Швейк — симулянт

В цю велику добу військові лікарі аж зі шкіри пнулися, щоб вигнати з симулянтів злий дух саботажу і знову повернути їх у лоно армії.

Було впроваджено цілу серію тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: сухотники, ревматики, діабетики, хворі на грип, нирки, тиф, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилось за певною системою, а ступені катувань були такі:

1) Сувора дієта: вранці і ввечері протягом трьох днів однісінька чашка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.

2) Аби ніхто не думав, що військова служба — мед, давати всім великими дозами хінін в порошках. Це називалося — «лизати хінін».

3) Промивання шлунка двічі на день літрою теплої води.

4) Клізма з мильної води з гліцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Деякі хоробрі, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, до зволили відвезти себе в простій домовині на кладовище.

Були однак і малодушні. Коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові і нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном відправитись у траншеї.

Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак саме між тих малодушних симулянтів.

— Я вже більше не витримаю, — сказав його сусід по ліжку. Його тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.

— Завтра поїду в полк, — розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий, як пень.

На ліжку біля дверей вмирав якийсь сухотний, загорнений у мокре холодне простирадло.

— Це вже третій на цьому тижні, - зауважив сусід з правого боку, — а ти на що хворий?

— В мене ревматизм, — відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть вмираючий сухітник, який «симулював» туберкульоз.

— З ревматизмом сюди не пхайся, — повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. — Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить.

Був тут чотирнадцять днів один глухонімий, щопівгодини його обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, кожного дня ставили клізму і промивали шлунок. Вже навіть усі санітари думали, що він переміг і піде додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи, і тут глухонімий схарапудився.

«Не можу, — каже, — довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».

Всі хворі умовляли його не занапащувати себе, але той наполягав на своєму, мовляв, він вже чує і розмовляє, як усі інші. Так вранці і заявив про це під час лікарського обходу.

— Він тримався досить довго, — додав симулянт, який вдавав, буцімто одна нога у нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. — Не так, як той, що симулював параліч мозку: тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми і цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.

Найдовше тримався той покусаний скаженим собакою. Кусався, вив і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це була страшна історія. Коли він вранці під час обходу капітулював, нам було його справді шкода.

Виструнчився біля ліжка, як свічка, козирнув і сказав:

— Насмілююсь покірно доповісти, пане старший лікарю, той пес, який мене покусав, мабуть, не був скажений.

Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний почав тремтіти всім тілом і додав:

— Насмілююсь доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Після цього признання над ним розпочали слідство за спробу самоскалічення — він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

— Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, — сказав гладкий симулянт, — важко симулювати. Візьмемо, наприклад, падучку. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки захоче.

Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов равлик, бився об землю, висолоплював язика, одним словом, кажу вам, це була першокласна, цілком натуральна епілепсія. Але несподівано обсипало його болячками: дві сіли на карку, дві на плечах, і вже ніяк йому було корчитися і битися об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві. Але ті його болячки далися нам взнаки, бо він ще три дні пролежав між нами і діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід юшку, підливу і кнедлики, ввечері кашу або юшку, а ми, на повній дієті, з викачаними шлунками, змушені були дивитися, як той хлоп жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох з пороком серця, і вони теж призналися.

— Найкраще, — зауважив один із симулянтів, — вдавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один вдень і вночі безперервно кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес Галілея!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «гав, гав, гав», потім підряд п’ять разів швидко: «гавгавгавгавгав», і знову поволі і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку також хотів вдати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про безгрішність Папи римського, але, врешті-решт, за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.

— Я знаю одного сажотруса з Бржевнова*, - додав інший хворий, — він вам за десять крон викличе неабияку гарячку, з вікна вистрибнете.

— Це дурниці! — сказав другий. — У Вршовіцах є одна повитуха, яка за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.

— В мене викручено ногу за п’ятірку, — почувся голос з ліжка під вікном, — за п’ять крон і три кухлі пива.

— Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, - заявив його сусід, висохлий, як тичка, — назвіть мені яку хочете отруту, якої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутну пару, хрупав миш’як, курив опіум, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці і пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовч, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

— Найкраще, — пояснив хтось біля дверей, — впорснути собі гас під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.

— Ось бачите, — сказав Швейк, — все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого цісаря. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі відклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як ото тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від тих ліків на той світ відправились, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші тумбочки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не у мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був віл над волами, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, каже, струнко», і «кажи, хто це маракав до тих газет», і «я тобі, каже, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю до цюпи, аж там і почорнієш». Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати:

«Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungluckliches Mistvieh!1Сволото соціялістична!»

____________________

1Ви проклята собако, ви підле створіння, ви нещасна худобо (нім.).

А я дивлюся просто у вічі, ані мруґ, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини.

Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне:

— Ти ідіот чи не ідіот?

— Мельдую послушно, пане полковнику, я ідіот.

— Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень піст, місяць казарменого арешту, на 48 годин в козли. Негайно замкнути і не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми вже тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети, — вирішив пан полковник, коли вже набігався, як ошпарений, навколо мене. Поки я сидів, у казармах творилися дивні дива. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме з цього часу солдати вчепилися за ті газетні титли.

Наш полк став найбільш освіченим. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пускає це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Знущання над вояками». Але і цього було людям замало. Брали вище: писали депутатам у Відень, щоб оступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс, кому треба. Сиплються в парламенті запитання одне за одним, і про це, і про тамто, а чи відомо урядові, що наш пан полковник велика тварюка? Міністр прислав до нас комісію.

Ось тоді вже один з наших, на прізвище Франта Генчль з Глибокої, і дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів з помсти за того ляпаса, що дістав на учбовому пляцу від пана полковника. Потім, коли комісія забралася, наш полковник наказав вишикувати усіх в шеренги, цілий полк так, як був, і сказав, що солдатська морда була, є і буде солдатською мордою, вона мусить тримати язика за зубами і служити, а коли щось комусь не подобається, то це і є порушення дисципліни. «Ви, негідники, думали, що комісія допоможе, — говорив наш полковник, — гівно вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав».

Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв полковник, рука на ремені карабіна, і на всю пельку горлали:

«Ми, негідники, думали, що нам ця комісія допоможе, а вона нам гівно допомогла».

Наш полковник реготав, аж за живіт тримався, поки не підійшла одинадцята рота. Йде — земля двигтить, а коли порівнялися з нашим полковником, то ані пари з уст. Наш полковник розчервонівся, як когут, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити усе спочатку. Але рота крокує і знову мовчить, лише ряд за рядом нахабно дивиться нашому полковникові в очі.

«Ruht!»1, командує полковник, а сам гасає по подвір’ї, гарапником ляскає по халявах і плюється. Аж потім раптом зупинився та як ревне: «Abtreten!»2.

____________________

1Вільно! (нім.).

2Розійтись! (нім.).

Сів на свою кобилу і гайнув за браму. Ми чекали, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нічого. Ждемо день, другий, цілий тиждень, а воно знов нічого. Полковник в казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він в якомусь санаторії, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалася.

Наближався час післяобіднього обходу. Військовий лікар Ґрюнштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер із записною книжкою.

— Мацуна!

— Тут!

— Клістир і аспірин. Пoкорний!

— Тут!

— Промити шлунок і хінін! Коваржік!

— Тут!

— Клістир і аспірин. Котятко!

— Тут!

— Промити шлунок і хінін! І так всіх — одного по одному, безжально, механічно і грубо.

— Швейк!

— Тут!

Лікар Ґрюнштейн глянув на новоприбулого. — На що хворієте?

— Мельдую послушно, в мене ревматизм.

Лікар Ґрюнштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше, ніж крик.

— Ось воно що! Ревматизм, — промовив він до Швейка. — Це у вас, дійсно, тяжка хвороба. Воно і справді прикрий випадок дістати ревматизм саме в той час, коли йде світова війна і людина рветься в армію. Думаю, що вам це страшно неприємно.

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.

— Ич, який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом якраз тепер про нас згадали. В мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, як козеня, але, як вибухне війна, у нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?

— Мельдую послушно, болять.

- І цілу ніч не можете заснути, чи не так? Ревматизм — дуже небезпечна, болюча і тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмами маємо добрий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Піщанах*, і помаршируєте на фронт, аж за вами закуриться.

Обернувшись до фельдшера, лікар сказав:

— Пишіть: «Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир». А як далі буде — побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли оговтається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, конячу, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб той його ревматизм злякався і чимдуж вискочив з нього.

Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:

— Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного вола і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка зовсім не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти і хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжуся. Я вже мав справу з сотнями таких героїв, як ви. На цих ліжках лежало таких достобіса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Тоді, коли їх товариші боролися на фронті, вони гадали, що валятимуться в постелях, будуть діставати харч для хворих і чекати, поки війна перешумить. Але вони з біса помилилися. То й ви, лобуряки, помиляєтеся. Ще за двадцять років зі сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.

— Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, — відізвався хтось тихо з ліжка під вікном, — я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.

— Як прізвище?

— Коваржік. Насмілююсь доповісти, мені призначено клізму.

— Добре, за клістир не бійтеся, вам його ще поставлять на дорогу, — вирішив лікар Ґрюнштейн, — щоб ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер всі пораховані хворі гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить. І дійсно: кожний дістав призначену йому солідну порцію.

Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями або погрозами — мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись ще потраплять їм до рук. Швейк тримався хоробро.

— Не щади мене, — заохочував він ката, який ставив йому клістир. — Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, став їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо.

Другого дня, під час обходу, лікар Ґрюнштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.

Швейк відповів, що установа акурат така, як треба, і до того ж благородна. В нагороду за це дістав те ж саме, що й вчора, а в додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.

Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк, на якому лікар Ґрюнштейн випробовував усі види тортур.

Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, відчуваю себе, як на пляжі або на морському курорті.

— А ревматизм ще тримається?

— Мельдую послушно, пане старший лікарю, якось не кращає.

Швейка піддали новим мукам.

В цей час вдова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками вояки, що про нього «Богемія» недавно вмістила статейку, в якій розпові- далося, як він, каліка, наказав везти себе у візочку до призивної комісії і гукав: «На Белград!» Вміщуючи цей патріотичний заклик, редакція «Богемії» закликала читачів збирати гроші на користь лояльного героя-каліки.

Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояки Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм взяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.

Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми.

Двері тюрми їй відкрила візитна картка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»1 лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив зовсім збитий з пантелику доктор Ґрюнштейн.

____________________

1Хоробрий вояка (нім.).

Швейк після звичайної денної процедури, приписаної лікарем Ґрюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою схудлих, як хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій і запекло воювали з лікарем Ґрюнштейном з приводу суворої дієти.

Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився у товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.

- І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, - оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. — Коли лій починає шкваритися, їх треба видушити досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, ніякі гусячі шкварки їм тоді не пара.

— Обережно там з гусячими шкварками. Свинячим шкваркам вмитися треба перед ними, — сказав чоловік з раком шлунка. — Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити, аж поки не стануть золотистими, як це роблять жиди. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкірою і смажать.

— А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, — зауважив Швейків сусіда. — Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні і не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, і нізащо не мусять хрумтіти, бо тоді вже вони перепалені. Вони мусять танути на язиці, але вам не повинно при цьому здаватися, ніби сало тече по вашому підборідді.

— А хто з вас їв шкварки з кінського сала? — почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.

— Всі на ліжка! Сюди йде якась велика княгиня. Не показуйте брудних ніг з-під ковдри!

Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввалився цілий почет, в ньому не бракувало навіть і лазаретного рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від повного жолоба в тилу і кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на фронті.

Він був блідий, але ще блідіший був лікар Ґрюнштейн.

Перед його очима танцювала маленька візитна картка старої баронеси з титулом: «Вдова генерала», і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші загрозливі речі.

— Ось і Швейк, — сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм до Швейкового ліжка. — Зносить усе дуже терпеливо.

Баронеса фон Боценгейм сіла на приставлений до Швейкового ліжка стілець і сказала:

— Чеський фояк, тобрий фояк, калік-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австріяк. — При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчі і продовжувала: — Я читала фсі газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеські фояк — топрий фояк! Johann, kommen Sie her!1.

____________________

1Йоганне, ідіть-но сюди! (нім.).

Камердинер, який нагадував своїми скуйовдженими бакенбардами розбійника Бабінського*, притягнув до ліжка чималий кошіль, тоді як компаньйонка старої баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сіла до Швейка на ліжко і поправляла у нього за спиною солом’яну подушку, бо була переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.

Баронеса тимчасом виймала з кошеля подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось лікеру, погіршеної через війну якості, з етикеткою «Gott, strafe England»2.

____________________

2Боже, покарай Англію (нім.).

На другому боці пляшки були зображені Франц Йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в «кролика в ямці»: «Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати». Потім баронеса витягнула з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві коробочки цигарок. Вона елеґантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.

Тут же з’явилася і гарно оправлена книжка «Картинки з життя нашого монарха», її написав заслужений головний редактор нашої теперішньої урядової газети «Чехословацька республіка». Він ладен був тоді скочити за Франца Йосифа у воду. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом «Gott, strafe England» і знову ж таки з портретом австрійського і німецького монархів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом «Viribus unitis»1, щоб кожний, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елеґантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний гарнітур. На коробці був малюнок, на якому рвалася шрапнель і якийсь чолов’яга в касці з багнетом наперевіс кидався в атаку.

Під малюнком стояв напис: «Fur Gott, Kaiser und Vaterland»2.

____________________

1 Об’єднаними силами (лат.).

2 За Бога, цісаря і батьківщину (нім.)

Ha пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:

з чеським перекладом на другому боці:

Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.

Коли все те поклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а у деяких зголоднілих симулянтів — слина. Компаньйонка баронеси підпирала сидячого Швейка і також пускала сльози. Було тихо, як в костелі. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє… Пардон, вельможна пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, Отче небесний, благослови нам ці дари. З Твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати.

Амінь.

По цих словах він ухопив з ліжка курча і почав рвати його зубами. Лікар Ґрюнштейн слідкував за ним дуже переляканими очима.

— Ах, як йому, цьому фоячкові, смашно, — екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Ґрюнштейну, — він вже напевно видужав і може йти на фронт. Я, дійсно, надзвичайно рада, що це йому так стало в пригоді.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка, роздаючи цигарки і шоколадне праліне, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши «Behut’ euch Gott»1, вийшла з палати в супроводі свого почту.

____________________

1Хай вас Бог береже (нім.).

Поки лікар Ґрюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Ґрюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили у гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось навіть випив флакон лаку для нігтів з манікюрного комплекту і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Ґрюнштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про непоправність пацієнтів.

— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали собі: «якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми важко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунки, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на цілковитій дієті, а ви замість вдячности набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніш ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті, та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як всі ті лакоминки не втрималися у вашому шлунку й чверть години, бо їх своєчасно викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий дурний віл, як ви, а трохи мудріший, ніж всі ви докупи. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже таки довгенько валяєтеся тут, а прецинь ніхто з вас не хворий. Ви це зараз самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин. Кроком руш!

Коли дійшла черга до Швейка, лікар Ґрюнштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:

— Ви знаєте пані баронесу?

— Це моя мачуха, — спокійно відповів Швейк. — Малою дитиною вона мене вигнала, а тепер знову знайшла…

Лікар Ґрюнштейн лаконічно сказав:

— В такому разі, поставте Швейкові ще одну клізму.

Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки всіх були наповнені різними добрими смачними речами, а зараз там хлюпав лише ріденький чайок зі скибочкою хліба.

Номер 21 біля вікна промовив:

— А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більш, ніж печених?

Хтось промимрив:

— Замотати б тебе в ковдру і всипати жару.

Але після невдалого частування всі були такі ослаблені, що ніхто навіть не ворухнувся.

Лікар Ґрюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.

Йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: «Покажіть язик!»

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющилися.

— Мельдую послушно, пане штабний лікарю, я вже довшого язика не маю.

Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова.

Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, якби лікарі не подумали, нібито він ховає від них язик.

Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках щодо Швейка. Половина з них запевняла, що Швейк це «ein bloder Kerl»1, a друга, що він гунцвот, який глузує з військової служби.

____________________

1Недоумок (нім.).

— Хоч би тут і сам дідько вплутався, — заверещав на Швейка голова комісії, - ми вас перехитримо.

Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини. Старший штабний лікар підступив до нього упритул:

— Я б хотів знати, ви, морська свиното, про що ви тепер думаєте?

— Мельдую послушно, я взагалі ні про що не думаю.

— Himmeldonnerwetter!1, - вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею, — отже, він зовсім не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?

____________________

1Достобіса. Ориг. гіммель доннерветтер (нім.) — небо і буря — зміст відповідає знеосібленій лайці.

— Мельдую послушно, я тому не думаю, бо на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у 91 полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»

— Заткніть пельку! — люто перепинив Швейка голова комісії. — Ми про вас вже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…1

____________________

1Цей тип думає, що хтось повірить, ніби він дійсно ідіот (нім.).

Ви не ідіот, Швейку, а хитрун, терта пройда, гультяй, хуліган, вошивець. Розумієте?

— Мельдую послушно, розумію.

— Я вже сказав вам, щоб ви замкнули пащеку, чи чули?

— Мельдую послушно, я чув, «замкнути пащеку».

— Himmelherrgott!2

____________________

2Кротьсот його ма (нім.).

Ну, і мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.

— Мельдую послушно, знаю, «мені не дозволено патякати».

Військові пани перезирнулися і покликали фельдфебеля.

— Цього типа, — сказав старший штабний лікар, показуючи на Швейка, — відведіть вниз до канцелярії і почекайте на нашу реляцію і рапорт. В гарнізонній тюрмі йому це патякання виб’ють з голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає і глузує зі свого начальства. Він думає, що ми тут для забави, а військова служба — це жарти і смішки. Там в гарнізоні вам, Швейку, покажуть, що військова служба це не собаче весілля.

Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії і дорогою через подвір’я курникав під ніс:

В той час, як в канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких типчиків, як він, Швейк, треба розстрілювати, вгорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалися тільки двоє. Один був без ноги: відірвало гранатою, а другий мав справжню костоїду. Лише ці не почули слівця «tauglich», а решта, в тому числі і троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.

Старший штабний лікар не відмовив собі при цьому в нагоді і виголосив промову. Його промова перепліталась із найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту — була дуже коротка.

Всі вони — худоба і лайно, але коли відважно воюватимуть за найяснішого монарха, вони знову зможуть повернутися до людського суспільства, і тоді після війни їм навіть простять їхню спробу симулювати і відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певний — всіх їх чекає мотузка.

Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсованою поки що душею попросив у старшого штабного лікаря дозволу виголосити промову. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецьки.

Цей молодик довго розводився про те, що кожний, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, мусить бути переможцем і лицарем. Він переконаний, усі видужалі вправно володітимуть доблесною зброєю на полі бою і будуть чесними в усіх справах як воєнних, так і приватних.

Вони будуть непереможними воїнами і завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгена Савойського.* Своєю кров’ю вони, мовляв, удобрять поле слави монархії і переможно докінчать завдання, поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави і нових перемог.

Потім у коридорі головний штабний лікар сказав цій наївній людині:

— Колеґо, можу вас запевнити, все це дарма. З цих негідників ані Радецький, ані той ваш принц Євген Савойський не виховали б солдатів. Звертайтеся до них по-янгольськи чи по-бісівськи — один дідько. То є банда.