Я не думаю, що перебував у безпам’ятстві дуже довго, бо сонячні смуги на лінолеумі, здавалося, не змінили свого напрямку. У роті відчувався смак мокрої міді. Разом з уламками зуба я виплюнув на підлогу напівтвердий згусток крові і спробував підвестись на ноги. Для цього я мусив уцілілою рукою вхопитись спершу за один з кухонних стільців, потім за стіл (який ледь не завалився на мене), але загалом це виявилося легшою справою, ніж я очікував. Лівої ноги я не відчував, і штани в мене стали затісними від коліна, яке, як і було обіцяно, вже розпухло, але я гадав, що могло бути й набагато гірше. Я глянув у вікно, аби впевнитися, що фургон поїхав, а потім вирушив у повільну, кульгаву мандрівку до спальні. Серце м’яко і важко билося в грудях. Кожний його удар відгукувався стогоном у зламаному носі й бринінням в розпухлій лівій половині мого обличчя, де, мабуть, також було зламано вилицеву кістку. Біль стугонів й у потилиці. Шия затерпла. «Могло бути гірше, — нагадував я собі, клигаючи в спальню. — Ти ж на своїх ногах, хіба ні? Тільки дістань револьвер, поклади його до бардачка і транспортуй себе до амбулаторії швидкої допомоги. Загалом з тобою все гаразд. Ймовірно, тобі краще, ніж Діку Тайгеру було сьогодні зранку». Мені вдавалося повторювати це собі, аж допоки я не простягнув руку до верхньої полиці шафи. А коли це зробив, щось спершу смикнулось у мене в кишках… а потім ніби покотилося. Пригнічене жевріння, що було концентрувалося в лівому боці, спалахнуло, наче присок, на який лийнули бензину. Я мацнув пучками рукоять револьвера, перевернув його руба, встромив великий палець в спускову дужку й стягнув його з полиці. Револьвер стукнувся об долівку й відскочив у глиб спальні. «Мабуть, навіть незаряджений». Я нахилився по нього. Ліве коліно зойкнуло і не витримало. Я впав долі, і біль в череві сплеснувся знову. Та я все ж таки дотягнувся до револьвера і прокрутив барабан. Той таки був заряджений. Цілком і повністю. Я поклав револьвер до кишені і спробував поповзти назад до кухні, але дуже боліло коліно. І в голові біль погіршав, почав розправляти темні щупаки зі своєї печерки у мене понад зашийком. Я спромігся, роблячи рухи, ніби пливу, дістатися на животі до ліжка. Опинившись там, я, за допомоги правої руки та правої ноги, зумів підвестися. Ліва нога мене тримала, але коліно на ній не гнулося. Я мусив забиратися звідти, і то мерщій. Мабуть, вигляд я мав, як той кульгавий Честер з «Порохового диму», коли шкандибав геть зі спальні, через кухню і до передніх дверей, що стояли розчахнуті, тільки тріски стирчали навкруг замка. Я пам’ятаю навіть, як подумки промовив: «Містере Діллон, містере Діллон, тут не все гаразд у „Довгій гілляці“».[627] Я вибрався на ґанок і, хапаючись за поручень правою рукою, крабом посунув униз. Там було лише чотири сходинки, але біль у голові дужчав, щойно я долав чергову з них. Схоже було, я втратив периферійний зір, що було недобре. Я намагався повернути голову, щоби побачити свій «Шевроле», але шия слухатися мене відмовилась. Натомість я зумів, шаркаючи, зробити розворот усім тілом, та коли машина потрапила мені в поле зору, я зрозумів, що їзда для мене поза межами можливостей. Навіть відчинити дверцята й покласти револьвер до бардачка буде неможливо: нахиляння знову спричинить біль, і жар у мене в боку спалахне знову. Я вичепив з кишені «поліцейський спеціальний» і повернувся до ґанку. Тримаючись за поручень, я засунув револьвер під сходи. Тут йому буде поки що краще. Я випростався і повільно побрів доріжкою на вулицю. «Дитячими кроками, — нагадував я собі. — Маленькими дитячими крочками». На велосипедах підпливали двоє хлоп’ят. Я намагався сказати їм, що потребую допомоги, але моє розпухле горло змогло видати тільки сухе «гххагххх». Хлопці перезирнулись, швидше натисли на педалі й об’їхали мене. Я розвернувся праворуч (з напухлим коліном поворот наліво здавався мені вельми негожою ідеєю) і, похитуючись, рушив хідником. Поле зору не переставало звужуватись; тепер я бачив, наче крізь амбразуру або дивлячись із жерла якогось тунелю. Це на мить змусило мене згадати той повалений димар на ливарні Кітченера, що в Деррі. «Дістатися Хейнз-авеню, — наказував я собі. — Там не так порожньо, є якийсь рух. Ти мусиш дістатися бодай туди». Та чи я рухався в бік Хейнз-авеню, а чи від неї? Я не пам’ятав. Видимий світ стиснувся у єдине чітке коло шість дюймів діаметром. Голова в мене розколювалась; у шлунку палала лісова пожежа. Коли я упав, мені це здалося уповільненою зйомкою, а тротуар мені вчувся м’яким, як пухова подушка. Перш ніж я встиг знепритомніти, я відчув, як щось мене тицьнуло. Тверде, металеве щось. Скрипучий, немов заіржавілий голос за миль вісім чи десять згори наді мною промовив: — Ти! Ти! Хлопче! Що з тобою, тобі погано? Я перекинувся. Це забрало останні сили, які в мене ще залишалися, але я все ж таки зміг. Наді мною вежею височіла та літня жінка, котра назвала мене боягузом, коли я відмовився втручатися у скандал між Лі й Мариною в «День Розстебнутого Зіпера». Це мусило бути саме того дня, бо серпнева спека чи не серпнева спека, а вона знову була одягнена в ту саму нічну сорочку з рожевої байки й простьобаний ватяний жакет поверх неї. Оскільки, мабуть, в залишку мого розуму все ще крутилася тема боксу, її здиблене волосся, замість Ельзи Ланчестер, сьогодні мені нагадало Дона Кінга[628]. Тицьнула вона мене одною з передніх ніжок свого ходунка. — Обожемійріднесенький, — промовила вона. — Хто тебе так збив? То була довга історія, і я не міг її розповісти. Темрява стискалася, а я їй і радів, бо біль у моїй голові мене вбивав. «Ел заробив собі рак легень, — думав я. — А я собі заробив Аківу Рота. У будь-якім разі гру закінчено. Оззі перемагає». Та й що я міг вдіяти. Зібравши всі сили, я заговорив до обличчя понаді мною, єдиного ясного об’єкта в облягаючій мене темряві: «Подзвоніть… дев’ять-один-один». — Що це таке? Звісно ж, вона не знала. Дев’ять-один-один ще не вигадали. Я протримався якраз достатньо, аби зробити ще одну спробу: — Швидку допомогу. Гадаю, я повторив це ще раз, хоча й не певен. Тоді мене вже поглинула темрява.16