Book: Києво-Печерський Патерик



СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ VI - XIV СТ.

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО СХОДУ

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ

ПАТЕРИК

Видання друге, виправлене

10

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО СХОДУ

ЛЬВІВ

Монастир Свято-Іванівська Лавра • Видавничий відділ "Свічадо"

2 0 0 7

Зміст

Для читачів

Перелік глав Печорського патерика

Розповідь 1. Благослови, отче

Розповідь 2. Про прихід церковних майстрів із Царгорода до Антонія й Теодосія

Розповідь 3. Про те, коли була заснована Печерська церква

Розповідь 4, Про прихід іконописців із Царгорода до Ігумена Никона

Розповідь 5. Про Йоана і Сергія. Велике чудо в божественній Печерській церкві було перед чудотворного іконою Богородичною

Розповідь 6. Про святий Престол і про освячення тієї великої церкви Божої Матері

Розповідь 7. Розповідь монаха Нестора із обителі монастиря Печерського про те, чому названо монастир Печерським

Розповідь 8. Третього дня місяця травня. Житіє Преподобного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського монастиря. Написане Несюром, монахом того ж Печерського монастиря

Розповідь 9. 14 серпня. Слово монаха Печерського монастиря Нестора про перенесення мощів святого преподобного отця нашого Теодосія Печерського

Розповідь 10. Про обкування домовини преподобного отця нашого Теодосія Печерського

Розповідь II. Похвала преподобному отцю нашому Теодосію, ігуменові Печерському, котрий є у богоспасенному граді Києві

Розповідь 12. Про святих блаженних перших ченців Печерських, які засяяли у домі Пречистої Божої Матері божественними чеснотами, постом, і чуваннями, і пророчим даром у святому монастирі Печерському

Розповідь 13. Про блаженного Нифонта єпископа Новогородського, як у святому монастирі Печерському у божественному одкровенні бачив святого Теодосія

Розповідь 14. Послання смиренного єпископа Володимирського й Суздальського Симона до Полікарпа, ченця Печерського

Розповідь 15. Оповідь Симона, єпископа Володимирського й Суздальського, про святих чорноризців Печерських і заради чого слід мати ревність і любов до преподобних Антонія і Теодосія Печерських

Розповідь 16. Про блаженного Євстратія Посника

Розповідь 17. Про смиренного і многостраждального ченця Никона

Розповідь 18. Про Святого священомученика Кукшу і Пимена Посника

Розповідь 19. Про святого Атанасія Затворника, який помер, і наступного дня ожив, і жив ще дванадцять років

Розповідь 20. Про преподобного Святошу, князя Чернігівського

Розповідь 21. Про ченця Еразма, котрий витратив майно своє на святі ікони і ради них здобув спасіння

Розповідь 22. Про ченця Арету, котрому те майно, що украли злодії, було зараховано за милостиню, й ради того він спасся

Розповідь 23. Про двох братів - священика Тита та диякона Евагрія, які ворогували між собою

Розповідь 24. Друге послання Печерському архимандритові Акиндину про святих і блаженних ченців Печерських, братію нашу, написане Полікарпом, ченцем, того ж Печерського монастиря

Розповідь 25. Про Микиту Затворника, який став потім єпископом Новгородським

Розповідь 26. Про Лаврентія Затворника

Розповідь 27. Про святого й блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря

Розповідь 28. Про святого Григорія Чудотворця

Розповідь 29. Про многотерпеливого Йоана Затворника

Розповідь З0. Про преподобного Мойсея Угрина

Розповідь 31. Про Прохора-чорноризця, який молитвою із зілля, що лободою зоветься, творив хліб, а з попелу - сіль

Розповідь 32. Про преподобного Марка Печерника, повелінь якого мертві слухалися

Розповідь 33. Про святих преподобних отців Теодора й Василія

Розповідь 34. Про преподобного Спиридона Проскурника та про Алімпія Іконописця

Розповідь 35. Про преподобного і багатостраждального отця Пімена і про тих, хто хоче перед смертю прийняти чернецтво

Розповідь 36. Про преподобного Ісакія Печерника

Розповідь 37. Про кончину преподобного отця нашого Полікарпа, архимандрита Печерського, і про священика Василія

Переклад за виданням: Проф. Дмитро Абрамович. Києво-Печерський патерик. - Київ: Час, 1991.

ББК 86.372

К 38 

Перекладачі

 Марія Кашуба, Надія Пікулик

Художнє оформлення обкладинки

Лада Гентош-Маруняк

На обкладинці використано фрагменти ікони

Святі Антоній і Теодозій Печерські

(Кінець XVII - початок XVIIIст.)

та хромолітографії

Панорама Києво-Печерської Лаври

(Початок XX ст.)

К 38 Києво-Печерський Патерик/ Пер. із церковносл. М. Кашуба і Н. Пікулик. - Львів: Свічадо, 2007. - 192 с.

ІSBN 978-966-561-240-7

Автори (агіографи) Патерика, свідомі великої відповідальності перед Богом та людьми, створили цей шедевр, який явив світові іконографію самобутньої української душі.

Розуміючи цінність Патерика як пам'ятки української культури, передовсім хочемо адресувати його для духовного читання, щоб продовжити багатовікову традицію, упродовж якої він був джерелом «літературної утіхи та морального поучення».

Для широкого кола читачів.

ББК 86.372

ISBN 978-966-561-240-7 © Монастир Свято- Іванівська Лавра, український переклад, 2001

До читачів

«Дивень Бгь во стыхъ своихъ»

 (Псалом 67, 36)

В історико-літературній спадщині українців знайдемо, на жаль, не надто багато писемних пам'яток, із яких зможемо почерпнути відомості про життєву філософію, побут і звичаї наших предків. Простуючи шляхом свого національного розвитку, не багато зберегли ми з того, що впродовж віків створили прадіди, бо як скаржиться псалмопівець: «На хребтъ моемъ делаша грешницы, продолжиша беззаконіе своє» (Пс. 128, 3). Проте незважаючи на обставини, які часто змушували нас орати чужу ниву, все-таки деякі цінні пам'ятки давньої української літератури дійшли до нас. Серед цієї спадщини особливе місце посідає Києво-Печерський Патерик, видання якого сучасною українською мовою пропонуємо читачам. Для перекладу використано текст Другої Касіянівської редакції, який опублікував проф. Дмитро Абрамович 1930 року в Києві під егідою Всеукраїнської Академії Наук.

Читаючи Патерик, потрібно пам'ятати про специфіку таких текстів, яка полягає у використанні особливого стилю, притаманного житійній літературі. Твір, який можна сприйняти як проілюстровану численними оповідями про різноманітні чуда апологію Києво-Печерської Лаври, для сучасного християнина є цінним завдяки прикладам особистого досвіду різних людей на шляху до Бога. Автори оповідей виходять за дещо тісні рамки звичних агіографічних матриць і показують нам не готові іконографічні лики як взірці для наслідування, а впроваджують нас у цілий світ своїх героїв, детально знайомлячи з їхніми переживаннями, духовним становленням та внутрішньою боротьбою. Це робить їх ближчими і зрозумілішими сучасному читачеві.

Сучасний християнин не завжди готовий сприймати літературу такого жанру; деякі події і факти, що описує Патерик, нелегко узгодити з раціоналізмом нашого часу, а те, що промовляло до наших предків сім століть назад, не зворушує людину початку третього тисячоліття. Тому важливо поза специфічним літературними формами і такою великою культурно-цивілізаційною різницею побачити найсуттєвіше - людину на шляху до Бога. Придивившись уважніше, побачимо, що людина часів печерських старців у своїй суті не дуже відрізнялася від нас. Вона намагається бути господарем свого життя, турбується про дочасне і хоче, щоб віра не стояла їй на заваді в утвердженні «раю» на землі. Також Бог - тоді, як і тепер - залишається тим самим і не перестає кликати людину до спасення. Чернецтво ж є спробою «нового» існування - життя з Богом, яке світ завжди сприймав з підозрою і недовірою, адже воно було для нього викликом, який слід прийняти чи відкинути. Людина ж чомусь завжди схильна балансувати десь посередині, не відкидаючи Божого поклику, але й не відповідаючи на нього однозначно, що є перешкодою для інтегрального християнського життя. Радикалізм оповідей Патерика може послужити своєрідним важком, що схиляє шальку терезів до глибшого християнства, бо каже Господь через Одкровення Йоана Богослова: «Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст Моїх» (3, 16).

Суть життя святих і їх почитання виражається в розумінні того, що Бог як Святий Дух являється «дивним у святих своїх» (Пс. 67, 36). Про це пише Г. Флоровський: «Ми вшановуємо у святих "обожествлення" людської природи, Божу любов до них і у них»[1].

Розуміючи вартість Патерика як цінної пам'ятки української культури, ми, передовсім, хочемо адресувати його для духовного читання, продовжуючи багатовікову традицію, про яку згадує проф. Абрамович, цитуючи М. Грушевського: «Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги... Патерик став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства - неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, "золотою книгою" українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення»[2]. 

Перелік глав Печерського патерика.

Написано Йоаном, монахом Печерським.

1. Про спорудження церкви, як Божим і Пречистої Його Матері промислом була створена Печерська церква.

2. Про прихід церковних майстрів із Царгорода до Антонія й Теодосія.

3. Про те, коли була заснована Печерська церква.

4. Про прихід іконописців із Царгорода до ігумена Никона.

5. Про [велике чудо] Йоана і Сергія.

6. Переказ про святий престіл і про освячення церкви.

7. Про те, чому названо монастир [Печерським].

8. Про житіє святого й преподобного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського.

9. Про перенесення мощів святого й преподобного отця нашого Теодосія.

10. Про обкування гробу святого Теодосія.

11. Похвальне слово отцю нашому преподобному Феодосію.

12. Про перших печерських чорноризців.

13. Про блаженного Нифонта, що був єпископом Новгорода.

14.Послання смиренного єпископа Володимирського й Суздальського Симона до Полікарпа, ченця Печерського.

15. Про те, заради чого слід поважати й любити святих Антонія і Теодосія [Печерських отців].

16. Про блаженного Євстратія Посника. 

17. Про багатостраждального Никона.

18. Про святого священномученика Кукшу та Пимена Посника.

19. Про святого Атанасія Затворника, котрий помер і знову другого дня ожив і прожив 12 років.

20. Про преподобного Святошу, князя Чернігівського.

21. Про Еразма, який потратив майно на ікони та завдяки цьому знайшов спасіння.

22. Про чорноризця Арету, майно якого [вкрадене злодіями] перетворилося на милостиню, через що і спасся. 

23. Про двох братів: диякона Евагрія та священика Тита.

24. Про друге послання чорноризця Полікарпа до архимандрита Акиндина Печерського.

25. Про Микиту Затворника, котрий згодом став єпископом Новгорода.

26. Про Лаврентія Затворника.

27. Про святого блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря.

28. Про святого Григорія Чудотворця.

29. Про багатотерпеливого Йоана Затворника.

30. Про преподобного Мойсея Угрина.

31. Про чорноризця Прохора, який молитвою зілля, що лободою зветься, перетворював на хліб, а попіл - на сіль.

32. Про блаженного Марка Печерника, повеління якого слухали мертві.

33. Про преподобних святих отців Теодора й Василія.

34. Про Спиридона Проскурника й Алімпія Іконописця.

35. Про преподобного й багатостраждального отця Пимена й тих, хто перед смертю хоче до чернечого чину.

36. Про блаженного Ісакія Печерника. 

37. Про запит князя Ізяслава, сина Ярослава, до Теодосія, ігумена Печерського, про латинян.

38. Про смерть преподобного отця нашого Полікарпа, архимандрита Печерського, і про священика Василія. 

РОЗПОВІДЬ 1 

Благослови, отче

Жив у Варязькій землі князь Африкан, брат Якуна Сліпого[3], який загубив золотий обладунок, б'ючись у поході з Ярославом проти лютого Мстислава. У цього Африкана було два сини: Фрианд і Шимон. Після смерті ж батька Якун вигнав обох братів з їхньої землі. Шимон же прийшов до благовірного князя нашого Ярослава. Той його приняв із честю й віддав своєму синові Всеволоду, щоб був у нього старшиною; від Всеволода одержав він велику владу.

Ось що було причиною такої його любові до цього святого місця. У часи правління в Києві благовірного й великого князя Ізяслава 1068 року напали на Руську землю половці. Вийшли їм назустріч три Ярославичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод, котрий мав із собою і цього Шимона. Коли ж вони прийшли до великого й святого Антонія по молитву і благословення, то Старець своїми правдомовними вустами виразно прорік їм майбутню загибель. А цей варяг, припавши до ніг Старця, благав уберегти його від такого нещастя. Блаженний же каже йому: «О сину, багато поляжуть від гострого меча, і втікатимете від ворогів ваших, переможені й розбиті будете, і у воді потонете. Тебе ж, врятованого, поховають у церкві, яку хочуть збудувати».

Перебуваючи на Альті, зійшлися обидва полки, і християни переможені були Божим гнівом і втекли, а їхні воєводи з численним військом були розбиті. Коли ж зійшлися, то й Шимон лежав між ними поранений. Поглянувши вгору на небо і бачучи церкву превелику, яку раніше бачив на морі, згадав слова Спасителя й каже: «Господи, убережи мене від цієї гіркої смерті молитвами Пречистої Твоєї Матері та преподобних отців Антонія й Теодосія». І тут раптом якась сила взяла його з-поміж мертвих, одразу зцілила його рани, і всіх своїх воїнів він знайшов неушкодженими й здоровими. Знову повернувся додому і, прийшовши до блаженного Антонія, сказав йому дивну річ, промовивши таке: «Мій батько Африкан зробив хрест і зобразив на ньому фарбою боголюдський образ Христа - по-новому, як це роблять латиняни, завбільшки 10 ліктів. Віддаючи Йому честь, мій батько поклав на Його бедра пояс вагою 50 гривень золота і золотий вінець на Його голову. Коли ж вигнав мене Якун, мій дядько, з моєї землі, я взяв пояс з Ісуса і вінець з голови Його і чув голос від образу - звернувся до мене й каже: «Не клади його, чоловіче, на свою голову, а неси на визначене місце, де преподобний Теодосій будує церкву моєї Матері, і віддай йому в руки, щоб повісив над моїм вівтарем». Я ж від страху впав і, заціпенілий, лежав наче мертвий, а вставши, швидко зійшов на корабель. І коли ми пливли, була велика буря. Усі ми втратили надію на життя, і почав я благати: «Господи, прости мене, що через цей пояс нині гину, оскільки взяв із Твого чесного й чоловікоподібного образу». І ось побачив церкву вгорі, й подумав, яка ж це церква? А згори почувся голос, мовлячи: «Вона хоче бути збудованою Преподобним в ім'я Божої Матері, у ній же ти маєш бути похований». Оскільки ж ми бачили її велич і висоту, то я виміряв їх тим золотим поясом: 20 завширшки, і 30 завдовжки, і 30 заввишки, а стіни з верхом - 50. Ми ж усі прославили Бога і втішилися дуже великою радістю, уникнувши гіркої смерті. Та донині не знаю, де має бути збудована церква, що явилася мені на морі й на Альті, коли я вже був присмерті. Хоча чув із твоїх чесних уст, що тут я повинен бути похований, у церкві, що будуватиметься. І знявши пояс золотий, віддав промовляючи: «Це міра й основа, а цей вінець нехай повісять над святим престолом».

Старець же, похваливши Бога за це, сказав варягові: «Сину, відтепер не називатимешся Шимоном, Симон буде ім'я твоє». Покликав Антоній блаженного Теодосія й каже: «Симоне, ось той, що хоче збудувати таку церкву». Та й дав йому пояс і вінець. Відтоді дуже полюбив святого Теодосія, даючи йому чимало коштів на спорудження монастиря.

Одного разу цей Симон, прийшовши до Блаженного, по звичній розмові каже до святого: «Отче, прошу в тебе одного дарунка». Теодосій відповідає: «О сину, що просить твоя величність від нашого смирення?» Симон же каже: «Вимагаю дуже великого і понад мої сили дарунка від тебе». Теодосій же на те: «Знай, сину, нашу вбогість, адже часто й хліба не маємо на щодень, іншого ж, не знаю, чи маємо що». Симон же мовить: «Якщо захочеш, то подаси мені, бо можеш це вчинити через одержану благодать від Бога, який назвав тебе Преподобним. Бо коли я знімав вінець із голови Ісуса, Він сказав мені таке: "Неси на визначене місце і віддай у руки Преподобному, котрий збудує церкву моїй Матері". Тому прохаю тебе, дати мені слово, що душа твоя благословитиме мене як при житті, так і по смерті твоїй і моїй». І відповів Святий: «О, Симоне, твоє прохання понад мої сили, та коли побачиш мій відхід із цього світу і по моїм відході цю побудовану церкву і коли переданий закон буде в ній виконуватися, - знай, що маю сміливість перед Богом. Нині не знаю, чи прийнято мою молитву». Симон же мовить: «Про тебе свідчить Господь, бо із пречистих уст святого образу я чув про тебе, тому прохаю тебе помолитися як за своїх ченців, так і за мене, грішного, і за мого сина Георгія, і за нащадків мого роду».

І Святий погодився, промовивши: «Молюся не лише за цих, а й за всіх, хто заради мене любить це святе місце». Тоді Симон поклонився до землі й каже: «Не піду від тебе, отче, доки не засвідчиш мені цього на письмі». Спонуканий його любов'ю, Преподобний написав молитву, яку і донині вкладають померлим у руку: «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа», - раніше ж бо ніхто такого не робив на Русі. «Пом'яни мене, Ісусе, як прийдеш у царство своє і захочеш воздати кожному за вчинки його, тоді ж, Владико, і рабові своєму Симонові, і Георгію дозволь стати праворуч від Тебе у славі Твоїй і чути благий Твій голос: «Прийдіть, благословенні Отця мого, успадкуйте Царство, призначене вам від створення світу». І мовить Симон: «Говори ж і до цих, отче, і нехай будуть відпущені гріхи батькам і ближнім моїм». Теодосій здійняв руки свої й каже: «Нехай благословить тебе Господь із Сіону, щоб ти міг бачити блага Єрусалиму поки віку вашого й останніх нащадків ваших».



Прийняв Симон молитву і благословення Святого як коштовний бісер і дар. Той, хто був колись варягом, нині ж Христовою благодаттю - християнин, навчений святим отцем нашим Теодосієм. Облишивши латинську суєту, він істинно увірував у Господа нашого Ісуса Христа з усім домом своїм, в якому близько 3000 душ, і зі своїми єреями, завдяки чудесам, які творили святі Антоній і Теодосій. 

І Симона першим поховано у цій церкві. Відтоді син його Георгій відчував велику любов до цього святого місця. Його послав Володимир Мономах у Суздальську землю, передавши йому на руки свого сина Георгія. Минуло багато літ: сів Георгій Володимирович у Києві, а своєму тисяцькому Георгієві, як батькові, передав землю Суздальську.

РОЗПОВІДЬ 2 

Про прихід іконописців із Царгорода до

Антонія й Теодосія 

А ось оповім вам, браття, інше дивне й преславне чудо про ту Богом вибрану церкву Богородичну. 

Прийшли із Царгорода чотири церковні майстри, мужі дуже багаті, у печеру до Великого Антонія й Теодосія та й кажуть: «Де хочете будувати церкву?» Вони ж їм відповідають: «Там, де Господь вкаже місце». А майстри кажуть: «Чи не смерть собі прирікаєте, коли, ще не визначивши місця, дали нам стільки золота?» Антоній же й Теодосій, скликавши всю братію, попрохали греків, кажучи: «Розкажіть нам правду, як воно було». І майстри розповіли таке:

«Коли ми спали у своїх домівках, рано при сході сонця до кожного з нас прийшли вродливі євнухи та й кажуть: «Кличе вас Цариця до Влахерну». Ми ж пішли, взявши з собою своїх приятелів та родичів, зійшлися туди всі разом, й одні слова Богородиці чули, й усі свідками були. А були між нами лише будівничі. Ми побачили Царицю і багато воїнів при ній, поклонилися їй, а Вона нам каже: «Хочу збудувати собі церкву на Русі, у Києві, тому велю вам взяти собі золота на три роки». Ми ж, поклонившись, кажемо: «Володарко Царице, до чужого краю посилаєш нас, до кого ж там прийдемо?» А Вона мовить: «Посилаю вас до Антонія й Теодосія». Ми ж кажемо: «Чому, Царице, на три роки даєш нам золота? їм накажеш про нас подбати, що нам необхідне для проживання. Сама ж знаєш, чим нас обдарувати». Цариця каже: «Цей, Антоній, лише поблагословивши, відійде з цього світу навіки, а Теодосій піде до Господа на другий рік після нього. Ви ж візьміть золота для своїх потреб, бо щоб винагородити вас, то не зможе ніхто: дам вам "те, що вухо не чуло, що на думку людини на спало..." (1 Кор. 2, 9)[4]». Прийду ж бо сама подивитися церкву і в ній хочу жити». І передала нам мощі святих мучеників: Артемія і Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арети, Якова, Теодора, кажучи: «Це покладіть в основу». Взяли ми золото, скільки потрібно було. І сказала до нас: «Погляньте вгору - побачите велич». І побачили ми церкву в повітрі, а увійшовши, поклонилися їй і запитали: «Володарко, яка назва церкви?» Вона сказала, що іменем своїм хоче назвати. А ми не посміли й запитати, яке ж це ім'я. Вона каже: «Богородична церква буде» і дала нам цю ікону, мовлячи: «Хай вона буде намісною». Поклонившись їй, пішли ми по своїх домівках, несучи ту ікону, яку прийняли з рук Цариці.

І тоді всі прославили Бога і Ту, що Його породила. Антоній же відповів: «О діти, ми ніколи не полишали цього краю». Греки ж із клятвою запевняли, що «золото ми взяли з ваших рук при багатьох свідках, що при них і до кораблів вас проводжали, а через місяць після вашого відходу пустилися в дорогу. І ось десятий день, як ми вийшли з Царгорода. Ми запитували Царицю про величину церкви, і Вона нам сказала: «За міру поклала я пояс мого Сина за Його велінням».

І відповів Антоній: «О діти, великої благодаті удостоїв вас Христос, бо чините Його волю. Оті вродливі євнухи, котрі покликали вас, - це пресвяті ангели, а Цариця у Влахерні - це сама об'явлена вам Пресвята, Чиста й Непорочна Володарка наша Богородиця і Приснодіва Марія; воїни ж, що її оточували, - це безплотні ангельські сили. Наша ж подоба і передача вам золота - то Бог знає, як Він це сотворив і повелів своїм слугам. Благословенний ваш прихід, і добру супутницю маєте - цю чесну Богородичну ікону; то ж Вона воздасть вам, як пообіцяла, «те, чого око не бачило, вухо не чуло, що на думку людині не спадало...»; бо того ніхто не може дати, крім Неї та її Сина, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Його пояс і вінець принесений від варягів, а міра ширини, довжини і висоти тієї пречистої церкви визначена голосом, що з неба прийшов від величної Слави».

Греки ж з острахом поклонилися святим і запитали: «Де ж таке місце, щоб ми його оглянули?» Антоній відповів: «Будемо три дні молитися, і Господь покаже нам». Тієї ночі, коли він молився, з'явився перед ним Господь, промовляючи: «Ти знайшов у мене благодать». Антоній каже: «Господи, якщо я удостоївся Твоєї благодаті, то нехай буде по всій землі роса, а на місці, яке зволиш освятити, нехай буде сухо». Зранку знайшли сухе місце, де нині стоїть церква, а по всій - землі була роса. Другої ночі, так само помолившись, сказав: «Нехай буде по всій землі сухо, а на святому місці роса». І прийшовши, знайшов таке. Третього дня, ставши на тому місці, помолився і поблагословив місце, виміряв золотим поясом ширину і довжину. І здійняв руки до неба Антоній та промовив голосно: «Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб зрозуміли всі, що Ти хочеш цього». І одразу впав вогонь із небес та спалив усі дерева й хащі, висушив росу і утворив видолинок, подібний до рова. Присутні ж зі святими від страху впали, наче мертві. І звідти початок тієї Божественної церкви.

РОЗПОВІДЬ 3 

Про те, коли була заснована

Печерська церква

Заснована була божественна Богородична церква року 1073-го. У дні благовірного князя Святослава, сина Ярославового, почали будувати цю церкву; він же власними руками розпочав копати рів. Христолюбивий князь Святослав дав 100 гривень золота на допомогу Блаженному, і міру поклали за тим голосом, який почутий із небес на морі. Ужитії бо святого Антонія знайдеш про це більш докладно. У Теодосієвому житії всім повідомлено, як з'являвся вогняний стовп від землі до небес, а іноді - як хмара, іноді ж як дуга від верху цієї церкви на те місце; часто й ікона переходила - ангели переносили її на вибране місце. Що ж дивніше від цього, браття? Бо, переглянувши книги Старого й Нового Завіту, ніде не знайдеш таких чудес про святі церкви, як про цю. Від варягів, і від самого Господа нашого Ісуса Христа, і чесного Його і божественного чоловікоподібного образу, і святої голови Христової принесено вінець. І богозвучний голос ми чули від Христового образу, що велів нести на приготоване місце і виміряти Його поясом за тим голосом небесним, де ця церква була видима ще перед початком її [будівництва]. 

Також із Греції прибула ікона з майстрами. І мощі святих мучеників було покладено під усіма стінами, де і їх самих згодом зображено на стінах, над мощами. Необхідно похвалити раніше померлих благовірних князів, і христолюбивих бояр, і чесних монахів, і всіх православних християн. Блаженний і тричі блаженний той, хто сподобився бути похованим у цій церкві, він гідний великої благодаті і милості від Господа молитвами святої Богородиці і всіх святих. Блаженний і тричі блаженний той, хто сподобився бути зображеним у цій церкві, бо дістане прощення гріхів і не втратить небесної нагороди. «Радійте й веселіться, - каже, - бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5, 12), бо ця церква Богові миліша, ніж саме небо. І Його Мати зволила її будувати, як пообіцяла майстрам у Влахерні, промовивши: «Йду оглянути церкву і в ній хочу жити». Добре ж і дуже благодатно перебувати у її святій і божественній церкві; а якої ж слави й похвали удостоїться той, хто похований і записаний у ній до книги життя і кого перед її очима будуть поминати завжди!

А ще, любі мої, пропоную вам слово на утвердження ваше. Що може бути гіршим, ніж відійти від такого світла, і любити пітьму, і відлучити себе від Богом названої церкви, ніж облишити створену Богом і шукати створену людьми із насильства й грабунку, коли вона сама скаржиться на свого творця? Бо цієї будівничий, і автор, і художник, і творець - Бог, котрий вогнем свого божества спалив тлінні речі, дерева і гори і вирівняв шлях до дому своєї Матері для перенесення своїх рабів. Зрозумійте, браття, основи її й початок: Отець із висот благословив її росою, і вогняним стовпом, і світлою хмарою. Син подарував мірку свого пояса, бо коли й дерево було сутністю видиме, та одягнене Божою силою; Святий же Дух вогнем нематеріальним яму викопав на закладання підвалин, і «на цій скелі будую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18). Також і Богородиця: на три роки дала майстрам золота і подарувала ікону свого Пречесного образу, призначивши її намісною. І від неї чудеса численні діються.

РОЗПОВІДЬ 4 

Про прихід церковних малярів із Царгорода

до ігумена Никона

І це дивне чудо, яке вам розповім. Прийшли із того ж береженого Богом Константинового міста до ігумена Никона іконописці, промовляючи таке: «Постав нам суддів, хочемо судитися: нам показали малу церкву, і ми так домовилися при численних свідках; а ця церква дуже велика; візьміть ось ваше золото, а ми повертаємось до Царгорода». Ігумен сказав: «Хто ті люди, що домовлялися з вами?» Іконописці назвали подобу, образ та імена Антонія й Теодосія. І сказав їм ігумен: «О діти, ми не можемо їх вам привести, бо десять років тому вони відійшли з цього світу, і безперервно моляться за нас, і постійно охороняють цю церкву, і оберігають свій монастир, і турбуються про його мешканців». Почувши це, греки були дуже здивовані відповіддю, привели ж бо багато інших купців, які прибули звідти і подорожували з тими греками й обезами, та й кажуть: «Перед цими свідками ми заключали договір, узяли золото з їхніх рук, а ти не хочеш нам їх показати». Якщо вони померли, то покажи нам їхній образ, щоб і вони побачили, що це ті ж люди». Тоді ігумен виніс перед усіма їхню ікону. Греки й обези, побачивши їхні образи, поклонилися і сказали: «Це воїстину вони, і віримо, що вони живі й після смерті і що вони можуть допомагати, рятувати й охороняти тих, хто до них приходить». Вони віддали мозаїку, яку привезли з собою на продаж, і прикрасили нею святий вівтар. Іконописці ж почали розкаюватися у своєму гріху. Коли, кажуть, прибули до Канева на човнах, то побачили цю церкву на височині. У тих, хто був з нами, ми запитали про цю церкву, і вони відповіли: «Печерська, і ви її іконописці». Розгнівавшись, що надто велика, ми хотіли втікати вниз до гирла. Тієї ж ночі була велика буря на ріці. Уставши вранці, ми опинилися біля Трипілля, а наші кораблі самі пливли вверх по ріці, неначе якась сила їх тягнула. І ми ледве зупинили їх і стояли весь день, розмірковуючи, як це так, що ми такий шлях здолали за одну ніч, не веслуючи, а інші з трудом проходять його ледве за три дні. Другої ночі ми побачили цю церкву і чудову намісну ікону, що промовила до нас: «Люди, чому даремно хвилюєтесь, не підкоряючись волі Сина мого і моїй? І якщо мене не послухаєте та захочете втекти, то всіх вас візьму і з човном поставлю у моїй церкві. І знайте, що звідти не вийдете, а тут, у моєму монастирі, постригшись, закінчите своє життя. І я дам вам милість у майбутньому заради її будівничих Атонія і Теодосія». Ми ж, уставши зранку, хотіли втікати вниз і дуже багато трудилися, веслуючи, а човен ішов у протилежний бік - уверх. І ми, підкорившись волі й силі Божій, піддалися, і невдовзі човен сам зупинився під монастирем.

Тоді всі разом, греки і чорноризці, майстри та іконописці, прославили Великого Бога і Його Пречисту Матір, чудотворну ікону і святих отців Антонія і Теодосія. І так усі вони закінчили своє життя у монастирі Печерському - майстри та іконописці у монашому житті, і поховані у своєму притворі. Донині їхній одяг зберігається у келіях, а їхні грецькі книги шанують як пам'ять про таке чудо.

Коли ж ігумен Стефан, співець, був вигнаний із монастиря, де він бачив преславні чудеса, як прийшли майстри, несучи ікону, і розповідаючи про видіння Цариці у Влахерні, то через це сам спорудив у Клові Влахернську церкву. Благовірний же князь Володимир Всеволодович Мономах, ще юний, був очевидцем того дивного чуда, коли впав із небес вогонь і вигоріла яма, де поясом було виміряно фундамент церкви. І ширилася чутка про це по всій Руській землі. Задля цього із Переяслава приїхав Всеволод зі сином своїм Володимиром, щоби побачити таке чудо. Тоді Володимир хворів і, підперезаний тим золотим поясом бувши, став одразу здоровим молитвами святих отців наших Антонія і Теодосія. А за часів свого князювання христолюбивий Володимир, узявши міру тієї божественної церкви Печерської, збудував цілком подібну церкву у місті Ростові - у висоту, ширину й довжину, і письмово у грамоті вказав, де кожний празник в якому місці намальований. І все це вчинив, наслідуючи зразок тієї великої богознаменної церкви. А його син, князь Георгій, почувши від батька Володимира про те, що сталося у тій церкві, за час свого князювання збудував церкву таких же розмірів у місті Суздалі. Та з роками всі вони зруйнувалися, а ця єдина, Богородична, стоїть вічно.

РОЗПОВІДЬ 5 

Про Йоана і Сергія. 

Велике чудо в божественній Печерській

церкві було перед чудотворною

іконою Богородичною

Були два мужі поміж знатними людьми того міста, приятелі Йоан та Сергій. Прийшли вони колись до названої Богом цієї церкви і побачили на чудотворній Богородичній іконі сильніше від сонця світло та й вступили до духовного братства. Через багато літ Йоан занедужав, залишивши свого п'ятилітнього сина Захарію. Прикликав ігумена Никона і роздав своє майно бідним, а синову частку віддав Сергієві: 1000 гривень срібла і 100 гривень золота. Передав також свого малолітнього сина Захарію під опіку своєму другові як вірному братові, заповівши тому, щоби, як син змужніє, віддав йому золото й срібло. Коли ж Захарії виповнилося 15 років, захотів узяти золото й срібло свого батька у Сергія. Той же, спокушений дияволом, задумав розбагатіти і, бажаючи погубити життя з душею, каже юнакові: «Твій батько все майно віддав Богові, у Того проси золота й срібла. Він тобі винен, може, й помилує тебе. Я ж не винен ні тобі, ні твоєму батькові жодного золотого. Це вчинив тобі твій безумний батько, роздавши все своє майно як милостиню, тебе ж залишив бідним і убогим».

Почувши це, юнак розплакався через свою втрату. І посилає до Сергія, з проханням мовлячи: «Дай же мені половину, і тобі половина [залишиться]». А Сергій жорстокими словами докоряв його батькові та йому самому. Тоді Захарія попросив третину, згодом десятину. Та побачивши, що позбавлений усього, каже Сергієві: «Прийди і присягнись у церкві Печерській перед чудотворною іконою Богородичною, де ти побратався з моїм батьком». Іде той до церкви, стає перед іконою Богородичною і, присягши, відповідає, що не брав він ні 1000 гривень срібла, ні 100 гривень золота. Захотів поцілувати ікону, та не зміг наблизитися до неї. Тож коли він виходив із дверей, почав волати: «О святі Антонію й Теодосію, не веліть мене погубити цьому ангелу немилостивому, моліться ж до Святої Богородиці, щоби відігнала від мене численних бісів, яким я відданий. Візьміть же золото й срібло, замкнене у моїй коморі». І страх огорнув усіх.

Відтоді нікому не дозволяли присягати Пресвятою Богородицею. Коли ж послали і взяли запечатану посудину, то знайшли у ній 2000 гривень срібла і 200 гривень золота - так збільшив Господь, віддаючи милостивим. Захарія ж усе віддав ігуменові Йоану, щоб розпорядився, як захоче. Сам же постригся, закінчив своє життя тут. А з того золота і срібла побудована церква святого Йоана Предтечі на схилі пагорба на честь Йоана боярина і його сина Захарії, якому належало золото і срібло.

РОЗПОВІДЬ 6

Про святий престол і про освячення тієї

великої церкви Божої Матері

Освячення Печерської церкви відбулося 1080 року, першого року Йоанового ігуменства. Та не знайшлося кам'яної плити для встановлення престолу. Довго шукали, щоби престіл був зроблений із каменю, та не знайшлося жодного майстра, і зробили з обробленої дерев'яної дошки. Та митрополит Йоан не захотів, аби дерев'яний престіл був у такій великій церкві, тому ігумен дуже зажурився. Минуло кілька днів, а освячення не відбулося. На 13 день серпня увійшли ченці за звичаєм до церкви співати Вечірню і побачили біля вівтарної огорожі кам'яну плиту, поставлену на стовпці для облаштування престолу. І скоро сповістили про це митрополитові. Він же похвалив Бога і звелів провести освячення і Вечірню. Довго шукали, звідки і ким була принесена така плита і як була внесена до церкви, поставлена там. Повсюди розпитували, на воді і на суші, звідки її привезено, але не знайдено жодного сліду тих, хто її привіз. Послали туди, де виготовляють такі речі, три гривні срібла, щоби той майстер узяв за свою працю. Оповісники пройшли всюди, та виконавця не знайшли. Бо митець і провидець - Бог, що її сотворив, обробив, поклав та утвердив своїми святительськими руками для покладання свого Пречистого Тіла і Святої Крові на тім святім престолі, який сам дарував, зводивши принести себе в жертву за весь світ на віки.



Другого дня прийшли з митрополитом Йоаном єпископ Йоан Чернігівський, Ісая Ростовський, єпископ Антоній Юріївський, єпископ Лука Білгородський, ніким не кликані, й опинилися на чині освячення. І запитав їх блаженний митрополит: «Чому ви прийшли не запрошені?» Відповіли єпископи: «Від тебе, владико, прийшли посланці, мовлячи нам, що 14 серпня освячується Печорська церква; будьте готові, мовляв, стати зі мною під час Літургії. Ми ж не посміли не послухати твоїх слів, і оце ми тут». І відповів Антоній, єпископ Юріївський: «Я був хворий, а цієї ночі увійшов до мене чернець і каже мені: "Завтра освячується Печерська церква, щоб ти там був". І як тільки я це почув, то одразу ж одужав і оце прибув за і вашим повелінням».

Святитель же хотів розшукати тих людей, котрі їх кликали, але тут пролунав такий голос: «... і власний їхній язик їм готує погибель» (Пс. 64, 9). Він же знову здійняв руки до неба і сказав: «Пресвятая Богородице! Як на честь Твого відходу [з цього світу] зібралися апостоли з усіх кінців всесвіту на Твій похорон, так і нині на освячення своєї церкви Ти зібрала всіх намісників і наших служителів». І всі дивувалися з великих чудес: «О брами, підніміте главні ваші...» (Пс. 24, 7).

Обійшовши ж тричі церкву, почали співати: «Зніміть ваші княжі ворота», - та в церкві не було нікого, щоби відспівувати: «Хто він - отой Цар слави?» (Пс. 24, 8), бо не залишилося в церкві жодного, всі дивилися на прихід єпископів. Була довга мовчанка, і пролунав із середини церкви голос, наче ангельський: «Хто він - отой Цар слави?» (Пс. 24, 8). І шукали тих голосів, хто вони і чиї вони. Та, увійшовши до церкви, помітили, що всі двері були зачинені, а в церкві не було жодної людини, і зрозуміли присутні, що все, що стосується цієї святої і божественної церкви, діється за Божим промислом. Тому і ми скажімо: «О глибино багатства, мудрости і знання Божого! .... бо хто коли дослідив думку Господню? Хто був його дорадником?» (Рим. 11, 33). І нехай Господь береже вас і охороняє у всі дні життя вашого, і молитвами Пречистої Богородиці і преподобних і блаженних отців наших Печерських Антонія й Теодосія, і святих чорноризців того монастиря. А з ними щоб і ми знайшли милість у цьому й майбутньому житті у Христі Ісусі, Господі нашім. Йому ж слава з Отцем і зо Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. 

РОЗПОВІДЬ 7

Розповідь монаха Нестора із обителі

монастиря Печерського про те, чому

названо монастир Печерським

У час князювання самодержця Руської землі благовірного великого князя Володимира Святославовича зволив Бог явити Руській землі світильника і наставника монахів, про якого ось що розповімо.

Був один благочестивий муж із міста Любеча, в якому змолоду , поселився страх Божий, і забажав він прийняти чернечий чин. Чоловіколюбний же Господь звелів йому йти до Греції і там постригтися. Одразу пустився він у дорогу, подорожуючи, подібно до Господа, що ходив по землі і трудився заради нашого спасіння, і сягнув і до Царгорода. Згодом дійшов і до Святої Гори, обійшов святі монастирі, що є на Афоні, і оглянув монастирі на Святій Горі та пізнав життя надлюдське тих отців, які у плоті наслідували життя ангелів, та й розгорівся Христовою любов'ю, бажаючи життя тих отців наслідувати. 

Прибувши до одного з тих монастирів, молив ігумена, щоби поклав на нього ангельський образ чернечого чину. Ігумен, передчуваючи в ньому майбутні чесноти, послухав його, постриг і дав йому ім'я Антоній та навчив чернечого життя.

Антоній же у всьому догоджав Богові, а в іншому вдосконалювався в покорі й послухові, так що всі раділи за нього. Тож і каже йому ігумен: «Антонію, повертайся на Русь, щоб бути там для користі й підтримки іншим, буде тобі благословення Святої Гори».

Прибувши до Києва, Антоній міркував, де б йому оселитися. Походивши по монастирях, не вибрав жодного з них: Бог не велів. І почав блукати по хащах, по горбах та інших місцях, а прибувши на Берестове, знайшов печеру й оселився у ній. Її викопали колись варяги, тож замешкав у ній у великій стриманості.

Коли помер великий князь Володимир, то владу захопив безбожний і окаянний Святополк та сів у Києві; почав винищувати своїх братів і вбив святих Бориса і Гліба. Антоній же, побачивши таке кровопролиття, яке заподіяв Святополк Окаянний, знову втік на Святу Гору. Коли ж благочестивий князь Ярослав переміг Святополка, то сам сів у Києві. Боголюбивий князь Ярослав любив Берестове і церкву святих апостолів, яку опікали багато священиків. Був тут пресвітер на ім'я Іларіон, муж благочестивий, знавець Святого Письма і посник. Він ходив із Берестового до Дніпра, на гору, де нині стоїть старий Печерський монастир, і тут молився, бо там був великий ліс. Викопав він там маленьку печеру до двох сажнів, і коли приходив із Берестового, співав псалми і потай молився Богові.

За це благоволив Бог покласти на серце благовірному великому князеві Ярославу, зібрати єпископів, і року 1051 поставлено Іларіона митрополитом у Святій Софії, а ця його печерка залишилася. Антоній же був на Святій Горі у монастирі, де постригся. І від Бога прийшла звістка ігуменові. «Відпусти, - каже, - Антонія на Русь, тому що потребую його». Покликав ігумен його І каже: «Антонію, йди знову на Русь, Бог так велить, і буде благословення Святої Гори, тому що від тебе візьме початок багато ченців». Благословив його, відпустивши, зі словами: «Йди з миром».

Антоній же, прибувши до Києва, зійшов на пагорб, де Іларіон викопав малу печерку, облюбував це місце і поселився тут. Та й почав молитися Богові, зі сльозами промовляючи: «Господи, утверди мене на цьому місці, і нехай буде благословення Святої Гори і молитва мого отця, котрий постриг мене, нехай буде на цьому місці». І почав жити тут, молячись Богові. Поживою його були сухий хліб і визначена міра води. Копав печеру, не даючи собі спочинку ні вдень, ні вночі, перебуваючи в трудах, у чуваннях, у молитвах.

Згодом довідалися про нього люди, приходили до нього, приносячи найнеобхідніше. І прославився він як Антоній Великий, а тому приходили до нього й просили благословення.

Коли ж помер великий князь Ярослав, то прийняв владу його син Ізяслав і сів у Києві. Антоній уже був відомий у Руській землі. Князь Ізяслав, дізнавшись прожиття його, прийшов до нього зі своєю дружиною, прохаючи його благословення й молитви. Великий Антоній був всіма знаний, і всі шанували його.

Почали приходити до нього постригатися окремі боголюбці, а він приймав їх і постригав. Так зібралися до нього 12 братів. До нього ж прийшов і Теодосій та й постригся.

Викопали вони велику печеру, і церкву, і келії, які й донині існують у печері під старим монастирем. Зібралися браття разом, і сказав їм Великий Антоній: «Це Бог нас, браття, зібрав, і з благословення Святої Гори, яким постриг мене ігумен Святої Гори, а я постриг вас: нехай буде на вас перше благословення Бога і Пречистої Богородиці, а друге - Святої Гори». Ще сказав їм таке: «Живіть собі, і я вам призначу ігумена, а сам хочу відійти на оту гору й там осісти на самоті». Бо як я сказав раніше, він звик до самотності.

І призначив їм ігумена на ім'я Варлаам, а сам пішов на гору, викопав печеру, що під новим монастирем, і в ній закінчив своє життя, проживши у чесноті 40 років, не виходячи з печери. У ній лежать його чесні мощі, що творять чудеса донині.

Ігумен же й браття жили в печері. Та зросло число братії так, що не могли у ній розміститися, і задумали вони поза печерою побудувати монастир. Тож прийшов ігумен із братією до святого Антонія і сказав йому: «Отче, братія стала численною, і не можемо розміститися в печері. Якби Бог звелів, і Пречиста Богородиця, і твоя молитва, щоб ми поставили церковцю поза печерою». І дозволив їм Преподобний. Вони ж уклонилися йому до землі й відійшли. Побудували невеличку церковцю над печерою в ім'я Успення Святої Богородиці.

Почав Бог збільшувати число чорноризців молитвами Пречистої Богородиці й преподобного Антонія, тож вирішила братія з ігуменом збудувати монастир. Знову пішли до Антонія і сказали йому: «Отче, братія росте, ми б хотіли збудувати монастир». Антоній зрадів і каже: «Благословенний Бог у всьому, і молитва Святої Богородиці, а також отців зі Святої Гори нехай буде з вами». Промовивши це, послав одного з братів до князя Ізяслава з такими словами: «Княже благочестивий! Бог помножує братію, а місця замало. Просимо тебе, щоб ти віддав нам ту гору, яка над печерою».

Почувши це, князь Ізяслав дуже зрадів, послав до них свого боярина і віддав їм ту гору. 

Ігумен же й браття заснували велику церкву й монастир, обгородили стовпами, збудували багато келій і спорудили церкву, прикрасивши її іконами. Відтоді почав називатися монастир Печерським, оскільки раніше монахи жили в печері. Тому названо монастир Печерським, він-бо постав із благословення Святої Гори.

Монастир було завершено за ігуменства Варлаама. А князь Ізяслав збудував монастир святого Димитрія і призначив Варлаама ігуменом цього монастиря, бажаючи поставити свій монастир вище від Печерського, сподіваючись на багатство. Багато монастирів було споруджено царями і боярами, і багатством, та вони не такі, як ті, що збудовані сльозами й постом, молитвою й чуванням. Антоній не мав золота й срібла, а здобув усе сльозами й постом, як я вже сказав.

Коли ж Варлаам відійшов до монастиря святого Димитрія, то браття порадилися, пішли до старця Антонія й сказали йому: «Отче, постав нам ігумена». Він запитує: «Кого ж хочете?». Вони йому сказали: «Кого хоче Бог, і Пречиста Богородиця, і ти, чесний Отче». І мовить їм Великий Антоній: «Хто серед вас такий, як блаженний Теодосій, послушний, покірний і сумирний? Нехай буде вам ігуменом». І вся братія зраділа, вклонилася йому до землі та й поставила Теодосія ігуменом. А було тоді 20 братів.

Теодосій, прийнявши монастир, почав жити у великій стриманості, пості й щирій молитві. Почав збирати багато чорноризців і зібрав їх 100 усіх братів. І почав дошукуватися правил чернечого життя. Знайшовся тоді чесний монах Михаїл зі Студитського монастиря, котрий прийшов із Греції з митрополитом Георгієм. Почав [Теодосій] випитувати в нього про устав Студитських отців, довідався від нього, переписав. І встановив у монастирі своєму, як співати монастирські пісні, і як робити поклони, і читання читати, і стояти у церкві - весь церковний порядок; і сідати до трапези, і що їсти в які дні - все за цим уставом. Теодосій це винайшов, передав своєму монастиреві, а від нього прийняли устав усі Руські монастирі.

Тому і був пошанований Печерський монастир як перший серед усіх і найпочесніший. 

Коли Теодосій жив у монастирі, провадив чесне життя за чернечими правилами та приймав кожного, хто до нього приходив, прийшов і я до нього, убогий і недостойний слуга Божий Нестор. Прийняв мене тоді, а було мені від народження років 17.

Оце я написав і встановив, якого року було засновано монастир і чому він називається Печерським. А про житіє Теодосія ще скажемо.

РОЗПОВІДЬ 8 

Третього дня місяця травня.

Житіє Преподобного отця нашого Теодосія,

ігумена Печерського монастиря. Написав

Нестор, монах того ж Печерського

монастиря 

Дякую Тобі, Господи, Владико мій, Ісусе Христе, що сподобив мене, недостойного, бути очевидцем святих Твоїх угодників. Бо описавши спершу житіє, вбивство і чудеса святих і блаженних страстотерпців Бориса і Гліба, наважився я й на друге свідчення, хоча воно й понад мої сили. Я недостойний для цього, бо простий і нерозумний, крім того, ще й не вчився жодного мистецтва. Але згадав я, Господи, слово Твоє, яке говорить: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).

І я, грішний Нестор, зрозумів це слово. Уповаючи на віру й надію, що у Тебе все можливе, я поклав початок моїй писаній розповіді, яка буде про житіє преподобного отця нашого Теодосія, колишнього ігумена монастиря Печерського, Святої Володарки нашої Богородиці, архимандрита й начальника всієї Русі.

Так, о браття, згадуючи житіє Преподобного і те, що ніхто його досі не описав, я сумував усі ці дні й молився Богові, щоби сподобив мене написати все по порядку про житіє свого угодника, отця нашого Теодосія. Щоби ченці, які будуть після нас, узявши написане і прочитавши, та побачивши чесноту мужа, хвалили Бога і прославили Його угодника, і укріпилися на дальший подвиг. Насамперед тому, що в цьому краю з'явився такий муж, угодник Божий. Про це ж Господь мовить: «...багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковому Царстві Небеснім» (Мт. 8,11). І далі: «Багато з перших будуть останніми, а останні першими» (Мт. 19, 29). Так і цей останній виявився вищим за перших отців, бо житієм наслідував святого першозасновника чернечого чину, тобто Великого Антонія, і близький до свого тезоіменитого Теодосія, Єрусалимського архимандрита: збулося ж і про нього. Обидва вони однаково подвижно прожили і послужили Владичиці Богоматері, однакову отримали нагороду від Народженого Нею і про нас, дітей своїх, невпинно моляться до Господа. 

Дивно й це, як пишеться у книгах Отців: «Останнє покоління - буде слабке». Його ж Христос у тому останньому поколінні показав таким робітником для себе і пастирем ченців та наставником і вчителем словесних овець усього всесвіту, оскільки замолоду був прикрашений чистим життям і добрими ділами, а найбільше вірою і розумом.

Саме звідси почну сьогодні мою розповідь про нього, щоби від юності піти за житієм блаженного Теодосія. Тож послухайте, браття, з усією пильністю, бо ця розповідь корисна всім, хто її слухає. Благаю вас, любі мої, щоби не вразила вас моя простота, адже одержимий любов'ю до Преподобного, наважився я все це написати про Святого. При цьому я остерігався, аби мені не сказали: «Лукавий слуго й лінивий... Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками» (Мт. 25, 26-27). Також не личить, браття, приховувати чудеса Божі, тим більше, що Господь сказав своїм учням: «Що вам кажу в темноті, кажіть те при світлі; і що ви чуєте на вухо, голосіть з покрівель» (Мт. 10, 27). Усе це хочу написати на користь і як настанову співрозмовникам, щоби ви, прославляючи Бога за це, прийняли винагороду.

Хочу розповідь почати і на сповідь прийти, але [наперед] молюся Тобі, Господи, кажучи: «Владико мій, Господи Вседержителю, благого подателю, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди мені на допомогу й просвіти серце моє для розуміння заповідей Твоїх і відкрий уста мої для визнання Твоїх чудес і для похвали угодника Твого. Нехай прославиться Твоє святе ім'я, бо Ти помічник усім, хто уповає на Тебе по віки. Амінь». 

1. Про народження святого Теодосія

Є містечко, назване Василевим, що віддалене на 50 поприщ від стольного Києва. У ньому жили у християнській вірі батьки Святого, багаті на всяке благочестя. Народили ж це блаженне дитя, восьмого дня принесли його до єрея Божого, як велить християнський звичай, щоби дати дитині ім'я. Пресвітер же, побачивши дитя й провидячи очима серця, що захоче замолоду віддати себе Богові, називає його Теодосієм. Коли минуло 40 днів, то освятили дитя хрещенням. Виростала дитина, годована своїми батьками, і благодать Божа була на ній, бо Дух Святий замолоду вселився в неї. І хто звідає Боже добросердя! Бо ні з премудрих філософів, ні з міських володарів не вибрав пастиря і вчителя ченців, а щоб і в цьому прославилося ім'я Господнє, то [той обранець], простий і невчений, виявився премудрим філософом. О таємна таїно! Звідки ніхто Й не сподівався, звідти засяяла нам рання зірниця, пресвітла, щоби зусібіч бачили її сяйво і приходили до неї, усе відкинувши, щоби насититися світлом від неї єдиної. О благодате Божа!

Бо спершу вказавши й благословивши місце, ти приготувала пасовище, на якому буде пастися отара словесних овець, поки обере пастиря.

Довелося батькам Блаженного переселитися до іншого міста, що зветься Курськ. Князь так звелів, а радше скажу, за Божим повелінням, щоб і там засяяло життя доблесного юнака, а для нас, як воно й краще, зійшла зі сходу рання зірниця, збираючи навколо себе й інші численні зірки в очікуванні сонця праведного - Христа Бога, промовляючи: «Це я, Владико, і діти, котрих виховав твоєю духовною поживою; і це, Господи, учні мої, я Тобі їх привів, навчивши їх знехтувати всім, що від світу, і возлюбити Тебе, єдиного Господа Бога; це, о Владико, отара Твоїх словесних овечок, для них Ти поставив мене пастирем, і їх пас я на Твоєму божественному пасовищі та ось привів, Господи, зберігши чистими й непорочними».

А Господь скаже також йому: «Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» (Мт. 25, 21). А його учням скаже: «Прийдіть, блага отаро, словесні овечки доблесного пастиря, котрі заради мене голодували й трудилися, «... візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25, 34).

Тому і ми, браття, намагаймося бути ревнителями й послідовниками житія преподобного отця нашого Теодосія і учнів його, яких він послав перед собою до Господа, щоб так і ми сподобилися почути ті слова, вимовлені Владикою і Вседержителем: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було... від створення світу» (Мт. 25, 34). 

2. Про дитячий подвиг святого Теодосія

Ми ж, браття, повернімося до перших свідчень віри у житті цього юнака. Зростаючи ж, тілом і душею тягнувся до Божої любові, щодня ходив до Божої церкви і слухав Святе Письмо з величезною увагою. До дітей, що гралися, не наближався, як це властиво юним, та й цурався їхніх ігор. Вбрання його було полатане, а коли батьки примушували його гарно одягтися і гратися з дітьми, він їх у цьому не слухав, а волів бути як один із убогих. До того ж прохав своїх батьків віддати його до одного з учителів вивчати божественні книги, що вони й зробили. І дуже скоро він вивчив Святе Письмо так, що всі дивувалися з премудрості й розуму юнака і зі спритності в навчанні. А хто висловить його покору й послух, які виявив у своєму навчанні не лише до свого вчителя, а й до всіх своїх співучнів?

Коли помер його батько, блаженний Теодосій мав 13 років. Відтоді він почав пильніше вдаватися до праці, так що виходив зі своїми слугами у поле працювати з великим смиренням. Мати відмовляла його від такої роботи, забороняючи йому так чинити, а просила одягатися в гарний одяг і ходити з ровесниками на забави, говорячи, що такою поведінкою він шкодить собі і своєму родові. Та він у цьому не слухався її, тому вона часто з великої люті гнівалася на нього і била його, бо тілом була кремезна й дебела, наче чоловік. Якщо хтось її не бачив, а лише чув, як вона розмовляє з кимось, то думав, що це чоловік.

3. Про втечу Святого з паломниками

При цьому блаженний юнак розмірковував, як йому спастися. Почувши про Святі місця, де Господь наш у плоті ходив, забажав піти туди і їм поклонитися. Молився Богові, промовляючи. Молитва: «Господи мій, Ісусе Христе, почуй молитву мою і дозволь мені пройти по Твоїх святих місцях і поклонитися їм». Так він молився, і одного разу прийшли до того міста паломники; побачивши їх, блаженний юнак зрадів, підбіг поклонитися їм, любо цілував їх і випитував, звідки вони і куди йдуть. Вони відповіли, що йдуть зі Святих місць, і якщо Бог дозволить, то знову хочуть туди піти. Тоді благав їх Святий, щоб узяли його з собою супутником. Вони ж обіцяли взяти його з собою і довести до Святих місць. Почувши таку обіцянку, зрадів блаженний Теодосій і пішов додому. Коли паломники вирішили відійти, то й сповістили юнакові про свій відхід. Він, уставши вночі, коли ніхто не бачив, вийшов зі свого дому, не маючи при собі нічого, хіба що одяг, в якому ходив, та й той благенький. І так пішов слідом за паломниками.

Однак добрий Бог не дозволив йому вийти з країни, бо ж мав від лона матері знамення бути в цій країні пастирем своїх словесних овець, щоб, коли пастир відійшов, не опустіла паства, яку Бог благословив, щоб не виросли на ній тернина й будяки і щоб отара не розбіглася.

Через три дні довідалася його мати, що він пішов з паломниками, погналася слідом за ним, узявши із собою лише одного свого сина, молодшого за блаженного Теодосія. І, здолавши далеку дорогу, наздогнали їх, і схопили; мати у великому гніві й люті вхопила його за волосся, кинула на землю й топтала своїми ногами. Сильно докоряючи, відпустила паломників, а сама повернула додому, ведучи свого сина зв'язаного, наче злодія. Та була вона так розлючена, що, прийшовши до свого дому, почала його бити, аж поки знесилилася. Після цього завела його до якоїсь горниці, там зв'язала і, замкнувши, пішла. А блаженний юнак усе терпів з радістю і молив Бога за все те. Через два дні мати звільнила його, нагодувала, та оскільки ще була у гніві, то наклала на його ноги важкі кайдани і так звеліла ходити, пильнуючи, щоб знову не втік від неї. І ходив він так багато днів. Потім же, знову змилосердившись над ним, почала з мольбою прохати його, щоб не втікав від неї; бо любила вона його більше, ніж інших, і не могла без нього жити. Коли ж він обіцяв їй не втікати, то, знявши кайдани з його ніг, звеліла робити йому все, що хоче. Та блаженний Теодосій знову повернувся до попереднього і щодня ходив до церкви.

4. Про те, як Святий випікав просфори

І побачив він, що часто [люди] позбавлені Літургії, бо нема випечених просфор. Дуже вболівав за це і задумав сам у своїй смиренності посвятитися цій справі. Так і вчинив. Отож почав він випікати просфори й продавати, а якщо йому залишався прибуток, то його роздавав убогим; за гроші купував зерно, власноруч молов і знову випікав просфори. І було на це Боже провидіння, щоби чисті просфори приносив до Божої церкви непорочний і неосквернений юнак. Так тривало два роки або й більше. Усі його ровесники насміхалися над ним, докоряли йому за цю справу, оскільки їх напучував лихий, а Блаженний приймав усе це з радістю й мовчки. Ворог же і ненависник добра, побачивши, що благословенний юнак перемагає його смиренням, не дрімав, намагаючись відвернути його від такої праці. І почав підбурювати проти нього його матір, аби вона йому заборонила таке починання. Мати ж, що й без того не могла терпіти такої наруги над своїм сином, почала його з любов'ю вмовляти: «Благаю тебе, сину, облиш таке заняття, бо соромиш рід свій. Не можу терпіти, як усі докоряють тобі за цю справу, та й не личить тобі, юнакові, таке робити». Та блаженний юнак Теодосій зі смиренням відповідав їй, кажучи: «Мамо, благаю тебе, послухай, мене: Господь Бог наш Ісус Христос став убогим і смиренним, подаючи нам приклад, щоб і ми задля нього були скромними. Був зневажений, і обпльований, і битий в лице, та все це він витерпів заради нашого спасіння. Тож чи не краще нам терпіти, щоби знайти Христа? А щодо моєї праці, то послухай мене.

Коли наш Господь Ісус Христос засів до вечері зі своїми учнями, то «... узяв хліб, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: «Беріть, їжте: це моє тіло» (Мт. 26, 26). Тож якщо Господь назвав наш хліб своїм тілом, то чи не слід мені радіти, що Господь сподобив мене бути співтворцем свого тіла?»

Почувши це, мати дивувалася мудрості юнака і відтоді не займала його. Та ворог не дрімав, намовляючи її проти юнака через таке його смирення. Через рік, побачивши його якось при випіканні Просфор, коли закіптився пічним димом, вона дуже його жаліла і знову відтоді почала йому забороняти, іноді ласкою, а деколи й погрозами; і навіть била його, щоб облишив таке заняття. І блаженний юнак був у великій зажурі та й не знав, як зарадити, що робити. Тож одного разу, вставши вночі, вийшов зі свого дому і пішов до іншого міста, недалеко звідти, жив у пресвітера та робив свою звичну справу. Мати ж, шукавши і не знайшовши його у своєму місті, дуже за ним затужила. Однак довідавшись за якийсь час, де проживає, із великим гнівом подалася за ним. Прибувши у згадане раніше місто, знайшла його у пресвітерському домі, схопила його та й поволокла б'ючи до свого міста. Привівши до свого дому, заборонила йому, наказуючи: «Ти не смієш від мене відходити; якщо ж кудись підеш і я тебе знайду, то приведу до свого міста зв'язаним».

А блаженний Теодосій молився Богові та щодня ходив до Божої церкви.

5. Про служіння володареві та смирення Святого

Був він смиренний серцем та покірний усім так, що володар цього міста, побачивши юнака у такому смиренні й покорі, дуже полюбив його і звелів, аби той проживав біля його церкви, дав йому гарне вбрання, щоб у нього зодягнувся. І ходив так Блаженний декілька днів та наче якийсь тягар носив на собі - так йому було незручно; тож зняв його із себе і віддав нужденним, а сам зодягнувся в убогий одяг і так ходив. 

Володар же, побачивши, що він так ходить, знову дав йому інший одяг, кращий від першого, благаючи ходити у ньому. Він же, знявши й той, віддав, і так робив багато разів. Коли про це почули судді, то ще більше його полюбили, подивовані його смиренням.

Пішов якось блаженний Теодосій до одного коваля, замовив собі в нього залізний ланцюг, обв'язався ним по бедрах і так ходив. Залізо було тісне і вгризалося в його тіло, він же вдавав, наче його тіло ніщо не гризе. Та коли через довший час настали святкові дні, мати почала змушувати його зодягнутися у святковий одяг на службу, бо того дня всі міські вельможі були запрошені на трапезу до володаря міста, а блаженному Теодосієві було велено їх пригощати та їм прислуговувати. Тому-то мати намовляла його зодягнутися урочисто, бо почула, що володар запросив міських вельмож до себе на бенкет. Коли він почав одягати чисту одежу, то, будучи простодушним юнаком, не ховався від матері; а вона пильно розглядала його і побачила на сорочці кров. Придивившись пильніше, зрозуміла, що кров ця від залізного ланцюга. Накинулася на нього із гнівом і люттю, розірвала на ньому сорочку і, б'ючи, зняла залізо з його бедер. А блаженний Теодосій, наче нічого й не сталося, одягнувся й пішов служити на бенкеті з усім смиренням.

6. Святий іде від своєї матері до Києва 

Через деякий час почув у Євангелії Господа, який каже: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене» (Мт. 10, 37). І знову: «Прийдіть до мене всі, хто втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то ж знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 28-29). Почувши це слово, богонатхненний Теодосій запалав божественною любов'ю і, охоплений Божим поривом, повсякдень і повсякчас міркував, як і де постригтися та втаїтися від своєї матері. За Божим провидінням, відбула його мати до села і була там довший час.

Блаженний же, зрадівши, помолився Богові і потай вийшов зі свого дому, не маючи при собі нічого, крім одягу і дещиці хліба задля немочі тілесної, тай пустився до міста Києва, бо чув про тамтешні монастирі. Не знаючи дороги, молив Бога, щоби знайти супутників, які б його скерували на бажану путь.

Із Божого провидіння трапилося, що цим шляхом їхала купецька валка з великим вантажем. Довідавшись, що йдуть до того міста, Блаженний дуже зрадів духом і прославив Бога, який сповнив бажання його серця, та пішов за ними, тримаючись віддалік і не показуючись. Коли вони зупинилися на ніч, то Блаженний наблизився так, щоб лиш очима їх бачити, і тут відпочивав під охороною єдиного Бога. Подорожуючи так три тижні, дістався до названого міста.

Коли ж прибув, то обійшов усі монастирі, бажаючи стати монахом, благав, щоб його прийняли. Вони ж, побачивши простого юнака та ще й бідно зодягненого, не хотіли його прийняти. Це Бог так зволив, щоб він міг дійти до того місця, куди замолоду був покликаний Богом, туди його й повів.

7. Прихід Святого до Великого Антонія і про постриг його 

Тоді почув він про блаженного Антонія, який живе у печері, і, окрилений думкою, помчав до тієї печери і прийшов до преподобного Антонія. Побачивши його, впав [на коліна], і поклонився йому, і слізно благав, щоби той прийняв його. Та великий Антоній відмовляв його, кажучи: «Бачиш, сину, оцю печеру, скорботну, тісне місце? Ти ж юний, і думаю, що не зможеш витримати таких скорбот». І це говорив він не лише на його випробування, а й бачив пророчими очима, що той захоче колись розбудувати це місце і створити славний монастир для зібрання тут численних монахів.

Богонатхненний же Теодосій відповів йому смиренно: «Бачиш, чесний отче, що провидець усього Христос Бог привів мене до твоєї святості і звелів мені спастися тобою, тому все, що накажеш чинити - зроблю». І сказав йому блаженний Антоній: «Благословенний Бог, сину, що укріпив тебе у такому прагненні. Ось місце, живи у ньому». Теодосій же, знову впавши [на коліна], поклонився йому.

Поблагословив його старець і звелів постригти його великому Никону, що був там пресвітером і чорноризцем добрим. Той узяв блаженного Теодосія, і за звичаєм святих Отців постриг його, і одягнув у чернечий одяг року 1032-го при благочестивому князі Ярославі Володимировичу.

А отець наш Теодосій увесь віддався Богові й преподобному Антонієві, відтоді вдався до тілесних подвигів, а щоночі прославляв Бога, долаючи дрімоту, удосконалюючись у стриманості тілесній, руками працюючи та пам'ятаючи повсякчас оте слово із псалма: «Споглянь на моє горе й труд мій, і відпусти всі мої гріхи» (Пс. 25, 18).

Тому всіма способами він упокоряв свою душу стриманістю, тіло ж приборкував працею і подвигами так, що преподобний Антоній і великий Никон дивувалися з його смирення, й покори, та з такого в його юності благочестя, витривалості й бадьорості, і за це дуже славили всемилостивого Бога.

8. Про прихід матері його до Києва

Мати ж його добре шукала у своєму та навколишніх містах і, не знайшовши, гірко заплакала, побиваючись наче за померлим. Тож було проголошено по всій тій землі: якщо десь побачать такого юнака, то нехай повідомлять його матері, а за таку звістку отримають нагороду. І ось прибульці з Києва розповіли їй: «Уже чотири роки, як бачили його у нашому місті, коли ходив і хотів постригтися в одному з монастирів». 

Почувши це, жінка, не полінувавшись, податися туди, анітрохи не гаючись та не злякавшись далекої дороги, пішла до вказаного міста на пошуки свого сина. А прибувши у те місто, обійшла всі монастирі, шукаючи його. Нарешті сказали їй, що він перебуває у печері преподобного Антонія. І вона пішла туди, щоб його знайти.

Тут почала вона підступністю викликати Старця: «Скажіть, нехай вийде, бо я прийшла, здолавши далеку путь, бажаючи поговорити з ним і вклонитися його святості, щоб отримати його благословення». Старцю повідомили про неї, і до неї вийшов. Вона ж, побачивши Старця, вклонилася йому до землі. Старець же помолився і благословив її. А по молитві вони сіли разом і повела жінка з ним довгу розмову, а на останок вона сказала йому про причину свого прибуття, мовлячи: «Отче, благаю тебе, скажи мені, чи є тут мій син, бо дуже я страждаю, не знаючи, чи він живий». Старець же, будучи простодушним і не розуміючи її підступності, сказав їй: «Син твій тут, і не побивайся за ним, бо він живий».

Тоді вона до нього каже: «Та що ж отче, коли не бачу його? Далеку дорогу здолала я, прийшовши у це місто, аби побачити свого сина і знову повернутися до свого міста». А Старець їй відповідає: «Якщо хочеш його побачити, то йди зараз додому, а я піду його переконаю, бо він не хоче нікого бачити. А завтра прийди, то його побачиш». Почувши це, жінка пішла з надією наступного дня побачити сина. 

А преподобний Антоній, увійшовши до печери, розповів усе це блаженному Теодосію, і той дуже зажурився, що не зміг заховатися. Наступного дня жінка знову прийшла, і Старець довго умовляв Блаженного вийти й побачитися зі своєю матір'ю, та той не хотів. Тоді вийшов Старець і сказав їй, що довго благав його вийти до неї, а він не хоче. А вона вже не смиренно говорила до Старця, а гнівно кричала: «Лихо бери цього Старця, що схопив мого сина й заховав у печері та не хоче мені його показати! Виведи мені, Старче, мого сина, нехай побачу його, бо не можу жити, коли його не бачу. Покажи мені мого сина, щоб я раптом не померла. Сама-бо перед дверима цієї печери погублю себе, якщо мені його не покажеш».

Тоді Антоній, засмутившись дуже, увійшов до печери і просив Блаженного вийти. Той же, не бажаючи виявити непослух Старцеві, вийшов. Вона ж, побачивши свого сина в такій скорботі (бо змінився від великої праці й посту), схопила його в обійми і довго гірко плакала. Трохи втішившись, почала вмовляти Христового слугу, примовляючи: «Ходи, дитино, до свого дому. А що тобі буде потрібно для спасіння душі, те робитимеш у своєму домі на свій розсуд, лиш не покидай мене. А коли я помру, то ти, поховавши тіло моє, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу жити, коли не бачу тебе». А Блаженний відповідає: «О мамо! Якщо хочеш бачити мене щодня, то поселися у цьому місті, вступи до одного із жіночих монастирів, пострижися в черниці. І тоді, приходячи сюди, будеш бачити мене, а дотого ж спасеш і свою душу. Якщо ж цього не зробиш, то істинно тобі кажу, що вже ніколи не побачиш лиця мого».

Такими й багатьма іншими настановами щодня переконував він свою матір. Вона ж не хотіла ні слухати, ні розуміти його слів. А коли йшла від нього, то Блаженний, увійшовши до печери, ревно молився Богові про спасіння своєї матері, про навернення серця її на послух його.

І Бог почув молитву свого угодника. Про це ж бо і пророк сказав: «Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді. Він учинить волю тих, які його бояться; заклик їхній почує і спасе їх» (Пс 145, 18-19). Тож одного дня

мати, прибувши до нього, сказала: «Усе, сину, що ти звелів мені, вчиню. Уже більше не повернуся до свого міста, а як Бог хоче, піду в жіночий монастир і, там постригшись, проживу решту днів своїх. Бо із твоєї науки я зрозуміла, що ніщо є цей скороминущий світ».

Почувши це, блаженний Теодосій зрадів духом та, увійшовши до печери, розповів великому Антонію. І той, довідавшись від Преподобного, прославив Бога, який навернув серце її до такого покаяння. І, вийшовши до неї, великий Антоній багато навчав її всього, що на користь душі. Розповів про неї княгині. Взяли її до монастиря жіночого святого Миколи. Тут вона була пострижена та вбрана в чернечу одіж. Поживши ще довгії літа у доброму покаянні, з миром упокоїлася в Господі. 

Таким було житіє нашого отця блаженного Теодосія від юності, аж поки прийшов до печери. Мати його розповіла про це одному із братів на ім'я Теодор, котрий був келарієм при отці нашому Теодосієві. Я ж, довідавшись про все це від нього з його оповідань, записав із пам'яті всім, хто його шанує. Однак перейду до інших оповідань про юнака, оскільки велять мені звернутися благотворяший Бог і Слово.

Бо цей наш святий отець Теодосій став у печері переможцем злих духів. По постриженні матері, відкинувши будь-які світські печалі, він почав вершити великі труди на славу Божу. І видно було три світильники в печері, що розганяли пітьму бісівську молитвою й постом, а саме: преподобного Антонія, блаженного Теодосія і великого Никона. Живучи в печері, вони молили Бога, і Бог був з ними. Сказано: «...де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20).

9. Про Варлаама. сина боярина Йоана

На той час першим серед княжих бояр був Йоан. А син його часто приходив до преподобних і насолоджувався солодкими, наче мед, словами, що випливали з уст тих отців, і полюбив їх так сильно, що забажав жити з ними, знехтувавши всім у цьому житті, не цінуючи ні слави, ні багатства. Бо торкнулося його слово Господнє, що мовить: «Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство» (Мт. 19, 24). Тоді лише єдиному Антонієві відкрив він намір свій, кажучи: «Якщо Богові вгодно, хотів би я стати ченцем і жити з вами».

І відповів йому старець: «Благе твоє бажання, сину, і помисли сповнені благодаті. Але остерігайся, сину, щоби багатство і слава цього світу не повернули тебе назад. Бо каже Господь: "Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого" (Лк. 19, 24). Так і чернець, що повертається думкою до світу і дбає про світські справи, не може увійти в життя вічне». Ще багато іншого говорив старець юнакові, але серце його дуже запалало любов'ю Божою. І так пішов додому.

А наступного дня, одягнувшись у світлий і славний одяг, сів на коня і поїхав до старця у супроводі кінних слуг, які вели перед ним ще й інших коней у збруї. І так зі славою великою приїхав до печери тих отців.

А коли вони вийшли й поклонилися йому, як належало вельможам, він же зі свого боку поклонився їм до землі, потім зняв із себе одяг боярський і поклав перед Старцем, також поставив перед ним коня у збруї, мовлячи: «Усе це, отче, гарні принади світу цього, і зроби з ними, що хочеш, а я вже всім тим знехтував і хочу бути ченцем та жити з вами в цій печері. А додому вже більше не повернуся». І відповів йому Старець: «Пам'ятай, сину, кому ти присвячуєшся і чиїм воїном хочеш стати. Тут невидимо присутні ангели Божі, що приймають твою обіцянку. Бо якщо б колись сюди прийшов твій батько з великою силою і вивів тебе звідси, а ми не змогли тобі допомогти, то ти з'явишся перед Богом як неправдомовець і відступник Його». Тож відповів йому юнак: «Отче, вірю моєму Богові, що навіть коли мій батько почне мене мучити, то не скорюся йому, щоб повернутися до світу. Благаю тебе, отче, якнайскоріше пострижи мене». 

Тоді звелів преподобний Антоній великому Никону постригти його й убрати в чернечий одяг. І, як велить звичай, той помолився, постриг його та й одягнув у чернечу рясу. І дав йому ім'я Варлаам.

10. Про скопця 

Прийшов тоді ж і один скопець із княжого двору, улюбленець князя і наставник над усіма. Благав старця Антонія і він, хотів стати монахом. Навчивши його спасіння душі, Старець передав його Никону, щоби його постриг. Той постриг і його, зодягнув у чернечий одяг і дав йому ім'я Єфрем.

Недобре таїти, що через нього ворог приніс преподобним багато скорботи. Бо диявол-ворог, що ненавидів добро, відчувши, що його перемагає свята отара, і зрозумівши, що через те може бути прославлене це місце, оплакував свою погибель. Почав своїми злими підступами розпалювати серце князя на преподобних, щоби розігнав святу отару; але не зміг цього досягти, бо їх молитвами був переможений і впав до ями, яку викопав. «Злоба його нехай упаде на голову йому ж самому і його потомство нехай зійде йому на тім'я» (Пс. 7, 17).

11. Про напасть на святих

Дізнавшись про випадок із боярином і скопцем його, князь Ізяслав дуже розлютився і наказав привести до себе одного з тих, хто насмілився таке зробити. Тут же пішли й привели перед нього великого Никона. Князь же, гнівно глянувши на Никона, сказав йому: «Чи це ти постриг мого боярина і скопця без мого повеління?» Никон відповів: «Божою милістю я той, хто постриг їх із повеління Небесного Царя й Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг». І каже йому князь: «То ж або ти їх переконаєш повернутися додому, або пошлю тебе і тих, що з тобою, до тюрми, а печеру вашу завалю». На це Никон відповів: «Як тобі, володарю, завгодно перед очима твоїми, так і чини. Мені ж не гоже відвертати воїнів від Царя Небесного».

Антоній же і ті, що були з ним, узявши одяг, вийшли зі свого місця, задумавши піти до іншої землі. Коли князь ще лютував і докоряв Никонові, то вбіг один зі слуг і розповів, що Антоній і його і товариші відходять із цього міста до іншого краю. Тоді сказала йому жона: «Послухай мене, володарю, і не гнівайся. Так сталося і в нашій країні, коли з якихось причин вийшли ченці, то багато лиха трапилося у цій країні. Остерігайся, володарю, щоб не сталося цього і в твоєму краї».

Почувши це, злякався князь Божого гніву і відпустив великого Никона, звелівши йому йти до печери. За тими ж послав із благанням, щоб повернулися назад. Лише через три дні, коли їх упрохали, вони повернулися до своєї печери, наче якісь звитяжці з битви, що хоробро перемогли свого ворога, диявола-супостата. І завжди молилися Богові - вдень і вночі.

Та не дрімав і ворог, що боровся проти них.

12. Про мужність блаженного Варлаама

Дізнався тоді боярин Йоан, що христолюбивий князь Ізяслав не вчинив їм нічого злого, та й розгнівався на них через свого сина. Узявши з собою багато слуг, пішов на святу отару і розігнав її. Проник до печери, схопив свого сина блаженного Варлаама, витяг його звідти, здерши з нього мантію, кинув її у рів глибокий. Зняв також шолом спасіння, який він мав на голові, і викинув. Тоді одягнув його у світлий й славний одяг, як належить вельможам. Але той зняв його, не хотів навіть бачити, і так робив багато разів. Тож велів його батько зв'язати йому руки, зодягнути в цей одяг і так вести через місто до свого дому. Він же, Варлаам, насправді відкритий душею на Божу любов, йдучи дорогою й побачивши велику калюжу, вскочив у неї та, з Божою допомогою скинувши з себе одяг, потоптав його ногами в багнюці, перемагаючи з цим і злі помисли лукавого ворога.

Коли вони увійшли до свого дому, то звелів батько йому засісти з ним до трапези. Він сів, але нічого не їв і сидів сумний та похмурий. По обіді відпустив його батько до своїх покоїв і приставив слуг стерегти його, щоби не втік. А служило йому багато слуг. Істинний же Христовий угодник Варлаам, увійшовши до однієї з кімнат, сів самотньо у кутку. Жінка ж, як їй звелено, ходила перед ним і благала сісти на ложі своєму.

Побачивши безумство жінки І зрозумівши, що це батько приготував її йому на спокусу, почав безперестанку молитися в глибині свого серця до все милостивого Бога, який може врятувати його від тієї спокуси. Три дні сидів він так на тому ж місці, не встаючи і не ївши, не зодягаючись, а сидів лише в одній свитині.

Преподобний же Антоній з Іншими монахами та з блаженним Теодосієм дуже за ним сумували й молилися за нього Богові. І Бог вислухав їхню молитву: «Візвали праведні, і Господь почув їх і з усіх скорбот їхніх врятував їх. Близький Господь до тих, у кого розбите серце; і прибитих духом він спасає» (Пс. 34, 19).

І побачив благий Бог терпіння й смирення юнака та навернув жорстоке серце його батька на милість до сина свого. Бо коли слуги сказали йому, що вже четвертий день нічого не їсть і не одягається, то батько його, почувши це, дуже засмутився, переживаючи, щоби не помер від голоду й холоду. Покликав його і, з любов'ю поцілувавши, відпустив. І трапилось тоді таке: плач великий, наче за померлим. Раби й рабині оплакували свого пана, що відходив від них. Жінка також гірко ридала, втрачаючи чоловіка. Батько і мати плакали за сином, що розлучається з ними, і так усі зі сльозами проводили його. І вийшов Христовий воїн із дому свого батька, звільнившись, наче пташка із клітки або як сарна з тенет, так швидко побіг, аж поки досяг тієї печери.

Отці ж, побачивши його, зраділи великою радістю і, вставши, прославили Бога, що вислухав молитву їхню. Відтоді багато людей приходили до печери по благословення від тих отців. Деякі з них ставали монахами Божою благодаттю.

13. Про відхід святого Никона

Тоді великий Никон та інший монах монастиря святого Мини, названий Болгарином, порадившись, відійшли, бо хотіли окремо осісти. Прийшли вони до моря і тут розійшлися, подібно як апостоли Павло і Варнава, щоби проповідувати Христа, як написано в Діяннях апостолів. Болгарин, маючи намір іти до міста Константинового, знайшов посеред моря острів і поселився там. Прожив там багато літ, зносячи голод та холод, і помер там у мирі. Ще й донині цей острів називається Болгарів.

Великий же Никон пішов до острова Тьмутороканського, знайшов біля міста чисту місцину й оселився тут. Божою благодаттю зросло це місце, і на ньому спорудив церкву Святої Богородиці. І постав там монастир славний, на зразок Печерського монастиря, який існує і донині.

Потім і скопець Єфрем відійшов до Константинополя і жив там в одному з монастирів. Згодом його послано до цієї країни і поставлено єпископом у місті Переяславі.

Оце вже, чимало оповівши, я перервав головну розповідь, то вже слід повернутися нам до попередньої оповіді.

14. Про поставлення Святого на пресвітерство

По відході тих святих блаженний отець наш Теодосій був поставлений пресвітером за велінням преподобного Антонія. І щоденно відправляв Божественну Службу з повним смиренням, бо був сумирного норову, тихий помислом і простий розумом, сповнений всякої духовної мудрості і мав непорочну любов до всієї братії. Зібралося-бо тоді до 15 братів.

15. Про відхід великого Антонія

Преподобний же Антоній, що звик жити сам, не міг терпіти метушні і галасу, зачинився в одній келії печери, поставивши замість себе для братії блаженного Варлаама, сина боярина Йоана. Згодом звідси переселився на інший пагорб преподобний Антоній і викопав печеру, жив у ній, не виходячи, де й донині лежить його чесне тіло. Невдовзі блаженний Варлаам поставив над печерою малу церковцю в ім'я Святої Богородиці, щоб тут збиралася братія на божественне славослов'я. Відтоді це місце стало відоме всім, бо раніше небагато про нього знали.

Спершу ж життя їх минало у печері, і скільки скорботи й печалі витерпіли через тісноту того місця - одному Богу відомо, а устами людськими неможливо розповісти. До того ж поживою був лише хліб і вода. У суботу і в неділю споживали трохи сочевиці. Часто ж й у ті дні сочевиці не було, то варили овочі й тільки це їли. При цьому працювали руками: виплітали сандалії й клобуки чи виконували іншу ручну працю. Це носили до міста, продавали, натомість купували збіжжя й ділили між собою, щоби вночі кожен змолов свою частину на випікання хліба. По ранішній пісні знову бралися до свого ремесла. Інші ж працювали в городі, щоби виростити овочі, поки не наступав час ранішнього славослов'я. І так усі, зійшовшись у церкві, разом співали Часи і служили Святу Літургію. Потім, споживши трохи хліба, кожен знову приступав до своєї праці. Так трудилися щоденно, перебуваючи в Божій любові.

Та й отець наш Теодосій, смиренний і послушний духом, усе те терпів: труднощі, подвиги і фізичну працю, тілом був сильний і міцний. Із готовністю всім служив, і воду носив, і з лісу дрова ніс на собі, а щоночі провадив славослов'я Боже. Іноді ж, коли брати спочивали, Блаженний брав поділене збіжжя, молов частину кожного і клав на своєму місці. Деколи, якщо було багато ґедзів і комарів, він . уночі виходив над печеру, оголював своє тіло до пояса і сідав, прядучи вовну та псалми Давидові співаючи. Незліченні ґедзі й комарі вкривали все його тіло, їли плоть його і пили кров його; а отець наш Теодосій сидів непорушно, не встаючи з місця доти, поки не наставав час Утрені. Раніше за всіх прийшовши до церкви, стояв непорушно, не розсіювався думками, творив божественне славослов'я. Після того останнім виходив із церкви. За це всі його дуже любили і дивувалися з його смирення та покори.

16. Про призначення святого Теодосія ігуменом

Згодом блаженний Варлаам, ігумен братії в печері, княжим повелінням був переведений до монастиря святого мученика Димитрія і там поставлений ігуменом. Тоді ж брати, які були в печері, зібравшись, за згодою всіх сповістили преподобному Антонію, що обрали собі ігуменом блаженного отця Теодосія як такого, що дотримувався чернечого життя і добре знав Божі заповіді.

Хоч отець наш Теодосій прийняв настоятельство, однак ні в чому не змінив свого чернечого смирення й правила, пам'ятаючи про Господа, котрий сказав: «Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Тому й смирився він, робився нижчим від усіх і всім служив, подаючи собою зразок для усіх: і першим ставав до праці, і передував усім при Святій Літургії.

Відтоді процвітало й зростало це місце молитвою Праведника. «Праведник квітнутиме, немов пальма; він виженеться вгору, мов кедр ливанський» (Пс. 92, 13). Відтоді й братія зростала чисельно, і процвітало те місце їх доброю поведінкою і молитвами та іншим благочестям, і багато вельмож приходили до нього за благословенням та давали їм від своїх маєтків якусь частку.

Преподобний же отець наш, воістину земний ангел і небесна людина, Теодосій бачив, що місце те невигідне й тісне, та ще й бідне у всьому. І братія зросла, а церкви маленькі для їх зібрання. Ніколи через це не сумував і не журився тим, а щоденно втішав свою братію, учив ніколи не дбати про тілесне, пригадуючи їм Господнє слово, говорячи: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося?.. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 31-33). Так думав Блаженний, і Бог щедро подавав йому все необхідне.

17. Про спорудження Печерського монастиря

Тоді цей Великий Теодосій знайшов чисте місце неподалік печери і зрозумів, що воно достатнє для спорудження монастиря. Та й розбагатів благодаттю Божою, обгородився вірою й надією, наповнився Духом Святим, почав трудитися, щоби заселити це місце. І оскільки Бог допомагав йому, швидко спорудив церкву на тому місці в ім'я Святої Преславної Богородиці й Приснодіви Марії і обгородив, поставив багато келій, а тоді переселився з печери із братією нате місце року 1062-го. Відтоді Божою благодаттю зросло це місце і стало славним монастирем, названим Печерським, який і донині існує, що його збудував святий отець наш Теодосій. 

Згодом послав Блаженний одного з братів до Констатинополя до Єфрема-скопця, щоби, переписавши, приніс весь устав Студитського монастиря. Той сповнив веління преподобного Отця нашого відразу і, переписавши весь монастирський устав, послав йому. Отримавши ж його, отець наш Теодосій звелів прочитати перед братією і відтоді почав чинити все у своєму монастирі згідно з уставом святої Студитської обителі, як і донині виконують його учні.

Кожного, хто хотів стати ченцем і приходив до нього, не відкидав, ні вбогого, ні багатого, а з усім старанням приймав усіх. Самбо колись був у такому становищі, як сказано вище, коли, прийшовши зі свого міста, захотів стати ченцем, обійшов тому всі монастирі, і не хотіли його прийняти. Бог так учинив для його випробування. Преподобний усе це пам'ятав, яка печаль буває у того, хто хоче постригтися, а його відкидають; тому радо приймав усіх, хто приходив. Та не відразу постригав його, а велів ходити у своєму одязі, поки не звикне до всього монастирського уставу. Опісля зодягав його у чернечий одяг і знову випробовував його у всіх службах. І щойно тоді, постригти його, одягав у мантію, поки знову, ставши ченцем, не виявить свого чистого життя. Аж тоді допускав його прийняти великий ангельський образ, вкладаючи на нього клобук.

Щороку у дні святих м'ясопустів отець наш Теодосій відходив до печери (де покладене його чесне тіло) і тут зачинявся сам до Вербної неділі. У п'ятницю того ж тижня, підчас Вечірні, приходив знову до братії і, ставши у дверях церкви, навчав усіх та втішав їх у подвизі посту їхнього. Себе ж уважав недостойним, бо жодного тижня не міг встигнути за їхніми трудами.

18. Про перемогу Святого над нечистими духами

У тій печері злі духи завдавали йому великої печалі й прикрощів, і, як написано про святого великого Антонія, навіть калічили його. Та подібно як тому являвся [Христос] і велів не впадати у відчай, так і цьому подавав невидимо з небес силу перемоги над ними. Кого ж не подивує наш Блаженний, який, проживаючи самотньо у темній печері, не побоявся численних полків невидимих бісів, стояв хоробро і твердо, як силач, та благав і кликав собі на допомогу Бога і Господа Ісуса Христа. І так перемагав їх Христовою силою, що вони не сміли наближатися до нього, хоча ще здалека робили йому прикрості.

Одного разу після повечірнього співу, коли він присів собі відпочити (ніколи-бо не лежав на спині, а коли хотів відпочити, то сідав на лавку і так, трохи поспавши, знову вставав до нічного співу і на поклони), отож коли він сів, як ми казали, то почув у печері шум численних бісів, немов вони їхали колісницями; інші ж били у бубни, ще інші гуділи на сопілках - і всі кричали так, що аж печера тряслася від великих полчищ злих духів.

Та отець наш Теодосій, почувши все це, не злякався серцем, не занепав духом, а, захистивши себе хрестом, устав і почав співати Псалтир Давидів, і так той великий голос став нечутним. Та коли по молитві присів, то знову почув великий гамір численних бісових голосів, як і раніше. А коли Преподобний знову підвівся і почав співати Псалми, то гамір знову стих. Таке виробляли йому злі духи багато днів і ночей, не дозволяючи йому хоч трохи відпочити, аж поки благодаттю Христовою не переміг їх і не взяв від Бога владу над ними так, що вони відтоді не сміли й наближатися до того місця, де Блаженний молився. 

Іншим разом шкодили в будинку, де братія випікала хліб: іноді борошно розсипали, деколи виливали розчин для приготування хліба та чинили чимало інших прикрощів. Тоді ж старший над пекарями пішов і розповів блаженному Теодосієві про безчинства нечистих бісів. А той, уповаючи, що має над ними владу від Бога, вставши, увечері пішов до того дому, зачинився там і перебував до Утрені, безперервно молячись. Відтоді на тому місці не з'являлися біси й не чинили жодних прикрощів, боячись молитви Преподобного.

19. Як він карав учнів своїх

Мав великий Теодосій звичку щоночі обходити келії всіх ченців, бажаючи пізнати кожного і його старанність до Господа. Коли чув, що хтось молиться, то зупинявся і прославляв за нього Бога. Коли ж чув, що два або три, зійшовшись разом, розмовляють по вечірній молитві, то, стукнувши рукою своєю в двері, відходив, даючи їм знати про свій прихід. Наступного дня кликав їх до себе, та не відразу їх звинувачував, а здалеку й притчами навчав їх, розмовляючи з ними, бажаючи пізнати їх старання до Бога. Коли брат був ніжний серцем і палкий на любов до Бога, то такий скоро розумів свою провину, падав на коліна з поклоном і просив прийняти від нього прощення. Коли ж брат був опанований бісом і мав потайне серце, то такий стояв і слухав, наче мова про когось іншого, виправдовувався, аж поки Блаженний не звинувачував його і не виправляв його покутою. І щойно тоді відпускав. 

Так він учив старанно молитися Богові, не розмовляти по вечірній молитві, не ходити з келії до келії, а у своїй келії молити Бога, як хто може, й працювати щоденно своїми руками з Давидовими псалмами на устах. І так навчав їх: «Благаю вас, браття, потрудімся постом і молитвами; дбаймо про спасіння душ наших і відвернімся від нашої злоби і від лукавих шляхів, а саме: від перелюбу, злодійства, наклепу, марнослів'я, пияцтва, зажерливості, ненависті. Цього всього, брати, уникаймо, цим гордуймо, не оскверняймо цим свої душі, а ходімо шляхом Господнім, що веде нас до життя. І шукаймо Бога риданнями й сльозами, постом і чуванням, покорою й послухом, щоб так знайти його милість. Зненавидьмо ж і світ цей, завжди ї згадуючи слова Господа: «Коли хтось приходить до мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 26). І далі: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Тому і ми, браття, покинувши світ, відречімся всього, що є в ньому, зненавидьмо всяку неправду, щоби не вчинити чогось мерзенного, та не повертаймося до своїх попередніх гріхів, наче собака до свого блювотиння. Каже Господь: «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого» (Лк. 9, 62). А як ми уникнемо вічної муки, коли це життя закінчимо в лінощах і без покаяння? Краще нам, брати, що назвалися ченцями, щоденно каятися у своїх гріхах, бо покаяння - це ключ до Царства Небесного. Без нього ніхто не може жити, бо покаяння - це шлях, який веде до життя. Тому тримаймося, браття, того шляху, утвердім на ньому наші стопи, бо не наблизиться до цього шляху лютий змій. Подорож цим шляхом, щоправда, нині прикра, та під кінець вона стає радісною. Тому, брати, потрудімся перед тим днем, щоби ми отримали ті блага, а уникли всього, що спадає на недбайливих та нерозкаяних».

Святий же цей наставник так чинив та навчав братію. А вона, немов земля, спрагла вологи, приймала його повчання та приносила Богові плоди своїх трудів: «одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять» (Мт. 13, 8). І можна було побачити на землі подібних до ангелів людей, а монастир цей став подібний до небес, де блаженний отець наш Теодосій засяяв, немов сонце, своїми добрими ділами, про які я вам розповідаю. 

20. Про прославлення Святого і про сіяння Божого світла

З'явилося воно Софронієві, ігумену монастиря святого архангела Михаїла. Коли він уночі йшов до свого монастиря, а ніч була темна, то побачив світло якраз над монастирем святого Теодосія. Дуже здивувався з цього і прославив Бога, промовляючи: «О, яка велика милість Твоя, Господи, що проявив Ти такий світильник на цьому святому місці того преподобного мужа, котрий, сяючи так, просвітлює монастир свій!». Засвідчували це [видіння] й багато інших, часто спостерігаючи таке.

Князі й бояри, почувши про їх непорочне життя, приходили до великого Теодосія, сповідалися йому у своїх гріхах та відходили, отримавши велику користь. І завжди приносили йому щось зі своїх маєтків на втіху братії та на утримання монастиря. Інші ж і землі віддавали на церковну потребу монастиреві й братії.

Найбільше ж і дуже таки любив Блаженного христолюбивий князь Ізяслав, що посів престіл свого батька. Часто кликав його до себе і не раз сам до нього приходив, та й так насичувався від нього тими духовними словами, знову відходив.

Відтоді Бог звеличив це місце, помножуючи в ньому всіляке благо молитвами свого Угодника. Отець же наш Теодосій заборонив воротареві відчиняти будь-кому браму пополудні, щоби ніхто не увійшов до монастиря аж до Вечірні і щоби братія могла відпочити від нічних молитов та вранішньої служби.

21. Про прихід князя Ізяслава

Та одного дня, саме в полудне, прийшов за звичаєм христолюбивий князь Ізяслав з невеликою дружиною: коли хотів їхати до Блаженного, то розпускав по домах своїх всіх бояр і так до нього приходив. І ось, як я сказав, приїхав і зліз з коня - ніколи ж бо на коні не в'їжджав до монастирського двору - і, приступивши до воріт, велів відчинити, бажаючи увійти. Воротар же йому відповів: «Наш великий отець звелів не відчиняти нікому воріт, поки не настане час Вечірні». Тоді христолюбивий князь звернувся до нього, щоби той упізнав його, і сказав: «Це я є, відчини мені одному». А той, не знаючи, що це князь, відповів йому таке: «Я ж сказав тобі, що ігумен звелів мені не відчиняти воріт, навіть коли князь прийде; та якщо дуже хочеш, то зачекай трохи, поки настане час Вечірні». Той відповів: «Я і є князь, то невже мені не відчиниш?» І воротар, виглянувши й упізнавши князя, не відчинив воріт, а побіг до Блаженного і розповів. Князь же терпеливо стояв перед ворітьми, наслідуючи в цьому святого верховного апостола Петра: коли ангел вивів його із в'язниці, він прийшов додому, де були учні, та постукав у браму, то служниця, виглянувши й побачивши, що стоїть Петро, з радості ; не відчинила йому брами, а побігла до учнів сповістити про його прихід» (див.: Ді. 12, 12-15). Так і цей зі страху не відчинив брами, а побіг до Блаженного сказати про прихід христолюбивого князя. Тож Блаженний вийшов і, побачивши князя, поклонився йому.

Тоді христолюбивий князь Ізяслав почав йому говорити: «Чи дійсно, отче, така твоя заборона, як каже цей монах: якщо, мовляв, і князь прийде, не впускати і його?» Блаженний відповів: «Таке розпорядження, благий владико, видане тому, щоб у час полудня брати не виходили з монастиря, а відпочивали від нічних молитов. Твоя ж натхненна Богом увага до Святої нашої Володарки Богородиці блага і на користь твоїй душі; ми ж вельми раді з твого прибуття».

Пішли вони до церкви, Блаженний помолився, і вони сіли [поговорити]. І так христолюбивий князь насолоджувався тими медовими словами, що виходили від преподобного отця нашого Теодосія, і, вельми скориставши з цього, відійшов до свого дому, прославляючи Бога. Відтоді ще більше почав любити його і вважав його одним із перших святих отців; пильно слухав його і робив усе, що звелів йому великий отець наш преподобний Теодосій.

22. Про смерть блаженного Варлаама

Блаженний Варлаам, син боярина Йоана, ігумен монастиря святого Димитрія, котрий збудував христолюбивий князь Ізяслав, пішов до святого міста Єрусалиму і, походивши там по святих місцях, повернувся до свого монастиря. І знову ж через певний час пішов до Константи нового міста. Тут походив по всіх монастирях і, купивши все необхідне для свого монастиря, повернувся додому. І в дорозі, вже будучи у своєму краї, тяжко захворів. Тож дійшов до міста Володимира, дістався до монастиря, який був на околиці й називався Свята Гора, і там спочив у Бозі, з миром закінчивши своє життя.

Помираючи, заповів він своїм супутникам, щоби тіло його перевезли до монастиря святого Теодосія і там поховали, а все, що він купив у Констатинополі - ікони і інше потрібне, звелів віддати Блаженному.

І вчинили так, як він заповів. Перенесли його тіло й поховали у монастирі блаженного Теодосія, праворуч церкви, де і донині є його могила. І все, що їм звелено, віддали до рук Преподобного.

23. Про відхід блаженного Ісаї

Після того христолюбивий князь Ізяслав, вибравши одного з братів у монастирі Великого Теодосія, на ім'я Ісая, котрий прославився у чернечому житті, вивів його звідти і поставив ігуменом у своєму монастирі святого Димитрія. А згодом, зважаючи на його доброчестя, поставлений був єпископом у місті Ростові. І там його вшановують як святого, бо дістав від Бога дар творити чудеса.

24. Про прихід святого Никона

Коли помер князь того острова Ростислав, то його мешканці просили великого Никона піти до князя Святослава і благати, аби відпустив свого сина сісти на їхньому престолі. Діставшись міста, той прийшов до монастиря блаженного Теодосія. Як тільки вони побачили один одного - обидва припали у поклоні і обнялися плачучи, бо давно бачилися. По тому благав його блаженний Теодосій не відлучатися від нього, поки вони живі. То великий Никон пообіцяв йому, що піде туди впорядкувати свій монастир і відразу повернеться. Те й учинив: дійшов із князем Глібом до того острова, а коли князь сів на престіл у тому граді, повернувся Никон назад. Прибувши до монастиря великого отця нашого Теодосія і передавши все своє майно до рук Блаженного, сам із великою радістю йому підкорився.

І дуже любив його блаженний Теодосій, маючи його немов за батька. Коли кудись відлучався, то доручав йому братію, щоби її навчав та оберігав, як найстарший серед усіх. А коли знову сам повчав братію духовними настановами у церкві, то велів великому Никону навчати братію чинити так, як вичитав у книгах. Також [велів] преподобному отцю нашому Стефану, що був тоді уставником, згодом, по смерті блаженного Теодосія, став ігуменом того монастиря, а потому був єпископом Володимирським.

Це я сказав про тих отців [мимохідь], а далі оповідатиму лише про блаженного отця нашого Теодосія і про все те, що він за Божою благодаттю достойно виконав.

25. Про працелюбність і старанність Святого

Оповісти ж хочу про таке світило - святого і великого отця нашого Теодосія. Бо воістину він був чоловік Божий, видиме світило у мирі, що засіяло всім ченцям і смиренням, і послухом. Прославився й іншими трудами, працюючи повсякдень руками своїми. Часто заходив він до пекарні та, працюючи разом із пекарями, радів духом, вимішуючи тісто та випікаючи хліб. Був-бо, як я уже казав, тілом міцний та сильний. Своїми повчаннями втішав та зміцнював душевно всіх, хто страждав, ніколи не розслаблявся у своїх трудах.

Якось у переддень свята Святої Богородиці не виявилося води. А був тоді келарієм згаданий уже Теодор, який мені багато розповів про цього преславного мужа. Тож пішов він і сказав блаженному Теодосієві, що нікому наносити води. Тоді Блаженний швидко встав і почав носити з колодязя воду. А один із братів, побачивши, як він носить воду, побіг і сказав декільком братам, які поспішно прийшли і наносили води аж надміру.

А то якось не було дров для приготування їжі. Пішов келарій Теодор до Блаженного і сказав, аби той звелів одному із братів, вільному від роботи, приготувати необхідні дрова. І сказав Блаженний: «Оце і я незайнятий, то я й піду». А був це час обіду. Блаженний велів братії йти до трапези, а сам, узявши сокиру, почав колоти дрова. Пополудні брати, вийшовши, побачили свого преподобного ігумена, який коле дрова і так трудиться. Тоді кожен узяв свою сокиру, і накололи стільки дров, що вистачило на багато днів. Отаким було старання до Бога блаженного й духовного отця нашого Теодосія, бо володів істиним смиренням і великою скромністю, наслідуючи в цьому Христа - правдивого Бога, який сказав: «Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем...» (Мт. 11, 29). Тому, зважаючи на таку науку, був смиренний і вважав себе останнім серед усіх, так працюючи й прислуговуючи: завжди перший виходив до праці і перший серед усіх приходив до церкви.

Часто також, коли великий Никон сидів за переписуванням книг, Блаженний сидів збоку і виплітав шнурки, необхідні для цієї справи. Таким було його смирення й простота. Та й не бачив ніхто ніколи, щоби він лежав на боці чи омивав своє тіло - мив хіба що руки. Одягом його була волосяна жорстка свитка на тілі, а по ній інша свита, дуже благенька. Зодягав він ЇЇ, щоби не було видно його волосяниці.

Через свій убогий одяг багато нерозважних докоряли йому й насміхалися, але Блаженний радо приймав їхні докори, завжди пам'ятаючи Господнє слово і ним втішаючись, радів: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі...» (Мт. 5, 11-12). Згадуючи це, Блаженний утішався, терпляче зносячи від усіх докори й образи.

26. Про візника, який позив Святого

Одного дня пішов великий Теодосій у якійсь справі до христолюбивого князя Ізяслава. Той був далеко від міста, тож прибувши, затримався до вечора через свою справу. І христолюбець звелів задля нічного відпочинку відвезти його возом до самого монастиря. Коли ж вони так їхали дорогою, то візник, побачивши його в такому одязі, подумав, що це один із убогих, сказав Блаженному: «Монаше, ти щодня байдикуєш, а я працюю і не можу навіть втриматися на коні. То ж нехай я спочину на возі. Ти можеш їхати й на коні, то пересядь на коня». Отож він, добрий і лагідний, з усією сумирністю встав із воза та пересів на коня. Візник же ліг собі на возі. І так їхали вони шляхом, а він радів духом та прославляв Бога, а коли задрімав, то зліз із коня і йшов біля воза пішки, поки не змучився. Тоді знову сідав на коня.

Небо було зоряне, і вже сіріло, назустріч їхали бояри князя та, здаля упізнавши Блаженного, зійшли з коней і поклонилися йому.

А він тоді сказав слузі: «Сину, це вже день, сідай на свого коня». Слуга ж, побачивши, що всі кланяються тому, злякався і затремтів. Устав, сів на коня, і так поїхав дорогою, а преподобний Теодосій сів на воза. Усі бояри, яких зустрічали, вклонялися йому, а візника огорнув ще більший страх. Уже коли доїхали до монастиря і вся братія, вийшовши, вклонилася йому до землі, то слуга вкрай злякався, міркуючи собі: «Хто ж це такий, що всі йому кланяються?»

І, взявши його за руку, Преподобний відвів його до трапезної, звелів дати їсти й пити, скільки захоче, та, подарувавши йому ще й куни, відпустив його. Усе це той слуга розповів братії сам. Блаженний же не сказав про це нікому.

І так він щодня навчав братію, щоб ні в чому не підноситися, а бути смиренним ченцем, робитися меншим від усіх і не величатися, а всім бути покірним. «Ходячи ж, - навчав їх, - тримайте руки складеними на грудях, і хай ніхто не перевершить вас у вашому смиренні; але один одного завжди привітайте і поклоніться, як личить ченцям; і не переходьте з келії в келію, а кожен із вас у своїй келії моліться Богові». Такими і багатьма іншими словами не переставав їх щоденно навчати.

А коли чув від когось із братів, що того переслідують і насідають на нього біси, то такого кликав до себе і, оскільки колись сам піддавася таким спокусам, навчав його і заохочував непохитно стояти проти диявольських хитрощів; не поступатися та не розслаблятися перед бісівськими напастями, і не залишати свого місця, а відгородитися постом і молитвою та часто кликати Бога, щоб допоміг перемогти злого біса. 

Для прикладу він наводив їм ось таке: «Подібне скоїлося колись і зі мною. Однієї ночі, коли я співав у келії повсякденні псалми, став переді мною чорний пес так, що я не міг навіть бити поклони. І стояв він переді мною досить довго. Отож я, розхвилювавшись, хотів його вдарити, але він став невидимий. І такий на мене напав тоді страх і трепет, що я хотів утікати з цього місця, якби Господь мені не допоміг. Бо, очунявши трохи з переляку, почав я ревно молити Бога й бити поклони. І страх відступив від мене так, що відтоді я не боюся їх, навіть коли з'являються мені перед очима».

І багато ще чого говорив їм, утішаючи та укріплюючи проти злих духів. І так відпускав їх, а вони раділи й прославляли Бога за такі поради їхнього доблесного наставника і вчителя.

27. Про Іларіона 

Один із братії, на ім'я Іларіон, розповів мені ще й таке: «І мені злі біси робили в келії багато шкоди. Бо коли я лиш лягав на ліжко, то цілий натовп бісів, збігшись, хапав мене за волосся і, смикаючи, волочив мене; інші, піднявши стіну, кричали: "Волочіть його сюди, ми задавимо його тут стіною". І так робили зі мною щоночі. Тож не міг я : більше терпіти, пішов і оповів про цю бісівську прикрість великому Теодосієві і хотів перейти із цього місця в іншу келію. Та Блаженний прохав мене, мовлячи: "Ні, брате, не відходь із цього місця, щоби не хвалилися злі біси, що вони тебе перемогли; і вчинять тобі ще більше лиха, і ще більше будуть тобі шкодити, узявши гору над тобою. Але молися ревно до Бога у своїй келії і, побачивши твоє терпіння, Бог подасть тобі перемогу над ними так, що не посміють до тебе й приступити". Але я знову сказав йому: "Благаю, тебе, Отче, я вже не можу перебувати в цій келії через численних бісів". Тоді Блаженний, перехрестивши мене, сказав: "Йди до келії, і відтепер лукаві біси не зможуть більше робити тобі жодної прикрості, а навіть не бачитимеш їх більше". Я ж, повіривши йому, поклонився Святому і відійшов. І цієї ночі спокійно, [солодко] спав я у своїй келії. І відтоді ці нахабні біси не сміли наближатися до того місця, прогнані молитвами преподобного отця нашого Теодосія, і втекли».

Той же чернець Іларіон оповів мені ще й таке. Був він книгописцем добрим, тож вдень і вночі переписував книги у келії блаженного отця нашого Теодосія, який тихо відспівував собі Псалтир, прядучи вовну чи щось інше роблячи. Тож одного вечора, коли кожен робив свою справу, прийшов економ і сказав Блаженному, що на завтра не має за що купити поживу братії та на інші потреби нема коштів. І сказав йому Блаженний: «Бачиш - уже вечір, а завтрашній день ще далеко; тому йди, потерпи трохи й помолися Богові. Може, Він змилується й потурбується про нас, якщо забажає». Послухав це економ і пішов, а Блаженний, уставши, пішов, за звичкою, співати до внутрішньої своєї келії, а помолившись, знову сів на своє місце і взявся до своєї справи. І вдруге прийшов економ та повторив те ж. А Блаженний відповів йому: «Чи ж не казав я тобі благати Бога? А завтра вранці підеш до міста й візьмеш у продавців у борг усе, що необхідне братії, а як Бог допоможе, згодом ми віддамо борг. Бо правильно сказав: «Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе» (Мт. 6, 34), -то ж чи мав би Він позбавити нас своєї благодаті?»

28. Про Богом послане золото

Коли економ пішов, до келії увійшов якийсь світлий юнак в одязі воїна і поклонився. Нічого не промовивши, поклав на столі гривню золота і так мовчки вийшов. Устав Блаженний, узяв золото і зі сльозами на очах помолився в душі до Господа Бога. Покликавши воротаря, запитав, чи приходив хто-небудь до воріт цієї ночі. Той же під клятвою засвідчив, що звечора зачинено ворота і відтоді він їх нікому не відчиняв і ніхто до них не підходив.

Покликав Блаженний економа, дав йому гривню золота, промовивши: «Чому ти, брате Анастасе, кажеш, що не маєш за що купити братії поживи? Отож піди й купи всього, що потрібне братії, а завтра Бог знову про нас потурбується». І зрозумів економ Божу благодать, упав навколішки й вимолював у Преподобного прощення. Блаженний же, навчаючи, казав: «Брате, ніколи не впадай у відчай, а кріпися у вірі; всю печаль свою зверни до Господа, і Він потурбується про нас, якщо захоче. А нині влаштуй братії велику гостину, бо це Бог відвідав нас».

І за молитвами Преподобного завжди Бог щедро подавав на потреби все для цієї зібраної Богом отари. Блаженний же, щоночі забувши про сон, за них усіх слізно благав Бога і клонив коліна до землі; і це чули церковні управителі, котрі перед Утренею приходили за його благословенням. [Одного разу] хтось із них підійшов тихо і став, тож чув, як він молився, плакав і часто бив доземні поклони. А трохи відійшовши, почав знову чутно йти. І коли той почув його кроки, то замовк, удаючи, наче спить; та той, тричі постукавши, сказав: «Благослови, отче». Щойно тоді, немов прокинувшись зі сну, промовив: «Господь наш Ісус Христос нехай благословить тебе, сину!» І відтак попереду всіх заходив до церкви. Розповідали, що так робив він щоночі. 

29. Про пресвітера Дам'яна

Був у монастирі Блаженного один старець, саном пресвітер, на ім'я Дам'ян, який ревно наслідував спосіб життя і смиренність преподобного отця Теодосія. Багато людей засвідчують його добре життя, послух та покору всім. Найперше ж ті, що жили з ним у келії, бачили його скромність та чування щоночі, читання старанне книг святих, часте ставання до молитви. Ще багато іншого оповідають про цього мужа. 

Коли ж одного разу той Дам'ян захворів і наближалася вже його смерть, він так слізно молився до Бога: «Господи мій, Ісусе Христе, сподоби мене бути спільником слави святих Твоїх і з ними бути причасником Царства Твого. І не відлучи мене, благаю Тебе, Владико, від отця і наставника мого, преподобного Теодосія, а зарахуй мене з ним до світу того, котрий Ти приготував праведникам своїм».

Коли він так лежав і молився, то раптом став біля його ліжка блаженний Теодосій, припав йому до грудей і, приязно цілуючи, сказав: «Оце, сину, про що ти молився Господеві, Він сьогодні послав мене сповістити тобі, що сповниться все за твоїм проханням. Зарахує Він тебе до святих, і будеш із ними в Царстві небесного Владики. Коли ж Господь звелить тобі відійти з цього світу і прийти до Нього, то не будемо між собою розлучатися, а разом будемо на тому світі». Сказавши це, зник.

Він же зрозумів, що це Бог послав йому видіння, бо не бачив нікого, щоби входив через двері чи виходив, а вмить з'явився біля нього і опісля так само став невидимий. Тож швиденько покликав послушника і послав його за блаженним Теодосієм. Коли ж той тут же прийшов до нього, то каже радісно Дам'ян: «То що, отче, буде мені так, як ти, сьогодні з'явившись, пообіцяв мені?» Блаженний же, не знаючи, про що йдеться, відповідає: «Ні, сину, не знаю, про яку обіцянку ти мовиш». 

Тоді розповів йому, як він молився і як з'явився йому Преподобний. Почувши це, богонатхненний Теодосій став поважним на вигляд і зі сльозами на очах каже: «Так, сину, так воно буде, як я тобі обіцяв. Бо явився тобі ангел у моїй подобі. Я ж, грішний, як можу обіцяти тобі ту славу, що приготована праведникам?» Однак він, почувши обіцянку Святого, дуже тішився. Коли ж зібралася братія, він привітав усіх і, коли ангели прийшли по нього, в мирі віддав свою душу Богові. Тоді ж Блаженний звелів ударити у било, щоби зібралася інша братія. Так із великою честю й співами поховали чесне тіло Угодника там, де ховають усіх братів.

По тому число братів дуже зросло, і отець наш Теодосій мав турботу розбудовувати монастир, збудувати більше келій для тих, що приходили й ставали ченцями. Сам працював із братією, обгороджуючи монастирський двір. А коли обгородили монастир, то перестали його охороняти.

30. Про напад розбійників і чудо, яке сталося

Однієї ночі, коли було дуже темно, напали на них розбійники. Казали, що в церкві на хорах лежить заховане добро, тому вони не йшли ні до кого в келію, а подалися до церкви. І тут почули голоси співців. Міркуючи, що це брати співають навечірні молитви, відійшли. Тож перечекавши трохи в лісі, гадали, що вже спів закінчився, і знову підійшли до церкви. Та знову почули той же спів і побачили в церкві чудове сяйво, а з церкви ширилися пахощі. Це ж бо ангели в ній співали. Тож, гадаючи, що це брати творять опівнічний спів, знову відійшли, чекаючи далі, доки вони закінчать співати, щоби потім увійти до церкви і забрати все, що там є. Неодноразово приходили вони і завжди чули той же ангельський голос.

Настав час Утрені, і паламар, за звичаєм, проказав: «Благослови, отче!», - прохаючи благословення, й почав бити в било на Утреню. Розбійники ж відійшли в ліс, посідали і радилися: «Що будемо робити? Здається нам, що у церкві є якийсь привид. Та коли всі вони зберуться у храмі, тоді увійдемо і, зачинивши двері, всіх знищимо, а майно їхнє заберемо». Це ж так ворог їх під'юджував, прагнучи викоренити звідти ту святу отару. Але не вдалося йому цього зробити, бо сам був ними переможений із Божою допомогою молитвами преподобного отця нашого Теодосія.

Отож лихі люди трохи перечекали, поки ця преподобна отара не зібралася зі своїм блаженним настоятелем і пастирем Теодосієм. А коли вони співали ранішні псалми, мали накинутися на них, немов люті звірі. Та коли наблизилися [до церкви], раптом сталося дивне чудо: церква разом із тими, що були в ній, піднялася із землі у повітря так, що ті не змогли до неї доступити. А хто був у ній разом із Блаженним, навіть нічого не помітив і нічого не почув.

Розбійники ж, побачивши чудо, затремтіли і дуже злякалися, та й повернулися до свого дому. Відтоді постановили нікому не робити зла. А їх старший із трьома іншими прийшли до блаженного отця нашого Теодосія покаятися в тому і розповісти йому про все. І Блаженний, вислухавши їх, прославив Бога, котрий врятував їх від такої смерті та, настановивши їх про спасіння душі, відпустив. Вони ж славили Бога і дякували за все.

31. Про чудо, що трапилося у тій же церкві Печерській

Один із бояр христолюбивого князя Ізяслава бачив раз таке. Проїжджаючи якось уночі полем за 15 верст від монастиря святого Теодосія, угледів церкву в хмарах. Здивувавшись, помчав він туди зі своїми слугами, прагнучи побачити, яка то церква. Коли ж доїхав до монастиря Блаженного, то церква опустилася з висоти і стала на своєму місці. Тож постукав він у ворота, і воротар відчинив. Пішов до Блаженного та розповів усе, що бачив. Відтоді часто приходив до нього насититися духовними бесідами і давав зі своїх маєтків Преподобному на благоустрій монастиря.

32. Про боярина Климентія

Знову-таки інший боярин того ж христолюбивого князя Ізяслава виїжджав раз зі своїм князем воювати ворогів. Вирушаючи, дав собі таку обітницю: «Коли повернуся здоровий до свого дому, то дам Святій Богородиці до монастиря блаженного Теодосія дві гривні золота і ще викую вінок на ікону Святої Богородиці». Почалася битва, і чимало з обох сторін впало від меча. Але ворогів переможено, і ті, що вціліли, повернулися додому. А боярин забув про обітницю Святій Богородиці. І ось через кілька днів, коли він у полуднє заснув у своїй горниці, почув сильний голос, що кликав його по імені: «Клименте!». Прокинувся він, сів на ложі й побачив ікону Святої Богородиці із монастиря Блаженного. Від неї лунав такий голос: «Чому ти, Клименте, не даєш мені того, що обіцяв дати? Тож

кажу тобі нині: поспіши сповнити свою обітницю». Промовивши це, ікона стала невидимою.

Тоді той боярин Здеслав Гуєвич (бо таке було його попереднє ім'я), дуже злякався і, взявши те, що пообіцяв, відніс до монастиря і віддав блаженному Теодосієві. Також викував він і вінок на ікону Святої Богородиці.

Через кілька днів по тому знову задумав той же боярин подарувати Євангеліє до монастиря Блаженному. І коли прийшов до великого Теодосія у монастир, маючи за пазухою заховане святе Євангеліє, після молитви захотів сісти з ним, святого Євангелія ще не показавши. І сказав йому Блаженний: «Спершу, брате Клименте, вийми святе Євангеліє, що маєш за пазухою, котре пообіцяв дати Святій Богородиці, а тоді сядемо». Почувши це, він дуже здивувався провидінням Преподобного, бо ще нікому про це не говорив. Так вийняв святе Євангеліє і віддав Блаженному до рук, а тоді сів і, насолодившись тією духовною бесідою, повернувся додому. Відтоді мав він велику любов до блаженного Теодосія. Часто приходив до нього та від нього приймав велику користь.

І коли такі йшли до нього, то Блаженний після божественної науки гостив їх монастирською трапезою - хлібом і сочевицею. Та й сам христолюбивий князь Ізяслав багато разів брав участь у такій трапезі, втішався тим і говорив блаженному Теодосієві: «Отож, як ти знаєш, отче, дім мій повний усіх благ цього світу, але я ніколи не їв такої смачної страви, як ця. Багато разів мої слуги варили різні І дорогі страви, але вони не такі смачні, як ця. Благаю тебе, отче, скажи мені, звідки смак цей у харчі твоєму?» Тож натхненний Богом отець наш Теодосій, прагнучи навести його на Божу любов, каже йому: «Якщо хочеш, наш добрий володарю, це знати, то послухай, що тобі скажу. Браття у цьому монастирі, коли задумають щось зварити, чи спекти хліб, чи зробити якусь іншу роботу, то мають таке правило: найперше один із них іде до ігумена по благословення, тоді тричі доземно кланяється перед святим вівтарем, запалює від святого вівтаря свічку й від неї розпалює вогонь. А коли наливає у казан воду, то каже старшому: «Благослови, отче!», - а той відповідає: «Нехай тебе, брате, Бог благословить!» І так із благословенням роблять вони всю роботу». А твої слуги працюють і у сварці, і в метушні, і з прокльонами один на одного, а часто від наставників дістають і побої, тому вся їхня робота виконується з гріхом». Почувши це, христолюбець сказав: «Воно таки справді, отче, так є, як ти кажеш».

33. Про настанови Святого

Преподобний же отець наш Теодосій, який справді був сповнений Святим Духом, помножив Божий талант і населив це місце великим числом ченців. Те, що колись було пусткою, стало нині славним монастирем. Він не хотів створювати у ньому великого скарбу, а вірою й надією покладався на Бога, не уповаючи надмірно на маєтки. Тому часто заходив до келії своїх учнів і коли у когось щось знаходив (чи то поживу, чи одяг поза уставом, чи щось з інших статків), то забирав це і кидав у вогонь, наче ворожу частку і спокусу до гріха. При цьому говорив їм: «Не личить воно нам, браття, будучи ченцями і покинувши все світське, знову нагромаджувати по своїх келіях маєтки. Бо як зможемо принести Богові чисту молитву, маючи у своїх келіях заховані скарби? Про це ви чули від Господа, який сказав: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21). І ще про тих, хто нагромаджує: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?» (Лк. 12, 20). Тому, брати, вистачить нам дбати лише про наш уставний одяг і про поживу, яку келарій подає на трапезі, а в келіях із таких речей не можна нічого мати, щоб з усією пильністю і всіма помислами ми приносили до Бога свою чисту молитву». Таке і багато іншого говорив він їм, з усім смиренням і зі сльозами навчав усіх, ніколи не будучи нав'язливим, розгніваним чи сердитим, а завжди милосердним, і тихим, і мав любов до всіх. А коли хтось зі святої отари занепадав духовно і відходив із монастиря, то Блаженний дуже сумував через нього і молився Богові, щоб така овечка, що відлучилася від отари, повернулася назад, і так довго плакав і молив Бога за нього, поки такий брат не повертався назад. 

Тоді Блаженний, прийнявши його з радістю, навчав не піддаватись ворожим підступам, не підпускати їх до себе, а твердо стояти. Говорив-бо, що це не мужня душа, яка розслаблюється тими печальними напастями. І тоді, багато чого такого навчивши та втішивши його, з миром відпускав до своєї келії. 

34. Про того, що часто виходив із монастиря

Був тут один нетерпеливий брат, який часто тікав із монастиря Блаженного. А коли знову повертався, то Блаженний із радістю приймав його, кажучи: «Бог не повинен його залишити так блукати, щоби поза монастирем помер. Хоча він часто від нас відходить, та повинен він померти у цьому монастирі». І благав зі сльозами Бога про нього, випрошуючи йому терпіння.

По багатьох таких відходах повернувся він знову до монастиря, просив Великого Теодосія, щоби його прийняв. А той, як справді милосердний для заблуканої овечки, яка повернулася, прийняв його і зарахував до своєї отари. Тоді той чернець, що Із праці своїх рук придбав якийсь маєток [бо був шевцем і кравцем], приніс його і поклав перед Блаженним. Отож Святий і каже йому: «Якщо бажаєш бути досконалим ченцем, то візьми це і вкинь у вогонь, бо воно походить від непослуху». І той, маючи палку віру, за велінням Блаженного поніс і кинув до печі, і воно згоріло. Сам же відтоді проживав у монастирі, де провів решту свого життя. І саме тут, за пророцтвом Блаженного, спочив із миром у Господі.

Такою була любов Блаженного і таке милосердя до своїх учнів він мав, щоби жоден не відлучився від його отари, а всіх разом, наче добрий пастир, випасав. Випасав, і навчав, і потішав, і словами переконував, наповнюючи їхні душі нетлінною поживою вічного життя і безперервно напоюючи із джерела, а цим привів багатьох на Божий розум і спрямував багатьох до Небесного Царства.

Звідси знову повернімося до подальших подій життя отця нашого Теодосія. 

35. Про брак харчів

Якось прийшов келарій до цього Блаженного і повідомив, що сьогодні нічого дати братії їсти, бо немає з чого зварити. І сказав йому Блаженний: «Іди, потерпи і помолися Богові. Хіба Він про нас не потурбується? Якщо ж ні, то звари пшеницю, змішай із медом і подай братії до трапези. Але уповаємо на Бога, який у пустелі навіть непокірним людям подав хліб небесний та перепелів послав, то і нам сьогодні може подати поживу». Почувши це, келарій відійшов. Блаженний же безперервно молив про це Бога. І ось Бог послав на думку згадуваному раніше бояринові Йоанові спорядити три вози всякої поживи: хліб, сир і рибу, сочевицю і пшоно, а також мед - і послати Блаженному до монастиря. Побачивши все це добро, Блаженний прославив Бога і сказав келарієві: «Чи бачиш, брате Теодоре, що Бог не залишить нас, якщо уповатимемо на Нього усім серцем? Тож іди і зроби братам великий празник, бо нині Бог нас відвідав».

І так Блаженний звеселився з братією духовною радістю при трапезі, хоч сам він їв лише сухий хліб і варені овочі без олії і пив воду - це ж була його звична пожива. І ніколи його не бачили немічним чи похмурим, коли сідав до трапези, а світився Божою благодаттю.

36. Про милосердя святого Теодосія

Колись до цього Блаженного привели зв'язаних розбійників, яких схопили в одному монастирському селі на крадіжці. Блаженний же, побачивши їх зв'язаними і у такому нещасті, дуже розчулився й просльозився, наказав їх розв'язати, дати їм їсти й пити. Водночас багато повчав, щоби нікому не завдавали шкоди і не чинили лиха, наприкінці дав їм ще частку майна на потребу і відпустив їх з миром. Вони ж відійшли, прославляючи Бога і блаженного Теодосія так, що відтоді змилосердилися і не чинили нікому зла, а вдовольнялися своєю працею. Таким було смирення великого отця нашого Теодосія. Бо коли бачив якого жебрака чи вбогого, сумного чи в благенькій одежі, то відразу милосердився над ним, дуже над ним сумував і зі сльозами чинив над ним милість.

Тому поблизу монастиря спорудив будинок і церкву в ім'я святого первомученика Стефана і приймав туди убогих, сліпих, калік і прокажених, а з монастиря давав їм усе необхідне: десятину всього монастирського прибутку. А щосуботи посилав ще й віз хліба тим, що перебували по в'язницях чи у кайданах. 

37. Про пресвітера, що просив вина

Одного дня прийшов до преподобного Теодосія міський пресвітер і попросив вина, щоби служити Святу Літургію. Відразу Блаженний покликав церковного управителя і звелів налити вина, скільки вміститься у посудину, і дати йому. Та той сказав, що вина надто мало, що його вистачить ледве на дві, три чи чотири Святі Літургії. Тоді Блаженний відповів йому: «Налий цьому чоловікові все, а про нас подбає Бог». Того образило таке веління Святого, відійшов і налив у посуд прибульця мало вина, залишивши решту для завтрішньої церковної служби. Пресвітер поніс, але вина було мало, і він показав блаженному Теодосію. Цей знову покликав паламаря і сказав йому: «Чи не велів я тобі вилити все і не турбуватися про завтрашній день, оскільки Бог не залишить цю церкву завтра без Служби, а ще нині дасть нам вина понад міру».

Тоді паламар пішов і вилив усе вино пресвітерові; з тим його відпустив. Коли вони, повечерявши, сиділи, то, згідно із пророцтвом Блаженного, привезено три вози посудин з вином, які послала жінка, що була управителькою в домі благовірного князя Всеволода. Побачивши це, паламар прославив Бога і дивувався із пророцтва святого і блаженного Теодосія, котрий сказав: «Ще цього дня Бог пошле нам вина понад міру». Так і сталося.

38. Про непослух келарія

Якось у день святого й великого мученика Димитрія, коли він заради Христа прийняв свої муки, преподобний Теодосій із братією пішов до монастиря святого Димитрія. І принесли йому від когось дуже гарні хлібини. Тож він звелів келарієві роздати їх під час трапези тим, хто залишився. Однак той не послухав, подумавши у собі, що завтра, коли прийде вся братія, покладе ці хлібини їм, а нинішній братії дасть монастирського хліба. Як задумав, так і вчинив. Наступного дня, коли вони сіли до трапези, було нарізано цього хліба, та Блаженний, глянувши, впізнав ті хлібини. Він покликав келарія і запитав, звідки ці хлібини. Той відповів, що їх принесли ще вчора, але вчора він не подав, бо братів було мало, тож вирішив подати усій братії цього дня на поживу. 

А Блаженний сказав йому: «Краще було не турбуватися про наступний день і вчинити за моїм повелінням, а сьогодні наш Господь, який завжди дбає про нас, подбав би про щось більше на нашу потребу». Тоді звелів одному братові зібрати ці окрайці в кошик і висипати в ріку. А на того наклав епітимію, оскільки він не виконав розпорядження. І так робив завжди, коли було вчинене якесь діло, а спершу не було взято благословення, тому що не хотів, щоби та свята отара їла таку поживу, яка подана без благословення і з непослуху. Отож, наче ворожу частку, велів іноді вкидати до палаючої печі, а іноді опускати в річкові бистрини.

39. Про непослух заповіді Святого 

По смерті блаженного отця нашого Теодосія сталося дещо від непослуху. Хоч і недобре тут про таке говорити, але згадали вже, тож подамо. 

Ото по вигнанні із монастиря преподобного отця нашого ігумена Стефана, коли прийняв ігуменство великий Никон, наступали дні святого Великого Посту. У перший тиждень такої стриманості, коли добрі подвижники напрацювалися, постановив преподобний отець наш Теодосій давати їм у п'ятницю того тижня дуже чистий хліб, та інший, випечений із медом і з олією.

Отож келареєві звелено вчинити за звичаєм. Він же, вчинивши непослух, сказав неправду, мовивши, що немає борошна для випечення такого хліба. Проте Бог не знехтував молитвою й трудом своїх преподобних, щоби не занедбано постанови блаженного Теодосія. Коли по Святій Літургії вони йшли на пісний обід і вже не було жодної надії, тоді привезено віз таких хлібин. Побачивши це, братія прославила Бога і святого Теодосія, подивляючи, як Бог завжди дбає про них, подаючи їм все необхідне молитвами преподобного їхнього отця і наставника Теодосія. 

І знову, коли через два дні келарію було велено спекти братії хліба за звичаєм із того борошна, якого, як він казав раніше, не було, то пекарі місили тісто і заливали в нього окріп. Раптом виявили в ньому жабу, що зварилася у тій воді, і тим осквернила діло, творене з непослуху. Бог дозволив це для спасіння святої отари, яка стільки натрудилась у святий тиждень, щоби не споживали такого хліба, а осквернив його гадом, наче ворожу принаду, щоб була їм наука й на Майбутнє. 

І нехай ніхто з вас не докоряє мені за те, що я вписав це тут і відійшов від моєї розповіді, бо вчинив я це тому, щоби ви розуміли: не личить нам у будь-чому не слухати наставника, свого ігумена, знаючи, що коли щось від нього приховуємо, то від Бога не втаїмо нічого. А Він незабаром помститься за того, кого поставив над нами за старійшину й пастиря, щоб усі його слухали і все чинили за його повелінням.

Та вже повернімося до попередньої розповіді про блаженного Теодосія.

40. Про нестачу деревної олії 

Якось надійшов празник Успення Святої Богородиці, і не було деревної олії, щоби налити того дня у кандила. Тож задумав церковний управитель вичавити олію із земних плодів, налити в кадила й запалити. Запитав про це блаженного Теодосія. І звелів йому вчинити так, як задумав. А коли хотів уже наливати олію у кадила, то побачив, що в неї впала миша і там плаває мертва. Тож швиденько побіг і повідомив Блаженному, що він старанно закрив ту посудину з олією і не знає, як та тварина залізла і втопилася. А блаженний Теодосій подумав, що це Боже провидіння, і сказав йому: «Краще б нам, брате, мати надію, сподіваючись на Бога, який може дати нам усе, чого потребуємо, ніж, не довіряючи, робити те, що не личить. Тож іди і вилий ту олію на землю, трохи потерпи, молячись Богові, і він має дати нам цього дня деревної олії більше, ніж потрібно».

А коли настала вечірня пора, то один із багатих приніс велику посудину, наповнену деревною олією. Побачивши це, Блаженний прославив Бога, який так скоро почув їхню молитву. 

Так наповнили всі кадила, а більша частина ще залишилася. Наступного дня звершили світлий празник Святої Богородиці.

І боголюбивий князь Ізяслав, який справді мав палку віру в Господа нашого Ісуса Христа і Його Пречисту Матір, який, зрештою, і життя своє віддав за брата свого, відповідно до Божого слова, мав, як і сам говорив, непросту любов до отця нашого Теодосія і часто приходив до нього, щоби насититися його богонатхненними словами.

41. Про бочку, яка наповнилась медом за словами Святого

Одного разу прийшов той [князь] і сіли вони у церкві до тієї божественної бесіди, аж настав вечір. Та також залишився той христолюбець із Блаженним і чесною братією на вечірнє славослов'я, бо із Божої волі лив тоді сильний дощ. Блаженний же, побачивши, що дощ не вщухає, покликав келарія і сказав, щоби приготував на вечерю страви для князя. Тоді підійшов до нього ключник і каже йому: «Панотче, не маю меду, щоби дати на вечерю випити князеві і дружині». Сказав йому Блаженний: «Так мало його маєш?» А той відповів: «Справді, отче, зовсім не маю, бо увесь такий посуд я перевернув догори дном порожнім». А Блаженний знову йому каже: «Йди і перевір пильніше, може, хоч трішки залишилося». А той у відповідь каже: «Повір мені, отче, що і ту посудину, в якій було пиття, я також перевернув і поклав догори дном». Тоді Блаженний, насправді сповнений Святим Духом і духовною благодаттю, каже йому: «Оце йди за моїм словом в ім'я Господа нашого Ісуса Христа і знайдеш мед у тій посудині».

І той, повіривши Блаженному, пішов до комори, як велів святий отець наш Теодосій, і знайшов бочку, що прямо стояла і була повна меду. Злякався і швиденько пішов розповісти Блаженному, що сталося. І сказав йому Блаженний: «Мовчи, сину, не кажи про це нікому ні слова, а йди і неси, скільки треба, князеві і дружині, та й братії подай, нехай п'ють, бо це є Боже благословення».

Коли дощ припинився, князь повернувся додому. А в тому монастирі було таке благословення, що вистачило вдовольнятися ним [медом] багато днів.

42. Про вигнання бісів

Котрогось дня прийшов монах із одного з монастирських сіл до блаженного отця нашого Теодосія і сказав, що у хліві, де вони тримають худобу, живуть біси, чинять їм велику шкоду, заважають худобі їсти. І вже вкотре молився пресвітер і кропив свяченою водою, однак ті злі біси залишились і донині роблять шкоду худобі.

Тож отець наш Теодосій став проти них постом і молитвою, згідно з Господнім словом, яке говорить: «А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17,21). Тому уповав Блаженний, що зможе прогнати їх із цього місця, як [прогнав] колись із пекарні. Пішов він до того села й одного вечора увійшов у той хлів, де біси зробили собі житло, зачинив двері і в молитвах пробув там до ранку.

Відтоді не з'являлися біси на тому місці і вже не робили шкоди у тому селі. Молитвами отця нашого преподобного Теодосія, наче якоюсь зброєю, були відігнані від того села. А Блаженний знову повернувся до свого монастиря, як хоробрий воїн, що переміг злих духів, які чинили шкоду у краю Святого.

43. Про примноження борошна за пророцтвом Святого

Знов якось одного дня до цього ж блаженного й преподобного отця нашого Теодосія прийшов старший над пекарями і сказав, що немає борошна спекти хліба для братії. І сказав йому Блаженний: «Іди і поглянь у комору, може, знайдеш у ній хоч трохи борошна, поки Бог знову про нас не потурбується». Та знаючи, що він вимів засіки і лиш в одному кутку було трохи висівок, каже Преподобному: «Правду кажу тобі, отче, я сам вимів те місце, і немає там нічого, лише трохи висівок». І відповів йому Отець: «Вір мені, сину, що могутній Бог із тієї дрібки висівок може наповнити нам місце борошном. Так при Іллі сотворив Він тій удовиці, помноживши з однієї пригорщі борошна таку кількість, щоб вона прогодувала своїх дітей у голодні часи, коли люди гинули. Він і нині такий, і могутність Його та ж, і нам з малої кількості може зробити багато. Тож іди подивися, коли буде Боже благословення на тому місці».

Почувши це, відійшов, а коли зайшов до комори, то побачив, що засік, який перед тим був порожній, молитвами преподобного отця нашого Теодосія повний борошна так, що воно пересипається на землю. Побачивши таке преславне чудо, він здивувався і повернувся до Блаженного й розповів йому це. А Святий відповів: «Іди, сину, і нікому не розповідай про це, а, як звичайно, спечи хліба для братії. Це молитвами преподобної нашої братії Бог послав нам свою милість, подавши усе, чого потребуємо».

Такою була ревність до Бога блаженного, надія Преподобного отця нашого Теодосія. І таке мав уповання на Господа нашого Ісуса Христа, бо не мав жодної надії на земне, ні на що не уповав у цьому світі, а всією думкою і всією душею схилявся до Бога, поклавши на Нього все своє уповання. Зовсім не турбувався про завтрашній день, щоденно маючи в серці слово Боже, що говорить: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші» (Мт. 6, 26). Тому щоночі слізно молився. Молитва: «Владико, якщо Ти згромадив нас у цьому місці і якщо Твоя свята милість дозволяє нам жити в ньому, то будь нам помічником і подателем усіх благ. Бо ж в ім'я Святої Твоєї Матері споруджений дім цей, а ми Твоїм іменем зібрані в ньому. Збережи нас і охорони від усякого підступу вселукавого ворога, зроби нас гідними осягнути вічне життя. І завжди вкладай у наші серця Твій страх, щоби ним ми успадкували ті блага, які Ти приготував для преподобних».

Так він проводив усі дні, наказуючи братії, навчаючи, втішаючи й забороняючи розхолоджуватися, а поступово й невпинно зміцнюватися. Так старанно випасав свою отару, пильнуючи, аби жоден підступний вовк не заліз і не розігнав оту божественну святу отару.

44. Про богоявлене сяйво

З'явилося воно якомусь христолюбному й богобоязливому чоловікові, показуючи блаженного й преподобного отця нашого Теодосія і його пречисті й непорочні молитви, а також той святий монастир, указуючи інше місце для переселення.

Є невеличка гора над тим монастирем, і коли той чоловік вночі там проходив, то вжахнувся, побачивши дивне чудо. Була темна ніч, а світло предивне стояло лише над монастирем Блаженного. Це побачивши, розгледів у тому сяйві преподобного Теодосія, що стояв посеред монастиря перед церквою, звівши до неба руки, і ревно молився Богові. Поки дивився на це й дивувався, інше чудо з'явилося йому.

Від бані церкви вийшло велике полум'я, наче намет, і перейшло на другий пагорб, стало там, де блаженний отець наш Теодосій назнаменував церкву, а після того почав споруджувати. І донині на тому місці є славний монастир. А полум'я те йому з'явилося так: було воно наче дуга, що одним кінцем стояла на верху церкви, а другим сягала вказаного місця, поки він, заїхавши за гору, перестав її бачити. Це той чоловік сам бачив, розповів одному з братів монастиря Блаженного, і все це правда.

Тому краще нам сказати з божественним патріархом Яковом: «Направду, Господь є на цьому місці, а я не знав... Яке страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні!»

Або можна також сказати, подібно як сказано у житії святого великого Сави. Бо і йому, коли він однієї ночі вийшов зі своєї келії і молився, з'явився вогняний стовп до небес. Коли ж він прийшов на те місце, то знайшов там печеру, і через кілька днів спорудив там славний монастир. Так і тут треба це розуміти; Бог указав це місце, і незабаром на ньому створено славний монастир, який і донині процвітає його молитвами. 

Отака була молитва отця нашого блаженного Теодосія до Бога за свою отару і за це місце. Такі чування щоночі. І сяяв він, як пресвітле сяйво у тому монастирі. Милостивий і благодатний Бог показав на цьому місці ще й інше чудо.

45. Про знаменну появу святих ангелів

Люди, що жили поблизу, розповіли потім усій братії те, що сталося. Однієї ночі чули вони голоси багатьох співців. Тож уставши зі своїх лежанок, повиходили зі своїх помешкань і стали на високому місці, дивлячись, звідки той голос. Над монастирем Блаженного сяяло велике світло, і вони бачили багато ченців, що виходили зі старої церкви та йшли на вказане місце, несучи ікону Святої Богородиці. Усі ж інші йшли слідом із запаленими свічками в руках і співали. А перед ними йшов преподобний отець їхній і наставник Теодосій. Коли вони дійшли до того місця, то тут співали і молилися, а потім повернули назад і на очах очевидців увійшли до старої церкви, знову співаючи. Бачив це не один, не двоє, а багато людей, і розповідали те, що бачили.

Треба розуміти, що це з'явилися ангели. А що жоден із братів їх не бачив, то це Бог так зволив і приховав від них цю таємницю. Згодом, почувши про це, прославляли вони Бога, який творить численні чудеса і прославляє це місце та освячує його молитвами преподобного отця нашого Теодосія.

І знову краще нам, браття, розповівши це, перейти до дальших похвал Блаженного і переказати правдиво все те, що гідне його відданості Господу нашому Ісусу Христу.

46. Про те, як Святий проповідував Христову віру жидам

Мав Блаженний такий звичай, що часто вставав уночі і потай від усіх ходив до жидів, сперечався з ними про Христа, докоряючи їм і звинувачуючи. Називав їх відступниками й беззаконниками. Бажав-бо бути вбитим за сповідування Христа.

47. Про великий подвиг і піст Святого

Коли він у дні Посту відходив до вище названої печери, то звідти часто, без нічийого відома, уставав уночі (один Бог його охороняв), відходив сам до монастирського села і там у потай приготованій печері, про яку ніхто не знав, перебував самотньо до Вербної неділі. Відтак знову приходив уночі звідти у вище згадану печеру, щоб у п'ятницю Вербної неділі вийти до братії, аби вони подумали, ніби він перебував тут усі дні Посту.

І так він перебував, не даючи собі спокою чуванням і молитвами всенощними, благаючи Бога про свою отару і закликаючи Його бути їм помічником у всіх їхніх справах. Обходячи щоночі монастирське подвір'я з молитвою, відгороджувався нею, наче міцним муром, стежачи, щоби не увійшов змій лукавий полонити когось із його учнів. Так він охороняв усі монастирські володіння.

Коли ж одного разу ті, хто охороняв свої домівки, спіймали розбійників, зв'язали їх і вели до міста на суд, то за волею Божою довелося їм проходити біля одного монастирського села. Один із цих злодіїв, зв'язаний, кивнувши головою у бік того села, сказав, що якось однієї ночі прийшли вони до того села з наміром вчинити напад і пограбувати все, що там було. Побачили вони однак дуже високий мур і навіть не могли до нього наблизитися. Це ж бо благий Бог невидимо обгородив усе те майно молитвами цього праведного й преподобного мужа. Тому блаженний Давид, передбачаючи таке, сказав: «Очі Господні на праведних; вуха його - на їхній заклик» (Пс. 34,16).

Владика, який сотворив нас, завжди прихиляє своє вухо, щоби почути тих, хто кличе Його воістину. А почувши їхню молитву, спасе їх. Тим, хто на нього уповає, чинить усе за їхньою волею і проханням. Так було із преподобним і преблаженним отцем нашим Теодосієм, який випасав свою отару з усім благочестям і чистотою, даючи приклад усім своїм стриманим життям і подвигом.

48. Про мужність і непохитність Святого

Була у той час якась смута від вселукавого ворога серед трьох князів - рідних братів. Два брати задумали піти війною проти свого старшого брата, христолюбця князя Ізяслава. І так його прогнали зі стольного града Києва.

Коли вони прийшли у те місто, то послали по блаженного Отця нашого Теодосія, вимагаючи прийти до них на обід і стати учасником тієї неправедної ради. Та Преподобний, сповнений Святого Духа, зрозумів, що вигнання христолюбця є неправедним, і сказав посланцеві, що не прийде на цей бенкет Вельзевула та не споживатиме їжу з крові та вбивства. Ще багато іншого тому наговоривши, відпустив його, звелівши, щоби переказав усе це тим, хто його послав. А ті, зачувши це, не змогли розгніватися на нього, бо зрозуміли, що він праведник і чоловік Божий, однак його не послухали і кинулися на свого брата, якого вигнали з його землі, та й повернулися назад. І один сів на престолі свого батька і брата, а другий знову повернувся до своїх володінь.

А преподобний отець наш Теодосій, сповнений Святого Духа, почав його звинувачувати, що вчинив неправедно, незаконно сів на той престіл, прогнавши старшого брата, неначе батька. І так не переставав йому дорікати: іноді посилав йому листи, іноді ж звинувачував його в неправедному вигнанні брата перед наближеними до нього боярами, звелівши йому це переказати. Згодом написав йому великого листа, звинувачуючи його і твердячи: «Голос крові твого брата звертається до Бога, як [кров] Авелева на Каїна». І подав приклади інших давніх гонителів і убивць та братоненависників. Усе те, що [думав] про нього, описав притчами і послав йому.

Коли ж князь прочитав того листа, то дуже розгнівався, заревів, наче лев, і кинув його на землю. Відтоді розповзлася чутка, що Блаженний буде засуджений на вигнання. Братія дуже засумувала і благала Блаженного більше не звинувачувати князя. Також приходило багато бояр і розповідали, який великий гнів на нього має князь, благали його не противитися йому, оскільки хоче заслати його. Та Блаженний, коли почув, що йдеться про його вигнання, дуже зрадів духом і сказав: «Вельми радію з того, браття, бо немає для мене нічого блаженнішого у цьому житті. Чи втрата майна й багатства мене турбує? Чи розлука з дітьми й полями мене засмучує? Нічого такого ми не принесли у цей світ, бо нагими народилися, і так нам належить нагими відійти із цього світу. Тому я готовий і на вигнання, і на смерть».

Відтоді почав ще більше докоряти князеві братоненависництвом, бажаючи, щоби заслав його. Однак той, хоч і дуже розлютився на Блаженного, та не відважився завдати йому жодного лиха, бо бачив, що він людина преподобна й праведна. Ще раніше він часто заздрив своєму братові, що має такого світоча у своїх володіннях, як це чув і розповідав чорноризець Павло, ігумен одного з монастирів у його наділах. 

Блаженний отець наш Теодосій, якого дуже благали братія і бояри, і найбільше, коли сам зрозумів, що нічого не може добитися тими словами, облишив це і відтоді більше не докоряв йому, подумавши у собі, що краще буде благати його молитвами, щоби повернув свого брата до його краю.

49. Про смирення князя Святослава перед святими

Невдовзі благовірний князь зрозумів, що блаженний Теодосій переміг свій гнів і припинив свої докори. Вельми зрадів, бо віддавна бажав говорити з ним та насолодитися його духовними словами. Отож посилає до Блаженного, чи дозволить йому прийти до його монастиря, чи ні. Коли ж той дозволив йому прийти, то він, радісно вставши, прийшов із боярами до монастиря Блаженного. Коли великий Теодосій вийшов з братією із церкви, то за звичаєм зустрів його і поклонився, як належить князеві, а той поцілував Блаженного. Тоді каже йому благовірний князь: «Отче, я не наважувався прийти до тебе, вважаючи, що коли ти так гніваєшся на мене, то не впустиш до свого монастиря». І сказав Блаженний: «Що ж бо, благий владико, може мій гнів супроти твоєї сили, та нам належить докоряти й говорити вам те, що служить для спасіння вашої душі, а вам краще це послухати».

Так вони увійшли до церкви, помолилися, а після молитви сіли. Блаженний Теодосій почав навчати його Святого Письма, багато повчав його про любов до свого брата. Та той покладав багато провини на свого брата і через те не бажав з ним помиритися. Отож після довгої розмови князь знову повернувся у свій дім, прославляючи Бога, що сподобився розмовляти з такою людиною. Відтоді часто приходив до нього, аби насититися тією духовною поживою. Солодшими-бо від меду й соку були слова Блаженного, що виходили з його медових уст. Часто й великий Теодосій заходив до нього, нагадуючи йому про страх Божий і про любов до брата.

Одного дня, коли блаженний і богоносний отець наш Теодосій пішов до нього і вступив до палати, де сидів князь, то побачив перед ним багатьох музикантів: одні грали на гуслях, інші на скрипках, ще інші на органах. І так всі грали й веселилися, як велить звичай перед князем. Блаженний сів скраєчку, похнюпився і, нахилившись до нього, сказав: «Чи буде так і в майбутньому віці?» Відразу князь зворушився цим словом Блаженного і навіть просльозився, наказавши тим припинити. Відтоді, коли велів музикантам влаштовувати ігри, то, почувши про прихід блаженного Теодосія, відразу наказував стояти тихо і мовчати. Неодноразово, коли сповіщали йому про прихід Блаженного, він виходив, зустрічав його радісно перед дверима палати, і так обидва входили досередини. Тоді він, радіючи, говорив Преподобному: «Оце, отче, кажу тобі правду: що коли б мені сповістили, що мій батько воскрес із мертвих, то я не радів би так, як із твого приходу. Не боявся б так і не нітився, як від твоєї преподобної душі».

А Блаженний говорив йому: «Якщо ж ти так боїшся мене, то вчини мою волю і поверни твого брата на престіл, який йому передав твій благовірний батько». Та він мовчав, не знаючи, що відповісти йому на це, бо ворог так розпалив його гнівом на свого брата, що не хотів і слухати.

Отець же наш Теодосій щодня і щоночі молив Бога про христолюбивого князя Ізяслава і велів його поминати на ектенії як першопрестольного і найстаршого з усіх князя. А цього, про якого сказав, що він незаконно сів на тому престолі, не велів поминати у своєму монастирі. І братія ледве переконала його в тому. Тоді велів поминати і цього разом із тим, однак спершу христолюбця, а потім цього благовірного.

А великий Никон, побачивши таку незгоду між князями, відійшов із двома ченцями на вище названий острів, де спорудив монастир. Коли ж блаженний Теодосій багато разів благав його не відходити й не розлучатися з ним за життя, то він, не послухавши його в цьому, а відійшов на своє місце, як говорилося раніше.

50. Про спорудження великої церкви Печерської

Отож отець Теодосій, сповнений Святого Духа, почав старатися, щоби за Божою благодаттю переселитися на інше місце. При допомозі Святого Духа він почав споруджувати велику кам'яну церкву в ім'я Святої Богородиці і Приснодіви Марії. Перша-бо церква була дерев'яна і замаленька, аби вмістити братію. На початок такої справи зібралося багато людей: одні вказували одне місце для спорудження, а інші - інше. І не було кращого місця, як на княжому полі, що розкинулося поблизу. І ось за Божим помислом проїжджав дорогою князь Святослав, побачив багато людей та запитав, що тут діється. Коли ж довідався, то повернув коня і під'їхав до них. Оскільки ж був натхненний Богом, то вказав їм місце на своєму полі та звелів спорудити тут таку церкву.

Помолилися - і святе місце визначилося росою з небес, а потім посухою і від вогню спаленням тернини, як сказано раніше, очистилося місце для фундаменту церкви. Отож після молитви сам той благовірний князь розпочав копати яму під фундамент. І блаженний Теодосій щодня прагнув трудитися над спорудженням того храму. І хоча не спорудив його за свого життя, однак по його смерті, коли Стефан став ігуменом і Бог допомагав йому молитвами отця нашого преподобного Теодосія, справу було завершено - і храм споруджений.

Туди переселилися брати. На старому ж місці їх залишилося мало, а з ними - пресвітер і диякон, щоби там щоденно служилася Свята Літургія.

Отаке житіє преподобного і блаженного отця нашого Теодосія від юності аж дотепер я описав коротко із багатьох [подій]. Бо хто може описати почергово всі діла цього блаженного мужа і хто може гідно похвалити його доблесть? Бо хоч я простак, невіглас і спокусився його гідно похвалити всупереч його настановам, то однаково не зміг. Усе ж що в моїх силах - оповідаю про Святого.

Неодноразово намагалися спокусити князі, бояри та єпископи цього Блаженного, заплутуючи словами, та не змогли, а, відбившись, немов від каменя, відскакували; був-бо він обгороджений вірою й надією на Господа нашого Ісуса Христа і в собі спорудив обитель Святого Духа. Був же заступником удовиць і помічником сиріт, а убогим надія. І кажучи просто: усіх, хто приходив, навчав, і втішав, і відпускав, а убогим подавав за потребою і на прожиток. Багато нерозумних йому цим докоряли, та він із радістю все це приймав. Та й від учнів своїх мав він чимало докорів і нарікань, однак повсякчас молив Бога за всіх.

Також через його вбогу одіж багато невігласів насміхалися над ним і кпили, та він цим не журився. Утішався своєю наругою й докорами і дуже радів, прославляючи Бога. Бо коли хтось не знав його, а бачив у такій одежі, то не думав, що це сам ігумен, а один із убогих монастирських слуг.

51. Про порятунок убогої вдовиці

Одного дня ішов Блаженний до робітників, які споруджували церкву, і зустріла його убога вдовиця, скривджена суддею. Отож каже вона Блаженному: «Чорноризцю, скажи мені, чи є ваш ігумен у монастирі?» Запитав її Блаженний: «Що тобі потрібно, бо та людина грішна?» А жінка йому каже: «Про те, що він грішний, не знаю, а знаю лише, що звільняє багатьох від печалі й напасті. Тому і йду до нього, щоби мені допоміг, бо мене несправедливо скривдив один суддя».

Дізнавшись таке про неї, Блаженний пошкодував її і сказав: «Жінко, тепер іди додому, а коли прийде наш ігумен, то я передам йому твою справу, і він звільнить тебе від твоєї печалі». Почувши це, пішла жінка додому. 

А Блаженний пішов до судді, і сказав йому про неї, і звільнив її від того насильства. А той послав і повернув їй усе, чим її скривдив.

Справді, той блаженний отець наш Теодосій був заступником для багатьох перед князями і суддями, визволяючи їх, бо ці не могли не послухатися, знаючи його праведність і святість. Шанували-бо вони його не заради чистих і світлих риз, не через великі маєтки, а заради чистого його життя і світлої душі та численних його повчань, які полум'яніли Святим Духом із уст його. Його козячі шкури були як коштовний і світлий одяг, а волосяниця - як чесна царська багряниця. Так ходив у ній, пишаючись. 

52. Про покликання святого Теодосія до Бога

Проживши богоугодне життя, дійшов до його кінця, то наперед передбачив свій відхід до Бога і день свого упокоєння: бо смерть для праведників - це упокій. Тоді він звелів скликати всю братію, навіть тих, що порозходилися по селах чи за іншою потребою. Коли ж скликали усіх, почав наказувати служителям, і наставникам, і слугам, щоби кожен продовжував виконувати доручену йому справу з усім старанням і страхом Божим, в покорі й любові. Зі сльозами навчав усіх про спасіння душі і про боговгодне життя, про піст і про ревність до церкви та про перебування у ній зі страхом; про братолюбність і смирення, щоби мати любов і покору не лише до старших, а й до своїх ровесників. Сказавши це, відпустив їх.

По тому прийшов благочестивий князь Святослав відвідати Блаженного. А він, відкривши свої праведні уста, почав навчати його про благочестя, і як оберігати православ'я, і як турбуватися про святі церкви. До цього сказав: «Молюся Господу Богові і Його Пренепорочній Матері світу про твоє благочестя і про твою державу, щоби дав тобі тихе й небунтівне правління. І доручаю твоєму благочестю оцей святий монастир Печерський, дім Святої Богородиці, який сама зволила спорудити, і нехай ним не володіє ні архиєпископ, ні жоден із клириків Софійських, а нехай твоя влада завідує ним, а після тебе - твої діти та нащадки твого роду».

Виступив на Блаженному холодний піт і охопила його сильна лихоманка. Уже не міг йому нічого [сказати], а лежав на одрі. Та сказав таке: «Хай буде воля Божа, як Йому завгодно, так хай і вчинить зі мною. Однак молюся до Тебе, Владико мій, Ісусе Христе, будь милостивий до моєї душі, щоб не зустріла вона лукавства супротивників. Нехай приймуть її ангели Твої, провівши через темні митарства, нехай заведуть до світла Твого милосердя». Сказавши це, замовк, а браття за ним дуже засумували і впали у велику скорботу.

Потім він три дні не міг говорити, навіть звести повіки, так що багато хто думав, що він уже помер. Лише декотрі бачили в ньому його душу. Через три дні підвівся і, коли зібралися всі брати, сказав їм: «Браття мої й отці, оце вже пора закінчити моє життя, як це мені явив Господь, коли я був у печері, і треба мені відійти з цього світу. Тож подумайте поміж себе, кого бажаєте, щоб я поставив вам ігуменом на своє місце». 

Почувши це, браття дуже засумували і заплакали, а потім вийшли порадитися та за згодою всіх вибрали собі ігумена - церковного співця Стефана.

53. Про смерть святого Теодосія

Наступного дня блаженний наш Теодосій, знову скликавши братію, сказав їм: «То як, діти, чи порадилися ви між собою, хто буде достойним ігуменом?» Вони ж усі сказали, що Стефан буде гідним, щоби прийняти ігуменство після нього. Блаженний же, покликавши того й поблагословивши, призначив його ігуменом на своє місце, а їх багато навчав коритися йому, а потім відпустив їх, назвавши й день своєї смерті. Сказав-бо, що в суботу, після сходу сонця, душа його розлучиться з тілом. І знову покликав лише Стефана і вчив його, як доглядати святу отару, щоб не відлучався від неї, а служив їй зі смиренням. Самому вже дошкуляли великі болі.

Коли ж прийшла субота і почало світати, то послав і скликав Блаженний усю братію і так духовно поцілував по одному всіх, які плакали і ридали, прощаючись із таким пастирем. І Блаженний сказав їм таке: «Діти мої любі, браття! Любов'ю поцілував я всіх вас, бо відходжу до нашого Владики, Господа Ісуса Христа. А ото ваш ігумен, якого ви самі вибрали. Майте його за свого духовного отця, побоюйтеся його і все робіть за його велінням. А Бог, який усе сотворив Своїм словом і премудрістю, нехай вас благословить і вбереже від біди, нехай захоронить вашу непорушну й сильну віру в Нього, аби ви перебували в єдності і в єдиній любові разом до останнього подиху.

Нехай дасть вам ласку непомильно трудитися для Нього, щоб ви перебували в єдності тілом і духом, у смиренні і послуху. "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт. 5,48). І Господь нехай буде з вами. Нарешті, молю вас і заклинаю, щоб поховали мене у тому ж одязі, в якому я є сьогодні, у печері, де я перебував у дні посту; і не обмивайте мого убогого тіла, щоби ніхто із людей мене не бачив, а самі похороніть це тіло у згаданому місці». 

Слухаючи це з уст святого Отця, братія плакала гіркими сльозами.

54. Про доручення й обітниці Святого своїм учням

І знову Блаженний потішав їх, промовляючи: «Обіцяю вам, браття й отці, що хоча й тілом відходжу від вас, та духом завжди буду з вами. І оце скільки вас помре у цьому монастирі, чи будете кудись послані ігуменами, якщо хтось і згрішить, я за це буду відповідати перед Богом, а якщо хтось відійде самовільно із цього місця, то тут не буде моєї провини. Отож розумійте мою відвагу перед Богом: коли побачите, що у цьому монастирі примножується всяке благо, то знайте, що я перебуваю поблизу небесного Владики; коли ж побачите нужду і занепад в усьому, то знайте, що я далеко від Бога і не маю відваги молитися до Нього». Сказавши це, відпустив усіх, не залишаючи при собі нікого.

Та один із братів, який завжди прислужував йому, трохи причинивши двері, зазирав у щілину. І ось Блаженний устав, і впав ниць на коліна, і слізно благав милостивого Бога про спасіння своєї душі, і закликав на допомогу всіх святих, а найбільше Святу Володарку нашу Богородицю, а через неї благав Господа Бога й Спаса нашого Ісуса Христа про свою отару і про те місце. А після молитви знову ліг на своє ложе і, полежавши трохи, поглянув на небо та з усміхненим лицем голосно сказав: «Благословенний той Бог, якщо воно так є, і я не боюся, а радісно відходжу із цього світу». Це слід розуміти так, що мав тоді якесь видіння, коли це казав. І потім заспокоївся, простяг ноги, склав на грудях руки хрестом і передав свою святу душу до рук Божих. Перейшов до святих отців року 1074-го, у суботу, третього дня місяця травня, при сході сонця, як сам передбачив. 

Тоді ж учинили над ним великий плач і, взявши його [тіло], понесли до церкви і за звичаєм творили над ним святий спів.

І тоді немов за якимось Божим повелінням, зійшлося багато вірних із власного поруху і сиділи перед ворітьми, очікуючи, коли винесуть Блаженного. А благовірний князь Святослав перебував тоді недалеко від монастиря, стояв і побачив вогняний стовп від землі до небес над тим монастирем. Та цього ніхто не бачив, лише князь. І з цього він зрозумів, що Блаженний помер, то сказав до своєї дружини: «Оце, думаю, сьогодні помер блаженний Теодосій». Бо день перед тим був у нього і бачив, що він тяжко нездужав. І послав довідатися, чи справді той помер. Так воно й було, то дуже за ним плакав.

55. Про похорон святого Теодосія

Брати ж, зачинивши браму й нікого не впускаючи, за велінням Блаженного сиділи біля нього й очікували, коли розійдуться люди, щоби тоді похоронити його так, як Блаженний заповів. Прийшло також багато бояр, та й ті стояли перед ворітьми. І ось за Божим провидінням захмарилося небо і пішов дощ, отож ті так розійшлися.

Коли ж дощ перестав падати і знову засяяло сонце, занесли його до вказаної печери, і поклали там його, й опечатали, та й розійшлися. І постили весь той день.

Того року молитвами блаженного отця нашого Теодосія у тому монастирі помножилися всі блага, та й в усьому краю всього було вдосталь, і приплід худоби - такого ще ніколи не бувало. Зрозуміли це учні його, згадавши обіцянку святого Отця, і прославили Бога за те, що їхній учитель і наставник сподобився такої благодаті. І можна бачити, як донині його молитвами помножується все у його монастирі: коли всі землі були пограбовані військом, то у монастирі Блаженного помножувалися [блага] молитвами отця нашого Теодосія. Бо істинне те, що сказав Владика Господь: «...я прославлю дім моєї слави» (Іс. 60, 7). Так само каже Святе Письмо: «А праведні повіки будуть жити, і в Господі їхня нагорода; піклується про них всевишній» (Муд. 5, 15).

Справді, цей преподобний отець наш Теодосій, хоч тілом і відлучився від нас, та, як сам казав, «духом я завжди з вами».

Розповім вам тепер про чудо, яке сталося по смерті Блаженного.

56. Чудо Святого з боярином

Один боярин потрапив у велику немилість князя. Багато хто приходив й казав йому, що князь хоче послати його на вигнання. Отож він старанно молився Богові й закликав на допомогу Святого Отця нашого, промовляючи: «Знаю, Отче, що ти святий. Отже, настав час, постарайся, благаючи Владику небесного, щоб позбавив мене цієї напасті». Котрогось дня, коли він відпочивав пополудні, з'явився йому преподобний отець наш Теодосій, промовляючи: «Чому так сумуєш, чи гадаєш, що я відійшов від вас? Якщо тілом я й відлучився від вас, то духом я завжди з вами перебуваю. Завтра покличе тебе князь і, не маючи на тебе жодного гніву, знову поставить тебе на твоє місце». І той вельможа, начебто це трапилося не уві сні, прокинувшись, побачив спину Блаженного, коли той виходив із дверей.

І стало слово ділом: як сказав йому Блаженний, так воно й сталося. Тож відтоді він мав велику любов до монастиря блаженного Теодосія. 

57. Чудо Святого з викраденим сріблом 

Один чоловік готувався до подорожі. Маючи ж повну скриньку срібла, приніс її до монастиря блаженного отця нашого Теодосія і передав на збереження одному ченцеві, своєму приятелеві на ім'я Конон. Бачив це один із братів, на ім'я Миколай, і, за намовою біса, украв її і заховав. А Конон, коли прийшов до келії й побачив, що скарбу немає, дуже засумував і слізно молився Богові, часто прикликаючи святого отця нашого Теодосія, щоби не зазнав він сорому від того, хто дав йому скарб на збереження.

Тож коли він задрімав, то побачив уві сні блаженного Теодосія, який сказав йому: «Те, про що ти сумуєш, узяв чернець Миколай, спокушений дияволом, і заховав у печері». І вказав йому місце, промовляючи: «Іди, нікому про це не кажи, візьми своє». Той зрадів, схопився, запалив свічку й пішов до вказаного місця, знайшов усе за словами святого Отця. Узяв і приніс до своєї келії, хвалячи й славлячи Бога і Його угодника, блаженного Теодосія прославляючи.

58. Про недужого клирика

Знову ж оповідали, що один із клироса святої великої соборної церкви Софійської дуже захворів і палила його сильна гарячка. Тож трохи прийшовши до тями, недужий молив Бога і святого отця нашого Теодосія про полегшення недуги. І коли знову заснув, то побачив блаженного Теодосія, котрий давав йому свій посох і говорив: «Візьми це і ходи з ним». Тож він узяв і відчув, що хвороба відступила і гарячка припинилася. 

Так розповів присутнім про появу Блаженного і відтоді одужав. Пішов до монастиря Блаженного і розповів братії, як він зцілився від хвороби молитвами святого Отця нашого до Бога, що дав таку благодать блаженному своєму рабові.

Та час вже закінчувати нашу розповідь. 

59. Про ігуменство Стефана 

По смерті блаженного отця нашого Теодосія ігуменом став Стефан і продовжував будувати церкву, спорудження якої розпочав ще Блаженний. Отож благодаттю Христовою і молитвами преподобного отця нашого Теодосія через кілька років була споруджена церква і облаштований монастир. І сюди перейшли всі брати. У тому ж місці, як було сказано, їх залишилося мало. І належало їм хоронити там померлих братів.

Оскільки ж обидва монастирі були недалеко один від одного, а поміж ними був двір, який блаженний наш отець Теодосій переобладнав на притулок для убогих, то все це було обгороджене однією огорожею, хоч і з двома різними подвір'ями. А отець наш Стефан постановив, щоб у старій церкві щоденно служили Святу Літургію за померлих братів. 

І Бог давав їм усе необхідне, і так зростало це місце благодаттю Божою і молитвами святого отця нашого Теодосія.

60. Про вигнання Стефана, який потім став єпископом

Володимирським

Ворог, ненависник добра, який постійно бореться з Божими слугами і не дає їм так мирно жити, а виступає проти них своїми лихими підступами, вчинив між ними боротьбу. А де постійна боротьба, там часто і перемога. Ворог виставляє перемогу на боротьбу і не припиняє боротися. Таке сум'яття сатана вчинив серед них, спричинивши бунт так, що прогнали Стефана з ігуменства. Розпалив у них диявол таку ненависть, що вигнали його навіть із монастиря. Коли ж про це дізналися багато бояр, які були його духовними дітьми, переданими йому Блаженним, то дуже шкодували, що їхній духовний отець так постраждав і вигнаний із монастиря, котрий прийняв від отця нашого преподобного Теодосія. То ж вони подавали йому від своїх маєтків все необхідне для нього і для управління.

Він же, повсякчас згадуваний Стефан, за Божою допомогою і молитвами преподобного свого наставника отця Теодосія заснував собі монастир на Ютові і спорудив церкву в ім'я Святої Богородиці, назвавши її на честь образа, який є в Константинополі, - Влахернською. І щороку другого дня липня святкував там світлий празник Святої Богородиці.

61. Про ігуменство Никона

Після того вигнання ченці, що були в монастирі преподобного Теодосія, за спільною згодою поставили собі Ігуменом великого Никона. Він прийшов сюди по смерті Блаженного зі свого місця. Уважаю, що це сталося з Божого повеління, тому що він був найстарший серед усіх. Адже преподобний отець наш Теодосій колись із його рук сподобився постригу і прийняв святий ангельський монаший образ. Ворог багато разів також спокушав чинити опір і йому і звести на нього крамолу, але не зміг.

Отож ми, склавши нашу розповідь із численних свідчень, тут її закінчимо. Усе те, що я розповів про блаженного і великого отця нашого Теодосія, те, розпитуючи, чув я від старших від мене отців, які тоді жили, і описав це я, грішний Нестор, менший від усіх у монастирі преподобного отця нашого Теодосія.

Був я прийнятий до нього преподобним ігуменом Стефаном і ним пострижений; сподобився чернечого одягу; ним же був уведений у дияконський чин, недостойний його простак і невіглас, а найбільше - наповнений змолоду численними гріхами. Однак із волі Божої і зі своєї любові таке вчинив.

Отже, о брати, я часто чув про добре й чисте життя преподобного й богоносного отця нашого Теодосія і дуже радів, дякуючи йому, що так потрудився і так прожив останні роки. Це я бачив. І оскільки воно ніким не було записане, то мою душу огорнула печаль і скорбота. І наважився я, бо мене підштовхнула любов до святого й великого отця нашого Теодосія. Із простоти мого серця записав лиш дещицю з того, що чув про нього від багатьох, на славу і честь великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Йому ж слава з Отцем і Пресвятим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 9.

14 серпня.

Слово монаха Печерського монастиря

Нестора про перенесення мощів святого

преподобного отця нашого Теодосія

Печерського

 «Як праведних багато - народ радіє» (Прип. 29, 2), - каже премудрий Соломон. Бо є звичай у торжество божественного празника духовно радіти богообраним людям, за висловом премудрого Соломона: «Повіки праведник не похитнеться» (Прип. 10, ЗО). Бо прославляє Господь тих, хто славить Його, як і насправді Бог благоволив явити своїм угодником цього блаженного, чесного мужа, високого життям, чудного у чеснотах, визначного чудесами, блаженного Теодосія. Так справді сотворив Бог через 18 років по смерті Преподобного.

Року 1091 року зібралося у пречистій Печерській Лаврі багато ченців зі своїм наставником-ігуменом і вчинили спільну раду, щоби перенести мощі преподобного Теодосія. Тому належить похвалити вас: воістину ви блаженні, отці, добра рада ваша. О Богом зібраний люде! О посницький великий соборе! О пречесний полче! О благий збір, коли на вас збулося співане пророцтво Бога Отця, промовляюче: «Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!» (Пс. 133,1). Воістину добра ваша рада, велемовні отці, голос труби ваших нарад. Бажаючи свого істинного пастиря, ви тут не сказали: «Ми позбавлені Отця і Вчителя», - а всі одними устами любили: «Візьмімо чесні мощі любого отця нашого Теодосія, бо не личить нам бути позбавленими пастиря, як і пастирю не належить залишати Богом доручених овець, щоби не прийшов дикий звір і не розігнав Христову отару словесних овець, а нехай прийде пастир у свою загороду і божественно затрубить духовною трубою, нехай пастирська сопілка віджене напад мисленного звіра». І ангели покличуть охоронця нашого життя і сторожа, всі одноголосно один одному кажучи: «Краще нам, брати, мати перед своїми очима завжди чесну домовину отця нашого Теодосія і завжди йому віддавати гідний поклін, як справжньому Отцю і Вчителю, бо не личить перебувати преподобному отцю нашому Теодосію поза монастирем і своєю церквою, оскільки він їх заснував і зібрав ченців».

Завершивши нараду, одразу звеліли приготувати місце для покладення мощів святого та поставили кам'яну домовину і ось настав празник - пречесне Успення Святої Володарки Богородиці. За три дні до свята Божої Матері звелів ігумен іти до печери, щоб показати місце, де лежать мощі святого отця нашого Теодосія. За ласкавим дозволом і я, грішний Нестор, удостоївся бути між першими очевидцями його святих мощів. Оце й справді правдиво вам розповім, бо не від інших чув, а сам був серед перших.

Прийшов ігумен і каже мені: «Ходімо, сину, в печеру, до преподобного отця нашого Теодосія». І прийшли ми в печеру, а ніхто про це не знав. Оглянувши, де розкопувати, і назначивши місце біля входу, щоб розкопувати, каже мені ігумен: «Не кажи нікому, хіба візьми, кого хочеш, на допомогу, і нехай не дізнається про це жоден із братів, поки мощі Святого не винесемо перед печеру». Сьомого дня я приготував знаряддя, щоби ним копати. Було це у вівторок увечері, я взяв зі собою двох ченців, мужів дуже доброчесних, а більше ніхто не знав. І так прийшли ми до печери, помолилися з поклонами, проспівали псалми та й приступили до справи. Я почав копати і дуже змучився, тож передав лопату другому братові. І так копали ми до півночі, та не могли знайти мощів Святого. Я дуже засумував, навіть заплакав і подумав, що Святий не хоче показати себе. Та майнула і друга думка: можливо, ми копаємо збоку. Узяв я лопату і почав старанно копати. А чернець, що був зі мною, стояв перед печерою і, коли почув церковне било на Утреню, сказав мені, що вдарили у церковне било. А я вже прокопав над мощами Святого, тож коли він сказав мені про удар била, я відповів йому: «Я прокопав, брате!» Коли я прокопав над мощами Святого, то одразу огорнув мене великий страх, і я почав кликати: «Заради преподобного Теодосія, Господи, помилуй мене!».

У той час два монахи в монастирі не спали, пильнуючи, щоб ігумен, змовившись із деким, не переніс потай мощів Преподобного, тож пильно приглядатися до печери. Коли ж ударили в церковне било на Утреню, то вони побачили три вогняних стовпи, немов світлі дуги, які, постоявши, перейшли на верх церкви Пречистої, де був похований преподобний Теодосій. І це бачили всі ченці, що йшли на Утреню, і багато благочестивих у місті. Бони уже знали про перенесення мощів Святого, і сказали вони тоді собі: «Оце переносять чесні мощі преподобного Теодосія із печери». І коли почало розвиднятися, то про це ширилася звістка по всьому місті, і прийшло багато людей зі свічками й кадилом.

А гідний чудес знаменитий Стефан, про якого йшлося у житті Блаженного (він був ігуменом на його місці; одразу після відходу з монастиря спорудив у Клові свій монастир, а потім за Божим благоволінням був єпископом міста Володимира), у той час будучи у своєму монастирі, бачив уночі через поле велике сяйво над печерою. Він подумав, що переносять мощі святого Теодосія, бо йому було оповіщено день перед тим, і він дуже засумував, що без нього переносять мощі Святого, одразу сів на коня, швидко погнав до печери, взявши з собою Климента, якого поставив на своє місце ігуменом. Коли вони їхали, то бачили над печерою велике сяйво, а наблизившись до печери, не побачили нічого, тож зрозуміли, що то було ангельське сяйво. Так приступили до дверей печери, коли ми сиділи біля мощів святого.

А я, коли прокопав, послав до ігумена сказати: «Прийди, отче, щоб ми винесли мощі Преподобного». І прийшов ігумен з двома братами. Коли я добре прокопав і нахилився, то побачив: мощі його лежать наче святі; всі органи його цілі, не зачеплені тлінням; волося на голові присохло, а лице Преподобного світле, очі закриті і доброслівні уста стулені. І так поклавши на ноші його святі й чесні мощі, винесли ми їх перед печерою.

Наступного дня за Божим повелінням зібралися разом усі єпископи і прийшли до печери, а імена їх такі: Єфрем Переяславський, Стефан Володимирський, Йоан Чернігівський, Марин Юріївський, Антоній Пороський. Прийшли усі ігумени з усіх монастирів із численними монахами і благовірний народ, і взяли пречесні мощі святого Теодосія із печери з численними свічками і кадилом. І як сказано раніше, із міста вийшли люди назустріч Святому, тримаючи в руках свічки. Принесли його у Богом створену й пречисту церкву. І зраділа пречиста церква, прийнявши свого служителя. Було видно у церкві, бо денне світло перекривалося сяйвом свічок, як підходили святителі, цілували мощі Святого; як припадали єреї, любовно цілуючи їх; як приступав народ і ченці, доторкалися країв одягу Святого, посилаючи Богові духовні пісні, приносячи Святому вдячну похвалу.

ї так покладено його у його ж церкві Божої Матері праворуч, у 14 день серпня місяця, у четвер, о першій годині дня. І так світло святкували цей день.

Року 1108 ігумен Теоктист почав наполегливо благати благовірного великого князя Святополка, щоби поминати ім'я святого і преподобного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського, в Синодику. Бог так велів. Святополк був радий, обіцяв так вчинити, знаючи його життя. Тож почав Святополк розповідати усім житіє преподобного Теодосія. Митрополит учинив це і наказав уписати до Синодику. Митрополит звелів усім єпископам вписати ім'я святого Теодосія до Синодику. Усі єпископи з радістю вписали ім'я святого преподобного отця нашого Теодосія і поминають його на всіх соборах і донині.

Про пророцтво Святого

Не гоже це обійти мовчанкою. То розповім вам, як збулося пророцтво святого отця нашого Теодосія. Коли великий Теодосій ще був у цьому житті, то служив ігуменом і управляв дорученою йому Богом отарою, турбуючись не лише самими монахами, а й мирянами, про їхні душі, щоби вони спаслися. Найбільше ж про своїх духовних синів, потішаючи й розраджуючи тих, хто приходив до нього, а іноді й сам ходив до них додому і давав їм благословення. Був один благочестивий вельможа, духовний син Святого, називався Ян. Одного разу прийшов він у дім Яна і його дружини Марії. Обоє були благочестиві, жили чесно, згідно з божественним Павлом, дотримуючись чесного шлюбу. За це любив їх блаженний Теодосій, бо жили у заповідях Господніх і любили одне одного. Коли ж він до них прийшов, то навчав їх про милостиню убогим і про Небесне Царство, яке матимуть праведні, а грішні - муки, і про смертний час. Ще він говорив багато іншого зі Святого Письма, аж поки не дійшов до слів, де йдеться про покладення тіла до гробу. І благочестива жінка, слухаючи слова Преподобного, каже йому: «Отче, чесний Теодосію, хто знає, де буде покладене моє тіло?» А богонатхненний Теодосій, сповнений пророчого дару, сказав їй: «Кажу тобі правду: де буде покладене моє тіло, там і ти згодом спочинеш». Це й збулося через 18 років після смерті Святого. Преподобний Теодосій помер за 18 років до перенесення його тіла, а коли перенесли мощі Святого, тоді, у той рік і місяць, померла жінка Яна, на ім'я Марія, у 16 день серпня місяця. Прийшли ченці, співали звичайні пісні, а принісши, поклали її у церкві Святої Богородиці Печерської навпроти гробу Теодосія, ліворуч. Преподобного поклали 14 серпня, її ж - 16.

Гляньте на цього гідного подиву мужа, як збулося пророцтво преподобного Теодосія, доброчесного пастиря, який пас словесних овечок не лицемірно, а лагідно: мудро оберігаючи їх і начуваючи, і молячись за доручену йому громаду, і за всіх православних християн, і за землю Руську. Він і після свого відходу із цього життя молиться за вірних людей і за своїх учнів, які, споглядаючи його чесну домовину і згадуючи його повчання і стриманість, прославляють Бога. І я, грішний і недостойний його слуга і учень Нестор, не знаю, як похвалити добре його життя і стриманість, а говорю оцю дещицю.

Радій, наш Отче і Наставнику, що відкинув земні пристрасті і полюбив мовчання! Радій, послуживши Богові в тиші та чернечому житті, бо ти приніс у собі всі Божі дари! Радій, Отче, що звеличився постом, зненавидів тілесні пристрасті і світську красу та відкинув бажання цього віку! Радій, що пішов високодумними стежками, наслідуючи отців, возвеличуючись мовчанням і прикрашаючись смиренням, звеселяючись книжними словами! Радій, зміцнившись надією вічних благ, які й дістав! Радій, який умертвив тілесні мудрування, засудив беззаконня і приглушив бунт. Преподобний! Радій, який уник бісівських підступів і сітей його! Радій, отче, який із праведними спочив, прийнявши нагороду за свої труди! Радій, який, будучи наставником отців, наслідував їх вчення, звичаї і стриманість, і їх божественне у молитві стояння; вони ж намагалися наслідувати великого Теодосія, бути подібним на нього поведінкою і житієм наблизитись до його житія, наслідуючи його перебування, переходячи від праці до ще важчого труду, підносячи до Бога звичайні молитви при запашному димі кадила, приносячи кадило молитовне, запашний ялівець! Радій, що переміг світську хіть і світовладця, князя пітьми цього віку! Радій, що переміг супостата - диявола і перехитрив його підступи, ухилився від його стріл, що сильним помислом став проти! Радій, що укріпився хресною зброєю і вірою непереможною, Божою допомогою!

Тому, чесний пастирю Христової отари, богомудрий Теодосію, молися за нас і за мене, раба твого Нестора, щоби звільнитися нам від ворожих сітей, і від ворога супостата охорони нас твоїми молитвами до Христа Ісуса, Господа нашого. Йому ж належить честь, і слава, і поклоніння з безначальним Отцем і з Пресвятим і благим і животворящим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 10

Про обкування домовини преподобного

отця нашого Теодосія Печерського

Через певний час захотів Георгій, син Симона, внук Африкана, обкувати домовину преподобного отця Теодосія, що і зробив. Отож послав одного зі своїх підлеглих бояр, на ім'я Василій, із міста Суздаля до богоіменитого міста Києва, до Печерського монастиря, обкувати домовину преподобного Теодосія. І видав йому Георгій 500 гривень срібла і 50 гривень золота на обкування домовини Преподобного. Узяв це Василій і неохоче вибрався в дорогу, проклинаючи своє життя і день свого народження, подумки собі промовляючи: «Чому це задумав князь витратити таке багатство, і яка нагорода йому буде за те, що обкує гріб мерця? Але якщо воно задарма здобуте, то марно й пропаде. Мені одному горе, бо не смію не послухати свого пана. Навіщо я залишив мій дім і заради чого подорожую цим гірким шляхом? Та й від кого буде мені якась шана? До князя мене не послано, ані до жодного вельможі. Що скажу і що промовлю до тієї кам'яної брили, і хто мені дасть відповідь? Тай хто не посміється через мій безглуздий прихід?» Отаке та ще багато іншого казав своїм супутникам.

Уві сні йому з'явився Святий, смиренно промовляючи: «О сину, я хотів нагородити тебе за твої труди, але якщо не розкаєшся, то зазнаєш багато лиха». Та Василій не припиняв нарікати, і Господь навів на нього велику біду за його гріхи: вигинули всі коні, злодії розікрали в них усе, крім посланого з ними скарбу. Відкрив Василій посланий із ним скарб на обкування домовини Святого, узяв звідти п'яту частину золота і срібла і витратив це на потребу собі і коням, та не зрозумів, що лихо трапилося через його хулу. Коли він був у Чернігові, то впав з коня і розбився так, що не міг і рукою поворухнути. Супутники його, поклавши його на віз, уже під вечір привезли його під Київ. Тої ночі з'явився йому Святий, кажучи: «Василію, чи не чув ти Господа, який мовить: «Придбайте собі друзів мамоною неправою, щоб коли її не стане, вас прийняли в намети вічні» (Лк. 16, 9). Добре ж задумав син мій Георгій за словом Господа: «... хто приймає праведного, тому, що він праведний, той одержить праведничу нагороду» (Мт. 10, 41). Ти ж хочеш бути увінчаний за твій труд, але такої слави ніхто не дістав, а ти хочеш бути йому спільником; нині ти позбавлений усього, але не зневіргойся у своєму житті. Не можеш інакше виздоровіти, якщо не розкаєшся у тому гріху. Накажи внести тебе до Печерського монастиря, у церкву Святої Богородиці, і нехай покладуть тебе на мою домовину. І станеш здоровий, і знайдеш цілим розтрачене тобою золото і срібло».

Це явилось Василію тієї ночі, і не уві сні, бо того ж вечора з'явився перед ним преподобний Теодосій. Уранці прийшов до нього князь Георгій Володимирович зі всіма боярами, побачив його дуже засмученого - і сам засмутився та відійшов. Василій же повірив видінню Святого і звелів занести себе до Печерського монастиря. Коли вони були на березі, то якийсь незнайомець зайшов до ігумена, промовивши: «Йди скоро на берег, виведи нагору Василія і поклади його на гріб преподобного Теодосія. Коли ж він віддасть скарб, то звинувачуй його перед усіма, що він узяв звідти п'яту частину, а якщо він розкається, то подаруй йому». Сказавши це, зник.

Ігумен шукав таку людину, котра до нього заходила, та ніхто не бачив, щоби хтось входив чи виходив. Пішов він до Дніпра, вивів на гору Василія і поклав його на домовину Святого. І той устав зцілений І здоровий усім тілом та віддав ігумену 400 гривень срібла і 40 гривень золота. Тож ігумен йому сказав: «О сину, а де ще 100 гривень срібла і 10 золота?» Василь же почав каятися, промовляючи: «Я взяв і потратив. Зачекай мені, отче, я все віддам тобі. Хотів-бо я втаїти і не віддати тобі цього, сподіваючись приховати від всевидящого Бога».

Тоді висипали все із мішка, в якому зберігалося, і перед усіма порахували. Знайшли все у цілості: 500 гривень срібла і 50 золота. І всі прославили Бога і святого Теодосія. Тоді почав Василій розповідати по порядку - і об'явлення Святого, і діяння.

Наступного дня вранці князь, узявши з собою лікарів, прийшов до згаданого вище місця, щоби лікувати Василія, та не знайшов його. Дізнавшись, що його відвезено до Печерського монастиря, і вважаючи, що той уже помер, хутко помчав до монастиря і знайшов його здорового, наче ніколи й не хворів. Почув від нього князь про чудеса і здивувався. Сповнившись духовної радості, пішов поклонитися гробові Великого Теодосія і відійшов.

Почув про це Георгій Симонович, тисяцький, припав душею до Святої Богородиці і святого Теодосія і до численних дарунків додав гривну, яку носив [на собі], а в ній було на вагу 100 гривень золота, і написав таке: «Я, Георгій, син Симона, слуга Пресвятої Богородиці Владичиці і святого Теодосія, благословенний його святою рукою. Колись я хворів три роки на очі й не бачив сонячного світла, а його словом я зцілився, бо, почувши з його уст "дивись", я прозрів і пишу оцей лист нащадкам мого роду, щоб ніхто не був відлучений від дому Пресвятої Володарки Богородиці і преподобних Антонія й Теодосія. Якщо би хтось потрапив у велику біду й не мав нічого подати, то нехай буде похований у котромусь із сіл цієї церкви, бо всюди сягає молитва Антонія й Теодосія. Адже коли ми вирушили з половцями на Ізяслава Мстиславовича і побачили здалеку високе місто, то одразу пішли на нього, та ніхто не знав, чиє це місто. Половці билися біля нього, багато було поранених, і ми втекли з того міста. Згодом я довідався, що це село Святої Богородиці обителі Печерської, а міста тут ніколи не було, ані самі мешканці того села нічого не розуміли: наступного дня побачили сліди кровопролиття і дуже дивувалися. А пишу вам це тому, що всі ви вписані до молитви святого Теодосія, а той обіцяв моєму батькові Симонові молитися за нас так, як і за своїх ченців. Цю молитву звелів мій батько вкласти йому до рук, коли вже готувався померти, очікуючи обітниці Святого. Відомо, що з'явився він [батько] одному з богоносних отців, промовляючи так: «Скажи моєму синові Георгію, що я отримав усі блага заради молитов Святого. Намагайся і ти, сину, йти слідом за мною добрими ділами!»

Хто ж не забажає молитви й благословення святого отця Теодосія й ухилиться від нього, а полюбить прокляття, яке б на нього прийшло? Тому-то його правнуки мають велику любов до святого Димитрія, бо у ньому мають своє місце. Якщо би хтось із них від нього відхилився, то той буде під клятвою своїх прародичів і батьків, бо добровільно ухиляється від молитви святого, благословення й обітниці преподобного отця Теодосія.

РОЗПОВІДЬ 11

Похвала преподобному отцю нашому

Теодосію, ігуменові Печерському,

котрий є у богоспасенному граді Києві

«Як праведних багато - народ радіє» (Прип. 29, 2). Бо радісний і веселий день, коли праведний і преподобний муж приймає кінець життя; коли побачить заспокоєння своїх трудів, коли покине печаль і йде до радості; коли, покинувши землю і все земне, іде на небеса; коли розлучається з людьми, а поселяється з ангелами, сподобившись бачити Бога. У цей день наш учитель, і наставник, і пастир перейшов у життя вічне - великий серед отців отець Теодосій, що був світильником, трудівником і чудотворцем у землі Руській.

Де ж бо є більша радість, ніж та, як сподобитися бачити відхід до Господа й прийняти вінок нетлінності нашого отця й учителя, який десь там стоїть біля владичого престолу і має сміливість молити за нас Владику? Бо радіє не лише син, а й слуги, які бачать свого господаря, що має доступ до земного царя, подолавши багато труднощів та перемігши царських ворогів. Ми ж, сини і слуги свого господаря, радіємо й весело святкуємо, вихваляючи його подвиги й перемоги над нечистими духами, за які він має велику честь у Господа Вседержителя і багатьом випрошує безконечне життя. Чи може хтось гідно похвалити земного ангела і небесного чоловіка?

Бо люди, що сиділи у пітьмі і далеко в тіні, побачили світло віри від нашого апостола, посланого Богом, князя Володимира. Він сам пізнав Бога через святе хрещення і нам його засвідчив, знявши покривало невігластва із душ наших, і ми були осяяні світлістю триєдиного божества. Інший же шлях показав своїм учням Христос, кажучи: «І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29). Від кого ж ми пізнали цей шлях і легкий тягар Ісуса і хто показав нам, як взяти хрест і йти за Христом, як не цей преподобний отець наш Теодосій? Бо й раніше були такі, що йшли вузькою дорогою, відходили від світу, але він надав чину й устрою усім руським монастирям. Бо ніхто інший досі не виявив досконалого омертвлення, як він зі своїм учителем блаженним Антонієм, бо сповнив притчу Господню, яка каже: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йо. 12, 24). Помираючи для цілого світу, він ожив для Христа і приніс рясні плоди, які породив духом, і виплекав святістю і правдою, і помножив талант, даний йому Богом, і почув сказане йому Господом: «Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим» (Мт. 25, 21). Бо про це сказав Христос: «Багато з перших будуть останніми, а останні - першими» (Мт. 19, ЗО).

Він же, хоч і був серед останніх родів, та силою і Божою любов'ю, яка в ньому сяяла, випередив багатьох тих, що попереду. Адже ще замолоду нехтував, юний, земним і розмірковував про небесне; від утроби матері був чистим умістилищем для Святого Духа; не полюбив слави цього світу, а вибрав добровільну убогість і у всьому уподібнювався своєму Господеві. Мав ні за що минущі блага, бажаючи лиш одного: прийти, з'явитися перед лицем Бога, щоби сам на сам розмовляти у молитві.....

Від матері він зазнав багато гірких образ, і цим злий ворог наш хотів відвернути від добрих задумів святого юнака. Бачив-бо окаянний облесник, що той задумав його перемогти, тому й багато лиха навів на нього. І Божа благодать побачила його там, де він засяяв, наче сонце на небосхилі, і своїми променями просвітив увесь світ: займаючись ділами, не був позбавлений видіння, здіймаючись розумом щодня до кращого, згідно з апостолом: «...забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду...».

Був покірно слухняний своїй матері, та більше прислухався до Божих заповідей, розуміючи мудрість Святого Духа: важко тим, хто переймається світськими справами, дотримуватися заповідей Божих. Тому, покинувши все, рятувався втечею, подумки собі кажучи: «Краще засмутити матір на деякий час, поки Господь не дасть їй розуміння залишити марноту, ніж бути позбавленим Царства Господнього».

Прибув до града Києва, шукав вождя і провідника, щоби вказав йому несхибний шлях божественний. Довго шукав і знайшов, бо не покине Господь тих, хто шукає корисного. Знайшов дивного мужа, мудрого й досконалого розумом, що мав пророчий дар. До нього прийшов блаженний Теодосій, молодий віком та досвідчений розумом, і все, що учитель наказував йому, пильно й старанно виконував, як сказав Йов: «Я був сліпому оком, кульгавому я був ногами* (Йов. 29, 15). Завжди в серці мав апостольське слово, яке каже: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гл. 6, 2). А цей Блаженний не раз і не два носив тягарі, а взяв на себе служіння всій братії і сам-один полегшував їхні труди. Багато з них дістали заспокоєння через його подвиг. Бог допомагав йому і подавав тілесну силу. Робив це щоденно, ніколи не відлучався від церковного зібрання і ніколи не переступав правила келійного, дуже пильно сповняючи вітцівський устав, який написав для тих, хто приходить для доброї праці й благого послуху.

Тому й вивищив його Господь. Бо для тих, кому служив як останній з усіх і був усім слугою, над ними був поставлений і пастирем, і отцем, і учителем. Бо коли Варлаама взяли ігуменом до монастиря, збудованого князем в іншому місці, то Теодосій довго опирався, однак не міг не послухати свого учителя Антонія. Пізнавши, що це воля Божа, неохоче погодився і взяв на себе ще більший труд, міркуючи, що коли він так багато турбувався про тілесні справи, то повинен тим більше клопотатися про духовні. І говорив собі святий Теодосій: «Додай до трудів труди і до подвигів подвиги, бо коли з'явишся перед своїм Владикою, не допильнувавши добре своєї отари, то як скажеш: «Ось сам я і мої діти, що їх дав мені Господь...» (Іс. 8, 18).

Тому він щоночі не знав сну: чи то стоячи у молитві, чи обходячи келії й побуджуючи братів до молитви. Будучи старшим, не облишив доброго почину, бо іноді носив воду, іноді колов дрова, і так подавав приклад усій братії. Коли ж наступав Великий Піст, тоді воїн Христовий Теодосій нехтував усіма земними речами, відлучався від громади, ішов від братії і замикався сам у печері. Там перебував усю чотиридесятницю і сам розмовляв з Господом у молитві.

Хто ж оповість його труди й немочі, слізні ридання та строгий піст і боротьбу з лукавими духами? А коли надходив світлий день Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, тоді Преподобний повертався як Мойсей із Синайської гори, душею сяючи більше, ніж обличчя Мойсея. І жодного року не переступив свого уставу. Тоді й удостоївся він одкровення Божого й дізнався про свій відхід, як йому було велено перейти із цього світу у безкінечний. Не приховав від друзів та учнів своїх, що він іде до Бога, обіцяючи благати Бога про дім Пречистої Божої Матері і про отару дітей своїх аж до пришестя Господа Бога нашого. Як обіцяв, так і вчинив.

Чим більше дарів він сподобився від Бога, тим більшу милість Господню подавав нам щороку і щогодини, приходячи й відвідуючи, заступаючи й охороняючи, пильнуючи свою отару від ворога наших душ. Бо хто коли просив чогось корисного біля гробу Святого для спасіння і втратив надію? Або хто, прикликавши святе його ім'я, не був визволений від душевної рани і зцілений від тілесної недуги? Це наш апостол і проповідник; він наш пастир і учитель; він наш вождь і правитель; він нам мур і огорожа, наша велика хвала і наша відвага перед Богом.

Нині нам, браття, належить духовно радіти й веселитися, пишатися благом і радісно святкувати, маючи завжди перед нашими очима домовину преподобного отця нашого Теодосія; у неї ж сьогодні покладене багатостраждальне і святе тіло, що випромінює промені чудотворні в усі кінці Руської землі. Ця домовина прийняла незнищенний скарб, вмістилище Святого Духа, орган божественний, чесне тіло отця нашого й учителя. На неї дивлячись, немов споглядаємо його самого, бо хоча Святий був покладений до гробу, та духом із нами завжди перебуває й усе бачить. Коли згідно із заповіддю його живемо і дотримуємось його правил, то радіє й милостиво наближається до нас, охороняє й застерігає, наче улюблених дітей. Коли ж почнемо нехтувати своїм спасінням і не дотримуємося його наказів, то позбавляємо себе його допомоги.

Та, о святий отче Теодосію, ти сам доповни наші недоліки своїми чеснотами, бо без твоєї допомоги ми не здатні щось добре вчинити. А в день твого відходу, з любов'ю творячи збір, звертаємося до тебе: «Радуйся, просвічення землі Руської, бо немов рання зірниця ти з'явився на заході і засіяв на сході, і просвітив усю Руську землю! Радуйся, який вказав і дав образ істинного шляху, вождь, і правитель, і наставник чернечого життя! Радій, начальнику й поборнику, посібнику й помічнику усіх, хто хоче спастися. Радій, що помножив отару словесних овець у домі Божої Матері; такого жодного не було перед тобою і не буде після тебе у землі нашій! Радій, садівниче винограду Христового, бо простяглися пагони його до моря і до рік сягають грона його, бо немає ні країни, ні місця, де не було б лози твого винограду! Радій, сховище Божого одкровення і будівничий дому Пречистої Матері Божої, який звів і прикрасив велично і приніс у дар Богородиці! Радій, помноживши талант своєму Господу, бо, взявши десять талантів, здобув ними тисячу! Радій, нагодувавши поживою Христового виноградника словесних овець досита, і покуштувавши її, чужоземні вівці зачинилися в домі Божої Матері й об'єдналися разом із твоїми вірними дітьми! Радій, солодке джерело, п'ючи з якого, чернечі полки отримали божественну прохолоду і без труднощів пройшли тісний шлях і поселилися при витоках вишніх вод! Радій, пастирю й учителю, що зберіг отару непорочною й цілою від вовка мисенного і привів до начальника пастирів - Христа!

Радій, вогненний стовпе, світліший від того, що був при Мойсеї, бо він просвітив тілесно, а цей духовно просвічує новий Ізраїль, провівши через неплідну пустелю життєвих спокус, і налякав промінням Амалика духовного та й вивів у землю обіцяну, чи, краще кажучи, на райські пасовища, де радіють твої учні! Радій, земний ангеле і небесний чоловіче, рабе і слуго Пречистої Божої Матері, бо не знайшла Вона іншого будівничого свого дому, окрім тебе, якого полюбила й пообіцяла милувати благодаттю дарів, так воно й сталося! Радій, отче Теодосію, наша похвало й велич! Лавра твоя пишається тобою, і по всьому всесвіту стало славним її ім'я! Дивуються країни з отців, які в ній були, бо засяяли, наче зорі, на церковному небосхилі, виконуючи Божі заповіді. Проявилися чудотворцями, сподобилися від Бога пророчого дару, а від Святого Духа прийняли дар ясновидіння і стали учителями божественних слів! Прийшли царі й поклонилися князі, покорилися вельможі й затремтіли сильні, вжахнулися чужоземці, побачивши, як небесні люди ходять по землі і збираються до Господнього престолу у домі Божої Матері, безперервно співаючи ангельську пісню і разом з ангелами приступають до жертовника Господнього. Одні ж чітко бачили ангельський лик, інші ж подумки і душевно з ними розмовляли й пізнавали духом. Коли ж з'явилися Божі ангели, то деякі проганяли чуттєвих лукавих духів і ставали для них пострахом. Такими є лози твого виноградника, такими є гілки твого кореня; такими є стовпи твоєї споруди, такими є діти твого породження, такими є отці твоєї Лаври. Бо ж, Отче, належить бути такими учням такого вчителя, бо насправді з твоїх уст витікала ріка Святого Духа, сам Христос, Син Божий, коли сказав, навчаючи юдеїв: «Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть» (Йо. 7, 38). А говорив це про Духа, якого повинні прийняти ті, хто повірив у Нього. І ріка, що ніде не зупиняється, безперервно напоює твоїх дітей, і на віки віків. Випустивши цю ріку, апостоли привели всіх поган до Бога, а напившись із цієї ріки, мученики нехтували своїм тілом, віддавали його на рани і на різні муки. Випивши з цієї ріки, отці залишали міста і села, маєтки й доми, а поселялися в горах, у вертепах і в земних печерах; випивши з цієї ріки, твої учні знехтували земним і звернули всі свої помисли до неба, а отримавши бажане, поселилися у божественному світі, де лики безтілесні, а наслідуючи їх, і ми прибігли до дому Божої Матері, і в твою надію, і в твоє пристанище, поклавши всі наші сподівання на Пречисту Діву Богородицю і на тебе, преблаженний отче Теодосію!

І хоч не здолаємо йти шляхами твоїх колишніх учнів, але згадуючи те, що сказали твої святі уста: «Коли хтось закінчить своє життя у домі Пречистої Богородиці і в моїй надії, то хоч чимось і не сягне до подвигів, я це доповню і вблагаю Бога про них», - тож сподіваючись на їді слова, молитвами благаємо тебе.

Бо і сам знаєш, Преподобний, хоч ми й мовчимо, що дні наші пропали у світській марноті, та, трохи схилившись, прийняли ми ярмо Христове і прийшли у дім Владичиці Пречистої нашої Богородиці та до твого святого пристанища. Не віддай же нас ворогам душ наших, бо вони проти нас озброїлися, й полонять нас постійно, і різними помислами стріляють у наші серця, й відволікають нас від Божого розуміння, а примушують любити проминаюче й тлінне і цілком занурюють нас у глибини гріховні.

Та ми знайшли тебе, керманичу, скеруй нас до тихого пристанища, втихомир душевну бурю і вблагай про нас спільного Владику, щоби подав нам слово й судження, думки і діяння, щоби сповняти всі його заповіді. Бо хоча ми й відхилилися від шляхів заповідей Господніх і через лінощі не дотримувалися даного тобою уставу, та заради самої нашої віри у Пречисту Діву й у тебе, святий отче Теодосію, нехай причислить нас до числа дітей твоїх, котрі непорочно ходили стежками правди, нехай зробить нас причетними до споглядання Свого світлого лиця, коли нас забере звідси.

Коли ж ми ще є в цьому житті, то ти відвідуй нас і оберігай від усяких ворожих хитрощів і справ, які відволікають від Бога. Молитвою твоєю подай нам життя чисте й миле Богові, підійми наш розум, що через лінощі впав на землю, подай нам мужність і внутрішню обережність та прощення давніх гріхів. Бо хоч і примножилися недбальства нашого розуму, та, маючи тебе як помічника й заступника, перебуваючи у твоїй Лаврі, сподіваємось із твоєї ласки з'явитися перед Богом вільними й непереможеними видимими й невидимими ворогами. Бо ти ж сам сказав своїм учням, коли Бог звелів тобі звідси відійти: «Нехай вам, діти, буде відомо, що після мого відходу до Господа, це місце почне помножувати число ченців і збільшувати все необхідне. Із цього зрозумієте, що маю в Бога відвагу і що мою молитву Він вислухав».

Ми ж, преподобний Отче, напевне знаємо, що за ангелоподібне життя й страснотерпний подвиг ще перед своїм відходом ти мав сміливість перед Вседержителем Богом. Тим більше - після свого відходу. А пророцтво виявило, що це місце Пречистої Богородиці і твоя свята Лавра хоче возвеличитися й зрости славою й величчю. А це свідчить, що безперервно бажаєш молитися про святе твоє пристанище, бо сповнилася твоя правдива й непохитна обіцянка, і після твоєї смерті ніким не порушене і не зруйноване твоє місце, а з роками росте й возвеличується.

А коли помножувалися наші гріхи і чинилися наші беззаконня, і злоба наша гнівила Бога, тоді за наші гріхи за Божим повелінням руйнувалися Божі доми й були розорені монастирі, захопив міста й спустошив села народ незнаний, народ немилостивий, який сорому не знає, ані Бога не боїться і не має чоловіколюбивого серця. Тому, перебуваючи ще в них у неволі, у тяжкій зневазі та в лютих муках, припадаємо до тебе, благаючи: «Здійми руки свої за нас до Владичиці Діви й Пречистої Богородиці, нехай згадає свою давню милість до цього свого пристанища, яку дала йому як належну, і нехай подасть нам полегшення у гіркій скруті, і віджене лукавих ворогів та хулителів нашої православної віри. Нехай зробить непоборною свою святу церкву, котру сама зводила спорудити як своє житло. Нехай помножить отару у твому пристанищі і відвідує, як і раніше, охороняючи й утверджуючи, заступаючи й оберігаючи від ворогів видимих і невидимих. Щоби, ставши вільними душею і тілом, ми богоугодно прожили у цьому дочасному світі, не підкорені ніким, хіба що Пречистою Богородицею, як колись і батьки наші, і тобою, преподобний Теодосію».

Знаючи твою добросердечність, я насмілився відкрити уста свої на твою похвалу, не для того, щоби віддати тобі гідну хвалу, а сподіваючись здобути собі користь від тебе, Отче, і послаблення своїх гріхів для стримування інших і навчання тих, хто не подібний [на тебе]. Прославили тебе небесні сили і прийняли тебе апостоли, взяли тебе за свого пророки, обняли тебе мученики, зраділи святителі, зустріли тебе хори ченців, возвеличила тебе і сама Цариця Пречиста, Мати Господня, дуже звеличила тебе і прославила по всьому світу й у всіх кінцях землі, вірний слуго Господній! Як можу гідно похвалити тебе я, маючи осквернені уста і нечистий язик? Але не маючи нічого, щоб тобі принести у день твого відходу, віддаю хіба лиш оцю малу похвалу подібно, як маленький і зловонний потічок вливається у морські простори не для того, щоб наповнити море, а щоб очиститися від смороду.

Тому, о чесна голово, святий отче, преподобний Теодосію, не прогнівайся на мене, грішного, а помолися за мене, твого слугу, щоб не осудив мене Господь наш Ісус Христос у день Свого приходу, бо Йому належить слава з безначальним Отцем і з пресвятим, і благим, і животворящим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 12

Про святих блаженних перших ченців

Печерських, які засяяли у домі Пречистої

Божої Матері божественними чеснотами,

постом, і чуваннями, п пророчим даром у

святому монастирі Печерському

Насправді було великим дивом, браття, бачити, як Господь зібрав таких ченців у домі Своєї Матері. Вони сяяли у Руській землі, немов найяскравіші світила: були серед них посники, одні чували, деякі стояли на колінах, а інші постили щодня або через два дні; були такі, що їли хліб із водою, хтось - варені овочі, а дехто - сирі. І всі перебували у любові: молодші підкорялися старшим, не насмілюючись при них говорити, але завжди з великою покорою і послухом, а старші мали також любов до менших, караючи їх і втішаючи, наче своїх улюблених дітей. А коли якийсь брат учиняв той чи інший гріх, то його втішали і покуту його одного розділяли охоче троє чи четверо з великої любові. Такою була божественна любов у цьому святому братерстві, стриманість і смирення.

Коли ж якийсь брат відходив із монастиря, то через це сумували всі брати і посилали за ним, закликаючи брата до монастиря, щоби повернувся. Коли брат приходив, то йшли до ігумена, вклонялися за брата і благали ігумена, щоб одразу прийняв брата з радістю до монастиря. 

Такими були тоді стриманими ченці-посники. Із них назву декількох дивних мужів. Перший серед них - Дам'ян-пресвітер. Був таким посником, що, крім хліба і води, нічого не їв аж до дня своєї смерті.

А коли хтось приносив хвору дитину, то якою б недугою вона не страждала, якщо її приносили у монастир до святого Теодосія, то він велів тому Дам'янові молитися над хворим. І той молився та змащував свяченою олією. І одужували ті, хто до нього приходив.

Коли ж захворів сам блаженний Дам'ян і лежав немічний, бажаючи закінчити життя, то прийшов до нього ангел в образі Теодосія й обіцяв йому Царство Небесне за труди його. Потім прийшов до нього великий Теодосій із братами і посідали біля недужого. Глянувши на Ігумена, він сказав: «Не забувай, отче, що ти пообіцяв мені цієї ночі». Зрозумів великий Теодосій, що той мав видіння, і промовив: «Брате Дам'яне, все, що я тобі пообіцяв, матимеш». І він закрив очі свої й віддав душу до рук Божих. А ігумен і всі брати з почестями поховали його тіло.

Був інший брат, на ім'я Єремія, який пам'ятав ще хрещення Руської землі і мав від Бога дар провіщати. І коли бачив чиїсь помисли, то викривав його таємницю і наказував остерігатися диявола. А якщо котрийсь із братів задумував іти з монастиря, то він також, прийшовши до нього, викривав його думки і втішав його, і якщо кому-небудь говорив щось добре чи зле, то слово старця збувалося.

Інший старець на ім'я Матей був провидцем. Одного разу, стоячи в церкві на звичному місці, звів свої очі й оглянув братів, що стояли по обидва боки співаючи. ] побачив злого духа, що обходив усіх в образі ляха і носив у пелені квітки, які називаються реп'яхами. Тож брав квітку і кидав у будь-кого. І коли до когось із братів, що стояли, прилипала квітка, то він, трохи постоявши й ослабнувши розумом, вигадував собі будь-яку причину, щоби вийти з церкви, і більше вже не повертався співати, а йшов спати. Коли ж кидав квітку на іншого, а вона не приліплялася, то той твердо стояв у хорі, доки не відспівали Утрені, і тоді кожен ішов у свою келію.

А мав той старець звичай: коли після відспівання утрені браття розходилися по своїх келіях, то цей блаженний старець останнім після всіх виходив із церкви. Йшов він якось і сів під дзвіницею, щоб відпочити, бо келія його була далеко від церкви. І побачив, що від воріт іде великий натовп. Звівши свої очі, угледів одного біса, що сидів на свині й хизувався, а довкола нього йшло багато інших. Тож каже їм старець: «Куди йдете?» А біс, що сидів на свині, йому відповів: «По Михля Тобольковича». Старець перехрестився і пішов до своєї келії. Коли ж почало світати, зрозумів старець своє видіння і сказав своєму учневі: «Йди запитай, чи є Михль у келії». І відказав йому: «Нині після Утрені вийшов за монастирську огорожу». Старець розповів про своє видіння ігуменові і старшим братам про все, що бачив. Ігумен же покликав брата, і той підтвердив.

При цьому ж преподобному Матвієві блаженний Теодосій помер, а Стефан став ігуменом на його місце, а після нього Никон. Той же старець був ще живий. І мав він багато інших видінь, а спочив старець у Господі в добрій славі у святому монастирі Печерському.

РОЗПОВІДЬ 13 

Про блаженного Нифонта єпископа

Новогородського, як у святому монастирі

Печерському у божественному одкровенні

бачив святого Теодосія 

Блаженний Нифонт був ченцем Печерського монастиря, дотримувався ревно житія тих святих отців і за свою велику чесноту був поставлений єпископом Новгорода. Мав велику віру й любов до Пресвятої Богородиці і до преподобних отців Печерських Антонія й Теодосія. Коли ж почув, що від вселенського патріарха на Русь іде митрополит Константин, то сповнився духовною радістю й задумав собі вчинити дві справи: побувати у домі Пречистої і преподобним поклонитися та прийняти благословення від святителя. Через те прибув до міста Києва року 1156-го. Перебував там, очікуючи приходу митрополита. Було-бо йому відомо, що митрополит дійсно виїхав із Царгорода. А тоді без патріаршого благословення Царгорода святительський престіл зайняв митрополит Клим. Цього блаженного єпископа Нифонта примушував Клим служити з собою. Він же йому казав: «Оскільки ти не прийняв патріаршого благословення від святого вселенського патріарха Царгорода, то не хочу служити з тобою, ані згадувати тебе у Святій Службі, а поминаю святого патріарха Царгорода».

Клим вельми змушував його, намовляв проти нього князя Ізя-слава і своїх прихильників, та не зміг йому вчинити жодного зла. А царгородський патріарх, почувши це про нього, надіслав йому послання, вихваляючи його за його великий розум і мужність і прирівнюючи його до попередніх святих, які твердо стояли за православ'я.

А він, прочитавши послання патріарха, ще більше утвердився в мужності. Любив же він князя Святослава Ольговича, бо колись Святослав сидів у Новгороді. І коли цей блаженний єпископ Нифонт перебував у святім монастирі Печерськім, маючи велику віру в преподобних, як раніше було сказано, то через певний час найшла на нього хвороба. То ж він розповів дивне видіння, коли прийшов із Утрені й ліг трохи перепочити, впавши у легку дрімоту: «За три дні до своєї хвороби опинився я у церкві Печерській у Святошині і вельми молився слізно до Пречистої Богородиці, щоб побачити святого преподобного отця Теодосія. У церкві збиралося багато братів, і ось один із них приступив до мене й каже: «Чи не хочеш бачити нашого святого отця Теодосія?» ї я відповів: «Дуже хочу. Якщо можливо, то покажи мені його». Він узяв мене, повів до вівтаря і там показав мені святого отця Теодосія. Я ж побачив Преподобного, з радістю підбіг, упав до його ніг і поклонився йому до землі. Він підняв мене і почав благословляти, а обнявши мене своїми руками, почав любовно цілувати й промовив: «Добре, що ти прийшов, брате й сину Нифонте, віднині будеш з нами нерозлучно».

А тримав Преподобний у руці сувій, і коли я попросив його, дав мені. Я розгорнув і прочитав. У ньому на початку було написано таке: «Ось сам я та діти, що їх дав мені Господь» (Іс. 8, 18). Тоді я прокинувся і тепер знаю, що ця хвороба - це відвідини Бога».

Хворів він 13 днів і спочив у мирі у квітні місяці, 8 дня, у Світлий Тиждень. Почесно похований у Теодосієвій печері. 1 прийшов він до Улюбленого, як обіцяв йому преподобний Теодосій, і став разом перед Владикою Христом, насолоджуючись отими несказанними небесними красотами і молячись за нас, своїх дітей.

Отакі дивні мужі жили у тому святому монастирі Печерському. Багато з них були причасниками з апостолами і наступниками їхніх престолів, як видно з наступної розповіді цього послання.

РОЗПОВІДЬ 14

Послання смиренного єпископа

Володимирського й Суздальського Симона

до Полікарпа, ченця Печерського

Брате! Сидячи в мовчанні, збери думки свої та й скажи собі: «О убогий іноче! Чи ж не полишив ти світ та батьків тілесних заради Господа? Та якщо й отут, прийшовши задля спасіння, ти не твориш справ духовних, то заради чого зодягнувся ти в ім'я чернече?» І не ізбавлять тебе чернечі ризи від мук. Та й те тобі відомо, що тут ти тішишся пошануванням від князя, від бояр та й усіх друзів своїх, адже мовлять: «Блаженний він, бо зненавидів сей світ і його славу, отож і не клопочеться про земне, а прагне небесного. А ти ж живеш не по-чернечому. Отож великий сором охоплює мене за тебе. Що, якщо ті, хто отут пошанування нам складає, випередять нас у Царстві Небесному й віднайдуть там спокій, а ми голоситимемо в гірких муках? І хто помилує тебе, котрий сам себе занапастив?

Тож піднесися духом, брате, й направ свої думки на те, щоби подбати про свою душу. Служи Господеві зі страхом і всілякою смиренно мудрістю. А не так, що нині був ти лагідним, а назавтра - лютим та лихим, щоб було твоє мовчання недовгим, а потім - знову нарікання на ігумена та його службу. Та й не будь облудником, котрий, виправдовуючись тілесною неміччю, відлучається від церковного зібрання; бо ж як дощ помагає рости насінню, так і Церква пориває душу на доброчинність. Бо ж ніщо з того, що [в самотині] твориш у келії: чи Псалтир читаєш, чи дванадцять псалмів співаєш, - не дорівняється до одного соборного «Господи, помилуй». Та й те збагни, брате: коли схопив Ірод верховного апостола Петра, який сам був «храм Бога живого» (2 Кор. 6, 16), та й укинув його до темниці, тож чи не молитви церкви вибавили його з рук Іродових? (Ді. 12, 1-5). Та й Давид молиться, кажучи: «Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у його храмі» (Пс. 27, 4). Та й сам Господь каже: «Дім мій домом молитви буде зватись...» (Мр. 11, 17), «бо де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). А якщо вже збереться собор з-понад сотні братів, то й тим більше увіруй, що тут перебуває Бог наш. І на його божественному вогні готується пожива для них, єдиній крихті якої надам перевагу перед усяким яством, яке переді мною стоятиме. Нехай буде мені за свідка Господь, що не споживав я нічого іншого, окрім шматка хліба й сочевиці, приготованих для тієї святої братії. Ти ж, брате, нині трапезників хвалиш, а назавтра нарікаєш на кухаря й брата-прислужника. А тим і старшому прикрість чиниш, і сам уподібнюєшся до того, хто, як описано в «Отечнику», мотиля їсть. Бо ж було дано побачити одному старцеві: ті, хто ганить страву, мотиля їдять, а хто нахвалює - мед споживають. А тому що той, хто огуджує, собі ж і шкодить, ти, як їси чи п'єш, возноси хвалу Богові за апостолом: «Чи ви, отже, їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31).

Терпи, брате, й дошкуляння, бо хто витерпить до кінця - спасеться, і то без зусиль такий спасеться. Якщо ж трапиться з тобою таке, що в озлобленні хтось тебе огуджуватиме, а інший прийде повідомити, як тебе ганьбили, то скажи вісникові: «Хоча й робив він мені докори, та він мені брат, а я на те заслужив. Та й не від себе так чинить, а диявол-ворог підбурив його на це, аби викликати поміж нами ворожнечу. То ж нехай прожене Господь лукавого, брата ж помилує». Якщо ж скажеш, що привселюдно тебе зневажили, то відповім: «Не журися тим, дитино, не піддавайся скорому гнівові. А, впавши, віддай братові доземний поклін, кажучи: "Прости мені, брате"». Та й виправ свої прогрішення й тим здолаєш усю ворожу силу. Якщо ж будеш противитися доріканням, то ще більше собі зашкодиш. Чи ж більший ти від царя Давида? Лихословив йому Семей в обличчя. Та коли один із царевих слуг, який не міг стерпіти такої царевої зневаги, мовив: «Іду, зітну йому голову - чого ж оцей здохлий собака проклинає мого пана-царя», - то що відказав йому Давид? «О сину Саруше! Не борони йому проклинати Давида, аби побачив Господь смирення моє і віддав мені добром за його прокльони» (Див.: 2 Сам. 16, 5-14). Навіть більше, подумай, дитино, як упокорив себе Господь, «ставши слухняним аж до смерті» (Фил. 2, 8). Коли «був злословлений, але сам, навпаки не злословив...» - (1 Пт. 2, 23), коли чув «Навіжений він» (Йо. 10, 20), коли били Його в обличчя, давали запотиличника й обпльовували, Він не гнівався, а молився за тих, що Його розпинали (пор. Лк. 23,34). Так і нас навчив: «Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають» (Лк. 6, 27-28). 

Досить із тебе, брате, й того, що натворив ти через свою малодушність. Оплакувати тобі слід те, що полишив ти святий, чесний монастир Печерський, святих отців Антонія і Теодосія Печерських та святих отців чорноризців, котрі з ними, й взявся ігуменувати в [обителі] святих безсрібників Косми і Дам'яна. Та нині учинив ти добре, коли облишив такий марний почин. Так не піддався ти своєму ворогові, бо ж то було зловороже бажання, що вело тебе до погибелі. Чи ж не відаєш, що дерево, яке мало підливають, а часто пересаджують, скоро всихає? І ти, коли відлучився від отчого послуху й полишив своє місце межи братією, на скору погибель наражався. Бо ж вівця, що отари тримається, є в безпеці, а та, що відіб'ється, невдовзі гине та вовк її пожирає. Слід же було тобі перед тим поміркувати, задля чого забаглося тобі піти з того святого і чесного та спасенного місця Печерського, що є таким благодатним для кожного, хто спастися бажає.

Гадаю, брате, що учинив оте Господь, не стерпівши твоїх гордощів: відкинув тебе, як колись сатану з відступниками, коли не захотів ти служити святій людині, панові своєму й братові нашому Печерському архимандриту Акиндинові. Бо ж Печерський монастир є наче те море, що не терпить у собі нічого гнилого, а назовні його вивергає.

А що написав ти мені про свою кривду - горе тобі: занапастив ти душу свою! Спитаю тебе: чим гадаєш спастися? Бо ж навіть як ти і посник, і здержливий у всьому, і вбогий, і чуваєш без сну, та дошкуляння не стерпиш, то не побачиш спасіння. Нині ж радіють за тебе ігумен і вся братія: ми [тішимося] чутками про твоє навернення: бо ж ти «пропав був і знайшовся» (Лк. 15, 32). Та ще раз попустив ти своєму свавіллю, а не волі ігумена: забаглося тобі ігуменувати в [монастирі] святого Димитрія, і то без принуки князевої чи моєї. Отож знову впав у спокусу. Збагни ж, брате, що не вгодне Богові твоє старійшинство. Тому-то й послав Він тобі слабкість зору. Та ти ніяк не опам'ятаєшся, коли належить уже й мовити: «Добре мені, що був упокорений, щоб установ Твоїх навчитись» (Пс. 119/118/, 71). Тож виявив я, що ти - самолюбець і слави шукаєш від людей, а не від Бога. Чи ж ти, окаяннику, не віриш написаному: «Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон» (Єв. 4, 5). Але якщо ти апостолові не віриш, то й Христові віри не йнятимеш.

Нащо шукаєш ти сану від людей, а не від Бога? Тим, хто від Бога, не бажаєш скорятися та зависоко гадаєш про себе? У давнину таких скинули з неба. Кажеш: «Чи ж я не гідний посісти такий сан, чи гірший від цього економа чи його брата-помічника?» А як не одержуєш бажаного, то метушишся. Хочеться тобі часто переходити з келії в келію та розсварювати брата з братом, мовлячи шкідливе. Кажеш: «Що гадають собі цей ігумен і цей економ? Що лише тут можна Богові вгодити, а деінде неможливо спастися? А хто ми, вони й не втямлять?» Усе це - підбурювання диявольські, а твої - недолугі мудрування. Якщо ж колись випаде тобі таке сприяння, що здобудеш вищий сан, то не забувай про мудрість смирення, бо ж, як трапиться оте місце втратити, то знову повернешся на свій смиренний шлях, а не впадеш у різноманітні скорботи.

Отож звертається до мене [дружина] Ростислава княгиня Верхослава, що хоче поставити тебе єпископом у Новгороді на місце Антонія, чи в Смоленську на місце Лазаря, чи в Юрієві на місце Олексія. Хоча й 1000 срібла, каже, ладна витратити на тебе й Полікарпа. Я ж їй відповів: «Дочко моя Анастасіє! Не боговгодну справу хочеш ти сотворити. Бо ж якби перебував він у монастирі безвихідно, з чистим сумлінням, у послухові ігумену й братії, в цілковитій здержливості, то став би гідним не лише облачення в єпископські шати, але й Вишнього Царства». Чи ж ти, брате, захотів єпископства? Доброго бажаєш! Але послухай, що Павло мовить Тимотеєві, і, прочитавши, розміркуєш, чи вчинив ти щось, що належиться єпископові. Але якби був ти гідним такого сану, то не відпустив би я тебе від себе, а власноруч поставив би тебе своїм сопрестольником у обидвох єпархіях - у Володимирській і Суздальській, як бажав того князь Георгій. Та я йому це заборонив, бо ж бачив твою малодушність. І якщо ти мене не послухаєшся, себто забажаєш влади і ї прибереш єпископство чи ігуменство, то буде тобі прокляття, а не благословення. До того ж не увійдеш [більше] в те святе й чесне місце, де отримав постриг. Станеш наче непотрібне начиння, будеш викинутий геть і згодом сліз проллєш багато, але намарно.

Не в тім-то, брате, полягає досконалість, щоб усі тебе славили, а в тому, щоб життя своє виправити та в чистоті себе зберегти. Саме тому, брате, як Христос, Бог наш, послав апостолів у всі кінці землі, так і з Печерського монастиря Пречистої Богоматері багатьох було поставлено єпископами, і, наче світлі світила, освітили вони святим хрещенням усю Руську землю. Перший Із них - Леонтій, єпископ Ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінням. А був він першим престольником [владикою], котрий зазнав од невірних багатьох мук, побиття. І був він третім громадянином Руського світу, котрий разом з отими двома варягами був увінчаний Христом, заради Якого страждав. А про митрополита Іларіона ти й сам читав у житті святого Антонія, від котрого прийняв він постриг, а згодом і священицтва сподобився. А потім Миколай та Єфрем - у Переяславі, Ісая - в Ростові, Герман - у Новгороді, Стефан - у Володимирі, Нифонт - у Новгороді, Марин - у Юрієві, Мина - у Полоцьку, Микола - у Тмутаракані, Теоктист - у Чернігові, Лаврентій - у Турові, Лука - в Білгороді, Єфрем - у Суздалі. Якщо ж хочеш про всіх дізнатися, то перечитай старий Ростовський літопис, бо ж є всіх понад 30, а з тими, що були згодом і аж до нас, грішних, то, гадаю, близько 50.

То ж збагни, брате, якою є слава і честь того монастиря, повстидайся, і покайся, і возлюби це тихе й спокійне життя, до якого покликав тебе Господь. Я з радістю облишив би свою єпархію та й служив би ігуменові в тому святому Печорському монастирі. І кажу про це, брате, не для того, щоби себе звеличити, але щоб тобі про це звістити. Тобі й самому відома влада нашого святительства. Хто ж не знає мене, грішного, єпископа Симона і цієї соборної церкви - окраси Володимира та іншої, Суздальської, що її сам спорудив?! Скільки належить їм міст і сіл, і десятину збирають по всій отій землі - й усім цим володіє наша недостойність. Та оте все я б полишив. Один ти знаєш, яку велику духовну справу покладено на мене, отож і благаю Господа, аби послав Він благі часи на моє правління. Та знає Господь потаємне. Поправді кажу тобі: всю оту славу й честь враз мав би я за болото, аби мені лишень кілком стирчати за ворітьми, бути лише сміттям, що ним помітають у Печерському монастирі й люди його топчуть, або ж одним з отих убогих перед ворітьми чесної тієї Лаври та й стати жебраком - і оце було б для мене кращим, ніж ся минуща честь.

Один день в оселі Божої Матері вартісніший тисячі літ. І волів би я більше перебувати в ній, аніж жити мені в домівках грішників. Поправді мовлю тобі, брате Полікарпе, чи ж чув ти про чудеса дивовижніші, ніж ті, що відбувалися в тому святому монастирі Печерському? Хто блаженніший сих отців, які, наче сонячні промені, просіяли в усі кінці землі? Тож на додаток до того, що вже тобі розповідав, у цьому писанні оповім я про них достовірно. І те тобі розкажу, брате, чим викликані моя ревність і віра до святих Антонія і Теодосія.

РОЗПОВІДЬ 15

Оповідь Симона, єпископа Володимирського

й Суздальского, про святих чорноризців

Печерських і заради чого слід мати ревність

і любов до преподобних Антонія і Теодосія

Печерських 

Чув я предивну річ від отих блаженних старців [Печерських]. Вони ж казали, що почули те від очевидців чуда, що сталося у святому Печерському монастирі за часів ігуменства Пимена.

Був там муж, досконалий у всякій чесноті, на ім'я Онисифор, саном пресвітер. Сподобився-бо від Бога такого дару провидця, що бачив на кожній людині гріхи її. Та й про інші його вчинки розказують. Я ж про одне оповім.

Був у того блаженного Онисифора духовний син, один чорноризець, улюблений друг, котрий наслідував життя того Святого неправдиво. Посником цей прикидався облудно й удавав із себе цнотливого, а потайки їв пив та жив у скверні - отак літа свої й збавляв. І утаїлося це від того духовного мужа, та й жоден з братії це не розумів. Та одного дня, начебто й здоровий, раптово вмер той чорноризець. Навіть і наблизитись не міг ніхто до його тіла через сморід, що бив від нього. Пройняв усіх страх, і насилу його виволокли, і не могли через той сморід відбути над ним відспівування. Поклавши його окремо та ставши оддалік, одні відслужили належну відправу, а Інші, заткнувши ніздрі, внесли тіло й поклали його всередині печери, ї так воно засмерділося, що й безсловесні [тварини] оминали ту печеру. А часто було чутно гіркий лемент, начеб хто мучив того небіжчика. 

І з'явився пресвітеру Онисифору святий Антоній, мовлячи з докором: «Навіщо ти учинив таке? Такого скверного, і нечистого, і беззаконного, і багатогрішного положив отут, де нікого такого не покладали, що й осквернив ти це святе місце». Отямившись від видіння, [Онисифор] упав долілиць, молячись до Бога й кажучи: «Господи, навіщо Ти приховав від мене діла цієї людини?» І приступив ангел, мовлячи: «те сталося на напучення усім тим, хто грішить, та не розкаюється, аби ті, хто це бачитиме, покаялися». І це сказавши, зник. Тоді пресвітер пішов, розповів усе ігуменові Пимену. Наступної ночі знову побачив Онисифор те ж. «Викинь його, - казав Антоній, - чим швидше на поїдання псам, бо не гідний він перебувати отут». Та коли пресвітер почав знову молитися, був йому голос: «Якщо хочеш, то допоможи йому».

Порадившись з ігуменом, вирішили силоміць примусити когось виволікти тіло і вкинути його у воду, бо ж добровільно не міг ніхто навіть наблизитися до тієї гори, що в ній була печера. [Тоді] ще раз явився їм святий Антоній зі словами: «Умилосерджуся я над душею брата сього, бо ж не можу зламати даної вам своєї обітниці, що кожен, кого покладуть тут, помилуваний буде, навіть якщо й був грішним. Адже ж ті отці, котрі отут зі мною в печері, є не менш достойними, ніж ті, хто ще до закону та після закону вгодили Богові. Молився ж я до Господа Бога мого та Його Пречистої Матері, аби жоден із цього монастиря не був осудженим на муку. А Господь відповів мені, бо почув я голос Його: «Я є Той, Хто сказав Аврааму: заради двадцятьох праведних не погублю міста цього. Тож тим більше ради тебе й тих, хто з тобою, помилую й спасу грішника: якщо тут смерть його спіткає - тут він і упокоєння знайде» (пор. Бут. 18, 20-33). Почувши це від Святого, Онисифор усе побачене й почуте переказав ігуменові та всій братії. Я ж знайшов одного з неї, який і переповів мені оці події від тих перших ченців. 

А ігумен Пимен, який впав у велике замішання через цю страшну подію, зі сльозами молив Бога про спасіння братньої душі. І було йому певне явління від Бога, який сказав: «Оскільки покладено тут багатьох грішників, котрим усім уділив я прощення заради тих святих у печері, які мені угодили, то помилую я і душу сього окаянника - заради рабів моїх Антонія і Теодосія та молитвами тих святих ченців, що з ними. І буде тобі на це таке знамення: сморід обернеться пахощами». Почувши це, сповнений радості Ігумен скликав усю братію, розповів їм про явління та пішов з ними поглянути до [тієї] печери. І почули вони приємний запах від тіла [ченця], а смороду та зойків цілком не було чутно. Тоді всі, насолодившись пахощами, прославили Бога й святих Його угодників Антонія та Тео» досія за спасіння брата.

Отому-то і моя, грішного єпископа Симона, за тим туга, скорбота й плач, аби лише поклали мене в оту божественну землю й прийняв я заради молитов святих отців за великі мої гріхи хоч малу втіху в Ісусі Христі, у Господеві нашому. Йому ж слава нині й навіки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 16

Про блаженного Євстратия Посника

Прийшов із Києва до печери один чоловік, який бажав стати ченцем. Та й, роздавши усе своє майно вбогим, залишив він дещицю своїм ближнім, аби роздавали й після нього. А був цей чернець Євстратій посником, і вельми послушливим. І трапилося так, що разом з іншими християнами взяли цього Блаженного в полон і з багатьма іншими продали одному жидові. Тож поучав і умовляв він полонених, наставляючи: «Браття, оскільки ви є хрещеними й у Бога віруєте, то не відречімося від своєї обітниці, даної при святім хрещенні. «Христос нас викупив від прокляття закону» (Гал. З, 13) та, породивши водою і Духом, учинив нас своїми синами й спадкоємцями: отож, якщо помремо - то для Господа, коли ж ми виживемо - послужімо в житті достойно. (Пор. Рм. 14, 8). Якщо ж за Христа умремо - то смертю життя здобудемо, а Він дасть нам життя вічне» (Пор. Флп. 1, 21). А полонили цього Євстратія безбожні агаряни й запродали жидові. І невдовзі [невольники] вимерли з голоду й спраги: одні - через три дні, інші - через чотири, дехто - через сім днів, а хто міцніший - через десять. Усі згинули від голоду й спраги. А було їх разом п'ятдесят: 30 монастирських робітників та 20 з Києва. Отож через 14 днів зостався живим лише той чернець, бо ж змалку був він посником.

Побачив жид, що сей чернець був призвідником втрати його золота, яке видав він на полонених, і учинив на ньому свою Пасху. Отож, як надійшов день Христового Воскресіння, назнущався він над святим Євстратієм: як описано в Євангелії учинену над Господом нашим Ісусом Христом наругу, так і цього Блаженного прибили цвяхами до хреста. Та він і на ньому дяку Богові складав і прожив отак 15 днів. А жиди казали йому: «Безумче, наситися нині законної страви, то й при житті зостанешся: бо ж Мойсей прийняв закон від Бога і нам передав. А в книгах пишеться: «... повішений (на палі) - то прокляття Боже» (Втор. 21,23). І відповів їм чернець: «Нині сподобив мене Бог великої благодаті прийняти мучеництво і мовив мені, як розбійникові: «Сьогодні будеш зо мною в раї» (Лк. 23, 43). Адже Він сам знищив прокляття закону і подав благословення. Це ж про Нього сказав Мойсей: «Життя повисне перед тобою, немов на нитці...» (Втор. 28, 66). І казав Давид: «Пробили мені руки й ноги» (Пс. 22/21/,17); та ще: «Одежу мою ділять між собою, і на хитон мій жеребок кидають» (Пс. 22/21/,19). А про цей день мовить: «Цей день учинив Господь, радіймо й веселімся в ньому» (Пс. 118, 24). Ти ж і ті жиди, що з тобою, ще сьогодні заплачете й заридаєте, бо станете на звіт перед Богом за кров мою й усіх християн. Бо Господь ненавидить суботи ваші й оберне святкування ваші на голосіння, бо переможеним буде начальник вашого беззаконня». Як почув жид, що сей розп'ятий його ганьбить, то взяв спис і пробив його, і так [Блаженний] віддав свою душу Господеві. 

І було видно, як вознеслася душа Преподобного на вогненній колісниці, запряженій вогненними кіньми, і було чутно глас, що мовив грецькою: «Сей наречений є добрий громадянин небесного града, і тому в Ваших поминаннях [нехай] зоветься він «Протостратор».

І ще того ж дня видав цар указ про жидів, аби їх вигнати, майно їхнє відібрати, а старших їх повбивати. І тут сталося ось що. Один із жидів охрестився, а що був він надто маєтним і надто відважним, то цар прихистив його й невдовзі зробив єпархом. Він же, отримавши сан, потайки зрікся Христа та його віри й додав сміливості жидам по всьому Грецькому царстві купувати християн собі в рабство. Коли ж викрили того нечестивого єпарха, то майно його відібрали, а самого, за словами блаженного Євстратія, вбили, а з ним і тих жидів, які замешкали в Корсуні. А того, котрий над Блаженним наругу учинив, повісили, [то й сталося за словами] «Злоба його нехай упаде на голову йому ж самому, і його насильство нехай зійде йому на тім'я» (Пс. 7, 17) 

А тіло Святого вкинули до моря, де творяться [після того] численні чудеса. Коли ж віруючі шукали його святі мощі, то не віднайшли, бо ж не бажав собі той Святий слави від людей, а від Бога. А окаянні жиди, як побачили оте страшне [й велике] чудо, то прийняли хрещення.

РОЗПОВІДЬ 17

Про смиренного і многостраждального ченця Никона

А інший чернець, на ім'я Никон, як потрапив до полону, то закутий був у кайдани. І прийшов хтось із Києва викупити його. Та він не схвалив того [задуму], хоч належав до міської знаті. Отож [за ті кошти] викупив той христолюбець багатьох інших невольників і повернувся до Києва. Дізнавшись про це, всі його родичі рушили, щоби його викупити, прихопивши з собою чималі маєтки. А чернець мовив їм: «Навіщо надаремно витратите своє майно. Адже якби бажав Господь мати мене вільним, то не віддав би до рук отим беззаконникам, що немає на світі від них лукавіших. Бо ж мовить Він: «... я видав Якова на суд, Ізраїля на наругу» (Іс. 43, 28). «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» (Йов 2, 10). То ж ті [родичі], докори йому висловивши, так і від'їхали, забираючи з собою оті численні багатства. А половці, як побачили, що бажання їхні не збулися, то почали ченця мордувати вельми безжально.

Три роки мучили його та в'язнили, на вогні катували, ножами різали, руки й ноги в кайдани кували, на сонці палючому тримали, голодом і спрагою на смерть морили. По два-три дні не мав він поживи. Та за все це возносив він дяку Богові й молився безнастанно, навіть як взимку викидали його на сніг та холоднечу. І все це чинили йому окаянні половці, вимагаючи від нього великого викупу. А він казав: «Христос вибавить мене з рук ваших задарма. Вже й була мені на це обітниця, бо явився мені брат мій, якого ви продали жидам на розп'яття. Осудженими ж вони будуть разом з тими, хто кричав: «Розіпни, розіпни його!» (Лк. 23,21). «Кров його на нас і на наших дітях» (Мт. 27, 25). А вас, окаянних, во віки мучитимуть з Юдою як нечестивих зрадників та беззаконників. Мовив-бо мені святий Герасим: «На третій день будеш ти в монастирі ради молитов святих Антонія і Теодосія та тих чорноризців, що з ними». Як почув це половець, то вирішив, що чернець хоче втечу вчинити й попідрізав йому м'язи, щоб не міг він утекти. Та й вартували його пильно. А третього дня, о 6 годині, став він невидимим для озброєних вартових, лише почули вони голос: «Хваліте Господа з неба!» (Пс. 148, 1) І так само незримо було перенесено Никона до Печерської церкви Пресвятої Богородиці, якраз тоді, коли почали співати причасний стих.

Зібралася довколо нього вся братія і розпитувала, як він сюди потрапив. Та Никон спершу хотів утаїти оте преславне чудо. Коли ж побачили на ньому тяжке заліззя та незцілимі рани (усе тіло його було вкрите гнійними струпами і обв'язане путами, та ще й кров скапувала з перерізаних м'язів), то не могли повірити йому. Врешті відкрив він їм істину й не дозволив здіймати окови з рук та ніг. Та ігумен мовив: «Брате, якби бажав Господь тримати тебе в недолі, то не визволив би тебе звідтіля. Нині ж скорися волі нашій». Зняли з нього кайдани й перекували на потреби вівтаря.

А через тривалий час приїхав до Києва з мирними намірами отой половець, що тримав [у неволі] сього Блаженного, і зайшов у Печерський монастир. Та як побачив він Старця, то й розповів усе про нього Ігуменові й братії. І не повернувся назад, а охрестився з усім своїм родом, став ченцем і закінчив життя своє в каятті й служінні своєму [колишньому] полоненому. І покладено його в його ж притворі.

Оповідають і про багато інших діянь того блаженного Никона, та не маю часу зараз про них писати. Лише про одне розповім тобі.

Коли перебував сей Блаженний у полоні, занедужали невільники з голоду й нужди. Отож Блаженний заборонив їм споживати будь-що з рук поган, а сам він, в кайдани закутий, зцілив усіх молитвами й учинив так, що вони невидимо втекли. Коли ж той половець гадав, що помиратиме, то наказав своїм жінкам і дітям, аби розіп'яли над ним цього ченця. Та цей Блаженний, прозрівши, що той половець врешті покається, помолився та його зцілив, а себе ізбавив від страшної смерті. І зоветься сей Никон у нашому поминанні «Сухий»: адже зійшов він кров'ю, зогнив від ран та всохся.

Полікарпові. Хіба зможу я, брате, оповісти про [всіх] святих мужів, котрі перебували в тому чесному й блаженному Печерському монастирі, що заради їх доброчесного життя і погани приймали хрещення та ставали ченцями, як жиди охрестилися ради того блаженного Христового мученика Герасима, про якого мовилося раніше. А ради цього страстотерпця Никона половці поставали ченцями. Та й багато більше чув ти від мене, грішного єпископа Симона, що серед єпископів найнедостойніший, який не гідний бути й підніжком у цих святих ченців, а гадаю, що й увесь світ не спроможний помістити описання тих чудес (Пор. Йо. 21, 25). До них-бо мовив Господь: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). То чи ж не стане ганьбою для нас, якщо порушимо ми нашу обітницю й тим із такої височини вкинемо життя [наше] в житейські низини? Є у нас першозасновники й наставники, які рівні безплотним. Є вони першими молільниками й заступниками перед Творцем, бо ж подібні до ангелів і увінчані мученицькими вінцями.

РОЗПОВІДЬ18

Про Святого священномученика Кукшу і Пимена Посника

Та чи можна оминути згадкою блаженного священномученика того ж Печерського монастиря ченця Кукшу, про якого відомо всім, що він і бісів проганяв, і вятичів хрестив, і дощ з неба звів, і озеро висушив, і багато чудес сотворив та й, зазнавши багатьох мук, був стятий разом зі своїм учнем. А з ними відійшов і Пимен - блаженний посник, котрий передбачив свою смерть за два роки заздалегідь, та й про багато що інше пророкував, недужих зцілював. Гучно мовив він, стоячи посеред церкви: «Удосвіта вбили брата нашого Кукшу». І, сказавши це, відійшов разом із тими святими.

І ще [додаю] Полікарпові. Перестану говорити про святих багато. Бо якщо не впливають на тебе мої слова, то й саме писання тебе не переконає. Якщо ж їм ти не повіриш, то навіть якби й воскрес хто з мертвих, віри не йнятимеш (Пор. Лк. 16, 31).

РОЗПОВІДЬ 19

Про святого Атанасія Затворника,

який помер, і наступного дня ожив,

 і жив ще дванадцять років

А ще й таке відбулося в цьому ж святому монастирі. Один брат, на ім'я Атанасій, котрий провадив життя святе й богоугодне, помер після тяжкої недуги. А два брати омили його мертве тіло, як то належало [за звичаєм], та й відійшли. Випадково ще й інші нагодились, побачили того [Атанасія] мертвим та й також пішли собі геть. Отож і пролежав мрець увесь день без поховання, бо ж був він дуже вбогий і не володів нічим від світу цього, тож і не дбали про нього. Це ж бо [лише] багатим кожен намагається прислужитися і за життя, і по смерті, аби щось та успадкувати.

Та вночі явився хтось ігуменові й мовив: «Два дні лежить ця людина Божа без поховання, ти ж веселишся». ї побачивши це [явлення], ігумен разом з усією братією прийшли наступного дня до небіжчика й застали, як сидів він і плакав. Вжахнулися вони, узрівши, що ожив Атанасій, і почали його розпитувати: «Як це ожив ти й що бачив?» А той не відповідав нічого, окрім: «Спасайтесь». Вони благали його [відкрити щось], бо ж хотіли, як казали, почути щось корисне для себе. Він же відповідав: «Навіть як і розповім вам, то не повірите мені». Братія ж присягалася йому, що збереже кожне слово з його розповіді. Та він сказав їм лише: «У всьому дотримуйтесь послуху ігуменові й повсякчас кайтеся та моліться до Господа Ісуса Христа і Пречистої Його Матері, і до преподобних Антонія і Теодосія, аби закінчити своє життя отут і сподобитися бути похованими в печері зі святими отцями. Понад усе речі оці три, і кому вдасться здійснити їх по чину, нехай не заноситься. Більше ж від мене не випитуйте, я ж лише благаю у вас прощення». І пішов до печери, й зачинив за собою двері, і пробув так дванадцять років, ніколи нікому нічого не мовлячи. Коли ж прийшов йому час упокоїтися, скликав він усю братію та знову звернувся до неї з тими ж словами, що й раніше - про послух та каяття, кажучи: «Блаженний той, хто сподобиться бути покладеним тут». І, мовивши це, спочив із миром у Господі.

І був один брат, котрий од багатьох літ хворів на поперек, як принесли його до [Атанасія], він обійняв тіло Блаженного й у ту ж мить зцілився та аж до дня своєї смерті не хворів ані на крижі, ані на жодну іншу недугу. А ім'я тому зціленому було Бавило, й оповів він братії таке: «Коли лежав я і стогнав від болю, увійшов цей Блаженний і сказав: "Прийди й зцілю тебе". Коли ж хотів я запитати його, коли сюди прийде , став він невидимим.

І відтоді всі зрозуміли, що угодив [Атанасій] Господеві, бо ж жодного разу не вийшов і впродовж дванадцятьох років не бачив сонця, а лише плакав непрестанно вдень і вночі, хліба їв обмаль і води пив трішки, та й то через день.

А чув я це від Бавила, якого зцілив той Блаженний.

Якщо ж комусь описане видається небувалим, то нехай перечитає життя отців наших святих Антонія і Теодосія, котрі були першими з руських ченців, ї тоді увірує. А якщо й тоді такий не одміниться, то вони в тому не винні, бо ж належиться збутися притчі, яку оповів Господь: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане... {Див. Лк. 8, 5-15). А про тих, хто пригнічений життєвими клопотами, сказав пророк: «Зроби затверділими серце цього люду, затули його вуха...» (Іс. .6, 10). І ще інше: «Хто б повірив тому, що ми чули?» (Іс. 53, 1).

До Полікарпа. Ти, брате й сину, отаких не наслідуй, бо ж не задля них пишу це, а для того, щоб тебе привернути. Тобі ж і пораду даю: благочестям утвердися в тому святому монастирі Печерському, не бажаючи ані влади, ані ігуменства, ані єпископства, і вистачить для твого спасіння й того, що скінчиш життя своє в ньому. Ти й сам знаєш, що можу навести таке, мені й тобі корисне, з усіх книг, що в них описуються діяння, які творилися в тому божественному й святому монастирі Печерському, навести трохи з того, що від багатьох почуто.

РОЗПОВІДЬ 20

Про преподобного Святошу,

князя Чернігівського

Сей блаженний і благовірний князь Святоша, на ім'я Миколай, і був сином Давида та внуком Святослава. І розважав він про оману цього марнотного життя і про те, що все [земне] протікає та проминає, а майбутні блага є неминущими, вічними, а Царство Небесне, яке Бог приготував для тих, хто любить Його, є нескінченним. І облишив він князювання, честь, славу й владу, за ніщо все це поважавши, і прийшов до монастиря Печерського. Року 1106, дня 17 лютого, став ченцем. І всім тутешнім ченцям відоме його доброчесне життя та послух. Три роки перебував він при кухні, працюючи на братію, і власноруч колов дерево для варіння сочевиці, і часто на власних плечах носив дрова. Насилу брати його Ізяслав і Володимир відлучили від такої справи. Та цей істинний послушник виблагав, аби ще хоч один рік потрудитися на братію при кухні. І його, в усьому вмілого й досконалого, після того приставили до воріт монастиря. І при них пробув він три роки, не відходячи нікуди, окрім церкви. А відтак звеліли йому служити в трапезній. І з волі ігумена й усієї братії змушений він був облаштувати собі келію, котру сам же й спорядив. Вона й донині зоветься Святошиною. Та й сад довкола неї насадив він власними ж руками. Розповідають про нього, що за всі роки чернецтва ніхто ніколи не бачив його бездіяльним, а завжди руки його були зайняті якимось ремеслом, і цим заробляв він собі на одежину.

І завжди та непрестанно була на устах його Ісусова молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І ніколи не споживав він нічого, окрім монастирського харчу. І хоч мав багато, та все віддавав на потреби подорожніх і жебраків та на церковне будівництво. Багато ж із його книг збереглося й донині.

Ще за часів свого князювання мав блаженний князь Святоша дуже вмілого лікаря на ім'я Петро, родом сірійця, який прийшов до монастиря разом із ним. Та коли побачив Петро того князя добровільну вбогість і як сидів він у кухні та при воротах, то залишив його й жив у Києві, лікуючи багатьох. Коли ж приходив він до Блаженного та бачив його у великій потребі та надмірному пості, умовляв:

«Княже, належить тобі дбати про своє здоров'я, щоби не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю, аби не дійшло колись до того, що, виснажений, не зможеш понести покладеного на тебе ярма, яке зволив обрати Бога ради. Бо ж Бог не хоче ані посту надмірного, ані труду непосильного, а лише серця чистого та сокрушенного. Не звик ти й до цієї нужди, якої зазнаєш, працюючи, наче раб підневільний. Та й для благочестивих братів твоїх Ізяслава й Володимира великим докором є твоя вбогість, бо ж від великої слави й честі впав ти в такі крайні злидні, що умертвляєш тіло своє й доводиш до недуги негодящою їжею. Дивуюся я й твоєму шлункові, що колись затяжкою для нього була й солодка страва, а нині стерпним для нього є і сире зілля, і сухий хліб. Пильнуй, щоби не обступили тебе недуги. Ти, знесилений, помиратимеш, а я не зможу тобі допомогти, то й полишиш братам своїм плач невтішний. Так само й бояри, які тобі колись служили й гадали завдяки тобі стати великими й славними, а нині вони, позбавлені твоєї любові, впустили до своїх домівок велику журбу й перебувають у них тяжко пригнічені. А ти, сидячи на цьому смітнику, не маєш де й голову прихилити, то й вважають, що безум охопив тебе.

Хто з князів учинив таке: чи блаженний батько твій Давид, чи дід твій Святослав? Чи, може, хтось із бояр заподіяв таке, чи забажав ступити на цей шлях, окрім хіба що Варлаама, який колись був тут ігуменом? Отож, як мене не послухаєш, то ще до Суду суд приймеш». Часто казав [Петро] йому таке, чи то коли на кухні з ним сидів, чи коло воріт, бо ж так навчили його брати [князеві].

А Блаженний відповідав: «Брате Петре! Багато думав я і розсудив не шкодувати плоті своєї, аби не стала вона на борню зі мною, а під утиском тяжкого труду упокорилася. Адже, брате Петре, «сила-бо, мовиться, в немочі породжується». А теперішні тимчасові страждання не можна й порівняти з тією славою, якій належить явитися в нас. Тож вдячний я Господеві за те, що визволив Він мене з рабства мирського й учинив мене слугою рабам своїм, оцим блаженним ченцям. А брати мої нехай пильнують за собою, бо ж кожному нести свій тягар та й достатньо для них моєї влади. Я ж те все полишив Христа ради: дружину й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і поля. Заради цього сподіваюся стати спадкоємцем життя вічного. Я убогим став Христа ради, аби Його здобути. Та й ти, коли кого лікуєш, чи ж не велиш бути стриманим щодо страви? Для мене вмерти за Христа - набуток, а сидіти на смітнищі, наче Йов, - царювання. Якщо ж жоден князь не чинив так раніше, нехай стану для них за проводиря. Тому, як захоче хтось ревно це наслідувати, нехай іде за моїм прикладом. А щодо іншого, то прислухайся до себе самого й тих, хто тебе научав». 

А коли цей Блаженний бував недужим, то лікар, бачачи це, готував для лікування зілля відповідне супроти певної хвороби - чи то від гарячки, чи якоїсь іншої. Та князь не допускав себе лікувати й одужував ще до його приходу. І траплялося так багато разів. Та коли впав у недугу сам сей Петро, послав до нього Святоша зі словами: «Якщо не питимеш зілля, то зцілишся, а як мене не послухаєшся - чимало страждатимеш». Але той хотів схитрувати й, бажаючи позбутися хвороби, вжив настоянки й мало життя не стратив. Лише молитва Святого зцілила його. І ось, коли знову він занеміг, Святий передав йому: «Уздоровишся затри дні, якщо не лікуватимешся». Послухався його сирієць і по слову Блаженного одужав третього дня.

Прикликав його Святий і наказав прийняти постриг, мовлячи: «Через три місяці відійду я з сього світу». А говорив він це, провіщаючи [Петрові] смерть. Та сирієць не збагнув того, що повинно з ним трапитися. Отож упав Петро йому в ноги, промовляючи зі сльозами: «Лихо мені, пане мій і доброчинцю мій, і дороге життя моє! Хто заопікується мною, чужинцем? Хто нагодує багатьох потребуючих? Хто заступиться за скривджених? Хто дасть милостиню вбогим? Чи ж не казав я тобі, княже, що залишиш ти своїм братам плач невтішний? Чи ж не ти, княже, зцілив мене не лише словом Божим і силою, але й твоєю молитвою? Куди ж відходиш ти нині, добрий пастирю? Відкрий мені, рабу своєму, оту смертельну болість, і, якщо я не вилікую тебе, нехай буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою. Не відходь від мене мовчки, а відкрий мені, пане, звідкіля одержав ти оту звістку, аби міг я покласти за тебе своє життя. Якщо звістив тобі це Господь, то вимоли в Нього, щоб замість тебе вмер я. Якщо полишаєш мене, то де маю оплакувати свою втрату - на оцьому смітнику чи в оцих воротях? Що успадкую по тобі? Адже ти й сам нагий, тож як відійдеш, покладуть тебе в оцьому полатаному лахмітті. То дай мені в дар твою молитву, як колись у давнину Ілля Єлисеєві плащ [подарував] (Див. Цар. 2, 13), аби зворушилися глибини мого серця і увійшов я в райські місця під покрівлею Божого дому. Навіть і звір знає, де йому після сходу сонця шукати собі криївки, і птах знаходить собі домівку, а горлиця - гніздо, куди покласти пташат своїх. А ти вже шість літ у монастирі, а де місце твоє - не відомо!

І відповів йому Блаженний: «Краще уповати на Господа, аніж покладатися на людину: Господеві відомо, як прогодувати всі істоти, тож може заступитися й порятувати убогих. Брати ж мої нехай не мене оплакують, а побиваються над собою та дітьми своїми. Лікування ж я і за життя не потребував, а мертвому й життя вже не бачити, та й лікарям його не воскресити». Отож спустилися князь із лікарем у печеру, викопав Святоша собі могилу та й мовив до сирійця: «Кому ж із нас могила оця більше до вподоби?» І сказав сирієць: «Нехай би було кожному за його бажанням. Але ти ще живи, а мене отут поклади». І мовив Блаженний: «Тож нехай буде так, як ти бажаєш». Отак і постригся [сирієць] та й три місяці безперестанку плакав. А Блаженний потішав його: «Брате Петре, чи бажаєш, щоб забрав я тебе зі собою?» А той відповідав зі сльозами: «Хочу, аби пустив ти мене [поперед себе]. Хочу вмерти за тебе, а ти молися за мене». І сказав йому Блаженний: «Тож будь відважним і готуйся; за три дні відійдеш». Отоді Петро причастився божественних і животворних безсмертних Таїн, ліг на ложе, опорядив шати, випростав ноги та й віддав душу до рук Господа.

А Блаженний князь Святоша ще тридцять років пробув у монастирі невідлучно, аж поки не відійшов у життя вічне. І в день, коли упокоївся, зібралося мало не все місто. Як побачив те брат його, то прислав до ігумена з благанням, прохаючи собі на благословення хрест з параману Святоші, його подушку та кладку, на якій той клячав. Отож ігумен віддав йому те зі словами: «Хай буде тобі за вірою твоєю». [Князь], узявши зберігав те шанобливо, а ігуменові вручив три гривні золота, аби не задарма взяти братове знамення.

Якось занедужав цей [князь] Ізяслав так тяжко, що ні в кого вже не зосталося жодної надії, а дружина та діти його, й усі бояри сиділи коло нього, бо бачили його вже при смерті. А він, ледь підвівшись, попросив води з Печерської криниці та й занімів. Посланці набрали води, а ігумен обтер домовину святого Теодосія волосяницею Святоші, брата князевого, та й дав, аби зодягнули [Ізяслава] в неї. І ще до того, як Ізяслав побачив посланців, промовив він: «Ідіть хутчій за місто зустрічати преподобних Теодосія та Миколу». А як увійшов гонець із водою та волосяницею, князь вигукнув: «Микола, Микола Святоша!» І дали йому напитися, і зодягнули його у волосяницю, аби одужав він. І прославили всі Бога та Його угодників. Отож як тільки впадав [Ізяслав] у хворобу, одягав оту волосяницю та й одужував. Хотів він і сам поїхати до брата [поклонитися], але стримали його від того тодішні єпископи. І на кожну рать зодягав він цю волосяницю й залишався неушкодженим. Та якось згрішив він і не наважився одягнути її на себе, отож і вбили його в тій раті. А він заповів, аби й поховали його в тій волосяниці.

І про багато інших учинків того мужа оповідають, бо ж і донині знають тутешні ченці про Блаженного князя Святошу.

До Полікарпа. Знову звертаю до тебе слово. А що ж такого вчинив ти? Багатство покинув? Так не мав ти його. Славу? Так і не здобув ти її, а сам прийшов з убогості до слави та всякого блага. Подумай про цього князя, що ніхто з князів у Руси так не учинив, бо жоден добровільно не став ченцем. Воістину більший він від усіх князів руських. Чи ж твоє упокорення дорівнюється його волосяниці? Ти ж бо покликаний бути нагим, а сам прикрашаєш себе ризами гарними. Отож через них будеш позбавлений шат нетлінних і чекатиме на тебе осудження як такого, що не має весільних риз, себто смирення. Що пише блаженний Йоан у «Ліствиці»? «Жидовин прагне страви, аби святкувати за законом». І ти ж уподібнюєшся їм, коли клопочешся про питво та їжу та й тим похваляєшся. Прислухайся до блаженного Євагрія: «Якщо чернець згрішить, то свята на землі не матиме». Не відгодовуй свого тіла настільки, аби стало тобі ворогом, ані не починай [подвигу] надмірно - якщо не здолаєш, то упокоришся. Наслідуй святих отців, то й не будеш позбавлений тієї божественної слави. Якщо не осягнеш, щоб увінчали тебе з досконалими, то прагни заслужити, аби хвалу тобі слали з угодниками.

Ти щойно вчора до чернецтва вступив. Ти ще не призвичаївся до нього, а вже нахваляєшся та єпископства бажаєш, і великого законодавця з себе вдаєш. Сам ще не навчився смирення, а вже інших упокорити хочеш: мудруєш високо, наказуєш гордо, відповідаєш супротивно. Звично це [чути] з уст твоїх, бо ж ти думаєш про земне, а не про небесне; про тілесне, а не про духовне; про похоті, а не про здержливість; про багатство, а не про вбогість. Відступився ти від світла, та й до темряви себе впровадив. Життя [блаженного] ти зрікся й муку вічну собі приготував, взяв до рук своїх зброю супроти ворога, та й собі ж у серце встромив її. Отямся, брате, розваж з острахом про своє життя так, щоб не віддалилися думки твої від цього святого місця.

А ще розповім тобі, брате, задля пильності твоєї, про ченця Еразма.

РОЗПОВІДЬ 21 

Про ченця Еразма, котрий витратив майно

своє на святі ікони і ради них здобув

спасіння 

У тому ж монастирі Печерському був чорноризець на ім'я Еразм, котрий, володіючи великим статком, весь витратив на церковні потреби й обкував багато ікон, які й донині є у вас над вівтарем. І ось настільки він збіднів, що всі нехтували ним. Він же [від того] впав у безнадію, що не матиме винагороди за зужите багатство, бо не на творення милостині розтратив його, а на церкву. Під впливом отакого вкладеного йому в серце дияволом почав він жити недоладно, проводячи дні свої в недбальстві та безчинстві. А згодом вельми занедужав і врешті на вісім днів став сліпим і німим та й ледве що дихав. Коли ж на восьмий день зібралися довкола нього всі брати й побачили оте тяжке конання, то аж перемовлялися від здивування: «Горе, горе душі цього брата, бо ж збував він вік свій у лінощах і всякому гріху, а нині він невидющий і невпокоєний, і ніяк не може відійти». Тоді оцей Еразм підвівся, наче ніколи й не хворів, сів та й промовив до них: «Брати й отці, послухайте, дійсно воно так і є. То ж всім вам відомо, що грішний я та ще й донині не розкаявся. А оце сьогодні явилися мені святі Антоній і Теодосій зі словами:

«Молилися ми [за тебе] до Бога, і дарував Господь тобі час на каяття». І ще побачив я Святу Богородицю з Сином її Христом, Богом нашим, на руках та в оточенні всіх святих. І мовила мені: «Еразме! Оскільки прикрасив ти церкву мою та іконами звеличив, то і Я прославлю тебе в Царстві Сина мого, «бідних бо ви завжди маєте з собою... [Мр. 14, 7]. Ти ж устань, і покайся, і прийми великий ангельський образ. А третього дня заберу тебе, вже чистого, до себе - тебе, котрий полюбив красу дому мого». Сказав він оце братії та й почав сповідатися в усіх скоєних гріхах. Сповідатися не в соромі, а радіючи в Господі. Тоді постригли його в схиму, а третього дня відійшов він до Господа в добрій славі. А почув я це від тих святих свідків та очевидців, блаженних старців.

До Полікарпа. Знаючи це, брате, не гадай: «Намарно роздав усе, що мав». Перед Богом усе пораховано аж до мідяка. Очікуй від Бога ласки за свої труди. Дійшов ти до двох дверей тієї святої й великої церкви Святої Богородиці Печерської, й Вона відчинить тобі двері своєї милості, про що завжди проголошують єреї в тій церкві: «Господи, освяти тих, хто любить красу дому Твого, й прослав їх божественною Твоєю силою». Згадай також і того патриція, котрий наказав викувати хрест із чистого золота, а юнак, наслідуючи його, хоч і мало свого золота доклав, та став спадкоємцем усього його набутку. Ти ж, якщо віддаси усе на славу Божу та Пречистої Його Матері, не втратиш своєї заплати, а казатимеш із Давидом: «....все більше і більше Тебе я хвалитиму» (Пс. 71, [70], 14), щоб мовив тобі Господь: «... я прославлю дім моєї слави» (Іс. 60, 7). Адже сам ти казав мені: «Краще мені усе те, чим володію, витратити на потреби церкви, аби надаремно не відняли його війна, чи злодії, чи вогонь». Я ж похвалив твій добрий намір. Мовиться ж: «Складайте обітниці й виконуйте» (Пс. 76 [75], 12); «Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати» (Проп. 5, 4). Якщо ж спіткає таке, що окраде рать чи злодії, не лихослов, не журися, а вознеси хвалу Богові й скажи, як Йов: «Господь дав, Господь і взяв» (Йов 1, 21). А до того оповім тобі ще й про ченця Арету.

РОЗПОВІДЬ 22

Про ченця Арету, котрому те майно,

що украли злодії, було зараховано за

милостиню, й ради того він спасся

У тому ж монастирі Печерському був чорноризець на ім'я Арета, родом половець. Тримав він у своїй келії велике багатство, та ніколи не подав убогому ані єдиного шага, ані хліба. Настільки був скупим і немилосердним, що й сам мало не вмирав із голоду. Та якось уночі прийшли злодії та й украли все його майно. І той Арета з великого жалю за золотом хотів накласти на себе руки й тяжко збиткувався з невинних, а багатьом напасть чинив неправедно. Ми ж усі благали його, щоби перестав побиватися [за втраченим], але він нікого не слухався. А ті блаженні старці казали йому, потішаючи: «Запиши на Господа твою турботу, і Він тебе підтримає» (Пс. 55 [54], 23). Але він дошкуляв усім прикрими словами. Невдовзі ж упав [Арета] в тяжку недугу й уже мало не конав, та й тоді не переставав нарікати й лихословити. Але Господь усіх, який хоче всіх спасти, показав йому видіння ангелів та бісівський полк. І почав Арета вигукувати: «Господи, помилуй! Господи, згрішив я - Твоє воно і я не жалкую». Коли ж очуняв від хвороби, то розповів нам про явлення.

«Коли, - оповідав, - прийшли ангели, то увійшли й біси та почали сперечатися за украдене багатство, кажучи: «Оскільки він не склав дяку, а лихословив, то він належить нам і нам його передано». Ангели ж говорили мені: «О ти, окаянний, якби ти дякував за усе це Богові, то воно було б зараховане тобі, як Йову. Бо ж якщо хтось творить милостиню, то це є великою справою перед Богом, та твориться вона з власної волі. Але якщо у когось насиллям щось одібрано, а він підносить дяку Богові, то це є більшим од милостині. Адже диявол, коли таке чинив, то прагнув людину штовхнути на блюзнірство, а вона [людина] все передає Богові й задля того така подяка стає вищою од милостині». Коли ангели це промовили, я заволав: «Господи, помилуй! Господи, прости! Господи, згрішив я! Господи, Твоє воно - я не жалую». І тоді біси пощезали. Ангели ж зраділи й залічили мені те срібло, що пропало, за милостиню». Ми ж, як оте почули, прославили Бога, котрий це нам об'явив. І мовили блаженні ті старці після роздумів: «Воістину достойно і праведно є за все складати дяку Богові».

Ми ж бачили, як той [Арета] повсякденно славив і хвалив Бога, й чудувалися тій зміні, що відбулася в розумі його та вдачі: раніше ніхто не міг відвернути його від лихослов'я, а тепер він повсякчас повторює слова Йова: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде благословенне!» Якби ж він не побачив отого ангельського явлення та не почув отих слів, ніколи б не перестав нарікати; і ми повірили, що, дійсно, оте все трапилося. А якщо й цього замало, то згадаймо ще про того старця, котрий, як описується в [Синайському] патерику, молився Богові, щоби прийшли на нього розбійники й усе одібрали в нього. Був він вислуханий, і все, що мав, до рук їх віддав.

До Полікарпа. Ото вже, брате, наставляю тебе усілякими повчаннями: проси ж у Господа Бога, щоби закінчити життя своє отут, в каятті та послухові своєму ігуменові Акиндинові. Ці три речі, як свідчить Атанасій Затворник, є вищими понад усі чесноти. Та й оповім тобі про ще одне дивовижне чудо, що сам його бачив. Адже трапилося воно в тому ж святому монастирі Печерському.

РОЗПОВІДЬ 23

Про двох братів - священика Тита та

диякона Евагрія, які ворогували між собою

Було двоє духовних братів: диякон Евагрій та священик Тит. І була між ними любов така велика й нелицемірна, що всі дивувалися однодумності їхній та безмірній любові. Але ж диявол - ненависник добра - завжди, наче той лев, рикає, шукаючи, кого б пожерти. Отож і вчинив поміж ними таку ворожнечу та таку ненависть уклав у їхні серця, що вони й навіч не бажали бачити один одного. Довго просили їх брати, аби помирилися вони, а ті й слухати того не бажали. Ось, бувало, стоїть Евагрій у церкві, а Тит іде з кадилом, так Евагрій утікає від фіміаму, а якщо не відбіжить, то вже Тит обмине його, не покадивши. І так довгий час перебували вони в отому духовному мороці. Навіть під час Служби Тит не брав прощення, а Евагрій приймав причастя у гніві. Ось на що налаштував їх ворог. 

Та якось цей Тит вельми занедужав і лежав уже без усякої надії, то почав слізно каятися у своїй нужді і з благанням послав до диякона, кажучи: «Прости мені, брате, Бога ради, що гнівався я на тебе». Той же проклинав його жорстокими словами. Як побачили старці, що Тит помирає, то вже силою потягнули Евагрія, щоби попрощався він із братом. Недужий, побачивши брата, ледь підвівся та й упав йому в ноги, мовлячи: «Прости мені, отче, і благослови». А той, немилостивий та лютий, одвернувся [від хворого] при нас усіх, кажучи: «Не хочу ніколи з ним перепроситися, ні в цьому житті, ні в прийдешньому». Видерся з рук тих старців, але тут же й упав. Хотіли ми його підвести, аж виявили, що мертвий він. Не змогли йому ані рук скласти, ані уст зімкнути - так, начебто вмер він уже віддавна. А недужий підвівся так стрімко, наче ніколи й не хворів. Ми ж вжахнулися тією наглою смертю одного та швидким зціленням іншого й з великим плачем поховали Евагрія, уста якого були розтулені, а руки простягнуті.

Тож ми розпитували Тита, що воно сталося. І він оповів таке: «Побачив я ангелів, котрі відступалися від мене, оплакуючи мою душу, та бісів, котрі раділи з мого гніву. Отоді почав я благати в брата прощення. І коли привели його до мене, то побачив немилостивого ангела, який тримав полум'яний спис, і, коли брат не простив мені, то вдарив він його, і той упав мертвим. Мені ж ангел простягнув руку й підвів мене». І ми, почувши це, побоялися Бога, який сказав: «Простіть, і вам проститься» (Лк. 6, 37). Мовив бо Господь: «...кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» (Мт. 5, 22). А Єфрем: «Як трапиться комусь умерти в ворожнечі, спіткає того суд невблаганний». Та якщо і ради святих Антонія і Теодосія не знайде така людина відраду, то лихо їй, отією [лихою] пристрастю переможеній.

До Полікарпа. Остерігайся цієї [пристрасті] і ти, брате. Не поступися бісу гнівливому, бо як хтось йому піддасться, той в рабство до нього потрапить. То ж хутчій припади та й вклонися тому, хто до тебе ворожий, щоби не віддано тебе ангелові немилостивому. Тоді й тебе Господь обереже від усякого гніву. Він-бо сказав: «Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Йому ж слава з Отцем і з Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 24 

Друге послання Печерському

архимандрнтові Акиндину про святих і

блаженних ченців Печерських, братію

нашу, написане Полікарпом, ченцем того ж

Печерського монастиря

З допомогою Господа, який слово утверджує, звертаюся до твого благого розуму, всечесний архимандрите усієї Руси, отче й пане мій, Акиндине.

Із прихильністю направ до мене слух свій, щоби доніс я до нього життя, діяння та знамення дивних і блаженних мужів, які перебували в цьому святому монастирі Печерському, і про яких почув я від єпископа Володимирського й Суздальського Симона, брата твого, колишнього ченця того ж монастиря Печерського. Оповів він мені, грішному, про святого й великого Антонія, який поклав початок Руським ченцям, і про святого Теодосія, і про життя та подвиги тих преподобних отців, які були після них та закінчили дні свої в домі Пречистої Божої Матері. Нехай дослухається твій благий розум до мого - незрілого та недосконалого.

Прикликав ти мене колись і звелів оповісти про діяння тих ченців. Та відомі тобі моя простота й невправність, адже завжди я веду всяку мову перед тобою зі страхом - як зможу виразно викласти вчинені ними знамення та преславні чудеса? Отож лише малу частку розповів я тобі, а більшу забув зі страху, соромлячись твого благочестя, та ще й розповів недоладно.

Тому й наважився я на письмі викласти тобі про нашу святу й блаженну братію, аби й тим ченцям, які будуть після нас, відкрилася Божа благодать, що витала в цьому святому місці, і аби прославили вони Отця Небесного, котрий явив у Руській землі, в святому монастирі Печерському, таких світочів.

РОЗПОВІДЬ 25

Про Микиту Затворника, який став потім

єпископом Новгородським

Був за часів преподобного ігумена Никона один брат на ім'я Микита. Він, бажаючи, аби славили його люди, задумав діло велике, та не Бога ради. Почав прохати в ігумена [дозволу] піти в затвор. Та ігумен забороняв йому, тлумачачи: «О дитино, не буде тобі користі сидіти в бездіяльності, бо ж ти ще юний. Краще буде для тебе перебувати поміж братами й трудитися для них - так не втратиш ти своєї нагороди. Ти ж сам бачив, як брата нашого святого Ісакія Печерника біси ввели в оману. Лише й спасла його велика Божа благодать заради молитов преподобних отців Антонія та Теодосія, які й донині творять багато чудес». Та Микита казав: «Не дам я себе звабити такими речами. Прохаю ж у Господа Бога, аби й мені подав дар творити чуда!» Никон же відповідав: «Понад сили є прохання твоє. Пильнуйся, брате, не загордій, аби не впасти. Велить тобі наше смирення служити святій братії, заради якої й одержиш вінець свій за послух». Але Микита ніяк не прислухався до сказаного ігуменом, а як забаглося йому, так і вчинив: замурував за собою двері та й пробував [у келії] безвихідно.

Невдовзі спокусив його диявол. Отож під час того, як він співав [псалми], почув голос, що молився разом із ним, та стало чутно невимовні пахощі. Оце ж його і звабило, бо подумав він: «Якби не був то ангел, то не молився б зі мною та й не чутно було б пахощів Святого Духа». І почав він ревно молитися: «Господи, Сам явися моєму розумінню так. щоб побачив я Тебе». Та був йому голос: «Не явлюся я тобі, бо ще юний ти: щоб не вознісся ти та не впав долі». Затворник же промовляв зі сльозами: «Ні, Господи, не піддамся спокусі, бо ж навчив мене ігумен мій не піддаватися диявольській облуді, та вчиню все, що лиш велиш мені». І тоді душегубний змій узяв над ним владу й сказав: «Неможливо для людини, яка в тілі пробуває, бачити мене, тому посилаю до тебе мого ангела, щоб залишався він при тобі, а ти ж чини його волю». І вмить постав перед ним біс у подобі ангела. А чернець упав перед ним ниць і поклонився йому, як ангелові. І сказав йому біс: «Ти вже не молися, а читай книги і через них спілкуватимешся з Богом, та й подаватимеш корисне слово тим, хто до тебе приходитиме. Я ж повсякчас перебуватиму в молитві до свого Творця за твоє спасіння». І чернець дав ввести себе в оману, отож більше не молився, а ретельно взявся за читання та повчання. Коли ж бачив біса, що безперестанку за нього молився, то радів йому, як ангелові, котрий творив за нього молитву. З тими ж, хто приходив до нього, провадив він розмови про корисне для душі й почав пророкувати, й пішла про нього велика слава, бо ж усі дивувалися словам його, що збувалися.

Послав якось Микита до князя Ізяслава зі словами: «Оскільки нині в Заволочі вбили Гліба Святославича, то чимшвидше пошли сина свого Святополка на престол у Новгород». Як сказав, так і сталося: прийшла невдовзі звістка про смерть Гліба. І відтоді Затворник набув слави пророка: князі та бояри почали до нього вельми дослухатися. [Річ у тім, що] бісові майбутнє не відоме, а сповіщає він про те, що сам учиняв або ж на що підбивав людей лихих: чи то вбити, чи то вкрасти. Коли ж приходили до Затворника почути слова потіхи, то біс - отой гаданий ангел - відповідав йому про все, що з тими людьми траплялося. Він провіщав – отак і збувалося.

І ніхто не міг змагатися з ним у знанні книг Старої о Завіту, бо ж знав він їх напам'ять: Буття та Вихід, Левіт, Числа, Судді, Царства та всі книги Пророків почергово та знав добре всі книги юдейські. А Євангелія та Апостола - святі книги, передані нам у благодаті задля нашого утвердження та на нашу поправу, - ніколи не бажав ані бачити, ані слухати, ані читати, ані щоби хтось про них говорив з ним. І з того всі зрозуміли, що ворог спокусив його.

Не могли того стерпіти оті преподобні отці: ігумен Никон, Йоан, котрий став ігуменом після нього, Пимен Посник, Ісая, котрий став єпископом Ростова, Матвій Провидець, святий Ісакій Печерник, Агапіт-лікар, Григорій Чудотворець, Микола, котрий став єпископом Тмуторакані, Нестор, який написав Літопис, Григорій, який канони укладав, Теоктист, котрий став єпископом Чернігівським, Онисифор Провидець. Усі ці богоносці прийшли до введеного в оману і, помолившись Богові, відігнали від нього біса, й відтоді [чернець] його вже не бачив. Вивели Микиту з келії та розпитували його про Старий Завіт, аби щось від нього почути. Та він присягався, що ніколи тих книг і не читав: так як раніше знав юдейські книги напам'ять, так тепер жодне написане слово не було йому й відоме, попросту кажучи, жодного слова й не знав. Оті преблаженні отці ледве навчили його грамоти.

Відтоді віддався він життю у здержливості й послухові, у чистоті та смиренні, так що чеснотами всіх перевищив. Задля отих превеликих чеснот його й поставили згодом єпископом Новгорода. Та й чудес сотворив він багато: якось у час посухи помолився Богові, то й дощ з неба звів і пожежу в місті згасив. Отож нині вшановують його зі святими - святого й блаженного Микиту.

РОЗПОВІДЬ 26

Про Лаврентія Затворника 

А опісля й ще один брат на ім'я Лаврентій забажав увійти в затвор. Святі ж отці аж ніяк не веліли йому це чинити. Тоді оцей Лаврентій пішов у Ізяславів монастир святого Димитрія

і затворився там. І ось заради суворого життя дарував йому Господь благодать зцілення.

Якось привели до нього одного біснуватого з Києва, і того біса не зміг Затворник вигнати - настільки лютим був біс: колодою, котру й десять мужів не могли піднести, сам до землі кидав. І довший час не міг той [киянин] зцілитися, і звелів Затворник вести його до Печерського монастиря. Тоді біснуватий почав волати: «До кого ж ти мене посилаєш? Я ж не смію і наближуватися до печери, заради тих святих, які в ній покладені; а в монастирі боюся я лише тридцятьох, а з іншими боротьбу веду». А тим, котрі його вели, було відомо, що він ніколи не бував у Печерському монастирі й нікого з нього не знав. Тому вони запитали в нього: «Хто ж ті, котрих ти боїшся?» І біснуватий назвав їх усіх поіменно: «Оці тридцять, - сказав, - одним [лише] словом виженуть мене». А було тоді в печері всіх чорноризців 100 та 80.

Сказали біснуватому: «Ми хочемо замкнути тебе в печері». А він відповів: «Який мені буде пожиток боротися з мерцями? Тепер вони з великим завзяттям моляться Богові за своїх ченців і тих, хто до них приходить. Тому, як хочете побачити мою боротьбу, то ведіть мене до монастиря». І почав він говорити спершу єврейською, потім - латинською та грецькою, попросту усіма мовами, що їх ніколи й не чув [той киянин], так що й ті, хто його провадили, налякалися зміні його мови та різноголоссю. І ще до того, як увійшов до монастиря, [біснуватий] зцілився й почав добре все усвідомлювати.

І прийшов ігумен з усією братією. І не знані зціленому були ані ігумен, ані жоден із тих тридцяти, кого назвав він у час біснування. Запитали його ті, котрі привели: «Хто ж зцілив тебе?» А він, дивлячись на чудотворну ікону Богородиці, з якою їх зустріли, назвав поіменно 30 святих отців - і так він зцілився. Хоч і відомі йому були імена всіх, та жодного з отих старців не знав він [з вигляду]. І тоді всі разом віддали славу Богові й Пречистій Його Матері та блаженним його угодникам.

Заради того описав я це тобі, пане мій, Акиндине, аби не вкрила пітьма незнання дивовижні чудеса отих блаженних і преподобних отців наших - знамення, і чуда, і чини. Аби й іншим стало відоме святе життя нашої братії, як то зібралося в один час аж до тридцяти отаких мужів, які могли бісів словом виганяти. А до печери, як мовлено, біснуваті не важилися навіть і наближуватися заради покладених у ній святих отців Антонія і Теодосія та інших святих ченців, що їхні імена вписані до книги життя. Блаженний той, хто з ними сподобився бути покладеним [отут]. Блаженний і спасенний той, хто сподобився бути вписаним разом із ними. З ними і мене нехай сподобить Господь милості в день судний молитвами твоїми. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 27 

Про святого й блаженного Агапіта,

безкорисливого лікаря 

За часів нашого блаженного отця Антонія прийняв постриг один киянин на ймення Агапіт, який був послідовником його ангельського життя та очевидцем його праведних діл. Адже отой великий [Антоній], приховуючи свою святість, зцілював недужих своєю стравою, хоча, як гадали, подавав їм лікарське зілля - отак і оздоровлювалися його молитвою. Так і цей блаженний Агапіт, наслідуючи того святого Старця, допомагав хворим.

А вже як нездужав хто із братії, то він полишав свою келію (і нічого з неї не пропадало), приходив до хворого брата і прислуговував йому: піднімав та вкладав, носив на руках і годував своєю стравою, яку варив із зілля. То й одужував хворий його молитвою. Якщо ж недуга тривала, то було на це Боже благовоління - аби примножилась віра й молитва Його раба. Тоді оцей блаженний Агапіт перебував [при слабовитому] невідступно, непрестанно благаючи за нього Бога, аби подав Господь болящому здоров'я заради його молитов. А тому, що дарував йому Господь дар зцілення, назвали його Лікарем.

- І в місті поширилася чутка про нього: мовляв, є у монастирі такий лікар, що багато недужих приходять до нього та й оздоровлюються. І за часів того Блаженного був один вірменин родом та вірою настільки вмілий у лікарській справі, що до нього такого й не було: щойно бачив він хворого, так одразу дізнавався та пророкував про його смерть, указуючи день і час. Так що ніщо не могло змінити його слова й принести одужання. Одного з таких хворих (а був він у князя Всеволода одним із перших), що ввів його вірменин у безнадію, як провістив смерть за вісім днів, принесли до Печорського монастиря. А блаженний Агапіт дав йому того зілля, що сам споживав, і оздоровив. І полинула слава про нього по усій тій землі.

Вірменина ж уразила стріла заздрощів. Почав же він докоряти Блаженному та й послав до монастиря одного засудженого на страту, звелівши перед тим напоїти його смертельним зіллям, аби він, споживши, впав [мертвим] перед Агапітом. Коли ж Блаженний побачив отого конаючого, то дав йому монастирську страву, й оздоровив його своєю молитвою, і вибавив од скону на смерть приреченого. Відтоді заповзявся на нього той іновірний вірменин і, бажаючи звести його зі світу, підмовив супроти Агапіта своїх одновірців, аби напоїли вони його смертоносним зіллям. Та Блаженний випив його без шкоди, не постраждавши на здоров'ї. Господь бо відає, як вибавляти від смерті благочестивих: «.... і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18).

У той же час занедужав князь Володимир Всеволодович Мономах. Яких тільки старань не докладав вірменин, щоб його вилікувати, все безуспішно. Навіть більше недуга посилювалася. І вже мало що не при смерті послав [Володимир] до Печерського ігумена Йоана благання, щоби спонукав Агапіта прийти до нього, бо княжив тоді [Володимир] у Чернігові. Ігумен, покликавши Агапіта, звелів йому йти до Чернігова. Та відповів Блаженний: «Якщо піду до князя, то ходитиму до всіх. Нехай же не виходитиму за монастирські ворота заради людської слави і не стану порушником своєї обітниці, яку дав я перед Богом, що перебуватиму в монастирі до останнього подиху. Якщо ж виженеш ти мене, то я піду в інший край, а згодом, як усе минеться, повернуся». Адже ж ніколи не полишав він монастиря.

Як побачив княжий посланець, що не бажає той [Агапіт] іти, почав благати ченця, щоб дав, принаймні, зілля. З ігуменового примусу уділив він зілля від своєї страви, щоб подати недужому. І як тільки князь спожив оте зілля, одразу ж і зцілився. Тож прибув Володимир до Києва і увійшов до Печерського монастиря. Хотів він скласти ченцеві шану й побачити того, хто дарував йому з Богом зілля та здоров'я. Ніколи досі його не бачив, та й маєтком гадав обдарувати. Але Агапіт сховався, бо не хотів, щоби його вшановували. І віддав князь принесене золото Ігуменові. Згодом послав Володимир до Агапіта одного зі своїх бояр з великими дарунками. Коли боярин-посланець зайшов до його келії, то приніс і поклав перед [ченцем] дарунки. А той відповів: «О дитино, ніколи й ні від кого нічого я не брав, то чи ж занапащу свою нагороду задля золота, що його я ні від кого не потребую?» І відказав боярин: «Отче, знає той, хто послав мене, що не потребуєш цього, але задля мене потіш сина свого, якому в Богові дарував ти здоров'я: прийми оце й роздай убогим». І відповів Старець: «Заради тебе прийму це з радістю - буде воно на потребу. А ти скажи тому, хто послав тебе: «Все, чим володів, стало чужим тобі, коли відходив ти й нічого не міг взяти зі собою. Нині ж роздай усе тим, хто в потребі, тому що задля цього й ізбавив тебе Господь од смерті. Я ж бо нічого сам би не досяг. І не здумай мене не послухати, щоби знову того ж не зазнати». І взяв Агапіт принесене золото, виніс із келії й кинув, а сам сховався. А як боярин вийшов, то побачив кинуті приношення та дарунки і взяв усе, й віддав ігуменові Йоану, а князеві оповів усе про Старця. І всі збагнули, що є то раб Божий. А князь не наважився виявити непослух Старцеві й усе своє майно роздав убогим, як наказав Блаженний.

Згодом, коли якось занедужав цей чорноризець Агапіт, прийшов до нього з відвідинами вірменин, про котрого йшлося раніше. Почав змагатися з ним у лікарській умілості, розповідаючи, котрим зіллям яка недуга зцілюється. І відповів Блаженний: «їм Господь подасть здоров'я». І сприйняв його вірменин за неука, й говорив до своїх: «Та ж він нічого не вміє». І, взявши [ченця] за руку, сказав, що третього дня умре він: «І так є насправді, і слово моє буде незмінним; а якщо так не станеться, то і я стану ченцем». А Блаженний мовив йому із запалом: «Чи ж отак виглядає твоє лікування: провіщаєш мені смерть, а допомогти не можеш? Якщо здатний, то дай життя. Якщо ж це не в твоїй владі, то чого мене діймаєш, засуджуючи на те, щоби третього дня вмер? Звістив же мені Господь, що вмру третього місяця». Та вірменин відповів йому: «Якщо здаси собі звіт, то ніяк тобі не пережити третього дня» Був він такий зболений, що не міг і поворухнутися. А тоді принесли з Києва одного недужого, то Агапіт підвівся, наче й не слабував, узяв зілля, що його сам споживав, і показав лікареві зі словами: «Поглянь та впізнай, що то за зілля». Подивився лікар і відповів ченцеві: «Воно не з наших зел. Гадаю, привозять його з Олександрії». Посміявся Блаженний з його неуцтва, дав зілля недужому й зцілив його. До лікаря ж звернувся: «їж, дитино, й не май жалю, бо ми убогі й не маємо чим тебе нагодувати». А вірменин відповідав: «Зараз, отче, у цьому місяці чотири дні постимося ми». Тоді спитав Блаженний: «Хто ж ти й якої віри?» «Чи ж не чув ти, що я вірменин?» - відказував лікар. «Як же ти смів, - мовив йому Блаженний, - увійти й осквернити мою келію та тримати мою грішну руку? Відійди ж від мене, іновірний та нечестивий». І вірменин, посоромлений, відійшов. А Блаженний Агапіт прожив нездужаючи ще три місяці і відійшов до Господа.

По його смерті прийшов вірменин до монастиря і сказав ігуменові: «Віднині стану ченцем і я та, полишаючи вірменську віру, істинно вірую в Господа Ісуса Христа. Бо ж явився мені блаженний Агапіт, мовлячи: "Обіцяв ти прийняти монаший образ і, якщо обіцянку зламаєш, то загинеш тілом і душею". І тому я увірував. І якби цей Блаженний схотів ще довго прожити тут, то Господь не переставив би його з цього світу. Якщо ж і прийняв його Господь, то дарував йому життя вічне. Гадаю, що міг він ще з нами жити, але відійшов від нас зі своєї волі - Небесного Царства бажаючи. Як тоді я подумав, що не витримати йому й три дні, то він доклав собі три місяці. А якби я тоді сказав «три місяці», то й три роки прожив би. Але якщо й умер він, то поселився в оселях, в яких триває життя вічне, і там живий він». Отож і сей вірменин прийняв постриг у Печерському монастирі й тут у добрій славі закінчив своє життя.

Отаке та й більше того було учинено тими святими ченцями. Отож, згадуючи їх доброчесне життя, дивуюся я: як же то віддано замовчуванню великі [праведні] діяння святих наших отців Антонія та Теодосія? То якщо через наше недбальство таке велике світило згасло, як можуть засіяти від нього промені - маю на увазі оцих преподобних отців і братів наших? Однак мовить Господь: «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк. 4, 24). Якби ж то описав ти, чесний архимандрите, пане мій Акиндине, згаданих раніше святих і преподобних отців цих чудотворіння, інших - діла подвигу, тверду здержливість одних, послух інших, дар провидіння ще Інших, - І всі вони були позначені вірою, знаменнями та чудесами (з оповідей твого ченця, а мого пана, єпископа Симона). Іншим видається неприйнятним отой розголос задля величі справ, але тут вся вина лежить на недовірі - знають-бо вони мене, Полікарпа, як грішника. Але якщо твоя преподобність звеліла описати те, що спадає на гадку й принесе пам'ять, то, як воно тобі й не потрібне, залишимо його на користь тим, хто прийде після нас. Отак-бо й блаженний Нестор в Літописі написав про блаженних отців, про Дам'яна, Єремію та про Матвія й Ісакія. У житіє святого Антонія вписано житія їх усіх, хоча й у короткому викладі. Та я мовитиму про раніше згаданих чорноризців більш виразно, а не так якось потайки, як раніше. Адже якщо я про них замовчуватиму, то після мене їх взагалі призабудуть та й імена їх не згадуватимуться, як то було донині.

Це ж мовиться на п'ятнадцятий рік твого ігуменства, коли не згадувалося про них уже 160 літ. А нині заради твоєї любові виявилося затаюване і заради пам'яті тих, хто любив Бога, повсякчас складається шана й хвала. Бо ж ті, хто догодив Йому, вінці від Нього отримують. Для мене ж їх окраса багато важить, бо ж нею думаю приоздобити нікчемність моєї справи. Як тільки пригадається щось почуте, то одразу ж і берусь до роботи, міркуючи, що завдяки мені не згубиться [пам'ять] про їхні чудотворення. Якщо ж, як мовить Господь: «бува ж між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається» (Лк. 15, 10), - то наскільки ж звеселяться ангели стількома праведниками, що гідні вони бути спадкоємцями їхнього небесного життя та їхньої слави. Бо якщо тут [на землі] не дбали вони про плоть, а знехтували земним, наче безтілесні, й мали все земне за полову, аби лише набути єдиного Христа. Його бо єдиного возлюбили, й до Його любові пристали, і Йому всю свою волю віддали, аби прийняти від Нього обожествлення. І дарував Він їм на землі в нагороду за їхні подвиги дари творити чудеса, а в прийдешньому [житті] прославить їх несказанною славою. Бо без Духа Святого ніщо не буде дано людині на землі, якщо не буде дано їй із неба. Ось і я, грішний Полікарп, скоряючись твоїй волі, володарю Акиндине, описав тобі це. Та лишень скажи, і оповім тобі ще дещо про блаженного й преподобного отця нашого Григорія Чудотворця.

РОЗПОВІДЬ 28 

Про святого Григорія Чудотворця

Прийшов оцей блаженний Григорій до Печерського монастиря до святого отця нашого Теодосія. Від нього отримав настанови на чернече життя -- убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів. Отож навіть як і був він ще здалеку, вони волали: «О Григорію, виганяєш нас своєю молитвою!» Бо ж мав Блаженний за звичку після кожного співу творити виклинальні молитви. Тому-то одвічний ворог, не в силі терпіти того, що він його проганяє, але ж і не в силі учинити йому в житті якусь іншу шкоду, підмовив лихих людей обікрасти його.

А не було в Григорія нічого, окрім книг. Отож однієї ночі прийшли злодії та й підстерігали Старця, щоб, як піде він на Утреню, увійти й усе майно його забрати. Та Григорій відчув їх прихід - бо ж завжди він ночами не спав, а творив співи й безнастанно молився, стоячи посеред келії. Отож помолився і за тих, що прийшли красти: «Боже, подай сон рабам твоїм, бо ж намарно вони натрудилися, догоджаючи ворогові». І спали [злодії] 5 днів і 5 ночей, поки Блаженний, прикликавши братію, не розбудив їх: «Доки ж будете марне чатувати, бажаючи мене обікрасти? Розійдіться вже по своїх домівках». Вони ж підвелися, але не могли навіть іти - надто вже охляли з голоду. Тож Блаженний нагодував їх і відпустив. Та як дізнався про це міський володар, то наказав тих злодіїв катувати. Засмутився Григорій, що через нього засуджено їх на муки. Пішов, віддав володарю книги, то злодіїв і відпустили. Інші ж книги він продав, а кошти роздав убогим зі словами: «Щоб не потрапили в біду ті, хто захоче їх украсти». Мовить-бо Господь: «Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються; невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце» (Лк. 12, 33-34). Злодії ж оті розкаялися заради того чуда, що з ними сталося, й тому до попередніх своїх справ не повернулися, а прийшли до Печерського монастиря на служіння братії.

А був у цього Блаженного ще маленький городець, де він вирощував зілля та плодові дерева. І туди також прийшли злодії, та коли хотіли відійти й уже завдали на себе награбоване, то не змогли зрушити з місця. І так два дні стояли вони непорушно, вгинаючись під тягарами, та й здійняли лемент: «Пане наш Григорію, відпусти нас: ми вже розкаялися у своїх гріхах і більше такого не чинитимемо». Почули це ченці, прийшли й ухопили їх, але не змогли звести з того місця. Розпитували їх: «Коли ж ви сюди прийшли?» А злодії відповідали: «Уже два дні й дві ночі стоїмо ми отут». «Та ж ми, - кажуть ченці, - виходили, як завжди, а вас тут не бачили». А ті відказували: «Якби ми вас побачили, то слізно благали б вас, аби ви нас відпустили. А оце вже знемоглися ми, то й почали лементувати - ублагайте Старця звільнити нас». Коли ж прийшов Григорій, то мовив їм: «Оскільки все своє життя ви гультяювали, крали [плоди] чужих трудів, а самі працювати не хотіли, то й віднині стовбичте отут у неробстві решту літ аж до кінця життя». Вони ж зі сльозами благали Старця, аби не полишав їх у такій гріховності. Тому Старець зглянувся над ними і сказав: «Якщо хочете ви працювати та з трудів своїх інших годувати, то я вас відпущу». І присяглися таті: «Ніколи ми послуху тобі не зламаємо». І мовив Григорій: «Благословен Бог! Віднині будете трудитися на святу братію та даватимете на їхні потреби зі своєї праці». З тим і відпустив їх. Злодії ж закінчили своє життя в монастирі Печерському, город обробляючи, і, гадаю, нащадки їхні залишилися там і донині.

Ще іншим разом прийшли до Григорія якісь троє, бажаючи ввести цього блаженного в оману. І двоє з них благали святого облудно: «Оцей є нам приятелем і осуджено його на смерть. Тож молимо тебе, долучися до ізбавлення його: подай на те, щоб викупився від смерті». Григорій змилосердився над ним аж до сліз, бо прозрів, що прийшов кінець його життю, й мовив: «Лихо цій людині, бо надійшов день її погибелі». «Якщо подаси дещицю, отче, то він не помре», - казали отак, бо думали щось у нього взяти та й поділитися. Та Григорій відповів: «І я подам, але він таки умре», І запитав їх, на яку ж смерть його засуджено. «На дереві має бути повітаний», - відповідали йому. А Блаженний відказав: «Правильний присуд йому призначено, бо ж завтра він повіситься». І тоді спустився [Григорій] у погріб, у якому творив молитву так, щоб ані розум його не відволікався ні на що земне, ані очі не бачили нічого марнотного. Виніс звідтіля книги, які ще залишилися, і віддав їм зі словами: «Якщо не знадобляться, то мені повернете». Вони ж взяли книги та й почали сміятися, перемовляючись: «Оце продамо та й поділимося». Коли ж угледіли фруктові дерева, домовилися: «Прийдемо цієї ночі та й одберемо в нього плоди».

Як настала ніч, прийшли оті троє й замкнули ченця в погребі, де він молився. Той, кого, як казали, мали повісити, виліз нагору й почав рвати яблука та й узявся за гілку: та вламалася, а два інших, злякавшись, відбігли. А той, що падав, зачепився одягом за іншу гілляку і, не отримавши допомоги, вдусився (коміром). У той час Григорія було замкнено й не міг він прилучитися до тих братів, які були в церкві. Тож коли вони вийшли з церкви й побачили, що висить мертва людина, вжахнулися. Почали розшукувати Григорія та виявили, що його зачинено у погребі. Вийшовши звідтіля, Блаженний звелів зняти мерця і промовив до його друзів: «Ось як збувся ваш задум! Та ж Бога не можна зневажати. Якби ви мене не замкнули, то я прийшов би, зняв би його з дерева, і він би не вмер. А оскільки ворог навчив нас облудою чіплятися за марнотне, то тим позбавилися ви ласки». Коли ж ті, що учинили оту наругу, почули його слова, то прийшли й впали йому в ноги, прохаючи прощення. І засудив їх Григорій на роботу в Печерському монастирі, аби з тієї праці їли вони хліб свій та знаходили вдоволення в тому, що й інших із тих трудів нагодують. І так вони закінчили своє життя, трудячись разом зі своїми дітьми, як раби Пресвятої Богородиці й учнів святого отця нашого Теодосія.

Та слід розповісти ще й про страсну смерть, якої зазнав цей Блаженний.

Трапилася в монастирі така пригода: осквернилося начиння, бо впала в нього якась тварина, тому-то преподобний Григорій спустився до Дніпра по воду. А на той час надіспів князь Ростислав Всеволодич, який прямував до Печерського монастиря заради молитов та благословення, бо ж разом зі своїм братом Володимиром ішов він раттю супроти половців. Коли ж його отроки побачили того Старця, то почали глумитися з нього, кидаючи сороміцькі слівця. І збагнув чернець, що смерть над [ними] усіма нависає, і почав промовляти: «О діти! Тоді як вам слід збудити в собі розчулення та прохати всіх, щоб більше за вас молилися, ви тим більше чините лихе, Богові неугодне. Краще б вам оплакувати свою погибель та каятися у своїх гріхах, щоб мати потіху в день страшний, бо ж уже спіткав вас присуд - усі ви разом із вашим князем приймете смерть у воді». Та князь ані страху Божого не мав, ані не взяв собі до серця слів цього Преподобного, гадаючи, що пусте він говорить, про нього пророкуючи. І сказав: «То це віщуєш смерть у воді мені, котрий [добре] вміє плавати?» Тоді впав князь у гнів, звелів зв'язати ченцеві руки й ноги, підвісити на шию камінь та й кинути у воду. І так його утопили. Два дні розшукували його брати й не знаходили, а третього дня прийшли до його келії, бо ж хотіли забрати те, що по ньому залишилося. Аж ось знайшли мерця в келії, зв'язаного і з каменем на шиї, у ще мокрих ризах, та було обличчя його світлим й сам він, наче живий. І не знайшли того, хто його приніс, та й келія була замкнена. За це ж слава Господу Богові, який творить заради своїх угодників дивовижні чудеса. Винесли брати його тіло й з честю поклали в печері, де й пробувало воно багато років цілим і нетлінним.

А Ростислав не почувався винним у гріху й, опанований гнівом, не пішов до монастиря. І не забажав він благословення, і від нього віддалився. А що уподобав проклін, то він на нього і впав. Володимир же прийшов до монастиря заради молитви. Як були ж вони коло Трипілля, зіткнулися війська й наші князі кинулися втікати з-перед лиця ворога. Отож Володимир - заради молитов святих і благословення - перетнув річку. А Ростислав потонув разом з усіма своїми воями, як і віщував блаженний Григорій, бо ж «...яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 2).

Збагніть же ті, хто кривду чинить, притчу, що оповів її Господь у святому Євангелії про суддю немилостивого та бідну вдовицю, яка часто приходила до нього й говорила: «Оборони мене від мого супротивника!» (Лк. 18, 3). Кажу-бо вам, що Господь невдовзі відомстить за своїх рабів, бо мовить Він: «Мені належить помста, я відплачу» (Рм. 12, 19). Говорить Господь: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (Мт. 18, 10). «Господь - бо - справедливий, любить правду; праведники лице Його побачать» (Пс. 11 [10], 7). Що людина посіє, те й пожне. Такою є відплата гордим, яким Господь противиться, а «покірним дає ласку» (Прип. З, 34). Йому ж бо слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 29

Про многотерпеливого Йоана Затворника

Усім народженим на землі від першої людини судилося бути подібними до неї образом і перейняти однакові з нею пристрасті. Вона-бо, узрівши красу плоду, не стрималася й непослух Богові явила, отож і сповнилося життя її пристрастями. Адже коли була вона сотворена, то у неї - як у творіння Божого - не було жодної вади: бо ж Господь Бог наш, узявши земний порох, руками пречистими й непорочними сотворив людину благою й сповненою добром. Та вона - бо ж із землі - земне полюбила, до земних утіх потягнулася. І ті насолоди здолали її, і відтоді заволоділи родом людським пристрасті, і звабляються люди іншими розкошами, і завжди є ними переможені.

І я є одним із тих, кого вони перемагають, хто потрапив до них у неволю, помисли чиєї душі збентежені і підлягають пристрастям, і нездоланне бажання [в мені] творити гріх - і тим-то немає на землі нікого, мені подібного за числом гріхів, в яких і досі перебуваю.

Та був отой, хто єдиний з усіх пізнав істину, здався на волю Божу й зберіг [Божі] заповіді бездоганно, тіло й душу свою зберіг у чистоті від усякої скверни тілесної та душевної. Маю на увазі преподобного Йоана, який затворився в тісному місці печери і пробув у великій здержливості тридцять літ, великим постом утискаючи й умертвляючи своє тіло, носячи на ньому тяжке заліззя. 

Часто приходив до нього один із братів, якого диявол мучив тілесною пожадливістю. А тому благав він блаженного Йоана молити Бога за нього, аби подав Господь послаблення пристрастей та вгамування тілесних бажань. І часто приходив він і звертався з цим.

І сказав йому блаженний Йоан: «Брате, будь мужнім і кріпись. Потерпи ради Господа й постарайся не зійти з Його шляху, а Він не полишить тебе в руках [ворогів] і не віддасть на розтерзання в їхні зуби». І відповідав брат Затворникові: «Повір мені, отче, що як не подаси мені полегкості, то ніде не знайду я спочинку, бо переходитиму з одного місця на інше». Тоді мовив йому блаженний Йоан: «Чому хочеш віддати себе на поживу ворогові й уподібнитися людині, котра стоїть на краю прірви? Коли ворог її, заскочивши зненацька, зіштовхне долі, то може бути падіння її настільки тяжким, що не зможе й звестися. Якщо ж залишишся ти в оцьому святому й блаженному монастирі, то уподібнишся людині, котра стоїть далеко від прірви. Як би ворог не трудився, затягаючи тебе в неї, та ніяк не здолає того зробити. Тож залишайся, поки Господь задля твого терпіння не виведе тебе з провалля пристрастей і брудної багнюки та не поставить ноги твої на [твердому] камені. Але послухай, дитино: оповім тобі про те, що трапилося зі мною за часів моєї юності.

Дуже страждав я, знемагаючи від блудливих бажань, і не відав, що ж діяти задля свого спасіння: по два, по три дні утримувався від їжі - і так тривало впродовж трьох років. Часто й цілими тижнями нічого не споживав я, і цілі ночі проводив без сну, і спрагою великою себе зморював, і важке залізо на собі носив. І хоча три роки відбув я у таких тяжких стражданнях, та спокою не здобув. Ось і пішов я в печеру, де лежить наш святий отець Антоній, і віддався молитві. Отак у молитві перебув біля його гробу день і ніч. І почув, як промовив він до мене: «Йоане, слід тобі затворитися отут. І тоді, коли очі нічого не бачитимуть, а уста мовчатимуть, припиниться та борня, і Господь подасть тобі допомогу молитвами своїх преподобних».

І відтоді я, брате, оселився отут, у цьому місці, тісному й скорботному (ось уже тридцятий рік це триває), і лише небагато літ, як здобув я спокій. А так усе життя своє страсно боровся я з тілесними помислами й тримав себе суворо, ледь-ледь підживляючись їжею. А згодом, коли вже й не відав, що учинити, бо вже не міг терпіти тієї борні плоті, задумав жити нагим і накласти на тіло своє тяжкі вериги, що відтоді й донині на мені, - і виснажують мене холод та заліззя. Та й ще одне учинив я і здобув тим велику користь.

Викопав яму, що сягала мені до рамен, і як тільки надійшов день святого Посту, заліз у неї та власними ж руками й засипався землею так, щоби вільними в мене були лише руки та голова. Весь Піст перебув я в такому тяжкому утиску, не міг рушити жодним суглобом, але й це не вгамувало плотських бажань та запалу мого тіла. До того ж ще й ворог-диявол страх на мене наганяв, бажаючи вигнати мене звідтіля, так що далось мені його лиходійство взнаки. Бо ж мої прикопані в ямі ноги почали спідсподу горіти так, що й скорчилися жили та затріщали кості. Вже полум'я сягнуло й моїх нутрощів та вигоріли члени. Я ж, забувши люту муку, радів душею за те, що зберіг її у чистоті від такої скверни, і задля того волів краще спопеліти у вогні Господа ради, аніж вилізти з тієї ями. І ще побачив змія страшного й дуже лютого, що хотів мене всього пожерти, полум'ям та іскрами дихав, мене спалюючи. І багато днів витворяв він таке зі мною, бажаючи мене прогнати. А як наступила ніч Христового Воскресіння, раптом напав на мене отой лютий змій, ухопив мою голову й мої руки в пащеку, так що аж обпалилося моє волосся на голові й на бороді, як то можеш побачити й нині. Я був мало що не в його горлянці, коли заволав із глибини мого серця.

Молитва. «Господи Боже, Спасе мій! Чому ти мене покинув? Помилуй мене, Владико, яко Ти єси єдиний Чоловіколюбець. Спаси мене, грішного, єдиний Боже безгрішний! Ізбав мене від скверни мого беззаконня, аби не зав'яз я в тенетах ворожих на віки вічні. Визволи мене з пащі цього ворога, що наче лев, рикаючи, ходить, бажаючи мене пожерти. Піднеси силу Твою і прийди, щоби спасти мене. Зблисни блискавицею Твоєю і прожени його, аби щез він з-перед лиця Твого».

І щойно закінчив я молитву, як вмить постала блискавиця, і той лютий змій щез від мене, після того не бачу я його й донині. І тоді осяяло мене, наче те сонце, божественне світло, і почув я звернений до мене голос: «Йоане, Йоане! Оце дано тобі допомогу, а далі остерігайся - щоб не трапилося з тобою чогось гіршого І щоб не довелось тобі терпіти лихо в прийдешньому [віці]». Я ж запитав з поклоном: «Господи, навіщо ж ти залишив мене на таку гірку муку?» І була мені відповідь: «В міру твого терпіння навів я на тебе [випробування], аби очистився ти, наче золото у вогні. Адже Бог не допускає на людину напасті понад силу, щоб, бува, не знемоглася, а, наче той господар, рабам міцним та могутнім доручає справи важкі та великі, а для немічних та слабких задумує діла малі та легкі. І знай: у боротьбі з [тілесними] пристрастями, ради якої твориш ти молитви, помолися за себе до померлого, що лежить навпроти, аби полегшив тобі битву з блудом. Він-бо вчинив більше від Йосифа й може допомогти тим, хто від цієї пристрасті тяжко потерпає». Я ж не відав імені цього [похованого] й почав благати: «Господи, помилуй мене». А вже згодом я дізнався, що був цей, [що лежав навпроти] Мойсей, угрин родом.... 

І зійшло на мене світло невимовне, що в ньому й нині перебуваю. І не потрібно мені свічки ані вночі, ані вдень. Ті, хто до мене приходить, усі достойні насичуються тим світлом, і явно постає перед їхнім зором утіха, бо ж явно розсвітлюється ніч заради надії на світло прийдешності. А на нас, які розум свій занапастили любов'ю до тілесного й ніколи плоду [благого] не приносили, Христос, який вершить справедливість, допускає пристрасті [випробування].

Та кажу тобі, брате: «Помолися до цього преподобного Мойсея, і він тобі допоможе». І взяв [Йоан] одну кістку з мощів цього Святого, і дав [братові] зі словами: «Притули до свого тіла». І вмить утишилася пристрасть, і члени його омертвіли. Відтоді не знав він тієї прикрості [похітливості]. І вони разом склали дяку Богові, який прославляє своїх святих: тих, чиє життя було Йому угодне, Він і після смерті наділив даром зцілення та прикрасив нетлінними вінцями і Царства свого сподобив. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 30

Про преподобного Мойсея Угрина

Про цього блаженного Мойсея Угрина відомо, що любив його святий Борис. Бо ж був він із роду угрин, брат Георгія, на якого святий Борис зодягнув золоту гривну і якого убили на Альті разом зі святим Борисом та й голову йому відтяли через золоту гривну. Отой Мойсей єдиний урятувався від гіркої смерті та лютого вбивства і прибув до Предислави, сестри Ярослава, й тут перебував. А в ті дні не можна було ні до кого вдатися. І він кріпився душею та молився Богові, аж поки не прийшов наш благочестивий князь Ярослав, котрий в ім'я гарячої любові до братів не міг стерпіти і [повстав] на беззаконного, і переміг безбожного, й гордого, й окаянного Святополка. А отой утік до ляхів, а потім повернувся з Болеславом і прогнав Ярослава, а сам сів у Києві. Отож як повертався Болеслав у Ляхи, то забрав зі собою обидві сестри Ярославові та й бояр його, а з ними повели й оцього блаженного Мойсея, закутого по руках і ногах у тяжкі залізні кайдани. І стерегли його дуже пильно, бо ж був він міцний тілом та прекрасний обличчям.

Тож як побачила отого [Мойсея] одна вельможна жінка (а була вона красива та юна, володіла багатствами великими і владою чималою), пройнявся розум її отією вродою, а серце вразила похіть і жага заволодіти цим преподобним. І почала вона переконувати його улесливими словами: «О чоловіче, навіщо ж тобі зазнавати таких мук, якщо маєш розум, завдяки якому можна уникнути й цих оков, і цих страждань?» А Мойсей відповідав їй: «Така воля Божа». Вона ж йому: «Якщо ж скоришся мені, то ізбавлю тебе й зроблю великим у всій Лядській землі, й володітимеш мною та всім моїм маєтком».

Та блаженний зрозумів її нечисту жагу й промовляв: «Кому з чоловіків пішло на поправу те, що він узяв жінку й скорився їй? Адам первозданний, коли покорився жінці, то став вигнанцем із раю. А Самсон силою перевищив усіх і всіх воїнів здолав, та згодом жінка віддала його до рук іноплеменних. І Соломон глибини премудрості осягнув, та як послухався жінки, то ідолам поклонився. Та й Ірод багато перемог здобув, а згодом поневолився - стяв Йоана Предтечу. То як же я, вільний, віддамся в рабство жінці, якщо жінки ще від народження не пізнав?» Вона ж відповідала: «Я тебе викуплю, й учиню славним, і поставлю господарем над усім моїм домом, і за чоловіка хочу тебе мати. Лише вволи мою волю, і вгамуй жагу моєї душі, й дай мені насолодитися твоєю красою. Досить на те твого бажання - я ж бо розум втрачаю, не в силі стерпіти твоєї вроди. Тоді ж і втихне жар серця, що мене спалює, тоді помисли мої знайдуть розраду, а я - спочинок від пристрастей. А ти насолоджуватимешся моєю красою й станеш господарем над усіма моїми маєтностями, спадкоємцем моєї влади й паном над боярами».

Та відказував їй блаженний Мойсей: «Добре тобі відомо, що не вчиню по твоїй волі й не бажаю ані твоєї влади, ні багатства, а ставлю понад те чистоту душевну й ще більше - тілесну. Не буде мені тяжко перебути ті п'ять років, що Господь дарував мені перетерпіти в цих кайданах. Безневинно зношу оці муки, тож уповаю, що ради них буду вибавлений од мук вічних».

Як побачила ота жінка, що не дається їй така краса, пристала на іншу диявольську раду, помисливши: «Якщо викуплю його, то, хоча б і підневільний, а скориться мені». І послала до його власника, щоби віддав їй Мойсея за скільки завгодно [великий викуп]. А він як побачив, що то сприятливий час набути багатство, узяв у неї десь до 1000 [гривень срібла], а Мойсея віддав їй. І се ж вона безсоромно під примусом потягнула його на нечисту справу. Бо ж як перейняла владу над ним, звеліла поєднатися зі собою та, увільнивши з кайданів і зодягнувши в коштовні шати, солодощами годуючи й любощами оточуючи, змушувала вдовольнити її хіть.

Та цей Преподобний, бачачи несамовитість тієї жінки, ще ревніше почав віддаватися молитві посту та чуванню, приймав поживу так, що надавав перевагу сухому хлібов й воді, аніж дорогим стравам і винові зі скверною. І не лише скинув із себе сорочку, як Йосиф, але й усі шати зняв, тож уникнув гріха і мав життя сього світу за ніщо. І до такої люті довів цю жінку, що хотіла вона зморити його голодом. Та Бог не полишає рабів своїх, які на Нього уповають, тож схилив до милосердя одного зі слуг тієї жінки, й він потайки давав [Мойсееві] поживу.

А друзі вмовляли кажучи: «Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися? Ти ж бо ще молодий, а вона - вдова і з чоловіком прожила лише один рік. Та й вродливіша від інших жінок. А багатством володіє незчисленним і владою великою в Ляхах. Тож якби забаглося їй якогось князя, він би нею не погордив. Ти ж полонений і невільник цієї жінки, а паном її бути не хочеш? Якщо скажеш: "Не можу зламати заповіді Христові", - то чи не мовить Христос в Євангелії: "Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом" (Мт. 19, 5). Та й апостол каже: "Ліпше одружитися, ніж розпалюватися" (1 Кор. 7, 9), - а вдовицям велить вступати у друге подружжя. А ти ж не підлягаєш чернечим обітам - від них вільний, то чому ж віддаєш себе на люті й гіркі муки. Заради чого страждаєш? Якщо трапиться так, що в цьому лихові й життя стратиш, то яка тобі за це хвала буде? Хто ж від перших людей і донині цурався жінки, окрім ченців? Авраам, чи Ісаак, чи Яків? Йосифові хоч і далася дещиця перемоги, та згодом і його жінка здолала. То ж і ти, якщо виживеш нині, колись із жінкою [все одно] пов'яжешся, а тому хто б не посміявся із твого безумства? Краще тобі скоритися цій жінці, і вільним стати, і паном над усім бути».

Він же їм відказував: «О брати й хороші мої друзі, добре ви мені дораджуєте. Гадаю, ваші слова кращі від тих, що змій у раю Єві підшіптував. Переконуєте мене покоритися цій жінці, та не можу поради вашої прийняти. Якщо й судилося мені умерти в цих кайданах та гірких муках, сподіваюся від Бога ласку прийняти. Якщо усі праведники, які мали жінок, спаслися, то мені, єдиному грішникові, не дано спастися, якщо з жінкою буду. Та Йосиф, якби піддався дружині Потіфара, то не судилося б йому згодом царювати: то ж Бог узрів його терпіння і дарував йому царство, тому то й з роду в рід прославляють його за цнотливість, хоча й дітей він прижив. Та я не Єгипетського царства бажаю, чи владарювати, чи великим бути в Ляхах, чи шанованим у всій Руській землі - ради Вишнього Царства всім отим нехтую. Якщо ж живим вирвуся з рук цієї жінки, то стану ченцем. Адже мовить Христос в Євангелії: "І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мт. 19, 29). То кого ж радше послухатися - Христа чи вас? Та й апостол каже: "Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці..." (1 Кор. 7, 32-33). Ще запитаю у вас: "Кому належить служити більше - Христові чи жінці?" Адже написано: "Раби, слухайтеся панів (сьогосвітних) із страхом і пошаною, у простоті вашого серця, як Христа..." (Еф. 6, 5). Тож збагніть ви, хто мене утримує, - ніколи краса жіноча мене не звабить і від любові Христової не відлучить.

Як почула ж це жінка, замислила в серці своєму лукавство: посадила його на коня і в супроводі численних слуг звеліла возити по підвладним їй містам і селам, проголошуючи: «Оце все - твоє, якщо тільки тобі до вподоби. Чини з усім, що забажаєш». А людям казала: «Ось ваш пан, а мій чоловік. Хай поклоняться йому всі зустрічні». А було ж у неї рабів та рабинь пребагато. Та Блаженний лише посміявся з безумства тієї жінки: «Надаремні всі твої зусилля - не можеш ані звабити мене тлінними речами цього світу, ані обікрасти з духовних скарбів. Збагни це й не трудися намарно». Вона ж казала: «Хіба не відомо тобі, що мені ти проданий? Хто ж може відібрати тебе з рук моїх? Тож живим я тебе не відпущу аніяк - після тяжких мук віддам тебе на смерть». Та він відповідав їй без страху: «Не лякаюся того, що мені кажеш, та й на тому, хто віддав мене тобі до рук, лежить більший гріх [ніж на тобі]. А я відтепер - з волі Божої - стану ченцем».

І прибув у ті дні один чернець зі Святої Гори, саном єрей, і - за Божим напученням - прийшов до Блаженного й зодягнув його в ангельський образ. Дав йому багато настанов, як зберегти чистоту, не відступитися перед ворогом і позбутися тієї нечестивої жінки. А навчивши, відійшов. І шукали його, та не знайшли.

Тоді ота жінка, зневірившись у сповненні своїх надій, завдала Мойсееві тяжких катувань: звеліла роздягти його й бити заліззям, так що й земля наситилася кров'ю. І ті, б'ючи, говорили йому: «Скорися своїй господині і вволи її волю. Якщо ж не послухаєшся, то розчленуємо тіло твоє. І не гадай, що уникнеш цих тортур, але після багатьох і гірких мук віддаси свою душу. Тож змилуйся сам над собою, скинь це нужденне лахміття, зодягнися в коштовні шати, тож і уникнеш тортур, що тебе очікують, поки ми ще не почали терзати твоє тіло». І відповідав їм Мойсей: «Браття, що звелено вам виконати - виконуйте, не зволікайте. Я ж ніяк не можу відректися від чернецтва і від Божої любові. Жодні катування - ні вогонь, ні меч, ні рани - не зможуть відлучити мене від Бога й цього великого ангельського образу. А оця безсоромна й ошаліла жінка показала свій безвстид, коли не лише Бога не побоялася, але й соромом перед людьми знехтувала, по-сороміцьки змушуючи до осквернення та перелюбу. Тож ані їй я не скорюся, ані тієї окаянної волі не сповню».

Тоді та жінка впала у велику гризоту, як би відомстити за свою ганьбу, й послала до князя Болеслава зі словами: «Сам знаєш, що мого чоловіка вбили, як був він з тобою на війні. Ти ж дав мені волю взяти за чоловіка того, кого забажаю. Я ж полюбила одного юнака із твоїх бранців, красивого на вроду. Викупивши, взяла його до свого дому і все, що тільки є в моєму домі - золото, срібло та й усю владу, - йому дарувала. А він то все за ніщо має. Часто мучила я його і тортурами, й голодом, та всього того йому замало [аби пристав на мою волю]. П'ять років тримав його в кайданах той, хто полонив його. А оцей шостий рік перебуває він у мене й зазнає через свій непослух великих мук, що їх сам на себе й накликав своїм жорстокосердям. А нині ще й прийняв він постриг від одного ченця. Отож що ти звелиш із ним учинити, те й учиню». Болеслав же звелів їй приїхати до нього й Мойсея зі собою привести.

Отож прийшла та жінка до Болеслава й Мойсея зі собою привела. Побачив Болеслав Преподобного й довго змушував взяти ту жінку за дружину, але так його і не вмовив. Говорив йому: «Хто ще настільки нечулий, як ти, що позбавляєш себе таких благ і почестей і сам себе віддаєш на такі гіркі муки. Отож віднині знай, що вибирати тобі між життям і смертю: або сповниш волю своєї пані й отримаєш від нас великі почесті та владу, або - через непослух - після лютих мук смерть приймеш». А жінці сказав: «Жоден із куплених тобою полонених не є вільним. Тож, як господиня з рабом, учини з ним, що хочеш так, щоб і інші не наважувалися противитися своїм панам». І відповідав Мойсей: «Мовить Господь: "Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?" (Мр. 8, 36-37). Як обіцяєш мені славу й честь, якщо невдовзі й сам їх втратиш, і прийме тебе (коли нічим уже не володітимеш) могила? Та й оця нечестива жінка невдовзі буде люто вбита». Так [згодом] і сталося за пророцтвом Преподобного.

А тим часом та жінка, здобувши над ним велику владу, безсоромно тягнула його на гріх. Якось звеліла вона силою покласти його до себе на ложе, обціловувала його та обіймала. Одначе жодними цими спокусами так і не змогла звабити його на свою похіть. Говорив їй Блаженний: «Надаремні твої зусилля. Не гадай, що я безумний чи не спроможний на це діло: ради страху Божого гребую тобою, як нечистою». І почувши це, наказала вдова завдавати йому щоденно по сто ран, а врешті ще й звеліла відтяти йому сороміцькі члени, кажучи: «Не пощаджу його добра, аби ніхто не зміг насититися його красою». Наче мертвий, лежав Мойсей, спливаючи кров'ю, й ледве дихав.

А Болеслав, почуваючись поганьбленим задля знатності тієї жінки й попередньої прихильності до неї, потурав їй і учинив великі утиски на чорноризців - вигнав зі свого краю їх усіх. Та невдовзі Бог відомстив за своїх рабів. Однієї ночі спіткала Болеслава нагла смерть, і здійнявся по всій Лядській землі великий заколот, і повсталі побили своїх єпископів та бояр, як то описується в Літописі. Тоді-то й цю жінку було вбито.

А Преподобний Мойсей, очунявши від ран, прийшов до Святої Богородиці в святий Печерський монастир, несучи на собі рани мученика та вінець ісповідника, але як відважний Христовий воїн-переможець. І дарував йому Господь силу гамувати пристрасті.

Якось один брат, який знемагав у боротьбі з блудом, прийшов і благав допомоги в цього Преподобного: «До смерті зберігатиму обітницю, яку мені накажеш дати». А Блаженний йому сказав: «Щоб ніколи більше в житті не промовив ти до жінки жодного слова». І той з любов'ю обіцяв [того дотриматися]. Тоді Святий, який тримав у руках свій посох, бо ж через отримані рани не міг ходити, вдарив ним брата в лоно й вмить його уда наче омертвіли, і відтоді не мав той брат прикрості. І вписано це в житіє святого отця нашого Антонія. Блаженний-бо Мойсей прийшов [у монастир] за часів святого Антонія та й упокоївся в Господі при доброму сповіданні, проживши тут 10 років. А в полоні страждав він у оковах п'ять років і шостий - за чистоту.

Згадав я і про вигнання ченців із Ляхів, задля постригу Преподобного, що його прийняв він, аби посвятитися Богові, якого возлюбив. Це вписано в житіє святого отця нашого Теодосія. Коли ж князь - Ізяслав через Варлаама та Єфрема послав у вигнання нашого святого отця Антонія, то його дружина-княгиня, котра була ляшкою, заборонила йому робити це, кажучи: «Не задумуй і не чини такого. Трапилось-бо колись у нашій землі: через якусь провину були вигнані за межі нашої землі чорноризці - отоді-то й діялося в Ляхах велике лихо». А сталося отак заради цього Мойсея, як я вище описав.

Отож подані розповіді про Мойсея Угрина та Йоана Затворника [лише] відомі з того, що здійснив через них Господь на славу свою, прославляючи їх заради їхніх страждань і наділяючи їх дарами чудо-творення. І йому слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 31

Про Прохора-чорноризця, який молитвою із

зілля, що лободою зоветься, творив хліб, а з

попелу - сіль

Такою є воля чоловіколюбця Бога щодо свого сотворіння: на всі часи й літа має Він стосовно нас свій промисел і корисним нас обдаровує. Але, очікуючи нашого каяття, наводить на нас інколи голод, а деколи й війни, причиною яких є невдатність тогочасного володаря. Отим-то наш Владика перетворює людське недбальство на чесноту пам'яттю про діла неподобні: про те, що хто творить справи лихі й негідні, будуть віддані - задля гріхів наших - володарям лихим та немилостивим. Та й ті осуду не уникнуть, бо ж суд без милості буде тим, хто милості не творив.

Було ж це за часів, коли в Києві князював Святополк. Велике насильство творив він: без жодної провини дощенту викорінював вельможних, а у багатьох повіднімав майно. Задля того й учинив Господь допуст, що мали погани над нами силу й багато воєн було з половцями, а до того додавалися й усобищ, великий голод та повсюдна й велика нужда в усій землі Руській.

Отож тоді й прийшов до ігумена Йоана один чоловік зі Смоленська, який бажав стати ченцем і котрому при постригу дали ім'я Прохор. Коли ж став він чорноризцем, то віддався такому послухові та безмірній здержливості, що відмовився й від хліба. Тож збирав він . лободу, власноруч перетирав її, робив із того хліб і тим харчувався. Заготовляв це заздалегідь щоліта на весь рік, так що й життя міг прожити без хліба. І побачив Господь його терпіння та велику здержливість, і перетворив йому гіркоту на солодкість, й після смутку настали для нього радощі, як мовиться: «Увечорі плач завітає, а вранці радість» (Пс. 30[29], 6). За те й прозвали його Лободником, бо ж ніколи не куштував він ані хліба, окрім проскури, ані жодного овочу, ні питва, а лише лободу й воду, як то було сказано вище.

І ніколи [Прохор] не журився, а завжди служив Господеві в радості. І ніколи не лякався жодної раті, бо жив, наче птиця: адже не набував ані маєтків, ні житниць, де б громадив статки. Тож і не казав, як отой багатій: «Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!» (Лк. 12, 19). Не мав-бо нічого, окрім лободи, але і її заготовляв лише на наступний рік, кажучи собі: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а наготованала лобода, вона кому буде?» (див. Лк. 12, 20) Цей [чернець] наділі сповнив сказане Господом слово: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш Небесний їх годує» (Мт. 6, 26). Отож, стараючись їх наслідувати, Преподобний Прохор легко верстав місцини, де була лобода, й на своїх раменах, наче на крилах, приносив звідтіля до монастиря собі на прогодування. На неораній землі несіяний харч мав.

Коли ж настав великий голод і від нього великий мор на людей, Блаженний не покидав своєї справи - збирав лободу. Побачив один чоловік, як то він це робить, та почав і собі лободу збирати для себе й своїх домашніх, аби прогодуватися в голодний час. А тому Блаженному ще збільшилася лобода на поживу, і він завдавав собі ще більше трудів, громадячи оте зілля, і, як казалося раніше, власноруч розтирав його, роблячи хліб і роздаючи його вбогим та знеможеним голодом. Багато хто приходив до нього в отой голодний час, а він усім роздавав [хлібини]. Усім видавалися вони солодкими, наче з медом. Інколи не так хотілося декому хліба, як прийняти з рук того Блаженного сотворене з дивного зілля. Адже кому він подавав із благословенням, то ставав хліб ясним і чистим, і був солодким; а якщо брав його хтось крадькома, то ставав той хліб наче полин. Один із братів украв хлібину потайки, без дозволу [Блаженного], та й не зміг їсти: як опинилась вона в його руках, то зробилася, наче полин, безмірно гіркою. І траплялося таке багато разів. Відчуваючи встид, той брат з сорому не міг розповісти [Блаженному] про свій гріх. А так він виголоднівся, що й не міг більше терпіти тієї природної нужди, та й смерть у очі зазирала. Тож прийшов до ігумена Иоана, оповів про те, що трапилося, й прохав прощення за скоєний гріх. Та ігумен не повірив сказаному і звелів іншому братові вчинити таке: потайки взяти хліб, аби пересвідчитися, що дійсно так воно і є. І коли принесли хлібину, то сталося все так, як оповідав той брат, який украв: ніхто не зміг її навіть покуштувати - такою вона була гіркою. Тоді послав ігумен уже обидвох ченців і велів попросити хлібину з рук [Прохора], а відходячи, іншу хлібину вкрасти. Коли ж принесли вони, то вкрадений хліб на їхніх очах одмінився та став як попередня хлібина, [з виду], наче земля, і гірким, наче полин, а хлібина, взята з рук [Блаженного], ясніла й була, наче мед. І через те чудо пішла слава про цього мужа по всіх усюдах, і прогодував він багатьох голодних, і багатьом корисне вчинив.

Коли ж почалася рать Святополка з Давидом через незрячість Василька, якого осліпив Святополк, то за намовою Давида Ігоревича з Володарем та самим Васильком, не допустили купців із Галича, ані човнів із Перемишля, і не стало солі в усій Руській землі. І почалося безладдя, а до нього додалися беззаконні грабунки, як казав пророк: «.... за пригорщі ячменю та за шматок хліба, погубляючи душі, що не повинні умирати» (Ез.13, 19), - тоді можна було побачити, що перебували люди у великій журбі і знемозі від голоду й війни, бо ж не було в них ані пшениці, ні солі, щоби перебути оту нужденність. Тоді-то блаженний Прохор, який мав свою келію та зібрав [у ній] багато попелу з усіх [інших] келій так, що ніхто про це й не відав, своїми молитвами перетворював його на чисту сіль і роздавав усім, хто приходив. І чим більше роздавав, тим більше вона примножувалася. За неї ж не брав нічого, а вділяв безкоштовно, скільки хто бажав, і вистачило її не тільки монастиреві, але й мирянам, котрі до нього зверталися та брали вдосталь для потреб своїх. І можна було побачити, що торговище спорожніло, а монастир переповнився тими, що приходили за сіллю.

Через те й виникла заздрість у тих, хто торгував сіллю, бо ж не могли вони отримати бажаного зиску. Хто гадав набути в ті дні великі багатства, мали значний збиток: якщо раніше дорого вони сіль продавали - по дві куни за дві мірки, - то тепер і за десять мірок не могли того виручити. І збунтувалися всі продавці солі, прийшли до Святополка й звели наклеп на ченця: мовляв, є в монастирі Печерському чернець Прохор, який відняв у них велике багатство, бо ж безперешкодно роздає сіль усім, хто до нього приходить, а вони зубожіли. Князь хотів їм догодити, але замислив собі двояко: і нарікання їхні втишити, й собі багатства набути. Маючи це на гадці, постановив зі своїми радниками встановити високу ціну на сіль, яку відбере в ченця і сам продаватиме. Тоді ж тим крамольникам пообіцяв: «Задля вас пограбую ченця», - а сам крився з думкою про збагачення. Тим самим хотів Святополк начебто й догодити їм трохи, а тимчасом ще більшу вчинити їм шкоду, бо ж заздрість не знає, що то - надавати перевагу тому, аби творити корисне. І послав князь [слуг] відібрати в ченця всю сіль.

Коли ж привезли сіль і прийшов князь подивитися на неї, а з ним і ті крамольники, які підмовляли проти Блаженного, то всі побачили, що постав перед їхніми очима попіл. Дуже вже дивувалися: що б то могло бути таке - й ніяк не могли збагнути. Але оскільки князь хотів пересвідчитися, в чім річ, то й наказав зберігати оте до трьох днів. Декому ж звелів і скуштувати, але виявився на устах самий лише попіл. А в той час багато людей за звичкою приходило, бажаючи набрати в Блаженного солі і, як побачили, що Старця пограбовано, то поверталися з порожніми руками, проклинаючи того, хто таке скоїв. А Блаженний казав їм: «Коли буде висипана [сіль], то підіть і все розберіть». Князь потримав оте три дні та й наказав поночі викинути.

Коли ж той попіл розсипали, то він умить перетворився на сіль. І побачивши це, городяни прийшли й усе розібрали.

І коли трапилося отаке дивовижне чудо, вжахнувся той, хто насилля вчинив: не міг він утаїти отих речей, які відбулися на очах у всього міста, й почав усвідомлювати, що то за справа. Тоді-то розповіли князеві й про інше, що сотворив Блаженний. Коли лободою годував багато людей, у їхніх устах був той хліб солодким, а для тих, хто брав хлібину без його благословення, виявлялася вона [темною], наче земля, й гіркою, наче полин, на устах їхніх. Почув це князь, і охопив його сором за скоєне, і пішов він у монастир до ігумена Йоана, і покаявся перед ним. Бо ж раніше ворогував Святополк з ігуменом, тому що той викривав його за ненаситність, багатство та насильство. Схопив його тоді Святополк і ув'язнив у Турові. Якби не заступився за нього Володимир Мономах (а Святополк побоявся, щоб не повстав він супроти нього), то не повернув би ігумена так скоро і з честю до монастиря Печерського.

Та через це чудо прокинулася в Святополка велика любов до Святої Богородиці й до святих отців Антонія і Теодосія, а чорноризця Прохора відтоді він вельми шанував і хвалив, бо усвідомив, що є той воістину рабом Божим. До того ж дав [князь] Богові обітницю ніколи більше не чинити насильства. Та ще дав Старцеві таке тверде слово: «Якщо я з волі Божої раніше від тебе відійду з цього світу, то поклади мене в домовину своїми руками, аби явити тим мені свою незлобливість; а якщо ти упокоїшся раніше од мене й відійдеш до непідкупного Судді, то я внесу тебе до печери на своїх раменах, аби ради того подав мені Господь прощення за незліченні гріхи, що їх учинив я супроти тебе». І мовивши таке, відійшов від ченця.

А блаженний Прохор прожив ще багато років у добрій славі, життям богоугодним, чистим і непорочним. І якось занедужав Святий, а князь у той час був на війні. Тоді посилає до нього Святий вістку: «Оскільки надходить час, коли маю я полишити тіло, то, якщо бажаєш, прийди отримати прощення і довершити свою обітницю: своїми руками покладеш мене в домовину і приймеш відпуст від Бога. Це ж очікую твого приходу, а якщо забаришся і я відійду, то не так поведеться тобі війна, як у разі твого приходу до мене». І, почувши це, Святополк у ту ж хвилину розпустив вояків і чимшвидше прибув до Блаженного. А Преподобний багато навчав князя про милостиню, і про прийдешній Суд, і про життя вічне, і про безконечну муку. Дав йому благословення й прощення і, поцілувавши всіх, хто був із князем, та здійнявши вгору руки, віддав дух. Князь же, взявши святого Старця, відніс його до печери й своїми руками поклав у домовину. І після поховання Блаженного пішов на війну, й здобув над безбожними агарянами велику перемогу, і захопив всю їхню землю, і привів до своєї землі великий полон. Була ж та перемога землі Руської дарованою Богом - за пророцтвом Преподобного.

І відтоді Святополк, як збирався на рать чи на лови, приходив до монастиря скласти дяку, віддати поклін Святій Богородиці й могилі Теодосія, заходив до печери святого Антонія і блаженного Прохора, покланявся всім преподобним отцям, а тоді вже вибирався в свою дорогу. І так добре ладналося Богом бережене його князювання. Очевидець, [він] явно свідчив про ті преславні чуда й знамення Прохорові та інших преподобних, з якими нехай усі сподобляться благодаті во Христі Ісусі, Господеві нашому. Йому ж бо слава з Отцем і Святим Духом нині й повсякчас. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 32

Про преподобного Марка Печерника,

повелінь якого мертві слухалися 

І ми, грішні, наслідуємо писання про давніх святих, [в яких викладено про] те, що вони осягнули й набули великими трудами, перебуваючи в пустелях, і горах, і земних проваллях: про одних святих - бо бачили їх [на власні очі]; про богоугодні житія і чуда, і діла інших - взяли з написаного преподобними мужами, а про житія і чуда, і діяння ще інших - почули від попередників. Отаким є і Печерський патерик, який отці уклали й оповіли в ньому [про святих]. Ми ж, читаючи його, отримуємо духовну насолоду від тих розповідей. А я, недостойний, ані не володію істинним розумінням, ані не був [усьому] очевидцем, тож, коли пишу до тебе, отче, простую слідом за переказами преподобного єпископа Симона. Та й святих місць ніколи не довелося мені обходити, ані бачити Єрусалим чи гору Синай, аби додати до розповіді, як то мають зазвичай вдаватися до таких окрас умілі оповідачі. Отож наче й не маю чим похвалятися - лише цим святим Печерським монастирем та тими святими чорноризцями, які в ньому перебували. І, згадуючи їхні житія та чудеса, утіху відчуваю. Та і я, грішний, бажаю [заслужити] молитви тих отців. Отак і розпочну оповідь про преподобного Марка Печерника.

А жив той святий Марко в печері саме тоді, коли святого отця нашого Теодосія перенесли з печери до святої і великої церкви. Оцей же Преподобний Марко викопував у печері багато місць, виносячи землю на своїх плечах, і всі дні та всі ночі трудився на справу Божу. Повикопував він і багато місць на поховання братії, і за це не брав нічого. А як хтось і давав йому що з власної волі, то він, прийнявши це, роздавав убогим.

Якось він, як звичайно, копав та втомився, знеміг, і залишив місце вузьке й нерозширене. А трапилося, що саме в того дня відійшов до Бога один недужий брат і не було іншого місця для поховання, крім того тісного. Коли ж унесли того мерця до печери, то лише з труднощами могли його вкласти. І брати нарікали на Марка, бо ж не могли мертвого ані опорядити, як належно, ані злити олією - така була тіснява. А Печерник смиренно поклонився всім зі словами: «Простіть мені, отці, що через неміч не довершив [я роботу]». Вони ж іще більше йому докоряли та його ганили. Марко ж промовив до небіжчика: «Оскільки тісним є це місце, то ти, брате, сам окропися та, взявши олію, полий на себе». І той простягнув руку, ледь схилився, взяв олію і злив на себе хрестоподібно - на груди й на обличчя, а начиння віддав. Сам же на очах у всіх опорядився, ліг та й завмер. І коли сталося таке чудо, всіх охопив страх і трепет від того, що сталося.

Іншого ж разу після тяжкої недуги помер один брат. Тож один із його друзів уже й губкою його обтер і пішов до печери, бо хотів поглянути на те місце, де мало бути покладене тіло любого йому брата, та й запитав про це Блаженного. А Преподобний Марко відповідав йому: «Брате, піди та й скажи братові: «Почекай до ранку, аби викопав я для тебе місце, й тоді відійдеш на упокоєння». Той же, хто прийшов, відказував: «Отче Марку, я вже й тіло його мертве обтер губкою, до кого ж звелиш мені звертатися?» Марко на те: «Ти ж бачиш, що це місце ще не приготоване. Велю тобі піти й сказати померлому: "Мовить тобі грішний Марко, аби ти, брате, перебув ще цей день, а завтра відійдеш до нашого Господа, якого прагнеш". А тим часом приготую тобі місце на поховання та й пришлю по тебе*. Тоді той чернець послухався Преподобного, а коли прийшов до монастиря, то застав усю братію, яка покійного належно відспівувала. Став він над небіжчиком і сказав: «Мовить тобі, брате, Марко, що ще не приготоване для тебе місце, тож почекай до завтра». І всі подивувалися цим словам. Та коли чернець у їхній присутності це вимовив, то враз небіжчик розплющив очі, й повернулася в нього душа, і пробув він отак з відкритими очима день той і всю ніч, але ні до кого нічого не промовив. Назавтра той брат, що приходив раніше, пішов до печери, щоби поглянути, чи місце вже приготоване. І Блаженний мовив йому: «Йди і звісти небіжчикові: «Каже тобі Марко - покинь оте тимчасове життя та перейди до вічного, бо вже готове те місце, яке має прийняти твоє тіло. Тож віддай Богові дух твій, а тіло твоє нехай буде покладене зі святими отцями тут, у печері». Пішов брат і передав це тому, який ожив. ] відразу ж той склепив очі й віддав дух у присутності всіх, хто прийшов його відвідати. Тоді з честю поклали його в печері на вказане місце. І дивувалися отому чудові: за словом Блаженного ожив мертвий, і навіть більше - за його повелінням упокоївся.

[І ось що ще було.]

Були інші два брати у тому ж великому монастирі Печерському, яких з юності єднала сердечна любов, одні помисли та однакове поривання до Бога. Ублагали вони блаженного Марка влаштувати їм спільне місце, де покладуть їх обидвох, коли звелить Господь. Багато сплинуло часу, аж Теофіл, старший брат, відбув у потребі якоїсь справи, а молодший брат занедужав і відійшов на упокій, і поклали його на приготованому місці. Через декілька днів повернувся Теофіл і, дізнавшись про брата, вельми зажурився та, взявши декого з собою, пішов до печери, бо хотів побачити небіжчика та де і на якому місці його покладено. Коли ж побачив, що покладено його на місці вищому, то почав обурюватися і дуже ремствувати на Марка, кажучи: «Чому поклав його там? Це ж бо я старший од нього, а ти поклав його на моєму місці». Тоді Печерник, який був мужем смиренним, вклонився йому зі словами: «Прости мені, брате, согрішив я перед тобою». А до мерця звернувся: «Брате, встань і поступися братові, який ще не вмер, а сам ляж на нижчому місці». І враз за словом Преподобного й у присутності всіх, хто прийшов, мрець устав і сам переліг на нижче місце. І побачили чудо страшне й жахливе. Тоді той брат, котрий нарікав і ремствував на Блаженного за те покладання, впав Маркові в ноги зі словами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Благаю тебе, звели йому знову лягти на своє місце». А Блаженний відповів: «Господь усунув ворожнечу з-поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував [ти] повік, тримаючи злість на мене. Але й бездушне тіло явило любов до тебе, і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося б, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих - то є справа Божа, а я лише грішна людина. Але й цей мрець, остерігаючись, щоб ти не нарікав, а я твоїх докорів не терпів, полишив тобі половину того місця, яке було приготоване спільним для вас обидвох. Це ж лише Бог може підвести його, а я не можу сказати померлому: "Встань і знову ляж на вищому місці". Ти заборони йому це або накажи. Може, послухається тебе, як це вже нині сталося».

Велика скорбота опанувала Теофіла, коли почув він оті страшні Маркові слова, і гадав він, що ото упаде тут та й умре, й не знав, чи дійде до монастиря. І як прийшов він до своєї келії, охопив його плач безутішний. Тож роздав він усе, що мав, аж до самої сорочки. Собі ж залишив лише одну свиту та мантію та й очікував своєї смертної години. І ніхто не міг вгамувати його гіркого плачу, і ніколи й ніхто не міг змусити його скуштувати солодощів. Як наступав день, казав він собі: «Не знаю, чи доживу до вечора». Коли ж западала ніч, ридав: «Що чинитиму, як дотягну до ранку? Бо ж багато хто, прокинувшись, не доживали до вечора, а вклавшись на своїх ложах, з них уже не вставали. То що ж мені, якому звіщав Преподобний, що скоро помру?» І зі сльозами благав він Бога дарувати йому час на каяття. І творив так щоденно, голодуючи, молячись і плачучи, повсякчас очікуючи приходу дня і години смертної, сподіваючись розлуки з тілом. А плоть свою виснажив настільки, що можна було полічити всі його кості. Багато ж хто, бажаючи його розрадити, доводили лише ще до тяжчих ридань. І великим плачем занапастив він очі; так і перебував у великій здержливості всі дні свої, догоджуючи Богові тим, що провадив життя добре.

Коли ж преподобний Марко дізнався про час свого відходу до Господа, то прикликав Теофіла й мовив йому: «Брате Теофіле, прости мені, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відходжу я з цього світу, тож молись за мене. Я ж про тебе не забуду й осмілюся прохати Господа, аби невдовзі сподобив нас Господь зустрітися і опинитися там, де отці Антоній та Теодосій перебувають». А Теофіл із плачем відповідав йому: «Отче Марку, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене зі собою, або даруй мені прозріння». Марко ж сказав йому: «Брате, не журися, бо ж заради Бога осліп ти очима тілесними, але духовними прозрів на Його розуміння. І це я, брате, став винуватцем твоєї незрячості: провістив тобі смерть, бо ж хотів учинити корисне для твоєї душі й привести твій високий розум до смирення, адже «серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс. 51 [50], 19). Відповів Теофіл: «Відаю, отче, що задля гріхів моїх мав я впасти перед тобою і вмерти тоді, в печері, коли мерця підвів. Одначе Господь заради твоїх святих молитов дарував мені життя, очікуючи мого каяття. А нині того прошу в тебе, аби разом із тобою відійти до Господа, або ж даруй мені прозріння». Марко ж мовив: «Немає тобі потреби бачити цей короткотривалий світ отут. Проси в Господа, щоб побачив ти Його славу там. І смерті не бажай, бо прийде вона, якщо й не хотітимеш; але ось що стане знаменням твого відходу: за три дні до того, як матимеш упокоїтися, прозрієш і так відійдеш до Господа, щоби там побачити світ безконечний і славу несказанну». І мовивши це, блаженний Марко упокоївся в Господі. І поклали його в печері на тому місці, котре сам собі й викопав.

А Теофіл особливо тяжко ридав і носив у серці рану через розлуку з отцем [Марком]. І хоча проливав потоки сліз, вони все більше множилися. А мав він начиння, та коли приступав до молитви, находили на нього сльози, й ставив він те начиння, й над ним плакав.

І так за багато років наповнив його слізьми, бо ж повсякденно очікував він, що сповниться пророцтво Преподобного. Коли ж збагнув Теофіл, що надходить його відхід до Бога, то ревно молився він до Бога, аби приємними Йому були ті сльози, і, здійнявши вгору руки, почав творити молитву такими словами.

Молитва. «Владико Господи, Чоловіколюбче Ісусе Христе, мій Пресвятий Царю! Не бажаючи грішникам смерті, але очікуючи їхнього навернення, відаєш неміч нашу, Утішителю благий, недужим оздоровлення, грішникам спасіння, знеможеним підкріплення, упалим піднесення! Молюся тобі, Господи, у час цей, яви мені, негідному, Твою милість, і пролий на мене невичерпне джерело Твого милосердя, І подай мені, аби під час митарств не піддався я на спокуси князів над духами, і не заволоділи вони мною заради молитов угодників Твоїх, великих отців наших Антонія і Теодосія, і всіх святих, які від віків угодили Тобі. Амінь».

І враз постав перед Теофілом хтось прекрасний і мовив йому: «Добре ти молився. Але пощо ж переймаєшся марнотою сліз?» І взяв начиння набагато більше від того, сповнене пахощами [такими приємними], наче духмяне миро: «Оце, - сказав, - із тих твоїх сліз, що в молитві до Бога пролив ти [з глибини] серця, які отер рукою, чи обрусом, чи ризами, або які впали із твоїх очей на землю. Усіх їх я зібрав у це начиння і - за велінням Творця нашого - зберіг. І нині мене послано звістити тобі радість і у веселощах відійдеш ти до Того, хто мовить: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися» (Лк. 6, 21). І, сказавши це, став невидимим його очам. А блаженний Теофіл прикликав ігумена й розповів йому про явлення ангела та слова його. І показав йому два начиння: одне - наповнене слізьми, а інше - ароматами кращими, ніж будь-які приємні пахощі. Звелів пролити їх на своє тіло. І третього дня відійшов до Господа. Його достойно поклали в печері поблизу Марка Печерника, намастивши з начиння, яке приніс ангел, так що вся печера сповнилася пахощами. І з начиння зі сльозами на нього пролили, бо той, «Хто сіє у сльозах, з радістю буде жати» (Пс. 126, 5). Адже мовиться, що ті, які кидали насіння своє в плачі, утішені будуть у Христі. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 33

Про святих преподобних отців Теодора

і Василія 

Мовиться, що матір'ю всякого блага є безкорисливість, так само як «корінь усього лиха - грошолюбство» (1 Тим. 6, 10). Як каже Ліствичник: «Хто любить збирати маєток, той задля голки трудиться аж до самої смерті, а хто не любить маєтків, той полюбив Господа й зберігає його заповіді; не може такий пильнувати статків, а роздає, як благий, усім, хто потребує милостині, бо Господь мовить у Євангелії: «...кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 33). І Теодор пішов за радою цих слів, бо ж облишив усе мирське й роздав багатство убогим, а сам став ченцем і був справжнім подвижником на полі доброчесності. З веління ігумена оселився він у печері, званій Варязькою і довгі роки віддавався здержливості.

І навів на нього ворог тугу й немалий смуток за тим статком, який роздав він убогим, так що задумався над тими довгими роками й виснаженістю плоті, бо знемічнів він на монастирській їжі. Це ж бо ворог наслав на нього спокусу, а він того ані сам не розважив, ані не згадав Господа, який мовив: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим у що одягнутись. Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує!» (Мт. 6, 25-26). І часто вводив його ворог у сум'яття, бажаючи довести до відчаю згадкою про розтрачене багатство, що його роздав він убогим. І багато днів розмірковував він про це, бо ж затьмарював його ворог задля нестатків, і [врешті] одверто звірився друзям у своїй скорботі. Тоді один із досконаліших, Василій на ймення, ченець того ж монастиря, говорить йому: «Брате Теодоре, благаю тебе, не занапасти своєї винагороди. Якщо ти бажаєш статків, то все, що маю, віддам тобі, лише ти скажи перед Богом: «Нехай усе, що я роздав, буде Твоєю милостинею». А ти полиши журитися, прийми оте майно, але остерігайся, бо ж чи стерпить тобі Господь?» Коли вислухав це Теодор, то вельми злякався гніву Божого. Бо ж чув про те, що трапилося в Константинополі з одним, який розкаявся, що роздав золото своє на милостиню: як то впав він посеред церкви та й подвійної втрати сам собі завдав - разом із золотом і життя позбувся. Узявши це на гадку, Теодор побивався над своїм гріхом та хвалив брата, який визволив його з такої недуги. Бо ж мовить про таких Господь: «Як говоритимеш гідно, щиро, станеш моїми устами...» (Єр. 15, 19). І відтоді велика любов зросла між ними.

І велика ураза дияволові була від того, що цей Теодор робить чималий поступ у дотриманні Господніх заповідей та творенні угодних Йому справ, бо ж не міг звабити його багатством. А тому ще - більше озброївся супроти нього супостат і чинив інші підступи Теодорові на погибель. Отож як ігумен послав Василія у якихось справах, то прийшов час жнив для лихих замірів ворога. Прийняв він подобу брата Василія і ввійшов до Печерника, говорячи спершу корисне: «Теодоре, як тобі тепер ведеться? Чи ж відчепилася від тебе бісівська рать, чи ще роблять тобі прикрості майнолюбством, нагадуючи про роздане багатство?» А Теодор не зрозумів, що то був біс, та гадав, що то брат до нього говорить, отож і відповідав Блаженний: «Твоїми молитвами, отче, добре мені тепер поводиться: ти мене утвердив, і я вже не прислухаюся до бісівських навіювань. І нині, що звелиш, сповню це з радістю, і не вчиню тобі непослуху, бо ж велику користь для душі здобув я завдяки твоїм напученням». Тоді біс у подобі брата набрався відваги {бо ж не було пом'януто Господа Бога) і сказав: «Тож даю тобі другу раду, завдяки якій здобудеш спокій і невдовзі приймеш винагороду. Ти лише попроси [у Бога], і дасть тобі багато золота та срібла, лише не давай нікому заходити до себе й сам не виходь зі своєї печери». Печерник обіцявся [вчинити так]. Тоді й біс відійшов від нього. А це ж - пролазливий - непомітно підсував йому думки про скарби, щоби підбити ченця на молитву, аби випрохати в Бога золото, а якщо одержить, то роздати на милостиню. І бачив Теодор, І то багато разів, у сні біса, ясного й прекрасного, наче ангел, і показував [той], де в печері сховані скарби. Тож як минуло багато днів, прийшов він на вказане місце і як почав копати, то знайшов скарб - багато золота, й срібла, й дорогоцінного посуду.

І тоді знову приходить біс у подобі брата й каже Печерникові: «Де отой даний тобі скарб? Це ж той, що тобі являвся, сказав мені, що багато золота та срібла було тобі дано за твоєю молитвою». А Теодор не хотів показати йому скарбу. Бо ж біс розмовляв з Печерником явно, а потайки навіював йому задум узяти золото й відійти до інших країв. Казав: «Брате Теодоре, чи ж не говорив я тобі, що невдовзі винагороду отримаєш за словами: «І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29). Оце ж уже багатство в твоїх руках, роби з ним, що хочеш». Печерник відповідав: «Просив я в Бога задля того, що, як дасть мені, все те роздам я на милостиню, того ради й дарував мені». А супостат: «Брате Теодоре, пильнуйся, щоби знову не навів на тебе ворог тугу за розданим, як то було раніше. Дав тобі замість тамтого, що роздав ти вбогим. Тож велю тобі взяти це, піти до інших країв і там набути поля та інше за потребою. Бо ж і там можеш спастися та позбутися бісівських підступів. Після свого відходу оте все на що хочеш запишеш, і того ради пам'ять по тобі зостанеться». А Теодор відказував: «А чи не буде це мені на поганьблення, якщо після того, як покинув світ і все, що в ньому, і дав обітницю Богові закінчити своє життя отут, в оцій печері, стану я втікачем і мирянином. Якщо ж буде тобі угодним, щоб залишився я в монастирі, то робитиму все, що накажеш». А біс у подобі брата відповідав: «Не вдасться тобі скарб утаїти - так чи інакше дізнаються та й одберуть. Ти ж пристань, як велю, на мою раду. Якби не було це угодно Богові, ані тобі не дарував би, ані мені не сповіщав». Тоді Печерник повірив йому, як братові, та й почав готуватися до виходу з печери, приготовляючи вози та скрині, щоб зібрати в них скарби. Отак-то було за бісівським повелінням, аби лихо учинити підступами, відлучивши від Бога й святого місця, і від оселі Пречистої та преподобних отців наших Антонія і Теодосія.

Та Бог, не бажаючи, щоб загинув ні один із цього святого місця, і цього [брата] врятував молитвами святих своїх. І в той час з ігуменового доручення повернувся Василій, котрий раніше врятував Печерника від злого задуму. Зайшов він до печери, щоб побачити брата, який жив у ній, і мовив: «Теодоре, брате, як тобі в Бозі нині ведеться?» Здивувало Теодора запитання, бо промовляв брат так, наче довго вони не бачилися, й відповідав: «Учора того дня завжди ти був зі мною та й повчав мене, а оце йду, як ти мені звелів». Василій же запитав: «Скажи мені, Теодоре, що ти таке говориш: «учора і того дня завжди ти був зі мною і повчав мене»? Чи ж то не є бісівське привиддя? Нехай не втаїться це від мене Бога ради». А йому мовив Теодор з гнівом: «Навіщо ти мене спокушаєш і бентежиш душу мою, кажучи щораз то інше, і якій мові маю я вірити?» І прогнав від себе жорстокими словами. А Василій прийняв це спокійно й пішов до монастиря. І знову біс у подобі Василія прийшов до Теодора, говорячи: «Чи ти, брате, окаянний, розум втратив? Та не згадуватиму тієї прикрості, яку прийняв від тебе тієї ночі, а кажу - чимшвидше вибирайся цієї ж ночі, забравши знайдене». І сказавши це, відійшов. А коли настав день, ще раз прийшов до ченця Василій, привівши з собою декого зі старців, і звернувся до Печерника: «Я привів їх, щоби засвідчили, що оце три місяці минуло, відколи ми з тобою не бачилися, й лише третій день, як я знову перебуваю в монастирі, а ти кажеш «учора й того дня». Чи ж немає в тім якихось бісівських витівок? Отож із тим, хто приходить, не приставай на розмову доти, доки не сотворить він молитви. Тоді одразу ж і виявиться, що то - біс». І відмовив заборонну молитву та, прикликавши на допомогу святих і тим утвердивши Печерника, відійшов до своєї келії. Та після того біс уже не наважився явитися Печерникові, й зрозумілими стали диявольські підлещування для Теодора.

І відтоді кожного, хто приходив до нього, змушував Печерник молитися, і лише після того з ним розмовляв. Відтоді ж укріпився він проти ворогів та отримав розуміння їх підступів. І Господь вибавив його від мисленних звірів і того, щоб попадати до них у неволю, як то трапляється з багатьма тими, хто перебуває в пустелях чи печерах, чи живе в затворах, осібно. Потрібна-бо велика твердість, аби не загинути від бісів, як ото й цього Теодора хотіли вони занапастити, але вибавив його Господь.

І викопав Печерник глибоку яму, вкинув туди знайдений скарб і засипав, так що з тих днів і донині нікому невідомо, де його заховано. А сам завдав собі тяжку роботу, аби не сталося того, що від бездіяльності приступлять лінощі, а від того зродиться нехтування страхом [Божим], і це знову надасть відваги бісам. Поставив він у печері жорна й відтоді почав трудитися для святої братії: брав із засіків пшеницю й перемелював її своїми руками. І так усі ночі проводив без сну - трудився в праці й молитві, а зранку віддавав у засіки муку та знову брав звідтіля жито. І чинив він так упродовж багатьох років, трудячись для святої братії. І була від цього полегкість рабам, і не соромився він такої роботи, і неустанно благав Бога відняти в нього пам'ять грошолюбства. Й увільнив його Господь від отієї недуги, так що і не задумувався він над багатством золота, а срібло мав за болото. Багато часу проминуло йому в такій праці та стражданні від тяжких трудів.

Якось Келарій, знаючи про його працю, коли привезли з полів збіжжя, послав до його печери п'ять возів, аби не натужувався він щоразу, приходячи його набрати. А Печерник зсипав збіжжя в начиння й почав молоти, співаючи напам'ять псалми, та враз втомився й приліг, аби трохи відпочити. Аж зненацька вдарив грім і почали жорна молоти [самі]. І зрозумів Блаженний, що то є бісівське діло. Підвівся й почав ревно молитися Богові, вигукуючи: «Забороняє тобі Господь, вселукавий дияволе!» Та коли жорна не перестали молоти, Теодор додав: «В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, який скинув вас із небес і віддав на зневаження своїм угодникам, звелено тобі через мене, грішного, не припиняти роботи, поки не змелеш усе збіжжя, щоб і ти потрудився на святу братію». І, мовивши це, став до молитви. А біс не наважився його не послухатись і до світанку перемолов усе жито на п'ять возів муки. Дивувався келарій тому дивоглядному чуду, що за одну ніч було змелено п'ять возів збіжжя і вивезено з печери п'ять возів муки, а так само й ще п'ять возів муки прибуло. І дивовижним було те чудо й тоді, й для тих, хто чує про нього нині, бо ж збулося сказане в Євангелії, що «Господи, навіть і біси коряться нам з-за твого імені» (Лк. 10, 17). Сказано ж: «Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів, і на всю ворожу силу - й ніщо вам не пошкодить» (Лк. 10, 19). Отож хотіли біси полякати Блаженного, а знайшли собі таке рабське ярмо, що годилося б їм волати до нього: «Нас тут нема!»

А Теодор і Василій уклали між собою таку богоугодну домовленість, щоб ніколи думок одне від одного не таїти, а все розв'язувати й розсуджувати так, аби було по Божій волі. І пішов Василій до печери, а Теодор задля старості своєї з печери вийшов і хотів поставити собі келію на старому подвір'ї. Тоді ж трапилося, що монастир згорів і прибули плоти з матеріалом на побудову церкви й усіх келій.

Винайняли візників, щоб той матеріал на гору вивезти. А Теодор не бажав бути комусь тягарем і почав сам на собі носити дерево. Та як тільки витягав щось на зведення своєї келії, біси, роблячи йому шкоду, скидали те з гори - хотілося їм отак прогнати Блаженного. А Теодор мовив: «В Ім'я Господа Бога нашого, який колись звелів вам увійти в свині, велить Він [тепер] вам через мене, раба свого, усе дерево, що лежить на березі, винести на гору, аби увільнити від праці Божих трудівників. І так зведуть вони молитовний дім Святої Владичиці нашої Богородиці, і келії для себе приготують. Припиніть же чинити їм шкоду і пізнайтеся, що Господь є на місці цьому». Тієї ночі безперестанку тягали біси дерево від Дніпра на гору, доки внизу не залишилося жодної деревини, привезеної на спорудження церкви і келій, покрівлю й поміст, і взагалі на потреби всього монастиря. А зранку попрокидалися візники й приїхали на берег, бо ж хотіли возити дерево. Та нічого не знайшли на березі - усе було на горі. І до того ж не було все скинуто на одному місці, а порізно, де з чим належало чому бути разом: покрівля, поміст, ломаччя на келії, що його так незручно було носити через довготу, - усе те в цілості опинилося на горі. І чудувалися з того всі, хто це бачив і про це чув, бо ж було воно над людські сили. Та неймовірним воно видавалося багатьом іновірцям, задля величі самого чуда. Свідки ж цього прославили Бога, який ради своїх угодників творить предивні чудеса. Мовить-бо Господь: «Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі» (Лк. 10, 20). Учинив це Господь на славу свою ради молитов святих отців наших Антонія і Теодосія.

Та біси не могли стерпіти упокорення, бо ж деколи невірні складають їм шану й поклоніння, вважаючи їх за богів. А оце ж угодники Христові ними нехтують, і їх зневажають, і їх безчестять, і наче ті куплені раби трудяться вони й дерева носять на гору, і від людей, буває, відганяють їх, бо ж бояться вони погроз преподобних. Адже Василій та Теодор викривають їхні підступи. І побачив біс, що людина його упокорює, і заволав: «О лихі та люті мої супостати, не вгамуюся і не відпочину, а боротимусь з вами аж до смерті!» Не відав бо диявол, що тим сприятиме, аби отримали вони ще більші вінці. І підбурив він лихих людей на братів, аби погубити їх, і ті напнули лук свій - річ гірку, - але, як розповімо згодом, зброя їхня увійшла в їхні ж серця.

Отож наймити та візники збунтувалися проти Блаженного, вимагаючи собі заплати, кажучи: «Не знаємо, яким [лихим] лукавством звелів він цьому дереву опинитися нагорі». А неправедний суддя взяв у них підкуп і присудив одержати плату з Преподобного, говорячи: «Нехай біси допоможуть тобі розплатитися, якщо вони тобі служать». Не згадав про Божий присуд, що неправедний суддя сам зазнає осуду. І знову войовник-диявол здійняв бурю проти преподобних: знайшов з-поміж княжих радників одного, що був лютим та жорстоким, з неподобними звичаями й ділами й усією своєю злостивістю. Отож прийшов диявол до того боярина, прибравши подобу Василія, бо ж знав той Василія, і сказав бояринові: «Отой Теодор, який переді мною був у печері, знайшов скарб із золота, численного срібла та дорогоцінного посуду і хотів з отим усім утекти до інших країв. Я ж його затримав, так він тепер юродствує: велить бісам молоти та з берега деревину носити на гору. І так воно й стається. А скарб до часу приховує, бо ж хоче потайки від мене втекти, його прихопивши. А вам нічого не дістанеться». Як почув отаке боярин від біса, котрого вважав за Василія, то привів його до князя Мстислава Святополчина. А біс князеві оповів оте, та ще більше понад те і сказав: «Хутчій ухопіть його. Як тільки того [Теодора] вхопите, то й скарб до рук приберете. А як не віддаватиме, то притисніть його погрозами ран і мук, а якщо й тоді не віддасть він [скарб], то віддайте його на тяжкі тортури. Якщо ж і тоді не віддасть він (скарб), то прикличте мене, і я викрию його в присутності вас усіх і вкажу місце, де сховано скарб». І висловивши їм оту лиху свою раду, зійшов з-перед їхніх очей. А вранці князь вибрався разом із численними воями, наче на лови чи на могутнього войовника, і вхопив блаженного Теодора і привів до своїх хоромів. І спершу випитував його лагідно: «Отче, признайся мені, чи знайшов ти скарб? То розділю його з тобою і станеш ти батьком моєму батькові й мені». Тоді-бо перебував Святополк у Турові. «Так, знайшов я скарб, і нині він схований у печері», - відповідав Теодор. А князь розпитував: «А чи багато, отче, того золота й срібла, і посуду, й хто, за чутками, сховав його?» «У житії святого Антонія оповідається, що поклали то варяги, оскільки начиння те латинське, тому-то й печера Варязькою зоветься аж донині, - відказував Теодор. - А золота й срібла там так багато, що й не злічити». Князь і питається: «Так чому ж не віддаси його мені, синові твоєму? А собі бери скільки схочеш». «Мені з того нічого не потрібно, - відповідає Теодор, - Якби й велів мені щось узяти, не було б воно мені на користь, бо я увільнений від того [бажання володіти майном]. Не пригадую я нічого, а так розповів би вам усе, бо ж це ви [перебуваєте в рабстві грошолюбства], а я від того незалежний». І тоді у гніві наказав князь слугам: «Оцього ченця, який відкинув мою милість, наказую скувати по руках і ногах і три дні не давати йому ні хліба, ні води». І ще питався: «Скажи, де скарб?» А Теодор відповідав: «Не відаю, де сховав його». Тоді князь звелів катувати його так тяжко, що й волосяниця омочилася кров'ю, а після того підчепити його в диму, прив'язати навзнак і нагнітати вогонь. Багатьох тоді здивувало терпіння того мужа: посеред полум'я пробував він, наче в росі, так що вогонь не торкнувся і його волосяниці. І дехто з присутніх говорив, що сотворив Теодор чудо. Жах охопив князя І казав він старцеві: «Навіщо занапащуєш ти себе і нам не віддаєш скарбу, як то належиться?» Відповідав Теодор: «Та ж істинно кажу тобі, що молитвою брата мого Василія отримав я спасіння тоді, коли знайшов [скарб], а нині Господь відняв у мене пам'ять грошолюбства, і не пригадую я, де той скарб сховав».

Тоді князь хутчій послав до печери по святого Василія. А що не хотів той прийти, то привели його з печери силою. І каже йому князь: «Усе, що ти велів мені учинити оцьому, лихому, зробив я, а тебе хочу мати за батька [як віддаси скарб]». «Що ж ти звелів учинити?» - питається Василій. «Це ж ти оповів мені про скарб, - князь до нього, - а цей не розповідає, то й віддав я його на муки». «Упізнаю я підступи лихого біса, - мовив Василій, - що тебе звабив, а мене оббрехав, та й на цього Преподобного звів наклеп, бо ж ніхто не бачив, щоби виходив я з печери своєї протягом п'ятнадцяти років». Але всі присутні говорили: «При нас оповідав ти це князеві». А Василій: «Усіх вас увів в оману біс, бо ж не бачив я ані князя, ані вас». І розгнівався князь і наказав бити його немилосердно. Не міг він стерпіти викриття, а що й у голові йому шуміло від випитого вина, то, розлютившись, вихопив стрілу та й поранив Василія. І коли влучив він у нього, Василій витягнув стрілу з утроби своєї й кинув її князеві зі словами: «Оця стріла вразить тебе самого». І [згодом] збулося за його віщуванням. А князь звелів ув'язнити ченців порізно і піддати їх тяжким тортурам. Тієї ж ночі вони й умерли в Господі.

Дізнавшись про це, прийшли брати, взяли їхні скатовані тіла і з честю поховали їх у Варязькій печері: у ній вони подвижництво творили, тут їх і поклали в закривавленій одежі та волосяниці, що збереглася й донині. Якщо вогонь їх посоромився [чіпати], то як же могла діткнути їх тлінь? А невдовзі сповнилося віщування Василія: на заборолі у Володимирі застрелено самого Мстислава, коли воював він із Давидом Ігоревичем. І впізнав він свою ж стрілу, якою поранив Василія, і сказав: «Се ж сьогодні вмираю задля преподобних Василія і Теодора». Отак збулося сказане Господом: «...всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Адже вчинивши беззаконне вбивство, був і сам він беззаконно убитий. А ці брати [Василій і Теодор] прийняли мученицькі вінці у Христі Ісусі, Господеві нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас.

РОЗПОВІДЬ 34

Про преподобного Спиридона Проскурника

та про Алімпія Іконописця

«Душа, що благо діє, розбагатіє; хто зрошує, той теж буде зрошений» (Прип. 11, 25). Така людина є праведною перед Богом і людьми, не може вона згрішити перед Богом, а тим більше - не хоче. Бо ж є вона Божим начинням і стає оселею Святого Духа. Освячується від того душа, і тіло, і розум, як мовить Господь: «Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме, і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6, 16). І апостол мовив: «Хіба не знаєте, що ви - храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває» (1 Кор. 3,16). Такі й на землі живуть по-ангельськи й на небесах із тими ж ангелами радіють у віках: бо як у житті були вони нерозлучними, так і після смерті з ними веселяться, про що ще скажемо на закінчення розповіді.

Оцей-то преподобний Спиридон був невігласом щодо слова, але не розумом, бо ж і прийшов він у чернечий чин не з міста, а з якогось села. І прийняв він у серце своє страх Божий, та й почав научатися книг, і вивчив увесь Псалтир напам'ять. За велінням ігумена Пимена Посника він випікав проскури, а з ним і ще один брат, на ім'я Никодим. Були вони одних думок і одних звичаїв. Довгі роки добре служили вони в пекарні, бо здійснювали своє служіння в чистоті та непорочності. А блаженний Спиридон, відколи прийшов до пекарні, не одмінив свого подвига й духовних трудів, але всю роботу здійснював з усяким говінням і зі страхом Божим, приносячи Богові від своїх трудів жертву чисту. І була плодом уст його жива й словесна жертва, що приносив він її всемогутньому Богові за всіх і за все. Адже безпрестанно співав він Псалтир і щодня виспівував до кінця: як і дрова колов чи тісто місив, був він у нього на устах повсякчасно. І якось, коли він з усім говінням виконував звичну роботу, довелось йому - як завжди - запалити в печі, щоб випікати проскури. Та від полум'я зайнялася покрівля. А він узяв і закрив своєю мантією отвір печі, а рукави своєї свити зав'язав і, побігши до криниці, набрав у неї води, та, біжучи квапливо, скликав братію гасити піч та приміщення. Коли ж брати позбігалися, то побачили диво: не витекла вода зі свити й вистачило її, щоби згасити силу вогненну. І багато старань треба докласти, щоби згадати, і похвалити, і пошанувати всіх, хто упокоївся в Господі отут, у цьому блаженному монастирі Печерському. Можна сказати словами Давида: «Ликуйте, праведні, у Господі: правим хвала личить. Прославляйте Господа гуслами, співайте йому на десятиструнній гарфі» (Пс. 33[32], 1-2). Бо ж не об одинадцятій годині звернувся [той Спиридон] до Господа й творив Йому угодне, а з юності віддав себе Богові. І багато літ проживши, в добрій старості відійшов до Господа, і на жоден день чи годину не відступився від свого правила. Бо ті [зела], що насаджено їх в оселі Божої Матері, процвітуть у дворах Бога нашого та ще й значним буде їхній приріст у старості, як то було з [життям] цього Блаженного.

А преподобного Алімпія батьки віддали вчитися іконопису. Бо ж тоді волею Божою і Пречистої Його Матері привели примусом грецьких майстрів із Царгорода, аби розписали вони церкви Печерські. І було це за часів благовірного князя Всеволода Ярославовича, при преподобному ігуменові Никоні. Про них ідеться в Посланні Симона, коли оповідається, як то явився Бог і сотворив чудо в церкві своїй, чудо, котре трепет викликало.

Бо коли майстри викладали мозаїкою вівтар, образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії постав перед ними сам собою. Тоді ж Алімпій допомагав отим усім, що [внизу] всередині вівтаря викладали мозаїку, і вчився від них. ї побачили всі дивне й страшне чудо: коли вони дивилися на ікону, несподівано засяяв образ Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії ясніше сонця. І, неспроможні й дивитися, впали всі долілиць, бо жахнулись. А коли оговталися, захотіли бачити чудо, й оце з уст Пречистої Богоматері вилетів білий голуб і підлетів до образу Спаса й у ньому сховався. А всі дивилися, чи не вилетів він із церкви. Тут же на їхніх очах знову випурхнув він з уст Спаса, й полетів по всій церкві, й наближався до [зображень] кожного святого, сідаючи кому на руку, кому на голову. Спустившись униз, сів за чудесною Богородичною намісною іконою. Ті ж, що внизу стояли, хотіли впіймати голуба й навіть приставили драбину, та не знайшли його ані за іконою, ані за завісою. Скрізь роздивлялися, та ніде голуба не побачили. Де ж він причаївся? І [отак] стояли всі, дивлячись на Ікону, аж оце знову випурхнув з уст Богородиці голуб і здійнявся у височінь до образу Спаса. І вигукували до тих, хто стояв нагорі [на риштуванні]: «Ловіть!» Вони ж простягали руки, хотячи його вхопити, та голуб знову влетів у вуста Спаса, звідкіля раніше з'явився. І ще раз ясніше від сонця світло осяяло всіх, захоплюючи людський зір. І впали вони ниць, І поклонилися Господеві. А був при тім і цей блаженний Алімпій і бачив він діяння Святого Духа, перебуваючи в тій святій і чесній Печерській церкві. Коли ж закінчили її розписувати, тоді й прийняв Алімпій постриг при ігумені Никоні.

Добре навчився він майстерності іконопису і був вельми вмілим у писанні ікон. Та цією майстерністю хотів він оволодіти не задля багатства, а Бога ради творив, працюючи так, що вистачало всім: і для ігумена, і для всієї братії писав він ікони, нічого за це не беручи. А коли не мав якогось доручення сей Преподобний, то прохав у борг золота й срібла, скільки потрібно було на написання ікони, і творив її для того, в кого позичав, і віддавав ікону за той борг. Часто благав він своїх друзів, щоб як побачать де в церкві які понищені ікони, приносили їх до нього. Він же обновляв їх і повертав на місце. Чинив же він так, аби не пробувати в бездіяльності, адже святі отці веліли, щоби ченці мали якесь рукоділля і вважали це великою справою перед Богом, про що й каже апостол Павло: «Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки» (Ді. 20, 34).

Так само і цей блаженний Алімпій розподіляв усе, що було з праці його рук, на троє: одну частку - на святі ікони, другу - на милостиню вбогим, а третю - на потреби свого тіла. І чинив так упродовж усіх літ. Жодного дня не давав собі спочинку: вночі віддавався співові й молитвам, а як наступав день, переходив до справ, і ніколи не бачили, щоби був він бездіяльним. Та й задля церковного зібрання ніколи не полишав праці. За великі чесноти й чисте життя ігумен висвятив його на священика, і вже в отому священицькому сані пробував він добре й богоугодно. 

А якось один багатій із Києва, хворий на проказу, довго лікувався у волхвів і лікарів, та й у іновірних шукав допомоги, але не отримав її, а запав у ще тяжчий стан. Тоді хтось із друзів спонукав його вдатися до монастиря Печерського по молитви деяких з отців, щоб сотворили вони їх задля нього. Коли ж привели його до монастиря, звелів ігумен напоїти його з губки, вмоченої в криницю святого Теодосія, та помазав йому голову й обличчя. І враз він аж увесь скипівся гноєм - через його невірство - так, що аж усі втікали від нього через сморід. Тоді він повернувся додому, плачучи й нарікаючи, й багато днів не виходив звідтіля через отой сморід і казав своїм друзям: «Сором укрив лице моє, бо ж чужим був я для братів моїх і стороннім для синів матері моєї, адже не з вірою прийшов до святих Антонія і Теодосія». І всі ті дні очікував він [лише] смерті. Та згодом отямився, замислився над своїми гріхами, прийшов до Преподобного Алімпія та покаявся перед ним. А Блаженний мовив йому: «Дитино, добре вчинив ти, висповідавши гріхи свої переді мною, недостойним, бо ж і пророк Давид говорить: «Я висповідав тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: «Признаюсь Господеві в моїх провинах», і ти простив вину гріха мого». Та багато повчивши його про спасіння душі, взяв палітру й тими фарбами, що ними ікони писав, розмалював йому обличчя, замазав гнійні струпи й повернув йому попередню подобу та благовидність. Привів хворого до божественної церкви Печерської, дав йому причаститися Святих Тайн і звелів умитися водою, якою священики вмиваються. Тут одразу ж спали з нього струпи, і зцілився він. Погляньмо ж на розум Блаженного. Христу-бо він уподібнився: так, як Господь, зціливши прокаженого, звелів йому показатися священикам і скласти дари за очищення. Так і цей Святий уникав величання. Так як Христос, зціливши сліпого, звелів йому піти обмитися до Силоамської купелі, так і цей Блаженний спершу фарбами прикрасив образ що смердів через невірство, а потім честь віддав служителям Божим, аби й вони були спільниками з ним у чуді. Коли ж обмив того [киянина] водою, то очистив його від прокази не лише тілесної, але й душевної. А згодом правнук цього зціленого окував золотом кивот над святим престолом [в подяку] за його очищення. Всі ж дивувалися його скорому зціленню. І сказав їм преподобний Алімпій: «Браття! Зважте на сказане: «Ніхто не може двом панам служити» (Мт. 6, 24). Так було і з оцим: спершу через гріх чаклування віддався він до неволі ворожої, а згодом прийшов до Бога, переживши відчай, коли через його невірство в спасіння ще більше обкидала його проказа. Бо ж мовить Господь: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21, 22). Коли ж покаявся він перед Богом і мене поставив за свідка, то скорий на милість (Господь) уділив йому щедрот». І відійшов [той киянин] до дому свого зціленим, славлячи Бога й Пречисту Богородицю, і преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і блаженного Алімпія. Сей бо нам - новий Єлисей, котрий зцілив від прокази Наамана-сирійця. 

І ще один христолюбець із мешканців того міста Києва звів власну церкву й забажав, сотворити для її окраси великі ікони: п'ять де-ісусних і дві намісні. І дав цей христолюбець срібло двом ченцям монастиря Печерського, аби домовилися вони з Алімпієм про те, щоби взяв за ікони скільки забажає. Ті ж ченці Алімпієві нічого не сказали, а взяли від того мужа скільки схотіли. Та згодом послав той христолюбець до ченців, аби дізнатися, чи викінчені вже ікони. Вони ж відповіли, що вимагається ще золота, і взявши в христолюбця ще, розтратили. До того ж: наговорили киянину на Святого, наче просить він ще стільки ж, скільки вже взяв. А той - христолюбець - дав із радістю. Невдовзі ж ченці сказали: «І ще Алімпій вимагає стільки ж». А христолюбець на те: «Якщо й десятикратно попросить, то дам, лише хочу його благословення, і молитви, і витвору рук його». Алімпій же нічого й не відав про те, що виробляли оті ченці.

Тож присилає той муж дізнатися, чи написані вже ікони. А ті чорноризці сповістили: «Узяв Алімпій золота й срібла з лихвою, та твоїх ікон писати не бажає». Тоді той христолюбець прибув до монастиря з великою дружиною та ввійшов до ігумена Никона, хотячи крамолу звести на преподобного Алімпія. Прикликав того ігумен: «Брате, що це за кривду чиниш ти синові нашому? Багато разів прохав ти дати, скільки хотів, хоча ж інколи пишеш ікони й задарма». «Отче чесний, - відповідає Блаженний, - знає твоя святість, що ніколи не мав я лінощів до цієї справи, нині ж не відаю, про що й говориш». «Та про те, що трикратно взяв ціну за сім ікон», - відказав ігумен. І звелів, аби викрити Алімпія, принести іконні дошки й прикликати ченців, котрі брали ціну, щоб [привселюдно] вивели його на істину. Та посланці побачили вельми майстерно написані ікони й принесли їх перед очі ігумена. Як побачили це, дуже всі здивувалися, та трепет охопив усіх, і припали ниць до землі й поклонилися нерукотворному образові Господа нашого Ісуса Христа і Пречистої Його Матері, і святих Його. І велика слава про це полинула по всьому граді Києві. Прийшли ж ті ченці, що наговорювали на Блаженного, і, нічого не знаючи про те, почали змагатися з Алімпієм, кажучи: «Потрійну ціну взяв ти, а ікон не пишеш», А всі на те: «І оце нині є ті ікони, Богом написані». Вони ж побачили і вжахнулися тим чудом. Були оті чорноризці, які окрадали обитель, викриті, всього позбавлені й вигнані з монастиря Печерського. Та й тоді не облишили своєї злостивості, а гудили Блаженного й розповідали всім: «Це ж ми написали ті ікони, а замовник їх не хотів дати нам заплату. Для того, щоб не розраховуватися з нами, і вигадав оту брехню про ікони, наче написані вони Богом, а не нами намальовані». І так вони наструнчували народ, який стікався, аби поглянути на ікони та їм поклонитися, та, оскільки це заборонялося (бо ж церква була отого киянина приватна), то повірили люди тим чорноризцям, які оббріхували блаженного Алімпія.

Але Бог прославляє своїх святих, як мовить Господь у Євангелії: «Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті» (Мт. 5,14-15). Так і не втаїлося доброчесне життя цього преподобного Алімпія. До князя Володимира дійшов поголос про чудо, яке сталося з іконами. Якось бо трапилося ось що. Із Божої волі вигорів від пожежі весь Поділ. І та церква згоріла, в якій були ті ікони. Та після пожежі віднайшлися всі сім ікон цих неушкодженими, хоча сам храм згорів до тла. І почувши про це, князь подався подивитися на те чудо з іконами, які були написані за одну ніч Божим порухом, і прославив Творця всіх, який молитвами своїх угодників Антонія і Теодосія чинить преславні чудеса. І взяв Володимир одну з ікон - образ Пресвятої Богородиці - і відіслав її до града Ростова у тамтешню церкву, яку він сам і спорудив і яка й донині стоїть, чого я є свідком. Та й таке трапилося при мені в Ростові: храм той завалився, а та ікона залишилася неушкодженою. Перенесли її до дерев'яної церкви, котра згодом згоріла в час пожежі, а та ікона знову виявилася без усякого пошкодження, навіть і знаку від вогню не було на ній.

Та перейдімо до Іншої оповіді про блаженного Алімпія. Якийсь христолюбець замовив цьому Блаженному намісну ікону. Та невдовзі занедужав блаженний Алімпій, так і не встигнувши написати ікону. А той боголюбець чинив тиск на Блаженного, тож він відказав йому: «Сину, не приходь до мене і не примушуй мене, а поклади на Господа свою журбу про Ікону. Він сотворить так, як забажає. І на свій празник опиниться та ікона на своєму місці». І втішився той чоловік, що ікону буде написано до свята, і повірив словам Блаженного, і відійшов у дім свій, радіючи. Та коли той боголюбець напередодні свята Успення прийшов, бажаючи забрати ікону, то побачив, що вона ще не написана, а блаженного Алімпія застав тяжко хворим і почав йому докоряти: «Чому ж не сповістив ти мені про свою неміч, то я б дав іншому написати ікону, аби видався празник світлим і чесним. А нині ти, притримавши ікону, зганьбив мене». Блаженний же відповідав йому лагідно: «О сину, чи ж через лінощі вчинив я таке? Чи ж не може Господь [одним] словом сотворити ікону Своєї Матері? Я ж бо відходжу з цього світу, як об'явив мені це Господь. І після мого упокоєння всіляко утішить тебе Бог». Але той муж відійшов від нього в дім свій у зажурі.

Та як той віддалився, якийсь ясний юнак увійшов і, взявши палітру, почав писати ікону. Спершу гадалося Алімпієві, що розгніваний на нього замовник прислав іншого іконописця, бо ж спершу скидався він на людину, але швидкість, з якою він працював, виявила, що був то безплотний [ангел]. То золото накладав він на ікону, то фарби розтирав на камені й писав ними. Так за три години викінчив він ікону й запитав: «О монаше, може, десь бракує чогось, чи чимось я схибив?» А Преподобний відповідав: «Добре сотворив ти її. Бог допомагав тобі вельми майстерно написати цю ікону, і се тобою сотворив її Він». Як надійшов вечір, став той юнак невидимим разом з іконою.

А замовник тієї ікони всю ніч провів без сну від зажури, бо ж не було ікони на свято. Він називав себе негідним і надто грішним для такої благодаті. І підвівшись, пішов він до церкви, аби оплакати гріхи свої, та коли відчинив двері храму й побачив ікону, котра сяяла на своєму місці, то, злякавшись, упав, бо гадав, що то якесь привиддя явилося йому. А коли трохи отямився від страху і збагнув, що то є [дійсно] ікона, то охопив Його превеликий трепет і жах, бо ж згадав він слова Преподобного. І побіг, і розбудив своїх домашніх. Вони ж з радістю прибігли до церкви зі свічками й кадилами, та як побачили ікону, котра сяяла понад сонце, то впали долілиць, поклонилися іконі й цілували її з утіхою в душі. А той боголюбець прийшов до ігумена й почав розповідати про те, яке то чудо сталося з іконою, та всі разом подалися вони до преподобного Алімпія, але застали його, як уже відходив він зо світу сього. І спитав ігумен: «Отче, як і хто написав оту ікону?» А він відповів їм, що бачив, мовляв, ангела, який написав ікону й оце стоїть він при ньому [Алімпії], бажаючи забрати. І, сказавши це, віддав дух. Спорядивши, віднесли його до церкви, сотворили над ним належне відспівування і поклали його в печері з преподобними отцями, во Христі Ісусі, в Господі нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом.

РОЗПОВІДЬ 35

Про преподобного і багатостраждального

отця Пимена і про тих хто , хто хоче перед

смертю прийняти чернецтво

Розпочинаючи розповідь про Пимена, складімо свідоцтво його кріпості у стражданні, бо ж терпів він недуги з вдячністю та з доблестю. Адже цей блаженний Пимен народився недужим і таким зростав, і задля тієї недуги був чистим від усякої скверни й від материнського лона не пізнав гріха. І багато разів благав він своїх батьків, аби дозволили йому постригтися в черці. Вони ж, дітолюбці, не покидали надії й хотіли мати його за спадкоємця, тож і забороняли йому це. Та якось настільки тяжко він занедужав (що й надію вже втратили на покращення), що принесли його до монастиря Печерського, аби зцілився молитвами тих святих або ж із рук їхніх прийняв святий ангельський образ. Батьки ж, плекаючи до нього сердечну любов, не полишали своє дитя, а благали всіх молитися за сина їхнього, аби одужав він. Багато потрудилися преподобні ті отці, та ніщо не пішло йому на поправу, тому що його молитва здолала молитви всіх: бо ж прохав він не здоров'я, а продовження хвороби, щоб як виздоровіє, не забрали його батьки із монастиря і не віддалився він від здійснення свого задуму. А батько й мати доглядали за ним і не давали його постригти, тож упав у тугу Блаженний, і почав ревно благати Бога, аби сповнив його бажання.

І оце однієї ночі, коли всі довкола спали, увійшли туди, де лежав Пимен, якісь світлі постаті, наче ті, над ким стать уже не тяжіє: зі свічками в руках, несучи зі собою Євангеліє, і свиту, і мантію, і клобук, - все потрібне для постригу. І спиталися його: «Чи хочеш, щоб ми тебе постригли?» А він відгукнувся до них із радістю: «Господь послав вас, владики мої, сповнити прагнення мого серця». Вони ж тут одразу почали запитувати його: «Навіщо прийшов ти, брате, припадаючи до цього жертовника і до цієї святої дружини? Чи бажаєш сподобитися великого чернечого ангельського образу?» І все решта здійснили по чину - як воно й писано, так і постригли його в великий образ і зодягнули його в мантію, і в клобук, і все як належно відспівали, і спорядили, і влаштували, і цілували його, і нарекли Пименом. І запалили свічку, й мовили: «Нехай сорок днів і ночей не згасає ця свічка». Та здійснивши оце все, відійшли до церкви, волосся ж згорнули в обрус і поклали на гробі святого Теодосія.

А ті брати, які перебували в келіях, почули звук співів і розбудили тих, хто був поряд, гадаючи, що то ігумен ще з деким проводить над ним постриг або ж що вже він упокоївся. Разом прийшли до келії, де лежав хворий, і виявили, що сплять усі: і батько, й мати, й слуги. Та коли ввійшли з ними до Блаженного, почули приємні пахощі й побачили того [хворого] веселим і радісним, і зодягненим у чернече вбрання. І спитали у нього, хто ж його постриг і чому вони чули звуки співів, а оті батьки його, які коло нього перебували, нічого не почули. А хворий відповідав їм: «Я гадаю, що це ж приходив до мене ігумен із братією, постриг мене й дав імення Пимен. Отож то був їхній спів, що ви його чули. І сказали вони, що горітиме ця свічка сорок днів і ночей і, взявши моє волосся, вирушили до церкви». Почувши від нього таке, пішли вони до церкви, та побачили, що вона замкнена, розбудили паламаря й розпитували, чи входив хто до церкви після повечірніх молитов. Та й почули у відповідь, що ніхто до церкви не заходив, бо й сам ключ був у економа. Отож як взяли ключ та ввійшли до церкви, то побачили на гробі Теодосія волосся хворого, загорнене в обрус, й сповістили ігумена та й почали розшукувати тих, хто здійснив постриг. Одначе не знайшли. Тоді й зрозуміли всі, що був то промисел з неба - від Бога. Тож добре збагнувши, що сталося чудо, ігумен казав залічити його хворому, як постриг за уставом, бо ж дотримувався він послуху, перебував у церкві, і волосся опинилося на гробі святого Теодосія, і свічка, що її вистачало лише на одноденне горіння, за сорок днів і ночей непрестанного палання не вигоріла. Тому й не здійснювали йому постригу, кажучи: «Достатньо для тебе, брате Пимене, Богом даного тобі дару й названого тобі імені». Розпитували його: «Який вигляд мали ті, хто тебе постриг?» Показували книги, за якими проводився постриг: чи ж у чомусь не відійшли від них? А Пимен відповідав: «Навіщо спокушаєш мене, отче [ігумене]? Ти ж сам прийшов до мене з усією братією і сотворив зі мною, згідно з написаним у цих книгах, ще й сказав мені: «Належить тобі прийняти страждання через недугу, а коли наближатиметься твій відхід, то буде дано тобі здоров'я і своїми руками понесеш своє ложе». Тож молися за мене, чесний отче, аби дарував мені Господь терпіння».

І перебував блаженний Пимен у тій тяжкій недузі багато літ, так що й прислуговуючі йому гребували ним. Тому часто залишали його в голоді та спразі по два дні або й по три. А він те терпів з радістю і за все складав дяку Богові. Ще й іншого хворого принесли до печери й постригли, а ченці, приставлені прислуговувати недужим, взяли й оцього та віднесли до Пимена, щоб обслуговувати їх обидвох разом. Та занедбували вони це служіння, й забували про них, і хворі від спраги аж у знемогу впали. Пимен же звернувся до [іншого] слабовитого: «Брате, оскільки прислуговуючі гребують нами через отой сморід, що його чутно від нас, то чи не зможеш ти відбувати це служіння, якщо підведе тебе Господь?» І той хворий склав Блаженному обітницю аж до своєї смерті зі старанням слугувати хворим. Тоді Пимен мовив йому: «Оце Господь віднімає від тебе твою хворобу й повертає здоров'я, тож сповни твою обітницю, прислуговуючи мені й мені подібним. А на тих, хто занедбує цю службу, наводить Господь люту недугу, аби, зазнавши такого покарання, могли вони спастися». І тут хворий одразу звівся та почав йому прислуговувати. А всіх тих, хто був недбалим і не хотів услуговувати хворим, огорнула недуга, як і казав Блаженний.

Та невдовзі зцілений від недуги брат повівся мерзенно й одвернувся від Пимена і покинув його голодного й спраглого через отой утробний сморід. Як лежав же він у осібному приміщенні, охопила його вогневиця така, що три дні не міг він підвестися і не в силі стерпіти спраги, почав волати: «Пом'яніть мене, Господа ради, бо ж оце конаю від спраги». І почули це в іншій келії та прийшли й побачили, що був він опанований недугою, і сповістили Пимену: «Брат, який прислуговував тобі, помирає». А Блаженний сказав: «Що посіє людина, те й пожне. Оскільки покинув він мене в голоді й спразі, то сам перебрав це на себе, коли ошукав Бога й зневажив мою нужденність. Але оскільки вчать нас не відплачувати злом за зло, то підіть і скажіть йому: «Кличе тебе Пимен, тож устань і прийди». Коли ж прийшли до нього з тими словами, одужав хворий і одразу прийшов до Блаженного сам [самотужки], ні на кого не опираючись. А Преподобний сказав йому з доганою: «Маловіре! Оце ж здоровий ти, то більше не гріши. Чи ж тобі не відомо, що рівну винагороду отримають і той, хто хворіє, і той, хто услуговує? Але терпіння вбогих не є до кінця пропащим: бо тобі скорбота, і туга, і недуга незначні тут, а радість і веселощі - там, де немає хвороб, ані смутків, ані зітхань, а лише життя вічне. Заради того, брате, все це терплю. Адже Бог, який тебе через мене зцілив від твоєї недуги, і мене може підвести з цього одра та неміч мою зцілити, але не бажаю я того: "Але хто витримає до останку, -- мовить Господь, - той спасеться" (Мт. 24, 13). Тож нехай, як суджено мені в цьому житті, зігнию і увесь, аби там плоть моя була нетлінною, а смердючий запах став невимовними пахощами. Як то добре, брате, стояти в церкві на місці яснім, чистім та пресвятім і разом з ангельськими силами невидимо пресвятую пісню возсилати - то вельми Богові вгодно та приємно. Бо ж церква називається земним небом, і хто в ній стоїть, то наче на небесах перебуває. То чим же, брате, є оця оселя темна та сморідна: чи ж не є то ще до Суду суд і ще до безконечної муки мука? Достойною є мова страдника: «Ось візвав бідолаха, і Господь почув, і врятував його від усіх його напастей» (Пс. 34, 7) Ради цього говорить апостол тим, хто страждає плоттю: «На вашу науку ви терпите. Бог повадиться з вами, як із синами. Хіба є такий син, що його батько не карає? Коли ж вас виховано без картання,.., - то ви незаконновроджені, а не сини» (Євр. 12, 7-8). Бо мовить про таких Господь: «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21, 19).

І пролежав преподобний Пимен у такому стражданні двадцять літ. А в той час, як відходив він, з'явилися над трапезною три стовпи й перейшли звідтіля на верх церкви. І про це в Літописі мовиться: «Господь, який це знамення явив, відає, чи було воно ради цього Блаженного, а чи було в тім якесь інше Боже провидіння». І того дня, коли збирався він упокоїтися, був преподобний Пимен при здоров'ї, обходив усі келії та, віддаючи доземний уклін, прохав у всіх прощення, сповіщаючи про свій відхід із цього життя. І казав братам: «Друзі й брати мої! Підведіться й проведіть мене». Враз відступали від них хвороби й вони, здорові, йшли з ним. Сам же він увійшов до церкви, причастився животворних Христових Тайн, а потім, взявши ложе, поніс його до печери, в якій ніколи не бував і від самого народження ніколи її не бачив. Увійшовши, поклонився святому Антонієві і показав місце, де бажав, аби його поклали. «Отут, - мовив, - поклали ви цього року двох братів і того, кого поховали без схими, у схимі віднайдете. Бо ж багато разів хотів він постригтися, та знехтувала ним братія задля його убозства, наче за гріх те повважала. Та явив він діла, гідні [ангельського] образу, й ради того дарував йому Господь схиму: бо ж тому, хто добрі діла має, дасться, а від того, в кого їх немає, або ж лише він гадає, що має їх, - від такого відніметься: «Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру...» (Мт. 25, 29). А щодо другого брата, якого поклали в схимі, то відніметься від нього, тому що при житті не бажав він її, а лише перед смертю сказав: «Як побачите, що я вже вмираю, то пострижіть мене». І через те буде забрано від нього благодать, що не розумів сказаного: «Не мертві Господа будуть хвалити,.... А ми [живі] благословляємо Господа...» (Пс. 115 [114], 17-18). І ще: «Бож хто по смерті тебе згадає, в Шеолі хто тебе возхвалить?» (Пс. 6,6). Такому бо постриг у схиму не принесе користі, кого не вибавлять від муки його добрі діла.

Є і третій, якого з давніх літ сюди покладено, і схима його зосталася нетлінною, бо зберігається на його оскарження та осуд. Адже ж набутком його є діла, недостойні [ангельського] образу: проводив він життя своє в лінощах і гріху, не свідомий сказаного: «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть» (Лк. 12, 48). Якщо не попередять усього, молитви Антонія і Теодосія, визнається він таким, хто заслуговує осуду». І розповівши це, сказав братії: «Оце ж прийшли ті, хто мене постригав, і хочуть забрати мене». Та, мовивши це, ліг [на нари] й упокоївся в Господі. Його ж поклали в печері з великою честю. А коли розкопали землю в раніше вказаному місці, то, як і казав Блаженний, виявили трьох чорноризців: одного зотлілого повністю - лише один клобук і вцілів; та двох ченців, котрі вмерли нещодавно, і з того, хто був похований у схимі, була вона знята й покладена на іншого, котрий постригу не мав. Довго дивувалися невимовному суду Божому й сказали: «Ти, Господи, воздаси кожному за його ділами».

«А я гадаю, браття, що з цього таке можна зрозуміти; якщо хто в недузі пострижеться з вірою та проситиме в Бога життя, аби в чернецтві послужити Йому, то Господь, який володіє життям і смертю, такого покличе і, навіть як і буде то одинадцята година, зрівняє його Господь в праведності з тими, хто раніше прийшов (Див. Мт. 20, I-16). А хто каже: «Коли побачите, що вже вмираю, тоді мене й пострижіть», -- марними є такого і віра, й постриг.

РОЗПОВІДЬ 36

Про преподобного Ісакія Печерника

Золото дістає [вишу] пробу, проходячи крізь вогонь, а людина стає приємною [Богові], пройшовши крізь горнило смирення. Якщо спокусник не посоромився в пустелі приступити до Господа, то наскільки ж численніші спокуси хоче він принести людині. А оцей преподобний отець наш Ісакій у мирському житті був багатим купцем, родом торопчанином. Задумавши стати ченцем, роздав він своє майно нужденним та вбогим і прийшов до монастиря, в печеру до Великого Антонія, благаючи дати йому постриг. І прийняв його Антоній, зодягнув його в чернечий образ і надав йому ім'я Ісакій, а мирське ймення мав він Чернь.

Оцей-то Ісакій обрав життя суворе, зодягнувся у волосяницю та звелів купити козла, здерти з нього шкуру й натягнув її поверх волосяниці так, що сира та шкіра на ньому й всохлася. І оселився в одному печерному ході, в келії малій настільки, що була лише на чотири лікті, і тут зі сльозами молився він Богові. Поживою ж його була одна просфора, та й то через день, і води пив він установлену міру. А приносив це йому великий Антоній і подавав у віконце, в яке тільки рука Й пролазила. Ось так отримував він їжу. І прожив він так сім літ, на світ не виходячи, ані не лягаючи на ребра, але лише сидячи приймав дрібку сну.

Та ось одного вечора почав він за звичаєм бити поклони, відспівуючи псалми - й так аж до півночі та, втомившись, сів на своє сидіння. І так він сидів, як звичайно, при згашеній свічці, аж раптом засяяло в печері світло таке яскраве, як від сонця, що аж зір людський сліпило. І прийшли до нього два юнаки прекрасні, з обличчями осяйними, наче те сонячне світило, й мовили йому: «Ісакіє, ми - ангели, а оце ж іде до тебе й Христос з [іншими] ангелами». І встав Ісакій, і побачив гурт бісів, а лиця їхні ясніли понад сонце. Один з-поміж них сяяв найяскравіше, і обличчя його [аж] променіло. І сказав йому: «Ісакію, це - Христос, впади ж і поклонися йому». А Ісакій, не збагнувши, що то бісівське дійство та забувши перехреститися, вийшов із келії, щоби вклонитися бісівщині, наче Христові. Тоді біси вигукнули: «Нашим ти є, Ісакій!» І ввели його до келії, і посадили, і по розсідалися довкола нього. І вся келія та печерний прохід наповнилися бісами. Тоді один із них, котрого називали Христом, наказав: «Візьміть флейти й бубни, і гуслі та грайте на них, а Ісакій нам затанцює». І ударивши у флейти, і в гуслі, і в бубни, почали грати. Натомивши Ісакія, полишили його ледь живого й відійшли, поглумившись над ним. А наступного дня, як настала пора споживати хліб, прийшов Антоній, як звичайно, до віконця і звернувся до нього: «Благослови, отче Ісакію,» - та не було чути жодного звуку чи відповіді. І багато разів повторив це Антоній, а що не почулося жодного голосу, подумав він: «Чи, бува, не упокоївся [Ісакій]?» І послав до монастиря по Теодосія та братію. Прийшли брати й розкопали засипаний вхід. Узяли Ісакія, гадаючи, що він мертвий, і винесли його та поклали перед печерою. Та виявилося, що живий він. І сказав ігумен Теодосій, що то сталося йому від якогось бісівського дійства. Отож поклали його на ложе, й прислуговував йому святий Антоній.

А в той час прийшов із Ляхів Ізяслав. І почав гніватися на Антонія за князя Всеслава. Та вночі прислав Святослав із Чернігова по святого Антонія. Прийшов Антоній до Чернігова й полюбилося йому місце, що звалося Болдинські гори, і викопав він там печеру, й поселився в ній. Тож і донині тут, на Болдинських горах біля Чернігова, стоїть монастир Святої Богородиці. А коли Теодосій побачив, що Антоній подався до Чернігова, то пішов із братами, узяв Ісакія і приніс його до своєї келії. Услуговував йому, бо ж був той розслабленим і розумом, І тілом настільки, що не міг ані повернутися на інший бік, ані встати, ані сидіти, а лише лежав на одному боці і часто від сечі та вогкості заводилися під його стегнами черви. Тож Теодосій сам власноруч омивав його й прибирав. Так лежав той упродовж двох років, а Святий слугував йому. Та дивоглядним чудом було те, що за два роки не скуштував він ані хліба, ні води, ані жодної страви чи якогось овочу, ані нічого не промовив, а лежав два роки німий та глухий. Теодосій же благав за нього Бога; як вдень, так і вночі творив над ним молитви, поки на третій рік той не заговорив і не попросив звести його на ноги, і не почав ходити, наче та дитина.

Але занедбував він відвідування церкви й лише примусом ледве затягли його в храм і так помалу почав він ходити до церкви. А після того й у трапезну почав він ходити. Посадили його там осібно від братів; клали перед ним хліб, але він не хотів брати його, тому вкладали його Ісакієві до рук! Та Теодосій сказав: «Положіть перед ним хліб, але не вкладайте в руку - нехай їсть сам». І не їв Ісакій весь тиждень, але з часом розгледівся і скуштував хліба та й так навчився їсти. Отаким-то чином вибавив його великий Теодосій від бісівських каверз та облуди.

І знову взявся Ісакій за суворе життя. А було це тоді, коли Теодосій упокоївся, а на його місце прийшов Стефан. Мовив Ісакій: «Оце, дияволе, ввів ти мене в оману, коли сидів я в усамітненні, тож - тепер я не піду в затвор, а здобуду перемогу над тобою, перебуваючи в монастирі». І знову зодягнув він волосяницю, а на неї - тісну свиту і почав творити юродство, та й кухарям допомагав, і на братію працював, і, виходячи на Утреню першим, стояв твердо й непорушно. А коли наступала зима й люті морози, то, оскільки стояв він у сходженому обув'ї, часто примерзали його стопи до каменю. Він же не рухав ногами, доки не відспівали Утреню. Опісля заходив на кухню, приготовляв вогонь, дрова, і воду, і лише згодом приходили решта братів-кухарів. А був серед них один - також Ісакій на ймення. Якось сказав він з насмішкою: «Ісакію, он сидить чорний ворон, тож іди та візьми його». А він вклонився доземно, пішов, узяв ворона й приніс на очах у всіх кухарів. Від того, що сталось, страх охопив їх, і розповіли вони про це ігуменові та братії, і відтоді почали брати шанувати Ісакія. А він, уникаючи людської слави, почав знову юродство творити й капості то ігуменові, то братії, то мирянам. Траплялося таке, що й побиття зазнавав. Тож почав він блукати по світу та став юродивим.

Знову оселився він у печері, в якій перебував раніше (Антоній на той час уже упокоївся), і почав збирати довкола себе юнацтво з мирян і зодягав їх у чернече вбрання. За це приймав побої від ігумена Никона, а деколи й від батьків тих дітей. Та Блаженний терпляче зносив усе це - приймав і рани, і наготу, і холод як вдень, так і вночі.

Однієї ж ночі розпалив він у печері піч, а що була вона вже старезною, то почали з неї язики вогню вириватися крізь верх. Тож Ісакій, не маючи чим закрити щілини, босими ногами наступив на полум'я, поки піч не вигоріла, а потім зійшов з неї, не зазнавши ушкоджень. І ще багато чого іншого розповідають про нього, а дещо я і сам бачив. Тож настільки він переміг бісів, що були вони йому як ті мухи, і ні в що не ставив він їхні залякування та маячню. Бо ж казав їм: «Хоча раніше й вдалося вам увести мене в оману, бо не відав я ваших підступів і лукавства, та нині, коли маю зі собою Господа Ісуса Христа, Бога мого й покладаю надію на молитви отця мого Теодосія, здобуду перемогу над вами».

Часто ж капості учиняли йому біси й казали: «Наш ти, Ісакію, бо ж поклонився нашому старійшині». А він відповідав: «Ваш старійшина - антихрист, а ви - біси», - і клав на себе хресне знамення, тоді біси щезали. От якось знову привиджувалися вони йому, наганяючи страх, начебто з'явилася юрма людей із мотиками й лопатами. Одні галасували: «Розкопаємо оцю печеру та отут його й засипемо!» «Вийди, Ісакію, бо хочуть тебе загребти», - гомоніли інші. Та він їм відказував: «Якби були ви людьми, то ходили б удень, а ви - темрява, тож потемки й ходите», - і назнаменовувався хрестом, то щезали вони. Деколи лякали його подобизною ведмедя, Інколи - лютого звіра, деколи - лев'ячою, а інколи - плазуючих змій, чи жаб, чи мишей та всякого гаддя. Та нічого не могли йому вчинити. І казали: «О Ісакію, ти переміг нас». А він відповідав: «Тож якось ввели ви мене в оману, прибравши образ Ісуса Христа та ангелів. Та не гідні ви такого сану. А це ж бо нині з'являєтесь ви в по-добизнах тих, ким і є ви самі насправді: звіриною та скотиною, зміями й усіляким гаддям». І відтоді вже не було йому жодної прикрості від бісів, з якими, як сам казав, упродовж трьох років вів він [справдешню] війну.

І після того почав він жити у ще більшій суворості, і здержливості, і пості, і чуванні. І в отакому-то житті настав кінець днів його. Розхворівся він, перебуваючи в печері, й віднесли його до монастиря вже хворим. Так нездужав він до восьми днів, і тим шляхом, котрого нікому не оминути, відійшов Ісакій до Господа в добрій славі. А ігумен Йоан і вся братія спорядили його тіло й поховали з честю-в печері зі святими отцями.

Такими-то були ченці Теодосієвого монастиря, які сяють і після смерті, як світила, і моляться Богові за ту братію, яка у нім проживає, і за всіх, хто трудиться в оселі Божої Матері: і за мирську челядь, і за тих, хто приходить і робить подаяння зі свого майна на цей монастир. У ньому й донині ченці ведуть спільне чеснотливе життя в єдності, в співах, і в молитвах, і в послухові на славу Всемогутньому Богові й Пречистій Його Матері. І оберігають їх молитви святих отців Антонія і Теодосія. Тож нехай сподобить нас Господь за їхніми молитвами уникнути тенет диявола, який намагається впіймати нас, та й колись опинитися там, де перебувають отці Антоній та Теодосій. І прикличмо, браття, тих блаженних отців і чудотворців, аби стали вони нам в помічниками й за нас молільниками перед Господом Богом, щоб не було нас відлучено від тих преподобних чорноризців, ані відторгнено від того блаженного й святого місця, ані позбавлено оселі Пренепорочної Пречистої Діви, як це вона сама обіцяла. Стараймося і решту днів своїх провести в каятті та угодити Богові. Нехай же всі ми отримаємо милість і життя вічне у Христі Ісусі, в Господі нашім. Йому ж слава і влада з Отцем і Пресвятим і животворящим Духом нині, і повсякчас, І повіки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 37

Про кончину преподобного отця нашого

Полікарпа, архімандрита Печерського,

і про священика Василія

Блаженний і преподобний отець наш Полікарп, архимандрит Печерський, упокоївся року 1182-го, місяця липня, дня 24-го - у день святих мучеників Бориса і Гліба. І спорядили тіло його і поховали з честю та з належними відспівуваннями, як він і сам заповідав це. Та після його смерті зчинилося в монастирі сум'яття. Адже після того Старця не могли обрати собі ігумена. Охопила братію велика скорбота, туга та журба, бо ж не належить такій великій отарі пробувати без пастиря ані години. Тож у вівторок брати вдарили в било й усі зійшлися до церкви, і почали творити моління до Святої Богородиці. І сталася така дивовижа, що численні промовили, наче єдиними устами: «Пошлемо на Щековицю до священика Василія, аби став він нам ігуменом і правителем чернечої отари Теодосієвого монастиря Печерського». І прийшовши, всі поклонилися пресвітеру Василію та сказали: «Усі ми, брати-ченці, вклоняємося тобі й хочемо мати тебе за отця ігумена собі». Велике зачудовання охопило священика Василія. Він пав [у ноги] та поклонився їм, кажучи: «Отці й брати, лише в своєму серці носив я чернецтво, а щодо ігуменства, то як же вам таке й на гадку спало про мене, недостойного?» Та після довгих змагань, обіцяв їм це. Вони ж узяли його й пішли до монастиря. А була це п'ятниця. І приїхали на його постриг митрополит Никифор, і Лаврентій, Турівський єпископ, і Микола, Полоцький єпископ, та всі ігумени. І постриг його митрополит Никифор своєю [власною] рукою, і став він ігуменом і пастирем інокам і Теодосієвого монастиря у Христі Ісусі, в Господі нашім. Йому ж слава і влада з Отцем і Пресвятим, і благим, і животворящим Духом « нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь. 

А року 1463-го відбулося в монастирі Печерському таке знамення. За князя Семена Олександровича та за його брата князя Михайла, а за архимандрита Печерського Миколи господарював при печері такий собі Діонісій, названий Щепою. І прийшов він на Великдень до печери, щоби обкадити тіла покійників. Дійшов до місця, що зоветься Община, та, покадивши, мовив: «Отці та браття, Христос воскрес! Сьогодні-бо Великий день». І була йому відповідь, наче грім з хмари: «Воістину воскрес Христос!»

Милістю Божою та Пречистої Його Матері та допомогою святих преподобних отців наших Антонія і Теодосія Печерських була написана оця книга, яка називається Патерик, в оселі пречистої Богородиці, що є лаврою преподобних отців наших Антонія і Теодосія, в монастирі Печерському, в богоспасенному граді Києві, за володіння великого короля Жигмонта Августа; за благородного князя Федора Глібовича Пронського, воєводи Київського; за митрополита Київського і Галицького, і всієї Руси кир Макарія; всечесного архимандрита Печерського кир Іларіона; за велінням та задумом старця Печерського інока Олексія Волинця. І було її написано літа 1554, індикта 12, місяця березня, дня 2-го, рукою многогрішного та найгіршого з людей дячка Нестерця.

Може, отці святі, десь я й допустився помилки. Хто про неї говоритиме, то ради Бога Вседержителя і Пречистої Його Матері, не проклинайте мене за те, а виправте своїм добрим розумом, та не ганьбіть мене за безум, бо ж грішний я та малорозумний. Хто ж проклинатиме, тому нехай буде суддею Вседержитель милостивий Бог і Пречиста Його Матір, і преподобні Антоній і Теодосій Печерські. Мені ж бо, грішному, за мої лихі діла й так випаде мучитися з грішними душами у вічних муках, якщо не буду даром помилуваний милостивим Вседержителем Богом, Господом нашим Ісусом Христом.

Тож Бога ради виправляйте, а мене, грішного, не кленіть.

А писав це дячок Нестєрець, [родом] міщанин із Сокаля, син Лук’янів

Літературно-художнє видання

Києво-Печерський Патерик

Літературний редактор Ганна Дидик

Богословський редактор Ярина Стефанів

Художній редактор Софія Бурак

Технічний редактор Іван Бабічук

Підписано до друку 28.03.2007 р. Формат 60x84/16.

Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 11,2. Ум. фарбовідб. 11,6.

Обл.-вид. арк. 9,6. Зам.

Монастир Свято-Іванівська Лавра

Видавничий відділ «Свічадо»

79008, а/с 808, Львів, вул. Винничека, 22

тел./факс: (032) 297-16-33

е-mail: ро[email protected]

web: www.svichado.com

У серії «Джерела Християнського Сходу» побачили світ:

1. Теодор Студит «Поучення»

2. «Мистецтво молитви», упорядник єрм. Харитон

3. Никодим Святогорець «Невидима боротьба»

4. Григорій Ниський «Життя Мойсея»

5. Авва Доротей «Поучення і послання»

6. «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві»

7. Йоан Золотоустий «Про священство»

8. «Дідахе»

9. «Християнське життя за Добротолюбієм»

10. «Києво-Печерський Патерик»

11. Теофан Затворник «Про покаяння»

12. Микола Кавасила «Життя у Христі»

13. Дмитро Туптало «Лік духовний»

14. Василій Великий «Гомілії»

15. «Древній Патерик»

16. Василій Великий «Морально-аскетичні твори»

Готуються до ВИДАННЯ:

«Святі Отці про молитву і духовну тверезість»

 Микола Кавасила «Пояснення до Святої Літургії»

[1] G. Florovsky, On the Prize of Hige Calling, 36.

[2] Дмитро Абрамович, Києво – Печерський Патерик, Київ 1930, с .IX .

[3] Правильніше буде «сьлепъ», тобто гарний, красивий. При переписуванні у рукопис закралася помилка (прим. ред.).

[4] Тут і далі біблійні посилання додано від перекладачів (прим.ред.).


home | my bookshelf | | Києво-Печерський Патерик |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу