Розділ 7

ПРОБУДЖЕННЯ РОСІЇ

Спускаючись із літака по трапу перед натовпом журналістів і посадовців, які зібралися в аеропорті Внуково вранці 22 серпня для зустрічі президента із кримського полону, Горбачов мав утомлений, але задоволений вигляд. Охоронці тримали автомати напоготові, не забуваючи про складні випробування, пережиті президентом і його родиною, та про можливі загрози.

За Горбачовим по трапу спустилися його дружина, інші члени родини, навіть онучки Ксенія й Настя. Вигляд Раїса Горбачова мала приголомшений, пригнічений. Рука її далі не слухалась, і через два дні першу леді госпіталізували. Дочка Горбачових, 34-річна Ірина, лікарка за освітою, у дні путчу зберігала спокій, та відчувши себе в безпеці у президентському лімузині, дала волю сльозам. І лише дві онуки, здавалося, не зважали на те, що відбувалося навколо. Пізніше Горбачов згадував, що молодша, Настя, переживала найменше: «Вона нічого не розуміла, бігала і просилася на пляж». Під час перельоту в Москву дівчата мирно спали на підлозі в літаку^[176].

Поки сім’я чекала в президентському автомобілі, Горбачов спілкувався з пресою. Говорив він здебільшого про кримський полон і пообіцяв, що днями розповість більше. Також він дав оцінку новій політичній ситуації та завданням, які постали перед ним:

— Головне, — казав перед камерами Горбачов, — що все, зроблене нами після 1985 року, уже дало реальні плоди. Наші суспільство й народ стали іншими — це була головна перешкода на шляху авантюри, влаштованої групою осіб. [...] І це величезна перемога перебудови.

Він особисто подякував Борисові Єльцину за його позицію під час державного перевороту і висловив особливу подяку Росії — громадянам Російської Федерації — за небайдужість. Дивлячись у майбутнє, Горбачов наголосив на необхідності продовжити співпрацю між центром і республіками заради подолання нишшньої політичної та економічної кризи. Він не став закликати до негайного підписання нового Союзного договору, який став формальною причиною путчу й був зірваний ним. Натомість він говорив про необхідність «взаєморозуміння»^[177].

— Ми летимо в нову країну, — казав Горбачов своїм помічникам, коли вони летіли до Москви. Напевне, він і сам не розумів, наскільки мав рацію. Тисячі людей, які чекали Горбачова під московським Білим домом більшу частину ночі 22 серпня, так його й не побачили. Він або не був поінформований, що на нього чекають, або надто втомився, щоб виступати перед ними після 70-годинного випробування. Приблизно о четвертій ранку віце-президент Олександр Руцькой повідомив радісному натовпу про звільнення Горбачова та перші арешти путчистів. Так чи інакше, тієї ночі Горбачов, який різко засуджував заколотників, підтримав противників путчу, але згаяв нагоду звернутися до людей, що уможливили його повернення^[178].

У ситуації, що склалася після повалення ГКЧП, було чимало такого, чого Горбачов не зрозумів чи недооцінив. У радянській політиці стрімко набирав вагу вуличний фактор. Народні маси заполонили вулиці та площі Москви у дні путчу й одразу по ньому стали повноцінною політичною силою. Вони стали потужною зброєю в руках Єльцина та його однодумців, які йшли на контакт із демонстрантами, спрямовували їхні дії та заручались їхньою підтримкою в політичній боротьбі. Цього не можна було сказати про Горбачова. Так, громадська активність мас була породженням його курсу на перебудову та гласність, однак не його політичну програму відстоювали москвичі у дні та ночі путчу перед Білим домом. Люди не хотіли «реконструювати» старий устрій; вони прагнули будувати новий.

У наступні кілька днів Горбачов проґавить свій шанс на політичне оновлення і програє надзвичайно важливий перший раунд протистояння з Борисом Єльциним — новим хазяїном Росії, котрий стрімко набирав вагу. І ця поразка справить вирішальний вплив на майбутнє СРСР.

У своїх мемуарах Горбачов обминає мовчанням 22 серпня, яке Вадим Медведєв, один із ключових його тодішніх радників, згодом назве днем утрачених можливостей. Перший ранок після кримського полону президент присвятив відпочинку, якого так потребував. Опівдні він приїхав у Кремль і зібрав своє найближче оточення. Питанням номер один стала заміна старих кадрів на нові. Президент звільняв із державних посад путчистів та їхніх прихильників, замінюючи їх людьми, яким, на його думку, можна довіряти. У його присутності помічники укладали відповідні укази й давали на підпис. Передусім слід було призначити нового очільника КДБ, міністрів внутрішніх справ та оборони. У разі кризи ці відомства мали стати опорою президентської влади, а після путчу вони були потрібні Горбачову як повітря^[179].

Бажаючи якнайшвидше заповнити вакантні посади, Горбачов вибрав кілька кандидатур із міністерських заступників, які, на його думку, не були замішані у змові. Виконувачем обов’язків міністра оборони він призначив генерала Михайла Моїсєєва, котрий справив сильне враження на Буша та його супутників під час візиту до Вашингтона навесні 1991 року. У телефонній розмові з Єльциним у дні путчу президент США двічі цікавився, чи «добре поводиться» Моїсєєв. На думку Єльцина, генерал поводився «не дуже добре»; Горбачов уважав інакше. КДБ очолив керівник зовнішньої розвідки, фахівець із Близького Сходу Леонід Шебаршин, який перший День путчу провів за грою в теніс, показуючи, що не має жодного стосунку до влаштованого колегами заколоту. Голова МВС Борис Пуґо того ж дня наклав на себе руки, а посаду обійняв його заступник. Тепер першочергову роль відігравала не близькість нових призначенців до лідерів путчу (які не становили загрози), а їхня віддаленість від Єльцина, який знову став головним суперником Горбачова в боротьбі за владу^[180].

Призначення нових міністрів спричинило першу серйозну кризу у стосунках Горбачова і Єльцина після путчу. Поки перший видавав і підписував укази, другий мобілізував маси. Удень Єльцин звернувся до численного натовпу москвичів-«переможців» і заявив, що нині прапором Російської Федерації стає біло-синьо-червоний імперський триколор. Пізніше Олександр Коржаков, головний охоронець Єльцина, так згадував реакцію свого патрона на міністерські призначення Горбачова: «Єльцина, звісно, така спритна самостійність обурила. Він вирішив усе переробити по-своєму». Господарем становища Єльцин бачив не Горбачова, а себе.

Міністри, уповноважені керувати армією, міліцією та спецслужбами, впливали на політичну долю не тільки країни, а й самого Єльцина. На цих посадах президент Росії волів бачити людей, лояльних до себе чи принаймні не повністю залежних від Горбачова або зобов’язаних йому чимось. Головною зброєю Єльцина в його контрнаступі на ослабленого лідера СРСР стала інформація про дії вищих посадовців у дні путчу. Горбачов такої інформації не мав. Дізнавшись із новин про призначення глав силових відомств, він одразу зателефонував до Горбачова:

— Михайле Сергійовичу, що ви робите? Моїсєєв — один з організаторів путчу. Шебаршин — найближча людина Крючкова.

Горбачов спробував вийти зі складної ситуації:

— Так, можливо, я не зорієнтувався, але тепер уже пізно, в усіх газетах надруковано указ, його зачитали по телебаченню.

Єльцин не мав наміру відступати й пообіцяв прийти до Горбачова наступного дня^[181].

Скасування горбачовського указу було однією частиною плану Єльцина. Другою його частиною було отримання санкції Горбачова на проголошення якщо не незалежності, то хоча б господарської автономії Росії у складі Союзу. Горбачов анулював укази путчистів і визнав чинність декретів, які видав Єльцин в умовах надзвичайного стану. І зараз Єльцин стверджував, що він ще 20 серпня підписав указ про економічний суверенітет Росії. За цим указом від 1 січня 1992 року всі підприємства на території Росії мали перейти під юрисдикцію та оперативне управління Російської Федерації. Також президент Росії заявив про створення російської митниці, золотовалютних запасів і запровадження республіканського оподаткування та ліцензування видобутку корисних копалин у межах РРФСР. Така хитрість мала примусити Горбачова підписати указ, чого він не зробив би за інших обставин, оскільки цей документ підривав економічну основу Союзу. Він не міг з’явитись і бути завізований 20 серпня. Ніщо не вказувало на те, що в період, коли Єльцин із хвилини на хвилину чекав штурму, хтось готував такий указ.

Це було ще не все: окремий указ, підписаний Єльциним 22 серпня, у день повернення Горбачова, забороняв друк «Правды» та інших газет, що підтримали путч. Єльцин вийшов ще далі за рамки своїх повноважень, звільнивши главу ТАРС і взявши під республіканський контроль комуністичну пресу, що виходила на теренах РРФСР. Домовленості, передбачені проектом нового Союзного договору, зірваного путчем, не передбачали таких кроків для Російської Федерації. Ніхто не сумнівався в тому, що цей договір став уже незадовільним для Росії. Єльцин не хотів удовольнитися самим розширенням російського суверенітету. Звільнивши Горбачова з полону путчистів, він заганяв його в нову пастку. Говорячи про дії Єльцина після путчу, радник Горбачова Вадим Медведєв визначив їх як контрзаколот^[182].

Коли під час зустрічі t^ete-`a-t^ete 23 серпня Єльцин порушив питання міністерських призначень, Горбачов почав тягти час. Відповідаючи на вимогу російського президента відправити у відставку Моїсєєва, він сказав:

— Я подумаю, як це виправити.

Тоді Єльцин відмовився покидати його кабінет:

— Ні, я не піду звідси, доки ви при мені цього не зробите. Викличте Моїсєєва просто сюди й відправте його у відставку.

Упевненість Єльцина зміцнилася, коли він через охоронців отримав записку про наказ Моїсєєва знищити документи, які стосувались участі Міноборони в путчі. Інформація надійшла від старшого лейтенанта, який сам і знищував ці документи. Офіцер залишив свій робочий телефон і попередив: якщо буде наказ із Кремля, він перестане знищувати документи. Єльцин наказав набрати номер і дав слухавку Горбачову:

— Накажіть старшому лейтенантові припинити знищення документів. Нехай він усе візьме під охорону.

Горбачов так і зробив. Так само, за наполяганням Єльцина, він викликав Моїсєєва.

— Поясніть йому, що він уже не міністр.

Принижений Горбачов мусив зробити й це^[183].

За рекомендацією Єльцина новим міністром оборони був призначений маршал авіації Євген Шапошников, який виступив проти путчу, про що одразу сповістив єльцинське оточення. Радянські Збройні сили очолила людина Єльцина. Також Єльцин домігся призначення головою КДБ Вадима Бакатіна, який підтримав президента Росії у дні путчу. Крім того, Єльцин наполіг на відставці міністра закордонних справ Олександра Безсмертних, який у дні перевороту самоусунувся від справ нібито через хворобу. Також був звільнений в. о. міністра внутрішніх справ, призначений напередодні Горбачовим. «Я сказав йому:

“Ми вже маємо гіркий досвід, серпень багато чого нас навчив, тож, прошу вас, тепер будь-які кадрові зміни — тільки за узгодженням зі мною”, — згадував Єльцин про розмову з Горбачовим щодо кадрових призначень. — Горбачов уважно подивився на мене. Це був погляд загнаної в кут людини». Президент Росії примушував президента СРСР призначати або підконтрольних, або лояльних до себе людей. Шапошникову та Бакатіну судилося зіграти вирішальну роль у подіях наступних місяців^[184].

Горбачов явно здавав свої позиції. Він був у повній розгубленості. Ще більше похитнулося його становище тоді, коли йому почали закидати, що він сам стояв за путчем. Так, 22 серпня просто на вулиці журналісти газети «Аргументы и Факты» опитували москвичів, що вони думають про Горбачова. Підтекст був більш ніж прозорий: чи вірять люди в його причетність до перевороту? Кожен четвертий з опитаних не довіряв Горбачову, стільки ж йому довіряли, а половина опитаних не винуватила його у спробі путчу, хоч великої довіри теж не відчувала: зрештою, усі ті люди, котрі стали на чолі ГКЧП, були його протеже. Те, що казав Єльцин про останніх призначених Горбачовим міністрів і високопосадовців ЦК, могло бути правдою: провівши дні путчу в ізоляції, Горбачов не мав можливості перевіряти факти й відкидати звинувачення. Згодом Горбачов писав: «Скоєні промахи пояснювались незнанням усієї суми фактів. Адже багато що відкрилося лише через місяці, а дещо й тепер не до кінця з’ясовано»^[185].

Михайло Горбачов повертався до Москви з наміром відновити не тільки своє президентське становище, а й партійне — як глави КПРС. І на телевізійній прес-конференції з нагоди повернення він заявив про прихильність до ідей соціалізму, розкритикував за вихід із КПРС Олександра Яковлева — одного з найближчих до нього політиків та ідеолога перебудови — і заявив, що надалі виступатиме за оновлення партії на демократичних засадах. Ще в липні він запропонував ЦК проект нової програми КПРС, покликаної трансформувати компартію на зразок європейських соціал-демократичних рухів. І тепер він вважав, що після невдалої спроби путчу, коли з партійного керівництва відсіялися прихильники жорсткого курсу, реформа має шанси на успіх.

У мемуарах Горбачов так пояснював свою логіку: «Розпад партії на певному етапі був неминучий, бо до неї належали представники різних ідейно-політичних течій. Я був за те, щоб зробити це демократичним шляхом — провести в листопаді з’їзд, на якому по-доброму розмежуватись. Ухвалений мною та моїми однодумцями варіант програми, за даними деяких опитувань, підтримувала приблизно третина членів партії». Горбачов щиро вірив, що за ним ще стоятиме 5 мільйонів партійних «багнетів». Однак незабаром він залишився взагалі без партії. Його опоненти, використовуючи власний вплив на вуличні протести, абсолютно паралізували діяльність ЦК КПРС^[186].

У день повернення Горбачова, 22 серпня, у Москві розпочалися масові народні демонстрації. Упродовж дня до демонстрантів долучалися ліберально налаштовані прихильники демократичної революції, більшість із яких не брала участі в гострій фазі конфлікту, а крім того, на вулиці вийшла молодь, завжди готова до пригод і радикальних дій. Через доступність алкоголю в торговельних мережах натовп ставав некерованим. Діями демонстрантів намагалися диригувати представники міської влади, які в дні путчу залишалися на боці Єльцина. Щоб утримати чимраз агресивніші маси від штурму прикритої снайперами будівлі КДБ, вони запропонували альтернативне рішення: знести пам’ятник «Залізному Феліксу» — засновнику ЧК Феліксу Дзержинському, — що стояв на Луб’янці. Хитрий план спрацював^[187].

Пізно ввечері на місце подій приїхали працівники американського посольства, щоб побачити, що діється. Коли один із них сказав, що він американець, його пропустили. Він опинився в першому ряді. Спершу демонстранти хотіли скинути пам’ятник вантажівкою. Проте співробітники мерії вмовили їх дочекатись автокрана, пояснивши, що пам’ятник дуже важкий і якщо впаде, то може навіть пошкодити підземний тунель метро. Люди дослухалися застереження, і за кілька годин пам’ятник був демонтований за допомогою підйомних кранів марки Krupp.

«Зрештою, — доповіли у Вашингтон американські дипломати, — перед самою північчю було зрізано останній болт і підігнано крани, щоб зняти пам’ятник із п’єдесталу. І коли він піднявся, натовп радісно зашумів і почав скандувати: “Геть КДБ!”, “Росія!” та “Вбивця!”. Усі три будівлі КДБ стояли огорнуті темрявою. Коли в якомусь вікні засвічувалося, то натовп починав галасувати, показувати пальцями на те вікно, допоки світло не згасало. “Вони бояться нас”, — казали люди в натовпі». Ніч минула без серйозних заворушень і пригод^[188].

А потім був ранок 23 серпня. Прихильники Єльцина продовжували утримувати натовп на вулицях і, розуміючи політичну вагу цього фактора, не поспішали розпускати людей по домівках. Вони застерегли, що прихильники жорсткої лінії знову готуються до штурму Білого дому. Маршал Шапошников, який за декілька годин мав обійняти пост міністра оборони, відреагував на застереження, привівши в повну бойову готовність авіацію. Тим часом під будівлею міського управління МВС на Петрівці утворився натовп, найсміливіші стали видиратися на металеву загорожу, що її оточувала. Назрівали заворушення, зброя могла потрапити до рук протестувальників. Органи правопорядку залишалися без найвищого керівництва: Борис Пуго покінчив самогубством; запропоновану Горбачовим кандидатуру відхилив Борис Єльцин; кандидатуру ж від Єльцина не схвалили ще ані лідери інших республік, ані Горбачов. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю^[189].

Як і минулої ночі, опанувала події московська влада, яка не підтримала путчу й мала в москвичів високу довіру. Вирішено було направити маси до будівлі ЦК КПРС, за декілька кілометрів від управління внутрішніх справ на Петрівці.

— Мер потребує вашої допомоги. Усі — до ЦК, — звернувся до присутніх один із міських чиновників.

Було чимало невдоволених, адже міліція та зброя були майже в їхніх руках, але багато протестувальників, звиклих бачити в партії джерело та головний символ влади, відгукнулося на заклик. І хоч попередні об’єкти протесту — КДБ та міліція — прямо були причетні до путчу, партія, чиє керівництво так і не висловило свого колективного ставлення до заколотників, у ролі мішені здавалася набагато привабливішою. Демонстранти виступали не тільки проти ГКЧП, а й проти керівної ролі партії. Кілька попередніх років антипартійні гасла мобілізували москвичів до участі в мітингах та демонстраціях, і московська влада сподівалася, що ці гасла спрацюють так само знов. Натовп рушив до Старої площі — цілого комплексу споруд, які належали ЦК КПРС.

Поки Горбачов і Єльцин обговорювали міністерські кандидатури, реальна влада в країні та столиці належала Геннадію Бурбулісу — 46-річному онукові латиських емігрантів, який народився у Свердловську, звідки був родом Єльцин. Колишній університетський викладач політекономії, а з перших років горбачовських реформ — переконаний демократ і анти-комуніст, Бурбуліс незадовго до того був призначений Єльциним держсекретарем РРФСР, тобто другою людиною в російській ієрархії. Це давало йому контроль над адміністрацією президента і значною частиною уряду. Двадцять третього серпня Бурбуліс керував Росією зі свого офісу в Білому домі. Коли Горбачов зібрав у себе очільників республік, Бурбуліс спілкувався з Єльциним за допомогою записок, які передавав через охоронців. Це він повідомив про знищення документів у Міноборони, що дало Єльцину привід вимагати відставки призначеного Горбачовим Моїсєєва.

І зараз Бурбуліс застосував ту саму тактику — звинувачення у знищенні документів і приховуванні участі в путчі, — щоб послабити вплив Горбачова і покласти край діяльності його останнього оплоту, ЦК КПРС, оскільки ані Єльцин (який вийшов із партії ще кілька років тому), ані республіканські лідери в ній не мали реального впливу. Бурбуліс надіслав Горбачову (який саме зустрічався з Єльциним) записку, де повідомляв, що партійні бонзи нищать сліди причетності до путчу, і попросив дозволу тимчасово закрити доступ до приміщення ЦК. Спроба знищення документів і справді мала місце, але через поспіх із паперів не виймали скріпки, тому шредери вийшли з ладу. Сподіваючись на прихильність Єльцина, Горбачов дав добро. Це поставило хрест на його долі генсека, а президентське крісло під ним стало хитким ще більше.

Отримавши санкцію Горбачова, міські посадовці одразу рушили в ЦК й зажадали в переляканих та дезорієнтованих партапаратників звільнити кабінети й роз’їхатися по домівках. Натовп людей, який оточував будівлю, підтримав їхню вимогу. Коли керуючий справами ЦК Микола Кручина сказав представникам міськадміністрації, що не можна просто так узяти й розпустити весь ЦК, йому показали на людей за вікном:

— Вони тут розірвуть усіх, якщо не заберетеся зараз. Годі клеїти дурня. Роби, що тобі сказано!

Високопосадовець похитнувся, почервонів. Охоронців із КДБ для дієвого спротиву було замало. Кручина здався й наказав заступнику відвести міських чиновників до радіовузла системи цивільної оборони. Було зачитане оголошення:

— Увага, увага! Говорить радіовузол цивільної оборони комплексу споруд ЦК КПРС! Біля мікрофона генеральний директор департаменту мера Москви Євген Савостьянов. Згідно з рішенням Президента СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова й на підставі розпорядження мера Москви Гавриїла Харитоновича Попова сьогодні, 23 серпня 1991 року, із 15-ї години припиняється робота у приміщеннях ЦК КПРС. Усі особи, які перебувають у приміщеннях, мають покинути їх не пізніше ніж о 15-й годині. Особи, які перебуватимуть у будівлі після цього часу, будуть заарештовані.

Натовп радів. Партапаратники стали покидати будівлю. Побачивши, що пристрасті на вулиці наростають, Савостьянов через мегафон звернувся до протестувальників:

— Друзі, не перешкоджайте евакуації персоналу з будівлі. Дайте покласти цьому край швидше й назавжди.

— Ганьба! Ганьба! — кричали москвичі сотням співробітників ЦК, які виходили з будівлі.

Ще в останній день перевороту секретар Московського міськкому Юрій Прокоф’єв почав вимагати в путчистів пістолет, щоб мати чим застрелитися. Зараз на нього вергали прокльони й навіть дали кілька стусанів, проте міліція одразу взяла чиновника під охорону і провела до таксі. Протестувальники обшукували партійних чиновників і показували всім присутнім вилучені в них копчену рибу та ковбасу — харчі, які в ті роки були у великому дефіциті^[190].

Закриття головного партійного офісу в центрі Москви збіглося в часі з найбільшим у кар’єрі публічним провалом Горбачова. Удень відбулася його зустріч із депутатами російського парламенту, яка повинна була мати неофіційний характер. Однак її показали по телебаченню. Горбачов почав зі слів подяки російському парламенту й особисто Єльцину за протистояння путчу. Він заявив, що підписав указ про присвоєння Олександрові Руцькому, який був полковником, звання генерал-майора. На вимогу Єльцина Горбачов зачитав витяг із протоколу засідання Кабінету Міністрів СРСР 19 серпня, з якого випливало, що всі міністри, за винятком двох, підтримали ГКЧП.

Проте президент СРСР не полишав надії зберегти рештки своєї колишньої влади. Він закликав російських депутатів допомогти йому зберегти Союз:

— І зараз, після виходу з цієї кризової ситуації, росіяни повинні діяти спільно з усіма Верховними Радами республік і з народами всіх республік. Інакше це будуть не росіяни...

Алюзія на традиційну імперську позицію росіян у Російській імперії та Союзі була більш ніж прозора. Депутатів такий підхід не влаштував, вони сприйняли заклик Горбачова діяти разом з іншими республіками як спробу загальмувати рух Росії до демократії та ринкових реформ, причепивши до неї вагон Союзу. Депутати засипали Горбачова питаннями про його особисту участь у путчі та зажадали оголошення КПРС (реального джерела його влади) злочинною організацією. Горбачов продовжував оборонятися:

— Це черговий варіант хрестового походу, релігійної війни на нинішньому етапі. Соціалізм, як я його розумію, — це певні переконання людей не тільки в нашій країні, а й в інших країнах, і не тільки сьогодні, а й в інші часи...

Потім було порушено питання належності всесоюзної власності на території Російської Федерації та підписаного Єльциним указу про економічний суверенітет Росії.

— Ви сьогодні сказали, що підпишете указ, який підтверджує всі мої укази, видані в цей період, — заявив Єльцин, маючи на увазі ті укази, які він підписував у дні путчу, і той, головний, про власність, який він датував заднім числом.

Горбачов зрозумів, що опинився в непростій ситуації:

— Я не думаю, що ви мене заганяєте в пастку отут.

Він продовжував наполягати на тому, що має намір затвердити всі укази Єльцина, видані в період путчу, крім того, де йшлося про союзну власність:

— Після підписання Союзного договору має бути ухвалений указ Президента з питань власності, що стосуватиметься всіх республік, і має розпочатися реалізація цієї ідеї, — сказав Горбачов Єльцину.

Це не було просте затягування часу. Горбачов намагався втримати Єльцина на гачку: спочатку — підпис під Союзним договором, тоді — власність.

Почуте не сподобалося президентові Росії. Хитрість із підписанням указу заднім числом не вдалась, однак Єльцин мав ще один козир і знав, як повернути його проти Горбачова.

— Товариші, для розрядки, — проголосив він перед телекамерами. — Дозвольте підписати указ про призупинення діяльності Комуністичної партії Росії.

Горбачов був приголомшений. Доля всіх партійних осередків Росії була підвішена на волосинці. Без них його й так слабенький вплив геть сходив нанівець. Усвідомивши, що відбувається, він запитав свого «союзника»:

— Що ви робите? Я... Хіба ми... Я цього не читав^[191].

Російський президент підписав указ про тимчасову заборону діяльності компартії на території Росії. Коли Горбачов зауважив, що той не має повноважень забороняти партію, Єльцин уточнив, що йдеться лише про призупинення її діяльності. Зустрівши підписання указу оплесками, російські депутати продовжили атакувати запитаннями загнаного в кут президента СРСР. Горбачову було непросто відновитися після удару Єльцина. Пізніше він згадував: «Єльцин усе робив на тій зустрічі із садистською насолодою». Ця риса особистості Єльцина досі була не знана публіці: не популярний політик, який веде за собою маси, не раціональний діяч, який цінує особисту відданість, не чуйна людина, яка піклується про своє оточення, а Єльцин-хижак. Пізніше один із його найближчих радників поділився враженням, яке справила на нього різка навала його шефа на Горбачова: «Сцена жорстока, зловмисна, аморальна»^[192].

У боротьбі за владні важелі Єльцин здобув ще одну серйозну перемогу над Горбачовим. Після скасування призначення міністрів силових відомств і призупинення діяльності компартії президент СРСР майже повністю був позбавлений впливу на державні справи та силового ресурсу.

Коли указ був підписаний, Єльцин спробував зачарувати жертву. Наприкінці зустрічі Єльцин-тріумфатор публічно взяв Горбачова під своє заступництво, запевнивши депутатів, що президент СРСР готовий покарати тих, хто був причетний до путчу. Після закінчення зустрічі Єльцин сказав Горбачову:

— Михайле Сергійовичу! Ми стільки пережили, такі події, такі струси! І ви у Форосі намучились, і ми всі не знали, чим цей путч ГКЧП закінчиться, і домашні наші, і Раїса Максимівна... А що, зберімося родинами! Наїна Йосипівна, Раїса Максимівна...

Спантеличений Горбачов подивився на Єльцина, мабуть, не знаючи, чи серйозно це мовиться.

— Та ні, зараз не варто. Не треба цього робити^[193].

Увечері того самого дня 23 серпня Джордж Буш і Брент Скоукрофт дивилися по телевізору цю зустріч Горбачова з депутатами і сцени приниження Єльциним свого суперника.

— Це кінець, — резюмував Скоукрофт. Він пояснив президентові США: Горбачов «більше не є незалежною постаттю. Що він має робити, йому вказує Єльцин. Навряд чи Горбачов розуміє, що сталося.

Джордж Буш погодився. Заборона компартії стала важливою віхою в історії ідеологічного протистояння між США і Радянським Союзом, тож такі досвідчені воїни холодної війни, як Буш і Скоукрофт, мали підстави для радості. Однак цієї миті їх більше хвилювало інше: як уплине заборона партії на політичну долю Горбачова^[194].

Для Буша це не стало несподіванкою. Перші ознаки політичних змін у Москві були помітні 21 серпня, коли Єльцин-тріумфатор уперше після путчу зателефонував із російського парламенту. Він говорив як людина, котра цілковито контролює ситуацію (і це насправді було так).

— Як ми й домовлялися, хочу доповісти вам про останні події, — почав Єльцин після короткого привітання.

— Прошу, — озвався Буш.

— Прем’єр-міністр Росії Силаєв і віце-президент Руцькой, — почав Єльцин, — привезли Горбачова до Москви цілим і неушкодженим. Міністра оборони Язова, прем’єр-міністра Павлова й голову КДБ Крючкова взято під варту.

Силаєв пересидів вирішальну ніч удома, а наступного дня знову пристав до свого президента й опинився в центрі подій. Буш підбадьорював Єльцина репліками, що свідчили про його Щире зацікавлення, Єльцин вів далі:

— За моїм розпорядженням, із моєї санкції генпрокурор Радянського Союзу порушив кримінальну справу проти змовників.

Держава, у якій союзний генпрокурор виконує розпорядження президента Росії, уже явно не була колишнім Радянським Союзом. Утім на фоні перемоги над путчистами цього не помічали.

— Друже мій, зараз ваші акції злетіли до небес, — звернувся до Єльцина Буш. — Ви показали, як слід поважати закон і відстоювати принципи демократії. Мої вітання! Ви були на передньому краї, стояли на барикадах — ми всі вболівали за вас. Ви повернули Горбачова живим і здоровим. Віддали йому владу. Ви здобули собі чимало друзів у всьому світі. Ми підтримуємо вас і пишаємось вашою мужністю і тим, що ви зробили. Якщо ви готові прийняти пораду від друга — відпочиньте, поспіть^[195].

Та сон цікавив Єльцина найменше. У Кеннебанкпорті була 21:20 21 серпня, а в Москві — ранній ранок наступного дня. Щойно Єльцин оголосив про поразку путчистів і подякував захисникам російського Білого дому. Попереду був новий день, і Єльцин хотів скористатися ним не для конфронтації із заколотниками, а для зміцнення власних позицій у протистоянні з Горбачовим. Полем битви ставали не тільки Москва, Росія чи Радянський Союз. Полем битви були столиці західних держав і штаб-квартири міжнародних установ. Єльцин і його когорта породили непросту дилему, перед якою опинилися не тільки мешканці Росії та Союзу, а й західні лідери: підтримати поборника радикальних реформ, демократично обраного лідера в особі Єльцина, чи зберегти прихильність до Горбачова й попрощатися не тільки з демократією, а й із реформами?

Того дня молодий міністр закордонних справ Росії Андрій Козирев на запрошення Ради Європи прибув до Страсбурга. Його головним посланням до європейських лідерів було: «У радянській політиці час відділити ягнят від козлів». За кілька минулих днів ситуація змінилась радикально. Як повідомляв американський дипломат, Козирев «критикував “деяких осіб” у владі за недостатню відданість демократичним ідеалам і нелегітимність, оскільки їх ніхто не обирав». Це був прозорий натяк на Горбачова, який став президентом у результаті парламентського голосування, на відміну від Єльцина, якого обирав народ. Крім того, Козирев скептично ставився до наявності в Горбачова «психологічних ресурсів для проведення по-справжньому радикальних реформ». За словами міністра, Горбачов «перебував під владою “синдрому страху”». Для реформ, твердив Козирев, Горбачов зробить усе, але не переступаючи рамок системи. «Він боїться, що він і його родина стануть ніким — перестануть існувати, — якщо система, яка зараз їх підтримує, зруйнується»^[196].

Остаточне падіння Горбачова відбулося в суботу 24 серпня. Уранці він і Єльцин були на похороні трьох захисників Білого дому, які загинули в ніч на 20 серпня. Горбачов скористався цим «виходом у народ» — першим після повернення із Криму, — щоб висловити вдячність усім, хто виступив на захист демократії. І, демонструючи свою всесоюзну значущість, він заявив про посмертне присвоєння загиблим звання Героя Радянського Союзу. Присутніх зворушив цей жест, але Єльцин, справжній герой опору, перехопив ініціативу. Російська Федерація не мала власних нагород, а Єльцин — відповідних повноважень. Він просто вибачився перед матерями за те, що не вберіг їхніх синів. І знову переміг^[197].

Після похорону Горбачов вирушив у Кремль підписати кілька указів. Одним із тих указів розпускався Кабмін, на зміну якому приходив комітет під керівництвом єльцинського прем’єр-міністра Івана Силаєва. Другим указом Горбачов зняв із себе повноваження генсека, пояснивши цей крок діями партійного керівництва в дні путчу. Він порадив уже колишнім однопартійцям розпустити ЦК й подумати, чи доцільна подальша діяльність партійних осередків на місцях. Як президент СРСР, він також підписав указ про передачу партійної власності в розпорядження місцевих рад. Горбачов не мав бажання далі залишатись лідером забороненої партії, яка тепер не становила для нього жодної загрози (на його переконання, раніше така загроза була) й не давала жодних переваг у політичній боротьбі, у яку він ув’язався одразу після путчу. Пізніше у своїх мемуарах він спише не одну сторінку, намагаючись довести, що це партійний апарат зрадив його в серпні 1991 року, а не навпаки^[198].

Партапаратники у дні перевороту могли бути хіба що піхотинцями ГКЧП, але не рушіями (надто деморалізовані та дезорганізовані були вони влітку 1991 року, щоб стати істинними лідерами заколоту), і звернення ГКЧП до народу не містило жодних згадок про партію, її політику та ідеали. Стояли на чолі перевороту КДБ та кадрові військові. Проте партапарат став би головним переможцем у разі успіху путчу, адже був би скасований указ Єльцина про заборону партійних осередків на державних підприємствах. І на засіданні секретаріату ЦК 13 серпня 1991 року, за п’ять днів до путчу, партійні керівники саме радились, як бути із цим указом.

Переворот здавався єдиним способом зберегти монополію парти на політичну владу. Однак після його поразки й відставки Горбачова з посади генсека політсила, яка твердою, а подеколи і кривавою рукою правила країною, тихо покинула сцену, не проливши ані краплі крові. Власне, якась кров таки пролилася — кров партійних бонз, які наклали на себе руки, щоб не потрапити під суд^[199].

Першим став Борис Пуґо, міністр внутрішніх справ: підпорядковані йому органи та підрозділи взяли безпосередню участь у перевороті. Уранці 22 серпня представники Російської Федерації зателефонували до нього й попросили про зустріч. Коли до нього прийшла група з чотирьох осіб (одним із них був економічний радник Горбачова Григорій Явлінський), двері їм відчинив пристаркуватий чоловік із явними ознаками деменції. Це був тесть Пуґо. Один із візитерів помітив на підлозі калюжу крові. Зайшовши до спальні, вони знайшли на ліжку тіло 54-річного Бориса Пуґо з кульовим пораненням. Екс-міністр не став дожидати арешту і звів порахунки із життям. Поруч із ним, коло ліжка, сиділа смертельно поранена його дружина. Вона ще реагувала на запитання, але розповісти нічого не могла. За добу Валентина Пуґо помре в московській лікарні. У записці самогубця, написаній того ж ранку, Борис Пуґо просив вибачення в сім’ї: «Усе це помилка! Жив я чесно — усе життя».

За кілька днів у своєму кремлівському кабінеті скоїв самогубство маршал Сергій Ахромєєв. Він був одним із перших представників Союзу на радянсько-американських перемовинах про скорочення озброєнь. У перший день путчу, 19 серпня, 68-річний Ахромєєв, що був радником Горбачова з військових питань, перервав свою відпустку в Сочі та прибув до Москви з доповіддю перед в. о. президента Геннадієм Янаєвим. Він заявив Янаєву, що схвально ставиться до намірів ГКЧП й готовий сприяти їхній реалізації. Маршалу доручили збирати Й аналізувати інформацію про ситуацію в регіонах. А ще Янаєв попросив Ахромєєва підготувати проект звернення до радянського парламенту. Маршал із завзяттям узявся за обидва завдання.

У листі, написаному Горбачову перед самогубством, маршал пояснював причини, чому він підтримав переворот: «Починаючи з 1990 року я був переконаний, як переконаний і нині, що наша країна прямує до загибелі. Скоро вона буде розчленована. Я шукав способу заявити про це вголос [...] Мені зрозуміло, що як Маршал Радянського Союзу я порушив військову присягу і скоїв військовий злочин. [...] Нічого іншого, крім як відповісти за скоєне, мені тепер не лишилося». До листа Ахромєєв доклав банкноту номіналом 50 карбованців, заборгованих ним за обіди в кремлівській їдальні^[200].

Вадим Медведєв, помічник Горбачова, добре знайомий як із Пуґо, так і з Ахромєєвим, пізніше так прокоментував ці самогубства: «Їхня трагедія мені зрозуміла: добре Знав Бориса Карловича [Пуґо] як по-своєму цілісну, віддану певній ідеї людину, далеку від політиканства та кар’єризму. Не маю сумнівів у чесності і стосовно Сергія Федоровича». І Пуґо, і Ахромєєв вірили в комуністичні ідеали та непорушність радянської держави. Ахромєєв воював за неї в роки Другої світової війни. Пуґо, син фанатично відданого революції латиського стрільця, багато років очолював КДБ Латвійської РСР, а потім — компартію Латвії, боровся з тими, кого тоді називали націоналістами. Путч дав їм надію на збереження того світу, де вони виросли, зробили кар’єру, досягли високих посад, зрештою, просто знайшли себе. Для таких людей, як Пуґо з Ахромєєвим, поразка ГКЧП була особистим фіаско, крахом їхнього світобачення. Самогубство рятувало від тієї реальності, де вони з героїв і рятівників ставали злочинцями, які пішли проти свого народу, зрадили президента, якому служили^[201].

Увечері в неділю 25 серпня, на другий день після відставки Горбачова з посади генсека та підписання ним указу про передання партійного майна, у день, коли Єльцин підписав свій указ про прийняття цього майна в республіканське володіння, Микола Кручина, 63-річний начальник апарату ЦК, прийшов у свій колишній кабінет, щоб із представниками міської адміністрації обговорити механізм того передання. Зустріч, яка закінчилася після 21:00, була важкою для Кручини. Зазвичай привітний, він здивував свого охоронця з КДБ, коли після повернення із ЦК навіть не привітався з ним. Пригнічений і замкнений, Кручина піднявся у свою квартиру на п’ятому поверсі елітного будинку в центрі Москви. Він побажав дружині на добраніч і сказав, що має ще дещо зробити. Невдовзі після п’ятої ранку 26 серпня він викинувся з власного балкона й розбився на смерть.

Кручина вкоротив собі віку не тому, що розчарувався в ідеалах компартії чи діях її керівництва або рядових комуністів, а тому, що відчув: він зрадив свого покровителя; а також через те, що (наскільки ми тепер знаємо) боявся розслідування махінацій із партійними грішми. Зустріч, яка так зіпсувала йому настрій напередодні, скінчилася для нього на дуже тривожній ноті: як особа, відповідальна за партійні гроші, Кручина підписував усі головні документи, що давали добро на переведення серйозних сум із партійної скарбниці на рахунки комерційних фірм у країні та за її межами. Коли Василь Шахновський, чиновник міськадміністрації, який був на зустрічі із Кручиною, сказав: «Нас чекає серйозна розмова про партійні фінанси», — керуючий справами ЦК сполотнів. Він несподівано урвав розмову, пообіцявши повернутися до неї наступного дня. Однак цей день для нього так і не настав.

Кручина був готовий обговорювати з посадовцями все, крім партійної каси. Як незабаром показало розслідування, частина схвалених його підписом закордонних трансферів ішла на «благі» наміри комунізму, зокрема неафішовану підтримку комуністичних партій і рухів усього світу, від США до Афганістану. Однак більша частина грошових переказів адресувалася комерційним банкам і тіньовим компаніям, які створили апаратники та їхні ділові партнери за останні два роки правління Горбачова. Поступово втрачаючи владу, партійні бонзи намагалися конвертувати політичний капітал у фінансовий. Ця стратегія забезпечила їм комфортне життя й поза партією та вберегла країну від тривалої (із можливим кровопролиттям) конфронтації із численним прошарком партійної номенклатури, який глибоко вкоренився в суспільстві та в разі остаточної втрати влади міг залишитися ні з чим. Почалася боротьба за «золото» партії. Кручина став однією з перших жертв цього процесу^[202].