Book: Ледащиця



Ледащиця

I

Купить книгу "Ледащиця" Вовчок Марко

Панi на­ша бу­ла не пер­во­лi­ток та й не яка ста­ра; а з се­бе бу­ла ви­со­ка, ог­ряд­на, го­вiр­ки ско­рої, гуч­ної. Вби­ра­ла­ся шпет­ненько - шну­ро­чок до шну­роч­ка, гап­ли­чок до гаплич­ка. Хо­дить, бу­ло, як на­мальова­на.

I в кiм­на­тах у нас бу­ло гар­но: ви­чи­ще­но, ви­ло­ще­но, по­крашено, - i крiс­леч­ко, i сто­ли­чок, усе як слiд, по-панськи. Бу­ло, па­нi кам'яних цяцьок по­нас­тав­ляє, ча­ро­чок, ми­со­чок з зе­ле­но­го, з чер­во­но­го скла. Був у неї i со­ба­ка з мi­дi кова­ний, i зай­чик че­реп'яний, ме­ре­жа­нi уш­ка. Все те нi до чо­го, а вку­пi во­но бли­щить i на очi на­вер­тається, i ря­бiє - аж б'є. А най­до­рож­ча шту­ка-ви­сiв у неї на стi­нi пан мальова­ний, чор­ня­вий, як жук, а хму­рий, як нiч, з зо­ло­ти­ми перс­ня­ми на ру­цi, - її батько по­кiй­ний, князь вельмож­ний. Хто, бу­ло, не прий­де до па­нiї з гос­тей, кож­но­му па­нi опо­вiс­тить: "Се мiй та­тонько по­кiй­ни­чок!" Зна­ла во­на, як з ким поводи­тись, як за­го­во­ри­ти, як гля­ну­ти, зiтх­ну­ти. Прий­де який-не­будь бi­до­лах, то во­на йо­му гуч­но го­во­рить: "Це мiй батько - князь!" Дру­го­му, пи­ха­то­му, ба­га­че­вi, зiт­ха­ючи: "Ото, як мiй ба­тенько жи­вий був, - ось iз йо­го ма­лю­ван­ня, - не зна­ла я бi­ди!" А третьому, щи­ро­му й мо­ло­до­му хлоп'ятi: "Що, - ка­же, - те свi­то­ве - i вельмож­нiсть, i ба­гатст­во? От був мiй па­но­тець - князь, ве­ли­ко­го чи­ну дой­шов…" От­же, то сяк, то так, а кож­но­му роз­ка­же, що во­на князька доч­ка. А про те не зга­ду­ва­ла, як жу­ку­ва­тий князь про­гай­ну­вав усю бать­кiвщину, зос­та­вив їй тiльки бу­ди­нок не­ве­лич­кий у мiс­тi з са­доч­ком i дво­ром, бо то бу­ла її ма­те­риз­на - то­го вже не змiг про­гай­ну­ва­ти.

Чотири кiм­на­точ­ки бу­ло круг­леньких в тiм бу­дин­ко­вi: створ­ча­тi вiк­на, рун­ду­чок з пiд­даш­шям. За бу­дин­ком садо­чок гус­тий, ста­рий вже. Зе­ле­ний двiр тра­вою ви­со­кою по­рiс; од во­рiт двi сте­жеч­ки по йо­му бiг­ло узеньких: до бу­ди­н­ку од­на, дру­га до ха­ти. Се­ред дво­ру гiл­ляс­та яб­лу­ня сто­яла.

Половину бу­дин­ку па­нi од­да­ва­ла якимсь па­ни­чам пiд най­ми; ще й сто­лу­ва­ла їх, - з то­го й жи­ла, не­бо­га. А чо­ло­вiк її десь да­ле­ко слу­жив; ми йо­го й не ба­чи­ли. Та й па­нiї бу­ло бай­ду­же.

Паничi ску­ча­ти їй не да­ва­ли: щод­ня, що­ве­чо­ра з нею ба­вились, то в кар­ти гра­ли, то пi­сеньок спi­ва­ли…

Не гад­ки на­шiй па­нiї по та­ко­му жит­тю…


II


Мене їй по­да­ро­ва­но. Я ро­дом iз Глу­щи­хи; бу­ла ко­лись Iва­ньковських па­нiв… Жи­ла я в батька-ма­те­рi, - бо­же мiй ми­лий! Те­пер спо­га­даю, як-то жи­лось то­дi ме­нi! Оже­нив­ся наш пан, i взя­ли ме­не на вслу­гу до мо­ло­дої па­нiї. А во­на, ся вже моя па­нi, у при­го­дi якось їй ста­ва­ла. Гос­тює, бу­ло, мi­сяць або й бiльше, до­год­жає їй. От як ста­ла во­на жалкува­тись:

- Що ме­нi ро­би­ти? Не­ма слу­ги! Чи не дас­те ви ме­нi яку з ва­ших?

- Чому нi? Бе­рiть со­бi, кот­ру схо­че­те.

То во­на i взя­ла ме­не, i за­вез­ла з со­бою од ро­ду мо­го, од ро­ди­ни. Без ме­не i батько i ма­ти по­мер­ли; без ме­не рiд увесь пе­ре­вiв­ся. Зос­та­лась я са­ма од­на у свi­тi.

Жила я в па­нiї ро­кiв з п'ять. Спер­шу я са­ма бу­ла в неї, а да­лi, як уже сто­лов­ни­кiв за­ве­ло­ся ба­га­то, па­нi взя­ла свою крi­пос­ну мо­ло­ди­цю з доч­кою. До­ти па­нi їх дер­жа­ла у якихсь при­яте­лiв своїх, бо в неї, ок­рiм сього дво­ру, не бу­ло нi са­ди­би, анi кро­ку зем­лi своєї: усе спро­да­не, - тiльки оцю мо­ло­ди­цю з доч­кою до вслу­ги їй при­да­но. Князь то так, па­нотець її вельмож­ний, по­ха­зяй­ну­вав. Да­ле­ко десь бу­ли во­ни зав­да­тi, i дов­го па­нi ви­ва­жа­ла, по­ки зва­жи­лась їх до се­бе заб­рать. А во­ни ще якось бу­ли з вiльно­го ро­ду, ко­за­ки, чи що: якось-то ни­ми князь той жу­ку­ва­тий неп­рав­дою зав­ла­дав, то й опа­су­ва­лась не­бо­га дер­жа­ти їх у мiс­тi, щоб не зба­ла­му­ти­лись за вiльнiсть про­ти неї, зай­шов­ши у ра­ди, в со­вi­ти з го­ро­дя­на­ми.

Молодиця зва­ла­ся Чай­чи­ха Гор­пи­на, доч­ка - Нас­тя. Не ве­ли­ко­мов­на бу­ла та Чай­чи­ха, не при­вiт­на: якась хма­ра по­ви­ла її на­вi­ки. Чи па­нi сва­риться, чи б'є (бо хоч па­нi i не зла бу­ла, а все ча­сом по­поб'є), чи сам спiд­ни­цю да­рує або хуст­ку - Чай­чи­ха прий­ме усе мовч­ки й одiй­де. Ро­бо­тя­ща, по­кiр­на лю­ди­на здається з неї, по­ки не гля­неш на тi бро­ви здвиг­ну­тi, чор­нi, на тi очi ям­ку­ва­тi, ог­нем блис­ко­тю­чi.

Якось бу­ло ме­нi смут­ненько. От я й пла­чу со­бi, си­дя­чи на лав­цi. Звiс­но, чо­ло­вiк i в щас­тi, то ча­сом сму­ток обiй­має - не то що нам. Во­но ка­жуть: при­вик­неш!.. Нi!.. Вто­миш­ся тер­п­ля­чи, то й здається то­бi, що все то­бi бай­ду­же, - та ра­зом про­ки­неться ли­хо. Ча­сом од­но сло­во… А що ви ду­маєте? Ча­сом бiй­ку за­бу­деш у го­ди­ну, а якесь там сло­во гiр­кеє вра­зить те­бе до са­мо­го сер­ця, - мi­ся­цi, ро­ки пам'ята­тимеш…

Сумно ме­нi бу­ло, i пе­ре­мо­ви­ти щи­ре сло­во жа­да­ло­ся. А Чай­чи­ха ко­ло пе­чi по­рається.

- Горпино! - ка­жу. - Ось я жу­рю­ся, я пла­чу, а ви все одна­ковi. Так вам, ма­буть, бог дав!.. Пев­но, що й ви ли­хо знаєте?

Вона ски­ну­ла на ме­не чор­ни­ми очи­ма, не­мов пи­та­ла, яка в ме­не дум­ка, та й од­ка­за­ла:

- Чому нi?

- Господи! - ка­жу знов. - Як я ко­лись мо­ло­до­го вi­ку жи­ла в батька, в ма­те­рi!

- А я, - ка­же, - вiк iз­вi­ку­ва­ла, усе тя­га­ючись по чу­жих дво­рах.

Та й змовк­ли ми.

- Ви си­ро­тою зос­та­ли­ся змал­ку, Гор­пи­но? - знов пи­таю.

- Нi, ме­не взя­то з сiм'ї ма­ленькою. Батька й ма­тiр лед­ве заз­наю. I во­ни чи пiз­на­ли б, упос­лi ме­не по­ба­чив­ши!.. Та не ба­чи­ли - вмер­ли.

- А чо­ло­вiк ваш, не­бiж­чик, звiд­ки був ро­дом?

- З то­го се­ла, де я жи­ла з па­на­ми, з Го­рiєвки. Дво­рак був.

- I дов­генько ви жи­ли з ним?

- Пiвроку.

- Господи! I не на­жи­ли­ся! Що ж то йо­му за ли­хо ста­ло­ся?

- Сп'янчивсь i вмер.

По сiм сло­вi вий­шла з ха­ти, i вже нi­ко­ли я до тiєї ре­чi з нею не вер­та­лась.


III


Було над­ве­чiр од­ро­би­мось, па­нi ку­ди в гос­ти­ну пi­де, - си­димо ко­ло во­рiт. То з тим пе­ре­мо­ви­мо, то з дру­гим, - спи­таємо, при­вi­таємо, а Чай­чи­ха мовч­ки си­дить. Нас­тя ще­бе­че з су­сiд­чи­ною дiв­чи­ною. Жи­ла про­ти нас мi­ща­ноч­ка. Сирiт­ка бу­ла, Кри­во­шиєнко­ва зва­ла­ся. Та­ка слав­на дiвчин­а бу­ла! Очi в неї бу­ли яс­нi, ко­си дов­гi, ве­ли­кi, чор­но­ру­сi, а лич­ко - як яб­луч­ко. Бу­ло, як не по­ба­чиш, ве­се­ла со­бi, щебе­тли­в­а, i го­ло­со­чок був у неї - на­че стру­мо­чок пруд­ко бi­жу­чий. Ду­же во­ни з Нас­тею лю­би­ли­ся: як сест­ри рiд­нi - все, бу­ло, вкуп­цi. Дi­ла не­ба­га­то в Нас­тi: ще то­дi во­на тiльки з дi­тей ви­хо­ди­ла; от со­бi й ще­бе­чуть ще­бе­ту­шеч­ки. А Гор­пина все са­ма, все мов­чить.

- Горпино! - ка­жу, - чо­му ви хоч з доч­кою своєю не пого­во­р­ите? Ве­се­лiш вам бу­ло б…

- Яка ще з нею мо­ва? Во­на ще дур­на, не­хай пер­ше ро­зу­му дiй­де.

- А на ме­не, - го­во­рю, - то я б iз ма­лою ди­ти­ною роз­мов­ля­л­а. Не­хай ме­нi спо­чує абих­то! Свої дум­ки-гад­ки пови­мо­вля­ю, поп­ла­чу…

- А ди­ти­на то п'ято­му, де­ся­то­му опо­вi­ща­ти­ме, яке ва­ше го­ре… На те во­но мо­ло­де в бо­га!

- Що ж! - ка­жу;- доб­рий чо­ло­вiк по­жал­кує!..

На те ме­нi Чай­чи­ха нi­чо­го не вiд­ка­за­ла.

А дiв­чи­на в неї бу­ла хо­ро­ша, як квiт­ка. I та­ка во­на бу­ла якась пал­ка, чу­юща… Вже, бу­ло, як за­жу­риться чим, то аж за­не­ду­жає; як же ве­се­ла - що то за жар­ти, що в неї за пiс­нi, за ви­гад­ки!.. Шам­ка, лег­ка, ста­ном струн­ка, во­ло­сом чорня­ва, а що вже очi! Там бу­ли та­кi, що й без мо­ви говор­ять. От iн­ше то поп­ла­че со­бi ти­хенько, зiтх­не, та й го­дi; а ве­се­ло - всмiх­неться. Нi, во­но бу­ло у го­рi, то сльози виплач­е, у ра­дощах - смiх вис­мiє. Що спо­чує, то з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця, щи­ро­го, кип­ля­чо­го… От i рос­ла во­на, i ви­рос­та­ла.


IV


А Чай­чи­ха що­да­лi, усе во­на хмур­нi­ша - от мов хма­ра чор­на. I за­мi­ча­ти я ста­ла, що во­на по­ча­ла ку­дись хо­ди­ти. Уве­черi пiз­но якiсь до неї лю­ди при­хо­дять, i дов­го во­на з ни­ми го­во­рить. Я со­бi мов­чу, в неї не пи­таю. Ко­ли од­но­го дня - ба­чу, iде у двiр чи мос­каль, чи хто йо­го зна, - з чер­во­ним ко­мi­ром, та­кий пи­ка­тий, уса­тий, i пи­тає, чи до­ма па­нi. От я ка­жу: "до­ма", а са­ма - зирк: Гор­пи­на стоїть на хатньому по­розi бi­ла як хуст­ка i про­во­дить то­го мос­ка­ля очи­ма. Я аж зля­ка­лась. До неї: "Що вам, Гор­пи­но?" Во­на тiльки ме­нi ру­кою мах­ну­ла.

Оддав той мос­каль бу­ма­гу якусь па­нiї. Во­на ж, як про­читал­а, розг­нi­ва­лась, стри­во­жи­лась. На­пи­са­ла щось i да­ла то­му мос­ка­ле­вi. Вiн по­нiс. Не­за­ба­ром прий­шов який­сь пан-че­ре­вань, i ста­ли во­ни уд­вох iз па­нiєю ра­ди­тись. Па­нi так i сип­ле сло­ва­ми, i хус­точ­кою очi обiт­ре, i ру­ка­ми сплес­не. Да­ла йо­му гро­шi. А вiн усе слу­хав, бро­ви пiднiмаюч­и та по крiс­леч­ку нiг­тя­ми сту­ка­ючи. Гро­шi взяв i, схо­вав­ши в ки­ше­ню: "Не бiй­тесь, - ка­же, - нi­чо­го не бiй­тесь!" Па­нi йо­му дя­кує, до во­рiт про­во­дить i там дя­кує. При­ход­жу я та й роз­ка­зую Гор­пи­нi.

- Що се та­ке?

А во­на тiльки зу­би зцi­пи­ла та прос­тог­на­ла нi­би: "Зна­ла я, зна­ла!" Я нi­чо­го не ро­зу­мiю. А тут при­хо­дять якiсь су­довiї два пан­ки.

Велiли Гор­пи­нi ста­ти пе­ред се­бе, а са­мi сi­ли.

Один та­ба­ки по­ню­хав, дру­гий хус­точ­кою об­тер­ся, та й пи­та­ють.

- Ти, мо­ло­ди­це, вiльнос­тi шу­каєш?

А во­на:

- Я.

- Попадешся у бi­ду, дур­на! Луч­че слу­жи своїй па­нiї та ро­би.

Вона мов­чить.

- Чуєш? Ро­зу­мiєш?.. Гля­ди ж, ша­нуй­ся! Не зводь на­пас­тi на се­бе! По­чуємо iще - не­гар­но бу­де!

Та й пiш­ли.

Хочу я їй сло­во ска­за­ти… та гля­ну на неї - не ви­мов­лю. Сi­ла во­на та го­ло­ву на ру­ку схи­ли­ла. Не пла­че, не ту­жить - як за­мер­ла!

I Нас­тя тут стоїть; за­ду­ма­лась i на ли­цi мi­ниться.


V


Господи, як вже сва­ри­лась па­нi на Гор­пи­ну! I на очi її не пус­ка­ла тиж­нiв iзо два. А Нас­тя ме­нi якось i ка­же:

- Так от чо­го ма­ту­ся та­ка дум­на хо­ди­ла!.. Ось чим жури­лась! Отож во­на ме­нi, ма­ленькiй, бу­ло, роз­ка­зує про на­ших батькiв вiльних, та й са­ма во­лi за­ба­жа­ла! Ве­се­лi­ша во­на то­дi бу­ла, - ка­же, а са­ма за­ду­ма­ла­ся, за­жу­ри­ла­ся, - не та­ка, як те­пер… Роз­ка­зує, бу­ло, ме­нi пря­ду­чи каз­ки, як на­шi батьки вiльни­ми ко­за­ка­ми по Днiп­ру жи­ли, i пi­сень гар­них про ту ста­ро­ви­ну спi­ва­ла.

А я їй го­во­рю:

- То чо­го ж се ти й со­бi, Нас­ту­сю, усе ду­маєш?

- Та все ме­нi, - ка­же, - дав­ня во­ля сниться, чо­гось ме­нi не­впокiйно: усе чо­гось до­жи­даю, са­ма не знаю чо­го… I дум­ки мої мi­ша­ються, i сон ме­не не бе­ре; а зас­ну - все сниться, що на во­лi!..


VI


А Нас­тя вже шiст­над­ця­тий ро­чок по­чи­нає. Па­нi гаптува­ти­ її учить, ши­ти: ро­зум­на, жва­ва во­на, швид­ко й навчил­ась - на свою го­ло­ву: па­нi зра­дi­ла та чу­жу ро­бо­ту по­ча­ла бра­ти. Бу­ло, ко­му тре­ба, во­на по­го­диться: "Маю тут сусiдк­у-молодицю; во­на гар­но шиє", та й дасть Нас­тi по­шити. I доб­рi гро­шi во­на бра­ла, й ба­га­то ро­бо­ти їй да­ва­ли. Нас­тя си­ди та ший. А во­но та­ке мо­ло­де, юна ще та­ка, а в неї ще сер­це од кож­но­го сло­ва ки­пить, в неї ще дум­ки ро­яться ве­селi дi­во­чi, ще б мо­ло­денькiй по­роз­ко­шу­ва­ти, по зе­ле­них сад­ках ти­хи­ми ве­чо­ра­ми, крас­ни­ми зо­ря­ми побiг­ати, лю­бих ре­чей, про­ти мi­ся­ця стоя, пос­лу­ха­ти. Ну, що ж ро­бить! Iн­ша, ка­жу, поп­ла­ка­ла б та й су­ми­ри­лась. Нас­тя не та­ка вда­ла­ся. Скiльки во­на слiз ви­ли­ла, бо­же мiй, свi­те мiй! Ста­нула як вiск. Яс­нi очi ве­се­лi стем­нi­ли, i ста­ла во­на по­хмура, як її ма­ти.


VII


Якось па­нi пiш­ла в гос­ти­ну i нi­ко­го з сто­лов­ни­кiв до­ма не бу­ло. Ми з Чай­чи­хою, упо­рав­шись у ха­тi, пiш­ли до Нас­тi. А Нас­тя ши­ла у па­ни­но­му по­кої. Увiй­шли, а дiв­чи­на, зату­лившись ру­ка­ми, ри­дає-ри­дає! аж за­ди­хається.

- Що то­бi, Нас­те? - пи­таю.

А Чай­чи­ха тiльки гля­ну­ла на доч­ку, нi­чо­го не ска­за­ла й сi­ла.

- Що то­бi?

Настя ме­нi в вiк­но по­ка­зує, на ули­цю ки­ває.

- Що там, го­луб­ко?

- Там лю­ди! - пок­рик­ну­ла. - Жи­вуть, хо­дять со­бi, на бо­жий свiт див­ляться, а я отут над чу­жою ро­бо­тою пропа­даю.

- О, пташ­ко! - я вмов­ля­ти. - Хi­ба в їх го­ря не­має, в тих лю­дей!

- То що - го­ре? Я го­ря не бо­юся… Ме­нi гiрш: я не знаю нi го­ря, нi ра­до­щiв; я мов ка­мiнь тут ка­ме­нiю!

Гляну на Гор­пи­ну, а во­на си­дить, слу­хає, на­че їй ся пiс­ня вi­до­ма, - i го­ло­вою не по­ве­де.

Зiтхнула Нас­тя важ­ко, об­тер­ла сльози дрiб­нi та й ка­же:

- Сядьте ближ­ченько, ма­мо! По­го­мо­нiть, тi­точ­ко, розго­ворiть ме­не.

Що тут ме­нi їй го­во­ри­ти!

- Ти, Нас­те, не жу­ри­ся, не плач… А во­на, не вва­жа­ючи, не слу­ха­ючи, як ки­неться до ма­те­рi, як ухо­пить її за ру­ки:

- Мамо, ма­мо! Ска­жiть ме­нi сло­веч­ко, ска­жiть! Моя ду­ша пе­ре­бо­лi­ла… моє сер­це схне!

- А що я то­бi ка­за­ти­му, доч­ко? - за­го­во­ри­ла Чай­чи­ха по­хмуро. - По­ра­ди не­ма! Ко­ли тут хтось - шам, шам!

- Панi, - ка­жу, - па­нi!

А во­на в две­рi.


VIII


- От, - крик­не па­нi, - який со­бор! Аби я з дво­ра, то й не пи­тай ро­бо­ти!

Бере со­роч­ку в Нас­тi, ди­виться:

- Та ти й не ши­ла, ма­буть, нi­чо­го, га?

- У ме­не го­ло­ва бо­лить, - од­ка­зує Нас­тя по­ну­ро.

- А гав ло­ви­ти, то в те­бе й не бо­лить то­дi го­ло­ва?.. Леда­щице! У ма­тiр уда­ла­ся! Мо­же, й то­бi на во­лю замануло­сь? Ось я вам дам во­лю!..

А са­ма на по­ро­зi стоїть, не дає й нам з Чай­чи­хою прой­ти.

- Я її го­дую, я зо­дя­гаю, я її на свi­тi дер­жу, а во­но, ле­да­що, ме­нi ро­би­ти не хо­че!

- Може, со­бi роб­лю? - ка­же Нас­тя, да так-то вже гiр­ко ка­же тiї сло­ва. - Мо­же, со­бi за­ро­би­ла що?

- Ти ме­нi смiєш так од­вi­ту­ва­ти? Я ще те­бе не вчи­ла! - та й ста­ла її би­ти.

- Бийте, бий­те, - пок­рик­ну­ла Нас­тя, - та й за се ка­жiть дя­кувати!

- Мовчи ж! Мов­чи! А то бу­де на ввесь вiк то­бi ли­ха!

- Нехай бу­де!

Гляну я - па­нi у гнi­ву, роз­го­рi­лась. Гля­ну на дiв­чи­ну - блi­да, грiз­на, са­ма роз­пач гiр­кая! Гля­ну на Чай­чи­ху - хма­ра хма­рою!

Та, на на­ше щас­тя, сто­лов­ни­ки на­дiй­шли. Па­нi вип­ха­ла то­дi Нас­тю за две­рi.

- От жит­тя моє! - жал­кується. - Яке ле­да­що, та й те гру­бить ме­нi. А за що? Що не шко­ле­но по-ха­зяй­ськiй, не би­то, як у iн­ших. О, мiй та­тонько! - зир­кав на мальова­но­го кня­зя, а в са­мої очi та­кi зро­би­лись, як у йо­го, в са­мої та­ка морщи­на мiж бро­ва­ми. - Чи ду­мав ти, чи га­дав, що твоя до­ня - княж­на - му­сить iз тою не­гiд­дю по­га­ни­тись, клопотати­сь!

А сто­лов­ни­ки їй:

- Та го­дi вам кло­по­та­тись! Чи стоїть то­го ле­да­що, щоб ви се­бе тур­бу­ва­ли? Ну­мо ве­че­ря­ти!..

Життя на­ше, жит­тя! Мо­ло­до­го вi­ку ро­биш-ро­биш, а сам в убо­жест­вi, в га­ни­бi, - i та­кеньки ста­рiсть на­хо­питься… По чiм вас, мо­ло­дi лi­та, зга­ду­ва­ти?..


IX


I вже в нас у ха­тi нi мо­ви, нi го­вiр­ки. Чут­но з по­коїв, як там смi­ються, го­во­рять, жар­ту­ють го­лос­но.

Панi, бу­ло, на кар­тах сто­лов­ни­кам до­лю вга­дує або що роз­ка­зує, iно­дi спi­ває, - i все про яко­гось дру­га ми­ло­го спi­ває: "Чо­му друг не лю­бить, за­бу­ває, чо­му не бу­ває…" Себ­то сво­го па­на зга­дує, чи що…

А в нас ти­хо. У пе­чi па­лає. Я в кут­ку, Нас­тя у дру­го­му, по­нура. Чай­чи­ха ко­ло пе­чi, як хма­ра, хи­бається, ро­бить.

Убiжить, бу­ло, су­сi­доч­ка-дiв­чи­на до Нас­тi:

- Настусю, йди-бо до нас! По­го­во­ри­мо… Чо­го та­ка смут­на? Ко­ли вже те­бе па­нi не пус­кає, то ти тим не жу­рись; а ось як го­ди­нонька вiльна, то со­бi й по­гу­ляй, на­до­лу­жи, що вте­ря­ла!

- Не на­до­лу­жу, сест­ри­це, не на­до­лу­жу! - ска­же гiр­ко так, аж та, ве­се­ла ще­бе­ту­шеч­ка, го­лiв­ку схи­лить, зiтх­не i змо­в­к­не.

Коли ее так уже по­ча­ло­ся: як ве­чiр, то й не­ма Нас­тi. I так бу­ло не два, не три ве­чо­ри.

Одного ве­чо­ра ми й спа­ти по­ля­га­ли - її не­ма. Удень її не ба­чи­ли: ро­би­ла при па­нiї, а вве­че­рi знов зник­ла. Не ляг­ла Чай­чи­ха, си­дить ї до­жи­дає доч­ки. I я со­бi не сплю: сум­но ме­нi та­кеньки, ма­ти бо­жа!

I от iде во­на вже вно­чi, вже зо­рi по­пе­ред нею мерх­нуть. Iде во­на, а ма­ти стрi­ча й пи­тає:

- Де бу­ла, доч­ко?

А го­лос у са­мої, як стру­на пе­ре­би­та…

- Не пи­тай ме­не, моя ма­ти! Не пи­тай! - од­ка­же їй Нас­тя. I задз­ве­нi­ли сло­ва її по ха­тi, як плач…

I поч­не Чай­чи­ха:

- Що се ти ро­биш, доч­ко? Що ти со­бi за­ду­ма­ла? Чи не на мою го­ло­ву без­та­лан­ну?

А доч­ка ляг­ла; ле­жить - нi­ма, мов уби­та.

- Де ти бу­ла? Де ти бу­ла, доч­ко? Нi просьби, нi грозьби не чує - нi­ма.


Х


На дру­гий день уве­че­рi Чай­чи­ха бi­ля во­рiт за­жи­дає. Ви­бiг­ла доч­ка, во­на її за ру­ку:

- Куди йдеш? Вер­нись!

Завернула, при­ве­ла до ха­ти, i цi­лi­сiнький ве­чiр про­си­дi­ла Нас­тя у кут­ку, ру­ки схрес­тив­ши, див­ля­чись у зем­лю, сло­ва не про­мо­вив­ши.

I вже так пiш­ло­ся: аби ма­ти не дог­ле­дi­ла - доч­ка вте­че. Як вже не про­си­ли, як не бла­га­ли - нi­чо­го не ска­за­ла. Ми й слiд­ком за нею слiд­ку­ва­ли, - iде во­на, ог­ля­дається, а за­гле­дiвши, що її до­га­ня­ють, по­бi­жить, як по­ле­тить на кри­лах: не до­же­не i мо­ло­де, не то що пiд­би­та ма­ти або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вва­жає.



Як-то сум­но бу­ло в нас у ха­тi! Як-то ти­хо, глу­хо!.. По тиж­нях слiв­ця, бу­ло, не про­мо­ви­мо лю­бо­го. Я бу­ло й хо­чу озва­тись до ма­те­рi або до доч­ки, - не зва­жу­ся, хi­ба тiльки по­ди­влюсь на їх.

Одного ве­чо­ра си­ди­мо ми з Чай­чи­хою в ха­тi. Па­ни вже спать по­ля­га­ли, усе ти­хо. Нас­тi не­ма. Дов­генько си­дi­ли ми. Тiльки й чу­ти, як вi­тер у сад­ку зiл­лям ко­ли­сає та соловей­ко­ сви­ще-ще­бе­че.

Коли зне­обач­ка Нас­тин ре­гiт по­чув­ся. Аж ми iздригну­лись. Я зля­ка­лась… А Нас­тя роз­чах­ну­ла две­рi з гу­ком, ста­ла на по­ро­зi й смiється. В ха­тi ка­га­нець лед­ве-лед­ве свi­тив. Стоїть во­на та­ка чер­во­на, очi го­рять! Стоїть i смiється. Ма­ти про­ти неї ста­ла, ди­виться. I от Нас­тя по­ча­ла… та так ве­село, що ме­нi сум­но-сум­но:

- Матусенько моя! Ма­буть, ви ме­не до­жи­да­ли? Ось доч­ка прий­шла… Чо­го ди­ви­тесь, ма­мо? Хi­ба ме­не не пiз­на­ли? Се я… Ме­нi ве­се­ло…

Та сту­пи­ла й за­хи­та­лась… Бо­же мiй! Свi­те мiн! Се ж во­на п'яна!

Хитаючись, прий­шла до сто­лу й сi­ла.

- Ну, моя ма­тiн­ко! Iз­най­шла вже я чо­ло­вi­ка, що ме­не виз­волить… На­пев­но вам го­во­рю, що виз­во­лить… Бу­де­мо вi­ль­нi, ста­не­мо жи­ти, на са­мих се­бе ро­би­ти, бу­де­мо за йо­го бо­гу мо­ли­тись… Хоч вiн те­пе­реньки й зне­ва­жає ме­не i од лю­дей ме­не не криє… та не­хай! Я йо­му, ма­тiн­ко, дя­кую, я йо­му, ма­тiн­ко, ни­зенько кла­ня­юсь у са­мi но­ги… Вiн бу­ма­гу ме­нi на­пи­ше… Па­нi не має пра­ва жод­но­го на нас! У неї зем­лi, мов­ляв, не­має… Ми ж, моя ма­тiн­ко, ко­за­чо­го ро­ду… Як-то нам заст­ря­ти у не­во­лi вiч­нiй… Нi, вiн нас виз­во­лить… I її виз­во­лить (на ме­не вже). Ве­се­ло ме­нi, як-то вже ве­се­ло, ма­ти моя рiд­на!.. А зас­му­чу­ся - вiн гро­шей ме­нi дасть… я го­рiл­ки куп­лю… i зо­рi яс­нi в го­ло­вi в ме­не свi­тять!..

I так-то во­на го­во­рить i смiється, а Чай­чи­ха тiльки слу­хає, не зво­дя­чи з доч­ки очей пох­му­рих…

Заснула Нас­тя, на стiл схи­лив­шись… I ка­га­нець iз­гас… Тем­на їх нiч пок­ри­ла.


XI


I з то­го ча­су що­ве­чiр во­на бу­ло й п'яна; а вир­ве вдень го­динку, то i вдень уп'ється. Пос­те­рег­ла й па­нi: гнi­ва­лась ве­лико, со­ро­ми­ла її i ма­тiр: "Ти - ма­ти: чо­му не впи­няєш?" За­микали Нас­тю - во­на, бу­ло, та­ки вте­че; чи две­ри­ма, чи вiк­на­ми, а вте­че. Лає па­нi, б'є, а во­на бу­ло:

- Нехай, не­хай! Уп'юся - все за­бу­ду, ве­се­ло бу­де!

Чого вже па­нi не ро­би­ла! Бу­ло як ще тве­ре­за Нас­тя, то па­нi умис­не її пе­ред сто­лов­ни­ка­ми со­ро­мить: "От дiв­ка, от зо­ло­то, от ле­да­щи­ця!" А Нас­тя нi­би й не чує. Смi­ються во­ни, i во­на ще всмiх­неться. Вто­ми­ла­ся вже й па­нi сердив­шись: "Хоч удень же ро­би ме­нi доб­ре, ле­да­що! Не­хай то­бi вся­чи­на!" За­ми­кає, бу­ло, удень її, сте­ре­же, а вве­че­рi тiльки пус­ти­ла, - во­на й зник­не до но­чi.


XII


Найшлася в Нас­тi ди­тин­ка… та­ке-то ма­ле­сеньке, сухе­се­ньке, сла­беньке!

Як за­ба­чи­ла йо­го Нас­тя: "Ди­ти­но моя! Ли­хо моє!" - засто­гнала i, за­ту­лив­шись ру­ка­ми, зап­ла­че. А дав­но вже во­на не пла­ка­ла… Я бо­юся, що Чай­чи­ха, ду­маю, вже на доч­ку не ди­виться, то й ди­ти­ну не при­вi­тить, та пiд­но­шу до неї ти­хенько.

- Бог… - ка­жу, - ди­тин­ку нам бог дав!

Вона взя­ла ди­тин­ку на ру­ки й ди­виться пильно й журли­во, i по­ну­ро… Ди­виться, ди­виться, по­ки аж сльози в неї по­ко­тилися. "Го­ре, - ка­же, - го­ре да го­ре…".

Я й со­бi ка­жу: "Го­ре!" пла­чу­чи. Отак ми на­род­жен­ця при­вi­та­ли - су­мом та пла­чем!

I рос­ло ж во­но труд­но та бо­лез­но: усе нез­ду­жає, та незду­жає, та кви­лить. А Нас­тя ста­ла бiльш iще пи­ти. Як п'яна, то, бу­ло, ще за­го­во­рить до ме­не i ди­ти­ну по­пес­тить, по­жа­лує: "Ди­ти­но моя! Чо­му твiй та­то не прий­де одвiдати­?.. Шко­да йо­го до­жи­да­ти: не прий­де! Що йо­му? Вiн i не спи­тає нiко­ли… А ти ме­не, ян­го­лят­ко, не кле­ни". Ота­кi, бу­ло, сло­ва про­мовляє, а са­ма до ди­ти­ни всмi­хається i лад­ки їй б'є. Б'є лад­ки, - сум­но бу­ло ди­ви­тись: ди­ти­на мов нежив­енька, а во­на з нею грається… Як же тве­ре­за, то зро­ду не пi­дiй­де до ди­ти­ни, не гля­не - бi­жить геть. Ми вже ту безтал­анночку мо­лоч­ком на­пу­ва­ли.

Одного ра­зу, як не пус­ти­ли Нас­тi два днi, чи що, гос­по­ди! Би­лась во­на, кри­ча­ла, на­че її га­ря­чим за­лi­зом пек­ли: "Ой, пус­тiть ме­не, пус­тiть! Або з ме­не го­ло­ву здiй­мiть! Змилуй­теся! Му­чи­те ме­не на­що й про що? Я п'яни­ця вiч­ная… По­ми­луй­те ме­не, пус­тiть! Уп'юся я, своє ли­хо засипл­ю… А в тве­ре­зої - ли­хо обiк ме­не си­дить, ли­хо ме­нi в вi­чi ди­ви­ть­ся!" А па­нi все не ве­лить пус­ка­ти та жал­кується сто­лов­ни­кам: "Якi сi лю­ди п'яни­цi! Ма­буть, во­ни вже iн­шу iс­то­ту ма­ють, не та­ку, як у нас… Гляньте - мо­ло­де­сенька, а вже впи­вається! Ле­да­щи­ця, та й го­дi!.. Пхе! А ди­тя своє зов­сiм за­нед­ба­ла, - про­па­дає ди­тя".

А во­ни вже їй на те: "Страх! У цих лю­дей нi со­ро­му, нi со­вiс­тi, нi ду­шi десь не­має!" Да так i су­дять со­бi, смач­ненько ве­че­ря­ючи або так бав­ля­чись.


XIII


А ди­тин­ка ти­хо дiй­шла… од­но­го ран­ку при­ход­жу я її по­пестити, на­го­ду­ва­ти; вход­жу - у ха­тi тем­но, бо над­во­рi нах­марило, да­ле­ко грiм одг­ри­мує, вi­те­рець за­лiг десь, ти­ша…

Входжу, див­люсь, а ди­тин­ка вже очи­ця­ми по­во­дить. Я до неї ки­ну­лась, пе­рех­рес­ти­ла. Во­но зiтх­ну­ло ра­зо­чок, i ду­ше­чка її од­ле­тi­ла… Нi Чай­чи­хи, анi Нас­тi не бу­ло до­ма. Я ди­тин­ку об­ми­ла, приб­ра­ла, стiл зас­ла­ла i на сто­лi її по­ло­жи­ла. Збi­га­ла - свi­чеч­ку ку­пи­ла, зас­вi­ти­ла в головк­ах… ру­че­чки їй зло­жи­ла…

Прийшла Гор­пи­на, пе­рех­рес­ти­ла, по­цi­лу­ва­ла хо­лод­ну ону­чеч­ку i дов­го сто­яла над нею, дов­го. Прий­шла й Нас­тя, ве­се­ла й п'яна.

- Що се та­ке? - ка­же. - Доч­ка моя вмер­ла? Доч­ко, доч­ко ма­лая! Ру­ченьки мої хо­лод­нi­сiнькi! Ли­ченько моє прив'я­ле! - са­ма бе­ре її за ру­чеч­ки, цi­лує, у го­лiв­ку цi­лує. -Яке ж нi­ме! Ко­лись-то кви­ли­ло ти­хенько - те­пер нi­ме… Так отеє ти вмер­ло?.. Доб­ре, до­неч­ко, доб­ре! Їй же бо­гу, доб­ре!

А са­ма слiзьми об­си­пається, на­че й го­рює, й ра­дiє чо­гось ра­зом.

Коли схо­питься ху­тенько:

- Горiлки тре­ба, го­рiл­ки! Лю­ди бу­дуть: хо­ва­ти до­ню прий­дуть!.. Чи прий­дуть же? Що ж? Все тре­ба го­рiл­ки… По­бiжу!

I по­бiг­ла, i до но­чi не вер­та­лась. А ми тут роз­го­ри­ли тру­ночку, приб­ра­ли, зiл­ляч­ком ук­вiт­ча­ли. Уно­чi Нас­тя верну­лась. Знов ди­ти­ну за ру­чеч­ки бра­ла, знов у го­лiв­ку цiлу­ва­ла­. Ко­ло тру­ноч­ки й зва­ли­лась, i зас­ну­ла, i все: "До­бре, доб­ре, їй же бо­гу, доб­ре!" Все те сло­во про­мов­ля­ла.

А вран­цi про­ки­ну­лась, по­ба­чи­ла тру­ноч­ку, - iздригну­лась, збi­лi­ла.

- Умерла! - про­мо­ви­ла, на­че во­на то­го й не зна­ла, за­бу­ла. До ди­ти­ни, а я її од­вод­жу:

- Насте! Нас­те!

- Пустiть! - грим­ну­ла. - Не­хай по­див­люсь! Я ще не ба­чи­ла її до­сi, до са­мої смер­тi її…

Дивилась-дивилась, якось тих­ша­ла все, нi­би су­ми­ря­лась, та й вий­шла з ха­ти.

Ми й по­хо­ва­ли ди­тин­ку - її не бу­ло; а по­тiм, як уже прий­шла, - прий­шла то­го ве­чо­ра тве­ре­за i бi­ла-бi­ла, стом­ле­на та­ка прий­шла, - нi­чо­го в нас не пи­та­ла… Пiс­ля сього ще гiрш за­пи­ла.


XIV


Не день же й не два та­ке жит­тя ве­ло­ся… ма­тiн­ко, два ро­ки! Ко­ли Нас­тя ра­зом по­ки­ну­ла пи­ти, нi­ку­ди й кро­ку з дво­ра не йде; а са­ма та­ка три­вож­на! В ли­цi мi­ниться, здри­га­ється, тру­ситься, - от на­чеб во­на со­бi смер­тi чи… во­лi жда­ла! Пи­таю - мов­чить. I так три днi. На тре­тiй день уве­черi про­мо­ви­ла сло­во: "Обма­нив!" - Нас­те, го­луб­ко, - ка­жу їй, - що то­бi та­ке? Ска­жи ж ме­нi, моя без­та­лан­на!

- Що ме­нi зро­би­ти? Я пi­ду до йо­го, пi­ду… Або я йо­го з свi­та зве­ду, або са­ма зiй­ду. Вiн ме­не впев­нив, що в по­не­дi­лок во­лю приш­ле… Пi­ду, пi­ду, хоть за­ду­шу йо­го… Мо­же, полег­шає. Вирвалась у ме­не з рук та й по­бiг­ла. Я за нею, са­ма ста­рiй кри­чу: "Ли­хо, го­ре бу­де!" А ста­ра тiльки го­ло­вою кив­нула, нi­би й не жда­ла iн­шо­го.

Бiжу я та кри­чу: "Нас­те, Нас­те! Пож­ди ме­не! Я з то­бою хо­чу йти… Я то­бi по­мо­жу у всьому".

Не слу­хає, бi­жить. Му­си­ла я до­до­му вер­ну­тись.

Нема Нас­тi до но­чi; не­ма уно­чi; не прий­шла i вдень. По­силала па­нi шу­ка­ти. Шу­ка­ли ми, не знай­шли.

Коли так, на дру­гий уже день, в обiд­ню до­бу, iде во­на i два мос­ка­лi її про­во­дять.

Кинусь я до них:

- Голуби мої си­зi! Що ви з нею ро­би­ти­ме­те?

- От ба­ба зду­рi­ла! Пев­но, всi ви дур­но­го ро­ду! - ка­же ме­нi су­хенький, жов­тенький мос­ка­лик, роз­ма­ху­ючи бу­ма­гою. - От i ся, - на Нас­тю по­ка­зує, - тут їй во­ля, тут би їй вибрику­вати, а во­на ос­тан­нiй ро­зум згу­би­ла.

- Яка во­ля? - пи­таю, не ро­зу­мi­ючи.

- А вже ж вiльна бу­де! От яка!.. Вже по­рi­ши­ли. Який па­нич гар­ний за неї про­сив!

А дру­гий мос­каль:

- Еге! За ста­ру не поп­ро­сять! Про­па­дай ста­ра!

I жар­ту­ють та­кеньки ме­жи се­бе. А Нас­тя йде бi­ла як хуст­ка, нi жур­ли­ва, нi ве­се­ла, - от мов з ка­ме­ню.

Вибiгла Чай­чи­ха. Ка­жу їй - вi­ри не йме i слу­ха­ти не хо­че. А па­нi пе­ре­ля­ка­лась: то за тим знай­омим шле, то за дру­гим, пла­че, ра­ди про­сить, жал­кується. А ми че­каємо - жде­мо: чи смерть, чи во­ля бi­до­лаш­ним бу­де. Ко­ло­ти­лось в нас та­кеньки аж тиж­день. Зов­сiм уже по­рi­ши­ли, що ми вiльнi, а все па­нi пус­ка­ти нас не хо­тi­ла - та му­си­ла вже.

От як зiб­ра­ли нас в ос­тан­нiй раз та об'яви­ли, що ми всi вiльнi, у ру­ку бу­ма­гу да­ли, вий­шли ми за во­ро­та панськi, - як за­ри­дає то­дi Чай­чи­ха!.. Ри­дає, ри­дає так, гос­по­ди! Та тiльки при­ка­зує: "Ой, свi­те мiй, свi­те мiй ми­лий, свi­те мiй крас­ний!" Зiй­шли­ся су­сi­ди, товп­лються на ули­цi, ос­ту­пи­ли, поз­до­ров­ля­ють нас, са­мi з на­ми пла­чуть, а нас умов­ля­ють.

А Чай­чи­ха їм на те:

- Сестрицi! Бра­ти! Ро­ди­на! - так-то вже ве­ли­чає їх! - Не бо­ро­нiть - не­хай поп­ла­чу! Я двад­цять ро­кiв не пла­ка­ла!

I так во­на ви­мо­ви­ла, що всi знов дрiб­ни­ми сльоза­ми вми­лися.

Як я то­дi на неї гля­ну­ла, то­дi я тiльки й по­ба­чи­ла, якi в неї очi доб­рi, який ус­мiх лас­ка­вий, - на­че то не Чай­чи­ха пе­ре­до мною мов­чу­ща, по­ну­ра… А да­лi як сха­ме­ну­лась во­на, як гля­ну­ла на доч­ку, ох­мур­нi­ла i ос­мут­нi­ла знов тяж­ко. А Нас­тя стоїть, на всiх, на все ди­виться та шеп­че:

- Я вже сьогод­нi ви­пи­ла, - шу­мить ме­нi в го­ло­вi…

А да­лi:

- Люди доб­рi! - прос­тог­на­ла. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..


XV


Настина под­ру­га дав­ня, ота Кри­во­ши­єн­кiв­на, прий­ня­ла нас до се­бе в ха­ту. Зiб­ра­лось ще скiльки доб­рих су­сi­до­чок ту­ди до нас та ра­ди­мось. Тiльки Нас­тя - як сi­ла в кут­ку, як схи­ли­ла го­ло­ву, - не­мов за­мер­ла так.

- Насте, - кли­че­мо, - iди ли­шень до ра­ди, по­ра­ди­мось.

- Голова бо­лить! - од­ка­за­ла.

На дру­гий день ще гiр­ше во­на за­не­ду­жа­ла; вже з то­го дня й не вста­ва­ла. Та­ну­ла во­на як свi­чеч­ка. Нi­ко­го не пiз­нає, ди­виться страш­но i все за го­ло­ву се­бе ха­пає.

- Горить, го­рить! - ка­же.

На п'ятий день пiд­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається нi­би ку­ди бiг­ти.

- Насте, ку­ди се?

- Горiлки хо­чу!.. Пi­ду! Пi­ду!

Мати зап­ла­ка­ла, - про­сить:

- Доню моя, сха­ме­нись!

- Пустiть ме­не, пус­тiть!

- Куди ж те­бе пус­ти­ти! Ти на но­гах не встоїш… Ляж!

- То вбий­те ме­не, вбий­те! - крик­не, лам­лю­чи ру­ки.

Положили її знов на лiж­ко. По­ча­ла, во­на ки­даться, поча­ла стог­на­ти, кри­ча­ти:

- Я вiльна, вiльна!.. Ну, доб­ре!.. I вiльна, i п'яни­ця, i леда­що!.. Де ж ме­нi при­хи­ли­тись, де? Доб­рий ха­зяїн ви­же­не: "П'я­ниця, ле­да­що, тре­ба її з сво­го дво­ру виг­на­ти!" - ска­же i ви­жене… i доб­ре зро­бить.

К но­чi вже з си­ли зов­сiм ви­би­ла­ся, - тiльки стог­на­ла сти­ха та про­си­лась:

- Не же­нiть ме­не, не же­нiть, - не­хай я хоч тро­хи одпочи­ну­! Ма­тiн­ко, я ж ва­ша ди­ти­на, - не же­нiть!

Усе їй при­вид­жується, що її же­нуть. I ди­ти­ну свою згаду­вала.

- Сховайте, схо­вай­те мою ди­ти­ну, - шеп­че, - во­на вже дав­но вмер­ла!

Так опiв­но­чi пiд­ня­лась на лiж­ку…

- Зима лю­та! - ви­мо­ви­ла. - Ку­ди ви ме­не же­не­те?

I впа­ла…

Се вже її ос­таннє сло­во бу­ло…   


Купить книгу "Ледащиця" Вовчок Марко



home | my bookshelf | | Ледащиця |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу