Прощайте‚ милі Карпати
…Кінець грудня. Відчуваючи наближення етапу‚ кожний з нас турбувався‚ щоб запасти якийсь харч‚ бодай сякий-такий теплий одяг.
Нарешті‚ у морозному надвечір’ї широко розкрились двері камери і пролунало грізне‚ владне: – Выходи с вещами!
На подвір’ї посилений конвой заштовхнув нас у “чорний ворон”. А на залізничній станції‚ на запасній колії‚ подалі від ока пасажирів‚ нас чекав арештантський вагон‚ так званий “столипінський”. Міцна залізна обшивка‚ заґратовані вікна‚ на дверях віконця теж. Триярусні нари в купе. А червонопогонники “постарались” на славу. До політичних‚ як правило‚ добавляли кількісно переважаючих кримінальників із звірячими манерами‚ нерідко й такими ж самими фізіономіями. “Мокрушники”‚ дезертири штрафних рот‚ професіонали-злодії та інша “шваль”.
Набили нас у купе‚ як оселедців. Сиділи‚ скорчившись у три погибелі. До нас дали відгодованих лобуряків.
Сморід‚ стогін‚ лемент‚ лайка‚ якої світ не чув.
Підчепили вагон‚ загудів прощально паровоз – прощай‚ Ужгороде і милі Карпати.
Плач‚ мамо‚ не поможе‚
Сестричко‚ не журись‚
Як Бог нам допоможе‚
То вернемось колись…
І зразу ця “шваль” почала нишпорити по наших “вузликах”‚ а просто кажучи – грабувати.
В душі я постановив твердо: радше загину‚ але не дам цій гидоті знущатись над собою. Котрийсь із них ударив мене під дих‚ а я у відповідь розквасив йому лице. Його залила кров. Здійняв галас.
Прибігли конвоїри‚ відкрили двері:
– Что здесь происходит?
– Вот эта контра‚ – хором заспівали блатняки‚ показуючи на мене‚ – затеяла драку!
– Ану-ка‚ сволочь‚ встань! – заревів конвоїр і наставив на мене дуло автомата. – И не смей садиться!
Встав‚ та зверху мене приперли нари. І так я їхав майже до Львова.