1

«Глибокий вдих і повільний видих… Головне — не видихнути передчасно, бо точно не поміщуся в оцю металеву пересувку», — подумки командувала легенями Маруся, втягувала живіт і на ходу заскакувала у перший вагон. Підтискують ззаду так, що хоч би й хотіла видихнути, то зась. Години-пік призвичаїли тримати своє дихання всередині, й вона, як ота рибина, котра випірнула з-під води, лише коротким зіпанням вдихала коктейль із чужих запахів, замішаних на парфумах, перегарах і людському поту.

— Женщіна, ви мєня толкаєтє, — намагався озирнутися на неї молодик, якому вона носом уперлася в шубу.

— Пробачте… — видавила із себе.

Маруся крутила головою вліво-вправо, та легше дихати не ставало — хутро забиралося в рот, лоскотало у носі, від чого навернулися сльози й вона несподівано чхнула, аж лобом стукнулася в спину чоловіка..

— Женщіна, ви на мєня чіхаєте… — знову пожалівся той.

— Та хіба я винувата, що в мене алергія на вашого собаку, — в голосі забриніло роздратування.

— Ето не саба-ка… Ето — пє-сєц…. — тонко протягнув чоловік.

— До того ж — повний… — намагалася затримати своє чергове «апчхи», але воно нестримно вилетіло, і Маруся вкотре уткнулася лобом у шубу.

Вагоном прокотився смішок. Діалог, що відбувався між Марусею і чоловіком, який так і не зміг повернутися, щоб з докором глянути їй в очі за обічхану шубу, всім здавався веселим. Хто всміхався тільки очима, інші коментували цю ситуацію, додаючи дотепів, а Маруся чхала. Вона ладна була б вийти з вагона від цього ненависного хутра, але, спресована в моноліт із рештою пасажирів, не могла навіть відвернутися, — чхала й билася головою в пухнасту спину вкрай знервованого чоловіка. Той тільки зіпав. Він уже здавсь і намагався не реагувати на черговий «апчих» та на колючі дотепи з приводу його шуби, лише втягував глибше голову в пухнастий комір і, напевне, як і Маруся, чекав зупинки, на якій добра частина цієї спресованої стіни вивалиться на перон.

Нарешті Маруся змогла розвернутись, і течія винесла її з вагона. Вдихала морозне повітря, ловила ротом залітаючі на перон сніжинки й нервово посміхалася. Здавалося, що її посмішкою керує хтось сторонній, бо самій було зовсім не смішно. Навпаки — хотілося плакати. Це щоденне борсання в натовпі, який тебе заковтує, наче велетенська акула, й випльовує не на твоїй зупинці, висмоктує рештки сили, що якимсь дивом ще лишилися після робочого дня, — стає просто нестерпним. Але губи розтягуються в посмішці. Напевне, в мозку відбувся збій програми, і замість того, аби прямо на платформі розридатися від безсилля будь-що змінити, Маруся посміхалася, наче з нею щойно трапилася найромантичніша пригода.

Електрички зупинялися, з дверей виштовхували пасажирів і з виском мчали до Дарниці. Жінка стояла, як припнута, серед вируючого натовпу. На її вустах зависла причеплива посмішка.

— Машо! — гучний чоловічий голос поруч ураз прибрав її дурнувату посмішку з обличчя одним звуком.

Вона не любить, коли її називають Машею. Різко озирнулася й одразу ж знітилася, зрозуміла, що не кожна Маша — Маруся. Бо та Маша, яку щойно покликали, летіла пероном із осяйною усмішкою назустріч високому чоловікові в окулярах.

Маруся не могла відірвати погляду від чоловіка, котрий нахиливсь і поцілував жінку, взявши по-родинному обома руками за плечі. Незважаючи на морозець, чоловік був без шапки. Хвилясте, ледь сивіюче волосся пасувало до неймовірно красивого обличчя, яке щось таїло в собі, випромінювало і так манило, притягувало до себе її погляд. На мить Марусі захотілося, щоб оті руки лягли так впевнено на її плечі.

Тіло не рухалось, а погляд не відривався від його обличчя. Спивала жадливо чоловічу вроду, насолоджуючись кожною рисочкою. Отямилася, коли ті, обоє, зайшли до вагона. Якась невідома сила підхопила і занесла слідом. Електричка рушила, і Маруся за інерцією налетіла на чоловіка. Той із несподіванки шарпнувся й мало не впав, але встиг схопитися за поручень і повис на ньому разом із Марусею, яка також, аби не впасти, вчепилася у рукав його пальта.

— Що за напад? — не без лукавства запитав чоловік.

— Вибачте, ради Бога, що не збила… Ой, пробачте, — виправилася, — що ледь не збила…

— Це, мабуть, була остання електричка? — продовжував глузувати.

— Ні. То був останній шанс, — відпарирувала впевненіше, відновлюючи рівновагу.

— Шанс чого? — не витримала і втрутилася в розмову Маша.

— Шанс довести вашому чоловікові… — обірвала фразу Маруся.

— Ви знаєте мого чоловіка? — якось знічено і навіть трохи злякано запитала жінка.

— Ну… — не знайшовши, що інше відповісти, миттєво продовжила: — Як ви здогадалися — знаю.

— І що ви маєте йому довести? — вороже глянула жінка. — Що я маю роман на стороні?

— Роман? — зрозуміла, в що вляпалася. — Роман, — повторила, перебігаючи поглядом із жінки на чоловіка, і щось зсередини під’юджувало продовжувати цю гру.

— То я вас запевняю — це ніякий не роман, — почала виправдовуватися Маша. — Просто випадкова зустріч давніх друзів. А ви, як і мій чоловік, усе гіперболізуєте. У вас, мила жіночко, зіпсована уява про стосунки. До речі, як вас звати? — запитала зненацька, мабуть, і сама того не очікуючи.

— Маруся.

— Ви жартуєте… — образилася Маша.

— Чому? — щиро здивувалася. — Ви можете бути Марусею, а я ні?

— Я не Маруся. І не люблю, коли він мене так називає, — вже майже образилася жінка. — Я — Маша. На крайній випадок — Марія.

— Взагалі-то, і я на крайній випадок — Марія. А зазвичай — Маруся.

— То це він через вас мене так називає?

— Він — я так розумію — чоловік?

— Хто ви? — втрутився мужчина, який, терпляче спостерігаючи за ними, не дочекався логічного закінчення жіночої перепалки.

— Я — не та, що греблі рве… — кинула жартома.

— Але й не та, що тихенько в скалі сидить… Чого вам треба?

— Пробачте, моя зупинка, — вискочила з вагона.

Стояла на пероні й не могла отямитися — що ж це щойно відбулося. Що найшло на неї? Чому влізла в чуже життя? Люди зустрілися з такими осяйними лицями, можливо, очікували на цю зустріч тиждень або й місяць… А може, й усе життя! І тут раптом вона зі своїм «здрасцє».

Усе відбулося так швидко й несподівано! Вона й зовсім не хотіла спантеличити ту парочку. Жінка сама їй все виповіла. Он як можна купитися! За якихось кілька хвилин вивідала чужу таємницю. Як кажуть: «На злодієві шапка горить». Ну, не дурень вигадав. Цікаво, що ж тепер вони робитимуть? Те, що побачення їхнє підірвалось, як мавпа на міні, — факт. Маруся піймала себе на тому, що посміхається. Який цинізм! Втрутилася в чужі стосунки, наламала дров, ще й має від того задоволення.

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!

— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.

Пригадала, як напередодні уродин шепотілися за її спиною. Здогадувалася, що готують сюрприз. Але не могла навіть уявити, на що здатна фантазія рідних колеґ, котрі так турбуються про її фізичне і, як вони сказали, заодно й психічне здоров’я…

Уранці бігла на роботу в передчутті свята. Травневе сонце спонукало до гарного настрою. Та й діти додали радощів — подарували любимій мамусі власні малюнки зі смішними підписами. Вона так зраділа тим малюнкам, що не шпетила за граматичні помилки під ними.

Коли з’явилася на роботі, в кабінеті вже очікували з квітами колеґи. Вони в один голос заскандували:

— З днем народження!

Маруся посміхалася. Її переповнювали приємні відчуття. Так хороше, коли люди, з якими проводиш чимало часу (а буває, не ладиш із деким, не завжди спокійно витримуєш чийсь характер), так радо і щиро тебе вітають. Вона взяла троянди, притулилася носом до їхнього запаху і вигукнула:

— Лю-ди, я люблю вас! Дякую!

— А ми як тебе любимо! — підійшовши, ніжно обійняв її високий вусань Тарас. — І як вияв нашої любові приготували два подарунки.

Довгою рукою вказав на стіл, де стояли дві яскраво запаковані коробки. Одна велика, інша значно менша. Маруся підійшла до коробок, роздивилась і поглянула на колеґ.

— Маю вибрати одну?

— Твої обидві, — кокетливо всміхнулась Оленка — молоденька, завжди вишукана й елеґантна. — Хочемо бачити, на що вкаже твоя інтуїція.

Маруся знову прикипіла поглядом до коробок. Ніяк не могла зважитися, на якій зупинитися. Ці хитруни, мабуть, придумали щось підступне. Якщо вона вибере велику коробку — це вкаже на захланність. Якщо малу… Ну, звідки їй відомо, на що це вкаже! Зрештою, зважилася й вибрала таки меншу. Вона яскравіша та ще й зверху рожевий бантик. Такий собі показовий глямурчик, під яким точно не може бути бомби.

— Я вибрала, — поклала руку на коробку.

Усі були задоволені її вибором — запосміхалися. Тарас аж підстрибнув із радощів. Підійшовши до Марусі, знову стиснув її в обіймах.

— Ну, Марусино, я в тобі ніскільки не сумнівався. Ти таки жінка!

— А хто сумнівався, що я жінка? — здивувалася Маруся. — У мене що — вуса виросли? — глянула з докором на колеґ.

— Та ні! — розреготався Тарас. — Виросла стіна між тобою і чоловіками.

— Угу… — мугикнула жінка. — Це таки краще, аніж вуса.

— Краще б вуса! — пожартував Едуард.

— Едику! — вжахнулася Маруся. — Що я тобі зробила?

— Нічого такого… Не враховуючи деяких нюансів… Просто — це було б весело.

— От нахаба! — не витримала Наталка, завідувачка аналітичного відділу. — Думаєш, як завів лисину, то й не буде за що вхопити?

— Я навіть упевнений, що буде. Тільки ви, Наталю Ігорівно, дуже вже несмілива жіночка, пардон, дівчина. І завжди не за те хапаєте.

— От дідько лисий! — усміхнулася Наталя.

— Лисина — ознака чоловічої сексуальності, — зауважив Едуард.

— Ще скажи, що полисів, бо Бог по голові погладив, — хмикнула Маруся.

— Народ! Ми забули про головне! — отямився Тарас. — Іменинниця ж подарунок вибрала!

— Ну, нарешті! А то вже думала, що вирішили мене без подарунка залишити.

— Розчарувалась? — озвався Едуард.

— Досить перебирати на себе увагу! — глянула суворо Наталка. — Командувати буду я! Бо ми сьогодні до подарунка не доберемося.

— Наталко, давай, ти будеш командувати подарунком, а я тобою, — знову не втримавсь Едуард.

— Знаєш, нахабо, є лише два способи командувати жінкою…

— Які ж?

— Їх поки ще ніхто не знає. Так що — не ризикуй!

— Давайте спершу розпакуємо велику коробку, — запропонував Тарас.

Усі погодилися. Зашурхотів папір, і відкрилася коробка зі світлиною тостера. Маруся всміхнулася. Саме збиралася купувати. Уважні колеги вгадали її бажання. Для відчіпного могли купити що завгодно. Але таки вивідали, чого саме нині вона потребує.

— Люди, я вам така вдячна! Ви дуже уважні. Чи то я така балакуча? — розчулилася.

— Ми такі раді, що тобі сподобався наш подарунок! — підстрибнула Оленка.

— Головний подарунок ти вибрала, та ще не бачила, — змовницьки окинув поглядом колеґ Тарас. — Розмотуй!

Маруся підозріло глянула на загадкову коробочку. Підійшла ближче й рішуче шарпнула бантик. Той, наче метелик, легенько злетів і сів на кутику стола. Зняла блискучу обгортку й, набравши повітря в легені, уже цілу хвилину заціпеніло витріщалася на рожевий вібратор у прозорій скляній коробочці. Нарешті видихнула, і всім здалося, що разом із видихом вилетів потужний вогненний смерч.

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

* * *

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.

— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.

— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?

— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.

— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.

— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.

— Та кому ти треба, чудило?

— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.

— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…

— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.

— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…

— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.

— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…

— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…

— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.

— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.

— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.

Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:

— Мамо, батька притягли!

— Що батька?! — визвірився Льоня.

— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.

— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!

— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.

Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.

— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.

— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.

— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.

— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.

— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…

— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.

— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?

— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.

— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.

— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.

— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.

— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.

— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.

— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.

— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.

— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?

— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!

— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!

— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.

— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.

— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.

— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав, як років зо два тому приніс йому хруща. Той лежав, не ворушачись, на простягнутій долоні. Лесь якусь мить почекав, а потім так вимогливо до мене: «Увімкни його!»

— Знаменитість ти моя… — притулила до себе сина.

— А я не знаменитість? — образливо озвалась Яринка. — Я гарно малюю, ліплю… І взагалі — я красива…

— А хто це тобі сказав, що ти красива?

— Максим казав. І Денис… І вчителька наша казала, коли Снігуроньку вибирали, — відповіла впевнено дівчинка.

— А ти знаєш, що краса — це не заслуга, а везіння. Просто одним щастить бути красивими, як оце тобі, Яринко. І ти не повинна цим хизуватися. Бо до твоєї вроди причетні всі твої родичі.

— Навіть бабуся Віра?

— Навіть трішечки вона.

— А це ще не факт…

— Це ж чому не факт? — здивувалася такій відповіді Маруся.

— Тому, що я чула, як бабуся Віра говорила телефоном, ніби то не факт, що я її внучка… Правда, я не зрозуміла, чому Олесь — факт, а я — не факт, якщо він мій брат.

Запала мовчанка. Маруся ніяк не могла знайти слів, щоб заспокоїти доньку. Вирішила, що більше жодного разу не дозволить свекрусі зустрітися з Яринкою.

Глянула на батька. Той знічено дивився в одну точку, був таким самим розгубленим, як і донька.

— Ти, мабуть, тоді у чомусь не послухалася бабусю, вона й розсердилася, — знайшлася Маруся.

— І зовсім не було такого, що я не слухала. Вона говорила по телефону зі своєю подружкою, отією, пам’ятаєш, мамо, її звати як подругу Буратіно… Мальвіною! Бабуся тоді ще говорила їй, що ти нами не займаєшся, вештаєшся невідомо де і з ким, а ми самі дома сидимо. Я їй сказала, що ти на роботі цілий день, а вночі готуєш нам їсти і прибираєш у квартирі, що ти гроші заробляєш одна на всіх, і що ти вечорами у ванній плачеш… А бабуся сказала, що якби ти не була такою істеричкою, то все склалося б добре. І тато з нами жив би… А так пішов до Оксани, бо та лагідна й покладиста, не влаштовує таткові істерик, як ти…

— І це, мабуть, добре, — сказала якось невпопад Маруся.

— Що добре? — запитали разом діти.

— Добре, що у нас є вечеря, яку дідусь приготував, що в мене є ви, яких я дуже-предуже люблю. А поки що — всі мити руки й до столу, — скомандувала, намагаючись бути веселою. Але голос її тремтів.

Діти радо кинулися до ванної. Батько знову пригорнув доньку і мовив заспокійливо:

— Яка ти в мене красуня…

— Ну, знаєш, татку, красуня тепер у нас інша, — ще раз прихилилася до батька, й засвітилася усмішка.

— Розумниця моя…

— Ось це вже схоже на правду.

* * *

Батьки Марусі постійно забирали дітей на канікули до Дніпропетровська. Там влаштовували різні розваги: взимку водили на всі новорічні дитячі вистави, на ковзанку. Дітям — розкіш, батькам — утіха і Марусі — воля. Батько, маючи трохи більше вільного часу, ніж мама, приїздив за дітьми. У них ще за тиждень до від’їзду стояли спаковані у валізу речі. А Семен, рудий кіт, якого вони вважали повноправним членом родини й також забирали на канікули, чатував біля валізи. Вважав своїм обов’язком сторожити її.

Першого вечора після від’їзду дітей Маруся не знаходила собі місця. Була така незвична тиша, що від неї боліла голова. Жінка кидалася до роботи: прибирала в квартирі, перечищала весь посуд, переставляла книжки. Сто разів підходила до черепахи Серафими. І вкотре переконувалася, що це — безглузда тварина. До неї говори, запитуй, хоч гопака витанцьовуй, а вона й оком не поведе. Стоїть незрушна кістяна гора, втупившись поглядом в одне місце.

Маруся згадала про завтрашню передноворічну корпоративну вечірку. В них традиція, що склалася за багато років, — із колективом усі свята відзначають разом. І місце мають уже постійне: затишний ресторанчик у гідропарку. Влаштовує всіх місцем розташування і помірною ціною. Та й музиканти грають не лише шансон, що нині не часто трапляється.

Одягу повна шафа, а вдягнути нічого. Власне, як завжди і як у майже всіх жінок. Скільки б не було костюмів чи суконь, проте нема тієї, що влаштувала б усім: кольором, довжиною, вирізом. Коли купуєш, здається, що саме те, яке шукала так довго. Раз зодягнеш — і обов’язково знайдеш якийсь ґандж. Маруся натягає на себе уже, мабуть, із десяту одежину і знову з гримасою незадоволення кидає на диван.

— Або гардероб підібраний бездарно, або й справді мама права, коли називає балуваною Галею! — мовила жінка спересердя, стягуючи із себе чергову сукню, що викликала роздратування.

Стояла перед дзеркалом незадоволена сама собою. З таким виразом обличчя точно жодна сукня не підійде. Напевне, потрібно не сукню до обличчя підбирати, а навпаки. Посміхнулася. Посмішка їй також не сподобалася, видалась якоюсь неприродною. Поглибилися зморшки навколо рота. Погустішали павутинки довкола очей. Старість? Чи не рано?

Вона не запитує, коли приходити. Приходить — і все. А ти вже сама вирішуй, що з нею робити. Хочеш — мирись, а хочеш — борися. Змиритися легше — дивишся в дзеркало й кривишся, дивишся й кривишся, а потім і звикнеш. Але Марусі не хочеться миритися. Ще іншого разу і про заміжжя мріє. Але про таке, щоб потім не жаліти, як за першим.

Дмитро був коханням із першого погляду. Пам’ятає, як вона вперше його побачила: серце перекинулось і збилося з ритму. Тоді була невизначена пора, коли вже не осінь, але ще й не зима. Студенти, майже всі зодягнені не за сезоном, із почервонілими носами бігцем поверталися з пар. Вона ж, зодягнена в нову розкішну дублянку, що мама купила в Москві, влетіла в гуртожиток і побачила хлопця, який привітно розмовляв із вахтеркою. Навіть оком не повів у бік дівчини. Вона звикла, що всі озираються на неї, а тут така непоштивість. Навіть зверхність до неї, тієї, яка ніколи не була обділена увагою. Кожен вважав за честь хоча б поговорити. Вона ж знала собі ціну — не з усіма вступала в розмову. Дівчата здебільшого недолюблювали її, але вона цим ніскільки не переймалася. Дружила переважно з хлопцями й почувалася цілком комфортно.

Прийшовши тоді у кімнату, зупинилася перед дзеркалом. Оцінила себе збоку й не побачила жодних змін: ті ж самі зухвалий погляд, витончене обличчя і лише трохи навмисно відвисла нижня губа. Ознака, що хтось чи щось не сподобалось її господині. А це траплялося часто. Вихована у безконечній любові й не знаюча жодних відмов, вона вважала, що весь світ повинен крутитися довкола неї, дослухатися до її потреб і забаганок. І світ дослухався. Чи то так вона вміла все підлаштувати до власного задоволення, чи удача й справді була невідступною від неї.

І ось уперше стало прикро, що нею зігнорували. Коли зауважувала, що це траплялося з котроюсь із дівчат, мала певне егоїстичне задоволення, що з нею такого ніколи не буде. Бо вона — обрана! Це підтверджували десятки поклонників, і ще більше тих, хто навіть не смів таким вважатися. Й у ту хвилину ладна була натовкти пику тому зверхникові за спричинене приниження. Звичайно, всім було не до неї — ніхто й не зауважив тої гіркої для дівчини миті. Кожен був зайнятий собою і своїми відчуттями. Але Марусі здалося, що всі завважили її приниження.

У кімнаті дістала рожевий атласний халатик. Накинула на струнку фіґурку, крутнулася кілька разів перед дзеркалом і, під приводом подзвонити, побігла до телефонного автомата на перший поверх, де ще мав сидіти той хлопець. І не обманулася. Він продовжував розмову з вахтеркою, котра, як з’ясувалося згодом, була його рідною тіткою. Дівчина рожевою павою пропливла мимо зухвальця, і той зачаровано простежив за нею очима. Відчувала, що погляд як прикипів до її постави, так і не міг відклеїтися. Хлопець заворожено пильнував за всіма її рухами, і навіть тітка не змогла вивести його зі заціпеніння, коли шарпнула за рукав і заперечно закивала головою. Маруся здогадалася про кого мова. Вахтери насторожено ставилися до неї. Навіть побоювалися. Бо її дружба з Тунгусом наводила страх на весь гуртожиток. Спершу й саму ця дружба лякала. Але згодом саме це зробило Марусю королевою гуртожитку. Жоден хлопець, яким би зухвалим не був, не смів навіть поглядом образити некороновану королеву. Напевне, саме про це й попередила Дмитра добра тітка-вахтерка. Але чари вже зробили своє, і жодні попередження не змогли зупинити шквал несподіваної пристрасті.

Маруся так само гордовито вийшла з телефонної будки й попрямувала на свій поверх. Дмитро, наче підхоплений смерчем, кинувся за дівчиною.

— Мадам, давайте знакоміцца! — вигукнув хлопець, наздоганяючи її на останній приступці сходів.

— Чого раптом? — запитала погордливо, дивлячись згори донизу.

— І зовсім не раптом. Цю зустріч передбачив ще Нострадамус. Ви ж пам’ятаєте: і злетить вона рожевим птахом над його тихим життям, і народять вони в любові двійко діток, схожих на янголів, і житимуть вони довго й щасливо…

— Амінь! — перебила насмішкувато.

— Не вірите?

— Хіба я так схожа на марновірну істоту?

— Ви взагалі ні на кого не схожі… Я таких ще не зустрічав!

— А ви з яких гір спустилися?

— З високих.

— І то, мабуть, лише за сіллю…

— Ні, мадам, за медом… Я вже відчуваю його солодкий присмак…

— А ви не знаєте, що від меду, буває, щось злипається…

— Мозок мій уже злипсь, і його ніщо не порятує.

— Дивина! У вас був мозок!

— Чому був?

— Aлe ж ВИ самі сказали, що він злипся!

— Злипся, та не випарувався!

— Якщо ваш мозок має властивість злипатися, то краще б йому зразу випаруватися.

— Ви жорстока, мадам! — вигукнув награно театрально.

— Я добра мадемуазель!

— А чим доведете свою доброту?

— А ви мене що — найняли доводити?

— Ні. Ну що ви… Я просто хочу довести вас до палацу.

— Небагато розуму треба, щоб не вгледіти у вашій несподіваній галантності банального залицяння… — сказала суворо.

— Ну, ви… справді, не тільки красива… Пробачте, мадемуазель, я, мабуть, таки не в ті двері постукався… — повернувсь, щоби піти.

— Несміливо стукали… — поспішила зупинити.

— Якщо я вас правильно зрозумів, то можна ще раз постукати? — зстиг на півкроці Дмитро.

— Спробуйте! — кокетливо всміхнулася дівчина.

— Іншим разом, ліпшим часом… — усміхнувсь і собі. — Тож чи смію запитати, як звати цю вродливицю?

— Маруся…

— Це був жарт? — перепитав недовірливо.

— Це була образа?

— Чому зразу образа? Просто дуже рідкісне ім’я… І я подумав…

— Радше, ви не подумали! Рідкісне ім’я, — перекривила дівчина.

— Ну, я не так висловився… Називаються зазвичай Машами, Марічками, Марійками, а щоб Марусею…

— Якби я сказала — Маріам, то у вас не виникло б жодного сумніву?

— Дивно, але це схоже на правду, — задумався хлопець. — Якось нас так уже привчили, що чужоземне ім’я сприймається, як норма, а наше — як виняток.

— Ми скоро будемо присідати, коли почуємо нормальне, без викобенень, ім’я! — сказала сердито й намірилася йти.

— Не йдіть, будь ласка… — попросив так благально, що Маруся зупинилася й пильно глянула йому в очі.

— Якщо хочеш — зайди до кімнати, продовжимо розмову. Бо стояти на коридорі й теревенити… якось… холодно, — посміхнулася поблажливо й шарпнула ручку дверей.

— Я запрошений? — уточнив недовірливо.

— Якщо не глухий… А тебе як?..

— Дмитро…

Маруся пам’ятає, як вони довго тоді говорили про все й ні про що, просто їм було добре разом. Сама спровокувала поцілунок.

І дальше продовжувала розбурхувати пристрасть спершу цілком розгубленого хлопця. Несподівано для себе відчула, як легко з ним, зрозуміла, що їй подобається його ніжність та ніяковіння. Це було щось протилежне, ніж із Тунгусом. Відчувала, як наповнюється ніжністю сама. Вже вранці вони вирішили, що будуть жити в одній кімнаті.

І не думала, чим обернеться для неї та раптова її авантюра. Та чи думала тоді взагалі? Повірила в долю і в те, що ця доля — назавжди. Всі романи, котрі були до Дмитра, перекреслила. Правда, коли вони вперше вирішили пожити окремо, що тривало майже рік, вона затівала нові романи чи поверталася до старих. Правильніше, до одного старого роману, який ніяк не відпускав її. Саме він і спричинив недовіру свекрухи до того, що Яринка — Дмитрова донька… Тоді так складалося, що Маруся не могла остаточно порвати стосунки з Тунгусом, бо це загрожувало бідою для Дмитра. Той і досі не знає, що лише вона врятувала йому життя. А сама, напевне, ніколи йому про це й не скаже. Тим більше, що тепер у цьому нема жодної потреби.

Глянула на розкиданий на дивані одяг й сумно хмикнула. Чи є різниця, в чому піде на ту вечірку? А може, і є. Бо одяг для неї — важливий сегмент настрою. Коли зранку незадоволена своїм виглядом — увесь день не в гуморі. А поганий настрій — це і стосунки з колегами раптом натягуються, і з керівництвом непорозуміння та й узагалі — світ здається сірим і сумним. А в такому світі жити несмачно.

Маруся задумалася: коли ж це вона відчувала життя на смак? Так, щоб серце зайшлося від приємної зустрічі, щоби чиєсь гарне слово солодко розлилося всередині й захотілося сказати щось приємне навзаєм. Дуже давно. І в чому її біда, чи вина — не знає. Хоча… Таки здогадується. Солодощами змолоду зловживала. Ось і передозувала за своє недовге життя. Тепер лише терпкий присмак від будь-яких стосунків із чоловіками. Чомусь не складається. Чи, можливо, не пора скластися.

Щось сьогодні весь час повертається думками до своєї невлаштованості. Якийсь знак, чи, можливо, вже вичерпалося терпіння приховувати незадоволення самотністю. Бо хто б що не казав, а жінка повинна мати чоловіка. Але Маруся переконана, що ніколи не зможе бути при чоловікові чи за ним. А бути біля нього їй зараз захотілося так, що аж сльози виступили й застигли в незмигних очах. Її уява ніколи не малює якийсь визначений образ, а просто зібраний, нечіткий, але такий невідворотно теплий, що навіть від уяви стає на душі лагідно і погідно. Та наразі так чітко побачила ледь знайомий погляд, що сполохалась і почала пригадувати, звідки той виринув. Він глянув з-під окулярів і обволік її теплом, таким неймовірним бажанням відчути його на дотик… Руки на плечах… Маруся раптом підхопилася.

— Господи! Це ж його погляд! — пригадала чужого чоловіка з метро. — Я таки божевільна!

Присіла на диван і взялася швидко перебирати одяг, розкладаючи на дві купки. Намагалася примусити себе зосередитися на завтрашній вечірці, уявляла своїх колеґ та їхні можливі варіанти костюмів. Оленка має бути в приталеній сукні з глибоким декольте, бо так чинить завжди. Вона вважає, що жінка без декольте — то майже чоловік. А жінки, які не люблять вирізу, приховують або свою волохатість, або мають малі груди. І чортова Оленка сказала це так переконливо, що тепер їхні колеґи-чоловіки щоразу, тільки-но бачать щільно «зашворене захристя», співчутливо запитують, — волохатість підвищилася чи настала стадія всихання.

Усміхнувшись, Маруся відклала чергову сукню, що затримала на всяк випадок у руках. Саме вона й була закрита аж під шию, хоча виріз на спині сягав нижче талії. Та вирішила, що цього разу позмагається з Оленкою глибиною вирізу. Вибір упав на чорне плаття з глибоким декольте, оторочене срібним узором. До нього дуже пасувала срібна пектораль, що привіз із Єгипту тато. Тим більше, вона так давно не зодягала його подарунок.

Пригадала, куди поділа прикраси. Золото — в оніксовому сундучку, камінці — в шкіряній шкатулці. А решту прикрас вона склала в різьблену дерев’яну скриньку і… Згадала — поставила на шафу, бо Олесь звідти раз у раз щось виймав, мотивуючи тим, що це ж не золото, отже, цінності не має.

Принесла з балкона металеву драбинку і швиденько добралася на шафу. Там, як і колись у бабусі на старому горищі, можна знайти найнесподіваніші речі. Шафа має козирок, і завдяки йому утворилася ніша, куди без проблем можна помістити невеликі речі, якими не часто користуються. Там лежить гітара, струн якої Марусині пальці торкалися кілька років тому. Вирішила, що сьогодні ж спробує щось зіграти, в надії, що пальці згадають акорди. Зняла її і обіперла об шафу. Дальше наткнулася на прозору коробочку й, згадавши, що недавно її діставав всюдисущий Олесь, усміхнулася. Вирішила зняти і або перекласти в інше місце (бо ця хованка вже розсекречена), або викинути той потрібний непотріб. Коробочка стояла на столі й зупинила на собі Марусин погляд. Вона знову всміхнулася і вже втретє полізла на шафу, щоб зрештою дістати те, за чим притягла драбину. Різьблена дерев’яна скринька тихенько скрипнула старою кришечкою, відкрила жінчиному поглядові кілька срібних прикрас і забутих біжутерних симпатичних штучок. Як же давно вона їх звідти діставала! Перебирала і згадувала. А вона не забула, виявляється! Пам'ять легко видобувала історію кожної, і легенько поколювало в очах. Якісь дивні сентименти охопили її сьогодні. Що за вечір!

Вона легко зістрибнула з драбини, поклала на стіл пектораль. І знову погляд зупинився на прозорій коробочці з вібратором. Бісівська річ! Спокушає, чи що? Можливо, й справді у таких штучках закладена якась магічна дія. Не випадково ж колись їх вирізали з дерева, витісували з каменю… Маруся відчинила коробочку, дістала спокусника і покрутила перед очима на всі боки.

— Ну, хлопче, роби щось! — звернулася до вібратора, як до живого.

Але, навіть названий хлопцем, вібратор не зворухнувся. Він спокійно почувавсь у Марусиній руці, наполегливо чекав її дій.

— Угу. То ти, значить, такий кавалер! — крутнула його в правиці, як барабанну паличку. — Ще б одного, й можна було б зіграти. Або цвяшок забити.

Стукнула по столу й перелякано верескнула. Той у руці ожив, завібрував, загудів, як джмеляра. «Натиснула якусь кнопочку?» Маруся дивилася на нього, а він гудів і тремтів, і їй здалося — дивиться на неї.

— Як каже моя сусідка — «кумедія за два гроша»! — не випускала з руки і не відмикала. — Що ж ми з тобою будемо робити? — допитувалась у вібратора і розглядала його, як потенційного кавалера.

Марусі згадалась Аліса з країни чудес, яка здивовано й захоплено розглядала посмішку, що існувала сама собою. Чи викликала вона у дівчинки якісь емоції, крім здивування? Не пам'ятала. Вона також бачить те, що може належати тільки чоловікові, але його — нема. Дослухалася до себе. Чи ж виникли в ній хоч якісь емоції, ну, несподіваний інстинкт? Так! Бажання мати зараз чоловіка — неймовірне! Але їй хочеться чоловічих долонь: теплих і сильних. Хочеться ніжних і тихих слів. Хочеться дихання пристрасного біля вуха, щоб мурахи бажання розповзлись аж до п'ят. Хочеться…

— Та що ж ти гудеш так?! — глянула з докором на вібратор. — Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? — зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації — викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш — вмикаєш, не подобається — вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

— Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, — всміхнулася жінка.

Але той як лежав, так і не зворухнувся. Маруся знову сумно посміхнулася. Ніхто й не обіцяв, що він буде цілувати її у вушко і плести всілякі дурнички, від яких жінка починає муркотіти, як киця. Він своє відгудів. Те, що. вона не зрозуміла, його не обходило. А для таких ігор є ті, хто з роботи приходить без настрою, хто шукає у тебе целюліт навіть на пальцях, хто розкидає шкарпетки і лазить уночі в холодильник (не прохолонути — поїсти). І ще витворяє купу такого, від чого тобі хочеться придбати мітлу й летіти на Лису гору гастролювати.

— Добре, ми придумаємо, куди тебе заховати. Не викидати ж добро, — ще покрутила перед очима і поклала в коробку. — Добро… — повторила, посміхаючись.

Одне добро було заховано в коробку, а решта валялася по всій квартирі. Маруся ненавиділа безпорядок. Від нього у жінки боліла голова та свербіла права щока. І це не жарт. Так воно й було. Це перевірено не раз і не два. Тільки-но прийшла до тями після спілкування з вібратором, щока відразу ж засвербіла. Аби не дратувало її ще й це, кинулася прибирати.

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року — після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші — зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, — гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І — музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся — реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.

— Марусечко, ти тільки натякни…

— Натякаю…

— Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, — озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.

— Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?

— Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…

— Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?

— Марусю, ти мене заводиш?

— Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…

— Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?

— А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… — запнулася. — Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?

— Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, — втрачав терпіння Едуард. — Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.

— Пробач… Я не думала, що ти так відреагуєш, — сказала серйозно.

— У мене з тобою не складається простий флірт…

— Але ж з рештою складається?

— Решта… То інший світ…

— Я стомилася бути іншим світом. Хочу стати, як усі! — сказала категорично, наче саме від Едуарда це залежало.

— Ти — окрема планета, Марусю… Іншою тобі вже не стати!

Він несподівано вийшов. Маруся давно не почувалася такою спантеличеною. Ось і пококетувала! Що за кара? Вона так налаштовувала себе! Уже й настрій почав поліпшуватися… То на Еда хандра напала. Думала, що всі його зітхання вже давно позаду… Та ні — носить у собі затаєну образу. І жодного разу навіть не натякнув… Невже вона йому гірше зробила? Зберегла його ж сім’ю! Забрали б чорти всіх цих чоловіків!

— Хтось зіпсував настрій королеві? — запитав, несподівано зайшовши Тарас.

— Тьху ти, чорт! Налякав! — аж шарпнулася Маруся.

— Ти сьогодні якась не така…

— Я, Тарасику, сьогодні якраз хотіла бути така. Але ви, дідько б вас поцупив, не даєте мені бути собою!

— Хочеш, Марусю, я тобі по душі скажу?

— Чому ж не хочу?

— Плюнь на всіх і роби так, як хочеться саме зараз, у цю хвилину. Ти знаєш, яка ти?.. А ті, хто хоче, щоби ти була, як вони, нехай спочинуть.

— В бозі? — розсміялася. — Ти даєш мені благословення, Тарасику? — повеселішала Маруся, наче й справді давно чекала на ці слова.

— Хто я, щоб тобі давати благословення? Розслабся і живи! Особливо сьогодні.

— Особливо сьогодні…— повторила, посміхаючись. — Дякую! Я справді відчула підтримку. Навіть, якщо це було сказано жартома.

— То було сказано дуже серйозно. А тепер жартома — перший танець за мною.

— За тобою… І цілком серйозно.

— Ось уже про щось і домовилися, скориставшись відсутністю колег, — увійшла Оленка. — Ви чи не танці розписуєте? Ти з Тарасиком танцюєш мазурку? — запитала в Марусі.

— І мазурку також…

— Не зрозуміла… Що значить — також?

— Те, що і на решту танців Тарасика заанґажувала я!

— Марусю, буде драка, — пригрозила пальчиком Оленка.

— Ну, то я готова. Починай…

— Пропоную влаштувати це на вечірці, — втрутився Тарас. — Тоді й глядачів буде більше.

— Що ж — приймаю, — погодилася Маруся.

Маруся розуміла, що химера Едуарда народилася не від снігу. Не бажаючи того сама, спровокувала на такий неадекват. Власне, нічого такого вона й не робила. Просто захотілось якийсь час розслабитися й набрати хорошого настрою на вечір. А воно, як мовиться: хотіла краще, а вийшло як завжди. Та, зрештою, не буде ж вона копатися в собі й шукати нових провин, коли всі п’ють шампанське, сиплють жартами, як зима снігом, і скоро взагалі ходитимуть на вухах. Он уже Оленка виголошує фривольний тост.

— Кохання — це процес. Любов — почуття. Секс — це процес плюс почуття. Власне, панове-колеґи, рано чи пізно цей порив, цунамі, незважаючи ні на які принципи і табу, колись та зірве наші загорожі…

— Кохаймося! Бо китайці наступають! — підняв бокал Тарас.

Колективу сподобався тост, і всі, сміючись, кинулися стукатися. Бокали озвалися дзвоном. Шампанське заграло, загойдалось і почало плавно переливатися в іншу посудину — людську. Маруся пригублювала, а потім, не відриваючись, вихилила весь бокал шампанського, наче якого узвару. Вона не в захопленні була від цього напою, віддавала перевагу доброму вину, але сьогодні їй захотілося саме цієї колючої іскристої рідини, щоб аж сльози з очей.

Сльози розмили чіткість святкової картинки, й жінка, наче через якесь скельце, розглядала залу, що вирувала танцями, виблискувала дощиком і електричними гірляндами. Нарешті роздивилась Оленчине декольте й задоволено всміхнулася, відчувши свою перевагу. Ну, принаймні, Марусі так здалося. Не стане ж вона в цьому сумніватися…

Колеги спрямували погляди в бік дверей. З виразу облич здогадалася, що нарешті прибула керівниця. Та запізнювалась і веліла починати свято без неї. І колектив почав так гарно, що невдовзі забув: не всі гості за столом. Тож, коли у розкішній норковій шубі зайшла до зали їхня Маргарита, всі зреагували по-різному: хто дививсь із здивуванням (бо такою красивою її ще не бачили), хто — із заздрістю (бо не кожна може собі дозволити таку пухнасту розкіш), а кому було по барабану (бо шампанське зіграло свою роль). Маруся не знала, як вона дивиться на Маргариту. Про її вроду мала власну думку, шубі не заздрила — своя не гірша. А ось шампанського таки добряче хильнула, бо губи м’якли, очі лінькувато кліпали. Але зір був чітким.

Вона спостерігала, як чоловіча частина їхнього колективу стрімко кинулася роздягати Маргариту. Першим (як і всюди) добіг Павлусь. Його в колективі недолюблюють через зайву улесливість перед керівництвом. Але він це не вважає ґанджем. Бо впевнений — те, що допомагає триматися на плаву в будь-яку погоду, радше, талант. І завдяки такому талантові він, Павло, має непогані дивіденди від життя. Чим не просто тішиться, а й хизується.

Маргарита залишилася в блакитному блискучому костюмчикові, що вдало приховав її далеко не ідеальну фіґуру і підкреслив синяву великих, трішки розкосих очей. Жінка спостережлива, вона зауважила здивовані жіночі й захоплені чоловічі погляди, чим була задоволена.

Її несподівано грайливий настрій зіграв на руку колективу, бо всім хотілося просто розслабитися. Знаючи непростий норов керівниці, напади гніву чи незадоволення, — можна було очікувати й зіпсованої вечірки. Але сьогодні передбачалося справді свято. О, вона вміла веселитися, якщо того хотіла! А з її вигляду Маруся зробила висновок — хотіла-таки. І, зрозуміло ж, деякі її рідні колеґи сьогодні вилізуть зі шкури, аби забезпечити шефині задоволення.

Маргарита артистично підняла келих, оглянула колектив і чомусь на довше, ніж годилося б, зупинилася на Марусиному декольте. Повільно підняла погляд до її очей, і якісь несподівані вогники сяйнули в зіницях. Маруся аж розгубилася.

Пригадала не таку давню історію. Літнього надвечір’я поверталася з роботи. Уже виходячи з метро, по той бік турнікету помітила жінку, яка пильно дивилася на неї і мило всміхалася. Маруся подумала, що її з кимсь переплутали. Йшла назустріч незнайомці, а та не переставала кокетливо посміхатися. Маруся, невідомо чому, сказала: «Це не я!» На що та мило відповіла: «Как хочеш…» Повернулась і пішла. Вона пам’ятає, як тоді приголомшено стояла кілька хвилин, не могла зрушити з місця, а розгублена посмішка так і висіла на губах. Цю історію вона розповіла колегам, і вони й досі ту дивну фразу — «как хочеш» — використовують у різних варіаціях.

Маруся, пригадуючи цю історію, пропустила тост Маргарити. Щойно зауважила простягнутий до неї бокал керівниці. Келишки вдарили дзвінко, погляди зустрілися також. І знову ж ці дивні спалахи! Вона, мабуть, грається з нею… Бо ні про які її збочення ніхто ніколи не говорив. Маргарита любила чоловіків. І багато чоловіків, і багато любила… Це знають усі. Просто, напевне у кожної жінки настає момент якогось переосмислення. Тепер вона зайнята тільки роботою, кар’єрою і грошима. Останнім часом ніхто не бачив біля неї жодного чоловіка, крім ділових партнерів. Робота замінила їй решту життя. Вона готова в кабінеті ночувати й заразом тримати біля себе весь колектив. Який, до речі, не в захопленні від того.

Не хотілося б увесь вечір витрачати на розгадування плану керівниці. Невідомо, що та замислила. А, можливо, Маргариті, як і їй, просто хочеться розслабитись і забутися про усі свої посади, квартири, дачі й кабінетні ігри. Хоча, хто тісно зав’яз у тому хитромудрому сплетінні інтриґ, навряд чи захоче або зможе бодай на якийсь мент лишитися самим собою. Уже й забули, якими справжніми були. Роками не живуть власним життям, а грають самі себе. І треба підігравати, бо вони щирих почуттів уже не розуміють.

Маруся інший раз також затіває ігри. Але її надовго не вистачає. Швидко набридає будь-який образ. Тож, напевне, саме через це грає вона не у великому політичному театрі, а в маленькому аматорському колективі. Де, слава Богу, вона не найгірша актриса. А з Маргаритою вони грають одна перед одною з першої хвилини їхнього знайомства. Керівниця з нею в очі дуже чемна, грайлива і неоднозначна. А поза очі аж ніяк не щадить її жіночого самолюбства. Образливими фразами при колегах (особливо при чоловіках), чисто по-бабськи, час від часу відгукується про Марусю — її поведінку, манеру зодягатися. Маруся намагається не зважати на такі напади підкресленої зверхності. Бо це не та зверхниця, яка б могла дістати її аж до серця. Вона поблажливо сприймає перекази чергової порції почутих про себе дурниць. Часто їй уявляються вони двома кицьками, які граційно ходять по краю даху, задерши хвости. Одна на одну не нявкають, не кидаються дряпати, тримають дистанцію і демонструють витримку. Але одна з них (і це Маруся) ходить по краю карниза, що небезпечно. Бо кицьки хоч і не так часто розбиваються, падаючи з висоти, але й не мають крил, щоби підстрахувати себе на випадок необережного руху.

За їхньою грою спостерігає весь колектив. Навіть від цього мають певну втіху — як-не-як, а вистава безкоштовна. Ось і сьогодні якийсь цікавий сценарій має театралізуватися. Найспостережливіші вже помітили зав’язку. А Маруся, своєю чергою, помітила, що всі чекають розвитку дії. Ну, що ж — гра так гра! Вона знову глянула на Маргариту. Та, манірно жестикулюючи, щось розповідала Едуарду. Він ожив, зацікавлено слухав, і Маруся не могла навіть здогадатися, про що ж там мова, коли Ед так швидко вийшов зі ступору.

Усі чимось займалися — хто танцював, хто розмовляв, а хто вибирав собі пісню для караоке. І лише вона чомусь упала в глибоку задуму, як у яму. Але сидіти так увесь вечір не збиралася. Раптом захотілося співати. І, не витрачаючи й хвилини на роздумування, пішла до мікрофона. Симпатичний молодий чоловік, який управляв усією апаратурою, зрозумівши її намір співати, уточнив:

— Пойом?

— Коль пйом, то й пойом, — відповіла весело.

— А шо пойом?

— А шо дасте…

— Дак нє, у нас можна вибірать…

— Дак вибірайте…

— А шо більше до душі?

— Любофф…

— Во как? — кокетливо повів бровою.

— А шо? В моєму віці токо колискові?

— Да про шо ви? У вашому віці та при ваших формах…

— Форми мої залишимо для інших… ОК?

— А то… Хіба я претендую? Тут без мене вже погляди поламали…

— Ви серйозно?

— Можна подумати, ви не бачите…

— Чесно? — нагнувшись, шепнула на вухо. — Я сліпа…

— Чесно? — нахилився близько до жінки. — Ви — класна…

— Ой, юначе… — розсміялася щиро, — а ви не промах.

— Промах чи не промах, а прольот повний, — сказав із жалем.

— Як вас звати?

— Вова.

— Володю, ви задивляєтеся на старших жінок?

— Ну шо ви!? Я задивляюся на красу… А вона віку не має.

— Так, Володю… Ви зараз знову зіб’єте мене на романтичний сум… А я маю намір похуліганити. То шо пойом, Вова? — напустила на себе грайливості.

— Похуліганити? — примружив смоляне око юнак. — А спойтє про моль…

— Про моль? Це що?

— Ну, помніте, — віно і мужчіни — вот моя атмосфера…

— Це харашо… — розсміялася Маруся і раптом задумалася. — Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?

— Ви це серйо-зно? — розчаровано протягнув.

— Розслабся, хлопче. Я ж сказала — хочу ху-лі-га-ни-ти…

— Поняв, не дурак, — зрадів Вова. — Щас найдьом… Така імєєцца — гортав пультом список пісень. — Вот!

— Клас! — зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. — То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!

Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.

Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.

— Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! — закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.

Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.

Маруся зробила крок назад і, граційно крутнувшись, вклонилася, наче на великій сцені. Ще раз пристрасно глянула в очі Маргариті. Обвела поглядом залу й усміхнулася. Оплески були гучними. Лунали чоловічі крики захоплення і жіночі верескливі вимоги повторити. Оленка підстрибувала на місці, плескала в долоні й вигукувала:

— Хочу ще! Хочу ще!

— Чого ти хочеш? — запитала Маруся, наче не відала, про що йдеться.

— Такого драйву! Повтори!

— Нічого в житті, Оленко, не повторюється. Колись буде щось інше, але не тепер. Співачка втомилась і хоче шампанського! — артистично махнула рукою.

— Прошу, мадам, холодного шампанського! — простягнув келих Тарас.

— Дякую, Тарасику, ти встиг погасити пожежу, — мовила, зробивши кілька ковтків.

— Ти підкорила навіть бандюків, — кивнув у бік столика, за яким сиділо кілька чоловіків. — Один із них точно в ауті.

Маруся неуважно глянула на людей, котрі пильно стежили за кожним її рухом, і вже було перевела погляд на Маргариту, яка ще не зовсім отямилася (нервово поправляла зачіску), але щось знайоме в обрисі одного з чоловіків примусило її знову повернути погляд до їхнього столика. Здавалося, серце миттєво зупинилося, бо шарпнулось і затихло, як сполохане зайченя під кущем. А гаряча хвиля котилася всім тілом, спричиняючи задуху. Марусі стало зле. Ноги заніміли, і вона розуміла: коли не сяде, то впаде точно. Боковим зором примітила найближчий стілець. Ступила крок і сіла, наче провалилася в безодню. Шкірою відчувала на собі смоляний глибокий погляд, що всвердлювався в кожну її клітиночку, і від того тіло ставало м’яким та неслухняним. Зараз була, як желе, що застигло, набравши певної форми.

Едуард підійшов несподівано. Взяв її за плече й стривожено заглянув у очі. Не помітити різкої зміни настрою в жінки, за якою стежиш, навіть не дивлячись у її бік, було тяжко. Він нагнувсь і запитав:

— Що трапилося?

— Ще не знаю… — ледь вимовила.

— Ти сама не своя…

— Уже не своя… Це точно…

— Це шампанське?

— Це минуле…

— Марусю, тобі треба надвір. Я принесу шубу…

— Не треба… Уже ніхто нікуди без дозволу не піде.

— Та, зрештою, що з тобою?!

— Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…

— Ти перепила?..

— Я відвезу вас додому, — раптом почувся Маргаритин голос.

— Ну що ви?! Вечір тільки почався… — заперечила Маруся. — Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин — і всі шпанські мушки з мене вилетять, — підняла кокетливо брови.

— Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває — краще вчасно піти..:

— Буває — піти неможливо…

— А співаєте ви професійно. Не очікувала.

— Дякую…

— Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?

— Я не ховала. Він просто спав.

— А це що — прокинувся?

— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.

— А ви, Марусю, ще та штучка, — всміхнулася Маргарита. — Я вас таки недооцінила.

— А ви мене вже навіть оцінювали?

— Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.

— Так, це одне з наших примарних прагнень — турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.

— Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий — тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.

— Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.

— Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, — кивнула на декольте, — то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? — всміхнулася Маргарита.

— Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це — при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.

— А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…

— Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це — не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?

— Що ж — відвертість за відвертість, — знову посміхнулася Маргарита. — Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа — робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся — це їй вдається.

— Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… — запально сказала Маруся і додала: — А ваша оцінка не збігається з нашою.

— І висновок? — продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.

— Висновок тут один — кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.

— Це ще раз каже про її здібності…

— Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми — за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.

— Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.

— І правда… Я також не філософствувати прийшла, — всміхнулася Маруся. — Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…

— Та я сказала б навпаки… — неоднозначно всміхнулася. — Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…

Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.

Маруся ще не встигла прийняти те чи інше рішення, як перед нею виникла могутня постава чоловіка. Їй не потрібно було піднімати очей, щоби його пізнати. Так і стояла очима на рівні його грудей, бачила білий светр і чула запах приємних чоловічих парфумів. Знову запаморочилося в голові. Чи вона його боялася? Не могла визначити свого стану.

— То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? — запитав, узявши за лікоть.

— Прошу, — простягла йому руку.

— Не чую радісних криків…

— Не бачу радісного приводу…

— А зустріч із давнім другом — не привід?

— Я б воліла, аби все лишилося в минулому… — підняла таки голову і глянула йому в очі.

— Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, — пильно вдивлявся в очі. — До речі, хоч знаєш, яка ти красива?

— Тунгусе, не починай…

— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.

— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.

— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!

— Ти не пропонуєш, а береш!

— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.

— Та йди ти зі своїм характером!

— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?

— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?

— Правду, чи брехати?

— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.

— Я тебе ніколи не обманював.

— Просто ніколи не казав правди?

— Ти сама розумієш, що не все мала знати.

— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…

— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…

Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.

Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися — виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою — вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.

Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, — механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.

— Едуарде, я буду кричати… — нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.

— Ой, пробачте, Маргарито Львівно, — відпустив жінку. — Задумався…

— Не відпускайте так різко, бо впаду, — продовжувала всміхатися Маргарита. — То буде не вельми приємне видовище — жінка посеред зали.

— Така жінка посеред зали ніколи не буде, — напускав на себе галантності. — Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…

— На цьому зупинимося, — перебила на півслові. — Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»

— Я мав на увазі…

— Не це? Шкода…

— Повірте, це — насамперед. Але ви така жінка…

— І це звучить непогано…

— Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…

— Я вже забула, яка я, — мовила серйозно. — І хотіла б згадати, — пристрасно глянула Едуардові в очі.

— Що ви маєте на увазі? — запитав розгублено.

— Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… — сказала неоднозначно.

— Мені тяжко вас розгадати… — розгубивсь Едуард.

— А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… — кивнула на Марусю. — Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…

— А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?

— Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? — повела кокетливо очима.

— У цьому вам не відмовиш…

— А в чому відмовиш?

— Та, мабуть, ні в чому…

— Тоді домовилися?

— Про що? — не втямив Едуард.

— Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, — всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.

— Ну, коли ненадовго… — мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.

— Я пам’ятаю, що вас дома чекає дружина… — поблажливо мовила керівниця.

— Коли їдемо? — поцікавився.

— Через півгодини я вийду звідси. За кілька хвилин після мене непомітно вийдете ви. Машина зліва від порога. Я в ній чекатиму, — по-змовницьки підморгнула.

— Гаразд, — без особливого ентузіазму прийняв гру Едуард.

Уже в одному колі танцювали компанії з-за різних столів, було весело і невимушено. Танці час від часу переривалися вітаннями підпилих гостей. Можна було почути банальні віршики й зізнання в коханні. Словом, свято вдалося. Маруся сиділа під ялинкою. Але снігуронькою не почувалась. Їй думалося про своє невезіння. Ще зранку вона планувала отримати хороший настрій і дальше надиктовувати його колеґам. Але в її плани знову вплутався випадок.

Зі стількох сотень ресторанів, що діють у місті, вони з Тунгусом зійшлися на одному. Що за банальний збіг? Це не було потрібно ні їй, ні йому. Вона знала цього чоловіка, як ніхто. Раз він вирішив не шукати її, значить, добре обдумав і зважив. А для нього знайти будь-кого не становило жодної проблеми. Якщо вона правильно порахувала, то на волі він років два-три. І якби мав на меті, то за цей час знайшов би її в-Джамбулі, не тільки в Києві.

— Королево, ти готова йти? — вивів її зі задуми Тунгус.

— Йти? — перепитала Маруся, наче сама не знала, що це обов’язково й обговоренню не підлягає.

— Марусю, чи я колись зробив тобі що зле? Чому так вороже дивишся на мене?

— Коли б ти міг знати, як перекапустив мені життя…

— Ти про що?

— Я про все…

— Про все ти мені ще розкажеш…. Згода? — запитав і, не очікуючи відповіді, простягнув руку.

— Куди?

— Тут гамірно, і я не можу з тобою поговорити…

— Мені треба вдягнутися.

— Чекаю тебе біля машини.

Маруся зодяглася і, ні з ким не прощаючись, вийшла з ресторану. Мороз припав до щік і миттю схолодив її схвильоване обличчя. На ходу защіпала шубу, шукаючи очима Тунгуса. Він, вийшовши зі своєї машини, помахав Марусі рукою. Неподалік стояло вже заведене авто керівниці — прогріваючись чи когось дочікуючись. Маруся пірнула у просторий салон джипа, вмостилася й одразу помітила Едуарда, який швидким кроком прямо з порога біг слідом. Жінка налякано шарпнулася, подумала, що той вирішив її наздогнати. Але Едуард так швидко, як біг, сів у легківку Маргарити. Машина, лишаючи прикритий темнотою слід, зникла у зимовому просторі.

Напевне, дуже здивованою виглядала Маруся, бо Тунгус запитав:

— Ти побачила снігову людину?

— Навіть тоді я так би не здивувалася, — відповіла, приголомшена побаченим.

— Той Отелло буде за тобою стежити?

— Який? — перепитала, відразу збагнувши про кого мова. — Гадаю, що сьогодні у його плани це не входить. А ти все зауважив?

— Марусю, ти мене забула…

— Ой, орле… — помовчала і додала: — Сивий…

— Помітила… Сивину…

— Це найпомітніша в тобі зміна…

— А решта?

— Решта лишилася такою ж — наполегливою…

— Ти хотіла сказати — нахабною…

— Цього у тебе не віднімуть ні роки, ні люди.

— Ти іншого в мені просто не хотіла бачити.

— На зір не скаржуся.

— Я тобі зіпсував вечір?

— І ти про це шкодуєш…

— То зіпсував?

— Ще не знаю…

— Що це значить?

— Якщо я правильно розумію, то вечір ще не закінчився. Може, скажеш, куди мене везеш?

— А що ж ти — сіла в машину до страшного чоловіка і навіть не знаєш, куди він тебе везе?

— Можна подумати, що страшний чоловік колись радився зі мною чи запитував про мої бажання…

— Королево, я готовий виконати будь-яке твоє бажання… Тільки будь цей вечір зі мною… — з уст Тунгуса це прозвучало несподівано благально.

— Господи! Тунгусе, у тебе нові прийомчики…

— Ні, Марусю, це зовсім інше… Я знаю: коли ти поруч, то зі мною буде все добре.

— У тебе проблеми?

— У інших проблеми, а я можу в них тупо втрутитися.

— Значить, я сьогодні — як страховка?

— Ну, вважай так… Якщо це тебе влаштовує.

— Ти знаєш, мене влаштувало б інше — спокійне закінчення вечора, ще кілька пісень (якраз увійшла в раж), трохи танців, пара компліментів і… — ще хотіла щось додати, та згадала про Едуарда й замовкла.

— Ти права, якщо він так швидко сів не в свою машину, то невідомо, чи було б продовження… — лукаво хмикнув.

— Ти тепер телепат? — здивовано підняла брови Маруся.

— Тут не треба сильно теліпать, аби розгадати певні маневри деяких типів. А твій поклонник — ще той тип.

— Він абсолютно нормальний поклонник…

— Нормальний поклонник так швидко не розчиняється у просторі…

— Він зник, бо я звеліла…

— Ах, повелителько! Накажи й мені що-небудь…

— Щезни! — сказала настільки різко, що й сама не очікувала.

Авто загальмувало так несподівано, що Маруся ледь не вдарилася лобом у переднє скло. Поки вона отямлювалася, Тунгус вийшов із машини та швидко пішов у зворотному напрямку. Він, як було звелено, щезав у темряві. Жінка вискочила з джипа і побігла слідом за ним. Підбори вгрузали в сніг, і їй здалося, що вже ніколи його не наздожене. Марусі зовсім не хотілося його образити. Так вийшло само собою. Ну, чому ж так часто почало виходити все само собою?

— Тунгусе! — крикнула вона в темряву, але звук машин, що проїжджали, заглушив її голос. — Тунгусе! Тунгусе! — продовжувала кричати, біжачи вздовж дороги. — Пробач, я не хотіла!

Маруся побачила його силует у пучку світла від фар. Зупинившись, Тунгус так і стояв, не повертаючись до неї. За крок жінка теж зупинилась і якусь мить дивилася на його широку спину, не наважуючись підійти. Машини минали неворухкі силуети, застиглі на морозі, освітлювали їх час від часу і засипали дрібною порошею з-під коліс. Нарешті підійшла і стала поруч.

— Тунгусе!

— Гу…

— Пробач!

— За що?

— Ну… — і не знала, за що їй просити пробачення.

— Ну?

— Я не знаю… За те, що викрала тебе з ресторану, привезла сюди, поставила серед дороги на морозі в легеньких чобітках і без шапки, за те, що пальці твої задубіли без рукавичок, аж манікюр тріскається… Словом… Не треба так різко щезати…

— Ах ти ж…

Обернувся різко, аж сніг вискнув під черевиками. І Маруся навіть не стямилась, як опинилася в його міцнющих обіймах. Він тулився до неї, як маленький хлопчик, шукаючи якогось прихистку. Задихався від її парфумів і близькості, щось хотів сказати, але слова западали назад у горло, зринало лише булькання, наче якого дикого звіра. У цьому суєтному припаданні випадково губами намацав її змерзлі вуста — притих, зачаївся, ловив її дихання, а сам задихався від неймовірної насолоди відчувати на смак оцю — найбажанішу, найнеймовірнішу королеву, яка вимучила його душу до краю, яку проклинав не раз і не два, яка не дає спокою його уяві й не перекривається жодною із жінок. Ну, де знову взялася на його голову? Зумисне ж не шукав із нею зустрічей, не допускав навіть думки про неї. А вона сама намалювалася на його горизонті несподіваним солодким маревом, що перетворилося на реальність.

Маруся притихла, навіть не намагалася вивільнитися з його обіймів, — дозволила вихлюпнути нестримні емоції таким способом. Надії на те, що тими обіймами і закінчиться ця несподівана зустріч, не було. Протистояти Тунгусові було марно. Вона мусить скоритися сьогодні його волі, але надалі… А що далі? Благатиме, молитиме його залишити її в спокої. Це вже було. Спокій був недовгим. Сама доля зводить їх на одному шляху. Щоб ще і ще випробовувати на міцність почуття. Але ж, коли вони, ці почуття, однобокі, навіщо їх випробовувати? Якщо точно знає, що ніколи не любила Тунгуса. А їхні давні стосунки були не що інше, як його бажання і наполегливість.

Правда, не може сказати, що їй не лестила така потужна любов свого часу одного з найвпливовіших чоловіків. Його боялися, йому підкорялися практично всі столичні чиновники і бандити. І їй тоді було навіть дуже приємно почуватися королевою. Хто знає, чим би це закінчилося, коли б не закохалася в Дмитра.

— Може, ми таки сядемо в машину? — запитала благально. — Я так замерзла…

— Пробач, королево… Я просто не при собі…

Ще якусь мить сиділи в машині мовчки. Тунгус — заглиблений у думки, а Маруся — спостерігаючи за ним. Очікувала, коли той озветься. Знала, що її слова нічого не змінять, що б не говорила.

Від тьмяної червоної лампочки, що легенько підсвічувала обличчя, його риси загострились і стали ще жорсткішими. Чи, можливо, тут світло й ні до чого. Роки та ситуації, які переживає людина, змінюють обличчя. І невідомо чому одні залишаються до кінця життя майже незмінними, а інших за кілька років навіть пізнати неможливо.

Ось вона, після народження двох дітей, не бачить у собі таких разючих змін. Звичайно, її обличчя вже не таке дитинно-наївне, як було по молодості, а набуло жіночності, впевненості, певної поблажливості в погляді, що може дозволити собі лише досвідчена жінка.

— Поїхали у мій клуб… Я маю хоч якось заспокоїтися, — раптом озвався Тунгус.

— Твій клуб?.. Це той, де зависаєш?

— Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…

— А в якому?

— У тому, щоб мати власний…

— Он як?.. Ну, покажи своє дітище, — сказала рішуче.

Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі — круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони — домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома — хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.

Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними — оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.

До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.

— Як тебе звати? — запитала несподівано.

— Ти до мене?

— Я тебе знаю скільки років?

— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…

— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.

— Напевне, не дуже й хотілося?

— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…

— А тепер хочеш знову?..

— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?

— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.

Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?

Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.

— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.

— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?

— Я тобі казав, що всьому свій час…

— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…

— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.

— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.

— У мене є надія?

— Яка надія? — не зрозуміла жінка.

— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.

— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…

— А твій Дмитро? Він де?

— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.

— Ти чотири роки живеш одна?

— Чому ж одна?

— Тоді звідки воля?

— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.

— А це ж хто?

— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.

— А живете де?

— Живемо там само.

— Тобто у тій тісній квартирці?

— Та ще й не своїй…

— А чиїй?

— Колишньої свекрухи.

— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.

— Ти змінився… Чи мені так здається?

— Просто ми давно не бачилися…

— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…

— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?

— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.

— Із твого чи вашого?

— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…

— Чому ж? Буває — замінюють…

— Виховання, гроші — так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…

— Він що — байдужий до власних дітей? — здивувався Роман.

— Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант — жити без чоловіка — й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.

— Пізнаю… — протягнув Роман.

— Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…

— Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? — напружено очікував відповіді.

— Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.

— Значить, не зустріла ще такого…

— Таких нема…

— Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке — залежати…

— Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!

— Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… — він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. — Пробач…. — зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.

— Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… — озвалася так благально, що він аж перестав дихати.

— Не парся, Марусю… — сказав грубувато. — Насильно милим… Далі за текстом… — замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: — А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.

— Ми будемо грати? — здивувалася Маруся.

— Ні, грати будемо ми, а ти — дивитися, — підморгнув.

— Ви — це хто?

— Побачиш. Їж.

Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…

— Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? — запитав удавано весело.

— Також цілком… — посміхнулася й Маруся.

— Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!

Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.

— У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.

Чоловіки піднялись і легкими кивками голови привіталися з жінкою. На диво, острах швидко зник. Чи то ця спокійна обстановка так вплинула, чи музика, що заколихувала свідомість? Маруся розслабилася, сіла на диван, на який указав Роман, потонула в м’якості. Звідти нарешті роздивилась інтер’єр цієї дивної кімнати. Тут стояв лише один диван, і на ньому сиділа вона. В кутку мерехтіли вогні каміна, і жінка ніяк не могла збагнути — там горять справжні дрова, чи то тільки прекрасна імітація горіння.

Неподалік каміна, за барною стійкою, молодий бармен змішував коктейлі. Його рухи заворожували, і Маруся на кілька хвилин зупинила на ньому погляд. Роман зауважив це й відразу ж запропонував їй фірмовий коктейль.

— Я, мабуть, відмовлюся, бо щойно пила вино…

— Повір, королево, цей напій тобі не зашкодить. Він зробить твій вечір приємнішим. Я ж не хочу тобі зла… Чи ти думаєш інакше? — присів і заглянув їй в очі.

— Ні… — запнулася, — Романе, я думаю, що ти не той чоловік, якого я повинна боятися. Чомусь мені так здається…

— Ось і славно, — пішов до бару.

Маруся сиділа і заворожено спостерігала за тим, що відбувалося. Такого дивовижного спокою вона не відчувала хтозна-скільки років. Навіть тіло на дивані розм’якло, розтеклося невагомою хмаринкою. Лише погляд-блукалець вихоплював якісь незначні сюжетики. Бармен чаклував над її коктейлем. Чому вона вирішила, що над її? Мабуть, тому, що Роман показав на неї рукою і щось наказав. Той згідливо кивнув головою й узявся за свою справу, а Роман зник за дверима неширокої шафочки. Дивно… Значить, то була не шафа, а замасковані двері… Навіщо? Маруся знову відчула себе Алісою в країні чудес. І почала озиратися, шукаючи очима чешуйського кота.

— Ваш коктейль… — мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.

— Дякую! — не знала, як почати споживати цей шедевр.

Хлопець був, видно, тямовитим — чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим — не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.

Марусі було добре. Закортіло покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.

— Тобі добре, королево? — нахилився над нею Роман.

— Ой! — шарпнулася з несподіванки.

— Я злякав тебе?

— Ні. Просто не почула, коли підійшов.

— Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, — нагнувсь і поцілував їй руку.

Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха — легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.

Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.

Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.

Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.

Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.

— Тобі сподобалася гра, королево? — присів біля неї на диван.

— Несподівано… — ледь вимовила Маруся.

— Несподівано сподобалася?

— Несподівано закінчилася…

— Хочеш продовження?

— Ні… Не хочу…

— А я хочу…

Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього — торкнулася рукою волосся, очей, губ.

Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося — це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.

— Ходімо!

Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері — й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.

Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.

Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.

— Королева… — голос застрягав у пересохлому горлі. — Моя королева…

— Тун… — запнулася. — Романе, я нічия, — запротестувала Маруся.

— Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!

— Мабуть, пора додому, — раптом спохопилася Маруся.

— Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? — заглядав у очі Роман.

— Таки пора, — пом’якшила голос. — Я від себе такого не чекала.

— А я про таке і мріяти не міг, — проводив пальцями по щоках жінки. — Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!

Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула — ще якась мить — і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:

— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.

— Ти до мене, королево?

— Я до свого тіла…

— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.

— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…

— Про що? — не зрозумів Роман.

— Як про що? Про те, що я — вільна!

— А чи ж я тебе неволю?

— Ніби я сама… А ніби й не я…

— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.

— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…

— Я не часто в них граю, — сказав серйозно.

— Сьогодні був показовий виступ?

— Ти була неприступною, королево…

— Це був спосіб приступитися?

— Це був відчай…

— Дивний відчай…

— Він тобі не сподобався…

— А хто придумав таку гру?

— Пам’ятаєш Чечена?

— Чечена? — на мить задумалася. — Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? — запитала зацікавлено.

— Нема…

— Як нема? Помер, чи що?

— Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?

— Коли Поділ ділили….

— Як Поділ ділили? Він що — шматок ковбаси?

— Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…

— Хто вижив?

— Можна сказати й так…

— А ти?

— А я вижив… Ти не помітила?

— Те, що ти живий, навіть відчула, — всміхнулася Маруся. — Я про інше. Твій капітал також із Подолу?

— А звідки ти взяла, що він у мене є? — хитро прижмурив око Роман.

— А такий клуб, — повела очима по кімнаті, — сам приплигав?

— Я його вигадав, Марусю. Для тебе…

— Гаразд… Не хочеш про це — і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…

— Розумієш, королево, є таке — що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, — говорив серйозно, навіть сумно. — Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, — покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, — бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, — еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, — правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, — елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я — бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.

Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома — ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.

— Твоя черга, королево! — гукнув до неї бадьоро. — Бо я повертаюся!

— Залякуєш? Ти вже повернувся, монстре…

Легко підхопилася й попрямувала до ванни. Хотіла запитати про рушник, але подумала, що й сама здогадається, який узяти. Ванна кімната вразила її не менше за дерево посеред зали. Була неймовірна. Посередині — величезна бірюзова ванна. Попід стінами такого ж кольору шафочки з дзеркалами. А в стіні, навпроти дверей, — велике кругле вікно, в яке заглядає зимове дерево, підсвічене ліхтарем.

Маруся відірвала погляд від дивного вікна, стала під душ. Вода змивала рештки розслаблення. Відчула, що негайно потрібно додому, бо захоплива натура вже починає вростати у розкіш. Замок подобається так, що навіть готова у ньому поселитися.

— Відвези мене, — попросила Романа, тільки-но вийшла з ванни.

— Щось трапилося, королево? — помітив зміну настрою.

— Нічого… — відповіла невпевнено.

— Але тебе щось мучить…

— Сумління…

— Звучить пафосно і непереконливо…

— Спробуй описати мій стан, — примружила очі.

— Що ж… Давай проекспериментуємо. Ти розслабилася… Нарешті, за тривалий час, забула, наскільки вільна і неприступна, наскільки мама і… До речі, ти захистила докторську?

— Ні, тільки кандидатську, — здивувалася несподіваному запитанню.

— Отже, продовжую… І забула наскільки кандидат… Але вода так ефективно подіяла на тебе. Вона взагалі має таку властивість — отямлювати. І подумалось: а що це ти — вільна, неприступна, мама, кандидат — робиш тут, у чужому клубі, та ще й із бандитом! Тебе охопив жах, і негайно захотілося «в дєрєвню, к тьоткє, в глуш, в Саратов», аби подальше від цього злочинного місця…

— Романе… — перебила, але не знайшлася, що сказати.

— Марусю, я тебе прошу… Ніхто не сміє примушувати тебе ні до чого. Ти сама маєш вирішити — бувати тут чи ні. Я, звичайно, наполягатиму… — всміхнувся. — Ні, благатиму… — замовк, дивлячись їй в очі. — Власне, то не важливо…

2

Коли сніг вислизає з міста до наступної зими, на Марусю завжди нападає бажання планувати. Уже в березні знає, куди поїде у відпустку. І скільки б мама не говорила про те, що наперед загадувати не варто, що «людина планує, а нечистий пантрує», Маруся не має святого спокою, доки не вивідає всі курортні ціни і не звірить із ними свої фінансові можливості. За них відповідає сама — заробляє, підробляє, заощаджує. Це їй вдається. Навіть не відає, звідки у такої марнотратниці (так до певного часу називала її мама) з’явився талант заощаджувати. Мабуть, життя навчило колись балувану дівчинку відмовитися від необдуманого «хочу». Ні, в жодному разі, не обмежує себе і дітей в одязі, розвагах чи ласощах, просто навчилася не купувати зайвого.

Маруся нині, згадуючи себе колишню, поблажливо посміхається, даючи зрозуміти тій, яка вже ніколи не вийде з дитинства та юності зі своїм безтурботним характером, так і залишиться у пам’яті конячкою для свята, що розуміє ту себе і приймає такою, якою була. Чому саме так називає себе колишню? Просто згадується, коли в свята чи вихідні батьки зодягали її, доню-одиначку, в найкраще вбрання, начіплювали різні прикраси й вигулювали у центральному парку. Вона йшла з бантиками, високо піднявши голову, і вже в тому віці усвідомлювала, що найкраща. Живе в елітному будинку, навчається у найкращому ліцеї, носить красиві речі. Крім того, завжди вигравала всі конкурси краси — спершу шкільні, а потім і міські. Пригадує, що в парку роз’їжджала прегарна сіра конячка з дзвониками і вплетеними у гривку бантиками — возила діток. Але Маруся тоді не думала, наскільки вони були схожими.

Привчена до найкращого, у свій найтяжчий період нелегко відвикала від привілеїв. Коли Яринці не було й року, а Маруся вчилася в академії (здобувала другу вищу), завагітніла Олесем. Вагітність була не запланована і не передбачувана. Але те, що трапилося, виправити можна було, вважала, лише одним способом — через дев’ять місяців народити. Про це сказала Дмитрові. Той, спершу, сприйняв її слова за жарт. А коли збагнув, що це правда, замість того, аби зрадіти — впав у гнів. Почав доводити, що самі не зможуть «витягнути» ще й другу дитину, бо заробітки у нього нестабільні, а вона зовсім не працює, то не зможе мати навіть декретних. Надіятися ні на кого — її батьки не люблять зятя, вважаючи недостойною партією, а його мати недолюблює Марусю, бо не вірить, що Яринка — його донька..

Маруся тоді думала, що життя закінчилось. І навіть та велика любов до Дмитра, яка колись так несподівано охопила її, кудись потихеньку щезала. Ще здававсь їй красивим, дотепним та розумним, що дуже цінувала в чоловіках. Рідко зверталася до енциклопедії, бо все, що цікавило Марусю, знав її чоловік. Його здатність усе запам’ятовувати справді вражала. Знав чотири мови, був асом у математиці, носив у собі всю хронологічну таблицю нашої та світової історії. І Маруся почувалася перед ним школяркою.

Її свекруха вважала свого сина ґенієм. Звісно, для цього були підстави. Але тими знаннями, що мав Дмитро, треба було ще й уміло розпорядитися. Не розпорошувати на всі боки. Але її чоловік — натура непослідовна. Сьогодні він вигадує вічний двигун, а завтра пише українсько-угорський розмовник. Зрозуміло, що ні одне, ні інше не закінчено, а він уже проводить якісь досліди на кухні.

Звичайно, така розпорошеність чоловіка доходів не давала. Тим часом підростала донька, яка потребувала і харчування, і памперсів, і одягу. А позаяк Маруся одягалася завжди вишукано, вона прагнула відповідно одягати і Яринку, навіть таку манюню. Батьки грошей не давали, бо хотіли довести, що Дмитро не той, хто їй був потрібен. Свекруха не допомагала, бо не вважала Яринку за внучку, і мала на те підстави. Перед тим, як завагітніти Яринкою, Маруся з Дмитром тривалий час не жили разом. А тільки-но вони помирилися, жінка відразу ж завагітніла. Ось у свекрухи й виникла така підозра. Сама ж Маруся знала, чия це дитина, і доводити нікому нічого не збиралася.

У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше — найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною зарплатнею, аби можна було утримувати сім’ю.

Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.

Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.

Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.

Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) — і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:

— Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? — запитав, аби почати хоч якусь розмову.

— Татусику! — кинулася до нього донька.

— А звідки сльози в мого зайчика? — тремтіння в його голосі видавало хвилювання. — Хто це тут зібрався плакати?

— Ні, ну що ти? Я не буду, — намагалася опанувати себе.

— Мамуню, пробач…. — підійшла, не наважуючись обняти.

— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.

— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.

— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…

— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!

— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.

— Де внучка? — роззирався по кімнаті.

— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.

Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.

— Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… — прошепотіла мама. — Ти такою ж гарнюнечкою була, — сльози закрапали одна по одній.

— Мамо, я впевнена, що і ти в її віці була саме такою. Ми ж однієї породи. Правда? — заглянула в очі.

— Доню… — обняла Марусю і захлипала.

— Так, народ, марш на кухню… А то зараз додасться ще один голос, — кивнув на Яринку.

На кухонному столику у маленькій тарілочці лежало три сухарики. Всі три погляди зупинилися на них. Потім переглянулися.

— А що — гулять так гулять! — першою озвалася Маруся і показала рукою на стіл, приховуючи свою незручність за жартом.

— Це все, що лишилося від обіду? — підозріливо запитала мати.

— Це все, що передбачалося на обід, — гірко посміхнулася Маруся. — Пропоную розділити з королевою цю трапезу! Якщо не гидуєте… Зараз зроблю чай.

Вона поставила на вогонь чайник. Приготувала чашечки. Насипала у чайничок заварку. А батьки мовчали. І ця мовчанка вже починала тиснути Марусі на потилицю.

— Ви мовчите, наче що трапилося… — поглянула на маму, а потім на тата.

— Це все, що ти мала з’їсти? — запитав, приголомшений побаченим, батько.

— Татусю, я ж не щодня так їм. Просто саме сьогодні у мене вийшов такий обід. Що, у вас ніколи такого не було?

— Не було… — впевнено відповіла мама. — Не було, Марусю… Ти не пам’ятаєш наші обіди?

— Мамусю, я пам’ятаю… Але ж не весь час так було. А студентські ваші часи?

— Дитино моя, коли твоя мама була вагітна, вона їла все для того, щоби ти у нас такою красивою народилася. Вважаєш, що за сухарями народиш здорову дитину? Ти ж розумна дівчинка і маєш знати, що для цього потрібні насамперед вітаміни! А де вони?! — гарячкував батько.

— Вітаміни справді бувають рідко. У нас нині не найкращий час… Самі виявилися заслабкими… А допомоги нізвідки, — Маруся не докоряла, просто розмірковувала. — Зі своїм небажаним сімейством я вам не потрібна. Дмитровій мамі — також… Усі покинули нас… — це прозвучало гірко. — Можливо, й справді не треба було створювати сім’ю, поки не впевнилися, що гідно справимось. Але вже так трапилось. І як би не було тяжко, ми намагаємося самі, принаймні, вижити. Та ще врахуйте, дорогі мої батьки, — посміхнулася, — я не закинула навчання. У мене через місяць — державні! І я впевнена, що складу їх на відмінно! І сина народжу! Справжнього козака! — голос її підвів, здригнувсь — і вона перервала свій емоційний месидж.

Батьки мовчали. Такі прості й болючі доньчині слова пекли обох. Через те вони часто кліпали й переглядались. А що сказати у відповідь? Найближчі люди кинули у найтяжчий час. І це вони, для яких вона була сенсом життя. Що може з людьми зробити затятість… Хотіли довести доньці свою незамінність? А тепер і не знають, що штовхнуло їх на таку безглуздість. Самі мучились і дитину довели ось до чого… Лише величезні очі й… живіт. Але навіть у такому хисткому становищі донька не втратила впевненості, не опустила рук, не зчиняла істерик… Так тонко і точно окреслила місце батьків у своєму житті… Точніше, вони самі його відвели, покинувши її з внучкою виживати. Хіба не знали, що той ґеній не спроможний утримувати сім’ю. Можливо, то й не його вина. Мозок зятя запрограмований на науку. Через те він безсилий перед побутом і невлаштованістю. Дмитрові самому потрібна нянька. Ну, якщо й не нянька, то секретарка — точно…

— Пробач нам, доню… Єдине, що можу сказати, — батько підійшов близенько й обійняв за плечі. — Ми мучилися там, ти мучилася тут… І все через якісь дурні гордощі. Хіба ж вони варті оцього відчуття, коли повертається душа?! Я лише тепер, коли бачу тебе, доню, коли можу притулити до себе — відчуваю свою цілісність. А то наче півлюдини ходило по світу весь той час, що ми жили, мов чужі. Ти думаєш, мати відчувала не те саме? — дивився співчутливо на дружину. — Просто вона, як і ти, ніколи собі не дозволяє слабкостей. Хоча… Повірте мені, дівчата, нормальні слабкості краще, ніж дурна сила волі. Бо через неї можна і душу надірвати. Що, зрештою, ми й зробили успішно.

— Сподіваюся, не зовсім до краю довели наше життя… — нарешті озвалася мати, і слова їй давалися тяжко. — Ми приїхали, Марусю, щоби виправити все… В міру можливого. І добре, що нема Дмитра. Нам було б тяжче…

— То давайте я все-таки приготую чай, — запропонувала Маруся. — А ви сідайте, не стійте, як на роздоріжжі… Бо мені здається, що ось-ось знову щезнете з мого життя… А я цього так не хочу, — призналася донька.

Батьки, як за командою, разом полегшено зітхнули, наче випустили із себе якого небажаного звіра, котрий мучив їх пекельним сумнівом. Вони сіли за стіл і знову наткнулися поглядами на сухарі. Батько раптом підхопився.

— Що ж це ми, Іро?! — стукнув себе пальцем по лобі. — А де наші пакети? — кинувсь у коридор.

Шурхотіли пакети, метушилися біля них батьки, а на столі один за одним з’являлися смачні делікатеси, про існування яких Маруся почала забувати. Вона стояла незрушно і споглядала це дійство на кухні. Дуже не хотілося б, щоб це виявилося сном. Закрила й відкрила очі, але це щастя не зникало — вмить помолоділі батьки радо накривали стіл…

* * *

Маруся глянула на монітор. Той заснув, доки вона міряла минуле. Шарпнула мишку — і висвітилась Анталія. Розкішний гірський пейзаж знову повернув до думки про відпустку. За вікном підступав до старого київського парку березень. Потихеньку стягував постарілу снігову ковдру, що сірими латками чіплялася за чорні вологі пагорби. Ці два пейзажі (на моніторі й за вікном) були настільки різними, що Марусі здавалося — вона перебуває водночас у двох світах. Цей світ із березневим віконним пейзажем тримає її на ланцюгу обов’язку, і вона покірно виконує свою щоденну роботу — аналізує, пише великі матеріали, намагається не відставати із запланованою докторською, раз на тиждень проводить тренінги підготовки речників… Усе це увійшло в її життя як необхідність. І Марусі здається, що навіть без одного з цих чинників усе зупиниться, наче годинниковий механізм без найменшого коліщатка. Вона навчила себе встигати всюди: зранку сніданок, школа, метро — і дальше за планом. Увечері також метро — і дальше за планом. А вечірній план один і той самий: вечеря, уроки з дітьми, їхній сон і, зрештою, докторська до знемоги… І ця знемога уже підступає з усіх боків.

Ще лише березень, а вона дивиться на літній краєвид, і її заполонює неймовірне бажання кинути все, забрати дітей та рвонути у той світ, що так яскраво манить із комп’ютерної картинки.

Шарпнулася від телефонного дзвінка, який несподівано відірвав від теплої думки про Анталію.

— Чую! — гукнула якимсь чужим голосом.

— Маруся? — уточнили з того боку.

— А хто ж? — пом’якшила голос, почувши здивовані нотки Світлани.

— А я хіба знаю, що за злюка-бобер там сидить?! Може, вже загриз досі нашу Марусечку… — жартувала подруга.

— Я зараз сама ладна будь-кого загризти…

— А що такого відбулося, що я не в курсах?

— Та ніби й нічого не трапилося… Не знаю, звідки ця химера… Свєт, а може, старію?

— Марусю! Ау-у! — погукала Світлана. — Ти сьогодні щось не те з’їла? Чи хто зурочив? Може, тебе зла керівниця викликала?

— Точно! Я сьогодні ще нічого не їла. А котра година? — глянула на годинник. — Це правда — скоро кінець робочого дня!

— Слухай, зайчику, чим ти там займаєшся? — розсміялася Світлана.

— Та ти мене просто з Анталії висмикнула…

— Я правильно почула — ти вже встигла в Туреччину зганяти?

— Правильно, Свєт, я вже шукаю…

— Свята? — перебила.

— Ти вгадала! Саме свята хоче моя душа! Але…

— Але часу не вистачає, діти вдома з нянею, настрій сірий, сльози близько… Продовжувати?

— Досить. Діагноз правильний, пані докторице. Власне, як і завжди, — погодилася Маруся. — То що роблять у випадку такої тяжкої хвороби?

— Записуй, невігласко! Береш із собою три старі подруги, йдете в стару кав’ярню «Барабан», замовляєте коктейль «Мохіто», потім повторюєте кілька разів, регочете так, щоби м’язи на животі відчувалися, пліткуєте, обговорюєте чоловіків, уряд та погоду (погоду можна не чіпати), і, задоволена лікуванням, повертаєшся додому.

— Рецепт мені підходить. Тільки де я старих подруг наберу? Вони в мене вічні молодухи…

— А ти їх спусти на землю… — розреготалася Світлана.

— Їх спустиш… — теж розсміялася Маруся.

— То що — рецепт в дію?

— Власне, я не готова… — зам’ялася.

— Подруго, ти щось переплутала… Я тобі нічого такого не пропоную. Просто посидіти в кав’ярні… А ти мені про свою неготовність.

— Я няню не попередила…

— Попередь.

— Не можу… Ти телефон займаєш… — продовжувала всміхатися.

— Натяк зрозуміла… Місце зустрічі незмінне.

Березневий підвечірок вологий і тьмяний. Під ногами хлюпавиця неприємно гомонить із Марусиними чоботами, від чого ті помаленьку, але невідворотно мокріють. Це настрою не додає… Їй не хочеться йти через метро, тому прямує понад Будинком з химерами, вниз до театру Франка. Там вирулить на Хрещатик. Вона так любить ходити.

Сквер — чорно-білий. Інших барв і не очікувала. Які барви посеред березня? Але раптом щось її зупинило. І це щось було яскраво-жовтими трояндами! Вони так неочікувано сяйнули, що Маруся завмерла. Краще б їй іти на Хрещатик через Позняки! Наче прип’ялася до бруківки, не могла ступити й кроку. Троянди не були самотніми — їх тримав він! Помітно хвилюючись, час від часу позирав на годинника, перекладав квіти з руки в руку і курив. Він був таким красивим, що навіть його хвилювання здалося Марусі неповторним. Вона приречено спостерігала за чоловіком із трояндами, більше нічого й нікого не бачила і не помічала, як безглуздо виглядає її оторопіння.

Телефон отямив її. У сумці закричав Вакарчук. Йому, бачиш, захотілося бути там, де вона, і жити в її телефоні. Ця мала вібруюча і галасуюча штучка здатна будь-кого вивести зі ступору. Маруся з несподіванки не могла справитися з мобілкою — мало того, що вона загубилася в сумці, то ще її ледь не випустила, коли дістала. Нарешті Вакарчук змовк і озвалася Світлана:

— Егей, Марусино! Тебе Вій не поцупив? Де ти пропала? Ми вже стривожені!

— Ви стривожені, а я стриножена… — озвалася схвильована Маруся.

— Що трапилося?

— Я в полоні…

— В якому полоні? Що ти мелеш? Не лякай…

— Та ні… Все гаразд… Я пробую зрушити з місця і зараз буду з вами, — вимкнула телефон.

Чоловік помітив Марусю і почав пильно придивлятись. У його погляді проглядалася розгубленість. Він намагався згадати цю жінку і, можливо, навіть згадав, бо очі примружилися й уже був готовий усміхнутися чи озватися, але Маруся, як сполохане курча, пурхнула і помчала по мокрому асфальту, не озираючись.

Не пам’ятала ситуації, в якій виглядала б і почувалася б так безглуздо. І головне, розуміла — втікає не від того неадекватного вчинку в метро, коли втрутилася у стосунки двох, а від чогось іншого, якому й назви не може визначити. Цей чоловік, навіть імені якого не знає, діє на неї магічно. Відтоді, як побачила його, він щохвилинно незримо присутній у її житті. Що вона знайшла в цьому сивіючому, вайлуватому очкарику? Не знала. Але навіть уявлення його образу примушувало серце завмирати. І не такий він вайлуватий, і окуляри йому навіть дуже личать… А виглядає він вражаюче — високий, вишуканий, елегантний!.. Та що ж це за потьмарення свідомості? Марусина душа приймає цього чоловіка всього до решти. Не може знайти жодного ґанджу. Звичайно, за півтори зустрічі багато не роздивишся. Але ж чому тоді інших чоловіків з першого разу сприймає критично — ну, все у них не так.

Маруся бігла до дівчат, а її щось муляло, заважало заспокоїтись. Аж зупинилася, коли збагнула — вона ревнує. Саме так! Ревнує цього чоловіка до тієї Маші. Яке безглуздя! Але ж як він хвилювався, чекаючи на неї… Так хвилюються лише закохані. Він закоханий… Жодного сумніву. Але що їй до чужого чоловіка?.. Які розкішні троянди! Але чому жовті? Та чи їй не має бути байдуже?

У цій кав’ярні дівчата збираються постійно, хоча й не так часто, як би того їм хотілось. У кожної свої справи, проблеми, словом, — життя. Тут не особливо вишукано, але всіх влаштовує місце, демократичність і контингент. Зазвичай, сюди сходяться люди творчі — письменники, журналісти, забігають і телевізійники. Тому іноді можна зустріти обличчя з екрану.

Жінки облюбували маленьку залу, в якій поміщається одна компанія, саме така, як їхня. Там невелике заглиблення, наче підвальчик, де стоїть стіл із м’якими диванчиками. Ненав’язливі сюжети маленьких картинок зі східними мотивами на стінах, обклеєних рогожкою, створюють саме той настрій, яким хочеться ділитися з найближчими людьми.

Маруся впевнена, що це і є її близькі люди. Подруги, перевірені роками та різними ситуаціями. Не було такого моменту, коли б вона засумнівалася у їхній щирості. Правда, бувало, що й сварились. Але тільки через те, що, як з’ясувалося згодом, хотіли одна одну застерегти від чергової халепи.

Усі троє, як за командою, потягували через трубочки коктейль і (о, диво!) мовчали. Маруся аж зупинилася з несподіванки.

— Нічого собі! — озвалася першою. — Що за мовчанка — міліціонер народився?

— А в тебе що трапилося? Де ти пропала? — сурово запитала Валя, наче в котроїсь зі своїх студенток.

— А я і не зникала, — посміхнулася Маруся. — Всім привіт!

— Ну, ви погляньте на неї — налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, — «наїхала» Світлана.

— Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… — виправдовувалася Маруся. — А тут ще…

— Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, — озвалася Лара. — Правда, дівчата?

— Ото вже зануди, — продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. — Я щойно бачила його…

— Кого? — в один голос запитали подруги.

— Ну, того очкарика з метро…

— Я щось пропустила? — запитала дівчат Лара.

— По-моєму, не ти одна… — підтримала Валя.

— І що ти йому зробила цього разу? — поцікавилася Світлана.

— Нічого… Не встигла — поспішала до вас.

— Ви будете продовжувати говорити вдвох чи, може, й нас поінформуєте про якогось дуже важливого очкарика? — не здавалася Валя.

— Дівчата, — обурилася Маруся, — я ж вам розповідала історію з метро про очкарика і Машу…

— Теж мені персона…. — розчаровано протягнула Лара. — Я думала, справді якась знаменитість…

— Ти, Ларчику, нічого не розумієш… Уже кілька місяців, як ця не знаменитість не виходить із моєї затятої голови. Він просто незримо щоденно присутній. Це мене починає не тільки дратувати, а й лякати.

— То вже серйозно… — задумалася Світлана. — Кажу вам як лікар. Випадок не поодинокий, але трапляється рідко… Кохання з першого погляду було відоме ще до того, як з’явилися телефони, метро і навіть чоловіки…

— Стоп! А в кого ж тоді з першого погляду закохувалися жінки? — підняла брови Лара.

— Ну-у… — протягнула Світлана і, не витримавши, розсміялася.

— Дівчата… — обурилася Маруся. — Це виявилося дуже серйозно. Я сьогодні його як побачила, так і зупинилася, мов укопана. Не знаю, скільки стояла… Не пам’ятаю себе в той час. Тільки й бачила: його та жовті троянди…

— Троянди? — перепитала Лара. — Для кого?

— Та чи мені знати? Мабуть, для тої Маші… Але точно не для мене.

Вона захоплено розповідала подругам про зустріч, про чоловіка. І ті помітили в очах Марусі той вогонь, що дуже рідко з’являвся там, — справжній, палахкий, який відсвічується зсередини; такого штучно не запалиш. Він виникає лише від справжнього почуття. Жінки перезирнулися.

— Да, подруго, ти попала, — похитала головою Валя. — Але я тобі чомусь не співчуваю. Навіть навпаки: трохи заздрю. Ти ще здатна на таку авантюру — просто закохатися! Та ти живіша за всіх живих! А ми тебе мимрою називали…

— І що тепер робитимеш? Так і будеш стояти, а потім утікати при черговій зустрічі? — запитала Лара.

— Невідомо, чи вона ще раз трапиться… Я ж навіть не знаю, як його звати, не те що — хто він.

— Справді… Що ж ти сьогодні так дала маху?

— Краще, дівчата, я б справді «дала Маху», — розсміялася Маруся і зітхнула.

Вона спробувала перевести мову на іншу тему, і вже, було, зачепилися за Світланиного чоловіка, котрий видав новий роман, як раптом завмерла, дивлячись із підвальчика вгору, і мову їй відняло. Решта прослідували напрямком Марусиного погляду.

Жінка із жовтими трояндами сідала за столик у верхній залі, якраз навпроти Марусиних очей. Офіціантка відразу ж принесла вазу для квітів. Чоловік сів потилицею до Марусі, й вона могла бачити лише його сивіюче волосся і могутній скіс плечей. Її знову заклинило. Не потрібно жодних слів, аби зрозуміти, що відбувається перед Марусиними очима. То справді було схоже на містику. Ця кав’ярня не найпопулярніша, сюди приходять люди, які вже добре її знають. А ці двоє не знайшли іншого місця для побачення.

— Марусю, тобі замовити ще «Мохіто»? — запитала Світлана, щоб якось відволікти її погляд.

— Вісім… — мовила кволо Маруся.

— Що вісім? — не зрозуміла Світлана.

— Вісім «Мохіто», — зітхнула Маруся.

— Мадам, без фанатизму, — озвалася Лара. — Він і справді те, що треба, але… Ти ж не збираєшся через чоловіка, навіть і такого, спитися?

— І що ви в ньому знайшли? — визирала зі свого місця Валя. — Ведмідь ведмедем. Ніякої вишуканості, витонченості…

— Про яку ти витонченість говориш? Він тобі що — панянка? — образилася Маруся.

— Марусю, ти що, дорогенька? Так сприймаєш, наче мова про тебе, а не про того здорованя, — всміхалася Світлана. — Хочеш, ми зараз у тієї щасливиці відберемо букет? — глянула лукаво.

— Хочу! — відгукнулася на авантюру Маруся, й обличчя їй попустило.

— Ну, полетіла душа в рай! — розсміялася Валя. — Зараз буде представлєніє, як казав дід Терентій.

— Відбій не даєш? — перепитала Лара.

— Ні, — заявила категорично Маруся.

— Хто починає? — глянула на дівчат Світлана.

— Давайте я! — зголосилася Лара. — Піду познайомлюсь… А, до речі, та дама — Маша, чи це новий суб’єкт нашого Аполлона?

— Та сама Маша, чорти б її взяли… — сказала спересердя Маруся.

— Не будь злою. Ти ж у нас добра жінка. Чи забула? — жартувала Світлана.

— Тут не будеш нєрвною? — кивнула вгору. — Там такі пристрасті…

Вони зі свого підпільного укриття спостерігали за прибулою парою. Тї не помічали нікого, неголосно розмовляли. Його рука час від часу накривала її руку, що лежала на столі, наче зумисне виставлена для такої процедури.

— Ну, що — я пішла, — підморгнула до дівчат Лара.

— Її звати…

— Я пам’ятаю, — перебила Марусю.

Жінки напружилися. Лара піднялася кількома східцями нагору, пройшла мимо столика з парою, не звертаючи жодної уваги, попрямувала до туалету. Вони збагнули її задум.

— Може, не будемо псувати цю ідилію? — Валя кивнула на пару і глянула по черзі на подруг. — Ну, це я так, на всякий випадок запитала. Судячи з ваших бузь — даремно.

— Валюшо, не будь занудою. Тут подруга пропадає, а їй чужої ідилії шкода. Тим паче, — підняла брови, — не знаю, як у нього щодо дружини — а в Маші є чоловік. А навіщо жінці два мужчини? Запитую тебе, професорко!

— Чекай, ти запитуєш мене конкретно про цю пані чи загалом — навіщо жінці кілька чоловіків?

— А ти знаєш відповіді? — примружила очі Світлана.

— Ну, принаймні, ми можемо про це поговорити…

— Тобто, про полігамію?

— Можемо й про це…

— Дівчата, знайшли тему. Про полігамію знають навіть діти… — втрутилася Маруся.

— І яку ж креативненьку темку запропонуєш? — намагалася відволікти її погляд від жаданого суб’єкта.

— А чи не поговорити нам про телегонію, поки Лара з туалету вийде? — запитала зумисне манірно, таки відволікшись на подруг.

— Боже, де ти нахапалася таких слів?

— А ти, Свєтік, не знала слова «туалет»? — усміхнулася грайливо.

— Я не знаю твого другого слова. Може, то який матюк?

— Ні — то не що інше, як віддалене народження.

— Тобто народження за кордоном?

— Усе значно складніше. Ви знаєте, яку важливу роль у нашому житті відіграє перший чоловік? — Маруся зробила серйозний вигляд і заклала ногу за ногу. — Правильніше, не сам чоловік, а той клятий набір хромосом, який хромосомоносці дарують жінкам. І ось через багато років можуть народитися зовсім несподівані діти.

— Тобто — несподівані?

— Ну, наприклад, чорношкірі. Якщо, звичайно, колись був сексуальний контакт із негром.

— Господи! Навіщо ти нас залякуєш? — запитала Валя.

— Ану ж бо, детальніше… — аж піднялася Маруся. — Був контакт?

— Та ну тебе, — розсміялася жінка. — Твої фантазії безмежні…

— Фантазії? З приводу чого?

— Ну, насамперед, із приводу несподіваних дітей…

— Стривай! Наукового пояснення цьому явищу нема, — вже серйозно захопилася розмовою Маруся. — Але в природі існує багато чого такого, що наука ще не може пояснити. Любителі собак, хто займається цим професійно, про це явище знають давно. Якщо породиста сука хоч раз пов’яжеться із псом-космополітом — чистокровного потомства ніколи не буде.

— Як не буде? А якщо вона після цього пов’яжеться з якимось псом-чемпіоном?

— Ніякі пси-чемпіони не допоможуть! Змінюється хромосомний набір.

— Ну добре… Це собаки… Але ж у людей усе відбувається по-іншому.

— Телегонія поширюється і на людей. Тільки в яскравішій формі. Мені під великим секретом показали один матеріал про те, як КДБ розслідував цей феномен. Радянські люди дізналися про телегонію після перших фестивалів молоді та студентів і міжнародних змагань. А що було після Олімпіади-80! Наші жінки після разового сексу з неграми через кілька років, уже будучи заміжніми за нашими чоловіками, несподівано народжували чорношкірих дітей. А кілька провінційних дівчат, які обслуговували олімпіаду й теж не втрималися від спокуси, стали бабцями онуків-мулатів. І це при тому, що їхні доньки з тієї провінції і не виїздили. Отже… — Маруся раптом підняла погляд і замовкла.

Жінки теж притихли, як на прем’єрі. Актриса була одна, але їхня. І вони хвилювалися за дебютантку. Лара вже минула стіл із закоханими, й дівчата подумали, що та, злякавшись, відмінила виставу. Але раптом вона різко повернулася, пригледілась і, наче до рідної, кинулася до Маші.

— Маша?! — вигукнула радісно. — Машуню, дорогенька моя! Яким вітром у нашому «Барабані»?

— Барабані? — не зрозуміла та.

— Я маю на увазі кав’ярню… — розвела руки. — Ось цю… Ти хіба не знала, що це «Барабан»?

— Ні, не знала, — не могла отямитися жінка.

— Ой, які розкішні квіти!.. — притулилася носом до троянд. — Даю на відсік голову, що їх подарував мужчина, — кокетливо глянула на партнера.

— Мужчина… — розгублено дивлячись на Лару, напружено згадувала її.

— Але не чоловік? Так? — не очікуючи відповіді, додала: — Чоловіки з роками втрачають почуття романтизму і набувають здатності лише по десять разів на добу заглядати в холодильник. Так, Машо? Твій також помілів душею, поширшав у талії? Тепер він згадує про тебе лише за власної потреби? Сумно… Але таке трапляється з чоловіками. І не завжди ми винні у цьому. Вони самі вибирають собі долю споживати — нашу вроду, наш інтелект, наші таланти та вміння. І коли вони вже думають, що приручили нас, укоротили поводок до мінімуму, в нас прокидається відчуття протиріччя, протесту, ми хочемо вирватися з того кола, яким нас водять без нашої на те згоди, — підійшовши до Маші, по-свійськи обняла її. — Я так тебе розумію… Це твій вибір? — показала очима на чоловіка.

— Який вибір? Про що ти… ви? — вже зовсім розгубилася Маша. — Вибачте, але я не можу вас пригадати… — нарешті зізналася жінка.

— Як? Ти мене забула? Ану, давай пригадувати разом. Пам’ятаєш, ми якось у вас гостювали з моїм Валериком. Ну що ти, Машо, — я Лара, двоюрідна сестра твого чоловіка…

— Ти Андрієва сестра?

— Пригадала!? — гукнула радо Лара.

— Пробач, геть забула…

— А де зараз Дусік?

— Дусік? — здивовано. — А-а… — здогадалася, про кого мова. — У відрядженні…

— За кордоном?

— Чому за кордоном? У Донецьку…

— Значить, скоро повернеться. А то мій Валерик не може до нього дотелефонуватися. Той обіцяв ще в минулому місяці борг повернути, та щось не відгукується. Чоловік уже нервувати почав. Але я запевнила, що Андрій — людина слова. Правда ж? — запитала Машу.

— Який борг? Мені ні про які борги не відомо… — зовсім спантеличилася жінка.

— А у вас що — казна не спільна? І ти не знаєш про чоловікові борги?

— Казна?.. — задумалася Маша.

— Казна-що! — вигукнула Лара. — Я тебе, мабуть, приголомшила своєю появою… Та ще й про борги згадала… Ти не переймайся, Машо. Думаю, чоловіки без нас усе з’ясують. Борги — то чоловіча справа. Так? — звернулася до мужчини, який увесь цей час напружено спостерігав за розмовою жінок.

— Борги — це взагалі не справа, — не розгубився той.

— Не справа? А що? — кокетливо запитала Лара.

— Непорозуміння…

— Непорозуміння? — перепитала, всміхаючись.

— Еге ж… Таке, як ось ви, — сказав різкувато.

— Чекайте… То це я непорозуміння?

— А що — я? — теж усміхаючись, запитав чоловік. — Це я прийшов за ваш стіл і перервав розмову?

— Я думаю, чоловіче, коли б ви зустріли зненацька дружину свого двоюрідного брата, то не пройшли б мимо, зробивши вигляд, що її не знаєте…

— Зробив би. Бо я так вихований.

— І ви цим хизуєтеся?

— Уявіть собі! Бо втручатись у справу двох… То не від великого розуму.

— Ой, — зойкнула кокетливо Лара. — Яка я безтактна… А втручатись у справу сім’ї — то як називається? Ніяк не пригадаю. Не підкажете?

— Вправляєтеся в дотепності? — обличчя видало його роздратування.

— Вікторе, не треба, — благально глянула на нього Маша. — Ми самі.

— Та годі, Машо, я ж тобі не ворог, — примирливо глянула Лара. — Я знаю, що таке жіноча солідарність, — підморгнула змовницьки. — Андрій не дізнається про твою пригоду. Але не можу піти просто так, — глянула на квіти. — Вони тобі, однак, не дуже потрібні. Ти ж не будеш брехати Андрієві, що купила сама. Я візьму їх собі.

Лара посміхалась і водночас забирала квіти разом із вазою. Це було так несподівано, що ті двоє не спромоглися й на слово. Вони мовчки спостерігали за дивною поведінкою жінки.

Спустилася в їхній підвальчик і переможно поставила квіти на стіл. Глядачі, які пильно стежили за прем’єрою, не озивалися. Були настільки приголомшені Лариним експромтом, що слів забракло.

— Його звати Віктор, — сказала так, наче всі гуртом про це її щойно запитали. — А її чоловіка — Андрієм.

Жінки продовжували мовчати. Лара подивилася на кожну і знову всміхнулася.

— А Маруся була права — сьогодні таки точно мент народився. Чому вас заклинило?

— Ну ти даєш, мадам! Я б сказала — примадонна! Падаю до ваших ніг! — вигукнула Світлана. — Ти цей букет заробила!

— Я його заробляла для подруги, — поглянула на Марусю.

— Дякую, сестро, — сказала навмисне серйозно Маруся. — Це перший мій букет, виборений у нелегкій боротьбі зі суперницею.

— Приходьте ще, — продовжувала всміхатися Лара.

— Погодьтеся, це було жорстоко… Хоча й неперевершено! — підсумувала Валя. — У тобі згинула велика актриса…

— Валюнчик, у мене таких виступів — по кілька на тиждень. Між адвокатом і актором невелика різниця: актор говорить словами, що написав сценарист, а я — власними словами. І має бути сказано так щиро, аби глядач у жодному разі не запідозрив, що його ошукують.

— Не знаю, як у суді, а тут ти зіграла щиро. Я сама повірила в те, що відбувалося, — сказала Маруся. — Це справді гідно зароблений трофей, — кивнула на букет. — Хоча й жорстоко. Щодо цього не можу не погодитися з Валею. Бідний Йорик…

— А хто з них Йорик? — уточнила Світлана.

— Думаю, Маша… — піднявши очі, Маруся враз застигла.

Жінкам знову не трудно було здогадатися, кого вона побачила. На верхній сходинці стояв Віктор. Спостерігав за ними й усміхався. Вони так захопилися обговоренням пригоди, що не помітили його несподіваної з’яви. Вистава не завершилася. Дія з букетом, виявилося, ще не була фіналом. Вистава-експромт тривала. Чоловік продовжував усміхатися. І Маруся не могла зрозуміти, якою була його усмішка — злою, саркастичною чи замилуваною.

— Це знову ви? — запитав, дивлячись згори.

— Мабуть… — намагалася жартувати розгублена Маруся.

— Чому так непевно? А як починалося!

— І як же?

— Я сказав би — нахабно… — відповів різкувато.

— Усе почалося… — намагалася виправдатися Маруся.

— Спочатку… — перебив чоловік. — То що там було наприпочатку?

— Подив, поштовх, спалах… Продовжувати? — сказала впевненіше.

— Як цікаво… І що ж спричинило такі емоції? — наполегливо допитувався Віктор.

— Ви не повірите, — отямившись, жінка артистично продовжила: — Я побачила силует чоловіка, який снився ночами. Спостерегла той погляд, котрий крізь роки дивився мені просто в душу і будив у ній неймовірний безум. Я не могла стерпіти, як на чужі плечі лягли руки, що торкалися мене в снах! Відчула, як невидимі нитки, ні, міцні мотузки зв’язують мене з тим чоловіком, і подумала: ось вона — моя доля! А коли зауважила, як ця доля щезає у вагоні, невидима сила кинула мене навздогін. Чи ж винна голубка, що голуба любить?.. — патетично запитала Маруся.

Усі напружено мовчали. Віктор також. Він не сподівався на такий монолог. Найневибагливіший глядач не повірив би цій інтонації самозваної актриси — було навмисне так фальшиво вимовлено. Але Віктора зупинила не інтонація слів, а зміст сказаного.

Зачепило не на жарт. Крізь нарочитість просочилося щось, чого він не міг розгадати. Ця жінка (він зрозумів із найпершої зустрічі) не просто з’явилась у його житті. З першого дотику поглядами він пізнав у ній когось. А кого — не міг збагнути. Згадував своїх знайомих із дитинства, з юності — а її обличчя було непізнаним. Навіть подумав, що, можливо, цей образ — із майбутнього. Щоправда, не знав, чи так буває. Намагався не думати про це. Але життя час від часу підкидає несподіванки. І за сьогоднішній вечір дві зустрічі у великому місті… Що це?

— Вікторе, — позаду озвалася Маша, відірвавши його від думки. — Я йду звідси. А ти?

— Я також. Іди… Я наздожену тебе… — швидко обернув її, аби вона не встигла впізнати Марусю.

Жінки зауважили його рух і посміхнулися. Маша, не озираючись, пішла до виходу. Віктор якусь мить постояв, дістав візитку, спустився до них ближче і подав Ларі.

— Дякую, пане, — не забарилася з відповіддю Лара. — Я неодмінно вас знайду… Ви вмієте вибирати квіти…

— Я просто вмію вибирати… — поглянув загадково на Марусю і, не озираючись, зник слідом за Машею.

3

Маруся на роботі дивилась у вікно на чорні мокрі дерева старого парку і думала про жінок. Мабуть, тому, що завтра жіноче свято. А, можливо, тому, що вона його не хоче. Власне, вона не проти вихідного. Можна чогось смачненького приготувати дітям, попрацювати над дисертацією і просто відпочити. Але оті надумані вітання з надуманим жіночим днем її просто дратують. Хоча розуміє цей сентимент старших людей, яким воно нагадує про їхню молодість, коли вони були сексуальніші, потрібніші. Це — їхнє світле вчора. І ці вітання їм дають змогу знову відчути себе такими. Багато жінок чекають цього свята, аби мати хоч якусь увагу від чоловіків, котрі цього дня не скупують на компліменти і усмішки, на букетики квітів і флакончики парфумів, щоправда, не завжди найкращих.

Деякі жінки ще намагаються боротися за своє рівноправ’я, як самі його бачать — хто не бажає працювати на низькооплачуваних роботах, хто не хоче грати другорядні ролі, а хто хоче зробити кар’єру або написати дисертацію, використавши гендерну політику, як непереможного коника. Бо хто посміє заборонити жінці відвойовувати своє місце під сонцем?

Але, насамперед у контексті з іншими жінками, Маруся розмірковує про себе. Раніше навіть думки не допускала, що вона така ж, як і решта. Все здавалося, що хоч якось вирізняється з їхньої когорти — придумувала собі достоїнства, переваги, сама в них вірила. І то було не найгірше. Бо вільно та впевнено почувалася в будь-якому товаристві. Та, власне, й нині не страждає комплексом меншовартості. Лише тепер, коли позаду заміжжя і розлучення, Маруся збагнула, що її життя таке ж, як і тисяч інших жінок, котрі живуть за написаним зверху сценарієм. Тож намагається не вирізнятися. Хоча й не завжди вдається.

Їй ніби й не самотньо. Наодинці завжди займе себе справою. Та й часу вільного не стільки, щоб перейматися самотиною. Але щодалі, то їй сильніше бракує чоловіка. І вона навіть знає якого. Та вже четвертий день не зважується скористатися візиткою, бо раптом спало на думку, що жінка щодо інтиму має бути пасивною, а використовувати волю і агресію — справа чоловіків. Хоча, як той чоловік має використати свою волю, коли він не знає, де шукати Марусю? А вона також не може зателефонувати чужому чоловікові напередодні свята, навіть не відаючи, одружений він чи ні.

Едуард просунув голову до її кабінету. Примруживши очі, пильно вдивлявся в неї, наче зчитував із мапи — чи не порушив кордон дозволеного. Маруся посміхнулася.

— Едуарде, ти з візитом прийшов чи помилився дверима?

— А якщо з візитом, то чи дозволить королева зайти?

— Та внось свою решту, а то, як півник без палички, стримиш у дверях, — продовжувала посміхатися Маруся.

Він вийняв із-за спини красиві різнокольорові тюльпани, загорнуті у прозорий обгортковий папір, і простягнув жінці. Маруся не поспішала їх взяти. Глянула грайливо й, стріпнувши волоссям, заперечила:

— Що ти, Еде, я не смію взяти цей букет. Як побачить керівниця, то мені гаплик насниться. Ой, я уже й віршами заговорила, — розсміялася Маруся.

— Вона тебе просто надихає.

— Надихає вона тебе, а мене тихо ненавидить.

— Звідки така інформація?

— Про натхнення чи ненависть?

— Про те й інше…

— Спершу про натхнення… Про це знають усі. Після новорічної вечірки керівниця подобрішала, стала терпимішою, спокійнішою, і в очах з’явилися вогники, що свідчить про певну жіночу вдоволеність. Можу зробити висновок, що ти її вдовольняєш, чи то пак, задовольняєш.

— А вона мене?

— Однозначно сказати не можу. Але ти не сильно страждаєш. Вона оберігає тебе від зайвої роботи і від мене. Я просто не збагну, як ти ризикнув зайти, та ще й з квітами!

— То ти приймеш ці квіти, чи їх зразу викинути у вікно? — покрутив букетом перед Марусею.

— Що за крайнощі, Еде? Давай! — забравши тюльпани, поклала на стіл. — Дякую. І не раджу самому ризикувати й мене наражати на неприємності…

— Про який ризик мова, Марусю? Що ти згущуєш?

— Якраз і ні… Ти ж знаєш, я реалістка. І тверезо дивлюся на життя. Маргарита завжди знала про наші особливі стосунки… І завжди мене за це ненавиділа. Ти пам’ятаєш, скільки вишуканих образ я отримувала на свою адресу після того, як ми за кавою потрапляли на очі керівниці! І не наодинці… Віч-на-віч не сміла, бо знала, що отримає навзаєм. Вона ображала при колегах, коли мене тут не було. Щоби насолодитися своєю зверхністю. Але тоді, коли між вами нічого не було, вона ще терпіла, задовольняючись лише бабськими образами. А тепер…

— Що тепер? — уточнив сумно. — Боїшся за своє волосся?

— Про що ти, Еде?! Вона не та жінка, щоб так примітивно боротися за чоловіка. У неї такі вишукано-єзуїтські методи! А у мене, якщо ти пам’ятаєш, діти. Мені потрібно десь працювати. І бажано тут… А я з нею в різних вагових категоріях, щоб змагатися.

— Не пізнаю тебе. Раніше ти ніколи не поступалася, навіть їй.

— А що я їй уступила тепер? — скептично посміхнулася.

— Справді… — похитав головою Едуард.

— Дякую за квіти. Іди, Еде… Не будемо наступати левиці на хвіст.

— Дай поцілувати хоч у щічку, а то як у першому класі — квіти з руки в руку — і все…

— Не треба. А то ще трапиться, як у банальному кіно, — ти тільки нагнешся, щоб поцілувати, а тут вона: вогонь в очах, пара з рота…

— Фантазерка… Як тонко вмієш відшити… Навіть нема приводу образитися. Хай щастить тобі, королево… Не тільки завтра…

За Едуардом зачинилися двері. Їй раптом стало зовсім сумно й чомусь дуже шкода Едуарда. Хоча, здавалося, чим заслуговує співчуття красивий, розумний чоловік, який має хорошу сім’ю, керівницю-коханку і, як наслідок, — на роботі повний кайф. Та його очі сьогодні випромінювали благання про порятунок. Не бажаючи того, загнав себе поза червоні прапорці, за якими — дуже небезпечна зона. Там він не правомірний господар свого життя, не може розпоряджатися своїм часом, бажаннями, почуттями. За прапорцями керує той, хто має знаряддя для примусу. А його має Маргарита. Вона вміло користується своєю посадою, навіть для власних утіх. Едуард просто потрапив у своєрідний капкан.

Того передноворічного вечора він був вразливим. І це, насамперед, провина її, що своєю грайливістю розтривожила його, вже майже загоєний, біль. Через те Едик так легко піддався чи здався… Хоча Маруся не могла ж передбачити таку болісну реакцію… Словом, Маргарита не пропустила нагоди захапати того, на кого так довго полювала.

Двері різко відчинилися і, усміхаючись, зайшла Маргарита, наче матеріалізувалася з її думки. Теракотового кольору костюм гарно пасував до висвітленого волосся, а високі підбори робили тяжку фіґуру витонченішою. Останнім часом Маргарита намагалася тримати марку вишуканості. Іноді, як сьогодні, їй це вдавалося.

— Яка ви сьогодні красива! — озвалася першою Маруся і вийшла з-за столу.

— Ви сказали це так щиро, що мені залишається тільки повірити, — продовжувала всміхатися керівниця.

— Ви ж знаєте, Маргарито Львівно, що в іншому випадку я б просто промовчала, — всміхнулася навзаєм.

— Ну, дякую. Комплімент жінці від жінки багато важить. Тим більше, що це трапляється вкрай рідко.

— Сядете? — показала на стілець. — Чи ви на мить?

— Я на мить, але присяду… А що це у вас квіти без води? — запитала, сідаючи.

— Ой, — спохопилася Маруся. — Бідненькі… Я за них забула.

— Були інші думки?.. Важливіші?

— Бачите, квіти — не діти, — намагалася відволікти увагу від букета. — Зателефонували мої кабазяки, що готують сюрприз, то я й занепокоїлася. Бо останній їхній сюрприз мені дорогувато обійшовся…

— І що ж вони вигадали?

— Я проговорилася, що хочу мати зелену сукню, як у Скарлет. Пам’ятаєте, у «Звіяних вітром»? — усміхалася тільки очима.

— То вони перед Новим роком власноруч зробили мені подарунок. Мою сукню, вишиту білим по білому — ручна робота! — пофарбували зеленкою. Перед тим таємно накупили її в аптеці.

— І як пофарбували? — зареготала Маргарита.

— Сукня, то таке… Викинула, та й годі. А ось дітей куди було дівати? Їх же не викинеш. Вони кілька днів зелені, як гуманоїди, ходили. Ледь відмила, — сміялася й Маруся, пригадуючи позаторішній сюрприз.

— Веселі у вас діти!

— Та вже є біля кого посміятися.

— І як ви одна з ними справляєтеся? — дивувалася щиро.

— Тепер вони вже майже дорослі. Та й няня у нас хороша… — замовкла, дивлячись на керівницю.

— Маріє Володимирівно, я до вас не із завданням… — правильно зрозуміла її паузу Маргарита. — Просто зайшла сказати… — запнулася на мить, підбираючи слова. — Сьогодні — короткий робочий день, і ви, як мама двох малолітніх дітей, уже можете бути вільною.

— Несподівано… — щиро здивувалася Маруся.

— Мені також, — загадково натякнула та.

— Дякую.

— А квіти таки поставте у воду або заберіть додому. Шкода буде, якщо пропадуть. Чоловік старався.

— Не так уже й старався. Це, радше, данина минулому… — і замовкла.

— Ви розумниця, Марусю… — встала і підійшла до дверей. — Хай щастить!

— Навзаєм…

Маргарита вийшла з непритаманною їй легкістю. Навіть двері не стукнули вслід. Маруся дивилася на зачинені двері й не могла розгадати, що ж відбулося щойно. Керівниця точно приходила не з миром. Бо та усмішка, яку принесла зі собою, нічого доброго не віщувала. Отже, Маргарита знала, що Едуард приніс їй квіти. Вона що — стежить за ним? Хоча, маючи напохваті праве вухо (тобто Тамару), не треба до цього опускатися. Та зробить усю невдячну роботу сама і доповість усе як слід.

Коли це було таке, щоб керівниця прийшла, щоб із власної ініціативи відпустити підлеглу, та ще й її, Марусю, додому? Точно назрівала війна. Але з незрозумілої причини вийшло перемир’я. Чи надовго? Маруся поки що розуміла одне: від Еда їй треба триматися якнайдалі.

Озвався мобільний. Маруся побачила знайомий номер і не знала, що їй робити — озиватися чи вдати, що не чує. За другим разом таки озвалася.

— Чую! — гукнула в телефон.

— Привіт, королево! — пролунав Романів голос.

— Привіт, тунгусний Романе, — вона останнім часом його часто так називала.

— Що цього разу завадить нам зустрітися?

— Думаю — нічого.

— Це правда?

— Чиста…

— І коли?

— А що — як прямо зараз?

— І це ніякий не жарт? — усе ще не міг повірити її словам Роман.

— Чи раптом ти не можеш?

— Ти про що? Заради такої події я б з іншої галактики прилетів! — вигукнув радо Роман.

— Тоді слухай мою команду — залітай за мною. Я вже можу катапультуватися.

Маруся не сподівалася від себе такого рішення. Тримала телефон у руці і думала — а чи не погарячкувала з цією зустріччю? Діти чекають із сюрпризом, вона має нагоду раніше потрапити додому, і тут така несподіванка. А, власне, чому несподіванка? Що — не має права зустрітися з чоловіком? Із класним чоловіком. Тим паче, що це не так часто. Коли вони востаннє бачилися? Не пригадає, але не менше місяця. І ця зустріч їй просто необхідна. Розвіятися, розрядитися, відволіктися від усіляких життєвих заморочок! А Роман це вміє зробити. Вона швидко себе переконала і посміхнулася.

Музика, тепло та приємний чоловічий парфум привели Марусю до такого гарного настрою, якого не мала давно. Їй було весело їхати в машині, приємно дивитися на Романа. І якась несподівана приязна хвиля розлилася жіночим тілом. Вона раптом поклала руку на Романове коліно, а той від несподіванки мало не загальмував.

— Дякую, — прошепотіла.

— За що? — не розумів той.

— Просто так…

— Ти залишишся для мене вічною загадкою, королево, — не вірив у таке диво Роман.

— Я загадкою залишусь і для себе…

— У замок?

— У замок!

* * *

Усе, що відбувається в житті, — непередбачувано, але заздалегідь задумано. Ким задумано — Маруся не знала. А ось ким не передбачено — легко здогадатися. Людина щось собі планує, вигадує, а воно — раз — і приплигало! Так і сьогоднішній вечір — з’явився несподівано й закінчується так швидко, що не хочеться його відпускати. От коли б у вечора був хвіст, Маруся вчепилася б у нього руками і тримала б із усеньких сил, щоби хоч на якийсь час зупинити. Так гарно не почувалася давно. Аж страшно стало — з чого б це?

Вечірній Київ уже сяяв вогнями. Світилися вікна вітрин і чужих квартир. Роман віз Марусю додому. Він так ніжно час від часу позирав на жінку, щось хотів сказати, але слова так і залишались у ньому. Напевне, переплавлялися там на оцю ніжність, яку він мовчки виливав через погляд.

— Дякую, — знову несподівано сказала Маруся.

— Цього разу, за що?

— Просто так, — розсміялася жінка.

Машина пригальмувала на світлофорі — й тієї ж миті ззаду почувся гучний удар. Вони різко озирнулися.

— Чорт! — лайнувся Роман і глянув у дзеркало. — Ах ти ж… — замість того, щоб вискочити з машини, різко газонув і поїхав уперед.

— Романе, ти не зупинишся? Тебе ж стукнули! — обурилася Маруся.

— Королево, пильнуйсь! Я буду їхати дуже швидко. Питань не задавай, не відволікай і згрупуйся… Нічого не бійся… Все буде добре…

Маруся зрозуміла, що той удар не був випадковим. Вона ще у клубі, після однієї телефонної розмови, запідозрила, що в Романа — якісь проблеми. Хоча він не подав виду. Сказав, що якийсь придурок так розважається, і вимкнув телефон.

Хвилин п’ять машина мчала, маневруючи містом. Маруся не озивалася. Розуміла, що слова можуть лише нашкодити. Тому, міцно тримаючись за сидіння, терпляче чекала закінчення детективної погоні. А що це була погоня, не виникало сумнівів. І Роман прекрасно знав — хто ті люди й чого їм від нього треба.

Нарешті, виїхавши з якоїсь арки, вони зупинилися. Роман, іще міцно тримаючись за кермо, запитав:

— Ти як?

— Добре. Але не так, як годину тому, — спромоглася на жарт.

— Королева… — Роман відпустив кермо і міцним поцілунком уп’явся їй в уста.

— Уже майже так… — продовжувала жартувати після поцілунку.

— Сміливиця!

— Сам скажеш… Чи застосовувати тортури?

— Ти — найпекельніша моя тортура… Найсолодша мука… І де взялася на мою скажену голову?

— Ромчику, не переводь стрілки… Що це було, і наскільки все серйозно?

— Не переймайся. Це така гра…

— Угу… В квачика…

— Радше, в третього зайвого…

— І кому ж ти видався зайвим?

— Думаю, вони мене з кимсь переплутали…

— Мабуть, із Тунгусом…

— Мабуть… — засміявся Роман і серйозно додав: — У тебе скоро день народження…

— Ну, не так, щоб уже завтра…

— Я знаю, королево… — замовк, підбираючи слова. — Я приготував тобі подарунок.

— Романе, до мого дня народження ще два місяці…

— Марусю, я хочу, щоб ти почула мене зараз. Домовилися? — глянув їй в очі.

— Домовились… — аж знітилася від того погляду жінка.

— Ось кейсик, — дістав із заднього сидіння і подав Марусі. — Ось ключик, — поклав їй у долоню. — Я проситиму тебе відчинити цим ключиком цей кейсик у твій день народження, — поцілував її у жменьку з ключем.

— Романе, а не міг би ти цей секретик подарувати у день народження, — подивилася пильно на чоловіка. — А то я потім вимагатиму ще один подарунок.

— Навіть не один… Я буду радий зробити тобі подарунок на замовлення. Ти придумай, що хочеш…

— Ти дуже ризикуєш, запитуючи жінку, чого вона хоче. Може такого понавигадувати…

— А ти понавигадуй….

— І скласти список? — перебила сміючись.

— Хороша ідея, — підтримав її жарт.

— Ромчику, то ти мені так і не скажеш, що це за погоня була і чим ми ризикували? — повернулася до попередньої розмови Маруся, тримаючи на колінах кейс. — До мене починає повертатися страх…

— Не бійся… Правда… Кажу впевнено…

— А чому ж тоді ми втікали?

— Тому, що за нами гналися…

— Ром, у тебе проблеми…

— У всіх проблеми… Переживемо… Які у тебе плани на завтра?

— Треба вигуляти дітей. Вихідний же.

— Я забув! Завтра — жіночий день! — спохопився чоловік.

— Жіночий день… — повторила Маруся. — Звучить смішно.

— Чому?

— Наче рибний день…

— Ти навіть свято сприймаєш по-своєму… А можна, я тобі завтра подарую квіти?

— Романе, це так банально!

— Тоді сама придумай…

— А подаруй нам подорож у Почаїв. Я давно обіцяла дітям.

— Розумниця! — повеселів Роман. — Це ж увесь день разом, та ще й з дітьми!

— Тоді — по домах, і до завтра!

4

Квітень не балував теплом. Холодні дні й ще холодніші ночі не обіцяли швидкого розквіту природи. А як хотілось отого неймовірного цвітіння — вишневого, яблуневого, бузкового!.. Цього року Марусю особливо замучила піврічна сірість, що не відступала з-за вікна. Вона щодня з надією дивилася на парк і вже кілька місяців не бачила жодних змін.

Сьогодні Маруся одяглася за звичкою тепло — пальто, ботики… Зранку було комфортно. Але тільки вона доїхала на Вокзальну, в надії знайти потрібну маршрутку, що довезла б до представництва НАТО (їде на семінар у Конча-Заспу), як зрозуміла свою помилку. Варто було б зодягнутися в плащ і взутися в туфлі. Та повертатися пізно — за годину збір. Доведеться їй смажитися три дні. Добре, що хоч взяла легку сукню.

Хвилин п’ять ходила між маршрутками і не могла знайти потрібної. Мало того, що жарко, то ще й тяжкенький саквояж, — не просте навантаження на жіночі руки і ноги на височеньких підборах.

Марусю осяяла думка — таксі! А й справді, як можна зациклитися на маршрутці, щоб такий зручний засіб пересування не взяти до уваги. Таксі негайно було заанґажовано. Таксист, немолодий чоловік, виявився вкрай балакучим. За тих десять хвилин, що вони їхали, не дав Марусі й отямитися. Вона те й робила, що відповідала на його численні запитання і відбивалася від нетактовних компліментів.

Коли побачила будиночок, на який вказав таксист, полегшено зітхнула. Нарешті можна розслабитися — представництво знайдено, таксист зі своїм словесним нетерпінням щезнув, автобус для семінаристів стояв у холодку. В запасі було ще півгодини, і вона вирішила посидіти на приміченій біля сусідського будинку лавочці. Над лавочкою завис розквітлий абрикос. Ось тобі й несподіванка! Коли він устиг? Вона настільки неуважна, що не помітила, коли в місті зацвіли абрикоси.

Маруся вдихала легкий квітковий аромат у тихому дворику і думала про дітей. Чи справиться Аллочка з ними три доби? Ану ж котре захимерить! Хоча клятвено обіцяли бути справжніми послухами. Вона всміхалася думці про дітей. Вони так чемно випроводжали її, бо ж то вперше випала така нагода — жити вдома без мами. Хоч Аллочка для них авторитет і дівчина вона серйозна й відповідальна, однак якийсь неспокій не полишав Марусю. Знаючи тих фантазерів, чого хочеш можна від них очікувати. Але відмовитися від семінару вже ніяк.

Глянула на годинник і зрозуміла, що засиділася. П’ять хвилин до відправлення, а вона мріє під абрикосом. Та, власне, ні про що й не мріє. Так собі — роздумує.

Новенький автобус віддзеркалював у затемнених вікнах сонячний день. І тому виглядав яскраво й святково. Марусі дуже захотілося швиденько до нього зайти. Що вона й зробила. Легко скочила на східцю і завмерла, роззираючи присутніх. У салоні стояв чоловічий гомін — гучний, загонистий, трохи розв’язний, бо стримуватися ні перед ким. Жодної жінки. Зате чоловіків десь із п’ятдесят або близько того. Було чого завмерти жінці, яка не очікувала потрапити в таке товариство.

Воно (товариство) й собі завмерло, як за командою, і поглядами приклеїлося до жінки, яка так і не зворухнулася на останній приступці. Хвилину чи дві вони розглядали Марусю мовчки. Для неї ця чоловіча маса була однорідною. Не могла вирізнити з неї жодного обличчя. Всі якісь — мов на підбір: акуратно підстрижені, виголені, підтягнуті й, що найцікавіше, одного чи майже одного — середнього віку. Наче однокласники зібралися на пікнік, подумалося Марусі. Вона нарешті отямилася.

— Доброго дня, — всміхнулася. — Чи народ їде в Конча-Заспу?

— Доброго дня, — загуло товариство, також опановуючи себе.

— Йолки-палки, яка жінка буде з нами їхати! — щиро озвався чоловік, біля якого було вільне місце.

— Ой, панове, ви не уявляєте, яке мені йолки-палки… — продовжувала всміхатися Маруся.

В автобусі вибухнув сміх — щирий, гучний. І всі відразу відчули, як розрядилась обстановка. Напруга, спричинена появою жінки, вмить щезла після Марусиної фрази.

— Чи не запросите даму сісти? — запитала чоловіка, який озвався першим, показуючи поглядом на вільне місце.

— Та я благатиму про це, — підхопився той. — Проходьте до вікна.

Маруся тільки глянула на саквояж, як чоловік, котрий сидів навпроти, підхопив його та поставив у нішу, передбачену для багажу. Жінка, подякувавши, вмостилася зручно біля вікна. Тривала кількахвилинна мовчанка, що виникає зазвичай, коли зустрічаються люди незнайомі або ті, яким ні про що говорити. Вони й були такими. Мало того, що незнайомі, то ще й спільної теми (подумалося Марусі) у них нема. Хоча хто знає — можливо, у цьому товаристві й затаїлася якась близька душа? Маруся роззирнулася й усміхнулася до сусіда.

— Мене звати Маруся, — простягла тому руку.

— Володя, — галантно поцілував її правицю.

— Дуже приємно, — здивувалася жінка.

— А, мені як! Ви хоч уявляєте?

— Ні, — всміхнулася.

— То хоч здогадайтесь, як вони мені заздрять, — хитнув головою у бік решти.

— А може, співчувають? — примружила очі.

— Ви їх не знаєте…

— А ви, я так розумію, не вперше з ними зустрічаєтеся?

— Ми вже четверту весну збираємося на такий захід. Тож я їх усіх добре знаю.

— І що — всі три попередні рази з вами жодної жінки?

— Якщо не рахувати Світлану…

— А чому ж її не рахувати?

— Бо то радше чортиця, ніж жінка… — засміявся Володя.

— Он як? Цікаво було б глянути на таке диво! Шкода, що не випаде познайомитися.

— Думаю, що випаде…

— Так де ж вона?

— Наша Свєта їздить власною каретою.

— Попелюшка?

— Ну що ви? Справжній полковник!

— Що ж ви так про жінку?

— А це що — образа?

— Ну, не знаю… Коли б ви сказали — справжня королева… А так — полковник. Солдафон якийсь.

— Он як? Полковник — значить солдафон?

— Та, власне, я не розуміюсь у званнях… Тому вони мені всі однакові.

— А однакові — це які?

— Форма, кашкет, чоботи…

— Ну, знаєте! Це все одно, коли б я зараз сказав, що всі жінки — однакові.

— Ні! Ми різні!

— Чому ж? Ноги, язик… — замовк і по хвилині додав: — Ну, і розмір…

— А розмір — це що? — здивувалася Маруся.

— Розмір — це те, що в кожної своє. У вас доладний, — глянув на груди Марусі. — А в Світлани ще доладніший.

— Ну, — знітилася Маруся. — Без нахабства.

— Пробачте, якщо образив. Солдафонський жарт.

— А ви який стосунок маєте до них?

— До жінок чи до солдафонів? — пожартував Володя.

— До жінок точно ніякого, — кивнула на груди. — Розмір не той.

Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.

— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.

— Ще у березні?

— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.

— І що ж? — теж посміхнулася.

— Що мужчини схожі на березневих котів.

— А що — ні?

— Не всі.

— Чому?

— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…

— І не все то мужчина, що має вуса…

— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.

— Життя таке, — глянула лукаво.

Автобус повернув у ліс. І неширока дорога привела до красивого старовинного будинку, що вигрівав похилий дах під променями квітневого сонця. Зупинилися біля парадного. На порозі стояли якісь люди, зрозуміло було, що очікували їхнього приїзду.

Володя вийшов і подав їй руку. Саквояж ніс ззаду чоловік, який його ставив у нішу і з яким вони ще не встигли познайомитися.

— Мене звати Маруся, — простягла руку чоловікові.

— Юрій, — відрекомендувався чітко і виструнчився.

— Пробачте, ви носитеся з моїм саквояжем… Давайте…

— Ну що ви… Як це я собі дозволю, щоб така жінка в моїй присутності несла багаж?

— Мені не вперше…

— Але не при мені. Домовилися?

— Домовилися… — сказала непевно.

— Та ви не хвилюйтеся. Тільки-но поселитеся — доставлю ваш саквояж цілим прямо в номер.

— У номер? — перепитала жінка.

— Ви сполохалися?

— Зовсім ні. Просто подумала, звідки ви дізнаєтеся, де мене шукати?

— Якби ви дозволили, я вас і в Києві знайшов би, — всміхнувся Юрій і кивнув у бік Володі. — Вас чекає ворожий перехоплювач.

— А чому ворожий? — розсміялася Маруся. — Що він вам зробив?

— О-о-о, — протягнув неоднозначно. — Він не тільки мені зробив… У нього тепер ворогів увесь автобус, — кивнув на чоловіків, які начебто й не витріщалися на жінку, але стежили зірко, як підпільники.

— Ну, ось… — всміхнулася кокетливо Маруся. — Тепер я можу впевнено сказати, що через мене почалася третя… Яка?

— Квітнева, — підказав Юрій.

— Точно! Третя квітнева війна.

— Хочу запевнити вас — вибух був шалений. Контингент контужений і отямиться не скоро. Тож — набирайтеся терпіння, витримки, запоручіться підтримкою когось одного для утримання плацдарму, — нагнувся ближче. — Не зупиняйте вибір відразу на Володі, не викреслюйте і мене зі списків захисників. Я до ваших послуг, Марусю!..

— Дякую вам, Юро, — подарувала таку ніжну усмішку, що відразу ж спохопилася і серйозно додала: — Я подумаю.

Поселяли швидко, чітко, в розподілені номери. Взявши ключ, Маруся попрямувала шукати свою кімнату. Йшла вузьким довгим коридором, відчуваючи на собі незримі чоловічі погляди. Наче кожен і колупався ключем у своєму замку, але боковим зором спостерігав — біля яких дверей вона зупиниться. Звикла до чоловічої небайдужості, вона не почувалася звірком на полюванні. Швидше навпаки, це її підігрівало настільки, що захотілося провести експеримент.

Довго не роздумуючи, вона спіткнулась і випустила з рук сумочку. Відразу ж кілька чоловіків, які були ближче до неї, залишили ключі в дверях і кинулися на допомогу.

— Дякую, панове, — озвалася до них чемно. — Знаєте, жінка під поглядами чоловіків падає, як стигла груша під промінням сонця.

— Що, Марусю, задивили вам слід? — озвавсь Юрій, усміхаючись.

— Не знаю, — сказала так безвинно, аж сама повірила. — Наче хто камінець кинув під ноги… Мало не впала…

— Не хвилюйтеся, тут вам не дадуть упасти… — віддавав сумочку чоловік із залисинами. — Ось ваш номер, — показав рукою на двері. — Ви моя сусідка, Марусю…

— Дуже приємно. Але не знаю, як вас звати. Раптом сіль доведеться попросити… — протягувала чоловікові руку.

— Василь, — сказав коротко і додав: — Коли що потрібно — до ваших послуг.

Маруся мала півгодини для поселення. Опісля — збір у залі, знайомство і обід. Тому, розбираючи багаж, заразом роздивилася кімнату. Та була затишною і прилаштованою для комфортного життя. Відчинивши двері на балкон, оніміла. На відстані подиху застигла майже-майже розквітла магнолія.

— Боженько! — прокричала жінка. — Ти послав мені таку розкіш як дар чи як знак?!

Притулилася обличчям до ніжних прохолодних бутонів магнолії і завмерла. Їй хотілося так стояти вічно, відчуваючи, як потужним струменем у неї від дерева переливається незвідана сила.

На сусідньому балконі почулися кроки. Озирнувшись, Маруся зустрілася поглядом із сусідом Василем. Той усміхнувся. Мабуть, вийшов на її вигук. Бо вона дуже вже голосно озвалася до Бога.

— Сусідко, ми маємо одне дерево на двох. Як будемо ділити?

— Біля мого балкона більшість. У вас лише гілка. Що ж тут ділити? За всіма законами, хто має більшість, той керує процесом.

— Я ж не проти. Керуйте. Тільки дайте хоч за гілочку потриматися, — сказав неоднозначно.

— Ой, — посміхнулася Маруся. — Як вам, чоловікам, небагато треба. А потім тільки опалий цвіт збирай.

— Марусю, я не зазіхаю на ваш цвіт, повірте, — почав виправдовуватися Василь.

— Ну що ви, сусіде, я ж не образно кажу… Тільки про магнолію… — глянула лукаво. — А в мене який уже цвіт? Коли плоди вдома лишила.

— І скільки їх у вас?

— Двоє….

— І чоловік має справитися?

— Це розвідка? — розсміялась Маруся.

— А ви пильна, — розсміявся і собі.

— Намагаюся, Василю. Бо чоловіка у мене таки нема. Нікому пильнувати. Доводиться цю місію виконувати самій.

— У вас це добре виходить.

— Звідки знаєте?

— Чи багато треба про людину знати, щоб склалося перше враження?

— Перше враження може бути оманливим.

— Може. У тому випадку, коли в тобі закрадається хоч маленький сумнів.

— У вас сумніву нема? Так треба розуміти?

— Саме так, сусідко, — глянув на годинник. — О, нам треба йти на збір.

— На збір? — уточнила Маруся. — Що, вже сурми заграли?

— Ще п’ять хвилин — і заграють.

Маруся на хвилину затрималася біля дзеркала — поправила зачіску, підвела блиском губи і вийшла в коридор. Там, говорячи по телефону, походжав Володя. Чи треба багато розуму, аби зрозуміти, що телефонна розмова була лише приводом дочекатись її. Жінка всміхнулася здогадці.

— Марусю, ви вже готові до гри? — запитав Володя, вимикаючи телефон.

— До гри? — спантеличилася таким запитанням жінка, і в голові майнула думка про гру, бачену в Романовому клубі.

— Чому ви так здивувалися? Хіба не знаєте, як відбуваються такі семінари?

— Ні. Я ж уперше. І до чого тут гра?

— Ну, тоді про все дізнаєтеся на зборі. Не буду навантажувати інформацією в коридорі. Чи дозволите провести вас до пункту «А»?

— Навіть проситиму про це. Бо де пункт «А», мені поки не відомо.

Зала, в якій збирались учасники семінару, була просторою, з кількома високими вікнами, заштореними ніжно-персиковими жалюзями. Сонце підсвічувало їх знадвору, і тепле світло обволікало все, що було в ній: столи, виставлені овалом, стільці навколо них, великий монітор і кілька високих вазонів із живими квітами. На столі стояли таблички з назвами організацій. Так що — місце кожного вже визначено.

Усі розсілись, і до зали зайшли кілька чоловіків. Один із них назвавсь Оттом і сказав, що є керівником даного проекту. Говорив англійською. Молоденька дівчина відразу ж перекладала українською. Маруся зрозуміла суть гри-симуляції, яку вже вчетверте шведи проводять у Кончі-Заспі для представників різних організацій із усіх регіонів, причетних до висвітлення НАТОвських питань. Вона лише два матеріали написала на цю тему, і то не може сказати, що так глибоко проаналізувала питання, аби вони когось зацікавили. Але, видно, саме їм завдячує запрошенням на цей захід.

Керівник запропонував усім по черзі відрекомендуватися, щоб поновити знайомство, хто уже знайомий, і спізнатися з новачками. Кожен вставав і називався. Маруся була приголомшена почутим. Тут усі, крім шведів, її і молодого литовця були полковниками. А до полковника Сквирської вона наче приклеїлася поглядом. Це була та сама знаменита Світлана, яку Володимир назвав справжнім полковником. Маруся як могла стримувала посмішку. Справді, не звернути увагу на її розмір, навіть їй, жінці, було неможливо. Світлана, зодягнута у в’язаний светр трав’яного кольору з неглибоким декольте, виглядала так жіночно, що уявити її в тісній полковницькій формі Маруся не могла. Невже за таку розкіш, яка зухвало погойдується під светром, полковник Сквирська й отримала високе звання? Маруся не знає, чому така думка прийшла їй до голови. Сама ж проти цих стереотипів, а тут несподівано стандартне мислення більшості заполонило і нею.

Раптом згадала, що вона в автобусі полковників (не конкретних, а взагалі) назвала солдафонами, глянула на Володю. Той непомітно спостерігав за нею, і, мабуть, вона виглядала таки кумедно, хоча й намагалася приховати здивування, бо хитрющий полковник посміхався самими очима. Маруся порухом обличчя дала зрозуміти, що просить вибачення. Той умить усе втямив і також порухом показав, що байдуже і ніхто ні на що не сердиться.

Покликали на обід, і Маруся тільки подумала, що вона не знає, де їдальня, як хтось легенько торкнувся за лікоть.

— Марусю, я пропоную свої послуги, — озвався Юрій.

— Це ж які?

— Провести вас на обід і напроситися в сусіди по столу.

— Немає заперечень, — усміхнулася жінка.

Зачувши апетитні запахи, Маруся зрозуміла, що голодна. Вона роздивилася по залі й зупинилася біля вільного столу, сервірованого на чотирьох. Поглядом запитала Юрія, чи можна його зайняти. Чоловік відставив стілець, і тільки Маруся сіла, до столу по черзі підійшли Володя з Василем і запитали дозволу про сусідство. Застільний екіпаж сформувався за хвилину.

— Якщо вже так несподівано трапилося, що всі знайомі — будемо обідати, — посміхнулася чоловікам Маруся. — Смачного.

Обідали мовчки, лише ненав’язливо поглядали одне на одного. Маруся почала пильніше придивлятися до Юрія — він їй когось нагадував. Наполегливо в пам’яті перебирала знайомих зі свого минулого. І таки зринув один образ. Жінка аж перестала їсти та пильно глянула на Юрія. Погляд, напевне, був красномовним, бо той припинив жувати й теж подивився на Марусю, очікуючи її запитання.

— Пробачте, Юро, — зрозуміла, що поглядом зупинила його трапезування. — Мені здалося, що я звідкілясь вас знаю, або ж ви на когось із моїх знайомих схожі.

— Не знаю, Марусю… Вас точно бачу вперше. Я б не забув…

— Вірю…. — і все ж продовжувала придивлятися до чоловіка.

— Точно! — гукнула голосніше, ніж зазвичай. — Ой, вибачте ради Бога. Емоції, знаєте… Юро, у вас є брат?

— Є, — здивувався той.

— А звати його Болеслав?

— Так, — ще більше здивувавсь Юра.

— Зрозуміло! Це — він! Збіг із таким рідкісним іменем бути не може, — зраділа Маруся. — А ще цей самий погляд і губи. Один в один! Вибачте, Юро, я їх добре пам’ятаю, бо цілуватися його вчила. Він, така зараза, цим користувався — просив дівчат навчити його цілуватися. Ми цей прийомчик розкусили не зразу. Але жодна не розсердилась і, головне, не пошкодувала за тим, що сталося, — розсміялася Маруся. — Ми в групі всі його називали Боликом.

— Його так і досі всі називають…

— А де він тепер?

— У лікарні… Три дні тому перевели з реанімації в палату…

— Боженько! — спохмурніла Маруся. — А що трапилося?

— Другий інфаркт…

— Звідки?..

— З життя… Мабуть…

Вони ходили парком увесь вечір. Маруся мовчки слухала Юркову розповідь про брата. Була здивована частими Боликовими відрядженнями у гарячі точки — Афґан, Ірак, Балкани… Не могла уявити його з автоматом, такого ніжного, веселого, аж ніяк не войовничого хлопця. Він писав вірші й грав на гітарі на всіх університетських вечорах або вилазках на природу. Як усе в житті міняється! Самі люди міняються. Вона й сама себе іноді не впізнає. То як вона може судити на відстані про однокурсника, якого не бачила стільки років?! Чомусь же він зробив такий дивний вибір, промінявши спокійне життя на круті переходи горами, стрілянину, часті смерті навколо з утратою близьких людей, на розлуку із сім’єю. Це ж до чого треба було довести свій організм, щоб за три роки мати інсульт і два інфаркти? І як же жити йому далі — він ще такий молодий?

— Що кажуть лікарі, Юрку? — запитала, порушивши довге мовчання.

— Нічого не ґарантують… Хочемо привезти його в Київ на консультацію. Буду шукати вихід на Національний інститут серцево-судинної хірургії. Треба якнайшвидше зробити шунтування. У нашому місті таких операцій не роблять. Я матиму ще два дні після семінару, хочу лишитися в Києві й зайнятися цим.

— У цьому нема жодної проблеми. Моя близька подруга — професор серцево-судинної хірургії. Саме й займається такими операціями. Повернемося в Київ — і зразу ж до неї в клініку. Там про все й домовимося.

— Марусю… — Юрій замовк, не міг підібрати слів.

— Ну що ви, Юрку? Я думаю — все буде гаразд… Ми ще поборемося за Болика. І більше того — виборемо його в смерті. Я просто впевнена.

— Це дивний збіг, але Світлана, дружина його, сказала це ж саме. Просто запевнила мене у тому, що виборемо його у смерті…

— Тоді — жодного сумніву… — нарешті знову всміхнулася Маруся.

На диво, їй спалося добре на новому місці. Це трапляється вкрай рідко. Зазвичай, вона вовтузиться, передумає купу усілякого непотрібного, що примушує неприємно шарпатися серце, і лише під ранок, змучена, засинає. Сьогодні ж вона прокинулася від телефонного будильника бадьора, виспана і в гарному настрої. Відразу ж захотілося вибігти на балкон до магнолії.

— Привіт, красуне! — гукнула, щойно відчинивши балконні двері.

— Привіт! — почула із сусідського балкона. — Красунею мене ще ніхто не називав, — пожартував Василь.

— І вони були неправі! — розсміялася Маруся.

— Я перегляну своє ставлення до статі…

— Ні в якому разі, Василю! Вам дуже пасує бути чоловіком!

— Звучить, як комплімент.

— Це правда…

— Обнадіяли… — посміхався, заглядаючи на балкон до жінки.

— А то ви самі не знали, пане полковнику, — піймала себе на кокетстві Маруся і розсміялася. — Пробачте, Василю, я безнадійна кокетка…

— А кокетка — це хто? — перебив чоловік.

— Кокетка — це… — зробила паузу. — Це жінка, яка носить у собі безліч бісиків і час від часу випускає їх погасати довкруж чоловіків. А вони (чоловіки) на це купуються, надіються і потім розчаровуються, тільки-но бісики стомлюються гоцати і ховаються під маску байдужості.

— Цікаво… Я ніколи навіть не задумувався про це. Як ви здорово потрактували. Десь вичитали, чи?..

— Чи… — підняла брови Маруся. — Щойно зроблений висновок.

— То, я так розумію, що зараз ви швиденько заженете своїх бісиків під маску.

— Я їх зараз усіх до одного зажену в душ, бо там сьогодні ми ще не були. Лишень прокинулись — і вибігли на балкон.

— Гаразд! Але ще одне питання. Можна?

— Ну… Давайте!

— А чи є жінки не кокетки?

— Є. Але то вже не жінки!

— А хто?

— Маруди…

— Маруди?.. — гучно розсміявся Василь. — Яка ж ви розумниця, Марусю!

— Я це десь уже чула… — посміхнулася жінка. Помахала рукою і сховалася в кімнату.

Гра-симуляція, несподівано для Марусі, набула цікавості, їм пропонували різні ситуації, які потребували негайного вирішення. А їхні чотири штаби, на які були поділені учасники, мали якнайшвидше відреагувати і правильно скерувати свої дії так, щоб проінформувати своєчасно населення і справитись із ситуацією. Спершу Маруся тихо обурювалася, що такі дорослі поважні дядьки граються в якісь віртуальні вигадки. Але з часом, коли запропонували ситуацію з аварією на хімічному заводі, а Маруся, «увімкнувши» бурхливу фантазію, уявила, що це загрожує не якимсь незнайомим людям, а її дітям, так панічно шукала вихід із загрозливого становища, що аж відчула біль у скронях.

Уже покликали на каву-брейк, а вона ще сиділа за столом і намагалася впливати на ситуацію. Зрештою, Володя легенько взяв її за лікоть.

— Марусю, ви вже всіх врятували…

— Точно? — нарешті підняла голову.

— Факт. Ходімо пити каву.

У вестибюлі на великому столі стояв диво-апарат, що видавав кожному бажаний напій: каву, какао і гарячий шоколад. Тістечка також були на будь-який смак. Маруся аж розгубилася. Дивилася на таці й не могла зважитися на щось одне.

— Візьміть оцей шоколадний круглячок, — запропонувала Світлана, показуючи рукою на гірку шоколадних тістечок. — Неймовірно смачні! Я вже не одне знищила.

— І це правильно — ворогів треба знищувати. Але бажано, щоби це робили інші жінки, — пожартувала Маруся.

— А ви оці смачнючки маєте за ворогів? — здивувалася Світлана.

— Ну, не за друзів точно.

— І завдяки цьому у вас такий бездоганний вигляд? — глянула оцінююче на Марусину талію. — Ось що значить — знати ворога в лице.

— І ви, пані Світлано, судячи з вашого вигляду, дуже розбірливі у виборі. Жоден солодкий ворог не здатен зруйнувати стовідсоткову гармонію вашого образу.

— Ось ми й обмінялися компліментами, — всміхалася Світлана. — То чи допоможете знищувати ворога?

— Як не допомогти… — взяла тістечко Маруся.

— Не пошкодуєте…

— О, яка смакота! — надкусила. — Отак би до вечора знешкоджувала…

Жінкам було легко у спілкуванні. Вони переходили з теми на тему, і чоловіки, спостерігаючи за ними, навіть не сміли втручатися. Маруся, судячи з їхньої розмови, зрозуміла, що Світлана ще буде й генералом. І це звання вона отримає не за якісь принади чи зв’язки, а за свій неймовірний розум і сильний характер. Як Маруся шкодувала, що навіть сотої частки не має в характері того, що носить у собі цей справжній полковник.

— Приємно з вами спілкуватися, Марусю. Дуже, знаєте, люблю розумних жінок. Признаюся, з першого погляду не визначила. Подумалося спершу — як ця лялечка сюди потрапила і навіщо їй ця гра. Думала, що ви, крім кокетства, нічого й не маєте. Все-таки перше враження може бути оманливим… І ось за багато років уперше подумала, що не проти завести з жінкою дружбу.

— А у вас, що — нема подруг? — здивувалася Маруся.

— Уже років із десять…

— А що з ними трапилося?

— Знешкодила, як тістечка, — розсміялася Світлана.

— Тобто — з’їли? І я вам вірю, — підтримала жарт Маруся. — Значить, вони заробили.

— Заробила одна… — похитала головою жінка.

— А з’їли всіх?

— Ні, з’їла одну, а решту — понадкушувала…

— Я так розумію, у вас була сумна історія…

— Так… Історія — це те, що вже було…

— Ви про це намагаєтеся не згадувати?

— Тепер уже не намагаюся. Просто не згадую. Відійшло… Іншого разу спаде на пам’ять, як призабутий сюжет старого кіно. Жодного хвилювання…

— Я не смію просити переказати сюжет… Хоча, зізнаюсь, інтерес зростає…

— Присядьмо, — Світлана показала рукою на диван. — Я розповім вам… Можливо, для майбутнього застереження.

Щойно сіли, як їх покликали на заняття. Марусі зовсім не хотілося повертатися в залу, пропав інтерес до гри. Просто страшенно зацікавило, що ж могло трапитися, що жінку з таким характером настільки пройняло.

— Панове полковники, обійдіться без нас, — махнула рукою Світлана.

— Без вас, знаєте, якось не так… — наполіг великоокий полковник.

— Сказано — без нас! — скомандувала Світлана, аж Маруся ледь не підхопилася.

— Так точно — без вас! — зник, наче його й не було.

— Ми з нею дружили зі школи. І я вважала її сестрою. У нас було спільне все, навіть гардероб (до певного часу). Бо коли ми закінчували школу, груди, ігноруючи мої моління, почали збільшуватися чи не щоденно. Я навіть рушником перев’язувала їх на ніч, думала, що зупиню невпинне прагнення до шостого розміру. Але, — жінка поглянула на свої груди й розсміялася, — дива не трапилося.

— Я б сказала — навпаки, — не погодилася Маруся. — Те, що трапилося — справжнє диво. Про це скажуть усі чоловіки — із захопленням, а жінки — із заздрістю…

— Нині, Марусю, я цим не переймаюсь. Уже звикла до своїх Альп. А в молодості мала комплекси. Але вони щезли, коли одного разу втрапила на дослідження американського соціолога Івони Россдейл. Та порівнювала розміри грудей і дані тестів на інтелект у тисячі двохсот американок. І дійшла висновку, що розмір усе-таки має значення. У повногрудих жінок коефіцієнт інтелекту виявився вищий на пунктів десять. Просто інтелект жінок із великими грудьми часто залишається прихованим. І винні в цьому (та як і у всьому), — всміхнулася, — чоловіки. Вони лише витріщаються на пишні форми, замість того, щоб слухати розумні жіночі міркування.

Але не про те мова. Ми з Тусею були нерозлучні. Я — одиначка в сім’ї, у подруги — значно молодший брат, і, відповідно, спільного у них було мало. У нас же спільне: дискотеки, конспекти, захоплення східною культурою і в той час залюбленість у карате. Рухатися Тусі було простіше, бо того, що я мала з надлишком, у неї, можна сказати, не було зовсім. І це як для мене, так і для неї залишалося проблемою, але — навпаки. Словом, у цьому ми одна одній заздрили. Коли почали зустрічатися з хлопцями, виникли деякі тертя. Але ми були дівчатка розумні й, що головне, між нами була довіра, тож проблеми розв’язували спільними зусиллями. Найголовніша з них — знову таки мої груди. Бо, тільки-но в Тусі з’являвся кавалер, їй здавалося, що він витріщається на них, — згадувала Світлана. — На п’ятому курсі я вийшла заміж за Олега з паралельного потоку. Кохання в нас було! Про таке кажуть — одне на мільйон. Ми з ним винайняли квартиру недалеко від університету, і так закінчували навчання. Зрозуміло, що це було схоже радше на гуртожиток. Бо звідти не виводилися мої та його одногрупники і, звичайно ж, Туся зі своїми кавалерами, яких останнім часом частенько міняла. Нас уже й не влаштовували такі гучні і часті тусовки, хотілося більше бувати на самоті. Але відмовити друзям у відвідинах — здавалося неможливим.

Усе затихло після закінчення університету. Однокурсники роз’їхалися по світу, розійшлися по роботах. Ми з Олегом також кинулися в інший світ — по-справжньому дорослого життя. Приходили з роботи стомлені, приїжджали з відряджень виснажені — було не до гамірних зборищ. Але Туся до нас приїздила регулярно. Ми не могли одна без одної довго. Заміж вона не виходила — очікувала принца. І чим частіше приходила Туся, тим більше нервував Олег. Йому не подобалося, що хтось сторонній — у курсі всіх сімейних справ. Я, як могла, доводила йому, що нас неможливо роз’єднати, для цього треба робити операцію розчленування.

Тусю добре прилаштував на роботу її хрещений, і за два роки вона вже мала квартиру. Невелику, але одній їй, звичайно, вистачало. Це подружку неймовірно тішило. І, своєю чергою, дратувало Олега. Він не міг погодитися з несправедливістю, що ми, працюючи тяжче, продовжуємо наймати помешкання. Але, незважаючи на своє житло, Туся була постійною нашою гостею. Та, власне, майже членом сім’ї.

Мені того дня виповнилося двадцять п’ять. Зранку Олег привітав із днем народження і сказав, що настав час задуматися про гарненьку доньку. Я, пам’ятаю, відповіла: «Буду старатися, хіба що не встигну». Яка дурна фраза! — похитала головою Світлана. — Ми святкували втрьох. Було весело й спокійно — коханий чоловік, найближча подруга, хороше вино, гарна музика… Увесь вечір, час від часу, думала про майбутню доньку. Я її хотіла вже… Але добре знала закони природи. Тому терпляче чекала, коли залишимося наодинці. Туся запоспішала на метро, бо година була вже не рання. Я послала Олега провести подругу. Сама кинулася швиденько наводити лад — прибрала зі столу, помила посуд, занесла букет на тумбочку до ліжка, легеньку музику увімкнула. Сама собі здивувалася, що так швидко з усім справилася. А Олега все не було. Вже мав би давно повернутися, там було п’ять хвилин ходу до метро. Десь узялося хвилювання. Ану ж щось трапилося? Телефонів мобільних тоді не було. Як догукатися? В Тусі телефону домашнього також ще не було. Мало не збожеволіла, всю ніч біля дверей простояла. Вранці, коли вже збиралася йти в міліцію із заявою про зникнення чоловіка, озвався телефон. Олег повідомив, що він додому не прийде. Я запитала, чи його з примусу де тримають. Він пояснив, що житиме тепер з Тусею, що вони просять у мене вибачення за таке непорозуміння і бажають мені щастя, — Світлана замовкла.

— А ви що — не здогадувалися про їхній роман? — після тривалої паузи озвалася Маруся.

— Досі не знаю, чи був у них до того вечора роман. Я за ними навіть симпатій не помічала. Для мене це досі найбільша загадка із загадок.

— І він ніколи не приходив до вас?

— Приходив… Через місяць… Проситися назад.

— Ви, зрозуміло, не простили?

— А ви, Марусю, простили б?

— Ніколи! — категорично сказала Маруся. — Більше того, я й не простила.

— Марусю, — розсміялася Світлана. — Тільки не кажіть, що й у вас така ж історія була…

— Ні. У мене значно банальніша. Ми посварилися з чоловіком. Здорово посварилися. Я забрала дітей і поїхала до батьків. А там, поміркувавши три дні, вирішила повернутися миритися. Дітей залишила батькам, а сама, схиливши голову, — до чоловіка, їду, мрію, який сюрприз йому зроблю своїм несподіваним приїздом. І сюрприз був! Для мене… Я з нічного потягу, раненько відчиняю двері, заходжу в кімнату, а там він — сюрприз! Гарненька дівчинка, як киця скрутившись калачиком, спить біля мого чоловіка. Він прокинувся першим. Щось доводив про чоловічі інстинкти, про травму, яку я йому заподіяла, клявся, що лише мене любить… А мені то було вже нецікаво. Я просто мусила це побачити. Мені стало значно легше. У нас ще до того почастішали конфлікти, і жили ми разом радше за інерцією. Взаємна любов якось так швидко розтанула, що ми й не стямилися, — за дурними сварками, невлаштованістю… Правда, чоловік ще тривалий час намагався доводити своє кохання. Але я була вже інша…

— То ви теж не маєте чоловіка? — здивувалася Світлана.

— Це значить, що у вас його також нема?

— Пам’ятаєте, Марусю, пісню «Єслі у вас нєт сабакі…» — розреготалася Світлана.

— Про собак згодна… — розсміялась і собі Маруся. — А щодо подруг, треба подумати…

Залишалася година до від’їзду. Маруся, вже зібравши саквояж, вирішила піти на міст. Звідти відкривається такий розкішний краєвид, що аж подих забиває. Їй подобається простір. У місті його нема. І не відомо, коли ще випаде така нагода, — надихатись і насолодитися вільгістю.

Їй думалося про все зразу — дітей, роботу, нових знайомих… Але чиїсь чіткі кроки одірвали від гадок. Вона різко повернулась — і пальто, накинуте наопашки, сповзло з плеча. Володя хвацько підхопив і поправив. Затримав руки на плечах.

— Хочете, Марусю, скажу правду…

— Правду, тільки правду, і нічого, крім правди, — не відсторонила його рук жінка.

— Коли ви зайшли в автобус… — замовк.

— Та кажіть, Володю. Не можна жінку так мучити, — докоряла, посміхаючись, Маруся.

— Я подумав: «Боже! Дай мені до цієї жінки хоч доторкнутись!» А щойно, коли доторкнувся, майнула думка: «Бог почув мене. Чому ж я не просив більшого?»

Вони стояли на мості, обіпершись на поручні, й сміялися. Їхній сміх вітер носив простором.

5

Маруся могла думати лише про одне — що робити з тим телебаченням? Пропозиція взялася нізвідки. Зателефонував одногрупник і запропонував спробуватися на ведучу щотижневої передачі «Жіночий діалог». Маруся розсміялася.

— Петрику, чи таке справді буває?

— Що, перепрошую, буває? — не зрозумів Петро.

— Діалог між жінками…

— Марусю, ти погано ставишся до своєї сестри?

— У мене нема сестри…

— Маю на увазі жіноцтво загалом…

— Та я зрозуміла, Петрику. Зовсім навпаки — я люблю жіноцтво в цілому. Але у мене часто виникають певні претензії до жінок, до того ж, не завжди справедливі. Словом, я придирлива… А там, як я розумію, потрібна абсолютна солідарність…

— У жодному разі! Навпаки — необхідно іноді навіть спровокувати якийсь конфлікт… Сама розумієш — аби глядачеві було цікавіше спостерігати за дійством на екрані. Бо коли все відбувається гладко, по написаному, то здається марудним. Глядач шукатиме цікавинок на інших каналах.

— А звідки виникла моя кандидатура?

— З молодості…

— Тобто?

— Розумієш, відколи я придумав цей проект, у моїй голові лише одна кандидатура — твоя, Марусю.

— Але я не маю до телебачення жодного стосунку.

— І навіть безпосереднє.

— Звідки?

— Ти ж ведеш тренінґи «Як підготувати речників».

— Звідки інформація?

— З надійних джерел. І повір, джерела в захопленні від твоїх занять.

— Петрику, ти ж знаєш, що готувати когось — це не значить досконало вміти самому. Тут треба ще відчувати камеру, не розгубитися, не зморозити нісенітниці, мати презентабельний вигляд…

— А в кого він може бути презентабельнішим?..

— Це комплімент?

— Це — факт!

— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?

— Я не тільки про це думав. Я це бачив.

— Що бачив?

— Твою досконалість, жінко.

— Стоп! І де ти мене бачив?

— У різних місцях… Кілька разів…

— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.

— Ти просто мене не помічала…

— А ти що — приходив у масці?

— Мабуть, у непідходящий час…

— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?

— Повір, Марусю, настільки…

— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.

— Це так категорично?

— Саме — категорично!

— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…

— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.

— А ти що — забула?

— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?

— Перший раз на грі…

— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…

— То ми зустрінемося?

— Подумаю і зателефоную.

І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.

Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.

Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.

Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?

— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.

— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.

— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.

— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.

— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.

У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.

— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.

— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше за інших дивився на жінку.

— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?

— Ні. Більшість просто має смак.

— Ви впевнені?

— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.

— А ви — самовпевнений.

— Це погано?

— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.

— А вас, я так розумію, починає дратувати?

— Що саме?

— Моя самовпевненість.

— Я до неї маю якийсь стосунок?

— Думаю, що так.

— І який?

— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?

— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?

— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.

— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…

— Думаю, що кожна людина має робити те, що в неї добре виходить…

— А в мене це добре виходить?

— Ви напрошуєтеся на комплімент?

— Я напрошуюся на… — замовкла і через мить продовжила: — Та, власне, я ні на що не напрошуюся. Ще зважую — бути чи не бути… Ось у чому…

— Свиня зарита… — перебив її юнак.

— Слухайте, юначе, до чого тут свиня і хто ви взагалі такий? — насторожилася Маруся.

— Свиня — це просто… Згадав вислів сусіда… А я — оператор… Із вами на пробах працював. Невже зовсім не ідентифікуєте?

— Пробачте… — знизала плечима. — Мабуть, була дуже схвильована.

— Не сказав би… Ви так пану Петрові намагалися довести свою непрофесійність, що не помічали більше нічого.

— Погано намагалася…

— Не в тому справа. Ви в принципі нічого не вмієте робити недосконало…

— Он як? — подивилася зацікавлено Маруся. — Ви такий спостережливий, що за дві години, гадаєте, вивчили мене?

— Не така ви проста, аби хоч прочитати, не те що — вивчити. Але через камеру видно значно більше, ніж неозброєним оком.

— Як вас звати? — примирливо глянула на юнака.

— Женя…

— Євгене, а що ви роздивилися такого, щоб я мала погодитися? Я, знаєте, тут стою, зважую всі за і проти…

— І що переважило?

— Поки що — проти.

— Ви хочете, щоб я переконав у вашій спроможності вести ту передачу?

— Можна сказати, що й так.

— Я з першого кадру сказав, що ця ведуча — стовідсоткове попадання.

— Але чому?

— Тому, що я, як оператор, навіть не напружуюся. Ваше обличчя в кадрі саме робить усе потрібне. З якого боку не знімав би, виходить як слід. Жодного зайвого жесту, міміка природна. А природність — це найважливіший фактор. Людина в такому разі виходить жива, справжня. Дикція настільки відпрацьована, наче на телебаченні працювали все життя. Ви розумієтеся на житейських проблемах, і питання, з якими імпровізуєте, підтверджують вашу дотепність, компетентність. А усмішка у вас, самі знаєте яка… І повірте мені, коли ви почнете працювати — вас не зупиниш.

— Дякую, — сказала невпевнено. — Але мені здається, що це ви не про мене розповідали.

— Я про вас ще не все розповів…

— Ой, моя зупинка, — отямилася Маруся.

— Сподіваюся, що скоро побачимося, — всміхнувсь Євген.

Коли вже натиснула кнопку ліфта, озвався телефон.

— Марусю, ти де? — почула Романів голос.

— Майже дома…

— А можна, я до вас під’їду?

— Щось трапилося?

— Ні. Просто хочу вас побачити.

— Ну… приїжджай. Я зараз відправлю няню. Тільки не знаю, чим тебе пригощатиму. Можливо, мої проглодити щось і залишили.

— Таким переймаєшся…

— Ну, давай!

Маруся відправила Аллочку і тільки зайшла на кухню зорієнтуватися, чим би пригостити Романа, як у двері подзвонили. Олесь закричав:

— Мамо, я відчиню!

— Тільки дивись у вічко! — наставляла Маруся сина.

— Знаю! О, дядько Роман! — зрадів малий.

Маруся здивувалася. Так швидко, наче він стояв біля під’їзду і чекав, поки піде Аллочка. Маруся вийшла в коридор зустріти. Роман ручкався із сином, а в лівій руці тримав букет півоній. Великий чорний пакет стояв при нозі гостя, мов слухняний пес.

— О, яка краса! А що сьогодні за свято? — запитала Маруся.

— Розцвіли півонії. Хіба не свято? — розглядав жінку.

— Чому ти на мене так дивишся? — знітилася Маруся.

— Ти неймовірна… — сказав захоплено і хотів ще щось додати, але, глянувши на Олеся, який розглядав зацікавлено його, запнувся. — Ну, королево, приймай букет. А ти, козаче, допоможи мені занести на кухню пакет. Будемо гуляти? — запитав Олеся.

— Будемо! — радо гукнув той.

— А де це наша принцеса? — запитав Олеся.

— Вона малює…

— Прийшло натхнення?

— Еге, прийшло. Тільки я його не бачив. Ярина каже, що воно не всім показується, як і домовичок.

— А ти й домовичка не бачив?

— Не бачив… А ви що — бачили? — зацікавився хлопчик.

— Бачив… Колись у бабусі в селі…

— Якби моя бабуся жила в селі, я б також побачив, — сказав із жалем Олесь. — Село — це, мабуть, круто.

— А ти і в селі ніколи не був? — здивувався Роман.

— Ніколи… У нас там нікого нема. А наші хлопці з класу в селі живуть щоліта. Кажуть, там вишні ростуть прямо в саду. І їх можна красти… А потім — утікати! Правда, здорово?

— Ну, красти — не так здорово, як розповідають. А ось у село тобі треба обов’язково поїхати. Тільки почнуться канікули, я тебе завезу в одне гарне-прегарне село. Там такий ставок! Ми будемо ловити рибу і купатися. Згода?

— Ще й яка! — зрадів малий. — А мама мене пустить?

— А ми й маму візьмемо з Яринкою. Вони нам юшку будуть варити, — підморгнув малому.

— Ще майже місяць до канікул… — сказав із жалем Олесь.

— Нічого. Зате яка в тебе перспектива…

— А що таке перспектива?

— Це те добре, Олесю, що чекає тебе попереду.

— Я буду дуже-предуже чекати своєї перспективи… — пообіцяв хлопчик.

— Ось і домовилися…

— А про що це ви тут домовилися, поки я квіти ставила? — зайшла на кухню Маруся.

— Мамо, ми їдемо в село! — вигукнув радо син.

— В яке село? — не зрозуміла Маруся.

— Я пообіцяв Олесеві на канікули завезти в село. У тебе коли відпустка?

— Ми на відпустку запланували Анталію…

— Мамо, я не хочу в Анталію… Будь ласка… Хочу в село, — заблагав син.

— Лесику, ну що ти? Анталія селу не завадить, — заспокоїв Роман. — Канікули довгі — всюди встигнеш.

— Привіт, дядьку Романе! — зайшла Яринка.

— Привіт, принцесо! — Роман присів біля дівчинки і поцілував їй руку.

— Ой! — вигукнула Яринка. — Я ж у фарбі, — показала руки.

— І це добре. Руки справжньої мисткині. Я правильно розумію: ти будеш художницею?

— Думаю — так. Бо людина має робити те, що вміє…

— Ого! — здивувалася Маруся і пригадала слова оператора Євгена. — А хто тобі сказав, що ти вмієш це робити?

— Але ж я вчуся, — не здавалася дівчинка. — Я ж не сказала, що вже художниця. Бо сама бачу, скільки всього мені не вдається. Але в мене є своє бачення, відчуття тону і, головне, є бажання навчитися малювати по-справжньому.

— Ти про це з кимсь говорила?

— Із Софією.

— Із Софією Тарасівною, Яринко, ми з тобою вже про це говорили.

— Вона нам дозволяє себе Софією називати. У колі митців не прийнято називатися по-батькові.

— Ну, добре… — заховала усмішку Маруся. — Я думаю, що ви, митці, з’ясуєте все без мого втручання.

— А мисткиня має мольберт? — запитав Роман.

— Маю. Тільки хочу справжнішого… — щиро сказала Яринка.

— А це ж якого? — здивувалася Маруся.

— Такого, як у Софії.

— Яринко, ти мені покажеш, якого, і ми тобі доставимо його додому. Згода? — простягнув руку дівчинці.

— Згода, — поклала на долоню свою руку і всміхнулася.

— Романе, ти їх балуєш. Вони в мене чітко знають, про що можна мріяти, а про що — зась.

— Ти, Марусю, не права. Мрія — вона і є мрія. І ніхто жодних табу на неї не може накласти. А те, що можна і чого не можна — то не мрія, а можливості. Принцеса має дуже просту мрію, а я маю можливості. Так? — запитав у Ярини.

— Я не знаю, які у вас можливості, — сказала серйозно Яринка. — Але знаю: якщо ви обіцяєте, то вам можна вірити.

— Дякую! — сказав розчулено Роман. — Дякую, принцесо! Це найважливіші слова у моєму житті, — замовк, збираючись із духом. — А давайте повечеряємо!

— Ця репліка мала бути моєю, — всміхнулася Маруся. — Але я ще не готова її вимовити, бо не заглядала в холодильник.

— У нас сьогодні не було моїх хлопців, то їжа залишилася, — запевнив Олесь.

— То щось придумаємо… — Маруся пішла до холодильника.

— Не переймайся. У нас усе готове. Треба лише дістати з пакета, — підморгнув до дітей. — Допоможете?

— Звичайно. Тільки я руки вимию, — погодилася Яринка.

— А в мене руки чисті, — Олесь простягнув долонями доверху.

Маруся спостерігала, як вони втрьох діставали з пакета запаковані лоточки з готовими стравами, розставляли тарілки й сервірували стіл. Роман ненав’язливо підказував, і діти все робили радо й захоплено. Її відсторонили від цього. Жінка не без задоволення відзначала, що діти щасливі. У них так світяться очі, аж, здається, іскринки літають по кухні.

Хотілося зрозуміти задум Романа. Він так несподівано напросивсь у гості. З вечерею все продумав. Букет… Саме такий, від якого й не відмовишся. Діти захоплені ним. А він возиться з ними так щиро, що їй усередині щось аж ворушиться. Як дітям треба батька. Ой, Романе… Як безглуздо все в цьому житті… Всього й не озвучиш… І не варто. Є таке, що мусить лишатися таємницею назавжди.

— Мамо, хочу запалити свічки, — раптом заявила Ярина.

— І я хочу! — підтримав Олесь.

— А без свічок ніяк? — намагалася стримати романтичний порив дітей Маруся.

— Ні, мамусю… — заскімлив Олесь.

— Глянь, який стіл красивий… — продовжувала Ярина. — Ти ж сама казала, що все має бути доречним, навіть досконалість. А тут для досконалості якраз не вистачає свічок.

— А ти естетка, Яринко, — задоволено всміхався Роман. — Я захоплений тобою, принцесо! Я також дуже люблю свічки. Іноді запалюю їх сам для себе…

— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.

— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.

— А чому ви не маєте сім’ї?

— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.

— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.

— Значить, нікому й не треба…

— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.

— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.

— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.

— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.

— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.

— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.

— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.

— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…

— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!

— Давайте! — радо закричав Олесь.

— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.

— Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.

— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.

— Хотіла б! — сказала впевнено.

— І я хотів би! — озвався й Олесь.

— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?

— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.

— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.

— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.

Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.

— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…

— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.

— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…

— Ти мене запитуєш?

— А тут є ще хтось третій?

— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.

— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.

— А я у твоєму?

— Завжди єдиною.

— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.

— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?

— Отак ти їх називаєш…

— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.

— Тому, що ти не хотів його помічати…

— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.

— Тому ти мене переслідував?

— Сам не знав, що творив.

— А тепер?

— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?

— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.

— Я тебе ображав?

— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.

— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.

— Ти мені нав’язував своє життя…

— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?

— Я потім закохалася.

— Тобі все здалося…

— Чого так вважаєш?

— Просто з’явився хлопець — абсолютно моя протилежність. Ти подумала, що то і є кохання.

— Я не подумала, а відчула… — наполягала на своєму Маруся.

— Марусю, у тебе було кілька романів…

— Ти про них знав?

— Я знав твій кожен крок.

— Як же ти, такий гордий і владний, допустив мої романи за твоєю спиною?

— Вони були в мене на очах. Я не бачив у тому жодної небезпеки, бо знав твою авантюрну натуру і спрагу до закохування. Ти без своїх романів не могла. Тобі потрібно було їх пережити. Але коли з’явився Дмитро, а тобі здалося, що любов, я вирішив діяти…

— Почав погрожувати Дмитрові?

— Сама знаєш, якби не ти, тільки погрозами не обійшлося б.

— І ти зважився б?

— Коли б тоді ти не пішла від нього… — замовк і пильно подивився на Марусю.

— Ти б зважився? Скажи, — наполягала Маруся.

— Тоді — зважився б…

— А тепер?

— А тепер… А тепер я по-іншому дивлюся на людське життя. Та й на смерть.

— Значить, я таки врятувала Дмитра?

— І слава Богу… Пробач, Марусю. Я й справді тобі попсував життя.

— Не знаю, як життя… А нервів таки попсував, — присмутніла Маруся.

— Скажи відверто, якби я тоді не загримів за ґрати, ти б лишилася зі мною?

— Це було так давно… Ще в минулому житті. Вже й не пам’ятаю своїх намірів, — кокетливо всміхнулася Маруся.

— Ой, ти капосна. На все у тебе відмовки, — теж усміхнувся Роман.

— Нам треба вогонь! — підбіг Олесь.

— Усім треба вогонь, — розсміялася Маруся.

— Тримай! — подав запальничку Роман..

— Ой! — розгубився хлопчик і глянув винувато. — А нам мама забороняє користуватися таким…

— Може, ти розкажеш дядькові Романові, чому?

— Ну… Мамо, іншим разом. Гаразд? А то…

— Не на часі? Так, Лесику? — запитав Роман.

— Так, — той швидко погодивсь. — У нас же вечеря, — розвів руками малий.

— І то правда, — підтвердила Маруся.

Вечеря була смачною, розмова веселою, а свічки потріскували, додаючи іскристості до бесіди. Роман не переставав дивуватися, наскільки діти розуміються на дорослих темах. Мабуть, Маруся частенько веде з ними такі розмови. Логіка, вміння слухати і вчасно вставити фразу — все, як у добре вихованих дорослих.

— Мамо, а що таке когнітивний дисонанс? Я не можу розібратися, зрозуміти, — раптом запитала Яринка.

— Ого! — перестав жувати Роман. — А звідки такі слова?

— Від дядька Олега чула.

— А хто в нас дядько Олег? — поцікавився Роман.

— Маминої подруги, тьоті Свєти, чоловік. Він страшенно розумний… Навіть книжки пише, — захоплено відповіла дівчинка. — А ви можете пояснити так, щоб я зрозуміла? — звернулася до Романа.

— Ні, принцесо. Нехай краще це зробить мама. То і я із задоволенням послухаю, — подивився на Марусю, очікуючи її реакції.

— Отак? — здивувалася Маруся. — І як же я такій різновіковій категорії поясню складну психологічну концепцію мотивації?

— Тобі, без п’яти хвилин докторові психології, думаю, не так важко буде це зробити…

— Ну, що ж, спробую виправдати твоє довір’я, — замовкла на мить, збираючись з думками. — Уявляйте — у вас виникає така життєва ситуація, коли треба прийняти важливе рішення, але при цьому ви мусите вчинити щось неприємне, те, що ви морально не приймаєте. Ви знаєте щось таке, що є мотивом, аби не робити цього. Але інтерес вашої родини, чи колективу, чи навіть ваш особисто залежить саме від такого рішення, яке спричиняє внутрішній конфлікт, — пильно подивилася на реакцію дітей. — Це зрозуміло?

— Мені зрозуміло, — сказала впевнено Яринка.

— Мені поки також, — запевнив Олесь.

— Йдемо далі, — задоволено продовжила: — Ви вчинили так, як було потрібно саме для цього вигідного (назвемо його так) результату. Але вас продовжує мучити сумнів, який супроводжував, коли ви ще приймали це рішення.

— Тобто, незважаючи на результат, сумнів не зникає? — перепитала Яринка.

— Саме так. Отой сумнів — і є дисонанс. То що ви робите в даній ситуації?

— Намагаємося позбавитися сумніву? — запитав Олесь.

— Але як? — Маруся раділа неймовірно, бо бачила, що діти таки не відпускають логічну ниточку, навіть якщо в чомусь і не усвідомлюють цю непросту й для дорослих теорію.

— Не знаю, — щиро зізнавсь Олесь.

— Ми починаємо шукати додаткові аргументи виправдання на користь нашого вибору. Цим самим штучно підвищуємо цінність прийнятого рішення. І зумисне ігноруємо неприємну інформацію, що свідчить не на його користь. Просто у своїй підсвідомості намагаємося цю інформацію зітерти.

— Як із компакт-диска? — запитав Олесь.

— Щось на зразок… Але ж розумієте: якщо з диска хтось зітер інформацію, і вона щезла, то зі свідомості так просто не щезає, а нав’язливо продовжує виринати сумнівом. Тоді ми підсвідомо намагаємося підвищити цінність даного результату для того, щоб зменшити цей дисонанс.

— Тепер я знаю: у мене був, і не раз, стан когнітивного дисонансу. Просто я не знала, що то так називається, — серйозно розмірковувала Яринка. — Останній раз, коли ми з тобою, мамо, купували мені туфлі. Пам’ятаєш, ти сказала, що я маю вибрати з трьох пар одні. Я так довго вагалась і нарешті вибрала із золотими вставочками, бо вони були найгарніші. Але довго сумнівалася, чи правильно зробила. А потім, коли купили, я намагалася в цих туфлях знайти переваги над іншими. Хоча їх і не було (одна частина мого мозку це розуміла), я вигадувала ті переваги (друга частина мозку раділа). І те, що відбувалося між частинами мозку, й було когнітивним дисонансом. Так, мамо?

— Моя ти розумна дівчинка, — Маруся обняла Яринку. — Я тебе так люблю…

— А мене? — ображено запитав Олесь.

— Ах, ти ж лукавий, — обняла й Олеся. — Наче сам не знаєш: у світі нема нічого й нікого, що я могла б хоч порівняти з вами…

— А мене? — обізвався Роман.

— Що тебе? — перепитала Маруся.

— А мене у цьому світі хтось, ну хоч стілечки, — показав на пальцях, — любить?

— Я вас люблю, — озвалася Яринка.

— І я, — підтримав Олесь.

— Ось, коли б ще одна людина сказала це, я був би найщасливішим… — благально глянув на Марусю.

— Мамо, скажи, — попросив Олесь.

— Не заважай, — серйозно глянула на брата Яринка. — У таких випадках дорослі самі визначаються.

— Справді, Романе, — це випадок не для масового освідчення, — намагалася всміхнутися Маруся.

— Я, напевне, не дуже розуміюся на таких випадках. Але, перебуваючи в стані когнітивного дисонансу вже багато років, — теж усміхнувся, — хочу сказати дітям — я люблю вашу маму. І ще одна дуже важлива деталь — я люблю вас. Розумію, що таких дітей, як ви, любити легко. Просто вражений вашими міркуваннями… І ще… Я навіть не здогадувався без вас, що діти — це справді щастя. І мені дуже хочеться це щастя бачити щодня. А тепер… —

замовк по хвилині, набравшись сміливості, продовжив: — Хочу просити вашу маму вийти за мене заміж.

Він дивився на жінку, не відриваючи погляду. Всі мовчали, мабуть, очікуючи її відповіді. Маруся теж мовчала, не знала, що має сказати. Їй зовсім не хотілося відмовляти Романові. Останнім часом між ними зав’язалися теплі стосунки. У неї якесь своєрідне почуття до нього. З ним надійно та комфортно. І, як каже Світлана, — якого рожна ще треба? Вона не знає — якого… Але погодитися зараз — не може. Поглянула на дітей. Ті напружено дивляться на маму, і з очей видно, що очікують ствердної відповіді. Їм подобається дядько Роман, вони його мають за свого. І для Марусі це дуже важливо. Але щось стримує її від цього останнього кроку.

— Я придумала! — порушила тишу Яринка. — Мамі треба взяти тайм-аут, щоби подумати. А ми почекаємо. Так, мамо?

— Яринко, ти права, — всміхнулася Маруся. — Усі важливі справи необхідно вирішувати, тільки добре обдумавши. А це ж важлива справа? — запитала Романа.

— Для мене — це справа життя. А тебе, Марусю, я не підганяю. Просто хочу, щоб ти і діти знали про мої наміри. Я чекатиму, скільки треба. І будь-яке твоє рішення не змінить мого ставлення ні до тебе, ні до дітей. Ми ж майже родичі? — глянув пильно на Марусю. — Чи не так?

— Майже… Це ж треба таке придумати.

— То не ми, а життя придумує різні колізії. Ми просто діємо за його сценарієм.

— Ти фаталіст?

— Щойно про це подумав. Раніше за собою такого не помічав.

— Ти справді був іншим…

— Можливо, через те, що був ще й Тунгусом. А друге ім’я, якщо воно вже є, сама знаєш, також вимагає права на життя.

— А тепер ти остаточно не Тунгус? — поцікавилася жінка.

— Ой, Марусю, кліше того імені відбилося на мені навічно, — сказав сумно. — Його не зітреш, як інформацію з компакт-диска… Так, Лесику?

— Не знаю… — розгубився хлопчик. — А давайте в міста гуляти, — запропонував зненацька.

— Оце доречно! — підтримав Роман.

5

Усе, що відбувається вперше, залишається у пам’яті назавжди. Це Маруся знала чітко. Набуваючи свій перший досвід — кохання, материнства, чи науки, — до дрібничок пам’ятала враження, острахи і розчарування чи навпаки — захоплення. Сьогодні ж вона готується до свого першого ефіру. Про це, крім подруг, дітей і Романа, ніхто не знає. Тримати таємниці вона вміє.

Маруся недовго вибирала собі першу співбесідницю. Розуміла, що від тої успіх залежить більше, ніж від неї самої. Це — як полазаник, котрий першим заходить хату засівати на свято Василя. Для людей — то прикмета, яким буде майбутній рік. Якщо першим заходив хлопчик чи молодий здоровий чоловік — рік передбачався вдалим. А якщо то був хтось із жіноцтва — рік міг стати прикрим. А їй, ведучій, яка має зустрічатися тільки з жінками, полазника чоловічої статі нічого чекати. І вона відразу ж зупинилася на полковнику Сквирській. Насамперед тому, що вона їй глибоко симпатична, як жінка та людина і, що не мало значить, ще й розумна і легка у спілкуванні.

Сквирська, почувши телефоном про таку несподівану телевізійну перспективу, розреготалася характерним глибоким сміхом.

— Оце так… Ви, Марусю, хочете зробити з мене телезірку?

— Буду відвертою: зірковості ґарантувати не можу. Але, якщо є така перспектива, чому не спробувати?

— Я ж не проти спробувати. Але, своєю чергою, також жодних ґарантій дати не можу. Тому, що не впевнена у своїй винятковості. А вам, як я розумію, треба якась особлива жінка.

— Саме така особлива, як ви, — впевнено сказала Маруся.

— Це прозвучало досить переконливо. А я вам довіряю…

— І я ж про це. А якщо двоє жінок довіряють одна одній, що, погодьтеся, не так часто буває, то з цього вийде дуже цікава штука.

— Кажете — штука? — знову розсміялася Світлана. — Тоді обговоримо тему нашої телебесіди.

— Пропоную свою — «Фатальна жінка, „сіра мишка“ — природа чи обставини». Приймаю заперечення і пропозиції.

— Прекрасна тема! — вигукнула захоплено Світлана. — Є про що говорити вже зараз. Ви, Марусю, вмієте зацікавити. Питання надішлете, чи говоритимемо у вільному режимі?

— Питання ставлять у певні рамки. І розмова може здатися нудною і штучною… Це — моя думка. Але якщо вам треба питання, то не питання — перешлю електронкою сьогодні ж.

— Не будемо зануджувати й без нас нудний ефір. Ударимо ерудицією по комерції! — зареготала Світлана. — Хіба у нас нема чого сказати?

— Я рада, що наші думки збіглися.

— Тоді — до ефіру!

— До ефіру!

Усе, що відбувалося довкруж, ставало лише тлом, на якому Маруся вимальовувала свою першу передачу. Колеги по черзі запитували, чи не трапилося яких змін у її житті, бо виглядає вона дуже загадково. Едуард почав знову наполягати на серйозній розмові. І Маруся не втрималася, сказала йому, що виходить заміж, тож розмови зі сторонніми чоловіками — вже у минулому. Він, звичайно ж, не повірив і телефоном продовжував її «діставати».

Це виводило Марусю з рівноваги і відволікало від безпосередньої роботи та підготовки до ефіру.

— Еде, ти не вмієш слухати. Я не хочу жодної розмови з цього приводу. Стомилася від усіх розмов разом. У мене міняється життя… Розумієш? Кардинально! — закричала в слухавку. — Ти — це те, що могло бути, але не трапилося! Ти класний, Еде! Але ти — з життя інших жінок. Розумієш? Із життя твоєї дружини, Маргарити…

— Та пішла вона! — перебив Марусю.

— Ну, так не можна… Захотів — прийшла, перехотів — пішла… Вона жінка… І ти сам пустив її у своє життя…

— Вона в нього пробралася по-пластунськи, підло й підступно.

— Значить, були відчинені потаємні дверцята твоєї душі…

— Слава Богу, в душу не пробралася.

— Отже, не все так погано? Чому ж ти так нервуєшся? — пом’якшила тон, бо відчула, що чоловікові справді щось дуже пече.

— У тому то й справа: відчуває, що їй до моєї душі зась, ось і гамселить здуру в зачинені двері…

— Еде, ти — дорослий, самодостатній чоловік. Чому ж дозволяєш комусь вплутуватись у твоє життя? Навіть, якщо це керівниця, ніхто не дав їй права втручатися в твою долю, тим більше — залазити в душу. Я думала, що у вас за згодою сторін, — пожартувала Маруся. — Ти зрозумій, Едику, стосовно цього я тобі своїми розрадами не допоможу. Не хочу спричинити ще більших страждань. Правда. Ти ж знаєш, що я ставлюся до тебе, як до друга. Мені не байдужа твоя доля. У цьому випадку можу лише щиро поспівчувати, а допомогти… — замовкла.

— Ну, хоча б поговорити з тобою можна наодинці?

— Едику, будь ласка, не наполягай. Я направду зараз дуже зайнята. Давай я згодом тобі все розповім. Обіцяю, що ми з тобою знайдемо час для розмови…

— Твоя загадковість тобі личить. Власне, як і все решта, — сказав сумно Едуард.

— Дякую, Еде. Вище голову!

Маруся думала про керівницю. Хотіла визначити її тип. Окрім слова «стерва», тій нічого не підходило. Намагалася подумки виправдати її, але всі виправдання були якимись непереконливими, надуманими. Маргарита — дивовижне створіння. Її бажання, думки, прагнення неможливо вкласти в якусь схему. Вони нагадують броунівський рух частинок, що постійно спалахують і мерехтять. Вона, мабуть, і сама не знає, чого хоче і що чинить. Бажання мати все перетворює її у всеїдну істоту, яка щомиті прагне більшого. І байдуже, яким способом того домагається. Маргарита з тих, які вважають, що переможців не судять, а гроші не пахнуть. Така філософія її повністю влаштовує. То нехай би й жила своїми вимірами, аби тільки не заважала іншим. Аж ні — за рахунок тих інших вона й задовольняє свої нескінченні потреби.

Перед ефіром Маруся години дві розмовляла зі Світланою: напрацювали тактику, погодили непомітні для глядача жести, якими подаватимуть знаки одна одній, створили спільний настрій і, разом із тим, мило спілкувалися.

— Ми сьогодні з вами, Світлано, спробуємо не говорити про чоловіків. Хоча — це неймовірно тяжко і я не зовсім упевнена, що у нас вийде. Але ж спробувати можна? Мене вже давно цікавлять жінки, — загадково посміхнулася. — В сенсі їхньої психології. На які категорії нас тільки не ділять! Мене найбільше цікавить дві — фатальні жінки та «сірі мишки». Чи зможете ви сьогодні в ефірі розмежувати ці поняття, і що це взагалі таке у вашому розумінні?

— Жінка взагалі за своїм визначенням — людина, — Світлана лукаво подивилася на Марусю.

— Та що ви кажете? — розсміялася Маруся.

— Чимало чоловіків також дуже здивовані. Але в їхньому понятті жінка, створена з ребра Адама, апріорі не може бути повноправною людиною. Що цікаво, Марусю, про те, що жінка зроблена з ребра, знають усі чоловіки, які навіть не торкалися Біблії. Вони з уст в уста передають цю незаперечну істину. Та небагато з них знає, що в Адама була перша дружина Ліліт, створена з того самого матеріалу, що й він. Вона була досконалою людиною, нічим не поступалася. Адам, як і кожен чоловік, прагнув ієрархії — хотів підкорити собі горду жінку. Тоді Ліліт покинула чоловіка, почала жити сама, насолоджуючись Природою, Абсолютом, Вічністю. Звичайно ж, Адама не влаштовувало самотнє існування, і він попросив Бога нову дружину. З цим Бог не забарився — створив йому жінку з його ж ребра. Цією жінкою і була Єва, яка згадана у Біблії разів три, і то як нерозумне створіння, котре погубило рід людський.

— Ви, Світлано, добре знаєтеся на Біблії. Про це варто буде поговорити в ефірі.

— Я повернулася так далеко назад лише з однією метою — показати, що навіть коли у світі існувало лише дві жінки — це вже було два типи нашого роду. Єва — «сіра мишка», а Ліліт — фатальна жінка, яку, за однією з версій патріархальної християнської міфології, за непослух чоловікові Бог перетворив на змію-спокусницю. Не тяжко здогадатися, хто спокусив яблуком Єву, — всміхнулася до Марусі Світлана.

— Дивовижно, Світлано! Ніколи не задумувалася над цим. Справді, ми від початку світу поділені на типи. І кожен виконує свою місію — хто прислуговує чоловікові, маючи в тому потребу, а хто використовує для власних потреб, відчуваючи задоволення.

— Справді, в історію увійшли і ті, й інші.

— А найяскравіші? Зможете назвати відразу?

— Дуже люблю притчу про двох сестер — Марту і Марію, в яких зупинивсь Ісус Христос. Поки Марта поралася по господарству, Марія сиділа поруч з Ісусом і слухала його розповіді. Коли ж Марта розлючено стала дорікати сестрі за лінощі й неповагу до гостя, Христос зупинив її, сказавши, що у кожної жінки — своє призначення. Ось такою господинею, як Марта, якщо хочете, Марусю, «сірою мишкою» була дружина Льва Толстого, яка народжувала дітей, поралася по господарству і впорядковувала його рукописи. І зовсім іншою жінкою була Гала — дружина Сальвадора Далі. Її можна назвати музою, а можна — фатальною жінкою. Як би ми її не йменували, суть не змінюється: без цієї жінки художник не створив би таких шедеврів.

— Щодо дружини Толстого — можна й не погодитися. Кажуть, що вона була сильна особистість.

— І що ви, Марусю, чули про неї, як про особистість? Хоч знаєте, як її звати?

— Власне, нічого й не чула. Не буду наполягати… А про Галу справді знає весь світ… Хоча та й інша були лише дружинами ґеніїв. То ви вважаєте, що жінка від народження наділена певними рисами і тому вже від природи має свій тип?

— У кожної з нас є щось від Ліліт і від Єви. Просто іноді хтось із них надто переважає, і тоді ми бачимо «сірих мишок» та фатальних жінок. Хтось задовольняється народженням дітей і безконечним перебуванням на кухні, а хто підкоряє вершини.

— А інші стають полковниками?

— Хто як — буває, що й ведучими, — відпарирувала Світлана.

— Але це не одне й те саме. Погодьтеся. Ведучих на кожному каналі радіо і телебачення… Лише увімкніть. А ось — жінка-полковник! Не густо. Погоджуєтесь? А ви — полковник від природи чи від обставин?

— Звання не має жодного стосунку до природи…

— Чому так вважаєте? Сила волі, розум, швидка реакція — це закладено природою!

— Власне, так… Але ж ці риси можна спрямувати в іншому напрямку. І з цього всього можна зліпити відомий багатьом образ Соньки Золотої Ручки. У неї було все, що ви перерахували, — сказала впевнено Світлана.

— Думаю, не все. Над усім тим, що я перерахувала, домінував авантюризм. Звідти такий образ і така доля, — переконувала Маруся. — Ой, — глянула на годинника. — Нам час, Світлано, навести останні штрихи перед ефіром.

Двадцятихвилинний вечірній прямий ефір розпочала Маруся.

— Найбільшою загадкою природи та світу є жінка. Здається, кожен чоловік, маючи дружину, знає, кому вона належить. Без сумніву, йому — повелителю, голові, господареві. Але чоловіки навіть не здогадуються (за певним винятком), що жінка насправді належить лише собі та природі. За свою близькість з природою жінка й наділена магічними властивостями. А фраза, що всі жінки — відьми, абсолютно правдива. Бо слово «відьма» походить від слова «відати» — знати. Колись жінки зналися на травах, могли передбачити погоду. І ще багато чого могли і можуть. І чи хоч один чоловік, сидячи по той бік ефіру, сумнівається? — подивилася в об’єктив камери так, що оператор Женя аж закліпав очима. — Сьогодні, у нашому ефірі ще та відьма, — перевела погляд на Світлану. — І я рада нашій зустрічі. Бо дві відьми в ефірі — це потужний тандем. І є надія, що вам буде цікаво з нами…. Якщо я повідаю, що перед вами Світлана, вам це про щось скаже? — знову пильно глянула в об’єктив. — Уже ніби чую слова чоловіків, що це — неймовірно вродлива жінка. Так. Перше, що бачать мужчини, — жіночу вроду. Хочу вас запевнити, що при першій зустрічі зі Світланою я побачила те ж саме. Отже, жінка в жінці бачить насамперед також — зовнішність. Але на цьому збіг закінчується. Бо жінка оцінює критичним оком, порівнюючи із собою, а чоловік, хоч і критичним оком, але з позиції покупця. Він одразу ж думає: «М-м… так… я б…» Має на увазі — купив би, — лукаво посміхнулася. — Та я впевнена, коли скажу вам, що перед вами — полковник МВС Сквирська, що дев’яносто дев’ять відсотків глядачів, не тільки чоловіків, вигукнуть: «Нічого собі!» І в полковникові почнуть шукати не лише жіночих зваб. Шукайте, панове!

* * *

Ефір промайнув на одному подиху. Ведуча і гостя виявилися блискучими ораторками: дотепними, іронічними, глибокими. Вони зачепили жінок-політиків, жінок-зірок, не оминули і журналісток.

Присутні в студії зааплодували, тільки-но ефір закінчився. Петро кинувся до Марусі, як до рідної.

— Я тобі казав, що ти неперевершена?! Хто мені не вірив?!

— Петрику, — все — ця пані, — показала на Світлану. — Вона — геніальна співрозмовниця…

— Це я помітив, — поцілував руку Світлані. — Ви — справжній полковник. Але, що найважливіше, ви справжня жінка. Точніше — ви вражаюча жінка!

— Дякую! Я про себе такого не знала, — посміхалася Світлана.

— Ой, знали, — продовжив жарт Петро, — бо не один я, з чоловіків, маю очі.

— Пане Петре, мати очі — ще не значить ними бачити…

— Згода. Бо не завжди мати язика — так вправно ним керувати…

— То знову комплімент, чи…

— Це, Світлано, навіть не похвала, це — захоплення! — перебив Петро.

— Дякую, — простягла руку Світлана.

— Це вам… я навіть не знаю, як дякувати, — поцілувавши руку, дивився захоплено на жінку.

— А я знаю! — перебила їхній монолог Маруся.

— Як? — запитали в один голос Петро та Світлана.

— А чи не поїхати нам…

— Поїхати! — випалив Петро.

Він зараз був готовий їхати хоч за три світи, і це бачили обидві жінки. Вони хитро переглянулися.

— Петрику, ти ще навіть не почув куди, а вже їдеш…

— Чи важливо куди? Головне — з ким! — вигукнув захоплено.

— Пропоную в клуб до Романа, — запропонувала Маруся.

— Ґеніально! Ґеніально, Марусю.

Маруся тільки хотіла набрати номер Романа, як озвався телефон. Вона посміхнулася. То був він.

— Чую, — сказала весело.

— Я знав, що ти неперевершена! — вигукнув захоплено. — Але щойно ти перевершила свою неперевершеність! Королево, чи можна тебе побачити?

— Ти не даєш мені слова вставити… — сміялася Маруся.

— Пробач…

— Ми тут намірилися напроситися в твій клуб, відзначити перший ефір.

— Боже! Сама королева! Напроситися?.. Та я найщасливіший із тих мільйонів, хто мав щастя бачити тебе в ефірі!

— Романе! Я не пізнаю тебе… Ти такий натхненний.

— Та хто ж натхненниця! Марусю, я за вами їду!

— Чекай. Петре, ти на машині?

— А то… — сказав той.

— Романе, ми самі доїдемо. Ти нас чекай.

— Я весь — чекання…

— Будь!

Маруся вимкнула телефон і мовчки подивилася на Петра й Світлану. Ті також мовчали, очікуючи.

— Ну, що — по конях!

— По коню! — підхопив Петро.

Вечірній Київ не був порожнім. Він, здавалося, ніколи й не порожнів. Люди змінювали одні одних — метушилися на вулицях, заходили в магазини, під’їзди. Кияни, ніби заведені на столичне суєтне життя, вже не могли зупинитися, не могли випасти з того звичного ритму, який тримав їх у тонусі.

Маруся нечасто спостерігала з машини за яскраво освітленим містом. Зараз воно видалось їй благороднішим, вишуканішим, розкішнішим. Воно й зрозуміло: що можна побачити з вагона метро, до того ж затиснутою між чужими тілами? Хіба що потилицю чи вухо, або ще якийсь фраґментик чужого обличчя.

Вона чомусь притихла, вслухалась у себе так уважно, що навіть не чула діалогу, що тривав попереду. Марусі здалося, що їде вона в інше життя — яскравіше, цікавіше, але й небезпечніше. Хоча, в чому та небезпека — не відає. Та й хто може передбачити, де саме вона чатує? В її житті їх уже було з надлишком. Чи їй чогось боятися?! І чому її думки про це? Після вдалого ефіру (а вона сама це відчула) нормальна людина думає про що завгодно… Про славу, наприклад. А Маруся — про небезпеку. Ну все — зациклило. Подібне з нею трапляється. Треба озватися. Хоча… Таке враження, що попереду про неї забули. Ліпше мовчати. А раптом там щось зароджується?

— Ей, Марусю, ти не спиш? — запитав Петро.

— Я все чую, — пробасила Маруся. — Бійтеся мене…

— О, Господи! — аж озирнувся Петро. — Де ти взяла такий голос?

— Я його завжди тримаю при собі, — розсміялася Маруся. — На всяк випадок.

— Ви, Марусю, і справді випадок підібрали, — сміялась і Світлана. — Я теж злякалася з несподіванки.

— Ну ось, тепер ви знаєте, який голос має моє друге «я».

— Це у тобі інь озвався.

— А ми взагалі куди їдемо? — запитала Світлана.

— Пробачте, пане полковнику, веземо вас казна-куди, а не доповіли, — продовжував захоплено поглядати на Світлану Петро.

— Та ні, Петре, я сама якось втратила пильність. Везуть — їду… Знаєте, це трапляється вкрай рідко. Власне, ніколи й не траплялося. Принаймні останнім часом…

— Ми такі — підступні. Можемо заговорити будь-кого, — посміхалася Маруся. — Ви налякані?

— Ні. Я вже забула, що таке страх, — сказала серйозно. — Мені просто добре… — І додала: — З вами добре.

— Я рада, Світлано. Правда… Я навіть знала, що вам підійде наша компанія… Ось тільки… без страху жити не варто. Небезпечно.

— Вірю вам, Марусю. У вашому житті багато страхів, бо є за кого боятися: діти, батьки, друзі, коханий… Мабуть… — озирнулась. — А у мене є я. І мені чомусь за себе не страшно.

— І я навіть знаю, чому, — озвався Петро.

— І чому ж? — поцікавилася Світлана.

— Бо вам ніколи про це подумати.

— У цьому щось є, — всміхнулася Світлана.

Петро припаркував легківку біля різьбленої брами. На порозі, як на кону сцени, стояв Роман, висвітлений кількома сотнями лампочок, наче рампою, і махав рукою. Він і сам відсвічувавсь якимсь гарним світлом. І Марусі подумалося, що чоловік виглядає щасливим.

Роман одним кроком зістрибнув із порога і вже був поруч — допоміг жінкам вийти з машини, поручкалися з Петром. А погляд, наче щось окремішнє, не відривався від Марусі. Світлана це зауважила і посміхнулася.

— Знайомся, Романе, — це Світлана, — відрекомендувала Маруся.

— Я вже знайомий, — Роман нагнувсь і поцілував руку. — І думаю, що кілька мільйонів також, — поглянув ув очі жінки.

— Роман.

— Дуже приємно, — Світлана розглядала чоловіка.

— Прошу заходити, — пропускав уперед гостей.

— Ти світишся, Романе, — зауважив Петро і підморгнув.

— Успіх же який! — глянув на Марусю. — Ти неповторна, королево!

— Дякую, Романе. Але я ще нічого не усвідомила, — всміхалася жінка.

— Ось яка вона, королева, — жартувала Світлана, піднімаючись східцями. — А я думаю: звідки ця постава царська, звідки цей гордий поворот голови? Як же я не здогадалася!

— Не ображаюся. Не все відразу. Просто було не час усе знати, — підхопила жарт Маруся.

Залу заливало тепле світло. Воно окутувало стелю, стіни і наче стікало на білу мармурову підлогу. Це надавало чималій кімнаті затишку. В канделябрах горіли свічки, віддаючи ніжний аромат лаванди. На столі, сервірованому на чотирьох, у високому свічнику також горіла свічка, відбиваючись язичком у кожному срібному столовому приборі.

З несподіванки Світлана зупинилася. Вона не була готовою до такого розкішного прийому. Власне, такого ще не знала. І те, що вона побачила, призвело її до оніміння.

— Вас щось здивувало, Світлано? — взяв її за лікоть Петро.

— А вас би не здивувало? — намагалася оговтатися Світлана.

— Здивувати таку жінку… Це вже добре, — посміхнувся.

— Давайте зразу за стіл, — запропонував Роман. — Там ближче познайомимося. Та й шампанського за перемогу конче хочеться випити.

— І ти вважаєш, є за що? — кокетувала Маруся.

— Вважаю, що є за кого! — вигукнув Роман, уже піднімаючи бокал. — Народ, я неймовірно радий… Ні, я щасливий, що ці дві найдивовижніші жінки сьогодні, зараз зі мною…

— Романе, ну ти й нахаба! Не тільки з тобою, а й… — заперечив Петро.

— З тобою також, — перебив Роман. — Але ти своє щастя ще висловиш. У тебе буде час… Багато часу… Я хочу сказати про своє відчуття. Сьогодні я дивився в екран на жінок і, не смійтеся, раптом пізнав себе. Не знаю, навіщо мені це пізнання… До тієї хвилини я не бачив свого обличчя… Не вмів розмовляти… Я був сліпим і німим. Усім здавалося, що я бачу і говорю, мені й самому так здавалось. Я вважав, що життя — це те, що можна відчути на дотик, на смак… А решта — незриме і нематеріальне — існує лише у вимислах людей, які хочуть ошукати довірливих створінь, забивши їм баки просторікуваннями про духовність. А я не такий! Мене не ошукаєш! Бо знаю ціну всьому сущому, і оце (суще) давалося мені великою кров’ю. Сьогодні — чітко та явно відчув свою душу, аж не знав, що з цим робити. Я розгубивсь і пішов до дзеркала подивитися на своє обличчя… І — не впізнав! Не впізнав тіла, в якому живу. І тоді подумалось — як же я міг пізнати свою душу, коли не знаю навіть власного обличчя! — він на кілька секунд замовк і подивився на всіх почергово. — Ви здивовані таким дивним зізнанням… Та ще цього тріумфального вечора! Розумію. Просто ви відкопали у мені, наче в безнадійних копалинах, щось найважливіше для мене самого. Хоч і говорили про жінок. Це було ґеніально! З вас вийшов істинно потужний тандем. Ти, Марусю, сказала на початку передачі правду — дві відьми вкупі — це сила! Пробачте за довгу промову. Я мусив вам про це сказати. Моє щире й велике бажання, щоб ви ще не одного безнадійного скептика і невігласа реанімували. У вас живе велика сила! За вашу потужну жіночу силу! За сьогоднішній успіх! За те, що ви справжні жінки! За вас, Світлано!.. За тебе, королево! — підійшов до Марусі, поцілував руку.

— Дякую, Романе. Несподіваний тост… — отямлювалася Маруся. — Не думала, що розмова про жінок може так вплинути на чоловіка…

— На чоловіків… Зауваж, — додав Петро.

— Навіть? — підняла брови Маруся.

— Не думаю, що ми з Романом виняток. Ви, говорячи про жінок, зачепили стільки чоловічих струнок…

— Усе-таки пропоную випити, — перебив Роман.

Бокали притулилися блискучими боками, і приємний дзенькіт злетів до стелі, поволі розсипався залою, налаштовуючи, наче камертон, на свято. Для них, чотирьох, це було свято. І для кожного своє. Бо з нинішнього дня, точніше — вечора, починалося щось нове. Петро блискуче репрезентував свій новий телепроект, над яким працював тривалий час і який довелося з боєм відстоювати. Світлана змінила обстановку, розкрила себе, передусім перед собою, як жінку і відчула певну зміну в ставленні до чоловіків. І Марусі здалося, що у них із Петром щось гарне зароджується. Ще раз глянула на них і переконалась у власній спостережливості. Залишилася задоволена своїми здогадами та дружніми поглядами, що зараз були красномовніші за будь-які слова.

Від доторків до бокалу поколювало губи. І цей «шампанський поцілунок» здававсь їй приємним. Музика створювала тло мовчанню, і було дуже затишно серед близьких людей, серед красивого інтер’єру та біля Романа. Маруся підняла погляд на нього. Чомусь цієї миті здалося, що саме він потрібен їй. Саме цей чоловік, який не зводить із неї погляду. Вона навіть рот відкрила, аби сказати Романові, що згодна вийти за нього заміж. Але чийсь погляд зупинив її на півдиханні. Жінка зіпнула і продовжувала мовчати.

— Ти щось хотіла сказати? — зауважив її намір Роман.

— Так, — підтвердила Маруся. — Я хотіла сказати, що є миті, коли відчуваєш щастя на дотик. Зараз у мене саме така мить… І щиро хочу, щоб у вас якнайчастіше вони траплялися, — підняла бокал, припрошуючи решту приєднатися до її тосту.

6

Лара їхала швидко, аж шини шкварчали по асфальту. Але, попри такий стрімкий рух, емоційно розповідала про останню справу, яку вела в суді:

— І так мені захотілося бути прокурором, а не адвокатом, що всерйоз подумала — чи не поміняти професію? Гидко стало захищати ту…

— Ларо, — це у тебе вперше? — перебила Маруся.

— Ти хочеш сказати — старію?

— Уже вдруге за сьогоднішній ранок згадуєш старість. До чого тут вона?

— Не знаю. Може, старію… — посміхнулася лукаво Лара.

— От маруда, — озвалася, теж посміхаючись, Світлана. — Що на тебе зранку найшло, Ларко? Це тобі не личить. Може, Валерик на щось натякнув?

— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!

— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.

— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…

— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.

— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.

— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.

— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.

— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.

— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…

— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?

— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.

— А тобі хто казав, що ти красива?

— Я що — очей не маю.

— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.

— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…

— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.

— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.

— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.

Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:

— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?

— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?

— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.

— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.

— Щойно…

— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.

— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.

— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.

— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.

— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.

— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.

— То це таки Тунгус?

— Це таки Роман.

— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.

— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.

Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.

— Ларо, дякую за відвертість. Я про це постійно думаю, зважую, придивляюся до Романа, знаходжу в ньому купу позитиву і стільки ж неґативу. Власне, як і в кожному з нас. Але мені, мабуть, почало бракувати захистку. Я стомилася за все відповідати, бути здобувальницею і берегинею, при цьому ще й жінкою… Знаю, що заміжжя — не тимчасове місце відпочинку. Але, дівчата, я, по-чесному, стомилася від самотності, — сказала відверто Маруся.

— Ти права, у заміжжі не дуже відпочинеш. Там у кожного свої проблеми. Зазвичай, якісь дріб’язкові, незначні, але інколи вони призводять до великих конфліктів. А коли починаєш аналізувати з чого все почалося, самим смішно. Та в тебе, Марусю, інша ситуація. Ти будеш забезпеченою, а це — мінус багато проблем, ти будеш коханою, що доведено часом, і це також дуже важливо, — розмірковувала Світлана.

— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.

І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?

— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.

— Хто мара? — здивувалася Світлана.

— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.

— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?

— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.

— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.

— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.

— І що — вірить? — розсміялася Маруся.

— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…

— То зразу коні дома, — засміялася Лара.

— Ні, півгодини котиком нявкає…

— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.

— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.

— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.

— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.

— Сказав: «Скільки років живемо з тобою, а я й не бачив, що в тебе на ногах такі криві пальці», — перекривила чоловіка Лара. — Уявляєте?

— Криві пальці? — Маруся не могла стримати сміху. — Сильно?

— Та ну тебе, — розсміялася Лара.

— Уявляю, що ти сказала про його коріння…

— Не про коріння, а про корінь…

Жінки сміялись, а машина повернула направо. Вона завжди на цьому місці повертала. Ще два кілометри — і зупиниться навпроти вишуканого будиночка під червоною черепицею. Маруся не мала своєї дачі, за чим дуже шкодувала. Але за першої можливості приїздила до Валі. Коли з дітьми, а коли, як сьогодні, з подругами. Правда, ще їхні чоловіки мають пізніше підтягнутися, бо у Валиного Костика — день народження. Тож сьогодні дівчатник відміняється. Це ніскільки не обтяжує Марусю. Чоловіків подруг вона сприймає, як своїх родичів — не зважає на деякі дивацтва і, що цікаво, ніколи не кокетує. Сама собі дивується — кокетка від природи, а поводиться з гарними, вишуканими чоловіками, наче зі своїми подругами. Можливо, тому ніколи й не виникало жодних інцидентів, про які наслухана від інших. І, можливо, саме завдяки цьому їхня дружба триває не один рік.

Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.

— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.

— Вони з дідусем лишилися.

— Батько на травневі приїхав?

— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.

— А чому ти про наших зайців не запитуєш?

— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.

— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.

— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.

— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.

— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?

— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!

— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.

— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.

— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…

— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.

— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.

— А хто це?

— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.

— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!

Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.

— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.

— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.

— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…

— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.

— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.

— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.

— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».

— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.

— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.

— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.

— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…

— У них не один заробив! — підняла голову Валя.

— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!

— От сексотка! — почувся Світланин голос.

Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.

— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.

— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.

— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась у розмову Лара.

— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.

— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…

— Коли вирішила?

— А чому ти не питаєш, за кого?

— А що — є вибір? — глянула на Марусю.

— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.

— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?

— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.

— То я знаю хто це…

— І?..

— Це Тунгус.

— Так отож!

— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?

— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.

— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.

— Дівчата, ви що — вирішили замордувати мене голодом? — вийшла до них Світлана.

— А після твоєї ревізії ще щось на столі залишилося? — відразу ж переключилася на ту Лара.

— Ну що за жінка?! — сміялася Світлана. — Як ми можемо дружити з таким монстром? Ідемо їсти. Бо я її вкушу.

— Вкуси мене, — прикривши очі, Лара підійшла ближче до Світлани.

Жінки вийшли на терасу і заповнили сміхом залитий сонцем простір. У Валі, як і завжди, все було приготовлено для гарного спілкування. Вона знала смаки подруг, тож кожна мала на столі свій улюблений салат. На кутку стола барвилися фрукти у мельхіоровій вазі, а поруч — пляшка улюбленого червоного вина.

Тут кожна мала своє місце, і всі відразу ж розсілися на кріслах по чотири боки столу. Валя увімкнула музику — тихо, щоби та створювала лише тло, не заважаючи чути одна одну. Це звична їхня атмосфера, створена роками. Вони її бережуть і цінують, їм усім, без винятку, такі зустрічі необхідні. Іноді вони називають це мозковим проривом. Коли виникає потреба щось важливе вирішити чи знайти вихід із нелегкої ситуації. Або й підтримати одна одну словом. Однак вони не чекають таких ситуацій, а намагаються за першої можливості зустрітися — просто погомоніти про життя, про жіночі справи чи й кого обговорити. Жартома відкривають «Клуб добрих людей» — і тоді бережіться чоловіки, політики, начальство.

Валя розлила вино. Воно під сонячними променями заіскрилося гранатовим відблиском. Без ніякого запрошення їхні руки одночасно підняли бокали.

— Ви хоч знаете, як мені добре з вами? — запитала Маруся.

— Думаю, що ти нам зараз скажеш про це, — додала Світлана.

— Я й справді хочу вам про це сказати. Жіноча дружба — це такий самий вид людських зносин, як й будь-яка інша дружба, кохання чи родинна вірність. Це я визначила, коли зустріла вас. Якщо жінки щирі одна перед одною, то й дружба міцна. А якщо колеґують, аби було з ким піти на кавалєрку, бо самій — непристойно, або побігати по магазинах чи попліткувати, то й поб'ють горшки за першого ж задрипаного мачо… Дівчата, у найскладніші мої хвилини ви першими приходите, плачете разом зі мною… А коли я почуваюся щасливою — радієте. Ви просто не покидаєте мене ніколи! Тому я постійно почуваюся захищеною. Наша дружба, родина та сім’я тримають мене на цій землі, бо вони є найбільшим даром, який послав мені Бог! — Маруся так розчулилася, що голос її здригнувся.

— Дякуємо, Марусю… — піднявшись, Валя пригорнулася до неї. — Мені часто випадає доводити як жінкам, так і чоловікам, що наша дружба справжня, без тіні лестощів та недомовок. І сама усвідомлюю, що це не таке вже й часте явище. Але вона справді є. І ми цьому не тільки свідки, ми є творцями цієї дружби.

— Може, ми святі? — хмикнула Лара. Їй не хотілося говорити на таку серйозну тему.

— Від того, скільки у тобі буде святості, дружба не залежить. Так легко щось ляпнути, не подумавши… Іноді ми вважаємо, що дружні стосунки є мимовільною річчю, необхідною лише для заповнення часу, поки не з'явиться любов, — розмірковувала Світлана.

— Так часто й трапляється. Дружать дівчатка із садочка, одна без одної на вулицю не вийдуть, і раптом… — продовжувала Валя.

— Принц на білому коні, й один на двох. Так? — запитала Лара.

— Не обов’язково на двох. Одна з подруг виходить заміж і робить величезну помилку — забуває про дружбу. Зациклюється на чоловікові. І поки вона зрозуміє, що сім'я не може перебувати в ізоляції, друзі, однак, потрібні — їх уже нема, — розвела руками Валя.

— А в мене є, — підхопила Маруся. — І я пропоную випити за вас — найкрасивіших, найрозумніших, найфантастичніших жінок! І нехай інші задумуються над фразами типу «суть жіночої дружби в тому, що її нема…» Вона є тому, що є ви!

Маруся підняла келих, і подруги ґраційними рухами звели й свої докупи. Всміхалися, мовчки пригублювали вино, кожна про щось міркувала. Такі хвилини мовчання наставали не рідко. Але це було те мовчання, яке не тиснуло, не викликало почуття незручності.

— Марусю, ти обіцяла щось новеньке почитати… — глянула на подругу Валя.

— Та й справді, пора заліричити, — додала Світлана.

— Заліричити? Та лірика чомусь не дуже йде… З нового нічого навіть не пригадаю.

— Ой, Марусю, ти що — на гумор перейшла? — зіронізувала Лара.

— Я не думаю, що то чистий гумор… Та щось у цьому є, — відставила бокал, усміхнулася. — Самі почуйте:

— Марусю, це наче гумор, а вдуматися… — протягнула Лара.

— А вдуматися, Ларонько, — звичайна правда життя, — продовжила Світлана. — Це ж скільки жінок вранці їдуть на роботу на останній приступці. В костюмах, на високих підборах, із макіяжем… Їм би їхати в гарних авто, а вони чіпляються за поручні й висять на останніх приступках, як красиві мавпи у вольєрах, затиснуті тілами таких самих братів і сестер по розуму.

— Красиві мавпи? — підняла брови Маруся. — Це ще одна тема. Продаєш?

— Так віддаю. Тільки, я думаю, це буде ще сумніша розповідь.

— Ну ось… Хотіла розвеселити, а спровокувала до смутку. Дівчата, я на це дивлюся простіше. Мабуть, через те, що моє щоранкове добирання на роботу стало звичайною необхідною процедурою. А ви, кожна маючи машину, вже й не уявляєте собі такої ранкової екзекуції, — розсміялася Маруся.

— Ой, Марусенько, це не смішно, — втрутилася Валя. — І з цим щось треба робити.

— З чим, Валю? — уточнила Маруся.

— Та з тобою, мишко. Тобі вже якось і не личить пхатися в міському транспорті. Чекай-но, скоро почнуть упізнавати…

— Уже почали, — сумно посміхнулася Маруся. — Але… Себе уже змінити я не можу, — життя вийшло на фінішну пряму, або в житті я цьому переможу, або себе з дистанції зніму. Слухайте, щось мене сьогодні, як кажуть, пре. Поезія наступає! — взяла келих. — Давайте за неї вип’ємо! Вона інколи гарна порадниця.

— Марусю, а давай за вас двох! — глянула на неї Лара. — Для мене — ви з поезією нероздільні. Стільки ти продекламувала її за час нашої дружби, що я за все життя не прочитала. Ти відкрила мені цей світ, і він мені сподобався. Власне, все, що виходить від тебе, апріорі не може бути негативним…

— Ой, Ларонько, це прозвучало, як лестощі… — розгубилася Маруся.

— Припини, прошу тебе, — розсміялася Світлана. — Лара і лестощі — це все одно, що Валя і грубощі.

— Переконливо, — посміхнулася Маруся. — За нас із нею!

— Так і хочеться ще щось додати… — глянула лукаво Лара.

— То буде не поетично, — притулила палець до губ Валя.

— Гаразд, не збиватиму з ритму наш квартал, — підняла келих Лара.

Жінки вже кілька годин смакували вино і насолоджувалися товариством одна одної. Їм було про що поговорити і помовчати. Травневе сонце легенькими доторками променів ніжило їхні обличчя. І вони — чи то від сонця, а чи від розслаблення — виглядали однаково красивими й задоволеними.

Маруся спостерігала за подругами і думала — вона абсолютно щаслива. Принаймні, зараз, у цю хвилину відчувала спокій і щастя. Не почувалася на останній сходинці життя, як бувало не раз. Навпаки, їй здавалося, що саме зараз вийшла на той шлях, котрий поведе її по висхідній. У неї є все, аби почуватися щасливою. Ну, майже все. Коли задумуватися, чого для повного щастя бракує людині, — та не стомиться додавати і додавати якісь пунктики, бажання і вимоги. Бо ще ніхто не виписав єдиної формули щастя. Марусі дуже подобається притча про те, як Бог зліпив із глини людину. Ще залишився невеликий шматочок, і Господь не знав, що з нього виліпити. Запитав людину, що вона хоче. І та забажала щастя. Тоді Бог поклав залишок глини їй на долоню. Бо тільки людина може зліпити своє щастя.

Думку обірвав телефонний дзвінок. Маруся кинулася до сумочки. Дістаючи телефон, відчула тремтіння рук. Несподівано, ні від чого, просто так. Подруги також побачили її схвилювання, переглянулися.

— Чую! — закричала в телефон.

— Вітаю, Марусю, — озвалася Світлана Сквирська.

— О, пані полковнику, це ви? А я, незрозуміло чому, так переполохалася дзвінка, що аж руки затремтіли, — полегшено зітхнула жінка.

— Ви де? — запитала стримано Світлана.

— Я у подруги на дачі, — знову насторожилася Маруся.

— Можете приїхати у Київ?

— У тебе щось трапилося? — вперше перейшла на «ти».

— Трапилося… — замовкла на мить. — Я пришлю шофера з машиною, або Петра.

— Петра?.. — задумалась. — А, так… Ні… — розгубилася Маруся. — Потрібно дуже швидко приїхати?

— Бажано… Якщо ти можеш це зробити…

— Думаю, так, — глянула на Лару. — Чорт! Вона ж пила вино!

— Хто, Марусю?

— Лара… Тепер мені нічим їхати…

— Багато пила?

— Ні. Не дуже…

— Тоді… Тоді, Марусю, виїжджайте. Якщо якісь проблеми виникнуть на дорозі, маю на увазі ДАІ, телефонуєш мені…

— Гаразд! Але…Чекай… Я ж не запитала Лару, — глянула на подругу, а та вже кивала головою. — Виїжджаємо…

Кілька хвилин жінки мовчки дивились одна на одну. Чекали, доки Маруся отямиться і щось прояснить. Але та втупилась у свій телефон і ніяк не могла опанувати себе. Вона й сама нічого не знала.

— Марусю, що трапилося? — першою не витримала Лара.

— Не знаю… Але щось точно трапилося…

— З ким, чи в кого? — випитувала Валя.

— У Світлани…

— А чому вона телефонувала саме тобі?

— Саме мені? — спохватилася Маруся. — Справді… Діти!

Вона намагалася знайти у мобілці номер батька і ніяк не могла справитися з цією звичною операцією.

— Марусю, заспокойся, — взяла її за плечі Світлана. — Так жодну проблему не розв’язують. Кому ти хочеш телефонувати?

— Батькові!

— Спокійно шукай номер…

— Ось! — натисла на кнопку. — Татку! Як діти?!

— Малюють… — відповів розгублено батько. — Чому ти така стривожена, дитя?

— Малюють?.. Просто малюють?..

— Марусю, не лякай мене. Що в тебе трапилося? — розхвилювався батько.

— Нічого, татку… — полегшено зітхнула Маруся. — Правда… Просто хотіла почути, що у вас усе гаразд.

— Ти якимось дивним голосом говорила, дитино, — теж зітхнув полегшено.

— Усе, татусю, відпочивайте. Увечері я буду.

Маруся затисла телефон і заплющила очі. Жінки чекали, поки опанує себе. За якусь мить справилася із хвилюванням і глянула на Лару.

— Ларонько, пробач, але змушена тебе просити…

— Давай без зайвих церемоній, — перебила та подругу. — Бери свою сумку.

— Ви що — вирішили без нас їхати? — стрепенулася Світлана.

— Та ви лишайтеся, ми з’ясуємо, що там трапилось і приїдемо, — мовила Лара.

— А давайте ми разом це з’ясуємо, — рішуче сказала Валя.

— У тебе ж чоловік сьогодні — уродинник, — нагадала Маруся.

— Я пам’ятаю… По-перше, йому сьогодні не шістнадцять, — намагалася пожартувати Валя. — Крім того, я думаю, доки повернеться Костик, ми вже будемо на місці.

— Валю, зваж, ми не знаємо, що трапилось у Світлани. Можливо, доведеться затриматися, — попереджувала Маруся.

— Якщо доведеться затриматися… Значить, так буде треба.

Машина рухалася в напрямку столиці. Всі сиділи напружено, мовчали. Ніхто не наважився висловити здогадок — що могло трапитись у Світлани, аби вона так терміново викликала Марусю. І, власне, чим вона може допомогти такій впливовій жінці, як Сквирська?

Маруся намагалася не гарячкувати, щоби хоч якось систематизувати думки, котрі роїлися в голові. Але жодна з них не затримувалася, здоровий глузд одразу ж відкидав її, як божевільну. Так ні до чого не додумавшись, Маруся озвалася до подруг.

— Дівчата, хоч одна з вас може щось сказати?

— А що тут скажеш, Марусю? Треба просто доїхати і запитати.

— Ой! — спохопилася Маруся. — А куди їхати, де її шукати?

— Телефонуй, — порадила Валя.

Маруся раз за разом натискувала на кнопку мобілки. Чула офіційний голос, що абонент розмовляє по телефону. Вони вже в’їхали в місто, як раптом озвалася Світлана.

— Марусю, ми ж не домовилися, де зустрічаємось. Я вибігаю з кабінету, їду до Романового клубу. Там чекатиму тебе.

— Добре, — тільки й мовила Маруся. — Чому до Романового клубу?

Жінки перезирнулися. Маруся тільки знизала плечима, не знаючи жодної відповіді на свої німі запитання.

— Я правильно зрозуміла — нам до клубу? — озвалася Лара.

— Так, Ларонько, — підтвердила Маруся. — Пробач… Щось мене глючить. Ой, дівчата, у мене душа не на місці…

— Ти не нервуйся передчасно, — заспокоювала Світлана. — Взагалі-то полковниця не права — зателефонувала, налякала, нічого толком не сказала… Невже тяжко було зразу все пояснити?..

— У тому то й річ, Світлано, що наша полковниця дуже розумна й виважена жінка. І якщо вона вирішила нічого не казати, значить, так треба. Та що гадати? Слухайте, поки ми переїдемо через місто, зателефоную Романові. Він може щось знати, раз ми збираємося в клубі.

Маруся кинулася до телефону набирати Романа. Кілька разів поспіль натискала кнопку виклику, але абонент був поза зоною доступу.

— Нема… — видихнула із себе Маруся.

— Ну й облиш займатися вичисленням невідомого, — озвалася Лара. — Зараз доїдемо, і все стане зрозуміло.

Після її слів метушня справді притихла. І Маруся притихла, перестала шарпатися, незмигно дивилася на телефон, наче щось хотіла зчитати з маленького погаслого екранчика. Її паніка перетворилася на незворушне очікування чогось (була вже переконана) гіркого і невідворотного.

Ще з повороту Маруся побачила Світлану, яка ходила біля свого джипа і нервово курила. Петрова машина була припаркована поруч. Тільки-но Лара пригальмувала, Маруся вискочила з машини і кинулася до Світлани. Та різко викинула сигарету і напружено збиралася з духом, аби щось повідомити Марусі. Вони ще кілька секунд беззвучно стояли одна навпроти одної.

— Марусю… — підбирала слова. — Розумієш… Загинув Роман.

— Роман?.. Ні… Він не міг…

Маруся відійшла вбік, закрила очі долонями. Мозок відмовлявся приймати таку новину. Серце настільки прискорило биття, що відчула нудоту і тремтіння ніг. Валя взяла подругу за лікоть:

— Марусю, треба сісти.

— Що? — не могла зрозуміти.

— Ходімо зі мною.

Маруся покірно пішла. На порозі її вже чекали Петро з подругами. Мовчки зайшли в клуб. Усе довкруж здалося зовсім не таким, як було востаннє. Жодного звуку. І ця тиша почала розривати скроні жінки.

— Озвіться хто-небудь… — благально попросила Маруся.

— Тримайся, — взяв її за плечі Петро. — Пройдемо в цю кімнату… — показав на відчинені двері.

Мабуть, єдина кімната, в якій Маруся не була. Це, радше, кабінет із великим письмовим столом і припасованим до нього овальним, навколо якого кілька стільчиків.

Запахло м’ятою, і Маруся роззирнулася. Цей запах вивів її з оціпеніння. На столі стояло кілька чайничків і чашечок. Дівчина з підпухлими від сліз повіками стримано розливала чай. Вона вже не плакала, тільки час від часу ворушила вилицями, наче стримуючи біль. Маруся знала, що весь персонал клубу любив Романа, незважаючи на його суворість та вимогливість. Він тримав дисципліну і непорушний порядок, але й чітко знав, у кого які проблеми. І вони ставали його проблемами. Все, що можна вирішити — він вирішував. Через таку небайдужість його любили і ніколи не підводили.

Маруся сіла. Їй постійно в голові крутилася фраза — «загинув Роман». Але як він міг загинути? Це ж Роман! Йому, здавалося, підвладне було все. Та він же керував будь-якою ситуацією!

Маруся не могла повірити. Глянула на Петра. Той очікував її погляду. Він був блідим і розгубленим, видно, також не йняв віри в те, що трапилося.

— Марусю, так склалося, що ти була Романові найближчою людиною… — замовк на мить. Зібравшись, продовжив: — Він передчував свою смерть, навіть не засмучувався. Так легко говорив про це… А недавно сказав мені, що не хоче померти саме тепер, коли з'явилася надія на щастя. І справді виглядав щасливим, як ніколи раніше. Він по-справжньому радів. Мабуть, так, як тільки в дитинстві… Останнім часом навіть друзям не дозволяв називати його Тунгусом. Казав, що тепер сама королева називає його на ім’я…

— Як загинув Роман?.. — нарешті наважилася запитати Маруся.

— Учора, після дзвінка до тебе, він увесь вечір загадково всміхавсь. Я ще пожартував, що, мабуть, королева відкрила секрет щастя. Роман на те сказав, що королева і є саме щастя, а цей секрет він знає вже багато років. Не знаю, чому він так очікував сьогоднішнього вечора… У вас мала бути зустріч?

— Він мав заїхати за мною на дачу до Валі… І я пообіцяла сказати… — Маруся не могла говорити, їй стискало горло.

— Ти щось гарне мала йому сказати… — Петро сумно похитав головою. — І я здогадуюся що… Він, мабуть, також здогадався…

— То було не тяжко… — Маруся прикрила очі, але сльози просочилися крізь вії, залишивши на щоках мокрі доріжки.

— Правильно, Марусю, поплач, — Валя дістала серветку і подала подрузі, а в самої очі були вже червоні — заплакані.

— Я не встигла йому сказати…

— Він усе зрозумів, Марусю…

— Не про те…

— А про що? — здивувався Петро.

— Що в нього є донька…

Всі незмигно дивилися на Марусю. Кожен подумав про одне й те саме. Не треба мати багато розуму, щоби зрозуміти — хто Романова донька.

— Думала, ще встигну… Життя попереду… Одружимось — і скажу… — жінка говорила уривками, на скільки вистачало короткого дихання. — Як він загинув? — повторила запитання.

— Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував — і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я — повернути йому ключ, а Роман мені — вже підписану угоду, — Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. — Що з ним робити?

— Треба відчинити сейф, — сказала Сквирська і глянула на Марусю.

— Хіба ми можемо це зробити? — витирала сльози Маруся.

— Ти повинна це зробити, — запевнила Сквирська. — Це — його сейф. А тобі Роман довіряв найбільше. Невідомо хто згодом добереться до сейфа. Розумієш, Марусю, там може бути щось важливе для Романової репутації, а може, й для нас. Ми ж не знаємо, хто його вбив…

— То його вбили?! — вигукнула Маруся.

— Хатня працівниця знайшла Романа у машині в гаражі.. З кулею в скроні та пістолетом у руках. Імітували самогубство… Зоя, прийшовши зранку прибрати (вона тричі на тиждень приходила), побачила, що гараж тривалий час відчинений і ніхто не виходить, пішла перевірити… Ну і… Така картина, Марусю…

— Вони йому погрожували останніми днями… — Маруся склепила повіки, щоби стримати сльози.

— Ти знаєш, хто? — запитала Сквирська.

— Ні… Просто ми з Романом одного вечора тікали від погоні на машині…

— І що він тоді тобі сказав?

— Нічого. Віджартувався, що то така гра в квачика…

— Гра була жорстокою… І Роман її програв, — кивала головою Сквирська. — Ми не можемо знати, хто замовив ту гру. Я намагалася щось вивідати у слідчого, але нічого особливого й не дізналася… Тому буду наполегливою, Марусю. Міліція ще не встигла оглянути в клубі нічого. Не думаю, що забаряться. Маєш зробити це першою, — показала на сейф.

— Але… — жінка не знала, що сказати.

— Не зволікай, — додала Лара. — Світлана права. Зберися із силою, Марусю. Ану ж там є речі, що їх не мають бачити сторонні.

Маруся рішуче повернула ключем. Двері беззвучно відчинилися. Нічого особливого не виявилося. Акуратними купками лежали папки. Роман у всьому любив порядок.

— Папки, — Маруся провела пальцями по гірці.

— Діставай… — порадив Петро.

— А що я в них зрозумію?

— Спробуємо разом.

Папки поклали на стіл. Якісь плани, угоди, звіти… Петро відклав дві папки.

— Це — наша угода… Не встиг підписати. А це щось цікавеньке, треба, — простягнув Марусі. — Візьми, згодом сядемо і вникнемо.

У сейфі залишилася золота статуетка тонкостанної дівчини з крилами. Річ дуже красива, витончена. Валя захоплено подивилася на неї і, не втримавшись, взяла.

— Ой… А там конверт. Може, лист який, — показала на дно сейфа.

Маруся взяла конверт без марок, без будь-яких знаків і позначок, лише з одним словом, написаним золоченим гелем — «Королеві». Тримала конверт, не зводячи погляду з єдиного на ньому слова. Знала: цей лист — для неї, і вона повинна його відкрити. Пальці самі дістали складений навпіл аркушик.

Жінка читала, вбираючи в себе зримі німі слова, але Романів голос та інтонація почали вторити їй, озвучувати кожне слово.

«Моя Королево! Ти читаєш листа? Значить, я тебе більше не побачу. Ні, не так. Я бачитиму тебе завжди, де б не був, — у Раю чи в Пеклі. (Хоча в першому — сумнівно). Я любитиму тебе завжди, як і нашу Принцесу. Бережи її. І, якщо вважатимеш за потрібне, скажи, хто справжній батько. Шкода, що за життя не смів (не мав змоги) назвати її донькою. Але вже те, що вона є — та ще й така красива і розумна, — дає мені право вважати, що я найщасливіший у світі. Дуже хочу, щоби й ти з дітьми була щасливою. За життя не зумів цього зробити. Спробую звідси, — якщо це можливо.

Пам’ятаєш того ключика, якого дав у машині? Це єдине, що міг тобі залишити. Ти — розумна жінка і зможеш розібратись у всьому… Поклич на допомогу свою героїню. Ти розумієш, про кого мова? Вона у вашому реальному світі реально зможе тобі допомогти. І ще… Якщо хоч трішки залишив у твоїй душі гарного спогаду — згадуй про мене… Візьми на згадку цю статуетку. Вона — втілення твого образу. Ти була моїм крилатим Янголом, моєю солодкою мукою, моєю Королевою.

Прощай, Королево. Зумій бути щасливою!

Той, хто любить Тебе».

Маруся дивилася на лист і не могла підняти погляду. Щось тяжке висіло на повіках. Мабуть, горе. Воно притискало її до паркету. Відбирало мову. Хотіла щось сказати друзям, але вирвалося тільки ридання, почавши стрясати нею, наче пропасниця. Дві Світлани одночасно кинулися до неї. Сквирська взяла листа і поглядом запитала, чи можна прочитати. Маруся ствердно кивнула головою.

Усі затихли. Навіть Маруся перестала плакати. Сквирська читала вголос. Із кожним словом тяжче й тяжче вимовляла слова. Жінка силою примушувала свої сентименти мовчати.

— Той, хто любить Тебе, — закінчила вона майже пошепки.

— Жодного імені… Роман боявся, що цей лист може потрапити в чужі руки. Він містить якусь важливу інформацію, Марусю. Це не лише зізнання у коханні.

— Він усе знав… — мовила Маруся, прикриваючи очі.

— Що знав? — перепитав Петро.

— Те, що Яринка — його донька… Але звідки? — вона запитувала у себе, чи в друзів. — І мовчав…

— Марусю, про який ключик мова? — запитала Сквирська.

— Пробач, що наполягаю. Розумію, що тобі не до цього. Але героїня, про яку писав Роман, думаю, саме я. І маю тобі в чомусь допомогти. Тому дуже не хочу, щоби було пізно.

— Ключик… — Маруся хотіла всміхнутися, пригадавши, як у машині Роман поклав його у долоню і поцілував її, але вийшла якась болісна гримаса. — Він разом із ключиком дав мені ще й кейс, сказав, що то подарунок на день народження. Боже! Роман передчував свою смерть… Чому ж я нічого не відчувала?

— Де ти поклала того кейса? — продовжувала запитувати Сквирська.

— Дома… На шафі… Я там тримаю все, що не потрібне під руками…

— Ти ще не дивилася, що в кейсі?

— Ні… Я ж пообіцяла відчинити його в день народження.

— І коли це?

— Через тиждень…

— Нам доведеться порушити твоє слово, Марусю…

— Але ж Роман просив…

— Він не хотів, щоби ти передчасно про щось довідалася, — сказала Сквирська. — А тепер ми просто зобов'язані скористатися тим ключиком. А що як він допоможе дізнатися, хто погрожував Романові! Тим самим випередимо їхні дії. А те, що його вбили не просто, аби перестав існувати на світі такий чоловік, — зрозуміло. Тут замішані гроші… Я думаю, великі гроші.

— Але ж він уже не займався такими справами… — мовила невпевнено Маруся.

— Ми нічого про нього не знаємо. Якщо він зараз і не займався, то минуле, однак, так просто ще нікого не відпустило.

— Їдемо до мене, — сказала коротко Маруся і взяла лист.

— Не забудь це… — простягла їй статуетку Валя.

— Крилатий Янгол… — взяла золоту дівчину Маруся. — Крилатий Янгол… — повторила і поклала статуетку в сумочку разом із листом..

Усю дорогу в машині Маруся думала про Романа, про останні з ним зустрічі. Тільки відчула себе захищеною, як це відчуття щезло разом із чоловіком, який був у її житті, бо не міг не бути. І вона в уяві почала писати йому листа у відповідь:

«Ти не був випадковим. Ти був неминучим. І повернувсь у моє життя, коли, здавалось, уже ніщо не принесе радості, не переінакшить моїх поглядів на саме життя й на чоловіків. Я спершу навіть не усвідомила, що Ти став ковтком свіжого повітря у тісній комірці моєї призвичаєної одноманітності. Ти подарував мені казку, де я була Королевою, центром Всесвіту, маленькою дівчинкою, під Твоїм надійним захистом і такою бажаною для Тебе! Дякую, що Ти дав мені змогу, хоч і недовго, побути Королевою. Дякую, що Ти був у моєму житті й подарував мені відчуття потрібності та впевненості в собі, у світі, в людях… Життя непередбачуване, а смерть несподівана. Життя дало мені казку, а смерть — одібрала. Я знала втрати, але ти — найбільша з них. Смерть вирвала шматок моєї душі. Тепер не знаю, чим вона заповниться. Хіба що — скорботою і спогадами. Я вдячна Тобі до сліз, до ридання, до відчаю, що Ти був. Це страшне слово „був“ означає, що Тебе вже нема. Твоє тіло поки ще на землі… Ти залишив по собі будинки, доньку, фотографії і спогади… Я згадуватиму Тебе завжди… Прости мою гординю, що за життя не дала Тобі можливості назвати Яринку донькою. Але я щаслива тим, що Ти знав про своє батьківство. Хай Тобі буде там краще, спокійніше. Прощай, Ромчику!

Та, яка…»

Маруся не змогла навіть в уяві підписатись, як Роман. Щось зупинило її. Та, яка? — запитала саму себе. Яка збиралася заміж, народила від нього доньку… Яка зуміла оцінити чоловіка за його достоїнствами, якій безмежно шкода цього незбагненного чоловіка, яка тужитиме за ним… Але чи та, яка любить? Вона не знала. Не могла навіть тепер, у цю хвилину, коли відчула неймовірно велику втрату, відповісти самій собі.

Вони гуртом без слів піднялися до Марусі. Батько, привітавшись із друзями, мовчки очікував доньчиного пояснення. Він був таким стривоженим, що зблід, і Лара вирішила сама йому розповісти. Тримаючи під руку, повела на кухню. Діти теж відчули тривогу, почали допитуватися мами, чому вона заплакана. Світлана взялася за нелегку справу — пояснити їм про смерть дядька Романа. Яринка заплакала гірко і невтішно. А Лесик одразу побіг до мами.

— Мамо, дядько Роман не міг померти! Він обіцяв повезти мене у село. А все, що обіцяв — виконував! Чуєш, мамо! — шарпав за руку.

— Синичко, — нагнулася Маруся, витираючи сльози. — Дядько Роман не з власної волі помер. Він зовсім не хотів тебе підвести. Смерть, Лесику, — це те, що приходить не запитуючи.

— Але ж він сильний! — не здавався хлопчик.

— Смерть — це те, що найсильніше… — обняла і поцілувала сина. — Піди до тьоті Свєти, бо нам треба дещо з’ясувати, маємо одну справу. Ми з вами поговоримо пізніше. Гаразд?

— Добре, мамо… Але я… — знову запротестував малий.

— Олесю! — сказала суворо. — Все, досить, решту — пізніше!

Маруся дістала із шафи кейс і не могла пригадати, куди поділа ключик. Передивилась усі шкатулки, скриньки і сумочки. Почала нервуватися.

— У чому ти була зодягнена? — запитала Сквирська.

— Зодягнена? — задумалася Маруся. — То було перед восьмим березнем… Ще холодно… В шубі! — кинулася до шафи і справді намацала в кишені ключика.

Дивилася то на ключика, то на кейс і ніяк не могла зважитися відчинити. Глянувши на Петра, простягнула йому ключ. Чоловік, не вагаючись, швидким рухом відчинив кейс.

— Тут папери. Бери, Марусю.

Маруся дістала папери, дивилася на них, але нічого не могла збагнути. Знайшла поглядом Лару.

— Можеш глянути?

Лара гортала папери, час від часу позираючи на Марусю.

— Ну, що там? — не витримала та.

— Це — документ на дарування, Марусю…

— Дарування?.. Чого?

— Всього… — Лара була приголомшена.

— Ларонько, крім дарчої, нічого? — спокійно запитала Сквирська.

— Конверт… — простягла Марусі.

— Знову лист? — Маруся діставала з конверта невеликий аркушик із уже знайомим почерком. — «Королево, з Днем народження!» — прочитала і поглянула на зворот паперу, щоби знайти ще якісь слова. — Нема… Це все…

— Це все… — повторила Сквирська. — Ніякої інформації.

— Тут дарча, — нагадала Лара, показуючи папери.

— Дарча потім, Ларо, — сказала, як і раніше, спокійно Сквирська.

— Але тут така дарча… — наполягала Лара.

— Яка? — теж зацікавилася Сквирська.

Переглядаючи папери, вона час від часу позирала на Марусю. Її погляд видавав і здивування, і, разом із тим, занепокоєння.

— Як буває, Марусю…

— Як? — насторожилася жінка.

— Ой, Марусю, будемо з’ясовувати… — закивала головою жінка.

— Там проблеми? — показала очима на папери.

— Якщо це й проблеми, то є ради чого з ними боротися… — сказала Сквирська.

— Боротися? З ким?

— І з ким також, — простягла папери Марусі. — Заховай до певного часу. Або… — забрала папери і простягла батькові. — Знаєте, Володимире Максимовичу, покладіть у надійне місце краще ви. Марусі треба отямитись… І прочитайте…

— Що ж — прочитаю… — мовив розгублено батько.

7

Від горя неможливо сховатися, його потрібно пережити. До втрати Романа Маруся не була готова. Та й хіба до цього можна підготуватись? Їй так боліла ця втрата, що ніяк не могла повернутися в русло нормального щоденного життя. Усе, що потрібно зробити, робила автоматично. Не мала сну, не мала апетиту, стала неуважною. Все було порожнім і непотрібним.

Хіба могла уявити, наскільки спорожніє без нього життя. Здавалося, що так мало бути завжди — він запрошує, упрошує, наполягає, вона постійно знаходить якісь відмовки… Це увійшло в звичку, і вже й згоди не давала на побачення, не покомизившись. Раптом, виявляється, вона нікому особливо й не потрібна. У кожного — своє. Батьки далеко, діти… Діти найближче, тому їм найтяжче. Вони щоденно бачать маму сумною і мовчазною. Вечорами вже не влаштовують філософські посиденьки або профілактичні вечори (так Маруся називала перевірку уроків). Але зараз діти й самі стараються вивчити уроки, принести добрі оцінки — хоча б чимось порадувати маму. Вони по-дорослому, з розумінням підтримують її. Зайвий раз не смикають, не привертають до себе уваги. Наче й справді розуміють, як важливо їй тепер побути самій із собою, впорядкувати свої сум’яття. Маруся постійно згадувала вислів Гемінґвея «Людина одна не може, але людина завжди одна».

Сьогодні її день народження. І Маруся була впевнена — скільки б не було їй років, цей день не перестане бути святом. Але нині не відчувала радості. Діти привітали зранку, колеґи — щойно. Правда, все було стриманим, без звичних жартів та дотепів. І всі розійшлися по своїх кабінетах. На столі залишилися тюльпани, бузок і ще якась гарненька коробочка.

Маруся провела пальцями по ній — хотіла відчинити, але вирішила спершу поставити квіти. У вазі вже була вода, мабуть, Оленка передбачливо налила, поки всі вітали іменинницю. Та ненав’язливо опікується зараз Марусею — то несподівано забіжить за порадою, то принесе новий журнал, а то просто пожаліється на головний біль чи поганий настрій. Але її не напружує така увага. Можливо, тому, що Оленка вміє бути щирою за будь-яких умов.

Притуливши до себе букет, жінка вдихала пахощі бузку. Колеґи завжди дарують його, знаючи, як вона любить цей запах. Але сьогодні він щемив усередині, викликав сльози. Ні, в жодному разі не допустить їх. Роман не хотів би, щоб вона плакала — була впевнена. Спробувала всміхнутись, але не змогла. І зрозуміла, що вже ніколи не зможе бути такою, якою її знали, не засміється так щиро, як раніше. Їй навіть закидали, що вона надто часто всміхається. Мабуть, так і було.

Повернулася думками до Романа. Він знав, що не зможе сам привітати. Продумав усе — золотого янгола, дарчу, листа. Передбачив свою смерть. Але не зміг цьому зарадити. Чому? Коли людина відчуває небезпеку, то намагається запобігти нещастю. Переховується, виїздить кудись, запоручається підтримкою міліції чи друзів. Невже не знайшлося нікого, хто врятував би від смерті. У Романа було стільки друзів і грошей… Але це ще раз доводить, що від смерті відкупитися неможливо. Роман знав це і був до такого вже готовий.

А що вона має робити зі спадком? Усе це казкове багатство, яке звалилося на голову, потребує немало сил та сміливості, щоб його прийняти. Саме через нього й розпрощався зі світом Роман. І про це всім добре відомо. Чи треба їй ризикувати своєю головою і життями дітей заради блага? Вони звикли жити спокійно. Не в розкошах, але й не в злиднях. Так живуть мільйони. І мають святий спокій — ніхто не зазіхає на їхні стандартні квартирки, на скромні шубки та ще якісь там дрібні розкоші. Ну, не без того, щоб іноді витягнули гаманець у метро, коли ловиш ґав. Але то найбільше, чого можна позбутися.

Останній тиждень, відколи Світлана Сквирська займається її дарчою, вона не має спокою. Батько, прочитавши папери, відразу ж порадив Марусі відмовитися від такого дарунку. Вона й сама спершу про це подумала. Але подруги назвали її легковажною боягузкою. А Лара навіть розплакалася від безсилля довести, що нічого не звалюється на голову без Божого благословення — ні смерть, ні багатство. Роман ризикував життям не задля того, аби все дісталося якомусь нахабному бандюку, котрий звик наживатися на чужому. Валя нагадала, що Яринка має повне право на спадок батька. А коли виросте, то може й не пробачити, якщо Маруся її того позбавить.

Мобільний загудів і заворушився на столі. Жінка нарешті поставила у вазу квіти, взяла телефон. Зауважила, що номер не визначився. Озвався приємний чоловічий голос:

— Привіт, королево!

— Привіт! — відповіла здивована Маруся, бо королевою її називав лише Роман.

— Вітаю з днем народження!

— Дякую, — ніяк не могла впізнати голосу жінка.

— Розумію твоє здивування…

— А хто сказав, що я здивована? — пересилювала хвилювання Маруся.

— То, може, ти навіть знаєш, хто я?

— Звичайно… — сказала впевнено, хоча про господаря цього голосу не мала найменшої уяви.

— І хто ж? — озвався через паузу.

— Ти той, хто клеїть дурня… — неочікувано мовила жінка.

— Ого! — не сподівався на таку відповідь чоловік. — Нам буде про що поговорити.

— Я вже починаю сумніватися…

— І що ж не влаштовує королеву?

— Тема.

— Але тему я ще не задавав…

— Задають питання, а тему визначають…

— Тема вже визначена… Повір.

— Навіть не сумніваюся.

— Ти — розумна жінка. Про це також знаєш?

— Знаю. Бо живу своїм розумом.

— А не могла б ти ним жити й надалі?

— Я й не збираюся йти до тебе в позички.

— Та, власне, я своїм не розкидаюся…

— Та, власне, нема й чим…

— Ти переходиш на образи?

— Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?

— Я сказав, що сам я задаю тему…

— Маєш на увазі — визначаєш?

— Ти… Послухай… — з’явилося перше роздратування.

— Що й роблю, — намагалася не втрачати самовладання.

— Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… — переходив на образливий тон співбесідник.

— Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, — переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. — Ну, я хочу продовження компліментів.

— Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, — кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…

— Так діло не піде, — зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. — Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, — забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?

— А ти горішок…

— Я — персик… ну, не без того… трішки перестиглий…

— Маєш на увазі — солодкий? — промуркотів співбесідник.

— Що є, то є… — відповіла кокетливо.

— Що ж ми з тобою будемо робити, персику? — запитав удавано турботливо. — Мені б не хотілося законсервувати тебе на зиму. Ти розумна жінка і маєш втямити, що краще жити в звичайному саду на простій гілці, ніж у кришталевій банці під кришкою…

— Ти хотів сказати — під ковпаком?

— Я ж казав, що ти розумна…

— Скажи, — чого тобі треба, старче? Ти ж зателефонував не тому, щоб привітати мене з днем народження? Тобі треба чогось конкретного… І тут мої фантазії закінчуються. Може, допоможеш?

— Ми можемо одне одному стати в пригоді. Поки не знаю, яким боком ти причетна до Тунгусової імперії, крім того, що була його коханкою… Сама розумієш — коханок у таких хлопців багато. А коли вони всі почнуть претендувати на спадок…

— Переможе сильніша…

— Не зрозумів…

— Кажу, що воюватиму з ними не на жарт.

— Воювати доведеться не з ними.

— З тобою?

— Як здогадалася? — розреготався.

— Ну… бо ще жодна з них не телефонувала…

— І не зателефонує. Їм у голову не спаде ризикувати життям. От хто тебе сподвиг на такий крок?

— Роман.

— Ти ж сама його й поховала… Чи забула?

— А ти сам його й убив… Чи не так?

— Сам?.. — знову розреготавсь. — У кожного своя роль, красуне… Роль ката для мене принизлива. А роль королеви — не твоя… Повір мені. Не сунься…

— Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?

— Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…

— Звідки ця самовпевненість?

— Із життя…

— Погано знаєш і жінок, і життя…

— Значить, зупинятися не збираєшся?

— Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?

— Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції — мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… — регіт незнайомця повторився.

— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?

— Справа моя…

— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?

— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.

— А ти не знав?

— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…

Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.

Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.

Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.

Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:

— Світлано! Господи! Це ти!

— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.

— Він мені телефонував!

— Хто?

— Не знаю…

— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?

— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.

— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

— З днем народження!

— Дякую! Які красиві!

— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.

— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.

— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.

— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.

— Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.

— Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.

— Куди їдемо? — за якусь мить запитав Петро.

— До клубу! — сказала Маруся.

Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами — найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.

У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.

— Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, — відповів на її німе запитання Петро.

— Ти знав, що приїдемо сюди? — здивувалася Маруся.

— Ми мусили сюди приїхати…

— Чому мусили?

— Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.

— Я пропустила… — сказала із жалем жінка.

— Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…

— Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, — Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. — Щось надовго я випала з реальності… Так? — глянула на Світлану.

— Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, — мовила серйозно Світлана.

— Давайте за столом обговоримо, — озвався Петро. — За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.

— Ви так продумали…

— Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.

— Їх буде багато?

— На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, — Петро наливав у бокали коньяк.

— Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… — попросила Світлана.

— Та я їх майже нікого й не знаю…

— Зате вони, будь певна, знають тебе добре…

Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла — чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.

Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.

— І ця жінка вважала себе розумною, — Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.

— Про яку жінку мовиш? — уточнила Сквирська.

— Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…

— Справді так думаєш? — наполягала Світлана.

— Сама знаєш…

— Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.

— А я нічого не можу втямити у тих паперах…

— Утямиш, — запевнила Сквирська. — Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.

— Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? — запитала Світлану. — Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?

— По-перше, ти ж не сама. Маєш партнерів. І принаймні одному, — кивнула на Петра, — можеш довіряти. По-друге, Роман настільки чітко і продумано склав дарчу, що жоден пункт ніхто не прочитає двозначно. Ти не просто отримала контрольний пакет. Головна умова — лише у випадку твого керування решту акцій отримують певні люди. В інших випадках — акції переходять громадській організації «Турбота». Він роздав акції таким людям, які точно не поступляться своїм і не допустять війни на фірмі.

— Як роздав? — здивувалася Маруся.

— Просто подарував. Він знав: якщо намагатиметься передати тобі всю свою імперію, нічого, крім війни, не вийде. Це був єдиний вихід…

— Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?

— Думаю… Він не встиг…

— Тобто? — не зрозуміла Маруся.

— Як тобі сказати?.. — м’явся чоловік.

— Петре, ти щось знаєш… — допитувалася та.

— Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.

— Треба було вбити когось?

— Саме так…

— Ну і нехай! — вигукнула Маруся. — Якщо можна було його, то чому ж не міг він?

— Міг! — Петро різко піднявся з-за столу. — Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.

— То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? — запитала з надією Маруся.

— Якби ж знав… — зітхнув із жалем Петро.

— Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, — сказала Сквирська.

— Чому ж не факт? — здивувалася Маруся.

— Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.

— Це мені поки що важко зрозуміти, — зітхнула Маруся. — Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.

— У нього тепер морока — дарча. Я так розумію, що він про неї не знав, поки ти не сказала.

— Думаю, він не буде довго заморочуватися… Щось вигадає. Такі — кмітливі. Зізнаюся — мені страшно… За дітей.

— Зрозуміло, Марусю, що тут не слід легковажити. Діти — найважливіше, — мовила Сквирська. — Зараз вони з нянею?

— Півгодини тому телефонувала — роблять з Аллочкою уроки. Попередила, щоб нікуди не виходили. Але ж вони не можуть постійно бути дома… Ще два тижні до літніх канікул.

— Справді, — зраділа Світлана. — Скоро ж канікули!

— І що?

— А відправимо вас на все літо кудись до океану, то в нас і руки розв’яжуться.

— По-перше, я не можу на все літо… У мене лише місяць відпустки… А по-друге, ви хоч уявляєте, скільки це коштує…

— Уявляємо… — всміхнулася Сквирська. — Тебе це вже не має турбувати. Ти тепер — найцінніша акція не для одного багатія. І поки дарча вступить у силу, потрібні час, витримка, ну й, звичайно, пильність та обережність.

Маруся вдивлялась у незнайомі обличчя. Раптом побачила своїх дівчат. Вони зайшли до зали разом. Від такої приємної несподіванки аж підстрибнула і кинулася до подруг. Досі навіть не подумала про те, чому вони не привітали її з днем народження.

— Дівчата! Я така рада, що ви тут, — цілувала тих по черзі.

— Марусю, ми без квітів. Якось недоречно було їх сюди нести, — поцілувала подругу Валя. — Але день народження ніхто не відміняв, тож ми тебе вітаємо.

— І хай буде спокійно в тебе на душі, — продовжила Світлана.

— Нехай потрояться твої сили, Марусю, щоб вистачило їх усе зробити правильно. А ми завжди з тобою. Ти ж знаєш… — запевнила Лара.

— Мої дорогі, я знаю і дякую вам за все. Ви тут почувайтеся вільно, а я буду час від часу навідуватися до вас.

8

Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося — чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.

Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.

У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку — і Маруся матиме законне право на чималий спадок.

Ніколи не мала на меті багатства. Не через те, що не хотіла його. Просто вона реалістка і знала: заробити великих статків своєю працею не вдасться. Тому почувалася спокійно, не нарікала на долю, що та не вибрала її у багачки, не заздрила гламурним істотам із телевізора, які одна перед одною хизувалися своїми розкошами і розмірковували про життя з позиції інопланетян. Вона, навпаки, жаліла тих повітруль, які, відірвавшись від землі, так і зависли в повітрі, не відаючи про справжність життя.

Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка — це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.

Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.

Маруся прислухалася до себе — що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання — вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.

Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну — не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.

Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі — домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.

— Не день нині, а диво! — сідала за стіл Маруся.

— Що ж тебе так здивувало у ньому? — запитала мати.

— Літо, мамо! Хіба не бачиш? — кивнула за вікно.

— Нарешті — літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…

— А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.

— У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.

— Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.

— Ти збираєшся повертатися на роботу?

— Дивно… — протягнула Маруся. — Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?

— А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.

— Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила — перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.

— А їм звідки відомо про спадок?

— Це — гучна справа, — пояснила Маруся. — Хто тільки про неї не знає…

— І як реагують колеги?

— Як нормальні люди…

— Тобто?

— Хто заздрить, хто підсміюється…

— А підсміюється чому? — не могла збагнути мама.

— Ти не розумієш?

— Ніскільки…

— Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя — позашлюбне, коханець — бандит, багатство — крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.

— Ти цим переймаєшся?

— Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.

— Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.

-Є.

— Чи не керівниця? — розсміялася мама.

— Запевняю тебе, що не вона, — заперечила Маруся. — Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.

— Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…

— Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.

— Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя — тимчасова.

— Але ще ж нічого не відомо…

— Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, — запевнила мама. — Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, — підморгнула.

— Мамо, — підійшла й обняла її за плечі. — Мамочко! Я настільки звичайна жінка, що сама, коли збагнула це, була дуже здивована. Я ж звикла бути королевою. Ви з татусем переконували мене в цьому, згодом — хлопці, чоловіки… І звичайно ж — Тунгус, точніше, Роман… Мені нічого не було потрібно для того, щоби відчувати себе не такою, як усі. Ні грошей, ні посад. Бо я й так була королевою! Дивилася на інших зверхньо…

— Неправда, Марусю, — перебила мати. — У тебе стільки подруг, і ти дружиш з ними не один рік. Ти ж не вивищувалася над ними. У тебе добрі стосунки на роботі з колегами… Не будемо брати до уваги керівниці…

— Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…

— Але ж це не робило тебе жорстокою?..

— Ні. Я від природи не жорстока.

— Ти від природи — королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти — бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! — майже кричала мама. — І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?

— Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…

— А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!

— Мамо, я хочу мірятися! — загукав Олесь, вбігаючи на кухню.

— Що значить мірятися? — запитала бабуся.

— Ну, біля дверей! — показав на одвірок.

— Наш Олесь міряється двічі на рік, — усміхнулася Яринка, зайшовши за братом. — Перед школою і після закінчення. А це забув.

— Я не мав часу. Я речі збирав, — сказав серйозно хлопчик.

— Ставай рівненько, зробимо ще одну рисочку, — Маруся взяла фломастер.

Олесь, виструнчившись, притулився потилицею до одвірка. Завмер в очікуванні. Маруся провела над головою сина фломастером.

— Ну що, мамо, я вже дійшов до ручки? — нетерпляче запитав малий.

— До ручки? — розреготалася Маруся.

— Не дай Боже, Лесику, — засміялася й бабуся.

— Чому не дай Боже? — не міг збагнути хлопчик, прирівнюючи щойно зроблену риску до ручки дверей. — Дійшов! — вигукнув радо. — І навіть перейшов! Бачиш, Яринко, я тебе вже догнав!

— І зовсім ні. Цього року ще не мірялася, — хмикнула дівчинка.

— А ти й не міряйся. Хіба дівчаткам обов’язково це робити щороку?

— А чому це хлопчикам обов’язково, а дівчаткам — ні?

— Бо дівчатка, коли стають дорослими, не хочуть виходити заміж за маленьких чоловіків. А ти хотіла б?

— Я хотіла б вийти заміж за високого, стрункого і багатого чоловіка, котрий ненавидить шпинат так само, як і я.

— Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!

— Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, — сказала по-дорослому Яринка.

— А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?

— Я його відчую душею.

— А душа також має вирости, щоби пізнати?

— Мабуть, — серйозно задумалась Яринка. — У людини росте все — руки, ноги, мозок. Значить, і душа.

— І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте — її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?

— Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… — розмірковувала дівчинка.

— А тато з мамою обізналися? — запитав Яринку.

— Не знаю, — стенувши плечима, глянула на маму.

Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.

— Мамо, а ви з татком обізналися? — допитливо глянув Олесь.

— Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, — віджартовувалася від сина Маруся.

— Ще коли телевізори робили з каменю? — допитувався малий.

— Ти що, Олесю? — озвалась Яринка. — Тоді ще не було ніяких телевізорів.

— А як же ви жили? — співчутливо подивився на маму син.

Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.

— Ось ви смієтесь, а я хочу пити, — не знав, що сказати хлопчик.

— Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, — кивнула бабуся на стіл.

— А чому там ложка? — здивувавсь Олесь.

— То я поклала, щоб повбивати мікроби, — пояснила бабуся.

— І що, я повинен пити воду з мертвими мікробами? — обурився малий.

— Лесику, — ледь стримувала сміх Маруся. — Там уже нема ніяких мікробів. Срібло очищає воду, і вони не вмирають, а зникають, щезають, наче їх ніколи і не було. Я ще вичавлю туди лимончика, і ти зразу ж відчуєш у собі неймовірну силу, — запевнила мама.

— Давай, а то в мене ще багато роботи, — сказав заклопотано Олесь.

9

Маруся так хвилювалася за дітей, що своєї втоми не відчувала. Але діти, як і мама, дорогу перенесли спокійно. Більше того, вони навіть розчарувалися таким швидким перельотом. Усе, що траплялося дорогою до готелю, викликало в них захоплення — краєвиди, людська метушня, чужа мова, настрій, який відчувається лише на курорті.

Разом вони ще ніколи не відпочивали. Тим більше — за кордоном. Звідси й піднесення. В такому настрої не дратує нічого — ні суєта, ні спека, ні спрага.

Готель вони знайшли швидко. Правильніше — добралися. Бо мама в ньому вже жила кілька років тому, коли відпочивала з подругою. На «рецепшині» мила білявка дала ключ від номера. Говорила вона російською мовою без акценту. Маруся зробила висновок, що та росіянка. Не втрималася і запитала:

— Ви русская?

— Да, — всміхнулася. — Вєрнєє, я, как і ви, с України.

— Навіть так? — зраділа Маруся. — Давно тут працюєте?

— Восєм лєт…

— Ви що — тут живете?

— Я замуж вишла… За турка.

— То ви — майже туркеня…

— Майже… — погодилася та.

— Як вас звати? — запитала Ірина Іванівна.

— Настя. Хотя мєня всьо равно Наташей зовут. Здєсь всє Наташкі,— усмішка її не була веселою.

— Добре, Настю, ми влаштуємося і вас у гості запросимо. Прийдете? — запитала Маруся.

— Обізатєльно, — пообіцяла та.

Їхній номер був на другому поверсі, то вирішили ліфтом не користуватися. Піднялися східцями. Попереду йшла покоївка, а слідом — носильник із валізами. Ірина Іванівна не приховувала радості, спостерігаючи за дітьми: ті були такими врочистими і гордими від своєї значимості, що аж спинки у них виструнчилися. Скільки Маруся добивалася цього, а тут самі відчували, мабуть, якусь важливу мить.

Покоївка відчинила номер, віддала ключ і ламаною російською побажала гарного відпочинку. Носильник залишив валізи в коридорі, також вийшов. Усі четверо мовчки розглядали апартаменти. Першою була вітальня з великим вікном, заштореним легким прозорим тюлем. У кутку стояв м’який шкіряний диван, а навпроти — телевізор, біля якого зеленіла височенька пальма, що росла нібито зі спини глиняного слона. Марусі здалося, що слон поворухнувсь, і вона підняла брови.

— Що тебе так здивувало? — запитала Ірина Іванівна.

— Уявляєш, подумала, що слон живий.

— Правда?! — Олесь присів біля вазона, потягнув слона за хобота. — Ні, мамо, він твердий, мабуть, із кам’яного віку, — сказав упевнено.

— А ми всі вмістимося на дивані? — раптом запитала стурбована Яринка.

— Чому це ми маємо всі міститися на дивані? — здивувалася Маруся.

— А де ж будемо спати?

— Думаю, що в своїй кімнаті, — заспокоїла бабуся.

— У якій? — здивувалася дівчинка і почала роззиратися.

— Зараз побачимо, де в нас дитяча, — Маруся відчинила двері зліва. — Попала!

Діти кинулися в кімнату. Маруся та Ірина Іванівна очікували радощів, криків захоплення, але не почули нічого, діти притихли, не подаючи жодного звуку. Ірина Іванівна сполохалася, пішла перевірити. Вони стояли і дивилися на свої ліжка. Яринчине було у вигляді шхуни з рожевим балдахіном, наче вітрилом. На рожево-білому гаптованому покривалі сиділа лялька: ніби жива, з блакитними очима.

Олесь не зводив очей зі своєї яхти під синіми вітрилами. На блакитно-білому покривалі не сидів ніхто, зате поруч стояв капітан, у ріст Олеся, і наче придивлявся до хлопчика.

Долівка, застелена м’яким синім килимом, справляла враження притихлого моря. Біля ліжок стоять білі шафи. А на білому столику — красивий замок із безліччю різних фігурок. За бажання тут можна було створити своєрідний театр зі своїми героями та різними сюжетами.

Маруся теж була приголомшена побаченим. Ось тобі й турки! Який сервіс! Так продумати деталі! Все передбачено — для дівчинки одне, для хлопчика інше. А як гармонійно поєднано!

— Мамо, — нарешті озвалася Яринка, — ми тут будемо жити цілий місяць?

— Так, Ярисю. Тобі подобається?

— А хіба може не подобатися казка?

— А тобі, Лесику, — підійшла до сина.

— Мабуть, — сказав непевно. — А це турок чи українець? — кивнув головою на капітана.

— Давай ми його запитаємо.

— Ти думаєш, він зізнається?

— А навіщо йому приховувати?

— Та то ж лялька, — хитро глянув малий.

— То яка різниця?

— А я не знаю, якою мовою з ним розмовляти.

— Ой, Олесю, — озвалася сестра, — можна подумати, що ти, крім української, ще якусь знаєш.

— Знаю! Ще російську, англійську…

— Азбуку… — перебила дівчинка.

— Яринко, в Олеся все ще попереду, — захистила малого бабуся. — Він обов’язково вивчить кілька мов. А ляльки всі мови знають. Думаю, що ви порозумієтеся, — погладила малого по голові.

— А у вашій кімнаті такі самі кораблики? — поцікавилася Яринка.

— Не знаю, — стенула плечима бабуся. — Я ще не встигла подивитися.

— Ходімо до вас, — заявив Олесь.

— Ми не проти, — погодилася Маруся.

Друга кімната була по інший бік вітальні. Всі дружно пішли до неї. Маруся відчинила двері, й несподіваний інтер’єр також змусив зупинитися. По два боки великого вікна, прикритого жалюзями, стояли однакові ліжка із золотавими спинками і такого ж кольору покривалами. Викладені рядками подушечки створювали настрій спокою і затишку. На овальному столику на золочених вигнутих ніжках у теж овальній вазі лежали фрукти. Вони були такими красивими, що Марусі захотілося доторкнутися до них: перевірити, чи то не бутафорія. Підійшла й одірвала виноградинку.

— Мамо, ти що?! — вигукнула Яринка.

— Що, доню? — злякалася Маруся і зупинилася в русі.

— Ти ж руки не мила!

— Я не буду їсти, — запевнила мама. — Я хотіла перевірити, чи справжня.

— Ну ти даєш! Це ж тобі не театр! Звичайно, справжня! —

вигукнула впевнено мала. — А у вас тут по-дорослому! — виглянула у вікно. — Мамо! Бабусю!

— Що там?! — всі теж кинулися до вікна.

Із нього було видно море. Воно розіллялося на весь світ і виблискувало під турецьким сонцем. Уздовж пляжу погойдувалися патлаті пальми. Відпочивальники ворушилися не суєтно, як у Києві, а спроквола: хто купавсь у морі, хто — в басейні, а інші лежали на шезлонгах, полишивши за стіною життєвої реальності свої проблеми і непорозуміння. Краєвид був неймовірним, і не дивно, що він так збентежив Яринку.

— Хочу жити тут вічно… — сказала пошепки дівчинка.

— Ти не змогла б тут довго жити, — запевнила мама.

— Чому? — здивувалася та.

— Бо так можна лише відпочивати. А в життя — інша динаміка.

— Шкода, що інша, — зітхнула мала.

— Яринко, а звідки в тебе це дивне прагнення до вічного свята? — запитала бабуся.

— Не знаю… Можливо, у минулому житті я була принцесою?

— Мабуть, Яринко… — скептично додала Маруся. — А твоя мама була королевою. Шкода, що в минулому…

Марусі стало сумно. Розбираючи речі, вона згадувала Романа. Впіймала себе на думці, що тепер, коли його нема, вона думає про нього частіше, ніж за життя. Його образ з’являвся нізвідки і так само несподівано щезав у нікуди, набувшись із нею, скільки йому потрібно.

— Ти часто думаєш про нього, — озвалася Ірина Іванівна, яка спостерігала за донькою.

— Про кого?

— Сама знаєш…

— Завтра сорок днів, як його не стало… Треба з дітьми пом’янути… — Маруся присіла на крісло біля вікна.

— Сорок днів… — присіла й Ірина Іванівна. — Підемо гуляти, знайдемо якусь гарну кав’яреньку.

— Діти чомусь притихли. Піду гляну, що вони придумали.

Двері в дитячу були прочинені. Посеред кімнати стояла нерозпакована валіза з речами, а діти, поринувши у віртуальний світ, переймалися життям мешканців свого замку на столі. Вони так уміло імітували голоси, що Маруся щиро здивувалася. Навіть не здогадувалася про такі їхні таланти. Зосереджені на своїй сюжетній грі, діти й уваги не звернули на маму.

Маруся скомандувала всім привести себе до ладу для першої прогулянки набережною і почала розкладати дитячі речі у шафах. Із вдячністю згадала Лару, яка й вибрала цей готель. Їй самій не було часу займатися путівками, а Лара, одного дня заїхавши до неї на роботу, запропонувала вибрати відпочинок на свій смак. Марусі ж було байдуже, в якому готелі зупинятися, єдина умова: щоб поруч море. Подруга наступного ж вечора привезла додому путівки. І ось воно — море!

Маруся швиденько змила із себе втому і накинула легку сукню. Діти з бабусею вже чекали на дивані, клацаючи пультом. Лесик був незадоволеним. Йому явно не подобалося турецьке телебачення. І він, глянувши на маму, радісно вигукнув:

— Ну, нарешті!

— Що — «нарешті»?

— Ми йдемо гуляти… — на мить замовк і додав: — Із дуже красивою мамою.

— От хитра кабазяка, — похвалила Маруся.

На території готелю було все для справжнього відпочинку. Під пальмами синіли водами три басейни. Кожен відпочивальник міг вибирати для себе найзатишніший — маленький чи великий, на сонечку або в тіні. Дитячий гральний майданчик виглядав, наче яскраве міні-місто, в якому хотілось обов’язково побувати. Поруч був вихід на пляж.

— А давайте спочатку скупаємо хвости в морі, а вже потім підемо мандрувати! — запропонувала Ірина Іванівна.

— А у мене нема хвоста, — подивився підозріло на бабусю Олесь.

— Ще й який є, — підморгнула вона лукаво.

Хлопчик недовірливо озирнувся позад себе, чим спричинив усмішки жіноцтва.

— Ти, Лесику, — сміялася Яринка, — зовсім не розумієш жартів.

— Вас зрозумієш… — насупивсь ображено.

— Не сердься, синку, — погладила малого по волоссю Маруся. — Нема, нема в тебе хвоста, підемо полоскати животики.

— Ага, — підморгнув мамі малий, — заодно побачимо бабусиного хвоста.

Усім стало весело і захотілося скупатися. Вихід до пляжу був поруч, тож вони й попрямували туди. У морі галасливо хлюпалися молоді люди. На шезлонгах під парасолями розмістився розмаїтий табір відпочивальників. Розповнілі тіла і стрункі фігурки, засмаглі до чорноти і ті, які щойно вийшли на сонце, дорослі й малеча насолоджувалися літнім заморським відпочинком.

Вибравши шезлонги, розмістилися своїм табором. Діти з бабусею нашвидку роздяглись і побігли купатися. Маруся спостерігала за ними. Яринка легко бігла по дрібненькій гальці, біля хвилі зупинилася, пробуючи ногою воду, і лише переконавшись, що вона не прохолодна, помаленьку пішла назустріч морю. Лесик, не зупиняючись, пірнув у хвилю. Маруся підхопилася й, скидаючи на ходу сукню, кинулася слідом. Вона не сподівалася, що син за мить щезне під водою. Хлопчик випірнув і, захлинаючись водою й радістю, вигукнув:

— Мамо, це круто! — і знову пірнув під воду.

— Синку! — тільки й встигла вигукнути Маруся.

— Не переймайся так, — підпливла до неї Ірина Іванівна. — Глянь, як він плаває!

— Плаває добре, але все-таки небезпечно, — не зводила очей із малого. — Якийсь безстрашний хлопець!

— Ти ж точно так само залітала в море. А ззаду — татко, як оце ти за Олесем! — сміялась Ірина Іванівна.

— Правда? — недовірливо глянула на маму. — Мені здавалося, що я завжди в усьому була обережною.

— Марусю… — повела плечем Ірина Іванівна. — Ти і обережність… — знову розсміялася.

— Мам, хтось краде твій сарафан… — показала на берег здивована Яринка.

Кому потрібна її сукня? Згадавши, що кинула її на гальку, біжучи слідом за Олесем, Маруся різко озирнулася. Навпроти сонця бачила лише силует чоловіка, котрий стояв на березі, дивлячись у їхній бік, а в руках синіла її вдяганка. Той ще якусь мить постояв і пішов. Жінка не знала, як повестися: кинутися вслід відбирати свою одежину чи вдати, що не помітила дивної поведінки чоловіка.

— Що це значить? — дивилася вслід незнайомцеві Ірина Іванівна.

— Не збагну, — знизала плечима розгублена Маруся.

— Ти не наздоженеш його? — запитала Яринка. — Це ж твоє…

— Кого виглядаєте? — поцікавивсь Олесь, укотре випірнувши.

— Дядько вкрав у мами плаття! — показала рукою Яринка.

— А навіщо дядькові плаття? — здивувався малий.

— Побігли запитаємо! — гукнула Яринка й кинулася на берег.

Маруся не встигла стямитись, як діти помчали наздоганяти незнайомця. Вона побігла слідом. Хто знає, що то за людина. Може, який хворий. І радше, що так. Бо якому чоловікові, при здоровому глузді, може знадобитися жіноча одежина. Але поки вони вибігли на берег, чоловік поклав сукню на Марусин шезлонг і, накинувши на себе білу широку сорочку, попрямував до готелю.

— Мамо, а він не злодій! — стенула плечима Яринка.

— Ти розчарована?

— Ні… — протягла дівчинка. — Але трохи незручно вийшло…

— Що незручно? — запитала бабуся, підходячи до них.

— Ну, що ми подумали про нього…

— Те, що ми подумали, він не дізнається, — сказав упевнено Олесь.

— Однак — незручно. Не можна так не довіряти людям.

— Людям довіряти треба, — обняла дівчинку Ірина Іванівна.

— Але краще зайвий раз пересвідчитися в їхній порядності, ніж потім картати себе за марновірство. Ти, Яринко, пильна. Молодець! Ніхто із нас навіть не зауважив, що відбувається на березі. Кинулись у воду і забули про решту…

— Я знайду того дядечка… — сказав Олесь.

— Навіщо? — серйозно запитала Маруся. — По-перше, ти його навпроти сонця не роздивився, тож не впізнаєш, по-друге, він навіть не збирався нічого красти. Просто йшов чоловік, бачить — лежить плаття на гальці, хто йде — обмине. А воно лежить, безпомічне, синіє самотньо, всі його покинули…

— А чому він поклав плаття саме на твій шезлонг? Звідки той дядько знав? Ми ж тільки прийшли… — не здавалася Яринка.

— Справді… — замислилася Маруся. — Та зрештою, Яринко, не заморочуйсь… Я так бігла за Олесем, що весь пляж, мабуть, бачив, від якого шезлонга…

10

Марусі не спалося. Вона розглядала вікно, крізь яке просочувалося світло від численних ліхтарів. А може, то місячне сяйво так яскраво розіллялося серед ночі? Їй захотілося побачити джерело того світла, і вона підійшла до вікна тихенько, щоби не розбудити маму. Ніч була майже білою. І ця біла магія так несподівано покликала до себе, що жінка не спромоглася навіть на сумнів. Одягла сукню, запхала ноги в сандалі й, накинувши на плечі мамину легку хустку, вийшла з готелю.

Проходжувалися пари, нечасті веселі гурти відпочивальників, дихало неподалік море, і солоний присмак його дихання Маруся відчула на губах. Вона щільніше закуталася в хустку і попрямувала на пляж. Захотілося посидіти біля нічного моря. А може, й скупатися. Однак не спиться. Невідомо, чому. Здавалося, переміна клімату, переліт, втома і хвилювання — мають звалити її непробудним сном. А вона не відчуває найменшої сонливості. Мабуть, надлишок емоцій діє так збудливо.

Хвилі терлись об гальковий берег, як довірливий пес. Тихо шумів прибій. Із нічного клубу доносилася східна музика і веселий сміх. Не тільки їй не спиться. Люди приїхали на відпочинок, тож відпочивають. Кожен шукає свого блага, і кожен відчуває його по-своєму. Хто знаходить розраду в шумному клубі, а хто — на нічному березі спорожнілого пляжу.

Жінка роззирнулася. Пляж не був порожнім. На поодиноких шезлонгах сиділо кілька пар. Звіддалік, біля хвиль, біліла сорочка самотнього чоловіка. Він сидів на гальці, спрямувавши погляд на місячну дорогу, що з неба простелилася морем до берега. Цей шлях мерехтів на хвилях і розсипавсь іскрами. Таке видовище притягувало погляд. Маруся примостилася на найближчому до води шезлонгу і розглядала нічний шедевр, витворений природою.

Було так затишно, що аж незвично від абсолютного комфорту. Завжди чогось бракувало для відчуття повного задоволення. Здавалося: якби ще оця маленька деталька — і ось воно, щастя! А цієї миті Маруся відчувала оту повноту, коли вже нічого додати. Приємним було все — спокійне перешіптування хвиль, солоний присмак на вустах, мамина хустка на плечах, самотній чоловік на березі, музика й оця золота дорога до неба, на яку можна дивитися вічно.

Несподівано зринув знайомий образ. Нізвідки, але так чітко вималювався в уяві, що аж серце стріпнулось і забилося швидше. Маруся піднялась, якусь мить вдивлялася вдалину, куди зникало марево, і раптом згадала, що сьогодні сороковий день, як не стало Романа. Невже це правда, що в цей час душа людини відлітає у кращі світи? У неї не було жодного сумніву — Роман із нею прощався. Він наостанок хотів побачити свою королеву і ще раз нагадати про любов, таку нестримну й палючу, яку так і не зміг приборкати за життя, яку не розтратив, незважаючи на всі шалені перипетії.

— Ромчику, — прошепотіла Маруся. — Хай там буде спокійно твоїй душі… Ми тебе будемо пам’ятати… Я тебе пам’ятатиму…

Сльози, як і сміх, у Марусі з’являлися завжди самі собою. Прояв емоцій. Ось і зараз вони проклали собі мокру доріжку до кутиків рота й уже стікають на шию. Їй не хочеться витирати, однак, доки не витече певна кількість міліграмів — не зупинити. Ото б колись виміряти. Було б здорово вигадати пристрій для вимірювання сліз. А чом би й ні? Уже навіть душу зважили… І вона знову подивилася туди, де посеред місячної доріжки зник, розчинився у просторі образ чи марево її Романа.

Маруся ніколи не вважала його своїм. Чомусь саме тепер, коли його не стало, вперше так подумала. Спочатку він був для неї чимось незбагненним, небезпечним… Саме тим і цікавим. Роман не був схожим на жодного із залицяльників. Його впевненість і нахабство лякали, але водночас захоплювали. І до певного часу її забавляла така гра в королеву. Та коли зрозуміла, що вже безсила управляти цією грою, а може, тільки виконувати роль королеви, вирішила вийти з образу. Марусі було невтямки, що життя — не гра. У ньому кожну роль розписуєш не ти. І якщо вже погодилася (свідомо чи підсвідомо) на таку роль, то раптово змінити її неможливо. Жінка всі ці роки почувалась актрисою, що грає в театрі Романа. І останнім часом це їй навіть сподобалося. Але тільки-но відчула готовність закріпити таку роль назавжди — театр закрили.

Маруся дивилася на східний красивий краєвид, що висів, наче театральна завіса перед очима, і розуміла — ця довга вистава сьогодні закінчилася. Минуле закрило завісу. Там, за лаштунками, лишилося те, чого вже ніколи не повернути. За ними ж залишилась і її королева. А тут, на кону сцени нового життя, стоїть вона, Маруся, — звичайна жінка, як і мільйони інших, зі своїми болями і спогадами, поразками і перемогами, якимись бажаннями і фантазіями. Але це все буде вже в іншому житті, де вона гратиме саму себе. Ні, не гратиме. Вона спробує просто жити.

Та посмішка, що вималювалася на вустах, Марусі не сподобалася. Якось дуже скептично склалися губи. Звідки він виринув, отой скепсис? Чи не із самого життя? Вона його таки добре знає. Просто жити — не так просто. Не дадуть… Точно — не дадуть! Хто? О, скільки їх! Знаних і незнаних, зримих і незримих! Перед якими не варто оголювати душу і ділитися планами чи радощами. Поспівчувати ще знайдуться, а ось порадіти за тебе… Їй і так несказанно пощастило — у неї є діти, батьки, її друзі… Ці люди завжди знайдуть таке потрібне слово підтримки. А решта… Ну, що ж — вона ще не втратила навичок грати. І якщо закінчилась одна вистава, значить, скоро життя підкине новий сюжет для сценарію. Треба просто бути готовою. Хоча в житті усе таке непередбачуване. Ні до чого не можна підготуватися.

Сльози висушив вітер. Він тулився до Марусі, обнімаючи за ноги довгою легкою сукнею. Захотілося зайти в море. Просто походити по хвилі край берега. Бо до купання не готова — не взяла рушника. Вона скинула сандалії, підхопила поділ сукні й пішла у хвилю. Прохолодний морський поцілунок миттю збадьорив тіло і спричинив вигук.

— Як здорово! Море! — гукнула жінка вдалину, наче кому зі знайомих, і згук прокотився берегом вище музики та шуму хвиль.

— Як здорово… — прошепотіла, прикривши долонею рота й озирнулася.

Постать у білій сорочці заворушилася, наче ожила від її живого голосу, — встала й попрямувала до Марусі. Жінка відчула себе незручно за спричинений неспокій. Чоловік медитував під повним місяцем, а вона, дикунка, не змогла приборкати свою емоцію. Уже знайома біла сорочка наближалася до Марусі. Вона впізнала його — це він удень підібрав на березі її сукню.

— Морського диявола викликали? — підійшов чоловік.

— Це ви? — ледь спромоглася на запитання жінка.

— Не знаю, кого саме ви маєте на увазі, та — це я.

— Але звідки? — не могла отямитися Маруся.

— Я думаю, якщо ви трохи напружите пам’ять, то пригадаєте. Давайте разом… Україна, Київ…

— Це зрозуміло… А ось — Туреччина, Анталія, ніч, море…

— Безсоння, думки, спогади… — продовжив.

— У вас також?

— У кожного вони є, Марусю.

— Ви пам’ятаєте, як мене звати? — здивувалася жінка.

— Я сподіваюся, що і ви пам’ятаєте…

— Як звати вас? — посміхнулася. — Але ж ви не назвалися.

— Я залишив візитку…

— Не мені…

— Вам Лара передала.

— А звідки вам відомо?

— Сама ж і говорила.

— Ви з нею зустрічалися?

— Так, Марусю…

— А чому ж вона мовчала? — розгубилася жінка.

— Вам було не до цього…

— А вам звідки відомо?

— Звідти ж…

— Навіть так? У вас склалися стосунки?

— Дуже гарні.

— Що маєте на увазі? — насторожилася Маруся.

— На вербальному рівні, — посміхнувся Віктор.

— Це ж треба… На вербальному рівні, — повторила. — А на якому рівні ця дивна сьогоднішня зустріч — на астральному?

— Думаю — значно простіше.

— Як пояснити цю несподівану простоту?

— Я тут уже чотирнадцяте літо відпочиваю.

— Чотирнадцяте?.. — не знала, що говорити далі. — Тобто я знову зайшла на вашу територію.

— Ні. Я вас сюди запросив.

— Як ви могли мене сюди запросити? — зовсім розгубилася Маруся.

— Марусю, вийдіть із води. У вас цокотять зуби, — Простягнув їй руку.

— Це, мабуть, не від води… — подала Вікторові руку й вийшла на берег.

— Давайте присядемо…

— Як ви могли мене запросити, коли я цю поїздку запланувала ще в березні? — не могла збагнути Маруся, сідаючи на шезлонг.

— Ви саме в цей готель планували?

— Ну, не в цей… Яка різниця?

— Тисячі людей, якщо не мільйони, планують у березні поїздки в Анталію. А потім виникає питання вибору готелю.

— Я зрозуміла… Лара? Це ж вона мені купувала путівку… От партизан Кицькин!

— Ви розгнівалися на подругу?

— Ні… Чому ж? Це в її стилі! Але ж нічого не сказати?! Ні натяку! — розвела руками.

— Вона не знала, як ви відреагуєте. Та не переймайтесь, я не буду вас переслідувати…

— Ну, так. Ви ж — не я… Пробачте… У нас з вами справді: що зустріч, то несподіванка.

— Для мене — це не зовсім несподіванка. Хоча сьогодні… Я не думав, що вас після дороги ніч покличе до моря. В цю пору люди сплять.

— А ви давно прилетіли?

— Уже тиждень.

— І тепер ночами медитуєте під місяцем?

— Я, Марусю, роками під цим місяцем медитую.

— Знімаєте стреси?

— Шукаю відповіді…

— Знайшли?

— Її нема…

— Як це? Раз є запитання, значить є і відповідь. Просто ще не час її знати.

— Так багато минуло часу, що я мав би знати…

— Я зрозуміла — у вас якесь конкретне запитання життя, на яке мусить відповісти вічність.

— Вічність безсила…

— У вас щось трапилося? Пробачте, Вікторе, я знову втручаюсь у ваше життя…

— Нічого. Цього разу я запросив вас до співучасті. Усі ці тринадцять років приїжджаю сюди сам…

— Ви казали чотирнадцять…

— Першого року я був із дружиною…

— А де вона тепер?

— Не знаю…

— Як то? Вона вас покинула?

— Її вкрали тут, на цьому березі…

— Милий Боже! — Маруся схопилася на ноги. — Вона що — гаманець? Так просто взяли й украли! Вона ж людина!

— Я пожартував із долею, а вона мені не пробачила.

— Дружина?

— Доля…

— Розкажете?

— Ми вирішили роковини сімейного життя відсвяткувати біля моря. Тільки-но створили власну туристичну компанію і самі ж скористались її послугами. Цей готель тоді ще не мав такого лоску. Пляж був значно скромнішим. Хоча, порівняно з нашими кримськими пляжами, і це було надзвичайною розкішшю. Тиждень минув, як у казці. Ми днями плавали, засмагали, ходили на екскурсії, а вечорами засиджувалися в ресторані з новими знайомими, танцювали на дискотеках, або тут на березі влаштовували пікнічки. На одному із них приєдналися до нас місцеві турки — веселі, запальні. Вони пригощали гарним вином і якимись східними солодощами, співали своїх пісень. Ми танцювали весело і розкуто, як безтурботні абориґени. Аліса за тиждень уже гарно засмагла… Їй так личила та засмага… Смарагдові очі блискотіли, як світлячки, а розкидане по плечах біле волосся було наче продовження місячної дороги, аж спалахувало від руху. Мені було так приємно, що турки, наче заворожені, не спускали з неї погляду й на мить. Вона, підігріта такою увагою, була неперевершена — легка, іскриста, весела. Під ранок, коли вже добре підпилі й притомлені, ми зібралися в готель спати, підійшов до мене турок і запропонував продати йому Алісу. Я розреготавсь і сказав: «Чому б не продати гарній людині. Головне, що й дорого не візьму. Тисяч двадцять — і по руках». А потім запитав Алісу: «Чи не продешевив?» На що вона відповіла: «Я тебе, коханий, так дешево не продала б». Ми поручкалися з турками і пішли спати. Прокинувсь я ближче до обіду. Голова була важкою, і в ній щось гупало. Ледь піднявшись, глянув у вікно. Народ відпочивав. Аліси в номері не було. Пляжна сукня лежала на кріслі, капці стояли біля ліжка. Я подумав, що приймає душ, але вода не шуміла. Заглянув — нема. Можливо, пішла в магазин? Хоча не мала звички без мене ходити. Я прийняв душ, зодягнувсь і вийшов на пляж. Пройшовся берегом, придивляючись до кожної білявки. Аліси не було… — Віктор замовк.

— Ви ж продовжили пошук? — чи то запитала, чи ствердила Маруся.

— Я продовжую його досі…

— І що — так ніхто й не бачив її?

— Спершу я подумав, що то такий Алісин жарт. Хоча це й не було на неї схоже. Я обійшов увесь берег, усі кав’ярні, магазини… Обпитав персонал готелю. Ніхто не бачив… Коли втретє повернувся в номер, помітив синій пакет на вікні між вазонами. У нас такого не було. Я відкрив його. Побачене мене просто приголомшило… Там були долари, складені по тисячі в пачки. І таких пачок було двадцять.

— Та сума, яку ви жартома назвали туркам?

— Саме так. Але я тоді навіть не уявляв, що невинний жарт закінчиться так трагічно…

— А що поліція?

— Коли я в деталях розповів про останній наш із Алісою вечір, у поліції сказали, що сам винуватий у такій ситуації. Я, начебто, продав дружину добровільно. Бо в них, коли називаєш суму і тиснеш туркові руку, значить, обидві сторони дійшли згоди. А того вечора — сума була названа, руки потиснуті…

— Це дикунство якесь! — не витримала Маруся. — Можна так домовлятися про дім, машину, овечку… Але ж це людина! Людей не продають!

— Ми, Марусю, не враховуємо одного — ментальності. У кожного народу свої традиції. Ось ми, українці. Заробили гроші. Хто як. Одні кілька років економили на найнеобхіднішому, щоби приїхати сюди і спустити їх за тиждень. А потім цей подвиг повторити через кілька років. Інші не знають навіть, де вони беруться, а приїздять сюди і так само, тільки ще з більшим розмахом, розтринькують. Нікого не цікавить, хто обслуговує, хто вигадує увесь цей антураж багатого життя. Для нас ці аборигени — дикуни, особи другого ґатунку, бо вони обслуговують. Жоден із нас не спромігся поцікавитись історією, традиціями цього народу. Щоб знати куди їдемо, до кого, що нас може очікувати там, де життя ой як відрізняється від нашого… Ми вважаємо, що гроші роблять усе. Я тоді теж так думав. Будучи молодим, перспективним, уже маючи свій (хоч і невеликий) бізнес, дружину-красуню і багато порожніх амбіцій — думав, що схопив Бога за бороду. Аж поки мене життя схопило за всі місця…

— Ви досі не втратили надію повернути Алісу?

— Після того, як вивчив традиції і звичаї цього народу, як знайшов тут партнерів по бізнесу, приятелів і навіть друзів… — він знову замовк. — Я вже не маю надії побачити Алісу.

— Однак ви щороку приїжджаєте сюди…

— Знаєте, злочинця тягне на місце злочину…

— А ви вважаєте себе злочинцем? — здивувалася Маруся.

— А ви вважаєте жертвою?

— Радше — так.

— Пам’ятаєте: незнання закону не звільняє від відповідальності за злочин.

— Ви самі себе покарали таким способом — щороку приїздити сюди і ятрити спогадами душу?

— Душа моя вже не боїться жодної отрути. А спогади… Їх також нічим не витравити. Це те, що завжди з нами… Вас теж вони вивели серед ночі до моря. Правда ж? — глянув на Марусю, очікуючи підтвердження своїм словам.

— Не скажу, що саме вивело мене серед ночі… Мабуть, повний місяць…

— Ви так реагуєте на повню?

— Так. Як і всі емоційні люди, певним чином залежу від фази місяця.

— Те, що ви емоційна, я зрозумів.

— Вибачте за надмірність емоцій. Я себе не виправдовую… Взагалі, наші зустрічі викликали в мене неадекват. Поки що цього пояснити не можу.

— А ви все намагаєтеся пояснювати?

— Звичайно… Правда, не завжди вдається. А хто така Маша? — несподівано запитала Маруся.

— Маша… — повторив без жодної емоції Віктор. — Жінка, яка… — підбирав слова.

— Та, яка любить? — продовжила Маруся.

— Не знаю…

— Що тут знати? Вона абсолютно влаштовує вас. Жінка, яка не вимагає навзаєм свого кохання нічого. Її задовольняють нечасті зустрічі з вами, такі ж нечасті знаки уваги. Це допомагає їй в отому, другому, житті залишатися терплячою дружиною, гарною доброю мамою, порядною невісткою. Ця велика таїна є стимулом усього її життя. Маша знає ваші болі, постійне відчуття вини, яка не дає вам змоги спізнати повноту справжнього життя, і впевнена, що так буде завжди. Вона матиме сім’ю, котру, як порядна жінка, не кине, у вашій особі — мужчину, якого любить і біля якого задовольняє свої жіночі амбіції. А ви все це знаєте, і вас усе це влаштовує — ніби й особисте життя є, але не треба ні за що відповідати. Бо коли що й трапиться з тією жінкою, то це вже буде не ваша сумна історія.

— Суворо… — проказав Віктор, дивлячись на море.

— Заперечте, — запропонувала Маруся.

— Хотів би… — знову замовк.

— Але?.. — наполягала на продовженні жінка.

— Але… Але, Марусю, ви щойно розшифрували підтекст мого життя. І я ніяк не втямлю, як вам вдалося після кількох випадкових зустрічей так чітко зчитати давній палімпсест. Я сам не міг його збагнути…

— Могли, Вікторе. Але ви підсвідомо чи свідомо вибрали такий шлях. Самі від себе сховалися в кокон. Відчуття провини перетворило вас на лялечку, воно паралізує, не дає почуватися вільним. Ви наче й живете повноцінним життям — кар’єра, друзі, жінка (хоч і чужа), а повноти не відчуваєте. Вас постійно переслідує минуле.

— А вас, Марусю?

— І мене, — подивилася пильно в очі. — Але цієї ночі я закрила завісу в минуле. Знаєте, відчула таку легкість.

— Я теж хочу закрити завісу. Допоможіть.

Слова Віктора прозвучали так щиро і, навіть, благально, що Маруся підвелась і якусь хвилину замислено розглядала його. Раптом відчула незбагненну відповідальність за цього дорослого кремезного чоловіка.

— Дай руку! — перейшла на ти.

Взяла за простягнуту руку і повела ближче до моря. Місячна дорога трохи змінила радіус — дальній край ближче підтягнувся до високого скелястого берега. Море зачаїлось і лише злегка погойдувалося під їхніми поглядами. Вони підійшли до нього впритул, щоби вчинити таємний ритуал, який вигадала Маруся.

— Ти щойно вкотре пропустив через себе найболючішу подію життя, що не давала заспокоєння. Виповів мені найбільший свій біль. Цей краєвид, бачиш, — показала перед собою рукою, — і є завіса. Аліса залишилася за нею. Їй добре по той бік. Бо кому дуже погано, той шукає шляху додому. Дозволь їй бути там. Опусти завісу і почни нове життя — по цей бік.

Двоє дорослих людей трималися за руки, дивлячись вдалину, й очікували дива. А можливо, диво очікувало їх. Позаду почулися швидкі кроки, що раптом затихли. Обоє озирнулися.

— Мамо?! — здивувалася Маруся.

— Як же ти мене налякала! — ледь вимовила Ірина Іванівна. — Пропала з ліжка… Я думала, що тебе турки вкрали. Господи, Марусю!

— Ну це вже ні… Досить… — сказав Віктор.

— Це хто? — вже отямилася мама.

— Це Віктор. Ми з ним новий сценарій пишемо.

— Він сценарист?

— Радше — герой! Сценарист вище… — подивилася на небо.

2009–2010 pp.