І знову солодке і дзвінке слово – бур

Несподівано один із бараків переобладнали на бур‚ бо справжній‚ попередній із карцером не був розрахований на велику кількість “бунтарів” і штрафників. До цього зібрали найбільш активних в’язнів‚ біля 80-90 чоловік. В тому числі і мене. Без офіційного звинувачення‚ без оголошення терміну утримання. На роботу не виводили. Обірвалась моя мрія навчитись грати на акордеоні…

Картаю себе‚ що не зберіг тих нотних листів‚ хоч і приніс додому. Десь загубились при черговому “генеральному” прибиранні будинку. А жаль. Ми й не усвідомлюємо‚ яку велику ціну для наших нащадків мають такі сімейні реліквії.

“Дивись‚ синку‚ ось цю вишивану сорочку ще твій прадід носив. Вишили йому в дарунок дівчата-бранки‚ яких більшовики позбавили радощів дівоцтва‚ материнства і які томились у північних таборах. Хотіли зробити йому приємне за те‚ що захищав гідність і честь ув’язнених… Дивись і гордись!”

Недарма людство придумало історичні музеї…

А комуністи хотіли підірвати (і в цьому плані їм багато чого вдалося!!!) коріння народу‚ його родовід‚ хотіли поробити з людей отаких собі перекотипіль‚ манекенів‚ безродних Іванів‚ позбавлених твердих устоїв народної етики. Такий заради “водки и селёдки” піде на що завгодно.

…Отож знову бур. Минуло вже два тижні і нікого не викликають на допит. А це найбільше нервувало і тривожило. Надворі спека‚ в бараці духота‚ запах параші. Барак відмикали лише на кілька хвилин‚ коли приносили їжу‚ але й тоді виходити забороняли. Постійно кілька червонопогонників і наглядачів чергували біля дверей. Хлопці бунтуються‚ вимагають рішучих дій.

– Ламати двері‚ вікна‚ а тим часом піднімуться в’язні в таборі на повстання‚ – вимагали гарячі голови.

– І поллється море невинної крові‚ – у тон продовжував я. – А якщо нас не підтримають зеки і ми марно накладемо головами.

Про такі випадки в нас уже було достатньо інформації з безмежних просторів “ґулаґівської імперії”. Я був рішучим противником таких актів непокори‚ бо вони були на руку табірній адміністрації і призводили до нечуваних жертв. Навіть тоді стримуй себе‚ чоловіче‚ коли уривається терпець. Та були в історії таборів і такі ситуації‚ коли в’язні казали: – Один біс – і так доведеться помирати‚ а від кулі і смерть легша… Терпіти наругу і знущання було вже не під силу. І тоді вибухав вулкан‚ який у своїй лаві хоронив тисячі…

Я завжди твердив‚ що ми повсякчас повинні бути готовими до самооборони з подальшим наступом‚ але тільки в разі виникнення глобального світового конфлікту. Тоді мільйони смертників під проводом свого генералітету‚ озброївшись відібраною зброєю у червонопогонників‚ оволодівши транспортом‚ пішли б зі сходу і північного сходу на Москву. Такі були наші стратегічні ілюзії.

Однак такого зіткнення не сталося‚ хоч Захід і мав уже тоді монополію на ядерну зброю. Радянські дипломати перехитрили західних. А коли вже і СРСР оволодів зброєю масового знищення‚ було вже пізно. В таких умовах можливою стала лише “холодна” війна‚ підривати противника економічно‚ змушувати витрачати величезні кошти на озброєння.

А як ми готувались до цього конфлікту! Все було до тонкощів продумано і сплановане. В кожному таборі були сформовані бойові загони (бригади‚ колони‚ табір – як бойові одиниці).

Про це ніхто не говорив‚ прямо не називав‚ навіть учасники цих одиниць не підозрювали свою участь. Про це знав тільки строго законспірований “мозковий центр”. Інакше – суди‚ розстріли за антидержавну змову.

В цих питаннях ми ретельно оминали росіян. Справа в тому‚ що імперська зверхність над іншими у їх крові вже мала стійкий генотип. Чи червоний‚ чи білий‚ чи зелений росіянин мріяв тільки про “единую и неделимую”. А червоний тим більше‚ опануванням всієї планети. Несправедливо засуджений на найбільший термін‚ відірваний від сім’ї‚ він і далі залишався патріотом “русской‚ советской Родины”. І готовий був очі видерти тому‚ хто інакше думав. Великі люди‚ засуджені до розстрілу‚ перед кончиною кричали: “Да здравствует Сталин!” О‚ свята простота! Не став винятком і лауреат Нобеля‚ в’язень Солженіцин. Він і тепер турбується‚ як облаштувати Росію на імперських засадах. Явно кривить душею Солженіцин! Невже він не бачить‚ як “обустроилась” Європа‚ які прекрасні відносини між цивілізованими державами склалися тут? На основі рівноправності‚ без ущемлення інтересів. Такі ж самі відносини повинні бути і між східноєвропейськими країнами.

Та хоч і не хочеться‚ повернемось знову до буру‚ де ми знемагали від сморіду й духоти‚ а ще більше від незнання причини нашого арешту.

Вирішили домагатись зустрічі з “кумом”. Зголосились кілька добровольців‚ та пішов я сам‚ як “друг” “кума”‚ бо “від кума до кума доріженька руна”‚ – чомусь гірко пожартував подумки‚ щоб зняти психологічну напругу.

Хоч у таборі ніяких ексцесів не було‚ ми суворо дотримувались нової інструкції начальства – “пойте‚ что хотите‚ болтайте‚ что хотите‚ только рукам волю не давайте”.

Ранком‚ коли нам принесли сніданок‚ я заявив черговому офіцеру‚ що вимагаю зустрічі із старшим опером. Він записав моє прізвище‚ сказав‚ що може бути тільки після обіду‚ бо Дурандін виїхав в Інту. А вночі у шахтній зоні був убитий десятник (вищий від бригадира чин) Пікалов‚ колишній блатний‚ який тепер у таборі мирно проживав. Для опера це вельми неприємна річ‚ тому зустрів мене після обіду похмуро.

Я спитав‚ чому нас арештували.

– А ти‚ хіба‚ не догадуєшся? – спитав він. – Я сприймав тебе за невинного‚ рядового юнака‚ а ти виявляється майор‚ як і я?

– Що за нісенітниця‚ громадянин начальник?

– Ти командир каральної роти.

Я розсміявся. Щиро‚ невимушено.

– Призначений хіба заочно і то без моєї згоди. Таким способом можна стати і генералом.

– Що ти маєш на увазі?

– Маю на увазі підполковника Миколу Дригіна‚ капітана Івана Іванова та інших провокаторів із їх компанії‚ колишніх офіцерів “совєтської армії”. З їх пропозиції я висміявся. Таке ми вже проходили і на таке не клюнемо. А їх я назвав провокаторами і дурнями. Хіба вони про це не сказали вам на інсценізованому допиті? Ми сподіваємось тепер на дострокове звільнення і подібні справи розцінюємо як провокації і не більше.

– А хто вбив Пікалова? – раптом запитав він.

– Якого? Коли?

– Хіба не чув?

– Слово честі‚ не чув! Та ж я в бурі.

– Ти й справді не чув?

– Ще раз повторюю – слово честі. А це для мене найдорожче!

Чи Дурандін‚ а чи вище начальство плели на нас хитро задуману сітку. Як павуки на мушку.

Кілька офіцерів Червоної армії‚ кілька власовських офіцерів вирішили “створити” підпільну організацію. Одного вечора Дригін і Іванов зайшли у ВТК і запропонували мені стати командиром каральної роти.

– У мене стріха з голови ще не поїхала‚ – відповів я їм. Таку дурницю можуть пропонувати тільки провокатори. Між ними був явний провокатор‚ який був “шестёркою” у Волошина. Коли останній порвав із блатними‚ він його покинув. Систематично доносив на мене Дурандіну. Я про це відкрито сказав оперу.

– Іди‚ ми розберемось у цій справі‚ – махнув він рукою.

Я прийшов до бараку‚ вияснив‚ що ніхто не мав ніякого контакту з компанією Дригіна‚ і ми заспокоїлись. Десь на третій день знову викликав мене Дурандін.

– Збирайся на етап! – приголомшив звісткою.

– Чому? Куди?

– Чому – сам не знаю‚ а куди – можу сказати – на перший олп.

– Хто ще зі мною?

– Персонально ти‚ а хто ще – на наш розсуд кілька чоловік.

– Цікаво‚ дуже цікаво…

– Для мене теж дивно‚ – сказав опер. – Дивно і підозріло. Тому попереджую: будь обережний!

– Коли відправка?

– Завтра. Можеш іти до свого бараку‚ але спершу забери свої речі з буру.

– А що буде з хлопцями‚ які там?

– На днях будуть випущені‚ – запевнив він.

До ранку пересидів з друзями у свому бараці.

Тимчук не міг стримати сліз. Ніби передчував‚ що бачимось востаннє… Мене дещо заспокоювало те‚ що на першому – багато моїх друзів-побратимів‚ в тому числі і дорогий наставник Микола Петрович.

Слова Дурандіна були правдивими. Ми опинились на першому.

Хлопців із буру він відпустив. А інспіровану начальством організацію вивезли за межі Інтинських таборів‚ у безпечне місце. Очевидно‚ щоб замести сліди і уникнути помсти.