home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Манекени

Батькова пташина забава була останнім вибухом кольоровості, останнім і прекрасним контрнаступом фантазії, що його цей невиправний імпровізатор, цей фехтувальник уяви повів на окопи й шанці безплідної пустої зими. Щойно тепер я розумію той самотній героїзм, з яким батько оголосив війну безмежним стихіям нудьги, що скувала місто. Позбавлений хоч якоїсь підтримки та визнання з нашого боку, цей чудний чоловік захищав безнадійну справу поезії. Він був дивовижним млином, у лотоки якого сипалися висівки порожніх годин, щоб у жорнах заквітнути всіма кольорами й пахощами коренів Сходу. Але ми, звиклі до чудовного штукарства цього метафізичного ілюзіоніста, були схильні недооцінювати його суверенну магію, що так рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей. Ніхто навіть не дорікнув Аделі за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки — ми відчували якесь підле задоволення, ганебну зловтіху з того приборкання батькових буянь, якими ласували досхочу, щоби згодом навчено ухилитися від будь-якої відповідальності за них. А може, в тій зраді крилося ще й потаємне схиляння перед Аделею-переможницею, що їй ми несвідомо приписували якусь місію з повноваженнями від сил вищого рівня. Усіма зраджений, батько без бою здав позиції своєї недавньої доблесті. Без перехрещування шпаг він віддав у ворожі руки терени свого колишнього панування. Добровільним вигнанцем забрався до порожньої кімнати в кінці коридору й окопався в ній самотою.

Ми забули про нього.

З усіх боків нас ізнов обсіла жалобна сірятина міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світань, паразитичними грибками смерку, що поростали пухнастими хутрами довгих ночей зими. Шпалери кімнат, що блаженно розпружились і розкрилися в ті дні для барвистих перельотів згаданої крилатої компанії, знову замкнулися в собі, загусли, занурилися в одноманіття гірких монологів.

Лампи зчорніли і зів’яли, ніби старе будяччя. Тепер вони висіли посовіло і брезкло, тихо подзвонюючи кришталиками, коли хтось навпомацки перетинав сіру сутінь кімнати. Аделя намарне понавтикала в усі їхні поверхні кольорових свічок — бездарний сурогат, бліде наслідування чудових ілюмінацій, якими ще недавно квітли ті висячі сади. Ех! Куди поділося те щебетливе брунькування, квапливе і фантастичне плодоношення в букетах ламп, з яких, ніби з порепаних чарівних тортів, вилітали крилаті примари, тасуючи повітря, мов колоди магічних карт, розсипаючи їх на кольорові сплески, що сипалися густою лускою лазуру, павиної, папужачої зелені, металевими полисками, креслячи в повітрі арабески та лінії, мерехтливі сліди польотів і кружлянь, розгортаючи барвисті віяла тріпотінь, що надовго зависали в насиченій та блискучій атмосфері. Ще й тепер у надрах посірілої аури чаїлися відлуння й можливості барвистих розблисків, але ніхто вже не накручував дудкою, не випробовував свердлом помутнілих шарів повітря.

Тодішні тижні ознакувала дивна сонливість.

Ліжка, не застелювані цілими днями, завалені вим’ятою, витоптаною в тяжких снах постіллю, стояли, ніби глибокі човни, готові от-от відчалити у вогкі і непролазні лабіринти якоїсь чорної, беззоряної Венеції. Глухими світанками Аделя приносила нам каву. Ми ліниво вдягались у зимних кімнатах, при світлі свічки, кількаразово відбитої в чорних шибках вікон. Ранки були сповнені безладного крутіння, сповільненого вишукування речей в якихось шухлядах і шафах. В усьому помешканні було чутно шльопіт Аделиних пантофликів. Продавці засвічували ліхтарі, брали в матері великі крамничні ключі і виходили в густу розвихрену темряву. Мати ніяк не давала собі ради з ранковими процедурами. Свічки догасали у свічниках. Аделя пропадала десь у віддалених кімнатах або на горищі, де розвішувала білизну. Докликатись її не було змоги. Ще молодий, мутно-брудний вогонь у грубі лизав зимні, блискучі наростки сажі в горнилі комина. Свічка гасла, кімната занурювалась у темряву. Поклавши голови на обрус, поміж сніданковими рештками, ми засинали напіводягнутими. Припавши обличчями до хутряного живота темряви, ми відпливали на його хвилястому подиху в беззоряну ніщоту. Будило нас голосне Аделине прибирання. Мати все не могла впоратися з процедурами. Перш ніж вона встигала зачесатися, продавці повертались обідати. Сутінь на площі Ринок набувала барви золотавого диму. На хвилину з цих димних медів, з бурштинової каламуті могли розповитися кольори найяскравішого пополудня. Але щаслива мить відходила, амальгама[24] світанку відцвітала, напучнявілий фермент дня, вже майже дозрілий, знов опадав у безсилу сіризну. Ми сідали до столу, продавці потирали червоні від холоду руки, і проза їхніх розмов раптово приводила за собою весь день, порожній сірий вівторок, день без традиції та власного обличчя. Але коли на столі з’являвся полумисок із рибою у склистих драглях, дві великі рибини, що лежали обіч себе, головою до хвоста, ніби зодіакальний знак, — ми розпізнавали герб дня, календарний символ безіменного вівторка, і похапцем розбирали його поміж нас, відчувши полегкість від того, що в ньому день таки здобув собі лице.

Продавці споживали його піднесено, з поважністю календарної церемонії. Запах перцю розтікався кімнатою. А після того, як вони булкою витирали рештки драглів зі своїх тарілок, подумки розважаючи геральдику наступних днів тижня, і на полумиску лишалися тільки голови з вивареними очима, всі ми починали відчувати, що спільними зусиллями день подолано, а його залишком уже можна знехтувати.

І справді — з усім тим залишком, відданим їй на милість, Аделя вже особливо не церемонилася. Серед каструльного брязкоту і сплесків холодної води вона енергійно ліквідовувала ту пару годин перед смерканням, протягом яких мати спала на отоманці. Тим часом у їдальні вже готувався сценарій вечора. Польда і Павлина, дівчата-швачки, розкладалися в ній з реквізитами свого фаху. На їхніх плечах до кімнати заходила мовчазна і нерухома пані, дама з полотна і клоччя, з чорною дерев’яною кулею замість голови. Але, поставлена в кутку між дверима та грубкою, ця тиха пані ставала господинею ситуації. Зі свого місця вона нерухомо і мовчки наглядала за працею дівчат. Сповнена критицизму і суворості, вона як належне приймала їхні зусилля та запобігання, з якими вони плазували перед нею, приміряючи фрагменти сукні, наметані білою ниткою. Уважно і терпляче вони обслуговували цього мовчазного ідола[25], сподобатись якому було просто неможливо. Цей молох[26] був невблаганний, як усі молохи жіночої статі, знову і знову він змушував їх до роботи, а вони, веретенисті і стрункі, схожі на дерев’яні шпулі, з яких відмотуються нитки, ще й так само верткі, спритними рухами маніпулювали над купою шовків і сукна, розгавканими ножицями врізалися в її кольорову масу, туркотіли машинкою, тупцюючи по педалі лаковано-дешевою ніжкою, а навколо росла гора відходів, різнобарвних обрізків і шматин, мов лушпайки й полова, що їх наплювали довкіл себе двійко примхливих і марнотратних папуг. Криві щелепи ножиць відкривалися зі скрипом, як дзьоби тих кольорових птахів.

Дівчата розсіяно ступали на кольорові клаптики, несвідомо блукаючи якимось начебто смітником можливого карнавалу, звалищем якогось великого, нереалізованого маскараду. З нервовими смішками вони обтріпувалися зі шматочків, лоскочучи поглядами дзеркала. Їхні душі, бистре чародійство їхніх рук були не в нудних сукнях, навалених на столі, а в отих сотнях відрізків, у міріадах легковажних і мінливих витинанок, якими вони могли б засипати місто, немов кольорово-фантастичною сніговицею. Зненацька їм робилося гаряче й вони відкривали вікно, щоб у нетерплячці своєї самоти, зголоднілі за чужими обличчями, побачити принаймні безіменне обличчя ночі, притиснуте до вікна. Вони остуджували свої запалені щоки перед набухлою фіранками зимовою ніччю і відкривали розпашілі декольте, сповнені взаємної ненависті та суперництва, готові побитися за першого-ліпшого п’єро[27], що привіявся б до вікна темними вітрами ночі. Ах! Як мало хотіли вони від життя. Усе мали в собі, навіть із надміром. Ах! Та їм би цілком вистачило й одного набитого тирсою п’єро на двох, лиш одне-два слова, на які вони здавна чекали, щоб виступити зі своєю здавна підготовленою роллю, що так само здавна лізла їм на вуста, сповнена солодкої і страшної гіркоти, шалено захоплива, наче сторінки любовного роману, який ковтаєш уночі разом зі сльозами, пущеними по розпалених щоках.

Під час однієї з вечорових, підгаданих під Аделину відсутність мандрівок помешканням батько наткнувся на той тихий сеанс. Якусь хвилину він постояв у темних дверях сусідньої кімнати з лампою в руці, причарований сповненою гарячих рум’янців сценою, справжньою ідилією з пудри, промокального паперу й атропіну[28], що її велемовним тлом залягала, зітхаючи серед надутих фіранок, зимова ніч за вікном. Надіваючи окуляри, батько підступив на кілька кроків ближче і обійшов дівчат колом, присвітлюючи на них піднятою лампою. Протяг із відкритих дверей надимав фіранки, дівчата були не проти, щоб їх трохи порозглядали, тож закрутили стегнами, поблискуючи емаллю очей, лаком рипучих пантофликів, пряжками панчішних підв’язок під задертими від вітру сукенками; клапті тканини шугнулися підлогою, ніби щури, в бік відхилених дверей темної кімнати, а батько лиш уважно придивлявся до розхихотілих створіннячок, нашіптуючи впівголоса: «Genusavium… коли не помиляюся, scansores-pistacci[29]… найвищою мірою гідні уваги».

Ця випадкова зустріч започаткувала цілу серію сеансів, під час яких батько зумів досить швидко зачарувати обох панянок принадами своєї дивної особистості. З віддяки за сповнені галантності та дотепів промовляння, що ними батько так і сипав у порожнечу вечора, дівчата дозволили палкому дослідникові опановувати структури своїх тоненьких і незавидних тіл. Це відбувалось у плині розмов, з поважністю й вишуканістю такої високої міри, що навіть із найризикованіших пунктів батькових досліджень знімала їхню двозначну позірність. Стягуючи панчішку з Павлининого коліна і замилуваними очима вивчаючи щільну та шляхетну будову суглоба, він, батько, казав: «Наскільки ж принадлива та щаслива ця форма буття, яку ви обрали для себе! Наскільки красивою та простою є теза, яку вам дано засвідчити своїми життями. А проте — з якою майстерністю, з якою елегантністю ви даєте собі раду із цим завданням! Та якби я, відкинувши шану до Творця, надумав погратись у критику його творіння, то кричав би: «Менше змісту, більше форми!». Ех, як полегшало би світові, як його попустило б від убування змісту. «Більше скромності в намірах, більше стриманості у претензіях, панове деміурги — і світ був би досконаліший!» — вигукував батько саме в мить, коли його долоня вивільняла білу Павлинину литку з панчішного полону. І саме тоді у прочинених дверях їдальні, несучи тацю з підвечірком, постала Аделя. Це була перша з часів великої розправи зустріч двох ворожих сил. Усі ми, що були при цьому, пережили момент великої тривоги. Нам було надзвичайно прикро ставати свідками нового приниження вже й без того тяжко впокореного чоловіка. Батько підвівся з колін сильно знічений, а його обличчя вкривалося щоразу темнішими хвилями сорому. Однак Аделя несподівано виявилася на висоті. Усміхнена підійшла до батька і дала йому щиглика в ніс. На цей знак Павлина і Польда зраділо плеснули в долоні, затупотіли ніжками і, з обидвох боків повиснувши батькові на раменах, протанцювали з ним довкіл стола. Таким чином завдяки доброму серцю дівчат зародок конфлікту розсмоктався в загальних веселощах.

І тут початок вельми цікавих і дивних лекцій, що їх натхненний привабами своєї невеличкої та цнотливої аудиторії батько виголошував протягом наступних тижнів тієї ранньої зими.

Гідне уваги те, як, зіткнувшись із цією незвичайною людиною, всі речі ніби рушали вспак до коренів свого буття, відновлювали себе як явище аж до метафізичної суті, як вони немов поверталися до первісної ідеї, щоб, досягнувши її та в ній зневірившись, відхилитися в ті сумнівні, ризиковані та двозначні реґіони, які ми коротко назовемо реґіонами великої єресі. Наш єресіарх[30] проходив поміж речей, мов гіпнотизер, заражаючи їх і спокушаючи своїми небезпечними чарами. Чи назвати й Павлину його жертвою? У ті дні вона стала його ученицею, адептом його теорій, моделлю його експериментів.

Далі я намагатимуся з належною пильністю, уникаючи спотворень, викласти ту вельми безбожницьку доктрину, що на довгі місяці оплутала батька, завладавши над усіма його починаннями.


Птахи | Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича | Трактат про манекенів, або Ще одна Книга Буття