home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




II

У ті провесінні ночі, дикі і розверзлі, укриті величезними, ще сируватими, без пахощів, небесами, що серед повітряних вертепів і просторів стелилися в зоряні бездоріжжя, батько брав мене із собою на вечерю до маленької дворової рестораційки, схованої між задніми мурами останніх будинків Ринку.

У мокрому світлі вуличних ліхтарів, які бриніли від подувів вітру, ми йшли навпростець через велику й довершену площу — самотні, приголомшені огромом повітряних лабіринтів, загублені і здезорієнтовані в порожнинах атмосфери. Батько підводив до неба лице, відбілене блідим ореолом, і з гіркотою дивився на зоряний гравій, розсипаний по мілинах широко розгалужених і розлитих вирувань. Їхні згустки, нерівномірні і поки що не обраховані, ще не шикувались у жодні сузір’я, жодні фігури ще не вимальовувались із цих просторих і безплідних заплав. Смуток зоряних пустирів тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч ізнизу пучками променів, байдуже з’єднуючи їх від вузла до вузла. Під ліхтарнями, у світляному крузі, по двоє-троє зупинялися перехожі; світло навколо них створювало мимобіжне видіння кімнати з настільною лампою — в байдужій незатишній ночі, що десь там угорі розпадалася на нерівномірні шматки, на дикі повітряні краєвиди, пошарпані ударами вітру, жалюгідні й бездомні. Розмови не клеїлися, й перехожі з очима, схованими у глибоку тінь капелюхів, усміхалися, замислено слухаючи далекі шуми зірок, що їм, як на дріжджах, виростали простори тої ночі.

У дворі ресторації стежки було всипано гравієм. На стовпах задумливо сичали два ліхтарі. Панове в чорних куртках сиділи по двоє-троє, горблячись над біло застеленими столиками й бездумно втупившись у лискучі тарілки. Так завмерши, вони подумки прораховували ходи й переміщення на великій чорній шахівниці неба, в уяві спостерігаючи поміж зірок за перестрибами коней, збитими фігурами і сузір’ями, які тут-таки заступали на їхнє місце.

На естраді музики мочили вуса в кухлях гіркого пива й тупо мовчали, занурені в себе. Їхні інструменти, віолончелі та скрипки зі шляхетними обрисами, лежали на боках, покинуті під безгучним шумом зоряної зливи. Часом вони брали їх у руки і примірялися до проби, вискливо настроювали на тон своїх голосів, що їх подавали, прокашлявшись. Відтак вони знову відкладали їх — ніби ще не визрілі й неспівмірні з цією ніччю, яка байдуже пливла собі далі. Тоді в тиші й розпливанні думок, поки виделки з ножами ледь чутно побрязкували над білими столами, скрипки зненацька підводилися самі, передчасно дозрілі й повнолітні, щойно лише такі пискляві й непевні, тепер уже промовисті, стрункі, тонесенькі в талії — щоби відзвітувати про свої повноваження, взятися за відстрочену на хвилину людську справу й далі поточити той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком проступали виткі отвори в деках інструментів, їхні профілі, фрагментарні ключі, незавершені ліри й лебеді[114], удаваний, бездумний зоряний коментар на марґінесах музики.

Пан фотограф, що вже деякий час кидав у наш бік змовницькі погляди з-за сусіднього столика, врешті пересів до нас, прихопивши свій кухоль пива. Він значущо посміхався, нападав на власні думки, ляскав пальцями, знов і знову гублячи невловну суть ситуації. Ми із самого початку відчували її парадоксальність. Це імпровізоване рестораційне пристанище під віщуваннями далеких зірок безнадійно банкрутувало і безпорадно валилося, не в змозі задовільнити розрослі понад усяку міру претензії ночі.

І що могли ми протиставити отим бездонним пусткам? Ніч перекреслювала ту людську забаву, що її намарне силкувалися боронити скрипки, ніч заповнювала прогалину, перетягуючи свої сузір’я на завойовані позиції.

Ми бачили те розпряжене стійбище столів, румовище поскидуваних скатертин і серветок, які ніч, сяйлива і незліченна, перевершувала з тріумфом. Ми так само попідводилися, в той час, як, випереджуючи тіла, наша думка вже бігла за голосним гуркотінням її возів[115], за далеким, широко розсипаним зоряним гуркотінням тих великих і світлих шляхів.

Так ми рушили під ракетами її зірок, прочуваючи в душі, із заплющеними очима, її дедалі вищі й вищі осяяння. Ох, той цинізм переможної ночі! Захопивши тепер ціле небо, вона грала на його територіях у доміно, збайдужіло й без рахуби, відсторонено загрібаючи мільйонні виграші. Потім з нудьги почала креслити на побоїську перевернутих костей прозорі мальовидла, усміхнені фізії, весь час той самий усміх, тисячі разів повторений, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок і розсипався в зоряній байдужості.

Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна — ніби зійшла із Зодіаку[116]. Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись — і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.

Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший — ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.

Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, — аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво, Йосифе!» — загукав батько з визнанням і плеснув у долоні. Це був очевидний плагіат з учиненого щодо іншого Йосифа[117] і застосованого до цілком інших обставин. Ніхто не докоряв мені з цього приводу. Мій батько Якуб хитав головою і цмокав, а пан фотограф поставив на піску свій штатив, розтягнув міх свого апарату, мов гармонію, й весь пірнув у складки чорного сукна — він фотографував те особливе явище, той сяйливий гороскоп на небі, поки я з головою, зануреною у блиск, лежав у спалахах на плащі і безвладно притримував свій сон для експозиції.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | cледующая глава