ШУЛІКИ

Незабаром Терру повернулася і повідомила Гедову відповідь: він сказав, що сьогодні ж залишить Ре-Альбі.

Тенар вислухала дівчинку, подумки задоволено відзначивши, що Яструб пристав на її пропозицію і вирішив триматися осторонь від королівських гінців, які так його жахали. Відтак вона нагодувала Колючку й Терру смаженими жаб'ячими лапками, поклала дівчинку спати, а тоді сіла потемки біля коминка і замислилася. Серце жінки краялося від туги та самотності. Гед пішов. Він більше не був великим магом і втратив упевненість у собі, тепер йому не обійтися без друзів; а Тенар відіслала його геть від тих, хто міг би підтримати у важку хвилину. Він пішов, а вона мусить залишитися тут, аби завадити королівським хортам узяти його слід. Принаймні варто дочекатися, доки гінці повернуться у Хавнор.

Його панічний страх і те, що й сама вона підпала під вплив цього страху, тепер здавалися Тенар вкрай нерозважливими; вона навіть подумала, що Гедові, можливо, і не варто тікати аж у Дубівці — він міг би й надалі ховатися в халупі тітоньки Слані. Принаймні там би його ніхто не шукав. А коли чужинці покинуть острів, Гед зможе повернутися сюди, в Оґіонів дім. І все буде гаразд: вона подбає про Геда, а він відновлюватиме сили і просто буде поряд із нею.

Зненацька на порозі хатини виросла чиясь невиразна тінь.

— Ш-ш-ш! Спиш? — почувся голос тітоньки Слані. — Він уже пішов, — змовницьким тоном повідомила відьма. — Рушив старою дорогою через ліс. Казав, що так він скоротить шлях і вже завтра вранці буде в Серединному Долі.

— Добре, — озвалася Тенар.

Вочевидь, нині тітонька Слань почувалася тут вільніше, ніж зазвичай, і, не чекаючи запрошення, сіла на стілець навпроти Тенар.

— Я дала йому на дорогу буханець хліба і трохи сиру.

— Дякую тобі, тітонько Слань. Ти добра жінка.

— Знаєш, люба, — голос відьми у темряві лунав так, наче вона виголошувала закляття, — я все хотіла сказати тобі одну річ, але боялася пхати свого носа куди не треба... Адже я знаю, що колись ти жила серед великих людей та й сама була однією з них. Власне, це й змусило мене припнути язика, коли в голову полізли різні думки. А все ж є певні речі, на яких я знаюся набагато краще за тебе, хоча ти вмієш писати руни, знаєш Прамову і взагалі набралася всіляких мудрощів і тут, і там, у далеких краях.

— Твоя правда...

— Ну от і добре! Пам'ятаєш, ми з тобою говорили про те, як одна відьма може впізнати іншу, і про те, як могутній маг бачить рівного собі. Тоді я сказала про нього — про того, що нині пішов звідси, — що тепер він уже ніякий не маг, і байдуже, ким він був раніше, а ти мені заперечувала... Пам'ятаєш? Але ж я тоді мала рацію, чи не так?

— Так. Він і сам про це казав.

— Авжеж, казав. І щоб ти знала, він таки не бреше і не морочить нікому голову! До того ж він не з тих, хто ладен їхати возом без вола. Але скажу тобі щиро: я рада, що він пішов! Це не могло тривати довго — якщо вже з ним таке сталося, він перемінився і все таке...

Тенар було геть невтямки, про що йдеться.

— Я не розумію, чому він так боїться, — сказала вона. — Ні, до певної міри, звичайно, розумію, але мені важко пояснити, звідки у нього цей сором. Я знаю: він вважає, що йому було б краще померти. Але я також знаю — і на цьому ґрунтується мій світогляд, — що суть життя полягає в тому, щоб робити свою справу, і робити її добре. Тоді матимеш і задоволення, і славу, і все інше. А якщо ти цього не можеш, або коли в тебе відбирають твою справу, тоді все втрачає сенс. Неодмінно треба мати щось своє...

Тітонька Слань слухала й кивала так, наче Тенар виголошувала неабиякі істини, а тоді, трохи помовчавши, сказала:

— Що не кажи, а таки, мабуть, не надто приємно старшому чоловікові почуватися п'ятнадцятирічним хлопчиськом!

У Тенар мало не вирвалося: "Про що це ти?", але вона стрималася. Жінка раптом збагнула, що завжди чекала, коли Гед нарешті повернеться зі своїх гірських мандрів і увійде до хати; що вона просто хотіла чути Гедів голос, що все її тіло не бажало миритися з його відсутністю. Вона скоса поглянула на відьму: Слань, наче купа чорного ганчір'я, бовваніла на Оґіоновому стільці.

— Ах! — вигукнула Тенар у відповідь тим незліченним думкам, що роїлися в її голові. — Так ось чому, ось чому я ніколи... — Вона надовго замовкла, а тоді нарешті спитала: — А хіба вони... хіба маги... це що, закляття?

— Звичайно, звичайно, люба, — запевнила Слань. — Вони зачаровують самі себе, здійснюючи так званий обмін — це щось на кшталт шлюбної угоди навпаки, скріпленої клятвами та магією. Кажуть, що саме завдяки такому обміну чаклуни отримують свою силу. Щоправда, мені щось не дуже віриться — це так само, якби я розповідала про те, що мені Прадавні Сили допомагають! А втім, деякі відьми ще й не таке витворяють...

— Ті, хто виховував мене, теж сподівалися на ласку Безіменних Сил...

— Авжеж, ти ж розповідала мені: жодного чоловіка, лише оті... Як же їх? Йовнухи, здається? Це ж просто жах якийсь!

— Але чому... Чому я ніколи навіть не думала...

Відьма голосно розреготалася.

— Бо в цьому й полягає їхня сила, люба. Ти не думаєш! І не можеш! І вони теж, окрім своїх чарів, не можуть нічого! А як же інакше? Адже силу свою вони віддали. От і не виходить, нічого не виходить! Ось так! Ти просто нічого не отримаєш, якщо не сплатиш належної ціни. У тому-то й річ! І це знають не лише великі маги, а й відьми та знахарі... І все-таки, знаєш, чоловікові важко забути про те, що він чоловік, навіть якщо йому до снаги дістати сонце з неба. Тож вони просто намагаються затуманити собі мізки, щоб не думати про це. Справді, навіть у недавні лихі часи, коли магія була в занепаді, я ніколи не чула, щоб якийсь чарівник порушив закляття і застосував свою силу для вдоволення власної хоті. Навіть найнікчемніший чаклун на таке не наважиться. Звісно, деякі невігласи-знахарі чи ворожбити — словом, різна дрібнота, — іноді вдаються до чарів, щоб закрутити голову якійсь селянці. Але ж я чудово знаю: їхні закляття нічого не варті! Тут річ у тому, що одна сила не слабша від другої, і в кожної з них — своя мета. Принаймні так я це розумію.

Тенар глибоко замислилась.

— Вони самі себе від людей відокремлюють, — нарешті сказала юна.

— Авжеж. На те вони й чаклуни.

— Але ж ти цього не робиш.

— Я? Нічого дивного, люба, адже я лише стара відьма!

— Стара?

На мить запала тиша, а відтак із темряви почувся відьмин голос:

— Достатньо стара, щоб уже нічим особливо не перейматися.

— Але ти казала... Ти ж не давала обітниці безшлюбності?

— А що це таке, люба?

— Ну, як усі маги?

— О, ні. Ні, ні! Я хоч і не була красунею, проте вміла дивитися на чоловіків так... і знаєш, то було зовсім не чаклунство! Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі... Потрібно тільки зміряти його таким, особливим, поглядом, і все! Роззявить рота, як ґава, і за кілька днів навідається до мене: "Дай мені ліків для пса, у нього короста", "А мені — цілющого зілля для бабусі", — але ж я добре знала, чого вони хочуть насправді, тож якщо хтось припадав мені до серця, то я не комизилася... Але тільки заради кохання, заради кохання! За чаклунство мені платять, а за задоволення — дарують кохання, ось що я тобі скажу. Звісно, і в коханні не сама лише втіха була... Я колись сохла за одним парубком, дуже вже гарний був, та тільки серце крижане, жорстоке... Він уже давно помер. Батько того Скорохода, котрий нещодавно повернувся сюди жити, — ти ж його знаєш! О, я просто божеволіла від кохання — навіть чарами один раз скористалася! Та все було марно. В бурякові кров не грає... Та й сюди, в Ре-Альбі, я перебралася через мороку з одним хлопцем із Порт-Ґонту. Я тоді ще зовсім молодою була. А він походив з багатої й поважної родини, тож я не могла нічого вдіяти. Сила була на їхньому боці! Вони не хотіли, щоб їхній син знався з простою дівчиною, з якоюсь брудною хвойдою — так вони мене називали. Мабуть, якби я не втекла сюди, то вони б завиграшки прибрали мене зі своєї дороги. Але, Боже мій, як я кохала того хлопця! У нього були такі дужі, мускулясті руки, а в глибоких темних очах жеврів вогонь — я наче й досі бачу їх перед собою...

Вони доволі довго сиділи мовчки.

— Слухай, а коли ти була з чоловіком, то, мабуть, мусила забувати про чаклунство?

— Аж ніяк, — задерикувато відповіла відьма.

— Але ж ти казала, що не можна нічого отримати, не віддавши. Чи у жінок це не так, як у чоловіків?

— Що саме не так, люба?

— Не знаю, — промовила Тенар. — Мені здається, що ми самі створюємо всі ці відмінності, а тоді скаржимося. Я не розумію, чому мистецтво Високої Магії та й сама магічна сила не можуть бути однаково відкритими для чоловіків і жінок?

— Чоловік здебільшого віддає, люба. А жінка приймає.

Тенар мовчала: вочевидь, її не влаштовувало таке пояснення.

— Наша жіноча сила, на перший погляд, здається меншою, слабшою, ніж у чоловіків, — сказала тітонька Слань. — Зате вона глибше сягає, бо, по суті, складається із самого коріння. Це як старий ожиновий кущ. А сила мага схожа на високу ялину, міцну, крислату — але під час бурі саме такі дерева й ламаються. А ось ожині ніщо не зашкодить! — Вона насмішкувато заквоктала, наче квочка, вдоволена таким порівнянням. — Ну що ж! Тепер він уже, мабуть, далеко відійшов, їм його не знайти. Але люди все одно базікати почнуть...

— Про що?

— Ти шанована жінка, люба, і добре ім'я жінки — це її багатство.

— Її багатство, — тупо повторила Тенар і, помовчавши, сказала ще раз: — Її багатство. Її скарб. Її ціна... — Вона зненацька підхопилася зі стільця, потягнулась всім тілом. — Це як у драконів, які шукають печери, будують фортеці і зберігають там свої скарби, дбають про свою спадщину, сплять на своїх статках, зливаючись із ними, перетворюючись на них... Лише брати і брати, але ніколи нічого не віддавати!

— Ти ще пізнаєш ціну доброго імені, — сухо зауважила тітонька Слань, — коли його втратиш. Звісно, це в житті не найголовніше. Але виправити такий ґандж дуже нелегко...

— А ти би погодилася не бути відьмою, аби стати шанованою жінкою?

— Не знаю, — замислено відповіла Слань. — Я не знаю, як би це мені вдалося. Адже в мене лише один-єдиний дар, а інших талантів, мабуть, катма.

Тенар підійшла до неї і взяла її руки у свої. Здивована цим жестом, тітонька Слань зірвалася зі стільця і трохи відсахнулась від неї, але Тенар пригорнула її до себе й поцілувала в щоку.

Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар — легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:

— Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?

— Не треба, — лагідно мовила Тенар. — Мені до чужинців не звикати.

Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим — здавалося, що горить саме повітря. Тенар була й не була в цьому мареві; вона ширяла на крилах вітру й сама була вітром, тією його силою, що не знає перепон... І жоден голос не покликав її...

Вранці вона сиділа на ґанку і розчісувала коси. Тенар була білошкірою, але, на відміну від більшості карґадців, мала темне волосся. Щоправда, тепер у її чорних, як воронове крило, косах іноді вже з'являлися срібні ниті. Вона щойно помила голову тією водою, яку приготувала для прання, бо вирішила, що пранням займеться пізніше. Ранок видався спекотним. Тенар сушила коси на сонці, повільно розчісуючи їх, — іскри спалахували на її волоссі і, наздоганяючи гребінь, з тріском збігали вниз.

Терру підійшла і зупинилася у неї за спиною, уважно спостерігаючи. Тенар обернулась і побачила, що дівчинка мало не тремтить від напруження.

— Що сталося, моя пташко?

— Із тебе вогонь летить, — промовила дівчинка. — По всьому небу розлітається!

— Та це ж просто волосся іскрить, — трохи ніяковіючи, пояснила Тенар. Терру посміхнулася, і Тенар раптом усвідомила, що раніше ця дитина ніколи не всміхалася. А тепер вона обома руками, здоровою й обпеченою, намагалася упіймати іскри, що сипалися з розпущеного волосся Тенар, і сміялася:

— Іскорки, іскорки!

І тоді Тенар уперше запитала себе: цікаво, яким бачить Терру весь цей світ? І зрозуміла, що не знає відповіді на це питання, що неможливо знати, як бачить світ той, кому випалили одне око. Їй знову згадалися Оґіонові слова: "Її будуть боятись". Проте вона не відчувала ніякого страху, навпаки! І заходилася знову чесати коси — завзято орудувала гребенем, аби іскорок було якомога більше, щоби знову і знову чути цей тихий, хрипкий, радісний сміх.

Потім вона попрала простирадла та рушники, свою білизну та речі Терру і розклала все на осонні посеред галявини, перед тим упевнившись, що кози надійно зачинені в кошарі. Випрані речі Тенар пригнітила камінням — з самого ранку дув поривчастий вітер, і в ньому чаїлась якась дика, неприборкана сила.

Терру росла. Вона й досі здавалася надто маленькою та худенькою, як на свій вік (їй тоді було близько восьми), але протягом останніх кількох місяців її опіки повністю загоїлися і перестали боліти. Дівчинка більше рухалась і краще їла, а відтак сукенки, які вона доношувала після наймолодшої, п'ятирічної Жайвірчиної донечки, тепер стали замалими для неї.

Тенар подумала, що варто було би навідатися в село, до ткача Вітряка, і попросити в нього трохи полотна в обмін на ті недоїдки, які вона посилала для його свиней. Було б непогано пошити щось для Терру. Та й старого Вітряка, зрештою, теж хотілося побачити. Смерть Оґіона і Гедова хвороба змушували її уникати мешканців Ре-Альбі. Обидва ці маги, як завжди, силоміць вихопили її з виру звичних подій та явищ, із того світу, в якому вона чудово давала собі раду і який сама обрала для життя, — той світ не мав нічого спільного з королями і магами, з далекими мандрами і незвичайними пригодами. Натомість прості люди, які її оточували, займалися звичними справами: одружувалися, ростили дітей, орали поля, пасли худобу, шили, прали... Тенар думала про це з якимось мстивим почуттям — так, наче сперечалася з Гедом, котрий зараз уже, мабуть, підходив до Серединного Долу. Жінка уявила, як він іде по дорозі повз виярок, у якому вони з Терру ночували, — сивий, самотній, мовчазний мандрівець із хлібиною в наплечнику і тягарем усвідомлення власної ніщоти на душі.

"Пора вже й тобі дещо зрозуміти! — подумки звернулася вона до Геда. — Принаймні маєш усвідомити, що на Роуку тебе навчили не всього!" І нараз згадала зовсім інше — одного з тих молодиків, що тоді перестріли їх із Терру на дорозі. Тенар мимоволі скрикнула: "Обережно, Геде!", адже він не взяв із собою навіть звичайного дубця. А згадала вона, до речі, не того чорновусого гевала, що першим озвався до неї, а іншого — молодшого, у смушковій шапці, котрий не зводив сторожкого погляду з Терру.

У селі вона спочатку рушила до маленької хижки, що сусідила з будинком Вітряка: тут вона колись жила. Аж раптом повз хатину — просто перед її очима — пройшов чоловік. І це був той самий парубок у смушковій шапці, якого вона щойно згадувала! Її він не помітив, і Тенар дивилася, як він упевненою ходою, не зупиняючись, крокує сільською вулицею, прямуючи чи то до місцевого заїзду, чи то до перехрестя гірських доріг за селом.

Тенар, не вагаючись, рушила за ним, тримаючись дещо віддалік, аж поки не побачила, що той повернув до маєтку посадника Ре-Альбі, а не вниз, у той бік, куди пішов Гед.

Трохи заспокоївшись, вона подалася в гості до старого Вітряка.

Як і більшість ткачів, Вітряк був майже відлюдником, але свого часу це не завадило йому по-людськи поставитися до незнайомої карґадської дівчини. "Скільки гарних людей, — подумала Тенар, — уже тоді захищали моє добре ім'я!" Тепер Вітряк майже осліп й узяв ученицю, котра й виконувала більшу частину роботи. Старий щиро радів, зустрічаючи гостю. Він поважно сидів на старовинному різьбленому кріслі під тим самим віялом, від якого походило і його прізвисько Вітряк-Віяло. То була справжня родинна реліквія — віяло це, величезне, майстерно оздоблене, колись подарував дідові Вітряка один пірат на знак подяки за надзвичайно швидко виткану парусину. Віяло висіло на стіні: витончені постаті чоловіків і жінок у пишних барвистих шатах, вежі й мости, строкаті знамена великого Хавнору — все це Тенар пам'ятала з юності. Гості Ре-Альбі неодмінно заходили до ткача, щоби помилуватися цим дивом. І всі одностайно сходились на тому, що це, без сумніву, найкраща річ у цілому селі.

Тенар захоплено дивилася на віяло, знаючи, що це подобається старому, а ще тому, що воно й справді було напрочуд гарним. Вітряк гордо спитав:

— Либонь, у своїх мандрах ти нечасто бачила таку красу, еге ж?

— Твоя правда, — відповіла Тенар.

— А хіба я не показував тобі, що зображено на звороті віяла?

— Ні, — відповіла вона, а відтак їй довелося зняти віяло зі стіни, адже сам Вітряк бачив дуже погано і натомість заклопотано підказував їй, що робити. Тенар поклала віяло йому на коліна, і він своїм затуманеним поглядом втупився у дивовижні малюнки, то складаючи, то розкриваючи віяло, щоб переконатися, що всі його чарунки цілі. Нарешті старий склав віяло, перевернув його і дав їй.

— Розкривай, але повільно, — попередив він.

Тенар так і зробила. Перед її очима поставало казкове видіння — тонкий блідий малюнок на пожовклому шовку: ясно-червоні, зелені, сині дракони рухалися, збиралися в зграї серед хмар і гірських вершин, і точнісінько так само гуртувалися люди, зображені на іншому боці віяла...

— Підніми його вище і піднеси до світла, — порадив Вітряк.

І тоді вона побачила обидва боки одночасно, дві картини, які злилися в одну завдяки світлу, що сочилося крізь тонкий шовк, — гірські вершини і хмари збіглися з міськими вежами, люди стали крилатими, а дракони дивилися на неї людськими очима.

— Бачиш?

— Бачу, — прошепотіла Тенар.

— А я тепер уже не можу нічого розгледіти — серцем пам'ятаю. Я мало кому це показував.

— Це справжнє диво!

— Я збирався показати це Оґіону, — мовив Вітряк, — та, бач, не встиг...

Тенар іще раз перевернула віяло, тримаючи його проти світла, а тоді повісила реліквію на місце, і дракони сховалися у темряву, а чоловіки та жінки йшли собі, як звичайно, осяяні сонячним промінням.

Потім Вітряк повів Тенар до стайні, щоб показати своїх свиней — пару вгодованих кнурців, які восени мали піти на ковбасу. Старий поскаржився на Колючку, яка часом забувала приносити свиням свіжі помиї. Тенар сказала, що мріє про невеликий шмат матерії, щоб пошити дитині сукенку, і Вітряк охоче витяг зі скрині й подарував їй добрячий сувій тонкого полотна.

Повертаючись додому, Тенар думала про те, що й Терру згодом могла б сидіти за ткацьким верстатом. Робота ця, звісно, доволі нудна й одноманітна, зате ткацьке ремесло завжди було в пошані і якоюсь мірою навіть вважалося шляхетним. Усі звикли до того, що ткачі — люди сором'язливі, нерідко самотні, захоплені лише своєю роботою. А те, що вони завжди працюють у приміщенні, дозволило б Терру не надто часто показуватися людям на очі. Але чи зможе дівчинка ткати скаліченою рукою? І невже їй до скону доведеться ховатися?

Тенар спробувала думати про щось інше. Про сукню, яку вона пошиє для Терру. Половину тканини можна пофарбувати у жовтий або червоний колір, а зверху буде білий фартушок із мереживом. А якщо шити ощадливо, то вистачить іще й на сорочку, і на другий фартушок...

— Терру! — гукнула вона, підходячи до хати. Коли вона вирушала в село, Колючка й Терру були в кошарі з козами. Тенар ще раз покликала малу, бажаючи показати їй тканину і розповісти про майбутню сукню. Зненацька з-за рогу з'явилася незграбна Колючка, тягнучи за собою налигану Стрибуху.

— А де Терру?

— З тобою пішла, — зі щирим подивом відповіла Колючка, і Тенар навіть озирнулася, так наче дитина стояла у неї за спиною, перш ніж зрозуміла, що Колючка й гадки не має, де Терру, і просто видає бажане за дійсне.

— Де ти її залишила?

Колючка і цього не знала. Досі вона ніколи не відпускала від себе Терру, мабуть, вважаючи, що дівчинку треба весь час тримати на прив'язі, як козу. А втім, можливо, це розуміла сама Терру і тому завжди намагалася бути поблизу... Зрештою, так нічого і не дізнавшись від Колючки, Тенар кинулася шукати і кликати дівчинку. Та все було марно...

Вона намагалася якомога довше не думати про урвище. Адже щойно вони прийшли сюди, Тенар пояснила Терру, щоб та ніколи не ходила ні серед крутосхилів, розташованих нижче від будинку Оґіона, ані краєм скелястого урвища над морем. Дотепер дівчинка не порушувала її настанов. Але ж діти такі забудькуваті!.. Втім, Терру своїх обіцянок не забуває. Але ж вона могла опинитися біля краю урвища ненароком, навіть не помітивши цього. Та ні, вона напевне подалася до тітоньки Слані! Саме так! Вона вже ходила в село вчора ввечері і тепер, мабуть, вирішила повторити свій подвиг.

Проте й у тітоньки Слані дівчинки не було. І відьма її не бачила.

— Я знайду її, люба, не переживай! — запевнила вона Тенар; але замість того, щоб піти вгору лісовою стежкою на пошуки Терру, відьма заходилася в'язати зі свого волосся якісь вузлики, вочевидь готуючись виголосити закляття.

Тенар кинулась назад, до хати, знову і знову гукаючи дівчинку. Відтак побігла до Оґіонової могили і трохи далі, повз неї, в ліс. Малої ніде не було. Повертаючись до господи, Тенар пройшла повз випрану білизну, розкладену на траві. Шмаття вже висохло, до вечора його треба зібрати... Необхідно пошукати біля будинку, в коморі, у кошарі — скрізь і якнайретельніше. Це її провина! Це вона винна, тому що думала, як зробити з Терру ткалю, як заперти її в кімнаті, прикувати до ремесла, щоби здобути їй добре ім'я і загальну повагу... Оґіон тоді сказав: "Навчи її всього, що знаєш сама!" І Тенар розуміла, що саме їй належить подбати про Терру, проте вона не впоралася із цим завданням, не справдила покладених на неї сподівань, загубила великий дар.

Тенар обнишпорила кожен куток у будинку, обшукала інші приміщення, знову зазирнула у ванькир і під ліжко. Тоді зупинилася, щоб напитися води, бо вуста її пересохли, як пісок у пустелі.

За дверима, як завжди, стояли три палиці — Оґіонів костур і їхні з Терру подорожні ціпки. Раптом одна з палиць поворухнулася і сказала:

— Я тут.

Дівчинка забилася в темний кут, зіщулившись усім тілом, і здавалася не більшою від крихітного песика.

— Пташко моя, горобчику, вогнику мій, що сталося? Що? Що вони з тобою зробили?

Тенар пригорнула до себе зіщулене й холодне, наче камінь, дитяче тіло.

— Як же ти мене налякала! Хіба можна таке витворяти? Сором та й годі!

Вона плакала, і її сльози капали дитині на обличчя.

— Ох, Терру, Терру! Більше ніколи так не роби!

Дівчинка здригнулася і зненацька міцно притулилася до Тенар, сховавши личко на грудях у названої матері. Ні, вона не плакала. Терру взагалі ніколи не плакала; мабуть, усі її сльози згоріли у тому смертоносному вогнищі. Натомість з уст дитини вирвався стражденний стогін... А може, то було ридання?

Пригортаючи малу, жінка намагалася її заколисати. І поволі розпачливі обійми дівчинки трохи ослабли. Її голівка сонно лягла на груди Тенар.

— Скажи-но мені... — прошепотіла жінка, і Терру одразу відповіла їй своїм слабким, хрипким голосом:

— Він приходив сюди.

Спершу Тенар подумала про Геда, але за якусь мить, пригадавши свій страх, здогадалася, про кого йдеться! Вона сухо посміхнулася і, добиваючись чіткої відповіді, знову запитала:

— Хто це "він"?

Відповіді не було, натомість Терру дрібно затремтіла всім тілом.

— Той самий? — тихо спитала Тенар. — Отой, у смушковій шапці?

Терру кивнула.

— Той, кого ми бачили тоді на дорозі?

Дівчинка промовчала.

— Там було четверо чоловіків — я на них іще розсердилася, пам'ятаєш? То був один із них?

Раптом Тенар згадала, що Терру тоді йшла, опустивши очі й ховаючи обпалену щоку, — вона завжди так поводилася, коли зустрічала чужинців.

— Терру, ти знаєш його?

— Так.

— Відтоді, як... як ви жили у наметі біля річки?

Вона знову кивнула.

Тенар ще міцніше пригорнула дівчинку до себе.

— Отже, це він приходив сюди... — промовила вона, і весь жах, який жінка носила в собі, зненацька перетворився на гнів, на нестримну лють, що спалахнула в її серці. Тенар якось дивно реготнула — "Хах!" — і чомусь відразу згадала старого Калесина, його моторошний сміх.

Але їй, людині, жінці, було доволі непросто втримати полум'я цієї люті в собі. Та й дитину треба було заспокоїти.

— А він тебе бачив?

— Ні, я сховалася.

Тенар швидко заговорила, гладячи дівчинку по голові:

— Терру, він більше ніколи тебе не зачепить. Зрозумій це і повір мені. Він більше ніколи тебе не побачить — принаймні, доки я з тобою. Ти ж розумієш це, моя люба, моя красунечко? Не бійся його! Не можна боятися! Бо ж він саме на це й розраховує. Твій страх додає йому снаги, він живиться ним. Але ми змусимо його попостити! Нехай голодує, нехай гризе сам себе. Нехай подавиться, гризучи власні маслаки... Ох, не слухай мене, я страшенно сердита, я аж киплю... Поглянь, я дуже червона? Червона, як ґонтійка? Як той дракон, правда? — Тенар намагалася жартувати, і Терру, підвівши очі, поглянула їй в обличчя і сказала:

— Так, червона. Ти — червоний дракон.

* * *

Рано-вранці вони прокинулися, вмилися, і тільки тоді Тенар зрозуміла, що страшенно хоче їсти.

— Я голодна, як вовк, — зізналась вона Терру і небавом приготувала їм тривний сніданок: хліб, сир, холодні боби, присмачені олією і прянощами, кружальця цибулі та копченої ковбаси. Вони досхочу попоїли.

— А тепер затям, крихітко, — сказала Тенар, коли вони вже прибирали зі столу, — я більше ніколи не залишу тебе саму, і ти теж не відходь від мене. Гаразд? А зараз ми з тобою навідаємось до тітоньки Слані. Вона там чаклувала, щоб знайти тебе, тож нехай більше про це не турбується.

Терру завмерла. Вона тільки глянула на відчинені двері й відсахнулася.

— А ще нам з тобою потрібно зібрати висохлу білизну. Захопимо її, коли будемо повертатися назад. А тоді я покажу тобі тканину, яку роздобула вчора. Шитиму сукню. Нову сукенку для тебе. Червону, як жар.

Дівчинка ніби й не чула її.

— Якщо ми будемо ховатися, Терру, то він і далі сотатиме з нас жили. А ми самі маємо стати сильними! Це йому не сподобається. Ану, ходімо!

Терру ледве зважилася переступити через поріг. Вона ховала обличчя, тремтіла і спотикалася, але Тенар була невблаганною.

— Ходімо! — наказала вона, і дівчинка пішла з нею.

Тримаючись за руки, вони перейшли через поле і опинилися біля халупи тітоньки Слані. Один раз чи двічі Терру навіть змусила себе підвести очі.

Відьма не здивувалась, побачивши їх, але вигляд у неї був сумний і втомлений. Вона звеліла Терру піти в дім подивитися на курчат, які щойно вилупилися у її квочки, і мала притьмом побігла до дверей.

— Вона весь час була в хаті, — сказала Тенар. — Ховалася.

— Ну що ж, добре, що вона вміє ховатися, — мовила відьма.

— Чому? — різко спитала Тенар. Вона не мала гумору гратися в загадки.

— Бо... бо тут різні люди ходять... — знехотя пояснила Слань, і в її голосі бриніли тривожні нотки.

— Різна наволоч тут вештається! — відрубала Тенар, і тітонька Слань, поглянувши на неї, навіть трохи відсахнулася.

— Овва! — сказала вона. — Заспокойся, люба. Ти вся просто-таки вогнем гориш, навколо голови світло сяє. Я скористалася чарами, щоб знайти дівчинку, але закляття не подіяло. Чомусь усе відбувалося не так, як треба, і я навіть не знаю, чи припинилася дія магії. Не знаю, що й думати. Я бачила Великих. Шукала нашу дівчинку, а бачила Великих, які ширяли над вершинами гір, серед хмар. А тепер і ти на них схожа, і волосся твоє наче полум'ям охоплене... Що сталося, що не так?

— Є тут один, у смушковій шапці, — сказала Тенар. — Такий молодий. У нього ще, здається, куртка на плечі подерта. Ти його часом тут не бачила?

— Він до посадника сіно косити найнявся, — кивнула Слань.

— Я ж казала тобі, що вона... — Тенар поглянула у бік хатини, — що вона була тоді з жінкою і двома чоловіками. Так-от, він — один з тих двох.

— Ти хочеш сказати, один із тих, що...

— Так.

Відьма завмерла, наче витесаний з дерева ідол.

— Не знаю, — нарешті озвалася вона. — Мені здавалося, що я знаю достатньо. Але це не так. А що... Невже він прийшов... щоби побачити її?

— Якщо він її батько, то, можливо, просто захоче забрати дитину.

— Забрати?

— Вона ж його власність.

Тенар говорила спокійно, дивлячись на вершину Ґонтської гори.

— Але я гадаю, що батько все-таки не він. Мабуть, той, другий. Той, що прийшов тоді в село і сказав моїй подрузі, що дівчинка "попеклася".

Тітонька Слань ще не зовсім отямилася, вона досі перебувала в полоні власних чарів і видінь, її злякала і лють Тенар, і усвідомлення того, що десь поблизу бродить лиходій... Вона скрушно похитала головою.

— Я не знаю, — повторила відьма, — хоч думала, що знаю достатньо. Навіщо ж він повернувся сюди?

— Щоб знищити її, — пояснила Тенар. — Убити, поглинути, зжерти. Я більше не залишу її саму. Але завтра вранці я хочу попросити тебе побути з нею. Приблизно годинку. Зробиш це для мене, поки я навідаюся до посадника?

— Звичайно, люба. Якщо хочеш, я можу захистити її чарами, зробити невидимою. Але ж... Оті королівські посланці з Хавнору, вони зараз також гостюють у посадника...

— Нічого, нехай і вони поглянуть, як тут живуть прості люди, — відповіла Тенар, і Слань знову відсахнулась від неї: старій здалося, що вітер жбурнув їй в обличчя жменю гарячих іскор.