home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XXXIX

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч — замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима — і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія[169] лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.

Підбадьорений її кивком, я сідаю біля ліжка й починаю свою реляцію, послуговуючись підготовленими паперами. Через відкрите вікно за головою Б’янки плине божевільний шум парку. Цілий ліс, юрмлячися за вікном, плине хороводами дерев, проникає крізь стіни, заволодіває приміщенням, усюдисутній і всеохопний. Б’янка слухає дещо розсіяно. Щиро кажучи, дуже нервує те, що вона не перестає читати. Вона дає мені висвітлити кожну справу з усіх боків, зіставити всі proicontra, а потім, підвівши очі з-над книжки і трохи непритомно покліпавши, приймає кожне рішення швидко, квапливо і з дивовижною слушністю. Нашорошений та уважний щодо кожного її слова, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоби вникнути в потаємну ціль. Потім я слухняно подаю декрети їй на підпис, і Б’янка підписує — з опущеними віями, від яких паде довга тінь, і ледь іронічно спостерігає з-під них, як я ставлю свою контрасигнацію[170].

Можливо, що пізня пора, давно перейдена за північ, не сприяє зосередженню на державних справах. Вийшовши за останню межу, ніч схиляється до певної розслабленості. Поки ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпускається все більше, властиво, ми вже в лісі, кущами папороті пообростали всі закутки, відразу ж за ліжком ходить ходором стіна заростей, рухлива й заплутана. З тієї листяної стіни у світлі лампи визирають окаті вивірки, дятли і нічні звірята, вони нерухомо дивляться на світло лискучими випуклими очима. Починаючи з певного моменту, ми входимо в нелегальний час, у ніч, позбавлену контролю, підвладну всім нічним вибрикам та фанаберіям. Те, що все ще відбувається, вже наче поза рахунком, поза обліком, сповнене дріб’язком, непередбаченими аномаліями й нічним фіґлюванням. Тільки цьому я й можу приписати дивні зміни, що настають у психічному стані Б’янки. Вона, завжди така поважна й опанована, само втілення послуху та справжньої дисципліни, робиться дедалі примхливішою, прикрішою й непередбачуванішою. Папери лежать, розкладені на великій рівнині її ковдри, Б’янка недбало їх бере, неохоче кидає на них оком і байдуже випускає з розведених пальців. З надутими губами, підклавши бліде рамено під голову, вона відтягує своє рішення і змушує мене чекати. Або відвертається до мене спиною, затикає вуха руками — глуха до моїх умовлянь та просьб. Раптом вона без жодного слова, одним лише струсом ніжки під ковдрою, скидає всі папери на землю і дивиться через рамено з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилившися, старанно збираю їх, здмухуючи глицю. Ці, зрештою, не позбавлені принадності примхи аж ніяк не полегшують мою й без того тяжку та відповідальну роль реґента.

Під час наших бесід шум лісу, налитий холодним жасмином, проходить через кімнату цілими милями краєвидів. Усе нові фрагменти лісу пересуваються в мандрах — хороводи дерев і кущів, цілі пейзажі лісу плинуть, заповнюючи собою кімнату. Тоді стає зрозуміло, що ми, власне, із самого початку сидимо у своєрідному потязі, в лісовому нічному потязі, що ледве котиться берегом яру на лісистій околиці міста. Звідси той п’янкий і глибокий повів, який наскрізь пронизує ці вагонні відділення все новим сюжетом, що видовжується в безконечну перспективу передчуттів. Уже й кондуктор із ліхтариком прибивається звідкілясь — виходить з-поміж дерев і компостує наші квитки своїми кліщами. Так ми в’їжджаємо в дедалі глибшу ніч, відкриваючи її цілком нові анфілади, де повно затріскуваних дверей і протягів. Очі Б’янки глибшають, щоки горять, знадлива усмішка розхиляє губки. Вона хоче в чомусь мені звіритися? В чомусь найтаємнішому? Б’янка говорить про зраду, а її личко палає в екстазі, очі звужуються від напливів утіхи, коли, звиваючись, ніби ящірка, під ковдрою, вона приписує мені зраду священної місії. Вона вперто зондує моє зблідле обличчя своїми солодкими очима, які робляться дещо зизуватими.

«Зроби це, — шепоче вона з притиском, — зроби це. Станеш одним із них, отих чорних негрів…». А коли я заклинальним жестом прикладаю палець до вуст, повнячись розпачем, її личко раптово стає злим і ядучим.

«Ти смішний зі своєю незламною вірністю і всією цією місією. Бозна-що ти собі науявляв щодо своєї винятковості. А якби я вибрала Рудольфа?! Я тисячу разів волію його від тебе, нудного педанта. О, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до стирання власної суті, аж до самознищення…».

Потім зненацька з тріумфальним виразом вона питає: «Пам’ятаєш Льонку, доньку Антосі, пралі, з якою ти грався в дитинстві?». Я глянув на неї здивовано. «Це була я, — сказала вона й захихотіла, — тільки я тоді була хлопцем. Я тобі подобалась?».

Ех, у самій серцевині весни щось розвалюється і псується. Б’янко, Б’янко, ти також проти мене?



XXXVIII | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | cледующая глава