home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




IV

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш — ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, — усього лише містифікація.

Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.

Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда — як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.

Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, — в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу — днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.

У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш — я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».

Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.

Нічого дивного, що цей час наче виблюваний — зрозумійте мене правильно, — час із других рук. Хай Бог милує.

І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога — не чіпайте часу!».

З іншого боку — хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.

Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом[218] разом із його ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.

Тут відбувається й дещо дивніше — речі, які я приховую перед самим собою, фантастичні з огляду на свою абсурдність. Коли б я не виходив з кімнати, мені завжди здається, що хтось різко віддаляється від дверей і повертає в бічний коридор. Або що хтось іде переді мною, не озираючись. І це не санітарка. Я знаю, хто це! «Мамо!» — кричу я тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя й деякий час дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут відбувається? Що це за пастка така?



предыдущая глава | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | cледующая глава