Виставу переробленої мною п’єси «Дванадцять сердитих чоловіків» було скасовано. Замість неї пішла «Смерть учня» в трьох актах: прощання в похоронному салоні, служба у методистській церкві Милосердя, відправа на цвинтарі Вест-Гілла. Цю жалобну виставу відвідало все місто або майже стільки людей, що це не становило різниці.

Батьки й заціпеніла мала сестричка Вінса, сидячи на складаних стільцях біля домовини, були зірками видовища. Коли я, з Сейді обіч мене, наблизився до них, місіс Нолз підвелася й обхопила мене руками. Я ледь не задихнувся в запахах парфуму «Білі плечі» й дезодоранту «Йодора»^[452].

— Ви змінили його життя, — зашепотіла вона мені у вухо. — Він сам мені це казав. Він уперше почав турбуватися про оцінки, бо хотів виступати на сцені.

— Місіс Нолз, мені так жаль, — промовив я. А тоді мозок мені прохромила жахлива думка і я обняв її міцніше, так, ніби обійми могли все відмінити: «Можливо, це ефект метелика. Можливо, Вінс загинув тому, що я приїхав у Джоді».

По боках домовини стояли фотомонтажі з надто короткого Вінсового життя. Окремо спереду, на пюпітрі, містився його портрет у костюмі з вистави «Про мишей і людей», у тому виношеному фетровому капелюсі з реквізиторської. З-під крисів дивилося його вузьке інтелігентне обличчя. Насправді Вінс не був аж таким талановитим актором, але на цьому знімку було вловлено ту його абсолютно перфектну усмішку лукавого зуха. Почала рюмсати Сейді, і я знав чому. Монетка життя обертається мигцем. Іноді в наш бік, але частіше крутиться геть, зблискує грайливо, віддаляючись: «Прощавай, серденько, добре було, поки було, правда ж?»

А в Джоді гарно — мені гарно. В Деррі я був чужаком, а містечко Джоді стало мені домом. Тут дім: запахи шавлії з прерії і те, як влітку, ніби вкриваючись індіанською ковдрою, спалахують помаранчевим рум’янцем пагорби. Слабенький смак тютюну на язиці в Сейді і рипіння старих промаслених дощок підлоги в моєму будинку. Еллі Докерті, котра потурбувалася про нас, приславши записку серед ночі, можливо, щоб ми встигли повернутися до міста невикритими, можливо, просто, щоб повідомити. Ледь не смертельно удушливий запах суміші парфумів місіс Нолз, коли вона обіймає мене. Майк, котрий обнімає мене рукою — тією, що не в гіпсі — на цвинтарі, а потім ховає своє обличчя в мене на плечі, поки йому не вдається бодай трішки себе опанувати. Потворний поріз на обличчі Боббі Джилл — це дім також, як і думка про те, що, якщо їй не буде зроблено пластичної операції (котрої не можуть собі дозволити її батьки), там залишиться шрам, котрий все життя нагадуватиме їй про ту мить, коли вона побачила хлопця, свого сусіда і приятеля, мертвого на узбіччі дороги, з головою, майже геть зірваною з плечей. Домом є чорна траурна пов’язка на руці в Сейді, і в мене на руці, всі педагоги носитимуть цілий тиждень такі пов’язки. І Ел Стівенс, який поставить у вітрині своєї харчевні фото Вінса. І сльози Джимі Ла-Дью, коли він стоїть перед усією школою, оголошуючи, що цей безпрограшний сезон присвячується пам’яті Вінса Нолза.

Інші речі також. Люди, що вітаються на вулиці «як справи», люди, котрі, проїжджаючи повз мене у своїх машинах, махають з них мені, Ел Стівенс проводить нас з Сейді до столика в кутку, який він уже почав назвати «нашим столиком», гра в крибедж після полудня по п’ятницях в учительській з Денні Лейверті по пенні за очко, суперечки з літньою міс Меєр про те, хто краще подає новини: Чет Гантлі з Девідом Бринклі чи Волтер Кронкайт^[453]. Моя вулиця, мій видовжений вагончиком будинок, звичне вже користування друкарською машинкою. Те, що зі мною найкраща в світі дівчина, те, що я отримую марки «Зелений щит»^[454], скуповуючись у бакалії, і поп-корн у кінотеатрі зі смаком справжнього вершкового масла.

Дім — це дивитися, як сходить місяць над безкрайою сонною землею, і мати когось, кого ти можеш покликати до вікна, щоб дивитися на все це разом. Дім там, де ти можеш танцювати з іншими, а танці — це життя.