою різноманітністю.
— Тепер от на хорошій посаді по пожежній безпеці.
— У-у, круто. В кабінеті сидиш?
— Не сижу, Ірачька, я там працюю.
— Ага. Підписи ставиш? — я з розумінням кивала головою.
— Ну типу того. Знаєш, скільки людей кожен день через мене проходить?
Я уявила собі Васю-привида у Лаврських печерах чи Васю-турнікета в метро, через якого щодня проходять нескінченні потоки людей.
З цього сюрреалізму мене виводить сам головний герой, підкликавши клацанням пальців й фірмово піднятими бровами біляву грузинку-офіціантку.
— Дєвушка, шота я у вас здєсь нічєво нармальнава нє віжу. Давайте мнє ету сьомгу-гріль. Дарагая, значіт, свєжая.
По-моєму, ця штука працює навпаки. Але сюрові припущення — право сюрового персонажа. Крутого, впевненого в собі персонажа, що закінчує тираду так:
— Знав би, зразу би вас віз подальше з цього кабака. Є ж нармальні завєдєнія тут недалеко — з нармальною кухньою, українською, всьо як треба А тут же навіть з’їсти нема шо!
Він гнівно-пафосним жестом вручає меню індиферентній офіціантці, котрій я весь цей час посилала вибачально-присоромлені погляди. Але офіціантка, працюючи біля Житнього ринку, бачила і не таких персонажів. Можу тільки собі уявити, між яких рогулів і гопніків проходила бойове хрещення ця тиха, бліда і спокійна, мов будда, грузинська дівчинка.
Ми поговорили з Васею про те-се, про маму і тата (його), про сестру (мою), про те, як час біжить. Під столом ми з дівками щосили тлумилися ногами, щоби не реготати. Ледь стримувалися, щоби не почати Васю задрочувати. Не введи нас у спокусу…
— А скажи мені, Вася, — починаю я, — чого ти до мене говориш українською, а з дівчатами російською? Вони ж мене чудово розуміють, хоч я й не переходжу…
Вася, вочевидь, як і всі західноукраїнські рогулі, котрі в бальшом горадє жалюгідно імітують російську, пишався своїм акцентом. Тобто вважав, що його нема. Тому на моє питання відгукнувся воланням:
— Я так привик! До мене як звертаються люди, так я їм і відповідаю, ясно тобі?! І ти мені не указуй, як і з ким говорити, я собі сам розберусь! Як захочу і скільки захочу. Такий я пацан.
Нема питань. Отож Вася й продовжував свою захисну тираду стільки, скільки сам хотів. Всі почули, який він пацан.
Після гнітючої паузи і кількох незначущих фраз між нами-дівками я продовжила інтерв’ю.
— Слухай, Васю. Скажи мені. От ти пожежник, так?
— Ірочька, ти прекрасно знаєш, хто я… А я всьо знаю про тебе.
Вася, тримаючи паузу, допиває свій коньяк і витрішкуватими очима — такі, пригадалося мені, були в керамічного гуцула-гончаря, якому відбив ногу наш живий сусід-гуцул Ромчик — втуплюється в дівок.
— Я вам, дєвушкі, такоє пра нєйо магу рассказать… Шо, — то вже до мене, — не боїшся, що я твоїм подружкам розкажу про тебе таке, шо вони навіть не підозрювали? Ніхто ж тебе, Ірочька, не знає краще за мене!
Я поперхнулась хачапурі. Опа. Диви, як воно в житті трапляється. От він — Той. Той, хто знає мене так, як ніхто не знає… От він. От. Та пішов ти на хуй, лох рогульович! А вголос я — сам мед медовий. Ну, так мені самій здавалося.
— Послухай… — морщуся я. — Дякую за глибинні знання, але, зроби ласку, не називай мене краще «Ірочька».
— Ірочька, Ірочька, Ірочька, Ірочька!!! — запапугавкав він з таким захватом, ніби від кожного його викрику в просторі цього завєдєнія нє очєнь оприявнювалася нова Ірочька. Васі, видно, до вподоби було оточувати себе уявними надувними жінками.
— Скільки захочу і як захочу!!! Буду називати! І мене не можна заставити робити шось, шо я не хочу. Я не міняю свої принципи! Ти ж добре це знаєш!
— Васю, — зітхнула я. — Насправді дуже не хочеться тебе розчаровувати. Але за ці десять з лишнім років я займалася ще дечим, окрім збереження світлої пам'яті про тебе. Але добре, — я вчасно зрозуміла, що він зараз вибухне чи репне на шматки, тому варто спитати його тим тоном і про те, що заспокоює найлютіших биків, — про його дітей.
— А в тебе ж, я в Яремчі чула, дитина народилася, так? І як вона — дівчинка?
— Дівчинка… — Мармиза йому розпружується. Що змушує тварин посміхатися при згадці про їхнє потомство — для мене секрет. Секрет буття людиною.
— Як назвали?
— Танічька.
— Як маму! Правильно!
— Ну.
— І де живете? Маєте свою квартиру?
— Ну, ясно, шо маємо.
— І де?
— На Борщагівці! — гм. Та ж інтонація, що вже була про водія. Скучно.
— А ти шо? Чого по жізні добилася? — О, я так рада, що хтось в цім світі цікавиться моїм приватним життям.
— Та так, потихеньку… — здається, скромні люди люблять таку відповідь.
— Ірену па ходу можна пять раз в дєнь па телевізору сматрєть! — не витримує Вася-дівчинка. Це вона про мої заробітки телеведучою. Та ладно, Вася, хто там дивиться наш канал. Бабульки ж он, у Севастополі пішли до депутата просити його відключити, мовляв, фашистський він. Українська мова — штука скандальна, погоджуюся.
— А я телевізор не дивлюся! — недбало махає рукою Вася-дядя.
Хух. Пронесло. Хоча дивно. З такою гордістю! Нехарактерно для резидента чиновницького кабінету кидати таку заяву. Чим же вони вечорами з жінкою займаються? Невже сексом?
— Я працюю допізна, — проясняє ситуацію Швонько. Вечорів у нього не буває, мовляв. Ставить, певно, свої підписи до глупої ночі… Контроль пожежної безпеки в офісах та завєдєніях — справа позачергової важливості і, мабуть, недешева. Чого ж у нього тоді така недорога машина? Либонь, маскується.
— Та ну, Вася, ти шо, треба ж відпочивати!
— Та от тіки з відпочинку недавно.
— Де були?
— На морі. В Криму.
— Ну молодці. Правильно! — Ех, знав би Вася, як я ненавиджу курортний Крим.
— Та то ми так їздили — це ж літо. От зимою — то буде нармальний відпочинок. Я ж не раз в рік собі можу позволити атдахнуть.
— Угу, — погоджуюся я. — Це круто. А куди зимою їздите?
— В Єгипет, — пафосно-поблажливо конфузить нас Вася. (Вгадайте, де були в цей момент його зрослі чорні брови.) — І не їздимо, а літаємо. На самальоті.
— А от ти все-таки скажи, — з’ясовую я для себе найважливіше, — ти як фахівець пожежної безпеки бачив хоч одну пожежу?
— Ірочька, — Вася почав набирати розгін, — я не те що бачив, я її гасив!!!
О Боже, яка екзотична для пожежника справа!
— Ще коли курсантом був. На четвертому курсі. В нашій же, рідній Яремчі, був я літом на практиці. Сидів в часті. Ні про шо не думав. І тут нас визивають тушити пожар, чи пожежу, по-правильному. Загорілася колиба. Дерев'яна. Так шо я оцими от руками, — Вася розчепірює пальці-сосиски, — своїми руками вогонь тушив. Ліз і рискував. А ти питаєш, чи бачив.
Вася болісно кривиться, як то вміють лише ветерани в’єтнамської війни у голлівудських кінах, й, прошепотівши щось самому собі, хитаючи головою, перехиляє свій бокал.
— Вражаюче.
Ми з тьолками, набравши вигляду конкретних сук, й собі випиваємо своє червоне вино. Й заходимося обговорювати насущні проблеми: спідаращення тусовки, пошуки житла з високою стелею в історичному районі, дебільність корпоративної етики і те, що комуністично-тоталітарна дійсність — ось вона, під тонкою шкіркою зовнішніх маніфестацій.
Васі стає не просто скучно. Його серйозно дратували ці пачки незнайомих виразів і підкреслено байдужі інтонації. Найсильніше ж він смикався, коли ми втрьох дзвінко реготали з чогось, що йому смішним геть не здавалося. Фашистки.
Я чесно не можу згадати, чи ми тоді говорили ще про щось з Васьою. Можливо, й говорили, бо пам’ятаю, він якось знічев’я, ніби посеред фрази, встав і демонстративно почав відраховувати гроші. Ага, перед тим він встиг попросити рахунок, а ми й не помітили.
— Ти що, вже йдеш? — мене це справді здивувало. Як це, так просто, без істерик і биття посуду?
— Так, уже піду. — Вася ледь стримував кипучу лють. Лють молодого гуцула. Не шотландця, правда, але ж гайлендера все одно. Боюсь-боюсь-боюсь…
— А чо так скоро? — ми всі утрьох зробили сентиментальні лиця, буравлячи очима Васіне серце і водночас косячись, чи заплатить він за весь рахунок. Як у справжніх гламурних сук, бабла у нас було гривень тринадцять на трьох.
— Та ще є справи. — Вася відрахував достатньо. Без щедрих, правда, чайових. Прощайте, тринадцять гривень…
— Ти ж казав, що справ нема… — Ну і навіщо я таке питаю.
— А тут з’явилися! — Вася ніяк не йшов, а все видивлявся в мені ознаки відчаю чи присоромлення. — Може, ти мене проведеш?
— Ну пішли… — Я піднялась з-за столу і пройшла за ним до гардеробу.
— Де твоя куртка? — Він починав мене лякати.
— Та нє, ти знаєш, там доста холодно, я ліпше тут тебе обніму на прощання. — Я зробила спробу обійняти цей фарширований Васьою костюм в смужечку.
— Я хочу тобі дещо сказати, — Вася зробив гнітючу паузу. — Знаєш, тоді, десять років назад, ми з тобою були людьми. А тепер один із нас дуже сильно змінився. — Знов пауза. — Не в кращу сторону.
— Та ну, що ти, Вася, зайве на себе наговорюєш. То життя в тебе таке — робота, діти…
— Я зараз не про себе. Мене ше життя пожаліло, Ірочька. А от із тобою…
— Всьо, Вася, папа, дуже приємно було тебе побачити! — Я здала назад, бо цей театр, де люді в ньом актьори, вже реально почав діставати.
— Я не договорив!!! — проревів Вася з гардеробу, але я впевнено (наскільки могла виражати впевненість моя спина, бо лицем я вже була обернута до дівок, з очима круглими і переляканими, як у персонажа аніме, що какає) сіла за наш столик.
— Он ушол, Карпа, — ніби з того світу долинув голос Василіси.
І одразу почав дзвонити мій телефон. Угадайте, хто дзвонив.
— Ану вийди надвір, я тебе прошу! — пекельно-болівудський Вася не полишав мене.
— Та ні, дякую, іншим разом, дуже дякуємо за вечерю, дівчата переказують вітання, папá!
— Я не договорив, не кидай трубку!!!
— Папá, цьом-цьом!
Пі-пі-пі, — почув Вася, якщо не розчавив свій мобільний в лещатах праведного гніву. Не розчавив. Наярював знову й знову, але я не відповідала. Сиділа і боялася, що Вася тепер мене вб’є. Повішає на пожежній драбині за кусок брандспойта, якого сам ніколи не тримав своїми білими пальцями-сосисками з обручкою на підмізинному.
— Н'да, Карпа, шо ти скажеш. Ми в шоці. — Констатує Василіса.
А Надя уявляє себе музою Стівена Кінга:
— Інтєрєсно, что би било, єслі би он нє ушол…
Вася. на щастя, пішов, а рибу його тільки-но приносять. Так і не встиг він у неї харкнути. Чи сказати про неї щось погане. Рибу порятовано. Тож ми спокійно і вдоволено. хазяйські діти, покинуті батьками посеред великого міста, просимо офіціантку загорнути нам Васіну сьомгу-гриль із собою. Нам же ще в гості йти до поки що бідних молодих дизайнерів. Рибка їм у подарунок — це ж ліпше за шоколадку і навіть за глазуровані сирки.
Наступного дня мені дзвонив переляканий Вова Завадський, в минулому мій вчитель біології в Яремчі, а тепер модний київський ландшафтний дизайнер, кучерявий і нєжний.
— Слухай, дорога, що ти там такого вчора Швонькові наговорила, що він мені дзвонив в істериці просто серед ночі?
— Та нічо… — знизала плечима я. — Так, за життя поговорили. А чого йому тобі було дзвонити?
— Та бо то я дав йому твій номер. Він питав мене, чого я зразу не сказав йому, якою ти стала. Він би тоді не дзвонив.
— Угу.
— …А я йому: ніякою вона не стала! Може, це ти змінився?
— О так, людській еволюції немає меж.
Чи, може, навпаки, вона ходить по колу і скоро ми знову станемо самі знаєте ким. Але спершу зіграємо всі характерні, належні нам, болівудські ролі.
— Наш тато дупля не ріже, — каже мама про тата, що в цей момент силкується налаштувати тюнер на канал МТV. Найти канал і мене об одинадцятій годині, коли буде. випуск новин. Я там не просто якась зальотна героїня світських хронік, я ті новини веду, ага. «А тато дупля не ріже», — каже мама. Тато, тим не менш, канал знаходить і налаштовує. На другий день. А на третій день я збиралася з цього каналу звільнитися, так що навряд чи вони зможуть застати мене на екрані. Саме через це, мабуть, я поки що не зможу стати справжнім, емоційно виправданим членом родини. Так і сидітиму ночами пелехатим письменником, лякаючись відображення своєї ж пелехатості у вікні, бо ж за вікном тим занехаяний дитячий майданчик, а ви самі знаєте, що на таких майданчиках відбувається у фільмах жахів. Ех, телевізор-телевізор. Бе.
— Щось мене ці новини дістали вже по самі помідори, — показую я чогось на шию. — Остогидло мені бути їх ведучою.
Батьки перестають жувати — дія відбувається якраз під час Різдвяної вечері — і мовчки чекають продовження спічу Пилипа-з-конопель. Пилипом я зараз вискочила буквальним, бо друг мого друга ростить тут-таки, в Яремчі, найкращу високогірну траву на світі, а справжні друзі — це ті, що діляться найкращим. А як батьки люблять накурених дітей — їїї! — бо ж діти в цей час раді поспілкуватися і з гарним апетитом, багато їдять. Отже:
— Та я думаю… може, кулінарне шоу зробити? Таке, дурне, поближче до народу?
— О, це гарно! — каже мама.
— Ну, — погоджується тато. — Як ця, Даша Малахова… Знаєш? Нє? На Інтері.
— Дуже гарна дівчинка, — вставляє мама.
— Ну, як вона мені подобається! — добиває мене тато.
— І вона професійний повар! — мама.
— А звідки ти знаєш? — тато.
— Та бо в неї мама на весіллях закарпатчикам готувала, — авторитетно пояснює мама.
— А вона сама кудись на заробітки їхала, бідна дитина, — жалісно тато.
— В Португалію.
— Нє, в Англію.
— І так вона говорить все — оп, оп… уп… трась, чік! — Тато артистично зображає ці та інші Дашині попискування й прицмокування.
— І голос такий хриплуватий…
— Чимось на тебе схожа!
— Гарна така дівчинка. — Це вже сьогодні звучало, але прозвучить іще раз:
— Дуже гарна.
От, бляха, найшли мені сестру. Та яку там сестру — найшли собі дитину! Іди ти, дівчинко (я, в сенсі), зі своїми новинами, куди очі світять.
Бо потім в них іще йдуть медитації на пальці-сосиски Бориса Бурди, роздуми про сибаритські нахили Макаревича і спосіб нарізання цибулі, не відриваючи ножа, що його застосовує ще якийсь телевізійний зірковий дяпан. Останнього люблять найменше, бо, судячи з його пики, їсти те, що приготувалося на програмі, сам він не сильно любить.
— Так не чесно, — знизує плечима тато.
Добре ще, що мені не розказують, що думає з цього приводу тьотя Слава, наша сусідка. Бо тьотя Слава — вона взагалі безпристрасний колодязь народної мудрості.
— Ой, Лесько, ну шо ти собі думаєш? — казала вона якось моїй мамі. Мама:
— В смислі?
— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.
— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.
— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!
— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.
Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?
Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову «юпку-рєзінку» й салатові «лосіни». Плюс білі «красовки» з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила «правильною тьолкою». Почекайте: чи тоді вже була настала епоха «мальвін»? Бо я мала джинси просто «мавін» і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: «Худить». А про фіолетове з салатовим казала: «Несмак і сільпо».
Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички…
Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.
Я безнадійно немодна «маладая женьщіна», і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.
Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.
— Якась я геть хуйова тьолка, — жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?
Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.
Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, капарила, — часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою «тепле-холодне» або «червоне-зелене», але мої труси, як правило, опинялися вкупі з моїми товстелезними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.
— Лєна, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні — яскрава така мандала, мммм кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?
— Оце? — Лена принесла мені шарф.
— Ні. Там таке квадратне полотно.
Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.
— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.
Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за шмата, може, в сусідів під дверима лежала.
— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.
Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка і поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка.
Лєна також могла помити підлогу моєю футболкою. Знайшовши її десь у темному закутку під умивальником, вона кмітила, що нормальна людина носити такого не може. Нормальна людина жертвує такі кольори й картинки у фонд підложних шматин. А я так любила ту футболку. Я чесно думала, що вона модна. Лєна потім силувалася її відіпрати у машинці і довго вибачалася, обіцяючи купити мені нову, кращу футболку. Нової мені не треба. Я безутішна.
Але коли з'явилася в моєму житті Рибочка, все пішло по-іншому. Рибочка ніколи би не віддала моєї улюбленої футболки на поталу прибиральниці, Рибочка сама панічно боялася неправильної поведінки зі своїми речами й начисто заборонила очисній тьоті до них торкатися. І взагалі Рибочка була чоловіком. Був і є, тобто. Дорослим чоловіком, справжнім. З пухнастими ручками, ніжками і з красивою головою. В Рибочки таке гарне густе волосся, що його можна не розчісувати — само лягає блискучою чорною хвилею і не фурчить. Не те що моє — його мало, отож воно борзіє, створює ілюзію багаточисельності свого війська. Кучерявиться, дурнувате.
Рибочка відрізняється дивовижною здібністю фіксувати в своїй пам’яті місця, де бачив мої речі. Тобто коли я зранку, перед виходом на свою тупу роботу, завиваю:
— Де моя сумка з тьотькою, у ній же там ключі від хати й Білочки! — Рибочка лізе в правильну коробку й викопує звідти бавовняну тайську торбу з принтом ляльки — сумку з тьотькою. Авжеж, нема ніякої гарантії, що ключі від хати й моєї Білочки не заховані деінде.
Точно, це все сумки. Я дуже сумчаста тварина, щоби не сказати, сумочний фетишист. У мене тих сумок видимо-невидимо, усяких кольорів, фактур і форм. Звичайно я ходжу кудись із двома-чотирма, це не так забагато, навіть з огляду на складний пошук дрібних предметів. Бо взагалі сумок тих сила-силенна. Я сама не розумію, якого біса я їх скуповую. Але якщо до смерті я встигну завести собі друзів, ніхто з них не залишиться без успадкованої від мене суми.
Подружки в мене немає. Ну, такої, навіть не подружки, а падружкі, з якою можна обсуджувати моду, пацанів, інших тьолок і ходити по магазинах. Немає в мене такої непотрібної істоти — говорющої пизди, одним словом. Щось не затримуються вони біля мене. Зазвичай кидають на бабки чи просто підставляють і дєлают ногі. Або ногті.
Нема подружки, зате в милосердний Рибочка. Сходить зі мною в тканинний магазин, вициганить там відрізати нам прямо перед закриттям магазину метр смугастого трикотажу («Пол Сміт!» — прозвучало магічне від Рибочки, і я вирішила, що саме ця тканина мені зараз життєво необхідна), купить мені туфлі на підборах і заразом на танкетці, а ще поведе в кафе-кондитерську, гоголь-моголем попотчуєт. (Що воно таке — «потчуєт»? — думала я в дитинстві про доктора Айболіта, котрий «потчєвал» недужих звірів, пхаючи їм чайні ложечки до писків.)
Діло було в Харкові. Шопінг завжди ліпше мати за кордоном. Хай навіть за кордоном твоєї області. Вулиці здаються просторішими, люди не такими задроченими, бутіки не такими тісними, пацьорки не такими поцоватими, а продавщиці не такими запроданками. Останні, здається, навіть бігають за тобою там менше і рідше кричать оте своє зловісне «Вам памочь?!» Отже після недовгих блукань і безтурботного споживання канабісу в епіцентрі народних гулянь — Горьківському парку, ми з Рибочкою купили туфлі на підборах, з ремінцем довкола щиколотки (вкорочує ногу), метр смугастої тканини і білий топ на бретелях. Ой, чи я вже це казала? Гм. Значить, і про гоголь-моголь більше не казати? Його собі замовляє Рибочка. Я замовляю собі нудне й корисне мате.
Рибочка трендить безперервно. Емоційно й цікаво щось там лепече. Він завжди так робить, коли я хочу щось почитати чи просто повтикати на картинки. Тільки-но він відволікається на принесений нарешті йому гоголь-моголь, як я — ррраз! — блискавично розгортаю вічнозелений журнал «Бурда-моден» і потрапляю на актуальні в цьому сезоні босоніжки. Їх там, актуальних, безліч, деякі на підборах чи танкетках нагадують мої, щойно придбані…
— О, — кажу я Рибочці. — Подиви-но, правда, мої туфлі в тенденції?
Рибочка кидає око на розгортку з босоніжками.
— Ні, — твердо каже Рибочка. — Неправда.
— Як то — неправда? — Мій розпач, він лише щойно здавався маленьким симптоматичним черв’ячком пост-шопінгу, а вже готовий порснути, мов перезрілий чиряк на сраці. Я знову не в туди, де люди!!!
— Ну, може, тут не всі тенденції представлено… — непевним, дуже непевним голосом намагається врятувати ситуацію Рибочка.
От тобі й маєш. Купила блядьські туфлі на манер харківських бичок. Тут вони навіть крутіші за галицьких. Тут їх частіше в «спартовках» можна побачити. В тісних на попі й цицях шкурках плюшевих ведмедиків. Бажано з золотими чи стразовими собачками на «блискавках». Може, в такому аутфіті якась із них уявляє себе динамічною клуберкою або чорношкірою хіп-хоперкою, а може, й нічо не уявляє. А купує ці велюрові блакитні, рожеві й смоляні дива просто тому, що такі вже носять дві її ліпші подружки. Тепер усім трьом можна разом красиво гуляти парком імені Горького і фоткатися між дерев, закладаючи руки за потилицю — так на морі фоткаються часто. А ще такі пози були популярними на псевдоеротичних картинках у перестроєчні часи. Я їх трохи пам’ятаю, а то!
— Ну, але ж це «Бурда-моден», бейбі, — Рибочка намагається спасти ситуацію компетенцією. — Тут є тільки ті босоніжки, які можна пошити самому. Тут ще й викройки до них є!
Дурна якась Рибочка. Ніколи йому мама не шила вихідних костюмів по «Бурді», чи шо? Мабуть, таки не шила. Хлопчикам у цьому ділі менше везло. Хоча Рибочці таки везло — йому моду присилали прямо з Америки. А все, що з Америки, автоматично значить — останній писк і безперечний признак крутості. Навіть смертельно небезпечні в умовах сірого житлового масиву «Лісовий» яскраві картаті жовто-зелені штани. Підстрілені й позорнякові, про що Рибочка у свої чотирнадцять років не здогадувався, і слава Богу. А то би точно побили його у тих диких штанцях і білих шкарпетках. Але ж ні — Рибочка ходив з гордою пикою, крізь яку ніби просвічували червоно-білі смужки й білі зірочки на синьому фоні. Видно те сяйво було аж до наступної станції метро, я вам кажу. Впевнених у собі людей не кусають собаки, не чіпляють гопніки. Спокійно, браття, і ні мода, ні рогулі вас не візьмуть…
Один мій іноземний друг взагалі колись «на спір» сходив до оболонського супермаркету в спідниці. В індонезійській такій, квітчастій і суто чоловічій — у саронгу. Закладалися ми з ним тоді на предмет: поб'ють-не поб'ють. Не побили. Певно, взагалі за тьотю сприйняли. А мене, в моїй безрозмірній кенгурушці й кепці — за дядю підліткового віку.
— Вон, ви туда жи сумку лажітє, в шкафчік, как вот мальчік зделал! — охоронець навіть ставив мене комусь у приклад. Отакі ми були трансвестити-моднічки. Правда, гопніки таки якось погрожували відгамселити мого імпортного білявчика. За ненормальну, за їх гопнівськими стандартами, довжину волосся. Нинішні гопніки, варто зазначити, вже трохи проапгрейдилися — самі почали носити ці поцоваті стружечки, як у чеських гравців у хокей. Спереду все пострижено, а ззаду висять хвостики. Дружини гопніків, коли ті нарешті переженяться й почнуть обростати кредитами та пузами, точнісінько так само стригтимуть їхніх синів. Щоби моднінько. Бажано під таку стрижечку одягати джинсовий канбінєзон. Крутой синішка такой палучаєцца.
Та якого це біса мене зараз потягнуло до згадок про чужих дітей, до ідеалів їхніх мам — раскошних женьщін, що їдуть кудись у прекрасну екзотичну країну, і там, скупившись крупними сапфірами з рубінами, вдягають їх усі разом собі на шию і ледь не топляться в басейнах від такого ярма. Добре, що не скачуть плавати в шиншилових шубах — в них би точно потопилися. І в каракулевих не скачуть. Бо знають — то давно не модні. Мене ж мусить парити своє. Мирське, приземлене, врочисте й матримоніальне — МОЄ, СУКА, ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ!!!
В цих питаннях на нас уже наступали два лютих вороженьки одночасно: Мода з одного боку, а з іншого — Дорога Родина.
— Шо там з платтям? — питала мама Рибочки, за якого я, до речі, й милилася заміж.
— Шиється, — зітхала я і думала, чи може весільне плаття підшиватися, наприклад, від алкоголізму.
— Ну, так яке воно буде? Нетрадиційне ж? Коктейльне?
О так. Що нетрадиційне то нетрадиційне — його мені шили молоді дизайнери Reis Mit Scheis, рідкісні придурки й мої задушевні друзі в придачу. Скажи, хто твій друг, і я скажу, яке у тебе буде Свіччине весілля. А коктейльне — то теж таки да. Фасончик плаття намічався такий пиздуватий, що жоден вилитий на мене п’яним гостем коктейль його не в змозі зіпсувати. Хіба що кривава Мері, але тоді можна буде інсценувати трагічну загибель нареченої. І чудотворне воскресіння, ясна річ, від поцілунку. Правда, мамі Рибочки я цього не кажу. Хоча їй, можливо, й це цікаво. Як цікаво щовечора дзвонити та питати в Рибочки, що його наречена готує йому на вечерю. Я можу, приміром, готувати якусь пасту. Тальятелле в соусі з білого вина чи тортеліні зі шпинатом, пармезаном і вершками. Чи просто якесь люмаке рігате № 29 з томатами, баклажанами, солодким перцем, часником і свіжим базиліком. М’яса в нас ніколи нема через жаль до тварин і до Рибочки — він вегетаріанець. Але незалежно від того, як я заморочуюся і як по-гурмейскому тонко буде насолоджуватися (ну не прикидається ж?) він, Рибочка мамі скаже одне:
— Макарони.
Отже, це значить, що наречена знає дієтичну страву вермішель. І мама, певне, уявляє собі, як та нещасна вермішель у нас злипається, а ми, веліковозрасні дєбіли, й гадки не маємо, що її, ту вермішель, промивати холодною водою треба. А от і не треба! Мені італійці казали, що вони взагалі в шоці, коли стикаються з нашими кулінарними традиціями. Вони свою вермішель просто зціджують і заливають оливковою олією. І в них вона завжди була і є з нормальних сортів пшениці, а не з крохмалю, чи з чого там вона в совку ліпилася.
Але як би там не було, мама Рибочки любила Рибочку. І мене за компанію. А я таки любила готувати, бо ж страшенно любила жерти. Значно більше, ніж ходити по всіляким там магазинам у пошуках трендових туфель на підборах і танкетці одночасно.
Київ дуже радує. Коли не треба виходити до нього з хати. А можна сидіти вдома, читати Малярчучку, дивитися французькі кіна, писати дурні статті і жерти-жерти-жерти. Може, мені взагалі протипоказано ходити на роботу?
— Жона-домохозяйка, — заявляю я, косячись на тазик недоїденого салату й обмацуючи теплий шалик, подарований мені на концерті одною дівчинкою. Шалик на мені, я вдома, хворію. Поряд з тазиком салату. Круто так сидіти вдома! Читаєш, малюєш, спиш, дивишся французькі кіна…
— Шо? — перепитує він.
— Жона-домохазяйка, я.
— Яка ти домохазяйка?!
— Погана.
Атож погана. Бо салат я ще зробити вмію, і кускус теж, і смажені спрінг-роли, і бісквіт із сирним кремом, що його одна галицька бичка назвала «булочка зі сметаною». В саме серце мій бісквіт поранила, падлюка. Так от. То все я вмію, а от пошити бодай щось за викройками з «Бурда-моден» я ніколи не зможу. Паки того, босоніжки.
Одного разу я проміняла живого Пола Маккартні на своїх однокласників. На живих, звісно. Але це аж ніяк не шило на мило. Зустріч випускників стається раз на п'ять років, хай навіть той Маккартні на бідні села заїздить і того рідше.
У той час як сер Пол зі своїм бендом робив грандіозне лайв-шоу в Києві, я в Яремчі вибрикувала під йоніку-самограйку, ризикуючи своїми колінними менісками, бо ж скакала на платформі. Пол Маккартні співав на Майдані своє, класичне, а тьолочка в гуцульському кабаку — тільки українське та ще різну франко-англійську попсу з доволі пристойним прононсом. Бо я так попросила. Вона це терпляче пояснювала іншим відвідувачам ресторану. Мовляв, тут сьогодні такі люди-випускники із дивними смаками. Правда, потім красива співачка з гарним голосом таки здалася. І заспівала «День раждєнья» на замовлення компанії у спортивних штанах, що й справді святкувала там таки чийсь з них день народження. І були ті пацани з Макєєвки чи з Коломиї — не важливо. Тьолочка лишилася без моїх чайових, котрі я вже встигла щедро відрахувати їй подумки…
Жаль, небагато однокласників зібралося на наші роковини. З найдальших була я — гнала машину з Києва, аж захекалася. Скуповувала енергетичні напої в придорожніх кіосках, руки-ноги трусилися, серце моє в бардачку йокало, а очі крутилися, як яблучка в джек-поті.
Кропива, зараза, не приїхала зі свого Парижа. Заміж там вийшла, на психоаналітика вчиться, не витягнеш. Оце я розумію. Оце молодець людина, пішла за своєю мрією, і, бодай у нашому похилому віці, почала вчити саме те, що схотіла. Зрештою, в її університетській групі Кропива все одно наймолодша. Решта поприходили перевчатися після інших остогидлих кар’єр — усілякі екс: економісти, держслужбовці, викладачі… Зрозуміли, що у них у Франції дешевше один раз самому вивчитися на психоаналітика, ніж регулярно платити вже готовому. А психоаналітик багатьом після років «успішної кар’єри» ой як потрібен. Отже, Кропива не прогадала.
Квітку доленька якимось чудом занесла у Барселону. Адьйос амігос. Квітка, на жаль, вчилася не в нашому класі, вона на два роки старша. Навіть, якщо вірити злим язикам, була якось поза очі обізвала мене малолєткою й сказала: «Ходить тут до мене і ходить кожну перерву. Задрала!» Ага. Знала би, як мені страшно було заходити в їхній клас, де тоді той Крайлюк пекельний вчився, вона серйозніше би до мого подвигу ставилася. Нерозділена любов у 12 років значно болючіша, ніж у 22. Це кінець світу. А світ ще й початися не дуже встиг.
Канавалава — барбі-переросток, котра слухала колись винятково русскій рок, а тепер впритул наблизилася до пластикового ідеалу: «Ой, я сказала слово „блін“! Який жах, по губах себе треба вдарити! Пухпхупух!» — чогось не приїхала зі свого Хмельницька Хоча звідти до Яремчі два кроки. Даю манікюр на відсіч — вечорами ця мати і дружина закривається у себе в туалеті й слухає у плеєрі «Ніж і Ко». А вже на великі свята й «Нірвану» в ванній.
Карік, він же Каричорт, після трагічної смерті першої дружини (вона була продавщицею, її зарізали ножем двійко приїжджих мажорів, а яремчанські менти до півсмерті побили шокованого Каріка, вимагаючи його зізнання у вбивстві) виїхав з містечка до Києва. Бажання повернутися, щоби бухнути з однокласниками, в нього не виникло. А шкода.
Прізвища в моєму «В» класі взагалі траплялися казкові — Гавур, Мицак, Тороус, Карпа, Каричорт. Наші з Тороусом прізвища взагалі багато хто вважав іменами.
— Ти шо, молдаванин? — питали в нього.
— Нє, а шо?
— Ну, звати тебе так… Тороус!
Тороуса звати було Сергій, він був нашим математичним світилом. Навіть коли Тороус в хламину якось був набухався на свій день народження, він не поліз нормально бити вікна й морди. Він, хоч і непевно балансуючи на ногах, летючою ходою ввірвався до класу, де от-от мав початися урок геометрії з пріснопам’ятною Юлею Марківною. Хтось із підлиз запопадливо написав уже на дошці теорему, яку сьогодні треба було вчитися доводити. А хтось із юд, зауваживши стан зміненої свідомості Тороуса, почав шипіти:
— Спорим, Тороус, шо ти це зараз не доведеш?..
— Шо? — закипів Тороус. — Хто це сказав?! Я не доведу?!! А спорим, шо доведу!
І кинувся хижим птахом до дошки, біля котрої щойно забовваніла фіолетова Юля Марківна.
— Значить, так! — шаленів Тороус із крейдою в руці. — Все елементарно! Тут, значить, отак, а це так, і це очевидно…
І так він, хитаючись, доводив теорему. З такою пристрастю й запалом, які жодному Нобелівському лауреату після премії й не снилися. Та ще в такому стані. А от мені чесно снився Тороус, що виступає з урочистою промовою перед Нобелівським комітетом на честь отримання ним премії з математики.
Мицаків у класі було двоє. Мицак і Мицачка. Брат і сестра. І такою вони були номінативною ідіомою, що коли мені мама якось повіла, що Мицачка вийшла заміж, я автоматично перепитала:
— За Мицака?
Каричорт у нас був один. Унікальний. На пару з Гавуром він був хуліганом і знущався з інших, не хижих однокласників. Ще з дитсадка, де більшість нашого класу ходила в групу «Калинка», за декотрими закріпилися тваринно-гастрономічні поганяли. Часто вони співпадали з тими ролями, які ми виконували в садку на Новий Рік. Деякі чомусь з російсько-гуцульським ухилом. (Парадокс, якщо згадати нашу дитячу розвагу: Скажи «раскаль». — Раскаль. — Твій тато маскаль!) Так Кропива (документально — Кропивницька) звалась Корова. А Люба Бойко — Ковбаса. А Галя Вінтонячка — Авца. А Гавур — Гаварят. А я — просто Карпиха. А Вередючка — Верза. А Оксана Смолін — Смола. А Тороус — Страус або Трус. А Міша Бойчук — Мєдвєдь. А Мицачка — Мицалєйка. А Мицак — Мицалєй. А Лариса Процюк — Процесорка. А Альона Мельничук — Мєльніца. А Роман Кошут — Кошара.
Ну, і як ви гадаєте, ким міг бути Каричорт для роздратованого постійним з його боку «Бик. Би-ик!» Богдана Виксюка, котрий за нещасним збігом обставин сидів прямо перед Каричортом?
— Ти… ти. Чорт проклятий!
Може, якраз тоді в глибинах дитячої душі й зародилася його ненависть до темних закутів людського світу. До чорта, до дідька, по-гуцульському кажучи. Через багато років Богдан Виксюк став священиком. Наставляє на путь істинний наших заробітчан в Чехії.
— Бодька, здоров, як діла! — якось зустріла його в Яремчі Олька Виксючка, однофамілиця, не родичка. Подібна прізвищна ситуація в Яремчі з Петращуками, Савчуками, Семенюками, Бойками, Бойчуками, Федюками і Федорчуками.
— Я не Бодька. Я отець Атаназій.
І папірчик їй показав офіційний. Що висвятився він і правду каже.
Клас у нас взагалі був унікальний. В «А» клас, до Марії Василівни, набирали елітарних дітей. Головно з групи «Малинка». Тільки окремим щасливчикам із «Калинки» вдалося туди прошмигнути. За могорич від батьків, ясна річ. А ми були в Яремчі новенькими, так що… Далі по статусу йшов клас «Б» у Лесі Дмитрівни. В нього конвертували групу «Сонечко», якщо не брешу. Ну, а тих, хто ні в «А», ні в «Б» не вліз, усіх нас, родом з «Калинки», взяла до себе зовсім молода й недосвідчене Орися Степанівна. Карочє, ми були атбросами. Планувалися скопом, як клас приїжджих і хуліганів, що зразу вилізуть на голову юній випускниці педінституту, відстійних двієчників, котрих при оглядах облавно треба буде десь закривати або відправляти подалі на екскурсію.
Але не так сталося, як міськвно гадалося. Орися Степанівна, мало того що була найкрасивішою людиною на землі, так вона ще й креативила конкретно. Такої мотивації в навчанні й творчості, якою заряджала нас вона, я більше ніколи не мала. Ні в умовах середньої школи, ні, тим більше, вищої. Вона так мистецьки нас задурювала й заманювала, що ми душу раді були продати, тільки би нас похвалили й причастили її магічною силою.
— Для Лариси зараз грає чарівна музика! — ці слова Орисі Степанівни я ніколи не забуду. Бо така мене тоді товста жаба давила, якої й юрському періоду не ввижалося. Чарівна музика з ксилофона чи музичної шкатулки грала тому, хто перший розв’язав задачу чи правильно відповів на питання. Або намалював найкращий малюнок. Тут би мені й смерть була, якби хтось краще за мене намалював. У мене й так трапилася багатогодинна істерика з подальшою депресією, коли Орися Степанівна якось поставила мені «4», бо мій малюнок був забагато потертий гумкою. Коротше, Лариса всіх нас обскакала. Ксилофон грав не для мене. Бєда-бєда, огорчєніє.
Якось ми з батьками прийшли були до їхніх друзів. І в них на поличці стояла точно така сама шкатулка, яку мала в своєму педагогічному арсеналі Орися Степанівна. Але явно не чарівна. Бо хіба мислимо, щоби будь-хто міг відкривати таке чудо і будь-коли запускати казкову музику? Лажа повна. Підробка китайська.
На літо, після першого класу перед другим, всі свої магічні речі Орися Степанівна роздавала на збереження учням. Таку честь теж треба було заслужити. Не пам'ятаю, що я там виробляла, але ксилофон мені таки дістався. Доста великий, сантиметрів п'ятдесят завдовжки, в світло-коричневому пластмасовому футлярі, з салатовими молоточками і з блискучими металевими клавішами.
— Фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до… — вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, «Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі». Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.
Коли минуло літо і настав новий навчальний рік, я сотворила страшне. Зажучила собі ксилофон. Просто не принесла його в клас. Ну, типу, Орися Степанівна не нагадує, а я й не віддаю. Шо я, дурна — так запросто віддати чарівну річ, що її сама доля спрямувала мені в руки? Так у мене цей ксилофон і завис. В Яремчі десь. Приїду — пограю. Бо у глибині душі я вірю, що цей ксилофон таки вміє видавати чарівну музику. Правда, не від моїх крадійських корявих пальчиків. Хоча, як знати?
Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що в початкових класах я писала любовні вірші. Попалила й зафанатіла.
— Як? — не вірила вона. — Ти це сама написала?!
— Сама… — червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір — між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло…
Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.
Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.
Ти любиш Таню Гринішак,
Ну що ж, такий у тебе смак…
— горювала я в коричневому загальному зошиті. Такий зошит, без дурнувато страхітливих ведмедиків з зайчиками на обкладинці, більше скидався мені на справжню книжку.
Орися Степанівна відкрила мої страждання молодої вертерки випадково. Треба було на якомусь виступі щось декламувати про Україну, а я тоді була майстром кон’юнктурщини. Події стрімко рухалися до розпаду Совка, і в глухіших селах довкола Яремчі люди вже потроху вивішували жовто-блакитні прапори. Відповідно, героїко-патріотична лірика зростала в ціні. Особливо популярними були рими «волю — болю», «кайдани — пани» і «дуб — чуб». А вірш слід було починати з крику «О!»
О Україно, мати моя!
Стерпіла ти багато болю,
Та все ж здобула собі волю…
Ну і те де. (От бля. Писала би собі таке й далі — хєр би хто в бездуховності звинуватив. У спілчанські санаторії безплатно би їздила.)
Так от. Гортала я перед Орисею Степанівною той свій коричневий фоліант у пошуках достойного патріотичного вірша на утрєннік. А справжній патріотизм же завжди йде пліч-о-пліч з душевними пристрастями. От мене вчителька й засікла…
— Ану-ану, дай-но подивлюся! — потягла собі зошит вона.
— Та нє, та це таке… та не треба! — жахнулася я, але подивитися дала. Ну, й Орися Степанівна припухла від того, що оце вайлувате патріотичне чмо, оця повільна староста класу навертає тут щось таке, про що хіба Оксані Білозір було співати.
Той мій горопашний вірш про нерозділене кохання, крім рядків типу «А ти її палко кохаєш, та все від мене ти ховаєш», мав ще й кінцівку:
О мій Владику коханий.
Зрозумій мене ти.
Ти ж лопав в полон до Тані,
У її тенети!
Я точно би не стала тим, ким є, якби не Орися Степанівна. На зустрічі випускників вона була точнісінько такою ж, як двадцять років тому. Гарною, високою, стрункою, з розкішним волоссям. Та ще й зі свіжим заміжжям і очікуванням дитини.
Я теж декого чекала. Але не дитину, а матір уже готової, десятирічної дитини, народженої в акурат на випускні екзамени в школі. Я чекала мою Кропиву.
Дружили ми ще з садка, з чотирьох років, із тої самої гетто-групи «Калинка», і Кропива завжди на утрєнніках виступала лисицею, а я ким попало: шаховою королевою, метеликом, циганкою. Однаково мені завжди давали відстійний приз за костюм. Найкращі призи діставалися попсовим сніжинкам та зайчикам. Бо вважалося, раз вони в таких тупих костюмах, значить, із малозабезпечених сімей. Туфта.
Вийшло таки смішно, Кропива, якій я писала українськими буквами французькі тексти для здачі контрольного читання, уже стільки років живе у Франції і має тепер проблеми з українською.
Коли я ще постаршаю, то, згідно з функціональними особливостями пам’яті, мушу пригадати наші трохи пізніші роки — підліткові і юнські. А поки що тільки молодший шкільний вік. Історія з душком.
…Кропива, коли ми їхали кудись на екскурсію автобусом, завжди брала з собою рибну консерву. Її зазвичай в дорозі дико нудило, і автобус мусив кілька разів зупинятися, щоби Кропива поригала. А тут ще хтось сказав їй, що від сардини її нудити не буде. Ну Кропива і повірила. І кожного божого разу відкривала ту свою консерву. Ви знаєте, як воно смердить? Особливо, коли розлити юшечку на й так уже не дуже свіжі сідушки «ікаруса». Кропива відкривала, бризкаючи юшкою навкруги, їла і все одно ригала. А в наступну екскурсію знову брала з собою банку сардин.
Колись давно, коли ми вже трохи виросли, але були ще страшенно бідними, ми з Кропивою мутили страшні махінації в Парижі. Я тоді була щойно спеченим магістром без роботи і видимих планів на майбутнє, а Кропива працювала барменкою в одному з турецьких барів 14-го, здається, округу. Так от, коли вже добігали рештки моїх взятих із отчого дому грошей, я приходила до Кропиви, пила найліпше пиво, закушувала мигдалем, оливками і фетою, відтак давала їй у всіх на виду кілька єврових монет чи, ще ліпше, п’ятиєврову банкноту, а Кропива зі спокійним лицем сипала мені в жменю «решту» — не менше десяти євро «копійками». Відтак її робочий час закінчувався і ми спокійно йшли собі купляти їжу — в супермаркет продуктів з майже добіглим терміном придатності. Дійсно дуже вигідна пропозиція для тих, хто хоче їсти зараз, а не переховувати їжу на потім. Тепер Кропива вчиться на психотерапевта, а я купую їдло в київському супермаркеті. Він дорогий, і продукти в ньому часто вже забігли за термін придатності. Просто в нас їх іще раз заморожують і приклеюють нову наклейку з датою. Може, за ці додаткові послуги й деруть такі ціни?
Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких «нєженок», згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися — мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт — пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама — це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо — читайте вище — в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.
Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.
З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.
Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.
— Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви.
— Шо? — мало не вдавилася я.
— Трунви продає. В побуті. І вінки…
Побут — це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.
— Шайтан! — пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. — Зразу книжка готова виходить!
Отак я і стала друкарем. Бо письменник — це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.
Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
— Виригала 150 гривень!
— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
— Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.
— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.
— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.
— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.
— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
— Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, — казала я їм якусь тривіальщину. — Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
— Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.
— Ну, ти ж пам’ятаєш? — сміялася Лариса. — Я мріяла вступити до консерваторії, а куди? В сраку поступила. Ланчин[2] — столиця світу.
Лара дуже сильно подібна на Моніку Белучі стала, до речі.
Більшість так і не змогли або не схотіли пригадати своїх дитячих мрій.
Кажуть, коли дуже сильно чогось хочеш, воно мусить збутися полюбас. Дивно. Чого тоді нас із Кропивою не понесла крадена дерев'яна лопата просто в небо над Парижем?
Я мріяла стати письменницею, співачкою, щоби в мене брало інтерв’ю телебачення, і ходити в білих атласних ліфчиках, як адвокатка у якімсь кіні. Збулося все, крім останнього.
…Коли виростаєш, все одно можеш говорити з неживими (для більшості людей) предметами і сутностями. Як от із вордівськими файлами, що я іноді й роблю.
— Твоє, стаття, статеве щастя, що в мене гроші на телефоні скінчилися. Бо дзвонила би всім, кому могла, і хєр би тебе писати стала…
Ну ще це, не тільки ентузіазм і трудовий порив з часом притлумлюються. Чим старше стаєш, тим менше схиляєшся до метафор. От зранку, підіймаючись ліфтом на роботу (а ліфт веде прямісінько в кав’ярню, і вже з неї треба йти до офісу), вже не скажеш, як сказав би в юності: «Ліфт щодня возив запах кави». Хоча так воно насправді й є. Кажеш: «Я знову не встигла поснідати. І випити кави. Тепер макітра болітиме цілий день. Йобанаврот».
…і музика.
Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове «RRІ», що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове «Роман Рекордз Інкорпорейтед». Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуства, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного їхнього слова), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.
Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним лицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими «Щастя нема — знову зима» чи «Хіп-хоп — нон-стоп» — не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:
— Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.
Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.
Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді — ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це — просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.
Щоби потрапити на всякі там «пісні-року» чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у «благодійній» акції в палаці «Україна» чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман — він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, — він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис «колгоспної пісні» (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо — талант нєажіданна аткрился!) — не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його — Артим. Ім'я —…
— Оле-е-е-ег!!! — цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи «не знаю, куди збереглася ця хуйня». Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою «1», «I», «11111» чи «qqq» чи «qwerty»? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово «мить» внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку «РРаЙю», Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:
— О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О — хоч сірники в очі вставляй! — Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. — А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! — Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися «з самого себе», як то заведено в соціально-побутових казках.
Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.
— Альо? — закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. — А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.
Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.
— Альо! — в Романа знову дзвонить. — А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.
— Альо! — це вже дзвонить Роман. — Альо!!! Як це — нема? Та вона є, я зберігав!
— …
— А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!
— …
— Як це — не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.
— Альо! — це знову Варін надзвонює Роману. — Та так, — лепече Роман, — вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.
Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.
— А де Роман? — питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.
— Та нема… Ошпарився. — коректно відповідав Артим.
— Да? А шо собі ошпарив? Сильно? — не вгавав Артур.
— Та сильно, певно, якщо ходити не може.
— Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?
— Та хуй…
І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так — ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…
Авжеж, гомеопатія — то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.
Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку «фендер», скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.
Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги — таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкрутіших наркотиків планети.
— Вот какую би абложку сюда? — питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.
— Ну, та яку? — Артим радив перевірене на живих людях. — Фотографію можна тут вашу…
— Нє. Фатаграфію нє.
— А чого?
— Та в розискє я…
А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.
Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:
— Вибач, у нас тут не благодійна організація.
Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудоголізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.
А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації — це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, — це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим — то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.
Одним з таких його партнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський «середньовічний» вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побовваніти перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:
— Єсть Раман?
— Нема! — хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.
Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок, і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і їбали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів — чого тільки не робили сраки заради іскуства…
Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: «Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт». Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.
— Які гроші? — фальцетом дивується Роман. — 3 усіх питань до… — і називає прізвище генерала.
— Нічо не знаю! — каже чєлавєк. — Давайте гроші!
— Та це ж безплатно, це ж подарок!
— Який подарок? Мій вам? Не думаю.
— Ну, це ж він… — і знову прізвище генерала.
— Не знаю я такого! — гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.
Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну — мене звільнили, якщо пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом «Космічний Вакуум» вночі. Все, що я знаю, — короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан — Артима, Тані й Іри.
В якийсь момент в житті студії і зокрема Романа з’явився дехто Марко Вакулович. Краще би він з’явився ТІЛЬКИ в житті Романа, бо часто він любив позависати на студії і за його відсутності. А тхнуло від Марка Вакуловича, не дай Боже. Знаєте цей запах немитого плішивого старіння? Від цього півтораметрового чоловічка таки жахливо тхнуло.
Від нього жахливо тхнуло. Від його кремового засмальцьованого плаща, від його товстих лінз, його кривої палиці й зачесаних на лисину рідких пофарбованих хною волосин.
Роман із Марком торгували нафтою. Тобто Роман не те щоби закинув іскуство, просто нафта, казав Роман, — це вже серйозний рівень. Як і нерухомість, казав Марко, і вони залучили до своїх оборудок ще й третього занюханого дідка, давнього Маркового приятеля.
— Спеціаліст світового рівня! — любив задирати догори кривий пальчик із брудним нігтем Марко.
Одного разу спеціаліст світового рівня, як то традиційно в них буває, взяв всі гроші компанії і зник у невідомому напрямку.
— Дивно, — не міг повірити довгим гудкам телефону Марко. — Я ж повністю йому довіряю… Особливо в ділових питаннях.
— А ви давно знайомі? — не втрачав надії й Роман.
— Та ми з ним сто років тому ще зійшлися… В одній камері колись сиділи.
Ось такі були ігри на біржі. Невдовзі Марко і сам зник безвісти, прихопивши з собою свій сморід.
І вже десь при самому кінці існування легендарного «Ер Ер Ай» Роман відкрив «туристичну агенцію». Давши в оголошенні адресу студії, ясна річ. Головним промислом новоспеченої контори була відправка голодних громадян України до ситої Європи. На заробітки. Під цивільним претекстом 5-денного огляду визначних місць Парижа, Лісабона чи Рима. Громадяни були, в основному, жіночої статі. Заплатили, сіромахи, все до копієчки, й ну чекати ліпшої долі. А її все нема та й нема. Котрась із гіпотетичних заробітчанок відчула недобре і почала дзвонити на телефон офісу, Роман наказав Ірі відповідати, що його нема. І тоді всі ці двадцять п’ять чи тридцять нездійснених трудових мігранток разом прийшли на студію, і почали вимагати Романа. Але Роман вже встиг утекти й переховувався. Це саме встигли ще раніше зробити чергові Романові «партнери по бізнесу», прихопивши всі заробітчанські внески й залишивши Романові дулю з маком і двадцять п'ять чи тридцять розлючених тьотьок під дверима студії. З іншого боку дверей Артим, Іра і Таня вже не сильно хотіли відмазувати свого боса і тому просто казали тьотям:
— Ми не знаємо, де він. Можливо, й ховається.
З часом тьоті сумно розсмокталися. Шкода — круте би вийшло шоу, попади їм Роман у ненатруджені омріяною чужиною руки.
Що з Романом зараз, ми не знаємо. Кажуть, він має чергову халтурку на черговому радіо (їх, як казав мій київський рогульський дядя-адвокат, «в сталіце на любой вкус»). Кажуть, вигідно женився, на красивій тьоті, тренерці з фітнесу. І що дочка в нього народилася. Ну, дай йому Боже здоров'я і подальших успіхів ув іскустві. От тільки побачитися з ним нікому не хочеться. Хіба лиш, якщо йому раптом захочеться віддати Артиму, Тані й Ірі заборговану за купу місяців зарплату. Можна з відпускними.
Вікна в потязі «Делі — Деградун — Шатаб (shut up?) експрес» зовні чорні, як сонячні окуляри. А всередині коричнево-жовті, як старі сонячні окуляри. Чи як фільтр. Чи як плівка діафільму. Чи як екран викинутого телевізора зсередини. Так що, скільки би ти не їхав, будеш дивитися старе кіно. Якщо ти, звісно, втикаєш у вікно, а не являєш собою пересувну бібліотеку, як я. Обклавшись книжками й блокнотами, виливаючи на них каву. Це також сепія.
В старому кіні спершу самі лиш тумани, з яких крадуться на тебе низькі квадратові будинки делійських передмість. Відтак з’являються поодинокі люди, сходить сонце. Виштрикуються стовпи електропередач. Корови і велосипеди. Делі вже далеко позаду. Цукрова тростина, болота, звичайні й дивні дерева.
А вчора був щур. Пацюк. Або білочка — надто вже вправно воно дряпалося шторами на карниз нашого номеру «для молодят» із круглим ліжком. Думало ще, як би то побігти по стелі, пробувало лапками вчепитися за фігурну ліпку й доскочити до вентилятора. З вентилятора мало впасти мені на голову й, відштовхнувшись, як Клочкова від пружинної дощечки, стрибнути ген аж в інший кінець кімнати, куди по підлозі я його не пускала. Тож воно сиділо і мацало лапками ліпку.
Але ж хіба то ліпка, бідне ти моє пацюченя? То так — спрощена імітація. Антистиль. Ні тобі модерн, ні неокласик, ніяке, тим більше, не псебдобароко — от би де ти точно змогло дряпатися, чіпляючись за гульки з бурульками й тичинки з маточками міфічних лотосів.
Люди, пожалійте пацюків, що живуть у кімнатах-сепіях, готових декораціях для фільмів Жане. Пацюкам і так холодно на мармурових підлогах, і їм трохи голова йде обертом від біганини дахом заокругленої шафи. Тож, люди, якщо ви вже робите на стелі свого романтичного закладу ліпнину — робіть її більш декадентською. Мінімалізм тут ні до чого.
Книжка, написана накуреною собакою Дінго, матиме той великий плюс, шо якби десь застопорило на наративах та дескриптивах, все можна списати на простоту божої тварі.
Hola, Amigos. Якщо ви це читаєте, значить, мене вже нема. Саме ваші двадцять гривень, заплачених за цю книженцію, стали вирішальними в моєму бюджеті. Нарешті мені вистарчило на квиток до Антарктиди, і гроші ці я не профукала, а купила консервів, вишиванок для українських полярників і розтанула в безкрайній білині… Якщо мене не з’їв полярний ведмідь, то це я он там, стою на горі з лопатою й перевертаю пінгвінів. Бачите, махаю вам рукою в червоній рукавиці. Друга рукавиця в мене жовта, дірява, і мені за неї встидно. Хочете знати страшну передісторію червоної рукавиці? Знайдіть і почитайте журнал «Вязаніє». Бо в цьому тексті жодної корисної для вас інформації не водиться. Так, есе як завжди — збочення, порнографія, порнографія з найтовстішими членами комісії з моральності, наркотики (телевізор і сємєчкі), тьолочні розклади і сміх без причини як признак самі розумієте кого. Так що bienvenidos, ледацюги.
і остання. Тобто більше тут нічого не нумерується, але ж треба дати хоча би якийсь орієнтир у морі Хаосу, що захлисне вас далі. (Не бійтеся, ми не сектанти. Божу Благодать по три рубаса за ста грам не продаємо.)
Нас тут ващє-то багато. Не те, щоби натовп не подолати, як співалося на одному Гамнобаченні, просто нас дофіга і ми дуже різні. Ось, наприклад,
Медвідь
Воно ж Ведмідь, Грізлі, Міша, Ведмедиця, Михайлина та інші деривативи. Велика лінива істота. Чи то хлопчик, чи то дівчинка. Має білі зуби і коричневі очі. Великі лапи. Довге волосся. Ямочки на щічках. Лептоп. Мріє про автомобіль «форд-мустанг». Мріє про поїздку в Нову Каледонію. Медвідь курить, п'є, дивиться кіна, миє посуд, дурить дяпчиків і віджигає. Любить маму, тата, Васю і деколи мене. Принаймні так я собі вірю.
Вася
Дівчинка з багатьма косичками й цицьками. Провінційна радіоведуча. Яскрава і велика. Віджигає. Любить гроші і себе. Любить бухати в «Картопляній хаті» чомусь. І їсти роли по сусідству у фаст-фуді на букву «я». Сприймає все легко. Має багато подружок і друзів. (Так що, якби когось із них раптом не стало, Вася би й не помітила) Ще більше має ексів. Десь так само, як біжутерії і косметики (включно з моєю). Амбіцій Вася, кажись, не має. Але явно не проти стрімкої слави на телебаченні і купи, хоча би й чужих, грошей. Все одно вона знайде спосіб зробити їх своїми.
Кучерявий Хлопчик
Красива юна хуйня з блакитними очима. Амбіцій нуль. Парші місця в сновбордичних змаганнях. Ді-джеїнг. Велотріал. Швидко за все береться, досягає успіху й відразу втрачає інтерес. Безбожно курить траву. Пристойно готує їдло — хоч чогось від мене навчився. Ах, так, мій екс.
Вовчик
Філософ-відлюдник з освітою юриста. Амбіцій теж, на жаль, нуль. Курить і багато думає. Ходить горами. Говорить іноземними мовами, але важко переходить до чогось нового. Склад енциклопедичних знань. Смаглява шкіра, зелені очі, чорне волосся, високий зріст. Подобається жінкам, але йому це байдуже. Прекрасний у своїй позачасовості, явно не належить до цього століття. Віджигає, буває цинічним. Добрий друг і сильний маг.
Алігарх
Дяпчик, якому присвячена окрема глава.
Дарт Вейдер
Дута величина.
Влад
Супергерой. Мєчьта всіх тьолок. Одружений на красивій жінці, має мудру доньку. Тьолки сосуть лапки.
Редісова
Васін екс в окулярах і з радіоприймачем.
Лосось
Великомученик.
Аліса-20
Прекрасне юне створіння з Харкова. Світловолоса, гнучка, кучерява. Запихає в рот кулак. Слухає правильну музику і багато читає. Раз була ледь не вийшла заміж за пісатєля.
Злюка
Моя літагентка і друг. Цинік. Єврейська українська націоналістка родом з Запоріжжя. Має багато срібних брязкалець, кішку і любимого мущіну, теж дуже розумного. Її всі бояться.
Reis Mit Scheis
Склад: Укорізнєнна Коала і Щеня Динозавра. Або Оля і Антон. Ще та собі парочка і арт-груп. Живуть у сквоті, радують очі. Розроблять вам дизайн одягу, аксесуарів, сайту, ресторану, диска, книги, запрошення на весілля і катафалку для похоронів любимого боса. Все в естетиці стріт-фешна. Буржуазна слабкість — дом періньон розе.
Бабай
Художник-парашутіст. Служив у ВДВ, що парадоксальним чином не позначилося на його душевному здоров’ї.
Катя
Співачка і продюсер в одній особі. Співачка своя, а продюсер моя. Телевізійна. Ненавидить роботу так само, як я. Красавіца й умніца, не то шо я.
Комод
Мій товстий і красівий екс. Іще один, давніший.
Рибочка
Deus ex mashina. (Lingua Latina non es penis canina.)
Білочка
Кохана машина.
«ВАНДЕРЕР» 38-ГО РОКУ І РИГАЧКИ
Одного разу я познайомилася з Алігархом. Отак ходила кожен день на роботу і на роботі з ним познайомилася. Але ви не думайте, що таке буває з усіма. Так шо не конче ходіть на роботу, якщо вам просто треба жениха, від нічого робити. Тільки якщо вам треба пенсії, ходіть. Хоча, якщо чесно, на роботі і женихи, і пенсія беруться не завжди. Навіть просто гроші там не завжди бувають. А вже розумні керівники й поготів. Покажіть мені розумного директора, і я спечу вам тортик. Але мова зараз не про самодурів (хоча про них далі буде). Мова, типу, про любов.
Так от. Жив собі й був бізнесмен прекрасний. Спокійний. Великий. Розумний. Книжки навіть умів читати. І кіна не тупі дивився. Дожив він до віку тридцяти п’яти років і вирішив собі:
— Хачу женіцца.
А тут і я підвернулася. З освітою хорошою, по телевізору показують, не страшна наче, з цицьками (в «Плейбої» показують). Репутація, правда, так собі.
— Ти це бачив? — допитували його друзі. — Ти ЇЇ БАЧИВ?
Атож, бачив. І ще сотні тисяч мущін бачили. Чи скільки там читачів у «Плейбоя». Дивіться скільки влізе — мені не жалко. Би лиш не повилазило. Цей от надивився і рішив собі: підходить. А репутація — штука поновлювана. Стане собі порядною жіночкою, ходитиме, як пава, дітей мені кататиме Пейзажною алеєю. Я що — даремно тут квартиру купував?!
Ну, але це я так собі фантазую. Може, він ні про що таке й не думав. А думав просто побути джентельменом, створити в моєму житті вишукану казку, вразити екстравагантністю, засліпити аристократизмом і тріумфально виїбати. Як на мене, то хотіти виїбати — це значно чесніше, ніж хотіти женитися. Бо хто його зна, що може трапитися в церкві на шлюбній месі… (страхітлива музичка).
В Алігарха було багато грошей, і він не втомлювався на цьому наголошувати. Скільки в нього квартир по місту, скільки всюди будинків, скільки офісних приміщень і скільки заводів-газет-димоходів. Може, він це просто для себе повторював, щоби не забути. А може, сподівався, що моє серце здригнеться і ноги самі розведуться в різні боки, мов за паролем «сімсім-сезам» з казки про Алі-Бабу. Алі баба била не та, алі што другеє, сказали би кацапчики. Але була я, дура — з тих дівок, на котрих цифри банківського рахунку чомусь не діяли як універсальний засіб для зволоження і набухання. Чхати я хотіла. Алергія в мене така. Взагалі-то ці дяді з дещо надлишковою вагою в пузі, де вариться думок більше, ніж у голові, споконвіку мали тенденцію на мене западати. А мені, як на зло, подобалися субтильні хлопчики зі слідами недосипу на замучених личках. Цікавіше пару місяців з ними позажигати-покататися-постраждати-посублімувати, ніж усе життя мучитися відрижкою на свого респектабельного і надьожного мущіну. Справа навіть не в сексі, хоча він якраз кінчався найшвидше. Справа в естетиці і дитячих комплексах. Так шо вся ця Алігархічєська краса і сила, загорнута в довге чорне пальто, валила мимо каси. І навіть піджак за п’ять тисяч доларів не підмагав.
— Медвідь, ти в ньому як чабан, — сказала я Медведю, коли та нап'ялила на себе п'ятитисячний піджак.
Все наше з Ведмедем життя тоді наповнювало чекання Принцеси Васі й пошуки квартири. Бомжі з високими зазіханнями — квартира треба була в центрі, з високими стелями. Стан житла значення не мав.
— Тільки без котів, — переживав Медвідь. — У Васьки така алергія, що її й папугайчик уб'є.
Я уявляла собі, як велику й красиву Васю безжально мочить жалюгідний хвилястий попугайчик лимонного кольору. Такий колись жив вдома у моєї бабці Іри, ходив по краю тарілки з зупою, послизався, падав у жирний бульйон і верещав своє ім’я: «Чіка!»
Алігарх на папугайчика схожим не був. Радше трохи скидався на колобка. Головою, тобто. Такий собі рум’яний колобок з ріденьким волоссячком, сидить і радіє поверх високого чорного пальта.
— Він себе в дзеркало бачив, що на тебе мітить? — спитала моя подруга Злюка.
— Та ну, шо Ви! — відмахнулася я від її цинізму. — Дайте людині шанс на прекрасне. Може, він просто дружити хоче.
Отак себе всі дєвочки й обманюють. Не дружити, а їбатися — це й першокласникам ясно. Ті ж дєвочки, до речі, в смерть би розстроїлися, аби взнали, що їх прихильничок таки да — хоче просто дружити. «Я жирна!» — кричали би дєвочки. Або: «У мене прищі на сраці!» Хоча це, напевно, не кричали б. Тільки думали.
Дружив Алігарх не будь із ким. Дружив він з однією дуже відомою популярною співачкою. Співачка любила приходити до нього додому й співати караоке. Цікаво, свої пісні вона шукала чи вдовольнялася пукалками-каверами якої-небудь Тіни Тьорнер. Ще вона все своє життя носила на обличчі один-єдиний вираз: янголятка з напіввідтуленим ротиком. Мене би за довгий час суспільного існування такого мого відображення — фотки на лайт-боксах і в журналах, на рекламних білбордах і де собі тільки можна уявити — давно би знудило. Я взагалі гидлива страшно. А вона нічо, тримається. Хороша, сильна дєвочка. Тупенька тільки. Або просто з маскою зрослася — раптом, коли її ніхто не бачить, вона ганяє по хаті в чоловічих трусах, читає хіп-хопом Бодріяра і плаче під Рейдіохед?
В Алігарха мого друзів було дуже мало, якщо чесно. Ну, або він просто встидався їх зі мною знайомити. Тільки про левицю розказував, щоби мені завидно було. Мовляв, із ним звьозди дружать, а зі мною — ні. Хіба що такі, полузвйозди… але хто їх знає? Вони ж не рекламують середньокласові готелі ол-інклюзів і молочні продукти. Алігарх і солодка співачка з прочиненим ротиком листувалися довгими і, як їм вірилося, філософськими есемесами. Порівнювали себе з ріками й океанами, тонко зішкрібали пошкребушки з ліричних стін своїх душ.
— Да, — писав щось таке Алігарх. — Ти акєан і я акєан… Но кагда два акєана встрєчаюцца…
Далі я не стала дочитувати цей «випадково» ним відкритий есемес. Далі там йшлося, певно, про дику енергію, що виникає при стику таких двох неосяжних глиб, як вони. Йой вибачте, я неетична падлюка. Читати чужі есемеси дуже некрасиво. Але хай той, хто сам ніколи не читав чужих есемесів, кине в мене мобільним телефоном.
Я чесно не знаю, коли саме цей великий теплий дядя вирішив завоювати моє маленьке холодне серце. Але вирішив він це зробити не простим способом, а, як йому здавалося, вельми екстравагантним і стильним. З екстравагантністю в нього вийшло — давно я не відчувала себе такою ідіоткою в очах громадськості. Хоча які там в сраку очі (в сраку? очі?..) — хто там тоді дивився на мене. Дивилися на те, що було довкола мене. А довкола була машина «вандерер» 1938-го року випуску. В таких люблять катати нєвєст до центррального загсу чи на фотосесію до Кия-Щека-та-Хорива з сестрою їх княгинею Ольгою і тіткою з вогнем і мечем, в бік Москви обернутою. Коротше, типу зйомка програми «все для тебе» з гопніківською любов'ю (мною) в главнай ролі.
Але було не просто так — заїхала за мною раритетна розвалюшка і все. Все відбувалося складніше. Спершу мене забрав алігархічєскій посланнік. Сказав:
— Я не знаю, що він там таке собі придумав, але сказано везти тебе до театру Франка.
— А шо він там собі задумав? — зайорзала на сидінні я. — В Туреччину мене продавати в рабство нє савєтую. Там наташ і так уже хватає, за мене багато не дадуть.
— Та нє, не в Турцію, — запевнив він.
Тоді в Марокко. Чи в Туніс. Чи ще в якусь франкофонну країну — не даремно ж до театру Франка везе, все ж, типу, має бути з симптомами квесту.
Нарешті ми доїхали до театру і Посланець вручив мені Перший білий конверт. «Слідуй за метеликом» — було надруковано на листку А4.
— Хуйова матриця… — пробурмотіла я.
Метелик — як хитровиїбано, мамусю злота! — сидів на комірці сорочки чувака у фраці. Галстук-бабачька типу. Чувак стояв і широко, як тільки дозволяли щелепи, посміхався мені через вікно.
— Я не піду! — спробувала я було вберегтися від лихої долі.
— Іди! — сказали мені і я пішла за метеликом прямісінько в той «вандерер», про який уже встигла вам розбовкати. Дядя з метеликом гостинно відкрив переді мною двері цієї карети і я, почуваючись ще тупіше, ніж вусатий десятикласник в ролі Снігурочки на новорічній ялинці для учнів перших-третіх класів, всілася на диванчик поряд з неосяжною копицею червоних троянд (бідні квіточки, за шо їх так?). З копиці стирчав Наступний білий конверт. Я чесно не памятаю, що в ньому було — точно не бабки, я би таке не забула. Значить, була директива слідувати далі. Ага, і ще якісь довжелезні графоманські ляси — псевдофілософія намішана з квазіхудожньою прозою. Коротше, читати було нестерпно боляче. Чи просто нудно… знаєте, скільки мені текстів присилають «тоже пісатєлі»? — дуже, дуже хочеться знайти там одного дня справжню ахуєнність. Вірю, такий день прийде. Спамте мене далі!
Отже, їдемо ми вулицями вечірнього Києва, а народ тиче пальцями — сарі, сєрьога, єкая тачіла чіста паєхала! Отетада… І світло, як на зло, в салоні горить. Хоч бери й закривайся копицею зрізаних статевих органів сімейства Rysa. А водій ще й катає мене туди-сюди, де побільше людей, — думає, тьолка розкошує, всі їй заздрять, напевне думає.
— Ех, — зітхаю я. — Нам ще далеко?
— Майже приїхали. — Водій, треба віддати йому належне, говорить українською значно краще, ніж я, наприклад, іспанською.
Врешті ми причалюємо до борту якогось велетенського метало-пластикового одоробла. Типу, мегамодний дорогий готель в історичному центрі. Дивно, що я його не помічала раніше — втім, естетика потворного не завжди привертає мою увагу.
Добре, що я вже перед тим встигла хильнути парочку маргарит з моїм приятелем-психіатром. Так що всі ці люди в уніформах (готельний стаф у даному випадку) не лякали мене, як буває. А їх навзаєм не злякала я — хтозна, може до них що не день заїздять обриганки в джинсах і на вандерерах. Може, це зараз такий загальнопоширений у Києві «сюрприз», що його роблять багаті дяді нєпонятним дєвочькам.
— Мене сюди привезли, а куди дальше, я не знаю! — чесно заявляю дяпану в уніформі.
— Вам, навєрна, в бар, — майже впевнено каже він. Ну да, алкагаліца, хто ж я іще.
Підіймаємося з дяпчиком на прозорому ліфті в захмарну даль цього Хуят-готелю. як читає його назву пересічний мешканець міста. Не від заздрості так читає, ні. А німці би теж так само прочитали цей Y як «У».
Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.
— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя «трохи за тридцять». Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти тут чи у якихось своїх підозрілих справах.
— Доброго дня! — радісно відповідаю я. Мені якогось лиха дуже радісно тут. В їх абсолютно порожньому барі, де вас пиндючно спитають, чи ви резервували собі столик і чи на вас чекають. А до речі:
— Вас ажидают? — Тьотя.
— Хотілося би знати… — просто кажу я.
— Правєді дєвушку! — каже тьотя чуваку в фартушку і чувак проводить мене не до виходу, а на терасу, просто на дах майже проводить, і веде до найдальшого столика в кутку. А за столиком тим… білий конверт. На столику тобто.
Сідаю, відкриваю, попутно замовляю пляшку кьянті. В конверті знову аркушик, на нім таке:
«І тут, коли вона нарешті сіла за столик і відкрила конверт, він нечутно підійшов ззаду і сказав:…»
«Стань моєю дружиною!» — вжахнулася я і мене трохи занудило.
Так чувак старався і так припадає мені його тупо й поетічно відшивати зараз. Ех, ну чого такі промірковані пропозиції завжди роблять люди, котрі нам глибоко до люфи, а тим, за кого ми ладні віддати життя і останню заколку-невидимку, глибоко до люфи ми?
Але він підійшов несинхронно з тим, як я дочитала фразу. І динаміків ніде не стояло. Лише відригували за сусіднім столиком члени Партії регіонів, це я потім взнала, хто вони такі.
Алігарх підійшов справді ззаду, але доволі скромно обійшов мене з лівого флангу і сів за столик:
— Ну як тобі тут?
— Ну нічо, — сказала я. — Панорама гарна.
Потім я з'їла найжирніший стейк у своєму житті. Свинина з кров'ю. Як згадаю, досі блювати тягне. Хто напоумив хуятських кухарів, ніби стейки бувають з мертвої свині з недосточеною кров’ю? У свині все чітко: або свіжина, або кров'янка.
Відтак ми поїхали на камеді-клаб. Столик під сценою, за ним я і двоє друзів плюс. Медвідь, психіатр і Алігарх. Хороша компанія. Жарти про мене завжди однакові — про голі піськи, хуї, і все з любов’ю. Не страшно мені на камеді-клаб ходити, коротше. А навіть смішно. Особливо коли психіатр своїм посвідченням працівника ООН розбиває траву для косяка. А потім бере новий урожай горопашних Алігархових троянд і відриває їм одну по одній голівки. І ми з ним ті голівки кидаємо в комедіянтів. Здаля — нібито помідори летять, бо червоні, а все ж квіточки.
Коротше, напилися ми, як дурні. Якісь коктейлі, якесь вино, коньяк та ще й трава. Жесть. Особливо як для мене, людини до алкоголю незвиклої, тому нерезистентної. Я всіх дуже любила (крайня стадія неадекватності для мене) і волала, вибігаючи на дорогу, що завжди мріяла поригати коло Мандарин-плази. Медвідь мене весь час тримав, аби я не впала просто туди, куди щойно збиралася ригнути. Таксистів налетіло як акул — о, дивляться, бухі мажори, бабла злупимо, і ригачки повтираємо, якщо шо.
— Карпа, не падай! — Медвідь старався, як міг. Але я все-таки впала.
Якщо ви коли-небудь втрачали свідомість чи напивалися до такого стану, ви зрозумієте, як це приємно — просто падати. І заснути хочеться тут же, на вулиці, посеред проїжджої частини.
Але мене забирає правильна машина — з Алігархом. з психіатром і з пес-його-зна звідки взятим Кучерявим Хлопчиком. Вів машину той самий Посланець, перед яким мені досі соромно за слова:
— А хай він на мене не дивиться!
Теж мені петриківський розпис. Здалася ти комусь, на тебе таку дивитися.
Вся ця гоп-компанія в машині вирішила, що нам неодмінно треба продовження цієї фієсти. Вирішено було послати Посланця в супермаркет за розкішною їжею та випивкою. Так. саме розкішною. Це психіатр по таких ідеях виступає. Він, падлюка, захотів до Алігарха додому, вивідавши, що в того є караоке.
— А єсть у каво-та дєньгі? — запитав психіатр, пильно роздивляючись вміст свого гаманця.
— У мєня єсть дєньгі. Многа дєнєг, — як такому й годиться, повідав Алігарх, в котрого я на той час дивним чином опинилася на колінах. Правда, сама я не пам'ятала геть нічого з того, що там наразі казали і робили. Все це потім розказував мені Медвідь.
Ригала я вже коли ми приїхали до Алігархового дому. Просто при вході до пристойного дореволюційного будинку. Смерекова хата, батьківський поріг, так би мовити. Ех, меморія, який кльовий тортець моя мама пече. Теж «смерекова хата» називається.
Я не знаю, де поховалися всі інші, поки мене вивертало. Можливо, вже співали караоке. Один Медвідь мене не кидав, а помагав ригати. Мабуть, згадав, як я колись його так само рятувала — на вході в нічний клуб запихувала Медведю два пальці до рота й казала: «Ригай, тобі ж противно. Ригай, Медвідь, бо ласти склеїш. Ти ж зараз навіть не знаєш, хто я. Так шо давай, Медвідь, ригай, щоби згадати всьо билоє». Відтак ми вирішили, що такою й є справді чиста любов і дружба. Це коли тобі не гидко в пельку близької людини запхати свою руку аж по лікоть, лоскотати там блювотні рецептори і бути морально готовим до буквального обриганства. Коли таке проробиш із людиною, між вами така духовна близькість встановлюється, якої хіба на фронті досягти можна, розділивши з товаришем по окопу банку американської згущонки.
Але Ведмедю так ніколи й не довелося пхати пальці в рота мені. Я й сама вправно виконую свої ригалії.
Отже, наригала я собі на фіолові чоботи на високих підборах, а відтак миттю, як принцеса-грьоза, опинилася в обіймах Алігарха. Він ніс мене сходами наверх у свою хату, а я ялозила йому по чорному пальту фіолетовими чоботами, вимазаними у кольорову слину. При цьому щиро цікавилася у Ведмедя, що шкутильгав слідом:
— В мене там не обригані чоботи? Я ними не мажу йому пальто?
Медвідь усім своїм видом показував, що так і є, але ж ви знаєте природу ввічливості: головне, поцікавитися, чи не заважаєш, і з чистою совістю продовжувати далі.
Ясно, що, переступивши поріг квартири, я не роззувалася. Та й не змогла би, якби навіть хотіла.
— А там у мене шкурки… — зі спокусливою гордістю проказав кудись у пустоту Алігарх. — Дуже м’якенькі, новозеландські.
— Ага, кльово. А там вікно! — і я посунула у своїх обриганих чоботах, як варвар по римських рукописах, по його ніжних шкурках. Прямо до вікна з хваленою панорамою Пейзажної алеї. Бідний Алігарх. Взагалі-то він тими шкурками диван собі застилав, а поскидав їх на підлогу так, для пафосу. Думав, певно, от шокую зараз цю тьолку, напою її, вона прийде до мене додому і, тільки-но побачить м'якенькі шкурки, впаде на них і віддасться. Загодя все готував. Хага. Не так сталося, як гадалося.
Наступний кадр: я вже у туалеті. Медвідь познімав з мене всі прикраси і підтримує мені волосся. Я чогось блюю в раковину, згадка про огидний свинячий стейк ледь не доводить мене до навернення у вегетаріанство. (Потім Медвідь мені ще півжиття згадуватиме, чого йому вартувало пропихати шматочки неперевареної їжі в зливну дірку.)
— Тепер ми в ращьоті, — каже Медвідь. Я не заперечую.
Найстрашнішим був звуковий супровід. Бо на фоні моїх блювотних позовів і приглушених Ведмежих матюків звучало пронизливе, фальшиве і писклаяве:
— Ра-ра-распутін, лавер оф зе рашен квін… — Це психіатр дорвався до караоке і молодість згадав. Ці ямайсько-німецькі пісні вже навіть мої батьки забули.
Потім мене вклали спати. Медвідь ліг поряд зі мною на алігархічєському ліжку, здається, навіть шуби своєї барської не знявши. Ну, й черевиків… Ззаду у Ведмедя, причеплений карабіном до ременя, як звичайно, теліпався чорний лисячий хвіст. Тепер той хвіст звисав з ліжка, вибившись з-під білосніжної ковдри. Коли на ранок Алігарх стукнув нам у двері, Медвідь різко підняв голову і першим ділом заховав свій хвіст під ковдру…
Кучерявий Хлопчик спав у вітальні на тій самій новозеландській шкурці. Як, мабуть, подивувався Алігархів сусіда зверху, коли зайшов уранці привітатися після тривалого від’їзду. Які пікантні майнули здогадки в його голові, коли Алігарх вийшов до нього в халаті, поздоровкався скупо, до хати не запросив, а через прочинені двері вітальні в промінні ранкового сонця було добре видно розметану на ніжних шкурках юну істоту чоловічої статі…
Психіатр звалив узагалі ще вночі. Вставши, я відправила хлопчика по мою Білочку. Ми з Ведмедем пішли з'їсти гарячого супу в кафе навпроти дому Алігарха. Він мав приєднатися до нас, але через кілька хвилин надіслав есемес: «Што-та я уже нє голадєн. Я устал. Всьо, я спать».
— Диви-диви який! — знизуємо плечами ми. — Абідився в лучших чуствах. Відхерив нас навічно, бо ми йому, бач, повну хату уродів привели, цінні шкурки затоптали… А що, якби в нас із собою грошей не було?! Де би взявся суп?
ВЕДМІДЬ НА ФАБРИЦІ В НІЧНУ ЗМІНУ
Якось Ведмідь пішов на роботу. Весь в мене Ведмідь. В телевізор пішов. Тільки от Ведмідь пішов туди не себе показати, а інших подивитися. Попіддивлятися типу. В ріаліті-шоу, знаєте. Ну, Ведмідь взагалі-то не вуаєрист, але ж за гроші що не зробиш. І гроші треба ж для Васі. Тим більше.
Коротше, Грізлі працювало там чимось, що називалося «логером». Мусило записувати все, про що говорять, думають і пукають діти, котрі, поживши перед камерами в удушливому гаражі на Троєщині, мали стати великими звйоздами українського шоу-бізнесу. Тільки то не гараж, перепрошую, а ФАБРИКА була. І про неї Ведмідь розказував страшне.
Спонсор шизофренічно-яскравого інтер’єру тієї ФАБРИКИ — Ікеа!! Годинників там немає. Щоби ГЕРОЇ тусувалися собі без ліку днів і годин, а в кінці кінців посходили з розуму. Вікон у павільйоні теж не передбачено. Одвічні бінарні опозиції, питання дня і ночі, вряди-годи таки турбують допитливий людський розум. Наприклад, о третій годині ночі піддослідні можуть поводитися так само активно, як серед дня.
— Каторий час? — запитали себе хором бадьорі ріаліті-шовці. І хором заходилися шукати годинника. Тільки от дзузьки, любесенькі. Шукайте, скільки влізе. Шукають, значить, години зо дві. За цим усім спостерігають з-за скла й на моніторах, фіксуючи кожне слово і рух, — чергові режисери, лінійні монтажники, лікарі та охоронці.
Сумує охоронець — ніхто з дівок не збирається в душ. В самому душі камер, кажись, нема, зате ж, якщо достатньо довго прочекати біля нього, то диви й прошмигне якась у трусах-стрінгах чи й цицьками трусоне, якщо вже зовсім пощастить.
— Сматрю я, ідьот ана с мокрай галавой із душа, і у нейо, у нєйо такая попачка… — ділився охоронець із Медведем, що вийшов покурити в робочий час.
Медведя ледь не до культурного шоку проперло, як волохатий охоронець зображав своїми волохатими ж руками попочку Каті Саласкес. Класне ім’я, класна попочка, залишилося створити фан-клуб — і вперед, шоу-бізнес зачекався!
Але тієї ночі охоронцю не пощастило. Піддослідних серйозно стурбувало питання минущості їхнього людського життя й ненормованості графіку. Бідні хом'ячки в акваріумі. Шукали і шукали. Ну хоч якусь би стрілочку і циферку! При всій цій суєті їм дивовижним чином вдавалося виглядати на екранах флегматичними й безкінечно нудними.
Аж тут раптом хтось із фабрикантів таки знаходить мікрохвильову піч з електронними циферками на панельці.
— Опа, інтересна: ані правільна ідут? Уже трі ночі, что лі… — почухуючи дупу й лягаючи на диван, питає Маша.
— Я нє знаю… — протягує замріяний Андрєй.
— Да правільна, правільна!!! — кричить знімальна група по той бік моніторів. — Лажитєсь уже спать, сукі!!!
І ось, коли вже нарешті у своєму картонному домику повкладалися всі майбутні звйозди, а втомлені редактори й режисери також зібралися подрімати, СТАЛОСЯ СТРАШНЕ. Фабрикантка-мулатка, нереально товста й прищава (перед тим вона сорок хвилин обговорювала недоліки спонсорської косметики), вирішила, що спати їй таки скучно, тож вона собі встала і просто пішла будити інших, «штоби пагаваріть».
— Да штоп ти здохла!!! — хором вигукнув телевізійний пролетаріят і знову заходився детально фіксувати кожен їхній пук…
НЕ В ТЕЛЕВІЗОРІ
Водій автонавантажувача. Прекрасна вакансія для мене — людини з купою автономних комплексів і здатністю себе саму навантажувати. І водити за собою. Лідер, йоб її мать… Та-а-ак… Тепер вигадати роботку для Медведя. О. Гільйотинщик. Годиться за духом. І зарплата від 1500 грн. Копієчка в копієчку, як у піар-менеджера оперети. Насрати на те, хто ти зараз — лице МТВ, поп-співачка, митний брокер чи директор шлюбної агенції. Завтра за тобою плакатиме робота нарізальника скла і досвід Буковскі.
— Я от у парилку сходив і все зразу випарив, — каже мій дід.
Ех, мені би так. Бо щось я останнім часом забагато парюся і мало чого випарюю в результаті. Тук-тук-тук.
Якби в людей було трикамерне серце, воно би стукало, як пальці по клавіатурі, вибиваючи «тук-тук-тук». Ви спробуйте.
ПРИНЦЕСА ВАСЯ СПАТИМЕ В ПАЛАЦІ
— Ну шо, тьолки, — радо вітаю приїжджих я, — Ласкаво просимо до міста Кия-Щека-і-Хорива-та-Сестри-їх-Либідь. Поки погода літня, спати будемо в палатці.
— В палаці, в палаці! — Радіє Вася, що завітала до нас поки що лише з коротким офіційним візитом.
Медвідь мовчить і нєрвно курить. Знає, либонь, куди ми збираємося заманити Васю на цих її підборах, у цих її віях і нігтях нарощених. А от Вася не знає, того-то й радіє.
Вся справа в тому, що ми з Ведмедем і так уже з місяць безцеремонно живемо в хатці кучерявого хлопчика. Хатка в нього крихітна — два на два — і спальне місце в ній одне. Ми поділили його на трьох. На нас нахаб і на бідного хлопчика. Я би на його місці давно би холоднокровно нам з Ведемедьом отрути в гарячий чай підсипала. Чи скла товченого в десерт із кранчами… А він ні. Чомусь терпів. Мабуть, курив забагато маріхуани і чекав, поки ми пройдемо самі собою, як проходило в його житті все інше: проблеми, робота, шанси, можливості, жінки, друзі. Хлопчик був красивий і не мудрішав. Стукне мені 64, заведу собі точно такого ж, мо' когось з його дітей та онуків, дай йому Боже. Попереду ще маю час вивчитися на старєющую поп-звєзду.
Так чи інакше, під Васю в тій квартирі ліжкопойнту вже не було де намостити. Щодо можливості романтичного спання у ванній — так там не ванна, а кабінка душова, дизайнерська. Вася ж принцеса, а не конячка, щоби спати навстоячки. До того ж я люблю вносити у біографії людей непередбачувані ними самими можливості. Наразі здоровий сон у парку в наметі. В палатці, по-сусідському. Чи в палаці, по-Васіному.
Я пам’ятала, що в парку є мальовничий куточок, відразу біля річки, куди я можу машиною під’їхати, натомість міліції впадло аж туди пхатися, щоби оштрафувати нас за проїзд під цеглу та встановлення наметів у громадських місцях. Білочці буде соромно, але вона і так уже червона — їй простіше.
Все, що треба для ночування в громадському місці, продається в будь-якому супермаркеті: спрей від комарів, сосиски, морква по-корейськи, чорний хліб, кабачкова ікра і свічки. Ну, типу біля річки, романтика, в неекологічні пластикові стаканчики ллється вино з дому вишуканого… На дрова грошей не вистачило. По правді, зашкалила жадібність:
— Назбираємо! — сказали ми з Ведмедем одна одній в очі, і в тих очах, мов у поставлених навпроти одне одного ворожбитських дзеркалах, заметалася, посивівши від нашої нахабності, пані Брехня.
В мене топографічний критинізм, будь здоров. Навіть удень. А вночі, помножений на темряву та страх перед істотами, які в ній ховаються — русалки, мавки, упирі, менти — він буяв, немов цвіт папороті, що квітла десь там же, поряд.
— Альо, альо!!! — гарчала я в трубку Кучерявому Хлопчику. — Де я, скажи мені? Ніхріна не роздупляю поночі, куди тут пиздячити.
— Ну, де ти? Ну, що ти бачиш? Бачиш доріжку з ліхтарями? — ангельське терпіння, має, а то. Ви би теж перетворилися на янгола, якби альтернативою спальному місцю в наметі в дальному кутку парку три далбайобки бачили спальне місце у вашій крихітній квартирці.
— Переїдеш місток, повертай відразу направо. Але відразу! Їдеш вздовж річки…
Коротше, я їхала. Повертала. Але ніяк не могла натрапити бодай на щось знайоме — вночі знайомі предмети набирають загрозливих обрисів. Ми на бездаховій Білочці, по самі яйця забрьохані в багнюку, по лицях нам хльостають гілки, навколо ухають пугачі і сміються мертві діти — мотор у Білочки працює зовсім тихо, тож усе гарно чути.
— Піздєц, тьолки, де ми? — риторичне питання. Ми вже давненько проїхали міст і повернули направо вздовж ріки… Дорога стає дедалі розбитішою і важкою для Білочки. Зате легкою для загибелі її ходової.
— Все, — кажу я Міші, зупиняючи Білку. — Давай тут станемо і підемо, глянемо, що там попереду. Бо щось мене цей парк задрав. Дурна кількість гектарів зловісного зеленого насадження. Ходім.
— Тобі не буде страшно? — це у Васі Ведмідь питає.
— Буде, — чесно каже Вася з мобільним в руці і в каблуках на ногах. До її охоронного боєкомплекту додається газовий балончик і кишеньковий ліхтарик, а ми, ввімкнувши дальні фари (о, а нашо Васі ліхтарик?), пішли удвох дивитися, що ж там таке є попереду.
Світла фар не вистарчало, шорстке листя нашіптувало нездійснені мрії померлих закоханих, темрява гусла, як бридкий холодний жирний суп в дитинстві, і тут перед нами виріс ТОЙ САМИЙ, СУКА, МІСТ, ЯКИЙ МИ ЩОЙНО ВЖЕ ПРОЇХАЛИ!!!!
Ми заверещали, мов залишені взимку на лродльонці учні другого класу, котрим явився привид голої вчительки російської мови з сорок другим розміром ноги.
— Сука, ужастік! — кричали ми, щосили біжучи назад до рятівної машини-Білочки, і кожна потай уявляла собі, що там лежить скривавлена Вася, а навколо неї згромадилися монстри. Або ні. Вася стала монстром, а навколо лежать скривавлені міліціонери, що спішили нас порятувати і оштрафувати заодно. Бо ми проїхали під «кірпіч».
Вася була живісінька. Але ж той міст а-ля відьма з блер нікуда не подівся. Був це справді той самий чи просто браг близнюк раніше переїханого нами моста, ми з'ясовувати не стали. Ми застрибнули в машину і кудись драпаляли, а гілки били нас по головах. Найбільше бідолашну Васю, бо ж вона сиділа високо й красиво ззаду, з ногами на сидінні, в той час як ми ховали обличчя за лобовим склом.
Ви не повірите, але ми таки знайшли гарне для намету місце. Здалеку було видно Московський проклятий міст і вогні Троєщини. Романтика.
Навколо ще були якісь люди, але нас вони не чіпали, а мирно спали чи ловили рибу — не розгледіти, вночі об'єкти здаються дальшими. Соціопатія попускає.
— Ну шо, тьолкі, бахнемо? — ні, не водку розливаю я по пластикових невагомках. Я розливаю цілком питне аргентинське біле вино. І стакани в нас горді — імітація, канєшно, зате на око не відрізнити від скляних.
Васо п’є свій перший келих вже в наметі. І зразу вирубається, не знявши з себе косметику й підбори. Ми з Мішою вирішуємо, що:
— Нєплоха би і паткрєпіцца.
Ясно, що всі дрова і дальню їх рідню вже сто років тому повизбирували навкруги пікнічники, дачники, гопніки й рибалки. Нам залишається хіба сміття палити, що після них усіх лишилося, і сосиски на ньому смажити.
— Почекай, — каже Ведмідь, — у нас же є свічки.
Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.
— Нє, свічки не для красоти! — допетрую я Ведмежу ідею. — На них ми ковбасу посмажимо.
Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.
Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення собі квартири в центрі, паралельно милуючись вогнями Троєщини, манливими лише на такій відстані — як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки…
* * *
Через більш ніж півроку Вася, сидячи в цілком уже справжній нашій квартирі (не в центрі, правда, але біля величезного парку, що зберігся по інший бік міста), скаже мені:
— А пам’ятаєш, Карпа, як ти нас вивезла спати в палатці?
— Ну.
— З того часу в нас ума палатка!
Атож. Ми були з Ведмедем бездомні. Півосені. І при цьому щодня брехали по телефону й Інтернету Васі про те, які в нас тут золоті гори стирчать за вікном і молочні ріки з кокаїновим піском течуть через дорогу. Щось таке, манячне. Заманювали Васю, одним словом. А самі просилися то до добрих друзів, то до ледь замаскованих ворогів — але ж ці нам висли купу грошей і не могли відмовити. Інакше ми би у них позабирали велосипеди, дивани та комп'ютери. Вони потай скреготіли зубами й пускали нас до себе спатки. Чесне слово — нас мучила совість. Нам дійсно хотілося швидше знайти собі хатку. Ну і ще їхній скрегіт зубовний заважав відпочивати.
Терпіти друзів інколи було ще важче, ніж ворогів. З ворогами можна було мовчати, ігноруючи їх, хіба що трохи ділитися з ними своєю їжею, бо ж нас із Медведем хоч в дитинстві добре виховували. З друзями цей номер не проходив. З друзями треба було говорити. Звісно, у нас було аж четверо друзів, з ким можна було дивитися мультики й патякати без особливих душевних втрат: Укорізнєнна Коала, Антон Прекрасний, Злюка і її Мущіна. Мене найбільше жаліли Злюка, ЇЇ Мущіна і Цуца, їхній спільний кіт. Тобто стан у мене був украй гівняний, якщо навіть коти жаліли і йшли мені на ручки, а не обсцикали мої капці й сумки, як у них то водиться. Медведю ж пощастило менше — поки його до себе не заманили Коала і Прекрасний, Медведя заманювала Рижа. Хороша, в принципі, дівчинка, з кінами й пральною машинкою. Тільки от любить говорити. Дуже любить говорити. ПІЗДЄЦ, БЛЯДЬ, як Рижа любить говорити! Рот їй не закривався ні на одну хвилину з усіх двадцяти чотирьох годин цілісної доби. Якщо Рижа якимось чудом засинала, в неї на комп'ютері однаково лишалося включеним якесь кіно, і його Рижа коментувала прямо зі сну.
Медвідь потерпав. Ну, ти ж не скажеш ЗАТКНИСЬ людині, в котрої ти спиш і користуєшся її пральною машинкою. (При всій нашій тотальній бездомності Ведмідь мав нахабство виявитися педантом і чистюлею — ношений один день одяг обтяжував його нечистістю сильніше за найгіршу карму.)
Ведмідь шаленів. Йому треба було ходити на безплатну роботу на один канал (вдень) і на символічно платну на інший канал (вночі). Коли ж у Ведмедя з’являлося хоч трохи часу на сон — від закінчення денної зміни до початку нічної, — цей час блискавично виїдала Рижа. Вона питала, наприклад, чи дивився Ведмідь якийсь фільм. Якщо дивився, Рижа починала цей фільмі із Ведмедем обговорювати. Якщо не дивився, Рижа розказувала фільм у подробицях і з мораллю. Ну, і так з усім іншим. В результаті Ведмідь уже так її боявся, що, як звалив, то й по речі повертатися не став — мав одну перезмінку і чесно її прав щодня. І майже носом не крутив. Біда навчила.
Коли в нас іще не було нашої чотирьохкімнатної пустоти, ми, як я вже казала, тусували, хто де міг. По якихось моїх ексах, по друзях моїх ексів, по ворогах моїх ексів (оці нас приймали найтепліше) чи просто по друзях наших друзів. От ми з Вовіком якось варили чайок і ночували на підлозі крихітної гостинки у Вишневому. На підлозі, бо там теж ніяк не кінчався вічний стан ремонту. З готових речей була дзеркальна шафа-купе (збагачує фактичний простір ілюзорним) і велетенська, схожа на космічний корабель чи батискаф передкустовського періоду, душова кабіна-джакузі-сауна-ігровий-автомат. Призом від останнього мені, як правило, випадала холодна вода на голову, бо я в упор не могла зрозуміти, за яким принципом працюють всі ці лампочки й кнопочки. Бездушна машина примудрялася подавати холодну воду зверху чи кип’яток з усіх боків знизу, як правило, в той момент, копи я була повністю вдягненою — і це ще більш посилювало мою сенсорно-звукову афектацію.
Спали ми не просто на голій підлозі, а на матраці. Його слід було надувати щовечора, а ще після нього боліла спина. Як відомо, можна вибрати друга чи по духу брата, але ніяк не спальне місце, коли тобі в принципі ніде спати. І тут уже працює класична мудрість When one does not have what one loves One must love what one has,[3] що по-нашому значить «не вийобуйся». За кілька днів спання на синьому резиновому диві з велюровим ефектом покриття нам стало здаватися, що ліпшого й бути не може. Особливо для зйомної хати: здув-надув. Знову вранці здув, а ввечері надув. Схоже на віддзеркалення режиму навколосвітньої подорожі повітряною кулею.
— Карочє, треба й нам такий, — порішили ми з Вовіком, що теж милився жити в нашій гіпотетичній новій хаті. Наразі зняти хоч якесь житло в місті Київ здавалося неможливим. Щорічний дурнуватий осінній бум на квартири (студенти, мовляв, приїздять — та звідки в студентів стільки грошей на рент?!) плюс туристи-майданники з данєцка та інших кольорових сіл. Поки їм знімали квартири налякані позачерговими виборами 007-го року партійки, знайти щось у центрі було так само легко, як переконати дядю з джипа пересісти на велосипед заради світлої мети всього людства — покращення загальної екологічної ситуації. Допомогти не могли ні знайомі ріелтори, ні телевізор як місце роботи — не було в центрі квартир і все. Або за них просили місячну ціну, що тютілька в тютільку дорівнювала моїй тодішній зарплатні. Отже, коли ми нарешті знайшли свою чотирьохкімнатну пустоту й панічно швидко підписали на неї контракт (пики в нас були такі розпачливі, що хлопчик у копі-центрі навіть безплатно роздрукував мій ідентифікаційний код, дай Боже хлопчику здоров'я), одразу ж почалося виття гнізда.
— Кажись, у Льоші є ще один такий матрац… — випрямляючи спину на гостинній надутій гумі, облизувався Вовчик. Ведмідь тоді спав або поряд, творячи комплект «лєнін с намі», або їхав до мого екса, з котрим його поєднувала взаємна ненависть і місце роботи, що до того ж було близенько від кваритири красивого екса.
Ці їхні спільні спання вилилися в те, що співробітники вже не сумнівалися в їхньому «зустрічанні». Ведмідь ледь не впав замертво, коли про це почув. А проте розчулився, коли ненависний йому екс якось прикрив Ведмедя вночі спальником…
— Це ти на що натякаєш? — Всілася на ложе я.
— Та ні на шо. Можна в нього позичити. І вже зможемо спати вдома.
«Вдома» — яке солодке й гірке слово щодо зйомної квартири. Той, хто коли-небудь жив без мами-тата-сала і не ліз, мов у шахту, в кредити, мене зрозуміє.
Сказано-зроблено. Льоша — щедра душа. І мама його дівчини тоже. Дала нам непотрібний їй матрац і побажала щастя. Так сиротливий матрац, що заростав пилюкою й грибками в неї на балконі, став Першим Предметом наших меблів.
— Нарешті ми маємо на чім спати в новій хаті, — промовили ми, як мультяшні герої, виймаючи з кульків старі коцики, пожертвувані молодій комуні Артимом. Льоша ж пожертвував нам спеціальний насос для надування матраца. А Артим ще й постіль — от які у нас друзі, понятно?!
— Ну, з Богом! — я заходилася надувати матрац, блаженно мріючи, як от ми зараз застелимося, розтягнемося і заснемо солодким сном, незгірш ніж у наметі на кариматі. Дую і дую. Електричний насос гуде й гуде, йому наплювати на сон сусідів о другій ночі. Наші ж бо солодкі сни чекають на нас у комплекті…
І тут зненацька результатом мого надувательства постає не те, чого очікували ми, а якась повна хуйня — з грижею посередині, з бильцями, з відкидною підніжкою і з фігурною спинкою. Ця хуйня, вся чорна і лискуча. Типу, пад кожаную мєбєль. Гумовий диван.
Якщо на цього монстра було сісти, він жалісно стогнав і випускав повітря. Пробитий був. Бувалий.
— Назвемо його Дарт Вейдером, — вирішує Медвідь.
— Чо?
— Ну, бо він чорний, великий і зітхає, — знизує вона плечима.
І правда. Так тяжко не зітхав, навіть коли був малим цуценям, мій пріснопам'ятний собака Дік, а той вмів це робити так, ніби він — батько шестьох дітей, що вйобує щодня на заводі, а жінка його капарниця і курва, яких світ не бачив.
Дарт Вейдер гірко зітхав усю ніч, варто було хоч трохи на ньому поворушитися. На додачу, під ранок він ще й здувався, як потаскана гумова тьолка. Коротше, заснувши на дивані, ви просиналися на підлозі. Дарт Вейдер, ще так-сяк підходив для людей завдовжки з метр шістдесят, як я, але для людей довших — як-от: Вовчик, Ведмідь чи Антон-дизайнер — служив таким собі знаряддям сплющення. Проте його дивним чином полюбили всі відразу. І не викинули, коли завели собі пізніше купу справжніх ліжок і диванів. Дарт Вейдер перекочував тоді на кухню. Від тяжкої доленьки він усе більше й більше втрачав шляхетну форму — місцезнаходження зрадливої дірки лишалося недоступною до з’ясування таємницею. Зате хто ще собі може дозволити «шикарний офісний псевдошкіряний диван» на кухні, де навіть раковини нема?!
Чорне гумове ніжне створіння. Його любили тьолки. Навіть прекрасна Аліса-20, тренерка з фітнесу, що якось здуру ледь не вийшла заміж за пісатєля, спала в його зворушливо здутих обіймах. Вічна слава Дарт Вейдеру.
Якщо ви вже змирилися з моїми безсоромними забіганнями наперед в цій повісті, то ось вам іще. Історія шиворіт-навиворіт. Моя розповідь така ж логічна, як одягання трусів через голову. (Я, до речі, пробувала. Не виходить. А комбідрес виходить.)
Карочє. Ще трохи про Дарт Вейдера.
Бачив би Ведмедець ту рекламу, що я її бачила зимою в Індії, залишивши його з Васьою на хазяйстві. Коротше, за границею рекламувалися родичі нашого Дарт Вейдера. З вигляду — такі ж самі, хоча, можливо, через своє індустанське походження зітхають по-іншому, якщо їх пробити.
Там дарт-вейдерів штовхали в маси всього по 5999 рупій. Почім їх звідти продають у рабство до Пакістану чи Бутану, лишилось невідомим. Тільки телефон встигла записати (всяке ж може трапитись в житті), за яким замовлю собі Дарта, коли опинюся в Бутані, куди мені конче треба знов попасти.
В рекламі дартів різні люди — переважно товсті американці — по-різному мучилися на своїх старих диванах. Лисий дядя, наприклад, намагався подивитися телевізор, і йому заважали подушечки. Він їх і так під себе підкладав, і сяк — однаково незручно. Роздратований дядя встає і кудись біжить зі свого старого дивана. Кремового, такого м’якого й домашнього, в нас уже навіть в Будинку меблів таких затишних не знайдеш. Відтак показують того ж дядю, але вже вдоволеного своєю роботою, жінкою, сексом, їжею й асортиментом телепрограм, бо ж він на місце старого дивана поставив собі НАДУВНЕ ДИВО!
Відтак з’являються молодята. Вони крутяться, нудяться і не можуть заснути на своєму широкому старому ліжку, але варто їм купити (лише 5999 рупій!) і надути Дарт Вейдера, як тут же приходить любов і романтічєскіє свєчі. І дядя обіймає тьотю ззаду, і поскрипує НАДУВНЕ ДИВО.
Потім показується крупнозада дівчина років тридцяти, з хімією на голові й лептопом в руках, справжня ділова жінка. Вона теж щось там нудилася, не могла найти собі місця ні за журнальним столиком, ні, знову ж таки, на старому дивані в мансарді свого півтораповерхового будиночку десь в Айові. Відтак вона в компанії ще одної тьоті і одного дяді, пукаючи й надриваючись, виносять геть ненависний старий диван. На його місці з’являється САМІ ЗНАЄТЕ ХТО, і ділова тьотя з хімією у підперезаних попід груди варьонках влягається творити на нього свій новий віртуальний бізнес-план.
Відтак Дарт Вейдеру судилися випробування.
Спершу на ньому щосили гоцають своїми сраками два бевзі, ріжучись на плей-стейшн.
Потім скачуть, мов скажені, діти перед сном, в результаті диван перемагає і вони мирно засинають.
А далі гірше. По Дарт Вейдеру, встановленому просто на ігровому полі, скаче у повній екіпіровці ВСЯ команда з американського футболу. Чи з крікету — решітки на пиках і штани з квадратними дупами в цих спортсменів однакові.
Відтак Дарт Вейдера волочать, прив’язаного до джипа, кам'янистою пустелею. І в кінці ще й переїжджають автобусом.
НАДУВНЕ ДИВО витримує всі знущання і тортури, залишається живим і неушкоджено лискучим. Одне тільки мені не ясно: ЩО ДО НАС МОГЛИ РОБИТИ З НАШИМ ДАРТ ВЕЙДЕРОМ, ЩО ВІН ТАК НАГЛО ЗДУВСЯ Й ПЕРЕТВОРИВСЯ НА БЕЗДИХАННУ Й БЕЗГЛУЗДУ РЕЗИНОВУ КОВБАСУ ТАМ, У КИЄВІ?!
— Піздєц. Ми реальні молдавські робочі, — каже Ведмідь, застукавши мене за виробництвом чаю в кухні на підлозі. Чашки стоять на пласкій коробці від вішалки, чайник просто на лінолеумі, а я сиджу на кариматі, як йог чи аскет, зі світлою пам’яттю про гігієну.
— Та чо молдавські? — знизую вільним плечем я. — Гуцули. Нормальні собі гуцули. Кладемо плитку по 6.20 за метр.
— Баксів?
— Євро.
— А, ну тоді давай будем гуцули.
Коли ми вже справді почнемо робити собі свій ремонт, Артим нам скаже:
— Ну, ви ще трохи, і зможете вже в Москву їхати на заробітки… Вже все знаєте.
Ну, нам це лестило, звісно, хоч у Москву якось не хотілося. Всезнання наше було доста відносним. Виходячи за рамки дозволеного, ми й не підозрювали, як це все робиться по-нормальному.
В нашому світі сітка-рабиця спокійно прибивалася на стіну спальні й покривалася білою водоемульсійкою. Це був, бляха, мій дизайн, а не «Що, сюда плиточку будете класти?»
Глянцева кахельна підлога обох наших ванн-туалетів покривалася смердючою масляною фарбою — чим дешевша, тим більше смердить і довше тримається; чим дорожча, тим швидше висихає і облазить… Не вірте рекламістам! На них чекає пекло, в якому будуть тільки ті речі, їжа і питво, які вони нам нахвалюють.
Батареї центрального опалення (ніякий, курва, цей модерний дім не цегляний, цегла на його стінах — повна бутафорія для краси, що відкрилося за відсутності обігрівача при перших же морозах) малювалися в білий чи в ліловий кольори тією ж водоемульсійкою. Труси і шкарпетки, вивішені на них, набували, відповідно, благородних білого чи бузкового відтінку плям. Зате емульсійка ліпше проводила би тепло, якби воно було в тих батареях.
Ну, і ще багато іншого. Такого, як оббиття високим очеретом стін Кабінету тощо. Тільки от більшість цих наших подій все одно ставалися вже після Васіного приїзду. А до нього моя страшна історія ще поки не дійшла.
Ми поки ще сидимо аскетично на підлозі в кухні і тільки складаємо метрові списки необхідних для декору матеріалів. Про те, що грошей, викинутих на всі ці фарби-пензлі-розчинники-дюбелі-сітки-очерети-цвяхи-молотки-стелажі-шторки-табуретки — дзеркала-тарілки-ложки-постіль-подушки-сковорідки-вазочки (нахуй нам вазочка? А, ну так, красіва була), ПЛЮС нашої квартплати за лису квартиру з правом самостійного дизайну в дупі міста давно би вже вистарчило на оренду цілком пристойної квартири в центрі, я старалася не думати. Простір для творчості — це головне. Нема нічого гіршого за зняту євроремонтну квартиру з гидотними вензелями і пофарбованим під золото пластиком. Ну, хіба шо трущобна нора, з темно-коричневими шпалерами в зелені розочки й смердючим шифоньєром, і боронь Боже вам всі ті раритети рухнути, вони ж хазяїну про дєцтво залатоє напамінают!!! Скільки коштує оренда такого туалету із вбудованим койко-місцем в якомусь засраному щасливими мешканцями спальному районі, ви й без мене знаєте. Так що наша фактично чотирьохкімнатна пустота на краю Голосіївського лісу, на горі над Китаєвою пустинню (я, наївна, гадала, що гулятиму там щодня), — просто дар і благословення житлово-комунального бога.
А деталі не важливі. Меблі, раковини, холодильник і те де — то вже наживні декорації. Поки що ми сидимо на голій підлозі, фантазуємо і слухаємо дивні речі. Наприклад, нам добре чути, як дзюркотить вода у дальньому туалеті. А слів одне одного у цій же кімнаті, де ми сидимо, розібрати не можна — луна.
— От же ж сука, не спиться тобі о третій ночі… — цідить Медвідь і похмуро зирить на стояк.
— Угу, — кажу я. — Посцяти вийшов. Жаль, ми на низькому поверсі, а то би ми їм тоже сцяли, правда?
— Правда, — каже Вовчик, наш друг і Майбутній Багатий Адвокат (також з питань авторських прав, до речі, так що не сподівайтеся щось у мене безкарно спиздити).
— А прикинь, якщо тут вентиляція така сама, як труби? — активізується Медвідь. — То би ми йому зараз: «Простатит?..»
Ведмідь зобразив мужичка, що злякано вхопив себе за хуй і роззирається по стелі туалету в пошуках дірки з гласом Божим.
— А потім, — провадить Медвідь, — потім він виходить і йде у спальню до своєї нової дружини, білявки, молодшої на двадцять років, і у них перша шлюбна ніч. І ніфіга в нього сьогодні не вийде, бо вона там до нього то-сьо, а в нього в голові одне: «Простатит, простатит!»
— А тоді всі жителі цього будинку дістануть жорсткі неврози і терміново виїдуть. — ставить ніби крапку МБА «Вовчик».
— І ми тут таке замутимо!!! — Медвідь сміється гомерично.
— От тільки ремонтик доробимо… — вкрай обережно закидаю я.
— Та шо той ремонтик! Якщо свиснути всіх наших фанатів, все можна бахнути тупо за день. — Ведмідь свято вірив у силу нашої звьоздності.
— І всі вони ще будуть стояти під вікнами і кричати.
— …що знають тепер про звьозд усю гірку правду, — похмуро додаю я.
— Та нє, ми їм скажемо: нас абакралі, все винесли і поклеїли нам ці уйобіщні обої.
— Шоби надругацца, — оживаю я. — Акуратно так позрізали старі, прикольні, і наклеїли оці, бичі. Зняли паркет і постелили лінолеум.
— І труби винесли. Мідні, — ніби щось передчуває Вовчик.
— Нє. Золоті, па-багатаму. — Це Ведмідь.
— Золоті — тупо. — Я.
— Зате унітази наші золоті були. А вони замінили їх радянськими теплими. Фу.
— І джакузі наше спиздили. Прямо в ньому поїхали, на бульбашках. Вивернули джакузі навиворіт і полетіли на бульбашках у космос. Свідків не було. Тільки консьєржка, що вже нас впізнавала, сказала їм «Вєєє!» — бо ж звикла так із нами здороватися. І всі: да, значить, так і було, раз бабушка гаваріт.
— А ще нам надули в коридорі паркет і на кухні кусок обоїв.
— Спиздили наш жирний душ і для стьобу вставили у той же змішувач ще один кран. Знали, суки, як ми любимо митися. Ми би ніколи не поставили собі два крани в один змішувач!! Це не по-християнськи.
— І що найобразливіше, перенесли нашу квартиру з восьмого поверху, де крута панорама на всі навколишні ліси і парки, на другий… Так шо ми її ледве найшли.
— Да… Кльово у нас було до того, як нас обікрали…
Певний час ми сидимо в тиші, відтак Ведмідь набирає в мобільному Васю і парить їй свіжу рекламну найобку: про вид із вікна, про висоту стель і про загальну площу нашого дизайнерського ремонту. Це вже зовсім звична процедура — не вперше й не востаннє. Замолодивши ще на пару відсотків Васю, що спокійно поживала собі в Харкові зі своєю мамою, теплою хатою з видом на інші теплі хати, з гарячими обідами і хом’ячками в клітці, Ведмідь знову взявся за розробку плану «Покликати фанатів робити нам ремонт». Сам Ведмідь любов’ю до праці не відрізнявся, зате афери будував на раз. Хоч гуцули й кажуть «Без праці нема в сраці», міжнародне прислів’я «Афера — друг мільйонера» теж має слушність.
Ведмедик планував:
— Карочє, фоткаємо хату, викладаємо на qarpa. com і пишемо «Нас абакралі». Журналістів на форумі купа, новина піде в народ, як діти в школу, і вже всі будуть знати, що над намі надругалісь, і будуть нам безплатно помагати… Нє, ти уявляєш?!
— А якщо одного дня всі взнають, що ми їх наїбали? — З мене такий собі експлуататор.
— Тоді нас помітять і запросять у політики — бо якщо ми змогли наїбати стільки незнайомих людей, то наїбемо й усю Україну!
Ведмідь запив свою екзальтацію холодним чаєм, зітхнув і закінчив:
— І у нас будєт многа-многа дєнєг і хуйовая-хуйовая карма.
Найважче в ситуації відсутності меблів та кухонної раковини дається хворіння. Тоді до розкладених по підлозі їстівних бебехів додаються ще й лікарські. І інгаляцію лежачи на кариматі не дуже зручно робити. А на роботу, де є столи і стільці, все одно ходити не хочеться.
— Тут тобі дещо передали на випадок хвороби… — дзвонить мені прекрасний Посланець Алігарха.
Дещо виявилося подарунковим кошиком із фруктами всіх можливих рас і національностей. Я їх роздаровувала кому тільки могла, а все одно ще довго подарунки не кінчалися. Одна збоченського виду мандаринка…
— Це лічі, село!
…так от. Ця мандаринка взагалі пролежала в кошику місяці три. Алігарх каже, її запікати добре і їсти з кроликом. Кролика в нас ніяк не з'являлося, тому лічі так і померла в кошику, сиротинкою. А кошик залишився в кутку і став виконувати функцію декоративної рослини і шафи.
ГАМАК ЯК ЗАПОРУКА ДАЧНОГО КОМФОРТУ
Одного разу я спиздила гамак. І не в якихось там злих сусідів по дачній ділянці. Нема в нас дачної ділянки. І не в готелі у Камбоджі, бо було холодно, й треба було чимось накриватися. В Камбоджі не буває холодно, якщо вимкнути кондиціонер. Просто так спиздила. В супермаркеті. Добряче собі піднявши рівень адреналіну й настрій. Чесно кажучи, я вже таке робила. Геть без причини. І дуже-предуже гламурно. Поцупила блиск для губ у магазині дьюті-фрі в Дубаї. Там стопудово за таке руки рубають, арабушки-молодчики… Тим більше. Ходила собі туди-сюди, коротаючи шість годин між рейсами, никала між дорогими парфумами й дешевим алкоголем. Купила навіть щось, якийсь «фак хер» парфум. Для годиться. Баксів за п'ятдесят. Щоби поцупити блиск за одинадцять. Взяла його, тестер (а тестери набагато краще блищать і пахнуть — ви самі перевірте!), намастила собі жирно губи. Заблищало на весь міжнародний аеропорт. Я туди-сюди до дзеркала, тестер ненавмисно падає поміж інших моїх речей, складених на візочок для закупів у дьюті-фрі. Пікне, думаю, то зроблю переляканий вид істеричної домохазяйки, що в Емірати за шкірянками й золотом приїхала. Скажу, що не винна і що взагалі мене такий дешевий мотлох не цікавить, я он парфуми дорогі купила, в мене оно скільки грошей — нате подивіться!
Блиск не пікає. Хіба ж пікають тестери? Хіба ж узагалі пікає будь-який товар, вийнятий з коробочки? Це тільки в постсовку детектори ліплять безпосередньо на пляшечки й тюбики. По собі спритних покупців міряють, молодці. А тут нічого такого не пікає, я спокійно виходжу з магазину в світ широкий і йду на лавочку читати книжку про щось доброє і вєчноє, і на душі так хороше, Боже ж мій! Десь із тиждень тривав добрий настрій, і кілька місяців тривав блиск для губ.
Отака от пригода була, безпричинна. Всі щось крадуть — ручки в чужих офісах, горох на нічийному полі, канцелярію на своїй роботі, цукор в поїзді. («Привези мені щось з іншого міста! — просила вагітна дружина нашого звукорежисера, коли ми поїхали в тур. — Але цукор з поїзда більше не рахується!») Зірки — ті взагалі клептоманять по чорному. Емі Вайнхауз цупить журнали в крамничках. Вайнона Райдер взагалі три роки умовно отримала і штрафанули її на десять тисяч баксів. хоча накрала вона в тому Sachs Fifth Avenue лише на п’ять шістсот.
У світі старлеток чи модельок все набагато страшніше. Там вони пиздять одна в одної зі злості, заздрощів чи інших чисто жіночих міркувань. Типу, пішла одна на подіум, а ось її туфлі стоять із запханими колготками на наступний вихід. Інша собі тут як тут, пудрить сраку перед виходом (у неї вихід без колготів). Ну, а чого втрачати час? Ніхто не бачить — рраз! — туфлі й колготки конкурентки пакуються в сумку. І виносяться собі спокійно додому. Чи й до смітника — не користі ж раді… А платить за все нещасна жертва — не вберегла предмет от-кутюр, корова.
Але в мене були геть інші причини. І не клептоманські, хоча формально крадіжка речі, котру ти можеш собі купити, вважається клептоманією, а не просто заощадженням. Причини в мене були виховні.
Двійко дітей-дизайнерів на ім’я Райс-міт-Шайз[4] (хто з них хто, ми ніколи не розбиралися), Ведмідь і я робили чергову серію закупів для нашої крейзі-хатки. Купа банок фарби, коробок лампочок, рулонів з очеретом і гамак. Гарний такий, смугастий, привіт із Ямайки. Тільки з фіолетовими додатками і червоними канатиками. Дорогий страшенно, баксів сорок. Але як встояти перед таким от дивом?
— Беремо.
— Уважаємиє пакупатєлі, наш супєрмаркєт закриваєцца! — високим голосом голосить абстрактна тьотя з будівельно-супермаркетних небес.
Ми вже не просто котили свій візок до каси, ми його розігнали до швидкості автомобіля «славута». Хух, встигли. Тьотя на касі нєрвно то все нам пробиває. Доходить до товстенького, як підсвинок, і смугастого, як кавун, гамака.
— Тут нєт штріх-кода! — каже тьотька і тикає мене кавуном, тобто, гамаком, у пику. А відтак у саме серце:
— І скарєє всєво, ви нє успєєтє взять новий до закритія. Всьо!!! Позна!
От відьма. Знала би вона, в якій дупі стоїть цей їх супермаркет і як важко до нього прориватися крізь дорожні пробки. А закінчуються пробки — закінчується й робочий час цього магазу.
Ні, — протестую я, — зачекайте. Це ж не я винна, що нема штрих-коду!
— Сматрєть нада била! — Вона ніяк не відпускає мій гамак.
— Почекайте, — кажу я, вириваю в неї з рук смугасте диво і бігом біжу у відділ «Дім, Сад, Город» шукати грьобаний штрих-код. І віршами я в цей момент не думаю, а думаю, що, бляха, курви, якщо ви тут мене ганяєте, бо у вас не приклеєна етикетка, і якщо ви нам ще й хамити будете (а таки хамили дітям за моєї відсутності), якщо все у вас так просто — Я Ж МОЖУ ВИЙТИ ЧЕРЕЗ ІНШУ КАСУ і… Карочє, чому би не спиздити цей гамак на користь дітей? Чом. чом, чом, земле моя?! — Сам Бог велів! — звучить спокійно й відсторонено у мене в голові. Ну, велів так велів. Не відкладаючи свій нелегальний гамак, я беру в руки цілком легальний і вже спокійно й гордо йду з ним на касу. Касирка зелено-синя, порскає жовтим від злості жиром, але таки бере пробивати принесений гамак N0 2. Гамак № 1, кандидат на спиждження тихо висить у мене за правим плечем. Як рюкзачок чи дамська сумочка. Я розплачуюся, сума не маленька, Ведмідь із дітьми розбирають пакунки, ми проходимо повз охоронця, виходимо на парковку через скляні двері — нічо ніде не пікає. Заєбаца-молодца.
— Діти! — врочисто оголошую я. — Ось вам подарунок. Чисто щойно спижджений.
— Урра!!! — кричать діти й підкидають гамак.
— А Тон також спиздив пару дюбелів і суперклей, — тихо посміхається Оля.
Ех, приємно щось пиздити для добрих людей. Всі так тебе люблять. Цю фішку ще Робін Гуд просік. І Олекса Довбуш.
Наступного ранку ми ламали голову над тим, як би то завести собі такі столи, щоби їх на ніч переробляти у ліжка. Цікаво, нашо нам то було. Місця ж у хаті вдосталь — не японці ж у капсульних кімнатках. Хіба що заради шумових ефектів — це ж так заманливо, коли внизу ніхто не живе і можна шуміти чи влаштовувати потопи, головне не відкривати двері, коли прийдуть працівники офісу, що мешкають там удень з дев'ятої до шостої. Але ж формально офісні сатрудніки — не жильці. А значить, і не люди. Як і ті, хто просто знімає квартиру, а не є її власником. Ви он в консьєржки спитайте.
— Так, блядь, де чай. Я так не можу працювати! — гарчить Медвідь і погрожує шваброю.
— Чай є, — кажу я.
Медвідь нахиляється до чайника. У нас до всього треба кланятися, бо все на підлозі. Чайник у нас маленький і охайний, звать його Олена.
— Він кипів.
— А? Ну я заллю чай.
— Чай готовий, — кажу я голосом самурая (на гейшу я недостатньо начитана).
— Щось ти така добра, дивись… Піду гляну, де мої гроші.
Медвідь іде кудись в апартаменти. За хвилю повертається і дивиться на розкладене по лінолеуму багатство — немиті перці, помідори, огризки граната, якусь маленьку недо-лимонну біду (подарунок Алігарха), відкритий мед, панірувальні сухарі і китайські палички. Завершує картину на чверть розпакована нарізка ковбаси. Цю сутність я не вживала вже бозна-скільки років, купуючи все здорове, дороге і свіже. А тут — на тобі. Мамина пісня. Захотілося дітям лечо зробити. Бо ж осінь настала. Одного не врахували — на цілком пустих, щойно знятих квартирах, якщо і гніздиться грибок, то рослинної олії він точно не виділяє, так що смажити лечо нема на чому і ковбаса лежить-тужить і націлюється на банальний бутерброд. От.
— Калбаса все-така смачніша за все.
Так ми сиділи і втикали в нарізку цієї жирної салямі за 6 грн 52 копійки, а поряд страждав сир фета, здоровий хліб і рештки екзотичних фруктів. Ковбаса була поза конкуренцією.
— Треба хоч щось зробити, — каже Медвідь, — щоби Вася не охуїла, коли приїде сюда в середу.
Ми, здається, набрехали Васі, що у нас тут хата 100 квадратів (насправді 96,2), купа меблів (надувний пробитий Дарт Вейдер, коробка від мобільної вішалки, що слугувала нам кухонним і письмовим столом, сама вішалка на коліщатках, що слугувала нам гардеробом і пересувним святом, нерозпакований куплений гамак, брат-близнюк спиждженого гамака) і депутатські машини під вікнами.
— А ета правда! — кричить Медвідь. — І п'ять із ніх наши.
— Хороша маша, как наташа, — це вже я кажу.
Ми їмо мандарини, за вікнами літають недобитки перелітних птахів, в батареях починається опалювальний сезон, а хтось із сусід в пішов посцяти, що ми, традиційно, слухаємо вже без коментарів.
Ми сидимо на Дарт Вейдері і розплітаємо вирваними зі старої щітки голочками червоні косички Медведю. Я намотую «матеріал» на чорну пластмасову трубу, що стирчить зі стіни. Все стає схоже на чорно-червону зебру, Лишається купа волосся.
— Давай абматай ім батарею. Будєт валасатая батарея. Смерть Алігарха. — Це вона про яскраво виражений орально-анальний дисбаланс в характері нашого грошово-знакового друга. Акуратіст, педант, копійка рубель береже.
— Ги-ги. Ги.
— Інтересна, — каже Медвідь, — от він думає, что ему удастся тєбя ахмуріть, он захочіт тєбя пєрєваспітать?
— Думаю, да.
— То єсть, тебе прідьотся преєкратіть варавать? Нє-е…
— Нє… — погоджуюсь я.
Ми розглядаємо лінолеум у себе в кухні. Він зроблений під паркет, і кухня — це єдине місце, де цей паркет не поморщився, як цицьки аріни-радіонавни.
— Ех, жалко людей, що вибирали такий лінолеум, — каже Медвідь. — Напевно, мріяли стати багатими.
— Лінолеум, якщо його добре натягнути, стає подібним на ламінат, — авторитетно кажу я.
— Різниці не бачу. — ще авторитетніше ставить крапку Медвідь.
— А хороший ламінат подібний на паркет, — проваджу я, і ми одночасно розуміємо, яка це все суцільна лажа.
Паркет дорівнює лінолеуму.
Медвідь, попиваючи чай зі шматками фейхоа і цедринками:
— Блядь, поймала лімончік. Патом пасматрєла на тєбя, атвлєклась і виплюнула. Тєпєрь єво апять лавіть.
Зловила, полегшено зітхнула, відкинулася на спинку Дарт Вейдера і похвалила себе: «Хух. Лідєр».
КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК МИ ШВИДКО РОЗБАГАТІЛИ І ВАСЯ ПОВЕРНУЛАСЯ ДО НАС У СЕРЕДУ
— Ну, і як це сталося? — цікавлюся я.
— Алігарх, кроме всєх етіх фруктав і карзін, дал нам єщьо і дєнєг, — твердо мріє Ведмідь.
— Та нє, так не буває.
— Та ясно, шо не буває.
— Тоді Вася повернулася і привезла нам многа дєнєг. — Пропоную я.
— Нє нада. Бо вона так вийде заміж і я цього не переживу. Давай Вася вернулася і робила Грізліка щасливим з кожним днем все більше і більше — шість годин, вісім…
Якийсь час ми мовчимо, а потім Медвідь каже:
— Я Лев Палікарпавіч.
Отак ми й розбагатіли. А Вася приїхала. Правда, не в середу, а в четвер.
Вася була принцесою. З нарощеними нігтями, великими цицьками і купою косичок. Не червоних, як у Медведя, а чорних, типу під натуральні. Я Васю дуже любила, бо Вася мене не напрягала і давала носити свої бірюльки. В мене таких блискучих ніколи не було. Бо ніколи не було під рукою справжніх ТЬОЛОК. Вася як символ. Вася як безплатна радість. Вася як пристрасть Ведмедя. Вася як об'єкт антропологічного дослідження. Вася як окраса нашого дому, куди ми заманили її байками про депутатські машини і зірковими перспективами. Вася як цілодобовий користувач ЖЖ і аськи. Вася як пересувна вечірка. Вася як безплатний алкоголь.
Колись її екс — Рєдісов, дав їй почитати мою книжку, і тоді Вася взяла і пішла від нього до Ведмедя. Не знаю, в чому тут зв'язок, але Рєдісов коли-небудь мене приб’є сухим батоном без висівок.
Ахілесовою п’ятою Медведя були гумові качечки. Цей невроз проявився не в ранньому дитинстві, а в цілком зрілому віці тварини, у 24 роки. У нас була кімната Рєзінавай Утачькі — в цю кімнату всі боялися ходити, а найбільше Михайлина. Навіть вікно вона там мила, намагаючись не кинути погляд на зловісне жовто-рожеве каченя, бозна-для чого запхане за трубу батареї під самою стелею. В кишки і дроти, що колись вели до люстри, попередні орендарі квартири (мормони, чи що) понапихали навіщось штучних ялинових гілок. Напевно, святкували свої екстатичні сектантські свята. Новий рік, наприклад.
Але самих сектантів ми не боялися — Ведмідь тільки пообривав зі шпалерів наклейки з розтиражованим Джізасом, а я навіть наказала не чіпати одну на дверях. Там теж був Джізас і досить влучні слова для тих, хто підсцикає виходити надвір, у гидке вороже місто: «Бо якщо Господь із тобою, кого ти убоїшся?» За точність цитати не відповідаю. А от Ведмідь взагалі за себе не відповідав, коли його відправляли мити підлогу в кімнату Рєзінавай Утачькі, що її ми ніяк не наважувалися вийняти з-під стелі.
— А ще ти боїшся вантузів, — припускала я, — бо вони нагадують тобі про гумових качечок.
— Всьо-та ви знаєте, доктар…
Так там Качечка й висіла, поки не приїхала Вася, котрій начхати було на наші забобони.
— Я знаю, як ми це зробимо! Є один спосіб… — примружилась вона.
Коли ми знімали з верхатури качечку держаком від швабри, та жалісно дивилася в очі Васі й ніби промовляла: «Не віддавай мене їм!»
Ведмідь стояв і нерухомо споглядав качечку:
— Ага, і зараз вона переведе на нас очі і скаже: «Ви теж не викидайте мене! Я останній захист цієї кімнати від Сил Зла!» і ми обісцяні побіжимо всі втрьох геть щойно вимитим коридором…
Ми сидимо на кухні. І куримо цигарки. Тьолки — бо курять. Я — бо сиджу з тьолками. Плюс дизайн хороший: сірий, в полосочку.
— Я курю, бо це в мене гопнічний рефлекс… І ви дві гопніци в вєчєрнєм свєтє… — задумливо видихаю дим. Його багато, бо курити я не вмію.
— Карпа, закрий рот, відкрий витяжку. — Ведмідь хамить в вєчєрнєм свєтє.
— О, точно. Можна замість слова «рот» казати «витяжка». Закрий свою витяжку!
— Дуже по-армійськи звучить, — погоджується Ведмідь.
— Ага, по-армійськи. Сержант Витяжка.
Вася до мене, тикаючи в покоцану давно колись ногу:
— А цей шрам у вас звідки, сержант?
— Це я з лжка впав… У сенсі, у В'єтнамі.
Вася:
— О, в мене теж такий є! — Показує подібний шрам у себе на гомілці. — Це я з лавочки впала… Ну, в смислі, тоді, в Перл-Харборі…
Медвідь задирає свою штанину:
— А це я… не побрила ноги. Ще тоді, тоже в Перл-Харборі.
А, щоби не забути сказати. Бо так нечесно. Алігарх, зглянувшись над нашим позірним зляганням із півздутим Дарт Вейдером, подарував нам ліжко. Справжнє Ліжко. Пахуче й індонезійське. За купу грошей. Я сама вибирала.
Ліжко тепер кочувало в нас із кімнати в кімнату. Щоби досягти максимального фен-шую.
Спали ми на ньому всі втрьох. Але при бажанні місця би стало ще двом красивим тайським емігранткам.
— Слушай, Карпа. Давай ми в кліпе «Секс» снімєм ету кравать? — пропонував деколи заощадливий Медвідь. — На декораціях зекономимо.
— Щоби на ньому сидів екс і їв депресивно шоколадки?
— Нє, — каже Вася, — треба щоби твоїми ексами були ті чотири чуваки з харківського балету.
— Балєруни?
— Пі-джеї! — Ведмідь.
— А ми за сценарієм маємо з ними усіма переспати. — Вася. — Ой.
— О, тьолки. Давайте зробимо собі в коридорі Алею Звйозд! — кричить Вася, підібгавши ноги на здутій половинці Безіменного Матрацу. Він зелений, плаский і нам його дав Кучерявий Хлопчик як запоруку того, що ми не повернемося на його жилплощу.
— Точно, — кажу я, — наші імена плюс імена Чайника Лєни, Дарта Вейдера, Шерлока Голмса…
— А ще би кльово, щоби там лампи денного світла так запалювалися поступово, — каже Вовчик, — пум, пум, пум!
— Та нє, — раціоналізую я, — ми не зможемо реально встановити такі лампи… треба щось простіше типу…
— О, точно. Можна цю, як її, гі… гі…
— Гільйотину? — підказує Ведмідь.
— Гєрпєс? — питає з надією Вася.
— Та нє, — каже Вовчик, — гі… гі… ну, на Новий рік!
— Гірлянду! — видихаю я.
— Гірлянду, — погоджується Вовчик. — І силіконом покрити все.
— Прощайте, Карпині сіські! — Радіє Ведмедець.
— Вовчик, скажи їй! — благаю я.
— Що сказати?
— Що цицьки не силіконові.
— Не силіконові.
— Ага. Значить, прийдеться знову все купляти в будівельному супермаркеті… — зітхає Ведмідь.
Отак вони й жили. Пизділи цілими днями про будматеріали, час від часу їздили по них у супермаркет і поступово порожня квартира переставала бути порожньою — її починав заповнювати хлам. Ремонт поки що мав лише пасивний характер — будувалися плани і складалися мертвим гамузом будматеріали. Вже сто п’ятдесят разів «перефарбовувалася» кухня (від помаранчевих кругів а-ля диско-сімдесяті до зелено-рожевих смужок а-ля взагалі невідомо що). Нахабним чином з журналів видиралися всі сторінки з дизайнерськими кухнями-камінами і навіть клумбами.
— Тут ми ставимо барну стійку, а тут вішаємо гамак! — махав лапами Ведмідь.
— А коло цієї стінки виставляємо бухло! — додає Вася, ніби не знає, що в алкоголю в цьому домі не буде жодного шансу накопичитися в виставочній кількості. Це ми з Вовчиком по фітотерапії виступаємо, а в харківських тьолок свої пріоритети.
— І все-таки хто ж нам допоможе з ремонтом… — риторично зітхала я. Сама я робити не вмію геть нічого. Руки зі сраки, казала мама. На те я їй казала, що ліпше буду мудрою й зароблятиму гроші, а вже фізичну роботу хай хтось робить за ці самі мої гроші… нонсенс, карочє, виходить якийсь. Та й грошей я не стільки заробляю, щоби платити заробітчанам з Тернопільської області. Навіть на молдаван не вистарчить. Ех, пройдеться напрягати друзів. Тільки от кого? Покреативити і насрати після себе — таких у нас повно. Генії всі непрактичні. А от де взяти парочку робочих рук з мозолями? В голову обережно шкрябається ідея:
— А прикиньте, я зараз буду дружити тільки з високими, щоби вони у нас фарбували стіни і закручували патрони. А маленьких всіх — в расход.
— Та нє, маленькі можуть плінтуса робити. Підвіконники мити там. Або в унітаз лазити. — Ведмідь мій фашизм побив практицизмом.
На тому ми десь і застрягли. Вовчик остаточно до Києва все так і не переїздив, іноді заглядав лише на вихідні. Ремонт у виконанні тьолок, без чоловічого рукоприкладства, часто застрягає на стадії вирваних із дизайнерських журналів сторінок. Але ж ми просунулися далі?
Так, накупивши гори потрібних і непотрібних будматеріалів, залишивши тьолкам гроші на хазяйство, я поїхала до Мюнхена знімати придуркувату церемонію вручення нагород великим селебрітізам шоу-бізу. Робота в мене така. І не фізична, але щось геть не розумова.
У нас на роботі був бос. Ну, він не те щоби дуже хотів собі — бути босом. Але якщо мені насрати на роботу, ця фекальна тенденція автоматично і на боса поширюється. Він був голова департаменту продакшн. Тобто нашого відділу, що єдиний хоч чимось реальним займається — знімає й монтує власний програмний продукт каналу. А не просто весь день стримить у чатах і жеже, обливаючи від заздрості гімном своїх же співробітників. Щось я тут про гівно багато… А, так. Бо ж цього шефа звали Ніно.
— Ніно-гамно! — закричали якось радісна і хором Вася з Ведмедем, не знаючи у своїй святій наївності, що цей серб розуміє російську.
Ніно ненавидів нас усіх. Вважав нас тупими недолюдками. У нього від цього смикалася щока, око й ніс. Мені було жалко Ніно, такого самотнього, такого нервового і переповненого ненавистю до цієї країни і всіх її проявів. Втім, звільнятися з проекту цей висококласний спеціаліст, що зійшов до нас із європейського неба налаштовувати роботу українського каналу, чогось не поспішав. Видно, платили нормально. Разів так у п’ять більше, ніж громадянину України на цій же посаді. У нас загрозливо гостинний ринок праці в державі.
Ніно (наголос на останній склад, як ви зрозуміли з рими про гамно) спершу вважався італійцем. А потім всі взнали, що він серб. Я дуже люблю Сербію, Белград, Нови Сад, Саву Дам’янова і Милорада Павича. За все моє життя я знала тільки двох гівнистих сербів, і обоє вони жили в Києві. Видно, подібне до подібного тягнулося.
Так от, мені було шкода Ніно. Він мав постійний синдром недойобу і фотографію фарбованої білявки в гаманці.
— То його нещасна любов! — шепотілися по закутках колеги.
— Да, странний он. Я давно ему гаваріл — пашлі, тьолок виєбєм, — а он ні в какую.
— Шо — то піди собі сам! — кажу я сердобольному колезі, начальнику вже аж над Ніно.
— Та нє, ти шо?! Я жонатий! — вчасно спохоплюється він.
Колись давно Ніно був зіркою МТV Балкани. Мав там свою програму про біг-сіті-лайф. (Нудну, як холера, але ми всі мусили дивитися його демо до кінця, кивати і казати: «Ой як круто, Ніно, шкода, що нам тут ніколи не досягнути такого рівня!») Найбільш визначним пунктом його біографії було інтерв'ю з Анджеліною Джолі. Мовляв, прославився він тоді на всю Сербію, запитавши, чи то правда, що у неї бойфренд із Белграда. Джолі у відповідь сміялася усіма своїми губами (незаміжня ще була, несерйозна, дітей із Камбоджі не всиновляла) і відповіла: «Ну, можливо, в нього є тутешнє коріння, але щось він про це мені не розповідав…»
— Боже, як це тупо… — казала я подрузі й колезі Каті про нашу роботу.
Страшенно тупо надавати такого значення подробицям чийогось особистого життя. Розводити теревені про жахливий випадок, коли в поп-зірки під час виступу спав ліфчик чи якась селебриті пукнула в присутності представника скляної імперії Сваровскі. Або уважно роздивлятися фото стакана, яким вона розбила пику екс-бой-френду. І синяки, яких він їй наставив у відповідь.
— Це в тебе фраза-паразит уже, — казала Катя, — скоро книжку напишеш про нашу роботу. І як ти її назвеш?..
— Як?
— «Боже, як це тупо».
— Ага. Тільки хєра зо два ця робота заслуговує на книжку. Тут ніколи нічого не трапляється. Тільки й розваг, що влаштувати міжнародний скандал[5] і спостерігати за тим, як набридло жити Ніно та його синкопованій щоці.
Ніно був із тих фанатичних менеджерів-трудоголіків, котрим зла до людства доля підсунула під волохату руку ще й підлеглих. Улюблене заняття Ніно — напрягати всіх без абсолютного приводу. Спочатку я теж була дурна і чемна — канал ще не починав роботу, але треба було всім засідати в офісі.
— Я хочу, щоби ти тут зависала з нами, вливалася в колектив! — довірливо казав мені Ніно.
Як же його підвести? Поїхали з Вовчиком у Грузію лише на десять днів, а не надовше. Ну як же — мене у Києві чекають, я потрібна! Не дай Боже, підвести корпорацію, і Нінова щока засмикається пущє брежнєва.
Нічо, шо всі на роботі просто сиділи в Інтернеті і качали фільми, отримуючи зарплатню. Просто тобі фонд допомоги дітям-нездарам. Це вже потім, коли гроші в компанії різко закінчилися, контора почала наймати мажорів-стажорів: їхні папіки й самі би раді доплатити, щоби тільки дитина при ділі була. Та й не при будь-якому, а при телевізорі!
Мені телевізор був до дупи. І Ніно це добре розумів.
І це Ніно вбивало.
— Ай андестенд, — кричав він, — зет фо ю ітс е булшиг джоб!
— Та нє, Ніно, шо ти, зовсім ні! — не вельми переконливо вдавалося мені відбріхуватися, що ж поробиш. Це він на мене почав репетувати за те, що я вступилася за колег. Так просто в очі він мені гівна не лив, а завжди тільки поза очі.
— Що, — казав Ніно, — ця сука не хоче приходити на десяту, а хоче на дванадцяту?! То покажіть їй на двері!!!
Тобто чужими руками чувак жар хотів загрібати. При цьому зі мною вітався улесливо й мило:
— Хав ю дуінг, сюперстар?
— Від суперстара чую, — так само мило відповідала я. Посмішка Ніно зникала, бо ж була дєжурна.
Коли ми поїхали знімати фальшиве музичне нагородження в Мюнхен (всі країни третього світу знімають свої сюжети у справжніх панських декораціях, але в окремий від євроамериканських зірок день, щоби при монтажі вставити своїх біг-старів начебто у всезагальну церемонію), Ніно проявив свою задротську природу по повній.
Він ще в Києві доводив Катю, мою милу й розумну продюсерку. Вона, людина творча, надто близько брала до серця все на світі, маразм начальничків в тім числі… Я взагалі не знаю, як можна щиро вірити, що в тебе є начальник, окрім Господа, та й той — радше найстарший родич. Ліпше вже садити ріпу на городі і жити натуральним господарством, зате ніякий дядя не думає, шо він над тобою главний. Нє, працювати в компаніях можна, звісно. Головне, ніколи не забувати, шо ти — це ТИ. Це цінність. Що твоя душа — фотографія Бога чи щось типу того. А те одоробало, який би пост воно не займало, явно не володіє твоїми думками і силою. Чому так багато людей, класних і розумних, несуть це гівно і парєво з роботи ще й додому, і сни їм сняться про роботу і начальників, і просинаються вони вже в стресі, а по п'ятницях йдуть з подружками в бар і набухуються в дупу… Сука, піздєц. Копи ж книжки читати?!
Коротше, в Мюнхені Ніно довів уже й мене. Він вимагав у нас з'являтися на місце зйомки за півгодини до офіційного часу, а початок зйомки відкладався ще на півтори години. Він знав, що завтра нам знімати о сьомій ранку, але кликав всіх пізно вночі в бар «для тім-білдінга», а коли ми з Катьою відмовлялися, бо нафіг нам бухий в сраку Ніно без трусів (любив він таке, особливо на корпоративах — бігати, показувати дупу в камери спостереження і волати: «ай хейт зис ченал!!!») і алкоголь взагалі, ми отримували звинувачування в антисоціальності. А тут ще й Алігарх під’їхав на Врученні потусувати. Це ж, типу, моднєнько. Я від нього ховалася, як могла. Втекла з концерту «Фу Файтерз» в готель спатоньки. А він слав мені купами есемеси. Від розпачливих до наказових. Останній десь такого змісту: «Вєрнісь, ти с ума сашла! Здєсь же єсть всє люді, каториє тєбє могут прігадіцца, єслі хочеш кєм-та стать! Вєрнісь нємєдленна, я аппачу таксі. Вєрнісь, я хачу тєбя відєть».
От тут мене й порвало. В присутності ПМС і Каті. Я ридала так, що Мюнхен здригався.
— Сука, бля, піздєц! — кричала я. — Як все це тупо, мілко й дешево! Які, на хрєн, люди? Яке Вручення?! Совок це все грьобаний, де з нами поводяться, як зі скотами, бо ми з України і маємо молитися, шо нам показали чиюсь стар-гримерку! Пішли ви всі на хуй зі своїм порожняком! Боже, нашо я так дешево марную свій час і вроджену харизму?!
Катя мене цілком підтримувала.
На другий день я — опухле лице каналу — знімала сюжет о сьомій ранку. Про зірковий, сука, кетерінг.
— А ти не підсиплеш Нелі Фуртадо отрути в мохіто? — питала я в бармена.
— Ні, ти шо! — сміявся мелірований педик.
Ну, але яка би ще теледіва дозволила собі продемонструвати мішки під очима й відсутність мейк-апу? Шкода, що наш канал ніхто не дивиться. Стільки нових слів по телебаченню…
Коли настав час знімати проходження звйозд червоною доріжкою, ми з Катьою поділилися: я тусувала там спочатку, говорила з невідомими, восходящими старлетами. А Катя пішла знімати всяких хамів дім-біланів, «Токіо Готель» і, що хоч трохи порадувало, «М'юз».
— Чого ти не на ред-карпет? — навис на мене Ніно, коли побачив, як я бовтаюся по закалапках, плануючи на шару провести на церемонію свою мюнхенську подружку Лесю.
— Ну, а нашо? Я всьо зняла. Там Катя. Всьо чьотко, Ніно!
— Нє, не всьо чотко… Ти ж ВІДЖЕЙ!!!
Це так звучало, як «Ти же мать!» в постсовєцькому фільмі про якусь матір-повію, що підкидає своїх дітей на догляд сусідам-алкоголікам. Я знизала плечима і пішла дурити Корпорацію.
В Києві, після приїзду з Мюнхена, — це вже Алігарх мені розказував — Ніно жалівся американським інвесторам, як жахливо все було на Врученні:
— Це просто кошмар! До нас ставилися, як до скотів! З нас хочуть злупити окремі бабки за матеріал з церемонії, нам знімати не дали! Нам треба було принижуватися перед кожним менеджером! Та ще й віджей мене на хуй посилає!
— Як «на хуй»? — співчутливо оживляється інвестор. — Звільніть віджея!
Цікаво, чи сказав Ніно, хто саме був тим віджеєм. І якого біса мене й досі не звільнили?
* * *
А взагалі-то — так я розумію — читати ці корпоративні мєждусабойчікі здоровим людям неінтересно. Так що вирвіть попередні кілька сторінок і подаруйте моїм колегам. Бажано, правда, загорнути в них траву чи барбариски.
Поки я була в Німеччині, Ведмідь безнастанно працював. Чи примушував працювати інших. Яким чином йому вдалося забазарити дизайнерську групу Reis Mit Scheis, розробників стріт-фешн одягу, журнальних і книжкових обкладинок та концептуальних виставок, на те, щоби вони нам пофарбували стіни, я не знаю. Але Ведмідь у всій своїй гордості прислав мені електронкою фотки нашої нової кухні — смугастої, рожево-зеленої.
— От тільки насрали вони після себе будь здоров, — бідкався Ведмідь, — не знаю, хіба Васька приїде, повідтирає все це від лінолеуму.
Васька поки навідувалася до нас лише наскоками, переїхати з усіма речами ніяк не наважувалася. Про її притиральні здібності ходили легенди… шкода, що вони так і залишилися легендами.
Потім ще Ведмідь пофарбував ванну. В яскраво-червоний колір. Готична мала бути ванна. Принаймні основна стилістична частина вийшла доста правдоподібною: смерділо, як із того світу.
— Це все ти — вибрала галіму дешеву фарбу! — шипів на мене Ведмідь.
А що я, що? Нормальна фарба. Тільки смердить, як труп моєї совісті — довго і невивітрювано. Зате, як покаже майбутнє, не облуплюється, як всі подальші фенсі-шменсі моментальні з запахом дорогої машини. Бе.
Готичність ванни мала підкреслюватися чорним кованим дзеркалом із свічниками, а навпроти нього на стіні готичним же шрифтом ми збиралися написати зловісне: МАМА МИЛА РАМУ… Три крапки як зависання тривожної мовчанки.
Але поки ще чорна підлога, чорний унітаз і чорні мальовані ведмежата, що вилазять з-за ванни на стіну, перебували тільки в наших чорних мріях.
Ми лежимо з Ведмедем у ледь теплій воді. Куримо тонкий тендітний косячок, запханий між зубчиків виделки. Ми таке щойно побачили в кіно.
— Хоч якусь користь з фільму витягли.
Ванна собі безбожно штиняє, вікно її відкрите, горять палички-смердючки. Ми доспівали пісню з «Чебурашки». Дивлячись на це — на свіжу червону фарбу до стелі, на дурнуваті труби, на свічки і на косяк у виделці Медвідя — я закочую очі, задираю руки вгору і волаю:
— Мамо, я не так собі уявляла доросле життя!!!
Западає та сама зловісна тиша. Відтак Ведмідь спокійно каже:
— Мой до Дир. Нє, ну ти подумай. Якого ж урода придумали злого! Тільки щоби заставити бідних дітей митися…
— Але подумай: це ще може бути «мой» в сенсі «мій» — мій аж до дірок.
— А, ну да. Развє шо.
— Або це така служба при падишаху, — не вгавала я. — Є візир, а є Додир. От падишах його і кличе: «О, мой Додир! — Да, мой Падішах!» — ну і так далі..
— Ага. А американці би це переробили в рекламний слоґан служби гігієни… як там було — всьо від пацана того тікало?
— Ага. Адєяла убєжала, укатіла прастиня. Карочє, фігово всьо в хлопця було, поки Мойдодир не прийшов і не помив його.
— Ну, тіпа, да. Значить, в Айові десь, в супермаркеті, у відділі побутової техніки, крутиться така соціальна реклама. Типу, бомжа показують. Маленького, заляканого і брудного. Він ховається під газеткою і згадує минулі деньки. І тут на горизонті спасітєльний Майдадир. (Му Dodir по-їхньому.) Слоган: «Ти голий, ти бездомний, ти хворий… Життя тобі гамно. Але надія є! Бо все, що тобі треба, — ПОМИТИСЯ!»
— Стопудово! — уявляю я креатив Медведя в ділі. Як всі похапаються за мило душистоє і полотєнце пушистоє. Чи й за дустове мило, хто там знає ту кукурудзяну Айову.
— А в їхній баптистській церкві заспівають так (Міша плескає в долоні і хитається, сидячи в літеплій воді ванної майже так, як хитаються під час меси в своїх церквах товсті негритянки): Майдадир, Майдадир! А проповідник їхній скаже: «Брате, ти голий, ти бездомний, але все, що ти маєш зробити, — це повірити нашому Богу, а потім ПОМИТИСЯ!!!!» І хор вступає:
Май дадир, май дадир,
Ти, канєшно, нє кумір,
Но спасті паможеш мір,
Майдадир!
Поки ми волаємо мойдодирські госпели, сплескуючи великими розмоклими долонями з синдромом руки прачки, вода вже геть падає до кімнатної температури. А в кімнатах у нас далеко не Ташкент. Хіба що Бахчисарай, взимку.
— А все-таки цікаво, який він — Мойдодир, — я розгрібаю руками косячний попіл на воді, що бозна-як нападав нам у ванну.
— Це точно хтось із наших знайомих… Ми ж самі його викликали.
— Ага. Викликали на спіритичному сеансі Мойдодира.
— І він у нас надійно поселився. Засів і навіть платить за гарячу воду згідно показань лічильника.
— Н-да. Добре, що тут в договорі сказано «Проживання Ірени Карпи та членів її родини». Майдадир, тіпа, мій внучатий плємяннік.
— Да. Бо пердулету на Подолі прийшлося би доплачувати за Мойдодира ще по сім баксів за кожну ніч. Як за гостя.
— І визначив же чомусь дід саме сім баксів, які хотів би, щоби йому доплачували… число, може, в нього щасливе?
— Ага. І шістсот теж. Шістсот баків на місяць плюс по сім за гостя, бо він з банкою під стіною слухає, хто до тебе прийшов. І свої сім баксів не впустить, швидше всереться у штани з лампасами свої.
— Ага, спартівачькі шо нада.
— Пам’ятаєш, як він нас грузив своєю крутістю: «У мєня тут студенти жилі… С камп'ютєрамі!»
— Н-да. Унікальні уроди ці квартироздатчики.
— Але за Мойдодира ми би таки бабло тулили діду. Він би охуївав, бо нікого би у нас не чув і не бачив, а ми би все одно тулили йому, настирно, з чесними очима. В кінці би він так вже нас сахався, що й від орендної плати би відмовився.
— Да-а, упустили ми шанс…
Відтак, перелізши з ванни у ліжко, ми були сімейною парою. Мене звали Младший Научний Сатруднік, а її Ларіса.
— Кагда ми паслєдній раз билі с дєтьмі в заапаркє?
— Ладна, ми пайдьом, радная, а потом мне дадут доцента, а ето єщо плюс 58 грн к зарплате, плюс єщьо премії…
— Странно ти как-то гаваріш.
— Ларіса, я вєдь із Прібальтікі.
— Сєрьгей із Прібальтікі?
— Да, Сергаускас.
— Сєргавгав! Сєргавагавкус!!
Сім'я — навіть утворена в стані зміненої свідомості — це святе. Ячєйка общєства.
А взагалі-то людське життя надто коротке, щоби проживати його одним і тим же персонажем. Ну, звісно, ми не настільки відважні, аби щороку міняти собі прізвище-ім'я-по-батькові і робити пластику лиця. Хоча за поп-звйозд не розписуюся. Умнічки! Наколять собі ботексу, закачають в губки силікону — і ось уже не відрізниш одне естрадне вєлічіє від іншого, це в них таке маскування. Від Смерті. Типу, пришкандибає вона, старенька, спираючись на свою косу, по якогось Миклуху Гаскова, а забере, через підсліпуватість, якусь Табісію Навалій. А кліпмейкери їм тільки допомагають в цьому — у них, видно, між собою така масонська змова. Скільки треба кілограмів бльосточок використати, скільки страз наліпити на дупу і скільки на цицьки. Тоді не тільки Смерть можна обманути нерозрізненною однаковістю, а ще й музичні канали все це візьмуть в ротацію. Їм, із їхнім давно зогнилим мозком і спущеною в унітаз душею, запах падла (мертвої музи, пардон) рідний і близький.
Але й прості смертні не проти якихось легких метаморфоз. От ми з Рибочкою (він появиться тут трохи згодом) любимо пограти то у двох гопніків-підарасів, то в кінокритичку вєлікай культури і недо-культуролога.
Ну, от уявіть собі двох пацанів з Троєщини. Льоху й Сєрьогу. Ходять, сємки гризуть, на «ланосі» катаються, мріють про «бехи». Тьолок клеять, півко попивають і на футбольчик в центр їздять, шоби траліки покурочити потім, зняти спортивний стрес. І все би в них нічого, тільки от вони геї. Гопніки підараси. Чи може бути сюжет прекрасніший і трагічніший?
Льоха — це Рибочка. Сєрьога — це я. Я підарас більш тьолочний, їсти люблю готувати. Хоча де тепер знайдеш тьолку, що вміла би готувати добру їжу?
— Я, Льоха, щітаю, што тебе канкретна павєзьот… — починав Сєрьога, — єслі ти убазаріш мєня чіста вийті за тєбя замуж.
— Ти чьо, Сєрий, йобнулса? Ми же два мужика.
— Да я в загсе адєнусь па тьолачним панятіям, ніхто нє замєтіт патстави!
— Да ну тя, Сєрий.
— Льоша, я тє чіста в натурі грю. Ілі ти женіцца уже на мінє нє хочеш?! Ясна. Как єбацца — все друзья.
— Да ладна, тє, Сєрий. Расслабься. Я он матушкє сказал всьо. Знаєш, как била трудна? Ана в шокє, плакала там вся, в істєрікє, родсвєннікі, гріт, атвєрнуцца.
— Та ладна! Маї нє атвєрнулісь.
— Странна.
— Чьо?
— Ну мая матушка чуть успакоілась, када узнала, шо нє я хоть тьолка у нас.
— В смисле?
— Ну, шо тьолка — ти. А нє я.
— А шо тут плахова?
— Та нічьо, нічьо, Сєрєнькій! Успакойся. Тіпа, заїбісь єй. Уже хоть нєвєстку знает.
— А, ну лана. Пацанам на районе скажем па факту тагда.
— Ага.
— Пашлі ета… Паліжим, как два пацана. Півко, футбік, жовтий паласатік.
— Не, Льоха, ніхуя. Тока после свадьби.
Вправа «Гопніки-підараси» дуже корисна для профілактики шизофренії. Як вакцина.
Коли у нас випадає настрій «возвишенний» і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рускай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати, Алєвтіна не володіє жодною іноземною мовою, ні, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих антихохольних дискусіях — бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за вєлікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.
— Дараґая Алєвтіна, — закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, — скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?
— Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!
(Відповідно, європейський арт-хаус для Алєвтіни цілком набирає мистецьких якостей тільки з російськими субтитрами. А блокбастери лише з московського прононсу дубляжем, хоча їх вона якщо дивиться, то потайки — мало ж є високоумствєнних блокбастерів на світі…)
Хто не дивився в дитинстві «Альфа» по ІСТV, той нічого не знає про якісний дубляж.
Але Алєвтіна як парціальна особистість (тьху-тьху-тьху, конєшно, від такої шизи) з'являлася в нас не тільки як реакція на злобу дня. На доброту і щирість дня Алєвтіна теж реагувала. Наприклад, стоячи в наших тілах на місточку понад річкою в центральних Кордільєрах і перекидуючись поетичними фразами типу: «Чу! Ангєл пралітєл!» — «Но в Падмасковье вечер тіше», — Шура й Алєвтіна споглядали місцевих людей.
— Гляді-ка, Алєвтіна! — казав Шура. — Папуаси на вєласіпєдах.
— Што, нєужта калєсо ізабрєлі?..
А відпочиваючи в наших же тілах на Карибському морі, вони могли затіяти десь такий діалог:
— Ах, Шура, как маглі ви. Сталь пікантна укутать сваї чрьосла в сіє бєлає, благаухающіє прєдутрєннєй зарьой, лєгкамислєнна-вафельнає палатєнце?!
— Памілуйтє, Алєвтіна, с ваших лі уст магло слєтєть столь вульгарнає слова? «Вафєльнає»?! Фі! Нє магу сіє снєсть. — Він прикривав лоба розчепіреними пальцями, ледь не втрачаючи свідомості.
— До речі, це ідея! — пощезла з мене не Алєвтіна. — Давай собі додому купимо вафельницю! Будемо на сніданок смажити вафлі!
— Круто, давай!
Як бачите, Алєвтіна інколи надихала нас на цілком практичні кроки. Байка, що я ніколи в житті й кави зранку не встигаю випити. Вафлі є вафлі.
НАСИПЬ МНЄ СОЛЬ НА РАНУ, ПАГАВАРІ НАВЗРИД!
Грізлі сидить на підлозі кухні й флегматично крутить у руках давно порожню пляшку від абсента, привезену колись Бабаєм з Праги. Кілька крапель цього міфологізованого напою на дні ще переливається, якщо придивитися. Правда, для того, аби їх дістати і бодай якось відчути абсент давно минулих днів, Ведмедю прийшлося би дістати з пляшки й обсмоктати велетенську комаху невідомого виду. Її, завбільшки з середнього річкового рака, виробники засунули в напій «для надання йому настрою особливої містичності». Або просто так, для краси. Довгі вуса, роги, ноги з якимось клешнями, луска і крила… мілашка. коротше.
Ведмідь чогось рішив собі, що то — богомол. І не дядя, а тьотя — та, котра вбиває свого дядю після спарювання. Щоби не пиздів усім, який він мачо.
— Цинічне самогубство, — каже Ведмідь, — це виїбати самку богомола.
— Зате який, напевно, ахуєнний секс, коли знаєш, що він у тебе востаннє… — мріє Вася.
— І вперше при тому, — відрізає Ведмідь.
— А в декого вже сексу не було два місяці, один тиждень і чотири дні, — кажу я. Навіть не про себе, а так, про «декого» — точно ж є людина, що попаде в цей реєстр. А в мене, хтозна, може й довше сексу не було… Зате була сублімація. В ремонті, бля.
— Спухай, Карпа, хочеш нити — іди в емо-туалєт. А тут нам не ний. Тут у нас столова!
Ну так, справді. Спеціально для жаління себе — а в тьолок ця активність займає купу часу — ми розробили дизайн емо-туалєту. Рожеві стіни, рожева стеля, чорно-рожева плитка на підлозі. На стінах — ряд чорно-рожевих емо-шашечок і три ряди емо-черепочків у шаховому порядку. Це все красиво вигадали Reis Mit Scheis. А Вася додумалася пофарбувати чорним кришку і бачок унітазу й накалякати там рожеве сердечко. Відголоски молодості, бідної на володіння барбі.
— А чо це ти тоді, Ведмідь, по їдальні в труханах шастаєш? — стаю на захист рівних прав я.
— Того шо Міша мужик! — Вставляє Вася.
— А, — акаю я, ніби це щось прояснює.
— О, Карпа, диви. У Медведя навіть труси сімейні, як у нормального мужика!
— Дура, це шорти! — ображається Ведмідь.
— Ага, мамі своїй набреши, що то шорти! — наступаю я. — Диви, ще й яйця тут розвалив. Ану, Вася, глянь, що там у нього!
Ведмідь, що досі спирався на батарею, злякано підбирає під себе ноги. Але вже запізно.
Вася все побачила. Вася кричить:
— Фу! Там у нього рожеві стрінги! Наш мужик — підарас.
— Так от чого від нього несе цими… чоловічими парфумами! Одеколоном «Саша»! — тріумфую я.
— Ой! Фу! Одеколон «Саша» — це мої травматичні спогади, — кривиться Вася. — Мій екс — він ще педантуватіший за твого Алігарха буде — кожен вечір перед сном мазав руки одеколоном «Саша». І мені з цим треба було жити.
— І Медведю тепер з цим жити. — Пильно дивлюся на Ведмедя.
— Н-да. Його ж вчора зґвалтували і подарували хутра, — радіє Вася.
— Ідіть на хуй, дури!
— Мовчи, підарас нещасний.
І ми, обіймаючись, заводимо пісню, мелодія котрої ідеально повторює мелодію «Майдадира» в баптистській церкві:
— Підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд, підара-а-а-ас!!!!
ТЬОЛКИ В СПАЛЬНІ (НЕ СЕКСУАЛЬНО)
Ми сидимо втрьох і їмо зефір на подарованому Алігархом ліжку, єдиному справжньому предметі інтер’єру тут. А «тут» — це в колишній кімнаті Рєзінавай Утачькі, переробленій під мою спальню. Шпалери поверху пофарбували зверху білою емульсійкою. Вони трохи полупилися і зверху повідставали, але ми прибили зверху сітку-рабицю і вийшло… ну, майже по-дизайнерськи.
Тьолки все допитуються про наші перипетії з Алігархом.
— Ну шо, ви єбалісь? — аж скаче на матраці Вася.
— Нє, ти шо. Сексу я не хочу. Це в нас просто тусовка така, спілкування типу, клуб па інтєрєсам.
— Да, толька у нєво інтєрєс панятний… — похмуро закидає Ведмідь.
— Виєбать Карпу? — знов радіє Вася.
— Нєт. Єслі би только. Женіть на сєбє.
— Ой, та ладно, — відмахуюся я. — Яка різниця, шо він там собі хоче. Все чесно і просто.
— Да, Карпа — сама чесна жінка на Землі! — обурюється Вася.
Я продовжую:
— От тільки недавно зробив він мені кунілінгус, так уж і бить. Ну, зробив, я статечно повернулася на бік і сказала: «Ех, ти знаєш, я думаю, наша дружба тільки починається…»
— Ого, а я так би й не подумала… — дивується Вася.
Наше багатство з зашоколаджених зефірчиків у пластиковому пуделку повільно тануло.
— Блядь, ми зараз зіжремо всю коробку.
— Ага, коробку зіжремо, а зефір залишим.
Ми мовчки доїдаємо все до крихти.
— А ще він радник президента якийсь… — після мовчанки вставляю я.
— А-а-а, — протягує Вася, — тоді ясно, чого він так класно відлизує.
— Гагзга. — Я оцінила цей жарт. Хоча й не жарт. Чувак і справді робив свою справу знаменито.
— Атажгла, як пад гжель распісала, — кажу я про Васю. — Але в нас в телевізорі сьогодні ведуча одна теж нічо так сказанула. Всі, хто був у гримерці, задумались над смислом жизні.
— Ну-ну, шо? — питає Медвідь, завжди ласа до білявих і не вельми інтелектуально перевантажених телеведучих, справжніх майбутніх дружин пересічних Алігархів.
— Коротше, вона назвала мого продюсера Біляковим. А його прізвище Худорук. Ну, хіба що прізвисько Білок, бо ж він весь білий, як сніг на різдвяній картинці. Я їй про це сказала. А вона: «Тю, він же сам ніби так себе назвав… невже збрехав?» І закотила так гарно свої велетенські круглі очі. А візажистка їй співчутливо: «А що, часто чоловіки тобі брешуть про свої імена?» Ведуча: «Та ні, частіше вони брешуть про свій матеріальний стан».
— Гагага!!!
— Ну, і коли я в ахуї вийшла, дєвушка додала: і про сімейний теж.
— Дєвушкі іщут багатікав.
— Спосіб виживання тьолки в пострадянському просторі.
— Ти ше книжку напиши таку, Карпа.
— А я що — багато знаю?
— А ми тобі розкажемо, — серйозно каже Вася.
Ми усі троє мовчимо. Вася запалює м‘ятну сигаретку, не затягується нею, лиш сумно дивиться кудись у далечінь, на заляпаний фарбою лінолеум «під паркет».
— Н-да, люди десь на полювання ходять, а ми тут підлоги обдираємо від фарби.
— А це в нас така медитація, пацани.
— Карпа, від того, що ти називаєш нас «пацани», пацани тут не появляться, — отруйно каже Вася.
От тоді ми й постановили:
— Купити один на всіх вібратор і назвати його Ніколас Кейдж. І спати з ним в обнімку, бо він наш мущіна в домі.
Ведмідь заходить на кухню, куди я уже десь півгодини, як пішла робити чай. Я прийшла, завтикала, і ось уже п’ятий раз чайник закипає. Тільки моє приготування не сунеться далі натискання на кнопку. Ведмідь роздратований:
— Карпа. А що з чаєм?
— Мм.
— Що з чаєм в тебе було?!
— Мм. Нічо в мене ні з ким не було…
— Ага, ше скажи, шо і з сантехніком нічо не було!
— Він механік!!!
Він і справді механік. Висококласний механік, може з галімої старої «хонди» зробити охуєнську спортивну тачку. Чемпіона стріт-рейсингу. А на основі двигуна від «жигулів» збудує справжній болід. На ньому бос Механіка ганяє… А от Ведмідь мого прекрасного Механіка, з його густим волоссям і великими руками в мазуті, чогось не злюбив. А жалко. Такий взірець мужності й дитячої наївності. Для педофілок з заточкою під чеховських баришень.
Медвідь любив юзанути Механіка. Натиснувши на його нерівне дихання до мене.
— Крась ванну! — наказував Ведмідь. — Бо Карпа растроїцца, а я етава нє патєрплю.
Хлопчик фарбував.
— Чьо ти так насрал, а? Вся краска на палу. Весь пол в краскє.
На жаль, Ведмідь дуже рідко доводив справу до кінця. Замість того, щоби дотиснути й змусити Механіка повтирати фарбу, він спльовував і спрямовував свою агресію в наш спільний космос. А ми там без скафандрів, розумієте.
— Він тут таке недавно відмочив, карочє.
— Шо он себе атмачіл?
— Та ну, ладно, Ведмідь. Карочє, варю я тут недавно кускус. Він шось сухий і сухий. Я кажу: «Щось цей кускус ніяк не набухне». А він на це: «Може, його треба просто правильно ласкати?..»
В кухню заходить Вася. Ура. Відведе від мене удар. Вася заходить з довольною мордою. Шось придумала.
Вася:
— Українська література в картинках — це журнал «Ппейбой».
Ведмідь:
— І Ленін такой маладой… і Кобзон співає.
Вася:
— Якби мене назвали Муслім Магомаєв, я би, сука, вмерла.
Грізлі:
— От ти і спалилась. Це був Іосіф Кабзон.
Вася:
— Неважливо. Муслім Магомаєв… — смакує Вася. — Прикинь, тебе назвали би, як кашу з фруктами?!
— Боже, тьолки, які ви дурні, — кажу я. — Треба зняти по вас серіал. І показувати на МТV. Бо це реально МТV-шний формат — така тупа хуйня.
— Шо? — в один голос вони.
— А шо? Це не я сказала про нашу жизнь. Це Гапа.
— Шоу… — захланно випучила свої гарні карі очі Вася.
— Сценарій — Васіліса Васіна, режисер — Михайлина Медвідь, ведуча — Ірена Карпа. Моя авторська програма, карочє. — Патентую я.
— Генеральний спонсор — тампони «Красная Шапочка», — рішає Медвідь.
— Копірайт народний! — несе мене.
— Стиль ведучої — гамно, — закінчує титри Вася.
А ЩЕ АЛІСА
Колись у мене був бойфренд росіянин. Хороший такий був. Пухленький і кучерявий. Міг пити водку з друзями. Міг не пити. Не вмів грати на балалайці. Бив свою жену, але не мене, бо я йому пообіцяла сірчаної кислоти в очі. В нас, західних українців, свої традиції. Коротше, жили ми з ним довго і щасливо, Медвідь у нас час від часу проживав. А потім ми вирішили розійтися. І ділити імущєство. Але то тільки я так вирішила. Він імущєство ділити не хотів, все лишав собі. Аргументуючи це тим, що в мене є машина Білочка, а в нього нема. Ну і шо, думали ми з Ведмедем. У нього є машина Кораблик. На яку я теж могла претендувати, якби була падлюкою, — бо юридично Кораблик перебував у власності нашої сестриці Гапочки. Але ж я не падлюка. Я просто хотіла забрати свої книжки, кілька картин, може, ще столик і, якщо вже мій екс зібрався, як він стверджував, продавати квартиру, симпатичний комодик із нашої екс-спальні. І справді, чого задурно віддавати покупцям такі ексклюзивні дерев'яні предмети старовини?
І тут він заївся. Спершу прикидався, кажучи таке: «Ти сходи в ЖЕК і випишися з хати, а я завтра тобі відправлю грузовик з усім, що ти просиш». Я хоч тьолка, але ж не білявка, тож відповідала таке: «Ну ні, давай спершу я пришлю машину, Медведець проконтролює, чи ти все поклав, що треба, а тоді мерщій піду і випишуся, га?» І от якраз ТУТ він вз’ївся. Заверещав не своїм голосом, затупотів ніжками, забризкав слиною, як той бахчисарайський фонтан: «Ти ніхто, розумієш, ніхто!!! Ти не маєш права ні на що претендувати! Ну, сука, тепер ми з тобою по-іншому говорити будемо…»
Ну, ніхто так ніхто. Буддисти на таке ващє би не образилися. І я з ними за компанію. От тільки за те, що цей індонезійський комод вже вдруге (вперше було десь рік тому, коли я виїздила з нашої екс-хати і сумно зирила на сумно вичищений від моїх трусів і шкарпеток комод) призвів мого екса до барвистої істерики, ми з Ведмедем і Васею стали називати його Комодом.
Так він і жив. Ні про що не підозрюючи, знищуючи мої сторінки в Інтернеті (бо ж на його сервері висіли!), надзвонюючи моїм друзям, розповідаючи їм про те, яка ця Карпа захланна сука, і, може, вони поговорять зі мною, і я схаменуся і вирішу експрес-методом наш жиліщний вапрос. Але нема комода — нема експрес-методу. Нема експрес-методу, звучить погроза мені і, що страшніше, машині Білочці, котра ж не може пулятися сірчаною кислотою у відповідь на відривання їй бампера чи дряпання її червоних лакових бочків пилкою для нігтів актуальної комодівської творчєскай тьолочки.
Так що ми ховаємося. Не кажемо, в якій зловісній новобудові з червоної цегли на проспекті Науки ми живемо і в якому ряді парковки справа від під'їзду номер один стоїть машина Білочка… Ми з Ведмедем і Васьою зачаїлися й вагаємося навіть запрошувати в гості друзів із колишнього життя. Бо ж вони знають нашого Камодіка. І він їх теж вважає друзями, і точно захоче вивідати правду-матку про те, де живе це сучище, нездатне вирішити проблеми з київською пропискою.
Друзі, тим не менш, у гості хотіли. Шо дєлать, пацани?!
Ми сиділи на кухні, милувалися зелено-рожевими смугами на стінах і міркували про гостьову долю нашого друга Бабая. Він із Комодом ділив захоплення парашутизмом. Літаючі меблі — нова тенденція аматорської авіації.
— Та нє, не можна сюди привозити Бабая. Він розкаже Комоду, де ми живемо. Чи, може, просто після візиту виколоти йому очі? — міркую я.
— Нє-е-е, ми скажемо йому, що якщо він здасть нашу адресу, ми підріжемо Комоду стропи в парашуті… — От зловісний Ведмедець.
— А обрізані стропи зв'яжемо хвостами дохлих чорних кішок, — грін-пісівка Вася.
— Ну, або просто Бабая прив’яжемо до батареї, щоби не з’їбався. — Секс-стурбована я.
— Ага. Чорними кішками! — Ведмідь.
— Нє, — каже урочисто Вася, — нещасливими трусами.
Запала урочиста пауза.
Бо істинно кажу вам: у кожного в житті обов’язково мусять бути якісь такі нещасливі труси, чи шкарпетки, чи светрик. Або навпаки — щасливі. От Медвідь має шкарпетки, котрі вона колись давно вкрала у Комода. Звичайні чорні шкарпетки. Щасливі чорні шкарпетки. Вони вже й попротиралися на п’яточках до сіточки, але як взує їх Медвідь — день вдався. Цікаво, як вони виглядатимуть, коли Медведю стукне 60.
— Манжетики? — каже Вася.
— Резиночки! — каже Аліса. Аліса-20. Ой, я про неї й забула.
— Н-да, Аліса, тобі справді двадцять років?! — вже вкотре не вірить Вася.
— Бляха, ти хочеш перевірити мої річні кільця?
Я сиджу і думаю, чи можна людині перевірити кільця так само, як дереву. Береш, надрізаєш руку чи ногу і дивишся на кісточку… А взагалі ми Алісу-20 любимо не за те, що їй двадцять. А за те, що вона вміє запихати собі кулака до рота. Великий у неї, гарний рот. Правда, я теж недавно виявила, що можу так робити. Але то у мене просто маленький миршавий кулак.
Тема переслідувань і пристрастей продовжується. Правда, мені від того всього швидше добре, ніж погано, — бо ж Алігарх видав мені свого Посланця. Персонального охоронця, водія і ліпшого другана (як виявиться потім) в одній особі. Захищав він мене добре і возив на великій сірій «ауді» швидко. А машина Білочка стала в Алігарховий гараж, бо їй мій екс, Комод, погрожував предметно. Казав, що забере її і:
— Будєт Карпа у мєня пєшком гулять!
Білочка цього боялася понад усе — що я почну їздити на шудрівських таксі породи «деу», а їй доведеться служити якій-небудь творчєскій комодівській тьолці. Але ж з бодігардом-суперменом боятися не треба і не можна, можна хіба що позіхати від такої романтичної ситуації.
— Блін, а що буде, якщо Комод раптом розмістить в Інтернеті мої порнографічні фотки? — лякаюся від нічого робити я.
— Тю, так це ж для твого піару тільки класно! — кричать хором дівки.
— Н-да? Так що тоді, варто подзвонити йому і сказати: тільки не смій на місці знищеного тобою сайту розміщувати мої порнографічні фотографії…
— …які ти зможеш знайти в папці XXX.
— І не смій їх розміщувати на новому сайті doblozlo. com, пароль * * * * *а.
— Ага, ага. Повторюю. Не смій запам'ятовувати мій пароль * * * * *а!!! І не шукай мої фотки в папці XXX!!!
— І він такий собі сидить і задоволено посміхається, як Володар Зла, і під тривожну музичку повільно тягне товсті ручки до комп’ютера…
ТЬОЛКІ КАК КАНФЄТКІ (БЕЗ ФАНТІКІВ)
Одного дня Вася підписалася в есемесці як Васілій. І ми почали називати її Ґасілій. Це все, не дивлячись на те, що в паспорті Васю звали Катя.
А Медвідь об’ївся зелено-рожевих цукерок на пластмасових паличках і плакав, що в нього болять тепер зуби. Ну ще би, з паличок їсти зелену хімію. Якби-то хоч палички дерев'яні були, як колись. Але навіть якщо під час цукеркоїдного процесу виникала яка-небудь важлива справа (Вася: «Напиши листа Лососю, він же нам коврики має привезти!!!»), Медвідь відриватися на неї не збирався.
— У мене вже часу нема. Скоро на зміну, а треба ще доїсти цукерку.
І ми лягаємо спати втрьох: Аліса-20, Вася і я. Тобто Аліса-20 спить уже давно, ще з кухні, відкинувши копита на тамтешньому півздутому Дарт Вейдері. Втомилася, не спочивать вона ходить на курси фітнесу, а щоби стати там інструктором і помагати тлустим, але свідомим дружинам крупних та середніх підприємців зганяти целюліт. Нам уже другий день вдається переганяти Алісу-20 з кухні в спальню неабиякими зусиллями. Вася лягла другою, а я все ще клацала кнопками лептопа, розводячи англійських туристів на зупинку в готелику моїх батьків. Мовляв, всі інші готелі в містечку — повне лайно, і канікули будуть зіпсовані, а в дитинстві я була товста й на лижах не каталася і все таке. Тож спати я прийшло останнім, перечепившись, як водиться, через скинуті кимсь джинси + колготки «два в одному» й пуцьнувшись у Васін м'який живіт.
— О, — сказала вона. — Точно. Саме час сходити в туалет.
— Нє, не ходи в туалет… — зловісно зашипіла я. — Там сидить Комод і їсть дивани.
— І сере комодиками, да?!
— Да…
Десь із секунду ми з містичним жахом уявляли собі цей гігантський диванно-комодний Уроборос, а потім стали іржати як коні після ЛСД-шного вівса, чим розбудили Алісу-20. Що було далі — я не пам'ятаю. Так-так, дорога Медвідь (якщо ти раптом це читатимеш), саме не пам'ятаю, а не не хочу розказувати. Блек-аут і всьо.
Одного дня я внюхала на своїх речах запахи квартири Алігарха.
— Хуйовий знак, — вирішила я, але тьолки й не думали припиняти прати наші шкарпєдони в його пральній машинці.
Деколи це їхнє прання суміщалося з бухаловом й співами під його караоке. Тоді все тяглося аж до мого засинання. Наступного ранку в сонячну кімнату вривався сонячний Алігарх і декламував:
— Праснісь-праснісь. художнік, нє прєдавайся сну, ти вєчнасті заложник…
— В сосновому гробу! — римувала я і додавала: — На хуй всі, пожалуста. Я не йду на роботу. Я роботу ненавиджу.
І так уже років із двадцять. Чи й двадцять три. Спершу я ненавиділа садік, потім школу, потім університет. Відтак роботу. Бо треба рано вставати і на неї йти. Десять ранку — це капєц як рано. Я ще сплю і в одинадцятій, коли в мене починається робочий день. Я сиджу в Білочці, вона стоїть у пробці, і я сплю. Я пишу програму і сплю. Я ходжу невмивана після зйомки з ірокезам і оранжевими очима по супермаркету, купую кокосове молоко, кієвскіє тьолачькі з білими дряблими ногами на високих каблуках озираються на мене й сикають: «О госсспаді…», А Я СПЛЮ.
Прокидаюся я десь під вечір. Коли трапляється культурна програма, на яку мене запрошено як гостя, я тягну в гості й своїх тьолок. Хай окультурюються трохи. Даєш чуп західноукраїнської європейскости в тракторобудівні голови харківських сявок!
От, наприклад, прийом у Гете-інституті. Справжній прийом. Із дрес-кодом і фуршетом. З фрагментами розумних лиць. Серйозні дяді й тьоті, письменники, перекладачі, льотчики чомусь. Вася, Грізлі і Лосось наїдаються шаровим їдлом і п’ють вино. Так собі вони, вирішили тьолки, зате в необмеженій кількості.
Вася:
— Ага, нічо так поїли за рахунок цих письменників-лузерів, ой. І додому набрали. Нічо тут у вас, ага. Так вип’ємо ж за українську літературу!
Я стою в фіолетовій тьолочній кімнаті перед нашим неосяжним спільним стелажем з ролетовою шторою. Перед шафою-купе стою, тільки фасон для тьолок. Щось викопую і сумно оглядаю корисні копалини. Ніхуя вони не корисні чомусь. Єдине, що варте уваги й носіння, — щойно куплена футболка з радіом. Але вона зараз в пранні. На радіо пролилася кава. Чи суп-пюре. Чи соєвий соус.
Затіваю діалог з Медведем:
— А у тебе теж таке буває, що купуєш собі нову шмутку і здається, що крім неї нічого кращого нема?
— Да, у всіх буває, — розраджує мене Ведмідь. — Особливо коли щось придумуєш, а тобі його ахуєнно шиють. От моє пальто. Я ненавиджу все, крім нього, навіть людей. Я люблю своє пальто. Навіть печиво достойне любові. А що — куплю пальту телефон, буду писати йому сумні есемески. «Пальто, кидай все, переїзди в Київ!» А потім буду їхати до пальта в Харків і писати від нього есемески собі, а телефон лишати в Києві… А ти кончєна.
— Ти теж. — Я продовжую: — І коли будеш іти з роботи, скажеш, що ти йдеш від них до пальта. Можна ще його фотографію носити на десктопі і зітхати сумно, поглядаючи на неї: «Ех, пальто-пальто, знать би сєйчас гдє ти, с кєм ти…»
А Медвідь і справді буде задовбувати всіх нещасних сусідів цією піснею БУМБОКСУ доти, доки не подзвонить її мама з Харкова і скаже: «Доню, пальто в шафі. Тато за ним наглядає». Тоді Медвідь нарешті ляже спати й відіспиться після нічної зміни.
А то одного разу до Грізліка приїхав жених із Норвегії. Ще до приїзду ми стали кликати його ніжно — Лосось… Медвідь і Лосось — чудова імпозантна пара. Правда, Грізлі нікуди там заміж не збирався. Він збирався отримати від Жениха диван, тренажер і чорну кришку на унітаз. Норвезький принц же хотів любові і ласки, як то притаманно усім неодруженим самцям після тридцяти, визнають вони самі перед собою це чи ні. Ведмідь і Вася — бо як же без подруги в боєкомплекті? — безбожно розкручували бідолашного на гроші. Пили стільки дорогого алкоголю, скільки їх загартовані дорогим алкоголем тіла могли вмістити. Але не більше. Ригати — моя прерогатива.
В перший же вечір, коли ми забрали женишка з аеропорту, ми повезли його в меблевий магазин і купили синій диван. Перед тим Ведмідь і Вася пофарбували свою кімнату в чорничний колір, а ще перед тим у кімнаті було встановлено подобу шафи-купе, світло-блакитного кольору. Одним словом, кімната «Йогурт Лісова Ягода-Вбивця» була готова для флегматичних скандинавських секс-ігор. Але ж не тут-то було. Хто вам сказав, що Ведмідь збирався розплачуватися своїм великим ніжним білим тілом за якісь там тренажери, дивани, подушки і набір «Стіл + 2 стільці всього за 365 грн»? В Жодному Разі! У Ведмедя в житті було єдине кохання — Вася. Ну, може, ще пів іншого — я. Але то вже на випадок Васіної наглої смерті, тьху-тьху-тьху. Так от, Ведмідь із Васею як сповнювалися ентузіазмом із сексуального приводу, так і продовжували сповнюватися. Активно все це в них відбувалося — підігріте моєю тимчасовою відсутністю (ну, мучила мене совість за їх Лосося, хоч ти трісни!), так і присутністю Жениха. Гострі відчуття і все таке. Тож, поки він був, наприклад, у ванній, Вася тягла Ведмедя до кабінету і шипіла:
— Ну, тут він точно нас не застукає… він же не прийде в Кабінет?
— Тю, — заперечував Ведмідь. — І з якої це радості він не прийде? Побачить, що нас немає в одній спальні, нема в іншій, в кухні нас нема — то куда тоді він піде нас шукати?
Ну, так воно і сталося. Вася, що швидко, в пориві пристрасті, вже була застрибнула на підвіконня (в Кабінеті з меблів — поки лише порване крісло), вже почалося в них це, що проти ночі ліпше не згадувати, бо спокійно не заснеш, як тут прочиняє двері Лососик. Вася — хоп! — швиденько закидає обидві ноги на підвіконня і сідає цнотливо в профіль, задумливо поглядаючи на небо з силуетами баштових кранів і Місяцем. А Ведмідь застигає, як вкопаний, із розгорнутою шубою в широко розставлених руках…
Ніч все ставила на свої місця. Бо Жених спав на Ведмедячому приданому — купленому ним власноруч Синьому Дивані. А Ведмідь спав із Васею на моєму ліжку в моїй спальні. І якби ж то спав…
— Ну, але як ти йому це все пояснюєш?! — не йняла віри я.
— Так просто і пояснюю. Що Вася — моя кузина-ябеда, і що скоро вона поїде в Харків, і якщо я буду спати з ним, вона все розкаже моїм батькам. А вони у мене дворяни, дипломати і взагалі страшенно строгі і порядні.
Інститут благородних дівиць. Сука бля.
П. С. А жених був лисий, сумний, мовчазний і все купляв. Жалко його.
П. П. С. Особливе подяка йому за набір «Стіл + 2 стільці всього за 365 грн».
Одного разу він сказав мені:
— У тебе такі красиві очі.
— А отак? — спитала я і відтягла нижні віки так, що на їх дні стало видно все страшне й червоне і те, що в мене низький гемоглобін.
Якось ми з Ведмедем і Гапою, моєю розумнішою за мене сестрою, їхали до діда з бабцьою в Черкаси. Перед тим ми з Гапою битий час чекали Медведя під мостом на Харківській. Він добирався на маршрутці крізь бурани сюди з Троєщини — місця своєї вуаєристської роботи. Поки нам з Гапою було нудно, ми скупили і майже зжували всі запаси рибки-піськи з довколишніх кіосків. Ну, знаєте цю засипану сіллю й хімікатами приплюснуту рибку «к піву» в пакетиках? Жовтий валасатік там, тещин язик? (Цікаво, скільки зятьків би купували в кіосках справжній засолений і засушений тещин язик? До пивка так нічо вроді йде…) Так от, ця риба, згідно свого призначенні в житті після смерті, страшенно засмерділа нам автомобіль Білочка. Весь салон, смітник, торпеду і навіть лобове скло, що запотіло від сорому.
Коли Медвідь нарешті виліз з маршрутки на свободу, ми і його накормили рибою. Він пручався, але їв. Так що смерділи ми тепер по-чесному, усі чотири: я, Гапа, Медвідь і машина Білочка.
— Міша, — починаю я задрочувати Ведмедя. — Від тебе так пахне дивно…
— Дура!
— Кака. Пахне, як кака. Прикинь, Міхаїл, у тебе прізвище таке би було — Какін. Міша Какін. Мішка Какін, пацан с нашева двара. От що би ти тоді робив?
— Сама ти Какін, — образився Ведмідь.
— Нє, Ведмідь, я не Какін, в тому вся і штука. А от ти, Міша.
— Какін. Інтелектуали ви, канєшна. — Вставляє Гапа.
— О, Гапа. — помітила я нового учасника. — Прикинь, ти би поженилася з татом Міши. Ну, щоби Міша був твоїм сином. Тоді би ти, якби вийшла заміж за Какіна, ясно що не стала би брати його прізвище і врятувала би Мішу від ганьби.
— Ой Стас, шо ти таке мелеш? — (Стас — це моє секретне ім'я, тільки шшшш…)
— Та не мелю, а діло говорю. Ти ж не захотіла би бути Какіна? Так що взяла би й акронім такий намутила: Гапа + Какін, отєц Медведя, дорівнює Гапакакін. Так що син би в тебе був Міхаїл Гапакакін.
— Міхаїл Гапакакін… — шоковано вимовляє Ведмідь.
І тут нас рве на неподільні атоми.
— Га-га-га-га!!! Міхаїл Гапакакін! Міхаїл Гапакакін!!!
Першою перестає реготати Гапа.
— Спорим, що якщо хтось через годину знову скаже «Міхаїл Гапакакін», ви знову будете ржати?
Ну ми і так поки ржемо, хоч і розуміємо, що, це власне, ніяким боком несмішно. Потім говоримо про все на світі: секс, політика, бензин і качечки. А потім сама ж Гапа підступно шипить із заднього сидіння:
— Міхаїл Гапакакін!
Добре, що ми нешвидко їхали.
Так воно до Медведя й прив'язалося. Як його секретне ім’я. Кількість імен Міші аж ніяк не заважала.
Одного дня хтось зашуркотів ключем у замку наших проносово-світанкових залізних дверей.
— Шаланди полниє фєкалі-і-ій! — намугикував Ведмідь, коли перетворився з хтося на себе.
— Нє, Гапакакін, не твоя це пісня… — зловісно вирекла я через скручений у трубочку журнал. Я була прекрасна з цим паперовим дзьобом, в трусах і в тапочках з грибами.
А на Ведмеді був чорний капелюх і чорне пальто з білими крилами на спині. Ги, Ведмідь з крилами. В тему до крил — виправлений поверх коміра білий капюшон теплого светра.
— Нє, я не Гапакакін, — каже Ведмідь. — Я цей, як його… Ну, як звали Д’Артаньяна? О, я — Міхаіл Баярскій!
— В твой старий зад, ланфрен-ланфра, леті, мая галубка… — заспівала Вася.
А потім ми, як то водиться, завелися горлопанити сінатринське «Нью-Йорк, Нью-Йорк» і ходити кабінетом з широко розставленими напівзігнутими ногами і тако ж розкаряченими руками.
— Борці сумо, — сказав Ведмідь.
— Три статевозрілі особини, 27 і два рази по 24 роки. Піздєц, — сказала я.
Перед тим ми запаковували інжир у тонесеньку срібну фольгу. Для презентації. Зав'язували ми ці срібні какашечки тонкою золотою стрічкою.
— А кому не стане такого золота, замотаємо сусальним.
— А кому не стане сусального, в того ми відсмокчемо, ой.
І ми вже дуже чітко уявили собі, як журналісти стоять у черзі до нас на презентацію, і ті, кому навіть стало загорнутого інжиру, похапцем його викидають і вивалюють свої члени, терплячи і холод, і негоду.
— Ага, і жінки теж! — кричала Вася.
— І трансвестити! Вони істерично змазують свою помаду, зривають перуки і кричать, що вони взагалі-то або лесбійки, або мужики.
АБО ПОЯВА В МОЇЙ ЖИЗНІ РИБОЧКИ
Одного разу я збиралася з Алігархом на Кубу. Жити в п’ятисотбаксових готелях і купляти півників з папьє-маше. На готелі Алігарх розкошелювався значно легше, ніж на півників, до речі. Діло було під Новий рік, квитки й готелі коштували страшенно дорого, про що Алігарх не забував мені нагадувати. Тим не менше, совість мене вже не мучила. Всі мої попередні дяпчики теж так робили: розписували мені наші всі витрати, щоби я почувалася винною. Один казав:
— Так, ми щось роз'їздилися… пора мені знайти ще якусь роботу. Гроші на рахунку тануть, як сніг на Оболоні.
Інший, теж під час подорожі, щовечора оголошував мені витрачену суму і причитав:
— Я нє знаю, ми развє што-та купілі?
Ще інший, споглядаючи, як я міряю дизайнерський пуховичок за триста баксів, кривився:
— Што-та он нє очєнь тєбє ідьот. Пайдьом падєшевлє тєбє найдьом.
Я знизувала плечима і погоджувалася на щось безформено-спортивне, втричі дешевше. Тоді він повертався в попередній магазин, приміряв трьохсотбаксову (чоловічу, правда) курточку і казав:
— Но я же сказачьна красів в нєй?.. Зачєм на сєбє еканоміть?
Ну, той ще не найжадніший був. Так, важкими припадками хіба що. Одне я вам, тьолки, скажу: НІКОЛИ не економте бабло своїх мучачиків. Вони цього просто не здатні зауважити. Не треба вибирати собі найскромнішу страву в меню чи середньої вартості черевики або парфуми в магазині, коли чувак уже зібрався вам щось подарувати. Якщо вже чувак вирішив витратити гроші на тьолочку, він їх витратить. І буде нестерпно гордий собою, незалежно від суми. Тому згадайте мудрі слова дяпана в пуховчику й не економте на собі. Ваша жадібність лишиться такою ж непоміченою, як ваша бережливість — тільки не перегинайте патичок. В сенсі хуй. Мучачикам від цього боляче.
Так от, ми з добрим, мудрим, щедрим на безплатну випивку для моїх тьолок Алігархом збиралися в Гавану. Алігарх чомусь страшенно хотів в Непал чи в Тибет, але я собі його там уявити не могла. В Тібет я поїду тільки з Вовчиком чи з Артимом, інші люди в концепцію цієї подорожі не вписувалися. Особливо Алігарх, котрий навіть на якійсь рибалці в наметі ніколи не спав — які йому, в сраку, гори. Ще буде там нити, що тризіркові готелі йому не підходять, а п'ятизіркові дорогі, але ж в комфорті собі не відмовиш, і де тут найкрутіший ресторан, бо мєсної їди він боїться, Плюс іще по храмах буддистських буде шастати і по ступах, з умним видом оголошуючи якісь зазубрені пасажі з релігієзнавства. Це в найкращому випадку. В гіршому він мені викладатиме свої безкінечні, смертельно банальні ремінісценції й час від часу цмокатиме язиком:
— Как же харашо, што ти мєня панімаєш…
Відтак, якщо в мене лишатиметься недостатньо вражений його непересічним інтелектом видок, Алігарх іще додасть:
— Ну, скажи, ти можеш пояснити суть поняття «аханкара».
— Нє, не можу.
— От бачиш, яка вона — робота філософа… — зітхав він.
Алігарх-філософ постійно читав філософські книжки.
Принаймні лишав їх розкритими у мене на шляху. На балконі, в себе на столі. Обводив олівцем особливі пасажі і робив замітки на полях. Конспектував собі кудись прочитане. Ба, умнічка яка. Мабуть, вірив у те, що інтелект — це сексуально. Можливо. Тільки чогось не в його випадку. В його випадку сексуальними здавалися його китового розміру тіло (тепло і затишно) й акуратне відношення до навколишніх предметів, до тебе в тім числі.
— В Тибеті зараз не сезон, — авторитетно заявляла я. — В Непалі тим більше.
Справедливості ради, варто зазначити, що зовнішність Алігарха встигла змінитися на краще. Наприклад, він запустив собі акуратну щетину і вже не годився для обкладинки журналу «Малятко». Став із колобка більше схожим на дяпчика. Рум’яні щічки ховалися під темною борідкою. Плюс іще він нарешті виліз із вічної своєї форми «чорний костюм — біла сорочка, без краватки» і почав носити просто чорні светри («Ти шо, це ж „Каваллі“!») із джинсами. Так він виглядав дещо стрункішим. Якби ще прибрати його пінгвінську походку — ноги-йолочьки — то вийшов би прекрасний мачо-мен.
Раніше в Алігарха була тьолочка-модель. Ну, ясно, так алігархам положено по етікету. Добре було їздити з нею на Балі та по інших пляжах: мужики з заздрістю оглядалися. Правда, мені потім казали, що ніяка вона не модель, а просто скаче по багатих мужиках, і бажано по іноземцях, але я не стала розстроювати Алігарха, свято впевненого, що тьолочка-топ-модель ще й досі його вірно любить. А дзвонить попросити грошей просто так — то в неї винятковий випадок. Ще ця тьолочка, коли Алігарх серед ночі їхав рішати її «праблєми», вимагала в нього поголити бороду і плакала. Видно, не могла спокійно засинати без Колобка.
Вона дуже часто надзвонювала мому Алігарху — видно, раптово кінчилися подіумні замовлення, італійці й гроші. Я завжди радо під’юджувала:
— Та, може, вернешся, женишся? Дівці вже давно пора!
А він тільки злився. Якісь люди кончені: відхерюють м'ясо, що само лізе в руки з клятвами у вічному коханні, і всираються за тими, кому вони нафіг не всралися. (Тавтологія як запорука стопудового донесення суті.)
Так от. Не вийшло мені розкрутити Алігарха на Мадагаскар («Ти знаєш, по чім там білети, малюсік?»), тож збиралися ми на Кубу. Теж непогано. Завжди треба погоджуватися на шарову подорож. Особливо у випадках, коли пункт призначення не входить у ваші найближчі плани.
Новий рік — це взагалі попса страшна і лєвий психоз. Добре, шо мої близькі люди — тьолки і Вовчик — достатньо мудрі, щоби не ставити канонічне питання «Ти с кєм встрєчаєш Новий год?»
Вовчик заїхав напередодні. Ми курили з ним і пили джин. Мені треба було йти на якусь новорічну програму — фальсифікація зустрічі Нового року в колі живих письменників. Ага, типу так зібралися всі і тусуються, кока-колу п'ють, апельсинами закушують, насолоджуючись при цьому дико фальшивою грою струнного квартету. Але журналісти були милі. І ведучі, і адміністратори. Взагалі якийсь такий канал дуже приємний, того я й поперла свою дупу на їхню зйомку.
На знімальному майдані, в барчику, тусувалася купка письменників і письменниць вперемішку з поетами. Для красоти навколо книжки лежали. І стояли фрукти, які не можна, ясно, їсти до початку зйомки. Каву замовити теж чогось не можна було, навіть за свої гроші.
— У нас закрита каса, дєвушка.
Отак я сумно й сиділа там, вся у своїй фатальній красі: чорний капелюх, чорна гангстерська хуйня з відкритою спиною, шкіряним ременем і складками на цицьках для додаткового об'єму. Чорні джинси і чорні чоботи. Як дура, карочє. Бо всі інші були бадьорі, яскраві і в люрексі. До того ж вони могли пити коньяк, а я ні. Бо за кермом. І вони могли пити кока-колу, а я — ні. Бо ненавиджу. Більше пити було нічого. Довелось читати.
Книжки розкладені були довкола як декорації. Ну, або для того, щоби створити письменникам звичну для них обстановку. (Ну да. Я так і тусую серед «іронічних детективів» російських многостаночніц, підчитую на дозвіллі «100 способов бистро вийті замуж» і черговий переказ старих анекдотів Паоло Коельо.)
Проте беру в руки книжку, чия обкладинка видається мені особливо гидкою. На ній тьотя з жовтими очима чи то ковтала золотий ланцюжок, чи то ригала ним.
— Золотая ліхарадка… — прочитала я й перегорнула кілька сторінок. Ім’я автора мені відоме, наче модний пєрєц, колись казали. Та-ак, шо пише… Нда. Хуйня рєдка.
Я знуджено і томно-елегантно, щоби не злетів мені з голови капелюх, запускаю книжкою з золоторигапьною тьотьою якомога далі. Чую, як книжка попадає в щось м’яке. Підіймаю очі й ціпенію: ВІН. Автор цієї самої книжки. От і прийшов мені піздєц.
А що? Отак і появився Рибочка. Ну, не зразу він став сам собою, канєшно. Ще певний час він був «той чувак». Той чувак не забив мене до напівсмерті важкими томами Шолохова, і навіть ніжний томік Блока в горло не запхав. Він був на тусовці зовсім самотній, пив кока-колу і ставив мені ввічливі питання. Правда, потім він такі самі питання ставив і тьолочці з ямочками на щічках, у котрої «Мама і папа прадюсєри, я магла би стать і пєвіцей, і маделью, но вот рєшилі ми, што пісатєльніцей ета сєрьйознєй всєво. Что пішу? Ну тіпа Цвєтаєвай…» І на задку обкладинки її книжечки поезій і прози (тіпа Цвєтаєвої) повідомляється, що дєвочька ця — зєлєноглазий гєній літератури. Добре, шо не зєлєноглазоє таксі. Ех, жалко, тьолки її не бачили. Тьолкам я озвучила тільки прізвище «того чувака». А коли я доперла, що в мене з «цим чуваком» щось типу флірту і що він подзвонив мені, а не зєлєноглазому генію літератури, я тьолкам сказала:
— Кльово, що з ним ми роз’їдемося зараз. І що він у свою Індію надовше їде, ніж я на Кубу. Так що ніяких шансів. Останній раз фліртую. І остєпеняюся. Женюсь, можна сказати.
— На ньому?! — Вася має на увазі «цього чувака» (надалі Рибочку).
— За нього?! — ледь не поперхнеться фуа-грою Алігарх, коли ми з ним сидітимемо в черговому байдужому мені дорогому ресторані й закладатимемо парі на Дом Періньйон і довільний подарунок щодо мого заміжжя до кінця року.
— Ну чо зразу за нього… — супилася я.
Я дуже недовго знала Рибочку. Завжди недовго — скоро вечеряли, скоро пили каву, скоро ходили в кіно. Одного разу в кіні ледь жорсткого палєва не вийшло.
Сиділи ми, дивилися якусь казочку, ногами бовтали. Пили колу (він) і текілу (я).
— Любиш Ніколь Кідман? — спитав Рибочка про Ніколь Кідман. На вушко спитав. І все би нічого, тільки взяв він і торкнувся при цьому своїм волоссям моєї щоки. Коло ока. А там у мене ерогенна зона. Всьо пропало.
Решту казочки мліла. А потім, п’ючи каву після казочки, я ледь не зомліла, коли Алігарх сказав:
— Я заходжу в цей же кінотеатр, де ти!
Заїбісь!
— Класно…
— Де ти? До речі.
Довелося щось дуже-дуже тупо брехати Рибочці, кликати тьолок, котрі ходили на «Іронію судьби-2» і бігти вниз по сходах, шоби Алігарховий радар не запікав на Рибочку. Якої мами Алігарх припхався в це кіно, думати не було часу.
Найстрашнішим здавалося те, що попалюся перед Рибочкою з цим дядюном. І він перестане мене в кіно водити. І більше не торкнеться своїм чорним густим волоссям моєї голої білої щоки, ааав!!!
Але то таки дядюн мене попалив. Врешті-решт. В останню перед Кубою ніч до мене заїхав в гості один мій бувший полюбовничок. Теж пафосний такий, що всраться-не підняться. Я натравила на нього тьолок. Тобто він мене чекав зо дві години в нас удома. За той час над ним тьолки ізмивалися. Ізголялися. Сука, піздєц. Нема в нашій мові достатньо гидких слів, щоби пояснити те, як тьолки можуть поводитися. Молодчинки.
— Курити будеш? — з порога питаю я красівого мущіну, що сьогодні ввечері всім в аудієнціях відмовив, а до мене приїхав. І ось яка халепа тут.
— Привіт… — поправляє волосся він.
— Траву в смислі. Голландія. Нічо така. Бо в мене літак, я ненадовго.
Але я зайшла дуже надовго. Бо накуреному в сраку збиратися ой як важко. Я витягала одну зіжмакану шмутку за іншою, тьолки й мій екс-коханець сиділи на підлозі, пили коньяк і ствердно чи заперечно хитали головами стосовно мого прет-а-порте.
— Ета сексі, — казала Вася.
— Ета атстой, — казав Ведмідь.
Екс-коханець нічого не казав. Він був у сумному ахуї. Так що на ранок (чи не на ранок?) після того, як я набрехала, що в мене за дві години літак і з’їбалася до Рибочки, а відтак до Алігарха, пішов і навіть двері не зачинив.
Тьолки сильно обурювалися. Хоча в нас просто був поламаний замок.
Рибочка чекав мене у себе вдома. Їхала я дуже довго. Бо дуже повільно. Бо дуже страшно. Бо дуже накурена. Це вам не п’яна удаль молодеча і смертельні ДТП. Коли їдеш на швидкості 20 км на годину, хіба що триколісний велосипед у тебе втараниться.
Рибочкина квартира здалася мені велетенською, як стадіон.
— У мене неприбрано, вибач.
Піздєц. Неприбрано. В нього тупо ідеально прибраний стадіон. Він би вмер, якби до нас зайшов. І зазирнув під наше ліжко.
Ми сиділи з Рибочкою у діаметрально протилежних кінцях його помешкання. Я боялася щось казати, бо тупа була безпросвєтно. Бо накурена. І закохана. І неясно, що нас більше тупить. І одне діло тупити з тьолками і з ексами, а інше — з чуваком, на котрого хочеш хоч пару грам хорошого враження справити. Бо розлетимося і памінай как дуру звалі.
Він показував мені якісь свої фотки з Тайланду. Я кивала: «Угу». Все інше звучало би ще тупіше. Телефон я запопадливо вимкнула, щоби не дзвонив Алігарх, не питав, де я. Не в тому я стані, щоби прикидатися, буцімто з мамою розмовляю і кажу: «Вже іду-іду!!!»
— Ну, мені пора! — постала я посеред стадіону і незграбно, як мужик вилами, обійняла Рибочку. І поплескала по плечі, як водолаз ластою.
В ліфті Рибочка щось там спробував був наблизити свій писок до мого, але в мене там було так сухо, шо писком я вткнулася йому в плече і ні гугу. Біля машини Білочки, правда, ця спроба поцілунку сухими ротами повторилася. Вийшло нездало. Я швидко попрощалася і поїхала. Не дуже далеко — Алігарх мешкав за пару кварталів.
Варто було ввімкнути телефон, як на тобі:
— Альо! Альо!!! — кричав Алігарх. — Ти чого телефон виключила?!
— Я не виключила. Він сів. А я накурена. Папá. Не мішай. І без тебе стрьомно. Дякую, до побачення.
Дома він зі мною не говорив. Мовчки бігав зі списком в руках довкола своїх розкладених по підлозі комплектів сорочечок-поло і шортиків-сафарі. Пробковий шолом уже, певно, спакував. Все останніх колекцій пол-ен-шарків і їхніх друзів. Тю. В бідну країну їдеш, хлопе! Нарозумся трохи, нє? До комуністів же! Які білі шортики вище коліна? Те, що ще якось вилягає на двадцятирічних пєдіках-мєдведіках із глянцевих реклам, навряд чи буде личити волохатому дядюну за тридцять п’ять. Але ясно, що я нічо такого йому не казала. Просто теж собі мовчки сіла за стіл і заходилася щось писати. Акин — шо віжу, то паю. А виділа я тоді самого Рибочку, і це лякало. Бо починало мене на нього нести, як спущене гамно в каналізацію. Незворотньо. Я, правда, не такі метафори на тім листочку писала, але суть та ж сама. Написала і сховала в свою сумочку. А сумочку на поличку в алігархічну шафу. В мене була там така власна поличка — святилище срачу.
На другий день ми з Алігархом полетіли на Кубу пити мохіто й милуватися дупами. Він поволі попустився, а от я — ні. Ми з Рибочкою просто до дір заїбали одне одного есемесами. В хорошому сенсі заїбали. Секс по телефону. Спонсор — безлімітний пакет Алігарха.
А потім Рибочка полетів у своє Гоа, і настали сумні й мовчазні часи. Бо секс — це не завжди запихання патичка у дірочку. Зовсім ні. Частіше секс у нашому житті тусується в якихось симулякрах (звучить як шанкр, але не то): фантазії, порнокомікси, есемес-флірти. І сублімація в подарунок особливо тяжким випадкам.
«Мені снилося, що ми з тобою поженилися і влаштували порно-фотосесію».
«Непогана фантазія. Мені подобається».
Всьо. Вудка закинута. Квиток до Індії куплено. Рибочка, як настоящий мачо-мен, не став чекати на мої «може» і «постараюся», а сам купив мені квиток і лишив його у надійному місці. Так що тепер точно треба їхати. Ще би щось зручне бреханути Алігарху, щоби не сильно травмувати, і все — полечу їбатися світ за очі. Зрадою тут ніякою не пахло — циганка-сера у вєчній любві не клялась і навіть жодного разу просто з ввічливості не пизданула йому «ятебелюблю».
Тож коли Алігарх, попорпавшись після повернення з Куби у моїй сумочці в себе на поличці, виявив писульки про Рибочку й написав мені: «Я знаю, де ти була в останню ніч перед Кубою і з ким! Як підло! В той час, як я пакую речі в подорож і чекаю на свою кохану вдома, вона (…)» — мене скривило, як бампер «ланоса» при зустрічі з маршруткою. Від слова «кохану». Фу. Шо за фамільярність гидотна. Ну, але так. Він же й книжечок уже встиг прикупити для майбутніх дітей. На всякій случай.
Так що отака я подлая женщіна. Алігарх на другий день після своєї благородної знахідки (нє, ну цікаво, що він шукав у моїй сумочці з самого початку?) спакував мої речі в жлобські целофанові кульочки й передав із Посланцем. Я була сонна, довольна і збиралася на літак до Франківська.
— І нє вздумай вєзті єйо в аерапорт! — наказав Алігарх Посланцеві.
Ми з тьолками раділи. Я — свободі, тьолки за компанію.
В Яремчі ми з Гапою колядували і сміялися зі слова «паралелепіпед». Вовчик, світло очей моїх, мружив свої очі і курив сигарильї «Cohiba» і був гарніший за Клінта Іствуда.
Паралелепіпед паралелепіпедом, а я мозком була вже в Індії. В Києві, де мені лишалося прошаройобитися днів десять, мене чекали томи мемуарів Алігарха в електронному вигляді. Сторінки щоденника, який він вів на Кубі. Чесно, дочитати я їх не змогла. Це навіть не було схоже на його залицяльну «філософію», запаковану в конверт і в романтичний «вандерер» 33-го року. Я довго вирішувала моральну дилему — наводити чи не наводити цитати з оригіналу — годину двадцять десь парилася. Дещо таки наведу. Улюблені свої. Бо Алігарх не дотримав одного свого слова (про це далі), то й мені це дає індульгенцію. Він так щиро просив не згадувати про нього ні в яких писульках, бо він хоче піти в політику (!), а це всьо кампрамат, і відтак прислав мені довжеле-е-езний список усіх своїх досягнень (не називай мене пупсіком! Я заснував стільки-то компаній і володію такою-то нерухомістю і вивів у світ такі-то бренди), що все стало ясно: пацан капєц як хоче потрапити в цю книжку. На питання — «якого хуя ти мені це прислав?» — про сторінки щоденника, Алігарх відповів, що так я маю краще його розуміти. А я не розумію, нащо одним людям розуміти про інших те, що ліпше було би притримати в глибокій дупі Несвідомого аж до Судного дня чи Кінського Петра. Отже:
«Хотя проблема безответной любви стара как свет, ее никто не поддавал скрупулезному психологическому анализу. А ведь понимание действия механизма „напряженности“ из-за „безответности“ могло бы помочь в разработке методологии снятия стресса безответной любви». — Срала-мазала-казала, називає таку фєлософію Злюка. Я гадала, тільки хлопчики на п'ятому курсі вважають, що вони намацали королівський шлях у несвідоме, бо раптом прочитали передмову до «Толкованія Сновідєній» Фройда, а дєвочки прочитали її ще на першому курсі й тепер позіхають і спокійно пиляють нігті. Але ж ні. Дяпчики за 30 теж такі бувають. Трогатєльно. На цьому фєлософії фате. Далі белетристика:
«А теперь, собственно говоря, и сами „пустяки“, через которые сквозит равнодушием. Ее поцелуй всегда холоден. Чувствуется, что она целует, потому что вынуждена это делать. Отводит глаза. Я вкладываю в поцелуй нежность. Она это чувствует и „бежит“. Нежность бьется о стену ее неприступного Его…
Блядский пивнык. Ей совершенно насрать на меня и на мои планы по сувенирам. У нее єсть только Я ХОЧУ. Твою мать, во всем путешествии она могла хотя бы в зтом моменте проявить внимательность и заботу: „Ярослав, может, ты хочешь что-то кому-то привезти? Если тебе нужно, я возьму с собой“. Нет. Хочу пивныка, хочу машинку. Я ХОЧУ, ТЬІ ПОХУЙ.
А сколько рома? Три бутылки!!! Чем больше, тем лучше. И пусть весь мир отсосет.
При этом она думает, что мне жалко денег. Просто пиздец. А слона то мы и не заметили.
Нужно ехать в „Ракель“, отвезти чемодан и ее машинку. Она пошла в ванную. Едь, дорогой, пиздяч, я пока понежусь. Разумеется, мне не нужна ее физическая помощь, но ведь мы оба понимаем, что дело здесь не в ней. Перед тем как отправиться в ванную она ясно осознала моральную дилемму выбора между ее личным комфортом и возможностью поддержать меня — проявить элементарное уважение и заботу. Но в том-то все и дело, что этих чувств с ее стороны нет. Ей, действительно, похуй. Отчасти неудобно за свинское поведение, но глубоко ПОХУЙ.
Вопрос теперь в следующем, что я должен сделать, чтобы почувствовать в ее поцелуе нежность, чтобы увидеть в ее взгляде „ты важен для меня“? Как мне стать важнее, чем пивнык, ром и ванная?»
Та нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте…
В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної помилки в російському слові «Эго» і кількох пунктуаційних). Мені зовсім не було незручно за свою свинську поведінку. Свиня — це взагалі українська священна тварина. Рох-рох.
Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.
А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап’є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.
— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.
— Не купимо півника, — сказав Алігарх.
— Це ж бо чого?! Шару коштує.
— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти…
— Півни-и-ик… — риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не «Луї Вьютона», а паперового півника невідомого кубинського автора.
Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різних цифрових форматах.
Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтикуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.
А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.
І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: «Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!», як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расової приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному відхєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигіднішими умовами кредитування на житло молодій сім'ї, а тоді високим голосом волайте: «Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!»
…А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.
— Оу, май лав!!! — співає на весь наш готичний туалет Медвідь.
— Май дайвінг!!! — підтримую я.
— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.
— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В «Привиді».
— А от Карпа тільки що привида з’їла.
Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:
— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.
— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.
— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.
— Там не так. — Ведмідь.
— Так.
— Не так.
— Дададададада!
— Нєнєнєнє!
— Дадададада!
— Нєнєнєнєнє!
— Тьолки, зробіть мені каву, — кажу я.
— Нє, ми не можемо. Ми сперечаємось — не бачиш?!
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, їздили в метро. Цікаво так, там телевізор показує цуциків для телефонів і шматки показів мод.
— О, диви-диви, — каже Вася, — у тої моделі нема пупка!
— Фу! — каже Медвідь. Але ще гірше би було, якби вона йшла і помахувала пуповиною.
— Ага, — кажу я, — і до пуповин тоді би продавалися всілякі там аксесуари. Дзвіночки…
— Точно. І ти би нам такі привозила з Індії.
— А взагалі, давайте ліпше видавати газету.
— Камсамольській полдєнь?
— Нє. Надєжда калхоза.
— Влажная роза — надєжда калхоза.
— І знімемо серіал. Про наших ексів, гіпертрофовано.
— Буде серіал про мене, — каже Ведмідь. — Бо ж я Надєжа.
— Нє, каже Вася. — Серіал про бойфрендів. Тому про тебе буде дві серії, а про Карпу решта 300… Плюс повнометражний фільм в бонус.
— А про тебе, Васо?
— А про мене одна. Я і мій рожевий фалоімітатор. Правда, в нього батарейки сіли перед новим роком…
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, збиралися в баню.
— В сауну? — перепитала я у Медведця з надією.
— Нє, іменна в баню! — вердикт був невблаганним. — Із віниками. Не знаєш харошої бані, Карпа?
— Та звідки?
— Ну ти ж там ходила недавно зі своїми пацанами з групи!
— Фу, пацани в її групі жирні!
— Нє, Васо, там тіки один жирний… — Медвідь зробив спробу благородства. Я її ліквідувала:
— Ну, але пацани з моєї групи реально ходять в баню з ЖИРНИМИ дядьками, бізнесменами всякими. Ті їх потім на роботу беруть…
— Нє, ми не тим будемо в бані займатися, після чого на роботу беруть. Ми туда чисто попаритись, — наполягає Ведмідь.
— Та не знаю, не знаю я бані! — вже ледь не кричу я. — Не ходила я туди ніколи! Не люблю я жирних дядьок, та ше й з розпареними маленькими піськами і березовими листочками, що поприлипали їм до срак!
Вступає хор Вірьовки:
— Фу-у-у-у-у!!!!
— Спитайся в Вадіма. Видавця нашого. Він у нас по банних ділах виступає. Ходять там по 15 мужиків в одну баню… — Я дивно якось даю поради.
— Ну і спитаю! — вдовольняється Ведмідь.
— Тільки де ми ще знайдемо дванадцять тьолок? — не розумію я.
— Нашо нам іще дванадцять тьолок? — Ведмедю навіть не приходять в голову поняття економії. Бо ж в бані платиш за годину, а не за кількість тьолок.
— А я знаю? Мужики ходять по 15 штук пузатіків. Значить, так нада.
— Ми ж не їбатися там будемо, — рубає Ведмідь.
— А 15 штук пузатих мужиків там шо — їбуться?! Вони ж жонаті! — я закипаю.
— О! — піднімає вказівний палець Ведмідь. — Ото ж бо й воно. Не додому ж ходити їбатися п’ятнадцятьом пузатим і жонатим мужикам.
* * *
А то якось ми, як всі тьолки, читали чужі есемеси.
Отже, чужий есемес бойфренду: «Я впєрвие в жизні здєлала кунілінгус. Єйо піська вкуснєє, чєм твая. Всьо, пака».
А Ведмідь на презентації нашого альбому «In ЖИР» написав есемес: «Ти моя єдина любов» і розіслав по всіх номерах у своїй телефонній книзі. А Вася написала есемес «Нам піздєц», відіслала його Ведмедю, вдарилася головою об сцену і зомліла. Струс мозку і чорний рот цілий тиждень зранку. І наші дві подруги переспали. Але це ж таке. Як всі тьолки…
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, були апчнимі женщінамі. З тьолочного погляду навіть не алчними, а алчущімі справєдлівості. Алігарх не день народження пообіцяв мені новий лептоп, тим самим віднадивши всі нові лептопи з інших напрямків: Вовчик он хотів мені подарити, наприклад, а я: «Та не треба, та я вже пообіцяла прийом цього подарка з іншого боку». Але обіцянка-цяцянка. Пройшов мій горопашний день-народження, подарунків було мало, як завжди. Тьолки подарували мені столик-годинник, що ідеально підходив до дизайну їх кімнати «Чорничний йогурт-вбивця».
— Дарую вам цей столик… — зітхнула я, після того як насолоджувалася подарунком цілих дві хвилини.
— У-їіііі!!! — заверещали тьолки й, схопивши столик, радісно побігли до себе в кімнату його ставити.
Вовчик, розчарувавшись у подарунку-комп'ютері, вирішив подарувати мені джипіес для ходіння по горах. Тільки от треба було взнати, яка модель краща…
Гапа подарувала сумного фіолетового віслючка (теж ідеально вписався тьолкам у кімнату) і сказала:
— Якщо ти колись будеш думати, що тобі хуйово, подивися на цього осла. Йому хуйовіше за всіх на землі.
Діти з Reis Mit Scheis довго встидалися приходити без подарунка, але я їх вламала, пообіцявши нещадну інтелектуально-духовну експлуатацію в майбутньому.
Параноїд прийшов з квіточками.
Артур подарував чудове крісло, яке я потім подарувала Reis Mіt Scheis-ам.
Інший Артур подарував чорний диско-шар. котрий я потім подарувала першому Артуру, щоби він був диско-bеаr-ом.
Артим, як завжди, подарував мобільний телефон, який я, як завжди, скоро загублю.
Злюка і її Мущіна подарували шикарну шоколадну постіль (в сенсі, кольору такого, не липку) — от буде мені придане. І прати нечасто треба, сказали тьолки.
Але ж Алігарх… Алігарх не подарував нічого! (Сніданок з фуа-грою в ресторані коло його дому ж не рахується?) І тьолки знову сказали:
— Нє, Карпа, давай таки ми його вимутимо. Хай дарить.
— Та ну, — без надії навіть не сподівалася я, — не подарить. Відмазується, перекладає назавтра, шукає потрібну модель.
— Та ти ж найшла?
— А це задорога, виявляється.
— Йому? Задорога? Таж у нього купа бабла!
— Отого й купа, що на подарках економить.
— Слухай, Карпа… — додумалася, кажись, Вася. — Давай ми йому пожаліємося.
— Скажемо, що ти стала нестерпно агресивною! — підтримує Ведмідь.
— Нє, — каже Вася. — Треба бити на меценатство і акуратність. Напишемо йому так: «З Карпою щось не те… Якась вона дивна стала. Це сказується на її творчості і на наших речах… Вона весь час блює. Якщо запросиш її в гості — ти нас зрозумієш. Твої шкурки теж. Цей запах! Так що єдине, що може тебе врятувати, — подарований комп'ютер».
— Геніально, Васо.
На другий день тьолки знаходять ще одну хорошу модель компа. Просто записують назву і відсилають есемес Алігархові: перевір ще цю.
Він довго морозиться. Зрештою, тьолки, що називали його «папа», отримують відповідь:
«Дєткі. Папа нє патаму нє єздіт на „порше“, что „порш“ єму нє нравіцца, а потому, што папа пока єщьо столька нє зарабативаєт…»
А далі про те, що викидати такі страшні гроші на лептоп він просто тимчасово не може собі дозволити: невдалий період, багато витрат і те до.
Теж мені Алігарх.
Того ж вечора довелося його заспокоювати, як учня початкових класів:
— Ти такий кльовий, такий щедрий, так багато для нас робиш! Хєр з ним, з тим комп’ютером…
Сказано-зроблено. Алігарх, отримавши дозвіл на хєр, спокійно й безболісно його забив на мій більше навіть не гіпотетичний лептоп.
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, говорили про своїх ексів.
Тобто знову говорили про ексів. Васіни екси за ступенем організації були значно вищими, ніж мої. Коментували одне одного в же-же, співчували один одному з приводу Васі, давали з приводу Васі поради Васіним майтубнім ексам, тобто, актуальним женішкам.
— Ну да, вони навіть збираються по суботах грати в більярд, — знизує плечима Вася.
— Клуб Васіних ексів — це круто! — Я вже думаю, що би цьому клубу втюхати за гроші.
— Да, — каже Ведмідь, — твої екси якось не зійшлися. Зато з них можна створити армію і врятувати Чечню.
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, замотувалися в кульочки.
Ввечері після роботи Ведмідь замотує мене харчовою плівкою і вмикає кіно «9 ярдів». Це щоби я бігала на «орбітреку», подарованому Лососем, грілася без батарей і худла заодно. При цьому Вася цокає язиком — «какая Карпа тощая». Я теж не розумію, чого мене обмотують кульками, бо мої 3 кг нового жиру дорогі мені як память про поїздку на Кубу з Алігархом.
— Так сексі? — питаю я Ведмедя. — Так хочеться трахати людину?
Я кручу вісімку животом і стегнами, обмотаними целофаном. Виходить, самі розумієте як.
— Нє очєнь… — каже Ведмідь. — Ти тепер як ковбаса. Ковбаса «пєвчєская», бо на доктора ти мало змахуєш…
— Тоді вже калбаса пісатєльська! — пробую розширити свої реноме.
— Ну, тоді вже епатажна ковбаса. І друзі твої епатажний електрик зі скандальним сантехніком.
— Герої свєцкіх хронік, бля.
ІСТОРІЯ МАЙЖЕ СЕКСУ В ГОТИЧНІЙ ВАННІЙ (СУМІЩЕНІЙ З ТУАЛЕТОМ)
Ми лежимо в не дуже теплій ванній. У звичайній пострадянській ванній втрьох. Фарширована ванна. М’ясом трьох далбайобок. Мені от уже другий день як спічить із ними потрахатися. Я з цього приводу вже роблю натяк номер 498.
— У Васі нога дуже ніжна. А у Ведмедя жорстка, як у мене.
— Ага, я жирна?!
— Нє, Вася, ти худа, — кажу я.
— Ага, так мені казали всі мужики перед тим, як мене виїбати…
— О, Карпа кинула 499-й натяк, значить.
— Та бля…
І тут до мене доходить, що, власне, обидві помацані ноги належали Васі. Громада безжалісно ірже.
— Як то так вийшло, Карпа, — каже Ведмідь, — що ми з тобою вже три роки, а ти тільки тепер почала приставати?
— Сама не знаю…
— Ну, в принципі, я всі ці роки чекала Васю.
— Не пизди, — каже Вася. — Ми ще півроку з тобою жили до того як.
З'ясовують стосунки, суки.
— Ну і ващє, — кажу я, — це дивно, що ви мене не хочете, я ж звєзда.
— Ну і хай тобі такі ж звйозди дають! — кричить Ведмідь.
— Які звйозди? — цікавиться Вася.
— Ну, ми… — зітхає Грізлі.
Потім ми чогось зависаємо і ніякого сексу. Ніякого, уявляєте? Напевно ж уявляєте.
Влажниє рози покидають ванну, витираються і знімають із червоних труб засушені труси зі шкарпетками.
— Ти що, вдягаєш ці труси?! — вжахається Вася, коли Ведмідь натягує зняті з батареї майтки.
— Ну.
— Ти шо?! Вони брудні!!!
— Як брудні? Дура?
— Нє!!! Я ними підлогу мила!
— Фу, кончєна! — І Ведмідь зтягує свої чорні труси з рожевим черепком. Втім, може це й мої труси були. У нас їх три пари — кожній тварі.
— Ха-ха!!! — аж до червоної підлоги гнеться Вася. — Ми заставили Ведмедя зняти труси!!!
Нарешті ми купили собі в дім Ніколаса Кейджа. Рожевий вібратор з прекрасними перлинками, що крутяться навколо його Вселенської осі. Це якщо купити батарейки і натиснути «Оп». Або «Оп» — це вже веселіше, слов’янське прочитання цієї кнопочки. Стовбур Ніколаса Кейджа, як реактивну ракету, обіймає маленький кролик зі зворушливими вушками. Схоже на картинку відомого коміксу «Bunny Suicides». Щоправда, кролик тут не збирався кінчати життя самогубством. Він збирався лоскотати клітор щасливої власниці. Вушками. У кіні «Секс і місто» одна з героїнь просто відмовлялася від побачень з чоловіками, завівши собі вдома такого кролика. Що вже казати про нашого Ніколаса Кейджа — мужчину імпозантного і з перлами в подарунок кожній жінці.
— Кожній влажній розі, — супиться Медвідь. — Він же не блядун у нас валютний.
— І взагалі він зараз в шоці, — кажу я. — Його не на те вчили, щоби кіна дивитися.
— Ага, вся сім’я в зборі! — каже Вася.
Ми лежимо на траходромському ліжку вп'ятьох: Ведмідь, Вася, Внот, Ніколас Кейдж і я. Дивимося кіна, бо в мене соплі. Не пішла я сьогодні працювати зіркою в телевізор, тож почуваюся добре.
— Прикиньте, його програмували на жорстке порєво, а ми що робимо? — не можу заспокоїтися я. — Годуємо пацана авокадами, кладемо в обійми Єнота, показуємо кіна…
— Ага, давайте організуємо компанію зі спасіння ділдо! — кричить Ведмідь. — Будемо читати їм книжки і водити до церкви…
Ніколас мовчить і ховається під ковдру. Десь під нею ж вібрує мій телефон.
— А давайте його помиєм і запхаємо Карпі в рот.
— А чого в рот?
— Того що в піську не інтересно.
— А чого не інтересно?
— Того шо ми тобі його вже в сраку запхали. Поки ти зі своїм чуваком тринділа.
Мій чувак смажиться в Гоа і телефонує мені щодня двічі. Як будильник. А я, як стверджували тьолки, дико встидалася й заїкалася, говорячи з ним по телефону.
— Ех, блін, англійською я би такий телефонний секс влаштовувала. А українською звучу геть тупо. Відповідно, я — говорящий антисекс. Бо ж сексуальність — це впевненість. А я якась недокучерява авца.
Поміж тим, Ніколас Кейдж лежав поза межами моєї дупи. В обіймах плюшевого Єнота з виразом обличчя «Помогітє». Єнот рідко міняв його на щось інше.
Щоби швидше видужати, ми вирішили дивитися еротичні фільми початку 90-х. Саме ті, що колись не подивилися, бо ж не дозволяли батьки. Діти, закрийте очі і все таке. Тепер нам уже ніхто такого не скаже, а Єноту і Ніколасу Кейджу ми самі повідкриваємо очі. В едукативних цілях, як уже зазначалося. «Злиття двох місяців» — це кіно з Шарон Стоун показували в Яремчі в кінотеатрі. Дітям до 16-ти заборонено. Діти виросли і всім помстилися, хе-хе.
Починається все випускним балом престижного коледжу. Принцеса балу і маладой чєлавєк, президент якогось там студентського братства. Світ дрімс, як книжка пише.
«В слєдующій раз ми сабєрьомся патанцевать на іх свадьбє!» — кричить русскаязичная тьотя-дубльорша з екрану лептопа.
— В слєдующій раз, — каже Вася, — ми сабєрьомся патанцевать на іх магілах.
Еротичні кіна тих часів виявляються нецікавими. Там ходить купа кучерявих білявок і брюнеток в огидному одязі, повний тобі антисекс. Зате хлопці всі — поголовні мачо-мени карусельники чи бурувальники асфальту.
— Коротше, забиваємо хуй на таку еротику, — роблю висновок я.
— Ні! — Кричить Вася, — не бий Ніколаса Кейджа, він тут ні до чого!
Як би там не було, з приходом Ніколаса ми, нарешті, зрозуміли істинне значення поняття «ЧЛЕН сім’ї»…
Смішно було би казати, що ми так і дивилися з Ніколасом Кейджем телевізор. Так у всіх все починається з культурних розваг, а потім… Коротше, коли ми на Меланки напились гомеопатичних ліків, нажерлися курки, накапалися в ніс інтерферону (з людей його добувають, між іншим), натанцювалися латиноамериканських танців і накурилися трави (в самому кінці, зауважте!), нам захотілося сексу.
Ведмідь завалив мене на ліжко і почав «трахати». В джинсах собі просто, з прищепнутим за карабін чорно-білим песцевим хвостом, ахотнік сраний, так мене, нещасну, взяв і завалив — в різних шкарпетках і в червоних балетних тапочках — ходжу я так вдома, ну а шо? Без хуя, власне, почав трахати, бо ж Міша — воно дівчинка насправді.
— Ай-ай, куда ти, Міша?! — верещала я і реготала, бо Ведмідь ще й лоскотався, як дурний. — Ти ж в сраку попадаєш!!!
— Ага! Ага!!! В Індії буде ще не те! Звикай!
Падлюки дикі. Далася їм моя Індія, мій Антон та інші мої речі. Навіть на «іскуство» курвів пробило. Ось що напридумувала Вася в проміжку між читанням свого же-же і переглядом «Бетмена»:
АБО ДОТЕПНА РОЗПОВІДЬ ПРО ФІГНЮ»
Жили були собі дід Бадузан та баба Бадузанка. І були вони такі старі шо в них повмирали всі діти і кіт, при чому кіт пережив всіх дітей і аж потім помер. Одного сумного зимового вечора дід Бадузан сказав бабці Бадузанці:
— А давай виліпимо собі доньку чи сина, чи Андрія Малахова з цього блискучого різдвяного снігу.
Бабця Бадузанка погодилась та змирилась, бо їй було похуй, вона була стара та глуха, щоби щось народити, до того ж вона страждала на аутизм та сверблячку.
Коли сніговіку з лицем Андрія Малахова виповнилось 13 років, він закохався у Термінатора з лицем Арнольда ШварценеВовчика. Термінатор був залізний та тупий, але дуже сміливий. Сніговік з лицем Андрія Малахова вважав, що таким повинен бути справжній чоловік. Спливали роки, снігові м'язи ставали залізними, а журнал «Плейбой» популярнішим. Вперше він побачив її на сторінках якоїсь невідомої газетки, і одразу ж зрозумів, що вона повинна стати його другою половиною зі снігу, ну, або просто посмоктати його помаранчеву морковку. Коли до його гілкових рук потрапив «Плейбой», сніговик з лицем Андрія Малахова та м’язами Арнольд ШварценеВовчика вже був впевнений, що ця жінка зробить його щасливим на все життя. Апе все, чого бажала ця курва, — був лише півник з лицем Антона Фрідлянда.
Коротше, особливо ні на шо не сподіваючись, сніговик подався у столицю. Шукати своє кохання та того придурка, що позичив в нього 50 баксів минулого року.
На пероні було холодно й незатишно, але вона бігла йому назустріч із щасливою посмішкою та червоним шарфом на шиї. Вона вигукувала його ім’я і йому було похуй, що його ніколи не звали Антоном. Він відчув якусь лажу тільки тоді, коли вона пробігла повз нього та впала в обійми якогось смуглого півника з лицем Антона Фрідлянда.
— ЗРАДА! — промайнуло в голові сніговика, але він нічого не міг вдіяти, крім як дивитись на цю щасливу пару та на пивний ларьок з пивом «Оболонь» по 5.20 за пляшку.
Здається, саме тоді він вирішив вбити її та нарешті прийняти іслам.
Щасливі навіть не помітили, що він пішов за ними. Не запідозрювали нічого, коли лице Андрія Малахова відбилося у дзеркалі заднього виду їх машини з лицем білочки.
— Шеф два льотчики — закричав сніговик. Таксисти подивилися на нього як на кацапського долбойоба та пішли геть. Тому йому нічого не залишалося, як поїхати автобусом у невідомому напрямку вокзал-хрещатик-цум.
Тиняючись центром міста, сніговик з лицем Андрія Малахова та душею Ані Лорак думав собі про сардельку з кетчупом та високі почуття, коли побачив, як вони виходять з якогось ресторану з пафосною назвою та задоволеними пиками. Цього він пробачити вже не міг, можливо, через почуття голоду або через пісню Таїсії Повалій та Ніколая Баскова — ти далеко, мєжду намі гарададада, я с табою навсєгда навсєгда любоооовь мая…
Столиця зустріла сніговіка з лицем Андрія Малахова та тілом Арнольда ШварценеВовчика посмішками вокзальних бомжів та пивом по 5,20 за пляшку. І він зрозумів, що без бабла в цьому місті йому нема куди податися.
А потім я заїбалася писати і тому сніговик розтанув, Карпа одружилась, а я купила собі золоті туфлі і стиральну машину.
Кінець.
Не знаю, чий кінець збиралася стирати в омріяній машині Вася. В нашій жорстокій реальності пральними машинами й не пахло, з кінців, а заодно і з наявної побутової техніки в нас був хіба Ніколас Кейдж, і тільки чайник Лєна фігачив щосили, віддуваючись за всю ту побутову техніку, котрої в нас не було.
— Ну, невже ніхто не зробить мені чаю?! — голошу я. — 3 мелісою і з дофіга лимончика?!
— Нє! — кричить Ведмідь із кухні.
Вася дивиться на мене зі щирим співчуттям і непідробним жалем, лежачи поряд в ліжку.
— Невже мене буде покинуто тут напризволяще, привалену старим лептопом, помирати від ліні й нахабства?! — квилю я далі.
В кінці кінців Ведмідь таки приносить чай. Все, як доктор прописав: з лимоном і багато. Я ще довго сьорбаю його, не даючи Влажним Розам спати.
— Трахатися ви все одно не будете, у вас місячні.
— У нас місячні! — хором кажуть вони, — Ой, чи ти вже це сказала?
— Я сказала. І я буду. Бо ж нажерлася на ніч смаженої шиночки з часником. Треба тепер або накуритися, або трахнути Ніколаса Кейджа, щоби не спати прямо зараз із набитим животом… То що зробити?
— Накуритися і трахнути Ніколаса Кейджа, — авторитетно каже Вася, — Так ти вб'єш час.
Я не хочу вбивати час і просто йду в кабінет читати, писати і пити гранатовий сік.
І тут Ведмідь, що вже йшов собі спокійно чистити зубки в ванну, видав отаке:
— Ти лєнівая сука. Дрянь тупая. Іді на хуй.
І так і стояв, на мене дивився.
— Дружба крєпкая нє канчаєцца… — заспівала радісно я і побігла пити гранатовий сік.
СПОРТ І ЖЕНЩІНИ. СТРАСТІ-МАРДАСТІ
Я бігаю на нашому орбітреку. Тренажер такий за 400 лососевих баксів. Ручки зверху, ножки знизу. Качаються тобто. При цьому я живу повноцінним життям громадянина України, а не слабким існуванням анорексійної дурепи: я не сиджу на дієті. Я займаюся спортом, паралельно вживаючи алкоголь та канабіс. Всього в міру: алкоголю, спорту, канабісу. А, ну, і їдла, звісно.
— Медвідь. Вовчик. Хто-небудь. Принесіть поїсти! — клянчу я, не злізаючи з тренажера. — В мене гастрік, і я зла.
— Карпа, а нічо, що дві години до і дві години після тренувань жерти не можна? — в'їдливо питає Вася.
— Да, ну ніхто ж не казав, що не можна під час… — каже Ведмідь, і Вова приносить мені нарваного м'яса курки гриль і помідорів. А Ведмідь заходиться малювати у своїй ведмежій уяві картини Олімпійських ігор: метальники списів із курячими ніжками в зубах, художні гімнастки з широко відкритими ротами й високоестетичними апельсинками всередині них тощо…
* * *
В той час, як ми викурювали піврічний запас високогірної карпатської трави, Алігарх страждав від зрадженого, як йому здавалося, кохання.
Бідний Алігарх. Те, що видавалося йому коханням, насправді було дуже емоційним бажанням володіти. А володіти тьолкою неможливо. Навіть такою миршавою, як я. То тьолки тільки ілюзію володіння створюють, коли вже дуже заміж чешеться. І у всіх попередніх, мудрих Алігархових тьолок, воно таки чесалося. Пищали за нього, респектабельного, заміж всі, як одна. Ну а шо — хлоп високий, файний, статечний, костюм на ньому за три штуки баксів (Медвідь у його піджаку виглядав, як грузинський чабан), машин парочка, парочка квартир, офісів, будинок за містом, мама і кроти в газоні. Все на мазі — не докопаєшся. Аж тут раптом ця тупа коза Карпа пробігла, хвостиком махнула, всі фаберже побила і тікає в Індію до чувака, котрого знає днів зо п’ять. Але вже збирається за нього заміж, безсоромна морда.
А що Алігарх? Алігарх був харошим, але ж як нема кохання, то його не витиснеш напоказ із душі, як назрілий прищ на лобі чи гівно з дупи, правда? Все, що залишалося доброму й нещасному Алігарху, це писати мені жалісливі есемески про те, що в нього приступи панічного жаху і трахікардія…
— Тахікардія! — кричить Вася, бо вона фармацевт.
Так от, у нього тахікардія і він плачеться на гірку доленьку, а в мене, падлюки дикої, не знати чого піднявся настрій і хороше, і весело на білім світі стало жить. Я навіть вискакувала по хаті боковим галопом. Правим боком легше, лівим важче. З мене не сміялися ні Ведмідь, ні Вася, Вован читав собі Юнга в сусідній спальні, так що сміятися довелося самотужки.
— Ех, харашо сміятися. Качається прес, коли смієшся. — Сідаю на фіолетовий диван до Васі, що пиляє гелеві нігті за 350 гривень.
Вася, з глибоким і підробним докором:
— Сука, довела Алігарха до інфаркта і качає прес. Смєхом.
— Ага. В неї на животі росте волосся. Точно — прес виходить «с мєхом».
Ведмідь завжди знав, що каже.
— Слиш, братан, а гдє здєсь пасматрєть лєтающіх йогав? — питає чіста русскій ту ріст у російського вчителя йоги.
— їх тут как би і нєт…
— Как ета нєт? Нам сказалі, што єсть. Значіт, єсть. Я дєньгі плачю. Вєді мєня к летающім йогам. Я дєньгі плачю.
Це Рішикеш. Столиця йоги. Індія. 40 років тому сюди приїхали BEATLES. Взагалі-то щоби з наркоти зіскочити, а вийшло так, що понесли у світ широкий моду на трансцендентну медитацію. Не даремно ж із просвітленим гуру Махаріші тут познайомилися.
Кажуть, що, коли приходить час, вчитель сідає і починає якось так спеціально дихати, щоби прикликати до себе учня. І той, де би він не був і ким би не працював, чув чи не чув про йогу та інші бебехи, мусить відчути непереборний поклик і припхатися світ за очі й сісти на спеціальну подушку, що під дупою товстіша, а під сплетеними в лотос ногами тонша.
— Може, і я так тебе викликав? — казав мені Саша, великий чувак російської національності й гірського казахського проживання. Наполовину з індійським. Коли ставало в Індії спекотно і з'являлися комарі, він тікав у свої соснові ліси вище Алмати і тягав воду з криниці. І з монахами тусувався з монастиря за кілька десятків кілометрів. Ох він містики порозказував — дохуя і ще трошки.
— В тебе є потенціал стати вчителем йоги, — підбадьорював мене Саша. — Ти вся дуже відпущена.
Це лише про тільце і суглобчики. Бо в голові своїй я заклацнута на всі задвижки і пресую себе, і мучаю, і не знаю, шо робити. Звинувачую себе у всій хуйні світу, і найголовніша світова хуйня — моя у світі присутність. Да, нічо собі Его. Так от. Дивним чином у Рішикеші — точніше, тільки в тій його частині, де купа храмів і куди не пускають машини — це трикляте Его мене попускає. Можна навіть книжку сісти писати: NO ЕGO. Ходиш просто і легко, посміхаєшся посмішкою чи то святого, чи то розумововідсталого.
— Карпа, це як костиль, — казав Доктор Діма вже в Києві, поправляючи мені недоправлену Сашею спину. — Там тобі харашо і спокійно, ти вся така мирна, а тільки прилітаєш у Бориспіль і сідаєш за кермо, як зразу починаєш псіхувати, матюкатися і всім бажати смерті.
— Це точно… Як же втримати цей в собі мир?
— От в цьому-то й полягає дзен. Там бути святим любий дурак може. А ти тут спробуй. Зберігай внутрішній спокій, будучи кончєною істеричкою і псіхом.
— Да… Точно. Ай! Болить, йобанаврот! Всьо, я спокійна. Я чесно візьмуся за себе.
А в мене навіть нігті трикляті гелеві. Тобто я навіть у позу дза-дзен сісти не можу, бо не достає одна подушечка великого пальця до іншої. Відстрижу нахуй з фалангами.
У Саші був Діма. Тобто він теж був із Росії і тусувався в сусідній з Сашею келії ашраму Нікетан. Якби всі москалі на світі були такими, як ці два, я би переписалася на москалиху. Ну, на півмоскалиху точно.
Саша і Діма були нашими з Рибочкою людьми в Рішикеші. В усьому роздуплили, все показали, купу всього розказали, книжок надарували. Тобто вони викидали, а я підбирала. Так у нас з’явилися «Дзен і Християнство» і «Так казав Заратустра». Перед тим Діма на березі Гангу спалив добру половину взагалі усіх своїх книжок.
— Надаєлі все еті кастанєди. Всьо адно і то же.
Ех, не встигла. А то поповнила би бібліотечку дошкільнятка.
В нас із Рибочкою, правда, теж були дуже нелюбимі книжки. Як тепер пам’ятаю фіолетову Нобелівську лауреатку Тоні Морісон. Тобто сама вона чорна, а обгортка її книжки була фіолетовою. Писала, шо називається, на злобу дня — про звільнення і глюки рабів. Містика і мрак. Гамно і кров. Коротше, я довго себе змушувала з поваги до Нобелівського комітету дочитати цю книжку. Рибочка за неї взагалі не брався, хоча то я йому її принесла — найкращою рецензією для Рибочки було моє їбало під час натхненного читання. Так що ми подумали-подумали і вирішили її викинути. З кров'ю відірвала — бо я жадіна і до книжок із трепетом ставлюся. Але ця реально злоїбуча була. І безпросвітно нудна. Так що пішла в відро. І не в одне. Бо потім ми простудилися і рішили інгаляцію на гарячому камінні робити. Типу, довше тепло збережеться. Ну і в пластикове відро розігрітий на електрообігрівачі камінь класти стрьомно. Розплавиться. І тут в пригоді нам стає Тоні Морісон! Фіолетова, життєрадісна на фоті і мрачна по суті вона покірно лягає на дно рожевого відра і пекельно нам із того дна посміхається. Привалили каменем, залили водою, і так пару днів. Хоч би шо! Навіть фарба не облізла. Книжки Нобелівських лауреатів — це справжня якість.
Спочатку я ходила на йогу, як всі порядні люди. До іменитого вчителя — його навіть Саша з Дімою хвалили. Якби я зараз згадала, як вчителя звали, могла би круто зарисуватися. А так лише пам’ятаю, яка в нього була красива борода й великі очі. Суміш фізкультурника зі священником, але краще. Переживав за мою калічну спину, виправляв мої калічні асани. Я ходила в його клас аж два рази. Трохи злилася, що не знайшлося місць у партері. Тобто перед вчителем. Бо коли десь пасеш задніх, він до тебе не доходить. Так що я, як дєльна маша, прийшла на третій раз за годину до початку і кинула місцевий каримат і своє рідне парео прямо перед тим, де мав розташуватися ніс учителя. Забила містячок. Запопадлива українська ґаздинька. Ну і пішли собі з Рибочкою до пацанів. Нажерлися, накурилися і рішили:
— На йогу Карпа не ходок. Саша їй спину тільки виправив. Не можна. Ризиковано.
Ех, лінь таки креативна.
Але Саша направду працював із моєю спиною. І казав:
— Странно, у тєбя нєт етіх палосачєк. Как у амєріканок.
— Какіх? — не зрозуміла я.
— Ну, етого, как он… Целюліта!
А-а. Мерсі за компліман. Мені чомусь згадалася сумна дівчинка зі студентської поліклініки часів моєї юності. Вона прийшла до масажиста, вляглася на стіл, а він зітхнув: «Ну, здравствуй, целюліт…» Дівчинка образилася і від масажу відмовилася. Ну і дура.
Але я не про те. Не вмістом гаманця єдиним обійшлися місцеві шутрячки. Коли я, никаючись, аби не зустріти по дорозі вчителя йоги, зайшла ввечері по своє жовте парео, ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!!! Ну шо за нахуй такий. Всі же ж йоги тіпа, мантри співають зранку, м’яса не їдять. Треба піти завтра спитати в них, може, десь поклали…
Приходить «завтра». Йде клас йоги. Рибочка твердий, як кришталь у радянському серванті:
— Все. Давай ти зараз зайдеш у свій йога-клас, поки вони поставали в пози, і скажеш: «Так, йоги. Де моє парео?» Потім: «Ну, шо ви вилупилися? Давайте по-доброму, бо потім гірше буде».
— Ага, моє жовте парео.
— Точно. Скажеш: «Жовте таке. В черепашках. В мене ще блакитне є…»
— Навіщо їм палити блакитне?!
— Щоби не думали, що ти останнє проїбала. Ми ж люди не бідні.
* * *
Якщо двоє дорослих, адекватних, незаангажованих людей, котрі вже 10 років поспіль не дивляться телевізора, вечорами в індійському готелі раптом залипають біля квадратної скриньки марки magic, знайте: вони там залипли або на болівудські поп-кліпи (по 10 хвилин чуваки треки шарять!), або на мультики «Том і Джері». Спогади дитинства і все таке.
Починається нова знайома мелодійка.
— ПАПАЙ!!! — хором волаємо ми й при цьому роздупляємося, що дивнувата якась реакція для двох до-, рослих людей, що зібралися женитися в не першій молодості.
— Мда. Мультики. Мій любимий — Футурама, — каже він.
— І мій!
— Ну, зетс май вайф. Ти думаєш, чого я тебе вибрав?!
— О, точно. На питання «Чому ви вирішили одружитися?» я буду відповідати: «У нас спільні інтереси. Футурама».
— І тьолки.
— Добре. У нас спільні інтереси. Футурама і тьолки. Кльово.
— Щось тут непонятно в цьому «Папаї» шось… — каже він, доїдаючи моє сирно-згущьонкове тістечко.
— Ясно, шо непонятно — все на хінді.
— А взагалі Олів — сексуальна тьолка, а Папай поц.
— Сам ти поц. Папай кльовий, а Олів дура писклява.
— Та карочє, взагалі цей мультик — соціальна реклама. Щоби дітки їли шпинат.
Ну, а ще там, в індійському телевізорі, є комерційна реклама. Деяка взагалі на голову не налазить. Ну, скажімо, отака: японський турист опиняється в глухому індійському селі, де всього три халупи, верблюд і дерев’яний банкомат на виїзді. Японець, ясне діло, хоче зняти кеш. Підходить до банкомату, запихає в нього карточку. В банкомата розсуваються дверцята, за ними видно зв’язаного індійського чувачка з пачкою банкнот перед ротом. До нього підходить хазяїн банкомата з цукеркою, підвішеною на шнурку. Побачивши цукерку в себе перед носом, зв’язаний чувачок робить спробу дістати її язиком — як жабка за комарем — лизь, лизь, лизь! І скільки разів він намагається лизнути цукерку, стільки банкнот висуваються його язиком. Радий японець бере свій кеш, нещасного індуса знову закривають в банкоматі, так і не давши лизнути цукерку. Хазяїн, проклятий капіталіст, несе її, помахуючи шнурком, собі в халупу. Реклама не банку, щоби ви знали. Реклама цукерок!
Інша, весь екшн котрої я завжди пропускала, закінчувалася дещо безглуздим по своїй суті спонуканням: «Buy Original Microsoft Ware».[6]
— Аякже. Всі так і побігли. В Індії, — колупаю в зубі я.
— На Мейн Базар. За оригінальним софтом, — переключає канал Рибочка.
— Для всієї родини.
Але покупка ліцензійного софта в країнах штибу Індії, Індонезії чи Україні, цих купоголових гідр усього мислимого піратства, не видається такою смішною в своїй безглуздості, як тарення туристів сувенірами.
Саша, мій безцінний і мудрий вчитель тай-чі, цигуну і дзадзену, розказував про себе таке (подається в адаптованій українській версії).
— Приїхав якась я в Делі. Якийсь такий нєпуганий тоді ще був. Не здивувало мене, що моторікша так нехіло англійською говорить, місця всякі показує, розказує про все… В дивному, коротше, стані я якомусь був. Ну, привозить він мене на той же Мейн Базар. Типу, ось гавернмент прайс, все дешевше, ніж в інших…
— Ну да, спешл прайс фор ю, май френд, — вставляю я свої два ґрейцери.
— Тіпа того. І я ходжу там, як заворожений, — від відділу до відділу. Такої хєрні накупляв собі!
— Слоників з дірочками в животі і маленьким слоником всередині?
— І слоників, і картиночок — купуєш чотири, п’яту дають безплатно, і тряпочок всяких…
— І все ж таке яскраве, втикати хочеться!
— Ну, і він тобі це впарив, а потім ще, каже, згадай про родичів, про друзів згадай і купи ще три шарфіка! Коротше, затарився я там на триста баксів цим гамном, а потім ще таксист мене пробивав, скільки я грошей потратив. Типу, зняти собі процент за мій успішний шопінг.
— Піздєц, — не-йогічно заключаємо ми.
— Та, це ще не піздєц! — вже зовсім не-йогічно каже суперйог Діма. — Я он в Удайпурі на півтори штуки картиночок накупив.
Діма подає голос не дуже часто. Але якщо вже подав — чекай історію, що переверне твій світ, чи як там у рекламі кажуть.
— Карочє, чьо-та я бил пьяний там. Нє помню, чєво, но дєнєг у мєня била куча с сабой. В Джайпурє.
Коротше, джайпурські сувенірні крамнички були забиті картинками тонкої ручної роботи — ілюстрації до Рамаяни, місцеві міти, подробиці життів раджів тощо.
Якщо ходити тверезому й нікуди не поспішати, можне помітити, що картинки ці є в кожній крамничці. Тільки от це був не Дімин випадок. Діма, варто йому було заманитися в перший магазинчик, відразу панічно запав на яскраво-червоне видовище з тьотями в сарі і дядями на слонах, що кудись поспішали, комусь молилися, когось любили і про щось думали під стінами своїх домівок і пальмами, в компаніях із демонами й малими дітьми.
— Хав мач? — запитав Діма.
— О, зис ван вері експенсів! Файв хандред долар! — продавець сказав, як відрубав.
— Ніхуя собі, — подумав Діма.
— Карочє, отдал он мне єйо за тріста. Я так рад бил. Крута патаргавался. Думал, прівєзу в Маскву старую картіну, ана же ващє дафіга у нас стоіт, а тут такой падарак каму-та.
Потім Діма поторгувався ще за одну картину, потім ще за одну… І вже на виході побачив щось нереальне — за сюжетом тонкого, душевиймального за своїми кольорами розпису на «старовинному» бересті — «іт із антік, вері олд!» — всі ці жінки, чоловіки, слони, коні, сарі, чалми, намиста, діти і собаки велетенським ходом направлялися в султанський палац, аби зникнути в його таємничих зажерливих арках…
— Хау мач із зис ван?! — перелякався Діма.
— О… — скрушно похитав головою продавець «антикваріату». — Зис ван із вері біг. Вері олд. Таузанд доларс.
У Діми починалася паніка. Ба, навіть Паніка з великої букви — залишилося ж то всього-на-всього шістсот доларів, а картину ой як хотілося.
— Карочє, продал он мнє і ту картіну… — каже Діма вже в Рішикеші, розжовуючи чіз-парату.[7] — Аставіл я у нєво палтарушку і паєхал в Маскву. І так те все картінкі у мєня на шкафу і валяются.
— Бо на другий ранок допетрав, що то все повна лажа, що антикваріат цей штампується в задній кімнаті лавки, а робота ця — тупо серійна?
— Да нєт, работа на картінках тонкая, всьо очєнь аккуратно, докопаться нє к чему… ТОЛЬКО ВОТ ОНИ МНЕ НАФИГ НЕ НУЖНЬІ!
* * *
Ми з Сашою і Дімою стояли навпроти ашраму Нікетан, щасливі, дурні і босі. Сонце ще не заходило, Ганг уже шумів. Корови тусували за парканчиком і на нас не звертали уваги. А люди звертали. На трьох дятлів, що практикують на бетоні збірну солянку з тай-чі, ци-гуна і шіва-зна якої йоги.
— Да то же питьйо водки — ето йога! Ето прана. Іт із лайк прана вен ві дрінк водка. — Пояснював напередодні Саша Самбулату і трьом японочкам, що тягалися з якимись музичними трубами. — Ю тейк йо глас, Ю бріз аут. Ху'у-ух! Ю дрінк. Ю філ вормс. Ол овер йор баді. Ю клоуз йор айз. Ю бріз ін.
А нам із Дімою Саша показував нові й нові вправи. Коли я втекла з легальної йоги, Саша зжалився і почав учити нас із Дімою нелегально. Тобто геть на шару. Фігня, що я не запам’ятаю й половини цих корисних вправ, я тільки гамно всяке запам’ятовую. Рекламу і їбала всяких уродів. Зараз головне розкритися, звільнитися, випустити з себе об’ємний звук кожного елементу. І всяка така хуйня.
— А после етого упражнєнія, — показував Саша, — у тєбя так расправятся і освободятся льогкіе, што куріть сможешь, сколько хочешь.
— І чєго хочешь… — додає Діма. Сам він якраз нічого не курить. А нащо, коли Діма на передзахідне сонце запросто може сказати: «Глядіте, какая сєводня красная луна!»
— Круто… — видихала я і якомога правильніше стукотіла по своїй грудній клітці.
— Та-ак, — провадив Саша, — тєпєрь праводім па почькам… Діма! Ти чьо?! Забил, гдє почькі?! Тє ща напомнгть?!
Все-таки адаптована йога — це те шо треба.
Мій прекрасний принципус, Рибочка, йоги не пробував, а от від гашишу не відмовлявся. Найкрутіше вставляло, якщо покурити разом зі святим Самбулатом. Тобто він був баба. З наголосом на останній склад. Кажуть, баба — це остання інкарнація. І того вони, баби, такі попущені й розслаблені, що знають — насрати, останній раз живемо. Сидить собі Самбулат, курить гашиш, і торбочка в нього плететься. Кольорова, з ниточок. І японець поряд сидить прихіпачений, а все-таки стильний, як із японського мультика. І теж торбочку плете. І платить Самбулату за навчання. Самбулат більшість часу сидить під накриттям у візочку-кіоску з масала чаєм. Інколи спить разом з іншими садху біля річки, у них там своя козирна точка є.
— Які в мене проблеми? — лагідно й похуїстично посміхається Самбулат. — Єдина проблема — це коли кінчається гашиш.
— Скільки тобі років, Самбулат? — Я оглядала його світле юне лице, довжелезні дреди, білозубу посмішку й худенькі руки, що десь у складках його покривал спокійно плели торбочку. До речі, він, якшо Діма не бреше, якось відмовився продати Дімі торбочку за 8000 рупій (курс рупії 37 до 1 долара США). Знає ціну своїй роботі.
Самбулат певний час мовчав. Образився, мабуть, на мої профанські запитання. Ми ще раз покурили по колу чілим. Відтак Самбулат правильною англійською (це ж встигло воно все обдумати, не те що я — зразу би щось пизданула) промовив:
— Моє тіло юне. Мій розум занадто старий. Моє серце як дитина.
Вовчик каже, шо мені треба було спробувати його висадити. і що цих чуваків і в нас вистачає, і вони такі схожі… Злий недовірливий Вовчик А я васторженна дура.
В ту ніч мені приснився філософський сон.
Велика сіра мавпа з червоною дупою й зухвалою пикою, схожа на п’яного злого гуцула (василя-дмітровича), але надто вправна для такого, пройшовшись по недобудованому даху навпроти, перескакує на наш балкон, одним махом допиває Рибоччин лимонно-медовий чай, забирає з рук Рибочки косяк, глибоко ним затягується і тушить косяк об екран лептопа, де саме готується концепція серйозного телепроекту. Потім ще сідає сракою на клавіатуру, комп’ютер видає текст ОЬ ЛШЩБГМС КВШД ТГКЛ ДОТИКАВЧ, мавпа перескакує на дах будови навпроти і показує нам свою червону сраку. Ми з Рибочкою, флегматично:
— Ну мавпочка, ну йоб твою мать…
Рибочка, ставши жертвою мого психоделічного ниття, повівся на рафтинг весняним Гангом. Це романтично звучить, а було ж піздєц як холодно. Сонце ледь прокльовувалося. Мені не звикати, а воно, бідне, замерзло і кашляло-соплило всі наступні дні. І тихо мене ненавиділо.
— Якого я повівся на твій дурний рафтинг?! Знав же, шо краще не йти! — побивався він щоранку, коли замерзав уночі, злився і кашляв.
— Ех, круто, шо ти мене витягла. І не звертай уваги, якшо я буду нити зранку. Добре, бейбі? — казав він щовечора після доброго сонячного дня. І так майже з тиждень.
На рафтингу, поки ми булькали в зимній воді й Рибоччині губи ставали блакитнішими за Рибоччині очі, в нас спиздили сто баксів. З мого гаманця, залишеного в машині на чесне слово індійського дядечка, котрий нас на цей рафтинг віз. («Він не брав! — переконував нас директор рафтингової контори. — Ми йому дзвонили, він сказав, шо не брав!» Сто, сука, баксів. І двісті гривень, шо особливо обідно. Бо ж наші гроші красиві.
Понівечений патріотизм. Розтоптана червона калина… Бо ж де ці підараси-крадуни поміняють в Індії двісті гривень?! Викинуть сиріток попідтинню. Чи в гербарії засушать.
Рибочка риторично розкриває мій сороміцький зелений гаманець. На ньому зображено лакову пін-ап гьорл на підборах і раком.
— Цікаво, чи дрочив той чувак на цю тьотю, коли пиздив бабло? — міркую я.
— Думаю, не встиг. Ми ж не на три дні рафтингу їхали. Тоді би він у неї закохався… Все по любві, розумієш?
— Ага…
Крім пін-ап тьоті в сітчастих панчохах, мій салатовий гаманець із ніжністю беріг мою власну фотографію. Чорно-білу. Там я у білому комірці, з білими бантиками, із щирими й розумними очима. Із чолом високим та ясним. Мені там шість років, коротше.
— А моє фото на дошку пошани? — мрійливо проваджу я. — Ну, невже його серце не стислося? Невже він не подумав, що це — наша мала дитина, покинута десь в Україні, під Горлівкою…
— Ага. І ще ми такі бідні, що не можемо собі дозволити її кольорову фотографію.
Ех. Що тут поробиш. Заробітчани — то завжди заробітчани. Навіть коли промишляють по таких пілігримських нью-ейджерських місцинах, як Рішикеш. Одні заробітчани тут пиздять гроші з гаманців, інші шукають лєтающіх йогів, треті ходять до ями, аби той допоміг їм в українському бізнесі. Наймають гідів, перекладачів спеціальних і купу готівки тягнуть.
— Ета. Нада, шоби памог. Я с женой разважусь, у нєйо полбізнеса маєво астанєцца… Панімаєш?
Перекладач перекладає. Яма, маг і чаклун, сидить зі своїми патлами в нудній хаті (в нас таке гамно чомусь називають євроремонтом), колупається в найновішій моделі мобільного і каже:
— Угу.
— Так вот. Он может здєлать так, шоби у мєня бізнес харашо шол, а?
Перекладач перекладає.
— І шоби нє атабрала у мєня больше!
— Угу.
Яма знає українське цивільне законодавство краще, ніж той бізнесюк.
— І ета… Шоби у нєйо… Шоби у нєйо машина паламалась і у йобиря нє стаял!
— А це ще плюс триста доларів, — знизує плечима перекладач.
Бізнесмен шушукається зі своєю супутницею, перекладач шушукається з ямою.
— Харашо! — випалює бізнесмен і дістає бабло: спершу відлистує п’ятсот доларів за стандартну послугу, потім триста за додаткову.
— Тоді все, — каже перекладач. — Він зараз подзвонить своїм людям у місто, вони там все владнають… Ви можете йти.
Бізнесмен і його тьола встають і вже майже виходять, як раптом новий українець роздупляється:
— Так он же нє спрасіл, как мєня і жену завут!
— А, точно, — байдуже каже яма після перекладу. — Давайте.
Дядюн все каже, камінь з полички для душі в нього падає, і він уже спокійно може вертатися в Україну робити свій бізнес процвітаючим — яма йому все начаклує.
А взагалі, у Рішикеші уродів навдивовижу мало. Натомість багато мегакрутих вегетаріанських кафешок. Ніде-ніде ніякого м’яса чи риби. І, скажу вам, я сиділа там і не жужжала, а тільки кілограмів набирала, таким усе було нестерпно смачним, м’яким і спокійним.
А ше я писала листи Вовчику:
Якщо лежати долілиць на піску з яскравим срібним відблиском просто тут, біля місячної води Гангу, і тримати голову на правій щоці, проти течії можна побачити велетенських срібних риб із червоними плавниками.
Якщо сидіти на камені, підклавши під дупу коцик, курити траву і думати, про що писати в тижневик «Сім’я і Дім», можна також побачити риб. Але невеликих таких, рожево-жовто-червоних. І вони посміхатимуться, коли будуть стрибати, бо ж подобається їм це діло.
Якщо стояти над Гангом зовсім високо, аж на середині найвищого дерева з великими червоними квітами і чорним гіллям, якщо міцно руками й ногами за те гілля триматися, риби стають воронами. Чи як там називаються ці великі чорні птахи, що гострими дзьобами випивають квітковий нектар?
Птахи і риби, коли люди співають на берегах, рухаються синкопованими зграями. Паралельно одні одним. Тільки птахів нам видно, бо вони в небі, а риб ні, бо вони під місячно-зеленою водою. Хіба що, коли одна з них вибивається з ритму і смикається трохи вбік від інших, ми кажемо: «Дивися, риба скаче!»
А ще отримувала від нього відповіді:
Meni snylos, scho ty pokazuyesh svoyu oselyu u yakis zanedbaniy kamyaniy budivli, shozhiy na torgovycyu u Mtsheti. Vikna і dveri buly zavishani rudym polotnom, bo vid svitla u tebe bolily ochi. A koly ty hotila vpustyty kogos vseredynu, to vystavlyala na porozi glechyk z piskom.
А ще було ранкове співання мантр зі старенькою вчителькою, плани, коли стане тепліше, з усіма пілігримами піднятися до верхів’я Гангу й зажити аж вище Ганготрі, сидіння на валунах на березі, куріння й валяння в закинутому бітлівському ашрамі (я точно знаю, шо вибрала ту келію, де Ленон жив!), курячі крики павичів, денне споглядання орлів, нічне годування корів і відчуття майже святості від ходіння цими святими місцинами.
Ми поїбалися в делійському «Інтер-Континенталі» і з того часу вже з Рибочкою не розлучалися.
А після того (і до Рішикеша) ми були в Гоа. Російській губернії на території Індії.
— Нєт, ну тут всьо харашо, толька што здєсь дєлают все еті індуси? — обурювалася одна масковская дєвушка на дискотеці в Анджуні.
— Дура, ані здєсь живут! — шокував її приятель.
Кацапів на цьому океанському узбережжі з місяцем, велетенським, як сирна голова на прилавку голландського магазину, було мов у Криму. Точнісінько, срана Ялта, чесне слово. Тільки дешевше все, менше мєнтів і незіпсута їжа.
— А чьо ета такоє острає? — кричала на офіцика схожа на бритого Достоєвського кацапка. — Нє можете нармальную єду здєлать?! Я такоє єсть не сабіраюсь!
Так що нормальному їдлу і там скоро прийде капєц. Російські ресторації на березі плодяться й множаться. Якось їхали ми повз пациків на скутерах, і один із них, татаро-монгольської зовнішності, виголосив дивний коан:
— А ми іх блінамі закідаєм!
Вечорами, коли сходив місяць і заходила неясно куди точка збірки більшості активних відпочунів, можна було сидіти на пісочку і дивитися, що тобі посилає доля. Одного вечора нам послало двох російських пацанів і одну дівчьонку. З рюкзаками. Тільки-но приїхали. Вони йшли осяяним берегом і гаряче й натхненно, як то тільки в юності буває, сперечалися.
— Нєт, я так счітаю, — доводила дівчинка. — Сначала нада рєшить, чєм нам закінуцца, а уже патом, куда впісацца.
На базарі в Гоа тебе зустрічає гостинне:
— Наташа, падхаді! Купі! Класна! Шьолк! Дьошева!
Отже й філіал Єгипту тут заодно. І Анталія на додаток.
— Слиш, ти! — втирав абсолютно синій рашен місцевому офіцику. — Єслі скажеш правільна «Прівєт», дам сто баксав! Бля буду, дам! Во. Во смарі. Віш — паслєдняя сотка в кашилькє! Больше нічьо нєт. Тока паспарт і білєт да Маскви. Ну? Давай! Прі-вєт!
Квитки до Москви й паспорти часто фігурували як об’єкти зникнення. Обдвигані дешевим ем-ді-ем-еєм кацапи викидали їх в море, щоби тільки залишитися тут… Паслєдніє рамантікі.
Дуже сумно помічати, що містяки, котрі я відкрила для себе років зо п'ять тому, коли вони були малолюдними й невідомими, повільно перетворюються у відстійники турбидла. Чим більше заробляють ці крикливі клерки, тим менше лишається вільних територій для митців, йогів чи просто людей, шо люблять тихо повтикати. Під навалою байдужих до неповторності окупантів, з цих територій зникає автентичність, поволі з’являється всюдисуще «Наташа-дьошева!»
Вовчик каже, потрібна перебудова особистих площин. Оптимізація інтимних зон. Іншими словами — пішли всі на хуй. Бо уроди тебе всюди дістануть і нависнуть своїми високочастотними папугайськими голосами. Добре, що я хоч дещо встигла застати, Шкода, що встигну застати не так уже й багато. Та й то, тільки якщо наплюю в пику Корпорації й махну світ за очі, сподіваючись на систематичне падіння грошей мені на голову.
Але в Гоа я більше не їздок. Хоч там купа океану, гашишу й сексу. І взагалі несподіваних речей (поки що).
— Тьолки, — оголосила я по телефону. — ми тут недавно наїлися екстазі, накурилися гашишу і рішили поженитися.
— І шо?
— І я поженюся.
— Ти впевнене?!
— Так. — Це було доросле, виважене рішення.
Всі тьолки рано чи пізно хочуть заміж. Ну, крім Ведмедя хіба шо. Я от твердо вірила, що дозрію до цього дорослого рішення років до п'ятдесяти чотирьох точно. А потім зразу собі всиновлю майже повнолітніх дітей, щоби недовго чекати внуків. Бо міцно памятаю заповідь Гора Відала: «Не заводіть дітей, а тільки внуків». Але в долі на нас своя бухгалтерія заведена. І навіть коли ти не загадував собі женитися, раптом, зустрівши женильну людину, починаєш ловити себе на женильних думках. Ні з того, ні з сього. Без усякого женьшеню. І спочатку це злить, а потім вже смішить. Отак все й вийшло. Сракою чула. Бо ж не випадково одного разу я зібралася пчихнути і подумала «Ми поженимося», і пчихнула! Значить, правда. Поженимося.
— Будь здорова, — сказав Рибочка.
— Ти попав, — сказала я.
Ми ще трохи пожили з Рибочкою в Індії, поїли вегетаріанського їдла, позаймалися йогою, поїбалися, поплавали в океані з кацапами і вернулися в Україну.
За цей час у тридцяти п'яти тисяч українських водіїв забрали права, і я щиро раділа. Що мене в той період тут не було, бо точно попала би в топ-тен. Ну, зате дороги ненадовго розвантажилися. Правда, потім я взнала, що купа таких заборів прав були просто мєнтовськими підставами, і радість змінилася на гидливість. DJ Tonique, наприклад, попав за те, що об’їздив велетенський чорний джип, нахабно припаркований на правій смузі перед світлофором. Чіста возлє плази, шоби калбаскі дамой купіть. Біля цього супермаркету взагалі завжди твориться хел — вони за ковбаскою паркуються і в другій смузі, і ледь не в третій. Аварієчки собі включили і пішли. От де ці, сука, мєнти тусують? Чого не в такому рибному місці? Мабуть, щиро співчувають бідним голодним власникам «лексусів» і «поршів», не заважають шопінгу. Так хазяїн пріказал.
Так от. Тоніку треба було прямо, і він об’їхав нерухомий джип. Тут же мєнт із полосатим хуєм в руці.
— Драстє, давайте права насавсєм.
— Та ви шо? Я ж його об’їздив! І він взагалі аварійну ситуацію створив!
На що непідкупний і благородний український ДАЇшник тихо сказав:
— А ви за собою дивіться…
Тим часом жлоб-власник джипа спокійно собі вийшов з гламурного ковбасного магазину, сів у свою кінг-сайз трунву і поїхав. І ледь помітно кивнув мєнтам, здалося Тоніку. Вам ще щось не ясно?
— Віддавай права. Бо беркутів визовем. Скажемо, шо оказував сопротівлєніє.
І не допомогли Тоніку ні численні знайомі з автомобільної телепрограми, ні його в цій програмі безпосередня участь, ні просто чітке знання правил дорожнього руху «Гамну закон нє пісан» — те, шо ми казали в дитинстві, якнайліпше підходить до цілком дорослих співробітників МВС.
Права забрали. Отримали «зачьот».
І навряд чи хтось із цих чи інших доблесних мєнтів хоч пальцем ворухнув, аби кілька місяців по тому запобігти вбивству на дорозі геніального перекладача Анатоля Перепаді, який колись об’їхав на велосипеді всю Іспанію й Францію, а тут звично крутив собі педалі в столиці рідної України і серед білого дня був збитий якимсь черговим мудаком-водієм, котрий навіть не зупинився, аби викликати медиків чи відвезти пораненого до лікарні. Може, був би шанс врятувати людині життя. Може, не помер би тоді велосипедист на третій день у реанімації. Але мєнтам це похуй, хто був цей смертний на вєліку: письменник, перекладач чи поет. Визначний чи невідомий. Їм книжок нема коли читати, і шукати дорожних вбивць їм не до шмиги. За бажанням вичислити будь-яку машинку можна за добу, але ж це треба напрягтися. Просто так напрягтися, безплатно. Який понт? А якщо сам собою знаходиться той, хто когось збив, бо був бухий і про водіння має дуже приблизне уявлення, то з ним полюбовно можна все порішати. А як інакше міліцейські, прокурорські, судові та інші чиновники зможуть забезпечувати себе, своїх дітей та онуків вже звичним їм комфортом. Хабар — це ж добро! І вашим, і нашим, а мертвий вже і так на тому світі. Там гроші не потрібні. Одне щастя, наш добросердий Президент висловив співчуття родині Анатолія Перепаді у зв’язку з його «передчасною смертю». Нічо, що того було буквально вбито. Нічо, що вбивця десь гуляє на волі і не чути, щоби його шукали. Спи спокійно, Вітьок. В тебе, тряпчаної ляльки, що просрала довіру свого народу, інших елегантних справ купа.
Літак спізнився години на три, та врешті ми прилетіли. Хотіли цілувати рідну землицю — не дозволили підстригачі газонів.
— Привіт!!! — зі щенячим захватом пишу я тьолкам. — За годину буду в доміку. Ви там?
— Нєт, у нас дєла. Встрєчі в центрє. Ми уже виходім.
Ну ОК. Може, концерти мутять нам. Тьху-тьху-тьху.
Працюють женщіни. Нє спугнуть би.
— Добре. Можете мені в центр взяти довгу майку, довгі джинси, тоненький теплий светр і куртку, бо я без ключа?
— Да.
Домовилися на певний час на певній вулиці, бо зустріти мене вдома в ділових тьолок, ясне діло, не було часу. Про те, що вони мої подруги, навіть згадувати гріх. Шо не ясно? У них ВСТРЄЧІ.
Я дуже-дуже довго чекаю тьолок, сидячи в таксі. Дзвоню. Вони не реагують. Виходжу з таксі, раптом вони десь поряд уже чекають? Нема. Десять хвилин тому вони «вже під'їздили». Я страшно мерзну і ще більше злюся. Стою в одній лляній сорочці. Посеред київської зими. Геть одинока після свого Гоанського літа. Тьолки приїздять неймовірно пізно. Вивалюють з таксі, де окрім них сиділа ціла туса їхніх друзів, що, видно, ночували в нас. Паті — для тьолок святе. Вони віддають мені кульок з одягом і кажуть:
— А шо ти такая злая?
— Та так. Довгий переліт.
В кульку виявляється коротка майка й куценький светрик. Мабуть, тьолкам не дуже подобаються мої нирки. З нирками пронесло. Я захворіла дуже жорстким грипом.
А, до речі. Їхні ділові зустрічі полягали у сплаті квитанцій за Інтернет і в організації фотосесії якомусь менеджеру для журналу «Афіша Харків». Менеджер фотографувався на тлі своєї машини і дико злився на тьолок, що проспали зранку і перенесли його «фотосесію» на розпал трудового дня. Менеджерам це важливо. Але світ менеджерів для тьолок так і залишився нерозкритою таїною.
— Шо тут наш Ніколас Кейдж? — я любовно розглядаю фотку на мобільному, де на жовтій кухонній полиці серед банок з корнішонами, пачок із карі й уродами невизначеної раси «м’які іграшки» гордо вивищується Він. Рожевий і неприступний. М'який і верткий. Гумовий.
— А шо Ніколас Кейдж? — знизують плечима рози. — Стояв собі на кухні. На гостей дивився, себе показував.
— На гостей?! — я вмерла. — На яких іще таких гостей? Вони хоч його не чіпали своїми мікробними руками після маршруток?!
— Нє-е-е! — тягнуть хором тьолки. — Ми їм всім казали, що це твій. І що після останнього використання ти його не помила й так і поставила на полицю. І всі боялися, кричали і тікали з кухні, да-а-а…
— Молодці. Стратеги… — Я все одно потай скривилася, уявивши, як вони, ці негігієнічні гості лапають гепатитними руками й облизують стоматитними язиками мого Ніколаса. Щось тут не так. Якийсь новий невроз у мене. Чи в Ніколаса?
— А ще ми придумали кльову фішку, коли в нас не було бабла, — хвалиться Вася. — Ми всім друзям казали, що сидимо на дієті, хавки дома нема, приїздіть зі своєю. А потім доїдали те, що вони після себе залишали…
— Геніально! — пишаюся ними я.
— А взагалі-то, Карпа, ми вже чотири доби нічого не їмо, — осаджує мене Ведмідь.
— Чого?!
— Ну, бо ми вирішили не їсти після шести… — починає Вася.
— …А до шести ми зазвичай ще спимо, — закінчує роботящий Ведмедець.
— Ну нічо, ми худнемо! — Вася задирає білу кофту-адідас і показує пузо. — Я тут ващє недавно сиділа на гречаній дієті шість днів. Поки на сьомий жорстко не проблювалася гречкою. Півтори доби ригала!
— А я, — хвалиться Ведмідь, — ригала тою гречкою вже в перший день!
— Так шо ми перейшли на рис.
Мені сказати нічого. Зате розам є, що мені показати.
— Диви! — каже Ведмідь, запалюючи екранчик свого телефону. Там, на фотці, тьмяно виблискує дно каструльки з рештками недоїденої гречки, що зацвіла тепер білою пухнастою пліснявкою.
— Це кошенятко. — Ніжно каже Ведмідь. — Не знаєш, як його назвати?
— Ханяня, треба ж тобі плаття весільне придумати! — каже Ханяня-Вася, сьорбаючи чай під назвою «суниця з вершками», де ні суниць реальних, ні вершків запашних зроду-віку не бувало.
— Пропоную пошити Карпі білі труси. І до них пришити хвіст. По типу шлєйф. Такий, із фати, волочитися за тобою буде — всьо, шоб по правилам! — закипає Медвідь.
— Да, мама буде рада… — уявляє Вася.
— А дід і бабця так ващє! — уявляю я.
— А ми їх так само одінемо, і все буде нормально… — вирішує кризис-менеджер Міша.
— Або вдягнемо Карпу, як завжди хотіли, — в костюм сира! — не вгаває Вася. — Але вже весільного сира, з фатою. Спонсор весілля — «Сири Бурлука».
— Да. Тільки їй на коньках прийдеться ходити. Щоби грація була. І не повнив костюмчик круглий. — Медвідь.
— Тоді ти нарешті станеш хоч трохи вищою і перестанеш нас позорити. Ой. — Це Вася.
— Та ну вас, тьолки. Мені он майбутній чоловік придумав плаття. Я вам потім покажу. Панківське таке.
Вони секунду думають, як би попустити мого мужа, не бачачи його ескізу. Нічого швидко не придумується, тож кажуть:
— Тільки фати ніякої не треба.
— Запхаємо тобі довгі білі пір’їни замість неї.
Я вже навіть не реагую стародавньою асоціацією про пір’я в дупі, бо мене тривожить інше:
— Блін, тьолки. Це все харашо. Але ж я ще нічого батькам не сказала. Стрьомно, шо капєц.
— Та чого? Це ж хороша для них новина, — каже Васо.
— Да! — погоджується Медвідь, — Вони і так на тобі хрест давно поставили, а тут — такий поворот сабитій.
— Ну, і як мені їм про це сказати? — кисну я. — По телефону якось тупо.
— Головне, — каже Ведмідь, — правильно сформулювати.
— І не казати, що твій муж — пісатєль, бо це асоціюється з поетами, а поети асоціюються з бідністю і смертю під сходами від туберкульозу і недоїдання, — авторитетно каже Вася.
Цікаво, скількох вона знала поетів і скільки з них померло під сходами в неї на очах. Мабуть, кашляли, бідолаги, і просили хлібчика, а Вася гордо їм відказувала, що ніякого хлібчика вона не їсть, бо ж на дієті.
— Скажи їм так, — пропонує Медвідь. — Мама, тато. Я вагітна, я банкрот, я живу на мусорці і під'їдаю грязюку. Жарт. Я виходжу заміж за письменника.
— Нє! — придумала щось Вася. — Скажи їм: «Я зробила операцію зі зміни статі…»
— Та ну! Тоді про те, шо вона виходить заміж, вже нікому буде сказати.
— Угу… — погоджуюся я, на секунду, правда, сумніваючись: тато ж так завжди хотів мати сина.
— Скажи їм, Карпа, що виходиш заміж за мільйонерку-лесбіянку з Амстердама. Потім: шутка, мій чоловік — письменник.
— І на тому кінці проводу постріл.
Коротше, так нічого путнього і не придумали. Зате моя сестриця Гапочка, свиня така, развєдчік із неї ніякий, уже встигла по секрету сказати нашій мамі: «Ірка заміж виходить…» Мама: «За кого?!» Гапа: «Та за одного там Антона…»
Ахуєть. Мама собі зразу уявила, певно, одного там Антона, що курить бичий ел-ем десь там на площадці третього поверху спального району, де він живе разом із мамою, що готує йому гороховий суп на сніданок, а тепер іще до них підселюся я і буду битися з його мамою за телевізор, бо вона дивиться серіали, а я мультики, і тільки на політичних ток-шоу в нас буде наставати тимчасове перемир’я, поки я не скажу про когось із політиків «От підар гнойний, шестьорка срана мусорська, жирний уйобок з напиждженим добром і пластиковою тьолкою», а мама його мені на те: «В нашем доме так нє виражаюцца!»
…Дату весілля було попередньо призначено на 19 травня.
— Так це ж понеділок! — закричав Ведмідь, попоравшись зі своїм календарем.
— Н-да. Треба переносити. Хоча би на день. Тобі принципово? — питає наречений.
— Мені ніщо на світі не принципово, — відповідає наречена. Ой, це ж я. Блін, не вийшло нагрузити про те, яка вона кучерява, русява і прекрасна.
— Тоді в неділю, — вирішують рози і Мущіна Маєй Жизні. Блін, його ж Антон звати.
— Нє! — раптом доходить до мене. — Хрєново в неділю. Гостям же в понеділок на роботу!
— І яким же це гостям в понеділок на роботу? — в'їдливо натякає на богемність буржуазної тусовки Ведмідь.
— Ну, мені… — похнюплююся я, бо вйобую на Корпорацію. Години по дві на день і за тричі вищу зарплатню, ніж нормальні люди, але ж, сука, В ПОНЕДІЛОК МЕНІ НА РОБОТУ!!!
Не ясно, чому при цих словах по хаті не пробігають привиди моєї трудової книжки і щасливих представників пенсійного фонду — мої дідо з бабцьою з Черкас пораділи би.
— О!!! — заревів Ведмідь. — Я собі вже це уявляю! Виходить Карпа в понеділок в ефір з пластмасовим червоним тазіком в руках перед собою. «Дарагіє тєлєзрітєлі… бу-е-е-е-е-е-е!!!! — я вчора вийшла заміж».
— Ага! — доповнює телекартинку Вася. — Тут же у найближчій камері від тебе запотіє об’єктив і на ньому включаться автоматичні двірники, як в жигулях!
— Нє, Карпа, хай ліпше в понеділок твоя мама новини веде.
— Да! — верещить Ведмідь. — Скажеш їй, тіпа: мама, я всьо зробила, як ти казала, я вийшла заміж!!!
— І знову ригнеш у червоний тазік, — добиває «маму» Вася.
— І тоді мама бере хусточку, зав’язує в неї пожитки на палочці і йде з дому… — Медвідь. Майстер хепі-ендів.
— Е, та почекайте ви з понеділком, чуваки! — протестую я. — Ми ше реально з платтям не визначилися. А часу вже не так і завалісь. Давай показуй свій ескіз.
Антон вагається, певний час робить вигляд, що не знає, де він (і це синхронно з моїм: «У твому зошиті на столі десь рівно посередині!»), нарешті знаходить і показує розам. На картинці в мене нема голови, зате присутні доста пристойні цицьки в такій собі класичній упаковці на тонких бретельках. Гарно, як у Голлівуді чи журналі «Вог» у рубриці: «Ніколи не модно, значить — класика». Коротше, верхня половина мальованої мене — просто нєвєста МЄЧЬТИ: безголова, цицьката і в понятній сукні. Але нижче пояса починався калавур. Те, що там починалася піська і всяке таке, — це ясно. Ба навіть, все таке і піська на картинці були прикритими. Тільки от саме це прикриття здатне було викликати культурний шок західноукраїнських родичів і факсову анафему комітету по моральності.
Нижче пояса починалася безсовісна, жорстка, дика, нагла, порнографічна, вбивча, неполіткоректна, расистська, кудлата ПАЧКА (хвора на коров’ячий сказ).
— Як гадаєте, варто додавати туди стразів?! — жадібно вдивляюся в беземоційні лиця роз.
— Нє-е-е… — тягне Вася. — Ліпше цього, як його, стєкляруса!
— Кого?
— Стєкляруса. Він ліпше виглядає, ніж стрази.
— Або вже зразу — стєкловати! — придумує Ведмідь. — І ми з Васо в костюмах тролів і в будівельних рукавицях несемо твій шлейф!
— І в масках зварщиків!
— Да! І в масках… Нє, Карпа, почекай. Нашо нам маски зварщиків?!
— Ну бо ж я ще крутитися в тому платті буду. Як ви мене вчили. Крутильний сексі-елемент — дупа під кубинський хіп-хоп. Або наші танці борців сумо — однаково небезпечно.
— Та да. Куски ж літати будуть, в очі попадатимуть… — думає Вася.
— Махнула правим рукавом — вбила батьків ресторанного менеджера (нє фіг на шару в нас на весіллі хавати), махнула лівим — прикінчила рештки гостей.
— Да, Карпа-разрушитєль. Це більше схоже на твій День народження, — помічає Ведмідь.
— Причому, на традиційний, — каже Вася. — Фу, попсовичка. Попсовичка в пачці без стєкляруса.
ПОДІЛЕНИЙ ТАМБУР
Наші з Рибочкою сусіди — класичні женщіна с рєбьонком. Тобто така собі енергійна тітонька-художниця і її син, двадцятирічний дебіл з гітарою.
— Ну, Карпа, ну чого зразу Дебіл? — питає Вася. Явно перед тим, як уточнити, що він, може, олігофрен.
— Та я його, в принципі, й не бачила… — знизую плечима я. — Зате чула.
А чула я страшне. Якісь гітарні соляки родом із початку вісімдесятих. (Що тоді було? Айрон Мейден? Ей Сі Ді Сі? Арія? Да… Арія була завжди.) Якісь завивання — з низької ноти на дуже високу, таким навіть покійний Фреді Мерк'юрі не зловживав. Ну, і ще всі ці бички в баночці біля ліфта і порожні пляшки від дешевого пива. Тільки от останнє — воно майже «нє в щьот». В щьот була оця його музика.
— Знаєте, тьолки. Мені от просто хочеться якось прийти з роботи, подзвонити в цю їх квартиру номер сто одинадцять і сказати чуваку одне: «Дві тисячі восьмий рік».
— І заплакати. — Каже Васо.
— Христинко, — просила тлуста мама, продавщиця косметики, свою доню, що вчилася на юридичному у Франківську. — А подай-но мені тотого кепчуку.
— Мамо! — закипала Христинка. — Та скільки вам казати, шо то КЕТ-ЧУП, а не кепчук?
— Йой, ади. Я то-то годна вимовити? Кепчук та й кепчук. Дуже він добре до хундога смакує…
А інша тьотя в Яремчі казала на скрипку Страдиварі «скрипка траскєнбаль». Але я вже вам про це розказувала, може. Тільки яка різниця. Тьолки ж не в Яремчу поїхали.
Ведмедець і Вася поїхали в Гарків. Без мене. Продавати машину. Вася довго думала, що то в неї машина-«деу», а виявилося, що то машина-кондор. Як би там не було, тільки ж воз і нинчє там — у гаражі. Не могли вони, розумієте, з Медведем визначитися, що ж купити замість цієї тачіли представницького класу — пісічьну «мікру» чи антикварний «мустанг». І поки вони вирішували це, шкура невбитого ведмедя (сорі, Міша, за фашизм) так і лишалася шкурою, не стаючи ніяк грошима. Аж тут Васіна мама таки знайшла, кому її (не Васю, машину, а жалко…) провалити. І Вася, як власниця, покинула столицю і поїхала у цих справах на Батьківщину. А Медвідь, як власниця Васі, теж покинула столицю. А я, як власниця машини Білочки, не покинула… Ви спитаєте, до чого тут я, а ні до чого — просто моя книжка, де хочу, там і появляюся. Можу в Буркіна-Фасо поїхати в весільну подорож, і ніхто, крім візового офіцера на буркіна-фасовочній границі не знатиме, набрехала я чи повідомила людям правду про свій від’їзд…
А ще все буде знати Інтернет. І брехню він знатиме, і правду. І навіть будущєє, котрого, як співає ХАМЕРМАН ЗНИЩУЄ ВІРУСИ, нєт.
Інтернет взагалі дає нам купу можливостей. Не тільки порно можна там шукати і скачувати мультики. Там іще можна влаштовувати поетичні дуелі. Як от ми з Ведмедцем. Звісно ж, російською — ми ж паети сєрєбряного вєка, а не якісь там задрипані авангардисти.
Воно: милая моя//белочка лесная//где в каких краях// ты нашлась такая?
Я: о бальшой вєдмєдь//я скакала долга//ти мне, бля, атвєть://ви прадалі «волгу»?!!
Воно: это, блять, не «волга»//был это «мустанг»// Вася нас надула//но купили танк.
Поки я сиджу і питаю себе, що спонукає цілком здорових людей писати «блять» замість «блядь», Ведмідь собі рішає:
— Міша пабєділ.
Ну, і добре. Тим більше, Ведмедя ще й жалко, бо:
— Мама заставляєт мєня сматрєть «Служебный роман».
Видно, мама не надто часто їздить у експресі до Києва. А то би вже знала все напам’ять аж до по батькові в титрах. Сьогодні ще й восьме березня, так шо я добра:
— Мамі привіт і з Днем Пизди поздоровлення.
— День Пизди і Гамнодарів! — радіє Ведмідь.
Тепер уже радію я. І, певно, за компанію зі мною, радіють всі ці дарувальники вазоночків у пластикових горщечках своїм сатрудніцам, що витрачали вчора тяжко зароблені грошики і скниділи по пробках на всіх проспектах, що ведуть зі спальних районів до центру.
— Слухай, Міша. — Мені прийшла в голову радикальна ідея. — Можна з тебе зробити легітимну дівчинку. Є в українців таке ім’я — Михайлина. Михайлина!!! Михайлина Медовецька. Гагага!
— Нє-е-е-е!!! — буквенно репетує Міша. — Дякую. Ти тоді будеш Іра Карпа.
— Ну добре. Михайлина Медвідь.
— Ну, нічо вже!
— А я буду Іріна Карпіна. Звучить як Іріна Панаровская.
— Ага. Давай переспім.
Це у Ведмедика такий сигнал закінчення розмови. Бо всі, як правило, погоджуються, а Ведмідь і не знає, що на це далі робити. Виходить з Інтернету чи з кімнати, як коли.
Щоби поженитися, це ж треба ходити в загс писати заяву. А потім в ощадкасу йти, ліпити 18 гривень. І тільки через певний час, коли ти принесеш усі квитанції і заплатиш останні 3 гривні державі, державна тьотя в велюровому платті і з лєнточкою через могутню грудь поставить тобі штамп, куда нада.
Але це я все знала тільки з легенд. З історій одружених співробітників. Моя власна історія поки мала тільки першу кров. А згодом і другу, ще з нижчим гемоглобіном за першу.
Коротше, одного ранку ми встали дуже рано. Годині в восьмій тридцять. Щоби приїхати до ЗАГСу на дев’яту, бо тоді він відкривається. Чухалися вдома до десятої, але загс таки знайшли. Правда, спочатку не в той його відділ потрапили. Всякі там прописки і вписки.
— А де тут, — запитав наречений в чотирьох круглих тьотічок, що заповнювали документи, — заяву подавати?
— Яку вам заяву? — перепитала одна з круглих тьотічок.
— Ну… — такого грубого питання з такого делікатного приводу наречений не чекав.
— Для чого вам та заява? — не вгавала кругла тьотічка.
— Поженитися! — випалив він і мені нестерпно схотілося побігти десь колупати піч чи прямо тут виколупати комусь очі. Антистрес.
— А-а-а!!! Хі-хі-хі-хі!!! — чотири круглі тьотічки захихотіли так, як вміють хихотіти самі лиш круглі тьотічки. — То вам у другі двері.
Ну, ми пішли собі з Богом. До дверей, на яких було написано все — реєстрація шлюбів, розлучення, зміна імені. Просто тобі фабрика шпигунів якась. Кабінет пластичного хірурга і абортарій мусили бути в них у підвалі, я вам точно кажу.
— Хто крайній у третій кабінет? — питає мій сміливий наречений, а моє несміливе лице експресно кисне на вигляд людей, що вже з самого ранку зібралися і чогось чекають у своїх улюблених чергах.
— Я! — каже дуже страшна дівчина в червоній кофті і секунду моє серце виповнює теплота й людинолюбство — вона теж за когось виходить, життя не гавно.
— Але ні, — раптом опам’ятовується дуже страшна дівчина, чиє життя не гівно, — за мною ще одна дівчина стоїть. В червоній кофті.
Ми шукаємо очима ще одну дівчину в червоній кофті. Ми заплуталися. У цій черзі на подачу заяв для створення ячєйкі общєства сидять самі жінки. Риплять офісними стільцями, з облич не сходить радість. От слава Богу, хоч у якихось чергах люди не такі паплюжі й злі, як зазвичай.
— А перед вами багато людей? — питає наречений дуже страшну дівчину в червоному светрі, чиє життя не гівно.
— Багато! — кінцево вбиває вона мій план відвідин кабінету подачі заяв.
— Я передумала женитися! — заявляю я так, аби чула вся черга, і грюкаю скляними дверима на вулицю. Краєм ока озираюся: ану раптом всі схаменуться і візьмуть з мене приклад. Зрозуміють, що люблять насправді Сєрьогу, а не Льоху, і побіжать до кіосків купувати собі пиво з жовтим паласатіком. І тоді би ми двоє — шусть! — і вже наша заява на столі.
Так же ж ні. Всі майбутні жінки, що поставали в чергу на здобуття законних чоловіків, і не думали рушати з місця. Застовбили точки чіста канкрєтна. Ну і ладно. Мені на роботу.
— Ех, чуть не поженилися… — зітхає наречений.
— Та ну їх на фіг! Вони тут із шостої ранку позасідали. Стопудово, — киваю я в бік черги наречених у червоних кофтах. — Може, і так сайдьот? Для батьків намалюємо у фотошопі все. І тьотю в велюрі з ленточкою домалюємо. Га?
— Ну, бейбі…
— Ну, добре. Я тебе люблю. Раз уже рішили — женимося по-настоящому.
На роботі свіжоодружений Ткач розказував, що коли вони ходили женитися, то, прийшовши за 15 хвилин до відкриття загсу, були в тій черзі вже двадцятими.
— Піздєц, — зітхаю я. Все безнадійно.
— І всі наречені там вагітні були! — радується Ткач. — Ми прям як уроди серед них. Такі худі і ржемо.
І ми худі і ржемо. Тільки щось не женимося, хоча вже всіх запросили на весілля.
Потім ще у нас була друга спроба. У вівторок. Приймальні дні заяв — вівторок і четвер. У понеділок ввечері ми щось задовго мотлошилися, і коли закінчили останню веселу розвагу, була вже глупа ніч. Вставати о сьомій тридцять якось е…
— Може, в четвер? — запитав наречений. З надією.
— Точно! — зраділа я. Читаєш мої думки.
І ми спокійно заснули, приспані блаженною лінню.
Ввечері, по телефону на зв'язку з Яремчею:
— Мама, ми не пішли сьогодні. Проспали. Підемо в четвер!
— І так рік за роком… — повчально вивела маман.
Мамині слова мене не на жарт стривожили. Ми вже цілою тусою, з Артимом, і з Артуром, і з Андрієм (всі на «А»!) почали думати, як би то перехитрити есхатологічну природу черги.
— Можна, наприклад, зробити так, — повідала я Артиму. — Лишити на дверях записку попереднього вечора. Типу, номер восьмий у черзі — мій. Хто займе восьмий номер у черзі, той заміж не вийде!
— Нє, — каже Артим, — ліпше так: той народить чотирьох мертвих дітей, Ха-ха-ха-ха-ха!!!
— Цікаво, як такого тембру добитися в записці… — то я про гомєрічєскій хохот.
— А чо вісім?
— Ну, щоби не дуже нагло — один там, два… А тут якраз вони злякаються, буде номер сім і зразу номер дев’ять. І тут прихожу я і питаю так, як у фільмах, коли, скрипочки тоненько висять на одній ноті: ХТО У ЧЕРЗІ ВОСЬМИЙ?! І вони всі мовчать… А я тоді: ну тоді я буду! І вони вже мовчать не просто налякано, але й злорадно. А я всіх наїбала.
— Круто придумала.
— Ага. Ну, хоч щось вийде. Бо ж не вийшло нам з Андрієм (барабанщиком нашим) в один день поженитися і «Перкалабу» заразом на двох весіллях полабати запросити. Так би зекономили…
— І я, і я хочу «Перкалабу» на весілля! — закричав Артур (наш басист). І додав: — Точно! Треба, щоби у всіх нас «Перкалаба» грала на весіллях і на похоронах! — Сказав і зрадів.
Взагалі-то я співачка. Без продюсера, зате з групою.
І деколи в нашої групи бувають концерти. Ще рідше репетиції. Але навіть коли на концертах в мене відрубається мікрофон — а я ж не Шаляпін і навіть не Джельсоміно, щоби перекричати екзистенційні шуми, — людям стає мене жалко і вони співають самі. Хароші люди до нас на концерти ходять, добрі і красиві. Одного разу мене замучила совість, що їм доводиться отак от співати замість мене, і я вирішила: нам треба більше репетицій. І все буде прекрасно. І люди нарешті зможуть відпочити і послухати музику, а не рятувати перелякану Карпочку від самогубства бритвою (електро, вкинутою в ванну). Тут як тут Ступакіо, наш ді-джей, відшукав прекрасну, доступну, євроремонтовану і АБСОЛЮТНО БЕЗОПЛАТНУ репетиційну базу!
— Ух ти! — я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпнини, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому…
— В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац — наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні занавєски і крики «браво!»
— Кліп «Ноу Даут». Донт Спік, — каже Артим. — Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокалістка така, лохи-музиканти… Босоніжки, вбоге платтячко.
— Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Найбільших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум… Але налізли!
— «Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!» — закінчив Артим. — Взагалі-то це ти мала сказати.
АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ
От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьолочну хату, не відданих «дяді» грошей вистачило на покупку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.
Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоної ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдла лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликати. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.
Того дня на балконній підлозі в тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосолена сьомга. Її я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Софійки Андрухович.
Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.
— А де моя рибочка?.. — ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.
Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.
Отак він і став «моя Рибочка».
МИСТЕЦТВО, КАПІТАЛІЗМ І НЕ НАРКОТИКИ
А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.
Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросексуального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.
Сидить, колупається олівцем простим (моїм олівцем!) в зубі й метикує:
— От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами… а хулі? Сьогодні он почав.
— Маладець, — знизую плечима я.
— Книгу так і рішили назвати — «Мене заставили».
— Угу. Заклали.
— І початок книги теж придумали ми: «Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на „порші“, у Медвідя „мазераті“, а я лежу на дні ріки…»
— А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців, — ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! — додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.
Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) і питає в Артима (в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний):
— Щось я не розумію. Скільки це — п’яточка? І скільки це — карабль? І пакет?
— Ну, дивися, Гапа. П’яточка — це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель — це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.
— Ого… А ніяк не можна без виключення з університету?
— Може, й можна, — кажу я. — За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.
— А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш…
— А за двісті баксів?
— Хіба що. А вони в тебе завжди є? — сумно питає Артим.
— Нє, завжди нема… — знічується Гапа.
— Нема баксів — нема універу.
Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, і Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню «а» в слові «Люба»?)
Так от, був собі колись цей Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв — малалєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:
— Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!
Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)
Так от. Вовік — це святе. Це вірний друг — метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рейверів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогульських оранжевих окулярах і салатових вирвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й «танцювали» вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому:
— Ай ем фаєстартер!!!
Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу «No Doubt».
— Донт спек! — співала Юлька замість «донт спік», і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.
Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєнщєкова. Але й рейвом не гребував.
А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже високий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.
— Шума… — мружив підсліпуваті очі викладач сопромату. — Шума…
— Хер! — викрикувала нагла Лєнка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кікбоксинг.
А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.
— Тільки ви скромніше, будь ласка! — попереджав він перед кіоском. — А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: «Ету, ету, ету і, пажалуста, вот ету!»
З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли туса їх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.
Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була — «шкода». Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.
Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі — фіть-тьох-тьох — просвистів їх за три дні і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш свої фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку… Коротше, бідний студік.
Мені, як і всім студікам, страшенно хотілося додому. До маминої ласки і, що важливіше, хавки. Тому, коли раптом подзвонив давно забутий Любаша і запропонував поїхати з ним на його «шкоді» до Франківська, я радо зголосилася. Ще й сестрицю Гапочку з собою взяла. І Сашу, прототипа пісні «Сашахуй», якої ще тоді не було.
— Ну, ось вона, моя машина! — гордо обвів рукою Любаша свій «пиріжок».
— Ага. Прекрасна. — погодилися ми. — Поїхали?
— Поїхали. Тільки я буду час від часу зупинятися. Так рекомендовано для нашої ж безпеки. Ну там спину розігнути, ноги розім’яти.
— Та без питань.
Ну, так. Ми ж тоді не знали, з якою частотою наставатиме це «час від часу». Плоть від плоті… нда. Любаша зупинявся тупо кожні 50 км. Вставав, курив, сцяв і думав. Казав:
— Ну нічо. Тіше єдєш, дальше будеш.
— Ага, — погоджувалися ми. А що, у нас був вибір?
Десь через годину після виїзду Любаша рішив, що ми уже так далеко, што нє плоха би і паткрєпіцца.
У нас на трьох було гривень десять, ми взагалі-то сподівалися потрапити на вечерю додому, тому сказали Любаші:
— Ми шось не голодні.
А голодні ми були страшенно. Сиділи за столом у кафе й дивилися, як Любаша наминає перше, друге, третє і четверте. Він ще й плямкав голосно, і все нахвалював, і тішився, що все так дешево. Нарешті він повтирав розчервоніле лице і сказав сокровенне:
— Поїхали.
І ми поїхали. Далі. В тому ж темпі. Якщо їхати настільки ТІШЕ, то ДАЛЬШЕ ти будеш в акурат під кінського петра.
— Шось я знову зголоднів. — Любаша нас просто вбив. — Давайте тут перекусимо.
Робити нічого, довелося нам попрощатися з нашими останніми десятьма гривнями. Їх вистарчило, кажись, на порцію борщу, порцію вареників і три чаї. Були ж колись ціни.
— А чо ви так мало берете? — набитим ротом питає Любаша.
— Та шось із баблом не розрахували, — вже не витримую я.
— А. Ну ясно. — І він продовжував, аж лящало за вухами.
Ми все розділили порівну на трьох (тільки від борщу я відмовилася, ненавиджу перші страви), доїли і попросили рахунок. Любаша теж доїдав і кряхтів:
— Такий сервіс… Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу — чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.
Нам принесли наш рахунок.
— О! — осінило Любашу. — До речі. Ви свій щьот не викидайте, дайте мені. Я ще й за це з чехів злуплю. А шо — хай платять, правильно?
— Правильно, Саша, — зітхнула я. — Все дуже точно. Давай поїдемо.
Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремчі нам не світила. З таксі справи теж розумієте, які були. Ну і тата їхати за 60 км на машині проти ночі зривати не хотілося. Мене вчергове осінило:
— Сашка, слухай. А давай ти поїдеш з нами в Яремчу! І на готелі зекономиш, і похаваєш класно в нас дома, і… батьки такі раді будуть тебе бачити! — Останнє я вичавлювала з особливим супротивом.
— Гм. Треба подумати… — зважував він. — За готель же чехи платять, але він десь у Тисмениці, не в самому Франківську. Як я її зараз найду вночі? Гм. Ну да, і за бензин же заплатять… Ех, била-нє-била! Ріскньом!
Хух. Ми ріскнулі. Сашко і Гапа вже взагалі спали неспокійним сном, коли ми нарешті причалили в Яремчі.
— Сюрпрайз! — сказала я мамі, і мама швиденько насмажила курок.
Ми сиділи і НАРЕШТІ ЇЛИ. Знала би мама, яким безцінним даром була нам ця вечеря. Найбадьоріше, до речі, уплітав м'яско з салатиком і картопелькою Любаша. Він з'їв одне велетенське стегно (в нашем доме нє счітают, конєшно, але зазвичай негласно найбільші шматки лишаються татові, тому я звернула увагу), покряхтів, і, коли на тарілці лишався ще один шмат курки, останній, Саша-Любаша півсекундно роззирнувся і, крякнувши ще разок, потягнув його собі на тарілку.
— Раз уже ніхто не хоче…
Навіть мама трохи здивувалася такій тактовності людини, що вперше в нас вдома.
— Та ладно, ма, він же нас привіз на шару… — пошепки пояснила мамі я.
Після вечері всі порозбрідалися хто куди. Любаша спершу покурив на балконі з моїм татом, а потім викликав туди Сашка. Дивлячись на чорні гори на тлі темно-синього неба, Люба зітхнув, вдоволено потягнувся і сказав:
— Ох, не знаю. Коли би не прийшов у гості до якоїсь дівчини, весь час її батьки дивляться на мене, як на потенційного зятя…
Хєр його знає, чого мені згадалася ця історія. Видно, матримоніальні тенденції навіяли. Тьолок би на нього натравити, шоби взули по повній програмі для старшого шкільного віку. А тато й досі не знає, що то в нас в хаті був потенційний зять. Якби взнав, точно би прикрасив мачо-мена, як ялинку: чеками за вареники і курячими стегенцями. І ящик чеського пива би під ноги поставив. Як подарунок на весілля від діда-мороза.
В день, коли в нас відібрали щойно подаровану репетиційну базу, ми з Рибочкою нарешті подали заяву в загс. Ну ліпше ж так казати, ніж навпаки, але згідно з хронологією: в день, коли ми офіційно стали нареченими в очах держави Україна, міжнародний комерційний банк відібрав у нас базу, вона ж бувша актова зала обласної лікарні. А ми ж у цьому банку платили держмито 0,85 грн!
І всілякі інші загсові послуги (консультація х/с (х-з хто такі х/с), ламінування, робота спеціалізованої машини) — 36 грн. і самому банку відвалили 1.85 за його послуги. Просто саме цей банк стоїть коло саме цього загсу. Ну, і банк цей мені зразу не сподобався. Там на квитанціях було слово «КИЄВСЬКОГО». Щодо відділу цього банку. Шпигунський якийсь банк. Нема у нас слова «києвського»…
Вид платежу: реєстрація шлюбу. І принести одну з квитанцій цієї кавалькади треба на самому початку женильного процесу.
— А то подають у нас тут заяви, ми їх записуємо на якийсь день, даємо квитанцію, а вони на радостях і не оплачують. Потім приходять у назначений день всі, з музикою, з гостями, з родичами з Закарпаття. Ми їм: а ви куда? Нема квитанції, нема весілля. Ми ж тих, хто квитанцію не заніс, простим олівцем в журнал собі записуємо…
Отакі вони. Суворі загсові тьоті. Коли ми принесли їм потрібну квитанцію і простий олівець у журналі змінила шарікова ручка, молода й гарна тьотя-дєвочка сказала:
— З цієї миті ви офіційно вважаєтеся нареченими.
Ого. Мені чомусь стало сумно. Наречена — це така гарна, з довгим кучерявим волоссям, лагідна і весь час сміється. А я якесь чувирло в кедах. Не схожа я на наречену.
— А ще, — казала тьотя-дєвочка, — запрошуємо вас відвідати курси підготовки до подружнього життя. Це добровільно й безкоштовно.
Ну так. Логічно. Бо якби курси підготовки до подружнього життя були примусовими і за нємєряне бабло, люди би двічі подумали, перш ніж женитися.
Далі тьотя-дєвочька почала нам озвучувати дзвінким голоском те, що ми вже встигли вивчити напам’ять, втупившись у їх стінгазету в коридорі. Поки сиділи в черзі.
— Значить, курс у нас складається з тринадцяти занять…
— Чортова дюжина! — зловісно вигукнула я і висадила тьотю-дєвочку.
— …чотири заняття про сутність подружнього життя. І про взаємовідносини у сім’ї.
— А. Тіпа, не тільки секс?
— Гм, — висадилася вже інша тьотя-дєвочка, а перша продовжувала:
— Чотири заняття з планування сім’ї… Два заняття про психологічні аспекти в житті сім’ї…
— Які-які аспекти?!
— Психологічні…
— Ми не псіхи, чесне слово! — перелякано переконую їі я. — Чи, може, треба це ваше обстеження пройти?! Бо неправдиві відомості про стан здоров'я є підставою для визнання шлюбу недійсним. Це я у вас тут читаю….
— Обстеження теж добровільне… — все тихіше говорить тьотя-дєвочка.
— А, — кажу я. — Добре. Шо там ше?
— Зустріч з батьками наречених. Одне заняття.
— Нашо вам тут моя мама? Ви шо. Ви її не знаєте. Це вона тільки з виду така добра і пляцки всім дає…
— Бейбі, — заткнув мене нарешті Рибочка.
— Ну, і додаткові зустрічі про значення духовності в житті подружжя… — на віддиху полегкості закінчує врочиста тьотя-дівчинка.
Мій тато завжди в таких випадках казав мені: «Іро, не грай мармеліка». Хоча да. В таких випадках він ше мене не бачив.
Виходимо з загсу. Полегкість неймовірна. Більше не треба вставати в сьомій ранку, щоби обігнати всіх дівчат у червоних светрах, ласих до заміжжя.
— Да, Сєрьога, крута ми всєх наєбалі… заяву, віш, подалі.
— Ага. І главнає, шо та баришня нє прасєкла, шо я нє тьолка…
Отепер от вже реальний КОНЄЦ
— Нє-нє-нє, почекайте! — вигукує Вася. — Я таки не поняла, чого «Планета Тьолок»?!
Я терпляча. Я поясню. Тим більше, хто там дочитує титри після імен головних звйозд? Плагіат лишається непоміченим…
— Це, тьолки, типу як «Планета Абізьян» чи родрігесівська «Планета Страху».
— Або як «Планета Суші».
…Слухайте, ну я вже чесно думала, що Вася рубанула тут фінального тунця. Але ж ні. Медвідь не дасть:
— О, а з «Планети суші» скачаємо бабло за місце в книзі!
— А потім підемо до «Йокіторії» і скажемо, що можемо його переписати, якщо вони дадуть нам бабла більше, ніж «Планета Суші».
— Вони дадуть, а ми знову до «Планети Суші» — ой, мол, дивіться, нас ваші конкуренти переманюють! Давайте більше бабла, лишимося на вашій стороні! — Ведмідь входив у раж. Гарячився.
— І тоді ми знову в «Йокіторію»…
Коротше, ви самі знаєте, як довго Влажні Рози з планети тьолок можуть будувати грандіозні плани з захоплення вселенського бабла. Цікаво, чи влаштуються вони коли-небудь на роботу? Чи стануть законослухняними громадянками? Чи візьмуться за розум, народять дітей і акуратно вестимуть трудові книжки? Хтозна… Бо ж з ким мені ще на пенсії обсирати депутатів, мужиків, якість соєвого соусу, нову модель «мустанга», стару модель Наомі Кемпбел і ціни на бензин, сидячи на порогах наших скромних хатинок у Новій Каледонії?..
1
(Боже, дивлячись на ту Шарон Стоун зараз, я дивуюся, що там такого сороміцького було — таж там і цицьок максимум півтори штуки за третину фільму показували!)
2
Велике село в Івано-Франківській області. Неподалік від Яремчі.
3
Коли не маєш те, що любиш, мусиш любиш те, що маєш (англ.), — автор вже, кажись, не вперше вживає це прислів’я.
4
Reis Mit Scheiss — рис з гівном (нім.).
5
Сподіваюся, коли ця книжка вийде а друку, мене таки звільнять. Що я тільки для цього не робила вже! В подробиці не вдаюся. Але т. зв. «міжнародний скандал» вийшов у мене ненавмисно. Новинний привід був такий: парочка наших т. зв. ар-ен-бішників, що самі себе позиціонують як колгоспне ар-ен-бі, виграли собі на конкурсі в Росії (сам Кобзон в журі сидів, пильно все дивився — музику в постсовку дивляться, а не слухають, — під перукою йому спітніло і чесалося, але він її не поворухнув — комуністіческай закалкі чєлавєк!) право виконувати гімн наступних Олімпійських ігор в Сочі. В Європі влітку перед тим не вщухали дебати щодо корумпованості Олімпійського комітету й виграшу тендеру на проведення ігор цілком непридатної для цього місцини. В Сочі тепер донищать і так уже понівечену природу, фахівці місцевій екології пророчать гаплик, без міжнародної спортивної активності побудовані стадіони всі наступні століття будуть заростати бур’яном, зате чиновники, братки та інші добрі люди зароблять на підготовці Олімпіади і собі, і своїм дітям, і правнукам. Але не це фігурувало в моїй новині. Я просто нагадала глядачам, що в попередні рази гімн Олімпійський ігор виконували Бйорк, Монтсаррат Кабальє з Фреді Мерк'юрі, Джордж Майкл. Пітер Гебрієл… «Що ж, — сказала я, — кожна країна вибирає собі відповідних культурних героїв». Ой, що тут почалося! Кацапчики-братчики і так давилися від злості, що українське МТV напряму підпорядковується Лондону, а не Москві. А тут і взагалі, мабуть, ламали балалайки і щами кидалися. «Увольте ету тварь, што ана себе пазваляєт! — на весь світ наказував якийсь працівник ЕмТіВі-Раша. — Ета же мєждународний скандал!» Воно писало до Нью Йорку, до ООН і до Папи Римського теж, либонь, писало. Вимагало вибачень. А хуй тобі, і матрьошка з ним в комплекті.
6
Купуй оригінальне обладнання Microsoft (англ.).
7
Печена пласка сирна паляничка.