home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




II

Мати прибігла налякана й міцно обійняла мій крик, намагаючись накрити його, мов пожежу, й задушити у складках своєї любові. Вона заткала мій рот своїм і кричала разом зі мною.

Але я відштовхнув її. Вказуючи на вогненний стовп, на золоту балку, що стирчала навскоси в повітрі, мов заноза, й ніяк не давала себе скинути, повна блиску й розвихрених пилинок, я кричав: «Геть, видери її, вирви геть!».

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

Я стояв у розхристаному натхненні і гнівно витягував, видовжував уперед пальці — дощенту перейнятий, наструнений, мов дороговказ, дрижачи з екстазу.

Моя рука провадила мене, бліда й чужа, волокла мене за собою — заклякла, звосковіла рука, як великі вотивні долоні[105], як долоня ангела, піднесена для присяги.

Був кінець зими. Дні стояли в калюжах та спалахах, із піднебіннями, забитими вогнем і перцем. Лискучі ножі краяли медову масу дня на срібні скибки, на призми, що в розрізі повнилися кольорами та корінцями прянощів. Але циферблат полудня зосереджував у своєму звуженому просторі весь блиск тих днів і показував усі палахкі та вогнисті години.

О такій порі, неспроможний помістити в собі весь жар, день облущувався листками срібної бляхи, хрусткою фольгою і шар за шаром оголював свій налитий блиском стрижень. І, наче цього було замало, диміли комини, клубочилася блискуча пара, і кожна мить вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, що їх невситно поглинало небо, й далі відкрите для нових і нових вибухів. Його просвітлені башти злітали вгору білими султанами, далекі фортечки розгорталися тихими віялами вибухової хвилі — під осяйною канонадою незримої артилерії.

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів. На килимі лежав навскісний, розпалений, накритий блискучими хвилями чотирикутник, що не міг відірватися від підлоги. Цей вогненний стовп уразив мене до глибини. Я стояв, ніби вречений, на розкарячених ногах і зміненим голосом обкладав його чужими твердими прокльонами.

За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки — знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.

«Бачите, — кричав я до матері й брата, — я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться — який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».

Я плакав від щастя та безсилля.

«Прокиньтеся, — закликав я, — покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».

І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».

Але ніхто не міг мене виручити — всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.

Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів — і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.

О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня — фігури, пейзажі, обличчя!

О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!

Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою — так, наче вночі за вікном нападало снігу.

Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.

То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.

З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори — аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою[106].

Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці — горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.

Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.

Вони задкували, похиливши голову і позираючи з-під лоба, губилися самі в собі, поверталися, розпускаючись у безіменний хаос, у звалище форм. Скільки хребтів, горбатих і випростаних, пропхалося тоді під моєю долонею, скільки лобів пролізло під нею з оксамитною ніжністю!

Саме тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. Це було те неясне, що не могло поміститися в їхньому житті, дика й настирлива примха, нерозумна і сліпа впертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхнього єства, вище голови, і раптово пробившись на світло, застигла в намацальну тверду матерію. Там набувала дикої, непередбачуваної та неймовірної форми, закручена фантастичною арабескою, незримою для їхніх же очей і дивовижною, в невідоме число, під жахом якого вони жили[107]. Я збагнув, чому ці тварини настільки схильні до несвідомої й дикої паніки, до полохливого шаленства: втягнуті у своє божевілля, вони ніяк не могли вив’язатися зі сплетіння тих рогів, з-поміж яких вони, похиливши голову, сумно й дико дивилися на світ, немов визираючи якогось просвітку поміж тими розгалуженнями. Ці рогаті тварини були жахливо зневолені і зі смутком та безсиллям носили на голові стигму своєї помилки.

Проте ще незрозуміліші були коти. Їхня досконалість непокоїла. Замкнуті в точній зграбності своїх тіл, вони були безпомильними й не знали відхилень. На хвилину лише зійшовши вниз, до дна свого єства, вони завмирали у своєму м’якому хутрі, загрозливо і врочисто поважніли, їхні ж очі круглявішали, мов місяці, втягуючи зір у свої вогнисті жолоби. Але вже за мить, викинуті на берег, на поверхню, вони позіхали всією нікчемністю — розчаровані й позбавлені ілюзій.

В їхньому житті, сповненому закритої в собі самій краси, не було місця жодній альтернативі. Знудьговані в цій досконалій в’язниці без виходу, огорнуті спліном, вони муркотіли у зморщену губу з виразом безпідставної жорстокості на дещо розширеній складками усміху морді. Нижче прослизали тихцем куниці, тхори і лиси — тварини-злодюги, істоти з недобрим сумлінням. Підступами, обманом та інтригами вони дорвалися до свого місця в бутті всупереч намірам творіння і, переслідувані ненавистю, загрожені, вічно на чатах, вічно в неспокої за оте своє місце, жагуче любили своє украдене, сховане по норах існування, готові жертвувати кожним шматком своїх тіл на його захист.

Нарешті пройшли всі, і в моїй кімнаті запанувала тиша. Я знову почав малювати, занурений у свої зшитки, що дихали блиском. Вікно було відчинене, й на підвіконному виступі тріпотіли під весняним вітром горлиці й сизарі. Нахиляючи голову, показували у профіль округле скляне око, якесь наче здивоване і летюче. Дні стали м’якими, опалевими і просвітленими, іноді ж — перлистими, сповненими солодкої мли.

Настали великодні свята, і батьки поїхали на тиждень до моєї заміжньої сестри. Я лишався в помешканні сам на сам зі своїми видіннями. Аделя щодня приносила мені сніданки й обіди. Я не зауважував миті, коли вона спинялася на порозі, святково вдягнута, пропахла весною своїх єдвабів і тюлі.

Крізь відчинене вікно затікали лагідні повіви, наповнюючи кімнату відблисками далеких краєвидів. Якусь мить ті навіяні кольори ясних далей трималися в повітрі — й відразу ж розпливалися, розвіювались у блакитну тінь, у чуйність і зворушеність. Повінь видінь дещо заспокоїлася, виплеск марев послабшав і вщух.

Я сидів на долівці. Довкола мене на підлозі лежали шматочки кольорової крейди і ґудзички фарб, кольори, лазурові — з придихом свіжості, зелені — заблудлі десь аж на межах подивування. І коли я брав у руку червону крейду, то в ясну далеч вирушали фанфари щасливої червіні, і всі балкони відпливали хвилями червоних корогов, а будинки вишиковувались уздовж вулиці тріумфальною лавою. Колони міських пожежників у малинових уніформах маршували парадно на світлих і щасливих шляхах, і панове салютували собі навзаєм котелками черешневої барви. Черешневий солод, черешневий спів щигликів опанували повітрям, що повнилося лавандою й ніжними відблисками.

А коли я сягав по блакитну барву, то вулицями, всіма їх вікнами, йшов кобальтовий відблиск весни, дзвінко відчинялись одна по одній шибки, залиті блакиттю і синім вогнем, фіранки здіймалися, мов по тривозі, і радісний легкий протяг дефілював тією шпалерою розхвильованих муслінів та олеандрів на порожніх балконах так, ніби на другому кінці довгої світлої алеї вже з’явився хтось дуже далекий і йшов сюди, наближався — променистий, випереджуваний вістю, передчуттям, благовіщений ластів’ячими злетами, осяйними вітками, розкидуваними на кожній милі.



предыдущая глава | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | cледующая глава