home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Трактат про манекенів. Завершення

Одного з наступних вечорів батько продовжив лекцію такими словами:

«Не про ці втілені непорозуміння, не про сумні пародії, плоди простацької та вульгарної нестриманості — ні, любі пані, не про це я хотів говорити, оголошуючи свій виклад про манекенів. Мені йшлося про інше».

Тут батько почав будувати перед нашими очима видиво тієї generatioaequivoca[38], що він вимріяв, себто покоління істот, органічних лише наполовину, якоїсь псевдофлори і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації.

То були витвори, зовні схожі на живих істот, на хребетних, ракоподібних, членистоногих, але видимість обманювала. Насправді вони були аморфні, без внутрішньої структури — плоди імітативних тенденцій матерії, що, наділена пам’яттю, за звичкою повторює одного разу засвоєні форми. Шкала видозмін, яким підлягає матерія, назагал обмежена, і певний набір форм так чи інакше повторюється на різних рівнях буття.

Ті витвори — рухливі, піддатливі на подразнення, але все ж далекі від справжнього життя — можна було отримати завдяки суспензіям деяких складних колоїдів[39] у розчинах кухонної солі. Такі колоїди протягом кількох днів формувались і організовувались у певні згустки речовини, що нагадували найнижчі різновиди фауни.

У виниклих таким чином істот можна було встановити дихальні процеси, перетворення матерії, але хімічний аналіз не свідчив про найменші сліди білкових сполук чи молекул вуглецю загалом.

Примітивні під кожним оглядом, ті форми були нічим порівняно з багатством і красою псевдофауни та флори, що іноді з’являється у певних точно окреслених середовищах. Ними є старі помешкання, пересичені випарами багатьох життів і подій, — зужиті атмосфери, наповнені специфічними складниками людських марень, щедро обдаровані гумусом[40] споминів, сумних історій та безплідної нудьги звалища. На такому ґрунті згадана псевдовегетація проростала швидко і поверхово, паразитувала буйно й ефемерно, породжувала коротковічні покоління, що розквітали раптово і красиво, щоб тут-таки згаснути і зів’яти.

Шпалери в таких помешканнях мають бути вже надто зужиті і знуджені ненастанними мандрами через усі зміни ритмів; немає нічого дивного в тому, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих уявлянь. Речовина меблів, їхня субстанція вже мусить бути послабленою, занепалою й підлягати недобрим спокусам: тоді на цьому хворому, стомленому і здичавілому ґрунті зацвітає, ніби чудова екзема, фантастичний наліт — кольорова розбуяла пліснява.

«Ви ж знаєте, любі пані, — казав батько, — що у старих помешканнях бувають кімнати, про які забули. Ніким упродовж місяців не відвідувані, вони в’януть, покинуті між старих стін, і стається часом, що замикаються в собі, заростають цеглою, і, назавше втрачені для нашої пам'яті, поступово перестають існувати. Двері, що ведуть до них із якого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатися непомітними для пожильців так довго, що аж повростають, увійдуть у стіну, яка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подряпин і тріщин».

«Якось раненько, — казав батько, — наприкінці зими, по багатьох місяцях відсутності, я увійшов до такого напівзабутого ходу і здивувався на вид отих кімнат. З усіх шпарин у підлозі, з усіх виступів і фрамуґ лізли тонкі пагони, що наповнювали сіре повітря мерехтливим мереживом філіґранного листя, прозорою гущавиною якоїсь теплиці, сповненої шепотінь, відблисків, колихань, якоїсь такої несправжньої та блаженної весни. Навколо ліжка, під багатогранником люстри, хиталися вздовж шаф купи гнучких дерев, вибухаючи вгорі світлистими кронами, фонтанами листяних мережив, що вигравали розпиленим хлорофілом аж під небо мальованої стелі. У прискореному процесі квітування крізь оте листя пробивалися величезні білі та рожеві квіти, розкривалися на очах, буяли зсередини м’якушем і вихлюпували поза краї, гублячи пелюстки та розпадаючись у швидкому відцвітанні».

«Я був щасливий, — казав батько, — з того несподіваного розквіту, який наповнив повітря мерехтливим шелестінням, лагідною піною, що пересипалася, мов кольорове конфетті, крізь тонке пруття гілок. Я побачив, як із повітряних трепетань, з ферментування збагаченої аури виділяється й матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпад фантастичних олеандрів[41], які наповнили кімнату ріденькою лінивою завією з великих рожевих суцвіть».

«Перш ніж завечоріло, — скінчив батько, — не лишилось і сліду від того чудового квітування. І вся та фата-морґана була тільки містифікацією, прикладом дивного вдавання матерії, що прикидається життям».

Того дня батько був напрочуд жвавий, а його хитрі й іронічні погляди так і бризкали навсібіч завзяттям і гумором. Потім, знагла поважніючи, він знову задивлявся в безконечну шкалу форм і відтінків, яких набувала багатолика матерія. Його захоплювали межові, тобто сумнівні і проблемні, форми, як-от ектоплазма сомнамбулічна[42], псевдоматерія, еманація мозку каталептична[43], що в певних випадках розтікалася з вуст загіпнотизованого на цілий стіл, наповнювала всю кімнату, немов розбуяла рідка тканина, астральне тісто[44] десь на межі тілесного й духовного.

«Хтозна, — казав батько, — скільки є зболених і скалічених, обрубаних проявів життя, як оце штучно склепане, насилу збите докупи цвяхами життя шаф і столів, розіп’ятої деревини — тихої великомучениці жорстокої людської вигадливості. Жахні трансплантації чужих собі й навзаєм ненависних порід, схрещування їх у єдиній нещасній цілості. Скільки задавненої мудрої муки в цих прооліфлених шарах, жилах і прожилках наших старих добрих шаф! Хто розпізнає в них старі, зняті рубанками й безжально зашліфовані риси, усмішки, погляди!».

Батькове обличчя в мить, коли він це вимовляв, дедалі більше вкривалося задумливою системою зморщок, ставало схожим на сукувату і багатошарову стару дошку, з якої зістругано всі спогади. Протягом якоїсь хвилини ми думали, що батько западає в заціпеніння, що часом із ним траплялось, але він раптово стрепенувся, отямився й повів далі:

«Прадавні містичні народи бальзамували своїх мерців. У стіни їхніх помешкань було покладено й замуровано тіла з обличчями; у вітальні стояло опудало з батька, а вичинена жона-небіжчиця слугувала килимом на підлозі. Я знав одного капітана, що мав у себе в каюті лампу-мелюзину[45], яку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги. У тиші каюти ця голова, напнута попід гілляччям рогів при самому склепінні, повільно розплющувала очі; на ледь розтулених її вустах поблимувала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі молюски, черепахи й величезні краби, підвішені до горішніх балок у вигляді канделябрів і люстр, чеберяли в отій тиші ногами, наче все кудись ішли, крокуючи на місці».

Батькове обличчя враз посумнішало й занепокоїлося, коли його думки через незнані ряди асоціацій перекинулися на нові приклади.

«Чи можу я замовчати, — казав він стишеним голосом, — що мій брат унаслідок довгої та невиліковної хвороби поступово перетворився на сплетіння гумових кишок, аж бідна моя кузинка вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному безконечні колискові зимових ночей? Чи буває що-небудь сумніше за людину, перетворену на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорієнтація для їхніх почувань, яке фіаско надій та обіцянь, пов’язаних з аж так обдарованою молодістю! І в той же час — вірна любов бідної кузинки, що супроводила його навіть у такій халепі».

«Ох! Не можу, більше не можу цього чути! — простогнала Польда, перехилившись на кріслі. — Аделю, вгомони його».

- - - - - - - - - - - - - - - -

Дівчата встали, Аделя підійшла до батька і витягнутим пальцем показала, що збирається його лоскотнути. Батько знітився, замовк і вражено відступив, задкуючи перед викличним Аделиним пальцем. Вона ж ішла за ним, страхаючи пальцем, як жалом, і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина зівнула, потягуючись. Притулившись до себе плечима, вони з Польдою глянули одна одній в очі й усміхнулися.


Трактат про манекенів. Продовження | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | Німрод