home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



13

Фехтування

її першим бажанням було повернутися і бігти, її нудило. Людина без деймона була ніби без обличчя або з розтрощеними ребрами і вийнятим серцем — чимось надприродним, тим, що належить світові нічних страхіть, а не світові здорового глузду.

Отже, Ліра притиснулася до Пантелеймона, її голова запаморочилася, а до горла підступив клубок. її тіло вкрив піт, холодніший за нічне повітря.

— Щуроловка, — сказав хлопчик. — Це ви забрали мою Щуроловку?

Ліра зрозуміла, що він мав на увазі.

— Ні, — сказала вона слабким і наляканим голосом — саме так вона себе почувала. А потім: — Як тебе звати?

— Тоні Макаріос, — відповів він. — Де Щуроловка?

— Я не знаю… — почала вона і ковтнула, намагаючись припинити нудоту. — Гобліни…

Але вона не змогла закінчити. їй довелось вийти з сараю і самій сісти на сніг, звичайно ж, не самій, бо вона ніколи не була сама, тому що Пантелеймон був завжди поряд. О, бути відрізаною від нього, як цей маленький хлопчик був роз'єднаний зі своєю Щуроловкою! Найгірше за все у світі! Вона зрозуміла, що ридає, і Пантелеймон також пхикав поряд. Обоє вони відчували страшний жаль до роз'єднаного хлопчика.

Потім вона підвелася.

— Виходь, — покликала вона тремтячим голосом. — Тоні, виходь. Ми відвеземо тебе у безпечне місце.

У коморі почувся легкий рух, і хлопчик показався у две — рях, все ще тримаючи в'ялену рибу. Він був одягнутий у теплий одяг: добре підбиту простьобану куртку з вугільного шовку і хутряні чоботи. Але одяг був трохи більшого розміру і виглядав так, ніби раніше його носив хтось інший. У світлі слабких спалахів Аврори і снігу він виглядав ще більш збентеженим і викликав сильнішу жалість, ніж тоді, коли вона побачила його біля стійки для риби.

Селянин, який приніс ліхтар, відступив на декілька ярдів і щось сказав їм.

Йорик Бернісон переклав:

— Він говорить, що ти маєш заплатити за рибу.

Лірі захотілося наказати ведмедю вбити того чоловіка, але вона сказала:

— Ми забираємо дитину від них. Вони можуть дозволити собі заплатити за це однією рибиною.

Ведмідь переказав це чоловіку. Той пробурмотів щось, але не став сперечатися. Ліра поставила ліхтар на сніг, взяла роз'єднаного хлопчика за руку і повела його до ведмедя. Дитина йшла безпорадно, не виказуючи ані страху, ані здивування, побачивши величезного білого звіра, який стояв так близько. І коли Ліра допомогла йому сісти на спину Йорика, все, що він сказав, було:

— Я не знаю, де моя Щуроловка.

— Ми також не знаємо, Тоні, — відповіла вона. — Але ми… Ми покараємо гоблінів. Ми зробимо це, обіцяю. Йо-рику, можна мені також сісти?

— Мої обладунки важать набагато більше, ніж діти, — промовив він.

Отож Ліра сіла позаду Тоні і показала йому, як триматися за довгу жорстку шерсть, а Пантелеймон лежав у неї в каптурі, теплий, близький і сповнений печалі. Ліра знала, що Пантелеймону хотілося вилізти і приголубити роз'єднану дитину, лизнути її або погладити і пригріти,

як зробив би його власний деймон. Але суворе табу, звичайно, не дозволяло цього.

Вони поїхали селом у напрямку кряжа. Селяни дивилися з жахом і з якимсь полегшенням на те, як цю понівечену істоту забирали маленька дівчинка і великий білий ведмідь.

В Ліриному серці боролися відраза і співчуття, співчуття перемогло. Вона обійняла худеньке маленьке створіння, щоб підтримати його. Подорож назад була холоднішою, важчою, темнішою, але водночас здавалася швидшою. Йо-рик Бернісон був невтомний, і Ліра вже автоматично рухалася в такт його бігу, не боячись впасти. Холодне тіло в її руках було таке легке, що, з одного боку, ним було просто керувати, але з іншого — воно було незграбним. Поки ведмідь біг, хлопчик сидів не рухаючись.

Час від часу роз'єднана дитина говорила.

— Що ти сказав? — питала Ліра.

— Я кажу, чи вона дізнається, де я?

— Так, вона знайде тебе і ми знайдемо її. Тримайся міцніше, Тоні. Це недалеко звідси…

Ведмідь продовжував бігти. Ліра не уявляла, як стомилася, доки вони не наздогнали циган. Сани зупинилися, щоб дати відпочинок собакам, і раптом вона побачила всіх: Фардера Корама, Владаря Фаа, Лі Скоресбі — всі кинулися вперед, щоб допомогти їй, а потім мовчки відступили назад, коли побачили постать поряд із Лірою. Вона так змерзла, що навіть не могла відняти руки від хлопчика, і Джону Фаа довелося самому спустити дітей на землю.

— Боже праведний, що це? — сказав він. — Ліро, дитино, що ти знайшла?

— Його звати Тоні, — пробурмотіла вона змерзлими губами. — Вони від'єднали його деймона. Ось що роблять гобліни.

Чоловіки налякано відступили назад, але, на великий подив Ліри, заговорив ведмідь, який присоромив їх.

— Як не соромно! Подумайте, що зробила ця дитина! Мабуть, у вас не вистачає сміливості, але не слід показувати цього.

— Ти маєш рацію, Йорику Бернісон, — сказав Джон Фаа і повернувся, щоб віддати наказ. — Розпаліть вогнище і підігрійте трохи супу для дитини. Для обох дітей. Фарде-ре Корам, їм підійде ваше місце для відпочинку?

— Так, Джоне. Приведи її, ми її зігріємо…

— І маленького хлопчика, — додав ще хтось. — Він може поїсти і зігрітися, навіть якщо…

Ліра намагалася розповісти Джону Фаа про відьом, але вони всі були такі заклопотані, а вона такою втомленою… Минуло декілька бентежних хвилин, наповнених світлом ліхтаря, запахом диму, метушнею людей, що бігали туди-сюди, Ліра відчула легкий укус Пантелеймона-горностая, що змусив її прийти до тями і зустрітися поглядом з очима ведмедя, які були на відстані кількох дюймів від неї.

— Відьми, — прошепотів Пантелеймон, — я покликав Йорика.

— О, так, — пробурмотіла Ліра. — Йорику, дякую, що допоміг мені. Я можу забути сказати Владарю Фаа про відьом, зроби це за мене.

Вона почула, як ведмідь погодився, і міцно заснула.

Коли вона прокинулася, проясніло і, мабуть, ясніше вже не стало б. На південному сході небо було блідим, а повітря наповнене сірим туманом, крізь який цигани здавалися величезними привидами, які завантажували сани і запрягали собак.

Ліра спостерігала за всім цим з укриття на санках Фар-дера Корама, де вона лежала під купою шуб. Пантелеймон встиг прокинутися раніше за неї і випробував форму арк-

тичної лисиці, але потім знову повернувся до свого улюбленого горностая. Йорик Бернісон спав на снігу неподалік, поклавши голову на свої великі лапи. Але Фардер Корам вже прокинувся і був готовий вирушати. Ледве помітивши Пантелеймона, він, кульгаючи, пішов будити Ліру.

Вона відчула його наближення й підвелася.

— Фардере Корам, тепер я зрозуміла, що мав на увазі алетіометр! Він декілька разів указував на птаха і на немає, це не мало сенсу, тому що означало немає деймона, а я не розуміла, як це може бути… Що сталося?

— Ліро, боюся тобі казати після того, що ти зробила, але маленький хлопчик помер годину тому. Він не міг заспокоїтися, не міг встояти на місці. Він постійно питав про свого деймона, де він є, чи збирається прийти і все таке інше… І він так міцно тримав той замерзлий шмат риби, ніби… О, я не можу говорити про це, дитино. Але, зрештою, він заплющив очі і завмер. Лише тоді він виглядав спокійним, тому що був схожий на будь-яку іншу померлу людину, деймон якої помер природним шляхом. Вони намагалися вирити йому могилу, але земля тверда, як залізо. Отже, Джон Фаа наказав запалити вогнище для кремації, щоб його тіло не турбували звірі, які їдять мертвечину. Дитино, ти вчинила сміливо і добре, я пишаюся тобою. Тепер ми знаємо, на який нелюдський злочин спроможні ці люди. Наша мета стала яснішою, ніж до того. Все, що ти повинна робити зараз, це відпочивати і їсти. Вчора ти заснула, навіть не поївши, а тобі потрібно добре їсти за такої температури, щоб не слабнути…

Він метушився поряд з нею, поправляючи на ній хутро, натягуючи мотузки, які тримали вантаж на санях, розплутуючи поводи.

— Фардере Корам, де зараз хлопчик? Вони вже поховали його?

— Ні, Ліро, він лежить неподалік.

— Я хочу побачити його.

Він не міг відмовити їй, тому що вона бачила річ, страшнішу за мертве тіло, і це видовище могло заспокоїти її. Отже, з Пантелеймоном — білим зайцем, який обережно стрибав поряд, вона ледве протиснулася до місця, куди чоловіки зносили хмиз.

Тіло хлопчика було вкрите ковдрою і лежало поруч зі стежинкою. Вона стала навколішки і відсунула ковдру. Один чоловік хотів зупинити її, але інші похитали головами.

Пантелеймон підійшов ближче, коли Ліра поглянулсі на бідолашне спустошене обличчя. Вона зняла рукавицю і торкнулася його очей. Ті були холодними, як мармур; Фардер Корам мав рацію: нещасний маленький Тоні Макаріос тепер не відрізнявся від інших людей, чиї деймони залишають їх лише зі смертю. О, а якби вони забрали від неї Пантелеймона! Вона схопила його й обійняла, ніби хотіла покласти просто собі до серця. А все, що мав малий Тоні Макаріос, був жалюгідний шмат риби…

Куди він подівся?

Вона стягнула ковдру. Його не було.

Миттю дівчинка стала на ноги, і її очі розгнівано просвердлили чоловіків.

— Де його риба?

Вони розгублено зупинилися, хоч деякі їхні деймони зрозуміли і перезирнулися. Один із чоловіків почав нер вово сміятися.

— Як ви насмілюєтеся сміятися! Я вирву ваші легені, якщо ви будете сміятися з нього! Це все, до чого він МІГ притулитися, лише стара в'ялена риба, це все, що в ньоі ч > було замість деймона, якого можна було любити і пес ги ти! Хто її забрав від нього? Де вона?

Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як деймон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона бачила, було добро і зло.

— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.

— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.

— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.

— Тоді де вона?

Чоловік зніяковіло відповів:

— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.

— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.

Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.

— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?

Звичайно, він зрозумів і відповів:

— Щуроловка.

Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім'я втраченого деймона на золоті.

— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти

— Ні, Ліро, він лежить неподалік.

— Я хочу побачити його.

Він не міг відмовити їй, тому що вона бачила річ, страшнішу за мертве тіло, і це видовище могло заспокоїти її. Отже, з Пантелеймоном — білим зайцем, який обережно стрибав поряд, вона ледве протиснулася до місця, куди чоловіки зносили хмиз.

Тіло хлопчика було вкрите ковдрою і лежало поруч зі стежинкою. Вона стала навколішки і відсунула ковдру. Один чоловік хотів зупинити її, але інші похитали головами.

Пантелеймон підійшов ближче, коли Ліра поглянула на бідолашне спустошене обличчя. Вона зняла рукавицю і торкнулася його очей. Ті були холодними, як мармур; Фардер Корам мав рацію: нещасний маленький Тоні Ма-каріос тепер не відрізнявся від інших людей, чиї деймони залишають їх лише зі смертю. О, а якби вони забрали від неї Пантелеймона! Вона схопила його й обійняла, ніби хотіла покласти просто собі до серця. А все, що мав малий Тоні Макаріос, був жалюгідний шмат риби…

Куди він подівся?

Вона стягнула ковдру. Його не було.

Миттю дівчинка стала на ноги, і її очі розгнівано просвердлили чоловіків.

— Де його риба?

Вони розгублено зупинилися, хоч деякі їхні деймони зрозуміли і перезирнулися. Один із чоловіків почав нервово сміятися.

— Як ви насмілюєтеся сміятися! Я вирву ваші легені, якщо ви будете сміятися з нього! Це все, до чого він міг притулитися, лише стара в'ялена риба, це все, що в нього було замість деймона, якого можна було любити і пестити! Хто її забрав від нього? Де вона?

Пантелеймон заричав, ставши сніжним барсом, як дей-мон лорда Ізраеля, але вона цього не бачила. Все, що вона. бачила, було добро і зло.

— Спокійно, Ліро, — сказав один чоловік. — Спокійно, дитино.

— Хто взяв її? — знову спалахнула вона, і цигани навіть відступили від її нестримної люті.

— Я не знав, — сказав якийсь чоловік винувато. — Я думав, що він лише їв її. Я вийняв її з його рук, тому що вважав — так буде поважніше. От і все, Ліро.

— Тоді де вона?

Чоловік зніяковіло відповів:

— Вважаючи, що вона йому більше не потрібна, я віддав її своїм собакам. Я прошу вибачення.

— Слід просити вибачення не в мене, а в нього, — сказала вона, знову присівши на коліна і поклавши руку на холодну щоку дитини.

Раптом її осяяло. Вона намагалася знайти щось у себе під одягом, і мороз накинувся на неї, ледве вона розстебнула куртку. Але за кілька секунд вона вже знайшла те, що хотіла, — вона дістала золоту монету зі свого гаманця і знову щільно закуталася.

— Позичте ніж, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка, який забрав рибу, а потім запитала Пантелеймона: — Як її звали?

Звичайно, він зрозумів і відповів:

— Щуроловка.

Міцно тримаючи монету в одній руці, одягнутій в рукавицю, і стискаючи ніж, немов олівець, у другій, вона надряпала ім'я втраченого деймона на золоті.

— Гадаю, це буде правильно, якщо я зроблю тобі те саме, що роблять ученим у Джордані, — прошепотіла вона мертвому хлопчику і розчепила його зуби, щоб покласти

в рот монету. Це було нелегко, але їй вдалося зробити те, що вона задумала, а потім знову закрити його рот.

Після цього вона віддала ніж чоловікові і в похмурому ранковому світлі пішла назад до Фардера Корама.

Він дав їй кружку супу просто з вогню, і вона почала жадібно пити.

— Що ми будемо робити із відьмами, Фардере Корам? — запитала вона. — Цікаво, чи була серед них ваша відьма?

— Моя відьма? Я б не насмілився так сказати, Ліро. Вони могли летіти будь-куди. Існує багато речей, які впливають на життя відьом, речей, незрозумілих нам: загадкові хвороби, які їх мучать, на які ми не звернули б увагу, речі, які спричиняють війну і які ми не можемо осягти, радості й печалі, пов'язані з цвітінням рослин у тундрі… Але шкода, що я не бачив їхнього польоту, Ліро. Я дуже хотів би стати свідком такого видовища. А зараз випий весь цей суп. Хочеш ще трохи? Також є коржі. їж, дитино, бо нам скоро вирушати.

їжа відновила сили Ліри, і невдовзі лід в її душі почав танути. Разом з іншими вона подивилась на поховальне вогнище маленької роз'єднаної дитини, заплющила очі й схилила голову, слухаючи молитву Джона Фаа, а потім чоловіки полили вогнище вугільним спиртом і кинули туди запалені сірники, від чого воно миттю спалахнуло.

Упевнившись, що дитина згоріла, вони продовжили свою подорож. Це був шлях немов уві сні. Почав падати сніг, уявлення про світ тепер обмежувалося сірими тінями собак попереду, рипом саней, пронизливим холодом і виром великих сніжинок, трохи темніших за небо і трохи ясніших за землю.

Крізь все це мчали собаки, із задертими хвостами, у хмарі пари від дихання. На північ, далі на північ бігли вони, тимчасом як настав і минув блідий полудень і знову

сутінки огорнули світ. Вони зупинилися поїсти і відпочити у схованці між пагорбами, а також щоб зорієнтуватися. Поки Джон Фаа розмовляв з Лі Скоресбі про те, як краще використати повітряну кулю, Ліра згадала про літаючого шпигуна. Вона запитала Фардера Корама, що сталося з бляшанкою з-під листя для куріння, в якій він полонив духа.

— Я запакував її подалі, — сказав він. — Вона на дні моєї сумки, але там немає на що дивитися. Я запаяв її, коли ми були на кораблі, як і збирався. Не знаю, правду кажучи, що ми будемо з нею робити. Мабуть, треба кинути її до вогняної шахти. Тобі не слід турбуватися, Ліро. Поки вона в мене, ти в безпеці.

За першої ж нагоди Ліра засунула руку в замерзлу тканину сумки і вийняла маленьку коробочку. Дівчинка почула дзижчання, лише взяла її в руки.

Поки Фардер Корам розмовляв з іншими ватажками, вона віднесла коробку Йорику Бернісону і пояснила, чого вона хоче. їй спало це на думку, коли вона пригадала, як легко він обходився з металевим покриттям двигуна.

Він вислухав і потім взяв кришку від коробки з-під печива і вправно надав їй форми циліндра. Ліра була зачарована спритними рухами його рук: на відміну від інших ведмедів, Йорик та його родичі мали пазури на великих пальцях рук, якими вони могли втримувати предмет і одночасно працювати з ним. Він мав також вроджене почуття сили й гнучкості металів, це означало, що він може лише раз чи двічі підняти предмет у руках, вигнути його туди-сюди і загнати пазур крізь нього, щоб зручніше тримати річ. І тепер він розтягнув коробку таким чином, що вона була однорідною і могла закриватися. На прохання Ліри він зробив дві такі бляшанки: одну такого самого розміру, як і коробка з-під листя для куріння, а другу таку, щоб в ній вміщалася перша разом із шматками моху і лишайника, аби заглушити шум. Коли Ліра закрила її, вона була такого ж розміру і форми, що й алетіометр.

Зробивши це, Ліра сіла поряд із Йориком Бернісоном, який гриз ногу північного оленя, тверду від морозу, як дерево.

— Йорику, — спитала вона, — важко не мати деймона? Ти відчуваєш самотність?

— Самотність? — повторив він. — Я не знаю. Вони кажуть, що холодно. Я не знаю, що таке холод, тому що я не мерзну. Так само я не знаю, що таке самотність. Ведмеді створені, щоб бути одинаками.

— А щодо ведмедів Свольбарда? — запитала вона. — Там їх тисячі, правда? Ось що я чула.

Він нічого не відповів, а розламав кістку навпіл із звуком тріснутої гілки.

— Вибач, Йорику, — сказала вона. — Сподіваюсь, я не образила тебе. Це лише тому, що мені цікаво. Розумієш, я цікавлюся ведмедями Свольбарда через мого батька.

— Хто твій батько?

— Лорд Ізраель. І вони ув'язнили його у Свольбарді, розумієш. Думаю, що гобліни зрадили його і заплатили ведмедям, щоб ті тримали його у тюрмі.

— Я не знаю. Я не ведмідь Свольбарда.

— Я думала, ти був…

— Ні. Я був ведмедем Свольбарда, але тепер вже ні. Мене вислали звідти, покаравши за те, що я вбив іншого ведмедя. Отже, мене позбавили мого титулу, багатства і обладунків. Мене відіслали жити на край світу людей і битися лише тоді, коли мене наймуть, або працювати на різній роботі і топити спогади в чистому спирті.

— Чому ти вбив іншого ведмедя?

— Лють. У ведмедів існують способи тамувати лють, але я не контролював себе. Тож я вбив його, і мене було справедливо покарано.

— Ти був багатий і шляхетний, — сказала Ліра у захваті. — Точно, як мій батько, Йорику! З ним сталося те саме, коли я народилася. Він убив декого, і вони відібрали все його багатство. Це було задовго до того, як його ув'язнили у Свольбарді. Я нічого не знаю про Свольбард, крім того, що він на далекій-далекій півночі… Там все вкрито кригою? Туди можна дістатися замерзлим морем?

— Не з цього узбережжя. Море іноді замерзає на південь звідси, іноді — ні. Тобі знадобиться човен.

— Чи повітряна куля.

— Так, чи повітряна куля, але тоді тобі буде потрібний певний вітер.

Він продовжував гризти ногу, а Лірі раптом спало на думку щось дике — вона пригадала відьом у нічному небі, але промовчала. Натомість вона запитала Йорика Берні-сона про Свольбард і з цікавістю слухала його розповіді про сповзаючі льодовики, про скелі та тороси, де сотнями і навіть більше лежать моржі з білими іклами, про моря, у яких повно тюленів, про нарвалів, які розбивають своїм довгим рогом лід на воді, про величезний похмурий скелястий берег, про стрімчаки заввишки тисячу футів і більше, де літають і живуть жахливі печерні чудовиська, про вугільні та вогняні шахти, в яких ведмеді-ковалі кують величезні листи заліза і роблять з них обладунки…

— Якщо вони забрали твої обладунки, Йорику, де ти взяв ті, що в тебе зараз?

— Я зробив їх сам в Нова Зембла з небесного металу. До того я не був повноцінним.

— Отже, ведмеді можуть робити свої власні душі… — сказала вона. У світі було стільки невідомого… — Хто король Свольбарда? — продовжувала Ліра. — У ведмедів є король?

— Його звати Йофур Рекнісон.

Це ім'я зачепило якусь струну в пам'яті Ліри. Вона чула його раніше, але де? Це говорив не ведмідь і не циган. Голос, яким це казали, був голосом ученого — виразним, педантичним і ліниво-гордовитим, голосом з Коледжу Джордана. Вона спробувала знову відновити його в пам'яті. О, вона так добре його знала!

Потім вона пригадала: вітальня. Вчені слухали лорда Ізраеля. Професор-пальмеріанознавець говорив щось про Йофура Рекнісона. Він використав слово panserbjorne, яке Ліра не знала, також вона не знала, що Йофур Рек-нісон був ведмедем. Але що він сказав? Король Своль-барда був пихатим, і до нього можна було підлеститися. Було ще щось, якби вона пам'ятала, але з того часу стільки відбулось…

— Якщо твій батько в полоні у ведмедів Свольбарда, — сказав Йорик Бернісон, — він не втече. Там немає лісу, щоб зробити човен. З іншого боку, якщо він шляхетний, із ним поводитимуться чемно. Вони дадуть йому будинок і слугу, їжу та паливо.

— Можна перемогти ведмедя, Йорику?

— Ні.

— А обдурити?

Він припинив гризти кістку і поглянув просто на неї. А потім сказав:

— Ти ніколи не переможеш ведмедя в обладунках. Ти бачила мої обладунки, а тепер подивись на мою зброю.

Він відклав м'ясо і простягнув свої лапи долонями догори, щоб вона подивилася. Кожна подушечка на його лапах була вкрита ороговілою шкірою, а кожен пазур був завдовжки з Лірину руку і гострий, як ніж. Він дозволив їй, здивованій, доторкнутися своїми руками до його лапи.

— Одним ударом можна розтрощити череп тюленя, — сказав він. — Чи зламати хребет людини або відірвати

руку чи ногу. А ще я можу кусати. Якби ти не зупинила мене в Трольсанді, я б розтрощив голову тому чоловікові, немов яйце. Отже, годі про силу, тепер про обман. Ти не можеш обдурити ведмедя. Хочеш побачити доказ? Візьми палицю і фехтуй зі мною.

Бажаючи спробувати, Ліра відламала гілку від вкритого снігом куща і обчистила її від непотрібних маленьких гілочок, а потім розсікла нею повітря, немов рапірою. Йорик Бернісон сидів на задніх лапах і чекав, поклавши передні лапи на коліна. Коли вона була готова, то обернулася до нього, але їй не хотілося бити його, тому що він виглядав так мирно. Отже, вона розмахувала гілкою, завдавала удаваних ударів, зовсім не збираючись його бити, а він не рухався. Вона ще якийсь час продовжувала, а він ні разу не ворухнувся і на дюйм.

Нарешті вона вирішила вдарити, не дуже, просто доторкнутися палицею до його живота. Умить його лапа витягнулася вперед і відбила гілку.

Здивована, вона спробувала ще раз, результат був такий самий. Ведмідь рухався набагато швидше і впевненіше, ніж вона. Вона намагалася вдарити його по-справжньому, орудуючи палицею, як фехтувальник рапірою, але жодного разу не поцілила. Здавалося, він знав наперед, що вона збиралася зробити: коли вона робила випад, цілячись йому в голову, велика лапа легко відводила палицю в інший бік, а коли вона вдавала, що б'є, він зовсім не рухався.

Ліра почала нервуватися і кинулася в нещадну атаку: вона колола, шмагала, натискала і штовхала — їй не вдалося жодного разу обійти ці лапи. Вони рухалися у всіх напрямках, вчасно, щоб парирувати, вчасно, щоб блокувати удари.

Врешті-решт дівчинка зупинилася. Вона була мокра від поту, виснажена і важко дихала, тоді як ведмідь незворушно сидів на місці. Якби в неї був справжній меч з нищівним лезом, звір все одно залишився б неушкодженим.

— Присягаюсь, ти можеш ловити кулі, — сказала дівчинка і викинула палицю. — Як ти це робиш?

— Я не людина, — відповів він. — Ось чому ти ніколи не одуриш ведмедя. Ми бачимо обман і хитрощі так само, як руки і ноги. Ми бачимо таким способом, який люди забули. Але ти це знаєш — ти можеш розуміти читач символів.

— Це не одне й те саме, правда? — здивувалася вона. Зараз Ліра нервувалася через ведмедя більше, ніж тоді, коли він був розлючений.

— Одне й те саме, — відповів він. — Дорослі не можуть його читати, наскільки я зрозумів. Як я відрізняюсь від бійців-людей, так ти відрізняєшся від дорослих своєю спроможністю розуміти читач символів.

— Мабуть, так, — сказала вона здивовано і неохоче. — Це означає, що я забуду, як це робити, коли виросту?

— Хто знає? Я ніколи не бачив ні читача символів, ні того, хто міг би його розуміти. Може, ти не така, як інші?

Він знову став на чотири лапи і продовжував гризти м'ясо. Ліра розстебнула свою шубу, але мороз почав її колоти і їй довелося знову старанно закутатися. Цей епізод збентежив її. Вона хотіла запитати алетіометр одразу ж, але було надто холодно і до того ж її покликали, бо треба було вирушати. Вона взяла бляшанки, які зробив Йорик Бернісон. Порожню вона поклала назад до сумки Фардера Корама, а другу з літаючим шпигуном разом із алетіометром заховала у свою сумку на поясі. Дівчинка зраділа, коли вони знову вирушили в дорогу.

Ватажки погодилися з Лі Скоресбі, що на наступній зупинці вони надують його кулю і він шпигуватиме з повітря. Звичайно, Ліра хотіла полетіти з ним, але це було заборонено. Втім, вона їхала з ним на одних санях і закидала його питаннями.

— Пане Скоресбі, як ви полетите у Свольбард?

— Знадобиться дирижабль із газовим двигуном, щось на зразок цепеліна, а також сильний південний вітер. Але, прокляття, я б не насмілився. Ти коли-небудь його бачила? Найхолодніший, найпокинутіший, найнегос-тинніший, Богом забутий глухий закут ніколи не існуючої землі.

— Цікаво, Йорик Бернісон хоче повернутися назад…

— Його вб'ють. Він у вигнанні. Лише він ступить нату землю, його роздеруть на шматки.

— Як ви надуваєте свою кулю, пане Скоресбі?

— Двома способами. Можна здобути водень, наливаючи сірчану кислоту на металеві стружки, а потім зібрати випари і поступово наповнити кулю. Другий спосіб — знайти отвір, який виник через земний газ, що виходить з вогняних шахт. Тут багато газу під землею, а також нафти. Я можу зробити газ із нафти, якщо потрібно, а також з вугілля — газ здобути неважко. Але найшвидший спосіб — використати газ землі. Через добрий отвір можна наповнити кулю за годину.

— Скількох людей вона може підняти?

— Шість, якщо буде потрібно.

— Ви зможете перевезти Йорика в його обладунках?

— Я вже перевозив. Одного разу я врятував його від татар, коли він був в облозі і його морили голодом — це було підчас Тунгуської кампанії. Я прилетів і забрав його. Звучить легко, але, чорт забирай, мені довелось розрахувати вагу старого на око. А потім лишалося сподіватися, що ми здобудемо земний газ з-під криги, яка намерзла від його випаровування. Я бачив, яка там земля, з повітря, і було б краще, якби це був ґрунт. Розумієш, щоб опуститися на землю, мені потрібно випустити газ із кулі, а без

нього я не можу знову злетіти. Принаймні, нам вдалося це зробити — завдяки обладункам і всякому іншому.

— Пане Скоресбі, ви знаєте, татари роблять дірки в головах у людей?

— О, звичайно. Вони роблять це тисячоліттями. Підчас Тунгуської кампанії ми зловили п'ятьох татар, і в трьох з них була дірка в черепі. Деякі з них мали навіть по дві.

— Вони роблять це один одному?

— Правильно. Спочатку вони вирізають по колу шкіру на скальпі, щоб зняти шкіряний клапоть і оголити кістку. Потім вирізають невелике коло на черепі, дуже обережно, щоб не зачепити мозок, а після цього пришивають скальп назад.

— Я думала, вони роблять це зі своїми ворогами!

— Чорт забирай, ні. Це великий привілей. Вони роблять це для того, щоб з ними могли розмовляти боги.

— Ви коли-небудь чули про дослідника Станіслава Гру-мана?

— Грумана? Звісно. Я познайомився з одним чоловіком із його команди, коли перелітав через Єнісей позаторік. Тоді він збирався пожити серед татарських племен вгорі за течією. Насправді, я думаю, це він зробив дірку в черепі. Це була частина церемонії з ініціації, але чоловік, який мені це розповідав, знав про це не дуже багато.

— Отже… Якби він був почесним татарином, вони б не вбили його?

— Вбили його? Що, він мертвий?

— Так. Я бачила його голову, — гордовито сказала Ліра. — Мій батько її знайшов. Я бачила, як він показував її вченим в Коледжі Джордана в Оксфорді. Вони оскальпували її і таке інше.

— Хто її оскальпував?

— Ну, татари, так думали вчені… Але, може, це й не так.

— Тоді це, мабуть, була голова не Грумана, — сказав Лі Скоресбі. — Твій батько, напевне, хотів збити з пантели-ку вчених.

— Мабуть, так, — відповіла Ліра задумливо. — Він просив у них гроші.

— І коли вони побачили голову, вони дали йому гроші?

— Так.

— Гарний фокус. Людей шокує вигляд таких речей — їм не подобається дивитися на це зблизька.

— Особливо вченим, — додала Ліра.

— Ну, це ти знаєш краще за мене. Але якщо то була голова Грумана, певен, її оскальпували не татари. Вони скальпують ворогів, а не своїх людей, а він був татарином, тому що прийняв їхню віру.

Поки вони їхали, Ліра прокручувала все це подумки. Довкола було стільки широких стрімких течій, повних різних значень: гобліни та їхня жорстокість, їхній страх перед Пилом, місто на Аврорі, її батько у Свольбарді, її мати… А де була вона? Алетіометр, політ відьом на північ. І бідолашний малий Тоні Макаріос, і літаючий шпигун з годинниковим механізмом, і надприродне фехтування Йорика Бернісона…

Вона заснула. І з кожною годиною вони наближалися до Больвангара.



12 Зниклий хлопчик | Північне сяйво | 14 Вогні Больвангара