Book: Цього ви не знайдете в Яндексі



Цього ви не знайдете в Яндексі

Артем Чех

Цього ви не знайдете в Яндексі

Передмова

Нікому не присвячую...


Марк Шагал написав свою автобіографічну книжку «Моє життя», коли йому було тридцять п’ять років. Після того він прожив ще шістдесят три роки. Я вирішив обійти його у цій справі й написати свою біографію у двадцять. А хулі того життя? Хто знає, можливо, мені не доведеться, як Шагалу, жити майже століття, і я помру набагато раніше, і ніхто не додумається написати мою біографію, і нікого не буде цікавити, можливо, і нецікаве, але все ж таки моє життя, всі зануряться у побутові проблеми, пов’язані з моїм похороном, потім поминками, потім продажем моєї розбитої «копійки». І взагалі, чого це хтось має описувати моє життя, коли це МОЄ життя, я знаю його краще за всіх, тому мені його й описувати. Цього ви не знайдете в жодному пошуковому порталі: як би ви не клацали мишкою і не тарабанили по клавіатурі, які б маніпуляції не проводили, до якого б сисадміна не звертались, — вас все одно очікуватиме невдача...

Цього ви не знайдете навіть у Яндексі...

Почну з того, що це не роман.

Та навіть і не збірка новел. Це не оповідання і не поезія. Це — текст. У «Процесі» Славоміра Мрожека був такий собі письменник-дивак, який писав прозу, однак його твори були закороткі для роману й задовгі для оповідання. Проза поетична, із сатиричною жилкою. Воно?

Я не знаю. У будь-якому випадку, я назвав цей текст «Цього ви не знайдете в Яндексі». Перед тим, як писати передмову, я дав ще глевку текстову масу своєму колєзі, щоб той прочитав і висловив свою думку. «Він незавершений, він нагадує кілька початків декількох романів, у яких немає розв’язки, а є лише зачин. Це текст суто для своїх», — сказав мій колєга...

Я над цим не замислювався, але, можливо, це якраз те, що мені потрібно?

Спочатку в мене з’явився задум зробити цей текст як збірку новелок про людей, які, в принципі, не мали війти в історію, про долі цих людей, сплетіння доль. Ці новелки мали переплітатися, а остання мала бути підсумком усього тексту. Але, тільки-но я розпочав роботу, у мене виникло інше бажання — зробити брудний текст, такий собі напівлітературний вінегрет, варіаційний текст, експромт. Такий би я написав у метро або на парах. Він примітивний, він нерозумний, у ньому я щиро не побоявся здатися смішним. Це мій текст, текст мого життя. Це спроба літературного опису моєї сім’ї, моїх колєг, друзів, знайомих, історій із дитинства, це власні роздуми, погляди, висновки, які, в принципі, кожен може зробити для себе сам. Усі персонажі невигадані (вигадані лише імена), вони дійсно живуть і жили, усі події справді відбувалися. Не обійшлось, звичайно, без художніх прикрас, але ж без них цей текст був би лише стенографічним відтворенням подій.

Так, дійсно, він виглядає досить незавершеним. Можна продовжити, можна цілеспрямовано писати все своє життя, намагаючись завершити, але життя все одно не вистачить. Рано чи пізно воно обірветься, і текст залишиться незавершеним, бо ж то є текст мого життя, яке поки що триває...

Нехай і текст триватиме у просторі часу, що сміливо тягне гуму трьох, ба навіть більше крапок...............


Прошу.


Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження


1


Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке...

А можливо, все було зовсім не так...

Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою...

Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми... Відробляти панщину шість днів на тиждень — то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але... гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії... Та це не досить і важливо... Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії... Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»... Коротше, стріляв він когось за щось... Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше — у кого...

Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє... І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту... він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою... Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у спалахах злості розповідала про шляхетне минуле моїх родичів по чоловічій лінії... я вже не пам’ятаю, я просто пам’ятаю моє відношення до них, до цих жінок поважного фаху. Я пам’ятаю, як стояв я біля Володимирського собору, і до мене підійшла вона, Таня, і сказала, що п’ятдесят баксів — це зовсім недорого. І я побачив, блядь, яка вона, ця блядь, красива, а у мене навіть на таксі немає, тому я стою й чекаю одну з останніх маршруток... І я пам’ятаю, як Таня  вже хотіла повірити мені на слово, що я обов’язково за тиждень назбираю потрібну їй суму і принесу сюди, будь, Таню, певна. Але я нічого такого не обіцяв, хоча бачив із виразу її обличчя, як вона вичікувала цього... Сподобався я їй...

Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка...

Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона  тебе кинула... Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка... Хоча істинна причина — у його гнійному штиряві з рота...

Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний... Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой  нє слєдіт, дуже поганим... Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним...

І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику... Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють... І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом... необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної...


2


Трохи відволікся... І зовсім забув про Фєдю...

Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому... Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає... Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» — лякає... І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше... А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто... Хіба сам Тичина і читає... І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза... Хоча той прожив теж дай боже... Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам... Блок. Лермонтов... О, Лермонтова мені справді шкода... Ото був пацан... А ще Грибоєдов... Горє от ума, Чацкій мотильок... ото був час...

А зараз... півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками... хворі на рак — на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують... Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все — пиши пропало... Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі — не ви!

Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої...


3


Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави — на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег... а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід...

Аж тут у голову вдарив 41-й.

А він на той час був воєнним... Ну, Фєдя шокований. «Як! — кричав він. — Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» — Молотовим.

І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника... Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю... А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя... вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись... та то все таке... А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки — хто під «ДДТ»,  а хто під «Ласкового мая» — відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів... Ну, ви розумієте, про що я...

Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків... Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс... От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним... Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!

Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?

Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!

Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще... Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад... Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього... Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, — ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає... Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому — довічні муки у пеклі. І так буде...

Та то все не варте навіть згадування...


4


Отже, Фєдя вже ветеран війни, що вдало пройшовши смугу з перешкодами (32—33, 37, 41—45), орієнтується на розвитку своїх дітей... Та що діти! Невдячне покоління... Я б оте повоєнне покоління назвав поколінням ящірки (не поклонінням)...

Мій дід у гаях і посадках шукає гранати й снаряди, викопує танки та гармати, його однолітки постійно підриваються на мінах, а їхніх батьків усякчас забирають до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підозрою у зраді... Те саме МДБ безжалісно нищить УПА, яке, у свою чергу, ще жорстокіше нищить більшовиків... А дарма, адже знали ж наперед, що загинуть, програють і накладуть на себе тавро зрадників...

У кінці сорокових, коли набула розвитку справа лікарів, мого прадіда Фєдю запідозрили у причетності до сіоністського угрупування «Разом», яке на той час діяло у теперішній Черкаський області (Черкаська область була створена у 54-му році за наказом Микити Сергійовича Хрущова). І незважаючи на те, що прадід був майже героєм Союзу, усе ж його  взяли і протримали два місяці у слідчому ізоляторі. Його дружина, баба Шура, теж, до речі, ветеран, дізналася, де збираються підпільні сіоністи, приперлась туди і вчинила скандал, мовляв, із-за вас, паскуди жидівські, тримають мого чоловіка... Євреї здивувались, як це МДБешники не знайшли, де вони збираються, а вона, звичайна Шурка, знайшла... Потім уже, через  місяць, «Разом» накрили, усіх членів відправили далеко-далеко стругати струганіну, а Фєдю відпустили, після чого той із шаленої радості напився і побив якогось чиновника з того самого МДБ. Тоді його протримали ще чотири місяці, але слідчий виявився колишнім військовим, якому баба Шура перев’язувала рани (підозрюю, що не тільки перев’язувала і не тільки рани). Як завести діло, так і закрити його — було справою не з найтяжчих, тому мого  діда чомусь «убили під час утечі», а його прізвище якимись силами змінилося з Чередніцу на Чередник. У 53-му (а «53» виглядає числом порятунку, ге?) стало трохи легше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важливо, тому що вже не було «крємльовского горца», та от тільки Осипу Емільйовичу від цього не легше. Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок... Один мій знайомий кожен рік на Різдво присилає мені листівки з пам’ятником Мандельштаму. Цей знайомий живе у Владивостоці: колись разом ми ходили до «Пласту», відвідували церкву, що для нас було найстрашнішим випробуванням. Навіть та осоружна пластунська ідеологія, ті тупезні однострої були більш-менш стерпними, але коли справа доходила до таборів, то тут у нас починалося свято...


Не було нічого кращого, ніж мандрувати Мошногір’ям, тягти у наплічнику вісімнадцять кілограмів спорядження, а по приході до місця дислокації проходити точкування, палити ватру, красти у комендантському наметі консервовані бички та згущене молоко, робити двадцять відтискань за кожне «блядь» чи «піздєц». Співати дозволяли або ж українських пісень, або ж «Бітлс» чи Боба Марлі... Російськомовні пісні прирівнювались до «блядь» чи «піздєц». Мені завжди випадало бути писарем у таборі, тому що я був найрозумніший, а одного разу мав стати першуном табору, та мої друзі розцінили це як лизання срак нашим старшинам, і я штучно почав удавати з себе поганого, відмінусовуючи тим свої бали. Першуном став учасник Лелека, якому ми після повернення додому натовкли морду. Зараз він і досі у «Пласті». Здається, дослужився вже до високих чинів... А чого варті постійні нічні алярми, коли ти голий, босий і змерзлий стоїш перед старшиною і чекаєш розпоряджень на найближчу годину. Можливо, повезе, і доведеться лише бігти лісом п’ять кілометрів, а можливо, доведеться вистежити і захопити когось у тому ж нічному лісі. Звичайно, це гра, але часом вона перетворюється на цілком реальні бойові дії. З розвідкою, паролями, блуканням у пошуку харчів, води і, звичайно, фізичними навантаженнями...

Усі мріяли поїхати на «Січ», та вдавалося це одиницям... І мені вдалося. Два незабутні тижні у Карпатах. Пам’ятаю зляканих бабів у селах, які, бачачи нас, щиро всміхалися й шепотіли: «вуйсько йде, вуйсько», пам’ятаю старшину Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені доводилось підійматися в одній в’язці якоюсь скалою під Солотвином. Ото був справжній кумедіянщик. Зі щирою посмішкою і в шляпі за триста долярів, яку йому передав вуйко з Канади.



Однак весь мій пластунський запал розчинився одного весняного вечора, коли ми з моїм приятелем, тим самим, який мешкає у Владивостоці, побачили, як в одному з наметів вигравали один одного наші старшини Павло Буклін та Дмитро Пансеко (імена змінено)... У той вечір ми сіли під вербою на вогкій полтавській траві  і, дивлячись на  захід  сонця, зрозуміли, що  до «Пласту» ходять або справжні, у кого на рівні архетипів відіграються січові традиції, або просто лохи, яких зацькували у школі та на вулиці, і у «Пласті» вони знаходять компенсацію своїх невдач... Зрештою, це непогано, але, хай їм грець, не наше це, і, здавши якесь із пер, ми відмовились від національно свідомого майбутнього. Проводжали нас зі словами «передавайте привіт гопам», але які тоді могли бути гопніки, коли усе наше єство протестувало проти них. Цей приятель з горя поїхав до Владивостоку і не повернувся... А я якось був свідком, як оті пластуни, зодягнені під скінхедів, колись зацьковані хлопчики, що осміліли, йшли мочити реперів. На  чолі  із ними войовничо йшов Павло Буклін. Я підійшов до них і спитав:

— Павле, що це? Ви шо, скінхеди?

— Ні, — відповів мені Буклін, — ми пластуни.

І вони, співаючи «націоналісти...», рушили далі. А Павло цей, до речі, викладає загальні науки в педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького в Черкасах...


5

(або ж сентиментальна історійка про)


Це сталося в той день, коли я вперше потрапив до гуртожитку театрального інституту. Здається, на Глибочицькій. У руках я тримав російсько-іспанський розмовник і два якихось диски. До мене підійшов претензійного вигляду юнак і запропонував накуритися. Звичайно, за мій кошт. Незважаючи на те, що я чекав на одну людину, відмовлятися чомусь не хотілось. Я і не відмовився.

— Давай, — кажу я, — накуримося. Тільки треба подумать...

— Хулі думать, — каже юнак, — давай гроші.

Я сунув йому десятку, і ми піднялися на третій поверх, де, за його словами, жив барига. Мені довелося чекати того юнака поверхом вище... У цей час у всьому гуртожитку проходила заміна батарей, тому східці, кухні, коридори, загалом уся територія общаги була заляпана іржею, схожою на людське лайно. Повсюди валялися гнилі ганчірки, стояли якісь цебра, шаплики, якісь ланцюги...

Я підпалив цигарку, роздумуючи, а чи можна тут палити. Палити, виявляється, можна, де хочеш, що хочеш і як хочеш. На той час людей у гуртожитку було небагато. Усе через те, що не було опалення, і я, досліджуючи четвертий поверх, блукаючи між приречених на, здавалось, довічне сушіння тєльняшок, якихось колготок, велетенських хіпарських спідниць, роздивлявся розписані панківськими гаслами двері, стіни. Тут мешкають печерні люди, вони їдять один одного на сніданок, вони бігають оголені — прикритими лишаються лише статеві органи, — полюють на своїх жертв, забирають у них десять гривень і зникають у невідомому напрямку на третьому поверсі. Можливо, там у них якісь телепорти, і вони вже не на третьому, а, припустімо, на дев’ятому.

Тоді треба йти на дев’ятий... Тільки що там виловлювати? Усе ж таки в мене виникли сумніви з приводу того, що у них тут є телепорти. Я спустився на третій. З одного з блоків я почув доволі знайоме, але за мелодикою ну просто ніяк не відповідне:

Гей, пластуни,

Гей, юнаки,

Ми діти сонця і весни...

Ми діти матері приро-оди...


Що цікаво, ніколи не задумувався над змістом, але тепер, ковтаючи подвійні порції сучасного медіа, задумався... Що це означає? Гомофобство якесь. Тобто юнаки і пластуни — геї, а ми (ще і не відомо, хто — ми) — діти сонця і весни. А це ж бо як? Метафори? Епітети? Порівняння? Що б там не було, але голос належав надто нетверезій особі, можливо, навіть під наркотичним отруєнням, бо десь нещодавно я вичитав, що гашиш — це отрута, спеціально розроблена індійськими спецслужбами... От воно як! І де ж це моя спецслужба з моїм кровним чіріком?

Не встиг я подумати про свій чірік, як із дверей, з-за яких лунала пластунська пісенька, з’явився він, моя спецслужба.

— Дістав, — каже він. — Просто я баригє був винен. Ну так, небагато — довелося довго уламувати... Ну ти розумієш.

— Так, — кажу я, — розумію...

— То де хапанем? Мене, до речі, Олександром звуть, та можна просто ОГО.

— Мене, — кажу, — Артем, — і протягую йому руку. — А можна поцікавитись, чому ОГО? Це що, така мантра-шутра-брахмапутра? На кшталт Ошо?

— Ні, це тому... тому що просто ОГО. Яка, в дідька, різниця... То де хапанем?

— А де можна? — невпевнено якось питаю я в ОГО.

— Можна скрізь. Вибирай поверх, кухню, калідор... Усе для тебе...

— А там, — питаюсь, — можна? — показую на двері, з-за яких лунали «пластуни»...

— Там... — ОГО якось зіслизнув з основного напрямку думок, задумався над проблематикою всесвіту, — знаєш, там просто ремонт...

— Та тут скрізь ремонт... Мені просто поприколу там: той блок, певно, населяють дивні істоти...

— Ну гаразд, — зітхнув ОГО, — трава за твої кошти, будь-што-будєт...

Саша ОГО відчинив двері, звів своєю рудою борідкою, зблиснув скляними блакитними очима і, пропускаючи мене всередину, почав клацати зубами. Я зайшов, наткнувшись своїми рецепторами нюху на їдкий солодкуватий запах ганджибасу...

— Вибирай, — каже, — двері.

— Тут навіть так можна? А де тут тільки що співали?

— Значить так, тут барига з одним утопістом живе, а співали зліва. Значить ці двері. А тут мешкають брати Серчики і Міша Карантінов. Тільки я тобі не раджу... Вони вже убиті вщент...

— Ну що ж, — удав я з себе досвідченого пластуна, — будь-што-будєт...

Після того, як нам відчинили, я вже трохи пошкодував, що вдав із себе досвідченого, та ще й пластуна... Тим паче, знаю я цих пластунів, плазунів, пазурів й Ал Мазурів...

У кутку стояло безліч слоїків дивних форм, мармурові та бронзові бюсти вождів, якісь картини, виконані у незбагненному стилі а-ля «die Microsoft», на столі стояло два бульбулятори багаторазового використання, на яких місцеві умільці прикладного мистецтва вдосконалювали свою майстерність. Посеред кімнати стояв бомжацький помаранчевий, потріпаний усіма дупами світу диван, на якому сиділо воно. Воно, чи то людина, чи то толкієнський троль, тримало у правиці кавалок житнього хліба, а у лівій — дримбу...

Біля його ніг лежало мертве тіло з претензією на життя... Просто те тіло чомусь дихало, іноді протягуючи нереальні потойбічні звуки Му...

— Добрий день, — кажу, — ми не завадимо вашій... е-е... вашому відпочинку?

— Сідай де хочеш, бери  що хочеш, тільки не єрепень, — сказала чи то людина, чи то троль, відкушуючи книш...

— Добре... А хто тут це, як його там, пластун?

— Тобі ж сказали, не єрепень, — через силу видало слова мертве тіло...

— Добре...

Ми  сіли  на обвуглілий матрац, певно, для наркоманів, мабуть же ж, таки для усіх, хто мешкає у цьому блоці...

— То шо, будемо курити? — спитав ОГО. — А то якось не дуже виходить...

— Та я і не проти, але мені здається, що я вже перекурив.

Він дістав із торбини пластикову пляшку з живчиком, не запропонувавши мені хильнути, безцеремонно вилив рідину просто під матрац, піднявши його кут. Майстерно скрутив качечку, проробив дірочку, дістав ковпачка й насипав туди зілля...

— Ну шо, камон?

— Камон, — кажу...

Ми зробили по першому і........ по другому....... і по третьому....... і я вже не відчував кінцівок, і взагалі я мало що відчував, я просто почав співати «гей, пластуни, гей, юнаки...», я просто почув синкопічні мелодії у своїй голові, які переливалися з однієї півкулі мозку до другої, роблячи зупинку в мозочку...

— Я до тебе, полежу трохи, — сказав я мертвому і ліг біля нього...

Зазирнувши у його обличчя, я впізнав у ньому Дмитра Пансека, колишнього нашого старшину...


6


13 травня 1933 року наклав на себе руки Микола Хвильовий. Борець за щось-там із кимсь-там. Яскравий приклад ішіасу української літератури. Власне проти нього (не ішіасу, а Хвильового) я нічого не маю, але психічні захворювання, як виявляється, можна легко посилати на радянську систему.

У шістдесятих прадід Фєдя, одразу після народження у 62-ому мого тата, відмовився працювати на будьяких роботах, посилаючись на хрущовську відлигу, мовляв, немає на них усіх управи, але баба Шура завжди нагадувала йому про півроку, проведених у гебістів. Після цього прадід важко зітхав і починав читати самвидав... На той час усі жили дуже непогано. Навіть незважаючи на указ Хрущова про розформування мільйонного офіцерського складу. Під цей указ потрапив і Фєдя. Важко, казав він, важко. Його син, мій дід, тоді вже закінчив якісь там курси, інститут і поїхав за рішенням партії до збіднілого на той час Ніколаєва...


У  Ніколаєві дід  познайомився з  бабою Неонілою. Тоді — був це, здається, 60-й рік — бабушка разом зі своїм братом плела якісь вовняні чуні і продавала їх на місцевому ринку. Дід побачив, що та дурненька й бідна, і почав розповідати їй казочки, що у нього в Черкасах величезний будинок, садок на п’ять гектарів, машина, катерок та сонми різної худоби. Через три тижні вони побралися у Ніколаєві, а через два місяці... жили удвох у кіптявій заводській общазі. Бабушка спочатку захотіла втекти назад, у Ніколаєв, довго плакала, та все ж таки любила діда — і залишилась. Через п’ять років отримали квартиру. Тоді вже і батько мій був, і дядя, і всі, всі, всі...

Прадід Фєдя жив тоді в охайному будиночку в провулку Ломоносова, 92. Жив, збирав значки та монети, кортики та марки, радіодеталі та неонові лампочки. Прадід був досить цікавою, як  мені  здається, людиною, в принципі, як і усі прадіди.


Я його знав лише три роки, але з розповідей діда з бабою, з розповідей батьків, можу скласти докупи цілісну картину дідового образу. Це майже безтурботне створіння, егоїстичне, примхливе й упереджене щодо усього, що коїться у світі.

Карибська криза для нього була одним із найболючіших ударів у його житті, тому що він неодмінно бажав війни, яка не відбулася. Вторгнення до Чехословаччини він вважав безжальним компрометуванням радянською системою себе самої. Він хотів, щоб студенти перемогли військових у танках, причому перемогли камінням та палицями. І він казав тоді, що, був би він студентом, він би обов’язково вийшов на Красну Площу, облив би вартових біля Мавзолею соляркою, облив би себе і підпалив. І вийшов би, і облив — дурості стачило б. Це він називав актом дегазації системи та протистоянням поета і царя. Не написавши жодного віршика, він сміливо вважав себе поетом і зневажав усіх, хто у цьому мав хоч краплину сумніву... Тому зневажав, певно, усіх, тому що у всіх були сумніви... Маючи прихильність до творчості Тодося Осьмачки, невиліковного розстріляного відродженця, Фєдя постійно цитував його, як і мій дядя Сєрьожа (дядя по материнській лінії), який любив творчість Майка Йогансена.

Дядя мій був дуже вихованою людиною і ніколи не скаржився. З самого дитинства вивчив німецьку мову, щоб мати змогу читати не бачену на книжкових полицях Радянського Союзу літературу. Її присилав його  друг, який жив у федеративній Німеччині, ворожій і неприступній, але, маючи родичів у демократичній Німеччині, передавав ті книжки спочатку туди, за берлінський мур, а вже потім ті цінні паперові вантажі висилалися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так було набагато легше.

І мій дядя Сєрьожа читав східну філософію, сучасну західну філософію та соціологію, психологію та юриспруденцію, сучасних авторів капіталістичного світу та поетів і письменників срібного віку...


7

(або неправдива історія про мого дядю Сєрьожу)


Я згадав, що мені має бути шкода Чіпку. Чому, подумав я, мені має бути шкода Чіпку? Я ж його і не знаю майже... Нехай Панас Мирний жалкує Чіпку, а не я... А я буду думати про когось іншого, буду жалкувати когось іншого, когось ну зовсім приреченого, кого дійсно має бути шкода.... себе, наприклад...

Із цими думками я прокинувся з напівсолодкого сну одного солодкого й затьмареного вересневим туманом ранку... Сьогодні у нашій сім’ї свято — має приїхати дядя Сєрьожа з Тюмені, де він працював на якихось нафтових вишках, де він надавав дружню, але недармову поміч братній збіднілій Росєє...

Ми з моїм волохатим татом поїхали зустрічати дядю Сєрьожу на місцевий вокзал.

— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа, — я тільки приїхав із Тюмені, я там працював на нафтових копальнях і допомагав зубожілим руськім.

— Да, — каже волохатий тато, — ми знаємо. Ти привіз, певно, багато грошей, які ми зараз поділимо.

— Час покаже, — сказав дядя Сєрьожа, і ми поїхали на такий же місцевий, як і вокзал, ринок.

Ми купили три палки копченої ковбаси, три пляшки горілки, два десятки яєць, торт наполеон і курку... Із цим свинячим добром ми попхалися до нас додому, тому що у цьому місті у дяді Сєрьожи не було дому. Його дім був у іншому місті, а в цьому був тільки наш.

— Привіт, Сєрьожа, — зраділа моя турботлива мама своєму брату, — привіт.

— Привіт, — сказав дядя Сєрьожа моїй турботливій мамі.

Турботлива мама засвітилася флуоресцентним сяйвом, коли довідалась, що дядя Сєрьожа привіз багато дєньог.

— Дєлісь, — сказала турботлива мама своєму брату.

— Час покаже, — ухильно відповів дядя Сєрьожа і сів за стіл, де мала відбутися трапеза, тому що вже запросили усіх родичів із батькового боку, які не мали ніякого відношення до дяді Сєрьожі, який приїхав із Тюмені.


Дядя Сєрьожа, незважаючи на його сорок, був досить молодцюватим, я б сказав, юним... Такий собі мачо, який блукає світами, знищуючи їх один за одним... Дядя Сєрьожа ще у глибокому дитинстві лупцював мою маму і тепер відчуває (я це відчуваю, взагалі всі усе відчувають) якусь  незбагненну провину переді  мною. Тільки я розумію, яку саме провину, чому він, такий класний і такий розкутий, так ніяковіє, коли я до нього звертаюсь, коли питаюсь у нього якоїсь поради, адже я досить юний, у два рази молодший за дядю Сєрьожу... Дядю Сєрьожу люблять усі. Жінки, діти, бабусі та дідусі, вчителі та студенти, хіпі та панки, лесбійки та голубі, шахтарі та поети... І навіть одна жінка зубний технік його любить...Його любить навіть мій волохатий тато. Незважаючи на те, що дядя Сєрьожа був тим, хто мав сказати зараз або заткнутися назавжди... Він був тим, хто сказав, — він сказав, що він проти весілля моєї турботливої мами з моїм волохатим татом. Він приперся трохи п’яний у загс і сказав: «Я, вашу мать, проти того, щоб моя турботлива сестра виходила заміж за цього волохатого типошу, я, вашу мать, проти». А тоді дяді Сєрьожі було стільки ж, скільки мені зараз, навіть менше... І я оце подумав, от який мій дядя Сєрьожа класний і розкутий: знайшов у собі зухвалість і при сонмі родичів з волохатого боку таки сказав, що він проти весілля. А я б не сказав. Я б просто засцяв, тому що я не такий крутий і ніколи не був у Тюмені, хоча і дядя Сєрьожа тоді ще теж не був у Тюмені, але він завбачав свою поїздку у цей мерзлий край і тому повів себе саме таким чином... Хоча я вже тепер розумію, що не відбулося б весілля — не було б мене, і мій дядя міг стати на заваді мого народження... та все якось обійшлося... І його у той вечір навіть не побили волохатотатові брати. Вони його побили наступного дня, коли в усіх боліла голова, а руки потребували розминки... А ще дядя Сєрьожа, який’но приїхав із Тюмені, був страшенним блядуном, і тому у нього немає ані дружини, ані дівчини на все життя... він і досі бігає по дівках, причому дівки — мої ровесниці...

— Давай, — каже мені дядя Сєрьожа, коли ми тільки їхали додому, — підемо завтра до борделю. Ти ж до такого ласий, ге?

— Та ні, — відказую я, — у мене дівчина є, Ґаля.

— Ґаля? — перепитує дядя Сєрьожа, здивовано водячи бровами. — Це шо, — питає, — тяжіння до такого типового українського еротичного фольку?

— Та ні, — кажу я, — вона  показова москвофілка, просто ім’я таке...

— І ти кінчаєш? Ну, я маю на увазі, коли з нею маєшся?

— Дурне питання...

— Ну, не знаю, — говорить дядя Сєрьожа, — вона ж руська...

Дядя Сєрьожа хоч і був національно свідомим українцем, та все ж здоров’я мав нівроку, хисту до східних єдиноборств ще більше і повний імунітет до нав’язливої шараварщини, тому, коли він приїхав до Тюмені, бригадир одразу його незлюбив за його незалежність, належність до української нації, яка також мала хоч і таку-сяку, але теж незалежність, однак класний дядя Сєрьожа одразу поставив його на місце, а заразом і всіх інших. Дядю Сєрьожу взагалі всі поважали... і любили...

А ще дядя Сєрьожа вважав себе адептом розстріляного відродження і прямим духовним послідовником Майка Йогансена... Усі податливо ставились до такої досить дивної його слабкості, але тим не менш, постійні цитування «Метемфісесу» зводили з розуму навіть мене, такого (найбільшого) шанувальника і охоронця світлого образу дяді Сєрьожи...


І ось, дочекавшись родичів із батькового боку, ми розпочали трапезу... У мене, щоправда, апетиту не було ніякого. Ну уявіть собі: тут приїжджає такий класний дядя Сєрьожа, якого ти просто обожнюєш, а поруч  із тобою і поруч із ним, немов якась стіна зі свинячих ратиць, тупорила рідня заважає тобі насолодитися рідною, майже інцестуальною інтимністю, побути з людиною, яка тебе розуміє і яку ти розумієш. І, що цікаво, у цілому світі тільки ви двоє розумієте один одного... навіть моя волохата, тьху, турботлива мама так не розуміє мене, а тим більше, дядю Сєрьожу, мого справжнього, самава луччєва дядю... Уявіть, як бабушка Неоніла запихає у свій гнилий рот куряче стегенце, а батькові брати — дядя Валєра, дядя Славік і дядя Рома (і, відверто кажучи, я їх не розрізняю) — як ті ільфо-петровські «сіроти» жеруть квашену капусту, ковбасу й запивають горілкою, начебто і не горілкою, а компотом, так ні, саме горілкою. І я уявив собі двадцятирічну давнину (хоча тоді навіть і не був заплюнутим волохатим сємєнєм до турботливої вагіни), коли ці «сіроти» лупцюють мого дядю Сєрьожу, лупцюють нещадно, лупцюють ногами, навіть не лупцюють, а пиздять... І немає кому заступитися за дядю Сєрьожу, бо ж із турботливого боку був він самий, тому що батьки моєї турботливої мами були проти весілля, та і жили вони в іншому місті. Тому і не приїхали, хоча, можливо, вони просто зажилили грошей на весілля, тому і сказали, що проти самого весілля, а мій дядя, певно, будучи ще зовсім юним та дурним (ну прямо як я), повівся, що те весілля — дійсно повна лажа, тому і приперся напідпитку буянити й виголошувати свої протести, вважаючи себе представником сімейства, якому випала честь підіймати шлюбну революцію на ворожій території... Хоча я, звичайно, можу помилятися... Та факт залишається фактом, що дяді Валєра, Славік і Рома лупцювали мого дядю Сєрьожу. За це я, сидячи за одним столом, їх тихцем ненавидів. Як би було класно, подумав я, щоб один із дядь із волохатої сторони зараз переїв, його прихопив сильний абулічний спазм, заворот кишок або якась грудна жаба з моментальним (летальним) цирозом та виразкою усього стравоходу, дванадцятипалої кишки, шлунку, жовчного міхура, печінки та сцяльної системи, щоб вони усім своїм свинячим сімейством звалили звідціля лікуватися, а я б залишився наодинці з дядєй Сєрьожей, розповідав би йому про свою любов до російської літератури та «русифікованих» дівчат, про те, як справляюсь із життям, що зненацька впало на мою безбороду й недосвідчену голову. І дядя Сєрьожа порадив би мені, як поводити себе у тій чи іншій ситуації, коли краще вдарити першим, а коли вчасно відступити...



Та, на жаль, не все сталося, як гадалося... першою почала моя турботлива мама:

— То, Сєрьожа, коли будемо ділити зароблені тобою гроші?

— Я, чесно кажучи, — сказав дядя Сєрьожа, витираючи серветкою губи, — не розумію, про що ти...

— Ах, ти не розумієш! — здивувалася бабушка Неоніла.

— Ні, не розумію...

— Валєра, ти самий толковий, — забряжчала бабушка, — поясни Сєрьоже...

Дядя Валера (ага, так це, значить, Валєра, а то, певно, Славік, а то — Рома) почав швидко ковтати салат (може, подавиться? — зрадів я) і розводити руками.

— Та все він розуміє, — втрутився волохатий тато, — просто корчить із себе дурника...

— Правильно, — затріщала турботлива мама, — корчить... Сєрьожа, — звернулася вона вже до мого дяді Сєрьожі, — не корч дурника. Скільки ти заробив?

— Ну, — делікатно промовив дядя Сєрьожа, — все, що я заробив — все моє.  Розумієте, іноді  я присилав вам  певні суми  грошей, але ж і мені треба на щось жити...

— Йому треба! — знову заквакала бабушка Неоніла. — Ви чуєте! Йому треба! А хто у тебе, крім нас, є?

— Вибачте, панянко, — ввічливо промовив дядя Сєрьожа, — я вас, чесно кажучи, бачу третій раз у житті і знаю, що ви є лише мамою мого шурина...

— Ви чули таке нахабство! Я є лише мамою його шурина. Та я, між іншим, інвалід праці.

— Це не робить у моїх очах вам честі.

— Так, давайте заспокоїмось, — знову завела моя турботлива мама. — Усі ми розуміємо, що Сєрьожа поступає досить нечемно, я б сказала, він просто-напросто нехтує нашою гостинністю, це не прикрашає його, і так згубленого численними подорожами характеру. Сєрьожа, зрозумій нас правильно, ми усі тебе сильно любимо (і це, як не парадоксально звучить, правда), ми усі ставимося до тебе, як до найближчої людини. Я — твоя сестра, і, думаю, маю право сказати, що ти просто зневажаєш нас як своїх родичів...

Мене мамині слова трохи пригнітили, тому що я до цього часу думав, що хоч мама буде на стороні дяді Сєрьожи, а виявляється, мені одному прийдеться захищати мого дядю Сєрьожу...

— Так скільки у тебе є?

Дядя Сєрьожа, тільки не здавайтеся, тільки не...

— Три тисячі долярів...

Ні, дядя Сєрьожа... ні...

— От бачиш, давай ділити. Навіщо тобі стільки? Ну скажи, навіщо? Ми тебе любимо, а за любов треба платити...

— Мені не потрібна ваша любов, якщо вона коштує три тисячі...

— Так ніхто не просить у тебе три тисячі. П’ятсот долярів можеш сміливо залишити собі, ми ж розуміємо, ти працював, та і дівчат любиш, ге ж, любиш?

І всі почали підморгувати дяді Сєрьожі, після чого зайнялись п’яним сміхом, мовляв, ми ж розуміємо, організм ще молодий, не виснажений, любить дівчат, з ким не буває...

— Може, ви відчепитесь від нього! — запротестував я.

— Мовчи там собі, — сказав один  із дядь (я знову у них загубився), — їв собі, то й їж.

— А ти тут хто взагалі такий, — стартанув я, відчуваючи, що ненависть до дядьків, народжена в районі шиї, підступає до пупка...

— Ти шо, малий сцикун...

— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати...

— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй... і в татовій... до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі...

— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше...

— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.

— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять! Може, годі свою моральну нікчемність зводити до мого віку?

— Припини.

Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона... Стало набагато краще... Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)... Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будь-яких обставинах залишається здоровим...

— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші...

— Ой, мадам, боюсь, що ніколи...

— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!

— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.

Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.


Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями...

Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла... Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки...


Додому я прийшов уже майже затемна.

На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.

— Що... що трапилось, — занервував я.

— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця...

Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота  й залетів до вітальні. Один із дядь  бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт...

Підлетівши до одного з дядь, який бив МОГО, з криками «наволоч», я з усієї сили копитнув його у поперек, з чого той невиразно охнув і сів на софу... Розуміючи, що він мене не вдарить, жбурнув у нього невеличку гантель, яка поцілила йому прямісінько у голову. Виступила кров, прямуючи невеличкою цівкою у напрямку ока. Бабушка від того ледь не подавилась. Я підбіг до синіючого від побиття дяді Сєрьожі й кинувся його обіймати...

— Я не дав ані копійки, — посміхнувся, долаючи біль, дядя Сєрьожа.

— Нічого, — кажу, — ми  обов’язково підемо по шльондрах. Одразу після одужання...

— Ні, — тихо промовив він, — залишайся з Ґалею, будь їй вірним... Вона, незважаючи на свою руськість, певно, добра дівчина...

— Дуже, — зрадів я... — Дуже!

— А гроші вони не знайдуть... вони у камері схову на вашому місцевому, як і ринок, вокзалі...

Це були не останні слова мого дяді Сєрьожи, тому що він одужав буквально через тиждень. Ми поїхали до нього у Львів і довго гуляли бабинолітніми годинами й до самісінької ночі сиділи у затишних кафетеріях...

Якби ж то...


8


Чим  займався Фєдя у сімдесяті, я, чесно кажучи, і не знаю... Знаю лише, що у середині сімдесятих він, майже непитущий, запив. Причому нікому не була відома причина. Прадід просто прокинувся одним прекрасним сонячним ранком, узяв у руки пляшку і запив. Сильно, потужно, виразно. Причому цей алкогольний неофіт бухав наодинці, не підпускаючи до себе нікого. У той самий час вирішив він вирощувати троянди. Накупив з десяток книжок про  троянди. Вирощування і догляд. І на своїй ділянці у чотири сотки, яка прилягала до будиночку, що в провулку Ломоносова, 92, Фєдя розбив розарій. Він бухав і дивився на троянди. Просто сидів у шезлонгу, дудлив водяру і споглядав за тим, як цвітуть троянди, як розпускаються бутони, як гине тлінь під тютюновою отрутою... Так продовжувалося два роки, поки одного такого ж сонячного ранку він не прокинувся і навіть не доторкнувся до пляшки. Троянди згинули, а прадід просох.

І ніхто, навіть баба Шура, не знали, що саме спонукало її чоловіка взятися за пляшку і що спонукало покинути пиття... Але потім уже, після запою, коли всетаки випадав час на якісь сімейні або просто державні свята, прадід міг дозволити собі випити грамів сто. Після чого він розкисав і вдавався у сороміцькі розповіді про свою молодість, де і з ким він придавався розпусті, кого кохав, а кого просто безжально використовував для задоволення своїх плотських потреб. І це мені нагадує мене самого. Якось приїздив я до одного з українських міст, де ненароком закохався в одну дівчину. Ну, буває так... сам того не очікуєш, аж раптом — хоп! — і все...

У нас там була невеличка компанія. Усі як один художники і літератори, аж, чесно кажучи, нудно. В однієї дівчини, яка була родом з Прилук, у цьому  місті був багатенький дядечко, який презентував їй трикімнатну обставлену квартирку, де ми всі, ясна річ, зависали. Я зупинявся в неї, коли приїздив до цього міста. На лоджії у неї стояли два великі фотелі. І завжди, коли напивався, я брав за руку оту свою дівчину, вмощував її у фотель, сам сідав поруч і розповідав їй про своїх колишніх. Що  цікаво, дівчині це реально подобалось, вона виловлювала якесь незрозуміле для мене задоволення, свій  власний, міщанський мазохізм. Однак це було не дуже й часто. По-перше, це було в іншому місті, куди я приїжджав, можливо, не дуже рідко, але все ж таки  приїжджав туди, а не мешкав там, а по-друге, я майже не п’ю. Як тоді, так і зараз. Але, чесно кажучи, буває, зриваюсь, видзвонюю одного свого знайомого, прихильника гурту  ДДТ, творчості Майка Науменка (майже Йогансен) та Олександра Башлачова. Ми з ним напиваємось до свинячого вереску, йдемо на горезвісний Майдан у «трубу» й шукаємо пригод на свої сраки. Мій знайомий, маючи неабиякий шнобель, поважною ходою розгулює «трубою» і єрепенить, що він єврей, і, скіни, де ви поховались. Але, за іронією долі, усі тамтешні скіни боягузи, а нариватися на двох п’яних ідіотів не всім кортить.

Хоча, буває, все ж таки  нариваємось ми, нас віддухопелять так, що аж іскри із очей летять. Але який це, зрештою, кайфовий екстрим? Якщо ну страшенно хочеться напитися, а його, я маю на увазі знайомого, немає вдома чи він просто зайнятий, я роблю собі такі інтелігентні посиденьки в «Купідоні» або ж у «Бабуїні», куди приходжу, заздалегідь випивши два слоїка пива. У самій кав’ярні інтелігентно вмощуюсь, замовляю пива, потім  ще, ще...  І коли я розумію, що для такої місцини маю ну вже дуже неінтелігентний вигляд, я на всі гроші, що залишились, на знак виправдання, символізуючи якесь богемне волочіння, купую книжки... Ну вибачте, виправдовуюсь я, ну такий от я, курва, інтелігент...


9


Євген Плужник. Єдиний, кого я поважаю із МАРСу, і, можливо, єдиний із «розстріляних», ким би захоплювався до останньої секунди свого нікчемного життя, якби не гаряча пристрасть до російської літератури, у якій одна Цвєтаєва з Маяковським перекривають всю українську літературу від Сковороди з Котляревським до Драча з Олійником. Чи нє, не перекривають? Ну тоді додамо до них Антон Палича... Все, труба українській літературі...

Повернімося до Плужника. Євген Плужник (1898—1936), якого прадід Фєдя називав туберкульозним клоуном, звичайно ж є вже ну надто неординарною постаттю для української літератури. Силами у такій неординарності з Плужником могла помірятись хіба що Леся Українка, яка до «розстріляних» має таке ж відношення, як і я. Дід Воло, який не захоплювався нічим, окрім історичних романів, усе ж не поділяв точки зору свого батька, а одного разу вони навіть побилися. Це було тоді, коли Фєді було вже сімдесят, а саме у 84-му році. З-за кордону до їхнього сімейства на Ломоносова, 92, потрапила цікава книжка, точніше, не книжка, а добірка часописів, узятих у мідну палітурку. Це були канадійські часописи, які випускала тамтешня діаспора. Датувалися журнали 56-м роком. Друкували там переважно «розстріляних» та якихось графоманів, які, можливо, народилися вже там, у Канаді. Серед багатьох прізвищ поетів, яких прадід Фєдя знав навіть особисто, було прізвище Плужника, яке для діда Воло стало відкриттям. Саме тоді й відбулася бійка між отцамі і дєтьмі...


Чесно кажучи, зараз я сприймаю цю бійку дещо неоднозначно. Зрозумійте правильно, якби бійка відбулась через, скажімо, Тичину або Стуса, я б навіть і не згадав, а тут — Плужник, який, як було наведено вище, є ніким іншим, як моїм улюбленцем. Загалом, це не має нікого цікавити, окрім мене, тому що Плужник — мій і більш нічий, це по-перше, а по-друге, через півроку після бійки народився я.


Залишилося у мене всього три світлини, де я сиджу у Фєді на руках. Сприйняв Фєдя моє народження якось прохолодно, навіть майже не додав значення моєму вилуплюванню...

— Та біс його знає, — сказав прадід, довідавшись про моє народження.

І справді, йому було абсолютно начхати на мене, на мого волохатого тата, свого онука, на свого сина, мого діда, на свою дружину бабу Шуру, а тим більше на мою турботливу маму й усіх її родичів...

Дід ламався, як маленька дитина, коли його попросили сфотографуватися зі своїм першим правнуком, тому що другого правнука він так і не дочекався...

Помер дід у 88-му, коли мені було три рочки. Після його смерті мені залишився невеличкий спадок. А саме — ті канадійські часописи, його  офіцерський кортик та друковані на машинці з літерою «у», яка западала, твори Савченка, Загула, Зерова, Филиповича та Осьмачки...

На могилі у нього я був двічі. Перший раз — навіть не пам’ятаю коли, а другий — ненароком у 2002-му, коли ховав свого друга. Я йшов кладовищем, споришевою стежиною, збирався їхати додому. Трохи п’яний, розхристаний і нещасний, аж раптом моєму оку згледілось знайоме прізвище. Моє прізвище.

Я підійшов до досить охайної могилки, певно, дід Воло доглядає її, подумав я, сів на ослін з потрісканою зеленою фарбою й заговорив із ним про вічне...

Я мовчав на його запитання, а він на мої...

Того дня я купив собі альбом Емінема «Зе Емінем Шоу», який я слухав усю наступну ніч... Слухав і слухав, і не знаю чому, я слухав саме Емінема, якого, чесно кажучи, і терпіти не можу... Просто слухав... Бо він читав про злих нігерів, а злі нігери — то було єдине, що могло мене врятувати...

Розділ другий. Зигзаг


1


Це жінки і діти, це діти, які вже були жінками, і жінки, які ще були дітьми, це дяді і юнаки, хлопчики і дідусі — це всі, кого можна пошкодити фізично...

Звичайні люди, звичайні миряни, яких я зустрічаю чи не щодня. Не щодня, а саме «чи», бо ж якби без «чи», то було б просто щодня, оскільки іноді я, кричачи «залиште мене у спокої і дайте спокійно померти», залишаюсь вдома на цілий день, чекаю смерті, віднаходжу той потрібний мені спокій і, зрештою, займаюся такою невдячною справою, як самопізнання та самоусвідомлення, то не маю змоги бачити цих звичайних людей щодня.

Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, певно, почну з чогось зверхабо ж знизтривіального, але це дивлячись з якого боку глянути...


Ми з ним навчались в одній групі у вищому навчальному закладі, який, чесно кажучи, мав не найліпшу репутацію серед освітян різного рівня. Ми з ним навчалась. В одній групі. Звали його, здається, Руслан. Був він досить простим. Як двері. Або, як кажуть у нас, аби не образити, дурачок. Можливо, не такий вже дурачок, а як би правильно висловитись, щоб саме підійшло без всяких там тлумачних екзистенціальних фішок... Коротше, він народився у селі, і прозвати його можна «такий, як усі». Досить мовчазний, в міру бездумний, без усіляких випадів у істеричні пароксизми та без власного внутрішнього ґрунту, будованого на ще у дитинстві закладених палях... Ним ніхто не займався, і тому він бухав. Тримався дещо відстороненим від усієї групи, як, власне, і я. Тільки нас різнило те, що мені група була не цікава, а він, навпаки, був нецікавий групі. Іноді ми на перервах разом сиділи в сосновій альтанці й курили. Ми, до речі, єдині, хто вживав тютюн у нашій групі, а він був єдиний, хто бухав водяру. Руслану завжди не було що запитати в мене, він і не знав, що питати, він і гадки не мав, що я хочу, щоб він щось запитав. Одного разу я прийшов не у кедах, а у черевиках, синіх мартенсах.

— О, — каже він, — ти сьогодні у брикетах?

Це було перше його змістовне питання, якщо не зважати на такі питання, як чи є у мене конспект (звідки?) або папіроска.

— Ага, — відповів я.

Був я, звичайно, трохи здивований таким визначенням мартенсів. Ми постояли, покурили і розійшлись. На наступній парі у Руслана був піднесений настрій, невідомо чим викликаний, можливо, навіть тим, що він знайшов зі мною спільну мову. Ну так, справді (а чи справді?), у мене «брикети», і він, можливо, був упевнений на якусь там кількість відсотків, що я ті мартенси саме так і називаю... Коротше, на парі він мені підморгнув, що мало означати наш із ним негласний союз, який мусив мати продовження. Цю лекцію переробили в якийсь незбагненний цирк. Коротше, молода просунута викладачка, що вела пари на європейський лад, проводила з нами, застосовуючи практику Морено, рольові ігри та всяку іншу мішуру. Кожен мав приготувати свою історію, яку ми всі мали обіграти, розтлумачити, зробити певні висновки й повсиратися... Я далеко не ходив: узяв одне з оповідань Набокова. «Бритва».

— Отже, — продовжую я, — я б того чекіста взяв та тою бритвою по горлу «чік» — і все...

— Ну не можна ж так, — каже  викладач, — це ж, вибачте, злочин, тобі треба правильно обіграти цю ситуацію, щоб усі залишились щасливі.

— Це, — кажу, — тільки у голлівудських фільмах усі залишаються щасливі, а у мене буде «чік» по горлу бритвою — і в колодязь...

— Правильно! — раптом закричав Руслан, чим усіх поставив у незручне становище. — Я б спочатку з друзями підкараулив, вломив би йому конкретно, а вже потім «чік», ге?

Він почав мені підморгувати все частіше — його невеличкі порожні оченятка відкривали мені усі неосяжні простори пампасів, — відчуваючи, певно, неабиякий пієтет до мене, очікуючи до себе того ж почуття і від моєї персони. Він випромінював усю свою доброту, яка була за двадцятилітній період накопичена й невикористана, усі свої енергетичні промені зичливості й тепла він посилав до мене і, мабуть же ж, таки відчував те саме...

Після того я не знав, куди дітися від нього. Він називав мене не просто Чех, як зазвичай називають мене усі, а називав мене Чех-Чередник, дзвонив мені й питав, коли ж ми нарешті побухаємо з ним та його друзями, купував мені каву й пригощав цигарками, називав мої мартенси вже не тільки «брикетами», але і «бразілами», «бухарками», «штирганами» і кожного разу посміхався, випромінюючи усю свою любов і приналежність до іншої, більш поважної і сановитої касти, диференціацію яких він сам собі вигадав. Тепер він один із них, із тих, які тримають за бороду цей світ, він тепер такий же, як і я, один із нас (із мене), у нього тепер все має вийти якнайкраще, він досягне у цьому житті усього... і все завдяки приналежності до тієї (моєї) касти. І всі бачитимуть у ньому одного з мене, усі відчуватимуть божий доторк на його чолі... Тому що він не просто Руслан із села Лукаші, де, за народною приказкою, можна надертись від душі, він тепер супер, мега, гіпер...

Я й не заперечував... нехай собі...

Це не якесь  там божевільне алкоголічне кружляння навколо новорічної ялинки, це не криза середнього віку, — то є реальна проблема особистості без самоусвідомлення, без самоконтролю, а з купою комплексів і рефлексій до піднесеного самовідчуття... Руслан, звичайно, може цілком перерости у категорію людей, які мене мало цікавлять і не викликають у мене емоцій...


Так само замало емоцій викликають і ригористи. Такі собі моральні, оздоблені чималими порціями снобізму та передсудів люди, формалісти з заячими (чому саме?) губами й витріщеними очима. Так от вони не викликають у мене емоцій... Як, власне, і філателісти, які також не викликають у мене емоцій. Нумізмати, філуменісти, філофоністи й агресивні ліві. Я ніяк не ставлюсь до боксерів та гітаристів-аматорів, до тих, хто поступається місцем пенсіонерам, мені повністю паралельні всі ліфтери без винятків, — і це не через те, що ліфтами я не користуюсь принципово, це тому, що... я навіть не знаю чому. Просто ліфтери і гардеробники, кондуктори і листоноші, будівники фортець із сірників і продавці мобільних телефонів мені настільки по барабану, що, побачивши у себе у дворі здихаючого ліфтера чи листоношу, я палець об палець не вдарю, щоб зробити бодай щось, аби врятувати його примітивне життя. Мені, припустімо, лікаряпедіатра буде шкода, якщо він потрапить під автомобіль, а боксера чи гітариста-аматора — ні...

Це я до чого? Певна річ, ні до чого. Майже. Потік свідомості, графоманська еякуляція, просто закортіло щось втюхнути про нелюбов до листонош і ліфтерів. Хоча... справа торкалася Антоніо. От нехай його це і торкається. Антоніо — каскадер. Каскадер — це щось середнє між філателістом і боксером. До речі, він і займається боксом, і збирає там щось, здається, акваріумних рибок, і поступається місцем пенсіонерам, і називаю я його не інакше, як жидівська морда або носатий грек. Це через те, що він, маючи досконалі чистокровні слов’янські корені, має, між тим, досить конкретного носа.

Він, певна річ, ображається, обіцяє висмоктати мені очі, перегризти мені хребет, споїти мене своїм гівняним білим нефільтрованим, але, що не кажи, він залишається носатим греком або жидівською мордою... Антоніо формаліст і доктринер. Слухає російський рок разом з гуртом «Сепалче», який деякі «англомани» називають «Сеплтура». Познайомився я з Антоніо на сейшені гурту ЯіДМВ, який російською звучить як ЯіДМГ. Як він виправдався, потрапив туди випадково, тому що вважав, що ЯіДМВ не що інше, як російський культовий рок, під який можна бухати, а не пити мінеральну водичку. Зблизила нас одна річ, яка іноді зближує людей. Я назвав нашу дружбу назвою однієї статті чи пак публікації невизначеного жанру режисера-сценариста Анатолія Семенова «Нас познакомил Довлатов». Дійсно, нас познайомив Сергій Довлатов.  Замість того, щоб ковбасити патлами, я тихцем сидів і читав «Компроміс», коли до мене підійшов Антоніо і сказав:

— Довлатов — це добре... — він зам’явся, почав щось шепотіти, потім розправив плечі, виставив мізинця та вказівного пальця, демонструючи «козу».

Далі ми розмовляли про  російських письменників другої половини ХХ сторіччя. Що цікаво, Антоніо спілкується майже одними цитатами цих письменників. Якщо трапляється щось дуже вагоме, грандіозне, майже епохальне, він, висовуючи праву руку вперед, долонями догори, тремтячи нею, урочисто з надривом цитує Бродського:

— И хлеб в тарелочке скрипел!

Якщо справа доходила до чогось гріховного або просто мракобісного, він цитував Юрія Мамлєєва:

— Я оттяпал, а Ванютка прижег…

Якщо хтось чогось не знав або хтось щось забув, він промовляв слова з діалогу між Волковим та Бродським:

— Очко? Что такое очко? Я удивляюсь, где вы жили, Соломон!

Якщо вже справа торкалась чогось комічного, курйозного чи гастрономічного, у хід ішла одна з найулюбленіших цитат Антоніо. Цитата Довлатова:

— Оставь болтунчик Зоеньке на холодец.

І так далі, і тому подібне.


З Антоніо я пив.  Переважно багато і переважно у «трубі». Я ніколи не був рокером, тим паче я ніколи не любив російський рок, я терпіти не можу масне алкогольне волосся дедетешників та цоїстів, а тим більше знаходитись у «трубі», але якщо випити скількись-там десь на Прорізній чи на Льва Толстого, потім  стає ну просто пофіг. Так от. З Антоніо, як то було викладено вище, я пив. Просто з моїх знайомих більше не було кому зі мною випити, і справа не у тому, що вони майже не п’ють. Вони просто нецікаві. Здебільшого то або просунуті кодери, більш зрозуміло — програмісти, або вебдезайнери, які подалися хто куди: хто в екстазі та клуби, хто в дзен-буддизм разом із Білим Лотосом. Зрештою, і пив я не так уже часто. Раз на місяць, а то і на два місяця, але пив жорстоко. В Антоніо був панкреатит, і він — я маю на увазі Антоніо, а не панкреатит — майже не вживав, та за компанію ходив зі мною «трубою» і вишукував скінхедів, кричачи:

— Скіни! Суки! Я єврей! Гляньте на мого носа!

Але скіни нас не чіпали. Скоріш за все, боялися...

Але про це, здається, я вже розповідав.

Антоніо звичайний, врівноважений, нічим не примітний (незважаючи на фізіологічної чесноти), досить жорстокий з ворогами, антикомуніст і антиштатівець. Станіславського принципово називав Костянтином Костянтиновичем, а Ейзенштейна — Сергієм Сергійовичем.

Антоніо в міру розумний, але надто чесний і порядний, щоб стати видатним, тим більше каскадери завжди вичікували своєї  смерті у тіні чиєїсь слави, ніколи не поступалися ризиком заради простих акторів, а у титрах їхні імена, обрамлені рамочкою, так чи інакше змушують замислитися над усілякими сенсами усяких буть...

І якби там не було, індиферентне ставлення до митців завжди супроводжується глухим брязканням інструментів і шльопанням об паркет домашніми капцями. Антоніо на даному етапі свого життя працює у театрі російської драми ім. Лесі Українки. Він працює там майстром. Шкода, каже він, що Маргариту ще не підібрали. А робота майстра полягає у ремонтуванні замків, плінтусів, кулісних тросів, фотелів у фойє, гачків у гардеробі еtс. І навіть Бог збайдужілий. Він, мабуть, бачить, що нас уже забагато і що приділяти кожному увагу, витрачати його власний Божий час — надто несприятлива і нерентабельна справа для нього, Бога, і тому Він для великої кількості талановитих чи пак просто здібних людей створює усі умови, які б не давали змоги реалізувати себе, а на нереалізованих людей не так совісно забивати свого Божого болта. Це, до речі, цікава штука, я маю на увазі Бога. А якщо серйозно, то особливо не Бог цікава штука, а слуги Його...


2


Одного разу, трапилось це майже нещодавно, потрапив я до дивної квартири з дивними людьми. Один мій добрий знайомий знімав квартиру в одної віруючої. Та, у свою чергу, підселила до нього ще двох своїх подружок.

— Не бійся, — запевнила віруюча, — вони нормальні дівчата.

— Я і не боюсь, — сказав мій знайомий.

Вирішив той  знайомий запросити мене до  себе у гості.

— Приходь, — каже він, — до мене в гості.

— Немає питань, — кажу, — прийду.

І я прийшов. Мого знайомого вдома не було.

— Я на роботі, — зателефонував мені знайомий. — Почекай.

Коли я зайшов, мене привітали дві здивовані дівчини. Одна з них була гладкою білявкою, а інша — не менш гладкою, але брюнеткою... Вони одразу запропонували напитися води, скуштувати смаженої картоплі й помолитися...

— Ні, — жартую, — Господь мені не дозволяє їсти смажену картоплю.

— Дивно, — кажуть вони. — А нам  Господь дозволяє.

— То у вас такий, — кажу, — Господь.

— Неправда, — каже  одна  з них, — Господь у нас один...

Я вирішив не сперечатися й сів коло батареї центрального опалення. Ті дві здивовані товстухи одразу принесли мені подушку під дупу.

— Дякую, — сказав я.

— Секс до шлюбу, — перелякано шепнула, хукаючи мені в вухо, одна з гладких, — гріх.

— Де, — питаюсь, — ви бачите секс?


Дивна якась квартира. Що мені відомо, так це те, що оті дві віруючі товстухи мешкають у цій квартирі, а усі інші якимсь дивом потрапили сюди і невідомо чого хочуть. Я сидів  тихцем і намагався нікому не заважати. Хтось примірював якісь сукні, хтось слухав Ірину Білик, хтось їв смажену картоплю й молився. По всій квартирі були розклеєні оті дивні баптистські рибки, в одному з кутків вітальні була нагромаджена купа гуманітарки, — і жодного образу, а лише слова, точніше, написи, про те, що Ісус мене любить...

— Бєзатвєтная любовь, — прокоментував я.

А потім прийшли хлопці. Вони були бойфрендами отих товстух. Бойфрендам було по шістнадцять років, це у той час, коли товстухам було по двадцять п’ять. Мене вони попрохали перебратися на кухню, а самі зі своїми бойфрендами розташувались у вітальні. Позапалювали свічки, розвісили гірлянди й заходилися співати релігійних пісень. Потім, певно, релігійні пісні  їм набридли, і вони почали співати про  «...нє-сматрі-ти-па-старанам...». Усі від того шалено раділи, а згодом запросили приєднатися до них. Точніше, прийшов один із бойфрендів, якого, як я довідався пізніше, звуть Славік. Він зайшов на кухню, коли я їв щось надто говєнне й пролепетав:

— Приєднуйтесь до нас! Ми незабаром будемо грати у маскарад!

Йоп ти, думаю, це ж що, з бабехами по двадцять п’ять років?


Та справа не у бабехах, звичайно, і не у хлопцях, у яких лобки тільки-но обросли ріденьким пір’ячком, справа у конфлікті, який наростав з нашою відмовою, з нашим безбожним і гріховним баченням світу, з нашим баченням проблем людства й планом розвитку засобів для вирішення тих проблем... У їхніх очах я виглядав неприкаяною людиною, що втратила сама себе, молоддю без мети у житті й Бога у серці. Вони ж для мене були релігійними фанатиками, які здатні  з’їсти власних матерів, аби догодити Господу їхньому Ісусу Христу. Я знав, що святі отці їхньої церкви ведуть війну з іншими святими отцями інших церков і сект, вони заробляють гроші на гуманітарній допомозі з Канади, З’єднаних Стейтів Америки та Аргентини та на продажу Біблій від Тері Лова. Я ніколи не вірив жодному з фанатиків. Їм не можна довіряти так само, як не можна довіряти наркоманам, які обіцяють повернути твій наручний годинник о 17-й годині біля отого продуктового магазина, головне прийти. Вони, фанатики, надто чемні, вони проникливо зазирають тобі в очі й пропонують свою нікчемну допомогу, кажучи, що Господь їх благословив на добро, але якщо копнути трохи глибше, проникнути у їхні фанатичні душі, то неодмінно натрапиш на страшне кубло ненависті до всіх невірних. Вони ненавидять ще більше, ніж можу собі дозволити ненавидіти я, пересічний грішник, вони ненавидять молодь, яка щось уміє, але завдячує за це не Богу, вони ненавидять православних і католиків, кальвіністів та протестантів, митців і вчених, шахтарів і вчителів, майстрів і підмайстрів, законослухняних домогосподарок і сліпих музик, Інтернет, метрополітен, пуантилістів та експресіоністів, проституток та поважних матрон, інкасаторів та інкубаторів, позитивістів та фройдо-юнгістів. Вони ненавидять чорних, і це незважаючи на те, що у їхніх журналах одні лише чорні й монголоїди. Вони ненавидять тебе за право вибору й за розум. Вони ненавидять Конта, Спенсера й Дюркгейма, тому що ти намагаєшся поставити приклади на їхніх працях. У розмові з ними є один хворобливий момент. Ти приводиш якісь факти, аргументи, намагаєшся мислити логічно й спонукаєш їх мислити так само, але у кінці розмови ти чуєш від них, що Бог пробачить, Бог милосердний. Їхні єзуїтські посмішки й двовимірне нутро тебе вбиває, але ти нічого не можеш вдіяти. Викладачі в університетах та академіях ставлять незадовільно тому, що ти не приділяєш належної уваги Богові.

І все мало закінчитися миром, та все, зрештою, і закінчилось миром, але баптисти змусили мене, несміливого віровідступника, дивитися вульгарну чорну комедію про негритянського еФБееРівця, який переодягався у товсту жінку, вони дивилися цю комедію разом зі мною. Вони сміялися з найтупіших моментів, вони возвеличували пердіння до божого шепоту. Невже Бог дозволяє їм таке дивитися? Невже такі мувії виховують у людей волю до віри, хто народив цих гладких баптисток, яка мати дозволяє маленьким шістнадцятилітнім хлопчикам знаходитись у такому невиліковно хворому товаристві? Куди дивиться влада? Де каральні підрозділи? Де шибениці?

Мій знайомий у той вечір так і не прийшов. У нього на роботі проводили ревізію...


Коли помер Папа, мене це дуже сильно занепокоїло. І занепокоїло саме не те, що Іван Павло ІІ помер, можна сказати, трагічно загинув за мільйони вірян, людей, які вірять у Господа. Нічого такого. Ні в якому разі. Тут ось у чому причина. Тоді, у квітні, щось трапилось із католицьким світом, щось переломилось. Мільйони, мільйони людей ревіли так, начебто вони втратили власну дитину, наче помер їхній кузен Браян, якому було двадцять років і який міг зробити ще стільки для цього світу. Як каже мій приятель, атнюдь ні хуя! Вони плакали через смерть майже дев’яностолітнього мужика, що його якісь кардинали нарекли святим. Те, що Льолік не любив у дитинстві лаятися матом, не давав списувати однокласникам і був відмінником — не робить його святим, те, що Льолік знав багато мов, вдавав із себе Якубовіча, якому дарують національні одежі, фотографуються з ним, дарують йому домашні консервації й танкістські шоломи, — робить із нього не святого, а скоріш блазня. Один польський журналіст, особа, яка мені особисто неприємна, та і неприємна, мабуть, взагалі, Єжи Урбан, редактор видання «Нєт», зауважив досить влучно щодо образу Папи та цього ажіотажу навколо нього. Це тупий мазохізм, казав Урбан, люди створили собі ідола і поклоняються йому навіть після його смерті...

Саме у той час я був у Польщі, я бачив людей на вулиці, я бачив, як вони ходять із сумними обличчями, як одна  стара  пані  у бакалійній крамниці казала, що смерть Папи для неї була настільки несподіваною, що вона не могла говорити вісім годин, і взагалі, додала пані, я розраховувала на безсмертя Папи. Вона розраховувала, подумав я тоді, які ж у неї розрахунки? Вона ж, врештірешт, мешкає не у З’єднаних Стейтах, де студенти коледжів вірять у Пітера Пена і в Матрицю. Це поважного віку жінка, яка все життя прожила у складних відносинах із цим світом... і вона розраховувала. Тоді мені й Достоєвський пригадався. Коли старець Зосима забздівся, то у людей виникли деякі сумніви щодо його святості. Я було намагався розмірно поговорити з одним поляком, комуністом. Це нормально, казав я, що людина у такому віці помирає, навіщо, кажу, це перетворювати на фарс. Людина помирає, починає смердіти, її бальзамують, закопують чи спалюють, і це нормально. І навіть комуніст зреагував неадекватно. Пся крев, лютував той, донерветер, кричав комуніст, це ж Папа!

І тоді я зрозумів, що люди вірять не у Господа їхнього Бога, а у свого Якубовіча, якого можна побачити по телевізору п’ятничними вечорами, а якщо пощастить, то і заспівати йому частівку та одягнути його у водолазний костюм. І Бог, здається мені, любив Папу не менше всіх католиків, тому за ті мої думки він розгнівався на мене, і мене депортували з Польщі.


Узагалі, у цьому світі є три речі, з якими у мене особливі, можна сказати, складні, але складні у діалектичному розумінні, відносини. Перша річ — Бог, потім — дівчата і під кінець — професор кафедри соціології Леонід Григорович Ніколаєнко. Але то, зрештою, як і все інше, не так і важливо, тому що не нам вирішувати, що є важливо, а що ні. І навіть соціальний статус, матеріальне становище, якийсь там чин або наукове звання не дає людині права визначати потрібні і непотрібні речі. Кожному своє. Саме так і йшлося в написі на в’їзді до одного з концтаборів, але то вже залежність від хворобливих, а подекуди і вбивчих речей, таких, як параноя, нацизм, алкоголізм та запущений онанізм.


І все. Ну не те, щоб так вже і все, але майже все. Мене все ж таки це все накриває важкою пеленою, мене зчавило, понівечило і викинуло на смітник. От тільки що то було, я не знаю, знаю лише, що було не надто приємно. Зрештою, всі ми переживаємо якісь складні й незрозумілі хвилини у своєму житті. Одного разу, наприклад, сидячи у «Бабуїні» з одним корешом-репером і за сумісництвом літератором (хіба не нудно?), глушили пиво. Сиділи, значить, ми за барною стійкою, воскрешаючи померлих поетів та реперів, обговорюючи молочний понос дівчини, яка співала начебто джаз, і те, що флейтист Олег рятує весь той їхній акустик-бенд. Сиділи собі назирці, палили цигарки, аж раптом угледів я під стійкою, за невеличкою плетеною перебіркою бабки. Давай, кажу корешу, беремо гроші. Ні хуя, каже кореш. Чого, питаюсь, очко клаца? Ні, каже він, незручно, просто тут усі офіціантки палять на нас, адміністратор, блядь, бармени, а ми інтелігентні люди, ми, врешті-решт, майбутнє нашої держави, майже еліта. Хуїта, кажу я, нагинаєшся, береш, і ми далі бухаєм. Це ж гроші не закладу, а якийсь такий же п’яний, як і ми, зронив, тим більше невідомо, коли він їх зронив, невідомо, чого ти туди нагинаєшся, і взагалі, ми ж пацани серйозні...

І в ту хвилину я розумію, що у мене  самого очко клаца, що я сам, в принципі нормальний, майже сміливий чувак, засцяв нагнутися й ризикнути підібрати ті гроші. Нє, це вже зараз я розумію, що це все фігня, а тоді, вирішуючи з годину брати ті гроші чи нє, ми настільки себе накрутили, що вже потім, коли я таки осмілів і нагнувся за грошима, від переляку і несподіванки сам ледь не обмочився. Так шо і таке буває... І ця справа підбирання банкнот сильніша за усіх гопів світу, за усі наркотики світу, за усі видрочені оргазми. Зрівнятися могла хіба ота дівчинка, про яку я і не хочу нікому  доповідати, і взагалі, нехай  то все залишиться в моїх комплексах, у моїй зрадженій мною свідомості, у минулому житті, чи, ще краще, в моїх старечих трупних язвах, які неодмінно мене вичекають, але... але... зрештою, чом би й ні? Чому  мене  має бентежити усе моє життя якась (?) трирічна дитина, чому мене має переслідувати її примара, завдаючи мені тяжких душевних поранень. І все через те, що я не маю сміливості розповісти досить-таки і невибагливу історійку про неї, Лєру... Звичайно, не обійдеться без шмарклів, але така моя доля, безмежно закоханого в усі крайнощі...


3


Так от, почну з того, що грати з трирічною дитиною у шахи — справа сильнодіюча й наркотична... Любити трирічну дитину — собі на сміх, Богу до гріха... Любити її, як свою власну... але ж не власна. Як буває шкода, коли щось-таки та і не твоє, коли ти непевно намагаєшся приховати свої назрілі почуття, кажеш матусі тієї дитини: «Яка у вас чудова дитина», а сам до себе промовляєш болючі й пекучі слова заздрості, от бляха, яка ж у неї чудова дитина...

Мене привели до якоїсь подоби дитячого садка і сказали: «Ми йдемо у справах, а ти, будь ласка, посидь із нашою дитиною, ми тобі віддячимо як годиться, ми ненадовго — дві-три годинки...» І ти сідаєш на зручний диванчик, дістаєш журнал і починаєш його гортати. Який цікавий журнал, думаєш ти...

Те ж саме трапилось і зі мною... Я сів на зручний диванчик, дістав журнал і подумав, який, бляха, цікавий цей журнал. Аж раптом мою увагу привернуло оте трирічне, ймовірно, розумне створіннячко. Чим би тебе оце розважити, дитино...

— Як тебе звуть, — питаюсь я, заздалегідь знаючи, як її звуть.

— Лєра, — невпевнено відмовляє створіннячко.

— А скільки тобі років, — питаюсь я.

— Я і сама не знаю, мама каже, що три, а насправді... я їй, чесно кажучи, не дуже довіряю...

— Ага, — кажу, — зрозуміло...

І вона сиділа до мене спиною за восьмикутним дитячим столиком для занять. Маленький столик, як і все, що було у цій кімнаті, у цій квартирі, пристосованій для занять маленьких дітей. І ця дивна організація простору, великі світлі вікна, висока біла стеля та маленькі предмети меблів. Це дещо зводило з розуму...


Цей типу дитячий садок заснувала моя мати, яка у силу свого професійного хисту і безпосередньо своєї педагогічної діяльності займалась тут із дітьми. Це була підготовча школа, куди заможні батьки приводили своїх чад на процедури розвитку, першого авдиторного пізнання світу, розвою моторики рук та логічного мислення... Ця квартира, обладнана під школу, слугувала для мене причалом, коли я, тверезий чи нетверезий, пізно ввечері, коли всі зняття закінчувались, приводив сюди дівчат на каву. Мама на це дала добро, тому що розуміла, що до нашого помешкання, яке ми наймали у гладкої неохайної єврейки, когось привести мені, вже майже дорослому, повному сексуальної енергії юнаку, елементарно незручно...

І ось я сидів на тому дивані, на якому я зазвичай знаходився в горизонтальному положенні, сидів і розмірковував чи то над цікавістю журналу, чи то над вибірковістю інтересів, які, чесно кажучи, я, за відсутністю життєвого часу, не мав змоги обирати... Я сидів і дивився на Лєру, роздивлявся її кумедні рожеві сандалі, її комбінезон та вправні скоординовані рухи. Вона сиділа до мене спиною і розмальовувала надто змоченою аквареллю книжку-розмальовку.

І знову журнал... таємниця цікавості журналу, зрештою, як і таємниці всього цікавого криються у нецікавості чогось іншого, так само, як на тлі цікавого журналу контрастує цей москвофільський і нецікавий. Чому я маю читати цей непотріб?

Інша справа — той, цікавий, ні з чим незрівнянний... від нього виникає відчуття заздрості, радості, тріумфу, відчуття життєвої патетики у горлі, слиновиділення й плач, зрошений пінтами сліз, а також слиз, неймовірні образи у голові та горизонти неосяжних просторів перед очима, виникає очманіння, очамріння, мурчання й розподіл  численних, чисельних полиць думок  на яруси...

Інша справа я. Та що я? Споглядаючи за маленькою щокатою надгарною дівчинкою, я розв’язував пелех чуттєвих рівнянь, у яких рішення заздалегідь непередбачені. Першим неочікуваним стусаном у потилицю було Лєрене звернення до мене російською.

— Артьом, — сказала вона, — я хачу к мамє.

Я думав, вона розмовляє українською.

— Я думав, ти розмовляєш українською.

— Це я з тобою так. Я все розумію.

Зрозуміло.

— Зрозуміло. Я теж, Лєрочка, хочу до мами.

Фак, ну а що я мав сказати? Що її мама скоро повернеться?

— Твоя мама скоро повернеться, — я все ж таки це сказав.

Здається, вона не повірила мені.

— Не скоро, а за три години.

Ні, вона не повірила мені. Та і не дивно. Я ж бо для неї здаюсь щонайменше нудним дядьком із цікавим та нецікавим журналами у торбі, хоча не виключено, що у тій торбі є ще якісь добреники, розважальні ігри, повчальні історії, бездоганні формули людського щастя, кольорові олівці, які їй, певно, і не потрібні, у неї ж акварель. Надто мокра, щоб нею користуватися, та хіба вона розуміє? У мене є цікавий літературний журнал з авангардними, трохи непристойними малюнками та нецікавий майже-російський журнал, де, окрім бездарного тексту, вліплені бездарні світлини та тупезні акварелі й туші травневого бузку й диких коней. Та їй, певно, обидва часописи здаються надто малоцікавими, та хіба вона розуміє?

Другим стусаном у потилицю був її шепіт. Вона підійшла до мене, що сидів на софі, й прошепотіла щось невиразне і, як мені здалося, наболіле.

— Що ти кажеш, Лєра?

Вона повторила, але я знову не розібрав, і, вже користуючись своїм підсвідомим здогадом, догнав, що ж вона від мене хоче.

— Ти хочеш пісять? — запитав я, але запитав надто голосно, так що Лєра не відповіла, а лише відкрила рот, що мало означати «да».

То був не стусан, а пєздюль, причому трубою, або добрячий копняк під зад добряче підкованим мартенсом.

— А сама не зможеш?

— Ні, — тихо проговорила вона, — мені треба світло увімкнути...

— Ага... — з полегшенням зітхнув я, бо ж ніколи не водив дітей, а тим більше дівчат, пісяти, хіба шо у друзки п’яних.

Я увімкнув світло у туалеті, по ніздрях забарабанив приємний ананасовий глейд. Лєра  застигла на порозі й благально глянула на мене. Шо?

— Що?

Вона стояла і мовчала. Я не знав, що говорити, що робити, як себе вести у такій ситуації. Боже, заблагав я, чому вона не п’яна?

— Їй три роки, — відповів Господь, — рано ще...

Тут я розумію, що я повний ідіот, що не допатрав такої речі, що сам унітаз удвічі більший, а висотою такий самий, як Лєра.

— Тобі допомогти?

Замість відповіді вона почала швиденько розстібати комбінезон і знімати колготки з трусиками. Ні, тільки не це...

— Потримати?

Вона кивнула. Я схопив обома руками її під руки й підніс над унітазом, наче  у картині «Олександр Нєвский» Сергія Ейзенштейна, де один горбоносий тевтонський ординець підіймав перволітків над жертовним вогнищем...

Коли вона пісяла, я дивився їй у її круглі, незбагненного кольору очі, її злякані витріщені очі. Цей погляд, мабуть, запам’ятається мені як ніякий інший, цей погляд буде супроводжувати мене до скону, до зсунення світів або ж до склерозу. Вона  і так боялася мене, боялася мого звертання до неї, мого чоловічого бу-бубу, боялася мене, тому що у торбі не виявилось для неї жодного добреника, і ніякої розважальної гри, і ніякої повчальної історії, і, тим паче, не було там бездоганних формул людського щастя... Тільки ті два журнали, ті дві китайські грамоти.

На свої три роки вона вже вміла читати слова. Не по складах, а саме словами вона читала, причому доволі впевнено. І навіть англійською. Бо ж мати її була викладачкою англійської у школі «Ей-Бі-Сі».

Але журнали їй ні до чого, бо там чорно-білі незрозумілі картинки. Звичайно, їх можна розмалювати, але ж вони такі маленькі, навіть нецікаво, тому вона вирячила на мене свої круглі незбагненні очі і... пукнула...

Добре, що у малих  дітей все в порядку з соромом, який стосується їхньої фізіології. Лєра пукнула і сказала «ой», щиро посміхнувшись, але її круглі очі так і залишились виряченими. Можливо, то побічний ефект процедури пісяння, оті очі, можливо, у всіх жінок так, бо ж я бачив лише п’яних жінок, а у них із виряченими очима проблем не було, бо я ті очі ледь бачив, бо їх залила блювота й слина, бо вони були п’яні в сраку, таких жінок я не люблю, але тягався, хоча, скоріш, вони зі мною тягалися, та хто нас, п’яних, зрештою, зрозуміє...

Переставши чути дзюрчання, я на мить розгубився. Чи, може, її треба трохи потрясти, аби збити якісь залишки, як то роблять чоловіки, чи, можливо, у жінок так не прийнято.

— Усе? — запитав я.

Вона знову кивнула, і я зняв її з унітазу, після чого відвернувся, чекаючи, поки Лєра заправиться. Благо, вона це робила сама, до того ж дуже вправно.

Після нашої гуртової кооперації Лєра якось посвітлішала, і я зрозумів, що покорив її серце. Далі ми грали у дарц, я показував їй, як правильно треба наносити акварель, щоб вона не змішувалась, читав їй примітивні вірші з нецікавого журналу. Ті вірші, як я зрозумів, вона цілком розуміла, тому що на деяких моментах зупиняла мене і коментувала почуте. Ще ми слухали по радіо Земфіру і складали пазли, пили чай з несмачним печивом, але їй то було пофіг, що печиво несмачне, бо ж їй головне сам факт печива. А потім я побачив шахову дошку.

— Ти граєш у шахи? — питаюсь я у неї, передбачаючи заперечну відповідь.

— Граю, — дивує вона мене, — дядя Вова мене навчив.

Ну, думаю, молодець цей дядя Вова, і хоч як не міфічно він для мене уявляється, все ж молодець, що навчив трирічну дитину грати у шахи.

— Розставляй фігури, — кажу я. — Умієш?

— Умію, — каже вона і починає розставляти фігури з помилкою на ферзю й королю.

— Ферзь, — кажу, — любить свій колір. Бачиш, у тебе чорний колір, значить, став ось цю фігуру на чорну клітинку.

Ладью  вона  називала турою, що викликало у мене деяке розчарування у дяді Вові. Я пояснив, що навіть українською ладья має залишатися ладьйою.

— А ще потрібна травка для слоників, — каже Лєра, дістаючи якісь прозорі камінчики. — Це — травка. Слоники і коні люблять травку.

То був останній стусан у потилицю. Я зрозумів неправильність своєї стратегії щодо виховання дітей.  Їм неодмінно має бути цікаво, а я сухо розказую, що тура насправді ладья, а ферзі люблять свій колір. А їм он як: потрібна і травка, і зайчики-пострибайчики, і цуценяткаведмедики, і хто до нас прийшов у гості? Це лисичкасестричка...

Коли ми розставили фігури, Лєра почала ледь не істерично вимагати негайно нагодувати конячок та слоників. Коли вівці були цілі, а вовки, себто слоники, ситі, вона сказала:

— Давай ще раз.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Давай ще раз зіграємо.

— Лєра, — кажу, — так я ж ще навіть першого ходу не зробив.

Вона так і не збагнула, що я сказав, вона розкидала фігури й почала заново їх розставляти. Тоді вже я зрозумів, що гра у шахи полягає у розташуванні фігур по своїх місцях і годуванні слоників та конячок. Так ми з нею зіграли партій з десять. Звичайно я намагався її навчити пересуватися тими слониками дошкою, роз’яснював, що конячка ходить літерою «г», але вона, конячка, пересувалась у неї то літерою «г», то літерою «п»... загалом нічого путнього з цього не вийшло...

І ми почали займатися ліпленням з пластиліну. Я ліпив чоловічків і зірочки, а вона — м’яла пластилін...


І все мало бути бездоганно, ми захопилися одне одним, я намагався якомога більше її навчити, показати самому собі свої батьківські здібності, свій хист до виховання дітей, але прийшли її справжні батьки. Дивакувата мати, редактор якоїсь газети, та гладкий тато, який мав власну аудиторську компанію, яка все більше і більше влазила у борги і мала заплатити моєму другові сто баксів, але ніяк не могла заплатити, від чого і я, і мій друг страшенно злостилися.

Вони прийшли і забрали у мене мою Лєру, мою квітку, мою принадність, мою дитину...

Вони сунули мені якісь гроші та мандарини, ґречно обходились зі мною, коли я одягався, цілували свою ненаглядну Лєру, а я розгублено дивився у Лєрині круглі незбагненні очі, які наповнилися вологою й зрозумів, що мої очі так само намокли.

— Мама, — сказала Лєра, — а давай ты с папой опять куда-то уйдешь и оставишь меня с Артемом.

І це для мене було найбільшою нагородою: і ці сплюснуті у кишені мого пальта мандарини, і ті скількись-там гривень, які я навіть не порахував, і ці круглі незбагненні очі, і ті мої новенькі конверси, і гладкий до непристойності тато — все змішалося в одну цілу зім’яту паперову кулю, якій випала доля бути закинутою в мою душу, у моє колишнє щастя. І заздрість роз’їдала мене усього, тому що до цього я, певно, ще ні разу не заздрив так посправжньому, так по-дорослому, з гіркотою, з почуттям...

І я згадав слова Бога, який казав, що рано їй пити. І мені так боляче стисло у грудях, що вона, Лєра, питиме і палитиме цигарки, лаятиметься й займатиметься сексом, брехатиме й крастиме. Хоч раз, але все це спробує...

І захотілося відібрати у, в принципі, порядних батьків мою трирічну дівчинку і тримати її на ланцюгу до скону, до зсунення світів або ж до склерозу...


4


Нічого страшного, все мине. Мене. Мене образив мій друг. Він був солістом реперського гурту «На Відміну Від». Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.

— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.

Він слухав реп.

— Немає культури, — сказав він ще раз, і я, ображений, пішов слухати грьобане техно.

— Я письменник, — казав я.

— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!

Пішов він, подумав я.

— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — сказав я і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на  нього до кінця своїх днів.

Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.

— За що? — спитав я його.

— За хіп-хоп.

За грьобаний хіп-хоп, подумав я. Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.

Я поважаю хіп-хоп, розуміюсь у ньому, але то все фігня: для нього те все не має  значення, він просто фанатик, який, зрештою, не відрізняється нічим від тих баптистів чи єговістів. Він відверто не розумів мене, вважаючи моє захоплення літературою якимсь надуманим, нездійсненним, необґрунтованим проектом, тупорилою ідеєю фікс мого тупорилого життя. Він, зациклений на власному соліпсизмі, на своєму егоцентризмі, на розділенні світу на дві нерівноправні частини — реп та суки. Спочатку я сперечався, доводив свою правоту, благав не обсирати літературу та джаз, не крити матом мій внутрішній світ, не псувати моє «я», яке, незважаючи ні на що, теж існує, але потім  просто махнув на все рукою, образився і пішов слухати техно, яке насправді ненавиджу...


5


Але все це не так уже й суттєво, як несуттєво те, що моє начебто одкровення переростає у сповідь ображеного на весь білий, тому що він не здається таким білим, світ чотирнадцятирічного юнака, у сентиментальний трюїзм, в алкогольний фарс, якщо хочете, тому що все відбувалося на п’яну голову і ми тоді ледь не побилися. Але зараз я з ним не хочу мати нічого спільного, як майже нічого спільного не мають джаз, реп та література, хоч як би їх не поєднували зухвалі шанувальники еклектики. Нехай усе це залишиться для віджилих поколінь, тимчасових мусульман, накачаних фільтрованим пивом філателістів, нумізматів, філуменістів, філофоністів та агресивних лівих, які, як відомо, у мене не викликають жодних емоцій, але є у мене один знайомий, який має відношення до усіх перерахованих вище. Звуть цього одного знайомого Валєра. Валєра був маленьким збирачем усього, що можна було збирати, він був боржником усіх, кого тільки можна, а кого не можна — теж був. Боржником. Мама Валєри працювала на молокозаводі.

— Молочниця, — відповідав Валєра, коли його питали ким працює його мама.

— Це ж хвороба, — дивувалися всі.

— Ні, — казав Валєра, — це — мама.

Мама прибирала цехові приміщення й іноді крала морозиво для Валєри, але Валєра не їв морозива, тому що він його вимінював на те, що можна було збирати.

Було у нього троє друзів. Андрій, Іван і Рома. Андрій був найрозумнішим, і його пиздив Іван, який був найсильніший, але не найтупіший. Рома теж не був найтупішим, тому що найтупішим був сам Валєра. Рома був простим гопніком. Він розводив усіх і вся. Він заходив до комп’ютерної ігротеки, а виходив із клавіатурою та музичними колонками, потім примудрявся продати ті колонки попередньому власнику втридорога, причому так, що попередній власник так і не отримував товар. Рома і друзів своїх розводив. Усіх, крім Івана, тому що Іван (ідоли падуть!) був найсильнішим, і крім Андрія, тому що Андрій був найрозумнішим.

У Валєри, окрім колекціонування, була ще одна пристрасть — петарди. Він сірими провінційними вечорами прив’язував петарди до солдатиків, а потім підривав їх. Підпалював він їх одноразовою запальничкою, яку можна придбати в будь-якому кіоску за тридцять п’ять копійок. Але одного разу ця запальничка катастрофічно для нього зламалася.

— Відремонтуй мені, — каже Валєра Ромі, — запальничку, я заплачу. Мені ж бо треба  солдатиків підривати.

— Гаразд, — каже Рома.

Рома запальничку відремонтував.

— З тебе гривня.

— Добре, — погоджується Валєра.

— Ти шо, дурак, — каже розумний Андрій, — сама запальничка коштує не більше п’ятдесяти копійок, а ти за ремонт даєш гривню.

— Спокійно, — діловито відказує Валєра, — це наші чоловічі справи.

— Ладно, — каже Андрій.

У Валєри гривні не було, і це не дуже подобалося Ромі, тому що Рома був гопніком, а Валєра був найтупішим.

— Віддавай мою гривню, — нервує Рома.

— Завтра, — каже Валєра.

— Завтра не віддаси — поставлю на счьотчік.

Валєра, звісно, завтра не віддав, тому що сім’я переживала не найкращий період, а якщо у мами немає грошей, то у діда Жори — тим паче, тому назавтра Валєра був винен уже гривню п’ятдесят. Гривню п’ятдесят віддати важче ніж гривню, а якщо у сім’ї криза, то рідко коли буває, що ця криза триває день-два. Тому через деякий час Рома вимагав двадцять гривень.

Він спокійно заходив у двір до Валєри і швидко вигрібав звідти весь алюміній, порожні пляшки, папір — загалом все, що можна продати. За це він трохи зменшував борг, але той все одно невпинно зростав. Коли Валєра вже був винен тридцять гривень, мама отримала зарплату, і її люблячий син безцеремонно спиздив у неї тридцять гривень для погашення боргу, але для Валєри тридцять гривень були надто великі гроші, з якими розлучатися не дуже й кортіло, одним словом, пацана задавила жаба. Він на ті гроші купив собі коли, фанти, снікерсів та марсів, жувальних гумок та якісь значки у хлопця з паралельного класу. На цей необачний крок зі сторони Валєри Рома відреагував доволі  справедливо. Поставив пару синців. Мама Валєри теж відреагувала на це досить справедливо. Написала заяву дільничному. Рома  Валєру вже не бив, але борг вимагати не перестав.

— Ти мені ще винен, — сказав він.

— Я знаю, — сказав Валєра і побіг до хлопців із гуртожитку позичати п’ятдесят гривень. Хлопці з общаги погодились дати ті гроші за умови, що він поверне їх до понеділка, а якщо він не поверне, то будуть крапати відсотки, звичайно менші, ніж у Роми, але теж пристойні. Хлопці з гуртожитку, який славився антисанітарією та майже безкоштовними тьолками, були впевнені, що Валєра ті гроші не поверне, тому і позичили, щоб трохи підзаробити. Для Валєри ця сума виявилася ще більшою, ніж тридцять гривень, тому він вирішив половину віддати Ромі, а половину витратити. На двадцять п’ять гривень він купив собі зовсім непотрібних речей, таких як будильник, маленький замочок для саморобного сейфу, жувальних гумок і три години у комп’ютерній ігротеці. Інші двадцять п’ять гривень він віддав Івану, щоб той передав їх Ромі. Іван купив нову фару на передок і книжку з геометрії.

Паралельно з чоловічими справами, які велися з общагівцями й Ромою, у Валєри були ще не менш чоловічі справи в класі. Щоб завоювати шану серед однокласників, Валєра поступав таким чином. Він брав у всіх у борг, обіцяючи принести у два рази більше. Пацани охоче давали, тому що сто відсотків добових їм не пропонував жоден банк. Валєра пропонував. За це його ніхто не бив по голові.

Коли його борг однокласникам у сумі зріс до двохсот гривень, авторитет Валєри дещо впав, а хлопці вже хотіли його бити по голові. Тоді він, поки не було мами-молочниці вдома, запросив їх до себе додому, запропонувавши взяти все, що їм сподобається серед власних речей, попередньо заховавши всі свої колекції на горище. Коли хлопці прийшли до Валєри, вони знайшли там Рому, який забирав у діда Жори алюмінієвий ціпок.

— Привіт, пацани, — сказав Рома.

— Привіт, Рома, — сказали пацани, і кожен брався за свою справу.

У Валєри нічого цінного, крім колекції журналів «Футбол» та «Мир і спецслужби» не знайшлось, тому однокласники, вже жалкуючи, що погодились на таку угоду, розділили між собою журнали і поплентались пити пиво до пацанів із общаги, яким Валєра був винен трохи менше двохсот гривень.

Одного разу Валєру відвідав його вуйко, який подарував йому класну кєпку з написом «sex» і джинсовий костюм. Поїхав вуйко від Валєри і від своєї сестри-молочниці з колекцією монет, яку Валєра думав продати років так через десять і купити собі ламборджині д’ябло, про яке мріяв тоді чи не кожен юнак. Кєпка з написом «sex» і костюм дуже сподобались Ромі. Валєра відверто поговорив із мамою, яка дала згоду тільки на костюм. Рома  у новому костюмі розгулював районом і бігав до майже безкоштовних тьолок з общаги, яка, окрім цього, славилась своєю антисанітарією, а Валєра був винен лише пацанам із общаги.

Одного весняного вечора Валєра, оминаючи страшні території гуртожитку, крокував до гастроному. Його наздогнав прищавий юнак, який назвався Павліком.

— Привіт, — сказав юнак, — я Павлік.

— Валєра, — простягнув руку Валєра.

Павлік довго розповідав, що він знає усіх пацанів із гуртожитку і що він найкрутіший у своєму районі на вулиці Ватутіна.

Той Павлік дійсно був гопніком і досить розумним, на відміну від Роми. Зрештою, на те він і Павлік, щоб бути розумнішим за Рому.

Павлік одразу втерся в довіру. Валєра одразу посвятив Павліка у свої друзі, показав, де знаходиться мамине золото, де лежить ключ від хати, і подарував йому свою кєпку з написом «sex», за що Павлік переговорив з пацанами з общаги, і сказав Валєрі:

— Борг можеш поки що не віддавати. Вони почекають, счьотчік вимкнуто.

— Дякую тобі, Павлік, — зрадів Валєра.

Павлік дійсно змахував на досить приємного, доброго хлопця. Але одного разу мама не знайшла свого золота, а натомість знайшла кєпку з написом «sex», яка належала Павліку, яку йому  подарував Валєра. Кєпка з написом «sex» лежала на веранді.

Павліка бачили одягненим у все новеньке. Він курив «парламент».

Але Павлік виявився не таким розумним, тому що кєпку з написом «sex» він усе ж таки забув на веранді Валєриного будинку. Дільничний одразу зреагував на заяву мами-молочниці і взяв Рому під арешт, але, протримавши його дві доби у мавпятнику, випустив, тому що треба було брати не Рому, а Павліка. Через місяць Павліку дали два роки умовно і відібрали нові шмотки, рештки золота і «парламент». «Парламент» залишився у дільничного.

Валєру почали переслідувати всі, хто тільки міг. Приїздили з передмістя хлопці, казали, що він, Валєра, в принципі, не винен, але ж хтось має відповідати за свої вчинки, тим більше, мусорів у нас не сильно й люблять, тим більше, є боржок пацанам з общаги, яким уже вкрай набридло терпіти, і вони були б раді хоча б дати в морду.

Приходили пацани з общаги, давали Валєрі в морду, але їм того було мало, і вони хотіли забрати ще й боржок.

Від продажу колекції марок, сірникових наклейок, значків та медалей Валєра віддав борг, але для профілактики йому ще раз натовкли морду. Приходив Рома і питав, чи, бува, не збирається Валєра віддати йому боржок.

— Я тобі нічого не винен, — ображався Валєра, — відчепись.

— Тоді можеш дати просто так, — Рома вже не був його другом, а був звичайним гопніком.

Просто так Валєра не дав, так що отримав від Роми по макітрі, після чого мама-молочниця, яка вже встигла стати коханкою дільничного, прибігла до дільничного, у якого ще лежала заява на Рому. Дільничний узяв Павліка і протримав його в дільниці дві доби без води і цигарок. Потім виявилося, що треба було взяти Рому, але Рому вже хтось убив, здається Іван, який, як відомо, був найсильнішим...


Нещодавно я зустрів Валєру. Він висмалив цигарку за тридцять шість секунд, сказав, що навчається у бурсі і що пиздить гопників, тому що він панк. Я побив рекорд Валєри, викуривши цигарку за тридцять чотири секунди, через що мене забрала швидка...

Розділ третій. Зірвана струна Чайки


1


Припустімо, мене звати Данило. Ні, скажете ви, тебе звати не Данило! А я скажу, що треба припустити. Врешті-решт, нічого особливо не зміниться, якщо мене раптом зватимуть Данило. Просто вся фішка у тому, що мені доведеться від першої особи розповідати зовсім не свою історію, а історію Данила.


Я — Данило. Я типовий невдаха. Я національно свідомий та українізований. Я маю яскраву зовнішність, але яскрава вона у першу чергу через те, що я, по-перше, некрасивий, а по-друге, я — невдаха. У мене старе потріпане батькове пальто сірого кольору в ялинку, моя зачіска нічим не відрізняється від зачіски Іво Бобула, хіба що в Бобула немає плішини на потилиці, а в мене є. Ще у мене є фіат. Я невдаха-націоналіст, весь час розчаровуюсь у всіх громадських та політичних організаціях націоналістичного змісту, маю близько двадцяти шести років, безнадійно комплексую на ґрунті української літератури та України як превентивної формули моїх літературних невдач. Але, як це не дивно звучить, превалювали у мені все-таки позитивні якості. Не знаю, як позитивні якості чоловіка, але людини — це точно...

Я пив пиво й курив травичку, я ходив  до клубів і знову ж таки пив пиво і курив травичку, раз у квартал міг дозволити собі закинути у себе два колеса, порадіти життю, але все це спричиняло у моїй голові такий безлад, що я радше б застрелився, ніж продовжував далі тягнути своє нікчемне (ну, так мені здавалось після відхідняків) життя... Потім кінчався день, я відсипався, знову з’їдав два колеса, тільки на цей раз уже анальгіну, заспокоював себе теплим компотом із сухофруктів і йшов писати репортаж про те, що цієї ночі трапилось у клубі, готелі й казино поруч із цим клубом... Я був надто поганим журналістом. Мені було настільки впадло кудись їздити, щось дивитись, спостерігати за якимись подіями з гострими сюжетами, брати з собою фотографа, а потім з ним ще й бухати... Ні, я просто вигадував епізоди з суспільного життя, які, в принципі, могли трапитися з ким завгодно, але моя коронна фішка була у тому, що я міг це описати, як не опише Стівен Кінг. А можливо, і не міг, і мені лише так здавалось, це була просто-на-просто примха мого его, моєї амбіційної самозакоханості...


Зроблю невеличкий відступ. Як, бува, кажуть, шукайте жінку, але, зрештою, вона, я маю на увазі жінка, тут важить не менше, ніж я, Данило. Отже, розпочну, як кажуть французи, сан фасон!

Її чоловік сидить на фенобарбіталі, а сама вона навчається на останньому курсі  театрального інституту. А ще у неї дворічна дитина, божевільна мати і дванадцятирічний брат, у якого проблеми у школі та на вулиці...

Її ілюзорні асиметричні думки пронизували її мозок. Обережно, аби не пошкодити тонку матерію... Вона годинами могла  сидіти перед  білою  стінкою і знаходити у ній сенс чогось там надфізичного...

Вона їла саме лише вівсяне печиво й іноді іржала:

— Ги-ги, — іржала вона, — ги-ги...

Усі раділи, дарили їй букети й канфети, і вона раділа подарованим їй букетам і канфетам і від того ще голосніше іржала.

Одного разу померла її дворічна дитина, і вона прикувала себе до неї, мертвої, й кричала, що відпустить дитину у землю тільки разом із собою... Її завжди обдовбаний чоловік розірвав ті наручники, які з’єднували мертву дитину з її живою матір’ю. Потім він натовк їй пику. На похоронах вона розповідала, прикриваючи пику вуаллю, що упала обличчям на асфальт, коли убивалась за дитиною...

Потім вона завалила державні іспити, дипломну, усі курсові, усі диктанти та самостійні роботи, усі лабораторні й усі кваліфікаційні роботи, усі домашні завдання та практичні... Вона завалила навіть фізру... І все через її обдовбаного чоловіка, її безпросвітно божевільну матір, через приреченого наркомана брата, якому ледь виповнилось тринадцять. І їй запропонували заплатити комусьтам три штуки баксів, і тоді у неї буде диплом, бо ж вона на п’ятому, вибачте, курсі, все було нормально, аж тут — на тобі... І немає у неї тих баксів — не тому, що ця сума вже надто велика, а тому, що у неї немає навіть трьохсот гривень, щоб купити собі найдешевшу дублянку у Хмельницькому... І всесвіт не здається їй більше неосяжним і суперматеріальним... Тому що їй тепер взагалі немає діла до всесвіту, тому що вона хоче їсти, інколи вона просто включає відік, вставляє касету. Документальний фільм про голодомор, і втикає той фільм, і вона відчуває себе однією з них, однією з тих голодних та змучених... За це її чоловік гамселив ще більше. Чесно кажучи, я б і сам її гамселив за таке, але митці... хто зрозуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, певно, і зрозуміє, і то... Хоча, тут я вже осікаюсь, тому що як оповідач маю дотримуватись не тільки хронології, але і чистоти й компетентності у поглядах та давати право вибору на ту чи іншу думку тим, хто слухає або читає цю невибагливу поему про життя...

Так от, що я хотів сказати, ніяка вона не тонка душа, а вже просто тьотка, якій байдуже, що її пиздить, причому і по нирках теж, чоловік, їй байдуже, що могила її дитини поросла кульбабками та лопушинами, що її мати і брат якщо ще не з’їли один одного, то близькі до того, і що її чоловік так обдовбався, що загубив себе, і його загубили усі, кому не лінь, так його вже ніхто не бачив три доби. Та їй, за великим рахунком, пофіг, тому що коли його немає, то він її не лупцює, а заразîм і не лупцює її божевільну, завше обслинену матусю... І брата не лупцює, хоча... брат от через рік збере шайку своїх друзівгопників, і вони вламають сестриному чоловіку, причому до всирачки, до смерті, до зсунення століть...

І все це мало продовжуватись приблизно рік, два, десять... Якби не з’явився я.

Ще б пак, вона у мене одразу втюрилась, вона зрозуміла, хто є її рятівником із життєвих, сповнених нікчемності колізій, хто їй підставить обшарпане липневим сонцем плече, хто зловить її під час падіння у Великий Каньйон, хто такий Кларк Кент.

Ну звичайно я.

Так, справді, я був таким собі журналістом, таким собі невдахою з латками на ліктях і заштопаними шкарпетками, зате у мене було велике серце, невеличкий дореволюційний (я маю на увазі, до усіх можливих революцій) фіат, на якому ще можна возити навіть пасажирів, у мене була однокімнатна квартира та спокійна мати, у мене був тато, який працював на СТО начальником, ще були обидві бабусі і один дід, у мене були друзі, з якими я бухаю, та не надто пафосна робота у місцевій газеті.


Та річ, власне, не у цьому, і навіть не у Чорному Марсіанському Нінзя... А у тому, що я і вона знайшли одне одного. Вона приходила до моєї однокімнатної квартири, заварювала мені чай, робила бутерброди, пестила мене, і тоді вона розквітала, робилась більш лагідною, дитячою, закоханою, тендітною, ніжною, надто жіночною... І мені це подобалось, тому що тут її ніхто не б’є, ніхто не змушує прибирати у хаті, виносити сміття, прати постільну білизну, мити  підлогу, при тому ще й заробляти якісь гроші, щоб купити хавки, і залишок часу стояти біля плити, граючи роль феї-вигадниці, яка з нічого робить ще більш-менш нормальне їдло, причому, вибачте, на хєра? Для кого робить? Для тих, хто її пиздить, для тих, хто її народив, а потім зрікся, мовляв, я сашласума, і не чіпайте мене, для тих, хто живе на вулиці, а вдома лише їсть, іноді приводячи когось зі своїх друзів, аби ті також поїли? Вони, певно, там, на вулиці, кидають жереб, хто сьогодні піде з її братом їсти. І той, кому  несказанно повезло, мабуть стрибає, радіє, що він таки поїсть, а всі інші і далі будуть ширятися 646-м розчинником або нюхати «момент», вишукуючи у цьому  занятті розмаїтого ладу глюків...

Отже, вона приходила до мене і поверталася до жіночої подоби. Я знав, це читалося у її очах, і це, мабуть, було найбільше бажання у її житті, щоб я запропонував їй переїхати до мене. Але я достатньо не любив її, можна сказати, що я взагалі її не любив. Так, дійсно, у нас були хороші стосунки, мені було з нею дуже добре, вона раділа, що я її не пиздив, і, можливо, саме за це і любила мене... Та я все ж таки не пропонував їй переїхати до мене. Я б не зміг її щодня бачити, і не тільки через те, що я її не любив, а ще й тому, що у моїй квартирі завжди були б розсипані крихти від вівсяного печива, а що я не змушував би її прибирати, мити посуд, то ніхто б, окрім мене, і не прибирав би ті крихти, а якщо, не дай Боже, вони попадуть до мене у постіль... А потім ще ті всякі креми і мазі, які я терпіти не можу. Ні, не те щоби я не користувався чоловічою косметикою, просто самі поміркуйте: ці всі колбочки, тим більше їх же має бути не одна і не дві, а кілька десятків щонайменше, а це ніяк не входило у мої плани. Хоча, мабуть, у неї немає тих колбочок і баночок, тому що вона навіть на шампуні економить, тому що у неї шампунь кропивний — найдешевший, але те, слава Богу, ніяк не впливало на наші взаємини. Та все одно: волосся у ванній, якісь  незрозумілі тобі таблетки, якісь психоделічні картинки, якісь пусики-мусики. Ну шо, я не знаю цих жінок... Коротше, це не краща думка, яку я від тебе чув, відповів я, прирікши її на пиздення чоловіком, якого той порошок ізсередени майже зжер...

Але, незважаючи на мою безсердечну відмову, вона мене менше любити не стала, просто вже не було того неземного, ельфійського вогника надії у її очах.

Іноді я відчував себе сволотою, останньою собакою, яка тільки наважилась бродити цією землею. Так, дійсно, чоловік її бив, а я навіть ні разу не прийшов і не заступився за неї, не сказав тому виродку, шо ей ти, Толян, скільки можна так знущатися, припустімо, зі Свєтки, ти, мав сказати я, давай зав’язуй, а то я приведу своїх пацанов і вони тебе опустять, а Толян мав відповісти, що він у труні бачив усіх моїх пацанов, тому що я півень і пацани мої півні... Тоді я мав приїхати з одним своїм другом-сцикуном на своєму фіаті, і сказати, що слиш, Толян, я ж сказав, шоб ти закінчував це свинство, припини лупцювати, припустімо, Свєтку, а він мені скаже, щоб я котився звідси, тому що незважаючи на те, що у мене задрочений фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг — сцикун і півень, як я. Звичайно, ретируватися — було б показати себе повним ідіотом, сцикуном і невдахою, та і тоді б у неї згасла остання у її житті надія. Надія на мене. І я мав знову ж таки приїхати до її чоловіка, але вже не з тим другом-сцикуном, а зі старими шкільними товаришами, які мене колись заганяли, а тепер хімічать якісь там напівзаконні справи. Привіт, сказав би я своїм товаришам. Двоє з них півжиття ходили на бокс. Привіт, скажуть вони мені, і так, по-дорослому, вже ж не діти, посміються, мовляв, що йому нада, хоча зрадіють, тому що як-ніяк колишній однокласник. Як справи, продовжать вони. Нормально, скажу я, хочте пива? Вони погодяться на пиво, і я пригощу їх не надто дорогим пивом, яке вони майже не п’ють, бо якщо щось і п’ють, то коньяк, який, як казав Бродський, пахне клопами, чи водяру, але ж водяру я майже не п’ю. П’ючи пиво, я розповім їм про те, що трапилось. І вони погодяться мені допомогти у тому випадку, якщо я виставлю їм поляну. І я ще напишу зо три статті, продам магнітолу, продам навіть сигналізацію з машини, яку мені батько подарував, привізши її з Німеччини. Отже, підемо ми до того Толяна розбиратися, щоб той, курва, Толян не пиздив мою, припустімо, Свєтку. Ми зустрінемось десь біля мого гаража, Толян прийде з друзями, і вони усі зустрінуться, і я там буду стояти, і тільки у мене будуть дригатися ноги і тремтіти руки, бо ж я один серед них усіх сцикун. Але для неї я не сцикун: я знайшов мужність зустрітися з її чоловіком, який її пиздить, з якимись страшними бандитами, байдуже, звичайно, що вони мої колишні однокласники, але все ж... І мої «пацани» зустрінуться з Толяном, і хтось із моїх пацанов крикне, бля, так це ж Толян! Толян, привіт! Дивися, з ним ще Рома і Вася. Шо, Толян, ще жереш ту свою наркоту. Давай краще з нами, бухати. І вони усі разом підуть бухати за мій рахунок, вижирати все, що було куплено на мої гроші, випивати також усе, що було куплено на мої гроші. І я з ними піду, бо мої колишні однокласники мене одного не залишать. Пішли, скажуть вони, з нами. Там уже поговоримо. І з’їм я лише два шматочки шинки і вип’ю двадцять грамів коньяку, який на дух не переношу. А вони з’їдять і вип’ють усе і, напившись, хтось із моїх скаже: «Толян, не бий більше, припустімо, Свєтку». І Толян скаже, що добре, не буду. Мій однокласник мені підморгне, мовляв, усе владнали, а ти боявся. І я у тому товаристві буду почувати себе якось непевно, навіть невпевнено, чужинцем, тому що я не розумію їхніх балачок, але розумію, що з цього усього вийде чудовий репортаж, до якого можна додати кров та іржавий (обов’язково іржавий) лом, яким один замочив іншого. І я вже хочу втекти звідси, і знаю напевне, що моїм однокласникам і Толяну разом з його друзями пофіг, чи є я, чи немає мене, але якщо я встану і піду, то вони, звичайно, образяться і скажуть, що я їх не поважаю, суто як пацанов, і мені знову буде якось не по собі. Я буду постійно підстрибувати на своєму стільці і якось тихенько й сором’язливо скажу: «Може, я піду?» А вони: «Куди тобі іти? Сиди з нами, ти ж нормальний пацан». Да, скажу я, нормальний, але все ж таки? Я вже згоден повністю зламатися і замовити ще якоїсь хавки та бухла, тільки б вони мене відпустили. Десь під дванадцяту ночі, коли у мене вже немає навіть власного «я», коли я програвся сам із собою у карти, на дуелі, у шахи, коли я перетворився на саму лише метаплазму, ми розійдемось. Я прийду додому, розплачусь, вип’ю кави та снодійного, ляжу і буду думати, чого ж життя таке паскудне, а близько третьої мені подзвонить її божевільна мати чи, в кращому випадку, її брат і скаже, що вона у лікарні, що Толян її забив ледь не до смерті. І тоді вже точно нічого не залишиться, як продати душу дияволу...


Тому я і не йду розбиратися з її чоловіком. До речі, я досі не знаю, як його звати. Ну точно, що не Толян. І це дійсно добре, що я не розбирався з її чоловіком, що і мене ніхто не пиздив, але то все нікчемна проза, і треба звертати увагу на більш піднесені речі, піднесені, можливо, до самого Бога, чи до якоїсь альтернативи того самого Бога, до якихось трансцендентних сил, які міцно римують, які кльово читають реп, які незрівнянно грають на бас-гітарі, які навчаються у КПІ і яких не пиздить життя у голову. Я зрозумів, що я і вона — це не одне ціле, а дві цілих, що це сет дурнуватого діджея, що це галюцинація трьох невідомих. О люба моя, невже ми ніколи не будемо щасливі, невже я до скону працюватиму у цій брудній газеті, пописуючи брудні статті, а ти до скону відловлюватимеш від свого чоловіка смачні пропєздюліни, і наша молодість скінчиться на розчаруванні не тільки у власному житті — у ньому ми розчарувались ще на другому курсі університету, — а у житті як у чомусь надзвичайно чистому, у житті як у терміні, як слові, як у Богові... І ми самі собі будемо рити могили, будемо плювати до своїх колодязів, будемо не бачити колод у себе під оком, не помітимо, як усе наше життя пройде під чиюсь іншу  музику, під транс, який ми обоє  не можемо терпіти, під брейкбіт чи важкий рок.

Одного чудового раннього ранку, коли ще чутно, як проїжджають вантажні потяги десь за тими будинками, коли ще майже нічого не видко, мені спала на думку прекрасна ідея відцуратися від неї: нехай жере собі спокійнісінько своє вівсяне печиво, нехай чоловік продовжує її пиздить, нехай її мама божеволіє все більше і більше, нехай її брат краде в неї останні гроші, на які вона хотіла купити вінок на могилку своєї дитини.

Нехай. Я якось проживу, на крайняк продам свій фіат, переїду в інший район, перейду до іншої газети, де зможу знайти собі нових друзів, колег, нову нещасну, але не настільки, як була вона, дівчину, яка б теж мене вважала Кларком Кентом, який під покровом ночі перетворюється на супермена, який рятує усіх по черзі. І колись, вона у цьому не сумнівається, прийде і її черга. І вона в це свято вірить. А в мене всього-на-всього фіат, це у тому випадку, якщо мені допоможуть батьки і я його не продам...


І ці думки так жорстоко в’їлися в мій мозок, у мою свідомість, точніше, у ту її частину, яка відповідає за щастя, що мені нічого не залишилось, як просто втілити все це у дійсність, але, в дідька, як? Я просто фізично не зможу підійти до неї і сказати про те, що я від неї йду, а точніше, що вона більше ніколи не з’явиться в мене в квартирі, а чай я і сам собі зможу заварити... У мене віднімуться ноги і язик, і я впаду до її ніг, а вона буде, як завжди, мене ніжити, плести свої жіночі візерунки навколо мене, а я задумаюсь і віддалю свій задум на певний час, та потім, можливо, через тиждень, тоді точно втілю його...

І я поки що відкладав усе на потім. Завтра. Післязавтра. У понеділок — точно. Але ані завтра, ані післязавтра, а тим паче у понеділок я не підійшов до неї, не сказав їй про те, що я її не кохаю, що я можу їй дати певну суму грошей, щоб вона купила там собі якусь пудру чи якісь там таблетки, на яких  вона  сидить, і валила з миром. Я вже думав, що, можливо, ніколи не підійду, а якщо хтось і підійде, то це буде вона, і тоді лише, коли розлюбить, але тільки самому Богу, і то не факт, відомо, коли вона мене розлюбить. Але може бути така катавасія, що вона мене розлюбить і не підійде, не скаже, що вона мене розлюбила, що вона мене не варта, бо ж я такий хороший, а вона така брудна, скурвлена і тому подібне...

Мені вже не приносило задоволення спілкуватися з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він перетворився на механічне тертя двох нікому не потрібних тіл. Ну, ви розумієте, всякі там гаєчки, шурупчики, пєстіки й тичинки, курс біології за шостий клас, сторінка 89 книжки, де намальований соняшник. Головне, щоб скрізь зберігалась національна специфіка і національно свідомий дух... навіть на книжках із біології...

Вечорами, щоб не бачити її, я йшов собі блукати темними алеями міста, іноді попиваючи пиво, зустрічаючись із друзями, але ані я їм, ані вони мені, не були потрібні... Приходячи додому, я знаходив її під дверима: вона чекала на мене, а мені хотілося її відшмагати батагом і погнати додому, але як я міг, як я міг так опускатися в її очах, я ж її ніколи не бив, ніколи не ображав, але зараз уже хотілося, хотілося зробити її життя до кінця нестерпним, щоб вона сама від мене пішла, хотілося її бити ногами, ламати її тендітні кістки, просто хотілося, щоб залишила мене у спокої...

Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде... Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну...

Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя...

Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво...

І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом, який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.

А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.

І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм...

І я пішов на концерт.


2


На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а по-друге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали навіть офіціанти. Концерт мав досить аритмічний характер. Усім відомий гурт «Дохлий Когут» мав грати старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дохлого Когута», і грав. Навколо мене зібралася невеличка група людей, яким також не стало місця в кав’ярні. Ми притислись до скла, яке, слава  яйцям, було досить прозорим, і мали змогу спостерігати за всім через те прозоре, але подвійне скло.

Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.

Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.

— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через  скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.

— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.

Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім  не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.

Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.

— Як тебе звати? — запитав я його.

— Андрій, — каже мені Андрій.

— А я — Данило. У мене до тебе прохання...

— Зрозумів, — відповів Андрій, — припиняю...

— Правильно, — кажу, — серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.

У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.

Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії...

У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.

— Як тебе звати? — питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.

— Артем, — говорить він до мене.

— Дуже приємно, Артеме. Я — Данило.

Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.

— Тільки, — каже мені Андрій, — у Бобула плішини немає.

Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.

Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене  підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.

Музики з «Дохлого Когута» грали вже не так жваво. Я намагався їх підбадьорити, кричав і лаявся, лаявся і кричав, якогось дідька вигукував «Віва Путін!», а вслід ненавмисне, принаймні мені так здалося, я зволів відпиздити Артема й Андрія за їхню недостатню національну свідомість, і, як тільки я замахнувся на Артема, пролунав березневий грім, розступилися сніги, і я перестав бачити на ліве око, за чим відчув різкий біль. Правим оком зумів розгледіти, як у Чайки лопнула струна, а потім відчув болючий удар по правому оку, потім по нирках, потім у ніс. Мене б’ють, подумав я у ту хвилину.

— Хлопці! — кричав я. — Не бийте!

І тоді я зрозумів, що мене б’ють уже не Артем з Андрієм, а якісь  свідомі поляки. Я непевно чую польську мову, тупотіння навколо мене, стогін, крізь подвійне скло до мене долинають думки Чайки, який криє матом усіх національно свідомих разом зі мною, криє матом свою дешеву гітару, усіх, хто зібрався послухати «когутів», він криє своє похмілля, свою роботу телеведучим. Усе одно, думає він, в Іллі Ноябрьова рейтинг вище за мій, та і в Іллі Виноградова вище, та і у Рєзніка вище... І він, думаю я, мабуть, думає змінити своє ім’я. Ілля Чайка, думає він, мабуть же набагато краще.

А поки Чайка натягував струну, поки він отак-от собі думав, мене тим часом жорстоко, наскільки можуть собі дозволити національно свідомі й заполячені поляки, дубасили.

— Хлопці! — горлав я. — Допоможіть! Що ж ви, хлопці! Ми  ж свідомі! — кричав я. — Шануймося! Допоможіть!

Але нікого не було, свідомі вирішили не встрявати, а перечекати по тилах. Бачити я не міг. Чути теж. Усі органи перцепції, окрім шостого чуття, були або ж відбиті, або ж просто від жахливого болю атрофовані. Я знав лише одне: я лежу і кричу, але себе не чую, і взагалі, можливо, я ледь губами ворушу...

«Блядь, шо за страна, де моє пиво», — почув я думки Чайки.


3


Не хочу нікого вчити, тим більше комусь давати поради. Навіть незважаючи на те, що я цілком позитивно ставлюсь до такої речі, як поради, їм, порадам, зараз не місце. Да, у нас демократія, ми всі одне одному радимо, ми усі одне одному поступаємось місцем під сонцем, але лише за для того, щоб знайти кращої місцини для себе, хоч і під тим самим сонцем. Але зараз не місце поступатися місцем...

Історія Данила, за великим рахунком, нічого не показала. Годі і шукати якогось сенсу  або ж моралі, але все-таки дечого хочу вас попрохати — не зв’язуйтесь із національно свідомими поляками. Це не порада, не повчання, це — прохання. Ми ж бо українці, то ж шануймося!

Після інциденту з Данилом ми з Андрієм поїхали додому в маршрутці, де кермував надто віруючий водій. То був класний водій. Він завжди купував кілограм льодяників, а потім роздавав їх замість квитків. Коли льодяники закінчувались, він купував ще. Той водій погано дочував, і тому його ненавиділи пасажири, а психопати навіть обіцяли жорстоко розправитися, та, менше з тим, діти його обожнювали. У водія постійно поруч лежала Біблія, сам водій носив білу сорочку з короткими рукавами, поверх неї — чорну камізельку й метелика. Він був вишуканий та ошуканий сотнями світів, сотнями думок, тисячами мовчазних поглядів, тисячами брудних пальців, які пхали йому свої брудні гривні.

— Вазьмітє, — казали вони, — за праєзд.

Так і казали, тому що який київський пасажир може бути вихований, який київський пасажир має властивості добропорядного громадянина, хто зі столичних пасажирів буває вдоволений водіями столичних маршруток. Та майже ніхто. Тому він, той чемний і віруючий водій, терпів усі образи, які на нього сипались, а на нього сипалось образ більше за всіх, тому що він був ввічливим і віруючим. Він був руйнівником усіх стереотипів, які стосуються водіїв маршруток. Він був у чорній камізельці й метелику, він роздавав льодяники, він був чемний і співчутливий, він зупиняв свій автобус скрізь, де б його не попрохали, але лише тоді, коли дочував про прохання зупинити, адже він погано дочував, і власне за це його особливо і не полюбляли, а психопати, як було сказано вище, погрожували кривавою розправою. І ми їхали з моїм другом Андрієм і розмовляли про хіп-хоп, джаз, літературу. Ми розмовляли навіть про релігію — я відчував, як чемний водій вкидає своє вухо до нашої розмови, але ж він погано дочуває, тому, мабуть, йому було погано чутно те, про що ми розмовляли. І я тоді думав собі після того спирту, який ми бухали під кав’ярнею разом із Данилом, як же добре, що все у світі проходить і не повертається, якщо, звичайно, не брати до уваги замкнену спіраль.

— Яку спіраль? — питав у мене Андрій.

— Ні, — відповідав я, — то все фігня.

Усе мине, думав я. Як там було у Соломона на печатці? Усе минає.

Нічого страшного, все мине. Мене. І тоді ж мене образив мій друг. Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.

— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.

Він слухав реп.

— Немає культури, — сказав він ще раз, і я ображений пішов слухати грьобане техно.

— Я письменник, — казав я.

— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!

Пішов він, подумав я.

— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — сказав я, і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на  нього до кінця своїх днів.

Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.

— За що? — спитав я його.

— За хіп-хоп.

За грьобаний хіп-хоп, подумав я. Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.

Це вже, здається, я розказував, утім, це не має різниці, тому що ми з ним повні антиподи, тобто не повні, а такі собі, нормальні. Андрій, правда, трошки худорлявий і низенький, але ж не це головне... Тоді ж його, музиканта, грьобаного репера, накрила друга хвиля популярності. Це коли всі міста підкорені, але підкорені у кожному місті лише певні кола, це коли тебе інколи крутять по радіо, а на телебачення ще не запрошують. Я ж — писав, але я тільки те і чув, що його  музика — то святе, то є життя, моя ж література — іграшки...


У той вечір я пішов додому. Десь опівночі я відкрив двері. Мене зупинив мій сусіда, сказав, що я непогано виглядаю і чи не хочу я зайти.

— Ні, — відповів я, — пізніше.

— Куди ж пізніше? — питає він.

— Завтра, післязавтра, але не зараз.

А потім він скрутився і сказав, якщо я йому не дам коньяку, то він загнеться.

Я йому не дав коньяку, тим більше враховуючи його театральний талант, якому я не вірив. Я закрив двері й увімкнув світло. Тієї ночі світло було скрізь. На вулицях, у під’їздах, у консерваторіях, нічних клубах, у церквах і навіть критих ринках, чого, зазвичай, уночі  не буває. Я увімкнув світло, на кухні надибав Феодору, про себе вилаявся й заходився тамувати страшенний алкогольний сушняк.

Феодора їла свій кінчений буряк.

Це жахлива історія.


4

Жахлива історія


Я навчався у десятому класі, коли познайомився з Жанною. За новою системою у десятому класі екзамени не складаються, тому я сміливо пасував уроки. Сиділи ми з приятелем за бойлерною й палили цигарки. Травневе сонечко розігріло наші м’язи, і нам було відверто ліньки що-небудь робити. Ми слухали, як ластівки щебечуть у своїх дурнуватих гніздах, як кричить завгосп нашої школи на гладку повариху, ми усвідомлювали нашу непричетність до всесвіту і рухались у зворотному напрямку від життя. Ну це так, лірика, чи що? Аж раптом підійшов до нас один чувак, чоловік нашої завучки, Гєна. Завучку звали Леся Миколаївна, і її хотіла вся чоловіча половина школи та деякі дівчатка. Ось цей приятель, до речі, у наступному році її трахнув. Десь там, між обшарпаними портретами колишніх вождів та акваріумом з дохлими гуппі.

Отже, підходить до нас ось цей Гєна.

— Пацани, — каже Гєна, — гроші потрібні?

А ми шо, а ми нічого.

— Ну? — відповідаємо ми.

— Тут є роботка, — каже Гєна, — нормальна така роботка. А, пацани?

— Ну? — відповідаємо ми, демонструючи свою зневагу до Гєни, якого знає весь район, а ми вже і поготів.

— Пішли, — сплюнув Гєна  на розпечений асфальт сухою слиною.

Привів, значить, цей Гєна нас до брудних задрочених гаражів, показав нам повний камаз шлакоблоків.

— Розвантажуєте камаз — отримуєте по двадцятці.

Роботи на години півтори.

Ну, фіг, думаємо, з тобою. Двадцять гривень для нас тоді були чималі гроші. Заради таких грошей ми головою ризикували, коли з фабрик та заводів тягли кабелі з мідним начинням.

З нами того камаза розвантажував і сам Гєна.

— Єслі нада, — каже Гєна, — з Лесею домовлюсь, на тиждень звільню від уроків.

— Ні, — кажу я, — ми самі себе можемо звільнити.

Після того, як я вронив парочку шлакоблоків Гєні на ноги, ми з ним стали стали повноцінними друзями.

Потім до нас завітала панянка. Симпатична така, мала років двадцять п’ять, чорне волосся, худорлява, ну так, нормальна, одним словом.

— Гєна! — закричала вона. — Я поїсти принесла.

— Це Жанна, — відрекомендував нам панянку Гєна. — Моя сестра. Рідна.

— Нормально, — кажемо ми.

— Шо нормально?

— Ну, шо в тебе сестра є.

— Справді? — зрадів Гєна.

— Ну звичайно. Головне, щоб нормальною була.

— Тобто? — не зрозумів Гєна.

— Ну як тобі пояснити? Якщо вона дура, то ненормальна, а якщо не дура, то нормальна.

— От знаєте, хлопці, — сказав Гєна, коли Жанна пішла залицятися до спітнілих, вимазаних у шмаровидлі мужиків, — ось із цим якраз проблема.

— Баба-дура, — сказав приятель, — кобила з возу.

— Розумієте, проблеми у неї. Вона наче і симпатична, і все таке, але ж дура. Причому настільки, що жоден чоловік не може з нею пробути хоча б годину.

— Чому? Оно всі баби дури, але ж нормально живуть, трахаються, дітей заводять, — відмовляє мій приятель.

— Тут, хлопці, інша тєма. Вона настільки нудна, що її хочеться весь час пиздить. Пиздить, хлопці, до тих пір, поки не порозумнішає. Тільки і це не допоможе. Жанна закінчувала університет, але це не допомогло, вона закінчувала курси бухгалтерів, та стало ще гірше, вона....

Поки Гєна розповідав, я дивися на Жанну. Точніше, на мужиків, яким те і треба, щоб хтось до них позалицявся, але вони бігли, як Мазепа, як Наполеон, як ще хтось... Вони просто тікали від неї.  У прямому розумінні.

— Співчуваю, Гєна, — перебив я його.

— Це півбіди, найгірше те, що вона  живе  разом з нами у квартирі. Зі мною і з Лесею... Миколаївною, — додав він.

Увечері того дня я ходив до Гєни пити пиво. Жанна дійсно була кінченою сестрою. Вона була на п’ять років молодшою від брата і на вісім років старшою від мене. І мене це відверто дратувало, тому що вона була реально тупорилою, вона була кінченою, нецікавою, нудотною. Вона розмовляла на ті теми, які нікого не цікавили. Взагалі. Вона давала непотрібні характеристики предметам, які тої характеристики не потребували: наприклад, вона казала, що від хліба повніють, а від цукерок псуються зуби, вона казала, що якщо поїхати на море, то можна засмагнути, що стіл, за яким ми сидимо, — дерев’яний і що якщо його спалити, то буде не стіл, а купка попелу. Ага, додавав я, Волга впадає у Каспійське море, а коні їдять овес та сіно. Вона жартувала і навіть сама не сміялася зі своїх жартів, вона розповідала історії, які не були цікавими навіть їй самій. Їй настільки було нудно самій із собою, що вона намагалась виплеснути усю свою тягучу нудність на нас. Вона, безперечно, була впевнена у тому, що вона вся така раптова й недосяжна, але ж ми пацани серйозні, і нам видніше, яка вона, та кінчена Жанна! Мені стало безумно шкода Гєну, Лесю Миколаївну, тому що і я був серед тих, хто теж її хотів, я маю на увазі Лесю Миколаївну, але з поваги до Гєни намагався приховати це.


Я не знаю як, але з Жанною познайомилась моя турботлива мама.


Одного разу Гєна вигнав цю Жанну. Вона його допекла своєю дурістю, він узяв її і вигнав. Узяв її шмотки, викинув із четвертого поверху, подзвонив усім своїм знайомим і сказав, що він її вигнав. Усі знайомі сказали, що Гєна вчинив з нею ще по-людськи.


Як було зазначено вище, я не знаю, як із Жанною познайомилась моя турботлива мама. Жанна притягла свої шмотки до нас у квартиру. Твою, думаю, мать.

— Мама, — кажу, — якого милого?!?!

— Я ж не можу відмовити людині.

— Мама, — кажу, — вона  не людина. Вона — кінчена.

— Так не можна, — сказала моя турботлива мама, і я замовк.

Вона прожила у нас лише два тижні, і все. Тоді вона ще не була такою нахабною. Так, вона була ідіоткою, але не нахабою.


Вона знайшла собі якусь кімнатку, де була забита фанерою половина вікна (там була наскрізна дірка на вулицю), де були обідрані шпалери і годинник на стінці принципово йшов у інший напрям, де, підозрюю, жили такі ж пацюки, як і її сутність. Пацюкова сутність.

Про неї ніхто не чув. Гєна навіть почав хвилюватися. Як же вона там, думав Гєна, вона, як-ніяк, моя сестра, я маю про неї піклуватися, це мій братерський обов’язок. Дурак, казали йому усі його знайомі, коли він спілкувався з ними по телефону, твій борг забити на неї, забути її, не згадувати і відцуратися. Викинь її з серця, Гєна, казали усі його знайомі. Так і казали. А він — ні. Він просто не міг. Гірше буде, казали знайомі. Навіть я казав. Ні, пацан просто собі страждав...

Через три роки вона з’явилася. Жанна зробила пластичну операцію, кошти на яку їй виділила якась-там релігійна громада принижених та ображених. Зі свого більш-менш пристойного носика вона зробила щурячий шнобель, змістивши перетинку між ніздрями далі у ніс, а кінчик того самого носа насунула на губи. Очі ж свої вона трохи звузила, а вуха настовбурчила. Це була ескапада у бік суспільства та макрокосму вцілому. Це було зумовлено, в першу чергу, тим, що її не хотів жоден чоловік, вона викликала роздратування в усіх. І ходили чутки, що хірург, який її оперував, збажав ненароком її зарізати, але  одна  з медсестер заявила, що  вона  буде свідчити проти нього. Тепер, після операції, її виправдано не хочуть чоловіки, а жаль її до себе самої  зріс до такої міри, що навіть зневага і ненависть до світу і людей — це лише невеличка часточка того, як зазвичай реагують ображені у дитинстві психопати.

Вона вступила у ту саму секту, де приймали лише людей з фізичними й розумовими вадами. Жанну не хотіли приймати, тому що її елементарно ніхто б не зміг терпіти. Але наполегливість і відмежування від усіх людських утіх усе ж таки змусили головного їхнього пастора прийняти її до свого товариства. Він, до речі, був першим її мужчиною.

Потім у них відбулась дуже відверта розмова.

— Зрозумій, — сказав їй отой пастор, — ти не Жанна. Коли ти була симпатичною дівчиною, то мала цілковите право називатися Жанною...

Потім його проклинило, і він заспівав: «Стюардеса па імєні Жанна...»

Потім його виклинило, і він продовжив:

— Зрозумій, ти не маєш ніякого морального права називатися Жанною. Тебе ж люди не зрозуміють. Я доступно висловлююсь?

— Да, — сказала Жанна, від чого пастора аж затіпало.

— Ти маєш змінити ім’я. От, наприклад... — пастор поворушив якимись горіховими дощечками по гранітних плитах і продовжив. — Ось моя ця штукенція промовляє Божим голосом, і я чую, що ім’я твоє — Фродо, тьху, Феодора!

— Я не хочу бути Феодорою! — занервувала Жанна.

— Прийдеться, — підсумував усе пастор.

Після усіх цих подій Жанна пішла і змінила паспорт.

Замість Жанни стала Феодорою.

У секті в неї з’явився навіть друг. Щоправда, глухий.


Так проминуло три роки. Вона жила у своїй конурі, працювала продавцем-консультантом у фірмі «Емвей» і була спроможна лише виплачувати за помешкання. Їжу крала у глухого друга. Переважно буряк та моркву. Тому через три роки її було важко впізнати. Жанна настільки схудла, що була схожа на Сплінтера, учителя черепашокнінзя, причому схожість була до такої міри вражаючою, що її, я маю на увазі Жанну, одразу полюбили діти.

Вона ходила районом свого міста, а знайомі її не впізнавали. Лише діти верещали від задоволення, що живий Сплінтер ходить у них під вікнами.


І от за два місяці до оспіваних подій, пов’язаних із Данилом, я приходжу додому, а вдома наставлено повно сумок, а навпроти мене стоїть вона, Жанна, чи пак Феодора. Стоїть і шкіриться, як, бува, шкіряться кімнатні пацюки, коли хочуть їсти.


З того часу вона живе у нас. З нею я принципово не розмовляю. Ну, не те що зовсім не розмовляю, а так, відповідаю тільки «так» чи «ні», киваю головою, неприязно посміхаюсь. Просто з нею неможливо розмовляти. Розумієте? Ви взагалі хоч щось розумієте? З нею неможливо розмовляти. Іноді вона підмазується, прагнучи знайти якусь прихильність у моїй особі, дає мені цукерки або пропонує скуштувати своє грьобане фондю.

— Скуштуй, — каже вона, — моє грьобане фондю.

— Нє, — кажу я.

І все, більше нічого не можу сказати. Потім прямую до свого «кабінету» і вже там договорюю:

— У мене потім від твого грьобаного фондю голова болить.

Іноді вона намагається показати себе обізнаною в молодіжній музиці. У мене, каже вона, є балади Джорджа Майкла. Дати тобі? Послухаєш? Я не люблю Джорджа Майкла, тим більше у мене є вся його музика. І навіть балади є, не заспокоюється Феодора. Да, відказую знервовано. Тоді у мене є класний лаунж, посміхається вона, дати? У мене, кажу, стиснувши зуби, десять гігабайт лаунжу.

— Пінк Флойд? — питає вона.

— Є.

— Моцарт?

— Є.

— Депеш Мод?

— Є.

— Ен’сінк?

— Я ненавиджу Ен’сінк.

— Але ж Тімберлейк такий класний, — вона вочевидь ввійшла в азарт.

— Від’єбись!

І Феодора ображено йде далі шарудіти своїми пакетиками. Взагалі, все її життя коштує стільки, скільки коштує трикопієчний целофановий пакетик.

А інколи Феодора мені сниться. Постає у моїй сомнамбулічній уяві велетенським кровожерливим пацюком, який намагається мене проковтнути, але йому заважають зуби, і тому він спочатку має мене прожувати або понадкусювати.

Феодора розвинула у мене параною. Мені всякчас здається, що вона, я маю на увазі Феодора, а не параноя, стежить за мною, ненавидить мене і крадькома пере мою білизну. Я розумію, що це всього-на-всього параноя, — я намагаюся її контролювати, присікати на її зародкових стадіях, але також розумію, що позбутися її буде вкрай складно...


І ось вона живе у мене, я живу у своєї турботливої мами, а моя турботлива мама терпить усіх нас. Звичайно, я міг просто гайнути кудись у Європу, подалі від усіх, а тим більше від Феодори, міг гайнути, наприклад, до Польщі або Словаччини, але були у мене проблеми з військкоматом, чиї повістки, повістки до суду, чеки на сплату штрафів та іншу мішуру, яку приносила нам півметрова істерична двірничка, я безжально спалював на жертовному вогнищі свого «крикету». А без довідки з військкомату мені ніхто не давав закордонного паспорту, а без паспорту я не мав змоги кудись виїхати, тому що з цими новими системами, електронно-обчислювальними машинами, Інтернетом, силіконовими долинами і п’яними прикордонниками виїзд за кордон був для мене обмежений. Я лише одного разу намагався перетнути кордон із циганами, у яких був повний автобус в’єтнамських телевізорів без кінескопів і кінчена білоруська проститутка, у якої не було, здається, переднього зуба, але прикордонники мене  спіймали й відправили назад, до неньки, а потім цигани запропонували оженитися на цій білоруській проститутці, але ж вона була проституткою, як я міг на ній ожениться? Чи, може, то не я намагався перетнути кордон? Це, зрештою, не так уже і важливо. Важливо було те, що повна відсутність грошей, молодість, постійне бажання алкоголю, їжі й сексу слугувало для мене неабияким гартом.

Я сидів у цій країні, не бачив світу — здавалося, що все так і залишиться до скону віків, що Європа без мене впаде, просто розвалиться, я намагався був дати хабара одній посадовій особі зі свого інституту, ну, щоб ті конторські щури з деканату виписали мені довідку, що навчаюсь я в них на стаціонарі, але особа мене послала на хуй. Я наполовину сидів у своєї турботливої мами на шиї і намагався з неї чим швидше злізти. Іноді запивав, мандрував, на скільки ставало грошей, Україною, поки не знайшов підходящу роботу сторожем на одному зі столичних складів. От, подумав я тоді, був би я краще Чайкою і рвав би собі струни, працював би телеведучим і обманював би народ. Та кому, зрештою, були цікаві мої думки?

Нікому...

Розділ четвертий. Про це... і поговоримо


1


Деякий час свого ще тільки-но розпочатого життя я любив (і мав до цього неабиякий хист) пити горілку і бубоніти лише про свою геніальність. Насправді ж пив я горілку дуже погано та і щодо геніальності у мене вже тоді були чималі сумніви. Зазвичай, спочатку я пив горілку, а потім довго і ревно характеризував свої геніальні риси. Після цього я замовкав на деякий час, але лише задля того, щоб випити горілки, і решту часу мені доводилось знову  ж таки обрамляти свою сутність квітами геніальності. Зрештою, це були довгі, цікаві досліди. Щодо себе, я маю на увазі. Хтось чекав від мене сексу, а я, руйнуючи їхні сподівання, пив і говорив...


— Ти інколи поводишся, шо тьолка, — сказала мені одного разу дівчина з общаги.

— Та ти взагалі шо тьолка, — додала вона з притаманним лише дівчинам з общаги цинізмом.

Я майже не ображався.

Пригадуючи одне питання, на яке відповів мій щирий незнайомий А.У. стосовно свого характеру, і мені хочеться зауважити, що мій характер — тьолка. Ні, це ніяким чином не стосується харизми чи пак якоїсь чоловічої наполегливості, скоріш тут ідеться про манірність поведінки, навіть характеру, превалювання фемінних рис. Немає тої пацанності, чоловіковості, маскулінності. Я ніколи не любив суто чоловічих компаній, бухання горілки на принципових засадах, не брав участі в обговореннях автомобілів, мобільних телефонів, жінок як суб’єктів (з подальшою оцінкою їхніх анатомічних властивостей — за винятками, звичайно), мене ніколи не цікавили проблеми на кшталт хто кому винен і кто нє прав, моїй тьолочній свідомості завше дошкуляли такі принципові й понятійні речі, як принципи та поняття. Я терпіти не можу деструктивну лайку, асфальтові та понтячі випади самців у присутності самок, грубу чоловічу силу, яка надихає мене лише на рясне потовиділення та відрижку, і це не тому, що я не маю такої сили, а тому, що вважаю силу розуму  потужнішою (чи не у всіх аспектах) від сили фізичної. Це не означає, що всі гуртом заходилися запливати здором, просто всі ці мускули та інша біда не повинні бути еталоном справжньомужиківства, пріоритетом світу цього, ну ви розумієте, про що я...

Як казав мені мій друг Толік:

— Ти пацифіст. А пацифісти завжди невдахи.

І я не можу з ним не погодитись, але знову ж таки, який з мене пацифіст? Хіба що у прямому сенсі. Я нищу, хай їй грець, початкову, якщо хочте, пушкінську, пак франківську культуру, натомість викидаючи на-гора примітивні юнацькі опуси.

Свого часу, коли я пив та просторікував, я називав себе Джузеппе Гарибальді нового часу, який знищує заради створення нового, але не мені, руйнівнику, творити. Цим займатимуться мої нащадки через коліно, ба навіть через два (для симетрії).

Зараз же я вбачаю в тому самопроголошені тупу підліткову гіпертрофію з тінню маніакальності, і дай Боже, щоб через п’ять років, і слава  Богу, якщо через рік я знайду свої теперішні тексти надто примітивними навіть для своїх двох десятків. Я вірю у це, і так буде!...


2


Я не знаю, з чого розпочати: історій, в принципі, багато, але з якої почати — навіть не знаю. Почну, мабуть, із сумної. Такої собі тупенької і сумної. Як і всі тупенькі й сумні історії, ця буде тупенькою і сумною...

І це навіть не історія, а трагічна поема, ба навіть поемічна трагедія. Це оповідь про безневинну сексуально стурбовану алкоголічку, про заплутану в собі дівчину, яка боїться жити, тому і намагається поламати своє життя. Ця дівчина є моєю подругою. Звичайною, ні до чого не вимушеною подругою...

Усе розпочалося з того, що я полюбив цю свою подругу. Ну, тоді вона ще не була мені подругою, а так, добра знайома мого друга, який, зрештою, тоді був мені ще не другом, а так, добрим знайомим, із яким я от нещодавно посварився через джаз, хіп-хоп та літературу...

Отже, звали  цю дівчину, припустімо, Юля.  Ну так, хай буде припустімо Юля, воно ж, в принципі, як і припустімо Свєтка, теж нічогенько звучить. Познайомився я з цією дівчиною, як завжди, на алкогольній літературній вечірці, які у нас відбувалися чи не щодня і вечірками зазвичай не вважалися, а так, напивалися до свинячого вереску, читали свої вірші, потім хтось із кимсь сперечався, філософував, валив кулаком в обличчя, поки не приносили наркотики, від яких у всіх їхав дах, а заразом і вся вечірка перетворювалась на суцільній Содом разом із Гемороєм.

Запросили якось до нас у гості — а жили ми тоді дружньою комуною в дружній однокімнатній квартирі одного нонконформіста — цю дівчину. Вона, як для дівчини, пила багато пива і без упину матюкалась. Спочатку я відреагував на неї досить прохолодно, навіть у дечому зневажливо: ну мало лі, подумав я, шо не хлопець, то підар, шо не баба, то мужик. Але потім ми з нею розговорилися і вона виявилась досить жіночною, навіть душевною і ніжною. Вона лаялась і розповідала мені про Кастанєду, якісь там сновидіння та іншу муру, у яку я не те що не вірив, а просто не звертав на неї увагу. А потім я в неї влюбився, не в муру, звичайно, а в дівчину. А ще потім із болем відчув, що кохаю. Іноді вона приїжджала до нас у комуну о першій ночі на таксі, трохи п’яна, лізла до мене цілуватися, вимагала негайного сексу, вимикала вічнограючого у нас MC Solar’а, ставила своїх кінчених «системов і трохи даунов», наголошувала на тому, шо ми гівно, і знову ж таки вимагала у мене сексу. Сексу вона, п’яна, не отримувала, від чого страшенно хвилювалась, я постійно ревнував, обоє ми закочували істерики, довго сиділи на кухні, вдавали з себе страждальців, я постійно палив, вона постійно крила всіх і вся матом, потім ми довго заспокоювали одне одного, цілувалися, плакали, точніше — я плакав, вона знову вимагала сексу.

Під ранок у мене не було сил, я ставив харківський гурт «Lюк» або поляків «Swietliki», голосно підспівував, або ж, де не було слів, пританцьовував, під завалами нонконформістських лахів намагався віднайти свій матрац, віднайшовши який, стелив постіль собі, їй, нам обом, докурював світанкову цигарку, і ми нарешті лягали спати, шепотілися ще з півгодини, намагаючись не розбудити моїх співмешканців... Так було чи не щодня.

Їй, дев’ятнадцятирічній дівчині, постійно кортіло кудись трафити: на дахи будівель, у калюжі, у бійки, суперечки, у різні халепи. Вона прагнула напитися, втопитися, порізати собі вени, відтяти собі голову, потрахатись із п’яним й жирним барменом, поїхати перекладачем з англійської на семінар феміністок, посваритися з надто релігійною мамою, викладачкою української мови в університеті Хмельницького, і на зло їй не піти на причастя до церкви. Вона вганяла собі в руки коркотяги та цвяхи, постійно обливалась кавою та пивом, постійно щось ненавмисно розбивала, сварилась із продавщицями у ларьках, боляче кусалася під час поцілунків, пиздилась із гопніками, навчалась на романо-германській філології, голосно верещала, зустрівшися з однією зі своїх подружок, пила горілку, статуру мала досить велику, як для дівчини, що за усіма показниками робило з неї щось надто незрозуміле, фактично приречене на безглузду смерть. Але, менше з тим, я її любив. Страждав, коли вона приходила п’яна чи коли бачив її з якимось зі своїх друзів: я ж усе думав, що це тимчасово, що це лише у неї такий період дурнуватий, що все швиденько минеться, як літня злива, але то був лондонський дощ до болю, до крику. А потім, прогулюючись парком, годуючи горішками білочок та ведмедиків, я зустрів одну з її подруг, здається, її звали Женя. Типове кацапське ім’я з відлунням вульгарності.

— Привіт, — сказала мені Женя. Вона навчалася з припустімо Юлею в одній групі. — Привіт.

— Привіт, — кажу я Жені.

— Де Юлька? — питається у мене Женя, яка до того ще й має тата, якогось там письменника, який кудись там наче  кандидат, здається, до спілки письменників України чи Росії.

— Не знаю, — кажу, — десь вени ріже або матом єрепенить.

— Зрозуміло, — каже Женя, — сумувати будеш?

— Не зрозумів, — кажу, — за ким?

— Ти шо, — каже Женя, яка до того ж ще зустрічалась із якимсь там Мішей, якого ні ви, ні я не знаємо, тож краще ми не будемо про нього згадувати, про того Мішу. Пішов той Міша в сраку. — Ти шо, — повторює вона, — дурак?

— Ні, — кажу відверто і трохи знічуюсь.

— Вона ж у Данію їде.

— ?

— Не знав? То вона, певно, тобі просто ще не сказала. Так скаже ще.

— Ага, — кажу, підгодовуючи ялинковими гілочками якогось ведмедика.

— Ну все, па.

— Досвіданья, — уїдливо промовив уже в спину кацапчанці Жені і впав на землю  з миттєвим приступом абазії.


Ми з припустімо Юлею довго з’ясовували стосунки, хто правий, а хто ні, хто забагато палить, а хто бухає. Потім домовились, що вона, припустімо Юля, все ж таки їде, але на мене не забиває і мене не забуває.

— Домовились, — сказала припустімо Юля.

От бляха, подумав я, от бляха.

Через півтора тижня вона зрулила. О восьмій ранку я провів її до автовокзалу, звідкіля від’їжджають автобуси до Німеччини. Щось там собі плакав, вийшов до Дніпра, милувався казковим, майже міфічним плесом, яким стелилась густа поволока, небо було затягнуте; попередній день був найхолоднішим того літа, а що я з учорашнього дня не був вдома, то блукав у майже зимовій курточці. Спостерігаючи за поодинокими рибалками, я сидів під графіті, що на набережній, і палив цигарки. У плеєр запхнув диск якогось українського слюнтяя, з яким мені було тепліше, безпечніше і сильніше щемило в серці та в сраці.

— Я тебе більше ніколи не побачу, — шепотів я сам до себе, — все, бувай. Пиши, дзвони, готуй тамтешнім дітям канапки, стелися під усяких рудих панків, слухай Сафрі Дуо, а я знайду собі іншу, хоч і пообіцяв чекати. У мене ж характер...

Який же у мене, блядь, характер, подумав я тоді, коли я з бабами стаю якимсь безхребетним і навіть одноклітинним.

Поблукавши Подолом, піднявшись Узвозом до Володимирської, я поплентався додому. Настрій розпогоджувався, я купив собі кефіру, печива і поїхав до старого друга, веб-дизайнера, дзен-буддиста, філантропа й бариги, що торгував комп’ютерними дивайсами... У нього я випив гарячого шоколаду, з’їв досить смачне домашнє печиво, після чого на згадку про дзен-буддиське гаяння часу сфотографувався його кінченим цифровим фотоапаратом...

Тим не менш життя продовжувалося. Перші два місяці я працював лише на дзвінки у Данію, тому що дзвонив їй не менше двох разів на день. Потім взагалі перестав дзвонити, мене підхарило чекати, я почав  шукати собі інше кохання, іншу дуру, яка б крила усіх матом і бухала б нарівні з чоловіками. Та знайшов цілковиту протилежність припустімо Юлі. А Юля мені писала листи на електронну адресу, я писав їй. Усе було добре: вона слухала Сафрі Дуо, готувала датським дітям канапки і стелилася під товстих рудих панків. Ходила там на всякі фестивалі, закохалася в Оззі Озборна.

— Оззі — янгол! — кричала вона мені у слухавку.

— Оззі — сатана, — пригнічено відповідав я.

А через рік вона приїхала. Справді, у мене була інша, та й у неї не все гаразд було. Вона бухала, постійно шукала пригод на свою сраку, до того ж срака у неї стала на пару розмірів більшою. На європейських харчах наїла собі і сраку, і черевце, обличчя стало пропитим, а шрами від колишніх порізів та проколів стали помітні ще більше. Нормально, подумав я.

— Що з тобою сталося? — питаю я.

— Усе нормально, — сказала вона.

Справді, вона змінилась тільки зовні, а щодо чуттєвих якихось особливостей, поведінки, манер — якою була, такою і залишилась, ну, хіба що стала більш сексуально стурбованою, почала вимагати більше сексу, але не в мене, я вже був учорашнім днем, я вже давно перестав бути для неї чимось особливим, я маю на увазі, як чоловік я її не цікавив.

— Як чоловік, — казала вона, — ти мене не цікавиш.

— Ти теж, — намагаюсь відплатити тою ж монетою, — як жінка мене зовсім не цікавиш, та і з жінки ти перетворилася на кінчену. І взагалі, я тебе люблю, а ти намагаєшся мене позбутися. Кінчена, — додав я.

— Сам ти кінчений! — почала волати вона. — І взагалі, ти так говориш, наче ти тарган, а я дихлофос.

Із того часу ми почали дружити, вона постійно нарікала на мої риси характеру, вчинки, які їй не подобались, а я, в свою чергу, намагався не ламати їй ребра. Жінок я не б’ю принципово.

А через три тижні вона знову повернулася в Данію. Тепер вже на довше. Але, отримуючи від неї листи, я кожного разу відчуваю якусь важкість, щось тисне у грудях, щось турбує мене — вона мене турбує, її життя. Вона писала мені, що приїде рудий і вони будуть їбаццо. Так і писала — їбаццо. Це, мабуть, італійською, а потім вона писала, що їй нема де жити, що вона лазить Копенгагеном у пошуках помешкання та роботи, що вона частенько ночує в якомусь притулку для дітей Господніх або у якійсь мовній школі, де вона займається вивченням датської мови і малюванням настільних ігор чи щось таке, що, зрештою, не важливо. Вона не працює, живе з якимось чи то Мартіном, чи то Оскаром, чи то Грінкилєм, чи ще з якоюсь бідою, каже, що хоче тепла та ласки, а отримує хіба що великі датські члени, каже, що у неї немає нічого і нікого, що вона бухає з українцями та білорусами, які теж тусують у Данії, що вона хоче одного шістнадцятирічного датського хлопчика, який схиблений на сексі. Клуби, екстазі, суцільні п’янки, Копенгаген, перманентний похуїзм у своєму практичному застосуванні...


3


Було у мене багато чого, були різні випадки, смішні, трагічні, були навіть стосунки з проститутками. Ні, Таня з бульвару Шевченка цілком нормальна, у мене навіть язик не повернеться назвати її проституткою — ну яка ж вона проститутка, коли вона така вся одухотворена, вся така непроституточна...

А от із справжніми хвойдами доводилося зустрічатися й навіть мати якісь справи... Але це був дебілізм, причому сповнений довершеності, я б оце сказав, винятковий дебілізм. Як відомо, він, дебілізм, обдарований рідкісною формою довголіття — вічністю. Перша людина на землі — чи це за Дарвіном, чи з теологічної, ба навіть теософської точки зору — була дебілом. Якщо брати до уваги біблійні писання, то Авель був молодшим, а Каїн — дебілом і т. д. Дебілізм мав місце (а часу він не належить, бо ж він, дебілізм, вічний — час належить йому) і до людства, навіть до планети Земля і Чумацького Шляху, до якого належить наша дебільна галактика, до якої належить Сонячна система. Чорна дірка, пак Ніщо є архаїчною, я б додав, доархаїчною формою дебілізму. Не маю права замінити дебілізм мудаківством, бо пан Ю.І. вже це зробив у своєму приреченому на вічність трактаті, але ці два терміни є досить дотичними...

До Чорної дірки була лише  Чорна дірка, отже, цей доархаїчний дебілізм був вічним... і кінця йому не буде, як не буде кінця мудаківству, вселюдському похміллю, антисемітизму й північно-імперському шовінізму. Хоча... хтозна, хтозна...


І це має бути дуже дебільна історія, тому що майже всі дійові  особи у ній — дебіли. Ця історія про Сашу, Артура й Антоніо, так-так, саме про того Антоніо, який є носатим греком і жидівською мордою.

Отже, все розпочалось із того, що зустрілися ми всі вчотирьох. Саша був режисером-аматором, який знімав якесь там документальне кіно, Антоніо був сценаристомаматором та оператором-аматором, який написав до того кіна ну дуже вже аматорський сценарій і мав відеокамеру, а Артур був актором-аматором, якого знімали, і він мав художньо вигравати своє життя. Хлопці тільки-но зі зйомок вирішили відзначити закінчення чергового зйомочного дня і запросили мене. Спочатку було пиво, потім ще — коньяк, вони пили горілку, Антоніо навіть покурив травички.

Ми ходили містом у пошуках цікавої локації, де можна було б зняти кілька кадрів для заставки чи ще якоїсь неврівноваженої біди. Саша тихенько, наче кримінальний авторитет, щось розповідав, Антоніо намагався долучитися до товариства кавказців, цитував Лермонтова і якогось кавказького поета, Артур вигукнув «звєрьйо-майо», після  чого мені довелось урегульовувати конфлікт. Розійшлись на пляшці дорогого вина, яке Артур придбав для князів гір. Після того, як дискурсивні питання щодо подальшого місця нашої дислокації не підлягли вирішенню, ми несвідомо поплентались до Майдану, звідкіля піднялись Михайлівською на однойменну площу. В Антоніо почалися його панкреатичні приступи, він почав блювати, Артур тримав його за плечі, Саша перепрофілювався в оператора-аматора, мабуть вбачаючи у цих кадрах всесвітнє визнання. Я вдихав весінню прохолоду. Повітря пахло вечором і неприємностями...

Уже не пам’ятаю хто, але хтось-таки угледів розйобану «Волгу» і запропонував покататися.

— Саша, — спитав Антоніо, — вмієш заводити без ключів?

— Навчусь, — сказав Саша, дістав із кишені потріпаної джинсівки ключі від своєї квартири і почав відкривати вікно старенької розйобаної «Волги». Скло не піддавалось Сашиним маніпуляціям, тому до цієї справи долучився Артур і я. Після того, як скло нарешті перейшло на наш бік, Саша з неприхованим болем промовив:

— От курва, — промовив він, — ключі від хати погнув.

— До сраки, — сказав я, — у нас ще одні є.

У замку запалювання стирчали ключі.

— Ні, — каже Антоніо, — це погана ідея.

— У нас поганих ідей не буває, — відповів на це Саша, і ми, відчинивши дверцята, залізли у автомобіль.

— За такі витівки, — спокійно сказав Саша, — штраф якихось триста гривень.

— А їздити ти вмієш? — запитав Артур.

— Умію. Правда, коли я кермую, в усіх починається неприхована істерія, але нам пофіг, ми ж пацани серйозні.

Завівши «Волгу», ми рушили, від недосвідчених перемикань передач нас трясло, заодно трясло і автомобіль. Антоніо стало знову погано.

Виїхавши на Володимирську, ми вирішили збавити ходу, адже їхали ми десь під дев’яносто, і зарулити в якийсь провулок. У провулку ми, як годиться справжнім інтелігентам, «подзвонили мамі до Нью-Йорку» і рушили далі у бік Лук’янівки.

— Нормально! — верещав Артур.

— Ага, — весело додавали ми.

— А ти точно впевнений, що обійдеться лише штрафом?

— Нєбаісь! Я контролюю ситуацію.

— Зазвичай ситуацію контролює мій друг Толя, — сказав я, — але його я поки що тут не бачу.

— Нічого, — кричав Саша, — зараз розженемося і ти побачиш.

— Він ще не помер, — кажу.

— Хто не помер?

— Друг мій, Толя.

Якимось дивом виїхавши на Львівську площу, ми зупинилися, тому що все це нам здалося трохи дивним.

— Це якось трохи дивно, — сказали ми.

— Да, — сказав Саша.

— Хлопці, — почав Антоніо, — а поїхали до блядєй?

— Яких блядєй? — не зрозумів Артур.

— Да нікакіх!

У Антоніо виявилися номера телефонів тайських масажисток та київських студенток. Ми з принциповою наполегливістю телефонували до тайських масажисток, але на тому кінці ніхто не вірив, що ми нормальна молодь, яка хоче розважитись. Зі студентками нам пощастило більше. Нас запросили в якийсь спеціальний салон на Куренівці.

— Я, — кажу, — ще ніколи не бігав по шльондрах.

— Я теж, — каже Артур.

Саша й Антоніо недвозначно переглянулись, з чого я зробив висновки, що вони у масажисток та студенток постійні клієнти.

— У нашу страшну й прагматичну добу стаціонарну дівчину заводити не можна.

— Чому не можна, — запитав я.

— Тому що на цей відповідальний крок необхідно затрачати максимум зусиль, а от дасть вона тобі чи ні — питання.

— А любов? А що, як вона любить? — закотив я очі, імітуючи любов.

— А любов, чувак, це розкіш, яку можуть собі дозволити одиниці.

Коротше, грошей у нас майже не виявилось, тому ми вирішили виміняти проститутку на «Волгу».

Салоном виявилась звичайна трикімнатна квартира. Двері нам відчинив типовий порнокороль, тільки з прибалтійським акцентом. Схожий той король був на Омара Шаріфа, видатного голлівудського актора.

— У нас година коштує тридцять п’ять доларів, якщо хочте  поки члени не повсихаються — це коштує стольник.

— А «Волга» підійде? — несміливо питаюсь я.

— Якщо з усіма пристанями й пароплавами, — виявив свою нікчемну дотепність мужик, — то да!

— Ні, — кажу, — звичайна «Волга».

— Хлопці, — нервує порнокороль, — якщо немає грошей, уйобуйте звідси.

— Ні-ні, — каже Артур, — гроші є. Просто нам бартером зручніше.

— Ні, — відгавкується Омар Шаріф, зав’язуючи смугастий халат, — тільки гроші.

— Ти чо’, мужик, — почав нервувати вже Антоніо, — «Волга». По своїх каналах сплавиш її баксів  за триста. Нормальна «Волга».

— Та на ній, — кажу, — самого Макса возили.

— Якого ще Макса, — не зрозумів король.

— Лавітє тачку, Максу всаділі нож в живот... — процитував я Касту, — це ж класика.

— Блядь, — здався мужик, — показуйте «Волгу».

Ми  спустились униз. Унизу нас  чекала розйобана «Волга». Мужик у самому халаті, з під якого стирчало волосся, обдивився тачку, розмірковуючи, чухав собі зад, потім недовірливо глянув на нас.

— Де спиздили?

— На Майдані.

— Де?! — порнокороль був уражений. — Добре, хлопці, тільки з поваги до вашого героїзму...

Ми піднялися нагору, нам запропонували трьох чи чотирьох студенток на вибір. Асортимент був не найкращий. Студенткам було років по двадцять п’ять, а то навіть тридцять.

— Ця, — Саша тицьнув пальцем на  більш нормальну.

— Тільки не вбийте її, — процідив нам мужик.

— Я з ними не поїду! — залементувала подорва.

— Дура, — крикнув на неї Омар, — хто тебе питає.


— И хлеб в тарелочке скрипел! — переможно вигукнув Антоніо.

Цинічно відчинивши «Волгу», ми поїхали на ній до Саші. Потрапити до його помешкання нам не вдалося, а все через ключі, які Саша погнув, відчиняючи «Волгу». Тепер уже нервувати почала студентка.

— Спокійно, маленька, все буде тіп-топ, — заспокоював її Артур. — Поїхали до мене. Щоправда, у мене дідусь довгий час жив, але зараз він у лікарні, однак у хаті безлад. Якщо не гребуєте...

— А чого він у лікарні, — спитав я.

— У нього фекалотоксикоз.

— А це що?

— Як би тобі пояснити. Розумієш, у мого діда склероз. Він от-от помре, а окрім склерозу він має надто потужний сфінктер. Дід мій здатен подовгу утримувати гівно у своєму кишечнику. І ось одного разу він забув геть усе. І навіть те, що йому треба інколи випорожнятися. Сидів він чотири дні перед телевізором і не срав. А потім щось там прорвало, і все гівно потрапило до всяких там залоз, шлунку. Розумієш?

— Розумію, — хитаю я головою.

— І що цікаво, — додав він, — що ні грама назовні.

Оце, я розумію, витримка.

— Я не поїду до нього, — сказала студентка.

— Тобі шо папка сказав? — поставив риторичне запитання Саша.

— А шо?

— А те, що ти дура і тебе ніхто не питає.

З Дарниці ми поїхали на Воскресенку, а точніше — на Кибальчича. Біля кінотеатру «Аврора» у нас закінчився бензин, тому довелось пиляти пішки.

Десь о третій годині ночі ми дійшли до помешкання Артура.

Заварили собі кави, напоїли кавою шлюху, і Антоніо попрохав ту роздягтися.

— Роздягнись, — каже Антоніо.

— Я сісняюсь, — заплакала студентка.

— Не пойняв, — не зрозумів Саша.

Я, обперши батарею, тихцем покурював, і мені було боляче дивитися на цю студентку.

Ось так сидячи, я і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що вже давно ранок і що я весь зіпрів. Страшенно боліла голова. Я обійшов квартиру, нікого не угледів, лише студентка дивилася телевізор.

— А де, — питаюсь, — усі?

— Гуляти пішли.

Ми розговорились. Ця ніч для неї, як вона мені пояснила, була найбільш дебільною: ніхто  її не трахнув, Саша, Артур і Антоніо напились коньяку і пішли гуляти районом, вишукуючи гопників. Студентка виявилась дійсно студенткою, навчалась вона на четвертому курсі, сім’я її мешкає у Каневі, а хлопець у Чернігові. Усе це мені здалось надто сюрреалістичним, дебільним, і я, одягнувши піджак, вийшов на прохолодну квітневу вулицю. Більше по проститутках я не ходив. А двоюрідний брат Антоніо, як потім виявилось, сидів у тюрмі за викрадення автомобіля. Коли це трапилось, йому  було вісімнадцять років, він був п’яний і розчарований у житті...


4


Спекотним літнім ранком, одразу після нічного заспокійливого дощу, я бігав в одному тільки шотландському кілті й смугастій футболці брудними калюжами і несамовито верещав. Мої гетри сповзли до щиколоток, я весь промок, але мені було байдуже, адже я був ніким іншим, як ахуєнним шатландскім воіном. Принаймні мене  так називали гопники. Зрештою, вони поважали мій зухвалий британський однострій, не називали мене підаром, а навпаки, вважали це за чоловічу гідність, якийсь недосяжний для них привілей, яким мене нагородили сановиті друїди з бритонсько-кельтських печер...

Це було ще тоді, коли я мав хоробрість ночувати п’яним на лавках у центрі Києва, ображати тверезих гопників і растаманів, бити вітрини магазинів, ламати пальці об холодильники та падати з балконів на березовий гострокіл. Загалом, було це ще за царя Гороха.

Настрій мав триматися, тому що всі неприємності, пов’язані з іспитами та фестивалями, на яких  мені доводилось корчити з себе повного дебіла, закінчились. Мені подзвонила вона. Ну як, у біса, її звали? Неважливо.

— Привіт, — сказала вона, — ми зустрінемось?

— Да, — кажу, — зустрінемось, якщо хочеш.

— Де? — запитала вона.

— Не знаю, — кажу, — давай у ботанічному саду.

За півгодини я був у ботанічному саду. Ми гуляли, курили драп, розмовляли про життя, про секс і про гроші. У неї було дохуя грошей, у неї було дійсно в необмеженій кількості тих сраних грошей.

— У мене їх дохуя, — казала вона про свої гроші. — Можеш про це не думати, — додала вона, — все, що хочеш, я тобі куплю. От що ти зараз хочеш?

— Я? — недовірливо перепитав я.

— Ти, — сказала вона.

— Щоб пішов сніг, — кажу...

Вона промовчала.

Окрім того, що у неї було дохуя грошей, вона була заміжня і їй було тридцять років.

— Скільки тобі років? — запитав я одного разу.

— Тридцять, — відповіла вона. — У мене є чоловік і дохуя грошей.

— Класно, — сказав я, і ми піднялися на якусь гору.

Я її знав не більше тижня, ми кожного дня обідали в ресторані, ходили до кінотеатру, до книжкових крамниць, де вона купувала мені книжки. А потім я поїхав від неї. Просто так, взяв і поїхав. Їй було тридцять, у неї був чоловік, дохуя грошей, ми навіть збирались на тиждень з’їздити в Пітер, а я взяв і втік від неї до прибацаної панкушки з іншого міста. Приїхав я за два тижні. Вона мені подзвонила і сказала, що любить, голос її дрижав, вона плакала. Не плач, сказав я їй. Як я можу не плакати, коли  я тебе люблю. На вулиці  світило сонце, мені було затишно, і я не хотів, щоб хтось плакав. Давай ти не будеш плакати. Давай, сказала вона, тільки нам треба зустрітися.

Ми зустрілися. Я йшов на зустріч до неї, на вулицю Прорізну, був одягнений у картату сорочку і широкі штані й думав. От бляха, думав я тоді, мені тільки-но вісімнадцять стукнуло, у мене нічого немає, я пишу гівняні вірші, а вона у мене закохалась. Чого вона мене любить?

— Що у мені такого? — запитав я.

— Ти особливий, — відповіла вона, і ми сховались від дощу в темному під’їзді. — Тут темно, — кажу я. — Да, — відповідає вона.

Ми довго сварились, вона не могла мене відпустити, хотіла, щоб я залишився, а я не міг залишитись, я просто не міг. Вона вимагала від мене сексу, хотіла мене поцілувати, але я не давався.

— Ти хороша, — сказав я їй, — у тебе є чоловік, дохуя грошей, і ти маєш тридцять років, але, — кажу, — вибач, я тебе не люблю, просто так, не люблю.


Я мав тоді прекрасне волосся. Воно закривало мені шию, ледь торкаючись плечей, ні, плечей воно не торкалось, а просто — закривало шию. І мене все це відверто задовбало — я взяв і побрився наголо.

— Твою мать, — сказав я, прокинувшись ранком. — Зовсім забув.

Я зробив це на зло всім, хай знають, суки, хай знають... І вона від мене відцуралась. Вона казала, я їду до Нідерландів, а потім до Італії, я буду ходити Європою, а ти не будеш. Мені, кажу, все одно. Вона вивчала мистецтво, і я, мабуть, був одним із її піддослідних. Вплив наркотичних речовин на творчій потенціал, взагалі знущання над тендітним юнаком, над його душею, загалом уся ця порнуха, яка викликає маніакальний інтерес у всяких там психологів, а інколи навіть у психіатрів. Мені, зрештою, було повністю по барабану. Вона рік не дзвонила, ігнорувала мої дзвінкі, а потім весною взяла і подзвонила. Я хочу тебе бачити, ти ж не проти? Ні, кажу, не проти. І ціле літо вона псувала мені нерви, а я псував їй. Одного разу навіть залишився у неї вдома ночувати. Чоловік був десь у відрядженні.

Чоловіка звали Віталіком. Так, я був у неї в квартирі, безпардонно смердів шкарпетками і їв її смачну їжу, пив пиво чоловіка і лазив у його комп’ютері. Потім я попрохав у неї знайти мені на дівіді «Бригаду», вона знайшла, і я всю ніч і ранок дивився «Бригаду», і мені більш за все сподобався той момент, коли Пчьола палив через водолазну трубку. Він палив, а потім їх усіх розстріляли, Сашу Бєлава поранили, потім папа Космоса їх усіх відмазав. Класна була серія.


А на ранок я поїхав бухати зі своєю панкушкою. Вона була кінчена, і від неї смерділо горілкою. Я згадував, як класно було під увімкнений кондиціонер дивитись на дівіді «Бригаду», а тепер у мене алкогольне отруєння й інша біда. Мені було шкода її, ту жінку, яка мала вже тридцять один рік, у неї було дохуя грошей, але я не хотів так жити, як живе вона, вона жила надто мляво, безтурботно, хоч і мала якісь там вищі освіти і займалась мистецтвом. А мені кортіло пригод й алкоголю, мої губи зволожувались під час диких урбаністичних прогулянок, під час вдихання вихлопних газів вантажівок. Проходячи повз будмайданчики, я з завмиранням серця прислуховувався до відбійних молотків і гуркоту падаючої цегли, мене принаджували до себе хвилі міських звалищ і контрасти столиці.

Я тільки-но переїхав у Київ, а вона у ньому жила вже тридцять років, мені не давали спокою нічні прогулянки потягів, які вистукували в кілометрі від нашого будинку, а їй бракувало повітря, я радів, що не видно неба, а їй зорі здавались надто тьмяними, я кінчав від одного погляду на київські новобудови, а вона сварила градоначальство за псування старих районів міста, ми в принципі не розуміли один одного, ми в принципі були різними людьми, нас об’єднувало лише те, що ми обоє ссавці, примати... та, зрештою, яка різниця, головне, що все одразу закінчилось, коли я її образив, зараз уже не пам’ятаю як, але вона мені помстилася, потім вона поїхала на Мальдиви, привезла мені звідти олівця з крабом на пружинці, який я подарував своїй колишній дівчині, і все... прийшов кінець моїм стражданням...


5


Після місяця листування в Інтернеті, я зрозумів, що так далі тривати не може, адже, затягнувши наш епістолярний роман, ми навряд чи зуміємо сприймати один одного поза світовою павутиною.

Це були травневі свята, усі її друзі роз’їхались хто куди. Хто поїхав до Варшави, хто у Будапешт, хто гайнув до Берліну. А вона хотіла до Львова. Я їй і запропонував поїхати зі мною до Львова. Тоді я заробляв небагато, а тому подумав, що до Львова, в принципі, поїхати можна, і це незначною мірою вплине на мій фінансовий стан. Уже потім виявилося, що я помилявся...


Її звали Кірою. Вона була відомою (майже відьмою) київською поеткою, знімала рекламні ролики для телебачення і взагалі була старшою від мене на скількись-там років. На початку для мене ці львівські канікули були не більше, ніж гра, яка дозволяла визначити для себе, чи зможу я бути з такою, як вона. Незалежною, розумною, вродливою.

Ми зустрілись біля залізничного вокзалу. До потягу залишалася година, і ми, вистоявши півгодини в черзі, так і не змогли взяти квитки. Довелося домовлятися з провідниками. Заплативши у два рази більше за реальну вартість квитка, таки  поїхали. Дорогою познайомились з якимись хлопцями з Тернополя та Золочева. Досить милі, але я їхав із нею, тому мене, чесно кажучи, дещо нервувало її спілкування з тими хлопцями.

Ранком ми приїхали до Львова...

Десь за годину блукання Львовом, а саме у парку біля університету імені Франка, я помітив деяке потепління з її боку. Я почав у неї закохуватися. Вона це помічала, і я знав, що вона це помічає, однак усе одно її настрій всякчас змінювався, подекуди вона поводила себе агресивно, таким чином виставляючи навколо себе, наче навколо військово-стратегічного об’єкту, паркан із колючим дротом.

Тоді Львів нам видався зовсім маленьким і, коли ми вже втретє сиділи у «Дзидзі», щось луснуло. Але на мою користь... Нас певною мірою зблизили творчі маніпуляції, які кожен вибудовував по периметру своєї діяльності. Вона — як режисер, я — як письменник. Але ідея та зміст були одні й ті самі. Сценарій. Блукаючи Львовом, ми забрели до одної кав’ярні на Театральній, де дві жінки, що неабияк були схожі на сестер, можливо, вони ними і були, наче ті ворожки готували чарівну каву й відпускали кавові зерна. То був справжній кавовий театр, уміло розіграний двома паннами...

Вона хотіла зняти короткометражку, я — написати новелу. Ми, сидячи в мініатюрному дворику на Рибній, вигадували сюжет, і нам це, в біса, подобалось, нас несло до цікавих інтриг, що могли б розгорнутися навколо панн. І це тривало доти, доки ми не зійшлися у трохи неочікуваному для нас обох поцілунку. Поцілунок тривав недовго: ми обоє боялись, що він буде надто тривалим, тривалим настільки, наскільки буває у людей, що давно разом, які вивчили одне одного і знають одне про одного все. Ми ж були ледь знайомі, але і я, і вона почувалися рідними, майже по крові, майже брат і сестра, майже навіки і все таке... без сумніву, у нас були сумніви щодо спільного майбутнього, але вони розвіялися після ночі, проведеної в потязі, принаймні для мене. Ми сиділи одне навпроти одного, як Пономарьов із Лорак, і розмовляли всю ніч, доки їхали додому...

Потім були всякі там притирки, звикання один до одного. Вона щось говорила про хімію, про те, що ми можемо не  підійти, але  я  не  дуже  звертав на  це уваги...

Кіра жила сама, я приходив до неї додому, вона смачно готувала. Іноді ми займалися коханням, іноді — сексом, іноді — просто трахалися. Насправді, вона була моєю першою жінкою, і я волів би, аби була і єдиною...

За освітою вона була режисер, а тому понад усе любила кіно. Ми дивилися багато кіна. Стільки кіна я дивися лише під час депресій, але то була інша справа, тому що я дивився його разом із нею, тому що я любив її, я любив у ній все. Я любив її груди, яких вона чомусь соромилась, я любив її волосся і любив її уста, я любив її голос і те, як вона нервує, як часом закипає від люті — мене ж, навпаки, нічого не дратувало.

У мене було багато її світлин: були відверті, цікаві, стильні, але її знімали інші чоловіки, вона давала мені фотографії, які робили інші чоловіки, але мене це майже не зачіпало, а чого ж мене мало зачіпати, коли я в той момент був із нею, я насолоджувався її тілом, її душею, нею  взагалі, а інші…  вони були  колись. Зараз — я.

Іноді ми пили шампанське і їли бутерброди з червоною ікрою, іноді ми їли якихось екзотичних черв’яків

і людські ембріони, ми пили багато пива і постійно нарікали на те, що товстіємо, я зливався з нею, мені було затишно з нею. Так затишно мені не було ще ніколи. Я намагався не чути її докорів. Іноді мене це ображало, я безжально палив у неї на балконі, але потім швидко відпускало, і я надалі продовжував насолоджуватися тим раєм, який наситив моє життя... Зрештою, тоді і мені не треба було хвилюватися, не треба було тому, що була у мене якась робота, якісь гроші. Так, я не платив за таксі, у кав’ярнях платив лише за себе і, чесно кажучи, почував себе цілком приємно. На початку я не дарував їй навіть квітів, тому що вважав, що це все проза у наших взаєминах, що все це не варте того, щоб на ньому загострювати свою розпещену й блаженну увагу...

На початку липня ми поїхали до її будиночку на Чернігівщині. Колись там жили її прадіди і тому подібні родичі. Для неї то було особливе місце, я б сказав, надособливе. Там проходив історичний простір її дитинства, її споминів та перших дослідів... Я був першим мужчиною, якого вона повезла у Мрин.

Ніколи не мав тяжіння до вуайєризму, підглядання, шпигунських пристрастей та отримання якоїсь інформації нелегальним шляхом. Але тоді, під натиском вітаміну Ц, екстрагованого зі смородини, під натиском ароматів природи, комашиного співу та банальної цікавості, я заліз до її мобільного і прочитав збережене повідомлення до її подруги, де йшлося про те, що я пройшов випробування Мрином і що вона мене кохає.

Її я кохав уже давно. І я їй тоді це сказав, позбавивши себе всіх козирів, дамок, ферзів, тузів у рукавах, усіх потаємних дверей, скриньок, ходів, усіх захованих мап, які мали б привести мене до численних скарбів нового та старого світів... Я відчув себе велетенським пароплавом посеред вузького фіорду.

Вона відповіла мені тим самим, і я, безкозирний, почував себе найщасливішим у цьому світі... Так, у принципі, і було.

А потім ми поїхали відпочивати в Крим. Такий собі досить пасивний відпочинок. Звичайно, ми збирались піти у гори, але я пробив собі камінцем п’ятку, потягнув ногу, та і вона перегоріла швидко, мовляв, скоро вже їдемо, і хоч гори — то прекрасно, але якщо іти, то не на один день, а на вічність, тому що гори — то вічність, а за день до від’їзду нехай негри в гори ідуть...

У Криму знову щось луснуло, але я зрозумів, що вже не на мою користь, та, загалом, і не на її...

Тоді, ще перед Кримом, я покинув роботу, на якій працював, аби проводити більше часу з нею, аби знайти більш пристойну роботу і переїхати жити до неї, завести власне квартирне господарство, мати змогу доглядати за тендітною нею, відчувати, врешті-решт, себе чоловіком, зробити якийсь ривок, оженитися на ній, завести дитинку, виховувати її, інколи, звичайно, сваритися, але так, не особливо вкладаючи у ту сварку сили та уваги... Повернувшись із Криму, я почав щось думати. Десь із тиждень я думав, наступного тижня сів на телефон. Мене чекало швидке розчарування...

У мене  почалась депресія. Я знав, що будь-яка депресія закінчується або ж поліпшенням ситуації, або ж самогубством. Останнє мене ані трішки не турбувало.

— Я шукала собі чоловіка, який би вирішив мої проблеми, а знайшла хлопчика, який мені ці проблеми додає...

— Я не хлопчик... Я чоловік, — ображався я.

— Я цього не бачу, — казала вона, на цей раз дивлячись собі під ноги. Зазвичай вона дивилася вгору...

— Звичайно, ти ж дивишся під ноги.

— Не в цьому річ...


Вона ж вирішувала проблеми, була майже самодостатня і хворобливо незалежна, але її безжальні амбіції вперто топтали її природну сутність, її робота вимагала в неї надто принципових і важливих речей, і вона зі сльозами на очах віддавала ці речі. Цими речами було її здоров’я, її сім’я, її я. Розуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, розумів.


— ...я хочу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чоловік...


Ще три місяці тому я навіть не збирався ні у кого закохуватися, не кажучи вже про сім’ю, але тепер  я її хочу, хочу дитину, хочу здорову їжу і масаж по четвергах...


Чомусь тоді я був уже впевнений на сто відсотків, що це наша остання розмова...

— Хіба ти мене вже не кохаєш? — приречено запитав я.

— До чого тут це? Я не вірю в слова, мені потрібні дії! А сказати «я тебе люблю» — це так, нічого, приємний бонус...

Я думав... У той час я взагалі багато чого думав, мої думки були геть пронизані болем, болем за те, що вона реально казала правду, а я не був спроможний адекватно сприймати цю правду. І ця правда іржавим серпом різала мені  мої чудові  очі...  Тоді вона  зняла якийсь свій фільм — мені  ж здавалося, що я перейшов на другий план. Можливо, так воно  і було, хто знає. Я марнував свій час на дрібниці... Я боявся, і мені, знову ж таки, було соромно.


Я відчував базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і протертими до дірок відносинами. І найболючіше було те, що я її таки любив. Любив більше всього, і вона мені була потрібна будьякою. Хворою, злою і жовчною, із кислим подихом із рота вранці і вечірньою свіжістю стегон, з ідіотськими примхами і неголеними ногами, і навіть, якщо так станеться, з обвислими грудьми і старечими зморшками.

І в мене почався розпач... Такий важкий, чавунний розпач...


І дякувати Богу, що не дійшло до того випадку, коли ти намагаєшся докричатись, але тебе вже не чують, коли ти репетуєш що є сили, але твої намагання марні, тому що саме це відчуття незворотності поглинає тебе, як тихоокеанський кит поглинає планктон. Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка з однією лише думкою, аби швидше лягти спати. Ти знаєш, що час лікує, а тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора! Вона вислизає, і ти не спроможний нічого вдіяти, тому що рано чи пізно вона вислизне, вона піде і тобі буде здаватися, що вона живе якимось тихим безтурботним життям. Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчям у паркетну підлогу і схлипуєш — я люблю тебе...

Але вже занадто пізно щось вирішувати — залишається чекати, поки сплине час, болючий час...

І ти не знаєш істинну причину, чому вона пішла від тебе? Можливо, через поганий секс, або дійсно ти надто довго не виходив з дитинства, або просто вона тебе банально розлюбила, як це буває дуже часто: тільки-но вона усвідомила, що кохає тебе, аж раптом проходить деякий час, можливо місяць, і в неї вже немає козирів, лишається лише один — піти, і вона йде. А до того часу, поки вона не сказала, що кохає тебе, у вас все складалося пречудово, вона тримала тебе своїм мовчанням, ти тримав її тим, що вона дійсно тебе кохає, але, зрештою, все минається, минає запал, пристрасть, ваші стосунки стають поволі дебільними, і, в принципі, винен у всьому ти, тому що тобі було замало уваги, ти почав викидати коники, намагаючись привернути таку важливу для тебе її увагу. І ось одного разу вона вирішила викинути власний коник, такий болючий для тебе, але це був її останній шанс зробити тобі боляче, і вона тим шансом скористалася... Тобі боляче, тобі не було так боляче від того разу, кола інша те саме зробила з тобою...

Пішла ти! — знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати — і так, бляха, все життя...

І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба  буде віддавати...

І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті... Про це і поговоримо...

І дякувати Богу, що до цього не дійшло...

Через деякий час наша криза таки минулася. Все стало на свої місця, а я став її сім’єю. Моє кохання перейшло до іншої категорії. Категорії назавжди. Цього зі мною ніколи не було, я ніколи не мав змоги відчути таке піднесення. І мені нестерпно хочеться постійно просити в неї пробачення. Просто так, за все, за все, що не так, і дякувати їй за все, що так. Кіра зрозуміла, що моя відповідь — любов. Після цього ми з нею побралися, я влаштувався на пристойну роботу, вона народила мені сина. Він був схожий на мене і вже в три роки вільно читав українською, російською та англійською мовами.

Борг мені був прощений. Я надто наполегливо вимолював його в Бога, і кінець кінцем Бог пробачив мені все моє щастя…


6


І ось що цікаво, мені майже всі дівчата говорили, що я і вони — зовсім різні люди. Ми такі різні, казали вони, ти такий, а я — така. І тоді мені хотілося просто стріляти в голову.  Без попередження, брати  і стріляти в голову цим дівчаткам, тим більше, що довгий час свого життя я був затятим жінконенависником. Це вже зараз я розумію, що я просто боявся їх, і ці страхи важкими чавунними пластами лягали на дно моєї підліткової свідомості, не даючи змоги вільно відчувати себе у чоловічих компаніях. У цьому можна угледіти деякий алогізм, але моя власна збочена психологія вбачає коріння проблеми саме у цьому. Я був не впевненим у собі, відчував жовчний дискомфорт, коли сидів у транспорті поруч із вродливою дівчиною — було гірше, коли вродлива дівчина до мене зверталась. Я переживав дивні емоції та відчуття. Мої ноги ставали ватяними, серце збивалося зі звичного ритму, а дихання прискорювалось. У мене пітніли долоні, і я не знав, куди себе подіти... При спілкуванні з дівчатами я завжди виглядав бовдуром. А найжахливіше те, що вони це помічали і сприймали мене не інакше, як бовдура...

І було мені погано від них, а їм від мене, і було мені погано просто так. І було мені погано, тому що у двадцять років, не маючи хронічних хвороб, я інколи посмоктував валідол, я мав нікчемний вигляд і важку печінку. Мені треба було зав’язувати з усім цим лайном, зайнятися якимсь видом спорту або, у гіршому випадку, мистецтва. Ну, не знаю, записатися в авангардисти, зображувати на своїх полотнах пеніси. Або малювати ілюстрації до пісень гурту «Канібал Корпс», або писати пісні для гурту «Канібал Корпс», або піти в народні лікарі і лікувати нещасних діточок, хворих на ДЦП, різними травами. Утім, я можу стати і музикантом, навіть композитором, домогосподаркою або ним, нічним прибиральником, я зможу писати романи й енциклопедичні словники, я братиму від життя лише здорову їжу. Можливо, усі мої негаразди саме через їжу. Я більше не можу харчуватися пельменями, зразами, соєвими битками та іншим напівфабрикатом. Смажена картопля вже не викликає в мене такої зацікавленості, а канапки з сиром перед «нє радісь ти пастаранам» вже не такі смачні... Відпусти мене, Господи, чуєш, відпусти мене туди, де зелена трава, де немає асфальту, де меблі розставлені по феншую, а в холодильнику чекає на мене здорова, гармонійно поєднана всілякими там мінералами та бетакаратинами їжа, я хочу бігати весняними ранками в парку, зимовими вечорами не вилазити зі спортзалу, хочу мати біцепси, трицепси, трапеції, пахнути хочу, немов занурений у спеції, чи як там було за Положинським? Я намагаюся дійти до цього, але нічого подібного не існує. Мені потрібно, але нікого це особливо не бентежить... Я задихаюсь у місті великому, у місті маленькому, в бібліотечних склепах та музичних крамницях... Мене ненавидить телевізор, і тому він показує дивовижно знайомі речі, усміхнені обличчя, нещастя, яке вирішується на користь хороших хлопців, телевізор показує мені хороших хлопців, цнотливих дівчат і повну наркозалежність. І, що цікаво, я нормально до нього ставлюся, я не ненавиджу його, я не вдаюся до популярних теорій щодо зомбування і телезалежності. Це все настільки набридло, що, як і політика, звучить надбанально і навіть вульгарно. Я просто вимагаю від життя поліпшення своєї долі, цікавості свого життя, а що отримую? Хворий організм і нецікаві фестивалі, які організовують європейські культурні центри. Весь свій вільний час я проживаю з літературою, у літературі, весь свій вільний час література проживає у мені. Ось де залежність, ось де зомбування, у мене навіть у комп’ютері на робочому столі сірий напис на білому тлі: «literature». Ось вона, хвороба, пся крев!

Розділ п’ятий. Хвороба


1


Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «...а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі...

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга  Іванівна. Вона  звичайна така собі Ольга  Іванівна, яка тільки може  трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану  статечних і суворих викладачів за сорок. Ользі Іванівні немає і тридцяти, що, звичайно, дещо поліпшує моє ставлення до неї, і, признаюся, я досить поважаю її прагнення зробити світ відповідним до його етимологічного значення. Тобто світлим.

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало  ці асоціації, — це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

— Добрий день, — привіталася зі мною Ольга  Іванівна, — Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

— Тут не можна палити, — озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень — маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

— Ми не можемо тебе підтримати, — казала Ольга Іванівна.

— Не треба мене  підтримувати, — рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врешті-решт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити — довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв — як потім виявилося, вони були жінками...

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів — два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього  в Міші  теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його  всьому електорату презентувати по  примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», — прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.

— Президентом буду я, — лаконічно і впевнено промовив той. — Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, — додав він.

Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.

— Я перепрошую, — почав віднікуватися я, — але мені здається, що мене немає у виборчих списках.

— У нас немає списків.

Довелось голосувати.

— А можна по відкріпних талонах, — пожартував хтось із юродивих.

— Можна, — ввічливо хитнула головою Ольга  Іванівна.

Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.

Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його  ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.

Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.


На «Крила» я більше не приходив, з Ольгою Іванівною кілька разів пересікався, іноді зустрічав Виркіна, Міша Васильєв працював у книгарні, потім угледівши в собі неабиякий талант, пішов із «Крил» і замкнувся в собі. Кажуть, він став відлюдником і антропофагом. Мабуть же ж, брешуть.

Ольга Іванівна і надалі заманює нездар і посередностей до своїх літературних посиденьок, вона обіцяє їм літературне майбутнє, однак тонкі душі нездар розриваються к хєрам собачим після того, як хтось більш досвідчений відкриває поетішкам очі. Ходять чутки, що «пойобщик» — так його називають саме через його вкрай інтимну лірику — має якісь неплатонічні відносини з Ольгою Іванівною, та то лише чутки, і поширювати їх я не маю жодного права. Виркіна недолюблює суспільство. Іноді він зникає в невідомому напрямку, харчується коренями настурції й тим, що залишають після себе пасажири поїздів, де він працює. Юродиві кряжать вантажниками на місцевому ринку, їх підгодовують абичим, вони співають диких пісень Руслани і, кажуть, непогано співають... Дівчинка сімнадцяти років зараз у водолікарні, їй ставлять банки, лікують електрикою, над нею працюють досвідчені логопеди, вона збирається йти на другий курс філологічного факультету.


2


Це був, здається, мій третій чи четвертий літературний фестиваль, у якому я мав брати  участь.  Він мав назву «Літаючий дах». Нічого особливого він собою не представляв. З півсотні поетів із різних куточків України та Росії, якісь гості з Канади та Німеччини. Організація нікчемна. Організовувала цей фестиваль, здається, Ольга Іванівна. Фінансову підтримку надавала одна з партій лівого спрямування. Дія відбувалася в домі офіцерів. Зібралися там, ясна річ, переважно невдахи, люди, які перебувають у статичному непорозумінні з цим світом, кретини, невротики, каліки, наркоманки і обов’язково призери всяких там симпатій — оргкомітету, глядачів, що там ще? Юноє дарованіє, бабушка за вісімдесят, яка читала щось про те, як Бог їй казав «пиши-пиши-пиши...» та про «Кучми бандюкові...». Ясна річ, вона отримала якийсь там приз за старість і ще за якусь біду... Загалом, посповзалася всяка мішура з околиць і не тільки. Я теж приповз...

Зі своїми друзями-поетами пили  приготоване моєю бабушкою вино. Ми загорнули пляшку в паперовий конверт і пили, кричали реперські тексти, матюкалися, намагалися шокувати нещасних. Хто дійсно заслуговував уваги, так це поетеса з Криму Маріна Матвєєва та дружина біснуватого принца в темних окулярах Борозєнцева Юлія Броварна з Вінниці...

Те, що відбувалося на самому фестивалі, — фігня. Зрозумійте правильно, нам цей фестиваль, як, зрештою, і всі інші, був до одного місця. Після самої конкурсної програми нас запросили до якоїсь аудиторії, де відбувалась так звана «учта поетів». На рило припадало десь по півпляшки горілки і півпляшки вина. Також були бутерброди і цукерки. Одразу ж Молот, бунтар, поет, робітник, почав наливати, сяючи своєю розжареною фізією, він виголошував тости і обіймав свого приймака Ярослава Мінкіна, чимось схожого на Ігоря Бондаря-Терещенка. Як ми його (не ІБТ, звичайно) прозвали, хлопчик-дзвіночок. Він, як ота теличка, мав на шиї дзвіночка. До того ж мав довге волосся, під час читання своїх поезій гротескно, майже паралітично валявся на підлозі, вдаючи з себе театрально обдєланого страждальця. За ним пісялись усі дівчатка, а сам він викликав у нас, циніків, відразу. Це вже потім, через рік, на одному київському поетичному фестивалі виявилось, що всі вони поодинці досить нормальні хлопи. Особливо Молот, якого насправді звуть Олександр Сігіда. Цей сорокатрирічний поет з Луганська, а точніше, з якоїсь там Атамановки, вже пізніше викликав у мене неабиякий пієтет. Людина з майже трагічною долею, після народження сина пішов працювати шахтарем, випустив із десяток своїх збірок поезій, працював учителем у школі, багато пив, багато кричав, виглядав, як звичайний робітник, але, тим не менш, мав велике і добре серце. Виховав сина, який перекладав Бодлера вже у вісімнадцять років і доньку, кумедну огрядну дівчину, яка має надто кепський характер, але не любити її просто неможливо... Взагалі, опис життя Сігіди має вийти окремою книжкою, тому на цьому доброму слові я закінчу...


Міша Васильєв сидів праворуч від мене, постійно підливав мені горілку, я хмілів, починалась спека. Зусилля оргкомітету споїти представників творчої інтелігенції не пройшли даремно: нас дійсно споїли. Я та мої товариші віддано вскакували, виголошували тости за бездарностей, я кричав шанованому поету Олегу Слєпиніну: «Олєжка, давай!!!», він пообіцяв мене каструвати, якщо я не заткнусь. Я не затикався, аж поки мені не прийшов стопудовий піздєц. Стопудовий, причому піздєц, прийшов після якогось із стаканчиків вина. Я чіплявся до найбільш шановних, до найбільш маститих, Молот обізвав мого друга чудовиськом, на що мій друг запропонував йому станцювати вприсядку. Потім мене повели якимись дворами в якесь кафе. Дорогою мені захотілося відлити.

— Давай сюди, — сказав один із товаришів.

— Давай, — пробубнів я крізь алкогольну пелену. Думок не було ніяких взагалі, тому що їм просто не було звідкіля взятися.

Мені запропонували посцяти на якийсь поліетиленовий мішок.

— Давай, — казали мені, — напісяй на нього. Це Міша Васильєв.

Обсцикати Мішу Васильєва мені не хотілося, однак я себе не контролював і сцяв. Прямісінько на поліетиленового Мішу Васильєва.

Потім у голову мені шось стрельнуло, і я заверещав:

— Мажори в мене вкрали плеєр і мобільний телефон!

Хлопці одразу ж занепокоїлись. Плеєр, та ще і мобільний. Мажори! А мажорів ми не любили. Я, чесно кажучи, не знав, чого я це вигукнув, однак усі вже збиралися йти шукати мажорів, ламати їхні обличчя і забирати мій мобільний і плеєр. Але перед тим ретельно порились у моїй сумці. Виявилось, що ніхто нічого не вкрав.

Блював я вже вдома.


3


— А ти хто?

— Я? — запитав я.

— Ти.

— Я — поет.

— Тю...

Мене постійно зневажали за те, що я поет. Мені казали: ти дурак, ти повинен мати якусь спеціальність, ти маєш бути фахівцем, майстром своєї справи, розумієш? Розумію, відповідав я. Ти дурак, а не поет, казали вони, ніхуя ти не розумієш. У цьому житті поети не виживають. Романтика та інша поїбень зараз нічого не варті.

Однак я не зважав, зневажав і продовжував бути поетом. Я писав, намагався бути злободенним. Революція — будь ласка. Ще якась біда — нате вам біду. Війна в Іраку — нате вам війну в Іраку.

... Я пам’ятаю, як дванадцятого вересня 2001 року я прийшов до школи раніше за всіх і на дошці крейдою вивів «Falling USA», а вже через півтора року, коли Америка збиралась бомбити Ірак, ми з моїм другом розклеювали листівки антиамериканського характеру. Зараз я вже не бачу в тому жодного сенсу...

На черговій демонстрації під амбасадою США журналісти запитали хлопчика:

— Як ти ставишся до війни?

— Війна? — перепитав хлопчик. — А навіщо нам війна?

— А в армію підеш?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Чому?

— Я буду музикантом...

І це відбилося луною в моїй голові. Хлопчик стане музикантом, він, либонь, грає на піаніно, як я колись грав, він хоче бути музикантом або актором, його батьки, без сумніву, хочуть, щоб хлопчик став дипломатом. А він не хоче бути дипломатом, однак він не розуміє, що, ставши дипломатом, він зможе попередити якусь війну, він зможе врятувати землю від ядерної катастрофи, від терористів, від майбутнього президента Америки, від усяких там економічних та політичних криз... Але ж ні, йому обов’язково треба бути музикантом. Музиканти непогано заробляють, якщо влаштуються в ресторан, у кабак якийсь чи в національну оперу...

А що мені робити? Поету? Я можу піти працювати в музей. Розповідати з придихом, з внутрішнім духовним оргазмом про якусь виставку, про експозицію якогось галицького майстра, але ж це майже те саме, що і поет...

Насправді ж, я хочу їсти і худнути, дивитися телевізор і розумнішати, і це нормальні бажання. Деякі просто їдять і дивляться телевізор, а по телевізору одні селюки, причому у негативному значенні цього слова. Вони вважають себе елітою, пропонують мені свої маргінальні збочені культурні традиції, каламутять воду без наявності хоча б претензії на інтелект. Що тут можна додати? Із села вони вийшли, однак село — в поганому розумінні — з них не вийшло... Я не хочу працювати на телебаченні, я не хочу мати власний проект, який будуть рецензувати селюки...

— От що ти хочеш? — запитали мене.

— Я хочу навчитися писати, і заробляти цим гроші.

І я розумію, що навчитися писати — це десять відсотків справи, інші  дев’яносто — це заробляння грошей. Знову ж таки треба себе продати, а для початку представити. Ось, подивіться, я поет, я письменник, так, талант, купіть мене. Вам не подобається мій задок? Вам взагалі не подобаються чоловічі задки? Подивіться на передок... Твоя література нікому не потрібна, як би ти нею не хворів, як би ти не загрузав у ній, як би вона в тебе не в’їдалася, як би ви з нею не трахалися, діти все одно вийдуть або ж виродками, або ж ніяким сексом між вами там і не пахло. Сонячними і хмарними ранками ти сідаєш за комп’ютер, ти працюєш, так, ти лінуєшся, тобі відверто впадло робити те, від чого нікому немає користі; поки ти думаєш над реченням, у твоїй голові проносяться сюжети сотень детективів та жіночих історій, але тобі не хочеться писати детективи, тобі потрібно щось інше, щось цінніше за брудні кольористі обкладинки, ти хочеш писати й кейфувати, навіть кайфувати, що зараз прийде твій агент, візьме готовий текст і принесе тобі гроші за минулий... Однак приходить не агент, а двірник, приносить тобі повістки до військкомату, рахунки за телефон, до тебе приходить лисий мужик із Київенерго, перевіряє твій лічильник, виставляє тобі штраф на триста баксів за те, що ти щось там підкрутив, але підкрутив не ти, а твоя квартирна хазяйка, але кому  що доведеш. Ти можеш з’їхати з цієї квартири, знайти собі іншу, але де ти знайдеш дешевше за цю? Ти шукаєш ті триста баксів, ти в розпачі пишеш про те, як тобі хріново, а читати про те, як тобі хріново, нікому не цікаво, і ти натискаєш деліт, і все стає на своє місце. З голодухи ти починаєш пити чай. Кварту за квартою, потім  десь ти знаходиш якісь гроші, всі витрачаєш на книжки та алкоголь, потім знову кудись діваються твої гроші, тебе це непокоїть, ображає, у тебе розвивається гостра форма мізантропії, тебе може врятувати лише шоколад, однак шоколаду в тебе немає, і грошей немає, і нічого в тебе немає. Ти сидиш перед цим сраним комп’ютером, намагаєшся щось вижати, ці рефлексії щодо літератури тебе непокоять, тому що вижати — означає написати гівно. Текст має випливати з-під твоїх пальців, ти не повинен думати над тим, що писати далі, і коли ти це відчуваєш, відчуваєш, як ти не думаєш, а текст пливе — то і є твій власний, нікому не зрозумілий оргазм.

А потім ти починаєш читати, десь їздити, збагачувати свій світогляд. Читаючи, ти ненавидиш дев’яносто відсотків письменників. Ти їх ненавидиш, ненавидиш цих українських письменників та українських російських поетів. У них усіх душа співає, а ти срав на них з усього свого інтелігентного напору. Чому, дивуєшся ти, вони намагаються здатися максимально розумними, максимально українізованими, максимально недосяжними простим смертним, тим, хто не пише. О, я! О, я митець, о, я інтелектуал! Ти просто гівно, хочеться заперечити тобі, о великий письменнику український. Ти маєш писати так, як думаєш, а не так, як хотів би думати!

Я читав українські журнали, російські журнали, я читав, я намагався збагнути, що ж таки відчуває той поет чи письменник, що він намагається донести до мене. Та ти вийобуєшся, письменнику, і ти вийобуєшся, поете. Заклинаю, о Везувій, о Голгофа, о трансцендентна, метафізична, архаїчно-маргінальна поїбень, чи як там її, о розпуста і детективний жанр, дай же мені, такому інтелігенту познущатися над усіма старими тьотьками і дядьками, які у силу своїх двох вищих освіт намагаються розповісти мені, що у них їх аж три і що одна із них здобута на британських островах.

Не вірю! Я буду кричати, що не вірю, я буду репетувати у все своє максималістське горло, що письменник, який боїться показатися смішним, є не письменник, а срака, що він не лишає мені більш нічого, як називати його сракою. Нехай мої дифамації, якщо їм призначено бути дифамаціями, не пройдуть ганебний шлях тих, кого я намагаюсь зганьбити, звичайно, в правильному розумінні цього слова, але у серці  вони житимуть до того часу, поки моя душа не комерціалізується, а мозок не обрамиться хворобливим дорослим цинізмом...

Уся ця літературна чернь мене вибила з колії. Перебуваючи в Польщі, я спілкувався з деякими молодими авторами, які, на свій жаль, нічим не відрізнялись від тих молодих авторів, що живуть у сучасній Україні. Вони мислять примітивно, вони деруть чужі фішки, як, власне, всі негеніальні люди, вони пишуть, маючи за співавтора словники іншомовних слів та словники спеціальних термінів, вони, нехтуючи вічним, звертаються до модного. Часом хочеться просто стріляти в голову. Ходити всілякими літературними збіговиськами, гуртками, спілками

і стріляти в голову. Бух-бух-бух! Щоб їхня інтелектуальна кров змивала з аркушів їхні онаністичні опуси.

І все. Просто все. Ти вмикаєш приємну музику, твої руки в крові, ти ненавидиш себе за дитинство, ненавидиш критиків за те, що вони ненавидять суспільство, ти ненавидиш цей текст, тому що він викликає у тебе почуття сорому і неврівноваженості.

І що образливо: твоя література усіма сприймається як цяцьки. Музика і живопис, кінематограф і театр, навіть стриптиз і репетиторство — це справи життя. Моя Література — пустощі і крайнощі, яким місце у відстої.


Мені більше немає чого написати на цю тему. Просто немає, тому що література — хвороба, від якої ти почуваєш себе скотиною...

Розділ шостий. Мої університети


1


Коли ти почуваєш себе скотиною і відчуваєш, що скотина у тобі перемагає людину, саме час влаштуватися на роботу або піти кудись навчатись. Суспільство побудовано таким чином, що яку б нішу ти не займав, ти у будь-якому випадку займатимеш одне з найнезначніших і найбрудніших місць у цьому соціальному місиві, тобто навіть якщо ти напівбог чи пак письменник, ти поет чи ти просто маєш багато грошей, або твої батьки мають багато грошей, ти пишеш трохи кращі картини, ніж писав Тулуз-Лотрек, ти граєш у преферанс краще, ніж хтось із твого кабаку, ти пиздиш гопників і при цьому займаєшся здоровим сексом без усіляких там пігулок, ти президент цієї країни, ти лабаєш кращий в області гівнопанк — у тебе обов’язково життя складатиметься якнайгірше.

Тому, якби я був президентом цієї країни, я б відмовився від президентства, тому що я розумію, як же це, зрештою, жахливо бути президентом країни, яка тебе завжди буде ненавидіти. І тій ненависті будуть сприяти всі продажні структури від історичних факультетів до газет і параходів, в залежності, звичайно, від влади майбутнього і влади в країні зокрема. Тому бути президентом — не для мене, і краще я піду працювати сторожем, а ще краще — піду навчатися.

Моє навчання в першу чергу було зумовлене примхами моєї турботливої мами зробити з мене як мінімум дипломата міжнародного класу. Коли я був маленький, всі так і казали, що, йобана рот, ти будеш дипломатом, ти ж вундеркінд, ти ж такий-пересякий. Мене віддали навчатися у кращу школу нашого невеличкого міста. Давай, казали вони, вчись, будеш дипломатом. Йобана рот, додавали вони.


І я вчився. Погано вчився, тому після шостого класу мене одразу викинули з цієї школи і сказали, що не буде з мене дипломата. Тепер усі мої родичі казали однозначно: йобана рот, казали вони. Нічого, сказала моя турботлива мама, все буде якнайліпше. Тоді я, наче остання прошмандовка, тягався по різних театральних гуртках, музичних школах, репетиторах англійської мови, бо ж я все одно  мав  стати  дипломатом міжнародного класу. Я перейшов до іншої школи. Як мені пояснили, теж з англійським ухилом, але не було там ніякого англійського ухилу, тому що, потрапивши до ліцейного класу, — а тоді, здається, у кожній школі був такий, — я з учителькою англійської майже нарівних спілкувався тою самою англійською. Наступного року мене вигнали з того ліцейного класу, де пріоритетним предметом була англійська, і перевели до іншого класу, де пріоритетним предметом було трудове навчання. Труди у нас були п’ять разів на тиждень, учитель нас молотив — причому в прямому сенсі — киянкою, а однокласники молотили один одного, теж, ясна  річ, киянкою і не тільки, адже були вони всі з радгоспного району і гуртожитків, де панувало царство антисанітарії...

Одного разу я привів свого батька до школи і заникав його в коптьорці, де у трудовика нашого бухали його колєгі. Батько поспостерігав за тим, що відбувається у нас на уроках, після чого киянкою дав по балді трудовику і забрав мене з тієї школи, віддавши у звичайну, теж гопівську, але розташовану найближче до нашого будинку школу. На ту пору я тільки-но перейшов у дев’ятий клас, а це свідчить про час статевого дозрівання у суміші з іншою бідою, такою як алкоголь, цигарки, мацання дівок і навіть травка.


Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.

За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.

Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії...

Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває...


2


Одного разу полив дощ, я засмутився, відчув, що життя поволі скочується донизу, пролітають найкращі миті моєї молодості, мною оволодіває хандра, туга та жагучий біль за безцільно прожиті роки. Було у мене  ну надто багато вільного часу. Я читав і писав, я слухав музику і дивився з комп’ютеру художні фільми, я почав збирати фільми, я почав створювати власну колекцію дійсно хорошого кіна, я навіть намагався дивитися телевізор. Зрештою, все це мене підхарило — я бажав людського спілкування, волів щось робити, бодай якось утамувати амбіційні потреби свого чоловічого «я».


І тоді я знайшов обмокле від дощів оголошення, яке висіло на сірому, одинокому, як і я, стовпі. Мене, а заразом і всіх інших запрошували на роботу до однієї україно-білоруської фірми, яка займається виготовленням усіляких харчових добавок і спецій. Я, звісно, подзвонив туди, і мене запросили на співбесіду. Розмовляв зі мною досить чемний і привітний чоловік років сорока-сорока п’яти, сказав, що, попри зовнішній вигляд, я йому підходжу і з двадцять третього числа, тобто через три дні, можу приступати до своєї роботи, тільки є одне прохання, принести на завтра трудову книжку, паспорт і ідентифікаційний код.

— Добре, — відповів я.

Робота моя полягала в охороні об’єкту, а саме складу, на якому ці всі добавки разом  зі спеціями зберігались. Я мав працювати добу через три.

— Нема питань, — відповів я.

І робота, і гроші якісь зароблятиму, і вільного часу повно.

— Заїбісь, — сказав я сам собі вже вдома.

Мене оформили охоронцем складських приміщень, видали мені форму, познайомили з працівниками складу, симпатичними дівчатами з бухгалтерії та наказали вночі в ніякому разі не спати.

— Добре, — відповів я. — Не спати! Чому б і ні! — тримаю марку  такого собі позитивного штемпа. — Все буде гаразд, — показую американський жест, що символізує всьо оукей.

Виділили мені коптьорку. В принципі, не погана така коптьорка. Телевізор, шафка, канапа, на якій не можна спати, дві тумбочки, столик, якісь гідранти на випадок пожежі, проводи, електричний чайник, мікрохвильова пічка і два вазони з кактусами. Квіти нам не довіряли.

Все було чинно і благородно.

Я заступив, у формі почував себе якимось еФБееРівцем чи спецназівцем, загалом все було чьотко. Відкривав велику зелену браму, через яку проїздили вантажівки, привозячи й увозячи товар, намагався спілкуватися з працівниками складу та з дівчатами, що працюють у бухгалтерії. Однак дівчата виявились тупими й не здатними вести цікаві розмови. Сприймаючи мене не більше ніж охоронця, вони були глибоко вражені моєю інтелігентністю, високою культурою та освіченістю. Я намагався розмовляти про якісь новинки європейського кіно, а вони сказали, що нещодавно дивилися «Дзвінок-2», я намагався торкнутися літературної теми, а одна з них почала співати дифірамби Дену Брауну, інша сказала, що їй подобається Франсуаза Саган, а ще інша мене приголомшила тим, що вона полюбляє класику.

— Справді? — зрадів я. — А що саме?

— У дитинстві я читала «Спартака».

Живопис та прикладне мистецтво їх взагалі не цікавили, лише шанувальниця класики була якось на виставці зі своєю свекрухою.

Віднайшовши розчарування, я поплентався до складських приміщень.

— Здоров, малий! — звернулись до мене  працівники. — Що, перше чергування?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — сказали вони, — у нас нормально, всі привітні, робота, малий, у тебе — шара.

— Нормально, — кажу, — нормально.

— Да, — відповіли вони.

— Ясно, — кажу, — а взагалі як, нормально?

— Да, малий, — відповіли вони, — класно.


Так шо сидів я у своїй коптьорці, книжечку читав, відчиняв ворота, впускав, випускав. Нормально загалом...

А потім до моєї сраної комори завітав один із працівників. Було йому років тридцять п’ять, мав він значне пивне пузо, червону монголоїдну пику, невеличкий шрам над верхньою губою, який, хочу зазначити, навіть прикрашав його. Ще б пак, він же мужчина.

— Новенький, — констатуючи протягнув він.

— Да, — звів я плечима, знічуючись.

— Нормально, — каже він, сідаючи на канапу. — Мене, до речі, Миколайовичем звуть. Олександр я.

— Да, — кажу, замріяно вдивляючись крізь вікно вдалечінь шкільної площадки.

— Шо да? — ображається Миколайович Олександр. — Шо да? Я тебе шо, питаю? Я кажу, що називати мене не інакше, як Олександр Миколайович.

— Добре, — відказую я, вмикаючи електричний чайник. — Каву п’єте?

— П’ю, але не зараз, і взагалі, — каже, — я до тебе не для цього прийшов. Я до тебе ось чого прийшов. Ти, малий, ще малий, а я маю тебе вчити. Розумієш, — каже він, — життя повне незрозумілих речей.

— Да, — кажу, — розумію.

— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу.  Моя мати  читає газету «Жизнь».

—  Моя  бабушка, —  кажу, —  теж  читає  газету «Жизнь».

— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.

— Дякую.

— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя... Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя...

Ну, подумав я тоді, який же він словоблуд, шо він чеше, подумав я тоді. Чого він намагається домогтися цією  водою, цими тупими фразами типу «життя — це життя, тому що це життя». Ким він хоче мені здатися? Філософом? Знавцем душ людських? Ким?

— Ти, малий, зараз певно думаєш, ким же цей дядько хоче здатися. Філософом, знавцем душ людських? Ні, синку, тут зовсім в іншому справа, зрозумій, що життя складна штука, тут варто бути обачним, у цьому ділі головне — труд. Що зробило з мавпи людину?

— Нічого, — кажу, — не зробило з мавпи людину.

— Тобто... — не розуміє Олександр Миколайович.

— Мавпа, — кажу, — це мавпа, а людина — людина. Ніхто ж не говорить, що з горобця вийшла ворона.

— Дурак, — каже він мені, — праця зробила з макаки людину, праця! Ти слухай старого...

Нічого собі старий!

— ... він тобі діло розкаже. Поки ще я живий... Розповім тобі одну історійку. Жизнєнну. Поїхали ми якось у Москву, а морда у мене азіатська, так шо набили мені оту морду оті бритоголові... Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Коротше, була у мене дівчина. Жили ми з нею нормально, я її частенько натягував, та я і зараз можу кого завгодно натягти, та це і не важливо, так от, поїхав я до Москви якраз тоді, коли мені оті голомозі морду натовкли, на заробітки, ще позаминулого року... Слухай мене, чо’ відволікаєшся? Це буде тобі доброю наукою, вчися, поки я живий... приїхав я з Москви і учув неладне, що дівчина мене любити перестала. Ну, думаю, не любить вона мене. А у неї там якісь проблеми з зовнішністю, та я, в принципі, теж не принц, та і характер у неї дурнуватий, та й ім’я у неї тупориле, ну, думаю, все, з таким переліком вона мене і розлюбила. Ну не дура? Вирішив я перевірити, чи любить вона мене. Лежимо, значить, ми в ліжку, а я кажу їй, щоб лізла вона під ковдру. Лізь, кажу, під ковдру. А вона лізе і починає мені того, ну, ти зрозумів. Я її разок упиздив... так, іноді бив я її для профілактики... кажу їй, що вона дура. Просто лізь під ковдру. І сиди. Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.

— А її, — питаюсь, — часом, не Феодорою звуть?

— Ні, — каже, — Ахінацеєю, та яка, в пизду, різниця.

— І я так думаю...

— Вона з Тернополя. Так що я хотів тобі показати цим прикладом, що тримайся свого кохання, не знущайся зі своєї коханої, не їзди в Москву, бо там голомозі, і, взагалі, ти нормальний малий, нам такі потрібні.

Олександр Миколайович підвівся, зробив останній ковток кави і пішов на склад.

— Не бзди, малий, — сказав він мені наостанку, і ці слова видалися мені найрозумнішим, що він сказав за ті півгодини, скільки сидів у мене в коптьорці. Нормальні слова, подумав я, треба запам’ятати.


Все і було б нормально, якби мене не вигнали з роботи. Сталося це дуже швидко. Під час того самого першого чергування, коли усі розійшлися, я закрив ворота, шлагбаум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я стояв у кедах, ноги мої добряче зопріли і тепер, вночі, коли похолодало, почали мерзнути. От біда, подумав я тоді, треба щось робити. Поставив кеди на батарею, а сам ліг на канапу, засунув ноги під ковдру, ну, щоб зігріти  їх більш-менш. Під ритмічні поскрипування брами, шелест целофану на вулиці, під брехання собак із сусідських територій я заснув.

Розбудив мене окрик, як виявилося, директора цього складу, який ще не пішов додому, а залишився працювати. Як на директора складу він виглядав дуже молодо і більш-менш інтелігентно.

— Дружочєк, — сказав він мені, — нє спі.

— А я не сплю, — промовив я крізь  сон, — я кімарю.

— Докімарілся уже, — холоднокровно промовив він і наказав мені відкрити браму та шлагбаум (щоб мати змогу виїхати), що я і зробив.

Ранком прийшов добродушний начальник охорони і благополучно звільнив мене. У трудовій було вписано час прийняття на роботу і час звільнення. Прийняли мене двадцять третього, а звільнили двадцять четвертого. Круто, подумав я тоді, я б’ю всі рекорди. Тоді я навіть забув настанови Олександра Миколайовича, забув оте незрівнянне його «не бзди». Тоді я і намагався не бздіти. Мені виплатили дев’яносто гривень за мою відпрацьовану добу і відпустили на всі чотири сторони. Мене це цілком влаштовувало: ноги мої більше не сиріли, очі не злипалися, все було чинно і благородно, немовби я тільки-но народився, побачив перші промінчики сонця, мої перші ковтки повітря, мої перші досліди.


Насправді ж мене не звільнили, але було б прикольно ось так полетіти з роботи. Мабуть, прикольно. Але я далі працював, мене зневажала одна бухгалтер, яка вважала мою роботу лакейською і навіть не удостоювала мене елементарним вітанням, вона, здавалось, мене не помічала навіть тоді, коли брала пломбовані металічні тубуси з ключами, вона щось питала, я відповідав, але все одно мене не існувало. Зате я добре затоваришував із її подружкою, досить гарненькою, молодою. Вона працювала у них дизайнером, з чого саме, я і не знав, не знав навіть, як її звуть, але ми іноді розмовляли, вона не була такою тупою, як усі інші, чи, можливо, вона була просто наймолодшою. Я потайки мріяв, що вона мене покохає і залишатиметься на ніч у моїй коптьорці, де ми б кохалися, пестили один одного, мріяли про спільне майбутнє, але замість цього вона порадила мені піти працювати в Макдональдс.

— А чого, — запитала вона у мене, — ти не йдеш у Макдональдс? Я у твої роки працювала у Макдональдсі.

— Це примітивна робота, яка забиратиме у мене чимало вільного й не тільки вільного часу. Тим більше, тут я працюю виключно з ідейних міркувань.

— Яких же це міркувань, хлопчику?

— Ідейних.

Маю зізнатися, що мені лестило те, як вона мене називала. Вона мене віч-на-віч і позаочі називала хлопчиком.

— Розумієш, — ми були на ти, — я людина, яка має мислити, але робота здебільшого заважає мислити. А тут нічого не робиш, тобі платять бабки, а ти ще й мислиш. Тим більше, ця робота — данина суспільству, мовляв, погляньте, я не сиджу на шиї в держави, хоча у неї особливо і не посидиш, я працюю, я заробляю гроші, я маю соціальний статус. Статус охоронця складських приміщень. Тріпочіть, Гегель і Кант! Зрозуміло?

— Ага, — каже вона, — зрозуміло. Ти, мабуть, щось вигадуєш. Ну, оповідання там усілякі пишеш чи вірші, мемуари якісь...

— Щось типу того, — кажу...

— Віршики? — чомусь перепитала вона...

— Так, — відповідаю, — віршики...

Зрештою, майже усі, хто працював не руками, мене зневажав, але я скорився: чого мені має не вистачати уваги чи поваги якихось менеджерів та бухгалтерів. Зате робітники, а особливо робітники складу, мене любили. Олександр Миколайович, потім два брати-близнюки — один  худий, а інший гладкий, — Антоніна Федорівна, водії, електрики та інша необхідна мішура. Вони постійно заходили до мене у коптьорку, віталися, пропонували випити або питались якоїсь поради щодо заповнення документації, накладних. Одного разу мене змінював мій змінник, Сергій. І побачивши, що я щось дочитую, подивився, що ж я читаю. У моїх руках з образою для себе він побачив томик повістей Чехова. Спочатку його це трошки спантеличило, потім  здивувало, його брови якось дивно насупились, обличчя стало схожим на страуса ему.

— Шо за гівно, — сказав він. — Там, у шухляді, порнушка лежить. Краще б її почитав, ге? — і він почав мені якось неоднозначно підморгувати, мовляв, ми ж пацани шо нада, а ти тут соплі розводиш...

Мене це трішки засмутило, але все ж таки це був чи не найбільш прикрий випадок із колєгами. А так все було чинно, благородно. Але згодом на мене забили й інші бухгалтери, вони вважали мене розумником і честолюбцем, вони вважали, що я дивлюсь на них зверхньо, а тому у помсту також дивились на мене зверхньо.

А одного разу начальство, генеральний директор та його заступник, довідалися про мою літературну діяльність і вирішили, що я був би непоганим копірайтером для їхньої фірми. Мені давали на зміні роботу, яку я виконував за ніч, заробляючи на цьому рази в три більше, ніж охоронцем. Я був уже не останньою фігурою у фірмі, але, здається, я забрехався. Я так само пив із робітниками, і мене так само, ба навіть більше, зневажали бухгалтери. Однак я довго не протримався, пригостив Миколайовича Олександра пивом з копченими крильцями, здав зміну, дописав рекламний проспект і з радістю звільнився...

Яке ж було кайфове відчуття, відчуття, немов ти щойно зазнав катарсису, він тебе очистив, він тебе заново народив, і тепер ти маєш можливість весело крокувати зеленою набережною повз роздягальні і тапчани, повз сонних бомжів та закриті діжки з квасом. Тобі підграє весела, трохи пафосна музика, ти зважаєш лише на неї, тобі добре, і майже ніщо не може зламати твого чудового настрою, ніщо не може змусити пожовтіти цю свіжу зелену траву, що розстеляється під ногами, ніщо не вплине на плин часу, ніхто не вкраде твоє щастя, бо ж твоє щастя у тобі самому, і один вираз тебе супроводжує, лише один: не бзди.


Як же насправді чудово, думаєш ти, і тихцем, помалу підбздьовуєш. Помалу, щоб оточуючі не відчули неприємного, прогірклого, спертого запаху тих газів. І все ж таки, щоб там не було, підбздьовуєш... І думаєш, що це і є життя, коли сам до себе кажеш не бздіти, а насправді бздиш і сам же собі не зізнаєшся. Ось воно, життя...


3


Життя, як казав один мій знайомий, — це життя, тому що це життя. І хоч він і був без перебільшення дурнуватим, усе ж частка правди в цьому виразі існує. А життя — це наполеглива праця і результат, який ми очікуємо від тої самої наполегливої праці. Окрім служби в охороні, я мав ще кілька робіт, причому майже всі вони не відповідали моєму покликанню та фаху. Одного разу, коли ми переїжджали з однієї квартири на іншу і коли працювали вантажники, я, маючи не досить хлипку структуру тіла, принципово відмовився їм допомагати і навіть наостанку на шпалерах хімічним олівцем вивів фразу, яка не сподобалась мені самому: «Працювати має бидло, я — інтелігент». Одразу, написавши це, я відчув легке поколювання нижче пупка: те поколювання було нічим іншим, як соромом. Через півроку мені довелося працювати вантажником на приватному соєвому заводі чи не соєвому, а якомусь напівфабрикатному. Одним словом, моя основна задача полягала у розвантаженні мішків із соєвим борошном, із якого далі виготовляли соєве м’ясо, всякі там домішки до яловичої тушківки, битки соєві та іншу туфту. Спочатку я працював два дні на тиждень. Більше я просто фізично не мав  змоги. Після першого трудового дня додому мене ніс мій друг Антоніо, потім я вже ходив сам, але через силу. Через місяць я адаптувався і не гірше за інших чоловіків розвантажував мішки з соєвим борошном. Коли розвантажуєш протягом чотирьох годин, то ще наче і не ненавидиш свою роботу, а далі — єдине бажання: стати отим самим мішком із борошном і більше ні про що не думати. Нехай інші  за тебе  думають і вирішують твою соєву долю.

— Та ти нормальний малий, — казали мені мужики на роботі.

— Да, — відповідав я.

Іноді можна було попрацювати на навантажувачі. Тобто така махина, чимось схожа на трансформера або Вольтрона. Живиться вона від акумуляторів, що знаходяться ззаду, має два сталевих роги, якими ти підчіплюєш піддон із нагромадженими мішками на ньому і везеш на склад. І коли ти працюєш на цій-от штукенції, то час плине набагато швидше, ніж коли ти розвантажуєш, і тому не встигаєш сісти, як тобі кажуть, що давай вали мішки тягати, чи ти взагалі обурєл. Звичайно, ти не обурєл, тому покірно йдеш розвантажувати, а фурам немає кінця і краю. І ти вйобуєш, інакше не скажеш, саме вйобуєш, як останній папа Карло на цій недолугій планеті, і тобі здаються дивними пророцтва наукових фантастів початку двадцятого століття, які передрікали повну заміну людської фізичної праці на працю машин. Але конвеєр — це ще не повна заміна. І єдине, що мене тримало на цій роботі, що за годину роботи ти отримуєш більше, ніж отримує середній менеджер на тому самому заводі, де ти пашеш. Завод був приватний, і власник досить шанобливо ставився до своїх працівників, навіть до вантажників та охорони... І от тоді, коли ти працюєш, для тебе не існує  нічого того, що існує  для решти мешканців цієї планети. Не існує глобалізації, війн, революцій, не існує польових командирів та агресивно настроєних хасидів, тут діти не підриваються на мінах, а є лише ти, мішок із соєвим борошном і фірма, яка годує польових командирів та агресивних хасидів замінником свинини — соєвим м’ясом, тим самим напівфабрикатом із генетично модифікованої сої, який є нічим іншим, як щирою відрижкою глобалізації...

Одного разу я зібрався звільнятись із цієї роботи.

— Вибач, — кажу бригадирові, — не хочу померти молодим, та і на такий-сякий лептоп я вже заробив, навіть більше. Давай, — кажу, — звільняй мене.

— Через тиждень, — каже мені бригадир, — необхідно знайти тобі заміну.

— Добре, — кажу.

У цей час якраз були травневі свята, і робітники заводу разом із вантажниками добре відзначили ці самі свята. Вони жерлу горілку так, наче ніколи її не жерли. Вони тамували свою алкогольну спрагу на десять років уперед — я не потрапив на їхній банкет з відомих причин, адже горілку я майже не п’ю, а тим більше в такій кількості.

— Ні, — кажу, — хлопці, ви мене пробачте, але я — пас.

— То і пасуй на хуй, — пожартували вони, і я навіть не образився.

Наступного ранку приїжджає власник і починає вишиковувати всіх працівників заводу. — Падли! — кричав власник, худорлявий інтелігентний хлопчик рочків двадцяти п’яти.

— Падли! — кричав він.

Усі винувато хитали головами, мовляв, так, падли, ніхто ж не заперечує.

Виявилось, що учора хтось забув вимкнути на пожежному щитку якийсь запобіжник, який треба вимикати обов’язково, а також хтось забув вимкнути навантажувач, акумулятори якого в цей час заряджались від якогось там фільтру, що примикав до цього самого пожежного щитка. Одним словом, задимілись акумулятори, спрацювала пожежна сигналізація, на склад приперлись пожежники, побачили дим і почали гасити. Виламали двері, піною та водою  зіпсували п’ятнадцять мішків із борошном і якусь-там особливу халабуду, де зберігався харч для собаки Бруно, яка мешкала на території заводу. Оскільки власник мав досить ліберальні погляди на життя і шанобливо ставився до працівників, то:

— Падли, — почав він, — я хочу знати, хто не вимкнув запобіжник і хто не вимкнув зарядку для цієї штуки, — він тицьнув пальцем у бік ображеного навантажника. — Я нікого бити по голові не буду, але і гладить теж не збираюся. Той, хто це зробив, відповість доганою від колективу і звільненням.

Знаючи, як хлопцям потрібна ця робота, знаючи, що їм потрібно годувати дітей, дружин, купувати горілку, мати стаж, адже до пенсії залишились якихось п’ять-сім років, я зробив крок уперед і, наслідуючи Тома Сойєра, який звільнив від покарання Бекі Тетчер, голосно, але з невеличкою хрипотою промовив:

— Ето сдєлал я! Тільки я не падла, — сказав я, після чого навіщось додав, — перепрошую.

— Вважай, синок, що в тебе немає роботи, — сказав він надірваним істеричним голосом.

— Нема за що, папа, — сказав я і пішов збирати речі.

Увечорі хлопці зробили мені прощальну вечерю із портвейном і пивом, як я люблю.

— Ми, — сказали вони, — у тебе в боргу. Дякуємо, малий.

— Да, — кажу.

— Ми вирішили тобі піднести невеличкий подарунок від колективу, який ти врятував. Ось, тримай.

І вони презентували мені  два  мішки соєвого борошна.

Ідучи додому, я викинув ті мішки через паркан, на територію сусідського молокозаводу. Нахуя мені те борошно?

І таких робіт у мене було безліч. За чотири роки я був і кур’єром, і рекламним агентом, і касиром, і продавцемконсультантом у книгарні, і продавцем порнухи на Петрівці, і вантажником, і охоронцем, і прибиральником, і автомеханіком, різноробом, і кореспондентом у столичній газеті, і помічником режисера на одному з найпопулярніших телеканалів України, і розклеювачем афіш, я був безробітним і поетом, вважаючи і це роботою, яка, на жаль, не приносить грошей. Але найяскравішою роботою в моєму житті була робота актором драматичного театру. Усе почалося, коли мені було трохи більше шести років. Тоді я почав ходити до театральної студії, у якій акторську майстерність нам викладав Віктор Олексійович Коломієць, артист нашого міського театру імені  ТеГе. І він — я маю на увазі не ТеГе, а артист театру — мене повів на, як би зараз сказали, кастинг, де мене оглядав смішний дядько, у якого ім’я теж було нівроку. Алім Іванович. Директор і головний режисер театру. До мене він ставився досить добре, і я не міг збагнути, чому всі його називають гандоном. Вже потім для себе я зробив деякі висновки.

Мені одразу надали головну роль, де я мав грати сина Василя Симоненка. У кінці  вистави я повинен вибігти на сцену буквально на п’ять хвилин, вислухати прощальну промову поета про те, що наді мною тополі й верби затріпочуть якимось листям, після чого Симоненко повільною ходою  крокує до небуття, а я залишаюсь на радість мамі та державі. На прем’єру запросили всіх. І мера, і самого сина Василя Симоненка, і ще там когось, Бенюка, здається, чи Богдана Сильвестровича — хто там пам’ятає той  страшний дев’яносто другий рік?  Але факт...

Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там  громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер  мене одразу полюбив, став моїм  заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього — Кличком.

Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник...

Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор — неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були — поетом чи каменюкою, — варто залишатися людиною... І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі... і це саме тому, що  найбільш гріховні люди — це діти, і Мрожек це довів...


4


У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз — збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.

У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші — нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу — аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався...

Тоді мені потрібен був мегаполіс, шум автомобілів, сирени швидких, ринки та площі, інфраструктура з усіма її перукарнями, молочними магазинами, аргоцентрами, мережами ресторанів та авітамінозом. Мені як повітря були необхідні метрополітен і трамваї, тролейбуси та маршрутки дальнього спрямування, річковий вокзал, скло, метал, каміння, банки та біржі, бляді та фунікулери, філії американських церков, де збираються побиті цвяхами та сережками діти урбану, мені потрібен був важкий рок металевих та гіпсокартонних вулиць, колоністські замашки власників торгових кварталів, підземні переходи, сталінський ампір, автомати з кавою та банкомати, збіговиська представників різних молодіжних і не тільки субкультур, книжкові крамниці, полиці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз. Я прагнув ніжності, жорстокості, вбивств, народжень трійні, магнітів і сталактитів, вирізаних апендиксів та випадкових перехожих, радіоактивного повітря, повітря з важкими металами та розбитих мрій... Усе це міг мені дати Київ.

Усе необхідне і складало всі мої речі. У двох звичайних, навіть не дорожніх сумках я перевіз свої пожитки. Це була пара брюк, дві теніски, дві сорочки, з півтори сотні касет із музичними записами і десяток зошитів. Усі інші речі були настільки стаціонарними, що взяти  їх з собою означало би просто порушити їхню гармонію з місцем, де вони лежали чи до чого були прикручені. На цих речах навіть пил не витирався — настільки вони були стаціонарними й органічно приживленими до свого місця. Через деякий час я забрав настільну лампу й однокасетний магнітофон.

Я страшенно втомлювався, я ненавидів мегаполіс разом з його інфраструктурою, музичними та молочними магазинами, склом та камінням, трамваями та блядями — я ненавидів Київ. Зрештою, Київ так само ненавидів мене, щоразу підкладаючи мені свиню... І вже зараз я розумію, що ідеальне місце для мого проживання — це невеличке городішко з трьома кривими вулицями, де практично немає молоді й дискотек, це невеличкий будиночок з ізразцовой пєчкой, годинничок на стіні, який вистукує тихий плин часу, затишний парк, де стоїть гіпсовий пам’ятник загиблим воїнам, це шкільна спортивна площадка, де футбольні ворота збиті з соснових копилів, це березняк, ліщина, альтанки та рабатки, клумби, одноповерхові, заховані в соснових гаях лікарні, це луки й одинокі тополі, це тихе поскрипування велосипеда, це розплавлена смола на розбитих шляхах, це коні, що хвицають своїх пропитих господарів, це нетопирі, що ненароком залітають тобі в кватирку, це волосінь, що заплуталась на твоєму вудлищі, це спокійне невибагливе життя... Головне, звичайно, щоб був Інтернет...


Тільки тепер я розумію, що Київ — це столиця попси та несмаку, що вся культура зосереджена у, будемо її називати так, провінції, а Київ — це лише невеличка можливість те все реалізувати й донести до суспільства, але він, куплений і розбещений, вимагає не мистецтва, не культури як такої, а продажності, попсовості, несмаку та багато сил. Наразі я жалкую, що місцем свого проживання я обрав саме столицю, а не, припустімо, Франківськ, Львів, Харків, нехай навіть Ужгород або Чернівці. Але, звичайно, це краще, ніж місто, де я народився, тому що те місто — це київська Борщагівка в мініатюрі, це смердючий залізничний вокзал та не менш смердючий приміський автовокзал, де важко знайти затишну місцину, де культурним центром є супермаркет, який служителі капіталу переробили з «Дитячого світу». Моє місто — то є глупе, як ніч, місто, то є Середня Подніпрянщина, де живуть переважно воістину глупі, як ніч, люди. Іноді, приїжджаючи туди, я з острахом починаю спостерігати за тим, як глупі люди ламають свої долі, роблять такі вчинки, які робити не слід, і не тому, що це погані вчинки, а тому, що в принципі всі вчинки такі, все життя таке, і це життя не насправді, а здається, узагальнене виразом «поки що», і, власне, живучи там, принизливо для себе усвідомлюєш, що живеш не по-справжньому, а поки що. Поки що я так, а далі якось буде, і звичайно, що буде краще, всі вірять, що буде краще, але краще не стає, і люди продовжують жити всім цим очікуванням, створюючи тимчасові магазини, кафе, ресторани, у театрі ставлячи одноразові постановки, які граються десятиліттями для одних і тих самих тридцяти відвідувачів, у бібліотечних фондах містяться одноразові книги, які майже не читаються, на місцевому телебаченні немає архіву, тому що мало не все знімається наживо, і багато хто мислить таким чином, що ось зараз я ще трохи так проканаю, а потім придумаю щось краще, переїду, наприклад, у Київ... І це, бува, чи не найкращий варіант, переїхати у Київ, де діаспора нашого міста настільки насичена, що йдучи навіть малолюдними вуличками Києва, які, слава тобі, залишились, хочеш-не-хочеш, а стрінеш когось зі своїх земляків. Та життя у Києві в них складається з постійного пошуку помешкання і роботи, іноді ночівлі в знайомих, приведення свого життя у розчесане, ба навіть пристойне становище, але не усім це вдається, багато хто повертається обідраний і голодний додому, на рідні землі. Просто-на-просто: я вийшов із села, проте село із мене не вийшло. У цьому випадку я не говорю про себе особисто, тому що у мене  трохи інша  ситуація, я вже пустив корені. І незважаючи на це, я ніколи не був киянином і залишусь до кінця своїх днів провінціалом із середньої Подніпрянщини. І слава Богу.


5


А одного разу в мене почалася депресія. Отак. З нічого. Нє, ну не те що зовсім уже з нічого, вони у мене завжди виникають наприкінці весни. Приблизно у травні. Мене починають парити люди, я довго не можу кінчити, постійно мучить усвідомлення непотрібності та втрати себе. Муляє думка про майбутнє: що ж робити далі, де шукати порятунку? Може, звернутися до Бога, написати петицію президенту, нехай він виділить мені тисячу гривень на ліквідацію моїх примітивних потреб, нехай зробить мене популярним, влаштує одну із багатьох обділених доль нашої країни, йому ж, президенту, це ніфіга не коштує...

Звісно, що не коштує, йому взагалі на тебе насрати, як, зрештою, й усім іншим, тому що у тебе депресія, а наркомани, депресивні хлопчики, бродячі монахи у цьому суспільстві нікому не потрібні, так що зважай на це і роби щось сам. Я і робив. Лягав на канапу, їв канапки, блукав спекотними вечорами по засмаглих вулицях міста, принципово не поповнював рахунку на мобільному телефоні, скаржився на життя й намагався абстрагуватися  пивом, книжками та кіно... Я передивлявся усе, що можна передивитися: від малобюджетних студентських та фестивальних робіт до малобюджетних бойовиків, знятих у Сан-Дієго. Я дивився два тижні поспіль, передивляючись за день по п’ять-шість фільмів. Я читав книжки. Обирав автора, йшов до бібліотеки або до комісійного магазину, брав усе, що написав той чи інший автор, знову ж таки лягав на канапу, запасався канапками й читав.

До мене іноді дзвонили друзі, пропонували поміч.

— Може, тобі чимось допомогти? — співчутливо питали мої друзі.

— Позичте гривень триста, — відповідав я.

Вони цинічно клали слухавку.

— На хуй, — так само  цинічно промовляв я в порожнечу коротких гудків і, не звертаючи ні на що уваги, продовжував спустошувати себе та холодильник. Окрім усього цього, я мав купу проблем із навчанням, із дівчатами, із алкоголем і тютюновою залежністю, конфлікти з друзями, де призвідником конфліктів завжди був я.


Одного з таких депресивних вечорів я вискочив на вулицю, зловив попутку, доїхав до залізничного вокзалу, сів у потяг і вирушив до західного кордону. Через проблеми з військкоматом у мене не було закордонного паспорту, не було двохсот доларів, не було нічого, що допомогло б мені якось перетнути кордон...

Якусь там кількість годин я їхав у запльованому, просмерділому копченою ковбасою вагоні разом із гуцулами, які були схожі скоріш на персів чи пакистанців, аніж на слов’ян. Гуцули виявилися досить скнарими, тому вони їли мої харчі, куплені на одній станції під Києвом, а я не пив їхньої горілки. Я палив свої цигарки, а вони — мої. У дорозі ми багато розмовляли (цього вони не жадували), дивилися правді у вічі, розглядали дівчат, які їхали в Лодзь, розмовляли з дівчатами, які їхали в Лодзь. Були ті дівчата з Харкова, тому гуцули якось сторонилися їх, але, зрештою, така інтернаціональна та космополітична річ, як горілка, розв’язала їм язики, і вони решту шляху нешляхетно бубоніли про шляхетні речі...


У Львові мене зустріли мої подруги Інга та Дзвінка, яким я допомагав писати одну з їхніх інститутських робіт одразу  після трагедії  на Скнилівському летовищі. Інга мешкала у Львові, а Дзвінка в Рудно, тому ми всі поїхали до Інги. Вона порадила їхати через Волинську область до Хелму, тому що там більш ліберальні й поблажливі прикордонники, але я стояв на своєму й хотів до Пшемислю. Ранком ми пішли на ринок, придбали все необхідне, взяли в борг у хлопця Інги, такого собі відгодованого західноукраїнського бичка, триста доларів і вирушили на залізничний вокзал.

Як  було  вже  зазначено, закордонного паспорту в мене не було, проте у мене був наш, український паспорт, яким я неодноразово рятував собі якщо не життя, так нирки або свободу. Зазвичай мєнтів дуже ображає відсутність паспорту. Цей паспорт був як звичайнісінький паспорт, але замість печатки групи  крові  у мене  була цікава печатка чогось іншого. Незбагненного жовтого, надто підозрілого кольору. Зазвичай я казав, що це міжнародна печатка недоторканності, тому що мій батько якийсь там дипломат та дипломант усіляких міжнародних премій і ним опікується сам Хав’єр  Солана разом із чорномазим Кофі. Мєнти ніколи не вірили, а от усілякі охоронці й працівники пропускних служб цілком довіряли мені.

Із цим самим паспортом я намагався перетнути польський кордон. У мене нічого не вийшло, тому довелося дати всього-на-всього двісті п’ятдесят доларів і три пляшки горілки. Три пляшки, щоб провести ще сім.

У той час, коли я перетнув кордон, ця безглузда витівка видалася мені дійсно безглуздою. Я не мав ані мети, ані грошей, ані бодай якогось настрою блукати незнайомою мені країною, де живуть колишні поневолювачі українського народу, які розмовляють на майже не зрозумілій мові. Тобто мова більш-менш зрозуміла, але ж я польською ні бе ні ме, і взагалі, взагалі, шо за, шо за, шо за шиза, браза?!?! На руках у мене було трохи більше п’ятдесяти доларів. Це приблизно сто шістдесят злотих. Що я міг купити на ті гроші? Хіба що поїсти трошки. Так, сьогодні, завтра, ну максимум післязавтра. А житло, а інша біда. І взагалі, якого милого мене туди понесло, до цих ляхів, до цього сраного Євросоюзу?

Прикольно, подумав я тоді, прикольно...


6


Ніколи не отримував від різних асоціацій та закордонних культурних меценатів ані грантів, ані грошових дивідендів на літературну діяльність за кордоном. Ці гранти полюбляють отримувати різного роду письменники та поети, які за кордоном ніхуя не роблять, а чешуть лише язиками, як же ж у нас, за кордоном, файно, і як же ж у вас, в Україні, погано. Потім вони приїжджають на Батьківщину і починають або бухати, або випускати чергову книжку про те, що національна свідомість, дух українства ще не згасли, і ми маємо — але доля месії лягла на мої плечі, — тож я маю підняти тебе, о багатостраждальна нене, з колін. Потім вони деякий час бухають, знову їдуть за кордон і вмирають десь там у швейцарських або австрійських Альпах чи в Татрах.

І чим довше вони здихають, тим більш легшає багатостраждальній нені, яка для одних закінчується десь на кордоні між Тернопільською та Хмельницькою областями, а для інших простягається від Луганська до Кривого Рогу...


Нічим не відрізняючись від загальної маси поляків, я крокував вечірнім Краковом і збирався вирушити вверх Віслою до Освєнциму. Мав же я хоч раз побувати десь там, куди, в принципі, можна і про що знають усі. Так нечасто буває. Заплативши двадцять п’ять злотих, автобусом я доїхав до Освєнциму, де пробув три дні. Там мені теж удалося заробити. Полазивши горищами чесних ляхів і німців, я віднайшов із сотню старовинних монет, польське та австрійське срібло, монети фашистської Німеччини та деякі протестантські кулони й медальйони початку минулого сторіччя. Це все, як і краківські, тарнувські та жешувські здобутки, я зможу продати дяді Маріку, єврею-націоналісту, що мешкає у Катовіце, євро так за триста-чотириста. Цим я і жив там, у Польщі, десь до року, трохи менше. Я нишпорив горищами, сплавляв надбання нації за півціни знайомому єврею і непогано себе чухав, власне, не те що непогано, а в принципі досить пристойно. У мене було широке поле для літературної діяльності, я знімав недорогі кімнатки у пансіонатах, які найчастіше здавали гладкі німкені, точніше, польки з тевтонським корінням. Я блукав містами та містечками Польщі, лише Польщі, бо далі мені було нецікаво. Шенген мені не світив, а в Чехії ще у дитинстві я виблукав кожну стежину. І знаю в Чехії усіх: від пана Мілана до пані Мілани.

Я вивчив польську, я вивчив чеську, словацьку, я спілкувався з угорцями ламаною фінською, а з білорусами — англійською. Я був своїм у дошку. Я писав. Переважно вірші. Мене вітали в кожній компанії Польщі, у кожному магазині чи супермаркеті мене пропускали без черги, зі мною віталися всі Кваснєвські на світі, мене любили так, як любили мого дядю Серьожу.

І... було б класно, якби я зараз не брехав, а розповідав правду, що у Польщі я дійсно займався літературою, але переважно вивченням її, що я блукав містами та містечками, але мені було настільки самотньо, що співав українською російські пісні, чіплявся до перехожих, злодіював по магазинах і супермаркетах. Я знайшов двох відморожених панків, які погодилися привести мене  до свого сквоту, де я прожив із місяць, поки нас не накрили поліціянти, які поводили себе так, наче ті панки зараз любитимуть їх у сраку. Мене відпустили, навіть не спитавши документів. А що б я їм показав? Український паспорт із тупорилим жовтим розмивом, який мав бути групою крові. Я і дотепер не знаю своєї групи крові, і якщо раптом Цой спитає мене, яка, чувак, у тебе група крові, то я не знатиму, що відповісти, не знаю, скажу  я йому, а він скаже, що вона має бути на рукаві. І мені закортіло стати ізраїльським солдатом. Не знаю, чому саме ізраїльським, але закортіло страшенно.

Потім я поїхав до Варшави. Уперше за п’ять місяців. У Варшаві я поцупив із супермаркету кілограм картоплі, і мене затримали. У відділку мені пояснили, що якщо ти українець і на нелегальних умовах, то тобі краще не красти. Добре, відповів я, і мене відпустили, забравши п’ятдесят євро за клопоти.

Після Варшави я знайшов тих самих циган із в’єтнамськими телевізорами і запропонував себе в якості бариги травою.

— Це ж Європа, — сказав я. — Тут усе можна.

Вони покрутили вказівними пальцями біля скроні й російською пояснили мені, що займаються лише паленою технікою і що я дурак.

Мене тягало зі сторони в сторону, я оселявся у різних пансіонатах, які дійсно тримали гладкі німкені. І одного разу мені все остопиздило і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені було класно... І вже потім, коли повертався додому, проїжджаючи польсько-український кордон, я склав одну ліричну пісню. Щось там про не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно...

Ну добре, не я склав, а «Мандри», все одно я забив на всіх болт... Бо стомився...


7


Це місто виглядало надто пафосно і водночас безтурботно. Його мешканці постійно всміхаються і радіють усьому, наче божевільні. Ти намагаєшся їх наслідувати, але з цього виходить прикрий ідіотизм, ти розумієш, що так не звик, що у твоїй блудливій батьківщині так не роблять, що там усміхаються лише тоді, коли на це є вагомі причини. Але душа бажає бути одним із мешканців, щоб тебе прийняли за свого, казали тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і тече в тобі східнослов’янська кров, але політично відчувати себе європейцем куди кайфовіше...

Я мешкав у кімнаті, яку мені запропонував один мій товариш із амбасади. Таргани, дерев’яна підлога, іржаві труби, але все було досить чинно, благородно, навіть пафосно, як і місто, у якому я зупинився. У кімнаті поруч мешкала одна старенька жінка, таку у нас назвали б пупорізкою, але то інше місце, інший час, інше середовище, де старенька жінка — то лише старенька жінка і не більше... У неї було щось із головою, тому вона кожен день зі мною знайомилась.

— Привіт, — казала вона кожного дня, — мене звуть Матильда. А тебе?

— Артем, — відповідав я кожного разу.

— Ти українець? — питалась вона.

— Так, я українець, а ви, певно, полька.

— Саме так.

І потім вона довго і пристрасно розповідала мені, що у неї є донька й онук Юліус, який має от-от приїхати, але ані онук, ані донька не приїжджали і, скоріш за все, не приїдуть. Принаймні найближчі декілька століть. Це знали усі, але Матильда була впевнена, що якщо не в обід, то під вечір точно вже приїдуть.

І я подумав, як же, мабуть, їй класно отак щодня чекати  своїх рідних і бути переконаною, що вони от-от мають приїхати, знати, що вони тебе не забули, люблять, приїдуть до найкращої у світі бабусі, і нехай її звуть Матильда, нехай у неї не все гаразд із пам’яттю, із головою, але ж приїдуть, тому що вони її люблять, так само, як і Матильда їх любить...

— Так, звичайно, — казав я їй, — скоро приїдуть.

А потім Матильда засинала в моїй кімнаті десь у фотелі або ж на канапе і спала до обіду або до вечора, а потім просиналась — якось виразно, начебто погоджувалася з моїм існуванням — і йшла до своєї кімнати або вниз, до бару, випити чаю або з’їсти якесь тістечко. Після того я бачив її лише чергового ранку...

— Привіт, — знову казала вона, — я Матильда...

Я нічого не мав проти того, що вона існувала майже в колі мого життя, що вона була чимось надто близьким до мене. Можливо, той добрий і ласкавий пан з України — то єдине, що її тішить наприкінці життя...

У той час, коли Матильда спала, я виходив у місто, блукав вуличками, збирав листя, мрійливо задивлявся на католицькі дзвіниці, щось собі міркував, виловлював пожовклі уривки фраз бакалійників, жахливий кантрі польською мовою, що лунав із проїжджаючих автомобілів, чекав чогось, іноді знайомився з мешканцями міста.

— Привіт, — відповідали вони мені  і посміхались.

Дивно, що у цьому невеличкому місті живуть майже одні старики. Молоді я і не бачив, хіба що з десяток школярів, які курили траву за музеєм історії міста. Тут усього дві школи, як пояснили мені місцеві, причому одну збираються розформовувати. Усі валять до Варшави або до Лодзю... Але, що цікаво, курвів тут чимало, до того ж усі вже порядно підстаркуваті та якось досить статечні. Це, мабуть, компенсація за Лодзь  та Познань, у яких курвів я майже не бачив.

Досить дивно я себе відчував, перебуваючи сьомий місяць у Польщі. Мені ще ніколи не було так спокійно, так легко і так затишно. І здавалось, я мав чимось віддячити цій країні, ну не знаю, написати, наприклад, оду Речі Посполитій, або поему про здобутки польського народу, або історію в гуморесках і назвати її приблизно так: «Історія в гуморесках: Ян Казимир — Олександр Кваснєвський». Можливо, я мав присвятити все своє життя Польщі, продати душу якомусь загадковому Кшиштофу або ще комусь... Але Польща від мене не вимагала нічогісінько. Навіть закордонного паспорту. Патрульні ще жодного разу не зупиняли мене, можливо, через мій надто європейський вигляд, а можливо, просто я ще не зустрічав справжніх жорстоких польських патрульних, які стріляють у голову тільки за те, що ти українець...


Якось увечері я прийшов до свого пансіонату й застав у себе в кімнаті Матильду. Вона ґречно привіталась, навіть запропонувала зварити мені кави.

— Ні, дякую, — відповів я, — вже вечір, я потім не засну.

— Артеме, — каже вона своєю застарілою польською (у неї виходить «хартьєм»), — до мене завтра приїде онук. Юліус.

— Справді? — кажу я з афектованим подивом.

— Я ж тобі розповідала сьогодні, — нервує Матильда. — Забув?

Мене це трохи збентежило. Тю, думаю...

— Так, — кажу, — звичайно...

— І донька. Каща. Давай це відзначимо. У мене збереглася ще пляшка недорогого, але досить приємного вина.

Чому б і ні, думаю, можна.

— Чому б і ні, — кажу, — можна.

— Я зараз, — заметушилась Матильда й зникла в коридорі.

Я сів у фотель, у якому так любила покуняти стара, й узяв у руки журнал, який, певно, до мого приходу читала Матильда. На стіні  вистукував годинник у вигляді черниці. Звуки, які доносилися з інших кімнат зливались в один шумовий потік, і, здавалось, час начебто зупинився, зупинилось моє серце, рух життя разом із ним, я затамував подих, хотів якомога довше не дихати, але якийсь вишневий кисіль просочився в мої артерії, і я почав засинати. Не дивно, що в цьому кріслі Матильду завжди хилило на сон...


Мене пробудив невиразний крик, німецька лайка, метушня в коридорі. Одягши свого улюбленого светра з колючим горлом, я вийшов у коридор з’ясувати, що там трапилось. Кімната Матильди була відчинена, навколо бігали спантеличені люди, хазяйка пансіону, яка кинула мені не досить привітне «чєшчь» і зникла у одній із кімнат. Я зазирнув у кімнату Матильди і різко відвернувся. Під стелею висіли капронові колготи.


Подейкували, що до Матильди повернувся здоровий глузд і вона збагнула, що до неї ніхто не приїде. Можливо, це правда, а можливо, щось інше побудило стару так скінчити...

Мабуть, це нормально, я маю на увазі, такий кінець для такої жінки, мабуть, це звичайний кінець звичайної людської трагедії. Але чи варто заглиблюватись у трагедію кожної окремо взятої людини, чи варто копирсатись у чужих душах, шукати зачіпку для порятунку і чи не випре той порятунок ще більшою трагедією?


Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю — просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.

Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись... Я просто їхав собі  назустріч не місцю, а часу.............


Розділ сьомий. Піаніно, на якому я грав...


1


Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо...

Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.

Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врешті-решт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя...

Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв — переважно морську капусту — і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.

— Привіт, Ян, — кажу я йому.

— Привіт, — каже він мені.

Ми  сідаємо пити чай  з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.

Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.

Приходжу додому, а Яна немає. На столі  записка. «Вибач, я пішов»...

Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла.  Раптом щось  дає зворотну реакцію — ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю  на диван і починаю дивитися телевізор.

Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику... Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.

Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом — то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, — у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз... Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?

Правильно...

Кімнатою пробігають тіні забутих  предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота... Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу... Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку — до Євпаторії... Це було б досить нормально, ні?

Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок — підставити, влаштувати йому  таку подлянку, щоб  він мене просто-таки зненавидів...

Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому...


2


Колись у мого діда Воло був моторний човен. Дід його страшенно любив. Тоді мені було три роки, і я пам’ятаю, як дід мене катав по Дніпру, завозячи на острови, де ми ставили намет, розпалювали вогнище, готували макарони з м’ясом... пам’ятаю гамак, на якому я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був малим, а дід тим часом щось лагодив у човні.

Той човен був нашою гордістю, гордістю нашої родини, він мав дістатися моєму волохатому татові, а не його брату, бо мій тато більше за свого брата піклувався про діда з бабою, допомагав звести новий цегляний паркан у провулку Ломоносова, допомагав діду Воло тягти з заводу якісь мікросхеми та випаювати з них конденсатори, у яких у невеличкій кількості знаходився якийсь дорогоцінний метал. А ще мій тато був більш чемний і не такий вульгарний, як його брат.


Окрім човна, у діда була ще і квартира. Двокімнатна, у старому будинку з червоної цегли. Окрім того, любивши мого батька, дід із бабою любили ще і мого дядю, тому вирішили, що човен дістанеться моєму батькові, а квартира — моєму дяді. Однак дід із бабою трохи поміркували й дійшли до думки, що це надто несправедливо, тому продали човен, а на ті гроші купили хату у селі під дачу. Таким чином у нас з’явилася дача.


Це було досить мальовниче село в сорока кілометрах від Черкас. Щоліта я приїздив туди зі свого розпеченого міста, вилазив на величезний клен, який ріс посеред двору, і горланив пісні — коли мені набридало горланити пісні, я йшов пастися на город. За порадою бабушки, я не мив те, що зривав, і їв жменями усе, що попадалося під руку. Зазвичай, то були полуниці та солодкий горох, пізніше — чорна смородина і маленькі огірки, аґрус та ще біла, недозріла морква... Коли мені набридало пастися, я йшов на невеличкий замулений ставок, де ловив на саморобне вудлище карасиків, які під вечір загнивали і віддавалися сусідським кішкам, ще я бігав  у центр купляти жувальні гумки й пряники. Я пив молоко і загоряв під липневим сонечком, я крав із чужих городів кабачки, з яких моя турботлива мама робила смачні оладки, я пив дачний чай із липи, чебрецю, звіробою, материнки, меліси та м’яти. Щоранку я накручував по десять-двадцять кілометрів на своєму саморобному «лісапеді». Під рамою. Мене скрутить, а я босими ногами педалі наярюю, супроводжуючи це все імітацією мотоциклетного двигуна... У Софійці я перетворювався на маленького сільського цигана. Мої руки були чорні, мої ноги були ще чорніші за руки. І, чесно кажучи, мені подобалося бути циганом. У цьому  було щось дике, неприборкане і справжнє…

А іноді починався сезон дощів, коли три тижні поспіль іде дощ, подекуди дозволяючи сонечку визирнути буквально на пару годин, після чого небо знову вкривалося хмарами і знову лив дощ. Через проблеми з водою, викликані тим, що ми не мали ані колодязя, ані насосу, який би качав воду, доводилось під стріхи  та ринви ставити баняки й миски, щоб наповнювались водою, якою ми і милися, і потім уже, після дощу, деякий час поливали город і прали... Так от, саме у той час, коли йшли дощі, я сидів на літній кухні або в хаті під просмерділою мишами ковдрою й читав. Література мого  дитинства — це література, яку звозили на дачу. Перш за все — це дитячі книжки радянських авторів. Я пам’ятаю Всеволода Нестайка, яким учитувався до сп’яніння, Миколу Трублаїні, я пам’ятаю книжки про війну, про юнаків, піонерів, які своєю мужністю захищали свою батьківщину, книжки про революцію та юних розвідників, якісь шкільні історії з дитинства моєї мами та інше... Також моє перебування у Софіївці, або, як казали місцеві, Софійці, супроводжувалося музикою. Між моїм і маминим ліжками стояла стара родіола, яка, ясна річ, програвала платівки. У нас їх було багато. У нас їх було мільйон з половиною, якщо не більше, але мені не потрібен був той мільйон, тому що було у мене десь із десяток улюблених, які кожного вечора перед сном програвались, таким чином залишаючи в моїй ще несформованій свідомості гарячі сліди  дитинства, щастя й материнської любові. Цією музикою була, в першу чергу, Жанна Бічевська зі своїми міськими баладами, піснями про війну та піснями на вірші Окуджави. Я знав багато популярних у народі російських пісень, популярних у Росії народних пісень, я знав їх і, коли десь чув, дивувався, звідки ж вони знають ці пісні, це ж Бічевська, вона ж лише для обраних...

А ще пам’ятаю, як не встигав у школі, тому мені давали багато завдань на літо, які виконував у затінку під горіхом або під абрикосою... Це були найтяжчі години перебування на дачі. Іноді моя турботлива мати починала диктувати мені якісь уривки з моїх улюблених книжок, а я намагався охайно й без помилок усе це написати, тому що у нас була певна межа помилковості, здається, це було п’ять помилок. Якщо я зроблю більше п’яти помилок, ми починали писати новий диктант і аж до тих пір, поки не буде п’ять чи менше... Після цих екзекуцій я сідав на лісапед і їхав куди заманеться, я їхав, їхав, бувало, їздив іншими селами, іноді доїжджаючи аж до Дніпра, де нарешті мав змогу викупатися, після чого задоволений їхав назад, зриваючи дорогою польові квіти для букету, який обов’язково подарую мамі...


Коли на дачу приїздив батько — для мене  це було свято. Тому що саме він намагався мене навчити щось робити руками... У нас була майстерня, де було багато різних інструментів, якими я не вмів користуватися. Батько навчив мене користуватися лише рубанком та долотом, але, за іронією долі, я терпіти не міг столярне діло, тому батько навчив мене ще й фарбувати і лагодити дах. Усього іншого мені доводилося вчитися самому. Мені було цікаво, і я хотів, як дід, підперезавшись фартухом, стояти за станком, щось там точити, паяти, тому перше, що я взявся досліджувати, — це паяльник. Улюбленою справою в мене було плавити каніфоль і смердіти ним на всю хату. Після каніфолю було ще олово, яке плавити було не так цікаво, але якщо залити його в якусь формочку, то виходило непогане серце або зірочка. Тоді я вже думав стати сталеваром, але раптом побачив дриль. Він був як мінімум йобнутим, а все через те, що важив кілограм сім, шалено бився струмом і постійно випадав із мої дитячих рук. Але, тим не менш, свої двадцятьтридцять тисяч дірок я все-таки зробив.

І зараз завдяки моєму батьку я нічого не вмію, а якщо щось і вмію, то лише те, чому навчився сам, але, як не прикро, я нічого так і не навчився...


А одного разу мій волохатий тато закопав мене в запліснявілу вологу землю.

Він дуже легко, не вкладаючи в це великих зусиль, розстріляв моє дитинство, він розстріляв його, не закриваючи йому очі, у притул, у лоба, розстріляв його списаним калашом. Це сталося одразу після того, як моя мама поїхала до Києва.

Тоді я навчався в дев’ятому класі, мали бути екзамени, і в мене було кілька днів, аби підготуватися. Ключі від дачі були в тата, а на той час тато вже зі мною не жив. Його помешкання знаходилося десь біля водоканалу, і я пішов до нього пішки. Червнева свіжість розгойдувала мої очікування щодо поєднання корисного з приємним, тим більше я вже цілий рік не був у своїй Софійці...

Приходжу до тата.

— Привіт, — кажу йому.

— Здоров, — відповідає він мені.

— Слухай, — кажу, — у мене зараз екзамени, і я хочу поїхати до Софіївки, підготуватися...

— Нема, — каже мені папка.

— Чого немає? — з диким нерозумінням питаю я.

— Дачі немає, — відповідає він і якось несміливо посміхається, — я її — продав.

— Як? — питаю я.

— Отак.

— Зрозуміло, — відповідаю я, розвертаюсь і тихцем іду додому.

Тоді це мене не так засмутило, як уже більш пізнє усвідомлення, що у мене викрали і розтрощили об брудний міський асфальт частину мого дитинства, а головне, що вже не буде того лісапеда, тих комариних вечорів, багаття, майстерні з дрилем, а головне, що всі платівки Бічевської та дитячі книжки — невідомо куди поділися. Тоді це було не так важливо і я не дуже цим переймався, не цікавився, де ж ті мої книжки, платівки, моє сонце і мої польові квіти разом із польовими дослідженнями...

Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося...

Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя — підлітковий...


3


Перша моя ерекція, яку я свідомо запам’ятав, відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із уже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед них було і те, що викликало у мене ерекцію...

Це була справжня армійська сигнальна ракета. Тоді я, щоправда, не розумів, що то справжня армійська, причому сигнальна, та ще й ракета. Для мене вона була гранатою. І серед різних подарунків, у тому числі іграшкового мотокросу, якогось тупого пістолета і надзвичайного конструктора, ота граната була винятком, чимось особливим, що збуджувало мене кожного разу, коли я на неї дивився... Мотокрос зламався через місяць, пістолет був виміняний на добірку журналів «Моделіст-конструктор», основні деталі надзвичайного конструктора розгубилися, а ось сигнальна ракета — лежала. Вона була цілковито моєю, вона була Щастям із великої літери. Мене не бентежило навіть те, що я не знав, як нею користуватися, але, менше з тим, я щодня на неї дивився, коли лягав спати, і клав її на тумбочку, аби, прокинувшись, знову на неї дивитися. Я брав її в туалет, я їв разом із нею, я брав її з собою на рибалку і, якби вмів дрочити, напевно, дрочив би на неї...

Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханим у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, що якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому пальця. Закрившись у шафі зі своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Увечері я взяв аркуш паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, знайшов олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Уночі, долаючи страх, я вийшов надвір і під старою вербою, біля дитячого майданчика, зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був упевнений, що ту гранату ніхто не знайде і що, коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше...

Десь із місяць я щодня навідувався на місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально і святиня ніким не опоганена, а нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити...

Одного прекрасного дня, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик із дому навпроти, якого звали Толіком, і спитав, що там у мене...

— Що там у тебе? — спитав він.

— Нічого! — занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.

— Не бреши, — сказав він, — там сундук із золотом.

— Дурак, — відповів я йому, — яке золото? Золото на острові, а тут нічого ти не знайдеш.

— Давай спробуємо, — сказав він і почав наближуватися до моєї гранати.

Я схопив лопатку і розсік йому брову, звідки заюшила кров... Наостанок штовхнув його в бік пісочниці, борт якої він зачепив головою. А я швидко викопав гранату й побіг додому, переймаючись не через те, що покалічив товариша, а через те, що мою гранату може хтось побачити...

Буквально через десять хвилин прийшла мати того малого, що мав наспіх заклеєну брову. Коли мене почали розпитувати, чому я вдарив Толіка, я не знав, що відповісти, і сказав, нібито просто так. Про гранату я розповісти не міг, тому що знав — її у мене відберуть, а разом із нею — все моє життя...

Цілий місяць у знак покарання я просидів удома, але мені було байдуже, тому що у мене була моя граната, моя справжня армійська сигнальна ракета і, крім неї, мені не потрібне було ані свіже повітря, ані друзі з двору, яких мій тато тактовно називав пісюнами...

Я марнів. Я осувався, в’янув і линяв. Я був схожий на Горлума, і не пам’ятати скільки часу тривало оте маніакальне захоплення ракетою, але приблизно через рік вона вже просто лежала у тумбочці і я знав, що вона мені дорога, вона нікуди не дінеться і що невдовзі я запущу її. Але обов’язковою умовою запуску цієї ракети було те, що мама повинна неодмінно побачити це... Без мами я її не запущу, адже як я можу запустити гранату без неї? Як це мама, найрідніша у світі людина, і не побачить свого суперника, теж найдорожчого і найріднішого?!

Моя дитяча божевільна фантазія уявляла, як феєрверк, розлітаючись тисячами вогнів, осяє  опівнічну темінь і кожен вогник буде нічим іншим, як бажанням, що я зможу загадати, і яке неодмінно збудеться, тому що у цю ракету  було вкладено стільки любові, стільки ніжності й респекту, скільки не вкладав Сахаров у свою бомбу. З цією ракетою було пов’язано стільки минулого, прожито стільки прекрасних місяців, проведено сотні душевних розмов, розбито з десяток носів та подерто зі сотню колін. І якщо плід моїх плекань не побачила б мама, світ просто тобі розвалився би на невеличкі шматочки, а моя дитяча психіка була би підірвана остаточно, що неабияким чином випливло б у моєму подальшому сексуальному житті...

Пройшло якихось шість місяців чи, може, більше, але виповнилося мені сім років, і наближалось свято Незалежності. Це був дев’яносто другий рік. Хтось, здається, це був єврей-націоналіст дядя Марик, мені пояснив, що це велике свято, яке нарешті завітало до нашої домівки, що це свято ще ніколи не тривало так довго, що ця перша річниця незалежності має бути відсвяткована мною гідно, аби мої пращури зрозуміли, що не згас у серцях молодого покоління вогонь свободи, соборності, любові до власної нації і Тарасового Заповіту, що не заросли бур’яном Тарасові шляхи, а молодь плекає в собі найщиріші почуття до своєї  нації, народу, до неньки своєї... І взагалі, синку, трясця твоїй матері, їбани ти ту ракету і не задрочуй мізки ні собі, ні оточуючим...

І я твердо вирішив, що хоч я до кінця не усвідомлюю цього свята, на якому навіть немає параду з гвоздиками й надувними кульками і упродовж якого цілий день я просидів вдома, а мама не приготувала нічого смачненького, та й відчуття цього свята у мене досить поверхневе, але я все одно маю увінчати його, якщо воно справді таке важливе, своїм салютом...

Увечері я зібрав тата і маму на сімейну чорну раду, де повідомив, що прийняв надважливе рішення і що дядя Марик мене спонукав до цього рішення, і воно оскарженню не підлягає.

— Добре, — сказав тато, — давай запускати.

Я молив маму піти з нами, але вона відмовилась, сказавши, що подивиться все з балкона.

— Я подивлюся все з балкона. Ви мені гукніть, щоб я вийшла, і я залюбки подивлюсь...

Я радів. Моєму щастю не було кінця, адже стільки нервів уже було витрачено заради нього, свята, яке триватиме вічно, і заради ракети в алюмінієвому корпусі з досить сексуальним кільцем.

Ми вийшли на вулицю, я чорним птахом пролетів усіма найближчими засідками, барикадами, столиками, кущами, де могли стирчати мої однолітки. Ті, у свою чергу, покликали менших братів, а ті вже — своїх друзів. Урешті, за якихось п’ять хвилин назбиралося десь під п’ятдесят одиниць дітва від трьох до восьми. Тато, який не любив дітей, почав дещо нервувати. Я кликав маму.

Мама не виходила. Гукати почав тато. Навіть свистіти. Мама все одно не чула. Хтось із моїх друзів зволів збігати нагору, покликати маму, а заразом і подивитися все з нашого балкона. Тато нервував ще більше. Коли навколо нього зібралося чоловік зі сто (тому що деякі покликали й своїх батьків), тата почало вже конкретно теліпати.

— Усе, — сказав він, — я запускаю...

— Ні! — благальним голосом закричав я.

Мама так і не вийшла...

— Усе! — закричав тато. — Не можу!

— Давай не зараз, давай потім, — благав я...

Але тато не міг, тому що він підірвав би очікування дива усіх, хто зібрався...

— Усе! — не витримав тато і смикнув за кільце...


У цей час повз наш будинок пробігли коні, на яких вершники, зодягнені в національну одежу, голосно вигукували незрозумілі слова. Діти верещали від захвату, а дорослі мовчки похитували головами, оцінюючи побачене. Замість очікуваного мною салюту з сотні яскравих вогнів, з моєї ракети вилетіло три незрозумілих вогники зеленого й червоного кольорів. Усе змішалося. Люди, коні, діти... Я з ненавистю дивився на вершників, що зникали в пітьмі провулку й досі вигукували слова захвату.

Додому я повертався розбитим, бо не знав, як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син і не справдив всіх її надій. Від сорому я закрився у ванній кімнаті і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати... Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав уживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити.

Свою ракету я поховав, як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, буцімто їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед усім білим світом...


4


Його іронічні метр шістдесят п’ять прямували розбитим асфальтом, усякчас гублячи рівновагу. Толік нагадував молоденького хлопчика, який повільно рухався, вважаючи це за статечність і безапеляційну важливість своєї персони. Кожен зустрічний бордюр був ним  не помічений, а тому Толік об них спотикався. Це його трохи знічувало, він  відчував кепкуваті погляди перехожих, а інколи йому здавалось, що якісь абстрактно сформовані його уявою велетні шепочуть йому таке, від чого пітніло між ногами.

— Хлопчик, — шепотіли велетні.

Потім вони, звичайно, зникали, однак стан невпевненості в собі постійно наштовхував Толіка на плечі та лікті, що, пропливаючи повз нього, штовхали й розвертали градусів на сорок його хлипке тіло.

Спека розходилась містом жовтими колоподібними хвилями, неначе ядерний вибух, хіба що епіцентром вибуху було пружне біле сонце, яке безтурботно висіло над розжареною кам’яною пустелею.

Я чекав на нього вже годину. Автобус  запізнився, але бачити Толіка я все одно був радий, тим більше, ми не бачились десь півроку, а зараз  він мав переїхати в Київ, розпочати нове життя й поставити крапку на своїх невдачах і розбитих дитячих мріях... Уже доросла мрія манила його  до себе, немов досвідчена коханка, і він радий був до неї дотягтися, але чомусь прямував тупо в іншому напрямку, туди, де на нього чекали глупа ніч, тюремні ґрати або похоронні вінки разом із латунною огорожею...

Він приїхав у Київ і мав на меті піти працювати стриптизером. Він був надто впевнений у собі, і мої поради піти працювати психологом ігнорував.

Толік був змушений оселитися у мене десь на тиждень. Сказав, що хату знайшов, однак в’їде в неї на початку місяця.

— Я в’їду в неї на початку місяця, — сказав Толік, — так шо тиждень витерпіти старого волоцюгу для тебе проблемою не буде, тим паче, харчі у мене є, постіль — також. І жодних розмов про політику.

 «Базару нуль, — подумав я. — Хулі того тижня?»

Потім він додав, що маємо зжитися, тим більше хулі того тижня, навіть озирнутися не встигну.

— Озирнутися не встигнеш, — сказав Толік.

Уже ввечері ми зрозуміли, що напружуємо один одного.

Ми пили пиво, їли печиво «до кави», водили психологічні та релігійні розмови, глибоко занурюючись у ґендерні питання. Але він усе одно мене дратував. Я звик жити один, рідко кого підпускаючи до свого життя настільки близько, щоб бачити мене з мокрою головою та заспаним обличчям.

Зазвичай наші розмови мали досить сюрреалістичний характер.

— Найкраще в цьому світі — мойва, — починає одну з таких розмов Толік. — Мойва — найпрекрасніша тварина у світі, одинока, цнотлива, найбеззахисніша.

— Дурак, — з присмаком співчуття кажу я йому, — по-перше, мойва не найпрекрасніша, а найгидкіша; подруге, це не тварина, а риба; по-третє, не одинока — вони зграями по декілька тисяч плавають; ну і під кінець — де ж вона цнотлива?

— Цнотлива, — стоїть на своєму Толік. — Ти колись бачив, щоб вони кохались? Вони ікру відкладають, а самці запліднюють молоками.

— Ага. Марія теж була цнотлива. Може вона теж ікру відкладала, а Йосиф молоками ту ікру запліднив?

— Нє, — заперечує Толік, — якби Марія відкладала ікру, то мав би народитись як мінімум легіон спасителів. Уявляєш, тисячі Ісусів бігають Іудеєю й читають проповіді.

— Тоді б і хрестів на них стільки не стало...

— Я ж кажу, — продовжує Толік, — Марія яйце знесла, а вже звідти вилупився Ісус. А чого, ти думаєш, на Великдень яйця красять.

— Дурак, — нервую я, — на Великдень його підвісили.

— По-перше, не підвісили, а приколотили, а по-друге, не до хреста, а до стовпа, — розважливо говорить Толік. — І взагалі, неправильно на Великдень яйця красити, треба їх на Різдво. Може, подзвонити Філарету і запропонувати деякі зміни в церковному законодавстві?

— І він тебе пошле куди подалі.

— Не пошле, він же другий після Папи Римського.

— Другі після Папи Римського, — кажу, — кардинали, потім єпископи, а там і Філарет десь затесався.

— При чому тут, — уже нервує Толік, — Філарет до Папи? Папа католик, а Філарет — православний. Тим більше, у Філарета є конкурент. Володимир.

— Великий? — питаю я.

— Не знаю, — каже Толік, — не придивлявся... Там, здається, взагалі не Володимир, а Олексій.

— І взагалі, що це ми теїстичні розмови розвели? — питаю я.

— Я взагалі-то про мойву починав... — говорить Толік і підпалює чергову цигарку.


Толік — це той колишній маленький хлопчик, якому я одного разу лопаткою розсік брову. Ми виросли в одному дворі. Толік завжди був у нас еталоном чоловічої гідності, але з тим і предметом наших здивувань. Усі його вчинки значною мірою відрізнялись від учинків, які в тих чи інших обставинах робили всі ми та наші однолітки з нашою провінційною ментальністю. Толіку, незважаючи на невеличкий зріст, було зовсім не важко відмудохкати якогось п’яного хама, що, блукаючи районом, заходив до нашого двору повийобуватись. Таким хамам зазвичай було років по п’ятдесят...

А ще Толіка завжди тягнуло до дивних людей, він читав дивні книжки, зовсім не такі, які читали ми, він ще у п’ятому класі підсів на дивну, не зрозумілу для нас музику, яку ми поважали й навіть побоювались. Тою музикою був примітивний чорний реп. Примітивний, у першу чергу, через те, що якісної й цікавої музики, а особливо репу, у першій половині дев’яностих просто не було. Ми ж слухали закордонну попсу, дивилися «Хмарочос» зі Сніжаною Єгоровою, виловлювали кайф від випадкових у нашому місті концертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцкого». Із класиків слухали «Квін», «Нірвану», «Металіку», наслідували старших хлопців і слухали «Пінк Флойд», «Депеш Модд», «Радіохед»... але реп — ніхто не слухав, бо то було тупо.

Толік був сильним. Так вважалося. Толік був найрозумнішим. Так теж вважалося. Толік був дивним, і у цьому не було нічого дивного. У Толіка була дивна родина, і це теж було звичайно. Однак наш двір мав іншого авторитета, яким Толік ніколи не був, тому що ніколи не вийобувався, а авторитетом має бути той, хто проявляє більш за всіх ініціативи, хто має нові джинси й справжні (малазійські) адідаси або спранді. І, звичайно, той, хто більше за всіх бреше. Толік був авторитетом лише в іграх «козаки-розбійники» або у дратуванні сторожа чи у битті скла в нашій школі. Чому так? Тому що Толік читав книжки на тему «спєцназ», «як вижити в екстремальних умовах», «виживання по методу САС» тощо. І потім, вже у восьмому-десятому класах, коли ми майже всім двором вступили до «Пласту», Толік був там найуспішнішим пластуном, швидше за всіх отримав «учасника», а коли ми отримували «учасника», Толік успішно здавав на «розвідника». До речі, тільки я і Толік протримались у «Пласті» довше за всіх. Тому нас іноді називали скаутами або бойскаутами, що нас страшенно дратувало. І не через те, що якось воно вже образливо звучить, а просто що ви знаєте про скаутів, ви, бля, пінгвіни недороблені. Бойскаут — це було, взагалі, верх усіх образ... Бля, ну шо за «бойскаут», це шо вам, північні американські штати, посиденьки навколо багаття з тупими й нестрашними страшилками про скаженого гризлі? Чи, може, дай харт типу «у носа чи під дихало?»...

Та то таке, бо у десятому класі віяннями моди я захопився чорною музикою і ми з Толіком відокремилися від усіх наших двірських колєг. У нас були спільні інтереси, і ми ходили чіпляти дівчат, коли хлопці з двору протирали свої в’єтнамські джинси на засалених і відполірованих лавках.

На відміну від мене, з Толіком ніколи не траплялося серйозних проблем, він ніколи не влазив у трафунки з кримінально-детективним характером, його амурні історії здебільшого закінчувалися звичайним набриданням один  одному й безслізним розлучанням. У мене ж усе було брутально, криваво, подекуди навіть жертовно. Кілька разів я намагався театрально покінчити собою, привселюдно виривав волосся, дряпався на дахи, вдавав довготривале оціпеніння, безпросвітно прогулював заняття в школі, писав пафосні епатажні вірші, вів щоденник, лаявся матом і читав Олександра Блока. Толік  усе розумів, проте моїх крайнощів не поділяв.

І ось тепер доля нас з’єднала знову...

Я так детально розповів про Толіка не тому, що він має відіграти в цій історії таку вже важливу роль, а тому, що він відіграє цю роль у моєму житті...

Наступного дня він показав мені свої штани для стриптизу, які знімались одним рухом, велику гантель на двадцять кілограмів, аби підтримувати форму, і метелика, який придавав пікантності його зовнішності. Це, в принципі, були майже всі речі, які він із собою привіз.

— Толік, — звернувся я до нього, — може, краще психологом?

— Ні, — сказав Толік, — моє покликання — стриптиз.

Я і не заперечував, тільки, знаючи Толіка, дещо вагався щодо його професійних якостей стриптизера...

На той час мене вже де-не-де друкували, у мене була порівняно непогана робота, порядна дівчина й чесно зароблений гастрит на нервовому ґрунті. Не знаю, чи заздрив мені Толік, мабуть-таки, що ні, але прийшов час, коли треба було продемонструвати свої здібності, і він попрохав мене піти разом із ним до розважального комплексу, що на Лук’янівці. Я чекав його внизу біля входу. Охоронець жадібно розповідав мені про невдячність його професії, я роздивлявся тупі гірлянди і з розумінням плескав охоронця по спині.

Через півгодини вийшов Толік. Розлючений і, ймовірно, розчарований у житті.

— Мене принизили, — плакав Толік.

— То тебе взяли чи ні? — питав я.

— Ні, — плювався він. — Йобана худорба! Мене принизили, сказали, щоб я підріс і підкачався...

Я знав, що цим усе і закінчиться...

Наступного ранку Толік склав свої шмотки, відмовився від квартири, яка мала звільнитися за добу, залишив мені гантель, штани і поїхав назад, додому...


5


Після того як поїхав Толік, у мене було півтора року щасливого спорту, тому що у мене була гантель. Його класна чорна гантель, якою я займався щоранку і щовечора. Сказати, що я наростив собі якісь м’язи — не можу, але сил і здоров’я вона мені додала. З нею я відчував себе непереможним, перестав їжачитися і горбитися, але через півтора року Толік знову приїхав до мене, тому що хтось порадив йому зняти фільм і сказав, що у Києві це набагато дешевше. Я його переконав у тому, що якщо він хоче заробити гроші, нехай це робить без кіно, тому що в нашій  державі люди  продають власні нирки, аби зняти якусь поганеньку короткометражку. Толік образився, запалив синій «вінстон», запхнув у дорожню сумку гантель і поїхав...

А я знову почав горбитися, відчув деяку невпевненість у власних рухах, і навіть хода моя стала дещо нескоординована. Коротше, був я майже як та горбата дівчина, про яку ходять різні легенди. Із уст в уста перекочовують ці легенди, постійно видозмінюючись, здобуваючи собі все нових і нових колізійних обертів та поворотів...

Цю історію, певно, знають всі, але знають її як історію з щасливим кінцем. У даному випадку не бачити вам щастя, тому що історія закінчується вельми трагічно, і я сам хочу, аби вона так закінчилася...


Вона була горбата і нещасна...

Без сумніву, її трохи бентежило те, що вона була калікою. Той страшний горб, який псував їй життя, здавалось, прирік її на безглузде, безцільне сновигання по оброслому битим склом життю до кінця того самого життя.

Одного чудового ранку Каліка прокинулась і вирушила до супермаркету самотності придбати всяку необхідну погань типу прокладок, туалетного паперу, якоїсь їжі на сніданок...

Діти плювалися в неї й дражнили її горбатою відьмою, горбатою горою, горбоносом та іншими не дуже приємними прізвиськами. Однак вона гордо минала ті квартали, де мешкали товсті жорстокі діти та їхні товсті неприємні батьки.

При вході до супермаркету її ледь не збив із ніг білий кінь в яблуках, на якому сидів прекрасний принц.

— Вибачте, — за звичкою вибачилась Каліка.

— Дивись, куди преш, горбата прошмандовка!

— Вибачте, — ще раз сказала Каліка й зайшла до торговельного залу.

Прекрасним принцом був директор супермаркету, а конякою — його кохана. У кожного свої проблеми...

Усі касири, менеджери, фасофщиці та покупці на мить завмерли, побачивши Каліку.

— Каліка, Каліка, — пронеслося рядами.

Каліка попрямувала до ряду з гігієнічними приналежностями. Усі погляди, вичікуючи, були прикуті до Каліки.

Каліка хотіла була дістати з сумочки револьвер і застрелитися, але не було у неї сумочки, а був пожмаканий целофановий пакет, і не було у неї револьвера, а була лише дідова бритва, яку вона на всяк випадок тягала з собою, але і це навряд чи допомогло б — шкрябати вени посеред торговельного залу діло невдячне. Нехай негри шкрябають...

Так вона і подумала.

Одна з касирів пожаліла нещасну Каліку й запропонувала їй працювати в супермаркеті. Каліка погодилась і наступного ранку пішла працювати. І стала Каліка м’ясником. Її робота полягала в розрубуванні свинячих та яловичих туш. Кожного ранку Каліка, проклинаючи своє похмілля — вона бухала, — брала у руки сокиру і починала рубати заморожені стегна і голови того, що колись безтурботно мукало і рохкало. Її фартух був геть заляпаний застиглою кров’ю, поверх якої знову ляпала кров, а з нею і всі її ілюзії щодо щасливого майбутнього у передгір’ї Анд чи Піренеїв. Вона, як і мало статися, закохалася у принца на білому коні. Цей грьобаний принц, директор супермаркету, час від часу спускався у підвал, аби понюхати кокаїну або ще якоїсь кристалічної мерзоти. Вона дивилась на нього і плакала. Вона могла зробити все що завгодно, аби він звернув на неї увагу, але такі принци частіше не звертають свою увагу на таких-от недороблених, як вона. А Каліка мріяла про те, як вона правильно заповнить його звіт про справи в магазині, як заповнить його декларацію до податкової, як урятує його приречену до вічного скотолозтва сраку від великих проблем, які, в принципі, могли б упасти йому не тільки на голову, але й на ту саму сраку... І після цього він би взяв її у свої помічники, виділив би їй маленьку конуру, а вона б ховала його світлину з паспорту у своїй кишені, а він би і не здогадався, а потім на цей супермаркет наїхали б податківці, і вони б заснували ще один, але фіктивний, з подвійною бухгалтерією супермаркет, який би фактично не працював, а тільки б відвертав увагу податкової поліції від того, основного, і він зробив би її директором, і білий кінь в яблуках брикався б від ревнощів, а принц, у підсумку, закохався б у неї, у цю грьобану Каліку, але він не придурок і знає, що не має морального права любити її, він би не уявив собі, яким би чином він під час інтимної близькості пестив би той горб, цілував би її у гнилі ясна, торкався б її шершавих рук, ловив би аромати її волосся, просмерділого кров’ю за довгий час перебування у підвалі... Тому він дарував їй дешеві китайські іграшки і тупі жлобські листівки з намальованим ведмедиком, який сам собі штопає лапку... І це б затягнулося на довгі й болючі серії їхнього життя. Звичайно, згодом з’явилася б добра фея з парасолькою, яка б болгаркою відпиляла їй горба і привела б до ладу її обсипане мідними фурункулами обличчя, повезла б її до обласного центру, де б Каліка через те, що дізналася, що принц тільки вдавав, що кохає її (а насправді, то його кінчений друг підговорив його, бо та могла б заволодіти цілим супермаркетом, а потім  задешево його продати, щоб принц начебто закохався у неї, але принц і насправді закохався, але що тепер доведеш?), всупереч своїй долі і на зло ворогам полюбила б трошки невпевненого у собі пацана, який збирається відкрити забігайлівку, і Каліка, звичайно, допомогла б йому у цій справі, і фея допомогла б, і всі допомагали б, але щоб ти не робив усупереч долі, вона все одно тебе наздожене і зробить все на свій розсуд... Коротше, в кінці всієї історії коняку віддали б на іподром у лапи кровожерливому жокею, а Каліка, перетворившись на прекрасну принцесу, вийшла б заміж за того дегенеративного принца, і всі були б щасливі. Були б, звичайно, ще якісь прохідні дійові особи, типу брат тої білої коняки, який захотів би заволодіти супермаркетом, або подружка тої коняки, вередлива і підступна сука, яка закінчила два курси МГІМО, але то все не варте навіть згадування...

Коротше кажучи, горбата Каліка працювала у підвалі, доношувала свої потріпані бузкові шльопки, щовечора човгала додому через двори, у яких під владою сутінків на неї чекали озлоблені й небезпечні діти, які плювали в її бліде обличчя своєю нікотиновою слиною і називали її горбатою горою, а вдома на неї чекала мати-алкоголічка... І кожного разу під час вечері Каліка ставила мамі одне й те саме питання:

— Мама, чому я урод?

І ніхто не зможе дати відповідь на це питання, тому що це не звичайне питання і навіть не питання часу, а риторичне питання. На такі питання лише розгублено зводять плечима й приречено відводять байдужий, як усе на цій планеті, погляд...


6


У мене ніколи не було рідних братів чи сестер і вже навряд чи будуть. Я ніколи не знав, як це відчувати радість від того, що ти віддаєш свій шматок комусь іншому, ділиш свої іграшки з кимсь іншим, дбаєш іще про когось, крім себе. Це я відчув уже пізніше, коли пізнав утіху ділити щось із коханою тобі людиною... Я виріс один, але у мене був такий собі братозамінник, який відіграв величезну, просто грандіозну роль у розвитку моєї внутрішньої культурно-мистецької кісти...

Замінником мого брата було піаніно. Я його ніколи інакше, як піаніно, не називав. Це був не рояль, не фортепіано, не інструмент із жлобською назвою «фоно». Це було піаніно.

Вітальня моєї квартири й мого дитинства назавжди залишиться у моїй пам’яті виразною фрескою, облупленою, як і моя вітальня, по краях своєї сутності... Ці реально приголомшливі своєю гамою кольорів і малюнками шпалери, які були поклеєні в серпні 68-го року, під час Чехословацького конфлікту. Величезні малахітові фотелі, які належать до чеського гарнітуру, насичений зеленим і жовтими кольорами лінолеум, постелений літом того ж року. І, безумовно, піаніно. Воно було рудого кольору, обклеєне кедровою лакованою шпоною. Австрійське, здається, 1887-го року випуску. Його купили моїй турботливій мамі у 1970-му, витративши на нього чотири дідові виконробські зарплатні...

Усе своє раннє дитинство мати мріяла про те, як гратиме на піаніно, як підкорятиме своєю музикою міста, країни, подруг, чоловіків та чоловіків своїх подруг… Коли у неї ще не було піаніна, вона пішла на балет, тому що там воно  було. Щоразу після занять балетом мама  залишалась хоча б на десять хвилин і, псуючи і без того психічно неврівноваженому акомпаніатору нерви, бренькала на галімому фортепіано «Україна», вдаючи з себе досвідченого піаніста. Піаністки з неї не вийшло. Навіть тоді, коли їй купили піаніно. У музичній школі мама недовчилась два роки, зарікшись ніколи не сідати за цю пекельну машину. Проте посадила мене. Мені було п’ять, і відбулося моє перше знайомство з піаніно. Перше, що я зіграв, була нота «до» першої октави. Вона була позначена маленькою восковою плямою, яку моя турботлива мама зумисне поставила, аби не заблукати у цій довгій клавішній прерії...

Через рік мене віддали викладачу музики Жалбі Ірині Володимирівні. Тато сказав, що позаочі я можу сміливо її називати жабою, а Скота Джоплінга — жопліном. Я так і робив. Жалба, почувши як я називаю її джазового кумира, розплакалась, а мама, коли почула, як я називаю Жалбу, дала мені по писку.

Я щочетверга і щопонеділка приходив до Ірини Володимирівни й старанно вивчав спочатку нотний стан, потім іншу музичну термінологію, історію музики, життєпис різних відомих композиторів. Іноді я бренькав і займався примітивним сольфеджіо. Майже те саме, що і в музичній школі, тільки індивідуально і за більші гроші.

Ще у Жалби був син Костя, який виростав гопником. Він ревнував свою маму до мене, — і після занять мені частенько доводилося з ним з’ясовувати стосунки на мокрому асфальті.

Шлях до будинку мого викладача пролягав через базарну площу, де по четвергах та понеділках розгортався базарний день. Це був початок дев’яностих. На той час були досить розповсюджені різні розводи, на які досить охоче велись домогосподарки та інший цивільний люд. На тому базарі двоє бородатих чуваків займались розповсюдженням лотереї. Вони самі купували призи, самі нарізали лотерейні білети. Коштувала лотерея три купоно-карбованці. Мені завжди було цікаво, хто ж виграє ляльку барбі, або шоколадку, або конструктор, або вазу. Призовий фонд, чесно кажучи, складався з суцільного мотлоху, але мені той мотлох здавався дивовижним і надзвичайно потрібним у господарстві. Мені було вісім років.

Ті, хто нічого не вигравав, отримували заохочувальний приз — цукерку дюшес.

Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.

Один казав:

— Шо то за придурок стоїть?

— Малий якийсь.

— А чо’ він стоїть?

— А я знаю?

— То прожени його.

— Сам і прожени.

Я їм відверто не подобався.

Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.

— На тобі, — каже один з них, — дюшеску.

— Дякую, — кажу.

— А тепер іди на хуй.

Я, ображений, пішов і більше ніколи до них не підходив. Мене вперше у житті послали.

У той вечір я пішки пошкандибав додому, човгаючи і чвакаючи своїми крицевими, купленими на виріст, черевиками. Мене можна було побачити з гелікоптера. Самотнього, заплаканого, у зшитій із клаптиків різної залишкової матерії моєю турботливою мамою курточці. Я йшов довгим бульваром Шевченка під голими грудневими каштанами, розглядаючи своє розкрадене і забуте, а скоріш, незнане провінційне місто. У старому дерматиновому ранці сиріла читанка за другий клас. Зима дев’яносто третього року запам’яталась мені голодною і злидарською...


7


Якщо говорити далі про моє музичне виховання, то в першу чергу хочеться пригадати свої сльози й нерви матері. Після другого року навчання в Ірини Володимирівни я почав потроху ненавидіти музику. Тато мені казав, що Фреді Мерк’юрі — то легендарна людина, і я в це вірив, тому що мені подобалось, як він співає, і подобались очі на його червоному костюмі, а от про Римського-Корсакова чи про Шопена ніхто нічого не говорив — просто наказували розбирати твір і грати, тому для мене вони були як мінімум ворогами.

Я мусив грати щодня по дві, а іноді — замість покарання за мої дитячі гріхи — три години. Замість того, щоб сідати за зненавиджене мною піаніно, я волів би годин десять просидіти в кутку, половину з того часу — навколішках на гречці, на рисі, на пшоні врешті решт... Але я грав. Щодня моя турботлива мати витрачала нерви, щоб посадити мене за інструмент. Я закочував істерики, я кричав, я плакав, ридав, кусався, ставив ультиматуми, обіцяючи стрибнути з п’ятого поверху, піти до дитбудинку або у «бєспрізорникі». Я все одно грав. У цьому відчувалась якась бісова незворотність, приреченість. Щодня. Я навіть ховався, але все одно знаходився і через пасок йшов розбирати чергового Моцарта або етюд невідомого композитора. Ось цих невідомих я більш за все ненавидів, тому що вони намагались проявити свою індивідуальність і наставити цілу купу дієзів, бемолів, нот із крапками та іншої важкої музичної нуді...

Коли вдома нікого не було, я молотив інструмент ногами. Я його ненавидів, я молив Бога, щоб та частина будинку, де стояло піаніно, обвалилася, щоб моя мама замість батька їздила у Москву на заробітки, щоб я став великим і мав змогу самому вибирати собі хобі. Бог мене не чув або, можливо, чув, однак мамині молитви були набагато сильніші. Вона хотіла зробити з мене дипломата міжнародного класу, а для цього я мав бути всебічно розвинутою дитиною.

За вікном стріляли один у одного з іграшкових пістолетів мої однолітки, і мені здавалось, що у них більше шансів стати дипломатами. Вони світ бачать, а я — окрім цієї грьобаної зебри не бачу нічого...

У дванадцять років я став дорослим і до вісімнадцяти років жодного разу не сідав за піаніно, я намагався на нього не дивитись і взагалі намагався навчитися грати на гітарі. На гітарі мене вчив мій учитель Олександр Григорович Шнайдер. Це була дивовижна людина. Він, бачачи мою скруту, відмовився брати з мене гроші і вчив  не тільки грати на гітарі, але й на сопілці, на барабані, на контрабасі, на козі і рублях. Він вчив мене не лише музиці, він показував мені дещо інше, іншу сторону музики: він навчив мене любити джаз, розуміти й не боятися життя, він утішав мене, коли мені було боляче, він годував мене, коли я хотів їсти. Я міг розповісти йому все що завгодно, і все що завгодно я розповідав, а він ділився зі мною набутим досвідом. Шнайдеру було тридцять років, і два роки він присвятив мені, по суті, чужій йому людині. Я був найгіршим його учнем, тому що за два роки я не навчився брати баре і знав хіба що пару примітивних акордів. Мене це ніскільки не засмучувало, а йому, я це бачив, було боляче.

— Що мені з тобою робити? — казав він своїм м’яким канівським голосом.

— Вибачте, — казав я, і мені страшенно хотілося плакати.

Іноді я плакав. Тоді ми могли сидіти в холодній неопалюваній аудиторії, пити гарячий дешевий чай, пускати ротом пару й мовчати.

— Ти хороший хлопець, — казав мені Шнайдер.

— Дякую, — казав я і знову починав плакати...

Із музичної школи я йшов до тролейбусної зупинки. Мій шлях проходив повз школу, звідки мами вели своїх дітей додому. Я пам’ятаю, як листопадового вечора, коли сутінки накрили місто, я шкандибав у літніх туфлях із вентиляційними дірочками до тої клятої зупинки Сєдова. Мої ноги судомило від холоду, роз’ятрені від сліз щоки додавали ще більшого смутку, а попереду, як на зло, йшли діти, взявши за руки своїх мам. Мене вже давно ніхто не брав за руку, вдома на мене чекала лише бабушка і вечеря з вівсянки. На сніданок — теж вівсянка, в обід мене підгодовував Шнайдер.

Мені було дванадцять, і я не поспішав жити. Без сумніву, коли тобі дванадцять, ти не поспішаєш жити, ти тільки-но набираєш обертів, вирішуєш для себе, що є добро, а що є зло, починаєш розділяти правду й кривду. Дуже часто рішення твої помилкові, а розділ певним чином змішується у голові, ти блукаєш вулицями, запорошеними попелом із крематоріїв, червона цегла старих будівель наносить на тебе перші штрихи ще не зрозумілої для тебе дорослості, і, в принципі, це саме те, що тобі треба, те, до чого ти невпинно прямуєш, забуваючи цехи з керамічною плиткою, яку ти мужньо крав серед білого дня, забуваючи холодні дотики велосипедної рами до твоєї спини, останні дитячі страхи і, врешті-решт, забуваючи піаніно, яке пройшло з тобою крізь товщу сумнівних щодо сили тиску на твою свідомість, але реальних випробувань, те піаніно, яке викликало у тебе нудоту й холодний піт, ерекцію й дитячий захват, який виникає перед чимось грандіозним і сильнішим за тебе, те піаніно, на якому ти грав.

Грав я на ньому вісім років.


8


Історія з моїм піаніно закінчилась досить трагічно, так, як, в принципі, і мала закінчитися.

Був у мене  сусід. Він відсидів набагато довше, ніж можна було собі уявити. Вийшовши з зони, був неприємно вражений тим, що ніхто не підпорядковується законам, за якими він звик жити. Мені постійно доводилось від нього чути слова розпачу, які він прохрипував у розпалі своєї тюремної люті.

— Да я на малолетке! — кричав він. — Да семь куполов без крестов, — не вгамовувався він. — Ты, бля, петюня мусорской, — ввічливо звертався він до мене.

Якось прийшов попрохати чаю. У цей час я нарізав помідори для салату. Побачивши у моїй руці кухонний ніж, він не витримав:

— Взялся — режь!

— До  чого  тут? — намагався з’ясувати щось для себе я.

А він:

— Да я тебя под шконку загоню, крыса! Помнишь, как я лютовал?

— Ні, — кажу, — не пам’ятаю.

— Да я сам себя боюсь!

Від усвідомлення глобальної, з порожніми очима несправедливості в сучасному суспільстві, яке очистити здатна лише смерть, мій сусід подався у наркомани. Як не дивно, це йому допомогло, зробивши з нього нормального, цілком пристойного наркомана. Уже коли я перебирався до столиці, він вирішив організувати мені проводи, але моя бабушка відмовила його від цієї поганої ідеї, через що той трошки образився, але пройшов деякий час, і він скорився долі й став допомагати моїй бабці. Коли був не вмазаний, міг полагодити зливний бачок або почепити нову люстру, іноді позичав у баби гроші, іноді не віддавав, але потім приїжджав я, і він, відчуваючи деяку повагу до мене, все повертав, вибачався, знову брав у борг, мазався, напивався, дубасив свою  дружину, з якою ми ще зовсім малими крали в садах яблука, виганяв свою дружину з квартири, потім втручалася моя бабушка, він знову вибачався, впускав дружину в квартиру, дубасив, позичав гроші, десь щось крав, знов ремонтував зливний бачок і ніяк не міг заспокоїтись...

Одного чудового літнього ранку бабушка вирішила зробити ремонт.

Нехай собі, подумав я, бабушка розважиться, зробить ремонт, тим більше, у цій квартирі ремонт не робився з шістдесят восьмого року. Звичайно, я б деякою мірою шкодував за шпалерами, за лінолеумом, за тою незрівнянною автентичною невимушеністю застійного совка. У нас навіть був пилосмок, теж, до речі, куплений у шістдесят восьмому, у формі планети Сатурн: це, певно, пов’язано було з гонкою озброєння і космічними успіхами наддержави.

Перед тим як бабушка почала купувати будівельний матеріал і запрошувати робітників, я її попередив, щоб робітники, та безпосередньо бабушка, були максимально обережні із моїм піаніно. Тим більше, я збирався його реставрувати й відвезти до Києва.

— І не приведи Господь! — додав я.

На початку серпня одружувався мій друг дитинства. Я поїхав на історичну батьківщину погуляти на весіллі, провідати бабушку, подивитися на ремонт, на свіжу квартиру. Квартира справді виявилась свіжою, але до дідька чужою. Навіть квартирний запах змінив свій відтінок на більш буржуйський. Спочатку я не помітив, але через деякий час в око запала дивна, не властива моїй квартирі порожнеча. У квартирі не було піаніно. Перша моя думка була такою, що бабушка віддала  його комусь, у кого є дитина, аби та навчилась музики. Але це була ідіотська думка.

— Бабушка, — кажу, — а де моє піаніно?

— Я його викинула, — стоїчно відповіла бабушка.

— Куди? — спокійно запитав я, роздумуючи, що було б непогано його звідти забрати.

— На смітник. Сергій, сусід, допоміг.

— Як допоміг? — не міг нічого збагнути я.

— За метал.

— Який, нафіг, метал?

— Той, що був у піаніно. Там була мідна плита.

Моєму відчаю не було меж. Я лежав на новому жлобському лінолеумі, зробленому під паркет, і уявляв собі страшні картини того, як Сергій, цей нездоровий нарик зі своїми закінченими друзями, ломом, а вони це робили саме ним, розкурочував моє піаніно, я уявляв собі, як воно вмирало, стогнучи й благаючи допомогти. Воно однозначно кликало мене. Воно знало, що я йому допоможу, але я був далеко. Надто далеко від цього місця, де чинилась брутальна розправа над беззахисним моїм братом, приреченим на смерть, гідну хіба що фортепіано «Україна»...

У моїй розжареній голові продовжували проноситися картини людської безжалісності. Як мудак, який приймає лом кольорових металів, професійним поглядом оцінює мідну плиту, як дружина цього Сергія розкручує мідні струни, як приходить до нашої квартири підростаюча тупоголова шпана і дорозкручує те, чого не розкрутив сусід.

— Бабушка! — не витримав я. — Як ти взагалі додумалась до цієї ідіотської ідеї?

— А що? — сказала бабушка трохи винуватим голосом, — ти в Києві, а твоя ця бандура...

— Це не бандура!

— А твоя ця штука мені заважає...

— Як піаніно може заважати?

Говорити ще щось було марно.

Я без ентузіазму погуляв на весіллі. І навіть не бухав. Та і друг через півроку розвівся...


Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося...

Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап  мого  життя. Який етап — мені  байдуже.

Тому що то було піаніно, на якому я грав, то було життя, яке жив, то були мрії, які мали здійснитися, то був весняний подих моєї власної історії, розстріляної без якихось можливих у цьому випадку правових норм, без жалю, але з іронічною посмішкою дорослих, які цинічно ігнорували мої дитячі образи, сни, запалення легень після жовтневого дощу, мої дитячі невинні фантазії...

Я прощався з усім, з усім конкретним й абстрактним, з усім, чого не знайдеш у Яндексі, з усім, що оточувало мене та мою психіку, я впевнено крокував назустріч неймовірному, новому світосприйняттю, яке віднесе мене подалі від дитячих травм, хронічного недосипання й від трагізму, що сухим могильним піском укриває той проміжок часу, що супроводжує моє існування.

Я не збирався починати нове  життя. Тому  що це тупо — кожного ранку  прокидатися з думкою, що цей день — початок нового життя. Я знав, що все буде. Байдуже, що доведеться страждати і вмирати, народжуватись і занурюватися з головою в чан із гівном...

Воно прийде саме. Чекати безглуздо...


Епілог


Справа в тому, що все, викладене вище, не має логічного кінця, тобто текст не є логічно сформованим, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бути тою самою розв’язкою, яка залишить у читача цілісне враження про загальний текст...

Я вже думав написати про якихось європейських туристів і та демократію, або про карпатські гори, написати про свого ще не народженого сина, про те, як він піде навчатись, про те, як здобуде вищу освіту і влаштується на пристойну роботу, про те, як я, сидячи на пофарбованій у зелене веранді в плетеному з горіха кріслі, попиватиму запашні заварені зілля із глиняної філіжанки, як чекатиму свого сина, який прибігатиме до мене, як Форест Гамп прибігав до своєї мами, як я любитиму його. Не обминала мене думка і про те, як я напишу про деяких зі своїх друзів, які нічого в цьому житті не досягли й залишились гівняними людьми. Взагалі, хочеться написати про те, чого ще не відбулось, але напевне має відбутися, принаймні мені так здається...


Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки...

Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого  дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, — демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.

Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.

Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.

Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.

У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...

В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в цьому житті. Деякі стали музикантами гуртів типу «На Відміну Від», але слава їхня була мілкою, як Азовське море, дехто, вдаючи із себе великого і крутого, того, хто тримає весь цей світ, насправді оселився в найманій квартирі на Дарниці й пишається тим, що взяв «таврію» в кредит, дехто повісився, дехто, не витримавши, звалив за бугор, дехто оселився на бугрі, десь під Верховиною чи Ворохтою, і тепер насолоджується крейдяним небом та розмитими горизонтами, силою буків та величчю гір, які манять, які присолоджують життя, надаючи змогу невпинно крокувати вгору, шукаючи саме ту, найвищу, справжню, непідробну драбину до Господа й порозуміння із цим світом, який наклав невитравний відбиток на його сприйнятті. Дехто виховав доньку, інші — сина. Я, наприклад. І ці заморочені європейські туристи навіть не підозрюють, що я можу прочитати в їхніх приречених вологих очах...

Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість — він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні — в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав...

Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства... Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа — чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками... До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом...

Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі — циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната... і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання...

Раптом я помічаю, як натовп потроху розсотується, знову починається злива, а я, наче у голлівудському кіні, стою один посеред прямокутної площі, з якої розлітаються, немов бризки води в рекламі, голуби, моє волосся моментально насичується вересневою зливою, — і тут мало б бути красиве закінчення усьому, мали б піти титри, імена продюсерів та подяки усім, хто брав участь у створенні цього мувія, але мій погляд раптово падає на підстаркуватих чоловіка і жінку. По їхнім доглянутим зубам я розумію, що це іноземці. Окрім мене, на площі нікого немає, тому вони підбігають до мене і звертаються своєю дивною англійською. Де, питають вони, автобус. Тут мав бути автобус.

— Не знаю, — кажу я.

«Мерседес», говорять вони. Бузковий «мерседес». Не знаю, кажу я, мабуть, поїхав. Як, дивуються вони. Господи, починають кричати вони, що нам робити, де тут австрійська амбасада?

Австрійська амбасада знаходиться за їхніми спинами, але я мовчу, і тільки дощ як із відра ллє. Ми боїмося вашої країни, говорять вони до мене своєю поганою англійською, допоможіть нам. Наш автобус поїхав без нас. Ми спостерігали за вашими собаками, вони у вас голодні. Звичайно, кажу я, голодні.

Вони обіцяють заплатити мені гроші, пхають свої євро, благають допомогти їм відшукати австрійську амбасаду, а я просто-напросто безсоромно ловлю момент їхнього неприхованого розпачу і дивлюся своїми великими зеленими очима в їхні маленькі сірі австрійські оченята, де зіниці ляльковим театром продовжували розповідь про мого сина, моїх друзів, мою дружину, зрештою, про мене самого...

Я довго пояснюю, підбираючи слова, змішуючи англійську та німецьку мови, що нічого страшного у тому, що ви загубилися немає, просто постійте тут, зі мною... Але ж яка злива, нервують вони. Нічого, спокійно, кажу я, продовжуючи вивчати своє майбутнє, ви зараз дасте мені номер телефону вашого екскурсовода або адміністрації вашої поїздки, і ми все владнаємо. У вас є номер адміністратора?

Не встиг я це сказати, як до нас підбігає переляканий в смерть дядько зі слов’янською фізіономією, різко відштовхує мене, ми перекидаємось із ним парочкою приємних суто слов’янських слів. Дядько розкриває парасольку, під яку моментально сковзає літня парочка австрійських туристів. Останні ж, у свою чергу, не припиняють пхати мені свої срані євро.

— Не потрібні мені ваші срані євро, — кажу я, — мене менш за все цікавлять ваші гроші, ваші бежеві панамки, і ваші цифрові фотоапарати, і онуки. У мене власне життя і власна демократія, є у мене власна культура і власні традиції, у мене є галімі друзі, які однозначно кращі за ваших, і пиво, яке я п’ю, — воно, насправді, і не таке гидке...

Біля  австрійської амбасади я придбав собі ход-дог. До ліхтарного стовпа був прив’язаний низенький чорний кінь арабської породи. Хулі, думаю я, і сідаю на коня, попередньо відв’язавши чорний шкіряний ремінець. Устромляю свої кеди йому в боки, — і він вихором летить бульваром Шевченка в бік Бессарабки... Мені махає рукою проститутка Таня, я щиро всміхаюсь, хмари розходяться, з’являється сонечко, мені добре, — і я щодуху кричу:

— І коні в нас кращі, і мій президент, якому на мене насрати, і міністри, і бомжі, і магазини, де я маю змогу придбати кефір, не гірший за ваш! І навіть Ісус наш кращий! І він урятує мою шкуру і шкури всіх людей цієї планети, тому що він страждав за нас!

І я в це вірю!

Амінь...


березень — квітень, вересень 2006 р.


home | my bookshelf | | Цього ви не знайдете в Яндексі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу