home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




XVII

Що таке весняний присмерк?

Чи ми дійшли до суті, чи ця дорога далі вже нікуди не приведе? Ми опинилися на кінці наших слів, які вже тут робляться маячливими, безглуздими і нерозбірливими. Проте щойно за їхньою межею починається все те, що в цій весні неохопне і невисловлене. Містерія присмерку! Щойно за нашими словами, куди вже не сягає сила нашої магії, шумить ця темна й неосяжна стихія. Слово тут розкладається на елементи і, розв’язавшись, повертається у свою етимологію, знову йде углиб, у свій темний корінь. Як же це углиб? Ми розуміємо це дослівно. Навколо темнішає, наші слова губляться серед неясних асоціацій: Ахеронт, Оркус, Підземне царство[126]… Відчуваєте, як усе спохмурніло від цих слів, посипалося кротовищем, як повіяло надрами, підвалом, могилою? Що таке весняний присмерк? Ще раз поставмо це запитання, цей жагучий рефрен наших з’ясувань, що на нього немає відповіді.

Коли корені дерев захочуть говорити, коли під дерном назбирається безліч минулого, давніх оповідей, прастарих історій, коли під коренями нагромадиться надто багато задиханих шепотів, неартикульованої мішанини і тої задушливої темності, що передує кожному слову, — тоді кора дерев чорніє й, порепана, розпадається на грубі клапті, на великі шматки, й серцевина відкривається темними порами, як ведмеже хутро. Зануришся лицем у це пухнасте хутро присмерку — і на мить робиться зовсім темно, глухо та, ніби під віком труни, задушливо. Тоді треба впитись очима, наче п’явками, у найчорнішу темряву і, завдавши їм легкого насильства, протиснути їх через непроникне, пропхати наскрізь через глуху товщу — й от раптом ми вже біля мети, на другому боці речей, ми вже в надрах, у Підземеллі. І бачимо…

Тут зовсім не темно, як можна було очікувати. Навпаки — усе просто пульсує світлом. Це, звичайно, внутрішнє світло коренів, облудна фосфоресценція, мляві прожилки ореолу, що ними підмурована пітьма, мандрівне переблимування субстанцій. Адже так само й коли ми спимо, відрізані від світу, загублені у глибокому самозануренні, у зворотній мандрівці до себе, — ми так само бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, бо ж і тоді думки запалюються в нас від внутрішньої скіпки і примарно жевріють уздовж ґнотів, займаючись від вузлика до вузлика. Так і здійснюється в нас відступ на всій лінії, задкування углиб, повернення до коренів. Так ми розгалужуємось у глибинах анамнезом[127], здригаючись від підземного трепету, що опановує нами, потаємно маримо на всій маячливій поверхні. Бо тільки нагорі, у світлі — це варто сказати раз і назавше — ми є тремтливо артикульована в’язанка мелодій, світлистий жайвориний вершок, у глибині ж ми знову розсипаємося на чорне мугикання, белькотіння, безмір незавершених історій.

Аж тепер ми бачимо, на чому ця весна зростає, чому вона така невимовно сумна й обтяжена знанням. Ех, не повірилося б, якби на власні очі не побачилось. Ось вони, лабіринти нутра, склади і сховища речей, ось іще теплі могили, порохно і мерва. Прадавні історії. Сім шарів, як у давній Трої[128], коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, одна коло одної, сплюснуті усмішки, вижерті обличчя, мумії, порожні лялечки… Тут оті колумбарії, ті шухляди для вмерлих, у яких лежать вони засохлі, чорні, мов корені, й чекають на свій час. Тут оті галантереї, де вони стоять на продаж у слізниках[129], тиглях і слоїках. Роками стовбичать вони у своїх шафах, довгими і врочистими лавами, хоч ніхто їх не купує. Може, вони вже ожили у комірках своїх гнізд, уже цілком оздоровлені, чисті, мов кадило, й духмяні — щебетливі медикаменти, пробуджені нетерплячі ліки, бальзами й ранкові мазі, що зважують власний смак на кінчику язика. Ці замуровані голубники повні дзьобиків, які щойно проклюнулись, і найпершого, несміливого ще світлистого цвіріньчання. Як же ранково робиться знагла в цих пустих і довгих рядах, де померлі пробуджуються всі поспіль, доглибно відпочивши, — до зовсім нового світанку!..


*

Але кінець іще не тут, зійдімо глибше. Тільки не боятися. Прошу подати руку, ще крок — і ми вже біля коренів, тож відразу стає гіллясто, тьмяно і коренево, як у дрімучому лісі. Пахне порохном і дерном, корені пересуваються в темряві, плутаються, підводяться, соки натхненно вливаються в них, ніби усмоктані помпою. Ми на другому боці, на звороті речей, у пітьмі, наметаній плутаною фосфоресценцією. Які кружляння, рух і тиснява! Яке кишіння, місиво, народи і покоління, тисячоразово розмножені іліади та біблії! Які мандри, який рейвах, зойк історії, яка плутанина! Далі ця дорога не поведе. Ми на самому дні, коло темних підмурівків, у Матерів[130]. Тут оті нескінченні безодні, безнадійні оссіанські[131] простори, тут усі оплакані нібелунґи[132]. Тут оті великі інкубатори історії, фабрики її фабул, повиті фіміамом курильні сюжетів і казок. Тепер нарешті починаєш розуміти цей величний і сумний механізм весни. Ага — вона росте на історіях! Скільки подій, оповідань, скільки доль! Усе, що ми коли-небудь читали, всі історії, що їх ми чули, як і всі ті, що вчуваються нам із часів дитинства — ніколи не розчуті, — тут, бо де ж іще їхні дім та вітчизна? Звідки письменники брали б концепції, звідки черпали б відвагу для вигадування, якби не відчували за собою цих ресурсів, цих капіталів, цих розрахунків сторицею, що ними аж вібрує Підземелля? Яке сплетіння шепотів, який затаєний гомін землі! У твоєму вусі пульсує невичерпна переконливість. Ідеш із приплющеними очима в цьому теплі шепотінь, усмішок і пропозицій, без кінця затримуваний, тисячу разів наштрикуваний на запитання, немов мільйонами солодких комариних хобітків. Вони хотіли б, аби ти узяв від них щось, що-небудь, хоч би дрібку цих безтілесних і вишептаних історій, аби прийняв їх у своє молоде життя, у свою кров, і зберіг, і жив з ними далі. Бо що таке весна, як не воскресіння історій? Тільки вона жива серед усіх безтілесних, тільки вона справжня, холодна і позбавлена знань. О, як тягне всіх цих примар до її молодої зеленої крові, до рослинного незнання, всіх цих фантомів, личин, фарфареликів[133]! А вона бере їх у свій сон, беззахисна й наївна, і з ними спить, і непритомна прокидається на світанку, й не пам’ятає нічого. Тому вона аж так обтяжена всією сумою забутого й така сумна. Бо мусить же сама-одна жити за стільки життів, за стількох відкинутих і знедолених бути гарною… А в неї для цього тільки бездонний запах черемхи, що плине єдиним, вічним, нескінченним потоком, який помістив у собі все… Бо що таке забути? На давніх історіях протягом ночі виросла нова зелень, м’який зелений наліт, світле й густе брунькування сипонуло з усіх щілин рівномірною щетинкою, ніби хлоп’ячий заріст наступного після стрижки ранку. Як зеленіє весна забуттям, як оті старі дерева віднаходять солодке й наївне невідання, як вони будяться гілками, що не обтяжені пам’яттю, корені тримають зануреними у старих історіях! Та зелень буде ще раз читати їх як новеньких — по складах і спочатку, й від неї, від зелені, замолодіють історії й почнуться ще раз, наче ніколи ще не відбувалися.

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium[134]


*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом[135], що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | XVIII