Розділ 16

НОВІ ПЕРСПЕКТИВИ

Незадовго до опівдня в понеділок 9 грудня 1991 року, наступного дня після підписання Біловезьких угод, Борис Єльцин прибув до Кремля із процесією автівок та посиленою охороною. Він їхав побачити Михайла Горбачова, президента тепер начебто скасованого Радянського Союзу. Охоронці Єльцина були готові до найгіршого. Їхній начальник, полковник Олександр Коржаков, тримав на передньому сидінні свого радянського позашляховика «Нива» заряджену зброю. Коржаков із підлеглим провели Єльцина до кабінету Горбачова й залишались у приймальні віч-на-віч із охоронцями Горбачова впродовж усієї зустрічі, що тривала майже дві години. Були побоювання, що те, від чого Горбачов відмовився або не зміг зробити в Біловезькій пущі, — заарештувати ініціаторів розпаду СРСР — він зробить тепер, у Кремлі. Перед зустріччю Єльцин зателефонував радянському лідерові з вимогою гарантій безпеки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — вигукнув Горбачов.

— Може, не я, а хтось інший, — відповів Єльцин^[457].

Коли помічник Горбачова Вадим Медведєв додзвонився своєму шефові по мобільному телефону по дорозі до Кремля вранці того дня, радянський президент продемонстрував войовничий настрій. Медведєв став доповідати про документ, який він підготував на прохання Горбачова щодо економічних аргументів на користь збереження Союзу, а президент відповів:

— Тепер уже не аргументи потрібні, а щось інше.

Горбачов почав день із зустрічі зі своїми юридичними радниками. «Михайло Сергійович лютує, каже, що він піде, пошле їх усіх і т. ін., “покаже їм”», — дізнався Анатолій Черняєв від одного зі співробітників апарату Кремля, який був на тій зустрічі. Утім коли російський віце-президент Олександр Руцькой, заскочений зненацька ухваленими в Біловезькій пущі рішеннями, примчав до кабінету Горбачова, вимагаючи заарештувати «п’яну трійцю» за звинуваченням у державній зраді, той відмовився. Натомість він попросив Георгія Шахназарова підготувати звернення до народу, де «мали бути проставлені всі крапки над “і”, прямо й без недомовок сказано про роль Кравчука та інших учасників Мінських домовленостей»^[458].

Горбачов очікував, що Кравчук, разом із Єльциним та Шушкевичем, прийдуть до його кабінету.

— Нехай пояснять усій країні, світові й мені, — сказав він своєму прес-секретареві Андрію Грачову. — Я вже говорив із Назарбаєвим — він обурений і також чекає пояснень від Єльцина.

Планувалося, що Назарбаєв із Єльциним побачаться з Горбачовим опівдні, але ані Шушкевич, ані Кравчук не виявили жодного наміру зробити так само. Білоруський спікер зателефонував керівникові апарату Горбачова Георгію Ревенку, щоб повідомити, що не приїде. За словами Ревенка, Шушкевич сказав, «ледь не схлипуючи», що йому треба виспатись і обдумати ситуацію — адже в Біловезькій пущі все сталося так швидко. Проте, якщо Горбачов із Єльциним вирішать, що без нього не обійтися, він приїде. За кілька хвилин Горбачов наведе цю туманну обіцянку, щоб сказати Кравчуку, що Шушкевич збирається до Москви.

Кравчук не передзвонив Горбачову вночі, тож радянський лідер вирішив зателефонувати йому знову.

— То ти приїдеш до Москви? — спитав він одразу.

Коли Кравчук дав ввічливу, але негативну відповідь, Горбачов використав усі аргументи, що тільки спали йому на думку. «Що таке? — згадував пізніше Кравчук слова Горбачова. — Ти ж член [Державної] Ради [СРСР]. Як ти можеш? Союз іще існує».

Кравчук відповів, що Союзу більше немає.

— То це означає, що ти не приїдеш? — спитав Горбачов, шокований.

Зазвичай увічливий та ухильний Кравчук цього разу був прямий і відповів негативно. Собі ж він подумав: «Наїздився — і я, й інші». Розмову було закінчено.

— Ну гаразд, — сказав Горбачов, розчаровано зітхнувши, і поклав слухавку.

Кравчук пізніше згадував, що однією із причин не їхати до Москви була його підозра, що там улаштовано пастку. «Я відчував, — писав він у своїх мемуарах, — що нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій пущі». Єльцину також спадала на думку можливість арешту ще із самого від’їзду з Віскулів^[459].

Коли Єльцин залишив охоронців у приймальні й зайшов до кабінету Горбачова, радянський президент уже чекав на нього в компанії Назарбаєва, який, попри свої попередні обіцянки, так і не приїхав до Віскулів чи хоча б до Мінська й тепер, судячи з усього, перебував у таборі Горбачова. Єльцин почав розповідати Горбачову, що він намагався вмовити Кравчука хоч на якийсь Союзний договір, включно з асоційованим членством України у слов’янському союзі. Оскільки Кравчук залишався непохитним, Єльцин стверджував, що Співдружність Незалежних Держав була єдиним можливим рішенням за таких обставин. Але Горбачова більше турбувало питання не створення Співдружності, а розпаду Радянського Союзу.

— Ви зібралися втрьох, а хто вам дав такі повноваження? — сказав Горбачов, згідно з інформацією, яку він надав групі радників пізніше того дня. — Держрада не доручала, Верховна Рада не доручала.

Єльцин протестував і погрожував піти. Горбачов його зупинив, але тон дискусії не сильно змінився. На запитання Горбачова: «Ти мені скажи, що завтра людям казати?» — Єльцин відповів: «Я скажу, що обійму ваше місце». Він звинувачував Горбачова у змові з віце-президентом Росії Олександром Руцьким за його спиною.

— Ви змовилися з Бушем, — не залишився в боргу Горбачов.

«І так сорок хвилин сварки. Мені навіть соромно стало бути присутнім при цьому», — згадував пізніше Назарбаєв. Радянський президент вимагав референдуму щодо майбутнього Союзу, але бурхлива зустріч закінчилася компромісним рішенням: розіслати текст Біловезьких угод парламентам республік для вивчення та оцінення. Згодом Єльцин сказав Кравчуку:

— Ніколи й ні з ким не хотів би я більше мати подібну розмову^[460].

Михайло Горбачов усе ще вважав, що в його владі врятувати Радянський Союз, який розсипався на очах. Він почав із поновлення стосунків із міністром оборони маршалом Євгеном Шапошниковим, якого він минулого вечора застерігав не втручатися в політику. Тепер він змінив платівку.

— Можливо, — сказав він маршалові після зустрічі з Єльциним та Назарбаєвим, — зберемо ще одну зустріч у Ново-Огарьовому й запропонуємо підписати Союзний договір тим, хто цього забажає.

Того дня Горбачов зустрівся також із лідерами Туркменістану й Таджикистану. Проте лідери Узбекистану та Киргизстану проігнорували заклики. Горбачова приїхати до Москви й вимагали повернення Назарбаєва до Алма-Ати. Там ширилися чутки про можливість створення мусульманської або середньоазійської конфедерації на противагу Співдружності, заснованій у Біловезькій пущі^[461].

Того вечора диктори телебачення зачитали заяву Горбачова щодо Біловезької угоди. То був плід його непростої дискусії з радниками після зустрічі з Єльциним та Назарбаєвим. Усі погодилися, що Горбачов не може зберігати мовчання й має повідомити свою позицію громадськості. Але що йому слід казати? Референти Горбачова, які зібралися того вечора в приймальні резиденції американського посла у Спасо-хаусі, таврували цей договір як другий путч, але заява, врешті-решт підписана Горбачовим і зачитана по телебаченню, була підкреслено неконфронтаційною. Горбачов вітав повернення українського керівництва за стіл переговорів і вихваляв статті договору, що гарантували подальше існування спільного економічного, безпекового та культурного простору. Однак він наголошував, що, хоч кожна республіка має право вийти зі складу Радянського Союзу, троє лідерів республік не можуть самостійно вирішувати долю всього СРСР. Горбачов хотів винести Біловезькі угоди на обговорення всесоюзного та республіканських парламентів і пропонував новий референдум щодо збереження СРСР^[462].

Анатолій Черняєв, якого для консультацій не викликали, почув цю заяву по телебаченню. Він був більш ніж скептично налаштований щодо того, що із пропозицій Горбачова щось вдасться. У своєму щоденнику Черняєв записав: «Навіть якщо народні депутати зберуть [необхідну для проведення референдуму] половину підписів — усе одно нічого не вийде. Микола II мав мужність зректися престолу після 300 років правління династії. М[ихайло] С[ергійович] ніяк не зрозуміє, що його справу зроблено. Давно треба було йти... берегти гідність та повагу до зробленого ним в історії»^[463].

Тим часом на іншому кінці земної кулі, у Вашингтоні, за драмою, що розгорталася в Москві, із тривогою стежити Джордж Буш і співробітники його апарату. «Станом на 8 грудня ми були дещо спантеличені зустріччю Єльцина, Кравчука та Шушкевича, — згадував працівник апарату Ради національної безпеки Ніколас Бернс. — Ми не очікували рішучої заяви, що вони виходять зі складу Радянського Союзу. [...] Ми дивувались, але розуміли, що це, ймовірно, стане кінцем, і якщо ці три республіки вирішили піти, залишається мало шансів на утримання Радянського Союзу разом. Думаю, уперше стало дуже й дуже ясно, що Радянський Союз доволі скоро розвалиться». Американського президента найбільше турбувало можливе залучення військових до зіткнення між Горбачовим з одного боку та Єльциним і його союзниками в республіках — з іншого.

Увечері 9 грудня Буш надиктував на свій магнітофон:

— Наразі чуємо від Горбачова слова, що вся ця затія Єльцина незаконна. «Потрібен референдум, треба дати людям висловитись». А мене цього понеділкового вечора непокоять дії військових. Де була армія — вони мовчали. Що станеться? Чи може все вийти з-під контролю? Чи піде Горбачов у відставку? Чи спробує дати відкоша? Чи зважено діятиме Єльцин? Ситуація складна, дуже складна.

Востаннє Буш так непокоївся під час серпневого путчу. Тоді він не міг зв’язатися з Горбачовим і якийсь час думав, що і з Єльциним зв’язатися не вдасться. Тепер він міг вільно зателефонувати обом, але який із цього зиск за таких обставин?^[464]

Занепокоєність Буша через можливе залучення військових була не просто витвором його уяви. Одним із небагатьох, що Горбачов ще зберігав за собою, був формальний титул Верховного головнокомандувача Збройних Сил Радянського Союзу, і він був не проти скористатися цим козирем у конфронтації з Єльциним. Уранці 9 грудня він зателефонував маршалу Шапошникову і, як уже згадувалося раніше, намагався заново налагодити стосунки, що були зіпсовані під час їхньої телефонної сварки попередньої ночі через новини з Віскулів. У вівторок 10 грудня Горбачов скликав до Міністерства оборони командувачів військових округів. Говорячи у присутності Шапошникова, але через його голову, він закликав військових підтримати його як верховного головнокомандувача у справі збереження Радянського Союзу. Він не втримався і прочитав їм лекцію про важливість радянського патріотизму. Це не спрацювало. Шапошников та його прибічники явно зміцнювали свої позиції в міністерстві. Того дня Шапошников зняв із посад двох заступників міністра оборони. Горбачов повернувся із зустрічі без особливих надій, що армія його підтримає. Його референти пізніше визнали, що ставлення генералів було неприязним^[465].

Як то кажуть, біда сама не ходить. Того дня, 10 грудня, Горбачов дізнався, що Біловезькі угоди ратифікував парламент не лише бунтівної України, але й значно більш поміркованої Білорусі. В Україні ратифікація пройшла з низкою поправок — загалом дванадцятьма, — що ставили під сумнів навіть ті декілька «інтеграційних» статей, які протягли у Віскулях молоді реформатори Єльцина. Кравчук зумів провести договір через парламент, але наразився на сильний опір будь-яким пропозиціям, що повертали Україну до орбіти Росії. Проти виступили навіть деякі члени його кабінету, включно з міністром оборони Костянтином Морозовим^[466]. У Білорусі договір критикували як прихильники Союзу, так і незалежності, але не дуже. Більшість депутатів усе ж таки його підтримала. Був серед них і Олександр Лукашенко, майбутній президент Білорусі, який пізніше денонсує Біловезькі угоди. «Він радів тому, що відбувалося, вітав і тиснув мені руку зі словами: “Хлопці, ви молодці. Ну ви зробили там...”», — згадував білоруський міністр закордонних справ Петро Кравченко, пишучи про своє спілкування з Лукашенком у день ратифікації^[467].

Після повернення з Міністерства оборони, де він натрапив на спротив генералів, Горбачов зібрав своїх радників із Політичного консультативного комітету (органу, який він створив восени для покращення свого політичного становища), щоб обговорити ситуацію, яка швидко погіршувалась. Оскільки військовий варіант розв’язання проблеми відпадав, а республіки вже почали ратифіковувати Біловезькі угоди, сподівання Горбачова зберегти Союз і залишитися при владі танули із просто безпрецедентною швидкістю. Він відкрив засідання ще однією поганою новиною: навіть не проконсультувавшись із ним, Єльцин підпорядкував собі службу, відповідальну за урядовий зв’язок.

— Вони взяли владу, і все, — сказав Горбачов своїм союзникам.

Головним питанням на порядку денному було: що робити далі? Євген Примаков, новий голова радянської Служби зовнішньої розвідки, тепер відокремленої від КДБ, підсумував ситуацію так:

— У нас жодних силових можливостей немає. На армію не спертися. Міжнародні сили будуть взаємодіяти з республіками.

Але міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе сказав Горбачову те, що той хотів почути:

— Відставку сприймуть як утечу від відповідальності.

Горбачов одразу ж погодився:

— Скажуть — утік.

Радянський президент вирішив залишитися й боротися всупереч усьому^[468].

Наступний день, 11 грудня, приніс дальше послаблення позиції Горбачова. Стривожений зустріччю свого суперника з командувачами округів, Єльцин організував власну зустріч із військовими. Вона пройшла надзвичайно добре для російського президента. «Спочатку ми не знали, як реагувати, — згадував один з учасників обох зустрічей, — Але пан Єльцин мав що сказати — зрештою, він уже вигравав вибори, а пан Горбачов — ні». Єльцин також зміг пообіцяти військовим те, чого не міг Горбачов, — суттєве підвищення офіцерських зарплат, що були майже знецінені високою інфляцією попередніх місяців. Навіть більше, він клявся вивести суспільство з політичного та економічного хаосу, що панував за Горбачова.

Того самого дня Єльцин завдав планам Горбачова ще одного удару. Російський парламент ухвалив резолюцію, якою відкликав своїх депутатів із союзної Верховної Ради, позбавляючи Горбачова можливості використати її як інструмент проти Біловезьких угод. Горбачов протестував, але марно^[469].

Наступного дня, 12 грудня, наслідуючи приклад українських та білоруських колег, російські депутати проголосували за денонсацію Союзного договору 1922 року і ратифікацію Договору про створення Співдружності Незалежних Держав. Єльцин закликав депутатів підтримати обидві пропозиції. Він представив підписаний у Біловезькій пущі договір не вбивцею, а рятівником імперії.

— За нинішніх умов, — сказав він, — лише Співдружність Незалежних Держав здатна забезпечити збереження політичного, правового й економічного простору, що формувався віками, але майже втрачений зараз.

Єльцин також запевнив депутатів, що Співдружність відкрита для інших радянських республік:

— Ми прагнули врахувати інтереси не лише трьох республік, але всіх можливих майбутніх членів Співдружності. Не можу погодитися, що в її основу покладено якийсь етнічний принцип. Ми з рівною повагою ставимося до народів різних національностей.

Російські депутати Єльцина підтримали: 188 проголосували «за», 7 утримались і лише 6 проголосували «проти», серед яких був голова тепер уже забороненої Комуністичної партії Росії Іван Полозков^[470].

Поки Єльцин виступав перед російським парламентом, Горбачов зустрівся з журналістами, щоб заперечити чутки про його близьку відставку.

— Яке ми маємо право різати Вітчизну, як пиріг? — сказав він їм. — Ми прийшли в цей світ на шістдесят-сімдесят років, але ж створювалася наша держава десять віків, після нас житимуть покоління, а ми почали Вітчизну, як пиріг, різати. То що, розріжемо пиріг, вип’ємо й закусимо? Ні! Від мене цього не чекайте.

Його останньою надією було засідання союзного парламенту, заплановане пізніше того дня. Надія ця була слабкою. Горбачов не зумів звернутись до сесії через відсутність кворуму. «У другій половині дня, — записав у своєму щоденнику помічник Горбачова Вадим Медведєв, — було зроблено спробу зібрати Верховну Раду Союзу. Але... про кворум, а отже, і ухвалення рішень, що мали б законну силу, не могло бути й мови». Потім стали відомі результати голосування в російському парламенті — нищівний удар. «Думаю, саме після рішення російського парламенту схвалити Мінські домовленості Горбачов перестав чинити опір процесу, який уже набув власної динаміки», — написав у своїх мемуарах перекладач радянського президента Павло Палажченко^[471].

Ще до зустрічі в Біловезькій пущі один із радників Горбачова Микола Португалов підготував доповідну записку з аргументами на користь відставки Горбачова задля наступного повернення до влади. «Ім’я та авторитет президента СРСР — великого російського реформатора — у жодному разі не мають бути пов’язані ні зараз, ні в історії з катастрофою, що ось-ось спіткає нашу Вітчизну», — писав Португалов. Він закликав Горбачова наслідувати приклад французького президента Шарля де Ґолля і піти з посади, пояснивши радянському народу свою незгоду з новими лідерами республік. «Цей вихід — не лише найгідніший, але й найраціональніший, найправильніший політично, бо тільки він зберігає реальну можливість повернення до влади за покликом Вітчизни та її народу». Яким чином це могло б статися? Португалов пояснював: «Рейтинг Єльцина продовжує падати, рейтинг Горбачова зростатиме в міру збування його передбачень [про політичну й економічну катастрофу]. Захід надасть йому моральну підтримку»^[472].

Невідомо, чи справді Горбачов прочитав ту доповідну записку. Але ввечері 12 грудня, в день, коли російський парламент проголосував за схвалення Біловезьких угод і розпуск Союзу, Горбачов викликав Анатолія Черняєва, який, він знав, виступав за його відставку. «Горбачов був сумний, — записав Черняєв, продовжуючи свій щоденник. — Розпитав про враження від російського парламенту, що ратифікував Біловезькі угоди. Подивувався обрізам космонавта Севастьянова, який заявив із трибуни парламенту: документ слабкий, але добре, що “ера Горбачова” скінчилася. [...] Попросив “від руки” написати проект прощальної промови перед народом». Чутки про близьку відставку Горбачова повнили Москву ще з дня підписання Біловезьких угод, але це було першою ознакою, що Горбачов готується до такої можливості^[473].

Дванадцятого грудня, у день, коли Горбачов попросив Черняєва підготувати промову з нагоди його відставки, Джеймс Бейкер прокинувся о пів на п’яту ранку, непокоячись через рядок своєї промови, з якою він мав виступати. У Москві було вже пів на третю дня; російський парламент голосував за ратифікацію створення Співдружності Незалежних Держав, і саме це нове й невідоме утворення не давало Бейкерові спокою. Він раптом усвідомив, що в проекті його промови, що анонсує різку зміну американської зовнішньої політики, Співдружність ніде не згадано. У її тексті йшлося про новий пострадянський простір як про «Росію, Україну та інші республіки». Чи слід вписати туди також СНД? Чи життєздатне це утворення? Чи довго воно протримається, чи буде замінене чимось іншим? Цього ніхто не знав. Бейкер зателефонував своїй помічниці Марґарет Татвайлер, розбудивши її цієї ранньої години і спитавши, чи розіслали вже текст промови пресі. Його ще не розіслали, і це дозволяло Бейкерові зробити заміну в останню хвилину. Туди ввійшла фраза, яку він пізніше називав «вимученою»: «Росія, Україна, інші республіки та будь-які спільні утворення»^[474].

Обране для промови місце — Принстон — мало підкреслити суттєві зміни в політиці, які збирався оголосити Бейкер. У Принстоні, штат Нью-Джерсі, був розташований не лише відомий університет, у якому Бейкер отримав свій перший диплом про освіту в 1952 році, але й академічна домівка найвідомішого фахівця з міжнародних відносин часів холодної війни Джорджа Ф. Кеннана. Вісімдесятисемирічний Кеннан, патріарх у ділянці міжнародних відносин та головний ідеолог «стримування», що визначало політику США щодо СРСР упродовж значної частини холодної війни, сидів у першому ряду, очікуючи на промову Бейкера. Держсекретар почав із подяки Кеннану за розроблення Політики, яка принесла свої плоди, — він стверджував, що стримування спрацювало. Радянського Союзу більше не існувало.

— Держава, яку заснував Ленін і розбудував Сталін, несла в собі й зерна своєї загибелі, — заявив Бейкер.

Крах Радянського Союзу, продовжував він, породив новий світ, і Сполучені Штати мають скористатись «новою російською революцією», щоб налагодити зі своїм колишнім супротивником тривалі відносини.

Бейкер пізніше писав, що хотів досягти у Принстоні двох головних цілей: подати сигнал про відхід від політики часів холодної війни та оголосити про перемикання у відносинах США із Радянським Союзом із центру та Горбачова на республіки. Бейкер заявив, що Сполучені Штати готові мати справу лише з тими лідерами, котрі дотримуються усталених принципів, серед яких установлення централізованого контролю над радянськими ядерними арсеналами, ядерне роззброєння всіх республік, окрім Росії, а також вірність ідеям демократії та ринкової економіки. Відповідно західна, а особливо американська допомога республікам залежатиме від дотримання цих принципів їхніми лідерами. Держсекретар витратив більшу частину свого часу, пояснюючи необхідність американської допомоги та описуючи її природу та обсяги. Особливу увагу він приділив гуманітарній допомозі, стверджуючи, що зима 1991–1992 років може стати не менш важливою для перебігу світової історії, ніж російські зими 1812, 1917 та 1941-го. Перша допомогла розбити Наполеона, друга привела до влади більшовиків, а третя зробила свій внесок у перемогу над нацизмом. Якщо зима 1991-го виявиться холодною й голодною, вона цілком може звести до нуля досягнення, які Бейкер назвав «новою російською революцією»^[475].

Університетська атмосфера, у якій відбувався виступ Бейкера, як і добра частина його змісту (гуманітарна й економічна допомога європейському ворогу, що перетворився на союзника), і, нарешті, риторика підтримки свободи та демократії не могли не нагадати одну з промов, виголошену за сорок чотири роки до того іншим держсекретарем Джорджем Маршаллом. У 1947 році Маршалл приїхав на церемонію вручення дипломів Гарвардського університету, щоб анонсувати великий пакет допомоги, покликаний відбудувати Європу, розорену Другою світовою війною, водночас убезпечивши її демократичне майбутнє та альянс зі Сполученими Штатами. Ця історична паралель не залишилась непоміченою Джеймсом Бейкером. Він почав обстоювати надання великого пакета економічної допомоги новим демократичним республікам ще у вересні 1991-го, відвідавши Москву, Санкт-Петербург та Алма-Ату одразу після серпневого путчу. Тоді ж він написав президентові Бушу про необхідність потужної підтримки демократичних лідерів та їхньої політики в СРСР, що вже розвалювався. «На кону може стояти еквівалент повоєнного відновлення Німеччини та Японії як демократичних союзників, тільки цього разу після довгої холодної війни, а не короткої гарячої», — писав він із Москви, проводячи паралель між наслідками двох війн і беззастережно відстоюючи аналогічну американську реакцію^[476].

Після українського референдуму референти Бейкера в Держдепартаменті активізували зусилля з підготовки великого пакета економічної допомоги. У нотатках, підготованих для Бейкера перед його зустріччю з Бушем 4 грудня, ішлося: «Поворотний момент. Ми маємо допомогти демократам досягти успіху. Наступні кілька місяців можуть визначити їхню долю. Ми не можемо мати вигляд, немов не зробили нічого, щоб їм допомогти. Не повинно бути односторонніх зусиль. Потрібно каталізувати та мобілізувати інших». Там, де його помічники писали «демократам», Бейкер додав слово «республікам». Він також зробив помітку на полях щодо 400 мільйонів доларів, які планувалось витратити на роззброєння радянських ядерних арсеналів: «За 40 років ми витратили вже трильйони. Це невелика інвестиція в нашу ж безпеку».

Невідомо, наскільки успішною видалась розмова Бейкера з Бушем 4 грудня, але нотатки, підготовані для його зустрічі з президентом, запланованої на 11 грудня, містили додаткове звернення до останнього підтримати великий пакет економічної допомоги, що створить так звані «осередки успіху» в місцях, де були активні демократичні реформатори, як-от Санкт-Петербург на чолі з Анатолієм Собчаком. У цьому зверненні, підготованому одним із референтів Бейкера, наводилась паралель між американськими перемогами у Другій світовій та холодній війні, покликана краще пояснити головну думку. Було там і посилання на опінію російських «демократів», зокрема економічного радника Горбачова Григорія Явлінського:

Автор нотаток намагався переконати Буша зробити те, що зробив президент Гаррі Трумен, — вийти до американського народу і представити великий новий план економічної допомоги за кордоном. «Ви вже пройшли перші два випробування (звільнення Східної Європи та звільнення Кувейту), але тепер історики дивитимуться на них як на передумови вашої реакції на нинішню кризу, — ішлося далі в нотатках, що апелювали до відчуття Бушем історії. — Вам треба пояснити американцям, чому саме інтернаціоналізм, а не ізоляціонізм — це шлях до миру та процвітання. [...] Вони повинні знати, що, як верховний головнокомандувач, ви робите все можливе, щоб забезпечити нерозповсюдження ядерної зброї. Атомні бомби лякають людей, і вони вірять, що ви щось із цим зробите»^[477].

Заклик Бейкера, якщо він і був поданий Бушу у формі, пропонованій цими нотатками, не мав великого успіху. У 1991 році адміністрація Буша виділила майже 4 мільярди доларів у вигляді експортно-кредитних гарантій для забезпечення відправлення до Радянського Союзу продовольчої та сільськогосподарської продукції. Однак Сполучені Штати все ще відставали від Євросоюзу, особливо щодо прямих грошових субсидій. Сімдесят відсотків усієї допомоги Радянському Союзу надходило із Західної Європи. До початку 1992-го сама лише Німеччина виділила орієнтовно 45 мільярдів доларів для економічної допомоги СРСР, значна частина якої призначалася для виведення з німецької землі радянської армії. Еквівалент «плану Маршалла», який обстоював Бейкер і на який сподівались російські реформатори, не матеріалізувався. Була ціла низка причин, чому адміністрація Буша не пішла шляхом Гаррі Трумена та його радників. Найголовнішою з них виявилась економічна та фінансова скрута вдома. У 1947-му економіка США зростала на хвилі повоєнного буму, а Сполучені Штати виробляли 35 % світового ВВП. Однак до 1991-го ця частка зменшилась до 20 %, а економіка США досягла дна економічної рецесії^[478].

Адміністрація Буша не мала такої підтримки обох палат Конгресу щодо великих витрат, яку вибудували Трумен та Маршалл наприкінці 1940-х років. Ані американські політики, ані широка громадськість не вважали крах Радянського Союзу суттєвою загрозою Сполученим Штатам, якою було зростання радянського впливу після Другої світової війни. Багато американців очікувало, що закінчення холодної війни принесе фінансові «мирні дивіденди», а не чергове напруження економічної ситуації. Навіть найактивніші прихильники масштабної допомоги колишньому Радянському Союзу були дуже обережними щодо пропозицій чогось більшого, ніж «гуманітарна». Тому Бейкер закликав до спільних зусиль усіх західних країн, спрямованих на допомогу колишнім радянським республікам. «Бейкер представляє кроки з допомоги СРСР у перехідний період, — ішлося в заголовку статті Томаса Фрідмана, опублікованої 13 листопада в New York Times. — Але він не згадує про жодне велике збільшення американського фінансування», — уточнював підзаголовок, заспокоюючи читачів^[479].

Нотатки, підготовані для Бейкера 13 грудня для його наступної зустрічі із президентом, були менш оптимістичними. Той, хто їх писав, явно випустив уже всю пару, якщо не надію. «Можете запропонувати обговорити вашу майбутню поїздку, зокрема, готуючи ґрунт для гуманітарної підтримки, який знадобиться нам у майбутньому. Сюди можна включити військову логістику та постачання», — ішлося в нотатках. Референти Бейкера явно були не в захваті від ставлення Білого дому до їхніх пропозицій. Денніс Росс, керівник групи планування й координації політики Держдепартаменту та автор принстонської промови Бейкера, надіслав держсекретареві текст промови ще 6 грудня із супровідною запискою, яку той назвав «незвично прямолінійною». Там не лише обстоювалася відмова від політики стримування та від Горбачова як важливої фігури в радянській політиці, але й звучало розчарування іншими підрозділами адміністрації. «Мало хто розуміє, що стоїть на кону, — писав Росс, згідно з викресленим уривком в одній із ранніх версій мемуарів Бейкера, — і вони поховали майже всі хороші ідеї, що з’явилися в нас за останні три місяці»^[480].

Принстонська промова Бейкера була приурочена до початку його поїздки по руїнах Радянського Союзу, що передбачала зупинки в Москві, а також столицях Киргизстану, Казахстану, Білорусі та України. Планувалося чітко сформулювати американську політику з урахуванням результатів українського референдуму, але події на місцях розвивалися так стрімко, що довелося вносити корективи останньої миті. Коли Держдепартамент нарешті був готовий перемкнутися з центру на республіки, новини про створення СНД ускладнили все ще більше. Одним із головних завдань майбутньої поїздки стало з’ясувати, що саме означатиме ця Співдружність для майбутнього колишнього Радянського Союзу, незалежності окремих республік та долі радянських ядерних арсеналів. «Я міг тільки гадати, — писав Бейкер, згадуючи свої роздуми напередодні від’їзду до Москви 14 грудня, — чи вдасться знайти хоч якусь тверду опору в країні, що розвалюється в хаос»^[481].

А це таки був хаос. Пізніше Бейкер згадував, що посольство США в Москві ледь знаходило бензин, щоб заправити свої автівки. Міжнародний аеропорт Шереметьево на околиці Москви, де приземлився літак держсекретаря, був одним із небагатьох радянських летовищ, які ще працювали: багато було закрито через брак пального, а в інших було скасовано більшість рейсів. Тринадцятого грудня у випуску New York Times, де на редакційній шпальті було опубліковано великі фрагменти принстонської промови Бейкера, на першій шпальті вийшла й стаття під назвою «Московські злидні». Описана в статті подія сталася в рідному місті Єльцина Свердловську, нині перейменованому на Єкатеринбург. «Цього тижня в Єкатеринбурзі на Уралі, — ішлося в статті, — люди, змучені більш ніж добовим очікуванням, не маючи де сісти, що поїсти чи де отримати інформацію в терміналі, захопили літак, виліт якого відкладався годинами, і наказали екіпажу летіти до Криму». Хаос панував у величезній країні, що не мала найнеобхіднішого для повсякденного життя, але володіла ядерною зброєю й історія якої була сповнена насильства та безладу^[482].

Невдовзі після того, як новини про Біловезькі угоди струснули Кремль, прокотившись луною по всьому світу, на борт літака до Москви, щоб узяти інтерв’ю в Михайла Горбачова, піднялися двоє дослідників та коментаторів американської зовнішньої політики: Майкл Р. Бешлосс та Строуб Телботт. Запрошення їм надійшло від людей із найближчого оточення радянського президента. Бешлосс, автор кількох книжок про американських президентів, і Телботт, зовнішньополітичний оглядач журналу Time, який у студентські роки переклав мемуари Микити Хрущова, а згодом стане фахівцем із питань Росії та Східної Європи на посаді спеціального координатора, а потім і заступника держ-секретаря в адміністрації свого давнього приятеля президента Білла Клінтона, з радістю його прийняли. Ці двоє працювали тоді над книжкою про закінчення холодної війни, але тут радянський президент захотів дати інтерв’ю журналу Time, і вони вирішили цим скористатися. «Горбачов прагнув використати останній шанс мобілізувати єдиних прихильників, які в нього ще залишались, — західну аудиторію», — писали Бешлосс і Телботт пізніше^[483].

У другій половині дня 13 грудня, коли Павло Палажченко провів Бешлосса й Телботта разом із головою московського бюро журналу Time Джоном Коганом до кабінету Горбачова, вони очікували стати свідками (як вони пізніше писали) лебединої пісні президента СРСР. Натомість вони з подивом побачили чоловіка, який аж ніяк не був розбитим. Пригнічений минулого вечора новинами про ратифікацію російським парламентом Біловезьких угод, уже до ранку Горбачов був знов «у сідлі». На їхнє напівжартівливе запитання, чи буде він ще при владі в понеділок, коли в Time вийде перша частина інтерв’ю, Горбачов відповів зі смішком:

— У понеділок? Певен, що буду!

Він явно все ще переймався через рішення Єльцина зателефонувати з Біловезької пущі спочатку Джорджеві Бушу, а вже потім йому.

— Не було жодної потреби втягувати в це Буша, — сказав він Бешлоссу й Телботту. — Це говорить про моральні якості Єльцина. Не можу ані схвалити, ані виправдати таку поведінку.

Ще відвертіше Горбачов розкритикував готовність американської адміністрації обійти його і встановити прямі відносини з лідерами республік. Адже він приписував собі старт міжнародної кар’єри деяких із цих лідерів.

— Тобто якщо Горбачов посилає до вас нових людей, це означає, що з Горбачовим покінчено, а вам варто підтримати нових лідерів, — сказав радянський президент, підсумовуючи своє розуміння позиції Заходу. — А тут не встигаєш стежити за новинами, — продовжував він, явно ображений. — Поки ми ще тільки намагаємося зрозуміти, що коїться, Сполучені Штати, здається, уже в усьому розібралися! Не думаю, що це порядно — особливо стосовно тих із нас, хто виступав за партнерство й за повноцінну співпрацю^[484].

Якщо Горбачов уже майже махнув рукою на своїх американських друзів, деякі його референти ще вірили, що ті є його найбільшою надією залишитися на плаву. П’ятнадцятого грудня, через два дні після інтерв’ю, Бешлосс і Телботт прийняли запрошення перекладача Горбачова Павла Палажченка на неформальний обід у його квартирі в новобудовах Москви. Після обіду Палажченко попросив дружину вийти з кімнати, а потім сказав здивованим американцям, що хоче, щоб вони записали конфіденційне послання керівництву своєї країни від одного з впливових людей в оточенні Горбачова. Палажченко надиктував їм:

Палажченко запевнив Бешлосса й Телботта, що він говорив не від імені Горбачова. Він не розголошував автора цього послання, але був дуже точним щодо адресатів. Повідомлення треба було передати Джорджеві Бушу, Джеймсу Бейкеру або найближчому помічникові Бейкера в Держдепартаменті, директору із планування та координації політики Деннісові Россу. Пізніше Палажченко згадував, що вирішив надіслати це послання американському керівництву за порадою одного колеги, який мав широкі зв’язки серед радянської еліти, а згодом працював на Єльцина. Цей колега сказав Палажченку, що існує «ціла команда, яка несамовито шукає “компромат”, і організатори путчу, цілком імовірно, змінять свої покази, щоб допомогти підставити його». «Його» означало Горбачова. Ініціатори серпневого путчу справді заявили, що оголосили надзвичайний стан із мовчазного схвалення президента^[485].

Ініціатива Палажченка була відчайдушною спробою відданого слуги врятувати свого шефа, а до того ж і самому не лишитись без роботи. Утім, незважаючи на весь драматизм його вибору, він стукав у вже відчинені двері. Двома днями раніше, 13 грудня, Джордж Буш висловив Єльцину занепокоєння американців щодо майбутнього Горбачова. Коли Єльцин зателефонував Бушу, щоб повідомити про ратифікацію Біловезьких угод російським, українським та білоруським парламентами, президент США спитав російського колегу:

— Борисе, чим, на вашу думку, займеться Горбачов?

Єльцин дав чітко зрозуміти, що не пропонуватиме Горбачову жодної роботи у Співдружності.

— У нас не буде посади президента Співдружності, — сказав він Бушу. — Ми всі будемо рівними.

Наприкінці розмови Буш повернувся до питання Горбачова.

— Якщо вже ці зміни відбуваються, я сподіваюся, що все буде в дружній атмосфері, — сказав він російському президентові.

Єльцин запевнив Буша, що до Горбачова ставитимуться з повагою.

— Я гарантую, особисто вам обіцяю, пане президенте, — заявив він, — що все відбуватиметься по-хорошому й гідно. Ми ставитимемося до Горбачова та Шеварднадзе з великою повагою. Усе буде спокійно й поступово, без радикальних заходів.

Буш був задоволений відповіддю.

— Чудово, — сказав він. — Радий це чути^[486].

Невдовзі після цієї розмови Буш зробив дзвінок увічливості Горбачову. Горбачов почав лаяти Єльцина та лідерів республік за те, що вони не залучили його до створення Співдружності, яку він назвав роботою аматорів. «Лють Горбачова була очевид-ною, — згадував Буш. — Він говорив швидко, детально згадуючи всі події із 25 листопада».

Попри все його обурення тим, що він вважав зрадою з боку Єльцина, Горбачов не виключав подальшу співпрацю з новим утворенням.

— Як я бачу свою роль у майбутньому? — спитав він самого себе в телефонній розмові з Бушем. — Якщо Співдружність є якоюсь аморфною організацією без жодних механізмів зовнішньої політики, оборони та економічної взаємодії, то я не бачу для себе жодної ролі.

Послання було чітким: він готовий допомогти, але Співдружності треба забезпечити міждержавні органи для координації її дій, а отже, і місце для нього як одного з її лідерів^[487].

Після розмови Буш повернувся до Брента Скоукрофта і спитав свого радника з національної безпеки:

— Це справді кінець, так?

Скоукрофт погодився:

— Точно, вигляд Горбачов має доволі жалюгідний.

У журналі телефонних переговорів розшифрування телеконференції президента з Горбачовим уперше було позначене як розмова не із президентом СРСР, а з президентом колишнього Радянського Союзу^[488].

У середині дня 15 грудня, невдовзі після того як Палажченко надиктував своє послання здивованим Бешлоссу й Телботту, в міжнародному аеропорті Шереметьєво приземлився американський літак із Джеймсом Бейкером та Деннісом Россом — двома можливими адресатами цього надсекретного матеріалу. Прихопивши з собою написаний під диктування Палажченка папірець, Телботт поспішив до готелю «Пента» в центрі Москви, щоб побачити Росса та передати послання. Він розповів Россові, що передає його від людини з оточення Горбачова, але імені не назвав. Росс слушно припустив, що це послання від Палажченка. Його другим припущенням був Олександр Яковлев. Коли Росс привіз записку Телботта Бейкерові, який зупинився в тому самому готелі (збудованому для Олімпіади-80, бойкотованої Сполученими Штатами), держсекретар кинув своєму радникові:

— Що ж, доведеться розібратися в цьому питанні... Треба буде обговорити його і з Єльциним, і з Горбачовим. Утім втручатися в це ми не можемо^[489].

З часу останнього візиту Бейкера до Москви на початку вересня минуло три місяці. Того разу він насолоджувався теплою погодою та відчував піднесення від загальної ейфорії після краху серпневого путчу. Цього ж разу погода була холодною й похмурою, як і політична атмосфера, принаймні стосовно його приятелів з оточення Горбачова. Графік зустрічей Бейкера відбивав нові реалії в Кремлі та навколо нього. Перший візит планувався не до радянського міністра закордонних справ, його давнього друга Едуарда Шеварднадзе, а до російського колеги Шеварднадзе Андрія Козирева. Уперше вони зустрілись у Брюсселі одразу після путчу, коли Козирев терміново прилетів із Москви збирати міжнародну підтримку справи Єльцина. З того часу його вплив стрімко зріс, і до листопада 1991-го він уже затьмарив тогочасного радянського міністра закордонних справ Бориса Панкіна. Повернення Шеварднадзе на посаду очільника зовнішньополітичного відомства СРСР на Смоленській площі в центрі Москви аж ніяк не змінило цієї тенденції.

Козирев візиту Бейкера не зрадів. Він був заклопотаний своїми справами й не бачив, як держсекретар США може допомогти російському уряду розібратися з відносинами із його пострадянськими сусідами. «Грудень був страшний місяць за обсягом роботи з колишніми республіками, — згадував Козирев. — І тут ще приперся Бейкер. У цей момент він був геть ні до чого, бо ми у своїх справах розбиралися». Бейкер заявився до кабінету Козирева в колишній будівлі Центрального Комітету Комуністичної партії з почтом держдепівських радників. Він засипав Козирева запитаннями про те, як збирається працювати Співдружність, починаючи з контролю над ядерним озброєнням та збройними силами і закінчуючи формуванням спільної зовнішньої політики та бажаного для СНД визнання як суб’єкта міжнародного права. Козирев дав Бейкеру стандартну на той час відповідь, що створення Співдружності — це спосіб зупинити неконтрольований розпад Радянського Союзу, але нічого конкретнішого не запропонував.

Козирев хотів дипломатичного визнання Сполученими Штатами держав-членів СНД. Бейкер не поспішав обіцяти таке визнання, яке він вважав головним стимулом, що його Сполучені Штати могли запропонувати Росії та іншим республікам в обмін на задоволення вимог США щодо безпеки, демократії та ринкових реформ. Він помітив, що Козирев згадував СРСР виключно як колишню державу, і був незадоволений таким ставленням до утворення, яке сам вважав іще чинним. Зовнішньополітичне відомство США було поки що емоційно не готове попрощатися з СРСР. Співробітники апарату Бейкера невдовзі почали ставити власні запитання, на які Козирев не мав задовільних відповідей. Пізніше він визнав, що в той час у російському керівництві панувало сум’яття: «Ну, звісно, у нас порядку ніякого не було. Усе з коліс робилося. Ні уряду нормального, нічого»^[490].

Пізніше того вечора Бейкер поділився своїм розчаруванням стосовно Козирева та Співдружності із Шеварднадзе. Вони зустрілися за приватною вечерею на квартирі грузинського друга Шеварднадзе скульптора Зураба Церетелі. «У кімнаті з яскравими плямами абстрактних картин на стінах ми сиділи за білим пластиковим столом із різнобарвними садовими меблями», — згадував Бейкер. У наступні роки Церетелі стане одним із найбільш популярних, але й найбільш ненависних скульпторів Росії — його пам’ятники російським лідерам будуть зведені в центрі Москви, Санкт-Петербурга та інших російських міст, і багато хто скаржитиметься, що їхня монструозність порушує архітектурні ансамблі. Він зображував у бронзі персонажів від царів — Петра I та Миколи II — до Йосифа Сталіна і Володимира Путіна. Сидячи в химерно обставленій та прикрашеній квартирі Церетелі, Бейкер нарешті знайшов співчутливого слухача в особі Шеварднадзе, який поділяв його думку про Співдружність: хоч та й здавалася єдиним виходом із ситуації, проте, як сказав Бейкер, «сторони цієї нової Співдружності чітко не розуміють, до чого йдуть». Він був також задоволений тим, що давній товариш поділяє його позицію: американське визнання держав-членів СНД має залежати від їхнього ставлення до військових питань^[491].

Наступного дня Бейкер поставив свої запитання щодо Співдружності, її майбутнього та контролю над ядерним озброєнням єдиній людині в Москві, що була в змозі на них відповісти, — Борисові Єльцину, поведінка якого справила на американського гостя сильне й позитивне враження. Єльцин наполіг, щоб їхня зустріч відбулася в Єкатерининській залі Кремля, де Горбачов раніше приймав іноземних високопосадовців. Він привів із собою не лише членів свого уряду, зокрема й молодих реформаторів Єгора Гайдара та Андрія Козирева, але також двох провідних міністрів хиткого кабінету Горбачова: міністра оборони маршала Євгена Шапошникова та міністра внутрішніх справ генерала Віктора Баранникова. Напередодні зустрічі люди Єльцина заінтригували журналістів, обіцяючи, що ті побачать, хто супроводжуватиме російського президента. Натикалось на двох союзних міністрів, поява яких в оточенні Єльцина мала надіслати чіткий сигнал як Бейкеру, так і місцевій публіці щодо того, хто тепер насправді керує в Кремлі.

Єльцин почав зустріч із привітання Бейкера «в російських стінах на російській землі». Після цього він уніс деяку ясність у питання щодо Співдружності, ядерного контролю та гуманітарної допомоги, чого за день до того не зміг запропонувати Козирев. Насамперед він оголосив, що 21 грудня до СНД долучаться середньоазійські республіки. Він повідомив Бейкеру, що Росія підпорядкує собі провідні союзні міністерства, замінить Радянський Союз у Раді Безпеки ООН і здійснюватиме одноосібний контроль над ядерною зброєю на всій території Співдружності. У присутності Шапошникова Єльцин заявив про своє бажання одного дня об’єднати збройні сили Співдружності і НАТО. Як і Козирев перед ним, Єльцин хотів, щоб Сполучені Штати визнали Росію, Україну та Білорусь незалежними державами, а Росію — ще й правонаступницею Радянського Союзу на міжнародній арені.

Бейкер був задоволений почути прямі відповіді на запитання, які він ставив Козиреву напередодні, — міністр закордонних справ, мабуть, заздалегідь попередив Єльцина про те, що цікавило держсекретаря. Стривожений посланням Палажченка за день до того, Бейкер хвилювався, порушуючи в розмові з Єльциним «питання Горбачова». Російський президент сказав гостеві, що спекуляції в ЗМІ про можливість Горбачова стати верховним головнокомандувачем Збройних Сил СНД безпідставні. При цьому він доволі легко погодився з тим, що до Горбачова треба ставитися з повагою. Коли Бейкер сказав, що до нього дійшли чутки про можливе кримінальне переслідування Горбачова і що такий поворот подій Сполучені Штати не зрозуміють і не схвалять, Єльцин одразу ж продемонстрував добру волю стосовно свого переможеного суперника.

— Горбачов багато зробив для цієї країни, — сказав він Бейкеру. — До нього треба ставитися з повагою, і він на це заслуговує. Час уже ставати країною, де лідери зможуть іти у відставку з честю!

Делікатне питання централізованого контролю над ядерною зброєю Бейкер і Єльцин обговорювали в конфіденційній частині зустрічі, без своїх радників. Російський президент розповів держсекретареві, що на той момент було три ядерні валізки з кодами запуску: одна — в Горбачова, друга — у Шапошникова, а третя — у самого Єльцина. Для запуску ядерних ракет його мали авторизувати всі троє. Цим Єльцин хотів дати зрозуміти, що Горбачов більше не мав одноосібної влади для таких рішень: у гру вступив Єльцин, а уявити його згоду з Горбачовим щодо взагалі чогось, не кажучи вже про застосування ядерної зброї, було важко. Єльцин передбачав, що, коли СРСР перестане існувати, а його місце посяде СНД, кількість ядерних валізок тільки зменшиться, а не збільшиться. «Телефон та валізку в Горбі відберуть ще до кінця грудня», — зазначив Бейкер у своєму блокноті радянського виробництва зі словом «Москва» на обкладинці. Єльцин пояснив, що в Горбачова валізку заберуть, але лідерам ядерних республік (України, Казахстану та Білорусі) власних валізок не дадуть.

— Лідери України, Казахстану та Білорусі не розуміють, як ці штуки працюють, ось чому я розповідаю тільки вам, — сказав він. — Вони будуть раді й телефонам.

Бейкер визнав таке пояснення задовільним.

Наприкінці розмови Єльцин пообіцяв надати Бейкерові перелік урядовців, із якими Сполучені Штати зможуть мати справу щодо гуманітарної допомоги. Бейкер вирішив не порушувати питань, що збентежили б російського президента, а тому викреслив зі свого плану переговорів такий пункт: «Наразі ми не можемо навіть постачати продовольство за договором [із Корпорацією товарного кредиту], бо ваша сторона нездатна сплатити транспортні видатки, які вона погодилася компенсувати. І вам треба з’ясувати, як ви збираєтеся сплатити кредити КТК в січні. Якщо ви не виконаєте своїх зобов’язань, закон вимагає, щоб ми припинили з вами співпрацю. Це стало б катастрофою».

Загалом Бейкер був задоволений результатами зустрічі, Упевненість Єльцина, зрозумілість його слів та прямі відповіді на питання, на які Козирев не міг відповісти за день до того, справили на держсекретаря сильне враження. Саме тоді, слухаючи російського президента, він, вочевидь, і перетнув межу між своєю політичною та емоційною прив’язаністю до СРСР і прийняттям Співдружності на чолі з Росією як його заміни. Порівнюючи свою зустріч із Єльциним із зустріччю, яку він мав пізніше того дня з Горбачовим, Бейкер написав у своїх мемуарах, що він тоді «на власні очі побачив минуле Радянського Союзу та майбутнє Росії»^[492].

Козирев натомість був надзвичайно незадоволений тією зустріччю, і не через заздрощі до свого шефа, а тому, що вважав: Єльцин згаяв унікальну можливість переговорити про великомасштабну економічну допомогу від Сполучених Штатів, зупинившись замість цього на гуманітарній. Перед зустріччю міністр обговорив економічну допомогу з економічним радником Єльцина Єгором Гайдаром, і вони домовилися, що Козирев попросить президента дати Гайдарові шанс передати держсекретареві російські побажання. Цього не сталося. За словами Козирева, коли Бейкер спитав, чи хоче Єльцин надання гуманітарної допомоги тільки Росії, Єльцин відповів:

— Ні, чому? Україні, усім республікам гуманітарну допомогу.

Це стало для молодих реформаторів справжнім шоком. «Ми з Єгором ледь не вистрибнули зі штанів під час цієї розмови. Я йому кажу: “Єгоре, це те, чого ти хотів?” Він каже: “Ні, не те”. Я кажу: “Дайте Єгорові сказати”». Однак Єльцин відмовився надати своєму економічному радникові можливість викласти власні аргументи. «Ніхто не говорив, коли він говорив», — зазначив Козирев про Єльцина.

Козирев явно неправильно прочитав сигнали, подані американським держсекретарем за день до того. Ніякого «плану Маршалла» в роботі не було. Гуманітарна й технічна допомога були межею того, що Сполучені Штати могли й хотіли запропонувати Росії та іншим республікам на той час. Коли Козирев проводжав Бейкера в московському аеропорту 17 грудня (і, враховуючи надзвичайно холодну погоду, простягнув американцю свою хутряну шапку), він був розчарований, що Бейкер відлітає із проханням лише про гуманітарну допомогу, а не про суттєвий пакет економічної допомоги. «Ну, він так у моїй шапці відвалив із гуманітарною допомогою в зубах і займався цим», — згадував Козирев через багато років із явним жалем. То була непогана оборудка — обміняти радянську шапку ціною в якусь сотню доларів на сотні мільйонів американської гуманітарної допомоги, але Козирев мріяв про інше^[493].

Перед відльотом із Москви Бейкер повернувся до Кремля для зустрічі з людиною, яка так сильно змінила свою країну та світ, що більше їй місця там уже не було. Держсекретар зустрічався з Горбачовим у його кабінеті на третьому поверсі Сенатського палацу, а в його голові весь час сиділо одне делікатне запитання. Трьома днями раніше, 13 грудня, коли Буш зробив дзвінок ввічливості Горбачову, радянський лідер сказав своєму американському колезі:

— Джордже, думаю, Джимові Бейкеру не слід було виступати із принстонською промовою, особливо наголошувати, що СРСР припинив своє існування. Усім нам треба бути обережнішими в ці часи.

Горбачов сплутав принстонську промову Бейкера з його ра-нішими словами на телебаченні, коли держсекретар сказав: «Радянського Союзу, яким ми його знали, більше не існує». Бейкер сказав це після Біловезького саміту трьох слов’янських лідерів і намагався бути якомога обережнішим за тих обставин, але Буш вирішив усе ж заспокоїти Горбачова.

— Приймаю вашу критику, — сказав він радянському президентові.

Після розмови Горбачов зателефонував Анатолію Черняєву і сказав йому, що дав Бушу «прочухана за поведінку»^[494].

Тепер Бейкерові доводилося мати справу з ображеним Горбачовим. Але зустріч минула для нього неочікувано добре. Горбачов не показував, що його почуття якось зачеплені, і лише раз дозволив собі послатися на хибні кроки американців у дуже загальних виразах.

— Можливо, і були якісь помилки, якісь серйозні прорахунки з мого боку, а якісь із вашого, — сказав він Бейкеру, який витлумачив це зауваження як можливий натяк або на витік інформації з Білого дому щодо визнання української незалежності, або на його власні слова на телебаченні.

Якщо Горбачов і виявив якесь обурення, то це було стосовно Єльцина і творців Співдружності, яких він звинувачував у підготовці заколоту. Горбачов повністю розумів свою власну ненадійну ситуацію, тож різниця між його та Єльцина настроями сильно вражала. «Якщо Єльцин похвалявся, — згадував Бейкер, — то Горбачов був пригнічений». Бейкер запевнив Горбачова в підтримці з американського боку.

— Хоч би що сталося, ви — наші друзі, — сказав він Горбачову та його радникам. — І нас дуже засмучує, коли ми бачимо під час цього візиту, що до вас ставляться з неповагою. Скажу вам відверто: ми проти цього.

Про запевнення Єльцина, що Горбачову дозволять піти у відставку «з честю», він не згадав^[495].

Хоч і з явною гіркотою щодо ставлення до нього Єльцина, Горбачов висловив готовність співпрацювати з лідерами республік. У нотатках, підготованих Анатолієм Черняєвим для його зустрічі з Бейкером, ішлося, що створення СНД породило нову ситуацію.

— Хотів би, щоб я та мої старі товариші, — сказав Горбачов, маючи на увазі Олександра Яковлева та Едуарда Шеварднадзе, присутніх на зустрічі, — допомогли забезпечити майбутнє Співдружності та спадковість в управлінні.

Він також сказав Бейкеру, що домовився з Єльциним про часові межі передачі влади. Попри всі свої зауваження до Біловезьких угод і Горбачов, і Бейкер визнавали, що Співдружність є реальністю, і обидва намагались не залишитися за її бортом. Але тоді як Бейкер був бажаним гостем і важливим партнером, Горбачова вважали вже ледь не самозванцем та гостем непроханим, від якого всі прагнули дистанціюватися^[496].