Book: Пригоди бравого вояки Швейка. Том 1



Пригоди бравого вояки Швейка. Том 1

Ярослав Гашек


Пригоди бравого вояки Швейка

ТОМ І


Скромне слівце зухвалого редактора


Гадаю, що в багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов’язано з образом бравого вояки Швейка. Для мене ж особисто ще з глибокого дитинства, відколи я почав читати грубші книжки, Швейк став одним із найулюбленіших літературних персонажів. Маю надію, що в таких своїх симпатіях я не був одиноким, адже популярність Швейка серед читаючої публіки важко переоцінити. Та й у військових таборах в Ізяславі, де я вимушено здобував офіцерський чин, багато хто називав мене чомусь саме Швейком. Підстав для такого «хрещення» не бракувало, бо до військових обов’язків я таки ставився по- швейківськи.

У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка — певний тип стосунків із літературним персонажем. Для мене ж образ Швейка доволі тісно пов’язаний із моєю славістичною долею, у дещо формальному вимірі, проте із приватними векторами. Адже науковим керівником моєї кандидатської дисертації був Сергій Васильович Нікольський, видатний московський славіст, один із найбільших авторитетів у гашеко- і швейкознавстві. Та ще й його зовнішня постава в мене постійно асоціювалася із візуальним образом Швейка. А науковим керівником моєї університетської дипломної роботи був Володимир Андрійович Моторний, визначний львівський славіст, авторитет у багатьох галузях. Саме у довірчих розмовах із ним я остаточно утвердився в рішенні здійснити нову власну редакцію Гашекових «Пригод бравого вояки Швейка» в перекладі Степана Масляка, а також — у потребі доповнити дане видання продовженням, що його дописав Карел Ванєк. Зрештою, про цей додаток є нагода взнати докладніше із післямови проф. В. Моторного. Історія українських перекладів «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека фрагментарно почалася ще від 20-х років ХХ століття. А вже в 30-х роках повний переклад з’явився чотирма частинами у Львові. Перша частина в перекладі О. Залужного (псевдонім Ю. Шкрумеляка) вийшла в ілюстрованому видавництві «Луна» (1930), а всі решта — в перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького) в бібліотеці «Воєнні спомини» (1930, 1932, 1936). До речі, четверта частина була доповнена продовженням К. Ванєка в перекладі того ж таки М. Зорка, і саме вона покладена в основу нашого додатку.

Майже синхронно з’явилися і дві перші частини «Швейка» в перекладі Е. Двоя за редакцією А. Березинського — перша в Харкові в Державному видавництві України (1930), а друга — в Києві у видавництві «Література і мистецтво» (1932). Доречно буде згадати, що й у цьому проекті планувалося опублікувати продовження К. Ванєка, проте йому не судилося здійснитися.

Усі ці згадані видання належать лишень історії української перекладної літератури, натомість переклад Степана Масляка (1895–1960), вперше опублікований у Києві 1958 року видавництвом «Радянський письменник», належить до пролонґованого активу нашого письменства. Таке активне побутування цього перекладу пояснюється його якістю та фаховістю, а також постійною потребою час від часу перевидавати українського «Швейка». Існує чимало перевидань Маслякового перекладу, до того ж — за різними редакціями. Першу авторську редакцію перекладу здійснив Г. Кочур ще у 1966 році для видавництва «Дніпро».

Це ж видавництво випустило перевидання цього перекладу (щоправда, вже в іншій редакції), зокрема, в серії «Вершини світового письменства» (1970) та в двотомнику творів Я. Гашека (1983). Ці та інші редакції тексту перекладу С. Масляка щось до нього додавали, а щось навіть віднімали, проте ці зміни не мали посутнього характеру. І ось тут нарешті підійшла пора моєї редакторської зухвалості.

Бо жодна з існуючих редакцій мене особисто не задовільняла. У такому разі треба було самому братися за цю роботу. На щастя (тішу себе такою ілюзією), мені в цьому плані ніби нічого й не бракує. «А цього вже досить», — як писав сам Ярослав Гашек у своїй передмові до опису Швейкових пригод під час Першої світової війни.

Це стосовно зухвалості, а стосовно скромності — то саме через неї я не буду в цьому короткому вступному слові пояснювати чи описувати основні риси моєї авторської редакції Маслякового перекладу Гашекового «Швейка». Усім бажаючим взнати про це докладно й автентично доведеться таки прочитати саме це наше «кальварійське» видання від початку і до кінця.


Іван Лучук


ВСТУП


Велика доба потребує великих людей. На світі існують невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона.

Даремно шукати їхні імена в історії. Але при уважному аналізові їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Олександра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти людину в приношеному одязі, яка, власне, і сама не уявляє свого значення в історії нової доби. Вона скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до неї не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Якщо б ви запитали, як її звуть, вона б відповіла дуже просто і скромно:

«Я Швейк…» І справді, ця тиха, скромна, бідно одягнена людина — і є той старий бравий вояка Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на вустах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не поляже і в республіці.

Я дуже люблю цього бравого вояку Швейка і, подаючи його пригоди під час світової війни, я переконаний, що у всіх вас з’явиться симпатія до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив той дурень Герострат, щоб потрапити до газет і шкільних читанок.

А цього вже досить.

Автор


Частина перша


У ТИЛУ


Бравий вояка Швейк встряє у світову війну


— Та йой, забили нашого Фердинанда, — сказала служниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і займався тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.

— А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? — спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. — Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруші і якось випив там помилково плящину якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.

— Але що ви, ласкавий пане, говорите, таж це пана ерцгерцоґа Фердинанда з Конопіштя*, цього тлустого, побожного.

— Мати Божа! — вигукнув Швейк. — Гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцоґом таке трапилося?

— Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди зі своєю ерцгерцоґинею автомобілем.

— Ач який, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-у, така персона може собі це дозволити. Але їй, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть бідою скінчитися. Та ще й до того у Сараєві — це ж у Боснії, пані Мюллерова.

Тут, мабуть, турки лапки вмочили. Та що й говорити. Не треба було у них тієї Боснії та Герцеґовини відбирати*. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцоґ вже став перед Божим судом. А довго мучився?

— Ясновельможний ерцгерцоґ зразу й сконали, мосьпане.

Звісно, револьвер — не забавка. Ось недавно у наших Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.

- Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить вам, хоч би ви й сказилися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцоґа купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцоґа — неабияка робота.

Це вам не браконьєру стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

— Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, мосьпане.

— Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, — сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно, — якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцоґа або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимсь порадились. Один кум — один ум, більше кумів — більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдасться, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде.

Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Люкені, що проштрикнув терпугом нашу небіжку Єлизавету*. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цісарівна не ходить гуляти. А таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Oцe якось один пан у кнайпі розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному: їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунка, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії.

Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нічого тут робити, а він своє і своє: хоче, каже, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила банку чорнила, а воно облило службові документи.

— А що потім сталося з тим жовніриком? — спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

— Повісився на підтяжках, — відповів Швейк, чистячи свій котелок. — А ці підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, збрехавши, ніби в нього штани злітають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють.

Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швайцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцоґ Фердинанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені «хай живе». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?

— Газети, мосьпане, пишуть, буцімто пан ерцгерцоґ був, як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

— Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко.

Я для такої справи купив би собі браунінґ. На вигляд — іграшка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгерцоґів, байдуже — сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцоґа вцілити безперечно легше, ніж у кощавого.

Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?* Він був такий же черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я йду до кнайпи «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером, — я вже взяв за нього завдаток, — то перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залиште у двірнички.

У кнайпі «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив тацки1 з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

____________________

1Тацки — глиняні підставки під кухлі пива.


Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці вищезгадані речі Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо*.

— Гарне літо маємо, — вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

— Все це гівна варте, — відповів Палівець, ставлячи тацки до мисника.

— Та й накоїли ж вони нам у Сараєві — нема чого й казати, — з проблиском надії відізвався Бретшнейдер.

— В якому Сараєві? — перепитав Палівець. — У тій нусельській винарні? Там же бійки кожного дня. Воно ж відомо — Нуслі!

— У боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцоґа Фердинанда. Що ви на це?

— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, — чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. — Бо встрявати в наші часи у такі справи це однаковісінько, що в петлю лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я й наливаю, а якесь там Сараєво, політика або небіжчик ерцгерцоґ — це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що кримінал в Панкраці*.

Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожню кнайпу.

— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, — за хвилину знову заговорив він, — саме там, де тепер дзеркало.

— Еге ж, правду кажете, висів, — ствердив пан Палівець, — та на той портрет дуже мухи насрали, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. І на чорта мені це здалося?

— В тому Сараєві, напевно, було дуже паскудно, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

— В цю пору в Боснії і Герцеґовині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому старшому лейтенантові мусили класти лід на голову.

— В котрому ж полку ви служили, пане шинкарю?

— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, — відповів пан Палівець. — Багато знатимеш — скоро посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов до кнайпи і, замовивши чорне пиво, зауважив:

— У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі зблиснули надією, він похапцем промовив:

— В Конопішті висить десять чорних прапорів.

— А їх повинно б там бути дванадцять, — сказав Швейк, відпивши пива.

— А чому гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.

— Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, — відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши: — І так він вже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал впав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку*, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.

— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки заради Боснії і Герцеґовини. — І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

— Відвідувач завжди відвідувач, — сказав Палівець, — хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип.

Хто б не вбив нашого Фердинанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех* — мені однаковісінько.

— Добре, пане шинкарю, — відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.



— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — Ось що: коли б він був гладший, то напевно б вже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцах на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік*. У нього був син Богуслав, і от куди б той бувало не прийшов продавати свиней, ніхто у нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки судилося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

— Ну й дивні ви робите порівняння, — значуще промовив Бретшнейдер, — говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу ж про торговця худобою.

— Ні, я порівнянь не роблю, — запротестував Швейк. — Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж втретє і знову ж таки за лісника та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що і цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша* з Ражицької вежі, що сторожував біля ставків. Але що ви на те скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувача з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

— А не знаєте, що він про нього говорив? — тоном, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

— Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторювати. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при цьому судовий радник аж з глузду з’їхав, його ще й досі тримають в ізоляції, аби бодай чого не розпатякав.

Це була вам не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.

— А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? — запитав Бретшнейдер.

— Будь ласка, панове, змініть пісеньку, — відізвався шинкар Палівець. — Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

— Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? — повторив Швейк. — Всілякі. Впийтеся, замовте, аби вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити.

Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий монарх насправді цього не заслуговує. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил*. Жінку Єлизавету проштрикнули йому терпугом. Потім десь пропав у нього Ян Орт*, а брата — мексиканського цісаря — застрелили в якійсь фортеці під якимсь муром*. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А якомусь пиякові щось стукне в голову, і він починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!

Швейк хильнув як слід і продовжував:

— Ви гадаєте, що наш найясніший все це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути.

Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча.

Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний.

Його простодушне усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні.

Йому все було таким ясним.

— Можливо, — продовжував він малювати майбутнє Австрії, - на нас на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці і турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з 71 року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

— Більше і не треба говорити, ходімо зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика* і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк дійсно вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший — державна зрада.

Потім вони повернулися до кнайпи, і Швейк звернувся до пана Палівця:

— Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик із сосискою.

Тепер дайте мені ще чарочку сливовиці, бо я вже мушу йти, позаяк мене заарештовано.

Бретшнейдер показав пану Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:

— Ви одружені?

— Так.

— А ваша дружина може вести торгівлю під час вашої відсутності?

— Може.

— Отже, все в порядку, пане шинкарю, — весело промовив Бретшнейдер, — покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми прийдемо по вас.

— Не журися, — потішав шинкаря Швейк, — мене заарештували за державну зраду.

— Але мене за що? — заскиглив пан Палівець. — Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

— За те, що ви сказали, нібито мухи срали на нашого найяснішого цісаря. Ми вже виб’ємо вам тих мух з голови.

Швейк покинув кнайпу «Під чашею» в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони вийшли на вулицю, спитав із своєю добродушною посмішкою:

— Може, мені зійти з тротуару?

— Навіщо?

— Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити по тротуару.

Входячи у ворота управління поліції, Швейк промовив: — І не зчулись, як уже тут. Ви часто ходите «Під чашу»?

Саме тоді, як Швейка вели в приймальну канцелярію, у кнайпі «Під чашею» пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по своєму заспокоюючи її.

— Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити через обісраний портрет цісаря?

Ось так мило, своїм чарівним способом і вступив бравий вояка Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, буде цікавити той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під чашею», але він не мав дипломатичної освіти, і це слід взяти до уваги.


Бравий вояка Швейк в управлінні поліції


Сараєвський атентат наповнив управління поліції численними жертвами. Тягали одного за одним, а старий інспектор в приймальній канцелярії добродушно говорив:

— Вам цей Фердинанд боком вилізе!

Коли Швейка замкнули в одній з численних камер першого поверху, там уже сиділо ціле товариство — шість осіб. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чипів чоловік середніх років. Швейк почав розпитувати, за що кого замкнули. Від п’ятьох, що сиділи біля столу, дістав майже одну і ту ж відповідь:

— «Через Сараєво», «через Фердинанда», «через вбивство пана epцгерцоґа», «за Фердинанда», «за те, що в Сараєві пана ерцгерцоґа спровадили на той світ».

Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, буцімто він тому не хоче мати з ними нічого спільного, щоб на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування господаря із Голіц. Швейк підсів до товариства змовників, які вже вдесяте оповідали, як вони вклепалися в цю історію. Їх усіх, крім одного, спіткало це в шинку, винарні або в кав’ярні. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах із заплаканими очима.

Його заарештували вдома, на квартирі, бо за два дні до замаху в Сараєві він оплатив «У Брейшки» рахунок за двох сербських студентів-політехніків; до того ж, таємний агент Брікс бачив його п’яненьким у їхньому товаристві в «Монмартрі» на Ржетєзовій вулиці, де він за них також платив, як це стверджував його власний підпис у протоколі.

На попередньому слідстві в поліції він у відповідь на всі запитання тільки одноманітно квилив:

— Я маю паперову крамницю.

На що діставав таку ж стереотипну відповідь:

— Це вас не виправдовує.

Невеликий на зріст пан, якого схопили у винарні, був учителем історії і намагався викласти власникові винарні історію різних атентатів. Його заарештували саме тоді, коли він скінчив психологічний аналіз кожного атентату словами: — Ідея атентату так само проста, як «колумбове яйце».

— Зовсім така, як те, що вас чекає панкрацька тюрма, — доповнив його висновок при допиті комісар поліції.

Третій змовник був головою добродійного товариства «Доброміл» в Годковічках. В день атентату «Доброміл» влаштував гуляння з концертом. Прийшов жандармський вахмістр і звернувся до присутніх, щоб вони розійшлися, бо, мовляв, Австрія в жалобі, на що голова «Доброміла» добродушно відповів:

— Почекайте хвилинку, хай дограють до кінця «Гей, слов’яни»*.

Тепер він сидів з похнюпленою головою і нарікав:

— В серпні відбудуться перевибори правління, і коли я до того часу не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цієї ганьби не переживу.

Дивну штуку утнув небіжчик Фердинанд четвертому заарештованому, людині бездоганного характеру і незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердинанда і раптом увечері в кав’ярні за мар’яжем, б’ючи хрестового короля козирною бубновою сімкою, сказав:

— Сім кульок, як у Сараєві.

П’ятий, котрого, як він сам казав, посадили «через це вбивство пана ерцгерцоґа в Сараєві», ще й сьогодні був з наїжаченими від жаху волоссям і бородою, чим дуже нагадував кошлату болонку. В ресторані, де його заарештували, він узагалі не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердинанда. Він сидів сам один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти і швидко запитав:

— Ви про це читали?

— Не читав.

— Знаєте про це?

— Не знаю.

— А знаєте, про що йдеться?

— Не знаю, мене це не цікавить.

— А все ж таки вас це повинно було б цікавити.

— Не знаю, що б мене могло цікавити? Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватися?

— Значить вас не цікавить це вбивство в Сараєві?

— Мене взагалі не цікавить жодне вбивство. Хай собі буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. Для цього є державні установи, суди і поліція. Якщо когось десь вб’ють, то так йому і треба; чом ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?

Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він кожні п’ять хвилин лише голосно повторював:

— Я не винний, я не винний.

Ці слова він вигукував і в воротах управління поліції, ці слова повторятиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, і з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.

Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав доцільним розтлумачити усю безнадійність їхнього становища.

— Всім нам натруть писки, — почав він свої слова розради, — а те, що ми вийдемо сухими з цієї халепи, така правда, як воша кашляє. Для чого ж тоді поліція? Саме для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лика. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що у ерцгерцоґів смалять, як у зайців, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до управління поліції.

Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще був на військовій службі, під замком не один раз сиділа половина роти. Отаких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було і було. Та не лише на військовій службі, а і в судах. Пам’ятаю, раз засудили одну бабу за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо у неї народилося лише одне дівчатко, яке їй вдалося задушити безболісно, ані пискнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або той невинний циган в Забеглінах, що вдерся вночі під Різдво до маленької крамнички. Він клявся і божився, нібито хотів лише зігрітися, — але лисого батька йому це допомогло. Коли вже суд вхопить щось у свої руки — гаплик.

Погано, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них думати, та спробуй відрізнити порядного від пройдисвіта, особливо сьогодні, в такий важкий час, коли ухекали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовіцах, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, немов жердки проковтнули, стоїмо, ані мруґ. А капітан ходить довкола нас і горлає: — Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас всіх треба у карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами церемонитись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми. — Так от бачите, тоді йшлося про собацюгу, а тепер про пана ерцгерцоґа, отже, тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була чогось варта.

— Я не винний, я не винний, — твердив наїжачений пан.

- Ісус Христос також був не винний, — сказав Швейк, — проте його розіп’яли. Ніколи, ніде і нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. «Maul halten und weiter dienen1», як казали нам на військовій службі. Це найпевніше і найкраще.

____________________

1Стулити писок і служити далі (нім.).


Швейк ліг на нари і спокійно заснув.

За той час привели ще двох. Один з них був мандрівний торговець-босняк. Він ходив по камері, скреготів зубами і матюкався. Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик з товарами.

Другий новачок був шинкар Палівець. Він, помітивши знайомого Швейка, збудив його і трагічним голосом ви гукнув:

- І я вже тут!

Швейк сердечно потиснув йому руку і сказав:

— Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли вам казав, що за вами теж прийдуть. Така точність надзвичайно добра річ.

Однак пан Палівець зауважив, що така точність гівна варта, і пошепки запитав Швейка, чи решта цих замкнених панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві-крамареві це б могло пошкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, замкненого за спробу вбивства господаря з Голіц з метою грабування, належать, завдяки ерцгерцоґові, до їхнього товариства.

Пан Палівець образився і запротестував — він, мовляв, тут не через якогось ідіотського ерцгерцоґа, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, і він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.

— Загидили його бестії, - кінчив він розповідь про свої прикрі пригоди, — та ще й мене самого довели до криміналу. Я цього тим мухам не подарую, — додав він погрозливо.

Швейк знову заснув, але ненадовго, бо за ним прийшли, щоб відвести на допит. І так, піднімаючись по сходах до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на Голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.

Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і у сяєві своєї власної простоти вступив до канцелярії зі словами:

— Добрий вечір вам, панове, всім разом і кожному зокрема.

Замість відповіді хтось добре штурхонув його під ребра і підштовхнув до столу, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість — ніби він щойно зійшов з сторінок книжки Ломброзо «Про типи злочинців»*.

Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:

— Не робіть ідіотської міни.

— Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала ідіотом. Я офіційний ідіот.

Подібний до злочинця пан клацнув зубами.

— Те, в чому вас обвинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що у вас усі клепки на місці. І він нарахував Швейкові цілий ряд різних злочинів, починаючи з державної зради і кінчаючи образою його величности і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцоґа Фердинанда, звідки виходила парость з новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.



— Що ви на це скажете? — тріумфуюче спитав пан із звірячими рисами обличчя.

— Цього і справді багато, — невинно відповів Швейк, — а що забагато, то шкодить.

— Ось бачите, самі погоджуєтеся.

— Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгости ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…

— Заткніть пельку! — гаркнув поліцейський радник на Швейка. — Говоріть тоді, коли вас будуть про щось питати. Розумієте?

— Чому б мені не розуміти, — сказав Швейк. — Мельдую послушно, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.

— З ким маєте зносини?

— Зі своєю служницею, ваша честь!

— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?

— Маю, шановний пане, купую собі вечірні випуски «Національної політики» — «Сучки»*.

— Геть! — заверещав на Швейка пан зі звірячими рисами обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

— На добраніч, ласкавий пане.

Повернувшись до своєї камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погаркають, а наприкінці виженуть.

— Раніше, — продовжував Швейк, — бувало куди гірше.

Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі і пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанський чобіт* і розтягували на драбині або пекли йому пожежним факелом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким*. Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку не скинули з мосту Елішки*. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо її кидали лише до голодоморні, то така людина почувала себе так, немовби знову на світ народилася.

— В нашу добу сидіти у в’язниці — це забава, — смакував Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом.

У всьому видно, що вперед ідемо. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори вище поверхом, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що бач. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний пихато йде своєю дорогого і не боїться, що йому в канцелярії скажуть:

«Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь.

Тільки-но він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

— Швейк! Одягнутися і йти на допит!

— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

— Вилізайте і не патякайте, — була відповідь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед паном з обличчям злочинця, і той без жодної передмови запитав твердо і невідхильно:

— У всьому признаєтеся?

Швейк втупив свої добрі сині очі в невблаганну людину і м’яко сказав:

— Якщо ваша честь бажають, аби я признався, то я признаюся, мені це не пошкодить. Але якщо ваша честь скажуть: «Швейку, ні в чому не признавайтеся», я буду викручуватися, коли б з мене і паси дерли.

Строгий пан написав щось в акті і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися. І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:


«Усі вищезазначені обвинувачення проти мене обґрунтовані.

Йозеф Швейк».


Підписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:

— Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?

— Вранці вас відвезуть до кримінального суду, — почулося у відповідь.

— О котрій годині, ваша честь? Щоб, боронь Боже, не проспати.

— Геть! — загриміло сьогодні вдруге по той бік стола.

Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:

— Тут усе йде, як по маслу.

Ледве за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно відповів:

— Я зараз признався, що, здається, це я вбив ерцгерцоґа Фердинанда.

Нараз всі шестеро з жаху зіщулилися під завошивленими ряднами.

Лише босняк мовив:

— Ласкаво просимо!

Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:

— Свинство, що у нас тут немає будильника.

Вранці, однак, його підняли і без будильника і рівно о шостій годині відвезли в «зеленому Антоні»* до крайового кримінального суду.

— Хто рано встає, тому Бог дає, - сказав Швейк до своїх супутників, коли «зелений Антон» виїздив із воріт управління поліції.


Швейк перед судовими лікарями


Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка дуже приємне враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати і товстий пан Демартіні — старший наглядач слідчої тюрми з фіолетовими нашивками і кантами на форменому кашкеті.

Фіолетовий колір було запроваджено не тільки тут, але й для релігійних відправ у великопісну середу і страсну п’ятницю.

Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В’язнів виводили і ставили внизу в підвалі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі — сучасні Пілати — замість того, щоб чесно умити руки, посилали за печенею з паприкою і пільзенським пивом у «Тессіґ»* і передавали в державну прокуратуру все нові й нові акти обвинувачення.

Тут здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, фиркав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонґлери законів, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунґлів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа. Виняток становили декілька осіб (так само як і в управлінні поліції), які ставилися до законів не так вже й серйозно, бо і поміж куколем знайдеться пшениця.

До одного з таких панів і привели Швейка на допит. Це був літній добродушний чоловік, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша, ніколи не забував сказати йому: «Сідайте, будь ласка, пане Валешу, саме тут є одне вільне крісло». Коли привели Швейка, цей добродій із властивою йому милою чемністю запропонував в’язневі сісти і сказав:

— Отже, ви і є той самий пан Швейк.

— Я думаю, — відповів Швейк, — що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Я не можу завдати їм такого сорому і відмовитися від свого прізвища.

Ласкавий усміх промайнув по обличчю судового радника, що провадив допит.

— Ну й накоїли ж ви лиха. Багато дечого лежить на вашій совісті.

— Я завжди маю на своїй совісті багато всякої всячини, — усміхаючись ще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. — Можливо, на моїй совісті набагато більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний.

— Це видно з протоколу, який ви підписали, — сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. — Чи не робили на вас в поліції якогось натиску?

— Та боронь Боже, ваша честь. Я сам їх питав, чи не мушу підписатися, а коли мені сказали, щоб я підписався, то я їх і послухав. Адже ж не буду я з ними битися через мій власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що говорити!

— Почуваєте себе, пане Швейку, цілком здоровим?

— Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюся оподельдоком.

Літній пан знову ласкаво посміхнувся.

— Що б ви сказали, якби ми вас послали на огляд до судових лікарів?

— Сподіваюся, що зі мною не так вже зле, аби ті пани витрачали на мене марно свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар в поліції, чи, бува, не хворий я на збура1.


____________________

1Народне — трипер.


— Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне питання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?

— Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

— А не буває у вас час від часу якихось заскоків?

— Ні, не буває, пане раднику, правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.

На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

— Так от, через вбивство пана ерцгерцоґа Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.

— Мене також оглядали судові лікарі, - сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, якщо вже раз мене визнали недоумкуватим, то я повинен мати з цього користь на все життя.

— Я тим судовим лікарям і на макове зернятко не вірю, — зауважив чоловік інтеліґентного вигляду. — Одного разу я підробив векселі і про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха*. Коли мене впіймали, я вдавав з себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: вкусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з каламаря і, даруйте, панове, на очах усієї комісії наклав купу у куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і я «погорів».

— Я цих оглядів зовсім не боюся, — заявив Швейк. — Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і все добре закінчилося.

— Судові лікарі — падлюки, — відізвався невеличкий скарлючений чоловічок. — Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, нібито власник цього кістяка сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.

— Я гадаю, — сказав Швейк, — що нам треба на все дивитися з кращого боку. Адже кожний може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує.

Судові лікарі — теж люди, нема нікого без «але». Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич*, коли я вночі повертався від Банзетів*, до мене підійшов один пан і полоснув мене биківцем1 по голові.

____________________

1Гнучкий ціпок, зроблений з висушеного статевого органу бика.


Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятися аж до самої смерті — це вже таке по людях ходить. Хоча б взяти такий випадок: один пан знайшов вночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зогрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас помилився один токар. Він відімкнув подільський костел, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар вже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костел освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він нализався, то ключем не потрапив би в замок костельної брами. Потім цей токар так і помер у панкрацькій тюрмі.

Або ще наведу вам один приклад, як у Кладні помилився поліцейський пес — вівчарка відомого капітана Роттера. Капітан Роттер дресирував тих псів і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка, на якого вони натрапили в Ланських лісах. Він сидів там на пеньочку.

Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта і дав той клаптик понюхати псам. Потім цього чоловіка відвели в якусь цегельню за містом, а по слідах пустили дресированих псів. Ті його знайшли і привели назад. Потім цього чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися у ставок, а пси, звичайно, за ним. Наприкінці виявилося, що це був чеський радикальний депутат, якому настогидло засідати в парламенті, і він виїхав на прогулянку у Ланські ліси. Тому я й кажу: немає людей без помилок.

Помилятися властиво всім: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. І міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає усім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і якщо ці протилежні наукові табори прийшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим величезним враженням, яке Швейк справив на всю комісію, коли ввійшов у зал, де мали обслідувати його психічний стан. Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший».

Справа була зовсім ясна. Завдяки спонтанному виступові Швейка відпала ціла низка питань. Залишилися лише найважливіші. Відповіді на них мали підтвердити на підставі системи доктора психіатрії Каллерзона, доктора Гевероха і англійця Вейкінґа* первісну думку про Швейка.

— Чи радій важчий від олова?

— Я його, пробачте, панове, не важив, — зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.

— Ви вірите в кінець світу?

— Насамперед я мусив би той кінець побачити, — відповів Швейк недбало, — однак зовсім певне, що завтра я його ще не дочекаюсь.

— Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?

— Ні, панове, не зумів би, — відповів Швейк, — але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть триповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця і два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів, а тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?

Судові лікарі значуще переглянулися, але, незважаючи на це, один із них поставив ще таке питання:

— Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?

— Цього, панове, не знаю, — почулося у відповідь, — але думаю, що там безперечно глибше, ніж під Вишеградською скелею у Влтаві.

— Досить? — лаконічно спитав голова комісії.

Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу поставити ще одне запитання.

— Скільки буде, якщо 12897 помножити на 13863?

— 729, - відповів Швейк, не зморгнувши оком.

— Гадаю, цього досить, — промовив голова комісії, - можете відвести обвинуваченого на старе місце.

— Дякую вам, панове, — шанобливо сказав Швейк. — З мене цього також цілком досить.

Коли Швейка вивели, колегія трьох прийшла до спільного висновку, що Швейк дурний як пень та ідіот згідно з усіма законами природи, які відкрили учені психіатри. У висновках, надісланих слідчому, між іншим, було зазначено:

«Нижчепідписані судові лікарі погодилися у визначенні незаперечного психічного отупіння і вродженого кретинізму Йозефа Швейка, представленого вищевказаній комісії. Вислів «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший» цілком достатній, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка як стан безнадійного ідіота, на підставі чого нижчепідписана комісія пропонує:

1. Припинити слідство проти Йозефа Швейка.

2. Відіслати Йозефа Швейка до психіатричної лікарні під нагляд для визначення, якою мірою його душевний стан загрозливий для оточення».

У той час, як писалися ці висновки, Швейк розповідав своїм співв’язням:

— На Фердинанда вони начхали, а патякали зі мною про різні дурниці. Наприкінці ми один одному сказали, що для нас цієї розмови досить, і розійшлися.

— Я нікому не вірю, — зауважив скоцюрблений маленький чоловічок, на луці якого випадково вирили скелет. — Все це одне шахрайство.

— Але й шахрайство на світі мусить бути, — сказав Швейк, лягаючи на нари. — Якщо б люди бажали добра кожному своєму ближньому, то незабаром усі б між собою перегризлися.


Швейка викидають з божевільні


Описуючи пізніше своє перебування в божевільні, Швейк розсипався в похвалах:

— Справді, не знаю, чого тим придуркуватим не до шмиги, що їх там тримають. Тут людина може качатися голяка по підлозі, вити, як шакал, казитися і кусати людей.

Зробив би ти таке десь на прогулянці. Люди б дивом дивувалися, а в божевільні це як раз плюнути. Там така воля, про яку і соціалістам ніколи не снилося. Кожний може видавати себе і за Господа Бога, і за Діву Марію, і за Папу римського, і за короля англійського, і за найяснішого цісаря або за святого Вацлава*. Хоча той, що вдавав з себе Вацлава, був весь час зв’язаний і лежав голяком в одиночці. Був там і такий, що репетував, ніби він архиєпископ. Той нічого іншого не робив, тільки їв та дещо, даруйте, робив, що римується зі словом «спав», але там ніхто цього не соромився. А один навіть видавав себе за святого Кирила і Методія, щоб одержувати по дві порції. Один пан був вагітний. Він кожнісінького запрошував на хрестини. Багато було там шахістів, політиків, рибалок і скаутів, колекціонерів поштових марок, фотографів-аматорів. Один потрапив туди через якісь старі горщики, які він називав урнами. Іншого весь час тримали у гамівній сорочці, аби він не міг вирахувати, коли наступить кінець світу. Я зустрівся там також із декількома професорами. Один із них безупинно ходив слідом за мною і переконував, що цигани походять з Крконошів*, а другий доводив, що всередині земної кулі ще одна куля, набагато більша, ніж та, що зверху.

Кожний міг там молоти язиком про все, що йому заманеться, немов у парламенті. Одного разу почали розповідати казки та й побилися, коли з якоюсь королівною трапилася велика біда. Найбільш бешкетував один пан, який видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії видання Отто і у кожного просив, аби його відкрили і знайшли гасло «картонажна швачка», бо інакше йому каюк. Втихомирився лише тоді, коли йому одягли гамівну сорочку. А так вже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес і просив, щоб його модно обрізали. Взагалі жилося там, як у раю. Можете собі галасувати, верещати, співати, ридати, мекати, стогнати, стрибати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на одній нозі, бігати кругом, танцювати, тупцювати, сидіти навпочіпки і дряпатися на стіни. Ніхто до вас не підійде і не скаже: «Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина».

Однак, ніде правди діти, були там і зовсім тихі божевільні.

Наприклад, там сидів один вчений винахідник, він завжди колупав у носі і лише раз на день промовляв: «Я щойно винайшов електрику». Та що тут розводитись: було там дуже добре, і тих кілька днів, які я провів у божевільні — належать до найкращих хвилин мого життя.

І справді, вже те, як Швейка зустріли в божевільні, куди його привезли на дослідження з крайового карного суду, перевершувало всі його сподівання.

Насамперед Швейка роздягнули догола, потім дали якийсь халат і повели купатися, по дружньому вхопивши під пахви, причому один із санітарів розважав його якимись жидівськими анекдотами. У ванній занурили його спочатку у теплу воду, а потім витягли і поставили під холодний душ. Це з ним зробили тричі, а потім спитали, як це йому подобається. Швейк відповів, що тут навіть краще, ніж у лазні біля Карлового мосту. Він взагалі дуже любить купатися, і з приємним усміхом Швейк додав: «А якщо обріжете мені нігті і пострижете, то мені нічого не бракуватиме до повнісінького щастя». І в цьому пішли йому назустріч. Потім його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, віднесли до першого відділення і, поклавши на ліжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.

Швейк ще й тепер захоплено згадує про це:

— Уявіть собі, мене несли, в повному розумінні цього слова несли, і я почував себе в ту хвилину на сьомому небі. І дійсно, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили і запропонували горнятко молока і булочку.

Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, і в той час, коли один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки у молоко і годував його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли під руки і відвели до вбиральні, де попросили його випорожнитися на обидва боки. І про цю чудесну хвилину Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведемо лише такі Швейкові слова: «Один із них при цьому тримав мене в обіймах». Потім його привели назад, поклали до ліжка і знов попросили заснути. Коли ж заснув, то його збудили і відвели в лікарський кабінет, де Швейк, стоячи зовсім голий перед двома лікарями, пригадав перший день славних часів рекрутчини і мимохіть з його уст зірвалося:

— Tauglich!1

____________________

1Придатний (нім.).


— Що ви сказали? — спитав один з лікарів. — Зробіть п’ять кроків вперед і п’ять назад.

Швейк зробив десять.

— Я ж вам казав, — зауважив лікар, — зробити п’ять.

— Мені на тих пару кроках не залежить.

Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою і сам почав клепати Швейка в коліно, в той час як перший задирав Швейкові повіки і заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від стола і перекинулися кількома латинськими словами.

— Слухайте, ви вмієте співати? — спитав один з лікарів. — Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?

— Чому б ні, панове, — відповів Швейк, — хоча в мене, правда, немає ні голосу, ані музикального слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитися. — І Швейк почав:


Що за постать таємнича

При столі сидить і мріє?

Глянь, сльоза в очах яскріє,

Зрошує поблідлі лиця.


— Далі не знаю, — проказав Швейк, — коли хочете, то я заспіваю такої:


Ой, як тужно біля серця,

Що підносить груди кволі,

Тільки мука, тільки болі,

Тільки серце вдалеч рветься.


- І цієї до кінця не вмію, — зітхнув Швейк. — Знаю ще першу строфу з гімну «Де моя батьківщина»*, а потім «Ой, маршал Віндішґрец* і всі генерали рано-вранці до схід сонця війну розпочали» і ще кілька національних пісеньок, як, наприклад, «Боже, будь нам покровитель»*, «Як ми йшли до Яроміра»* і «Тисячу раз вітаємо тебе…»

Лікарі перезирнулися, і один із них запитав Швейка:

— Чи досліджували вже коли-небудь ваш психічний стан?

— На військовій службі, - урочисто і гордо відповів Швейк. — Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.

— Мені здається, що ви симулянт, — розкричався на Швейка другий лікар.

— Ніякий я не симулянт, панове, — боронився Швейк. — Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії 91-го полку в Чеських Будейовіцах або в команді в Карліні.

Старший з лікарів безнадійно махнув рукою і, вказуючи на Швейка, сказав до санітарів:

— Поверніть цій людині одяг і передайте його до третього відділення у першому коридорі, а потім один із вас хай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не длялися, щоб ми його якнайшвидше здихались.

Лікарі ще раз кинули вбивчий погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:

— Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубий.

Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже про нього не піклувалися, а звеліли одягатися, і один з них відвів його до третього відділення.

Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів робити свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, що він — недоумкуватий «симулянт».

Оскільки Швейка виписали перед обідом, виник невеликий скандал.

Швейк заявив, що коли вже когось і випихають з божевільні, то не мають права випихати без обіду.

Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.


Швейк у поліційному комісаріаті на Сальмовій вулиці


Після гарних сонячних днів у будинку для божевільних над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських катів доби наймилішого імператора Нерона. Так само розлючено, як вони у свій час говорили: «Киньте цього негідника, християнина, левам», — інспектор Браун сказав:

— Киньте його за ґрати!

Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліцейського інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.

Швейк вклонився і з гідністю промовив:

— Я готовий, панове. Думаю, що «за ґрати», означає в камеру, а це не так вже й погано.

— Не дуже то у нас розперізуйтеся, — зауважив поліцай, на що Швейк відповів: — Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите.

В камері на нарах в апатичній позі сидів у задумі якийсь чоловік. Він, як по його очах було видно, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.

— Моє шанування, добродію, — сказав Швейк, сідаючи біля нього на нари. — Чи не знаєте випадково, котра година?

— Я вже живу поза царством годин, — відповів замислений чоловік.

— Тут непогано, — продовжував розмову Швейк. — Ось і нари зроблено з гладенько обструганого дерева.

Серйозний панок не відповідав. Він встав і почав швидко ходити по невеличкому просторі між дверима і нарами, немовби поспішаючи щось врятувати.

Швейк тимчасом з цікавістю оглядав написи, видряпані на стінах. В одному з них якийсь в’язень обіцяв небові війну з поліцією не на життя, а на смерть. Текст гласив: «Начувайтеся! Влетить і вам». Інший в’язень написав: «Чхав я на вас, півні!»* Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 19 13, і зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар з Вршовіц». Але був тут і напис, що вражав своєю глибиною думки: «Змилосердься, великий Боже…» — а під цим: «Поцілуйте мене в ср…». Букви «ср…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими буквами «фалду».

Поруч якась поетична душа написала вірші:


Ой сиджу я із журбою

та біля потоку

та згадую під вербою

свою чорнооку.


Панок, що бігав між дверима і нарами, немов змагаючись із марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на старе місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:

— Випустіть мене!

— Ні, вони мене не випустять, — промовив він сам до себе. — Не випустять, та й годі. Я тут вже від шостої години ранку.

На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:

— Чи не маєте випадково при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?

— Від усієї душі рад вам прислужитися, — відповів Швейк, знімаючи ремінь. — Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, — продовжував він, оглядаючись довкола, — що тут немає жодного гака. Ручка вікна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один монах з Емаузького монастиря.

Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк сунув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками і зойкаючи:

— В мене діточки, а я тут через пияцтво та розпусту! Мати Божа! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на роботі? У мене діти, а я тут через пияцтво і розпусту, — і так далі без упину.

Врешті він нібито трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав садити в них ногами і кулаками. За дверима почулися кроки і голос:

— Чого вам треба?

— Випустіть мене! — сказав він таким голосом, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.

— Куди? — почулося з другого боку.

— На роботу, — відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця і розпусник.

За дверима розлігся регіт, страшенний регіт в тиші коридора, і кроки знову віддалилися.

— Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так з вас глумиться, — обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. — Такий наглядач, коли наливається злістю, може багато зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви урядовець, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять з роботи?

— Цього вам не можу сказати, — зітхнув той, — бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини і запросив нас до одної винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…

— Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? — спитав Швейк. — Я на цих справах добре розуміюся. Одного разу я за ніч відвідав 28 локалів. Але все було честь честю. Я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.

— Одним словом, — продовжував нещасний підлеглий начальника, який з такою пишністю справляв свої іменини, — ми обійшли таким чином щось із дюжину різних шиночків і раптово помітили — нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку і водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили одне одного, і я, зрештою, опинився в одній із нічних кав’ярень на Виноградах, в дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім — не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди приставили, рапортували, нібито я був п’яний, як не боже створіння, розпусно поводився, побив одну даму, порізав цизориком чужий капелюх, який стягнув з вішалки, розігнав жіночу капелу, прилюдно обвинуватив оберкельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, біля якого сидів, і навмисне плюнув незнайомому панові за сусіднім столиком у чорну каву. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь встругнув.

Повірте мені, я порядна, інтеліґентна людина і ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.

— Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? — з цікавістю запитав Швейк замість відповіді. — Чи розгаратали її нараз?

— Одним махом, — відповів інтеліґентний пан.

— Тоді вам каюк, — меланхолійно промовив Швейк. — Вам доведуть, що ви наполегливо готувалися до цього. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? І, не чекаючи на відповідь, пояснив:

— Якщо вона була з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.

— На суді… - збентежено прошепотів поважний батько родини і, похнюпивши голову, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління1.

____________________

1Деякі письменники вживають фрази «гризуть докори сумління». Не вважаю це правильним. І тигр людину жере, а не гризе. (Я. Г.)


. — А вдома знають, — спитав Швейк, — що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться в газетах?

— Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? — наївно спитала жертва іменин свого начальника.

— Як Бог свят, — прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звичаю будь-що приховувати від людей. — Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно «Під чашею» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем череп. Підкинув його вгору і підставив голову. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендльовці» заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені. Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечерці». Або ще такий випадок: в кав’ярні «У покійника» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його пощадили? На другий же день обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, — це з тюрми послати в редакцію спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамільник навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа і попросити це спростування вирізати з газети і зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? — співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтеліґентний пан увесь аж труситься. — Цього року кінець літа щось дуже таки холоднуватий.

— Я загинув, — захлипав Швейків сусіда. — Пропала моя кар’єра.

— Пропала, — охоче притакнув Швейк. — Якщо вас, після відбуття кари, не візьмуть знову на роботу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про моральність, коли б ви навіть хотіли служити у гицля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати різним шахрайствам?

Почулося хлипання:

— Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка!

Безсовісний покаянник підвівся і почав базікати про своїх дітей:

— У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду і міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось вперше у житті.

— Він скаут? — вигукнув Швейк. — Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах* біля Злівої, в районі Глибока — це окружне староство Чеські Будейовіце, — саме, коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, яких дуже багато розплодилося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший із скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитися і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости на тортурах під різками призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражіц саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні серну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці і дичини, величезну кількість кісточок з черешень, безліч обгризків недоспілих яблук і багато іншого добра.

Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.

— Що я наробив? — тужив він. — Пропала моя добра слава!

— Авжеж, пропала, як той собака у ярмарку, — ствердив Швейк із властивою йому щирістю. — Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла, поминай як звали. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. Під лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.

У коридорі пролунали енергійні кроки, у замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.

— Пробачте, — по-лицарському нагадав Швейк, — я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так то вже й поспішаю.

Замість відповіді міцна рука витягнула Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на перший поверх. У другій кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка:

— Так ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?

— Зовсім звичайнісінько, — відповів Швейк, — я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, аби мене викидали з божевільні без обіду, так, ніби я їм якась вулична дівка.

— Знаєте що, Швейку, — ласкаво сказав пан комісар, — навіщо нам тут на Сальмовці з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до управління поліції?

— Ви, пане комісаре, — вдоволено промовив Швейк, — є, так би мовити, паном положення. А пройтися ввечері до управління поліції — це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.

— Дуже радий, що наші думки збіглися, — весело зазначив комісар поліції. — Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Чи не так, Швейку?

— Я також дуже люблю з кожним порадитися, — відповів Швейк. — Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.

Чемно вклонившись, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»1.

____________________

1Книга арештантів (нім).


На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення. — Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, — сказав Швейкові поліцай.

— Я це передбачав, — сказав Швейк, — а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинно бути відомим з перших уст.

— Що ви цим хочете сказати? — спитав поліцай.

— Адже ж там сидить багато панів офіцерів, — пояснив Швейк. Коли вони підійшли до іншої юрби, що тиснулася перед маніфестом, Швейк вигукнув:

— Хай живе імператор Франц Йосиф Перший! Ми цю війну виграємо!

Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояка Швейк увійшов знову у ворота управління поліції.

— Цю війну, панове, ми безперечно виграємо, ще раз кажу вам, — промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.

Десь із далеких нетрів історії летіла до Європи правда, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.


Розірвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома


В стінах управління поліції панував дух чужого авторитету.

Він встановлював, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком декількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми і шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися зі своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.

— Мені дуже прикро, — сказав один із тих хижаків чорно-жовтої породи*, коли до нього привели Швейка, — що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.

Швейк мовчки притакнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:

— Не дивіться так по-ідіотськи.

Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:

— Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, що, при ваших невеликих розумових здібностях, вас на це підмовили.

Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?

Швейк кашлянув і відізвався:

— Даруйте, пане комісаре, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.

— А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, — прозвучав удавано батьківський тон, — якщо ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, викликали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший! Цю війну ми виграємо!»

— Я не міг байдуже на це дивитися, — заявив Швейк, вперши свої добрі очі в обличчя інквізитора. — Та піді мною аж жижки затремтіли, коли я побачив, як всі читають цей маніфест про війну, а радості мов шилом юшки вхопили. Ні вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», — мовчать, немов задниця у гостях. Буцімто і не до них пили. Та невже ж старий вояка дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе наясніший цісар!»

А як же ж інакше?

Припертий до стінки чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинної овечки Швейка, опустив очі на службові папери і сказав:

— Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно було проявилося за інших обставин. Самі, однак, добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.

— Якщо когось веде поліцай, це важка хвилина в житті людини. Але коли людина навіть в таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, думаю, така людина не така то вже й погана.

Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі.

Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.

Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.

— Чорт вас бери, Швейку, — сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, — але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, я вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчанах*. Зрозуміли?

Чиновник не спам’ятався, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:

— Хай вам Бог заплатить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую псами.

Ось так Швейк опинився знову на волі і на дорозі додому.

Він роздумував, чи не зайти ще до кнайпи «Під чашею», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.

У кнайпі панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними паламар костелу св. Аполлінарія.

Обличчя їхні були похмурі. За шинквасом сиділа шинкарка Палівцева і тупо дивилася на пивні крани.

— От я й повернувся, — весело промовив Швейк, — дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівець? Уже вдома?

Замість відповіді Палівцева почала плакати і, захлинаючись на кожному слові, простогнала:

— Дали… йому… десять… років… тиждень тому…

— Бачите як, — сказав Швейк. — Вже на сім днів має менше.

— Він був такий обережний, — плакала Палівцева. — Він за це себе хвалив.

Відвідувачі в кнайпі вперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.

— Обережність — мати мудрості, - сказав Швейк, сідаючи до столу і беручися за кухоль пива, в піні якого утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцевої, коли вона несла пиво Швейкові. — Нинішні часи такі, бережи вуха, щоб не вкусила муха.

— Вчора у нас було два похорони, — звернув розмову на інше паламар св. Аполлінарія.

— Мабуть, хтось вмер, — сказав другий відвідувач, а третій спитав:

— А похорони були з катафалком?

— Цікаво знати, — сказав Швейк, — як виглядатимуть похорони військових під час цієї війни?

Відвідувачі встали, розрахувалися і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцевою.

— Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. А втім, колись одному невинному вліпили п’ять років. Таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили.

— Та він же в усьому признався, — плакала Палівцева. — Як він тут говорив про мухи і про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка.

Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий.

Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!»1


____________________

1Тут гра слів: «Вільна думка» — назва товариства невіруючих.


— А пан Бретшнейдер вже не ходить сюди? — спитав Швейк.

— Був тут кілька разів, — відповіла шинкарка. — Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто сюди ходить, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки і говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби ось-ось сказиться і почне крутитися по підлозі.

За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.

— Уся справа в тренуванні, - зауважив Швейк. — А хіба той оббивальник був дурнуватий?

— Мабуть, як мій чоловік, — відповіла шинкарка, плачучи, — він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону*. Потім ми усі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: «Дивіться, знов гарна державна зрада», і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той вже більше не повернувся. — Їх, мабуть, багато не повернеться, — промовив Швейк, — дайте-но мені рому.

Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до кнайпи увійшов агент Бретшнейдер. Кинувши недбалим поглядом по порожній кнайпі і замовивши пива, він присів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:

— Дивіться-но, той Чімпера в Страшкові, будинок № 5, поштове відділення Рачінєвес, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

— Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.

— Ах, це ви, — промовив Швейк, подаючи йому руку. — Я вас зразу не впізнав, в мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте з того часу, часто сюди заходите?

— Сьогодні я зайшов заради вас, — сказав Бретшнейдер. — В управлінні поліції мені сказали, що ви гендлюєте собаками. Мені потрібен гарний пінчер або шпіц чи щось подібне.

— Це я зможу вам розстаратися, — відповів Швейк. — Вам чистокровного чи якогось Бриська?

— Хотів би придбати чистокровного пса, — відповів Бретшнейдер.

— А поліцейського пса ви б не взяли? — запитав Швейк. — Такого, щоб вам зараз все вистежив і навів на сліди злочину.

Один різник у Вршовіцах* має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, талант закопує.

— Я хотів би мати шпіца, — стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. — Шпіца, який би не кусався.

— Отже, хочете беззубого шпіца? — спитав Швейк. — Знаю такого; в одного шинкаря в Дейвіцах*.

— То вже краще пінчерика, — нерішуче промимрив Бретшнейдер. Його кінологічні знання були в самому зачатку, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про псів так і не довідався.

Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися із Швейком на ґрунті його торгівлі псами. Для цієї мети Бретшнейдер мав право підібрати собі помічників і розпоряджатися грішми для купівлі собак.

— Пінчерики бувають і більші, і менші, - повідомив Швейк. — Є в мене на прикметі два менші і три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

— Це мене б задовольнило, — заявив Бретшнейдер, — а скільки коштуватиме один?

— Залежить від розмірів, — відповів Швейк, — розмір тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

— Мене цікавлять більші, сторожові пси, — відповів Бретшнейдер, боячись надто зловживати таємним фондом державної поліції.

— Чудово! — сказав Швейк. — Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих і, крім того, псів чи сучок?

— Мені однаково, — відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. — Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?

— Приходьте, будуть, — сухо відповів Швейк. — Але в такому разі я попросив би вас завдаток, тридцять крон.

— Будь ласка, — сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, - а тепер вип’ємо по чвертці вина на моє конто.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж, уся політика — це забава для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, був більш революційних поглядів.

На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи, правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно також здохло.

Коли кожний з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому вступити.

Швейк розповів, що якось анархіст купив у нього на виплат за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не дав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:

— Щойно до локалю зайшов якийсь відвідувач, то краще мовчіть, бо можете мати з цього неприємності. Бачите ж, шинкарка вже плаче.

Пані Палівцева й насправді плакала на своєму стільці за шинквасом.

— Чого ви, хазяйко, плачете? — спитав Бретшнейдер. — За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. От тоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? — звернувся він до Швейка.

— На біса пережовувати без кінця одне й те ж? — сказав Швейк. — Мусимо виграти, і баста! А зараз мені час додому.

Швейк розрахувався і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, - сам Швейк.

— Я гадала, вельмишановний пан повернуться аж за кілька років, — сказала вона з вродженою щирістю. — Я тимчасом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярнi. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, ви, мовляв, рафінований і вам уже амба.

Швейк мав нагоду тут же переконатися, що незнайомець влаштувався з усіма вигодами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною, бо на другій вмостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого і жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.

— Пане, — сказав Швейк, трясучи непроханого мешканця, — глядіть, так можете й обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.

Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг второпати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.

За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.

Швейк тимчасом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:

— Якщо ви не одягнетеся, я змушений буду викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненим.

— Я хотів поспати до восьмої вечора, — спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. — Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!

Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він вже достатньо очуняв і почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» одна з найбільш пристойних нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була зовсім невдоволена Швейком і вжила декілька аристократичних фраз. З них найбільш пристойною була: «Ти, архієрейська шкуро».

Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порахуватися з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні.

«Пробачте, мосьпане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».

— Бреше! — сказав Швейк і почав чекати.

За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з приголомшеного виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

— Якщо хочете стрибати, — сказав Швейк, — ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на хідник і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати… зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

— Протяг. А це недобре для ревматизму мосьпана.

Потім, постеливши і дбайливо прибравши, повернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

— Ті двоє цуценят, мосьпане, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар втік, коли у нас був обшук.

— Господи Боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

— Він вкусив пана поліцейського комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — продовжувала Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. І сенбернарові іменем закону було наказано вилізти звідти. Але той не послухав, і вони його витягнули силоміць.

Сенбернар хотів зжерти їх, потім вискочив у двері і більше не повернувся. Мене також розпитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з чужини. Потім ще робили натяки, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з-за кордону надходять зрідка, — останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, про яку ви давали оголошення до «Народної політики» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценя фокстер’єра.

Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, аби не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви витурили…

— Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, — зітхнув Швейк.

Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали поліційні архіви, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ, 40 к., Ф. 50 к., Л. 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБФЛ — початкові букви імен якихось панів, які за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу*.

«СБ» — значить: сенбернар, «Ф» — фокстер’єр, «Л» — леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори: вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видавав їх Бретшнейдерові. Сенбернар — це була суміш нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у відомих американських мавп.

Потім купити пса зайшов шпик Калоус*. Він повернувся з переляканим страховищем, яке мало вигляд плямистої гієни, з гривою шотландської вівчарки, а в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д» — 90 крон.

Ця потвора грала роль дога.

Але і Калоусові не вдалося бодай щось вивідати у Швейка.

У нього були ті ж самі успіхи, як і у Бретшнейдера. Найбільш тонкі політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чумки і цуценят, а розставляння хитрих, зрадливих пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав зі собою від Швейка нового потворного покруча. І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім таких опудал, він замкнувся з ними в задній кімнаті і доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.

Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній касі гроші на похорон.

У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці «підвищення по службі» вписали такі, сповнені трагізму слова: «Зжертий власними собаками».

Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:

— Мене лише одно муляє, як його на страшному суді зберуть докупи.


Швейк іде на війну


У той час, коли галицькі ліси дивилися, як австрійське військо дає драпака через річку Рабу, а на півдні, в Сербії, всім австрійським дивізіям надавали по саму зав’язку, і по заслузі, австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, аби він допоміг вирятувати монархію з такої халепи.

Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою.

Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.

— Пані Мюллерова, — почувся з кімнати тихий Швейків голос, — йдіть-но сюди на хвилинку.

Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким же тихим голосом сказав:

— Пані Мюллерова, сідайте, будь ласка.

Його голос звучав таємниче і врочисто. Коли пані Мюллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:

— Я йду на війну!

— Мати Божа, — вигукнула пані Мюллерова, — а що ж ви, паночку, будете там робити?

— Воювати, — відповів Швейк замогильним голосом. — Австрія на ладан дише. Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір’я летить. Тому й мене на війну призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли трохи дивні хмари.

— Таж ви, паночку, неспроможні зараз і пальцем поворухнути.

— Це дурниця, пані Мюллерова, поїду на війну у візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є.

Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна дідуся. Ви, пані Мюллерова, на тому візку і доставите мене до війська.

Пані Мюллерова заплакала:

— Чи ж не побігти мені, мосьпане, за лікарем?

— Нікуди ви, пані Мюллерова, не підете, я хоч і хворий на ноги, проте, чим я не гарматне м’ясо? А в таку пору, коли Австрії не до танцю, кожний каліка повинен бути на своєму посту. Не хвилюйтеся і варіть собі каву далі. І в той час, як пані Мюллерова, заплакана і схвильована, цідила каву, бравий вояка Швейк, лежачи у ліжку, співав:


Маршал Віндішґрец і всі генерали

Рано-вранці до схід сонця війну розпочали.

Гоп, гоп, гоп!

Війну розпочали, хором закричали:

«Ой, рятуй нас, Божа Мати, щоб ми не пропали».

Гоп, гоп, гоп!


Перелякана пані Мюллерова, вражена жахливою бойовою піснею, забула про каву і, тіпаючись усім тілом, з острахом прислухалася, як бравий вояка Швейк продовжує співати в своїй постелі:


На три мости на п’ємонтські веди, Божа Мати.

Постав собі ти, П’ємонте*, потужні гармати!

Гоп, гоп, гоп!

Була битва, була грізна біля Сольферіно*,

Ой, стояла кров червона по саме коліно.

Гоп, гоп, гоп!

По коліно було крові, і м’яса не тонко,

Воювали наші хлопці з десятого полку.

Гоп, гоп, гоп!

Не бійтеся, браві хлопці, злиднів у дорозі.

Там за вами везуть гроші у касі на возі.

Гоп, гоп, гоп!


— Ради Бога, мосьпане, я вас благаю, — почулося з кухні жалісне хлипання, але Швейк до кінця проспівав свою бойову пісню:


Ой, на возі везуть гроші — а їсти в повозці, —

Хто живе на світі краще, як ті наші хлопці.

Гоп, гоп, гоп!


Пані Мюллерова кинулась у двері і побігла за лікарем.

Повернулася вона за годину. Швейк тимчасом задрімав.

Раптом його збудив якийсь опасистий добродій. З хвилину він тримав руку на Швейковому чолі, потім промовив:

— Не бійтеся, я лікар Павек з Виноградів, дайте руку, а цей термометр покладіть під пахву. Так. Покажіть язик, висуньте його, ще більше, так його й тримайте. Від чого померли ваші батько й мати? І ось у такий час, коли Відень пнувся зі шкіри, щоб усі народи Австро-Угорщини подавали приклади беззастережної вірности й любови, лікар Павек прописав пацієнтові проти його патріотичного запалу бром і порадив відважному і бравому воякові Швейку війну навіть з голови викинути.

— Лежіть рівно і зберігайте спокій. Я завтра навідаюся знову.

Другого дня він прийшов і спитав на кухні в пані Мюллерової, як почуває себе пацієнт.

— Гірше, пане лікарю, — із щирим смутком відповіла служниця. — Вночі, як його знову схопив ревматизм, він, пробачте мене на цім слові, почав співати австрійський гімн.

Лікар Павек був примушений реаґувати на цей новий вияв лояльности пацієнта збільшеною дозою брому.

На третій день пані Мюллерова доповіла лікареві, що Швейкові погіршало.

— Пополудні, пане докторе, він послав мене по карту воєнних дій, а вночі, у гарячці, марив, що Австрія виграє.

— А порошки приймає точно, як велено?

— Та він, пане лікарю, за ними ще й не посилав.

Засипавши Швейка градом докорів і заявивши, що ніколи більше не прийде до людини, яка відкидає його лікування бромом, лікар Павек вицофався з хати.

За два дні Швейк уже мав з’явитися до призивної комісії.

До цього він ретельно приготувався. Насамперед послав пані Мюллерову купити йому військового кашкета, а потім до кондитера за рогом, позичити візка, на якому той колись возив провітрюватися свого кульгавого злюку-діда. І, нарешті, згадав, що потребує милиці. На щастя, кондитер, як родинну пам’ятку, зберіг і милиці.

Бракувало Швейкові лише рекрутського букетика. Але пані Мюллерова роздобула його. Вона за ці дні змарніла і, куди б не йшла, плакала.

Того пам’ятного дня празькі вулиці побачили доказ зворушливої вірнопідданської лояльности: стара жінка штовхала поперед себе візок, на якому сидів чоловік у військовому кашкеті і розмахував милицями. Начищений франтик1 на його кашкеті аж сяяв, а на сюртуку красувався барвистий рекрутський букетик.

____________________

1Металевий ґудзик на кашкеті з ініціалами (Франц Йосиф І).


Безперервно вимахуючи милицями, цей чоловік щохвилини кричав на всю вулицю: «На Белград! На Белград!»

За ним ішов цілий натовп, який виріс з невеличкого гуртка людей, що зібралися перед будинком, звідкіля Швейк виїхав на війну.

Швейк констатував, що деякі поліцаї на перехрестях віддавали йому честь.

На Вацлавській площі юрба навколо Швейкового возика зросла до кількох сот людей, а на розі Краківської вулиці вони побили якогось студента-бурша в корпорантській шапочці, який вигукнув Швейкові: Heil! Nieder mit den Serben!2

____________________

2 Хай живе! Смерть сербам! (нім.).


На розі Водічкової вулиці в цю історію втрутилася кінна поліція і розігнала натовп.

Коли Швейк показав дільничному інспекторові повістку і чорним по білому довів, що мусить сьогодні ж стати перед призивною комісією, той трохи розчарувався і, щоб запобігти бешкетам, наказав двом кінним поліцаям конвоювати візок із Швейком на Стршелецький острів.

Про всю цю подію в «Празькій офіційній газеті» з’явилася стаття такого змісту:

«Патріотизм каліки.

Вчора близько полудня перехожі на головних празьких вулицях були свідками сцени, яка красномовно говорить про те, що в цю велику важливу добу сини нашого народу можуть подати чудовий приклад вірнопідданства тронові старенького монарха. Здавалося, нібито повернулися часи стародавніх греків і римлян, коли Муцій Сцевола пішов разом з іншими в бій, незважаючи на спалені руки. Каліка на милицях, якого стара матуся везла на ручному возику, продемонстрував нам учора найсвятіші свої почуття і щирий патріотизм. Цей син чеського народу добровільно, хоч він інвалід, попросився в армію, щоб усі свої сили і навіть життя віддати за свого монарха. І якщо його заклик «На Белград» мав такий жвавий відгомін на вулицях Праги, то це свідчить, що пражани подають зразкові приклади любови до батьківщини і до монаршого дому».

Точнісінько так писалося і в «Праґер Таґблятт»*.

Стаття закінчувалася приміткою, в якій розповідалося про те, що каліку-добровольця супроводив загін німців, які оберігали його своїм тілом від розправи з боку чеських агентів Антанти. «Богемія»* теж вмістила відгук про цю подію, вимагаючи нагороди для каліки-патріота, і оголосила, що редакція приймає від німецьких громадян дарунки для невідомого героя.

Отже, ці три газети твердили, що чеська земля не могла породити більш благородного громадянина. Однак пани з призивної комісії були про це іншої думки, особливо військовий лікар Бауце, людина безсердечна, яка в усьому вбачала шахрайські спроби викрутитися від військової служби, фронту, куль і шрапнелі.

Всі знали його вислів: «Das ganze tschechische Volk ist eine Simulantenbande»1.

За десять тижнів своєї діяльності він з 11000 викорчував 10999 симулянтів і був би добрався і до одинадцятитисячного, коли б цього щасливчика не розбив параліч саме в ту мить, коли лікар заревів на нього: «Kehrt euch!»2

— Винести цього симулянта! — наказав Бауце, пересвідчившись, що той помер. І ось саме перед ним цього пам’ятного дня стояв Швейк, зовсім голий, цнотливо покриваючи свою голизну милицями, на які він спирався.

— Das ist wirklich ein besonderes Fiegenblatt3, - сказав Бауце, — таких фіґових листків, мабуть, і в раю не бувало.

— Звільнений через недоумкуватість, — оголосив фельдфебель, переглядаючи документи Швейка.

— А що вам ще бракує? — спитав Бауце.

____________________

1Увесь чеський народ — це банда симулянтів (нім.).

2Обернись! (нім.).

3Це дійсно незвичайний фіґовий листок (нім.).


— Мельдую послушно, в мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, - скромно сказав Швейк. — У мене коліна набрякли.

Бауце страшним оком зиркнув на бравого вояку Швейка і загорлав:

— Sie sind ein Simulant!1

____________________

1Ви симулянт (нім.).


Потім, звернувшись до фельдфебеля, з крижаним спокоєм наказав:

— Den Kerl sogleich einsperren2.

____________________

2Негайно цього жевжика замкнути (нім.).


Два солдати з багнетами на гвинтівках повели Швейка до гарнізонної в’язниці. Швейк спирався на милиці і з жахом відчував, що його ревматизм починає зникати.

Пані Мюллерова з возиком чекала на Швейка біля мосту.

Побачивши його між багнетами, вона заридала і відійшла від возика, щоб уже ніколи більше до нього не повертатися.

А бравий вояка Швейк скромно йшов під конвоєм озброєних захисників держави. Багнети сяяли в променях сонця, і на Малій Страні перед пам’ятником фельдмаршалу Радецькому* Швейк гукнув до юрби, що їх супроводила:

— На Белград! На Белград!

А маршал Радецький замріяно дивився із свого п’єдесталу, як бравий вояка Швейк шкутильгає на старих милицях з рекрутським букетиком на сюртуку, і слухав, як якийсь поважний пан говорить юрбі, що це ведуть «дезентира».


Швейк — симулянт


В цю велику добу військові лікарі аж зі шкіри пнулися, щоб вигнати з симулянтів злий дух саботажу і знову повернути їх у лоно армії.

Було впроваджено цілу серію тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: сухотники, ревматики, діабетики, хворі на грип, нирки, тиф, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилось за певною системою, а ступені катувань були такі:

1) Сувора дієта: вранці і ввечері протягом трьох днів однісінька чашка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.

2) Аби ніхто не думав, що військова служба — мед, давати всім великими дозами хінін в порошках. Це називалося — «лизати хінін».

3) Промивання шлунка двічі на день літрою теплої води.

4) Клізма з мильної води з гліцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Деякі хоробрі, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, до зволили відвезти себе в простій домовині на кладовище.

Були однак і малодушні. Коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові і нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном відправитись у траншеї.

Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак саме між тих малодушних симулянтів.

— Я вже більше не витримаю, — сказав його сусід по ліжку. Його тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.

— Завтра поїду в полк, — розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий, як пень.

На ліжку біля дверей вмирав якийсь сухотний, загорнений у мокре холодне простирадло.

— Це вже третій на цьому тижні, - зауважив сусід з правого боку, — а ти на що хворий?

— В мене ревматизм, — відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть вмираючий сухітник, який «симулював» туберкульоз.

— З ревматизмом сюди не пхайся, — повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. — Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить.

Був тут чотирнадцять днів один глухонімий, щопівгодини його обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, кожного дня ставили клізму і промивали шлунок. Вже навіть усі санітари думали, що він переміг і піде додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи, і тут глухонімий схарапудився.

«Не можу, — каже, — довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».

Всі хворі умовляли його не занапащувати себе, але той наполягав на своєму, мовляв, він вже чує і розмовляє, як усі інші. Так вранці і заявив про це під час лікарського обходу.

— Він тримався досить довго, — додав симулянт, який вдавав, буцімто одна нога у нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. — Не так, як той, що симулював параліч мозку: тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми і цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.

Найдовше тримався той покусаний скаженим собакою. Кусався, вив і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це була страшна історія. Коли він вранці під час обходу капітулював, нам було його справді шкода.

Виструнчився біля ліжка, як свічка, козирнув і сказав:

— Насмілююсь покірно доповісти, пане старший лікарю, той пес, який мене покусав, мабуть, не був скажений.

Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний почав тремтіти всім тілом і додав:

— Насмілююсь доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Після цього признання над ним розпочали слідство за спробу самоскалічення — він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

— Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, — сказав гладкий симулянт, — важко симулювати. Візьмемо, наприклад, падучку. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки захоче.

Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов равлик, бився об землю, висолоплював язика, одним словом, кажу вам, це була першокласна, цілком натуральна епілепсія. Але несподівано обсипало його болячками: дві сіли на карку, дві на плечах, і вже ніяк йому було корчитися і битися об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві. Але ті його болячки далися нам взнаки, бо він ще три дні пролежав між нами і діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід юшку, підливу і кнедлики, ввечері кашу або юшку, а ми, на повній дієті, з викачаними шлунками, змушені були дивитися, як той хлоп жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох з пороком серця, і вони теж призналися.

— Найкраще, — зауважив один із симулянтів, — вдавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один вдень і вночі безперервно кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес Галілея!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «гав, гав, гав», потім підряд п’ять разів швидко: «гавгавгавгавгав», і знову поволі і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку також хотів вдати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про безгрішність Папи римського, але, врешті-решт, за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.

— Я знаю одного сажотруса з Бржевнова*, - додав інший хворий, — він вам за десять крон викличе неабияку гарячку, з вікна вистрибнете.

— Це дурниці! — сказав другий. — У Вршовіцах є одна повитуха, яка за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.

— В мене викручено ногу за п’ятірку, — почувся голос з ліжка під вікном, — за п’ять крон і три кухлі пива.

— Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, - заявив його сусід, висохлий, як тичка, — назвіть мені яку хочете отруту, якої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутну пару, хрупав миш’як, курив опіум, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці і пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовч, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

— Найкраще, — пояснив хтось біля дверей, — впорснути собі гас під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.

— Ось бачите, — сказав Швейк, — все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого цісаря. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі відклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як ото тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від тих ліків на той світ відправились, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші тумбочки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не у мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був віл над волами, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, каже, струнко», і «кажи, хто це маракав до тих газет», і «я тобі, каже, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю до цюпи, аж там і почорнієш». Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати:

«Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungluckliches Mistvieh!1Сволото соціялістична!»


____________________

1Ви проклята собако, ви підле створіння, ви нещасна худобо (нім.).


А я дивлюся просто у вічі, ані мруґ, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини.

Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне:

— Ти ідіот чи не ідіот?

— Мельдую послушно, пане полковнику, я ідіот.

— Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень піст, місяць казарменого арешту, на 48 годин в козли. Негайно замкнути і не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми вже тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети, — вирішив пан полковник, коли вже набігався, як ошпарений, навколо мене. Поки я сидів, у казармах творилися дивні дива. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме з цього часу солдати вчепилися за ті газетні титли.

Наш полк став найбільш освіченим. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пускає це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Знущання над вояками». Але і цього було людям замало. Брали вище: писали депутатам у Відень, щоб оступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс, кому треба. Сиплються в парламенті запитання одне за одним, і про це, і про тамто, а чи відомо урядові, що наш пан полковник велика тварюка? Міністр прислав до нас комісію.

Ось тоді вже один з наших, на прізвище Франта Генчль з Глибокої, і дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів з помсти за того ляпаса, що дістав на учбовому пляцу від пана полковника. Потім, коли комісія забралася, наш полковник наказав вишикувати усіх в шеренги, цілий полк так, як був, і сказав, що солдатська морда була, є і буде солдатською мордою, вона мусить тримати язика за зубами і служити, а коли щось комусь не подобається, то це і є порушення дисципліни. «Ви, негідники, думали, що комісія допоможе, — говорив наш полковник, — гівно вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав».

Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв полковник, рука на ремені карабіна, і на всю пельку горлали:

«Ми, негідники, думали, що нам ця комісія допоможе, а вона нам гівно допомогла».

Наш полковник реготав, аж за живіт тримався, поки не підійшла одинадцята рота. Йде — земля двигтить, а коли порівнялися з нашим полковником, то ані пари з уст. Наш полковник розчервонівся, як когут, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити усе спочатку. Але рота крокує і знову мовчить, лише ряд за рядом нахабно дивиться нашому полковникові в очі.

«Ruht!»1, командує полковник, а сам гасає по подвір’ї, гарапником ляскає по халявах і плюється. Аж потім раптом зупинився та як ревне: «Abtreten!»2.

____________________

1Вільно! (нім.).

2Розійтись! (нім.).


Сів на свою кобилу і гайнув за браму. Ми чекали, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нічого. Ждемо день, другий, цілий тиждень, а воно знов нічого. Полковник в казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він в якомусь санаторії, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалася.

Наближався час післяобіднього обходу. Військовий лікар Ґрюнштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер із записною книжкою.

— Мацуна!

— Тут!

— Клістир і аспірин. Пoкорний!

— Тут!

— Промити шлунок і хінін! Коваржік!

— Тут!

— Клістир і аспірин. Котятко!

— Тут!

— Промити шлунок і хінін! І так всіх — одного по одному, безжально, механічно і грубо.

— Швейк!

— Тут!

Лікар Ґрюнштейн глянув на новоприбулого. — На що хворієте?

— Мельдую послушно, в мене ревматизм.

Лікар Ґрюнштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше, ніж крик.

— Ось воно що! Ревматизм, — промовив він до Швейка. — Це у вас, дійсно, тяжка хвороба. Воно і справді прикрий випадок дістати ревматизм саме в той час, коли йде світова війна і людина рветься в армію. Думаю, що вам це страшно неприємно.

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.

— Ич, який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом якраз тепер про нас згадали. В мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, як козеня, але, як вибухне війна, у нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?

— Мельдую послушно, болять.

- І цілу ніч не можете заснути, чи не так? Ревматизм — дуже небезпечна, болюча і тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмами маємо добрий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Піщанах*, і помаршируєте на фронт, аж за вами закуриться.

Обернувшись до фельдшера, лікар сказав:

— Пишіть: «Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир». А як далі буде — побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли оговтається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, конячу, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб той його ревматизм злякався і чимдуж вискочив з нього.

Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:

— Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного вола і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка зовсім не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти і хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжуся. Я вже мав справу з сотнями таких героїв, як ви. На цих ліжках лежало таких достобіса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Тоді, коли їх товариші боролися на фронті, вони гадали, що валятимуться в постелях, будуть діставати харч для хворих і чекати, поки війна перешумить. Але вони з біса помилилися. То й ви, лобуряки, помиляєтеся. Ще за двадцять років зі сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.

— Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, — відізвався хтось тихо з ліжка під вікном, — я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.

— Як прізвище?

— Коваржік. Насмілююсь доповісти, мені призначено клізму.

— Добре, за клістир не бійтеся, вам його ще поставлять на дорогу, — вирішив лікар Ґрюнштейн, — щоб ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер всі пораховані хворі гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить. І дійсно: кожний дістав призначену йому солідну порцію.

Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями або погрозами — мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись ще потраплять їм до рук. Швейк тримався хоробро.

— Не щади мене, — заохочував він ката, який ставив йому клістир. — Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, став їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо.

Другого дня, під час обходу, лікар Ґрюнштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.

Швейк відповів, що установа акурат така, як треба, і до того ж благородна. В нагороду за це дістав те ж саме, що й вчора, а в додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.

Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк, на якому лікар Ґрюнштейн випробовував усі види тортур.

Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, відчуваю себе, як на пляжі або на морському курорті.

— А ревматизм ще тримається?

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, якось не кращає.

Швейка піддали новим мукам.

В цей час вдова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками вояки, що про нього «Богемія» недавно вмістила статейку, в якій розпові- далося, як він, каліка, наказав везти себе у візочку до призивної комісії і гукав: «На Белград!» Вміщуючи цей патріотичний заклик, редакція «Богемії» закликала читачів збирати гроші на користь лояльного героя-каліки.

Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояки Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм взяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.

Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми.

Двері тюрми їй відкрила візитна картка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»1 лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив зовсім збитий з пантелику доктор Ґрюнштейн.

____________________

1Хоробрий вояка (нім.).


Швейк після звичайної денної процедури, приписаної лікарем Ґрюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою схудлих, як хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій і запекло воювали з лікарем Ґрюнштейном з приводу суворої дієти.

Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився у товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.

- І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, - оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. — Коли лій починає шкваритися, їх треба видушити досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, ніякі гусячі шкварки їм тоді не пара.

— Обережно там з гусячими шкварками. Свинячим шкваркам вмитися треба перед ними, — сказав чоловік з раком шлунка. — Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити, аж поки не стануть золотистими, як це роблять жиди. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкірою і смажать.

— А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, — зауважив Швейків сусіда. — Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні і не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, і нізащо не мусять хрумтіти, бо тоді вже вони перепалені. Вони мусять танути на язиці, але вам не повинно при цьому здаватися, ніби сало тече по вашому підборідді.

— А хто з вас їв шкварки з кінського сала? — почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.

— Всі на ліжка! Сюди йде якась велика княгиня. Не показуйте брудних ніг з-під ковдри!

Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввалився цілий почет, в ньому не бракувало навіть і лазаретного рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від повного жолоба в тилу і кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на фронті.

Він був блідий, але ще блідіший був лікар Ґрюнштейн.

Перед його очима танцювала маленька візитна картка старої баронеси з титулом: «Вдова генерала», і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші загрозливі речі.

— Ось і Швейк, — сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм до Швейкового ліжка. — Зносить усе дуже терпеливо.

Баронеса фон Боценгейм сіла на приставлений до Швейкового ліжка стілець і сказала:

— Чеський фояк, тобрий фояк, калік-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австріяк. — При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчі і продовжувала: — Я читала фсі газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеські фояк — топрий фояк! Johann, kommen Sie her!1.

____________________

1Йоганне, ідіть-но сюди! (нім.).


Камердинер, який нагадував своїми скуйовдженими бакенбардами розбійника Бабінського*, притягнув до ліжка чималий кошіль, тоді як компаньйонка старої баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сіла до Швейка на ліжко і поправляла у нього за спиною солом’яну подушку, бо була переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.

Баронеса тимчасом виймала з кошеля подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось лікеру, погіршеної через війну якості, з етикеткою «Gott, strafe England»2.

____________________

2Боже, покарай Англію (нім.).


На другому боці пляшки були зображені Франц Йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в «кролика в ямці»: «Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати». Потім баронеса витягнула з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві коробочки цигарок. Вона елеґантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.

Тут же з’явилася і гарно оправлена книжка «Картинки з життя нашого монарха», її написав заслужений головний редактор нашої теперішньої урядової газети «Чехословацька республіка». Він ладен був тоді скочити за Франца Йосифа у воду. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом «Gott, strafe England» і знову ж таки з портретом австрійського і німецького монархів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом «Viribus unitis»1, щоб кожний, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елеґантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний гарнітур. На коробці був малюнок, на якому рвалася шрапнель і якийсь чолов’яга в касці з багнетом наперевіс кидався в атаку.

Під малюнком стояв напис: «Fur Gott, Kaiser und Vaterland»2.


____________________

1 Об’єднаними силами (лат.).

2 За Бога, цісаря і батьківщину (нім.)


Ha пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:


Osterreich, du edles Haus,

steck deine Fahne aus,

lab sie im Winde weh’n,

Osterreich muи ewig steh’n!


з чеським перекладом на другому боці:


Австріє, шляхетний доме,

Вистав прапор нам знайомий,

Хай його розвіє вітер —

Австрії навіки жити.


Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.

Коли все те поклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а у деяких зголоднілих симулянтів — слина. Компаньйонка баронеси підпирала сидячого Швейка і також пускала сльози. Було тихо, як в костелі. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє… Пардон, вельможна пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, Отче небесний, благослови нам ці дари. З Твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати.

Амінь.

По цих словах він ухопив з ліжка курча і почав рвати його зубами. Лікар Ґрюнштейн слідкував за ним дуже переляканими очима.

— Ах, як йому, цьому фоячкові, смашно, — екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Ґрюнштейну, — він вже напевно видужав і може йти на фронт. Я, дійсно, надзвичайно рада, що це йому так стало в пригоді.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка, роздаючи цигарки і шоколадне праліне, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши «Behut’ euch Gott»1, вийшла з палати в супроводі свого почту.

____________________

1Хай вас Бог береже (нім.).


Поки лікар Ґрюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Ґрюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили у гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось навіть випив флакон лаку для нігтів з манікюрного комплекту і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Ґрюнштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про непоправність пацієнтів.

— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали собі: «якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми важко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунки, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на цілковитій дієті, а ви замість вдячности набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніш ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті, та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як всі ті лакоминки не втрималися у вашому шлунку й чверть години, бо їх своєчасно викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий дурний віл, як ви, а трохи мудріший, ніж всі ви докупи. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже таки довгенько валяєтеся тут, а прецинь ніхто з вас не хворий. Ви це зараз самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин. Кроком руш!

Коли дійшла черга до Швейка, лікар Ґрюнштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:

— Ви знаєте пані баронесу?

— Це моя мачуха, — спокійно відповів Швейк. — Малою дитиною вона мене вигнала, а тепер знову знайшла…

Лікар Ґрюнштейн лаконічно сказав:

— В такому разі, поставте Швейкові ще одну клізму.

Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки всіх були наповнені різними добрими смачними речами, а зараз там хлюпав лише ріденький чайок зі скибочкою хліба.

Номер 21 біля вікна промовив:

— А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більш, ніж печених?

Хтось промимрив:

— Замотати б тебе в ковдру і всипати жару.

Але після невдалого частування всі були такі ослаблені, що ніхто навіть не ворухнувся.

Лікар Ґрюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.

Йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: «Покажіть язик!»

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющилися.

— Мельдую послушно, пане штабний лікарю, я вже довшого язика не маю.

Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова.

Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, якби лікарі не подумали, нібито він ховає від них язик.

Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках щодо Швейка. Половина з них запевняла, що Швейк це «ein bloder Kerl»1, a друга, що він гунцвот, який глузує з військової служби.

____________________

1Недоумок (нім.).


— Хоч би тут і сам дідько вплутався, — заверещав на Швейка голова комісії, - ми вас перехитримо.

Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини. Старший штабний лікар підступив до нього упритул:

— Я б хотів знати, ви, морська свиното, про що ви тепер думаєте?

— Мельдую послушно, я взагалі ні про що не думаю.

— Himmeldonnerwetter!1, - вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею, — отже, він зовсім не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?

____________________

1Достобіса. Ориг. гіммель доннерветтер (нім.) — небо і буря — зміст відповідає знеосібленій лайці.


— Мельдую послушно, я тому не думаю, бо на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у 91 полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»

— Заткніть пельку! — люто перепинив Швейка голова комісії. — Ми про вас вже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…1


____________________

1Цей тип думає, що хтось повірить, ніби він дійсно ідіот (нім.).


Ви не ідіот, Швейку, а хитрун, терта пройда, гультяй, хуліган, вошивець. Розумієте?

— Мельдую послушно, розумію.

— Я вже сказав вам, щоб ви замкнули пащеку, чи чули?

— Мельдую послушно, я чув, «замкнути пащеку».

— Himmelherrgott!2

____________________

2Кротьсот його ма (нім.).


Ну, і мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.

— Мельдую послушно, знаю, «мені не дозволено патякати».

Військові пани перезирнулися і покликали фельдфебеля.

— Цього типа, — сказав старший штабний лікар, показуючи на Швейка, — відведіть вниз до канцелярії і почекайте на нашу реляцію і рапорт. В гарнізонній тюрмі йому це патякання виб’ють з голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає і глузує зі свого начальства. Він думає, що ми тут для забави, а військова служба — це жарти і смішки. Там в гарнізоні вам, Швейку, покажуть, що військова служба це не собаче весілля.

Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії і дорогою через подвір’я курникав під ніс:


Я було вже змалку думав,

Що війна — це жарт,

Повоюю зо два тижні

Й повернусь назад.


В той час, як в канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких типчиків, як він, Швейк, треба розстрілювати, вгорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалися тільки двоє. Один був без ноги: відірвало гранатою, а другий мав справжню костоїду. Лише ці не почули слівця «tauglich», а решта, в тому числі і троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.

Старший штабний лікар не відмовив собі при цьому в нагоді і виголосив промову. Його промова перепліталась із найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту — була дуже коротка.

Всі вони — худоба і лайно, але коли відважно воюватимуть за найяснішого монарха, вони знову зможуть повернутися до людського суспільства, і тоді після війни їм навіть простять їхню спробу симулювати і відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певний — всіх їх чекає мотузка.

Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсованою поки що душею попросив у старшого штабного лікаря дозволу виголосити промову. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецьки.

Цей молодик довго розводився про те, що кожний, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, мусить бути переможцем і лицарем. Він переконаний, усі видужалі вправно володітимуть доблесною зброєю на полі бою і будуть чесними в усіх справах як воєнних, так і приватних.

Вони будуть непереможними воїнами і завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгена Савойського.* Своєю кров’ю вони, мовляв, удобрять поле слави монархії і переможно докінчать завдання, поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави і нових перемог.

Потім у коридорі головний штабний лікар сказав цій наївній людині:

— Колеґо, можу вас запевнити, все це дарма. З цих негідників ані Радецький, ані той ваш принц Євген Савойський не виховали б солдатів. Звертайтеся до них по-янгольськи чи по-бісівськи — один дідько. То є банда.


Швейк у гарнізонній тюрмі


Останнім захистком людей, що не хотіли йти на війну, була гарнізонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, якому, на його погляд, звання математика не дозволяло стріляти з гармат, і тому він поцупив в одного поручника годинник, аби тільки дістатися до гарнізонної тюрми. Зробив це цілком свідомо. Війна йому не імпонувала і не вабила його. Стріляти у ворога і вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих нещасних позаштатних вчителів математики — він вважав ідіотизмом.

— Не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство, — сказав цей учитель сам собі і преспокійно вкрав годинника. Насамперед лікарі обслідували його психічний стан, але коли він заявив, що таким чином хотів розбагатіти, його відправили в гарнізонну тюрму.

Таких людей було багато. Вони сиділи в гарнізоні за крадіжку або шахрайство — ідеалісти і неідеалісти. Люди, які вважали військову службу джерелом особистих прибутків, різні там військові бухгалтери, тилові і фронтові старшини, що чинили всілякі ошуканства з харчуванням і з солдатською платнею, а крім них, дрібні злодії, в тисячу разів чесніші за тих харцизників, які їх сюди засадили. Тут же в гарнізонній тюрмі сиділи і солдати за різні провини чисто військового характеру: за порушення дисципліни, за спробу підняти заколот, за дезертирство. Окремо слід назвати політичних в’язнів. З них 80 відсотків було зовсім невинних, а з цих знову таки 99 відсотків — засуджували.

Апарат військових слідчих був неперевершений. Такий судовий апарат має кожна держава, що опинилася перед загальним політичним, господарським і моральним занепадом.

Ореол колишньої сили і слави оберігався судами, поліцією, жандармерією і бандою продажних донощиків. У кожній військовій частині Австрія мала своїх шпиків.

Вони доносили на своїх товаришів, хоч і спали поруч них, на одних нарах, а під час походу ділилися шматком хліба.

Для гарнізонної тюрми постачала матеріал також державна поліція — пани Кліма, Славічек* і К°. Військова цензура спроваджувала сюди авторів кореспонденції між фронтом і тими, кого вони залишили вдома в розпачі. Жандарми приводили сюди і зовсім літніх селян, які жили вже на утриманні дітей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись в них втішити своїх рідних або змальовуючи хатні злидні, а військовий суд пришивав їм за це зраду і вліплював по дванадцять років ув’язнення.

З градчанської гарнізонної тюрми дорога вела через Бржезов на Мотольський плац. Попереду, в супроводі багнетів, ішла людина в наручниках, а за нею їхав віз із домовиною. І на Мотольському плацу звучала уривчаста команда: «An Feuer!»1.

____________________

1Вогонь! (нім.).


А потім по всіх полках і батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстріл призовника. А як же інакше? Таж він посмів збунтуватися, бо пан капітан ударив шаблею його жінку, коли вона, прощаючись, ніяк не могла відірватися від чоловіка.

А в гарнізонній тюрмі трійця — штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, на прізвисько «кат» — виконували свою роботу. Скільки то людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках!

Можливо, капітан Лінгарт і в республіці продовжує залишатися капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славікові і Клімові державна поліція ці роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до цивільного життя і своєї давньої професії майстра-муляра.

Штабний тюремний наглядач Славік в республіці прокрався і сидить тепер у тюрмі. Не вдалося йому в республіці кинути якоря так, як це пощастило іншим військовим панам.


* * *


Цілком природно, що тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього погляд, сповнений німого докору:

- І в тебе підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тобі, хлопчику, підсолодимо твоє перебування тут, як і всім, хто потрапить до наших рук. А наші руки, звичайно, не якісь там дамські рученята.

Щоб додати ваги своїм словам, він тицьнув м’язистого грубезного кулака Швейкові під ніс і сказав:

— Понюхай, скурвий сину!

Швейк понюхав і зауважив:

— Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить кладовищем.

Спокійна, розсудлива мова Швейка сподобалася тюремному наглядачеві.

— Ану, — сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, — стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш цигарку, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали. Більше нема? Дійсно нема? Тільки не бреши! За брехню карають!

— Куди ткнемо його? — спитав фельдфебель Ржепа.

— Запакуємо в шістнадцяту, — вирішив тюремний наглядач, — до тих, у підштанках. Чи ж не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behuten, beobachten»1.

____________________

1Суворо стерегти і слідкувати (нім.).


— Так, так, — урочисто заявив він Швейкові, - з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра і залишаємо, хай лежить, поки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?

— Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, — відповів замріяно фельдфебель Ржепа, — ото був бик! Я топтав його хвилин зо п’ять, поки в нього почали тріщати ребра і бухнула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.

— Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, — кінчив своє педагогічне повчання Славік. — Це те ж саме, що й самогубство, а воно у нас теж карається. І боронь Боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, смердюху, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти: «Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзото? Повтори.

— Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений, — повторив Швейк із такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.

— Так скидай штани і чимчикуй в кальсонах у шістнадцяту, — лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні халамидника, ні мерзоти, ні смердюха.

В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах «Streng behuten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпанули.

Якби кальсони були чисті, а на вікнах не було ґрат, то на перший погляд могло б здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.

Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста — неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:

— Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!

Як і у всіх тюрмах та в’язницях, в гарнізонній тюрмі була каплиця — улюблене місце розваги в’язнів. Штука була не в тому, щоб усі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом, або в’язні набували нових відомостей про мораль. Про такі дурниці не могло бути й мови.

Просто богослужіння і проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут йшлося не про те, чи ставали вони ближчими до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти по дорозі — в коридорах або у дворі — кинутий недопалок цигарки або сигари. Невеличкий недопалок, який безнадійно валявся в плювальниці або десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Цей невеличкий смердючий предмет здобував перемогу над Богом і спасінням душі.

А вже сама проповідь — що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти — фельдкурат* Отто Кац був усе ж таки дуже милою людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих і нечестивих в’язнів, вмів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite missa est»1.

____________________

1Ідіть з миром, відправу закінчено (лат.).

Богослужіння він відправляв ориґінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, — вигадував зовсім нові молитви і нову відправу, та й весь обряд — щось таке, чого ще дотепер ніхто не чув і не бачив.

А вже і цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться і гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених за те, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу, і тут же перед святими дарами засуджує його до карцеру або до «шпанґля»2.

____________________

2Шпанґлэ (нім.) — кара, коли заарештованого підвішували з зав’язаними за спину руками так, що він ледве торкався ногами землі.


Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.

Фельдкурат Отто Кац, справжня перлина між військовими священиками, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон* також був єврей і до того ж друг Maxapa*. Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.

Отто Кац вчився в торговельній академії і пішов на рік до війська волонтером. Він так добре знався на вексельному праві і на векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, скомбінувавши нібито якусь полюбовну угоду із своїми кредиторами і без їхнього відома, і без відома свого спільника, якому довелося виїхати до Аргентини.

Безкорисно наділивши таким способом Північну і Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в ситуації людини, якій немає звідки чекати спадщини і де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід — вступити на довічну військову службу.

Однак перед тим волонтер Отто Кац встругнув надзвичайно ориґінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повним довір’ям, розцінюючи цей крок як торговельну оборудку між ним і Божим сином.

Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище.

Присутніми були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, стара діва з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь представник консисторії був за кума.

Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть хотів вступити на штабні курси.

Але одного дня опився і пішов у монахи, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції в архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «домику з жіночою обслугою» по вулиці «За Вейводами» і прямо з виру розпусти і гульні почалапав на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня, почав роз’їжджати по Празі, беручи участь в усіх пиятиках з офіцерами свого полку.

В коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру вуличних дівчат або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»*. Були певні підозри і здогади, що фельдкурат грає нечесно. Проте хто б узявся довести, що у широкому рукаві його військової ряси схований туз? В офіцерських колах його звали святим отцем.

До проповіді він ніколи не готувався і цим різнився від свого попередника, який раніш відвідував гарнізонну тюрму.

То була людина з божевільною ідеєю, що людей, ув’язнених в гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат побожно підкочував очі.

Розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання незаконнонароджених дітей. Його проповіді були абсолютно абстрактні і не мали жодного зв’язку з сучасним становищем, тобто просто викликали нудьгу.

Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповіді, на які всі нетерпляче чекали.

Це була урочиста хвилина, коли шістнадцяту камеру в самих кальсонах вели у каплицю. Вдягнути їх — значило ризикувати, що хтось із них втече. Двадцять білих підштанків, як ангелів, поставили під амвоном. Дехто, кому усміхнулося щастя, жував недопалки, знайдені по дорозі, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.

Навколо них стояли інші в’язні гарнізону і милувалися з двадцятьох підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.

— Habacht!1 — ревнув він. — Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі Божім! Якщо не перестанеш, накажу тебе замкнути. Гей, ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуємо!

____________________

1Струнко! (нім.).


— Ну, звичайно, я так і знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по дві порції м’яса з фасолею, та напхатися, та лягти животом на матрац, та довбати в носі і не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?

Він глянув з амвона вниз на двадцятьох білих ангелів у підштанках, які буйно веселилися разом з усіма. В задніх рядах грали в «м’ясо»*.

— Оце так так! — пошепки сказав Швейк своєму сусідові, над яким тяжіло підозріння, ніби за три крони він сокирою відрубав своєму другові всі пальці на руці, аби той звільнився з військової служби.

— Ще не те буде! — відповів той. — Сьогодні він нажлуктився по саме нікуди і знов оповідатиме про гріховну тернисту путь. І дійсно, фельдкурат був сьогодні в розчуленому настрої.

Він навіть сам не знав, для чого це робить, але безперервно перехилявся з амвона і, ще трохи, був би втратив рівновагу і звалився униз.

— Нуте, хлопці, заспівайте щось, — гукнув він, — чи, може, хочете, щоб я вас навчив нової пісеньки? Співайте за мною.


Найгарніша в мене мила,

Я її не дам,

Не ходжу за нею сам,

Таж за нею молодою

Ходять інші чередою,

А ця моя наймиліша —

Це Марія найсвятіша

Із небесних брам.


— Ви цього, пройдисвіти, ніколи не навчитеся, — продовжував фельдкурат, — я за те, щоб вас усіх перестріляти; ви мене добре зрозуміли? Проголошую з цього Божого місця, нікчеми, що Бог — така сила, яка вас не боїться, і вона таке вам вичворить, аж очманієте, бо ви не дуже то поспішаєте навернутися до Христа, а волієте йти тернистою дорогою гріха.

— Ого, вже почалось! Залив більма як треба, — радісно шепотів Швейків сусіда.

— Терниста путь гріха, ідіоти, це путь боротьби з пороками.

Ви блудні сини, тому ви волієте валятися в одиночці, краще ніж навернутися до Отця нашого небесного. Вище підніміть і вп’яльте свої очі у висоту небес і переможете; мир, хулігани, оселиться в душах ваших. Я попереджаю, щоб там, ззаду, не фиркали. Ви не кобили і не в стайні, а в храмі Божому. Звертаю на це вашу увагу, голуб’ята. На чому ж я зупинився? Ja, uber den Seelenfrieden, sehr gut!1

____________________

1Так, про мир в душі, дуже добре! (нім.).


Запам’ятайте собі, тварюки, що ви люди і мусите дивитись крізь темну хмару в далекий простір і усвідомити одне: все триває тут лише до часу, а тільки один Бог вічний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren?2

____________________

2Дуже добре, правда ж, мої панове? (нім.).


Я б мав день і ніч за вас, йолопи, молитися, щоб милосердний Бог влив свою душу у ваші холодні серця і своїм святим милосердям змив усі ваші гріхи, і ви на віки вічні стали його чадами, щоб вас, харцизників, не обійшов він любов’ю своєю. Але ви помиляєтеся. Я вас до цього раю вести не буду.

Фельдкурат гикнув.

— Ні, не буду, — повторив він уперто, — і нічого для вас не зроблю, мені це і на думку не спаде, бо ви непоправні ледарі.

Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божої любові вас не овіє, бо Господу Богу і на думку не прийде морочитися з такими лотрами. Чуєте ви там, у кальсонах?

Двадцять підштанків глянули вгору і в один голос промовили:

— Сміємо доповісти, чуємо.

— Не досить тільки чути, — продовжував свою проповідь фельдкурат, — у темній хмарі життя Божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо Божа доброта також має свої межі, а ти, дурний муле, там ззаду, не захлинайся, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там унизу не думайте, ви не у корчмі. Милосердю Божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом.

Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і думаєте, що ходити до каплиці — це якась комедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, і ви не думатимете, буцімто я тут лише для того, аби вас розважати і смішити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, ось що я вам зроблю. Тільки гаю час із вами і бачу, що це все на вітер. І якщо б тут замість мене був сам фельдмаршал або архієпископ, ви не розкаєтеся і не навернетеся до Бога, і все ж ви колись згадаєте, що я вам не був ворогом.

З шеренги підштанків почулося хлипання. Це ридав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.

Фельдкурат продовжував, указуючи на Швейка:

— Хай кожний бере приклад із цієї людини. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш кращим стати? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знову будеш гультяєм, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безконечне милосердя і Божу милість. Довго ще дбати, поки грішна твоя душа знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розревівся один із вас. Він хоче повернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Зовсім нічого. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там в храмі Божому шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатися вдома, а лишаєте цю забаву аж на службу Божу. А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солдати, а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в костелі. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, і прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого разу, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його при піднесенні святих дарів.

Фельдкурат зійшов з амвона і попрямував у ризницю, за ним подався і тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витягнув його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.

Фельдкурат зручно розсівся на столі і крутив цигарку.

Коли Швейк увійшов, він сказав:

— Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, йолопе? Це перший випадок, коли хтось тут у костелі при мені розрюмсався. — Зіскочивши зі стола, він шарпнув Швейка за плече і крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франтішка Салезького*:

— Признайся, бандите, адже ти ревів лише заради комедії!

Франтішек Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з іншого образа здивовано дивився на Швейка якийсь мученик. Невідомі римські солдати пиляли його, і зубці пилки саме врізалися йому нижче попереку в оголений зад. На обличчі мученика при цьому не було помітно ані страждання, ані радості, ані жодного мученицького ореолу.

На його обличчі застигло лише здивування, немовби він збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, і що це ви, панове, зі мною робите?»

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — розважно сказав Швейк, ставлячи все на карту, — сповідаюся Богу всемогутньому і вам, достойний отче, як заступникові Божому, що справді я ревів лише заради комедії. Я ж бачив, що до вашої проповіді бракує одного покаянника, до якого ви даремно зверталися у своїх словах. Отож, я й хотів зробити вам приємність, аби ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.

Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франтішка Салезького і теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.

— Ви мені починаєте подобатися, — сказав фельдкурат, знову сідаючи на стіл. — 3 якого ви полку? — Він почав гикати.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, що належу і не належу до 91-го полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.

— А за що ж тут сидите? — спитав фельдкурат, не перестаючи гикати.

З каплиці доносилися звуки фісгармонії, яка заступала орган.

Музикант учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував із фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці квилячі звуки зливалися в нову доричну гаму*.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я дійсно не знаю, за що тут сиджу, та я на це і не нарікаю. Мені просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а на кінець воно завжди обернеться у мене на найгірше. Достеменно, як тому мученикові ось там на образі.

Фельдкурат зиркнув на образ, усміхнувся і сказав:

— Ви мені дійсно подобаєтесь, я запитаю про вас у пана слідчого, а зараз більше не гаятиму з вами часу. Аби тільки швидше здихатися тієї відправи. Kehrt euch! Abtreten!1

____________________

1Кругом! Марш! (нім.).


Повернувшись до групи рідних підштанків під амвоном, Швейк на запитання, чого від нього хотів фельдкурат у ризниці, відповів дуже сухо і лаконічно:

— Нажлуктався.

За новим подвигом фельдкурата — святою службою Божою, всі стежили дуже уважно і з непритаєними симпатіями. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою порцію хліба проти двох ляпасів — і виграв.

Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювала душі тих, хто у каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас в театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Увагу присутніх цілком поглинуло видовище, яке з великою урочистістю влаштовував для них фельдкурат біля олтаря. Естетичну насолоду давала їм риза, яку фельдкурат зодягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням спостерігали вони все, що діється перед олтарем. Рудий прислужник, дезертир з духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у 28-му полку, чесно намагався відновити в пам’яті весь порядок, техніку і текст святої відправи. Він водночас і прислужував, і підказував фельдкуратові, бо той з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення і, натрапивши зараз у требнику аж на предвеликодню заутреню, почав правити її на превелике задоволення публіки.

У нього не було ні голосу, ні музикального слуху, і під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, як у свинячому хліві.

— Ну, й нахлистався ж сьогодні, - радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед олтарем. — Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, а де ж би ще?

А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite missa est!», точнісінько, як бойовий клич індіанців, аж шибки брязкотіли.

Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, і, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою і звернувся до глядачів:

— Так ось, драбуги, тепер вже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, халамидники, належало б мати в костелі перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч з найвищою силою ви не соромитеся гучно сміятися, кашляти, харкати, шаркати ногами, і робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога Отця. Якщо в майбутньому це повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, і тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив у передостанній проповіді, але ще є також пекло і на землі, і якщо навіть ви могли б урятуватися від першого, то від цього другого ви завдяки мені не врятуєтеся… abtreten!

Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно стару традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат вийшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його і за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного у подвір’ї кавалерійського коня. Але тут він згадав про Швейка, зліз і пішов до слідчого Берніса.

Слідчий Берніс, розпусник і звабливий танцюрист, належав до вишуканого товариства. Він тут страшенно нудьгував і писав німецькі віршики, призначені для дівочих альбомів, щоб завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату воєнного суду, бо в нього завжди накопичувалась маса невирішених справ і заплутаних актів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив обвинувальний матеріал з доказами і мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, губив нитки обвинувачення і сукав нові, які йому тільки заманулися. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто зі стелі. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних за злочини, про які їм ніколи навіть і не снилося. Вигадував образи династії, і ці вигадані ним злочини і висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових актів та інших офіційних паперів.

— Servus1, - сказав фельдкурат, подаючи йому руку. — Як поживаємо?

— Так собі, - відповів слідчий Берніс, — переплутали мені усі матеріали, а тепер сам чорт в цьому ногу зломить.

____________________

1 Servus (лат.) — привітання.


Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку коробки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що треба. Як вони до того додлубалися, один Бог знає.

Слідчий сплюнув.

— Ти ще ходиш грати в карти? — спитав фельдкурат.

— Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником в макао, і все пішло, як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівулю. А ти що поробляєш, святий отче?

— Мені потрібен денщик, — сказав фельдкурат, — в останній час у мене служив старий бухгалтер, без вищої освіти, але він був першокласна тварюка. Вічно тільки нарікав і молився, щоб його Бог беріг, то я його і послав з маршбатальйоном на фронт. Кажуть, нібито цей батальйон вщент розбили. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого іншого не робив, тільки сидів у шинку і пив за мій рахунок. Цей був так-сяк стерпний, але в нього потіли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні, під час проповіді, я нагледів одного мушряку, який задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій.

Хотів би я знати, за що його посадили і чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.

Слідчий почав шукати по шухлядах документи в справі Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.

— Мабуть, вони у капітана Лінгарта, — сказав він нарешті. — Біс його знає, куди зникають всі ті акти! Можливо, я їх таки надіслав Лінгартові. Зараз йому подзвоню. Алло, говорить поручник слідчий Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів якогось Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути у мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Справді дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцята моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…

Слідчий Берніс сів за стіл і обурено почав засуджувати непорядки у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом вже довго точилася ворожнеча, і обидва в ній були дуже послідовні. Якщо акт, призначений Лінгартові, потрапляв у руки Берніса, Берніс затахтарював його так, що й чорти кінців не відшукали б. Лінгарт робив те саме з актами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ1.

____________________

1Тридцять відсотків людей, що сиділи у гарнізонній тюрмі, пробули там усю війну і жодного разу не були на допиті (прим. автора).


(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду щойно після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства і прилюдно виступити проти особи нашого монарха і нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Куделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Полагоджено» і дата).

— Нічого не вдієш. Швейк загубився, — сказав слідчий Берніс. — Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається — випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже полагодиш цю справу в полку.

Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що зажаданий матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера) прийнятий в канцелярію № 1 за підписом капітана Лінгарта.

Швейк за той час оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони зображали різні страти, проведені армією в Галичині і в Сербії. То були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії — повішена родина: маленький хлопчик, батько і мати. Двоє солдатів з багнетами охороняють дерево із страченими, а якийсь офіцер гордо, як переможець, стоїть на передньому плані і курить папіроску. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню у розпалі роботи.

— Так як же нам бути, Швейку? — спитав слідчий Берніс, поклавши телефонограму до папки із справою. — Що ви накоїли? Признаєтеся, чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено обвинувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, ц.-к. Militargericht2. Врятувати вас від суворої і справедливої кари може тільки ваше цілковите признання.

____________________

2Цісарсько-королівський військовий суд (нім.).


Слідчий Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого, і тому можна було не дивуватися, коли результати такого слідства і допиту в кожному випадку дорівнювали нулю. І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки прозірливим, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізоні, він уважно спостерігав поведінку і фізіономію допитуваного в’язня і на основі цього вигадував причину ув’язнення.

Його прозірливість і знання людей були такі глибокі, що одного цигана, який потрапив із свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин комплектів білизни (він був підручним комірного на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, - мовляв, той десь у кнайпі говорив із солдатами про створення самостійної національної держави з земель колишнього королівства Чеського і Словаччини під егідою короля слов’янина.

— У нас є документи, — сказав він нещасному циганові, - і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якій кнайпі ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, і коли це було.

Бідолашний циган видумав і дату, і кнайпу, і з якого полку були його вигадані слухачі, а коли повертався з допиту, просто втік із гарнізонної тюрми.

— Ви не хочете ні в чому признаватися? — спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. — Ви не хочете сказати, за що ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні, ви могли б сказати це мені, поки я сам цього не сказав. Попереджаю ще раз, признайтеся. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство і зменшить кару. Щодо цього, то у нас так само, як і у цивільних.

— Мельдую послушно, — відізвався Швейк добродушним голосом, — що я тут, у гарнізоні, як знайда.

— Що це значить?

— Мельдую послушно, я це можу пояснити простісіньким способом. На нашій вулиці живе вугляр, у нього був зовсім не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Виноградів аж до Лібня*, сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика в комісаріат, де цю дворічну дитину і замкнули. Як бачите, хлопчик був зовсім не винний, а проте його все ж посадили. А якщо б він вмів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не міг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж така знайдена дитина.

Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю і розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю і невинністю, що Берніс почав роздратовано ходити по канцелярії, і хтозна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті, Берніс знову зупинився біля свого столу.

— Слухайте, — сказав він Швейкові, який байдуже роздивлявся навколо. — Тільки ще раз наверніться мені під руку — довго мене не забудете! Відведіть його!

Поки Швейка відводили назад у шістнадцяту, слідчий Берніс викликав до себе штабного наглядача Славіка.

— Аж до остаточного вирішення, — наказав він коротко, — Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери про звільнення і з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.

— Чи накажете відвести його в кайданках, пане поручнику?

Слідчий грюкнув кулаком по столу.

— Дурний воле! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери про звільнення. І все, що назбиралося за день в душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк — вилилось бурхливою рікою на штабного наглядача і закінчилося словами:

— А тепер розумієте, що ви коронований віл?

Так треба було б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний штабний наглядач — голова некоронована — не був з цього вдоволений. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня-підмітайла, який прибирав у коридорі.

Щодо Швейка, то штабний наглядач вирішив, що той ще бодай одну ніч мусить переспати в гарнізоні, хай ще зазнає втіхи.


* * *


Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поруч шістнадцятої був карцер-одиночка, похмура діра, звідки і в цю ніч розлягалося виття замкненого в’язня, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.

За якийсь час виття втихло, і в шістнадцятій стало чути тріскання знайдених в білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.

Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа кидала тьмяне світло і чаділа. Запах гасу змішувався з випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою гладінь і вихлюпувала нову хвилю смороду в шістнадцяту.

Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, і більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один з одним тими сигналами під різні жарти.

У коридорах було чути рівні кроки вартових, час від часу в дверях відчинялося єдине віконце і в нього зазирав наглядач.

З середніх нар чулася тиха розповідь:

— Мене запхали сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають тих, легших. Одного разу привели до нас сільського дядька. Він дістав чотирнадцять днів за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали — це змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити між найлегшими злочинцями, але там було вже повно, і він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс зі собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами у додаток до тюремної їжі. І курити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну буханку хліба, яйця, масло, цигарки, тютюн, одним словом усе, чого душа забажає, і все це тримав у двох мішках. Цей дурило збирався сам усе те зжерти. Навіть не здогадався поділитися з нами, як робили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара нещасна, все ні та ні. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою і гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву і тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. Діліться, каже, поміж себе або міняйтеся по черзі. І, знаєте, такий був панський песик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав другого дня, щоб на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам плювати на ту його порцію, і терпіли день, другий, третій. Лапіга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом жив як у Бога за пазухою. Курив цигарки і не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутися. Вам, мовляв, заборонено курити, і коли б наглядач побачив це, то йому, мовляв, нагоріло б. Так ми терпіли три дні. А четвертого дня вночі з ним і порахувалися. Вранці скнара прокидається, — а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері перед тим, як напхатися, молився. Довго молився. Отже, і тепер помолився і давай нишпорити у своїх мішках під нарами. Мішки лежали на місці, але були сплющені і зморщені, як висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все сховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей, ви, плутяги, ви ж однако мені все повернете, але ніде правди діти, вдалася вам ця штука».

Серед нас був один з Лібнія ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім вигляньте і подивіться до тих своїх ранців». Скупердяй на крився, як слухняний хлопчина, і рахує: «Один, два, три…» А лібеньчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом з перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз з нар, заглянув у мішки та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурну пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібеньчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні — мурмило так з усього того отетерів, що спробував ще раз, але, не знайшовши у мішках знов нічого, крім клозетного паперу, почав садити в двері і горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери злетілися охоронники, покликали штабного наглядача і фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Вчора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своє торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не пальцем роблені: те, що самі не зжерли, послали поштою на мотузці на другий поверх. Так нам нічого і не змогли довести, хоч той прицуцуватий йолоп без упину повторював: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А на другий день спочатку не торкався тюремної їжі. Але вже ввечері наминав собі на здоров’я і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки і яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «драмки»1, і ось тоді він з нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.

____________________

1Найдешевші сигарети.


— А я все боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, — сказав Швейк, — ви б цим зіпсували усе оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах зробити це — значило б не мати у макітрі й ложки розуму.

— А ви його не висповідали потемки? — почувся чийсь голос.

— Ні, про це забули.

Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».

Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, там, де в білизні найбільше водяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.

О восьмій годині ранку Швейка викликали і наказали йти до канцелярії.

— З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, туди кидають недопалки, — повчав Швейка один з в’язнів. — А на першому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, отже, мабуть, і там дещо буде.

Але Швейк не виправдав їх надії. У шістнадцяту він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення.

Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією поширив версію, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.


Швейк денщиком у фельдкурата


I


І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох вояків з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявим і довготелесим, другий — маленьким і гладким. Довгань кульгав на праву ногу, коротун — на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною вони були цілком звільнені від військової служби.

Вони поважно йшли повз тротуар, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними і козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом із військовим кашкетом, в якому він пішов до армії. Отож при звільненні з тюрми йому видали стару військову уніформу, власність якогось череваня, на цілу голову вищого за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Незчисленні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений кітель теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який в гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж на вуха.

На посмішки глядачів Швейк відповідав лагідним усміхом і теплим поглядом своїх добрих очей.

Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка маленький товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.

— Ти звідкіля? — спитав куценький товстун.

— З Праги.

— А не втечеш?

В розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: якщо маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то худі довготелесі — переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

— Звичайно, якщо б міг, втік би.

— А на якого біса йому тікати? — озвався курдупель. — Так чи так, він — на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут у пакеті, для фельдкурата.

— А що в ньому? — спитав довгань.

— Не знаю.

— Бачиш, не знаєш, а говориш…

Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:

— Ти не знаєш, нащо ми ведемо тебе до фельдкурата?

— На сповідь, — байдуже відповів Швейк, — завтра мене будуть вішати. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.

— А за що тебе, так би мовити, теє… як ти говориш? — обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільськими ремісниками і батьками родин.

— Не знаю, — відповів Швейк, добродушно усміхаючись. — Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.

— Либонь, тобі така нещаслива планета випала, — співчутливо, із знанням справи зауважив курдупель. — У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли за ним, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.

— А по-моєму, — сказав скептично довготелесий, — так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб все це обґрунтувати.

— Коли немає війни, — зазначив Швейк, — це обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом — один дідько.

— Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? — спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.

— А ще й до якої політики! — усміхнувся Швейк.

— А чи не будеш ти часом національний соціаліст*? — Тепер вже маленький товстун став обережним і втрутився в розмову. — А що нам до нього? — сказав він. — Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? — звернувся він до довганя; той тихо промовив:

— Багнети можна було б зняти. Адже він наш.

Тонік пом’якшав, і його душу сповнило співчуття до Швейка.

Вони знайшли пригідний під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.

— Ти б, може, закурив, га? — спитав він. — А чи… — Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити перше, ніж повісять?» — але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.

Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини у Кральове Градецьку, про жінок, дітей, про шматок нивки, про єдину корівчину.

— Пити хочеться, — сказав Швейк. Довгань і курдупель перезирнулися.

— Десь на один кухоль і ми пішли б, — сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. — Але куди-небудь так, щоб не кидатися у вічі.

— Ходімо в «Куклик», — запропонував Швейк, — гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл*, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармоніка, — продовжував він, — заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, які не мають права ходити до «репрезентяку»*.

Довгань з малим ще раз переглянулися, і довгань сказав:

— Ну, то й ходім туди, до Карліна ще далеко.

Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» в доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні і зайшли до зали, де скрипка і гармоніка наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні: «На Панкраці, на горбочку, там алея, як шнурочок…»

Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».

За одним столиком спав п’яний сардинник. Час від часу він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під люстрою сиділи три інші дівчини і гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав вчора патруль якусь Маржку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимсь вояком у готель «Вальшів».

Біля самих дверей сидів вояк із кількома цивільними і розповідав їм про своє поранення в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені цигарок, які він отримував від співбесідників. Він все говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:

— Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?

Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармоніка заквилили її, очі старого наповнилися слізьми, і він завів розбитим голосом: «Коли помудріла, до мами просилась, до мами просилась».

Від сусіднього стола хтось гукнув:

— Та годі ж бо. Тю на вас. Заткніться вже з цією своєю сиріткою. І в пику старому за ворожим столом почали співати:

«Розлука, розлука, а в серці розпука…»

— Франто! — покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». — Кинь ти вже їх до бісового батька й ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди цигарки. Годі тобі розважати овечок Божих.

Швейк із своїми конвоїрами з цікавістю дивилися на ту сцену.

Швейк — він часто бував тут до війни — поринув у спогади, як налітав сюди бувало з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісень, де все було навпаки. Якось вони навіть хором заспівали:


За Драшнера пана

Пригодонька сталась,

Марженка упилась,

Його не боялась.


В цю мить несподівано увійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і немилосердний. Всі шарахнулись, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи і Швейк теж опинився в цій компанії: бо на свою біду запитав у комісара Драшнера, коли той зажадав від нього посвідчення особи: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом і під невгамовну метушню та звуки гармоніки писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх вуличним дівчатам.

Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства. Довгань іще з хвилину боровся сам зі собою, але, позбувшись свого скептицизму, поволі втрачав також і свою стриманість та розсудливість.

— Я потанцюю, — вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».

Товстун цілком віддався радощам життя. Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а у нього від її слів очі так і вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся зі своєю партнеркою до столу. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. В тій атмосфері продажної любові, нікотину і алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас — хоч потоп».

Пополудні до них підсів якийсь вояка і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм в руку або ногу гас1.

____________________

1Цей засіб потрапити в лікарню цілком випробуваний. Але сморід гасу залишається в пухлині і зраджує. Бензин кращий, бо швидше випаровується. Пізніше впорскували офіз з бензином, а ще пізніше інші удосконалення.


Після того будуть, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочуватимуть рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді їх змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.

Довгань, який зовсім утратив душевну рівновагу, домовився з воякою, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушати в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч вже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Куклику», і він став погрожувати, що піде сам.

Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що по дорозі вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленької кав’ярні за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник на дальші веселощі. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало чималих зусиль. Ноги у конвоїрів весь час підламувалися, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли по дорозі їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями і з великою напругою Швейкові нарешті вдалося притягнути їх до будинку на Королівській вулиці, де мешкав фельдкурат.

Він сам настромив їм багнети на гвинтівки і стусаном під ребра примусив супроводити себе.

На другому поверсі, де на дверях квартири висіла візитна картка: «Отто Kац — фельдкурат», їм відчинив якийсь вояка.

З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

— Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, — через силу промовив довгань, козиряючи воякові, - ein… Paket… und ein Mann gebracht1.

____________________

1Ми… мельдуємо… послушно… пане фельдкурате, — один пакет і один чоловік доставлені (нім.).


— Залазьте, — сказав вояка, — де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… — Вояка сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинилися і ввійшов, вірніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був у самій лише жилетці і в руці тримав сигару.

— Так ви вже тут? — сказав він Швейкові. — Оце вас привели? Е е, нема у вас сірників?

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, нема.

— Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?

— Він є, мельдую послушно, без сірників, — відповів Швейк.

— Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

— Мельдую послушно, не смердять.

— Так. Це по-друге. А тепер — по-третє. П’єте горілку?

— Мельдую послушно, горілки не п’ю, тільки ром.

— Добре, гляньте лишень на цього вояку. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не…неп…питущий, аб…абстинент і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл.

— Т-ти, непитущий! — звернувся він до вояки. — І як же тобі не с сором, йолопе. За це б тобі заїхати пару разів у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на конвоїрів Швейка.

Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, даремно спираючись на свої гвинтівки.

— Ви п’я… п-п’яні! — сказав фельдкурат. — Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз протел-ле-ф-ф-фоную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється кожної хвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вони вели Швейка під багнетами і боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті — вже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.

— Я б чогось випив! — зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову найшов приступ скептицизму і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням — тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

— Ну й дурні ж ми, — бідкався довгань.

Швейк, вислухавши всі обвинувачення, наприкінці заявив:

— Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені усміхнулося щастя.

— Я б таки чогось випив, — розпачливо повторював оптиміст. Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.

— Пусти нас додому, — сказав він Швейкові, - не дурій, колєґо!

— Три кроки від мене! — відповів Швейк. — Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

В дверях з’явився фельдкурат:

— Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що на…напиватися при виконанні службових обов’язків — заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.


II


Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца і за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик поручника Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

По дорозі денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з поручником, розбив піаніно і тепер п’яний, як ніч, і не хоче йти додому. Поручник Гельміх, також п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі і куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той замурмотів і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я прийшов.

— А що вам тут треба?

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

— Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

— До вас на квартиру, пане фельдкурате.

— А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не у своїй квартирі?

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, ви у коридорі чужого дому.

— А а як я сюди потрапив?

— Мельдую послушно, ви були в гостях.

— В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтеся.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

— Я впаду! Впаду, — твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося причавити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

— Що вам потрібно? — спитав фельдкурат, зробивши даремну спробу зсунутися по стіні і сісти на підлозі. — Хто ви такий?

— Мельдую послушно, — відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, — я ваш денщик, пане фельдкурате.

— У мене немає ніякого денщика, — через силу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. — Я не фельдкурат, я свиня, — признався він із щирістю пияка, — пустіть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стягнув фельдкурата зі сходів до під’їзду, де той знову почав опиратися, щоб його не витягнули на вулицю. — Я вас, пане, не знаю, — невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. — Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архієпископа, — вигукував він, тримаючись за двері під’їзду. — Мною цікавиться Ватикан, розумієте?

Швейк відкинув «мельдую послушно» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

— Пусти двері, кажу, бо як трісну тебе по тих лапах. Ходім додому та й баста. Мовчати!

Фельдкурат відпустив двері і звалився на Швейка.

— Так, ходімо кудись, але до Шугів* я не піду, там я винен.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

— Що це за пан такий? — спитав хтось із зустрічних.

— Це мій брат, — відповів Швейк, — дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах впився, бо не думав, що застане мене живим.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотив з оперети, якої б ніхто не пізнав, і тут же почав чіплятися до прохожих: — Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою… — І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під руку і поволік додому.

Витягнувши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, як кицька з переламаним хребтом, і мугикав: — Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobiscum1.

____________________

1Господь з вами і з духом твоїм, Господь з вами (лат.).


На стоянці візників Швейк посадив фельдкурата біля муру, а сам пішов торгуватися з ними. Один із них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив і більше не повезе.

— Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він живе. Потім я тричі приходив по гроші, і щойно за тиждень він дав мені за то все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один з візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тимчасом зняв у нього з голови і забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна і з допомогою візника посадив у карету. Тут фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом з 75-го піхотного полку, і він кілька разів повторив:

— Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі; я свиня!

Одну мить здавалося, що туркотіння карети по бруку витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація.


Він мене, гей, у дні щасливі,

На коліна брав колись,

В Меркліні тоді жили ми,

Біля Домажлиць.


За хвилину однак йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він спитав, примруживши одне око: — Як ви поживаєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? — В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він знову докинув: — Зволите мати дорослого сина? — І при цьому вказав пальцем на Швейка.

— Сядеш ти каменем чи ні? — визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. — Думаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав дивитися з вікна карети на вулицю, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.

А далі, вже зовсім збаранівши, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

— Пані, дайте мені перший клас, — і зробив спробу спустити штани.

— Зараз же застебнися, свинюко, — гаркнув Швейк. — Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усю карету, а тепер ще й таке вигадав. Не думай, що тобі знову вдасться не заплатити, як минулого разу.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить…» Але тут же урвав свій спів і проговорив: «Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will»1.

____________________

1Пробачте, любий друже, ви дурень, я можу співати, що хочу (нім.).


Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпрр», що карета зупинилася. Коли з наказу Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість цигарки розпалювати мундштук.

— Не горить, — промовив він розпачливо, вичиркавши коробочку сірників. — Це ви на них дмухаєте.

Але зараз же з’їхав на інше і засміявся: — Ну й комедія! Ми в трамваї самі. Авжеж, друзяко? — Тут він почав нишпорити по кишенях.

— Я загубив квиток, — вигукнув він. — Зупиніть! Цей квиток треба знайти!

Та врешті безнадійно махнув рукою.

— Хай їдуть… — І почав мурмотіти: — У більшості випадків… так, в порядку… У всіх випадках… Ви помиляєтеся… Другий поверх? Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… брав чорну каву…

Вже у напівсні посварився з якимсь уявлюваним ворогом, який буцімто заперечує його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім карета здалася йому поїздом, і, вихилившись з вікна, він загукав на всю вулицю по-чеськи і по-німецьки:

— Німбурґ, пересадка!

Швейк притягнув його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різні звірячі голоси. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з карти.

Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких минала карета. Пізніше він викинув через вікно носовичка і заволав, щоб карета зупинилася, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:

— В Будейовіцах був один барабанщик. Оженився, а за рік помер, — і зненацька зареготав. — Смішний анекдот? Еге ж?

Швейк весь час поводився з фельдкуратом безоглядно строго. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти з карети або зламати сидіння, Швейк раз у раз бехкав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це надзвичайно байдуже. Лише один раз він зробив спробу збунтуватися і вискочити з карети, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будейовіц вони їдуть у Подмокле.

Швейк моментально і повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попереднього положення на сидінні, пильнуючи, щоб він не заснув. Найбільш делікатні слова, які він вжив при цьому, були: «Не спи, дохлятино!»

На фельдкурата раптом найшов приступ меланхолії: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

— Я, люди добрі, самотній на цьому світі, - кричав він з карети. — Приголубте мене!

— Не роби мені сорому, — картав його Швейк. — Перестань, а то всі побачать, що ти вмазаний.

— Я нічого не пив, друже, — відповів фельдкурат. — Я цілком тверезий.

Нараз він встав і козирнув:

— Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen1.

____________________

1Насмілююсь доповісти, пане полковнику, я п’яний (нім.).


Я порося, — торочив разів десять підряд із щирим розпачем. І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

— Викиньте мене з машини. Нащо ви мене зі собою везете? — Врешті сів і замурмотів: — Навколо місяця робляться кола. Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може попасти на небо?

Далі почав голосно сміятися, але за хвилину посумнів і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

— Пробачте, пане, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.

Хвилину він розважався тим, що почав декламувати латинські вірші:


— Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo2


____________________

2Цитата з «Метаморфоз» Овідія: «Першим був посіяний вік золотий, який не знав відплати». (лат.)


— Далі ніяк не втну, — признався фельдкурат. — Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу зарити носом, — заявив він рішучим тоном.

— Пане, — заблагав він далі, - дорогий друже, відважте мені потиличник.

— Один чи декілька? — поспитав Швейк.

— Два.

— Нате…

Фельдкурат уголос рахував одержані потиличники і при цьому радісно посміхався:

— Це дуже добре впливає на шлунок — поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по морді.

— Сердечно дякую, — вигукнув він, коли Швейк поспішно виконав його прохання, — я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.

Він висловлював найрізноманітніші забаганки. Хотів, щоб Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обстриг нігті і вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.

— Мені б дуже личили зірки навколо голови, — захоплювався він. — Потрібно було б так із десяток.

Потім заговорив про верхогони, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.

— Ви танцюєте чардаш? — спитав він у Швейка. — Вмієте «Танець ведмедя» — ось так… — Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.

— Мені чогось хочется, — кричав фельдкурат, — але не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? — Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: — А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?

На хвилину він став задерикуватим і зробив спробу скинути Швейка з сидіння.

Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав: — Сьогодні понеділок чи п’ятниця?

Він захотів також узнати, що зараз: грудень чи червень, і взагалі проявляв хист ставити найрізноманітніші запитання:

— Ви одружені!? Любите ґорґонзолу*? У вас вдома є блощиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?

Потім зробився щирим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на збур і лікував його марганцівкою.

— Ні про що інше не було часу й подумати, — гикаючи, сказав він. — Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть, гик! Гик! Що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити. Термосом, — продовжував фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, — називається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, яка гра чесніша? «Фербель» чи «двадцять одно»?

— Я таки десь бачив тебе, — вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його заслиненими губами. — Ми ж разом ходили до школи. Ти, друзяко! — ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. — Як ти виріс з того часу, відколи я тебе не бачив. Радість від зустрічі з тобою компенсує всі мої страждання.

Нарешті його опанував поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і гарячих сердець.

Потім впав навколішки і почав молитися: «Богородице Діво», — причому реготав на весь голос.

Коли вони приїхали, його дуже важко було витягнути з карети.

— Ми ще не приїхали, — репетував він. — Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! — Його буквально витягнули з карети, як вареного слимака з мушлі. На мить здавалося, що його розірвуть, бо він вчепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.

— Ви мене розірвете, панове!

Потім його проволокли наверх по сходах у квартиру і кинули, як мішок, на отоманку. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це була карета.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.

— Ви мене хочете обшахраїти, — заявив він, значливо підморгуючи Швейкові і візникові. — Ми ж ішли пішки.

Потім у приступі великодушності кинув гаманець візникові:

— Бери все! Ich kann bezahlen!1 Я не трушуся над крейцаром2.

____________________

1Я в стані заплатити (нім.).

2Крейцар — дрібна австрійська монета.


Справедливіше було б сказати, що він не труситься над 36 крейцарами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав його, згадуючи при цьому слово «мордобій».

— Коли хочеш, можеш ударити, — відповідав фельдкурат, — ти думаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.

В жилетці фельдкурата візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.

Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові у нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.

Потім пообіцяв одружити Швейка зі своєю сестрою, хоч її у нього і не було. А ще потім зажадав, аби його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину — істоту, рівноцінну свині.


III


Увійшовши вранці до кімнати фельдкурата, Швейк побачив його на отоманці. Той лежав і напружено міркував, хто б це міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної отоманки.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — сказав Швейк, — це ви вночі… І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. Фельдкуратові аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.

— Не можу пригадати, — сказав він, — як я попав з ліжка сюди на отоманку.

— А ви на ліжку і не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на отоманку. Далі відтягнути вже не змогли.

— А що я вичворював? І взагалі, я вичворював щось? Хіба, боронь Боже, я був п’яний?

— Як ніч, — відповів Швейк, — до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій, делірій, білочка. Думаю, вам стане краще, коли переодягнетеся і вмиєтеся.

— Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, — поскаржився фельдкурат. — До того ж, пити хочеться. Я не бився, бува, з кимось учора?

— До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага — це наслідок вчорашньої. З цього людина не так швидко викараскується. Я знав одного столяра, так той вперше упився під новий 1910 рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитися, і так робить тепер щодня протягом чотирьох років. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорив один фельдфебель з 91-го полку.

З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздумування, викликані депресією. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію д-ра Олександра Батєка* на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей», або, що читає його книгу «Сто етичних іскор».

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.

— Якби я ото, — міркував він, — пив якісь благородні напої, як, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж гидотна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка не смачна, не має жодного кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, яку я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лишень, як мені відригується. Горілка — це отрута, — констатував він. — Вона повинна бути в чистому виді, справжня, і в жодному разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром — рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, — він зітхнув, — вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.

Фельдкурат почав вивертати кишені і шпортати в гаманці.

— В мене є всього-на-всього 36 крейцарів. А що, якби продати цю отоманку, — міркував він, — як ви гадаєте? Чи знайдеться купець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив, або її у нас хтось украв. Ні, отоманку я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля — позичити мені сто крон. Він передучора виграв у карти. Якщо там вам не пощастить, — підете у Вршовіци*, в казарми до поручника Маллера. Як і там не роздобудете, — підете на Градчани* до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, закладемо фортепіано. Хай буде що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть — не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Вигадайте, що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.

Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.

Швейк визнав доцільним і капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Маллеру не говорити про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкурату, мовляв, необхідно платити аліменти. Гроші він одержав усюди.

Коли Швейк з честю повернувся зі свого походу і показав 300 крон, фельдкурат, який тим часом вже вимився і переодягнувся, був дуже здивований.

— Я взяв все за одним рипом, — сказав Швейк, — щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли я сказав йому, що нам треба платити аліменти…

— Аліменти? — перелякано повторив фельдкурат.

— Ну, так, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичав для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожний охоче співчував йому, що він дійсно у важкому становищі. Розпитували мене, що це за дівчина. Я сказав, буцімто дуже гарна, і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.

— Ну й гарно ж ви це полагодили, Швейку, — зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. — Знову компрометація! — сказав він, хапаючись за голову. — А тут ще й голова болить.

— Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, - пояснював Швейк. — Я хотів обладнати справу ґрунтовно, бо наказ — є наказ. Не міг же я повернутись з голими руками, отож і мусив щось вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, аби вони забрали його в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику у ремонт. Двірничці я так і сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити і вантажити на підводу. Є в мене купець і на отоманку. Це один мій знайомий торговець старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні отоманки пішли вгору.

— Більше ви нічого не накоїли, Швейку? — спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, аби у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть вже ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортепіано вже вантажили на візок.

Повернувшись з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шніцель. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба вести духовне життя.

Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому отоманку, запрошуючи торговця залишитися побесідувати, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, вибачаючись, йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.

— Шкода, що в мене немає такого, — розчаровано сказав фельдкурат. — Людина неспроможна передбачити все заздалегідь.

Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат пустився в дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.

Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.

Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:

— В жодному разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?

Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові: — Буде з мене! Тепер лізь у ліжко і хропи! Ясно?

— Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, — белькотів фельдкурат. — Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла у Збраславі*, і туди можна добратися пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики і роздягнутись.

Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявлюваними особами.

— Бачите, панове, — звертався він до шафи і фікуса, — як зі мною поводяться мої родичі!

— Я не визнаю ніяких родичів, — раптом вирішив він, лягаючи в постіль. — Хоч би небо і земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати. І в кімнаті розляглося хропіння фельдкурата.


IV


В ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Мюллерову. Вдома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Мюллерову заарештували в той самий вечір, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого і не змогли довести, її відправили в концентраційний табір Штайнгоф. Від неї вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав.

«Мила Анночко! Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має п’ятнистий закреслено появилася тут і чорна закреслено. Все інше в порядку. Їсти маємо досить і збираємо картопляні закреслено на юшку. Я чула, що пана Швейка вже закреслено. Ти якось рознюхай, де він лежить, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі в правому кутку в ящичку залишилося маленьке цуценя роклерк. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене за закреслено.

Отже, думаю, що вже пізно. І цей песик також відправився на той закреслено». А через всю сторінку рожева печатка: Zensuriert. K. k. Konzentrationslager Steinhof1.

____________________

1Цензуровано. Цісарсько-королівський концентраційний табір Штайнгоф (нім.).


- І дійсно, цуценя було вже мертве, — хлипала двоюрідна сестра пані Мюллерової. - І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.

Двоюрідна сестра пані Мюллерової не могла заспокоїтися. Нарікаючи і не перестаючи хлипати, вона висловила, нарешті, побоювання, чи не втік Швейк часом з військової служби і чи не хоче тепер стягти і на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.

— Це просто-таки кумедно, — сказав Швейк. — І мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Та про це нікому ні слова.

Виходячи із свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:

— В пральні, пані Кейржова, є кілька моїх комірців і маніжок, викупіть їх, аби я мав у що одягнутися, коли повернуся з військової служби. Глядіть також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.

Потім Швейк заглянув у кнайпу «Під чашею». Побачивши його, пані Палівцева відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.

— Мій чоловік, — почала вона ялозити стару історію, — такий вже був обережний, що й на холодне дмухав, а прецінь сидить бідолаха замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вже вас тут минулого тижня знову шукали. Ми обережніші, ніж ви, — закінчила вона свою розмову, — а таки встряли в біду. Не кожен має таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один старий пан, слюсар із Сміхова. Він підійшов до Швейка і сказав:

— Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.

На вулиці розговорився із Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцевої, також вважав дезертиром.

Старий признався, що у нього є син, який теж втік із війська і тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.

Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку.

— Це вам про всякий випадок, — сказав він і потягнув Швейка з собою до винарні на розі, - я вас розумію, і вам нема чого боятися.

Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж над ранок, збудив Швейка і сказав:

— Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом. Або краще зваріть ґроґ.


Швейк з фельдкуратом їдуть правити польову месу


І


Підготовка до вбивства людей відбувалася завжди з ім’ям Бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку створила людська фантазія.

Старі фінікіяни, перш, ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління перед походом на війну, щоб вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.

Людожери гвінейських і полінезійських островів перед тим як урочисто зжерти своїх полонених або нікчемних людей, як-то: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм або просто цікавих, — приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди.

Через те, що у їхні землі ще не проникла культура риз, вони прикрашають стегна просто гірляндами із строкатого пір’я лісового птаства.

Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла найбільш урочисті богослужіння: велику месу зі співами.

При стратах злочинців засудженого завжди турбують своєю присутністю священики.

В Пруссії пастор водив нещасного під сокиру, в Австрії католицький священик — на шибеницю, у Франції — під ґільйотину, в Америці — на електричний стілець, в Іспанії — на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом.

В Росії бородатий піп водив революціонера на смерть і так далі.

Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: «Тобі тільки відсічуть голову, або повісять, задушать, чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки той мусив витерпіти».

Велика бійня — світова війна — теж не обійшлася без благословення священиків. Фельдкурати всіх армій молилися і відправляли меси за перемогу того табору, чий хліб їли.

При стратах збунтованих солдатів виринав священник. При стратах чеських леґіонерів теж можна було бачити священиків.

Нічого не змінилося від того часу, коли розбійник Войтєх*, якого нарекли «святим», з мечем в одній руці і з хрестом в другій, брав участь у різанині і винищуванні прибалтійських слов’ян.

В усій Європі люди йшли, як худоба на бійню, куди їх вели не тільки різники-цісарі, королі, президенти та інші пануючі владоможці й полководці, але і священики всіх релігій, які благословляли їх і примушували давати фальшиву присягу «на землі, в повітрі, на морі» і так далі.

Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге вже на передовій перед кривавою різнею і смертовбивством.

Пам’ятаю, одного разу під час польової служби па позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття.

Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки готували подібну славу фельдкуратам по другий бік фронту.

Ми мали з цього велику зловтіху, і на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:


Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало,

Ти ж небо покохав і лоно Авраама,

То й небо смерть тобі згори послало,

Де ти співав, лишилась тільки пляма.


II


Швейк зварив чудесний ґроґ, куди кращий від ґроґу старих моряків. Такий ґроґ смакував би навіть піратові XVI–XVII століття.

Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.

— Де ви навчилися варити такий чудовий напій? — спитав він.

— У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував по світі, - відповів Швейк. — Він говорив, що ґроґ мусить бути такий міцний, аби той, хто впаде у море, міг переплисти увесь Ламанш.

— Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо месу, — філософствував фельдкурат. — Думаю, перш за все, годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса це не така забава, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь до тих негідників. В цьому випадку треба справді весь розум в кулаці тримати. Польовий олтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, — раптом вхопився він за голову, — ну й воли ж ми обидва. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий олтар? В отоманку. А ми ж її продали!

— Ну, це дійсно нещастя, пане фельдкурате, — сказав Швейк. — Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але передучора я зустрів його жінку: він сидить за якусь крадену шафу, а наша отоманка у одного вчителя у Вршовіцах. Біда буде з цим польовим олтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і підемо його розшукувати, бо, на мою думку, без польового олтаря не можна відправляти польової служби.

— Справді, нам тільки його і бракує, - меланхолійно сказав фельдкурат, — бо все інше на плацу вже приготовано. Теслярі вже зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що поробиш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах.

Він замислився: — Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручника Вітінґера з 75-го полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий був бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів — Відень — Медлінґ — за 1 годину 48 хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту отоманку?

Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.

— Ну, годі. Ходімо вже шукати той олтарисько, — вигукнув Швейк. — Вже ранок. Мені ще треба одягти мундир і випити скляночку ґроґу.

Нарешті вони вибралися. По дорозі до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей в «боже благословення», і, коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.

Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.

Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника отоманки, вчителя з Вршовіц. Фельдкурат поводився надзвичайно ґалантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її по підборіддю.

До Вршовіц вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він мусить прогулятися по свіжому повітрі, аби голова трохи відпочила.

У Вршовіцах на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в отоманці польовий олтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костелові, залишивши за собою право зробити на другому боці олтаря напис: «Даровано на честь і хвалу Божу п. Коляржиком, учителем-пенсіонером, літа Божого 1914». Застигнутий в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів виявилося, що свою знахідку він сприйняв як чудо і провидіння Боже. Коли, мовляв, він купив цю отоманку, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику отоманки». Уві сні з’явився до нього якийсь янгол і наказав: «Відчини ящик в отоманці!» Вчитель послухав.

А коли побачив там мініатюрний складаний олтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед отоманкою, довго і гаряче молився, восхваляючи Бога, бо сприйняв це як веління з неба і вирішив прикрасити знахідкою костел у Вршовіцах.

— Це нас не дуже цікавить, — сказав фельдкурат, — річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.

— Через таке чудо, — додав Швейк, — ви ще можете влипнути в халепу із поліцією. Ви, добродію, купили отоманку, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Нічого було вам вірити янголам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір злодюга колись вкрав її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка не забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші знак Божий і замість того, щоб перетопити її, пішов з нею до парафіяльного священика, мовляв, хотів би її подарувати костелові. Пан отець вирішив, що це в злодієві заговорило сумління, послав за старостою, староста — за жандармами, і його безневинно засудили за святотатську крадіжку, бо він безнастанно плів щось про чудо. Він також хотів урятуватися і розповідав про якогось янгола, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до місцевого священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий олтар — це вам не кицька або шкарпетка, які можна дарувати кому заманеться.

Старий добродій, вдягаючись, тремтів усім тілом, дзвонив зубами.

— Я, дійсно, не мав на думці нічого злого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої волі допомогти прикрасити наш бідний храм Господній у Вршовіцах.

— За рахунок військового майна, це ясно, — твердо і грубо сказав Швейк. — Спасибі за таке Боже провидіння. Якийсь Півонька з Хотєборжа також вирішив, що це Боже провидіння, коли одного разу йому під руку навернувся недоуздок з чужою коровою.

Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватися, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і полагодити цю справу.

Вршовіцький священик ще спав, і коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти зі святими дарами до хворого.

— Могли б уже дати спокій з цим останнім єлеєпомазанням, — бурчав він, неохоче одягаючись, — отак приспічить людям умирати саме тоді, коли ти найкраще спиш. А потім ще сварися з ними за гроші. І так в передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків, з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі, з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.

Якщо священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в отоманці, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з отоманки до ризниці костелу, куди ходять лише цивільні. Швейк робив при цьому різні зауваження — мовляв, дуже легко збагачувати бідний костел за рахунок військового майна. «Бідний» сказав немовби у лапках.

Врешті вони пішли до ризниці, і священик видав польовий олтар під таку розписку:

«Мною одержано польовий олтар, який випадково опинився у вршовіцькому храмі.

Фельдкурат Отто Кац».

Горезвісний польовий олтар був придбаний в однієї єврейської фірми «Mopiц Малер» у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні при богослужіннях, і речі релігійного вжитку — як чотки і образочки святих.

Олтар складався з трьох частин з дуже вже фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.

Було просто неможливо, не фантазуючи, розібратися, що саме являють собою образи, намальовані на тих трьох частинах. Одно певне, цим олтарем могли б так само успішно користуватися і якісь язичники на Замбезі, і шамани бурятів та монголів.

Розмальований крикливими барвами, олтар здалека мав вигляд кольорової таблиці, призначеної для виявлення дальтонізму в залізничників.

Впадала в очі тільки одна фігура: якась гола людина із ореолом і зеленуватим тілом, що нагадувало гусячий огузок, який вже смердить і розкладається. Цьому святому ніхто нічого злого не робив. Навпаки, і по обидва боки його стовбичили два крилаті створіння. Вони мали являти собою янголів. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловік репетує з переляку від компанії навколо нього, бо янголи скидалися на казкові страхіття, щось середнє між крилатою кицькою і апокаліптичною потворою.

Візаві — образок мав зображувати святу трійцю. Щодо голубки, то загалом художник її не дуже спотворив. Він намалював якогось птаха, а той так само міг правити за голубку, як і за курку з породи білих віандоток.

Зате Бог Отець скидався на розбишаку з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому кримінально-пригодницькому фільмі.

У той же час Син Божий був веселий молодий чоловік з опасистим животиком, прикритим чимось на зразок трусиків. Взагалі Бог-Син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елеґантно, немовби це була тенісна ракетка.

Здалека однак вся картина зливалася і створювала ілюзію, немовби поїзд виїздив на станцію.

Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці.

Солдати завжди сперечалися, коли намагалися розв’язати цей ребус. Дехто навіть впізнав на образку свою землячку з Присазавського краю.

Але під цим був напис: «Heilige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser»1.

____________________

1Свята Маріє, Мати Божа, змилуйся над нами (нім.).


Швейк нарешті поклав польовий олтар у дрожки, а сам сів біля візника на козли. Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на святу трійцю.

Швейк вів розмову з візником про війну.

Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як наприклад: «Так, так. І намолотили ж вам у Сербії», і т. п. Коли вони переїздили митну лінію, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:

— Святу трійцю і Діву Марію з фельдкуратом.

Тимчасом на плацу їх нетерпляче чекали маршові сотні. І чекали довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще за спортивною чашею до поручника Вітінґера, а потім за дароносицею, ковчегом і іншими потрібними для відправи речами, в тому числі і за пляшкою церковного вина аж до бржевновського монастиря. Відправляти польову службу, як це видно зі всього, не так то вже й просто.

— Ми крутимо, як можемо, — сказав Швейк візникові. І це була правда, бо коли вони приїхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яною перегородкою і столом, на якому треба було поставити польовий олтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.

Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці і поїхав на фронт.

— Дрібниця, пане фельдкурате, — сказав Швейк. — Я також можу зробити цю роботу.

— А ви вмієте прислужувати?

— Я ніколи цього не робив, — відповів Швейк, — але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, про які вам раніше і не снилося. Вже якось приліплю оте дурне «et cum spiritu tuo»1 до вашого «dominus vobiscum»2, вже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже то й важко ходити навколо вас, як кицька навколо гарячої каші, мити вам руки і наливати з кубків вино…

____________________

1І з духом твоїм (лат.).

2Господь з вами (лат.).


— Добре, — сказав фельдкурат, — але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до того другого кубка вино. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти праворуч, коли ліворуч. Якщо свисну потихеньку один раз, то значить — вправо, а двічі — вліво. З требником також не дуже носіться. Зрештою, це весела дурниця. Не боїтеся?

— Я нічого не боюся, пане фельдкурате, навіть прислужування.

Фельдкурат мав рацію, коли сказав: «Зрештою, це весела дурниця».

Все якось обійшлося.

Промова фельдкурата була зовсім коротка.

— Солдати! Перед від’їздом на бойовище ми зійшлися сюди, щоб звернути своє серце до Бога, аби отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого.

— Ruht!3- крикнув старий полковник на лівому крилі.

____________________

3Вільно (нім.).


Польову відправу тому називають польовою, що вона підлягає тим самим законам, що й військова тактика в полі. В добу тридцятилітньої війни, під час тривалих маневрів і польові служби тривали надзвичайно довго.

При сучасній тактиці, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж мусить бути і короткою, і рішучою. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, що були ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат підсвистує.

Швейк миттю реаґував на сигнали. Він мотався то з правого боку від олтаря, то знову стояв зліва і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».

Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев на задньому плані і солдатськими убиральнями, пахощі яких заступали містичний запах кадила ґотичних храмів.

Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж солдатами чулося: «Дай затягнутися». І як жертовний дим, спливали від солдатських рот до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.

Нарешті пролунало: «Zum Gebet!»1, завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив свої коліна перед спортивною чашею поручника Вітінґера, яку той виграв у змаганнях Відень — Медлінґ.

____________________

1На молитву! (нім.).


Чаша була повна, і кожна маніпуляція фельдкурата з чашею супроводжувалась словами, що котилися солдатськими шеренгами: «Ото хильнув!»

Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало «На молитву!», і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, будь нам покровитель»; після цього команда «Шикуйсь!» і «Кроком руш!»

— Заберіть ці манатки, — сказав фельдкурат Швейкові, вказуючи на польовий олтар, — бо ж треба порозвозити, що в кого брали.

Вони поїхали тим самим фіакром і чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.

Відіславши нещасного візника в комендатуру, мовляв, там йому заплатять за тривалу їзду, вони повернулися додому, і тут Швейк звернувся до фельдкурата:

— Насмілююсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того ж самого віросповідання, як і той, кому він прислужує?

— Звичайно, — відповів фельдкурат. — В іншому разі відправа втратила б значення.

— Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, — сказав Швейк. — Я не належу ні до якої церкви, я безконфесіональний. Так уже мені в житті не таланить.

Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:

— Випийте рештки церковного вина у пляшці і вважайте себе знову сином святої церкви.


Релігійний диспут


Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря військових душ. Фельдкурат ділив свій час між ви конанням своїх духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, зазвичай брудний, невмитий, як коцур після прогулянок по дахах у пору залицянь.

Повернувшись додому, коли він ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про вищі цілі, про духовний запал і радість мислення. Інколи намагався говорити віршами, цитував Гайне.

Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу у саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього законовчителя, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колеґу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляги, яку Швейк завжди носив зі собою на такі релігійні церемонії.

— Це доброї марки, — припрошував фельдкурат Отто Кац. — Хильніть та йдіть додому. Я вже сам усе полагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, осудливо похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче провів свою роль.

На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було: «І так далі» або «напевно».

«Ви, солдати, сьогодні поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Напевно. Ви не знаєте, що з вами трапиться, напевно. І так далі». І весь час від вівтаря лунало: «І так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.

В запалі і красномовному розгоні фельдкурат називав і князя Євгена Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони ставитимуть мости через ріки.

Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно і весело.

По дорозі додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим олтарем до трамваю.

— Ти, бра, не дуже. Ще одне слово, і я тебе так трісну отим святим по голові, що тільки хлявкнеш, — кинув Швейк кондукторові.

Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що по дорозі загубили дароносицю.

— Подумаєш, яка втрата! — сказав Швейк. — Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, що знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, і не знайшовся б цей чесний, хоч бувають і такі люди. У нас в Будейовіцах у полку був один вояк, такий несусвітний осел. Він знайшов раз на вулиці шістсот крон, віддав їх в поліцію, і в газетах про нього писали як про чесну людину, а він з цього тільки сорому наївся. Ніхто з ним не хотів розмовляти, кожний цвікав йому у вічі: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай трохи честі в собі». Була в нього дівчина, так і та з ним порвала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі ради цієї історії викинули його під час танців з корчми, хлопець почав сохнути, замислюватись і, кінець кінцем, кинувся під потяг. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди застерігали, аби не віддавав його у поліцію, але він, впертюх, не послухав. Прийняли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив про втрату золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінь і кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті, виявилося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець все ж таки відсидів три дні. Схвилювавшись, він, бачте, образив поліцая. Але законну нагороду десять процентів — тобто 1 крону 20 гелерів він все-таки дістав, бо ця негідь коштувала 12 крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього до суду за образу честі, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чемно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба висікти, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, аби люди собі це закарбували і відповідно до цього поводилися», — говорив він потім. Думаю, що нашу дароносицю назад ніхто не принесе, хоч на зворотному боці і є полкова позначка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Вчора в кав’ярні «Під золотим віночком» я розмовляв із одним із провінції, йому вже п’ятдесят шість років. Він ходив, каже, питати в окружне управління до Нової Паки, з якої речі в нього реквізували бричку. По дорозі додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, який саме прибув і стояв на майдані на плаці. Якийсь молодик — він віз консерви для армії — попросив його хвилинку постояти біля коней, та як пішов, то вже більше і не повернувся. Коли ж обоз рушив, то дядько з провінції теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, де він у якомусь місті також попросив когось постояти біля воза і лише таким чином врятувався, бо інакше були б його потягнули аж до Сербії. Повернувся до рідного краю приголомшений і більше вже не хоче мати нічого спільного з військовими речами.

Увечері до них у гості прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранці також відправляти польову службу саперам. Це була фанатична людина. Він прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школі, розвивав у дітей релігійне почуття потиличниками, і в різних газетах час від часу з’являлися статейки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Він був переконаний, що дитина найкраще засвоїть катехизис за допомогою системи різок.

Гість трохи налягав на одну ногу, — наслідок візиту батька одного школяра, якого законовчитель віддубасив по голові, бо школяр висловлював певні сумніви щодо Божої трійці і дістав за це три потиличники: один — за Бога-Отця, другий — за Бога-Сина, а третій — за Святого Духа.

Сьогодні він прийшов, щоб спрямувати свого колеґу Каца на праведну путь і настановити його на добрий розум. Почав він такими словами:

— Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь і де ваш молитовник? Жодний образ святих не прикрашає стін вашої кімнати. Що це висить у вас над ліжком?

Кац засміявся.

— Це «Сусанна під час купання», а ця гола жінка, нижче — одна моя стара знайома. Направо — японський малюнок. Він зображує статевий акт між гейшею і старим японським самураєм. Правда ж, дуже ориґінально? Молитовник лежить у мене в кухні. Швейку, принесіть його сюди і відкрийте його на третій сторінці.

Швейк пішов, і з кухні тричі раз за разом бахнули витягувані з пляшок корки.

Побожний фельдкурат вжахнувся, побачивши на столі три пляшки.

— Це легеньке церковне вино, колеґо, — сказав Кац. — Рислінґ, дуже доброї марки. Смаком нагадує мозельське.

— Я пити не буду! — рішуче заявив побожний курат. — Я прийшов постукати до вашого серця, щиро поговорити з вами.

— Якщо так, то в горлі у вас пересохне, колеґо, — сказав Кац. — Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати і думки інших.

Побожний фельдкурат трохи надпив і витріщив очі.

— Ну й хороше ж, бісове вино, колеґо! Чи не правда?

Фанатик твердо сказав:

— Як бачу, ви лихословите.

— Це звичка, — відповів Кац. — Часом я ловлю себе навіть на тому, що богохульствую. Підлийте, Швейку, панові курату! Можу вас запевнити, що також лаюся на всі заставки іменем Господа Бога, Христа розп’ятого і всіх святих таїнств. Думаю, коли відкалатаєте в армії стільки, скільки я, то й ви не гірше язика наламаєте. Це справа не важка, а у нас, духовних осіб, небо, Бог, хрест і святі таїнства завжди напохваті. Адже ж це звучить гарно і професіонально. Пийте, колеґо!

Колишній законовчитель механічно відпив. Видно, він хотів щось відповісти, але не зміг. Збирався з думками.

— Вище голову, колеґо! — продовжував Кац. — Не хмуртеся, немовби вас за п’ять хвилин мають повісити. Одного разу, чув я, ви в п’ятницю, гадаючи, що це четвер, помилково з’їли в ресторані свинячу котлету, а потім в убиральні запихали собі в горлянку палець, намагаючись викинути все, що з’їли, бо боялися, щоб Господь Бог вас не стер з лиця землі. А я не боюсь у піст їсти м’ясо і навіть пекла не боюся. Пардон! Пийте, колеґо, пийте. Так. Вам уже краще? Чи, може, ви поділяєте прогресивні погляди на пекло і йдете за духом часу, з реформістами? Тобто, на вашу думку, у пеклі замість звичайних казанів з сіркою для нещасних грішників стоять автоклави, тобто котли високого тиску і рожни з електричним мотором? Грішників там, напевно, смажать на маргарині, і мільйон років через них перекочуються машини для трамбування шляхів. Дантисти викликають там скрегіт зубів спеціальними пристроями, квиління грішників записуються на грамофонні платівки, а потім ті платівки посилають нагору до раю для розваги праведників. Що ж до раю, то там, по-вашому, діють пульверизатори з одеколоном, а фісгармонія грає так довго Брамса, що кожен волів би втекти до пекла або в чистилище. У янголят в задочках вставлені аеропланні пропелери, щоб не натруджувати свої крила. Пийте, колеґо, пийте! Швейку, налийте йому коньяку, мені здається, що йому погано.

Оговтавшись, побожний курат зашепотів:

— Релігія — це міркування вищого порядку. Хто не вірить в існування святої трійці…

— Швейку, — перервав його Кац, — бурхніть пану фельдкуратові ще одну чарку коньяку. Хай прочуняє. Розкажіть йому що небудь, Швейку.

— Біля Влашіма був собі, мельдую послушно, пане фельдкурате, — сказав Швейк, — один благочинний, а у нього після того, як його стара економка втекла з дитиною і з грішми, була служниця. Цей благочинний на старість пустився вивчати святого Августина, про якого говорять, нібито він належить до святих отців. Вичитав він там, що кожний, хто вірить в антиподів, повинен бути проклятий. Покликав він свою служницю та й каже: «Слухайте, ви якось мені говорили, що ваш син, слюсар, виїхав до Австралії. Таким чином, він зараз у антиподів, а святий Августин наказує, щоб кожний, хто вірить у антиподів, був проклятий». «Отче духовний, — говорить йому баба, — таж мій син посилає мені з Австралії листи і гроші». «Це диявольська мана, — відповідає їй благочинний, — жодної Австралії, за святим Августином, немає, це вас тільки антихрист опутав». В неділю він прилюдно прокляв її у костелі і кричав, що Австралії немає. Відразу ж з костелу його відвезли до божевільні. Правду кажучи, багатьом там і місце. В монастирі урсулянок зберігається пляшечка з молоком Діви Марії, яким вона годувала Ісусика, а в сирітському домі біля Бенешова, коли туди привезли святу воду з Люрду*, сироти від цієї води дістали таку бігунку, якої ще світ не бачив.

Побожному фельдкуратові почало мигтіти в очах. Він опритомнів завдяки новій порції коньяку, який вдарив йому у голову, і, кліпаючи очима, спитав Каца:

— Ви не вірите в непорочне зачаття Діви Марії? Ви не вірите, що перст святого Іоанна Хрестителя, який зберігається в піярів, справжній? А взагалі в Господа Бога ви вірите? І якщо не вірите, то чому ви стали фельдкуратом?

— Вельмишановний колеґо, — відповів Кац, поплескуючи того інтимно по плечу, — поки держава не визнає, що солдати, йдучи в бій вмирати, не потребують Божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професією. До того ж, людина тут аж ніяк не перевтомиться. Для мене це краще, ніж бігати по полігонах і маршувати на маневрах. Раніше я діставав накази від начальників, а сьогодні роблю, що хочу. Заступаю того, хто не існує. І сам граю роль Бога. Якщо не захочу комусь відпустити гріхів, то не відпущу, хоча б він благав мене навколішках. Зрештою, таких би знайшлося до біса мало.

— Я люблю Господа Бога, — сказав побожний фельдкурат, починаючи гикати, — дуже його люблю. Дайте мені трохи вина. Я шаную Господа Бога, — повів він далі, - дуже його шаную і поважаю. Нікого так не шаную, як його.

Тут він гупнув кулаком об стіл, аж пляшки підскочили.

— Бог — це велич, це щось надземне. Він чесний у своїх ділах, він сонячне явище, і ніхто в мені цієї віри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всіх святих поважаю, за винятком святого Серапіона. Дуже вже паскудне в нього ім’я.

— Дійсно, не завадило б йому внести прохання про зміну імені, - зауважив Швейк.

— Люблю святу Людмилу і святого Бернарда, — продовжував колишній законовчитель. — Він врятував багато прочан в Сен-Ґотарді. Носить на шиї пляшку з коньяком і розшукує занесених снігом.

Розмова дістала інший напрямок. Побожний курат почав патякати таке, що аж ні в які ворота не лізло.

— Шаную маленьких дітей і свято 28-го грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить — свіжих яєць не дістати.

Він вибухнув реготом і почав співати:


«Святий Боже, святий кріпкий».


Однак одразу ж перервав і, підвівшись, гостро запитав Каца:

— Ви не вірите, що 15-го серпня свято Вознесення Діви Марії?

Веселощі були в повному розпалі. З’явилися ще пляшки, і Кац час од часу вимагав:

— Скажи, що не віриш в Господа Бога, а то не наллю тобі більше.

Здавалося, що повертаються часи переслідувань перших християн. Колишній законовчитель співав якусь пісню мучеників з часів Римської імперії і ревів:

— Вірю в Господа Бога, не зречуся його. Тримай собі своє вино. Можу і сам за ним послати.

Нарешті, його поклали у ліжко. Перед тим як заснути, він урочисто проголосив, піднісши правицю як до присяги:

— Вірю в Бога-Отця, Бога-Сина і Бога Духа Святого! Принесіть мені молитовник!

Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нічному столику, і побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.


Швейк іде соборувати


«Воєнне міністерство скасовує на час війни діючі приписи щодо єлеєпомазання солдатів армії і встановлює такі правила для військових священиків:

§ 1. На фронті скасовується останнє єлеєпомазання.

§ 2. Важкохворим і пораненим забороняється відправлятися в тил заради останнього єлеєпомазання. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.

§ 3. У військових тилових лазаретах можна проводити групове єлеєпомазання згідно з висновками військових лікарів, якщо останнє єлеєпомазання не заважатиме роботі відповідних військових установ.

§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким людям прийняти останнє єлеєпомазання.

§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів давати останнє єлеєпомазання тим, кому командування дозволить».


Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету єлеєпомазувати, тобто соборувати, важкопоранених.

— Слухайте, Швейку, — вигукнув фельдкурат, — чи ж це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють цього побожного священика, який у нас недавно ночував? Йти зі святими дарами на Карлак! Я вже й забув, як це робиться.

— То давайте купимо собі катехизис, там усе буде, пане фельдкурате, — сказав Швейк. — Для духовних пастирів це щось таке, як довідник для чужоземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів вступити послушником і дістати рясу, щоб не зношувати свого одягу, то змушений був купити собі катехизис і вчитися, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що це значить мати чисту совість, і інші такі дрібниці, а потім він продав з монастирського саду «наліво» половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: «Ті огірки я міг продавати і без катехизису».

Коли Швейк приніс куплений катехизис, фельдкурат, перелистуючи сторінки, казав:

— Диви-но, останнє єлеєпомазання може справляти лише священик, і то виключно єлеєм, посвяченим єпископом. Значить, Швейку, ви не маєте права самі до цього братися. Ану-но прочитайте мені, як треба відправляти останнє єлеєпомазання, чи то пак соборування.

Швейк почав читати: «Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і при цьому молиться: «Заради святого єлеєпомазання і завдяки всеблагому милосердю, да простить тобі Бог всі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою».

— Хотілося б мені, Швейку, знати, — відізвався фельдкурат, — що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете пояснити це мені?

— Багато дечого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцульках… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?

— А ходою, Швейку?

— Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердилися.

— А нюхом?

— Коли хтось від смороду носа відвертає.

— А смаком, Швейку?

— Коли хтось до когось ласий, як до марципана.

— А мовою?

— Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить усяку всячину, а інший вже й вуха розвісив.

Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:

— Отже, нам потрібне миро, освячене єпископом. Ось вам десять крон — купіть плящинку. На військовій базі такого єлею, звичайно, немає. І Швейк помандрував по той єлей, освячений єпископом.

А розшукати його куди важче, ніж живу воду в казках Божени Нємцової*.

Швейк заходив у кілька дроґерій*, і варто було йому тільки вимовити: — Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом, — як всі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. При цьому Швейк робив надзвичайно серйозну міну.

Нарешті, він вирішив спробувати щастя в аптеках. В першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. В другій хотіли телефонувати у швидку допомогу, а в третій — провізор сказав йому, що на Довгій вулиці фірма «Поляк» — торгівля оліями і лаками — безсумнівно матиме на складі олії потрібний йому єлей.

Фірма «Поляк» на Довгій вулиці дійсно була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму* — йому наливали скипидару, і було все в порядку.

Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, посвяченого епископом, хазяїн сказав прикажчикові:

— Налийте йому, пане Тавхене, 100 грамів конопляної олії номер 3.

А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:

— Це перший сорт, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи — звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.

Тим часом фельдкурат повторяв з катехизису те, що колись в семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі за своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж рвав боки: «Назва «останнє єлеєпомазання» бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині». Або: «Останнє єлеєпомазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже прийшов до розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання при свідомій пам’яті».

Потім прийшов ординарець і приніс пакет, в якому фельдкурата повідомляли, що завтра при єлеєпомазанні в лазареті буде присутнім «Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів».

Це товариство складалося з істеричних бабів і роздавало солдатам по лазаретах образки святих і книжечки з оповіданням про католицького солдата, який вмирає за найяснішого цісяря. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням недавнього побоїща: усюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати з лафетами шкереберть. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить вмираючий солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється янгол, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І вмираючий щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну, і буде ж то знову завтра день».

Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму св. Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, «товариство шляхтянок» звичайно розсідалося за полковником. Це були високі сухі жінки в чорних сукнях з чотками; вони одного разу після проповіді підступили до нього і цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не посатанів і не сказав: — Пробачте, мої пані, але мене чекає пан капітан з партією «фербля».

— Отже, єлей ми вже придбали, — урочисто сказав Швейк, повернувшись від фірми «Поляк», — конопляна олія номер три, перший сорт, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.

— А навіщо ж він здався, Швейку?

— Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією но мер три, люди перед нами шапки знімали. Це так завжди робиться, і вже багато людей, які до цієї церемонії зовсім не були причетні, сиділи в криміналах, бо шапок не поскидали. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж при такій церемонії не зняв капелюха, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, ніби він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, значить, чув дзенькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це і було вночі. Це так, як на свято тіла Господнього1.

____________________

1Обрядове релігійне свято у католиків.


В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки знімати; отже, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

— Це з воріт заїзду «У Кржижків», — сказав він, — коштує мені п’ять хвилин страху, і до того ж довелося довго чекати, бо весь час швендяли люди.

— Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився так, немовби доля послала його знищити цілу нашу планету, щоб і слід її загубився у безконечному просторі.

Панисько говорив грубим, сухим і суворим тоном:

— Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьфу, до біса! — І він сплюнув у кухні на підлогу.

— Не напльовуйте нам тут, пане, — відізвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

— А я ще раз плюну, бачите, ось так, — вперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. — Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

— Якщо ви освічена людина, — перестеріг його Швейк, — відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не як якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий відвідувач встав з крісла і, тремтячи від хвилювання, загорлав:

— Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по вашому, хто? Кажіть!..

— Ви старий засранець, от хто ви! — випалив Швейк, дивлячись йому в очі. — Плюєте на підлогу, так, наче ви в трамваї, поїзді або десь в ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять написи, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, вже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж в обличчі змінився, і на адресу Швейка і фельдкурата посипався град добірної лайки.

— Ви вже виговорилися? — спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам». — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так вже вичерпався, що на язик йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу, і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим паниськом покотився по сходах Швейків голос:

— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно.

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попідвіконню. Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті, гість дочекався фельдкурата, який привів його у кімнату і посадив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

— А це, Швейку, нащо?

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм вже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

— Залиште нас, Швейку, ми щось маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

— Ви, якщо не помиляюся, прийшли за грішми по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя.

— Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

— Людина часто потрапляє в таку ситуацію, коли їй залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — «надійся». Це один із листочків трилисника, які підносять людину з життєвого хаосу вгору: «Віра, надія, любов».

— Я надіявсь, пане фельдкурате, що сума…

— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу вам ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно — мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам 1200 крон, коли в моїй кишені неповних сто.

— Отже, ви… — затинаючись, відізвався гість.

— Так, отже, я… — відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

— Пане, це шахрайство, — сказав він, підводячись.

— Заспокойтеся, шановний пане.

— Це шахрайство, — вперто вигукнув гість, — ви зловживаєте моїм довір’ям.

— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров’я треба змінити повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, - цей пан бажає вийти на свіже повітря.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — відізвався Швейк з кухні, - я цим паном уже раз відчинив двері.

— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

— Дуже добре, пане фельдкурате, — сказав Швейк, повернувшись з коридору, — що ми з ним впоралися раніш, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати із святого письма, а коли кого лупцював биківцем, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, щоб знав, як битися в моєму ресторані».

— Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, яка не шанує духовну особу, — засміявся фельдкурат. — Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Посмажте яєшню з шинкою, зваріть пунш-бордо, а потім віддамося побожним роздумуванням, бо, як читаємо у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, уже двічі викинутий з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось подзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

— Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.

— Погано робите, Швейку, — сказав фельдкурат. — Гість у хату, Бог у дім. В давні часи на банкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

— Сідайте, — чемно попросив його фельдкурат. — Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєшня з шинкою. То ж то любо банкетувати, коли люди позичають гроші!

— По моєму, я тут не для смішок, — проговорив похмурий добродій, — я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер усе виясниться.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — зауважив Швейк, — що це найсправжнісінька гідра, достеменно, як той Боушек з Лібня. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур, і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Наполегливий відвідувач, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив: — Я хочу все з’ясувати і домагаюся, щоб мене вислухали.

— Це вам дозволяється, — сказав фельдкурат, — говоріть, шановний пане, говоріть довго, скільки схочете, а ми тим часом будемо продовжувати наш банкет. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

— Як вам відомо, — сказав упертюх, — зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і коли б не було війни, я б не наполягав, аби ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витягнув з кишені записну книжечку і продовжував:

— В мене все записано. Поручник Яната був винен мені 700 крон, але мав нахабство загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже 2000 крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку ж саму суму, дозволив власним солдатам вбити себе під Равою Руською. Поручник Махек — в сербському полоні, не повернув мені 1500 крон. В мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем загине в Карпатах, другий попреться в полон, третій втопиться в Сербії, а четвертий помре в угорському лазареті. От тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійним і немилосердним, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться.

Він підсунув фельдкуратові під ніс свою записну книжечку.

— Бачите: фельдкурат Матіаш помер в ізоляційній лікарні в Брні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви. Не повернув мені 1800 крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому ні на хрін не була потрібна.

— Це був його обов’язок, милий пане, — сказав фельдкурат. — Я завтра також іду з єлеєпомазанням. — І теж до холерного бараку, — докинув Швейк, — можете піти з нами, і побачите, що значить жертвувати собою.

— Пане фельдкурате, — сказав упертюх, — вірте, що я в жахливому становищі. Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

— Коли вас призовуть в армію і ви підете на фронт, — знову зауважив Швейк, — ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

— Пане, це серйозна справа, — сказала гідра до фельдкурата. — Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх, нарешті, скінчити.

— Дозвольте, пане фельдкурате, — відізвався Швейк. — Я вас прошу дійсно наказати мені не втручатися у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Крім того, я не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

— Швейку, мені вже від нього нудно, — сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, — я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, аби я заборонив вам втручатися до нашої розмови, хоч вам вже довелося з ним двічі вовтузитись. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилося б звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь ідіотською історією про мізерні 1200 крон, відвертає мене від іспиту совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього святкового вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».

Швейк виконав наказ, прогаркавши це гостеві на вухо.

Однак впертий гість і не ворухнувся.

— Швейку, — заохочував фельдкурат, — спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.

— Не відступлюся звідсіля, поки не заплатите, — вперто відповіла гідра.

Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:

— В такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним, що хочете.

— Ходімо, пане, — сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече, — «хто хоче по пиці, дістане тричі». - І він повторив свій маневр швидко і елеґантно, а тим часом фельдкурат вистукував по шибці похоронний марш.

Вечір, присвячений роздумуванням, мав різні фази.

Фельдкурат так побожно і гаряче прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:


Гей, як ми марширували,

Всі дівчата заридали…


І бравий вояка Швейк співав разом із ним.


* * *


Єлеєпомазання у військовому лазареті бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець — офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав своїм обов’язком прийняти святі таїнства для умираючих, бо і його начальник теж прагнув цього. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від них. Побожний майор робив це з хитрощів, думаючи, що молитва уповання може оздоровити хворого.

Однак обидва померли саме в ніч перед єлеєпомазанням, і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілими обличчями, як усі, хто вмирає від ядухи.

— Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе попсували, — злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують. І, дійсно, вони їхали з помпою: сидячи в дрожці, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнену в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв перехожих, які знімали капелюхи.

Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер.

За дрожками бігло кілька хлоп’яток. Один із них причепився ззаду дрожки, а його друзі в один голос кричали: «За возом, за возом!»

Швейк піддзвонював їм, а візник періщив бичем позад себе. На Волічковій вулиці якась двірничка, член конґреґації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім сплюнула:

— Скачуть з тим Господом Богом, як ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, — і повернулася на своє старе місце.

Звук дзвоника найбільше бентежив візникову кобилу.

Мабуть, він нагадував їй щось з давно минулих років, бо вона все оглядалася назад і час від часу робила спроби затанцювати на бруківці.

Отже, це і була та велика помпа, про яку говорив Швейк.

Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії полагодити фінансову сторону єлеєпомазання і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже 150 крон за освячену олію і дорогу.

Потім розгорілася суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:

— Не думайте, пане капітане, що єлеєпомазання дають задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод за кіньми, то йому також платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягнули до єлеєпомазання. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.

У цей час Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки і багнети.

Якийсь молоденький жовнірик з Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити і не втягати св. таїнства у дискусію. Треба, мовляв, по-християнськи уповати.

Старий резервіст глянув на жовтодзьоба і сказав:

— Ніде правди діти, гарне упованнячко на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про Божий мир, який нисходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді і любилися, як браття. Ось тепер би глянути на того дурного вола. Тільки-но вибухла війна, у всіх костелах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, який цією війною керує і дириґує. Я вже надивився на похорони з цього лазарету, відірвані ноги і руки возять звідси цілими возами.

— А солдатів ховають голими, — вставив інший вояка, — а їхню уніформу нап’ялюють знову на живих, і так це йде, як в зачарованім колі.

— Доки не виграємо, — докинув Швейк.

— Така «офіцерська люлька» хоче щось виграти, — озвався з кутка капрал. — Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожний зуміє, а от на фронті гинути — охочих чортма.

— Що ж, я теж думаю, це дуже приємно пхатися, аби тебе проштрикнули багнетом, — сказав Швейк. — Воно також непогано дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї віддалені, і це її так здивує, що вмре від несподіванки до того, ніж хтось встигне їй все пояснити.

Молоденький жовнірик щиро зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне століття народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бійні. Який сенс у цьому? Інший вояка, за професією вчитель, немов прочитав його думки і зауважив:

— Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но виникне така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…

— Залиште при собі свої вченості, - перебив його капрал. — Що нам до якоїсь ідіотської плями на сонці? І якби їх там навіть було двадцять, якого дідька я собі за них куплю.

— А ці плями на сонці, що не кажіть, неабищо, — вставив Швейк. — Одного разу вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді тільки-но я кудись збирався, то завжди наперед шукав у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, — прощавай, моя миленька, — я лишався вдома і чекав, поки те минеться. Коли вулкан Мон-Пелле знищив цілий острів Мартініка, один професор писав у «Народній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та вона, ця «Народна політика», вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони всі там і накрилися.

Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з «Товариства шляхтянок для релігійного виховання солдатів» — старою потворною сиреною, яка вже від ранку ходила по лазареті і всюди роздавала образочки святих, а поранені і хворі солдати кидали їх до плювальниць.

Під час обходу вона нервувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялися у своїх гріхах, дійсно стали праведними, бо тільки тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне.

Вона зблідла, говорячи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороднювання, робить із солдатів тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язик і казали у вічі, що вона «почвара» і «валаамова ослиця».

— Das ist, wirklich, schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben1.

____________________

1Це дійсно страшно, пане фельдкурате, люди зовсім зіпсовані (нім.).


Далі розбалакалася, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті — бо знає, що його чекає рай.

Базіка висловила ще декілька подібних нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонно розпрощався. — Їдьмо додому, Швейку, — гукнув у вартівню.

Назад поверталися без жодної помпи.

— Хай вдруге з єлеєпомазанням їде, хто хоче, — сказав фельдкурат. — Тут за кожну душу, яку хотів би ти спасти, ще торгуйся з ними. Рахівник на рахівнику сидить і рахівником поганяє. Банда!

Побачивши в руці Швейка пляшечку з посвяченою олією, він нахмурився:

— Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені і собі черевики.

— Спробую помастити також і замок, — додав Швейк, — страшно скрегоче, коли ви вночі повертаєтеся додому.

Такий був кінець нездійсненого єлеєпомазання, чи то пак соборування, або як ще кажуть — миропомазання чи маслосвяття.


Швейк денщиком у надпоручника Лукаша


I


Швейкове щастя тривало недовго.

Немилосердна доля розірвала дружні стосунки між ним і фельдкуратом.

Якщо фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може відвернути від нього нашу прихильність.

Фельдкурат продав Швейка надпоручникові Лукашу, точніше сказавши, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручника Лукаша зійшлася чесна компанійка грати у «двадцять одно».

Фельдкурат продувся вщент і, нарешті, спитав:

— Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом із тим цікава фігура, щось «non plus ultra»1.

____________________

1Неперевершене (лат.).


У вас ще ніколи не було такого денщика.

— Можу позичити тобі сто крон, — запропонував надпоручник Лукаш. — Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені своє чудо-диво. Мій слуга прикра людина, постійно зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, а що тих потиличників, не дорахуватись. Нічого не допомагає. Марна праця. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.

— Отже, згода, — легкодушно сказав фельдкурат, — або післязавтра сто крон, або Швейк.

Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат прекрасно знав і зовсім не сумнівався у тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.

«Адже ж я міг заломити двісті крон», — злостився він на себе.

Пересідаючи з трамвая на трамвай, який його за хвилину мав приставити додому, фельдкурат відчував докори сумління і приступ сентиментальності.

«Дуже негарно з мого боку, — подумав він, дзвонячи до своєї квартири, — як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»

— Милий Швейку, — сказав він, увійшовши до кімнати, — сьогодні сталося щось надзвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Вдарив я по банку, у мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він все ж таки натягнув до двадцяти одного. Скільки разів я потім ставив на туза або на десятку, завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.

Він на хвильку замовк.

— А на кінець я програв і вас. Позичив на вас сто крон, а якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручникові Лукашу. Мені дуже прикро…

— Сто крон я ще маю, — сказав Швейк, — можу вам позичити.

— Давайте сюди, — пожвавішав фельдкурат. — Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені справді неохота з вами розставатися.

Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.

— Прийшов віддати тобі борг, — сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, — киньте і мені карту.

— По банку! — вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. — Лише однісіньке очко перебрав! Знову по банку, — сказав він при другому ході, - по банку! Всліпу!

— Двадцять, — заявив банківник.

— Я всього на всього маю дев’ятнадцять, — тихо відізвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із сотні, яку позичав йому Швейк, щоб відкупитися від нового рабства.

Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, вже самою долею призначено служити у надпоручника Лукаша.

Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:

— Все даремно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе, що було в моїй силі, але доля сильніша. Вона кинула вас в пазури надпоручника Лукаша, і прийде хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.

— А в банку багато було? — спокійно спитав Швейк. — Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, хай його дундер свисне, коли вже й занадто щастить. На Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось, чорт його спокусив, чи що, він і говорить: «А що, якби ми заграли у двадцять одно по п’ять крейцарів?» Ну, й почали дутися у це п’ятачкове двадцять одно. Він банкував. Всі програвали, і нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв і без упину примовляв: «Маленька, погана, до мене». Не можете собі уявити, як на нього доля напосілася. Маленька, погана і хвіст на нього поклала. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, щоб гопнути по ньому. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, до мене». Картярі ставили по п’ятірці і весь час програвали. Один сажотрус так розсердився, що пішов додому за грішми, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він вдав, що нічого не має, і навмисне говорить: «Шістнадцять виграє». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятися і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз вже м’яшкурили за шулерську гру, хоч це був найчесніший картяр. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тут і шинкар не витримав.

Були в нього гроші, наготовлені для пивовара, він взяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі продув по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо ceбе, і заявив, що б’є по всьому банку. «Граємо, — говорить, — з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно.

Старий Вейвода витягнув другу сімку і так її залишив.

— Тепер прийде туз або десятка, — злобно сказав шинкар. — Голову даю, пане Вейводо, тепер вам амба.

Запала тиша. Вейвода обернув карту — аж це знову сімка. Шинкар зблід, як крейда, — це ж були його останні гроші, - і пішов у кухню, а за хвилину прибіг хлопець, який у нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, воскресили і знову сіли грати. Грошей вже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише примовляв: «Маленька, погана, до мене». І за всяку ціну хотів програти. Але тому, що він мусив відкривати карти і викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебирати. Всі вже від його щастя обовдуріли і домовилися далі грати під розписку, бо грошей у них вже чорт мав. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі і тисячі. Сажотрус був вже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза біля мільйона, двірник із «Столітньої кав’ярні» 80 тисяч крон, один студент-медик — понад два мільйони. Лише на тарілці, куди складалася частина виграшу для власника закладу, лежало розписок на клаптиках паперу більш ніж на 300 тисяч.

Старий Вейвода аж зі шкури ліз, аби тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що і той загріб гроші бо дістав двадцять одно. Послали за новими картами, але й це не допомогло. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Всі Вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, який вклав сюди готівкою всього-на-всього вісім крон. Він відкрито заявив, що такий тип, як Вейвода, не повинен би ходити по світі, йому треба було б надавати під зад коліном, викинути і втопити, як щеня. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому на думку спала блискуча ідея.

— Мені треба до убиральні, - сказав він сажотрусові. — Пограйте за мене, пане майстер. — І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці за поліцією.

Знайшов патруль і каже: в тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутися, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, його повідомили, що за цей час студент-медик профітькав понад два мільйони, а двірник понад три. На тарілці для шинкаря вже зібралося 500 тисяч крон.

За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув:

«Рятуйся, хто може!» Але було вже пізно. Конфіскували банк і всіх повели у поліцію. Вугляр із Здераза почав пручатися, і його довелось везти в поліцейській таратайці. В банку самими розписками було понад півмільярда, а готовими грішми понад тисячу п’ятсот крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, — сказав інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. — Куди до них Монте-Карло!» Всіх, крім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди із сконфіскованого банку — десь близько 160 мільйонів. Але він до ранку скрутився з глузду, а вранці ходив по Празі і замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так щастя в картах!

Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося доволокти його до ліжка, просльозився і захлипав:

— Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, все витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, плюндруй. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом:

— Я безхарактерна падлюка, — і впав у сон, як сокира у воду.

На другий день фельдкурат, уникаючи Швейкових очей, як пішов уранці, так повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.

— Покажіть йому, Швейку, — сказав він, знову уникаючи погляду Швейка, — де що лежить, щоб усе знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці зголосіться у надпоручника Лукаша.

Швейк із своїм заступником чудесно провели ніч за виготовленням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:

«Гей, біля Ходова тече водичка, — продає там моя мила червоненьке пиво», «Горо, горо височенька», «Йшли дівчата битим шляхом», «На Білій Горі селянин оре».

— Я за тебе не боюся, — сказав Швейк, — з такими даними ти затримаєшся у фельдкурата. І так у цей день пополудні надпоручник Лукаш уперше побачив чесне і щире обличчя бравого вояки Швейка, який йому відрапортував:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я — той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.


ІI


Професія офіцерських слуг сягає прадавніх часів. Здається, вже Олександр Македонський мав свого денщика. Однак, певно, в феодальну добу в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. Бо чим же ж тоді був Дон Кіхотів Санчо Панса?

За Австрії денщиків називали ще «чурами», «пуцерами», «пуцфлєками», «дінерами», «пфайфендеклями».

Як не дивно, але ще ніхто не написав історії офіцерських слуг. Ми б там знайшли, що альмавірський герцоґ при облозі Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцоґ пише в своїх мемуарах. Він оповідає, нібито його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною і ослятиною.

В старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо теж настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожний, чеснотливий, правдивий, скромний, хоробрий, відважний, чесний, працьовитий. Коротко кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня «офіцерська люлька» звичайно не буває ні побожною, ні чеснотливою, ні правдивою. Бреше, ошукує свого пана і дуже часто перетворює життя свого повелителя у справжнє пекло. Це хитрий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя.

Поміж цієї нової ґенерації денщиків не знайдуться такі самовіддані створіння, які б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо альмавірського герцоґа. З іншого боку, ми бачимо, що повелителі у боротьбі на життя і на смерть зі своїми слугами нового часу вживають найрішучіших заходів, бажаючи утримати свій авторитет.

Часом це набирає форми терору. В 1912 році в Штирському Градці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан. Він затоптав ногами свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це зробив щойно вдруге. В очах тих панів життя денщика не має жодної ціни. Це лише предмет, лялька для мордобою, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба лише з муками трактирних хлопчиків колишніх часів, яких виховували ляпасами і знущаннями, привчаючи сумлінно ставитися до своїх обов’язків.

Однак бувають випадки, коли денщик піднімається на ступінь фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі старшини намагаються задобрити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, як треба, може вступитися за когось при рапорті, і тоді усе добре минається.

Ці фаворити діставали під час війни великі і малі срібні медалі за хоробрість і відвагу. Я знав в 91-му полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити крадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові харчові посилки і його офіцер в час найбільшого голоду так відгодувався, аж не міг ходити.

Реляцію на його відзначення медаллю повелитель зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу і хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».

А той тим часом десь у тилу грабував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера і зробила з нього найбільш ненависне створіння для інших вояків. Денщик один мав завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро вояків припадала також одна. Його польова фляга завжди була наповнена ромом або коньяком. Таке убоїсько увесь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило цигарки свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі і носило особливий мундир.

Денщик бував у найбільш близькому зв’язку з ординарцем і досита постачав його недоїдками зі свого столу і рештками всіх своїх вигод. До тріумвірату залучався ще рахівник-фельдфебель. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями і воєнними планами.

Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще інформований, коли і що почнеться.

Якщо денщик говорив: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», — то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відв’язуватися від ворога».

Офіцерський слуга був у найближчих стосунках з польовою кухнею, дуже радо крутився біля котла і сам диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані і переглядав меню.

— Я хочу реберце, — звертався він до кухаря, — вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені у юшку кусень печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.

Особливо варто було подивитися на нього, коли він сіяв паніку. При бомбардуванні позицій серце у нього падало в сподні, і в такий час він з усіма офіцерськими манатками опинявся у найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під рядно, щоб його не знайшла граната, і при цьому мав одне тільки бажання, аби його пана поранило і він разом з ним попав у тил, якнайдалі від фронту.

Він систематично і з таємничим виглядом сіяв паніку.

— Мені здається, що знімають телефон, — конфіденційно інформував він підрозділи і був щасливий, коли міг сказати: «Вже його зняли».

Ніхто так радо не відступав, як він. В таку мить він забував, що над головою свистять гранати і шрапнель, і невтомно пробирався із своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним роз’їздив. В скрутні моменти використовував навіть санітарні двоколки. А якщо йому доводилося шпарити пішки, створював враження найнещаснішої людини. В такому випадку залишав манатки свого пана в траншеях і тягнув тільки своє добро.

А коли часом траплялося, що офіцерові щастило врятуватися втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо в світі не забував потягти в полон і валізи свого пана. Вони переходили в його власність, і він тримався їх, як чорт сухої груші.

Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці за Київ. Крім свого ранця і ранця свого офіцера, який втік з полону, мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри і подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього два чемодани.

Ніколи не забуду цієї людини, яка зовсім знемагала під тим тягарем, відшпаривши пішки через усю Україну. Це був живий експедиторський віз. Я і досі не можу зрозуміти, як він міг витримати цей тягар і перти кілька сот кілометрів на собі, потім їхати з ним аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від сипняку в таборі для полонених.

Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці і оповідають про свої геройські звитяги. Вони брали атакою Сокаль, Дубно, Ніш, Піяву*. Кожний з них — Наполеон: «Я сказав свому полковникові, аби він телефонував до штабу, мовляв, вже можна починати».

В більшості денщики були реакціонерами, і вояки їх ненавиділи. Деякі з них були донощиками. Дивитися, як когось в’яжуть, завдавало їм особливої приємності.

Вони виросли в особливу касту. Їх себелюбство не знало меж.


III


Надпоручник Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлілої австрійської монархії. Кадетська школа виховала з нього гібрида. В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли вчив у школі волонтерів, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: «Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я — теж чех».

Він дивився на чеську національність як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку.

А поза тим був хорошою людиною, не боявся своїх начальників, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний привал у стодолах і часто із невеликої своєї платні ставив своїм воякам не одну бочку пива.

Любив, щоб, маршируючи, співали пісень. Співати мусили, йдучи на вправи і повертаючись із вправ. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:


А як чорна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка,

Жумтарія бум.


Надпоручник був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимось, тому і солдати його любили.

Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити в покірливе ягнятко.

Щоправда, кричати, то він умів, але ніколи не обзивав вояків грубими словами, вживав тільки вишуканих слів і речень.

— Бачите, я дійсно неохоче караю вас, молодчику, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія — це хиткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку уніформа і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки супроти армії. У вас, напевно, і в голові не укладається, чому вас треба замкнути через таку маленьку непоказну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі при огляді. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою кару. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви мусите звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього і починається ваше зледачіння. Завтра вже вам напевно буде важко розібрати і почистити гвинтівку, післязавтра десь в шиночку забудете багнет, а врешті заснете на посту, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти вас від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити, забуваючи поволі, але напевно, свої обов’язки. Я вас замикаю на п’ять днів і бажаю, аби ви, сидячи на хлібі й воді, поміркували про те, що кара — це не помста, а тільки засіб людського виховання. Мета його — виправити покараного солдата, аби він став кращим.

Надпоручник Лукаш повинен був давно стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав супроти свого начальства із справжньою відвертістю та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.

Лукаш народився в селі між чорними лісами і ставками, і цю рису, властиву селянам Південної Чехії, він, треба визнати, зберіг.

Та якщо до своїх вояків надпоручник Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, то з денщиками він поводився зовсім інакше: він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найпаскудніші і найпідліші.

Не вважаючи їх за солдатів, він бив їх по обличчі і по голові, намагаючись виховувати їх умовляннями і добрими вчинками. Протягом років Лукаш безнадійно змагався з ними, безперестанку міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків дивився, як на нижчі біологічні види.

Лукаш дуже любив тварин. Був у нього гарцький канарок, ангорська кицька і пінчер. Всі денщики, які тільки поперебували у Лукаша, поводилися з тими тваринами не ліпше, ніж надпоручник з ними, коли вони заподіювали йому якусь підлоту.

Канарка морили голодом, ангорській кицьці один денщик вибив око, пінчера били, де тільки навинався під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручникові, що пес втік від нього на прогулянці. На другий день він вже марширував з ротою на плац.

Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручник завів його до кімнати і сказав:

— Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви дійсно були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків достобіса, але жоден із них не зогрів у мене місця. Попереджаю, я вимогливий і суворо караю за кожну підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і без ремствувань виконували всі мої накази. Якщо скажу: «Стрибніть у вогонь», — то ви і в вогонь мусите стрибнути, коли б навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?

Швейк з цікавістю дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши запитання надпоручника, вп’ялив свої лагідні очі в нього і відповів милим, добродушним тоном:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, там висить гарцький канарок.

Перервавши таким чином промову надпоручника, Швейк виструнчився по-військовому і, не моргаючи, дивився йому просто в очі.

Надпоручник хотів гаркнути щось гостре, але, спостерігши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки сказав:

— Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота, і, думаю, він не помилився.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, пан фельдкурат дійсно не помилився. Коли я служив у війську, мене звільнили за ідіотизм, а ще до того й патентований. У полку звільнили двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Цей, вибачайте, пане оберлейтенанте, йдучи по вулиці, безупинно довбав пальцем лівої руки в лівій ніздрі і водночас правою рукою в правій. Коли ж ішов з нами на вправи, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати,…е-е…, пам’ятайте,… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»

Надпоручник Лукаш здвигнув плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, щоб ясно висловити певну думку.

Він пройшовся повз Швейка від дверей до протилежного вікна і знову повернувся, причому Швейк, відповідно до того, де саме надпоручник знаходився, рівнявся то направо, то наліво, зберігаючи таке одверте невинне обличчя, що надпоручник опустив очі і, дивлячись на килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана ідіота.

— Так, в мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Люблю чесність. Ненавиджу брехню і караю її без милосердя. Ви мене добре розумієте?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, розумію. Немає нічого гіршого, коли людина бреше. Досить раз заплутатися, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він бігав за донькою гайового Шпери, а той переказав йому, що як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини із сіллю. Учитель сказав, що це неправда, він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли йшов на побачення з дівчиною, гайовий випадково наскочив на нього і вже хотів було зробити обіцяну операцію, але вчитель почав туману напускати; він, мовляв, збирає квіти, потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і, чим далі, заплутувався все більше і більше, аж раптом з того переляку давай присягатися, я, каже, їй богу, вийшов наставити сильце на зайців. Тоді той гайовий вхопив його за барки і потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла до суду, і вчителя мало не запхали до криміналу. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди тієї думки — найкраща річ признатися, бути щирим, а коли щось зроблю, прийти і сказати: «Мельдую послушно: я зробив те і те». А щодо тієї чесности, то це річ дуже корисна, бо з нею людина завжди якнайдалі пропхається. Це так, як у змаганнях з ходьби. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам собою і почувається, як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я знову сьогодні був чесним».

Під час цієї балаканини надпоручник Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики і думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі ж самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, - я їх інакше викладаю».

Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:

— Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою уніформу в порядку, ґудзики мусять бути пришиті так, як треба, щоб ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного обірванця. Просто не хочеться вірити, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один з усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але під кінець вкрав і продав у жидівському кварталі мою парадну уніформу.

На хвилину він замовк, а далі знову продовжував, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірним і сміття з хати не виносити.

— До мене в гості ходять дами, — зазначив він. — Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. В такому разі ви мусите приносити нам каву до ліжка, але лише тоді, коли подзвоню. Зрозуміли?

— Мельдую послушно, розумію, пане оберлейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панунцю, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважалися. З переляку вона облила мені плечі та ще й сказала: «Дай вам, Боже, доброго ранку». Я знаю, що треба і як треба, коли у когось ночує дама.

— Добре, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, — сказав надпоручник. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на предмет, який вичерпував весь його вільний час між казармами, плацом і картами.

Жінки були душею помешкання надпоручника. Вони створювали йому домашнє гніздо. Було їх з півкопи, і багато з них намагалися в час свого перебування причепурити квартиру різними дрібничками.

Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручника цілих два тижні, аж поки за нею не приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненький обрус на стіл, на всій його спідній білизні монограми і, можливо, була б скінчила гаптувати стінний килим, та її чоловік поклав край тій ідилії. Інша дама, за якою через три тижні приїхали батьки, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди різні дрібнички, вазончики, повісила над ліжком образок ангела хоронителя.

В усіх кутках спальні і їдальні відчувалося жіночу руку, яка проникла і до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд — розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта; вона привезла з собою, крім своєї пристрасті, машинку для різання всякої зеленини і капусти, прилад для тертя сухариків і печінки, каструлю, пательні, жаровні, кухонні ложки і ще бозна-що.

Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручник має, крім неї, ще, мабуть, біля двадцяти інших коханок, і це залишило деякі сліди на працездатності благородного самця в уніформі.

Надпоручник Лукаш вів також широку кореспонденцію, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні тонкі дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та декілька панчішок.

— Сьогодні у мене заняття, прийду аж вночі. Подбайте про все і приберіть квартиру. Останній мій денщик через свою нікчемність відправився сьогодні з маршбатальйоном на фронт.

Віддавши ще накази відносно канарка і ангорської кицьки, він пішов, не забувши ще раз з порога кинути кілька слів про чесність і порядок.

Після його відходу Швейк привів квартиру в зразковий порядок, так що коли надпоручник Лукаш вночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все в порядку, лише кицька набешкетувала і зжерла вашого канарка.

— Як це? — загримів надпоручник.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ось так. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане оберлейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас вдома живе один капелюшник. То він так видресирував кицьку, що вона хоч спершу зжерла йому трьох канарків, зате тепер вже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба і собі спробувати. Витягнув я того канарка з клітки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навіть не спам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане оберлейтенанте, горобець — я б ні слова не сказав, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто із пір’ям, жере та й ще на радощах муркоче. Кицьки, кажуть, мало музикальні і не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, попросту на цьому не розуміються. Я кицьку вилаяв, побий мене Бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.

Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручникові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстоким наміром, відступив, сів у крісло, і спитав:

— Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля Боже?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, так, — урочисто відповів Швейк. — Мені з дитинства як наврочено. Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для оточення мов хріном попід ніс. Я дійсно хотів тих двох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі «У Штупартів» кілька років тому кицька зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав по-кошачому. Але ті кицьки дуже живучі. Якщо скажете, пане оберлейтенанте, ухайдикати її, то буду змушений розчавити цю потвору між дверима, бо інакше не здохне. І Швейк з наймилішим виразом обличчя і добродушним усміхом ясно виклав надпоручникові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно привів би товариство охорони тварин до божевільні.

При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручник Лукаш, забувши свій гнів, спитав:

— Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?

— Найбільше я люблю псів, — сказав Швейк, — бо на них добре заробити може той, хто вміє їх продавати. В мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене зі скаргами, чому, мовляв, я продав здохлятину замість чистокровного і здорового пса. Немовби-то усі пси обов’язково мусять бути чистокровні і здорові! Та ще й кожний бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати, із якогось кошіржського1 Сірка, народженого на цегельні, робити найчистокровнішого шляхтича з баварської псарні Арміна фон Баргейма.

____________________

1Кошірже — район в Празі.


А покупці побачать отой родовід та й радіють, мовляв, поталанило. І тішаться, як дурний з цвяхом, бо мають вдома чистокровну тварину, хоч насправді я їм підсовував вршовіцького шпіца замість такси. А вони тільки дивувалися, чому цей аж з Німеччини дорогий собака такий волохатий і чому у нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас би, пане оберлейтенанте, тільки очі на лоб полізли, коли б ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Псів, які б могли про себе сказати: «Я чистокровна тварина», — насправді мало. Або його мамуня втратила розум з якоюсь паскудою, або бабуня, або мав тих татунів багато і від кожного щось успадкував. Від одного вуха, від другого — хвіст, від іншого — якісь косми на морді, від третього морду, від четвертого криві лапи, а від п’ятого ріст, а коли мав таких батеньків з дванадцять, то можете собі, пане оберлейтенанте, уявити, як такий собака виглядає. Одного разу я купив такого пса — звали його Балабан, так він через отих своїх батьків був така погань, що всі пси його обминали. Я купив його з милосердя, бо воно було таке занедбане. І сидів той пес вічно вдома у кутку та такий вам смутний, такий смутний, аж я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені фарбування його, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив із своїм хазяїном аж у Моравію, і від того часу я його вже не бачив.

Надпоручника почала цікавити ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди продовжувати:

— Пси самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Цим мусить зайнятися той, хто хоче його продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть кажете, що цьому дідуганові лише дев’ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір — він виглядатиме, як новенький; щоб набув сили — годуйте його, як коня, миш’яком і зуби чистіть наждачним папером. А перш ніж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, щоб він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовніше ось що: треба говорити і говорити до покупця, аж поки не заб’єте йому памороки. Якщо хтось хоче купити болонку, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, аби він замість болонки повів додому мисливського пса, а якщо випадково маєте лише пінчера, а є покупець на лихого німецького сторожового дога, то ви повинні так одурманити його, щоб він замість дога відніс в кишені цього маленького пінчера. Колись, як ще я торгував тваринами, причалапала до мене одна дама. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою гралися якісь хлопчаки в індіанців. Вони цього папугу зловили, повидирали йому з хвоста всі пера і прихахулилися ними, немов поліцаї. Той папуга від сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отже, дама хоче купити собі, мовляв, нового папугу, але чемного, не якогось там грубіяна, що вміє тільки лаятися. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було і я не знав, де б його дістати. А вдома у мене був злий і зовсім сліпий бульдог. То я, пане оберлейтенанте, мусив ту паню переконувати від четвертої години по обіді аж до сьомої вечора, поки вона не купила замість папуги цього сліпого бульдога. Це було гірше, ніж якась там дипломатична ситуація. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопці лише спробують і йому хвоста висмикати», і більше я з тією панею не мав оказії розмовляти. Вона через того бульдога мусила виїхати з Праги, бо він перекусав геть усіх в домі. Дістати порядну тварину, пане оберлейтенанте, хоч вірте, хоч не вірте, це вам не мед лизати…

— Я дуже люблю собак, — сказав надпоручник. — Деякі мої приятелі, які тепер на фронті, взяли з собою псів. Потім писали мені, що війна в товаристві такої вірної відданої тварини не зовсім і погана. Як видно, ви добре знаєте всі породи псів, і думаю, коли б я мав пса, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я б хотів мати хорошого друга — пса. Був у мене колись пінчер, але не знаю…

— На мою думку, пане оберлейтенанте, пінчер дуже мила собачка, правда, він не кожному подобається, бо щетинистий і має таку шорстку бороду на морді, що аж скидається на звільненого арестанта. Пінчери такі зачучварені, що аж гарні, а при тому дуже розумні. Куди там пхатися із своїм рилом до них придуркуватому сенбернарові. Вони ж хитріші за фокстер’єрів. Я знаю одного…

Надпоручник Лукаш поглянув на годинник і перервав Швейкове базікання.

— Вже пізно, мені треба виспатися. Завтра знову в казарми. Отже, можете цілий день пожертвувати на те, щоб знайти мені якогось пінчера.

Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручник приніс з казарми.

— Он як, — казав сам собі Швейк, з цікавістю проглядаючи новини дня. — Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я таки дотепер ще не маю навіть малої срібної.

Він задумався і зненацька зірвався з місця.

— Мало не забув! — І пішов до кімнати надпоручника, який вже міцно спав. Швейк збудив його:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кицьки.

Напівсонний надпоручник перевернувся на другий бік і промимрив:

— Три дні домашнього арешту, — і знову заснув.

Швейк тихо вийшов з кімнати, витягнув нещасну кицьку з-під дивана і сказав їй:

— Маєш три дні домашнього арешту. Абтретен! І ангорська кицька знову полізла під диван.


IV


Швейк саме збирався на розшук будь-якого пінчера, коли подзвонила якась молода дама і побажала говорити з надпоручником Лукашем. Біля неї стояли дві важкі дорожні валізи, і Швейк встиг ще помітити каптур носильника, який вже йшов сходами вниз.

— Нема вдома, — твердо сказав Швейк. Але молода дама була вже в передпокої і категорично наказала: — Внесіть валізи у кімнату.

— Без дозволу пана надпоручника і пальцем не ворухну, — сказав Швейк, — пан надпоручник заборонив без його дозволу будь-що робити.

— Ви здуріли! — вигукнула молода пані. — Я приїхала до пана надпоручника в гості.

— Про ніяке їхання в гості я нічого не знаю, — відповів Швейк. — Пан надпоручник зараз на службі, повернеться аж вночі, а я отримав наказ дістати пінчера. Про жодні валізи і про жодну даму мені нічого невідомо. Тепер я замикаю квартиру, і тому дуже прошу вас, пані, аби ви ласкаво ушилися. Мені ніхто про таке і словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирі чужу особу, яку вперше бачу. На нашій вулиці у кондитера Бєльчицького залишили в хаті одного мацапуру, а він відчинив шафу із речами і дряпонув. Я, боронь Боже, про вас нічого поганого не думаю, — продовжував Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилася і плаче, — ви ж, певно, самі розумієте, залишатися тут вам не можна. Я доглядаю квартиру. А хто відповідає тут за кожну дрібницю? Я! Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо поки я не дістану наказу від пана надпоручника — і рідного брата не знаю. Мені дійсно прикро так розмовляти з вами, але в армії мусить бути порядок.

Тим часом молода дама трохи отямилась, витягла з торбинки візитну картку, написала кілька рядків олівцем, вклала в гарненький конвертик і боязко сказала:

— Віднесіть це пану надпоручникові, а я тим часом почекаю тут на відповідь. Ось вам п’ять крон за труд.

— З цього дива не буде пива, — відповів Швейк, ображений впертістю несподіваної гості. — Сховайте собі тих п’ять крон. Ось я кладу їх на крісло, а якщо вже так хочете, ходімо разом до казарми, почекаєте там, я це ваше писаннячко віддам і принесу відповідь, але тут вам чекати аж ніяк не можна.

Сказавши це, він втягнув валізи до передпокою і, видзвонюючи ключами, наче якийсь замковий ключар, значуще сказав, ідучи до дверей:

— Замикаємо!..

Молода дама, зрозумівши безнадійність ситуації, вийшла в коридор. Швейк замкнув двері і пішов попереду. Гостя дріботіла за ним, як песик, і наздогнала його аж біля тютюнової крамниці, куди Швейк зайшов купити цигарок.

Далі вона вже йшла поруч, намагаючись зав’язати розмову.

— Ви це направду віддасте?

— Коли сказав, що віддам, то віддам. — І знайдете пана надпоручника?

— Не знаю.

Вони знову йшли мовчки поруч. Аж трохи згодом супутниця Швейка знову почала говорити.

— То ви гадаєте, що можете і не знайти пана надпоручника?

— Ні, не гадаю.

— А де, на вашу думку, він міг би бути?

— Не знаю.

На якийсь час розмова урвалася, аж поки її не відновило питання молодої дами:

— Ви листа не загубили?

— Поки що не загубив.

— Так ви його все-таки віддасте панові надпоручнику?

— Так.

— А знайдете його?

— Я вже сказав, що не знаю, — відповів Швейк. — Просто дивно, як люди можуть бути такі цікаві і без угаву питатися про одну і ту ж річ. Це все одно, коли б я зупиняв на вулиці кожного другого і питався, чи не скажете, котрий сьогодні день?

На цьому всі спроби домовитися із Швейком остаточно провалилися, і далі до казарми вони йшли, мов у рот води набрали. Лише коли зупинилися біля самих казарм, Швейк попросив молоду даму почекати, а сам пустився з вартовим у розмову про війну, з чого молода дама, певне, мала велику втіху, бо з дуже нещасним виглядом нервово ходила по тротуару, бачачи, що Швейк продовжує свою розмову з такою придуркуватою міною, яку можна лише побачити на фотографії, вміщеній в той час в «Літописі світової війни» з підписом: «Наслідник австрійського трону розмовляє з двома пілотами, що збили російський аероплан».

Швейк сів на лавку біля воріт і доводив, що на Карпатському фронті наступ наших військ провалився, але, з другого боку, комендант Перемишля генерал Кусманек прибув у Київ. Що ж до Сербії, то в наших руках залишилося ще одинадцять фортифікованих точок, і серби не зможуть довго гнатися за нашими вояками.

Потім він пустився у критику окремих відомих боїв і відкрив Америку, доказуючи, що підрозділ, оточений з усіх боків, мусить здатися.

Намоловши язиком досхочу, він, нарешті, зволив вийти на вулицю і, попередивши сповнену відчаю даму, щоб вона нікуди не відходила, бо він зараз повернеться, пішов нагору до канцелярії, де знайшов надпоручника Лукаша. Той саме пояснював одному поручникові схему якихось окопів, дорікаючи, що той не вміє креслити і розуміється на геометрії, як вовк на звіздах.

— Ось як це треба креслити! Якщо ми повинні на дану пряму опустити перпендикуляр, то мусимо провести лінію, яка з першою утворить прямий кут. Розумієте? В такому разі ви розташуєте траншеї, як треба, не залізете з ними до ворога, а залишитеся від нього на відстані шестисот метрів. А коли б зробили так, як у вас тут накреслено, ви вклинили б наші позиції у ворожі і стали б своїми окопами перпендикулярно до ворога. А вам потрібний тупий кут. Це ж зовсім просто, чи ж не правда?

А поручник запасу, в цивільному житті касир якогось банку, стояв над тими планами у цілковитому розпачі, нічого не розуміючи. Він полегшено зітхнув, коли Швейк підійшов до надпоручника.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, якась дама посилає вам цього листа і чекає на відповідь, — при цьому він значуще і конфіденційно підморгнув.

Зміст записки не справив на надпоручника приємного враження:


«Lieber Heinrich! Mein Mann verfolgt mich. Ich mu? bei Dir ein paar Tage gastieren. Dein Bursch ist ein gro?es Mistvieh. Ich bin unglucklich.

Deine Katy»1.


____________________

1«Милий Гайнріху! Мій чоловік мене переслідує. Я мушу кілька днів гостювати у Тебе. Твій слуга страшенна тварюка. Я нещаслива. Твоя Кеті» (нім.).


Надпоручник Лукаш зітхнув, завів Швейка до порожньої сусідньої канцелярії, замкнув двері і почав ходити поміж столами. Нарешті, зупинившись перед Швейком, сказав:

— Ця дама пише, що ви тварюка. Що ви їй зробили?

— Я їй, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, нічого не робив. Поводився дуже чемно, але вона збиралася розташуватись у вашій квартирі. Оскільки я не мав від вас жодного наказу, то я її до хати не пустив. До того ж, вона приїхала з двома валізами, як до себе додому.

Надпоручник ще раз голосно зітхнув, Швейк також зітхнув.

— Що таке? — грізно гаркнув надпоручник.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що це важкий випадок. На Войтешській вулиці два роки тому до одного оббивальника впхалася якась панянка, і він ніяк не міг вигнати її з квартири. Зрештою мусив отруїти газом її і себе, і на цьому розвага скінчилася. З бабами клопоту не обберешся, я їх як облуплених знаю.

— Важкий випадок, — повторив за Швейком надпоручник, і ще ніколи він не говорив такої щирої правди. Милий Гайнріх справді попав у неабияку халепу. Жінку, переслідувану чоловіком, чортяка аж на декілька днів приносить у гості, саме тоді, коли до нього має приїхати пані Міцекова з Тршебоні, щоб цілих три дні повторяти те, чим вона обдаровує надпоручника кожні чверть року, коли приїздить до Праги робити закупи. Крім того, післязавтра до нього повинна прийти одна панночка. Після цілого тижня роздумувань вона обіцяла, що, напевно, дозволить йому спокусити себе, бо все одно за місяць вийде заміж за одного інженера.

Надпоручник сидів тепер, похнюпившись, на столі і мовчки шукав виходу, та поки нічого іншого не міг придумати, як сісти до столу, взяти конверт та папір і написати на службовому бланку:


«Дорога Кеті! До 9 години вечора я буду зайнятий на службі. Прийду о десятій. Будь ласка, почувай себе, як удома. Щодо Швейка, мого денщика, то я йому вже дав наказ у всьому тобі догоджати.

Твій Їндржих».


— Цього листа, — сказав надпоручник, — віддасте вельможній пані. Наказую вам ставитися до неї з пошаною, тактовно і виконувати всі її бажання. Вони для вас мусять бути наказом. Поводьтеся з нею ґалантно і чесно її обслуговуйте. Тут ось сто крон, за них відзвітуєтеся потім. Можливо, вона вас за чимось пошле. Замовите для неї обід, вечерю і так далі. Крім того, купите ще три пляшки вина і коробочку сигарет «Мемфіс». Поки досить. Можете йти. Ще раз прошу вас виконувати все, що їй тільки заманеться.

Молода дама вже втратила всяку надію побачити Швейка і тому була дуже здивована, коли помітила, що той виходить з казарми і прямує до неї з листом.

Козирнувши, він подав їй листа і доповів:

— Згідно з наказом пана оберлейтенанта, я повинен до вас, вельможна пані, ставитися з пошаною, тактовно і робити для вас усе, що вам тільки заманеться. Наказано нагодувати вас і купити все, що тільки забажаєте. Я дістав на це від пана оберлейтенанта сто крон, але на ці гроші я ще мушу купити три пляшки вина і коробочку «Мемфіс».

Коли пані прочитала листа, вона знову відчула приплив енергії і проявила її тим, що наказала Швейкові найняти фіакра, а коли він це виконав, веліла йому сісти поруч візника на козлах.

Вони поїхали додому. У квартирі пані одразу ж увійшла в роль господині. Швейкові було наказано перенести валізи до спальні, витрусити на дворі килими, а ледь помітне павутиння за дзеркалом дуже її розгнівило.

Вона, як було видно, збиралася надовго окопатися на здобутих позиціях.

Швейк обливався потом. Коли він витрусив килими, дамочка пригадала, що треба здійняти фіранки і теж витрусити від пороху. Потім Швейк дістав наказ вимити вікна в кімнаті і в кухні. Потім молода дама почала переставляти меблі. Робила це дуже гарячково, і коли Швейк поперетягав усе з одного кутка в інший, їй так не сподобалося, і вона знову почала комбінувати і вигадувати, як би ще інакше переставити і порозтикати речі.

Вона перевернула в квартирі все догори дном, але помалу її енергія, з якою вона обладнувала гніздо, почала вичерпуватися, і руйнування припинилося.

Дама вийняла з комода чисту постільну білизну, сама натягнула наволочки на подушки і перини, і було видно, що робить це з любов’ю до постелі, бо цей предмет викликав у неї пристрасне тремтіння ніздрів.

Потім послала Швейка по обід і вино. Поки він повернувся, молода дама переодягнулася у прозоре матіне. Воно робило її надзвичайно принадливою і звабливою.

За обідом вона випила пляшку вина, викурила багато «мемфісок» і лягла у ліжко, а Швейк на кухні смакував свій військовий хліб, вмочаючи його в склянку з солодкою наливкою.

— Швейку! — почулося раптом зі спальні. — Швейку!

Швейк відчинив двері і побачив молоду даму в принадній позі на подушках.

— Підійдіть ближче!

Він підійшов до постелі, а вона з особливим усміхом зміряла очима його кремезну постать і міцні стегна.

Відгорнувши ніжну матерію, яка окутувала і прикривала все, молода дама владно сказала:

— Скиньте черевики і штани. Покажіть…

Коли надпоручник повернувся з казарми, бравий вояка Швейк міг чесно відрапортувати йому.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я виконав усі бажання вельможної пані і послужив їй чесно, згідно з вашим наказом.

— Дякую, Швейку, — сказав надпоручник, — а багато було у неї тих бажань?

— Десь із шість, — відповів Швейк, — з цієї їзди вона тепер спить як вбита. Я виконав усе, що їй тільки заманулося.


V


В той час, як австрійські армії, приковані ворогом до лінії над Дунайцем і Рабою, стояли під зливою гранат, а крупнокаліберні гармати шматували роту за ротою, засипаючи їх в Карпатах землею, в той час, як обрії на всіх фронтах жевріли від палаючих сіл і міст, надпоручник Лукаш із Швейком переживали неприємну ідилію з дамою, яка втекла від свого чоловіка і грала роль господині дому.

Одного разу, коли вона пішла прогулятися, надпоручник Лукаш і Швейк стали радитись, як її позбутися.

— Найкраще було б, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, — якби той її чоловік, від котрого вона дременула, довідався, де його половина, і приїхав по неї. Адже ви говорили, що він її розшукує, про це було написано і в тому листі, який я вам приніс. Треба послати йому телеграму, що вона у нас і він може її собі забрати. У Вшенорах* минулого року в одній віллі трапилась точнісінько така ж сама історія, але там телеграму своєму чоловікові послала сама жінка, він приїхав по неї і надавав по морді їм обом. Але то були справи суто цивільні, а в нашому випадку він не відважиться підняти руку на офіцера.

Та, зрештою, ви ж зовсім ні в чому не винні, ви ж нікого не кликали, а якщо вона втекла, то зробила це на власну руку.

Побачите, така телеграма стане в пригоді. А якщо перепаде пара ляпанців…

— Він дуже інтеліґентний, — перебив його надпоручник Лукаш, — я його добре знаю. Він торговець, продає гуртом хміль. З ним обов’язково треба поговорити. Пошлю телеграму.

Надіслана телеграма була лаконічна, чисто ділова:

«Теперішня адреса вашої дружини така…» Далі була адреса квартири надпоручника Лукаша. І ось одного дня пані Кеті була дуже неприємно здивована, коли у двері ввалився сам торговець хмелем. Він справляв враження дуже розсудливого і дбайливого чоловіка, навіть і тоді, коли пані Кеті, не втративши в цю хвилину рівноваги, знайомила обох панів: «Мій чоловік — пан надпоручник Лукаш». — Нічого кращого їй не спало на думку.

— Сідайте, будь ласка, пане Вендлере, — чемно попрохав надпоручник Лукаш, витягаючи з кишені портсигар з цигарками. — Не бажаєте? Інтеліґентний торговець хмелем чемно взяв цигарку і, випускаючи з рота дим, сказав розважливо:

— Ви скоро поїдете на фронт, пане надпоручнику?

— Я вже просив, щоб мене перевели до дев’яносто першого полку в Будейовіцах. Туди, мабуть, і поїду, як тільки скінчу навчання з волонтерами. Нам потрібно дуже багато офіцерів, а тим часом маємо сумну картину: молоді люди, хоч і мають право бути волонтерами, не хочуть з нього користатися. Кожний воліє залишитися звичайним піхотинцем і аж ніяк не прагне стати кадетом.

— Війна дуже пошкодила торгівлі хмелем. Але я думаю, вона триватиме недовго, — зауважив торговець, поглядаючи то на свою жінку, то на надпоручника.

— Наша ситуація на фронтах дуже добра, — сказав надпоручник. — Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що війну виграють армії центральних держав. Франція, Англія і Росія надто вже слабкі, куди їм рівнятися з австро-турецько-німецьким гранітом. Правда, ми потерпіли незначні поразки на деяких фронтах. Але як тільки прорвемо російський фронт між Карпатським хребтом і середнім Дунайцем, то нема жодного сумніву, що це означатиме кінець війни. Французам також найближчим часом загрожує втрата усієї Східної Франції і вторгнення німецької армії у Париж. Це абсолютно певно. Крім того, наші маневри в Сербії відбуваються дуже успішно, і, до речі, відхід наших військ, власне, не відступ, а перегрупування, хоч дехто пояснює це зовсім інакше, ніж цього вимагає витримана холоднокровність під час війни. Вже незабаром побачимо, що наші заздалегідь передбачені маневри на Південному фронті дадуть хороші наслідки. Погляньте, будь ласка…

Надпоручник Лукаш ніжно взяв торговця хмелем під руку, підвів до карти воєнних дій на стіні і, показуючи окремі точки, почав пояснювати:

— Східні Бескиди — це наша найкраща точка опору. Як бачите, на карпатських відтинках фронту ми маємо міцну базу. Сильний удар по цій лінії — і зупинимося аж у Москві. Війна скінчиться швидше, ніж сподіваємося.

— А що Туреччина? — запитав торговець хмелем, думаючи при цьому, з якого б кінця почати, щоб добратися до суті справи, заради якої приїхав.

— Турки тримаються добре, — відповів надпоручник і знову підвів його до столу. — Голова турецького парламенту Галі Бей і Алі Бей приїхали до Відня. Головним полководцем Дарданелльської армії призначено маршала Лімана фон Зандерса. Гольц-паша приїхав з Царгороду до Берліна, а наш цісар нагородив орденом Енвер-пашу, віце-адмірала Уседом-пашу і генерала Джевад-пашу*. Порівняно багато нагород за такий короткий час.

Хвилину всі сиділи мовчки, дивлячись один на одного, нарешті, надпоручник вирішив, що настала слушна хвилина розрядити неприємну ситуацію словами:

— Коли ж ви приїхали, пане Вендлере?

— Сьогодні вранці.

— Я дуже радий, що ви мене знайшли і застали вдома, бо після обіду я завжди іду до казарми, там у мене нічна служба. Моє помешкання, власне, день і ніч порожнє, і тому я міг запропонувати вельмишановній пані гостинність, поки вона в Празі. Тут її ніхто не турбує. Для старих знайомих…

Торговець хмелем кашлянув.

— Кеті дуже дивна жінка, пане надпоручнику. Прийміть мою найсердечнішу подяку за все, що ви для неї зробили. Отак, зненацька заманеться їй їхати до Праги, мовляв, лікувати невроз. Я їжджу в торговельних справах, повертаюся додому, а хата порожня, за Кеті і слід прохолов.

Намагаючись надати своєму обличчю найщирішого виразу, він погрозив їй пальцем і, вимушено усміхаючись, спитав:

— Ти, певно, гадала, що коли я подорожую, то й ти можеш також подорожувати. Ти, звичайно, не подумала…

Надпоручник Лукаш, побачивши, що напрям розмови завертає в небажаний бік, знову підвів інтеліґентного торговця хмелем до карти воєнних дій і, показуючи підкреслені місця, сказав:

— Я забув звернути вашу увагу на одну дуже цікаву обставину; подивіться на цю велику, звернену на південний захід дугу, де група гір творить передмостове укріплення. Сюди спрямований наступ союзників. Перерізавши цю дорогу, яка з’єднує передмостове укріплення з головною оборонною лінією ворога, ми тим самим порушимо його зв’язок між правим крилом і північною армією на Віслі. Вам тепер ясно?

Торговець відповів, що тепер він дуже добре розуміє, але, як людина тактовна, одразу ж схаменувся, аби бодай хтось не сприйняв його слів як натяк, і, повертаючись на своє місце, сказав:

— Через цю війну наш хміль втратив збут за кордоном. Для хмелю втрачені на сьогодні не тільки Франція, Англія, Росія, але й Балкани. Поки що вивозимо цей товар до Італії, та боюсь, що Італія теж замотається до цієї халазії. Але знаєте, коли виграємо, ціни на товар диктувати будемо ми.

- Італія строго нейтральна, — утішав його надпоручник. — Це значить…

— Так чому ж вона не признається одверто, що її в’яже Троїстий союз з Австро-Угорщиною і Німеччиною? — вибухнув зопалу торговець хмелем, немов на нього приском сипнули, бо йому відразу все вдарило в голову: і хміль, і жінка, і війна. — Я чекав, що Італія піде проти Франції і Сербії. В такому разі давно був би вже війні кінець. В мене хміль гниє на складах, внутрішній торговий оборот поганий, вивіз дорівнює нулю, а Італія дотримується нейтралітету. Нащо ж тоді Італія ще в 1912 році відновлювала Троїстий союз? Де той італійський міністр закордонних справ маркіз ді Сан Джуліано? Що робить цей пан? Спить чи що? Ви знаєте, який у мене до війни був річний оборот і який він сьогодні? Не думайте, що я не слідкую за подіями, — продовжував він, витріщившись, як дідько, на надпоручника. Той спокійно пускав кільця цигаркового диму, а пані Кеті з великою цікавістю спостерігала, як вони, наздоганяючи одне одного, розбивалися. — Чому німці відступили до кордонів, коли були вже під Парижем? Чому знову йдуть запеклі артилерійські бої між Маасом і Мозелем*? А ви знаєте, що в Комбр-а-Вевр*, біля Марша згоріли три броварні, куди я щороку надсилав понад 500 тюків хмелю? У Вогезах Гартмансвейлерська броварня* теж дотла згоріла, а величезну пивоварню в Ніде расбаху біля Мільгаузена* зрівняли з землею. А це все втрата 1200 тюків хмелю для моєї фірми на рік. Шість разів йшли запеклі бої між німцями і бельгійцями за броварню в Кльостергеку*. Це знову втрата 350 тюків хмелю на рік.

Від хвилювання торговець не міг далі говорити. Він підвівся, підійшов до жінки і сказав:

— Кеті, ти зараз же поїдеш зі мною додому. Збирайся.

— Мене всі ці події так хвилюють, — сказав він за хвилину вибачливим тоном, — а колись я був зовсім спокійний.

Коли його дружина вийшла одягнутися, він тихо сказав надпоручникові:

— Вона такі коники викидає не вперше. Минулого року втекла з одним позаштатним учителем, і я знайшов їх аж у Загребі. При тій нагоді я уклав з міським загребським броваром угоду на 600 тюків хмелю. Що й казати. Південь завжди був криницею з золотим дном. Наш хміль йшов аж до Царгорода. Сьогодні ми напівзнищені. Якщо влада обмежить варіння пива, то це нас остаточно доконає. І, запалюючи запропоновану цигарку, в розпачі сказав:

— Одна лише Варшава брала у нас 2370 тюків хмелю, а найбільше августіянська броварня. Представник її щороку гостював у мене. Хоч з мосту та в воду! Добре, хоч дітей не маю!

Цей логічний висновок відносно щорічних відвідин представника августіянської броварні у Варшаві викликав у поручника делікатний усміх. Торговець хмелем помітив це і тому продовжував далі:

— Угорські броварні в Шопроні і в Великій Каніжі купували у моєї фірми щорічно в середньому 1000 тюків хмелю для своїх експортних ґатунків пива, які вивозили аж до Александрії. Нині, через блокаду, не хочуть робити ніяких замовлень. Я їм віддаю хміль на 30 відсотків дешевше, а вони досі не купили й жодного тюка. Застій, упадок, біда, а ще до цього і домашній клопіт.

Торговець хмелем замовк. Мовчанку порушила пані Кеті, вже готова у дорогу:

— А як буде з моїми валізами?

— Я пришлю по них, Кеті, - вдоволено сказав торговець хмелем, радіючи, що все скінчилося без скандалу і обурливих сцен. — Якщо маєш охоту зробити ще якісь закупи, то нам час вже вирушати. Поїзд відходить двадцять по другій.

Обоє по-дружньому розпрощалися з надпоручником.

Торговець хмелем, радий, що ця історія вже скінчилася, виходячи з передпокою, сказав надпоручникові: — Якщо вас, не дай Бог, на війні поранить, приїжджайте до нас відпочити. Будемо піклуватися коло вас якнайсумлінніше.

Повернувшись до спальні, де пані Кеті одягалася у дорогу, надпоручник знайшов на умивальнику 400 крон і записку:


«Пане надпоручнику! Ви не заступилися за мене перед тією мавпою, моїм чоловіком, ідіотом першого класу. Ви дозволили, аби він мене забрав, немов якусь забуту в квартирі річ. Притому ви дозволили собі сказати, нібито ви запропонували мені гостинність. Думаю, що я вам не спричинила більше витрат, ніж додані до листа 400 крон. Прошу розділити їх зі своїм денщиком».


Надпоручник Лукаш на хвилю застиг з тим листом у руках, а потім поволі подер його на шматки. З усмішкою глянув на гроші, залишені на умивальнику, і, побачивши, що в хвилюванні Кеті забула на столику перед дзеркалом гребінчик, додав його до своїх фетишів реліквій.

Опівдні повернувся Швейк, який ходив шукати стаєнного пінчера для надпоручника.

— Швейку, — сказав надпоручник. — Вам поталанило. Дама, яка в мене мешкала, вже поїхала. Її забрав чоловік. А за всі послуги, які ви їй робили, вона залишила на умивальнику 400 крон. Вам треба гарно їй подякувати, а також її чоловікові, бо, власне, це його гроші, які вона взяла з собою на дорогу. Я зараз продиктую вам листа. І продиктував:


«Вельмишановний пане! Передайте, будь ласка, найсердечнішу подяку за 400 крон, які мені подарувала ваша пані за послуги під час її перебування у Празі. Все, що я для неї робив, я робив радо, а тому не можу прийняти цієї суми і відсилаю її…»


— Ну, пишіть же далі, Швейку, чого ви крутитеся, начебто вам вугілля в штани насипали. На чому я зупинився? — І відсилаю її… - тремтячим, сповненим трагізму голосом прошепотів Швейк.

— Так, добре:


«…відсилаю її із запевненням своєї найглибшої пошани. Для ясної пані передаю низький уклін і цілую їй ручки.

Йозеф Швейк, офіцерський денщик надпоручника Лукаша».


Готово?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, бракує дати… — 20 грудня 19 14 року. Так. А тепер заадресуйте конверт, візьміть цих чотириста крон, віднесіть їх на пошту і відішліть на цю адресу.

Надпоручник Лукаш почав весело насвистувати арію з оперети «Розведена пані».

— Ще одне, Швейку, — сказав надпоручник, коли Швейк збирався на пошту. — Що з тим собачкою, ви вже ходили його шукати?

— Маю вже на одного зуб, пане оберлейтенанте, дуже гарне звірятко. Але важко буде його добути. Думаю, завтра все ж таки приведу. Кусається!


VI


Надпоручник Лукаш останнього слова не почув, а воно ж мало таке велике значення. «Ця потвора кусала, як скажена, — хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: «Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому пса, матиме його!»

Легко сказати: «Приведіть мені пса!», але не легко його привести, бо власники дуже бережуть своїх собак, навіть і не чистокровних. Навіть звичайною цуцика, який нічого іншого не робить, лише гріє ноги якійсь старій бабуні, власник любить і не дасть скривдити.

Пес, особливо чистокровний, очевидно, інстинктивно передчуває, що одного чудесного дня його викрадуть в пана. Він безперестанку живе в страху, боячись попасти у руки злодіям, які обов’язково його викрадуть. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими псами, безстидно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає ніжку на кожному розі і навіть на кошики перекупок з картоплею. Одним словом, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестату зрілості.

Та його грайливий настрій, як ви спостерігаєте, раптово зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж ноги, прищулює назад вуха і жене серединою вулиці, куди ноги несуть.

Якби він міг говорити, мабуть, репетував би на весь голос: «Ой, падоньку, що ж то буде? Мене хтось вкраде!»

Чи доводилось вам коли-небудь бувати у псарні і бачити там перепуджені собачі створіння? Всі вони крадені. Велике місто виплекало особливий вид злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Існують породи маленьких салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або у дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть і звідтіля примудряються бідолашку висмикнути.

Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить — немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, — а пса немає. П’ятдесят відсотків псів, які зустрічаються по вулицях, вже кілька разів міняли своїх господарів, і часто через кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком під час прогулянки. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою. Найбільше їх пропадає саме під час виконування останнього акту. Тому кожний собака при цьому обережно оглядається на всі боки. Існує кілька способів крадіжки псів. Їх крадуть або прямо — це щось на зразок кишенькової крадіжки, — або нещасну істоту підступно підманюють до себе. Собака — створіння вірне… але лише в читанці або в підручнику природознавства. Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий. Тут же забуває про свого пана, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, йде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, потягує ніздрями, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.


* * *


На Малій Страні біля Замецьких сходів пристановилася невеличка пивна. Одного дня в її півтемному кутку сиділи двоє: вояка і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче шепотілися і скидалися на змовників часів Венеціанської республіки.

— Щодня о восьмій зранку, — пошепки говорив цивільний до вояки, — ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в бік парку. Але він, потвір, кусає, як навіжений. Погладити себе не дасть. І, ще ближче нахилившись до вояки, зашепотів йому на вухо:

— Навіть ковбаски не жере.

— А смажену? — І смажену не жере!

Обидва сплюнули.

— Так що ж ця потвора жере?

— А біс її знає. Бувають такі розпещені і гладкі пси, чисто, як той архієпископ.

Вояка з цивільним цокнулись склянками, і цивільний пошепки повів далі:

— Один чорний шпіц — він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою — не хотів взяти від мене ковбаску. Я никав за ним цілих три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Паню немов хто по серцю погладив, вона і каже: «Песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив відбивну котлету. Це, напевно, буде найкраща, думав я. А він, стерво собаче, ані не моргнув на неї, бо котлета була теляча. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати і побіг. Пес за мною. Панійка у вереск: «Пунтіку, Пунтіку!» Але куди там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав. Але інші пси, скільки їх у мене не було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояка, до того ж ставний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: «А що це вас обходить?» Вона з себе не дуже то гарна, мавпа та й годі. Але з воякою пуститься в розмову.

— Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.

— Гарний пінчер. Гнідосіробілий. Чистокровний, так, як ти — Швейк, а я — Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підману і приведу до тебе.

Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це була досвідчена людина, і як про нього говорили, купував тихцем у гицлярні підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть одного разу дістав сказ, і в інституті Пастера у Відні почував себе як вдома. Зараз він вважав своїм обов’язком безкорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак в цілій Празі і її околицях, а говорив тихо тому, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому виніс під полою щеня такси, давши йому під пальтом поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою «маму» і ані писнуло.

Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом у песячих справах. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то вкрадені ним свого часу собаки зачинали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позаду нього ніжку і кропив Благнікові штани, коли той стояв десь біля вітрини.


* * *


О восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояка Швейк прогулюється на розі Гавлічкової площі біля парку. Він очікував служницю із пінчером. Нарешті дочекався.

Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес, з колючою шерстю і мудрими чорними очима. Він був веселий, як всі пси, що відбули свою потребу, і ганявся за горобцями, які снідали конячим послідом на вулиці.

Потім повз Швейка пройшла та, обов’язком якої було пильнувати пса. Це була дівчина в літах, з гарно заплетеним у віночок волоссям. Вона підсвистувала на пса, крутила ланцюжком і елеґантним гарапником. Швейк заговорив до неї:

— Пробачте, ласкава слєчно1, як пройти на Жижків?

____________________

1Панночко (чеськ.) — загальноприйняте звертання до всіх дівчат.


Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне лице Швейка впевнило її, що цей жовнірик таки справді хоче йти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.

— Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з провінції. Ви також не з Праги?

— Я з Воднян.

— Так ми з вами майже сусіди, — відповів Швейк. — Я з Протівіна.

Це знання географії Південної Чехії, набуте Швейком колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.

— То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?

— Чому ж би мені його не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.

— А ви часом не будете сином Яреша? — спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.

— Точнісінько так.

— А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи цього з Ражіц?

— З Ражіц.

— Ну як він там? Ще розвозить пиво?

— Розвозить.

— Але вже йому, мабуть, давно шістдесятка минула?

— Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, - відповів спокійно Швейк. — Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на волі і пильнує. Якраз такий собака, як ось там той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.

— Він наш, — пояснила йому нова знайома. — Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?

— Знаю, дуже інтеліґентний пан. У нас в Будейовіцах також був один такий полковник.

— Наш пан — суворий. Коли недавно прийшла вістка, що нас у Сербії добре одвохрили, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу у кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати з роботи.

— Так це ваш песик, — перебив її Швейк. — Яка шкода, що мій оберлейтенант не може стерпіти жодного пса, а я ж так люблю собак! — Замовк, а потім зненацька вигукнув: — Але не кожний собака все їсть.

— Наш Фокс страшно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.

— А що він найбільше любить?

— Печінку, варену печінку.

— Телячу чи свинячу?

— Йому однаково, — засміялась Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.

Ще хвилину вони прогулювалися, потім до них приєднав ся і пінчер, якого служниця взяла на ланцюжок. Пінчер ставився до Швейка дуже недовірливо: намагався бодай намордником розірвати йому штани і вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, немов хотів би сказати: «Отже і мене це лихо не мине».

Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що не вірить жодному мужчині з Праги і раз уже давала в газетах оголошення про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив від неї 800 крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за людину з провінції і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо звичайно така жінка залишається вдовою.

Швейк пообіцяв прийти о шостій годині і почимчикував до приятеля Благніка, аби поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.

— Почастую його воловою, — вирішив Благнік. — На цю я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.

Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем Швейк уже скінчив прибирати квартиру, за дверима почувся гавкіт і Благнік втягнув до кімнати пінчера. Той опирався і був ще більше розкуйовджений, ніж його розкуйовдила природа.

Пінчер дико кидав очима на всі боки і дивився так похмуро, що нагадував голодного тигра в клітці, перед яким стоїть вгодований відвідувач зоологічного парку. Він клацав зубами і гарчав, немов говорив: «Розірву, проковтну!»

Пса прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулася крадіжка.

— Я навмисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати і стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес — за мною. Біля парку я звернув до Бредовської вулиці і там дав йому перший шматочок. Жер на ходу, щоб не втратити мене з очей. Я звернув до Їндржиської, де дав йому нову порцію. А потім, коли він вже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потягнув через Вацлавську площу на Виногради, аж до Вршовіц. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки і ані руш. Можливо, хотів, щоб його переїхав трамвай. Я приніс зі собою також чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?

— Він повинен бути написаний твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Ляйпціґа, з псарні фон Бюлоф. Батько Арнгейм фон Кальсберґ, мати Емма фон Траутенсдорф, по батькові Зіґфрід фон Бузенталь. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів у 1912 році. Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?

— По зубах — два роки.

— Пиши півтора.

— Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.

— Тут можна знайти вихід. Як треба буде — ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо коли б це зробити тепер, він би ще більше осатанів.

Вкрадений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг з виваленим язиком і змучено чекав, що з ним буде далі. Пінчер поволі заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештку печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: «Я вже на цьому попікся, жеріть самі».

Пес лежав, здавшись на волю Божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапки і почав проситися.

На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.

— Ляж! — крикнув він на бідолаху. Той знову ліг і жалісно заскавучав.

— Яке йому ім’я вписати до родоводу? — спитав Благнік.

— Його звали Фоксом, то треба підібрати щось подібне, аби на нього відзивався.

— Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися, Благніку, як наставляє вуха. Максе, встань!

Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.

— Думаю, його треба відв’язати, — вирішив Швейк, — побачимо, що з того буде.

Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжалісних людей. Бачачи однак, що вони не хочуть розуміти його прагнень видобутися на вулицю, пінчер зробив під дверима баюрку, переконаний, що тепер його обов’язково викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник вчив його гостро, по-військовому, бути охайним.

Замість цього Швейк зауважив:

— Ого, він з біса розумний, це просто шмат єзуїта. — Він перетягнув Фокса ремінцем і натовк у баюрку мордочкою, так що пес довго не міг облизатись.

Пес заскиглив з такої ганьби і став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні з того ні з цього підбіг до стола, з’їв кинуті йому на землю рештки печінки і після всіх своїх пригод ліг біля печі і заснув.

— Скільки я тобі винен? — спитав Швейк, прощаючись з Благніком.

— Які можуть бути між нами рахунки? — лагідно сказав Благнік. — Для старого друга зроблю все, особливо, коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, а то може трапитись якесь нещастя. Коли потребуватимеш ще якогось собаку, знаєш, де я живу.

Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс ще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.

Макс почав спросоння облизуватися, далі потягнувся, понюхав печінку і проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.

— Максе, — гукнув до нього Швейк, — ходи до мене.

Пec підійшов з недовір’ям. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тут Макс вперше приязно заметляв решткою свого відтятого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці та мудро поглянув на нього, немовби кажучи: «Тут вже нічого не вдієш, я знаю, справа програна».

Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:

— Був собі раз один песик, називався Фокс і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фокса вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного оберлейтенанта, і там йому дали ім’я Макс. Максе, дай лапку! Так, бачиш, дурний осле, будемо добрими друзями, якщо ти будеш чемний і слухняний; а як ні — війна між нами! Запекла!

Макс зіскочив із Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.

Поглядаючи на Макса, Швейк філософськи думав: «Коли добре поміркувати, то й кожен солдат також украдений зі свого дому».

Надпоручник Лукаш був приємно вражений, побачивши Макса. А той в свою чергу проявляв велику радість, що знову бачить людину з шаблею.

На запитання, звідки Швейк дістав собаку, скільки коштує, Швейк зовсім спокійно відповів, що цього пса йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.

— Чудово, Швейку, — сказав надпоручник, граючись із Максом, — першого числа дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.

— Не можу їх прийняти, пане оберлейтенанте.

— Швейку! — суворо сказав надпоручник. — Коли ви поступали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, що дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти і пропити. Що зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я їх проп’ю згідно з наказом.

— А коли б я випадково забув про це, наказую вам, Швейку, відрапортувати мені, що я вам маю дати за пса п’ятдесят крон, зрозуміли? А в цього пса бліх немає? На всякий випадок, викупайте і вичешіть його. Завтра я на службі, але післязавтра піду з ним гуляти.

В той час, як Швейк купав Макса, полковник, колишній його власник, страшенно казився і погрожував, що віддасть до воєнного суду того, хто вкрав пса, накаже його застрілити, повісити, посадити на двадцять років і почекрижити.

— Der Teufel soll den Kerl buserieren!1 — лунало в помешканні полковника, аж шибки дзвеніли.

— Mit solchen Meuchelmordern werde ich bald fertig2.

____________________

1Хай чорт цього негідника дере! (нім.).

2 3 такими розбійниками з широкого шляху я швидко розправлюся (нім.).


Над Швейком і надпоручником Лукашем нависла катастрофа.


Катастрофа


Полковник Бедржих Краус — він по якомусь селу в Зальцбурзі, яке його предки просвистали в XVIII столітті, мав також титул фон Ціллерґут — був гідний подиву дурень.

Говорив лише про давно відомі речі, запитуючи при тому, чи всі розуміють найпримітивніші слова:

«Отже, вікно, панове, так. А ви знаєте, що таке вікно?» Або: «Дорога, яка має по обох боках рови, називається битим шляхом. Так, панове. Знаєте, що таке рів? Рів — це розкопка, над якою працює багато людей. Це заглибина. Так. Працюють мотиками. Знаєте, що таке мотика?»

Хворів на манію висвітлювання і робив це з таким захопленням, немов якийсь винахідник, що оповідає про свій винахід.

— Книжка, панове, це велика кількість різного формату нарізаних чверток друкованого паперу, складеного докупи, оправленого і склеєного. Так. Знаєте, панове, що таке клей? Клей — це клейстер.

Полковник був такий безмежний ідіот, що офіцери його здалеку обминали. Тільки б не чути, що тротуар відмежовує брук і являє собою підвищену бруковану смугу біля фронтону дому. Що таке фронтон дому?

А фронтон дому — це та частина, яку бачимо з вулиці або тротуару. Задньої частини дому з тротуару не видно, і в цьому маємо можливість зараз же переконатися, якщо вийдемо на брук.

Якось він навіть хотів продемонструвати цю надзвичайну річ. Однак, на щастя, попав під колеса. Від того часу збаранів ще більше. Спиняв офіцерів і заводив з ними безконечно довгі розмови про амулети, сонце, термометри, пончики, вікна і поштові марки.

Було дуже дивно, яким чином цей ідіот міг відносно швидко посуватися в чинах і мати за своєю спиною дуже впливових людей, як, наприклад, кадрового генерала, бо той підтримував цього неперевершеного у військових справах нездару.

Під час маневрів витівав із своїм полком неймовірні дива. Ніколи нікуди не приходив своєчасно. Водив полк у колонах проти кулеметів, а колись на цісарських маневрах у Південній Чехії трапилося навіть так, що зовсім із полком загубився і опинився з ним аж у Моравії, де товкся ще кілька днів, хоч маневри вже скінчилися і всі частини повернулися до казарм. Це минулося йому безкарно.

Його приятельські взаємини з генералом і з іншими, не менш тупими військовими вельможами старої Австрії, принесли йому різні відзнаки і медалі. Він їх вважав великою честю і дивився на себе як на найкращого вояку, стратега і теоретика всіх військових наук під сонцем.

На оглядах полку заводив розмови з солдатами і питав їх завжди те ж саме:

— Чому гвинтівки, прийняті в армії на озброєння, називаються манліхерками*?

В полку мав прізвисько «manlichertrottel»1, був надзвичайно мстивий, нищив підлеглих офіцерів, коли вони йому не подобалися, а якщо хтось хотів одружитися, він посилав його у вищі інстанції разом з дуже поганими рекомендаціями від себе.

____________________

1Манліхерський дурень (нім.).


Полковникові бракувало половини лівого вуха, яке йому ще змолоду відсік його противник на дуелі заради звичайного ствердження правди, що Бедржих Краус фон Ціллерґут — це найбільший ідіот.

Проаналізувавши його духовні здібності, прийдемо до переконання, що вони були анітрохи не кращі за ті, які прославили Габсбурґа, Франца Йосифа, з його кінським обличчям, як завершеного ідіота. Та ж сама манера говорити, та ж неперевершена наївність.

На одному банкеті в офіцерському клубі полковник Краус фон Ціллерґут, коли говорили про Шіллера, ні з того ні з цього проголосив:

«Я, панове, вчора бачив, як локомотивом тягнули паровий плуг. Зважте, панове! Локомотивом, і то не одним, а двома. Бачу — дим, наближаюсь, а це паровик, а на другому боці — другий. Скажіть мені, панове, чи ж це не комічно? Два локомотиви, немовби одного не було досить».

Замовк. А за хвилину додав:

— Якщо бензин вийде, автомобіль обов’язково мусить зупинитися. Це я також учора бачив, а потім ще базікають про інерцію, панове. Не їде, стоїть, не рушиться з місця, бо не мав бензину. Невже ж це не комічно?

В парі з тупістю йшла його побожність. У нього в квартирі був свій хатній олтар. Полковник часто ходив до сповіді і на причастя у костел св. Ігнатія. Від початку війни він молився за перемогу австрійської і німецької зброї. Християнство і мрії про германську геґемонію у нього зливалися в одне ціле. Бог повинен був допомогти Австрії і Німеччині відібрати багатства і землі переможених.

Кожного разу, читаючи у газетах, що знову привезли полонених, він скаженів.

— Навіщо сюди возити полонених, — говорив він. — Їх треба всіх постріляти. Без милосердя! Треба танцювати поміж трупами! Все цивільне населення у Сербії спалити до ноги! Дітей поколоти багнетами!

Він нітрохи не був гірший від німецького поета Фірордта*, автора збірки воєнних віршів, у яких він закликав, щоб Німеччина ненавиділа і вбивала з залізною душею мільйони французьких дияволів:


Хай аж до хмар, до хмар над гори

Громадяться людськії кості

І м’ясо ще димляче…


* * *


Скінчивши навчання в школі волонтерів, надпоручник Лукаш вийшов з Максом трохи прогулятися.

— Дозволю собі звернути вашу увагу, пане оберлейтенанте, — занепокоєно сказав Швейк, — цього собаку треба добре берегти, щоб не втік. Йому може захотітися до старої хати, і він від вас втече, якщо ви спустите з повідка. А також я б вам не радив водити його через Гавлічкову площу — там тиняється один лютий, страшно кусючий різницький пес з ресторану «Марійський образ»*. Коли в його районі з’являється чужий собака, він боїться, аби той йому щось не зжер. Він такий, як той жебрак біля св. Гаштала1.

____________________

1Цей жебрак проганяв із свого району інших жебраків.


Макс весело підстрибував і крутився під ногами надпоручникові, заплутуючи повідок навколо шаблі, і проявляв незвичайну радість, що йде на прогулянку.

Вийшовши на вулицю, надпоручник Лукаш почимчикував на Пржикопи, де на розі Панської вулиці* мав зустрітися з одною дамою. Його обсіли службові думки. Роздумував, про що має завтра викладати волонтерам у школі. Як визначити висоту якоїсь гори. Чому подаємо завжди висоту від рівня моря. Як за висотою над рівнем моря визначити висоту гори від основи. Якого чорта військове міністерство включає такі речі до шкільної програми? Це ж для артилерії, а крім того, є ж карти генерального штабу. Коли ворог буде на височині 312, не буде часу розмірковувати, чому висота горбка вираховується від рівня моря, або вираховувати висоту цього горбка. Поглянемо на карту і побачимо.

Коли Лукаш саме доходив до Панської вулиці, його думки перервало гостре «Halt!»2.

____________________

2Стій (нім.).


Водночас з «гальт» собака спробував вирватися разом із повідком з його рук і з радісним гавканням кинувся до тієї людини, яка гостро сказала «гальт».

Перед надпоручником стояв полковник Краус фон Ціллерґут. Надпоручник Лукаш козирнув і виструнчився перед полковником, виправдуючись, що не помітив його.

Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти.

Вважав, що козиряння — це щось, від чого залежить успіх війни і на чому побудована вся військова сила. Любив говорити: «В козиряння солдат повинен вкладати всю душу». Це був блискучий капральський містицизм.

Наполягав, аби той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно.

Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: «Здоров!» — він власноручно водив у казарми, щоб їх покарати.

Для нього не мало значення: «Я не бачив».

— Солдат, — говорив він, — повинен свого начальника шукати в юрбі і ні про що інше не думати, лише про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Вмираючий на полі бою повинен перед своєю смертю козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той, на мій погляд, бестія.

— Пане надпоручнику! — грізним голосом сказав полковник Краус, — молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А по-друге, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими псами на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, — крадений пес!

— Цей пес, пане полковнику… — боронився надпоручник Лукаш.

— Моя власність, пане надпоручнику, — жорстко перебив його полковник, — це мій Фокс!

А Фокс і Макс, згадавши свого старого пана, вигнав нового зовсім із серця і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну учня 6-го класу, любов якого викликала відгомін у серці його ідеалу.

— Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, не личить офіцерській честі! Ви не знали? Офіцер не може купувати пса, не переконавшись, що це не потягне за собою жодних наслідків, — гримав далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який з підлоти почав гарчати на надпоручника і скалити зуби, немовби полковник, показуючи на надпоручника, сказав йому: «Гиджа, бери його».

— Пане надпоручнику, — продовжував полковник, — чи дозволено, на вашу думку, їздити на краденому коні? А ви читали оголошення в «Богемії» і в «Таґблатті», що в мене пропав стаєнний пінчер? То ви не читали оголошення, якого дав ваш начальник до газет?

Полковник сплеснув руками.

— От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна? Полковник дає оголошення, а надпоручник їх не читає.

«Ах, коли б я, старий шкарбуне, міг заїхати тобі по макоїдах», — подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, якими той нагадував орангутанга.

— Ходіть зі мною на хвилину, — сказав полковник. І вони пішли, продовжуючи дуже приємну розмову.

— На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не може трапитись. Гуляти в тилу з краденими собаками — це, очевидно, дуже неприємно. Так! До того ж, прогулюватися з псом свого начальника. І це в той час, коли щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А оголошення не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошуватися сто років, що в мене загубився пес. Двісті років, триста років!

Полковник голосно висякався (це було в нього завжди ознакою великого хвилювання) і сказав:

— Можете прогулюватись далі, - обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським канчуком по полах офіцерської шинелі.

Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: «Гальт!» Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця запасного, який саме думав, що там робить десь вдома його мама, і не помітив його.

Полковник власноручно потягнув піхотинця до казарми, щоб покарати його, обзиваючи його морською свинею.

«Що тому Швейкові зробити? — подумав надпоручник. — Морду йому понівечу, але цього недосить; ремені з нього дерти — і то цьому гультяєві мало». Незважаючи на призначене побачення з дамою, схвильований, розігнався додому.

«Я цього лобуря вб’ю», — говорив він сам собі, сідаючи в трамвай.


* * *


Бравий вояка Швейк потанув тим часом у розмові з ординарцем із казарми. Вояка приніс надпоручникові на підпис якісь папери і тепер чекав на нього.

Швейк частував його кавою, і вони обмінювалися поглядами про те, що Австрії жаба цицьки дасть. Говорили про це, як про щось самозрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обоє гойдалися б на шибениці.

— Наш цісар вже, певне, з цього геть очманів, — заявив Швейк. — Він ніколи не мав глузду і за дурну курку, але ця війна його зовсім уконтропупить.

— Він дурний, — переконливо ствердив той з казарми. — Дурний, як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів просто шахрайство. Видрукували без його відома, бо він вже зовсім не годний кумекати.

— Йому кабздець, — доповнив Швейк тоном знавця. — Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан в кнайпі, що в нього дві мамки, і тричі на день найясніший цісар хапається за цицьку.

— Коли б то вже Бог дав, — зітхнув вояка з казарми, — аби нам наклали як слід. Хай би вже раз Австрія присіла.

Продовжуючи розмову, Швейк, на кінець, остаточно засудив Австрію словами: — Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти, — а другий, роблячи з цього практичний висновок, додав: — Якщо попаду на фронт, обов’язково дам драла.

Продовжуючи виловлювати погляди чехів на світову війну, вояка із казарми слово в слово повторив те, що сьогодні чув у Празі: нібито біля Находа* чути гармати, і російський цар ось-ось буде вже в Кракові.

Потім розповідали один одному, як збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати дістають цигарки і шоколад.

Далі згадали часи старих воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це також не був мед — воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був в облозі три роки і ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками.

Він збирався виректи ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.

Кинувши страшний нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив вояка і кивнув Швейкові, аби той ішов з ним до кімнати.

Очі надпоручника метали страшні блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до мордобою.

«Насамперед треба йому пару разів затопити в пику, — думав надпоручник, — потім пущу йому юшку з носа, відірву вуха, а далі — побачимо».

А навпроти нього сяяла щиро і добросердечно пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви втратили кицьку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але у сусідній. Такої чемної і гарної ангорської кицьки вже не знайдете.

«Що мені з ним зробити? — майнуло в голові надпоручника. — Боже ти мій, яка у нього ідіотська міна».

А добросердечні, невинні Швейкові очі зоріли м’яко і ніжно, поєднуючи водночас вираз цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, в порядку і нічого не трапилося, а якщо й трапилося, то це також в порядку. Адже мусить щось діятися.

Надпоручник Лукаш, як ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це планував спочатку, не вдарив. Замахнув кулаком перед його носом і заверещав:

— Ви, Швейку, вкрали пса!

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про жоден такий випадок за останній час не знаю і дозволяю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз кинулося в очі, що ви повернулися без собаки, значить, щось трапилося. Це справді, як-то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.

— Швейку, тварюко, іродове кодло. Заткніть писок. Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки і вмієте прикладами сипати, але я вам кажу — ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові. Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ. Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я його не крав.

— А ви знали, що це крадений собака?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знав, що цей собака крадений.

— Господи Боже, Швейку! Я вас застрілю, ви ж худоба, ні, ви тварюка, ви віл. Смердюху ви нещасний. Невже ж ви аж такий ідіот?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, аж такий.

— Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?

— Щоб вас порадувати, пане оберлейтенанте.

І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.

Той звалився у крісло і застогнав:

— За що мене Бог скарав такою худобою?

У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, і в нього було таке враження, ніби він не тільки не має сили заїхати Швейкові у вухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка за «Богемією» і «Таґблаттом» і наказав Швейкові прочитати оголошення полковника про вкраденого пса.

Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці оголошень. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:

- Є воно там, є, пане оберлейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й дає нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода — велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. В Кошіржах був один такий на прізвище Божетєх. Він тільки з цього й жив. Бувало вкраде пса, а потім шукає в оголошеннях, у кого який пес загубився, прочитав — і гайда туди. Одного разу вкрав гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав оголошення, він сам ризикнув дати оголошення в газету. На оголошення розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан і заявив, що це його пес, він його, мовляв, загубив, і думав, вже даремно його шукати. Втратив, каже, віру в людську чесність. Але тепер бачить, все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, аби винагороджувати чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Милий Божетєх вхопив цього чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати оголошення. Ліпше вже пса продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…

- Ідіть, Швейку, спати, — наказав надпоручник. — Ви здатні теревені розводити аж до ранку. — І теж пішов лягти, а вночі йому приснилося, буцімто Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а спадкоємець цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти. Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпанцями. У сні його переслідував жахливий кошмар, а він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбурхав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова пика з питанням, коли збудити пана надпоручника.

Надпоручник тільки застогнав:

— Геть, худобо, це жах! Справжній жах!

Коли надпоручник піднявся, Швейк приніс йому сніданок, зовсім приголомшивши своїм новим запитанням:

— Насмілююсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?

— Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, — сказав, зітхнувши, надпоручник. — Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого колосального ідіота. Погляньте на себе в люстро! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Ви найбільш ідіотичний витвір примхливої природи, який мені доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтеся?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не подобаюся. Я ж у цьому люстрі маю якусь шпичасту голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека* було опукле дзеркало, ото була комедія: хто б не глянув на себе у те дзеркало, його блювати поривало. Морда — набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одним словом — хвігура. Йшов раз повз нього заступник намісника, поглянув на себе, і зараз же це люстро мусили зняти.

Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість того, щоб займатися Швейком, краще зайнятися кавою з молоком.

Швейк товкся вже на кухні, і до поручника Лукаша долинав його спів:


Марширує Греневіль*,

Шабель дзенькіт звідусіль,

Біля брами Прашної*

Ллють дівчата сльози.


Потім знову з кухні полинув спів:


Ми вояки, рать багата,

Скрізь кохають нас дівчата,

Гроші знайдуться на все,

Нам усюди хороше!


«Тобі напевно усюди хороше, голото», — подумав надпоручник і сплюнув.

У двері просунулася Швейкова голова:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за вами прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. — І конфіденціально додав: — Це, певно, через ту песятину.

— Я вже чув, — сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.

Він вимовив це таким пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.

Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.

— Два роки тому, пане надпоручнику, — сказав полковник, — ви бажали перейти в Будейовіце до 91-го полку. Ви знаєте, де Будейовіце? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа або щось подібне. Щодо міста, то воно, так би мовити, дуже привабливе і, якщо не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, побудований над водою. Так. А втім, це до справи не належить. Ми там провадили маневри.

Полковник замовк і, дивлячись в каламар, швидко перейшов на іншу тему:

— Цей мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Ану, гляньмо, в каламар влізла муха. Це дивно, що і взимку в каламар падають мухи. Що це за порядок?

«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!», — подумав надпоручник.

Полковник встав і пройшовся кілька разів по канцелярії.

— Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитися. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до 91-го полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в 91-му полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Ґарантую вам чесним словом: до трьох днів ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовіцах, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які…

І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинник і промовив:

— Вже пів на одинадцяту. Крайня пора приймати полковий рапорт.

На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи волонтерів. Там він сповістив, що найближчими днями відправляється на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці*.

Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:

— Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, маршбатальйон — це те саме, що маршбатяк, а маршова рота — це маршка. Ми все це скорочуємо.

— Так ось, Швейку, — сказав надпоручник урочистим тоном. — Я вас повідомляю, що поїдете зі мною з маршбатяком, якщо вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете вичворювати такі штуки, як тут. Радієте?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, дуже радію, — відповів хвацький вояка Швейк. — Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину.


Післяслово до першої частини «У тилу»


Закінчуючи перший том книжки «Пригоди бравого вояки Швейка» («В тилу»), повідомляю, що незабаром один за одним вийдуть ще два томи: «На фронті» і «В полоні». І в цих дальших томах вояки і населення також будуть говорити і поводити себе, як вони дійсно говорять і поводяться.

Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як вміє. Майстер церемонії доктор Ґут* говорить інакше, ніж шинкар Палівець «Під чашею». А цей роман ні підручник салонних манер, ні науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.

Якщо треба вжити якогось сильнішого слова, яке дійсно було сказане, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або заміняти їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути і в парламентах. Зовсім справедливо було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинота або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.

Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: «Висякався і витер носа». Це, мовляв, суперечить всьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.

Це лише невеликий зразок того, які йолопи родяться під сонцем.

Люди, яких виводять з рівноваги міцні слова, це боягузи, бо дійсне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди — є найбільш шкідливими в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.

Такі люди прилюдно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по публічних вбиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.

Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохіть зафіксував, як люди дійсно говорять.

Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, аби він говорив так делікатно, як пані Лаудова*, доктор Ґут, пані Ольга Фастрова* і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.


* * *


Користуючись цією нагодою, звертаю увагу, що шинкар Палівець живе. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився таким, як і був тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца Йосифа.

Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять перших номерів, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.

Щиро радів, що я про нього написав і при тому змалював як відомого грубіяна.

— Мене вже ніхто не переробить, — сказав він мені, - я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця моїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного вола. Я тепер прославився.

Його самоповага почала зростати. Його ж слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якщо б я, передаючи його мову вірно і точно, звернув увагу, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б зовсім образив цю добру людину.

Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до бізантинізму. Він носив у крові цю неповагу до цісаря і до делікатних слів.


* * *


Живе також і Отто Кац. Цей портрет дійсно відтворив фігуру фельдкурата. Після перевороту він залишив свою професію, залишив фельдкуратство і зараз працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарби в Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною.

Якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, як дійсно був. Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він вже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював:

«Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац».

Людей типу небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, вештається в республіці і по сьогодні дуже багато. Вони надзвичайно цікавляться, хто що говорить.


* * *


Не знаю, чи вдасться мені досягнути цією книгою своєї мети. Вже та обставина, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», — не дуже про це свідчить. Якщо однак слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдоволитися цим збагаченням чеської мови.


Ярослав Гашек


Частина друга


НА ФРОНТІ


Пригоди Швейка в поїзді


В одному з купе другого класу кур’єрського поїзда Прага — Чеські Будейовіце були троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім голомозий пан і Швейк. Останній скромно стояв біля дверей в коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварина і таке інше.

Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.

— У нас вкрали валізу, — дорікав надпоручник Швейкові. — Це легко сказати, матолку.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — тихо обізвався Швейк, — її справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них безсумнівно припала до вподоби наша валіза, і той жевжик безсумнівно скористався з хвилини, коли я відійшов від багажу, аби доповісти вам, що з нашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити наш чамайдан саме в цю зручну для нього мить, бо вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі такі плутяги вкрали в однієї панійки візочок разом з дівчинкою, загорнутою в подушки, але злодії були такі благородні, що віднесли дівчинку в поліційний комісаріат на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її за брамою у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. І Швейк з притиском заявив:

— На вокзалах завжди крали і будуть красти — аж до кінця світу. І нічого тут не вдієш.

— Я глибоко переконаний, Швейку, — промовив надпоручник, — що ви колись таки довоюєтесь. Я і досі не добрав, чи ви ото клеїте дурного вола, чи вже таким волом і народилися. Що було в тому «чамайдані»?

— Та нічого особливого, пане оберлейтенанте, — відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue freie Presse»*. — В тій валізі лише й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.

Побачивши загрозливий рух надпоручника, Швейк продовжував лагідним тоном:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо цього дзеркала і вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в усякому разі ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодної шкоди. Як тільки здобудемо якесь там місто…

— Геть звідси! — страшним голосом ревнув надпоручник. — Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви протягом цих кількох тижнів. Гадаю, що і ви це помітили?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький талант, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так вже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночку «В сучому гаї». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь — лежу на поліцейській лаві». І спотикало його таке кожного разу, коли він давав собі слово іти чемно додому — а наприкінці виявлялося, або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим з півнячого хвоста на капелюсі поліційного патруля. Він просто таки вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його муляло, що той прокльон переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…

— Христа ради, Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри…

— Швейку, — розлютився надпоручник, — я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовіц, і я з вами порахуюся. Я накажу вас заарештувати! Вам це відомо?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ні, невідомо, — лагідно сказав Швейк. — Ви мені про це ще не згадували.

У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, витягнув з шинелі «Богемію» і почав читати відомості про великі фронтові перемоги та про дії німецького підводного човна «Е» у Середземному морі. Але коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід — висаджувати міста у повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, він почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:

— Пробачте, шановний пане, чи не будете ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»*?

Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, а у брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. — І він немилосердно повів далі: — А один студент медик в кав’ярні «У Шпірків» також говорив раз, нібито причиною випадання волосся є нервовий струс у людини під час перших шести тижнів по народженню.

Тут сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: «Marsch heraus, Sie Schweinkerl»1, виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавши себе.

____________________

1Геть звідсіля, свиното! (нім.).


Швейк трохи помилився. Голомозе створіння було не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом.

Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну поїздку по гарнізонах і зараз збирався налетіти на Будейовіце.

Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:

— Маєте револьвер?

— Маю.

— Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняче стадо. І дійсно, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням.

— Так і повинно бути. Оце справжній солдат!

Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто залишався в живих. У нього була манія переводити офіцерів на найбільш неприємні місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка — і офіцер вже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на Чорногорський кордон або до якогось зухвалого гарнізону, який вщент спився в брудному закутку Галичини.

— Пане надпоручнику, — спитав генерал-майор, — в якому кадетському корпусі ви вчилися?

— В Празькому.

— Отже, ви вчилися у кадетському корпусі і навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимось сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?

— Лукаш.

— А в якому полку служите?

— Я був…

— Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.

— В 91-му піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели.

— Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з 91-м піхотним полком подивитися, як виглядає фронт.

— Це вже вирішено, пане генерал майоре.

Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в останні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими у фамільярному тоні, і він в цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Він мусить тремтіти перед своїми начальниками, боятися їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе і не дозволяти солдатам думати самостійно або навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялися офіцерів, як вогню, а сьогодні…

Генерал-майор безнадійно махнув рукою:

— Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.

Він знову взяв газету і заглибився у читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватися зі Швейком.

Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитинка, що наїлася і напилася, а тепер солодко спить.

Надпоручник зупинився і кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.

— Швейку, — сказав він урочисто, — нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене пару таких ляпасів, яких ще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до того лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — обізвався Швейк з міною великомученика, — мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув і видом не видав. Він насправді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно доданого тарифу ІІІ-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі і лупнув на себе у дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати пару ляпасів.

Слівце «також» спливло з Швейкових уст так сердечно, лагідно і з таким докором, що у надпоручника опустилася рука.

Але Швейк продовжував:

— Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті не спадало на думку, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівл розповідав нам, як він їхав із Штірії*, де кравцював, до Праги через Леобен* і віз зі собою шинку, куплену в Маріборі*. Їде він поїздом і гадає, нібито він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та коли біля Святого Моріца* почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота пішла. Кравець Гівл помітив це та й говорить сам до себе вголос: «Мабуть, жер би і ти, мерзото нещасна». А той йому по-чеськи відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отже, вони, поки приїхали до Будейовіц, ту шинку разом і ум’яли. Називався той пан Войтєх Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе.

Ледве він вмостився на своє місце, як за хвилину у дверях з’явилося щире Швейкове обличчя:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

— Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

— Слухаюсь, пане оберлейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся кругом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився у кутку на сидінні кондуктора і зав’язав розмову з якимось залізничником:

— Пробачте, чи можна вас щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив жодного бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

— До мене часто заходив, — почав Швейк, — один добряга на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одним словом, тягни не тягни за цю ручку — завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то я радий би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

— Він вам правильно казав, що треба потягнути за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через всі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стоп-крана, і хто його знає, як це трапилося, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що в жодному разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

— Я й сам здивувався, — добродушно говорив Швейк кондукторові, - чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть більш неприємно, ніж вам.

Тут якийсь поважний пан заступився за залізничника, він, мовляв, чув, як цей вояка перший почав розмову про сигнали тривоги.

Зате Швейк невгаваючи пашталакав про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений в тому, аби поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

— Пан начальник станції в цьому розберуться, — вирішив кондуктор, — і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію у поле.

— Це насправді варто двадцяти крон, — розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. — І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед найяснішим паном цісарем навколішки просто таки посередині дороги. Потім поліційний комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг впасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили.

Швейк поглянув навколо себе саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

— Ну, досить, їдьмо краще далі, - сказав Швейк, — адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут вже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, оберлейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин*, і вся його слава, як сморід, розвіялася.

В цю хвилину крізь юрбу слухачів продерся надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

«Швейку!»

Швейк козирнув і відізвався:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходи- ти, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по своїх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце.

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник.

Кондуктор витягнув записну книжку і почав складати рапорт про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

— Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв, знав одного Франтішка Млічка з Угжіневця біля Праги, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на чотирнадцять днів втратив мову і заговорив лише тоді, коли, прийшовши у гості до городника Ванєка в Гостіважі, зняв там бучу і той на ньому побив биківець.

— Це трапилось, — додав Швейк, — у травні 1912 року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся. Із Швейком залишився кондуктор. Він почав домагатись від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.

— Ото й буде добре! — сказав Швейк, — страх як люблю розмовляти з освіченими людьми і буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витягнув із кишені кітеля люльку, набив її вояцьким тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, продовжував:

— Колись у Світаві начальником станції був пан Ваґнер. О, той уже вмів сотати жили із своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнґвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, каже, буду лякати ніч у ніч». І він, я вам не брешу, свого слова дотримав. Сидить якось вночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвінок і начальник приймає телеграму: «Як ся маєш, сволото? Юнґвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: «Прости мені, Юнґвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на семафорі біля мосту. Юнґвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.

Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по-військовому доповів надпоручникові Лукашеві:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, мене ведуть до пана начальника станції.

Надпоручник Лукаш не відповів. Ним оволоділа повна апатія. Промайнула думка, що найкраще плюнути з високого дерева на все — і на Швейка, і на того облізлого генерал- майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовіц, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою. На фронті знайти (при нагоді) смерть і позбутися цього мізерного світу, по якому товчеться така потвора, як Швейк.

Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виглянув у вікно і побачив на пероні Швейка. Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничних уніформ.

Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні. Навіть лисий генерал-майор перестав здаватися йому таким огидним страховищем.


* * *


Поїзд уже давно пахкав у напрямі Чеських Будейовіц, а на пероні станції натовп навколо Швейка не зменшувався.

Швейк доводив свою безневинність і говорив так переконливо, що одна пані навіть сказала:

— Знову причепилися до жовнірика.

Юрба підхопила це, і якийсь пан виявив повну готовність заплатити за Швейка двадцять крон штрафу, бо, на його думку, цей вояка не винний.

— Ви тільки погляньте на нього, — казав пан, повіривши невинному виразу Швейкового обличчя, коли той, звертаючись до юрби, заявляв:

— Я, людоньки, не винний.

Потім з’явився старший жандарм, витягнув із юрби одного громадянина, заарештував його і повів, промовляючи: «Ви за це відповідатимете, я покажу вам, як підбурювати людей! Ач, що каже: «Коли так поводяться з солдатами, то нічого від них домагатися, аби Австрія перемогла!»

Нещасний громадянин не знайшов інших виправдувань, крім щирого запевнення, що він же ж м’ясник з-під Старої Брами і зовсім не таке хотів сказати.

Тим часом м’якосердний пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка зі собою до ресторану третього класу, де почастував пивом.

Довідавшись, що всі документи і військовий залізничний квиток Швейка залишилися у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на подальші витрати.

Прощаючись, він конфіденційно сказав Швейкові:

— Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана зі Здолбунова*. Моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі і довго на фронті не затримуйтесь.

— Про це не турбуйтеся, — відповів Швейк. — Побачити якісь чужі краї, та ще й надурняка, завжди дуже цікаво.

Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія. Тимчасом люди, які не були при розмові Швейка з начальником станції, а тільки здалека бачили натовп, розповідали один одному, ніби там зловили якогось шпигуна, коли той фотографував вокзал. Однак якась пані категорично це заперечувала. Йдеться, говорила, зовсім не про якогось шпигуна, а, як вона чула, про драгуна. Той драгун посік одного офіцера біля жіночої вбиральні, бо цей офіцер ліз туди за його милою, яка проводила драгуна на фронт.

Цим фантастичним версіям, що характеризували нервозність воєнного часу, поклала край жандармерія, очистивши перон від людей. А Швейк тихенько пив далі, з ніжністю згадуючи свого надпоручника. Що він там буде робити, коли приїде до Чеських Будейовіц і не знайде в поїзді свого денщика?

Перед приходом поштового поїзда ресторан третього класу наповнився військовими і цивільними. Переважали солдати різних полків, різного роду зброї і всіляких націй. Воєнна буря загнала їх до таборських лазаретів, і тепер вони знову від’їжджали на фронт по нові поранення, каліцтва і захворювання, від’їжджали, щоб вислужити собі в сумних полях Східної Галичини над могилою простий дерев’яний хрест, на якому ще багато років тріпотітиме на вітрі і дощі вилиняла австрійська військова шапка із зіржавілим «франтиком».

На цю шапку інколи злетить сумний постарілий гайворон і пригадає багаті бенкети тих часів, коли для нього бував накритий безконечний стіл зі смачними людськими трупами і кінським падлом, а під такою шапкою, на якій він сидить, було то найсмачніше: людські очі.

Один з таких кандидатів на муки, звільнений після операції з військового лазарету, в брудній уніформі зі слідами крові і болота, присів біля Швейка. Він був якийсь хирлявий, заморений, смутний. Поклавши на стіл маленький клунок, витягнув розтріпаний гаманець, перерахував гроші.

Потім глянув на Швейка і спитав:

— Magyarul1?

____________________

1Розумієте по-мадярськи? (угор.)


— Я, друже, чех, — відповів Швейк, — може, вип’єш?

— Nem tudom, baratom2


____________________

2Не розумію, брате (угор.).


— Це не шкодить, приятелю, — заохочував Швейк, підсовуючи свою повну склянку сумному воякові. — Пий досхочу.

Той зрозумів, випив і подякував:

— Koszonom szivesen1.

____________________

1Сердечно дякую (угор.).


Потім знову почав розглядати свій гаманець, а наприпослідку зітхнув.

Швейк зрозумів, що цей мадяр хотів би замовити собі пива, але у нього мало грошей, і тому замовив для нього ще один кухоль. Мадяр знову подякував і жестами почав щось розповідати Швейкові, показуючи свою прострелену руку, причому додав міжнародною мовою: «Піф-паф-пуц!»

Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий реконвалесцент2, спустивши ліву руку на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.

— Nincs ham, nincs ham3, - продовжував далі. Він хотів цим сказати, що вдома не мають що їсти. З очей в нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом військової шинелі, на якому була дірка від кулі, що вп’ялася в його тіло за угорського короля.

____________________

2Реконвалесцент — той, що видужує після хвороби (лат.), видужуючий, видужалий.

3Нема що їсти, нема що їсти (угор.).


Не диво, що за такою розвагою у Швейка мало-помалу нічого не залишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовіц, бо з кожною склянкою пива, якою він частував себе і мадярського видужалого, Швейк втрачав можливість купити військовий квиток.

Через станцію на Будейовіце пройшов ще один поїзд, а Швейк все сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє:

«Піф-паф-пуц! Harom gyermek, nincs ham, eljen»4.

____________________

4Троє дітей, нічого їсти, на здоров’я (угор.).


Останнє слово промовляв, цокаючись з Швейком.

— Пий, пий, бідо мадярська, — відповідав Швейк, — напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували…

Вояка, який сидів біля сусіднього столу, розповів, що коли їх 28-й полк прибув до Сегедіна, мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.

Це була свята правда, але вояка почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських вояків. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.

Незабаром цей вояка сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегедіні віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо признав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось з них так садонув його ножем у спину, що вояку мусили відправити в тил на лікування. Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому арешт, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як слід віддячити мадярові за цю рану, аби і той трохи почухався.

— Ihre Dokumenten, ваші докyмент?1 — чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з багнетами, — я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви денщицьке вухо!

— Немає в мене документів, лебедику! — відповів Швейк, — пан оберлейтенант Лукаш з 91-го полку забрав їх зі собою, а я залишився тут на вокзалі.

— Was ist das Wort «лепетику»?2 — звернувся фельдфебель до одного із своїх солдатів — старого вояки з крайової оборони*. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:

— Лебедик — це те ж саме, що і гер фельдфебель.

Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком: — Токумент коштий фояк, пес токумент замкнути auf Bahnhofs Militarkommando, den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund3.

____________________

1Ваші документи (нім).

2Що означає слово «лепетику» (нім.).

3Без документа замкнути у вокзальній військовій комендатурі вшивого денщика, як скаженого собаку (нім.).


Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояки з крайової оборони, який так спритно переклав слово «лебедик» на німецьку мову своєму природженому ворогові — фельдфебелеві.

Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.

Хвацького вояку Швейка привітав малюнок, що зображував, згідно з написом, як взводний Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського 21- го стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього.

На іншій стіні висів малюнок з написом:

«Взводний Ян Данко з 5-го гонведського гусарського полку обслідує розташування ворожих батарей».

Нижче справа висів плакат «Рідкісні зразки відваги».

Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а якщо такі виняткові зразки відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки з люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних зразків геройства.

Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:

Їздовий Йозеф Бонґ

Солдати санітарної частини транспортували тяжко поранених до підвод, замаскованих у байраку. Навантажені підводи відправлялися на перев’язочний пункт. Росіяни, вислідивши санітарні вози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Йозефа Бонґа з цісарсько-королівського обозного ескадрону впав убитий осколком гранати. Бонґ бідкався: «Бідний мій сивий. Вже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонґ випряг свого коня і відтягнув підводу в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», — бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня ремінь. Врешті скінчив і поволікся з упряжжю до возів. Санітари почали лаяти Бонґа, чому так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Було б її шкода, — подумав я собі. — У нас таких речей не так вже й багато», — виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу».


Швейк прочитав усе до кінця і, користуючись з того, що фельдфебель не повертався, звернувся до вояків з крайової оборони, які знаходились у вартівні:

— Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я ще був у Празі, мені довелося читати в празькій урядовій газеті про ще кращий випадок, що трапився з одним волонтером, д-ром Йозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до багнетів, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: не дозволю, каже, себе перев’язувати через таку подряпину. І знову поліз із своїм взводом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось прилетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война переклав ціпок до другої руки і репетував, що він їм цього не подарує, і бозна, чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його остаточно не ухайдикало шрапнеллю. Можливо, якщо б його врешті-решт не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль за відвагу. Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася і кричала: «Пам’ятай свій обов’язок, поспішай до бою. Хай хоч смерть витає над тобою».

- І чого тільки у тих газетах не набрешуть, — промовив один із вояків, — адже коли б отой вигадник потрапив до цього пекла, за годину б, либонь, збожеволів.

Вояка з крайової оборони сплюнув:

— У нас в Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеськи не хотів з нами ані слова говорити, але коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеськи.

У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:

— Wenn man soll drei Minuten weg, da hort man nichts anderes als цеський, цехи1.

____________________

1Коли відлучишся на три хвилини, то потім чуєш не що інше, як… (нім.).


Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони, аби той відвів цього вошивого гаспида, він указав на Швейка, до поручника, тільки-но той прийде.

— Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, - сказав капрал, коли фельдфебель вийшов. — Уже чотирнадцять днів крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, та кожного дня повертається з телеграфу злий, як собака, і говорить: — Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen1.

____________________

1Але ж то курва, не хоче зі мною спати (нім.).

Лейтенант і на цей раз повернувся у такому ж скаженому настрої. Було чути, як він грюкав книжками по столу.

— Нічого не вдієш, хлопче, мусиш іти до нього, — співчутливо сказав капрал Швейкові. — Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна солдатів і старих, і молодих.

Він повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий, дуже розлючений підпоручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багато обіцяюче промовив:

— Ага.

Капрал відрапортував:

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, цю людину затримали на вокзалі без документів.

Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто він вже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожен, хто б в цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, ніби взагалі неможлива річ, аби у людини з таким виглядом і з такою фігурою могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, немов він упав на землю з якоїсь іншої планети і тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої невідомої йому досі дурниці, як якісь документи.

Поручник, дивлячись на Швейка, розмірковував якусь хвилину, що йому сказати, і нарешті сказав:

— Що ви робите на вокзалі?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовіц, щоб добратися до свого 91-го полку, де я перебуваю в денщиках у пана оберлейтенанта Лукаша, якого я був примушений покинути тому, що мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, нібито я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.

— Ні чорта не розумію, — гримнув поручник. — Розповідайте складно, коротко і не верзіть нісенітниць.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном оберлейтенантом Лукашем сідали до цього кур’єрського поїзда, який мав нас везти і доставити якнайшвидше до нашого 91-го цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку в нас вкрали чамайдан, а потім знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий…

— Himmelherrgott1, - зітхнув поручник.

____________________

1Кротьсот його ма (нім.).


— Мельдую послушно, пане лейтенанте, то вже так треба, аби з мене все лізло, як із старого кожуха, поступово, для того щоб була ясна картина всіх подій, як-то завжди говорив небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани перед тим, як відшмагати його ременем.

Поручник сопів від люті, а Швейк говорив далі:

— Я чомусь не сподобався тому лисому генерал-майорові, і пан оберлейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили у тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд відійшов, пан оберлейтенант з чамайданами і з усіма своїми і моїми документами також поїхав, а я залишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.

Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження ідіота від народження.

Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовіце, і спитав, чому він всіх їх проґавив.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, посміхаючись добродушно, — зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлось нещастя. Я сів біля столу випити пиво, а воно пішло кухоль за кухлем…

«Такого дурного вола я ще не зустрічав, — подумав поручник, — в усьому признається. Скільки їх вже тут перебувало, кожний викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько говорить: «Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво, кухоль за кухлем».

Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:

— Ви, чоловіче, якийсь деґенерат. А знаєте, що таке деґенерат?

— У нас на розі Боїшта і Катержинської вулиці, мельдую послушно, пане лейтенанте, також жив один деґенерат. Батько його був якийсь польський граф, а мати повитуха. Він замітав вулиці, а у шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.

Поручник визнав за найкраще покласти цьому усьому край і твердо сказав:

— Слухайте, телепню, осляче ви копито! Негайно ідіть до каси, купіть собі квиток і їдьте до Будейовіц. Коли я вас ще раз тут побачу, розправлюсь з вами як з дезертиром. Abtreten1.

____________________

1Відійдіть (нім.).


Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушився з місця.

Поручник заверещав:

— Marsch hinaus!2

____________________

2 Забирайтесь! (нім.).


Чули ви abtreten чи ні? Капрале Паланеку, відведіть цього ідіота до каси і купіть йому квиток до Чеських Будейовіц.

За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне обличчя Швейка.

— Що там знову?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — таємниче прошепотів капрал Паланек, — у нього нема грошей на дорогу і в мене теж. Задарма не хочуть везти, бо він не має військових документів, які б свідчили, що він їде у полк.

Поручник недовго зволікав із соломоновим вирішенням важкого питання.

— То хай іде пішки, хай його замкнуть у полку за те, що спізнився. Хто з ним тут буде воловодитись?

— Нічого не вдієш, приятелю, — вийшовши з канцелярії, сказав капрал Паланек Швейкові. — Хочеш не хочеш, а мусиш, бра, пішки тарабанитись до Будейовіц. У нас у вартівні лежить буханка казенного хліба, то дамо тобі її на дорогу.

Швейка напоїли чорною кавою і дали йому, крім буханця хліба, ще й папушку солдатського тютюну на дорогу. За півгодини він вийшов темної ночі з Табора, наспівуючи старовинну вояцьку пісню:


Як у Яромірж прийшли ми,

Нас, їй — бо, за стіл просили.


Біс його знає, як воно трапилося, але бравий вояка Швейк, замість того, щоб йти на південь до Будейовіц, йшов та йшов прямісінько на захід.

Він ішов битим шляхом, занесеним снігами, загорнувшись від морозу в свою військову шинель, наче останній солдат з наполеонівської гвардії, який повертався з походу на Москву, лише з тією різницею, що Швейк весело співав:


Ой, пішов я погуляти

У зелений гай!


А в засніжених лісах в нічній тиші летів такий відгомін, що аж по селах розґвалтувалися собаки.

Коли Швейку набридло співати, він сів на купу придорожнього щебеню, запалив люльку і, відпочивши, пішов далі назустріч новим пригодам Будейовіцького анабазису.


Швейків Будейовіцький анабазис*


Античний полководець Ксенофонт без карти пройшов усю Малу Азію і побував бозна-де. Стародавні ґоти чинили свої напади також без топографічних знань. Завжди просуватися вперед, пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі карк, — це і є анабазис. Але коли в когось була така ж сама мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників різних племен, що прийшли до Європи бозна-звідки — від Каспійського або Азовського морів, той під час походів творив справжні дива.

Римські леґіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили, нібито їм було ще недосить отих приємностей походу, повернутися до Риму іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Риму.

Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовіц, в чому бравий вояка Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовіцького краю побачив села Мілевської округи.

Однак він, не зупиняючись, йшов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь якому хвацькому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовіц.

Таким чином, через деякий час Швейк опинився біля Квєтова, на захід від Мілевська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи і перед Квєтовом був змушений зачинати спочатку:


Гей, коли ми вирушали,

Всі дівчата заридали…


Якась стара бабуся, повертаючись з костелу дорогою, що вела з Квєтова до Вража і далі на захід, по-християнськи привітала Швейка і зав’язала з ним таку розмову:

— Добрий вечір, жовнірику, чи далеко прямуєте?

— Йду я, матінко, в полк до Будейовіц, — відповів Швейк, — до цісаря на війноньку.

— Та ви ж ідете не в той бік, жовнірику! — вжахнулася бабуся. — Сюдою ви зроду віку туди не доберетеся. Ця дорога прямісінько у Клати.

— Я гадаю, — шанобливим тоном відповів Швейк, — що і з Клатів можна дістатися до Будейовіц. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, яка поспішає чимдуж до свого полку, аби вчасно прибути на місце і за всі свої старання не мати, боронь Боже, якихось неприємностей.

— У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, — зітхнула бабуся. — Отож мав їхати до Пільзна, до крайової оборони. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав до полку, а ще за тиждень він з’явився у нас в цивільному одязі і говорив, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки і витягнули. Вже і листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!

Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:

— Почекайте мене ось у тому лісочку, жовнірику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зогрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь Боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а чисті гицлі: хапають дизинтирів. Прямуйте лісом аж до Седлеця біля Гораждовіц. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?

— Ні, матусю, не маю.

— Тоді і до Седлеця не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, поспійте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у корчмі. Там на Долішній вулиці за Флоріянком розшукайте будиночок, такий собі блакитно пофарбований, і спитайте господаря Меліхарка. Це мій брат. Передайте йому поклін від мене, а він вже вам покаже, як потрапити до тих Будейовіц.

Швейк чекав на бабусю більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому у подушку, щоб не прохолов, а стара тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що у неї на тій війні два онуки.

Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Під кінець витягнула з кишені спідниці крону, аби, мовляв, Швейк купив собі в Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.

За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід в напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовіц можна дійти з будь-якої частини світу.

З Мальчина Швейк ішов зі старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.

Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовіц. Він, мовляв, має там заміжню доньку, її чоловік також дезертир. Гармоніст за усіма ознаками трохи переборщив у Мальчині.

— Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, - спокушав він Швейка, — то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.

Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило.

Він повернув геть від Швейка, загрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. До Радомишля Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці за Флоріянком. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило жодного враження.

Він наполягав, аби Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв: багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькій околиці.

— Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по усьому краю, а де може, там і краде, — з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, - а вигляд кожний має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

— Отож бо й є, що правда очі коле, — додав він, коли Швейк підвівся з лави, — якби людина мала чисте сумління, то сиділа б спокійнісінько і показала свої документи. Але коли вона їх не має…

— Бувайте здоровенькі, дідусю.

— Щасливої дороги і шукайте собі дурнішого.

Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок все ще незадоволено буркотів:

— Каже, йде до Будейовіц у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, йде спочатку до Гораждовіц, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Відгорнув солому і десь близенько почув голос:

— З якого полку, куди вітер несе?

— З дев’яносто першого, до Будейовіц.

— А що ти там забув?

— Там у мене оберлейтенант!

Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялися аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з 35-го, а один артилерист також з Будейовіц. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не потрапити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред — його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх зі собою до свого ожереду.

Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже у Моравію. У Путімі всі про це балакають. Завтра на світанку жінка драгуна1 принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Страконіце, бо один з них має там тітку, а у неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього є тартак.

____________________

1Драгуни — рід кавалерійських військ.


Ось там вони і сховаються.

— Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, — запропонували вони Швейкові, - можеш іти з нами. Викашляйся на свого оберлейтенанта.

— Це не так легко, — відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він вранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було.

Хтось, мабуть, драгун, поклав біля ніг Швейка окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами і біля Штєкна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його, як доброго друга, ковтком горілки.

— В цьому не ходи, — повчав він Швейка, — бо через військову уніформу не важко у добру халазію вскочити. Тепер всюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому вигляді не зможеш. Жандарми за нами вже не так нющать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, — повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про 91-й полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

— Куди націлився? — за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки і пішли, поволі обминаючи села.

— До Будейовіц.

— Бійся Бога! — жахнувся волоцюга. — Там же тебе в цю ж мить запакують. І місця не зогрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати себе за криволапого. Але не бійся, підемо на Страконіце, Волинь, Дуб, і хай хоч сам дідько на нас заповізьметься, ми те дрантя поцупимо. Там навколо Страконіц ще досить недоумкуватих і чесних людей, які, трапляється, на ніч не зачиняють дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки — і ось в тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Військова шинель стара?

— Стара…

— Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять в шинелях. Тобі потрібні ще штани і маринарка. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани і мундир можна буде продати жидові Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі і перепродує їх по селах. Сьогодні і почалапаємо у Страконіце, — розвивав він далі свій план. — Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні*. Там живе один мій знайомий вівчар, також немолодий дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Страконіце і поцупимо десь на околиці той цивільний одяг.

У кошарі Швейк застав приємного дідуся, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й говорив до нього, як до Швейка: хлопче.

— Тож бо й є, хлопці, - мовив дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася нелуплена картопля, — тоді мій дідусь так, оце як твій вояка, теж здезентирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з дупи аж клапті летіли, і ще йому як не говори, похвортунило. А ось син Яреша*, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка з Ражіц за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили 600 ударів палицями. Та смерть впору навинулася і визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? — зі сльозами на очах звернувся він до Швейка.

— Після мобілізації, коли нас відвели до казарми, — відповів Швейк, розуміючи, що вояка в уніформі мусить виправдати довір’я старого вівчара.

— Ти переліз через мур чи що? — з цікавістю спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

- Інакше не можна було, дідусю.

— А варта була сильна і стріляла?

— Так, дідусю.

— А куди тепер мандруєш?

— Та в нього розуму, як кіт наплакав, — відповів за Швейка волоцюга. — Йому ж ґвалт до Будейовіц захотілося. Знаєш, молоде — дурне, саме лізе чортові у зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Потягнемо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так проклигаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, що всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, до рахунка не стане. Всіх переб’ють.

— То ти думаєш, — спитав вівчар, — що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни. Наполіонська, потім, як нам розповідали, шведські війни, семилітні війни, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь Бог вже не міг дивитися, як все це кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вже і її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а в останні роки тільки і подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож Господь на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знову лободу варити, як то було за наполіонської війни, одразу ж за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, аж не знають, як їм ще навісніти. Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркун смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь Бог ще натре йому тою бздиною пику.

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Після короткої паузи старий вівчар пророче сказав:

— А цієї війни наш найясніший татуньо не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель зі Страконіц, не схотів коронуватися на короля чеського*. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуйся свого слова.

— Хтозна, — зауважив волоцюга, — може, він це якось тепер змайструє.

— Тепер, голубе, усім і кожному на це начхати, — роздратовано промовив вівчар. — Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони цабанять. По війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а у князів маєтки відбиратимуть. Вже якогось там Коржінека за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.

— Та воно і раніше так було, — відізвався волоцюга, — пам’ятаю, тут на Кладненщині був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони, кажуть, можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати оту свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у цілій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу якось чухраю собі від Лан, тишком-нишком поза деревами та все глухим лісом. Ані хріна це мені не допомогло. Не доцупав і до тієї лісничівки, куди я пробирався, як по дорозі мене злапали і привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією песятиною зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався доверху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягнула мене на землю, наступила на мене лапищами і почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягнули, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, йти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Та за півгодини ті два вовчури були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер з жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив цілих два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину і в Кладненську округу більше носа не потикав, її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої експерименти. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить десь вовчура, то там уже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.

Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску квасне овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.

— В Ліпніцах* на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост мусить бути десь на видноті — на площі або на іншому такому місці, в усякому разі не на глухій вуличці. Беру я крайні доми, один за одним, і не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері і даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте бідному подорожньому». І тут, — Господи Боже ти мій, — ноги мої підломилися. Та це ж був жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а з-за столу на мене зирить сам найясніший. Не встиг я ще й слова бовкнути, як вже скочив на мене вахмістр і тут же у дверях так заїхав мені по галамазі, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кийжліцах. Ось вам таке жандармське право…

Всі троє добре наїлися і скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій світлиці.

Вночі Швейк потихеньку одягнувся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк у його білому світлі прямував на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовіц».

Коли він вийшов з лісу, праворуч замайоріло якесь місто.

Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто. Це були Водняни. Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало його на засніжених гірських схилах над Протівіном.

— Тільки вперед, — вирік бравий вояка Швейк. — Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовіц.

Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовіц, а на північ, у напрямі Пісека.

Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село.

Спускаючись з невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі неможливо. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовіц».

Та ввійшовши в село, він страшно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.

- Ісусе Христе, змилуйся, — зітхнув Швейк. — Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав. І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла курка (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, як той павук, що пильнує своє павутиння.

Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:

— Куди?

— У Будейовіце, до свого полку.

Жандарм іронічно посміхнувся:

— Ви ж ідете від Будейовіц. Вже ті ваші Будейовіце залишилися позаду, — і потяг Швейка на жандармський пост.

Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але брав їх на допитах в такий перехресний вогонь, що й невинний признався б.

Два жандарми з цього поста перейняли його стиль, і перехресний допит завжди супроводжувався усмішками всього жандармського персоналу.

— Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, — завжди говорив вахмістр до своїх підлеглих, — а гримати на когось немає жодного сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але при цьому робити все, щоб потопити їх у зливі питань.

— Щиро вас вітаємо, солдате, — сказав жандармський вахмістр, — ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди Бог провадить?

Швейк повторив, що йде у Чеські Будейовіце до свого полку.

— В такому разі, ви, очевидно, заблукали, — усміхнувся вахмістр, — бо ж ви йдете від Чеських Будейовіц. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, на неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь — Глибока, а ще на південь від неї — Чеські Будейовіце. Як бачите, ви йдете не до Будейовіц, а з Будейовіц.

Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:

— А все ж таки я йду до Будейовіц. — Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве: «А все ж таки вона обертається», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.

— Знаєте що, солдате, — так само чемно промовив до Швейка вахмістр, — я вас переконаю, і ви кінець-кінцем самі дійдете до висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.

— Ваша правда, — сказав Швейк, — кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.

— Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовіц. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовіце, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.

— Я вийшов з Табора.

— А що ви робили в Таборі?

— Я чекав на поїзд до Будейовіц.

— А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовіц?

— Бо я не мав квитка.

— А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?

— Бо я не мав при собі жодних документів.

— Ось воно що, — сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, — він не такий дурний, як вдає, гарно починає замотувати. І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:

— Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?

— До Чеських Будейовіц.

Вираз вахмістрового обличчя став дещо суворішим, і його очі втупились у карту.

— Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовіц?

— Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.

Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр продовжував:

— Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!

Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:

— Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?

— Бо мені нічого не потрібно.

— Ах Боже мій, — зітхнув вахмістр, — ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз вже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?

— Я йшов повз Путім до Будейовіц.

— Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі говорите, що йшли до Будейовіц, а тепер ми вас безсумнівно переконали, що ви йдете від Будейовіц.

— Очевидно, я зробив якесь коло.

Вахмістр і увесь персонал поста багатомовно переглянулися.

— Ці ваші кола справляють таке враження, що ви попросту волочитеся по околиці. Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?

— До відходу останнього поїзда до Будейовіц.

— А що ви там робили?

— Розмовляв з вояками.

Новий, дуже багатомовний погляд жандармського вахмістра на жандармів.

— А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?

— Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.

— Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?

— Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.

— Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?

— Безперечно, пане вахмістре.

Тріумфально глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:

— Вмієте говорити по-російськи?

— Не вмію.

Тут вахмістр кивнув сержантові, і коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і впевнений у своїй правоті, заявив, потираючи руки:

— Ви чули? Не вміє по-російськи. Це бита голова. В усьому признався, а в найголовнішому — ні. Завтра доставимо його у Пісек, до пана старости. Криміналістика — це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені питань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол. І ще того ж самого дня від полудня до вечора жандармський вахмістр, мило посміхаючись, прів над протоколом, кожне речення якого було приперчене словами: spionageverdachtig l.

Що далі вахмістр Фляндерка заглиблювався у свою казенну вензловату німацьку писанину, то яснішою видавалася йому дана ситуація. А коли він закінчив свій рапорт, завершив словами: «So melde ich gehorsam, wird der feindliche Of? zier heutigen Tages, nach Bezirksgendarmeriekommando Pisek, uberliefert»2, - задоволено посміхнувся і гукнув жандармського сержанта:

— Ви дали цьому ворожому офіцерові їсти?

— Згідно з вашим наказом, пане вахмістре, ми даємо їжу лише тим, кого затримали і допитали до дванадцятої години.

____________________

1 Запідозрений у шпіонажі (нім.).

2Отже, покірно доповідаю, що сьогодні ворожого офіцера доставимо до окружної жандармської команди в Пісеку (нім.).


— Тут такий виняток! — поважно зазначив вахмістр. — Це, очевидно, старший офіцер, певно, зі штабу. Адже ясно, росіяни для шпіонажу не закинуть сюди будь-якого єфрейтора. Пошліть за обідом для нього у корчму «На Коцурку». Якщо там вже нічого нема, хай щось приготують. Нехай ще зварять чай з ромом і все це пришлють сюди. Але не кажіть для кого. Взагалі, нікому нічичирк, що тут у нас за пташка. Це військова таємниця. А що він зараз робить?

— Попросив трохи тютюну і сидить у вартівні з таким задоволеним виглядом, немов у себе вдома. «У вас тут, — каже, — тепленько. А грубка не димить? Мені у вас дуже подобається. А якби грубка диміла, треба вичистити комин. Але тільки після полудня, ні в якому разі не тоді, коли сонце стоїть над комином».

— Погляньте, лишень, що за рафінована гра з його боку, — з щирим захопленням сказав вахмістр. — Вдає, немовби він ні до чого не причетний. А таки добре знає, що його розстріляють. Таку людину треба поважати, хоч вона і наш ворог. Адже йде на певну смерть. Не знаю, чи ми були б здатні на таке. Можливо, ми захиталися б, зламались. А він спокійно сидить і говорить: «Тепленько тут у вас, і грубка не димить». Це вже, пане сержанте, характер. Така людина мусить мати залізні нерви, самовідречення, впертість і ентузіазм. Коли б і в Австрії були такі патріоти… Але краще про це не говорити. І у нас бувають такі ентузіасти. Ви читали у «Народній політиці» про оберлейтенанта артилерії Берґера? Він виліз на високу сосну і влаштував собі на гіллі спостережний пункт. А коли наші відступили, він вже не міг злізти, бо інакше потрапив би у полон. Тому чекав, аж поки наші знову не прогнали ворога. І тривало це цілих чотирнадцять днів. Усі чотирнадцять днів він сидів на верхівці дерева і, щоб не вмерти з голоду, обгриз геть усе верхів’я — їв гілки і глицю. А коли наші прийшли, він так ослаб, що вже не міг втриматися на дереві, впав униз і вбився.

По смерті його відзначили золотою медаллю за хоробрість. І вахмістр поважно додав:

— Самопожертва, пане сержанте, це — геройство! Бачите, як ми знову заговорилися. Біжіть же замовити обід, а того тим часом пришліть до мене.

Сержант привів Швейка. Вахмістр, рухом руки попросивши його сісти, по-дружньому почав випитувати, чи має він батьків.

— Не маю.

Вахмістрові зараз же спало на думку, що це найкраще, принаймні ніхто не буде за цим нещасним ридати. При цьому він вдивлявся в добродушне обличчя Швейка і раптом у припливі сердечності поплескав його по плечу, нахилився до нього і батьківським тоном запитав:

— Ну, а як вам у Чехії подобається?

— Мені в Чехії всюди подобається, — відповів Швейк, — на своєму шляху я скрізь зустрічав дуже добрих людей.

Вахмістр притакував, хитаючи головою.

— Народ у нас дуже добрий і щирий. Якась там крадіжка або бійка не має значення. Я вже тут п’ятнадцять років, а коли те все підрахувати, то на один рік припадає три чверті одного вбивства.

— Ви хочете сказати, що тут у вас на одну чверть не дорізують? — спитав Швейк.

— Ні, ви не так зрозуміли. За п’ятнадцять років нам довелося розслідувати лише одинадцять вбивств. З них з метою грабунку було п’ять, а решта — це такі собі звичайні, які й торби січки не варті.

Вахмістр на хвилину замовк і знову перейшов до свого методу слідства:

— А що ви збиралися робити в Будейовіцах?

— Приступити до служби в дев’яносто першому полку.

Вахмістр наказав відвести Швейка знову до вартівні і швидко, щоб не забути, приписав до свого рапорту окружному жандармському командуванню в Пісеку:

— Досконало володіючи чеською мовою, хотів пробратися у Чеські Будейовіце до 91-го піхотного полку…

Вахмістр радісно потер руки, задоволений багатим матеріалом і блискучими результатами свого методу слідства.

Згадав попередника, вахмістра Бірґера, який із затриманим узагалі не говорив, ні про що його не питав, а зараз же відсилав до окружного суду з коротким рапортом: «Згідно зі свідченнями сержанта, затриманий за бурлакування і жебрацтво». Теж мені допит!

Дивлячись на сторінки свого рапорту, вахмістр вдоволено посміхнувся і витягнув з письмового стола засекречений документ від крайового жандармського командування в Празі із звичайним «суворо секретно» і перечитав ще раз:


«Всім жандармським станицям і постам суворо наказується з загостреною пильністю слідкувати за всіма особами, які проходять їхнім районом. Перегрупування наших військ у Східній Галичині було причиною того, що деякі російські військові частини, перейшовши Карпати, зайняли позиції всередині нашої держави, внаслідок чого фронт пересунувся глибше на захід імперії. Ця нова ситуація створила можливість російським шпигунам використати нестійкість фронту і проникнути глибше на територію нашої монархії, головним чином у Сілезію і Моравію, звідки, згідно з секретними донесеннями, велика кількість російських шпигунів перейшла до Чехії. Як стверджено, між ними є багато російських чехів, вихованих у вищих штабних військових школах Росії, і ті, бездоганно володіючи чеською мовою, є особливо небезпечними шпигунами, бо вони можуть і, безперечно, проведуть і між чеським населенням протидержавну пропаганду. Тому крайове командування наказує затримувати всіх підозрілих і насамперед підвищити пильність у місцях, де розташовані гарнізони, військові центри і станції, через які проходять військові поїзди.

Затриманих негайно обшукувати і транспортувати до вищої інстанції».


Жандармський вахмістр Фляндерка знову вдоволено посміхнувся і вклав секретний циркуляр «Sekretreservaten» між іншим до папки з написом «Секретні розпорядження».

Там їх було чимало, їх фабрикувало міністерство внутрішніх справ разом з міністерством крайової оборони, якому підлягала жандармерія.

В крайовому жандармському управлінні в Празі не встигали їх розмножувати і розсилати.

Тут були:

Наказ про контроль настроїв місцевого населення.

Інструкція, як на основі розмов з місцевим населенням вияснити вплив відомостей з фронту на його настрої.

Анкета, як ставиться місцеве населення до випуску військових позик і збирання пожертв.

Анкета про настрій між призваними в армію і тими, яких мають призвати.

Анкета про настрої членів місцевого самоврядування й інтеліґенції.

Розпорядження про негайне вияснення, які політичні партії існують серед місцевого населення, їхню чисельність.

Розпорядження про нагляд за діяльністю керівників місцевих політичних партій і вияснення ступеня лояльності певних політичних партій, які діють серед місцевого населення.

Анкета про те, які газети, журнали і брошури надходять до району даного жандармського посту.

Інструкція щодо вияснення, з ким зустрічаються особи, запідозрені в нелояльності, в чому полягає їхня нелояльність.

Інструкція, як з місцевого населення залучити до співробітництва платних донощиків і інформаторів.

Інструкція для платних інформаторів з місцевого населення, зарахованих на службу при жандармському посту.

Кожен день приносив нові інструкції, настанови, анкети і накази. Затоплений цією масою винаходів австрійського міністерства внутрішніх справ, вахмістр Фляндерка мав величезну кількість неполагоджених анкет. Відповідав стереотипно, що в нього все в порядку і лояльність місцевого громадянства треба віднести до рубрики І а.

Австрійське міністерство внутрішніх справ винайшло для класифікації лояльності і вірності монархії такі ступені:


І а І б І в

II а II б II в

III а III б III в

IV а IV б IV в


Ця римська четвірка в комбінації з літерою «а» означала «Зрадник, повісити»; з «б» — «Інтернувати», з «в» — «Слідкувати і заарештувати».

В столику жандармського вахмістра зберігалися різні бланки і реєстри. Влада хотіла знати, що кожний громадянин про неї думає.

Вахмістр Фляндерка не раз в розпуці ламав руки над паперами, які немилосердно прибували з кожною поштою. Як тільки бачив знайомі конверти з печаткою Portofreidienstlich l, — серце в нього завжди починало тріпотіти, і він вночі, передумуючи все, приходив до висновку, що кінця війни не дочекається, бо крайове жандармське командування позбавить його останньої краплі розуму і він уже не зможе радіти з перемоги австрійської зброї, бо матиме в голові на одну клепку більш або менш. А окружне жандармське управління бомбардувало його запитаннями, чому він не відповідає на анкету за номером…, як виконав інструкцію під номером…, а які є практичні наслідки настанови під номером… і т. д.

Найбільшого клопоту завдала йому інструкція, як залучити до співробітництва платних донощиків і інформаторів з місцевого населення. Накінець, остаточно втративши надію завербувати когось з південних чеських сіл, де починаються Блата2 і де народ має такі вперті голови, Фляндерці спало на думку взяти на службу громадського пастуха, якого називали «Пепіку-підстрибни». Це був кретин, природою і людьми скривджений каліка, який завжди на цей заклик підстрибував.

____________________

1Вільне від оплати. Службове (нім.).

2Села на півдні Чехії.


Він за пару золотих на рік та за якусь там страву пас громадську худобу. Вахмістр наказав його покликати і сказав йому:

— Знаєш, Пепіку, хто такий старий Прохазка*?

— М-е-е.

— Не мекай, а запам’ятай. Так називають найяснішого цісаря. Ти знаєш, хто такий найясніший цісар?

— Це найясніший чішар.

— Добре, Пепіку! Запам’ятай: ти ходиш обідати з хати в хату, і як десь там почуєш, що найясніший цісар — худоба або щось подібне, зараз прибіжи до мене і розкажи. Дістанеш від мене шістку1, а коли б хтось говорив, що ми війни не виграємо, знову приходь до мене, розумієш? Розкажеш, хто це говорив, і знову у тебе нова шістка. Але коли я довідаюсь, що ти щось промовчав, буде тобі погано: заарештую і відвезу до Пісека.


____________________

1Шістка (шустка) — десять крейцерів. 1 крона мала 5 шісток.


А тепер підстрибни!

Пепік підстрибнув, а вахмістр дав йому дві шістки і, вельми вдоволений собою, написав рапорт до окружного жандармського командування, що вже здобув інформатора.

На другий день до нього прийшов парафіяльний священик і таємниче повідомив: сьогодні вранці він зустрів за селом громадського пастуха Пепіка-підстрибни, і той йому похвалився: «Отше духовний, пан лахмайстер вчора говорив, що найясніший чішар худоба, а ми тої війни не виграємо. М-е-е-е. Гоп!»

Після дальшого з’ясування і розмови зі священиком вахмістр Фляндерка наказав заарештувати громадського пастуха. Пізніше на Градчанах його засудили до 12 років ув’язнення за державну зраду. Актом обвинувачення йому довели чорним по білому небезпечні і зрадницькі протидержавні інтриги, підбурювання, образу його величності і кілька інших злочинів та порушень закону.

Пепік-підстрибни поводився на суді, як на пасовиську або між знайомими селянами. На всі запитання мекав, як коза, а після вироку вигукнув: «М-е-е-е, гоп!» і підстрибнув. За це дістав дисциплінарну кару — карцер з твердим ліжком і три дні на тиждень на хліб та воду.

Від того часу жандармський вахмістр не мав інформатора і мусив задовольнитися тим, що сам собі такого видумав. Він подав по інстанції вигадане прізвище, підвищивши таким чином свій прибуток на 50 крон на місяць, які і пропивав у шинку «На Коцурку». Після десятого кухля його починала мучити свідомість службового злочину. Пиво гіркло в роті, і в такі хвилини він завжди чув від сусідів одне й те ж речення: «Щось пан вахмістр сьогодні трохи смутний, немовби не у своїй шкурі». Тоді він ішов додому, і тільки-но за ним зачинялися двері, хтось обов’язково вирікав: «Напевне, наші знову десь у Сербії просрались, бо щось пан вахмістр сьогодні дуже мовчазні».

А вахмістр вдома заповнював ще одну з незчисленних:

«Настрої населення І а».

Пана вахмістра часто мучили довгі безсонні ночі. З дня на день чекав ревізії і слідства. Уночі йому привиджувалась смертна кара, немов його ведуть на шибеницю і сам міністр крайової оборони востаннє питає його під мотузкою: «Wachmeis ter, wo ist die Antwort des Zirkulars №…?»1

Але тепер, напевно, йому доля усміхнулася. Здавалося, немов з усіх кутків жандармського поста до нього лине старе мисливське привітання: «Зі щасливим полюванням». І жандармський вахмістр Фляндерка не сумнівався, що окружний комендант поплескає його по плечу і скаже: «Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachmeister»2.

____________________

1Де ж ваша відповідь на циркуляр за номером… (нім.).

2Поздоровляю з успіхом, пане вахмістре (нім.).


Він змальовував собі в думках також інші приємні картини, що виникли в якомусь закутку його службового мозку: відзначення, швидке просунення на вищий службовий щабель, оцінка його кримінальних здібностей, які відкриють йому дорогу до дальшої кар’єри.

Вахмістр викликав сержанта і спитав його:

— Обід дістали?

— Принесли йому копчене м’ясо з капустою і кнедлі; а юшки вже не було. Випив склянку чаю і хоче ще.

— Дати! — великодушно дозволив вахмістр. — А коли нап’ється чаю, приведіть до мене.

— Ну, як? Обід до смаку? — запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.

— Нічого, можна витримати, пане вахмістре, але треба було до того трохи більше капусти. Та що робити, я знаю, вони ж на мене не чекали. М’ясо було добре копчене, певне, домашнє, чай з ромом також непогано мене підкріпив.

Вахмістр поглянув на Швейка і почав:

— Правда, що в Росії п’ють багато чаю? А ром там є?

— Ром є у цілому світі.

«Ти мені не викручуйся, — подумав вахмістр. — Треба було раніше вважати, що говориш!» І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:

— А дівчата в Росії гарненькі?

— Гарненьких дівчат знайдете у цілому світі, пане вахмістре.

«Ох, і бісова печінка! — знову подумав вахмістр. — Ти, лебедику, радий би якось з цього вислизнути». І випалив, як з гармати 24-го калібру:

— Що ви збиралися робити в 91-му полку?

— Йти з ним на фронт.

Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив:

— Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії.

«Насправді дуже добре придумано», — сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.

«Диви, навіть і бровою не поведе! — жахнувся в душі вахмістр. — Оце так виучка. Якби я був на його місці і мені б хто таке сказав, та в мене аж жижки затрусилися б…»

— Уранці вас відвеземо до Пісека, — кинув немовби мимохіть. — Ви вже були колись у Пісеку?

— В 1910-му році на цісарських маневрах.

Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємнішим.

Він усією душею відчував, що своєю системою запитань переплигнув сам себе.

— Ви відбули маневри від початку до кінця?

— Звичайно, пане вахмістре, як вояка-піхотинець.

Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг вже втриматися, щоб і цього швидко не записати до рапорту. Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:

«Його план був такий: прослизнувши до 91-го піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В 91-му піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він ще в 1910- му році брав участь як піхотинець в цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він: неабиякий фахівець у своїй справі. Також додаю, що зібрані обвинувачення — це наслідок моєї системи перехресного допиту».

На дверях з’явився сержант:

— Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.

— Bajonett auf!1 — наказав вахмістр. — Або ні, приведіть його сюди.

____________________

1Примкніть багнет (нім.).


— Ви хочете до вбиральні? — ласкаво спитав вахмістр. — А чи не криється за цим щось більше? — І він вп’ялив очі в Швейкове обличчя.

— Так, за цим дійсно криється «велика» потреба, — відповів Швейк.

— Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, — значуще повторив вахмістр, пристібуючи службовий револьвер. — Я піду з вами. В мене добрий револьвер, — сказав він по дорозі Швейкові, - на сім куль, і стріляє дуже влучно.

Перед тим, як вийти надвір, вахмістр однак покликав сержанта і тихенько сказав йому:

— Візьміть байонет ауф, і коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід гноївкою…

Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.

Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі ґенерації. Тепер тут сидів Швейк, одною рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкоп.

А жандармський вахмістр вп’ялив свої яструбині очі на двері і роздумував, в котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.

Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:

— Чи не був я там надто довго? Можливо, я вас затримав?

— О, ні, ні, - відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»

Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа преспокійно сидів «Під чорним конем» у Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну мусить виграти.

Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився у найприємнішу місцину на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.

Отже, усі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:

— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і оловом. Чи не так, пане сержанте?

— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Мусите вивідати, скільки у росіян кулеметів у Maschinengewehrabteilung1.

____________________

1У кулеметній роті (нім.).


Звичайно, ми б переодягнулися і пішли, а за це мене вішати, як якогось розбійника?

Сержант так розхвилювався, що аж підскочив і вигукнув:

— Я вимагаю, щоб мене розстріляли і поховали з військовими почестями.

— Але тут і на слизьке можна заїхати, — відізвався Швейк, — якщо хлопець не в тім’я битий, то йому, хоч лусни, ніколи нічого не доведуть.

— Все доведуть! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтеся. Переконаєтесь, — повторив він уже спокійнішим тоном, приєднавши до цього приязний усміх, — у нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?

Сержант на згоду кивнув головою і додав, що у деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх і викриває.

— Ви моєї школи, пане сержанте, — бундючно заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій це corpus delicti2, - і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта:

— Що б нам замовити собі на вечерю?

— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?

____________________

2Доказ злочину (лат.).


Це питання поставило перед вахмістром нову важку проблему, яку треба було негайно розв’язати.

А що, коли б той, скориставшись з його відсутності, уночі втік? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг втекли. Насправді ж було так: одного разу взимку сержантові не хотілося тягатися з ними по морозу аж до Пісека, і він в полях біля Ражіц відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна у повітря.

— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме у дзбані, - розв’язав вахмістр важку проблему, — хай баба трохи провітриться. І баба Пейзлерка, яка їм прислуговувала, справді таки добре напровітрювалася. Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «На Коцурку» не пустувала й хвилини. Незчисленні сліди великих важких черевиків баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність «На Коцурку».

А коли, нарешті, баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяються і веліли прислати їм пляшку контушівки*, - цікавий шинкар не витримав.

— Кого вони там так пригощають? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якогось підозрілого. Саме коли я виходила, обидва обіймали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці і промовляли: «Золотенька ти моя зозуленько слов’янська, рибонько ти моя шпигунська».

Далеко за північ, витягнувшись на своєму ліжку в повній уніформі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса склеїлися від наливки, і він тільки бубонів: «Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, аби я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою».

— Нема.

Вахмістр звалився на Швейка.

— Ти мене порадував, признався. Так повинно і на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати.

Підвівся, хитаючись, поплентався з порожньою пляшкою до своєї кімнати і мимрив: «Коли б він не звернув на неправильну дорогу, то все могло інакше с-скін-скінчитися».

Перш ніж звалитися в уніформі на ліжко, витягнув з письмового стола свій рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: «Ich mu? noch dazu beizufugen, das die russische Kontuszowka1на основі § 56», але зробив пляму, злизав її, дурнувато усміхаючись, звалився на ліжко й заснув як зарізаний.

____________________

1Я мушу ще до цього додати, що руська контушівка (нім. з помилками).


Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стінкою, почав голосно хропіти і виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знову вклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу.

Вона також відсиплялась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері і всіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще димила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягнула сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:

— Хоча б посоромились спати в одязі, як та Божа худоба, — а Швейка вилаяла, щоб він принаймні хоч би ті нещасні штани запняв і не ходив з розпанаханою ширінькою, коли перед ним жінка.

Нарешті енергійно гримнула на розіспаного сержанта, примусивши його розбудити пана вахмістра, бо хіба ж це порядок так довго хропти?

— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. — Обидва з горілки не виходять. Пропили б і ніс між очима. Мені вже третій рік винні за послугу, а коли нагадую, вахмістр завжди говорить: «Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і ходить по дрова до панського лісу». От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, бережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Вовком думає. Кожному підставив би ногу.

Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.

Нарешті він розплющив очі, протер їх і неясно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку тут же висловив, непевно дивлячись на сержанта:

— Утік?

— Та що ви, він чесна людина.

Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, знову повернувся, відірвав клаптик газети на столі і почав мняти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.

Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:

— Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.

Сержант з докором глянув на свого начальника.

— Коли б то ви знали, пане вахмістре, якого ви вчора наплели та про що ви йому верзли.

Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:

— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов’янська кров, що Микола Миколайович* буде на другий тиждень у Пшерові, що Австрія не втримається, а він, коли його будуть допитувати, хай все заперечує і плете, що на язик сплине. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки не звільнять, бо це все незадовго трісне. Все буде як в час гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар — хворий дідок і незабаром задере ноги, а кайзер Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші на їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.

Сержант відступився від вахмістра:

— Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже і я дохватився і далі нічого не пам’ятаю.

Вахмістр поглянув на сержанта.

— А я он що пам’ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і верещали перед тією нашою бабою: «Хай живе Росія!»

Сержант почав нервово ходити по кімнаті.

— Ви ревли, як бик, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.

Сержант став біля вікна і, барабанячи у шибки, промовив:

— Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: «Запам’ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це і такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до убиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна*».

— Я таке говорив?

— Так, пане вахмістре, це ви говорили перед тим, як піти надвір блювати, а крім того ви репетували: «Бабо, запхайте мені палець у горло».

— А ви теж гарно висловилися, — перервав його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Миколай Миколайович буде чеським королем?

— Цього я не пам’ятаю, — несміливо відізвався сержант.

— Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні, як ніч, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.

Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:

— Я вам завжди говорив: алкоголь — це загибель. Ви пити не вмієте, а беретеся. А що було б, коли б той наш дав драла? Як би ми це виправдали? Господи! Голова в мене аж тріщить!..

— А я вам кажу, пане сержанте, — продовжував вахмістр, — саме тому, що він не втік, усе цілком ясно. Це небезпечна і рафінована людина. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу раз втекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя, такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий Бог не допоможе, а матиме на шиї одним параграфом більше. Від цього йому, власне, не буде ні холодно, ані гаряче. Якби тільки в мене так голова не боліла.

Запала тиша. За хвилину вахмістр відізвався.

— Покличте сюди нашу бабу!

— Слухайте, бабо, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест з розп’яттям на підставці і принесіть його мерщій сюди.

У відповідь на допитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:

— Поспішайте, щоб одна нога тут, а друга там!

Він витягнув зі столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував папери, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив поміж запаленими свічками на краю стола хрест і сказав поважно:

— Сідай, бабо!

Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на диван, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест з розп’яттям. Вона уся похолола, і було видно, як її руки на запасці трясуться разом з колінами.

Вахмістр статечно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:

— Вчора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабо. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабо, — розвідник і шпигун.

— Падоньку, — верескнула Пейзлерка, — Мати Божа Скочицька*!

— Тихо, бабо! Аби з нього щось витягнути, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?

— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.

— Але всі ці балачки, бабо, велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягнули все. Одним словом, пришпилили лебедика.

Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:

— Ви, бабо, були свідком і втаємничені у цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертельній постелі, інакше вас не поховають на кладовищі.

— Мати Божа, святий Йосифе, — заскиглила Пейзлерка.

— Бодай би мені ноги покрутило, раніш ніж я цей поріг переступила.

— Не скигліть, бабо, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Повторюйте за мною.

Пейзлерка подріботіла до столу, причому невгаваючи бідкалася:

— Пресвята Діво Маріє Скочицька, за віщо мене у цю хату біда принесла.

А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки коптіли, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна підламувалися, руки тремтіли.

Підвела вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто і з притиском говорив, а вона повторювала:

— Присягаю Богу всемогутньому і вам, пане вахмістре, про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не сказати ні слова, навіть коли б мене про це питали. Допоможи мені, Боже, у цьому.

— Тепер, бабо, поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проговорила слова присяги і побожно перехрестилася.

— Добре, а тепер знову віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені при допиті.

Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, ідучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона дійсно хвилину тому зазнала щось несамовите у своєму житті.

Вахмістр тим часом переписував свій рапорт. Той рапорт, який він уночі доповнив чорнильними плямами, злизавши їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.

Тепер він все з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ. Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:

— Вмієте фотографувати?

— Вмію.

— А чому не носите з собою апарата?

— Бо в мене його немає, - прозвучала ясна і щира відповідь.

— А коли б ви мали апарат, то фотографували б? — спитав вахмістр.

— Якби в чорта грива, була б з нього кобила, — простодушно від повів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме в цю хвилину так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім цього: — А важко фотографувати вокзали?

— Легше, ніж усе інше, — відповів Швейк, — бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: «Посміхніться».

Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт: «Zu dem Bericht № 2172, melde ich…»1.

____________________

1До повідомлення № 2172, доповідаю… (нім.).


І він натхненно розписав: «Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат».

Вахмістр, в якого з учорашнього дня ще добре гуло в голові, все більше і більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі: «Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено жодних фотографій».

— Вистачить, — сказав вахмістр і підписався.

Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.

— А що? Непогано, — сказав він. — Ось учіться, як треба писати беріхти1. В них повинно бути все. Допит, пане добродію — не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витріщували. Приведіть цього нашого, треба з ним вже кінчити.

— Так ось, тепер, — поважно сказав вахмістр Швейкові, - пан сержант відпровадить вас до Пісека, на Bezirks gendar meriekommando2.

____________________

1Донесення (нім.).

2Окружне жандармське управління (нім.).


Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак я думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемось без тих ланцюгів. Я переконаний, ви і по дорозі не намагатиметесь тікати.

Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:

— Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.

— Бувайте здорові, - м’яко сказав Швейк. — Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати у цій околиці, обов’язково зайду до вас.

Швейк вийшов з сержантом на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це старі знайомі, які випадково зустрілися по дорозі й ідуть разом до міста, ну, скажімо, до костелу.

— Я б ніколи і не подумав, — говорив Швейк, — що дорога до Будейовіц пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаврою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому* і ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку він зовсім знесилився і почав кричати «рятуйте!» Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин ходить уздовж якогось муру і цьому немає кінця краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там в участку геть усе потрощив.

Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовіце».

Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть в цій околиці рибу.

— Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, - відповів сержант, — попереднього вахмістра намагалися втопити. Ставковий сторож на вежі стріляє з вишки їм щетиною в задниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають під штани шмат бляхи.

Сержант розговорився про прогрес, як люди усе нові речі придумують і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна — велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.

- І так вже багато людей на світі, - заявив він розважно. — Людство до біса розплодилося, аж страх бере. Один одному прямо на голову лізе.

Вони наблизилися до придорожньої корчми.

— Ну й дме чортів вітер, — сказав сержант. — Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не говоріть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.

Перед сержантом танцювала інструкція центральних установ про підозрілих і тих, які привертають до себе увагу, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій в околиці не виникали зайві балачки».

— Ніхто не повинен знати, хто ви такий, — знову попередив він Швейка. — Стороннім немає жодного діла до того, хто ви і що зробили, паніки не викликати. Бо паніка у воєнний час — справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?

— Якщо так, то я не викликатиму паніки, — сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли корчмар з ними розговорився, Швейк зазначив: — Брат говорить, що за годину будемо в Пісеку.

— А що, ваш брат у відпустці? — спитав цікавий корчмар в сержанта, який, ані не моргнувши, нахабно відповів:

— Сьогодні вже кінчається.

— Ну, й обдурили ми його, — посміхнувся сержант до Швейка, коли корчмар кудись відбіг, — головне, не викликати паніки. Час воєнний.

Перед тим як увійти до придорожньої корчми, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не зашкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської станиці до третьої години обідає, отже, зовсім зайве з’являтися туди раніше, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу до бісового батька. До шостої теж не спізняться. Доведеться поночі йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи аж потім. Пісек так чи інакше не втече. І під кінець рішуче промовив:

— Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля печі.

Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант прийшов до висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних і розмаїтих солодких і міцних горілочок.

У корчмаря на цьому відлюдді було їх аж вісім ґатунків.

Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.

Сержант безнастанно заохочував корчмаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо корчмар уже ледве тримався на ногах, і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув: «Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції». І почав докладно пояснювати, що інструкція — це зведення найактуальніших розпоряджень, причому виляпав зміст декількох секретних документів. Корчмар уже нічого не тямив і спромігся лише вирікти, що інструкціями війну не виграєш.

Було вже темно, коли сержант вирішив вибратися зі Швейком у дорогу до Пісека. Хурделило так, що і на два кроки нічого не було видно, а сержант без упину торочив: «Манджай просто за носом аж до Пісека».

Коли він сказав це втретє, його голос прозвучав уже не з шляху, а звідкілясь знизу, куди він з’їхав сніговим схилом.

Спираючись на гвинтівку, він з трудом викараскався на дорогу. Швейк почув його приглушений сміх:

— Ото ковзанка!

За хвилину однак його вже знову не було чути, бо він удруге з’їхав зі схилу, загорлавши при цьому несамовито:

— Упаду! Паніка!

Сержант перетворився на працьовиту мурашку, яка, звідкись упавши, знову вперто лізе нагору.

П’ять разів він повторював цю прогулянку, а коли знову опинився біля Швейка, розпачливо і безпорадно промовив:

— Отак я б вас дуже легко міг загубити.

— Та ви не бійтеся, пане сержанте, — сказав Швейк. — Найкраще буде, якщо ми один до одного прив’яжемося. Так ми ніколи не загубимося. У вас є зі собою наручники?

— Кожен жандарм завжди мусить носити зі собою наручники, — з притиском сказав сержант, шпортаючись то по один, то по другий бік Швейка. — Це наш хліб насущний.

— Ну, так давайте пристебнімося, — заохочував Швейк, — купити не купив, а спробувати можна.

Спритним рухом сержант прип’яв Швейкові наручники одним кінцем, а другий кінець прикріпив навколо свого правого зап’ястя.

Тепер вони нагадували спутаних кобил на пасовиську.

Шпортаючись на кожному кроці, вже не могли роз’єднатися, і сержант тягнув за собою Швейка через купу каміння, а коли падав, тягнув його також за собою. При цьому залізо врізувалося їм в руки. Нарешті, сержант заявив, що так далі не піде, наручники треба зняти. Він довго і даремно намагався звільнити себе і Швейка і, нарешті, зітхнув:

— Ми з’єднані навіки віків.

— Амінь, — додав Швейк, і обидва почапали далі важкою дорогою. Сержант остаточно занепав духом, а коли після страшних мук вони пізно ввечері добралися до жандармського управління в Пісеку, сержант у цілковитому розпачі звернувся на сходах до Швейка:

— От тепер лише почнеться справжня завірюха: ми не можемо роз’єднатися. І дійсно, почалась неабияка буча, коли вахмістр послав за комендантом управління ротмістром Кеніґом.

Перше слово ротмістра було:

— Дихніть на мене. Тепер розумію, — сказав ротмістр, безпомилково визначивши ситуацію своїм тонким випробуваним нюхом: — Ром, контушівка, «чорт»*, горобинівка, горіхівка, вишнівка і ванілева.

— Пане вахмістре, — звернувся він до свого підлеглого. — Ось вам зразок, як не повинен виглядати жандарм. Це такий злочин, який розглядатиме військовий суд. Зв’язатися кайданками з заарештованим. З’явитися п’яним в дим, total besoffen1.

____________________

1Цілковито п’яним (нім.).


Так могла приповзти сюди остання тварюка! Зніміть з них кайданки!

— Чого вам ще? — звернувся він до сержанта, який вільною лівою рукою козиряв шиворіт-навиворіт.

— Голошу слушняно, пане ротмістре, я несу беріхт.

— На вас самого піде беріхт до суду, — коротко сказав ротмістр.

— Пане вахмістре, замкніть їх обох, а вранці приведіть на допит, а з цим беріхтом з Путіма докладно ознайомтеся і пришліть мені на квартиру.

Пісецький ротмістр — неперевершений в бюрократичних справах — був людиною дуже офіційною і послідовною, якщо йшлося про переслідування підлеглих. На жандармських постах у його окрузі ніколи не могли точно сказати, чи буря вже минула. Вона завжди могла повернутися, її викликав кожний документ, підписаний ротмістром, який цілий день писав різні догани і перестороги для всієї округи.

Від самого початку війни над жандармськими постами в Пісецькій окрузі нависли важкі хмари. Настрій у всіх був жахливий. Громи бюрократизму гриміли і били жандармських вахмістрів, сержантів, рядових і службовців, а за кожну дурницю розпочиналося дисциплінарне слідство.

— Якщо хочемо виграти війну, — говорив ротмістр під час своїх інспекційних поїздок по жандармських постах, — «а» мусить бути «а», «б» — «б» і всюди мусять стояти крапки над «і».

Він завжди бачив навколо себе зраду і був твердо переконаний, що кожен жандарм в окрузі має якийсь гріх, породжений воєнними умовами, що в цю серйозну добу кожен має на своєму сумлінні якісь службові грішки занедбання.

А згори його бомбардували службовими листами, в яких міністерство крайової оборони зазначало, що з Пісецької округи, згідно з інформаціями міністерства війни, люди переходять до ворога. І підганяли його, аби стежив за лояльністю населення округи. Це було жахливо. Жінки околиці проводили своїх чоловіків на війну, а ці чоловіки присягалися жінкам, що не дадуть себе забити за найяснішого цісаря.

Ротмістр про все це знав.

Чорно-жовті обрії почали затягуватись хмарами революції.

У Сербії, в Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: 28-й полк, 11-й полк. Останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В цій передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними марлевими гвоздиками в петельках. Через станцію Пісек у свинячих вагонах проїздили солдати з боку Праги і шпурляли назад цигарки і шоколад, які приносили їм дами з пісецького товариства.

Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещало: «Heil, nieder mit den Serben!»1. Їм за це вліпили по кілька таких заушників, що тиждень не могли показатися на вулиці.

Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн «Боже, будь нам покровитель…», який грали органи по усіх костелах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, — з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети «a la Путім»2. Усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не аґітує проти війни, настрій населення — римська одиниця а, патріотичний запал — римська одиниця а-б.

— Ви не жандарми, але громадські поліцаї, - любив говорити ротмістр Кеніґ під час своїх інспекційних об’їздів. — Замість того, щоб загострити свою пильність на тисячу відсотків, ви самі перетворюєтесь у тварюк.

Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав: «Вилежуєтеся вдома на печі і думаєте: «Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken»3.

____________________

1Хай живе! Смерть сербам! (нім.).

2На зразок відповідей з Путіма.

3 Поцілуйте нас з усією тією війною в дупу… (нім.).


Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх і вся треба прибрати до рук, щоб дійсно був зразковий порядок. Після такого змалювання блискучого зразка Жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.

Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть насторожі і щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів — це ледаща банда, еґоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві і вині. А тому що у них малі прибутки, вони, аби мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але послідовно розхитуючи австрійську імперію.

Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр з його окружного жандармського управління. Однак і той у шинку завжди говорив: «Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура».


* * *


Ротмістр вивчав «беріхт» жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми беріхтами», бо саме в цей час внизу в Отави на нього чекали з партією «шнопса»1.

____________________

1Гра в карти (також 66).


— Останнього разу, я вам, Матейко, говорив, — промовив ротмістр, — що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив — це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить цей беріхт, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, приставлений сюди цим негідним п’янюгою сержантом, з яким вони обидва були зв’язані між собою, як ті собаки, зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну і дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, — наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. — Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони поки тричі на день зі страху переді мною не напустять в штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.

Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують всі накази і тому пишуть беріхти: відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі смішки, аби тільки справу ще більше заплутати.

Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округ шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, аби завтра вахмістр з’явився у Пісеку. Він уже йому з голови виб’є цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.

— З якого полку ви втекли? — привітав ротмістр Швейка.

— Ні з якого.

Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійному обличчі цілковиту безтурботність, спитав:

— Звідки ви взяли цю уніформу?

— Кожен вояка, коли приходить до армії, дістає уніформу, — відповів Швейк з лагідним усміхом. — Я служу в 91-му полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.

Слово «навпаки», він вимовив з таким наголосом, що ротмістр зробив жалісну міну і спитав:

— Як так навпаки?

— Справа дуже проста, — щиро сказав Швейк. — Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, аби тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає денервувати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовіц, а там на мене чекає весь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на мапі, що Будейовіце лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.

Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Той витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ».

— Отже, ви не можете знайти свого полку, — сказав він, — ви йшли його шукати?

Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовіц: Мілевсько-Квєтов-ВражМальчин-Чижова-Седлець-Гораждовіце-Радомишль-Путім-Штєкно-Страконіце-Волинь-Дуб-Водняни-Протівін і знову Путім.

З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він всіма силами хотів дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого 91-го полку в Будейовіцах і як всі його зусилля були марні.

Говорив з запалом, а ротмістр механічно креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого хвацький вояка Швейк, пустившись у путь до свого полку, ніяк не міг видобутися.

— Це була геркулесова праця, — сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. — Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви крутилися навколо Путіма.

— Все вже було б вирішено, — докинув Швейк, — не будь цього пана вахмістра в його нещасному жандармському гнізді. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовіц, а в казармах би йому вже сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Я вже другий день міг бути на місці і виконувати свої військові обов’язки.

— Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?

— Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах говорив, коли в нього хтось хотів випити у борг, буцімто часом на людину находить така хвиля, що вона до всього стає глуха, мов той пень.

Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що коли людина хоче дістатися до свого полку, це свідчить про найглибшу людську деґенерацію, і, зберігаючи всі правила і красу службового стилю, він звелів вистукати на машинці:

«Штабові дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку в Чеських Будейовіцах.

В додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як ним було тверджено, вашого полку, затриманий, з його слів, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом за підозрінням в дезертирстві. Як ним було говорено, він йде до свого вищеназваного полку. При- проваджений невеликий на зріст, присадкуватої постави, з правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих ознак. В додатку B-1 посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок Мін. Край. Оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку C-1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі в час затримання».

Дорога з Пісека до Будейовіц поїздом проминула в товаристві молодого жандармА-новачка, який не зводив з Швейка очей і страшенно боявся, щоб той не втік. Під час дороги жандарм намагався розв’язати складне питання: «Коли б мені тепер, не дай Боже, приспічило за маленьким чи за великим, як я це зроблю?» Вирішив в такому випадку брати з собою і Швейка.

Усю дорогу від вокзалу до Мар’янських казарм в Будейовіцах він судомно вп’ялював очі в Швейка і кожного разу, наближаючись до рогу або перехрестя, він ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що на його думку, мовляв, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, аби не накоїти лиха.

Жандарм з ним сперечався, обидва не помітили, як причалапали до казарм. У казармах вже другий день чергував надпоручник Лукаш. Він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії, коли до нього привели Швейка з паперами.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут, — з урочистою міною козирнув Швейк.

Свідком усієї цієї сцени був хорунжий Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, вхопився за голову і впав навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи весь час руки від козирка, повторив:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут.

І нібито надпоручник Лукаш, блідий, як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все в порядку, і, попросивши усіх вийти геть, замкнувся зі Швейком у канцелярії.

Ось так завершився Швейків будейовіцький анабазис. Нема сумніву, що коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовіц. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, то це просто помилка. При його енерґії і рішучому бажанні воювати, офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише кидали колоди Швейкові під ноги.


* * *


Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.

Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на надпоручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену і знову знайдену кохану.

В канцелярії було тихо, як у костелі. Лише з коридора чулися кроки. Хтось ходив там сюди й туди. Якийсь сумлінний волонтер, залишившись вдома через нежить, що було чутно з його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: «Як треба у фортецях вітати членів цісарського дому». Чітко долинали слова: «Sobald die hochste Herrschaft in der Nahe der Festung anlangt, ist das Geschutz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfangt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reitet sodann vor!»1

____________________

1Як тільки висока особа з’явиться поблизу фортеці, треба на всіх бастіонах і фортах вистрілити з гармат, а комендант повинен вітати цю особу, виїхавши верхи назустріч і тримаючи шаблю в руці (нім.).


— Замкніть там пащеку, — заверещав у коридор надпоручник. — Геть звідсіля до бісової матері. Якщо хворі — лежіть у ліжку.

Було чути, як сумлінний волонтер віддаляється і з другого кінця коридора аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос: «In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschutzes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der hochsten Herrschaft zum dritten Male zu geschehen ist»1.


____________________

1В ту мить, коли комендант віддав честь, треба повторити гарматний салют удруге і потім втретє — коли висока особа ступить на територію фортеці (нім.).


А надпоручник і Швейк знову мовчки дивилися один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:

— Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовіц. Кого мають повісити, той не втоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви підете до полкового рапорту. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по саме нікуди, мій терпець урвався. Тільки подумати, як я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви…

Він почав ходити по канцелярії.

— Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути? Нічого. Мене б звільнили. Ви це розумієте?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я це цілком розумію.

— Не надумайте, Швейку, знову викидати свої коники, бо може трапитися нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягнули усі струни, аж вони катастрофічно тріснули.

Надпоручник Лукаш потер руки:

— Тепер вам, Швейку, амінь.

Він повернувся до свого столу, написав на клаптику паперу декілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до тюремника і передати йому цей папір.

Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як тюремник відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою «Regimentsarrest»2, як Швейк зникає за цими дверима і як за хвилину звідти виходить тюремник сам.

— Слава тобі, Господи, — подумав Лукаш уголос, — він уже там.

____________________

2Полкова тюрма (нім.).


У темному просторі буцегарні Мар’янських казарм Швейка сердечно привітав товстий волонтер, який валявся на сіннику.

Він був тут єдиним ув’язненим і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове питання, за віщо його посадили, відповів: «Та за дурницю». Вночі під портиком на площі він помилково вшкварив по голові одного надпоручника-артилериста. Власне кажучи, навіть не вшкварив, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той надпоручник вночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до волонтера, якому здалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.

— Він теж такий курдупель. Отож, значить, я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови і кажу: «Сервус, Франце». А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, і вони мене забрали.

— Можливо, — припускав волонтер, — при тій оказії я й тернув разів зо два по його морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком явна. Він і сам визнає, що я сказав: «Сервус, Франце», а його хрестили Антоном. Це зовсім ясно. Мені може пошкодити хіба лише те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історія з «Krankenbuch’ом»1.

____________________

1Книга запису хворих (нім.).


— Бо як тільки я призвався, — оповідав він далі, - я насамперед винайняв у місті кімнату і намагався придбати собі ревматизм. Тричі підряд я надудлився, а потім, коли йшов дощ, ліг за містом у рів і роззувся. Не взяло. Тоді я вночі взимку цілий тиждень по ночах купався в Мальші, але вийшло навпаки. Я так, приятелю, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, в мене були такі теплі ноги, немовби я спав у папучах. Бодай би якась ангіна прилипла. Так ні, як заворожило… Навіть цього дурного збура не міг ніде підчепити. Щодня ходив до «Порт-Артура», деякі приятелі вже дістали запалення мудів2, різали їм бубони, тільки я був якийсь імунний. Просто не таланило, та й годі. Аж одного разу я познайомився «Під трояндою» з одним інвалідом з Глибокої. Той мені сказав, аби я прийшов до нього в неділю, і обіцяв, що вже на другий день ноги в мене будуть, як відра.

____________________

2Сім’яні залози.


Він мав шприц і голку для підшкірного впорскування, і я дійсно ледь-ледь доволікся з Глибокої додому. Не обдурив, золота душа! Мене поклали в лазарет, і почалось не життя, а мед. А потім ще вдруге мені всміхнулося щастя. До Будейовіц перевели мого свояка доктора Масака з Жижкова. Дякуючи йому, я й протримався аж досі в лазареті. Був би дотягнув там і до звільнення від служби, та сам собі все попсував тим нещасним «кранкенбухом». Взагалі це була блискуча ідея. Я купив велику книгу, наліпив на неї етикетку, зверху написав: «Krankenbuch des 91. Reg.»1, a всередині поробив рубрики, і все було в порядку. Я вписував туди вигадані прізвища, температуру, хвороби і кожного дня пополудні, після обходу лікарів, нахабно йшов з книжкою під пахвою до міста. На воротах тримали варту солдати з крайової оборони, так що і з цього боку я був зовсім забезпечений. Покажу їм бувало книжку, а вони мені ще й козиряють. Потім заходив до одного знайомого службовця з податкового відділу, там вбирався в цивільний одяг і шпарив до шинку, де в знайомому товаристві ми вели різні протидержавні розмови. Далі я вже так знахабнів, що вже й не переодягався в цивільний одяг, а шмигав по шинках та по місту просто в уніформі. В лазареті на своє ліжко повертався тільки вранці, а коли мене вночі зупиняли патрулі, я їм бувало тільки покажу «Кранкенбух 91-го полку», і вони вже більше нічого не питають. На воротах лікарні я знову мовчки показував книжку і завжди якось без пригод добирався до ліжка. Нахабство моє зростало; я вже думав, що мені ніхто нічого не може зробити, аж сталася фатальна помилка вночі на площі під портиком. Ця помилка, приятелю, ясно довела стару правду: ні одне дерево не може рости до неба. Хто високо літає, той низько сідає: людська слава, як трава зів’яла. Кожен хотів би бути гігантом, а він, приятелю, лайно та й тільки. Навіть Ікар спалив собі крила. Не вір, дурню, в щасливу нагоду, а лупцюй себе вранці і ввечері по морді, примовляючи: береженого і Бог береже. А чого забагато, того й свині не хочуть. Після вакханалій і оргій завжди приходить моральне похмілля. Це закон природи, милий друже. Подумати тільки, я от-от мав стати перед останньою лікарською комісією, і сам собі все зіпсував. Я ж міг уже бути felddienstunfahig2.

____________________

1Книга хворих 91-го полку (нім.).

2Нездатний до фронтової служби (нім.).


Така величезна протекція. Ще трохи, і байдикував би собі десь у канцелярії з укомплектування військових частин. Але моя власна необережність підбила мені ноги.

Свою сповідь волонтер закінчив урочисто:

— Прийшла черга і на Карфаген, з Ніневії зробили руїни, милий друже, але носа догори. Хай не думають, що коли мене пошлють на фронт, то я хоч раз вистрілю. Regimentsraport1. Виключення зі школи. Хай жиє цісарсько-королівський кретинізм. Буду я для них цапіти у школі і здавати іспити. Кадет, фенріх, лейтенант, оберлейтенант. Висеруся на них. Матері їхній хрін. Offiziersschule. Behandlung jener Schuler derselben, welche einen Jahrgang repetieren mussen2. Все це військовий параліч. Чи карабін носити на лівому, чи на правому плечі. Скільки зірочок має капрал. Evidenzhaltung Militarreservemanner! — Himmelherrgott3, приятелю. Нічого курити. Хочете, я вас навчу плювати на стелю. Дивіться, це робиться так. Задумайте собі щось перед цим, і ваше бажання сповниться. Коли любите пиво, можу вам порекомендувати чудесну воду там у дзбанку.


____________________

1 Полковий рапорт (нім.).

2 Офіцерська школа. Як поводитися з курсантами тієї школи, які лишилися на другий рік (нім.).

3 Облік складу чинів запасу. Хай йому біс! (нім.).


А якщо ви голодні і хочете смачно попоїсти, рекомендую вам «Міщанську Бесіду». Можу вам також порадити складати з нудьги вірші. Я тут вже створив цілий епос:


Тюремник спить, йому тут гарно, брате,

Тут армій центр, тут їх ядро здорове,

Хоч завтра знов дасть Відень, певно, знати,

Що втратили ми десь нове бій — поле.

Тут проти ворога, гармат і зради

Тюремник з нар поставить барикади,

При праці тій великій щохвилини

Почуєш, брате, вигуків немало:

Що Австрія цісарська не загине,

А жити їй, цвісти на вічну славу!


— Бачите, друже, — продовжував опасистий волонтер, — і ще хтось може базікати, нібито в народів зникає пошана до нашої коханої імперії! В’язень, який не має що курити і якого чекає реґіментсрапорт — подає найкращий приклад прихильності до трону. Вшановує в своїх піснях поклоном свою неподільну австрійську батьківщину, над якою з усіх боків нависла загроза, що їй тельбухи відіб’ють. Його позбавили волі, але з його уст линуть вірнопідданчі вірші. Morituri te salutant, Caesar*. Приречені на смерть вітають тебе, імператоре. Але тюремник — мурло. Ну й лобурня в тебе на службі. Передучора я дав йому п’ять крон, щоб купив мені цигарок, а він, падлюка, сьогодні вранці каже, що тут заборонено курити, і він, мовляв, мав би за це неприємності, а тих п’ять крон він мені поверне, каже, як дістане свою платню. Ось такі справи, приятелю. Не вірю тепер ні в що. Найкращі гасла затоптані в болото. Обкрадати в’язнів! А ця наволоч до того ще й цілісінький день виспівує:


Wo man singt, da leg’ dich sicher nieder,

bose Leute haben keine Lieder1.

____________________

1 Спи спокійно там, де всі співають,

Люди бо лихі пісень не мають (нім.).


Нікчема, халамидник, негідник, зрадник.

Волонтер спитав Швейка, в чому він провинився.

— Розшукував свій полк? — перепитав волонтер. — Нічого собі мандрівочка: Табор, Мілевсько, Квєтов, Враж, Мальчин, Чижова, Седлець, Гораждовіце, Радомишль, Путім, Штєкно, Страконіце, Волинь, Дуб, Водняни, Протівін, Путім, Пісек, Будейовіце. Терниста дорога. І ви йдете завтра до реґіментсрапорту? Якщо так, бра, то зустрінемося на місці страти. Наш полковник Шредер знову матиме надзвичайну втіху. Ви не можете собі уявити, як на нього діють полкові афери. Гасає по дворі, як скажене гавкало, висолопивши язика, немов дохла кобила.

А ті його промови, а лайки. При цьому варто глянути, як він плює навколо себе, наче той заслинений верблюд. А балаканині його немає кінця-краю. Вам здається, що ось-ось від його крику заваляться Мар’янські казарми. Я його знаю добре, бо вже раз був на такому реґіментсрапорті. До армії я прийшов у високих чоботях, на голові циліндр. Кравець не приніс мені вчасно уніформи, отож я й мусив іти на учбовий плац в тих високих чоботях і в циліндрі. Став на лівий фланг і марширував разом з усіма. Полковник Шредер наїхав конем просто на мене і мало не звалив на землю. «Donnerwetter!2 — заверещав так, аж було чути, напевно, на Шумаві*, - was machen Sie hier, Sie Zivilist?»3

____________________

2 Лайка (нім.).

3 Що ви тут робите, цивілісте? (нім.).


Я йому чемно відповів, що я волонтер і беру участь у вправах. Треба було бачити, що почалося. Півгодини він висловлювався і лише під кінець помітив, що я козиряю у циліндрі. Спромігся тільки вереснути, аби завтра я з’явився до реґіментсрапорту, і зі злості погнався конем навмання, як дикий вершник, потім ускач повернув назад, знову горлав, лютував, бив себе в груди і дав наказ в цю ж мить відправити мене з плацу на гауптвахту. При реґіментсрапорті вліпив мені 14 днів домашнього арешту, звелів нап’ялити на мене страхітливе лахміття із цейхгаузу і погрожував повідпорювати волонтерські нашивки. «Волонтер, — вигукував на весь голос пришелепуватий полковник, — це щось високе, це ембріон слави, військові чини, майбутні герої. Волонтер Вольтат, коли його після належного іспиту зробили капралом, добровільно зголосився на фронт, взяв у полон 15 ворогів. Але при передачі їх його на шматки розірвало гранатою. А через п’ять хвилин прийшов наказ присвоїти волонтерові Вольтатові чин кадета. І вас чекало б таке блискуче майбутнє: підвищення, відзнаки, ваше ім’я було б записано в золоту книгу полку».

Волонтер сплюнув:

— Бачите, приятелю, які тварюки родяться під сонцем. Начхати мені на їхні однорічні стрічки і на всі привілеї. «Ви, волонтере, худоба». Як це гарно звучить: «Ви худоба», а не по-хамськи «ти худоба». А по смерті дістанете медаль signum laudis* або велику срібну. Цісарсько-королівські заготівельники трупів з зірками і без зірок. Наскільки щасливіший від нас перший-ліпший віл. Його заб’ють на бойні зразу, а не тягають перед тим на плац і на полігон.

Гладкий волонтер перевалився на другий сінник і продовжував:

— Немає сумніву, все це не може вічно тривати і одного дня трісне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам на кінець все ж таки вибухне. Коли б я їхав на фронт, на ешелоні написав би:


Людськими кістками засіяно лан,

Acht Pferde oder achtundvierzig Mann1

____________________

1 Вісім коней або 48 людей (напис на залізничних вагонах) (нім.).


Відчинилися двері, і з’явився тюремник. Він приніс чверть порції військової буханки для двох і свіжу воду.

Не підводячись з сінника, волонтер звернувся до тюремника з такою промовою:

— Як це благородно і гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о, свята Аґнессо 91-го полку! Вітаємо тебе, доброчинний янголе, чиє серце наповнює співчуття. Ти навантажений кошем їжі і напоїв, щоб зменшити наше горе. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.

— При полковому рапорті вам буде не до жартів, — пробурмотів тюремник.

— Тільки не сердься, скупердяю, — вів далі з нар волонтер. — Скажи нам краще, хом’яче, що б ти зробив, якби тобі довелося замкнути десять однорічників? Та не дивися так по-дурному, ключнику Мар’янських казарм. Ти б замкнув двадцять, а потім десять з них випустив, суслику. Господи, коли б я був міністром війни, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падання дорівнює кутові відбивання. Але я тебе прошу тільки одне, покажи і дай мені точку опору у всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, хвальку!

Тюремник вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.

— Товариство взаємної допомоги по усуненню тюремників, — сказав волонтер, порівну ділячи порцію хліба. — Згідно з параграфом 16 тюремного статуту, в’язні в казармах мають аж до вироку діставати військову їжу, але тут панує закон прерій: «Хто з в’язнів швидше усе зжере».

Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.

— На прикладі тюремників найкраще видно, — продовжував свої міркування волонтер, — як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш тюремник до вступу на військову службу був молодою людиною з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках через дівчат на храмовому празнику в рідній околиці… І, без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні… Боже мій, як радо я б йому затопив у пику, бив би головою об нари і скинув в сортир сторч головою. І це також, приятелю, доказ цілковитого здичавіння моралі під впливом військового ремесла. І почав співати:


Не боялась ані чорта,

Та зустрівся канонір…


— Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш до висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком з твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не залишається нічого іншого, як:


Зітхать і думати потиху:

Коли тебе вже візьме лихо.


Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і тюремник почав запалювати у коридорі гасову лампочку.

— Промінь світла у царстві темряви, — вигукнув волонтер, — освіта проникає в армію. На добраніч, пане тюремнику. Вітай всіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на цигарки, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.

Було чути, як тюремник щось бурмоче про завтрашній реґіментсрапорт.

— Знову самі, - сказав волонтер, — тепер, поки ще не задали хропака, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як з дня на день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Аби за всяку ціну виховати з живого військового матеріалу свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту*», надруковану видавництвом Кочого, де кожен рядок пересипаний словечками: «худоба», «кнур», «свиноматка».

Останнім часом бачимо, однак, як наші прогресивні військові кола вводять нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф вживає слів: «енґадінська коза», єфрейтор Мюллер, німецький вчитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердючками», фельдфебель Зондернуммер — «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкіру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походив з родини напихачів опудал. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись при цьому особливими допоміжними засобами, такими, як вереск, індіанський танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер говорить заубанде1, він завжди негайно додає: «die tschechische»2, щоб німці не образилися і не прийняли цього на свою адресу.


____________________

1 Банда свиней (нім.).

2 Чеcька (нім.).


При цьому всі підстаршини в одинадцятій роті микуляють очима, немов той нещасний собака, що пожадливо проковтнув намочену в олії губку і вона застряла йому впоперек горла. Одного разу я чув розмову єфрейтора Мюллера з капралом Альтгофом відносно дресирування ополченців. У цій розмові раз по раз чути було такі слова: «ein Paar Ohrfeigen»1. Я думав спочатку, вони посварилися, і рветься німецька військова єдність, але я класично помилився. Насправді йшлося тільки про вояків.

«Коли така чеська свиня, — повчав добродушно капрал Альтгоф, — не навчиться і за тридцятим разом «nieder»2 стояти рівно, як свічка, то зацідити йому пару разів у пику — для нього мало. Ти його гарненько садани кулаком в живіт, а другою рукою насунь кашкета на самісінький ніс і скажи: «Kehrt euch!»3. А коли він обернеться, вгати йому ногою в задницю, тоді побачиш, як він почне виструнчуватись і як fahnrich4 Дауерлінґ сміятиметься».

____________________

1 Кілька ляпасів (нім.).

2 Лягай (нім.).

3 Кругом! (нім.).

4 Прапорщик (нім.).


— Тепер, друже, мушу вам дещо сказати про Дауерлінґа, — продовжував волонтер. — Про нього рекрути з другої роти розповідають несамовиті історії зовсім так, як, скажімо, якась самітна бабуся на фермі поблизу мексиканських кордонів розповідає чудеса про подвиги відомого мексиканського бандита. Дауерлінґ має славу людожера, антропофага з австралійських племен, які пожирають громадян інших племен, що дісталися їм до рук. Його життєвий шлях блискучий. Невдовзі після його народження нянька впала разом з ним, і малий Конрад Дауерлінґ вдарився тім’ячком. Так що й до сьогодні на його голові лишилося таке сплющення, немовби на північний полюс напоролася комета. Всі сумнівалися, чи може з нього щось вийти, оскільки він переніс струс мозку; лише батько, полковник, не втрачав надії і запевняв, йому це зовсім не може пошкодити, бо, річ ясна, молодий Дауерлінґ, коли виросте, вибере собі військову професію. Молодий Дауерлінґ після жорстоких боїв з чотирма класами нижчої реальної школи (він вчився екстерном, причому слід зауважити, що один його домашній вчитель передчасно посивів і з’їхав з глузду, а другий хотів стрибнути від розпачу з вежі собору святого Стефана у Відні) прийшов у Гайнбурзький кадетський корпус. Тут ніколи не звертали увагу на попередню освіту, бо австрійським кадровим офіцерам це загалом зайве. Військовий ідеал вбачали лише у грі в солдатиків. Освіта облагороднює душу, а це в армії зараз нікому не потрібне. Чим офіцери грубіші, тим краще.

Кадет Дауерлінґ не виявляв здібностей навіть у тих предметах, які кожний інший, хоч і з бідою, а засвоював. І в кадетському корпусі видно стало наслідки того, що Дауерлінґ у молоді роки вдарився голівкою. Його відповіді на екзаменах відзначалися такою дурістю і були так по-ідіотськи заплутані, що вважалися просто класичними. Через це професори корпусу інакше не називали його, як «unser braver Trottel»1. Своєю блискучою обмеженістю він подавав безсумнівні надії, що за кілька десятків років попаде в Терезіанську військову академію* або у військове міністерство.

Коли спалахнула війна і всіх молоденьких кадетиків зробили прапорщиками, Дауерлінґ потрапив у список гайнбурзьких вискочок і таким чином дістався до 91-го полку.

Волонтер набрав повітря і продовжував розповідь:

— Коштами міністерства війни вийшла книжка «Drill oder Erziehung»2, з неї Дауерлінґ вичитав, що на солдатів треба наводити жах, бо від ступенів жаху залежить успіх муштри. Виходячи з цього принципу, він дійсно досяг неабияких успіхів у своїй роботі. Щоб не чути його вереску, солдати цілими ротами зголошувалися до лікарського огляду. Це, однак, не мало успіху. Той, хто заявляв, що він хворий, діставав три дні verscharft3. До речі, ви знаєте, що таке «посилений арешт»? Цілий день вас ганяють по плацу, а на ніч замикають у карцер. Це й було причиною того, що в роті Дауерлінґа не було хворих. Всі хворі з його роти сиділи в холодній. На плацу Дауерлінґ завжди дотримується вільного казарменого тону, який починається словом «свиня», а кінчається дивною зоологічною загадкою «свинський пес». При цьому він дуже ліберальний. Залишає солдатові право вибору. Наприклад, він каже: «Вибирай, слоню, або кілька разів у морду, або три дні «посиленого арешту»?» Якщо хтось обирав фершерфт, то все ж таки на додачу діставав ще двічі в морду, причому Дауерлінґ завжди пояснював: «Ти, страхопуде, боїшся за своє рило, а що будеш робити, як за-грає важка артилерія?»

Одного разу, вибивши якомусь рекрутові око, він висловився: «Pah, was fur Geschichte mit einem Kerl, mub so wie so krepieren»4.

____________________

1 Наш бравий дурень (нім.).

2 Муштра або виховання (нім.).

3 Посилений арешт (нім.).

4 Що за церемонії можуть бути з якимось мурлом. Він все одно так чи інакше здохне (нім.).


Так само говорив і фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф*:

«Die Soldaten muben so wie so krepieren»1.


____________________

1 Солдатам все одно подихати (нім.).


Улюбленим і дуже успішним засобом у Дауерлінґа вважаються лекції, на які він скликає чехів-солдатів. Він розповідає їм про військові завдання Австрії, пояснюючи при цьому загальні основи військового виховання від «шпанґлів» аж до повішення або розстрілу. Одного разу на початку зими, ще до того як я потрапив у лазарет, ми вправлялися на плацу біля 11-ї роти. Під час відпочинку Дауерлінґ виголосив до своїх чеських рекрутів таку промову: «Я знаю, — почав він, — ви лобурня, і вам треба вибити з голови всякі дурниці. З чеською мовою ви не дійдете навіть до шибениці. Наш головнокомандуючий також німець, ви будете слухати чи ні? Himmellaudon, nieder»2.

____________________

2 Лайка не перекладається. Himmel — небо, Laudon — австрійський генерал XVIII ст., значення подібне, як у нас: «До всіх чортів».


Всі зробили «nieder», а Дауерлінґ тільки походжав перед ними і ораторствував:

— «Nieder» залишається «nieder», коли б з вас, бандо, в цьому болоті і кишки повилазили. «Нідер» існувало ще в старому Римі; тоді до армії мусили йти всі від 17 до 60 років і по 30 років проводили па полі бою, а не вилежувалися, як свині, в казармах. Тоді також була одна військова мова і одна команда. Спробував би у них хтось заговорити по-етруськи. Панове римські офіцери були б такому показали, де козам роги правлять. Я також хочу, щоб ви усі відповідали по-німецьки, а не тією вашою тарабарщиною. Бачите, як вам гарненько лежиться в болоті, а тепер уявіть собі, що було б, якби хтось із вас не хотів далі лежати і підвівся. Що б я зробив? Роздер би йому рота від вуха до вуха за непослух, бунт, опір, провину проти обов’язків порядного солдата, порушення статуту і дисципліни, знехтування службовими приписами взагалі, з чого витікає, що на такого хамла чекає зашморг і Verwirkung des Anspruches auf die Achtung der Standesgenossen3.

____________________

3 Позбавлення права на пошану товаришів (нім.).


Волонтер замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі під час паузи план дальшої розповіді про стосунки в казармах:

— Це трапилося за капітана Адамічки, людини зовсім апатичної. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, як тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, немовби хотів сказати: «Про мене, хоч моєю головою та й об тин». При батальйонсрапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився солдат з 11-ї роти зі скаргою, що прапорщик Дауерлінґ увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояка до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.

— Так, так, отакі, значить, справи, — тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. — Сказав це увечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten!1

____________________

1 Ідіть! Марш! (нім.).


За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, що скаржився.

— Стверджено, — сказав він так само тихо, — що ви мали відпустку з казарми до 10-ї години вечора. Тому не будете покарані. Abtreten!

Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості. Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національні цькування. Прапорщикові Дауерлінґу він добре вкоротив язика. У майора Венцеля жінка була чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок. Свого часу, коли Венцель служив капітаном в Кутній Горі, він одного разу сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеськи, і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав інтерпеляцію у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердження парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.

Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко — підпрапорщик з волонтерів. Саме Зітко і написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще з того часу, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився у міркування про велич природи. Досить, говорить, оглянутися навколо і подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад в лісі і співають птахи, й ви замислитесь над тим, що таке, власне, якийсь там капітан у порівнянні з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожен підпрапорщик.

Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як сиву кобилу. Ворожнеча посилювалася, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим більше, що сказане підпрапорщиком зробилося приповідкою.

«Що таке капітан Венцель у порівнянні з величчю природи», — говорили від малого до великого по всій Кутній Горі. «Я того гультяя доведу до самогубства», — казав, бувало, капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і продовжував вивчати філософію. З того часу й триває запекла лють майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть поручники не почувають себе безпечними від його диких витівок. А про кадетів та прапорщиків вже й говорити нема чого.

— Передушу їх, як блощиць, — говорить, бувало, майор Венцель, — і горе тому прапорщикові, який би заради дурниці пригнав когось до батальйонсрапорту. Майор визнавав тільки великі і страшні провини, коли, наприклад, хтось, будучи на варті, заснув біля порохового льоху, або коли б солдат зробив ще якийсь гірший злочин, наприклад, перелазив би вночі через мур Мар’янських казарм і заснув зверху на мурі, або його зловили вночі патрулі крайової оборони або артилерійські патрулі. Одним словом, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він гримів у коридорі: «Господи Боже мій! Його вже втретє зловив патруль крайової оборони! Зараз же посадити цю тварюку до хурдиги. Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити. Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж позавтра, сінник теж заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись».

Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінґ пригнав до батальйонсрапорту одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінґ, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну і пекло було тоді на батальйонсрапорті, розповідав старшина. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінґа:

«Я цього не стерплю. Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщик, що таке батальйонсрапорт? Батальйонний рапорт це вам не Schweinefest1.


____________________

1 Банкет з приводу того, що зарізали свиню; свіжина (нім.).


Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, але це не значить, що солдат повинен крутитися, як та сорока на тину, аби знайти пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт — це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакр, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. В майбутньому, будь ласка, не турбувати мене такими дурницями». З цього часу Дауерлінґ змінився.

Волонтер позіхнув:

— Треба виспатись перед тим реґіментсрапортом. Я хотів вам тільки бодай поверхово змалювати, як виглядає життя у нас в полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дикуватий павук. Капітан Заґнер, на плечах якого лежить волонтерська школа, бачить в Шредерові тип справжнього вояки, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Заґнер — це хитрий викрутень, на всі боки тертий. Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. На волонтерів поглядає, як на диких тварин. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірки і послати на фронт, щоб там їх повибивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід.

— Взагалі, - сказав волонтер, щулячись під рядном, — усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси не второпали, що і як, і з витріщеними очима ідуть на фронт, а там за їхньою згодою роблять з них кльоцки. Коли когось із них вціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо…» Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але, врешті-решт, усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!

Волонтер замовк, потім почав крутитись під рядном і раптом спитав:

— Спите, приятелю?

— Щось не спиться, — відповів Швейк на других нарах, — роздумую.

— Про що ж ви думаєте, друже?

— Та про цю велику срібну медаль за відвагу, яку дістав один столяр на прізвище Млічко з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безплатно штучну ногу і почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в «Аполлоні» на Виноградах він зчепився з різниками з бойні. Ті так роз’юшилися, що відірвали йому штучну ногу і тріснули його ж нею по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову прикріпили, але з того часу Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард її заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якийсь особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок, відібрати у нього медаль, і, крім того, на підставі того ж вироку, у нього забрали й ту нещасну штучну ногу.

— Як це?

— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу, відстебнули її у нього та й забрали. Або, — продовжував Швейк, — це також смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їх наділяють цією медаллю, хай повісять її кудись на видному місці. В Божетєховій вулиці на Вишеграді один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що теж ходив у цей клозет, доніс на нього за державну зраду. Ох і довелося тому бідоласі пострибати.

— З цього виходить, — сказав волонтер, — що вся «людська слава плюснула, луснула та й пропала». Нещодавно у Відні видали «Записник для волонтера». Там вміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:


Упав відважний доброволець,

Він за вітчизну кров пролляв,

І приклад дав усім чудовий,

Як гинути за короля.

Убитого везе гармата,

Летить до неба скорбний спів,

А на мундир геройського солдата

Медаль полковник прикріпив.


Трохи помовчавши, волонтер сказав:

— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про каноніра Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніме хвоста вгору. Але мусимо горлати так, аби було чути по всіх закутках Мар’янських казарм. Тому раджу стати біля дверей. І за хвилину з тюрми роздалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:


О пів до другої години стояв,

при каноні стояв

і фурт-фурт ладував,

і фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував,

при каноні стояв

і фурт-фурт ладував.

Вража куля летіла,

йому руку відтяла,

а він все ще стояв

і фурт-фурт ладував,

і фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував,

при каноні стояв

і фурт-фурт ладував…


Нa подвір’ї залунали кроки і голоси.

— Це тюремник, — сказав волонтер, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди»*. В цивільному житті — статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо цигарок. Ану, давай затягнемо ще раз. І вони знову заревли, немов ті корови, що побачили вовка:


При каноні стояв…


Двері відчинилися, і тюремник, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:

— Тут вам не звіринець!

— Пардон, — відповів волонтер, — тут філіал Рудольфініума*, концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».

— Припиніть це, — сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. — Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати і не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.

— Голошу послушно, пане лейтенанте, — сказав волонтер, — ми як слід не підготувалися, і якщо якась дисгармонія…

— Таке він витіває кожного вечора, — намагався тюремник нацькувати офіцера на свого ворога, — і взагалі, поводиться страшно неінтеліґентно.

— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав волонтер, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай тюремник почекає за дверима.

Коли вони залишилися самі, волонтер по-приятельському сказав:

— Ану, давай сюди цигарки, Франто. «Спорт»? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую і за це. Ага, і сірники також.

— «Спорт», — зневажливо сказав він після відходу поручника. — Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Запаліть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.

Перед сном волонтер не забув заспівати:


Ой, у хмарі гори рідні,

А внизу долина,

Вмерло те, що ми любили,

Дівчино єдина.


Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, волонтер помилився, бо полковникові Шредерові до певної міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Але коли не був задоволений…

В той час, коли волонтер піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як поручник Кречман, що повернувся з Сербії з пораненою ногою (йому там корова ногу проштрикнула рогом), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.

— Так ось, значить, повискакували з окопів на лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, гвинтівки навпереваги, готові стріляти, готові кинутись у багнети. Кулі свищуть.

Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій — через кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» вперед, в хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з воронок, виритих гранатами, і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецька ланка намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед. Ура! Впав офіцер. Вже не чути гвинтівочних пострілів, готується щось страшне. Знову гине ціла ланка, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та…» Впав… Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.

Офіцер з пораненою ногою замовк, сидячи з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво усміхається і слухає, як капітан Спіра, грюкаючи кулаком об стіл, щось без угаву повторює, немовби намагаючись викликати сварку.

— Будь ласка, добре подумайте! У нас озброєні улани австрійської крайової оборони, військо австрійської крайової оборони, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські піхотинці, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обози саперів, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії складає оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу… — Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. — Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.

Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника у своїй воїнській твердості і дуже голосно запевняв свого сусіда:

— Туберкульозних людей треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.

Полковник посміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:

— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.

— Він пише віршики, — насмішкувато кинув капітан Заґнер. — Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрайтера. Зустрівся з нею в театрі.

Полковник ще більше спохмурнів:

— Кажуть, нібито він вміє співати куплети?

— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Заґнер, — а які анекдоти знає — пальчики оближеш. І чому він не буває з нами — не розумію.

Полковник сумно хитнув головою:

— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожен офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один поручник на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в задницю хвіст оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, поручник Шляйснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, наслідувати нявчання котів і гудіння джмеля. Пригадую також капітана Скодая. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, як собак. Поставить їх на стіл, і вони під такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба признати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, не виробляв на отоманці! Одного разу наказав поставити серед зали ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатися, а він нас тим часом фотографував.

При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося у блаженній посмішці.

— На що ми тільки не билися об заклад у тій ванні! — продовжував полковник, огидно прицмокуючи і крутячись на кріслі. — А тепер? Хіба це якась розвага? Навіть нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери і пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували і чим більш пили, тим більше були тверезі, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер вже того військового духу. Казна-яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Послухайте тільки, як там в кінці стола говорять про Америку.

Дійсно, з того боку долинав чийсь солідний голос:

— Америка не може встрявати у війну. Американці і англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.

Полковник Шредер зітхнув:

— Ось вам і базікання запасних офіцерів. Сам дідько їх нам сюди підсунув. Такий ще вчора шкрабав пером десь у банку, можливо, робив кульки і продавав прянощі та корицю або пасту для черевиків чи десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні вже хоче прирівняти себе до кадрових офіцерів, усе розуміти і до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.

Полковник Шредер посунув додому геть засмучений. Та вранці настрій у нього зовсім зіпсувався, бо, ще лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі подібні до днів під Шабацом*.

Під враженням прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку волонтер, мабуть, правильно назвав страшним судом.

Швейк з волонтером стояли на подвір’ї і чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч справедливості — полковий рапорт.

Нарешті, з’явився похмурий, набурмосений полковник у супроводі капітана Заґнера з волонтерської школи, нервово хльоскаючи канчуком по халявах своїх високих чобіт.

Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшовся кілька разів повз Швейка і волонтера, які рівнялися то направо, то наліво, в залежності від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало добру хвилину, і вони мало не повикручували собі шиї.

Нарешті, полковник зупинився перед волонтером, і той почав рапортувати:

— Волонтер…

— Знаю, — коротко сказав полковник, — покидьок з волонтерів. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, розпиячений інтеліґент? Пане капітане, — звернувся він до Заґнера, — приведіть сюди усю волонтерську школу. І ось з такими, — продовжував полковник, знову звертаючись до волонтера, — як вельможний пан студент класичної філософії, ми тут повинні паскудитися. Kehrteuch. Так я й знав. Складки на шинелі не в порядку, немов щойно від повії повернувся або валявся в борделі. Я вас, лебедику, рознесу.

Волонтерська школа вийшла на подвір’я.

— В каре! — наказав полковник. Підсудних і полковника оточили тісним квадратом.

— Гляньте лишень на цього героя, — ричав полковник, вказуючи канчуком на колишнього студента. — Він утопив у горілці вашу волонтерську честь, гідність тих, з кого мають вийти кадри порядних офіцерів, готових вести солдатів до слави на полі бою. Але куди б цей п’яничка повів своїх людей? З пивної до пивної. Випив би весь ром, призначений для його вояків. Можете сказати щось на своє виправдання? Не можете. Гляньте на нього. Навіть на своє виправдання нічого не може сказати, а в цивільному житті вивчає класичну філософію. Дійсно класичний випадок.

Полковник вимовив останні слова підкреслено повільно і сплюнув:

— Класичний філософ, який напідпитку скидає уночі кашкети з офіцерів? Потворо! Щастя, що це був лише якийсь там офіцерик артилерист.

У цих останніх словах була сконцентрована вся ненависть 91-го полку до будейовіцької артилерії. Горе артилеристові, який вночі потрапив би до рук полкового патруля або навпаки. Це була непримиренна, страшна ненависть, родова кривава помста, яка переходила у спадщину від одного призову до іншого і супроводилася з обох боків традиційними розповідями про те, як піхотинці поскидали артилеристів у Влтаву або навпаки. Як вони побилися в «Порт-Артурі», «Під Трояндою» чи в інших численних ресторанчиках та пивничках головного міста Південної Чехії.

— Проте, — продовжував полковник, — за таку провину треба суворо карати. Цього типа треба викинути з волонтерської школи і морально знищити. Досить вже з нас таких інтеліґентиків в армії. Regimentskanzlei1.

Фельдфебель з полкової канцелярії поважно підійшов, тримаючи напоготові папери і олівець.

____________________

1 Полковий писар (нім.).


Було тихо, як у судовому залі, коли судять вбивців і голова проголошує: «Оголошується вирок».

Саме таким голосом полковник і заявив:

— Волонтер Марек засуджується на 21 день посиленого арешту. Після відбуття кари — до кухні чистити картоплю.

Звернувшись до волонтерської школи, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як швидко групуються четвірками і відходять, причому полковник зауважив капітанові Заґнеру, що в них це не дуже клеїться і щоб той по обіді повторив з ними на подвір’ї маршові вправи.

— Це мусить гриміти, щоб аж луна котилася. Ага, мало не забув. Скажіть їм, що уся школа матиме п’ять днів казарменого арешту, аби ніколи не забули свого колишнього товариша, цього гультяя Марека.

А гультяй Марек стояв біля Швейка з дуже вдоволеною міною. Про краще він і не мріяв. Безперечно, ліпше чистити в кухні картоплю, виробляти кнедлі і обгризати якесь там ребро, ніж з повною матнею під ураганним вогнем ворога горлати:

Einzeln abfallen! Bajonett auf!1

____________________

1 Один за одним! Примкнути багнети! (нім.).


Відійшовши від капітана Заґнера, полковник Шредер зупинився перед Швейком і уважно поглянув на нього.

Швейкову фігуру в цю хвилину репрезентувало його повне усміхнене обличчя, прикрашене великими вухами, які стирчали з-під насунутого військового кашкета. Уся постать справляла враження цілковитої безтурботності і невідання жодної своєї провини. Його очі питали: «Скажіть, будь ласка, невже я зробив щось зле?» І ті ж очі промовляли: «Навіть коли і сталося щось, то невже мене можна в тому обвинувачувати?»

І полковник, узагальнивши свої оглядини, кинув фельдфебелеві одне питання:

- Ідіот?

І в цю ж мить полковник побачив, як уста на цьому добродушному обличччі розтулилися, і Швейк відповів замість фельдфебеля:

— Мельдую послушно, пане полковнику, — ідіот!

Полковник Шредер кивнув ад’ютантові і відійшов з ним набік. Потім покликав фельдфебеля, і вони продивились матеріали про Швейка.

— Ага, — сказав полковник Шредер, — так це той денщик надпоручника Лукаша, який згідно з його рапортом загубився в Таборі. На мою думку, панове офіцери самі повинні виховувати своїх денщиків. Коли вже пан надпоручник Лукаш вибрав собі такого безнадійного ідіота за денщика, хай із ним сам і мучиться. Має на це досить вільного часу, тим більше, що він нікуди не ходить. Правда ж, ви його також ніколи не бачили в нашому товаристві? Отже, бачите, має більше ніж досить часу, аби як слід видресирувати свого денщика.

Полковник Шредер підійшов до Швейка і, дивлячись в його добродушне обличчя, сказав:

— Пришелепувата тварюко, маєте три дні посиленого арешту, а коли відсидите — зголосіться до надпоручника Лукаша.

Таким чином, Швейк у полковому карцері знову зійшовся з волонтером, а надпоручник Лукаш, мабуть, до нестями зрадів, коли полковник Шредер, закликавши його до себе, повідомив:

— Пане надпоручнику, здається, тиждень тому після свого прибуття до полку ви подали мені рапорт, аби я призначив вам нового денщика замість того, якого ви загубили десь у Таборі. Він повернувся, і тому…

— Пане полковнику, — благально промовив надпоручник Лукаш.

— Я вирішив, — твердо продовжував полковник, — посадити його на три дні, після чого надішлю його знову до вас…

Приголомшений надпоручник Лукаш вийшов з канцелярії полковника, похитуючись, як п’яний.


* * *


Всі три дні, проведені у товаристві волонтера Марека, проминули для Швейка дуже приємно. Щовечора вони обидва влаштовували на нарах патріотичні виступи.

Увечері з тюрми, як завжди, лунало: «Боже, будь нам покровитель» і «Prinz Eugen, der edle Ritter»1. За цей час вони переспівали цілу низку вояцьких пісень, а на привітання тюремника завжди розлягалося:


Наш старий тюремник

Не сміє вмирати,

Прийде чорт із пекла

Сам його забрати.

В пеклі об підлогу

Трісне ним з прожогу,

Всі чорти рогаті

Кинуться на нього.

____________________

1 Принц Євген, благородний лицар (нім.).


Над нарами волонтер намалював тюремника, а під ним написав слова старої пісеньки:


Як ішов я в Прагу по ковбаси,

На шляху зустрівсь паяцик ласий,

Не паяцик, а тюремник клятий, —

Та я втік, бо він хотів кусати.


А в той час, коли обидва дрочили тюремника, як дрочать червоною хусткою у Севільї андалузького бика, надпоручник Лукаш з тривогою очікував, коли з’явиться Швейк і доповість йому, що знову приступає до виконання своїх обов’язків.


Пригоди Швейка в Кірайгіді


Дев’яносто перший полк перевели до Моста-на-Літаві — у Кірайгіду*.

Саме коли Швейка після триденного арешту мали за три години вже випустити на волю, його разом із волонтером відвели на головну вартівню і звідсіля під конвоєм на вокзал.

— Про це вже давно горобці на даху цвірінькали, — сказав йому по дорозі волонтер, — що нас переведуть до Угорщини. Там формуватимуться маршові батальйони, солдати наб’ють руку в стрілянині, поб’ються з мадярами, і ми весело поїдемо в Карпати. Сюди до Будейовіц приїдуть мадяри, розквартируються, і почнеться змішування племен. Існує така теорія, що при виродженні найкращий засіб — це ґвалтувати дівчат іншої національності. Шведи й іспанці робили такі речі під час Тридцятилітньої війни, французи — в часи Наполеона, а тепер в Будейовіцькій окрузі це саме знову робитимуть мадяри, причому воно вже не виглядатиме як грубе насильство. З часом усе влаштується по-доброму. Це просто буде обмін. Чеський солдат виспиться з мадярською дівчиною, а бідна чеська служниця прийме до себе мадярського гонведа, і через століття антропологи стануть перед несподіваною загадкою: звідки в населення з берегів Мальші з’явилися виступаючі вилиці.

— Це перехресне парування, — кинув Швейк, — взагалі дуже цікава штука. В Празі живе офіціант негр Кристіян. Його батько колись був абіссінським королем і його показували в Празі на Штваніці* в цирку. В нього закохалася одна вчителька, яка писала віршики до «Лади»* про пастушків і лісові струмочки, пішла з ним до готелю і допустилася, як це говориться в святому письмі, перелюбства, а потім страшенно здивувалася, що в неї народився такий біленький хлопчик. Та ба, за чотирнадцять днів хлопчик почав робитися гнідим. Гнідів, гнідів, а тоді за місяць почав чорніти. За півроку був чорнісінький, як його батенько, абіссінський король. Вона з ним пішла в клініку шкірних хвороб, аби йому якось відновили білий колір шкіри, але там їй сказали, що це справжнісінька чорна негритянська шкіра і що тут уже нічого не вдієш. Вона від горя з’їхала з глузду, почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок*, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кав’ярень. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент-медик, який часто ходив до «Чаші», одного разу нам пояснював, нібито це не така проста справа. Такий мішанець знову родить мішанців, а цих вже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, пояснював він, може появитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Bи женитеся з якоюсь панунцею. Ця потвора, зовсім біла, раптово народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас поглянути на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що і вас би взяли думки та гадки.

— Випадок вашого негра Кристіяна, — сказав волонтер, — треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до 28-го полку. А ви ж уже чули, що 28-й перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Кристіяна. Російські газети напевно писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч в неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.

— А я чув, — докинув Швейк, — нібито Австрія все ж таки має колонії, десь там на півночі, якусь землю цісаря Франца Йосифа…

— Ви, хлопці, притримайте биків трохи, — сказав один вояк з конвою, — це сьогодні слизька справа — базікати про якусь там землю цісаря Франца Йосифа. Не називайте нікого, так краще…

— То подивіться на карту, — перепинив його волонтер, — і на свої очі побачите землю нашого наймилостивішого монарха Франца Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, які належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує при транспортуванні льоду з землі цісаря Франца Йосифа через полярне коло. Ви можете собі це уявити?

Вояка з конвою щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати дальшу лекцію волонтера. Той серйозно вів далі:

— Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським фактором. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або їдуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому проявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів приманить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода — ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецьки, — продовжував волонтер, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдатик-дурень і справжнісінький невіглас. Раніше він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав поняття, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».

— Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…

— Муляри врятувалися, — втрутився Швейк, — бо вони грілися від запаленої люльки.

— Не всі, - промовив волонтер, — з двома трапилося нещастя, вони забули потягнути, і люльки загасли, їх довелося закопати у кризі. Але, врешті-решт, все ж таки там збудували школу з крижаної цегли і залізобетону, це вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраного дерева замерзлих у кризі торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилися в море. При цьому почувся лише голос представника влади. Будучи вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England»1. Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть пакостити укоськані білі ведмеді.

____________________

1 Боже, покарай Англію! (нім.).


— Ще нам тільки цього бракувало, — надзвичайно мудро сказав капрал. — І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось взяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.

— Вони вам тільки страху напускають, — зауважив Швейк, — жоден солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто у бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то після свіжого хліба і гороху з шрапнеллю наш бик ще з казарми звик. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти старшин.

— Це, здається, особливі електричні струми, — доповнив волонтер. — Притягувані целулоїдними зірками на комірі старшини, вони викликатимуть вибух. Одним словом, як-то кажуть, від біди не втекти.

Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, все ж таки під кінець второпав, що з нього глузують, і перейшов від них на чоло конвою.

Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.

Цікавість і увага Швейка зосередилися на шпалерах громадян. І як це звичайно буває, зразкові вояки лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під багнетами. Зразкових вояків пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з волонтером везти у спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні було місця — хоч конем грай.

Швейк не міг утриматися, аби не вигукнути в бік шпалер «Nazdar»2 і не замахати кашкетом. Це так суґестивно подіяло, що юрба повторила привітання, і «наздар» летіло далі, «наздар» гриміло перед вокзалом. Там далеко попереду люди почали говорити: «Вже йдуть».

____________________

2 Хай живе (чеськ.).


Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, аби той заткнув собі пельку, але оклики ширилися, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «наздар» та вимахувала шапками й капелюхами.

Це була ґрандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками і кричали: «Хайль». До «наздар» приєднувалося «хайль», а якогось ентузіаста, який використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben»1, збили у штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.

____________________

1 Геть сербів! (нім.).


Як електрична іскра, неслося далі: «Вже йдуть». І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав рукою до юрби, а волонтер поважно козиряв.

Так ввійшли у вокзал, і коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, будь нам покровитель». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії, отець Лаціна, і почав наводити порядок.

Його історія була дуже проста. Він, цей пострах всіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовіц і нібито випадково взяв участь у невеличкому банкеті офіцерів від’їжджаючого полку, їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж чуприна курилася. В цьому він мав багатий досвід, в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалерів і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього у канцелярії начальника станції.

Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, будь нам покровитель».

— Halt!1 — вигукнув. — Ще ні, я сам подам знак! Поки що спочиньте, а я скоро прийду.

Пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком «гальт!»

— Куди? — суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.

Замість нього добродушно відповів Швейк:

— Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.

— Таки поїду, — заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: — Хто каже, що я не можу їхати? Vorwarts!Marsch!2

____________________

1 Стій (нім.).

2 Вперед, марш! (нім.).


Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинель і поклав її отцю Лаціні під голову, а волонтер сказав пошепки переляканому капралові: «Оберфельдкуратам треба догоджати!»

Отець Лаціна, зручно вмостившись на лавці, почав розводитись:

— Рагу з грибочками, панове, тим краще, чим більше грибочків. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже докидати бобковий лист і цибулю.

— Та цибулю ви ласкаво вже раз давали, — відізвався волонтер, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив в отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.

Становище капрала було дійсно розпачливим.

— Так, — докинув Швейк, — пан оберфельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержіцах був бровар. Так той додавав цибулю і до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок…

Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив упівголоса, наче крізь сон:

— Все залежить від прянощів: які прянощі і скільки їх даємо. Не вільно перечорноперчити, ні перечервоноперчити.

Чимдалі він говорив усе повільніше і тихше:

— Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-анд-ри-ти, пере-муска-ти…

Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропіти, він свистів носом.

Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.

— Цей так швидко не прокинеться, — кинув Швейк за хвилину. — Він п’яний, як чіп. Не бійтеся, — продовжував Швейк, бачачи, що капрал боязко подає йому знак мовчати. — Тут нічого не зміниш, він нализався, як Бог звелів. Він у чині капітана. Але це байдуже, кожен з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від Бога — при кожній нагоді напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца, так той міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут виправляє — дурниця супроти того, що виправляв тамтой. Ми з ним пропили дароносицю і, можливо, самого Господа Бога пропили б, коли б нам хтось на нього щось позичив.

Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни і тоном знавця сказав:

— Цей буде хропіти аж до Брука, — і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:

— Чи не піти мені про це доповісти?

— Про це й не думайте, — сказав волонтер. — Ви ж комендант конвою і не смієте від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, також не можна — тут нічого не сталося. З іншого ж боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути чужий. Сторонньому вступ сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули б фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його пустили до вагона, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше як розжалування.

Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не бери, все ж таки його начальник.

— Тут начальником лише ви, — твердо підкреслив волонтер, а Швейк доповнив:

- І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, аби той йому побіг за цигарками, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи — тюрма у фортеці.

Капрал несміливо захищався, кажучи, що це ж Швейк перший запропонував оберфельдкуратові їхати з ними.

— Я, пане капрале, можу собі таке дозволити, — відповідав Швейк, — бо ж я пришелепкуватий, але від вас ніхто такого не чекав.

— Ви вже давно служите понадстроково? — спитав капрала ніби мимохіть волонтер.

— Третій рік, тепер мене мають підвищити у взводні.

— На цьому треба поставити хрест, — цинічно сказав волонтер. — Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде…

— Та воно однаково, — сказав Швейк, — чи загинути у чині старшини, чи звичайним вояком. Хоч правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.

Старший фельдкурат заворушився.

— Спить! — заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом все в належному порядку. — Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жертовисько. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то уві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте… І Швейк почав розповідати, скільки і чого він тільки не зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно та цікаво, що ніхто не збагнув навіть, як поїзд рушив.

Тільки рев з останніх вагонів перервав оповідання Швейка.

Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерли горлянки:


Wann ich kumm, wann ich kumm,

Wann ich wieda, wieda kumm.1


А з іншого вагона хтось у цілковитій зневірі горлав у бік втікаючих Будейовіц:


Und du, mein Schatz,

Bleibst hier.

Holario, holario, holo!2


Це було таке відчайдушне йодлування3 і скавуління, що товариші змушені були відтягнути його від прочинених дверей телячого вагона.

____________________

1 Як прийду, як прийду,

Гей, як назад прийду я (нім. діалект.).


2 А ти, мій скарбе, вже сама.

Голярійо, гольа (нім.).


3 Йодлування — манера співати у Тіролі.


— Що за хрінова мати, — сказав волонтер капралові, - до нас ще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з розпорядженням, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого курата.

Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід утікаючим телеграфним стовпам.

— Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, — ущипливо продовжував волонтер, — і що на найближчій станції до нас напевно прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов…

— Цигани, — втрутився Швейк, — або волоцюги. Так, ніби ми боїмося Божого світла і не сміємо про себе нікого повідомити, аби нас не позамикали.

— Крім того, — сказав волонтер, — на основі розпорядження від 21 листопада 18 79 року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон повинен бути заґратований. Це ясно, як сонце. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними ґратами. Значить, з цього боку тут все в порядку. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня 21 листопада 18 79 року, в кожному арештантському вагоні повинна