home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Кубанські враження


Кубанська Україна

Влітку 1997 року, після п’ятирічної пе­рерви, довелося мені побувати в Темрюцькому районі на Кубані. Дуже прикре враження на мене справив стан національного питання в Краснодарському краї, людність якого з часів заселення запорозькими ко­заками (кінець XVIII сторіччя) вважалася українською.

Ще перепис населення 1926 року засвідчує в Чорноморії (західна частина краю) до 90% українців. У 1933 р. московсько-більшовицька влада шляхом терору й голодомору переписала українців Кубані росіянами. Від того часу понад півстоліття цьому населенню неухильно, на державному рівні, втовкмачувалося в голови, що во­ни росіяни. І в цьому досягнуто чималих успіхів.

Думалося, що розвал совєтської імперії ство­рить умови для відродження в місцевої люд­ності самоусвідомлення своєї прина­лежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’я­зків. Все нібито йшло до того.Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з укра­їнським на святі 200-ї річниці пересе­лення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу.

Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубансь­ка козацька рада. Але, очолена ставлени­ками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монар­хам, велич московської імперії, пропагу­ється ідея об’єднання українців та білору­сів в одній слов’янській державі з росія­нами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “га­рячих точках” колишньої совєтської імпе­рії (зокрема в Наддністрянщині), постійно нагнітається істерія навколо питання “за­конного” повернення Криму (разом із Севастопо­лем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, заду­рені російською пропагандою, – щиро обу­рюються: “Відколи це наш Крим став ук­раїнським?”).

У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового на­роду – бродників, а тепер стали росія­нами. На позиції російськості теперішньо­го кубанського козацтва стоїть і рада. От­же, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинок­ровноюУкраїною.

А тим часом поодинокі носії українсь­кої ідеї, як голова товариства “Чорномор­ська Січ” Олег Голуб, зазнають утисків. У станичних школах, як і раніше, вчи­телі ганьблять українську мову (а нею ж досі розмовляють люди старшого й се­реднього віку); вчителі перед учнями на­зивають її неоковирною, грубою, “топорной”. Про таку позицію вчителів розпові­дали вдома діти моїх родичів.

Я добре пам’ятаю кубанські станиці 1950 – 1960-х років: вони були всуціль українськомовними. За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише україн­ською мовою. Це було проблемою дляросійської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє мо­жем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”.

Та поступово зросійщення поширюва­лось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжимом”. Отоді не стало в станицяхукраїнськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брежнєвщини).

Проголошена радою російсько-коза­цька ідея в народі не вельми популярна. Чисельність тих, хто записався в козаки, зокрема в нашій станиці Охтанизівській, дуже невелика. Молоді серед них мало. Серед простих людей побутує переконання, що козацький рух – це провокація влади, аби виявити прихильників цієї ідеї і при нагоді всіх знищити. Та воно й не дивно, бо ще багато живих свідків жахіть здій­снюваної більшовиками ліквідації козаць­кого стану, так званого розкозачування, коли слово “козак” стало означати “ворог народу”.

Люди й досі цураються свого козацько­го походження. Пам’ятаю, як обурилася моя теща Олександра Денисенко, коли мій приятель, бажаючи зробити комплі­мент, назвав її козачкою (це відбулося під час її приїзду до нас в Україну в гості у 1970-х роках). Вона запально вигукувала: “Так, ми козаки! Ну то й що, що ми козаки? А хіба козаки не люди?! Мій чоловік заги­нув на фронті в козацьких військах!” Довго її заспокоювали, пояснюючи, що нічого об­разливого в цьому слові не вбачалося. Тещу можна було зрозуміти, адже вона за свою приналежність до козацтва зазнала з ма­лими дітьми тяжких поневірянь, коли її чо­ловік, втік­ши з-під арешту,від 1933 року до початку війни переховувався по кубансь­ких плавнях, а енкаведисти, полюючи за ним, робили на їхньому обійсті засідки.

З цієї ж причини моя родичка Марія Штригиль у моїй присутності ганила сво­го сорокарічного сина Миколу, коли той знічев’я сказав, що отаман станичного козацького осередку Семеняка вже вкот­ре пропонує йому записатися в козаки. Вона люто закричала: “Я тобі покажу ко­заків! Ще нам “козачества” не вистачало!..”

А дід її чоловіка був шанованим коза­ком і останнім станичним отаманом, що в 1920 р. емігрував за кордон, де і по­мер. Нащадки ж усе життя прожили в страху, чекаючи, як віл обуха, помсти від влади. Отакі невтішні кубанські враження.

Попри все, навіть бажання самих ку­банців, дух український витає над Кубан­ню. Дасть Бог, коли материнська земля в Україні рясно заплодиться справжніми українцями, згадаємо ми своїх кровних ро­дичів-кубанців і возз’єднаємося в одній родині і в одній господі.

Джерела


1. Энциклопедический словарь по истории Кубани. – Краснодар, 1997. – С. 207, 542 – 544.

2. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. –С. 107, 123.

3. Енциклопедія українознавства. – Київ, 1996. – Т. 3. –С. 852.

4. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7. – С. 2667.

5. Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3916 – 3917.

6.Іванис В.Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968.

7.Іванис В.Стежками життя. – Н. Ульм, 1958 – 1962. –Кн. I – V.

8. Історія міст і сіл Української РСР.

9. Казачий словарь-справочник. – Кливленд, 1966. – Т. I. – С. 101 – 102.

10. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1970. –Т. III. – С. 47 – 48,311 – 313.

11. Кубанская ЧК: органы безопасности Кубани в документах и воспоминаниях. – Краснодар: Советская Кубань, 1997. – С. 58 – 61.

12.Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1867.

13. Родная Кубань. – Краснодар,1998. – Ч. 4. – С. 144.

14. Родная Кубань.Краснодар,1999. – Ч. 1. – С. 127 – 128.

15. Топографічні карти УРСР. Області: Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська.



Віра Денисенко. Відновіть мою національність | Кубанська Україна | Неповний списокдіячів Кубанської України