Book: Я, «Побєда» і Берлін



Я, «Побєда» і Берлін

Кузьма СКРЯБІН


Я, «Побєда» і Берлін

Я, «Побєда» і Берлін

Коли не знаєш, з чого почати, то закрадається думка: чи варто починати взагалі Але є про що розказати і, видно, доведеться все-таки з чогось почати. Наприклад, з того, що я зайшов до Ориськи. Вона жила в моєму вонючому під'їзді на три поверхи вище. Під'їзд воняв не через те, що там жили ми з Ориською, а просто воняв, як воняли в той час усі совєцькі під'їзди. Я подзвонив у двері, і вона відкрила. Тоді, як радянська молодь була спрямована на штурмування наукової ниви, Ориська триста восьмий раз повернулася з товаром із Турції і збиралася поїхати туди через пару днів, щоб задовольнити потреби українських трударів у светрах «Бойс». Це їй вдавалося, мушу вам сказати. Половина мешканців Новоєврейська вважала ознакою хорошого тону лазити по місті в светрах Ориськи. І Новоєврейськ вечорами нагадував колонію «Бойсів», які відрізнялися один від одного хіба що кольором самого надпису «Бойс». Ориська відкрила і ковзнула поглядом повз мене у під'їзд. Я заходив не часто і, Бог свідок, мій візит не віщував Орисьці нічого доброго. Я зайшов і, не розводячись про погоду та як справи, перейшов до головної мети візиту:

– Орисько, позич двісті баксів.

(У той час сума в двісті доларів була еквівалентна теперішній сумі в дві штуки баксів.) Ориська, яка давно вже оперувала сумами, де нулів значно більше, ніж у тій, яку я попросив, махнула кучерявчиками на знак згоди, і за хвилину я стояв по другий бік дверей, тримаючи в руках те, про що мріяти ще десять хвилин тому боявся. За двісті доларів я мав купити ПЕРШУ В СВОЄМУ ЖИТТІ власну машину. Один львівський художник продавав її за таку суму не тому, що йому треба були гроші. Він купив нові «Жигулі», а «Побєда», бо, власне, про неї велася мова, стояла в гаражі купу років і ніхто не знав, яким чином її звідтам дістати. Дивно, але я це чомусь знав. Я ніколи не шукав легких вирішень проблем, і навіть коли все здавалося елементарним – я йшов в обхід. Для того, шоб «Побєда» виїхала з гаража, нам потрібен був, як мінімум – акумулятор. Я подзвонив К'юру, і ми увечері, акуратно розкурочивши пів мусорної машини, зняли з неї далеко не свіжий, але робочий танковий акумулятор. Чому танковий – ніхто не знав, але тоді всі батареї, більші за ту, що стоїть у «Жигулях», називали танковими. К'юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров'я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуко-вував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився. Разом з акумулятором ми витягнули з півтора метра грубезного кабелю, який вів од нього кудись у кабіну. І з цим усім крамом у величезній торбі і двомастами баксами, схованими в кишеньку у трусах, я з гордістю ввалився наступного дня до обійстя художника у Львові.

Він справляв враження митця-невдахи. Типу – сам роблю, сам кайфую, і нікому не дано зрозуміти силу його таланту. Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої можливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився. Після того як хмара впала на землю і на мене в тому числі, художник знову з'явився на екрані і запитав:

– Гроші привіз?

– Ясно, – відповів я тоном, гідним Біла Гейтса, який вирішив прикупити фірму Apple Macintosh. Відвернувшись від нього, я засунув руку під штани і, довго колупаючись, ледь не порвавши одну із соток, витягнув гроші на-гора. Простягнув руку у напрямку художника:

– Прошу.

Він узяв банкноти, і один Бог знає, що він міг побачити в темноті гаража. Митець довго їх обслідував і сховав у кишеню. Мимоволі я зрадів, що Ориська дала сотками, а не десятками, бо тоді ми провели б у гаражі цілу ніч. З таким самим успіхом художнику можна було втулити два клаптики туалетного паперу або дві салфетки. Він боявся навіть витягувати з кишені ці гроші на денному світлі, переслідуваний думками, шо його посадять за валютні операції.

Ми витягнули акумулятор із торби й відкрили капот машини. Там було місця значно менше, ніж хотілося. Акумулятор довелося поставити у багажник, який був подібний до дамської сумочки. Крім цього акумулятора туди можна було б запхати ще хіба що пачку цигарок. Пригодився той кабель, який ми видерли з К'юром. Ним треба було з'єднати розташований у багажнику акумулятор і стартер на двигуні під капотом. Я думаю, що в ту мить, коли ми пропихали кабель завтовшки з руку під сідлами автомобіля, його конструктор зробив трійний переворот у своїй труні. До такого могли додуматися хіба що наші, радянські уми. І це не був пік нашого винахідництва. Кабель не пролазив у дірку під рулем з кабіни під капот, і ми його пустили через вулицю. Він виходив з боку передніх правих дверей надвір і спокійно собі заходив назад, провисаючи у повітрі всього якихось там сорок сантиметрів. Той факт, що його перетискали двері і кришка капота, нас абсолютно не бентежив.

Салон «Побєди» – це історія, гідна окремої повісті. Ви відчиняєте двері, які важать, напевно, як цілий автомобіль «Таврія» з чотирма особами на борту, і попадаєте у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, розміром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бритви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і комфорту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і створює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіг кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла. Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львівського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті. Коли світло заливало салон машини, вам не вистачало тільки одного – вазонків на прекрасних овальних вікнах автомобіля. Переднє, тобто вітрове скло, щоб не відволікати водія від спокійної, по-домашньому затишної атмосфери внутрішнього світу «Побєди» бардаком, який твориться на дорозі, було продумано вузькою щілинкою, переділеною посередині планкою, як захисні окуляри токаря. Крізь нього, так само, як і крізь його задній прототип, майже не було видно нічого в обидва боки – туди і назад. Тобто людина, яка мала щастя керувати цією квартирою на колесах, жила своїм життям, і безпекою своєї подорожі завдячувала решті водіїв, у яких боліли голови, як з нею щасливо розминутися на дорозі.

Сів у цей салон – і в мене ринули сльози захвату від того, що я відчув. Сідала були зроблені на замовлення якогось партійного боса зі шкіри свиноматки, і приємним холодком свинячого тіла завершували перелік всіх плюсів, пов'язаних із цим агрегатом.

Художник стояв осторонь і не знав, чи йому радіти, чи плакати, що машина, від якої в гаражі звільнилося місце для тролейбусного парку Львова, нарешті поїде в світ не з ним, а з якимось ненормальним студентом, котрий назвав себе медиком, а виглядав, як безробітний лондонський докер, який збирав фляшки від пива по смітниках чорного району Пекхем.

– Ну шо, їдем у МРЕО? – На правах нового власника в мене прорізався командний вокал, який і вивів художника зі ступору.

– Ага, тільки переодінуся, – промимрив він і почовгав старими шльопанцями по піщаному подвір'ю. Його кіт, який німо спостерігав за нами весь цей час, полизав собі під хвостом, посміхнувся сам до себе і заліз під машину.

Я провірив усі з'єднання, зроблені мною п'ять хвилин тому. В техніці я шарив рівно настільки, шоби закрутити клеми на акумуляторі й повернути ключ запалювання, що успішно й зробив. «Побєда» продовжувала мовчати. Я крутнув ключем ще раз – шіт хеппенс, як кажуть англійці. У цей момент прийшов художник з величезною металевою кор-бою в руках. Я вмить подумав, що він провірив дома бабки, і вони виявилися фальшиві. Видно, Ориська підсунула мені якесь «паліво». Недарма вона так легко з ними розсталася. Понавозила фуфла від турків і тепер людям втуляє. Але художник з незмінно розгубленим видом на фей-сі продекламував, що без допомоги цієї штуки машина не виїжджала з гаража ні разу. Виявляється, треба було вставити цю корбу в спеціальну дзюру в решітці спереду і крутити, попукуючи в такт провертання засохлих циліндрів. З таким процесом я в своєму невинному житті ше не стикався. Але все буває перший раз. Я вставив корбу в отвір і почав займатися з «Побєдою» повільним і гнітючим сексом. Художник слідкував за мною пару хвилин, і, коли я став нагадувати астматика, який душиться від приступу, він сказав, що, можливо, треба підкачати педаль газу, після чого заліз у кабіну й пару разів натиснув ногою на гашетку. Я крутнув горбату корбу, і якесь дивне відчуття мені підказало, що цей інструмент стане невід'ємною частиною МЕНЕ самого на ближчі роки. Вагою всього тіла я опустився на злощасний костиль і крутнув сильніше і швидше, ніж до того. Машина кінчила! їй сподобався спосіб, у який я ґвалтував її залізну піцунду. Вона рикнула і завелася. Двигун працював на диво рівно і розмірено. Звук, правда, був такий, ніби падає вантажний літак.

– Просто глушака нема, – вирішив мене втішити художник.

– Я вже поняв, – відповів я, але голосу мого в рокоті цього звіра художник не чув. Радість моя все ж таки була набагато більшою, ніж розчарування. Ще один похід з К'юром, і буде глушак. Яка різниця – шо відкручувати. Художник недовірливо запитав:

– Ти їздити вмієш?

Я хотів відповісти образливо, але проковтнув, боячись, що він передумає її продавати.

– Яз трьох років за рулем, – збрехав я і запхався на місце водія. Художник сів збоку, і я рушив. Важіль, який переключав передачі, був на рулі, як в американських тачках, і я забалдів, як дитина. Коли врубав першу – до себе і вниз! Друга – від себе і ще раз від себе.

– Класно їде, – сказав я художнику, не розуміючи, як вона мала їхати, щоб я такого не говорив. Машина плавно котилася по львівській бруківці, гуркочучи своїми повідкручуваними тельбухами. Люди повертали голови і реагували по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували «фак», а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне слово, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив.

У міліції ми були недовго. Зробивши всі необхідні маніпуляції, художник швиденько пропав у невідомому напрямку, радий, що не доведеться позоритися ще раз у цій іржавій балії. А я, окрилений, поїхав на Своїй Власній машині в Новоєврейськ – місто романтиків і вар'ятів, одним з яких був і я.

Я запаркував перед своїм вонючим під'їздом, викликаючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під'їздом і обсосували в різних площинах абсолютно кожну новину, яка попадалася їм на очі.

– Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, – почув я за спиною.

– Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в.малого машина…

Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

– Ма, вийди на вулицю, шось покажу.

– Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.

– Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.

– Я купив Машину, – гордо сказав я і ткнув у «Побєду» пальцем. – Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.

– Ти жартуєш? – з ноткою останньої надії спитала вона.

– Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!

– Відстань, мразь мала, шо ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ше одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Тре-зор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу – ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.

– Андрійку, до тебе, – мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

– Альо, – не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.

– Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

– Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

– Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?

– А коли?

– Десь через тиждень, – відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерділо смолою або падало на голову – одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав – через тиждень, що мало означати – завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

– О'кей! – легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

– Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?

– Нє фіг дєлать, – сказав я. – Скільки їх буде?

– Шість дітей.

– Не поняв?

– Ну, діти-манекени – в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

– А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. – На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50-60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ше був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик – незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» – треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.



Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік – був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознай-мив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

– Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ятдесят.

– Супер, тато! – відповів на це Бард, дістав два червон-ш, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

– Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, – ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицві-лий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунів-ську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

– По скілько дають? – Що він мав на увазі – ціну чи кількість, – ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев'ять – три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п'ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися – хто з них хлопці, а хто дівчата.

– Кльова машина, – долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім'я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша – тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала ЗО градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколупавшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, якмм прибивають шифер. На балконі третього поверху Бар-бариного під'їзду стояли два брати – Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під'їзду – вони стояли там і курили. Брати були, як Смоке-ри з фільму «Водний світ» із Костнером. їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.

– Прівєт, – хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.

– Привіт, ви куда зібралися? – спитав Лесик, а Вовчик в той момент затягнувся.

– В Берлін їдем, – не без гордості рикнув я.

– Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, – сказав Лесик, і міг того не казати, бо вони завжди ходили на рибу на Оселю.

– Ну, пока, чи шо? – типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.

– Па! – махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.

«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ше раз – нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.

– Шо таке? – почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.

– Шось не заводиться, – розгублено промимрив я.

– Може, штовхнути? – запропонував Лесик, а Вовчик у ту мить підкурював наступну папіроску.

– Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.

Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я ви-грузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів – вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і 'їхала брати Курськ. Я крутив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь-, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив'язана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і шось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він переживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостерігав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припустити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюгхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав папана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі стоянки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:

– Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! – Захлопнув двері, почекав набору максимальної швидкості і втикнув третю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині.

Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно тільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опустилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.

– Приїхали вроді, – сумно сказав я в пустоту.

Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою купкою соковитого коров'ячого пляцка, і виродив фразу:

– Папа, давайте ше разок вниз – до третьої школи, там така гора, шо вже як звідти не заведеться – то їй вобше гаплик.

І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з'їде вниз і не заведеться – ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри – і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком дшіеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік – майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за шо відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, шо треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п'яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.

– Дякую, Андрію, ми ше покурим по дорозі, – озвався Вовчик.

Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію – заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно – КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:

– Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о'кей?

– О'кей, – сказав Віталя.

Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спитати в Барда, чи він натискав кнопку.

– Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?

– Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре? Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «Побєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.

Ми під'їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзвонив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з'їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, шо він скаже. Двері пригво-здили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.

– Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, – ображено сказав він.

– Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, – сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в'їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом'ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися – з них випало п'ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:

– Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!

На моє і Барда шастя з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ – наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колегу, сказав:

– Давай талончик. – Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.

– Сьогодні в поляків чорна бригада, – сказав він змовницьким тоном. – Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.

Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

– Згасіць сільнік! – це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впата виключно на нас. Не виключити – означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

Я вирубав мотор і вийшов з машини. Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.

– До конд єдзєцє1? – запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

– До Берліна на фестіваль, – чистою польською відповів я. -Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни – для сценографії, а я му помагам.

Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впало нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його просьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би амазонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті детаті, поляк просяк противним запахом спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.

– Єхаць, – крикнув він і, затоживши руки за спину, став збоку.

Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєв-рейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.

Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істеричним тоном:

– Пов'єдзялем – єхаць, а нє пхаць! 2

Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржава махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.

– Отвєрай 3! – крикнув йому я, заскакуючи на ходу в кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.

Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до життя перемогла – він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму, прив'язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.



– Я фігєю, – вирвалося в нього.

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода – проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді – все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п'ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від'їзду, рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам'ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим – буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, під-сцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, шоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли напитися кави.

– Мусим вияснити, шо то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.

– Сьогодні неділя? – спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.

– Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, шо там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.

– Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини,- класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.

Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поляки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алкаїнів, які бухали на заправці пиво «Жив'єц», і почали гундосити під руку:

– А цо то, курва, за ауто?

– То єст ауто? То, курва, танк!

Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість'нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матюках і різноманітно це демонструють.

Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спробував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» – пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Алкаші вели дискусію далі:

– Я мувілем4 же то нє аккумулятор, курва.

– Я теж мувілем, же нє, курва.

– Ну то цо ти мі, курва?

– А цо я, курва?

Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі – не буду пояснювати, що то за фігня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загрозою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».

– Віталя, я знаю причину! – крикнув я піднесено. – Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неділю ввечері?

Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, покрутив носом у мій бік і запропонував:

– Може, пан сє умиє?

Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля приватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині – закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздивитися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом польських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:

– «Варшава», «Варшава», – недалекі поляки не знали, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато славних прикладів високоякісного автомобілебудування. Я завернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узгоджуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, шо номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.

Як завжди після фляшки на брата – зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій первинний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторанчику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помітили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білизна. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйо-вих, модних і нових машин, як ракета космонавта Комарова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненацька впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпечена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка залізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподівану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідго-товлену мишку. Поляки не звикли до того, шо по подвір'ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізати на балкони і кричали:

– Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Ціхо5, курва!

На що я в обов'язковому порядку давав їм таку відповідь:

– Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бриліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?

Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння проходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:

– Шп'єртдаляй! – крикнув він в молочну темноту, де мав бути готель із психованими жителями, і настала тиша. В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до сьогодні я не можу розібратися – яка магічна сила, присутня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним функціонером, кінчила через хвилин п'ятнадцять, тобто завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржавого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.

Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п'ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшей-м'є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові – як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє – батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:

– Моя маленька курвечко! Цура6 кохана.

Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.

– Я м'явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб'є з нім зд'єнцє7?

Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, ате він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім'єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув:

– Може, ше одно фото?

Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.

Ми були врятовані. З нашими задатками – за тридцять дойч-курва-марок – можна було заїхати в Лісабон, не ге, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу – пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину, рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, з'їли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. За-руливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під'їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктано-вий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком Ph. Я. боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», – подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, шо можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив'язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у гакт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов'язків входило обшманати нас від голови до п'ят, знайти хоча б одну поломку в машині і шасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:

– Документен ун машінен.

– Я, я, – відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕ В від руки і по-українськи.

– Вас іст дас? – спитався він мене, і якщо знав наше слово «б…ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.

– Дас іст ауто, бля, – вирвалося в мене на кінці.

– Найн, вас іст дас? – перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.

– А-а, дас іст техпаспорт, – не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:

– Цурюк, цурюк, – почув я в наш бік. Я з дитинства ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новенькі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися перестрашені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті, який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж дивився вбік того, з маленькою головою, мріючи, якби ту голову на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили.

Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:

– Бітте. Ауф.

– На здоров'я, – відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:

– Кент хоче, шоб ми вийшли.

Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.

– От придурки, – підсумував я свої спостереження. На них ті манекени діють, як на котів валер'янка. От Бард тему видумав.

Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:

– Бітте поворотен морген, – ну, типу, поворотами поморгай.

– Ясен херен, – відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча u хаті щасливих селян з його портретом у руках.

– Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, – тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, – то за неї обов'язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому – по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа – повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єди-на жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: *- Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, – вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», – і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам'ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов'янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов ДО пограничного песика-пудель-ка, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу – викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він відчепився. Вся товпа погранців, яка зібралася біля нашої машини, залишила границю без догляду на добрих півгодини, і за цей час, можливо, поляки перекинули на Бундес дві-три фури, вантажених китайцями-нелегалами. Німці дати нам спокій, відійшли на пару кроків назад, спостерігаючи, як ця купа мотлоху має стартувати з місця без допомоги коня або трактора-буксира. Я крутнув стартером, машина випустила величезну голубу хмару диму, яка проковтнула всю митницю. Видимість просто стала рівна нулю. Дідок на сірому «фольксі» з дрезденськими номерами з розгону затаранив білу «Шкоду». Три наркоділе-ри, дякуючи Богу за таку оказію, перейшли кордон, тримаючи на витягнутих руках піднос із кокаїновими доро-жками. А наша «Побєда», яку я після нашого з нею сексу вважав за живу чувіху, видно, перділа або, скоріше, ригала. Це була нормальна реакція машини, яка звикла їздити на ослиній мочі, на пропозицію поїхати на євробензині. Я зі страху тикнув навмання ручку передач, і мій мустанг у два велетенські стрибки подолав відстань до початку автобана з надписом: «Вількоммен Бранденбург», що по нашому означало – «Добрий вечір, дівчата. Ми приїхали».

Коли хмара на митниці розійшлася і було викликано три вертольоти з міністерства надзвичайних справ, щоб розгрібати наслідки катастрофи, ми вже чудувалися автоматичними дверима у туалеті на першій заправці після кордону. Ти підходиш – і вони відчиняються. Казка якась. Ніколи не переставала мене дивувати людська винахідливість. І дійсно – як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери – це я виключно про мужчин, звичайно. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наставав вечір, падав противний німецький дош. Автобан несподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і 'їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно – обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі акуратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти приду-рка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної звичайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в гриста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спроможна знайти на нічному небі планету Меркурій з його супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом дітища інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештучним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а здавалося би, просто так – фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент перенести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчував, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку викликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в не-дозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бетонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехресті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні – районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйозним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилежністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaui. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса-Броди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які наповнювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туалетом, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив – українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення – давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив придурків, які купували бардових манекенів, методично виносив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спостерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примітивними землянами.

Паркінг у Берліні – справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гімнярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило – жирний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сраку на роботу в Шпандау – тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, здається, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось волочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по підлозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкривши рот, в який без проблем міг залетіти АН-24, розставив руки для обіймів і підняв нас з Бардом разом з усім мотлохом, який ми тримали, потеліпав нами в повітрі так, що ми головами повитирали стелю, і поставив нас на місце.

– ЧЮС! – сказав він приємне слово, яке німці говорять і на привітання, і тоді, коли звалюють.

– Чюс, Томас. Хав ар ю? – поздороватися ми, типу, по-англійськи.

– Я, гут. Кам інсайд, – запросив він нас до свого лігвища.

Книжкова шафа, розміром з товарний вагон, лежала на боці, перевернута з невідомою метою, і великим ромбом стирчала вверх. Матрац, на якому можна було розмістити піхотну дивізію, забирав більшу половину його кімнати, білизна, натягнута на нього ще Кларою Цеткін, ні разу не знімалася і не пралася. Принаймні я такого не пам'ятаю. А пам'ятаю я багато чого, у чому ви можете пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою» кімнату напроти, яка поки що була майже пуста – тільки три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімнатку, найменшу за розміром і відповідно найменш придатну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА – привезти нас сюди.

Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які ваіялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до їхнього підйому, і погнати на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба шо одна особа, ате вони втрьох умудрилися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодильнику. Слава Богу – там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з буханку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він вимащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, притискав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запиваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямкали, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

– Я, я. Вундеба8, – підвівся з табуретки, чудом не розламавши головою дверну арку, м'якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

– Ну, шо хаванем, Кузьміч? – Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, шо він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів – Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитивним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а увечері брав гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Браиана Адамса і сподіваючись, шо хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.

– Здаров, Нікалай, – в'їдливо прошипів Бард, – как живйош?

– На-армальна, – з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

– Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть – та куда ніть падальше. А, Калян?

– Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

– І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? – Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ше й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард – улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене – і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах.

Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію – в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» – магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив – 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

– Я вдома!

– А я піду об'яву напишу на «Побєду» – хай дзвонять, – сказав я і пішов шукати папірець.

Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше – то на рівні нуля. Але об'ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує – всього сто тисяч марок». Мені хотілося, шоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі – народ конкретний. Що читаєм – так і панімаєм!

– Zu verkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. – Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи, і маючи надію, що вже ввечері я буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, потрусив у «Пенні Маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема – бігти вже, чи бігти потім – розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити, як всі нормальні люди, якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і, внаслідок цього, забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен штрассе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу – доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини – знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.

– Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? – спитав він мене, завалюючи в хату.

– Нє-а, – відповів я і почав по-черзі здороватися з усіма пасажирами.

Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка – співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка – полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дата (пасія Барда). Тері – колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той час на весь Львів комп'ютері. За ними в коридор пройшло ще з п'ять-шість людей, про яких легше сказати – «та інші офіційні особи». їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу. який мав скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які сама писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп'ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була вілсутпя. Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр. і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» – він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.

– Нас запросили на паті, – ознаймив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

– Поїдем годинка восьма, – сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того, як вони пішли, залишалося стільки народу, шо складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказати щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше – «Ауто».

– Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш9? – постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

– Найн, іх шпрехе інгліш ніхт10, – почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: – Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, – що мало означати: приїдьте будь-ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, пішов доїдати картофеллєн салат.

Народ готувався до паті – кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути – нам у двері задзвонили ше раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець, і його жінка – фрау з явно не німецьким фегіеом.

– Хі із інтерестед ебаут йо кар 11– голосом ангела з кліпу Юрітмікс сказав до мене Томас.

– Хай, – сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів».

Ми вийшли на вулицю – «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючії місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх туї ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі представники мусульманського світу, які перебувати на той час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив відкрити авто, і довгий час залазив і вилазив з машини, прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло півкорови. Його жінка стояла й мовчача, і всім своїм виглядом вона кричала. шо її походження має максимум спільного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я. затамувавши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».

– Франц, – гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.

– Кузьма, то єсть Андрій, – боячись відпугнути пааа-на, поправився я.

– Авто старе, карочє, – сказав він по-німецьки. – але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.

– Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«Курча. – подумав я собі. – якшо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару діб і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот Фалькон». недарма ж назва вулиці – Флюгхаффен От буває фартить,. да?

– Найн. данке шон. – відрізав я голосом Лєвітана. який об'явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. – Дас іст кляйне прайз. ІІен таузенл марк іст гут прайз12 – відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куріку Німець переілянупся зі своєю жінкою дістав візитку і простягнув мені.

– Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо шо. – Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я наїапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони заіізди у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Ваіьсдорфу виїхаю відчуття, чи взагаїі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся югори. а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олє-жик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п'ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбігло Барда і спитався:

– Віталік. як сватка по-німецьки?

– Tina шрот чи шось таке, – відповів Бард, який по-думки вже жував якийсь новий вид голландських доганялок, типу грибів чи жолудів і дав зрозуміти, що Олег не входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Томасової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі, побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

– Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га?

У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавидував би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякуючи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мовою світу. За умови, шо Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціоналізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, буханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, по-стружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пашеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми – діти України тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв'язувала нас із батьківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відрижкою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

– Файно дякую, – сказав він не то до нас, не то до пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну данину. Бард з'явився на сцені нашої мильної п'єси і сказав свій історичний монолог.

– Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хвилин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох культур – слов'янської і арійської. Буде багато спокус перед вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою на землі. Зважте і вирішіть – чи варто. Я довго думав і зрозумів – ВАРТО. Тому таким, браття мої. ви мене сьогодні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо. шо пошле мені Господь. Амен! – 3 цими словами укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі, і сіли в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-Харбор. Через дві зупинки в вагоні з'явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути неприємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи можливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився – піпл виходив на перон і чекав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилежний. У контролера від таких завдань різко підскакував внутрічерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми – українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.

Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам'яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персонажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіппі, наріки, педіки, хлопці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки, і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен – фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом обличчя хворого, якому роблять паректальний масаж.

– Хайль Варт, – привітався він жестом, якого ми всі і очікували.

– Хай Карстен, – привітався Бард. Хлопці обійнялися і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих територіях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали своютріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному фільмі – то з'являлися на горизонті, то зникали за нашими спинами Тріумфальна арка – та сама, що в кліпі Ю2, Рейхстаг, залишки Берлін Вол13, телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нормальна здорова людина так йти не може. У вас би відірвалися всі внугрішні органи від потужних ударів чобіт о бруківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректаль-ного масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Великої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі втікання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з десять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми стали вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол інклюзіє. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трамвая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплутався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівчарки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берліна. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітилося світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірляндами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади системи ол інклюзів. Такі собі консультанти-експериментатори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада.

Один з них – Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з ненормальними очима розказував по-ірландськи, запльовуючи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковбасить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш14. Киваючи головою, відпливав від реальності на літаючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кухні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під частин їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чіпси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм'яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо перестрашено чекав, шо зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, запльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страшнючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене футболку, її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги, були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомольською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гудка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сра-ками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий «Бекс» смакує, як компот з мухоморів», – подумав я, розщіпаючи розпорок. З того пам'ятного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє – на цей раз Нік і його колєжанка – мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіснений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чіпсів було ше море, і тому тут царювага повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, видно, налапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, шо люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісточок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних шелеп, але забігла Лінда – маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, шоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишився один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав:

– Аллєс зупа15! – і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті почалося відтворення подій, які мали місце під час загибелі міста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики – Нік зі Ште-фі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристроїлися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими поняттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, шо був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того лика гикавка напаза на мене, і хотілося простої води, аіе так. шоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків. «Оба-на, – подумав я, – видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».

– Хав ар ю, Кузма16? – На превелику радість я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.

– О'кей, айм гоінг хоум17. – відповів я голосом великомученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.

– Факінг аут! – дозволив собі не згодитися Карстен. – Ві гонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма18? – і він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку ма-піини, і я заперечив:

– Сенк ю Карстен, сі ю туморров19.

– Но, Кузма, сі ю нав!20 – він заволочив мене за комір у старий «трабант» – пластмасова тачка, виробництва ГДР,.апхав на заднє сидіння і завів. З криком: – Ай фак наці! – він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його приналежність до неформальних меншин. Ми неслися по нічному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно ВІДПОВІВ, ЩО покинув паті у такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Ліндою. на що він відповів:

– Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай сінк іт воз ю, Кузма21.

На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не дізнались, кого вона все іаки згвалтувала. Одне я знав точно – вона мала секс з групом.

Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонками, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних машинах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор – техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість – здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спеціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині мішки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його… діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивитися саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спектральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як інопланетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальни-ка на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Карстен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяскравішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб – настільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карстен довго прощався і наполягав, що наступного разу екстазі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що наступного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою говорити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємницю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.


– Енді, ю хев сам меседжес22, – сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохрипів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного антикварного авто – жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий – чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом тако-І о ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Полька з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона – велика і висока, він – маленький і хирлявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:

– Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна – не факт, шо вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якшо в вас є охота залишитися в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштуватися зварщиком! Ви вмієте зварювати9 Якщо ви маєте родичів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз зваршики потрібні тут, правда, Курт?

– Я, я, – хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.

– Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

– Я, я.

– Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? – нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

– Десять тисяч марок.

– То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

– Я, я.

– Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? – майже з розпачем спитався я в неї.

– Тилє, ілє она коштує23 .

– А ілє то коштує пані зданєм24? – майже заплакав я.

– Кілько вона коштує, Курт? – звернулася вона до чоловіка.

– Я, я, – по інерції відповів він, а вона переклала:

– Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. – ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ше одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.

Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і шо перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до ка-іання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку – собі об штани.

– Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто 25. Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день – то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.

– Я, я. Бітте. Мене звати Андре. – Чого я раптом зтупив і не сказав просто – Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.

По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан… Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.

– Вев, – сказав він замість англійського «вел». – Ай гона твай зіс кав. – Типу, хоче поїздити.

– Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину сядеш? – спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.

– Ай вів твай, – провякав він на тайському діалекті хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво почувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися на крісло водія. А його пес – лізти зверху по ньому на сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару страшенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв. Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, вимащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів, нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: перед тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як мінімум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті місце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу. Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого, коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину неврологічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, вінегретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не рухалася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно смерділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я – на задньому дивані – кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зробити, бо бридився того, що випадало з його оральної порожнини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

– Курва твоя мать!

– Вас26? Вас? – шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

– Шо ти вас, бля, шо ти вас? Шо ти тачку ломиш? – ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

– Дізе ауто ніхт фавен.27

– Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, шо таке «фарен», – прошипів я напів по-німецьки, напів на есперанто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній українець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв по озері маленьких рибок і зненацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного повороту подій, наливав у човнику ше підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемотаною головою об задню стійку, як називали в нас на гаражах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гострий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормональну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до супермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор, і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав гальмувати.

– Вай соу елі? – здивувався Фабіан28.

– То не елі – то якраз, – цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загальмували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозво-лену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, шо снилося йому в дитячих кошмарах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заволодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інваліду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «По-бєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпарку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

– Вел, Фабіан, іц інаф.

– Ай вілі, вайк діс кав, – сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. – Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. – Пес нукнув на прощання, залишаючи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, прискорюваний моїм копняком, шоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці – Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, оо та частина, що їхала до Перемишля, аіакувала ваіони зі всіх боків і своїми тілами замуровувала вихід. І ці бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефону, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між ногами до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої прогулянки індустріальними районами Берліна він був готовий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, заспокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по магазині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як маленький щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаю-чи зверху на Томасі, і один Бог знає – як в них відбувалися любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися – була шоста ранку. Завернувши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив затягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, І приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і невже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я повернув назад і побачив просто на тротуарі – понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі – валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були обхаркані, а на капоті – сліди від кросівок якогось турецького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніагара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

– Томас, ві маст кол зе поліс, – верескнув я, шокований. – Туркіш дістройд май кар! 29

– Я, я, – спокійно зауважив Томас. – Ай кол зе поліс. 30

Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встановлювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально заглянув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і… успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста – захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це – то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому автомобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Дек-ру – технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд машини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би розлетілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, котрі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже 'їхати, але громадянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величезний «черевик» – спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні колеса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

– А сим тоу прічкоу глову єбат!

Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що словом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні колючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені виспатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретельно опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, шо вони зроблені з набагато тоншого метату і ламаються, тоді як наші – тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так шо їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фантазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як приїхав. Без злого умислу, так, по інерції.

– Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, – подумав я.

Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, шо її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і виглядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на поверхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашис-тів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну штанину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, ате Томас двома словами відповів, шо його постояльці – українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми – за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подібними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля військового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш ре-атьні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ше три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи – об'явила, шо більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба шо голуба, який какав Томасу на балкончик, але факт кідалова пробудив у мені Джека-потрошитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два акуратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випотрошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чолові-ком. Не знаю, чиТюдіяло це на неї, ате світло з того часу в 'її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, шо коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декілька днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав принести гроші – і забув, потім – знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками руського і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходити по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я залишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250дойч марок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:

– Бард, я дзвонив тому штемпу, шо хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюда і каже, щоби ми приїхали до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

– О'кей, – на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій – нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми заправили шість з половиною літрів бензини і вирушили в невідоме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, відчуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожувала нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією машини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у турецьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

– Оля. – відрекомендувалася вона. – Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав:

– Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. – На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися,німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.

В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето – успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська – це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі – військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Но-воєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Ко-льою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги – одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні – Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

– Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

– Чи вшистко в пожондку 31? – запитав я його.

– Вшистко, курва, НЄ в пожондку.32

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх – де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гад-пшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віконця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

– Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз33 какой. Ну шо ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.

Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.

– Може, у цєбє бєда какая, – продовжував расєйскій брат, – може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-по-гранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

– Цо, пане, не пущайоу? – спитав він, явно знаючи відповідь.

– Нє пущайоу, сукі, – відповів я, чекаючи на спасіння.

– О. то курче бляде, нє?

– Курче бляде, – згодився я.

– І цо, бендзєш так став цаве жицє34?

– Но, нє хцяв бим 35.

– Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре че-колядек, а зобачими, цо бендзє36.

– Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

– Зоставо мі тилько 18 марек, – похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.

– То щасліва, таваріщ, – поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:

– Чекай, зараз пшийде, – я стрімголов погнав у во-нючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів великі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідо-фіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

– Єстем, – захекано мовив я і простягнув йому пакет.

– Цось он льогкі какой-то, – недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

– Льогкі, но смачни. Давай рускі, – з наголосом на перші склади скомандував погранєц, – я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко – твуй проблем.37

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опе-льок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі вальнувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

– Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, – розвівши руки в боки, крикнув я, – а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлагбаума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими документами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина – означала кінець резидента. А з другого – в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав навіть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї системи координат – я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

– Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, – заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося.

За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим самим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі попісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцінний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо… херіща. Я зупинився в селі Суфчин перед Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору – виключив мотор, з'їхав з гори – включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліпше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що притарабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед воротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене підбіг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають – доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали – йди на… Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сракою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:

– Як ти єще жиєш? – привітався він.

– Он мнє хиба покохав, – привітався я.

– Цо ти тутай шукаш? – спитав він.

– Я спшедає опони, бардзо добре опони38, – відповів я.

– Покаж, – попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шістнадцятого радіуса, з німецької мусорки.

– Я п'єрдолє! – крикнув не то від захвату, не то від обурення, власник звалки. – Дає ці за то по 30 звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі – просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшенна мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назвати. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

– Вас прівєтствує Рава-Руска, – сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«Рекет», – проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, шо вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

– Што вєзьом? – запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

– А тобі шо до того? – борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

– Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? – Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

– Я не маю грошей, – ламаючи їхні плани, відрізав я.

– Тада давай таварам, – втикнувся той, що заговорив першим.

– Який то товар в п…у! То ж мусор зі звалки, хлопці, – зауважив їм я.

– Хлопці в мами на городі. Ми – ПАЦАНИ! – гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

– То ж МУСОР, пацани, – поправився я.

– Відкривай, карочє, багажнік – ми втикньом, шо то за мусар? – наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

– О тєлєвізар нєхілий, – показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності – випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші при-бамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-тран-зит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

– Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І шо тепер? – Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.

Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів:

– Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. – При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

– Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, – сказав він офігевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів – Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

– Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скря-ба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

– Сідайте, банда! – махнув я їм рукою.

– Зара', зара', тільки перекурим, – сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

Місто, в якому не ходять гроші

Життя підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати – як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі – і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятуватися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахнутися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, насправді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боячись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годину четверту або п'яту ранку. Та найгірше – цілу ніч вичікувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хочеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер – годинник сигналізував сьому.

– Слава Богу, – сказата вголос Аліса, потягуючись у ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочувались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Mapro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З протилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла виглядати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях -помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розуміючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі – чи то улюбленої роками речі, чи тим більше – чогось пов'язаного з комфортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і замість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше – йогурт.

– фу! _ вирвалося з горла разом з непривабливим запахом підгулявшого винограду – то ж треба було додати собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса заробляла на них двох, і коли це закінчилося – Макс згадав про свою першу любов – і звалив до неї у велику трикімнатну квартиру із ше більшою ванною джакузі, у якій та проводила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ранку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» – промайнуло у неї в голові, і тисяча догадок миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди – попала на екран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про шо в даний момент думає: фраза – «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема – ГРОШІ! Аліса взяла конверт у руки і розірвала – так само не відриваючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опустила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі – як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, холодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був квиток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому – принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Аліса ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру – зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

– Фак! – вирвалося в неї з горла. По тєліку – ті самі двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за іншим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користувалася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

– Альо! – почувся із слухавки захриплий голос. – Яка скотина так рано?

– Ти приходила вночі? – спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас – чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

– Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зранку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

– Культура мови – то твоя фішка. В мене якась містика – хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.

– Мене там нема? – включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

– Нє!

– Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

– Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я поміняла замок. То могла бути – або ти, або ти!

– Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. – У слухавці пішли гудки.

«То не була Mapro», – зробила висновок Аліса. До поїзда залишалося менше години. Можна було просто порвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її "а вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона пробувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Холодильник був пустий – так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її обличчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався – куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

– Шо ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямувавши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшовши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по сходах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таскають у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її крамом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» – віддав перерваний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки – чого я сюди приперлася? – вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Видно, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянувши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз…

До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.

– Вам виходити пів на першу ночі – я розбуджу.

– Що це за місто? – запитала Аліса.

– Хрен його знає – сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.

– Ясно. А коли станція буде?

– Буде за дві годинки.

«Там і вийду, – про себе подумала Аліса. – Ще дві годинки дороги назад – провітрю мозги трохи, задовбалася зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, шо прийшла весна. Кругом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих грудей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.

Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, поставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.

– Печення будеш?

– А лимончик можна? – питанням на питання відповіла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як мінімум півгривні.

– Можна Машку за ляжку, – по-солдафонськи зморозив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.

«Круто», – подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо – такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.

Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо дивилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вентиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приємним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали – зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взяла в нього збірку тупих кросвордів – такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчуваєш себе як мінімум – Спінозою, до моменту, коли попадає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти нараз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою невиспаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.

В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном пропливали сірі силуети нічного лісу.

«Я проспала цілий день!» – промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.

– Ти шо, з полички впала? – приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збереження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.

– По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?

– Не скажу точно. Тобі де виходити?

– Я заплуталася, зі мною шось ненормальне твориться. – Аліса починала боятися. Вже і давно пора було почати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було реагувати на неї більш-менш адекватно.

В купе легенько постукали, і зайшла старша пані – напарниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.

– Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. – І швидко вийшла.

Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповнювало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.

– А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дурному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.

– Мені ненормальних і без тебе хватає, – невдоволено відповіла стара провідниця. – Вийдеш – купиш білет, якшо встигнеш – знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо понятно? – вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері службового купе.

– Курва мать, – прошипіла Аліса. – Курва ваша була мать! – на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зникла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим маршрутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла до купе – дядько знову був повернутий, але цього разу спиною до стіни, і дивився в темноту – десь під стіл. Видно, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато цікавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собоюмаленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці. Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядько, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але він не був котом і вухо залишилося на місці.

– Гроші вкрали? – запитав він з надією.

– Не забудь голову, як будеш виходити, – в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився – вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специфічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швидше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутенькі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нарукавники, колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:

– Що вам?

– Мені квиток до кінця – на цей поїзд, який стоїть на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.

– Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе чи плацкарт?

– Всьо одно, тільки скоріше. – Аліса нервово перебирала ногами і руками.

– Прошу – купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.

– Не поняла – куда бігти? – в істериці закричала Аліса. – Візьміть гроші, – вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.

– Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.

Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.

– Ні фіґа собі пчихнула, – мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.

– Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його – вам треба брати, бо будуть неприємності, – повернув її до життя касир-бухгалтер-садист. – За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.

І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги – шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток – вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер – він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.

Їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт поважного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиділа, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, – і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нагадувала військову форму гітлерівської Німеччини, що надавало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мовою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.

– Ваші документи? – офіційно зажадав молодий поліцай і простягнув руку.

Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:

– Де я? Чи цей кошмар – таки правда?

– Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! – вже з погрозою, тоном учня-трієчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїться, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, гримнув молодий поліцейський.

Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких малюють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, шо колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.

«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ше з рік тому – він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з третього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвонивши йому на мобільний, вона почула те, шо часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш абонент поза межами…»

Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно збираючись почути від нього щось нове в своєму житті.

– Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.

Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не виконуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій годині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило добрих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з поліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вокзал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щаблями. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на аркушику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже годину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесилено сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:

– Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся шо по чому – наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить – але порядок є порядок. І нікого не обходить – подобається це тобі, чи нє.

– Ігор! – Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, шо були біля машини. – Поїхали. Спати хочеться.

– За три хвилини їзди звідсіль є готель – поїдь виспися, а то ше кудись вляпаєшся, – порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.

Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, шо вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК – у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт – шо ж там укінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фінші знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира – дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.

«Напевно, таксі, – подумала вона. – Якщо ні – головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».

Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.

– Ей! – окликнула його Аліса.'- Е-ей! Ви вільні, можете їхати кудись?

Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:

– Кудись можу. А куда треба?

– Готель тут є?

– Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?

– Атож. Ви такий самий, як і всі тут?

– Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. – Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: – Будеш?

– А за неї треба платити?

– Нє, тільки за проїзд. – Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: – І звідкіль слово таке – «платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.

За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.

– їж, – почула вона голос парковщика, який тупо дибився до неї з будки.

Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» – подумала про себе. За парковку треба було з'їсти хрін!

– Ше їж! – знову дибився парковщик. – Дві години простою – дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», – про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.

– Взагалі-то за паркінг я плачу, – мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, – але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, – подумала вона. – Треба ж було до цього всього, що сталося, ше й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини – позитивну, яка набагато менша, і – відповідно – негативну, якої – до фіга. Позитивне – це те, що вона потрапила в мегадивне місце – і буде що згадати і розказати; друге – є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне – все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством – мені хана!» – подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

– Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? – спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.

– Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай – то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, – сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.

– Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.

– Шо вам це дасть? – спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: – Я, звичайно, не маю нічого проти – просто цікаво. Просто! – вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гри-масоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.

– Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!

– Щасливо, придурку, – крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.

– Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? – спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.

– Вам одномісну чи дво-? – спитав адміністратор.

– Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?

– Ви надовго до нас? – беземоційно задав нове запитаная молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.

– Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.

– Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися – то мало кому це вдалося до цього часу. Так шо настроюйтеся на гірше, чи краще – я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. – І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.

– Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? – сказала вона собі, а йому повторила питання: – Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі – подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.

– Ви будете мити підлогу, – видушив, трохи подумавши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: – у туалеті. Завтра рано і після обіду.

– А можна, тільки зранку? – спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.

– Можна, – відповів консьєрж, подаючи їй ключ, – але голою, і я буду дивитися.

– Тоді перший варіант, – забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.

– Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку. – ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.

Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні – хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо – чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад – на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:

– Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла – де ти?

– Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю – я стану така, як ви всі тут.

– Ти вже така, – сказав консьєрж і підсунув їй телефон. – На, дзвони.

Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».

– Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, – він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, шо стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.

– Н-н-ну, кажи шось, бо здурію, – відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.

– Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу – воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.

Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, – прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов'язаний із бажанням скоїти злочин, – вона починає видавати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, – він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, – хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того – підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково – практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах – там, – він знову кивнув кудись убік, – так шо нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше – вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки – вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше – що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології – на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав – тут світочі генної інженерії, які придумали прикол – платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі – жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!

Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла – куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження – так, ніби вона не дорослішала – він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сво-лоч Макс – він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм1 джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її виглядали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.

Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потрапивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість просто виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Аліса прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і – мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молочна кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізичних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшому русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і нахабно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікантну історію, відому тільки їм двом.

– Котра година? – спитала Аліса. – У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?

– Дванайцята – і в тому вся справа. В цілому світі – це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.

Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядувала Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.

– Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А сама підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, – миролюбно сказала вона і додала: – Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.

На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягнуті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі поміщалися в двох долонях.

Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з задом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід сперечання з місцевими недоробками, вона стала навколішки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що -м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса набирала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила волоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі очі і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікроскопічних бризок – подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.

Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і неможливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адміністратора:

– Досить бруд розтирати – можеш валити на фіг. Якщо маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз – місць може не бути. Мають люди приїхати.

Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стримуючи себе, щоб не розридатися у них на очах.

– Суки, суки… які ви всі суки! – тихенько кляла собі під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних справах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здатність звикати абсолютно до всього – це, напевно, найпотужніший винахід природи – призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури кипіння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психологічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприймати світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія – своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б легше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: студія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Атіса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пережитого за останній час і не звертав на нього уваги.

– Добрий день, – змученим голосом привіталася дівчина й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі – від повара – касира – офіціанта аж до директора.

– Хто тобі сказав, – нуднувато позіхнула вона, – що він добрий?

– Принаймні так би хотілося, – спробувала посміхнутися Аліса і запитала: – Є щось поїсти і… яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

– Так нецікаво – відразу. Давай – поїж, а там придумаєм.

– Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.

– Давай, – позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. – Що будеш?

– А що є?

– Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот…

– Tina – всьо?

– Чого – тіпа? Всьо, ясно? Мало?

– Якщо я замовлю все – що з мене?

– Майже ніц. Сходиш в одне місце – принесеш дещо.

– Точніше можна?

– Можна, але пропадає зміст тої гри.

– Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку…

– Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, принесеш продукти – все просто.

– За який х… я їх там куплю?

– Я тобі всьо розкажу, сідай їж – проблем не буде.

– Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. – Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.

– Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? – з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа – так звати господиню бістро. – Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, – сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

– Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

– Як би я тебе задусила, – тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: – Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами перед телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, наповнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і несподівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки прославила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.

– Сорі, вирвалося.

– Значить, зайшло нормально. Може, коньячку – за мій рахунок?

– А таке тут буває?

– Чого нє? На, – і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

– Розвод? – спитала Аліса.

– Сама ти – розвод. Кон – чистяк. Пий, бо передумаю і сама бахну. Нема мені шо робити – буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецептори задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море – по коліна».

«Спасає, – майнуло в голові Аліси. – Якщо буде зовсім тяжко – зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

– Давай сітку, я в магазин піду – шо там тобі взяти?

Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу, простягнула їй два кульки і сказала:

– Там знають, шо треба – тобі тільки сходити.

– Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузенька вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свідками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися відкривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них,? упасти аж на дно самої 5емлі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним боком землі – під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквать-но недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій землі, як тепер можна було називати те місце, звідки вона потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не літаю?» – згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитячих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алісу вдома нереально – вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз – ще й після коньячку – то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задерла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути музику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зникали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після – вилетіла плас-тикова фляжка з-під кока-коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлопцеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дівчину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

– Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

– Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. – Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

– Ти свіжа? – замість вибачення спитався він.

– А ти – давно вже не свіжий, – парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

– Чувіхо, не ламай собі голову. Я – тут в законі. Мій старий працює в мерії, так шо не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш – у плані пардона – піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента – не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому – це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

– Ну-ну, не так скоро, стосовно кента – я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

– Ти, дура, думаєш, шо говориш? У мене мінімум десять свідків, шо ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе – хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

– А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити – вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ¦ які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.

– А наверх зайдеш?

– Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

– Та ну, прекращай, мала, – вже довірливо додав він. – Я – Лєший. А ти?

– Я – Аліса…

– Та, шо в странє чюдєс, чи шо?

– Чи шо.

– Оба, вапшє прікол, да? – розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було – то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувалася гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівно-ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:

– Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, – глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

– Закрий будку, Фріц – у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє – чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться – я табло паламаю.

– Аліса – це я, – відрекомендувалася дівчина й поду-мки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.

Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили – констатували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіптувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог – так звали ще одного компана – прилип очима до грудей, схованих за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з-поміж усіх тільки один змінював колір обличчя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампазітар – він скромно сидів, спершись спиною на холодильник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.

Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.

– Ну розказуй – хто ти і звідки?

– Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.

– Канчай прикалувати – тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли – не для того, шоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?

– Я в дизайні працювала. – Алісі стало себе шкода,і неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла. Хотілося ревіти.

– Я тоже в дизайні работаю. в натурі. – озвався Фріц і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили аж писнули в екстазі.

Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:

– Я – Йог, так. па пріколу Йог. не так в натурі.

– Аліса, – майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:

– Кампазітар, а так в житті – Чайковський Олег.

– Дуже приємно. – відповіла Аліса. – Ти граєш на чомусь? – спитала вона з надією, що краплина інтелігенції в цій людині спроможна буде врятувати її становище.

– Я іграю на нервах і палавих органах, – знову обізвався Фріц і дістав у вухо пачкою з мюзлями.

– Хватить! Закалупав уже, пєтух. вип'єш шось. мала? – знову вступився п'яний, але вміняємий Лєший.

За нормальних обставин від таких слів Алісу б вирвало, але зараз вона, опустивши голову, кивнула зі згодою. – Можна шампанське?

– Звіняй, малииіка, сьодня бухаєм водку, – ніби винувато відповів Лєший і налив у пластиковий стаканчик третину «На бруньках». Усі присутні в кімнаті пильно вдивлялися в лице новоприбулої дівчини. В їх очах неможливо було прочитати хоч якусь конкретну думку. Одні домисли, які заважали думати. Аліса взяла стаканчик і випила.

– О-о-о-о, ніштяк. Наша тьолка. – гикнув Фріп і залпом сховав у себе в пащеці таку ж кількість горілки, яку налили Алісі. Одна з кобил, випивши і розливши по бороді достатню для затоплення сусідів кількість вогняної води, осмілівши, сказала:

– Чуєш. а ти в рот береш при всіх?

Алісі хотілося, щоб це був сон і нічого такого вона не чула. Це цитата з дурного аматорського порнофільму. Аліса, не підводячи очей, констатувала факт, то настала мить якої найбільше боялася Треба щось сказати, коротко і ясно, щоб рагульня зрозуміла за один раз Не більше і 1.1 більше часу не ліпи. Жодна фраза, якими закінчуються подібні ситуації в годлівудських фільмах, не спадала на думку І Аліса сказала:

– Для того тут є ти, собако.

Кобила звикла до таких речей із уст мужчин, але щоб якась курва могла собі таке дозволити – де там.! Вона перехилилася через імітований стіл, падаючи на нього всією своєю кобилячою масою, намагаючись ухопити АЛІСУ за волосся. Пластикова посудина під таким натиском була розчавлена, разом з недоїдками і недопитками, які бризну-ЛІ в різні боки з-під живота і цицьок нападниці..Аліса похитнулася назад і втратила рівновагу. Вдаряючись гауіаликом об стіну, вона відчула, як із очей посипались дрібнесенькі яскраві горошинки і. стукаючись об підлогу, підскакували и зникали, як ртуть, у найнейуювірнішпй спосіб у закутках і щілинках. Колєжанка нападаючої кобилиці, ще страшніша своїми формами, оторопіло дивилася на все вилупленими баньками. її реакція була заторможена. як у слона, якому під час сну дати кувалдою по голові. Вона кричала:

– Задушу уродку! – і не рухалася з місця.

На той час перша кобиліна. яку прозивали Криса. якось підняла свої тєлєса без допомоги танкового домкрата і. не звертаючи уваги на звисаючі з неї макарони, переступила через стіл-яшик у напрямку Аліси, яка обхопила голову руками. Аліса з УСІЄЇ СИЛИ вигнула тіло і копнула її ногою в пах. На мужиків це діє зазвичай сильніше, але за відсутності яєць – цей удар не спричинив нокауту. Криса скрикнула від болю, але так смішно і пискляво, нехарактерно для динозавра такого об'єму, що Фріц аж заржав. А проте підвівся теж, щоби без нього не дай Бог не пройшла така цікава імпреза. Криса впала на Алісу й почала тягати її за волосся. Вона осідлала її зверху, і та не мала можливості вислизнути з-під туші. Ззаду заважала стіна, а друга стіна живої маси пригвоздила її до підлоги. Обличчя Аліси було якраз десь поміж цицьок Криси, і в який бік не пробувала вона повернути голову, їй не вдавалося звільнитися навіть на сантиметр. Але ось Криса сама собі зробила несподіваний фокус – вона підняла за волосся Алісину голову, повернула її в такий спосіб, що її ніс опинився просто перед зубами противниці, так ніби автомобіль, шо, виїхавши з тунелю, вперся бампером у ворота, які перекривали виїзд. Ворота повільно відчинилися, і Крисин шнобель почав тріскати розчавленими вуграми, прищиками і різноманітними утвореннями, які вкривали його і всю решту площі цього китоподібного створіння. Руки конвульсивно шарпнулися і відпустили Алісину голову. Вони вхопилися за те місце, де пару секунд тому був удвічі більший ніс, а тепер – огризок, з якого разом зі шмарками й козами капала брудна червона кров. Із-за спини поспішала друга корова, яка зі своїм заторможеним способом життя сприйняла ситуацію таким чином:

– Ах ти халєра какая!

У цю мить Криса повернулася до неї з виразом болю й непорозуміння, і та друга, переоцінивши побачене, крикнула:

– Ліцо пакусала, уб'ю!! – і скокнула Крисі на плечі. Дуже граціозно, як у матрьошки, змістився центр ваги Криси, вона подалася назад, а та друга з усього маху, зробивши в повітрі траєкторію мертвої петлі, головою заїхала в стіну. Причому – так званими м'якими частинами, бо такого удару кісткою стіна напевно б не витримала. Криса витягнула голову з-поміж її ніг, викручуючи її, як штопором корок з вина, який розбух у горловині і не хоче вилізати. І в останній момент, коли голова піддалася, вона перднула, як пес з анекдоту, шо настрашив сам себе. Всі джентльмени, крім Фріца, з цікавістю спостерігали за сценкою імпровізованої вистави. Фріц уже стояв біля Алісиної юлови, яка була притиснута майже нерухомим тілом другої корови і гула по інерції від удару, як вулик. Взявши під пахви тушу викинутого на берег кита, Фріц сплюнув на підлогу і крикнув:

– Кампазітар, на', шо сидиш? Бери за ноги, на', поможи, на'!

Кампазітар з огидою поміг віднести на два кроки тушу подружки і, кинувши її додолу, заходився витирати салфетками руки.

– Шо треш, на', давай з тою щось рішати, – Фріц кивнув убік Аліси, яка стояла навколішках і терла задню частину голови.

– А шо рішати, Фріц, ти шо задумав? – уклинився в розмову Йог.

– Так. Всі на фіг звідси, бистро. Я розберуся сам. – У ролі головного тусовки Лєший виглядав поважно, і було видно, що йому це подобається.

– Чюєш, Лєший, заграв ти вже на' з цими пріколами. Може, я собі сам придумаю шо робити? – Фріц явно був настроєний поборотися за свою свободу дій, і його не влаштовувала драма, яка закінчилася, не почавшись.

– Фріц, ноги в руки – і тебе нема тут, поняв? – Лєший зробив крок уперед і витягнув руку в напрямку дверей. Фріц рванув за його руку і вдарив головою в морду, одночасно засаджуючи йому коліном під дихало. Лєший, із закривавленим ротом, упав на коліна і дістав ще один потужній удар фляшкою по голові. Фріц набував бонусів у цій грі, і всі решта, крім Криси, яка мила свій огризок під краном, з острахом чекали розвитку подій. Недарма його назвали Фріцом – ще в дитинстві на Великій землі після школи він зловив котенятко і заживо спалив його в під'їзді у поштовій скриньці своєї сусідки, яка сварила на нього, що він цупить у неї кольорові журнали. Його клинило і дуже серйозно, так що всі присутні про це знали. Він попав у цю Зону випадково, вийшовши попісяти з поїзда зі страшного бодуна, і жив тут досить мажорно, позаяк йому дуже до вподоби були розклади цього бедламу. Фріц широко розставив ноги, видно, тренувався робити це перед дзеркалом зі старих фільмів про війну. Оглянув усіх страшними очима, опустив погляд на Лєшого, який не рухався у нього під ногами.

– Йог, йди по тачку, відвезем ту курву до мене на хату, а ви, карови, тут приберете. Алєг (так він звав кампазітара, коли від нього щось йому треба було), йди на кухню, я тобі шось скажу. – Вони вдвох зупинилися в темному коридорі, і Кампазітар різко повернувся і сказав:

– Ти шо, Фріц, та нам же капєц буде. Старий Лєшого мерію підніме, нас закопають нафіґ. Дзвони по лікаря, хай шось робить, мені страшно. Мені обіцяли, шо витягнуть звідси. Фріц!

– Тільки не плач, на', Алєг, на'. Закумарили ті тьоли всі з соплями і ти туда же. Не бойся нікого. Ми його сховаєм, і тьолу припрячєм. А потім через пару днів шота придумаєм. У мене є виходи на медикаменти – може, накачаєм якоюта байдою, шоби забув на', хто він вопше. А потім старому підкинем, скажем – наївся сіньки, дурак, і накурився шмалю – хай розгрібає.

– А як старий аналізи зробить, або хтось здасть, шо то ми намутили?

– А якшо нє? – Фріц заржав і потягнув Олега до кімнати. Аліса сиділа навкарачки, втупивши погляд у підлогу. Фізичні розбори не належали до дисциплін, якими вона могла б похвалитися. Вона чекала від долі, що буде далі за сценарієм.

Машина, якою керував Йог, була схожа на шкарлупу, черепаху, до якої причепили двигун внутрішнього згоряння. Всі його бебехи були наверху. Під машиною була прив'язана мильниця, куди скапувало мастило, яке гнало з мотора, раз на якийсь час Йог виливав його назад у сопло. Трясло неймовірно – жахливі дороги і амортизація сприяли тому, що Аліса була готова в будь-яку мить напіввідкри-ти секрет свого внутрішнього світу і розкидати його по всіх присутніх. Плюс тепла горілка, плюс удар в голову, плюс кавалки Крисиного носа, які позастрягали в зубах. Вони їхали з двадцять хвилин. Вулицями майже ніхто не ходив. Та і чого тут ходити, думала про себе Аліса, тут дихати страшно. Фріц сидів зліва від неї і курив, малюючи в своїй хворій уяві картини майбутнього ґвалту. Він задоволено дибився і висмикував у себе з носа волоски, голосно пчихаючи прямо на потилицю Кампазітара, який сидів спереду. Тьо-лок вони затишили у квартирі Лєшого, а сам він лежав зв'язаний у багажнику, ризикуючи віддати кінці від страшної вібрації, яка здатна була розігнати целюліт навіть бегемоту. Він ше не прийшов до тями і лежав спокійно, дивлячись у своїй уяві якусь дивну короткометражку про мурашок, які носять велетенські кусмани м'яса до себе на склад. Вони впираються ногами, вусиками, вигинають свої працьовиті тільця, щоб зробити хоча б ще один крок до пункту призначення. Потім йому буде шкода тієї дівчини, яка через нього вскочила у жахливу халепу з не менш жахливої хате-пи, до якої вона потрапила раніш. Але це буде потім, а зараз він майже спить, вдихаючи залишки кисню у багажнику машини, ніби акванавт під водою, точно знаючи, що за 19 секунд до кінця він випливе на поверхню. Покидькам завжди щастить, про себе думала Аліса. Він зупинить машину і витягне того з багажника за пару секунд до задухи. Якби я везла когось у багажнику – мене б спинила міліція і допитувала б доти, поки він би там задихнувся.

Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах – нічим не примітна, вибілена у фіолетовий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фарбу можна було дістати у господарському магазині на виїзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції нещасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.

– Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зіпрів. – Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: – Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, шоб ніхто не мішав, а ти?

– Я тоже.

– На фіга ти покусала Крису? І так страшна була, а тепер вопше чаморна.

– Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експериментуй, бо відкушу те, шо ти найбільше в себе любиш.

– А я тобі зуби виб'ю, шоб ти не кусала, а сосата! Ясно? Йди до хати, Гадзілла, на'.

Він завів її в сіни, і штовхнув у плечі до темної кімнатки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в'язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кілька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних історій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Алі-си, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки матерії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на шо ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.

– Власть мєняєцца, – сказав він убік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір'я, і, голосно відригнувши, повернувся до своїх компанів: – Я вобше-то надумав його коц-нути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Не охота з його старим у прятки іграти.

Кампазітар і Йог переглянулися, і по 'їхньому виду неозброєним оком було видно, шо їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами – з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, шо хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись моги-лоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, шо можна всратися тим, шо тільки шо випив – у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні – готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц – йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома коробками сірників, а решту об'єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюватого кольору, закритою капроновою кришкою. Відкривши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кришечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона, не те шо худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він стогнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверхні, наблизив голову до банки і раптом поглянув убік Лєшо-го, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазі-тар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фрі-ца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягнути із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампа- зітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку – у нього на рєпі з'явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.

– Ей, хто ше буде? – крикнув Фріц голосом пса, якому в сраку запхали розжарений електрод, і то мало означати, шо він запрошує когось випити ту гару, яку він щойно попробував сам. Ніхто з двох присутніх і майже відсутнього Лєшого не мали охоти заговорити таким вокалом. Фріц хлєбанув ще раз і подивився впритул на своїх співучасників поневолі.

– Шо, очко жимає? Пройде – розтянеться і привикне. Я думаю, шо треба, бля, Лєшого вивезти на'. Грузіть в багажнік, а я зара' прийду.

Фріц пішов у корчі, і його колеги вдвох подумали про те саме, що не дай Бог він почне сцяти, то загоряться корчі і згорить сам Фріц. Нічого, на жаль, не загорілося. Фріц виліз живий, і хлопці, не бажаючи мати з ним вияснень, взялися грузити Лєшого в багажник старого грата.

– Качумайте, пацани, – почувся хриплий голос, який виходив з груди м'яса, котру вони намагалися всунути в машину. Говорив явно Лєший. Кампазітар і Йог з очманілими фейсами переглянулися і нагадували двох німців, яким веліли розстріляти триста чоловік, але не дали патронів.

– Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком – вам же гайка буде.

– Тихше, Лєший, – заговорив, нарешті, Йог. – Тихше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.

– Та шо ти сциш його так, дайте йому по балді і кран-ти. Я вам всьо забуду, в натурі, – намагався повернути хід подій Лєший.

Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоден-ними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення – на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.

– Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, – невміло попробував торгуватися Кампазітар.

– Давай, поки не пізно, – благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока побачив, шо надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлопцям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капотом Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку – він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали – куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, шо, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зовсім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мінімальним. Час від часу до вагончика охорони підбігали кабани, які мутували за двадцять з гаком років після катастрофи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охоронців.

Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц пригальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він переговорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охоронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а потім всі разом.

– Ямаха! – така була найвища оцінка подарованого чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагон чик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не меншим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагадували собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних експериментів, з супутніми запахами і звуками.

Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний металічний присмак у роті, а двоє в машині – такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та історія так просто для них не закінчиться. Фріц доїхав до самої середини міста мертвих машин. Круто розвернувшись, здіймаючи хмару смердючої пилюки, Фріц виліз зі свого тарантаса й пішов до багажника. Пацани сиділи в машині, боячись робити будь-які рухи. Вони були шоковані тим, що відбувалося. А зранку всього- навсього зібралися попити пивка і заграти чувіх.

– Йдіть сюда, придурки, шо посідали, на'?

– Чуєш, Фріц, може, не треба? – пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.

– Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! – Фріц крехтів, як стара бетономішалка.

Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.

– Тут він по ідеї за пару днів крякне, – задоволено сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідомості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зійшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц закурив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:

– Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.

Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки, яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» 'їхав трохи скорше за ту хмару.

Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не відчувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хвилин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це – можливість чітко розрізняти предмети в цілковитій темряві. Страх перед тим, шо її чекало в майбутньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хочеться помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, – про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драбині, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого минулого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передивилася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяскравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди – тільки для чужих, а ти найфар-товіша в районі людина. Сталося – пізно переживати. Раптом мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему – чим вона буде займатися після смерті. Навіть словосполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихідно і страшно, а щось на кшталт – «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона переконана, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до виконання. А ще я хочу – уява почала бушувати – сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес… хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки – буду крута чувіха з пресом. Усі – без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука – з печінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спроможна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому – ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра – один хрен хімія – силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло – схавати цирозну гуску, ше й після смерті. І так хреново буде, а тут ше фуа гру якусь до рота пхати.

І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого дівчина явно не була готова. За дверима простирався не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засуджених на смерть на земній кулі, причому 'їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випадало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби боячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від спокуси, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування – чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра – треба туди заглянути, – Аліса ступила всередину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціонально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стільки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах – на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посмішками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фотки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті – на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з підошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкіру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до старого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ше Леніна з броньовиком або й того гірше – хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут мешкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у шафах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, шо треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, знайомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б тактично виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивуючись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаючи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, шо вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 – з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах – інша річ. Тут жили явно пацифісти.

Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавалося, шо вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мотора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.

– Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! – заскавулів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за інших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і вимовив слово «МАМА».

Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках величезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його останнє застосування.

– Ей, сука! Ку-ку, – зайшов він у сіни.

– Дорогу ми знаєм, трахацца любім, – розрубуючи йому бошку на дві половини, відповіла Аліса.

Колись, дивлячись по тєліку дурний фільм про маніяка, який різав усіх навколо бензиновою пилкою, вона не замислювався над тим, як то є – вбити людину. І більше того, як то є – розрубати комусь голову. Голова Фріца, а точніше – бетон, яким вона була залита, не належав до бетону найм'якіших марок, придатних до розрубування серпом, але… Хотіння проламати його макітру було в Аліси настільки сильним, що цементний розчин піддався і випустив назовні всьо, що було всередині. А всередині було, повірте, до фіга. Ніхто б і не подумав, що у такого дегенерата, як Фріц – стільки цінних речей в голові. Кров бризнула на стіни, але Фріц продовжував йти вперед. Він обернувся, щоб вияснити причину різкого болю в голові, і, обертаючись, зачепився рукояткою серпа, який з його баняком вже становив одне ціле, за відхилені двері до кімнати, з яких, власне, пару хвилин тому вишмигнула Аліса. Фріц спровокував тим самим ефект розрізування кавуна: коли шматок, який намагаються відрізати – завеликого розміру, ножем роблять рух убік, ніби відламуючи його від основної маси. 1 в цю мить – серп задів, нарешті, якусь життєво важливу річ у голові, і вона виключилася, як старий совдепівський торшер без надії включитися ще раз. Дуже тихо і мирно, на диво, він опустився на коліна і, смішно покрутивши головою, як роблять дітки (типу ай-яй-яй, як негарно!), розпластався долі, а з голови продовжували витікати і вилізати різноманітні запчастини і змазки, а також уся його непомірна дурь, яка назбиралася в ньому за останні 25 років. Атіса переступила тіло, стала над ним і нахилилася. Все-таки фільми підготовлюють людину до екстремальних умов. Навіть нудоти не було. Вона обшарила його кишені і знайшла ключ від машини у вигляді підточеної викрутки, а також те, що хотілося знайти найбільше – його маленький пістолет, начинений саморобними кулями, зробленими з обрізків маленьких цвяхів. Узявши його в руку, вона приставила його до голови Фріца і натиснула на спуск. Голову рознесло, як банку згущеного молока, яку забули у киплячій воді. І так само те, що не вилізло з неї через шпару, розлетілося і поприлипало до стін сіней.

– Фріц, нє! – почула вона крики ззовні.

– Ми трупи, трупи! – менш оптимістичний текст Кам-пазітара також долинув до неї.

Аліса підвелася на ноги, і в цю мить у коридор залетіло двоє перестрашених.хлопців, які, побачивши Алісу, всю в крові і з пістолетом у руці, а внизу розрубаного, як тюлень, Фріца, готові були здати аналізи за всю рідну школу разом з шефами з тернопільського заводу лампочок.

– Ти шо, твою мать? – дипломатично звернувся до Аліси Йог.

– А, так… нічо вобше-то – завалила одну собаку, а зараз хлопну ше двох, – спрямувавши дуло убік дуету, зауважила, що Кампазітар посірів на виду, але неприродно, якимось брудним відтінком. Йог, у свою чергу, був майже нормальний, але від нього несло гімняками, і вона дійшла висновку, що він обісрався. На його місці обісрався б кожен. І тому факт появи смороду на майданчику не викликав помітного ажіотажу. Всіх більше цікавило – як розіграється кульмінаційна сцена. Аліса не збиралася стріляти, але і не збиралася відпускати двох дуріків, які були реальними шматами. Не зробивши нічого – вони скоїли злочин, і залишити їх живими було би тупо. Аліса не хотіла крові, але розуміла прекрасно, що, подарувавши їм життя, вона матиме зайвий клопіт.

– Де Лєший? – запитала вона врешті-решт.

– Його Фріц, сука, на атстойнік відвіз. Там, де машини, – заскавулів Кампазітар і додав: – А ти прикольна чувіха – мені ше на хаті захавалася, я просто дуже Фріца сцу, тобто сцав.

– Не гинди, шмата, – відповіла Аліса. – Де той атстойнік?

– Я тебе проведу, тільки нічого мені не роби, – попросився Кампазітор, і дівчина натиснула на курок. Лице Кампазітара перетворилося в миску фаршу, його відкинуло до стіни, по якій він сповз униз, залишаючи червоне графіті на білому вапні побілки.

– А ти, кобелино, шо скажеш? – повернула вона голову до Йога.

– А шо, є різниця?

– Є, знаєш, або здохнеш зараз, або подихаєш ше з годинку.

– На хрен він тобі? Через нього вся катавасія вийшла. Не будь Лєшого, ти би зара' спокійно відробляла в когось і мріяла про люлю. А так – тобі тут просто кранти, мала. Сюда приїдуть менти, винюхають всю кухню і засандалять тебе на фабрику мрій – іспитувати на тобі різні препарати.

– Поїхали по Лєшого, – наказала Аліса і показала пестіком убік машини.

– Він тобі не поможе, навіть якщо вихрапається і виживе. Ілюзії то всьо.

– Я тебе вб'ю рівно через хвилину, як ти покажеш мені, де Лєший.

– А якшо я не покажу? – роблено зашкірився Йог.

– То завалю зараз, мені захавалося бути в ролі Клінта Іствуда. – Вона підняла пістолет на рівень Йогових очей і почала тиснути на курок. Пару міліметрів руху спуска, котрі відділяють стан спокою до пострілу, палець проходить за якусь частку секунди. Для Йога та частка була занадто довга, щоби обдумати все і крикнути:

– Чекай секунду, Алісо, нафіґ!

– Я тобі дам НАФІҐ. Я тобі зараз дам НАФІГ. – Вона опустила пістолет і стрілила просто в коліно. Враховуючи, чим були напхані кулі – ногу порвало в багатьох місцях.

– А-а-ай, болить, дура! – нив і плакав Йог.

– В машину, урод!

Йог поскакав, як міг, до машини, а вона пішла ззаду, розглядаючись навколо. Аліса дуже впевнено почувала себе в ролі маніячки.

– Наше кіно без хеппі енда, – промимрив про себе Йог і спробував залізти в машину через передні двері.

– Сідай за руль, чмо! – наказала Аліса і зловила себе на тому, що жорстокість, яка ніколи в ній не проявлялася, повністю заволоділа її свідомістю.

– Я не вмію водити.

– Фак, що ви за мужики, можете хіба своїми яйцями мотляти, а більше толку з вас – ноль. Сідай збоку, бичара.

Йог заліз у машину, кров сочилася з численних дірок у штанах, і його свідомість потихеньку відпливала. Він уже не панікував, а просто спостерігав, як кров просякає через тканину.

– Куди їхати?

– Прямо, – показав у напрямку лісу Йог, і вони рушили.

Аліса даремно переживала, що Йог спровокує аварію і вони розіб'ються. Або що він нападе на неї і забере зброю. Сили в нього залишилося, як у дитини, яка щойно з'явилася на світ, і розум працював приблизно так само. Вони під'їхали до шлагбаума. Підійшов той самий охоронець і, лукаво глянувши на Алісу, сказав:

– Шо, вже гратися нема де, то – на свалку?

Розуміючи, що тут не можна поводитися, як із пацанами, Аліса відповіла з максимумом холодної стриманості:

– Пустіть, будь ласка, треба пару запчастин скрутити. Візьміть сигарети, – і вона простягнула цілий блок Ел-Ем, який валявся у фріцовому бардачку.

– Йопту, за такий подарок – крути, нах, шо хочеш, хоть мою піштку крути! – зраділо пискнув охоронець і, смакуючи той момент, коли він запхає в рот цілу пачку, поскакав до вагончика.

– А тобі, корєш, амінь через пару хвилин. Ви мене дістати всі, козли паршиві, – цей текст адресований був до Йога, якому було все одно – зараз, потім, колись чи ніколи.

– До сраки мені. їдь вон туда, – він тицьнув пальцем у скло і змучено відкинувся на спинку, заплющуючи очі.

Аліса пригальмувала біля ЗІЛа, в якому був ув'язнений Лєший. Підбігла до машини, покопирсавшись із замком, відімкнула двері. Лєший лежав на рулі головою вниз. Із рота йшла піна. Газ із балончика робив своє, і неясно було, наскільки йому зле. Вона повернула його голову до себе. Очі були розплющені і зіниці ледь помітно звузилися, реагуючи на світло сонця, яке збиралося вже на другий бік землі.

– Лєший, то я, Аліса, чуєш? – Вона легенько била його по обличчю долонями, намагаючись повернути його до життя. Йог тим часом вирубався зовсім і з широко розплющеними очима, закинувши голову з роззявленим ротом, являв інтерес для мух, які давно вже не мали такого кайфу – полазити в печеру з такою кількістю цінних копалин, чим вони і займалися. Аліса витягнула Лєшого з машини, перетягнула до свого грата, а Йога потарабанила за ноги на його місце. їй ніяк не вдавалося засунути його в кабіну, і вона скинула його під машину, яка стояла на колодках, поставлених під колеса. Помацавши пульс на шиї, вона не відчула нічого крім відрази. Плюнувши йому в лице, вона віддала якусь частину злості за ті образи, які вона отримала за цей час. За спиною почувся храп. Вона розвернулася й побачила, як у Лєшого почався епілептичний припадок. Його ковбасило і кидало на сидінні. Піна стікала по бороді, ніби молоко збігало у нього в роті. Аліса пам'ятала звідкись, що треба запхати щось між зуби, аби він не ковтнув язик, таким щось міг бути тільки пістолет. Вона обмотала його ганчіркою і насилу почала втискати його Лєшому в пащеку. Щелепи були стиснуті так, як у ротвейлера, коли він лапає за сраку злодія. Копирсаючись у пінній масі, Алісі все ж таки вдалося втулити пєстік Лє-шому в рот. Припадок тривав пару хвилин, вона, змучена, більше ніж він, сіла на землю біля машини і схилила голову йому на ногу, яка звисата з кабіни.

– Мене звати Вітатік, – почула вона слабий голос зверху.

– А хоть Тузік, як ви мене затрахали!

Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і повернула голову до Лєшого-Віталіка:

– Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правильно, але вони би мене порвали.

– Ти – умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, шо говорю херню, але ти маєш поняти, шо ти мене спасла – в натурі.

– Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інакший, діловий весь, ну да ладно. Шо робим?

– Сторожа шось знають? – спитав Лєший, сподіваючись на позитивну відповідь.

– Вони вгашені всі, але я думаю, шо бачили всіх і, якшо їх будуть питати, то здадуть і ше й прибрешуть своє.

– Треба їх валити.

– Я вже не можу – я ригати буду.

– Ригнеш і завалиш, інакше нам – песєц, – Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті побачила ПЕСЄЦ на живо.

– О'кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, шо то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіг нам зброя?

– Йди засунь. Але витри свої відпечатки.

– Після твого прикусу – там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, – криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини – різко завела і погнала убік вагончика. Двоє сторожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.

– Шось довго крутили. Покажи, шо вивозиш? – один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в'їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.

– Відкрутили собі оцю байду, – і натиснула курок. Другий сторож затягувався, коли перший майже без голови злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:

– Я труп. Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзвонив ментам, я ні при чому, – і дістав ше одну порцію цвяхів у свою голову.

– Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб'ю всьо бляцьке гніздо, – сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck те, І am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:

– Коли приїдуть менти?

– Не трогай мене, я тебе прошу, – заблагав бомж.

– Коли приїдуть менти?

– Хвилин за п'ятнадцять, може, раніше.

– Дякую, – всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до виїзду, а потім все-таки заїхала назад убік звалища й понеслася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, всадивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудований побаченим погляд Лєшого:

– А ти знаєш, я тебе боюся, – сказав він пересохлими губами.

– Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси – через пару хвилин тут будуть менти.

– Розвернися – виїдем не через ворота.

– Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком – нас вичислять по слідах.

– Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.

Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голови, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.

Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на обличчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбивство мало місце п'ять років тому: п'яний водій ненароком збив п'яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте – замкнута популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому – розведення біомаси в екстраординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табору, про який, фактично, ніхто і гадки не мав, окрім декількох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукуватися ліки, отрути і реактиви, які за страшні гроші продаватися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили собі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип'ять.

З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на 'їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали 'їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську 'їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п'ятнадцять літ.

У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокристалічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чоловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до батьків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:

– Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.

– Тату, впусти нас, – почув він у відповідь, – мені зле.

Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбивства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах – давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивився, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою сподівання мали логіку. Розруба між пацанами – неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зробили поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:

– Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, шо з тобою робити.

Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.

– Старий блядун, – майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.

– Ти не спала з ним? – у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.

– На щастя, нє!

– На твоє щастя, – виділяючи слова, промовив старий. – Яким робом ти попала на наш острів? – продовжив він.

Двома словами Аліса переказала свою історію аж до прогулянки під балконом його сина.

– Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помилково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.

– В чому річ? – відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.

– Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не дозволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація – дивна штука. Вона вбиває нечутно. Тому вирішили – на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер – ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.

Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пістолет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махровий халат.

– А так буде краще, – він витягнув з кишені балончик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в агонії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пластиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолашна дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміття і не знала, що би було з нею, якби вона викинула конверт з тумбочки у сміття.


Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його підключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими трубками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підвівся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були придумані для простого люду, щоб не розслаблювався і не починав думати над непотрібними смертникам речами.

Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.

– Мені подзвонили і сказали, шо тобі краще.

– Де Аліса, тат? – не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.

– Ти їв сьогодні? – вдаючи, що не чує, питався далі старий.

– Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, старий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, шоб я їй поміг! Ти поняв? А я… а ти… підставив. Де вона? – істерика змінювалася плачем. Він обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і відібрали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.

– Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі розірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б лікувався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону – строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?

– Поняв, але ми з тобою – дві суки. Дві кончєні суки, тато.

Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опустив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду зайшов до ординаторської й попросив сестру вколоти пацієнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.


Віталіка виписали через три дні. Він розумів, шо гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабораторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соля-ри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відповідальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губився оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної системи міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеханізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алі-су. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він думав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропадав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними воротами до «лікарні».

Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».

Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.

Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів – три. Ідеальний – перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі – у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший – він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі – двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій – найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і… нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.

– Дайте картку, – попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: – Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.

– Дякую, – промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити – куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:

– Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса… не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.

– Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? – без тіні підозри запитала сестра.

– Десь близько цього.

Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величезним, як у варана, накладним нігтем і сказала:

– Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому крилі. Ви знаєте, як туди пройти?

– Я би вас просив підказати.

Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ – пульсувало в голові. Що ті суки з нею зробили?

Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».

Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.

Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщепнув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.

– От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.

Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:

– Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці. Код 23799163. Атбой.

Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряю-чи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шоферу цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.

У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовірної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і притиснув картку до стіни. Двері клацнули.

– Як в кіно, бля, на', – сказав він собі під ніс і протиснувся вперед.

На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запитав його відразу:

– Кринчук? – Віталік махнув головою. – Йдіть за мною.

Вони пройшли три палати і перед четвертою зупинилися.

– Ви бачили її перед тим?

– Кого – її? – тупо подивився на санітара Віталік.

– Ну, не мене, понятно. її, канєшно!

– Так.

– Вона трохи помінялася. Заходьте.

Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки дерева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.

– Алісо! – він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.

– Ви до мене? – обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше – то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.

– Ти… ви… мене не пам'ятаєте?

– Хто ви, молодий чоловіче?

– Я Лєший, Віталік, ну… як вам пояснити?

– Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? – відчуженим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.

У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.


Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помістили в палату для передопераційних, тобто для піддослідних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії – за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь мінімальну волю – тобі дозволялося жити майже як на свободі і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, – ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим – хвороби і ПАМ'ЯТЬ – діставалися тобі. Це була унікальна операція,розроблена генієм генної інженерії Павлом Ту-піліним. Його судили за клонування людини, і він потрапив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і тримав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі – повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи – обмін інтелектів. Над цим ше треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномозкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок – коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадцятирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова – і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли довідався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх пригод. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу низку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у двері приходить старість. Біда операції була ше й у тому, що люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що відбувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.


До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.

– Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.

Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.

– Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.

Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна – просто легкий осінній бриз.

– Альо, – Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.

– Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.

– Я не поїду звідси.

– Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Шо ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.

– Тільки не мама, я такий, як ти, – він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.


Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ – Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час – це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:

– Вам допомогти?

– Ви маєте на увазі, кульок понести?

– Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, – назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.

– Я – Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.

Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.


ПРИМІТКИ


1. Куди їдете? [назад]

2. Я сказав – 'їхати, а не пхати! [назад]

3. Відкривай! [назад]

4. Казав. [назад]

5. Тихо. [назад]

6. Цурка – дочка. [назад]

7. Знімок.[назад]

8. Так, так. Чудово.[назад]

9. Вибачте, я не говорю німецькою. Чи не можете ви говорити англійською?[назад]

10. Ні, я не говорю англійською.[назад]

11. Він цікавився твоїм авто.[назад]

12. Це низька ціна. Десять тисяч марок – хороша ціна. [назад]

13. Берлінська стіна. [назад]

14. Ірландська. [назад]

15. Все супер! [назад]

16. Як ти, Кузьма? [назад]

17. Окей, їду додому.[назад]

18. Ми збираємося в «Бункер». Знаєш «Бункер», Кузьма? [назад]

19. Дякую, Карстен, побачимося завтра. [назад]

20. Ні, Кузьма, побачимося зараз! [назад]

21. Лінда сказала мені, шо вона трахнула українського хлопця. Я думаю, це був ти, Кузьма.[назад]

22. Енді, ти маєш кілька повідомлень. [назад]

23. Стільки, скільки вона коштує. [назад]

24. А скільки вона коштує, на вашу думку? [назад]

25. Мене ЗВУТЬ Фабіан. Мене цікавить авто.[назад]

26. Що!? [назад]

27. Цей автомобіль не їде.[назад]

28. Чому так рано? [назад]

29. Томас, ми маємо зателефонувати в поліцію. Турки зруйнували мою машину! [назад]

30. Я зателефоную в поліцію.[назад]

31. Чи все гаразд?[назад]

32. Все, курва, негаразд.[назад]

33. Гроші.[назад]

34. І шо, будеш стояти так усе життя? [назад]

35. Ну. не хотів би.[назад]

36. Ну то принеси мені три водки «Абсолют» і пару шоколадок, та побачимо, що з цього вийде. [назад]

37. Я підніму шлагбаум – і тебе вже нема. Поліція і все інше – твої проблеми. [назад]

38. Я продаю покришки, дуже гарні покришки.[назад]


home | my bookshelf | | Я, «Побєда» і Берлін |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 201
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу