home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Мій батько йде в пожежники

У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки[183], пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.

Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.

Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.

Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.

Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані[184] ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.

Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.

Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.

Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».

Але, знепритомнілий від сонливості, я міцніше пригорнувся до неї й заснув остаточно.

Пізніше я ніколи не міг дізнатися від матері, скільки реального було в тому, що я побачив згаданої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, постійно западаючи в глуху непритомність, а скільки — виплодом моєї уяви.

Там була якась велика суперечка між батьком, матір’ю та Аделею, головною героїнею тієї сцени, суперечка засадничого значення, як я здогадуюся нині. Якщо я намарне силкуюся розгадати її зміст, який постійно кудись вислизає, то винні в цьому, безумовно, прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, що їх я намагаюся заповнити домислом, підміною, гіпотезою. Безвладний і непритомний, я знову й знову відпливав у глухе незнання, в той час як на закриті повіки зіходив повів зірчастої ночі, розіп’ятої у відчиненому вікні. Ніч дихала чистим пульсуванням і раптом скидала прозору заслону зірок, з висоти зазираючи в мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, заплутаний у моїх віях, розливався сріблом по сліпому білку ока, і крізь щілини в повіках я бачив кімнату у світлі свічки, зануреної в безлад золотих ліній та зиґзаґів.

Можливо й таке, що ця сцена відбулась іншого разу. Багато що свідчить про те, що її свідком я став значно пізніше — котрогось із днів, коли, зачинивши крамницю, ми з матір’ю та продавцями повернулися додому.

На порозі нашого дому мати скрикнула зі здивування і захвату, продавці ж заніміли в осяянні. На середині кімнати стояв прегарний мосяжний лицар, справжнісінький святий Юрій, увипуклений панциром, золотими пластинками нараменників, усім дзвінким обладунком начищених до блиску золотих бляшок. З подивом і радістю я розпізнав під важким преторіанським[185] шоломом настовбурчені вуса й наїжачену бороду батька. Обладунок здіймався хвилею на його збурених грудях, мосяжні кільця дихали шпаринами, мов тіло велетенської комахи. Звеличений зброєю, весь у блиску золотої бляхи, батько нагадував архістратига небесних сил.

«На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не розуміла речей вищого порядку. Завжди і всюди ти перекреслювала мої починання вибухами бездумної люті. Але нині, закутий у панцир, я глузую з твоїх лоскотань, якими ти доводила мене, беззахисного, до розпачу. Безсила злоба схиляє нині твій язик до жалюгідної красномовності, простацтво й неперебірливість якої чудово поєднуються з тупістю. Повір, що мене вона сповнює самим лише співчуттям і сумом. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти аж палаєш несвідомою заздрістю до всього, що виходить понад межі пересічності».

Аделя зміряла батька безмежно зневажливим поглядом і, звертаючись до матері, сказала обуреним тоном, ронячи при цьому сльозу мимовільного роздратування: «Забирає весь наш сік! Виносить з дому всі слоїки з малиновим соком, який ми разом наварили влітку! Віддає його тим шлангам-пожежникам. А на додачу ще й обсипає мене імпертиненціями[186]. — Аделя рвучко схлипнула. — Теж мені — капітан вогняної варти! Капітан покидьків! — Вона верещала, міряючи батька ненависним поглядом. — Тепер їх усюди повно. Вранці, коли я хочу вийти по хліб, не можу відкрити двері. Звичайно ж — двоє з них заснули на порозі в сінях і забарикадували вихід. На сходах, на кожній сходинці лежить по одному в мосяжному шоломі і спить. Напрошуються до кухні, пропихають у дверну шпару свої кролячі морди в мосяжних банках: цукру, цукру… З рук мені виривають відерко і скачуть по воду, танцюють навколо мене, чіпляються, ледь не хвостами обмахують. При цьому ще й кліпають раз у раз червоними повіками й гидотно облизуються. Вистачає лиш коротко глипнути на котрогось, а йому вже фізія пухне, ніби в індика, червоним безстидним м’ясом. І таким давати наш малиновий сік!..».

«Твоя обмежена й недалека натура, — відповів батько, — паскудить усе, чого торкнеться. Ти накреслила образ отих синів вогню на рівні свого дрібного розуму. Що ж до мене, то вся моя симпатія належить цьому нещасному родові саламандр, цим бідолашним і горопашним вогняним істотам. Усією провиною цього колись блискучого роду було те, що вони подалися на службу до людей, себто продалися за ложку нужденного людського їдла. За це їм відплатили зневагою. Тупість плебейства не знає меж. Цих витончених істот доведено до найглибшого занепаду й остаточної нікчемності. Що ж дивного в тому, що їм не смакує бурда, простацька й пісна бурда, яку шкільна наглядачка варить у спільному казані для них та міських арештантів? Їхнє піднебіння, ніжне й геніальне піднебіння вогнистих духів, жадає шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тож тієї врочистої ночі, коли ми святково засядемо у великій залі міської Ставропігії[187] за накритими білими скатертинами столами, у тій залі з високими, залитими світлом вікнами, що кидають відблиски вглиб осінньої ночі, а місто довкола нас замиготить тисячами вогнів ілюмінації, кожний з нас із належним пієтетом та притаманним синам вогню смакуванням умочатиме булку в чашу з малиновим соком і поволі споживатиме цей шляхетний густий трунок. У такий спосіб внутрішня сутність пожежника міцнішає й оновлюється багатство барв, які цей народ вистрілює із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа повниться співчуттям їхній нужді, їхній не заслуженій ними деґрадації. І якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то лише з надією, що мені вдасться підняти із занепаду це плем’я, зупинити його приниження і розгорнути над ним прапор нової ідеї».

«Ти так змінився, Якубе, — сказала мати. — І став чудовий. Але не йди з дому на ніч. Не забувай, що відколи я повернулася, ми не мали змоги як слід порозмовляти. Що ж до пожежників, — звернулася вона до Аделі, — то мені справді здається, що ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоч і нероби. Я завжди із задоволенням дивлюся на цих підтягнутих юнаків у зграбних мундирах, дещо засильно стиснутих у поясі. Вони щедро наділені природною елеґантністю, а їхня запобігливість і запал, із яким вони щомиті готові прислужитися дамам, просто зворушливі. Хоч би скільки разів моя парасолька випадала з руки на вулиці чи розв’язувався б черевичок — завжди тут як тут один із них, переповнений співчуттям і жагучою готовністю. Я не в змозі розчарувати ці гарячі пориви і завжди терпляче дочікуюся, поки він прибіжить і мені прислужить, тим самим виразно ощасливлений. Коли ж він, виконавши лицарський обов’язок, відходить убік, його тут-таки обступає цілий гурт товаришів по службі — вони жваво обговорюють подію, і при цьому герой демонструє жестами, як усе було. На твоєму місці я радо користувалася б їхньою галантністю».

«А я вважаю їх дармоїдами, — мовив старший продавець Теодор. — Адже ми слушно не допускаємо їх до гасіння пожеж з огляду на їхню дитинну безвідповідальність. Досить лише раз побачити, з якою заздрістю вони завше спиняються коло групи хлопчаків, що, граючися, жбурляють об стіну ґудзиками, — й можете оцінити зрілість їхнього кролячого розуму. Щойно почуєш із вулиці дикий вереск забави, як, виглянувши з вікна, обов’язково побачиш у хлопчачій ватазі отих засліплених, забіганих і аж непритомних від азарту довганів. На вид пожежі вони шаліють від радості, плещуть у долоні й танцюють, мов дикуни. Ні, до гасіння вони не надаються ніяк. Куди вже кращі в цьому ділі сажотруси й міська міліція. А їм лишаються тільки забави та народні свята — от де вони незамінні. Наприклад, коли темним осіннім досвітком відбувається так званий штурм Капітолію й вони, переодягнуті на карфагенців, пекельно галасуючи, облягають Василіанську гірку. Усі в цю мить співають «Hannibal, Hannibal ante portas[188]». При цьому під кінець осені вони стають лінивими й сонними, що й засинають стоячи, а як випаде перший сніг, то вже й ні на грам їх ніде не видно. Один старий грубник розповідав, що під час ремонту димарів їх знаходять причепленими до димоходів і закляклими, ніби лялечки, у своїх багряних уніформах і лискучих шоломах. Так і сплять навстоячки, впившись малиновим соком, наповнені липкою солодкістю та вогнем. Тоді їх витягають за вуха й відводять у казарму, п’яних сном і непритомних, — ранковими осінніми вулицями, кольоровими від перших паморозків, поки вулична шпана кидається їм услід камінням, а вони лиш усміхаються своїм засоромленим усміхом, з винуватістю та докорами сумління, й перебирають ногами, ніби п’яні».

«Хоч там як, — мовила Аделя, — а соку я їм не дам. Не для того я псувала собі шкіру на кухні, виварюючи його, щоб тепер оці нікчеми його випили».

Замість відповіді батько приклав до рота свисток і пронизливо засюрчав. Тої ж миті — так, наче підслуховували коло замкової шпарини, — зайшли чотири підтягнуті юнаки і вишикувались уздовж стіни. Кімната посвітлішала від блиску їхніх шоломів, а вони, завмерши у військовій поставі, темні й засмаглі під сяйливими шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великий, оплетений лозою бутель з пурпуровим соком і перш ніж Аделя встигла їх перейняти, збігли, лунко тупаючи, сходами вниз і винесли дорогоцінну здобич. Двоє інших по-військовому вклонились і вийшли за першими.

Якусь мить здавалося, що Аделя вчинить щось нечуване — таким вогнем стріляли її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком він заскочив на підвіконник і розпростер руки. Ми поквапилися до нього. Ринок, щедро засіяний ліхтарями, аж кишів кольоровістю натовпів. Під нашим будинком восьмеро пожежників колом розтягнули велике вітрильне полотно. Батько ще раз озирнувся, зблиснув усією пишністю обладунків, мовчки нам салютуючи, а тоді з розпростертими руками, сяйливий, мов метеор, кинувся в ніч із тисячею вогнів. Це було настільки прекрасне видовище, аж усі ми в захваті заплескали. Навіть Аделя, забуваючи про образу, поаплодувала цьому стрибку, виконаному з такою елеґантністю. Тим часом батько пружно зістрибнув із простирадла і, з бряжчанням струсонувши бляшаною оболонкою, став на чолі підрозділу, який, шикуючись по двоє, на марші розгорнувся в довгу колону й тепер поволі віддалявся, крокуючи повз натовп і виблискуючи мосяжними банками шоломів.


Липнева ніч | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | Друга осінь