Розділ XII

ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ

Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.

Натрапляючи на зарослі водоростей, вони пробивали їх спустивши запобіжні решітки на гвинти. За годину перед ними з'явилася суцільна гранітна стіна, краї якої зникали як вгорі, так і на північ і південь, гублячись у підводній імлі. Стіна була порита глибокими зморшками фіордів, бухт, безліччю великих і малих печер, гротів, виступами мисів, нагромадженнями обвалених скель та уламків. Усе було покрите водоростями, які тяглися до поверхні моря або стелилися по дну – по скелях, їх уламках, валунах та дрібному камінню.

Павлик і Скворешня стали на дно. Навколо них шмигали різноманітні риби, промайнув тюлень, з переляку кинувшись убік, морська видра з великою рибиною в гострих зубах різко шугнула вгору. По дну на водоростевому килимі повзала сила різноманітних голкошкірих, крабів, ракоподібних.

– Стати на якір! Приїхали, товаришу начальник, – сказав Скворешня.

Захоплені цікавим полюванням, вони довго блукали по дну, серед хаосу «Млечної Путі», вибиралися на обмілини, на нагромадження скель, заглядали в моторошну, повну таємниць темряву підводних печер та гротів.

Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.

– Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, – запропонував він. – Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.

– Знаю, – підтвердив Скворешня. – Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.

Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.

– Що б це могло бути? – спитав себе Павлик уголос. – Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.

– Ну, іншим разом побачиш, – байдуже зауважив Скворешня. – Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? – оглянувся він навколо себе.

– Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. – Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.

– Давай, ваше благородіє!

Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.

– Ну й дурниці! – сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. – А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!

Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.

– Чудово! – задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.

Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.

Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.

Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.

– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?

Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.

Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:

– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.

Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.

Павлик з криком кинувся до нього:

– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…

Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.

– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?

– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.

Скворешня безнадійно махнув рукою.

– Клич.

Павлик голосно покликав:

– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!

– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?

– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.

– Що ти кажеш, бічо!

З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:

– Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!

– Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.

– Арсене Давидовичу, – швидко заговорив Горєлов, – я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? – Гаразд, Федоре Михайловичу, – згодився зоолог. – Пливіть.

– Павлику, – продовжував Горєлов, – подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.

– Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!

– Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?

– Андрій Васильович каже, що ні.

– Ага! От як! – сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.

Павлик задумався.

– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.

– Ну й за це спасибі. Пливу.

Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.

Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:

– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.

І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:

– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?

– Ні. Я дивився на стіну. А що?

– А я якраз бачив…

– Ну й що?

– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…

– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?

– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…

– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?

– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?

– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.

– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…

– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?

– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.

Павлик здригнувся, опустив очі.

– Не знаю… Може, мені здалося.

Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:

– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.

Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.

– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.

Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.

Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.

– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.

– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?

Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.

– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.

– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?

– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..

Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.

– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…

– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…

– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.

Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.

– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.

– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…

– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!

– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.

Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.

– Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…

Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.

– Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?

Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:

– Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..

Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.

Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.

«Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик. – Прискорити кінець?»

Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима – в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.

Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.

Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.

– А-а-а! – гримів велетень крізь вискалені зуби. – Проклята!.. А-а-а!..

Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.

Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:

– Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..

Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.

Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..

І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:

– Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..

Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.

Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!

Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.

Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:

– Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром – сімдесят два метри від поверхні!

Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці – вісники перемоги й горя.

Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні – хвилина чи година, – коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:

– Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!

І звідусіль – з півночі, з заходу, з півдня – линули радісні вигуки, захоплені крики.

– Пливу за тобою, Марате! – долинав голос Цоя.

– Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! – схвильовано кричав зоолог.

– Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! – говорив комісар Сьомін. – Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!

Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.

Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.

Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.

«Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.

– Так добре, Іване Степановичу? – спитав старший лейтенант.

– Чудово! Абсолютно все видно, – застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.

На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.

Відкинувши голову, океанограф спитав:

– На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?

– П'ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, – відповів старший лейтенант.

– Яка безліч айсбергів!

– Тут уже зима, Іване Степановичу.

– Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.

Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.

– Будь ласка, Арсене Давидовичу!

– Ага! Айсберги! Це цікаво! – вигукнув зоолог, глянувши на екран.

– Тут вони мають зовсім інший вигляд… – зауважив Павлик. – Коли ми на «Діогені» зустрілися з айсбергом, я встиг його розгледіти. Він був значно вищий від «Діогена» і весь виблискував. І немов вирізьблений весь, в прикрасах…

– Нічого дивного, – промовив Шелавін, – тоді ти бачив верхню, надводну частину, а зараз перед нами підводні частини айсбергів. Надводну частину руйнують сонячні промені, теплі вітри, дощі, а підводна більше зберігається, на неї діють лише теплі течії. Вона далеко більша від надводної частини. В п'ять-шість, а іноді і в сім разів більша… Ось тільки що «Піонер» нахилився і пірнув глибше, щоб обійти одну таку підводну частину айсберга. Адже «Піонер» іде на глибині трьохсот метрів! Виходить, цей айсберг занурений нижньою частиною у воду більше ніж на триста метрів. А його надводна частина, отже, підноситься над поверхнею океану більше, ніж на п'ятдесят метрів. Таким чином, загальна висота айсберга дорівнює, мабуть, чотирьомстам метрам. От яка висота! Всього на двадцять метрів нижче від Палацу Рад у Москві! А Палац Рад – найвищий будинок у світі. А чи знаєте ви, дозвольте вас спитати, юначе, що трапляються айсберги заввишки до шестисот-семисот метрів?

– Ой-ой-ой! – жахнувся Павлик. – Сімсот метрів! Невже море замерзає на таку глибину?

Океанограф навіть крекнув від здивування і відірвав погляд від екрана. Потім з досадою знизав плечима й знову підвів очі на купол.

– Як можна припускати такі дурниці, дозвольте вас спитати?! Щоб море промерзало на сімсот метрів! У найлютіші зими море покривається кригою, яка до літа досягає товщини не більше як три-чотири метри. Крім того, під час танення морський лід дає солонувату воду, а айсберги складаються з прісного льоду. Ясно, що вони утворюються не з морської води, а з прісної. А така вода буває тільки на поверхні землі. Виходить, і айсберги утворюються на землі…

– Як же… як же вони тут?.. – дивувався Павлик. – Як же вони опинилися в морі?

– Чи чули ви хоч що-небудь про льодовики, дозвольте вас спитати? – запально вигукнув океанограф, якого, очевидно, дратували занадто, на його, думку, наївні, «безграмотні» запитання Павлика. – Чого вас учать там, у ваших гімназіях і коледжах?

– Та я знаю… трохи… – несміло відповів Павлик. – Льодовики – це такі льодові потоки на високих горах, де дуже холодно. Вони сповзають униз, де тепліше… Ну, і там тануть і дають початок багатьом річкам.