Книга: Графиня

Володимир Лис

ГРАФИНЯ

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.korona.ua

I

Я йшов старим запущеним садом. На мені був якийсь дивний одяг, не мій звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого, чи хтозна-якого століття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиї велике біле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи — світло-коричневі, такі, що носили колись. Я йшов углиб саду і раптом побачив, як назустріч мені з-за дерев вибігає маленька дівчинка років десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, то я подумав, що знаю цю дівчинку. Так, знаю. Звідки? Намагаюся пригадати і не можу.

«Це маленький диявол», — чую виразний шепіт.

Дивна річ, мені здається, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене міцно стулені.

З-за дерева, збоку від алеї, на яку вибігла дівчинка, виходить старий сивий чоловік, багато одягнутий. Він дивиться в мій бік, притому дуже суворо.

— Пане художнику, — каже він. — Не чіпайте її. Не смійте. Ви цього не зробите.

«Чого я не зроблю?» — питаю подумки.

Я наближаюся до старого сивого чоловіка. Але не йду, а наче пливу в повітрі. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як він важко дихає.

— Це ваша донька? — запитую.

Чоловік хитає головою. Повертає голову. У його очах — біль і радість водночас.

— Внучка?

— Це моя душа, — зізнається чоловік. — Щойно вона вилетіла з мого тіла — і я намагаюся її упіймати.

Маленька дівчинка в білій полотняній сукенці до п’ят сміється — дзвінко-дзвінко — й зривається з місця. Вона біжить, смішно перебираючи ніжками.

— Я її не наздожену, — сумно зітхає чоловік. — Боюся, це зроблять інші. Може, ви спробуєте, пане художнику?

Я кидаюся бігти за дівчинкою, думаю про дивні слова цього чоловіка, про те, що хтось мені шепотів інші, страшні слова, й раптом помічаю, як разом із садом здіймаюся у повітря, лечу все вище й вище, а піді мною внизу — сліпучо-біла безодня.

Я зримо відчув, як хтось накидає на мою голову подушку і починає душити. Поспішно розплющив очі. У кімнаті, звісно, нікого не було. Тільки відчуття задухи.

Я швидко встав і відчинив вікно. Із саду, проте, також віяло теплом.

«Душно, — подумав я. — Тому й таке відчуття. І цей… цей… сон…»

Насправді я не спав. Картина в саду несподівано постала перед моїми очима. Ні, очі були заплющені. Я лежав так уже довго, марно намагаючись заснути. Власне кажучи, я викликав ту картину сам. Навіщось вона мені була потрібна. Цей епізод колись-таки був у житті. Тільки не в моєму.

Тут до моєї голови почала заповзати дивна тривога, яка мучила ось уже кілька тижнів. Це було відчуття того, начеб за моїми плечима стоїть хтось мені незнаний, ніби той хтось стежить весь час за мною. Цей невидимець приходив під вікно моєї оселі ввечері і вночі, коли я несподівано прокидався; відчуття його присутності з’являлося часом, коли я йшов за місто на етюди. Я дійшов навіть до того, що якось покинув накладати фарби на полотно і кинувся до найближчої копиці сіна. Нікого за нею, звісно, не було. Я став оглядатися і на вулицях. В саду біля нашого будинку. Навіть коли сидів у себе в кімнаті.

Ця тривога з’явилася десь на початку літа, росла, ставала дедалі відчутнішою і зримішою, хоч я й не зміг би, якби хтось запитав, звідки у мене з’явилося тривожне відчуття, обґрунтувати причину цієї несподіваної, незрозумілої тривожності. Цього літа я, як завше, мав поїхати в гості до сестри, потім — до мами. Написати кілька пейзажів. В сестри — бавитися зі своїми племінниками, які люблять смикати мене за поріділого чуба. Я поїхав. У мами косив траву на невеличкій ділянці за городом, потім рвав вишні, вибирав огірки і допомагав закручувати банки — спочатку з вишнями, потім з огірками, частина яких перепадала на зиму й мені. Ще хотів навідатися до старшого брата. Його дочка недавно вийшла заміж, здається, це вже пішов третій рік, так, третій, ні, другий, це ж бо було минулої весни.

Перед тим, як мені приснився цей сон, я повернувся від батьків і знову збирався до старшого брата. Дочка братова вийшла заміж, а син одружився ще раніше, хоч був і молодший за Яринку. Брат живе тепер сам, як і я, і все грозиться найти собі молодичку, як колись знайшла собі коханця, а потім чоловіка його колишня дружина. Мій старший брат також має онуків, вони ще маленькі, тільки на рік-два старші від моїх племінників. Але сестра пізно вийшла заміж. Та їй ще пощастило, адже я так і не спромігся одружитися. Хоч і в мене все могло б статися інакше. «Авжеж, могло», — подумав я цього спекотного дня посеред літа.

Літо пливло над нашим Густим Лугом повільно, неспішно, ніби знехотя. Кожен день в містечку був схожий на попередній. А звідки, зрештою, взятися різноманітності в цьому тихому і затхлому куточку? Сон містечка перетікає у порослу жабуринням воду маленької міської річечки. Зі сну висуває свою булькату подобу жаба, яку годилося б зобразити на гербі нашого славного міста. Нехай би ще жаба тримала на голові корону, а в зубах — вербову гілку. «Абсурдна фантазія», — моя посмішка схожа на позіхання старого заспаного кота. «Навіщо я сам собі посеред цього літнього застиглого марева?» — подумки кажу я.

Вже збирався йти з дому на етюди, коли побачив, як до нашого будинку хтось біжить. Це була моя колишня квартирна хазяйка, жінка п’ятдесяти шести років, що я точно знаю, на вигляд — навіть більше. Колишня тому, що я викупив у неї ті дві кімнати й веранду, які колись наймав. З однієї кімнати я зробив кухню, а міг би не робити, бо за кухню з успіхом слугувала б веранда, де спершу стояла газова плитка, на якій варив собі їсти. Я взагалі багато чого міг би, а зробив не так. Міг би одружитися, а не одружився. Міг би жити в більшому місті. А от більшим художником, ніж є, стати ніяк не міг. Більшого мені не дано, ніж навчати дітей малюванню і писати до безтями пейзажі, пейзажі, пейзажі, пейзажі. І віддавати їх за безцінь чи складати на тій же веранді.

Жінка, що бігла, була ще й моєю коханкою. Теж колись. Вона зробила мене своїм коханцем так просто й природно, як прала чи варила їсти. Це все минуло, як співається в одній пісні, тепер вона ставиться до мене швидше, як до сина. Пере, готує їсти, гладить по голові.

Ось вона вбігає до моєї кімнати.

— Платоне, у мене для тебе дуже гарна звістка.

— Справді? — ліниво кажу я.

— Справді. Біжи негайно до міської ради.

— Навіщо? — я навіть не повертаю голови. — Там черговий мітинг? Чи дострокові вибори?

— Там є путівка.

— На Канари? — питаю я.

— Не смійся. Путівка у Крим. У пансіонат. Майже безплатна. Для державних службовців.

— Я не державний службовець.

— Не має значення. Я домовилася з головною бухгалтеркою. Вона мала їхати, але в неї захворіла дочка.

— Отже, я перетворився в жінку?

— Ти зараз перетворишся в котлету, якщо будеш сидіти на місці. Так-так. Біжи. Біжи — путівку, на щастя, не заповнила. Чого ж ти сидиш? Біжи! — Вона підштовхує мене і не стримується: — От кендюх!..

— Вже побіг, — кажу я, пропустивши образу повз вуха.

— Платоне, тобі треба таки відпочити. Коли ти востаннє був біля моря?

— Не пам’ятаю. Років десять тому. Ні, дванадцять. Чотирнадцять.

Так, вона має рацію, ця жінка. Я справді за все своє свідоме життя був на морі тричі. Коли вчився в інституті, разом зі студентською групою, яку мобілізували збирати помідори на Херсонщині. Коли працював перший рік у школі і набирали вожатих у табір до моря. І, нарешті, якось поїхав «дикуном». Всього на тиждень, за який встиг написати три кримські пейзажі. Два з них згодом я продав, і це були найдорожчі мої картини. Третя — самотнє дерево над морем — висить у мене в кімнаті. Як спогад про щось нездійсненне. Що саме? Ті, хто заходить до мене в гості, кажуть, що це дерево схоже на ясен, який росте на головному майдані нашого міста, якраз навпроти міської ради.

«Справді?» — дивуюсь я. Моє здивування роблене і не лише тому, що я дивувався кілька десятків разів, почувши, що ясен десь там біля моря схожий на ясен в центрі нашого містечка. Насправді, я знаю, що це той самий, наш ясен, тільки перенесений моєю волею і моєю уявою на морський берег. Якби мене запитали, я б не міг пояснити, навіщо я це зробив.

Взагалі останнім часом зі мною коїться щось дивне. Мені хочеться писати тільки ясена, ясена і більше нічого. З різних точок і в різних ракурсах. У глибині пейзажу і на передньому плані. Кожен день або майже щодень я йду на етюди, але мені стає дедалі нецікавіше писати свої картини, якщо на них нема старого розлогого дерева на міському майдані.

«Що це таке?» — питаю я себе і не знаходжу відповіді. Це мов якась дивна хвороба чи наркотична залежність. Я намагаюся заходити якомога далі від міста, вирушаю в найближчі села, їду в сусіднє місто, де є старовинний собор і залишки городища ще часів Київської Русі. Але мені нецікаво все це зображати. Мене тягне назад, в Густий Луг і я заспокоююся тоді, коли починаю виписувати дивне старе дерево.

«Хоч би воно всохло колись», — подумав я недавно і засоромився так, наче мова йшла про близького родича.

— То ти йдеш нарешті у міськраду? — повертає мене до дійсності Марія, моя хазяйка. Колишня хазяйка. Колишня коханка.

— Йду, — покірно кажу я.

— От і добре, — каже Марія. — Тобі треба відпочити.

— Це вже я чув.

Виходячи з кімнати, я бурмочу слова з пісні: «Це вже минуло». Справді, минуло. Бідна Марія. Ще років п’ять тому я називав її ніжно — Марічкою. На подвір’ї я згадую, що лишив етюдника. Путівка путівкою, але… І раптом я відчуваю величезну радість від щойно прийнятого рішення — їхати до моря, якщо поїду, без фарб і пензля. Без фарб і пензля на цілий місяць.

II

Вночі мене розбудив страшенний грюкіт, що пролунав зовсім поруч. Ще повністю не прокинувшись, я вже зрозумів: то вдарилася об стіну віконна рама, яку шарпнув сильний вітер. Брязкіт, що пролунав після удару, свідчив — скло вибито, та й вітер, який залітав до кімнати, підтверджував це.

— Що це, Платошо? — спитала жінка, котра лежала поруч зі мною.

— Напевно, гроза, — сказав я.

Наче на підтвердження моїх слів темряву розпанахала стріла сліпучої блискавки. На мить у кімнаті стало видно, як удень.

— Що будемо робити, Платоне? — сказала жінка поруч зі мною.

— Перечекаємо грозу.

— А вікно?

— Хто ж його поремонтує вночі?

— Мені піти?

— Навіщо? Ти сама замерзнеш або помреш від страху, — мої слова потонули у близькому, шаленому ударі грому.

Я пригорнув її. Жінку, котра лежала поруч зі мною, звали Інга. Гарне ім’я — що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволі пружні, як на її вік груди, груденята, вже встиг сказати я, твої груденята, як це мило, відповіла вона, мені давно ніхто так не казав.

Вона повторила це моє слово, повторила немовби роздумливо. Потім наче проспівала його. Я подумки відзначив, що, очевидно, їй подобаються такі пестливі, зменшувальні слова. Треба буде їй казати їх частіше. Спочатку я хотів викласти відразу, але потім вирішив, що не варто. Ніжність також треба дозувати. Ввечері наступного дня після прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися її ноженята?

— Ноженята? — перепитала вона.

— Так, твої ноженята, ноженятка, — я нахилився і пальцями обережно торкнувся загорілих і доволі струнких ніг. — Ноженяточка…

Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити — щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», — подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само, як й Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід, партнерку.

— Здається, я тебе знаю цілу вічність, — сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.

Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.

Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.

— Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, — казала Інга. — Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.

— To ти із села? — спитав я.

— Ні, я там відпочивала в бабусі, — сказала Інга. — В татової мами.

— Дурненька, — сказав я і поцілував її в лоба.

Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що це було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.

— Страшенно хочеться курити, — сказав я.

— Ти ж казав, що кинув.

— Так, кинув, а тепер захотілося.

— Сигарети лишилися в моїй кімнаті, — з жалем сказала вона.

— То, може, підеш і візьмеш? — запропонував я.

— Зараз?

Я відчув, з яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.

«А чому б і ні?» — хотілося мені запитати.

Та я стримався. За вікном вже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?

— Я пожартував, — сказав я.

І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?

«А чого хочеш ти?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.

— Я спробую зачинити вікно, — сказав я і звівся на лікті.

— Ти зовсім не боїшся? — спитала Інга.

— Чого б я мав боятися?

Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.

Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.

— Глянь, вогник, — сказала вона. — Невже хтось такої погоди вийшов у море?

— Можливо, — погодився я. — Напевне, тоді ще грози не було.

— Тоді — це коли, як ти вважаєш?

— Ще, напевно, звечора.

— Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?

— Може, він з товариства морських самогубців?

— Не жартуй так, Платошо, — попросила Інга. — Уявляєш, як там зараз самотньо?

Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім. Але я встиг побачити, як лісом, що прилягав до санаторію, хтось біжить. То була жінка, я добре встиг розгледіти. Розхристана, простоволоса жінка.

— Ти побачив? — раптом спитала Інга.

— Кого?

— Там, внизу, хтось біг через ліс.

— Бачив.

І ледве я це вимовив, як ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жіночий крик змусив здригнутися стіни пансіонату.

— Я побіжу туди, — сказав я. — Може, їй треба допомогти?

— Допомогти? — Інга скинула ковдру і вчепилася мені за руку. — Ні. Ні. Не йди, я прошу тебе.

— Тоді ходімо вдвох!

— Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добігла до нашого корпусу.

Знову спалахнула блискавка, і я побачив, як лісом, на тому ж самому місці біжить жінка. Інга скрикнула і притулилася до мене. Вдарив грім, і ми знову почули розпачливий крик.

— Платоне, що ж це таке?

— Що ти маєш на увазі?

— Я знову побачила ту жінку.

— То й що? — я сказав це якомога спокійніше.

— Мені страшно, Платоне. Давай відійдемо від вікна.

Ми таки відійшли. Я чомусь подумав, що варто б увімкнути світло. Не тому, що я боявся. Навпаки, мене все нестримніше тягло вниз, туди, де бушувала гроза. Де лісом бігла і не могла сховатися від грози дивна чи божевільна жінка. Цікаво, хто вона? Бо ж не могло нам привидітися — відразу обом.

Я схопив Інгу за руки і притяг до себе. Потім кинув її на ліжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти мені ввійти в жінку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули двері — хтось побіг у ніч. Я подумав, що не така вже й тендітна жінка піді мною. Зовсім не груденята в неї і не ноженята. Я притулився до неї так щільно, як тільки міг. Знову спалахнула блискавка.

Я побачив себе теж посеред лісу. Я біг за тією жінкою, біг і не міг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жінка оглянулася, і я бачив, що вона має обличчя Інги.

Так, то була Інга. Інга моєї уяви. Але справжня Інга лежала піді мною. Я кохав її, кохав пристрасно, як тільки міг.

Коли ж вона солодко застогнала, коли я ліг поруч, то раптом помітив, що гроза вщухла. Тільки десь далеко погримувало. Я поцілував Інгу, вона у відповідь щось солодко замурмотіла, наче кішка, що спіймала мишу, але сита вже — не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.

Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив ув очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.

ІІІ

Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вітер, я чув, як одна жінка, яка щойно приїхала в наш пансіонат, сказала:

— Ніколи б не повірила, що в Криму таке буває, та ще й у серпні.

— Вчора погода була зовсім іншою, — відповіла їй чергова, яка оформляла поселення.

Справді, зовсім інша, подумав я, пригадавши вчорашню вечірню прогулянку з Інгою. Але сьогодні я був сам. Звісно, я міг покликати із собою Інгу, але не її присутність була мені потрібна сьогодні.

Найперше я оглянув те місце, де вночі бачив білу жінку. Чи жінку в білому. Я не міг би до пуття сказати, що я там шукав. Може, просто чиїсь сліди, може, шматок її білої сукні чи жмутик волосся, може, якийсь потаємний знак, який би вона мала залишити.

Біля одного з дерев я зіткнувся з чоловіком приблизно мого віку чи трохи старшим. Він пильно оглядав місцевість, придивляючись до гілок дерев, до гілля і листя, збитого вночі грозою.

«Невже він шукає те саме, що і я?» — думка мене трохи збентежила, я спинився й уважніше подивився на чоловіка. Він мав тонкі інтелігентні риси, виразні зморшки, мішки під очима і ледь-ледь сутулився. На щоці з правого боку виднівся невеличкий світлий шрам, либонь, порізався під час гоління.

— Ви також вночі її бачили? — спитав я, коли ми обдивилися один одного.

— Даруйте, про що ви? — вимовив чоловік глухуватим голосом, але по тому, як він відвів погляд, було видно, що він мене зрозумів.

«Отже, це не фантом, не видіння, не витвір моєї уяви, — подумав я. — Але чому це мало бути витвором у'яви, якщо й Інга бачила?»

Проте я не міг позбавитися першої своєї вранішньої думки — начеб Інга просто мене спершу тільки потішила, підігравала мені. Атож, я з її вуст чув не те, що хотів почути. Така химерність потім стала частинкою загадки про жінку, яку я бачив (таки бачив) уночі. Якийсь зв’язок наче виник між її з’явою й існуванням Інги в моєму житті.

— То ви нічого не бачили, кажете? — спитав я ще раз чоловіка іронічно і в той же час погрозливо.

Він знизав плечима. Острах в його очах перемішався з насторогою. Він узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гілку молодого дубка і струсонув на землю рештки нічного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити між нами хоча б якийсь заслін.

Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловіка в пансіонаті. Таки, здається, бачив. Він сидить, якщо не помиляюся, в іншому кінці зали на обідах, а на вечері не ходить. Так, то він, я не помилився.

Тут я пригадав слова Інги: «Он там сидить чоловік, з яким ми відпочивали позаминулого літа в цьому пансіонаті».

— Відпочивали? Удвох? — перепитав я тоді, коли почув ці її слова.

— Ні, просто я пригадала, що він теж відпочивав тоді. Навіть якось намагався залицятися до мене.

— Залицятися до тебе? — вигукнув я обурено. — Я його вб’ю.

— Заспокойся, — засміялася Інга. — Він зовсім не в моєму стилі.

— А який же стиль тобі подобається?

— Ти — мій стиль, — сказала Інга.

Вдруге чи втретє я тоді подумав, що Інга схожа на якусь жінку, яку я колись бачив, зустрічався, знав. Але хто ж то був? Кілька разів повертався я до цієї думки, але так нічого й не зміг пригадати.

«Це обличчя, м’який овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знав («Добре знав? Ще одна химера до мого враження», — подумав тоді я) і хто видивився щось тільки йому відоме у твоїх очах, — усе це могло належати колись аристократці», — подумав я і спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду.

— Звідки? — засміялася знову Інга. — Мама була вчителькою, це так, але бабуся із села, проста селянка, а по татові бабуся й дідусь — міські пролетарі.

Я тоді ледве не запитав, чи Інга позаминулого літа так само крутила з кимось роман, як тепер зі мною? Але стримався, бо подумав, що це може її образити.

— Ви даремно тут щось шукаєте, — сказав чоловік. — Даремно, бо…

Він змахнув рукою, безнадійно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гірко помилявся. Одвернувся і рушив через ліс. Я наздогнав його.

— Що ви хотіли сказати? — спитав я, коли, схоплений за плече, він повернувся до мене мовби застиглим, закам’янілим обличчям.

— Яке це має значення? — він промовив ці слова автоматично, знехотя, наче неживий. — Ви мене, що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.

— Але ж її бачили чимало людей, — заперечив я. — Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?

— Не знаю, — сказав чоловік. — Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.

Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» — спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися по ледве помітній стежині, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись все нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме по стежці, ігноруючи безпечну, але довшу доріжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як і мене, вабило п’янке відчуття небезпеки, начеб моєї особистої небезпеки, прохолодну невидиму руку якої я відчував на своїй долоні за весь час першого спуску.

Тепер же я добре знав, де треба стишити хід, де пильніше дивитися під ноги, а де майже навмання переступити затаєну ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволі швидко. Вітер внизу був так само злий і холодний, як і нагорі, навіть ще зліший. Там, угорі, його гасив ще ліс, серед якого був розташований пансіонат, а тут він шмагав обличчя, змушував опускати повіки і забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних відпочивальників, котрі відважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель.

Я обмінявся кількома словами із жінкою, котра жила в сусідній кімнаті поруч з Інгою.

— Ви самі? — спитала вона, мовби я міг засунути Інгу кудись до кишені.

— Вітер, — сказав я.

— Авжеж, вітер, — погодилася вона. — Та ще й такий холодний.

«Поговорили», — подумав я і став дивитися на море. Вдалині боролося з хвилями самотнє вітрило, схоже на крило великого птаха, який намагається відірватися від поверхні води, та ніяк не може це зробити. Схоже на яхту, цікаво, хто той відчайдух, що зважився за такої погоди вийти в море?

— Вам не здається дивним, що південний вітер такий холодний? — перервала мої спостереження сусідка Інги.

— Ні, — відповів я. — Часом тут бувають такі вітри, рідко, але бувають.

Насправді я не знав, чи вітри з боку Чорного моря бувають такими холодними і звідки взялося це несподіване похолодання. Щось мене мучило із самого ранку, щось тривожне, а може, й не з ранку, а ще з ночі, відколи я побачив ту жінку серед грози, а може, й не жінку (я вже не був тепер певен в її реальності), а всього лиш видіння, продукт уяви відразу кількох людей. Я міг би заперечити, що так теж навряд чи буває, але не став цього робити, навіть самому собі. Я поглянув ще раз на вітрильник, який явно віддалився від берега і попрямував до своєї стежки.

Камінь просвистів біля моєї голови, коли я здолав десь так половину двокілометрового підйому. Я провів його поглядом, завважив, як швидко він покотився кам’янистим схилом, обминаючи дерева, а тоді підвів голову, щоб побачити, звідки він зірвався.

Та те, що я угледів, змусило мене мимоволі здригнутися і розширитися від жаху мої зіниці. Угорі наді мною, метрів за двадцять, стояв чоловік і цілився в мене ще більшою каменюкою, ніж та, яка щойно пролетіла мимо. Це був не той чоловік, котрого я зустрів перед спуском до моря, а хлопець років двадцяти трьох — двадцяти п’яти.

— Що ви робите? — встиг закричати я, перш ніж він пожбурив другу каменюку.

Він тільки хрипко і глумливо засміявся. Я встиг якось ухилитися, і камінь лише ледь-ледь чиркнув по передпліччю.

— Перестаньте! — крикнув я і кинувся до нього.

Він, було, нагнувся, щоб схопити ще одне знаряддя для вбивства чи каліцтва, але до рук йому цього разу потрапив не надто великий камінець, і він жбурнув його вже навмання. Камінець зачепив мені правий бік, але інстинкт самозбереження звелів мені дертися до мого нападника далі. Він міг спробувати зіпхнути мене, адже був у вигіднішому становищі, але не став цього робити, а почав і собі дертися вгору. За якийсь десяток метрів він штовхнув униз ногою каменюку, що лежала біля стежки, але та мене, на щастя, обминула.

— Стій, сволото, все одно не втечеш, — крикнув я, і почув у відповідь такий самий глумливий сміх.

Бігав цей злочинець, хоч і під гору, досить таки добре, певно, виріс у цих горах, вирішив я. Він ще раз обернувся і спробував жбурнути чергового каменя. Я мусив ховатися за дерево. Після цього невдалого кидка він засміявся вже з нотками розпачу і кинувся вбік. Я звернув, було, за ним, та він, пробігши зо два десятки метрів, спинився, і невродливе, майже потворне обличчя ще більше спотворила гримаса болю.

— Тобі пора, — сказав він з якоюсь нелюдською люттю. — Чуєш, пора?!

— Що ти маєш на увазі? — спитав я на бігу.

Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг вбік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він — божевільний чи кимось підісланий?

«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна — мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.

IV

— Ви із сорок восьмої кімнати? — перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.

— Так, — підтвердив я.

— Вам телеграма, — сказала вона.

— Телеграма?

— Так, телеграма, — вона простягла мені бланк.

«Розкажи їй все і негайно повертайся», — таким був текст телеграми.

Зворотної адреси не виявилося, але значилося, що відправлена вона сьогодні вранці з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансіонаті? Моя колишня хазяйка і коханка? Хтось із моїх рідних? Але коли щось трапилося, то принаймні могли б пояснити що?

Я стояв, тримав бланк телеграми в руці, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втім, я сам робився чужим самому собі. «Розкажи їй все», — невже хтось у Густому Лузі мав на увазі Інгу?

Я озирнувся, начеб шукав її тут, у вестибулі. Але її не було. Тільки чергова стояла і дивилася співчутливо на мене. Певно, прочитала цей загадковий текст.

— Там, надворі, холодно, — сказав я.

— Що ви сказали? — перепитала чергова.

— Я сказав, що надворі холодно.

— Обіцяли, що завтра знову прийде потепління, — сказала чергова.

— Потепління? — перепитав я. — Звідки ви знаєте?

— Чула по радіо.

— По радіо?

— Так, місцевому. То несподіване короткочасне похолодання. Іноді таке буває і серед літа. Рідко, але буває.

— Он як, короткочасне, — повторив я і раптом подумав, що це похолодання до речі. Дуже до речі. Воно може слугувати виправданням моєму від’їзду.

Гм, а хіба я збираюся від’їжджати? Куди і навіщо? До маленького задрипаного містечка, звідки хтось божевільний надіслав безглузду телеграму?

«Не в телеграмі справа», — сказав хтось мені.

«А в чому?» — спитав я його.

Відповіді не отримав. Чергова стояла переді мною і щось говорила. Та я ніяк не міг добрати змісту її слів. Чи й до мене вона зверталася?

До вестибулю зайшла молода пара. Здається, це не пара, яка селилася в пансіонаті, а таки молоде подружжя. Принаймні, так мені казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цілий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю її негайно побачити.

— Я, здається, змерзла, — сказала молода жінка, коли подружжя проходило мимо мене.

— Зараз зігрієшся, — сказав її чоловік.

— Чаєм чи вином? — спитала його дружина.

— Дечим іншим, — відповів чоловік з легким смішком.

Молодий, вродливий, він був схожий на полководця, який щойно виграв битву. Принаймні я так подумав, і легке відчуття неприязні ворухнулося в мені.

V

І все ж я пішов не до Інги, а до своєї кімнати, прагнучи, аби там нікого не було — ані мого сусіда, ані Інги. Там і не виявилося жодної живої душі, тільки порожнеча довкола. Порожнеча, більша за саму кімнату.

«Розкажи їй все і негайно повертайся», — прочитав я ще раз.

Я побачив себе поруч з Інгою. На доріжці, що вела з пансіонату в ліс. Потім на тій, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотіла спускатися тією небезпечною стежкою!

«Ти навіжений», — казала вона.

Чи ми ще були тоді на «ви»? Не пригадаю. Я пішов тоді сам по стежці. На її очах. «Зачекайте», — гукнула вона і теж почала спускатися. Бач — зачекайте. На «ви», це я пригадав.

Тепер я встав і підійшов до вікна. І пошкодував, як і першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже мені захотілося побачити море, розбурхане, свавільне, живе. А найбільше — те вітрило, що боролося з вітром, зі штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночі. Вогник у морі, який просвічувався крізь гірський ліс.

Я уявив себе на тій далекій яхті, серед ревища хвиль, які раз по разу накочуються на невеличке суденце. На моїх губах з’явився солоний присмак морської води.

Я вчепився руками за підвіконник. Не від того, що справді перенісся уявою на ту яхту чи нічний корабель, а тому, що раптом, цієї миті, збагнув, як мені не хочеться покидати і це море, і пансіонат, Інгу, розривати ту невидиму шкаралупу, яка оточувала напівреальний світ, всередині якого я жив ці кілька тижнів. Спало на думку, що я відрікаюся від самого себе. То була химерна і неправдива думка, я її прогнав, боячись, що зачеплюся за неї, що вона стане моїм виправданням.

Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.

Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років — п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) — маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.

— Тітонько Маріє, куди ми йдемо? — наважуюся спитати я.

Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.

— Тихо, цить, дурне хлопчисько, — гримає вона. — Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.

— Як це? — дивуюся я.

— А так, — каже вона. — Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он так, — показує вона кудись у далечину, — там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.

— Ви мене покинете? — тремтячим голоском перепитую я.

— А чому б і ні? — Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. — Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?

— Я… я маленький хлопчик, — лепечу перелякано. — Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.

І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, йду поруч з Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.

«Але хіба в неї була тоді така коса?» — запитую себе.

Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія — моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?

— Чому? — кажу я вголос.

VI

Звичайно, я міг спробувати зникнути із пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.

Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше я сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану, на якому він ріс, і від усього міста.

Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.

Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти купляти квитки на черговий концерт якоїсь естрадної зірки, що завітала на Південний берег Криму. Отож, мені лишалося сидіти і ждати приходу Інги, що я й зробив.

Я таки дочекався цього візиту, вже аж перед самим обідом. Вона виглядала до біса спокусливо у білих штанятах, які внизу ледь-ледь спадали нижче колін, у нещільно зв’язаній рожевій кофтині, під якою явно не було ліфчика.

«Може, взяти її на прощання?» — подумав я, побачивши свою коханочку у всій її красі.

— Де ти вештаєшся цілий ранок? — докірливо спитала вона. — Я вже тричі до тебе приходила, стукала, а двері зачинені.

— Я ходив до моря, — відповів я майже безжурно.

— До моря? Такої погоди?

— А чом би й ні? Хтось на яхті навіть вийшов у море. Досі, напевне, бореться з хвилями.

— То міг би й мене взяти, — Інга трохи відкопилила нижню губу і стала схожою на ображену дитину.

— Я ходив прощатися з морем, — пояснив я і здивувався, як спокійно звучить мій голос.

Інга, яка стояла від мене зовсім близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок із квітки, перемішаний із застояною водою, до якої додали краплю спирту та ще якоїсь незнаної трави. Я подумав, було, що так може пахнути жінка, коли прийшла від чужого чоловіка, а сам запах таїть для мене загрозу.

— Прощатися? Як це розуміти?

Звуки її голосу, долітаючи до моїх вух, крижаніли на льоту.

Кімната наповнювалася терпкістю, вже не коктейлем, а цілим океаном запахів, і від них, здавалося, я от-от збожеволію.

Я спробував знайти слово, яке б знейтралізувало і ці запахи, і мої думки, і мій страх, але не зміг.

— Я від’їжджаю, Інго, — сказав я, не знайшовши потрібного слова.

— Але чому? Ти можеш пояснити?

Я простяг їй телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.

— І що це означає? Ти маєш щось розповісти мені?

— Саме так, — сказав я і взявся розповідати.

Я розповів Інзі, що із самого початку дурив їй голову. Що насправді я ніякий не відомий художник, я навіть не член цієї бісової Спілки художників.

— А хто ж ти?

— Доречне питання, — погодився я. — Ніхто. Вчитель малювання з провінційного містечка, яке навіть не є райцентром. Часом, правда, мазюкаю якісь пейзажі. Та їм гріш ціна в базарний день, як кажуть в народі, це я добре знаю і усвідомлюю. Хоча ліпше б не усвідомлював.

Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», — подумав стомлено.

— Н-навіщо ти це розповідаєш? — зрештою озвалася — глухо, мовби здалеку, — Інга.

— А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? — спитав я. — Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…

Вона промовчала трохи, а тоді я почув:

— Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?

— Не знаю, — відверто признався я. — А тепер, вибач, мені треба збиратися.

Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподіваючись.

— Що ж, їдь, — сказала зрештою. — Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.

— Саме так — не було.

Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи, за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.

Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить, абощо. Вона не кинулася.

— Як це підло, — прошептала вона і вибігла з кімнати.

Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.

Через годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою — може, склянку чи простирадло — я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.

— То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, — казала покоївка.

— П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.

Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.

— Ні, тільки вночі, — була відповідь.

— Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, — сказав я. — Не знаєте, хто то?

— Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, — сказала покоївка. — Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.

— Он як, — муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.

Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів — ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?

До моря? Ця думка, не знаю — чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.

«Геть, — сказав я собі. — Жалкувати нема за чим».

Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка — це я добре знав — мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.

«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» — ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.

VII

Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якійсь станції, і чаєм. Кавуна, якого я виторгував на зупинці в запорізьких степах, я привіз таки Марії, за що заслужив захоплений зойк («який же він великий та рябий») і поцілунок, материнський, хоч із далеким присмаком колишньої пристрасті.

Життя в містечку текло, як і до мого від’їзду, вкрай повільно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осінь, та ще доволі несміливо. Ранкові тумани дарували тонкі, схожі на сіточки, ковдри, забираючи їх через години дві-три. Тягучість містечкового життя я відчував тепер кожнісінькою клітиночкою шкіри. Лише Марія спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свій безпричинний страх, втечу, дорогу, нехіть до повернення і самого життя. Спогад про втечу з Криму обпікав піднебіння, саме він, а не гаряче молоко. Вечірнє вікно здавалося великим оком Інги, яке просвічує мене наскрізь і прагне забрати у свою темно-синю пащу щось більше за душу, чого не пояснити ні словами, ні жестом, ні думкою, ані виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша — від початку містечка до його кінця сіра й одноманітна.

Жоден, кого я міг запідозрити в тому, що саме він міг послати мені ту дурну телеграму, не признався у злочині. Ні Петро, сторож на маленькому заводику металовиробів, з яким ми ходили колись на рибалку; ні Андрій, наш сусід, колишній музикант, а нині затятий п’яниця; ні Марко Пересунько, мій колега, вчитель-фізкультурник, бабій і пересмішник. Я спробував вивідати щось натяками за кухлем пива (на Андрія пішла пляшка самогонки, позичена у моєї колишньої хазяйки), але підозрювані мовчали, як риба, що лежала — давно закопчена і щойно порізана на шматочки — на столику перед нами.

Після тих невдалих бесід я став густолугівським Шерлоком Холмсом і подався на пошту. Мусили ж там пам’ятати, хто давав телеграму аж у Крим, на адресу пансіонату такого то числа, всього тиждень тому.

Ніна, вже двічі розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенційного третього чоловіка на вимучену грайливість, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не її зміна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племінниця моєї колишньої хазяйки і коханки, а тепер просто сусідки, Мирося. То було худюще занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.

— Коли ви мене візьмете за дружину, — відрізала Мирося.

«Як рак свисне», — мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.

— А ти би хотіла? — спитав я наступного разу.

— А чом би й ні? — нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.

— Я старий та підтоптаний, — сказав я.

— Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, — заперечила Мирося.

— І непрактичний, — підкинув я аргумент.

— А я б ваші картини продавала, — сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.

Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття — не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше — шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.

Я спочатку хотів тупцяти на другий куток міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.

Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?

— Таки прийшли ви до мене, — сказала вона з непідробною радістю.

Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.

Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», — сказала Мирося) з її чудернацького змісту.

— Але я нікому не сказала, — вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. — Нікому. — І по-змовницьки підморгнула.

Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши той детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого. І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?

— Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? — спитав я якомога грізніше.

Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.

— Кажи! — вже гаркнув я.

— Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, — заторохтіла вона. — Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…

— Тобі було просто цікаво, — здогадався я.

— Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

— Я зробила вам недобре?

Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?

— Ти зробила, як і належить, — сказав я.

— Він мені… Він мені дав аж сто гривень, — зізналася Мирося.

— Ого, — сказав я. — То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?

Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.

— Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

— І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

— Заспокойся, — попросив я. — Ти ні в чому не винна.

— Ви справді так вважаєте?

— Авжеж. Втри сльози, — сказав я цілком щиро.

Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши мене на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Не вже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», — подумав я.

— Ви справді не…

— Ти вже про це питала, — перервав я. — Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався про приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

— Він мені дав сімдесят гривень, — сказала Мирося і в її очах знову майнув переляк. — Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?

— Ні, чому ж, — відповів я. — Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися, як завгодно.

— Справді? — зраділа Мирося. — Тоді я візьму вам до соку коньяку.

— І собі, — сказав я.

— Я ж на роботі.

— Тоді побенкетуємо після роботи.

— Добре, я зайду до вас.

Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.

У барі я дізнався про другу новину. Моя колишня учениця, Люба Смажук, єдина, яка стала професійною художницею, виходить заміж і приїхала з майбутнім чоловіком до матері. Повідомляючи цю новину, Мирося поглянула на мене якось особливо. Невже вона знала про мої стосунки з Любою? Так, вони ж однокласниці. А втім, ні, я переплутав. Люба вчилася на клас пізніше.

VIII

Вдома я спробував узятися за моє найулюбленіше донедавна заняття. Кілька днів поспіль відтягував цю мить. Мить, коли візьму до рук пензля, а під пахву — мольберта і піду писати пейзаж. Дивна нехіть обкладала мене з усіх боків дедалі щільніше, мов туман самотнє дерево. Більше того, я відчув огиду до того, без чого досі не міг уявити своє життя — до фарб, полотна і навіть нового пензля, якого я придбав перед поїздкою до Криму.

«Може, справа саме у пензлі?» — подумалося мені. Я взяв ще й старого розчовганого пензлиська. З ними обома й попрямував на луг. Але далі кількох мазків справа не пішла. Мені були байдужі й два стіжки, що бовваніли переді мною, і хмари, що поволі пливли небом, хоч і були химерні за обрисом — справжня знахідка для художника, і перша, ще ледь відчутна позолота на берізках, які примостилися на краю лугу.

Злий на самого себе, я повернувся до міста. Дорогою завернув на центральний майдан. Встановив мольберт, але вже за кілька хвилин зрозумів, що й свого улюбленого ясена писати не зможу. Я й так зобразив його у десятках ракурсів. Досить. До-сить…

«Невже це творче безсилля?» — спитав я себе. Відповіді не було.

Ясен потроху собі шумів під легким вітерцем. Знав би я, який сюрприз він мені готує! Але я тоді не знав. Зітхнув і, склавши мольберта, поплентався додому.

На подвір’ї я спробував ще раз взятися до роботи, але Маріїн город і наша вулиця були теж зображені мною, і не раз. Ні, до біса, ще раз відтворити все це я не зможу. Та й навіщо? Що за дивне прагнення щось там обов’язково мазюкати. Коли захочу, відчую потребу, тоді й писатиму. А якщо ні, якщо я остаточно став творчим імпотентом, то залишуся просто собі вчителем малювання. Принаймні, до цього великої снаги не треба. Горщики, кубики, квіточки я ще зобразити зумію. Я пожбурив пензлик під хату і пішов до своєї оселі.

На ліжку, стомлений і фізично, і душевно, я згадав слова Мирослави про те, що Люба виходить заміж. «Овва, — сказав я собі, — мусила ж вона колись це зробити». Але даремно я себе втішав. Щось неприємно кольнуло в грудях. Раз і ще раз. Я підвівся і знову ліг.

Люба виросла на моїх очах. З вутлого, мовби скроєного з багатьох кутів, дівчиська перетворилася у довгоногу, задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалі більші надії. Скільки я часу потратив, аби вмовити її маму, просту сільську жінку з окраїни Густого Лугу, аби вона віддала Любу в більше місто, Володимир, — в художню школу. А мати ж бачила дочку тільки бухгалтером (грошовита спеціальність) чи адвокатом (ще грошовитіша професія). А що художник — пхе, забава; обірванці вони всі, ледацюги, що тільки казна-чого псують папір і полотно. «Ви на себе подивіться», — казали її очі.

Я мусив вдатися до хитрощів і крадькома послати Любині малюнки на конкурс до Києва. Звідти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успіх дочки, як премія — цілих триста доларів. Як же вона раділа, мало не все місто обійшла, розповідаючи про заробіток дочки. Шостий клас — і триста доларів! Хоч і канадських, а не «мериканських». Любу хоч із запізненням, а таки прийняли до художньої школи. Два рази на тиждень їздила вона після уроків до сусіднього міста. Була ще одна виставка в Києві, куди потрапили дві Любині роботи. Ще одна грамота, хоч і без премії. Зрештою, я умовив придбати ці ще дитячі картини один благодійний фонд. Мати знову була на сьомому небі від щастя за успіх дочки. Шлях до художнього інституту для Люби був відкритий. Вона закінчила його минулого року. На той час інститут вже називався академією.

Але були ще приїзди на канікули, приходи в гості до свого вчителя. Як я готувався до її приходів! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втім, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу і накидаючи хліба. Потім, сміючись, тягла той несусвітний коктейль. Я завжди тримав у буфеті пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канікулами.

Під час останніх своїх канікул вона лишилася в мене ночувати.

— Шкода, що я не здійснила свою дитячу мрію, — сказала вона вранці, прокинувшись у моїх обіймах.

— Яку ж? — поцікавився я.

— Першою віддатися своєму вчителю, — вона поглянула мені в очі з ледь помітною смішинкою в куточках своїх. — Вчителю малювання.

— То в тебе була така мрія? — трохи спантеличено спитав я.

— Авжеж, — вона вже відверто засміялася. Горошинки того сміху обпекли мені вуха, вуста, пальці. Я паленів, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку:

— Я знаю, що вам хочеться запитати.

— І що ж? — мій голос затремтів.

— Чому ж я не здійснила свого бажання?

— І чому? — вичавив я із себе.

— Бо ти… Бо ви були надто несміливі. А я… Я ще недозріла до сьогоднішньої ночі.

Проводжаючи її, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» — моє бажання вона мусила зрозуміти й без цього слова.

— Ні, — сказала вона ніби рішуче й спроквола водночас.

— Ні?

— Хіба я вам ще не віддячила за все?

Який ясний невинний погляд був у неї! На дні його сиділа огидна жаба-ропуха — це я добре побачив.

«Я ж тебе не вчив цьому», — ледве не зойкнув я.

Я просто дав їй ляпаса. Дзвінкого, хоч і не дуже розмашистого.

— Спасибі, — сказала вона.

— Будь ласка.

— До побачення.

Вона пішла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканів вже поналипало повно сусідок, не думала ні про себе, ні про мене. Тільки лишила краплю гіркоти. І вбила, ні, швидше не вбила, а випередила мій задум, моє бажання, з яким я прокинувся… Я хотів запропонувати їй стати моєю дружиною.

Тепер я розумію, яким недоладним, смішним було це бажання. Аякже, смішним і недолугим. Вперше за навчання мені заплатили (бо хто такий учитель малювання, це ж не англійська чи математика), до того ж так несподівано і пристойно. Більше, ніж пристойно. Люба була дуже вправною в коханні і надто досвідченою, як на свої роки, надто досвідченою і дуже вміло вбила в мені почуття до неї. Ті почуття, які через два роки зуміла розбудити Інга.

IX

Я побачив її майбутнього чоловіка, коли здійснив своє справді останнє ідіотське бажання щодо Люби. Я вирішив викрасти у неї свій автопортрет. Взагалі-то я майже чистий пейзажист, хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один — в сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий — «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом в художній інститут, чи як тепер його називають — художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед з моїм поглядом.

Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь з десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.

Я 6УВ колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де знаходиться Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім, як вийшла заміж.

Будинок їхній примостився майже на краю вулиці, далі була ще одна хата і починалися приміські городи. Я на всяк випадок пройшов аж до кінця вулиці, постояв, вдивляючись у пейзаж, що відкривався переді мною, начеб вибираючи натуру, як і насправді любив робити під час своїх численних мандрівок окраїнами Густого Лугу.

А далі було те, чого я уявити навіть не міг. Я пробрався до вікна її кімнати — щось мене підштовхнуло до цього — і оглянув цей дитинний прихисток моєї нездійсненної мрії. Тієї, що я кохав чи мріяв покохати. Моєї найталановитішої учениці. «Талановитої уяви». — не стримався я, щоб не сказати собі зараз.

Я побачив чепурну кімнату, всуціль обвішану картинами — ними була заповнена і стіна, що торкалася Любиного ліжка, і частина протилежної стіни, яку не закрила шафа з одягом, і стіна біля дверей. Частину картин я знав — то були роботи «моєї найкращої учениці» ще зі шкільних років, кілька, вочевидь, її ще студентських робіт, адже стиль не змінився, лише вдосконалився — суміш наївного примітиву, бурхливого, навіть викличного буяння барв, ламаних штрихів і абстрактних, ніби навмисно (а може, так і було) аскетичних фігур, здавалось, недоречних у цих картинах, але які й створювали свій неповторний колорит. «Півень перед плахою», «Вулиця в очікуванні дощу», «Самотня мавка на Місяці» — я знав ці роботи і був здивований, що вони знаходяться не в якомусь салоні, не в чиїйсь приватній колекції, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминій хаті, в кімнаті, до якої вона навідувалася раз чи два на рік і де картини ніхто не міг належно поцінувати.

Були тут і незнайомі мені роботи, явно інших художників. Абстрактні, реалістичні і напівреалістичні, з різною технікою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи її товаришів-студентів», — подумав я.

Мій автопортрет висів у центрі своєрідної експозиції над її ліжком. Він був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олівцями, з невеликими акварельними мазками в глибині картини — так я відтворив фон вулиці, на якій жив. Я мовби фізично відчув, як йому незатишно тут, серед модерних сусідів, цього зухвалого розвою фарб і фантазії.

Ще не усвідомлено я торкнувся вікна, яке виявилося незачиненим. Ось я вже й у кімнаті, заповіднику дівочості, що вже таким перестав бути. Зняти автопортрет зі стіни теж було не складно — він висів на єдиному цвяшку.

Я вже хотів покинути Любину кімнату, коли погляд мимоволі упав на ледь причинені дверцята шафи. З них виглядало щось рожеве, ніжне, обрамлене мереживом. Я відчинив дверцята і побачив кілька різнокольорових комбінацій, навішаних на плечики, за ними літні платтячка, з відкритими плечами, на бретельках, з короткими рукавами. Підштовхнутий невідомо якою силою, я кинувся до шафи, схопив одну з комбінашок. Ніжність дорогої, майже невагомої тканини обпекла мої пальці. Обгорнувши комбінацією картину, я засунув її за пазуху і кинувся до вікна.

За вікном стояла вона і дивилася на мене. Коли я торкнувся її своїм поглядом, то не побачив ув очах ані здивування, ані жаху, ні відрази, що мав би побачити. Очі її сміялися, з них випурхували сотні барвистих метеликів, яких ставало щораз більше. Ті метелики влітали до кімнати й з усіх боків обсідали мене. Я зрозумів, що от-от, за якихось дві-три хвилини, вони обліплять і задушать мене.

— Олеже! — покликала Люба голосно. — Йди-но сюди. Швидше! В нашій хаті — злодій.

Заціпенілий, я за якусь мить побачив Любиного чоловіка. Він був міцний і високий, спортивної статури, коротко пострижений, з-під картатої теніски випирали сильні загорілі руки. Для нього нічого не вартувало застрибнути через вікно до кімнати й обхопити мої плечі залізними пальцями. За ним у кімнату влізла й Люба, вдягнута у прозору білу кофтину в чорний горошок та білі шорти. Мене обшукали, дістали з-за пазухи неспростовні речові докази. Наречений Люби дав добрячого штурхана, і тут я нарешті почув його низький начебто байдужий голос:

— То що будемо робити з цим чмуриком? Здамо в міліцію? Чи відлупити його? — Оскільки Люба дивилася кудись за вікно і не відповіла, він запитав:

— Ти його знаєш?

— Так собі, один наш міський блаженний, — Люба повернулася до мене і подивилася знову майже весело. — Сенсу віддавати в міліцію нема. Там його все одно відпустять. Відлупцюй його та й усе. Тільки не руками, а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.

Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.

— Тобі не шкода його? — спитав наречений.

— Паска чи злодюжку? — уточнила Люба.

— Звичайно, паска, — тепер вже засміявся Олег.

— Все одно я його збиралася міняти, — сказала Люба і пішла до дверей.

Там, вже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації — це моя мова. Принаймні, для мене.

— На коліна, бидло, — наказав Олег.

Від його грубою штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.

«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» — подумав я.

X

Ні сорому, ні досади, ні ще якихось почуттів, коли екзекуція закінчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударів тридцять, а може, й більше, надто пізно я почав по-справжньому рахувати. Найбільше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гірше, якби, виходячи з дому після екзекуції, я зустрів Любину матір.

Ні того, ні того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над містом стояла тепла літня тиша. Сповіщаючи про наближення надвечір’я, заклично сюрчали коники у траві. Мої відчуття начеб загострилися. Вже за ворітьми я почув, як десь звіддалік гупнуло яблуко в саду Любиної матері.

Десь аж через три хати я зустрів першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цій вулиці. Вона йшла і щось шамотіла до себе. Була схожа на вже перецвілу й зірвану вітром кульбабку, яка поволі котилася, час від часу потрапляючи у вибоїни і так само поволі викочуючись з них. Коли ми порівнялися, я вловив у її бурмотінні окремі слова, на які тоді не звернув аніякогісінької уваги.

— Собаки… бо люди… розвели… він ще прийде…

В якийсь момент вона блимнула в мій бік вицвілим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати і не змогла.

— Отам, — сказала вона. — Отам… Подивись…

— На що подивитися? — спитав, було, я, але стара подибуляла собі далі.

Після зустрічі з нею я пішов навпростець, городами. Мені чомусь почало здаватися, що люди, яких я міг зустріти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довідатися про неї від мене самого.

На невеликому пустирі, затиснутому між горбами, де ще кілька років тому копали глину (від чого утворилося овальне смердюче болітце, наповнене тепер застояною водою, біля якого громадилися кучугури сміття, що його крадькома висипали довколишні мешканці) я побачив тітку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалік від нас. Я хотів, було, обминути її, але подумав, що тоді не оберешся у майбутньому докорів на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тітка Степанида доводилася родичкою Марії й ревно стежила за всілякими формальностями людського спілкування. До того ж, мене зацікавило, що вона копає на тому краю пустирища, де глини начебто не було.

— Доброго дня, — привітався я, наблизившись. — Скарби шукаєте?

— Доброго здоровля, — сказала тітка Степанида. — Та такі скарби, що не доведи Господи… До чого ж тепер люди дійшли окаянні, щоб їм ноги й руки переламало, анциболотам!..

Виголосивши таки гнівну філіпіку на адресу людства (чи то суто мешканців Густого Лугу), Луцишиха показала рукою в бік од свіжовикопаної ямки. Я простежив, куди тицяв її перст, і побачив серед трави маленького рудуватого собачку.

З подальшої мови я зрозумів, що минулої ночі хтось задушив песика на Степанидиному подвір’ї.

— Може, чийсь собака? — висловив я припущення.

— І ми так спершу думали, — сказала Степанида. — Тилько ж нема ніяких слідів. Зуби б осталися чи щось друге. А то нічого. Тилько начеб шию здушили чимось важким.

— То, може, він сам придушився?

— Так ні ж. Коло самого порога лежав бідолаха. Ми його на ніч зоставляли надворі, він любив побігати. Двір же зачинений, штахетами обгороджений. Як погода погана, то на веранді зачиняли. Але ж ще тепло надворі.

Далі я дізнався, що песика цього весною купили для внука Степаниди Віталика, найменшенького, якого її дочка привозила на літо до матері — «оздоровлювати». Внук мав цього року піти до школи, тож збирався забрати свого улюбленця до Луцька, де жила дочка Степаниди.

— Господи, та як же він побивався, сердешний, за ним, — журно зітхнула Степанида. — Цілісінький день не давав хоронити, все надіявся, що оживе, хоч уже хлопець не маленький. То дід насилу вмовив піти в місто, пообіцяв, що нового пістолета купить. А я тим часом рішила закопати, бо ж думаю, що дитина більше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому він мішав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусідкою мею, посварилася. Бо ж її внук, то таки анциболот. Так це, й він божиться, що не чіпав.

Я оглянув собачку. Справді, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо інакше б лишилися сліди. Хіба що руками, зодягнутими в рукавиці, але така думка виглядала геть абсурдною.

— Наче лещатами, — вголос поміркував я.

— Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися…

Я допоміг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домішкою якоїсь явно благородної породи. Але я не міг пригадати якої, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахилянні ще більше запекла побита спина.

Ми йшли удвох з жінкою, яка бідкалася, як тепер пояснити внукові, чому без нього закопали собачку, і думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв, як її виклик мені. Мені було незрозуміло, чи справді вона хотіла принизити мене чи порятувати? Може, вона не хотіла, аби її наречений дізнався, хто її вчитель? Чи це була плата, справжня плата за ніч, подаровану нею тоді, коли вона прийшла сама? Я так нічого й не вирішив. Степанида йшла поруч аж до самої моєї оселі, аби розказати Марії про трагедію з песиком.

Марія стояла на своєму подвір’ї і дивилася якось так, наче хотіла повідомити мені бозна-яку приємну новину. Втім, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши і біль, і обурення, та пішла нарешті пояснювати внукові, де подівся песик, Марія сказала:

— Поки тебе не було, приходила Люба.

— Люба? Яка Люба? — спочатку я не второпав.

— Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця.

— Люба приходила сюди?

— А чого тебе так дивує? Казала, що ще прийде, бо ж не застала.

— Чого їй треба було? — мало не зойкнув я.

— Просила на весілля.

— На весілля?

— Авжеж. Хіба ти не знав, що вона з женихом приїхала? Весілля мають тут, у Любиної матері, справити, на цю неділю.

Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбільшого грішника, більшого за якого годі й уявити. І раптом відчув, як мені почали сипати сіль на мою сполосовану спину.

XI

Чотири дні, які лишилися до Любиного весілля, були, мабуть, найгіршими і найгіркішими днями мого життя. Я чекав і боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч і не уявляв, як я спілкуватимуся з нею. Удаватиму, що нічого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до її кімнати не було? Вижену її геть з мого порога?

Чи, може, втекти самому кудись із дому, поїхати на ці дні в село, абощо, доки ще навчання в школі не почалося?

І раптом гранично чітко усвідомив — я хочу, щоб вона прийшла. Ця жінка, молоде стерво, жорстока підступниця (можна як завгодно називати) притягувала мене до себе навіть після тієї жорстокої розправи, яку довелося зазнати.

Я виходив з дому, блукав полями і луками довкола міста. Брав із собою мольберта, знаючи, що все одно нічого не напишу. Нехіть до писання картин зробилася такою об’ємною, так облягла мене зі всіх боків, що стала схожою на алергію. Даремно я намагався вдавати, що нічого особливого не трапилося, що ця криза ось-ось мине. Десь на самому денці душі народжувалося відчуття: ця криза назавше, я з неї не вийду, зрештою, це навіть не криза, а мій новий стан, назву якому я поки що не годен добрати.

Коли я вертався додому, Марія тривожно дивилася на мне. Я намагався жартувати, вигадував якісь історії, які нібито трапилися зі мною під час цих мандрівок. Але я знав, що її важко, майже неможливо обдурити.

«Що з тобою, Платоне?» — читав у її очах.

Я відводив очі, йшов у свою половину будинку. Вечорами мені нестерпно хотілося покликати Марію до себе. Але розумів, що в такому разі вона вже залишиться зі мною назавжди, що ми й офіційно станемо чоловіком і жінкою.

У такі хвилини намагався згадувати Інгу, Любу, Миросю, намагався твердити слова отієї пісні «Це все минуло», хоч і не годен був збагнути до пуття, що ж минуло насправді — мої почуття до Інги, до Люби, до Марії?

Кожного разу, повертаючись із тих походів, я чекав зустрічі з Марією, чекав, що вона розповість про черговий прихід Люби, а може, передасть від неї звістку — листа, записку, запрошення. Даремно. Люба не з’являлася, нічого не передавала. Лише одного разу, здається, на другий вечір, Марія сказала:

— А Люба щось так і не приходить.

Увечері третього дня, вернувшись із походу аж на найдальшу від нашого дому окраїну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю і зрозумів — щось мені в ній не вистачає. Не вистачає моїх картин, які висіли на стіні. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комірчини, де зберігалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодної картини.

Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка — а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

«Ось і все», — встиг подумати хтось за мене, перш, ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

— Мене обікрали, — сказав я жалісливо.

— Обікрали? — вжахнулася Марія. — Коли?

— Коли я ходив на етюди.

— Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

— Вкрали геть усі картини.

— Картини? — Марія вдарила руками об поли. — Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

— Чоловік? Купив картини?

— Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я, було, засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

— Яку бумажку?

— Угоду, що ти з ним уклав.

— Угоду?

Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

— Хіба ти забув? — Марія дивилася здивовано і навіть злякано. — Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

— Гроші?

— Еге ж. Я в шафу сховала.

За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

— Як він виглядав, той покупець? — спитав я Марію.

— Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона Любиного нареченого. Так, вона його вже бачила.

— Це не він? — спитав я.

— Ні, що ти, — чомусь злякалася Марія. — Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

— Ні.

Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

— Сам нічого не розумію, — зізнався я. — Повір, що не розумію.

— Нарешті тебе хтось оцінив, — сказала Марія.

XII

«Нарешті тебе хтось оцінив», — ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі.

Я добре знав, що мої картини — то така собі мазанина провінційного аматора. Ніхто б не дав мені більше десяти, ну, нехай кількох десятків гривень за будь-який з моїх пейзажів, які складали відсотків дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти і нечисленні портрети. Зрештою, десь так із половину своїх робіт я просто подарував. Колегам по роботі, родичам, знайомим. Інша половина всіх моїх картин лишалася в моїй оселі. І ось їх купляють, таким незвичним способом, без мого відома. «Хто?» — питав я і не міг знайти відповідь. Я думав на Любу і відкидав цю версію. Думав про загадкового чоловіка, який посилав мені телеграму. Про Інгу. І нічого не міг вирішити, не міг ні про що здогадатися. Гроші за картини лежали на столі, я навіть не став їх ховати на ніч, бо перед сном вони взагалі здавалися мені ілюзією, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальністю, притягував до себе всім своїм зеленим кольором.

Я встав з ліжка і насамперед торкнувся до доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя — день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того — вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.

Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу — таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я називав «Танення першого снігу».

— То ти не йдеш на весілля? — спитала мене Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.

— Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, — зі злістю відказав я.

— Я думала…

Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору — майже стара жінка вже пенсійного віку.

До мене прилетіла добра сотня запахів — дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, — словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.

Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо — може, мене видавали очі або хода?

Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою, я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.

«Хмара? — подумав я. — До чого тут хмара?»

І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки — і я бачу жінку в білому посеред лісу.

Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся — то було обличчя Інги.

Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.

«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», — встиг подумати я.

Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.

«Все це має щось спільне, — напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. — І те, що хтось купив мої картини, і все інше».

Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка знаходилася, як її побачити?

«Інга? Чому Інга?» — знову повернулася до мене думка.

І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір, блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя жінки на фоні блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зі мною в кімнаті. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевільна.

Не знаю, що було далі. Схоже на те, що я знепритомнів, а потім прийшов до тями. А може, й не знепритомнів, а перебував у якомусь дивному стані прострації, швидше й не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самого, такого, якого знав досі. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собі?

Коли я зміг підвестися і сісти на лавку, найперше мій погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому пориві, мовби маренні.

Крізь темно-синю хмару проглядало жіноче обличчя. Правильніше б сказати, воно вгадувалося в тих кількох штрихах, які я провів. Позаду жінки небо пронизувала блискавка.

Зрештою, це навіть не була картина, така, які я звик досі малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламаній лінії — блискавку, у кількох штрихах — жіноче обличчя. Я відвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина — єдине, що в мене лишилося з моєї творчості.

Опівдні листоноша принесла мені телеграму. Вона, ця тлуста, підстаркувата жінка, з варикозним професійним розширенням вен на ногах, з очима, в яких цікавість і печаль перемішувалися, наче розварені зернята і молоко в каші, дивилася на мене цього разу трохи злякано і збентежено. Мовби щойно я спіймав її на якійсь крадіжці, хоч дуже дрібній, може, олівця, що з весни валявся на столі біля веранди, чи однієї з прищепок на дроті перед моїми вікнами.

«Читала телеграму», — зрозумів я.

— Дякую, — пробурмотів уголос.

Я вже знав, що телеграма нічого доброго мені не повідомить. Так воно і сталося.

«Всі картини спалено», — ось таким був зміст цієї телеграми. Підписана вона була лаконічно:

«Покупець».

Я тримав у руках аркуш паперу і відчував свою власну невагомість. Кудись у далину відпливали всі мої роки, що складалися з ранків, під час яких я йшов по росі в передчутті насолоди від першого мазка пензлем по полотні чи аркуші білосніжного паперу; з вечорів, коли я клав останні мазки у світлі призахідного сонця. На якусь мить здалося, що розсипається обрій, відкриваючи одна за одною крихкі картонні стіни, які теж падають.

Ще вранці в мені жила ілюзія, нині ж її убили. Віддалялась жінка, котра несла чорну звістку.

— Зачекайте! — гукнув я до неї.

Листоноша злякано озирнулася. Спинилася, щось пробурмотіла. Здається, що їй треба ще багато рознести пошти. Може, боялася, що я стану зганяти на ній злість?

Я кинувся до хати, підбіг до столу, схопив зелений папірець і знову вибіг надвір. Листоноша стояла, не знаючи, певно, що їй робити — йти далі чи все ж дочекатися мене?

— Ви правильно зробили, що почекали, — сказав я, коли підбіг. — Ось, візьміть.

Жінка подивилася на стодоларову купюру, яку я їй простягав, і злякалася ще більше. Аж ступила крок назад. Розпачливо озирнулася, либонь, шукаючи, кого можна покликати, щоб допоміг оборонитися від божевільного.

— Візьміть, візьміть, не бійтеся, — повторив я. — Ви заслужили.

Я силоміць всунув купюру їй до рук і швидко пішов уздовж вулиці. Завтра про мою екстравагантну, коли не більше, витівку знатиме все містечко. Як і про те, що в мене є долари. Нехай. Тепер мені не лишається нічого іншого, як робити те, чого від мене ніхто не чекає.

Та спочатку я мав упевнитися в тій підозрі, що виникла в мене, щойно я прочитав телеграму.

XIII

У відділенні зв’язку я замовив розмову із сестрою. Вона жила в сусідньому райцентрі, мала телефон, отже, не треба було до неї навіть їхати, щоб переконатися, що моя підозра справедлива.

— Так, приїжджав той чоловік від тебе, — сказала Віра. — Забрав картини. Так, усі. Всі п’ять. І гроші лишив.

— Скільки?

— Хіба ти не знаєш? П’ятсот доларів. Слухай, Платончику, може, б ти мені сотню позичив? — Віра шморгнула носом; вона завжди так робила, коли щось просила. — А то ми зібралися нового телевізора купувати, бо ж старий геть погано вже показує, а грошей якраз не вистачає.

— Бери, — сказав я. — Всі гроші бери.

— Як то всі? — здивувалася сестра. — Та не жартуй так. Бо ж гроші…

— Я ж тобі подарував ті картини — сказав я. — То й гроші твої. У мене ще є. Я тепер багатий.

— Невже продав ще картини?

— Саме так — продав. Геть усі.

— Ой, Платончику, я знала, що ти ще свого доб’єшся, — здається, десь там, в іншому місті, моя сестричка була готова от-от розплакатися від розчулення.

Я поспішно поклав трубку. Не лишалося сумніву — всі інші картини також куплені. «Можливо, хтось таки не віддав», — подумав я. І зрозумів — навряд. Не та цінність мої картини, щоб їх шкодувати, навіщо — якщо за них пропонують чималі гроші та ще й при нинішньому безгрошів’ї. П’ять чи шість моїх творінь висіли в брата, з десяток — у батьків. Що ж, гроші їм теж згодяться, А мені? Десять тисяч доларів, точніше вже дев’ять тисяч дев’ятсот, не така вже й фантастична сума. Але для мене, звісно, чимала.

Я йшов додому і міркував, що я можу зробити з грошима, які несподівано звалилися на мене. Можна збудувати собі новий будинок, невеликий, але для нашого міста пристойний. Купити якусь машину — не дуже нову, але престижної марки. Можна змінити обстановку в моїй половині хати, замовити на меблевій фабриці в районному центрі хоча б нову шафу, диван і крісла. При цьому ще й зостанеться на кілька поїздок у зарубіжні круїзи. Можна багато чого. Майнула думка — а чи не спалити ці бісові гроші? Адже наді мною, по суті, майже насміялися. Мені дали зрозуміти, що моя творчість ніц не варта.

«Хоча картини могли просто вкрасти і теж спалити», — гірко подумалося мені.

Я спинився. Відчув, як майже зримо, секунда за секундою, наростає це бажання — довершити знущання над собою. Що б там не казати, я раптом відчув: зникла не просто частинка мого життя, а щось більше.

«Продали тебе самого», — намагався кепкувати я.

Тут до мого слуху долинули звуки музики. Веселої весільної музики.

Вони линули звідкись звіддалік. Та я знав звідки. Я рушив, пройшов десь із сотню метрів і збагнув, що мені робити. Я мушу вбити ту, яка так посміялася наді мною. Я вже знав її ім’я, побачив перед собою насмішливі очі, почув удари паска її коханця, а відтепер і чоловіка, які обпікали мою спину. «За віщо?» — подумав я, вимовив ці слова вголос, але знав, що відповіді не буде.

— Не буде, — повторив я.

XIV

Повернувшись додому, я насамперед здійснив задумане дорогою. Спочатку відібрав п’ять сотенних купюр і підсунув їх під двері Маріїної половини будинку. У своїй кімнаті відрахував ще тисячу доларів і засунув до кишені. Відчинив грубку і поклав до неї кілька старих газет. Поверх газет жужмом вкинув гроші, які лишилися на столі.

Вогонь спалахнув ураз, весело і нестримно поплив краєм паперу, а тоді перекинувся й на долари. Я поспішно зачинив дверцята й відвернувся, боячись, що кинуся гасити вогнище моєї розпуки, мого відплиття з минулого.

А втім, гасити хотів не я, а начеб хтось інший. Той, хто ніколи не брав до рук пензля, не ґрунтував полотно, не проводив по ньому першого й останнього мазка, не витирав руки, пропахлі фарбою, не милувався зробленою роботою, не натягав полотно на підрамник, не вставляв, зрештою, картину в раму.

Коли я прийшов додому, віддалена музика стала проникати в усі щілини будинку. Вона то посилювалася, то згасала, хоч і тоді я відчував її присутність мовби всередині себе. Тепер же, після того, як з грубки долетіли останні відблиски вогню, її дратівлива нав’язливість ставала просто нестерпною.

Я відчинив дверці й розгріб золу. Жодного сліду від грошей, як і паперу, не лишилося.

— Ти переміг, — сказав я собі.

До горла підступив клубок. Стихла й музика. Я почув, як шумить яблуня за вікном.

І раптом до цього шуму додалося щось інше. Я не відразу збагнув, що то мій власний шепіт. Я шепотів знайомі і начеб давно забуті слова. То були Любині слова.

За весь час навчання в художній академії Люба прислала мені одного-єдиного, досить довгого і дивного листа… Я прочитав його незліченну кількість разів, хоча й після третього чи дев’ятого разу він не став мені зрозумілішим. З часом я вивчив його майже напам’ять, хоч і нараховував він вісім сторінок досить дрібного тексту. Іноді лист цей сам починає звучати в мені, як дивна, незбагненна, хоч і часом сумбурна і тривожна мелодія:

«Доброго ранку, Платоне Васильовичу! Чомусь мені хочеться, щоб час, коли ви будете читати цей лист, був саме ранком, коли сонце тільки-тільки протирає очі над нашим Густим Лугом. Ви вирушаєте з дому зі своїм незмінним мольбертом за плечима. Дзвіночки роси б’ються об ваші ноги, пробуджуючи душу для майбутнього сприйняття світу чистим і вмитим. І прийшовши на луг за Густим Лугом (правда ж, непогана тавтологія, каша з подвійним маслом, як каже один наш викладач), ви ставите мольберт, дістаєте фарби, але, перш ніж покласти перший мазок, беретеся читати цього листа. Зробіть так, Платоне Васильовичу! Хоча ні, пошту в нас приносять під вечір, до ранку у вас не вистачить терпіння, я знаю. Ви вже грієте своїми долонями, своїми пальцями цей аркуш паперу. Гаразд. При заході сонця теж непогано пірнати у сон цього збаламученого дівчиська.

Я в передгір’ї Карпат, Платоне Васильовичу. Тут ще гори невисокі, схожі на великі пагорби. Та вони піднімають до неба хати, в одній з них, у тітки Анни (тут кажуть Анна, а не Ганна, як у нас, на Волині) ми живемо. Ось я виходжу з хати, йду до лісу — це ранок. Я доходжу до першої галявини, щоб зірвати кілька суниць, покласти їх на долоню, а потім не з’їсти, а втирати у шкіру — такий собі ранковий масаж. Потім я зберу те, що залишилося, зберу і таки положу на язика.

Я озираюся на село. Я бачу, як до мене йдете ви, мій учителю.

— Любко, — гукаєте ви, — ти забула вивчити вчорашній урок, який я тобі задавав.

— Урок? — шепочу я. — Який же урок?

— Любцю, — докірливо кричите ви.

Ви вже майже поруч, на відстані простягнутої руки, може, двох. Я бачу ваші очі, вони такі чисті й такі здивовані.

— Це сон, — кажу я, — тому ніякого уроку я не вивчала. Ви його не задавали, Платоне Васильовичу.

— Урок композиції, — наполягаєте ви. — І урок любові.

— Любові? — дивуюся я.

Але ви вже не встигаєте відповісти. Бо я так хочу. Бо довкола вже не ранок, а вечір. І я знаю, що знову мушу піти до лісу. Я мушу встигнути до нього, доки не зайде сонце. Я буду занурюватися у нічні хащі, а в моє єство занурюватиметься страх, проникаючи в кожну мою клітиночку. Тіло вже геть скуте страхом і належить начеб не мені, а я все йду і йду. Назустріч кому і чому? Що я шукаю в цьому темному страшному лісі?

Пригадуєте, як ви водили нас до лісу неподалік нашого містечка? Ми малювали старого дуба, а я раптом запротестувала, заковерзувала, що мені малювати не хочеться, що це надто просто для мене, а іншим не під силу. Я була тоді такою гордячкою. Я бунтувала не так проти вас, як проти самої себе.

Пригадуєте, що ви мені тоді сказали?

— То малюй, що хочеш.

Цей ліс чимось схожий на той, наш. Тільки тут ростуть буки, а далі вгору, на схилі гори-пагорба, — смереки. Десь опівночі я потрапляю на самісінький вершечок гори. Звідси я бачу два одинокі вогники у селі. На душі вкрай самотньо і страшно. Я так хочу, аби ті вогники поближчали або хтось мене шукав.

Але сил йти назад у мене вже нема. Я притуляюся до стовбура (сосна, смерека?) і ревно плачу. Так ревно, що сама лякаюся звуків цього надто голосного плачу. Десь кричить сова. Я шепчу щось, шепчу чиєсь ім’я, може, то ваше ім’я, Платоне Васильовичу? Ні-ні-ні!

Тільки не треба вірити цій оповіді. Вона несправжня, єдине, що несправжнє серед цих гір. Справжніх нас четверо, що зробили собі цей «дикий пленер». Мої страхи невідомо перед чим. Мій однокурсник Тимофій, як каже моя ж подруга Леся, безпробудно закоханий у мене. Він затятий абстракціоніст, і я, кепкуючи, прошу написати мій портрет у вигляді ромба чи восьми кривих ліній. Чомусь неодмінно восьми. Уявляєте цього портрета?

— Я не портретист, — похмуро каже мій Тимко.

Вечорами я розказую їм про наш Густий Луг і про вас. Творю з вас легенду. Ви маєте сиву і кошлату бороду, бозна-скільки літ і власну філософію. Сподіваюся, ви пробачите мені мої фантазії, бо що ж іще вам лишається робити?

Тітка Анна приносить нам до вогнища тарілку з млинцями. Я раптом питаю в неї, у кого в селі можна купити гарного самогону.

— Самогону? — дивується тітка Анка.

— Вона п’є самогон! — обурено вигукує Славик (він «ухажор» нашої Лесі).

— Пила ще в дитинстві, — серйозно запевняю я.

— У мене є торішнє малинове вино, — каже Анка.

Те саморобне вино було слабке, але я сп’яніла.

Я знала, що цієї ночі Тимко отримає те, про що мріяв цілий рік. Навіщо я це пишу, Платоне Васильовичу? Я виходжу вранці з хати, де ще сопе уві сні Леся (хлопці сплять у хліві на свіжому сіні), збиваю босою ногою росу. Думаю про те, яким щасливим був уночі мій однокурсник.

Чому ви не навчили мене цього не писати, мій вчителю?

Сонце заглядає мені ув очі. Воно сміється з мене. Воно мене гладить по голові. Я затуляю лице руками…

Назустріч садом іде маленька білява дівчинка. Надворі рік 1742-й. А може, й інакший, але з того ж століття.

— Здрастуйте, пані Ренато, — кажу я.

— Я не Рената, а Ганнуся, — каже мені дівчинка. — Доброго ранку, тітонько.

Чому я назвала її цим ім’ям? Адже її звали Венцеславою.

Вона тулиться до моїх ніг, лащиться, наче маленьке довірливе кошеня.

Господи, про що це я? Я теж її гладжу по білявій голівці. Ось-ось сонце закотиться за гору, щоб потім знову з’явитися. Тут можна кілька разів спостерігати це сонячне народження.

Майбутня графиня звільняється з-під моєї руки, йде далі крізь сад. Я дивлюсь їй вслід і думаю про те, що ніколи не побачу її в цьому саду. Не зустріну в жодному саду…

Вчора я писала краєвид за селом. На лужку паслася корова і весь час норовила наблизитися до торішнього стіжка, аби скуштувати сіна. Навіщо їй це старе пріле сіно? А пейзаж у мене вийшов невиразний і розмитий.

Це вже вечір і я пишу вам цього листа. Щойно я насміялася над своїм нічним коханцем. Я сама не знаю, чи добре, чи погано мені, Платоне Васильовичу. Але якщо погано, то не настільки, як ви думаєте. І потреби рятувати мене нема. Все о’кей. Я одна з найкращих студенток. Маю вже персональну виставку в академії, восени матиму і поза нею. Маю, як каже Леся, «уймище поклонників». Що ще бажати?

Від сусіда тітки Анни я почула казку про опришка, який, коли його оточили вороги, на їхніх очах став деревом. Він навіть обіцяв мені показати те дерево і всерйоз запевняв, що то не казка, а, як він казав, геть-таки правдива історія. А ще казав, що той, хто зрубає того явора, сам мусить стати опришком.

— Опришком наприкінці двадцятого століття? — засміялася я.

— А чом би й ні? — сказав дядько. — Подивіться, дівчино, кілько нечисті розвелося довкола.

Завтра наш «дикий пленер» закінчується. Ми з Леською майнемо на тижнів два до Криму. Ловитимемо засмагу і… Три крапки. Ставлю їх, висолопивши язика від задоволення. Що робити тепер з Тимофієм, не знаю. Він грозиться приїхати до Густого Лугу і стояти перед нашою хатою стовпом доти, доки я не згоджуся вийти за нього заміж.

От і все, Платоне Васильовичу. Майже все. Так, майже. Ще не час фіналу. Тому, що літо триватиме. Тому, що ми поїдемо в Крим. Тому, що колись прийде час і Тимофій мене розлюбить. Тому, що ви ще раз назвете мене свавільною. Тому, що гори за моєю спиною вищають і вищають, аж до самісінької самотньої Говерли й навіть далі. Колись я хотіла вирости і стати гарним кухарем. Потім вчителькою. Потім стюардесою. І ніколи — художницею. А ще я хотіла стати графинею.

Мій сміх біжить за мною крізь сад. Я розсипаю горошини цього сміху, засіваю ними траву в надії, що наступного року, наступної весни на цьому місці виростуть квіти чи хоча б суниці.

Вчора до мене підійшла тітка Анна. Непомітно, коли стояла і дивилася, як за гору за селом на північному заході поволі закочується сонце. Вона поклала на моє плече свою стару порепану руку.

— Дитино моя, — сказала вона.

Я чекала її слів, докорів, ще чогось, бо, може, вона помітила мої нічні походеньки? Але вона нічого не сказала більше. Тільки ці два слова: «Дитино моя».

Ми стояли вдвох і дивилися, як заходить сонце. Я раптом чомусь стала пригадувати, чи казала так до мене моя рідна мама — дитино моя… Може, ці слова треба було почути давно — п’ять, десять, сто років тому? І не мені, а комусь іншому, хто б передав їх мені. А тепер — пізно.

Про що це я, Платоне Васильовичу? Про гори, наш «дикий пленер», себе на цьому світі і сонце, що заходить? Якщо відверто, я б дуже хотіла, щоб ви також зібралися на відпочинок до Криму, може, б ми там зустрілися, але я сама не знаю, куди ми, як каже Леся, намилимо ніжки і ріжки. Тому бувайте, Платоне Васильовичу!

Ваша свавільна учениця.

P. S. А все, що я написала про якогось там Тимофія, — неправда. Якщо правда — то не вся. Дрібка правди, наче дрібка солі. Я кидаю цю сіль у воду і дивлюся, як тануть маленькі білі крупинки. Ось уже їх і не видно, тільки невеличкий, невимовний осад лишився на дні. Я вмочую пальця в цю солону воду і підношу до вуст. З хати виходять тітка Анна, Тимко і Леся».

Н а цьому лист обривався. Він лишив щемливе відчуття гіркоти і якоїсь незбагненної радості-ревності. Чому я радів? Навіщо Люба розповіла мені про цей «дикий пленер», свої розхристані почування і однокурсника?

Я хотів запитати її про це, але того року вона під час канікул так і не навідалася до Густого Лугу. А потім, взимку, коли я зустрів її на вулиці, загорнуту в білу розкішну шубку, раптом чомусь подумав, що серед зими не варто питати про літо. Не варто згадувати. Ми не згадали і про листа, хоч тоді, при зустрічі, очі Люби здалися мені настороженими. Печальними і настороженими, з дрібкою сміху на денці.

Ми постояли і трохи поговорили. Як давно це було. А може, треба було спитати? «Але що б це змінило?» — кажу я собі. Запитання мене заспокоює. Люба вилетіла з мого життя, з мого світу, тільки й усього, сказав я собі, коли ми розійшлися в різні боки посеред зимової вулиці.

XV

Я вийшов надвір і ще раз надпив келишок в’язкої суцільної тиші. Цікаво, де Марія? Пішла таки на весілля? Хоча вона, здається, поїхала до сестри.

— От і добре, — сказав я.

Я зайшов до своєї комірчини і взяв до рук рушницю, яка там висіла. Мисливець з мене був кепський, та й зброя бозна-колишня. Для того, що я задумав, слід було мати іншу зброю.

Я знав, де її шукати, бо десь із рік тому Марко Пересунько сам хвалився чудовою рушницею з оптичним прицілом. Йому привіз родич — бізнесмен із Росії.

Та спочатку я вирушив до Миросі. Я мав знайти підтвердження тому, що вчинив саме так, як мав, коли спалював гроші, заплачені за мою душу. Мирося була моїм виправданням і моєю надією. «Як же я міг забути про неї?» — подумав я. Це було слабке виправдання, бо знав, що забув навмисне.

Намагався вдати, що забув. Мирося якраз наводила останній марафет, збираючись на весілля. Зодягнута у блакитну сукню, яка їй не личила і робила ще цибатішою, вона нагадувала журавля, покинутого напризволяще зимувати. Хоча блакитних журавлів не буває.

«Підбита самим життям», — подумав я.

— Ой, Платоне Васильовичу, а я подумала, що ви йдете мене кликати по дорозі на весілля, — засокоріла Мирося, здивовано оглядаючи мій явно не святковий вигляд.

Крізь відчинені двері до гостьової кімнати я побачив на стіні одну, другу свої картини.

— До тебе ніхто не приходив?

— Приходив? — Мирося перестала квацяти губи і подивилася на мене. — Ви про кого, Платоне Васильовичу?

— Ну, може, ще хто хотів купити мою картину, — спробував я вдати, що жартую.

— Ні, ніхто не приходив, — сказала Мирося. — Правда, я…

Вона зиркнула цього разу якось занадто допитливо і трохи злякано.

— Що — ти?

— Я знову бачила того чоловіка, що тоді купив у мене вашу картину. Він стояв навпроти нашого будинку. Я виглянула сьогодні у вікно, а він стоїть і дивиться на наш будинок. Коло самої хвіртки. Я ще подумала — може, знов зайде та буде ті свої товари тицяти. Але він постояв біля воріт і пішов.

— Добре, — сказав я. — Вибач. До побачення.

— А хіба ви не йдете на весілля до Люби? — спитала Мирося вже навздогін.

— Ні, — кинув я, не обертаючись. — У мене на сьогодні інші плани.

— А я думала — ми з вами будемо танцювати, — Мирося сказала ще якесь слово, але я вже причинив двері.

Надворі я встиг подумати: дивно, що в Миросі картини не купили. І що треба було б запитати, як виглядає той чоловік, котрий стояв біля воріт.

Раптом я побачив його. Він стояв на іншому боці вулиці й пильно дивився на Миросин будинок. Я не знав і, здається, ніколи не бачив цього чоловіка. Але я здогадався, що це той самий, про якого мені казала Мирося.

Я підійшов до нього, привітався.

— Вибачте, а що ви продаєте? — спитав я.

— Звідки ви взяли, що я щось продаю? — чоловік років двадцяти п’яти чи трохи більше з колючими очима сердито зиркнув на мене.

— Ну, я подумав… Ви стоїте…

— Ідіть собі, куди йшли, — сказав чоловік. — Я тут просто чекаю.

— А кого, дозвольте поцікавитися?

— Я ж не питаю, куди і звідки ви йдете, — вже з притиском промовив чоловік і відвернувся.

Він мав рацію. Я шукав ще якісь слова й не міг знайти. Вже як я рушив далі, майнула думка: «Він чекає, доки Мирося піде з дому, щоб украсти картини. Саме вкрасти, бо вони вже ні для кого не мають ціни. Вкрасти й відразу спалити».

І все ж одне питання мусив йому задати і задав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — витріщився він доволі природно. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — сказав я. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому я й питаю.

— Ах, ясен, — він мовби задумався. — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. Так-так, пригадую. То ви її автор? Ви професійний художник?

— Вчитель малювання, — сказав я. — Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав цей чоловік. — Вибачте, я мушу йти. Гадаю, ми ще зустрінемося. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів я і подумав, що цей чоловік бреше, але якось мовби нехотя, соромлячись своєї брехні. З цією думкою я й пішов далі.

А Маркові, до якого я йшов, таки погрібні були гроші, він сам питав мене, хто б міг купити таку дорогу рушницю. Здається, він казав, що коштує дарунок брата рівно тисячу доларів.

Я знав, і де живе Марко, і де він зберігає дорогоцінний скарб та патрони до нього. Сьогодні мною керувала логіка тих, хто грався зі мною, наче кіт зі сліпою мишкою, то чому б я не міг включитися в цю гру? Марко мав бути на весіллі в Смажуків, отож, саме час для здійснення задуманого. Знав мене й Марків пес, здоровенний собацюра, суміш дворняги і вівчарки, якого Марко намагався зробити мисливським собакою. Він гавкнув для порядку, потім закрутив хвостом. У сараї над дверима я намацав ключа, залишеного, либонь, для сина Маркового, шибайголови і малолітнього п’яниці, з якого Марко даремно намагався зробити футболіста, що мав грати у нашій містечковій команді.

Далі все було справою техніки. Я проник у будинок, зайшов до спальні, де над ліжком (ото вже звички) висіла новенька рушниця з блискучим дулом. У тумбочці біля ліжка я знайшов коробку з патронами і взяв собі два. Зарядив рушницю, прицілився у своє відображення в дзеркалі, постояв трохи, тоді поклав на тумбочку гроші і поспішно вийшов.

Все ж таки довго довелося мені сидіти у засідці. Я обрав дуже добре місце для здійснення свого задуму. Збоку від церкви, розташованої на невеликому пагорбі, швидше незначному підвищенні, розкинувся ставок, а біля нього — щось схоже на сквер. У тому сквері чи швидше просто гайку за кущами, прикритий ними і деревами, я й прилаштувався. Спочатку хотів для маскування захопити мольберта та інше художницьке причандалля, але потім подумав, що не варто. Для мене зовсім не мало значення — побачить мене хтось чи ні? Якщо ні, то й добре, я, може, ще встигну прийти на похорон Люби, покласти квіти до труни, побачити, як побиватиметься її мати. А от чоловік, напевно, здогадається, хто вчинив убивство.

Я нарешті дочекався приїзду весілля. Ще майже годину сидів, чекаючи, доки закінчиться вінчання. Майнула навіть думка, чи не піти й собі туди, всередину храму, й не бути присутнім на урочистості, а вже тоді, як священик оголосить молодих чоловіком і жінкою, тихенько вийти і повернутися сюди у засідку.

«Навіть для тебе це занадто», — сказав я собі.

Лишалося тільки уявляти, що відбувається там, всередині церкви. Але уявлялося зовсім не те, що там у цей час мало бути. Я побачив, як Люба, взявшись за руку зі своїм нареченим, піднімається над натовпом і літає, наче на картині Шагала.

Я побачив себе теж у церкві серед натовпу, що вражено спостерігає за молодими. «Ні, — прошептав я. — Ні, ні, ні».

Останнє стосувалося невідомо чого. Я опустив голову на куща, який став дряпати мені обличчя. Треба було вставати і йти, але не було сили підвестися.

Все було так, як і мало бути. Щось підказало мені, що треба підвести голову. А може, то я почув шум від людських голосів? Хоча навряд, я був надто далеко. Звідси натовп, що якраз виходив із церкви, видавався лише невеличкою строкатою юрбою. Зате в оптичний приціл я добре розгледів обличчя. Люба в білому весільному платті виглядала дуже ефектно. Плаття ледве закривало її груди, зате тяглося майже до самої землі. Її мускулистий наречений, а відтепер і повноправний чоловік, був у чорному дорогому костюмі з метеликом на шиї. Він задоволено посміхався. «Який контраст кольорів», — подумав я перш, ніж натиснути на курок.

Я почув постріл, побачив, як захиталася жінка у довгій білій сукні, як червоний колір псує білий, і відвів очі од холодного скла прицілу. Люди біля церкви метушилися і щось кричали. Але це вже мене зовсім не обходило. Я встав і спокійнісінько пішов додому з рушницею, закинутою на плече. Дорогою іноземною рушницею, з якої щойно вбив ту, котра нагадала мені, що моя творчість, а відтак і все життя, по суті, не має ціни. Та сума, в яку було оцінено мої картини, ставала відтепер завдатком до справжньої ціни за мої моторошні муки (і не лише душевні) та суд наді мною.

Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?

— З полювання, — відповів я.

Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна рушниця, Платоне Васильовичу. Чи то не Маркова бува? Він вам продав чи позичив?

Я відповідав, плів якусь несусвітну дурницю про начебто знані мною місця полювання на качок на лісовому озері кілометрів за двадцять п’ять від Густого Лугу.

— То що, певне, ніц не вполювали? — допитувався Петро.

Мені хотілося послати його куди-небудь подалі чи відверто розказати про те, на кого я полював та кого підстрелив. Все ж я не зробив цього. Нащо передчасно лякати людей? Завтра, а може, ще й сьогодні оперативники з карного розшуку напевне ж наїдуть та почнуть опитувати мешканців містечка, що їм відомо про вбивство біля церкви. Рано чи пізно вони вийдуть і на Петра, і на інших, котрі бачили, як я йшов з рушницею. Ховатися я не збирався, але в мене є час принаймні підсумувати власне життя або саморуч звести з ним порахунки. «Нащо підганяти час?» — твердив я собі дорогою додому і вдома.

Була в цьому якась фатальна приреченість, та позбутися її я не міг і не намагався. Місто разом зі мною пливло у просторі й часі, я завдав йому болючої рани, зіпсувавши весілля, розвагу для певної частини його мешканців.

«Тільки й усього», — сказав я собі.

Думка, що виповзла з якихось темних надр мого зболеного мозку, змусила враз не те, щоб здригнутися, а начеб почати зворотний відлік часу. Я став прокручувати в уяві, в пам’яті події останніх днів — від мого походу до засідки й пострілу, до повернення з пансіонату, і ще далі, до телеграми, отриманої там, в Криму, і вперше подумав: а чи не помилявся я, приписуючи все, що сталося, Любі? Думка, що виникла, стала рости і поволі поглинати мене, доки не зробилася більшою за мене самого і весь довколишній простір. Це вже був монстр, що заповнив усе єство і начеб оповив усі речі довкола мене. Я навіть побачив величезну зелену змію, що тілом сповивала стола і шафу, вилася по стіні й затуляла вікно. То була не галюцинація, а щось більше. То був я сам, який намагався увібгати свою душу в те, що мене оточувало, але душа, мої почуття вже мені не належали, вони відлетіли й начеб заморозили тіло, не здатне до найменшого поруху.

XVI

І все ж одну річ я був здатен зробити. Розпорядитися власним життям. Я встав, поволі вийшов з хати і пішов назустріч смерті, а може, й не смерті, а каліцтву, просто побиттю чи чомусь подібному, чим міг закінчитися мій похід на інший кінець містечка до обійстя Любиної матері. Все ж я мусив туди прийти, мусив розказати, що то я вбив наречену, раз не мав певності у її провині. Зрештою, з мене витікала та напруга, яка змусила спалити гроші, пробиратися до хати Марка й купувати, а фактично викрадати рушницю і вбивати Любу. На її місце прийшло відкриття всеосяжної провини і бажання, аби все, що пов’язане з убивством, швидше скінчилося. Я йшов серед тиші все ще напівсонного містечка, кілька зустрічних привіталися до мене, та в мене все ж не вистачало духу спитати, чи знають вони про вбивство. Я став поспішати, йти майже підтюпцем, та раптом назустріч мені вибігла стрімка грайлива мелодія, стала наростати, обхоплювати зусібіч; тільки вона була реальною, реальнішою за думку, яка покликала мене в цей похід, й навіть за вулицю, по якій я йшов.

Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.

«Невже там досі не знають, що трапилося? — подумав я. — Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».

Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.

Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», — подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.

— Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, — сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. — Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.

— Авжеж, вчив, — погодився я. — І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?

— Таж вернулися, — Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. — Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?

— Біжіть, — дозволив я.

Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки — од кінчиків пальців до ліктів і далі — те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»

Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок — жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.

І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша — про постріл, про те, у кого ж я стріляв?

Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.

Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.

Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, — їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався — йти мені до священика чи ні?

Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.

— А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? — мовив отець Віталій після нашого привітання. — А бачу — таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?

— Маю, — зізнався я. — Маю, отче Віталію. Та таку, що й не знаю, як сказати…

— А ви кажіть, як простіше, — порадив священик. — Багато людей мають схильність починати здалеку, та часом забувають дорогу до того слова, за яким йшли і звертають на манівці. Знаю, що ви не такий, тому можете й не прислухатися до моєї поради.

Я помовчав. Тихо скрипів старий осокір біля церковної огорожі. Десь далеко, мовби забута кимось посеред надвечір’я, звучала ледь чутна весільна музика. Гіркота моя трохи полегшала, наче частину її забрав м’який потиск священикової руки. Остання обставина додала мені сили.

— Я хотів спитати, скільки сьогодні у вас було вінчань, отче Віталію? — я сам здивувався, як спокійно звучить мій голос.

Отець Віталій дуже здивовано глянув на мене, але не став питати, навіщо це мені потрібно.

— Два. Хотів їх об’єднати, та наречені з Густого Лугу не погодилися. Тож я повінчав нарізно.

Серце моє опустилося донизу. Припав до піднебіння, благаючи пощадити його, мій бідолашний язик.

— Співчуваю, — сказав я.

— Та чого там, — відповів отець Віталій. — Бувало й складніше. Недавно й чотири пари підряд нарізно повінчав. У липні — якраз після Петра і Павла.

— Але ж сьогодні…

Я затнувся. Мало не сказав: «Але ж сьогодні було криваве весілля».

— Що сьогодні? — перепитав отець Віталій.

— Хіба з тим, другим весіллям, нічого не трапилося?

— А що мало трапитися? — здивувався отець. — Правда, затрималися проти домовленого часу хвилин десь на двадцять, але я вже, знаєте, звик. Буває й на більше затримуються.

— І звідки була та пара? — видавив я із себе.

— Із Сокиринців. Тамтешній священик поїхав до хворої дочки, то й попросив мене повінчати.

— Дякую, — сказав я.

— Та нема за що, — отець Віталій начеб хотів щось спитати, та не відважився, а спитав зовсім інше: — Ви, певно, мали з кимось зустрітися з того весілля?

— Так, — визнав я. — Мав, авжеж мав. Знайомий обіцяв приїхати із Сокиринців автобусом разом із весіллям.

— То ви спізнилися на цілих півгодини. А може, й розминулися з ним.

— Може, й розминувся.

Уже на воротах я озирнувся. Отець Віталій дивився мені вслід, наче намагався збагнути справжню мету мого приходу.

— Отче Віталію, — я майже гукнув, бо нас розділяло вже зо два десятки метрів.

— Я слухаю вас, — озвався він після паузи.

— Чому ви не кажете про те, що трапилося під час другого вінчання? Точніше — після його закінчення.

— Трапилося?

Він зробив кілька кроків до мене, спинився, поворушив губами, мовби пережовував моє запитання.

— Так, трапилося, — сказав я. — Хіба ніхто не стріляв у наречену?

— Стріляв? — Отець Віталій наблизився ще на метрів пару, і я побачив у його завше стомлених очах, крім здивування, ще й переляк. — Що ви таке кажете, пане вчителю? Хто б міг стріляти?

— Ніхто не стріляв при виході весілля з церкви? Ні першого, ні другого разу?

— Таж ні, Платоне Васильовичу. Якби стріляли, то хіба б я не почув? — до переляку у священиковому голосі домішався відтінок відчаю.

— Вибачте, — знітився я.

— Але хто вам сказав про таку страшну річ?

Я не відповів і не мав що сказати. Не мав жодної придатної думки навіть для брехні.

Ми стояли один проти одного, освітлені сонцем, що сідало за священникову хату, реальні, як тільки бувають реальними люди, що живуть на цій грішній землі. Вітер ледь-ледь ворушив довгу гриву сивуватого волосся отця Віталія.

Мені не хотілося покидати його. Відчуття затишку, здавалося, оповило мене геть усього. Від цього чоловіка йшла таки добра енергія, він, певне, ж не помилився, обираючи професію.

І все ж ми попрощалися. Та ледве я вийшов за ворота, як почув його ж голос:

— Платоне Васильовичу!

Я озирнувся. Батюшка йшов до воріт, чомусь спотикаючись.

— Платоне Васильовичу, — голос у нього був якийсь винуватий. — Розумієте, яка справа… Тут… У нашій церкві… Правильніше б сказати, біля церкви щось схоже справді колись було, я пригадав…

— Колись? Ви хочете сказати…

Я затнувся й відчув, як забігали по моєму тілу мурашки.

— Саме так, ви вже вибачте, — сказав цей делікатний чоловік. — Понад тридцять років тому… Навіть більше… Так, у шістдесят другому, я тоді у церкві тільки починав служити і якраз підміняв покійного отця Феодора, він тоді хворів, бідолаха… Було, було таке…

— Що ж було, отче Віталію? — не зміг я витримати надто довгої паузи (чи, може, мені здалося, що вона вийшла такою довгою).

— А те було, що один чоловік… Хлопець один мав наречену… Діло до весілля йшло, він у Сибір на заробітки поїхав, щоб грошей заробити на те весілля. А коли вернувся через якихось три чи чотири місяці, то втрапив уже на чуже весілля. Та дівчина за свого шкільного друга вийшла, він якраз у відпустку приїхав, і між ними й відновилося давнє кохання. І той хлопець, не довго думаючи, в день весілля взяв рушницю і засів отам-о за кущами…

Він показав саме на те місце, де сьогодні сидів у засідці я. «Що ж це таке?» — встиг подумати я і відчув, як густа паволока заволікає мені очі.

— Коли весілля після вінчання виходило з храму, той хлопець вистрелив і вбив жінку, тільки не ту, що його зрадила, а зовсім іншу. Бо тоді, як і сьогодні, дві пари нарізно вінчалися.

— Що ж було далі? — глухо, мовби сам відштовхував свій власний голос, запитав я.

— А далі він збожеволів.

— Збожеволів? Коли дізнався, що не ту вбив?

— Майже так. Він прийшов додому і почув, що в молодої на подвір’ї музика заграла. Вони жили на одній вулиці. Ну, й пішов на ту музику. Вже на весільному подвір’ї, серед людей, почав голосно сміятися ні з того, ні з сього… Хіба ви не чули про цю історію? Таж Густий Луг довго тоді гомонів.

Я спробував щось пригадати і не зміг. Правда, паволока на моїх очах поволі розсотувалася.

— Я не місцевий родом, — пояснив я нарешті. — Яка ж його доля, того чоловіка?

— Довго лікувався. А коли вийшов десь так літ за сім-вісім із психушки, то деякі жінки ще й дорікали йому, що то, мовляв, через нього нашу церкву закрили.

— А насправді?

— Насправді час тоді був такий, повсюди закривали. Хоча, може, й підштовхнув той випадок, ще одна причина знайшлася. Така-от історія, Платоне Васильовичу.

Отець Віталій не відважився спитати, чому я раптом прийшов із розпитуванням про те, чи хтось стріляв у весілля так, як стріляв зовсім інший чоловік, давно, майже чотири десятиліття тому. Запитання те читалося в його розумних, хоч і пригаслих вже очах; він з делікатності промовчав, та мені не було б все одно чого йому відповідати. Ще раз попрощавшись, я поволі, шаркаючи, наче старий дід, ногами, поплентався бруківкою.

Не вірив я у те, що час раптом змістив усе, що я побачив себе в ролі чоловіка, котрий колись, як і я тепер, відважився на вбивство чужої жінки. Чи жінки, котра стала чужою. Що ж тоді відбулося, коли містика відсутня?

XVII

Звісно ж, удома я оглянув рушницю. І пересвідчився, що зовсім недавно я таки стріляв з неї. Не вистачало одного патрона, та й всередині дула лишилися сліди пороху. Для слідства то були б неспростовні докази, а для мене? Я мусив знайти ще один такий доказ і тому не полінувався сходити на місце засідки. При останніх зблисках сонця побачив прим’яті кущі й траву, й огризок олівця, що теж належав мені — він, певно, випав з кишені. Я став оглядати куща, далі розгрібати пальцями траву довкола й, зрештою, знайшов те, що шукав. Гільза від патрона лежала на моїй долоні — реальна, як я сам, як решта подій цього дня.

«Може, отець Віталій приховував од мене, що трагедія таки скоїлася? — подумав я. — Але навіщо б то йому? Не міг же він знати, що стріляв саме я. А коли б і здогадався, то який сенс ховати подію, про яку завтра б знало все місто?»

З цілим роєм думок я приплентався до своєї оселі, щоб утрапити в самісінький епіцентр Маріїного переляку. Довелося пояснювати, що гроші належать таки їй. Хоч тепер вони мені самому згодилися б. Звільнений від картин, від свого єства, випотрошений, наче старий обскубаний гусак, я впав на ліжко й подумав, що відтепер моє життя стає автоматичним, немов рух щойно заведеної машинки, пружина якої рано чи пізно дасть збій.

Досі мій світ був схожий на реальний, я намагався відтворити те, що мене оточувало, на полотні. Та ось уже кілька днів я не годен збагнути того, що є довкола мене. «І це мене чомусь вчить, це надає мені якоїсь нової якості, тільки от якої?» — несподівано подумалось мені.

Нічого не вирішивши, я заснув.

Ранок не приніс жодних змін. Був понеділок, та я дозволив скільки завгодно лежати в постелі. Сьогодні, пригадав я, так званий пробний прихід до школи.

Відтепер я просто вчитель. Просто вчитель малювання. І все ж у глибині душі я сподівався, що з часом таки зможу щось ще написати. Хоча б того ж останнього ясена. «А ще ж місяць чи два тому я найбільше міг малювати саме його», — подумалось мені й раптом я відчув: ця думка, як вкотре за останні дні інші думки, до чогось мене підштовхує. Але я не зміг знову дотямити, який зв’язок між останніми, більш ніж дивними, подіями довкола мене і моєю давньою пристрастю до змальовування ясена?

Хід моїх думок перебив голос Марії.

— Платоне, ти вже не спиш? — спитала вона чомусь злякано.

— Сплю, — відгукнувся я, намагаючись надати голосу хоч якогось відтінку грайливості, що колись допомагала нам зближуватися. — Сплю та бачу сто десятий сон.

— То до тебе можна? — спитала Марія відчинивши вже двері.

— Колись ти не питала, — відказав я і звівся на лікті.

— Колись…

Марія чомусь зашарілася. Та так мило й невимушено, що солодкий шум спогаду, який прошумів навально перед очима (вона вбігає майже гола, у самому лише фартушку, і кидається мені на шию) змусив аж заплющити очі й подумки дорікнути собі, що те вже лишилося в назавжди втраченому минулому.

— Ну тебе, ти так дивишся, наче вкрасти хочеш, — сказала Марія.

Була вона в новій, недавно купленій бежевій кофтині й святковій спідниці. Наче зібралася до церкви. Тільки вигляд — чи то наляканий, чи збентежений. «Можу і вкрасти», — хотів сказати я, але не сказав.

— То що там трапилося? З’явився ще один покупець на мої картини? — спробував усе ж пожартувати.

— Якби ж то… Я корову на пашу вигнала, бачу: Мирося до мене біжить. І вся така нахарапуджена. Вона тільки-но перед тим з весілля прийшла.

— На світанку?

— А чому б і ні? А може, хто й проводив додому.

— І знайшла біля будинку трупа?

— Трупа? — зойкнула Марія. — Чого ти так вирішив? Та ти смієшся, ну тебе з твоїм чорним гумором.

Я, проте, зовсім не жартував. Чомусь, коли Марія стала говорити про Миросю, у мене раптом справді майнула така думка. Я подумав про чоловіка, який першим цього літа купив у Миросі мою картину з ясеном і якого я бачив учора біля Миросиної оселі, й наступна думка, що спалахнула швидкою блискавкою, була саме про те, що його вбито.

— То що ж тобі сказала Мирося? — отямився я, бо помітив, як налякав своїми словами Марію.

— Хтось украв у Миросі твої картини. Мирося хотіла вже до тебе бігти, та я відрадила.

— Ч-чому відрадила?

— Таж тільки п’ята година ранку була. Та й тебе не порадувала б така звістка.

Отож, я лишився геть без картин. Добре, якщо вони зберігаються десь у Люби чи деінде. А якщо їх справді знищено? Тут я знову засумнівався у своїй теорії, що афера з картинами — справа рук Люби та її коханого, а тепер вже й чоловіка. «Чому я так досі думав?» — спитав я себе й відповів: «Бо мені так хотілося. Я наче прив’язав Любу до себе. Я наділив її тими рисами, яких у неї, може, й не було. Я наділив її почуттями до себе, у глибині душі на щось сподіваючись? На що? Чи я мимоволі протиставляв Любу Інзі?»

* * *

Я відчував, як у моїй голові наростає, робиться всебічним великий, вкрай безформенний і заплутаний хаос. Він складався з думок, відчуттів, страху, що перемішувалися з болісним передчуттям чогось дивного і страшного, що от-от мало статися зі мною, із намаганням осягнути останні події й роздратуванням від того, що ніяк не вдається цього зробити.

Зрештою, я збагнув, що треба втікати геть з цього дому, острівка моєї самотності, і став гарячкою збиратися. Коли я вже виходив з кімнати, мій погляд упав на картину, останню, єдиного свідка того, що я таки був художником. Я подивився на портрет жінки на фоні блискавки, обличчя якої хоч і ледь-ледь, штрихами намічене, нагадувало конкретну Інгу. Щось воно мені ще нагадувало, це обличчя, когось мовби добре знаного, але я не міг пригадати — кого. Я явно зустрічав жінку, схожу на неї саме тут, в Густому Лузі, але хто це?

У моїй уяві, доки йшов до школи, промайнули всі знайомі мешканці Густого Лугу жіночого роду, але жодна з них не була схожа на Інгу. У школі зустрівся з кількома вчителями, котрі після того, як розпустили учнів, що прийшли на пробну «лінійку», ходили ще порожнім шкільним подвір’ям, заходили в класи, щоб вдихнути запах свіжої фарби. Зрештою, я знайшов собі роботу і ще з двома вчителями заносив парти до класу, де ще не зовсім висохла підлога, пофарбована у коричневий колір.

Весь час з голови не виходило побачене дорогою на одному з подвір’їв. Там зібрався невеличкий натовп — господарі, батьки двох моїх учнів, чоловік зо п’ять моїх сусідів. Вони бурхливо обговорювали подію, що трапилася цієї ночі. Якийсь негідник задушив собаку. Здоровенний, з темно-сірою шерстю, дворняга лежав посеред утвореного збудженими людьми кола, висолопивши язика, і, здавалося, у його широко розплющених очах, які ніхто не здогадався закрити, застигло німе запитання, звернуте до людей — за що? Господар, тракторист місцевого лісгоспу, показав на явно перетиснуту чимось залізним шию собаки й дивувався, як Рекс міг підпустити до себе когось чужого.

— А може, то був зовсім і не чужий? — висловив припущення його сусід.

Я пригадав розповідь Степаниди Луцишихи про те, як хтось задушив маленького песика, купленого для внука, і мимоволі здригнувся. Люди, що стояли на подвір’ї, стали висувати версії, хто б міг взяти на себе такий гріх, питали, чи нічого не вкрали у хазяїна собаки?

— Ні, нічогісінько не взяли, — здивовано визнав хазяїн. — Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.

Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?

— Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, — сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. — Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся — нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?

Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?

Так і не вирішивши цієї проблеми, я перекинув місток до іншої — кого мені нагадує Інга? І теж не зміг нічого вирішити.

* * *

Після чесно виконаної роботи ми з Петром Івановичем, фізиком, з яким носили парти, вирішили випити по гальбі пива. Дорогою зустріли Марка, який теж ішов до школи. Я спитав Марка, чи він не сердиться за рушницю.

— Ні, бо гроші мені якраз треба, — сказав Марко, — а от нащо тобі та пукавка здалася, хоч і загранична, ніяк не доберу.

Я промимрив, що хочу подарувати братові, в якого нібито скоро ювілей.

— То чого ж не прийшов до мене? — сказав Марко. — Взагалі-то за таке я й морду міг би набити.

— Ставлю пляшку, — погасив я його гнів.

— Ніколи не міг би подумати, що ти авантюрист, — Марко погрозився пальцем. — А з авантюристами я не п’ю. Принципово.

— Я вже вчора випробував твою дорогоцінну пукавку, — сказав я. — Таке діло варто обмити.

— А після того набити тобі пику, — вперто тяг своє Марко, який, здається, вже десь встиг глитнути оковитої.

— Добре, вже, добре, наб’єш, — згодився я, хоч знав, що при всій його задиристості у Марка на колегу по роботі рука не підніметься.

Трохи ще покомизившись, Марко згодився. Утрьох ми зайшли до найближчого бару, де й роздушили пляшку «Поліської», яку потім за мій же рахунок запили пивом. У барі на стіні висіла картина, що зображала щось схоже на рицарський турнір. Двоє вершників в обладунках на конях схрестили мечі, на задньому плані стояли глядачі, з натовпу яких виразно виднілося непропорційно велике жіноче обличчя. Я став пильно вдивлятися в нього, щось затріщало в наповненій алкоголем бідолашній моїй голові, я встав і підійшов близько до картини. Жінка пильно дивилася мені в очі. І я раптом згадав, кого мені нагадує Інга. Від цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.

XVIII

Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною — портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія — чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? — пронизує мені мозок здогад. — Чому Інга? Інга — з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.

Я стою, спантеличений, не знаю, як ставитися до мого несподіваного відкриття, й ще одна думка — про те, що наше знайомство з нею було зовсім не випадковим, — пропікає мене наскрізь. Хоча… Невже я ось-ось збожеволію?

Я повертаю голову до Дмитра Харитоновича. Мабуть, він помітив збентеження в моєму погляді, бо дивиться дуже здивовано.

— Вас щось зацікавило? — питає він.

— Так… Власне… У графині Венцеслави були спадкоємці?

— Так, — відповідає вчитель, отже, мій колега, він же музейний директор. — Двоє синів і дочка. По одній дитині від кожного з трьох чоловіків.

— Трьох чоловіків? — Я мимоволі ще більше збентежився. — Вона що ж, три рази виходила заміж? Нагадайте, будь ласка.

— Так. Хіба ви забули? Бо я вже подумав, що ви…

— А скажіть, будь ласка, Дмитре Харитоновичу, чи відома вам доля її нащадків?

— Доля нащадків? Чому ж, дещо відомо, хоч і не до кінця. У мене з’явилися нові записи, можу дати прочитати.

— Був би радий, — сказав я.

Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.

Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:

— Платоне Васильовичу!

Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.

Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.

— Що ви думаєте про це… про останні події?

— Що ви маєте на увазі? — я щиро не міг второпати, про що він питає.

— Це… вбивство собак.

— Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…

Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:

— А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…

— Що ви маєте на увазі? — уточнив я. — Що — було?

— Масове вбивство собак. Їх так само душили.

— Так само? І коли це було?

— Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.

— Епідемія?

— Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.

— Гм, цікаво, — сказав я. — То, може, дасте ту книжку прочитати?

— Дав би, звісно, але, — він почервонів, зам’явся, — бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.

— Украв?

— Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.

— То ви хочете сказати, — здогадався я, — що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?

— В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, — Дмитро Харитонович зітхнув. — Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків — лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.

— Але навіщо й кому це треба? — спантеличено спитав я.

— Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.

Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.

Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.

— Вибачте, Платоне Васильовичу, — сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. — Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…

— І хто ж ця людина? — зацікавлено спитав я.

— Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?

— Здається, щось розповідала, — сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.

— То ви можете більше дізнатися від неї самої, — кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.

Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.

Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.

Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.

— Чого ти такий зляканий? — спитала вона.

— Я не зляканий… Я…

Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.

— Що трапилося? — почув я Маріїн голос.

— Нічого, — сказав я.

Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що графиня дивовижно схожа на Інгу…

«Люба, — думаю я. — Так, Люба. Люба Смажук, моя найталановитіша учениця. Чужа жінка, яка щойно вийшла заміж».

XIX

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину — пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — Я мусив удати, начебто неабияк здивований. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

— Ах, ясен! — Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. — Я зовсім прояснів. — Так-так, пригадую. — Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше.

— То ви її автор? Ви професійний художник? — лицемірно докінчив я.

— Вчитель малювання, — почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

— Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

— Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

— Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожнюю, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці — Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

— Що закінчиться? — спитав я.

— Те, що потрібно, — була відповідь. — Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

— Маю для вас одну новину, — сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. — Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

— І залицяється? — лукаво підморгнув я.

— Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, — засміялася Олеся. — Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

— Про що? Про минулі амурні походеньки?

— Та ну вас, — Олеся насупилася. — Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

— Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

— Вас він би довго не витерпів.

— То що ж ти пропонуєш?

— Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

— Не тільки чув, але й був там, — сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. — То що за книжка у твого дідка?

— Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

— Історія, перемішана з містикою? — скептично посміхнувся я.

— Та на зразок цього, — сказала Олеся. — Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика — неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

— Можете посилатися на мене, — сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

— Так, у мене була така книжка, — признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

— Була? — розчаровано перепитав я. — Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

— Боюся, що вона розчарує вас, — сказав Степан Остапович. — Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

— То й добре, — сказав я. — Коли б ми могли зустрітися?

— Давайте завтра, — після недовгої паузи запропонував старий. — Я прийду до бібліотеки опівдні.

— Добре, — погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.

XX

З допомогою Олесі я таки вициганив у Степана Остаповича на два дні книжку. То був справді безцінний скарб хоча б тому, що вийшла вона у Варшаві 1790 року, за рік до прийняття знаменитої Польської Конституції з травня 1791 року. Автором її був якийсь Томаш Косарек, а називалося се творіння: «Dziwne wydarzenia z morderstwem psów w miasteczku Hustyi Luh na Wolyniu», себто «Дивні пригоди з убивством собак у містечку Густий Луг на Волині». Польську мову я знав, хоч, може, й не так досконало, як хотілось би, але два дні вистачило, щоб осилити, зо два десятки разів заглядаючи до словника, сто вісімдесят сторінок тексту, ще й зробити окремі виписки. Шкодую, що не зняв тоді ксерокопії, але хіба я міг передбачити, як далі будуть розвиватися події?

Книжка, яка колишньому вчителю історії дісталася ще від його діда, була стара й потріпана, видно, пройшла не через одні руки, а сотні, якщо не тисячі, подекуди краї її сторінок були обірвані, а все ж текст відсотків на дев’яносто, а то й більше, зберігся. З неї для дисертації мені могли годитися хіба що опис самого містечка, те, яким воно було на початку 60-х років XVIII століття, перелік його власників, опис палацу, який належав князям Любомирським, а з 1759 до 1771 року графові Едварду Ловизі, точніше, спершу лжеграфові, якщо вірити авторові вищеназваного опусу Томашу Косареку, а потім справжньому графові. Решта ж у книзі здалося мені белетристичною фантастичною вигадкою, хоч не раз у тексті Томаш Косарек кликав у свідки пана Бога, що так воно й було насправді.

«Може, й було, — подумав я тоді. — Але ліпше б ти, пане Косареку, судячи з усього, нездалий провінційний перошкрябе, описав господарство того ж графа чи його фільварок».

Все ж, перекажу коротко зміст книжки, принаймні те, що запам’яталося. Як засвідчує Томаш Косарек, містечко Густий Луг давнє, перша згадка про нього є у хроніці Матвія Стрийковського і датується 1384 роком, за рік до смерті князя волинського Дмитра-Любарта, котрий, вже будучи важко хворим, приїжджав до місцевого відомого знахаря лікуватися.

Швидше за все, містечко і на той час, і кількома століттями пізніше, було невелике й непоказне, від волинських князів перейшло до князів Любомирських, довгий час їм і належало, так і не спромігшись отримати магдебурзьке право. Отож, історія його доволі монотонна, це підкреслює і Косарек, і нічим особливим не відрізнялася — ані битв під стінами, ані природних стихій чи особливих, як то буває, міських легенд. Окрім двох схожих подій, що траплялися в історії Густого Лугу — подій дивних, загадкових, коли не більше. 1526 і 1762 років містечко пережило напади дикого жаху, пов’язаного зі знищенням у місті й двох приміських селах (як сказав Степан Остапович, нині вони належать до складу Густого Лугу) собак. Про першу цю страшну пригоду Томаш Косарек згадує побіжно, мимохідь, посилаючись на запис в архівах міського магістрату. А ось другу своєрідну «епідемію», свідком якої був, описує досить детально.

Отож, наприкінці літа 1762 року, засвідчує цей колишній писар магістрату, в Густому Лузі й двох прилеглих селах Мокринцях і Ластовичах господарі вранці почали знаходити на подвір’ях задушених псів. Спочатку на це не звертали уваги, бо траплялися ті оказії раз у місяць. Але потім стала напасть приходити щотижня, далі — мало не щоночі. На собачих шиях знаходили сліди, але не від зубів вурдалаків, а від якогось мовби залізного інструменту, що перетискав бідолашній собачці шию, ламав шийні хребці й так лишав. Поступово місто оповив жах, говорили про страшного монстра, що ночами (а настала вже холодна осінь) носиться над Густим Лугом. Міщани й мокринецькі та ластовицькі селяни, боячись увечері виходити на вулиці, дрижали у своїх халупах. Що то була нечиста сила незабаром переконалися всі, адже в ніч задушення чергової чотириногої жертви її господарі не чули, щоб хтось наблизився до подвір’я, щоб собака гавкав на чужого. А вранці знаходили його задушеним.

Не обминула ця «страшна пошесть», «Божа кара», «недобрий знак», «вияв диявола» (Томаш Косарек не шкодував слів-характеристик щодо визначення дивної події в Густому Лузі) і графського маєтку. І тоді граф Едвард Ловига наказав своїм гайдукам патрулювати вулиці містечка і двох вищезгаданих сіл, а коли вони навіть під страхом покарання заартачилися, було, став і сам виходити вночі на вулиці. Результат був той самий. Тиша супроводжувала гайдуків і службовців магістрату, які їм допомагали. Лише іноді гавкали собаки, та тільки там, де вони проходили, наче попереджали злочинця і свого ж ворога про наближення вартових. «Чи це було насправді так, чи не існувало якогось непояснимого зв’язку між жертвами-тваринами і таємничим убивцею?» — питав себе і Косарек. Вранці ж у якомусь дворі, мимо якого вночі проходили патрульні, знаходили задушеного собаку, а самі гайдуки — сиві волосинки на своїх головах.

Зрозуміло, що час від часу підозра падала то на одного, то на іншого мешканця Густого Лугу і тих двох сіл. Зверталися до знахарів, і вони вказували на тих, котрі могли знатися з нечистим. Так, відома в довколишній окрузі знахарка Настя Ключиха сказала, що, повороживши на воді зі шкаралупою від яєць, бачить, як вулицями нічного міста крадеться приземкуватий лисуватий чоловік, з родимкою біля лівого вуха. Ніхто не подумав, як вона вночі могла ту родимку побачити, іронізував Косарек. Зате всі впізнали корчмаря Маркуса. Чи варто дивуватися, що наступної ж ночі корчмаря було вбито, а корчму спалено? Згодом з’явилися інші кандидати на роль таємничого душителя собак — від панського конюха Левка до самотнього вдівця, котрий невдовзі перед тим переїхав з Володимира до Густого Лугу й купив хатину на окраїні містечка.

Першого знайшли вбитим (удар кілком по голові) у своєму курені на пасовиську, другий загинув ще страшнішою смертю — хтось прив’язав нещасного до ліжка, а тоді вже підпалив його недавно придбану оселю. Були і спроби колективної розправи — над тою ж Настею Ключихою, коли після вбивства корчмаря душіння собак не припинилося. Якось юрба напала й на панського столяра Пантелеймона, який ніс вулицею підозрілий ящик з інструментом.

Зрештою, гнів повернувся до графського палацу. Об’єктом ненависті стала графиня Венцеслава. Тут Косарек робить доволі значний відступ і розповідає про графський рід, тодішнього графа (точніше — лжеграфа, як потім виявилося) і його першу й другу дружин.

Рід Ловиг був старовинним, та на початок сорокових років XVIII століття вже доволі зубожілий.

Молодому графові Едварду в спадщину від батька дісталося два невеликих села неподалік від Густого Лугу. Десь так 1741 року Едвард Ловига іде до Франції мовбито на запрошення якогось далекого родича, теж графа, нащадка полячки, що колись вийшла заміж до Франції. Граф Едвард не повертається ні за рік, ні за два, й лише через чотири роки управитель графського маєтку отримує листа, як виявилося, аж із Америки, де опинився граф. У листі була інструкція, як вести господарство, як і куди вкладати гроші, виручені від продажу жита, яке вирощував граф. Ще граф писав, що він обов’язково повернеться і спитає за ведення господарства, а якщо виявиться, що управитель маєтку щось привласнив собі за винятком платні, яка йому належить, то він посадить його на палю. Від’їжджаючи, граф встановив ту палю в одній із кімнат палацу, управитель може сам переконатися, якщо хоче.

І справді, пише Косарек, управитель знайшов у одній із кімнат, яка була замкнена, вбитий чи вмурований у підлогу великий, загострений на кінці, кілок. Цей кілок потім переслідував управителя довгих вісімнадцять років. Спочатку він справді боявся красти, а потім, оскільки граф усе не повертався і не подавав про себе звісток, цей чоловік став переконувати себе, що граф ніколи й не повернеться. Він став привласнювати частину грошей і від продажу жита, і від продажу корів якоїсь європейської дуже молочної породи, яку завів у себе перед від’їздом до Франції граф Едвард. І з кожним роком все більше й більше, так, що графова частка становила вже десь із третину, а дві третини йшли в кишеню управителя.

І ось одного осіннього дня біля воріт графського палацу спинився екіпаж, із нього вийшов уже постарілий граф. Косарек пише, що він бачив, як граф пройшов до палацу, як вибіг йому назустріч управитель, зойкнув, припав до графської руки.

А за місяць сталося те, що потрясло і прислугу, і мешканців села — управитель сам, добровільно прийшов у ту злощасну кімнату, скинув рейтузи, які тоді носили й чоловіки, і сів на палю. Казали, що він помер у страшних муках, адже паля (оббита залізом, загострена) ввійшовши у зад, дійшла аж до горла, порвала нутрощі й залила підлогу тої страшної кімнати кров’ю. Така була помста графа управителю за грабунок і казнокрадство.

А за півроку вдова управителя стала графинею. Тут-то селом і поповзли чутки, що управителя привела до кімнати, де він помер мученицькою смертю, його дружина. Він у її присутності сідав на палю, а перед тим вона засунула йому кляпа до рота, аби не було чути крику. Це начебто бачила графська служниця, яка випадково, а може, й не випадково, заглянула у вікно.

То й не дивно, що за новоявленою графинею росла слава відьми, нечистої сили. Коли ж почалося масове вбивство собак, саме на неї впала головна підозра. Тоді й відбувся бунт, коли піддані йшли на штурм графського палацу вже в Густому Лузі. Так, у Густому Лузі, бо незабаром після повернення граф Едвард почав скуповувати довколишні села, виплачуючи місцевим шляхтичам величезні суми. А потім купив у могутніх князів Любомирських і містечко Густий Луг. Казали, що цю величезну суму він привіз із далекої Америки, де пропадав усі ці роки і став піратом. Але ходили й такі чутки, що гроші, коштовності й золото йому добувала відьма-дружина, якій віддавали злоті, дукати, діаманти, обручки вельможні пани, зачаровані її вродою, а головне — гіпнотичним відьомським поглядом.

Найяскравішою сценою у книзі Косарека був опис того, як до селян, які оточили палац, вийшла сама графиня і спокійно сказала, що вона ні в чому не винна, що вона так само хотіла б знайти і покарати таємничого убивцю собак. Коли деякі селяни все ж закричали, що не вірять їй, графиня так само спокійно (тільки палали в неї очі й гордо була піднята голова, писав Косарек) сказала, що той, хто справді не вірить у її невинність і береться здійснити суд Божий, нехай уб’є її цієї ж миті. І, о диво-дивне, ніхто із юрби, ще якийсь десяток-другий хвилин тому розбурханої, ворожої, вкрай збудженої, здатної роздерти графиню на шматки, тепер, після цих спокійних слів, не підняв на неї руку. Більше того, одного з бунтівників, який, було, все ж закричав, що не вірить у невинність її милості, самі ж його напарники змусили стати перед графинею на коліна. Потім, писав Косарек, сей хлоп повз на колінах за своєю панею до самого входу в палац.

Щодо убивства собак, то воно якось раптово припинилося саме за днів п’ять після бунту. На жаль, констатував автор книжки, встановити, хто й навіщо вбивав собак, так і не вдалося. Наприкінці ж він коротко повідомляв, що «граф Едвард» виявився лжеграфом. Що незабаром з Америки повернувся справжній Едвард, а той, котрий вернувся спочатку, виявився усього лиш його двійником. Лже-Едвард був ганебно вигнаний із палацу, й зник невідомо куди. Але найцікавіше те, що графиня Венцеслава графинею й лишилася, бо стала успішно дружиною вже справжнього Едварда Ловиги. У них народилося дві дочки, тож рід Ловиг по цій лінії не мав продовження.

Ловиги вели життя на широку ногу, влаштовували бали і полювання, купували картини відомих художників. Незабаром Густий Луг довелося продати. Граф Едвард Ловига зник за досить загадкових обставин на полюванні 1778 року. Саме зник, бо слідів його не знайшли ні в тому лісі, де він з гостями полював, ні деінде. Їхав, їхав, відлучився від гостей і зник безслідно.

Невдовзі після його загадкового зникнення графиня Венцеслава заявила, що вона не уявляє свого життя без коханого чоловіка (казали, що вона отримала звістку — його викрав і вбив лже-Едвард) і йде в монастир. Перед тим, як здійснити задумане, посадила вона в Густому Лузі на майдані перед своїм колишнім палацом на пам’ять про чоловіка молодого ясена, який виріс із насіння, привезеного Едвардом Ловигою з Америки. Ходять чутки, завершував свою оповідь Томаш Косарек, що під тим ясеном графиня заховала справжній скарб, привезений з Америки, але зрубати дерево мешканці містечка бояться, бо нібито, саджаючи його, свавільна графиня Венцеслава прокляла того, хто посміє зачепити її американського ясена.

Ось такими були «Дивні пригоди…» Томаша Косарека. Дещо я з них почерпнув, але основний текст для кандидатської дисертації не підходив. Якби я був белетрист, може, й використав би сюжет для написання якогось там авантюрного роману, але я був не белетрист, а історик.

XXI

Я віддав книгу Косарека її власникові й майже забув про неї, як десь за тижнів два після того в аспірантському гуртожитку, де я жив, мене покликали до телефону і, коли я взяв трубку, то почув приємний жіночий голос:

— Віталій Романович? Добрий вечір.

— Добрий вечір, — відповів я, намагаючись водночас пригадати, хто б це міг бути.

— Ви мене не знаєте, — складав звуки у слова цей приємний голос. — Але можна сказати, що певною мірою ми колеги. Я цікавлюся історією, а мені сказали, що ви пишете дисертацію по малих містах і брали книжку Томаша Косарека…

— Так, — сказав я, бо моя невидима співрозмовниця зробила паузу. — Так, брав.

— От про неї я, власне, хотіла б поговорити.

— Про що саме?

— Багато про що. У мене є деякі міркування щодо описаних подій. То ви згодні зустрітися?

Відверто кажучи, мене взагалі-то не дуже й зацікавила та книжка. Якийсь божевільний колись у позаминулому столітті в маленькому містечку вбивав чи то душив собак? То й що? Якщо це не вигадка, то все одно для мене, як для історика, цінність цієї оповіді була майже нульова. Не станеш же в дисертації писати про таємниці загибелі собак у Густому Лузі замість характеристики його суспільного й економічного становища… Хіба що… Хіба ця незнайома «любителька історії» знала щось нове про події в Густому Лузі. До того ж… До того ж, мені таки сподобався її не просто приємний, а красивий, ба, навіть хвилюючий голос. Було в ньому щось вабливе й таємниче, але не лише це. Голос мовби огортав мене тонкими невидимими павутинками, з яких було так легко виплутатися, але не хотілося цього робити. Я ще не знав тоді, що те павутиня висить над краєм урвища.

— Я згоден зустрітися, — сказав я. — Де й коли?

— Де вам буде зручно. Навіть зараз.

— Зараз?

— А чому б і ні? Ще ж не пізно.

— Справді, чому б і ні? — якось механічно вимовив я.

Вже пізніше я усвідомив, що мене із самого початку розмови почав притягати цей голос — ніжний, начеб вкрадливий і в той же час несміливий, він мовби розставляв невидимі пастки, але його власниця сама ж боялася в ті пастки потрапити.

Власниця голосу виявилася до того ж симпатичною, більше того — вродливою дівчиною. Чорний гольф, який щільно облягав її не тендітне, але струнке і, відчувалося, прудке дівоче тіло, тільки підкреслював цю вроду — не викличну, дивну, а наче заспокійливо-притягаючу, хоч і бентежну, суміш чисто слов’янських рис з ледь вловимими, але від того ще привабливішими азійськими — наче з далекої-далекої глибини промовляв, намагаючись вдивитися у сучасний світ, забутий усіма її предок.

Вирушаючи до бару «Нірвана» майже в центрі Києва, я позичив на всяк випадок у колеги-аспіранта про запас до своєї скромної суми (нашкріб двадцять сім гривень) ще десятку. Але вони виявилися непотрібними — незнайомка вже при початку нашої здибанки попередила, що оскільки призначила зустріч вона, то вона й пригощатиме, і не треба комплексувати, на Заході так прийнято давно.

Дівчина замовила вино, сир, шоколадку і сік. Спитала, чи я не хочу кави, бо вона останнім часом намагається відучити себе від шкідливої звички пити каву ввечері. Коли я відповів, що теж відмовляюся від цього шкідливого напою, засміялася (стиха, начеб крадькома від самої себе) і сказала, що я врятував її від спокуси порушити обітницю. Словом, вона вела себе якось так просто і невимушено, навіть без тіні фальші, що вже за десятки два хвилин, котрі так непомітно спливли з часу нашого знайомства, мені здалося, що я знаю цю дівчину давно, не міг її досі не знати. Наче вочевидь матеріалізувалася моя потаємна мрія про знайомство саме з такою дівчиною, можливою супутницею життя — простою і в той же час ерудованою, без комплексів, але не вульгарною.

Ми пили червоне сухе вино, між її повільними маленькими ковтками пропливали не хвилини, а години і дні, мінялися пори року, я раптом збагнув, що зовсім не слухаю її, що слова пропливають так само кудись повз мене, як і час, як і все, що вмістилося в цьому часі. Я розчинявся у словах цієї дивної дівчини, смакував їх, як вона вино, хоч зміст їх ставав усе більше недоступним.

— Ви мене зовсім не слухаєте, — зрештою сказала вона.

— Навпаки, — заперечив я.

— Що — навпаки?

— Все навпаки, — сказав я. — Геть усе навпаки, що ви казали. Але якщо ви хочете, то ви маєте рацію…

— Он як? — Вона раптом засміялася. — Ніколи не бачила чоловіка, який би так швидко сп’янів од такої мізерії сухого вина.

— Не вина, — погодився я.

Вона подивилася на мене і не зацікавлено, і не сумно. Тієї миті мені раптом здалося, що вона знає наперед, що з нами далі буде.

Втім, я не помилився. Але про те, що я не помилився, довідався згодом, недавно, наприкінці літа. А тоді…

— Не будьте банальним, — сказала вона тоді. — Ви значно розумніший.

— Дякую, — сказав я і подумав, що моя поведінка, слова, їх трактування віднині навряд чи мають якесь значення.

Я зрозумів, що просто закохався.

Того вечора ми ще посиділи годину, а може, й дві, а швидше й цілих три. Після кількох тем розмови — література, мистецтво, історія — добралися ми й до книжки Томаша Косарека. Тут я нарешті дізнався про справжню причину зацікавленості моєї чарівної співрозмовниці книжкою і тими давніми подіями. Виявляється, її звали Венцеславою, саме так, як графиню Ловигу.

— Ви знаєте, я колись ще в дитинстві питала маму, чому вона дала мені таке дивне ім’я, — сказала Венцеслава, ледь помітно хвилюючись. — І мама сказала, що зробила це на прохання бабусі. Начебто була вона колись у ворожки, і та нагадала їй, що в дочки бабусиної народиться також донька і, аби вона була щасливою, потрібно назвати її Венцеславою. Тоді мовбито пощастить вийти дуже вдало заміж, інакше ж — чекає в житті багато неприємностей. Знаєте, мабуть, в бабусиній голові міцно засіло те ворожчине дивне пророцтво. І вона взяла з моєї мами слово, що буде її донька неодмінно Венцеславою.

— А вам самій подобається це ім’я? — спитав я.

— Уявіть собі — так, — відповіла Венцеслава так само просто. — Ще в дитинстві я гордилася, що ні в кого нема — ні в нашому домі, ні в класі — такого гарного і загадкового імені. Хоч один мій однокласник за нього й дражнив мене полячкою.

— За Венцеславу! — сказав я, беручи фужер до рук.

— Тільки не за мене, а спочатку за іншу, — сказала дівчина, яку я подумки ніжно назвав Славцею, Славунькою. — За графиню Венцеславу!

— Ви пропонуєте випити за графиню?

— Авжеж, — посміхнулася вона. — Якби не графиня Венцеслава, ми б не познайомилися.

— Справді? — здивувався я.

Виявилося, що таки так, бо, як довідався, років два тому Венцеслава побувала у відрядженні в містечку Густий Луг, зайшла до тамтешнього музею і побачила портрет графині Ловиги. І здивувалася, що її зовуть так само. З того часу й почала збирати дані про свою вельможну тезку.

— Знаєте, я вже готова повірити, що ворожка не випадково дала мені таке ім’я, коли мене ще й на світі не було, — в очах у Венцеслави з’явилася дивна замрія. — Я навіть подумала, було: а може, ми спадкоємці графського роду? Але, на жаль…

За словами Венцеслави, вона за допомогою колишнього свого однокласника довідалася про існування книжки Косарека, він і допоміг її дістати через Олесю. Тепер вона, Венцеслава, дізналася про те, що і я прочитав цю книжку, і гадала, що я, може, знаю щось особливе про графів Ловиг і, зокрема, про графиню Венцеславу.

— На жаль, ні, — сказав я, — нічого особливого не знаю.

Я подивився на дівчину за столиком навпроти мене. І відчув, що боюся, вже боюся її втратити.

— Ви розчаровані? — спитав я, і почув, як мій голос ледь-ледь по-зрадницьки затремтів.

— Ні, чому ж?.. Навпаки, — відповіла Венцеслава і стиха засміялася.

У залі раптом зазвучала музика. Хрипкий голос француза Джо Дассена повідував світу про його почуття до жінки, яку він зустрів і боявся втратити, втратив і хотів повернути, про мінливу непостійність людського буття, яким треба насолоджуватися щохвилини, щомиті, а ми цього не розуміємо і роздумуємо про нього.

— Кажуть, він помер від розриву серця, коли покохав удруге жінку, яку вже колись кохав і покинув, — тихо сказала Венцеслава, і моє серце радісно забилося — я почув у її голосі хвилювання.

XXII

З того моменту, як попрощався з Венцеславою, я завважив, що світ сприймаю, мовби інакше, ніж досі. Коли наближався до аспірантського гуртожитку, раптом помітив, як незвично освітлена вулиця — світло просіювалося крізь дерева, ще безлисті, але вже вагітні передчуттям весни, наче обіймало їх і робило частинкою чогось невимовно таємничого.

Поближчали кілька зір, що проступали крізь хмари, а простір водночас немов розсунувся.

«Чи дістанусь я нарешті до своєї оселі?» — подумав я і раптом зрозумів, що мені не хочеться йти додому, а хочеться, аби цей будинок, в якому я жив третій рік, відсунувся від мене, аби мій шлях тривав далі й далі, хай навіть нескінченно.

То було дивне відчуття, пізніше я подумав, що передчував зустріч з Олесею, котра чекала мене біля мого під’їзду.

— Ви? — я справді страшенно здивувався, коли вона виринула переді мною.

— Я, — сказала вона. — Я, пане Віталію. Ви здивовані?

— Так, бо власне… — я поглянув і побачив, що її обличчя якесь аж перекошене — від страху, відчаю, ще чогось, дивно перемішаного. — Що трапилося, Олесю?

— Ви були з нею? — Олеся заглянула у вічі, голос її затремтів.

— З нею? З ким? — тієї миті я наче справді забув, звідки повертаюся.

— Я не знаю, як її звати насправді, — сказала Олеся. — Але знаю, що ця жінка дуже недобра. Бережіться її, пане Віталію.

— Заспокойся, — я взяв її за руки — холодні, як лід, та вона відразу їх висмикнула.

Вона відступила від мене — крок, другий, відвернулася. Я не знав, що казати. Звідки вона дізналася про мою зустріч з Венцеславою? Сказала сама Венцеслава? Вона стежила за мною? Гм, невже її почуття до мене зайшли так далеко?

— Я знаю, ви мені не повірите, — сказала Олеся тихо, хрипко, наче боялася, що нас хтось почує. — Можливо, ви й маєте рацію, що не повірите. Саме так — ви будете щасливі, коли не повірите дурній дівчині, книжковому черв’яку, дурепі, яка вас чекала…

Вона рвучко повернулася і швидко пішла. Далі побігла. Ось уже її поглинув пізній, ще досить холодний березневий вечір. Я постояв ще трохи і відчинив двері до під’їзду. І вже підіймаючись сходинами, раптом почув тихий сміх. Я спинився, і сміх стих. Почулося? «Я ж не винен, що вона в мене закохана», — подумав я про Олесю і став підійматися сходами далі. Сміху не було чути. Та мене мов обсипало приском. Голос… Голос належав Олесі. Так одного разу вона засміялася, коли я на каві розповів їй анекдот.

Удома я чомусь відчув, що мені не хочеться вмикати світло, не хочеться роздягатися. Я довго сидів у кріслі, огорнутий темрявою. Поступово до мене верталися чари сьогоднішнього вечора. Спочатку я наче знову опинився в тому залі, де ми сиділи з Венцеславою. Я побачив її зовсім поруч, насолоджувався порухом її вуст, хоч і не чув, що вона каже. Мені страшенно захотілося, аби цей вечір повернувся. Або швидше настав ранок. Так, я не зможу заснути. Не зможу. Може, встати і пройтися містом? Нехай, віднині я не боюся ночі. «Не боюся ночі», — повторив я подумки.

І тут я знову почув тихий Олесин сміх. Він залунав зовсім поруч, та майже відразу став даленіти. За якийсь десяток секунд він зовсім розтав у темряві. І тут я відчув, що я страшенно стомлений і ось-ось засну прямо в кріслі.

XXIII

— Пане управителю, хтось приїхав до маєтку, — сказав мій слуга Лаврін.

Я виглянув у вікно і побачив, як спинилася карета біля воріт, як з неї виходить високий чоловік в елегантному чорному пальті. У мене ще добрий зір, я здатен угледіти качку, яка летить на чималій висоті під хмарою, принаймні за версту від місця засідки, а тут до воріт було якихось півсотні метрів. Тож, виглянувши у вікно, я впізнав… Так, я впізнав чоловіка, який вийшов із карети, смикнув за борти піджака, і, не чекаючи лакея, сам відчинив ворота, що вели до палацу. У свої володіння вступав, повернувшись із далеких мандрів — аж із-за океану, граф Едвард Ловига. Постарілий, вже не такий стрункий, як колись, але він, той самий, він, мій пан…

Як і належало, я кинувся йому назустріч. Я припав до його руки. Рука пахла духами і ще чимось незнаним, начеб запахом моря; я раз був біля моря, бачив, як котяться морські хвилі, а зараз намагався не думати, що чекає мене далі.

— Як я радий, ваша милість, — кажу я. — Радий, що ви щасливо повернулися.

— Бачу, — сміється граф. — Ти весь аж трусишся з радості. Сподіваюся, що мій маєток цілий, що ти не розорив його зовсім?

— Що ви, що ви, ваша милість, — шепчу я.

Ми вирушаємо до маєтку — граф попереду, як і належить, я позаду. «Стільки років сподівань, стільки надій, і все марно», — думаю я. Авжеж, я сподівався, що він таки не повернеться. А він лише постарів, посіяв у густу чорну шевелюру сиві волосини й повернувся. Виник бозна з якої безвісти через цілих вісімнадцять років. Що він робив і де був, чому його не поглинуло море, не вбили індіанці у тій далекій, загадковій, небезпечній Америці? Я знаю, я вже відчуваю, що ми крок за кроком наближаємося до біди, до моєї загибелі, до чогось страшного і дикого, до кінця світу, і як уникнути всього цього, не знаю, не знаю, не зна…

«Дорогий Віталію, приїхати я не зможу, тому посилаю тобі цього листа. Ти справді дорогий мені, я згадую наші зустрічі, ти казав, що я виникаю невідомо звідки і зникаю невідомо куди. Я зараз біля моря, найняла квартиру в маленькому сільці, що притулилося до гір. Поруч пансіонат, а в тому пансіонаті відпочиває один чоловік, з яким тобі незабаром належить познайомитися. Той чоловік — учитель малювання з того самого містечка Густий Луг, де відбувалися відомі тобі події.

Я спускаюся до моря, вдихаю його запах, море лащиться до моїх ніг, я гладжу його рукою, наче кошеня. Й пишу, пишу, пишу, переношу на полотно хвилі, лише хвилі, лише воду — синю, зеленувату, прозору і помутнілу, щось у цьому є, у мене якась затятість до хвиль.

Ти здивований, Віталію? Так, я художниця, я тебе дурила, коли казала що я якийсь там мистецтвознавець, історик чи що там ще…

Я думаю про тебе, про твою роль у моєму житті, про твоє кохання до мене, про мої почуття до тебе, яких нема, а я хотіла, щоб вони були, — от у чім біда.

Тут, біля моря, ми вдвох, тут я відпочиваю зі своїм нареченим, так, у мене є наречений, якого я теж не люблю. Наберися мужності і читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».

— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.

— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?

Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.

— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.

— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?

— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.

— Про мене?

— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.

— Що?

Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.

— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?

— Ти… Ти…

Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:

— Навіщо ти це зробила?

Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.

— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.

І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.

Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.

— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.

— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?

— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.

Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.

— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.

— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.

— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.

— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?

— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.

Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.

У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.

Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.

— Як тебе насправді звуть? — питаю я.

— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.

— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?

— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.

— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?

— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.

— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.

Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.

Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.

Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.

— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.

Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.

Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.

XXIV

Мені випала ідіотська справа. Навісив її на мене, звісно, мій начальник, майор Рощук. Так і бачу його єхидну посмішку. Ти, голубчику, дуже багато на себе береш, останнім часом вважаєш, що став ледве не провідним оперативником, то ось тобі — маєш.

Моє обличчя справді витяглося, коли він викликав до себе і сказав:

— Поїдеш, голубе, до Густого Лугу. До твого відома, містечко на заході області, колишній райцентр.

— Здогадуюся, — сказав я.

— Ну й гарненько, — продовжив Андрій Вітальович. — Потрібне наше втручання, бо місцевий розшук виявився безсилим.

— Вбивство? — на всяк випадок уточнив я.

— І не одне, — уточнив Рощук. — Майже чотири десятки.

Я подивився на нашого начкара. Якийсь дивний вогник зблиснув у його сірих очах. Кепкує? Навіщо?

— Щось я не чув про таке масове вбивство у нашій області, — буркнув я.

— Вбивство є, Славчику, — сказав майор. — Я не розігрую.

«Не називайте мене Славчиком», — хотілося огризнутися, але я цього, звісно, не зробив. Десь на підвіконні шефового кабінету дзижчала пізня осіння муха. Дзижчала жалібно, наче просилася випустити її в обійми другого «бабиного літа», яке зараз якраз стояло надворі, робило місто притишено-золотавим.

— Таємний маніяк? — спантеличено припустив я.

— Уяви собі — очевидно, що так, — вогник у очах шефа погас, і це свідчило, що він справді не жартує.

— У Густому Лузі останнім часом спостерігається масове вбивство собак.

— То при чому тут карний розшук? Там же, напевно, є дільничний. Якщо не цілий міський відділ міліції.

— І відділ є, правда, у Володимирі, і дільничні. Але вони не можуть знайти того маніяка. Тихо, — він підняв руку. — Знаю, що ти хочеш сказати. Але справа в тому, що районна влада просила обласне керівництво, а ті вже — нашого генерала. Наскільки я зрозумів, у містечку — справжня паніка. Хтось ночами душить собак. Методично. Віднедавна якщо не кожної ночі, то через ніч.

— Душить? — Я витріщився на начальника. — Як можна задушити собаку? Хоча… Ага, зрозуміло, душить лише кімнатних?

— У тім то й річ, що ні. Наскільки я зрозумів, — і дворняг, і навіть вівчарок. Притому тільки вночі.

— І що ж — господарі не чують?

— Уяви собі, — я відчув при цих словах, що мій шеф збентежений. — Хтось начебто крадькома підходить до собаки, усипляє чи що, й потім душить якимись начебто лещатами.

— Лещатами? — витріщився я.

— Ну, так сказав тамтешній міський голова. Хоча він і не певен. Він пару годин, як був у генерала. Шкода, що я тебе тоді не покликав. А втім, розберешся на місці. Там, здається, казав той голова, навіть одну кавказьку вівчарку задушили.

— Кавказьку? — Я аж присвиснув, уявивши здоровенного лютого собацюру. — Як це можливо? Хіба що в клітці…

— Я теж про те саме спитав, — додав мій шеф. — Він сказав, що ні. Прямо на подвір’ї. Причому собаки мовчать. Саме після цього випадку з кавказькою і почалася в місті найбільша паніка.

— Схоже на містику, — сказав я. — Але, вибачте, я в містику не вірю.

— І я теж, — Рощук встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Тому й доручаю цю справу тобі. Не знаю, в чому там річ — речовина якась, якою собак паралізують, ще щось, мусиш розібратися. А заодно й спіймати того психа. Якщо, звичайно, то псих, а не вбивства заради якоїсь мети. Дій. Відрядження бери поки що на тиждень. Сподіваюся, — він значливо подивився на мене, — продовжувати не треба буде. Але якщо треба — продовжимо. Місцева міліція тебе підтримає.

XXV

Вже третій день я в Густому Лузі. Зовні в цьому тихому містечку все спокійно. Життя тече повільно й монотонно, як текло до мого приїзду й тектиме після того, як я його покину. Але я вже знаю, що спокій цей оманливий. Люди справді налякані й здатні повірити в нечисту силу, підступи диявола, Божу кару за чийсь гріхи і ще подібний набір причин того, що сталося в містечку останнім часом.

А сталося ось що. Починаючи із середини серпня (сьогодні ж середина жовтня) у містечку гинуть собаки. Я вже встановив — інтервал між першим задушенням (маленький кімнатний песик, пудель, здається) і другим становив майже два тижні. Третє собаче вбивство сталося за тиждень. Потім — за шість днів, п’ять, чотири, три, два… Тепер такий собі рваний ритм — або щоночі, або через ніч.

Я вже поспілкувався і з міським головою, і з оперативником райвідділу, який до мене вів цю справу. Вів ось уже третій тиждень. Оперативник мені сподобався. Сорокарічний капітан з ледь помітним ряботинням на круглому обличчі, приземкуватий, міцний, було видно, що зірок з неба він хоча й не хапає, але вирізняється твердістю суджень, скрупульозністю і педантизмом. Ці риси могли мені згодитися.

Капітан Мачульський показав складену ним карту собачих убивств. Їх було тридцять сім. Вони вже охопили майже все містечко — і центр, і окраїни, і два колишні села — Мокринці й Ластовині, які тепер входять до складу міста. Густий Луг — містечко переважно одноповерхове. Приватних будинків у місті й селах чимало — 1037. Майже у двох третинах обійсть є по одному, а в деяких — і два, і навіть три собаки. Всього капітан поставив на свій облік 628 собак. Різних порід, мастей і віку.

Про цю статистику я думаю, вже сидячи ввечері в маленькому номері готелю. І надворі, і тут, у крихітній кімнатці з двома ліжками, однаково холодно. До початку опалювального сезону лишилося два дні, та мене попередили, що навряд чи вчасно почнуть палити.

Сьогодні я вперше побачив задушеного собаку. Великий дворняга з домішкою крові німецької вівчарки. Він лежав, висунувши язика, і дивився на мене. А втім, то мені так здалося, хоч перше враження було таке, наче собака справді спробував подивитися мені в очі й про щось запитати.

Я звелів господарям (чоловік — простий роботяга місцевого консервного заводу, його дружина працює дояркою в кооперативі тут же, в містечку) поки що не закопувати пса. Нехай лабораторія місцевого райвідділу зробить аналізи всіх запахів на подвір’ї, аналіз крові собаки.

— Пане офіцере, — тихо звернулася господиня, коли я вже виходив із подвір’я, — ви справді вірите, що то не диявол, а людина душить їх?

Я спинився і подивився на цю злякану немолоду вже жінку. Страх у її очах мав якийсь жовтий колір, наче вона щойно перехворіла на гепатит. Чи, може, то колір очей такий жовтий?

— Звісно, що то людина, — сказав я, сказав якомога твердіше.

— Ви впевнені?

— Так, — підтвердив я. — Певен. Більше, ніж певен.

— Але хто ж то? Хто на таке здатен?

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. Але незабаром дізнаюся. Вірте мені. Через тиждень ви спокійно спатимете.

Я вийшов з подвір’я і раптом відчув, що насправді цієї певності не маю. Не в тому, що це чинить справді людина (в тому я був переконаний), а в тому, що я знайду вбивцю собак. Ось такі собі перші сумніви посіялися.

Щось мене почало бентежити у цій справі. Відсутність якогось ланцюжка у логіці моїх міркувань чи щось інше? Інше? Невже я сумнівався, що це чинить якийсь маніяк? А такий сумнів у мене чомусь росте…

Тепер же, сидячи в холодному готелі, я ще більше не певен у цьому. Аналізи не дали жодних результатів. Ніякої зайвої речовини в крові, ані речовини на подвір’ї, поруч із задушеним собакою. Жодних слідів. Хоча… Капітан Мачульський казав, що на одному з тих подвір’їв було таке враження, наче хтось старанно затер сліди. Подвір’я те було посипане піском.

Я дав завдання капітанові проаналізувати, чим вкриті подвір’я, на яких задушені собаки. Відповідь за півдня змусила мене присвиснути — переважно заасфальтовані чи вкриті щебенем. Отже, вбивця таки не хоче лишати слідів? Завтра викличу з Луцька службового собаку.

…Я лежу на ліжку в темній кімнаті холодного готелю. І несподівано чую, як б’ють об підвіконник краплі. Після майже місяця бездощів’я нарешті пішов дощ? Холодний осінній дощ. Дощ. Якась думка стосується саме його.

«Дощ, можливо, мій союзник, — думаю я. — Ні, дощ змиє сліди. Але якщо й сліди будуть, то що це дасть?»

Якась думка здається от-от завітає до моєї гарячої, незважаючи на холоднечу в кімнаті, голови, але я ніяк не можу її спіймати. Лише чую, як посилюється дощ за вікном.

Зате до мене приходить інша думка — чи вийде вбивця собак за дощової погоди на своє незвичне полювання? Чи впливають опади на дію чогось нерозгаданого (паралізуючий запах, може, ультразвук), яке робить собак безпорадними?

Я сидів і думав, аж доки не зрозумів, що мушу робити. Так-так, вийти і сам пройтися вулицями містечка. Ходити довго, може, й цілу ніч, доки не зустріну вбивцю собак.

Звичка бути передбачливим змусила і цього разу взяти із собою у відрядження парасолю. Отож, я не боявся дощу, не боявся й темряви. Я ходив вулицями Густого Лугу під холодним осіннім дощем. Раз таки зустрів міліцейський патруль, який мав пильнувати, згідно зі спецнаказом, вулиці міста. Патрулів мало бути три, але два інші, либонь, десь ховалися від негоди. Хлопці-сержанти нічого підозрілого не бачили.

Самотню людську фігуру на вулиці я угледів десь так о першій ночі. Досі я лише двічі зустрічав перехожих. Дощова негодиця і страх змушували мешканців Густого Лугу сидіти вдома.

Чоловік (а це була чоловіча фігура) вийшов із бокової вулички і швидко пішов поперед мене. Щось тенькнуло у мене всередині, я поспішив за ним. Мабуть, зачувши мої кроки, він спинився, оглянувся. І не пішов далі, не побіг, як можна було чекати, а рушив мені назустріч. Ми йшли, зближалися — серед ночі, майже в суцільній темряві; і з кожним його і моїм кроком я дедалі чіткіше усвідомлював, але не лише те, що то назустріч мені йде той, розшукати кого я й приїхав до Густого Лугу, а то йде мені назустріч моя власна смерть.

«Може, мені вистрілити першим?» — подумав я.

Але раптом я помиляюся, і цей чоловік зовсім не хотів мене вбити?

А тим часом ми неспинно зближалися. Чавкала грязюка під ногами — єдине, що порушувало цю мертву тишу нічного містечка.

Ми зближалися. Ось я побачив, що він зодягнутий у довгий плащ, а на голові має кепку. Наступної миті він вистрілив.

XXVI

Коли я розплющив очі, наді мною зовсім низько висіло холодне чорне небо. Де-не-де на тому небі невиразно, крізь рвані хмари просіювалося бліде, ледь помітне світло зір. Ось вони почали збиратися в одну велику, сліпучу зірку.

«Скільки ж я лежу?» — подумав я. — То, виходить, я живий?»

Я розплющив очі, розплющив таки остаточно й побачив прямо над собою, ні, то спершу здалося, що наді мною, я побачив велику тьмяну лампочку. Я спробував поворухнутися й ледве не скрикнув від болю. Ні, я таки скрикнув, але не почув свого власного голосу. Де я і що зі мною?

— Він відкрив очі, — почув я жіночий голос. — Треба покликати лікаря.

Наді мною схилилося чиєсь обличчя. Молодої дівчини. Обличчя, обрамлене білою косинкою. Отже, я в лікарні.

— Хворий, ви мене чуєте? — звертається дівчина, певне, медсестра.

— Чую, — кажу я, але чомусь мені здається, що голосу таки не чути. Мого власного голосу.

— Не чуєте? — дивується медсестра. — Скажіть щось!

«Я чую, але не можу сказати», — хочу я вимовити, але тільки ворушу губами.

Зате я бачу, як медсестра виходить, як вона повертається з лікарем, молодим, виявляється, то черговий лікар, потім заходить і старший, то вже «мій».

«Що зі мною?» — хочу я запитати, але питаю лише очима.

Може, лікар, старший, здогадується, може, читає запитання в моїх очах, бо каже, що мені, очевидно, паралізовано якісь центри в мозку, які відповідають за мову, раз я не можу нічого сказати. Але не варто хвилюватися, раз я прийшов до тями, то налагодиться й мова. Він просить мене поворушити рукою. Правою. Я ворушу, потім ворушу лівою. Ворушу ногами. Це ворушіння з трудом, наче хто гирі поприв’язував до рук і ніг.

— Це нічого, — каже лікар. — Ми вас обов’язково вилікуємо, я певен, що повернеться й мова. Відпочивайте.

Вони йдуть, при виході лікарі спиняються, і старший щось каже медсестрі. Вона відповідає так само стиха, але я виразно чую її слова. І дивуюся: медсестра говорить зовсім не українською, а якоюсь чужою мовою. Так, чужою, але чому? Щоб приховати від мене зміст сказаного?

«Ні, не тому, не тому, — думаю я. — Зрештою, що це за мова, мова, мо…»

Напружуватися мені боляче, голову наче стискає залізний обруч, я підіймаю свої важезні руки, щоб відняти того обруча від скронь, з натугою тру скроні і за якусь мить мене обпікає — це ж польська мова. Так, польська, я її трохи знаю, бо спілкувався з польськими колегами, коли вони приїжджали й ми спільно розшукували міжнародного злочинця Вацлава Ляцковського, який переховувався в Україні. Після тієї зустрічі я й зацікавився мовою сусідів, навіть самовчитель купив. То що ж казала медсестра?

Лікарі й вона вже вийшли, я силкуюся скласти до купи почуті щойно слова й таки складаю.

«Він піде в ту кімнату, піде, я вам обіцяю, ваша милість», — ось що сказала медсестра по-польськи.

Якісь неясні картини, обриси — дорога, старий палац, парк — виринають перед моїми очима. Я наче йду тим парком. Йду повільно, немов чогось боюся.

І бачу, як з палацу виходить жінка, одягнута якось чудернацьки — так одягалися, пригадую, століття чи й два тому — у довгій білій сукні, що дістає землі, у білому капелюшку й білих рукавичках. Хто ця жінка, звідки я її знаю?

Я відчуваю, що ось-ось закричу — від жаху й розпачу. Жаху й розпачу, і ще чогось, схожого на почуття, почуття, почуття… кохання до цієї жінки.

Розплющую очі, які я, виявляється, заплющив начеб мимоволі, бачу перед собою стелю і ту саму тьмяну лампочку. Зникла картина, що постала, було, переді мною, зате мене огортає ще більший жах — я знаю, я боюся, що ось-ось повернеться медсестра і повідомить мені про щось страшне, щось таке, чого і чекаю, і боюся…

XXVII

Я відчиняю вікно, і прохолодне вранішнє повітря обдає моє розпашіле зі сну тіло. Осіннє повітря. На гілці яблуні, яка здається рукою, простягнутою мені назустріч, — до неї я можу дотягтися, навіть не висуваючись з вікна — висить тоненька біла павутинка.

— Замерзнеш, — каже мені Олег.

— О цій порі? — іронізую я, не обертаючись.

— Ти ж відома змерзлячка.

Я тихенько сміюся, виставляю руку і намагаюся торкнутися до павутинки. Та біля самої білої ниточки спиняю руку. Майнула думка написати цю павутинку, таку тендітну, беззахисну, ледь помітну серед великого старого саду. І назвати картину просто: «Павутина». Чи «Павутинка в старому саду». Треба буде лише продумати композицію.

— Що ти там побачила? — питає Олег.

— Наш світ, — кажу я. — Світ на гілці яблуні. Не віриш?

— То ти ще й поетеса? — дивується Олег.

— Усі художники трохи поети. А може, й не трохи. Інакше які ж вони художники?

Олег не відповідає. Мовчить хвилину чи навіть дві. Може, пережовує сказане мною?

Я не стримуюсь і обертаюся. І зустрічаю його захоплений погляд.

— З’їси, — кажу я.

— Із задоволенням.

Якщо по правді, то я знала, якими очима він дивиться на мене. Крізь яблуневе гілля до вікна просіюються вранішні сонячні промені. Вони, непевно, гарно підсвічують мою поставу в прозорій і короткій нічній сорочці. Шкода, що підвіконник сягає трохи вище моїх ніг. Хоча можна й перехилитися через цей недавно (перед нашим весіллям) пофарбований підвіконник, ще й трохи поворушити в повітрі стрункими, відчутно засмаглими за літо ногами, які, я знаю, добре контрастують із двома великими білими яблуками, з яких вони виростають. Чи динями?

— Я таки розумію, чому тебе назвали таким ім’ям, — каже Олег.

— Ти вже це казав, — задоволено, сміючись в душі, відповідаю я. — Не повторюйся.

— Але тоді я ще до кінця не усвідомив. Ну, йди ж до мене.

Голос стає у нього жалібним. Почув би хтось із його колег, нізащо не повірив би, що цей крутий чоловік може промовляти таким прохальним тоном.

Я нарешті повертаюся і йду назустріч його простягнутим рукам. Відчуваю себе повією, дорогою, дуже дорогою повією. Повією, яка продається власному чоловікові. Тому, кого називаю своїм чоловіком. Єдине моє виправдання — що він погодився грати ту роль, яку я відвела йому.

Падаю у його обійми, мої губи, щоки, очі приймають його поцілунки. Чи повія повинна на них відповідати? Законна жінка, дружина (яке гарне слово!) напевне.

Опиняюся під цим дужим чоловічим тілом, в моє входить теж сильна і не найгірша його частина. Вона дістається моєї середини, незбагненно солодкої глибини. Вона змушує мене перестати бути собою.

Він таки вміє кохатися, мій законний чоловік! Як би я не опиралася хвилям, що нестримно вели до безтями, намагаючись не застогнати, все ж він мене переміг і цього разу. І я зраділа цьому, підло, підступно зраділа. Підло — бо приємно було зазнавати такої поразки. Підступно — бо я ще раз зробила собі боляче. Солодкий біль, маєш, хвойдо і сучко. Сучко і хвойдо, ха!

Але, може, я вигадую цей біль і це сум’яття?.. Я подумала про те, повернувшись із польоту в забуття. Наше дихання поступово стишувалося, і я подумала (десь самісіньким краєчком підсвідомості), що треба прикинутися, наче я заснула.

Натомість я поцілувала Олега в плече. Легким, але ніжним поцілунком. Схожим на тихий зойк любих запечених губ, на яких осідало відчуття спраги. Олег поцілував мене. В щоку і в груди. В груди і щоку. Ще і ще раз. Наче кликав до чогось. Припадав і не міг відірватися.

— Як ти гадаєш, цієї ночі черговий псисько віддав Богові душу? — спитала я.

— У псів нема душі, я десь читав про це, — сказав Олег не відразу і начеб незадоволено.

— Здається, ти маєш рацію, — я сказала це якомога недбаліше. — І все ж таки…

— Думаю, що так, — погодився Олег і таки не стримався і додав: — Як ти можеш так швидко переключатися?

— Ти про що? — вдала я, що не зрозуміла.

— Так, — сказав Олег, — нічого.

Це було доброю ознакою — він таки не відважився мені відверто дорікнути.

Я рвучко підвелася і зіскочила з ліжка. Тієї ж миті почула брязкіт відра — десь там, на подвір’ї, поралася мама. Вона сповнена любові до дочки і зятя, вона обожнює нас і всіляко це підкреслює. Хоч я знаю справжню ціну цьому обожнюванню, цій материнській любові. Якби я не була вже досить відомою, як на свої двадцять три роки, художницею, якби мої картини не продавалися за досить добрі (особливо з точки зору матері) гроші, якби я не вийшла заміж за бізнесмена…

Роблю зарядку зовсім гола, навіть без сорочки, пробуджую бажання в Олега, сміюся над самою собою, а, здається, і над ділим світом. І бачу перед собою обличчя моєї старшої сестри Наталки, яка живе в селі неподалік Густого Лугу — невдахи, затурканої, з п’яничкою чоловіком, вічно поштурханої матір’ю, знервованої, з опущеним поглядом, ходою, наче її перекочує на своїх невидимих долонях вітер.

— Ти замориш себе, люба, — каже Олег.

— Люба чи Любо? — сміхотливо уточнюю, не забуваючи пустити стадо підступних бісиків.

— І те, й друге, — чую його несподівано хрипкий голос наче здалеку, ще інтенсивніше стрибаю, піднімаючи одна за одною ноги, торкаючись їх кінчиками інших кінчиків — пальців рук. Ось я геть розкрита, жодної таємниці, моє непоголене лоно, розкриваючись, кличе до себе всі темні сили цього дурного світу.

Домагаюся того, чого хотіла, — Олег теж зістрибує з ліжка. Але цього разу я спритно ухиляюся від його обіймів, вислизаю, наче кішка, з рук, що хотіли обхопити моє тіло, моє пахуче, найкраще у світі тіло, символ досконалості цього світу (і чого там ще?), від цих двох волохатих залізних лещат, і стрибаю на підвіконник. Вікно лише прикрите, тож відразу розчиняється, і, приземлившись, я вже біжу садом, крізь холодний обпікаючий вітер, крізь хльоскіт гілок, що шмагають це розпашіле досконале тіло.

— Любо! — чую зойк мами.

«Цікаво, чого вона більше боїться, — того, що можу простудитися від такої біганини, чи того, що хтось побачить мене отакою голою, навіженою, серед саду?!» — встигаю подумати перш, ніж налетіти з усього розгону на стовбур яблуні. В останній момент мені здалося, що яблуня біжить мені назустріч, наче жива істота.

Лише на якусь мить я втратила свідомість, беркицьнувшись на землю після удару. Добре, що в основному постраждало праве плече, а не обличчя. Це вже я встигла подумати, коли Олег ніс мене на руках до хати під жалісливі зойки матері. Мати ойкала і озиралася, чи не виглядає десь із-за тину допитлива мордочка сусідки Насті, з якою вічно то сварилася, то мирилася.

«Бідна мама, — подумала я. — Але не бідніша, ніж я сама».

Приємно було відчувати власну беззахисність, як і трагікомічність ситуації, з якої можна було засміятися вголос, але це вже переходило всі межі. Олег заніс мене до нашої кімнати. Обережно поклав на ліжко. Мама спинилася у дверях, делікатно відвернувшись, очевидно, очікуючи, що я одягнуся. Відразу вдягнуся. Я ж не хотіла цього робити. Не тому, що мені так подобалося лежати голою, а тому, що відчула — віднині я справді гола, жодного сенсу вдягатися нема, віднині я буду голою, навіть якщо й одягну на себе сукню, куртку, пальто чи ще десяток вдягачок.

— Фініта ля комедія, — сказала я.

Мама злякано повернула голову. Олег подивився насторожено. Може, вони обоє подумали, що я збожеволіла від того удару?

— Навпаки, видужала, — сказала я. — І нічого не болить.

— І нічого не болить, — повторила я.

Мама, певно, нарешті збагнула, що треба вийти, лишити нас удвох, і зітхнувши, вийшла. Втім, я казала неправду, бо плече таки боліло, пекли подряпини вище грудей і на боці.

Олег простяг мені комбінацію і халата. Лише тепер я завважила, що він хоч до пояса голий, все ж, перш ніж побігти за мною, встиг натягти штани.

XXVIII

— Фініта ля комедія, — сказала я, вже вдягнута, правда, не в халат, а в джинси, які на мою вимогу послужливо подав мій чоловік.

— Що ти маєш на увазі, Любо? — спитав Олег.

— Те й маю, — сказала я. — Гра скінчилася, любий. А втім, любий, — не те слово. Зовсім не те.

Я зробила невелику паузу. Може, якби він сказав якесь слово, якесь несподіване, а може, й чарівне слово…

Олег промовчав, але я уловила в його подиху насторогу. Він був розумним, мій чоловік.

— Річ у тім, що я тебе не люблю, Олеже, — сказала я.

Знову пауза. І мовчання. Він, певно, затявся мовчати.

— Не кохаю, — промовила я, і відчула, що голос мій все-таки ледь-ледь здригнувся. — Як це не прикро казати. Вже пробач, що так трапилося.

— Цей удар справив таке враження? — майже спокійно спитав Олег.

— Ні, — заперечила я. — Хоча, може, й удар. Остання крапля. Краплина. Але вона колись мусила бути.

Цього разу паузи не було. Зате наступні слова належали Олегові.

— Знаєш, — сказав він голосом наче замороженим. — Я це підозрював.

— Підозрював? — Я справді здивувалася. — Отже…

— Я ж відчував, що ти просто дозволяєш себе любити. Хоча іноді й сумнівався в цьому. Ти все ж у ліжку не була колодою, а досить…

— Дякую, — сказала я. — Я справді була досить темпераментною. Мені подобалося з тобою займатися коханням.

— Коханням? — гірко перепитав Олег.

— Ну, не буду ж я казати вульгарних слів, — я спромоглася ледь посміхнутися. — І повинна тобі сказати, що як чоловік ти багато вартий.

— Дякую, — сказав Олег.

І раптом щось здригнулося на його обличчі. Я виразно побачила біль у його очах.

— Вибач, я зробила тобі боляче, — сказала я. — Якщо тобі полегшає, можеш мене побити. Я не чинитиму опору. Хочеш — стану на коліна?

Але він аж ніяк не відреагував на мої слова.

— Навіщо? — запитав Олег. — Навіщо ж ти це зробила?

— Призналася?

— Ні, виходила за мене заміж.

— Тому, що зустріла тебе. Тому, що ти був такий уважний.

— І багатий, — додав Олег.

— О, це вже ні, — сказала я правду. — Ні, як це не прикро, може, для тебе. Я могла б сама себе забезпечити. Останнім часом мої картини навіть дуже добре купували. Ти це знаєш.

— Так, знаю.

— Тоді ходімо снідати.

— Снідати? — він подивився на мене ще з більшим болем. — Після всього?

— Я поки що не збираюся тебе кидати, — сказала я.

— Поки що?

— Ну, може, й ніколи не покину. Але для цього… Для цього треба три речі.

— Кажи, — звелів Олег після невеликої паузи.

— По-перше, аби ти сам був на це згоден. Ти згоден?

— Хоч ти й…

Він, певно, хотів сказати якесь грубе слово, але знову не відважився. Ступив лише крок до мене.

— Хоч ти й завдала мені болю, я згоден. Я тебе люблю.

— Вірю, — сказала я. — І ще раз пробач. Отже, друга умова. Ти вислухаєш мою розповідь. Вислухаєш, не перебиваючи.

— Я вже слухаю, — сказав Олег.

— Добре. Але я не хочу тут розказувати.

— А де? — спитав Олег.

— У місті, — сказала я. — Ми пройдемося містом, ніби тим, що я прожила і про що маю тобі розповісти. Коли вже розповім, то й про свою третю умову розкажу. Якщо у ній буде потреба.

— Буде потреба, — повторила я після невеликої паузи, наче відлуння власного мого голосу, чи, може, й душі.

Відлуння душі, ха. Я почула надворі ще чийсь голос. Певно, сусідка. Може, й бачила мою гонитву голяка. Чи голяком. «На голякові», — посміхнулася я.

— Ходімо, — сказав Олег.

— Ходімо, — сказала я.

Ми вирушили. Надворі чемно привіталися із сусідкою, я дізналася, якою красунею стала останнім часом.

Сонце виглядало з-за саду і просило мене дарма не вивергати душу. Я й сама розуміла, що то заняття непотрібне й нікчемне, але, сказавши «фініта ля комедія», треба було цю комедію довершувати. Завіса, панове.

XXIX

Ми пройшли, точніше, начеб проткнули, це місто аж до лугу за ним, який начеб виправдовував назву нашого містечка, бо трава на нім влітку справді була густою. Тепер виростала отава, у мене є картина «Отава», рання, ще школярська, — жмуток трохи піджовтілих стебел обіч старої стежки. Я вже й тоді вміла образно мислити, от яка біда.

А ми пройшли через місто і місто пройшло через нас. Мені здалося, що пронизують не лише погляди з-за парканів, з вікон і садків, а й роки, що покірним собачам біжать за нами.

— Що ж тобі розказати, Олеже? — поцікавилася я, коли ми пройшли пів нашої вулиці.

— Що хочеш, — у голосі Олега оселився чорний птах.

І я розповіла. То була розповідь про звичайну дівчинку зі звичайного провінційного містечка, яка росла й ходила до школи, більш-менш пристойно вчилася і любила, як не дивно, грати з хлопцями у футбол, а хлопці, якщо й брали в гурт, то довіряли їй роль воротаря й немилосердно били по колінах, як я підозрювала якийсь час, навмисне.

Але дівчинка, втім, була й незвичайна, бо все більше й більше росла у ній любов до малювання. Навіть не любов, а жадоба, спрага відтворити на папері все довкола побачене — дерева, будинки, вулиці, людей, небо, стебла трави й старі дерева в саду. Мати… Мати спершу вважала те дурним заняттям, яке жодної користі не приносить, вона палила й рвала мої малюнки, вона бачила мене бухгалтером у нашому споживчому товаристві, а то й у міській раді, то було достойне заняття для її доньки, хай і не відмінниці, але ж не такої трієчниці, не безнадійно тупої (не мої, материні слова), як моя старша сестра.

Але не будемо про матір, Олеже, не в ній суть, суть у тому, хто помітив і підтримав ті мої потуги, мою пристрасть, зрештою, моє ще підсвідоме, дитяче бачення й сприйняття світу. Ти вже знаєш, що то був мій вчитель малювання Платон Васильович Лемещук. Як він підтримував ті мої перші потуги, заохочував мою пристрасть, захищав перед матір’ю, зрештою, послав мої ще дитячі малюнки на виставку за кордон! Так, мені пощастило народитися так вдало, що вже на час мого «творчого зростання» сумнозвісна «залізна завіса» хоч і не впала зовсім, але вже мала відчутні щілини. Крізь одну з тих щілин і проникли мої картини, опинилися аж у Канаді, а звідти прийшло повідомлення, що вони визнані найліпшими, а я — лауреатка. Як я шалено раділа, стрибала мало не до стелі, нарешті визнала мій талант і потрібність малювання мама, я мала перший солідний (аж триста доларів) заробіток, полотно, фарби, мене не гнали полоти город чи виганяти до ставка гусяче юрмище. Я поринула у той світ, який був моїм, до останку моїм, я його почала створювати начеб заново, і тоді й почав народжуватися той «оригінальний стиль», про який вже пишуть мистецтвознавці.

Чи ж варто говорити, друже мій Олеже, як я була вдячна своєму вчителеві, любому Платанові Васильовичу, найліпшому у світі вчителеві? А таки варто казати, варто, варто, варто, бо я, я… Але, зрештою, що тут дивного, що моя дитяча вдячність, моє захоплення переросли у підліткову закоханість, а потім — й у велике кохання.

Мовчи, Олеже, мені холодно, але ніщо мене вже не зігріє. Я колись цілувала пензлики для малювання, яких торкалися його пальці, аркуші ватману й рамки моїх перших полотен, зроблених його руками. Він став моїм другим світом, він, мій Платон. Чи знав він сам про те? Можливо, бо я теж бачила, як йому подобаюся я, що зростала не лише як художниця, а й та, що з гидкого каченяти-підлітка ставала справжньою красунею.

Він, правда, мовчав про свої почуття, мій делікатний вчитель, мій обожнюваний, мій… Але погляди, але позирк очей, його очей, спійманий мною на колінах, що визивно округлялися (завжди любила короткі спіднички), на груденятах, що ставали грудьми, на шиї, що дедалі більше лебеділа, на всій моїй поставі — то були вже чоловічі, а не вчительські позирки.

Може, це й завершилось би хепі-ендом. Може, якби не він, то я б у якомусь пристрасному пориві (назви його хоч дідьком, суть від того не зміниться) освідчилася своєму вчителю. А там… Між нами були роки, але не прірва, зрештою, наші взаємини хай і не обов’язково завершилися б шлюбом, але…

Але, Олеже, бідний мій Олеже, кохання було взаємне, я тепер це розумію, та не в тім біда, як співає Софія Ротару чи Оксана Білозір, не в тому річ, не в тому річ, знаю, знаю, як там вона співає. У тому річ, що я росла, ріс мій талант, я все більше розбиралася у мистецтві, я розуміла вже, де воно справжнє, як прийнято казати, високе, а де — так собі, тьху, мазня.

Мазнею, авжеж мазнею, мазаниною, такими собі забавами провінційного вчителя, були всі картини мого Платона, його численні (несть числа) пейзажі, він був безталанний чи майже безталанний, мій коханий Платон. Так собі, та ні, не звичайний вчитель, а вчитель, якого всі в містечку ще й вважали художником. Якби я могла, я б заборонила йому писати, мазюкати, або… Або навчила писати ліпше, не просто добросовісно переносити на полотно чи картон берізки, клени, дуби, копиці сіна, горобину, калину і що там ще?

Олеже, мовчи, моє кохання не проходило, взаємини наші склалися так, що ми переспали, то було, коли я вчилася в академії. До того я вже мала чоловіків, але чим більше я знала їх, тим більше мені хотілося одного-єдиного. Я й прийшла до нього, лишилася на ніч. Коханцем, як я й підозрювала, він виявився так собі. Але не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч, як там співає та Оксана. Річ у тім, що я досі не позбулася своїх почуттів до цього чоловіка, вже майже старого, старого холостяка, який і ходить вже, сутулячись, якого ти шмагав паском, та, Господи, ти ж здогадувався, певне, хто він такий, я бачила по твоїх очах, сліпий би хіба не побачив схожості цього чоловіка з його автопортретом у моїй кімнаті.

Ми вже були на лузі, йшли через нього, віддалялися від міста, Олег мовчав, певне ж, він умів мовчати, і тоді я почала другу частину своєї божевільної розповіді. То була розповідь про те, як у моєму житті, у моїй долі поруч із пристрастю до малювання, а згодом і писання справжніх картин з’явилася інша пристрасть. Поруч із коханням до мого вчителя Платона з’явилася інша закоханість. Я пристрасно закохалася у графиню Венцеславу Ловигу.

Ти був, Олеже, в нашому міському музеї, ти бачив її портрет, я ще спитала тебе про враження. Цікава жінка, видно, була, сказав ти. Авжеж, цікава, відповіла я, розповім тобі якось про неї. Ось і розповідаю.

Був у моєму житті момент, коли я вперше зупинилася перед цим портретом. Я тоді вчилася у сьомому класі, так, у сьомому, мене зупинив погляд цієї жінки, владний, він мовби наказував зупинитися; ми тоді ходили на екскурсію до музею, бо вчителька історії вигадала тему уроку: «Історія рідного міста», йшла так звана перебудова, заохочувалася вчительська ініціатива.

З того дня почалося моє захоплення цією жінкою в білій шубі. Білою графинею. Часто після уроків, а часом і на перерві, я приходила й дивилася на її портрет.

Що мене привабило більше, я б і сама не могла сказати. Очі — сірі з якимось дивним переливом? Я оглядалася, вже коли виходила із залу, і мені здавалося, що вона йде за мною або ж наче притягує тими очима до себе, витягує з мене щось таке потаємне, що не відоме й мені самій. Поворот голови? Він був якимось настільки гордим і природним водночас, що, здавалося, вже самим цим поворотом графиня дарує тобі несказанне блаженство бути присутньою при чомусь відомому лише їй, в той же час й інтимному, таємничому і такому, чим вона хоче поділитися лише з тобою. Руки? Якось я не втрималася, підійшла до портрета й крадькома поцілувала ці тонкі витягнуті руки, які графиня склала навхрест поверх колін. Чи це був генний поклик мого предка, який стояв, зігнувшись, перед її ясновельможністю й отримував милостивий дозвіл поцілувати цю руку? Олеже, не посміхайся, про останнє я подумала значно пізніше, вже навчаючись в академії, а тоді, ще школяркою, я начеб закохалася у графиню Венцеславу Ловигу. І десь із класу восьмого, таки із восьмого почала збирати по крупинках все, що було відомо про цю дивовижну жінку. Допоміг мені директор музею Дмитро Харитонович, закоханий в історію нашого містечка, потім я за його ж допомогою вийшла на нащадків роду Ловиг, котрі живуть у Польщі і в Сполучених Штатах. Від них я й дізналася, що в Густому Лузі зберігається єдиний у світі вцілілий портрет графині Венцеслави.

Ми відходили все далі й далі від міста. Коли я озирнулася, перервавши розповідь, воно здалося мені майже нереальним.

«Я не повернуся до цього міста», — подумала я зненацька.

У мене є такий пейзаж — за лугом, що здається величезним, безкінечним, видніється далеко, десь аж на обрії, місто — місто-фантом, місто-примара, фата-моргана, що виростає і водночас віддаляється, коли довго вдивлятися у картину. Я довго порпалася біля картини, чергового свого дітища, зіпсувала чотири чи п’ять полотен, але бажаного ефекту таки досягла.

Я подумала тепер, що моя картина ожила, стала реальністю.

«Боже, допоможи мені не втратити відчуття цієї реальності, — подумала я, — бо тоді я втрачу все».

«Я створила свою реальність і змушу всіх жити у ній», — такою була моя наступна моя думка.

Олег мовчав. Зрештою, мовчала і я сама. У нашому мовчанні, наче в тенетах, борсалася моя розповідь, наше минуле і наше майбутнє.

— За кілька років я знала про рід Ловиг дуже багато, — сказала я, коли ми пройшли ще сотню, а може, й дві кроків (я почала рахувати й збилася). — Багато я знала і про ВенцеславуЛовигу. А втім, я знала вже й те, що справжнє її прізвище — не Ловига, й навіть не Корвінська (то було прізвище першого чоловіка, управителя маєтку Ловиг — спершу маєтку графа Романа, потім його сина Едварда). І чим більше я взнавала про цю жінку, тим більше захоплювалася нею. Це була колись звичайна сільська дівчинка, дочка кріпаків.

Я уявила її маленькою дівчинкою, котра біжить садом, широко розставивши рученята. Вона в білому полотняному платтячку, схожа на маленького білого янгола. Такою її помічає старий граф Роман Ловига. З того дня починається дивна прив’язаність графа до маленької селянської дівчинки. Вона стає мовби оберегом його зболеної душі.

Та сама дівчинка, що згодом стане графинею, дружиною його наймолодшого сина Едварда Ловити. Але перш, ніж це трапилося, маленька білява дівчина, схожа на янгола у своїй білій полотняній одежині, виросте і двічі вийде заміж — спочатку за графського управителя Зигмунта Корвінського, потім за лжеграфа, втім не лже-, бо той теж був з роду Ловиг — їх далекий родич, тільки з Англії. Разом з ним молодий граф Едвард вирушив до Америки. Там обидва брати наймають корабель, на якому здійснюють рейси у Флориду, яка тоді була іспанською колонією, на Кубу, добираються навіть до Гаїті, тоді французької колонії. Вони нападають на кораблі, прибережні маєтки і навіть здійснюють рейди вглиб островів.

Тоді в тих місцях народжується легенда про корабель-привид, з якого з’являються дияволи в масках (білі контури черепів на чорній тканині). Їхній вилов за майже півтора десятка років складав ціле багатство. Зрештою, вони вирішили припинити небезпечний промисел і повернутися до Європи, тим більше, що британські власті вже не один рік вели на них полювання.

І природно, що мусив повертатися один, а інший — лишитися на дні морському. І родич Едварда, дуже на нього схожий, з великим скарбом повернувся. Нічого дивного не було в тому, що Едвард розповів своєму родичеві про палю у порожній кімнаті.

Я розповім тобі колись, Олеже, про те, як вертався граф (звісно, ніхто не знав, що то його родич-двійник), як зупинявся екіпаж біля воріт, як ішов доріжкою граф, як наповнювався мертвотним страхом управитель, як вперше побачив Лестер Теккет (так насправді його звали) дружину управителя.

Зупинися, Олеже, і я скажу, що мене найбільше приваблювало у цій жінці.

— Її загадковість? — спитав Олег.

Ні, Олеже, ні, хоча загадковість теж, але її сила, дивна, магнетична. Вона стала прокляттям роду Ловиг, її ненавидять, але й захоплюються, її воліли б забути, і все ж з покоління в покоління крадькома передають розповіді про неї.

Я сказала тобі, що граф Роман Ловига вперше побачив маленьку білу дівчинку, коли йшов садом. Він повертався тоді від свого управителя, котрий помирав і на смертному ложі вирвав від старого графа обіцянку, що той призначить управителем його сина. Граф не дуже, судячи з усього, любив того сина, але мусив задовільнити останнє передсмертне прохання свого вірного слуги. Сам граф був теж старим, ще старшим за управителя: він знав, що незабаром теж піде слідом за управителем до іншого світу, а може, й підозрював, що світу того насправді нема, тому й поздавалася маленька біла дівчинка ангелом його життя. Відтоді він не відпускав маленьку Славцю від себе, навіть на бал до князя Радзивілла з нею їздив.

Зате дівчинку незлюбив новий управитель, між ними пробігла чорна кішка, ненависть управителя до маленького білявого створіння зростала з кожним днем, а може, він вже тоді усвідомлював страшну загрозу, яка виходила для нього з цієї сміхотливої істоти? А втім, я уявляю, що ті очі, які ти бачив на портреті, вже тоді були глибокими, в них зберігалася та непояснима таїна, яка змушувала завмирати серце дорослого чоловіка, яка породжувала темну, глуху ненависть.

Ця ненависть була схожа на снігову лавину, що засліплює своєю величчю й небезпекою, я одного разу спостерігала її під час поїздки у гори. Це незабутнє і страшне відчуття, коли на тебе котиться могутня біла хвиля, що закриває весь світ, а ти не в силі зрушити з місця, бо заворожений її силою і нестримністю. Ті, хто не може перебороти цю завороженість, гинуть. Управитель спробував утекти від небезпеки.

Посеред зими, яка того року була безсніжною, у довколишніх лісах з’явився ведмідь-шатун. Потривожений, не знати чого, зі сплячки, ведмідь цей особливо небезпечний. І ось управитель завозить дівчинку в ліс і прив’язує її до дерева. Саме в тих місцях, де бродить ведмідь. Він вертається до села. Там уже відомо про зникнення дівчинки, і за наказом молодого графа Едварда люди вирушають її шукати. Переляканий управитель скаче на коні в ліс, адже дівчинку можуть знайти, і тоді вона його видасть. Але на тому місці, де він лишив малу прив’язаною, знаходить шматки мотузки, шматок від платтячка дівчинки і ведмежі сліди. Він розуміє, що ведмідь побував тут. Звісно, мотузку ховає, а клапті привозить до людей. Все ж гурт вирішує йти далі, аби розшукати в барлогові чи десь інде хай і пошматоване тіло дівчинки.

Я спинилася. Ми вже йшли лісом. Я раптом подумала, що не впізнаю і ніколи не впізнаю цей ліс. Не тому, що він змінився за ці роки, о ні, річ не в тому, ні…

Подув холодний вітер. Я притулилася до Олега. Дедалі більше відчувала власне і його тремтіння.

Я подивилася в бік лісової галявини, до якої ми підходили, і раптом побачила, як на галявину з лісу виходить великий кошлатий ведмідь, який обіймає маленьку дівчинку, що зовсім без страху, навіть з якимось чистим, дитячим здивуванням, дивиться на людей, що оточили ведмежий барліг.

Це було останнє, що я пам’ятаю…

Я прийшла до тями вже вдома, на своєму ліжку. Біля мене стояла мама. Мама була геть перелякана і, коли я розплющила очі й посміхнулася, вона кинулася до мене і з плачем почала ревно мене обціловувати. Від неї я довідалася, що Олег побіг викликати «швидку», що під час прогулянки в лісі я раптово знепритомніла і він мене ніс додому на руках.

— Як ти себе почуваєш? — спитала мама.

— Добре, — запевнила я, і це була правда — у мене нічого не боліло. У тілі відчувалася якась слабкість, та вона почала проходити, ледве я, незважаючи на мамині протести, звелася на ноги. Я вийшла на двір і побачила Олега — він повертався від сусідів, до яких ходив дзвонити.

— Ну й налякала ти мене, — сказав Олег. — У тебе все гаразд?

— Так, — відповіла я. — Уяви собі — нічого не болить. Я гепнулася на землю?

— Ні, я встиг тебе підхопити.

— Вибач, — я кволо усміхнулася.

— Тебе щось налякало?

— Що? — спитала я.

— Не знаю, — проказав Олег. — Ти розповідала про пошуки тої дівчинки і раптом зблідла, похитнулася і, якби я не підтримав, то впала б.

— Дякую, — сказала я. — То ти викликав «швидку»?

— Так. Зараз приїдуть.

— То треба хоча б зайти до хати, інакше повважають, що я симулянтка.

Лікарка «швидкої», котра приїхала навдивовижу без затримки — десь хвилин за десять — застала мене в ліжку. Я її знала, як і майже всіх у нашому маленькому містечку — вона вчилася на два класи раніше за мене. Як виявилося, тиск у мене був майже нормальний — 115 на 80, серце теж, наче й не було обмороку. Лікарка ще спитала, чомусь мило почервонівши, чи я, бува, не вагітна?

— Не знаю, — цілком щиро сказала я. — Навряд. Ми ще не хочемо дитини.

Мама подивилася на мене з докором. Але це була правда.

Ми ще трохи порозпитували одна одну про життя-буття, потім лікарка, яку звали Віра, поїхала, не відмовившись від пляшки «Кагору», яку я їй всунула до рук, і сумки з яблуками — дарунка від мами.

Коли ж ми лишилися удвох з Олегом, я остаточно зрозуміла, що вже не втілю в життя свого задуму — розказати Олегові геть усе про себе. Справді — навіщо? Фініта ля комедія — це вже точно.

— Знаєш, Олежку, — сказала я. — Я відкрию тобі одну страшну таємницю.

Я спостерегла, як Олег злякано зиркнув на мене, і засміялася.

— Таємниця полягає в тому, що ми житимемо довго й щасливо, — сказала я. — І помремо в один день. Крім того, я, здається, тобі збрехала — я тебе люблю. Кохаю.

Я простягла до нього руки, і мій чоловік мене поцілував. Ніжно, як тільки міг. Я почувалася останньою тварюкою, бо підло йому брехала.

Потім я сказала, що маю сходити до шкільної подруги, яку давно не бачила. В Олега вистачило такту не розпитувати, що ж там було далі з тим ведмедем і маленькою дівчинкою. А не було нічого, сказала б я. Це бісове дівчисько, майбутня графиня, виявилося живим-здоровим, тільки трішки подряпаним звіром, коли він перегризав її пута. Не видала маленька Славця й управителя, який прирік її на страшну смерть, і ведмедя на її прохання не вбили. Прямо тобі різдвяна казочка. Та я то знала, що пізніше вона стане законною дружиною цього самого управителя, ненависть якого в міру того, як дівчина росла і ставала справжньою красунею, переростала в палке, всеохопне кохання. Знала я й те, що за її наказом цей самий управитель заподіє собі жахливу смерть, сяде на палю, яку йому приготував граф Едвард. Такий ось нетрадиційний кінець казочки.

Насправді ж того дня — молода, зваблива, у джинсах, що туго облягали мої стегна, легкій, майже прозорій кофтині — я пішла не до подруги, а шукати чоловіка, якого я до безтями, ще більше, ніж Олега, перед тим закохала в себе. Я йшла, і місто мені посміхалося. Місто на ймення Густий Луг не пам’ятало ніякої графині.

XXX

Я знайшла його на веранді літньої пивниці — він сидів і жлуктив пиво. Я знала, що він любить пиво «Львівське»; і він вже встиг його настільки полюбити, що поруч стояли дві порожні пляшки, а він допивав третю.

— Добрий день, — привіталася я. — Може, пригостиш пивом?

— Чому б і ні? — сказав мій убивця собак. — Для гарної дівчини не шкода і чогось суттєвішого. Може, вип’єте вина?

— Ні, — сказала я. — А от пива вип’ю.

Він пішов і приніс пляшку пива. На веранді сиділи ще два місцеві п’янички, зайняті своєю розмовою.

Я налила собі пива у пластмасову склянку і випила. Заглянула в сумку, що стояла на стільці.

— Цікавитеся? — спитав він. — Я дрібний торговець. Так, усілякий дріб’язок. Навряд чи таку потрясну дівчину, як ви, зацікавить.

Я подумала, що на веранді все ж не варто говорити. Тому відпила ще трохи пива і сказала, що почекаю його на вулиці.

Ми вийшли разом. Сонце зависло високо в небі, й було не по-осінньому тепло.

— Ти вільний, — повідомила я. — Я звільняю тебе. Повертайся до Києва. Туди я перекажу тобі дві тисячі доларів. Більше не можу. І пробач, що дурила тебе. Та ти вже знаєш, хто я насправді. Знаєш, авжеж?

— Ні, — сказав він. — Уперше вас бачу.

— Вперше? — витріщилася я.

— Так, вперше. І не розумію, про що ви говорите, — сказав він.

— Вибач, — сказала я. — Вибач, що тебе дурила. Я не Венцеслава.

— Венцеслава? — Убивця собак дивився здивовано. Щиро здивований. Але я бачила, що в глибині його сірих (сірих, як у графині?) очей зачаївся біль.

— Венцеслава. Дивне ім’я. Схоже на польське. Воно вам би пасувало.

Ми пройшли ще кілька кроків. Я відчувала, що мені стає знову холодно. Дуже холодно. Майже по-зимовому. Я шукала слів і не знаходила їх. Наче позабувала геть усі слова.

— Я винна. Дуже винна. Це була дика авантюра. Я вже вилікувалася. Прости, що дурила тебе. Що змусила стати убивцею собак.

Він спинився. Поглянув байдуже, мов справді не знав мене.

— У цьому місті хтось справді вбиває собак — це очевидно, — сказав тихо. — Але те, що ви чомусь хочете приписати це мені, — дивно. Це не робить вам честі. Пробачте, мені треба йти. Я мушу до кінця дня ще дещо продати. Ви справді вродлива, але… — пройшовши ще трохи, він оглянувся, — але якась дивна. Здається, ми знайомі? Може, ви й справді хочете зі мною познайомитися? Тільки от щось сьогодні в мене до знайомств нехіть. Навіть з такими вродливими дівчатами, як ви.

Він пішов. Я не могла його зупинити. Чи він і далі вбиватиме собак, я не знала. Піти і признатися? Я вже знала, що цієї ночі загинув ще один пес. І що вночі важко поранено чоловіка, який приїхав до міста розслідувати справу із вбивством собак. «Хто я?» — спитала я себе.

Я стояла посеред міста, де народилася й виросла. Колись у ньому жила інша жінка. Я так хотіла бути схожою на неї. Щоб бути остаточно схожою, не вистачало зовсім небагато. Великого гріха. А може, й божевілля. А може, очищення душі. Я не знала, чого саме. Думки мої сплуталися в хаотичний клубок.

Чоловік, якого я так підло обдурила, віддалявся від мене. Він вже ніколи не буде моїм. Ніколи. Як і той, кого я досі люблю. Досі кохаю. Кохання до якого я не можу собі простити.

«Я зараз піду додому, — подумала я. — Додому, до Олега і мами. А завтра поїдемо з цього міста, і я вже ніколи до нього не повернуся. Не повернуся. Ніколи».

Я йду крізь місто, молода і вродлива. Місто, до якого я не повернуся, кажу я собі. Думка така нав’язлива, що я розумію — позбутися її буде нелегко. «Нелегко», — повторюю я подумки.

Я згадую про нашу першу зустріч із цим чоловіком. Не важко було здогадатися, що він майже відразу й закохався в мене. Що ж, я теж доклала до цього певних зусиль — поглядом, посмішкою, порухом вуст і навіть мізинцем, вміло відставленим від фужера.

Далі була гра, коли я то зникала, то знову з’являлася — фантом, зірка, що раптом впала з неба, щоб освітити життя й водночас його спотворити, друга Венцеслава, якій судилося перевершити першу. Гра втягувала й мене саму, але тільки до того моменту, доки я не зрозуміла, що можу ліпити з цього чоловіка все, що хочу. Тоді я й запропонувала стати йому вбивцею собак. На той час я вже вичитала у старовинній книзі рецепт суміші, яка паралізує волю тварин, ледве вони починають вдихати своїми ніздрями її запах. Суміш була виготовлена із собачих залоз, мозку, з додаванням настою кількох трав. Рецепт із XIV століття, а може, й давніший.

І ось я хотіла припинити це божевілля, бо вилікувалася і від нього, і від себе самої, своїх фантомів і почуттів. Та це виявилося неможливим, задум реконструювати те, що сталося в цьому ж містечку 1762 і 1526 років, вийшов з-під мого контролю.

«А я сама?» — питаю я себе.

«Я сама?» — питаю вдруге.

Хтось до мене вітається і повертає до реальності. Я ледве не скрикую — переді мною стоїть Платон, Платон Васильович, мій вчитель. Шепчу щось у відповідь, відвожу погляд від його сутулуватої постави у старому, певно, кілька разів випраному костюмі.

— Чого ви не були на моєму весіллі? — шепочу я зовсім не те, що хочу сказати.

Він щось відповідає, здається, що був хворим.

«Але ж я вас не запрошувала», — хочу сказати я, але не можу вимовити жодного слова, повертаюся, хочу йти геть, але ноги мене зовсім не слухаються, я стою довго, дуже довго посеред вулиці.

XXXI

Підсудна: Пане суддя, я абсолютно нормальна, і прошу це собі занотувати. Що б там не казали ті коновали, ті ветеринари, горлорізи, я нормальна, пане суддя. Ваша тюрма мене зовсім не лякає, в дупі я мала ту вашу тюрму, не лякайте, бо вже нічого не страшно. Страшно було тоді, коли я виходила ночами на вулиці, боячись, що можу зустріти убивцю собак.

Суддя: Навіщо ви виходили?

Підсудна: Цікаве питання, пане суддя, але я не маю, повірте, не маю на нього відповіді. Щось мене туди кликало, змушувало вставати (бо звечора я лягала рано, щоб виспатися), вдягатися і, тремтячи, відчиняти спершу двері, потім хвіртку. Я знаю, пане суддя, що в місті мене вважають ненормальною, божевільною Мартою Ткачихою, так вони вважають; мені навіть було вигідно, аби так думали; всіма відкинута, я вважала себе, я почувала себе вільною. Я могла робити, що завгодно — спати вдома цілий день, говорити на вулиці чи в крамниці все, про що інші мусили мовчати, навіть стати і, вибачте, сходити до вітру посеред вулиці, й ніхто мені ніц не скаже, бо я божевільна. То розкішне відчуття, пане суддя…

Суддя: Говоріть по суті.

Підсудна: По суті… Суть втому… Добре, спершу по суті. Але їх дві, пане суддя, тих сутей. Чи суттів? Як правильно, пане суддя?

Суддя: Розповідайте, чому ви обмовили Григорія Бутмерака?

Підсудна: Чому обмовила? Бо вони так хотіли.

Суддя: Вони? Хто вони?

Підсудна: Вони — це всі. Всі, хто боявся того душителя собак, хто тремтів ночами, аби він не прийшов і не почав душити їх самих, а не тільки їхніх собачок. Та хіба ви не знаєте, який страх, яка жахлива істерія оповила наше містечко?! Страх витав над містом і роз’їдав душі, він був схожий на великого хижого птаха, який поглинає свої жертви, роздирає їх після того, як уполював, великими чорними лапами з гострими пазурами і з насолодою пожирає.

Суддя: Я просив би вас…

Підсудна: Не перебивайте, бо нічого не скажу. І не дивуйтеся, що я знаю такі слова. Це тепер кажуть Марта — бомжиха, а колись я була вчителькою. Тільки не в цьому задрипаному містечку, де я народилася й виросла і куди вернулася доживати, а в Києві. У Києві, пане суддя, а втім, ви це знаєте. Так-от, я хотіла їх позбавити від страху і тому вказала на того нещасного Гриця. Вони хотіли мати жертву і вони її отримали.

Суддя: Якщо ви це зробили свідомо, то навіщо? Чи усвідомлюєте ви, що вас можемо звинуватити у навмисному вбивстві?

Підсудна: Авжеж, усвідомлюю, пане суддя. І хочу, щоб ви зрозуміли, що я усвідомлюю. Жертва мусила бути. Тільки так вони могли заспокоїтися. Завважте, що Григорій Бутмерак був розлученим, самотнім, дітей не мав, мати померла — о, пане суддя, я дуже ретельно добирала їм жертву — тут у мене совість чиста. Вони все одно когось убили б, можете не сумніватись.

Суддя: Отже, ви не вірили, що саме Григорій Бутмерак був убивцею собак?

Підсудна: Ні, куди йому. Він кроля боявся вбити, спробував розводити, потім продавав, з того й жив якийсь час, але просив сусіда зарізати і обробити, бо сам боявся крові. То де йому було вийти вночі й задушити собаку?

Суддя: Отже, ви не мали насправді ніякого видіння, що Григорій Бутмерак — це нібито убивця собак?

Підсудна: Не мала, пане суддя, я все вигадала, от яка біда. Якби можна було, я б перед кимось покаялася, попросила прощення, але ж у бідного Грицька не було жодного родича. Чесно кажучи, я знала, що він загине тієї ночі. Хтось його обов’язково вб’є, і таких буде багато, хто захоче це зробити.

Суддя: Ви можете допомогти суду. Ви бачили, хто прийшов першим до оселі Бутмерака?

Підсудна: Свідомо штовхаєте мене на злочин? Хочете, щоб я вказала на когось із них? (Повертається до залу). Бачите, як вони, нещасні, втягують голови в плечі й відвертаються. Не бійтеся, дурненькі, я нікого не назву, бо після того «видіння» пішла й купила пляшку горілки. Я її випила, пане суддя, і заснула. (Шум в залі).

Суддя: Тихо. Я попрошу тиші. Судове засідання переривається. Підсудна Ткачук Марта Трохимівна спрямовується на додаткове обстеження психіатрами.

Підсудна: Я протестую, пане суддя. Протестую. Я абсолютно нормальна і можу відповідати за свої вчинки.

Суддя: Попрошу вивести підсудну.

Підсудна: Зачекайте, пане суддя. Я хочу зробити важливу заяву. Дуже важливу заяву, пане суддя.

Суддя: Добре, кажіть.

Підсудна: Річ у тім, що існує портрет убивці собак.

Суддя: Портрет убивці собак? Кажіть ясніше. Що ви маєте на увазі?

Підсудна: Те й маю. Я його сама бачила. Його намалював Платон. Платон Лемещук, наш учитель малювання, тобто вчитель нашої школи.

Cуддя: Де ви його бачили?

Підсудна: Платона? Одного разу, то вже було після того випадку… Ну, коли Бутмерака вбили. Мені тієї ночі не спалося. Я встала дуже рано, вийшла з дому і, за звичкою, бродила по місту. Місто, як завше, було порожнє, і раптом я побачила, як вулицею йде якийсь темний чоловік з якимсь наче пакунком під пахвою. Мене те зацікавило, я вже, було, подумала, чи то не є той самий убивця собак? Мені навіть стало страшно на одну мить. Я навіть спинилася. Але я пересилила себе і пішла за ним. І він привів мене на нашу центральну площу. Там той чоловік дістав з-під пахви пакунок, поставив його на ніжки, і я тоді впізнала його. То й був наш художник. Вчитель малювання. Я підійшла ближче, сховавшись за кущем бузку, що ріс за тим місцем, де вчитель той спинився. Він довго стояв перед тою штукою, я знаю, що вона називається мольбертом. Небо все більше світліло. Нарешті з’явилися перші сонячні промені й освітили ясена.

Суддя: Ясена?

Підсудна: Так, великого старого ясена, який росте на площі, та ви ж знаєте, пане суддя. І тоді вчитель малювання схопив пензля й почав швидко щось малювати. Я подивилася і побачила, що він малює ясена.

Суддя: Ясена? Ви казали про портрет убивці собак…

Підсудна: Так, пане суддя, казала. Він намалював ясена, ну, його крону, а через ту крону проглядало обличчя. Я підкралася ще ближче і, скажу я вам, то було жахливе видовище. Той чоловік на портреті дивився так, наче пропікав наскрізь. Він наче виростав з того дерева. Видовище, скажу я вам, було не з приємних.

Суддя: Звідки ви знаєте, що то портрет убивці собак? Вам сказав сам художник?

Підсудна: Ні, пане суддя. Він мені зовсім нічого не сказав. Коли він побачив мене, то закрив картину своїм тілом і закричав, щоб я забиралася геть. Я мусила йти.

Суддя: Тоді звідки ви знаєте?

Підсудна: Я довго не могла забути ту картину. Все думала про неї. Приходила до того ясена, дивилася і вдень, і на світанку, й при заході сонця, але нічого й нікого не побачила.

Суддя: А тоді, коли він писав, ви бачили?

Підсудна: Ні, пане суддя. В тім то й річ, що ні. Скільки не дивилася, ніякого обличчя на ясені не бачила.

Суддя: То як ви дізналися?

Підсудна: За кілька днів, може, п’ять чи шість, коли вчитель був у школі, я підкралася до його будинку і заглянула у вікно. Картина стояла біля вікна. Я придивилася і побачила, що до неї причеплений якийсь папірець. Ну, я залізла у вікно, бо віконниці виявилися незачиненими. Я там нічого не брала, пане суддя. Тільки прочитала, що написано на тому папірці. Там і було написано: «Портрет убивці собак». От і все, пане суддя.

Суддя: Це був портрет якогось конкретного чоловіка? Ви його знаєте?

Підсудна: Ні, пане суддя. Цього чоловіка, чи схожого на нього, я ніколи в Густому Лузі не зустрічала. Але я певна, що вчитель його знає. Допитайте його, пане суддя.

Суддя: Якщо потрібно — допитаємо. Виведіть підсудну.

Підсудна: Ще одне, пане суддя. Дайте мені слово, що ви скажете мені, хто то такий. Як самі дізнаєтесь. Дайте слово, прошу вас… (Стенограма обривається).

XXXII

Добігає до кінця моя пекельна історія. Вона вже, зрештою, скінчилася. Я хотів би сказати, закінчилося життя, але воно триває. Життя, до якого я втратив інтерес, але мушу жити. Щодень я встаю, вмиваюся, снідаю, йду до школи. Роботи там вистачає, бо я єдиний учитель малювання. На уроках я пояснюю, як малювати — геометричні фігури, горщики, інший посуд, будинки, дерева, людські фігури, примітивні картини. Спочатку — малювання олівцями, потім — перехід до складнішої техніки. Малювання аквареллю, гуашшю засвоюють одиниці. З нудьгою вдивляюся в аркуші паперу, картону. Іноді з’являються натяки на обдаровання, але проходить час, і я розумію, що лише видаю бажане за дійсне. Іншої Люби Смажук не буде. За час мого вчителювання двоє закінчили художній інститут, другий — Валерій Парадько — працює тепер художником-оформлювачем у якійсь приватній фірмі, четверо — училище прикладного мистецтва. Це за двадцять два роки. Може, я поганий учитель? Але ж Любин талант розгадати я зміг.

Сам більше картин вже не пишу й ніколи не напишу. Жодного інтересу не маю до того, що ще зовсім недавно було сенсом мого життя. Але нехай. Я розучився писати картини чи просто втратив інтерес до накладання фарб на полотно, але я ще не розучився думати і задавати питання. І серед хаосу думок, серед мовчазного хаосу цієї пізньої глухої осені я задаю питання, вічне, як цей світ, і від того ще нестерпніше: «Господи, навіщо?» Я знаю, що відповіді не буде, й разюча, аж дзвеняча тиша осідає в моїх вухах, як останній пил цієї незвичайної осені.

Місто вже пережило жах. Жах, викликаний масовим убивством собак. Він поступово наростав, охопив Густий Луг та два приміських села. Люди боялися виходити вечорами на вулицю, почали навіть вбивати самі своїх собак, щоб не дісталися таємничому монстрові.

Ніколи не забуду того видовища, яке побачив, повертаючись якось зі школи. Вулицею йшла розпатлана жінка, котру в Густому Лузі називали хто Мартою-бомжихою, хто навіть Божевільною Мартою. Вона йшла, розмахувала руками, на шиї маталався потріпаний, засмальцьований брудно-рожевий шарф, йшла й кричала, що вона знає, хто є убивцею собак. Що їй було видіння — з’являвся стовп вогню, а з того вогню виходив дим, який складався у букви, і то було ім’я слуги диявола, який собак і вбиває.

— Чиє то ім’я? — питали її люди.

— Йдіть за мною і скажу, — відповідала Марта.

Люди справді пішли за нею. Першою була бабуся, потім жінка, Тамара, я її знав, якась Маріїна родичка. Потім дівчина — Віта Корольчук, яка цього року закінчила школу й не поступила на педфак університету. Потім — якийсь хлопець, якого я не знав. Незабаром утворилася ціла процесія. То було досить страшнувате видовисько: попереду розпатлана, заслинена Марта, за нею — вже цілий натовп. Я бачив, як спалахували і вже не згасали вогнища в очах людей, котрі пішли за божевільною Мартою. Зрештою, повагавшись, до натовпу приєднався і я, бо теж хотів знати, кого ж назве Марта.

На центральному майдані, перед старим ясеном, Марта нарешті спинилася, обвела поглядом натовп, уже чоловік двадцять чи й більше, й нарешті сказала, хто ж є нібито вбивцею собак.

Коли вона вимовила ім’я нещасного Григорія Бутмерака, люди з натовпу, особливо жінки, збуджено закричали, що треба йти негайно до вбивці й розправитися з ним. Мені стало страшно, бо я зрозумів, що вони готові це зробити. Я тоді тихенько відокремився від гурту і швидко пішов до міської окраїни, де в розвалюсі жив той нещасний Гриць.

Як і слід було сподіватися, він лежав уже добряче назюзюканий на незастеленому ліжку, звісивши ноги в брудних черевиках. Поруч з ліжком на підлозі стояла недопита пляшка пива. Я ледь не виблював від важкого, застояного, наповненого перегаром повітря. Все ж спробував розбудити цього нещасного, приреченого бути закланним, жити якому лишалося щонайбільше кілька годин, я чомусь був у цьому переконаний. Але мої спроби привести його до тями і втовкмачити, яка йому небезпека загрожує, виявилися марними. Гриць щось бурмотів і матюкався, ледве глянув на мене безтямними очима, як тут же й стулив їх… Зрештою, він сповз на підлогу. Я хотів, було, підтягти його знову на ліжко, та подумав, що, може, на підлозі він швидше протверезіє.

Покидав я цю обдерту халупу з важким передчуттям на серці. На вулиці стояла тиша, сонце проглядало крізь поріділі крони тополь, що росли вздовж вулиці. Ніхто не біг до будинку нещасного приреченого, якого Божевільна Марта зробила убивцею собак. Я чомусь був певен, що це обмова. До того, як він остаточно спився, Гриць мав репутацію доброї, щедрої, хоч і безвольної людини. Не раз я був свідком, як, заробивши якусь дещицю на розвантаженні вугілля чи колод на залізничній станції, він купував дешевих, а часом і шоколадних, цукерок і пригощав дітлахів на своїй вулиці, а то й просто тих, що верталися зі школи. Чи міг такий чоловік стати убивцею собак, який наганяє жах на ціле місто? Зрештою, я знав не так багато про цього Бутмерака, але зате вмів міркувати логічно. В самому механізмі цих загадкових убивств тварин була, безумовно, дражлива таємничість, ховалася якась незвичайна, несподівана загадка, а, проте, я був певен, що розгадка дуже проста (так воно і виявилося пізніше), лише треба шукати ключа не там, де його намагаються знайти. Чи міг п’яничка, який уже до обіду найчастіше був у дим п’янізний, вночі тверезіти і здійснювати оті загадкові, начебто безглузді, вбивства нещасних тварин? «Навряд», — сказав я собі. Але чи не прийде до його оселі інший убивця — якщо не зараз удень, то найближчої ночі? Я чомусь був певен, що так воно й станеться, бо ж мешканцям Густого Лугу треба було зігнати на комусь злість, випустити пару, їм потрібен був злочинець, як цей день, як повітря, яким вони дихали. То була страшна потреба, але вона з’явилася і мусила реалізуватися.

Я не помилився. Наступного дня Гриця Бутмерака знайшов мертвим у його занедбаній оселі колега по щоденних випивонах Олексій Ващуків, який навідався до Бутмеракової хати, стурбований тим, що Гриць не прийшов, як обіцяв, з пляшкою самогонки. У нещасного був проламаний череп, на тілі знайшли кілька колотих ран, а із грудей стирчав загострений кілок. Очевидно, що хтось із густолугівців все ще вірив у нечисту силу, з якою давні традиції зобов’язували боротися саме таким варварським способом.

Я був одним з небагатьох, хто хоронив нещасного Гриця й випив за його пам’ять чарку самогонки в оселі його такого ж упослідженого сусіди. Інші алкоголіки, бомжі та подібні густолугівські небораки, котрі там зібралися, були неабияк подивовані моєю присутністю на цій поминальній трапезі (якщо споживання огірків, сала й кількох шматків ковбаси, яку купив я, можна назвати трапезою), але я чомусь почував себе винним у смерті цього нещасного. Може, треба було ще раз прийти до його оселі? До того ж, мене мучило, не давало зосередитися на чомусь іншому прокляте питання — де приховано механізм цих загадкових убивств собак? Навіщо це потрібно? Інтуїція чомусь підказувала (а вона мене виручала не раз), що ця розгадка поруч зі мною, вона, до того ж, немовби ближчає, але я не можу нічого збагнути. До того ж, я не був певен, що Гриць не остання даремна жертва загального страху й психозу. Я не помилився й цього разу.

«Щось же треба робити, щось же треба робити», — ця думка невідчіпно стукала мені у скроні відтоді, як число жертв, підозрюваних, що вони могли бути вбивцями собак, зросло до трьох. Спочатку ледве не розтерзали на вулиці саму Марту після того, як виявилося, що вбивство нещасного Гриця не допомогло — собаки не лише продовжували гинути, а й тепер уже щоночі. Кілька жінок оточили бомжиху на вулиці й почали гамселити чим попало — руками, сумками, ополоником, якого одна із нападниць, мабуть, щойно купила у крамниці чи на базарі. Марта не відбивалася, лише твердила, що, певне, у Бутмерака-вбивці був спільник.

Свідомо чи не свідомо, а вона підкинула ще одну хворостину до вогнища страху й ненависті. За кілька днів мертвим знайшли травника Гордія, якого хтось запідозрив, що він готує для собак зі своїх трав смертельну суміш. Ще перед Гордієм хтось (всі знали, що то вбивця) вночі спаралізував молодого лейтенанта — оперативника, який приїхав із Луцька, щоб знайти того, хто вбиває собак. Отже, вбивця собак реально існував, до того ж, був здатен і вбити людину, раз не побоявся напасти на працівника карного розшуку. За кілька днів переляканий мешканець Густого Лугу, який повертався пізно ввечері від родичів, перестрівши незнайомого, котрий спитав у нього, котра година, з переляку тарахнув бідолаху по голові каменем, що ніс у руці. Добре, що не забив до смерті.

І хоч тепер вулиці Густого Лугу патрулювали й міліціонери, і була створена спеціальна дружина, собаки продовжували, хоч і не щоночі, гинути. А ночі ставали все темнішими й холоднішими, наганяли дедалі більший жах і здавалося, що йому не буде кінця й краю.

Саме тоді трапилася подія, пояснити яку я не можу й досі. Якось — це була субота — повертаючись зі школи, я спинився на центральному міському майдані перед старим розлогим ясеном, якому було десь за двісті років і який виріс, як переказували, з насінини, що граф Едвард (справжній Едвард, а не його родич-двійник) привіз із далекої Америки. Зупинила мене, власне, згадка про недавній час, коли я так чомусь любив писати саме цього ясена. Тоді щось магічне й незрозуміле видавалося мені в дивній притягальності цього дерева. Тепер же я згадав про той час і лише сумовито усміхнувся. Я вже хотів іти далі, коли раптом щось привернуло мою увагу й змусило ще раз пильно подивитися на ясена. Промені призахідного сонця падали збоку на дерево, й дивно підсвічували його. Колись у мене було кілька таких пейзажів — ясен, підсвічений вранішнім чи призахідним сонцем. Де вони тепер і чи існують взагалі, я не знав. Інтересу писати знову ясена я не мав. Але я побачив… я побачив на дереві обриси чийогось обличчя. Від несподіванки я здригнувся, заплющив і знову розплющив очі. Риси обличчя, що проступало, наче виростало з крони, повиразніли. То був незнайомий мені чоловік років п’ятдесяти — п’ятдесяти п’яти із загостреними вилицями і довгим волоссям. В якусь мить я похолодів, бо здалося, що зустрівся з ним поглядом. І мені здалося, що десь я його вже бачив. От тільки не міг згадати — де?

— Що ви так вдивляєтеся, Платоне Васильовичу? — почув я жіночий голос.

Я озирнувся. То була мати однієї з моїх колишніх учениць, котра (учениця, звісно), як мені здавалося, подавала якийсь час певні надії у малюванні. Втім, навіть ставши дорослою, вона не облишила малювати й одного разу показала мені цілий альбом своїх малюнків — доволі вправних, якби це були учнівські роботи. Фарби їй так і не далися.

— Ви нічого не бачите, Ольго Миронівно? — спитав я.

— Де? — уточнила мати моєї учениці.

— На ясені.

— На ясені? — здивувалася вона.

— Так.

— А що я мала б там побачити?

Ні, вона не бачила нічого: ні обличчя, ні якихось його обрисів — це стало мені очевидним. Більше того, жінка подивилася на мене з підозрою. Може, подумала, що під впливом останніх подій у мене також «поїхав дах»? А може, воно так і було?

— Ходімо, — сказав я покірно.

Коли через якийсь десяток метрів я озирнувся, то вже не побачив також нічого. Дорогою ми, звісно, не могли обійти нічні густолугівські пристрасті. Жінка, як і я, не вірила, що це підступи диявола, але раптом висловила припущення, що, може, то вночі якось проявляється той давній рік, з вісімнадцятого століття?

— Ви гадаєте, час вигинається? — сумовито пожартував я.

— Час? Не знаю, — сказала Ольга Миронівна. — Але мусить же бути якесь пояснення всьому цьому страхіттю…

— Так, мусить.

Я ж намагався, і коли йшов з цією жінкою, що була колись економістом на консервному заводі, а тепер, здається, також приторговувала на базарі, і коли лишився сам посеред вулиці, на яку вже впали перші сутінки, збагнути, що ж то було? Видіння? Галюцинації? Всього лиш продукт витвору мого збудженого мозку? Чи я таки бачив чийсь портрет, може, спроектований Сонцем? Дарма я переконував себе, що мені треба відпочити, що портрет — лише витвір моєї уяви. Позбутися думок про побачене було годі й коли я вечеряв разом з Марією смаженою картоплею, і коли дивився по телевізору черговий американський бойовик (я не люблю цих фільмів, що взяли в облогу наші екрани і душі моїх учнів, але цього разу мусив чимось забити собі голову), і коли ліг у ліжко й зрозумів, що заснути швидко не зможу.

З’явилася й наростала думка, наче купа листя перед моїм вікном (його я згрібав ранками замість зарядки), що портрет таки був, що це ключ до розгадки. Але якої? Наступна думка кинула мене в жах — а що, як то був портрет справжнього убивці собак? Запахло містикою, а в містику я не вірив, хоч це, може, й дивно для людини, хоч трохи причетної до мистецтва. Не вірив, хоч ти убий, хай і мав би вже повірити, бо події останнього часу довкола мене годі таки було збагнути та реально пояснити.

XXXIII

Я так нічого й не вирішив, та, проте, й не повірив у глибині душі, що бачив реальні обриси реальної людини. Чи й взагалі щось бачив? З тим нарешті й заснув. Та, коли пробудився посеред ночі, я вже знав, що зроблю вранці. Піду знову на майдан, і не просто піду, а цього разу — із мольбертом і фарбами, і спробую перенести на полотно риси того дивовижного портрета на ясені, якщо він з’явиться ще раз.

Заснути я не зміг, навіть не заплющив очей, і ледве дочекався ознак світанку.

Я так і вчинив, як задумав. Тихенько вийшов з дому, ледве-ледве почало сіріти. Дивна річ, але, як би там не було, та ні вночі, коли я виходив у сад і вслухався у тишу на диво безвітряної осінньої ночі, ні зараз, опинившись сам-один посеред порожньої холодної вулиці, я не відчував ні найменшого страху. Тоді, вночі, мені лише здавалося, що тиша всотується у моє єство, що я вбираю в себе і цей мовчазний, темний, майже безлистий вже осінній сад, і простір за ним, наповнений такими ж садами і людськими оселями, в яких гніздилися сонмища причаєних страхів і тривог. Я наче ставав більшим і за цей сад, і за ціле місто, готовий був дати їм прихисток, навіть не в своїй душі, а начеб реальний прихисток, мовби місто зробилося єдиною маленькою істотою. «Звідки це відчуття?» — думав я тоді й не знаходив більш-менш підходящої відповіді. Тепер же я йшов, наче не ще сонним містом, яке й не швидко проснеться, бо була якраз неділя, а посеред світу, де нікого не має — ні будинків, ні парканів, що їх намагаються від чогось уберегти, ні садів, ні навіть самої вулиці. Лише я під чистим бездонним небом, чорний колір якого поступово перетворювався у темно-синій, потім дедалі більше змінювався, стаючи на моїх очах яскраво-блакитним.

Того ранку хмар на стелі небесного шатра було небагато — і я сповна міг спостерігати народження чистого неба, його дивне вмивання та все ж з нетерпінням чекав того, заради чого й прийшов. Цього разу я перетнув площу і зайшов до ясена із західного боку. Там, біля житлового будинку, починався невеликий сквер, і мене добре приховували від надто допитливих очей, якби такі знайшлися, дерева й кущі. Збоку бовванів край будинку міської ради, за ним починалася центральна вулиця, названа тепер ім’ям Незалежності, видно було й шмат самого майдану, отаке, місце я собі обрав доволі вдало.

Я таки дочекався того, за чим прийшов. Коли перші несміливі відблиски сонячних променів, що от-от мали народитися, перетнули майдан і впали на ясена, я знову побачив на ньому обличчя. То було те саме обличчя, що я бачив учора, тільки цього разу не таке чітке, начеб розмите. Я подумав, що треба почекати, доки воно проявиться чіткіше, але швидко помітив, що чим більше ясен освітлює сонце, тим розмитішими стають риси обличчя посеред крони. І тоді я став гарячково накладати фарби на полотно (мольберта я передбачливо захопив із собою і встановив, ледве прийшов на майдан), бо раптом відчув давню, вже майже забуту пристрасть писати картини. Працював я швидко й самозабутньо, щось відтворював з того, що зникало на моїх очах, щось осіло наміцно в моїй пам’яті з учорашнього вечора. І коли сонце геть освітило старезне дерево і в його променях розтали останні риси обличчя на ясені, я вже мав його на полотні таким, як бачив, — бородатим, обрамленим поріділим багряним і зеленим листям, немовби вінком, таким, що виростало десь наче з глибини ясеневої крони.

Та, як виявилося, я був не сам того ранку на майдані. За моєю роботою спостерігала Божевільна Марта. Коли я почув за спиною чиїсь скрадливі кроки, й озирнувшись, уздрів божевільну, я раптом, не знати чого, перелякався, начеб вона могла сполохати те обличчя, що тепер майже не виднілося. Більше того, скажу відверто, — в якусь мить я злякався, бо майнула геть божевільна думка, що портрет може зникнути так само, як і обличчя на ясені. Я закричав, щоб вона забиралася геть, не заважала мені працювати, що це не її діло, чого я тут і що пишу.

Марта злякано подивилася на мене, позадкувала і без жодних слів таки пішла геть. Вже потім я подумав, що треба було запитати, чи бачила вона, як і я, те обличчя? Але я не запитав — ні тоді, ні пізніше. Щось мене стримувало. А втім, я знав, що — я боявся, що Марта його не бачила, так само, як і Ольга Миронівна, як і охоронець із міськради, який помітив, як виявилося, що я йшов через майдан і встановлював мольберта.

Ми зустрілися з ним, коли я вже повертався назад. Я боявся, що він попросить мене показати картину, але він тільки спитав ввічливо:

— Малювали ясена?

— Так, ясена, — підтвердив я.

— Та, певно, дуже гарно, коли його освітлює сонце? — висловив припущення охоронець.

— Авжеж, гарно.

— Добре бути художником, — він легко зітхнув і потис мені руку на прощання.

З тим і розсталися. Я йшов уже цілком світлим містом, вітався з перехожими, котрі прямували на базар, звернув у бокову кривулясту вулицю, потім у другу, щоб зустріти якомога менше людей. На мої плечі навалювалася втома, здавалося, от-от впаду і засну посеред вулиці.

Та я дійшов до свого помешкання, перетерпів захоплення Марії («знову ходив малювати? Боже, я так рада, а то ти вже геть закис») й, опинившись нарешті у своїй кімнаті, поставив картину на стола, притуленого до стіни. На мене зиркнули, аж пропекли, темні, кольору переспілої сливи, очі. Цей погляд годі було витримати. Я відвернувся, намагаючись вгамувати дрижання, що охопило все моє тіло.

Все ж за хвилину чи дві я знову подивився на портрета. Цього разу я витримав цей погляд, створений чи відтворений моєю ж рукою. Майнула думка — може, знищити його, порвати раз і назавжди, щоб позбутися видива, страху і непояснимої тривоги, що дедалі більше огортала мене? Але я відчув, що не зроблю цього, як і не покладу більше на портрета жодного мазка, хоч і розумів, що він надто сирий, якщо дивитися на портрет як усе-таки з біса пристойний (навіть не для мене, а взагалі) твір мистецтва. Я переставив портрета до стіни і подумав, що, мабуть, так і не зможу збагнути, що ж трапилося? Несподіваний приплив натхнення, що вилився у цей незвичний портрет чи щось інше, непоясниме? Так нічого й не вирішивши, я пішов умиватися.

За ніч у саду осипалося ще більше листя. Між деревами гуляв уже вітер. Сонце пронизувало сад і відбивалося в моєму вікні.

«Цікаво, як би оцінила мою сьогоднішню роботу Люба?» — несподівано подумав я.

Я раптом побачив, як вона виходить з моєї оселі, тоді, після єдиної, проведеної нами разом, ночі.

Вона мовби йшла через сад, хоч тоді Люба просто вийшла на подвір’я, далі — на вулицю.

Я побачив, як вона торкається своїми довгими наманікюреними пальцями гілок дерев, стовбурів, переходить від одного дерева до іншого, наче чогось шукає.

«Чого ти шукаєш?» — хотів спитати я і отямився.

— Треба вмиватися, — сказав я вголос. — Я зараз принесу води.

І тут я побачив маленького собачку, який біг садом. Собачка був рудий і кошлатий і, судячи з його зовнішнього вигляду, бездомний. Він зупинився зовсім близько біля мене і жалібно зиркнув жовтим оком. Другого було майже не видно — воно сльозилося, затулене чи то синяком від удару чи якоюсь болячкою.

— Хочеш їсти? — спитав я. — Зачекай, зараз щось принесу.

Та коли я вийшов зі шматком ковбаси й хліба, собачки в саду вже не виявилося. Даремно я його кликав. Може, собачка подумав, що я пішов по знаряддя убивства? Я обійшов увесь наш сад, вийшов на вулицю. Малого кошлатого собачки ніде не було.

І тут до мене навідалася химерна думка — а чи зміг би я не лише нагодувати, а й приголубити, цю, без сумніву, хвору й нещасну тваринку? Чому він став бездомним, цей песик? Випадково він приблукав до нашого саду чи це був якийсь знак мені? «Ха, знак», — саркастично посміхнувся я, але прогнати підступних, абсурдних думок не зміг. Та чи абсурдних?

Надвечір того ж дня я знову навідався на майдан. Але скільки не вдивлявся, ніякого обличчя на ясені не побачив. Приходив я ще кілька разів — і при заході сонця, і вранці — нічого. Тільки дедалі більше з ясена опадало листя. І просвічувалася далина — здавалося, аж до самого неба, наближуючи до ясена обрій.

Найдивнішим було те, що раптово припинилися нічні вбивства собак. Їх уже не було ніч, другу, третю, четверту, тиждень, другий. І мешканці Густого Лугу повірили, що лихо зникло, кудись пішло, так само незбагненно, як і з’явилося.

Спочатку з’явилися чутки, що вбивцю все-таки знайшла міліція — чимало людей в погонах і без них з райцентру і Луцька наводнили містечко. Але дійсність виявилася прозаїчнішою, про що я довідався від знайомого слідчого з райвідділу внутрішніх справ, котрий колись купив у мене один з пейзажів — на ньому, до речі, було зображено частину майдану з ясеном.

За словами цього капітана, до міліції добровільно з’явився якийсь чоловік, начебто аспірант університету з Києва, який признався, що саме він душив собак. За його словами, він вирішив повторити експеримент із убивством собак, який уже двічі відбувся в історії — в роках 1526 і 1762-му. Він мовбито знайшов старовинний рецепт суміші, за допомогою якого й паралізував собачок. Вдихання цієї суміші вже на відстані позбавляло їх будь-якої здатності до опору. Аспірант — губитель собак — навіть подав ту формулу на вимогу правоохоронців. Розповів, як виходив ночами на своє містичне полювання. Все виглядало логічно, але знайшовся доскіпливий слідчий, який спробував приготувати суміш за рецептом і випробувати її дію. Жодного впливу на собак вона не мала. До справи підключили хімічну лабораторію — спочатку обласної міліції, потім університету. Взялися за справу й фармакологи. Робив приготування суміші й сам кандидат у злочинці. Ефект був нульовим. Так, до суміші входили, окрім кількох трав та ще борошна з кісток корів, й отрута, й наркотик, відомий у середньовіччі, який був здатен викликати доволі сильні галюцинації, але, щоб дати виготовлену суміш псиськам, треба було принаймні підійти близько до кожної окремої конкретно взятої собаки. При випробуванні дії суміші собаки, як розповів з посмішкою слідчий, вели себе цілком нормально, тобто гарчали на чужинця. Перевіряли і того дивака, чи він, бува. не псих? Виявилося — ні. Все ж його мусили відпустити за недоведеністю злочину, тим більше, що за місцем навчання він характеризувався тільки позитивно. Чому він себе обмовляв, так і не зміг пояснити. Чи не захотів.

XXXIV

Тим часом на зміну осені прийшла календарна зима. Спочатку вона полякала невеличкими морозцем і сніжком, та тонкий білий килим виявився неміцним і швидко розтав. Майже цілий грудень та половину січня стояла слякотлива, схожа більше на пізньоосінню чи ранньовесняну погоду. Таку погоду я переживав особливо нестерпно. Дні здавалися тягучими, мовби час завмер на місці. Мої спроби знову вернутися до живопису нічого не дали. Полотно й картон викликали відразу, фарби ще більше. Коли ж я пересилював себе і починав щось виводити, працюючи чи то на власному подвір’ї, на полі чи на лузі, то виходили тільки неприродні стовбури дерев-потвор, схожі на вигин тіла змії, що намагалася відірватися від землі. Я розучився використовувати кольори, які тепер виходили на диво бляклі. Наче хто невидимий водив моєю рукою і спотворював усе, що я щиро прагнув відтворити на полотні.

Отож, із живописом було покінчено — це я збагнув після одного із невдалих сеансів — раз і назавжди. Лишалися уроки в школі, з настанням весни — допомога Марії поратися на городі, поїздки до батьків, брата, сестри. Щось обірвалося в моєму житті, воно стало схожим на рух машини, у якої раптом зіпсувався двигун, та вона все ще рухається з гори. Котиться і хтозна-коли зупиниться, бо гора не крута, зате довга.

В один із дощових грудневих вечорів до мене завітала Марія. Прийшла, щоб сказати, що виходить заміж. Їй, бачите, запропонував стати законною жінкою колега по роботі, вантажник із залізничної станції, де Марія працювала донедавна касиром. Він молодший від неї на цілих десять років, уже був одружений, розлучений, має двох дітей, платить аліменти.

— Що мені робити, Платоне? — питала Марія і дивилася на мене якось благально і вичікувально водночас.

— А ти як гадаєш? — спитав я.

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Марія заломила перед собою руки.

— Він тобі подобається?

Вона помовчала, а тоді зиркнула на мене з докором і навіть ненавистю. Але чим я завинив перед нею? Втім, я знав — чим. Але жодних слів у мене не було — це я відчував гранично чітко. Принаймні, тих, яких моя колишня коханка, що так і не стала дружиною, могла очікувати.

— Він, звичайно, сильний, ти ж знаєш, здоровий і на свій вік не видається, — розмірковувала Марія. — Хоч і п’є багато. Забагато п’є і я боюся…

Вона все ж не доказала, чого боїться. Та я розумів і так — боїться, що той Петро, як звали кандидата в чоловіки, пити не перестане. Але очевидно й те, що якась надія, що вона зуміє на нього вплинути, у Марії була.

— Розумієш, Платоне, — сказала вона, — мені від тебе нема чого приховувати, тому скажу, як є, — думаю, що Петрові просто нема де жити, бо ж його Ганя прогнала. От він до мене клинці й підбиває.

— А ти? — спитав я.

— А що я? Що я? — Марія раптом вибухнула. — Ти знаєш, скільки мені літ? Ти знаєш, що мене чекає? Ти знаєш, скільки самотніх жінок у нашому Густому Лузі? А моя сестра, яка у Володимирі так само доживає віку одна-однісінька…

Що я міг їй сказати у відповідь? Ніяких почуттів до Марії як до жінки у мене вже не було. Не тому, що вона старша від мене, хоч, може, то й була одна з причин. Розумом я міг збагнути, що мені теж потрібна чиясь підтримка, що поруч Марії я почував би себе набагато затишніше. А так мене чекала ще більша самотність, адже тепер вона вже навряд чи буде мені готувати їсти й прати. І все ж я не міг вимовити заповітних слів. Тих слів, яких, я знаю, вона від мене чекала. Може, в мені жила якась власна, моя потаємна надія?

— Чому бути, того не минути, — сказала наостанок при тій розмові Марія. — Може, й він мене покине, може, я його прожену, а може, й будемо жити, як люди…

За тиждень після того Петро перебрався на Маріїну половину нашого будинку. При ньому була невеличка обдерта валіза. А за тиждень після Різдва Марія справила з нагоди одруження скромну вечірку — дві її колишні подруги по роботі з чоловіками, два товариші Петра по роботі з жінками, сестра, ще п’ятеро чи шестеро родичів, сусіди, брат Петра з дочкою і зятем. І я, звісно. Я подарував новому подружжю два набори — фужерів і чашечок до кави. І маленького, вишитого руками моєї сестри, рушничка. На щось більше моя фантазія не спромоглася. Петро дивився на мене спідлоба, очевидно, знав, ким я був для Марії в минулому.

Того вечора я таки добряче напився. А прийшовши на свою половину будинку ледве стримався, щоб не порізати обидві картини, які в мене лишилися, — і «Жінку на фоні блискавки», і «Портрет убивці собак». І все ж я не зробив цього, тільки довго після того, як викинув за вікно пощербленого кухонного ножа, сидів перед картинами, вдивлявся то в обличчя Інги, то в обличчя не знати кого і поступово тверезів.

Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.

За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.

XXXV

Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.

Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.

Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.

— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.

— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.

— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.

— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.

— Виросла… авжеж, виросла… А ви…

Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати рукою опори, та я стримався.

— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…

— Чому б я мав на тебе ображатися?

— Ви не знаєте, що я хочу сказати…

Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?

— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.

— Ти так вважаєш?

Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.

— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.

— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.

— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.

Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.

— Покаятися — за що?

— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?

— Хіба горілки.

— Давайте й горілку.

За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.

— За вас, Платоне Васильовичу, — Люба трохи смішно поморщила носика. — Щоб ви мене простили і зрозуміли. Чи навпаки — зрозуміли й простили. Зрозуміли і простили, — повторила наче з жалем.

Ми випили, закусили салом і огірком, наче два п’янички. І тоді Люба спитала:

— Чому ви назвали цю картину «Портрет убивці собак»?

— Не знаю, — щиро сказав я і розповів їй про своє видіння, про те, як я створив цю картину, названу мною спершу просто «Портрет на ясені», а потім — «Портретом убивці собак». Але чи був то насправді портрет того дивного убивці нещасних тварин, чи мені просто привидівся образ невідомо кого, я теж не знав.

— Тримайтеся міцніше, Платоне Васильовичу, — сказала Люба, коли я закінчив розповідь. — Це я організувала убивство собак у Густому Лузі.

Мабуть, у мене був надто спантеличений вигляд, бо вона не стрималася і засміялася.

— Навіщо? — видихнув я.

Відповіді я не дочекався. «Чи ж є вона, ця відповідь?» — подумав я. Люба мовчала. «Ця проклята відповідь», — подумав далі я. Мусив би щось говорити, чимось розрядити атмосферу, чимось зарадити мовчанню, що поглинало нас обох, але слів у мене не було. Не знаходилося цих необхідних слів. Наче заморозилося в мене піднебіння і кудись подівся мій щойно пересохлий язик.

Моя спантеличеність, ошелешеність росла, і це, напевно, відбивав до краю розгублений вираз обличчя (наче в ідіота, який раптом дізнався, що він геній, вже потім з іронією подумав я), бо Люба поглянула досить занепокоєно.

Потім вона все ж почала говорити. Спочатку зміст всього того, що вилітало з її чудових, ледь примхливих вуст, не діставався моєї свідомості. Графиня? Яка графиня? При чому тут графиня?

Маленька Люба сиділа переді мною і щось зосереджено малювала. Вона знала, що від того малюнка залежить її подальша доля. Завдання, щойно дане Любі, називалося «Етюд по пам’яті». Я дивлюся крадькома, як моя учениця мружить лоба, як виростають на картоні обриси якогось чудернацького дерева. Пізніше виявиться, що така розкарячкувата сосна справді росте на схилі кар’єру, де колись добували щебінь. Я тоді не повірив, що така сосна існує десь у природі, кричав, що Люба її собі нафантазувала. Насправді (це я зрозумів пізніше) я ревнував свою ученицю до вміння, саме її вміння фантазувати. Чи вірю я їй тепер?

Я мусив їй вірити. Хоч те, що розповіла Люба, було й незвичне, і гірке для мене. А розповідала вона про своє захоплення графинею Венцеславою Ловигою. Воно почалося колись із портрета графині, який висить в нашому міському музеї. Як це захоплення переросло в пристрасть, стало манією її життя. Дещо про її пошуки я вже знав із матеріалів, які дав мені Дмитро Харитонович, директор музею. Про її листування з нащадками роду Ловиг. Про її реконструкцію подій, які були в нашому містечку у вісімнадцятому столітті, десь із року 1739-го, коли старий граф Роман Ловига незадовго до своєї смерті призначив управителем маєтку Зигмунта Корвінського, того самого, який став першим чоловіком Венцеслави, і до року 1778, коли графиня Ловига померла, нібито вбивши перед тим свого чоловіка, який зник невідомо куди.

Люба була переконана, що Венцеслава не вбивала Едварда Ловигу. Зрештою, вона була навіть не захоплена, а начеб закохана в графиню, поступово ця закоханість переросла у переконання, що і вона повинна спробувати відтворити у своєму житті те, що вже пережила колись реальна Венцеслава Ловига.

Ось тут і згодився давній, несподівано знайдений рецепт суміші, яка паралізувала собак. Люба вичислила й рік, коли нібито мала бути наступна епідемія вбивства собак у Густому Лузі. Якщо попереднє масове вбивство було 1762 року, а те, що було перед ним, 1526 року, то різниця між ними складала 236 років. Отож, наступне масове вбивство мало бути 1998 року. Лишалося знайти вбивцю, казала Люба. І вона його знайшла, закохала в себе, допомогла виготовити суміш і навіть брала участь у першому вбивстві нещасної собаки, аби переконатися, що суміш діє.

Я сидів і слухав, наче паралізований. Не сама страшна суть почутого приголомшила мене, а швидше те, як просто, невимушено, мовби йшлося про геть звичайні речі, розповідала мені Люба. У якусь мить здалося, що мороз, який пробіг по спині, скував усе моє тіло. Я летів у страшну безодню.

— Який ви нажаханий, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Незвично таке слухати з вуст своєї учениці?

— Незвично? — перепитав я. — Авжеж, незвично. Ти не жартуєш?

— Потерпіть трохи, — сказала вона. — Або краще вип’ємо, тоді й продовжу.

Ми випили ще. Я подумав — а чи не стала вона алкоголічкою? Люба тим часом продовжила. Сказала, що хоче бути до кінця послідовною. Якщо вже вона спроектувала на себе життя графині Ловиги, то хоче прожити всі обставини, крізь які пройшла графиня. Зараз її, Любин, чоловік будує дім. Дім стилізований під той графський палац, за малюнком, який вона зберігає. Коли дім буде збудований, вона розіграє події, які там відбулися у XVIII столітті. Та ви знаєте, Платоне Васильовичу.

— Хтось із вас, ви чи Олег, мусить сісти на палю, — сказала вона з цинічним спокоєм.

— Любо, не треба, — простогнав я з мукою.

— Треба, Платоне Васильовичу, — сказала Люба. — Я знаю, ви зараз подумали, що я божевільна. Або жартую так жорстоко. Ні те, ні інше. Це мусить відбутися.

Вона підвелася. Я теж. Я не знав, що й думати. У голові шуміло не стільки від випитої горілки, як від того, що я почув.

— Може, ви ще спитати щось хочете? — сказала вона з убивчим спокоєм.

— Так, — відповів я.

— То питайте.

І я спитав. Чи убивця собак не схожий на того, хто на моєму портреті?

— Ні, — сказала Люба. — Він зовсім інший. Та ви його, напевно, зустрічали. Він ходив і продавав різні речі.

«Що ж, — подумав я. — Я справді знав цього чоловіка. Знав і підозрював, що він якось причетний до купівлі чи й викрадення моїх картин».

— Тоді я спитаю тебе про інше…

— Чи то не я купувала ваші картини? — Люба всміхнулася якось так — чи то жалісливо, чи з відчуттям бридливості. — Я, Платоне Васильовичу. Я пропонувала вам досить пристойну плату. А ви, кажуть, спалили ті гроші… Дарма.

XXXVI

Я раптом подумав, що ми бачимося востаннє. Більше мені в цьому містечку робити нічого. Продам половину будинку і куплю якусь хатину десь у селі, можливо, в моєму рідному районі. Але якщо я так вирішив, то треба розповісти Любі про те, що мучило мене уже кілька місяців, відколи я дізнався про пристрасне захоплення Люби графинею Венцеславою Ловигою. А зараз, після цієї бесіди, мій гріх запік мені нестерпно. То було фізичне відчуття болю, що прийшов десь ніби ззовні, ставши моїм болем.

— Знаєш, Любо, — сказав я. — Мушу тобі признатися. Той портрет… — Я спинився, закашлявся.

— Той портрет графині Ловиги, яким ти так захоплювалася, насправді не вісімнадцятого століття. Його написав я.

— Ви? — Люба аж відступила назад, очі її розширилися, у них з’явився біль, потім переляк. — Як це розуміти?

— А так і розумій, — я вже говорив теж майже спокійно, хоч і з якимось дивним присвистом. — Для музею потрібен був портрет графині. Ну, Дмитро Харитонович спочатку його шукав, звертався, як і ти, до Ловиг, і польських, і тих, що живуть в Америці. Але портрета графині Венцеслави ніде не було. Кажуть, що вона забобонно чомусь боялася, аби художники не зафіксували її образ. Одним словом, тоді й запропонував Дмитро Харитонович мені здійснити цю аферу. Я й написав. Натурницю знайшов, коли якось був на екскурсії у Прибалтиці.

— Зачекайте, зачекайте, — в очах Люби я побачив надію. — Ви забуваєте, що я професійна художниця. Там же і дерево, і фарби давні…

— Ну, я написав свій портрет по іншій картині, справді з вісімнадцятого століття. А фарби я скомпонував так, як тоді писали. Отже, не тільки ти вмієш фальсифікувати. Вибач…

— Ви… Ви…

Люба ступила крок до мене. Здавалося, вона от-от заліпить мені ляпаса. Якби це трапилося, я був би навіть задоволений. Але Люба тільки гірко засміялася.

— Ви негідник, Платоне Васильовичу. А я ж… Я справді зробила її своїм ідеалом, символом свого життя. І все почалося з портрета. Виходить, з вашого портрета?

— Вибач… В якийсь момент мені самому почало здаватися, що це портрет справжньої графині.

— Ні-ні… Цього не може бути. Цього не могло бути… Признайтеся — ви брешете? Обманюєте? Ви мені теж мститеся? Так? Так чи ні — не мовчіть же…

Люба заглянула мені в очі. Схопила за руки. Очі її кричали. Але обоє ми мовчали, наче затялися, тільки то притягували, то відштовхували одне одного.

— Ненавиджу, — зрештою вимовила вона і вибігла з хати.

Я вийшов надвір. Над Густим Лугом стояла дзвінка тиша зимового надвечір’я. Хрустів сніг під ногами. Я кинувся до хвіртки, але Люба вже була далеко. Вона бігла вулицею із розпластаними крилами шуби, схожа звіддалік на підбитого птаха, що намагається втекти від мисливця, котрий його підстрелив. Раптом я побачив, як вона скинула шубу й побігла ще стрімкіше.

«Що вона робить?» — стривожено подумав я.

Що було далі я довідався наступного дня. Люба бігла й скидала із себе на бігу одяг. Слідом за шубою в сніг полетіло яскраво-червоне в’язане плаття, комбінація, ліфчик і навіть трусики — на подвір’я материнського будинку вона вбігла гола-голісінька.

XXXVII

Люба, проте, не збожеволіла, як могло здатися. Вона того ж дня поїхала з Густого Лугу.

Я зрозумів, що жодного сенсу змінювати своє життя не бачу. Бажання писати пейзажі у мене не виникло. Іноді я згадував ту Любину гонитву, скидання одягу й питав себе, що то було — тимчасове потьмяніння розуму чи частина якоїсь незрозумілої мені вистави? Але так нічого й не вирішив.

Навесні я зварганив листа до Інги. Я повідомляв, що написав її портрета, якщо вона хоче, то можу подарувати. І, ніби між іншим, питав, чи нема в неї сестри в Прибалтиці чи деінде і чи вона сама не вийшла заміж.

Десь за тижнів зо три я отримав відповідь. Інга дякувала, що я її не забув, дякувала за портрета, я можу його привезти, якщо хочу. Вони заплатять, скільки треба. Вона може собі це дозволити, бо вийшла заміж за військового, полковника. Що ж до сестри, то сестри рідної у неї немає, лише двоюрідна. Чому я про це питаю? — так закінчувала вона листа.

Портрета я завіз до Києва, ми мило поспілкувалися з Інгою та її чоловіком-полковником. Він виявився доволі приємною людиною. Ми сходили до кав’ярні, розпили пляшку коньяку. Побалакали. Все було дуже добре, от щось тільки весь час смоктало у мене під ложечкою. Востаннє подивившись у очі Інги, я зрозумів, що ніколи не побачу її, хоч вона та її чоловік запрошували, як буду в Києві, неодмінно заходити. Інга мене відрекомендувала як відомого художника, портрет і їй, і чоловікові сподобався. Найбільше мені сподобалося те, що я побачив — вона зовсім не боїться, що я можу щось розповісти її чоловікові про наші з нею стосунки.

Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона торкнулася мого плеча й заглянула у вічі.

— Ти справді привіз тільки картину? — спитала вона тихо, щось явно очікуючи.

— А що я мав би привезти? — щиро здивувався я. — Хіба що себе. Але ж я тобі не потрібен.

— Ти певен? — спитала Інга, відвернулася, й мені чомусь здалося, що на її очах з’явилися сльози.

— Вибач, — сказав я. — Ти ж не витримала першою й поспішила заміж.

— Але хіба не ти перший втік?

— На те були свої причини.

— Причини?

— Довго пояснювати. Може, й поясню тобі. Колись.

Але я не був певен, що так станеться. Спалах почуттів чи чогось іншого минув? Теперішня ж моя надія — на чому ґрунтувалася вона? Хіба на безбережній самотності й потребі того неможливого, яке не здатне зігріти й душу.

Повернувся полковник. Окрім води для Інги, він приніс по пляшці пива. Ми стояли, пили пиво. Інга зробила кілька ковтків з паперової склянки, куди налила воду. Чекання поїзда ставало нестерпним. Я подумав, що ми надто рано приїхали. Та, як виявилося, ми переплутали колії і мій поїзд ледве не відправився без мене. Я вскочив на ходу до вагона, але вже не зміг виглянути у вікно.

Коли я повернувся до Густого Лугу, то мене очікував сюрприз — мого старого приятеля ясена вже не було. Я прийшов на майдан, побачив вирву на тому місці, де він ріс, щось здригнулося всередині, болісно защеміло, та так, наче я дізнався про смерть близької мені людини. Майнула думка — чи не боляче йому було вмирати? І водночас друга — що тепер у моєму житті не буде жодної таємниці. А може, його й зрізали, щоб позбавити мене й місто цих таємниць? Та я знав про справжню причину — оскільки останнім часом у містечку поширилися чутки, що під ясеном сховані скарби графів Ловиг, і було кілька спроб уночі самовільно зрізати дерево, то міськрада прийняли рішення зрізати його цілком легально і легітимно, що й зробили при великому напливі народу. Потім викорчували за допомогою заорендованого в райцентрі екскаватора величезного пня. Ще й викопали під пнем яму. Ні скарбів, ні труни з тілом графині, що теж припускали, там не виявилося.

Серед інших подій того року відзначу три. Одного разу ввечері я почув страшний крик і грюкіт за стіною. Я кинувся, щоб врятувати Марію від Петрових кулаків, але застав видовище, від якого мало не розреготався, — то Марія лупцювала поліном чоловіка, котрий, як виявилося, потяг із сімейної каси десятку на пиятику.

Друга подія та, що я прочитав у газеті, — у столиці відкрилася виставка робіт молодої перспективної художниці Любові Смажук. Я довго сидів, заціпенівши, тримаючи в руках газету з фотографіями робіт з тієї виставки. Одна з робіт називалася — «Мій учитель». Я був зображеним таким молодим! Таким як, певне, вперше зайшов у Любин клас. А може, ще й молодшим. Мої очі на портреті були ледь примружені, а губи складені в посмішку. Чисту посмішку, ще не спотворену іронією.

«Це моя найкраща робота, — сказала молода художниця кореспондентові про «Мого учителя», — читав я в газеті, далі натрапив на своє прізвище. «Це скромний учитель малювання з містечка Густий Луг на Волині, де народилася художниця» — прочитав я.

От і все. То була на диво витончена помста. «А може, й не помста, — подумалось мені. — Може, я чогось не розумію?»

Я довго сидів і намагався добути ще якусь думку.

А ввечері прибігла Маріїна родичка Мирося.

— Платоне Васильовичу, тут про вас так написано, — заторохтіла вона й простягла мені газету.

— Люба так добре про вас сказала.

«Дурепа», — подумав я, та не сказав нічого. З того вечора у нас із Миросею почався роман. Через три місяці, на початку осені, Мирося лишилася в мене ночувати.

Третя подія — ще один мій візит до Києва і зустріч з убивцею собак. Чи тим, кого я вважав убивцею. Той чоловік врешті-решт сказав, що рецепт справжньої, а не вигаданої суміші, яка паралізувала собак, він сам знищив.

— Аби ні в кого не виникло в майбутньому спокуси, — сказав він.

Ми сиділи в кав’ярні, де, як він повідомив, він зустрівся вперше з Венцеславою, і пили червоне вино.

— Вона ніяка не Венцеслава, — сказав я.

— Для мене — Венцеслава, — вперто вимовив цей чоловік.

— Її звати Люба Смажук, — сказав я.

— Венцеслава, — з притиском проказав він. — Венцеслава, інакше я вам наб’ю морду. А ви ж цього не хочете? Не хочете?

— Напевне — ні, — сказав я.

Ми пили довго. Ми пили цілий вечір і не п’яніли. Ми почувалися родичами — і чим далі, тим більше.

Коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, на землю опустився прохолодний осінній вечір.

— Час не зупинити, — сказав я. — Хоча яка бридота — знати цю істину.

— Це ви до чого? — подивився посоловілими очима на мене мій колега по нещастю.

— До того, що знову осінь, — відповів я. — Тільки цієї осені ніхто не вбивав собак. То ви справді не пам’ятаєте рецепту тієї суміші?

— Бувайте, — сказав він. — Мені пора. Готель он там.

— Я знаю, — відповів я.

— Знаєте? — сказав він. — Знаєте? Нічого ви не знаєте, добродію. Навіть того, що насправді в мене пофарбоване волосся.

— Пофарбоване? Вибачте, що ви маєте на увазі?

Я спитав і відчув, як у мене щось обірвалося всередині. Душа? Чи щось інше? Що? Що? Що?

— А ви що ж, хотіли, щоб я в такому віці ходив сивим? — убивця собак взяв мене за барки, струсонув, але швидко й відпустив.

Він повернувся — рвучко, зле, немов чекав, що я кинуся на нього, — і стрімко пішов геть. Широко розвивалися поли його довгого плаща. Наче крила підбитого великого птаха. Мов у Люби.

— Зачекайте, — гукнув я, але він став іти ще швидше.

Не почув чи вдав, що не почув мого скрику? Я міг би його наздогнати, принаймні спробувати це зробити, але хтось раптом зодяг на мої ноги важезні чавунні кайдани. Мені здалося, що я навіть чую, як вони скриплять — старі й іржаві від старості.

XXXVIII

Чутки про цього чоловіка стали розповзатися в Густому Лузі десь посередині осені. У місті з’явився проповідник якоїсь нової протестантської церкви, який, казали, передбачає, що саме в нашому містечку варто очікувати другого пришестя. Мирося, котра пішла одного вечора на зібрання в будинку культури, як вона запевняла, із простої цікавості, повернулася захоплена.

— Я, Платоне, ще не бачила, щоб так пристрасно проповідували Слово Боже, — казала вона. — Ти не повіриш, але під кінець проповіді, а він розказував притчу про блудного сина, півзалу плакало.

— Чи не закохалася ти, бува, в цього проповідника? — напівжартома спитав я.

— Що ти, що ти, Платоне? — замахала руками Мирося. — Як ти можеш таке казати? Він же проповідник.

— Хіба в проповідників не закохуються?

— Ні, тут ні, хоча чоловік він вродливий, — чогось зашарілася Мирося.

І раптом вона пополотніла, наче побачила щось неймовірне чи дуже страшне. Вона ткнула пальцем кудись за моє плече.

— Там… там… Платоне! — зойкнула вона.

— Що — там?

Я озирнувся і зустрівся з поглядом чоловіка на моєму портреті, якого я назвав колись убивцею собак. Здалося, що він дивиться на мене, свого творця, сьогодні по-особливому, не так суворо, але начеб насмішкувато.

— Що тебе так схвилювало? — спитав я Миросю.

— Це ж він, Платоне, він…

— Хто він? Ти можеш сказати нарешті?

— Це ж чоловік з портрета. Твого портрета!

— З мого портрета? Не розумію.

— Це портрет проповідника. Нашого проповідника. Який прийшов до Густого Лугу.

— Зачекай, — я вже геть нічого не розумів, дивлячись на перелякану Миросю. — Ти хочеш сказати, що той проповідник схожий на цього чоловіка?

— Так, схожий. Навіть не схожий… Це саме його портрет.

— Але ж… Цього не може бути… Я побачив цього чоловіка… Ну, це обличчя тоді на ясені.

— Ой, Платоне, — Мирося притулилася до мого плеча. — Мені страшно, Платоне.

Я відчув — несподівано, негадано, що страх темним валом накочується і на мене. Підстав не вірити Миросі я не мав.

— У кого він живе?

— Не знаю. Здається, у Степаниди Луцишихи.

— Луцишихи? — Я дивився збентежено. Я намагався щось пригадати. — Степаниди?

— Ага, — сказала Мирося.

І тут я пригадав. Найпершого собачку задушили саме в Степаниди. Збіг? Чи ні? А якщо ні — то що? Щось знову закрутилося в моїй бідолашній голові.

Я подумав, що цієї ночі я довго не зможу заснути. Хотів попросити Миросю лишитися, але відчував, що вона боїться. Я провів її до вулиці, потім ще далі. Вона тулилася до мого плеча, наче злякане пташа. Була незвично стишена, без своєї нестримної балаканини.

Містечко блимало вогнями, гавкали пси, над якими не висіло жодної небезпеки, ледь-ледь шелестіло листя в густолугівських садах, яке ще не встигло відірватися від гілля. Але цей вечірній спокій лагідної середини осені несе мені ще більшу загрозу, ніж осінь минула, раптом збагнув я. Саме одному мені. І Мирося це добре відчула й не захотіла розділити зі мною небезпеку. А небезпека була, це я відчував своїм нутром і своєю шкірою.

Все ж я лагідно попрощався з Миросею неподалік від її домівки.

— Ти не боїшся сам лишатися? — спитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців моєї щоки.

Вона не вимовила те, що стояло в підтексті, — лишатися сам з портретом. Я посміхнувся підбадьорливо. Торкнувся губами її пальців.

— Чому б я мав боятися?

— Авжеж, чому б? Це я дурне й налякане теля.

Коли Мирося зникла за своєю хвірткою, я вже знав, куди маю йти. До Степаниди, дружини колишнього шкільного сторожа і самодіяльного скрипаля Лукаша, скрипка якого, стара і потріскана, зроблена колись майстром-кріпаком, висіла тепер в нашому міському музеї. До Степаниди, в якої першої вбили собаку.

«Твоє серце і твоя душа плачуть від підозри», — іронічно подумав я дорогою.

Шурхотіла посипана дрібним щебенем вулиця, по якій повільно ступали мої ноги. Я не квапив їх, бо знав, що мене чекає несподіванка, досконала настільки, щоб перевернути моє життя.

Я трохи повагався перед тим, як зайти до будинку Степаниди. Міг би й не заходити. Стара жінка, котра відчинила мені двері, сказала те, що я й так вже знав: пана проповідника нема, він пішов до вас.

— Пішов до мене? — здивувався я швидше роблено, ніж насправді.

— Так, до вас, — відповіла Степанида. — Він ще попередив — як ви-те прийдете, то сказати вам про те.

— Хіба він знає мене? — тепер вже щиро здивувався я.

— Цього я не знаю, — збентежилася господиня дому. — Він ще запитав, як до вас дістатися? Так і сказав — до вашого вчителя малювання Платона. Я пояснила, що ви-те живете в домі Марії зі станції, та на якій вулиці і як туди втрапити. А вже як пішов, то одразу вернувся й каже: він, той вчитель, має сюди прийти, то скажете, що я до його пішов. Я ще спитала — якщо він, тобто ви-те, маєте сюди прийти, то чи не ліпше вашого приходу й почекати?

Вона затнулася, бо щось, певно, видалося їй дивним у самій розповіді. Подивилася на мене дивовижно широко, як для старої людини, розкритими очима. Я почув, як десь у будинку щось підгоряє та ще й на старому смальцеві.

— То що він вам відповів? — спитав я.

— Що? — Степанида спитала так, наче щойно прокинулася зі сну. — Бачите, він сказав, він сказав, сказав він…

— Ну? — поквапив я.

— Та він сказав, що справа надто нагальна, щоб вас чекати… Вибачте, у мене сковорода на плиті…

Вона зникла в будинку, а я повернувся, щоб розчинитися серед темного осіннього вечора. Все це виглядало дивно, але не для мене. Я навіть здогадався, хто телефонував до проповідника, але мав упевнитися, чи не посланий він, щоб знищити мою картину? Останню з моїх картин.

Ні, він її не знищив. Він стояв перед своїм портретом, як дві краплі води схожий на того, кого я зобразив. От тільки його зображення на портреті не було.

— Навіщо ви його знищили? — спитав я, навіть не обурено, а швидше стомлено.

— Знищив — кого?

— Своє зображення.

— Моє зображення? Значить, ви і є той вчитель малювання?

— Я справді вчитель малювання, але хто дав право вам заходити до мого дому і втручатися у мою картину, псувати її?

— Послухайте, — сказав він також стомлено, навіть стомлено-приречено. — Я зайшов тому, що у вас горіло світло, а двері були незамкнені. Коли я постукав — ніхто не відгукнувся. Але я подумав — може, з вами щось трапилося, і я мав підстави так думати, оскільки події сьогоднішнього дня виглядають досить дивно.

— Он як? — сказав я. — І що ж дивного з вами трапилося? Вам подзвонили і сказали, щоб ви йшли до мене?

— Так, мені справді зателефонували і це сказали. Річ у тім, що мені сказали, аби я поспішав, бо ви готуєтеся знищити мого портрета.

— Вашого портрета? Значить, ви знали про його існування?

— Так, мені сказала одна з вірних моєї церкви саме сьогодні. Вона й розповіла про дивну історію появи цього портрета. Гадаю, ви на моєму місці також були б заінтриговані. Я жодного разу не був у Густому Лузі, донедавна навіть не підозрював про його існування і раптом дізнаюся, що хтось зобразив мій портрет на дереві та ще й вважає, що то портрет убивці собак, винного у масовій загибелі псів, яка була в цьому містечку рік тому. Звісно, я був доволі таки вражений і заінтригований. Я… я хотів до вас прийти, так, хотів прийти, але не сьогодні. І тут раптом цей дзвінок і повідомлення, що портрета буде знищено…

В міру того, як я слухав його схвильовану розповідь, то все більше переконувався, що говорить він щиро. Щось за всім цим стояло, а що — я міг тільки здогадуватися.

— Хто дзвонив? Ви впізнали голос?

— Ні, я вперше його чув, — відповів мій непроханий гість. — Голос досить приємний, хоча… хоча якийсь незвичний, мовби… мовби наляканий чи що. Ні, я не чув цього голосу, це точно. У мене добра пам’ять на голоси.

— Продовжуйте, — звелів я, ледве він зупинився.

— Та я, власне, майже все сказав, — проповідник знизав плечима. — Вона ще сказала, що ви можете прийти до мене, щоб запросити на акт знищення. Так і сказала — на акт знищення. Ну, я й подумав, що, можливо, зумію вас випередити, тому й поспішив до вас. І ось, як бачите, стою перед вами і вашою картиною… Якщо це розіграш, якщо ви вирішили навіщось покепкувати наді мною, то ви досягли своєї мети. Але навіщо ви це зробили, хотів би я знати? Щоб посміятися над проповідником якоїсь там секти, як ви, певне, вважаєте?

Я не відповів, зате швидко підійшов до картини, провів по ній рукою. Фарби на полотні були не свіжі, сухі. Якби він чимось стер своє зображення, водою чи якоюсь емульсією чи ще чимось, що змогло б швидко змити або розчинити фарби, все одно б якийсь слід лишився. Хай не волога, але пляма на місці, де був портрет посеред ясена, порожнє місце, бо ж замалювати його так швидко неможливо. Стоп. А якщо…

Я відступив від картини крок, другий і мало не розреготався. Це була зовсім інша картина, написана десь років два тому, ранньої осені. Одна з картин, які у мене начебто купили невідомі «покупці».

— Це зовсім не та картина, — сказав я.

— Не та? — здивувався проповідник. — Що ви хочете цим сказати?

— Те й хочу, — відповів я. — Це справді моя картина, але дворічної давності. Ясен, але без вашого портрета.

— А де ж та — з портретом? — він дивився на мене так, як дивляться на божевільного, — з острахом і осторогою.

— Поки я ходив до вас, а ви йшли до мене, хтось підмінив картину.

— І хто ж? — він явно мені не вірив.

— Я можу лише про це здогадуватися і спробую зараз вияснити. Але перше, ніж я це зроблю, хотів би знати, як ви опинилися в нашому місті, про існування якого ви навіть не підозрювали, якщо вам вірити?

— Мене послали, — сказав він дуже просто.

— Послали? Хто?

— Керівництво нашої церкви.

І він розповів, що до Церкви Природного Євангелія вступив десь років чотири тому, оскільки його зацікавило те, як пастор цієї церкви трактував події, зображені у Святому Письмі. Було це в Києві, він повірив цим людям, став своїм серед них, а рік тому отримав право сам проповідувати. Його й послали на Волинь, і саме в наше місто. Завдання є завдання, його не прийнято обговорювати, от він сюди й приїхав.

«Що це? Збіг? Знак для мене чи когось іншого? Хитро задумана пастка? Для кого?» — думки одна за одною промчалися через мою збаламучену голову.

Я пригадав, як часом мені здавалося, що на мене дивиться з картини якщо не Бог, то Божий посланець, а зовсім не вбивця собак, як я вважав спочатку. А може, цей чоловік і є таким? Коли він промовляв, його очі спалахували дивним, майже містичним блиском. Уявляю, як запалюються ці очі, коли він починає проповідувати слово з Євангелія… Природного Євангелія.

«Принаймні я знаю, хто йому телефонував», — подумав я.

Отже, треба навідатися до Люби. Вона мусила бути в містечку. Мусила. Таку гру могла вести лише вона.

— Ви можете мене тут зачекати? — спитав я проповідника. — Я швидко повернуся. І тоді ми розставимо всі крапки над «і».

— Добре, — на диво покірно згодився він. — Я почекаю, якщо треба. Ви мені довіряєте?

— Мушу, — сказав я і вийшов надвір.

Хотів, було, заглянути до Марії й запитати, чи не була вона, як хтось залазив до будинку. А може, й бачила?

Але на Маріїній половині не світилося.

XXXIX

Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.

Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?

Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.

— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.

— Так, — ошелешено прошептав я.

— Ходіть за мною, — сказав невидимець. — Пані Люба чекає вас у машині.

Я вже побачив у темряві чоловіка, який стояв поруч. Він був десь так мого зросту, але, судячи з голосу, молодший.

— У машині? — перепитав я трохи недовірливо.

— Так, у машині. Вона вже зібралася їхати, гадала, що вас не дочекається. Вже й сіла в машину, але там вирішила ще трохи почекати. Це за рогом, на сусідній вулиці. Ходімо.

Він, певно, помітив, що я вагався, бо додав:

— Та не бійтеся. Невже ви не вірите пані Любі?

Справді, чому б я мав не вірити своїй колишній учениці? Правда, історія з викраденням портрета чи то убивці собак чи проповідника виглядала дивною, але хіба не таким було й усе інше, пов’язане з Любою? Якщо я хочу до кінця збагнути всю цю історію, треба йти на її поклик.

Машина справді стояла на сусідній вулиці — здається, то був шикарний «Мерседес». Коли ми підійшли до нього, передні дверцята відчинилися, і я побачив голову Люби.

— Добрий вечір, Платоне Васильовичу, — сказала вона. — А я вже думала, що ви не прийдете. Сідайте, будь ласка, якщо ви не проти, трохи проїдете з нами.

Я привітався і сказав, що можу й проїхатися. Люба засміялася й відповіла, що на інше вона й не сподівалася. Коли я сів на сидіння поруч з Любою (вона сиділа за кермом), то зміг відразу відчути, яка розкішно-вродлива моя колишня учениця. У короткій куртці з дорогої шкіри, в коротенькій, теж шкіряній, спідниці, з-під якої поставали у всій красі її точені ноги, вона виглядала більш, ніж спокусливо.

— Я знала, що ви прийдете, — продовжила вона. — Не ображайтеся за цю невеличку вечірню виставу, в якій вам доводиться брати участь. Але ви досі були непоганим актором. Навіть талановитим. Тепер, щоб дограти до кінця, я пропоную вам невелику подорож. Я знаю, що уроків у вас завтра нема, а післязавтра починаються осінні канікули. Ви згодні здійснити разом зі мною невеличку подорож?

— Куди? — спитав я.

— У невідомість, — посміхнулася Люба. — Ви все життя боялися цього слова. Спробуйте раз, хоч раз ризикнути.

— Там у мене вдома лишився чужий чоловік.

— Віктор зараз поїде і попередить його, — Люба повернулася до молодого чоловіка, який привів мене і тепер сидів позаду нас. — Він поїде.

— Але я не одягнутий, — спробував я опиратися.

— Ви цілком пристойно одягнутий. До того ж, подорож буде такою, що, можливо, інший одяг вам і не буде потрібен.

— То, може, б ми під’їхали до нас, і я забрав би речі для поїздки?

— Нема часу, Платоне Васильовичу. Нас чекає поїзд.

— Поїзд? Ми поїдемо поїздом?

— Так. Зараз під’їдемо на станцію, а далі — поїздом.

— Але ж до Густого Лугу ходить лише дизель…

— Ми відправимося з Володимира.

— Куди? — спитав я.

— Хіба вам так важливо? Ви поїдете зі мною. Признайтеся, що ви про це мріяли. І не раз?

Можливо, якби не присутність цього молодика, я б щось сказав. Та я промовчав. Я справді колись мріяв про таку поїздку. А ще колись я возив Любу на виставку до Києва. Але тоді вона була школяркою і я ще не мав до неї жодних почуттів, крім зацікавленості вчителя в успіху своєї учениці, в її таланті, в…

— Ви спите, Платоне Васильовичу? — почув я Любин голос.

То був голос із тієї далекої поїздки. Я звісив голову із верхньої полиці нашого купе, зазирнув на нижню і побачив Любцю, яка, виявляється, не спала вже давно і тепер питала мене, чи таки з неї вийде справжня художниця? Я підтвердив — так, вийде, неодмінно вийде, хіба те, що її визнали там, у Канаді, не свідчить про її талант? Та й одиниці дітей потрапили на ту виставку до столиці.

І тут я побачив, як з-під ковдри висувається біла рука дівчини-підлітка, як з-під нічної сорочки, яку вона таки одягла під спортивний костюм, тепер розстібнутий, виставляються вже чітко окреслені груденята. Я тоді поспішно відвернувся і подумав, що, окрім гарної художниці, з моєї учениці виросте вродлива жінка, за якою упадатиме не один хлопець.

Ця дівчина не раз мені снилася, тільки жодного разу в поїзді — серед лугу, в школі, ми навіть якось разом перепливали вві сні річку.

— Чи ми допливемо? — питала мене кілька разів тоді, вві сні, Люба.

— Допливемо, — казав я.

Та річка ширшала й ширшала, ми пливли довго, я відпливав і вертався, щоб підбадьорити Любу, я, зрештою, взяв її за руку, потім за плечі, щоб допомогти допливти. Тільки от чомусь першою на березі опинилася Люба. Вона стояла і сміялася з того, що я такий незугарний плавець, що не вмію зачепитися за берег.

Я простягав їй руку, торкався її пальців і дивувався, що вони все довшають, але начеб втікають від мене. Я забув його, цей свій сон, а зараз, бачу, пригадав. Тут я подумав, що добре б заснути цього разу в поїзді й знову побачити цей сон.

XL

Ледве прокинувшись, я відразу відчув жахливий головний біль, а за ним — ще жахливіший холод. Я кудись наче рухався, світ довкола гримотів, двигтів й наче насувався на мене. Я розплющив очі й побачив ледь сіріюче небо над головою, а під боком відчув холодний дотик заліза. Що за чортівня? Де я? Може, все це мені сниться? І я… Я ж геть голий посеред цього жахливого сну.

Ще за кілька миттєвостей я остаточно збагнув, що це не сон, а ще жахливіша реальність. Я був справді голий-голісінький у холодному вантажному вагоні, в якому, напевно, перевозили вугілля, бо у ще не чіткому, швидше за все, світанковому світлі я угледів на підлозі кілька вугільних шматочків та ще чорну пилюку під ногами. Я збагнув, що поїзд їде, чув характерний стукіт коліс по рейках, але як я опинився тут і чому я в такому стані?

Не здатний відповісти на це запитання, я звівся на ноги, зробив кілька змахів руками, намагаючись хоч якось зігрітися. Я робив зарядку, боксував, стрибав, падав і знову підводився. Тіло потроху розігрівалося, хоч і ненадовго. А поїзд їхав і їхав і не думав спинятися. Була якась моторошна лиховісність у його неспинному ритмічному русі.

Щоправда, дедалі більше входив у свої права ранок. Ось уже й сонячні промені стали просіюватися через бокові щілини. Сонце з лівого боку, отже, ми рухаємося на південь. Але куди й навіщо? Навіщо й чому я тут опинився? Невже до цього причетна, невже це влаштувала Люба? Трохи заспокоївшись, я спробував відсунути двері. Дарма. Очевидно, їх зачинили ззовні.

Я ходив по вагону, намагаючись не впасти, і пригадував події минулої ночі. Пізно ввечері ми сіли на поїзд, який ішов до Львова. Віктор лишився на пероні, ми з Любою зайшли до спального вагона. Ми були удвох, сиділи, розмовляли, Люба дістала пляшку коньяку, сказала, що він справжній, французький, бо справжній коньяк тільки й буває французьким. Коли ми наповнили дві маленькі дорогі кришталеві чарочки, які вона дістала із сумки, Люба запитала, чи пам’ятаю я давню колишню поїздку до Києва, коли я возив її на виставку? Я сказав, що, звісно, пам’ятаю, що недавно там, в Густому Лузі, коли ми сиділи в машині, згадував. Люба сказала, що й вона згадувала, що вона дуже хотіла б повернутися в той час. Що чим більше вона розуміє, як той час даленіє і тьмяніє навіть у пам’яті, тим більше їй хочеться у нього повернутися. Тим більше, саме так.

Ми пили коньяк, ми розмовляли — про її виставку в Києві, виставку, яка мала такий шалений успіх; ми так поводили себе, наче нічого не відбулося останнім часом. Нічого такого, що б пролягло між нами. Хоч мені кортіло спитати, куди вона поділа мій портрет убивці собак?

«Нічого такого», — думаю я тепер, намагаючись зігрітися. Скільки ж ще їхати і куди і коли ми зупинимося?

Невже Люба підсипала мені снодійне? У коньяк? В мінеральну воду, яку ми потім пили? Але ж і воду, і коньяк наливав я і їй, і собі. З одних і тих самих пляшок.

— З одних і тих самих пляшок, — вголос кажу я.

Чи ми проїжджаємо через якесь місто або село? Якщо й гукнути, то ніхто не почує. Але ж не буде поїзд їхати так вічно…

Після тієї вечері (закушували цукерками — Люба все передбачила) ми кохалися. Ще Люба сказала, що до Львова надто мало часу, а у Львові нас мають зустріти.

— Нам треба поспішати, Платоне, — сказала вона.

Люба цілувала мені руки, я їх виривав, мені здалося, що вона сп’яніла, але й таку — п’яненьку, як і тверезу, яку завгодно, — я любив над усе на світі. Кохав до безтями. Прагнув, як нікого й ніколи в житті.

Проганяю від себе спогад-марево. Реальний спогад-марево. Я заснув після кохання? Я щось хотів запитати у Люби, весь час хотів щось запитати. Авжеж, хотів. Хто такий цей проповідник? Чи збудувала вона свій палац? Хто такий був той Віктор — слуга, коханець? Ні, якесь інше запитання. Але що ж трапилося, Господи, за що така жорстока покара? Невже за те, що я не виправдав її сподівань, що я всього лиш скромний вчитель малювання з маленького провінційного містечка? Хіба я в цьому винен? Чи справа у тому давньому портреті графині, якої ніколи не бачив, але уявив саме такою, в яку закохалася Люба? Хто мені дасть відповіді на всі ці прокляті питання?

Гуркоче поїзд, все вище й вище піднімається сонце, добре, що цього року листопад незвично теплий, а то я б зовсім задубів. Проклята графиня Ловига, простолюдинка, що стала графинею, що мала стільки влади над людьми, надто над чоловіками!

Знесилений, я притуляюся до холодного боку вагона, і мариться мені старий граф Роман Ловига, що йде садом від свого управителя, над яким занесла вже своє чорне крило смерть. Граф думає про свою власну смерть, про те, що майже нічого не лишить він своєму найменшому синові, окрім цього хіба невеличкого села, думає про те, що життя витікає, мовби пісок крізь пальці, що він бездарно повівся зі своїм життям, що нічого вже не повернути, навіть якби закричав у безвість саду і простору за ним, якби вихлюпнув усі свої жалі холодному осінньому небу.

Тут то й помічає старий граф маленьку дівчинку в білому полотняному платтячку — чистого ангела життя, що біжить йому назустріч, широко розставивши рученята.

Венцеслава, майбутня дружина його сина. Збурювачка спокою. Маленький білий янгол.

Вона стане для графа символом життя, він вірить, що житиме, доки любитиме це маленьке створіння.

Ненависть. Це вже управитель, Зигмунт Корвінський. Пекуча війна, що переросте у жагуче кохання. Ні, не забула білява дівчинка, хто її привів до лісу і прив’язав до дерева — на поталу страшному ведмедеві.

Управитель, який під її поглядом, за її наказом сідає на палю. Лжеграф і справжній граф Ловига, які її обожнюють. Страшні події осені, коли, як і минулого року, в Старому Лузі вбивали собак.

Може, справа у вбивстві собак, може, так само, як тепер Люба, колись організувала його графиня Ловига? Але кому вперше прийшла до голови ідея вбивати собак, паралізуючи сумішшю, виготовленою із собачого мозку, залоз, кісток і трав? Чи не його образ із далекої давнини проглядав на моєму портреті? А проповідник, у якого погляд такий, що йому хочеться беззастережно вірити…

Я знову відчув, як холод сковує все тіло, що ось-ось почне дубіти. Треба було щось робити, я спробував підстрибнути вгору, але до краю стіни не дострибнув. А якщо й дострибну, то навряд чи втримаюся на руках. Добре було б щось підкласти під ноги, але що? У вагоні нема жодного зайвого предмета. Хоча… Я оглянув пильніше вагон і побачив біля задньої стіни на підлозі якусь дошку. Хитаючись, наче п’яний, підійшов, узяв. Спробував приставити до стінки вагона, щоб вибратися нагору. Коли я став на дошку вилазити, вона вислизнула з-під ніг, і я ледве не гепнувся на підлогу.

Я копнув спересердя дошку ногою, ще раз поглянув на неї і… І тут я подумав, що, коли вже опинився в такій пастці, то, щоб не закоцюрбнути остаточно, може, спробувати щось на ній намалювати? Але чим? Стривай, адже є вугілля. Я бачив і портрети, і пейзажі, написані вугіллям, а от самому так писати не доводилося. Може, спробувати? Спро… бу… ва…

Я взяв чорний шматочок у пальці, провів на дошці лінію. Цей доторк обпік мої пальці, наче вуглина була розпечена. Що ж його намалювати? Шматок чорної закіптюженої стіни? Небо наді мною? Може, цей вагон, з-за якого визирає осіннє сонце? Ні, треба щось інше. Але по пам’яті я не дуже вмію писати. Все, що було написано мною досі, мало реальну основу. Навіть портрет на ясені. Навіть він. Хіба що графиню я вигадав. Вона мала небагато спільного з натурницею. Саме так. Була більше моєю мрією.

Недавно я викрав її портрет з музею. Мій портрет. Міліція шукала, але так і не знайшла злочинця. Добре, що Дмитро Харитонович не вказав на мене, хоч, підозрюю, він знає, хто це зробив. Портрет я спалив у своїй грубці. Як до того долари, отримані за свої картини. Наче цей акт міг мені чимось допомогти.

«Чимось допомогти», — думаю я тепер.

І раптом я аж присвиснув. Провів ще одну лінію, другу, третю. Еліпс, півколо, два маленьких кола. Несподівано для самого себе я раптом збагнув, що на дошці з кожним штрихом дедалі виразніше вимальовується портрет.

Він проступає крізь пил, наче з глибини самого дерева. Мій портрет. Мій автопортрет. З лютою затятістю, з приреченим, але відчайдушним і непереборним розпачем я додавав штрих за штрихом. Зрештою, я відступив і поглянув на портрета трохи звіддалік.

Мої очі з портрета дивилися на мене з болем і сумом. Це був погляд людини, котра неначе продирається крізь хащі назустріч людям і чує десь збоку хиже гарчання невідомого звіра. Воно мовби ближчає і віддаляється водночас.

«Як би мені згодилося дзеркало, — подумав я. — Дзеркало. Тоді я б побачив, як насправді виглядає моє обличчя».

Але дзеркала не було. Звідки йому взятися у холодному, просякнутому вугільним пилом, вагоні, що став для мене пасткою?

— Пасткою, — шепчу я і заплющую очі.

Зовсім поруч побіліле від пристрасті Любине обличчя. Там, у купе нічного вагона. Воно зовсім поруч.

— Ще, ще, ще, — шепче вона у напівзабутті.

І раптом її обличчя набуває рис портрета, іншого портрета, графині Венцеслави Ловиги, того, яке я написав з іншої жінки і яке виявилося так схожим на обличчя Інги.

«Графиня. Інга. Люба», — подумав я і розплющив очі.

Гуркоче поїзд. Нестримно рухається, і ніяка сила не здатна його спинити.

Я ставлю ще кілька штрихів. Кришиться і розламується вугілля.

Сонце заглядає до вагона, добре хоч, що воно трохи зігріває мої плечі.

«Я бачила колись дивний сон, — чую я Любин голос. — Наче це не я, а графиня Венцеслава прийшла на цей наш вокзал. Саме Венцеслава, — повторює вона. — І сіла в поїзд. Наче це я їхала в поїзді й була справді Венцеславою, хоч водночас добре знала, що тоді ще поїздів не було».

«Може, цей сон — розгадка таємниці мого ув’язнення? — думаю я тепер. — Ні, ніякого ключа нема. Є жорстока реальність, жахливіша за всілякі сни. Всілякі сни. І цей дикий, божевільний рух поїзда, який, здається, ніколи не спиниться. Не спиниться».

Все ж цей поїзд мусив десь зупинитися. І коли він почав стишувати хід, я відчув, як шалено закалаталося моє серце у геть задубілому тілі.

Поїзд таки спинився, і, коли я почув людські голоси, то з усієї сили, яка ще в мене лишилася, загрюкав у стінку вагона, закричав. Проте з мого горла, начеб затиснутого лещатами, вилітали лише хрипкі, ледь чутні звуки.

— Там хтось є, — сказали з того боку вагона. — Гей, хто ви там? Як ви туди потрапили?

Я знову захрипів. Відчайдушно стукав, хоч відчував, як мене остаточно покидають сили.

— Німий він чи що? — сказали за стіною.

— Я не німий, я голий, — прошептав я з останніх сил. — Відчиніть двері й принесіть мені одягтися.

XLI

Я ще не знав тоді, що от-от знепритомнію, що прийду до тями в лікарні, де пробуду цілий місяць із запаленням легенів і простати. І що, врешті-решт переступивши лікарняний поріг, гранично чітко знатиму, що мені робити. Що поїду я до Києва і там знайду Любу в психіатричній лікарні. Вона дивитиметься на мене чистим поглядом наївної дитини, яка знає тільки те, що й має спочатку знати дитина, коли вона починає доторкатися до цього світу, — їсти, пити, роздивлятися предмети, що тебе оточують, справляти природні потреби, наївно і щиро посміхатися.

Її погляд змушував здригатися, відводити очі й знову притягував. Було страшно, але цей страх чомусь наче вмирав, коли я відводив свій погляд. Що жило в її очах, я не міг збагнути. «Невже нічого?» — спитав я себе й ледве не закричав із розпуки. Боже, навіщо? Відповіді не було. Я відійшов до вікна і оглянувся. Люба дивилася на свої руки, роздивлялася пальці, потім стала колупати пальцем собі в носі. Ми були в кабінеті лікаря, куди Любу привели. Лишившись сам на сам, я щось питав її, намагався достукатися до її згаслої свідомості, але мої слова нагадували горошини, що відскакували від міцної, грубої стіни й котилися-котилися довгим похилим настилом, барабанили й барабанили по ньому, барабанили й барабанили.

На той час я вже знав, що Люба перед тим своїм останнім приїздом до Густого Лугу розлучилася з чоловіком; знав, як з допомогою закоханого в неї Віктора, колишнього чоловікового охоронця, посадила мене, голого, до товарного вагона, відправляючи «у вічність». Лишилася тільки нерозгаданою роль проповідника, якого я зобразив на портреті як убивцю собак. Повернувшись до Густого Лугу, я дізнався, що наступного дня після того вечора, коли я поїхав з Любою, він зібрав свою паству і сказав, що закінчує проповідувати. Якщо вони хочуть, можуть обрати собі нового пастора. Якщо ні — то він розпускає свою громаду. Мирося розповідала мені, яка незвична тиша постала у залі після цих слів. Він і вийшов серед цієї тиші. Але не пішов геть, а лишився у Густому Лузі. Купив собі маленьку хатинку, випадково чи ні, але це була хата Гриця Бутмерака, столярує і мурує людям грубки. Мої спроби щось від нього вивідати ні до чого не привели. Він лише повторював свою колишню розповідь. Якийсь час я боявся, що наші люди вб’ють його, бо в містечку вже знали, на кого він схожий, але все обійшлося. Він старіє на очах і все більше накульгує. Зустрічаючись, ми вітаємося, як добрі знайомі. Але заговорити обоє боїмося і йдемо кожен своєю дорогою. Колишня його секта все меншає і меншає. Перестала туди ходити й Мирося. Вона несподівано вийшла заміж за свого далекого родича з Володимира, який приїхав до Густого Лугу приймаком. До речі, портрет уявного убивці собак так і не знайшовся, і Люба, звісно, не змогла пригадати, куди його поділа, чи куди його поділи за її наказом. Отож, єдине, що в мене лишилося, мій «Автопортрет, написаний вугіллям». Недавно він демонструвався на обласній виставці й несподівано отримав досить високу оцінку. Автор рецензії в обласній газеті писав, що я зумів передати трагічність не лише однієї творчої особистості, а й цілого покоління, а може, й більше — людей цілої епохи, в яких забрали чи намагалися забрати минуле і майбутнє. Я сумовито посміхався, коли читав ці рядки. Хоч щось у них було такого, що я не міг висловити — ані словами, ані фарбами. Хоч, може, й підсвідомо намагався. Чи тепер уявляю, що намагався.

Якось, ідучи в черговий раз додому, я зустрів колишнього проповідника. Ми привіталися. Він мав старе, стомлене обличчя. Але цього разу він не розминувся, а повернувся і пішов поруч. Якийсь час ми йшли мовчки.

Я б хотів його знову про дещо спитати, але не наважувався. Першим, однак, заговорив він.

— Пане вчителю, — сказав він тихо. — Ви замислювалися, навіщо цей світ створений?

— Очевидно, щоб на ньому жили люди, — механічно відповів я і вже тоді поглянув на чоловіка, котрий вніс стільки сум’яття в мою душу, а ще більше — в душі інших мешканців Густого Лугу.

Його очі, здавалося, щось шукають, але не на моєму обличчі, не в моїх очах, яких він уникав, навіть не десь за моєю спиною. Було таке враження (я здивувався і ледь-ледь здригнувся, коли про це подумав), що він намагається зробити так, аби я подивився на нього самого його ж очима. «Звідки таке враження?» — спитав я себе, але відповіді не отримав. Може, справді, цей чоловік володіє потаємною формою гіпнозу?

— Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть? — сказав він.

«Агов, чоловіче, та чи не покинула тебе остаточно віра в Бога?» — подумав я.

— Як хто, — сказав натомість. — Залишити після себе слід. Домом, книгою, деревом чи ще чимось. Хоча, в основному, напевне, аби свій рід продовжити, виростити дітей, діждатися внуків, а тоді вже постати перед Господом.

— Але ж ви, здається, дітей не маєте?

В мені народилося гаряче бажання покинути цього чоловіка. Отак собі піти далі, навіть не попрощавшись. Я, проте, не рушив з місця і чогось чекав.

Ми стояли і мовчали — двоє дивних людей посеред густолугівської вулиці. Над нами пливли легкі хмаринки, шелестіли крони дерев ледь чутну віковічну мелодію. Люди з міста, яке пережило за свою довгу історію три незрозумілих масових убивства собак і хтозна скільки людських смертей і божевіль.

— У мене нема дітей і не знаю, чи будуть, — сказав зрештою я. — Та я не один такий. Не один, розумієте? Що мені ще вам сказати?

— Нічого, — відповів колишній проповідник. — Нічого, бо моє запитання вам не під силу. І мені не під силу відповідь на нього. Але я буду його задавати, сподіваючись на відповідь. Не вам одному. Я його й собі задаю. Часом і знаходжу відповідь. Але тільки до завтрашнього ранку.

— До завтрашнього ранку? — механічно перепитав я. — А далі?

— Далі? — Відповідь зникає, наче роса.

Те, що я десь бачив цього чоловіка, не давало мені спокою вже кілька тижнів.

І раптом я пригадав — де. На вокзалі в Сімферополі. Так, я повертався тоді з Криму, тоді, влітку. Юрба на вокзалі несла мене до дверей. І тут один з натовпу повернув голову. Це обличчя… Обличчя… Очі зустрілися з моїми. Я побачив біль і крик у них і якусь засторогу для себе.

Чоловік відвернувся, а я несподівано угледів, як він пливе над юрбою попід стелею. То було всього лиш миттєве видіння.

Потім я побачив його образ на ясені. Написав портрет. Але не згадав, чий то був портрет.

Портрет убивці собак.

Хто він, цей чоловік?

Я зрозумів, що так ніколи цього й не розгадаю.

Спитати? Я відчув, що не зможу цього зробити. Не зможу. Не змо…

— До побачення, — сказав я.

— Бувайте.

Ми розійшлися. Я йшов вулицею і думав про те, що цей чоловік, як не є, а такий же нещасний, як і я. Але хто на цьому світі щасливий — той, хто задає такі питання, чи, навпаки, той, хто не замислюється, заради чого він живе? Просто живе собі і все. «Може, відповідь у самому процесі життя?» — несподівано подумав я. І тут у мене з’явилося бажання піти швидше. Швидше. Ще швидше. Майже бігом. Так, наче я хотів утекти — але від кого і від чого? Від кого і від чого — ось питання.

Я спинився вже майже біля свого будинку. Мені в спину дихала осінь. Ось і ворота, біля яких я стояв стільки разів. І лише два рази — по-особливому. Перший — коли мене покидала Люба після нашої ночі кохання. І другий — після того її останнього приходу до мене, коли Люба призналася, що то вона організувала вбивство собак в Густому Лузі.

Тепер я стою сам. Люба, як далеко моя Люба. Її світ тепер зачинений для мене, як і мій для неї. Між нами густа чорна завіса.

«Але чому?» — питаю я себе.

«Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть?» — чую голос чоловіка зі стомленим сірим обличчям.

«Щоб вмирати і… божеволіти», — каже хтось третій.

— Ні, — шепочу я. — Ні.

Помічаю, як багато листя нападало в моєму саду минулої ночі. Чи відколи я ходив до своєї школи? Яка різниця. Треба буде його позгрібати, це листя.

— Платоне! — чую я знайомий голос.

Здригаюся від несподіванки. Оглядаюся і бачу, що зі своєї половини будинку виходить Марія.

— Що трапилося? — питаю спроквола.

— Там… до тебе… стара Вертуниха.

— Вертуниха?

— Любина мати, — уточнює Марія. — Вона в моїй кімнаті.

Я кинувся до будинку. Любина мати підвелася мені назустріч — незвично злякана, зніяковіла, якась зіщулена. Я привітався, вона відповіла, ми стали одне навпроти одного.

— Люба…

У мене не вийшло запитання, швидше тихий зойк.

Мати Люби злякано зиркнула на мене.

— Ні, ні, Платоне Васильовичу… Вона жива. Тилько так саме все… І надії нема.

— Ви були в неї?

— Була… Була… Ліпше не бути. Я вам… Я вам листа привезла.

— Листа?

Я справді несказанно здивувався. Невже від Люби? Але ж вона… Як це розуміти?

Мати Люби дістала з кишені старої світло-сірої (а втім, тепер доволі зачовганої) куртки конверта. Простягла мені.

— Я найшла його серед Любиних паперів, які мені передали, — сказала якось начеб винувато. — Мабуть, Люба хотіла вам його послати, та не відважилася. — Мати Люби зітхнула, витерла рукавом куртки ліве око. — Чи не встигла.

На конверті справді стояла моя густолугівська адреса. І її київська.

— Дякую, — промовив я.

— То я піду, — сказала Любина мати. — Вона так само… Ні мене… Нікого не признає.

Ми з Марією провели її до хвіртки, постарілу, згорьовану жінку. Марія сказала раптом, що має піти до крамниці.

Коли їхні постаті подаленіли, тут-таки, в саду, я розірвав конверт, і в мені знову зазвучав Любин голос.

«Доброго дня, Платоне Васильовичу, — писала Люба. — Здрастуй, Платоне! Дуже важко писати цього листа. Кілька я написала і порвала, але написати мушу. Мушу, бо те, що тепер живе у мені, проситься назовні, вибухає і не може вибухнути, розшматовує мою душу і знову складає докупи, зшиваючи її чорними нитками. Таке моє враження. Таке. Але про що це я? Про себе? Ні, про вас. Про тебе, Платоне. Про того, кого я завжди любила. Спершу — як вчителя, а потім — як мого коханого. Таємного, болісного коханого. Про кохання ти, може, й здогадувався, а от про все інше… Інше ж у тому, що я довго, надто довго, не помічала, що ти є таки талановитим художником, дуже талановитим. Хоча й із заниженою самооцінкою і високою гідністю. Може, надто заниженою і надто високою.

Та я ж бачила це, коли брала до рук автопортрет, який підсвідомо бережу, як найдорогоціннішу реліквію, той, що висить у моїй кімнаті. А ще ваш портрет тієї жінки, жінки на фоні блискавки, здається, її звати Інга, портрет гаданого вбивці собак, ще один ваш автопортрет з букетом волошок в руці і волошкою, що стримить за вухом. Твої пейзажі з ясеном — справжні шедеври.

Я бачила, бачила це, але переконувала себе, що ти, що Платон, мій Платон (яке слово!) — бездарний. Ти спитаєш — чому? Тому, що бачила поруч себе когось достойнішого, бо художниця (знаменита!), яка вийшла із якогось там задрипаного Густого Лугу, єдина і неповторна, не може поєднати долю з примітивним (нібито!) учителем малювання.

Гординя таланту! — ось, сказати б, у чім проблема.

Але я продовжувала кохати, чуєш, кохати і страждати. Моя гординя тепер квилить якимось птахом, підбитим, обскубаним, скиглить, наче бездомне собача, котре шкребеться об твій поріг. Чи об мій власний. Але не може його переступити.

І друга колізія, Платоне, яка виходить з першої, — це моє намагання реконструювати те, що вже було колись, відчути себе спадкоємицею (по духу, стилю, поведінці і т. д., аякже!) графині Ловиги. Венцеслави (яке ім’я!). Я вибирала її, не свою долю. Через стільки літ після неї.

Та тут фальш, як виявилося, було закладено в самій основі, бо був фальшивим портрет графині, який насправді ти написав. Портрет, що мене зачарував.

Після тієї фальші, вкладеної в ціле життя, тільки й лишається що божевілля чи гра в божевілля. Дай, Боже, справді не збожеволіти…»

На цьому лист обривався. Кому вона адресувала ці слова — мені чи собі самій? І чи справді Люба божевільна тепер?

Садом біг тихий, але холодний вітер. Під ноги нечутно падало пожовкле листя. Сутеніло — в саду і в моїй душі. І ходив садом, вже майже безлистим, самотній Любин голос.

«Господи, навіщо?» — прошепотів хтось за моєю спиною.

Я не спромігся озирнутися. Звучав голос, і падало листя. Один листок дуже повільно.

Вродлива дівчинка в білому платтячку все біжить і біжить назустріч сивому втомленому чоловікові, біжить і не може ніяк зупинитися.

Старий граф Ловига вірить, що її очима в обличчя йому ось-ось загляне безсмертя. Його власне безсмертя, маленький білий янгол приніс його, так він гадає.

Через два з половиною століття я напишу лже-портрет цієї дівчинки, вже графині.

XLII

Зрештою, я добився того, чого й бажав. За допомогою матері Люби, яку я переконав, що не їй, а таки мені доведеться доглядати її дочку, я забрав Любу з психлікарні до себе.

Я завжди поспішаю з уроків додому, щоб розігріти обід для моєї дружини. Як і сьогодні. Особливо вона любить каші — манну, вівсяну, з гречки. Я підношу ложку до її рота, і Люба слухняно розтуляє губи.

— Ще одну ложечку, — кажу я.

— Ще одну ложечку, — слухняно повторює Люба.

І раптом її очі оживають, спалахують незвичним вогнем. Вона щось наче намагається пригадати.

— Я на… ма… лювала, — раптом з натугою каже вона, винувато посміхаючись. — Намалювала. Картину. Там.

Я проводжу очима за її рукою і бачу аркуш картону, який стоїть біля стіни. На ньому безформно розмазані фарби. Вперше за півроку, відколи ми вдома, Люба проявила інтерес до того, що донедавна було сенсом її й мого життя, — до фарб, які мусять лишити слід на полотні. Чи ще на чомусь. І вперше вона говорить.

— Зна… знаєш… — Любин голос тремтить. — Знаєш, як я… назва… назвала… свою картину? — чую я зненацька голос Люби.

— Як?

— Портрет… портрет графині.

Я здригаюся. Стою і не знаю, що сказати. Перед очима калейдоскоп із якихось слів — я бачу його на диво виразно. Саме бачу. Але не можу зрозуміти жодного слова.

Я отямлююся від ніжного дотику. То Люба гладить мою руку. Зустрічаюся з її очима. Щось стискає мені груди, тисне й ніяк не може відпустити.

— Не плач, — чую я Любин голос. — Я… я… Я біля… біля тебе. Я, — вона затинається, — я з тобою.