home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




IV

«Капітальні малюнки», — казав Шльома, віддаляючи їх від себе з виглядом поціновувача.

Його обличчя ясніло відблисками кольорів і світла. Час від часу він скручував долоню навколо ока й дивився крізь той імпровізований окуляр, змінюючи риси сповненою серйозності та знання справи гримасою.

«Можна сказати, — говорив Шльома, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, злущитися і змінити шкіру, мов якась дивна ящірка. Невже ти думаєш, ніби я крав би і вчиняв тисячі своїх неподобств, якби світ аж настільки не занепав і зносився, якби речі в ньому не втратили своєї позолоти — далекого відблиску Божих рук? Що робити з таким світом? Як не засумніватися, не впасти духом, коли все в ньому наглухо закрите, замуроване понад своїм сенсом — тож усюди лише стукаєш по цеглинах, мов у стінах в’язниць? Ти мав би народитися раніше, Юзефе».

Ми стояли в тій напівтемній глибокій кімнаті, що в перспективі видовжувалася до відчиненого в бік Ринку вікна. Звідти до нас долинали хвилі повітря в ніжній пульсації, що розпросторювалися тишею. Кожний приплив надносив новий її заряд, насичений кольорами далини так, ніби попередній було вже зужито і вичерпано. Ця темна кімната жила тільки відблисками далеких будинків за вікном, відбивала у своїй глибині їхні барви, наче cameraobscura[110]. Крізь вікно, ніби у фокусі бінокля, видно було голубів на поліційній вартівні — надуті, вони походжали краєм аттики[111]. Час від часу всі вони зривалися й описували над Ринком одне-два півкола. Тоді кімната на мить світлішала від їхніх оперень, ширшала відблисками їхнього далекого тріпотіння, а потім знову гасла, коли, сідаючи, вони складали крила.

«Тобі, Шльомо, — сказав я, — можу розкрити таємницю цих малюнків. Уже від самого початку мене мучили сумніви, чи справді я їхній автор. Інколи вони здаються мені мимовільним плагіатом, чимось таким, що було мені підказане і підсунуте… Ніби щось чуже скористалося моїм натхненням для якихось мені не знаних цілей. Бо мушу сказати правду, — я стишив голос, дивлячись йому в очі. — Я знайшов Автентик».

«Автентик»? — запитав Шльома, просвітлений раптовим осяянням.

«Саме так. Зрештою, дивися», — сказав я, нагинаючись над шухлядою комоду.

Спершу я витягнув єдвабну сукню Аделі, коробку зі стрічками, її ж нові пантофлики на високих підборах. Повітрям розійшовся запах пудри й парфумів. Я дістав ще кілька книжок. На дні справді лежав давно не бачений дорогий зшиток — і світився.

«Шльомо, — сказав я зворушено, — глянь, оце лежить…».

Але він занурився в медитацію з Аделиним пантофликом у руці, з усією поважністю роздивляючись його.

«Бог цього не повідав, — говорив Шльома, — але все ж, як глибоко мене це переконує, припирає до стінки, відбирає останній аргумент. Ці лінії невідпорні, вони вражають своєю влучністю, остаточністю і, наче блискавка, вдаряють у саму суть. Чим заслонитися, що їм протиставити, якщо сам ти вже перекуплений, викреслений і зраджений найвірнішими спільниками? Шість днів творіння було Божих і світлих. Але на сьомий день Він відчув під руками чужий згусток і, вражений, відсмикнув руки від світу — хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Юзефе, стережися сьомого дня…».

І з жахом піднімаючи вузький Аделин пантофлик, продовжив так, ніби лискуча й іронічна виразність цієї пустої лакованої шкаралущі врекла його: «Чи розумієш ти весь потворний цинізм цього символу на жіночій нозі, всю провокацію розпусної ходи на цих вигадливих підборах? Та як би я смів залишатися під владою цього символу! Боже збав мене від такого вчинку…».

Так говорячи, він зграбними рухами запихав Аделині пантофлики, сукню й коралі собі за пазуху.

«Шльомо, що ти робиш?» — запитав я ошелешено.

Але він уже швидко прямував до дверей, ледь накульгуючи у своїх підкорочених картатих штанах. У дверях він ще раз обернув до мене своє сіре, геть невиразне обличчя і заспокійливо поклав палець на вуста. Відтак зник за дверима.


предыдущая глава | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | cледующая глава