home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Цинамонові крамниці

У найкоротші й вічно заспані дні зими, що з обидвох боків, ранкового та вечірнього, були пообгортувані хутряними оторочками присмерку, коли місто дедалі глибше розгалужувалось у лабіринтах ночей, насилу вертаючи до тями протягом коротких світанків, батько був уже занапащений, запроданий, заприсяглий сферам іншого.

Його обличчя й голова в такий час буйно і дико заростали сивиною, що стирчала хаотичними віхтями, щетиною, довгими пучками, що вистрілювали з бородавок, носових дірок і брів — усе це надавало його фізії подобизни старого нашорошеного лиса.

Його нюх і слух надзвичайно загострювались, а з мінливості його мовчазного й напруженого лиця ставало ясно, що за посередництва цих двох чуттів він увесь час контактує з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, трухлявих порожнин під підлогою та коминових нутрощів.

Усі нічні тріски та хрускоти, потаємне скрипуче життя підлоги знаходили в ньому непомильно чутливого спостережника, підглядальника і спільника. Це втягувало його до такої міри, що він цілковито занурювався в оту недосяжну для нас царину, про яку навіть не намагався щось нам розповісти.

Неодноразово він стріпував пальцями, тихенько посміюючись до себе самого, на знак того, що вибрики тієї невидимої сфери робляться надто абсурдними; в такі хвилини він змовницьки переглядався з нашим котом, який, так само втаємничений, підводив свій цинічний і байдужо-зверхній, посмугований писок, знудьговано мружачи вузькі щілини очей.

Під час обіду траплялося, що батько зненацька відкладав убік ніж та виделку і з під шиєю зав’язаною серветкою привставав на котячий штиб, на кінчиках пальців крався до дверей сусідньої пустої кімнати і з якнайбільшою обережністю зазирав крізь шпарину замка. Відтак повертався до столу, ніби присоромлений, зі зніченою усмішкою, щось помуркуючи й невиразно бурмочучи і таким чином продовжуючи занурення у свій внутрішній монолог.

Щоб його бодай трохи відволікти і якось відірвати від нездорових досліджень, мати витягала його на вечірні прогулянки — він ішов мовчки, без опору, але й без радості, розсіяний і духом відсутній. Якось ми навіть пішли до театру.

Отож ми знов опинились у тому великому, погано освітленому і брудному залі, що повнився людським оспалим гомоном і безладним шамотінням. Але щойно ми перебрели людське стовпище, як перед нами, ніби схил інших небес, виникла величезна світло-блакитна завіса. Мальовані рожеві маски з надутими щоками купалися в її безмежно широкому полотняному космосі. Ті штучні небеса росли і розпливалися вздовж і впоперек, сходячи величним духом пафосу і жестів, атмосферою штучного і блискучого світу, який саме зводився на лунких риштованнях сцени. Трепет, що перебігав по всьому обличчю того неба, подих широчезного полотна, що від нього росли й оживали маски, зраджував ілюзорність небосхилу, викликаючи те тремтіння дійсності, яке ми в метафізичну хвилину відчуваємо як миготіння таїни.

Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи нашіптували щось безгучне; я вже знав, що наближається мить, коли напруга таїни досягне зеніту, й тоді набухле небо завіси справді трісне, звіється догори — і проявляться речі нечувані та сяйливі.

Однак мені не дано було дочекатися того моменту, позаяк батько саме почав виявляти певні ознаки занепокоєння — він хапався за кишені і врешті заявив, що забув портмоне із грошима та важливими документами.

Після короткої наради з матір’ю, в якій Аделину чесність було піддано квапливо-узагальненій оцінці, мені запропонували вирушити на пошуки портмоне додому. На думку матері, до початку вистави лишалося ще досить часу, і з моєю прудкістю можна було повернутися цілком своєчасно.

Я вийшов у зимову ніч, кольорову від небесної ілюмінації. Це була одна з тих ясних ночей, коли зоряний небозвід настільки просторий і розгалужений, що вже аж ніби розпадається, розламується і ділиться на лабіринти окремих небес, достатніх, щоб забезпечити собою цілий місяць зимових ночей, а також накрити своїми срібними й мальованими абажурами всі нічні явища, пригоди, авантюри і карнавали.

Непростимою легковажністю є такої ночі посилати малого хлопця з важливою та пильною місією, адже в її напівосвітленні вулиці збільшуються, переплутуються і міняються між собою місцями. У надрах міста відкриваються, так би мовити, подвоєні вулиці, вулиці-двійниці, фальшиві й оманливі. Зачаровано-схиблена уява витворює примарні міські мапи, начебто здавна відомі, що на них оті вулиці мають своє місце й назву, а ніч у своїй невичерпній плодючості не знаходить собі кращих занять, ніж вигадувати все нові конфігурації. Ці спокуси зимових ночей зазвичай починаються невинною забаганкою трохи скоротити свій шлях і скористатися незвичним, але швидшим варіантом. З’являються звабливі комбінації перетину звивистої мандрівки якимось іще не випробуваним маршрутом. Але того разу все почалось інакше.

Пройшовши лише кілька кроків, я зауважив, що не маю на собі пальта. Хотів повернутись, однак за мить це вже здалося мені непотрібною втратою часу, оскільки ніч аж ніяк не була холодною, навпаки — потятою жилками дивного тепла, подихами якоїсь несправжньої весни. Сніг поскручувався білими баранцями, невинним і ніжним руном, що пахло фіалками. У таких же баранцях розчинилося небо, на якому двоївся і троївся місяць, демонструючи тим помноженням усі свої фази та позиції.

Небо того разу оголювало свою внутрішню конструкцію немов у багатьох анатомічних препаратах, що показували спіралі та шари світла, розтини зеленуватих брил ночі, плазму космосу, тканину нічних марив.

Такої ночі неможливо, йдучи Підвальною чи котроюсь іншою з отих темних вулиць, які є зворотним боком чи то пак виворотом чотирьох ліній Ринку, не згадати, що о цій пізній порі часом трапляються ще відчиненими деякі з дивовижних і таких притягальних крамниць, про які забуваєш у звичайні дні. Я називаю їх цинамоновими через темну обшивку їхніх стін, її цинамоновий колір.

Ці справді шляхетні, відкриті до пізньої ночі заклади назавше стали центром моїх палких мріянь.

Погано освітлені, тьмяні та врочисті їхні приміщення глибоко пахли фарбами, лаками, ладаном, ароматом далеких країн і рідкісних матеріалів. У них можна було знайти бенгальські вогні, чарівні шкатулки, поштові марки давно зниклих держав, китайські перебивні картинки, індиґо[50], каніфоль із Малабару[51], яйця екзотичних комах, папуг, туканів, саламандр і василісків[52], корінь мандрагори[53], нюрнберзькі механізми[54], гомункулусів у вазонах[55], мікроскопи й біноклі, а понад те — рідкісні й надзвичайні книжки, старі фоліанти, де повно дивовижних гравюр та приголомшливих історій.

Пам’ятаю тих старих і статечних продавців, які обслуговували відвідувачів із опущеними очима, у стриманому мовчанні, й повнилися мудрістю та розумінням їхніх найпотаємніших бажань. Та найбільше мене притягувала певна книгарня, в якій мені, зриваючи завісу з дражливих і п’янких секретів, одного разу вдалося погортати рідкісні заборонені видання, публікації таємних клубів.

Так рідко траплялася нагода відвідати ті крамниці — та щоб і на додачу з невеликою, проте достатньою сумою грошей у кишені. Не можна було ніяк пропустити ту оказію — попри важливу й покладену на мою старанність місію.

Слід було, згідно з моїми розрахунками, пуститися бічною вуличкою, минути дві або три поперечні — й таким чином дістатися вулиці з нічними крамницями. Це віддаляло мене від цілі, але запізнення можна було надолужити, якщо повернутися дорогою на Соляні Жупи.

Окрилений прагненням потрапити до цинамонових крамниць, я збочив у відому мені вулицю і не йшов — летів, пильнуючи за тим, щоб не збитися. Так я минув уже третю чи й четверту поперечну, а омріяної вулиці все не було. До того ж навіть розташування вулиць не відповідало очікуванням. Ніде ані натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої не мали жодної брами, тільки щільно позамикані вікна, що сліпили відблисками місяця. По інший бік цих будинків мала б тягнутися потрібна мені вулиця, з якої до них, будинків, і заходять, — думалося мені. Я стривожено пришвидшив ходу, подумки вже відмовляючись від крамничних відвідин. Тільки б якомога скоріше вибратися звідси на знайомі терени міста. Кінець вулиці ближчав, мене огортав неспокій: куди вона може привести. Я вийшов на широкий, з рідкою забудовою гостинець, дуже довгий і прямий. Тут-таки мене огорнув дух неосяжного простору. Там, при самій вулиці або у глибині садів, стояли мальовничі вілли, штудерні будинки багатіїв. У прогалинах між ними виднілися парки та садові мури. Усе разом здалека нагадувало вулицю Лешнянську[56] в її нижчих і рідко залюднених околицях. Місячне світло, розчинене в тисячах баранців, у срібній небесній лусці, було бліде і ясне, як удень — лише парки й сади чорніли в цьому срібному краєвиді.

Пильно придивившись до одного з будинків, я дійшов висновку, що переді мною задня, ніколи досі не бачена стіна будинку гімназії. Я саме доходив до брами, яка, на моє здивування, була відкрита, а сіни освітлені. Увійшовши, я опинився на червоній доріжці в коридорі. Я мав надію, що зможу непомітно прокрастися через будинок і вийти з передньої брами, скоротивши добряче шлях.

Мені пригадалося, що о цій порі в залі професора Арендта[57] повинен би відбуватись один із тих позапрограмних уроків, що проводилися пізно увечері — ми збиралися на них узимку, палаючи шляхетним запалом, яким нас надихнув той прекрасний учитель, — повправлятись у малюванні.

Невеличка групка найстаранніших майже губилась у великому темнуватому залі, на стінах якого побільшувались і переламувалися тіні наших голів, що їх відкидали дві маленькі свічки, запалені в шийках пляшок.

Щиро кажучи, протягом тих уроків ми малювали не так уже й багато, а професор не ставив перед нами надто конкретних вимог. Декотрі приносили з дому подушки і вкладалися трохи подрімати на партах. І лише найретельніші малювали коло самої свічки, в золотому кружалі її сяєва.

Зазвичай ми довго чекали професора, нудьгуючи в сонних розмовах. Урешті двері його кімнати відчинялись і він заходив — малий, з красивою бородою, езотерично усміхнений, стримано мовчазний, сповнений аромату таємниці. Він різко замикав за собою двері кабінету, крізь які з-за його спини на мить вигулькувала тісна юрба гіпсових тіней, класичних фрагментів, зболених дітей Ніоби, Даная чи Тантала[58], весь той сумний нікчемний Олімп, що роками скнів у цьому зібранні гіпсів. Мутнуваті сутінки панували в тому приміщенні навіть за дня, сонно переливаючись довкола гіпсових марев, застиглих поглядів, бляклих овалів і задуми, що не вела нікуди. Ми полюбляли післуховувати під дверима — тишу, сповнену зітхань і пошептів цього дедалі крихкішого й зарослого павутиною звалища, цього присмерку богів[59], що розкладався з нудьги й монотонності.

Сповнений гідності професор урочисто походжав між порожніми партами, за якими, поділені на малі групки, ми щось малювали в сірих відсвітах зимової ночі. Було затишно й сонно. Де-не-де мої друзі вкладалися спати. Свічки поступово догасали у пляшках. Професор заглиблювався у простору засклену шафу, забиту старими фоліантами, старомодними ілюстраціями, гравюрами та стародруками. Підсилюючи себе езотеричними жестами, він показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічні гущавини, алеї в зимових парках, які чорніли впереміш із білими місячними доріжками.

За сонними розмовами час минав непомітно і збігав нерівномірно, в’яжучи свої вузли у плині годин і подекуди ковтаючи цілі порожні інтервали. Невідомо як, без жодного переходу, ми всією ватагою вже прямували назад білою засніженою алеєю, отороченою з боків чорним і сухим живопліттям. Ми йшли уздовж цього волохатого берега темряви, черкаючи об ведмедяче хутро кущів і наступаючи на їхні хрусткі гілки в ту ясну, хоч і безмісячну ніч, у той молочний несправжній день, десь далеко за північ. Розсіяна білизна того світла, що бралося зі снігу, з блідого повітря, з молочного навкілля, була ніби сірий папір гравюри, на якому, підкреслено чорні, плуталися лінії й візерунки густих заростей. Ніч повторювала, тепер о цій далеко запівнічній порі, всі ті серії ноктюрнів[60] і нічних гравюр професора Арендта, розвивала його фантазії.

У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда найглибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затишно і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м’який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї весняної зими. Гущавиною безгучно лазили куниці, ласки та іхневмони[61], хутрясті нюхливі тваринки, що відгонили кожушиною, витягуючись на низьких лапках. Ми підозрювали, що серед них траплялися й експонати зі шкільного кабінету, які, хоч уже й випатрані й облізлі, тієї ночі вчувалися своїм порожнім нутром до старого поклику, інстинкту гонів, і поверталися до своєї пущі, до короткого примарного життя.

Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.

Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.

Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася широкими скляними аркадами до середини помешкання. Там починалася довга анфілада кімнат, що тяглись углиб, облаштовані зі сліпучим блиском. Мій зір линув єдвабом обшивок на шпалерах, роззолоченими дзеркалами, дорогими меблями і кришталевими люстрами, потопаючи в м’яких, мов пух, і сповнених надмірностей інтер’єрах, що вирували кольоровими спалахами й миготіли арабесками, переплутаними гірляндами та щойно розпущеними квітами. Глибока тиша цих порожніх салонів повнилася тільки таємними поглядами, що ними перекидалися дзеркала, і сполохом арабесок, що бігли фризами вгорі уздовж стін і зникали в ліпнині білих склепінь.

Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка — і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині[62] спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.

Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.

Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.

На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» — спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.

Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто.

Перед якимось шинком стояла група візників, приязно вітаючи його руками. Він щось радісно відказав їм, після чого, не зупиняючи коляски, кинув мені на коліна віжки, зістрибнув із козлів і приєднався до товариства. Кінь, старий і мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся й потягнув далі розміреним клусом. Власне кажучи, тільки він і викликав довіру: здавався куди мудрішим за візника. Але правити я не вмів, тож мусив покластися на його волю. Ми в’їхали у приміську вулицю, з обидвох боків оточену садами. Вони поступово, в міру нашого пересування, переходили в парки з великими деревами, а ті — в ліси.

Я ніколи не забуду тієї просвітленої подорожі серед найяснішої з ночей зими. Кольорова небесна мапа збільшилася до розмірів неосяжного склепіння, на якому згромадилися фантастичні материки, океани й моря, покреслені лініями завихрень і зоряних течій, сяйливими лініями небесної географії. Повітря зробилося легким для дихання і світлим, наче тканина зі срібного газу. Пахло фіалками. З-під вовняного, мов білий каракуль, снігу пробивалися тремкі анемони з іскрою місячного сяйва в ніжних чашечках. Цілий ліс, здавалося, світився тисячами блискіток, зірками, що густо сипалися з грудневого небосхилу. Повітря дихало якоюсь потаємною весною, невимовною чистотою снігу та фіалок. Ми в’їхали на горбистий терен. Лінії волохатих узгір’їв тяглися голим пруттям дерев, наче благі зітхання до неба. На тих блаженних схилах я побачив цілі гурти мандрівників, що серед мохів і заростей збирали нападалі з неба й мокрі від снігу зірки. Дорога стрімкішала, кінь послизався і ледве тягнув коляску, що до того ж розхилиталася всіма своїми суглобами. Я був щасливий. Мої груди впивалися тією весною повітря, свіжістю снігу й зірок. Перед грудьми коня збирався дедалі вищий вал білої снігової піни. Кінь насилу проривався крізь його чистий і свіжий масив. Урешті він зупинився. Я зістрибнув з коляски. Він тяжко відсапував із похиленою головою. Я пригорнув його чоло до грудей, у його великих чорних очах блищали сльози. Тоді я й побачив на його череві круглу і чорну рану. «Чому ти нічого не казав?» — прошепотів я зі сльозами. «Заради тебе, мій дорогий», — відказав він і зробився завбільшки з дерев’яного коника. Я покинув його. Почувався напрочуд легко і добре. Навіть задумався, чи не почекати малого приміського потяга, що заїздив у цю місцину, чи все-таки пішки повернутися до міста. Я почав сходити стрімким серпантином посеред лісу, спочатку легкими пружними кроками, відтак, набираючи розгону, перейшов на плавний щасливий біг, який раптово перетворився на їзду, мов на лижах. Я міг довільно змінювати швидкість і керувати спуском за допомогою незначних поворотів тіла.

Наближаючись до міста, я пригальмував той переможний біг, замінивши його на пристойну прогулянкову ходу. Місяць був усе ще високо. Трансформації неба, метаморфози його помножених склепінь у все коштовніші поєднання тривали без кінця. Наче срібна астролябія, небо тієї чарівної ночі відкривало свої внутрішні механізми і в безконечних еволюційних змінах демонструвало золотосяйну математику своїх колобігів і законів.

На площі Ринок я зустрів людей, що прогулювалися. Усі вони, зачаровані видовищами тієї ночі, мали підняті вгору, посріблені магією неба обличчя. Переживання за портмоне цілком відпустило мене. Батько, занурений у свої дивацтва, неминуче забув про ту втрату, за матір я не хвилювався.

Такої ночі раз на рік навідуються щасливі думки, натхнення, віщі дотики Божого перста. Переповнений ідеями та планами, я хотів було попрямувати додому, коли дорогу мені перейшли шкільні товариші з книжками під пахвами. Вони зарано вибралися до школи, розбуджені яскравістю тієї ночі, що ніяк не хотіла закінчуватися.

Ми гуртом вирушили на прогулянку вулицею, що стрімко спадала донизу і пахла фіалками, непевні, чи то ще магія ночі сріблиться на снігу, а чи вже світанок…


Пан Кароль | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | Вулиця Крокодилів