Book: Короп по-чорнобильськи



Короп по-чорнобильськи

Валерій і Наталя Лапікури


Короп по-чорнобильськи


(ностальгічна антологія справжнього єврейського гумору)

Передмова


- Сьома, ви єврей?

- А що? Щось сталося?


Колись, дуже-дуже давно, бо ще до Першої Світової війни, в самому центрі Європи була дивовижна, несхожа на інші, країна. Населяв її чудернацький Народ - не вельми багатий, точніше, вельми небагатий. Хоч і працьовитий. Народ вірив у свого Бога і щодня старанно вчащав до своїх храмів.

А оскільки статків, як і старанності, у цій країні вистачало не на всіх, то замість корів мусили тримати кіз, що, як ви розумієте, додає клопоту і дискомфорту. Отож, щоранку спершу пастух заганяв у стадо кози, а потім спеціальний служка ходив по хатах і заганяв на молитву занадто лінивих.

Ви не повірите, але у цій країні не було ланів та лісів. Ні, вони існували, але десь там, вздовж доріг, по яким народ на старих возах, запряжених старими шкапами їздив у гості один до одного. Бо країна ця ще й тим була чудернацька, що складалася з самих містечок. Ні, десь існували міста, і то навіть великі, дехто з Народу часом навіть туди навідувався. Але ця урбаністична цивілізація лежала не те що за кордоном, а просто в іншому світі.

Ну, і нарешті, Народ говорив однією мовою, однаково одягався, бідніший від багатшого відрізнявся тільки кількістю латок та дітей на обійсті. Всі містечка були навдивовижу схожі одне на одне - що на самому заході країни, що на її сході. За єдиною, напевне, різницею: в містечках, котрі на схід від річки Збруч, посеред базару бовваніла постать російського городового з довжелезною шаблюкою, а відповідно, на захід - походжав поміж перекупками австрійський жандарм у форменому картузі, прикрашеному півнячими перами. Проте, ця обставина не дуже бентежила Народ. Як і та, що кордони його країни не були відмічені на жодних картах Європи. Офіційно. Бо відтоді, як у Середні віки Народ, гнаний чужими недобрими вітрами, прибився на ці землі, він вірив, що то лише тимчасова зупинка на довгому шляху Додому - до рідних могил і святинь. На все Божа воля і його ласка.

Окремо взятий представник цього Народу міг мати у школі хронічну двійку з географії і плутати Бойберек із Бойнаресом, себто, Буенос-Айресом. Але розбуди його навіть серед ночі - і він вам безпомилково покаже пальцем у бік Єрусалиму. І майже дві тисячі років на свій Новий рік Народ піднімав обов’язковий тост: “А наступного року - святкуємо в Єрусалимі!”

Ви вже, напевне, здогадалися, про кого йдеться. Так ото ж…

Мав той Народ аж двох правителів - один сидів у Санкт-Петербурзі, а другий тихо маразмів у Відні. Зате не було у цього Народу своєї землі, та й власне держави. Ну і що з того? А от уже історія Народу - то не побрехенька, зліплена вченими мудрагелями з офіційних академій, а таки справжня, записана колись на скрижалях зі слів самого Всевишнього. Сусідні з Народом племена якось призабули, що першими закликали всіх: не убий, не укради, не побажай добра ближнього свого, не давай свідчень неправедних - взагалі то вони, євреї, вимовимо нарешті це слово вголос. Забули… А тому принагідно і свідчили проти них неправдиво, і добро їхнє забирали силоміць… і навіть вбивали. Що по той бік Збручу, що по цей. Хто в Австро-Угорському цісарстві європейський порядок наводив, хто - «Рассею спасал». Народ заробляв і в голову, і нижче, в афедрон, себто, гузно, кректав, стогнав - і кепкував. І з ворогів своїх, і з самих себе. Кепкування ці виливалися в жартівливі оповідки, а вони, в свою чергу, і склали врешті решт унікальну неофіційну новітню історію Народу. І от дивина - її не викладали в хедерах, себто, школах - але всі її знали.

Затямте, до речі, раз і назавжди: самі євреї ніколи не вигадували про себе анекдотів. Це робили і продовжують робити антисеміти. Єврейський жарт - то саме оповідка - смішна, парадоксальна, інколи трошки гірка. Оскільки землі, куди євреї були загнані царськими та цісарськими приписами, простяглися на сотні кілометрів і лежали часто-густо осторонь залізниць, то в різних місцинах ці жарти переповідали по-різному. На Галичині підсміювалися над рабином з Отині, на Поділлі, звичайно ж, бердичівського на кпини брали, а на Берестейщині обезсмертив себе у веселих спогадах нащадків ребе з Хелма.

Але суть не в тому, з кого саме, а в тому, що сміялися. Хорошим, незлим сміхом.

А потім в Росії гегемон з’явився, в Австрії синочок фрау Шикльгрубер підріс. І вийшло, як казали на містечкових базарах - пара цвай. Чим закінчилося все для цих двох імперій - ви прочитаєте в будь-якому підручнику історії. Вмили Європу кров’ю раз - в Першій Світовій. І одразу після цього - ще раз, в незліченних революціях та громадянських війнах. А потім у смак увійшли і вчинили Другу Світову.

Щоправда, першою жертвою цієї вселенської веремії стали єврейські містечка. Бо ще не встигли в Москві облаштуватися товариші Ленін із Троцьким, а у Варшаві маршал Пільсудський, як єврейська молодь рвонула з родинних гнізд. Ті, що по один бік Збручу - у великі міста, в комерцію, а ті, що по цей бік річечки - в революцію. А в 39-му бабахнула війна. І не стало Народу. І його смішної містечкової країни теж.

Ні, євреї, як такі, вціліли і навіть (хоча далеко не всі) повернулися на землі обітовані. Але щось воно таки сталося-зламалося. І, як самі вони визнали, - розучилися сміятися. Ні, звичайно, у численних газетах і журнальчиках все ще фігурують в анекдотах бідолахи Рабинович з Абрамовичем (не плутати з тими двома, котрі олігархи), але то вже не гумор, то глум.

Книга, яку ви взяли до рук, це, образно кажучи, затерті сліди на забутих дорогах історії. Або - пожовклі старі фотографії колись яскравого, барвистого світу.

Розповідають, що найбагатше зібрання єврейського гумору було в Інституті єврейської культури Академії наук УРСР. Але воно не збереглось. А сам інститут ліквідували одразу після 1945-го року. Потім ліквідували тих його співробітників, котрі чудом уціліли в геєні війни… В рамках формування нової історичної спільноти - радянського народу. Але хіба ми про це?

На щастя, жив собі на світі такий собі дивак - Горацій Сафрін. Від свого народження і до 1938-го року мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), працював у тамтешньому єврейському театрі “старшим, куди пошлють” - переважно по літературній частині - і підробляв у місцевих газетах. Та головне - що він і зібрав у молоді роки по галицьких, волинських та прикарпатських містечках оті маленькі перлинки справжніх єврейських жартів. Бог хлопа милував, бо у тій страшній круговерті, що почалася в Європі 1-го вересня 139-го року, Сафрін уцілів. Після війни працював у Варшаві, знову ж таки, у єврейському драмтеатрі, але після того, як Польща стала соціалістичною, у бідного фольклориста виникли певні проблеми з виданням свого, справді безцінного на той момент зібрання. Врешті решт, з’явилося воно на світ Божий у провінційному видавництві, лише через рік після смерті Сафріна - в 1981-му.

Спочатку ми хотіли просто перекласти Сафрінову колекцію єврейських оповісток на українську мову. Проте, в процесі роботи помітили, що ту чи іншу історію ми вже колись чули, в дитинстві - один із авторів у себе на Поділлі, а другий - в Чорнобилі. От тільки розповідали їх старі євреї дещо інакше.

Це раз. А друге - водночас зі зникненням Народу забулося, загубилося в непам’яті багато дрібниць, які, власне, і роблять з абсолютно побутової історії філософсько-гумористичну притчу. Тож, хочеш-не хочеш, а довелося нам щось дописувати, щось пояснювати, а там і цілий коментар укладати… І нарешті, ті розповіді, які не довелося колись почути Сафріну, але винесли зі свого дитинства ми - їх що накажете, знехтувати? Наприклад, абсолютно епічну історію про трансформацію єврейської кози в цапа, котру сучасні українські філософи використовують у своїх серйозних наукових працях. Це вам що - жарти?

В результаті вийшла з усього того не стільки весела, стільки тужлива українська мелодія на єврейському кларнеті на мотиви призабутого польськомовного іудея-фольклориста. Недаремно, попри всі жахіття і страхіття, посеред яких жив Сафрін, доля відміряла йому чимало літ. Бог його вже до себе забрав… ну що ж, він зі своїми жартиками і там не пропаде.

А ми почнемо. До речі, чому саме ми, двоє українців, у роду яких єврейської крові ані крапельки? В пам’ять про двох людей, котрим ми зобов’язані. Першого з них, київського чекіста Лавлєрова, сина поважаного чорнобильського єврея Лавлєра ми ніколи не бачили. Кажуть, він загинув ще до нашого народження… але це він, ризикуючи життям, визволив зі страшного київського ГПУ «націоналіста» Якова Пащенка, весь націоналізм якого полягав у тому, що він був схожий на Тараса Шевченка. Казали старі люди, що Лавлєров порятував тоді не тільки вчителя Пащенка. І саме за це його вбили свої ж, чекісти.

А друга людина - колишній фронтовий (!) розвідник Марко Юхимович Смєхов. Уявіть собі, що було би з ним, хрещеним за всіма правилами в київській синагозі, котра на Межигірській, якби він втрапив у полон. А він ходив через фронт усі чотири довгих роки війни. А потім виховав не одне покоління дикторів та журналістів українського радіо, вже як режисер і незрівнянний читець української класики.

Марко Смєхов був учителем Валерія Лапікури.

Яків Пащенко - дід Наталки Лапікурихи.

Висновки робіть самі.


Розділ перший


Містечко


«Містечко Белз, коханий мій Белз, маленька

місцина, де моя родина і мій дім…».

(Єврейська пісня)

«Місто - це таке місце, де знайдеться десяток нероб,

котрі відвідують синагогу. Поселення, де їх менше називаються містечками»

Талмуд, священна книга іудеїв.


Ми вже казали, що у тій країні, де живуть герої цієї книги, всі містечка схожі одне на одне. Власне, сама ця, ніким не визнана, держава і є одне велике єврейське містечко.

Як воно виглядало? Кілька вуличок, обшарпані будиночки, перенаселені людьми, козами і злиднями, древні єврейські діди, що сидять непорушно цілими днями на табуретках попід стінами своїх хаток, увечері онуки і правнуки відносять їх спати, а вранці виносять знову разом з табуретками, які з меблів перетворилися на деталь одягу…

Абсолютно геніальний і неперевершений шкіц єврейського містечка змалював у своїх листах славетний француз Оноре де Бальзак: “Тут усі будиночки, більше схожі на наші халупи, танцюють польку - один ліворуч перехилився, другий праворуч, але рівно жоден не стоїть”. Мовилося про Бердичів, найєврейськіше з усіх на світі єврейських містечок. Але про нього дещо згодом.

Серед містечка - базар з обов’язковим «кошерним» рядом, де продають птицю, зарізану згідно з приписами Талмуду. Так, як це робили євреї і сто, і тисячу, і три тисячі років тому. Щоправда, як вони самі жартували, пересічний єврей їв курятину у двох випадках: або коли він сам ось-ось мав дати дуба, або коли така перспектива світила курці. І саме на цьому жарті побудований один із найчудернацькіших єврейських анекдотів про те, як неповнолітній Беня на містечковому базарі курку продавав. Але оповістка ця, якщо цитувати її повністю, вийде такою довжелезною, що переважить за об’ємом усю нашу книжку. Хто зна - може ми якраз і присвятимо цій історії окрему книжку. Може…

Трошки далі - синагога. То не просто храм, як, скажімо, у православних католиків чи мусульман. То своєрідний клуб для євреїв-мужчин. Зі своїми правилами - суворими і жорсткими, як кирзові чоботи балагули. Так називався візник, котрий розвозив і по містечку, і з містечка в містечко все - від ребе до гною. Єврейський віз відрізняється від християнського тим, що замість короба у нього - пласка платформа. І замість коней - шкапи. До речі, вихолощені, але чомусь розмножуються. Цей дивовижний факт жодна наука, ані буржуазна, ані марксистсько-ленінська розтлумачити так і не спромоглася.

В синагозі заправляє ребе, себто, рабин. Те, що він у євреїв, як у нас батюшка, здається, ще ніхто не забув. Взагалі, рабин у містечку - це особа номер раз. Якщо ви вважаєте, що його основне заняття - молитися в синагозі, то ви нічого не знаєте. Молитви у синагозі виспівує кантор. Запам’ятайте це слово, бо далі знайдете трошки історій про цю персону. І Талмуд ребе теж не завжди читає, передовіряючи цю високу честь комусь із гідних поваги. Власне “передовіряючи” - це ще делікатно сказано. Бо часто-густо божий пастир продавав частину своїх повноважень бажаючим. І не треба його за це засуджувати. Бо, як сказано в одній єврейській оповістці, ви подивіться, люди добрі, що в нашому храмі робиться? Вікна побиті, протяги гуляють, стіни потріскались, дах протікає, пташечки божі на Талмуд теє… але не будемо забігати наперед.

Так чим же займається ребе? О, він дає поради! Якби він цього не робив, не було би, принаймні, половини цієї книги. І ще - добрячої половини єврейського етносу, котра теж з’явилася на світ завдяки порадам ребе. Чи всупереч. Але не будемо присікуватися до святої людини.

Що робить сьогодні правовірний єврей, коли у нього є проблеми? Лізе в Інтернет, дректор! (Ви правильно прочитали, це не друкарська помилка, хто ще не знає, що означає це слово, хай спитає у знайомих євреїв, вони матимуть втіху). Хоча - про що ми? Кого ви запитаєте? Навіть якщо вам пощастило і ви маєте сусіда-єврея? За останнім переписом лише три відсотки українських євреїв пам’ятають свою рідну мову - їдиш. Три відсотки на сто тисяч чоловік. Хоча - може вам справді пощастить і один із тих трьох відсотків живе поряд з вами.

А до речі, якщо вам одразу пощастить знайти нині єврея, котрий знає їдиш, то не забудьте після цього міцненько потрусити своє генеалогічне дерево. І може звідти впаде вам на голову який-небудь забутий предок юдейського віросповідання на прізвище, приміром, Айзельберг, хоча ви самі - з діда-прадіда Колісниченко. Бо щоб ви знали, найбільше в світі з усіх народів щастить саме євреям. От тільки українцям, болгарам, вірменам і японцям це щастя падає або до голови, або до гаманця, а євреям - переважно на тухес. Такі от таємниці етнічної гравітації! Тут не те що мову - забудеш, як тебе звати: Піскун чи все ж таки Фурман.

От і доводиться сучасним нащадкам Мойсеєвим у скрутну хвилину хапатися за Інтернет чи енциклопедію. А колись нормальний юдей в цій ситуації пхався у двері до ребе.

Кого ми ще забули? При синагозі був хедер - єврейська релігійна школа для хлопчиків. Викладача хедеру звали меламед. На великі свята до містечка приїздив іудейський проповідник - магід. Серед них були надзвичайно популярні оратори, куди тобі сучасним нардепам.

Обов’язкова приналежність кожної синагоги - шамес. З одного боку - він звичайний служка, найнижча особа в храмовій ієрархії. А з іншого - дивовижна річ: ані у Горація Сафріна, ані в інших зібраннях єврейського фольклору ми не знайшли жодного анекдоту саме про шамеса. Здавалося б - хто він такий, оцей, котрий будить тебе щоранку і виганяє з хати на молитву? Ходяча мішень для безкарних жартів і кпинів. Як там у відомого в першій половині ХХ століття письменника Олексія Свірського? - “Шамес, справжній хороший шамес має бути бідним, як сільський пастух і дітоздатним як Іаков”.

Природно, що поєднання двох таких чеснот (чи нещасть?) неминуче робило із шамеса філософа. Наш земляк - одесит Ісаак Бабель увічнив в одному з оповідань дивовижну пораду, яку він одержав в молодості від шамеса синагоги биндюжників - Ар’є-Лейба: “Припиніть скандалити за вашим письмовим столом і заїкатися на людях. Скандальте на майданах і заїкайтеся на папері”.

Що ж, скористаємося порадою синагогального служки і перейдемо до суті нашої розповіді.

Отож, історія перша, початок теж класичний. Єврей приходить до рабина…


* * *


Єврей приходить до рабина:

- Ребе, хіба це життя? Я, дружина, п’ятеро дітей - і всі в одній кімнатці.

- Знаєш що, - каже рабин, - найми служницю.

- А навіщо мені служниця?

- Не питай! Найми - і все. А через тиждень прийдеш і розкажеш.

Минуло сім днів. Єврей приходить знову:

- Ой, ребе, у мене таке пекло, таке пекло, а не життя! Дружина зі служницею гиркається зранку до ночі, діти скиглять, а у мене голова розривається.

- Не проймайся дрібницями, втішив його рабин, - тепер купи козу.

- Ребе, та ви що? Яка коза? У мене не те що хліва - комірчини немає. Картоплю під ліжком тримаємо.

- То нічого. Знайдеш для неї якийсь куточок. Чекаю тебе через тиждень.

Минув тиждень, єврей уже не приходить, а приповзає:

- Ребе, ґвалт! Кари єгипетські! Страшний суд! Баби кричать, діти плачуть, по всій долівці бруд і козячий послід, а сморід! Сил моїх уже немає.

- Ага! Вже немає, - втішився рабин, - все йде згідно мудрості Талмуду. Дозволяю тобі продати козу.

Ще сім днів пройшло. Єврей з’являється вчетверте. І вже не такий затурканий:

- Ну що вам сказати, ребе? Як ми того смердючого мекала позбулися, то стало якось навіть легше. Щоправда, як продавали, то на ціні стратили, зате маємо трохи спокою.



- Буде ще краще, дурню. Тепер дозволяю тобі вигнати служницю.

Єврей послухав - і прибіг не через тиждень, а на третій день.

- Ой, ребе, слухайте, який же ви мудрий! Хто сказав, що у мене пекло? У нас рай! Хто сказав, що у нас одна мацюпусінька кімнатка? У нас же справжній палац!


Від авторів: тепер ви зрозуміли, звідки та іронічна порада людям, котрі скаржаться на кепське життя: «купи козу»? Євреї зі Станіславщини (нині це Івано-Франківська область) вважали, що таку могутню психотерапію вигадав ребе з містечка Отині, неподалік Коломиї. Подільські іудеї вважали, що окрім бердичівського рабина, такого геніального у своїй простоті способу позбуватися завищених вимог до життя ніхто би просто незугарний був би придумати. «Що ви розказуєте? - обурилася Лапікуриха. - Так це ж було у нас у Чорнобилі!»


* * *


Так ото ж, про чорнобильських євреїв.

Один із них влітає до хати рабина з криком і плачем:

- Ребе, рятуйте, мій єдиний син збожеволів.

- Чоловіче, для початку заспокойся. А потім уже розказуй, чого це раптом він у тебе здурів.

- Ви собі тільки уявіть, ребе: вертаюсь я додому, зазираю до сина в кімнату, а там, тьху!!! - на столі лежить свинина, а у нього в ліжку - білява розпусниця.

Рабин розреготався:

- І ти кажеш, що він здурів? Ну, якби, скажімо, розпусниця лежала на столі, а свинина у нього в ліжку. То ще можна було би щось таке подумати. А так - заспокойся і йди собі з Богом. Твій син абсолютно нормальний.


* * *


Один із членів чорнобильського кагалу, ну дуже богобоязний юдей, вирішив перевершити по вченості самого ребе Менахема. Тож узявся самотужки вивчати Талмуд. Доходить до певної сторінки і читає:

- Чим довша у єврея борода, тим він дурніший.

Прочитав, встав, підійшов до дзеркала, глянув - борода мало не до пояса. Якщо вірити Талмуду, то з такою рослинністю на обличчі хоч за двері не виходь.

Але з іншого боку - той же Талмуд попереджає, що богобоязному юдею не можна голити бороду. Думав, думав, нарешті узяв свічку і замість підсмалити собі бороду, спалив її всю, та ще й обличчя обпік.

Прийшов до тями, подивився в дзеркало - і написав на полях Талмуду таке: “Щодо бороди - все правильно. Перевірив на власному досвіді”.


* * *


До бердичівського рабина приходить молодий неодружений єврей і просить поради.

- Маю шанс женитися. Майбутній тесть - людина освічена і шанована, а головне - він не проти.

- Ну, так женись.

- Але ж наречена страшніша за свинячу дупу!

- Ой, вей! Тоді не женись.

- Але ж тесть дає в посаг двадцять тисяч рублів сріблом!

- Ну, так женись.

- Але ж баришня на додачу крива на одну ногу.

- Ну, так не женись…

- Проте, тесть обіцяє взяти мене в компаньйони.

- Ну, так женись.

- Але ж у нареченої характер… Хаїмова коза в порівнянні з нею - то янгол.

- Ну, так не женись.

- А що ж я тоді маю робити?

- Посидь тут, а я подумаю…


Від авторів: доки рабин зачинився в кімнаті і думає, бо то обов’язковий ритуал, дозволимо собі нагадати: в аналогічній ситуації Ходжа Насреддін сказав: як би ти не вчинив, однаково шкодуватимеш. Але - хоча в Бухарі жило в ті часи чимало євреїв, великий пересмішник до них не належав. А тому не додумався до того геніального рішення, яке осінило бердичівського рабина.


Він вийшов з кімнати і сказав:

- Сину мій, негайно прийми християнство.

- Ребе, для чого?

- А щоб ти попові дупу морочив, а не мені!


Від авторів: на цьому місці Горацій Сафрін поставив крапку. Та й абсолютна більшість оповідачів завершували цей анекдот саме тим, що ребе, не впоравшись із дилемою, “перевів стрілку” на православного священика.

Але ми віднайшли продовження цієї оповістки. Ось воно.


Приймати християнство розгублений наречений не став. Але вирішив таки порадитися ще й з батюшкою. Той, чесно кажучи, не здивувався, бо, як відомо, для справжнього християнина “немає ні елліна, ні іудея”. Тільки запитав:

- Так про що йдеться, сину мій?

- Збираюсь женитися. Її батьки - люди шановані, багаті, а головне - не проти.

- Ну то з Богом, женись.

- Але б ви бачили, батюшко, яка та наречена страшна.

- Тоді не женись.

- Але ж тесть мені стільки обіцяв… стоп! А чого це у мене має голова боліти, як її заміж видати? Що я, крайній? Батюшко, спасибі… Не женюсь!


* * *


Рабин з Отині, великий шанувальник музики, як мистецтва, спілкування з Богом, разом із тисячами містечкових хасидів не міг дочекатися новорічних святкових урочистостей у своїй синагозі. Бо тоді приїздив до Отині славетний кантор з Вижниці Йоселе Словік, а з ним - хор хлопчиків і досконала чоловіча капела.

Однак, все, що не від Господа, має свій кінець. З роками бездоганний голос Йоселе, хоч і не стратив свого зворушення, однак став схожим на затерту грамофонну платівку.

Отинський рабин зі зрозумінням похитав головою, а потім відкликав кантора вбік:

- Не знав, не знав, Йоселе, що ти такий жмот, - сказав ребе.

- Як то?

- Ти привіз цього року нам такий чудовий хор, таку незрівнянну капелу… Якби ще привіз нам справжнього кантора - ціни б тобі не було.


* * *


Отой рабин з Отині мало, що в релігійній музиці добре знався, так ще й уславив своє ім’я, як ідеальний суддя в людських суперечках.

Сам, однак, остерігався встрявати особисто в будь-які конфлікти, про що - нижче…

Отож, якось перед Першою світовою війною вибрався рабин у мандри з Коломиї до Косова. Їхав він старезним возом, ще часів біблейського Ноя, який тягла така ж стара шкапа.

Вже неподалік Косова, як з’їжджати зі знаменитої Косівської Гори, рабин раптом зіскочив із таратайки.

- Ребе, а що таке? - занепокоївся фурман.

- А, так… У тебе ж гальм на колеса немає.

- Ой, ребе, - здивувався балагула… - ви що, боїтеся? Та ви ж із самим Господом Богом запанібрата, свята людина - і боїтесь?

- Чоловіче добрий, - усміхнувся рабин. - Так, якби твоя шкапа понесла б мене з гори і віз би перекинувся, і я забився до смерті, то на тому світі я зажадав би Суду Божого і твого огира засудили б за моє вбивство. Але навіщо мені судитися з дурною конякою?


* * *


Отинський рабин полюбляв увесь вільний час гортати товсті фоліанти з релігійними текстами. Віконечка його будиночку виходили на Тринітарський майдан, де після обіду збиралася отинська дітлашня погратися в цурки-палки чи довгої лози.

Одного разу вереск малолітніх юдеїв досяг такої сили, що навіть у рабина увірвався терпець і він чи не вперше відірвався від своїх досліджень. Старий вистромив голову у вікно і закричав:

- Гей ви, писклята! За Лисецьким лісом змія бачили!

Діти побігли до лісу. На кілька хвилин стало тихо. Та раптом стіни рабинової хижки затряслися від тупоту сотень босих і взутих ніг: це вже бігли всі - молоді і старі, здорові і хворі, бідні і багаті.

Мудрець закрив книги, взяв костура і пішов до дверей.

- Мишигоне, - заверещала рабинова половина, - куди біжиш? Ти ж сам того змія вигадав!

- Голубонько, маєш рацію, - лагідно відповів старий. - Але, бачиш, тут така справа: все місто побігло. Хто його знає, може там і справді змій об’явився?


* * *


Якогось року на Покутті трапилася страшна засуха. Пшениця згоріла на пні, бидло на луках останню пашу повискубувало, а садовина ледь у зав’язь увійшла, так з гілок і посипалася.

А в нашому містечку базар спорожнів. Мужики, вважайте, нічого не везуть, крамарі від нудьги позіхають, аж щелепи вивертаються, а перекупки втомилися мух ганять. Одна надія лишилася - ребе з Отині.

Достойний муж вислухав лемент представників дрібного бізнесу і гірко зітхнув:

- А що ви хочете, шановні! Наш найвищий Заступник є дуже лагідним батьком. Це так. Але якщо він вже карає своїх діточок, то є за що. Нікуди не дінешся. Виходить, що хтось у нашому місті грішить. І то - дуже тяжко.

Депутація повернулася від рабина і одразу прихопилася за гарячкове слідство. Перебрали всіх і кожного - і що ви собі думаєте? Пророцтво мудрого старця справдилося, бо вже наступного вечора на цвинтарі злапали на гарячому пару незаперечних грішників. Не тому грішників, що на гарячому. Бо за такої спеки хто наважиться робити це в хаті. І не тому, що на цвинтарі, бо вдома діти, кози, сусіди, блохи, нарешті… А тому грішники - і то великі - що вона заміжня, а він, лайдак, кавалєрського стану.

Ну, пов’язали обох і потягли до рабина. Репетують, аж гай шумить:

- Батогами їх зашмагати на базарі, батогами!…

- Відшмагати - то замало! Голими їх біля стовпа прив’язати, голими!

А якийсь начитаний горлає:

- Камінням їх побити, камінням!

Нарешті рабин руки гору звів і промовив, як той Мойсей, коли з гори зійшов:

- Жиди, ша! Не ганьбіться перед православними. А оцим-от дайте спокій.

А коли всі стихли, пояснив:

- Ану, кохані мої, тепер подумайте: а що, як і на той рік нам з Божої ласки знов якесь нещастя трафить? Град, рання приморозь, повінь, нарешті? Храни нас, Господь, але хто, крім Нього все знає? Тож повірте мені, старому, ця пара грішників нам ще не раз знадобиться. Покладіть їх, де взяли.


Від авторів: як ви вже збагнули, шановні наші, рабин - то особа духовна, йому зі своїм Богом поспілкуватися - що дурному гою з гори побігти. Одне слово - людина з усіх боків поважана, гріх його завантажувати надміром суто мирських справ. Ні, звичайно, аби чоловіка з дружиною помирити, чи правильного жениха вибрати… та й козу нормальну купити - тут ребе завжди порадить. Але, скажімо, канцелярію розводити, довідки там усякі підписувати та видавати, то вже, вибачте, справа не Божа. І взагалі, наш ребе з його простотою і безпосередністю такого понапідписує, що навіть сам генерал-губернатор Ігнатьєв не допетрає. Як, ви не знаєте, хто такий Ігнатьєв? Олександр Павлович? Котрий син петербурзького генерал-губернатора Павла Миколайовича. І теж граф. Він же з 1889-го року Київською губернією командував. Ну дуже видатна людина. Поставив, даруйте, раком усю світову етнографію, звівши всі народи і народності ввіреної йому губернії до трьох: “православные, полячишки и жидовские морды”. І якби його в 1896-му році не вколошкав есер-терорист, то ще б чимало анекдотів про губернаторський розум склали б. А так - маємо те, що маємо у нашій книзі. Отой терорист був, до речі, євреєм, але без почуття гумору.

Ось чому за часи правління таких непересічних генерал-губернаторів крім духовних рабинів мало російське єврейство ще й так званих «казенних». Власне, це були стовідсоткові чиновнички, призначені владою, конкретно - губернатором. І відповідали вони, як зараз кажуть, за роботу з національною меншиною: довідки виписували, в судах євреїв-свідків до присяги приводили, а головне - слідкували, щоб так званий «вид на жительство» видавався виключно правильним євреям. З тими видами на жительство, себто, правом певним категоріям євреїв проживати у великих містах та поза межами смуги осілості, теж був анекдот! І не один. Але не будемо їхати з Києва до Боярки через Богодухів. На все свій час!


От як описує славетний єврейський класик Шолом-Алейхем свій візит до київського «казенного» рабина. Було це в ті роки, коли онук вихрестів Бланків Володя Ульянов уже народився, а государя Олександра Другого Визволителя народовольці ще не вколошкали.

Висидівши кілька годин у холодній, брудній канцелярії, юний Шолом нарешті втрапив до жаданого кабінетика. Тут він побачив особу, котра «померла тридцять років тому, як мінімум, але її замаринували і вона ще сяк-так трималася». Подальший діалог Шолом-Алейхем увічнив у своєму романі «З ярмарку».

- Що скажете?

- Мені потрібен казенний рабин.

- Метрика?

- Ні.

- Весілля?

- Ні.

- Хлопчика, дівчинку записати?

- Ні.

- Хтось помер?

- Ні.

- Дозвіл просити милостиню?

- Ні.

- Так чого вам врешті-решт треба?

- Побачитися з рабином.

- О! Так би одразу й сказали!

«Замаринований покійник» повільно-повільно виповз у сусідні двері аби, повернувшись через двадцять хвилин, повідомити:

- Ребе нема вдома. Зайдіть іншим разом.

«Іншим разом» відловити казенного рабина майбутній гордості світової літератури не вдалося ані з другої спроби, ані з -надцятої. Так воно чогось співпадало…


* * *


Якщо ви вважаєте, що містечкові євреї йшли порадитися з ребе виключно щодо суто житейських пересічних проблем, то помиляєтеся. Бо, розумієте, якщо ваша халупа танцює польку на два боки і в ній окрім вас, вічно вагітної дружини, дітей, яким давно вже лік втрачений, кози з козенятами і сварливої служниці назавжди прописалися ще й злидні, то мимоволі тягне на філософію. Не вірите? Маєте відповідний анекдот.


До бердичівського рабина з’являється один із шістдесяти двох тисяч трьохсот шести десяти шести юдеїв, офіційно зареєстрованих у місті станом на 1888-й рік. І з порогу замість “шолом алейхем!” вигукує:

- Ребе, а чого влітку так спекотно?

Поважаний рабин поміркував-поміркував і відповів:

- Елементарно, сину мій. Влітку спекотно, бо взимку топлять пічки та грубки.

Вражений філософ кліпає очима:

- Та не може цього бути! Перепрошую, ребе, але доведіть.

- Які ще доведення? Ми ж не в школі. Влітку не топлять у пічках та грубках - от взимку і холодно.


* * *


До рабина з’являється вельми допитливий місцевий молодик і з порогу приголомшує його запитанням:

- Ребе, а бутерброд завжди маслом донизу падає?

- Завжди, сину мій.

- І в Талмуді про це написано?

- В Талмуді про все написано, сину мій.

- А чи там написано, чому у мене сьогодні зранку бутерброд маслом догори впав?

- Правда?

- Чистісінька! Можу показати.

- Не треба, зараз подивимося.

Рабин довго гортає Талмуд і нарешті радісно ляпає себе по лобі:

- О! Так ти ж його не з того боку намазав!


* * *


Ми вже зазначали, що всі анекдоти про рабинів чи не кожна єврейська община - від Львова до Богодухова - приписувала виключно своїм духовним пастирям. За винятком чи не одної-єдиної бувальщини - про те, як містечковий рабин намагався вгамувати демографічний вибух в одній окремо взятій єврейській родині. Від цієї історії всі чомусь відмахуються. Мовляв, усе це - антисемітські вигадки.


У одного старого єврея, що не рік, дружина народжує дитину. А він сам уже немічний, заробляти, щоб їх прогодувати, не в змозі. Йде він до ребе на пораду.

- Абрам, - каже ребе, - не переймайся. Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.

Гортав-гортав сторінки, потім книгу закрив і рече:

- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ерй.

Ну, ви здогадалися, що саме треба було відрізати. Скажемо так - не вухо. Старий Абрам зітхнув, сказав собі: треба різати - будемо різати. Відрізали.

Але наступного року знову народилася дитинка!

Знову Абрам біжить до ребе. Рабин покрутив головою і знову сказав:

- Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.

Знову довго гортав сторінки. Не знаємо, де саме він вичитав пояснення, що треба робити, але зрештою промовив таке:

- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр.

Як треба - то відрізали.

Але наступного року знову народилася дитинка!

- Що ж це таке, ребе? - мало не плаче старий Абрам.

Знову рабин узявся за Талмуд, знову довго гортав. Нарешті відклав священну книгу і виголосив:

- Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр. Якщо ж і далі продовжують народжуватися діти - значить НЕ ТОМУ ВІДРІЗАЛИ!


* * *


До рабина приходить подружжя. Чоловік залишає свою законну половину надворі і довірливо повідомляє:

- Ребе, у мене такий жах, такий жах! Як щось путнє не порадите, то мені кінець.

- А в чому річ?

- Моя жінка мене потихеньку підтруює. Досипає отруту до їжі.

- Невже? - жахається рабин, - може, то вам просто здалося?

- Я теж так думав. А оце вчора потай піддивився. Підсипає.

- Що я вам скажу? Кличте її сюди, а самі зачекайте надворі.

Через три години жінка радісно випурхує з дверей та ще й наспівує.

Чоловік заходить до рабина.

- Ну що, ребе, поговорили?

- Поговорили? Вона мені три години не давала розкрити рота. Торохтіла сама. У мене вже отака голова! Але!… Хочете пораду?

- Ребе, я ж по це й прийшов.

- Труїться далі!


* * *


І ще одна оповістка про мудрість рабина. Помер один багатий єврей. Навіть дуже багатий. І написав у заповіті, що хоче аби всі його гроші поховали разом із ним.

Ну куди дінешся? Зібралися родичі, плачуть, але пхають пачки грошей у домовину. А їх так багато, що вони випадають.

Аж тут рабин надійшов:

- Люди добрі, що це ви робите?

- Як що? Покійник, трясця його матері, заповів аби ми всі його гроші разом із ним поховали, а вони, бачите, не влазять.



- Телепні недовчені! Хто ж так робить! Давайте всі гроші мені, а я йому випишу чек. Він у труну влізе.


* * *


Від авторів: слухайте, чого це ми вчепилися до тих рабинів? Вони нам що, в борщ наплювали? Наче в містечку більше людей немає. Давайте краще про… балагулу. До речі, є один жарт і про нього, і про його єврейське «таксі».


Набрав він якось мало не пів містечка на свого воза, аби поїхати до сусідніх Спичинець на великий ярмарок. І от, коли вже всі сяк-так один на одному примостилися, згори гепнулася ще й відома містечкова перекупка з клумаками. Порозпихала товар, посовалася, чує - щось не те. І каже:

- Ой, а на чиїй це нозі я сиджу?

На це містечковий меламед відповідає, як водиться, запитанням на запитання:

- А та нога в синій шкарпетці?

- В синій.

- Тоді на моїй.


А до речі, щоб не забути… От ви зараз сидите, тримаєте в руках цю книжку і нічого не знаєте!…і ми б не знали, якби нас не просвітив Толя Лемиш, відомий київський бард і журналіст. Виявляється, сакральне слово «халява», котре навіть найзатятіші антисеміти вважають «ісконно руським», насправді ж - єврейське. І привіз його в скарбницю «великого и могучего» безіменний містечковий балагула.

Річ у тім, що у дев’ятнадцятому столітті коштом кагалу, себто, общини, дітям у містечках молоко роздавали безплатно. На їдиш молоко - халав. Привозив його балагула. Дітлахи радісно бігли за возом і кричали: халав, халав! А найменші лепетали: халяв, халяв… Старий балагула, зворушений такою увагою до власної персони, примовляв: пийте, дітки, пийте, завтра ще халяву привезу.

Але це була лише передмова до справжньої оповістки про справжнього балагулу - Іцика Лейзора зі Спичинець. Невідомо, де він навчився матюкатися, але сам городовий Наум Сученко не раз казав: «Ну, Іцик! Ну, жидівська твоя голова! Якби я оце тебе вночі почув, так точно би подумав, що це якась кацапська морда душу полегшує».


Одного дня спичинецький рабин мав їхати у справах навіть не до повітового Липовця, а в саму Вінницю, тодішню губернську столицю Поділля. Найняв він для цієї справи Іцика Лейзора, але попередив, що заплатить йому аж цілих шість карбованців сріблом аби той у дорозі не те щоб матюка не запустив - а й навіть простого чорта жодного разу не пом’янув.

Не встигли через Рось переїхати, як тут з гори назустріч молодий пан Тишкевич на велосипеді котить. Машина ця у наших краях на той час була дивиною, шляхтич її аж з Парижу привіз. Тож коні з переляку - дибки. І ледь воза не перекинули.

- А щоб вам… - вигукнув Іцик і одразу ж схаменувся, - Лейзор, ша. Лейзор, ша! Шість рублів - то гарні гроші.

Коло Плискова, як згори спускалися, поламалося гальмо. Як ребе в канаву не вилетів - одному Богові відомо. Лейзор знову в крик:

- Ах ти ж… Ша, Іцик, ша! Шість рублів - то гарні гроші.

Підрихтувалися, заспокоїлися, поїхали далі. А вже за Липовцем, як через річечку вбрід переїжджали, обидва задні колеса раптом - тинь! І повідскакували. Платформа в болото, ребе ногами накривається - у воді, балагула на нього зверху падає. Картина!

Звівся Лейзор на ноги, стоїть по коліна в багні, вода з нього тече, пужално зламане…

- Ні, ребе, я не забув, що шість рублів - то гарні гроші. Але здоров’я дорожче. Ах… так… і перетак,…і в…,…і на…

Одне слово - приїхали.


* * *


Про того ж Лейзора розповідають отаку ще оповідку. Якось по дорозі до Липовця почав він скаржитися своєму рабину:

- От вас, ребе, скрізь шанують, а мене ганяють, як того пса.

- Ну і що ти хочеш? Вивчитися на рабина?

- Та ні, от якби у мене був такий лапсердак, як ваш, і шовкова ярмулка, і сидів би я не під самими конячими дупами, а трохи далі, отак, як ви…

- Про що мова? Як ти вважаєш, що вся справа в лапсердаку і ярмулці, то давай поміняємося.

Як вирішили - так і зробили. Балагула в рабиновому одязі ззаду примостився, а ребе в його лахах узяв до рук батога та й сів на передку.

Приїхали до Липовця. Зупинилися на заїжджому дворі. І таки правду балагула казав - його попід руки водять і в очі заглядають, а на ребе нуль уваги. Іцика - на перину, а рабина - на солому в стайні.

Не встигли заснути, аж тут до псевдо-пастиря припхалися двоє учнів з єшиботу (юдейської семінарії).

- Ребе, шановний, звиняйте, що потривожили, але отут-от в Талмуді є одне місце, котрого ми ніяк не допетраємо. Ви ж у нас відомий мудрець, може, розтлумачите нам, темним, неосвіченим?

Взагалі балагула не те що Талмуд тлумачити - жодної літери не знав. Проте, не розгубився. Розреготався і каже:

- От уже точно - темні. І тупі, як російський валянок. У нас у Спичинцях вам це місце будь-який дурень розтлумачить. Гей, балагула, годі там у хліві вилежуватися. Біжи сюди, поясниш оцим-от недовченим їхній Талмуд, а я спати буду.


* * *


А тепер пригадайте, шановні старші і не зовсім старі читачі: яка у повоєнному вашому дитинстві, у тихому повітовому містечку була найбільша розвага? Вона, рідненька, агіткультбригада з обласної філармонії. Підстаркувата співачка з акордеоністом, фокусник і товариш керівник, він же читець-декламатор. Вражень вистачало, як мінімум, на півроку. А що ви хочете? Телебачення ще не впровадили, кіно привозили раз на тиждень, у вихідні, радіо грало з шостої до пів на одинадцяту і трохи ввечері. От вам уся культура і духовність.

У єврейських містечках до Першої Світової війни найяскравішою подією був приїзд магіда, мандрівного проповідника. Куди тобі твоєму фокуснику, декламатору і фригідній співачці з лисим акомпаніатором. Деякі з магідів були настільки популярні і по цей, і по той бік російсько-австрійського кордону, що, природно, ввійшли в єврейський фольклор.


Магід із Дубна якось напередодні якогось свята вирішив звернутися зі спеціальною промовою до жіноцтва:

- Як я вже такий проповідник і оратор красномовний, що всі мене знають, то мушу на одному місці не стирчати, а перебираюся від містечка до містечка. І з повіту до повіту. А то й навіть до губернського міста запрошують поважані євреї, аби мене послухати. Так ото, колись мандрував я з Житомира до Луцька і в маленькому такому містечку застав цілу купу дівчат на виданні.

Що я вам скажу? Скромні дівчата, цнотливі дівчата, роботящі дівчата, побожні дівчата. Самий цимес. Ці дівчата ходять до лазні, ці дівчата вміють пекти халу, ці дівчата не забувають підстригти собі нігті і благословити святу суботу! Дівчата, дівчата, дівчата… Одне слово - ДІВЧАТА!

А потім приїхав я до сусіднього містечка… та що там до містечка! Я вам скажу, що це було Рівне! І там дізнався про одну пекельну грішницю, Боже нас борони! Грішницю, яка не ходила до лазні, Боже нас борони. Грішницю, яка не вміла пекти халу. Грішницю, яка не стригла собі нігті, Боже нас борони! Грішницю, яка не благословляла суботніх свічок… Грішницю, грішницю, грішницю… одне слово - ГРІШНИЦЮ!

І от так зійшлося, що ця грішна панянка померла, навіть природної цноти не позбувшись.

Коли її ховали на цвинтарі, то земля не захотіла грішницю прийняти! Коли її вирішили спалити на вогні, то полум’я не хотіло до неї доторкнутися. Тоді налякані євреї кинули її псам на поживу - і що ви собі думаєте? Навіть вони не захотіли її з’їсти.

Але ви, скромні, цнотливі, роботящі, побожні, самий цимес! Як будете ходити до лазні, як будете стригти собі нігті, пекти халу і благословляти святу суботу, то і земля вас прийме, і вогонь вас спалить, і пси з’їдять.


* * *


… Як відреагували скромні, цнотливі, роботящі, побожні, одне слово - самий цимес - на світлі перспективи, змальовані магідом з Дубна, історія замовчує. Проте, достеменно відомо, що десь у ті ж часи не меншої слави здобув його колега з Харкова. Славетна проповідь слобожанського магіда, звернена до чоловічої аудиторії, і сьогодні справляє враження набагато крутіше, аніж виступи деяких нардепів у Верховній Раді.

- Послухайте сюди, мої побожні євреї і оті патлаті, котрі там, нагорі насіння лускають. Лускайте далі, бо я буду говорити не для вас. А для прикраси роду людського.

Так ото ж, жив у Богодухові один єврей-кравець на прізвище Рабинович. Молодий, сильний і здоровий, як риба. На додачу, Господь милосердний офірував йому ще й будиночок, працьовиту дружину і семеро дітей. Отаке він мав, як ви бачите, з ласки Божої! І що б ви собі думали? Збочив зі шляху праведного на грішну стежку. Почав курити у суботу, постів не дотримував, у замовників крам підкрадав. І нарешті! Євреї, мені страшно це казати, але він став їсти свинину.

І це тривало би довго, але одного дня він вколовся голкою. В палець… І від такої дрібниці отруїлася йому кров, рука посиніла зовсім і треба було її відрізати. Але нечестивець і з однією рукою грішив далі і переступав через Закон Божий. І що? «Антонів вогонь» перекинувся йому на другу руку і її теж довелося через кілька тижнів відрізати.

Ви думаєте, цей Богодухівський грішник отямився і возніс молитву до неба стосовно прощення? Аякже! Він і без рук продовжував курити, не дотримуватися посту, підкрадати крам у замовників і їсти свинину.

Тоді гангрена перекинулася цьому кравцю на ноги - і їх теж відрізали. Обидві! Та оскільки він і далі гнівив Господа, не розуміючи, до чого це приведе, то спіткало його ще більше нещастя.

Його взяли в солдати і він мусив ще двадцять п’ять років цареві служити.


Задля справедливості слід зазначити, що натхненні проповіді магідів давали часом абсолютно несподіваний результат. Ні, звичайно, траплялось і таке, що, засліплений власним красномовством, проповідник і не помічав, як посеред його кількохгодинного монологу виявляється, що всі євреї навшпиньки повиходили з синагоги. Магід би, чесно кажучи, цього не помітив, якби не шамес, котрий смикав його за полу зі словами: «Ось вам ключ, бо мені теж пора. Як закінчите проповідь, то не забудьте зачинити синагогу».


Одного магіда попросили виголосити в синагозі промову проти тих, хто, порушуючи Закон Мойсея, торгує на базарі в суботу - святий для євреїв день.

Проповідь мала шалений успіх, магіда навіть попросили залишитися в містечку ще на кілька днів. І от у понеділок підходить до нього вбраний по-європейському місцевий молодий крамар і вручає порядну пачку грошей.

Магід із задоволенням ховає пожертву, погладжує свою бороду і цікавиться:

- Отже, моя проповідь вас переконала?

- Мене - не дуже. Я особисто на всі ці старі забобони чхати хотів з високої гори. Зате на інших комерсантів ви справили величезне враження. Жоден із них цієї суботи не відчинив свою крамницю. І дасть Бог - й надалі не відчинить. Тож, принаймні один раз на тиждень я не матиму конкурентів. То це навіть не пожертва, а ваш процент від виторгу.


* * *


Автори цього дослідження ще пам’ятають чудернацький вираз, популярний серед покоління їхніх батьків: «Ну, ти, брате, викапаний вчений єврей при київському губернаторі». Що то за один, наші тата з мамами пояснити не могли, посилаючись на те, що чули це від своїх батьків. А ті, в свою чергу, від своїх…і так далі. І лише нещодавно, перечитуючи вищезгаданий роман Шолом-Алейхема «З ярмарки», ми дізналися, що таке чудернацьке прізвисько заробила від своїх сучасників конкретна людина: Герман Маркович Барац. Жив він у Києві десь у середині другої половини дев’ятнадцятого століття і працював присяжним повіреним. По нинішньому - адвокатом.

Через свій великий розум Герман Маркович офіційно представляв інтереси адвокатської гільдії перед владою. Себто - київським генерал-губернатором. Звідси й прізвисько. Проте, в історію Барац увійшов завдяки своїй феноменальній неуважності, про яку розповідали легенди далеко за межами російської імперії.


Світило київської адвокатури ніяк не міг запам’ятати власної домашньої адреси. Тому, прямуючи додому, звірявся із записом у книжечці. Та якогось дня він настільки замріявся про своє, що, зобачивши табличку на власних дверях: «Герман Маркович Барац, присяжний повірений, приймає з третьої до п’ятої», витяг годинник, глянув і сказав вголос:

- Чотирнадцята. Отже, Бараца ще немає вдома. Доведеться годинку погуляти.

Звідси в київському фольклорі з’явився ще один жарт: Барац шукає Бараца і ніяк знайти не може.


Чомусь так склалося, що найсумирнішою фігурою в містечку був меламед - себто викладач хедеру. Склалося і склалося, а чому - і самі євреї не знали. В усякому разі, коли зчинялася суперечка між представниками різних містечок стосовно інтелектуального рівня мешканців, то як останній аргумент звучала фраза: «І взагалі, індик нашого ребе розумніший від вашого меламеда».


Учень у хедері запитує у меламеда:

- Вчителю, а що таке гіпопотам?

- Це така божевільна риба.

- А чого ж вона живе на суші?

- Тому й божевільна, що там живе.


* * *


Недаремно кажуть: яка хата, такий тин, який батько, такий син. Додамо від себе: які діти, такий і вчитель. Чи як комусь подобається, навпаки. Євреям щастило на меламедів, а меламедам щастило на учнів.


До містечкового хедеру призначають нового меламеда. На першому ж уроці дітки радісно повідомляють вчителю:

- А у нас Піня такий дурний, такий дурний, що дурніших не буває! Он він у кутку сидить.

Меламед здивовано перепитує:

- А з чого це ви взяли, що він дурний? Дитина як дитина.

- Ой, та ви ж нічого не знаєте! Якщо йому запропонувати п’ятак і гривеник - на вибір - то він обов’язково бере п’ятака.

- А чому саме п’ятака?

- Бо п’ятак більший гривеника. Ми ж казали - дурний! Хочете подивитися?

Меламед погоджується, дітки простягають Піні п’ятак і гривеник, хлопчик, не вагаючись, забирає п’ятака. Сміх, вереск, радість.

Після уроків меламед залишає Піню і запитує:

- Піню, ти що - не розумієш, що хоча п’ятак за розміром удвічі більший гривеника, але купити на нього можна вдвічі менше?

- Розумію, вчителю. Я ж не дурний.

- А чого ж ти береш п’ятак?

- Бо як я візьму гривеник, то ці дурні більше не будуть гратися зі мною в “Піню-йолопа” і я на них більше ні копійки не зароблю.


* * *


Меламед намагається пояснити дітлахам, що перед сном треба обов’язково подумки звернутися до Бога. А ще краще - помолитися вголос. Але починає розмову здалеку:

- Мойша, що ти робиш перед сном?

- Зуби чищу. І ноги мию.

- Гарна дитинка, гарна. Але це не зовсім те. Абрамчик, а ти що робиш перед сном?

- Пригадую, чи не забув я чогось із уроків вивчити.

- Старанна дитинка, старанна. Але й це не зовсім те.

Опитавши половину класу, мела мед переконується, що треба зайти з іншого боку:

- Скажіть мені, діти, а що ваші батьки роблять перед сном?

Маленький Бодя першим піднімає руку:

- Вчителю, ви про це добре знаєте і я про це добре знаю. Але хіба це слушне запитання для третього класу хедеру?


Існує обґрунтована підозра, що саме отой ерудит Бодя став прообразом героя найпопулярнішої серії радянських анекдотів - Вовочки. Ось вам для прикладу:


На уроці математики у хедері меламед запитує у маленького Боді:

- Бодю, а нагадай мені, як звучить формулювання теореми Піфагора.

- Вчителю, ви що, забули такі елементарні речі? Ви мене дивуєте.


* * *


Ще один типовий діалог на уроці тієї ж математики:

- Льово, припустимо, я позичив у твого батька сто рублів. А через три місяці повернув сімдесят. Скільки я йому ще буду винен?

- Сто рублів, учителю!

- Льово, ти що, не знаєш математики?

- Я то знаю, а от ви, вчителю, не знаєте мого тата.


* * *


- Шльомо, як ти поясниш приказку “Не все золото, що блищить”?

- А це, вчителю, дірка в штанях.


* * *


Містечковий багатій привів до хедера свого синочка. За тиждень з’явився і поцікавився у меламеда, як успіхи спадкоємця.

- Все гаразд. Я загадав йому вивчити напам’ять поминальну молитву.

- Та ви що - здуріли? Я ж не збираюся помирати.

- Ой, шановний! Щоб ви так довго жили, як ваш Ізя вчитиме ту молитву.


* * *


У дореволюційному Бердичеві було десять синагог і при кожній, як водиться, хедер. Плюс шістдесят сім молитовних будинків, з яких принаймні половина теж перебивалася навчанням діточок. І от місцевий єврей віддає синочка до хедеру, а вже за кілька днів малого виганяють. Дістав!

Батько веде сина до іншої школи. Картина повторюється. Невдовзі дитина вилітає з останнього, десятого хедеру при синагозі, а ті, що при молитовних будинках, навіть брати його не хочуть.

Тато в розпачі. Моню треба вчити, але де? З відчаю наважується віддати дитинку до католицької школи при місцевому костьолі. Проходить день, два, три… десять-двадцять, зі школи ніяких скарг, Моня півдня сидить за підручниками і приносить додому самі лише відмінні оцінки.

Зрештою батько не витримує і цікавиться:

- Моню, а що там з тобою роблять оті католики, що ти так добре вчишся?

- Нічого особливого, тату. Просто першого ж дня один дядько, котрий там за головного, завів мене до кімнатки, а там на стіні висить дерев’яний хрест, на якому якийсь дядько розіп’ятий. Отой начальник мені каже: “Це Ісус Христос. Він теж був євреєм!”.

І я зрозумів, що тут не повидригуєшся.


* * *


Після революції в Радянській Україні закрили практично всі хедери при синагогах, як і недільні школи у православних церквах. Натомість радянська влада повідкривала єврейські школи. Разом із учнями туди втрапили і меламеди старої дати. Зрозуміло, що виконувати незвичні для них установки нової влади, наприклад, з естетичного виховання, було не так просто.


Вчитель єврейської школи показує учням репродукцію з картини “Народження Венери” і, червоніючи, запитує:

- Льово, що тобі у цій картині видається найкрасивішим?

- Дупа, вчителю!

- Хуліган! Завтра прийдеш із батьком! Йося! А тобі що тут найбільше подобається?

- Цицьки, вчителю.

- Хам, лобуряка! Завтра батька приведеш!

- Та він у справах поїхав.

- Прийдеш із мамою. Моню, годі шкіритися. Скажи, краще, що тоді найбільше подобається у цій картині.

- Вчителю, я краще завтра всю сім’ю приведу.


* * *


Учень у хедері звертається до меламеда:

- Вчителю, поясніть, як працює телеграф?

- Ну, це просто - далі нікуди. Уяви собі дуже довгу таксу. Коли ти наступаєш їй на хвоста, то вона пищить спереду. Зрозумів?

- Зрозумів. А що таке радіо?

- Те ж саме, тільки без такси.


Ось такі ускладнення зі сприйняттям навколишнього світу не раз заганяли меламедів у ситуації, гідні увічнення в пам’яті Народу. Як в історії з отією козою, про яку ми коротко згадували у передмові. Настав час розповісти її детально.


Якось дружина меламеда з Погребищ погнала його купити козу на базарі. І де б ви думали? Ні, не в Спичинцях і навіть не в Плискові, бо аж у Лінцях! Вважай п’ятдесят верст, щоб ви знали! Чому їй не подобалися кози зі своєї волості - невідомо. Але вперлася рогом - тільки в Лінцях!

Ну, доїхати з Погребищ до Лінців на той час було легше, ніж зараз. Пару верст до станції, звідти вночі сідаєте на поїзд «Київ-Умань», на світанку вискакуєте на станції Оратів, ще вісім верст пішечки - і маєте ваші Лінці!

Меламед так і зробив. А от уже назад, з козою довелося повертатися своїм ходом. Бо хто ж їх обох у вагон пустить?

Ну, своїм ходом, так своїм ходом. Надвечір дотеліпалися до Плискова і мусили зупинитися на постоялому дворі. Доки меламед спав, хазяїн постою вирішив пожартувати над бідним вчителем. Потихеньку відв’язав оту козу, а замість неї прип’яв до плоту свого цапа. Меламед вранці підхопився, підміни спросоння не помітив, мотузку в руки - і на Погребище.

Що він мав удома - можете собі уявити. Довелося брати клятого цапа на налигач і під жінчині прокльони шпацірувати на Лінці. Бо цього разу ні про який поїзд не варто було й думати.

Прийшов він у Плисків і вирішив тут-таки, на тому ж постоялому дворі переночувати і рано-ранесенько - в Лінці на базар. І тут клятий хазяїн, дочекавшись ночі, міняє свого цапа на оту козу. Меламед, природно, нічого не помічає, приходить у Лінці, знаходить хазяїна скотинки і влаштовує йому ґевольт. Той спочатку виправдовується, потім придивляється і починає реготати:

- Хто тут цап? Це ж коза, он і цицьки є. А як не вірите, то моя жінка вам її зараз видоїть.

Сказали - зробили. Бачить меламед, що це таки коза. Бере її за мотузку і чимчикує на Погребище… через Плисків, звичайно. І отой постоялий двір.

Вдома знову коза виявляється цапом. Цього разу на крики меламедової дружини і жалібне мекання цапа збіглася половина містечка. Одне слово - меламеда, навіть не нагодувавши, женуть назад. По тій же трасі.

В Лінцях ситуація повторюється, але цього разу вже без сміху. До меламеда потихеньку доходить, що щось тут негаразд. І хоча коза була не єврейська, а стовідсотково православна, хазяїн порадив нещасному покупцеві сходити не до попа, а до рабина.

Ребе з Лінців, хай Господь Бог воздасть йому за мудрість його, прохача вислухав і навіть козу оглянув. І найавторитетніше підтвердив, що це не цап. Більше того, на прохання бідолашного меламеда видав йому довідку відповідного змісту за власним підписом і печаткою кагалу.

Ясне діло, що у Плискові козу знову підмінили.

Меламедова дружина вже збиралася вкоротити йому віку, проте, коли чоловік показав довідку, розгубилась і наказала знову йти до рабина, але вже до свого, погребищанського. І цапа теж із собою взяти.

Ребе з Погребищ, нехай Господь і йому воздасть за мудрість його, меламеда вислухав, не перебиваючи. Потім кілька разів уважно перечитав довідку. Після чого дві години думав і дійшов висновку:

- Меламед щоразу купував таки козу. Але Господь у величезній милості своїй навіщось зробив так, аби кози, перетинаючи кордон волості ставали цапами і навпаки. Так вознесемо ж Господові молитву за те, що він виділив нас, погребищанських євреїв з-поміж усяких гоїв та мишигоне.


* * *


Як ми вже згадували у передмові, дивовижна історія про те, як погребищанський меламед в Лінцях козу купував, втрапила навіть до серйозних сучасних філософських праць. І то не дивно - адже сам славетний Зиґмунд Фрейд напівжартома стверджував, що філософія - то цивілізована форма божевілля. А хіба тут не збожеволієш, коли у тебе коза в цапа обертається аби тут-таки знову стати козою?

Нащадки того симпатичного рогатого створіннячка й досі весело вибрикують на обійстях Погребищ та Лінців, не підозрюючи, що їхні далекі предки зробили вагомий внесок не лише в єврейський гумор, а й у новітню українську філософію.

Щоб не забути - дуже схожу історію повідав якось з трибуни російської Держдуми найзнаменитіший син росіянки і юриста - Володимир Жириновський. Його баба з дідом, класичні містечкові батьки майбутніх радянських юристів, купили пару кіз і ніяк не могли дочекатися від них молока. Коли терпець увірвався, повели худобу до ветеринара. І тут з’ясувалося, що то була пара цапів. Погодьтесь, історія майже дотягує до рівня притчі про меламедову козу-трансвестита.

Нема чого дивуватися, що саме меламед став героєм одного з останніх зафіксованих єврейських жартів. Вже почалася Друга Світова війна. Сталін з Гітлером хвацько ділили Польщу, де євреї, до речі, були третіми за чисельністю після власне поляків та українців. Із заходу перли танкові колони генерала Гудеріана, зі сходу «гремя огнём, сверкая блеском стали», мчала Червона Армія. Перспектива бути «визволеним» більшовиками чомусь не сподобалася скромному меламеду з містечка Камінь Каширський, що на Волині. Власне, не «чомусь», бо місцеві євреї ще не забули, як їх один раз уже «визволяли» - у 1920-му році. Тодішні погроми, влаштовані будьонівцями, шокували всю Європу.

Так от, яку ж форму протесту вигадав камінь-каширський меламед? Дочекався, коли Червона Армія увійде в містечко, взяв два порожніх відра і демонстративно перейшов їй дорогу. Він маніфестує, а дружина біжить за ним і кричить на всю вулицю:

- Куди поліз, йолопе? Де два дурні б’ються, там третьому нема чого робити!


* * *


Років через двадцять по Другій Світовій війні у Камінь-Каширському ремонтували якусь громадську будівлю. Здається, Будинок культури. Коли тиньк висох, крізь нього проступили якісь дивні бурі плями. Штукатурку збили до цегли, пісок і цемент старанно просіяли і зробили свіжий заміс. Результат той же. Викликали експертів. Їхній висновок був вражаючим: на стінах проступала людська кров. Отоді хтось і згадав, що в лісовому урочищі, звідки брали пісок, восени сорок першого року німці розстріляли всіх камінь-каширських євреїв. Меламедові відра не допомогли.

Не стало Народу, зникла країна містечок, відійшли в непам’ять чимало суто єврейський професій. Частина з них трансформувалась у прізвища, проте, боїмося, що сьогоднішні Меламеди, Шамеси, Канторовичі, Лимарі не завжди можуть сказати, ким були їхні предки. Те ж саме стосується і нащадків такої колоритної фігури, обов’язкової для кожного містечка, як шатхен (або шадхан), тобто, професійний сват. У євреїв, щоб ви знали, це було суто чоловіче заняття.


Умань, дев’ятнадцяте століття. В мазанку до бідної єврейської родини залітає шатхен з радісним криком:

- Є отакий жених для вашої доньки!

Батьки вражені: отакий жених для їхньої безприданниці? Аби не наврочити, вони не ставлять свату жодних запитань. Запрошують до столу і вгощають чаєм зі справжньою заваркою.

Шатхен випиває дві шклянки і нарешті розроджується:

- Граф Потоцький!

Батьки ледь не врізають дуба від несподіванки.

- Як? Адже граф - католик!

- Ну то й що? Ребе зробить обрізання, буде єврей, як новенький.

- Але ж він старий.

- Що з того? Зате грошей неміряно. І маєтки теж - нічого собі! І землі має - всю об’їхати півжиття не вистачить. Погоджуйтеся!

Шатхену підливають чаю, він не відмовляється. Батьки все ще пручаються:

- Але ж наша дочка не така вже й гарна.

- Ну то й що?

- І потім, щоб ви знали, вона не тільки косить на одне око, вона і другим нічого не бачить.

- Дрібниці!

- І ще теє… кульгає, бо одна ніжка коротша за другу.

- А оце саме те, що треба, - втішається шатхен.

Батьки остаточно втрачають дар мови. Сват спокійно допиває самовар і нарешті розкриває головну таємницю:

- Щоб ви знали - граф Потоцький не просто старий, а ще й дуже хворий. І от йому було видіння: якщо він за всі свої великі гріхи, котрі наробив за все життя, візьме за дружину нещасну, бідну, некрасиву та ще й каліку єврейку і прийме нашу віру, то всі гріхи йому простяться, він зцілиться і буде жити з вашою дочкою так довго, доки їм не набридне.

Батьки радісно погоджуються. Шатхен витирає рясний піт з лоба і каже:

- Ну і слава Богу! Залишилося ще умовити на це діло графа Потоцького.


* * *


Містечковий шадхен на світанку вламується до хати заможного єврея з радісним криком:

- Абрамович! От ви спите, а у мене для вас така наречена є - пальчики оближете! Самий цимес! Юна вдова рідкісної краси, дуже розумна, вихована, а головне - незаймана!

- Як незаймана? Ви ж тільки що сказали, що вона вдова!

- Я сказав? Ой, ну подумаєш, у неї чоловік так давно помер, що вона вже все забула.


Розділ другий


Хелмські мудрагелі


«За саму мудрість на базарі нічого не купиш».

Єврейська приказка, записана Г. Сафріним


Коли ми укладали цю книгу, то свідомо обмежили кордони уявної країни єврейського гумору адміністративними межами нинішньої Незалежної України. Хоча у зібранні Горація Сафріна, наприклад, є чимало жартів про австрійських, чеських, німецьких і навіть англійських юдеїв…

Проте, один виняток ми все ж таки зробили. Сподіваємося, що влада та громадськість нинішньої Польщі вибачать нам скромну «приватизацію» одного-єдиного населеного пункту на їхній території в антологію українського єврейства. Бо по-перше, Хелм - то Берестейщина, де поляки стали більшістю лише після 1947-го року в результаті горезвісної операції «Вісла». А до того - як мінімум тисячу років цей край населяли українці. А поміж їхніми селами були розкидані маленькі містечка, заселені євреями. Сини Ізраїлеві прийшли сюди у середні віки - і прижилися.

А по-друге, з тим самим Хелмом у 1944-му році ледь не вийшов грандіозний політичний анекдот світового масштабу. Справа в тому, що товаришу Сталіну шалено свербіло якомога швидше проголосити Радянську Польщу. Бо він на цій справі роги обламав ще у 1920-му, коли з ганьбою мусив тікати від польсько-українських легіонів. Отже, пунктик у нього був на цій справі. Тому, коли радянська армія у 44-му пішла на захід, Сталін віддав чітке розпорядження: як тільки звільнять перший же населений пункт на території Польщі, негайно привезти туди заздалегідь сформований прорадянський уряд і проголосити робітничо-селянську соціалістичну республіку з усіма наслідками - включно до ГУЛАГу.

Місто визволили, сталінських маріонеток притарабанили. Аудиторію підготували. І тут хтось із обізнаних консультантів, вчитавшись у назву першої тимчасової столиці соціалістичної Польщі, не просто схопився за голову, а й наважився доповісти вождю, що:

- всі поляки добре знають, що в Хелмі споконвіку жили самі тільки євреї.

- відтак, проголошувати соціалістичну Польщу в Хелмі - це все одно, що зробити Бердичів столицею Росії.

- і нарешті: згідно з польською та єврейською фольклорними традиціями у Хелмі жили найдурніші, найзарозуміліші і найтупіші іудеї, а тому майбутній прорадянський уряд ризикує перебрати на себе всі ці характеристики.

Треба віддати належне вождю всіх народів і великому другові радянських фізкультурників. Соціалістична Польща була-таки проголошена, але не в Хелмі, а в Любліні, про який у єврейському гуморі ви не знайдете жодної згадки.

А тепер, товариство, вйо, бо дощ. Погнали до Хелма!


Маленьке пояснення: з кінця вісімнадцятого і до початку двадцятого століття Хелм, як і вся Східна Польща, входив до складу Росії, звідси російські реалії в більшості анекдотів про це достославне місто.


Хелмський шамес у якихось справах мусить їхати до Любліна поїздом. Він гукає візника-росіянина і запитує:

- Я вибачаюсь, але скільки буде доїхати до станції?

- Ну, за полтину довезу.

- А як дешевше?

- Тоді за сорок копійок.

- А як добре поторгуватися?

- Плати тридцять і сідай.

- Спасибі. Я, знаєте, пішечки, пішечки…

- Так якого… твою… і в…моєї тещі, і взагалі - на… ти морочиш… у мого жеребця?

- Розумієте, мені просто цікаво, скільки я зекономлю.


* * *


Оскільки Хелм був навіть не містечком, а десь трішечки містом, то крім синагоги, лазні, хедера і лазарету євреї мали своїх приватних лікарів. Хелмські ескулапи теж увійшли в легенду.

- Що у вас болить, шановний?

- Лікарю, я страшенно кашляю.

- Так… а скільки вам років?

- Сімдесят.

- А коли вам, шановний, було сорок, ви кашляли?

- Ні, не кашляв.

- А в п’ятдесят років?

- Жодного разу.

- А коли ви розміняли шістдесят, то ви кашляли?

- Ні, ні, і ні!

- А тепер, поклавши руку на серце, скажіть чесно: коли ж вам кашляти, як не зараз?


* * *


До того ж самого лікаря приходить інший пацієнт.

- Так, і що у вас болить?

- Лікарю, дай Боже, щоб я помилявся, але, здається, я збожеволів.

Хелмський лікар, звичайно ж, універсал. Йому що кашель лікувати, що божевілля, результат один:

- Заспокойтеся, шановний, і скажіть, чому ви так вважаєте?

- Бо я сам до себе пишу листи.

- Цікаво-цікаво, і коли це було востаннє?

- Сьогодні зранку.

- І що ж ви собі в цьому листі написали?

- Е, лікарю, я не такий дурний, як ви вважаєте. Звідки я знаю, що в тому листі, як я його ще не одержав? От завтра Ізя-листоноша принесе - то я прочитаю і дізнаюся.


* * *


А ця історія трапилася десь між двома російськими революціями. Наполоханий єврейськими погромами молодий хелмський меламед наважується емігрувати. На ті часи, як не дивно, це не було проблемою. У Варшаві існував навіть спеціальний еміграційний центр для євреїв. От наш бідолаха туди і вибрався.

Пропонують йому там одну країну для постійного місця проживання, другу, третю, все докладно пояснюють. Кандидат в емігранти, в свою чергу, теж допитується, де, що і як… а головне - почім. І та держава його не влаштовує, і ця не підходить. Врешті-решт, співробітник центру, що характерно, теж єврей, але не з Хелму, не витримує:

- Отам у нас у кутку, бачите, на підставці - великий такий глобус. Я вас дуже прошу - покрутіть його і виберіть собі, врешті-решт, якусь країну.

Хелмський мудрагель стояв-стояв, крутив-крутив, роздивлявся… а потім подав голос:

- Я вибачаюсь, а інших глобусів у вас немає?


* * *


Про лікаря ми розповіли, про хелмського меламеда теж…(До речі, прізвище в усіх хелмських меламедів було одне і те ж - Зайнвел). А тепер пора згадати про рабина. Бо то, вважайте, головна персона всього містечкового епосу.


До хелмського рабина вривається місцевий багатий єврей і репетує з порогу без усяких там «шолом алейхем»:

- Ребе, мушу негайно розвестися з дружиною!

- Не махайте руками, сідайте і кажіть, чого раптом?

- Вона мене обкрадає!

- О, то серйозне звинувачення. А докази?

- У мене зник новий, дуже дорогий хронометр. І де ви думаєте, я його знайшов? Абсолютно випадково - у неї за пазухою.

- Що ви кажете! Я вибачаюся, хронометр, це, здається, годинник?

- Саме так, ребе.

- Я ще раз вибачаюсь, але який саме - кишеньковий чи настінний?


* * *


Раз на тиждень хелмський ребе, як і вся його паства, ходив до общинної лазні. З собою він брав, як водиться, свіжу білизну, випрану і випрасувану дружиною. Проте, у рабинової благовірної був один маленький недолік. Вона прасувала білизну навиворіт і забувала її вивернути на лице. Рабин знав про таку особливість, проте, щоразу після омовіння забував привести свої кальсони до нормального вигляду.

І так тривало десять років! Врешті решт, одного дня рабинова дружина випрасувала чоловікові спідні, завмерла, ляснула себе по лобі, вигукнула: ну скільки можна? І нарешті вивернула кальсони на лице.

І це ж треба, щоби і самого рабина осінила та ж сама мудра думка - і в той же день. Збираючись до лазні, він теж ляпнув себе по лобі, обізвав себе ж дурним цапидлом… і, не придивляючись, вивернув уже складені на лицевий бік спідні, зрозуміло, навиворіт.

Після лазні в роздягальні він розгорнув таку необхідну частину чоловічого інтимного туалету, придивився нарешті і застиг, як громом вражений. Потім побожно звів очі догори, сказав: “То божий знак!” - і до самої смерті носив кальсони навиворіт.


* * *


До хелмського рабина навіть не приходить, а прибігає дуже спантеличений молодий єврей.

- Ребе, моя дружина народила дитину!

- Хороше діло. А в чому проблема?

- Ребе, вона народила її через три місяці після нашого весілля!

- І що?

- А мала через дев’ять місяців, то це як?

- Слухай мене сюди. Ти скільки місяців жонатий?

- Три, ребе.

- А твоя дружина скільки місяців заміжня?

- Теж три.

- А скільки ви після весілля разом прожили?

- Ну я ж казав - три місяці.

- А три місяці плюс три місяці, плюс три місяці - скільки буде?

- Дев’ять місяців.

- От і маєш свої дев’ять місяців.


* * *


Хелмський багатій наказує своєму посильному, до речі, теж з місцевих євреїв:

- Хаїм, тримай листа і тридцять копійок. Листа кинеш у скриньку на пошті, але спочатку обов’язково купи марку і наклей на конверт.

Посильний помчав на пошту, швиденько повернувся і віддав хазяїну… оті тридцять копійок. Той витріщив очі:

- Ти що - не купив марку?

- Чи ви мене за дурня тримаєте? Я увійшов, уважно озирнувся, на пошті нікого, окрім мене, начальник теж кудись вийшов… то я швиденько й кинув листа без марки. Бог свідок - ніхто не бачив!


* * *


Хелмські євреї не лише відсилали листи, а й часом їх одержували. Був такий Йося, вважався у місті другим за розумом після рабина. Якось надходить на його ім’я рекомендований лист - велика дивина на ті часи і в такій глушині. Природно, з’являється Йося на пошту, а там уже ціла купа цікавих.

Бере Йося листа, розписується за нього, тут-таки розпечатує і дістає… чистісінький аркуш паперу. Всі роззявляють роти. Йося поблажливо пояснює:

- Це мій брат Давид надіслав. Ми з ним п’ятий рік не розмовляємо.


* * *


Одне з найулюбленіших занять правовірних євреїв - вихвалятися своїми рабинами на предмет - чий розумніший.

Єврей з Дубна розповідає:

- Наш ребе такий мудрий, такий мудрий! Уявіть собі: вибрався він якось на прогулянку, аж тут зненацька дощ. І треба ж, щоби ребе забув удома парасольку. І що він зробив? Побіг назад чи десь заховався? Е, ні! Він помолився, потім зробив лівою рукою ліворуч, правою - праворуч. І що ви собі думаєте? Ліворуч іде дощ, праворуч теж іде, а посередині, де гуляє наш ребе - ані крапельки!

Єврей з Хелма втручається негайно:

- Шмаркач недовчений у вас, а не ребе! От наш, хелмський рабин - то справді мудра голова. Вертався він якось у справах із Любліна. Якраз у п’ятницю. А оскільки трохи забарився з виїздом, то побачив, що ось-ось субота (коли їм, правовірним, мандрувати не можна - авт.), а він ще в дорозі. Ну, не ночувати ж йому посеред поля!

Що робить наш ребе? Звертається до Бога, потім махає лівою рукою ліворуч, правою - праворуч. І - уявляєте собі - по обидва боки субота, а посередині, де їде наш ребе, - п’ятниця!


* * *


Загалом - усі важливі справи в єврейських містечках вирішувала сама община. Називався цей орган місцевого самоврядування - кагал. Природно, що хелмський кагал був кагал усім кагалам. Як і хелмський рабин, котрий всіх рабинів перерабинив.


Якогось нещасного дня у славному місті Хелмі згоріла общинна лазня. Нічого не поробиш, треба будувати нову. Кагал це питання швиденько вирішив, кошторис уклав, гроші зібрав, підрядника знайшов. І почав обговорювати проект. Отут і найшла коса на камінь. А саме: в старій лазні підлога була цегляна - мокро, холодно і незручно. Вирішили в новій зробити дерев’яну. Отут думки і розійшлись:

- Єврей в лазні що - голий! І що - босий, - кажуть одні, - тому дошки для підлоги обов’язково треба обстругати, щоб не позаганяли скабок у п’яти.

- Свята правда, - відповідали опоненти. - Людина в лазні і гола, і боса. Тому якщо дошки обстругати, та ще й налити на них води, вони стануть слизькими. Євреї сковзатимуться, падатимуть і, не дай Боже, ламатимуть руки-ноги.

Сперечалися, кричали, аж захрипли. Нарешті вирішили:

- Нехай ребе розсудить.

Рабин уважно вислухав обидві сторони, подумав, погладив бороду і вимовив:

- Євреї, зробимо так: дошки, звичайно, обстругаємо. Але покладемо їх обструганою стороною донизу.


* * *


Хелмський єврей приїжджає в Жмеринку, в гості до родича. А у того вже бердичівський знайомий сидить. Ну, слово за слово, почали вихвалятися. Бердичівський каже:

- Я у себе в місті - перша людина. Оце їхав до вас, так мене сам пристав на власній бричці до вокзалу підвіз.

- Теж мені, фігура - пристав! - пирхає господар. - Я з нашим жмеринським поліцмейстером чай п’ю.

- Знайшли чим вихвалятися, - відгукнувся хелмський гість. - Коли я їхав до вас, то в поїзді мав розмову з самим київським генерал-губернатором!

- Як? І з самим графом Ігнатьєвим? І що він вам сказав?

- Що сказав? Те, що мав сказати: «Пшёл вон, жидовская морда!»


* * *


Десь така ж сама ситуація. Троє євреїв з різних місцин горезвісної «смуги осілості» вихваляють своїх рабинів.

- Якось у віденській філармонії мав бути концерт симфонічного оркестру, котрим диригував цей, як його… з Італії… Тосканіні. Так от, публіка зібралася, а концерту все не починають. Як ви думаєте, на кого чекали? На цісаря чи на ерц-герцога? Ні, на нашого ребе з Гусятина.

- Теж мені, фігура, отой ваш Тосканіні. Разом із вашим ребе. От у нас у Києві в дворянському зібранні виступав піаніст із Санкт-Петербургу. Як же його - молодий такий, з наших… згадав - Рубінштейн. І що ви собі думаєте? На кого чекали і не починали? На генерал-губернатора Ігнатьєва? Обійдеться! Чекали, доки під’їде наш шановний бердичівський рабин.

Тут втрутився хелмський єврей.

- Хіба у вас рабини? Теж мені, знайшли чим дивувати! От коли наш хелмський ребе був у Римі, то його, ясна річ, запросив до себе сам Папа. Ну, а після прийому Папа Римський, як належить, одвіз нашого рабина на своїй фурманці до готелю. І що ви собі думаєте? Народ на вулицях показував на них пальцями і питав один одного: «А що це там за ксьондз сидить коло поважаного хелмського рабина?»


* * *


Наступна історія серед хелмських оповісток чи не найлегендарніша. Більше того, її й досі розповідають по всьому світі, приписуючи славу хелмських мудрагелів своїм землякам. Істину встановити легко - досить лише запитати: а де ж вона, шановні, ота гора, про яку йдеться? Щось ми у вашому містечку її не бачили.

А от якраз у Хелмі гора була. Усім горам гора. Та, власне, й сама назва містечка від цього походить: колись давно, ще по старослов’янському його іменували Холм. То вже потім переінакшили.

Так от - мали через ту гору певну незручність, особливо восени та взимку. Як сонце за неї сяде, так в одній половині містечка темно, а в другій можна світло ще не палити. Для християн, наприклад, це не має ніякого значення. А от для євреїв, чий звичай велить у певні свята запалювати свічки саме з настанням темряви, як ви розумієте, то проблема фундаментальна.

Отож, хелмський кагал не раз і не два розмірковував, що ж їм з тією горою робити, аж доки меламеда Зайнвела не осінило:

- Поважані євреї, я придумав! Давайте всі разом попхнемо цю гору куди-небудь убік, аби вона нам не затуляла сонця.

Пропозиція була настільки ж проста, наскільки геніальна, що весь кагал одразу побіг втілювати її в життя. Штовхали, штовхали, штовхали, аж доки не змокли. Зупинилися, познімали лапсердаки, акуратно поскладали їх докупи, перепочили трохи і продовжували пхати оту кляту гору.

Тим часом якісь абсолютно сторонні урвителі (не з місцевих) тихенько підкралися і поцупили всю купу одягу.

Ще за якийсь час Зайнвел випадково озирнувся і радісно закричав:

- Євреї, вже! Кінчай роботу! Ми ту гору так далеко запхали, що звідси й лапсердаків наших не видно.


* * *


Але пережила і сам єврейський Хелм, і його мудреців інша історія: під вищезгаданою горою текла річка, а через річку, як водиться, колись проклали місток. Із часом дошки настилу підгнили і почали ламатися. Спочатку люди просто спотикались і падали. А згодом почали через ті дірки провалюватися. У воду. Дехто навіть тонув. А декого вдавалося вчасно витягти.

Після довгих розмов про те, що треба щось із тим містком робити, ребе зібрав кагал і звелів усім думати. Думали, думали, думали - і нарешті вирішили: по той бік містка виділити ділянку під новий цвинтар для утоплеників, а по цей - побудувати лікарню для тих, кого пощастило врятувати.

Кажуть, що коли в ізраїльському кнесеті хтось із депутатів вигукує: “У нас парламент чи хелмський кагал, ми закони приймаємо чи місток через річку будуємо?”, то нікому не треба спеціально пояснювати, про що йдеться.


* * *


У хелмському хедері все той же Зайнвел екзаменує маленького Хаїма, котрий вперто плутає всі чотири сторони світу.

- Дивись сюди, Хаїм, що це?

- Стіна.

- То для тебе стіна, а взагалі це - північ. Запам’ятав?

- Так, то північ.

- А що у тебе праворуч?

Хаїм знову забув, що і де. Інші діти підказують, хлопчик повторює:

- Си… са… схід!

Вчитель радіє:

- А що у тебе ліворуч?

- Вза… вза… захід!

- Чудово! А що у тебе ззаду?

Хаїм раптом вибухає плачем:

- А ззаду у мене Моня Гецель і він мене голкою в дупу коле!…


* * *


Вже згаданий нами польський фольклорист Горацій Сафрін в молоді роки вирішив перевірити, чи насправді хелмські євреї такі, як про них розповідають? Пізно ввечері він приїхав до містечка, влаштувався у маленькому готельчику (колишній постоялий двір) і миттю заснув.

Серед ночі його розбудив шалений стукіт у двері і крик портьє:

- Пане, пане шановний! Вставайте!

- Що сталося?

- Вашого чемодана зі станції привезли.

- А щоб вас шляк трафив! Не знаєте, що робити? Я хочу спати.

Рівно через годину портьє знову забарабанив у двері до Сафріна. Той спросоння ледь не заробив інфаркт:

- Ну, що там знову?

- Я прийшов вибачитися. То, виявляється, був не ваш чемодан.

А ви кажете - жарти…


* * *


Після Першої Світової війни, коли Хелм остаточно перейшов до Польщі, місто дещо цивілізувалося. По-перше, з’явився маленький, але дуже популярний серед місцевих чоловіків бордель. По-друге, у горезвісній лазні нарешті зробили окремий номер з ванною.

Рабин Зісель із дружиною приходить у визначений час до лазні і з’ясовує, що замовлений ним номер вже зайнятий. Ким? Уявіть собі - зіркою отого самого борделю. Ребе із властивою йому сумирністю наміряється чекати, але його дружина здіймає ґвалт:

- Що це таке? Що за порядки? Чому я, порядна одружена жінка мушу поступатись якійсь курві?

На що розпорядник реагує миттю:

- Прошу пані, зрозумійте, на вас чекає тільки наш достойний ребе, а на оту, як ви зволили сказати, курву - половина міста.


* * *


Із річечки, що тече через Хелм, витягають утопленика. Природно, одразу збирається гурт цікавих. За якийсь час із криком прибігає місцева єврейка:

- Ой, пустіть, ой, пустіть! Це точно мій Хаїм, я знаю!

Їй слушно зауважують:

- По-перше, ви його ще не бачили. А по-друге, утопленик пролежав у воді кілька днів, тож із опізнанням будуть проблеми. У вашого чоловіка були якісь особливі прикмети?

- Аякже! Він заїкався!


* * *


Рабин Зісель вранці походжає Холмським базаром. Назустріч йому місцевий гендляр овочами, обливаючись потом і поминаючи всіх ближніх та дальніх родичів, пхає перед собою возика, добряче завантаженого мішками з товаром. Рабин запитує:

- Чоловіче, чого ти цього воза пхаєш, а не тягнеш спереду? Так було би легше.

- Бо я гендляр, а не кінь!


* * *


Двоє хелмських євреїв шпацирують луками за містом. Раптом набігають хмари і починається дощ.

У одного з євреїв під пахвою парасолька, але він чомусь не поспішає її відкривати. Відтак його супутник каже:

- Ти що, не бачиш? Дощ іде. Відкривай парасолю.

- То ні до чого. Вона дірява, як решето.

- А чого ж ти її з собою тягаєш?

- Бо я не такий мудрий, як наш ребе. Звідки мені знати: буде дощ, чи ні?


* * *


Хелмський рабин нарешті вибрався підлікуватися до санаторію в Карлсбаді. І треба ж: у цей же час помирає його сестра. Лікар радить пані рабиновій дати телеграму чоловікові, але з обережним змістом, бо крім хворого шлунку у достойного ребе ще й слабке серце.

В результаті з Хелму до Карлсбаду летить депеша: “Твоя сестра Аделя вхопила нежить. Похорон у четвер”.


* * *


Котрийсь із хелмських євреїв вибирається до Варшави і там вперше в житті купує квиток до філармонії на концерт квартету скрипалів. Хвилин 15 уважно слухає віртуозну гру музикантів, а потім нахиляється до сусіда і шепоче йому на вухо:

- Ні, я розумію: скрипаль теж людина і йому з чогось жити треба. Але навіщо він тягає з собою аж трьох дармоїдів?


* * *


Якось одного хелмського єврея запитали:

- Що б ти зробив, якби знайшов на тротуарі гаман, а в ньому тисячу дукатів?

Той відповів, не роздумуючи:

- Якби я знав достеменно, що то загубив мільйонер Бродський - нізащо б не віддав. А от якби я дізнався, що це власність нашого бідного шамеса Абрама, котрий такий бідний, що йому ще жодного разу не вдалося досита наїстися - повернув би, не роздумуючи!


* * *


А до речі, про Бродського, котрий мільйонер. Уточнюємо - той, тодішній. Дореволюційний. Їхав він якось з Варшави до себе в Київ і чомусь затримався у Хелмі. А оскільки це була п’ятниця, та ще й вечір, то пішов він до синагоги, як кожен правовірний юдей. Прийшов, сів, чекає служби. А її не починають. Він, природно, до місцевих, мовляв, що трапилося?

- Чекаємо, доки прийде шановний Янкель.

- А що то за один?

- О, шановний Янкель - то найбагатша людина в Хелмі!

І в суботу мільйонер Бродський мусив сидіти у Хелмі. Справи… Ввечері заходить до синагоги - та ж сама історія. Всі чекають, доки прийде шановний Янкель. І тут уже київський багатій не витримав, став перед людьми і закричав:

- Офірую всьому кагалу суму, котра дорівнює всьому статку шановного Янкеля!

Ну, звичайно, яка там субота, яка там служба - весь кагал побіг Янкелеві статки рахувати. Сиділи до ранку над паперами, зводили дебет з кредитом - і що ви собі думаєте?

З’ясувалося, що шановний Янкель - банкрут!


* * *


Розповідав Сафрін і про Іцика Літмана, котрий дуже любив усім розпоряджатися і всіма керувати. Це у нього було від народження. Нічого дивного, що хелмські євреї обрали його головою кагалу. А потім переобрали і ще, і ще, і ще…

Якогось дня приїздить до Хелма племінник поважаного голови. А оскільки він у цьому місті був уперше, та й на додачу забув удома дядькову адресу, то зупинив першого-ліпшого єврея і запитав його, як знайти Іцика Літмана.

Той підскочив, плюнув і закричав:

- Що? Іцика Літмана? Поважаного? Та він же, паскуда, злодюга, жлоб з провінції! Він же пропив усе, що ми на общину зібрали!

Здивований племінник вирішив, що має справу з божевільним і став шукати когось пристойнішого. Зайшов до крамнички, зобачив там немолодого, солідного єврея, котрий дрімав за прилавком і поцікавився дядьковою адресою.

З крамаря миттю злетів сон, він підскочив і загорлав:

- Іцик Літман вам потрібен? А бодай його нечиста сила візьме! Вициндрив з нас гроші, начебто на ремонт синагоги і поклав собі в кишеню!

Врешті решт, повністю дезорієнтований племінник втрапив до свого родича. Той прийняв його, як належить, пригостив смачним обідом, після чого юнак, нічого не пояснюючи, запитав:

- Дядьку, кажуть, ви тут голова кагалу?

- Не кажуть, а так воно і є.

- І скільки вам за це платять?

- Як це - скільки платять? Ані копійки. Це ж громадський обов’язок, честь, можна сказати.

- І все ж таки, дядьку, що ви з того обов’язку маєте, якщо не гроші?

- Як що маю? Люди мене поважають. Хіба цього замало?


* * *


Ще один типово хелмський спосіб визначення власної популярності навів у одному зі своїх нарисів сам Шолом-Алейхем.

Після того, як потонув «Титанік» десь там поміж айсбергів, розголос про це пішов по всьому світу. Дійшла новина і до Хелма. А треба сказати, що один із місцевих мудрагелів на той час тинявся Європою - на світ подивитися, себе показати. І от, спало на думку цьому туристу розпустити чутку, що і він, мовляв, плив на тому «Титаніку» і разом з ним пішов на дно. Нагулявся, надивився і повернувся додому. Як з’ясувалося, чутка про його псевдозагибель встигла до Хелма набагато швидше від нього самого. Результат: дружина швиденько вискочила заміж за коханця, будинок продали за борги, а майно до нитки порозтягали сусіди.

Ходить бідолаха вулицями Хелма і скаржиться: що ж це робиться? Вже й пожартувати не можна.

- А на біса тобі було так жартувати? - дивуються люди.

- Бачите, я хотів дізнатися, як мої близькі насправді до мене ставляться.

Дізнався.


* * *


А як вам така історія: “Титанік” іде на дно, на всіх палубах крики, сльози, бійка за місця в човнах. Одне слово - ґвалт! І тут у каюту до капітана заходить незворушний хелмський рабин, котрий, на відміну від героя попередньої оповістки, таки так плив до Америки.

- Перепрошую, це ви капітан?

- Я! Кажіть, тільки швидше, бо ми тонемо.

- Так я ж про це! Є хороша порада, що вам робити.

- Давайте сюди вашу пораду!

- У вас є телеграф?

- Звичайно.

- І він працює?

- Уявіть собі.

- І на Нью-йоркську біржу ви щось передати можете?

- Можемо, але що?

- Як то що? “Негайно продавайте пароплав”!


* * *


Що треба для щастя пересічному єврею, навіть якщо він живе у Хелмі? Народитися, вивчитись у хедері, женитися, обсістися дітьми, дожити старості і написати заповіт. Відтак нікуди не дінешся - доведеться йти до нотаріуса.

Приходить старий хелмський єврей до місцевого нотаріуса.

- Шолом алейхем, ви нотаріус?

- А чи ви не знаєте? Так!

- Справжній?

- Справніше не буває.

- А диплом у вас є?

- Онде на стінці висить.

- А подивитися можна?

- Дивіться!

- Диплом наче справжній. А печатка у вас є?

- Звісно є.

- Справжня?

- Справжня.

- А де вона?

- У сейфі.

- А подивитися можна?

- Хвилиночку!… Нате, дивіться.

- Печатка наче справжня.

- Все? Чи ще щось?

- А гербовий папір у вас є?

- Є! Справжній! З водяними знаками! Нате, дивіться!

- Папір наче справжній. То що, можна складати заповіт?

- Це ви мене питаєте? Ось стіл, ось папір, ось ручка. Сідайте пишіть, а як щось незрозуміло, я підкажу.

Старий сідає за стіл, пише одне слово “заповіт”, потім замислюється і нарешті запитує:

- Скажіть, а “нікому нічого” - що писати разом, а що окремо?


* * *


Ватикан, кінець ХІХ століття, на прийом до тодішнього Папи Римського приходять два євреї. У канцелярії їх запитують:

- Ви з якого питання?

- З особистого.

Їх не пускають. Наступного дня євреї приходить знову. Та ж сама картина. І так цілий рік поспіль. Нарешті хтось із кардиналів розповідає Його Святості про впертих візитерів. Той цікавиться:

- А звідкіля юдеї?

- Кажуть - з Хелму.

- Добре, нехай приходять. Подивлюся, чи вони там у своєму місті такі, як про них розказують.

З’являються. Вітаються. Потім один із євреїв простягає Папі якийсь листок:

- Ви з цих людей кого-небудь знаєте?

Папа дивиться - а це репродукція з картини Леонардо да Вінчі “Таємна вечеря”.

- Звісно знаю! Це все святі вітці, засновники нашої церкви. Оце апостол Петро, а це - Андрій… А ось і Спаситель…

Другий єврей дістає і свій папірець і простягає Папі:

- Отут у нас від предків їхній рахунок залишився. Вони тоді за вечерю таки не заплатили.


Ніхто достеменно не знає, коли була складена перша єврейська оповістка. Напевне, ще в ті часи, коли Мойсей списував зі скрижалів своє «П’ятикнижжя», а простий народ розважався жартиками на цю тему.

Проте, достеменно відомо, коли була складена остання оповістка про хелмських мудрагелів. Прочитайте її уважно, не пропускаючи жодного рядка - і ви багато чого зрозумієте.


Було це десь у самому розпалі Другої Світової війни. Напевне, після Сталінграду. Бо того дня Гітлер мав дуже кепський настрій. Викликав Гебельса і каже:

- Слухай, Йосю, ти мені можеш пояснити, що таке єврейська мудрість, про яку мені з дитинства торочили?

А Гебельс йому:

- Адік, дорогий, на жаль, я не в курсі, бо відповідаю за пропаганду, а по євреям у нас Гершко Гімлер.

Покликали Гімлера, він почухався і заховався за Ейхмана. Мовляв, у його відомстві той безпосередньо єврейське питання вирішує. Гукнули Ейхмана. Він каже:

- Ну, ви, хлопці, пара цвай! Ша, зараз зробимо! У мене в люблінському гетто зосталося трохи хелмських євреїв. Про них кажуть, що вони наймудріші у своєму племені. А з-поміж них - їхній ребе. Цей же мусить знати.

Допровадили з гетто хелмського ребе. Ввели до Гітлера. Той йому одразу:

- А ну, кажи, пархатий, що то за одне - ваша єврейська мудрість, з чим її їдять?

- Бачите, пане Гітлер, то все не так просто, як може здатися. Це треба розтлумачити. Та й то не до кожного дійде.

- Що ти мені голову морочиш? Я, фюрер всієї Німеччини - і щоб до мене не дійшло? Пояснюй!

- Прошу, пане фюрер. Пояснюю. Уявіть собі типове єврейське містечко, отаке, приблизно, як наш Хелм. Тільки всі будиночки стоять один коло одного. А оскільки всі дахи пласкі, то можна не тільки гуляти по власному даху, а й переходити з одного на інший.

- Уявив.

- Прекрасно. Уявляємо далі: отож, ніч, місяць уповні, по дахам гуляють два євреї. Один із них зазирає в димар, щось його там зацікавило, і випадково туди падає. Другий встигає вхопити його за одяг, але падає слід за ним. І от, вилазять вони обидва, один чорний, бо зібрав на себе всю сажу, а другий - білий. Запитання, пане фюрер: хто з них піде вмиватися: чорний чи білий?

- Звичайно, котрий замурзався.

- Е, ні! Вмиватися. Якраз, піде білий.

- З якої ласки?

- Бо він подивиться на чорного і подумає, що він теж чорний. А чорний, у свою чергу, подивиться на білого і вирішить, що він чистий.

- Зрозуміло. але до чого тут єврейська мудрість?

- Зачекайте, пане фюрер, зараз буде! Уявіть собі ще раз: єврейське містечко, пласкі дахи, по дахам гуляють два євреї. Місяць уповні і все таке інше. Один єврей зазирає до димаря і падає туди, другий хапає - і летить услід за ним. Вилізли, один чорний, другий білий - хто піде вмиватися?

- Е, ти мене вже не надуриш! Білий піде!

- А от якраз і ні! Обидва підуть. Білий подивиться на чорного і подумає, що він теж замурзаний, а чорний подивиться на себе.

- Здається, збагнув.

- Отепер я кажу: е, ні! Пан фюрер, ви ще не все збагнули. Повторюю умову задачки: єврейське місто, дахи, місяць, два євреї падають до комина. Один чорний, другий білий. Хто піде вмиватися?

- Чекай… я чогось не розумію.

- Пане фюрер, то ж найпростіше: ніхто не піде! Чорний подивиться на білого і вирішить, що і він білий, а білий подивиться на себе.

- Усе?

- Ні, не все, пане фюрер. Востаннє запитую: місто, дахи, димар, євреї. Чорний і білий. Хто йде вмиватися?

- Побий мене грім - не знаю!

- На все ласка Божа, пане фюрер. Але вмиватися піде, нарешті, чорний, бо він подивиться на себе. А білий, нарешті, теж подивиться на себе і зрозуміє, що йому вмиватися не треба.

- Так я ж це одразу й казав!

- Казали, пане фюрер. Але мудрість єврейства полягає зовсім у іншому: от де ви бачили таке єврейське містечко, щоб усі дахи у ньому були пласкими? І щоби будиночки, на додачу, стояли так близько, щоб можна було спокійно переходити з одного на другий? А якщо навіть таке містечко і є, то де ви бачили таких двох євреїв, котрі би виперлися вночі гуляти по цим дахам при світлі місяця? Далі - ми, євреї, звичайно, народ допитливий. Але де ви бачили бодай одного такого єврея, котрий би з цікавості так перехилився над комином, аби в нього впасти? Залишимо антисемітам наступну проблему: якщо один дурний єврей з надмірної цікавості падає в комин, то чи є серед євреїв ще один такий дурень, який би намагався його рятувати?

І нарешті, головне, пане фюрер. Де ви таке бачили, щоби одна людина, навіть якщо це єврей, так вдало впала у комин, щоби витерла собою всю сажу і друга людина, котра летить слідом, вибереться чистісінька? Оце і є єврейська мудрість, коли я верзу вам дурниці, а ви намагаєтеся давати на них розумні відповіді.


* * *


І ще до теми - Гітлер і євреї. Фюрер звернувся до свого астролога з вимогою визначити час його смерті. Той довго відмовлявся, та нарешті наважився:

- Мій фюрер, ви помрете в день великого єврейського свята.

- А конкретніше - місяць, число?

- Та якого б числа ви не померли, це буде день великого свята для всіх євреїв…


Розділ третій


Кагал


«Що таке капітал? Це те, що у Карла Маркса на папері, а у Бродського в сейфі».

Єврейська мудрість, записана Г. Сафріним


Ми вже пояснювали, що таке кагал. Як дослівно - то це орган самоврядування єврейської общини. Але самі євреї називають кагалом і всю общину. Про хелмський кагал ми вже згадували. Ну, там безодня мудрості, перевершити яку просто неможливо. Хоча і конкуруючі містечка теж не в полу лапсердака сякалися.


Одна бідна єврейська община на Галичині, здається, з містечка Турки, звернулася до багатого львівського єврея, котрий тримав вугільний склад, з уклінним проханням офірувати кілька вагонів палива на зиму.

Багатій відповів:

- Я не маю звички щось комусь дарувати. Бо інакше вже давно ходив би з торбою попід тинню. Але як правовірний юдей, згоден продати вам за півціни п’ятдесят вагонів вугілля.

Община погодилася. І замовила для початку двадцять п’ять вагонів. Що характерно - без передоплати. Бо на ті дивні давні часи слово честі ще чогось вартувало. Багатій виконав свою обіцянку, проте, коли і через три місяці гроші не надійшли, він дозволив собі у ввічливій формі нагадати містечковому кагалу про їхній борг.

У відповідь він одержав наступну аргументацію:

- Ваш лист щодо боргу нас вельми і вельми здивував. Нагадуємо, що ви офірували нам п’ятдесят вагонів вугілля за півціни. Отже, пільги складають вартість двадцяти п’яти вагонів. Ми їх і замовили. А щодо решти - то вона нам сто років снилася! З повагою - і т.д.


* * *


У містечку десь на Галичині (якому конкретно - замнемо для ясності) помер голова кагалу, старий єврей, котрий виконував свої обов’язки чимало років. Община влаштовує з цього приводу траурне засідання. Секретар кагалу вносить пропозицію:

- Так от, мої кохані, прибиті горем! Якщо ми вже зараз вчепимо у цьому залі портрет покійника, то цим благородним вчинком ми лише виконаємо наш святий обов’язок, який мали б виконати ще за його життя. Бо наш голова ще за життя заслужив, аби його повісили там, де він працював, тобто, на його робочому місці.


* * *


Старенький кантор чорнобильської синагоги видає заміж, скажімо так, не дуже юну дочку. А оскільки до обумовленої суми посагу, яку заломив вередливий жених, не вистачає чимало-таки грошей, то кантор звертається до кагалу з проханням видати йому зарплату за три роки наперед.

Кагал збирається, довго обговорює заяву кантора і нарешті доходить висновку, що вся ця справа вельми ризикована, беручи до уваги солідний вік прохача. Проте, кантор наполягає, аби його вислухали.

- Шановні, я вам все ж таки раджу спробувати. Бо що таке три роки? Якщо я проживу цей строк - то ваше щастя. А якщо помру - то моє щастя.


* * *


Рабин розповідає голові кагалу, що помер один із членів общини - порядний, молодий єврей. Громадський діяч здивований:

- Як це - помер? Щось я не чув, аби він хворів.

- З голоду помер, та й усе.

- Ребе, то неможливо. Якби він звернувся до мене, я би негайно попросив у кагалу про допомогу.

- Напевне, він посоромився.

- Ну, тоді, ребе, вважайте, що покійник помер від сорому. Я ж вам казав - у нашій общині жоден єврей від голоду не вмирав і не помре!


* * *


Перед Першою Світовою війною до Погребища завітав дуже багатий земляк із самого Санкт-Петербургу. Ну, звичайно, всі прибігли, хто подивитися, а хто зі значно серйознішими намірами. Проте, до високого гостя нікого не пускають. Бо спочатку має ввійти депутація кагалу і, звичайно, рабин.

В останню секунду під самими дверима голова кагалу виловлює з-поміж достойних євреїв такого собі Мотьку Хабада, місцевого ледарюгу, розбишаку і скандаліста.

- Мотька, ану киш звідси! Не плутайся у людей під ногами, бо заробиш!

- Що? - обурюється в свою чергу Мотька. - Та ви ще не знаєте, хто я такий! Графиня Вишнєвська сказала, що не пожаліє тисячу рублів золотом, аби хоч один раз глянути на мене.

- Не верзи дурниць, мишигоне! Графиня Вишнєвська сліпа від народження.

- От тому б і не пожаліла.


* * *


Історія замовчує, чи пропхався Мотька Хабад до багатого земляка, зате достеменно відомо, що погребищанський кагал на тому візиті вхопив облизня. Земляк не дав їм ані копійки, натомість добрячу на ті часи суму - аж 200 рублів - подарував містечковому рабину. Природно, що весь кагал негайно помчав до святого вітця.

- Ребе, ми вже придумали, куди діти оті 200 рублів, що вам подарували!

- Придумали? І куди?

- Треба поставити нову огорожу навколо нашого цвинтаря. Бо в старій стільки дірок, що свині й собаки позалазили туди і хазяйнують. Як не зробимо паркан, то вони нам усі могили перериють.

- Я згоден, що паркан треба міняти. У мене от тільки одне запитання: від кого свині і собаки так швидко дізналися про ті 200 рублів?


* * *


Якось так склалося, що між Першою і Другою Світовими війнами керівництво кагалу у Станіславі (нині Івано-Франківськ) складалося переважно з людей неосвічених і малокультурних. Ну, що поробиш, буває і таке… Тому, коли до кагалу надійшла петиція від громадськості з проханням профінансувати общинну бібліотеку, більшість членів ради висловилася проти. (Щось це нам нагадує, але розвивати тему не будемо, бо коли сідали писати цю книгу, між собою домовилися: ніякої політики і ніяких натяків, - авт.)

І тоді попросив слово бібліотекар, відомий єврейський письменник та історик Рувім Фан. І розповів отаку оповістку:

- З одного українського села, що на Сході, втік піп. Невідомо, що він там накоїв, але зник дуже спритно. Переодяг у рясу п’яного дядька, що спав попід тином, натяг на себе його свиту - і дай Бог ноги!

На ранок дядько прокинувся, протер очі, смачно позіхнув, глянув на себе… і миттю протверезів.

- О, Господи! Наче ж не сплю, то чого ж на мені попівська ряса?

Ущипнув себе - не допомогло. Ляснув два рази по пиці - теж не подіяло.

- Все, допився, - вирішив дядько. - Пройдуся селом, може, вивітриться.

Тягне ноги вулицею і очам своїм не вірить - мужики перед ним брилі знімають, баби до ручки прикладаються. Став він на перехресті і каже:

- Хто зна, а раптом чудо якесь трапилося? Старі люди розповідають, що колись і не таке бувало. Але зайва перевірка не завадить. Чекайте! Отут у кишені трішки дрібних завалялося, то я замість шинку піду зараз до крамниці і куплю собі псалтир. Якщо я за ніч ще й читати навчився, то я точно справжній піп.

Пішов до крамниці, купив псалтир, вийшов на вулицю, розгорнув, глянув - жодної літери прочитати не може. Аж тут повз крамницю у фаетоні сам повітовий начальник проїжджає. Зобачив дядька і кричить на ходу:

- Добрий день, батюшко!

Ще й рукою помахав. Тоді дядько надувся і сказав:

- А ну вас всіх к бісу, люди добрі. Якщо вже сам повітовий начальник мені рукою махає, то я поза всякими сумнівами - батюшка. А те, що я не вмію читати - то дурня. Це лише означає, що всі попи не вміють читати.

Вислухавши оповістку Рувіма Фана, правління станіславського кагалу весело розреготалося і заробило, що називається, одразу в лоб:

- Шановні євреї, ви напевне теж вважаєте, що як самі ніколи не брали до рук книжок, то й решта членів нашої общини теж не вміють читати?


* * *


Які би мудрі євреї не засідали в правлінні кагалу, та й їм час від часу доводиться йти на уклін до рабина. Ну, не все люди знають, що поробиш.

У 1932-му році в Польщі (до складу якої входили тоді українські Галичина, Волинь та Прикарпаття) шаленіла економічна криза. І от одного дня депутація місцевих комерсантів, вони ж усі як один, члени правління кагалу, з’являються до рабина. Духовним пастирем общини міста Борислава був тоді Янкель Сафрін (чи не родич неодноразово і тепло згаданого нами фольклориста?), людина вельми розумна і дотепна.

- Ребе, - звернулися до нього громадські достойники, - поясніть нам, що робиться з усім оцим світом. Половина з нас тримає крамниці, друга половина має комерцію на продовольстві. Отже, якщо цей світ живий, то люди мусять їсти, пити і купувати одяг. А якщо цей світ помер, то має бути попит, принаймні, на похоронні приналежності. Але вся наша комерція ось уже котрий місяць не дала нам ані злотого. То що воно робиться з отим світом, ребе?

Ребе Сафрін важко зітхнув і пояснив:

- Кохані мої, світ ще не помер, але з іншого боку - вже й не живе. Він мучиться перед смертю.


* * *


Ці слова мудрого бориславського рабина тоді сприйняли, як жарт. І довго переказували його по всій Польщі. Та коли через сім років розпочалася Друга Світова війна, а ще через два роки весь бориславський кагал повели на розстріл, отоді і став зрозумілим глибокий сенс слів ребе Сафріна.

Але не будемо про сумне. Давайте краще пригадаємо ще одну улюблену тему єврейських оповісток під умовною назвою «теологічні дискусії».


Щоб ви знали, як ще не знаєте, до обов’язків рабина входило рецензування робіт кандидатів у талмудисти (професійні коментатори релігійних текстів Старого Заповіту і в першу чергу «П’ятикнижжя», тобто, Талмуду). Ну, звичайно, доручали це не будь-якому ребе, а найдосвідченішому і найповажанішому. Такому, наприклад, як рабин з Бердичева.


Втрапила йому якось досить таки кепська праця. Проте, кандидат, людина молода і наполеглива, довго благав пастиря написати йому нормальну рецензію. Мовляв, сім’я, маленькі діти, хворі батьки, дурна коза… Бердичівський рабин, людина, добра, м’якосерда і поступлива, врешті решт погодився, але за однієї умови:

- Рецензію я вам дам, але ви надрукуєте її не на початку, а наприкінці вашої праці і між моєю рецензією та вашим коментарем має бути принаймні сім аркушів чистого паперу.

- Ребе, чого це раптом?

- Юначе, отепер я таки переконався, що ви нічого не тямите в Талмуді. Що там написано? «Тримайся від брехні якомога далі».


* * *


Поважаний рабин із Дубна відкритим текстом пояснив одному псевдо-талмудисту, що його «коментарі» не варті не те що рецензії, а й жодного доброго слова. Той розгубився і поставив абсолютно безглузде запитання:

- То що ж мені тепер робити з цим рукописом? Спалити чи викинути?

- Ні в якому разі! - закричав ребе. - Тримай його постійно при собі, особливо якщо доведеться мандрувати в нічну пору.

- А чому саме в нічну, ребе?

- А тому, що в Талмуді написано: злі духи вночі переслідують тільки вчених людей. А з оцією от писаниною в руках тебе жоден дух не зачепить, хоч мандруй аж на край світу. Головне - вчасно дати почитати.


* * *


Дві наступні оповістки євреї приписують легендарному бердичівському рабину Леві-Іцхаку. Поважаний ребе ще двісті років тому зафіксував явище, котре, на жаль, не втратило своєї актуальності й донині - і не лише серед іудеїв:

- Нинішні євреї брешуть на вулицях і глаголять істину в синагогах. На жаль, минули старі добрі часи, коли євреї були щирими на вулицях і махлювали в синагогах.

А тепер, власне, про ребе Леві-Іцхака і кандидатів у талмудисти.


- Ребе Іцхак, я хотів би досконало вивчити Тору. Порадьте, як це зробити.

- Бачите, юначе, існує щонайменше сімдесят способів вивчення Тори.

- А який з них найкращий?

- Мовчки!


* * *


До того ж таки Леві-Іцхака заскакує молодик з криком:

- Ребе, мені треба якомога швидше вивчити Талмуд! Як кажуть росіяни - щоб одна нога тут, а друга - там.

- Немає проблем, юначе. Запам’ятайте, що вся мудрість цього великого вчення полягає в одній-єдиній фразі: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». А все решта - то лише коментарі до цієї думки.


* * *


До Чернігова приїздить молодий зарозумілий талмудист, аби продати свою книгу коментарів до Біблії. Загалом намір у нього був правильний, бо навіть перед Другою Світовою війною єврейська община складала третину населення цього древнього міста.

Талмудист заходить до чернігівського рабина і запитує, кому в першу чергу він міг би продати чи навіть подарувати цей шедевр для подальшої реклами. Рабин уважно читає книгу і радить:

- Я думаю, найкраще тебе зрозуміє крамар Сруль Цвібль.

Талмудист іде за вказаною адресою, знаходить яточку з металовиробами і, пославшись на авторитетну думку слуги Божого, дарує хазяїну свою книгу.

Крамар ледь не прибив талмудиста:

- Та ви що, з вашим ребе, збожеволіли? Чи він забув, що я не вмію ані читати, ані писати?

Переляканий талмудист виривається з рук розлюченого комерсанта і біжить до синагоги по пояснення. Рабин поблажливо посміхається:

- Все дуже просто. Ваші коментарі - то суцільний плагіат. Жодної власної думки. А в нашому місті серед євреїв краденим товаром торгує тільки Сруль Цвібль. То до кого ж іще я мав би вас послати?


* * *


Славетний чорнобильський цадик Менахем Нахум, повертаючи одному молодому талмудисту книжечку його коментарів, вимовив наступне:

- Воістину, юначе, я дізнався від вас багато цікавого.

- Я щасливий почути це від вас, ребе.

- Досі я знав, що папір для книжок роблять з макулатури. А тепер я дізнався, як роблять макулатуру.


* * *


Той же реб Менахем на запитання самовпевненого коментатора, чи багато нового він дізнався з його книжечки, відповів так:

- Не так щоб багато, але одне відкриття я для себе зробив.

- І яке саме, ребе?

- Про те, що в Жашкові, виявляється, є непогана друкарня.


* * *


Кагал з містечка Отині чомусь вирішив надіслати свого кандидата в талмудисти не до власного ребе, а до його шанованого колеги у сусідні Бережани. Бережанський рабин зробив вигляд, що не розуміє підтексту цієї хитрої комбінації і написав отаке:

- Кандидат - викапаний Мойсей, він же - Соломон, він же - Аристотель.

Після такої рецензії вражений отинський кагал призначив молодого талмудиста одразу рабином. Проте, невдовзі з’ясувалося, що той - неук, бахур і на додачу - заїка.

Розлючена община майже в повному складі побігла в Бережани, погрожуючи побити камінням автора рекомендації. Проте, бережанський лише знизав плечима:

- Чого ви до мене причепилися? Я ж написав найсвятішу правду. Хлопець заїкається, як Мойсей, не пропустить жодної спідниці, як Соломон і як Аристотель не знає івриту, а тому жодного разу не брав до рук талмуду.


* * *


До Першої Світової війни в Жовкві жив славетний талмудист і надзвичайно дотепний жартівник - ребе Шайєс. Якось із сусідньої Словаччини, з міста Брно приїхав на гастролі до галицьких синагог дуже модний молодий рабин, котрий подавав себе за незрівнянного промовця. Природно, він запросив шановного ребе Шайєса на свій виступ, а потім поцікавився його враженням.

Рабин Шайєс, котрий із незворушним спокоєм вислухав довжелезну проповідь гастролера, довго тис йому руку і нарешті вимовив:

- Найблискучішим моментом усього вашого незрівнянного виступу були, поза сумнівами, ваші нові черевики.


* * *


І знову про чорнобильського цадика Менахема Нахума. Річ у тім, що чорнобильські юдеї придивились, як пораються біля землі їхні сусіди - українці та росіяни-старовіри - а головне, що ця земля їм дає… як на наш смак, то картоплі, добрішої, ніж у Чорнобилі, ми ніде не куштували. Бо земля! Благословенний супісок.

Так от - придивились євреї, порадились і вирішили й собі спробувати. То нічого, що царські закони забороняли їм купувати землю. Можна ж орендувати або з тими ж українцями і старовірами під слово честі домовитися. Бо православні те слово тримали. Орендували, домовилися, вклали гроші - аж тут на тобі! Посуха! Комерція під ударом! Тож усі свіжоспечені хлібороби зібралися і пішли до цадика. Аби він у Бога дощу попросив. Явіть, мовляв, чудо. Що вам вартує?

А Менахем Нахум їм раптом у відповідь:

- Не буду я нічого просити. Бо ви в Бога не вірите.

- Як так?

- Бо якби ви справді вірили в чудо Боже, то прийшли б до мене з парасольками.


Розділ четвертий


А поїзд тихо їхав на Бердичів


«Для того, щоб дізнатися, що робиться у тебе вдома, найкраще від’їхати від того дому якомога далі».

(Тонке єврейське спостереження, зафіксоване Г. Сафріним)

«З назвою Бердичів у нашому суспільстві неодмінно пов’язується щось дивне і анекдотичне».

(С. Погодін, російський етнограф XIX століття)


Взагалі - поїзд тихо їхав не обов’язково на Бердичів. Скажімо, був такий, улюблений в єврейських оповістках маршрут «Київ-Одеса». Або ж Варшава, чи мало кому сьогодні відома станція Волочиськ, котра у Тернопільській області. А до Першої Світової війни Волочиськ був тим, чим для пасажирів радянської доби є станція Чоп. Пригадайте безсмертний жарт всіх від’їжджаючих та проїжджаючих: «Не кажи «гоп», доки не переїхав Чоп».

Тема зустрічей та розмов у поїздах - це та нива, з якої можна збирати багатий урожай.

Для бердичівських євреїв дістатися без перешкод до Варшави чи Одеси і навіть Києва наприкінці ХІХ століття було проблемою. Річ у тім, що їхнє славне місто опинилось осторонь тодішніх залізничних магістралей. Щоправда, ходили диліжанси, але то транспорт виключно для антисемітів. По-перше, тухес відіб’єш, доки доїдеш до того хоча б Житомира. По-друге, пилюки наковтаєшся і будеш уже по прибутті зовсім на чорта схожий. А головне - хіба у тій чортопхайці на колесах, котра диліжанс, можна нормально поговорити? Одразу язика прикусиш., ще й обіб’єш кісточки пальців об низенький дашок купе диліжансу. А навіщо нормальний єврей взагалі вибирається в мандри? Не тільки щоб уладнати справи, а й досхочу наговоритися дорогою.

Бердичівські євреї цю проблему вирішили кардинально - протягли залізничну гілку спочатку до Житомира - на Варшаву, а згодом до Козятина, вузлової станції на лінії “Санкт-Петербург-Петербург-Москва-Київ-Одеса”. Про підприємливість бердичівських євреїв трохи далі, а зараз - про поїзд, що тихо їхав на Бердичів, з Бердичева і через Бердичів.


Так от, поїзд тихо їхав на Бердичів. І в Козятині в одне купе сідають двоє євреїв із Плискова. Тільки один - місцевий крамар - вже пару тижнів мотається по губернії в пошуках потрібного товару, а другий тільки-но вибрався в мандри.

- О, сусіде, сто років вас не бачив! Як справи?

- Хвалити Бога… Слухайте, добре, що я вас зустрів. Розказуйте, що нового в Плискові.

- Нового? Нічого нового.

- Як то - нічого? Щоб за два тижні нічого не трапилося?

- А у нас хіба що може трапитися? Ну, песика переїхали - на греблі.

- О, бачите, сусіде, песика все ж таки переїхали. А хто, що? Якийсь мужик? Чи наш балагула? Або молодий пан Тишкевич на своєму самашедшому велосипеді?

- Та ні, погребищанські пожежні.

- Ой-йой-йой! Що ви кажете? І де ж це так сильно горіло, що аж із Погребищ прискакали?

- Та не так щоб сильно, просто на горі, коло земської лікарні. То воно, ясне діло, далеко видно було.

- Чекайте-чекайте, там же коло лікарні мій тесть живе.

- Ну так власне - хата вашого тестя і пішла з димом. Вщент згоріла, разом із майном.

- Який жах! І що сталося? Хтось підпалив?

- Заспокойтеся, сусіде, ніхто його не підпалював. Просто, коли ваш тесть, хай йому земля буде пухом, помер, то, як завжди, запалили свічки біля труни. І в отому рейваху не помітили, як випадково фіранку підпалили. Ну, а за нею вже і вся хата…

- Ґвалт! Спаси і помилуй! Тесть помер? Та коли я їхав, він був здоровий, як бугай.

- Будеш тут здоровим, коли твоя єдина донька тікає з офіцером.

- З яким офіцером, про що ви?

- А з тим поручиком, з котрим вона потай від вас уже два роки живе. А це от зібралася і втекла.

- Ну то й що, що з поручиком? Теж мені, новина! Я вже два роки знаю, що вона з ним живе.

- От і я вам кажу, що в Плискові нічого для вас нового, а ви вчепилися: розказуйте та розказуйте…


* * *


В’їдливий читач одразу зауважить, що сюжет вищенаведеної оповістки перегукується з текстом популярної колись пісеньки з репертуару Леоніда Утьосова. Так що ж ви хочете - з одеського дяді Льоді такий же Утьосов, як із Мишка Япончика Тарас Бульба! Як уже шукати для народного артиста СРСР точного визначення, так його дав ще один наш земляк, письменник Ісаак Бабель: «Єврей, схожий на матроса». І ви б так сказали, якби побачили, як він виходить на сцену в тільнику, кльоші і безкозирці і співає: «Раскинулось море широко…». То де ж, скажіть, було йому шукати джерела натхнення, як не серед власного народу?

Ну, про дядю Льодю трохи згодом, а зараз - поїзд тихо їхав таки на Одесу.


У Києві до поїзда в одне купе сідають молодий, жвавий єврей і поважаний літній юдей, жилетку якого прикрашає товстелезний золотий ланцюг дорогого хронометра.

Не встигає поїзд проминути Боярку, як молодому єврею засвербіло поспілкуватися. Він посовався-посовався і швиденько віднайшов привід зав’язати розмову.

- Я, звичайно, перепрошую, але чи не будете ви так люб’язні і не відмовите мені сказати, котра година?

Поважаний іудей посилає молодого триповерховим російським матом, що у євреїв вважалося особливою формою образи. Бідолаха підскакує і кричить:

- За що? Я ж тільки поцікавився, котра година!

- Юначе, ви ТІЛЬКИ поцікавилися. Я би ТІЛЬКИ відповів. Само собою, далі би у нас пішла бесіда. Про ціни, антисемітів, сучасну молодь… і десь би так, не доїжджаючи Одеси, вже б і заприязнилися. Природно, мені довелося б запросити вас до свого будинку, котрий на Рішельєвській. І там, на свою сиву голову, представити вам мою єдину красуню-доньку, дев’ятнадцяти років, бездоганно виховану, а головне - спадкоємицю всіх моїх мільйонів.

Ви би не просто познайомилися, а, нормальна річ, сподобалися один одному. Потім би почали потай від мене зустрічатися і одного недоброго дня обидва з’явилися б до мене просити благословення на шлюб.

Так от, юначе, краще вже я зараз вас пошлю якомога далі, аніж видам свою дочку за самовпевненого голодранця, котрий не має навіть власного годинника!


* * *


Знову поїзд “Одеса-Київ”, знову купе, тільки цього разу вже другого класу, тому й пасажирів побільше. Біля вікна - інтелігентного виду єврей у пенсне, решту простору займає типова містечкова єврейська сім’я, котра, напевне, вперше вибралася в мандри.

Ага, ледь не забули сказати, що всі пасажири сіли в Жмеринці. За якийсь час глава сімейства ввічливо звертається до свого візаві:

- Чи не скажете, шановний, куди ви їдете?

- Чому ж не скажу? Їду до Одеси. У мене там процес в окружному суді, бо я адвокат.

- Невже?… Кохана, я ж тобі казав, що поїзди - це чудо техніки. Пан їде до Одеси, ми їдемо до Києва - і всі разом, в одному вагоні і в одному купе!


* * *


Ще наприкінці дев’ятнадцятого століття у тихому провінційному Бердичеві крутилося більше приватних підприємців та різноманітних комерційних спілок, аніж у Києві та Одесі разом узятих. Не вірите? Ось вам офіційні дані за 1888-й рік. Зареєстровано 570 фірм і 1256 приватних ремісників-індивідуалів. В середньому - по одному патенту чи ліцензії на дві єврейські хати. Ясно, що конкуренція була жахлива. І природно, що і в ті часи бізнес не завжди був чистим. Особливо в Бердичеві. Звідси наступна оповістка.


В Бердичеві до поїзда сідають два місцеві євреї-комерсанти. Поговорили про те, про се і ні про що, а потім один і каже:

- Що ви мені дасте, якщо я зараз вгадаю ваші думки?

- Золотого червінця.

- Так от, ви збираєтеся імітувати банкрутство, аби надурити клієнтів, але не наважуєтеся зробити це самі. Тому їдете до Києва, щоб порадитися з компаньйонами.

- Я казав про золотий червінець? Нате два. І дай вам Боже здоров’я.

- Ну, так як я вгадав ваші думки?

- Ніяк. Я думав зовсім про інше. А це вам гонорар за хорошу ідею.


* * *


Все той же легендарний поїзд “Київ-Одеса”. В купе зустрічаються і знайомляться двоє євреїв-комерсантів. Один із Бердичева, другий - із Варшави. Варшав’як запитує:

- От цікаво, скільки у вас у Бердичеві євреїв.


Від авторів: питання, звичайно, цікаве. На ті часи навіть приказка була: “Київ - то Єгупець, Боярка - Бойберек, а Бердичів… то Бердичів!” Себто, осередок єврейства.


Бердичівський єврей відповідає:

- Та вже десь тисяч за 20.

- А гоїв скільки?

- Ну, може сто, двісті набереться.

- І чим вони у вас у Бердичеві займаються?

- Як чим? Дрова рубають, печі розпалюють, воду носять.


Знову від авторів: бердичівський пасажир, звісно, мав на увазі не просто представників інших релігійних конфесій, а так званих шабес-гоїв.


- А скільки у вас у Варшаві наших? - цікавиться в свою чергу бердичівський.

- О, Варшава велике місто! Євреїв десь так, думаю, тисяч сто набереться, не менше.

- А не-євреїв скільки?

- Щонайменше вдвічі більше.

- Ну ви ж там у Варшаві зовсім запаніли! Нащо вам стільки шабес-гоїв?


* * *


Від авторів: отут ми просто зобов’язані знову встромитися зі своєю баночкою на дьоготь. Річ у тім, що світлої пам’яті Горацій Сафрін хоч і прожив другу половину свого життя у Варшаві, але в Бердичеві жодного разу не бував, а тому припустився у своїх записах такої разючої неточності щодо цього славного міста. Виправдовує його лише те, що про Бердичів він чув виключно від тих євреїв, котрі після громадянської дійшли своїм розумом, що ніж чекати, поки їм в УРСР побудують соціалізм, то краще дожити віку за капіталізму в сусідній Польщі - доки кордон остаточно не перекрили.

Так ото - про Бердичів. Без жартів. Бо саме він був фактичною єврейською столицею всього півдня Росії, а не самовпевнена бандитська Одеса, в якій навіть вкрасти рубля без стрілянини не вміли.

За переписом 1888-го року у Бердичеві проживало 10 777 православних, переважно українців, 1031 росіянин-старовір, 3 298 поляків-католиків, 339 німців-протестантів, 12 мусульман і 62 366 євреїв. Крапка! А не 20 тисяч, як абсолютно помилково вказано у Сафріна.

Так, переважна більшість єврейських будиночків у цій некоронованій столиці, як і за часів Бальзака, танцювала польку, а також краков’як і фрейлехс. Зате!!! Які вивіски прикрашали собою ці… ледь не сказали, халупи! Вчитайтесь і вслухайтесь:


· Гальперін, бердичівське відділення Санкт-Петербурзької філії.

· Фірма Бродського, Бердичів-Жмеринка-Одеса-Варшава-Відень.

· Маргуліс, центральна контора всесвітньо відомої фірми.

· Банк Трахтенберга.

· Малоросійська філія банків Штейнберга.

· Гальперін і сини. Кредит на довіру.

· Дербандекер і Пивоцький. Цегельні заводи.

· Ріхтер. Шкіргалантерея.

· Шнайдер. Миловарня.

· Заходер. Золоті і срібні вироби.

· Цигарки від Гробінкера. (так і напрошується “Минздрав предупреждает”).


Тут що не прізвище - то музика. Фрейлехс, маюфес, хава нагіла і щойно написане “Сім сорок”! Не без того, що поважані у єврейському світі підприємці та банкіри, чиї прізвища ми щойно зацитували, часто-густо навіть не підозрювали, що у їхніх фірм, банків і контор, виявляється, є відділення… даруйте, філії у Бердичеві. Але то інша тема. Хоча - теж для анекдотів.

І от коли ви заробили трохи грошей у бердичівських маргулісів, скажімо, випросивши вигідний кредит у Гальперіних, і це прибуток не згорів разом із банком Трахтенбергів, то ви можете на початок замовити собі порядний гарнітур в ательє Айзельберга або просто Зільберга. Хоча до Зільберга краще не ходити, бо там працює закрійником легендарний Беня Лотман. Мусимо зупинитися аби навести оповістку про цього майстра кравецької музи.


Беня Лотман був не просто закрійником, а дамським майстром. Знімаючи мірку, він зазвичай повторював: “Не сукня прикрашає даму, а дама сукню”. І партачив так, що у клієнток очі на лоба лізли вже на першій примірці.

Доки невдячні замовниці влаштовували Бені скандали, обламували об його голову парасольки чи навіть намагалися видряпати йому очі, то це ще півбіди. Аж тут трапилася освічена, либонь з отих німкень-протестанток. Замість вгатити по голові парасолькою чи обізвати жидівським вишкребком, ця суфражистка потягла Беню до мирового судді. Отам і відбувся діалог, що увійшов до класики єврейського фольклору.

- Підсудний, ваше прізвище?

- Лотман.

- Ім’я?

- Ваша честь, у нас, євреїв щодо імені, то все дуже складно.

- А в чому складність?

- Прошу, послухайте, тільки не перебивайте. Єврейською мовою мене звати Байніш. По-вашому я Беня. Коли я вчився в хедері, мене дражнили Берл-козел. В синагозі до мене звертаються реб Бер. На візитках у мене написано Бернард Лотман, а от моя дружина чомусь називає мене ідіотом.


* * *


Є ще одна класична єврейська оповістка, авторство якої теж приписують Бені Лотману. Він здибає на вулиці знайомого в бездоганно пошитому костюмі.

- Абрам, де ви дістали цей костюмчик?

- Не дістав, а замовляв. У Парижі.

- А це далеко від Бердичева?

- Та зо дві тисячі верст буде.

- Подумати тільки - така глушина, а так добре шиють.


Отже, якщо вам не зіпсували гарнітур у Айзельберга, а вашій жінці не спаскудив сукню Беня-ідіот, то ви можете увічнити вашу подобу у фотографії Розенбаума і культурно збагатитись у єврейській оперетці Шерентіса і Загера. А якщо ви зануда і здатні за копійку вдавитися, то купіть собі в книгарні Глюксенберга найдешевшу книжку, прийдіть додому, сядьте на віденський стілець, що ви купили на розпродажу в магазині Гелліна, і читайте собі на здоров’я. Звичайно, якщо ви знайдете у своїй халупі бодай малю-ю-юсінький куточок, щоб приткнутися.

Квартирне питання не просто бентежило чи навіть мучило бердичівських обивателів. Воно їх сіпало, смикало, викручувало, тіпало і доводило до гикавки. Адже згідно з тією ж жорстокою статистикою на кожен будиночок у Бердичеві в середньому припадало… 30 мешканців! А на Пісках та понад річечкою з ніжною назвою Гнилоп’яття ще більше. Дві-три родини тулились в одній кімнаті! Тож немає сумнівів, що легендарний єврейський анекдот “купи козу” народився саме в Бердичеві.

І природно, що тільки тут придумали один із шедеврів єврейського фольклору: про те, як Бог людям шанс давав.

А було це так.


Спустився якогось дня Всевишній на землі Бердичева, пройшовся непомітно містом, подивився, як поляки один одного в карти обігрують, а москалі у мордобій по п’яні бавляться, як євреї махлюють не тільки з гоями, а й один з одним, обурився, поставив перед свої ясні очі духовних пастирів місцевих общин і грізно сказав:

- Мене забули! П’єте, махлюєте, крадете, б’єтеся. Даю вам місяць - або житимете по моїм заповідям, або влаштовую вам тут потоп. Невеличкий, але такий, що ніхто не випливе.

Одразу після цього батюшка збирає православних і каже:

- Догралися! Нагрішили! А я вам на проповідях казав!… Так от, Господь дав нам місяць строку аби ми в молитві і чесній праці спокутували свої гріхи. Інакше буде потоп.

Ксьондз теж швиденько паству до костьолу скликав і заламав руки:

- Браття і сестри! Падаємо навколішки перед найсвєнтішою Маткою Боскою і молімося аби вона нас знову взяла в опіку свою, як колись під Ченстоховом. Молімося, молімося, молімося! Бо як не вмолимо, то через місяць потоп!

Місцевий рабин зібрав усіх євреїв у найбільшій синагозі. Довго мовчав. Нарешті хтось не витримав:

- То що ж сказав вам Господь?

- Що-що… у нас є місяць на те, щоб навчитися жити під водою.


Питаєте, чому бердичівський рабин виявився таким оптимістом? Зацитуємо одного з сучасників: “Після кожного великого дощу на вулицях Пісків і Гнилоп’яття вода з грязюкою сягала живота коней”. Тож, як ви зрозуміли, первісний досвід життя… ну майже під водою у бердичівський євреїв уже був. Залишалося його за місяць вдосконалити.

Виникає ще одне суттєве запитання: якщо в кожній єврейській хатинці в Бердичеві жило по дві-три сім’ї на одну кімнатку, то як там люди дітей заводили? Уявіть собі. Заводили. І не тільки дітей, а й коханок. Хоча - може саме тому. Більше того - зрадженим дружинам із цією двозначною ситуацією доводилося миритися.


Помирає старий єврей. Коло нього жінка, діти, родичі, сусіди. Остання подружня розмова:

- Сарочко, золотце, я тебе благаю: як я помру і мене будуть ховати, щоб ти від труни не відходила. Отак стань по праву руку і не відходь.

- Хаїме, про що ти! Хіба ж я тебе колись залишала?

- Сарочко, тоді у мене до тебе ще одне прохання: хай по ліву руку стане моя коханка Роза.

- Що? Роза? Ця хвойда? Зовсім здурів старий розпутник! Мало того, що я за твого життя її терпіла, так ще й разом за труною йти? А дулі!

- Саро, це моє останнє бажання, ти мусиш його виконати.

- Ну добре. Але знай - від такого похорону я не матиму жодного задоволення.


Звісно, отого Бердичева з його юдейсько-православно-старовірсько-католицько-протестантською громадою і з легким мусульманським акцентом уже давно немає. Вітри історії порозкидали хвацьких єврейських контрабандистів. Кажуть, що дехто з них виринув в ЧК, але то лише чутки. Разом зі своїми конторами і банками зникли легендарні бердичівські комерсанти. Подейкують, що нащадок одного з них, прибравши псевдонім Мавроді, на знак помсти поставив наприкінці ХХ століття всю єльцинську Росію раком на свої “піраміди”. А що, може бути! Стосовно бердичівського родоводу. То ще ті хлопці були. Продавали сліпим біноклі, глухим грамофони, а безногим велосипеди.

Невиправний Беня Лотман виринув після громадянської у Станіславі, що опинився тоді під Польщею. Продовжував і там натхненно партачити дамські креації, за що місцеві гонористі пані обламували об його голову парасольки і тягали до суду. У вересні 1939-го року прийшли визволителі зі Сходу і відібрали у Бені його бізнес. А в червні 1941-го прийшли визволителі з Заходу. І забрали у Бені життя.

Та що казати, коли навіть славетний Артур Рубінштейн, останній представник легендарної когорти Рубінштейнів-піаністів, після 50-річної перерви приїхав на гастролі в Радянський Союз, дав концерт у Києві, але так і не наважився бодай на годину завітати до своєї маленької батьківщини - Бердичева.

Хоча - з іншого боку цілком можливо, що Артур Рубінштейн вчасно пригадав, чим закінчились аналогічні відвідини для його колеги по мистецтву, ще одного блискучого представника російської школи піаністів Олександра Гольденвейзера. Це не анекдот, це навіть не оповістка. Це стенографічний опис факту.


Десь у середині 20-х років минулого століття Гольденвейзер, уже тоді музикант світової слави, вирішив дати концерт у Бердичеві. Цим він хотів вшанувати пам’ять своїх учителів, братів Антона і Миколи Рубінштейнів, засновників уже згаданої династії. Концерт, звісно, пройшов з величезним успіхом і одразу після нього крізь натовп шанувальників до Гольденвейзера проштовхалася акуратно, але скромно одягнена жіночка середніх років і сказала:

- Мосьє Гольденвейзер, вас зараз будуть запрошувати на вечерю найбагатші євреї Бердичева. Але такого гефілте фіш, як у вдови Рабинович, ви не здибаєте ніде у світі.

Гольденвейзер - чи то з поваги до дами, чи то з цікавості - запрошення прийняв. Гефілте фіш, себто фарширована риба і справді виявилася неперевершеною. (Від авторів - це на московсько-бердичівський смак, бо не куштував він фіш по-чорнобильськи). Маестро розсипався у компліментах, а господиня негайно скористалася цим для виховного моменту для цілого оберемка галасливої малечі:

- Діти, ви чули, що про вашу маму казала оця людина? А ви знаєте, хто це? Його всі знають, усі шанують, всі мріють побачити, а він прийшов до нас. Ізя, не колупайся в носі. Скажи: ти знаєш, хто до нас прийшов?

- Невже Ленін? - жахнувся маленький Ізя.

Більше Гольденвейзер до Бердичева не приїздив.


Дореволюційний Бердичів офіційно мав лише один стратегічний об’єкт світового значення: станцію трансконтинентального телеграфу “Калькутта-Варшава-Берлін-Париж-Лондон”. Але що з того телеграфу візьмеш… пробачте, ми хотіли сказати: що на тому телеграфі заробиш? На щастя для місцевого єврейства була в місті ще одна установа, про яку не говорили вголос, але вся Імперія і Європа про неї добре знали. Ще на початку ХІХ століття в Бердичеві дислокували Південно-Західну митницю Російської Імперії.

Ви ж розумієте - де митниця, там і контрабанда. Але такої контрабанди, як була в сухопутному Бердичеві, не бачила навіть портова Одеса. Мало не до Першої Світової війни за визнанням поліцій усієї Європи саме Бердичів був фактичною столицею контрабандистів на схід від Збручу. Через кордон переганяли, перевозили і переносили все, що можна було вигідно продати чи принаймні виміняти - від коней (табунами) до кави (у великій кількості).


Знову-таки, початок століття, на австро-російському кордоні (станція Волочиськ) митний контроль. В купе вагону “Волочиськ-Бердичів” сидить єврей, тримаючи величезного, добряче напханого мішка. Митник до нього:

- Що в мішку?

- Харч для канарки.

- Покажіть.

Єврей показує - митник тетеріє.

- Так то ж кавові зерна. Хіба канарка таке їсть?

- Е, прошу пана, моя справа - привезти. А їстиме чи не їстиме -то вже її клопіт.


* * *


Коли в 1843 році поважані євреї-комерсанти подали Государю Імператору Миколі Першому клопотання про присвоєння їхньому рідному Бердичеву статусу міста, то вони обґрунтували це в такий спосіб:«Серед природних багатств особливо вирізняється природний розум жителів Бердичева, котрий великими своїми успіхами принесе чимало користі державі і чесним людям». Цар Микола розчулився від такої перспективи і клопотання задовольнив.

Іншої думки щодо природного розуму бердичівців притримувався київський генерал-губернатор Бібіков. Ось цитата з його реляції до Санкт-Петербургу: “За хабарі в Бердичеві роблять усе, що хочуть. Тут відмиваються мільйонні капітали, вкрадені у держави. Бердичів прикриває від суду будь-який злочин”.

Звісно, до такого веселого життя Бердичів дійшов не одразу. Першу половину ХІХ століття місцевий люд годувався з ярмарків. Проводили їх тут, всупереч поняттю, що ярмарок має бути раз на рік, - аж 10 щороку. Кожен тривав від десяти днів до двох тижнів. А продавці і покупці з’їжджалися не те що з усієї Імперії, а мало не з усієї Європи.

Якби ми писали історичне дослідження про Бердичів, то розділ про ярмарки зайняв би у нас чимало місця. Але ми досліджуємо єврейські анекдоти, тому обмежимося лише короткою цитатою, котра сама по собі звучить, як анекдот. Зі спогадів сучасника: “Жоден ярмарок у Бердичеві не обходився без пригод - то поліцмейстера приб’ють, то когось в карти обчистять, то ще якесь буйство зроблять”.

Що ж до фольклору, то в ньому зафіксовано, зокрема, особливості готельного сервісу в Бердичеві під час вищезгаданих ярмарків.


За неписаною традицією єврейські комерсанти і контрабандисти селилися в одному і тому ж готелі. На ярмарках сюди набивалося стільки народу, що часто-густо мусили спати по двоє на одному ліжку.

Окрім того готель відзначався… як би це делікатніше сказати… невисоким санітарним рівнем. Постійні клієнти мирилися з цим, але траплялися такі, що ставили зависокі вимоги.

Багатий єврейський купець, ледь переступивши поріг згаданого готелю, замість “шолом алейхем” грізно запитує у хазяїна:

- Живність є?

- Що шановний має на увазі?

- Ясно, що не кіз. Клопи є?

- Храни нас, Боже, нема!

На ранок господар зустрічає купця в коридорі і ввічливо питає:

- Як спалося, шановний?

- Кепсько! До самого ранку так і не заснув.

- А що сталося?

- Знайшов у ліжку мертвого клопа.

- Не розумію. І оце ви не спали через одного-єдиного, та ще й мертвого клопа?

- Не зовсім. Треба було бачити, скільки живих і голодних родичів збіглися на його похорон.


* * *


Початок ХХ століття. Бердичів. На традиційний весняний ярмарок з’їжджаються євреї з усієї Малоросії. Готелі переповнені. Місць немає. Але один із комерсантів пропонує господарю чималий навар, і той йому радить:

- На першому поверсі у самому кутку один дуже багатий оптовий продавець узяв у мене номер на два ліжка, а оселився сам. Поговоріть із ним, як єврей з євреєм, може, він вас і пустить.

Комерсант відчинив двері до вказаного номеру і побачив поважаного єврея, заглибленого у дуже важливу молитву - “вісімнадцять благословень”, яку не можна переривати жодним стороннім словом.

- Я, звичайно, вибачаюсь, - наважився комерсант, - але мене хазяїн прислав. Чи ви мене не пустите на вільне ліжко?

Поважаний єврей, не перериваючи молитву, киває головою на знак згоди.

Комерсант заходить, зачиняє за собою двері і вже сміливіше цікавиться:

- У мене тут справи комерційні в місті, доведеться побігати. Ви не заперечуєте, якщо я повернуть десь так під 12-у ночі?

Торговець, промовляючи молитву, крутить головою на знак, що не заперечує.

Тоді комерсант, набравшись нахабства, каже:

- То може я вже заразом із собою на ніч баришню приведу?

Торговець, не відриваючи очей від молитовника, показує два пальці.


* * *


Ще один готельний епізод: реєстрація приїжджого.

- Прізвище, ім’я?

- Ізраїль Фіш.

- Вам ліжко чи номер?

- Номер! Окремий! І найкращий.

- Може, ще й з ванною?

- Ні, я тільки на прізвище фіш.


* * *


Син власника бердичівського готелю приходить з гімназії і запитує батька:

- Тату, а що таке етика?

- Зараз я тобі на прикладі поясню. От сьогодні прийшов до мене клієнт. Напідпитку. І зажадав окремий номер. Я злупив з нього аж 60 рублів. Він дав 100 і забув забрати здачу. Отут і починається етика: що я маю зробити? Прикопати ці 40 рублів собі чи поділитися з моїм компаньйоном?


* * *


Історія з життя бердичівських контрабандистів. Кажуть, реальна. Більше того, називають точну дату, коли це було. Літо 1917-го року, царя прогнали, більшовики ще не прийшли, в країні свавілля демократії і нестримна інфляція. Нові гроші (так звані керенки) нічого не вартують, тож контрабандисти переходять із ввезення товарів на нелегальну поставку валюти. Митники так-сяк, але все ж таки працюють.

До бердичівської митниці затягають відомого контрабандиста, котрий начебто віз іноземну валюту, але встиг її проковтнути. Реакція начальника:

- Про що мова? Влийте в нього кварту касторки, виведіть у двір і посадіть на відро. Воно, звісно, грубо, але дієво.

Хвилин за 20 з’являється спітнілий підлеглий і доповідає:

- Нас обманули! Він просрався виключно керенками.


* * *


На превеликий жаль майже все хороше колись закінчується. Особливо, якщо це хороше не завжди дружить із законом. Спочатку занепали славетні бердичівські ярмарки. Багаті польські землевласники замість вирощувати коней та сіяти пшеницю здійняли “револьту” проти російського царя. Їх за це - кого в буцигарню, а кого до Сибіру на поселення. Тож перепродавати стало нічого.

А потім закотилась і чорна зірка бердичівських контрабандистів. Бо центри цього старого, як світ, промислу перемістилися ближче до кордонів Імперії - під Брест та Варшаву.

А потім - революція, за нею громадянська війна, що прокотилася по всіх одинадцяти вулицях і вісімдесяти провулках міста. Якийсь час про минуле нагадували назви чотирьох площ - Ринкова, Кінна, Хлібна, Сінна. А потім прийшли більшовики - і все по-пе-ре-йме-но-ву-ва-ли.

Хоча і за складних часів бердичівські євреї продовжували жартувати. У нашому зібранні є дотепний анекдот, що датується не дуже веселим 1937-м роком. Саме тоді знаменитий радянський льотчик Сигізмунд Лєванєвський полетів через Північний полюс до США. І по дорозі зник. Розпочалася широкомасштабна пошукова акція. Зокрема телеграми з позначкою “пошукова” приймалися і передавалися поза чергою.


Відтак - з Києва до Бердичева летить телеграма з грифом “пошукова” такого змісту:

“Рабинович, терміново шукайте Лєванєвського! Якщо не знайдете, надсилайте на нашу базу два вагони яблук”.


Але - романтичне контрабандистське минуле раптом озвалось у страшні роки Другої Світової війни в найнесподіваніший спосіб. Усі два з гаком роки окупації фашисти прочісували Бердичів у пошуках євреїв, як то кажуть, найгустішим гребенем. На додачу пізньої осені 1943-го і зими 44-го років тут тривали страшні бої. Здавалося б - жоден єврей просто не міг уціліти. Навіть випадково. Але - як розповідали очевидці - буквально наступного дня після того, як гітлерівців остаточно вибили з міста, на вулиці з’явився старенький єврей - у котелку, з ціпком і з пейсами.

Вже в наші дні історики відшукали в архівах рапорт російської жандармерії про результати масової облави на контрабандистів, проведеної в Бердичеві ще в 1867-му році. Так от - під житловими будинками було виявлено 130 підземних ходів і 78 просторих схронів, у яких, зокрема, переховували… цілі табуни коней. Отже, по-перше, привіт Одесі з її катакомбами. А по-друге, чи не дістав свого часу згаданий дідок у спадок від діда-контрабандиста сімейний схрон з підземним ходом? Природний розум - то велика сила!


* * *


Розмова у поїзді “Вінниця-Вінниця через Жмеринку”. Ходив такий - аж до кінця ХХ століття.

- Перепрошую, ви часом не єврей?

- Часом єврей.

- А ви часом не з Бердичева?

- Ні, не з Бердичева!

- О, то ми з вами земляки.

- Як це?

- Бо я теж не з Бердичева.


До Першої Світової війни станція Жмеринка мала особливий статус. Бо саме тут «царські» поїзди по дорозі на Південь і, повертаючись із Півдня, зупинялися для заміни локомотива і, відповідно, поїзної бригади. Власне, це робили не тільки на літерних поїздах, а на переважній більшості тих, котрі минали Жмеринку. Звідси добре відомий старий жарт про єврейського комівояжера, котрий, зачувши від кондуктора: «Стоїмо, бо міняємо паровоз», негайно поцікавився: а на що, власне, міняють? Дізнавшись, що на такий же самий паровоз, здивовано вигукнув: а де ж вигода?

Так от вам іще анекдот про поїзди і станцію Жмеринка.


В купе першого класу здибаються священик з Одеси та жмеринський рабин. Познайомилися, побалакали… потім замовили випити-закусити і тут-таки в купе добряче обмили знайомство. Потім полягали спати, причому рабин суворо попередив кондуктора, аби той не забув його збудити бодай за кільканадцять хвилин до прибуття в Жмеринку.

Чи то багато народу виходило на цій станції, чи навпаки, сідало, але кондуктор про вимогу рабина забув. І згадав, коли вже дали перший з трьох дзвінків до відправлення. Оттоді він і кинувся в купе, розштовхувати ребе.

Пора була літня, тому обидва пасажири спали без верхнього одягу. Рабин в шаленому поспіху натяг на себе… попівську рясу з хрестом, вхопив у руки саквояж і випав на перон, коли поїзд уже рушав.

А треба сказати, що жмеринський вокзал, як «царський» відрізнявся від інших вокзалів тим, що у ньому обабіч входу з перону була пара дзеркал на повний зріст, аби його величність, приміром, картуза поправили, а цариця - капелюшок.

І от наш ребе глянув у дзеркало - і остовпів. Він у рясі, та ще й при хресті! Дивився-дивися, а потім ляснув себе по лобі і загорлав:

- Поц! Кого він розбудив!


* * *


Провідник пасажирського поїзду заходить до купе, де сидить єврейська родина з дітьми.

- Ваші квитки, будь ласка.

- Ми їх загубили.

- Тоді, боюсь, у вас будуть проблеми.

- Ні, ви тільки послухайте його! Ми загубили квитки, на вокзалі у нас вкрали всі речі, Ізя відстав від поїзду, Ривочка обробилася по далі нікуди. На додачу щойно з’ясувалося, що ми взагалі їдемо не в той бік, а він нам каже, що проблеми у нас тільки БУДУТЬ!


* * *


І на закінчення теми ще пара діалогів у купе. Треба зазначити, що всі зустрічі рабинів з православними священиками, згідно єврейських оповісток завершувалися могутньою колежанською випивкою. А от кляті католицькі ксьондзи весь час намагалися бідних рабинів ушпигнути. Відтак:


- Скажіть-но мені, пане рабин, коли ви нарешті покуштуєте свинини?

- На весіллі у пана ксьондза. І Бог мені свідок.


Поговорили…


* * *


Та ж сама ситуація, та ж сама декорація - рабин і ксьондз у поїзді.

- Шкода мені вас, ребе, бо немає у вас перспективи.

- Це як?

- Ну от висвятили вас на рабина - рабином і помрете. А я, приміром, цілком можу стати єпископом.

- А далі?

- А потім архієпископом і навіть кардиналом.

- А далі?

- Ну, якщо пощастить і Божа ласка на те, то можуть мене обрати Папою Римським.

- То добре. А далі?

- Ну, ребе, скажете! Далі - тільки Бог! Хіба може звичайна людина стати Богом!

- А одному маленькому єврейському хлопчику це вдалося…


Розділ п’ятий


Єврейське щастя


«Талмуд твердить, що Бог створив жінку з Адамового ребра. Він не створив її з голови, аби вона не думала про себе забагато. Він не створив її з очей, аби вона не була занадто допитлива. Він не взяв для цього вуха, аби жінка не пліткувала. І не чіпав Адамового носа, аби Єва не стромлялася скрізь, де її не просять. Тоді скажіть мені на милість, хто навчив жінок усім цим дурницям?»

Зойк жонатого єврея, почутий Г. Сафріним


Єврейське щастя - це родина, яку треба забезпечувати, годувати так, щоби на столі був не лише хліб чи маца, а й гефілте фіш. Це діти, яких треба сплодити, поставити на ноги, сина женити, дочку вдало заміж прилаштувати, внуків дочекатися… Ото і є сенс нормального єврейського буття. А як іще на додачу дітям та онукам щось у спадок залишиться - то взагалі можна спокійно помирати.

Так не дадуть же!


Помирає старий єврей.

Поруч сидить дружина і записує з його слів заповіт.

- Наш заводик я залишаю найстаршому синові Іцику.

- Якому Іцику? - обурюється дружина. - У нього вітер в голові! Відпиши Ізі!

- Нехай буде Ізя. Наш камінний будинок залишаю Льові.

- Льова переб’ється. Йому тесть за його Мойру дав два будинки. Відпиши краще Малці. Швидше заміж візьмуть.

- Добре, добре, нехай буде Малці. А все, що у мене на рахунку в банку, заповідаю найкоханішому синові Бені.

- Чому Бені?

Старий єврей підскакує і кричить:

- Врешті решт, хто тут помирає - я чи ти?


* * *


До Хаїма, єдиного єврейського кравця у Спичинцях, приходить сам рабин:

- Хаїм, я женю сина, мені треба для нього весільний костюм. Так ви пошийте, але не так, щоб з мого сина люди сміялися.

Кравець обурюється:

- Хто вам таке сказав, ребе? З моєї роботи люди не сміються. З моєї роботи люди плачуть.


* * *


Такий собі Файвел кілька років не заглядав до свого рідного містечка Дашева. Аж нарешті вибрався. Йде по вулиці, озирається, коли раптом - назустріч єврейський похорон. І хто ж іде за труною, весь в сльозах? Друг дитинства Іцик. Файвел підходить, тисне йому руку, і каже зі співчуттям:

- Іцик, кого ховаємо?

Іцик відповідає крізь ридання:

- Мою дружину.

Файвел радісно підскакує і лупить Іцика по спині:

- Ти що, женився? А я й не знав! Пробач, що з запізненням, але мої найщиріші поздоровлення!


* * *


Вже згаданий нами хелмський меламед Зайнвел отримав листа від сина.

- І що там пише наш Аврамчик? - цікавиться дружина.

- Ой, вей, вей! Його теща померла, хай земля їй буде пухом. Жінка зламала ногу. Дитинка тяжко хвора. Хата валиться, комерція накрилася… Але в листі жодної граматичної помилки. Серце радіє, коли читаєш!


* * *


А ось іще один жарт щодо типової ситуації. Раптово помирає єврей, наприклад, у лазні, синагозі чи на роботі. І його друзі радяться, як про це повідомити дружині.

- Треба зробити це максимально делікатно, - каже один. - Щоб не було, як у тому анекдоті: прийти і ляпнути чи тут живе вдова Рабиновича. Це ж, не дай Боже, бідолаха інфаркт заробить.

- Не заробить, - втручається інший. - Ми Хаїма пошлемо. Цей вже точно отак з порогу не ляпне. Бо заїкається.


* * *


Ми не цитуємо анекдот про “вдову Рабинович”, бо він усім добре відомий. Натомість подаємо іншу версію цієї ситуації.

Єврей раптово помер на роботі і колеги послали, скажімо, того ж Хаїма делікатно підготувати вдову. Діалог:

- Драстуйте, я Хаїм, ми з вашим чоловіком разом працюємо.

- А що таке?

- Ви знаєте, що Хаїм узяв вигідне замовлення?

- Хто, Хаїм? Вигідне замовлення? А чого мені не сказав?

- Не знаю, напевне, хотів сюрприз зробити.

- І де ж він із тим сюрпризом?

- Розумієте, одержали ми разом із ним гроші, зайшли до ресторації, щоб, як водиться, обмити, чарка за чаркою, а тут компанія трапилася… грали в карти… одне слово, Хаїм усе спустив. До копійки.

- А щоб він здох!

- Уже.


Є ще одна версія, яка об’єднує обидві: не було ніякого вигідного контракту, просто Хаїм замість сидіти на роботі, гайнув до лазні, де й окремому кабінеті з два чатами і картами програв усю зарплату. Але суть анекдоту залишається та ж сама: ви, мадам, побажали? Одержіть.


* * *


- Слухай, кажуть, у тебе жінка важко захворіла? Кажуть, є загроза для життя?

- Дурницю кажуть. Загроза для життя - то коли вона при доброму здоров’ї.


* * *


Єврей-корчмар у маленькому містечку на Волині радиться зі своєю мудрою половиною:

- Цілю, кохана, от чого ми такі бідні? Горілки людям продаємо багато. Це раз. Кожну порцію розводимо водою - це два. І нарешті, коли клієнт добряче впивається, дописуємо йому в рахунок кілька зайвих чарок.

- О! О, о… ти ж сам сказав, звідки наші злидні. Ми ж не доливаємо води у ті чарки, котрі дописуємо.


* * *


У Києві на єврейському цвинтарі ховають старого мільйонера Бродського. Рабин звертає увагу на те, що якась стара, скромно одягнена єврейка дуже вже побивається за покійником.

- Вибачте, ви родичка померлого?

- Ні…

- А чому ж ви так голосно плачете?

- Тому й плачу…


Від авторів: мудрий народ, про який ми пишемо, вважав, що головне єврейське щастя - це сім’я та діти. А для того, щоб цього щастя було багато, треба, нікуди не дінешся, багато працювати. У царській Росії до 1917-го року можливості для єврейського бізнесу були дещо обмежені. Та й конкуренція заїдала. Одне слово - доводилося докладати чимало зусиль аби ота єврейська комерція давала хоч якийсь пожиток.


Дореволюційна Жмеринка, у суді розглядають заплутаний позов стосовно певних особливостей ґешефту між двома євреями-комерсантами. Основним свідком звинувачення виступає так званий фактор. У євреїв так називали посередника, у якого не було ні офісу, ані крамниці. І весь свій робочий день він крутився поміж торгівельними рядами на базарі, зводячи, підказуючи, а то й відверто дурячи - аби заробити бодай пару рублів.

Суддя розпочинає допит свідка:

- Прізвище та ім’я?

- Брохес Янкель.

- Вік?

- Сорок років. А почуваюсь - як на сто двадцять.

- Де народилися?

- Та тутечки. Третя вулиця за вокзалом.

- Професія?

- Фактор.

- А конкретно? Що ви робите?

- Кручусь помаленьку.

- Попрошу не жартувати в суді. Я вас питаю: чим ви заробляєте на хліб?

- Я ж сказав: кручусь.

- Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.

- Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.

- І з цього вашого крутіння живете?

- Аякже!

Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:

- Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?

Свідок відповідає миттю:

- Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.


* * *


До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:

- Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!

- Ой, пане пристав, - заламує руки Розенштейн, - щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.

- А це як?

- А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.

- Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!

- Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!

- То чого ж ви тут сидите?

- А з чого я маю жити?


* * *


За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських - фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:

- Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” - і віддай фінінспектору.


* * *


Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:

- Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.

Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:

- Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.

Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:

- У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.

- Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.

Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:

- Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?

- Поцілуй мене в пуп!

- А чому в пуп?

- Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.


* * *


Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:

- Це відділення банку Ротшильда?

- Ні.

- То я помилився?

- Ой, ще й як помилилися!


* * *


Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.

До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.

- Дякую, - відповідає хазяїн, - але я й свого червоного не маю куди діти.

- А у мене знижка!

- Не треба! Навіть зі знижкою.

- Слухайте, зараз я вам наллю на пробу - і ви таки точно візьмете.

- Ще одне слово - і я вас скину зі сходів!

Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:

- Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…


* * *


Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:

- Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.

Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:

- Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?

- Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.


* * *


По дорозі додому мільйонер Бродський зазирає до синагоги, де прогресивно налаштований рабин проводить аукціон продажу права читати по суботах розділ із П’ятикнижжя.

Бродський заходить до зали якраз на словах:

- Шановний реб Кон дає двадцять рублів. Двадцять рублів раз.

Бродський негайно:

- Сто рублів!

Громада замовкає, а вражений рабин таки подає голос:

- Реб Бродський, ви ж навіть не знаєте, про що йдеться.

- А мені начхати. Зате я знаю Кона. Якщо він пропонує двадцять рублів, то товар коштує як мінімум у п’ять разів дорожче.


* * *


Після святкової служби в синагозі Кон демонстративно вручає якомусь бідному єврею сто рубльову асигнацію зі словами:

- То Бог послав, я лише передаю!

Присутній при цьому Бродський миттю реагує:

- І скільки ви злупили з Бога комісійних?


* * *


Наступна оповістка за радянських часів була надзвичайно популярною. Як це буває, називалися різні адреси: москвичі казали, що це було у них. Ленінградці з ними не погоджувалися. Але насправді батьківщина анекдоту - наш рідний Київ.

Сидить у парку навпроти Університету старий єврей і каже своєму онукові-студентові:

- Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…

- Де?

- Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!

А на Євбазі…

- Де?

- На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?


А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.

У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.


А тепер - оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.

Перед тим, як податися вночі до лісу, через який зазвичай їздили на базар багаті торгівці, Айзек наказав дружині розбудити його над ранок і загорнути в ганчірку найгостріший і найбільший ніж.

За дві години повернувся, клянучи все на світі.

- Що сталося? - занепокоїлася його половина.

- Знову не пощастило! А все через тебе! Я вже надивився, кого я пограбую, ну, отого кульгавого спекулянта Шльому, ти його знаєш. І що? Розгортаю ножа, дивлюсь, а він же молочний!


* * *


Наші земляки Ілля Ільф та Євген Петров у одному зі своїх романів цитують класичний анекдот про особливості єврейської комерції.

Помирає старий єврей. Навколо дружина, діти. Помираючий шепоче:

- Саро, жінко моя, ти де?

- Тут я, тут.

- Двойро, доню моя, і ти тут?

- Тут я, тату, тут.

- Янкель, синку, ти де?

- Ось-о я, тату!

- А Беня, брат твій, теж тут?

- Тут, тут…

- А Хайка, невісточка кохана?

- Тут я, тату.

Помираючий з останніх сил вигукує:

- А хто ж тоді в лавці лишився?


В 60-і роки ХХ століття анонімні дотепники переробили- і дуже вдало - останню фразу помираючого єврея на: “А хто ж тоді біля синхрофазотрону залишився?”.


* * *


Під час наших досліджень ми не могли не звернути увагу на одну цікаву особливість єврейського менталітету, а саме - ставлення цього народу до смерті. Навряд чи ще який-небудь етнос створив стільки анекдотів на цю трагічну, серйозну тему. І що характерно - це не класичний чорний гумор, це все та ж суто єврейська манера іронізувати над усім, а щонайбільше - над собою. Можливо, так склалося тому, що переважна більшість євреїв і досі вважає, що після смерті їм гарантоване місце в раю. Для цього достатньо виконувати всі 684 заповіді юдейського релігійно-морального кодексу “Шулхан Арух”. Ну, всі, звичайно, не виходить, 300 штук туди-сюди, але хіба Всевишній такий прискіпливий, що буде кожного перевіряти? Про що ви кажете!

Тож можна спокійно жартувати, прощаючись із цим світом.


Перед смертю старий єврей просить подати йому склянку чаю з двома ложками цукру. Родичі приносять, старий з превеликим задоволенням випиває і каже:

- Хоч перед смертю, але зробив те, про що мріяв усе життя!

Родичі вражені:

- Як? Ви ж були не найбідніший єврей у нашому містечку! То невже ви не могли дозволити собі випити склянку нормального солодкого чаю?

- Ой, слухайте, вдома мені було шкода цукру, а в гостях я насипав його стільки, що мене нудило.


* * *


У довоєнних Спичинцях помер ну дуже літній єврей. Рідня приходить на пошту аби дати телеграму родичам до Бердичева. Оскільки родина небагата, а видатки на похорон нависли над головою важелезною каменюкою, практичні дітки одразу увімкнули режим жорсткої економії. Тому телеграма виглядала так: “Ізя все”.

Через два дні з Бердичева приходить відповідь: “Ой!”.

Певно, там режим економії був ще жорсткішим.


* * *


Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:

- Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!


* * *


Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.

Сміх сміхом, але ми, автори цього дослідження, здається, знаємо відповідь. І навіть можемо підтвердити її конкретним прикладом.


У нас на підвіконні буйно розрослася тропічна красуня дифенбахія. Ми дали їй ім’я Юля Францівна. І ось чому. Жила і працювала у маленькому українсько-польсько-єврейському містечку на Поділлі вчителька дуже середньої типово радянської школи Юля Францівна Дифенбах, хай земля їй буде пухом.

Юля Францівна з’явилась у нашому містечку невдовзі після війни. Її привіз із Польщі “по дембелю” місцевий красень, колишній автомеханік МТС. Як вони змогли порозумітися, коли він не знав ані польської, ані їдиш, а вона ні російської, ні української - так і залишилося питанням без відповіді. Мабуть любов слів не потребувала. На жаль ніколи і нікому не розказувала колишня польська єврейка, яким чудом їй вдалося вціліти протягом шести років німецької окупації.

Але життя є життя, українську мову Юля Францівна освоїла дуже швидко, а от з роботою виявилося складніше. По-перше, була вона вутла і хвороблива, тож до колгоспної праці непридатна. З іншого боку - в ті повоєнні роки на таких, як вона, нехай колишніх, але іноземців влада дивилася, м’яко кажучи, косо. Тож чоловік Юлі Францівни звернувся до свого однокласника, а на той час завідуючого райвно, з проханням прилаштувати жінку хоча би прибиральницею.

Головний районний освітянин зітхнув і сказав:

- Ставки на прибиральниць у мене всі зайняті. А от вчителями німецької мови нема кого ставити. Слухай, а твоя жінка часом німецької мови не знає?

Подружжя дуетом запевнило, що знає, знає, знає…

Завідуючий райвно видав відповідний наказ і Юля Францівна заходилася до роботи.

Сьогодні вже важко пригадати, скільки часу пройшло, перш ніж до школи приїхала фахова комісія з області для планової перевірки. Кажуть, щонайменше два чи навіть три роки. Але таки приїхала.

Зайшли на урок до Юлі Францівни… послухали, а коли второпали, що саме вони чують, повиповзали в коридор і там від реготалися досхочу. Виявляється, замість німецької товаришка Дифенбах викладала діткам… їдиш! Ну не знала вона насправді німецької! Але ж їсти щось треба.

Історія закінчилася благополучно для всіх її учасників. Юля Францівна перекваліфікувалася на викладання англійської і навіть закінчила заочно відповідний факультет педінституту. Працювала в школі до останнього подиху.

Подейкують, що один із її учнів зробив блискучу кар’єру в радянській розвідці, працюючи в Лондоні за “легендою”, що він стовідсотковий англійський єврей.

А історію про те, як учитель (версія - вчителька) замість німецької викладав діткам єврейську, прокотилася неозорими просторами всього Радянського Союзу. Востаннє автори чули її років п’ять тому із посиланнями, що все це діялося на Камчатці. Але ми можемо засвідчити пріоритет Юлі Францівни Дифенбах, бо згаданий у розповіді завідуючий райвно був батьком одного з авторів цього дослідження.

Тож анекдоти придумує саме життя, а оповідачі їх лише редагують.


* * *


Ця класична оповістка дожила до наших днів, на жаль, настільки спотвореною, що втратила свій первісний гумор. Тому вважаємо за потрібне запропонувати читачам оригінал.


До рабина приходить стара самотня єврейка.

- Ой, ребе, мені треба поїхати в Єгупець (Київ - авт.)

- Так їдьте.

- Ребе, але я за своє життя зібрала трошки грошей. Сто рублів. То мені їх із собою брати, чи як?

- Так беріть.

- А раптом украдуть у поїзді?

- Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.

- Дім теж можуть обікрасти.

- Покладіть у банк.

- А раптом банк збанкрутує?

- Залиште сусідам.

- Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.

- Віддайте при свідках.

- Ой, так вони і свідків куплять.

- Візьміть із собою.

- Вкрадуть у поїзді…

Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:

- О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.

Заходить поважана пара.

- Ребе, ми дочку заміж видаємо.

- Хороше діло. І що?

- То як ви скажете - в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?

- Про що мова - звичайно, без сорочечки.

- Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.

- Тоді в сорочечці.

- Так це не дуже приємно. Самі знаєте.

- Тоді без сорочечки…

- А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?

- Тоді в сорочечці…

- Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?

Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається:

- Послухайте: в сорочечці чи без сорочечки - все одно вашу дочку ви… ну, самі знаєте, що з нею зроблять. Отепер підіть і скажіть те ж саме тій старій дурепі, котра на лавочці сидить.


Є чимало фактів, котрі свідчать, що славетні єврейські оповістки часто-густо були точними замальовками конкретних ситуацій. Як оцей фрагмент зі спогадів відомого сучасного російського поета Ігоря Губермана про своє дитинство.


Живе собі типова для тих часів єврейська родина. Батько і троє кремезних синів працюють на м’ясокомбінаті забійниками скотини. О п’ятій ранку вони прокидаються, снідають… шклянкою горілки і то не з гранчака, а з тієї, в котру влазить двісті п’ятдесят грамів, після чого йдуть на роботу. Там, звичайно, теж п’ють, бо без цього на такій роботі не можна. Після чотирнадцятої повертаються додому і нарешті сідають до столу.

Старший із синів, як годиться, одружується першим. Приводить у сім’ю мініатюрну красуню із хорошого роду: дочку відомого всьому місту закрійника. Вона закохана у свого великого чоловіка і струшує з нього пилинки. Проте, дещо в його поведінці її бентежить. Одного дня, наважившись, вона ввічливо звертається до свекрухи:

- Мамо, скажіть будь ласка, чому це Боря зранку снідає горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Свекруха, типова єврейська Мама, котрої всі чотири забійники великої рогатої худоби відверто побоюються, негайно гукає синові так, що чути на всю вулицю:

- Борух, отут Роза цікавиться, чому ти снідаєш горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Синочок не одразу, але максимально ввічливо пояснює:

- Мамо, ну хто ж уранці подужає каву з булочкою?


Звичайно, родинне життя - то щастя. Але, як відомо, плями бувають навіть на сонці. Отак і з сім’єю. Часом рідні люди так заведуться, що доводиться йти до рабина. Бо, щоб ви знали, в єврейських общинах ребе не тільки давав поради, а й виконував функції мирового судді. У царській Росії так званому «рабинському суду» офіційно підлягали справи, не пов’язані з позбавленням винних волі. Тобто, весь букет цивільного кодексу.


Старий Фірінштейн з Лінців притягає на рабинський суд свого сина.

- Оце робіть з моїм дурнем, що хочете.

- Не зрозуміли.

- Не вміє пити і грати в карти.

- Шановний, ви що - збожеволіли? Це ж прекрасно.

- Яке там прекрасно. Я ж кажу - не вміє пити, а п’є, не вміє в карти грати - а грає!


* * *


Полаялися два родичі. Анчель Фролькович і Копель Якубович. (Ні-ні, це навіть не однофамілець того, про кого ви подумали). Оскільки сварка була при свідках, то дійшло до рабинського суду.

Вислухали Фрольковича, вислухали Якубовича, порадились і дійшли висновку:

- Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.

- Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?

- Саме так. Доведеться вибачатися.

- Шановний суд, я не знаю, як це робиться.

- А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.

Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:

- Копель не наволоч? Копель не злодюга?

- Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?

- Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.

- Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте - треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»

- Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…


* * *


Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.

- Що сталося, шановний?

- У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.

- Зачекайте, шановний, а докази у вас є?

- Доказів нема, але більше нікому.

- Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.

Вийшли родичі. Голова суду каже:

- Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.

Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:

- Що, знайшли злодія?

- Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!


* * *


Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва - і позивач і відповідач - то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…

Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного:

- Ти, нікчемна паскуда!

- А ти злодюга, бандюга і жлоб з провінції!

- Тьху на тебе!

- Ні, це на тебе тьху!

Секретар суду не витримує і теж кричить:

- Ша, стуліть писки! Шануйте поважного рабина і цей суд!

Рабин з усмішкою зупиняє свого помічника:

- Не заважай. Нехай лаються. Бо ж вони три години підряд брехали нам, як найняті, а тепер, коли вони почали говорити правду один про одного, ти збираєшся їх примусити заткнутися?


А цю оповістку, як на наш розум, то треба обов’язково ввести до навчального курсу всіх університетів культури та академій мистецтв, оскільки в ній йдеться про перші кроки майбутнього шоу-бізнесу на наших теренах.


Єврейськими містечками Поділля десь на самому початку ХХ століття, а може й наприкінці ХІХ-го мандрує трупа музикантів: катеринщик, він же за головного, горбатий скрипаль і ще одна особа, яка не грає, але обходить глядачів з мідною тацею в руці, збираючи убогий гонорар.

У славному містечку Спичинцях, про яке ми вже згадували, місцевий рабин довго придивляється до виконавців, а потім відкликає вбік катеринщика і тихенько запитує:

- А ви впевнені, шановний, що той, котрий з тацею, вас не обкрадає?

- Обкрадає? Ребе, ми не такі дурні, як може здатися. Перед тим, як увійти до містечка, ми даємо цьому ідіотові до правої руки тацю, а до лівої - три живі мухи. А коли відіграємо, то спершу лічимо не гроші, а мух.


Від авторів: стверджувати, що світ єврейський містечок був відгороджений якимсь нехай суто умовним парканом від величезного навколишнього світу українського села було би помилково. Ні, звичайно, існували певні забобони і навіть не дуже хороші традиції. Згадайте класику: чим закінчилися намагання дочки Тев’є-молочника взяти шлюб із красивим і працьовитим парубком із православних? Але ми намагаємося не писати про сумне…

На практиці абсолютна більшість українців керувалася заповіддю про те, що немає різниці між елліном та іудеєм, та, кажучи по-науковому, об’єктивними законами природного співіснування. От візьмемо для прикладу вищезгаданий оркестри. Ви що думаєте, якби він грав тільки для євреїв, то хіба зводили б музики кінці з кінцями? Зараз! І хитрість із мухами не допомогла б. Бо недаремно ж самі євреї придумали приказку, що найбільше вони веселяться тоді, коли їм не треба за це платити гроші.

Тож нічого дивного, що крім фрейлехсів, маюфесів та тужних весільних романсів грали мандрівні музиканти і гопака, і краков’як, і польку-триндичку. Одне слово - все, що замовлять.

Тож українські фольклористи вже тоді, на рубежі ХІХ і ХХ століття зафіксували конвергенцію, себто, взаємопроникнення культур. Скажімо, в анекдотах висловлював побажання покататися на маленькому конику і єврейський Ізя, і український Василько. Про співомовки Степана Руданського ми вже згадували. На побутовому рівні - якщо сварилися дві сусідки, єврейка шпетила опонентку українською мовою, а українка відповідала їй на їдиш - у сподіванні, що так вони одна одну краще зрозуміють.

Тексти деяких обрядових, зокрема весільних єврейських пісень мають виразні сліди запозичення з аналогічних українських. А в наші дні - не дивуйтеся, якщо на якомусь поліському православному весіллі раптом почуєте:


Тум-бала, тум-бала, тум-балалайка,

Чоботи драні, стара куфайка.

Тум-балалайка, струн в ній немає,

кого люблю я - ніхто не знає.


Одне слово, як сказано було на банкеті з нагоди вельми серйозної наукової конференції у Львові, де українців і євреїв було десь приблизно “п’ятдесят на п’ятдесят”:

- Лехаймо!


Розділ шостий


Делікатний


«Перейти в християнство - непосильне завдання для єврея:

бо чи зможе він повірити в божественність іншого єврея?»

Генріх Гейне, німецький поет, єврей за походженням


Треба зазначити, що витончений інтелектуальний гумор здибається не лише в усних єврейських оповістках, а й там, де навряд би його можна було чекати. Наприклад, у канонічних релігійних текстах. Вчитайтеся, будь ласка, у фрагмент Тори, де юдейський мудрець Іошуа бен Леві описує свою зустріч із Месією:

Я прийшов до Месії і він спитав мене:

- Скажи, чим займаються сини Ізраїлеві там, внизу, звідки ти прийшов?

Я відповів:

- Люди чекають на Тебе, щодня.


І тут він раптом розплакався…


Прости нас, Господи, але тут і справді заплачеш: замість того, аби щось робити во славу Божу, вони склали руки і чекають!

Не випадково ще один тодішній мудрець, юдей Улла (третє-четверте століття н.е.), втомлений постійними запитаннями своєї пастви, коли ж нарешті прийде Месія, аби зробити бідних багатими, хворих здоровими, а нещасних - щасливими, вигукнув:

- Бог з ним, з Месією, нехай приходить. Очі б мої його не бачили.

А вже в набагато пізніші часи з’явився оцей популярний жарт:

Месія нарешті таки з’явився, обступили його геть усі євреї… аж ні, не всі. Рабинович ніяк від своїх справ не відірветься.

- Рабинович, - каже Месія, - скільки можна вас чекати?

- Ой, хто б казав?


* * *


Один подільський єврей прийняв християнство аби купити хутірець і заробити на рільництві. (У царській Росії іудеям було заборонено купувати землю і поратися коло неї).

Вихрест досить швидко розбагатів і, природно, що невдовзі до нього з’явився племінничок, бідний і обдертий, як миша з синагоги. З’явився і попросив роботу, тільки таку, щоб не дуже важка. А ще краще - зовсім легенька. Але за гроші.

Дядько недовго роздумував. Дав родичу в руки трубу і звелів:

- Отам у мене на межі росте великий осокір. Зроби на ньому собі гніздо, залазь із самого ранку і сиди до вечора.

- І все?

- Ні, найголовніше - як побачиш, що йде Месія, дми щосили в цю трубу, аби ми тут на хуторі змогли підготуватися до його зустрічі.

Племінник не приховує своєї радості:

- Дядьку, спасибі! Робота «не бий лежачого» - то саме для мене. А скільки ви мені будете платити?

- Дванадцять рублів щомісяця.

- Та ви що? Вистачить лише кінці з кінцями звести.

- Згоден, що це не гроші. Зате ж і впевненість у завтрашньому дні, бо робота - на все життя. Вистачить і на тебе, і на твоїх дітей, і на онуків, і на правнуків.


* * *


У дореволюційному волосному містечку Спичинці, що на Поділлі, єврейську, православну і католицьку общини розділяла лише базарна площа. По один її бік стояла синагога, а по другий - церква. Католики, що правда, їздили молитися у сусіднє Погребище, бо свого костьолу чомусь не мали. І взагалі, трималися від юдеїв на певній дистанції.

А от батюшка з рабином товаришували і не раз проводили час за чарчиною. І от одного дня ребе почав умовляти свого приятеля, аби той показав йому, що воно таке - сповідь. Бо Закони Мойсеєві такого обряду не передбачають. Спичинецький батюшка був людиною доброю, процитував Євангеліє, що немає, мовляв, ні елліна, ні юдея, всі рівні - і повів колегу до церкви. Там заховав його десь у куточку, аби він міг спокійно спостерігати незвичну для нього церемонію.

І от, заходить молода заміжня прихожанка і кається:

- Батюшко, тяжко согрішила.

- Як саме?

- Зрадила чоловікові.

- Скільки разів зрадила?

- Один, батюшко.

- Прочитай один раз «Отче наш», кинь п’ять рублів пожертви у скриньку і да проститься тобі гріх твій.

Ця пішла, інша заходить - теж молода і заміжня.

- Батюшко, тяжко согрішила. Зрадила чоловікові.

- Скільки разів?

- Два рази.

- То прочитай два рази «Отче наш», кинь у скриньку десять рублів і да простяться тобі гріхи твої.

Жіночка пішла, а священика прикрутила певна проблема. Він на хвилинку вийшов, а рабин за загородкою зостався. Ну, а в кутку темно, тож третя жіночка навіть не помітила, хто там сидить, на коліна стала, очі в підлогу втупила і кається:

- Батюшко, відпустіть гріхи, бо согрішила дуже тяжко.

Рабин одразу поцікавився:

- А що зробила?

- Зрадила чоловікові.

- І скільки разів?

- Один раз.

Рабин подумав, подумав, а потім знайшов вихід:

- Прочитай три рази «Отче наш», поклади у скриньку п’ятнадцять рублів і можеш спокійно зрадити свого чоловіка ще два рази.


* * *


Маленьке єврейське містечко славилося, як би це делікатніше сказати, криміногенними талантами своїх мешканців. На якесь велике свято, коли всі євреї зібралися до синагоги, голова кагалу, найбагатший член общини раптом ухопився за кишеню, зблід і тихенько сказав рабину:

- Мушу на півгодинки щезнути додому. Пригадав, що залишив ключа від сейфу в замку.

- І чого ви боїтесь?

- Як чого - злодіїв.

- Не бійтеся! Всі вони зараз сидять тут.


* * *


Та ж сама синагога. На зібранні кагалу раптом виринає суто філософська тема для обговорення. Такий собі Гершко проголошує:

- Оце ми, євреї, тільки те й робимо, що бідкаємо, бідкаємося, бідкаємося… Наче у нас інших справ немає. Давайте скинемося, наймемо одного з наших і нехай він бідкається за всіх.

Хтось із членів кагалу завагався:

- Чекайте, але якщо ми йому платитимемо, то з якого приводу він буде бідкатися?

- А ви доручіть збирати гроші і розплачуватися з ним мені. То він матиме тих приводів до холери і ще трішечки.


* * *


Мошко зі Спичинець випадково втрапляє до чужого містечка без жодної копійки в кишені. А їсти хочеться! Він заходить до місцевої ресторації і добряче там наїдається - аж на карбованець. Одержує рахунок, уважно вивчає, після чого запитує у хазяїна закладу:

- У вашому містечку мировий суддя є?

- Обов’язково. Це ж вам не якесь задрипане село.

- І він має право призначати штрафи?

- Аякже!

- А почім у вашому містечку штрафують за дати по морді?

- П’ять рублів.

- Ну так дайте мені один раз у морду і чотири рублі здачі.


Ніде правди діти, певна частина євреїв і в царській Росії, і в Австро-Угорщині, і в Прусії зрікалися своєї віри і ставали православними, католиками або лютеранами. Що поробиш, коли з одного боку злидні підпирають, а з другого, влада за перехід в «исконную» віру золоті калачі обіцяє. От і перебігали, як ті два брати Бланки з містечка Володимир Волинський. Їхня онука потім непогану партію зробила: вийшла заміж за статського радника Іллю Ульянова і стала російською генеральшею.

Бідні юдеї ще не знали, чим для них закінчиться цей мезальянс. Вони сміялися над жартами про вихрестів.


Здибаються троє вихрестів.

- Чому ви змінили віру? - запитують у найстаршого.

- Закінчив університет із золотою медаллю, але просидів три роки без роботи, бо єврей. От і довелося…

- Ну що ж, ситуація типова. А ви?

- Романтична історія. Закохався у красиву росіянку із побожної православної родини. Вона сказала: тільки через церкву. От і довелося…

- Зворушливо. А ви? - це вже до наймолодшого.

Той гордо наприндився і вимовив:

- А я вихрестився з переконання!

- Ну-ну, ці казочки ти будеш гоям розказувати…


Зараз чомусь вважається, що слово «гой» має принизливий відтінок. А насправді воно означає всього лише «людина іншої віри». А стосовно переконань - як приводу до прийняття християнства, то, напевне, найкраще про це сказав не герой анекдоту, а цілком реальна, відома людина: Даніель Абрамович Хвольсон.

Даніель Абрамович прожив воістину мафусаїлів вік - з 1819-го по 1911 роки. Був доктором філософії, професором з арабістики та юдаїстики, дійсним членом Російської Академії наук. Свого часу він прийняв християнство. На численні запитання, чому він це зробив, професор Хвольсон незмінно відповідав:

- Виключно з переконання… що краще бути професором і членом Санкт-Петербурзької імператорської академії, ніж пересічним меламедом у задрипаному провінційному хедері.


Справжньою карою Божою на початку двадцятого століття для єврейських общин стали молоді нігілісти і атеїсти. Вони не просто відкидали віру батьків, а й знущалися з неї. Старі євреї зітхали: «Краще б воно вже вихрестилося!»… і складали жарти про атеїстів.

Закон Мойсеїв забороняє євреям у суботу запалювати свічки і розводити вогонь у печах. Усе це робилося заздалегідь, а як хтось із правовірних не встигав, то мусив кликати шабес-гоя, наприклад, сусіда-православного, аби він це зробив.

А ще євреям у суботу заборонялося палити цигарки…


Відомий містечковий нігіліст Зенон Ятелес у суботу демонстративно йде вулицею, тримаючи в зубах навіть не цигарку, а товстезну сигару. Коли він минає пороховий склад, до нього підскакує вартовий і кричить:

- Негайно припиніть! Курити заборонено!

Ятелес стає в позу:

- Пане солдат, за кого ви мене маєте? Хто нині зважає на всі ці старі забобони?


* * *


У дев’ятнадцятому столітті єврейські релігійні календарі були великою рідкістю. А тому іудеї мали проблеми з визначенням святкових днів.

Але один хитрий єврей-крамар з містечка на Поділлі знайшов дотепний вихід: він уважно придивлявся до свого конюха Гаврила. Якщо той не їсть м’яса, то це означає, що нині п’ятниця (коли православні постяться), отже, завтра - субота, коли вже євреям треба дотримуватися суворих приписів.

І от якогось дня заїжджає цей крамар до сусіднього містечка з повним возом товару. Понапривозив усього на базар на продаж. Дивиться - і очам своїм не вірить: ринок не працює, всі крамнички зачинені, а євреї сидять вдома у святковому вбранні, та ще й при свічках. Зобачили крамаря і кричать йому через вікна:

- Ах ти ж грішник, ах ти ж ідіот невіруючий! Серед білого дня Бога ображаєш!

- А що, шановні, - запитує вражений грішник, - хіба сьогодні субота?

- Субота, субота!

Крамар хапається за голову:

- Ой-ой-ой! Це мій Гаврило свиню підклав. Уявляєте - випив учора пляшку горілки і закусив шматом сала!


Наступний анекдот унікальний. Бо його не можна перекласти на російську мову. Загубиться сама сіль жарту. Річ у тім, що Біблія ділиться на дві частини: Старий Заповіт, який визнається і євреями, і християнами та Новий Заповіт, який є священною книгою тільки християн.

Тепер сама оповістка.

Зустрічаються два чорнобильських хасиди.

- Шановний Хаїм, чого це ви такі стривожені?

- Ой, не питайте, шановний Лейбо. Оце щойно ходив до рабина.

- А що сталося?

- Ой, біда, біда. Мій син прийняв християнство. То я просив нашого ребе, аби той порадився з Богом, що мені робити.

- І що Бог сказав нашому ребе?

- Що у нього з сином та ж сама проблема.

- Справді… але ж Бог хоч щось порадив?

- Порадив. Сказав, передай тому єврею, нехай зробить те ж саме, що і я: напише новий заповіт.


Коментувати жарти - справа загалом невдячна. Але часом необхідна, особливо, коли йдеться про жарти старих, призабутих часів. По перше, зверніть увагу, що чорнобильський хасид не мав ніяких сумнівів стосовно того, що ребе напряму поспілкується з Богом і попитає у нього поради, що робити конкретному містечковому єврею. А по друге, в канонічному російському перекладі вираз «Новий Заповіт» звучить як «Новый Завет»…звучати - звучить, а сенс жарту, як ви бачите, зник.

До речі, в колекції Сафріна є ще один анекдот про чорнобильського хасидського рабина, який незаперечно підтверджує, що той спілкувався з Богом, вважайте, що на рівних.


Після смерті чорнобильський ребе втрапив, звісно ж, до раю. Йде він на суд Божий і бачить - ліворуч паркан, праворуч паркан, за парканами чепурні, але невеличкі одноповерхові будиночки стоять, а посеред них - здоровенний палац на кілька поверхів.

Зайшов ребе до Бога, той йому каже:

- Жив ти праведно, тож місце твоє - в раю. Без проблем! От тільки трошки зачекай, доки твій будиночок добудують.

- Почекати почекаю, часу вдосталь, але скажіть мені, чий то я палац по дорозі бачив?

- Та ти його знаєш - Боруха Гольдштейна.

- Що? Боруха? Гольдштейна? Хто з нас збожеволів? Він же - ганьба єврейства, безбожник, нахаба, злодюга! І в такому палаці в раю живе!

- Ша! Заспокойся. Гольдштейн сюди зі своїми будівельниками приїхав.


Розділ сьомий


Жарти славетних… і не дуже


«Краще бути осміяним, аніж присоромленим».

Єврейська мудрість із зібрання Нодара Джинджихашвілі


Поклавши руку на серце, автори щиро визнають: у більшості випадків неможливо розрізнити, коли знамениті люди жартували насправді, а коли це були вигадки їхніх сучасників. «Сиділи ми оце вчора в ресторані з нашим славетним Н. І коли подали страсбурзький паштет, він сказав…». А потім уїдливі біографи з’ясовують, що гордість нації того дня не міг сидіти в тому ресторані, бо по-перше, був вегетаріанцем і харчувався виключно вдома, а по-друге, на той час перебував на іншому континенті, бо в Америці. І нарешті, славетний Н. навіть не підозрював про існування вищезгаданого оповідача.

Але - нехай буде, як люди хочуть…


Вождь російської революції Лев Давидович Троцький, як відомо, від народження носив прізвище Бронштейн. Він, до речі, наш земляк. Його тато колись купив на Елисаветградщині хутірець у полковника Яновського, далекого родича матері Миколи Васильовича Гоголя. Свій революційний псевдонім юний Льова позичив у надзирателя одеської в’язниці, в’їдливого служаки-зануди. Ідея, погодьтеся, була непогана. І молодий революціонер не раз реготав до сліз, уявляючи, як царського сатрапа раз-по-раз тягають до жандармерії і там грізно випитують: «А отой відомий Троцький, котрий проти царя - то не ваш родич?»

На жаль для Троцького і на щастя для сатрапа до сімнадцятого року Лев Давидович у Росії був не таким уже й відомим. Можна сказати, навіть обмежено відомим. В усякому разі, ті, хто знав про нього, могли вільно розміститися в середній цюріхській пивничці, де постійно збиралися російські політемігранти.

І після сімнадцятого року надзирателю Троцькому обійшлося. Ніхто не думав зводити з ним порахунки за минуле, бо з’ясувалося, що новій владі конче необхідні і в’язниці, і професійні тюремники. Більше того - той Троцький, котрий одеський, зробив у перші роки радянської влади непогану кар’єру, натякаючи, що він родич того Троцького, котрий вождь.

Все хороше має паскудну звичку колись закінчуватися. Це тільки неприємності не переводяться. Гримнуло над головою одесита тоді, коли однофамільця потурили з вождів, з роботи, з партії і нарешті - силоміць випхали за кордон. І, що найгірше, розпочалися судові процеси над «троцькістсько-зіновіївською бандою та їхніми поплічниками». На одеського Троцького нарешті почали позирати косо - і він не витримав. Побіг до загсу і замінив своє контрреволюційне прізвище на стовідсотково радянське - Красноармєйський.

Ну, взяв би він прізвище Іванов, Петренко чи Бронштейн, то може б і минулося. Але тут якраз загси перейшли у відання НКВС. І нове начальство активно включилось у пошуки замаскованих ворогів народу.

«Червоне колесо» крутилось, аж кров по стінах летіла. Старі в’язниці були переповнені, терміново відривали нові в колишніх монастирях, на безкраїх просторах виростали численні «зони», а людей все хапали і хапали. Одного дня звернули увагу і на власника чудернацького прізвища Красноармєйський. Вхопили, притягли, запхали в камеру, а потім - на допит.

- Ваше прізвище?

- Красноармєйский.

- Ваше справжнє прізвище?

- Та кажу ж - Красноармєйский.

- Ти нам, контрреволюційна морда, баки не забивай. Коли ти народився, червоної армії, як і Жовтневої революції, ще не було.

- Ну, Троцький я… був…

- Родич?

- Однофамілець.

- Бреши більше. Був би однофамілець - прізвища б не міняв. Он у нас замначальника НКВС - Романов! І нічого. Недавно орден одержав.

Якщо ви вважаєте, що гумор ситуації саме в цьому, то помиляєтесь. Які смішки, коли людині «вища міра» - розстріл світить! Трагікомізм полягав у іншому. Слідом за Красноармєйським-Троцьким до слідчого притягають наступного заарештованого.

- Прізвище?

- Бронштейн.

Сказав - і мовчить. І весь труситься. Бо він якраз не однофамілець Лева Давидовича, а родич. Однак, чи то слідчий не знав усіх тонкощів біографії головного ворога народу, чи то просто втомився, вибиваючи щиросердне визнання з колишнього надзирателя, але факт є фактом. Він не став заглиблюватись у родовід Бронштейна і лише запитав:

- За що взяли?

- А я знаю? - щиро відповів родич.

- Зате радянські чекісти знають усе, - заспокоїв його слідчий.

Фінал: Красноармєйського розстріляли за те, що, будучи родичем Троцького, він зі злочинними намірами приховав своє справжнє прізвище.

А Бронштейн відбувся переляком.


* * *


Ходили в ті часи поміж єврейського народу кілька анекдотів у тему. Оскільки за них можна було заробити, як мінімум, п’ять років, то розповідали пошепки. Але розповідали.

Річ у тім, що серед «ворогів народу» було чимало євреїв. Скажімо, той же Єнох Гершонович Ієгуда (Ягода), нарком НКВС, та його заступники Янкель-Шевель Саулович Агранов і Марк Ісаєвич Гай. Двоє останніх, до речі, були реабілітовані. З-поміж розстріляних високопоставлених чекістів фігурував і такий собі Фельдман. Звідси й перший анекдот.


Викликають єврея до відділу кадрів. І одразу, з порогу:

- Слухайте, Фельдман, отой Фельдман, про котрого пишуть, що він ворог народу, то не ваш родич?

- Про що ви кажете! Боже борони, навіть не однофамілець!


* * *


Телефонна розмова:

- А можна товариша Дортмана?

- Його немає.

- На роботі?

- Ні.

- У відрядженні?

- Ні.

- У відпустці?

- Ні.

- Хворий?

- …ні.

- Я вас правильно зрозумів?

- Так.


* * *


І нарешті - класика.

- Ви знаєте Рабиновича?

- Це того, що живе навпроти в’язниці?

- Так, але тепер він живе навпроти власного дому.


Один із наших земляків, бо родом із Одеси, журналіст і драматург Матвій Грінберг (псевдонім - Грін) відсидів у радянських таборах 18 років. Узяли його десь після Єжова, тобто, коли основний потік репресованих дещо спав. У далекому Магадані Мотя Грінберг на своє здивування здибав знайомого: старого одеського бухгалтера, котрий за власними словами, сів по-чесному, бо за розтрату. От він і запитав у інтелігента Грінберга:

- Мотю, шановний, оце сиджу я тут, сиджу вже не перший рік і дивлюсь, як з кожним новим етапом самі вороги народу прибувають. Слухайте, що це за народ у нас такий, що у нього стільки ворогів?


* * *


Саме Моті Грінбергу, він же Матвій Грін, приписують авторство найславетнішого в історії ГУЛАГу розіграшу, або, як зараз кажуть, приколу. У 1948 році у цій зловісній табірній імперії почалося велике переселення ворогів народу. Мало не щодня прибували ешелони “гітлерівських посібників”, “українських буржуазних націоналістів”, членів сімей “зрадників Батьківщини” та інших викреслених із щасливого радянського суспільства, котре прокидалося вранці під бадьорі співи по радіо: “Эх, хорошо в стране советской жить…”

Врешті сталося те, що мусило статися - на черговому етапі десь загубилася особова справа зека Матвія Грінберга. Задрочений оперуповноважений МДБ, він же, згідно табірного жаргону, “кум”, все ж таки видивився з номеру в’язня, пришитого на грудях, коліні, спині і шапці, що перед ним не якесь там свіже “шобло”, себто новенький, а вважайте, заслужений ветеран “зони”. Тому він махнув рукою на приписи і сказав:

- Х… з ними, з документами. Запишемо зі слів. Хвамілія?

- Шекспір, - несподівано для самого себе ляпнув Мотя Грінберг.

- Англієць, значить, - не здивувавшись, підсумував опер, - Шпигун?

- Та ні, я вроді як по п’ятдесят сьомій (славетна стаття про контрреволюційну і антирадянську діяльність, котра мала чи не сто підпунктів).

- Ну, п’ятдесят сьома, так п’ятдесят сьома, - не став заперечувати “кум”. - Звать як?

- Вільям, - гнув далі своє Грінберг.

- А по батькові?

Зек Грінберг знахабнів остаточно.

- А у нас, у англійців, по батькові немає. Тільки ім’я і прізвище.

- Ну добре, - погодився “кум”, - соціальне походження у тебе яке?

- Драматург. П’єси пишу.

- Ти диви! Ну чистісінький тобі Максим Горький!… Ну, йди. А, ні, стій! Ти дуже вчасно приїхав. Ось-о у мене бомага лежить з міністерства: влаштувати конкурс табірної самодіяльності до тридцятиріччя ВЧК-НКВС-МДБ. П’єсу написати зможеш?

- А про що, громадянин начальник?

- Про органи.

- А це про которі? Дихання, травлення чи внутрішньої секреції?

- Ідіот! Про наші! Которі щит і меч… Тільки щоб без баб, бо у нас чоловічий табір. І щоб не більше години, бо комісія втомиться. І так чоловік на п’ять-шість, а то знаю я вас, філонів. Працювать буде нікому, всі в актори подадуться. То що, берешся, Шекспір?

- Ну, це як сказать, громадянин начальник. З такими обмеженнями… не знаю, не знаю.

- Так ти що, ніколи п’єс не писав?

- Та ні, писав.

- І де їх показували?

- Та в основному в театрі “Глобус” в Лондоні, - сказав щирісіньку правду “Шекспір”.

Після тривалої торгівлі зійшлися на тому, що драматурга звільняють від усіх видів робіт, включно з прибиранням території, забезпечують йому небачений для політичних в’язнів госпітальний режим та ще й окрему палату з посиленим харчуванням. Грінберг корчив із себе Шекспіра десь зо два місяці. Найсмішніше, що він не збрехав, подавши себе за драматурга, бо за радянських часів до цієї професії належали не лише поважані автори п’єс для академічних театрів, а й так звані текстовики, що писали репризи для естрадних акторів. Саме до останніх і належав Мотя Грін. Халява закінчилася несподівано. До табору прибула комісія з Москви для перевірки культурно-просвітницької роботи серед зеків. Придурок “кум” негайно ляпнув, що у них є свій драматург на прізвище Вільям Шекспір, котрий якраз закінчує роботу над п’єсою про щит і меч. Серед членів трапився хтось начитаніший, аніж нещасний опер. В результаті з “кума” здерли зірочки і послали дослужувати на вишку, а “Шекспіра” під веселий регіт усього табору спровадили, як героя, до загального бараку.


* * *


Напевне саме почуття гумору допомогло Матвію Гріну дожити спочатку до амністії, а невдовзі і до реабілітації. Та от дивина - випустили, реабілітували, очистили, так би мовити, чесне ім’я, а в Спілці письменників не відновили. І до новоствореної Спілки журналістів чомусь не поспішали брати. Довелося заробляти на життя у такій суто радянській структурі як “Комітет драматургів”. Саме там працювали літературними чорноробами такі ж, як Мотя Грінберг, “жертви п’ятої графи”.

Коротенька історія з того часу, записана нині популярним російським гумористом Леонідом Французовим.

Комітет драматургів зібрався на звітно-виборну конференцію. Висувають кандидатів у члени бюро. Себто, керівництво організації. Хтось із залу вигукує:

- Я пропоную Ленську! Запишіть до списку Ленську!

Такий собі Зілов, що заробляв на рецензіях і анонсах фільмів, голосно перепитує:

- А хто така Ленська?

Матвій Грін сплескує руками:

- Як!? Ви не знаєте, хто така Ленська? Всі знають, хто така Ленська. Це ж її брата застрелив Євгеній Онєгін.


* * *


Важко сказати, чому в наші часи скромне єврейське прізвище Рабинович асоціюється виключно з героєм псевдоєврейських анекдотів. Несповідимі шляхи антисемітської логіки. Що він їм зробив, той Рабинович? Хоча, здогадуємося. Адже прізвище найславетнішого єврея, котрий наприкінці ХІХ- на початку ХХ століття жив і творив в Україні було саме Рабинович. Ми знаємо, як письменника Шолом-Алейхема. Чому б і ні? Є ж серед українців прізвище Добридень. Так ото ж воно і є, тільки на івриті.


Розповідають, що Шолом-Алейхем узяв собі за дружину дівчину з міста Хелма. Таку собі Годл, дочку Елімелеха. Він, звичайно, знав про особливості інтелекту тамтешніх мешканців, але що вдієш, як від кохання навіть письменники втрачають гостроту зору.

Одного дня Шолом-Алейхем мав кудись поїхати у справах. Тому суворо попередив молоду дружину, аби у його відсутність не здумала прибирати в його кабінеті, а особливо - на робочому столі.

Вертається письменник додому, заходить до кабінету і ледь не втрачає свідомість: на столі замість закінченого напередодні рукопису книги лежить стос чистого паперу. Він зривається на крик:

- Що ти наробила! Я ж тобі сказав нічого не чіпати!

- Ти що, за дурну мене тримаєш? - обурилася дружина. - Я жодного чистого листочка не чіпала. Викинула тільки пописані - бо нащо вже вони тобі?


* * *


І ще про дружину Шолом-Алейхема. Якось він надовго поїхав у справах до Санкт-Петербургу. На додачу, на зворотному шляху мав ще завернути до Вільна. Склалося так, що в останню хвилину маршрут довелося змінити: відпала потреба у вояжі до литовської столиці. Тому перед поверненням до Дубна, де тоді жило подружжя, письменник дав телеграму. Телеграфні повідомлення у російській імперії, природно, приймались і передавалися «на великом и могучем», з яким у Шолом-Алейхема на той час були проблеми. Відтак звістка, що глава сімейства їде додому навпрошки, нікуди не завертаючи, в оригіналі виглядала так: «Еду ровно домой. Встречай на вокзале детьми».

Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку - це не так уже й далеко, а з іншого - не так уже й близько. А головне - візник за дезінформацію здер подвійну оплату.

Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:

- Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?

Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:

- А я знаю? З тебе станеться…


* * *


В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше - великий, а по-друге - виключно алегоричний.

Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно звали його молоді сучасники, жив і творив на той час у Бердичеві, який у своїх новелах іменував містом Придурськом. Що ж до майбутньої слави єврейської культури Шолом-Алейхема, то він на цей час разом із сім’єю відпочивав в Одесі на орендованій дачі. Яким чином молодий талант замість поїхати до живого класика в Бердичів, умовив старого влітку, в спеку, поїздом прителіпатися до Одеси - історія замовчує. Але той прибув. Після безсонної ночі, бо в маленького Мойше Рабиновича якраз різалися зубки і він позбавив спокою всіх до ранку, господар посадив високого гостя на веранді і, шануючи його вік, почав сам читати йому товстелезний рукопис. Знаючи, що Мойхер-Сфорем недочуває, він не стільки читав, скільки викрикував текст. На додачу, маленький Мойшик уже не скиглив, а успішно перекрикував тата.

Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:

- Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?

Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:

- Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.

- Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.

- Плиту? Напевне ж розпалили.

- Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.

І він повторив:

- Нікуди!


* * *


Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.

Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:

- Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…

А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».


* * *


У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.

Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:

“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.


Від авторів: гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали - саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.

На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:

«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».

Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі - і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.


* * *


Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.

Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли робота була закінчена, міський голова видав рецензію:

- Якби не ордени, то я би сам себе не впізнав.


* * *


Вічна для всіх цивілізованих народів тема “поет і видавець”. Ще одна знакова особистість довоєнної Галичини - літератор і перекладач з івриту Давид Фрішман дискутує зі своїм видавцем. Раптом обриває розмову та іронічно всміхається.

- Охоче дав би пану Фрішману двадцять злотих, - каже видавець, - аби він тільки сказав, про що він зараз подумав.

- Те, про що я зараз подумав, і ламаного гроша не варте.

- Тобто?

- Про вас.


* * *


Був такий собі добряче призабутий революціонер і пролетарський поет Морис Вінчевський. Він любив їздити єврейськими містечками аби збудити революційну самосвідомість єдиновірців.

І от десь на початку ХХ століття з’явився він у Бердичеві і одразу ж таки, на вокзалі підняв голос протесту проти єврейських погромів:

- Годинник історії зупинився! - кілька разів виголосив революціонер.

Назавтра з самого ранку до готелю, де ночував товариш Вінчевський, з’явився незнайомий йому старий єврей.

- Ви знаєте, я вчора теж був на вокзалі. Слухайте, яка промова! Яка промова! Я не пропустив жодного вашого слова. Але я так зрозумів, що у пана є якісь проблеми з годинником. То я найкращий в Бердичеві майстер. Давайте сюди ваш годинник, я з ним таке зроблю, що він уже ніколи не зупиниться.


* * *


Хто вже сьогодні пам’ятає, що “Інтернаціонал” до 1944 року був державним гімном СРСР, а потому - вже “тільки” компартійним. І вже нікому нічого не говорить ім’я Аркаша (пробачте, Аркадій Якович Коц), колишній одеський биндюжник, котрий ще в 1902 році переклав канонічний французький текст гімну на російську мову. Можливо, Аркашу підвела відсутність належної освіти, а можливо - професійна звичка биндюжників снідати півлітрою горілки, заїдаючи її жменею маслин. Але текст вийшов… як би це делікатніше сказати… ні в тин, ні в ворота. Проте, після 1917 року всі жарти з цього приводу стали небезпечними для життя. І хто, ви думаєте, ризикнув посміятися над святинею? Звичайно ж, євреї.


Громадянська війна, через містечко, виспівуючи “Інтернаціонал”, проходить Перша Кінна. З-за плоту визирають два євреї:

- Фіма, а що це у них на головах?

На головах у кіннотників - шоломи “будьонівки” з характерними шишаками.

- Ви що, Ізя, не бачите? Труби!

- А навіщо?

- Щоби пара виходила.

- Яка пара, звідки?

- Ви хіба не чуєте, що вони співають? “Кипит наш разум возмущенный…”


І ще про революцію. Жив собі у Одесі на самому початку минулого століття такий собі тихий Йоселе Вайнсбейн. Так йому не пощастило з дітьми. Мало того, що його улюблений синочок не захотів брати уроки гри на скрипочці у мосьє Столярського, так він ще й відмовився вивчитися на адвоката. Ну, нехай! Так пішов би і найнявся в нальотчики до Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик). А що? Нормальна робота для молодого єврея. І куди, ви думаєте, Льодя розігнався? Ой, вей! Пішов до цирку і показує там різні дурниці на трапеції під ідіотським псевдонімом Леонід Утьосов.

Але якби тільки це! Дасть Бог, підросте дитина - перебіситься. Але ж і дочка подалася - сором навіть вголос сказати - у революцію! Ну добре, нехай вони її десь там роблять на Старих Млинах чи за Пересипом. А то ж влаштовують мітинги у нього вдома. Знайшли собі базар!

І от, одного разу терпець у старого Вайсбейна увірвався. Коли черговий соратник його доньки по революційній боротьбі завершив свою промову вигуком: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», татуньо встромив голову в двері і категорично заявив:

- Тільки не в моїй хаті!

Йоселю Вайсбейну приписують ще один апокрифічний жарт. Щоправда, на його авторство претендують одразу кілька батьків славетних євреїв - і то не лише з Одеси, а й із самої Варшави.

Час від часу революційно налаштовані друзі Вайсбейнової дочки засиджувалися в його квартирі далеко за північ. Тому відпускати їх у таку пізню пору додому гостинний господар не наважувався. Адже на темних вулицях підвищували свою кримінальну кваліфікацію молоді євреї з банди Мойші Вінницького, він же - Мишко Япончик. Однак, пропозицію залишитися ночувати Вайнсбейн-старший супроводжував традиційним запитанням:

- Панове революціонери помиють ноги на ніч, чи, як завжди, ляжуть спати взутими?


* * *


А тепер - про Льодю Вайсбейна. Він же - Леонід Утьосов. Цю історію ми вважали класичною акторською байкою, проте серйозне періодичне видання - журнал “Советский экран” стверджує - чистісінька правда. Без жартів.

Десь у повоєнні роки Леонід Утьосов, уже широко знаний, популярний і улюблений, засидівся в гостях у свого друга, режисера московського цирку Арнольда Григоровича Арнольда (від авторів: таке от ім’я-прізвище Арнольд Арнольд - теж свого роду єврейський жартик. Згадайте у Макбейна: детектив-єврей на ім’я Мейєр Мейєр). Так от, господар почав умовляти Утьосова переночувати у нього, мовляв: метро зачинене, транспорт не ходить, погода кепська, таксі навряд чи зловиш, та ще й час непевний, можуть і пограбувати.

Леонід Осипович довго відмовлявся, щоправда, не через надмірну скромність. Річ у тім, що господар збирався постелити йому на диванчику, де зазвичай спав улюбленець Арнольда Арнольда - величезний породистий дог вагою мало не в центнер. Утьосов небезпідставно побоювався, що собака сприйме появу чужака на своєму законному місці як неповагу до себе.

Нарешті гостя умовили після того, як хазяї заприсяглися, що пса зачинять у коморі.

Серед ночі щось страшенно бабахнуло, і за мить на сплячого Утьосова впало щось велике, важке і живе. Це, як ви зрозуміли, собака висадив двері комірчини і відновив статус кво. Вусмерть переляканий Утьосов гукнув на допомогу Арнольда, але що характерно - кричав він на їдиш.

Коли дога стягли з артиста, Арнольд здивовано поцікавився:

- Льодя, чого це ти раптом єврейською заговорив? Скільки тебе знаю, вперше почув.

- А то я навмисне, - викрутився Утьосов. - Аби твій бісів собака не зрозумів, про що йдеться.


Від авторів: психологи називають описаний нами феномен “рецидивом генетичної пам’яті під впливом стресової ситуації”. Що вам сказати? Таки так. За часів нашої журналістської діяльності відчули ми цей феномен на власному прикладі. Уявіть собі: один із Балканських фронтів, обложене місто, комендантська година, до повної картини підкріплена артобстрілом, а всі наші документи і гроші - у супроводжуючого, який, як з’ясувалося, після контузії панічно боявся вибухів, тож залишив нас напризволяще і зашився до якогось бомбосховища.

То що ви думаєте - аби пояснити патрулю, хто ми, звідки і що сталося, чи не заговорила Лапікуриха сербською, яку вперше почула лише за тиждень до того? Головне - її прекрасно зрозуміли. А якщо врахувати, що сербська мова - то по суті старослов’янська, от і маємо чистісінької води рецидив генної пам’яті.


Єврейська община Одеси делегувала до лав російської літературної класики чимало яскравих особистостей - від Іллі Файзільберга (він же Ільф) до Михайла Жванецького. Проте, безумовно, найяскравішим у цій компанії був Ісаак Бабель. Судячи зі спогадів сучасників, характер Ісаак Еммануїлович мав такий, що сам міг би бути героєм власних оповідань.

Костянтин Паустовський розповідав, як насамкінець двадцятих на запрошення Бабеля відпочивав у нього в Одесі. На жаль, ідилічне спілкування двох непересічних талантів спаскудив приїзд Бабелевої тещі. І не стільки її самої, скільки малолітнього онука, котрого вона прихопила з собою. Ця дитинка витворяла таке, що Вождь Червоношкірих О.Генрі, як зараз кажуть, поруч не стояв.

Паустовский залишив вичерпну характеристику цього чуда природи: «Це був жахливо втомлюючий хлопчик. Він заспокоювався лише уві сні. Вдень він увесь час смикався, стрибав, крутився, кривлявся, скидав на підлогу речі, бив посуд, ганяв з дикими криками, падав, їздив на дверях, голосно реготав, дражнив собак, нявкав, коли почувався ображеним, рвав на собі волосся і заходився найпаскуднішим виттям без сліз, носив у кишенях напівдохлих ящірок з відірваними хвостами і випускав їх на стіл під час трапези, випрошував у дорослих усе, що йому подобалось, а подобалося йому все, крав і ламав те, що йому не давали, а на додачу у нього ніколи не закривався рот. Він засипав нас безперервними безглуздими запитаннями і дражнилками, - тож можете собі уявити, як ми «любили» це дитятко».

Бабель у своїй характеристиці був лаконічнішим: «Пекельне породження».

Спочатку сподівалися, що тещі набридне і вона здимить разом із «породженням». Дні минали, проте найменших ознак, що їй знудив відпочинок у Одесі, не спостерігалося. На додачу, вона щоранку власноручно варила зятеві яйця і ображалася, коли він їх не їв.

Обидва письменники хапалися за голову. Всі творчі плани плюс офіційні зобов’язання перед видавництвами накривалися відомо чим. Врятував випадок.

Одного дня, коли Бабель без тіні гумору почав обговорювати з Паустовським власне самогубство як варіант виходу з ситуації, жвавий хлопчик Люся раптом упав на підлогу, вхопився за вухо з нелюдським криком: «Болить, болить!» і став качатися по кімнаті. З його вуха текла якась темна рідина. Люся вив безперервно, на одній ноті, сотав ногами…

Теща заридала:

- Негайно везіть його в Одесу до професора по вуху, горлу й носу!

І тут Бабель зірвався на ноги і загорлав обурено:

- Мамаша, ви з глузду з’їхали! Ви ж цього хлопчика без ножа заріжете! Хіба в Одесі лікарі? Шарлатани! Всі до одного! Коновали! Невігласи! Вони починають лікувати вам бронхіт і роблять з нього крупозне запалення легенів! Вони виймають вам з вуха якогось там комарика і при цьому протикають наскрізь барабанну перетинку!

Письменникова теща впала на коліна, заломила руки і звернулася безпосередньо до Бога. Хлопчик Люся вторив їй уже захриплим голосом.

- Господи, що мені робити? Відкрий очі!

Замість Господа озвався Бабель:

- І ви не знаєте, що робити? А ще корінна киянка! У вас же в Києві живе світове світило стосовно вуха, горла і носа. Професор Грінблат! Тільки на нього можна покластися! Негайно везіть дитину до Києва! Поїзд через три години. Одягайтесь, я відвезу вас на вокзал.

З Києва теща обурено написала: «Як ви собі думаєте? Що встановив професор Грінблат? Він встановив, що цей негідник встромив собі у вухо шмат хімічного олівця. І більше нічого. Як вам це подобається?»

Для Ісаака Бабеля відкриття київського світила не було несподіванкою. Бо він на власні очі бачив, як вранці того дня малий паскудник запхав собі у вухо шмат отого злощасного олівця, вихопленого з дядькових рук. А потім Люсик напірнався у морі, - от вам і результат.

Однак, для Бабеля це був унікальний шанс позбутися набридливих гостей. Тому і він і влаштував цю блискучу імпровізацію. А щоб Паустовський мимоволі не завадив, його довелося тримати за руку і тихенько шепотіти на вухо: «Мовчіть про олівець, бо ви нас усіх згубите!»


Відомо, що більшість народів має свій улюблений музичний інструмент. Українці - бандуру, росіяни - гармошку, шотландці козицю (вона ж волинка), вірмени дудук, німці духовий оркестр…а євреї - скрипку. Власне, цей інструмент винайшли не вони, а зовсім інші народи. Проте, національним його зробили два мудрі та неймовірно талановиті одесити - мсьє Загурський і Петро Соломонович Столярський. Це з-під їх рук вийшли у світ найгеніальніші скрипалі двадцятого століття Додік і Яша - Ойстрах і Хейфіц.

Мсьє Загурському не поталанило стосовно слави. Його ім’я залишилося тільки на сторінках оповідань його учня - найбездарнішого щодо музики, але найталановитішого як майстра слова - Ісаака Бабеля. Столярському ж пощастило більше, бо він навіть втрапив до Великої Радянської Енциклопедії. А за кілька років до смерті старенького Петра Соломоновича удостоїли звання народного артиста УРСР і навіть присвоїли його ім’я одеській музичній школі. Врахуйте, за життя! Остання обставина хоча й тішила самолюбство старого єврея, проте, водночас, і добряче бентежила. Звідси й відома з тих часів оповістка.


Якийсь приїжджий, здибавши на одеській вулиці літнього єврея, питає у нього, як пройти на Дерибасівську. Петро Соломонович Столярський - бо це був він - одразу відповідає:

- Ото йдіть прямо і нікуди не звертайте. А як дійдете до школи імені мене, то тут вам буде Дерибасівська.

Як кажуть наші діти, повний абзац!…


На початку двадцятого століття за влучним висловом вищезгаданого Ісаака Бабеля одеський народ охопило безумство вчити своїх діток музиці. Бажано - з якомога меншого віку. Мсьє Загурський, наприклад, старших за п’ять років до своєї школи не брав. Звідси анекдот.


Знервована молода єврейка притягає до психіатра свого маленького сина.

- Доктор! Подивіться, що з моєю дитиною!

- А що з дитиною?…

- Як? Йому вже три з половиною роки, а він ще не вміє грати на скрипці!


І ще одна легендарна історія про особливості почуття гумору у славетних єврейських музикантів. Десь у середині шістдесятих років двадцятого століття наш земляк, колишній одесит, син одеського вчителя музики Святослав Теофілович Ріхтер одержав у Москві аж п’ятикімнатну квартиру. Подія на ті часи взагалі неймовірна. Але мав же хоч один із символів радянського мистецтва жити не в комуналці чи тісній «хрущобці». Тим більше, що високі іноземні гості відверто напрошувалися подивитися, які житлові умови у вищезгаданого символу.

Святослав Ріхтер був людиною, як то кажуть, не від світу цього. Його цікавила тільки музика, а все решта для нього не існувало. Тому чиновникам з міністерства культури довелося відритим текстом пояснювати геніальному піаністу, що на новосілля слід обов’язково запросити товаришку Фурцеву, тодішню керівничку всією радянською культурою.

Новосілля проходило чудово. Святослав Теофілович грав для високої гості своїх улюблених авторів. Товаришка Фурцева вдало імітувала захоплення і розуміння. Та от в якийсь момент Ріхтер вигукнув:

- Катерино Олександрівно, я вас прошу, побудьте ще трохи! Зараз я видзвоню Ростроповича і ми вам разом пограємо…

Унікальність цього дуету годі було й уявити. Найбагатші люди світу могли тільки мріяти послухати гру цих двох гігантів одночасно. А тут - Ростропович і Ріхтер мали б грати для неї одної!

Проте, товаришка міністр замість зрадіти жахнулася:

- Та ви що! Ростропович? Ні в якому разі! Я навіть на його концерти не ходжу.

Здивуванню Ріхтера не було меж:

- А чого це раптом?

- Як? - здивувалася в свою чергу Катерина Олександрівна. - Ви хіба не чули? У нього ж на дачі Солженіцин живе.

Пояснення спеціально для молодих читачів: Олександр Солженіцин, радянський письменник, лауреат Нобелівської премії, був на той момент офіційно позбавлений усього - від членства в Спілці письменників СРСР до казенної квартири. В ЦК КПРС вирішувалося питання, що з ним робити далі: посадити чи вислати за кордон. І отоді Мстислав Ростропович без зайвих коментарів прихистив у себе опального письменника.

- А чому він на дачі живе? У нього що - квартири немає?… Послухайте, Катерино Олександрівно, я придумав! Передайте Солженіцину, хай він перебирається до мене. У мене ж тепер п’ять кімнат - є де жити.

«Швидка допомога» прибула вчасно і порятувала для радянського суспільства члена ЦК КПРС, міністра культури СРСР Фурцеву К.О.


* * *


Ще один наш земляк, класик радянської російської літератури Михайло Аркадійович Свєтлов усе життя старанно приховував своє єврейське походження. (Мають же бути у великих людей маленькі слабкості). Всі це знали, проте, робили вигляд, що вірять, нібито він від народження росіянин Свєтлов, а не Мойше Штейкман з Єлисаветграду.

В пам’яті сучасників Михайло Аркадійович залишився, як неперевершений майстер експромту.

Хтось зі знайомих здибає класика у вельми пригніченому стані.

- Михайле Аркадійовичу, що з вами?

- Та от, щойно зуба вирвали.

Знайомий ставить, м’яко кажучи, ідіотське запитання:

- Ну, і як?

- Коньяк краще!…


* * *


А ось далеко небезневинний, як на ті часи, свєтловський експромт. Літературний інститут. Творча майстерня професора М.А.Свєтлова. Перше знайомство зі студентами. Якась майбутня надія радянської поезії натхненно читає вголос заримовану агітку, від якої пересмикувало б навіть чукотських оленярів. Михайло Аркадійович терпляче витримує ці тортури до кінця, а потім ввічливо цікавиться:

- І котрий вам рочок, юначе?

- Вісімнадцять! - гордо відповідає автор.

Свєтлов гірко зітхає:

- Шкода. Такий молодий, а вже курва!


* * *


У 1954 році, коли почалася реабілітація політв’язнів - живих і мертвих - Свєтлова викликали до КДБ для свідчень стосовно одного з його знайомих. Молодий чекіст сказав:

- Оцей ваш приятель був троцькістом і ми його за це засудили…

Свєтлов перебив слідчого:

- Помиляєтеся, троцькістом був я, а мій друг був справжнім комуністом і засудили ви його надаремне.

У чекіста відібрало мову і він лише мовчки підписав перепустку.

А Свєтлов і справді був троцькістом, точніше, співчуваючим троцькізму. З цим формулюванням його в 20-х роках виперли з комсомолу, а в роки війни не прийняли до партії. Відповідно, до самої смерті Михайло Аркадійович був невиїзним. Тому в анкетах писав: “За кордоном був лише один раз, коли у 1945 році разом з радянською армією дійшов до Берліну”.


* * *


Своїм найближчим друзям Свєтлов пояснював свою любов до чарки так:

- Десь наприкінці 20-х викликали мене у НКВС і запропонували стукати на літераторів. А я прикинувся дурнем. Кажу, мовляв, з дорогою душею, але не можу. Бо я насправді засекречений алкоголік і можу виляпати будь-яку таємницю. Відпустили мене з Богом. Вийшов я з Луб’янки, відчуваю - слідкують. Ну, я бігом в “Національ” і там нажерся горілки до повного відпаду. Треба ж було якось підтвердити власну характеристику.

Потім поет помовчав і сумно додав:

- Отак і досі підтверджую…


* * *


Журналістка Вікторія Аронова у своєму есе до сторіччя від народження М.Свєтлова навела кілька блискучих експромтів поета.

На московській вулиці до Свєтлова підходять два іноземці:

- Ви не скажете, де тут найближчий нічний бар?

- У Хельсінкі.


* * *


Якось один із студентів літінституту вирішив підлеститися до Свєтлова:

- Михайле Аркадійовичу, якби на те ваша воля, що б ви написали на власній меморіальній дошці?

- У цьому будинку жив і не працював поет Михайло Свєтлов…


* * *


До останніх днів свого життя Свєтлов полюбляв залицятися до жіноцтва. І от якось хтось зі знайомих здибав поета на вулиці. Той ішов, голосно лаючись і розмахуючи руками.

- Михайле Аркадійовичу, що сталося?

- Та розумієш - призначив побачення одній своїй студентці. Ти б її бачив! Які очі! Які груди! А ноги які, Господи, які ноги! І на тобі!…

- Що, не прийшла?

- Гірше. Я забув, де ми мали зустрітися.


* * *


Свєтлов жив і творив у ті часи, які історики назвали епохою великого страху. Чимало його друзів і близьких безслідно зникли у підвалах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Як і багато його сучасників, поет рятувався від стану постійного чекання біди старим расєйським способом: пив, не просихаючи.

Звідси і його найкоротший, либонь, в історії подібних церемоніалів виступ на власному ювілеї:

- Отут про мене всі так добре говорили, а я сидів і думав: за що? І оце мене осінило. Напевне, за те, що я все життя прожив без необхідного, хоча й не міг обійтися без зайвого.


* * *


Жив Свєтлов скромно, навіть дуже скромно. Часом єдиним засобом до існування поета були копійчані відрахування за виконання у концертах славетної патріотичної пісні «Каховка» на його слова. Проте, чужим статкам і чужій славі він ніколи не заздрив. Хоча, часом і кепкував з цього приводу.

Якось дуже популярний у п’ятидесятих-шестидесятих роках поет-фронтовий Сергій Орлов подарував Михайлу Аркадійовичу книгу своїх віршів під назвою «Колесо». Свєтлов радісно вигукнув:

- Сергію, я тебе поздоровляю! Ще три таких колеса - і в тебе буде ціла машина.

…А гонорар за свою останню прижиттєву книгу смертельно хворий Михайло Свєтлов віддав двірничці, котра сама ростила сина-школярика.


* * *


Епізод з натури: Одеса, літо, спека, пляж. Хтось із приятелів зайшов у море і горлає звідти Свєтлову:

- Михайле Аркадійовичу, ходіть сюди! Вода - двадцять шість градусів!

Свєтлов замріяно:

- І ще б чотирнадцять градусів - і її можна було би пити…


* * *


Давно і міцно забутий радянський поет Сафонов за всі роки, коли він був головним редактором журналу “Огонёк”, жодного разу не надрукував Свєтлова, а позаочі називав його не інакше, як “отой жид”. Свєтлов на це неодмінно відповідав:

- Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.


* * *


Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:

«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»


* * *


Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.

Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей - розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»

А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.

А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» - «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього - Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов - із Катеринослава.)

На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:

- У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.

Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.

А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».


Історію про те, як Голодний-Епштейн гімн Радянського Союзу написав, розповів нам Ілля Михайлович Левітас, за що йому окреме спасибі.

Від себе додамо - нікому ані до того, ані після того не відомий Ель-Регістан теж, на жаль, помер молодим. Крім уже згаданого радянського офіціозу мав у своєму доробку ще один шлягер, який виконувався свого часу частіше, ніж державний гімн. Це була дуже популярна пісенька “Конвалії”. Пригадуєте: “Ландыши, ландыши, светлого мая привет…”. Але - слава земна, вона таки проходить. І в останньому виданні БСЭ для Ель-Регістана не знайшлося навіть піврядочку. А от Сергій Володимирович Михалков добряче пожив і за себе, і за свого співавтора, і ще за багатьох-багатьох затаврованих, гнаних і голодних колег. І навіть уклав аж три варіанти тексту офіційного шлягеру.

До речі, саме на міхалковському співавторстві одного з атрибутів держави, образно кажучи, обламався славетний композитор і дуже талановитий дотепник Нікіта Богословський. Якось у теплій компанії радянських митців він голосно гукнув через стіл Михалкову:

- Сергію, а текстик у тебе щодо “союз нерушимий” - відверто кажучи, лайно!

- Так, лайно, - несподівано погодився Міхалков, - але щоразу, коли його співають, ти встаєш.

І це був чи не єдиний випадок, коли Богословський не знайшов, чим відвзаємити.


* * *


У повоєнному Києві на Печерську щодня (!) можна було зустріти невисокого сутулого чоловіка вічно середніх років, зодягнутого скромно, але з претензією на елегантність. За будь-якої погоди він виходив зі свого будинку навпроти заводу “Арсенал” і повагом прогулювався повз комендатуру, будинок офіцерів (званий серед військового люду “Дім останніх надій”), проходив через Маріїнський парк до Верховної Ради і повертав назад. Цей же маршрут він повторював увечері.

Його звали Марко Зісман. В молодості він учився в інституті червоної професури і навіть підготував дисертацію щодо традиції українського перекладу з німецької мови під керівництвом славетного українського поета і вченого Дмитра Загула. Проте - в день захисту наукового керівника заарештували і невдовзі стратили, а недійшлого аспіранта довго тягали на допити і зрештою милостиво дозволили працювати перекладачем у якомусь технічному видавництві.

У роки війни Марко Зісман несподівано для всіх і для себе втрапив перекладачем у дивізійний СМЕРШ. Наступна історія записана з його слів. Він розповів її нам незадовго до того, як полишив цей світ.


Сорок третій рік. Весна. Німців уже розбили під Сталінградом, але на решті фронтів вони чинять лютий опір. Більше того - спроба контрнаступу під Ржевом обійшлася Червоній армії в мільйон убитих.

І от якось серед ночі вістовий зі штабу дивізії будить капітана Зісмана:

- Товаришу капітан, вставайте швидше, до нас есесівець перебіг!

- Облиш свої ідіотські жарти. Есесівці не перебігають. Їх треба вислідити, дати по голові так, щоб знепритомнів, зв’язати і притягти через фронт. Тільки так.

- Слово честі! Командир дивізії вже в штабі, і всі наші там.

І справді - не встиг Марко Зісман відрапортувати про прибуття, як до кімнати ввели молодого, у невисоких чинах, але справжнього есесівця. Він мовчки оглянув присутніх, не чекаючи запрошення, сів на табуретку, розстібнув горішні ґудзики кітеля і хвацько закинув ногу на ногу.

Командир дивізії наказав:

- Капітане, запитайте у нього прізвище, ім’я, номер частини, посаду - все, як належить для початку.

Зісман усміхнувся, сказав: “Зараз…” і звернувся до німця чистісінькою російською мовою:

- Узнаю брата-хама. Откель, земеля, будешь?

Отетеріли всі, включно з перебіжчиком. Потім “есесівець” весело зареготав і сказав, не менш добірною російською:

- Мужики! Если б вы знали… мать… и в… и на… как мне вся эта немецкая дисциплина остохреное…нела! А ты, капитан, как меня вычислил?

Довелося Зісману пояснювати, що жодний не те що есесівець, а навіть звичайний офіцер вермахту не дозволив би собі навіть у полоні сісти без запрошення, та ще й розстібнути при цьому кітель, не кажучи вже про ногу за ногу, тож так розслабитися серед своїх може тільки свій же, ріднесенький розвідник, що нарешті виконав завдання і повернувся живим.


* * *


Після війни Марко Зісман все так же працював перекладачем. Але вже в художніх видавництвах. Як він сам жартував, з німецької перекладав, а з інших мов “переводив”. Себто, користувався підрядником.

І от у році десь 1949-му викликали Зісмана до парткому Спілки письменників України і урочисто повідомили:

- Є така думка довірити вам переклад віршів вождя народного Китаю товариша Мао Цзедуна. Ось підрядник. Строки притискають. Але ви впораєтеся.

Художнім керівником перекладу призначили поета Миколу Бажана, що вже тоді вважався живим офіційним класиком радянської літератури. Зісманові переклади з китайської не викликали зауважень навіть у вимогливого Миколи Платоновича.

Машинопис відіслали до Москви і стали чекати. За якийсь час із посольства щойно проголошеної Китайської Народної Республіки надійшло прохання передати їм повне досьє на перекладача.

Доки тексти і документи мандрували з Києва до Пекіну через Москву і назад, хтось із заздрісних спілчан розпустив чутку, що крім казкового гонорару, який Марко Зісман начебто одержить за переклади Мао Цзедуна, йому ще довірять перекласти українською юнацькі вірші самого товариша Сталіна.

Письменники - народ довірливий. В літературних колах закружляли спочатку чутки, згодом - анонімки і нарешті стовідсоткові доноси на якогось там мало кому, щоб не сказати - взагалі нікому не відомого “переводчика”, якому незаслужено довірили… в той час, як чимало людей, чиї заслуги… і так далі, і таке інше. Схема обкатана, відпрацьована і себе виправдала. Тим більше, що хтось додивився, що у колекції поштових марок Німеччини (до речі, найбільшій в світі приватній колекції на цю тематику) космополіт Зісман зберігає марки із зображенням Гітлера.

Не пригадуємо, хто це сказав першим, але нам частенько доводиться згадувати, що найстрашніший звір для людини - жаба. Скількох задавила і скількох ще задавить. І особливо добре ця тварюка почувається в літературних колах.

На щастя з Москви прийшла офіційна відповідь, котра вгамувала всі пристрасті. Китайські товариші високо оцінили рівень таланту тов. Зісмана, а також його глибоке проникнення в саму сутність поезії вождя китайської революції. Проте з певних міркувань, які не мають нічого спільного з технікою перекладу, було би дуже бажано аби у ролі офіційного трансформатора тексту з китайської на українську виступив… Микола Бажан.


* * *


Десь у тридцятих роках минулого століття до Радянського Союзу приїздив славетний європейський інтелектуал, естет, письменник і філософ, французький єврей Андре Жід. Більшовицька верхівка конче потребувала бодай якихось західних союзників, аби продемонструвати світу «величні досягнення у побудові соціалізму».

Із французьким інтелектуалом носилися, як дурень з писаною торбою, влаштовували для нього грандіозні спектаклі за відомим сценарієм «эх, хорошо в стране советской жить!» Його удостоїв кількагодинної бесіди сам вождь. І навіть терпляче вислухав абсолютно неприпустимі для розуміння справжнього ленінця поради створити уряд виключно з фахівців - професіоналів у своїх галузях - і відмінити судове покарання за гомосексуалізм.

Андре Жід повернувся до Європи і написав ту правду, яку він зумів роздивитися навіть через найстаранніший більшовицький камуфляж. Сталіна тіпало від люті. А тут іще товариш Молотов доповідає, що відомий німецький письменник Леон Фейхтвангер сам напрошується в гості. Сталіну це видалося підозрілим і він (на підсвідомості) ляпнув дослівно таке:

- А ми можемо бути певні, що цей єврей не виявиться другим Жидом?


Історію про Сталіна та європейських інтелектуалів розповів нам ще у шістдесятих роках покійний Сергій Шварцзойд - дивовижного таланту сценарист і художник. Попри свій талант, він усе життя не мав навіть даху над головою. Тому взимку жив на горищах, а влітку - в склепі на старому Куренівському цвинтарі. Його тезко, Сергій Параджанов, ще за життя проголошений генієм, часом визнавав, що він - ніщо в порівнянні з Шварцзойдом. Така от типова історія…

А ось іще одна його розповідь.


Десь на початку шістдесятих років минулого століття тодішній радянський лідер М.С.Хрущов з властивим йому запалом робив кілька справ одразу: боровся за мир, погрожував Америці стратегічними ракетами і Кузьчиною мамою, впроваджував кукурудзу вчив письменників писати книги, а художників малювати картини, режисерів - знімати кіно. А в якийсь момент з неймовірною і невмотивованою люттю накинувся на релігію. Такого погрому, як учинив Микита Сергійович, церква не знала навіть за сталінських часів. Щоправда, цього разу священиків і ченців не розстрілювали - і на тому спасибі. Але церков, мечетей та синагог було дозволено залишити з розрахунку одна на півмільйона чоловік населення.

Тож можна собі уявити здивування московської творчої інтелігенції, коли Хрущов на черговій ідеологічній накачці закликав майстрів пера, пензля і екрану вчитися… у єврея Ноя зі “Старого Заповіту”:

- Беріть із собою в мистецтво тільки чисте, як отой Ной, котрий узяв до ковчегу тільки сім пар чистих.

- Микито Сергійовичу, - раптом подав свій голос тоді ще молодий кінорежисер Марлен Хуцієв, - так Ной же не тільки чистих, він і нечистих узяв. І теж сім пар, аби було порівну.

- Не брав він ніяких нечистих!

- Брав!

- Не брав!

- А я кажу - брав.

І тут Хрущов, вочевидь, відчув, що подальша сварка потребує аргументів вагоміших, аніж “А я кажу!”, бо штурхонув під бік старенького Анастаса Мікояна, котрий сумирно мовчав і попивав мінералку:

- Анастас Іванович, це у тебе у Вірменії в горах був той ковчег. От ти і скажи цьому молодому нахабі: були там нечисті, чи ні?

В залі настала горезвісна гробова тиша. Бо, здається, всі, крім самого Микити Сергійовича збагнули, яку дурницю ляпнув радянський атеїст номер один. Мало того, що він поставив за приклад майстрам соцреалізму біблійний персонаж, та ще й - о, жах! - юдея. Але ж на додачу визнав, що історія щодо потопу з усіма наслідками - то свята правда, а не всілякі там попівські побрехеньки. Плюс до того, мимоволі вліз у світову політику, констатувавши, що гора Арарат, яка після 1920-го року відійшла до турецьких земель, насправді має належати Радянській Вірменії.

Реакція старого Мікояна викликала стогін заздрості у присутніх режисерів театру і кіно. Спочатку Анастас Іванович надзвичайно талановито вдав, що він похлинувся мінералкою. Довго заходився в кашлі, сипів, махав руками і витирав справжні сльози. Зібравшись з думками, він нарешті видав:

- Микито, ти про що? Нічого ж не було: ані ковчега, ані Ноя, ані потопу, ані нечистих… Ти ж сам казав, що це вигадка, опіум для народу.

Хрущов розгубився і ляпнув:

- Нечистих не було… а чисті?

- І чистих теж не було, - добив його Мікоян.

Але останній гвіздок у труну загнало невгамовне дитя гір Марлен Хуцієв:

- Микито Сергійовичу, раз ми з’ясували, що нічого не було, то що ж нам брати з собою в мистецтво?

Сергій Аполінарієвич Герасимов, кінорежисер, професор і всіх радянських нагород лауреат та кавалер миттю вхопив свого мініатюрного учня за шкірки і виніс (саме виніс!) із залу, доки ніхто не опам’ятався. Завдяки цьому рішучому жесту темі старого єврея Ноя дали нарешті спокій. Ненадовго. Років через десять американський розвідувальний супутник сфотографував залишки корпусу Ноєвого ковчегу, котрій просвічував через багатометрову товщу льоду неподалік вершини Арарату.


* * *


З євреями не щастило не тільки Сталіну і Хрущову. Леонід Брежнєв хоч і прожив усе життя з єврейкою-дружиною, але теж мав із цим народом проблеми.

Абсолютно реальна історія, яка свого часу облетіла весь Радянський Союз. У 1967-му році, до 50-річчя Жовтневої революції, видатний радянський актор і режисер Олег Єфремов одержав Державну премію за постановку в театрі кількох п’єс, авторами яких були Михайло Шатров, Олександр Свободін, Олександр Володін і Михайло Рощін.

Високу нагороду Єфремову вручали в Кремлі. Після офіціозу, як водиться, банкет, на який, крім свіжого лауреата, допустили й усю четвірку згаданих драматургів.

І от - Кремль, прохідна, молоденький солдатик з військ КДБ перевіряє паспорти і звіряє їх зі списком. Він уже впізнав (по фільмам) Єфремова і радісно йому усміхається.

Першим свій паспорт простягає Михайло Шатров. Солдатик розкриває - і читає вголос: “Мойсей Маршак”. Зазирає до списку. Там фігурує тільки Михайло Шатров. Супроводжуючий пояснює, що все нормально, просто у товариша Маршака літературний псевдонім Шатров. Пропускають.

Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.

Далі черга Михайла Рощіна. Солдатик розгортає паспорт і, заїкаючись, читає: “Гібельман”. Пропускають.

За Гібельманом-Рощіним підходить Свободін і пояснює: “Загалом то я Свободін, але по паспорту Ліберт”. Пропускають і його.

І коли нарешті черга доходить до Єфремова, солдатик, ще не взявши до рук його паспорта, жалібно запитує:

- Олег Миколайович, ну хоча б Єфремов - це не псевдонім?


* * *


Ті ж часи. Редакція “Спортивної газети”. Творчий колектив відсотків на 90 - євреї. Але що характерно - з українськими або російськими прізвищами. Звичний робочий день: посеред кімнати на стільці сидить Боря Гопник і розповідає щось веселе.

Раптом бахають двері і залітає позаштатний кореспондент літнього віку, котрий не без гордості називав себе єдиним євреєм-професіоналом в галузі міліцейського службового собаківництва, бо працював у міліцейському собачому центрі. Увірвався - і з порогу про своє, наболіле:

- Все, амбець! Одним євреєм в радянській міліції стало менше!

Присутні, як один, повернулися до позашкора і він почав детально пояснювати:

- Оце вийшов у відставку! Все поздавав. Справи здав, собачок здав… і ще зброю здав.

Гопник негайно прокоментував:

- Але обріз залишив…


* * *


Борис Січкін у 60-70-х роках був одним із найпопулярніших радянських кіноакторів. Перш за все, завдяки блискотливому Бубі Касторському з фільмів про “невловимих месників”. Він народився і виріс у Києві, дебютував як куплетист і танцюрист, за власними спогадами, на Євбазі (єврейському базарі, котрий містився там, де зараз площа Перемоги). Неповнолітній Січкін мав своїх шалених фанатів серед кишенькових злодіїв і шулявських блатних. У Києві він закінчив театральне училище, звідси ж пішов на війну… так склалося, що популярність прийшла до нього пізно, вона ж його і згубила.

На початку 70-х маразмуючі кремлівські вожді раптом чомусь почали люту розправу з акторами та співаками, які давали так звані ліві концерти. Пояснимо спеціально для молоді: офіційно той же Борис Січкін мав право одержати за участь у збірному концерті не більше восьми рублів п’ятдесяти копійок. Реально - півтора долари. А за так званий сольник, себто авторський двогодинний виступ із антрактом - аж двадцять рублів. На додачу кількість концертів теж строго обмежувалася. Тому і актори, і адміністратори вимушені були приховувати справжню кількість виступів і відповідно коригувати звітні документи. Те, що держава мала від законних і лівих концертів мільйонні прибутки, партійних ревнителів не цікавило. Головне - виявити і покарати того, хто мав нахабство побажати жити хоч трошки краще від сірої посередності.

Халтурили і лівачили всі без винятку - і народні артисти СРСР, і просто народні улюбленці. Проте, караючий меч “чомусь” впав на голову саме Бориса Січкіна. Було слідство, суд, строк, в’язниця в Тамбові. І після відбуття незаслуженого покарання, як водиться, повна заборона участі у зйомках. Не кажучи вже про концерти.

І от тоді в одній веселій компанії хтось поставив Січкіну питання з провокативним підтекстом:

- Борисе, а розкажіть, як вам вдалося витримати таке важке випробування?

- На раз! - відгукнувся актор. - У тамбовській в’язниці нас щодня виводили на прогулянку. І з цього дворику було видно величезне гасло на головному корпусі: “Ленін з нами!”. Оце мене і гріло.

Жарт пішов у народ, а ще швидше - по відповідним каналам до відповідної установи. Січкіна викликали, пояснили, що таким жартівникам місце не серед нас, а серед розтлінної загниваючої буржуазної публіки. Актор зрозумів натяк, написав заяву і одержав дозвіл на еміграцію.

Але на цьому жарти не припинилися.

Якийсь ревнитель радянської моралі в ранзі голови кооперативу вперто відмовляв тещі й дружині Січкіна, які теж одержали дозвіл на виїзд, виписати їх із кооперативної квартири і дозволити обмін або продаж. Ото лишайте куплено власним коштом квартиру державі - і вимітайтеся.

Рідні поскаржилися Січкіну. І той знайшов вихід - негайно дав знахабнілому чиновнику телеграму з Нью-Йорку такого змісту: “Васю, твоє доручення виконав, повідом, куди перевести гроші. Завжди до твоїх послуг - твій Січкін”. Природно, що адреса ознайомився з цією телеграмою в кабінеті слідчого КДБ, куди його притягли просто з робочого місця. І того дня він додому не повернувся. Як і наступні два тижні, доки йшло прискіпливе слідство.

Врешті він відбувся легким переляком: йому повірили і навіть не зняли з роботи. Але коли дружина і теща Січкіна знову прийшли до нього з заявами, він дав письмовий дозвіл, не вимовивши ані слова. Певно, давав собі звіт, що ще одна така телеграма - і йому вже ніхто у відповідній установі не повірить.


* * *


Навряд чи хто заперечить, що найцінніший скарб - то знання. Завдяки чорнобильському дитинству Наталки Лапікурихи ми маємо аж два таких скарби. Один - рецепт справжнього чорнобильського гефілте фіш, про який ми згадували. Це, скажемо вам, щось особливе. Так, чорнобильський фіш, себто фарширована риба, значно відрізняється від того, який готують у Бердичеві, Боярці, та навіть у Одесі! Що з того, що в Одесі риби багато, бо Чорне море більше, ніж річка Прип’ять? Можна подумати, той фіш сам по собі готується. Та вони ж, одесити, руки їм повідбивати, шкіру на рибі на шматки ріжуть, весь смак виварюється!

Як, наприклад, готує фаршировану рибу ледача господиня де-небудь на Поділлі? Вона візьме коропа, обдере луску, поріже на шматки, з тих шматків зніме шкуру, з рибного м’якуша зробить фарш і напхає ним шматочки шкури. Вийдуть котлети в обгортці. Потім вона їх варитиме, а в результаті вийде якесь бліде неподобство.

Чорнобильська господиня шкуру зніме, як панчоху, обережненько, щоб ані жодної дірочки не було. Оббере м’якуш, а кістки поставить варитися на юшку. Фарш… о, справжня господиня має свій власний секрет фаршу, який хіба що дочці передасть. Потім шкура напихається фаршем, затуляється вичищеною головою і вкладається до ринки… А ось і вона, як зараз кажуть, головна фішка риби по-чорнобильськи: ринку треба вистелити не овочами “морква-цибуля-буряк”, а лушпайками з цибулі! Вони додадуть приємного присмаку і красивого бронзового кольору. А вже коли рибина зручно вляглася на підстилці - залити її гарячою юшкою, звареною з кісток. І хай собі кілька годин мліє в духовці. Тоді навіть якусь дрібненьку кісточку в м’якуші не помітили, вона упариться і стане м’якенькою.

А головна відмінність гефілте фіш по-чорнобильськи - що це не короп, а щука! Ну не водиться короп у Прип’яті. Навіть зараз, за умов радіації.


А щодо другого скарбу - то це історія, пов’язана з виразом “хоробрий Янкель“. Дехто каже - “хоробрий Мошко”, але звідки пішла така характеристика, вже ніхто не знає.

А ми знаємо! Завдяки вже згаданому чорнобильському вчителеві Якову Пащенку, якому колись розповів сусід-єврей.


Так ото ж - Янкель, котрий не відзначався ні фізичною силою, ні винятковою хоробрістю, якось пізно вночі йшов додому вузькою чорнобильською вуличкою. Ліхтарів на ній не було, місяць хмари затулили… Дивиться Янкель - а край стежки стоїть хтось великий і дуже підозрілий.

Янкель знімає з себе лапсердак, чіпляє його на ціпок і голосно каже:

- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут двоє, а що два - то не один!

Дуже підозрілий мовчить (що саме по собі вже надто підозріло). Тоді Янкель знімає з голови котелок, одягає його на руку, відставляє вбік і гукає:

- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут троє, а що три - то не один!

Знову тиша. Янкель знімає сорочку і вішає її на деревце край стежки.

- Гей, ти, там!…

Одне слово - що чотири, то не один!

В цю мить вітер зігнав з місяця хмару - і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.

Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів - але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.


Часом здається - досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері - і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя - чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль - Ісроель, Піня - Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві - Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).

А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде - і панчоху плете! А який вона фіш робить - навіть моя мама такого не робила»…

І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…

Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…

Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз - єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.


* * *


Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних - мало не до пояса - пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.

Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий Чорнобиль! І навіть коли в 17-му в Петрограді скинули царя, ніхто цим особливо не пройнявся, бо де та Нева, а де Прип’ять. Це ж іще далі, ніж до фронту.

Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.

А як вибили Струка з Чорнобиля, то увірвалася до повіту божевільна чекістка на прізвисько Сонька-комісарша зі своїми головорізами. Похапали триста селян - перших, хто під руку втрапив, і втопили у колодязях. Така от - революційна помста.

Тих євреїв, хто вцілів і дожив до серпня 1941-го, закопали живцем у землю нові окупанти. Цього разу - німецькі. Люди, люди, що ви за створіння?

А потім у 1986-му році Чорнобиль обезлюднів остаточно. І тільки й лишилося сліду по місцевих євреях, що довжелезна братська могила з німецької окупації. А на обійсті школи вціліли, та й то випадково, пара могил чорнобильських цадиків, померлих ще в ХІХ столітті. А ще - жменька жартівливих оповісток про їхню мудрість. Наприклад, ось такі:


Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується - чиє ж то зверху?

Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!

Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я мав вутле. Відтак община вирішила виставити замість нього відчайдуха з бажаючих. Ще й нагороду добрячу призначила.

І от - уявіть собі - зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:

- Що означає “єйнені жодеа”? - запитав переодягнений балагула.

- Не знаю, - відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.

Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:

- Слухай, ти що, знав, що треба запитати?

- Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.


* * *


Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:

- Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?

- Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.

- Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?

- Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.


* * *


Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:

- Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник - доки грішить, знає, що він живе.


* * *


У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.

Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.

Але обидва мудреці мовчать.

Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:

- Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?

Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:

- Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?


Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж - неподалік од Брацлава. Почув від місцевих хасидів - і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв - і пустив у народ.


Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій - сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.

- Лайдак! Атеїст! - вибухає ребе. - Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.

- Ребе, не робіть ґвалту, - заспокоює Сруль. - Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська Паска, - авт.). А зараз ми про це лише домовляємося.


* * *


Взірець красномовства чорнобильського ортодоксального рабина:

- Як пожертву на цвинтар офірувати - так від вас не допросишся. А як дійде до там поховати, так біжите наввипередки!


* * *


Ще один анекдот на тему про одвічне. Небідний чорнобильський єврей звертається до рабина:

- Що ви скажете, ребе, якщо я офірую все своє добро на синагогу, то після смерті я втраплю до раю?

Ребе замислюється, а потім видає:

- Стовідсоткової гарантії дати не можу, але думка цікава. Треба обов’язково спробувати.


* * *


Ми вже зазначали, що слава чорнобильського рабина вийшла за межі не лише самого містечка, а й губернії. Тож або порадитися до пастиря пхалися не тільки свої, місцеві, а й чимало приїжджих. Порадь їм та порадь, а головне - на халяву.

Зрештою одного дня ребе не витримує і вивішує оголошення: “Поради платні. По 10 рублів за дві штуки. Гроші наперед”.

Перший же відвідувач довго крутить носом, врешті решт сплачує і уїдливо зауважує:

- Ребе, вам не здається, що 10 рублів за два запитання - то забагато?

- Здається. А яке ваше друге запитання?


* * *


Один із останніх анекдотів про чорнобильського рабина з’явився, на нашу думку, десь у середині 30-х років минулого століття. Бо саме тоді у великій моді були так звані антирелігійні диспути і гасла на взірець “Комсомолець - на літак!”

Так от - хтось із місцевих єврейців-комсомольців єхидно запитує:

- Ребе, а ваша (???) віра дозволяє у суботу стрибати з парашутом?

Якщо брати до уваги ту обставину, що Талмуд забороняє віруючому юдею в суботу навіть виходити з хати, не кажучи вже про поїхати на аеродром, взяти парашут, сісти в літак і злетіти, то підступність за питаннячка стане очевидною. Але ребе реагує миттєво:

- Стрибати можна. А от розкривати парашут - ні.


Від авторів: ми вже згадували вище, що чорнобильські хасиди, ледь почалася Перша Світова війна, швиденько спакувались і зникли з міста. У зібраннях Горація Сафріна ми знайшли оповістку, котра, як нам здається, проливає світло на обставини цієї таємничої події.


До чорнобильського рабина приходить удова-хасидка і запитує:

- Ребе, кажуть, війна почалася?

- Не кажуть, а почалася. Руський цар з німецьким зчепилися.

- Ой, біда, біда, біда! Це ж мого єдиного сина можуть до війська забрати!

Ребе виголошує монолог:

- Не мороч собі голову завчасно. Послухай мене! І запам’ятовуй. В житті кожного єврея завжди є два виходи з халепи - один кращий, другий гірший. Коли твого сина призвуть до війська, то у нього буде два виходи: або його таки заберуть, або він не пройде медичну комісію. Якщо не пройде - це добре. Якщо ж пройде, то знову є два виходи: або його пошлють на фронт, або прилаштують десь у тилу: щось там охороняти чи лайно з-під поранених у шпиталі виносити. Як втрапить виносити лайно, то це добре. А якщо його пошлють на фронт, то знову є два виходи: його там або поранять, або не поранять. Якщо не поранять, то це дуже добре. А якщо поранять? Знову дві можливості. Якщо легко поранять, то це дуже добре. А якщо важко? Ну що ж, або житиме калікою, або помре. Якщо зостанеться калікою, то це дуже добре. А якщо ж помре, то, знову ж таки - або його поховають на єврейському цвинтарі, або кинуть до спільної могили. Якщо його поховають на єврейському цвинтарі за всіма приписами Закону, то це дуже добре. А от якщо його закопають у спільній ямі, без рабина і без кантора, та ще й так, що його вигребуть і з’їдять собаки - от тоді тільки у нього буде лише один вихід.


Розділ восьмий


Наше вам із Фрейдом


Про непересічний вклад бідолашної єврейської кози в українську сучасну науку ми згадували у передмові. Подейкують навіть, що сам директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович в’їхав у велику науку верхи на цьому бідолашному створінні, котре в незрозумілий спосіб змінювало стать на заздрість нинішнім трансвеститам.

Але задля об’єктивності наголосимо, що задовго до Поповича справді науковий глибокий аналіз єврейського гумору зробив славетний Зиґмунд Фрейд. Ще в 1905-му році у своїй книзі “Дотепність і її ставлення до підсвідомого” батько психоаналізу чітко визначив, чим відрізняються власне єврейські анекдоти від анекдотів про євреїв:

· Саме на ґрунті єврейського народного життя виросла велика кількість дотепних жартів… Це історії, створені євреями і спрямовані проти своєрідності єврейського характеру. Що ж до дотепів, створених неєвреями про євреїв, то в переважній більшості примітивні жарти, побудовані на приниженні єврея як особистості.

Зазначимо, як кажуть науковці, на маргінесі, що свідоме приниження інших народів є, на жаль, характерною домінантою так званого радянського гумору. Згадаймо незугарні дотепи щодо чукчів, “хахлов”, вірменського радіо та “ліц кавказской национальності”.

Але повернемося до наших євреїв, конкретно - до Зигмунда Фрейда. У за цитованій монографії він наводить не просто єврейський гумор, а анекдоти, створені в єврейських містечках Галичини, Буковини та Прикарпаття. Тож не дивно, що в них ми зустріли наших із Горацієм Сафріним спільних знайомих.

Ось коротка антологія єврейського гумору, укладена Зиґмундом Фрейдом.

Переважна більшість анекдотів, що зацікавила знаного психоаналітика, присвячена шадхенам, себто, сватам. Маються на увазі не ті, котрі родичі через молодят, а ті, котрі облаштовують знайомство, сватання і все, чому за ним належить бути. За єврейською традицією цю почесну, складну і відповідальну, а відтак небезпечну місію виконують чоловіки.

Отже, маестро, вріжте, будь ласка, марш Мендельсона!


Молодий єврей запитує у свата, чи є у запропонованої ним нареченої батьки. Сват відповідає миттю:

- Напівсирота. Матір при здоров’ї, а от батька серед живих немає.

Вже на весіллі з’ясовується, що тесть живісінький, та от придибенція: сидить у в’язниці і незабаром має вийти на волю. Ошуканий жених бере свата за петельки:

- Ти мені сказав, що вона напівсирота, що батька немає в живих!…

- Ну, сказав. То й що? Хіба це життя - у в’язниці?


* * *


Шадхен пропонує молодому амбітному єврею кандидатку в наречені, але той крутить носом:

- Теща мені не подобається. Єхидна і дурна на додачу.

- Юначе, ви на кому женитеся - на тещі чи на її дочці?

- На дочці, але вона ж не така молода, як ви казали і на додачу некрасива.

- Це нічого, що вона немолода і страшненька. Не буде вам зраджувати.

- Та й посагу там, виявляється, як кіт наплакав.

- Хто сказав про посаг? Ви на баришні одружуєтеся, чи на грошах? Ви мені що замовляли? Баришню. От і беріть.

Ошуканий кандидат вдається до найвагомішого аргументу:

- Так вона ж на додачу ще й горбата!

- А ви що хотіли? Щоб у вашої нареченої не було жодного недоліку?


* * *


Шадхен привів із собою для переговорів про наречену помічника, котрий має підтверджувати в якості об’єктивного свідка все, що скаже сват.

- Вона струнка, мов ялинка, - починає шадхен.

- Як ялинка! - підтверджує помічник.

- У неї такі очі, такі очі!… Це треба бачити.

- Ах, які очі, які очі!

- А яка вона освічена - інші їй не рівня.

- Така, освічена, така освічена!

- Щоправда, є один м-а-анюсінький недолік, - признається сват. - у неї невеличкий такий горбик.

- Що значить - невеличкий? - обурюється помічник? - Отакий-о горб!


Від авторів - зверніть увагу: сама конструкція цього анекдоту фактично повторює схему сюжету з української літературної класики. Ну просто вам “Підбрехач” Квітки-Основ’яненка у єврейському варіанті. Але про це своєрідне взаємопроникнення культур ми вже згадували.


Відповідальний момент: шадхен приводить молодого єврея на оглядини в хату до майбутніх родичів. На чільному місці в кімнаті стоїть засклена шафа зі срібним начинням. Сват радісно вигукує:

- Дивіться сюди! Ви мене питали, чи це багата родина - ось вам відповідь!

Молодий чоловік вагається:

- А може вони все це взяли напрокат аби справити на мене враження?

- Ну що ви таке подумали, юначе, - обурюється шадхен, - ви не знаєте цих людей! Їм не те що срібла - їм ламаної виделки ніхто не позичить!


* * *


Жених неприємно вражений оглядинами і тут-таки відводить шадхена у куток кімнати аби заявити претензії:

- Куди ви мене привели? Вона ж бридка, вона ж стара, вона ж зизоока і на додачу підсліпувата! І половини зубів немає!

- Вам не обов’язково про це шепотіти мені на вухо, - перебиває шадхен. - Говоріть нормально, бо вона глуха на додачу.


Від авторів - у чорнобильській версії цього анекдоту фінал дещо інший:

- Ха! - вигукує шадхен, - ви ще не чули, як вона кашляє!


Природно, що Зиґмунд Фрейд не міг оминути у своєму дослідженні таку колоритну фігуру, як рабин із Хелма:


Хелмський ребе зі своїми учнями молиться у синагозі. Раптом він обриває молитву і видає розпачливий зойк. На запитання, що сталося, повідомляє:

- Щойно у Львові помер головний рабин. Будемо сумувати і оплакувати.

Кілька днів хелмські євреї сумують і оплакують покійного. Аж тут випадково прибивається до міста єврей зі Львова. Природно, всі кидаються розпитувати, як помер славетний ребе, на що хворів і чи довго мучився.

- Тю на вас! - вигукує шокований львів’янин. - Наш ребе живий і здоровий, дай Боже кожному! Хто вам таку дурню сказав?

Хелмська община кидається до свого душепастиря:

- Ребе, ви сказали, що львівський рабин помер, а він живий! Це ж велика ганьба перед гоями!

- То нічого, - втішає ребе. - Головне, що я з Хелма побачив, що робиться у львівській синагозі. Хіба це не чудо? А те, що я чогось там не додивився, так то дрібниця.


* * *


Характерна особливість життя євреїв Австро-Угорської Імперії на відміну від Росії: юдейські піддані цісаря Франца Йосипа мали право, не вихрещуючись, здобути офіцерське звання. Відтак чимало австрійських, угорських, галицьких та буковинських євреїв зголошувалися до служби добровільно.

Іцик записався в артилерію. Невдовзі його безпосередній командир відчув різницю між особливостями єврейської ментальності і вимогами армійського статуту.

- Іцику, чому гармата не блищить, як у кота, самі знаєте, що?

- А чому вона повинна блищати, пане лейтенанте?

- А ви що - не читали статуту?

- А де я мав прочитати, що його треба читати?

- А вам хіба не пояснював фельдфебель?

- А ви самі робите те, що вам наказує фельдфебель?

- А ви хіба не знаєте, що в армії молодший виконує накази старшого?

- А звідки я знаю, який у вас рік народження, пане лейтенант? Може якраз я старший?

Нарешті втомлений лейтенант зовсім по-цивільному бере Іцика під лікоть, відводить його подалі від решти вояків і каже:

- Іцику, нам ти, звичайно, не підходиш. Але я дам тобі пораду: купи собі гармату і заробляй на життя самостійно.


Від авторів: характерно, що доктор Фрейд делікатно оминає одну суттєву подробицю з зацитованого ним анекдоту про Іцика-артилериста. От скажіть, шановні читачі, хто був за національністю бідолаха-лейтенант? Підказуємо - який іще народ має генетичну звичку відповідати запитанням на запитання? Так ото ж…

Окрім шадхенів почесне місце у колекції єврейських анекдотів, відібраних Зиґмундом Фрейдом, займають… от одразу навіть і не скажеш, як їх правильно по-сучасному назвати, цих людей. Бо як не крути, а займалися вони відвертим жебрацтвом. Однак називали себе “прохачами”. На відміну від православних жебраків і старців єврейські “прохачі” не побиралися на паперті або на весіллях чи похоронах. Вони вициндрювали гроші - і то чималенькі - у своїх багатих сородичів. Заходив такий “прохач” до купця другої чи першої гільдії або банкіра - і одразу тиснув на психіку: “Ну хіба порядний єврей не повинен допомогти своєму бідному єдиновірцю?”

Мало в кого вистачало мужності відповісти нахабі: якщо ти бідний, то ти неправильний єврей. Для особливо непоступливих “прохач” завжди тримав у загашнику “рекомендаційного листа”, звичайно ж підробленого, від віденського барона Ротшильда або цадика любавицьких хасидів. Від такого нахабства аргумент “якщо тобі Ротшильд не допоміг, то чому маю допомагати я?” якось застрявав у горлі.

Отже - анекдоти про єврейських жебраків, перепрошуємо, прохачів. Необхідне уточнення: у Києві вони, як правило, отиралися навколо чи не найбагатшого в Російській Імперії фабриканта Бродського. Він був людиною не тільки кмітливою, а й допитливою, проте надмірна доброта зробила і його героєм єврейського фольклору.


Один професійний “прохач”, посилаючись на те, що й він сам, і його сім’я помирають з голоду, таки спромігся видурити у Бродського чималу суму грошей. За годину благодійник заходить до найдорожчого у Києві ресторану - і що ж він бачить? Отой “бідний і голодний” сидить за столиком і навертає червону ікру ложкою.

Обурений до глибини душі Бродський вигукує:

- Так от, виявляється, для чого знадобилися мої гроші!

“Прохач” у свою чергу теж обурюється:

- Я на вас дивуюся! Коли у мене не було грошей, я не міг їсти ікру ложкою. Тепер, коли гроші у мене є, то я, по вашому, теж не повинен цього робити? То може ви мені скажете, пане Бродський, коли ж, власне, я можу їсти ікру ложкою?


* * *


До Бродського з’являється черговий “прохач”, який удає з себе смертельно хворого і навіть показує якусь довідку - начебто від популярного у Києві доктора Караваєва. Мовляв, тільки відома всім доброта пана Бродського і лікування на курорті можуть врятувати життя чесного молодого єврея.

Розчулений Бродський лізе в шухляду по гроші і водночас запитує:

- Де, до речі, збираєтеся лікуватися?

- Як де? Звичайно, на французькій Рів’єрі.

- А що-небудь ближче вас не влаштує? Приміром, Одеса? Там теж непогані курорти. І на круг дешевше вийде.

- Як ви могли про це навіть заїкнутися, пане Бродський! Які можуть бути розмови про економію, коли йдеться про здоров’я?


* * *


Два відомих єврейських “прохачі” зустрічаються на вулиці і один із них радісно вигукує:

- Колего! Я чув, ви дочку заміж видали. Поздоровляю, така радість!

- Ой, яка там радість… Я на цьому шлюбі фактично розорився. Зять заломив такий посаг, такий посаг!

- І що ви дали за дочкою?

- Ой вей, вей! Половину Межигірської і весь Нижній вал.


Від авторів: згадані вулиці - якраз центр київського Подолу. Саме на них до революції жили якщо не найбагатші, то дуже заможні євреї.


Професійний жебрак наближається до дверей особняка Бродського і натикається на свого колегу, котрий виходить з тих дверей:

- Раджу сьогодні не потикатися! Бродський не в настрої! Більше рубля нікому не подає.

- Як це - не потикатися? Чого раптом я повинен подарувати йому бодай рубля? Він мені що-небудь коли-небудь подарував?


Від авторів: звісно, у єврейському фольклорі набагато більше анекдотів про любителів жити чужим коштом, аніж їх навів у своїй монографій Фрейд. От приміром, така класична оповістка з нашого зібрання:


До мільйонера Бродського приходить єврейський жебрак. Саме жебрак, а не прохач, це суттєво. Бо всі ці “бідні й голодні родичі” або добрі знайомі давно забутих знайомих допускалися безпосередньо до особи благодійника. А жебраків - як нижчих за рангом - швейцар одразу спрямовував на кухню.

Так ото ж, один такий жебрак якось прослизнув непоміченим до самого кабінету Бродського. Той одразу здійняв крик:

- Ти що, не знаєш - у моєму домі подають не далі кухні! Якого біса ти приперся до кабінету?

- Пане Бродський, ви заробляєте на цукрі. Я на жебрацтві. Я не вчу вас, як продавати ваш товар. То хто вам дав право вчити мене, як треба жебрати?


Які ж анекдоти Зиґмунд Фрейд вважав класичними взірцями фольклорної творчості свого народу? Їх два. Фрейд не просто наголосив, що це, на його думку, найкращі жарти, а й виділив їх у своїй монографії спеціальним шрифтом. Зробимо й ми так.


Абрам позичив у Боруха мідний таз аби варити варення. Після того, як зварив і повернув, Борух потяг його до рабинського суду. Мовляв, Абрам позичав у нього цілий таз, а повернув дірявий.

Абрам з почуттям безневинно ображеної гідності пояснює:

- По-перше, я взагалі не позичав таз у Боруха. По-друге, коли я його у Боруха позичив, то ця дірка там уже була. А по-третє, я повернув Боруху цього таза цілісіньким!


* * *


Двоє знайомих євреїв здибаються на пероні вокзалу:

- Рабинович, ви кудись їдете?

- Я їду до Одеси.

Рабинович, ви мені кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви їдете не до Одеси. Але ж ви таки їдете до Одеси, то навіщо ви мені брешете?


Зиґмунд Фрейд саме щодо цього анекдоту зауважив, що він примушує замислитися над глибинною філософською проблемою. Що є правда - те, що говоримо ми самі чи те, що від нас хочуть почути інші?…

Ми вже згадували про те, що до єврейського фольклору окрім класичних анекдотів незмінно входять історії, котрі насправді траплялися з євреями - відомими і не дуже. Кілька з них цитує у своєму дослідженні і Зиґмунд Фрейд.


Престарілий цісар Франц Йосип Перший інспектує військовий гарнізон у Станіславі. Серед місцевих офіцерів йому впадає в око вояк, виразно схожий на нього самого. Монарх запитує:

- Прізвище?

- Надпоручник Рабинович!

- Дивно… скажіть, а ваша матінка в молодості не працювала у моїй зимовій резиденції у Відні?

- Аж ніяк, ваша величність! Але мій тато працював!


* * *


Ще одна реальна історія, жертвою якої став все той же Франц Йосип. Якогось дня згідно етикету він виявив милість до пацієнтів віденського шпиталю для бідних. Лібералізм імператора зайшов так далеко, що він побажав бути присутнім на операції, яку проводив молодий єврей-хірург.

Лікар ампутував якомусь нещасному ногу професійно і швидко. Франц Йосип зааплодував і вигукнув:

- Браво, доктор, браво!

Хірург вклонився і ввічливо запитав:

- Дозволите відрізати на біс і другу ногу?


А цей анекдот із серії про шадхенів Фрейд вважав найдотепнішим:


Під час оглядин нареченої з’ясовується, що у неї одна нога коротша. А тому вона сильно кульгає. Природно, що винен в усьому шадхен. Однак, вислухавши всі гнівні претензії на свою адресу, він незворушно відповідає:

- Ви не праві. Ну припустимо, знайшов би я вам баришню з нормальними однаковими ногами. І що?

- Я б на ній одружився!

- І що б ви мали? Ви б жодної хвилини не переставали потерпати від думки, що одного нещасного дня ваша дружина таки впаде, зламає собі ногу і кульгатиме решту життя. І на додачу: крики, стогони, видатки на доктора! Ой! А якщо ви одружитеся на цій дівчині, то таких проблем не буде. Бо ви одержите готове нещастя.


Розділ дев’ятий


Євреї - в ружжо!


Бідняка в солдати - невелика птиця,

Бідняка в солдати - нічим відкупиться.

Що ж воно виходить? Не беруть в солдати

Бугаїв здорових, бо тато багатий.

(єврейська рекрутська пісня з зібрання Наума Гребньова)


Дотепні анекдоти про Іцика-артилериста та гарнізонного рабина, зафіксованій Фрейдом, підштовхнули нас до пошуків аналогічних жартів на тему “Євреї й військо”. З’ясувалося, що трохи є. І досить дотепних. Найстаріший, напевне, стосується ще першої половини ХІХ століття. Саме тоді міністр Миколи Першого, горезвісний Аракчеєв вирішив заснувати військові школи для єврейських хлопчиків. Їх там вихрещували в православні і муштрували на професійних вояків для царської корони.

Природно, що ніхто з єврейських батьків добровільно своїх дітей до “аракчеєвщини” не віддавав. Тож царська поліція хапала малих просто на вулицях єврейських містечок і силоміць спроваджувала до казарми.

Але немає такої ситуації, з якої дотепні євреї не мали б, як уже згадувалося вище, щонайменше два виходи: один уже згаданий і другий, прийнятний для них. Хоча і парадоксальний. Згідно з законами Імперії до армії не брали одружених мужчин. Звісно, не з любові царя до своїх підданих, а виключно з тих міркувань, щоб не доводилося потім платити пенсії вдовам. Бо ж і служба тривала 25 років, і воювала та Імперія, вважайте, безперервно. Тому євреї почали швиденько одружувати своїх малолітніх дітей. Відтак - анекдот.


Коло батьківської хати десятирічний Іцик ліпить пасочки з пилюки. Замурзаний, босий і без штанів. Дорослий єврей, що йде по вулиці, гукає:

- Слухай, Іцику, а чого це ти не в хедері?

- А я до хедера більше не ходжу. Я вже дорослий. Позавчора оженився.

- А як ти женився, то де ж твої штани?

- Мусив позичити молодшому братику, у нього сьогодні весілля.


* * *


Перша Світова війна. Всіх євреїв у віці до 50 років беруть до війська - кого на фронт, кого на тилові роботи. Діалог на медичній комісії:

- Я до служби не здатний, у мене сухоти.

- У генерала Брусилова теж сухоти, а ворога б’є - аж дрантя сиплеться!

- А я ще на одне око не бачу.

- Фельдмаршал Кутузов теж був одноокий, але розгромив Наполеона.

- А я ще… теє… тю-тю… ну, несповна розуму.

Начальник комісії підскакує і кричить:

- А ти думаєш, у нашого царя всі клепки в голові на місці?


* * *


Перша Світова, східний фронт, російські окопи, поручик жене солдатів в атаку, вигукуючи:

- Вперед, орли! Орли - вперед!

За поворотом траншеї наштовхується на двох солдатів-євреїв, які спокійнісінько сидять і перекурюють.

- А ви що, команди не чули?

- Так то ж не для нас, ваше благородіє.

- Як то - не для вас?

- Ви кричали - вперед, орли! А ми - леви.

- Які такі леви?

- Я Лев Мойсейович, а він - Лев Соломонович.


* * *


Цар Микола Перший інспектує військову частину. Підходить до правофлангового солдата і запитує:

- Чому служиш у війську?

- Бо люблю Вашу величність більше батька!

Запитання наступному вояку:

- А ти?

- Люблю Росію, Ваша величносте!

- Прекрасно, - каже цар і бачить, що третім у шерензі стоїть типовий єврей.

- А ти чого?

- А що мені лишалося, Ваша величносте, якщо падлюга тесть пожлобився дати хабара аби відкосити мене на комісії?


* * *


Шмуль скаржиться своєму приятелеві Мойші:

- Оце до війська беруть. Підкажи, як відкрутитися.

- Та як дурному з гори побігти: вирви собі передні зуби, та й край.

За кілька днів розгніваний Шмуль відловлює Мойшу на вулиці і хапає за петельки:

- За такі поради ти у мене зараз сам без зубів залишишся.

- Що, взяли? Не може бути!

- Та ні, не взяли. Але не через зуби, а через плоскостопість.


Від авторів: наступні два анекдоти - про службу галицьких євреїв в австро-угорській армії. Ну, тій, з якої свого часу вигнали Іцика-артилериста. Але як прийшла Перша Світова, то вже ніхто нікого з війська не виганяв. Навпаки, гребли всіх підряд.


Вояк Шапіро тікає з окопів у першому ж бою. Біжить щодуху подалі від стрілянини, нічого навколо не помічаючи. Аж тут його зупиняє гучний оклик:

- Стояти, скотино!

Шапіро виструнчується і, заїкаючись, намагається пояснити:

- Па-па-па-не по-по-по-ручнику!…

- Який поручник! Тобі що, повилазило? Ти що, лампасів не бачиш? Перед тобою генерал!

- Це ж треба! - дивується Шапіро - Так далеко від фронту забіг!


* * *


До звичаїв Австро-Угорської монархії входила особиста аудієнція з цісарем не тільки новопризначених чиновників високого рангу і армійських командирів, а й військових фельдкуратів (священиків) та рабинів.

І от на черговій, як зараз кажуть, презентації престарілого Франця Йосипа підводять до єврея, призначеного гарнізонним рабином у Станіслав. Цісар ставить йому стереотипне запитання:

- У вас є діти?

- Хвалити Бога, Ваша величність.

- Сини серед них є?

- Хвалити Бога, п’ятеро, Ваша величність.

- А чи хтось із них служить у моєму війську?

- Хвалити Бога, жоден, Ваша величність.


Від авторів: а то вже, власне, не анекдот, а реальна оповістка. На початку 20-х років минулого століття якийсь заїжджий єврей з Галичини заходить до магазину в Мюнхені - і кого бачить? Колишнього начальника штабу армії імператора Вільгельма фельдмаршала Людендорфа. Той якраз стоїть і розмовляє з хазяїном магазину. Галицький єврей чує останню фразу:

- Я вам скажу відверто, чому ми, німці, програли цю війну. В усьому винні євреї.

Галичанин із радісним криком підскакує до Людендорфа, хапає його за руку і міцно тисне:

- Пане Людендорф, я багато про вас чув, але не знав, що ви єврей! Яка радість, яка радість!


Цей жарт був особливо популярним у мюнхенських кнайпах. Сміялись усі - і єврей, і корінні баварці. А особливо голосно реготав такий собі невиразний молодик зі стрічкою солдатського хреста на старенькому кітелі без погонів. За кілька років світ дізнався, що його прізвище - Адольф Гітлер. І всім стало не до сміху.

Ось чому єврейські анекдоти на тему мілітарних звитяг цього народу обриваються вищенаведеною оповісткою. Що ви кажете? А як же анекдоти на тему ізраїльсько-арабських збройних конфліктів? Вибачайте, але то вже інша країна. І інші люди.

Хоча - авторам здається, що найпопулярніший анекдот з цієї серії стосовно першого пункту бойового статуту ізраїльської армії: “Не розмовляй в окопі, ворог стріляє по рукам!” - втрапив до Палестини з окопів ще Першої Світової війни.


Розділ десятий


Печальні журавлі Наума Рамбаха


Сказати, що доля берегла Наума Ісаєвича Рамбаха, він же Наум Гребнєв, то нічого не сказати. народився у 1921-му році в Харбіні, в родині службовця спільної російсько-китайської компанії “Китайсько-Східна залізниця” (з 1922-го року - “Радянсько-китайська”). До 1937-го року чекісти відкликали в СРСР і знищили майже всіх радянських працівників КВЗ. Юний Наум Рамбах чудом вцілів.

З 22 червня 1941-го року він був на фронті, коригував вогонь корпусної артилерії. Для цього доводилося маскуватися або на передовій, або навіть у ворожому тилу і звідти по рації керувати вогнем. Був тричі поранений, після останнього, особливо важкого поранення довго лікувався, одержав стовідсотковий “білий білет” і поступив до літературного інституту. Фах у літературі обрав найважчий і найневдячніший - став перекладачем. Бо, як відомо, справжній перекладач повністю розчиняється в авторі, читачі хвалять письменника чи поета, драматурга і практично ніколи не цікавляться, завдяки кому вони насолоджуються, приміром, геніальними рядками Расула Гамзатова:


«Летит, летит по небу клин усталый,

Летит в тумане на исходе дня,

И в том строю есть промежуток малый,

Быть может, это место для меня…»


Гамзатівських «журавлів» і ще чимало віршів переклав російською саме Наум Гребнєв. А загалом з-під його пера вийшло понад 150 книг перекладів класичної і сучасної поезії та фольклору народів Кавказу і Середньої Азії.

За два роки до смерті Наума Ісаковича - в 1986-му - у видавництві “Радянський письменник” у Москві вийшов чималий - на 300 сторінок - том єврейської народної поезії, зібраної і перекладеної Гребнєвим. Чи не перша серйозна праця у цьому напрямі. На жаль - і остання.

Саме Наум Гребнєв зафіксував трагічну особливість менталітету євреїв, що пережили жахіття фашистської окупації або втратили своїх близьких в Освєнцімі, Бабиному Яру, Собіборі…У післямові до збірки він зазначив: “Світ, що породив ці пісні, остаточно припинив своє існування. Тексти, щоправда, ще залишились у пам’яті мого народу, проте музична частина їхнього буття чомусь раптово забулася”. Зникла музика - померла душа.

Том єврейської поезії, упорядкований і перекладений Наумом Гребнєвим, привернув нашу увагу з кількох причин. По-перше, майже всі пісні і співомовки географічно прив’язані до тих же регіонів України, що й анекдотичні оповістки, записані Горацієм Сафріним. Більше того - і у Сафріна, і у Гребнєва ми знайшли спільні тексти.

По-друге, артилерист Наум Рамбах з 1942-го по 1944-й рік пройшов усю Україну - від Луганщини до Галичини. В тилах не відсиджувався, кулям поклони не бив, нагород не шукав. Робив свою важку солдатську справу.

Ми переклали українською мовою кілька пісень і афоризмів із зібрання Наума Гребнєва. Нам можуть дорікнути, що це, мовляв, виходить переклад з перекладу. Але, якщо розібратися, то в даному випадку ми маємо вірші самого Гребнєва, просто написані на задану тему. І зрештою - він усе життя перекладав інших авторів, славетних, популярних і зовсім анонімних. Тож заслужив, щоб нарешті переклали і його самого.


Рекрутська пісня

(фрагмент)

Рік штирнадцятий, ой ти рік проклятий,

Рік штирнадцятий, ой ти рік проклятий,

Вже євреїв по-

забрали в солдати! Ой!

Ми піхота, нас женуть в болото.

Ми піхота, нас женуть в болото.

Все навкруг “ба-бах!”, а жити охота. Ой!

Нас в оте “ба-бах!” сурма підганяє.

Нас в оте “ба-бах!” сурма підганяє.

А коло мене хтось вже помирає. Ой!

А коло мене хтось вже помирає.

А коло мене хтось вже помирає.

І де він помре, поки що не знає. Ой!

Вмре без савану він і без молитви.

Вмре без савану він і без молитви.

І згниє в землі десь на полі битви. Ой!


* * *


Що з нашим ребе стане,

Коли на землі благодать настане?

Для нашого ребе горілка з вином

Із неба проллється ряснющим дощем,

Чи закапає, всяк бува,

Як до такого життя,

Як до такого життя,

Хтось собі дожива!

Йому подарують корову, напевне,

Біблейську корову, худу і страшенну,

І ребе в карету її запряже

Коли благодать з неба зійде уже,

Горілка з вином проллється рікою

Чи закапає, всяк бува,

Як до такого життя,

Як до такого життя,

Хтось собі дожива!


Ще одне суттєве зауваження. Єврейські народні приказки та афоризми існують у двох жанрах. Перший - прозовий, одне, максимум два речення. Другий - поетичний. Два заримованих рядки. Польські фольклористи називають їх фрашками. Відтак - проза з зібрання Сафріна і фрашки Гребнєва.


Одне й те ж сонце білить полотно і робить чорним цигана.

За саму мудрість на базарі нічого не купиш.

Коли стрижуть овець, дрижать ягнята.

Молоді дерева гнуться, старі ламаються.

Біда тому, хто має рацію.

Малі діти не дають спати, дорослі не дають жити.

Під час розмови найголовніше те, що замовчується.

Остерігайся мовчазного пса і мовчазного ворога.

Яйце, мудріше курки, швидше псується.

Чим довше живе сліпий, тим більше бачить.

Віслюка видають довгі вуха, дурня - довгий язик.

Дзвін дзвонить, бо всередині порожній.

Злодій вважає, що як чогось не вкраде, то день надаремне.

Брехун нікому не вірить.

Як Бог захоче, то й віник стрельне.

Волам накладають ярмо, люди самі в нього влазять.

Якщо хочеш позбутися приятеля, то попроси у нього в борг або сам йому позич.

Хто женеться за щастям, тікає від спокою.

Молодість живе снами, старість - спогадами.

Той, хто стверджує, що нічого не знає, знає більше від того, хто вважає, що знає все.

Бійся цапа спереду, коня ззаду, дурня - з усіх боків.

Порозмовлявши з дурнем годину, ризикуєш збараніти на цілий рік.

Багатий надувається, бідняк пухне.

Письменник помирає за життя аби жити після смерті.

Не молись аби закінчилися твої клопоти, бо разом з ними закінчиться і життя.

Лікарям і трунарям не бажають щасливого нового року.

Краще чесно зароблений ляпас, аніж поцілунок Іуди.

Слова треба зважувати, а не рахувати.

Дорога до пекла пряма, дорога до раю звивиста, як вуж.

Дітей лякають Бабаєм, дорослих - людьми.

Шануй короля, але бійся його жандармів.

Зухвальством найчастіше маскують власну ганьбу.

Г. Сафрін


* * *


І кепським дням нема ціни,

Бо не повернуться вони.

Із тих, хто владу прагне взять над нами,

замало гідних зватися панами.

Камінь впав на голову - горе голові.

Впала голова на камінь - горе голові.

Яка різниця індику чи курам,

Що ріжуть їх не в Пейсах, а на Пурим.

Хто по життю прямим шляхом іде,

Той на шляху ніколи не впаде.

Про правду легше пліткувати

Аніж всю правду розказати.

Навіть той, у кого клепок не стає,

Не в своїй, а в чужій хаті вікна б’є.

Скупий не проти стати сватом,

І у кнура, аби лиш був багатим.

Свекруха, що тобі бажає зла,

Сама колись невісткою була.

Хто бідним був, а хто багатим -

В одній землі обом лежати.

Наум Гребнєв


* * *


Ні, недаремно Горацій Сафрін так часто повторював стару, як світ, єврейську приказку: “Кожна людина - коваль свого щастя. Либонь тому вона так часто втрапляє між молотом та ковадлом”. Сучасні історики, поведені на магії цифр, затято сперечаються, скільки мільйонів євреїв загинуло з 1939-го по 1945-й рік. П’ять? Шість? Чи все ж таки чотири? Ловимо себе на думці, що ось-ось хтось зірветься і з азартом заверещить, як на аукціоні: “Шість мільйонів! Хто більше? Шість мільйонів - раз!…”

І вже якось забулося, що насправді загинув цілий світ, світ маленьких, незугарних, але неповторних єврейських містечок Поділля, Полісся, Волині, Прикарпаття, Галичини. Світ, перш за все, простих людей з їх простим, але все одно неповторним життям, коханням і смертю. Термін “культура єврейського містечка” - то не наш винахід. Шкода лише, що ті, хто першим про це сказав, дуже швидко про це забули.

Згаданий вище Наум Гребнєв скрушно бідкався, що невдовзі після закінчення Великої війни з пам’яті вцілілих євреїв чомусь зникли мелодії пісень, під які вони народжувалися, кохали, жили і проводжали своїх рідних у кращий світ. Як сумно співав бард грузинсько-російської музи Булат Окуджава, “Расплескалася в улочках окрестных та мелодия, а поющих нет”. На щастя, констатував Гребнєв, ще вціліли люди, які запам’ятали тексти.

Наум Ісаєвич Рамбах, він же Гребнєв помер у 1988-му році. Не минуло ще двох десятиліть - і в Україні майже не залишилося єврея, котрий відтворив би бодай самі тексти. Слідом за музикою зникло слово. Єврейська національна меншина на початок ХХІ століття майже повністю втратила свою рідну мову їдиш.

Але не будемо про сумне. Як казав у аналогічних випадках незрівнянний Шолом-Алейхем вустами свого героя Тев’є-молочника: «Давайте поговоримо про веселіші речі. Що чути стосовно холери в Одесі?»

До речі, ви звернули увагу, що ні в зібранні Горація Сафріна, ані в наших доповненнях до нього фактично немає так званих одеських анекдотів. Висловлюючись мовою самих одеситів, то ми говоримо за Одесу лише як про кінцевий пункт поїздки декого з наших героїв. І не випадково, бо Одеса - це не містечко. Це навіть не Луцьк, Станіслав чи Львів. Це Одеса, це місто біля моря, куди демографічні хвилі викинули колись неймовірну суміш племен, мов, традицій і культур. Тим більше, що, хвалити Бога, на білому світі ще існує чимало диваків і навіть великих організацій, які скрупульозно вивчають і фіксують усе, що пов’язано з Одесою. І тією, котра стара, і тією, що “до війни”, і тією, що після румунів… одне слово - тим Містом, якого вже нема.

Одеські анекдоти про євреїв не можна вважати чисто єврейським гумором. Бо найчастіше вони вигадувалися сусідами - росіянами, українцями, греками, румунами. І часом були досить їдкими, недоброзичливими. Втім, і євреї, ясна річ, у боргу не лишалися. Отак, сидячи в пивничці після вдалого торгу на базарі, який-небудь Йона розповість історію про єврея, котрий каже своїй жінці: “Якось недобре виходить. Сусід уже тричі запрошував мене на похорон дружини, а я його - жодного разу!” - і тут же одержить “алаверди” з-за сусіднього столика від якого-небудь Янкеля: “Сьогодні на Привозі братовбивство сталося. - Що ви кажете? - Так. Молдаванин барана зарізав”.

Але окремий і неповторний пласт, гідний прискіпливого дослідження - це одеські пісні. Та по них історію можна вивчати! І не ту, препаровану, якою нас, мов остогидлою манною кашею, напихали в радянські часи, а таки справжньою!

Наш маленький подарунок тій єврейській Одесі - невигадана історія про одну з небагатьох єврейських мелодій, котра прорвалася через зони, перепони, через гетто і заборони. Маємо на увазі - “Сім сорок”.

Запитай у будь-кого з молодих і навіть не дуже старих, про що ця пісня - і вам одразу скажуть: про паровоз! І навіть заспівають про те, як оцей рушій прогресу рівно за двадцять восьма підкотить до одеського перону і хтось, ближче неназваний в шикарному котелку пройдеться, збираючи заздрісні погляди… одне слово - ах, Одеса!

Серед філофоністів ходить легенда про майже міфічну, чудом вцілілу в одному чи двох екземплярах довоєнну платівку, на якій Леонід Утьосов співає “Сім сорок”, а також заборонені “Гоп зі смиком” та “З одеського кічману”. Проте, приписувати нашому славетному земляку авторство бодай тексту ми б не поспішали. Бо Леонід Осипович грішив такою звичкою: не вказувати на платівках та у програмах власних концертів імена справжніх авторів пісень.

Звичайно, справа тут була не лише в забудькуватості співака. У ті ненадійні часи існував короткий, але влучний анекдот, що СРСР - немов великий трамвай. Половина народу вже сидить, а друга поки що стоїть, дрижить і чекає, доки місце звільниться. Тож часом Утьосов свідомо брав на себе гіпотетичний вельможний гнів якогось чиновника, якому могли би не сподобатися мелодії, тексти, а то й профіль авторів.

Пісню й справді, м’яко кажучи, не рекомендували, а то й часом просто викидали з репертуару навіть ресторанного оркестру Біробіджану. Тож її виконували крадькома - та й то саму мелодію. І тільки в часи горбачовської перебудови їй дали друге народження гравці легендарної одеської команди КВН.

Залишимо тонкощі встановлення авторства професійним музикознавцям. Бо для нас цікавіша історія виникнення самої мелодії, яку склали набагато раніше від тексту.

Все почалося з одеського трамваю. Цей найпрогресивніший тоді вид транспорту, щоправда, першим з’явився чомусь у Києві. Єдиним виправданням такого зухвальства може бути той факт, що ходив він з аристократичного Печерська на єврейський Поділ. Отже, без наших не обійшлося.

А в Одесі трамвайникам довелося зіткнутися з жорсткою конкуренцією місцевих візників. Самого лише запевнення, що на трамваї дешевше, було недостатньо. Розумієте - у ті старі часи брати візника вважалося таки же шиком, як за радянських часів їздити на таксі. Одеський фольклор описує типову картину початку ХХ століття: молодик в шоколадному піджаку, кремових штанях, малинових штиблетах і головне - з діамантовим браслетом під коміром замість галстука, замовляє аж трьох візників. Перший транспортує той самий шикарний котелок, другий везе розкішний букет квітів. А сам молодик із шиком сідає в третю лаковану прольотку і голосно, аби всі чули, вигукує:

- Візник, вези мене по булигах, щоб у мене голос деренчав! Я їду в гості до Соньки-артистки!

Природно, що на таке нахабство завжди знаходилася своя тьотя Рива, котра вистромлялася у своє вікно і верещала на всю Молдаванку, в якому саме жанрі виступає ота артистка і почім вона бере за ангажемент. Одне слово - було про що поговорити!

І от тоді якомусь місцевому дотепнику спав на думку, як зараз кажуть, вдалий піарівський хід. Перша трамвайна колія в Одесі йшла через усе місто аж до відомих тоді дачних районів - Ближні та Старі Млини. Аби заохотити пасажирів користуватися саме електротранспортом, на кожній зупинці обладнали невеличкі естраді п’ятачки і найняли єврейських музик, котрі грали навстріч, під час зупинки і навздогін кожному трамваю популярні фрейлехси, маюфеси та інші мелодії. Називалися такі оркестрики клезмерськими. І були схожі на українські троїсті музики. Художнім керівником, імпресаріо і солістом у клезмерів виступав скрипаль. Решта ж музикантів грали на тому, що Бог послав, чи вистачило грошей купити: на цимбалах, кларнеті, контрабасі, бубні.

У 1967-му році в Колонному залі Київської консерваторії проходив перший і останній конкурс українських троїстих музик. І на фінальному концерті якимсь чудом прорвалися на сцену останні справжні одеські клезмери: скрипаль, цимбаліст і “той, що з бубном”. Було їм на трьох якщо не всі триста років, то двісті п’ятдесят щонайменше. Проте не за віком жваві єврейські діди врізали такий фрейлехс, якого либонь поважані стіни консерваторії не чули за всі часи свого існування. Але, на жаль, чиїмсь усним розпорядженням відеозапис цього унікального концерту був негайно знищений.

Хочете почути, як звучав одеський клейзмерський оркестр? Пошукайте в Інтернеті, там точно є. Самі автори отак “Хава Нагілу”слухали.

Але повернемося до одеської епопеї з клейзмерськими оркестриками на трамвайних зупинках. Вагони ходили, зважте, чітко за графіком: як царський поїзд! Хвилина в хвилину. І от - вже безіменний музикант з одного такого майданчика придумав власну, виключно ексклюзивну мелодію, яку назвали “Сім сорок”. Бо саме о сьомій сорок ранку перший трамвайчик прибував на цю зупинку і за двадцять восьма вечора востаннє завертав назад на Одесу.

Мелодія так сподобалася, що місцеві меломани спеціально сідали в трамвайчик і їхали спочатку на зупинку, а потім поверталися через кінцеву на Старих Млинах аби ще раз почути справді дотепні і бадьорі ритми.

І було це саме в ті часи, коли малолітній Льодя Вайсбейн переконував своїх батьків, що він неправильна єврейська дитина, бо не має хисту грати на скрипці. І взагалі, у нього руки не звідти ростуть. Звучало це настільки переконливо, що старий Ося плюнув, махнув рукою і дозволив синові виступати в цирку, як той і хотів.

І що ви собі думаєте? Коли поважаний одеський лепетутник (маклер) Йосип Кельманович Вайсбейн прийшов на синів бенефіс в одеському цирку, його мало шляк не трафив. Синок таки грав на скрипці! Щоправда, висячи догори ногами на трапеції під куполом цирку. Але ж грав, швицер!

Причетність Леоніда Утьосова до написання “Сім сорок” - то, звичайно, одна з одеських легенд. Чудом збереглася платівка, випущена в 1910-му році у Варшаві. Там з одного боку якраз і записана мелодія “Сім сорок” без тексту. Навіть якщо запис був зроблений у рік створення пісні (що малоймовірно), то все одно Лазарю Вайсбейну тоді було лише 15 років.

Веселе і сумне - воно завжди поряд. На звороті вищезгаданої платівки була бадьора танцювальна мелодія - задерикувате танго під назвою “Красуня Молдаванка”. Звісно, малася на увазі не та циганка-молдаванка, котра вербувала наївних хлопців до партизанського загону, а район Одеси. Так от - філофоністи уважно вслухались у цей древній запис - і вхопились за голову. Мелодія, що забулася в гуркоті двох світових війн, якимсь дивом відродилася у тужному мінорному варіанті всесвітньо відомої пісні “Купите папиросы”.

Аби завершити тему “Леонід Утьосов і одеський фольклор”, розкриємо таємницю авторства ще одного ну дуже популярного шлягеру “Как на Дерибасовской, угол Ришельевской…”. Далі можна не цитувати, всі знають, що там було з веселою бабцею і шістьома нальотчиками. Так от - до цієї пісні Леонід Осипович мав безпосереднє відношення, хоча чомусь про це не згадував. Напевне - аби остаточно не розстроювати свого тата.

А воно як було? В 1917-му році, вже після того, як погнали царя, але до того, як об’явилися більшовики, в одному з одеських вар’єте з великим успіхом пройшла прем’єра музичного спектаклю “Одеські новини”. Сценарій і тексти пісень та куплетів написали три надзвичайно популярні одеські текстовики і фейлетоністи Яків Соснов, Михайло Ядов та Мирон Ямпольський. А виконав усе це 22-річний Леонід Утьосов. То, власне, був його великий дебют на музичній естраді. Як писали про нього потім, “єврейський хлопчик Льодя Вайсбейн міг народитися де завгодно. Великий співець Леонід Утьосов міг народитися тільки в Одесі”.

Веселі, хоча й не дуже пристойні куплети про реставрацію еротичного лібідо 90-річної бабусі пішли в народ першого ж вечора. Не тільки ми з вами, а й нинішні одесити, напевне, не знають головного підтексту. Скажіть на милість, якого біса ці шестеро попхалися до тої бабці? Геронтофілія в одному місці заграла? Аж ніяк!

У 1917-му році в будинку на вулиці Дерибасівській, ріг Рішельєвської була ювелірна крамниця! Ще щось треба пояснювати?


Таких пісень-історій збереглося чимало. І найцінніше в них те, що завдяки ним можна дізнатися про те, як жили “герої того часу”, невигадані, не прикрашені письменницьким пером, - прості люди. Послухайте як-небудь під хороший настрій, скажімо, пісню про одеський товчок - і матимете картину, не згірш від описаної Остапом Вишнею у його безсмертному “Ярмарку”. Тут тобі й перелік товару, тут і хлопець, що грає на гармошці так, що люди роззявляють роти, тут комусь наступили на ногу, тут свиня втекла, підібралася до тітки-роззяви, що заснула сидячи, і ум’яла весь її товар… тут всі задивилися на небачену на той час диковину - аероплан. І одразу ж, наслідок такої втрати пильності: у когось вкрали гаманець. У кого? Та ясна річ, що не у єврея, його на такі штучки не купиш. “Ой, рятуйте, гражданє хороші! Всі з кишені витягнули гроші!” - кричить постраждалий. І одержує у відповідь: так і треба, не будь такий бовван. На базарі не годиться витріщатися на аероплан. Одне слово - не зівай, Хомка, на те ярмарка.

На початку 90-х років минулого століття (ой, як же, виходить, давно це було - в минулому столітті!) в одному з одеських книжкових кіосків нам трапилася на очі невеличка книжечка “Співай, Одеса!”, яку склали А.Грабовський і В.Смирнов. Всі ці роки вона, можна сказати, живе в нашій домашній бібліотеці: часом не можемо її знайти, а часом сама з’являється, наче увесь час на видноті лежала. І виринає отак чомусь саме тоді, коли вона справді потрібна.

Можливо, колись ми напишемо окреме дослідження про одеський пісенний гумор. Але оскільки тему цю за об’ємом можна порівняти з Чорним морем, обмежимося кількома найяскравішими прикладами.

Поговоримо, наприклад, про Рабиновича з кривим дулом і Сурку. Йдеться не про увічнену в російській класичній і радянській літературах Шейндлю-Суру, дочку Лейбову Соломоніак. Вона ж - Сонька Золота Ручка, про яку хто тільки не писав. Ми не писали. Поки що. І зараз не будемо. Бо наша Сурка - лише тезка славетної одеської аферистки.

Власне, дехто й досі каже, що звали її не Сурка, а Хайка. У згаданому збірнику “Співай, Одеса!” - Сарка. А відомий сучасний дослідник кримінальної субкультури Росії Олександр Сидоров, що виступає під елегантним псевдо “Фіма Жиганець”, поклав півжиття аби відновити всі імена героїні найпопулярнішої в ХХ столітті позацензурної пісні - славетної “Мурки”.

Нагадуємо шановним читачам, що предметом дослідження нашої книги є зниклий уже світ маленького єврейського містечка в межах так званої смуги осілості в Україні. Одразу зазначимо, що, як казали наші герої, “аби вкрасти в містечку, не може бути й мови”. По-перше, нема чого красти. По-друге, всі один одного знають, як облуплених. Інша справа - надурити когось на пару копійок чи в борг взяти і забути віддати. То життя! А отак щоби Рабинович узяв наган і пішов грабувати Ціперовича? Та ви що! Це ж вам не Одеса. І не Варшава.

Веселих і винахідливих єврейських хлопчиків-нальотчиків з Молдаванки ми знаємо, перш за все, завдяки двом нашим славетним землякам. Перший - Ісаак Бабель, який там-таки на Молдаванці жив і замість вчитися грати на скрипочці лазив, роззявивши рота, за молодиками з банди Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик, як співалося: “…хай він був бандит, та скільки в нім печаті благородства!”). Другий земляк - теж письменник Михайло Козачинський. На відміну від Ізі Бабеля він таки наважився піти в банду, якийсь час був пострахом не тільки Молдаванки, а й околиць Одеси, втрапив до рук земляків з ГУБЧК, був засуджений до страти, але, з огляду на малолітство (страшному бандюзі було всього 15 років) Козачинського помилували. Були такі дивні часи. Не без допомоги колишнього чекіста, який свого часу взяв хлопця на гарячому, Михайло перебрався до Москви і невдовзі став дуже непоганим письменником. Щоправда, у пам’яті читачів йому судилося лишитися автором одної-єдиної повісті - “Зелений фургон”. Повість витримала силу-силенну перевидань і дві екранізації. А сам Козачинський помер дуже молодим від сухот. В останню путь його проводжав отой колишній одеський чекіст і світової слави письменник Євген Катаєв, він же - Євген Петров, співавтор Іллі Ільфа.

Однак ми досліджуємо не єврейську злочинність, а єврейський народний гумор, відтак - перейдемо одразу (чи нарешті) до нашої Сурки. Тим більше, що біографію цієї бій-баби намагалися відтворити чимало дослідників. І не тільки вже згаданий Сидоров-Жиганець, а й ще один наш земляк, кандидат на Нобелівську премію в галузі літератури Костянтин Паустовський.

Власне спочатку її звали не Сурка, а найімовірніше - Любка. Але про це вже ніхто не пам’ятає. Хоча ще недавно у ветеранських компаніях час від часу хтось затягував після енної чарки: “Здрастуй, моя Любка, здрастуй, дорогая…” - і одразу загоралася суперечка, що “дорогая” - не Любка, а Мурка, вона ж Маруся Климова.

Але нікуди не дінешся, спочатку таки була Любка. Авторство приписують уже згаданому нами раніше одеському поету-куплетисту Якову Ядову. Проте навіть Костянтин Паустовський, що працював із Ядовим у одній газеті, заперечував цю версію.

Що б там не було, але спочатку, в 20-х роках минулого століття, “Любку” заспівала вся Одеса. А коли пісня вибралася за межі міста і загуляла неосяжними радянськими просторами, почалися метаморфози - і з текстом, і з іменем головної героїні. Спочатку Любку перейменували в Машу, що на тодішньому блатному жаргоні власне і означало “кохана, люба”. І вже в 1934-му році московські фольклористи, що досліджували пісенну творчість кримінального світу, зафіксували остаточну нинішню версію - “Мурка”. Найсмішніше, що на “блатній фені” це слово означало “працівник МУРу”, Московського карного розшуку. Тоді навіть приказка була: “Урки і мурки граються в жмурки”.

Але повернемося до Сурки. Одеса вельми своєрідно відгукнулася на таку нечувану популярність своєї землячки. Анонімні автори створили… пародію на цей шедевр міського кримінального фольклору. Любка-Маша-Маруся Климова перетворилася на Сурку, часом Сарку, а трагічні події, оспівані в першоджерелах, набули відверто комічного характеру.

Отже: “Раз пішли на дєло я і Рабинович…”. Що роблять нормальні нальотчики у цьому випадку? Приходять туди, куди намірилися і роблять оте саме “дєло”. А вже потім - в залежності від ситуації - або в ресторані пропивають набуте, або на “малині” зализують рани.

А що роблять наші “злі урки з темного провулка” Абрамович і Рабинович? Вони думають не про справу, а про випивку, ймовірно - про “сто грам для хоробрості”. І заходять до першого-ліпшого “задрипаного буфету”. Та ще й виправдовуються: а чого б не випить бідному єврею, як нагальних справ в нього нема? Себто наліт - то не нагально. Зачекає.

Вже смішно.

Зайшли Рабинович з Абрамовичем… слухайте, здається, щодо прізвищ цікаве співпадіння вимальовується, але, завважте, ми тут ні до чого! Зайшли, знацця, наші герої до буфету - і що ж вони бачать? Там уже сидить Сурка (версія - Сарка, Хайка). Ну сидить собі жінка, то хай би й сиділа, якщо у неї є час і немає нагальних справ.

Але! У Сурки під спідницею… арбалет, та ще й заряджений дробом. Сучасні письменники в жанрі “фентезі”, вдавіться, а подібної зброї вам нізащо не вигадати! По-перше, як вона та горгопина, під спідницею, помістилася? По-друге, куди той дріб зарядили? А третє, найголовніше: чому, зобачивши в задрипаному буфеті Сурку-Сарку-Хайку з такою екзотичною зброєю, Рабинович з Абрамовичем одразу вирішили, що це вона “зашухерила Арона з Соломоном”? У збірнику Грабовського і Смирнова викладається версія: невдахи нальотчики образилися, що мадам не привіталася. “Ми до неї: “Здрастуй!” - Сарка ігнорує, не бажає з нами говорить”. Втім, можливо, наявність під спідницею арбалета, зарядженого дробом, була обов’язковою для агентів одеського ЧК. Недаремно ж існує геніальний жарт, який звучить саме так: “Адєса імєєт много такіх вєщєй, каторих нєт в другіх гарадов”.

Ну, а далі починається справжнісінький єврейський хамішуцер! Рабинович з Абрамовичем забувають про наліт і терміново кличуть кілера, такого собі Мойшу-кримінальника. Мойша, як і належить, заряджає свою “пушку”, висліджує зрадницю “в темному провулку біля синагоги”, бо куди ж іще ввечері піде самотня молода чекістка, - і виголошує цілу промову. Мовляв, здрастуй, моя Сурка, здрастуй, дорогая, здрастуй, моя Сурка - і прощай, ти зашухерила Арона з Соломоном, так тепер за це від мене май!

До речі, авторам цікаво: хто ж такі Арон із Соломоном, якщо Рабиновича звали Гриша, а Абрамовича - Льоня?

Але це ж вам пісня, а не телевізійний серіал про сучасну “Бригаду”. Там вам на Арона з Соломоном мінімум три серії відписали б: одну про Арона, другу про Соломона, а третю про те, як їх насправді зашухерив Мендель, а стрілку перевів на Сурку. Але, повторюємо, це не телевізійне мило, це Одеса початку 20-х років - з її реаліями і специфічним гумором. Тому можна обійтися без витребеньок і перейти одразу до справи.

І отут усіх текстологів минулого, сучасного і майбутнього таки точно переклинить. Бо подивіться самі: Сурку-Хайку “замовили” кому? Мойші. А стріляє хто? Рабинович! Та ще й з револьвера (“дури”) з кривим дулом. І що ви після цього хочете - щоб він влучив? Ні, він таки влучив - цитуємо - “Рабинович стрельнув, стрельнув - промахнувся і попав він трішечки в мене…”. Що було далі? Ми зафіксували принаймні три друковані версії. Доки бідолаха Абрамович лежить у шпиталі, Сурка жива-живісінька приходить до тями на Слобідці, а гицель Рабинович п’є четвертий день сам, Сурку поїть вже четвертий день і нарешті - гуляє з вищезазначеною Суркою без вживання алкогольних напоїв.

Зізнаємося щиро: всі три варіанти нам подобаються більше, ніж класичні фінали блатної “Мурки”, де вона “в шкіряній тужурці” лежить у труні, прикрашеній квітами рівними рядами і фривольними написами, а за труною йдуть “лягаві” в колону по троє, а за ними мама з татом і вся одеська шпана.

Це зараз історію про бідолашну жертву блатних забобонів друкують практично у всіх збірниках “застольних” пісень і навіть виконують по телебаченню. Свого часу наші позбавлені почуття гумору батьки і вчителі влаштовували нам капітальні “шмони” з наступним добрячим хамішуцером за віднайдену у схованці за обкладинкою щоденника сторіночкою з текстом єврейської “Мурки”.

А тепер - найсмішніше. Саме з єврейської “Мурки” втрапив до широкого народного обігу фразеологізм “єврейське ружжо”, себто, зброя з кривим дулом для стрілянини з-за рогу. Уявіть собі - десь зо два роки тому майже водночас у пресі та Інтернеті з’явилися два повідомлення, та ще й з фотографіями. Зброярі України та Ізраїлю, незалежно одні від одних сконструювали автомат… для стрілянини з-за рогу! З єдиною відмінністю: у нашого кривий приціл, тому руки з автоматом все ж таки доводиться вистромляти з прикриття, а у ізраїльського таки справді кривий ствол. Не інакше як конструктори згадали свою студентську молодість і співи під гітару “на картоплі”.

Що не кажіть, а мистецтво - то велика рушійна сила.


Епілог


Серед ночі хтось стукає у двері до старого єврея.

- І хто там?

- Смерть.

- Так і що?

- Так і все.


Така от зовсім невесела історія, котра чомусь цитується мало не в усіх без винятку збірках єврейського фольклору.

З дивним відчуттям дописуємо ми останню сторінку нашої книги. Бо з одного боку - це ж треба: дві тисячі років жив собі Народ, котрий не мав власної землі, не мав права жити, де йому було би краще, не мав права голосувати за тих, хто би обстоював його інтереси, не мав права дати своїм дітям саме ту освіту, яка би позбавила їх від вічного почуття голоду і приниження… зрештою, хіба що у синагозі цей народ сяк-так почувався Народом - та й то не завжди.

Але ж він вижив усі ці дві тисячі років! Учені сперечаються і шукають відповіді в особливому тренуванні мізків, теологи багатозначно тицяють пальцем вгору, самі євреї кажуть, що завдячувати треба єврейським мамам, котрі постійно торочили діткам: вчись, вчись, вчись… одній із цих мам навіть поставили пам’ятник. Та ще й де - в самому центрі Ульяновська.

А як на нашу думку, то Народ вижив тому, що сміявся. І в першу чергу - над собою. Можна подивуватися, можна позаздрити. А варто - повчитися. Бо чи не тому нас, українців, стає щороку все менше і менше, що ми злегковажили власним соковитим і автентичним гумором і замінили його на примітивне космополітичне зубоскальство. Скажете, перебільшуємо? Аж ніяк! Пригадайте безжальний козацький жарт, зацитований Олександром Ільченком: “Гетьман - як чиряк, де хоче, там і сяде”. І порівняйте його з вимученими “шуточками” штатних телевізійних дотепників. Так ото ж… недаремно Горацій Сафрін казав: жартувати по-справжньому здатні тільки серйозні люди. А наш сучасник - поет і “відсидент” Ігор Губерман розвинув цю думку в такий спосіб: “На дні кожного сміху лежить винятково гіркий осад від сприйняття цього світу”.


Тоді чому ж увесь час нашої роботи над цією, сподіваємося, смішною книгою нас не полишало щемливо сумне почуття жалю? Знову звернемося по відповідь до класики. Ісаак Бабель, недовчений комерсант, солдат на Першій Світовій, чекіст і працівник Наркомосвіти (геніальне поєднання!), газетний репортер і таємний агент розвідки ОДПУ, уславлений письменник, але, перш за все, всесвітньо визнаний Цинік - з великої літери. Та з яким болем описав він реальну смерть реальної людини - одеського прикажчика Йосифа Мугинштейна, сина тьоті Песі, котра торгувала курми на Серединському базарі.

“Чи потрібні тут слова? Була людина - і нема людини. Жив собі безневинний холостяк, як пташка на гілочці - і от він загинув через дурість. Прийшов єврей, схожий на матроса, і стрельнув не в якусь там пляшку з сюрпризом, а в живу людину. Чи потрібні тут слова?”

Молодий єврей Йосиф Мугинштейн загинув через чужу дурість десь на самому початку ХХ століття, коли, здавалося, ніщо не віщувало біди, і смерть навіть однієї маленької людини жахала по-справжньому.

Минуло зовсім небагато часу - і прийшли інші “схожі на матросів”. І почали стріляти в живих людей не через власну дурість, а свідомо: в ім’я “чистоти ідеї”, “чистоти раси”, “світлого царства соціалізму”, “життєвого простору”, “перемоги всесвітньої революції”… Хтось із цих “схожих на матроса” відверто зауважив, що це смерть однієї конкретної людини сприймається як трагедія, а свідоме знищення мільйонів переходить до розряду статистики.

Отак у “Червоній Книзі Людства” опинилися цілі народи. І серед них - ашкеназійські євреї з колишньої смуги осілості у Східній Європі. Це, власне, отой народ, що прожив поряд із нами, українцями і поміж нами не одну сотню років. Залишимо політику політологам, а концептуальні тонкощі такого співжиття - етнопсихологам. Повернемося до того, з чого ми, власне, розпочали нашу книгу.

Що матеріального залишилося від Народу, про який ми писали? Кільканадцять перебудованих до невпізнання колишніх синагог, старі цвинтарі, у переважній масі старті з лиця землі, книги, газети та журнали на їдиш, яких уже ніхто не прочитає, бо з сучасних українських євреїв мови своїх предків не знає майже ніхто.

Не втримаємось аби не згадати сучасну історію - стовідсотково у стилі класичних єврейських оповісток. Письменник і драматург Григорій Ізраїлевич Офштейн, котрий зміг зробити кар’єру в СРСР лише після того, як змінив прізвище на Горін, незадовго до смерті раптом одержав запрошення до Японії. З’ясувалося, що його п’єсу за мотивами роману Шолом-Алейхема “Тев’є-молочник” переклали і поставили в одному з кращих театрів Токіо. На прем’єрі до Горіна підійшов чемний молодий японець і з традиційною усмішкою звернувся до нього на… івриті. Здивований Горін на мигах показав, що він цією мовою не володіє. Японець вклонився і перейшов на… їдиш. Григорій Ізраїлевич почервонів і, знову ж таки, дав зрозуміти, що і з цією мовою у нього справи кепські. Тоді японський поліглот, яке з’ясувалося пізніше, професор лінгвістики і перекладач п’єси, зітхнув і сказав російською мовою: “Вы неправильный еврей…”

Дивовижно, але від світу єврейського містечка збереглися не матеріальні чи друковані пам’ятники і пам’ятки, а таке ефемерне явище як гумор, втілений переважно у зібрані та зацитовані нами анекдоти і оповістки. Може, саме в них живе душа Народу?


2002-2007 р.

м. Київ



This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

11.05.2010


home | my bookshelf | | Короп по-чорнобильськи |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу