Book: Тиша



Тиша

Петер Хьоґ 

ТИША

Роман 


©

Тиша
  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література


Тиша

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

Peter Hoeg

DEN STILLE PIGE

Переклад В. M. Верховня

Художник-оформлювач Д. О. Самойленко

  

І


1


Кожній людині Всевишня визначила свою тональність — і Каспер умів її чути. Найкраще йому це вдавалося тієї короткої беззахисної миті, коли, опинившись поблизу, люди ще не знали, що він услухується в них. Тому він і чекав коло вікна — і зараз теж чекав.

Було холодно. Так, як буває тільки в Данії і лише в квітні. Коли ви, в одурілому захваті від сонячного світла, вже закрутили кран на батареї, спровадили шуби кушнірові, забули про теплу білизну і — вийшли з дому. І лише тут з великим запізненням побачили, що на вулиці — близько нуля, вологість дев’яносто відсотків, а північний вітер, пронизуючи наскрізь одяг і шкіру, обвивається навколо серця, наповнюючи його сибірською тугою.

Дощ був ще холодніший, аніж сніг, — дрібний, густий і сірий, немов шовкова завіса. З-поза цієї завіси випливло довге чорне «вольво» з тонованими стеклами. З машини вийшли чоловік, жінка й дитина, і спочатку здавалося, ніщо не провіщало біди.

Чоловік був високий, широкоплечий і звиклий до того, що все навколо відповідає його бажанням, інакше йому нічого не варто перекроїти навколишній світ відповідно до них. У жінки було світле, немов глетчер, волосся, і вигляд вона мала на мільйон, при цьому виникала підозра, що вона досить-таки розумна і сама цей мільйон заробила. На дівчинці були дорогі шмотки, і поводилася вона гідно. Такий от зразковий приклад святої і забезпеченої родини.

Вони дійшли до середини двору, коли у Каспера виникло перше відчуття їх тональності. Це був ре-мінор у своєму гіршому варіанті. Як у Токаті і фузі ре-мінор[1]. Величезні, фатальні стовпи музики.

Цієї миті він упізнав дівчинку. Раптом запала тиша.

Вона тривала недовго, може, якусь мить. Але на цю мить тиша поглинула весь навколишній світ. Не стало дворика, тренувального манежу, кабінету Даффі, вікна. Паршивої погоди. Квітня. Данії. Теперішнього часу.

Потім усе повернулося на колишнє місце. Ніби так завжди і було.

Він стояв, ухопившись за одвірок. Має ж бути якесь розумне пояснення. Скажімо, здоров’я дає себе знати. Відключився на мить. Щось подібне до мікроінсульту. Неминуча розплата за те, що просидів, не стуляючи очей, за карточним столом дві ночі поспіль з десятої вечора до восьмої ранку. Чи все-таки землетрус? Перші сильні поштовхи могли відчуватися навіть тут.

Він обережно озирнувся. За письмовим столом, наче й не було нічого, сидів Даффі. Посеред двору троє людей переборювали зустрічний вітер. Ніяких ознак землетрусу не спостерігалося. Тут було щось інше.

Талант — це вміння вчасно відмовлятися. За останні двадцять п’ять років він у цьому досяг успіхів. Одне слово — і Даффі скаже їм, що його немає на місці.

Відчинивши двері, він простяг руку.

— Avanti[2], — сказав він. — Каспер Кроне. Дуже приємно.

Тієї миті, коли жінка потискувала йому руку, він зустрівся очима з дівчинкою. Ледь помітно, так, що ніхто, крім них двох, не звернув на це уваги, вона похитала головою.


Він провів їх до спортзалу. Вони зупинилися, роззираючись. Темні окуляри мало що можуть виповісти, але звучали гості напружено. Вони сподівалися побачити щось шикарніше. Щось подібне до Великої зали, де репетирує Королівський балет. Щось схоже на приймальні в Амалієнборзі[3]. З підлогами з мербау, приглушеними тонами й позолоченими панелями по стінах.

— Її звуть Клара-Марія, — сказала жінка. — У неї невроз. Вона весь час у напрузі. Вас порекомендували нам у лікарні Біспеб’єрґ. У дитячому психіатричному відділенні.

Навіть у системі досвідченого брехуна брехня викликає ледь помітний збій. Ця жінка не була винятком. Дівчинка стояла, опустивши очі додолу.

— Я беру десять тисяч за сеанс, — повідомив Каспер.

Він сказав це, аби краще зрозуміти те, що відбувалося. Ось зараз вони почнуть заперечувати, виникне діалог. У нього з’явиться можливість глибше в них услухатися.

Заперечувати вони не стали. Чоловік дістав гаманець. Той розгорнувся, як міхи акордеона. Касперові, коли він ще виступав на ринках, доводилося бачити такі у торговців кіньми. У цьому могла б поміститися фалабела, маленька конячка. З гаманця з’явилися десять хрустких, свіжовіддрукованих тисячокронових купюр.

— Я змушений попросити наперед за два заняття, — сказав він. — Така вимога мого аудитора.

Ще десяток купюр з’явилися на світ.

Каспер вийняв одну зі своїх старих візитівок із срібним тисненням і авторучку.

— У мене саме зараз скасовано заняття, — промовив він, — зовсім випадково. Я міг би встигнути оглянути її. Найперше — м’язовий тонус і зв’язок з фізичним ритмом. Це забере не більше двадцяти хвилин.

— Давайте краще якось днями, — запропонувала жінка.

Він написав на картці номер свого телефону.

— Я повинна бути на сеансі, — додала вона.

Він заперечливо похитав головою.

— На жаль, це неможливо. Про це не може бути й мови, коли йдеться про роботу з дитиною на глибинному рівні.

У приміщенні щось відбулося, температура впала, частоти всіх коливань знизилися, все завмерло.

Він заплющив очі. Коли він знову їх відкрив — через п’ятнадцять секунд, — купюри все ще лежали перед ним. Він узяв їх, поки не пізно.

Вони повернулися. І попрямували через кабінет до виходу. Даффі відчинив їм вхідні двері. Вони перетнули двір, не обертаючись. Сіли в автівку. «Вольво» рушило і зникло в дощі.

Він притиснувся лобом до холодного скла. Хотів був покласти авторучку назад до кишені — в тепло, до грошей. Та грошей у кишені не виявилося.

Біля столу пролунав якийсь звук. Характерне шелестіння. Яке можна почути, коли тасують колоду новісіньких карт Піаже. Перед сторожем на столі лежала тонка, кольору червоного дерева пачка новеньких купюр.

— У твоїй правій зовнішній кишені, — промовив Даффі, — залишилося двісті крон. Щоб поголитися. І попоїсти чогось гарячого. А ще там лежить записка.

Записка виявилася гральною картою, двійкою пік. На звороті його власнбю авторучкою було написано: «Державна лікарня. Під’їзд 52.03. Запитати Вівіан. — Даффі».


Тієї ночі він спав у стайні.

Там залишалося ще понад двадцять тварин: коні та один верблюд — в основному старі чи просто нікому не потрібні. Решту ще взимку, в сезон, відправили до цирків Франції та Південної Німеччини.

Скрипка була з ним. Він розстелив ковдру і простирадло в стійлі Роселіл — напівберберської, напіварабської кобили. Її не взяли, бо вона не слухалася нікого, крім свого наїзника. Та й того насправді не слухалася.

Каспер грав Partita a-moll[4]. Від самотньої лампочки під стелею падало м’яке золотисте світло на тварин, що прислухались до нього. Колись він прочитав у Мартіна Бубера, що люди натхненні за своєю природою — найближчі до тварин. Екхарт про це теж писав у своїх трактатах. Саме серед тварин треба шукати Бога. Він подумав про дівчинку.

У дев’ятнадцятилітньому віці, коли він здобув справжнє визнання, він виявив, що, коли тобі відкрита звукова основа людини, особливо дитини, можна непогано заробляти. Він одразу ж почав робити на цьому гроші. За кілька років у нього було вже по десять учнів на день — як у Баха в Лейпцигу.

У нього навчалися тисячі дітей. Спонтанних дітей, зіпсутих дітей, вундеркіндів, нещасних дітей.

І, нарешті, з’явилася ця дівчинка.

Каспер поклав скрипку до футляра і взяв його в руки, наче мати, що годує немовля. Скрипка була кремонської школи, роботи Ґварнері — останнє, що лишилося від кращих часів.

Він проказав свою вечірню молитву. Близькість тварин допомагала майже цілком перебороти страх. Він прислухався до втоми, яка навалювалася на нього одночасно з усіх боків. Тієї миті, коли йому вдалося визначити її тональність, вона кристалізувалася в сон.

2

Він прокинувся незвично рано. Заворушилися тварини. Лампочка, зблякнувши в ранковому світлі, все ще горіла під стелею. Перед стійлом стояв кардинал і з ним хлопець-півчий. Обидва у довгих чорних пальтах.

— Мерк, — назвав себе той, хто був старший. — Міністерство юстиції. Ви дозволите вас підвезти?


Вони відвезли його в його московське минуле. На початку вісімдесятих він пропрацював три зимові сезони в російському державному цирку. Жив він у Будинку циркового артиста, на розі Тверської і Гнєздниківського провулку. Про дореволюційну велич тієї будівлі йому тепер нагадав особняк, у якому містилося Копенгагенське податкове управління на вулиці Кампмансґаде. За останні півроку йому доводилося приїжджати сюди вже двічі. Проте машину за ним присилали вперше.

У будинку було темно, двері були замкнуті. Але кардинал мав ключа. За допомогою цього ключа можна було потрапити навіть на ті горішні поверхи, які на панелі ліфта були заблоковані. У К’єркеґора десь написано, що в кожній людині є багатоповерховий будинок, але немає сходів, що ведуть у бельетаж. От би К’єркеґору опинитися з ними сьогодні вранці — вони піднялися на самісінький верх.

У вестибюлі він зауважив мармур і електричні смолоскипи з бронзи, але то була лише прелюдія. Вийшовши з ліфта, вони опинилися на сходовому майданчику, на якому, в потоках вранішнього світла, що лилося крізь великі мансардні вікна, цілком можна було б поставити стіл для турніру з більярду. У скляній будці між ліфтом і сходами сидів молодик. Біла сорочка, краватка, вродливий, як Оле Лукоє. Але звучання його нагадувало про чіткий стройовий крок. Задзижчав електричний замок, і двері перед ними розчинилися.

За дверима починався широкий білий коридор. Паркетні підлоги, затишні лампи й високі двері на дві половини, що вели до просторих непрокурених кабінетів, де люди трудилися, неначе їм платили від виробітку. Приємно було усвідомлювати, що гроші платників податків не пропадають марно: тут усе гуділо, мов на майданчику, де зводиться циркове шатро. Насторожувала тільки рання година. Коли вони проїздили повз станцію Неррепорт, Каспер поглянув на годинника. Він показував за чверть шосту.

Одні з останніх дверей були замкнуті. Відімкнувши їх, Мерк пропустив Каспера вперед.

У приймальні, лункій, немов притвор церкви, сиділи двоє широкоплечих ченців у костюмах. Молодший мав бороду, а волосся його було зібране в хвіст. Кивнувши Мерку на знак вітання, вони підвелися.

Двері позаду них відчинилися — всі зайшли. У коридорі температура була цілком нормальна, а тут виявилося холодно. Вікно, що виходило на озеро Святого Йорґена, було відчинене настіж, на них повіяло вітром звідкись із Зовнішньої Монголії. Жінка, що сиділа за столом, була схожа на козачку: мускулиста, гарна, безпристрасна.

— А його навіщо привели? — спитала вона.

Біля письмового столу півколом стояли стільці, вони сіли.

Перед жінкою лежали три течки. На вилозі піджака у неї був прикріплений маленький значок. Такий, які носять щасливчики, що дістали в нагороду від Її Величності хрест ордена Даннеброга. На полиці за її спиною розміщалася ціла експозиція язичницьких срібних кубків з викарбуваними на них кіньми. Каспер нап’яв окуляри. Сучасне п’ятиборство. Принаймні один з кубків був з Чемпіонату Скандинавських країн.

Жінка очевидячки була готова до того, що так чи інакше буде здобуто швидку перемогу. Гарне світле волосся було укладене в гладеньку самурайську зачіску. Та тепер якась розгубленість закралася до її звукової системи.

Мерк кивнув ченцям.

— Він клопотав про повернення йому данського громадянства. Іноземний відділ поліції розглядає його справу, щоб передати до Комісії для надання громадянства.

За першим разом, коли Каспера викликали, — то було через місяць після його повернення до Копенгагена, — до нього прикріпили судового виконавця. Наступного разу ним опікувалася вже завідувачка відділу Аста Борелло. Того разу вони з нею сиділи удвох в якомусь маленькому приміщенні для огляду, кількома поверхами нижче. Він тоді добре розумів, що то не її кабінет. Ось тепер вона була у себе вдома. Обіч неї, перед комп’ютером, наготувавшись вести протокол, сидів молодик у костюмі, з білявими локонами. У кабінеті було світло і досить просторо, щоб накреслити на підлозі арену для велосипедного циркового номера. А велосипед стояв біля стіни — сірий гоночний велосипед з блискучого легкого сплаву. Попід стінами були розставлені низенькі столики й дивани для невимушеної, неофіційної розмови, скромні офісні стільці та два студійні магнітофони для записування свідчень у присутності свідків.

— Ми отримали дані від американців, — мовила вона. — Від Commissioner of Internal Revenue[5]. З посиланням на договір про уникнення подвійного оподаткування, укладений у травні сорок восьмого. Дані — починаючи із сімдесят першого року, коли він уперше отримав самостійний дохід, що підлягає оподаткуванню. Виявилося, що він отримав гонорарів на суму, щонайменше, двадцять мільйонів крон. З яких менше семисот тисяч занесено до податкової декларації.

— Він має якісь статки?

Це питання поставив старший з ченців.

— Ні. З дев’яносто першого року ми маємо право — на підставі закону про податковий контроль — заблокувати й усі його іноземні рахунки. Коли ми звернулися до іспанців, нам спочатку відмовили. Відповіли, що артисти вар’єте і танцівниці фламенко мають якийсь особливий дипломатичний імунітет. Але ми знову звернулися до них з рішенням міжнародного суду. Виявилося, що він продав усю незначну нерухомість, яку мав. Останні банківські рахунки — а це кілька мільйонів — ми тепер контролюємо.

— Чи можуть у нього бути вклади в інших країнах?

— Можливо. У Швейцарії ухилення від сплати податків не є злочином. Там це вважається релігійною доброчесністю. Але він ніколи не зможе перевести ці гроші до Данії. Ніколи не отримає дозволу від Національного банку на трансакцію. Не зможе відкрити банківський рахунок. Навіть завести картку на бензин.

Вона схрестила руки й відкинулася назад.

— Стаття 13 закону про податковий контроль передбачає штраф — як правило, це двісті відсотків від несплаченої суми — і тюремне ув’язнення, якщо ухилення від податків є умисним або наслідком крайньої недбалості. У даному разі передбачається тюремне ув’язнення на один рік, а також сплата штрафу і суми податку в розмірі не менше сорока мільйонів крон. Починаючи з жовтня ми клопочемося про поміщення його до попереднього ув’язнення. Нам відмовили. Ми вважаємо, що далі так тривати не може.

Запала тиша. Більше їй нічого було додати.

Мерк нахилився вперед. Атмосфера в приміщенні змінилася. З’явилася тональність ля-мінор. У її крайньому виразі. Настійлива і серйозна. На відміну від жінки, чиновник звертався безпосередньо до Каспера.

— Ми з’їздили до Лондона і разом з Інтерполом побували в адвокатській конторі «Де Ґреве», яка займається всіма вашими контрактами. Рік тому ви протягом двадцяти чотирьох годин розірвали всі укладені контракти, скориставшись лікарським висновком, який не підтвердило WWF. Для вас одразу закрили всі міжнародні сцени. Тим часом проти вас готується позов. Його розглядатимуть в Іспанії. Паралельно з іспанським же податковим позовом. Наші експерти кажуть, що наслідок цих справ цілком ясний. Буде поставлено вимогу про відшкодування суми в розмірі не менше двохсот п’ятдесяти мільйонів. Додатково буде висунуто звинувачення в управлінні автомобілем у нетверезому стані, це при тому, що у вас уже є два серйозні порушення, останнє з яких припускало цілковите позбавлення прав водія. Усе це означає не менше п’яти років ув’язнення. Відбуватимете ви їх в Алаурінель-Ґранде. Кажуть, що з часів інквізиції там нічого не змінилося.

Жінка намагалася ніяк не реагувати на це несподіване повідомлення. У неї це не вийшло.

— Ухилення від сплати податків — це звичайна крадіжка! — вигукнула вона. — У держави. Чорт забирай! Це наша справа! Він мусить постати перед судом у Данії!

Почуття розкрили її натуру, і Каспер почув її. У неї були красиві відтінки. Дуже данські. Християнські. Соціал-демократичні. Ненависть до фінансової плутанини. До всяких ексцесів. Надмірного споживання. Схоже, вона закінчила університет і стала політологом, не залізаючи в борги. У неї вже є пенсійні накопичення. Вона їздить на роботу велосипедом. Кавалером ордену Даннеброга стала, коли їй не було ще й сорока. Зворушливо. Він симпатизував їй на всі сто відсотків — ну просто ідеально структурована натура. Якби ж він сам міг стати таким!

Мерк не звернув на неї ніякогісінької уваги. Він був цілком зосереджений на Каспері.

— У присутнього тут Янсона в кишені ордер на ваш арешт, — провадив далі він. — Вас можуть цієї ж хвилини відвезти до аеропорту. Тільки заглянете на своє горище по манатки. Візьмете зубну щітку й паспорт. І — вперед.

Звучання решти присутніх затихло. Молоді люди і чиновники були лише декорацією. Жінка грала каденцію. А от партитура весь час була у Мерка.



— А може, у нас є й інша можливість, — вів далі Мерк. — Кажуть, що ви чоловік, до якого люди мають звичку повертатися. У вас колись була юна учениця на ім’я Клара-Марія. Ми хотіли б знати, чи не з’являлася вона знову.

Перед очима Каспера все пішло обертом. Як буває, коли випростовуєшся після потрійного сальто. Коли стрибаєш уперед, немає ніякої змоги зорієнтуватися.

— Діти й дорослі, — промовив він, — юрбами повертаються до мене. Але окремі імена…

Він відкинувся назад, назад у безвихідь. Напруга в приміщенні зросла. Ще трохи — і хтось зірветься. Він сподівався тільки, що це буде не він. І відчув, як усередині нього сама собою почалася молитва.

Помилки припустилася жінка.

— Сімнадцять тисяч! — вигукнула вона. — За один костюм!

Його молитву було почуто. Аста Борелло лише трохи відкрилася. Але цього йому буде досить.

Його пальці обвили рукав піджака. У зшитих на замовлення піджаків на рукавах справжні ґудзики. На готових піджаках — усього лише декорація.

— Тридцять чотири тисячі, — поправив він м’яко. — Сімнадцять тисяч коштувала тканина. Це Касеро. Пошиття — це ще сімнадцять тисяч.

Колишня розгубленість у її системі зростала, але поки вона ще володіла собою.

Каспер кивнув у бік Мерка, у бік чиновників, двох молодиків. І вперше перехопив її погляд.

— Можна попросити їх на хвильку вийти?

— Вони тут серед іншого для того, щоб забезпечити захист прав того, хто запрошений для розмови.

Голос її був тьмяним.

— Я хочу поговорити про нас із тобою, Асто.

Завідувачка відділу не рухалася з місця.

— Даремно ти заговорила про костюм. Адже тільки банки та деякі підприємства у разі невиплати кредиту зобов’язані повідомляти про заборгованість. Тепер ми більше нічого не можемо приховувати.

Усі присутні завмерли.

— Завжди подвійна гра, — вів далі Каспер. — Усі ці принизливі зустрічі. При тому, що ми не можемо торкнутися одне одного. Мені цього не витримати. У мене вже немає колишніх сил.

— Якась бридня, — промимрила вона.

— Тобі треба попросити, щоб у тебе забрали цю справу, Асто.

Вона подивилася на Мерка.

— Я все про нього дізналася, — сказала вона. — Все буде зазначено у звіті. Не розумію, чому ви його не затримали. Не розумію, чому від нас приховують інформацію. Йому хтось протегує.

Голос більше не слухався її.

— Тому ми й довідалися про костюм. Але я ніколи не зустрічалася з ним за неофіційних обставин.

Каспер уявив собі її аромат. Аромат життя в степах. Змішаний із запахом диких тайгових трав.

— Я придумав, — сказав він. — Ти підеш з роботи. Ми підготуємо номер. Ти скинеш п’ятнадцять кілограмів. І виступатимеш у сітчастому трико.

Він накрив її руку своєю.

— Ми одружимося, — казав він далі. — На манежі. Як Діана і Марек.

Вона сиділа мов паралізована. Потім відсмикнула руку. Наче від павука-птахоїда.

Підвівшись, вона обійшла стіл і попрямувала до нього. З фізичною впевненістю атлета, але без якої-небудь певної мети. Можливо, вона хотіла випровадити його. Можливо, хотіла змусити його замовкнути. Можливо, просто хотіла дати волю своєму гніву.

Краще б вона сиділа на своєму місці. Щойно вона підвелася, у неї не лишилося жодних шансів.

Тільки-но вона порівнялася з його стільцем, як Каспер перекинувся назад. Але для решти присутніх у кімнаті це було так, неначе вона штовхнула Каспера. Тільки він і вона знали, що вона навіть не встигла до нього торкнутися.

Він викотився на середину кімнати.

— Асто, — промовив він. — Тільки без рук!

Вона намагалася триматися від нього подалі, але їй це не вдавалося. Тіло його відлетіло убік, а присутнім здалося, що то вона штовхнула його ногою. Він ударився об велосипед, і той перекинувся на нього. Вона схопила велосипед. Збоку це виглядало так, ніби вона відірвала Каспера від підлоги і стукнула його об одвірок.

Вона рвонула на себе двері. Можливо, вона хотіла вийти, можливо, вона хотіла покликати на допомогу, але тепер усім здалося, що вона викинула Каспера до приймальні. Підбігла до нього. Схопила його за руку. Він примірився до дверей і вдарився спочатку об одну з половинок, потім об другу.

Двері відчинилися. Увійшли двоє людей. Ще декілька з’явилися з інших кабінетів. Оле Лукоє теж простував до них.

Каспер підвівся. Обсмикнув піджак. Дістав з кишені ключі, відчепив од низки один ключ, кинув його на підлогу перед жінкою.

— Ось, — вигукнув він. — Забери! Повертаю!

Вона відчула на собі погляди колег. Потім кинулася до нього.

Але знову не встигла нічого зробити. Старший чернець схопив її за одну руку, Мерк — за другу.

Каспер відступив до дверей, що вели на сходовий майданчик.

— Моє тіло, Асто, — зауважив він, — ти, хоч би там що було, конфіскувати не можеш.


Щоб вийти на сходи, треба було проминути двері із загартованого скла поруч із будкою. Залишивши їх відчиненими, Оле Лукоє вийшов услід за Каспером на сходовий майданчик.

Каспер попорпався в кишені, шукаючи клаптик паперу, але не знайшов нічого, крім стокронової купюри. Поклавши її на скло, він написав: «Я змінив номер телефону, поміняв замок. Каблучку поверну тобі. Не шукай мене. Каспер».

— Це для Асти, — сказав він, — як називається цей ваш заклад?

— Відділ N.

Ніякої таблички на дверях не було. Він простягнув купюру молодикові. Йому було під тридцять. Каспер із сумом подумав про ті страждання, які чекають на цю молоду істоту. Таж ніяк не підготуєш таких, як він, ані від чого не захистиш. Найбільше, що можливо, — це спробувати на одну мить обережно дати їм доторкнутися до власного гіркого досвіду.

— Все минає, — мовив він. — Навіть любов завідувачки відділу.


Вулиця Кампмансґаде була сиза від морозу. Але коли він ступив на хідник, на нього впав пронизливий промінь сонця. Світ усміхався йому. Він капнув краплину чистої води в отруєну криницю смутку, перетворивши її тим самим на цілюще джерело. Як дуже влучно написав Максим Горький про великого клоуна-дресирувальника Анатолія Анатолійовича Дурова.

Він хотів був побігти, та ледве не впав. Він нічого не щ уже двадцять чотири години. На розі з Фарімаґаде була чи то крамничка, чи то лотерейний кіоск; він насилу відчинив Двері.

Крізь розставлені на полицях віялом порнографічні журнали він міг спостерігати за вулицею — вона була порожня.

До нього підійшов продавець. У Каспера зоставалася ще одна купюра в кишені, йому слід було б купити колу і сандвіч, але він знав, що не зможе їсти, зараз не зможе. Замість цього він купив лотерейний білет — на одну восьму частину номіналу у разі виграшу.

На протилежному боці вулиці з’явилися ченці. Вони бігли, але якось нерішуче — обидва ще не отямилися від того, що сталося. Вони роззиралися навсібіч. Старший говорив по мобільному телефону, здається, зі своєю матір’ю. Потім вони сіли у велике «рено» і від’їхали.

Каспер почекав, поки на зупинці біля залізниці зупиниться автобус. Тоді перейшов Фарімаґаде.


Пасажирів було багато, але він знайшов вільне місце на задньому сидінні і забився в куток.

Він знав, що насправді не дістав ніякої реальної переваги. Йому бракувало музики, чогось остаточного. Він почав наспівувати. Жінка, що сиділа поруч з ним, відсахнулася. Та хіба можна було на неї ображатися? Він співав фрагменти з початку Токати ре-мінор. Не тієї, доричної, а написаної Бахом у молодому віці. Він намацав лотерейний білет. Данська державна лотерея — явище дивовижне. Виграші великі. Шанси виграшу — один до п’яти. Відсоток виплат — шістдесят п’ять. Одна з кращих лотерей у світі. Лотерейний білет був утіхою. Маленьке компактне поле надій. Маленький виклик всесвіту. Цим лотерейним білетом він провокував Всевишнього. Щоб він продемонструвавши існує він насправді. Щоб виявив себе у вигляді виграшу. Посеред безрадісної статистичної квітневої неймовірності.

3

Для звичайного слуху й свідомості Копенгаген з усіма своїми передмістями розкинувся в горизонтальній площині в різні боки від центру міста. Та Касперові завжди здавалося, що місто розташоване на внутрішньому боці воронки.

Вгорі, біля краю, там, де світло, і повітря, й морський бриз, що шелестить у кронах дерев, розташовані Клампенборґ і Селлеред, ну й, можливо, Хольте й Вірум. Уже біля Баґсверда і Ґладсаксе починається спуск, а десь у глибині міститься Ґлоструп. Над пустелями його скромних одноповерхових котеджів розлягається клаустрофобічна луна. Ґлоструп й Відовре — це переддверя Амаґера, а там уже й зовсім починається фанова труба.

Знаменита польська черниця Фаустина Ковальська якось сказала, що коли старанно молитися, то можна і в Пеклі влаштуватися з усіма вигодами. Раніше Каспер завжди гадав, що ця свята казала так, бо ніколи не бувала в Ґлострупі. Тепер він прожив тут шість місяців. І полюбив це життя.

Він любив гриль-бари. Танцювальні школи джитербагу. Юних послідовників «Ангелів пекла». Похоронні бюро. Ковбасу для смажіння у вітринах м’ясних крамниць. Дисконтні магазини. Незвично освітлені палісадники. Екзистенціальний голод на обличчях, які траплялися йому на вулицях, голод на сенс життя — йому самому це було не чуже. Й іноді це пізнавання цілковито протиприродно робило його щасливим. Навіть зараз, на краю прірви. Він вийшов з автобуса на головній вулиці Ґлострупа, неймовірно щасливий, але страшенно голодний. Так далі тривати не може. Навіть Будда й Ісус постались лише тридцять-сорок днів. І потім казали, що більше — це вже не смішно. Він зупинився біля китайського ресторану на розі Сіеставай і непомітно зазирнув усередину. Сьогодні працювала старша дочка. Він увійшов до ресторану.

— Я прийшов попрощатися, — сказав він. — Отримав запрошення. З Бельгії. Цирк Карре. Вар’єте «Зебрюґґе». Потім американське телебачення.

Вона схилилася над барною стійкою.

— Наступної весни я приїду по тебе. Я куплю острів. Поблизу від Рюу Кюу. Побудую для тебе пагоду. Біля дзюркотливого джерела. Біля порослих мохом скель. Досить стояти біля фритюрниці. Ми дивитимемось, як сідає сонце, а я імпровізуватиму.

Він схилився до неї і заспівав:

Місяць квітневий в росі заблукав.

Змок до рубця, а проте не зважає.

Лютню із срібла узяв і заграв.

На самоті тиху ніч наслухає.

Двоє водіїв вантажівки перестали жувати. Дівчина серйозно дивилася на нього з-під м’яких, вигнутих синяво-чорних він.

— І що ж, — спитала вона, — ти хочеш отримати натомість?

Він схилив голову, так що його вуста майже торкнулися її вуха. Білого-білого. Наче крейдяна скеля. Вигнутого, немов мушля мідії з острова Гілі Траванґан.

— Порцію смажених овочів, — прошепотів він. — З рисом і тамарі. І мою пошту.


Поставивши їжу на стіл, вона майнула геть, немов храмова танцівниця при дворі в Джакарті. Потім повернулася назад з ножем для паперу і поклала перед ним стосик конвертів.

Приватних листів не було. Він не став розкривати решту конвертів. Але якийсь час посидів, перебираючи їх, затримуючи кожен з них на мить у руці, перш ніж упустити на стіл. Він вслухувався в їхню свободу, рухливість, дух мандрів.

Серед листів виявилася листівка із запрошенням на виставку сучасних італійських меблів, де навіть келих «спуманте» не зміг би приховати від вас той факт, що сидіти на цих кріслах і диванах так незручно, що без фахівця з мануальної терапії додому вам годі буде й дістатися. Конверти похмурого вигляду від колекторних агенцйі із зворотною адресою в районі Нордвест. Квитки на прем’єру до нової опери на острові Докеен. Дисконтні проспекти від американських авіакомпаній. Лист з англійського видавництва з приводу довідника «Великі імена в комедії XX століття». Усе це він лишив поза увагою.

Десь задзвонив телефон. Дівчина виникла перед ним з телефонною трубкою на маленькому золотистому лакованому підносі.

Вони з Каспером подивилися один на одного. Як поштову адресу він завжди зазначав абонентську поштову скриньку на Гасверксвай. Звідти йому двічі на тиждень приносили листи й бандеролі до цього ресторанчика. У Відділі реєстрації населення було вказано адресу «для передачі» цирку «Блафф» на Ґрендальс Парквай. Там він раз на два тижні забирав листи з державних установ. Поштова компанія зобов’язана була зберігати конфіденційність. Соня з Ґрендальс Парквай померла б на вогнищі за нього. Знайти його було неможливо. Навіть податкова інспекція змушена була здатися. Тепер хтось таки дістався до нього. Він зняв слухавку.

— Ви не заперечуєте, якщо ми приїдемо за чверть години?

Це була світловолоса жінка.

— Не заперечую, — відповів він.

Вона повісила слухавку. Він сидів, слухаючи гудки.

У довідковій він дізнався телефон лікарні Біспеб’єрґ. Його з’єднали з дитячим психіатричним відділенням. Туди й до Центру шкільної психології направляли практично всіх дітей з Копенгагена та передмість.

Чергова відділення з’єднала його з Ван Хессен.

Вона була професором дитячої психіатрії, разом з нею він займався деякими з найскладніших дітей. Процес цей для дітей був цілющим. Для неї ж він був вельми непростим.

— Це Каспер. До мене приходили чоловік, жінка і дитина. Дівчинка десяти років, звуть Клара-Марія. Вони кажуть, що це ти їх направила до мене.

Вона була дуже здивована, щоб ставити які-небудь питання.

— У нас не було дитини з таким ім’ям. В усякому разі, поки я тут працюю. І ми ніколи не дали б направлення. Без попередньої домовленості.

Вона почала відтворювати в пам’яті болісні частини минулого.

— До тебе, — повела вона далі, — ми за будь-яких обставин постаралися б не направляти. Навіть коли б у нас була попередня домовленість.

Десь на задньому плані грало фортепіанне тріо мі-бемоль мажор Шуберта. На передньому плані дзижчав комп’ютер.

— Елізабет, — сказав він, — ти що, пишеш оголошення про знайомство?

Вона затамувала віддих.

— Оголошення — це дуже вузький канал, — продовжував він. — Любов вимагає від людини, щоб вона відкрилася. Потрібна більша сфера спілкування, ніж Інтернет. Тобі б підійшла рухова терапія. І щось для голосу. Я міг би давати тобі уроки співу.

Відповіді не було. У тиші він почув, як на скрипці грає Ісаак Штерн. Ніжне — дуже ніжно. Жорстке — дуже жорстко. Техніка без жодної напруги. І смуток на межі нестерпного.

Поруч з ним хтось стояв, виявилося, це дівчина. Вона поклала перед ним аркуш паперу. Він був чистий.

— Пісня, — попросила вона, — вірші. Запиши їх.

4

«Стайні й ательє Дарфа Блюноу» займали чотири будівлі, що стояли по периметру великого двору: адміністративний будинок з трьома маленькими офісами, двома роздягальнями і спортзалом. Восьмикутний тренувальний манеж. Низький манеж, за яким розташовувалися стайні, майданчики для прогулянок і тренування на корді. Будинок з цехами, швейною майстернею і складом на горищі.

Бетонне подвір’я вкривав тонкий шар тихої чистої дощової води. Каспер зупинився біля воріт. Виглянуло сонце, на мить ущух вітер. Поверхня води застигла дзеркалом. Край дзеркала стояло чорне «вольво».

Він вийшов на середину подвір’я і зупинився по кісточку в воді. Черевики й шкарпетки вбирали воду як губка. Все одно що брести фіордом коло гавані Рервіґ, навпроти циркового шатра, першого травня.

Двері авта відчинились, і дівчинка задріботіла уздовж стіни будинку. Вона була в темних окулярах. За нею — світловолоса жінка. Підійшовши до будинку, він відчинив їм двері.

Він вийшов на манеж, на роялі горіла маленька лампа. Він запалив верхнє світло.

У приміщенні була четверта людина — чоловік. Мабуть, його впустив Даффі. Чоловік сидів у шостому ряду, затуляючи собою запасний вихід, — пожежникам би це не сподобалось. До одного його вуха було щось прикріплено, освітлення не дозволяло розгледіти — можливо, слуховий апарат.

Каспер розкрив складаний стілець, узяв жінку під руку й відвів її до краю манежу.

— Я повинна бути поруч з нею, — сказала вона.

Він посміхнувся їй, дитині, чоловікові біля запасного виходу.

— Ви сидітимете отут, — сказав він спокійно. — Або йдете звідси.

На мить вона завмерла. Потім сіла.

Він повернувся до рояля, сів, зняв черевики і шкарпетки, відтиснув воду. Дівчинка стояла зовсім близько. Він підняв кришку рояля. Атмосфера була дещо напружена. А так важливо випромінювати світло і радість! Він вибрав арію з Гольдберґ-варіацій[6]. Написаних, щоб полегшити безсонні ночі.

— Мене викрали, — промовила дівчинка.

Вона стояла упритул до рояля. Обличчя її було бліде. Тема набула тональності, схожої на тональність фуги, — ритмічної, немов крок гуанако, заколисуючої, немов колисанка.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— Тоді вони щось зроблять з моєю мамою.

— У тебе немає мами.

Здавалося, що голос його належав іншій людині.

— Ти просто не знав цього, — відповіла вона.

— Що, вона теж у них?

— Вони можуть знайти її. Вони всіх можуть знайти.

— А поліція?

Вона похитала головою. Жінка випросталася. Маленький програвач, який він використовував для ранкових тренувань, стояв на роялі. Він вибрав диск, повернув програвач так, щоб чоловік і жінка опинилися на одній осі з ним. Потім одвів дівчинку в звукову тінь і став перед нею навколішки. За його спиною Ріхтер брав перші акорди так, нібито взявся мостити рояль.



— Як ти змусила їх привезти тебе сюди?

— Інакше я б не зробила те, про що вони просили.

— Що саме?

Вона не відповіла. Він почав знизу. Напруга в литках, ногах, сідницях, стегнах і в низу живота підвищена. Але не судорожна. Сексуального насильства чи чогось подібного не було. Це викликало б стаз або приховану напругу — г навіть у неї. Але прямо над solar plexus[7], де діафрагма з’єднується з черевною стінкою, тіло дівчинки було скуте. Подвійний крижово-хребетний м’яз був стягнутий, немов два сталевих троси.

Її права рука, невидима глядачам, спіймала його ліву. Він відчув у долоні грудочку щільно складеного паперу.

— Знайди мою маму. І приходьте удвох по мене.

Музика стихла.

— Лягай, — сказав він. — У тих місцях, де торкаються мої пальці, буде боляче. Ти повинна відчути біль і прислухатися до нього. Тоді він минеться.

Звук виник знову. Ріхтер грав так, немов хотів продавити клавіші крізь залізну раму рояля. Жінка і чоловік підвелися.

— Де вони тебе тримають, — спитав він, — де ти ночуєш?

— Не запитуй більше ні про що.

Пальці його знайшли м’язовий вузол, двобічний, під scapula[8]. Він прислухався до нього й почув таке величезне страждання, про яке дитині знати не належить. Біла страшенна лють почала підніматися в ньому. Жінка і чоловік вийшли на манеж. Дівчинка випросталася й подивилася йому в очі.

— Ти зробиш, як я кажу, — мовила вона тихо. — Або більше мене не побачиш.

Він підніс руки до її обличчя і зняв темні окуляри. Удару було завдано в край брови, кров під шкірою стекла вниз і зібралася над щелепною кісткою. Око, схоже, було не ушкоджено.

Вона зустрілася з ним поглядом. Не кліпаючи. Взяла з його рук окуляри. Наділа їх.

Він відчинив їм двері.

— Дуже важливо, щоб між заняттями не було великих перерв, — зауважив він. — А надто спочатку. Було б добре, якби вона змогла прийти завтра.

— Вона вчиться в школі.

— Найкраще працювати, знаючи всі обставини, — провадив він далі. — У яких умовах вона живе, чи розлучені батьки, чи існують якісь проблеми — будь-яка подібна інформація була б доречна.

— Ми тільки супроводжуємо її, — відповіла жінка. — Потрібно спершу дістати дозвіл сім’ї.

Обличчя дівчинки було байдужим. Каспер відступив убік, авто покотилося по воді.

Він засунув руку в кишеню по складений аркуш паперу. Намацав гральну карту. Діставши ручку, записав номер автомобіля. Щоб не забути. Після сорока короткочасна пам’ять стає дедалі гірша.

Він відчув холод знизу. І згадав, що він босоніж. До ступнів прилипла манежна тирса.

5

Вагончик, де він жив, стояв за манежем, поряд з електричним і водорозподільним щитами. Він запалив світло і сів на диван. Виявилося, що дівчинка дала йому аркуш формату А5, складений у багато разів і спресований у маленький, дуже твердий пакетик. Він обережно розгорнув його. То була поштова квитанція. На зворотному боці вона щось намалювала і написала декілька слів.

Це було схоже на дитячу версію піратської карти. На ній було зображено будинок і щось схоже на сарайчики для садових інструментів по обидва боки від нього, під будинком було написано «Лікарня». Ще нижче — три слова: «Акушерка Лоні» і «Каїн». І більше нічого. Він перевернув аркуш і став читати текст самої квитанції. Відправником була вона сама, вона написала тільки своє ім’я — Клара-Марія. Ім’я і прізвище адресата він одразу прочитати не зміг, тому що мозок його почав відключатися. Заплющивши очі, він якийсь час сидів, підперши голову руками. Після цього прочитав ім’я і прізвище повністю.

Він підвівся. З нотної полиці дістав маленьке переплетене видання «Кlаvіегbuchlein»[9] Баха й розгорнув його. Всередині то була не «Кlаvіегbuchlein» — там лежав паспорт, між останніми сторінками було вкладено аркуш з кількома телефонними номерами.

Він узяв телефон до дивана й набрав перший з номерів.

— Притулок Рабії.

Голос був молодий, раніше він його не чув.

— Це говорить головний лікар міста, — сказав він. — Можна поговорити із заступником директора?

Минула хвилина. Потім чиєсь тіло наблизилося до телефону.

— Слухаю.

Це був апетитний голос. Рік тому він зустрічався з його власницею. Коли б він спробував тоді відкусити шматочок, то це цілком могло б коштувати йому і верхніх і нижніх зубів. Але не зараз. Зараз голос був хрипкий і майже позбавлений життя від горя.

Він повісив слухавку. Він почув тільки одне слово, цього було досить. Це був голос людини, у якої пропала дитина.

Він набрав наступний номер.

— Міжнародна школа.

— Це Каспер Кроне, — сказав він, — вожатий загону «Вільні птахи». У мене інформація для одного з моїх маленьких скаутів, Клари-Марії: ми перенесли збори патруля.

Голос відкашлявся, намагаючись зібрати докупи думки. Намагаючись, попри несподіванку, пригадати, які інструкції він отримував і що слід говорити.

— Вона на кілька днів поїхала до Ютландії. До якихось родичів. Їй щось переказати, коли вона повернеться? Ви залишите свій номер телефону?

— Перекажіть тільки скаутський привіт, — відповів він. — З Баллерупського відділення.

Він відкинувся на спинку дивана. Посидів так деякий час. Поки все не стало як завжди. За винятком клубка холоду і страху, що зібрався в одній точці у грудях.

6

Відтоді як у середині XIX століття в Парижі Джеймс Стюарт-старший дав себе гільйотинувати, після чого, піднявши свою відрубану голову, покинув манеж цирку Медрано під апокаліптичні овації, нікому не вдавалося перенести смерть на сцену — важче за це не було нічого. Каспер безуспішно намагався протягом двадцяти років і завжди відчував своє безсилля — ось і зараз теж.

Він перейшов Блайдамсвай і увійшов до одного з бічних під’їздів з боку Фелледпаркен. Державна лікарня була немов сірий цирковий закулісний простір у царстві мертвих: білі завіси, що приглушують звуки, нагота пацієнтів, одягнені у форму службовці. Ієрархія. Характерні ролі. Полірована сталь усюди. Звуки працюючих десь поблизу невидимих апаратів. Смак адреналіну в роті. Близькість до останньої межі.

Він вийшов з ліфта. Тримаючи в руці гральну карту, він, заледве розбираючись у білому лабіринті лікарняних відділень, знайшов потрібну палату і відчинив двері.

У коридорі висіли люмінесцентні лампи і було заборонено курити. У палаті в блакитній хмарині тютюнового диму плавали старовинні англійські світильники «Бестлайт», на низькому ліжку, на матраці, втопленому в широку раму вишневого дерева, обкладений шовковими подушками, по-турецьки сидів чоловік і курив сигарету. Без фільтра, але з його власними витисненими золотом ініціалами.

— Мені треба бути в суді за півгодини, — повідомив він. — Заходь, познайомся з Вівіан Грозною.

Жінці було років 65, на ній був лікарський халат. Бліда, майже прозора шкіра, зовсім тонка, крізь неї він чув кров, кров і життя. Вона простягнула йому руку — суху, теплу і тверду. Тональність жінки була ля-бемоль мажор, за інших обставин він міг би слухати її годинами.

— Ти навідував мене лише п’ять місяців тому, — мовив хворий. — Сподіваюся, сьогоднішній візит не надто для тебе обтяжливий.

— Я виступав у південних країнах.

— Про тебе нічого не було чути з часів Монте-Карло. Ти не покидав Данію.

Каспер сів у крісло. У палаті лежав килим «Карзамра», стояли полиці з книжками, невелике ціаніно, на стінах висіли циркові картини Річарда Мортенсена[10], стояв телевізор — здоровезний, немов ящик для розпилювання жінки.

— У мене кращий вигляд, ніж ти гадав, еге ж?

Каспер подивився на батька. Максиміліан Кроне схуд, щонайменше, на п’ятнадцять кілограмів. Окуляри на його обличчі здавалися величезними. Подушки лежали не просто так — без них він не зміг би сидіти.

— До мене тут якось приходив один поважний гість. З Міністерства юстиції. Схожий на розпорядника похоронів. Хотів дізнатися твою адресу. Я послав його к бісовій матері. Він стверджував, що на тебе заведено податкову справу. І щось ще й не таке — в Іспанії. Він сказав, що WWF занесли тебе до чорного списку. Це правда?

Хворий розглядав його з подивом.

— На тебе ніколи не можна було цілком покластися. Але й до суїцидального типу ти ніколи не належав.

У руці він тримав кілька аркушів паперу.

— Біля Державної лікарні в центрі міста є лабораторії та кілька корпусів. Я консультую їх щодо страхових справ. Ось чому я можу тішитися життям у цій пантомімі за мотивами «Тисячі й однієї ночі». Тоді як пацієнти Вівіан спливають кров’ю в коридорах. Я поцупив список експертів, яких залучали державні установи й амти[11].

Аркушів було п’ять: сотні дві імен, данських та іноземних, назви організацій та імена окремих людей упереміш. Одне з імен було підкреслено.

Каспер прочитав його, повернув папірець. Підвівся, провів долонями по реквізиту палати довкола себе. По палісандру модульних книжкових полиць, по хромованих поверхнях світильників. По білих лакованих рамах великих полотен.

— Це, мабуть, вона, — сказав Максиміліан.

У палаті висіли зовсім нові запони, схожі на театральну завісу. Каспер зібрав у руці важку парчу.

— Що таке «відділ N»? — запитав він.

Десь у приміщенні зазвучала легка нотка страху, неначе хтось ударив по камертону.

— Його не існує, це все чутки, де ти про нього чув? Його мали створити в дев’яності роки. Спільне дітище відділу поліції по боротьбі з економічними злочинами, мобільної поліцейської групи, державного управління фінансового контролю і податкового управління. Місцевих податкових органів і Антимонопольної ради. Разом з наглядовою радою Копенгагенської фондової біржі. Після масованих поглинань компаній. Щоб протистояти новим формам злочинних доходів. Кажуть, вони дещо знайшли. Щось серйозне. І тримали це в таємниці. Що й привело до створення особливого відділу. Я ні хріна в це не вірю. І вже в усякому разі, вони не стали б втручатися в банальну податкову справу дрібного шахрая. Де ти чув про таке?

Серйозні хвороби починаються без яких-небудь зовнішніх проявів, Касперові траплялося й раніше помічати це — іноді за багато місяців до появи видимих ознак. Те саме сталося і з Максиміліаном. У ньому щось змінилося — щось чужорідне порушило його звукову картину.

— Які межі насильства, допустимого щодо дітей? Як сильно можна вдарити дитину?

— Закон номер 387 від 14 червня 1995 року з доповненнями 1997-го. «До дитини треба ставитися, поважаючи її особистість, і її не можна піддавати тілесному покаранню чи іншим образливим діям». На практиці це означає, що ти можеш схопити її залізною хваткою. Але не можеш ударити ребром долоні. Ти чекаєш на дитину?

— Йдеться про учня.

— Нового маленького Футіта?

Англійський клоун Тюдор Холл, він же Футіт, перший почав заробляти чималі гроші на тому, що став брати дитину, свого трилітнього сина, із собою на манеж.

Каспер підвівся.

— Скільки ж, — спитав Максиміліан, — ти винен? Авжеж, я знаю, похоронник сказав. Сорок мільйонів. Я заплачу їх. Продам усе лайно. Я можу дістати сорок мільйонів. Поверну свій адвокатський патент. Піду за тебе до суду. З крапельницею і всім іншим. Я їм покажу!

Каспер похитав головою.

Максиміліанова рука впала на папери.

— Тебе запроторять за ґрати! Вишлють! Ти не встигнеш з нею зустрітися!

Він насилу дістався до краю ліжка. Немов гімнаст, що робить на перекладині стійку на руках.

— Лихе серце, — промовив він хрипко, — не дуже добре для клоуна. Плюєш на простягнуту руку. Втрачаєш шанс. Після того, як вона багато років була за межами досяжності твоєї руйнівної дії.

Він обернувся до жінки.

— Коли він помре — а його черга теж надійде, — за його заповітом до труни прироблять коліщата. Щоб він сам міг покотити себе з каплиці до крематорію. І щоб йому не треба було нікого просити.

Гнів його був, як і багато разів раніше, величним. Але фізичної основи для нього вже не лишилося. Хворий закашлявся — глибоко, безнадійно.

Лікарка дала йому відкашлятися, потім обережно трохи підняла за плечі. Каспер поклав гральну карту на край ліжка.

— Якщо ти, як і раніше, знаєш когось, хто має доступ до Центрального реєстру транспортних засобів, — сказав він, — тоді ти міг би знайти адресу. За якою зареєстровано цей номер.

Максиміліан лежав із заплющеними очима. Каспер пішов до дверей.

— Ми дивилися трансляцію з Монте-Карло, — сказав хворий. — І вручення премії, і твою виставу.

Каспер спинився. Максиміліан простягнув руку назад. Узяв руку жінки. Обличчя його навколо очей стало гладким, як у іспанського театрального коміка.

— Ми хотіли, щоб вона тривала вічно. Все було як у дитинстві. Це єдине, що ніколи не повинно кінчатися. Любов. І великі вистави.

Батько і син подивилися один одному в очі. Не лишилося жодних масок. Хворий зміг витримати це протягом кількох секунд, потім відвів очі.

Він торкнувся свого волосся. Воно було руде і жорстке, немов борсуча шерсть. Він потягнув; за нього. Це була перука. Голова під нею була лиса, як кавун.

— Не чекав, еге ж? Зробив її після хіміотерапії. Зі свого власного волосся. Зніміть капелюха. Перед великим художником!

Каспер повернувся до ліжка. Обхопив великий лисий череп і пригорнув його до себе. Він услухався в той трагізм, який з роками назбирується навколо більшості людей. Звук усього того, що могло б відбутися, але так ніколи й не відбулося.

Максиміліан закляк у його руках. За мить він вивільнився.

— Досить, — мовив він. — Я почуваю себе Лазарем. Собаки лижуть мене. Коли я знову тебе побачу? Через шість місяців?

Лікарка відчинила Касперові двері.

— Ця дівчинка, — донеслося з ліжка, — учениця. Ти через неї насправді прийшов? Хіба не так?

Двері за Каспером зачинилися, лікарка опинилася поруч з ним.

— Я відвезу вас додому, — сказала вона.

7

Найуспішніші, наділені найвищим статусом білі клоуни, яких Касперові довелося бачити, будували свою виставу на тому, що партнер підігравав їм. Талант, що спирається лише сам на себе, трапляється надзвичайно рідко. У жінки, що сиділа поруч з ним, він був. Вона просто випромінювала його. Він змітав усі перепони на її шляху і відчиняв їй усі двері.

Їй щось треба було від нього, вона не казала, що саме. На підземній парковці вона нерухомо сиділа за кермом і чекала на потрібні слова, але вони не приходили.

Авто було довге, немов залізничний вагон. Каспер обожнював спостерігати за тим, як багаті знаходять один одного за запахом. Ну прямо як Ромео і Джульєтта. Навіть у найпалкішій пристрасті і коханні з першого погляду десь у правому верхньому кутку завжди лишається маленька клітинка з випискою про стан рахунку.

Він простягнув їй аркуш дівчинки. Вона вмить розшифрувала його, не ставлячи зайвих питань.

— У Данії чотирнадцять лікарень, включаючи ті, що перебувають у віданні амтів, — сказала вона. — Біспеб’єрґ, Кеґе, Гентофте, Херлев, Ґлоструп, Відовре, Державна лікарня, Фредеріксберґ, Амаґер, Роскіле, Хілеред плюс деякі відділення в Херсхольмі, Хельсінґері і Фредерікссунде. Жодна з них не міститься біля води. Це стосується і приватних лікарень.

— А клініки?

— На північ від Копенгагена і на південь від Аведере Хольме, всього їх близько сотні — медичні центри і спеціалізовані клініки. Скільки років дитині, яка намалювала це?

— Десять.

Вона вказала на те, що він вважав прибудовами.

— Це могли б бути флігелі. Діти починають розуміти перспективу приблизно з восьми років. Тоді ця споруда виходить дуже велика, щоб бути приватною консультацією. Не схоже на жодну відому мені будівлю.

Вона завела машину.

— Скільки акушерок у Копенгагені?

— Тисячі півтори.

— Скільки з них мають ім’я Лоне?

— Вони зареєстровані в Товаристві акушерів. Я можу дізнатися.

— Десь за годину?

Вона кивнула.

Вони повернули й поїхали через озера по Готерсґаде. Він прислухався до неї: вона не розуміла, куди їде. Під’їхала до хідника і спинилася, приголомшена якоюсь думкою. Сиділа, стискаючи руками кермо. Він вийшов з машини, щоб дати їй час заспокоїтися. Виявилося, що вони припаркувалися поряд з блокованим районом.

Ділянка була обгороджена парканом з водостійкої фанери, таким, які зазвичай зводять навколо будівельного майданчика, паркан відокремлював шматок проїжджої частини та кілька будинків, що виходили на Гаммель Мент. За п’ятдесят метрів попереду паркан уривався, там була скляна будка, ворота і двоє службовців у комбінезонах.

Він підійшов до будки, за віконцем сиділа жінка у формі цивільної оборони.

— Можна передати маленьку записочку одному знайомому? — спитав він. — Близькому членові родини. Йдеться про житті і смерть.

Вона похитала головою.

— У нас тут вештаються сімсот журналістів. З усього світу.

— А подзвонити?

Вона похитала головою. Краєм ока він побачив верхнє ім’я на табличці з переліком товариств рятувальників, доброчинних організацій і підрядників.

— Я син старого Ханемана, — провадив далі він. — Він щойно став почесним членом Гольф-клубу в Селлереді. Старий усе життя мріяв про це.

— Він не зможе цього оцінити, — сказала вона. — Він помер у вісімдесятих.

Каспер побачив своє обличчя у склі. Воно було біле, неначе на нього було накладено повний грим для виступу. У жінки в очах з’явилася стурбованість.

— Може, вам викликати таксі?

Співчуття подіяло на нього як ін’єкція глюкози. Йому схотілося сісти до неї на коліна і все їй розповісти. Він кивнув у бік автівки.

— У мене там мій власний водій і лейб-медик.

— Ви знаєте якесь інше ім’я, крім Ханемана?

— Стіне Клаусен. Інженер.

— Темноволоса?

Він кивнув.

— Вона, здається, якось пов’язана з водогоном?

— Вона створена з води.

Жінка подивилася на аркуш паперу, що лежав перед нею.

— Вона серед групи зустрічаючих. На таксі. Спеціальний захід через особливо важливих гостей. Це означає, що вона живе в готелі. «Роял» або «Три соколи». Якщо стане відомо, що ви дізналися це від мене, мене звільнять.

Він глибоко вдихнув.

— Ангелів, — зауважив він, — ніхто не може звільнити.


Він сів у машину поруч з лікаркою. Вона сиділа в тій самій позі, в якій він її залишив.

— Він помирає, — сказала вона.

Він знав, що саме це вона й скаже. Особисто для нього все було не так драматично. Він уже давним-давно примирився зі смертю. Падре Піо[12] одного разу сказав, що коли подивитися на життя трохи ширше, то всі ми стоїмо на краю. Різниця полягає лише в тому, що одні стоять трохи ближче до краю, ніж інші.

Отже, це не з ним щось відбувалося, це змінювався світ навколо нього. Щойно місто здавалося глянсовою листівкою з краєвидом — і ось уже авто тихо лине потойбічним світом.

— Він має добрий вигляд.

— Преднізон. Свого роду хімічний камуфляж.

— Він сам знає?

Вони проїхали Зоолргічний сад і цвинтар Сольб’єрґ. Він не розумів, як вони доїхали до Роскілевай.

— Як правило, якась частина тебе знає це. Але більша частина не хоче цього знати.

Вона повернула на Ґлоструп, поїхала по кільцевій, звернула й минула промисловий район. За площею вона спинилася.

І заплакала. Тихо, але невтішно, не стримуючи себе. Вона показала на бардачок, він простягнув їй пачку паперових носових хусточок.

Він помилявся, коли міркував про любов багатих. Горе її походило звідкись із глибини, з місця потаємнішого, ніж депозитарій цінних паперів.

Вона висякалася.

— Розкажіть щось про нього, — попросила вона. — З часів вашого дитинства.

Прислухавшись до свого дитинства, він почув звук падаючої картоплини.

— Мені було десять, ми жили в Скодсборзі. Батьки завжди були кочівниками, навіть коли він почав заробляти гроші. Вони ніколи не облаштовували більше ніж по кімнаті для себе плюс кімнату для мене, як у житлових вагончиках. Решта кімнат зачинялася для заощадження тепла. Вони переїздили на нове місце раз на рік, Скодсборґ був рекордом, там ми жили майже чотири, там у них були три можливості втечі: Ересунн, Кюстбанен і Странваєн. Там я почав жонглювати. Я працював з картоплею. Розкладав долі ковдри і пледи, та все одно — десь щось тремтіло, коли я упускав картоплину на підлогу. Одного разу він, мабуть, почув це, бо зненацька з’явився у дверях.

Каспер заплющив очі, уявивши собі цю картину.

— На початку сімдесятих справжньої бідності вже не було, але він знав, що це таке. У дитинстві він голодував, і продавав гвоздики, і співав на вулицях, він ніколи так і не зміг нічого забути, це як з тими цирковими артистами, які пройшли через концентраційні табори під час війни, це ніколи не минає. Тому він залишив цирк, він бачив для себе тільки один шлях — добру освіту і надійні доходи. І ось тепер він стоїть у дверях. Підручники лежать на столі, я їх не відкривав. Він дивиться на мене. Це було понад тридцять років тому. Він міг би відправити мене до Херлуфсхольма, він міг би відправити мене учнем до магазину фарб, він міг би стерти мене на порох. Але він просто стояв у дверях, зовсім тихо. Раптом я відчув, що відбувається всередині нього. Ми обидва це відчули. Він зрозумів, що іноді бажання може виявитися більшим за людину. І що коли це бажання задушити, то людина загине. Тож він вийшов з кімнати, задкуючи, нічого не кажучи, і тихенько причинив двері. Ми ніколи про це не говорили. Але він більше ніколи не заходив до мене, не постукавши.

Її очі стежили за його вустами. Коли тобі шістдесят п’ять і ти закоханий, то, напевно, це так само, як коли тобі п’ятнадцять. Якби він показував слайди й розповідав анекдоти про Максиміліана, вона б просиділа біля його ніг три місяці.

— За такі хвилини я люблю його, — сказав він.

Ситуація була повнозвучна. Важливо поставити крапку в кульмінаційний момент. Він вийшов з автівки.

— А крім цих хвилин, — спитала вона, — що ще було?

Все-таки він помилявся, думаючи про закоханість. Коли тобі шістдесят п’ять, ти хочеш більше, якоїсь більшої цілісності.

— Вони намагалися відірвати один одному голову, — пояснив він. — У решту часу була Бравальська битва — нон-стоп.

Він ступив крок, вона опинилася поруч з ним.

— Як щодо прощення?

— Минуло тридцять років. Я пробачив усе.

Вона взяла його за лікоть.

— Ви пробачили лише якийсь відсоток. Якщо нам удасться збільшити цей відсоток, то ніколи не пізно знайти щасливе дитинство.

Він спробував вирватися, нічого не вийшло, у неї була хватка, як у санітара «швидкої допомоги».

— Це надто болісно, — промовив він. — Він і я, ми обидва тяжко травмовані.

— Просто ви обидва забіяки. Ви билися впродовж сорока років. Тепер у вас є щонайбільше три тижні для укладення миру.

Вона повернулася назад до авта. Він пішов за нею.

— Три тижні?

Вона сіла за кермо.

— Він сильний, як тягловий кінь, — сказав він.

— Я керую хоспісом Державної лікарні. Я була свідком півтора тисяч процесів умирання. Залишилося максимум три тижні.

Вона хотіла зачинити дверцята автівки, але він не дав.

— Смерть — це не кінець. Я глибоко релігійна людина. Услід за останнім подихом настає повнозвучна пауза. Потім свідомість експлікується в іншому фізичному тілі, й знову звучить музика.

Вона поглянула йому в очі.

— Яка користь, — зауважила вона, — коли я лежу сама в ліжку, від свідомості того, що десь на земній кулі є немовля, яке приклали до груді і в якому живе свідомість мого коханця?

Він сперся на автівку. На траві незабудованої ділянки все ще лежав іній.

— Я люблю його, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Він нахилився до неї.

— Чи не може та обставина, що ми єдині в цьому глибокому відчутті, стати основою для позички в розмірі п’яти тисяч крон?

Вона знайшла гаманець, відкрила його, дала йому дві тисячокронові купюри. Зачинила дверцята, опустила скло.

— А що там з дитиною? — спитала вона. — Із малюнком?

Її очі були бездонні. Він міг би поміститися в них з усім своїм смутком, і там ще лишалося б місце. Він похитав головою.

— Тільки ніяких ілюзій, — докинула вона. — Повернете з відсотками. Облікова ставка плюс два відсотки.

Вікно зачинилось, машина завелася і рвонула з місця. Так, наче перед нею була траса «Ютландського кільця»[13]. Він мимоволі відчув захоплення своїм батьком. Тим, що Максиміліан, з його девіантною психікою, зміг завоювати таку слониху.

8

Він увійшов до кабінету й поклав отримані від Вівіан дві тисячі перед Даффі.

— Внесок у рахунок оренди, — сказав він.

Сторож простягнув йому листа без марки із штампом кур’єрської служби. Подав ніж для розрізання паперу, що лежав на столі.

Конверт мав якусь трансцендентну, непоясниму природно-науковим шляхом витонченість, властиву листам, до яких додається чек. У листі було всього два надрукованих рядки. «Цим повідомляємо, що Клара-Марія більше не відвідуватиме заняття. До листа додається двадцять тисяч».

І жодного підпису. Чек був з гарантією банку про оплату.

Він опустився на стілець. У тому, що досяг дна, є свої плюси — далі падати вже нікуди.

Двері відхилилися. Хлопець-півчий з кадильницями притримував їх. До кімнати ввійшов Мерк.

— Вас висилають з країни, — повідомив він. — У вас є вісімнадцять годин, щоб закінчити всі справи. Вас посадять в мадридський літак завтра рано-вранці.

Може, і немає ніякого дна. Можливо, є тільки вічне падіння. Каспер підвівся. Відчинив двері. Вийшов у двір.

Зірвав із себе піджак. Сорочку. Дві бригади робітників огиналися біля лавок поряд із складами. Декілька костюмерок, у яких уже закінчився робочий день, пили каву за одним із столиків. Він зняв черевики і шкарпетки. Штани. Залишився лише в трусах-боксерах з арлекінським узором. Із шовку. До шовку в нього було таке саме ставлення, як і у Вагнера.

— Треба все віддати, — сказав він костюмеркам. — Дуже важливо все роздати. Багатий чоловік у притчі все роздав. І Ференц Ліст. І Вітґенштейн. Лонґчен Рабджам зробив це сім разів. Коли у нас нічого більше не лишиться, ми стаємо вільні.

Він чекав. Може, він налякав Мерка. До того ж, аби висилання з країни мало юридичну силу, про нього треба повідомляти листовно.

Зашурхотів папір. За його спиною стояв Мерк.

— Ім’я Каїн вам щось говорить?

— Звісно. Біблійна історія.

— Йосеф Каїн.

Каспер нічого не відповів.

— Ось ухвала про вашу депортацію, — сказав чиновник. — У вашому піджаці лежить ваучер на таксі. На ньому написано номер телефону. Якщо ви раптом щось пригадаєте. Про вашу маленьку ученицю.

Каспер заплющив очі. Коли він розплющив їх, Мерка не було. Хтось накинув йому на плечі плед. То був Даффі.


Вони сиділи один проти одного за столом. Каспер — загорнувшись у плед, плед був довгий, немов бальна сукня. Він нічого не відчував. Мабуть, через холод.

Перед Даффі лежав лист. Він, напевно, прочитав його.

— Ця учениця мені дорога, — пояснив Каспер, — вони винні мені гроші, вони не повернуться. У мене не лишилось адреси, не лишилось аніяких слідів.

Сторож здійняв руку. У ній нічого не було. Він повернув її. З тильного боку долоні теж нічого. Він провів рукою по поверхні столу. Із стільниці з’явилася візитівка.

— Велика карта. Король. Вона лежада у нього в гаманці.

Каспер узяв картку до рук. На ній було надруковано ім’я — Аске Бродерсен. Унизу олівцем було записано номер телефону, що починався з цифр 70. Він перевернув картку. На звороті той-таки олівець написав прізвище чи то назву «Борфельдт».

— Таких прізвищ у довідковій службі немає, — повідомив Даффі. — Номер не зареєстровано.

Коли Каспер був дитиною, циркові робітники й ремісники називалися «цирковими фахівцями». Тоді вони були данцями. На початку сезону вони з’являлися з-під землі, у жовтні безслідно зникали. Тепер їх називали «технічними робітниками». Це були групи поляків і марокканців на чолі з бригадирами, які роз’їжджали Європою подібно до висококваліфікованих суднових екіпажів. Коли цирк заходить у док, вони вирушають далі — на них чекає нова робота. Їхнє звучання завжди лишається незмінним — дисципліна, професійна самовпевненість і гранична ефективність. Він завжди любив це звучання, він завжди чув його в Даффі — і зараз теж.

Але до нього домішувався і якийсь інший звук, раніше він не звертав на нього уваги. До цієї миті.

Сторож поставив перед ним телефон. Каспер подивився у вікно.

— А коли сьогодні сідає сонце? — спитав він.

Даффі обернувся до полиці. Там було багато довідників. Забагато як для сторожа, який ходив до школи щонайбільше сім років. Серед книжок був також і інформаційно-довідковий альманах. Він розгорнув його.

— За п’ятнадцять хвилин, — відказав він.

— Тоді я, мабуть, зачекаю хвилин п’ятнадцять. Найкраще я висловлюю свої думки, коли заходить сонце.

Сторож здійняв обидві руки. Провів ними по стільниці. З порожнечі виросли авторучка, візитівки, дрібні гроші. Лотерейний білет. Низка ключів. За винятком того, який Каспер шпурнув Асті Борелло.

— Авторучка «Легенда Монблану», — констатував Даффі. — Для важливих підписів. Але це ніяк не співвідноситься з вмістом інших кишень. Ніяких кредитних карток. Ніякого гаманця. Пом’яті купюри. Вони тут проїздом. Прав водія немає. Немає постійної адреси. Людина без коріння. На мій професійний погляд. І нічого ображатися!

Каспер злетів проти власної волі. Сам би він не рушив з місця. Підняла його жовтогаряча знеособлена лють, яку викликає справедлива критика.

До столу було менше одного метра. На коротких дистанціях він був швидкий, як китаєць, що грає в настільний теніс.

У нього нічого не вийшло. Правиця Даффі розчинилася. Миттєво дематеріалізувалась. Тепер у руці був конічний ціпок, обтягнутий шкірою, завдовжки як третина більярдного кия. Оброблений як хлист. З блискучою кулею на кінці.

Це була палиця приборкувача. Каспер пам’ятав такі палиці з початку 60-х, відтоді, як ще не були заборонені звіринці з хижими тваринами. Людина з гарним форхендом[14], що знає, куди ударити, могла розтрощити череп левові.

Він різко спинився. Виявляється, він не розчув у Даффі найтонші тони. Як у молодого Бетховена. Світ тільки зараз почав відкривати його. Ледь помітні скарби надовго померкли у світлі пізніших досягнень.

Руки сторожа зникли з поля зору. З’явилися знову. З лабораторним штативом, келихом з необробленими алмазами, коробкою сірників, двома келихами, пляшкою сливовиці. Він затис алмаз у штативі, наповнив келих алкоголем, зігрів його в руці, запалив сірник. Підніс його до поверхні рідини. Блакитний ненажерливий, неспокійний вогник поповз вінцями келиха. Він посунув келих так, що той опинився під алмазом. Вогник піймав мінерал, він почав танути і крапати в келих — алмаз виявився тростинним цукром.

Каспер услухувався в захід сонця. Він притягнув телефон до себе, зібрався на силі й набрав номер, написаний на картці.

— Слухаю?

Це була жінка трохи за сорок.

— Я близький друг Аске, — мовив він. — Мені наснився сон, про який я хотів би йому розповісти.

Вона відійшла, поклавши слухавку, і її не було п’ятнадцять секунд. Він міг би роз’єднатися, він уже дізнався все, що хотів дізнатися. Але безпорадність й абсурдна надія десь на задньому плані почути голос Клари-Марії примушували його чекати.

Жінка повернулася.

— Він поїхав.

— Не далі чоловічої вбиральні, — зауважив він. — Думаю, вам слід привести його звідти. Це дуже значущий сон. Він дуже засмутиться, коли не дізнається, про що він.

Він, мабуть, стояв поруч, бо тепер узяв слухавку.

— Ви отримали гроші. Звідки у вас номер телефону?

— Дівчинка. Я хочу поговорити з нею.

Він почув свій власний голос збоку. То був голос людини, яка починає втрачати самовладання.

— Її били, — продовжував він. — Досить для того, щоб висунути обвинувачення в насильстві, я порадився з юристом.

Слухавку повісили.

Розжарений цукор з шипінням капав у сливовицю. Даффі підсунув йому склянку.

— Кочовим життям можна жити до сорока, — зазначив сторож. — Потім треба завести собі постійну адресу, щоб припинити падіння. Надто коли падаєш так швидко, як ти.

Каспер випив. Заплющив очі. То було фізичне піднесення, яке, напевно, почувають великі хижі птахи, коли злітають. Концентрований фруктовий смак, алкоголь, цукор і тропічна спека наповнили його тіло — до найдальших капілярів. Проганяючи голод, холод і втому. Омиваючи страждання золотистим світлом.

— І значить, ця глибокодумна філософія, — відповів він, — допомогла тобі досягти запаморочливої кар’єри і стати сторожем у Ґлострупі.

Даффі посміхнувся. Каспер уперше бачив його посмішку. За ті шість місяців, що був знайомий з цією людиною.

— Мені допомогло рішення суду. Мені дали чотири роки умовно. За умови, що я зміню працю.

Каспер зібрав свої речі. Узяв ще гарячу склянку. Поклав чек на стіл.

— Внесок у рахунок боргу, — сказав він.

Даффі обійшов стіл. Відчинив перед ним двері.

— Чому навзаході сонця? Чому найкраще висловлювати думки навзаході?

Каспер подивився на руки сторожа. Даффі міг би стати знаменитим, таким, як Бах став тільки після смерті. Заможним, яким ніколи не став Ріхтер. А тепер от він стоїть і притримує перед ним двері.

Він показав на забарвлене надвечір’ям небо над містом.

— Прислухайся, — сказав він.

Не те щоб звук був гучний чи виразний. Ні, то була приглушена багатоголоса звукова завіса — грали дзвони, сповіщаючи про захід сонця.

— Той тон, на який вони налаштовані, стає основним тоном у мажорному або мінорному тризвуччі. Обертон, який вищий на октаву плюс мала або велика терція, коливається разом з основним тоном. Місто — це звукова карта. Церква Ґрундтвіґа настроєна на ре. А над цим — могутній фа-діез. У цій церкві тільки один великий дзвін. Дзвони церкви Спасителя ні з чим не сплутаєш. Отож усі дзвони індивідуальні. І якщо говорити телефоном навзаході сонця й прислухатися до того, що звучить на задньому плані, й скорегувати площину звукової сцени, то можна уявити собі, де на звуковій карті та людина, з якою ти розмовляєш.

9

Він сидів на ліжку. Поволі пив. У цій темній янтарній рідині було все. Вона заспокоювала і насичувала, народжувала ясність і захват. Вона блокувала хворі нерви й збуджувала здорові. Він підняв келих, щоб у ньому заломився останній відсвіт сонця. Немає світла, що дорівнює квітневому. Воно сповнене якоїсь чарівливої, оптимістичної ненадійності, як гравець у покер, що блефує. Він дає обіцянку весни, не будучи певним, що зможе її виконати.

Каспер витягнув шухляду — великий плаский квадрат, схожий ла ті, в яких зберігають свої креслення архітектори, то була шухляда Стіне. Колись він замовив її для неї в компанії «Руд. Расмусен».


До появи цієї шухляди вона нічого в нього не залишала. Вранці вона все збирала, методично, найчастіше поки він ще спав. Коли він прокидався, нічого не лишалося, ніяких фізичних слідів — тільки звучання.

Він шукав її — після того, як вона йшла. У ванній — він сподівався, що вона залишить крем, зубну щітку, але там було порожньо. Одного вечора, коли вони вечеряли, він заговорив про це.

— Я міг би вивільнити зо дві полиці в шафі.

Відклавши ніж і виделку, вона витерла уста. Рухи її були витончені, але водночас то була витонченість тварини, витонченість кішки, що вмивається, вона була така витончена, як може бути витончений ягуар.

— Знаєш, що таке вуду? — сказала вона. — Кілька років тому ми очищали ґрунтові води на Гаїті. Нас попереджали COWI[15] і керівник відділу, щоб ми ніколи ніде не лишали свої особисті речі. Якщо чаклун захоче заподіяти тобі шкоду і роздобуде щось із твоїх речей, то він забере над тобою владу.

Їжа у нього в роті перетворилася на в’язку шпаклювальну масу.

— Ми не можемо більше зустрічатися, — сказав він. — Якщо ти так ставишся до мене. Я не виношу приниження. Ми знайомі півтора місяця. Я завжди поводився з цілковитою повагою. У ставленні до тебе. У ставленні до всіх жінок. Немов маленький хлопчик, який дивиться через паркан на дівчинку, що живе в сусідньому будинку. Але ніколи сам не перестрибне до неї. Завжди чекає, коли вона сама захоче погратися з ним.

— Але який глибоко в душі, — вела вона далі, — виношує план. План захоплення всього району.

Тиждень по тому він зробив шухляду. Він не попереджав її про це; коли вона прийшла, шафку вже було прикріплено до стіни вагончика і шухляду трохи висунуто. Вона провела руками по дереву, висунула шухляду, потім засунула її, не промовивши ані слова. Розміри він зняв із шухляд у її квартирі. Вона ідеально підходила для зберігання двохсотп’ятдесятиметрового плану.

Наступного разу вона принесла з собою течку. Нічого не кажучи, вона залишила в шухляді двохсотп’ятдесятиметровий план, футляр із циркулем, копіювальний папір. Так вони там і лишилися.

Вони, як і раніше, лежали на місці. Він дістав циркуль, карти — одна з них була картою Копенгагенського порту масштабу 1:25 000. Викликав у пам’яті звукову картину телефонної розмови.

На передньому плані звучали дзвони Мармурової церкви, електрично підсилені, але одночасно трохи приглушені, щоб не розбудити Амалієнборґ. У відкритому просторі звуковий тиск слабшає на шість децибел, коли відстань від джерела звуку збільшується у два рази. За допомогою циркуля він відміряв приблизно чотири кілометри на шкалі в нижньому кутку карти. Узявши церкву за центр, він обкреслив коло з таким радіусом.

Церква Ґрундтвіґа була в глибині звукової картини, але звучала вона виразно. Великий дзвін — здавалося, в цілковитій самотності, вібруючи, грав «Дзвонять до Різдвяного свята», псалом теж звучав у тональності «ре» — композитор зобразив звук дзвонів. Значить, не виключено, що телефон високо. Вище за ті двадцять метрів, на які можна піднятися, якщо залізти на дах будинку в районах Естербро і Нерребро. Він прикинув, що відстань мала б скласти п’ять кілометрів. Він чув і дзвони церкви Спасителя. На периферії звукової картини були дзвони ратуші, він, мабуть, чув їх бій що чверть години. Вони були відлиті із заліза, а не з бронзи, звук був жорстким, а частоти не такими виразними, як у церковних дзвонів. Їхня відстань від телефону була п’ять кілометрів. Узявши церкву Ґрундтвіґа за центр, він намалював нове коло з таким радіусом. Два кола обмежували загальну ділянку, яка включала всю зовнішню частину району Естербро.

Він знову прислухався. Він визначив англіканську церкву і церкву Святого Якоба, їхня інтерференція утворювала вінець злегка намічених бемольних тонів, від ля до ре. Він намалював ще два кола.

Вони відрізали від суші дві попередні ділянки по п’ятдесят метрів. На північ від входу до Копенгагенського порту. Навпроти нього, на дванадцятиметровій глибині. Він почув неправильно.


Він надпив з келиха. Відчуття того, що він зазнав поразки, наближало до нього всі звуки. Немає звуків, що дорівнюють квітневим. На деревах немає листя. Немає рослинності, яка могла б ослабити поширення й відбиття. Він чув останні звуки праці в Ґлострупі. Далекий гуркіт четвертої кільцевої дороги. Птахів на болоті. Голоси жінок зі швейної майстерні. Жваві навзаході сонця. Наприкінці робочого дня. Одночасно вже трохи відчужені. Частина їхньої системи вже прямувала додому. У більшості були діти. У голосах жінок з’являється тяжкість, коли у них народжуються діти. Якесь остинато[16].

Першого дня, коли стало досить тепло, щоб посидіти хвилин п’ятнадцять на сонці в захищеному од вітру місці, він в обідню перерву перетнув двір. Він ще здалеку почув голоси жінок. Не окремі слова, а звучання — вони говорили про дітей. Вони покликали його, він сів з ними на лавку. Погляди їхні були голубливі і грайливі, сповнені того безпечного флірту, який походить від свідомості, що вдома є постійний чоловік. Зазвичай він занурювався у такий флірт, як у гарячу ванну. Одна з жінок спитала:

— Чому в тебе немає дітей?

Він і раніше вже звертав на неї увагу.

— Мені не вдалося знайти жінку.

Вони посміхнулися, він посміхнувся — вони не повірили, що це правда.

— Це одне пояснення, — сказав він. — Друге полягає в тому, що мине зовсім небагато часу — і нас не буде, скоро діти стануть старими, уявіть собі тільки: їм вісімдесят, їхні дружини або чоловіки померли, не лишилося жодного свідка перших тридцяти років їхнього життя, і ось уже і їх немає — це друге пояснення.

Вони відсунулися від нього. Заговорила та жінка, яка вже ставила йому питання:

— А я думала, ти клоун.

Він підвівся.

— Я музикант, — відказав він. — Я уклав угоду із Всевишнім. Про те, щоб грати всіма клавішами. І чорними теж.

Після тієї розмови еротична тональність кудись зникла. Щось схоже могло спалахнути між ними знову. Але вже не як раніше.

Він накрив склянку книжкою. Щоб менше випаровувалось. То були спогади Юнґа. Юнґ писав, що в алкоголі людина шукає свою власну духовність. Юнґ, напевно, знав, про що каже. Він, мабуть, знав, як це — сидіти на двох ящиках «Krug Magnum», будучи не в змозі спинитися після першого ящика. Алкоголь — це скрипка, відмовитися від нього неможливо. Він підняв книжку і допив решту.

Він пересів на інше місце. Тепер він сидів навпроти дивана. Навпроти того місця, де сиділа Клара-Марія. Того дня, коли він уперше її побачив.

10

Це було рівно рік тому.

Він повернувся додому після вистави трохи пізніше, ніж звичайно, був квітень, північ. Його вагончик стояв на ділянці під Ведбеком, ділянка була його власністю вже двадцять років, при тому, що він не клопотав про отримання дозволу на будівництво. Це було десять тисяч квадратних метрів пирію в облямуванні ялинок, що збігали до моря.

Вагончик стояв посеред трав’яного поля, він під’їхав просто до нього, вимкнув двигун і прислухався.

Природа завжди грає одну або дві теми — а може, він це придумав собі. Тієї ночі це був річеркар з «Musikalisches Opfer»[17] в оркестровці Антона Веберна з текстом Таґора:

Різець не в змозі обробити камінь так,

як може це вода — торканням, танцем, піснею.

Стіне зникла вже багато років тому. Вона не забрала з собою сенс життя, він почав пропадати сам собою — задовго до її появи. Але її присутність уповільнила цей процес.

З вагончика долинув звук, якого там не мало бути. Він нахилився й виповз із автівки. Неможливо зробити блискучу кар’єру в шоу-бізнесі і при цьому за двадцять років не стати жертвою проекцій[18].

Він дістався до дверей рачки. Спробував намацати ключ під вагончиком — на місці його не виявилося.

Людина, яка пройшла більший шлях у своєму розвитку, втекла б. Або натиснула б одну з непомітних кнопок поруч з дверима. Циркова страховка забезпечувала йому прямий зв’язок з «Фальком» і «Секурітас». Але ми не пройшли більший шлях, ніж пройшли. Відігнувши дві дужки під сходами, він дістав сімдесятип’ятисантиметрову водогінну трубу — з тих, колишніх, які ще робилися зі свинцю.

Він беззвучно увійшов до передпокою. Він чув тільки одну людину, що мала пульс у стані спокою між 80 і 90, — циркового карлика.

— Заходь.

Це була дитина, дівчинка. Він не розумів, як вона змогла почути його. Він зайшов. їй було років вісім чи дев’ять. Вона не запалила світла, але віконниці були відчинені, вона сиділа в місячному світлі на дивані, підгорнувши під себе ноги. Немов маленький Будда.

Він не став сідати і прислухався. Історія криміналістики знає приклади тісної взаємодії маленьких дітей з дорослими чоловіками, що не мають ніяких моральних засад. Нічого такого він не почув. Він сів навпроти неї.

— Як ти знайшла ключа?

— Я здогадалася.

Ключ лежав перед нею на столі.

— Як ти сюди дісталася?

— Автобусом і потягом.

Він кивнув.

— Зрозуміло, — сказав він. — З настанням ночі все місто виявляється в цілковитому розпорядженні маленької восьмилітньої дівчинки.

— Дев’ятилітньої, — поправила вона. — І все безкоштовно. І автобус, і потяг. Для тих, кому ще не виповнилося дванадцять.

Щось у її системі було негаразд. Інтенсивність не відповідала вікові.

Не те щоб у інших дітей не було енергії. Він жив пліч-о-пліч з дітьми циркових артистів протягом тридцяти п’яти років. Прокинувшись о пів на сьому ранку, діти відразу ж переходили на четверту передачу. Через чотирнадцять годин вони зі швидкістю двісті кілометрів на годину обрушувалися прямо в сон, не знижуючи кількості обертів. Якби можна було підключити до дітей електроди й качати з них енергію, можна було б заробити цілий статок.

Але їхні системи завжди були геть розфокусовані — то був якийсь блошиний цирк. Дівчинка, що сиділа перед ним, була абсолютно зібрана.

— Я бачила тебе в цирку. І відчула, що тобі було б корисно поговорити зі мною.

Він не йняв віри своїм вухам. Вона говорила як королева. Не спускаючи з неї очей, він правою рукою намацав ручку шухляди з прем’єрними подарунками, відчинив її і поклав на стіл кілограмову коробку шоколадних цукерок «Neuhaus».

— Візьми у дядечка цукерочку, — сказав він. — Чому мені це було б корисно?

— У тебе болить серце.

У неї був цілком серйозний вигляд. Вона розгорнула цукерку. Заплющила очі, поки шоколад танув у роті.

— Може, ти лікар? — спитав він. — То що негаразд з моїм серцем?

— Тобі треба знайти ту жінку. Яка пішла від тебе. Почни з цього.

У кімнаті не було ніяких листів. Ніяких фотографій, які могли б потрапити їй на очі. На світі не було й п’яти людей, які щось пам’ятали. І ніхто з них нічого не розповів би дитині.

— Де твої батьки?

— У мене немає батьків.

Голос був незворушний, немов оголошення по гучномовцю.

— Де ти живеш?

— Я обіцяла цього не казати.

— Кому ти це обіцяла?

Вона похитала головою.

— Не треба на мене тиснути, — сказала вона. — Мені всього дев’ять років.

Тільки невелика частина його уваги була зосереджена на її словах. Він намагався визначити її звучання. Воно не було постійним. З ним щось відбувалося кожного разу, як вона замовкала. Він не розумів, у чому річ. Але такого він раніше ніколи не чув.

— Звідки у тебе ця адреса?

Вона похитала головою. Він відзначив, що всередині нього виникла якась незрозуміла тривога. Він розфокусував свій слух, розширив його, сканував оточення.

Він чув звук Странваєн. Хвилі і рінь на березі. Звук вітру в ялинах. У померхлій траві. Нічого більше. Були тільки він і вона.

— Пограй мені, — попросила вона.

Він сів до рояля. Вона пішла за ним. Цукерки вона взяла із собою. Згорнулася калачиком у кріслі. Натягла на себе плед.

Він зіграв річеркар цілком, це забрало десь хвилин дев’ять. Вона перестала жувати. Вона всотувала в себе звуки, щойно вони покидали інструмент.

Коли він закінчив, вона довго чекала — довше, ніж концертна публіка. Довше, ніж зазвичай чекають люди.

— Це ти написав?

— Бах.

— Він теж працює в цирку?

— Він уже помер.

Вона обдумувала це. Взяла ще одну цукерку.

— Чому в тебе немає дітей?

Вона простягла руку й запалила світло. Лампочка була за матовою пластинкою, на якій був прикріплений дитячий малюнок. За допомогою металевого затискача. Кілька років тому він отримував сотні малюнків за місяць. Він придумав їх так підвішувати, кожного тижня він міняв малюнок на новий. Іноді частіше.

— Я не зміг знайти жінку, яка захотіла б стати матір’ю.

Вона подивилась на нього. Це був найвимогливіший погляд, який він коли-небудь зустрічав у дитини. Можливо, взагалі — за ціле життя.

— Ти брешеш. І до того ж маленькій дитині.

Він відчував, що тривога його зростає.

— Я могла б переїхати до тебе, — сказала вона.

— У мене не так уже й багато місця. І зараз не надто багато грошей.

— Я не надто багато їм.

Йому доводилося зустрічатися з різними дітьми. Малолітніми злочинцями, п’ятнадцятилітніми головорізами, засудженими умовно за напад на випадкових перехожих, озброєними двосічними кинджалами, прикріпленими паском до литки під штаниною камуфляжу. Це було зовсім неважко. Він завжди тримав їх у шорах. Але тут усе було інакше. Від напруги у нього навіть виступив піт.

Щойно її обличчя було чисте і строге, немов обличчя ангела. І раптом його спотворила демонічна посмішка.

— Я тебе перевіряла, — заявила вона. — Я не переїду до тебе. Ти не зможеш піклуватися про дитину. Та й неправда, що я мало їм. Я їм як коняка. Завідувачка їдальні називає мене «стрічковий глист».

Вона встала з крісла.

— Тепер можеш відвезти мене додому.


Дорогою вона нічого не говорила, тільки пояснювала, як їхати. Формулювання її були короткі, немов у штурмана на автоперегонах. Із Странваєн вони звернули від моря по Скодсборґвай.

Дорога йшла межею між містом і лісом, між автострадою і безлюдними ділянками, між таунхаусами і величезними маєтками. Вони переїхали через Фредеріксдаль.

— Праворуч, — скомандувала вона.

Вони повернули й поїхали понад озером, десь за кілометр вона зробила знак, щоб він спинився.

Це була ділянка без жодної споруди.

Вони мовчки сиділи поруч. Дівчинка дивилася на нічне небо.

— Я хочу стати астронавтом, — мовила вона. — І льотчиком. А ким хотів стати ти? Коли був маленький?

— Клоуном.

Вона подивилась на нього.

— Ти й став клоуном. Це важливо. Стати тим, ким ти понад усе хочеш стати.

Десь на нічному небі почала рухатися світляна цятка, може — падаюча зірка, може — космічний корабель, а може — літак.

— Я довезу тебе аж додому, — сказав він.

Вона вийшла з автівки, він відчинив свої дверцята. Коли він обійшов авто, її вже не було.

Він вслухувався в оточення. Позаду нього аж до Баґсверда простяглися ряди котеджів, за ними — нічний рух головних транспортних магістралей. Праворуч від нього — свист вітру в антенах «Радіо Люнґбю». З озера — звук останнього скреслого льоду, що дзвенів попід берегом, немов кубики льоду в келиху. Попереду, десь у глибині кварталу біля павільйону «Регата», розбудили один одного собаки. Він чув, як труться одна об одну очеретини. Нічних тварин. Вітер у кронах дерев у Палацовому парку. Десь у саду біля одного з будинків голос. Видру, яка ловила рибу в каналі, сполученому з озером Люнґбю.

Але ніяких звуків дівчинки. Вона зникла.

Завівся могутній двигун, десь прямо перед розсадником. Він побіг. Навіть у такій катастрофічно поганій формі він міг подолати сотню метрів менше ніж за тринадцять секунд. Він вибіг на схил, коли автомобіль проїздив мимо. За кермом сиділа жінка. Ймовірно, маючи дуже тонкий слух, можна було б угадати дівчинку, що скулилася на задньому сидінні. Йому не вдалося. Проте він запам’ятав номер автівки. Дістав авторучку і карту.

Майже чверть години він розгулював туди й сюди берегом озера. Щоб почути її. Щоб передихнути. Ні те ні те не вдалося.

Він сів у машину. Набрав батьків номер. Максиміліан одразу ж узяв слухавку. Батько говорив пошепки.

— Яв казино, тут належить вимикати телефони, якого біса ти мені дзвониш, хочеш повідомити, що впісявся в ліжку?

— Ти, звичайно, вже ні на що не годишся, — сказав Каспер, — але, може, ти все-таки в змозі дістати доступ до Центрального реєстру транспортних засобів?

Він дав Максиміліану номер автівки. Зв’язок урвався.

Він повільно поїхав додому.

11

Якийсь звук розколов спогади й повернув його назад у вагончик — то був звук телефону. Спочатку ніхто нічого не говорив, чути було тільки хрипке дихання — дихання людини, якій потрібно тридцять секунд, щоб поповнити той брак кисню, якого їй коштував цей дзвінок.

— У п’ятницю я буду здоровий, — вимовив Максиміліан. — Я дізнався, де живе кращий філіппінський хілер, він добивається вражаючих результатів, його доправлять до мене літаком — і за тиждень мене випишуть.

Каспер мовчав.

— Ну що ти розкис? — спитав Максиміліан. — Улітку робитимемо бічне сальто на пляжі.

Вони прислухалися до дихання один одного.

— Номер, — промовив хворий. — Який ти мені дав. Його заблоковано. У Центральному реєстрі. З позначками «Вкрадено» і «Ведеться слідство». І з посиланнями на начальника поліції. Та на їхнє розвідувальне управління.

Хрипи тривали ще кілька секунд.

— Йосеф Каїн? — спитав Каспер.

У мистецтві імпровізації Каспер багато чого навчився від свого батька в дитинстві. Після розгромного скандалу з Касперовою матір’ю чи після обіду з членами стрілецького товариства, де було дванадцять страв і який тривав шість годин, Максиміліан Кроне міг податися прямісінько до суду або в Об’єднання данських промисловців.

Але тепер він мовчав.

Батько і син прислухалися до дихання один одного.

— Окультизм, — мовив Максиміліан. — Відділ N створили нібито у зв’язку з чимось на кшталт цього. Чорт забирай! Схоже, що в поліцейських мізки геть розм’якли.

— А в цирку це є?

— Та ніде його немає.

— Була одна жінка. І ти, і мати її згадували. Вже тоді вона була стара. Якось пов’язана з птахами. І в неї була напрочуд добра пам’ять.

Здавалося, що батько не чує його.

— Тут поруч стоїть Вівіан, — сказав Максиміліан. — Вона каже, що нам з тобою треба поговорити. «А якого хріна мені говорити з цим дебілом? — заявляю я. — Він занепав духом. Він розм’як, як лайно». Але вона наполягає.

— Вона каже, що ти хворий.

— Вона завідує хоспісом. Це у неї робота така — переконувати людей, що вони близькі до смерті.

Хрипи тривали ще кілька секунд.

— Вона хоче поговорити з тобою.

Слухавка перейшла до інших рук.

— У картотеці Товариства акушерів не виявилося жодної Лоне, — сказала жінка. — Але в мене виникла думка. Була одна акушерка, яку, можливо, звали Лоне. Це було п’ятнадцять років тому. Дуже молода. Талановита. Дуже оригінальні ідеї. Активно критикувала систему. Займалася організацією експериментальних пологів. Екологічних палат тут, у Державній лікарні. Палат для пологів у воді в Гентофті. Потім стала вчитися далі на лікаря. Стала наймолодшою завідувачкою відділення. Пологового відділення. Ось чому я не подумала про неї як про акушерку. Багато уваги приділяла фінансовій стороні справи. Пішла з державної охорони здоров’я. Працювала спочатку у фармацевтичній промисловості. Досі там працює, наскільки я знаю. Одночасно відкрила дорогу, сучасну — й успішну — пологову клініку в Шарлотенлунді. Може, це вона?

— Як її прізвище?

— Багато часу минуло. Здається, Борфельдт.

Каспер подивився на кісточки своїх пальців. Вони були білими, як у скелета в кабінеті біології; Він розтулив кулак.

— Не знаю, — відповів він. — Ймовірність невелика. Але все одно — дуже дякую.

Він повісив слухавку.


Ні за прізвищем, ні за назвою організації в телефонній книзі він нічого не знайшов. Але він знайшов потрібну адресу на рекламних сторінках, це було єдине оголошення в розділі «Пологові будинки».

Будинок цей був на початку Странваєн. На сторінці була рекламна віньєтка будівлі. Він розгорнув малюнок Клари-Марії та поклав його поруч з довідником. На її малюнку виявилось багато правильних деталей. Вигин сходів, що вели до того, що, мабуть, було головним корпусом пологового будинку. Кількість вікон на фасаді. Характерні, поділені на шість частин віконні рами.

За цією адресою було зареєстровано п’ять номерів телефонів: канцелярія, черговий, педіатр, лабораторії і пологове відділення.

На мить він задумався, чи не викликати поліцію. Потім викликав таксі.

З маленької шафки над унітазом він дістав велику пляшечку з пігулками, з пляшечки — дві великі, як облатки, пігулки: двічі по тисячі двісті міліграмів кофеїну. На етикетці — найкращі побажання від Ля Мора, лікаря Королівського театру. Він налив у склянку води. За чверть години пігулки почнуть накладати зовнішню, біг-бендову бадьорість на внутрішній контрапункт алкоголю і перевтоми.

Про всяк випадок він ужив ще дві пігулки. Подивившись на себе у дзеркало, він підняв келих. За всіх тих лікарів, які, подібно до Лоне Борфельдт, допомагають нам з’явитися на цей світ. За тих, хто в хоспісі Державної лікарні допомагає нам піти з нього. І за тих, хто подібно до Ля Мора допомагає нам витерпіти час чекання.

З кільцевої дороги звернуло авто. Таксі це бути не могло, бо йому здавалося, що він чує дванадцять циліндрів. Але машина знизила швидкість, розшукуючи щось. Він проковтнув пігулки. Поставив склянку на полицю, перевернувши її денцем догори.

Двічі він опинявся в одній гримувальні з Жаком Таті[19], удруге це було в Стокгольмі, після того як маестро втратив усе на комедії «Час розваг» і повернувся назад до роботи у вар’єте. Знявши грим, він так само поставив склянку. Каспер спитав тоді: чому?

— Пил, la poussiere.

— Ми ж повернемося завтра.

Мім посміхнувся. Посмішка не поширювалася на очі.

— Ми можемо сподіватися на це, — сказав він. — Але бути певними — навряд чи.

12

Він уперше в житті бачив «ягуар» з табличкою «таксі». Задні дверцята відчинилися самі собою, сидіння прийняло його у свої обійми, немов жінка.

У машині пахло товстою натуральною шкірою, то був запах дорогої упряжі, але освітлення було якимось дивним. Водій був дорослий хлопець з прелатським коміром. Каспер спробував класифікувати його по звуку: ймовірно син дрібного селянина з острова Морс, студент-теолог, ніякої фінансової допомоги з дому. Вдень — теологічний факультет, ночами — таксі, адже доводиться лічити кожну крону.

— Странваєн, — сказав він. — І якщо ви спитаєте мене, то вмикати лічильник зовсім не обов’язково.

Йому досить було п’ятнадцяти секунд з новим диригентом, щоб визначити, чи є в ньому драйв, так само було і з водіями таксі. Цей виявився у верхній частині шкали, Фуртвенґлер[20] водіння: автомобіль мчав уперед, немов річка до моря, вулиця Фабриксвай розтала в темряві позаду машини.

— Христос залишиться навіки-віків, — сказав водій, — говорить Іоанн. Усе інше змінюється. У сидіннях з’явилися датчики. Сполучені з лічильником. Тож тепер ніяких лівих поїздок.

Каспер заплющив очі. Він обожнював таксі. Навіть коли машиною, як ось зараз, кермував сільський дурачок. Усе одно що дістати в своє розпорядження феодальну карету з кучером, тільки краще. Тому що, коли поїздка закінчується, кучер зникає, зникають рахунки з авторемонтної майстерні, зникає вся ця купа залізяччя. А ти залишаєшся без машини і без будь-якої відповідальності.

Водій насвистував фрагмент мелодії, дуже чисто, що не так часто трапляється — навіть серед музикантів. Мелодія теж була рідкісна, то був BWV Anhang 127 — один з двох-трьох бахівських маршів, у мі-бемоль мажорі, який виконують дуже рідко, а надто в цьому варіанті — цирковій оркестровці Джона Кейджа. Каспер колись провів два сезони у СІЛА, виступаючи в цирку «Барнум і Бейлі», ця оркестровка стала тоді його музичною заставкою.

— Ми подивилися всі п’ять твоїх вечірніх вистав. У «Potters field». Ми сходили зі сцени о пів на дванадцяту. Стирали маску рушником. Вдягали плащ поверх костюма. На вулиці на мене чекав прекрасний автомобіль. «Мустанг». Якщо я змащував його вазеліном і тримався правого боку, я міг проїхати від Чотирнадцятої до Сорок другої вулиці, не побачивши червоного світла. Поліція не затримує рух. Якщо триматися подалі від хайвею і Риверсайд-драйв, то можна їздити роками навіть без натяку на штраф за перевищення швидкості.

Комір прелата виявився не коміром. Це була філігранна павутина шрамів, неначе до тіла була пришита нова голова.

— Фібер, — констатував Каспер. — Франц Фібер.

Це трапилося на зйомках автомобільних трюків. Потрійне сальто з пандуса. У переробленому «фольксваґені». Вперше й востаннє у світовій історії — задумано все було як комічний номер. Каспер тоді старанно уникав газетних статей про катастрофу, він був за десять миль від місця аварії, коли все сталося. Обидва напарники загинули.

Каспер зрушив голову на сантиметр. Дивне освітлення автомобіля пояснювалося тим, що між ручкою перемикання передач і маленькою іконкою Діви Марії з Ісусом стояла плаваюча свічка.

Його рух не проскочив повз увагу молодика.

— Я повсякчас молюся. Того разу заклинило поршень. Я відчув це саме перед тим, як усе сталося. І почав молитися. Коли я прокинувся поруч з апаратом штучного дихання, я все ще молився. І молюся відтоді. Постійно.

Каспер нахилився вперед. Щоб прислухатися до людини, що сиділа перед ним. Схвально провів долонею по оббивці сидіння.

— Дванадцять циліндрів, — сказав хлопець. — У таксі тільки сім таких машин. У всьому світі. Наскільки мені відомо. Усі вони в мене.

— Значить, у тебе непогано йдуть справи.

— Я почав з «лінкольна». За двадцять чотири тисячі доларів. І з фальшивої ліцензії. Коли мене виписали. До наступного року в мене було сімдесят п’ять відсотків лімузинів у Копенгагені.

— Ти, мабуть, добре все продумав.

Молоді люди не можуть устояти проти компліментів. Спина перед Каспером випросталася.

— Стало цілком ясно, що має на увазі Павло, коли говорить, що у стражданні ми єдині з Ісусом.

— Як і Екхарт, — вів далі Каспер. — Не знаю, чи знайомий ти з Екхартом? «Страждання — це найпрудкіші коні до Царства Небесного». Звичайно ж, це твоя пильність допомогла тобі вирахувати моє замовлення.

З кільцевої дороги вони звернули до Ванґеде, з Ванґеде — до Гентофте. Звукові декорації помінялися, у Гентофте було старе звучання — безпідставний оптимізм. Очікування того, що коли полярні шапки розтануть і центральні райони міста підуть на дно, то ділянка від супермаркету «Соуа» до житлового району Блідах Парк спливе, як рятівний круг.

Машина повернула й спинилася. Це була непомітна стоянка, у темному місці, на одній з доріг, що вели до іподрому. Пологовий будинок був за п’ятдесят метрів від них.

Каспер дістав ваучер на таксі, виданий йому Мерком, окуляри, авторучку, написав у графі максимально можливу суму, поставив підпис, порвав ваучер і простягнув половину молодикові.

— Я відлучуся щонайбільше на двадцять хвилин. Ти зачекаєш мене?

— Це пологовий будинок.

— Мені треба допомогти прийняти пологи.

Хлопець узяв жовтий папірець.

— Мабуть, це сильне враження, — зауважив він. — Для дитини. І майбутньої матері.

Каспер зазирнув у його нахабні жовті очі.

— Я замовив таксі набором цифр, — сказав він. — 3 різних пов’язаних з податковим управлінням міркувань телефон не зареєстровано на моє ім’я. Отож воно не повинно було з’явитися на дисплеї. Питання в тому, як ти знайшов мене. І навіщо.


Він перетнув Странваєн, пройшовши крізь відлуння своїх глибинних дитячих травм. Солона прохолода Ересунна, паркова тиша навколишньої природи, дитячі спогади про дванадцять різних адрес між фортом Шарлотенлунд і гаванню Рунґстед. Звукопоглинальна вага будинків заможних людей — граніт, мармур, латунь. Його власне невирішене ставлення до багатства.

Двері були скляні, важкі, немов двері сейфа, підлога — з червоного дерева, не вирощеного на плантації, а того, темного, яке росло протягом двох сотень років, споглядаючи карнавал у Сантьяго-де-Куба. Освітлювалось усе лампами дизайну Поуля Хенінґсена. У жінки, що сиділа за столом, були металевого кольору очі й такого ж кольору волосся, і, щоб вона напевно дозволила пройти мимо неї, йому треба було б викласти двісті тисяч крон та погодити час за два роки до настання його вагітності.

Вона була проекцією тієї частини архетипу «лиха мати», з якою він досі ніяк не міг дати собі раду. Украй пригнічує думка про те, що, коли тобі вже виповнилося сорок два, ти, як і раніше, живеш серед тіней своїх батьків — дотепер не винесених з манежу.

— Між переймами — менше однієї хвилини, — заявив він. — Як нам знайти Лоні Борфельдт?

— Її чергування закінчилося. Ви домовлялися про консультацію?

Частина її організму прислухалася до того коридору, який починався зліва від неї. Можливо, чергування Лоне Борфельдт і закінчилося. Але сама вона все ще лишалася десь тут.

— У моєї дружини істерика, — вів далі він. — Вона не хоче йти сюди. Не виходить з автівки.

Жінка підвелася. Весь вигляд її говорив про те, що за сорок років вона не зустрічала такої істерики, з якою неможливо було б упоратися. Відчинила вхідні двері і вийшла. Він зачинив їх за нею і замкнув. Вона обернулася і стала роздивлятися його через скло.

Письмовий стіл був порожній, але в першій же шухляді, яку він висунув, лежали списки телефонних номерів. Він знайшов місцевий номер Лоне Борфельдт і набрав його. Вона відразу ж зняла слухавку.

— Це з вестибюля, — сказав він. — Тут стоїть вартий довіри молодий хлопець з цінним поштовим відправленням, я пропущу його.

Він поклав слухавку. Під номером телефону було написано її домашню адресу, поштовий округ — Родвад, він записав адресу на лотерейному білеті. Жінка, що стояла надворі, пильно стежила за його рухами. Він підбадьорливо помахав їй. Важливо підтримувати емоційний контакт. Для зовнішніх виявів нашого підсвідомого, яке ми змушені іноді відключати.


У коридорі були дубові двері з табличками і званнями, мармурова підлога і така акустика, неначе відвідувач дорогою вибиває чечітку і тому всім заважає. Усе це примушувало задуматися про те, чи справді з часів народження у хліві Спасителя розвиток ішов винятково шляхом прогресу. Коридор закінчувався подвійними дверима, він увійшов і замкнув їх за собою.

Дев’яносто дев’ять із сотні жінок бояться незнайомих чоловіків, які заходять до кімнати й зачиняють за собою двері. Жінка, що сиділа за столом, була сотою. У її системі не пролунало навіть шепоту занепокоєння. Він міг би розстебнути штани, продемонструвавши ерекцію, а вона б навіть не зняла ноги із столу.

— Я працюю з дітьми, — сказав він, — у мене є маленька учениця десяти років, яка розповіла мені про вас.

У неї було все. Їй навряд чи було за сорок. У неї був вік, упевненість у собі, освіта, звання, гроші, бізнес, і, хоча вона й була у вільній чорній шерстяній сукні й сиділа, поклавши на стіл ноги, він відчував, що складена вона так, що будь-якої хвилини могла б пройтися подіумом, демонструючи колекцію бікіні. І швидше за все, пройшлася б, якби могла виставити за це рахунок.

Єдиним свідченням неминучої для всіх нас розплати були дві довгі глибокі зморшки, які на десять років раніше належного часу пролягли від ніздрів по обидва боки рота.

— У нас тут напружений графік, — зауважила вона. — Відвідувачі зазвичай спочатку дзвонять. Або пишуть.

— Її звуть Клара-Марія. Дитина з дитячого будинку. З притулку Рабії. Її викрали. Невідомо хто. Їй вдалося передати записку. У цій записці було ваше ім’я. І малюнок із зображенням цієї клініки.

Вона зняла ноги зі столу.

— Можливо, щось і пригадую, — сказала вона, — повторіть, будь ласка, її ім’я.

Не те що пригадувала. Вона чудово все пам’ятала. Він мовчав.

— Здається, то був попередній огляд для наукового дослідження. У притулку. Для науково-дослідної ради. Це було кілька років тому. Можливо, дівчинка, що має це ім’я, брала участь у дослідженнях. З якоїсь причини вона це запам’ятала. Особистого контакту практично не було.

— Про яке дослідження йдеться?

— Це було давно.

— Чи збереглися якісь документи?

За звичайних обставин вона б ніколи не стала відповідати на це питання, але його раптова поява вплинула на неї.

— Дослідження так і не було закінчене.

— І все-таки?

— Це купа чернеток.

Він сів на стіл. Якби на Каспері була сукня, він би задер її. Щоб вона змогла побачити частину стегна.

— У мене грошей хоч лопатою горни, — сказав він. — Я не одружений. Нічим не зв’язаний. Може, запросите мене до себе додому? На філіжанку чаю. І на шістдесят чернеток із шухляди?

Зморшки позначилися різкіше. Вона відштовхнула стілець від письмового столу. Щоб він міг побачити всю її статуру.

— Ви говорите з жінкою, яка на восьмому місяці!

Вона округлилася тільки навколо самого плоду. Формою живіт нагадував яйце птаха Рок.

— Це не завадить, — сказав він.

Щелепа її почала відвисати. Він став навколішки перед нею і приклав вухо до її живота.

— Хлопчик, — констатував він. — Трохи прискорений пульс, близько ста тридцяти. Ре-бемоль мажор. З передчуттям ре-мажор. Там, де Близнюки переходять у Рака. Народжувати маєте десь до Дня святого Ханса.

Вона відсунулася назад, намагаючись ухилитися від нього. Він рухався за нею.

— Чому вона написала ваше ім’я?

На сходах чулися кроки — жіночі і кроки двох чоловіків. Досить тільки якійсь аурі довіри утворитися навколо чоловіка й жінки, як зовнішній світ одразу готовий усе зіпсувати: старші медсестри, розгнівані чоловіки, колективне несвідоме — який жаль!

— Лишилося зовсім мало часу, — вів далі він. — У слідства немає ніяких слідів. Ви, мабуть, остання надія.

Він поклав руки на ручки стільця, обличчя його було зовсім поруч з її обличчям, говорив він тихо.

— А якщо вони її вб’ють? І ви знатимете, що могли б завадити їм. Щоразу, як ви дивитиметеся на свою власну дитину, ви думатимете про це.

Вона підвелася. Вся її маска дала тріщину, ще трохи — і вона відкриється цілком.

— Хто такий Каїн?

Хтось рвонув вхідні двері. Не відриваючи погляду від жінки, він узявся за ручку скляних дверей, вони виявилися не замкнуті. Двері вели на балкон. Один з тих балконів, яким пораділи б Ромео і Джульєтта. Поки ще могли радіти.

Хтось спробував видавити дубові двері, це не вдалося, чиїсь кроки віддалялися в надії знайти ключ.

За вісім годин він сидітиме в літаку на шляху до Мадрида. Він схилився до неї. На її обличчі відбилися всі її почуття. Він раптом зрозумів, що їй занадто страшно, щоб вона могла говорити. І облишив її.

Він попорпався в кишенях. Знайшов лотерейний білет, відірвав од нього ріжок, написав номер телефону свого вагончика. Вона не рухалася з місця, він розтулив її долоню і вклав туди папірець.

Зовні хтось устромив у двері ключа, Каспер відчинив двері на балкон і перестрибнув через балюстраду.

Ромео пощастило більше — йому не треба було боротися з морським туманом і кислотним дощем. Мідь була вкрита зеленим нальотом, на мармурових поручнях був сантиметровий шар зелених водоростей — Каспер ковзався, немов по зеленому милу.

На лужок він упав навзнаки, так, що все повітря було вибите з легень. Коли тобі шість років і це стається вперше, ти думаєш, що це кінець. Коли тобі сорок два, ти розумієш, що так легко не відбудешся. Він зосередив увагу на зоряному небі, щоб не втратити притомність. Прямо над обрієм стояв Телець, його власне вперте сузір’я. Коли б у його розпорядженні був телескоп і коли б зараз була інша пора року, то він би в перейнятих співчуттям Рибах побачив Уран — планету несподіваних поворотів долі.

— Дослідження, — прошепотів він, — воно було не тільки медичним. Ви були не сама. З вами був ще хтось.

Вона дивилась на нього з балкона. Через падіння в його голосі майже не було повітря. Одначе вона почула його.

Поруч з нею з’явилися три незнайомі обличчя, наймолодший з цих людей стрибнув на поручні. Опора вислизнула з-під ніг, і він гепнувся на землю, немов бейс-джампер, парашут якого не розкрився. На метр правіше від Каспера — там, де кінчався лужок і починалися кам’яні плитки. Ось такі маленькі відмінності в людській кармі і визначають, підводимося ми чи лишаємося лежати.

— Подруга, — вів далі Каспер. — Світловолоса, немов Мене Клінт[21]. Холодна, як сувора зима. Гостра, як німецька бритва.

Стоячи над ним на балконі, вона була схожа на Офелію. Десь уже наприкінці четвертого акту. Де процес уже став необоротним. Він попав у точку.

Він звівся на ноги. Немов Бембі на льоду. Йому б слід було хутенько накивати п’ятами. Але сил більше ніж на powerwalk[22] не було.

13

Він перекотився через стіну саду й упав на одну з маленьких доріжок, що ведуть до Кюстваєн. Зірвався на ноги, вибіг на дорогу: таксі не було. Він перейшов через проїжджу частину, побіг швидше. Для початку важливо дістатися до темної ділянки навколо іподрому. У глибині під’їзду до одного з будинків блиснули фари, і він пірнув у темряву. «Ягуар» стояв упритул до будинку, дверцята відчинилися, він бухнувся на заднє сидіння.

— Радіо настроєне на 71 мегагерц, — повідомив Франц Фібер. — Поліція змінює коди доступу раз на місяць. Таксисти вираховують їх першої ж доби. Вони зателефонували до поліцейської дільниці Гентофте, сюди їдуть дві машини.

Повз під’їзд, де вони стояли, проїхала патрульна машина і загальмувала перед клінікою, троє поліцейських забігли в будівлю: жінка і двоє чоловіків. За першою машиною спинилася ще одна.

— Помолімося разом, — запропонував Каспер.

Із дзеркала заднього виду на нього пильно дивилися жовті очі. Зі страхом. Молоді люди починають розпадатися на частини, коли опиняються в безвихідному становищі.

— Жінка. Яку ти змусив вийти на вулицю. Вона бачила, як я здавав сюди заднім ходом.

— Хоча б хвильку, — наполягав Каспер.

Він відкинувся назад. Помолився. Мовчки. Синхронно з биттям серця. Боже, зглянься на мене.

Він відчув цілковиту знемогу. Страх за дитину. Голод. Алкоголь. Кофеїн. Біль від падіння. Необхідність скласти зброю. Приниження. Тобі сорок два роки, і тебе розшукують, а ти гасаєш, як собака, вулицями. І відчув протиприродну розраду молитви.

Кісточки пальців застукали по склу машини. Франц Фібер завмер. Каспер натиснув на кнопку, вікно опустилося.

Це була жінка за шістдесят, волосся її було зібране у французьку косу. Було надто темно, щоб зрозуміти, у що вона вдягнена, але навіть коли б вона була вдягнена в лахміття, то все одно була б схожа на аристократку.

— Мені здається, я не замовляла таксі.

— Той день, коли вам знадобиться таксі, може настати, — відгукнувся Каспер.

Вона посміхнулася. У неї були прегарні вуста. Здавалося, що вони тренувалися в усмішках і поцілунках протягом шістдесяти років і досягли в цьому досконалості.

— А ви обіцяєте, що тоді опинитеся тут?

Світло фар упало на стовпчики біля в’їзду. Сподіватися не було на що.

— Я намагаюся врятувати дитину, — пояснив він. — У мене немає часу вдаватися в подробиці. Через непорозуміння я перебуваю в розшуку.

Вона пильно подивилась йому в очі. Немов очний лікар, який оглядає пацієнта щодо косоокості. Тоді несподівано випросталася. Повернулася. Пішла назустріч поліцейським.

Рухалася вона як прима-балерина, велично, з високо піднесеною головою. Вона підійшла до стовпчиків. Стала так, щоб затулити під’їзд і те, що було позаду неї. Щось сказала. Граціозно віддала наказ. Повернулася.

Поліцейські перетнули Странваєн, не озираючись. Франц Фібер скулився за кермом.

Каспер висунувся з вікна.

— Коли я виконаю мою місію. І відсиджу свій іспанський строк. Тоді я повернуся. І запрошу вас на вечерю.

— А що я скажу своєму чоловікові?

— А ми не можемо зберегти це в таємниці?

Вона похитала головою.

— Щирість — найважливіше. Срібне весілля було десять років тому. Ми робимо ставку на золото.

Двоє поліцейських усе ще стояли на хіднику. Виїжджати поки що було не можна.

— Така великодушна людина, як ви, — вів далі Каспер, — знає своїх сусідів. У тому числі й Лоне Борфельдт із будинку навпроти.

— Двадцять років, — відповіла вона. — Ще з того часу, коли вона не була знаменитою. І не переїхала сюди.

— Вона приймала всіх моїх чотирьох хлопчиків, — провадив далі він. — Ми з дружиною часто запитуємо себе: що спонукає її? Я маю на увазі пологи? Чому вона хоче брати в цьому участь дві тисячі разів?

Вона прикусила губу.

— Гроші, мабуть, — відповіла вона. — І недоношені діти. Вони її особливо цікавлять.

Поліцейські сіли в машину й поїхали далі, Франц Фібер увімкнув запалювання. Шлях був вільний.

— А автограф? — спитала вона.

Він подлубався в кишенях, без половинки ваучера йому не обійтися, з лотерейним білетом теж розлучатися не варто, він одірвав шматок кишені. Авторучка чудово писала на тканині.

— Я поставлю підпис на своїй шовковій білизні, — сказав він.

— Я носитиму її прямо на тілі. «Ягуар» рвонув з місця.

— Зупинися в кінці доріжки, — сказав Каспер, — Я маю послати поцілунок здаля.

Авто зупинилося. Він висунувся і послав поцілунок рукою. А заразом пошукав очима табличку з ім’ям власника. І не знайшов. Зате побачив напис «Продається». Він подивився вперед на дорогу. За п’ятдесят метрів у напрямку до іподрому стояв темний «форд».

— Добре, коли б ти спинився одразу за рогом, — сказав він.


«Ягуар» повернув за ріг і спинився. Каспер вийшов з автівки, пройшов трохи назад, обережно виглянув із-за стіни. «Форд» завівся і проїхав уперед. Балерина вийшла на дорогу і, добігши до машини немов двадцятилітня, сіла поруч з водієм. Каспер заліз у «ягуар».

— Нас хтось переслідує, — констатував він. — І тобі з цим нічого не вдіяти. «Ягуар» рвонув уперед, наче його підхопила знизу якась величезна рука. Позаду них автомобільні фари обнишпорювали ділянку од вілл до променаду. Двигун «ягуара» почав крещендо, Франц Фібер крутонув кермо праворуч, світ нахилився, машина в’їхала схилом угору в напрямі Палацового парку й пробила огорожу. Касперові руки намацали якісь ручки і вчепилися в них, з усіх боків машину хльостали гілки й кущі. Він подивився на молодика, що сидів на передньому сидінні, той був зосереджений, але спокійний. Руки й ноги танцювали по кнопках і педалях — все одно що сидіти за спиною Хельмута Вальхи[23] біля великого рояля в церкві Святого Лаврентія в Алкмаарі під час запису «Kunst der Fuge»[24]. Сотня пневматичних молоточків обробляла зовні кузов. «Ягуар» почав гальмувати, і пролунав такий тріск, неначе вони в’їхали прямісінько в апарат для знищення документів. Усе поринуло в темряву.

У темряві були помітні цяточки світла, вони злилися в маленьку круглу пляму, машина стояла в рододендроновому кущі, він був величезний, немов гараж.

Повз світлову пляму, вивчаючи місцевість, проїхав темний «форд».

— Ми могли розбитися, — зауважив Каспер.

— Я повсякчас молюся. Ісус чує мене.

У кожного автомобіля є свій акустичний підпис, Каспер чув, як «форд», що, схоже, десь розвернувся, вертається назад, потім він поволі проїхав мимо.

— Адже ти фахівець, — промовив Каспер. — Якщо існує домовленість про те, що когось треба забирати з блокованого району. Ти міг би дізнатися, де і коли?

— Ти знаєш прізвище цієї людини?

Каспер назвав прізвище Стіне. Франц Фібер коротко поговорив телефоном.

— Профспілки володіють клубами таксистів. Кафетеріями, ігровими автоматами, плітками. Та інформацією. За кілька хвилин ми знатимемо про неї все.

Каспер прислухався до руху транспорту на Странваєн. Усе-таки, коли порівнювати з Ґлострупом, це була інша галактика. Звуки, що оточували його, були витонченими і непомітними. М’яке поклацування насоса в гідравліці «ролс-ройса». Багатоскладна і при цьому старанно стримувана агресія восьмициліндрових дизелів common-rail. Машини, які створювалися не для того, щоб їх чули, а щоб зненацька з’являтися, — з тиші. А коли, зрештою, тишу буде порушено, то чимось винятковим: тваринним гурчанням «ферарі» або ностальгічним, обертонним ревом чотирициліндрового, з повітряним охолодженням, опозитного двигуна ветерана-«фолькеваґена».

Тут і поміж будинками залишалося місце для звуку — реверберація прямо пропорційна об’єму простору. Каспер заплющив очі. У нього могли б бути такі ж машини, як у Чапліна. Як у Бхаґвана. У нього могли б працювати люди, які водили б їх і ремонтували б їх. А натомість він сидів тут.

Був саме слушний момент для того, щоб відкласти невелике золоте яйце.

— Щастя, — промовив він, — це не тоді, коли треба складати і створювати, а тоді, коли навчився відмовлятися.

Він почув майже беззвучний дизельний двигун, «мерседес» — найтихіший з усіх автомобілів. Він почув легке тріпотіння вітру в складаному верху. «Мерседес-купе». Авто, яке він сам би купив, коли б він був Лоне Борфельдт. Воно їхало поволі, ривками. Точнісінько так, як і він би їхав, коли б зустрівся із самим собою. А потім з поліцією.

Автівка потрапила в смугу світла, проїхала повз кафе «Навколо світу» — за кермом сиділа жінка.

Каспер зробив знак рукою, молодик зрозумів його миттєво. «Ягуар» виповз із кущів і плавно збільшив швидкість. Каспер не міг зрозуміти, яким відчуттям керувався, їдучи, Франц Фібер, — усе навколо було чорне. Автомобіль ударився в огорожу, перелетів через велосипедну доріжку і на хвильку спинився на смузі руху між ресторанчиком «Біля стайні» і «Данським акваріумом». На заскленій терасі дві сотні людей припинили жувати. «Ягуар» знову завівся, повернув на Странваєн, між ними й «купе» було п’ять машин.

Франц Фібер відповів на телефонний дзвінок.

— Її треба забирати за сорок п’ять хвилин, — повідомив він. — І я взяв замовлення.


«Ягуар» тримав дистанцію аж до Странбульвара. Машина, що йшла перед ними, показала поворот ліворуч, там велися дорожні роботи, весь рух звужувався до одного ряду, між ними й маленьким «мерседесом» виявилося з десяток автомобілів. Коли вони доїхали до Міддельфартсґаде, «мерседес» мов корова язиком злизала.

Каспер пам’ятав цей район. Колись він ходив сюди гуляти, щоб дати відпочити слуху під час перших циркових вистав у театрі «Газверк», тоді й гримувалень на всіх не вистачало. Він зробив знак, «ягуар» перетнув проїжджу частину, розвернувся й, ковзнувши уздовж будівлі театру, спинився.

Каспер вискочив з машини ще до того, як вона повністю спинилася. Він перестрибнув через огорожу біля придорожньої канави, видряпався крутими, глинистими схилами, піднявся на насип залізниці. Він біг на північ, стрибав зі шпали на шпалу, аж поки ліворуч вигулькнула відкрита ділянка з футбольними полями. Тут він пригнувся.

Він почув її ще до того, як побачив. Вона не повернула в бік Фріхаун, а поїхала по Скудехаунсвай.

Машина зникла за офісним центром в районі контейнерного порту. Але тепер він приблизно уявляв, куди вона прямує. Вона прямувала до мису Тіппен.

Колишнього мису більше не було. Відтоді як він востаннє покинув Данію, все змінилося. І з’явилося дещо інше.

Новобудова закрила вид на море. Але у просвіті між двома будинками він побачив намиту територію. Вона виникла перед комплексом чотириповерхових офісних будівель, виступаючи на відстань від п’ятдесяти до ста метрів у море.

Це було те саме місце, де перетнулися кола на двохсотп’ятдесятиметровому плані Стіне. Виходить, він усе-таки не помилився.


Він повільно пішов назад. Перед ним розкинувся Копенгаген. Довгі жовтуваті світлові ланцюги доріг, що ведуть до міста. Кальцієво-білий і діодно-блакитний відсвіт над центром міста, з великою чорною діркою там, де район було блоковано, — свого роду світловий вакуум. За ним, освітлені галогенними прожекторами, білі стіни сміттєспалювального заводу — монументальні, немов стіни храму. За ними — острів Амагер, немов оранжева світлова друкарська плата. В облямуванні довгих смуг посадочних вогнів, що ведуть до аеропорту Каструп, — немов ширяючих на висоті кількох метрів над морем світлових мостів.

Він спустився зі схилу біля дротяної огорожі футбольних полів і опинився на Міддельфартсґаде позаду «ягуара». Він ішов згорбившись. Порівнявшись з дверцятами водія, він випростався. Потім сперся ліктями на спущено скло.

— У мене зберігся деякий слух з часів моєї молодості, — повідомив він. — Ти тільки-но говорив телефоном, щоб дізнатися, де її треба забирати. Так от, на тому кінці дроту нікого не було. Значить, у нас два випадки зловживання довірою. Цей і питання про те, як ти дістав моє замовлення. Моє серце знемагає від цього.

Він рвучко розчинив дверцята, вхопився за сорочку, що забіліла перед ним, і рвонув її на себе. Тіло подалося за нею сантиметрів на двадцять, далі воно не рухалось. Каспер опустив очі. Обидві ноги кінчалися прямо під колінами і прикріплялися ременями до подовжених педалей. На дверцятах висіли два пластикових протези і дві милиці з телескопічним з’єднанням.

Він відпустив його. Франц Фібер ковзнув назад на сидіння. Жовті очі засвітилися.

— Ти сам був артистом, — сказав молодик. — Я знаю про тебе все. Ще дві-три технічні випадковості, і на моєму місці міг бути ти. І це ти тоді б отримував інвалідну допомогу. Ти дивишся на самого себе.

Каспер повернувся й пішов у бік Странбульвара. «Ягуар» рухався поруч з ним.

— Її треба забирати за тридцять хвилин. І тільки таксі може туди проїхати. Тож ти можеш прогуляти своє знеможене серце назад до Ґлострупа. Або ж погодитися на те, щоб тебе підкинула людина, яка бреше, намагаючись врятуватися.

Каспер сів у машину.


Вони зупинилися на червоне світло біля Орхусґаде.

— Що це побудували на мисі Тіппен? — спитав Каспер.

— Якийсь банк. Це туди поїхала лікарка. Я підвозив її туди. Двічі.

— Ти міг і помилитися.

Спина перед Каспером випросталася, немов Пам’ятник хороброму солдатові.

Каспер подивився на годинник в автомобілі.

— Ми можемо встигнути поглянути на море за тридцять хвилин?

Припливна хвиля автомобілів линула до площі Осло. Перед хвилею, там, де вона урвалась, «ягуар» повернув на червоне світло.

14

Вони минули поворот на Фріхаун. Будівлі пенсійних фондів, галереї меблів «Павстіан». Коли Каспер був дитиною, траплялося, що невеликі цирки спинялися на зиму в Північній і Південній гаванях. Тоді над цими районами стояв звук незмащених кабестанів, вугільних кранів, чобіт з дерев’яними підошвами, двотактних дизельних двигунів, паровозних гудків. Тепер він чув швидкохідні ліфти. Вентиляційні системи із звукопоглинанням. Космічне нашіптування тисячі тонн інформаційних технологій.

Вони повернули на схід. По інший бік від гавані Калькбренері, немов електричний собор, височіла станція Сванемелле. «Ягуар» з’їхав на узбіччя.

— Ласкаво просимо додому, — сказав Франц Фібер, — туди, де мешкають гроші.

Колись біля мису Тіппен, на зарослому травою полі, що збігало до берега, іржавіли старі катери. Тепер усе змінилося.

Дорога, на якій вони спинилися, була свіжозаасфальтована і пряма-прямісінька. Асфальт вилискував глибоким блиском, немов матово-чорна перлина. Північніше, на березі Ересунна, громадилися офісні доміцилії. Дорогі, позачасові, зі скла й граніту — отакі семиповерхові мавзолеї. Зліва від них розташовувались недавно збудовані крамниці й ресторани, у деяких з них ще не було господарів. «Ягуар» стояв біля величезного вікна п’ять на вісім метрів без хрестовин — суцільного шматка дзеркального скла, за яким на темному тлі сиротливо висіла одна-однісінька, яскраво освітлена краватка. По сусідству розташовувалася кондитерська крамниця. У чотирьох вітринних вікнах, у темно-синьому оточенні, на латунних підставках у формі півкуль, трохи втоплених у скриньки з благородного дерева, лежали шоколадні великодні яйця завбільшки метр на шістдесят п’ять сантиметрів.

Каспер вслухувався в музику, що лунала навколо нього. Музику ресторанів. Людей. За кілька годин вона припиниться. Але поки що вона лунала оптимально.

— Ісус, — зауважив Франц Фібер, — вигнав продавців з храму.

— У нього був кепський день, — відповів Каспер. — Напевно витратив усю готівку.

Каспер зробив знак — і «ягуар» поволі покотився вперед. Каспер розглядав вивіски. Будівлі займали рекламні агенції, аудиторські компанії, великі адвокатські контори. Комп’ютерні фірми.

Машина спинилася.

— Ось там, — сказав Франц Фібер.

Це була та споруда, яку Каспер бачив з насипу залізниці. Комплекс чорних і темно-сірих будинків, деякі з яких були побудовані на намитій ділянці. Весь район був оточений стіною — досить низькою, щоб не здаватися агресивною, але досить високою, щоб зупинити стрибуна з жердиною. І щоб закрити більшу частину краєвиду. Біля крайки води, спираючись на цоколь, стояла вежа заввишки з трубу станції Сванемелле, спрямована вгору, немов приготувалася злетіти. Усе це цілком могло б слугувати декорацією, що зображає замок Грааля з «Парцифаля».

— «Конон», — пояснив Франц. — Щось подібне до банку. Вони працюють цілодобово. Сюди часто викликають таксі.

— Мені подобається ця назва, — сказав Каспер, — відчувається в ній якась цілісність. Для всіх, хто не чужий латині.

Повз них повільно проїхала патрульна машина, пригальмувала, але потім, заспокоєна табличкою «Таксі», поїхала далі. Услід за нею, у пошуках якоїсь адреси, проїхав автофургон. «Йонекс» — свідчив напис на дверцях. Каспер оцінююче дивився на будівлі. Дві третини фасадів були зі скла.

— Треба подивитися, куди їде ця машина. «Ягуар» проїхав ще сотню метрів. Фургон звернув за ріг, вони рухалися поволі, дорога перетворилася на алею, засаджену магноліями, що спускалися до самісінької води. Метрів за п’ятдесят попереду них стіна уривалася, фургон повернув і в’їхав усередину. Каспер устиг помітити подвійні ґратчасті ворота, камери спостереження і людей у зеленій формі. І далеко в глибині, у темряві, щось, що цілком могло б бути «мерседесом-купе».

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми, діти циркових артистів, хапалися за першу-ліпшу роботу. Аж поки ставали досить дорослими, щоб виступати. З мене був непоганий верхолаз. Тому я мив вікна. Уже тоді «Йонекс» возив до нас все необхідне для миття вікон. Це тільки твоєму поколінню і подальшим усе дісталося в подарунок. «Ягуар» розвернувся. Ворота в стіні не зачинилися. З воріт виїхав спочатку один, потім другий автофургон, обидва чорні й блискучі, немов катафалки. На чорному тлі золотими літерами було написано «Лайсемеєр кейтеринґ».

Проїжджаючи повз будівлі, Каспер опустив скло і прислухався. Він почув могутній електродвигун. Звук гуми, що треться об скло. Йому знадобився деякий час, щоб визначити місцезнаходження джерела звуку. Це була відкрита платформа для миття вікон. Не надто приємно працювати о такій пізній годині. Але що ж удієш? За приблизними прикидками виходить, щонайменше, шість тисяч квадратних метрів скла. Та й годують ночами непогано.

— Я працюю з дванадцяти років, — відгукнувся Франц Фібер. — Усе життя. Без відпусток.


Вони повернули до будинку газети «Берлінгське Тідене». Франц Фібер передав йому на заднє сидіння пожежну ковдру. Каспер ліг на підлогу машини й накрився ковдрою. «Ягуар» спинився, зовні почулися приглушені голоси, машина знову завелася, повільно рушила, спинилася, знову рушила, знову спинилась і нарешті замовкла. Каспер сів. Вони стояли на маленькій неосвітленій автомобільній стоянці, оточеній фанерним парканом. Земля тремтіла, поштовхи супроводжував якийсь звук, походження якого він не міг визначити. Він подивився на годинник на приладовій панелі. Залишалося ще десять хвилин.

Франц простягнув йому пласку плящину, Каспер понюхав і відпив, це був арманьяк. Як у Гурджієва. Трохи менше обертонів, ніж у коньяку. Але у супроводі подвійного, грубуватого, м’якого, безперервної дистиляції басу. Франц налив у паперовий стаканчик рідини з термоса, Каспер зробив ковток. Це був пекучий еспресо, жорсткіший, ніж алкоголь.

— Що ти чуєш, коли прислухаєшся до міста?

Небагато людей знали достатньо для того, щоб у них могло виникнути таке питання, незрозуміло було, як серед них опинився цей хлопець.

— Як вирує життя.

— А позаду всього цього?

Нахабне світло в його очах згасло. Питання йшло звідкись із глибини. Коли питання виникає в глибині, треба відповідати.

— Страх, — відповів Каспер. — Той самий страх, що й у кожної людини. Але помножений на півтора мільйона.

— А поза страхом?

— А хто сказав, що там щось є? Можливо, страх — це найостанніше.

Каспер вийшов з машини.

— Ми посилали листівки, — сказав Франц Фібер. — Після вистави. Всі п’ять вечорів. Нам хотілося потиснути тобі руку.

Відчинилися дверцята водія. Франц вивільнився від педалей, надів протези, витягнув милиці й зіп’явся на ноги. Все це одним плавним рухом.

— Я нічого не отримував, — відповів Каспер.

— Я побачив тебе вперше в дев’яносто дев’ятому. У будинку цирку. Почасти через це я й перейшов до вар’єте. Справа була не тільки в грошах. У залі було дві тисячі чоловік. Ти чув кожного з нас.

Каспер відступив назад.

— Ніхто не може почути дві тисячі чоловік.

Франц Фібер зробив крок до нього.

— Через двадцять хвилин вистави наставала ця мить. Вона тривала хвилини зо дві. То була любов. Ти любив кожного з нас.

— Ти геть звихнувся, — зауважив Каспер. — Ніхто не може любити так багато людей.

Він притулився спиною до фанери. Молодик стояв прямо перед ним.

— Я знаю. Саме тому я став гонщиком. Знаєш, що для мене було головним? Повороти. Я починав гальмувати там, де кінчалися сліди гальмування інших. Мені було чути, як двадцять тисяч чоловік сидять, затаївши дух. А потім кричать. Вони знали, що я роблю це для них. Не тільки заради грошей і себе самого. Ось заради цього я і жив. То була любов. Я шукаю. Шукаю любов.

Він посміхнувся. Це була посмішка, яка, на думку Каспера, могла б стати підставою для позбавлення прав водія.

У Франца в руці був ключ від американського замка. Він відімкнув двері в загородженні. Показав ліворуч.

— П’ять хвилин. Бережи її.

Зберігаючи рівновагу і притримуючи милиці, він зняв куртку з емблемами таксі й простягнув її Касперові. Жовті попереджувальні вогні знову з’явилися в його очах.

— Подумай тільки, скільки знаменитих людей мистецтва загинули в автомобільних катастрофах. Ти ступаєш на проїжджу частину. До протилежного хідника всього десять метрів. Але ти можеш так і не дійти до нього.

Каспер обернувся.

— А я думав, ти шукаєш любов.

— Любов Бога, — пояснив молодик, не повертаючись. — Без окремої людини можна обійтися.

Каспер подивився услід спині, що віддалялася. Не надто приємно, коли великого артиста залишають без прощальної репліки.

— Пам’ятай про молитву! — гукнув він услід. — А то раптом одного чудового дня ще щось заклинить.

Він надягнув куртку і переступив поріг.

15

Він бачив сотні фотографій, і все-таки це видовище його вразило. Він різко спинився. Серце закололо. Так гарно і так страшно.

Море поглинуло Копенгаген. Не було більше каналів, не було хідників, доріг. Перед його ногами стелилася рівна поверхня води — від каналу Хольмен до ренесансних фасадів Странґаде.

На цій дзеркальній поверхні плавав будинок Біржі. Крістіансборґ. Церква Хольмен — немов стовбур величезного дуба.

Каспер стояв біля будинку Державного управління опіки та опікування. Перед ним тяглося те, що мовою фахівців, очевидно, називалося зоною зсуву: урвище метрів три завглибшки, що спадало до поверхні води. Схили були рівні. Але з уривками кабелю і шматками газових труб.

Виникла тут акустика була близька його серцю. Тиха поверхня води завжди чудово відбиває звуки. Простір, що був перед ним, був у сто разів повнозвучніший, ніж зала Віденської філармонії. І при цьому жодних автомобілів. Як у Венеції.

Весь район був освітлений прожекторами. Тепер він зрозумів, що це за поштовхи він відчував. То були звуки сотні гідравлічних дренажних насосів.

Їхній низький бас уривався високими ударами, різкими, як постріли. Навпроти Національного банку працювали кілька бригад в оранжевих захисних костюмах, які забивали з плавучої платформи шпунтову стіну пальовим молотом.

Важкий човен із склопластику, з низькими бортами, висадив на берег одну з оранжевих фігур, яка почала швидко здійматися схилом, немов язичок полум’я бензином. Каспер кинувся за нею.

Човняр з недовір’ям подивився на Каспера, коли той пробігав повз нього. Човнярове обличчя було кольору свіжозвареного буряка, посеред обличчя горіли два бірюзових ока. Каспер показав на свою формену куртку, чоловік кивнув.

Фігура випереджала його всього на хвилину, коли він дістався до мети — до вагончиків для робітників, що приліпилися біля схилу впритул до стіни будинку, — схоже, це було частиною того, що лишилося від Королівського театру. Сходи під ним не скрипнули. Двері були відчинені, він увійшов.

Атмосфера була наскрізь просочена вологою. Повітря було жарке, сире і густе, як у парильні. Звук хлюпітливої води поглинав звуки його кроків. Поглинув він і легке клацання дверей, що зачинилися за ним. Божественне має слабість до саун. У Гурджієва в «Ле Прієр» була парна лазня. У Валаамському монастирі — три сауни. При церкві Олександра Невського на Бредґаде — російська лазня. У шаманів — парна.

Крізь пару він побачив щось світле. У кінці коридору хтось зняв комбінезон.

Людина ступила крок назад. Це була жінка.

Не повертаючись, вона взяла рушник і зайшла в душову. Каспер повільно пішов за нею.

У приміщенні було шість душових кабінок. У кожній з них текла гаряча вода. Пара була така густа — аж дерло в горлі. Спочатку він не побачив її. Потім вона виступила на крок з душової кабіни. Вона намилювалася довгою, вигнутою дерев’яною щіткою. Методично. І поступово розчинялася в тонкому шарі піни. Тоді вона ступила крок назад у пару, розчинення було остаточним — вона повністю зникла.

Він не рухався. Кран закрутили. Вентиляційний отвір втягнув у себе всю пару. У приміщенні нікого не було.

Раптом він відчув ніжний доторк. Хтось іззаду обхопив рушником його кісточки. І різко смикнув на себе.

Він устиг виставити вперед руки. А все ж таки вдарився він дуже сильно. Йому заледве вдалося сісти.

— Ви переплутали вхід?

У руці в неї була важка вигнута щітка.

Раптом вона впізнала його. Вона відступила назад, ніби від удару. З її мокрого волосся на обличчя стікала вода, на якусь мить вона стала схожа на потопаючого. Та одразу ж опанувала себе.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказав він.

— Це неможливо.

Хтось постукав у двері.

— Це журналісти, — пояснив він. — Це вони мене шукають.

Вона стала ще блідіша, ніж була.

— Твій номер телефону, — благав він. — Адреса?

— Все кінчено. Нічого не можна повернути.

— Я став новою людиною. Відродився. Усе тепер інакше.

Вона вишкірилася. Немов тварина. Він починав утрачати контроль над собою.

— Я кинуся в обійми репортерів, — заявив він. — Я розкажу їм усе. Про мою дику тугу. Про те, як я чинив опір озброєним охоронцям. Про собак-шукачів. Електричні огорожі. І все це — щоб передати тобі коротке, життєво важливе повідомлення. Розкажу про те, як ти вигнала мене. Викликала катів. Наші фотографії помістять на перших сторінках газет.

У її погляді з’явився подив.

— Ти здатний на це, — зауважила вона. — Ти справді здатний на це.

— Півгодини. Всього півгодини.

У кишені комбінезона вона знайшла теслярський олівець. Він простягнув їй лотерейний білет. Руки її трохи трусилися, коли вона писала.

У двері грюкали. Вона загорнулася в рушник, провела його вперед через душову, відчинила інші двері, яких він раніше не побачив. Вони вийшли у вузький коридор, звідки ще одні двері вели туди, де колись була вулиця Торденскьольґаде. Позаду них в одних з дверей повернули ключ. Увесь цей час вона ретельно намагалася випадково не торкнутися його. Тепер вона приклала кінчик олівця до його щоки, немов це був ніж з викидним лезом.

— Півгодини, — прошепотіла вона. — А потім — щоб я ніколи тебе більше не бачила.

16

Існує небезпечна, чорна і вогка двогодинна дірка між останнім і першим ранковими автобусами, якої йому вдалося уникнути, — він устиг на останній нічний автобус. Зробивши чималий гак навколо промислового району, він деякий час постояв біля паркана. Усе живе залишає за собою луну — він нічого не почув. Лишалося дві години до того, як набуде чинності постанова про його депортацію, йому треба було б попоїсти й поспати, але він зробив інакше. Він знайшов спортивний костюм і перевдягнувся.

На манежі він увімкнув Ріхтера й нотну лампу над роялем.

Він почав із вправ на баланс. Він робив їх щоранку протягом тридцяти років, не пропустивши жодного дня. Спочатку жорсткі, рівномірні, вертикальні рухи класичного верстата. Потім довгі, плавні серії legato по колу вздовж краю манежу. А під кінець він надіне свої концертні черевики. Зшиті на замовлення. П’ятдесят четвертого розміру. Великі, але при цьому незадирливо величезні.

Баланс і молитва доповнюють одне одного. В результаті м’язової і духовної напруги має виникнути якась точка безмежного спокою. У цій точці зустрічаєшся із самим собою.

Молитва почалася спонтанно, спочатку синхронно з биттям серця, через деякий час вона потече незалежно від нього. Він відчув вдячність. Він живий. У нього є тіло. Є запис «Добре темперованого клавіру» у виконанні Ріхтера. У нього лишається ще дві години. І найголовніше — у нього є номер телефону. Прочинені двері. Що ведуть до неї.

І десь у нього ще лишається публіка. «Публіка — це половина моєї індивідуальності». Так говорив Грок[25]. Він розкрив обійми залу для глядачів. Він усіх їх любив. Навіть зараз, коли там нікого не було.

Але все-таки в залі хтось був. Хтось був тут разом з ним.

У більшості циркових манежів «суха» акустика — через їдке поєднання піску на арені і парусинового верху. Щоразу на початку номера музичному клоуну випадає неминуча важка праця — йому треба оживити манеж. Але ця зала була інакша. Стіни були зроблені з фанерних щитів з порожнечами, вони поглинали низькі тони, і через це виникало безліч горизонтальних відбиттів. У цьому приміщенні він завжди міг орієнтуватися, немов кажан. І зараз теж.

Він вимкнув Ріхтера, відступив назад до колони з електричним щитком, запалив світло. їх було двоє. Чоловік із слуховим апаратом — він сидів так, начебто ніколи й не сходив зі свого місця біля пожежного виходу. Другий — високий і світлий, плив проходом поміж рядами, витягнувши вперед руку.

— Маю за честь для себе. Уперше бачив ваш виступ у дитинстві. Відтоді стежу за вами.

Каспер відійшов і прихилився до рояля. Так, щоб рояль опинився між ним і цими людьми.

— Ми прийшли з приємним дорученням, — сказав світлий. — Ми представляємо правління благодійного фонду. Він виділяє почесні премії артистам. Правління виділило вам преміальну суму в розмірі двадцяти п’яти тисяч.

Касперові руки намацали кришку. П’ятнадцять кілограмів палісандрового дерева з латунною смужкою, гострою, як лезо старої хліборізки.

На роялі з’явилася пачка тисячокронових купюр.

— Що це за фонд?

— Правління хотіло 6 залишитися анонімним. Розпишіться, будь ласка, в отриманні.

На грошові купюри — освітлені лампою — ліг аркуш паперу. Без логотипу будь-якої установи. Каспер начепив окуляри. Він підняв аркуш, щоб, читаючи його, одночасно не спускати з ока обох чоловіків.

Це було клятвене запевнення. У тому, що Клара-Марія, коли він навчався з нею в квітні, була жива і здорова й ніяких тілесних ушкоджень він не помітив.

— А чи немає якоїсь адреси, — спитав він, — щоб я міг надіслати квитки на прем’єру?

Світлий похитав головою.

Касперові руки опустилися на клавіші. Добували з рояля хоральну обробку «Jesu bleibet meine Freude»[26]. Не можна не захоплюватися Бахом за його відчуття реальності. Адже він і виконував, і писав музику, не забуваючи при цьому, що йому й заробляти на життя треба цим заняттям. Свого роду вправа на баланс. Усі таланти напружені до крайньої межі. А глибоко в душі — точка безмежного спокою. Крапка, яка усвідомлює, що незалежно від того, що зараз відбувається, нам і завтра потрібно буде ситно поїсти.

А проте. Хорал струмував між його пальцями. Під цю музику не можна вчинити кривоприсягу. Тільки вимовляти освідчення в коханні.

— Я захоплююся нумерологією, — сказав він. — Нумерологією чисел. Я ніколи не підписуюся на документах з непарними датами.

Світла людина посміхнулася.

— Можливо, не вистачає п’ятнадцяти тисяч? — поцікавився чоловік.

— Можливо, і так.

Ще одна пачка купюр лягла на рояль.

— Не допомогло, — констатував Каспер.

Посмішка людини згасла. Чоловік із слуховим апаратом підвівся.

Стоячи нерухомо і працюючи тільки пальцями, Каспер зняв із завіс кришку клавіатури. Прихилив її до пюпітра.

— Ви все одно можете залишити їх собі, — сказав світлий.

Вони попрямували до виходу. Прилаштувавши кришку на клавішах, Каспер пішов за ними.

Виявилося, що вони зайшли через ворота, що виходять на залізницю: ланцюговий замок був зрізаний кусачками і валявся в траві. На вулиці стояв «ВМW». Плаский, довгий, благородного синього кольору. Того кольору, якого тільки-но почало набувати небо.

Каспер притримав дверцята машини. Вони забралися всередину. Людина із слуховим апаратом не зводила з нього очей.

— Що це він так на мене витріщився? — здивувався Каспер.

— Ви відома людина — на цьому Ернст розуміється. І гарний хлопець. Якому ніхто досі не заподіював шкоди.

Дверцята зачинилися. Скло опустилося.

— А купуємо ми ось що, — сказала світла людина. — Кінець дзвінкам. До школи і в інші місця теж.

Арлекін може стерпіти нескінченну низку принижень. Той, у кого немає гордості, невразливий. Арлекін — це ідеал. Але поки що недосяжний.

— Я подумую, а чи не купити мені частину «Смерф-шоу» Джоні Раймера, — сказав Каспер. — На цю премію. Тоді мені знадобиться матеріал для набивання ляльок. Смерфів. А ви б чудово підійшли — просто могли б виходити на сцену. Обов’язково дайте знати. Коли залишитеся без роботи.

Скло піднялося, машина рушила. Каспер уклонився й віддав честь.

Це було найменше, що він міг зробити. Бах теж учинив би так само. За сорок тисяч.

17

Коли він ішов назад, ноги його тремтіли. Він узявся за ручку дверей, коли почув іншу машину — пікап «форд-ґранада».

Він увійшов, вимкнув музику, взяв гроші, погасив світло, замкнув двері.

Часу добігти до вагончика не було, він кинувся до стайні, схопив там постільні речі, заліз по приставній драбині на горище і завмер. Драбину він затягнув нагору, люк зачинив.

Горище тягнулося по всій довжині будинку. За винятком невеликого проходу вздовж схилу даху, воно від однієї похилої стіни до другої було забите рулонами прогумованої парусини, яка разом із сталевим і дерев’яним каркасами могла перетворитися на два намети середнього розміру. Прямо над підлогою в нижній частині фронтону було кілька віконець, через них він міг спостерігати за своїм вагончиком.

Унизу він побачив шістьох людей плюс Даффі, всі в штатському. Мерк, два ченці з відділу, що займається іноземцями, і три техніки з товстими чорними дипломатами. Один з них ніс чотири стійки з фотолампами.

Вони постукали, хоча й знали, що вдома його немає. Каспер бачив і чув, як голосно протестує Даффі. На сторожі було пальто, якого Каспер раніше ніколи не бачив, з верблюжої шерсті — пальто ексгібіціоніста або директора рекламної агенції. Вони відчинили двері спеціальним пристроєм, Даффі, мабуть, відмовився видати їм ключа, він протиснувся у вагончик слідом за техніками, за хвилину його вивели.

Каспер спорудив собі з парусини ліжко. Загорнувся в ковдру.

Ченці вийшли на вулицю й сіли на лавку. Техніки тягнули дроти до ламп від електрощитка. Каспер поставив будильник на своєму наручному годиннику. Знайшов телефон. Аркуш з номером Стіне. Набрав його.

Вона відразу ж узяла слухавку. Навряд чи вона встигла поспати. Проте в голосі її не звучало і сліду втоми.

Він подивився вниз на вагончик. Вони запалили лампи. Світло просочувалося через віконниці — біле, сліпуче.

— Добре б зустрітись у тебе, — сказав він. — У мене тут ремонт.

— Краще якесь нейтральне місце. І щоб там були люди.

Він назвав їй адресу.

— Це не який-небудь модний заклад?

— Та ні, щось подібне до звичайного кафетерію.

— О восьмій, — сказала вона.

І повісила слухавку.

Каспер набрав номер, написаний на ваучері на таксі. За тридцять метрів од нього з вагончика вийшов Мерк, приклавши телефон до вуха.

— Розкажіть мені про Каїна, — попросив Каспер.

Мерк відповів не одразу.

— А що я матиму за це? — спитав він.

— Деяку інформацію про дівчинку.

У тиші Каспер чув, як той прикидає, які карти у кого на руках.

— Європол провів дослідження особливостей скоєних у Європі з 2006 року злочинів. Спостережено таку закономірність: міжнародна злочинність більше не ієрархічна. Вона організована в осередки, окрема одиниця не знає інших осередків. Але десь мають збиратися нитки. Каїн — це саме таке місце. А тепер — дівчинка?

— Вона приходила до мене три дні тому. У супроводі двох дорослих. Каже, що її викрали. Вони приїхали й поїхали вкраденим «вольво». З того часу я її не бачив.

З вікна Каспер побачив, як Мерк зробив знак одному з ченців. Каспер розумів, що зараз вони спробують визначити, звідки дзвонять. Він вимкнув телефон.


Він відкинувся на парусину. Було б надійніше сховатися в натовпі людей. Але на це не було сил. Йому необхідно поспати. Він заплющив очі. Проказав свою вечірню молитву. Слова її були «Herz und Mund und Tat und Leben»[27], музика Баха, кантата BWV 147, Каспер віддавав перевагу їй над усіма іншими Мюльхаузенськими кантатами. Цією похилою поверхнею він зісковзнув у сон.

На самому початку сну сиділа Клара-Марія. Так, як вона сиділа, коли він удруге побачив її.


II


1


Це сталося однієї ночі — темної ночі душі. На вулиці Ріхсвай не було ні людей, ні автівок, за закритими фіранками спали безтурботні батьки й рум’яні дітлахи — його публіка, не підозрюючи про те, що Каспер Кроне плентається ось тут холодними вулицями, — своїм via dolorosa[28], закоцюблий і без грошей на таксі, вперше за десять років програвши в покер.

Покер був грою Каспера, і так було завжди. У покері є глибина і складність, як у музиці Баха, за впевнено зробленої ставки ритмічний розіграш комбінації карт триває приблизно стільки ж, скільки одна з маленьких хоральних обробок. Бах міг би стати блискучим гравцем у покер, коли б не був такий заклопотаний. Півтори з гаком тисячі творів, багато з яких він невтомно переписував аж до смерті.

Касперові довелося грати в покер у всіх великих столицях, але справжній покер для нього міг бути тільки в районі Фредеріксберґ у Копенгагені, на вулиці Ріхсвай. Там, де швейцар був не солдатом Іноземного легіону і серійним убивцею, а колишнім боксером з кулаками завбільшки з цукровий буряк. І де всі один одного знали — немов у дачному кооперативі. І де панувала зосередженість, немов на репетиції Симфонічного оркестру Данського радіо — усі, як один, схилилися кожен над своїм нотним листком.

Але сьогодні вночі він програв, програв під кінець і свій «СААБ», він немов закам’янів, коли віддавав ключі від машини, йому не захотілося принижуватись і просити у борг на таксі. В автобусі і дорогою через ліс він розбирав нічну гру, але не знайшов ніяких помилок, незрозуміло, як таке могло трапитися.

Коли він перетнув Странваєн, то побачив, що у вагончику горить світло. Він наближався, обходячи вагончик по колу, світло мерехтіло, неначе всередині щось горіло. Він уже поліз був по свою трубу, коли впізнав звук, що з’явився в домі, в мі-бемоль мажорі, — щасливий, тріпотливий, самозабутній, як перша частина «Triosonate». Він лишив трубу на місці й відчинив двері.

Клара-Марія стояла спиною до дверей. Напевно, вона розпалювала дрова в грубі й раптом завмерла перед палаючим світом танцюючих вогників. Відсвіти маленьких язичків полум’я мерехтіли на її обличчі. Вона не обернулася.

— Ти знайшов мене, — сказала вона. — Розкажи як.

— Я намалював коло.


Це було вранці після їхньої першої зустрічі, після того як вона зникла біля озера Баґсверд.

Проспавши лише кілька годин, він дістав двохсотп’ятдесятиметровий план. Циркуль Стіне. Взявши те місце на березі озера, де він її висадив, за центр, він намалював коло радіусом п’ять кілометрів. Можливо, хтось повіз її автівкою? Але вона була готова до того, щоб іти пішки, він відчув це.

Жодна нормальна дитина не захоче пройти п’ять кілометрів о другій годині ночі при чотириградусному морозі звідкись із Баґсверда. Вона не була нормальною дитиною.

У коло потрапили Баґсверд, Люнґбю, частина Ванґеде, ріг Ґентофте, південна частина Вірума, Фуресеен, Харесковбю, частина Ґладсаксе. Була сьома година ранку, він узяв скрипку і став грати початок 131-го опусу Бетховена. Він починається як фуга в темряві, але потім рухається вгору в напрямі до раю. Коли розвидніло і настав час відкриття установ, він зняв телефонну трубку.

Він хотів був подзвонити до Міністерства із соціальних питань, але, взявши в руки слухавку і збираючись набрати номер, раптом почув самого себе збоку. Самотній чоловік середніх років розшукує маленьких дівчаток, будучи не в змозі при цьому пояснити навіщо — навіть самому собі. У нього на руках погана комбінація карт і бувалі супротивники. Він поклав слухавку, взяв два примірники свого останнього компакт-диска — запис сольних партит і сонат, зроблений у церкві Святої Марії під Любеком. Потім він сів у машину й поїхав у бік Ґрендальс Парквай. У цирк «Блаф». До Соні.


Колись Соня починала з нуля. Каспер познайомився з нею, коли обоє вони були зовсім молоді і працювали у вар’єте «Сан-Сусі» в Колінзі і в таверні «Дамхус» у сім’ї Стефенсенів. З найпершої зустрічі він чув, що її щось спонукає. Її система звучала як двигун, який не може спинитися, а працює й працює, поки згорить, — той звук, за яким відчайдухи в цьому житті пізнають один одного. Вона відчайдушно прагнула до добробуту. Соня пішла з манежу, закінчила політологічний факультет, але знову повернулася в цирк. У будинку на Ґрендальс Парквай було три поверхи, чотириста співробітників, адміністрація і чотири цирки, кілька вар’єте і театрів, букінґ-агенція, рекламне бюро, що вирішувало такі завдання, до яких ніхто інший не смів підступитися з часів закликайла Стокмара[29] у п’ятдесяті роки. І аудиторська контора. І все це належало їй.

Вона була трохи старша за нього. Трохи вища, трохи важча. У неї було троє дітей. Прекрасний чоловік, розумний, сповнений життя, — в до-мажорі, як остання симфонія Моцарта. А також коханці.

Двадцять років тому у Соні з Каспером був роман, і відтоді вони ніколи серйозно не втрачали зв’язку, і ніколи й не втратять його, поки смерть їх не розлучить. Деяким людям Всевишня визначає супутників життя, у Брамса була Клара Шуман, у Моцарта — кларнетист Антон Штадлер, такий собі довічний партнер в пачекот. Можливо, це якось пов’язано з тим, що люди називають любов’ю.

Кабінет Соні нагадував Генеральний штаб у Міністерстві оборони у Ведбеку, де Касперові довелося кілька разів виступати, військові люблять клоунів. Наприклад, з Гроком Гітлер особисто зустрічався двічі. У Соні все було за статутом, і накази не підлягали обговоренню. На вікні лежав великий польовий бінокль: цирковий майданчик Беллахой містився прямо навпроти, і Соні подобалося бути в курсі справи. На письмовому столі стояли чотири телефони і залишки італійського ланчу з цілою пляшкою «Брунелло». Він поклав двохсотп’ятдесятиметровий план і компакт-диск перед нею і пояснив ситуацію.

Вона покрутила в руках диск.

— Ти ніколи не цікавився маленькими дівчатками, — сказала вона, — тобі потрібні дорослі пані. То що ж вона таке вміє, що це? Талант? Чи тут замішані гроші?


Це не він кинув Соню, і не вона його кинула. Рішення виникло одночасно.

У неї була квартира на вулиці короля Георга. Їхньої останньої ночі близько 2-ї години його розбудила атмосфера міста, здавалося, що в мозку і на серці утворився якийсь пухир. Каспер піднявся, наспівуючи уривок арпеджіо з ВWV4 — «Христос лежав у путах смерті»[30]. Мартінус якось зауважив, що для того щоб витримати життя в районі Фредеріксберґ, він змушений був повсякчас молитися.

Соня прокинулася раніше за нього. Їм обом було трохи за двадцять, він не міг знайти потрібних слів, але вже розумів, вони обоє розуміли, що на них обрушився такий ураган, який їм не здолати.

— У нас нічого не вийде, — сказала вона, — скоро я захочу дітей, і собаку, суку, і вогонь у каміні, і коли-небудь мені знадобиться, аби хтось підійшов до мене й вимкнув слуховий апарат і сказав, що краще я все одно вже не чутиму.

Він встав і одягнувся. Вона провела його до дверей, вона рухалася невимушено, коли була гола і коли була одягнена, і взагалі — все життя.

— Якщо вже ти в щось віриш, чи не міг би ти помолитися, щоб нам допомогли?

— Не можна ні про що просити, — пояснив він. — В усякому разі, просити, щоб дали інші ноти. Тільки про те, щоб зіграти якнайкраще ті, що в тебе є.

Це була гідна прощальна репліка, що супроводжувала ефектний вихід зі сцени, і зі сльозами на очах він подався в ніч — усе це нагадувало арію зі сцени прощання Вотана з Брунґільдою. Потім настав другий день, і він виявив, що, одного разу виникнувши, любов не тане зі сходом сонця й падінням завіси, ні, вона триває. Тепер уже минуло двадцять років, і деяким чином радість від того, що існує Соня, і смуток від того, що далі між ними нічого не може бути, не ослабли.


Він поклав руки на карту міста, що лежала перед ним.

— Я завжди щось шукав, — сказав він.

— У неї це є?

Він похитав головою.

— Їй дев’ять років. Але вона щось знає. Про те, де це можна знайти.

Вона більше ні про що не запитувала. Підсунула до себе один з телефонів, дала йому навушники, щоб він міг слухати разом з нею. Дістала із шухляди купку зелених книжок.

— Довідники Мострупа, нам потрібен Копенгагенський амт.

Вона гортала довідник і записувала, говорячи по телефону. Всередині кола на плані виявилися два інтернати.

— Ми не можемо прямо подзвонити туди — це приватна інформація. З нами навіть не розмовлятимуть. Нам треба діяти через Управління із соціальних питань і охорони здоров’я. Є у нас якась легенда?

Він прислухався: якщо потрібно збрехати, то натхнення з’являється звідти ж, звідки й ідеї для виступу на манежі — із зовнішнього космосу.

— Ми — після вистави — знайшли маленьку сумочку. З парчі. З пір’їнками. Маленькі дівчатка обожнюють такі сумочки. Вистава була благодійна. Для інтернатів. На сумочці написано «Клара-Марія». Ми хотіли б повернути її власниці. Хотілося б дізнатися, де вона живе.

Вона набрала номер. Пані на тому кінці дроту була доброзичлива. Каспер чув її співчуття — до дітей і дорослих. Уже вкотре він відчув сильне бажання опинитися в світі, де значно більше керівних посад обіймали б жінки. День був спекотний, у жінки, з якою розмовляла Соня, було відчинене вікно.

— Дуже шкода, — сказала вона. — Усього сорок сім дітей. І серед них немає Клари-Марії. А може, вона живе в прийомній сім’ї?

На Сониному аркуші Каспер написав «завідувачка їдальні».

— Там має бути завідувачка їдальні.

— Тоді це може бути щось подібне до сімейного інтернату. Зараз я дам вам телефони організацій, які працюють з прийомними сім’ями.

Каспер упізнав звук відчиненого вікна на тому кінці дроту. Це був звук Ґлострупа. Він підвівся і заглянув через Сонине плече. Управління із соціальних питань і охорони здоров’я містилося в будинку адміністрації амта в Ґлострупі.

— Десять номерів! — вигукнула Соня.

— Чотирнадцять тисяч дітей живуть у різних закладах. А ще я дам вам повний список усіх шкіл-інтернатів, адже вони в підпорядкуванні різних муніципалітетів, і їх важко знайти.


Протягом чверті години Соня гортала довідники, телефонувала, записувала. Каспер завмер. Нарешті вона повісила слухавку. Відсунула телефони.

— Вісімсот дітей. Що живуть у двох інтернатах, вісімнадцяти прийомних сім’ях, трьох школах-інтернатах і дитячій лікарні. І ніде немає Клари-Марії.

— А може, це якийсь невідомий нам тип установи? І вона значиться в якійсь іншій рубриці?

Вона зателефонувала до адміністрації амта. Поговорила з жінкою. Повісила слухавку.

— Усі приватні установи отримують дотацію від амта або, в усякому разі, перебувають під наглядом амта. Тому в амті є їхній список. Єдиним винятком є установи, які — особливо після 11 вересня — вважаються можливою мішенню для терористів. Інформація про їхні телефони й адреси — тільки в поліції. Але вона вважає, що в нашому районі таких немає.

Каспер підвівся. Вони зробили все, що могли. Потім він знову сів.

— Спробуй зателефонувати до поліції.


Соня зателефонувала, це був номер поліцейської префектури. Її тричі перемикали і нарешті з’єднали з жінкою її ж віку. У голосі жінки була якась таємниця, втім, у кого її немає? Вона шкодує, у вказаному районі подібних установ поліцією не зареєстровано. У неї теж було відчинене вікно. Вона повісила слухавку.

Соня провела його до дверей, кабінет її був такий великий, що шлях цей перетворювався на пішу прогулянку. Вона віддала йому його пошту, один з листів був у конверті з прозорим віконцем. Він розкрив його з деякою огидою — підсвідоме має звичай приходити до нас поштою, і часто в конверті з віконцем. Лист виявився від Максиміліана, це був аркуш формату А4 з ім’ям якоїсь жінки та якоюсь адресою. Спочатку Каспер, нічого не розуміючи, повертів у руках конверт. На конверті був штамп Головпоштамту на вулиці Бернторфґаде і дата відправлення. Потім він збагнув. Максиміліану вдалося отримати інформацію з Центрального реєстру транспортних засобів. Він начепив окуляри: виписка була з бази даних однієї з великих страхових компаній, тепер вона теж мала доступ до Центрального реєстру, а також до бази даних Податкового управління. Після зняття обмежень на використання всіх великих реєстрів у данській національній самосвідомості виникла якась велика інтимність — ще трохи, і всі ми знатимемо все один про одного.

Максиміліану, мабуть, довелося з’їздити на Головпоштамт, щоб Каспер якнайшвидше отримав листа. Він прочитав ім’я.

— Андреа Фінк, — сказав він. — Нам це ім’я щось говорить?

Сонине обличчя збайдужіло.

— Це ім’я тієї жінки, — відказала вона. — З поліції. Ми щойно з нею розмовляли.


Він відійшов назад до столу, сів, надів навушники.

— Наша нова легенда, — мовив він. — Ми одружені. Світ не довіряє самотнім.

Соня набрала номер.

— Це знову я. Мій чоловік теж тут зі мною біля телефону. Клару-Марію ми ніде не знайшли.

— І чого ви бажаєте від мене у зв’язку з цим?

Таємниця її була трагічна, в до-мінорі, що ніяк не було пов’язано з дітьми, дітей у неї не було — перфекціонізм лямінору не пом’якшав. З віком людина включає в себе тональність, що лежить вище на квінтовому колі, — це акустична відповідь на те, що ми називаємо визріванням. Щось у ній загальмувало цей процес.

— Ми з дружиною поговорили з нею, — сказав Каспер. — Після вистави. Вона справила глибоке враження на нас обох. І на наших трьох дітей.

Соня примружила очі. Серед великих гравців у покер мало жінок. Якій жінці захочеться, от як зараз, блефувати, оголошуючи флеш-рояль. Перед супротивником, який сприймає все за чисту монету. Маючи на руках комбінацію, яка рідша, ніж бульйон з кубиків.

— У нас, — вів далі Каспер, — у всіх п’яти членів сім’ї з’явилася, можливо, геть зовсім божевільна ідея — що ми могли б стати для неї новою сім’єю.

Спочатку в слухавці виникла мовчанка. Він настроївся на шум транспорту, що доносився з відчиненого вікна. Перед вікном у неї була якась водна поверхня, ближче, ніж біля поліцейської префектури. Неподалік від неї машини рухалися через якийсь міст, ні, через два мости. Проїхала машина із сиреною, переміщення звуку згідно з ефектом Доплера дозволило йому скласти уявлення про довжину найближчого з мостів. Це цілком міг бути Кніппельсбро. Жінка відкашлялася.

— Наші правила, — повідомила вона, — відносно будь-яких організацій визначаються тим, як ми оцінюємо можливу небезпеку. Якщо йдеться, наприклад, про дітей дипломатів, то застосовуються особливі запобіжні засоби.

— Я клоун, — сказав він. — Я що, говорю як терорист?

— Я не знаю, як говорять терористи. Відомо, що Нерон любив цирк. І Геліогабал теж.

— А можна нам до вас заїхати? — спитав він. — Щоб ви змогли навіч оцінити нашу добромисність?

— Передзвоніть мені завтра.

Вона повісила слухавку.

Він узяв аркуш паперу, дістав ручку. Намалював міст Кніппельсбро. Міст Ланґебро. Королівську бібліотеку, Національний музей, «Чорний діамант»[31]. Він поставив хрестик поруч з міністерським будинком на Крістіанс Брюґґе. Посунув аркуш до Соні.

— Що за будинок тут у поліцейських?

У ній стало чутно нотки занепокоєння.

— Розвідувальне управління поліції, — відповіла вона. — Більша частина стоїть навпроти поліцейської дільниці Гладсаксе. Але якась частина управління — на острові Слотсхольм. Вони затверджують плани безпеки цирків. Для гала-вистав. Які відвідують члени королівської сім’ї та уряду.


Він узяв з вікна польовий бінокль. Знайшов брунатний пакувальний папір і скотч і запакував один з дисків. Соня ні про що його не запитувала.

— Їдь туди без мене, — сказала вона. — Я більше не виступаю на манежі.

Він уже попрямував до виходу, але вона стала перед ним.

— У мене є більше, ніж у тебе, — почала пояснювати вона. — Діти. Дім. Порядок у рахунках. Більше любові. Мати насолоду від звичайного життя у тебе не надто виходить.

З твоїми пориваннями. Тому іноді я заздрю тобі.

Вона обняла його.

Дотик не може допомогти, ми все одно ніколи не будемо разом.

Але все-таки…

2

Він припаркувався за будинком Біржі. Щойно він вийшов з автівки, місто оточило його звуковою стіною. Ніякої гармонії, ніяких концентричних хвиль, ніякого акустичного центра. Півтора мільйона чоловік — кожен зі своїм нескоординованим рефреном.

Він обігнув Крістіанс Брюґґе, перед будинком були зачинені скляні ворота з переговорним пристроєм. Йому здавалося, що, як він був маленький, завжди було легко потрапити до будь-якої людини і до будь-якої інстанції. А потім вільний вхід заборонили, і тепер усі ми стежимо один за одним. Або ж він щось не так запам’ятав. Після сорока ми всі намагаємося покрити позолотою свої спогади.

За воротами була засклена будка з охоронцем у штатському; як би йому хотілося, щоб у нього був напарник: завдання, що стояло перед ним, безперечно не годилося для сольного номера. Він пройшов уздовж каналу Фредеріксхольм, перетнув дворик Риксдагу[32], пройшов повз власної автівки й повернув назад. Поряд з Військовим музеєм і скульптурою «Істедський лев» містився дитячий садок. За хвірткою стояв хлопчик років п’яти-шести.

— Ти куди йдеш? — спитав хлопчик.

— Йду зігріти замерзлого ангела.

У хлопчикових очах спалахнули кольорові вогники.

— А можна мені з тобою?

Діти звучать цікаво. Світ рідко позбавляє їх відвертості, поки їм не виповниться сім-вісім років. Каспер оглянув Крістіанс Брюґґе — на набережній не було нікогісінько.

— Дорослі шукатимуть тебе.

— Всі щойно пішли на тиху годину. Мене самого лишили тут.

Його власна система і хлопчикова система діткнулися. А проте. У виборі партнерів треба бути особливо обачним.

— А раптом я якийсь збоченець?

— Вони інші, — відповів хлопчик. — До мене якось чіплявся маніяк.

Каспер перехилився через огорожу й підняв хлопчика.


Він натиснув на ґудзик біля дверей, звідкись із-за безлічі шарів скла його попросили пред’явити посвідчення особи. Він зробив вигляд, що пристрій зламався, підняв хлопчика на руки й показав на нього — присутність дітей відкидає на дорослих легітимізуючий відсвіт. Двері задзижчали, і вони опинилися всередині. Каспер посадив хлопчика на стійку.

— Це син Андреа Фінк, — заявив він. — У нього висока температура. Ми в дитячому садку підозрюємо, що це мишачий тиф. Ми подзвонили Андреа й домовилися, що зараз же привеземо його.

Службовець за стійкою відсунув свій стілець назад — подалі від джерела зарази. Ситуація була невизначена, все могло обернутися як завгодно. За спиною в охоронця висів список співробітників, кабінет Андреа Фінк був на четвертому поверсі.

— Я хочу до мами, — запхикав хлопчик. — Мені жарко. Мені погано. Я зараз виблюю.

Охоронець потягнувся до телефонної трубки. Каспер похитав головою.

— У неї зараз важлива нарада. Їм краще не заважати. Вона попросила нас піднятися прямо до неї, вона до нас вийде.


Він постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Жінка, що сиділа за письмовим столом, була здивована, але спокійна. Приміщення ніяк не відповідало його уявленням про те, як має виглядати кабінет у розвідувальному управлінні, — воно було велике й привітне. На підлозі стояла пальма заввишки з людський зріст. Пофарбовані в білий колір стіни ледь помітно вилискували рожевим. На письмовому столі стояла фігурка Будди. Він посадовив хлопчика на стіл, поруч з фігуркою і телефоном. Коли він садовив хлопчика, його пальці намацали телефонний дріт і висмикнули його. Якщо охоронець із заскленої будки захоче зараз подзвонити, то йому ніхто не відповість.

— Мене звуть Каспер Кроне, — сказав він. — Це я вам телефонував, питав про Клару-Марію.

Жінка поклала дві розгорнуті книги одна на одну і зсунула їх. Обличчя її стало відчуженим. Температура в приміщенні впала — до тих значень, коли вже необхідні шапка й рукавички.

— Я зібрала про вас відомості, — сказала вона. — Ви не одружені. І у вас немає дітей.

Частина її свідомості не могла відірватися від розгорнутих книг. Йому важливо було заглянути туди. Він узяв хлопчика на руки. Погладив пальцем фігурку Будди.

— Одне з повчань Будди, — провадив він далі, — яке я дуже полюбляю, говорить нам, що всі живі істоти були матерями одне одного. У попередніх життях. І знову будуть. Я продовжив цю думку. Це має означати, що всі ми були коханцями і коханками одне одного. І знову будемо ними. І ми з вами також.

Вона почала рожевіти, ледь помітно, під колір стін.

— Не знаю, як ви увійшли сюди, — промовила вона. — Але тепер ідіть звідси.


Вийшовши з кабінету, він поставив хлопчика на підлогу й опустився перед ним на коліна.

— Ти можеш виманити її звідти? — спитав він. — І потримати тут якийсь час?

Хлопчик відчинив двері. Каспер стояв навколішки за дверима.

— Я хочу пісяти, — сказав хлопчик. — Тато пішов без мене. Я зараз упісяюсь.

Жінка не рухалася.

— Можна я попісяю в горщик з квітами?

Каспер почув, як він розстібає блискавку на штанцях. Жінка відсунула стілець.

— Я відведу тебе до вбиральні.

Вони зникли в кінці коридору. Каспер прослизнув усередину.

Книги, які вона зсунула, виявилися докладним атласом Копенгагена і якимсь довідником на кшталт адресної книги.

Позаду письмового столу стояли маленький сканер і ксерокс, вони були увімкнені. Він скопіював обидва розвороти, склав копії й засунув їх у кишеню. Десь у вбиральні спустили воду. Він вийшов у коридор і пішов назустріч жінці й дитині. Жінка була бліда. Він узяв хлопчика за руку й пішов до сходів.

— Я подзвоню, щоб вас провели до виходу, — сказала вона.

Двері до її кабінету зачинилися.

Каспер підморгнув хлопчикові. Приклав палець до уст. Виліз із черевиків і, пройшовши навшпиньки в шкарпетках по паркету-ялиночці, приклав вухо до її дверей.

Вона набирала якийсь номер телефону. У кожної цифри є своя висота тону, дуже тонкий слух зміг би розрізнити і номер, який вона вдбирала, і голос, який відповів їй на тому кінці дроту. Його слух був нездатний на це.

Але він почув її шепіт.

— Він був тут, — прошепотіла вона. — Щойно пішов.

Їй щось відповіли.

— Є в ньому щось опереткове, — казала вона далі. — Такий собі герой-коханець. Я його вигнала. Він забрався звідси геть.

Каспер навшпиньки повернувся до хлопчика. Надів черевики.

Охоронець зі скляної будки стояв у них за спиною. Каспер підняв хлопчика на руки. Скляні ворота відчинилися автоматично.


Вони були на волі, місто звучало краще, ніж раніше, — може, ми й справді завжди чуємо тільки наш власний настрій?

— Чому ти не пішов на тиху годину? — спитав Каспер.

— Я не можу лежати тихо, — відповів хлопчик.

— Чому не можеш?

— Не знаю. Вони намагаються зрозуміти чому. Можливо, я DAMP[33]. Або у мене вода в голові.

Деякі діти — ніякі і не діти зовсім, вони справжні старички. Каспер уперше почув це двадцять років тому. Деякі діти — якісь стародавні душі, покриті тонким лаком інфантильності. Цьому хлопчикові було, щонайменше, дванадцять століть, він звучав подібно до кращих творів Баха.

Каспер підняв його й поставив за огорожу.

— Ти був хороший, — сказав він. — Для п’ятилітнього. З водою в голові.

— Шестилітнього, — поправив хлопчик. — Мені вже шість. І хвалити дітей — це правильно. Але готівка теж не завадить.

Очі у нього були чорні, можливо, від життєвого досвіду. Не було жодного дня за останні двадцять років — за винятком, мабуть, тих трьох місяців із Стіне, — коли Касперові хоч би на хвилину не захотілося б усе кинути. Зняти з рахунку всі гроші. Поїхати на острови Фіджі. Приохотитися до опіуму. Виконати на музичній скриньці сонату для віолончелі й розчинитися на березі моря.

Ось такі очі, як ці, змушували його продовжувати. Вони завжди були поруч. Серед публіки, в ньому самому. Очі Стіне іноді теж бували такими.

Він попорпався в кишенях, грошей не було, тільки авторучка. Він простягнув її над хвірткою.


На приладовому щитку в машині він розклав дві ксерокопії. На карті було видно озеро Баґсверд, озеро Люнґбю, південна частина Фуресеен. На другій копії було понад сорок адрес, тільки одна з них належала до поштового відділення зображеного на карті району, і її було записано не повністю: «третя лінія, 2800 Люнґбю», — поряд був також номер телефону. Не було назви організації, вулиці чи номера будинку. Він подзвонив у довідкову з мобільного телефону, номер не було зареєстровано. Він перевірив за своєю власною картою Крака, поруч з назвами «Лінії 1–3» значилися координати, але назви у них не було. Спочатку він нічого не розгледів на карті, потім помітив три тонюсінькі смужки. Він відчинив дверцята машини й підняв книгу до сонячного світла. Після сорокалітнього ювілею притулок для старих і лупа з кожним днем стають усе ближчими й ближчими. Лінії 1–3 виявилися трьома паралельними стежками в лісовому районі між озерами Баґсверд і Фуресеен.


Він узяв дрова, які Клара-Марія все ще тримала в руках, і зачинив дверцята груби. Вона сіла на диван. Він розповів їй про Соню, про відвідини острова Слотсхольм. Про жінку з розвідувального управління. Вона сиділа нерухомо, захоплена розповіддю.

— А сестри? — спитала вона.

— Я поїхав прямо туди, — сказав він. — І пішов за картою.

3

Він залишив машину біля Нюборґґорда, узяв Сонин бінокль і загорнутий у папір компакт-диск і пішов понад берегом озера. На табличках з номерами доріжок для човнових гонок була свіжа фарба. Він бував тут і раніше, у кращі роки, двічі. Колись він — разом з королевою — відкривав виставку циркових картин у виставковому залі «Софієнхольм». Іншим разом він давав сигнал до старту міжнародної регати.

Третя лінія виявилася посипаною рінню доріжкою на північ від «Софієнхольма» — щось подібне до пожежного проїзду, вирубаного в пагорку, щоб пожежним машинам було простіше в’їжджати в гору. З обох боків здіймалися круті схили — із зустрічної машини його б неодмінно помітили. Він заглибився в ліс і знайшов звірину стежку над проїздом.

На карті він звернув увагу на три півострови, на кожному з яких були якісь споруди, але звідси їх було не видно — затуляли дерева. Наблизившись до третього з них, він перебрався через канаву, поклав куртку на землю і поповз до краю урвища.

У роті пересохло від страху. Він не зміг би пояснити, у чому річ, але в усій навколишній звуковій картині була якась нереальність. Він напружив слух до краю — жоден із звуків не підтверджував його неспокою. На схід лежала резиденція прем’єр-міністра — на величезній відкритій ділянці. За спиною в нього було озеро Фуресеен, за ним заповідні ліси Північної Зеландії з їх популяцією качок, розгодованих і окільцьованих, що розгулювали підстриженими лужками. Перед ним було озеро, за ним — район приватних одноповерхових будинків. Ще далі — компактне селище з невисокими будівлями. Усе перебувало у стані спокою. Навколо нього, у радіусі п’яти кілометрів, жили й дихали цієї миті двадцять тисяч чоловік, упевнені в тому, що район Баґсверд і Данія — райські куточки, і коли вже хто й повинен померти, то це напевно не вони.

Він підповз до самісінького краю.

Перед ним була велика вілла, побудована років сто тому. Прибудови були сучасні, невисокі, білі, прямокутні. До нього доносилося низьке гудіння маленької трансформаторної підстанції, десь під землею вібрував великий газовий котел. Над невеликим господарським корпусом височів димар, що свідчило про наявність аварійного генератора, — схоже було, що тут міститься щось подібне до лікарні.

Страх посилився. Здавалося, що ще трохи — і вся ця безтурботна картина почне мінятися, ще трохи — і станеться стрибок на октаву, а потім усе розпадеться на частини.

Праворуч у полі зору гралася група дітей. Він відчув, що все якось буде пов’язано з ними.

Волосся стало дибки у нього на голові. Він не міг визначити, як звучить кожна дитина окремо, чув тільки загальну звукову картину. Вона була абсолютно гармонійна.

Вони створили якусь подобизну сім’ї чи, може, якісь родоплемінні відносини. На дошці, що лежала на двох козлах, були розставлені маленькі мисочки, зроблені з чогось схожого на глину. У піску була викопана яма. Всі одинадцять дітей були чимось зайняті. Навколо не було жодного дорослого. Гра проходила без правил і без певного плану — це була чиста імпровізація.

Він спостерігав те, що в принципі неможливе. І жодна інша людина не зрозуміла б цього, за винятком, можливо, Стіне. Та й невідомо, чи вдалося 6 їй зрозуміти.

Гра — це вияв інтерференції. Двоє зайнятих грою дітей створюють збалансовану бінарну опозицію. Троє дітей — це невизначеніше, але й динамічніше співзвуччя. Четверо дітей поляризуються, створюючи дві одиниці, стабільніші, ніж трикутник. П’ятеро — це знову невизначена кількість, шестеро — це зазвичай найбільша кількість дітей, здатних гратися в імпровізовану гру, ніяк не структуровану панівним над ними лідером. Семеро дітей, що граються збалансовано й рівноправно, Каспер бачив тільки раз — це були діти артистів, які їздили з цирком усе літо, було це наприкінці сезону, діти знали, що скоро розлучаться, і сама гра тривала менше години. Якщо задіяно більше, ніж семеро дітей, то потрібні правила, які встановлюють і допомагають дотримувати якісь дорослі, як, наприклад, у грі у футбол.

Перед ним не було дорослих. У групі не було домінуючого звуку. Він бачив одинадцятьох дітей. І гра при цьому була абсолютно гармонійна.

Він відклав бінокль. Без нього йому було не видно облич, але він хотів сприймати дітей якомога безпосередніше. Більшості з них було від дев’яти до дванадцяти років. Двоє з них були африканцями, троє чи четверо — азіатами, двоє чи троє, можливо, з Близького Сходу. Він чув окремі англійські фрази, але чув також і мову, яка цілком могла бути арабською, — діти говорили різними мовами.

Їхнє звучання було по-малечому м’яке, повністю відкрите, подібне до того, що лине з дитячого манежу в яслах. І воднораз воно було неймовірно інтенсивним, його відчули б у найдальших рядах футбольного стадіону — на Каспера немов повіяв сильний вітер. Він зіткнувся з тим же явищем, яке спостерігав і у Клари-Марії, — у нього не було жодних сумнівів. І навіть приблизно він не міг уявити, з чим він зіткнувся.

Природа зазвичай звучить досить сухо — через відсутність вертикальних поверхонь. У природі немає ніякої поперечної складової, ніякої звукової енергії горизонтального плану. Сцена, що розгорталася перед його очима, була винятком, можливо, через дерева, можливо, через будівлі, але він чув усе надзвичайно виразно. І те, що він почуві, змусило стати дибки кожну волосину на його голові.

Звичайно звук, який ми чуємо, — це прямий сигнал від джерела звуку плюс нескінченна, у принципі, кількість відбиттів від навколишніх предметів. Але із звуками, що доносилися з того боку, де були діти, відбувалося щось інше.

Діти гралися на дерев’яній терасі, що виходила на лужок, на терасу вийшла жінка в синій формі медсестри. Діти побачили, що вона вийшла, і раптом спинилися.

Спостережливі. Одностайні. Вони не втрачали при цьому виниклої між ними інтерференції. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб діти отак спинялися. Він відчув, як змінюється їхнє звучання. Він побачив, як жінка підняла руку й відкрила рота, щоб покликати їх.

Потім запала тиша.

Жінка на терасі як і раніше стояла, піднявши руку й напіввідкривши рота, зовсім нерухомо.

Це була така нерухомість, якої Каспер раніше не бачив ніколи. Вона стояла не як воскова лялька. Не як французький мім. Вона стояла так, ніби під час показу фільму зламався проектор і ось на екрані завмер окремий кадр.

Перед сходами на лужку росла витка степова рожа, їй потрібен був ще один сезон, щоб дістатися до тераси. Її листочки мали б коливатися на легенькому вітерці — але вони були нерухомі.

Позаду дітей здіймалися буки, забарвлені тільки-но розпуклою бростю, — вони теж були нерухомі.

Аж раптом діти зарухались. Спочатку йому здалося, що це може все змінити, але цього не сталося. Це тільки посилило відчуття нереальності. Вони обернулися одночасно, немов танцюристи, вірні строгій хореографії, поглянули одне на одного й поновили гру — наче й не було нічого. Але їхні пересування ніяк не вплинули на жінку — вона так і лишилася стояти на місці. Листя так і не зворухнулося. На даху над терасою виднівся вивід газового котла — труба з нержавіючої сталі, над якою здіймалася тоненька цівка. Хмаринка пари завмерла, зависнувши над коником даху, вона нікуди не рухалась.

На стіні будинку висів годинник, величезний, як на залізничній станції, — чорні цифри на білій поверхні, червона секундна стрілка. Стрілка була нерухома.

Каспер зосередив увагу на озері, там попереду він побачив дрібні брижі, що яскраво вигравали на поверхні води. Значить, те, що він спостерігав тут, було обмежене цим простором — адже там, вдалині, вода рухалася.

Він хотів повернути руку, щоб поглянути на свій власний годинник, ніщо не заважало йому це зробити, але всі його рухи були неймовірно сповільненими — взаємовідношення між свідомістю й тілом якось змінилося. Над ним і перед ним був якийсь сектор, у якому листя не ворушилося. Сектор цей був сферичний.

Він спробував настроїтися на звук. Слух його не працював. Він спробував знову. Слух вимкнувся. Нічого не було чути. Стояла тиша.

Діти видавали звичайні звуки, фізичні звуки, як і всі діти, як і всі люди. Але за цими звуками відкривався якийсь інший діапазон. Діапазон, який сягав до тиші. У цій тиші системи дітей взаємодіяли — це Каспер ясно чув.

Це була якась дуже тісна взаємодія. Але в ній не було тієї пасторальності, яка є в буклетах Свідків Єгови, де лев пасеться разом з ягням у парку, схожому на парк у Фредеріксберзі. Це була взаємодія в якомусь надзвичайно інтенсивному середовищі.

Звичайний фізичний звук бідний на енергію, це мінімальні зміни звичайного атмосферного тиску. Навіть симфонічний оркестр у сто чоловік, що впадає в екстаз у напруженому фрагменті з Ваґнера, не виробляє за годину достатньо енергії, щоб зігріти філіжанку кави.

Але з дітьми, що були перед ним, усе було інакше. Вони поширювали особливу тишу в сферичному просторі метрів з п’ятдесят діаметром. Усередині цього простору, як почав розуміти Каспер, припинялася звукова організація дійсності в часі й просторі.


Діти перестали гратися. Не пролунало ніякого сигналу, але раптом усі випросталися й вийшли з ролі, у безмовному, синхронному усвідомленні того, що все скінчилося. Жінка на терасі відкрила нарешті рота й покликала їх — ніжно, лагідно. Листя рожі заворушилося, брость на буку затріпотіла, біла хмаринка над коником даху продовжила своє вертикальне піднімання в небо.

Каспер відзначив гудіння в усьому тілі, біль, який лишається, коли минає наркоз, сильний страх від того, що так от просто можна з’їхати з глузду. Він відчув, що справив малу нужду в штани від страху.

Діти кудись попрямували, не сталося нічого надприродного — просто він щось не те почув, мабуть, у нього були галюцинації. Одна дитина, дівчинка, спинилася, вона на щось дивилася, виявилось, на годинник, що висів на стіні.

Поки вона й Каспер дивилися на циферблат, червона секундна стрілка почала рухатися, спочатку ривками, потім швидше. За нею зрушилася й хвилинна стрілка.

Дівчинка наздогнала решту дітей. Каспер закрив долонями очі. І не вставав, поки дихання прийшло в норму.

Якби він був десь у комфортних умовах, то негайно зняв би штани, але в цій ситуації він не вважав таку демонстрацію доречною, а просто пов’язав куртку спереду — все одно що фартух покоївки.


Потім він підійшов до воріт.

Вони були зачинені, біля входу був переговорний пристрій і дзвінок, він нахилився до нього.

Минула хвилина, потім вона вийшла. Це була та жінка з тераси. Стоячи поруч з нею, він чув, що вона не звичайна медсестра. Звучання її було молоде, їй було, мабуть, років двадцять п’ять. Але звук був напружений.

Він простягнув компакт-диск між прутами ґрат у воротях.

— Там, здається, написано: Клара-Марія, — сказав він.

Вона справді була не старша, ніж здавалася. Вона взяла диск, краще б їй цього не робити, не треба нічого брати від чужих людей, а надто від великих клоунів. Цей факт, а також її невпевненість допомогли йому дізнатися те, що він хотів дізнатися. Що Клара-Марія перебуває або колись перебувала десь тут, за цими воротами.

— У нас є абонементна поштова скринька, — сказала вона, — ми самі забираємо пошту.

— Я з кур’єрської служби, — повідомив він. — Ми доставляємо посилки до самих дверей і передаємо прямо до рук адресата.

Він повернувся й пішов геть. За першим же поворотом він побіг схилом угору, назад до того місця, де він до цього лежав, упав долічерева й підповз до краю урвища.

Вона йшла до будинку, йшла, неначе була запаморочена. Двері відчинилися, вийшла друга жінка, вона теж була у формі. Африканка, висока на зріст. Вони про щось поговорили, йому не було чути про що — через калатання свого серця, — африканка взяла компакт-диск.

Диск був упакований як слід, скотч був такий, який використовують на пошті, він міг би витримати вагу чоловіка. Африканка взялася за папір і зняла обгортку так, як обчищають банан. Вона подивилась на обкладинку. Подивилася в той бік, де він зник. Вона стояла, немов тотемний стовп. Він не зміг почути й слідів занепокоєння в її системі.

4

Минуло три тижні, перш ніж вони з’явились у нього.

Тієї весни він працював у цирку Бенневайс, у самому будинку цирку. Коли вона прийшла, він знімав грим у зеленій вбиральні.

Зелена вбиральня була вбиральнею Рівеля. Вбиральнею І рока. Бустера Ларсена, коли він виступав у ролі Авґуста. У ній гримувався Тарді. Каллас. Бріґіт Нільсен. Ірене Папас[34]. Якби Кастанеда тямив щось в опері, він назвав би її музичним power spot[35]. Навіть копенгагенський муніципалітет діяв з крайньою обачністю, коли, отримавши у вісімдесятих роках цей будинок у власність, проводив реконструкцію.

У цьому приміщенні збереглися й вібрації Стіне.

Вона часто ходила з ним на вистави, за три місяці вона, напевно, переглянула їх понад двадцять. Після закінчення вона спускалася до нього в гримерку. Стояла позаду нього в темряві, не кажучи ні слова, поки він знімав грим. І раптом іноді, ні з того ні з сього, без жодного попередження підходила до нього, затуляла долонями його очі й притягувала його до себе.

Спочатку йому весь час здавалося, що ось зараз вона забруднить пашмину крем-пудрою і гримувальною масою і тканина не відпереться, а потім він перестав про це думати. Саме цього він серед іншого почав у неї вчитися — переставати думати, дозволяти собі відключатися, він уже майже зрозумів, як це робиться. І раптом вона зникла.

І ось вона знову була тут. Для людини, наділеної такою звуковою пам’яттю, як у нього, немає ніякої різниці між минулим і сучасним. Це й було найболючішим: відчуття втрати ніколи не затихне, все трагічно, але водночас і напрочуд зворушливо — того дня, коли він помиратиме, йому буде так само погано, як і зараз, — чи навіть гірше.

На її звучання накладався якийсь чужий пентатонний звукоряд, схожий на звук барабана з диких джунглів, і глибоке дихання, що нагадувало про ковальські міхи в Етнографічному музеї. Це не було схоже на Стіне — і він вочевидь був не сам.

Він обернувся — перед ним стояла африканка. Вона стояла там, де раніше завжди стояла Стіне, — у темряві, біля самісіньких дверей.

Вона була граційна, як фотомодель. Величезна, як весляр. На ній був дорогий діловий костюм, що робив її схожою на голову якогось правління при виконанні обов’язків.


Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам не свій. Жінка відступила назад у темряву.

Мадсен був зростом під два метри і завширшки з піаніно, він відповідав за безпеку в будинку цирку протягом двадцяти років, запобігаючи проникненню всередину будь-якого чужорідного елемента. Якби Макбету вдалося запопасти Мадсена, то ще невідомо, чи зміг би до нього непомітно пробратися привид Банко.

Обличчя його було біле, як у П’єро, а мізинець і підмізинний палець лівої руки були відставлені вбік, неначе він тримав у руці келих шампанського.

— Вона їх зламала! — кричав він. — Ця чорношкіра. Вона хотіла поговорити з тобою. Я сказав, що вона може все тобі переказати. Я хотів спровадити її. Вона десь тут у будинку.

— Я замкну двері, — заспокоїв його Каспер.

Двері зачинилися. Він замкнув їх. Вони з жінкою подивились одне одному в очі.

— У нас є магнітофонні записи, — сказала вона. — І вашого дзвінка нам, і двох дзвінків до Поліцейського розвідувального управління. У нас є свідки ваших відвідин острова Слотсхольмен. У нас є добрі юристи. Найменше, що вас чекає, це заборона на появу там. Ми передамо всі записи пресі. Вони справлять сильне враження. На дев’ять десятих вашої публіки — дітей та їхніх батьків.

— Вона сама прийшла до мене, — сказав він.

Вона його не чула. Ось у чому недолік тотемних стовпів — комунікація направлена тільки в один бік.

— Ви напишете записку, — продовжувала вона. — Просто зараз. Адресовану Кларі-Марії. Ви напишете їй, що вам запропонували роботу, ви змушені поїхати, вас довго не буде, можливо, цілий рік. Але що ви постараєтеся підтримувати з нею зв’язок. Після цього ви триматиметеся від неї подалі. Назавжди. Усім на втіху.

Він узяв великий вітальний конверт з підноса, написав те, що вона вимагала, на зворотному боці — помадою. Простягнув конверт жінці.

— У кіно, — сказав він, — жінки засовують такі напахчені записочки в бюстгальтер. Може, вам допомогти?

Це була спроба трохи відкрити її систему, щоб з’явилася можливість услухатися. У нього нічого не вийшло. Вона лише задумливо подивилася на нього. Поглядом, яким лісоруб з бензопилою відзначає ті дерева, які збирається валити.

Він відчинив їй двері, показав, де вихід, і пішов за нею.

Вона йшла, як пливе морський коник у тридцятиградусній морській воді, у такт тільки їй одній чутному ритму мамбо.

— Що з цими дітьми? — спитав він. — Що за здібності такі?

Вона не відповідала, він відчинив пожежні двері, що виходили на Студієстреде.

— Чому ви все це говорили мені тут? — спитав він. — Чому не вдома?

Вона зробила жест, який охоплював ресторани, «Палас», машини, що їхали бульваром Г. К. Андерсена. Потік людей, що прямували до нічних розваг.

— Саме тут, — зауважила вона, — можна відчути, як це буде — опинитися на першій сторінці ранкових газет з обвинуваченням у педофілії.

— А навіщо ламати пальці Мадсену? — спитав він.

— Вони не зламані, — відповіла вона.

Вона подивилася на свої руки. Вони були більші за Касперові руки, це були руки піаністки, кожна з них могла б узяти октаву — плюс зменшену квінту.

— Маленькі хитрощі, без яких не обійтися, — пояснила вона. — Якщо чорна жінка хоче вижити. У світі білих чоловіків.


У подальші три тижні він перебував у стані, близькому до ступору, цілковито присутній тільки на манежі. Третього тижня він отямився тієї миті, коли прямував до магазину, щоб купити телевізор. Тоді він зрозумів, наскільки все серйозно. У Юнґа десь написано, що найшвидший шлях до психозу лежить через телебачення. Він вернувся додому.

Якраз у періоди депресії важливо не забувати про свої здорові захоплення. Того ж вечора він пішов на Ріхсвай. І програв у покер. Кілька годин по тому він стояв перед тихою дівчинкою.

5

— До мене приходила одна жінка, — сказав він. — Африканка.

— Сестра Ґлорія?

— Це ім’я їй не пасує, — зауважив він. — Воно означає «слава».

— А що таке слава?

— Це буває, коли ти зробив щось гарне. Вона нічого гарного не зробила. Вона змусила мене збрехати. Написати тобі, що я збираюся поїхати.

— Я їй не повірила, — сказала Клара-Марія. — Я її наскрізь бачу.

Вона подивилася йому в очі. Це був погляд, який проникав через усі перешкоди: череп, мозок, вагончик. Звучання дівчинки змінилося, навколишній світ почав кудись зникати, волосся стало дибки на його голові — і ось усе минуло, все знову було як і раніше.

— Я хочу їсти, — сказала вона.


Він приготував їй вечерю.

Він навчився цього у Стіне. Якось він сидів на стільці, там, де зараз сиділа Клара-Марія, а Стіне стояла біля конфорок, вони до цієї хвилини знали одне одного два тижні, і тут вона раптом сказала:

— Тобі треба навчитися цього.

Спочатку він не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ти так ніколи й не поїхав від батьків, — сказала вона, — ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.

Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи — і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело — у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.

Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора — свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.

Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.

Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.


Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі — Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.

Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.

— Глибина смаку і запаху, — повідомляла вона, — виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.

Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, — так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою — купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.

Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.

Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.

— Та пані, — спитала вона, — та жінка, вона так робила?

Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.

Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними — рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, — пояснювала вона, — їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».

Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар — металу. Ріхтер — клавіатури.

Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.

— Що ти хотів од мене? — спитала дівчинка. — Навіщо ти мене шукав?

Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи — це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча — її цілком можна було б поставити до чистих.

— Люди — джерело шуму, — почав пояснювати він. — Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства — це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю — я часто прислухався до людей, які сплять.

— А до тієї пані?

— І до неї теж. Коли люди сплять, то чути звук, який, очевидно, доноситься із снів, ну це все одно що забрати весь оркестр і залишити тільки одну тоненьку флейту, уявляєш?

Вона кивнула.

— Навіть смерть створює шум, — сказав він, — мені траплялося бути поруч, принаймні з десятьма людьми, коли вони помирали. Навіть коли вони віддавали Богові душу, не ставало тихо, все тривало, людина не помирає, коли вона помирає.

Він вслухувався в неї, поки говорив. Коли він згадав про смерть, ніщо в ній не змінилося.

Він сканував те, що було поблизу. Вітер на вулиці, ледве чутне тертя гуми коліс об покриття на майданчику. Лопотання відкидного верху «лотуса еліз», він усе ще не сплатив реєстраційного податку, це було чути по звуку — жерстяному побрязкуванню транзитних номерів. Він чув поскрипування вагонки на стінах. Легкі клацання палаючих у каміні грабових полінець.

За всім цим було чути якийсь домашній звук. Арія з «Гольдберґ-варіацій».

Він завжди дивився на сім’ю інакше, ніж звичайно дивляться люди, — він чув її збалансовану інтенсивність. Усе одно що «Гольдберґ-варіації» — з такою музикою ніколи не заснеш. Насправді сім’я потрібна не для відчуття надійності, повторюваності чи передбачуваності. Сім’я потрібна для того, щоб іноді раптом не треба було захищатися, надягати маску, на щось зважати, — уявіть собі, враз усі знімають протишумові навушники, запала тиша, можна почути всіх такими, які вони є. Ось чому Бах поспішив завести собі дружину і достатню для камерного оркестру кількість дітей.

Можливо, це такий жарт Всевишньої, що саме він, Каспер Кроне, це почув. Він, кому так і не вдалося створити сім’ю.

— Поки люди живі, це не припиняється ні на секунду, — сказав він. — Але твій організм влаштовано інакше. Час від часу настає пауза. Час від часу ти зовсім затихаєш. Мені 6 дуже хотілося дізнатися, чому. І як це відбувається. Я шукав цю тишу. Все життя.

Вираз її обличчя став байдужим. Можливо, він усе-таки помилився в ній. Очі її були порожні. Два хвостики. Криві ноги. Вона була схожа на будь-яку іншу дівчинку дев’яти років.

— А якщо завести беруші? — спитала вона.

— Все одно буде шум. Шум від тіла, шум від того, що люди думають. Від того, що я сам думаю. Та тиша, яку я шукаю, зовсім інша. Це тиша за всім цим шумом. Та тиша, яка була до того, як Всевишня поставила перший компакт-диск.

Її обличчя було байдужішим, ніж це можливо.

— Це все? — спитала вона.

— Ти про що?

— Про їжу.

Він поклав їй ще.

— Шкода, — сказала вона, — що ти не можеш зустрітися з Синьою Пані.


Він повіз її додому на «лотусі еліз». Вулицю Скодсборґвай він упізнав тільки за покажчиками, все навколо було безлюдно, узлісся були тихі, білі і закляклі від холоду — весна дістала з рукава сибірську ніч.

— Правда, я маю гарний вигляд у спортивній машині? — спитала вона.

У машині було тепло. Клімат-контроль звучав як вогонь у чавунній грубці, двигун грав «Гольдберґ-варіації», йому не хотілось її висаджувати, він би їхав і їхав разом з нею — скільки завгодно довго. Уперше в житті він хоч би приблизно зрозумів, що може відчувати людина, яка має дитину.

— Тобі подобається вести машину, — зауважила вона.

— Ніяких телефонів. Тиша. Ніхто мене не знайде. Їдеш, куди хочеш. Ніяких кордонів. На край землі. Може, поїдемо?

— Це тобі тільки здається, — сказала вона, — насправді це неможливо. Ти нікуди не можеш поїхати від своїх договорів. Від грошей, ти застряг у грошах. І від тих людей, які тобі подобаються. Їх небагато. Та жінка. Твій батько. Може, ще одна-дві людини. Не густо. У твоєму-то віці. А проте…

На хвилину йому стало страшно, що він не впорається з керуванням. Він нічого не розповідав їй про Максиміліана. Він нічим не заслужив такої різкості. Від дитини. Він став молитися. Щоб вистачило сил не ляснути її по щоці.

Молитву його було почуто, гнів минувся. Але музика зникла.

— Я тебе перевіряла, — пояснила вона. — Дивилася, скільки ти можеш витерпіти.


Він зупинився там, де починався пожежний під’їзд, підморозило вже так сильно, що він відчував холод крізь підошви черевиків. У дівчинки ж був, очевидно, якийсь інший метаболізм: вона йшла в тонкій кофтинці так, неначе носила з собою літо.

Будинок був темний, навіть зовнішнє освітлення було вимкнене. Тільки у двох вікнах на фронтоні вілли горіло світло.

— Вони тут усе зачинили, — повідомила вона, — підсади мене.

— Хто така Синя Пані? — спитав він.

Вона похитала головою:

— Ти взагалі мене, мабуть, більше не побачиш. Я приходила, щоб попрощатися.

У нього перехопило дух. Вона стала на його складені руки, відштовхнулася — вона була легка, як пір’їнка, — і, злетівши в повітря, немов метелик, невагомо приземлилася по той бік.

Він став навколішки. Їхні обличчя були зовсім близько. Але кожне зі свого боку огорожі.

— Ти бачив, як я літаю? — спитала вона.

Він кивнув.

— Мені взагалі дуже б хотілося взяти тебе з собою. Політати. У космос. Ти можеш допомогти мені стати астронавтом?

— Нема проблем!

Вони дивилися одне на одного. Потім її обличчя здригнулося. Посмішка почалася біля уст, потім захопила все обличчя, потім усю голову, тоді решту тіла.

— Ти навіть не зміг би перебратися через цю огорожу, — констатувала вона.

Потім вона знову стала серйозна.

— Дивно, — сказала вона. — Ти так близько від неї. Вона сидить отам за вікнами. Отам, де світло. Тільки вона не спить у цей час. Це її кімната. Так близько. А ти все одно ніколи з нею не зустрінешся.

Вона просунула пальчики між прутами огорожі і торкнулася його обличчя.

— На добраніч, — сказала вона. — Приємних сновидінь.

І зникла.


Коли вона пішла, він ще деякий час стояв біля паркана. Ніч була тиха. На морозі все твердне і затихає. Стіне колись пояснила йому чому: всі звуковідбивні поверхні стають одночасно твердими й еластичними, як лід і скло. Звідси й коан морозних ночей: усе можна почути — і при цьому немає жодного звуку.

Він помолився про те, щоб йому було дано якийсь знак. Ніякого знаку йому дано не було. Можливо, коли хочеш зв’язатися із Всевишньою, то виходить як з мобільними телефонами. Не завжди є зв’язок.

Він ухопився за прути огорожі. І стрибнув. Як гібон.

6

Йому не трапилося жодної перешкоди. Ті двері, за ручку яких він узявся, були не замкнуті, а коридор за ними був освітлений. Він пройшов повз величезну кухню з професійним устаткуванням. Повз тихий ліфт, що спав у скляній шахті. Під стелею на струмопровідних шинах висіли модульні світильники, але вони були вимкнені — приміщення освітлювалося свічками, що стояли в нішах на відстані кількох метрів одна від одної.

В кінці коридору темніли двері. Він відчинив їх, не постукавши.

Це виявилася кімната, що була в торці будинку. За письмовим столом, перед темними вікнами, сиділа старша медсестра — щойно з операційної, усе ще в синьому фартусі і в білому ковпаку.

— Я саме читаю ваші папери, — сказала вона. — Вам дадуть, щонайменше, три роки. Як не крути. Ви не те щоб сіли між двох стільців. Ви сіли просто в безодню.

Тональність її була сі-мінор.

Бах вибрав сі-мінор для своєї славнозвісної меси. Бетховен теж використав сі-мінор. В останній частині «Missa Solemnis»[36]. Якось він написав, що кожного разу, коли йому траплялося зустрічатися з Ґете, він чув його в ре-мажорі — паралельній тональності. Сі-мінор — він глибокий. Драматичний, інтравертний, натхненний. Синюватий, на межі з чорним. Жінка, що сиділа перед ним, була темно-синьою. І не тільки через одяг — усе її єство було темно-синє. Це був колір морської води у глибокому місці. Він ніколи раніше з нею не зустрічався.

— Іспанія ніколи не стане Європою, — заявила вона. — Європа закінчується в Піренеях. Іспанія — це Близький Схід. Податкове законодавство спирається на П’яту книгу Мойсея. В цілому п’ять мільйонів песет — це грубе ухилення від сплати податків, за це належиться два роки. А коли до цього додати закриття ваших офшорних рахунків у Гібралтарі? Наші юристи вважають, що про вас уже зараз мали б заявити до поліції і що вас уже викликали на попереднє слухання справи до суду Торремоліноса.

— Де я? — спитав він.

— У Притулку Рабїї. У жіночому монастирі. Ми — Орден сестер-молільниць. Головний монастир міститься в Аудебо. Материнський монастир — в Александрії.

Каспер був певен, що черниці мають мешкати на півдні Європи. Від кірхи Марії в Мюнхені і вар’єте в місті Пльон — і далі на південь. Там, де релігія схожа на цирк. Просторі приділи, пишно вбрана публіка, ладан, яскраво освітлена сцена, шпрехшталмейстер у білому із золотом, щовечора — аншлаг. А данська церква тулиться десь на задвірках.

Вона заговорила з ним так, ніби почула його думки.

— У Данії існує від сорока до п’ятдесяти жіночих чернечих орденів. Орден цистерціанок — у замку Соструп. Монастирі ордену Кларісси в Рандерсі й Оденсі. Орден бенедиктинок, сестер святої Ліоби, — у Фредеріксберзі й Ордрупі. Кармелітський монастир у Хіллереді. Громада блаженств у Брендерслеві і в Орхусі. Молодші сестри Ісуса в монастирі Ем. І на вулиці Вестерброґаде. Сестри Фоколер на островах Мен і Ланґеланд. Харизматки на Борнхольмі і в Орхусі. Місіонери любові на Нерребро. Сестри Дорогоцінної Крові Христової в Біркереді. Кажуть, що Господь Бог сам не знає кількості чернечих об’єднань. Три монастирі Східної церкви в Ростеді, Ґіслінґу і Бломмерслюсті. Східна церква існує в Данії з 1866 року. Відколи Даґмара, дочка Крістіана IX, вийшла заміж за великого князя, аз 1881 року — російського імператора Олександра III. Церкву Олександра Невського на вулиці Бредґаде саме тоді й було побудовано.

— І всі вони, — поцікавився він, — експерти в іспанському кримінальному праві?

— На Коста-дель-Соль у нас шість монастирів. Дитячі лікарні. Консультації для нелегальних іммігрантів з Марокко. У нас є свої юристи в адміністрації Торремоліноса. Ми співпрацюємо з Католицькою церквою. З патріархатом у Парижі.

Їй було, мабуть, під сімдесят, але в її зовнішності збереглися й колишні відтинки її життя. Крізь худорбу й різкі зморшки проглядала жвавість молодшої жінки. У рухах — імпульсивність дитини.

— Діти, — спитав він, — що в них такого особливого? І в дівчинці, Кларі-Марії?

— А що відзначили ви, — спитала вона, — коли сиділи навпроти неї?

— У ній є тиша. І в інших дітях теж. У якісь моменти їхнє звучання цілком зникає. Так не буває в жодної нормальної дитини. В жодної нормальної людини.

Вона встала й заходила туди-сюди. Він не міг уловити її звучання, воно було недоступне, йому бракувало акустичного «пароля».

— Я хрестила майже тисячу дітей, — мовила вона. — А що, коли деякі діти народжуються з талантом наближатися до Бога швидше, ніж інші?

Він мовчав.

— А раптом Клара-Марія така дитина? — припустила вона. — І можливо, ще хтось із цих дітей.

Він зрозумів, чому вона рухається. Це був надлишок енергії. Не звичайний надлишок, не звичайний м’язовий неспокій, щось інше. Навколо неї була легка вібрація, як навколо трансформаторної станції. Мовби вона була трубою органа, неначе в ній була стояча хвиля.

— Ми хотіли розповісти вам про це, — пояснила вона. — Не так уже часто до нас приходять люди ззовні, які самі щось зрозуміли. Але нічого з цього не вийде. Не ображайтеся на мене за це. Але ви — погана карта. Проти вас готується податкова справа в Данії. В Іспанії на вас чекає повістка до суду. Ситуація безнадійна. Ще мить — і вас не буде.

— Я подам апеляцію, — заперечив він. — До суду другої інстанції в Ґранаді. Мине кілька років, перш ніж справа дійде До суду.

— Вони звинуватять вас у тому, що ви намагалися дати хабара. Податковій інспекції Торремоліноса. Справи про корупцію розглядаються в першу чергу. Після гучних скандалів дев’яностих років. Наші юристи вважають, що до літа ви вже дістанете свій вирок.

Він мовчав. Додати було нічого.

— Безнадійна ситуація, — продовжувала вона. — Та, можливо, можна знайти вихід. Ми обговорили це питання. Сестри кажуть, що вони вас знають. У них немає більшого бажання, ніж допомогти великому художникові. А що, коли якісь сили всередині Церкви клопотатимуть за вас? Якби ми могли перенести судовий процес із Ґранади до Верховного суду в Мадриді? У Мадриді не ухвалюють рішення про термін ув’язнення. Але там приймають остаточне рішення щодо питання про винність підсудного. Якби патріарх з Парижа направив клопотання про ваше помилування до Мадрида. У короля є право на помилування. Якби ми могли надати документацію, яка свідчить про те, що ви віддали значну частину несплачених грошей нашим монастирям. Якби ми клопотали за вас.

Вдячність розпирала йому груди. Назустріч йому від цієї зовсім чужої йому людини струмувало щось подібне до тієї християнської любові до ближнього, якою були сповнені кантати.

Він став навколішки й торкнувся чолом її руки. Можливо, старомодно. Але тому, чия любов спонтанна, однаково, як усе це виглядає збоку.

— Думаю, ми так і зробимо, — сказала вона. — Є тільки одна маленька послуга, про яку ми вас попросимо. Натомість.

Він завмер. Поволі підвівся і, відступивши назад, сів на стілець.

— Що таке? — спитала вона.

— Та це мої глибинні травми.

— Ми з сестрами, — вела вона далі, — ні від кого не залежимо. Але тепер нам потрібна допомога.

— Любов ніколи не буває беззастережною, — зауважив він. — Завжди десь щось написано петитом.

— Ми хвилюємося за дітей, — сказала вона.


— Рік тому, — провадила далі вона, — зникла одна з наших послушниць зі світського ордену, сестра Ліла, вона разом зі мною опікувалася дітьми. Її затягли до машини, зав’язали їй очі і викрали. Протягом двох днів про неї нічого не було відомо. Виявилося, що її зв’язали і катували. Били. Розпитували про дітей. Через два дні її відвезли на пустир Амаґер Феллед і кинули там. Вона досі не оговталася після того, що сталося. У тому, що ви називаєте відсутністю звучання, ховається багато талантів. Ми боїмося, що хтось спробує використати їх.

— А поліція? — спитав він.

— Вони в курсі справи. Вважається, що Притулок може зазнати терористичного нападу. Це означає, що існує план на випадок, коли щось трапиться. І що є патрульна машина, яка проїжджає повз наші ворота двічі на тиждень. Більшого вони для нас зробити не можуть. Їх можна зрозуміти. Адже немає ніяких конкретних доказів.

— Звідки ці діти?

— З родин, які пов’язані зі світським орденом у різних частинах світу, де Східна церква має давню традицію: Єрусалим, Ефіопія, Австралія. Подекуди на Сході. Франція. Родини не дають ніяких зобов’язань і не носять ніякого особливого одягу. Вони самі вирішують, наскільки близьким буде їхній зв’язок з монастирем.

— Що тут роблять діти?

Вона виглянула у вікно. Немов чекала, що Всевишня їй суфліруватиме.

— Ми могли б назвати це тренувальним табором, — сказала вона. — Свого роду міжнародною недільною школою. Ми збираємо їх раз на рік. Цього разу все вже скінчилося. Ми побоюємося за наступний рік.

Він намагався почути в ній щось крім голосу. Ось зараз голос її був хрипкий, грубий, немов крупний щебінь на транспортері в каменоломні. І авторитетний. Це був голос для виголошення остаточних рішень, благословень або проклять. Йому не вдавалося почути, що ховається за ним.

— Ми являємо собою сучасний монастир. Ми цілком готові до будь-яких несподіванок. Справді, до найнесподіванішого. Але не до такого.

— Вам потрібна охорона, — сказав він. — Давайте я знайду вам когось.

Вона обійшла навколо письмового столу, підсунула до нього стілець і сіла. Вона опинилася дуже близько від нього, йому захотілося відсунутись. Але сигнали від мозку до м’язів проходили якось погано.

— Це неординарні діти, — сказала вона. — Але й злочинці — теж не звичайнісінькі люди. Ми не знаємо, що саме на нас чекає. Але це буде щось серйозне.

Йому вдалося відсунути стілець назад.

— Я артист, — сказав він. — Мені потрібно думати про свою публіку, у мене є колосальний борг. У мене контракти на півроку наперед. За кордоном.

Він не знав, чи почула вона його.

— Ми в Східній церкві працюємо з рольовими моделями, — сказала вона. — Це те, чим є святі. За образом Спасителя вони були народжені, щоб блукати серед грішників і розбійників. На Сході їх називають бодхісатви. Нам тут якраз потрібен свій святий. Щось на зразок подоби святого. Людина, яка піде на контакт з цими людьми. Хай хто б вони були. І зможе якось змінити всю цю ситуацію. Стати посередником між нами й офіційною владою. Ось що нам потрібно.

Він відсунув стілець ще трохи назад.

— Вам потрібен поліцейський стукач, — сказав він. — Я — цирковий артист, який багато працює за кордоном. На той час я вже буду в турне на Лазурному березі.

— Так, але не в тому випадку, якщо ви розірвете невиконані контракти. Тоді ви будете зганьблені. Публічно. Ви будете схожі на грішного ангела. І тоді, можливо, ці люди спробують використати вас. Хай хто б вони були. Адже всім відомо, що у вас є підхід до дітей.

Обстановка була цілком домашня. Немов у «Гольдберґ-варіаціях». Вона говорила так, наче вони були знайомі багато років. Ніби вона його старша сестра. Цілком щиро.

— Великі мережі вар’єте в Іспанії, — продовжував він. — І на Лазуровому березі. Вони в цьому випадку поставлять вимоги про відшкодування збитків.

— На величезну суму, — погодилася вона.

— Мене занесуть до чорного списку, — сказав він.

— Майже в усьому світі.

Вони посміялись.

— І тоді я вирушаю сюди, — сказав він. — Припустімо, минув рік. Я вбив свою кар’єру.

— Це вбивство із співчуття. Вона все одно вже вмирає. Краща частина вашої натури сама шукає чогось глибшого.

— Отже, у мене немає більше майбутнього. Проти мене заведені справи в Данії і в Іспанії. І тут я приїжджаю сюди. І що тоді?

— Ви чекаєте. Ми самі прийдемо до вас. Або Клара-Марія. Вона захоплена вами. Я була разом з нею в цирку, коли вона вперше побачила вас. Ми насилу відвели її додому. Ви будете поруч. Коли будете потрібні. Ви виглядатимете як справжній банкрот. І вони зв’яжуться з вами. Можливо, ми знайдемо спосіб указати їм на вас.

— Ви поцілуєте мене поцілунком Іуди?

— Ми просто подивимося у вашому напрямі. Можливо, вони з’являться. А може, й ні. Головне, щоб ви були поблизу. Коли ми попросимо про допомогу.

— Про яку допомогу?

Вона похитала головою.

— Я ігуменя. Це те ж саме, що абатиса. Й іноді я стаю старицею, наставницею. Але все це! Це не моя єпархія. Проте сестри у вас вірять.

— А потім?

— Існує два варіанти. Ми діємо відповідно до плану. Клопотання. Прохання про помилування. Фінансова підтримка для сплати вашого штрафу з нашого карітативного фонду. Будуть використані всі можливості. Білоруський митрополит напише до данського Міністерства юстиції. Ви вибачаєтеся. Укладається угода. Ви проводите турне із запізненням. Ви знову на сцені.

— А другий варіант?

— Що всіх зусиль буде не досить. Ні вар’єте, ні гасієнда[37], ні Податкове управління не хочуть укладати угоду. У результаті ви потрапите до Алаурін-ель-Ґранде на п’ять років.

Вона більше не посміхалася.

— А коли я там сидітиму, — поцікавився він, — як же я пояснюватиму собі довгими зимовими андалузькими ночами, заради чого все це?

— Заради тиші, — відповіла вона. — Усе це заради тиші.


Вона провела його до виходу, він був вдячний їй, сам би він не зміг знайти дорогу. Він втратив орієнтацію, зовнішню і внутрішню.

Вони перетнули величезну кухню, проминули буфетну. Свічки були замінені й дістали підкріплення від місяця.

— Тераса, — сказала вона. — Їдальня.

Вона прочинила двері, за ними виявився монастирський сад. Він звучав так, що навіть зараз, при восьмиградусному морозі, хотілося всістися на кам’яну лавку й нікуди не йти.

Сад оточували чотири будинки, четвертий був церквою, мініатюрною та акуратною, схожою швидше на дачний будиночок. У плані церква являла собою хрест, у центрі здіймалася, виблискуючи в місячному світлі, баня.

Він прислухався до пейзажу, все було пройняте трепетним піклуванням.

— Це частина тренування, — пояснила вона. — Намагаєшся привнести Божественне в повсякденність. Ось сад. Його треба підтримувати в порядку. Дехто молиться, навіть коли сидить в убиральні.

Він відчув, як наростає якесь сильне внутрішнє прагнення. Воно явно походило з його власного серця, але виявилося таким всеосяжним, що негайно поширилося і на весь навколишній світ. І перетворилося на дисонансний неспокій.

— Я шукав, — сказав він, — більшу частину свого життя — тишу. Всередині самого себе і серед людей. Я знаю, що вона існує. Я сам ніколи не був посвячений у це, але я знаю, що вона існує. У вас вона є. Ось ви стоїте там, ваш голос іде з тиші, я чую це. І дівчинка, Клара-Марія, вона також щось про це знає. Я хочу туди. Інакше я збожеволію.

Вона слухала його. Він відчував, як його коліна легенько стукаються одне об одне.

— Мабуть, це правда, — сказала вона. — Те, що ви збожеволієте. Якщо не потрапите туди.

Вона зачинила двері, вони пішли до виходу. Він на крок відстав од неї. Він був просто паралізований від гніву. Вона була християнка. І не сказала жодного милосердного слова. Не благословила його. Не поцілувала в щоку.

А проте він змушений був прислухатися до її тіла. Вона йшла так, як танцювала Катерина Гордєєва. Відчуваючи радість від руху, як дванадцятилітня дитина. Катерина Гордєєва брала участь у льодовому номері Державного цирку, в обидва його московських сезони. Але жінка, що йшла попереду нього, рухалася з якоюсь іншою легкістю. Неначе вона була не в самому тілі, а навколо нього. Він прислухався до рухів тіл усе своє життя й ніколи не чув нічого подібного.

— Африканка, — мовив він. — Вона погрожувала мені. Говорила, щоб я тримався подалі.

— Мені завжди здавалося, що як у театральному світі, так і в цирку заведено влаштовувати прослухування. Щоб вибрати тих, кому це справді треба.

Він різко спинився. Тіло його заніміло. І все-таки він змусив свій голос мурмотати, немов голос сіамського кота.

— Щоб стати ігуменею, — зауважив він, — треба, мабуть, заслужити на дуже високий ступінь довіри.

Вона обернулася до нього. Бувало, що він, сидячи в кафе десь на півдні Європи, прислухався до черниць, що проходили мимо. Від маківки до серця в них звучав переважно Монтеверді. Але нижче вони були зашнуровані. Ця жінка була зовсім інше явище.

— Це в ідеалі, — зауважила вона. — А насправді всі ми маленькі люди.

— Тоді мені доведеться попросити вас викласти все це письмово, — сказав він. — Усе. Про митрополита і патріарха. Про клопотання і п’ять мільйонів.

Вони знов опинилися в кутовій кімнаті, вона писала швидко й зосереджено, відійшла до сусідньої кімнати, задзижчав ксерокс, вона повернулася, простягнула йому документ, він прочитав і поставив свій підпис. За своє життя йому траплялося підписувати багато контрактів, але такого у нього не було ніколи.

— Ви мені вірите? — спитала вона.

Він кивнув.


Вона притримала двері. Простягла йому руку. Він потис її. Якийсь час вони постояли у дверях.

Звуки навколо них почали змінюватися. Спочатку вони стали яснішими. Він почув своє власне тіло, її тіло. Він зареєстрував ледве чутний шепіт електроніки, що була в режимі очікування. Він чув будинок — вічне, ледь помітне осідання каменю й бетону. Вібрації сплячих людей.

Він почув, як звуки гармонізуються. Складаються в загальну тональність. Він був свідком якоїсь оркестровки.

Він більше не чув основного тону жінки. Він поглянув на неї. Вона стала безбарвна. Він знав, що вони стоять, випроставшись, і разом рухаються, через усі духові труби і резонуючі корпуси інструментів, туди, куди йому завжди хотілося, до тиші.

Смуток і страх виникли раптово, немов удар у литаври. Він мало не закричав. Тієї ж миті все повернулося на свої місця.

Він прихилився до стіни. Минув якийсь час, перш ніж він зміг заговорити.

— Рік — це великий шмат часу, — сказав він. — Ви можете забути про наш договір.

— А може, ми пам’ятатимемо про нього, — заперечила вона.

— А може, ви помиляєтеся. Ніхто не переслідує дітей. У цьому випадку я занапащу своє життя.

— Великих, чоловіків і жінок, — сказала вона, — завжди вирізняло те, що вони, коли доходило до діла, ладні були поставити все на один номер рулетки. Номер Спасителя. І без будь-якої гарантії, що він випаде.

Світ навколо крутився перед очима Каспера, немов карусель — монастирська карусель.

— Це буде довгий рік, — сказав він. — І не найлегший у моєму житті. Ви можете дати якусь пораду?

Вона подивилася на нього:

— Ви коли-небудь намагалися молитися про щось?

— Я не молився, я вимагав. Більшу частину свого життя.

— Ось чому ви не просунулися далі.

Від гніву у нього знову перехопило подих.

Звучання її перетворилося на «Гольдберґ-варіації». Стало майже родинним. Він відчув, що подобається їй. А подобався він небагатьом, можливо, одиницям. Він відчував це у Кларі-Марії. У Стіне. У людях, які могли терпіти шум його системи. І не просто терпіти.

Любов робить людей рівноправними. На хвильку вони опинилися на одній сходинці.

— Кому мені молитися? — спитав він. — Хто сказав, що там хтось є, хто сказав, що всесвіт не просто одна велика шарманка?

— Можливо, і не треба молитися комусь одному. Матері-пустельниці говорили, що Бог не має форми, кольору чи матеріального виразу. Можливо, молитва — це не коли ти молишся комусь. Можливо, це діяльний спосіб від усього відмовитися. Можливо, вам буде потрібно саме це — від усього відмовитися, не опустившись при цьому на дно.

Вона відчинила двері.

— Текст, у принципі, може бути яким завгодно, — додала вона, — аби він ішов із серця. Наприклад, це могла б бути одна з кантат Баха.

Він відчув якийсь рух. За його спиною стояла африканка.


Вона провела його до виходу й відчинила ворота. Тут він повернувся й кинув оком по всьому будинку.

— Флігель для гостей, — сказала африканка.

Будинок був триповерховий, він налічив по сім вікон на поверсі, при кожному маленький балкон.

— Гостинно, — сказав він.

— Philoxenia. У любові до чужоземців таїться любов до Христа.

Він пішов у напрямі до Фредеріксдальсвай. Вона стояла, дивлячись йому вслід — у відчинені ворота.

Він чув її звучання, чув, як вона реагує на нього. Вона проводжала його поглядом, і всередині неї виникав звук, схожий на звучання людини, яка стоїть біля рулетки і після «Rien ne va plus»[38] прикидає свої шанси, чудово при цьому розуміючи, що, коли це рулетка, вони у будь-якому разі нижчі за п’ятдесят відсотків.

А може, все це була гра його уяви, морозяними місячними ночами світ має звичку легко перетворюватися на екран, на якому кожен з нас прокручує своє власне домашнє відео. Він підійшов до машини, він завжди сприймав свій автомобіль як нехай і віддалену, але все-таки цілком затишну частину своєї вітальні — з двома кріслами й диваном.


Та навіть коли він доїхав до Клампенборґа, і в машині стало тепло, і на дорогах з’явилися інші опівнічники, він як і раніше чув — від сидінь, від двигуна, кузова, від інших машин та будинків за вікном — абсолютно просту й водночас неймовірно складну тему з «Гольдберґ-варіацій». Таку, якою вона буває, коли ти вже дійшов у варіаціях до якоїсь крапки й починаєш розуміти, що тепер уже неможливо кинути, тепер Бах заволодів тобою, тепер ти змушений продовжувати, — і вже не має ніякого значення, куди це приведе.


III


1

Ресторан «Copenhagen Dolce Vita» містився в бельетажі будинку, вікна якого виходили на те місце, що колись називалося площею Конґенс Нюторв.

Каспер ніколи не сумнівався в тому, що духовні шукання і їжа якось пов’язані і що коли хочеш наблизитися до Царства Небесного, то, в принципі, існує два шляхи: можна або морити себе голодом, або віддаватися обжерливості.

Великі релігійні традиції довели до досконалості обидві ці крайності. Перші пустельники і пустельниці цілком могли виглядати так, ніби носили скелети поверх одягу, даоси радили: «Empty the mind and fill the belly»[39], а багато хто з «нерухомих зірок» Тибету Дзогчена і Махамудри нагадував членів правління Клубу ненажер. Будда свого часу запропонував шлях до досягнення золотої середини між двома крайностями, ось її Каспер і шукав — сьогодні, як і багато разів раніше, у цьому самому місці — у Бобека Лайсемеєра, де їжа була схожа на цирк колишніх часів: суцільна натхненність, що часом шокує, щось середнє між найтоншою еквілібристикою і цілковитою безвідповідальністю.

А проте якась точка між серцем і solar plexus ніяк не давала йому відчути себе комфортно — і ніколи в цьому житті не дасть. Та точка, яка знає, що коли вже ти народився циганом, то в подібній обстановці — в оточенні золотого й білого, і дамаста, і доходів, які ні за яких обставин не можуть зменшитися навіть до мільйоні, — завжди відчуватимеш, що потрапив не туди.

Але він продовжував сюди повертатися. Позаяк так уже тут годували, а той, хто прагне до Божественного, мусить випробувати всі шляхи. І ще тому, що в шеф-поварі Каспер завжди чув самого себе: хлопця-пролетаря, який був народжений, щоб виступати на ярмарках, і який усе своє життя намагається зрозуміти, чому доля одягла його в білу форму і кухарський ковпак і зробила з нього улюбленця вищого світу, поставивши, немов первосвященика, перед вівтарем, присвяченим їжі.

Каспер подивився на воду за вікнами.


Двома годинами раніше, коли він прокинувся, навколо була непроглядна темрява. Він спустився з горища й підійшов до вагончика — всередині нікого не було. Хотів був відчинити двері, але виявилося, що ручку обмотано сталевим дротом, він тернув сірником — на дроті висіла пломба з написом «Копенгагенська поліція».

Він зламав пломбу. Увійшовши до вагончика, запалив ще один сірник. Вони прибрали за собою. Як при бальзамуванні трупа: зовні все в цілковитому порядку, а всередині вже нічого не лишилося. Його скрипка зникла, плаский сейф відчинено — папери вони забрали. «Клавірної книжечки» на полиці теж не було.

Але одягу його не чіпали. Він узяв костюм, черевики, рушник і туалетне приладдя. Одірвав невеликий шматочок картону від обкладинки «Фюнського дитинства» Карла Нільсена[40]. Погасив світло, вставив шматочок картону в двері на рівні коліна. Склав, як міг, дві половинки пломби.

У тому корпусі, де містилися душові кабіни, він прийняв душ і поголився спочатку електричною, а потім безпечною бритвою. На обличчі, яке він бачив у дзеркалі, були помітні сліди віку і того, що йому за все його життя довелося від п’яти до семи тисяч разів накладати повний грим.

Якось за його спиною стояла Стіне. Вона торкнулася долонями його обличчя. Подивилась на нього у дзеркало.

— Є щось від Спасителя, — сказала вона. — І щось від «Селянського хлопця в заставі»[41]. Щось від графа Даніло з «Веселої вдови».

Йому дуже хотілося попрощатися з Даффі, але ризик був надто великий. Якщо поліцейські чекали його, то, швидше за все, біля воріт. Він увійшов до стайні.

Лампочка під стелею так і горіла, він узяв кілька яблук з ящика й підійшов до стійла Роселіл. Коняка скакнула йому назустріч, немов дівчинка, яка просить погратися з нею. Він поклав руки їй на шию. За два тижні її присплять.

Десь у темряві щось ворухнулось — явно не кінь.

Каспер відсунув подвійний засув стійла. Зараз він розчинить навстіж дверці, загуде, немов величезний шершень, і Роселіл полетить їм у лоба, мов шістсоткілограмовий снаряд.

З темряви вийшов Даффі. Як йому вдалося так зачаїтися?

Даффі підійшов до стійла. Узяв двері на засув. Поклав скрипку, документи й «Клавірну книжечку» на балку перед Каспером.

— Я надягнув довге пальто. І зайшов з ними до вагончика. Ось те, що вдалося врятувати.

Рука сторожа зникла. Пропала з очей. Знову з’явилася з яблуком.

— Той твій вирок, — спитав Каспер, — за що тебе засудили?

— За три мільйони, взятих у Нюдаля. Серед білого дня.

Колись Каспер намагався подарувати Стіне каблучку з магазину Маркуса Нюдаля, але вона так і не погодилася — важко або навіть неможливо було змусити її прийняти подарунок. Але відвідини магазину справили на нього велике враження. Магазин був на Ню Естерґаде. Біля входу стояли два охоронці. Прикраси й годинники лежали у вітринах з куленепробивного скла, готових негайно опуститися під підлогу у вогнетривкі сейфи, щойно хтось зашурхотить пакетиком від цукерок.

— А професія, — вів далі Каспер, — від якої тобі довелося відмовитися? Чим ти займався?

— Я був Борасовим учнем.

Борас був Йоґанном Себастьяном Бахом усіх злодіїв-джентльменів. У нього був один учень — апостол, спадкоємець дхарми. Щось заворушилося в Касперовій пам’яті. Спадкоємець уже ставав продовжувачем справи. І раптом несподівано зник.

Він відкрив футляр, скрипка була ціла і непошкоджена.

— Навіщо було йти на такий ризик?

Сторож зупинився у дверях. Він оглядав стайню.

— Вони підуть на випас, — сказав він. — Я купив їх сьогодні вранці. За ті гроші, що заплатили би бойні і школи верхової їзди мінус рахунок від ветеринара. Перед Борасовою смертю ми з ним кілька разів серйозно розмовляли. Я розумів, що він лишає мені заповіт. Викупляти тварин я почав ще тоді. Не так це було легко — на доходи учня. Він сказав мені: «Тобі треба опанувати себе, Даффі, життя — це не молитовні збори».

— Як красиво, — сказав Каспер, — ти зробив добру справу. Але у мене теж є свої дитячі травми, мені важко просто так щось прийняти — завжди щось написано петитом, що це може бути в цьому випадку?

Він розмовляв з порожнім дверним отвором і з конем. Даффі зник.


Він дивився на воду. Перед ним була рівна поверхня, від того місця, де колись була облямована деревами кругла площа, і до Національного банку.

Кінну статую Крістіана V прибрали. На хіднику біля самої огорожі камерний оркестр грав найапетитніші шматочки з Бранденбурзьких концертів — початок весняно-літньої розважальної програми Копенгагенського муніципалітету. Навколо музикантів текли потоки людей, струмочками вливаючись у міську ніч, начебто їм у житті були визначені якась місія і якийсь напрямок.

Заплющивши очі, він услухався в музику. У навколишній простір. У ньому таїлася така кількість страху, що вистачило 6 на цілу лікарню невротиків.

Потім він розплющив очі й подивився на воду. Все це аж ніяк не скидалося на кінець світу, Помпеї, Санторіні, Всесвітній потоп. Це нічим не відрізнялося від природного озера. Від наслідків аварії водогону.

Насправді, страх у місті відчувався і до землетрусу, Каспер чув його з самого дитинства, з часів того нещасного випадку, з тих часів, коли ще більше загострився його слух, — страх був його давнім знайомим. Після смертей, важких травм на манежі, його внутрішніх проблем. Це була не стільки боязнь катастроф самих по собі, скільки того, що вони трохи відхиляли. Трагічні події ставали свого роду дверима, які вели до розуміння, що всі ми недовговічні, що все те, що важливо берегти: життя, щастя, любов, натхнення, — ніяк нам не підвладне.

Він раптом страшенно розсердився на Всевишню. Люди навколо нього могли би бути щасливі. Він сам міг би бути щасливий. У Лайсемеєра вони всі могли б відчути себе самодержавними володарями. Або ще краще — богами, тому що, коли всі поїли й попили, немов на королівському прийомі, зникав сервіз, зникали лакеї, зникала вся ця феодальна ілюзія, і ти опинявся у вільній і безвідповідальній копенгагенській ночі.

Натомість ми маємо природні катастрофи. Насильство над дітьми. Викрадання. Самотність. Розлуку людей, що люблять одне одного.

Гнів піднімався в ньому. Важко злитися на Бога, коли знаєш, що немає ніякої можливості звернутися зі скаргою до наступної інстанції.

Він повернув стілець, намагаючись не бачити ні приміщення навколо себе, ні вулиці. Та легше йому від цього не стало. Над стійкою з неіржавіючої сталі, що відокремлювала кухню від ресторану, він помітив Лайсемеєра.

Коли Каспер покидав Данію востаннє, гадаючи, що це назавжди, він саме тут — так уже вийшло — залишив великий неоплачений рахунок. Він був певен, що борг цей уже давно списано. Адже Лайсемеєр уже не просто кухар, він доріс до білої сорочки з краваткою і директорського крісла. Тепер він, правда, стояв, згорбившись над конвекційною піччю, сильний і грубий, як сільський скотар. Усе одно що Елі Бенневайс[42], який теж так ніколи й не навчився сидіти у своєму кабінеті. А так і далі тинявся по стайнях.

Каспер почув якийсь знайомий звук, але сказати напевно, де раніше його чув, рін не міг. У дальньому кінці зали сиділи жінка і чоловік, жінка сиділа до нього спиною — він сфокусувався на ній. Це була аристократка з вулиці Странваєн. Але цього разу Господь Бог, Провидіння чи косметична промисловість подарували їй довге чорне волосся та елегантний костюм. Чоловік, що сидів навпроти неї, був років на десять молодший за неї і метра півтора у плечах. Звучання його було ніяковим, немов він не звик вечеряти в такому місці, де, щоб наїстися, потрібно витратити понад п’ятсот крон.

До Каспера наближалися дев’яностокілограмові кроки. Перед ним поставили два келихи для шампанського, один з них наповнили, він прислухався до поліфонії бульбашок — це був «Krug».

Він підвів очі на лисий, як коліно, череп і на закручені вгору, як у Гурджієва, вуса — це був Лайсемеєр.

— Я прийшов, щоб усе сплатити, — промовив Каспер.

Шеф-кухар опустив велику краплеподібну пляшку у відерце. Потім повернувся.

Каспер зупинив його одним рухом. Шеф-кухар збирався піти, але його ліва нога не могла зрушити з місця — будучи заблокована лівою ногою Каспера. Лайсемеєр почав падати. Щоб зупинити падіння, він ступив був правою, але тут завадила права нога Каспера.

Падіння могло виявитися вкрай болючим, але Каспер підвівся із стільця, підхопив його огрядне тіло і притягнув до себе.

— Ти сьогодні не працюєш. У тебе вихідний. Я питав, коли замовляв столик.

Вони були знайомі двадцять п’ять років, між ними завжди була взаємна повага, довіра і ввічливість. Тепер ввічливість раптом кудись пропала. У цьому й полягає одне із завдань клоуна — відкривати в людях у тому числі й темні сторони.

— Я мав бути на місці. Із сокирою для рубання м’яса. Аби переконатися в тому, що ти все заплатив.

— Я не називав свого імені.

Лайсемеєр вивільнився. Вони стояли впритул один до одного.

— Поліцейські, — сказав шеф-кухар тихо. — Вони чекають на вулиці. Тебе схоплять, коли ти вийдеш звідси. Вони тільки хочуть подивитися, з ким ти зустрічаєшся.

Каспер раптом пригадав, що у Гурджієва десь зустрічав запис про те, що він побував на Таємній вечері. В інкарнації Іуди.

— Отже, ти мене зрадив.

Перед Каспером на ретельно виголених щоках, немов попереджувальні вогні, спалахнули дві червоні плями. Лайсемеєр узявся за вилоги його піджака, руки його були завбільшки і завтовшки з американську піцу.

— Постійні відвідувачі дивляться, — зауважив Каспер. — І їм не подобається те, що вони бачать.

Лайсемеєр відпустив його.

— Вони й так усе знали. У них там ще хтось із Міністерства юстиції. У мене не було твого телефону. А ти б як повівся?

Каспер підбадьорливо посміхнувся тим, що сиділи за найближчими столиками. Люди знову поринули в атмосферу водевілю. Лайсемеєр пішов. Каспер подивився за вікна. Через гардероб і скляні двері. Вони могли бути де завгодно в натовпі. У якій-небудь автівці.

У приміщенні щось відбулося, у тому числі і в якихось глибинних шарах, страх на мить відступив. Він підвів очі: це була Стіне.

Вона йшла залою. Прямуючи до нього. Рухалася вона незграбно, як і завжди серед натовпу, немов школярка на випускному балу.

А втім, люди на хвильку перестали їсти. Навіть ті, хто вже простягнув був руку до Лайсемеєрового десертного візка. За Стіне бадьорим тюпцем ішло двійко молодих офіціантів. Щоб відсунути для неї стілець. Сам він готовий був присягнутися, що її супроводжував промінь прожектора. Аж поки зрозумів, що її освітлювали його власний погляд і погляди решти відвідувачів.

Він хотів був обійняти її. Але нічого не вийшло. Вона подивилася на нього. Поглядом, який міг би спинити оскаженілого циркового слона. Каспер завмер у повітрі. Немов підстрелений птах. Вона була єдиною людиною, у присутності якої він ніколи не міг розрахувати свій вихід на сцену.

Вона сіла. Тональність її була мі-мажор. Вища точка мі-мажор. Він завжди чув навколо неї світляне зелене світло.

З лівого зап’ястя вона зняла великий годинник для підводного плавання й поклала його на стіл.

— Півгодини, — нагадала вона.

Вона змінилася. Він не міг сказати як. Усі його заготовки кудись пощезли. Того часу, поки він її не бачив, більше не було. Десять років — це дрібниця. Ціле життя — дещиця.

Він кивнув у бік золотаво-чорної води.

— Що відбувається? Ти якось із цим пов’язана?

Спочатку йому здавалося, що вона не відповість.

— Коли ти йдеш по піску понад морем, — спитала вона, — босоніж, що ти бачиш навколо ноги, коли вона ступає на пісок?

— У мене вже багато років не було настрою гуляти берегом моря.

Очі її звузилися.

— А якби був?

Він задумався.

— Пісок неначе підсихає.

Вона кивнула.

— Вода відходить. Тому що тиск збільшує пористість навколо зони тиску. Теорія Вартаняна. Яка говорить приблизно таке: накопичення напруги в земній корі приведе до зміни рівня ґрунтових вод. Ми займаємося розробкою цієї теорії. Обробляємо дані щодо рівня води під час буріння свердловин.

З усієї Зеландії. Щоб визначити, чи будуть нові поштовхи. І зрозуміти, чому відбулися перші.

Він майже не зважав на слова. Тільки на їхнє забарвлення. Поки вона пояснювала, вона змістилася в субдомінантну тональність, ля-мажор, інтелектуальна частина її зазвучала з нею в унісон, у її забарвленні з’явилися голубуваті відтінки.

— Усе скінчилося, — зауважив він. — Так пишуть у газетах. У вапняку були печери, які обрушилися. Вважається, що їх більше немає.

— Так, — сказала вона. — Це точно, печер більше немає. Звучання її змінилося. На короткий час, на чверть секунди.

Але краще б цієї чверті секунди не було. Тепер у її звучанні з’явився фа-мінор. Тональність самовбивць.

— Що таке? — спитав він. — Щось не так?

Вона скинула оком через плече. Неначе побоюючись кредиторів. Але в її випадку такого бути не могло. Вона завжди вдовольнялася малим.

— Тоді виникає питання про поштовхи, — сказала вона.

— У газетах пишуть, що ще невідомо. Чи були поштовхи. Чи це просто обвал печерних систем. Пишуть, що в Данії завжди були підземні поштовхи. Що це якось пов’язано з напругою з часів льодовикового періоду. Просто раніше не звертали на це уваги.

— Звідки у них такі відомості?

— Від вас, мабуть.

Її звучання знову змінилося.

— Це надзвичайна ситуація. Будь-яка інформація повинна бути узгоджена з особливим відділом поліції.

Перед ними щось поставили, можливо закуски, вона відсунула їх.

— Поклади руки на стіл.

Він поклав руки на стіл.

— Силу землетрусу вимірюють за шкалою Ріхтера. Від одного до трьох балів помітити неможливо. Тільки записати сейсмографом. І навіть у цьому випадку його визначить тільки досвідчений сейсмолог. Чотири бали викликають відчутні вібрації. Але в місті може здатися, що це через рух транспорту.

Вона трясла стільницю, аж та билася об його руки. Вібрації посилилися.

— Починаючи з п’яти балів цегляні будинки дають тріщини. За шести — ще гірше. Усе починається як вибух. В одній точці. Епіцентрі. Звідти нерегулярними колами поширюються вторинні хвилі. Саме вони й викликають руйнування.

Стільниця вдарила йому в груди.

— Починаючи з семи балів і вище все перетворюється на хаос. Усе, крім якихось окремих частин будинків, руйнується. Звук схожий на грім. Але неможливо визначити джерело звуку.

Столик вібрував під його руками. Один з келихів перекинувся і розбився. Вона відкинулася назад.

— Я була біля розлому Сан-Андреас. Кілька років тому. У Каліфорнійському університеті, в Лос-Анджелесі. Ми закачували пару під високим тиском між пластами. Щоб зняти напругу земної кори. Нічого не вийшло. Ми працювали під Антонадою. За двадцять кілометрів від Сан-Франциско. Стався землетрус. Тільки що було життя, будні, діти. Наступної миті — смерть і руйнування. Пожежа через розрив газових труб. Це був маленький землетрус. Сім за шкалою Ріхтера.

Він ніколи раніше не бачив її такою, навіть коли вона йшла від нього. Звучання її було надзвичайно сконденсованим.

— Епіцентр землетрусу визначається звичайним тригонометричним методом. Інститут геологорозвідки Данії і Гренландії — частина європейської сейсмологічної системи сповіщення. У них миттєво з’являються європейські дані, щойно сейсмічна хвиля досягає Цюріха або Ґетеборга. Нічого зареєстровано не було. Інститут має вимірювальну станцію на Західному валу[43]. У них там стоять сейсмографи «Рефтек». У повній комплектації. Сонар, який може зареєструвати пересування павука по мосту Кніппельсбро. Вони нічого не зареєстрували.

Він розумів усе, що вона говорить. І одночасно не розумів.

— Опускаються квадратний кілометр земної кори і морське дно, — провадила далі вона. — Переміщається понад сотню мільйонів тонн каменю, крейди й піску. А в результаті — лише легке тремтіння нижнього горизонту ґрунту.

— А затоплення? Адже була вода.

— Це була ударна хвиля. Яка дійшла до Хельсинґера — не далі. Але ніяких рухів ґрунту. Ніяких слідів множинних переміщень.

— А печери?

— Не було ніяких печер.

Вона була цілком у фа-мінор. Немов струнний квінтет Шуберта. Спочатку мі-мажор у його небесній чистоті. А потім раптом фа-мінор. У той час Шуберт уже, напевно, починав розуміти, що скоро помре.

— Інститут геологорозвідки разом з Космічним центром висадили півтори тонни динаміту. Минулого літа. За два місяці до першого землетрусу. Щоб нанести на карту глибші шари під Копенгагеном. Висаджували в кількох місцях на дні Ересунна. І реєстрували рухи вибухової хвилі геофонами. Пам’ятаєш їх?

Він кивнув. Колись він настроїв для неї чотириста геофонів — на слух. Це були дуже чутливі мікрофони, розраховані на заглиблення в землю. Він відчув укол радості від того, що вона визнавала принаймні цей маленький фрагмент минулого.

— Та сама процедура, що й під час реєстрації Силькеборзької аномалії в 2004 році. Звукові хвилі поширюються з різною швидкістю в різних осадових породах. Не було у вапняку ніяких печер. Це не було обвалом.

— А що ж це було?

Вона не відповіла. Вона просто подивилася на нього. Вона хотіла щось йому повідомити. Він не розумів, що саме. Але на якусь мить вона перестала захищатися.

Він розгорнув поштову квитанцію. Вона повільно прочитала її. Прочитала своє ім’я. Написане дитячим почерком. А проте характерним, дуже виразним.

— Клара-Марія, — сказав він. — Учениця, дівчинка дев’яти років, з’явилася рік тому, тепер її викрали. Я зустрічався з нею. Вона дала мені оце.

Щойно її обличчя палало. Через те, що вона багато часу перебуває на вулиці. Від збудження. Тепер усі барви зникли. Вона підвелася зі свого місця.

Він схопив її за руку.

— Це дитина, — сказав він, — вона в небезпеці. Що вона посилала тобі?

Вона спробувала відсмикнути руку, він стиснув її сильніше.

Хтось з’явився біля входу, це був один із ченців і ще одна людина в штатському. Темноволоса жінка й чоловік, що сидів навпроти неї, якраз підвелися. Це не могло бути звичайним збігом — отже, вони з поліції.

Виходу не було. Наближався Великдень. Він подумав про Спасителя. Йому теж було не дуже-то весело в п’ятницю увечері. А проте він не зупинився.

Каспер підвищив голос.

— Я страждав, — мовив він. — Я невимовно страждав усі ці роки.

Вона дістала пляшку з відерця, тримаючи її немов жонглерську булаву. Це була реакція на те, що він схопив її, натяк на фізичне примушення — вона ніколи не терпіла цього. Він відпустив її руку.

— Я змінився, — сказав він. — Я нова людина. Відроджений. Я розкаююсь.

Вона відвернулась від нього. Поліцейські наближалися. Від них нікуди було подітися.

— Я не можу заплатити, — промовив він. — У мене немає ні копійки.

У приміщенні була чудова акустика. Трохи сухувата, але по стелі йшли жолобки, це забезпечувало добре поширення високих частот. Звуку треба створювати перешкоди, гладенькі стелі — це жахливо. Найближчі столики кинули їсти. Два офіціанти зрушили з місця.

Вона розгойдувалася з боку в бік. Немов тигр у клітці звіринця.

Він підняв розбитий келих з-під шампанського. Келих перетворився на вінок бритвених лез на кришталевому стеблі.

— Я не хочу жити без тебе, — сказав він. — Я вкорочу собі віку.

У ресторані було близько сотні чоловік. Через це його слова звучали дещо приглушено. А проте до нього тепер була прикута увага більшості. Троє офіціантів і Лайсемеєр були вже майже біля столика. Поліцейські спинилися.

— Ну, то зроби це, — прошепотіла вона. — Зроби ж нарешті, чорт забирай!

Шампанське в келиху на столі випустило хмарку бульбашок. Це було незрозуміло. «Krug» роблять на основі понад п’ятдесяти відсотків старого вина. У ньому немає неспокою сучасного шампанського. Келих почав танцювати. Маленькі тарілки підстрибнули, їхній вміст вирвався на волю і поплив у повітрі — равлики в соусі з петрушкою на маленьких спресованих медальйонах, зроблених із чогось схожого на молодий порей, шматочки данського омара з шинкою серано.

І раптом почалися поштовхи.

Фарфор і скло просто змело зі столів. Люди закричали. Одне з величезних фасадних вікон тріснуло, розпалося на частини і впало на землю каскадом скляного дощу.

Каспера відкинуло до столу. Люди, що досі стояли, тепер лежали долі. Усі, окрім Стіне.

— Це знамення, — сказав він. — Це означає, що наші долі пов’язані. Землетрус завжди вважався знаком згори.

Вона легко випросталася. Якби він спробував піти за нею, він би впав на підлогу. Приміщення попливло у нього перед очима.

— Це карма, — продовжував він. — Ми любили одне одного в колишньому житті.

Його схопили ззаду. Лайсемеєр й офіціанти дісталися до нього. Поліцейські все ще не могли звестися на ноги. Шлях до виходу був вільний.

— Я хочу, щоб мене відвели на кухню, — кричав він, — до раковини. Я митиму посуд, поки все не відпрацюю.

Лайсемеєр накинув на його плечі пальто.

— У нас посудомийні машини, — зауважив він.

Каспера повели до виходу. Дорогою він помітив пуховик Стіне в гардеробі. Офіціанти утворили навколо нього півколо. Лайсемеєрові губи наблизились до його вуха.

— Півхвилини, — прошепотів він. — Я затримаю їх на півхвилини. Тікай.

Каспера повели повз гардероб. Темноволоса жінка і чоловік, що супроводжував її, намагалися пробитися до нього посеред падаючих стільців і відвідувачів, що бігли, охоплені панікою. Він засунув руку в кишеню Стіне — дивлячись кудись убік. Ще десять секунд — і він буде готовий.

— Ви всі будете свідками! — кричав він. — Моєї генеральної сповіді. Ця жінка. Чиє життя я колись спустошив. Я змусив її до цієї зустрічі з таємним наміром.

Лайсемеєр закрив йому рота рукою. Його долоня пахла часником і шавлією.

— Я з тебе бульйон зварю, — прошипів шеф-кухар.

Двері відчинилися. Підметки Касперових черевиків одірвалися від землі.

Офіціанти добряче постаралися. Людина, не звикла до падінь, напевно щось би зламала. Каспер зустрівся з хідником уперед сторчака. Перехожі шарахнулись убік.

Три команди по двоє людей рухалися в напрямку до нього. Проскочити між ними було неможливо.

Він скинув із себе піджак і сорочку, натовп відсахнувся від нього, відтіснивши поліцейських у штатському назад. Голий до пояса, розкинувши руки, він біг боком уздовж розбитого вікна ресторану. Зсередини на нього дивилися сотні людей.

— Молитовна процесія! — гукав він. — Двісті разів навколо ресторану! Я благаю Бога про двостороннє запалення легень!

Він опинився перед оркестром. До нього наблизився патрульний поліцейський у формі — але якось невпевнено. Каспер вихопив з кишені кілька купюр, кинув їх музикантам, це були тисячокронові купюри, вони, кружляючи, опустилися на землю, немов голуби кольору червоного дерева. Поліцейський остовпів, побачивши гроші.

Край хідника, перед Ховедвагтсґаде, спинилося таксі. Двері ресторану відчинилися. Стіне вийшла з ресторану й сіла в таксі. Він устиг добігти до машини, щойно вона хряснула дверцятами. Не треба було бігти туди — у бік поліцейських. Але він не міг опанувати себе.

Він затарабанив по склу. Скло опустилося.

— Ми одружимося, — продовжував він. — Це я освідчуюсь. Я змінив точку зору. Мені страшенно потрібна сім’я. Насправді, я дуже хочу мати сім’ю.

Удар поцілив йому під вилицю. Він був несподіваний, Каспер навіть не побачив, як вона підняла руку. Добре, що у неї в руці не було пляшки шампанського.

— Отямся! — сказала вона.

Він дістав поштову квитанцію і простягнув їй.

— Що там було? — спитав він.

Таксі від’їхало від хідника, набрало швидкість і зникло.

Він випростався. Люди навколо нього все ще були як паралізовані. Через поштовхи. Через те, свідками чого вони стали. Він попрямував до оркестру.

На хіднику стояла жінка. Витіснена сюди напираючим натовпом. У руках у неї був велосипед. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

Вона дивилась на його оголений торс. Так, як дивляться на привида.

Її поява тут була якимсь дивовижним збігом. З тих, про які Юнґ говорить, що вони трапляються тільки з тими, хто зробив семимильний крок у напрямку до незвіданого в процесі власної індивідуації.

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

— Асто, — поцікавився він. — Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.

Він ступив до оркестру. Нахилився. Підняв купюри. Відлічив половину. Там усе ще залишалося по тисячі на кожного музиканта.

— Коли займаєшся благодійністю, — зауважив він, — важливо не перетягнути струну.

Цієї миті колективний параліч минув. У напрямку до нього кинулися люди.


Якби цей забіг проходив на дистанції півтори тисячі метрів на освітленій доріжці зі штучним покриттям, його 6 зловили. Але це була спринтерська дистанція в темному лабіринті.

Він кинувся в перші відчинені ворота, два кухарі якраз намагалися вивантажувати щось із двох Лайсемеєрових катафалків, надвірні сходи вели вгору на два поверхи і на дах низенької будови у дворі, потім чотириста метрів уздовж живоплоту по парканах і контейнерах для сміття, що розділяли дворики позаду житлових будинків на Ню Естерґаде і Ню Адельґаде. Він перетнув Ню Естерґаде й Кепмаґерґаде, і, тільки коли він вискочив на відкриту місцину, де на людину, що біжить, усі одразу звернули б увагу, він пішов повільною ходою.

2

На перший погляд місто виглядало як завжди, хіба що біля готелів у два ряди стояли фургони телекомпаній. Але звукова картина змінилася. Спочатку він вирішив, що це через оточення. Дорогою до ресторану він звернув увагу на те, що центр міста вже був закритий для в’їзду, пропускали тільки таксі та автобуси, напевно, чекали нових поштовхів.

Він завжди любив ті деякі міста, на вулицях яких немає машин, насамперед Венецію. Через чудову чутність — кроки людей і голоси далеко лунають у міському просторі. Так само було зараз. Він перетнув площу Ґробредреторв — і п’ять сотень голубів знялися в повітря, від ударів їхніх крил затремтіла вся площа. Потім Ратушну площу — на ній теж не було жодної машини. Він ніколи не чув район Вестербро таким — тихим і врочистим.

Потім він відчув, як навколо нього збирається тиша, всі звуки сконденсувалися, він почув тему флейти, це зазвучав «Actus Tragicus» — єдиний реквієм Баха. Можливо, це всього лише фантазія, а може, Баху вдалося вловити щось із звукового оформлення, яке супроводжує всі апокаліпсиси. Адже йому тоді було всього лише двадцять два роки.

Шум машин оточив його на Вестерброґаде. Він звернув у провулок, що вів туди, де колись був полігон. Йому конче треба було перепочити — середні дистанції найгірші: після чотирьохсот метрів анаеробні резерви спринтера спустошені, а до фінішу ще далеко; серце його працювало надто швидко, щоб молитва могла встигати за ним.

Якась жінка зайшла у двері під’їзду, він устиг підбігти до дверей до того, як вони зачинилися.

Він постояв, чекаючи, поки стихнуть кроки жінки й зачиняться двері квартири. Потім піднявся нагору — ліфта в будинку не було, — проминув шостий поверх і сів на східці перед горищем, на якому сушилась білизна. Запалив світло й дістав згорнутий аркуш паперу, який він витягнув з кишені Стіне.

Це був факс із якимсь готичним підписом, що його годі було прочитати, й логотипом «Berlin, Europaisches Mediterranisches Seismographisches Zentrum»[44]. Шкода, що він не надто сильний у німецькій, тільки тексти кантат Баха може читати — та й то заледве. Але адресу зрозуміти було не важко: вона складалася з імені й прізвища Стіне та зазначення двох місць. Одне було готель «Скандинавія» з номером кімнати. Друге — «Пілон 5, Копенгагенська гавань».

Він згорнув аркушик і сховав його. Прислухався до звуків будинку під ним. До звуків родинного життя.

Тоді він востаннє спробував створити справжній дім. Це було посеред шляху, приблизно за півтора місяця до зникнення Стіне. Якось зимового вечора. Вона готувала йому їжу. Він сидів, прислухаючись. Це було все одно що прислухатися до пауз в моцартівському адажіо сі-мінор. Мирно, споглядально. Цілком задоволено.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — мовив він. — Мить тому воно знайшло звукову форму. Звідкись із глибини. Я побачив, що ти могла б залишити свою роботу.

Вона завмерла.

— Тут не зовсім звичайна ситуація, — провадив він далі. — Справа не у звичайному бажанні чоловіка контролювати жіноче. Навіть найвідоміші — Грок, Бетховен, Шуберт — усі вони потребували жінок, які могли повністю розкрити свій талант піклування. А Бах? Дві жінки. І Ісус: Діва Марія і Марія Магдалина. Якщо у чоловіка є творча або духовна місія, йому потрібна цілковита відданість жінки.

Це була велика ставка. Але якщо хочеш зірвати чималий куш, варто ризикнути.

Вона дивилась на нього не відриваючись.

— Ти справді так думаєш, — промовила вона. — Дев’яносто відсотків тебе так думає.

Вона відклала ніж. Вимкнула конфорку.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — сказала вона, — що сьогодні увечері ти жертимеш лайно.

Він підвівся. Схопив її за зап’ястя, стиснув його. Її звучання і її погляд змінилися. Він відпустив її. Вона розвернулась — і вийшла з кімнати.

Якась його частина тоді зрозуміла, що це початок кінця.


Пульс його вже майже вирівнявся. Він почув голоси за будинком, у дворі, це були діти.

Немає звуку складнішого і незбагненнішого, ніж людський голос, звуку, що більшою мірою передає індивідуальні особливості. Голосові зв’язки, як правило, розслаблені в межах повного регістру. Але якщо гучність збільшується, то посилюється подовжній натяг і активність зв’язок, через що виникає збій регістру, саме так виходить тірольський йодль, саме так джентльмени, що торгують фруктами, пропонують перехожим банани, саме так клоуни встановлюють контакт із глядачами в найостанніших рядах, саме так сміялася Клара-Марія.

Це був його останній виступ, наступного дня він збирався повертатися до Іспанії, повертатися до виконання першої частини свого контракту із Синьою Пані. Наприкінці свого номера він почув її сміх: вільний, нестримний, іскристий і з характерною при збої регістру хрипкою грубістю.

У вбиральні він зняв грим, часу на перевдягання не було; коли закінчився останній номер, він пройшов уздовж краю манежу в халаті, глядачі виходили, вона ж лишилася на своєму місці, сама, він сів поруч із нею.

— Мені так подобається, — сказала вона, — дивитися, як ти виступаєш.

Йому хотілося, щоб вона говорила далі. Як пояснити солодкавість дива голосу — все одно що ідеально чистий звук колоратурного сопрано: він міг би сидіти і слухати годинами, все життя, хоч би просто тембр.

Вона подивилася на порожній манеж.

— Чому ти почав займатися музикою? — спитала вона.

Він прислухався до спогадів свого дитинства й почув хор пілігримів із «Танґейзера».

— Я опинився в Королівському театрі, — сказав він, — мені було шість років, театр іноді запрошує дітей циркових артистів, у мене була роль дитини-акробата, у нас були репетиції у другій половині дня, мені не хотілося додому, я вмовив маму не йти, бо мені хотілося послухати оперу. Того вечора виконували оперу, яка називається «Танґейзер». Герой її — матусин синок, але все-таки я візьму якось тебе із собою послухати її. Нас було кілька чоловік — діти з цирку і з балету. Ми вилізли по залізних ґратах нагору до портальної вежі й підповзли аж до краю сцени. Звідти нам було видно диригента. Помахом руки він викликав співаків. Їх було сто. Сотня співаків! Хор пілігримів. Звук посилювався. Здавалося, що він виростає із землі. А коли вони вийшли на край сцени, настало крещендо. На повну силу. Я мало не впав на сцену. Я відчув блаженство. Цілковите блаженство. І справа була не тільки в хорі, справа була і в тому, як звучала публіка. Я чув, як у них волосся на голові ставало дибки.

І ось тієї самої миті я відчув, що прийняв усередині себе рішення. Навіть не рішення. Просто я зрозумів, що хочу навчитися цього. Щоб був такий величезний звук. Так багато сліз. Розумієш?

Вона кивнула.

— Коли ми їхали додому автобусом, я розповів про це матері. Вона спитала, чи хочу я співати. Я сказав, що хочу грати на скрипці. За тиждень вона принесла мені скрипку. У нас не було грошей. А проте вона принесла мені скрипку.

Він відчув, як вона прислухається до порожнього манежу. Він прислухався до неї.

— Усі великі клоуни виступали тут, — сказав він, — ми досі їх чуємо. Всі ті, у кого я вчився, ті, кого я бачив у дитинстві. Грок, Авґуст Міе, Енріко й Ернест Каролі[45], Бустер Ларсен, Рівель — їх уже немає серед живих.

Вона чекала. Він кивнув у бік бухти для дроту.

— Мама впала звідти, — сказав він. — Її звучання теж як і раніше там. І звучання тих великих, у кого вона вчилася. Вона ходила по канату. Танцювала на канаті. Вона вчилася у Рейно. У Кона Коллеано. Лінон[46]. У найвизначніших.

Він спробував посміхнутися. Дівчинка не відповіла на його посмішку.

— Ось ще чому, — зауважила вона, — у тебе так мало друзів.

Він не йняв віри своїм вухам.

— У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.

— Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.

Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.

Вона взяла його за руку.

— Це правда? — спитала вона. — Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?

Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.

— На все, крім увертюри, — сказав він. — Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.

На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.

Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.

— Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, — спитала вона, — коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?

Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.

Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, — це, зрозуміло., стосувалося і його самого.

Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло — немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.

— Неодмінно прийду, — відповів він.

Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.

— Ти хто? — спитала дівчинка.

— Я скажу вам пошепки, — відповів Каспер, — але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я — Санта-Клаус.

Діти затрясли головами:

— Ти не схожий на Санта-Клауса.

— Коли настає весна, — пояснив Каспер, — Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.

— А подарунки?

Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.

— Я не можу це взяти, — сказав хлопчик. — Мама не дозволяє.

Каспер підвівся.

— Від Санта-Клауса, — мовив він, — ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.

— А як щодо тата?

Каспер почав спуск до поверхні землі.

— Його Санта-Клаус теж укусить.

— А у мене ще є собака, — з надією сказала дівчинка.

— Шкода, — сказав Каспер. — Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.

— Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, — зауважила дівчинка.

Каспер повернувся до неї.

— Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, — сказав він, — потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.

Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.

— Санта-Клаус?

— Що?

— Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.

Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.


3

У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.

У темряві поплив зелений вогник, зелений колір — це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.

— Тебе оголошено в розшук, — повідомив Франц Фібер. — На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч — включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео — і тебе ніхто не знайде.

Безвихідь забарвлена ре-мінором. Це — відкриття Моцарта. Він же детально про це розповів. У «Дон Жуані». У зв’язку з Камінним гостем. До Моцарта завжди був який-небудь вихід. Завжди можна було попросити Бога про допомогу. З Моцарта починається сумнів у Божественному.

Каспер сів у машину.

— Поїхали на Тіппен, — сказав він. — Через центр. Змінимо там машину.

Фібер похитав головою:

— Мене просили відвезти тебе.

Каспер склав руки. Він молився. Про прощення за те, що він змушений буде зробити. Якщо машина через десять секунд не заведеться.

К’єркеґор якось зауважив, що є щось сумнівне у благанні про прощення. Неначе ти насправді не віриш, що Бог уже й так пробачив. Але що вдієш?

Мотор запрацював, і «ягуар» рушив з місця.

— Я відчуваю своїх пасажирів, — сказав Франц Фібер. — Крізь сидіння. Ти хотів стукнути мене по кумполу. Якби я не погодився. «Ягуар» їхав по Студієстреде. У бічних вулицях, які прилягали до блокованого району, стояли автобуси загонів цивільної оборони з темними вікнами й вимкненими фарами.

— Їх двоє, — сказав Франц Фібер.

— Кого?

— Двоє дітей. Зниклих.

Якщо прислухатися до справді великих потрясінь у житті людей, можна почути, яких колосальних зусиль потрібно докладати, щоб зберігати цілісність світу. Досить тільки втратити над собою контроль, давши волю раптовій невимовній радості або раптовому горю, як дійсність починає розпадатися на частини.

— Коли вони пропали?

— Одночасно, вони пропали одночасно.

— Чому про це нічого не було в новинах?

— Це рішення поліції. Напевно, для користі слідства.

Каспер прислухався до того місця в серці і свідомості, звідки виходить молитва. Дійсність поволі відновлювалася.

— Розкажи про місто, — попросив Франц. — Яке його справжнє звучання?

Каспер почув свій голос, слова, покликані заспокоїти молодика, що сидів перед ним, а може, заспокоїти і його самого.

— Воно звучить так, що чути, як люди поводяться зі своїми дітьми.

Можливо, так воно й було. А може, це була лише частина правди.

Всюди роз’їжджали поліцейські на мотоциклах, немов під час державного візиту. На кожному другому розі стояв броньований поліцейський автомобіль. Для запобігання мародерству в квартирах і магазинах.

— У північних передмістях чується прагнення до дисципліни без жодного співчуття. Зніженість замість любові.

Ближче до центру — неповноцінність і розгубленість. Гучність збільшується із збільшенням густоти населення. Від кінотеатру «Парк Біо» і далі углиб Копенгаген звучить як ацетиленовий пальник.

Жовті очі дивилися на нього із дзеркала заднього виду.

Обличчя Каспера було кам’яним. В узагальненнях є щось нелюдське. Але без них великим клоунам важко чи, може, навіть неможливо вивільнити енергію. Спаситель теж писав широкими мазками, не шкодуючи дьогтю на палітрі.

— Я заробляю двісті п’ятдесят тисяч за місяць. На цьому місті. Це гріх?

— Це до чи після податків?

— Після.

— Гріх було б пропускати таку нагоду.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, Франц Фібер узяв трубку, послухав, відклав її.

— Наша машина в розшуку, — повідомив він.

Каспер показав, куди їхати, «ягуар» перетнув Ню Адельсґаде і заїхав у ворота. Два Лайсемеєрові катафалки все ще стояли у дворі. Задні дверцята одного з них були відчинені.

— Я збираюся взяти на якийсь час товаришеву машину, — пояснив Каспер. — Але я щось не певен, що ключ у запаленні. Якщо його там не виявиться, ти не міг би допомогти мені? «Ягуар» зупинився, Франц дістав маленьку скриньку з інструментами звідкись із підлоги між сидіннями.

— Я дам фору будь-якому автомеханіку, — заявив він. — Будь-якому автоелектрику.

З дверей, через які, мабуть, носили продукти на кухню, вийшов молодик у формі кухаря. Він дістав з відкритої машини піднос. На підносі були канапе з листкового тіста. Голод подіяв на Каспера як удар.

— У нас, схоже, є всього кілька хвилин, — сказав він.

— За цей час я міг би зробити капітальний ремонт двигуна.

Вони вийшли з «ягуара», Каспер ішов лише на півкроку попереду Фібера, це було все одно що бачити «Учня чарівника» — милиці і протези самі собою стали на місце. Каспер хотів був сісти за кермо, але рука молодика першою виявилася на ручці дверей.

— Я твій водій.

Вони подивились один на одного. Раптом Каспер почув це. Не тільки самих людей можна визначити за їхнім звучанням. Ті почуття, які вони викликають у інших людей, теж лишають звуковий водяний знак. Каспер завжди, в усіх творах починаючи з 1710 року, чув любов Баха до Марії-Барбари. А в «Чаконі» — божевільну і разом з тим просвітлену скорботу у зв’язку з її смертю. Тепер він у людині, що стояла перед ним, чув тиху дівчинку. Він не став відчиняти йому дверцята. Франц Фібер забрався на сидіння водія. Каспер обійшов автівку і сів поруч з ним. Ключ був у запаленні. Машина вислизнула з воріт.

На приладовій дошці був прикріплений мобільний телефон. Висунувшись із вікна, Каспер прочитав на борту автомобіля номер ресторану. Набравши його, він попросив з’єднати його з Лайсемеєром.

— Це Каспер. Мені довелося позичити один з твоїх фургонів, що стояли у дворі.

Шеф-кухар важко дихав у трубку.

— Ти у багато разів гірший, — вимовив він поволі, — найпослідущого засранця-відвідувача.

— Еге ж, і у багато разів кращий за того, хто коли-небудь зможе хоч би віддалено так полюбити твої хрусткі овочі, як я. І це перша з причин, через яку ти почекаєш годинку, перш ніж заявляти про крадіжку машини.

— А друга причина?

— Коли я виплутаюся з цих тимчасових труднощів, я стану магнітом для твоїх відвідувачів. Вони товпом товпитимуться. Ти ж не можеш не розуміти, що маєш справу із законодавцем мод.

— Нічого ти не виплутаєшся, — сказав Лайсемеєр. — І ніякі це не тимчасові труднощі. Я неозброєним оком бачу, що ти безнадійний лузер.

У слухавці пролунали гудки. З’єднання урвалося.

4

Ніч — це не час доби, ніч — це не якась певна інтенсивність світла, ніч — це звук. Годинник на приладовій дошці показував 21:30, в атмосфері все ще висів залишок денного світла, та все ж вечір уже закінчився, настала ніч.

Каспер чув, як засинають діти, як засинають собаки, як зупиняються механізми. Він чув, як падає навантаження в електричних мережах, як зменшується споживання води. Він чув, як вмикаються телевізори, як дорослі збираються завершити довгий робочий день.

Він опустив скло. Місто звучало як єдиний організм. Місту довелося рано вставати, і тепер воно втомилося. Ось він опускається на диван, важко, немов вантажник. А за цією важкістю Каспер чув неспокій, це неминуче — адже закінчився ще один день, а що він приніс із собою? І що з нами буде далі?

Чи йому все це здається? Цікаво, чи чуємо ми коли-небудь щось інше, крім нашого жахливо величезного еґо й гігантського особистісного фільтра?

Вони зупинилися в гавані Фріхаун. За причалом, звідки відходили пороми на Осло, і за складами UNICEF було видно намиту територію. За контейнерним портом сірим контуром височів «Конон».

З усіх боків виростали новобудови. Нагромадження квартир за ціною сімдесят тисяч на місяць, сконструйованих, немов космічні станції на Марсі.

Фургон був досить високий, і вони добре бачили вікна перших поверхів. Скрізь, де горіло світло, на диванах сиділи люди й дивилися телевізор. Касперів слух, немов радар, сканував усі будівлі, в будинках були сотні квартир. Але людські звуки, звучанні тіл, їхні стикання були дуже слабкі, ледь відчутні за телепередачами.

Він чув неймовірне багатство. Багатство квартир, аукціонних компаній, офісних будинків. Це була найбільша концентрація матеріальної ліквідності на території Данського королівства. Це було звучання, яке змушувало райони Селлереда і Нерума звучати як Клондайк.

— Коли я був маленький, мій батько пішов з цирку, щоб якось змінити життя, він закінчив юридичний факультет і зробив кар’єру, відкрив власну адвокатську контору, у нас були гроші, ми жили непогано — це було на початку шістдесятих. Мати змушувала батька возити нас із нею на гастролі, у нас був «ванґард-естейт» з кузовом-платформою і «папужими» номерами[47]. Пам’ятаю, як у нас з’явився холодильник. Швидкісна магістраль тоді була завдовжки всього лише п’ятдесят кілометрів — у напрямі Хольбека. А тепер усе це звичайна річ навіть для тих, хто сидить на допомозі. І що ми робимо з усім цим багатством? Ми дивимося телевізор. Я цього ніколи не міг зрозуміти: як можна піти від телевізора в ліжко, як у тебе щось може вийти з твоєю коханою, після того як ти весь вечір просидів, утупившись в електронний ящик?

Каспер почув, як система молодика здригнулася, раптово перейнявшись довірою. Почув, як вона розширюється, потроху відтаючи.

— У мене ніколи не було телевізора, — сказав Франц. — Та я і з жінкою-то ніколи не жив. По-справжньому.

Каспер почув, як молодик червоніє, — звук крові, що поколює поверхню шкіри. Він відвернувся, не бажаючи бентежити свого супутника. Між ними виникало все більше довіри, іцо звучала у фа-мажорі.

— Ти працюєш на сестер, — сказав Каспер.

— Я їхній водій. Настільки, наскільки встигаю. Чого ми чекаємо?

— Я чую дівчинку. Іноді я чую людей інакше, ніж фізичні звуки. Я чекаю слушного моменту.

Каспер заплющив очі.

— Помолімося, — сказав він. — Кілька хвилин.

Франц Фібер поставив ікону Діви Марії перед ручкою перемикання передач, мабуть, він прихопив ікону з собою з «ягуара». Він запалив перед нею плаваючу свічку. Обидва заплющили очі.

Словами, які навернулися на думку, стали «Дай мені, будь ласка, чисте серце», це була улюблена молитва святої Катаріни Сієнської, що прожила всього тридцять три роки, як і Спаситель. Каспер уже пережив їх обох на дев’ять років — чи можна вимагати більшого?

Молитва принесла із собою спогад. Каспер пригадав, як одного разу в дитинстві він заснув у «ванґарді» між батьком і матір’ю. У ті дні, коли вони переїжджали на інший майданчик, вони ніколи не виїжджали на нове місце раніше півночі. Він прокинувся тієї миті, коли батько виносив його з машини на вулицю. Він зазирнув у Максиміліанове обличчя й побачив десятилітню втому. Втому від того, що спочатку треба було працювати повний робочий день і одночасно вчитися в гімназії, потім вчитися на юридичному, і вчитися блискуче, — а після всього цього не зуміти вмовити дружину залишити цирк і все життя розриватися між двома світами: світом буржуазії і світом циркових артистів.

— Я можу йти сам, — сказав тоді Каспер.

Максиміліан обережно поклав його в ліжко. Стояло літо.

У вагончику чувся ніжний звук, що нагадував звук розтріскуваного на морозі скла, — це потріскував лак на дерев’яних поверхнях. Батько підіткнув йому ковдру і сів на ліжко.

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми їздили фургонами, і робота у нас була важка. Мені, мабуть, було років сім або вісім, як тобі зараз, і я пам’ятаю, як мене будили ночами, коли ми під’їжджали додому. Знаєш казки про людей, які щось обіцяють феям, аби тільки у них народилося дитя. Так от, я тоді собі дещо пообіцяв. Я пообіцяв, що, коли в мене буде дитина і вона засинатиме, поки ми ще не дісталися до місця, я завжди відноситиму її в ліжко на руках.

Максиміліан підвівся. Каспер бачив його так, неначе він стояв поруч з ним, і це було не тридцять п’ять років тому — це було зараз. Це Бах і хотів сказати своїм «Actus Tragicus», про це й музика, і текст: «Час Всевишньої — найкращий час», не існує минулого, тільки сучасне.

Він прислухався. Здавалося, всесвіт нерішуче вагається. Нічого не вдієш, не можна вимагати у Всевишньої спасіння.

— Стіне, — поцікавився Фібер, — звідки ти її знаєш?

Він міг би відмахнутися, міг би все заперечувати, міг би взагалі нічого не відповісти. Але він з подивом почув самого себе, який говорить правду. Один з можливих варіантів правди.

— Вона вийшла з моря, — сказав він.

5

Якось він сидів на приступці вагончика, була третя година дня. Вересень того року був теплий. Він намагався побороти напад якогось кроманьйонського похмілля за допомогою симфоній Гайдна. Вони набагато ефективніші, ніж симфонії Моцарта, виводили з організму шкідливі речовини, можливо, через хірургічну дію ріжків, можливо, через несподівані ефекти, а може, через здатність Гайдна створювати інтерференції, що змушують інструменти звучати як щось невідоме, послане Богом — з іншого, кращого і менш алкоголізованого світу.

У морі показався тюлень.

Тюлень став на ноги — виявилося, що це аквалангіст. Він почалапав до берега, рухаючись спиною вперед, на мілководді він зняв ласти, повернувся і вибрався на берег. Скинувши балони, він розстебнув гідрокостюм — це була жінка. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Каспер підвівся і пішов їй назустріч. У Екхарта десь написано, що хай навіть нас піднесли на сьоме небо, але якщо нам трапиться заблукалий подорожній, ми повинні негайно прийти йому на допомогу.

— Понад берегом, — пояснила вона, — дуже сильна течія. Судно супроводу стоїть навпроти Рунґстед Хаун.

— Ви опинилися на кілька кілометрів південніше, — сказав він. — Ваш жених на судні супроводу, мабуть, проливає сльози. Але машиною я довезу вас туди за лічені хвилини.

Вона глянула на нього. Неначе хотіла визначити його молекулярну масу.

— Доберусь автобусом, — відповіла вона.

Він підняв кисневі балони й ремені, вона не стала перечити, і вони пішли до шосе.

— Сьогодні неділя, — зауважив він, — автобус ходить раз на дві години. І він саме щойно пішов.

Вона мовчала, він був певен, що вона здасться. Не народилася ще та жінка, яка захоче їхати шість зупинок уздовж Странваєн у гумових шкарпетках, у костюмі з неопрену, з двома двадцятилітровими балонами, маскою і трубкою.

Автобус підійшов за п’ять хвилин.

— У мене немає грошей на квиток, — сказала вона.

Він дав їй п’ятсот крон. І свою візитівку.

— Це може підірвати мій бюджет, — зауважив він. — Я змушений попросити вас повернути мені ці гроші. І сподіваюся, ви напишете на конверті з грошима зворотну адресу.

Двері зачинилися, він побіг назад до машини.

Уже через три хвилини після того, як автобус пропав з очей, він його наздогнав. Він їхав, намагаючись триматися за великим фургоном з причепом. Біля Торбек Хаун ніхто з автобуса не вийшов. Він раптом відчув страх. На кінцевій зупинці в Клампенборзі він зайшов до передніх дверей автобуса і пройшов аж у кінець. Вона зникла. Він знайшов сидіння, на якому вона, мабуть, сиділа, воно було ще мокре, на підлозі теж була вода. Він зібрав пальцем крапельку води і спробував на смак солону воду, яка, напевно, торкалася її шкіри. Водій здивовано поглядав на нього.


Він зателефонував до Рунґстед Хаун — довідкова порту в неділю не працювала. Він подзвонив начальнику порту по домашньому телефону, той сказав, що, за їхніми відомостями, ніяких занурювань в акваторії порту того дня не планувалося.

Вночі він не міг заснути. У понеділок вранці він зробив спробу довідатися щось у Данському товаристві аквалангістів. Там не було ніякої інформації про які-небудь занурювання в районі порту за останні два тижні.

Він викликав у пам яті її образ, її звуки. Її головна тема була в мі-мажорі. За ним він почув глибше звучання інстинктів — інстинкти людей, ще не перетворені на якусь тональність, як правило, менш нюансовані. У неї все було не так. Він чув лямажор — небезпечний звук. Вона не була спортсменом-дайвером. Вона була на роботі. І при цьому в неділю.

Він зателефонував до Управління судноплавства. Відповіла йому професійна русалка. Люб’язна, але слизька й холодна.

— Ми реєструємо всі робочі занурення, — повідомила вона. — Але нікому не повідомляємо цю інформацію. За винятком тих, що мають стосунок до справи інстанцій.

— Я збираюся побудувати мол, — сказав він. — Для мого «Свана». Навпроти своєї вілли на узбережжі. Мені б хотілося найняти саме цю фірму. Я бачив, як вони працюють. Це було чудово. Тож чи не можна дізнатися назву компанії?

— Це була не компанія, — відповіла вона. — Це були аквалангісти з однієї установи. І як вам удалося спостерігати за їх роботою? У територіальних водах Данії через мул видимість не перевищує трьох метрів.

— Того дня на мене зійшло прозріння, — пояснив він.

Вона повісила трубку.


Він дійшов до шосе і забрав з поштової скриньки пошту. Там виявився лист без зворотної адреси, у конверт було вкладено п’ятсот крон. Більше там нічого не було. Він пішов до Соні.


Соня приготувала йому чай, повільно й старанно, потім вона підійшла до нього і стала помішувати чай, поки розчинився весь мед. Він занурився в її турботу. У нього не було сумнівів у тому, що за це доведеться розплачуватись. Ще трохи — і почнуться повчання.

— Ти бачив її лише раз, — сказала вона. — Щонайбільше п’ять хвилин. Ми при своєму розумі?

— Її звучання, — пояснив він.

Вона погладила його по голові, якась частина його хоч би трохи заспокоїлася.

— Ти ж і на моє звучання реагував, — зауважила вона. — Раніше. І тут тобі неймовірно пощастило. Але не можна заперечувати, що у твоєму житті бували й інші випадки, коли ти помилявся.

Він зробив ковток, це був чай першого збору, приготовлений у японському чавунному горнятку, яке стояло перед нею на столі, на жаровні. Навіть незважаючи на молоко і мед, він не йшов ні в яке порівняння з тим, що виходило у нього вдома з пакетиків.

Вона покрутила в руках конверт, у якому лежала купюра.

— Тут є штамп, — повідомила вона.

Він не розумів, до чого вона це говорить. Вона простягнула йому навушники, щоб він міг слухати її телефонну розмову.

— Франкувальні машини, — пояснила вона, — завжди мають якийсь ідентифікаційний номер.

Вона подзвонила на пошту. Її переадресували до відділу франкувальних машин у місті Фредериція.

— Вас турбують з адвокатської фірми «Кроне і Кроне», — сказала вона. — Ми отримали від вас франкувальну машинку. І Іам здається, що ви помилилися і надіслали нам чужу. Можна назвати номер?

Вона назвала номер.

— Тут якась помилка, — сказала жінка на тому кінці дроту. — Це одна з чотирьох машин в Управлінні геодезії і картографії. Звідки, ви сказали, ви телефонуєте?

— Я помилилася, — сказала Соня. — Я телефоную з Управління.

І повісила слухавку.

Вона спустилася разом з ним сходами. На хіднику взяла його під руку. У неї збереглася постава танцівниці. Вона завела його до квіткової крамниці навпроти пожежної частини, де вибрала ще не розпуклі півонії — великі, круглі мов куля, бездоганні квіти.

Вона донесла квіти до машини, обережно поклала їх на пасажирське сидіння. Її пальці пестливо доторкнулися до його потилиці.

— Ти вже давно сам, — сказала вона.

Він не відповів, та й що тут можна було сказати?

— Уявлення не маю, що це таке — Управління геодезії і картографії, — сказала вона. — Але я впевнена, що півонії будуть гарним початком. Можливо, поки не варто говорити, звідки вони у тебе?


Управління геодезії і картографії містилося на Рентеместервай. На першому поверсі біля входу продавали всякі карти, за прилавком стояла жінка середнього віку, і якби вона була собака, то поруч, безперечно, стояла б табличка з написом «Обережно, злий собака».

Він пред’явив їй квіти. Букет був завбільшки з тубус для карт.

— У неї сьогодні день народження, — прошепотів він. — Так хочеться зробити їй сюрприз.

Вона розтанула й пропустила його. Ось так от можна оцінити духовний прогрес. Вартівники біля порогів поступово стають усе згідливіші.

У будинку було чотири поверхи, на кожному від десяти до двадцяти кабінетів плюс лабораторії — він заглянув у всі. На верхньому поверсі був кафетерій з відкритою терасою, на даху сиділи великі морські чайки, чекаючи нагоди прибрати зі столу. З тераси відкривався вид на море — аж до Швеції.

Вона сиділа за столиком на самоті. Він поклав перед нею квіти, сів навпроти. Якийсь час вони мовчали.

— Перша зустріч, — сказав він, — це завжди ризик. Що ми чуємо, чи чуємо ми щось інше, крім того, що сподіваємося почути? З другого боку, немає ніякого спільного минулого. Ніхто нікому не повинен нічого доводити. І все ж таки… В усякому разі, це вам. Якщо ви можете поставити їх вдома у вазу. Не образивши при цьому того, хто був на судні супроводу.

Вона подивилася на дахи. На надземну залізницю, на вулицю Харальдсґаде, на море.

— Це була моя колега, — промовила вона. — Жінка.

Він підвівся. Бах умів поставити крапку в кульмінаційний момент — у цьому йому не було рівних.

— Посидьте зі мною ще трохи, — сказала вона. — У мене тільки-но почалась обідня перерва.

6

Хтось щось промовив, спогади померхли — і ось уже від них нічого не лишилося. Франц Фібер дивився на Касперові уста, Каспер не міг зрозуміти, що він розповідав, а що просто згадував.

— Вони мертві, — сказав Франц Фібер, — ми їх не знайдемо.

— Хто друга дитина?

— Хлопчик. Бастіян. Вони з Кларою-Марією зникли одночасно. Зі шкільного подвір’я. Серед білого дня. Сіли в автівку.

— А що поліція?

— Вони задіяли сотні поліцейських. Нас усіх допитали. У поліцейській дільниці в Люнґбю. І в місті.

— Де саме?

— На Блайдамсвай. Там, де попереднє ув’язнення.

У Каспера кров застугоніла в скронях. Йому треба було зателефонувати батькові. От невдача! Сорок два роки — і все те ж саме: якщо припре, то лишається один вихід — телефонувати батечкові.


Максиміліан відразу ж узяв слухавку. У нього майже не лишилося голосу.

— Якщо викрали двох дітей, — спитав Каспер, — і допити ведуться у відділенні попереднього ув’язнення на Блайдамсвай, то що це означає?

— Допитують потенційного обвинуваченого?

Каспер подивився на Франца Фібера.

— Ні, — сказав він.

— Значить, вони звіряються з VISAR. Міжнародний реєстр тяжких злочинів. Користується ним поліція. Із залученням криміналістів, психологів-біхевіористів і судових психіатрів. У них там купа народу. Вівіан там теж значиться. Ось вона сидить поруч зі мною. Вивчає мій процес умирання. Я передзвоню за хвилину.

Він повісив трубку.


Із затискача на приладовій дошці фургона стирчали рахунки-фактури й записки з адресами, Каспер перегорнув їх — безрезультатно. В іншому затискачі була пачка дещо тонша, це були накладні. У Лайсемеєра був власний імпорт вин та делікатесів, деякі з паперів виявилися замовленнями на тиждень наперед. Каспер знайшов те, що шукав, аж нанизу. Це було замовлення з «Конона» на італійський обід наступної середи. До замовлення було додано брошуру, надруковану на папері ручного відливу. З тих, що могли б видати пасажирам «Конкорда» чи постояльцям готелю «Рітц» зі словами «Ласкаво просимо» і з описом запасних виходів та запевненнями чотирма мовами, що все це перелічується лише тому, що того вимагає законодавство, а взагалі-то ми ніколи не помремо, в усякому разі, не в цьому місці і не за такі гроші.

У брошурі були зображені будинки «Конона» в розрізі та основний план. Каспер начепив окуляри. На плані було відмічено все: сходи, запасні виходи, бібліотека й архів, конференцзали, приміщення дирекції, дві їдальні, чотири вбиральні на кожному поверсі, технічні служби, власний шлюпочний сарай і причальний пірс. А червоним маркером хтось до того ж відзначив, де слід сервірувати італійський обід.

Задзвонив телефон.

— Тобі відомо про дітей, — сказала Вівіан. — Офіційних повідомлень не було. Можливо, щоб не нашкодити їм. Можливо, для користі слідства. Одна дитина — дівчинка, мабуть, це вона намалювала карту.

На мить вона замовкла.

— Мене викликали, — продовжувала вона. — Але я відмовилася. Зазвичай нам надають усі відомості, які є в розпорядженні поліції, але в цьому випадку повідомлялося тільки те, без чого ніяк не обійтися. Мінімум інформації. Я відмовилася. Але одна моя подруга погодилася. Фахівець з дитячих хвороб серця. Одного з цих дітей колись оперували. Я подзвонила їй. Поліція намагається зв’язати цих двох дітей з чотирма або шістьма іншими дітьми. Вони зникли в інших країнах. Хлопчики і дівчатка. Від семи до чотирнадцяти років. Двоє з буддистської школи-монастиря в Непалі. Один у Таїланді. Сенегальська дівчинка з католицької школи у Франції. Немає ніяких відомостей, що підтверджують зв’язок між цими випадками. А тепер тримайся. Одну дівчинку знайшли. Її намагалися задушити. Слідів сексуального насильства немає. Але її катували. Крайні фаланги пальців на її лівій руці були відрізані. Але вона залишилася живою.

Обоє вони замовкли. Потім слухавку взяв Максиміліан.

— Ти, звичайно, не повіриш. Але у мене ще залишилися друзі. Я попросив їх поцікавитися Каїном. Мені тут дещо про нього надіслали. Твого віку. Про дитинство нічого не відомо. Перша згадка про нього — його служба у військово-морському флоті. Далі торговий флот, морехідне училище, штурманське стажування, морська академія, і ось він стає капітаном. Потім отримує ліцензію на морську торгівлю, потім складає військово-морський іспит. Потому працює в ІМО — Міжнародній морській організації. Паралельно вчиться на економічному факультеті. Наймолодший капітан флагманського судна за всю історію данського флоту. Залишає державну службу. Під підозрою в контрабанді. Він цілком міг скористатися своїм знанням міжнародних систем сповіщення і радіолокації. З 1995 року розшукується за незаконне судноплавство з порушенням міжнародних норм безпеки. Тоді, очевидно, економічні злочини. Його не бачили, не пізнавали і не фотографували з 1995 року. Припускають, що постійно живе в Англії. Припускають, що він організатор незаконної торгівлі компаніями через підставну фірму в Данії.

— Як може називатися його данська фірма?

— «Конон».

Каспер заплющив очі.

— Окультне, — продовжив він. — Якщо воно коли-небудь існувало. У цирку. Хто міг би про це щось розповісти?

— Скрізь шарлатани.

Каспер нічого не відповів.

— Ти не намагався звернутися до архіву Музею веселощів у Фредеріксберзі? До зібрання Барлі? До циркової агенції «Бумхоф»?

— Та жінка, — вів далі Каспер. — Про яку ви з матір’ю говорили. Якось це було пов’язано з птахами.

Максиміліан замовк. Десь там, у тиші, було чути страх.

— Феодора, — відповів він. — Єнсен. Найзнаменитіший номер з птахами. Найпрекрасніша пам’ять у світі. Але, по-перше, вона не буде з тобою розмовляти. А по-друге — це шлях у безвихідь.

Каспер нічого не відповідав.

— Притулок для старих циркових артистів у Крістіансхауні.

— Весь район Крістіансхаун евакуйовано.

— На добровільних засадах. Вона вже давно нікуди не ходить. Вона там; Якщо ще жива.

Слухавку знову взяла Вівіан.

— Лоне Борфельдт, — запитав Каспер, — де вона працювала, чим цікавилася?

— Це було давно. Наскільки я пам’ятаю, це було спільне дослідження. Медичного інституту «Панум» та Інституту вивчення свідомості.

Каспер чув, як моторний човен рухається по Стоккелепет. Він чув відбиття від екранів тисячі телевізорів, що оточували його. Якщо всі поверхні навколо тебе тверді, несприйнятливі і сильно відбивають звук, то сила звуку практично не залежить од відстані. Тоді невблаганний світ тисне на нас, не збавляючи гучності.

— Мені доводилося брати участь у нарадах експертів VISAR’а, — сказала Вівіан. — Може, з десяток разів. Я знайома зі слідчими. І з Поліцейського розвідувального управління, і з відділу А. Ці люди завжди тримають себе в руках. Але цього разу все інакше. Зараз їм страшно. Здоровим міцним поліцейським. Не знаю, що ти там затіяв. Але будь обережний.

Вона поклала слухавку. Він якийсь час сидів, дивлячись на телефон. Потім дістав лотерейний білет. Перевернув його. На зворотному боці була домашня адреса Лоне Борфельдт.


Вони проїхали форт Шарлоттенлунд, після купальні звернули від берега, об’їхали парк Дюрехавен у напрямку до схилів позаду містечка Родвад.

Будинки траплялися все рідше, нарешті вони закінчилися. Праворуч у бік протоки Ересунн тяглася долина, ліворуч видніли пагорби — круті, як скелі. Каспер опустив скло, подав знак, вони спинилися й вийшли.

Вони стояли біля високої дротяної огорожі. За лужком завдовжки метрів п’ятдесят прямовисною стіною здіймалася круча, але не було ніякого будинку. Лужок облямовували великі кущі. В одному з кущів ховався подвійний навіс для автомобіля, в ньому стояв маленький «мерседес». Поряд з ним — чорний позашляховик завбільшки з трактор. Вентилятор радіатора ще обертався, можливо, саме його він і чув.

Вони обоє поглянули вгору. Вікно дивилося прямо із стіни кручі, на висоті п’ятнадцяти метрів. Воно було еліптичної форми, з відстанню між фокусами метрів сім. Будинок був, мабуть, збудований усередині пагорба. Скло слабо світилося голубуватим світлом. Нагадуючи велике око.

Вони знайшли дверці в огорожі, високі, вузькі. У стовпі огорожі була втоплена кнопка і ледве помітні прорізи переговорного пристрою. Каспер нахилився до кнопки.

На початку свого твору «Або — або» К’єркеґор повідомляє, що його фаворит серед чуттів — слух. Що ж, він цілком міг дозволити собі написати таке, оскільки в середині XIX століття ще не було винайдено переговорні пристрої. Що б він сказав, якби опинився тут сьогодні увечері? Динамік булькав, немов фарширована індичка.

— Це я, — сказав Каспер. — Ситуація ускладнилася. Після нашої останньої розмови. Викрадено двох дітей. Їх досі не можуть знайти. Можливо, що скоєно вбивство.

— Я не хочу з вами розмовляти, — відповіла вона.

Франц Фібер відкрив свою скриньку з інструментами.

Знайшов якусь кришку на стовпі й відкрив її.

— Замкнутий контур, — сказав він пошепки. — Якщо я переріжу, спрацює сигналізація. Говори далі. Мені б знайти панель керування.

— Із самого дитинства, — продовжував говорити в прорізі Каспер, — з народження, я знав, що потрапив не туди. З родиною все гаразд, але планета не та. Тому я почав шукати. Якийсь вихід. Шлях додому. Я витратив на це все життя. Я не знайшов його. Але та дівчинка. Можливо, вона знає шлях.

Переговорний пристрій мовчав. Але він знав, що вона слухає. Франц Фібер підтягнувся, перевертом скотився через огорожу і приземлився по той бік. Він упав на руки і на свої кукси — м’яко, як кіт. Потім поповз по землі, немов гусінь-п’ядун. Відсунув убік галузку камелії. У кущах заховано металевий ящик. Він кивнув Касперові.

— Я зміряю повний опір, — прошепотів він. — Якщо вставити жучок з невідповідним опором, то сигналізація спрацює. Не стуляй рота.

— У мене немає дітей, — продовжував Каспер. — Я не був ніколи присутній під час пологів. Але мені здавалося, що ці двері мають бути відчинені під час пологів. Так само як і коли людина вмирає. На мить двері прочиняються. І можна почути те, що приховано за ними. Ось чому ви займаєтеся пологами.

— Ідіть собі, — пролунало з динаміка.

Франц Фібер з’явився за хвірткою. Його руки пролізли між ґратами. Він набрав код. Ворота відчинилися.

— Щось у вас схоже на мене, — сказав Каспер мікрофону, — ви шукаєте. Ви шукаєте якийсь шлях.

— Я просто хотіла бути багатою, — сказав переговорний пристрій.

— Це зрозуміло, — відповів він. — Ми всі цього хочемо. Навіть Бах хотів.

Франц Фібер шкутильгав по траві. Вхід до ліфта виднівся біля основи підніжжя схилу — прямокутник з неіржавіючої сталі.

— Дуже багатою, — сказав переговорний пристрій.

— Це загальнолюдське, — сказав Каспер. — Подивіться на Верді. Дядечка Скруджа класичної музики.

— Надто пізно, — сказав переговорний пристрій.

— Ніколи не пізно. Я знаю, про що кажу. У мене вже бувало так, що все було пізно. І не раз.

Від ліфта Франц показав йому піднятий великий палець.

— У нас договір з охоронною агенцією, — сказала жінка. — Я їм зараз зателефоную.

Переговорний пристрій замовк.


Ліфт був циліндричної форми, він злетів угору, немов новорічна петарда.

— Я міг би скласти іспит до «СКАФОР», — сказав Франц Фібер. — Вони видають ліцензії електрикам, які встановлюють охоронні системи. Я сам займаюся електрикою в «ягуарах». Намагаюся підтримувати себе у формі.

Двері відчинилися, вони опинилися між шубами й чоловічими пальтами. Каспер уперше бачив, щоб ліфт відчинявся прямо в передпокої, посеред приміщення — немов караульна будка.

Він розчинив двійчасті двері, і вони увійшли до вітальні.

Приміщення було еліптичне, як і вікно, і повторювало форму корпусу судна. Дошки на підлозі були завширшки півметра. Ті меблі, які Каспер устиг помітити, були дизайну Еймсів.

Лоне Борфельдт сиділа на дивані. Посеред кімнати стояв власник позашляховика, він був схожий на свій автомобіль: блискуче чорне волосся, повний привід і цілковите небажання пропускати будь-кого вперед. І він, і жінка були вочевидь вражені.

Чоловік справився з потрясінням і рушив їм назустріч.

— Нам не можна хвилюватися, — сказав він. — Ми чекаємо дитину.

— А ви певні, що саме ви батько? — спитав Каспер.

Потрясіння повернулося. Але тільки на мить. Чоловік схопив Каспера за сорочку.

У багатьох людей склалося якесь хибне уявлення про клоунів. Вони думають, що коли клоун може бути незграбним, як дитина, то в нього і статура дитини.

Каспер ударив його ліктем знизу вгору. Супротивник не був готовий до удару, який поцілив у нижню частину легень крізь черевний прес. Він упав на коліна.

Каспер поставив один з еймсівських стільчиків за його спиною. На кухні він знайшов таз, наповнив склянку водою з-під крана. Відтиснув рушник. Франц Фібер стояв прихилившись до стіни.

Потім Каспер поставив таз перед чоловіком. Простягнув склянку і рушник Францові. Сів навпроти жінки. З того часу як він востаннє бачив її, вона підмалювала очі.

Коли ж уважніше глянув, то виявив, що це не косметика. Це було двадцять чотири чи, швидше, сорок вісім годин без сну.

— Чим цікаві передчасні пологи? — спитав він.

— Річ у тім, що деякі діти виживають, відповіла вона.

Каспер пересунув стілець. Так, щоб їй не було видно чоловіка із стільчиком. Це як на манежі. З погляду звуку чоловік і дружина поводяться як бізони: притиснувшись одне до одного спиною, вони спільно захищаються від жорстокого світу. Якщо ти витягуєш когось із публіки на сцену, то, аби добитися від них максимуму, слід розділити парочки.

— Це завжди цікавило лікарів та акушерок, — продовжувала вона. — У колишні часи, коли новонародженими займалися поверхово, час від часу траплялося, що передчасно народжені діти, яких вважали померлими і забирали від матерів, оживали і кричали. Вони хотіли жити. І хотіли, щоб їх любили.

— Так от що ви шукали. Тих, хто міг розповісти, звідки беруться такі діти. Чому деякі з дітей з’являються на світ з таким великим бажанням жити.

Вона кивнула.

— І тоді ви уклали договір з Притулком. Із Синьою Пані.

— Вони запропонували, щоб я зайнялася обстеженням дванадцятьох дітей. Тоді їм було від шести місяців до чотирьох років. Діти різних національностей. Але їх збирали в Притулку раз на рік. Мені було доручено вивчити й описати їхні пологи. Усі акушерські подробиці. Крім цього, обставини, які в інших випадках ніколи не реєструються. Відносини між батьками. Людей, які мали стосунок до пологів. Навіть погоду. І потім мені було доручено спостерігати за їхнім загальним станом здоров’я.

Навколо неї було щільне поле смутку, жінка, якій скоро народжувати, не повинна так звучати, — здавалося, вона відмовляється від усього.

— Ви продали інформацію Каїнові, — сказав Каспер. — Ви отримуєте від нього гроші. Він, видно, фінансував вашу клініку.

Вона нахилилася вперед настільки, наскільки дозволяв живіт, і заховала обличчя. Чоловік, стоячи навколішки, перегнувся через стільчик і виблював у таз.

Каспер підвівся і підійшов до вікна. Вид з вікна був незрівнянний. Зовсім не данський. Неначе десь у горах. Видно було все узбережжя — від Ведбека до Амаґера.

Біля вікна стояв телескоп, дуже потужний, Каспер приставив око до окуляра, поле зору нервово вібрувало. У фокусі опинився блакитний шліфований смарагд у чорній облямівці. Це був освітлений басейн — мабуть, санаторій Торбек, поєднання приватної лікарні й курорту, побудований, поки Каспер був за кордоном. Він чув про нього, але ніколи там не бував.

Він повернув телескоп. Знайшов вежу «Конона». На горішніх поверхах горіло світло.

Потім дістав ту карту, яка була додана до накладної. Судячи з карти, світло горіло на поверхах дирекції.

— Ви повинні були оглядати дітей, — продовжував він. — Днями. Саме для цього вони збиралися вас використати. Їм потрібний був лікар.

— Двоє лікарів, — відповіла вона. — Я і професор Франк.

— З Інституту вивчення свідомості?

Вона кивнула.

Каспер глянув на Франца Фібера.

— Вулиця Естервольґаде. Поруч з Ботанічним садом. У тих будинках, де колись була Копенгагенська обсерваторія.

Каспер повернув телескоп. Знайшов палац Розенборґ. Копенгагенська обсерваторія була найвищим будинком міста, поряд з палацом. Він знайшов вежу обсерваторії. Навів на різкість. Зовні по периметру вежі були побудовані скляні офіси, схожі на теплиці.

— Де ви їх оглядали?

— Я все втрачу, — відповіла вона.

Обличчя її було біле, майже світилося.

— Все одно ми всі втратимо все, — промовив Каспер. — Лишається тільки один вихід. Ми можемо спробувати втратити це якось гідно.

Він був задоволений, що і Франц Фібер, і укляклий батько дитини присутні при цьому. Це створювало відчуття хоч би якоїсь публіки. Для його золотих реплік.

— Подивіться на мене, — сказав він. — У мене немає ні копійки. Все втрачено. Не одружений. Дітей немає. Кар’єра скінчилася. Депортований з країни. Мене розшукують у дванадцяти країнах. Але я у процесі наведення ладу. Це по мені помітно? Що десь там, у глибині, таїться, готова от-от народитися, чистота?

— Здається, ви схожі на якогось волоцюгу, — відповіла вона.

Він випростався.

— Вони привезли дітей сюди, — сказала вона, — вони живі, стан їхній був задовільний. Їх збираються використати для чогось. Це якось пов’язано з поштовхами. Не знаю як.

Він відрегулював телескоп. На даху будинку були дві шлюпбалки. На колесах. Позаду них — силует двигуна.

— Чим займаються в «Кононі»?

— Офіційно це фінансова установа. Вони торгують винятково опціонами.

— Де Каїн?

Вона похитала головою.

— Про яке вбивство ви говорили? — спитала вона.

— Поліція вважає, що є зв’язок між низкою викрадань. Одну дитину було знайдено. Дівчинка. Її катували і душили.

Він пішов до дверей, вона пішла за ним.

— Я хочу все виправити, — сказала вона. — Щоб можна було дивитися в очі своїй дитині.

— Почекайте до пологів. Ми, здійснюючи паломництво заради спокутування, робимо все послідовно.

Каспер допоміг підвестися укляклому чоловікові і посадив його на диван. На столику біля дивана лежала пачка роздруківок на стандартних аркушах.

— Що було спільного, — спитав він, — у всіх цих пологах?

— Не було ніяких ускладнень. Усе проходило спокійніше, ніж під час звичайних пологів. Швидше. Деякі з жінок були матерями-одиначками. Більшість були заміжні. І ще — погода…

Вона стояла впритул до нього.

— На небі були веселки, — пояснила вона. — У всіх випадках ті, хто приймав пологи, бачили веселку. За вікном. Я розмовляла з кожним з них окремо. Вночі теж були веселки. Бувають і нічні веселки. Гало навколо місяця. Білі веселки на нічному небі, місячне світло, відбиване хмарами.

Він відчинив двері до ліфта.

— Залишається сподіватися, що в кінці шляху чекає золото, — сказав він. — Там, де кінчається веселка.

Вона заступила двері.

— Ці діти, — сказала вона, — хлопчик і дівчинка, вони не зовсім звичайні діти.

Він не знав, що відповісти.

— Вони були спокійні, — сказала вона. — Не веселі. Але дуже спокійні. Я не можу пояснити це. Але це було неприродно. Їм би належало бути пригніченими.

Він обережно прибрав її руку з дверей ліфта.

— Каїн, — продовжувала вона. — Він власник санаторію. Зараз він там. Він телефонував звідти. П’ять хвилин тому.

— Як ви дізналися, що він телефонував звідти?

— Звук великих джакузі. Я чула його.

Він почув звук її системи. Глибокий, прадавній. Звук якоїсь нескінченної туги.

— Ви народилися передчасно, — зрозумів він.

— На сьомому місяці. Мене оголосили мертвою. Поклали до мийні. Де, кажуть, я стала стукати по кришці, якою накрили піднос. Коли я почала працювати акушеркою, то познайомилася з лікарем, майбутнім пенсіонером, який пам’ятав мою історію. Він називав мене «Лоне з мийної».

Каспер не міг стримати свою руку. Вона мимоволі зметнулася вгору й погладила її по щоці. Хоча він чудово розумів, що не варто дуже вже пестити вагітних жінок на очах у їхніх чоловіків.

— До речі, Франц і я, — зауважив він, — ми просто не тямимося від тих, хто намагається вижити.

— Я не з полохливих, — сказала вона. — Але я боюся його. Каїна.


Каспер зробив знак, Франц звернув на стоянку край дороги. Каспер показав на пласку металеву фляжку.

— Чи не знайдеться ще трохи запальної суміші, — спитав він, — для двох холостяків, які щойно навідали молоду пару, що чекає на збільшення родини?

Франц Фібер налив, виноградний дух наповнив машину.

— Який звук іде від людини, яка вбила дитину?

Каспер скористався б якими завгодно кружними шляхами, аби уникнути відповіді на питання. Але очі хлопця жовто й наполегливо світилися в темряві.

— Двічі в житті, — сказав він, — мені довелося опинитися поруч з людьми, які вбили дитину, обидва вони були цирковими артистами, один з них задавив дівчинку, це був нещасний випадок, другий забив до смерті свого сина. Навколо обох було тихо.

Він відчув безпорадність. Перед великим жахом і великими чудесами ми безсилі. Меса сі-мінор і великі війни — з такими речами окремій людині ніяк не впоратися.

Але він чув, що цей молодик ще безпорадніший. І хіба — в цьому безпритульному світі — одноокий не зобов’язаний спробувати допомогти сліпому?

— Є два види тиші, — сказав Каспер, — чи, в усякому разі, я це так чую. Є висока тиша, тиша для молитви. Тиша, коли ти близький до Божественного. Та тиша, яка є сконденсоване, неясне передчуття народження звуку. І є інша тиша. Безнадійно далека від Бога. І від інших людей. Тиша відсутності. Тиша самотності.

Він відчув, що хлопець щирий з ним. Між ними виник контакт. Інтерференція. Вони були зовсім поруч один з одним.

— Я знаю їх, — сказав Франц Фібер. — Ці два види. Я обидва їх знаю.

— Ті двоє людей, про яких я говорив, були беззвучні. Щось покинуло їх назавжди.

Каспер торкнувся плеча Франца. Якщо хочеш послати сигнал без перешкод, то слід скористатися фізичним контактом.

— Але за цією їхньою тишею, за ізоляцією, вони звучали як і всі інші люди. Як ти і я. Тож коли ти або я, коли ми потрапимо в таку ситуацію, якщо світ від нас відвернеться. Чи коли ми самі відвернемося від світу. Це могли б бути ми. Це можемо бути ми. Ось про що я думав, коли сидів перед ними. Що на їхньому місці міг би бути я.

На мить виникла цілковита відкритість. На мить Каспер відчув, що обидва вони дивляться в той простір, де ширяють найчорніші демони і звідки всі ми час від часу отримуємо чималі дози з величезної клізми. Хвилину молодик тримався, потім не витримав:

— Може, зателефонувати до поліції?

— За хвилину, — відповів Каспер. — Коли ми вирушимо за провідною зіркою.

Він зробив ковток із посрібленої кришки. Дуже ймовірно, що алкоголь і не діє так ефективно, як щира молитва. Але, в усякому разі, він діє так само швидко.

Фари освітили кущі, позашляховик промчав повз них зі швидкістю сто сорок кілометрів на годину. Франц Фібер утупився в Каспера. Тільки зараз Каспер почув, що хлопець уже близький до межі своїх можливостей.

— Вона брехала, — сказав Каспер. — Коли говорила, що їй привозили дітей. Тепер вона хоче поїхати і все виправити. Якщо вже жінка її вагової категорії так розійшлася, значить, вважає, що вона безсмертна.

7

В’їзд до санаторію був облямований двома чотиригранними гранітними колонами й пишним чагарником. Каспер подав знак, і машина спинилася за п’ятдесят метрів від колон.

Будинки розташовувалися на шести терасах, що спускалися до старих вілл Торбека. Побудовані вони були з такого темного граніту, що вночі він здавався чорним. Але знизу було підсвічування, а з кам’яних чаш по-тропічному пишно струмували кручені рослини і квіти. Усе це нагадувало про висячі сади Вавилона — диво для квітня в Данії, коли останні морозні ночі ще з усмішкою чекають свого часу.

— Це для клієнтів, — пояснив Каспер, — усі ці квіти. Аби вони повірили, що сучасні технології знищили всю дріб’язковість природи і що немає ніякої потреби старіти, якщо раз на три місяці можна вприскувати чергову порцію ботоксу в мішки під очима.

— Якесь не біблійне місце, — відгукнувся Франц Фібер.

З гачка за сидінням водія Каспер дістав дві двобортні кухарські куртки і простягнув одну з них Фіберові.

— Не будьмо аж надто вже святими, — сказав він. — Чи можемо ми бути певні в тому, що Богоматір відмовилася б від підтяжки обличчя й виправлення прикусу? Якби їй це запропонували.

Молодик надягнув куртку. Руки у нього помітно тремтіли.

Каспер поклав руку йому на плече. Повернув його до себе.

— Подумай про дітей. Уяви їх собі. Батьків поряд немає, їхній дім далеко. Навколо них відбувається щось незрозуміле. Вони безпорадні. Ти чуєш це? Коли я бачив її востаннє, у неї були сліди побоїв. Навіть ось такі діти насправді безпорадні. І вони залежать від нас з тобою. Ти відчуваєш це?

Молодик ковтнув слину.

— І крім них. Тисячі інших дітей. У такому ж стані безпорадності. Або ще гірше. І в нас самих. У тобі і в мені. Ховаються два маленьких хлопчики. Ти чуєш їх? Ти відчуваєш співчуття? Воно — наше паливо. Єдине, що може допомогти рухатися далі. Через усю симфонію.

Франц Фібер дивився на нього. Ця мить мала в собі якусь велич. Як у Кемпфа[48] в повільній частині сто дев’ятого опусу.

У такій ситуації важливо не дозволити затопити себе емоціям. А якось діяти й повернути все в інше русло. Як Бетховен. Постаратися ушляхетнити сентиментальність.

Каспер подав знак. Фургон рушив. Каспер опустив скло.


З кущів з’явилася людина в темній уніформі — під колір граніту. Каспер махнув рукою, показуючи кудись у глиб автомобіля.

— Там позаду лежить гарячий, як присок, шматок м’яса. Сідло теляти а-ля граф Меттерніх. Температура його не повинна опуститися нижче за шістдесят градусів, коли воно опиниться на столі у Каїна. Якщо ви затримаєте мене навіть на три хвилини, то ви пропаща людина.

Тропічний пейзаж поглинув охоронця.


Вони перейшли через приймальню із зігнутими, немов у залі «Плеєль», стінами, через вітальню, лунку, як зала «Мантзіус». Мимо стаціонара, де важливо було дуже добре прислухатися, аби пригадати, що ти — в лікарні. Їм не трапилося жодного приміщення, не придатного для запису вашого наступного камерного твору.

Але стіни відбивали не камерну музику. Вони відбивали замішання й розгубленість людей, які сподіваються, але глибоко в душі не вірять, що косметична клініка може хоч би на міліметр наблизити їх до того, що для них так важливо.

Вони увійшли до амфітеатру, на сходинках перед великим каміном лежали або сиділи півсотні жінок, усі вони були в білих халатах.

У дверях, у хмарі пари, з’явилася рудоволоса жінка із зеленими очима, у білому халаті і з пучком свіжого березового пагілля в руках, напевно лазниця. Звучання її було таким чарівним і авторитетним, що Касперові захотілося, аби у нього знайшовся час і трапилася нагода, знявши штани, попросити її про дванадцять ударів цим березовим віником.

— Що ви тут робите? — спитала жінка.

— Насолоджуємося акустикою, — відповів Каспер. — Я всією душею вболіваю за бідних. Але мої вуха люблять палісандр. І високі стелі.

— Ви в жіночому відділенні.

— Ми тут за службовим обов’язком. А свою сексуальність ми залишили за дверима.

Він почув, як звучання її пом’якшало.

— Вона не дуже-то слухається, — сказала вона. — Ваша сексуальність. Якась її частина все одно просочується.

Каспер простягнув їй той піднос, який він прихопив із собою з машини.

— Візьміть канапе. Забудьте про дієтичний корм для кроликів. Покладіться на природну регуляцію апетиту.

Жінка взяла один з маленьких медальйонів з листкового тіста. Каспер запропонував канапе жінкам, що сиділи поблизу.

— А де ж Каїн?

— Хайді зараз його стригтиме.

Каспер простежив за її поглядом. Крізь велике скло йому було видно веранду, побудовану на гранітній платформі, яка, здавалося, плавала в повітрі. За склом він побачив зелені рослини й перукарські крісла. В одному з крісел сиділа людина.

Каспер нахилився до рудоволосої жінки:

— Може, хтось і скаже, що виникле між нами взаєморозуміння, яке, можливо, стане початком тривалої дружби, не слід опошляти грошима. Я з цим не згоден. Кілька купюр цілком можуть стати зворушливим акомпанементом до природного співзвуччя сердець.

Він простягнув жінці чотири тисячокронові купюри.

— Добре б затримати Хайді на якісь десять хвилин. Ми з Каїном ходили разом до школи танців. Світлі спогади. Нам хотілося б віч-на-віч хвилин десять позгадувати минуле. Він завжди танцював за даму.

Жінка склала купюри.

— Ви заглянете дорогою назад?

Каспер подивився на Фібера. Обличчя молодика було вкрите тонким шаром поту. Можливо, причиною тому була пара з лазневого відділення.

Таємниця любові частково полягає в умінні зосередитись і добровільному самообмеженні.

— У наступній інкарнації, — відповів він.

Він подивився на жінок. Акустика в залі була як в мініатюрному варіанті зали Карла Нільсена. Звук п’ятдесяти жінок був немов ніжний дотик теплого вітру. Він міг звернутися до них, не підвищуючи голосу.

— Серце кожної людини випромінює звукове поле, — промовив він. — Воно звучить чудово, на жаль, ми самі його приглушаємо. Цієї миті ви звучите прекрасно. Серед вас немає жодної, заради якої ми з Францом не були б готові порушити чернечу обітницю й відвезти вас до себе додому. Якби ви тільки прислухалися по десять хвилин щодня. До свого серця. Знімаючи ту напругу, яка заважає поширенню звукових хвиль. Чорт забирай, ви б зазвучали як Бах.

Жінки втупили очі в нього. Він поставив піднос із канапе на сходинку. Зняв кухарський ковпак. Уклонився. І задкуючи, вийшов за двері.


Франц вийшов за ним. Голос його тремтів.

— У нас є мета. Ми повинні врятувати дітей. Ми незаконно проникли всередину. А ти поводишся як божевільний.

Вони перетнули концертне приміщення, де стояв «Стейнвей». Зимовий сад був просто перед ними.

— Почекай надворі, — сказав Каспер. — На випадок, якщо Жінки підуть за нами.


Він увійшов до приміщення. Всі стіни в ньому були скляні. У самісінькому кінці, за стіною, виднівся басейн, що світився, немов блакитний коштовний камінь. Далі, за басейном, було урвище метрів тридцять — униз до вогнів Торбека. За вогнями виблискувало море. Каспер запнув довгі білі завіси на вікнах.

Людина в кріслі дивилася не на вид за вікном, вона сиділа обличчям до власного віддзеркалення у високому дзеркалі. Вона була в білому халаті, шкіра її все ще горіла після сауни.

На поличці під дзеркалом Каспер знайшов перукарські ножиці та гребінець.

Очі людини в дзеркалі спинилися на Каспері. Відзначили білу куртку. Інтерес в очах згас.

Ось так ми, люди, й помиляємося. Ми не помічаємо по-справжньому несподіваного, коли воно постає перед нами перебране в буденний одяг.

— Хайді запізнюється на кілька хвилин, — сказав Каспер.

І став у нього за спиною.

Він був Касперового віку. У нього було тіло атлета. Або циркового артиста.

Тим кінцем гребінця, на якому були великі зубці, Каспер підняв волосся у нього на потилиці. Так, що тому не було видно в дзеркалі. І зістриг пасмо волосся просто біля самісінької шкіри.

Він прочинив свій слух, щоб почути цю людину.

Він почув її ставлення до матеріального світу. Глибокі тони, ті частоти, які й надають руху фізичним об’єктам.

Він почув гроші — більше, ніж він чув будь-коли. Він почув будинки. Автівки. Почув майбутнє. Золоті економічні можливості.

Він почув його сексуальність. Вона звучала надзвичайно цікаво. Мужність, але з яскравими відтінками жіночності. Він міг би завоювати будь-яку жінку. І більшість чоловіків.

Каспер слухав регістр його почуттів, він був широкий, нюансований і вибухонебезпечний. Багато світла й багато пітьми, в однакових пропорціях — як у Моцарта.

Він почув його серце. Це був великий звук. Великодушний. Гарячий.

Він почув високі частоти. Винахідливість. Інтуїцію. Інтелект. Це були багаті звуки — людина ця вібрувала від внутрішнього життя.

Пасмо за пасмом Каспер збирав волосся на потилиці. І методично, з глибоким задоволенням — якщо брати до уваги той факт, що він уперше в житті когось стриг, — дуже коротко зістригав волосся на витончено зігнутій потилиці.

Очі Йосефа Каїна в дзеркалі були непритомні. Він не бачив самого себе. Він дивився всередину.

І тоді Каспер почув дірку. Це була свого роду внутрішня звукова тінь. Беззвучна ділянка в системі цієї людини. Десь між серцем і solar plexus.

Він відклав ножиці. На поличці за кріслом стояли пластмасові пляшечки з різними фарбувальними сумішами. Він відкрив одну з них. Це виявилася хна. За десять років до того, як це увійшло у вжиток, Хелене Кроне раз на півроку хною малювала мавританські завитки на своїх міцних ногах.

Каспер знайшов маленький пензлик. Поволі й старанно, як і до того поза полем видимості для того, хто сидів у кріслі, він почав наносити на пострижену потилицю тонкий шар червоної фарби.

— Я стриг Вільгельма Кемпфа, — повідомив він. — На початку сімдесятих. Коли був усього лише новою зіркою в перукарському училищі. Він розповідав про Гітлера. Він зустрічався з ним у сорок четвертому. У Берґхофі. Єва Браун знайшла Кемпфа і Фуртвенґлера. І Гізекінґа[49]. Щоб влаштувати концерт, який порадував би фюрера. З цього так нічого й не вийшло. Але вони склали репертуар. Улюблені твори Гітлера. Дещо з оперет Леґара. Кілька пісень Штрауса. Марш «Баденвайлер». «Серенада на ослі». Уривки з «Мейстерзінґерів». Кемпф прислухався до системи Гітлера. Він сказав мені, що особистість цієї людини була, по суті, в порядку. Маленька, але в порядку. Але десь у ній була дірка. Через цю дірку струмував деструктивний колективний шум. Розумієте? Лихих людей не існує. У кожній людині завжди звучить співчуття. Тільки ті місця, де в нашій людяності є дірки, де ми не резонуємо, ці місця небезпечні. Там, де ми відчуваємо, що стоїмо на службі вищій справі. Тут ми й повинні запитати самих себе: а чи справді це вища справа? Ось тут ми й попадаємося. В інших культурах це називають демонами. У нас для цього немає відповідного слова. Але я чую це. Це бойова тривога. Колективний гнів.

Очі чоловіка у дзеркалі спостерігали за Каспером.

— Ти хто, чорт забирай? — спитав він.

Голос був чорний, як нічне небо. М’який, немов чотириста квадратних метрів костюмного оксамиту.

Каспер узяв з полиці маленьке люстерко. Показав чоловікові його потилицю.

Йосеф Каїн у перукарському кріслі закляк. Гітлер теж утратив би зосередженість. Якби побачив себе коротко постриженим і пофарбованим хною. Підборіддя відвисло. Звук відкрився. Каспер говорив у відкриваний простір.

— У твоєму звучанні — дірка. У всіх нас є пошкодження. Але в тебе вона велика. Не можна порівняти її з діркою Гітлера. Не треба намагатися уподібнитися великим. Але вона досить велика. Це якось пов’язано з дитинством. Це завжди якось пов’язано з дитинством. Можливо, ти ріс бідуючи. Можливо, у тебе не було батька. Це може пояснити жадобу наживи. Прагнення до влади. Дірка пов’язана з двома обставинами. Вона закриває серце. Ти відчуваєш дітей? Ти пам’ятаєш, як сам був дитиною? Ти відрізав дівчинці пальці?

Обличчя чоловіка у дзеркалі стало тьмяним. Звук його більше вже не був відкритий, він був тепер закодований.

Франц Фібер зайшов до кімнати. Відсунув завісу. Якийсь чоловік прямував до зимового саду. Кремезний чоловік із слуховим апаратом.

Каспер нахилився. Його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від Каїнового обличчя.

— Мені сорок два роки. Знаєш, якого висновку я дійшов за ці роки? Пекло. Це не якесь конкретне місце. Пекло транспортабельне. Ми всі носимо його в собі. Варто нам тільки втратити контакт з властивим нам природженим співчуттям, і раз-два — пекло тут як тут.

Каспер відчував перукарські ножиці в руці. Він дивився на шию людини, що сиділа перед ним. Туди, де за щелепною кісткою проходить sterno cleido[50]. Досить було б одного удару. Кінці ножиць пройшли б через основу черепа в мозок. У світі стало б на одну чорну звукову дірку менше.

Він заплющив очі. Прислухався до гніву. Це був не його гнів. Він прийшов крізь дірку в його системі. Акустично ми всі перфоровані, як швейцарський сир. Хто має право бути катом іншої людини?

Він випростався.

Людина, що сиділа в кріслі, провела рукою по потилиці. Подивилась на руку. Вона була червоною від хни.

— Не так уже важливо, — зауважив Каїн, — хто ти. Тебе давно вже немає серед живих.

Він відчув біль у ділянці серця. Через те, що — вкотре — не зміг достукатися до ближнього. З найпростішою і найважливішою з усіх істин.

Франц Фібер відчинив скляні двері: за дверима ласкаво спускалися вниз кручені сходи — до того місця, де вони залишили свій фургон.

— Десять хвилин під феном, — сказав Каспер. — І на твоєму чепчику не лишиться ніяких слідів.


8

Вони проїхали повз гавань Сванемелле просто до причалу. Повз склади, ряди дерев’яних суден з високими щоглами. Франц увесь час поглядав у дзеркало заднього виду, побоюючись переслідування. Вони доїхали до променаду.

— Зателефонуй до поліції.

Голос його тремтів.

— Скажи, що знаєш, де діти. Що треба штурмувати будинок. Ти зможеш змусити їх піти на це. Ти можеш кого завгодно умовити.

— А якщо дітей там немає?

Молодик похнюпився. У його звуковому профілі почав переважати смуток. Касперові це не сподобалося. Їм ще було чим зайнятися.

Мимо повільно проїхала патрульна машина. Троє темноволосих підлітків на розі відступили в темряву. Коли машина зникла з очей, вони знову з’явилися. Вони випромінювали енергію, як якісь дрібні гангстери in spe[51]. Каспер відчув раптову радість від того, що космос прагне до створення урівноваженої цілісності. Досить тільки побудувати квартал для пристойної публіки і звільнити його від чужорідних елементів, як відразу ж зі всіх кутків починає вилазити пітьма.

Він прислухався до пейзажу, який оточував його. Він чув, як в останніх відкритих допізна крамницях підраховували виручку. Він чув вітряні генератори навпроти очисних споруд Люнетен. Чайок. Низький шепіт турбін електростанції. Останніх відвідувачів ресторанів. Він услуховувався у пошуку справжньої структури звуку. Правильно вибрати час — це не означає вибрати якийсь певний момент, це означає вибрати звук. Він не зміг би нікому це пояснити, хіба що, можливо, Синій Пані. Музичність часто знає коли, але рідко — чому. Потрібний момент ще не настав.

Слух його був ясний, позаяк був вечір і він був голодний. У святої Катаріни десь написано, що пост — це чудовий інструмент, аби побачити Бога. Але річ у тім, що важливо зуміти побачити Бога і без жодного інструменту.

Він простягнув назад руку й намацав хліб, сир, песто[52]. Пляшку джерельної води. Ніж для овочів. Він розламав хліб і намазав його. Простягнув шматок Францові. Той похитав головою.

— Ми зробили, що могли, нас обох розшукують. Ті, кого ми переслідуємо, це не звичайні люди. Це демони.

Він відкрив арманьяк[53], відхлебнув, простягнув пляшку Касперові, налив обом кави. Руки його тремтіли.

— Як поєднується спиртне з постійною молитвою? — поцікавився Каспер.

— Ти про що? Трапісти варять пиво. Бенедиктинці роблять лікер. Спаситель перетворював воду на вино. І такого вечора, як сьогодні, що ти, чорт забирай, від мене хочеш?

Новий звук додався до навколишнього колажу — звук вітру в тому, що могло б бути телефонними дротами.

— Не знаю, чи знайомий ти з оперою «Парсифаль», — сказав Каспер, — якщо ні, то рекомендую послухати. Ваґнер дійшов до останньої межі. Рятувався втечею від кредиторів. Таке трапляється з великими. Він дістав притулок. З видом на воду. Як тут. Там він написав «Парсифаля». У ньому є прекрасна сцена. Дія відбувається у Страсну п’ятницю. Як і сьогодні. Третя дія. Навколо героїв зростає замок Грааля. Ти починаєш розуміти, що це не фізичне місце. Що він виникає в уяві. Тому в нього все й вийшло.

Фібер подивився на Каспера. На граніт стін.

— Вони цілком матеріальні, — зауважив він. — Яка тут уява!

Каспер відчинив дверці машини, Франц схопив його за руку.

— Ти що, туди зібрався? Геть здурів?

— Розумієш, я щось обіцяв Кларі-Марії, — сказав Каспер, — і хлопчикові теж, хоча й не зустрічався з ним. Я, мабуть, обіцяв їм, що носитиму їх на руках із фургона. У тепло.

Жовті очі дивилися на нього. Останні залишки тієї довіри, якої насправді й не було, зникли.

— Я їздив сюди разів десять, якщо не більше. Тут усе охороняється, як на військовому полігоні. Озброєна охорона. Відеокамери. Інфрачервоні датчики. Ти й кроку не зможеш ступити.

Каспер відчинив дверці і став ногою на асфальт.

Руки хлопця вчепилися в його піджак, як клешні.

— Вони помилялися. Ці сестри. Ти збожеволів!

Вони перетнули дорогу. Звук чувся зовсім недовго. Сприятливі сполучення звуків швидкоплинні.

9

Каспер узявся за ручку дверей кондитерської крамниці. Крамниця виявилася зачиненою, ангел, що стояв за касою, посміхаючись, похитав головою.

— Повернись-но до мене спиною, — попросив Каспер.

Той повернувся, на його білій сорочці Каспер написав авторучкою: «Моя кохана сьогодні увечері відпливає. Тільки за допомогою шоколаду я можу висловити свій смуток. Будьте ласкаві!»

— Що ти збираєшся робити? — спитав Франц Фібер.

Дівчина підійшла ближче. Вона прочитала написані на сорочці слова, засміялася й відчинила двері.

— Я й не знала, що звідси відходять судна, — сказала вона.

— Це від «Конона», — сказав Каспер. — Сьогодні вночі ми відправляємо дирекцію у відрядження. З власного причалу. Я хочу подарувати своїй коханій велике шоколадне яйце і дванадцять булочок мокко.

Дівчина запакувала яйце.

— Це має бути сюрпризом для них, — сказав Каспер, — як ви гадаєте, де краще зайти?

Вона кивнула у бік магнолієвої алеї.

— Це чорний хід. Там чергує тільки один охоронець. І немає камер. Головний вхід зачинено. А біля службового входу камери й багато охорони.

Булочки мокко лягли в коробку, кожна з них — в обгортці з рожевого цигаркового паперу.

— Записати на рахунок?

Повз проїхала патрульна машина. Каспер узяв Франца під руку. Якби він не зробив цього, той би впав.

— Як завжди, — сказав Каспер. — І ще поцілунок рукою від вас. Можна його теж записати на рахунок?

Дівчина зашарілася. Їй було щонайбільше вісімнадцять.

Вони пішли до дверей. Дівчина послала Касперові поцілунок рукою.

— Це цілком безкоштовно, — сказала вона.

Двері за ними зачинилися, Фібер втупився в нього, на хвильку страх змінився здивуванням.

— Тобі скоро стукне п’ятдесят, — сказав він. — Ти повний банкрот. Кому ти потрібний?

— Багато хто з великих подобався молодим дівчатам, — зауважив Каспер. — Елвіс. К’єркеґор. Реґіні Ольсен було тринадцять. Прісциллі — чотирнадцять.

Вони наближалися до смаглявих підлітків.

— Нас заріжуть, — прошепотів Фібер.

Каспер настроївся на їхнє звучання, воно йому сподобалося. Є багато причин, через які людина випадає із суспільства. Одна з них полягає в тому, що в суспільстві мало місця для навіженства. Щонайменше двоє з хлопців звучали так, ніби в їхньому гороскопі був великий квадрат. Через десять років їх не буде серед живих, їх депортують або ж вони обійматимуть якісь керівні посади.

На шухері стояв наймолодший — хлопець не старший за чотирнадцять років, з очима, які вже побачили більш ніж досить. Каспер зупинився за кілька метрів од нього. Поставив коробку з булочками на землю і кивнув у бік магнолієвої алеї.

— Нам треба потрапити всередину, — сказав він. — До того, як проїде наступна патрульна машина. Це означає, що треба виманити його з будки. Питання в тому, чи зможете ви це зробити.

Хлопець похитав головою.

— Це не проблема, — відповів він. — Проблема в тому, що нам з цього буде?

Каспер поклав п’ятсоткронову купюру з отриманих ним коштів фонду на коробку.

— Коли я був маленький, — зауважив він, — ми б зробили таке за суфле в шоколаді.

— Це було до Першої світової війни, — сказав хлопець. — Відтоді все подорожчало.

Каспер поклав ще одну купюру на коробку.

— Мені треба мати невелику фору, — уточнив Каспер, — він не повинен бачити, як я увійду до будинку.

Фібер притулився до ліхтаря.

— Почекай півгодинки, — сказав Каспер. — Якщо я не повернуся, телефонуй до поліції. І повідом моїх спадкоємців.

— Немає у тебе ніяких спадкоємців. І ніякого спадку.

Каспер перетнув променад. Звук милиць тягнувся за ним.

У Фібера в очах стояли сльози.

— Я боюся лишатися тут сам.


Чорний хід був за п’ятдесят метрів від початку магнолієвої алеї. Каспер поставив яйце на полицю перед склом.

— Ми — найближчі друзі Аске Бродерсена, — сказав він. — Ми написали йому великоднього листа[54]. Він відгадав, від кого він. Тому ми принесли йому яйце.

Охоронцеві було під шістдесят, ретельно випрасувана зелена форма, сірі очі й два сантиметри броньованого скла між ним і відвідувачами.

— Я б хотів сам його передати, — сказав Каспер.

— Я зараз подзвоню йому.

— Тоді не вийде сюрпризу.

Сірі очі стали відсутніми. Каспер підняв руку.

Булочка мокко влучила в скло. Булочки були домашнього приготування, пухкі, великі, завбільшки із страусове яйце.

Трохи менше самовпевненості — і чоловік цілком міг би вийти з цього становища. Але відчуття власної значущості дуже важко позбутися. Усі ми хочемо бути адміралами на королівській яхті. Але командувати нам насправді доводиться скляною будкою на пристані.

Хвилину охоронець не реагував. Потім ще одна булочка поцілила в скло, цього разу в скляні двері. Тоді він підвівся із стільця. І вийшов зі своєї будки.

Каспер озирнувся. Смаглявий верховода зайняв позицію просто посеред проїжджої частини, він вкладав у кидок усю свою силу.

Булочка влучила охоронцеві в груди, на мить змусивши його відскочити. Відтак він кинувся вперед.

Каспер і Франц увійшли до відчинених дверей. Ще одні двері, що вели до іншого приміщення з відеомоніторами над раковиною і кавовою машиною, відчинялись наліво. Перед ними з’явилися треті двері. Через них вони вийшли на територію «Конона».


10

Вітер пестливо торкався обробленого піском граніту. Навіть у темряві ця споруда була красива. Поверхні були відполіровані до шовковистого блиску, третя частина всієї горизонтальної площини являла собою низькі кам’яні басейни, укриті тонким шаром води. В оточенні рослин, які — Каспер не сумнівався — потішили б його матір.

Та частина комплексу будинків, яка була зведена на насипній території, у плані була прямокутною. Тільки після п’ятого поверху починалася вежова конструкція — така висока, що її вершина зливалася з темрявою.

Здавалося, що весь комплекс пливе в морі, немов острів чи дуже великий корабель. Каспер саме так і уявляв собі будинок, який міг би поставити колишній офіцер флоту. Якби зненацька дістав чотириста мільйонів.

Нижні поверхи були занурені в пітьму, лише де-не-де у вікнах на горішніх поверхах горіло світло. Каспер узявся за ручку дверей, вони були замкнуті. Вони обійшли будинок. З боку води були поставлені будівельні риштування, але вони доходили лише до третього поверху. Інших дверей не було, усі вікна були зачинені.

Каспер пішов на звук вітру в дротах. Заліз на риштування. На останній дошці стояв ящик, прикритий брезентом, він зняв брезент. Це була ПРП — підвісна робоча платформа для миття вікон, маленька відкрита кабіна, немов крісло на підйомнику, вона ковзала по фасаду на двох гумових коліщатках. На даху, мабуть, була автоматична лебідка. На платформі стояло відро, швабра з губкою і два шкребки. На приладовій дошці було чотири кнопки.

Піднімаючись риштуванням, Франц був схожий на мавпу в сльозах. Услід за Каспером він забрався на платформу. Каспер натиснув кнопку «Пуск». Платформа попливла вгору.


У світлі приладової дошки Каспер вивчив план будинку. У конференц-залах горіло світло, слабо світилися вікна того приміщення, яке було помічене як «бібліотека», світло горіло також на горішньому поверсі, ще до вежі, там, де, згідно з планом, містилися кабінети керівництва.

Платформа погойдувалася на вітрі. Францове обличчя біліло в темряві. Каспер зупинив платформу під першим рядом освітлених вікон. Голос, що належав відомій йому жінці, промовив: «Нам нічого не запропонували в Бренсхої».

Вікно було прочинене, Касперові здавалося, що він чує від десяти до дванадцяти чоловік у кімнаті, але заглянути всередину він не наважувався.

— Ізогіпса тридцять сім проходить через Бренсхой, — сказав голос, — навіть у каналізації сухо. Ніяких ділянок з державного земельного кадастру не буде виставлено на продаж, держава сама забезпечує страховку.

Це була та блондинка, яка привозила до нього Клару-Марію. Хтось її про щось запитав.

— Сім тисяч ділянок, — сказала вона. — Розподілені між двадцятьма двома компаніями. За два тижні закриють порт. Закриють дамбу Аведере. І почнуть відкачувати воду. Дуже обережно. Щоб не сталося пошкоджень через осідання ґрунту. Їм довелося залити водою півтори тисячі будинків. Щоб вони не руйнувалися. Або не попливли.

У неї був звучний, як у Ірене Папас, голос. Але було чути, що на неї чинять тиск.

— Які гарантії?

Каспер не почув її відповіді. Але вона була ухильна.

— Усі ми бачили зону зсуву, — промовив чоловічий голос. — Під час проведення таксації. Як це можна пояснити?

— Особливостями структури вапняку.

— Ми подивилися документи з Пілона 5.1 з Кадастрової палати. Під Копенгагеном лежать м’які осадові породи. Цілком Можливо, що є зона від двадцяти до п’ятдесяти метрів.

— Наші геологи вивчали це питання. Копенгагенський вапняк має іншу зернистість на відміну від звичайного піщаного вапняку. Це цілком може бути поясненням такого рівного зсуву. Відносно білого крейдяного шару під ним.

— Нам треба повернутися до Копенгагена. Експерти поки не прийшли до висновку, чи можуть бути активні зони розлому. У протоці Ересунн у дев’яності роки були поштовхи. Можливо, вони були сильніші, ніж вважалося раніше. Існує зона розлому в Швеції, під Барсебеком. Помітніші рухи, ніж досі гадали, — в тих вапнякових зонах, які розрізають базисну лінію на Амаґері. Різниця рівнів берегових валів на острові Сальтхольм указує на те, що поштовхи були сильніші, ніж припускали раніше. Проблема в тому, що наша геологічна пам’ять коротка. Про землетрус, що стався всього тисячу років тому, могло не зберегтися ніяких письмових свідчень.

Стало тихо. Вона їх не переконала. Хай би що вона там хотіла сказати.

— Ми можемо багато що, — сказала вона. — Але ми не можемо замовити землетрус.

— І навіть якби змогли, — сказав чоловічий голос. — Якби це якимсь чином було зроблено. А потім з’ясувалося б. Ми б дістали довічні вироки.

Каспер торкнувся кнопок, платформа ковзнула вгору. Він рахував ряди чорних вікон. Земля під ними потемніла, потім зникла з очей. Перед ними було світло.


У кімнаті була засвічена тільки одна настільна лампа. Лоне Борфельдт сиділа на стільці, її чоловік сидів, притулившись до батареї, вони дивилися просто перед собою, у бік вікна, як двоє людей у кінотеатрі. В обох на нижній частині обличчя були пов’язки. Чоловік зазнав дивовижних змін. Обличчя його стало довгим, довшим, ніж звичайне людське, він сміявся, дивлячись у вікно.

Аске Бродерсен стояв спиною до вікна, в руках у нього був невеличкий ломик. Усю підлогу кімнати, де була ця трійця, укривав цупкий поліетилен. Каспер дістав окуляри. Обличчя сидячого чоловіка не стало довгим: його рот був розітнутий до вух, удари розірвали обидва жувальні м’язи, нижня щелепа впала на шию.

Каспер відчув, як обм’якло тіло людини поруч з ним. Франц Фібер опустився на дно платформи.

Бродерсен ударив сидячого чоловіка ломом. Він стояв за метр од вікна, Каспер розумів, що навіть у свої кращі дні він би не встиг перестрибнути через підвіконня непомітно для цієї людини.

Він натиснув на кнопку, платформа поповзла вбік.

— Я хочу вниз, — сказав Франц.

— Молитва, молися далі.

— Не можу. Не можу сконцентруватись.

— Є одна історія про святу Лютгард, черницю цистерціанського монастиря, — сподіваюся, тебе не бентежить, що вона була католичкою, — вона ніяк не могла підтримувати постійну зосередженість. Але їй явилася Всевишня. І сказала: «Заспокойся, це нічого, що будуть проміжки, бо я їх заповню».

Кабінет був порожній. Каспер закріпив платформу й заліз у вікно. Потім він втягнув за собою Фібера.

З цього приміщення, напевно, можна було потрапити до коридору. З нього мав бути вхід у бібліотеку, Каспер потягнувся до дверної ручки.

Двері розчинили ногою. Вони вдарили Каспера в груди, і його відкинуло назад до стіни.

Кремезний чоловік із слуховим апаратом увійшов до кімнати, в руках у нього було щось пласке, схоже на стартовий пістолет, тільки з довгим стволом.

Коли Каспер був маленький, охоронців набирали з найбідніших верств суспільства. Відколи настав загальний добробут, охорона чужих грошей стала престижною професією. Чоловік цей рухався плавно, немов танцюрист на придворному балу, але в безпосередній близькості він звучав важко і наполегливо, з великим внутрішнім авторитетом.

Він зупинився, широко розставивши ноги, підняв зброю і приготувався протистояти віддачі. Каспер зрозумів, чому ствол був довгий. На нього нагвинчено перфорований металевий циліндр, крізь перфорацію було видно, що він був набитий скловатою, — це був глушник. Каспер пам’ятав такі з циркових часів, їх використовували для умертвіння тварин, коли треба було поспішати, наприклад, якщо кінь ударився об край манежу і в нього виявлявся відкритий перелом ноги.

Молитва почалася сама собою, без слів, але значення її було таке: «Люба Всевишня, дозволь мені тримати серце відкритим і дай мені силу зустріти первинне світло».

Франц Фібер стояв за дверима, і чоловік його не бачив. Тепер він зробив крок уперед, завів одну з милиць між ніг охоронця й повернув його.

Сам постріл був приглушений. Але позаду Каспера пролунав дивовижний звук, немов молот ударив по каменю. Спочатку він не відчув ніякого болю, лише оніміння всередині тіла. Ноги йому підломилися, і він сповз на підлогу. Обличчя напасника і його власне були за кілька сантиметрів одне від одного.

Каспер схопив його за голову і вкусив за ніс. Він укусив його, щоб вижити, одночасно він почув співчуття, частина його свідомості благала: «Всевишня, хай ця людина потрапить до рук гарного пластичного хірурга, бо тільки це зможе повернути йому роботу манекенника».

Чоловік розкрив рота, щоб закричати. Каспер засунув йому в рот великоднє яйце.

Каспер підвівся. Черевний прес здавався однорідною больовою площиною. Він з усієї сили ударив металевою підставкою яйця по потилиці лежачого. Охоронець схилив голову на підлогу й затих.

Каспер узяв у нього пістолет. Уперше в житті він тримав у руках вогнепальну зброю і не відразу збагнув би, як нею користуватись. Він простягнув її Фіберу.

І вийшов, згорбившись, у коридор. Випростатися він не міг. До бібліотеки вели троє дверей, він обережно спробував відчинити одні з них, вони були замкнуті. Тоді й інші теж будуть зачинені.

Він повільно вернувся назад до кабінету. Доведеться входити з платформи.

Він гадав, що пневматична пошта вийшла з моди, але ця пошта була, мабуть, поштою іншого покоління. Кнопок не було, лише чорний екран — він торкнувся його кінчиками пальців, з’явилися якісь червоні цифри. На стіні висів список адрес пневматичної пошти, він знайшов адресу бібліотеки. Дістав авторучку. Забрав у лежачого охоронця яйце. На обгортці написав: «Замість мого імені — три крапки, зараз я прийду і вколю». І засунув яйце в трубу.

— Порахуєш до двадцяти, — сказав він, — і відправиш.

— Ти поранений у живіт, — сказав Франц.

Каспер задер на собі сорочку. Біля пупка був маленький розпухлий отвір.

— І в спину, — додав молодик, — куля пройшла наскрізь.

Каспер забрався назад на платформу, від’їхав убік, назад до бібліотеки.

Навіть за той короткий час, поки його не було, натекло багато крові. Каспер не міг точно визначити, чи живий чоловік. Аске Бродерсен повернувся тепер до жінки.

Мить Каспер прислухався до молитви — насправді вона ні на хвилину не припинялася. Він звернув її до свого внутрішнього образу святого Генезія — святого всіх блазнів і акторів, який помер мученицькою смертю в 303 році, після того як він урятував чимало душ від страшних мук.

Загула пневматична пошта. Аске Бродерсен зупинився. Підійшов до терміналу. Всі ми поштові наркомани. Усім нам просто необхідно прослухати автовідповідач. Перевірити електронну пошту. Забрати кореспонденцію з поштової скриньки. Посеред обіду. Посеред кохання. Посеред допиту.

Каспер відчинив вікно. Забрався на підвіконня і скотився на підлогу. Аске Бродерсен стояв, тримаючи яйце в руці.

11

Він був без піджака. І в підтяжках.

— Я хочу бачити дівчинку, — сказав Каспер.

Бродерсен стояв, тримаючи яйце в руці.

— Вона в сусідній кімнаті.

Каспер приклав пальці до шиї сидячого чоловіка — той був живий. Рот Лоне Борфельдт був заклеєний спортивним бинтом, ним же її було прив’язано до стільця. На столі лежали рулони бинта й ножиці. Каспер розрізав бинт і звільнив її.

Аске Бродерсен пішов уперед, показуючи дорогу. Каспер не чув ніякого дисонансу. Можливо, світ справді такий простий, коли ти перебуваєш у глибинному контакті зі своєю власною музикальністю. Можливо, зараз він побачить Клару-Марію.

Бродерсен відчинив двері й пропустив уперед Каспера.

Спочатку перед Касперовими очима була суцільна темрява, потім він помітив слабке світло, що йшло від моря. Одну зі стін було цілком зроблено з невідбивного скла. Він роздивився, десь тут на підлозі мала сидіти Клара-Марія зі своїми ляльками.

Він почув, як яйце впало на підлогу. Потім його схопили іззаду.

У цього чоловіка була залізна хватка — він міцно схопив Каспера за плечі. Потім підняв і шпурнув на скло.

Скло, очевидно, було куленепробивне, воно не мало ніякої еластичності. Удар об нього не відрізнявся від удару об бетонну стіну.

Аске Бродерсен мовчав, і все-таки Каспер його чув. Чи, власне кажучи, не його, бо його більше не було. Коли чуття стають досить сильними, сама людина має звичку зникати, зникає звук серця, зникає співчуттєва частина діапазону частот, лишається тільки крайній вияв знеособленості. Каспер чув, що такий от вияв зараз хоче його вбити.

Його знову торохнули об скло, цього разу набагато сильніше. Він побачив, як світле поле скла чимось закрили. Спочатку він подумав, що це жалюзі або якесь затемнення, потім він відчув тепло на повіках — це була кров.

Цього разу скло подалося йому назустріч і вдарило його. Не було болю і не було звуку, він зрозумів, що кінець близький. Щира молитва почалася сама собою. Він почув, як він сам просить: «Люба Всевишня, дай мені сили вдарити у відповідь».

Скло знову наблизилось. Але цього разу він зігнув руки й ноги, долоні й ступні прийняли на себе силу удару, пролунав звук, схожий на вибух, він почув, як хруснуло, ламаючись, зап’ястя, але головою він не ударився.

Він зробив вигляд, що обм’як, немов ганчір’яна лялька, звісивши голову на груди. Чоловік позаду нього глибоко вдихнув — перед останнім зусиллям. Вдихаючи, він відпустив Каспера, і той відчув, як ноги його торкнулися підлоги. І тоді він ударив супротивника головою.

Такі удари назад головою були свого роду шампанським «Дом Періньйон» інсценованих бійок. Каспер протягом двох років вправлявся на підвішеному мішку з піском, перш ніж навчився вбивати супротивника одним ударом. А потім витратив цілий місяць, щоб навчитися зупинятися перед самісіньким черепом супротивника. Але зараз він не зупинився, зараз він ударив з усієї сили.

Чоловік, що стояв позаду, не одразу опустився на підлогу. Він усе ще стояв, коли Каспер вивільнився і збив його з ніг. Але очі його були порожні.

Він упав на підлогу, не виставивши вперед руки. Поки він падав, Каспер вивернув підтяжки й завів їх за його шию. Потім приставив коліно до його спини і натягнув підтяжки. У нього діяла тільки права рука.

Двері відчинилися, спалахнуло світло, на порозі стояла та сама блондинка.

Справжнє насильство щодо справжніх людей жахливе. Але стилізоване, сценічне насильство необхідне. Нам, що опинилися там, де ми є.

— Навіть не думай увійти, — пригрозив Каспер.

Вона увійшла немов робот.

Верхнє світло перетворило панорамне вікно на дзеркало, у цьому дзеркалі відбивалося обличчя чоловіка, що лежав долі.

— Коли людину душать, — пояснив Каспер, — то проблема в першу чергу не в тому, що вона не може дихати. Головне, що припиняється подача кисню до мозку. Через тиск на великі шийні артерії. Коли ти подивишся в його очі в дзеркалі, то побачиш, що вже зараз на білках видно судини — неначе кольору авокадо. Бачиш?

Ноги жінки підломилися, вона сповзла по стіні й сіла на підлогу.

— Де Клара-Марія? — спитав він.

Вона спробувала щось сказати, але не змогла.

Піт заливав очі Касперові широким потоком, він протер обличчя об спину перед собою, вона зафарбувалася, немов під малярним валиком, — це була кров.

Він почув щось, чого не чекав почути. Це була любов. Вона йшла від жінки. Вона дивилася на чоловіка, що лежав на підлозі. Це в нього вона була закохана.

— Зараз ти розкажеш мені, де вона, — сказав Каспер. — І ми не затягуватимемо підтяжки.

— Вони обоє в підвалі, — сказала вона.

— Отже, хлопчик теж живий?

Вона кивнула.

— Навіщо вони вам потрібні?

Коли Каспер говорив це, пролунав якийсь скляний звук — щонайменше, два його зуба виявилися зламані або вибиті.

Вона нічого не відповіла. Він підтягнув підтяжки.

— Я не знаю, — сказав вона, — присягаюся, я піклуюся про неї, про них, будь ласка, припини, будь ласка!

Він підвівся.

— Візьми мене, будь ласка, під руку, — попросив він.

Вона підкорилася, механічно. Відчинила двері. Вони пішли коридором. Двері до кабінету було відчинено. Він зробив знак, вона підвела його до столу, до телефону.

Він набрав номер Притулку.

— Мені треба поговорити із Синьою Пані, — сказав він.

Минуло півхвилини — і вона взяла слухавку. Його свідомість то вмикалася, то вимикалася, то вмикалася, то вимикалася.

— Слухаю.

Востаннє він чув цей голос рік тому.

— Можливо, обидві дитини живі, — сказав він. — І перебувають у підвалах під «Кононом» — будинком, зведеним на намитій території навпроти Тіппена в Норхауні. Я хотів сам їх забрати. Але мені тут дещо завадило.

Її звучання не змінилося. Може, вона й на звістку про кінець світу відповіла б усе тим же рівним голосом.

— Ми зв’яжемося з поліцією, — сказала вона.

Він зіперся об стіл, чути було погано, дрібні отвори мікрофону й динаміка були залиті кров’ю.

— Мені тут треба де з чим розібратися, — сказав він. — А тоді я прийду по оплату.

— Обов’язково приходьте.

Він поклав слухавку.


Ліфт працював, вони спустилися на три поверхи вниз, зупинилися, двері відчинилися. Біля дверей стояв Франц Фібер. Він увійшов до ліфта. Ліфт поїхав далі вниз. Франц витягся й поглянув на його маківку.

— Тріщини, — констатував він. — У тебе перелом черепа.

Каспер ухопився за молодика здоровою рукою, його майже пронесли через двір. Він чув, як кров капає на плити, — ніжний, ледь чутний дзвінкий звук, що дуже відрізняється від звуку водяних крапель через більшу в’язкість.

Тієї миті, як вони ступили в тінь зовнішньої стіни, у всьому дворі спалахнули прожектори. Ногами він відчував безліч сходинок. Вони відчинили двері й зайшли до скляної будки. Зелений адмірал був усе ще розгублений, Каспер це чув. Але це було ніщо у порівнянні з тим, яким він став тепер, він витріщився на Каспера, на жінку і, впізнавши її, завмер. Каспер відчував, що потрібно щось сказати. Не можемо ж ми залишити своїх ближніх, яким завдали мороки, ні в сих ні в тих.

Багато людей думають, що вони в цьому житті купили квиток на Ґілберта і Саллівана[55]. Та лише з великим запізненням виявляють, що життя — це фрагмент згубної музики Шнітке.

— Аске вирішив, що яйце малувате, — пояснив він. — А ви ж знаєте його темперамент.


Опинившись на вулиці, Каспер відпустив руку жінки. Вона не зробила далі ні кроку. Разом з Францом вони дійшли до автівки. Жінка як і раніше стояла нерухомо. Касперові вдалося забратися на сидіння.

— Нам треба потрапити на кільцеву, — сказав він.

— У тебе кровотеча, — сказав Фібер.

— Будь-яку венозну кровотечу можна зупинити за десять хвилин. Ніжними, але впевненими натисканнями.

— У тебе тільки дві руки.

На перехресті в кінці Сункрогсґаде вони повернули на північ. Усі вогні перед Касперовими очима зливалися в єдине ціле. Франц Фібер розвернувся. Каспера відкинуло до дверей.

— Поліцейський кордон, — повідомив молодик.

Вони виїхали на Странбульвар. Потім на Ягтвай. Каспер знайшов пачку тканинних серветок. Склавши їх, зробив із них компрес. Спробував прив’язати його рушником. Серветки намокали, щойно він їх прикладав. У нього підіймалася температура. Молодик, що сидів поруч з ним, почав плакати.

Ось у чому проблема з учнями. Варто тільки майстру запалити в учневі шалений вогонь, як виникає небезпека, що той згорить. Подивіться на синів Баха. Ніхто з них так серйозно і не став знаменитим після татусика. А Юнґ? Він так ніколи повністю й не стер сліди Фройда, що топтався по ньому.

— Обидві дитини живі, — сказав Каспер.

— Тобі треба до лікарні.

— Потім, у нас є ще кілька справ.

— Подивися на себе.

— Нам лишилося все або нічого. Як говорила свята Тереза з Ліз’є: Je choisis tout — я вибираю все.

Каспер опустив скло. Температура — це реакція на фізичні пошкодження, він пам’ятав це по своїх нещасних випадках на манежі з тих часів, коли ще працював акробатом. Прохолодний вітер приносив полегшення. Гірше було з утомою — вона пов’язана із втратою крові.

Вони їхали по Ягтвай — вулиці, що розділяє центр Копенгагена і решту районів. Звернули на Тагенсвай, переїхали через Озера. Ніколи раніше місто так не звучало. У нього з’явився відзвук якогось фокусу. Звучання нагадувало про різдвяний вечір або про час, коли по телевізору показують вирішальний матч з футболу. Але звук був інтенсивніший. Набагато напруженіший. Люди прислухалися до блокованого району. У тривожному очікуванні нових поштовхів. Вони прислухалися всі разом. Це була, хоча й не хотілося цього визнавати, спільність людей, які чудово усвідомлюють, що їм, можливо, доведеться померти разом. Падре Піо якось сказав віруючим, що найкраще місце для молитви — літак, заскочений аварією. «Якщо всі ви цієї миті справді зосередитеся на молитві, — сказав він, — то неминуче здійсниться Божий промисел».

— Я зустрічав багато божевільних, — зауважив Франц Фібер. — Але, чорт забирай, ніколи…

Каспер зробив знак, машина звернула з Естервольґаде, проїхала повз Геологічний музей, уповзла вгору підйомом у п’ятнадцять відсотків і в’їхала в низькі відчинені ворота.

В одній зі скляних будок горіло світло. Край письмового столу сидів білявий принц Валіант.

— Зроби ласку, довези мене аж до кабінету, — сказав Каспер.

Франц похитав головою.

— У моєму стані, — пояснив Каспер, — краще не виходити на холод.

Молодик натиснув на акселератор. Машина торохнула скляні двері, пробила їх, немов паперовий екран, і спинилася, частково в’їхавши у приймальню.

Каспер насилу звівся з переднього сидіння. Сів на стілець перед письмовим столом. Чоловік, що сидів за столом, скам’янів.

Коли Каспер був маленький, багато професорів звучали якось незугарно, що змушувало оточуючих роззиратися, шукаючи чогось такого, чим можна було б закрити вуха, ну, скажімо, якогось килима на підлозі. У той час для академічної кар’єри потрібна була невротична, однобічна, інтелектуальна наднапруга. Каспер зустрічався з професорами з Максиміліанового оточення, коли вони опинялися серед прем’єрної публіки, — вони далеко не були цілісними натурами.

Час змінив їхнє звучання, людина по той бік письмового столу мала широкий спектр. І все-таки.

— Багато циркових артистів, — сказав Каспер, — бояться людей з вищою освітою. Я не належу до них. Мій улюблений персонаж commedia dell’arte — Доктор, знаєш його? «Все можна вилікувати знанням».

Світловолосий чоловік подивився скоса на розбиті вхідні двері, Каспер чув, як він підраховує, які його шанси втекти.

— Не раджу, — зауважив Каспер, — мені втрачати нічого.

Судячи із звучання, чоловік відмовився від своєї думки.

— Що ти повинен був зробити?

Той не відповідав.

— Ти повинен був пролити світло природних наук на демонстрацію. Що вони демонстрували?

Блондин подивився на машину. Франц Фібер і далі сидів за кермом. Вікна й двері були зачинені.

— Свідків немає, — сказав він.

— Бог чує все, — відповів Каспер. — Але Він не свідчитиме в Міському суді.

Професор облизав губи.

— Вони нічого не демонстрували. Дівчинка сказала тільки: «Більше поштовхів не буде». Було двадцять покупців. Іноземців, Це було перекладено англійською. От і все. Це забрало п’ять хвилин.

Каспер чув, що він говорить правду.

— Що ти маєш із цього?

— Наукову інформацію.

— А чи не можна трохи ближче до правди?

Професор опустив очі.

— Ти дуже талановитий, — вів далі Каспер. — Я це чую. До того ж ти приїжджав разом з цим Кінг Конгом, щоб купити мене. І все-таки ти нездатний на насильство. А я здатний. Подивись-но на мене. Я прийшов прямо з бойовища.

Професор підвів на нього очі.

— Університет — сумне місце, — сказав він. — Коли ти насправді хочеш чогось досягти, то це має бути поза університетом.

Коли людина перебуває в гармонії із самою собою, у її звучанні з’являється приємна твердість. Навіть якщо це гармонія з власною сумнівною моральністю.

— Що такого вміють діти?

— Ми сканували їх. У них незвичайні енцефалограми. От і все.

— Що може Синя Пані? Мати Марія.

Чоловікове звучання змінилося, стало схоже на знайоме Касперові по ринках — звук, що передує якійсь угоді.

Каспер заледве звівся на ноги. Перед професором лежала синя тека. Він постукав по ній кісточками пальців.

— Між вищими навчальними закладами існує вільний обмін інформацією, — промовив професор.

Тека ця була з поліції, Каспер упізнав обкладинку, яку бачив у кабінеті Асти Борелло.

— Чудово, — сказав Каспер.

— Ми могли б домовитися. Ти працював у Данському технічному університеті. У вісімдесятих. На кафедрі теоретичної акустики. Консультантом, як тут сказано. Під час перебудови і проектування великих концертних зал. Вони вимірювали тебе. Тут говориться, що ти міг відчути коливання в частотному діапазоні від 3 до 35 тисяч герц. Зміни звукового тиску в одну соту децибела. Винятковий випадок, якщо це відповідає дійсності. Тут написано, що цьому не знайшли пояснення. Що вони будували моделі зал у соту частину натуральної величини. Поміщали тебе всередину. І що ти одразу ж міг сказати, чого їм ще бракує. Потрібно їм забетонувати синусоїдальні профілі чи ні. Чи що там іще. Це правда?

Посттравматичний шок після появи автомобіля в кабінеті вже майже затих у системі професора. Це свідчило про його міцне здоров’я. Каспер відчув деяку повагу до того оточення, яке зібрав навколо себе Каїн.

— Їм це наснилося, — сказав Каспер. — Це було в моїй ранній молодості.

— Вони пишуть, ніби ти стверджуєш, що фізичний звук — це просто двері. Що за ними має бути інший звук. Світ звуків. Це так? Не міг би ти мені трохи розповісти про це? Можливо, я у відповідь міг би розповісти що-небудь про дітей. І про старицю.

Тепер Каспер чув, що терзало цю людину. Пристрасне бажання теоретика подолати прірву між собою і реальністю.

— Цю теку тобі дав Мерк, — сказав Каспер. — Ти поставив на двох коней. Чи на трьох. Ти працював на Каїна. Ти бував у Притулку. І при цьому передавав інформацію у відділ N.

Звук ученого почав слабшати.

— Ти хотів запобігти будь-якому нещастю з дітьми, — продовжував Каспер. — Але водночас ти хотів бути ближче до грошей. І до того, чим Каїн займався з дітьми. І ще ти хотів займатися своїми справами. Ти спробував поставити на всіх коней. На всіх учасників забігу одразу.

Уздовж задньої стіни приміщення стояли вітрини з Оптичними інструментами, можливо, ще з тих часів, коли будинок використовувався як обсерваторія. І світ був простіший. Можливо.

— Ми, люди, — вів далі Каспер, — ми ставимо на дуже багатьох коней. У цьому випадку ніколи не піднімешся до світла. Але з другого боку, ніколи й не потрапиш у морок. Ми залишимося тут. Де ледь-ледь видно, щоб напомацки пробиратися вперед.

Він повернувся до машини.

— Це у рептилій, — відгукнувся професор, — мозок має звукову пам’ять. Плазуни, очевидячки, знають і звук здобичі. Це, по суті, примітивна функція.

— Ти погодився, щоб подивитися, чи можна мене купити. Щоб подивитися, чи наткнешся на що-небудь тверде. Якщо досить глибоко введеш скальпель.

— Усіх можна купити. Винятків немає.

За його гнівом Касперові вчувався відчай.

— Гадаю, це ти, — сказав Каспер, — убив дівчинку. Я зібрав відомості в Міністерстві закордонних справ. Ти був у Непалі. У той саме час.

Чоловік вискочив із-за столу, немов чортик з коробочки, розмахуючи руками, як маріонетка.

— Це був Ернст, Йосефів охоронець! Я й гадки не мав, що таке може трапитися. Мене там і близько не було!

Професор опустився на стілець.

Каспер прислухався. Можливо, так воно й було.

— Я намагався пояснити їм дещо, — мовив він. — У Данському технічному університеті. Вимірюваний звуковий простір, у ньому ми орієнтуємося через незначне часове зміщення у сприйнятті звуку між правим і лівим вухом. Але за великим рахунком це мізерна інформація. Власне звук, він сприймається одночасно обома вухами. Свідомістю як такою. І він не зникає. Він існує поза часом і простором. І він нічого не вартує. Тобі не треба його купувати. Усе, що від тебе вимагається, так це розкрити вуха.

Касперові раптом здалося, що людина, яка сиділа по той бік столу, різко постаріла. Неначе це сталося за п’ять хвилин. Волосся її тепер здавалося сивим.

— Я боюся, — сказав він, — що Каїн вивезе дітей літаком.

12

Вони їхали по кільцевому шосе.

Обіч Каспера хлюпав носом Франц Фібер. Важливо — навіть посеред бурхливих подій — не забувати про своїх ближніх. Бах ось ніколи не забував. Посеред будівництва космічного тонального собору в нього знаходився час для турботи про кожну окрему цеглинку. Вічна турбота про те, що все завжди має звучати добре. Дбайливе ставлення до Марії-Барбари, до Анни-Магдалини, до дітей — цього не можна було не почути. Каспер підбадьорливо торкнувся Фіберового плеча.

— Ще трохи, — сказав він, — і діти будуть з нами.

Він погладив тремтливу мускулатуру, його рука лишала за собою липкий кров’яний слід. Вони проїхали повз Роскілевай, центр Ґлострупа, далі почалися поля. Каспер зробив знак, машина звернула ліворуч і поїхала путівцем до траси для картингу, потім дорога пішла різко вгору й закінчилася. Вони зупинилися на штучному валу, насипаному над очисними спорудами. Перед ними був майданчик — безлюдний, освітлений самотнім нічним прожектором.

— Не ходи туди. На тебе там чекають.

Каспер вибрався з машини.

— Я йду шляхом Дао.

— Як ти можеш це знати?

Жовті очі дивилися на нього з відчаєм.

— Це чути. Це звук пестливого погожого вітру.

13

Між полем і дорогою тягнувся ланцюжок тополь, між тополями і площею припарковано автомобіль. Каспер став навкарачки.

Автівка звучала вище, ніж слід було б, — на півтону. Півтону — це не багато, але досконалий слух ці півтону бентежать. У сімдесяті роки Каспер дивувався із запису «Wohltemperiertes Klavier»[56] у виконанні Ріхтера, він звучав на півтону вище. Спочатку він думав, що винна пластинка або майстер-стрічка, що це технічна помилка копіювання. Пізніше крізь «залізну завісу» просочився запис прокоф’євських сонат у виконанні Ріхтера, вони теж звучали на півтону вище. Тоді Каспер зрозумів, що це не може бути випадковістю.

Коли в автомобілі, людях чи багажі є якийсь зміст, то зростає їхня власна частота коливань — або це так чується. Каспер поповз боком, машина опинилася між ним і прожектором. У машині сиділи двоє.

Пояснення того запису Ріхтера було дане тільки в дев’яностих, після того як було опубліковано одне його докладне інтерв’ю. Під кінець цього інтерв’ю великий піаніст розповів, що вік, не рахуючи всієї тієї шкоди, якої він завдав, знизив його відчуття основного тону майже на півтону.

Тоді Каспер усе зрозумів. Ріхтер настроїв рояль на півтону вище.

Це його глибоко вразило. І не тому, що вік пожирає людський слух, — вік пожирає все, згадати хоч би Бетховена. А тому, що людина може мати таку норовливість, що їй нічого не варто підняти всю класичну музику на півтону вище, аби пристосувати до своєї власної системи.

Усе ще рачкуючи, він обігнув ріг будинку. Відчинив маленькі дверці з південного боку. Звівся на ноги, хотів був побігти, але не зміг. Зігнувшись, він насилу обійшов стайню і критий манеж. У стайні його почула тільки Роселіл. Він поплескав коняку, заспокоюючи її, на шерсті лишилися сліди крові. Він подлубався в сіні — скрипка і папери зникли.

Він перебрався на інший бік двору, ховаючись у тіні стіни, повернув ручку дверей, що вели до контори. Двері були відчинені.

Приміщення виглядало як і раніше, але резонувало воно сильніше, ніж звичайно. Він подлубався на полиці під письмовим столом — триногий штатив зник, а з ним і бунзеновський пальник, і кийок.

Полиці виглядали як завжди, у напівтемряві він відшукав у розставлених в абетковому порядку швидкозшивачах теку з літерою К, витягнув її й відкрив: вона була порожня.

Він поставив її назад, узявся за ручку дверей, що вели до житлових приміщень, вони були не замкнуті, він увійшов — усередині було дуже тихо.

Відчинивши дверці холодильника, він побачив, що його вимкнено. Відкрив морозильник — він виявився розмороженим.

Каспер повернувся до офісу. Сів на стілець. Підняв слухавку. Телефон ще не вимкнули.

Він набрав номер Соні, вона одразу взяла слухавку. Він трохи підняв тюрбан з рушників і серветок, намотаний на голові. Йому було чути, що вона лежить у ліжку. Голос стає нижчий, коли антигравітаційні м’язи не тиснуть на легені й не зменшують об’єм звучання. Поруч з нею був чоловік, Каспер чув його дихання.

— Те місце, — спитав він, — у Даффі, як ти знайшла його для мене?

— З’явилася пропозиція. Наскільки я пам’ятаю. Рекламний листок. Вкладений у скандинавське видання «Cirkus Zeitung».

— Ви отримуєте до тридцяти пропозицій за день. Ти навіть не дивишся їх. Чому ж ти тоді звернула увагу саме на це?

Вона відповіла не одразу.

— Вона була адресована мені, — пояснила вона, — ціна була невисока. Мабуть, мені слід було б здивуватися з цих двох обставин.

Він почекав, намагаючись зібратися на силі.

— Я зробила щось не так? Нашкодила тобі?

— Ангел-хранитель, — промовив він, — може робити тільки добро.

— З тобою хтось є? Ти не повинен лишатися сам.

— Я в компанії, — сказав він, — настроювача роялів Всевишньої. Мене настроюють на півтону нижче.

І поклав слухавку.

Він обережно підійшов до вагончика, постояв, прислухаючись. Нічого не було чути. Намацавши маленький шматочок картону, що лежав там, де він його залишив, він зайшов усередину.

Він не наважувався запалити світло. На хвильку сів у крісло. Нічне світло з площі цідилося крізь вікна.

У нього цілком міг би бути палац — як у Грока в Онелії. У нього міг би бути величезний будинок у передмісті Парижа, як у Рівеля. Він міг би стати власником пентхаузу на вісімсот квадратних метрів над Конґенс Нюторв, як у Олега Попова в Москві — вікнами на МХАТ, старий чеховський театр. Замість цього у нього протягом двадцяти років був лише цей вагончик. Вісімнадцять квадратних метрів плюс тамбур, мінус те, що займали шафа з реквізитом, шафа з костюмами, піаніно й полиці.

Він поглянув на ноти. Маленьку грубку. Раковину. Електричний чайник. Дрова. Електричну плитку. Холодильник — маленький, з неіржавіючої сталі, абсорбційний, без компресора. Він ніколи не міг переносити звуку компресорів. Він поглянув на комод. На піаніно «Багіой». На диван.

Тієї зими, коли вони познайомилися, бувало, що Стіне чекала його, коли він повертався після вистави. Це траплялося — але не завжди. І ніколи це не планувалося заздалегідь. Домовитися з нею було важко або й зовсім неможливо. Свій робочий графік чи розклад чергувань вона знала на півтора року наперед. Щодо вечірнього побачення вона не могла визначитися і в другій половині дня. Він так і не зміг зрозуміти цього.

Повертався він опівночі. Всюди лежав сніг. На снігу — її сліди до вагончика.

Він мав поїхати за кордон, але так і не поїхав. Та зима змінила його ставлення до пір року. Раніше йому хотілося, щоб Данію закривали й евакуйовували на п’ять місяців на рік — з листопада по березень. Протягом десяти років він не укладав зимових контрактів на північ від Канна. Її сліди на снігу змінили все. Більше вже не було важливо, яка зараз пора року.

З труби підіймався дим. Її пуховик і чоботи займали весь тамбур, вона не любила мерзнути і з першого листопада вдягалася так, що була готова для сходження на Нангапарбат.

Шибки були білими від пари. Вона на все життя уклала контракт з матеріальним світом. У її розпорядженні були лише дві конфорки і дров’яна груба. Проте вона приготувала щось подібне до вегетаріанського меню Лайсемеєра. © http://kompas.co.ua

Вона сиділа на дивані, навпроти того місця, де він сидів зараз. У товстих шерстяних шкарпетках. Підібгавши під себе ноги. Зі своїми паперами або з комп’ютером. Або просто так.

Він зупинився у дверях.

Жіноче не має певного звуку. Не має певної тональності. Не має певного кольору. Жіноче — це процес. Тієї миті, коли домінантний септакорд затихає субдомінантною мажорною тональністю, тієї миті стає чути жіноче.

Досі він жив у дисонансі. Тепер його вагончик уже не був більше вагончиком. Не був більше дровітнею на колесах. Це був дім.

Її присутність пожвавила фарби, яких він раніше не помічав. Вона згладила кути, проявила поверхні, яких раніше тут не було. Вона змінила зміст книжок. Зміст нот. Бах звучав би інакше без жінок. Дуже можливо, що він і зовсім би не звучав. А вона нічого особливого не робила — просто була тут.

Тепер усе навколо нього було жорстке. Прямокутне. Мертве. Він знав, що бачить усе це востаннє. Він відчував, як його думки кидаються всередині нього, як хижак у клітці, не знаходячи ніякого виходу.

Він відчинив дверцята до кабіни водія і ковзнув за кермо. Фургон розшукуватимуть. Але не цей вагончик. Його будинок арештовано, але він не в розшуку. Поки поліцейські штурмують «Конон», він може востаннє навідати Максиміліана. А потім з’явитися з повинною. Отримати медичну допомогу. Почати розбиратися з поліцією, зайнятися репатріацією. Далі його уява не сягала.

Він повернув ключ запалювання. Це ні до чого не привело.

— З ними був механік, — пояснив Даффі.

На ньому було пальто з широкими полами, здавалося, воно зшите з мінеральної вати — воно поглинало всі звуки, ось чому Каспер його не почув.

Щось з’явилося у нього на колінах — це був футляр від скрипки. Поруч з ним опинився конверт з паперами, свідоцтво про народження і про хрещення, іспанський паспорт, страхові поліси. Швейцарські банківські картки, тимчасова медична страховка.

Каспер відкрив футляр і провів рукою по вигнутій поверхні. Правою рукою, лівою він не міг поворушити.

У Ґварнері і Страдіварі було щось спільне. Вони завжди дозволяли собі якісь невеличкі варіації. Щось подібне до наукового дослідження. Посеред цілковитого банкрутства. Посеред потрясінь Війни за іспанську спадщину. Ніколи не було точного повторення. Ніколи не було монотонності. Маленький вічний експеримент. Щоб дізнатися, чи не можна хоч трохи все поліпшити.

— Мій останній сезон під час судового розгляду, — сказав Даффі, — проходив у Ретса в Гамбурзі. Там був молодий клоун. У нього був сорокап’ятихвилинний вихід. У той час Карл був єдиним клоуном у Європі, який сам-один міг утримувати чиюсь увагу більше двадцяти хвилин. А цей молодий клоун через двадцять хвилин навіть ще й не відкривав свого футляра для скрипки. Бували вечори, коли нам доводилося викликати на сцену чергових пожежників. Щоб публіка не зжерла його. Зала у Ретса вміщала до тисячі восьмисот чоловік. Коли був ухвалений вирок і я звільнився, його контракт продовжили на три місяці. Я тоді говорив собі: через десять років у нього буде власний цирк. Через двадцять років він володітиме імперією. Минуло двадцять років. І ти винен мені оренду за шість місяців.

Тепер Каспер пригадав. Чорноволоса людина в смокінгу. Наступник Бораса. Як і Даффі, мабуть, пам’ятав молодшого клоуна.

Він поклав ключі від запалювання на приладову дошку перед сторожем.

— Цей вагончик. Відбуксируй його сьогодні вночі. Ти отримаєш за нього сімсот тисяч. У «Класик Вінтаджес» у Хельсинґері.

Даффі не доторкнувся до ключів.

— Я заглянув у житлові приміщення. Холодильник вимкнено і розморожено.

— Я їду у відпустку.

Каспер відчинив дверці. Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо.

У руках у Даффі були ключі від машини — від циркового пікапа.

— Я відвезу тебе до лікарні.

Удалині шуміла Південна автомагістраль. Усе-таки дивна річ — автомобільний шум. Його не зупиняє шумозахисний екран, він просто підіймається вгору. А потім опускається в якомусь іншому місці. Немов опади після хімічної катастрофи.

— Мене направили сюди, — сказав Каспер. — На цей майданчик. Ти надіслав пропозицію. Соні з цирку «Блаф». Яка займається моїми справами. Рік тому. Тут щось не так.

Сторож мовчав. Каспер сканував навколишній світ. Усе було на півтону мертвіше, ніж треба. З боку болота має вчуватись бугай. До вісімдесяти децибел глибокого, схожого на удар литавр звуку. Ухання сови в районі вілл перед Ґлострупом. Але замість цього була тиша.

— За огорожею стоїть «рено», в якому сидять двоє, — сказав Каспер.

Цирк — це фрагмент Середньовіччя, що вижив на околиці сучасного світу. Циркові артисти — застаріли, вони немов лисиці, що пристосувалися до міста і його смітників. Але вони не самотні бродяги, а братство напівдиких тварин. Їх не цікавлять премії і гранти. Вони не зв’язуються з компаніями із розповсюдження квитків. Тримаються подалі від Податкового управління. Вони живуть відповідно до обмеженої кількості законів, один з яких говорить: граючи в хованки з владою, треба завжди підтримувати один одного.

Даффі розхитувався на п’ятах.

Каспер простягнув руку.

Даффі поклав у його долоню ключі від машини. Провів його до воріт. Відімкнув замок.

Вони чекали на Каспера, він їх не чув. Навіть якби й почув, це б не допомогло.

Вони вийшли з автівки, припаркованої попереду за п’ятдесят метрів, це були ті двоє ченців. Десь позаду нього відчинилися двері, що виходили на площу. За спиною у нього була дротяна огорожа, а по той бік дороги — зарості глоду зі «Сплячої красуні». І він ледве тримався на ногах. Він підійшов до ченців і сів у машину.

14

Відкритий простір перед поліцейською префектурою було оточено — до адміністративного будинку компанії «Арла». З боку вулиці Бернсторфґаде встановили шлагбаум, один з ченців устромив свою ідентифікаційну картку в проріз — і шлагбаум злетів угору.

Вони проїхали повз бронеавтомобілі, вантажівки цивільної оборони, машини «швидкої допомоги». Ченці припаркували свою автівку на хіднику, біля червоних казарм дорожньої поліції. Вони взяли Каспера під руки і чи то повели, чи то потягли його. Через вулицю, до дверей з боку порту, а потім — до ліфта.

Виходячи з ліфта, він побачив вузький коридор, і перше, що він почув, була музика. Вона була тиха, линула звідкись іздалеку, а проте звучала досить виразно. Це була кантата BWV 106 у виконанні жіночого хору Копенгагенської поліції, йому був знайомий цей запис, якраз на цьому компакт-диску солістом разом з хором виступає регент хору Ханне Бек Хансен — начальник Копенгагенської поліції. Каспер упізнав її красиве сопрано — практично без вібрато.

Двері, що вели до прямокутної, з високими стелями кімнати, схожої на шкільний фізкультурний зал, було відчинено. Уздовж довгої стіни стояли письмові столи, четверо поліцейських сортували папери. У дальньому кінці кімнати, біля полиць із швидкозшивачами, сиділи дві жінки-поліцейські перед якимсь апаратом, що нагадував комутатор.

У кімнаті було шість великих вікон, що виходили на набережну. Біля одного з них нерухомо сидів важкотілий старий, якого, здавалося, одягли в Інституті чоловічої моди, а потім спустили за допомогою крана, щоб посадити в це крісло. Біля другого вікна стояв Мерк, поряд з ним — невелика магнітола, з неї і звучала музика.

Мерк обернувся й подивився на Каспера. На промоклі від крові пов’язки.

Він узяв на одному із столів газети, що лежали там, і поклав їх на стілець поруч. Каспер сів на газети.

— Вайдебуль, — сказав Мерк, кивнувши у бік старого. — Представляє Міністерство у справах церкви. Він здійснює зв’язок з Притулком.

На магнітолі лежав компакт-диск, на його обкладинці була зображена золота ліра — емблема всіх поліцейських оркестрів. На пластиковий футляр капнула кров, Мерк відсунув його і вимкнув музику.

— Треба покликати Кайсу, — сказав він. — І принесіть колу. І каву.

— І склянку чогось міцного, — додав Каспер.

Ченці зникли. Мерк знову подивився на блокований район.

— Ми оточили «Конон», — сказав він. — Двісті чоловік із загону особливого призначення. Чотири моторних човни.

Бойові плавці з ВМФ. Два військових гелікоптери, на випадок якщо вони спробують вивезти дітей повітрям. Тридцять чоловік для збору інформації за приватними адресами бізнесменів. У будинок увійшли десять хвилин тому.

Каспер намагався вслухатися в Мерка, йому це не вдавалося, слух його був нестабільний, схоже, він чув усе гірше й гірше.

— Принцип тотальної оборони, — продовжував Мерк. — Так це офіційно називається. Гарна думка. Дуже по-данському. Принцип цей передбачає беззастережну співпрацю. Коли трапляється катастрофа — як ось зараз, — усі діють погоджено. Поліція, «Фальк»[57], цивільна оборона, пожежники, військові. У нас у Данії бояться оголошувати надзвичайний стан. Політики вважають, що вони в змозі забезпечити себе законами на всі випадки життя — навіть на випадок державного перевороту. В результаті ми живемо в умовах цивільного надзвичайного стану. Поліція керує самим розслідуванням. Загони місцевої самооборони беруть на себе оточення. Цивільна оборона наводить порядок. Військові надають свої м’язи. З нами навіть Міністерство у справах церкви. Як гарно все задумано. Звичайно ж, у них немає радіозв’язку, і вони не можуть спілкуватися один з одним. І їхні комп’ютерні мережі не об’єднані, тож і листуватися один з одним вони теж не можуть. І в них зв’язані руки і ноги сімома тисячами різних законів та розпоряджень, які слід поважати. А проте минув щонайбільше тиждень — і все більш або менш запрацювало. Ось скільки часу це забрало. Тиждень. Після першого поштовху.

На підвіконня поруч з Каспером щось поставили, Мерк простягнув йому склянку, Каспер відхлебнув. Це було іспанське бренді, трохи солодкувате, на очах виступили сльози, спиртне обпалило всі відкриті рани в роті, як буває, коли розплавлений парафін помилково спалахує в роті у циркового артиста, що видуває вогонь.

— Поліція — не виняток, — вів далі Мерк. — Усе ґрунтується на співпраці й відкритості. Єдина поліція. Відділ з особливо небезпечних економічних злочинів, нарковідділ, відділи по боротьбі з шахрайством, крадіжками, технічні відділи — усе під одним керівництвом. Усе регламентується і планується, усе йде як по маслу. Тож коли телефонують до поліцейської дільниці в Люнґбю й повідомляють про пропажу хлопчика й дівчинки, то спочатку розсудливий поліцейський запевняє, що не слід хвилюватися, що дев’яносто дев’ять відсотків усіх дітей, які коли-небудь зникали, просто вирішили піти прогулятися. Коли за кілька годин лунає ще один дзвінок, то поліцейський починає запитувати: чи не розлучені батьки, чи є молодші брати і сестри — зрештою, всі діти, що втекли з дому, просто хочуть дати вихід своїй незадоволеності. Коли цього разу ті, що дзвонять, виявляють наполегливість, поліцейський просить співробітників Притулку приїхати до дільниці з батьками і фотографіями. Йому кажуть, що батьків немає. Тоді черговий поліцейський просить, щоб знайшли представника школи. І лише тут хтось звертає увагу на те, що Поліцейське розвідувальне управління й окружний начальник поліції включили цю школу до можливих об’єктів терористичного нападу. Серед вісімдесяти інших установ у Баґсверді і Люнґбю. Тут щось зрушується з місця. Кілька співробітників кримінального розшуку їдуть до Притулку і розбирають там усе на частини. Адже дев’ять з десяти зниклих дітей мають звичку ховатися де-небудь на горищах. Коли і це ні до чого не приводить, доводиться зв’язуватися з поліцейським розвідувальним управлінням. Розглядаються плани дії для цієї конкретної ситуації. Оповіщаються патрульні машини. Визначається, хто керуватиме слідством. Знаходять начальника поліції Люнґбю. Відповідального за справу заступника комісара у кримінальних справах. Комісара поліції, який триматиметься на задньому плані якомога довше. Слідчого у кримінальних справах з поліцейського розвідувального управління. Вибудовують усі основні слідчі заходи, які мають проходити в повному спокої і порядку. Отож, коли Вайдебуль, що тут сидить, починає турбуватися й попереджає поліцейське управління Міністерства юстиції, яке звертається до мене, минув уже тиждень, і ми спізнилися.

За спиною Каспера з’явилася жінка. Це була аристократка з вулиці Странваєн, тепер на ній був білий халат, вона прикотила маленький столик на коліщатах, на якому лежало щось схоже на аптечку першої допомоги.

Вона почала знімати рушники і серветки, якими було замотано його голову. Крізь якийсь туман він відзначив, що вона зміряла його пульс. Тиск. Його світ почав звужуватися. Якась частина його слуху збереглася. Але поле зору було обмежене — чітко він бачив тільки в якійсь одній ділянці.

— Я все життя працюю в поліції, — вів далі Мерк. — Я пройшов через усе. Патрулювання вулиць. Робота із службовими собаками. Я був наймолодшим у Данії співробітником кримінального розшуку. Я люблю все це. Це одна з найкращих і найпорядніших поліцій у світі. У неї є лише один недолік — вона жахливо повільна.

Мерк забув про свій акустичний захист, його система відкрилася. Каспер чув утому. Неминущу втомленість. Втому протяжністю в двадцять або тридцять років. Йому доводилося чути її у деяких директорів цирків, тих, які хотіли чогось більшого, ніж просто заробити гроші. Це була втома людини, у якої не просто робота, а місія, і яка дозволила їй поглинути себе. І тепер повільно згорає ізсередини.

Жінка задерла на Касперові сорочку, і він почув, як у неї перехопило дух. Вона поклала руку йому на груди. За інших обставин такий дотик був би йому приємний, особливо її дотик. Але не зараз.

— Міністерство зазвичай ніколи не втручається, — продовжував Мерк. — У нас усього якихось п’ять чоловік у поліції. Нас кличуть, тільки коли трапляється щось серйозне і коли замішана політика. І навіть тоді ми розуміємо, що це все одно що опинитися біля ганебного стовпа.

— А відділ N? — поцікавився Каспер.

Він почув свій голос, що звучав як кумкання деревної жаби.

Мерк підвівся. Підійшов до вікна.

— Поліція завжди користувалася послугами астрологів, — сказав він. — Медіумів, ясновидців. Таємно від усіх, само собою зрозуміло. Але наприкінці дев’яностих ми відчули якісь прийдешні зміни. Я відчув це як негоду, що от-от вибухне. Усі зрозуміли, що з’являться нові форми злочинів, скоєних для отримання прибутку. Які будуть пов’язані з маніпулюванням свідомістю.

— На зразок торгівлі опціонами, — зауважив Каспер.

Мерк кивнув.

— Час, — провадив далі він, — передбачати майбутнє. Це стало найважливішим. Інтуїція. Це стало одним з найбільш високооплачуваних ресурсів. Я й досі намагаюся змусити данську поліцію це зрозуміти.

Жінка попросила Каспера розкрити рота. Він відчув холод зуболікарського люстерка на язиці. Вона випросталася.

— Його треба до реанімації, — констатувала вона. — Негайно. У нього кульове поранення в живіт. Перелом черепа. Лівого зап’ястя. Ймовірно зламано два ребра. Можливо, ніс. Вибито три зуби. Його треба зашивати, він утратив багато крові. Йому треба робити переливання крові. І обстежувати щодо внутрішніх кровотеч.

Він і раніше чув її голос, чув, як він співає — це був витончений альт. Це був голос із компакт-диска. Вона теж була в хорі, що виконував ту кантату.


— Він мені потрібний ще на двадцять хвилин, — сказав Мерк.

— Якщо який-небудь орган зачеплено, якщо є розрив печінки, за двадцять хвилин він помре.

— Він не помре. Він зроблений не з того, з чого решта людей. Це щось подібне до пластмаси.

— Я подам про це рапорт, — заявила вона.

— Ти зробиш йому укол, — сказав Мерк, — під мою відповідальність.

Вона пішла. Мерк подивився їй услід.

— Вони ненавидять мене, — зауважив він. — Я забрав розслідування з Люнґбю і переніс його сюди, до цієї зали. Ми створили тут командний пункт. Звідси я тисну на всіх протягом двох місяців. Офіційно ми лише спостерігачі. Але вони бояться, бояться громадської думки. І політиків. А тепер зникли діти. І все одно — вони чекають першої нагоди, щоб нас позбутися.

— А що відносно інших дітей? — спитав Каспер. — Тих, що зникли за кордоном?

Здивування Мерка не зареєстрував би жоден осцилограф, на його обличчі не здригнувся жоден мускул. Але Каспер почув його.

У звичайній ситуації Мерк би не відповів: на поверхні утримуються лише непроникні. Але в безпосередній близькості від великого виграшу просто неможливо лишатися герметичним.

— Було заявлено про зникнення п’ятьох дітей. Усі заяви було потім відкликано.

— За винятком заяви про загиблу дівчинку.

Біль відбився на обличчі Мерка, на мить він затьмарив усе його звучання.

— Раніше я хотів бути суддею, — сказав він. — Я завжди прагнув до справедливості. Іноді це прагнення відчувається як спрага, ти можеш це уявити? Навіщо я тобі все це розповідаю?

— Я просто відразу ж викликаю довіру, — пояснив Каспер. — Минає п’ять хвилин — і люди зазвичай розповідають мені історію свого життя. Жінки. Діти. Таксисти. Судові виконавці.

Жінка повернулася. Десь далеко, немов щось, що не має до нього ніякого стосунку, він відчув укол.

— Преднізон, — пояснила вона.

Він посміхнувся. Преднізон — це той самий препарат, яким накачували і Максиміліана. Яка страхітлива, вражаюча схожість між дітьми й батьками — аж до самого розтину.

Ізсередини він відчув хімічне полегшення. Щось обернули навколо його голови, це був бинт, жінка забинтувала його. Мерк сів перед ним навпочіпки.

— Ми отримали запит про твою видачу, — сказав він. — З Іспанії. Пом’якшення покарання не є офіційною практикою в Данії. Так само як і хабарі. Ті кілька справ, коли поліція підкупала рокерів за декілька тисяч крон, опинялися на столі у начальника поліції. Тож поліція нічогісінько не може для тебе зробити. А ми можемо. Ми можемо оспорити в суді іспанський запит. Відхилити його. Прискорити розгляд питання про твоє данське громадянство у Фолькетинзі. Вайдебуль, наприклад, може поговорити з Міністерством внутрішніх справ. Ми якось домовимося з Податковим управлінням. Через півроку ти зможеш повернутися. На великі сцени. Ти розумієш, що я кажу?

Каспер кивнув. Співрозмовник його говорив, нічого не приховуючи. Вони дісталися до того, до чого весь цей час ішли.

— Скоро. Коли вони знайдуть дітей. І ми молимося Богові, що так і буде. Уся ця операція. Ми затіяли її, сподіваючись на тебе. І коли діти будуть у нас, ти нам все одно будеш потрібний. Щоб говорити з ними. У мене є кілька співробітниць кримінального розшуку з відділення А, із сексуальних злочинів. І з Ґлострупа, вони спеціалізуються в дізнаннях у справах щодо інцесту. Але ці діти — інша річ. Отож я хочу, щоб найперше з ними поговорили ми з тобою. Я хочу зрозуміти, для чого ж їх збиралися використовувати. Домовилися?

Каспер кивнув.

Мерк випростався.

— Ти помреш? — запитав він.

Каспер прислухався. Не до свого тіла, а до чогось попереду і вгорі — смерть приходить іззовні. Він похитав головою.

— Музика, — мовив він.

Мерк задумливо подивився на нього.

— Це правда, — зауважив він. — Щодо того, що ти викликаєш довіру. Розумій як знаєш. Але якщо ти просто зараз відкинеш ноги, то святий Петро почне розповідати тобі про свої особисті проблеми.

— Вони в Копенгагені, — продовжував Каспер. — П’ятеро дітей, що лишилися живими. Хтось доправив їх до Копенгагена. І не Притулок їх привіз. Не абатиса. Хто привіз їх сюди?

Мерк натиснув на кнопку.

Це була остання частина кантати. Усе ще сумна, але більш новозаповітна, ніж перша частина. Сопрано начальника поліції поволі відхиляло перед слухачами можливість виходу: смерть — це двері, по той бік щось є.

Каспер чув гармонію між музикою, будинком і людьми, що сиділи перед ним. У цій залі була така ж реверберація й виразність голосу, що й у церкві. Він почув, яка насправді релігійна поліція. Він почув правосвідомість. Уявлення про космічну справедливість. Мерк міг би обійняти будь-яку керівну посаду в бізнесі. Замість цього він був тут. Постарілий від утоми. Підтримуваний внутрішнім вогнем вуглецевої лампи. Касперові було чути її шипіння. Воно складалося в слова: зло не є необхідність, воно — пухлина, його можна видалити.

Мерк був головним хірургом людської спільноти. Поліцейська префектура була монастирською лікарнею цієї спільноти.

Це була гарна філософія, Каспер відчув її всім нутром. Віра в те, що досить структури, енергії і сміливості для наведення порядку — і все вийде. На мить йому захотілося самому в це повірити.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, це був телефон Мерка. Він щось сказав. Потім різко урвав розмову. Постояв якийсь час, дивлячись у вікно.

Він посунув стілець, поставивши його навпроти Каспера, сів.

— Вони розібрали все на частини, — промовив він. — Дітей там немає. Ніяких слідів їхнього перебування. Мої люди кажуть, що там охорона, інфрачервоні датчики по стінах, немає жодного місця, де ти міг би проникнути. Вони знайшли всіх співробітників, кількох перехожих. Єдиний, хто тебе бачив, це молода дівчина з кондитерської крамниці. Вона каже, що ти купив у неї великоднє яйце для своєї подруги.

Каспер подивився на склянку з бренді, вона була порожня.

— Я помилився в тобі, — констатував Мерк. — Ти мене обдурив. Це що, аби виграти час?

— Там був вихід, — сказав Каспер. — Який ви не зачинили.

На мить Мерк утратив самовладання. Його ліва рука стиснула Касперову шию. Біль був сильніший, ніж Каспер міг собі уявити. Біль ніколи не має межі, він завжди може стати ще дужчий. Він знепритомнів.


Світ навколо нього відновився, можливо, він був непритомний лише кілька секунд. Мерк підтримував його голову, цього разу обережно. Його обличчя було навпроти Касперового обличчя.

— Хотів би я тебе допитати, — сказав він. — Але ти розумієш. Я відправив двісті чоловік із загону особливого призначення ловити невідомо кого. Забравши при цьому справу у місцевої поліції. Тепер вони всі накинуться на мене. Міністр. Поліція. Родичі. Тепер уже не до допитів. Тепер потрібні пояснення.

Двоє ченців вигулькнули позаду Каспера, підтримуючи його за руки.

— Ти був там? — прошепотів Мерк. — Діти там були?

Ченці поставили його на ноги. Але цього разу їм довелося його нести.


Автомобіль їхав повз пожежні машини і трейлери з гумовими човнами передових загонів інженерних військ. Якби він міг змусити їх зупинитися десь поряд з невисокими будинками, у нього міг би бути шанс.

— У мене вмирає батько, — сказав він. — Я хотів би побачити його востаннє. Можливо, можна спинитися біля Державної лікарні. Всього на кілька хвилин.

Відповіддю йому було тільки мовчання, машина перетнула міст Шелландсбро, виїхала на автомагістраль, що вела до аеропорту. Його свідомість періодично кудись провалювалася.

— У моєму некролозі, — промовив він у бік двох мовчазних спин, — напишуть, що він зробив внесок у вигляді двохсот мільйонів на благо суспільства і забезпечив Данії більше безкоштовної реклами за кордоном, аніж Нільс Бор і мільйон ящиків з беконом. Одначе ті, хто вів його на катування і страту, були з ним грубі, як хіп-хоп-гангстери. І неголені, як індійські свамі.


IV


1

Для нього знайшли камеру в Третьому бардо[58] — між одним жахом і наступним. На другому поверсі будинку аеропорту Каструп, у приміщеннях поліції у справах іноземних громадян.

Камер таких було шість, і всі вони — разом з двома вбиральнями — прилягали до приймальні, в якій були лави, стійка, дві кабінки для обшуку і троє озброєних поліцейських: двоє чоловіків та одна жінка. Усе навколо було бетонним, пофарбованим у білий колір, навіть стійка. З однієї камери долинав дитячий плач. Десь змучено і ритмічно стогнала людина. А жіночий голос співуче повторював: «1а illaaha ilia llah» — «немає Бога, крім Аллаха».

Вікон у приміщенні не було. Звідкись здалеку доносився всепроникливий механічний гул розгонистих реактивних двигунів.

Поліцейський поставив на стійку металевий піднос, ченці вивернули Касперові кишені й виклали все, що було в них, на піднос. Поліцейський узяв футляр із скрипкою, перерахував усі предмети, повернув Касперові грошові купюри, лотерейний білет і квитанцію. Обличчя його було дуже схоже на маску. У commedia dell’arte він міг би виконувати роль Кассандра — владного й суворого батька. Навіть у стані бардо нам ніяк не звільнитися від глибинного едіпового комплексу.

У камері стояли ліжко і стілець, ченці посадовили його на стілець і зникли. Каспер чув, як віддаляються їхні кроки. Перед ним була біла стіна. Він досяг тієї точки, де зазвичай закінчуються всі великі опери.

Кожен артист знає, як змінюється світ з настанням півночі. Від театрального світла ти переходиш до вуличної темряви. Тільки що тебе обожнювали — і ось ти вже нікому не потрібний. І на самоті чимчикуєш містом, у якому не так і просто знайти дорогу назад у готель. А звертають на тебе увагу тепер лише повії.

Але з такою самотою він навчився миритися. Вона була минуща і рідко тяглася більше двадцяти чотирьох годин. А поки вона тривала, він уже відновлював сили перед наступним стартом. Відшліфовуючи яку-небудь деталь свого наступного виходу на сцену. Додаючи який-небудь рух. Усередині себе він уже був у товаристві своєї майбутньої публіки.

Але тепер все було інакше. Тепер його не чекала ніяка публіка. Тепер його чекала ніч бардо. Переліт. Четверо жандармів Guardia civil[59]. П’ять років у Центральній в’язниці в Мадриді. Або в Алаурін-ель-Ґранде. З можливістю зменшення терміну на рік за гарну поведінку.

Він вслухався в те, що відбувалося. У кожній миті таїться надія. Зараз це була надія почути, як настроєна свідомість навколо тієї точки, де вона надломилася.

Хтось подивився на нього через вічко у дверях камери, двері відчинилися, це був Кассандр, він поклав футляр зі скрипкою на стіл.

— Мені треба зателефонувати, — сказав Каспер.

Поліцейський не реагував.

— У Мадриді, — продовжував Каспер, — мене зустрінуть десять телевізійних каналів. Я покажу їм скривавлені пов’язки. Розповім, як мене била данська поліція. І звичайно ж, постараюся детально описати тебе.

Він почув, як в організмі поліцейського прокидається неясний страх. Страх і щось подібне до мимовільного захоплення. Не самою загрозою, але схованою за нею безрозсудністю.

— Це ще не все, — вів далі Каспер. — Зараз я почну битися головою об стіну.

— Ми тебе зв’яжемо, — сказав поліцейський.

— Я проковтну свій власний язик.

Поліцейський поклав перед ним радіотелефон. І повільно, задумливо вийшов з камери. Каспер набрав номер. Єдиний номер, який ніколи не міг забути.

— Слухаю.

Голос був грубий, немов звук щебінки на транспортерній стрічці. А проте. Це була Синя Пані.

— Поліція їх не знайшла, — сказав він, — мене висилають з країни. Більше я нічого зробити не можу.

— Де ви?

— У Каструлі.

— Це ми знаємо. Фібер їхав за вами. Де саме в Каструлі?

— Яка різниця?

— Саме це і важливо.

— У відділенні поліції у справах іноземців.

— Ми приїдемо за двадцять хвилин.

— За п’ятнадцять хвилин мене відвезуть, — сказав він. — Це десь у зоні відправлення. Сторонніх сюди не пускають.

Вона вже повісила слухавку.


Він відкрив футляр, дістав скрипку, поцілував блискуче дерево й почав її настроювати. Рухати лівою рукою було майже неможливо, але пальці ще так-сяк діяли, тільки рука ніяк не могла втримати скрипку. Він притиснув її до стіни. «Чакона»[60] почалася сама собою. Де знаходиться людська пам’ять? В усякому разі, не у свідомості — його свідомість не працювала. Може, на якомусь далекому складі.

Звуки струменіли крізь нього, проникаючи крізь праву руку і виходячи через ліву, як Бог через танцюючих дервішів. Каспер потопав у звуках. Йому згадалися слова, які написав Бах, коли повернувся додому і виявилося, що Марії-Барбари і двох дітей немає серед живих: «Боже мій, ніколи не позбавляй мене моєї радості».

Навколо нього повисла тиша. Депортовані слухали. Поліцейські слухали. Молитва жінки стала безсловесною, дитячий плач припинився. Навіть між літаками, що злітали і приземлялися, виникли божественні паузи.

Ліву руку не було зламано. Смичок не був матеріальний, він був продовженням його свідомості. Каспер перебував у контакті зі своєю публікою. Він майже наблизився до Баха.

Мить — і все скінчилося. Десь закричала дитина. Хтось пожбурив у стіну стільцем. Якісь двері відчинили ривком, у другі вдарили ногою. Чотири літаки «Геркулес», завантажені танками «Тигр», здійнялися в повітря. А втім, протягом короткої миті він був цілковито щасливий.

Щастя має позачасовий характер. У ті миті, коли наші серця абсолютно відкриті, ми покидаємо часовий континуум. Стіне опинилася з ним у камері, разом з «Чаконою», — як вона була з ним тієї останньої ночі перед своїм зникненням.


2

Була та сама година, що й тепер. Вони сиділи, прислухаючись до музики тиші, поки на них поволі спускалися сутінки. Всередині неї відбувалося щось важливе, він не знав, що саме, але розумів, що не слід їй заважати. Якоїсь миті вона підвелася й стала у нього за спиною. Він чекав, що вона візьме в долоні його голову і притисне до себе, його слух тягнувся до неї, для нього жіночий живіт завжди звучав як тибетська бронзова співаюча чаша, наповнена фруктами.

Але все обернулось інакше. Вона запалила світло, розстебнула блузку й показала йому руку.

Синці вже пожовтіли.

— Минув тиждень, — сказала вона.

Він нічого не відповів — що тут можна було сказати?

— Це відбувається все частіше, — сказала вона. — Ще трохи — і ти мене вдариш. Ти можеш це якось пояснити?

Голос її був невиразний. Майже байдужий. Він ніколи раніше не чув її такою.

— Раніше мені здавалося, що любов — це якась форма, — сказав він. — Що почуття осідають на певному тілі. Певному серці. Обличчі. Звучанні. З тобою все інакше. Неначе щось розчиняється. Якісь двері. Якась прірва. Мене туди затягує. Все постійно змінюється. Ти щоразу звучиш по-новому. Це як наркотик. Мені не зупинитися. Я боюся це втратити.

— Я не виношу насильства, — продовжувала вона. — Якщо це гра — тоді гаразд. Але це не було грою. І раніше теж не було.

Вони мовчали. Він почував себе як у вільному падінні.

— Колись, — мовила вона, — я розкажу тобі, що зі мною колись трапилося. Я не виношу насильства.

Він підвівся. Вона була майже однакового з ним зросту. Він зібрав усі ті частини себе, які був у змозі зібрати. Тоді йому здавалося, що всі вони на місці.

— Більше це не повториться, — пообіцяв він.


Пізніше тієї ночі він танцював.

Незмірне щастя поширювалося районом Рунґстед і його околицями. Природа виконувала квартет до-мажор — найвище досягнення Моцарта серед скрипкових квартетів, написане як відповідь Гайдну. Цей квартет Каспер і поставив на програвач, він відчув, що не може не танцювати. Від недавнього смутку не лишилося й сліду — він був відроджений до життя.

Стіне нерухомо сиділа на ліжку. Він зсунув меблі до стіни й почав роздягатися. Поволі, плавно, не дивлячись на неї, — через деякий час на цьому нічого не лишилося.

Він почав розігріватися — присідання, дихальні вправи. Він почув, як прискорилось її дихання. Почув, як вона знімає із себе одяг, але не дивився в її бік. Вона вийшла на середину кімнати й стала перед ним — але він дивився крізь неї. Він почув, що якийсь один тон звучить сильніше за всі інші. Тон кохання і шаленства. Якась її частина хотіла накинутися на нього, зубами відриваючи від скелета шматки м’яса. Добре, що циркова компанія цього не бачила, — вони б анулювали його страховий поліс.

Він повільно повертався, неначе її не існувало. Її руки ковзали по її власному тілу — вона пестила себе.

Він сів навпочіпки й надів свої циркові черевики. Вона стала перед ним, пальцями розсунувши своє лоно перед його обличчям, зібрала трохи струмливого меду і написала щось на внутрішній частині стегна. Він знав, що це слово «Зараз!».

Він відсахнувся, перекотився на той бік ліжка і став на ноги, потім припасував свого клоунського носа — вийшов чудовий цирковий костюм: клоунський ніс, клоунські черевики й ерегований член. А втім, ще невідомо, чи варто виходити в такому костюмі на арену цирку Бенневайс. Квартет плавно перейшов у свою швидку частину, тріумфальну, складну, — тільки Моцарту було відомо, куди все це рухається.

Стіне метнулася за ним, мов леопард, — але він як і раніше не звертав на неї уваги. Він весь час чув її любов, вона була схожа на гладеньку поверхню води, й одночасно він чув пристрасне бажання, готовність завити від безумства.

Він надів клоунський ніс на свою ерекцію. Зазирнув їй в очі. Сів на ліжко поруч із нею. Якщо берешся провокувати несвідоме у жінки, важливо не перестаратися.

Вона сковзнула на нього. Він почув море. Щось безбережне майже поглинуло їх. Жінки краще за чоловіків уміють відключатися. Їхні тіла зникли, лишилися тільки серця, його член теж виявився його серцем — це його серце билося в ній. Він чув, як обоє вони бояться втратити одне одного. Він чув свою молитву: «Всевишня, дозволь мені перебувати тут без страху».

Вона спинилася.

— Неможливо бути повністю разом.

Він не йняв віри власним вухам. Він усе ще чув, як вона жадає його, чув її любов, але тепер — цілком несподівано — у цьому з’явився якийсь інший акорд.

— Навіть у найбільшій близькості, — промовила вона, — неможливо бути повністю разом, навіть такої миті. Навіть зараз, посеред усього цього, є якась точка, де ми самотні.

Він не розумів, про що вона говорить. Жіноче — це море, і, навіть якщо у тебе буде пробковий жилет і рятівний круг, небезпека піти на дно все одно велика — йому хотілося тікати від неї геть. Але це було нелегко, його ереговане серце все ще було в ній, і вона міцно тримала його.

— Знаєш, які існують вимоги до хімічного аналізу? — спитала вона. — Хімічний аналіз має бути вичерпним, не містити суперечностей і бути максимально простим. Як гарно — я обожнюю це. На жаль, це нереально. Навіть математично.

Він вивільнився від неї і пересунувся до стіни. Вона посунулася за ним.

— Коли відчуваєш запах іншої людини, — продовжувала вона, — ти відчуваєш, що ось воно, близько. Активні речовини — складні ефіри й жирні кислоти — розчиняються в шкірних жирах, виділяються у випаровуваннях поту, знову конденсуються на відкритій слизовій оболонці рота і носа. Ми відчуваємо це — цю мить. У той момент, коли ми — рідина і запах, ми дуже близькі до злиття. Тоді у нас виникає відчуття, що це все-таки можливо. Що остання перешкода, яка розділяє людей, обов’язково лусне. Але цього не відбувається. Ніколи. Ти мене розумієш?

Це було важливо для неї, це мало вирішальне значення, голос її став зовсім глухим — низьким і напруженим.

— Дуже добре розумію, — відповів він. — Ти хочеш знайти партнера, в якому не буде ніяких суперечностей і який буде вичерпним. А поки що задовольняєшся мною.

Він підповз до неї упритул. Схопив за плечі. Звучання її змінилося, воно стало смертельно небезпечним.

— Десь глибоко в душі ти здатний на насильство, — сказала вона. — Тобі треба щось із цим зробити. Або ти мене більше не побачиш.

Він підвівся і пішов до передпокою. Це була єдина можливість відійти від неї якнайдалі — на двох десятках квадратних метрів. Якщо не залізати в холодильник. Природа відмовилася від Моцарта. Вітер у голках ялин звучав як діаманти в келиху.

Він був у полоні її звучання, у полоні її запахів — немов кісточка в персику.

Вона стояла у дверях.

— Самота, — прошепотіла вона, — чому вона не має права на існування?

Він не розумів, про що вона говорить. Він не розумів таких несподіваних переходів. Море знову виглядало інакше. Одночасно він почув усі її колишні настрої. Любов, печаль, бажання, розчарування.

Він надягнув халат. І капці. І вийшов на вулицю.

Він пройшов кілька кілометрів по Странваєн, потім він замерз і зайшов до готелю «Рунґстед». Хлопець за стійкою тримався гордо і з гідністю, викликаючи в пам’яті образ «Маленького сурмача»[61]. Не відчувалося найменших ознак несхвалення — ні щодо сандаль, ні до халата.

— Позаду, вночі, — пояснив Каспер, — лишилася жінка, потяг якої пішов. А я забув удома свою кредитну картку. У вас є вільний номер з видом на море?

— Ваше обличчя, — відповів хлопець, — не менш переконливе, ніж готівка.


Тієї ночі він не спав, він сидів і дивився на воду. Коли настав ранок — як звук, але ще не як світло, він спустився вниз. Хлопець стояв там, де Каспер його залишив.

— У отців церкви було гасло, — сказав Каспер, — credenti et oranti, не знаю, як добре ви знаєте латину, але це означає: «Хай твоя молитва керує тобою». Сьогодні вночі я не спав і молився, і я зрозумів, що насправді потяг ніколи не відходить. Насправді всі ми, так чи інакше, все життя живемо на пероні з тими, кого ми любимо. Що ви скажете на це?

— Мені п’ятнадцять років, — сказав хлопець. — Яз вдячністю вбираю життєву мудрість. Але це не означає, що я відмовлюся від п’яти крон чайових. Коли ви перекажете гроші на наш рахунок.

— Ви отримаєте більше ніж п’ять крон, — пообіцяв Каспер. — Якщо викличете таксі. І дасте мені у борг грошей.

Хлопець набрав номер таксі і замовив авто.

— Вони хочуть знати, куди ви поїдете.

Каспер сподівався, що скаже: «По Странваєн».

Але чомусь вимовив зовсім інше.

— У місто, — сказав він. — У самісіньку темінь району Нерребро.


Квартира Стіне містилася на вулиці Шелландсґаде, на дев’ятому, й останньому, поверсі. Він попросив таксиста почекати. Біля під’їзду йому трапилося кілька суб’єктів напідпитку, вони задумливо огляділи його капці й халат.

Ліфта в будинку не було, останні прогони він долав поволі, її звучання чулося всюди. Він зрозумів, що був знайомий лише з якоюсь мізерно малою її частиною.

Він зупинився перед дверима, прислухаючись до сплячого будинку, намацав захованого над дверною коробкою ключа. Увійшовши до квартири, він знову якийсь час постояв, не запалюючи світла.

Квартира складалася з однієї квадратної кімнати, маленької кухні та маленької вбиральні — косі білі стіни, високий еркер, зовсім небагато меблів. Обстановка була не просто спартанською — вона була тюремною. А проте кімната жила.

Секрет цього частково полягав у тому, що ті деякі речі, котрі були в кімнаті, були правильно розташовані — немов камені в піщаному саду. Каспер змінив більше сценографів і реквізиторів, ніж зміг запам’ятати, і лише одиниці з них мали те, що мала Стіне. І ці деякі, так само як і вона, використовували мінімум меблів, зовсім небагато ламп і мінімум реквізиту.

Він чув відлуння її босих ніг, що ступали по дошках підлоги, він відчував деякі з її запахів. Але на решті рівнів квартира майже нічого не відкривала. Письмовий стіл із обкорованого дуба. Лампа тридцятих років дизайну Поуля Хенінґсена. Стілець. Велике двоспальне ліжко. Комод з великими, пласкими висувними шухлядами для зберігання креслень і малюнків, саме з нього він знімав мірку для шухляди у вагончику. На столі лежало письмове приладдя. Стояли два комп’ютери. На низькому столику — два принтери. На стіні — велика пробкова дошка з пришпиленими до неї листівками та конвертами. Всюди лежали шматки плавникового лісу: дерево, що стало чорним, сірим, сріблястим. Камені, підібрані на березі. Мушлі. Квіти, орхідеї — не ті, що продаються у квіткових крамницях, а скромні, рідкісні ботанічні види, які він уперше побачив тут, у неї. Невисокий стелаж з науковою літературою. На одній зі стін — килим з тонкої чорної шерсті, зі складним переплетенням геометричного орнаменту. Ніяких картин на стінах. Ніяких фотографій.

Точно кажучи, вона нічого не розповіла про своє минуле. А він і не питав. Вони танцювали одне навколо одного відповідно до таємної угоди про те, що слід уникати тих місць, де в архіві зберігалося минуле. І тих, де планувалося майбутнє.

Це був красивий танець, зворушливий, сповнений поваги. Зворотний бік пошани — зайва дистанція. Він зробив крок уперед і відчинив одну з пласких шухляд, вона була забита листами.


Якось вони разом приймали душ, тут, у цій квартирі, він вийшов перший. Вона вимкнула воду. Краплі, стікаючи зі стін і з занавіски, грали прелюдію ля-мажор Шопена — краплі світлих, насичених киснем почуттів, що спадали на чорний мармур. Вона налила в долоні гель для душу, додала води й видула мильну бульбашку завбільшки з кокосовий горіх просто з рук.

Потім вона налила гель на одну руку, притисла її до тіла під лівою груддю, поруч із серцем, і почала дути. Він ніколи не бачив нічого подібного, бульбашка вийшла величезна, золотиста, немов м’яч морського лева в цирку — діаметром сантиметрів тридцять.

Бульбашка не встигла відірватися. Вона спіймала її другою рукою, тепер вона являла собою трубу, що йде навколо її тіла. Вона розтягнула цю трубу, її боки були увігнутими, неначе вони одночасно прагнули і розширитись, і закритись.

— Принцип Дірихле, — пояснила вона. — Про мінімальні поверхні. Дуже красиве доведення. Коли ми збільшуємо поверхню, вона одночасно з тим, що піддається, намагається зайняти найменшу площу.

Вона вийшла з душу й підійшла до нього. З увігнутою, витягнутою, виблискуючою бульбашкою.

— Все живе, — сказала вона. — І все мертве. Прагнення одночасно стати більшою і стримати себе. Як і любов. Це загадка. Як можна бути в стані вільного падіння? І одночасно тримати руку на стоп-крані?

Вона підійшла до нього впритул. Здавалося, що її шкіра вкрита невидимим шаром олії. Вода не хотіла рівномірно розподілятися, а збиралася в безліч крапельок — немов на дельфіні.

— А є якийсь вихід?

— Навіть якби він і був. Ти б не захотів ним скористатися.

Бульбашка торкнулась його.

— Та ти ніколи й не хотів. Навіть коли був дуже близький до цього.

Бульбашка лопнула.

Вона припустилася лише однієї помилки. Але цього було досить. На мить її звучання змінилося. Воно наповнилося знанням. Цієї миті він зрозумів, що вона щось про нього знає. Що вона, мабуть, побувала в якійсь частині його системи, куди він не давав їй доступу. І щось звідти дістала. Саме це йому і згадалося тієї ночі.


Людина, що здобула добре виховання, не читатиме чужих листів. Каспер навіть листи Баха, передруковані в «Гросі», не читав. А листи Юєркеґора — винятково з дослідницького інтересу. Та якщо вже хочеш дістатися до жіночого, доводиться користуватися всіма можливостями.

Він підняв пачку листів і почав їх перебирати. Той, хто все своє довге життя тасував карти і здавав їх щасливою рукою, швидко починає орієнтуватися в купці паперів.

Зверху лежали робочі листи з відділу сейсмології, Лундського університету, Британської геологічної служби Единбурґа. Пачки листів з ЄССЦ — Європейсько-Середземноморського сейсмологічного центру в Брюйєр-ле-Шатель. З Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На дешевому папері для ксерокса. Потім він дістався до особистих листів, їх було небагато. Або ж вона зберігала решту в іншому місці. Або ж вона їх взагалі не зберігала. Він знайшов тонкий стосик написаних від руки на цупкому жовтуватому рельєфному папері. Вони були підписані «мама» або «твоя мама». Адреси відправника не було, але поруч з датою було написано «Хольте». Він знайшов один конверт з адресою відправника і сунув його в кишеню.

Він шукав і далі. Звучання приміщення змінилося. Він знав, що тепер уже недалеко. Він прислухався до кількох пачок, затнутих скріпкою. Це були листи від колишніх коханих, він поспішив відключити слух, хіба можна коли-небудь змиритися з думкою, що у твоєї жінки до тебе були коханці?

Два листки вкололи його пальці і слух, немов колючка. Вони були скріплені степлером — він уколовся об скріпки. Він роз’єднав їх. Це були ксерокопії. Він упізнав почерк. Це він сам написав. Ретельно виведені багато років тому літери. Людиною, що в якомусь сенсі була ним самим.

Він знав, що знайде ці аркуші. Він почув це в її голосі, тоді, після душу. Звучання цих листів.

До них було додано третій лист. Теж написаний від руки. Це була ксерокопія відповіді, яку він тоді отримав. Почерк в листі-відповіді був нерівний, гуляв угору і вниз. Як почерк у власних нотах Моцарта — якщо граєш Моцарта, то просто необхідно мати факсиміле. Нерівності його нот можуть про багато що розповісти, те ж саме можна було сказати про цей почерк.

Якби він зміг тоді зупинитися! Але він не зупинився. Його пальці намацали щось цупкіше. Аркуш паперу. На ньому було щось схоже на відбитки пальців, фіолетового кольору, п’яти пальців, але ширше, ніж мав бути звичайний палець. Відбитки були заклеєні клейкою плівкою. На аркуші був штамп «Державна поліція, ЦБІ». Одразу під ним лежав ще один аркуш, на ньому були надруковані якісь комбінації цифр і літер і стояв штамп «Кримінологічний відділ». З адресою на вулиці Слотсхерренсвай.

Він витягнув останню карту. Це була квитанція, що підтверджувала отримання «різних речей» із штампом «Міністерство юстиції, Головне управління відбування покарання на волі, Хорсенс».

Він подивився на годинник. Не було ще й сьомої. Неділя. Він подзвонив Соні на мобільний телефон.

Він довго чекав, перш ніж вона відповіла. Незрозуміло було, де вона, але, в усякому разі, не вдома — акустика була інша, менше звукопоглинальних поверхонь. Вона була в ліжку, він чув тертя тканини. Поруч з нею був чоловік. У голосі її звучав алкоголь, гарячий алкоголь, напевно ґлеґ, — скоро Різдво.

Він подумав про те, як це бути Сониним чоловіком і сидіти вдома з дітьми. Коли у неї щонеділі стільки роботи до ночі.

Він подумав про маленькі судини, що лопнули на її щоках. Перші боязкі ознаки того, що навіть найкращого може виявитися забагато. Забагато чоловіків, забагато грошей, забагато удачі. Забагато «Брунелло».

Він ніколи раніше не телефонував їй на мобільний о такій порі, вона ні про що не спитала, одразу відчувши, що у нього до неї якесь серйозне питання.

— Переді мною п’ять відбитків пальців, — сказав він. — Якісь дуже широкі. Зі штампом «Державна поліція. ЦБІ». Ще якісь цифри й літери з відділу кримінології. І квитанція з Міністерства юстиції зі штампом «Головне управління відбування покарань на волі». Про що все це може говорити?

— Мені треба трохи часу, куди тобі передзвонити?

Він дав їй номер телефону Стіне.

Соня організовувала турне для великих цирків та відомих рок-груп. Кожен цирк за літній сезон об’їжджав у середньому вісімдесят міст відповідно до логістики, що глибоко вкоренилася в традиціях і ґрунтується на довірі та особистих контактах. У країні не було жодного начальника поліції, з яким вона не була б у близьких стосунках.

Він усівся на підвіконня. Колись вони сиділи тут із Стіне — голі. Вікно було кругле, йому було видно частину району Естербро і протоку Ересунн. Це було єдине місце в Нерребро, звідки видно воду. Він розумів, що саме тому вона, мабуть, і вибрала цю квартиру. З вулиці йому просигналив таксист.

Телефон задзвонив.

— ЦБІ, — сказала Соня, — це Центральне бюро ідентифікації, воно міститься в поліцейській префектурі. Відбитки пальців здаються широкими, бо їх, що називається, «катали». Службовець кримінальної поліції прикладає палець людини до чорнильної подушечки, а потім повертає на аркуші паперу. ЦБІ використовує дев’ять точок на одну руку, коли проводить ідентифікацію на основі відбитків пальців, усе має бути так само точно, як і аналіз ДНК. А результати аналізу ДНК, очевидно, це те, що у тебе з кримінологічного відділу. Обидва ці документи можуть видаватися людині, коли відомості про неї, наприклад після відбуття покарання, видаляють з кримінального реєстру — центральної бази даних поліції, того, звідки можна отримати виписку про судимість. Квитанція — з Головного управління відбування покарань на волі, яке включає тридцять дві установи — це щось на кшталт відкритих в’язниць. В’язниця в місті Хорсенс — це єдина серед п’яти закритих в’язниць, де застосовуються особливі заходи безпеки. Якщо не рахувати відділень для рокерів. Отже йдеться про людину, яка відсиділа великий строк, останню частину якого провела в так званій відкритій тюремній установі, — за зразкову поведінку, а потім, відповідно до поліцейської процедури, отримала свої відбитки як підтвердження того, що вона більше не значиться в Кримінальному реєстрі.

Каспер прислухався до квартири. Вона зазвучала по-новому. Соня, мабуть, теж це почула.

— Це та жінка, — сказала вона. — Це вона сиділа у в’язниці.

Він нічого не відповідав.

— Вона цілком могла сидіти за щось відносно нешкідливе, — припустила вона. — Ми з тобою, та й більшість людей, якби розкрили перед владою всі карти, точно б опинилися за ґратами.

У неї завжди вистачало сил для втішання — його, будь-якої іншої людини, і в дні їхньої молодості теж. Цього разу в неї нічого не вийшло.

— Це ґлеґ? — запитав він.

— Саке.

— Бережи себе, — сказав він.

І повісив слухавку.

3

Таксист висадив його біля Странваен, він тихо відчинив двері вагончика. Стіне спала, він сів на стілець і став услуховуватися в її сон. Вона спала цілком спокійно — йому не було чути її снів.

Він просидів так хвилин п’ятнадцять. Потім вона прокинулася й сіла. Вона завжди прокидалася як кішка: тільки-но — глибокий несвідомий стан, а наступної миті — цілковита присутність.

— Я хочу тобі дещо розказати, — почав він, — і поставити кілька запитань. Це забере якийсь час.

Вона дотяглася до телефону й повідомила, що на роботу сьогодні не прийде. Ніяких тобі вишуканих пояснень, які могли б полегшити життя людині на тому кінці дроту, просто лаконічне формулювання — і нічого більше.

Вони поїхали в південному напрямі, звернули із шосе біля Беллев’ю, залишили машину біля станції. Обійшли парк Баккен з півночі, не перекинувшись ані словом, потім проминули Вовчі долини, пройшли вгору галявиною у бік Оленячого ставка, обігнули палац і сіли на лавку перед спуском до моря.

На галявині не чути було властивого природі сухого звуку, можливо, через дерева, можливо, через блискучу поверхню Ересунна — тиха гладінь води для звуку тверда як камінь — акустика тут була як у концертній залі: всі поверхні тверді, відбивальні.

Мартінус колись сказав, чи написав, що галявина перед Ермітажем — це земне відображення духовного явища з кращого світу. Цієї миті Каспер його добре розумів — перебуваючи там, де вони зараз сиділи, можна змиритися із звуком Шарлоттенлунда і Хеллерупа, а потім — і зі звуками великого міста.

— Коли мені було дванадцять. років, я зламав хребта, — почав він. — Я виступав у класичному номері з бочками. Ти заплигуєш із зв’язаними ногами й зав’язаними очима на піраміду з дев’яностосантиметрових бочок, на висоту приблизно восьми метрів, усі тобі аплодують, потім ти стрибками сходиш униз і під кінець робиш повне сальто вперед. На висоті метрів шести я стрибнув не туди, розбив бочку, вдарився об наступну, вся конструкція завалилася й поховала мене під собою. Це були тридцятикілограмові пивні бочки із заводу Карлсберґ — я зламав хребет і стегно. У Державній лікарні сказали, що я ніколи більше не ходитиму і решту життя мене доведеться годувати з ложечки і що решта ця може виявитися досить короткою. Вони зачинили обоє дверей, перш ніж повідомити це моїм батькам, але я все одно все чув.

Він відчував її співпереживання.

— Це не було страшно, — продовжував він, — це було неначе починаєш падати. Мене позбавили ваги — відчуття того, що я звичайний дванадцятилітній хлопець, який живе в середині сімдесятих. Потім була якась пауза, і під час цієї паузи я вперше почув. Я почув лікарню, дорогу додому, вагончик, зимовий квартал — як ніколи раніше не чув. Не тільки самі фізичні звуки, а й те, як вони зв’язані. Ми, як правило, не чуємо світ такий, який він є. Ми чуємо відредаговану версію. Ті звуки, які нам подобаються, ми витягуємо на перший план. Стук і дзвякіт у касі, коли підраховують виручку. Фанфари, що сповіщають про вихід маленької принцеси цирку, в яку всі закохані. Вирування восьми сотень чоловік у переповненому шатрі. Але ті звуки, які ми не хочемо чути, ми від себе відштовхуємо. Звук розриваного шкіряного кріплення на парусині. Звуки переляканих коней. Звуки вбиралень. Тих серпневих поривів вітру, які означають кінець літа. А решта звуків нам нецікава, ми їх притлумлюємо: звуки транспорту, міста, буднів. Так уже влаштовано наш слух. Позаяк у нас завжди є якісь плани, позаяк ми завжди кудись поспішаємо, і хлопець дванадцяти років — не виняток. Але у мене раптом не виявилося ніяких планів, мене їх позбавили. І вперше я почув якусь частину світу live, невідфільтровану, без сурдинки.

Він побачив, що очі Стіне посіріли. Хоча вони бували й іншими. Бірюзовими, зеленкуватими. А іноді плямистими.

— Якщо ти по-справжньому слухаєш, то всі звуки починають шикуватися за темами. Вони не випадкові. Ми живемо не в хаосі. Хтось намагається щось виконувати. Намагається грати якусь музику. Всевишня. Так я це назвав. Це ім’я, яке я дав композиторові. Що створює цю музику. Я пролежав три місяці, і тут виявилося, що є поліпшення, і зі мною почали займатися гімнастикою. Але саме одужання залишилося в моїй пам’яті лише слабким спогадом. Раділи в основному близькі. Я ж був зайнятий іншим. Знову і знову, ненадовго, завжди ненадовго, завжди лише на мить, відчувати своє тіло і чути нічим не притлумлений світ. Це стало головною метою. Хоча тобі всього лише дванадцять років, хоча тобі й бракує слів усе це висловити, але ти знаєш, що решту життя тобі призначено тепер слухати по-справжньому. Прагнути до точного відтворення світу. Чути його таким, яким він є насправді. І разом з цим прагненням виникає страх, що нічого у тебе не вийде. Минуло двадцять років. Півжиття минуло. А я не набагато просунувся.

— То що ж заважає нам чути? — спитала вона.

Він довго не відповідав. Лише раз у житті йому довелося раніше говорити про це з іншою людиною.

— Щоб жити в цьому світі, нам весь час потрібен музичний супровід якогось оркестру. На передньому плані. Це маленький танцювальний оркестр. Він весь час грає твою власну тему. Він грає нев’янучу мелодію «Каспер Кроне». У якій є кілька постійно повторюваних рефренів. Знову і знову повторюються номер нашого банківського рахунку, наші дитячі спогади, наші пін-коди, голоси батька й матері. Ясно-зелені строфи, котрі, як ми сподіваємося, стануть нашим майбутнім. Темний гомін, котрий — як ми цілком обґрунтовано припускаємо — стає для нас реальною дійсністю. Він звучить без перерви, він звучить немов биття серця, мій — звучить уже півжиття. Але коли новий звук досягає твоїх вух, ти раптом розумієш, що, виявляється, ти до цього весь час стояв спиною до справжньої концертної зали. Ми всі існуємо в чомусь на зразок фойє. Де нам залишається тільки здогадуватися, що поблизу грає справжній оркестр. А ось цей звук — уже сам тільки амбушур до звуку із справжньої концертної зали — заглушає Месу сі-мінор. Немов шепіт серед вітру. Цей звук примушує замовкнути будь-яку бойову тривогу. Він заглушає музику сфер. Він усуває всі звуки дійсності. І одночасно з тим, як ти чуєш його, ти починаєш розуміти, і яка буде ціна квитка. Коли двері до цієї зали відчиняються, ти виявляєш, що дуже можливо — ти помилявся. Що Каспер Кроне, можливо, існує, лише поки твої вуха відокремлюють і далі той самий невеликий рефрен від загальної звукової маси. Що для того, аби підтримувати Каспера і Стіне, ми зменшили вхідні сигнали з усіх інших каналів до піанісимо. А тепер щось змінюється. І ти це відчуваєш. Якщо ти хочеш потрапити до зали, то це стане найдорожчим квитком на концерт, який хтось коли-небудь купував. Це коштуватиме тобі звуку твоєї власної системи.

Вона гладила його руку. Йому ніколи так і не вдалося повністю уявити собі її тіло. Іноді вона здавалася йому тендітною, як пташка, іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю — землю і море.

— А де у всьому цьому ми? — спитала вона. — Ми з тобою?

— Коли ти поруч, — пояснив він, — регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.

Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.

— Мені теж страшнувато, — сказала вона. — Може, втечемо разом?

Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість — і ось її вже згаяно.

— Коли тобі дванадцять років, — продовжував він, — чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, — це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.

Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.

— Циркові артисти — люди віруючі, — вів далі він. — Глибоко релігійні — як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ — якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми — вже зараз — трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62], — але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять — у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

— Її звали мати Рабія, — сказав він, — я зібрав відомості й дізнався, що вона — дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

— Я забув свої окуляри, — сказав він, — але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я — клоун Каспер Кроне — перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

— Вона відповіла тобі, — сказала Стіне. — Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, — і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

— Це я питаю, — прошепотів він. — Звідки у тебе лист?

— Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

— Ти про все дізнаєшся, — промовила вона. — Але не зараз.

— Ні, зараз, — сказав він.

— У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, — відповіла вона. — Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним — він уже більше не належав собі.

— Розкажи про лист, — наполягав він.

Він завжди недооцінював її фізичну силу. Вона вдарила його ногою, стоячи навколішках, витягнувши ногу, збоку по гомілці. Удар був такий сильний, що спочатку не відчувалося болю — лише оніміння. Ноги у нього підігнулися. У дитинстві вона лазила по деревах і гралася з хлопчиськами — він чув це. Вона схопила його руки під час падіння — у результаті він не зміг виставити їх перед собою. Він ударився об землю плечем, як велосипедисти і циркові артисти, щоб уберегти голову. І почув, як з тріском гілки ясена ламається його ключиця.

Він трохи підвівся і кинувся вперед з лежачого положення. Вхопився за її щиколотку й підтягнувся. Поповз за нею, поки вони опинилися поруч.

— Те, що ти знайшла мене, — сказав він, — на березі, це не була випадковість. Я — частина якогось великого плану, тобі від мене щось треба.

Він стиснув її щелепу. Його пальці натискали на нервові вузли за щелепними м’язами.

— Моя головна психологічна травма, — сказав він, — полягає в тому, що я не можу покластися на жінок. Жінкам завжди треба ще чогось, крім любові. Чи твого тіла. Чи твоєї слави. Чи грошей.

Вона вивільнила голову.

— Я рада, що мені не треба це більше приховувати, — сказала вона. — Що вся справа у твоєму тілі.

Він знову стиснув їй щелепу.

— Тут щось іще не так, — продовжував він. — Ти зайшла надто далеко. Зіграла виставу, яка тяглася аж три місяці. Розкажи мені, в чому річ.

Він стиснув руки.

— Ти все знищив, — сказала вона.

Раптом вона вдарила його головою.

Ось на це він зовсім не розраховував. Вона влучила в самісіньку точку. Не в ніс — від цього кров тече цівкою. І не надто високо — туди, де товста черепна кістка. А прямо над переніссям.

Він відключився. Усього на кілька хвилин, але коли він знову спромігся чути і бачити, її вже не було. Навколо нього були люди, але близько до нього ніхто не підходив. Порядні громадяни, вигулюючи своїх собак, скоса, не приховуючи люті, поглядали на нього. Він чув їхні думки: вони думали, що ось валяється черговий наркоман, назбирав псилоцибінових грибів на зелених лужках і ось вам, вирубався.

Йому ще раз доведеться відрегульовувати уявлення про самого себе. Адже він завжди уявляв, що колись обов’язково проїде парком Дюрехавен у кареті з принцесою.


Повертаючись додому, він вів машину однією рукою. Під’їхавши до вагончика, він якийсь час сидів за кермом не рухаючись. Природа грала останню частину «Kunst der Fuge». З чого він зробив висновок, що більше її не побачить.

4

Він пам’ятав номер телефону Державної лікарні. Йому хотілося попрощатися. Він подзвонив. Слухавку зняв сам Максиміліан.

— Це я, — сказав Каспер, — я телефоную з аеропорту.

— Значить, ми обидва збираємося в далеку дорогу, — відповів Максиміліан.

Якийсь час вони мовчали.

— Ти пам’ятаєш, — запитав Каспер, — як було в моєму дитинстві? Коли ми обідали після ранкових репетицій. Завжди в гості приходили діти, і нас, дітлахів, ніхто не примушував сидіти за столом, ми прибігали й бігли знову. Брали із собою їжу. Нам не заважали гратися. І під час репетицій ви ніколи не тиснули на нас — ні ти, ні мама. Ніколи. Я так і не подякував за це.

Він намагався знайти потрібне слово, воно знайшлося. Воно було старим, outdated, а проте дуже правильним.

— Повага, — сказав він. — Завжди була якась повага. Навіть коли ви воювали одне з одним. Навіть коли я був зовсім маленький.

Коли Максиміліан знову заговорив, голос його був хрипкий, немов у нього була страшенна ангіна.

— Ми старалися. Але, як правило — як правило, недостатньо. Мені більше запам’яталися ночі. Коли ми вже зняли грим. Коли ми їли. На вулиці перед вагончиком. І твоя мати вже спекла хліб. Пам’ятаєш?

— Можна було опектися об скориночку.

— Якимись із тих ночей тоді ми були цілком щасливі.

Вони помовчали — тепер уже востаннє.

— Коли літак злітатиме, — спитав Максиміліан, — про що ти думатимеш?

— Про вас, — відповів Каспер. — Про Стіне. Про ту маленьку ученицю, яку я шукав. Я не знайшов її. А ти про що?

— Про твою матір. І про тебе. Про Вівіан. А потім я уявлю, що стою перед виходом на арену. Прямо перед тим, як відкривається завіса, коли у тебе все готово до виступу. Квитки продані. А проте ніхто не знає, як усе піде.

— Ніхто з нас не повинен першим повісити слухавку, — сказав Каспер. — Покладімо слухавки одночасно. Правильний вибір часу — це завжди було важливо і для тебе, і для мене. Я порахую до трьох. І покладемо слухавки.

Він почув, що за його спиною відчиняються двері. По нього прийшли. Не обертаючись, він повільно і чітко порахував до трьох. Вони з батьком синхронно повісили слухавки.

Це був Кассандр, за його спиною стояли дві жінки. Білі й милосердні, немов «світляні істоти» Елізабет Кублер-Росс[63]. Але привабливіші. З набагато певнішою статевою належністю, ніж ангели.

Вони схилилися над ним. Узяли у нього з рук скрипку. Зміряли пульс, Закотили йому рукав. Закріпили на руці манжету приладу. Він відчув холод стетоскопа на грудях.

Однією з них була африканка. Цього разу вона була в білому халаті. Волосся було заплетене у двісті тоненьких косичок. Але вона все одно була схожа на саму себе. Випукле чоло, немов глобус. Із зображенням прекрасного, кольору мокко континенту.

— Серце працює з перебоями, — заявила вона. — Сьогодні він нікуди не полетить. Ми забираємо його з собою. Йому терміново необхідна операція.

Каспер узявся за серце. Тепер він теж це відчув. Біль від того, що тобі дала одкоша кохана. Експатріація. Смуток через цілковиту невизначеність. Через красу «Чакони».

Кассандр перепинив їм шлях.

— Ми підкоряємося тільки Міністерству юстиції, — заявив він.

Африканка випросталася. Вона була вища за поліцейського.

— У нього пульс тридцять шість. Нерівний. Серце дуже слабке. Він може відкинути копита. Відійди, або ж ми притягнемо тебе до суду. Посадові порушення. Злочинна недбалість.

Дістанеш мінімум шість років. За ненавмисне вбивство внаслідок допущених порушень.

— Я повинен зателефонувати, — сказав Кассандр.

Від його голосу залишилося небагато.

Він подзвонив по телефону, що стояв десь у дальньому приміщенні. Потім вернувся до кімнати. Він рухався немов зомбі. Поклав якийсь бланк на стійку.

— Двадцять чотири години, — сказав він. — Йому заброньовано місце на завтрашній ранковий літак «Air Iberia» о 7:20. Розглядається справа про його репатріацію. Це у віданні міністерства.

Африканка поставила свій підпис. Жінки взяли Каспера під руки й підняли його. Він притиснув їх до себе — винятково з лікувальною метою. І повільно зробив перші обережні кроки — назад до волі.


V


1

На них чекала «швидка допомога», йому допомогли забратися всередину. Сидіння водія ховалося за матовою скляною перегородкою, одне із стекол було відсунуто. І водій, і жінка, що сиділа поруч з ним, були в білих халатах.

Завила сирена, «швидка допомога» перетнула смугу, відведену для таксі, стоянку і розвернулася. Над високим коміром водія білими язиками полум’я піднімалися вгору шрами — за кермом сидів Франц Фібер.

Поліцейський автомобіль з мигалкою проїхав мимо у протилежному напрямі. Жінки відсунулися від Каспера, їхня турботливість кудись зникла. Цього слід було сподіватися. Григорій Палама[64] колись зауважив, що однією з причин, яка спонукала деяких з отців-пустельників прийняти обітницю безшлюбності, стало усвідомлення того факту, що досить тільки жінкам здобути бажане, як їхні материнські почуття кудись зникають.

Вони минули район Ерестаден. Звернули праворуч, на дорогу, що вела до Транспортного центру. Сирену вимкнули. Не знижуючи швидкості, «швидка допомога» в’їхала на лужок і зупинилася позаду закритого гриль-бару, впритул до великої «ауді». Жінки винесли Каспера із «швидкої» й поклали на заднє сидіння цієї машини. Франц Фібер по-мавпячи, без допомоги милиць, перемістився з одного сидіння водія на інше. Машина рушила, набрала швидкість і виїхала на шосе, одразу в лівий ряд. Стрілка спідометра показувала 180, Каспер чув сирени і попереду, і позаду них. Звідкись згори з’явився гелікоптер.

— Вони оточують весь Амаґер, — сказав Фібер. — Що говорить твій тонкий слух?

— Помолімося, — сказав Каспер. — Про туман. І про те, щоб міст Шелландсбро був вільний.

Машина повернула. І потрапила у стіну туману. Проїжджа частина зникла. Від зустрічних автівок лишилися тільки жовті вогні. Жінки витріщилися на нього.

— Існує два можливі пояснення, — пояснив Каспер. — У мене є прямий зв’язок із Всевишньою. Або ж я почув туман попереду. І те, що там немає жодної машини з сиреною.

Він відчув, як тіло його слабіє, і, спираючись на руку, опустився на сидінні. Він намагався тримати себе при тямі, визначаючи маршрут по звуках. Особливий звук і ритм літаків, що приземляються на дванадцяту посадочну смугу, — відносно коротку, використовувану тільки при сильному північному або південному вітрі. Крики чайок, коли «ауді» їхала по мосту. Соціальний реалізм передмістя Вальбю. Периферія району Фредеріксберґ, що незмінно звучить майже як притулок для старих. Неповторне поєднання звуків пташиного заповідника і транспортного пекла в тому місці, де автомагістраль у бік Фарума перетинає болото Уттерслев.

Він знепритомнів і знову прийшов до тями. Вони з’їхали з шосе, рух став менш інтенсивним, машина звернула на посипану рінню доріжку. Не знижуючи швидкості, вони проїхали ворота, він упізнав їх — це була огорожа Притулку Рабії. «Ауді» зупинилася, навколишній світ почав звучати глухіше, поступово затихати — і ось він зовсім зник.

2

Світ знову виник перед його очима. Каспера везли на візочку — білими коридорами, повз ікони на стінах, потім у ліфт. Африканка йшла поряд з ним, у руці вона тримала пластикові пакети, з яких до його зап’ястя тягнулися трубки, йому поставили крапельницю. Він чув, що жінка чогось боїться, але не міг зрозуміти, чого саме.

Двері відчинились, вони поїхали далі коридорами, потім нагору — ліфтом, потім ще одним коридором — і опинилися в операційній. Тепер він почув, чого саме вона боїться. Їй було страшно, що він помре.


Його оточували шість жінок. Мрія будь-якого чоловіка — але він більше не відчував свого тіла. На всіх були зелені операційні халати, на всіх, окрім африканки, були маски.

— Вам зроблять знеболювання, — сказала вона.

— Я цирковий артист, — заперечив він. — Я повинен відчувати, як вібрують нерви.

У голосі не було сили — ніхто його не почув. Він побачив, як голка сковзнула до зап’ястя. Синя Пані була в межах чутності. Тепер йому було видно її.

— Я прийшов отримати те, що мені належить, — сказав він.

У відповідь не пролунало ні звуку, але вона, очевидно, все одно його почула. Вона нахилилась до нього і посміхнулась.

— Це буде приємно, — пообіцяла вона.

Його свідомість знову кудись попливла — неквапливо, немов молода дівчина вийшла до міста на прогулянку.


Він повернувся. Але не в своє тіло, а кудись поблизу. Африканка щось говорила, але зверталася вона не до нього.

— Подивимося, чи є внутрішня кровотеча, — сказала вона. — У нього і кульове поранення, і сліди від удару.

Він розплющив очі й побачив, як вона працює над ним. Як би йому хотілося втішити її! Сказати, що не так уже важливо, жива людина чи мертва.

— Перкутую живіт і черевну порожнину, — повідомила вона. — Напруження немає. Але є болі. Тиск і пульс низькі. Гематокрит на еритроцити. Гемоглобін 4–5. Робимо переливання.

Йому важливо було донести до них одну думку. «Навіть і не думайте, — хотів він гукнути. — Я згоден з Рудольфом Штайнером. Кров — це «eine sehr geistige Flussigkeit».[65]

Але йому нічого не вдалося вимовити. Вони почали переливання, він відчув, як у його жилах забулькала чужа кров.

— Петидин, сто міліграмів, — розпорядилася африканка. — Ефедрин. Намагаюся утримати його при пам’яті, не виходить.

Вона говорила із Синьою Пані.

— Він відключився, — констатувала африканка.

Він безтурботно розсміявся. Усередині себе. Він утрачав обтяжливу єдність з тілом. Але слух вічний — тому він і сміявся.

— Куля невеликого калібру, — продовжувала африканка, — з низькою початковою швидкістю, але постріл з близької відстані. Куля сталева — з тих, що їх використовує поліція, щоб прострілювати двері й машини. Зробімо знімки: кісточки, ступні, череп, зап’ястя. Подивімося черевний відділ. Columna cavicalis[66].

Хтось поклав свинцевий фартух йому на живіт, прикривши і щитоподібну залозу. На тіло, яке вже не належало йому.

Там, де він перебував, часу практично не було. Тіла і фізичні форми зникли, лишилися тільки звуки і паростки звуків. Десь там, у далекій провінції, якусь його частину оперували.

— Мильну воду, — командувала африканка. — Шиємо інтрадермально. Голку-метелика і гістоакрил для різаних ран. Знімки. Ні печінка, ні селезінка, ні нирки не зачеплені. Пульс як і раніше падає. Затискувачі Пеана. Кровотеча триває. Перелом Колліса. Зробіть повну аналгезію підпахвової западини. Місцеве знеболювання навколо перелому.

Вони щось робили з його зап’ястям. Якби він був якось більше пов’язаний зі своїм тілом, він знепритомнів би від болю. Але він більше не мав до нього ніякого стосунку.

— Гіпс, — сказала африканка. — Шину для руки. Круглу для кісточки. Надріжемо, запалення ще збільшуватиметься. Пульс як і раніше падає. Є ЕКГ?

Колись він консультував Sound Quality Research Unit[67] при університеті Ольборґа, відділення психоакустики — у зв’язку з проектуванням операційних. Він тоді радив їм підібрати звук, який поєднував би в собі достатньо жорстке об’ємне звучання монастиря з м’якістю вітальні. Щоб у хворих одночасно виникало відчуття домівки й релігійного авторитету. Саме так зараз усе і звучало навколо нього.

Звуки операційної стали глухіші. Вони відступили кудись на периферію звукової картини. Його обвіював вітер. Теплий вітер. Сам він був лише звуковою структурою, лише звуковим носієм свідомості. І любові. Він почув африканку, вона розмовляла із Синьою Пані. Вони пішли кудись далеко і зачинили за собою двері, щоб він їх не почув. Як тоді, коли він зламав хребта. Він засміявся — тріумфально, адже у нього була таємниця: для його слуху майже — чи зовсім — не існувало фізичних перешкод.

— Він не витримає, — говорила африканка. — Через загальний обсяг дії на організм. Кульове поранення. Удари. Перелом кістки. Перелом черепа. Крововтрата. Психічне перенапруження. Ми зробили все, що могли.

Він чи то йшов, чи то линув понад берегом моря. Він чув биття пульсу — дуже гучне, рівне, можливо, це був пульс Всевишньої, можливо, його власний. Двері, що вели до великої концертної зали, почали прочинятися. На руках у нього опинився останній квиток.

Він побачив, що Синя Пані йде поруч із ним.

Усе відбувалося насправді. Це не було галюцинацією. Десь там, на фізичному світі, вона розмовляла з сестрою Глорією. А проте вона йшла ось тут, поруч з ним.

Імпульси, що йшли від неї, були сильними. І разом з тим якимись надзвичайно делікатними. Одночасно всепроникливими і невизначеними. Він ніколи не чув нічого подібного. Вони оповивали його й поширювалися над морем. Вони наповнювали весь чутний всесвіт. Обережно й шанобливо.

— Я йду звідси, — промовив він. — На велику волю.

Вона кивнула.

— Немає більше контрактів, — продовжував він. — Виступів. Ревізорів. Податкового управління. Немає потреби займатися грошовими справами. Не треба знімати грим. Ходити до клозету. Голитися. Не буде більше жіночого притягання і проблем з жінками. Не треба буде одягатися. Оплачувати рахунки. Не буде більше звукового бруду — шуму навколишнього світу. Не буде більше музики. Окрім хіба що Баха — Бах може існувати і по той бік смерті.

Вона слухала. Рідко траплялося, щоб його так слухали. Таке бувало не частіше ніж раз на рік. І слухачами завжди виявлялися жінка або дитина. У такі вечори він грав набагато краще, ніж звичайно.

— І все-таки, — промовив він, — начебто чогось бракує.

Вони стояли біля самісінької води. Далеко-далеко — десь на суші — він бачив своє тіло. З підключеними приладами, що реєстрували поступово затухаючий електричний сигнал.

— Можливо, Клари-Марії, — припустила вона.

— Можливо.

Слух його неймовірно посилився — і він почув тиху дівчинку. І другу дитину. Він не міг визначити місцезнаходження джерела звуку — всі координати були розмиті. Але якщо судити з дихання дітей, вони спали. Він міг би довго стояти і слухати, напевно, цілу вічність. Не так уже часто йому в житті доводилося прислухатися до сплячих дітей.

Він зрозумів, що скоро їх розбудять і змусять кудись іти. У якомусь сенсі це буде не просто скоро, це відбувалося вже зараз. Він чув не тимчасову послідовність, він чув усі події одночасно.

Він зрозумів, що саме він іще не встиг зробити. Щоб його життя стало цілісним, щоб завершити виставу, щоб можна було покинути манеж з почуттям виконаного контракту. Йому треба захистити дітей і винести їх на руках у нічну прохолоду.

Він поклав собі жити.

І вирушив назад до свого тіла. Синя Пані супроводжувала його.

Він не чув, щоб вона посміхалася. Але йому здавалося, що він чує якийсь призвук задоволеності. Неначе все відбувалося так, як вона глибоко в душі хотіла. Це дратувало його. Не дуже приємно, коли тобою маніпулюють жінки. Той, хто повертається у своє тіло, повертається, на жаль, і до складових своєї особистості.

— Добре відомо, — сказав він, — що той, хто наближається до духовного перелому, іноді переживає сильний фізичний біль.

— Добре відомо, — відповіла вона, — що у забіякуватих котів багато вибитих зубів.

— Я не можу залишити свою публіку, — продовжував він. — Я встиг узяти участь в одному американському ток-шоу, на CBS, — до того як мене занесли до чорного списку. Це шоу подивилися двадцять мільйонів глядачів. Я все ще чую, як вони заходяться плачем. І просять da capo[68]. І взагалі, хіба це не те, що ви розповідали про святих? Вони поверталися, щоб порадувати віруючих?

— Їм було чим їх порадувати. А у тебе є чим?

На мить він обурився. Як вона може таке говорити! Душі, що дослухається до неї, душі, що покинула своє скалічене і вмираюче тіло.

— Спершу, — заявив він, — я порадую їх своєю скромністю.

Почувши це, вона все-таки різко зупинилася. Він відчув задоволення. Якщо ти можеш заткнути рота — хай навіть на хвильку — освіченим монастирським начальникам у їхньому нефізичному, втіленні, то, швидше за все, ти не зовсім мертвий.

3

Він повернувся у царство болю.

Він був усюди. Паралізуючий, що одночасно спричинював оніміння по всьому животу. Невідступний, пульсуючий, одночасно глухий і ріжучий біль струсу мозку. Гарячий біль від запалення навколо перелому. Неприйняття організмом чужої крові. Біль, коли зубний лікар вставляв на місце вибиті зуби. І продовження цього болю, коли зуби почали приживатися.

Лише на короткі відтинки часу йому вдавалося підтримувати себе при пам’яті. У цей час він молився. На слова у нього не було сил, він просто віддався в руки людей, що оточили турботою його тіло, прагнучи ще далі — до великої турботи Всевишньої.

Коли-не-коли він розплющував очі. Іноді він бачив африканку. Іноді — Синю Пані. Потім знову відпливав кудись геть, у напрямку до моря. Але щоразу повертався.


Хтось приніс йому води, у роті все горіло. Він побачив, як повз нього пропливають білі коридори. Відчинилися якісь двері — важкі звукоізолюючі двері з гумовим ущільненням. Його завезли до кімнати.

Він не міг повернути голову. Але його ліжко регулювалося, і африканка трохи підняла верхню частину його тіла. Він був у монастирській келії.

Він відчув себе вдома. Десь там, у реальному житті, можна подавати обід на розмальованому синьо-білому сервізі на дванадцять персон. Жити на віллі, обставленій честерфілдівськими меблями, де стоять дві стереосистеми, три телевізори, вісімсот книг, які ніхто ніколи не перечитуватиме, і зберігаються сорок вісім пляшок червоного вина — до брильянтового весілля. І стільки припалого порохом мотлоху в підвалі, що доводиться гарячково підшукувати більший будинок. Тоді як будь-який цирк і дев’яносто п’ять відсотків циркових артистів ніколи не зв’яжуться ні з чим, що не можна спакувати й перевезти за півдня. Кімната, в якій він опинився, цілком відповідала цирковому ідеалу. Ліжко, стіл, раковина, двері, що відчинилися на маленький балкон з видом на озеро. Нічого зайвого.

За винятком електроніки. На столі стояли монітори, підключені до електродів у нього на грудях. Він відчував ще кілька електродів, прикріплених до скронь.

— Клара-Марія? — спитав він.

Африканка похитала головою.

— Скільки я тут?

Слова давалися йому через силу. Але, попри це, вона, мабуть, зрозуміла його.

— Вісім днів.

— Принесіть мій одяг. Мені треба йти, крім мене, її ніхто не знайде.

— Заспокойтеся, — сказала вона. — Або ми прив’яжемо вас до ліжка. Радійте, що взагалі лишилися живим.

Вона прикріпила до його пальця затискач, від затискача йшов провід, приєднаний ще до одного монітора.

— Пульсоксиметр, — пояснила вона. — Вимірює насичення крові киснем.

— Телефон? — прошепотів він.

Вона похитала головою. Приєднала ще кілька електродів до його грудей.

— Кардіомонітор, — сказала вона. — Наглядає за серцем.

Він відчув, як свідомість його затуманюється.

— Ґанді, — сказав він, — спав і далі поруч голих жінок, після того як дав обітницю цнотливості. Щоб випробувати себе. Не знаю, може, вас це зацікавить?

Африканка списувала цифри з монітора. У приміщенні була ще одна жінка. Вони розмовляли. Йому було боляче. Він почув свою матір. Хіба великий хлопець не має права думати про свою матір? Ну й що, що йому вже сорок два роки? Адже він ще недавно був при смерті.

Він виразно чув її. А тепер і бачив. Він був не в змозі встати з ліжка й дійти до вбиральні. Схоже, що на ньому були памперси. Але його дитячі спогади були цілі та незаймані.

Це було чудово. Коли тобі сповнюється сорок два, ти все більше й більше живеш у спогадах.


Була ніч, вистава закінчилась, Хелене Кроне ще не зняла трико, навколо стегон був зав’язаний рушник, він чув шепіт махрової тканини. Він знав, що її плечі оголені. Більшість жінок ховаються від сонця, мати ж вдихала сонячне світло. Це було невдовзі після нещасного випадку, він повністю втратив зір. Він чув звук її срібних прикрас. Йому сказали, що сьогодні місячна ніч. Він знав, що в місячному сяйві срібло на тлі загорілої шкіри здаватиметься білим. Ніхто йому цього не говорив, але він розумів, що прикраси ці вона отримала в дарунок від своїх колишніх коханців. Безперестанне мелодійне подзенькування срібла постійно привертало до себе Максиміліанову увагу, це було якесь memento mori — неначебто на маленькому столику, де вона розливала суп, стояв череп.

Вона щойно спекла хліб у чавунній каструлі, яку зазвичай ставила прямо на жар маленької залізної пічки, — на початку сімдесятих до половини майданчиків ще не було підведено електрику.

Пахло квітами. Всюди були розставлені горщики. Під час переїздів вони займали більшу частину вагончика — Хелене Кроне обожнювала квіти. У будь-якому місці, де вони виступали більше трьох днів, вона що-небудь садила — аби тільки побачити, як пробиваються перші зародкові листочки, — перед тим, як знову доведеться збирати речі. Максиміліан чудово розумів, що змусити її піти з цирку можна, лише пообіцявши їй власний сад. Він намагався вмовити її, але у нього нічого не виходило.

Його — закутого в гіпс — винесли на вулицю. Мати дала йому супу з хлібом. Він міг рухати тільки правою рукою.

Йому були чутні материні рухи, вони були легкими й природними. Хоча була ніч. Хоча позаду в неї був робочий день завдовжки шістнадцять годин, чотири з яких складалися з важких фізичних вправ. Хоча страх за нього звучав у ній — безперервно. Незважаючи на все це, вона була природна. Це була природність диких тварин, що має щось спільне з музикою Баха. Така природність, що навіть і уявити собі не можна якусь іншу ноту, — тоді все це взагалі не звучатиме. Справжня воля — це вільність від необхідності вибирати, бо все вже й так досконале.

Максиміліан спокійно приймав усе, не складаючи ніякої подяки: те, що діється, вже припускало, що він дорожить ним.

Каспер чув близькість своїх батьків, силу їхніх почуттів і їхню стриманість. У нього не знайшлося б для цього слів. Але він відчував, що коли ти хочеш мати дім, який буде досконалим, відкритим і природним, як музика Баха чи як великі кішки, що розгулюють саваною, то дарма ти це не отримаєш, ціна цього — небезпека прожити все життя в безпосередній близькості від двох полюсів з високою різницею потенціалів.

Максиміліан заснув. Його звалила втома. Хелене Кроне ніжно розбудила його, дуже ніжно. У напівсні він підвівся, поплентався у вагончик і впав на ліжко.

Каспер прислухався до матері, поки вона прибиралася. Він чув утому. Але за цією втомою таївся інший звук, який він ніяк не міг розшифрувати.

Вона взяла його на руки й понесла в дім, поклала в ліжко, він почув, як вона піднімає лампове скло і задмухує ґніт.

Йому не спалося. Він лежав у темряві і думав про смерть. Він боявся померти.

Значить, те, що він розповів Стіне, не було правдою. Звучання Всевишньої не зробило його безстрашним. Усе було зовсім інакше. Лежачи в темряві, він відчував страх.

Раптом почувся звук — зовсім близько, це була мати.

Вона сіла на край ліжка. Він чув ніжний звук тканини її нічної сорочки. Він знав, що якби до нього повернувся зір, то її сорочка здалася б йому витканою з місячного світла.

Можливо, це не була якась певна ніч — він чудово розумів, що таких ночей, мабуть, було багато. І все одно — йому уявлялася одна довга ніч.

Вона сиділа довго, не кажучи ні слова, просто тримала його за руку. Потім вона тихо заспівала — вона часто співала, але йому вона не співала із самого його дитинства.

Вона заспівала, і знову виник той звук, який був йому незрозумілий. Він був могутнім — більшим, ніж це можливо для однієї людини. І пронизував усе навколо. Каспер визначив його. Це була максимальна гучність любові матері до своєї дитини. І не просто однієї матері. Любові всіх матерів до своїх дітей.


Можливо, він задрімав. І потім прокинувся. Можливо, він був у лікарняній палаті. Можливо, це була інша ніч з матір’ю.

Вона більше не співала. Вона розповідала.

Про своє дитинство. Про тварин, які жили в її сім’ї і про яких вона чула від родичів.

— У моєї мами, твоєї бабусі, — сказала вона, — був номер, де вона була білою клоунесою, — в Австрії, до і після війни. У номері брали участь собаки. Серед них був один тер’єр. Вона привезла його із собою в Данію. Пам’ятаю одне з його цуценят. Коли ми з ним бігли у високій траві або через поле, йому доводилося через кожні п’ять метрів високо підстрибувати, щоб бачити мене.

Вона говорила, а Каспер услухався в її голос. Він чув тих артистів, про яких вона розповідала, він міг визначити їхню тональність. Він несподівано зрозумів, що у всесвіті від звуку кожної людини є доступ до всіх інших звуків.

Він зрозумів, що тих, про кого розповідає мати, вже немає серед живих. Бабуся померла. Собака помер. Люди померли. А проте голос його матері був дверцями, що вели до їхнього звучання. Йому було це чутно. Але він цього не розумів.

— Була у мене подруга, — продовжувала Хелене Кроне, — Карен, ми були ровесницями.

Каспер прислухався до цього імені. Він відчув, що тільки для того, аби програти один конкретний спогад, пам’ять привела його до цього імені.


— Це через неї я змінила натягнутий канат на вільний дріт, — говорила Хелене Кроне. — Тієї зими ми влаштувалися біля Хольте. За нашим табором був кар’єр з видобутку мергелю, Карен умовила мене перебратися на той бік в сажі для риби. Над кар’єром була натягнута мотузка. Вона сказала, що хоче навчитися ходити по дроту. Ми не вміли плавати. Дорослі дізналися про наші плани. І злякалися. Було вирішено, що нам треба навчитися плавати. Найближча купальня була біля озера Фуресеен. Ми їздили туди велосипедом, проїжджаючи повз Гаммельгор і Скоубрюнет. Якось Карен сказала: «Тобі треба зустрітися із сестрами». Сестри жили в монастирі біля одного з озер. Виявилося, що монастир — це просто великий будинок. Нас пригощали чаєм із сухим печивом. Яке розмокало, коли ми опускали його в чай. Я там познайомилася з однією жінкою, мені вона тоді видалася старою, але їй було, мабуть, років п’ятдесят. «Ти хочеш щось запитати?» — поцікавилася вона.

Я відчувала до неї довіру. Від неї приємно пахло. Якщо від дорослої людини приємно пахло, я завжди відчувала до неї довіру.

Хелене Кроне засміялася в темряві, приглушено, щоб не розбудити чоловіка. «Так, — відповіла я, — я хочу про дещо запитати. Іноді я боюся, що світ — це сон». «Що кажуть дорослі? — спитала черниця. — Коли ти запитуєш їх про це?»

Вона сказала «дорослі». Не «батько і мати». Вона розуміла, як я дивлюся на світ. «Вони кажуть, щоб я ущипнула себе за руку. Вони кажуть, що коли буде боляче, значить, я не сплю».

Черниця вмочила печиво в чай. Повільно. Можливо, вперше я бачила дорослу людину, цілком позбавлену нетерпіння. «І що ти про це думаєш?» — запитала вона. «Я думаю, а що, як те, що мені боляче, — також сон?»

Не думаю, що вона мені відповіла. Але коли ми зібралися додому, вона провела нас до того місця, де ми залишили велосипеди. На них були справжні гумові шини, хоча точилася війна. У цирку був цілий склад коліс — для трюкових велосипедів.

Вона погладила мене по голові. «А якщо це сон, — спитала вона, — тобі б хотілося прокинутися?» «Тільки якщо я точно знатиму, що там будуть тато і мама», — відповіла я.

Вона засміялася — тихо, доброзичливо, я не зрозуміла з чого. «Рада буду тебе бачити, — сказала вона. — Якщо зберешся до нас іще. Будь-якого часу. Приходь разом з Карен».

Але я так і не зібралася до неї. Аж поки прийшла з тобою до церкви на вулиці Бредґаде. До неї. Черниці. Матері Рабії.

4

Він прокинувся, на ліжку біля нього хтось сидів. Спочатку він вирішив, що це його мати. Але це була африканка.

— Скільки я вже тут?

— Два тижні. У вас була висока температура. Інфікована рана. Вам кололи пеніцилін. Зараз уже краще.

Він не спитав про Клару-Марію. Він чув напругу в її системі. Поряд з ліжком стояло складане інвалідне крісло.

— Сигнал, — пробурмотів він, — звук, одного разу відісланий, ніколи не затихає. Він переміщається, досягаючи околиць всесвіту. Він може змінити стан, з механічного коливання перейти в теплове випромінювання, у світло, але імпульс залишається. Я чую інших людей, деяких людей, навіть коли їхнє тіло далеко від мене. Я відчуваю, що якась частина їхнього звучання знаходиться в межах чутної ділянки частот. Друга частина — ультразвук. І ще Одна — інфразвук. А якась частина взагалі не має ніякого стосунку до фізики. Я чую Клару-Марію. На неї хтось тисне. На межі того, що може винести її система. Навіть її система.

— Ніхто не може чути на такій відстані.

— Розлука. Їй страшно від розлуки. З вами. Зі мною. З чимось мені невідомим. Вони можуть вивезти її.

Вона не могла сполотніти — для цього вона була надто темна. Але він чув, як німіє поверхня її шкіри.

— Поліція не може більше нічого зробити, — сказав він. — Ви не можете більше нічого зробити. А я можу. Якщо ви мені допоможете. Але нам треба звідси вибратися.

— Вам не можна вставати.

— Допоможіть мені перебратися в інвалідне крісло. Люди робили великі справи, будучи в інвалідному кріслі. Гокінґ, Айронсайд, Ірено Фуентес.

Її вже не було поруч. Дві черниці зайняли її місце.

Десь віддалік він почув гучне биття пульсу. Можливо, то був його власний. Він поринув у забуття.


Клара-Марія сиділа поруч з ним. Спочатку він вирішив, що це реальність, і дуже зрадів, — напевно, вона втекла. Тут він помітив, що вона сидить на церковній лаві. А в його кімнаті не було церковних лав — мабуть, це галюцинація, спогад. Але іноді саме спогади підтримують у нас життя.

Вона сиділа до нього боком. Як сиділа під час їхньої третьої зустрічі. Третьої, і передостанньої.

Це було за два тижні до від’їзду в Іспанію. Він вирушив на вулицю Бредґаде, до церкви Олександра Невського. Церква була зачинена, на дверях висіла табличка, що сповіщала: церква, російська бібліотека і лазня відчинені для відвідувачів двічі на тиждень. Він знову поїхав туди наступного дня. Спочатку здавалося, що він єдиний відвідувач. Церкву йому показував чоловік із сивим волоссям, бородою і сильним російським акцентом.

Акустика церкви мала цілком незвичайну для церков м’якість, він відзначив, що її сміливо можна включати до книги Беране «Концертні зали й оперні будинки. Музика, акустика та архітектура» — його улюблене читання нарівні з мейстером Екхартом, вельми приємна акустична порнографія. У старому, що показував йому церкву, відчувалася якась невластива чоловікам сумирність. І водночас утома.

Простуючи до виходу, Каспер услухався в тишу.

— Хтось є ще в будинку, крім нас із вами? — спитав він.

Обличчя старого було непроникливим. Каспер повторив запитання.

— Нікого. Тільки дитина.

Каспер повернувся назад. Клара-Марія сиділа прямо перед вівтарем. Очі її були заплющені. Він простояв за її спиною, напевно, хвилини дві.

— І у що це ти втупив очі, кузене Гас? — запитала вона.


Вони пішли назад до старого. Біля виходу Каспер дістав тисячокронову купюру, повільно склав її і засунув у карнавку для пожертвувань.

— Хто тут усім керує, — спитав він, — хто вища релігійна влада?

— Церква належить до Білоруського патріархату.

Каспер чекав. Старий озирнувся. Ніби для того, аби впевнитися, що навколо справді нікого немає.

— До революції ця парафія підпорядковувалася митрополиту Московському. Потім виникли розбіжності.

Тепер за його втомою Каспер почув смуток.

— А інші парафії в Данії?

— Вони належать до інших синодів.

— Їх не виключають? Не відлучають від церкви?

Чоловік відчинив двері.

— Східна церква не відлучає. Вона децентралізована. Патріарх у Константинополі є primus inter pares[69]. Але кожна парафія в принципі може оголосити автономію.

— А Притулок Рабії?

Смуток і втома перетворилися на страх.

— Вони піднесли до сану митрополита жінку. Це означає, що вони вийшли з Церкви. Жінка не може піднятися вище за диякона. Це суперечить Святому Письму.

На мить усі троє зупинилися в дверях. На межі між аукціонними залами, автомобілями, ресторанами, готелями вулиці Бредґаде з її блискучою проституцією. І церквою з и двохтисячолітньою традицією і середньовічними порядками, які в найближчому майбутньому можуть бути безповоротно втрачені. Каспер насилу поборов несподівано виникле бажання підняти старенького на руки і поколихати.

— Дякую за екскурсію, — промовив він.


Його машина стояла на горішньому поверсі паркування на вулиці Дронінґенс Тверґаде. Клара-Марія йшла поруч з ним. Йому завжди було цікаво спостерігати, як по-різному люди ходять разом. Дівчинка йшла, цілком заглибившись у себе й одночасно чутливо прислухаючись до ритму його системи, здавалося, вони разом виконують безмовний дует.

На паркуванні вони постояли хвильку біля автівки. Перед ними височіла баня церкви Олександра Невського.

— Наша подруга, — зауважив Каспер. — Маленька мати Марія. Вона виявилася міцним горішком. Під рясою. Виявляється, вона відкололася.

Дівчинка підвела на нього очі.

— Велика мати Марія, — сказала вона. — І вона не відкололася. Це ті, хто не встигав за нею, відкололися.

Він почув, як червоніє, перш ніж відчув, як палають щоки. Спочатку він не зрозумів, у чому річ. Потім усвідомив, що дитина зробила йому зауваження.


Вони поїхали на північ по Странваєн і не перекинулися ані словом, поки дісталися до місця. Коли вони під’їхали, дівчинка заговорила.

— Я хочу сама припаркуватися.

Він зупинився, відсунув сидіння назад, вона сіла перед ним на край сидіння. Їй доводилося витягувати шию, щоб дивитися через лобове скло.

Вона не діставала до педалей. Але передачі перемикала безпомилково. Схоже, їй уже доводилося водити авто.

— Я тренуюся, — сказала вона. — Адже ти колись подаруєш мені космічний корабель.

Вони зупинилися біля вагончика. Двигун ще працював.

Вона відкинулася назад, її потилиця торкнулася його грудей. Цілковитий спокій виник навколо нього, одночасне відчуття волі і визволення, як в останній частині «Чакони». Глибока близькість між ними ні до чого не зобов’язувала, вона не була пов’язана з фізичною дійсністю. Він подумав, що так, напевно, може часом почуватися людина, у якої є дитина.

— Ти полетиш зі мною? — спитала вона.

Він кивнув — вони фантазували разом, це такий милий жарт, цієї миті він би погодився на що завгодно.

Вона повернула на місце кермо. Раптом він почув тишу.

Вона поширювалася від дівчинки на всі боки, пронизувала його тіло, оточувала його, охоплювала весь автомобіль, усе раптом забарвилося в пастельні тони, він схопився за кермо, немов прагнучи запобігти зіткненню. Запобігати було нічому — все припинилося, не лишивши й сліду. Але на мить, на мізерно малу мить пропали всі фізичні перешкоди, існувала лише тиша. Тиша й цілковита єдність з дитиною, що сиділа перед ним.

— Що це було?

Вона вийшла з автівки. Обличчя її було непроникним. Він поспішив за нею, ноги його не слухалися. Йому конче треба було щось сказати. Хіба не для цього нам найперше й потрібні слова — щоб не розсипався навколишній світ, виявивши те, що ховається по той бік?

— У данській культурі, — сказав він, — є чимало чудових пісеньок про маленьких хлопчиків, що їдуть зі своєю матір’ю верхи на коні. Але нічого не написано про маленьких дівчаток, які роз’їжджають з дорослими чоловіками на «лотусі еліз».

На її обличчі нічого не відбилося. Ніякого відгуку.

— Я хочу їсти, — заявила вона.

Він підсмажив для неї овочі, зварив рис з трюфелями, додав трохи вершків, суміш карі з фенхелем і сушеною подрібненою цибулею — так можна загустити соус, він навчився цього у Стіне. Кожного разу, коли він готував і їв щось із того, чого вона його навчила, він відчував одночасно радість і смуток, немов брав участь у якійсь еротичній таємній вечері.

— Я навчу тебе однієї пісні, — сказала дівчинка.

Вона заспівала, голос її був трохи хрипкуватий, але співала вона абсолютно чисто. Він завмер. Це була «Bona Nox». Колись він навчив Стіне співати її, вона її обожнювала. Вона вміщала в собі одночасно старовинну витонченість Моцарта і його новонароджену цнотливість. І його любов до фуг Баха.

Він почав підспівувати їй, вони заспівали разом. На очах у нього виступили сльози, він сам не розумів, чому. Він плакав і співав, і сльози капали в соус карі. Він чув, що кожній людині судилося втратити іншу людину, що скоро ця дівчинка зникне, — з цим неможливо було змиритися.

Хтось доторкнувся до нього, це була вона, вона простягнула руку і погладила його по мокрій щоці.

— Насправді, — промовила вона, — не треба нічого боятися.


Він одвіз її додому, був травень, ніч була світла. Вони постояли трохи перед огорожею Притулку.

— Хто тебе навчив цієї пісні? — спитав він.

На обличчі її з’явився відсутній вираз. Навколо них звучала весна. Усе своє життя він любив важкий, повний гінких соків звук росту. Але не зараз. Зараз він нагадував йому про розлуку.

— Як називається прощання назавжди, тільки навпаки? — спитала вона.

— Зустріч.

Вона взяла його руку.

— Насправді, — заявила вона, — ми з тобою ніколи не прощаємося. Для нас є тільки зустрічі.

Він не розумів, про що вона. Мить була урочисто-високою, він відчув її ненадійність, — якщо злітаєш високо, можна сильно розбитися, коли падатимеш.

— Ти повернешся, — сказала вона. — Мати Марія каже, що ти повернешся. Вона каже, що дещо тобі обіцяла. Вона каже, що тобі треба показувати морквину. Як віслюкові, каже вона. Щоб він знав, куди йти.

Від припливу злості в нього запаморочилася голова.

Дівчинка сиділа верхи на огорожі.

— У мене є для тебе морквина, — сказала вона. — Повертайся. І я розкажу тобі, хто навчив мене цієї пісні.

І вона зникла.

5

Його витягли на поверхню свідомості — слух його болісно відреагував на один із тих звуків, які важко зносити в його віці, — варварський шум вентилятора ноутбука.

Африканка сиділа перед монітором.

— Чому Східна церква? — поцікавився він. — Чого не якийсь шаманізм? Заклинання духів. Чи католицизм? Якщо вже без цього ніяк не обійтися.

— Уся справа в радості, — пояснила вона. — Східна церква — найсвітліша. Основне значення надається не стражданням Спасителя. А перетворенню. Воскресінню. Освяченню цього життя. Я відчула це ще в дитинстві. В Аддис-Абебі були найрізноманітніші церковні громади. Найвеселішими були копти.

Він почув у ній нове звучання. Що трохи відкривало її незворушну духовну глибину. Він би порадів цьому звукові. Якби йому не було так погано. І якби, поки вона говорила, йому не доводилося боротися з терпким почуттям ревнощів. Дивно, жінки можуть досягти якоїсь подібності абсолютного щастя, не залучаючи при цьому ніяких інших чоловіків, крім Спасителя. А може, навіть і його не залучаючи.

— Я тут дещо знайшла, — повідомила вона. — В Інтернеті. Це написав Каїн.

Спочатку він її не почув. Він настроївся на її сексуальність. Вона звучала так само енергійно, як соло на барабані-бабатунді, як антилопа-гну, що мчить через тропічний ліс. Як вона прожила перші тридцять років у безшлюбності?

Потім її слова дійшли до нього.

Вона повернула до нього монітор.

Він був дуже старий для Інтернету. Не те щоб йому не подобався його звук, кіберпростір звучав для нього як какофонія без нижньої межі, він звучав як дешевенькі балаганні вистави в громадському туалеті біля проїжджої дороги. Усі звуки світу. Сполучені на найнижчому з можливих організаційних рівнів. Шахрай, що сидить усередині кожного з нас, обожнює Інтернет.

Але це зовсім не означає, що легко відмовитися від природної гідності і вникнути в те, як працює персональний комп’ютер.

На екрані виник якийсь текст. Він спробував зосередитися. Не вийшло. Він завжди читав зі швидкістю равлика. Усе, крім нот. Він легко міг прочитати шість нотних станів з бетховенського Концерту ре-мажор просто з листка. Але книжки — це інше. Нотна грамота — це єдина писемна мова, з якою він уклав мир.

— Почитайте мені, — сказав він, — хай це буде мені казкою на ніч.

Вона проглянула текст. Він чув, як вона миттєво зорієнтувалася в ньому. Вибрала ключові слова.

— Це фрагмент, — пояснила вона. — Не вистачає заголовка і початку. Схоже, що текст стирали, але не стерли повністю. Йдеться про порядок повідомлення про позаштатні ситуації в данських територіальних водах. Включаючи те, що називається системами NAVWARN, NAVTEK, Shippos, трансльовані «Радіо Люнґбю» зведення про становище в данських протоках і текстове телебачення. Описуються зміни транзитних маршрутів через данські територіальні води, VTS, Vessel Traffic Service — радіолокаційна судноплавна служба в протоці Великий Бельт і каналі Дроґден.

Він чув легкість, з якою вона орієнтується в іноземній мові.

— Тут є опис попереджень, які в разі надзвичайного стану посилають через Раду безпеки морського порту. Завдання лоцманської служби. Повноваження офіцерів військово-морського флоту, розширення їхніх повноважень на морі. Перелік завдань, визначених для суден, які тут називають катерами MHV 951 морської цивільної оборони. Відповідальність за навігацію Судноплавного управління в разі направлення всього потоку суден з Ересунна у Великий Бельт. Опис процедури переведення ключових осіб в оперативне підпорядкування військово-морського флоту в Орхусі. Розподіл транспортних потоків у Великому Бельті. Пропускні можливості данських проток у разі закриття Ересунна. І так далі — ще п’ятнадцять сторінок.

— Що це таке? — спитав він.

— Меморандум, — відповіла вона. — Написаний десять років тому. Каїном. Для Міжнародної морської організації. Це щось на кшталт аналізу можливих наслідків природної катастрофи або терористичного акту, в результаті яких протока Ересунн може стати несудноплавною.

Він прислухався до неї.

— Це, мабуть, конфіденційно, — промовив він. — Ви не могли знайти це в мережі.

Вона встала.

— Ви отримали це від Мерка, — заявив він. — Він, мабуть, попросив вас показати це мені. Інакше я б ніколи цього не побачив. Мені ніхто ніколи нічого не розповідає.

Вона спинилася у дверях.

— У нього була прекрасна інтуїція, — констатував Каспер. — У Каїна. Якщо він напав на цей слід уже десять років тому. Може, він ясновидець. Може, я тут взагалі єдиний, хто зачинений у звичайній дійсності.

Вона вийшла з кімнати.

6

Він відчув на щоці пестливий дотик сонця. Розплющив очі. Його ліжко вивезли надвір. Він напівсидів, напівлежав обличчям до водойми. Вода зникала десь за рододендронами. Цю рослину любила його мати. За її витривалість і родючість. Інші чоловіки приносили своїм жінкам букети квітів. Максиміліан якось прийшов додому з кубічним метром Azalea diabolica, у рослини прокльовувалися листочки, і вона протиприродно — посеред січня — вкрилася цвітом.

Хтось сидів поруч із ним, це була Синя Пані.

— Ми запозичили ідею з монастирських садів в Александрії, — сказала вона. — Принцип — в англійському перекладі з коптської — полягає в тому, що треба hide and reveal[70]. Ти весь час відчуваєш воду, джерело. Але ніколи його не бачиш. Такий ось божественний стриптиз. Припускається, що це спонукає віруючих відчайдушно прагнути до Бога.

— Клара-Марія? — спитав він.

Звучання її затемнилося, і навколишній світ змінився. Так ніби на сонце раптом наповзла хмара.

— Був дзвінок по телефону. Ми чули її голос. І голос якогось чоловіка. Нам сказали, що вона скоро повернеться.

— Є запис? Дайте мені його прослухати.

Вона нічого не відповіла.

— Коли мене привезли, — продовжував він, — і поки мною займалися. Я вже майже попрощався зі світом. Я відчував, що ви були поруч зі мною. Я йшов. Кудись beyond[71]. Це так і було?

— Деякі з великих жінок церкви, — відповіла вона, — говорили, що святі люди — тобто не такі дрібні керівники, як ми, а люди, які здійснили промисел Божий, — можуть виступати у трьох різних лицях, трьох різних іпостасях Спасителя. Звуковий бік. Фізична форма. І любов.

— Я виховувався поза церквою, — сказав він. — Мене не хрестили, і я не проходив обряд конфірмації. Я не знаю, як слід розмовляти з ігуменею. Та коли б мене спитали, я б сказав, що ви уникаєте відповіді.

Вони слухали плюскіт прихованої від них води. Він не знав, чи можна покладатися на Синю Пані. Як правило, на людей покладатися не можна. Як правило, цього і не потрібно. Цього разу це мало вирішальне значення.

— Коли я був маленький, — продовжував він, — мама якось узяла мене з собою до церкви Олександра Невського на Бредґаде. Вона там розмовляла з жінкою, яка, очевидно, була вашою попередницею. Жінкою, з якою вона, мабуть, познайомилася тут, коли була ще дитиною.

— Це, мабуть, була мати Рабія.

— Багато років по тому я написав їй листа. Я дуже хворів у дитинстві. Якийсь період я нічого не бачив і був частково паралізований. За цей час мій слух змінився. Мені нікому було розповісти про те, як я навчився чути. Тому я і написав їй. Через тринадцять років я знову побачив свого листа. У жінки, яка мене залишила.

— Лист, мабуть, зберігся в архіві. Там вона його, очевидно, й отримала. Це погано?

Він не міг повернути голову. Але відчував, що вона дивиться на нього.

— Причиною всього була грубість? — спитала вона.

— Я був загнаний у глухий кут.

— Жінкам рідко подобається грубість.

— Жінки використовують мене. Так мені тоді здавалося. Саме цього я і злякався. Коли побачив листа. Жінкам щось потрібно. Мої гроші. Слава. Моя енергія.

— Можливо, — зауважила вона, — їм просто хочеться бути ближче до твоєї скромності.

Йому вдалося повернути голову в її бік. Незважаючи на біль. І електроди.

Її там не було. На стільці, де вона сиділа, лежав бездротовий телефон.


Він дізнався номер Державної лікарні в довідковому. Максиміліан узяв слухавку.

— Ти в Іспанії?

У голосі не було сили — схоже, від його тіла залишилося вже зовсім небагато.

— Я нікуди не поїхав. Лежу в лікарні. За підробленою медичною довідкою. Свіженький, як огірочок.

Він чув, як батько вслухується в його брехню. Неспокій батьків за дітей ніколи не минає.

— Тобі потрібна була інформація, — сказав Максиміліан. — Так от, центром Копенгагена володіють пенсійні фонди, житлові інвестиційні компанії і приватні особи. У пенсійних фондах поки що все спокійно, це Пенсійний фонд інженерів, Фонд додаткового пенсійного страхування, Фонд медичних працівників, пенсійні фонди юристів та економістів. Усі їхні інвестиції довгострокові, вони володіють величезним капіталом. Найпомітніші будинки нас не цікавлять, наприклад, штаб-квартири банків, страхові доміцилії і так далі — їх поки що не продають. Найбільші з житлових інвестиційних компаній — акціонерне товариство «Норден», компанії «Ґутенберґхус», «Єудан», житлове акціонерне товариство «Данбо». Разом з пенсійними фондами вони змусили державу скуповувати нерухомість. Так буває, коли, наприклад, прориваються дамби і повені знижують вартість сільськогосподарських земель. Держава втрутилася і викупила нерухомість — припускають, що йдеться про п’ять-десять відсотків будинків у районах Сіті і Фредерікстаден, ціну ніхто не називав, але, очевидно, була проведена державна оцінка. Національний банк розщедрився, і Міністерство юстиції обкрутило справу. Тепер повернімося до приватних осіб. Власників орендованих квартир і власників квартир. Я зібрав відомості. Кажуть, що продажів було багато й було відчуття паніки, цього можна було сподіватись. Але ніхто не бив тривогу, ніхто не помітив, щоб якийсь один покупець уклав кілька угод. Тоді я звернувся до відділу будівництва Копенгагенського муніципалітету, щоб дізнатися, чи не надсилали до них запит відразу по кількох об’єктах. Річ у тім, що, перш ніж призначати ціну на ділянку землі в Сіті, необхідно оцінити ступінь забудови, стан ґрунту і можливе забруднення — навіть у такій, як зараз, ситуації. Запитів до відділу будівництва надходило багато, але всі від різних осіб. Отож продовжую розслідування. Звідси — із смертного ложа. Усі угоди фіксуються в Бюро реєстрації прав власності. Твій старий батько, звичайно ж, безпосередньо підключений до реєстру у відділі реєстрації прав власності на Хестемеллестреде. Виявилося, що двадцять сім данських та іноземних компаній скуповували землю з вересня минулого року. Ані в жодному випадку не вказано ціну. Але йдеться про мільярди. Можливо, про п’ятдесят. Можливо, про сотню. Ціна визначалася за рівнем цін до катастрофи. У районі Строєт ціна складала двадцять п’ять тисяч за квадратний метр. Тепер — найцікавіше. Про іноземні компанії я до цього моменту нічого не взнавав. І ось я дзвоню до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У Данії не реєструються власники компаній. Але в компанії мають бути директор і правління. Ці імена я записую. А також дату створення компанії. Тепер увага. Двадцять чотири компанії засновані у вересні минулого року. І в усіх правліннях і на всіх директорських посадах — одні й ті самі дванадцять чоловік.

Касперове серце застукало швидше. Прискорений пульс послав хвилю болю через весь череп.

— Хіба вони не платять податок з прибутку? — спитав він.

— Вони взагалі не заявлятимуть про доходи. У Данії ти зобов’язаний платити податки з доходів від продажу власності. Але не з продажу компаній. Наші двадцять чотири компанії купили власності, напевно, на два мільярди. Але буде продана не ця власність. Будуть продані компанії. За шістдесят або сотню мільярдів. Вони повинні уникнути тільки одного. Щоб можна було довести факт укладення цих угод до моменту купівлі компаній.

Каспер спробував вдуматися.

— І це ще не все, — продовжував Максиміліан. — У мене як і раніше є — хоча ти навряд чи зможеш у це повірити — друзі й подруги. Одна з моїх подруг працює в контрольному відділі Копенгагенської фондової біржі. Я назвав їй ці дванадцять імен. Не пояснивши, звідки я їх узяв. Запитав її, чи знає вона їх, чи може вона надати що-небудь, що зв’язує цих дванадцять чоловік.

Каспер знав, що він зараз почує. Але хіба справжній артист може відняти у партнера по манежу радість від кульки, що лопнула?

— Усім цим дванадцяти в «Кононі» платять — або до недавнього часу платили — зарплату.

— Каїн, — сказав Каспер. — Його минуле у флоті, знання данських територіальних вод. Він цілком міг би мати у своєму розпорядженні дані про повені.

— І про те, що слід зробити в разі катастрофи.

— Дати, — спитав Каспер, — коли були засновані компанії?

Він почув, як шелестить папір.

— Вони засновані між другим і двадцять четвертим вересня.

Вони замовкли. Запала тиша, і Каспер почув, який шокований батько, шок виник в одній точці, в епіцентрі, немов звук, що зазвучав у ментальній частині свідомості, звідки він поширився в різні боки.

— Боже, — вимовив Максиміліан. — Отже, вони знали, що станеться.

7

Каспер прокинувся від співу сирен — «Польоту валькірій»[72], що звучав у якійсь церковній тональності. У цілковитій темряві він не розумів, де перебуває. Можливо, вже у Пеклі? Він заворочався й упав з ліжка, перекинувши нічний столик. Навколишній світ знову виник навколо нього, і виявилося, що він лежить на підлозі, заплутавшись у проводах.

Хор був приблизно за дев’яносто метрів від нього, звук проникав крізь декілька метрів цегляного мурування, у хорі було від двадцяти до тридцяти жінок, співали вони так, ніби зібралися на Брокен. Годинник виявився поблизу. Була третя година ночі.

Він вивільнився від електродів. Ухопився за ліжко. Йому вдалося звестися на ноги. Вперше за два тижні він стояв.

Він дошкутильгав до раковини. Запалив над нею світло. Його електробритва лежала на поличці. Разом з піною для гоління й небезпечною бритвою. І шкіряним ремінцем для її гостріння. Усе це було розкладене дбайливо і зі знанням справи. Якби це зробила мати, можна було б порадіти. Але його матері вже двадцять дев’ять років як не було на світі, їй так і не довелося побачити, як він голиться.

Він поголився — повільно й ретельно.

Потім поглянув на себе у дзеркалі. Кожен чоловік, коли голиться, хоче, щоб поряд опинилася яка-небудь жінка, котра змогла б оцінити результат. На нього під час гоління вже десять років як не дивилася жодна жінка. Стіне була останньою. Відтоді глядачками виявлялися лише костюмерки.

І ось зараз хтось опинився поряд.

Це була Синя Пані. Вона стояла, прихилившись до дверей. Він і не помітив, як вона увійшла. Його погляд ковзнув до її ніг. Вони не були схожі на безшумні лапи звіра. Босі ноги в сандалях. На нігтях — лак. Світлий. Блискучий. Спів залунав голосніше.

— Час[73], — пояснила вона. — Заутреня. З третьої до четвертої.

Він змив останню піну холодною водою.

— Два питання, — сказав він. — Чи не можете ви перевірити, чи досить акуратно вийшло, щоб пропустили до Раю?

Її руки були прохолодні, пахли чимось схожим на сандалове дерево.

— Цілком. А друге питання?

— Чому вони тут? Оці жінки. Для чого це? Та ще в цей демонічний час доби. Якісь грецькі мантри. Шерсть на голе тіло. Потворні зображення блідих молодих людей на хресті. Цілковитий послух. Що це дає?

Вона зробила крок уперед, зачинила за собою двері й лише після цього відповіла.

— Любов, — сказала вона.

Вона підсунула до нього інвалідне крісло, він сів у нього. Вона сіла навпроти. Вони сиділи і слухали спів. Жоден звичайний слух не зміг би почути його на такій відстані. Але він знав, що вона могла.

— З часом ви все зрозумієте, — сказала вона. — І чому вона зникла, і чому в неї опинився той лист.

Він не розумів, звідки вона могла це знати. Але він вірив їй. Уся річ була в тоні. Він чув голос експерта. Світ повний людей, які дозволяють собі висловлюватися про те, про що не мають найменшого уявлення. З нею все було інакше. Він відзначив, що відчуває довіру і що він цілком розслабився. Так, що у нього навіть почало тягнути шви.

— З тобою жорстоко поводилися, — сказала вона. — У ті останні сорок вісім годин. Поки ми не забрали тебе.

Він відчував, що наближається великий вихід на сцену. За тридцять років він навчився передбачати великі виходи. Але цього разу не буде завіси. Не буде музики, не буде світла. Не буде публіки. Не буде вистави. Щось насувалося на нього — з відсутньої тут оркестрової ями. Це був страх.

— Вони зістарили мене, — відповів він. — Ці дві доби. Вони зробили мене старішим років на п’ятнадцять.

— Але, з другого боку, це ж можна було припустити?

Він не розумів, про що вона.

— Хіба це не було просто низкою повторень? — продовжувала вона. — Однією і тією самою зустріччю. З тими ж самими двома людьми?

Він услухався в її систему. Не було чути нічого. Звичайно ж, були звуки тіла. Але не було ніяких звуків душі. Ніякого шепоту думок. Ніякої агресії. Ніякого наміру. Вона була тихою — її нібито зовсім не було.

А проте вона була тут. Він зустрівся з нею поглядом. Спробував уявити собі її тіло. Воно було твердим, немов скеля, немов брила корінної породи. І одночасно воно було слабким, немов вогник, який за мить може згаснути на протязі. Волосся у нього на голові заворушилося.

— У ці сорок вісім годин, — промовив він, — я зустрів більше людей, ніж можу пригадати. Моє життя було в небезпеці. Хто тільки мене не переслідував. А я просто хочу врятувати життя дитині. І виконати умови договору. Це була безперервна низка жахіть. Я не розумію, про що ви?

— Хіба це не було лише варіаціями на одну дуже просту тему: одна і та сама зустріч. З одними і тими самими двома людьми?

Він втупився в неї.

— Можна сказати якось інакше, — вела далі вона. — Є два типи чоловіків і жінок. Одні допомагають дітям. Другі шкодять їм.

Немов при сповільненому відтворенні, щосили опираючись цьому, він прислухався до тих двох днів. Він почув свою зустріч з Бродерсеном і його блондинкою. З Мерком і Астою Борелло. Максиміліаном і Вівіан Грозною. Лоне Борфельдт і чоловіками, що її оточують. Каїном і лазницею.

— Кілька разів вони, можливо, були порізно, — продовжувала вона. — І ти зустрічався окремо з чоловіком, окремо з жінкою.

Він почув Даффі. Франца Фібера. Стіне. Соню.

— Але все одно вони досить схожі, — промовила вона. — Вони або з тобою, або проти тебе. А в усьому іншому досить схожі.

— Були не тільки зустрічі, — зауважив він.

Вона кивнула.

— Була втеча. На волю. Ти — втікач. А ще ти зломщик. Незаконно проникаєш у будинки. Ти до чогось прагнеш. Але весь час вибираєш одні й ті самі шляхи. Через яку кількість, точно кажучи, однакових приймалень ти пройшов насправді в один і той самий спосіб?

Він почув звучання Оле Лукоє з Податкового управління. Ангела біля воріт перед блокованим районом. Лиху матір у Лоне Борфельдт. Вхід до санаторію Торбек. Жінок, які сиділи біля телефонів. Чи біля входу до Управління геодезії і картографії. Він почув службовця в приймальні на острові Слотсхольмен. Охоронця у скляній будці перед «Кононом».

Страх набув конкретних контурів, перетворившись на жах. Панічний жах — панічний і глухий. Жах від того, що його можуть посадити до в’язниці.

— Тільки у ці два дні все було так, — пояснив він. — А взагалі-то моє життя — різнобарвна палітра художника.

Він почув свій голос звідкись іззовні. Він належав якійсь зовсім незнайомій людині.

— Я придумав п’ятсот вистав, — продовжував він.

— Але всі вони досить схожі одна на одну, чи не так?

Він подивився їй в очі. Він ніколи раніше не зустрічався з таким поглядом. У ньому був цілковитий спокій. І абсолютна увага.

— Нічого страшного, — сказала вона. — Усі ми намагаємося маскувати одноманітність. Але це стомливо. Увесь час наполягати на винятковості. Притому що ми все одно схожі одне на одного. Наші тріумфи однакові. І наші страждання. А ти спробуй на хвильку відчути, як легко бути абсолютно звичайним.

Він подивився на неї. Вона просвічувала, мов акварель. Неначе вона зараз розчиниться в звуці, у ще позбавленому форми звучанні.

Він почув, що всі теми в його житті насправді повторювалися. Що він грав на одних і тих самих струнах. І що тепер?

Навколо нього було тихо. Всередині нього теж. Набагато тихіше, ніж будь-коли до цього.

Помалу прочинялися двері. У велику музику. Він знав, що вона теж чує це.

— І музика, — вимовила Синя Пані, — навіть вона з часом стане монотонною.

Він перестав думати. Він був за сценою. За кулісами Всевишньої. Там був пролом. У звуковій стіні. Через цей пролом струмувала тиша. Уперше за все життя слух його знайшов спокій.

Він не знав, скільки це тривало, у цієї миті не було протяжності. Протяжність у часі передбачає удари метронома, коливання маятника. Але навколо стояла тиша.

— Що ви зробили? — спитав він.

Він не міг змусити себе поглянути їй просто в очі.

— Та, власне кажучи, нічого, — відповіла вона. — Це така гра.

Він усе-таки подивився на неї. Вона усміхнулася. Її усмішка звучала як голос Елли Фіцджеральд. Пустотлива дитина і позачасова зрілість одночасно. Хто вона: стариця чи маленька дівчинка?

— Мати Рабія, — сказала вона, — моя вчителька й попередниця, часто говорила, що сприймає людей так, ніби вони поміщені в бульбашки. У бульбашках, в одному чи двох місцях, є зовсім маленький отвір. Тільки через ці отвори бульбашки можуть сполучатися з іншими бульбашками, тільки через них люди можуть спілкуватися і сприймати дійсність. Ось чому ми весь час переживаємо одні й ті самі нечисленні важливі для нас ситуації. Кожен з нас носить у собі свою власну реальність. І дуже мало взаємодіє з реальністю інших людей. А чому ти так і не відповів на її листа?

Він мовчав.

— Бажання бути винятковим, — продовжувала вона, — дуже сильне. У всіх нас. І неважливо, що життя — це страждання. Аби це було особливе страждання. Але при зустрічі з кимось, хто розумніший, хто краще вміє вслухатися, можна поглянути іншими очима на свою винятковість. Ти цього боявся?

— Почасти цього, — відповів він. — Але мені ще було страшно. Що це… ослабить слух.

Він відчув, що вона зрозуміла його.

На вулиці вже був день, він не помітив, як розвидніло. Він почув голоси дітей, дітей і підлітків. У нього мурашки забігали по спині.

— Це не звичайні діти, — сказав він. — Я бачив, як вони зупиняють час.

Голоси наблизилися, вони звучали вже під вікном, він упізнав два з них — ні, цього не могло бути. А проте він начепив окуляри, під’їхав у кріслі до вікна. Під вікном стояли столи і лавки — діти снідали на вулиці.

Ближче за всіх до нього сидів хлопчик із Слотсхольмена. Хлопчик з водянкою в голові. На рік старший. Але схожий на себе. У його нагрудній кишеньці Каспер помітив свою колишню авторучку.

Жах повернувся. Він відчував, як піт виступає під пахвами і стікає по тілу. Другий звук долинув від групи дітей, що сиділи подалі. Їжу їм подавав великий хлопець, швидше, навіть не хлопець, а юнак. Голос його був хрипкий, він звучав як хор підлітків зі школи Святої Анни. Це був молодик з готелю Рунґстед.

— Я знаю двох з них, — сказав він.

— Напевно, це випадковість.

— Я гравець. Я знаю, наскільки можливі випадковості. Ці дві вже неможливі.

Вона не рухалася з місця.

— Симон, — пояснила вона. — Він ходить до того дитячого садка, де ти його підібрав.

Він похитав головою, не приймаючи її слова.

— Він чекав на тебе, — сказала вона. — Не тієї хвилини. Але раніше або пізніше. Ми всі чекали на тебе. Серед іншого мати Рабі я говорила, що наполегливі, пошукливі, вони рано чи пізно дочекаються. Треба просто вірити.

— А другий хлопець. Високий. Той, що був у готелі.

Вона знизала плечима. Встала.

Він відчув сліпу злість від того, що вона збирається його покинути. У цю хвилину.

— Ми тільки почали, — зауважив він.

Вона похитала головою.

— Тобі обіцяли лише мить тиші. А не енциклопедію загадок життя.

Якби він міг підвестися, він би вчепився в неї.

— Ти великий егоїст, — констатувала вона. — По-моєму, в цьому немає нічого поганого. Великий егоїст — це великий грішник. У великих грішників є можливість великого покаяння. Покаяння — це свого роду трамплін.

Вона приспустила одне плече свого халата. Він прикипів очима до чорної мереживної тканини, очевидно шовку.

— Я виросла в досить заможній родині, — сказала вона. — Я так ніколи і не змогла змиритися з шерстю на голе тіло.

Йому вдалося зберегти зосередженість.

— Хіба це важливо? — спитав він. — Двоє дітей зникли.

Її обличчя стало цілком серйозним.

— Усе ще гірше, — сказала вона, — ніж ти можеш собі уявити.


Африканка принесла йому супу, він з’їв його, сидячи в ліжку.

— Більша частина того, що діється, — сказав він, — непідвладна нам, — а перебуває у віданні Всевишньої. Якщо дитина зникла — чи, навпаки, знайшлася. Її життя і смерть.

Можливо, ми насправді не можемо нічого змінити. Але якщо ти хочеш без докорів сумління дивитися на своє власне безсилля, то є тільки один вихід. Треба зробити все, що від тебе залежить.

Його слова не вплинули — у неї вочевидь не було ніякого бажання дискутувати з ним. Вона зібрала посуд. У дверях вона зупинилася.

— Я знайду машину, — сказала вона. — Сьогодні вночі.

— А як щодо пляшки коньяку? І двох келихів. І чогось знеболюючого — трохи морфію, щоб я зміг підготуватися до виступу?


VI


1

Усе забрало не більше трьох годин.

Вона з’явилася незабаром після півночі, допомогла йому перебратися в інвалідне крісло. Вони спустилися на підземне паркування ліфтом. Він налічив у підвалі дванадцять машин: два позашляховики, «швидка допомога», в якій його сюди доправили, ще одна санітарна машина, вантажівка, два пікапи, «універсал», три «фольксваґени поло», очевидно, для динамічного шопінгу черниць, та автомобіль з фургоном.

Сестра Глорія опустила платформу для інвалідного крісла, закотила Каспера у фургон, підняла платформу, штовхнула крісло вперед і закріпила його. За кермом сидів Франц Фібер.

Рулонні гаражні ворота були, мабуть, обладнані датчиком або дистанційним керуванням — вони піднялися самі собою. На вулиці стіною стояла ніч. Ворота в огорожі відчинилися, у світлі фар промайнули клапті туману.

— У нас є три години, — сказала африканка. — Потім хтось почне дивуватися.


— Ти колись говорив, що у тебе є водій, — сказав Каспер, — який має катера.

Не відриваючи очей від дороги, Франц Фібер написав щось у маленькому блокноті, прикріпленому під іконою. Вирвав і простягнув аркушик назад Касперові.

Каспер спробував набрати номер, але не зміг — тремтіли руки, він показав на номер, африканка набрала його. Йому довелося зсунути пов’язку з вуха, щоб можна було говорити по телефону. Минула ціла вічність, поки він нарешті почув голос у слухавці. Голос якоїсь важкотілої людини.

— Це старший брат Франца Фібера, — сказав Каспер, — Франц каже, що у вас є катер, яким можна було б скористатися через п’ятнадцять хвилин.

У слухавці пролунало якесь булькання.

— Зверніться до лікаря! Ви знаєте, котра година?

У своїх вчинках люди керуються не тим, чого чекають від майбутнього. Ми швидше прагнемо піти від того, що лишилося позаду нас. У голосі цієї людини звучали спогади про всі минулі обмани й самотність. Від цих спогадів вона намагалася захистити себе за допомогою речей, відчутних на дотик. Слова ці вимовило м’ясисте тіло, що було в будинку значних розмірів.

— Дуже шкода, — зауважив Каспер. — А я гадав, що ви цінуєте свою роботу. І при цьому не проти заробити десять тисяч.

Вони в’їхали на Біспебуен. Телефон мовчав. Можливо, всі його припущення — просто гра уяви. І людина зараз покладе слухавку.

— Готівкою?

Каспер дістав з кишені халата гроші фонду й підняв їх до світла ліхтарів. Він налічив двадцять купюр. Із зображенням Нільса Бора. В одного з творців квантової механіки були великі мішки під очима. Напевно, це було нелегко. Мати серце і розум святого — а проте виявитися причетним до створення найстрашнішої бомби.

— Майже новими п’ятсоткроновими купюрами, — пояснив він.

Він почув, як запалили лампу, застогнало ліжко, хтось важкий забурмотів. Жінка або ротвейлер.

— Порт уночі закритий, — сказав чоловік.

— Ви хочете сказати, що можна переконати справжнього моряка в тому, що із заходом сонця Ересунн закривається?

Вони їхали Річковим бульваром.

— Мол Кальвебод, — сказав голос. — Навскоси від Шлюзової гавані. За півгодини.


Вони звернули біля Центрального вокзалу і Поштового терміналу. Проїхали на південь уздовж гавані. Минули новий «Рибний ринок». Коли Каспер був маленький, тут були вугільні склади, судна, що слугували будинками, і заводи. Тепер тут вибудували торгові центри і нічні клуби.

Вони проїхали теплоелектростанцію імені Ерстеда, причал Бельведер — він не бував тут років десять. У його дитинстві тут стояли двісті п’ятдесят катерів, а поряд були крихітні садові ділянки, на яких люди жили цілий рік. Тепер весь простір займали бізнес-центри і порнокіностудїї. Бувало, що невеликі цирки зупинялися тут на зиму, він пам’ятав кілька таких зимівель у Південній гавані. У ті часи місто закінчувалося тут, а на південний схід від Шелландсбро починалася справжня тундра. Зараз тут розкинулися поля для гольфа, виріс футбольний стадіон, з’явилися бензоколонки. Три будинки поблизу від залізниці, які він пам’ятав на ті часи, були тепер під охороною держави й обнесені огорожею. Що тут скажеш? За півпокоління ми зробили крок із джунглів прямо в зоопарк.

— У моєму дитинстві, — зауважив він, — це були задвірки міста. Тепер тут справжнісінький фасад. Не розумію.

Завжди приємно, коли є публіка. Але він говорив сам із собою. І не чекав відповіді.

— Задвірки лишились цілісінькі, — відгукнулася африканка. — І меншими вони не стали. Швидше навіть більшими. Їх просто трохи підфарбували.

Він відчув якусь безпричинну злість.

— Цікаво, — поцікавився він, — звідки у малолітньої черниці, що виросла в африканському буші, така обізнаність про темні сторони міста?

Вона хитнулася вперед, відіпхнула ногою Францову ногу і вдарила по гальмах. Каспер мало не вилетів з крісла через лобове скло. Фібер зблід, як привид.

Вона зняла через голову медальйон і простягла його назад. Увімкнула в салоні світло. Каспер побачив фотографію, на якій були зображені двоє дітей і чоловік — на зеленому лужку. Діти були шкіра та кості, але посміхалися на весь рот білозубими посмішками. У чоловіка була лагідна усмішка і погляд, який врівноважував цю лагідність.

Мені тридцять п’ять років, — сказала вона. — У мене чоловік і двоє дітей.

Срібло, яке він тримав у долоні, було теплим. У нього був її запах. Він знав, що десь у тропіках має бути рослина, яка сонячного полудня розливає такий самий аромат.

Він перевернув медальйон. На зворотному боці були вигравіювані два зулуські щити, два асегаї навхрест і слова: «Перший Панафриканський чемпіонат з айкідо».

— Мене що далі — все дужче привертає життя черниці, — відгукнувся Каспер. — Чи можна сподіватися?..


Вони зупинилися навпроти двох мілководних стоянок між двома молами, далеко попереду на одному з молів щось ворухнулося — якщо не брати до уваги цього, то все навколо було тихо. Сестра Глорія викотила його на платформу й опустила на землю. Вона повезла крісло — повільно, спокійно — через дорогу, на територію порту. Навколо не було чути жодної машини. Каспер обожнював ніч. Коли він був маленький, мати іноді читала йому, не часто — на це не було особливо ні часу, ні сил, — але траплялося, що читала. Книжку під назвою «Палле — сам-один на світі». Він чув тишу в книзі. За малюнками, за текстом, за очевидною самотністю книги йому була чутна здатна принести спочинок тиша міста, в якому все завмерло.

Зараз він відчував те ж саме — цілковитий спокій навколишнього міста. І те, що якась всеосяжна жіночність рухає його вперед.

На останній бетонній швартовій тумбі сидів чоловік у кінській попоні. Уже на середині молу Каспер зрозумів, що бачив його раніше — бачив або чув.

Людина з обличчям кольору свіжозвареного буряка встала, у бірюзових очах не було ніяких ознак того, що вона впізнає Каспера, та й навряд чи це було можливо — Каспер був обмотаний бинтами, немов мумія. Це була та людина, яка неподалік від Національного банку вела катер Стіне — цілу двотижневу вічність тому.

— Якщо нам треба потрапити до блокованого району, — заявив він, — то ще пять тисяч зверху.

Бор мав ще нещасніший вигляд у світлі енергозберігаючих ламп. Стіне колись розповідала Касперові про неприйняття Ейнштейном трактування квантової механіки. Як і всі великі гравці в покер, Ейнштейн мав відчуття меж випадкового. Зустріч тут, у Південній гавані, з людиною з буряковим обличчям була за цими межами. Каспер пощулився. На коротку мить у нього виникло відчуття, що Всевишня грає крапленими картами.

Він дістав коньяк, африканка простягнула йому два стаканчики для промивання очей. Незважаючи на тремтіння в руках, він не розлив ані краплини.

— Ми із сестрою Глорією, — сказав він, — живемо в одному монастирі. Чоловіче й жіноче відділення розділені ґратами. Ми дивилися одне на одного через ґрати цілий рік. Якраз сьогодні день її вісімнадцятиліття, нас відпустили до міста. Тож ми хотіли б відсвяткувати це на самоті.

Чоловік подивився на пов’язки, на гіпс. На інвалідне крісло.

— Тоді п’ять тисяч зверху. Як застава. Отримаєте їх назад, коли повернетеся.

Каспер начепив окуляри. Відлічив половину суми. Не без зусиль.

— Ми залишимо катер там, — сказав він. — Біля Нової гавані. Для вас — ніякого ризику. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що таке бути закоханим, коли тобі вісімнадцять.

Чоловік втупився очима в Каспера. Каспер підняв стаканчик.

— За Спасителя, — вигукнув він. — Перший тост завжди за Спасителя.

Сестра Глорія поклала алюмінієві рейки на пристань і закотила Каспера в катер.

— Це «Янмар», — зауважила бурякова людина, — ви справитеся з ним?

Черниця відкинула кожух двигуна, відкрила паливний кран, повернула ключ запалювання — двигун прокинувся. Вона відв’язала швартови, увімкнула передачу, додала газу — катер поволі пройшов повз чоловіка, що стояв на пристані. Каспер знову підняв стаканчик.

— Вона закінчила курси кочегарів, — повідомив він. — До того як пішла вчитися на медичний. Але потім вона дала вічну обітницю. І піднялася до чорного пояса.


Катер вийшов із Шлюзової гавані, тут фарватер ставав ширшим.

— У нас тут були тренування, — сказав Каспер, — коли я був маленький. Невеличкі цирки, у яких не було коштів на справжні зимові стоянки, знімали майданчики в Північній гавані або тут. Навесні в обідню перерву ми приходили сюди й сиділи на молу — біля складів з прянощами. У мене тоді була мрія, фантазія — тоді і потім, довго-довго. Така постійно виникаюча картинка. Я уявляв собі, що у мене будуть діти і я покажу їм, де я жив. Я завжди уявляв собі саме цю гавань. Одного чудового дня я стоятиму з дітьми на кормі парусного судна, дивлячись на Південну гавань, і ми пустимося в мандри. Це буде відчуття великої свободи.

— А з вами була яка-небудь жінка? — спитала африканка. — У мріях?

Він задумався.

— Ні, — відповів він. — Чесно кажучи, там були тільки я і діти.


Вони пройшли повз острів Тайльхольмен, по лівому борту відкрилася бухта Теммерґравен — вони наближалися до блокованого району. Огорожа являла собою нейлонову сітку, що звисала з каната, протягнутого впоперек входу до гавані і прикріпленого до оранжевих буйків, — у середині була плавуча платформа з невеликою будкою і шлагбаумом.

Він згадав інші перешкоди, що трапилися на його шляху, поки він шукав Клару-Марію. Він подумав про Синю Пані. Він знав, що перед ним те, що проеціюється з його власної свідомості. На мить це розуміння зробило його цілком безтурботним.

Він подумав про власника катера, це в черговий раз було і перешкодою на шляху до дівчинки, і засобом, який може допомогти знайти її. Він подивився на африканку, що сиділа перед ним, — ще одне уособлення жіночого. Він відчував повтори, він був у полоні звукових повторів — якомусь нескінченному записі, що крутився й крутився. Але вперше в житті він усвідомлював це. У цьому усвідомленні передчувалася воля, він чув це.

— Нас туди не пустять, — промовила африканка.

Він прислухався — у будці нікого не було.

— Ми виконуємо мирну місію за дорученням Всевишньої, — мовив він, — космос на нашому боці.

Вона допомогла йому злізти з крісла й опуститися на дно катера, сама ж лягла на банку, катер прослизнув під шлагбаумом. Платформа також була порожня, вони опинилися в гавані Гасверк.

— Чому в тебе немає дітей? — спитала вона.

Він з подивом почув, що говорить правду. Або ту маленьку частину правди, яку можна вимовити вголос.

— Можливо, я ніколи не вірив, що колись здобуду досить внутрішньої стабільності. Стільки, скільки необхідно дитині. Я відчував, що готовий працювати для дітей протягом якогось відтинку часу — півгодини, сорок хвилин. На манежі. Поки горять софіти. Але що я, схоже, не надто годжуся для довшої дистанції.

— А жінка була коли-небудь?

— Серйозно тільки одна. І зовсім недовго.

Треба бути обережним з чесними висловлюваннями. Він раптом почув, як навколо нього збирається самотність. Він відчув, як вона його слухає. Він відчув, що вона в ці хвилини чує і розуміє його систему.

— Навіть з дітьми часто почуваєш самотність, — сказала вона. — Навіть у родині. Діти дуже швидко змінюються. Немає ніякої стабільності. Весь час думаєш, що ще трохи — і вони покинуть тебе. Цим разом я не була вдома місяць. Коли через три тижні я повернуся додому, вони вже зміняться — здаватиметься, що ти їх уперше бачиш. Неначе вони чужі. І кожен день приносить нове. Може, й справді любов триває вічно. Але виглядає вона щоразу по-новому.

Попереду стояла суцільна пелена туману, їхній катер пірнув у неї.

З туману виступив міст Ланґебро. Він був перекритий. Але біля будинку профспілки торгових і офісних службовців стояв поліцейський автомобіль. Якщо тебе позбавили прав водія у двох європейських країнах, ти інстинктивно починаєш шукати очима поліцейського з радаром. Каспер побачив його на протилежному хіднику моста поруч із спостережною вежею. Африканка теж його помітила.

— Нас побачать, — сказала вона, — і витягнуть нагору, тут скрізь морські патрулі.

Каспер зробив знак, і катер звернув у канали Крістіансхауна. Більшу частину кварталу було евакуйовано, у вікнах офісів було темно, у вікнах покинутих квартир — теж, на вулицях нікого не було. Катер прослизнув в арку моста під вулицею Торвеґаде. Склепіння арки підсилювали всі звуки, увігнуті поверхні фокусують звук в одному центрі арки мостів — це акустичні кришталеві кулі, вони збирають усі сигнали з навколишнього світу. Каспер чув відлуння порожніх квартир. Він чув звук води, що просочується через цегляне мурування. Звук готових початися руйнувань. І десь вдалині — звук тропіків, що бозна-звідки взявся.

У найостаннішому будинку на вулиці Оверґаден Ніден Вандет, десь високо, крізь щільні штори пробивалися вузенькі смужки світла.


2

Птахи з вологих тропічних лісів не співали, вони сміялися, верескливо кричали й хрипіли. Позаду ввижалася крута блакитна тінь Кіліманджаро, оповита легким туманом. Біля підніжжя гори — соковита зелень рівнин Серенґеті. Перед саваною — тропічний ліс і птахи. Перед тропічним лісом — жінка, що сиділа в кріслі біля столика, на якому стояли дві пляшки якогось спиртного і келих.

Їй могло бути дев’яносто п’ять, а могло бути і двісті дев’яносто п’ять років. Колись давно, в доісторичні часи, вона злилася з кріслом, і вже неможливо було визначити, де кінчається людина й починаються масивні меблі.

Каспер під’їхав до столика. Він усе ще не наважувався дихати. Надто вже сильний був запах — запах смерті й лікеру.

Африканка лишилася біля дверей.

— Це борошняні черв’яки, — сказала жінка в кріслі. — Для птахів. Вони заповзають під килим і розкладаються там. Нічого не вдієш. Візьміть келишок, мій любий, а як ви мене знайшли? Хто ця чорна крихітка?

У кімнаті могло б бути світло, повітря могло б бути свіжим — шість вікон виходило на канал. Але вони були закриті шторами й жалюзі.

— Я син Максиміліана Кроне.

— А чи немає у нас якогось посвідчення особи, мій любий?

Шкіра її обличчя була нежива — як у воскової ляльки. Одне око в сіру цяточку сліпо дивилося в джунглі, друге було чорним і напружено-виразистим. Воно вивчало Касперів паспорт.

Приміщення було великим, але непрохідним. Джунглі виростали з величезних керамічних горщиків, що стояли на нейлоновому килимі перед фотошпалерами з африканським пейзажем. Перед рослинами — стіл, стілець і штативи з оранжерейними лампами. Серед заростей літала, щонайменше, сотня птахів. Решта дві третини приміщення була зайнята компактною масою паперу й картону. Від підлоги до стелі все було забито однорідними глибами, що складалися з книжок, фотоальбомів, пачок листів, журналів, поштових листівок, архівних шухляд, каталожних ящичків, картин і згорнутих плакатів.

— Це лише третя частина, — пояснила вона. — Решта знаходиться в архіві Королівської бібліотеки. Включаючи фільми та відео. Півтори тисячі годин записів.

— Ви були знайомі з моєю бабусею.

Підійнявши одну з пляшок обома руками, вона розвернула її до Каспера, він похитав головою. Вона налила собі. Спочатку з однієї пляшки, а потім з другої, це був зелений і жовтий шартрез. Вона змішала їх у співвідношенні один до одного.

Келих був вузенький. Але маленький діаметр з успіхом компенсувався довжиною — він був високий, як квіткова ваза. Можливо, для того щоб скоротити довгий шлях від столу до рота. Якщо дуже треба буде випити.

Треба було дуже. Вона випила, немов робітник з броварні, заливаючи в себе рідину і не роблячи при цьому ніяких ковтальних рухів. Потім вона відставила склянку і прицмокнула язиком.

— Треба собі потурати. А надто якщо живеш на самоті. Хенрі помер десять років тому.

На підлозі Каспер побачив свідчення того, як вона собі потурала. Два ряди пляшок, акуратно вишикуваних у лінію, немов реквізит перед виставою, — по двадцять з лишком штук кожного кольору. Мозок її, мабуть, був немов зелений волоський горіх, законсервований у спирті й цукрі. Схоже, що йому нічого не вдасться дізнатися.

— Твоя бабуся приїхала в Данію з «віденськими дітьми». У березні двадцятого року. У кожного на шиї був спеціальний паспорт. В Австрії вони б померли з голоду. Вона приїхала в тій самій групі, що й Ілона Візельманн. Уперше виступала в «Маленькій черниці» в Королівському театрі, у вісімнадцять років. Одна з численних подруг Ернста Рольфа. Вийшла заміж за Стентофта. Того самого, автора пісні «Твоє серце в небезпеці, Андресене».

Птахи замовкли. Якийсь звук почав наповнювати приміщення. Звук абсолютної пам’яті, яку привели в дію.

— Твою бабусю віддали на виховання. У сім’ю, що володіла майстернею, де робили вишивки. В Ерескепінґу. Дівчисько це, чорт забирай, не дуже влаштовувало. Якісь каторжні роботи. Першої ж зими вона пішла по льоду до Свенборґа. Тоді до циркових вистав у шатрі включали ревю. Вона поїхала з одним з виконавців ревю. Збереглося її фото з тих часів. У пальті наполовину з овечої, наполовину з верблюжої вовни. Страхітливе, як смертний гріх. Пальто.

На плече їй сів птах, амазонський папуга, пташка ціною п’ятдесят тисяч крон — емалево-блакитний, золотистий, червоний, він заворкував, вона відповіла йому ідентичним гортанним звуком. Птах поклав дзьоб їй на руку.

— Я знаю, про що ти думаєш, мій любий. Ти думаєш: «Чому вона не знайде собі нового друга. Щоб разом їздити в Дюрехавен». Адже мені всього лише трохи за вісімдесят. Але ти так думаєш, бо ще зелений. Ти ще не зустрів великого кохання. Так, як у нас із Хенрі, вже ніколи не буде. Я навіть не можу поставити на стіл його фотографію. Ту, велику, зроблену в п’ятдесят другому у Ельфельдта. Мені починає здаватися, що він кличе мене. Психолог сказав, щоб я її прибрала.

— Ви не стикалися з якими-небудь конфесіями в цирку? Зі Східною церквою?

Вона занурила палець у келих і піднесла його до дзьоба птахові. Той злизав лікер своїм шорстким язиком.

— Поліція мене теж про це питала. Ні.

Вона спорожнила келих.

— Вони нічого не заплатили. Поліцейські. У мене дуже багато витрат. Я збираю експонати для музею. Це найбільше зібрання в світі. Як правило, я беру чотири тисячі. Якщо відразу ж можу дати відповідь. А якщо тобі потрібна буде якась фотографія, то це коштує на дві тисячі дорожче. Якщо вийде книжка, ти повинен мене в ній згадати.

Він дістав конверт із рештою грошей фонду.

— А щось про підготовку тих дітей у цирку ви чули?

— Черниці не мандрують з цирком. Можна поглянути на гроші?

— Я нічого не говорив про черниць, — зауважив він.

Він перерахував гроші на столі.

Її руки погладили купюри. Він упізнавав її звучання — звучання артиста. Вона була йому сестрою. За духом.

— Деякі з дітей вчилися в монастирських школах. Взимку. Коли в цирку не сезон. У східних країнах це звичайна річ. Ніякої ворожнечі між церквою і цирком. Діти трималися разом, коли приїхали в Данію. Трималися навколо Російської церкви. Їх збирала одна жінка.

Чорне око, моргаючи, дивилось на нього.

— Може, збереглася якась фотографія, — припустила вона.

Він поклав ще одну купюру на стіл.

— Подивися в проході.

Він покотив крісло до штабелю паперів. Проходом виявилася щілина між стосами. Її голос супроводжував його — пронизливий, як крик птаха.

— Зараз ти стоїш біля портрета з дарчим написом — мого дуже, дуже близького друга, Чарлі Рівеля. Праворуч від нього починаються альбоми.

Вони лежали на шести полицях, що тяглися вдалину, в темряву. Мабуть, щонайменше метрів тридцять стелажів.

— Один з перших, червоний із золотим тисненням.

Альбом був важкий, немов ілюстрована Біблія. На палітурці були пташині екскременти. Каспер поклав його на стіл.

Вона могла б одразу відкрити на потрібній сторінці, але не зробила цього. А почала поволі перегортати альбом. Перед нею проходила нескінченна низка ретельно наклеєних чорно-білих фотографій з нерозбірливими підписами. Чоловіки із закрученими вусами, що стояли схрестивши руки. Жінки, які могли б потягатися на арені з борцем сумо, при тому що ніхто б і щербатої копійки не поставив на борця.

— Вона збирала їх щонеділі. За містом, там у них було щось подібне до монастиря. У Баґсверді. Може, він і досі існує. Потім у неї виникли неприємності. Їй довелося відмовитися від своєї ідеї. Для артистів неділя — не вихідний день. І потім, чого це їй від них треба? Прийомні батьки були незадоволені.

Касперів погляд ковзнув по фотографіях. Він прислухався до них. Услухався в голос жінки. Він почув рух часу. Історію. Звучання було слабке. Більша частина подій лишає тільки слабку луну, цих людей на фотографіях уже немає серед живих, вони продовжували жити тільки в розкритому перед ним архіві свідомості. Скоро і цієї жінки не стане.

— Чи було в цих дітях щось особливе?

Її звучання змінилося. Порох часів зник. Каспер настроївся на те, що не мало до минулого ніякого стосунку. Йшлося про сучасне.

Він поклав ще одну купюру на маленьку купку. Вона облизнулася.

— Мені не так уже й багато років. Я тоді була дитиною. Але ходили чутки. Постійні чутки. Говорили, що дехто з великих власників цирків щось платив цим дітям. Тільки за те, щоб вони сиділи в шатрі. Під час вистав.

Вона підштовхнула до нього пляшку.

— Любий мій, можеш мені послугувати? У мене остеоартрит.

Він налив їй. Вона звернулася до африканки:

— Ти знайшла собі прекрасний шматочок плоті, голубонько. Хоча він і сидить в інвалідному кріслі.

Вона випила.

— Я всіх їх бачила. І Труксу[74], і всіх до нього. Й іноземних ілюзіоністів. Усе це тільки ремесло. Ніякої магії. А проте деяким дітям платили. Говорили, що, як вони тільки приходили на виставу, цирк наповнювався глядачами. Всі квитки розпродано. Ніяких нещасних випадків на манежі. Звичайно ж, це марновірства. Але артисти — люди марновірні. Дві дівчинки загинули. Одна потрапила в дорожню аварію. Друга потонула. Пішли чутки. Чи не допоміг їм хтось піти з життя? Ревнощі. Інших директорів. Завжди хтось патякає. Але Хенрі мені все ж завжди говорив: «Є тільки дві речі, які можуть змусити людину скоїти вбивство: секс і гроші».

Пальці її затрималися на одній фотографії.

— Навколо людини може бути якийсь настрій. Як навколо мене. Птахи люблять мене. І чоловіки. Чоловіки і птахи. Вони боролися за те, щоб сидіти у мене на колінах. Можливо, навколо дітей був якийсь настрій. Я пам’ятаю декого з них. З повоєнних часів.

Каспер підсунув до себе альбом. Ця фотографія цілком могла бути знята на садовій ділянці. Сонячні промені. Літні квіти. Дванадцять чоловік навколо столу, поставленого на лужку. На чолі столу — жінка в чернечому одіянні. Висока, як жирафа. Мати Рабія. Поруч з нею — досить молода жінка. Від фотографії йшов звук, неначе це була заставка DVD із звуковим супроводом. Це була Синя Пані. У віці двадцяти років. І вже тоді повна інтенсивних звуків. Як молодий Бах: дечим ще нагадує Букстехуде, але відчувається, що попереду великі мотети[75].

Навколо столу сиділи чоловіки й жінки, всім було за сорок. І хлопчик років десяти.

Каспер торкнувся пальцем хлопчика. Найтонший звук. Як у молодого Бетховена.

— Борасів наступник, — пояснила жінка. — Але невідомо, де він тепер.

Руки хлопчика лежали на столі. Не так, як звичайно лежать руки дітей. А живі. Свідомість уже тоді — в кінчиках пальців. Це був Даффі.

— А що чутки? — спитав він. — Що сталося?

Вона відкашлялася. Він виклав на стіл останню купюру. Атмосфера в кімнаті дзвеніла. Справжня довіра завжди швидкоплинна. Він відчував, що саме це вона замовчувала все своє життя. Йому було чути її біль від цього мовчання.

— Кажуть, що вона одного разу зібрала прийомних батьків. І батьків декого з товаришів цих дітей. Вона сказала їм, що у їхніх дітей є потенціал. Це все одно що робота на манежі, пояснила вона. Це таке саме святе місце. Де іноді відбувається щось божественне. Коли артисти добре підготовлені. І всі разом. І запалюють світло, і лунає музика. І сходить благодать. Діти чогось навчаться. Діти і деякі дорослі. Якщо їх тренувати. Всіх разом. Її не зрозуміли. А може, не повірили. Та й потім, сам подумай, який був час. Двадцяті й тридцяті. Бідність. Данський склад розуму. Спіритизм. Заклинання духів. Їй довелося відмовитися від дітей. Ну й гаразд. Усе це циркові фокуси.

Каспер дивився в її чорне око. Він упізнав жінку. Вона була дельфійським оракулом. Вона була однією з вельв. Вона була відьмою з «Кресала»[76]. Стара Фурія, що звалила Хакуїна на підлогу мітлою. Жінка, що вразила Марпу.

Йому захотілося розповісти їй про це. І сестрі Ґлорії. Але, мабуть, момент для цього був недоречний.

— Йосеф Каїн?

Вона похитала головою. Але її звук кивнув.

— Вона говорила, що людина може стати як Бог, — сказала вона. — Може зустріти Бога. Це так?

У наш час навіть оракули шукають остаточних відповідей. Він указав на джунглі.

— Там пташка застрягла.

Вона блискавично обернулася. Тепер Каспер бачив лише її сліпе око. Плавним, неквапливим рухом він узяв зі столу гроші. Розділив купку на дві частини. Поклав перед нею половину.

— Це й заради вас також, — сказав він. — Нам слід визначити ту суму, з якою може примиритися і ваше, і моє серце.

Чорне око стало злобним.

— Засранець, — сказала вона. — З поганим смаком. Коли я була маленька, негрів показували в цирку. У клітках.

Каспер не побачив, як африканка зрушила з місця. Щойно вона стояла біля дверей — і ось вона вже нахилилася над столом. В одній руці вона тримала амазонського папугу, другою рукою стискала шию старої. Жінки дивилися одна на одну.

— Ми приймаємо вибачення? — спитала стара.

— То що з приводу Каїна? — спитав Каспер.

Чорне око було налякане. Хай там як, але жодна людина не може насититися життям, усі ми хочемо жити, незалежно від віку.

— Ходили чутки, — сказала вона. — Говорять, що хтось намагався все скупити. Кілька цирків середнього розміру. Згадувалося це ім’я.

Каспер востаннє подивився на фотографію. Один з чоловіків дивився в об’єктив так, начебто готовий був дати фотографові в морду. Каспер показав на нього.

— Фотографія чорно-біла, — сказав він. — Але такий знавець чоловіків, як ви, напевно запам’ятав би, якби ці очі були блакитними.

— Бірюзовими, — відповіла вона. — Як тихоокеанська лагуна.

— І ви напевно можете щось про нього пригадати?

— Герт Суєнсен. Військово-морський флот. Пам’ятаю, як побачила його вперше. Він був п’яний. Він спав на стійці бару у Вівексі. У своїй білій офіцерській формі.

Африканка встала. Відпустила птаха.

— То це правда?

Стара говорила пошепки. Каспер почув її тугу. Її можна почути в усіх людей. Але у більшості вона захована глибоко всередині. У неї вона раптом заповнила все.

— Помирати було б легко, — сказала вона. — Якби знати, що по той бік є любов.

Каспер відкотився назад.

— Наплюйте на психологів, — порадив він. — І поверніть фотографію Хенрі на місце.

3

Африканка кілька разів натиснула на кнопку, панель ліфта не реагувала — електрику вимкнули. Вона допомогла Касперові піднятися з інвалідного крісла, щоб спуститися сходами.

Він почув, як відчинились ворота, що виходили на вулицю Оверґаден Ніден Вандет, мить по тому — двері під’їзду. Африканка відставила інвалідне крісло й задумливо подивилась на Каспера. Дорогою сюди їм ніхто не зустрівся.

Касперові завжди подобалося ходити вгору сходами. Більшість людей піднімаються сходами так, ніби головне — будь-що швидше з цим покінчити. Неначе йдеться про якийсь третьосортний рух, не вартий уваги. Людина, яка піднімалася їм назустріч, рухалася неквапливо, із задоволенням, зосереджено, майже беззвучно.

Ось вона з’явилася на сходовому майданчику, і це був Каїн. Він піднявся на п’ятий поверх, але це ніяк не позначилося на його диханні.

Побачивши їх, він застиг.

Каспер не зводив з нього очей. Він прислухався до сестри Глорії. У її звучанні не було пізнавання. Вона ніколи раніше його не бачила.

— Каїн, — сказав Каспер, — один з моїх братів по ложі, з Товариства морських офіцерів. Поки ти напинаєш вітрило і готуєш мій рятувальний жилет, ми з ним перекинемося кількома словами.

Африканка переводила погляд з одного на другого. Касперові було чути розмову між нею та її чуттям. Її чуття підказувало їй, що тут щось не те. І все-таки вона послухалась.

Двері під’їзду зачинилися за нею.

— Поліція повідомила, що тебе передали Іспанії, — сказав Каїн.

Каспер простягнув складене інвалідне крісло Каїнові. Взявся за поручні. Простягнув бізнесменові вільну руку. Той узяв його під руку. Поволі, впритул один до одного, вони почали спускатися.

Каспер відчував слабке тремтіння його тіла, сам він теж тремтів. Він чув небезпеку, що йшла від Каїна. Він знав, що зараз він набагато ближче до смерті, ніж будь-коли на манежі.

— Можу звільнити тебе від необхідності туди йти, — запропонував Каспер. — Ми могли б домовитися. Я розпитав її. Пташниця. Мені відома деяка передісторія. Те, що знаю, розкажу тобі. А ти у свою чергу розкажеш мені трохи про» дітей.

Каїн був дуже коротко пострижений. Щоб не видно було вистриженої потилиці. Хну вочевидь намагалися нейтралізувати, але це не зовсім вдалося.

Каспер непомітно все дужче й дужче спирався на його руку.

— У двадцяті роки у черниць Східної церкви в Данії з’явилася визначна керівниця — мати Рабія. Була вона, очевидно, тією людиною, яку можна назвати екстраординарною особою з видатними здібностями. У неї виник задум — розвивати особливі здібності дітей. Вона почала з циркових артистів. Можливо, тому, що багато родин артистів визнають Східну церкву. Всередині якої існує світський орден. Можливо, тому, що після Першої світової війни в Данії опинилися діти із східноєвропейських країн, що навчалися до цього в монастирських школах.

— Чого вона хотіла навчити їх?

— Вона припускала, що невеликі групи дітей і дорослих за певних обставин можуть збільшити кількість співчуття у світі. Впливати на серця й душі. Це цілковита нісенітниця?

Каїн нічого не відповідав. Вони стояли перед високим вікном. Вітражне скло, підвіконня трохи вище коліна. Каспер знав, що міг би зараз викинути цю людину з вікна. Вони були на п’ятому поверсі. У свідомості Каїна він почув ті ж самі роздуми.

На сходовому майданчику стояли два стільці. Щоб мешканці притулку для старих, піднімаючись нагору, могли дати перепочити своїм немічним кісткам.

— Нам з тобою небагато лишилося, — мовив Каспер. — Може трапитися, наш життєвий шлях закінчиться в одній і тій самій богадільні. На таких ось стільцях. Там нас чекають ті квіти, на які ми наступали. І злочини проти дітей, які скоїли.

— Дітей не викрадали. До мене приходила дівчинка. Вона запропонувала мені угоду. Вона запропонувала мені знайти одинадцять інших дітей. І привезти їх сюди.

Каспер услухався в його систему. Можливо, він говорив правду.

— А що ти отримував натомість? — запитав він.

Каїн не відповів.

— У матері Рабії нічого не вийшло, — провадив Каспер далі. — Хтось почав використовувати здібності дітей для своєї вигоди. Замість співчуття — гроші.

— Обов’язково має бути «замість»? Що, не може бути «і/і»? Мені дуже подобається твоє виконання партит для скрипки соло. Для Баха існувало «і/і».

Вони спустилися на поверх нижче мовчки.

— Усе могло б закінчитися тут, — продовжував Каспер. — Щасливий кінець. Ти повертаєш дітей. Гроші.

Каїн тихо засміявся.

— І так буде щасливий кінець.

— Чого хотіли діти?

— Світ про це дізнається. У слушний момент. Це теж пов’язано із співчуттям. І дуже красиво.

— У Клари-Марії були сліди побоїв. Коли вона приходила до мене.

Каїн подивився на свою праву руку. Каспер почув десь глибоко в його душі ознаки потрясіння.

— Це виняткові діти, — відповів він. — А це означає, що іноді вони напрошуються на виняткові потиличники.

Каспер прислухався до могутньої хвилі поруч себе. Каїн справді був схвильований. У гармонійній частині самого себе. Другу його частину на якийсь час стало не чути.

— Ми з тобою разом, — продовжував Каїн, — могли б багато що зробити. Я зібрав цілком особливу групу людей. Яка може спілкуватися з цими дітьми. У мене велика справа. Ми могли б заробляти гроші. І допомагати світові рухатися в потрібному напрямі. Переходь до мене.

Сходовий прогін закручувався спіраллю перед Касперовими очима.

— Подумай над цим, — казав далі Каїн. — Візьми мій номер телефону.

Каспер автоматично простягнув лотерейний білет. Цю людину оточував якийсь магнетизм, їй неможливо було опиратися. Білет уже майже весь був списаний, на ньому, як у нотах в мажорно-мінорній тональності, навряд чи залишалося місце для чогось іще — бальна картка з іменами претендентів на танець була заповнена повністю. Каїн написав свій номер і повернув білет Касперові.

Потім дістав носову хусточку. Висякався.

— Я дуже чутлива людина, — зауважив він.

— Бачу, — відповів Каспер. — Коли йдеш у банк, теж сякаєшся всю дорогу?

Каїнове звучання змінилося. Вони стояли на краю і дивилися в безодню.

— Я виходжу з перспектив розвитку суспільства. Я — краще, що трапилося з цими дітьми за останній час. Те, що сталося з дівчинкою, — нещасний випадок. Це більше не повториться. Події розвиваються дуже стрімко. Ми маємо справу з явищем, рівного якому світ досі не бачив. Ці діти потребують допомоги. Допомоги і керівництва. І я можу це забезпечити.

Каспер почув, як у системі цієї людини відкривається дірка. Здорова частина його особистості зазвучала глухіше. Тепер запанувало щось інше. Він відчував, що сам втрачає самовладання.

— Мені доводилося прислухатися до різних людей, — сказав він. — У тобі я зараз чую, що ти був би знахідкою для будь-якої божевільні.

Вони вчепилися один в одного одночасно. Двері відчинились. У дверях стояла африканка. За її спиною, у підворітті, стояв кремезний чоловік із слуховим апаратом — Ернст.

Каїн відпустив Каспера. Пройшов повз жінку. Каспер гукнув його. Каїн обернувся.

— За два тижні, — сказав Каспер, — я навідаю тебе у в’язниці. І підправлю зачіску.

4

Каспер розіклав своє крісло. Сів у нього. Кремезний чоловік не рухався з місця. На носі у нього була пов’язка. Але досить тонка. Доля, мабуть, привела його до гарного хірурга. Каспер проїхав повз нього.

— Ми з тобою, Ернсте, — сказав він, — сильні, небагатослівні люди. Які завжди готові вийти, щоб розібратися.

Чоловік пішов уперед. Через ворота, на вулицю. Каспер котився поруч з ним. Ернст подивився на Касперів живіт. На те місце, куди, як він бачив, увійшла куля.

— Я завжди ходжу, засунувши в штани спереду свою Біблію з картинками, — пояснив Каспер. — Вона захистила мене.

У системі Ернста не було чути ніякого відгуку. Ніяких ознак почуття гумору. Це зазвичай ускладнює роботу клоуна. Але не зменшує її значення.

— Є таке місце, — провадив Каспер далі. — Де кінчаються легені. А нирки, печінка і селезінка ще не починаються. Там вона і пройшла. Наступного разу цілься трохи вище.

Ернст кивнув.

— Я запам’ятаю, — сказав він. — Обов’язково запам’ятаю.

На самому мосту, до якого вела вулиця Санкт-Аннеґаде, стояв вертоліт — маленький, схожий на акваріум для золотих рибок. Каспер бачив, як Каїн відчинив скляні двері й заліз усередину. У кріслі пілота сидів Аске Бродерсен.

На цьому місці, позаду Каспера й Ернста, ще недавно було кафе, тепер у вікнах не лишилося шибок, але на хіднику все ще стояли столики і стільці. Ернст опустився на стілець.

— Чим ти їх відрізував? — спитав Каспер. — Пальці дівчинці?

Він запитав про це, щоб трохи відкрити його систему, це вдалося. Тепер Каспер чув його, звук цей був не з приємних.

У його системі не було ніяких сумнівів, Каспер чув цілковиту відсутність страху.

Є два види безстрашності. Перша — безстрашність закоханих, безстрашність містиків, мужність «Kunst der Fuge» — наслідок того, що ти повністю відкрився й повністю віддався, нічого не приховуючи, і тепер світ ринувся до тебе, наповнюючи тебе, і ти знаєш, що отримав усе в своє розпорядження і що більше ніколи нічого не позбудешся.

Безстрашність цієї людини була іншого ґатунку. Вона була така, яка виникає, коли ти знайшов дорогу до джерела й перекрив його раз і назавжди, і тому воно відтепер втратило будь-яку цінність, і, нехай навіть на карту поставлено життя, ти спокійний, бо втрачати тобі, власне кажучи, вже нічого.

Він подивився на Каспера.

— А ти нахабний, — зауважив він. — У цьому тобі не відмовиш.

— Навіщо? — продовжував Каспер. — Навіщо було її вбивати?

Нас, аматорів азартних ігор, часто привертають ситуації, в яких можна залишити позаду всі форпости розуму, віддавчни свою долю в розпорядження того, що називається випадком.

— Я любив її, — відповів Ернст. — Тож у мене не було іншого виходу.

Цієї миті, коли були вимовлені ці слова, Каспер почув любов. Не земну любов, не прагнення до сексу чи грошей — ці стремління примарні й невагомі поряд з тим, що цієї миті зазвучало навколо людини, яка сиділа поруч з ним. Він почув прагнення всіх прагнень — потяг до Божественного.

— У неї було те, що вона не хотіла мені подарувати. Що мені було робити?

Це був світ, що на мить відкрився. Континент. Посеред вулиці Оверґаден Ніден Вандет. Перед покинутими каналами й будинками, що обертаються на руїну. Це було безумство тих, хто скуштував великої тиші і тепер не може дочекатися чергових її крапель. Каспер подумав про Спасителя. Якраз у цей час він був дуже заклопотаний організацією свого воскресіння. Після того, як учні донесли на нього і зрадили його, після того, як його катували, мучили і стратили.

Каспер поглянув на Ернста. Він знав, що чує складові того особливого почуття, яке людина, що реалізувалася з духовного погляду, викликає у своїх прихильників — навіть коли ця людина дитина.

Раптом Каспер почув скорботу цієї людини. Вона була дуже далеко, десь на краю Чумацького Шляху, на відстані дванадцяти інкарнацій у майбутньому. Але вона була величезна: вона могла б легко поглинути Крістіансхаун з околицями. Це була скорбота того, хто скоїв злочин проти свого власного заповітного стремління.

— Підкоти мене до катера, — сказав він.

Ернст підвівся й покотив Каспера до каналу. Африканка стояла біля причалу. Вони з Ернстом пильно подивилися одне на одного, як кобра й вівера[77]. При цьому Каспер не зміг би точно сказати, хто з них був ким.

Сестра Глорія опустила Каспера в катер. Завела двигун. Ернст нахилився над ними. Він зсував і розсував два пальці.

— Кусачками, — сказав він.

5

Катер пройшов під мостом, який сполучав Крістінсхаун з Арсенальним островом. Вхід до гавані зникав у сірому тумані.

Африканка допомогла Касперові перебратися на корму й посадила біля румпеля, він узяв його тією рукою, на якій не було гіпсу. Вона відкрила рундук. Дістала накидку від дощу, зюйдвестку, робочі рукавички, напульсники, плаский рідинний компас, поклала компас на банку. Туман то густішав, то розходився.

Йому було чути її спокій. Він подумав про Грока. Про його Інесс. Яка йшла за ним усе життя. Підтримувала його. Вірна йому, немов декоративна собачка. Жорстока, немов охоронець. Дбайлива, немов медсестра.

Чому у нього самого це так і не вийшло? Знайти справжню жінку. Ніжну. Терплячу. Вірну. Чому в його житті завжди були тільки фурії? Наприклад, його мати. Або Соня. Або Стіне. Клара-Марія. Сестра Глорія. Жінки, які були віртуозами ходіння по вільному дроту. Інженерами-машиністами. Гідрологами. Монструозними дітьми. Заміжніми черницями з дітьми, майстрами бойових мистецтв.

Порив вітру розірвав туман, утворивши в ньому коридор. У кінці коридору було те, що, мабуть, називалося Пілон 5. Триповерхова громада з алюмінію і дерева, прямокутна, зведена на бетонній платформі, яка до землетрусу була частиною причалу Борнхольмер. На випадок нових поштовхів будинок було закріплено сталевими тросами, немов намет штормовими розтяжками. Над дахом виднівся цілий ліс антен і два обертових радіолокатори. До платформи були пришвартовані два низьких матово-чорних швидкохідних катери військово-морського флоту.

Каспер передав румпель сестрі Глорії. Надів напульсник на здорову руку. Дістав із скрині скрипку. Вони проходили між опорами моста Крістіана IV.

— Тут скрізь охорона, — сказала вона, — нам доведеться повертати.

Він настроїв скрипку. Несподівано він зрозумів, що саме він може запропонувати жінкам: цілеспрямованість. Жодна жінка не вступить добровільно до морського спецназу, покладаючись лише на свій непохитний оптимізм і Партиту мімажор[78].

Увімкнули прожектор.

— Чи не можна спертися гіпсом на твоє плече? — запитав він.

Він заплющив очі й почав грати, вимовляючи при цьому слова, використовуючи «накладення голосу», щоб заспокоїти її.

— Солдати обожнюють музику, — говорив він. — Коли люди б’ються, завжди звучить якась музика. Але досі завжди вибиралися не ті твори. Якби вони згадали про Баха, то уникнули б кровопролиття. Така музика, як ця, веде до перемир’я. До примирення в залі суду замість позиватися й далі. Ми будемо на місці за хвилину.

Каспер віддався музиці. Вона відкрила серце, як відкривають банку очищених томатів. Його власне серце, серця військових, серце Стіне — він знав, що вона вийшла на платформу.

Катер повільно пройшов уздовж автомобільних покришок, що слугували кранцями. Навколо них стояла тиша, туман надавав музиці тієї камерності, якої зазвичай не буває, коли граєш просто неба. Немов між Міністерством закордонних справ, мостом, платформою і Національним банком виникла раптом концертна зала.

Сестра Глорія виклала алюмінієві рейки на платформу, спершу безлюдну, потім на ній з’явилися двоє військових, що рухалися немов роботи. Каспера підняли з катера.

Поруч із Стіне стояв молодик — він був у цивільному, але звучав як духовий оркестр. Каспер десь уже чув цей звук. Очі Стіне були запаморочені музикою. Усі інші дивилися на Каспера. На інвалідне крісло. Рейки. Гіпс. Єгипетські пов’язки. На сестру Глорію.

— П’ять хвилин, — прошепотів він. — Йдеться про життя і смерть.

Душа її поволі піднімалася на поверхню. І нарешті зробила ковток повітря.

— Ніколи! — крикнула вона.

Зі своїх пов’язок він дістав квитанцію з малюнком Клари-Марії. Стіне поглянула на нього. Схопила квитанцію. І сховала.

Він кивнув у бік сестри Глорії.

— Вона з поліції моралі, — пояснив він. — Можеш запросити мене до свого кабінету. Або ж продовжимо розмову у них, у поліції.

6

Ліфт був з оргскла. Молодик спробував утиснутися в нього, але ліфт був розрахований на чотирьох, а крісло вже займало місце двох чоловік. Каспер непомітно відтіснив молодика, двері зачинились, вони почали спускатися на глибину. Під час руху вниз через зміну тиску звуковий спектр зміщується. Явище передбачуване, зважаючи на присутність Стіне. Щойно вона опинялася поруч, то дуже скоро все починало сповзати вниз або вгору від звичного діапазону.

Вони минули поверх служби зв’язку, де перед цифровими комутаторами сиділи люди у навушниках. Ліфт зупинився. Каспер пропустив Стіне вперед. Коли сестра Глорія викочувала його, він засунув два пальці робочої рукавички в заглиблення у стопорі дверей ліфта. Це мало тимчасово вивести з ладу датчик дверей і молодика, що лишився нагорі. Молодим людям корисно розвивати в собі здатність відкладати задоволення потреб.

Вони пройшли повз невелику їдальню, на ходу Каспер прихопив із купки обідню тарілку. Ніколи не знаєш, що може стати у пригоді, — всі ми учні Ганса Бовдура[79]. Позаду було тихо. Ліфт був як і до того заблокований.

Вони увійшли до величезної зали, квадратної, немов манеж для виїжджування, але напханої апаратурою, наче космічний корабель. Одна зі стін була геть уся вкрита пласкими моніторами, що показували поверхню моря. На другій стіні висіло десять квадратних метрів метеорологічних карт. Поряд стояли консолі з дисплеями радіолокаторів. Десятиметрова гранітна плита, а на ній п’ять десятків сейсмографів. Дюжина барографів, з яких найбільший був завбільшки з барабан Данської державної лотереї. Три ряди столів з комп’ютерами, за якими сиділи молоді люди з тілами, цілком придатними для музичного порнокліпу МТУ, і головами докторів наук з геометрії Ріманна. Вільна стіна була склом два на чотири метри, що виходило в акваторію порту. Дно було освітлене. На тлі донного мулу Каспер помітив зграйку рибок.

У приміщення був напружений звук: від вентиляторів, від мегабайт, від рою цифр, від дзюркотання води в системах охолоджування процесорів. Каспер відчув раптову радість. Це була відповідь двадцять першого сторіччя капітанському містку капітана Немо. Він обожнював природничі науки. І неважливо, що природничі науки не любили його. Нерозділене кохання буває дуже глибоким.

Стіне оглянула його пов’язки.

— У мене була нарада, — пояснив він. — Із деякими з тих суб’єктів, які викрали Клару-Марію.

Вона притулилася до гранітної плити.

— Її немає вже дев’ятнадцяту добу, — продовжував він. — Якщо маленькі дівчатка відсутні більше двадцяти чотирьох годин, це не віщує нічого доброго. Отож я подумав, чи не можеш ти мені допомогти.

Вона повернулася, механічно, і пішла попереду уздовж ряду комп’ютерів. Сіла. Африканка підкотила Касперове крісло ближче до неї.

Це було її робоче місце. На столі стояла пляшка італійської мінеральної води. Гіацинт у колбі з пірексу — якщо це чийсь подарунок, то йому б не хотілося знати, чий саме. Три коротких теслярських олівці, застругані ножем. Поруч лежав ніж, яким вони були застругані. Берестяний кошик для стружки. Маленький слоїк зволожуючого крему.

Такий самий стіл, як і будь-який інший. Квадратний метр стільниці. А проте він створював атмосферу, що викликала у відвідувача бажання стати тут табором. Тут був її аромат, він вдихав його.

— Ми створили цілу мережу, — сказала вона. — У нас встановлено зв’язок із сейсмологічним відділом в Упсалі, з Інститутом фізики ґрунту в Берґені. З усім NORSAR’ом. Британською геологічною розвідкою в Единбурзі. Європейсько-Середземноморським сейсмографічним центром у Ніцці й Мадриді. У нас є сейсмостанція на Західному валу. Ще одна у вапняній шахті в Менстеді. Просто під нами — сімсотметрова свердловина для вимірювань, просвердлена й оснащена після перших поштовхів. У ній тисяча сімсот датчиків. Тут у нас сейсмологічної апаратури більше, ніж у Сан-Франциско. Реєстратори «Рефтек». Сейсмографи Мейснера. Військові підривають для нас п’ятсот кілограмів динаміту щотижня, вібрації вловлюються вісьмома сотнями геофонів. Ми можемо стежити за поширенням вибухової хвилі під землею. Ми вимірюємо напругу полів. Плавні зміни напруги в земних шарах. Локальні зміни магнітного поля. Зміни рівня ґрунтових вод і деформацію на кожному квадратному метрі від Драгера до Фарума. Чотири біологи за нашим завданням ведуть спостереження за змінами в поведінці дрібних гризунів у лісах навколо Копенгагена. Відповідно до китайської теорії. Про те, що тварини реагують на поштовхи ще до того, як вони почнуться. У Потсдамі працює особлива група з GeoForschungsZentrum[80]. У моєму розпорядженні сотня геофізиків, інженерів та техніків. Вони обробляють результати шести мільйонів вимірювань за добу. Двічі на тиждень один з наших геодезистів — улюбленець публіки — з’являється на екрані телевізора, на всіх каналах, і розповідає про те, як посуваються дослідження загадкового явища. Про те, чи можливі нові поштовхи. Про те, чи не доведеться евакуювати більшу частину Копенгагена і Зеландії.

Хтось, схоже, зазіхнув на його рукавичку. Каспер почув, як піднімається ліфт.

— Ми сформулювали цілу низку можливих пояснень. Завтра ввечері я виступлю по телевізору з підсумковою заявою. Я скажу таке: як і Ісландія, Данія рухається до південного сходу у відносній геологічній системі. Але не може просунутися далі: Африка рухається на північ і тисне на Євразію. Альпійська складка зсувається на північ. Це призвело до вибухового зміщення у кристалічній корі. На глибині від трьох до чотирьох кілометрів під містом. Навколо місця зміщення лежить шар важких скельних порід, щось подібне до Сількеборзької аномалії. Це перешкодило поширенню вибухової хвилі. Тому поштовхи й не було зареєстровано в інших місцях. Єдине спостережуване явище — це поверхневе осідання. Є підстави вважати, що більше поштовхів не буде. Землетрус важко прогнозувати. Надійних методів немає. Ми не можемо виміряти накопичення напруження на великих глибинах. Ми не знаємо, скільки може витримати земна поверхня. І все-таки наші оцінки оптимістичні. Ми стежимо за ситуацією. Досі немає ніяких підстав припускати, що потрібна буде евакуація. Ми вважаємо, що серйозних поштовхів більше не буде. Це я скажу завтра увечері.

— Це мусить усіх заспокоїти, — відгукнувся Каспер.

Вона нахилилася до нього. За інших обставин він би насолоджувався кожним сантиметром її руху. Але не зараз.

— Так, — відповіла вона тихо. — Заради цього я все це й говоритиму. Є тільки одна проблема. Усе це брехня.

На якийсь час периферійний Касперів слух підвів його, під час цієї короткої неуважності до них дістався молодик з платформи.

— Він має бути депортований, — повідомив молодик Стіне. — Він уже повинен був покинути країну.

Каспер упізнав його: це був один з Меркових пажів.

— Підполковник Брайнінґ, — відрекомендувала його Стіне. — Разом з іншими відповідає за нашу безпеку.

Офіцер став перед Каспером.

— Його розшукують, — сказав він. — Він небезпечний.

Вони не дивилися на Каспера. Це було необачно. Не можна відводити погляд від великих клоунів. При ньому як і раніше була обідня тарілка. З полиці під однією з повішаних на стіну дощок він узяв дерев’яну указку й почав обертати тарілку в повітрі, потім зловив її, утримуючи на пальці, пересадив на указку, поставив указку на стіл і висунув уперед інвалідне крісло. Стіне, підполковник і африканка, як загіпнотизовані, вп’ялися очима в карусельний гіроскоп.

Він виїхав наперед і зупинився перед Стіне.

— Ми заарештуємо його, — сказав офіцер.

За спиною Стіне і підполковника вибухнула «весела кухня» — тарілка виявилася не фаянсовою, вона була із справжнього фарфору, це було чути в ту мить, коли вона розсипалася хмарою уламків.

Тієї миті, коли підполковник і Стіне різко повернулися, він відчинив верхню шухляду її письмового столу. Вона ніколи нічого не зачиняла ні тоді, ні зараз — вона сліпо довіряла світові. На жаль, така довіра не завжди виправдана.

Зверху лежало кілька грошових купюр, під купюрами — маленький стосик носових хусточок, напахчених лавандою.

Під лавандовими хусточками лежала стара знайома. З чорно-білої фотографії у пластмасовій рамці сімнадцять на сімнадцять на нього дивилася Клара-Марія. Він сунув фотографію до себе в бинти і зачинив шухляду.

Вони обернулися й подивилися на нього. Стіне й офіцер подивились на нього. Африканка подивилась на нього. Ніхто не сподівається, що людина, сидячи в інвалідному кріслі, обмотана, як ковбаса «чоризо», може щось зробити. У ситуації мало місце якесь не цілком сумісне з реальністю роздвоєння. І ось за таких умов доводиться працювати клоунові.

— Добре б залишитися удвох, — сказав він Стіне.

Офіцер похитав головою.

— Є деякі питання, — пояснив Каспер, — які чоловік із жінкою можуть вирішувати тільки наодинці.

За спиною Стіне було щось, що нагадувало двері шлюзу. Вона штовхнула їх, зайшла всередину. Африканка підняла Каспера разом з кріслом і перенесла через поріг, який був заввишки сантиметрів тридцять. Вона увійшла за ними всередину. Зачинила масивні двері так, ніби ті були з картону.

— Брайнінґ працює в розвідуправлінні Міністерства оборони, — сказала Стіне.

— Ось чому я так добре до нього ставлюся, — відповів Каспер. — Нам слід допомагати талантам з підростаючого покоління не так болісно, як довелося нам, переживати дитинство й період дорослішання.

Приміщення, в якому вони опинилися, було схоже на величезну комору: з величезною раковиною, пилососами з водяними фільтрами, полицями з мийними засобами та вузькими металевими столами, пригвинченими до стін. Стіни комори були зі світлого граніту, як у розкішній ванні.

— Це вхід у підвали, — пояснила Стіне, — під Національним банком.

Він дістав пластикову рамку, з рамки — фотографію і поклав її на стіл.

— Не було ніяких поштовхів, — сказала вона. — Взагалі не було.

Любов якось пов’язана з пізнаванням. Незнайоме може зачарувати нас, привернути нас, але любов — це зростання, повільне зростання у середовищі довіри. З тієї миті, коли він уперше побачив Стіне на березі, він чув щось знайоме, він відчував довіру — і зараз відчував. І було щось іще, зараз, як і тоді, чуже, недоступне, немов недосліджений континент. З часом цього не стало менше.

— Ми ж самі їх відчували, — заперечив він. — У ресторані.

— Ми відчували вібрацію поверхні землі. Локальну.

— Великі поштовхи. Вісім за Ріхтером. Я читав у газеті.

— Шкала Ріхтера відображає загальне виділення енергії. Суму поправки на відстань до вогнища і логарифма амплітуди коливань, виміряної сейсмографом і поділеної на період коливань. Але не було ніякої амплітуди. Ніяких коливань земної кори. Ці явища не були землетрусом.

— Осідання?

— Осідання нерівномірне. Воно починається в одній точці й поширюється експоненціально. А тут спостерігалися абсолютно рівномірні переміщення.

Вона взяла його за вилогу піджака.

— Так звана зона розлому. Вона являє собою прямокутник. Розміром сімсот метрів на півтора кілометра — плюс западина через усю Нову гавань. Пряма. Горизонтальна.

Обличчя її було прямо перед його обличчям. Вона звучала так, як він раніше ніколи не чув. Суміш здивування і відчаю.

— Землетрус — це раптове зміщення земної кори плюс наслідки зміщення. Первинні хвилі і потім кільцеві вторинні хвилі, що завдають шкоди. У цьому випадку не було ніякого вибухового зміщення. Щойно все було нормально. І наступної миті прямокутник сімсот метрів на півтора кілометра опускається на три метри. І вкривається водою. І так і залишається.

— Порожнини у вапняку?

— Осідання в печерах теж нерівномірні. Вони відбуваються не за схилом. У результаті не виходить западин з рівними сторонами.

У двері почали голосно стукати. Він поклав перед нею на стіл поштову квитанцію, поверх фотографії. Квитанцію, адресовану їй. І підписану напрочуд упевненим почерком десятилітньої дівчинки. Він не був певен, що вона її помітила.

— І все-таки ми, очевидно, могли б знайти цьому пояснення, — продовжувала вона. — Так буває в природничих науках. Ми передбачаємо події заднім числом. Я впевнена, що нам це вдалося б. Якби тільки не кількість жертв.

— Ніхто не постраждав.

— Так. Ніхто не постраждав. Що ти про це думаєш?

— Великий успіх. Відчувається рука Божа.

Вона зупинилася.

— Це щось новеньке, — зауважила вона. — У твоєму лексиконі. Щодо руки Божої.

— Я росту. Стрімко розвиваюся.

Він чув зосередженість у сусідньому приміщенні. Хтось вочевидь замишляв щось лихе щодо дверей. Він подумав про Синю Пані. Він відчував, що один з рефренів його життя от-от повториться: якраз у той момент, коли він починає входити в глибинний контакт з жіночим, колективне несвідоме за дверима одразу починає готувати шліфмашину й велику дискову пилу з діамантовим ріжучим пругом.

— Надто великий успіх, — продовжувала вона. — Дуже вже пощастило. Ми запитували прогноз наслідків. Від поліції, Цивільної оборони, від Комісії з розслідування аварій при Раді безпеки дорожнього руху. Попросили їх розрахувати можливу шкоду. На основі матеріалів Каліфорнійського університету, вони займалися землетрусами у великих містах. Вони підрахували: не менше десяти тисяч загиблих. У три рази більше поранених. Пошкодження електромереж на мільярд. Каналізації — на мільярд. На десять мільярдів збитку — в основному пожежі й осування. Перше осідання спричинило ударну хвилю з хвилевим фронтом три метри. Вона змела все з хідників і з проїжджої частини уздовж каналів. Забрала з собою вісімсот шістдесят автомобілів. Шістдесят метрів проїжджої частини моста Кніппельсбро. Пройшла повз вісімсот будинків. У яких було понад тридцять тисяч людей. І ніхто не постраждав. Жодне немовля не потонуло. Жодна машина нікого не зачепила. Жодній старенькій не віддавили мозолі.

Через двері передалась якась вібрація. Великі сили, прагнучі завадити тому, щоб принц отримав принцесу, почали різати.

Стіне взяла зі столу пластикову рамку, за фотографією лежав дитячий малюнок.

— Я отримала його за два дні до перших поштовхів. У листі. Рекомендованому.

Малюнок був розфарбований, ретельно. Каспер побачив замок. З двома вежами. Рибок у фортечному рові. Будинки й автівки. Лицарський замок. Підйомний міст.

— Це новий будинок Міністерства закордонних справ, — пояснила вона.

Тут він побачив усе. Сходинки. Міст. Це був не підйомний міст, що вів у замок. Це був міст Кніппельсбро. Замок не був замком. Це був «Пустельний форт»[81]. Місто не було містом, це була частина міста — Бремерхольм. Вона користувалася чимось як зразком, напевно картою Копенгагена. У правому кутку вона поставила підпис: Клара-Марія. 10 років. І дату. Двадцять четверте вересня. Це було незвичайно. Він бачив тисячі дитячих малюнків. На них міг бути вказаний рік. Але ніколи не було дати.

І точність. Тут була та сама точність, що й при відтворенні клініки Лоне Борфельдт.

— Це карта, — сказала Стіне. — Вона точна. Якщо уважно подивитись. Ось Національний банк. Адміністративний будинок «Світзер» в Нюхауні. Готель «Адмірал». Щогловий кран. Сухі доки.

Вона схилилася до нього.

— Це карта першого осідання, — пояснила вона. — Точна в усіх деталях. І послана вона за сорок вісім годин до того, як це сталося.

Почувся якийсь новий звук — шипіння газу в балонах. Шліфувальна машина тепер склала компанію ацетиленовому пальнику.

— Треба забиратися звідси, — сказала африканка.

Стіне відчинила двері, що вели до наступного приміщення, порожнього, в якому виявилися ще одні двері. Вона відчинила їх — здавалося, що сходи перед ними падають в бездонну пітьму.

Каспер спробував напружитися, прислухатися, але слух його не працював. Він почував себе дитиною — сповитим немовлям. Він звернувся з молитвою до Діви Марії, він поринув у молитву і довірив вирішення практичних питань матері.

Африканка зняла слухавку з телефону, що стояв на столі, і набрала номер. Каспер почув у слухавці голос Франца Фібера.

— А потім заберіть нас на поверхні, — сказала вона.

— Фотографія, — сказав Каспер, — У твоїй шухляді. Цьому немає ніякого природничо-наукового пояснення.

Вона ніколи не переносила того, що у неї вимагають пояснень. Вимагають договорів. Вона ненавиділа все, що, здавалося, загрожує її волі.

— Вона прийшла до мене.

— Куди? — спитав він. — Я — твій двійник, твій вічний партнер — не міг знайти тебе. Як це вдалося десятилітній дівчинці?

Африканка поклала слухавку. Стіне вибралася на сходи.

— Звідси через каналізаційний колектор, — пояснила вона, — і кабелепровід між Хаунеґаде і Хольменом можна потрапити в метро.


Вони знесли його сходами вниз, провезли уздовж підземного каналу, спустили по трапу. Він обіймав жінок. Чудово усвідомлюючи, що те, що відбувається, — черговий вияв екзистенціальної одноманітності. Але від жіночого йде безперервний потік цілющої життєвої енергії. Саме у його нинішньому стані, в період одужання, ця цілюща дія була особливо цінна. Бах учинив би так само.

Вони вийшли в тунель метро. Він був освітлений аварійними лампами, рейки були вкриті водою. Стіне схилилася над його кріслом.

— Ми бачимося востаннє, — сказала вона.

Кінчиками пальців вона провела по його ранах і швах. По спухлих частинах обличчя. Доторк був такий обережний, що не відчувалося ніякого болю. Ще тоді, до її зникнення, коли вона торкалась його, він відчував, що великі вистави — це не вистави на сцені чи на манежі. Великі вистави — це коли кінчики пальців прибирають найтоншу завісу між людьми, відкриваючи всесвіт у всій його гармонії.

— Нічого дивного, — прошепотів він, — великому переломному моменту в любові часто передують хвороби або каліцтва.

— Нічого дивного, — прошепотіла вона у відповідь, — якщо не можеш навчитися, повинен відчути.

7

Для більшості з нас ставлення до коханої людини пов’язане з якимсь музичним твором. Малер використав одне адажіо, коли освідчувався Альмі, для Катерини і Сергія Гордєєвих це була «Місячна соната», для Каспера це була «Чакона». Він чув її зараз — у звуках води, що ка пала зі стін, у відлунні тунелю, у диханні африканки. Вона перевірила його пульс — на ходу, не зупиняючись, нічого не кажучи, але він чув її тривогу, то приходячи до пам’яті, то провалюючись назад у пітьму.

Вони проминули неосвітлену частину тунелю, вона закотила його вгору по полозах, трохи підняла крісло, відчинила двері. Вони вийшли у світанок — і опинилися біля самої станції Неррепорт. Навколо було багато людей. І їх ставало дедалі більше. Він завжди намагався уникати натовпу — у натовпі дуже багато звуків, почасти через це він залишився в цирку. На манежі. З музикою. Під час вистави ти синхронізуєш усі інші звуки зі своєю власного системою. Уперше, коли він переміг на цирковому фестивалі в Монте-Карло — це був «Срібний клоун», — він після вручення нагород поволі поплівся від «Ґранд Палас» повз величезне казино — до порту. Дев’ять з десяти перехожих упізнавали його. Він тоді подумав, що, може, це інший спосіб вирішити проблему. Головне, щоб ти був досить знаменитий, щоб ти був королем, щоб твій сигнал був досить сильний, — тоді ти можеш заглушити інших.

За подальші двадцять років ця точка зору істотно змінилася — особливо в останні п’ять років. Він усвідомив, що за великого скупчення народу ні віртуоз, ні король не можуть почуватися добре. Тільки будучи нікому невідомим, можна почуватися в безпеці. На нього нинішнього ніхто не дивився, а коли й дивився, то лише запитуючи себе, чому ж така принцеса-африканка вибрала собі такого свинопаса в інвалідному кріслі.

Хтось свиснув — три ноти, чисте арпеджіо в до-мажорі, це свистіли йому. Ось вона, незручність для нас, заручників власної чарівливості. Його повезли далі, закотили на платформу, поставили крісло на місце у фургоні. За кермом, зрозуміло, сидів Франц Фібер.

— Щодо тебе, — сказав Каспер, — я, бездітний, уже починав відчувати любов, подібну до тієї, яку батько відчуває до свого сина. Доти, поки, не так давно, не отримав інформацію, яка змушує мене думати, що я спіймав тебе ще на одній брехні. Той добродій, гондолу якого ми з сестрою Глорією позичили, з небесно-блакитними очима й обличчям кольору яловичої вирізки, — ніякий він не твій водій. Він чомусь виявився морським офіцером, пов’язаним з усім тим, що тут у нас коїться.

Франц Фібер мовчав. Каспер присунув своє крісло ближче до сидіння водія. Молодик відсахнувся.

— Герт Суєнсен, — відповів він. — Він з Головного управління територіальних вод. Пов’язаний зі світським орденом. Він відповідає за весь транспорт, що прямує до блокованого району і з нього. Герт допомагав поліції шукати Каїна.

Каспер заплющив очі. Жахливо бути ув’язненим — і неважливо, як називається твоя камера: манеж чи всіма сприймана версія дійсності.

— Ми не поснідали, — зауважив він. — Чи не лишилося ще кави? І крапельки арманьяку?

Його свідомість виключала сама себе, він захотів був настроїтися на звук власної відсутності — і тут перед його очима все зникло.


VII


1

Він прокинувся на лікарняному ліжку в своїй келії. Синя Пані сиділа на стільці у нього в головах.

Голова боліла так, що у порівнянні з цим болем все сукупне похмілля його життя здавалося жалюгідною іпохондрією.

Якась невідома сила тягла його вниз, поривала кудись углиб — за грань безсонної свідомості. Він почув чийсь спів. Це був голос Стіне.

Усі жінки в його житті любили співати: мати, Стіне, Клара-Марія, черниці, Соня, жіночий хор поліції — одне суцільне задоволення. Ось тільки Синьої Пані бракувало. Для повного ансамблю.

Стіне розсміялася, він зрозумів, що це сон, заснований на реальних подіях, і вирішив залишитися в цьому сні — його стан ще не дозволяв йому зустрічатися з дійсністю.

Вона заспівала, як бувало тоді — спонтанно, несподівано. Ніжно притягнувши до себе, вона поклала його голову до себе на коліна. Потім доторкнулася до його щоки. Вона гладила його і співала.

Це була класика: Кім Ларсен[82], група «Shu-bi-dua»[83], знамениті опери. Голос її був хрипкий, протяглий, було б здорово, якби Ларсен, Бунесен[84] і Рахманінов могли чути її, вони б переконалися, що їх чудово розуміють. Вона дісталася до «Арії з коштовностями» з «Фауста»: «Чи це не сон, чи не мара?» Вона наспівувала «Вокаліз» Рахманінова. Вона звучала як Рене Флемінґ[85]. Використовувала лише половину тонального діапазону. Але так само легко, миттєво припасовуючи мелодію.

Пальці її рухалися по його шкірі в такт музиці. Він починав розуміти, що мав на увазі Спаситель, кажучи про Царство Боже тут і зараз, її дотики й голос створювали навколо нього фізичний рай на землі.

Несподівано він відчув себе дитиною. Почув своє власне звучання, воно було на дев’яносто відсотків жіночим, він почувався жінкою, здатною приймати геть усе.

Він відчув полегкість тому, що хоч ненадовго можна не бути чоловіком. Не потрібно нічого добиватися. До чогось прагнути.

Він відчув любов у кінчиках її пальців. Ось зараз — на коротку мить — його прийняли. Просто так. Без якихось особливих причин. І взагалі — без будь-яких причин. Просто тому, що він є.

Можливо, любов приходить, коли дві людини починають приймати одна одну без обмовок. І хай тебе звуть Каспер.

І хай ти все своє життя безсоромно брехав жінкам — не виключаючи й тієї, яка зараз гладить тебе по щоці, брехав так, що більше вже невідомо, де починається дійсність Всевишньої і де кінчаються твої власні вигадки. І хоча ти перейшов стільки меж, що вже не знаєш, чи зможеш повернутися назад.

Він відчув якийсь неспокій у ногах. Захотілося втекти. Від нестерпної думки, що така мить майже із стовідсотковою вірогідністю ніколи більше не повториться.

Вона плавно перейшла до «Bona Nox». Голос був одночасно лагідний і сильний.

Він відчув, як відкривається тиша. Схожа на якусь величезну руку, готову підхопити його. Він розплющив очі. Над ним схилилася Синя Пані. Вона протирала йому лоба вологою серветкою.

— Ти спав дванадцять годин, — сказала вона. — Житимеш. Далі.


Плотське сприйняття посилилося. Навколишній світ був ледве чутний — його майже не існувало. Він знав, що це пояснюється присутністю ігумені. З ним і раніше таке траплялося — спочатку з матір’ю, кілька разів з Максиміліаном.

З окремими партнерами по манежу. Потім із Стіне. З Кларою-Марією. Він дожив до сорока років і поки не зважився все-таки повірити в те, що слух колективний. Коли дві людини стають ближчими, то зовнішній світ спочатку слабшає, а потім поступово перестає існувати. Позаяк у такі миті для кожного з цих двох людей у всесвіті існує тільки другий. Зараз відбувалося те ж саме.

Почувся шепіт — це був його власний голос.

— Вона була потрібна їм, а може, і хлопчик теж, щоб передбачити поштовхи. Діти, схоже, мають щось подібне до дару ясновидіння. Вони скуповували будинки в Сіті, тепер вони продаватимуть їх, найближчим часом. Вони не заподіють дітям шкоди, в усякому разі, до того часу. Вона їм потрібна, вони обоє потрібні. Аби змусити всіх повірити, що поштовхів більше не буде. Треба підключати поліцію.

— Це буде неважко, — відповіла вона. — Поліцейські можуть з’явитися тут будь-якої миті. Вас із сестрою Глорією помітили.

Вранішнє сонце, кольору білого золота, стояло низько. Поверхня води була нерухома, немов туго натягнута фольга. Нерухома поверхня подвоювала небесне світило. Міські квартали були приховані вузенькою смужкою білого серпанку. Всі зовнішні звуки поглинались увагою слухаючої жінки.

Вони могли б бути у будь-якому міфологічному місці. Вона хотіла щось йому сказати, без слів, своєю тишею — він не вловив, що саме.

— Тобі треба попоїсти, — вимовила вона вголос.


Сестра Глорія принесла йому на підносі їжу — суп і хліб. Він проказав коротку молитву й відкусив шматочок хліба.

— Як добре, що можна помолитися перед їдою, — сказав він. — Молитва дозволяє молільнику пережити мікроскопічну смерть і відродження. Ти стаєш частиною божественної безформності. Потім ти відтворюєшся і воскресаєш, мов немовля, з усіма мозковими клітинами й усіма смаковими пухирцями, здоровою потенцією і цілісіньким слухом. В ідеалі.

— Навіть якби перед тобою з’явився архангел, — зауважила африканка, — ти б не зміг закрити рота.

Він відкусив ще булочки й подумав про матір. Булочка була щойно з духовки, скориночка була тонка, блискуча і тверда як скло. Хрумтіла вона так, що було ясно: випікали її в керамічній печі за високої температури, змастивши заздалегідь сумішшю йогурту, масла і морської солі. Аромат був глибокий і складний, немов аромат тіла.

— Уперше, коли я тут опинився, — сказав він, — рік тому, вночі, ти тоді чекала перед дверима Синьої Пані. Чому?

— Мене попросила мати Марія.

— Коли?

— Раніше того ж дня.

Суп був зварений на яловичому бульйоні, його смак нагадував про вічне життя і про те, що всі живі істоти поїдають одна одну.

— Раніше того ж дня вона не могла знати, що я прийду.

— Вона знала це давно. Ми бачили тебе по телевізору. Я тоді ще нечасто бувала в Данії. Мати Марія любить іноді дивитися телевізор. Особливо цирк. Ми дивилися «Cirque du Soleil»[86]. Вона запитала, як звуть клоуна. Одна із сестер сказала: «Він данець». Тоді мати Марія сказала: «Він прийде до нас у гості». І все. Нічого більш. «Він прийде до нас у гості».

Каспер умочив хліб у суп. Машинально прожував.

— Мати Марія, — продовжувала африканка, — говорила, що дехто вважає великих композиторів святими, народженими серед нас. Щоб допомагати всім нам. Тоді стає зрозуміліше. Про Баха.

Вона все ще була під враженням музики. Це було зворушливо. Але, з другого боку, слід допомагати людям позбутися подібної мани.

— Це стосується і великих кухарів, — відповів він. — Схоже, у вас там на кухні якраз такий кухар. Отож залиш тепер дідуся самого. Дозволь йому спокійно перетравлювати їжу.


У кімнаті опинилася Синя Пані. Він і не почув, як вона увійшла.

— Неможливо пропрацювати тридцять п’ять років у цирку, — сказав він, — і не зустріти убивць. Коли я прислухався до того місця в них, яке ініціювало вбивство, я ніколи не чув самих людей. Я чув якусь одержимість. Чимось іншим. Питання про вину не таке просте. З акустичної точки зору.

Вона нічого не відповіла.

Він відчув, що починає злитися.

— Я знайшов його, — сказав він. — Того, хто убив дитину. Я міг би вилучити його з обігу. Раз і назавжди.

— Ніхто не сумнівається, що міг би, — відповіла вона.

Його злість минула. Залишився смуток. Безвихідь.

— Каїн, — сказав він, — займався наслідками катастроф. І ось землетрус.

— Для тих, хто молиться, — відповіла вона, — кількість збігів, що впадають в око, збільшується.

У нього пішло багато часу на те, щоб повернути голову. Коли цей подвиг нарешті було здійснено, крісло її виявилося порожнім. Вона зникла. А може, її і зовсім тут не було?

Африканка котила його білими коридорами.

— Я уклав з нею договір, — сказав він. — Про те, що ризикну своєю кар’єрою. Постараюся знайти тих, хто полює на Клару-Марію. Допоможу вам. Якщо вона знала, що я прийду, навіщо тоді умови?

Він говорив це, поки вони спускалися ліфтом униз. Вони встигли вийти з ліфта, коли вона нарешті відповіла.

— Мати Марія, — пояснила вона, — частенько повторювала, що людям шкодить, коли вони надто легко осягають релігійне таїнство. Тоді вони його не цінують. Особливо банкіри.

— Банкіри?

— Ми дивилися тебе по телевізору і дуже сміялися. І мати Марія теж. Потім вона сказала: «До того часу ми дізнаємося, хто він насправді. Блазень чи банкір з особливими талантами».

Він почав молитися: «Люба Всевишня, дай мені довге життя, щоб я встиг виготовити ляльку вуду і сколоти Синю Пані голками». І тут він раптом зрозумів, про що молиться. Він віддався болю, який принесла із собою злість, частина цієї злості насправді стосувалася його самого.

Крісло спинилося.

Його потилиці торкнулася долоня. Через дотик він відчув тепло, і його наповнило відчуття вдячності. Він розумів, що це єдино можлива для африканки форма вибачення, на інше вона ніколи не буде здатна. Але й цього йому цілком вистачило.

Вони спинилися перед дверима, двері відчинились, вона викотила його в сад.

2

Синя Пані сиділа на кам’яній лаві, під пахвою у неї був його футляр зі скрипкою. Вона не кваплячись підвелася назустріч і взялася за спинку інвалідного крісла. Африканка зникла. Ігуменя повільно покотила його стежкою понад озером.

Світло і звуки весни ударили йому в кров, немов хмільне вино, немов перший келих витриманого шампанського «Krug» урожаю кращих років: у знамениті сорти шампанського — тієї миті, коли воно опиняється в роті, — життя вдихає сам Творець, а потім це життя перетворюється на спогад, що постійно повертається, — фрагментарний, мимовільний і раптовий, — немов від дії галюциногенів.

Шурхочучи тим, що дуже скоро стане буковим листям, теплий вітерець награвав «Весну священну», і все-таки Каспер чув, що десь у весняній музиці створення світу причаїлась зима. У смакові шампанського ховалася ангостура[87].

— За тобою прийшли двоє з Відділу поліції у справах іноземців, — сказала Синя Пані.

Вона поклала скрипку йому на коліна.

— У великих духовних традиціях, — продовжувала вона, — вчитель не має права спонукувати учня до запитань. Навіть у найбільш напружених ситуаціях. Навіть якщо зрозуміло, що іншої нагоди запитати може й не бути.

Голос її був серйозним. Але йому здалося, що насправді вона його трохи піддражнює. Він відчув просто-таки фізичну неприязнь. Ніякого співчуття з її боку!

— Цілком ясно чому, — продовжувала вона. — Учитель не може створити відкритість в учневі. Жодна людина не може змусити іншу відкритися. Ми можемо тільки чекати. І спробувати проникнути всередину, якщо ця відкритість виникне. Правда, схоже на твою професію?

Вона зупинилася. Ні, все-таки він почув її співчуття. Воно не мало меж. Воно охоплювало Баґсверд з усіма прилеглими районами. Вона справді його піддражнювала — тепер він у цьому не сумнівався. І ще в її співчутті звучала нота банальної грубості.

Вона говорила, звертаючись прямо до його думок.

— Деякі світові релігії зайшли надто далеко. Намагаючись відокремити зло від добра. Християнство — не виняток. Це не означає, що не слід проводити межу. Але якщо поділ цей буде надто жорстким, він