Годинник, що його вручив мені Ел, мав флуоресцентні стрілки, і я з безсилим жахом дивився, як довга опускається на дно циферблата, а потім починає знову дряпатися вгору. Двадцять п’ять хвилин до початку «Нових пригод Еллері Квіна». Двадцять. П’ятнадцять. Я спробував заговорити, але Теркотт наказав мені заткнутися. Він весь час тер собі грудину, лише ненадовго перервався, щоб дістати сигарети з нагрудної кишені.

— О, оце діло, — зауважив я. — Вашому серцю це піде на користь.

— Шкарпетку в пельку собі заткни.

Він устромив багнет у гравій, яким ззаду було підсипано гараж, і потертою запальничкою «Зіппо» підкурив сигарету. В моментному спалаху полум’я я побачив, як його обличчям спливає піт, попри те, що під ніч стало холодно. Здавалося, його очі ще глибше запали в очниці, від чого лице в нього стало схожим на череп. Він затягнувся, закашлявся димом. Худе його тіло сіпалося, але револьвер залишався незрушним. Націленим мені в груди. Вгорі посходили зірки. Вже за десять хвилин восьма. Скільки встигне пройти фільму про Еллері Квіна до прибуття Даннінга? Твір Гаррі цього не повідомляв, але я гадав, що небагато. Занять у школі завтра нема, але Доріс Даннінг все одно не захоче, щоби семирічна Еллен поверталася додому пізніше десятої, навіть якщо вона гулятиме разом з Туггою й Гаррі.

П’ять хвилин до восьмої.

І раптом мене прохромила ідея. Яскрава, як беззастережна істина, і я поспішив її виголосити, поки ще не пригасла.

— Ти серло.

— Що? — випрямився він, мов уколотий.

— Те, що чув, — перекривив його я. — «Ніхто не має права займати Френкі Даннінга, окрім мене. Він мій». Ти повторюєш собі це впродовж двадцяти років, хіба не так? І по сю пору ним не зайнявся.

— Я тобі наказав заткнутися.

— Чорт, та вже цілих двадцять два! Ти не займав його й тоді, коли він гамселив Чеза Фраті, еге ж? Ти втік, як мале дівчисько, і привів футболістів.

— Їх там шестеро було!

— Авжеж, але відтоді Даннінг сто разів був сам-один, а ти навіть бананової шкоринки йому не підкинув під ноги, щоби він підсковзнувся на хіднику. Ти, Теркотте, сране серло. Ховаєшся тут, як той кролик у норі.

— Стули пельку!

— Годуєш себе негодним лайном про те, що побачити його у в’язниці — це найкраща помста, щоб тільки не подивитися в очі тому факту, що…

— Стули пельку!

— … що ти чудо в пір’ях без яєць, котре дозволяє вбивці своєї сестри гуляти вільно, де схоче, вже впродовж двадцяти з гаком років.

— Я тебе попереджаю! — він звів курок револьвера.

Я ткнув собі в груди великим пальцем.

— Давай. Стріляй. Люди почують постріл, приїде поліція. Даннінг побачить ґвалт і зразу ж розвернеться, а в Шошенку опинишся ти. Можу закластися, у них там теж мається фабрика. Ти зможеш там працювати за нікель за годину, замість долара-двадцяти. І тобі це подобатиметься, бо ти не муситимеш пояснювати самому собі, чому ти навіть не намагався нічого зробити за всі ці двадцять років. Якби була жива твоя сестра, вона б на тебе плюну…

Він тицьнувся з револьвером вперед, з наміром вперти його мені в груди, але перечепився об той чортів свій власний багнет. Я відбив револьвер убік тильною стороною долоні, і той вистрелив. Куля, мабуть, зарилася в ґрунт менш ніж за дюйм від моєї ступні, бо холошу штанів мені збризнуло душем з дрібних камінчиків. Я підхопив револьвер і наставив на нього, готовий вистрелити, якщо він зробить щонайменший порух до поваленого багнета.

Натомість він сам привалився до гаражної стіни. Тепер обидві його долоні притискалися до лівої половини грудей, а в горлі глухо лунала гикавка.

Десь неподалік — на Кошут, не на Ваймор — заволав чоловічий голос: «Забави забавами, хлопці, але ще одна петарда, і я викликаю поліцію! Так собі й затямте!»

Я віддихнув. Теркотт теж випустив повітря, але конвульсивними поштовхами. Гикавка не перестала, навіть коли він сповз по стіні гаража і розпластався на гравії. Я підняв багнет, подумав, чи не заткнути його собі за пояс, але вирішив, що ще розпорю ним собі стегно, коли прориватимуся крізь живопліт: минуле діє завзято, намагаючись мене зупинити. Натомість я закинув багнет у темний двір, почувши глухий брязк, коли той об щось вдарився. Можливо, об собачу будку з написом ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА.

— Лікаря, — прохрипів Теркотт. Очі в нього блищали, мабуть, повні сліз. — Прошу, Емберсоне. Страшно болить.

Викликати «швидку». Гарна ідея. А слідом зовсім кумедне. Я прожив у Деррі — у 1958 році — вже майже два місяці, але все одно поліз рукою собі до правої передньої кишені штанів, де, якщо на мені не було піджака, я завжди тримав мобільний телефон. Пальці не намацали нічого, окрім кількох монет та ключів до «Санлайнера».

— Вибачте, Теркотте. Ви народилися не в ту епоху, де рятують вмить.

— Що?

Судячи з мого «Б’юлова», Америка дочекалася, і «Нові пригоди Еллері Квіна» зараз уже в ефірі.

— Тримайтесь, — кинув я і попхнувся крізь живопліт, вільною від револьвера рукою прикриваючи собі очі від підстрижених, гострих гілочок.