XXVI

   В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.

   Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.

   — Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо!

   Чуйкевич перечить головою.

   — Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?

   — Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами.

   І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.

   Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала...

   І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.

   — Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.

   — Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич.

   — Мабуть... — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.

   І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.

   А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.

   Ніколи так не хотів жити, як тепер.

   — Що говорив хірург? — питався.

   — Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.

   — За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.

   Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.

   — Добре мені.

   Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.

   — А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.

   — Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок.

   — Хто саме?

   — Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.

   — В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!

   — Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках... Та й тільки.

   — Це справді дуже просто...

   — Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.

   — І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.

   — На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:

   — Андрію! При хорім про таке не говорять.

   — А як той хорий теж козак?

   — Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.

   — А як веселого немає?

   — Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.

   — Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.

   — Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.

   Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.

   — Увійдіть!

   — Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина.

   Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:

   — Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.