Book: Фундація



Фундація
Фундація

Айзек Азімов

Фундація 

Купить книгу "Фундація" Азімов Айзек

Пам’яті моєї матері (1895–1973)

Частина І. ПСИХОІСТОРИКИ

ГАРІ СЕЛДОН — …народився в 11988 році Галактичної ери, помер у 12069 році. Ці дати частіше подаються за літочисленням поточної Ери Фундації — 79-1 роки е. ф. Народжений у сім’ї представників середнього класу на Геліконі, сектор Арктура (де його батько, згідно з сумнівною легендою, вирощував тютюн на гідропонних плантаціях), він рано проявив дивовижні математичні здібності. Існує безліч анекдотів про ці його здібності, і деякі з них суперечать один одному. У віці двох років він, як кажуть…

Безсумнівно, свій найбільший внесок він зробив у галузі психоісторії. Селдон зайнявся нею тоді, коли вона була не більше, ніж набір розпливчастих аксіом, а залишив її ґрунтовною статистичною наукою.

Найкращою і найдетальнішою на сьогодні його біографією є праця Ґаала Дорніка, який познайомився з науковцем, ще будучи зовсім молодим, за два роки до смерті великого математика. Історія їхнього знайомства…

Галактична енциклопедія[1]

1

Його звали Ґаал Дорнік і він був сільським хлопцем, який до того ніколи не бачив Трентора. Тобто, не бачив у реальному житті. Він бачив його багато разів на гіпервідео, а іноді й у приголомшливих тривимірних випусках новин, що висвітлювали коронацію Імператора або відкриття засідання Галактичної Ради. І хоча він прожив усе своє життя на планеті Синнакс, яка кружляла навколо однієї з зірок на краю Блакитної Туманності, він, як бачите, не був відрізаний від цивілізації. Як і жодне місце в тогочасній Галактиці.

На тоді в Галактиці налічувалося 25 мільйонів населених планет, і всі вони зв’язувалися присягою на вірність Імперії, столицею якої і був Трентор. Це якраз ті останні п’ятдесят років, коли про Імперію ще можна було таке сказати.

Для Ґаала ця поїздка стала справжньою кульмінацією його молодого наукового життя. У космосі він бував і до цього, тож сам політ для нього мало що значив. Якщо чесно, раніше він літав не далі єдиного супутника Синнаксу, де здобував потрібні йому для дисертації дані про механіку руху метеоритів, але ця космічна подорож однаково була на півмільйона миль, або півмільйона світлових років.

Він морально готувався лише до стрибка крізь гіперпростір — явища, якого він ще не переживав під час звичайних міжпланетних мандрівок. Стрибок залишався й, імовірно, завжди буде єдиним практичним способом подолати відстань між зірками. Подорож крізь звичайний простір могла тривати зі швидкістю не вищою за швидкість світла (одне з наукових понять, що збереглися ще із забутого світанку людської історії), а це означало б роки мандрів навіть між найближчими населеними системами. А крізь гіперпростір — область, яку важко було собі уявити і яка не була ні простором, ні часом, ні матерією, ні енергією, ні чимось, ні нічим, — можна було пройти вздовж Галактики за інтервал, що дорівнював двом найближчим моментам часу.

Ґаал чекав першого з цих стрибків, дещо побоюючись, аж у животі трохи крутило, а завершилося все незначною вібрацією, маленьким внутрішнім поштовхом, який припинився, перш ніж він усвідомив, що щось відчув. От і все.

Після цього був лише корабель, великий і блискучий; приголомшливий результат дванадцяти тисячоліть імперського прогресу; і він сам, зі своєю нещодавно захищеною докторською дисертацією з математики та запрошенням від великого Гарі Селдона прилетіти на Трентор, щоб узяти участь у його значному та трохи таємничому проекті.

Після розчарування від стрибка Ґаал з нетерпінням чекав, коли з’явиться Трентор. Він не виходив з оглядової зали. Щоразу, коли в оголошений час відчинялися сталеві затвори люків, він завжди був поруч, спостерігаючи за суворим блиском зірок, захоплюючись неймовірними хмарами зоряних скупчень, схожих на величезну масу світлячків, немов спійманих у своєму леті й завмерлих назавжди.

Якось він побачив холодний синьо-білий дим газової туманності, що пропливала над ілюмінатором за п’ять світлових років від корабля, здалеку нагадуючи молоко. Вона наповнила кімнату крижаними тонами, а потім зникла з поля зору за дві години, після чергового стрибка.

Сонце Трентора спершу було важко побачити — біла плямка, що губилася в міріадах таких самих зірок, і тільки позначка в корабельному путівнику вказувала на неї. Тут, біля центру Галактики, густі скупчення зірок. Але з кожним стрибком ця зірочка сяяла все яскравіше, а решта блідли й рідшали на її тлі.

До зали зайшов офіцер і сказав:

— Оглядову залу буде зачинено на весь час, що лишився до кінця подорожі. Підготовка до посадки.

Ґаал пішов слідом за ним, тримаючись за білий рукав із зображенням зорельота й сонця Імперії.

— Можна мені залишитися? — спитав він. — Я хотів би подивитися на Трентор.

Офіцер усміхнувся, і Ґаал трохи почервонів. Йому спало на думку, що він говорить із провінційним акцентом.

Офіцер відповів:

— До ранку ми вже приземлимося на Трентор.

— Я мав на увазі, що хочу побачити його з космосу.

— Вибач, мій хлопчику. Якби це була космічна яхта, то це, може, і вдалося б зробити. Але ми гальмуватимемо, повернувшись до Сонця. Ти ж не хочеш одночасно і осліпнути, і отримати опіки та шрами від радіації?

Ґаал пішов до виходу. Офіцер гукнув йому вслід:

— Хлопче, згори Трентор однаково був би для тебе сірою плямою. Чому б тобі не замовити космічний тур, коли ми приземлимося? Вони дешеві.

Ґаал озирнувся.

— Дуже вам дякую за пораду.

Його охопило розчарування, наче маленького хлопчика, така дитяча легковажність природна і для дорослого, і Ґаалові до горла підкотився клубок. Він ніколи не бачив Трентор, неймовірну розпростерту планету, велику, наче життя, і не очікував, що доведеться чекати довше.

2

Корабель приземлився в мішанині шумів. Було чути віддалене шипіння атмосфери, яку прорізав корабельний метал. Спокійне дзижчання кондиціонерів, що боролися з теплотою від тертя, і дедалі повільніший шум двигунів, які виконували гальмування. Було чути голоси чоловіків і жінок, які зібралися в приміщеннях для висадки, і скрегіт лебідок, що піднімали багаж, пошту та вантажі до довгої осі корабля, звідки їх потім мали перевезти на розвантажувальну платформу.

Ґаал відчув легку вібрацію, яка означала, що корабель уже не рухається самостійно. Гравітація судна протягом кількох годин поступилася гравітації планети. Тисячі пасажирів терпляче сиділи в приміщеннях для висадки, які легко розгойдувалися в м’яких силових полях, щоб пристосувати людей до зміни напрямку гравітації. Тепер вони повзли вниз звивистими пандусами до великих шлюзів, що зяяли попереду.

Багаж Ґаала був незначним. Він стояв біля столу, поки його пожитки швидко й зі знанням справи розібрали та склали знову. Візу в паспорті перевірили й поставили печатку. Він сам не звернув на все це жодної уваги.

Це був Трентор! Повітря тут здавалося трохи щільнішим, а гравітація трохи більшою, ніж на його рідній планеті, але він до цього звикне. Він запитав себе — чи звикне до цих величезних розмірів?

Будівля космопорту була величезною. Дах височів так далеко, що його ледь було видно. Ґаал майже уявив собі хмари, що могли б формуватися під цим безмежним покриттям. Протилежної стіни взагалі не було видно; лише чоловіки та столи й підлога, яка сходилася в одній точці, аж доки не губилася в тумані.

Чоловік за столом знову заговорив. Його голос звучав роздратовано. Він сказав:

— Проходьте, Дорнік. — Йому довелося відкрити візу й знову глянути, перш ніж він згадав ім’я.

— А де… де… — почав Ґаал.

Чоловік за столом ткнув пальцем:

— Стоянка таксі праворуч і третій поворот наліво.

Ґаал рушив, побачивши напис, що світився, крутячись і зникаючи у повітрі: «ТАКСІ В УСІ НАПРЯМКИ».

Коли Ґаал пішов, з натовпу відокремилася якась постать і підійшла до столу. Чоловік за столом підвів голову й коротко кивнув. Постать кивнула у відповідь і рушила слідом за молодим іммігрантом.

Це було вчасно, бо він устиг почути пункт призначення Ґаала.

Ґаал обіперся на бар’єр. На маленькій табличці було написано «Диспетчер». Чоловік, якого стосувався напис, не підводячи голови, спитав:

— Куди?

Ґаал завагався, і навіть ці кілька секунд роздумів створили позаду нього чималу чергу.

Диспетчер підвів голову:

— Куди?

У Ґаала було небагато грошей, але ж це тільки одна ніч, а потім він матиме роботу. Він намагався здаватися байдужим:

— До хорошого готелю, будь ласка.

Диспетчера це не вразило.

— Вони всі хороші. Назвіть, до якого.

Ґаал у відчаї відповів:

— До найближчого, будь ласка.

Диспетчер натиснув кнопку. На підлозі з’явився тонкий промінець світла, який звивався посеред інших, що виблискували та тьмяніли, демонструючи різні кольори й відтінки. У руки Ґаалові тицьнули квиток, що теж слабко світився.

— Один-дванадцять, — промовив диспетчер.

Ґаал намацав у кишені монети й спитав:

— Куди мені йти?

— Ідіть за світлом. Квиток світитиметься доти, доки ви будете рухатися в правильному напрямку.

І Ґаал пішов. Сотні людей повзли широким залом, уважно йдучи за промінцями й напружуючись у точках перетину, щоб прийти до місця призначення.

Його власна стежка обірвалася. Чоловік у блискучій синьо-жовтій уніформі, що сяяла новим пластотекстилем, потягнувся за його двома сумками.

— Прямий рейс до «Люксора», — сказав він.

Чоловік, який за ним стежив, почув це. Також він почув, як Ґаал сказав: «Чудово», — і побачив, як той заліз у тупоносу машину.

Таксі піднялося вертикально вгору. Ґаал дивився крізь вигнуте прозоре вікно, захоплюючись відчуттям польоту всередині замкнутої структури та інстинктивно тримаючись за спинку водійського сидіння. Простір унизу звузився, і люди стали схожими на мурах, які безладно біжать хто куди. Вид за вікном усе вужчав і віддалявся.

Попереду була стіна. Вона починалася високо в повітрі й зникала з поля зору. Її пронизували отвори тунелів. Таксі Ґаала пірнуло до одного з них. На якусь мить Ґаал знічев’я замислився, як це його водій зміг вибрати потрібний тунель з-поміж безлічі інших. Тепер навколо панувала темрява й крізь неї, трохи розряджаючи похмуру обстановку, пробивався лише один із сигнальних вогнів. Повітря сповнювалося звуком машини, що летіла тунелем.

Ґаал подався трохи вперед від гальмування машини, а потім таксі вискочило з тунелю й знову спустилося на землю.

— Готель «Люксор», — сказав водій, хоч у цьому не було потреби. Він допоміг Ґаалові з багажем, із діловим виглядом узяв десять кредиток на чай, підібрав нового пасажира й знову піднявся в повітря.

За весь цей час, починаючи з моменту висадки, Ґаал не побачив жодного проблиску чистого неба.

3

ТРЕНТОР — …На початку тринадцятого тисячоліття ця тенденція досягла свого апогею. Будучи центром Імперського Уряду впродовж сотень поколінь і перебуваючи фактично в центрі Галактики серед найбільш густонаселених і промислово розвинених світів системи, він не міг не перетворитися на найбільше та найбагатше скупчення людей, що будь-коли бачила ця Раса.

Невпинно прогресуючи, його урбанізація досягла своєї найвищої точки. Уся поверхня Трентора площею 75 мільйонів квадратних миль перетворилася на одне місто. Кількість населення досягла максимуму, перевищивши 40 мільярдів. Ця величезна маса людей майже вся обслуговувала адміністративні потреби Імперії і однаково була занадто малою для виконання цього завдання. (Слід пам’ятати, що неможливість належного управління Галактичною імперією під керівництвом нечестолюбних імператорів була одним зі значних чинників, що спричинили її падіння.) Щодня флотилії з десятків тисяч кораблів привозили продукти з двадцяти сільськогосподарських світів на обідні столи Трентора…

Через залежність від зовнішніх світів у виробництві продовольства і, по суті, щодо всіх життєвих потреб, Трентор ставав дедалі більш уразливим для захоплення шляхом облоги. В останні тисячоліття існування Імперії численні й безперервні бунти змушували кожного нового імператора все ясніше усвідомлювати це й імперська політика стала не більше ніж захистом тендітної яремної вени, якою був Трентор.

Галактична енциклопедія

Ґаал не був упевнений, чи світило сонце, або, якщо вже на те пішло, був надворі день чи ніч. Він соромився про це запитати. Уся планета, здавалося, жила під металевим ковпаком. Страва, яку він щойно скуштував, ішла в меню як сніданок, але існувало чимало планет, які жили за стандартною часовою шкалою, не звертаючи увагу на незручну для них зміну дня і ночі. Швидкість обертів планет навколо осі була різною, і він не знав, як швидко обертається навколо своєї осі Трентор.

Спочатку він нетерпляче шукав табличку з написом «Зимовий сад» і знайшов її, але це виявилася кімната, де можна було погрітися в променях штучного сонця[2]. Він затримався там на хвилину або дві, а потім повернувся до головного вестибюля «Люксора».

Він спитав у чергового:

— Де я можу придбати квиток на планетний тур?

— Тут.

— А коли він починається?

— На сьогоднішній ви спізнилися. Наступний буде завтра. Придбайте зараз квиток, і ми зарезервуємо для вас місце на завтра.

— Ой. — Завтра — це вже запізно. Завтра він мусить бути в Університеті. Він спитав: — А є у вас оглядова вежа чи щось подібне? Я маю на увазі, просто неба.

— Звичайно! Якщо хочете, я продам вам квиток. Тільки дозвольте, я перевірю, чи немає надворі дощу. — Він натиснув клавішу біля ліктя й прочитав повідомлення, що побігло по матовому екрану. Ґаал читав разом з ним.

Черговий сказав:

— Хороша погода. Подумайте про це, як на мене, зараз якраз сухий сезон. — І невимушено додав: — Я сам не сильно заморочуюся, що там надворі. Востаннє вилазив туди три роки тому. Самі розумієте, один раз глянув і достатньо. Ось ваш квиток. Біля службового входу спеціальний ліфт. На ньому є напис «До вежі». Просто підніміться ним.

Цей ліфт був нового типу й рухався за допомогою гравітаційного відштовхування. Ґаал зайшов першим, а решта — за ним. Оператор натиснув на кнопку. На мить Ґаал відчув, що висить у повітрі, коли сила тяжіння знизилася до нуля, а потім знову набрав невеличку вагу, коли ліфт рушив угору. Потім ліфт загальмував — і його ноги знову відірвалися від підлоги. Він мимоволі скрикнув.

Пролунав голос оператора:

— Засуньте ноги під поручні на підлозі. Ви що, читати не вмієте?

Інші вже зробили це. Вони посміхалися, дивлячись, як він шалено та марно намагається спуститися вниз, упираючись у стіну. Їхнє взуття притиснулося до хромованих поручнів, що були прикріплені до підлоги паралельно один одному, з проміжком у два фути. Він помітив їх при вході, але не звернув уваги.

Потім хтось простягнув руку й потягнув його вниз. Ґаал, задихаючись, хотів подякувати, але в цей момент ліфт зупинився.

Він вийшов на відкриту терасу, затоплену білим сяйвом, від якого заболіли очі. Чоловік, який щойно подав йому руку допомоги, ішов одразу за ним.

Чоловік доброзичливо сказав:

— Тут повно вільних місць.

Ґаал закрив рота, відсапуючись, а потім погодився:

— Справді, так і є. — Він машинально рушив до них, а потім зупинився.

І звернувся до чоловіка:

— Якщо не заперечуєте, я ненадовго зупинюся біля перил. Я… я хочу трохи подивитися.

Той доброзичливо махнув рукою, і Ґаал перехилився через поручні, що сягали плеча, і занурився в споглядання панорами, яка відкривалася перед ним.

Він не бачив землі. Вона губилася посеред штучних споруд, які були складнішими одна від одної. Не видно було й обрію — лише метал на тлі неба, що простягався навкруги, утворюючи майже одноманітну сірість, і він знав, що така сама картина по всій планеті. Навколо не було жодного руху — хіба що кілька прогулянкових суден тинялися по небу. Але він розумів, що під металевим покровом цього світу триває жвавий рух мільярдів людей.

Навколо не було видно жодної зелені; ні зелені, ні ґрунту, ні якихось форм життя, окрім людей. Він неясно розумів, що десь у цьому світі є імператорський палац, розташований посеред ста квадратних миль справжнього ґрунту, у зелені дерев, у веселкових барвах квітів. Але це був малесенький острівець посеред океану сталі, і звідси його не було видно. Він міг знаходитися, можливо, за десять тисяч миль звідси. Ґаал не знав цього напевно.

Він повинен негайно вирушити в планетний тур!

Ґаал шумно зітхнув і усвідомив, що нарешті опинився на Тренторі; на планеті, яка була центром усієї Галактики і ядром людської раси. Він не бачив жодного з її недоліків. Жодного з тих зорельотів, що сідали із продовольством у трюмах. Не усвідомлював того, яка тонка яремна вена з’єднує 40 мільярдів населення Трентора з усією Галактикою. Він бачив лише наслідки одного з наймогутніших діянь людини — повне й остаточне, майже зневажливе підкорення одного зі світів.



Він відійшов із дещо приголомшеним поглядом. Його знайомий з ліфта вказав на місце поруч, і Ґаал присів.

Чоловік усміхнувся.

— Мене звати Джерріл. Ви вперше на Тренторі?

— Так, містере Джерріл.

— Я так і думав. Джерріл — це моє ім’я, а не прізвище. Трентор захопить вас, якщо ви маєте поетичний темперамент. Тренторіанці ніколи не приходять сюди. Вони не люблять це місце. Воно їх нервує.

— Нервує? Мене, до речі, звати Ґаал. Чому воно має їх нервувати? Воно прекрасне.

— Це, Ґаале, ваше суб’єктивне сприйняття. Якщо ви народилися в кабінці, виросли в коридорі, працюєте в клітці, а відпочиваєте в переповненому зимовому саду, а потім виходите на відкритий простір, де над вами немає нічого, крім неба, то це може викликати у вас лише нервовий зрив. Вони змушують дітей приходити сюди раз на рік, після того як їм виповниться п’ять. Не знаю, чи є від цього якась користь. Насправді їм цього мало, і коли вони приходять сюди перші кілька разів, то влаштовують істерики. Діти повинні відвідувати майданчик хоча б раз на тиждень, одразу як їх відлучать від грудей. — Він продовжив: — Звичайно, усе це не має ніякого значення. Що з того, що вони ніколи сюди не виходять? Вони щасливі там, унизу, керуючи Імперією. Як ви думаєте, на якій ми висоті?

— Півмилі? — сказав він і подумав, чи не наївно це прозвучало.

Мабуть, наївно, бо Джерріл трохи пирхнув, стримуючи сміх.

— Ні, лише п’ятсот футів.

— Що? Але ж ліфт піднімався…

— Знаю. Та більшу частину часу він піднімався до рівня поверхні. Трентор на милю вглибину пронизаний тунелями. Він мов айсберг. На дев’ять десятих він прихований від людського ока. Використовуються навіть кілька миль ґрунту під океаном на береговій лінії. Насправді ми настільки занурилися під землю, що можемо використовувати різницю температур, яка створюється цією парою миль, і забезпечувати всі свої потреби в енергії. Ви про це знали?

— Ні, я думав, що ви використовуєте атомні генератори.

— Колись використовували. Але так дешевше.

— Уявляю собі.

— Що ви про все це думаєте? — На якусь мить доброзичливий тон чоловіка випарувався, перетворившись на прагматичність. Він набув майже хитрого вигляду.

Ґаал розгубився.

— Прекрасно, — повторив він знову.

— Ви тут на відпочинку? Чи подорожуєте, роздивляєтеся визначні місця?

— Не зовсім. Узагалі-то, я завжди мріяв відвідати Трентор, але передусім приїхав сюди на роботу.

— Так? /Он як?/

Ґаал відчув, що має пояснити.

— Буду працювати в проекті доктора Селдона в університеті Трентора.

— Ворона Селдона?

— Ні. Я маю на увазі Гарі Селдона. Психоісторика Селдона. Я не знаю ніякого Ворона.

— Це він і є. Його тут називають Вороном. Самі розумієте, у лайливій формі. Він продовжує прогнозувати катастрофи.

— Катастрофи? — Ґаал був щиро здивований.

— Звичайно, ви мали б це знати. — Джерріл не усміхався. — Ви ж працюватимете на нього, хіба ні?

— Ну так, я математик. Але чому він передбачає катастрофи? Які саме?

— А ви як думаєте?

— Боюся, що не маю анінайменшого уявлення. Я читав статті, опубліковані Селдоном і його групою. Вони стосуються математичної теорії.

— Так, те, що публікується.

Ґаал відчув роздратування. /Він сказав: /

— Я думаю, мені час повертатися. Дуже радий був з вами познайомитися.

Джерріл байдуже помахав йому рукою.

У номері Ґаал застав якогось чоловіка. Він був настільки вражений, що навіть не вимовив неминучої фрази «Що ви тут робите?», яка вже мала злетіти з його вуст.

Чоловік підвівся. Він був старий і майже лисий, трохи кульгав, але його сині очі були ясні.

— Я Гарі Селдон, — сказав він, перш ніж спантеличений мозок Ґаала зіставив це обличчя з тим, що він багато разів бачив на фотографіях.

4

ПСИХОІСТОРІЯ — …Використовуючи нематематичні концепції, Ґаал Дорнік визначив психоісторію як галузь математики, що досліджує реакції людських груп на певні соціальні та економічні стимули…

Усі ці визначення містили приховане вихідне положення, що реакції людських груп завеликі для справжньої статистичної обробки. Необхідний розмір такої групи може бути визначений за допомогою першої теореми Селдона, яка… Іншим вихідним положенням було те, що людська група не повинна підозрювати про психоісторичний аналіз, щоб її реакції були справді випадковими.

В основі всієї психоісторії лежить розробка функцій Селдона, які показують властивості, що їх можна порівняти з такими соціальними та економічними силами, як…

Галактична енциклопедія

— Доброго дня, сер, — сказав Ґаал. — Я… Я…

— Ви не думали, що ми зустрінемося раніше, ніж завтра? Звісно, ми не мали б зустрітися. Просто, якщо ми плануємо користуватися нашим обладнанням, то мусимо працювати швидко. Набирати нових людей стає дедалі важче.

— Не розумію вас, сер.

— Ви ж розмовляли з чоловіком на оглядовій вежі?

— Так, його звати Джерріл. Більше я нічого про нього не знаю.

— Його ім’я нічого не означає. Він є агентом Комісії громадської безпеки. Він стежив за вами від космопорту.

— Але чому? Я дуже збентежений.

— Цей чоловік на вежі щось говорив про мене?

Ґаал завагався.

— Він називав вас Вороном Селдоном.

— Він сказав чому?

— Сказав, що ви передбачаєте катастрофи.

— Так, я це роблю. Що для вас означає Трентор?

Здавалося, що всі питають його про Трентор. Ґаал відчув, що може відповісти лише одне:

— Тут прекрасно.

— Ви сказали це, не думаючи. А як щодо психоісторії?

— Я не думав про те, щоб застосовувати її для розв’язання цієї проблеми…

— Коли закінчите працювати зі мною, юначе, ви навчитеся застосовувати психоісторію до розв’язання всіх проблем як щось цілком природне. Погляньте сюди. — Селдон витягнув з мішечка на поясі невеличкий обчислювач. Казали, що він тримав його під подушкою і користувався, коли його мучило безсоння. Його сіра глянсова поверхня була трохи зношена від постійного використання. Спритні пальці Селдона, уже вкриті плямами від віку, зарухалися по клавішах. У верхньому ярусі засвітилися червоні символи.

Він пояснив:

— Це показує, у якому стані Імперія знаходиться зараз.

Зробив паузу, чекаючи відповіді.

Ґаал урешті зронив:

— Але ж це, мабуть, неповна картина.

— Так, неповна, — сказав Селдон. — Я дуже радий, що ви не сприймаєте мої слова на віру. Однак це наближення, на основі якого можна продемонструвати припущення. Ви погоджуєтеся?

— Так, якщо враховувати те, що я пізніше перевірю виведену функцію. — Ґаал старанно уникав можливої пастки.

— Добре. Додайте до цього відому ймовірність убивства імператора, бунту віце-королів, теперішній рецидив періодів економічної депресії, зниження швидкості планетарних досліджень…

Він говорив і говорив. Щойно він згадував про новий чинник, нові символи оживали під дотиком Селдона і додавалися до основної функції, яка розширювалася та змінювалася.

Ґаал зупинив його лише раз.

— Я не бачу обґрунтованості цієї множини трансформацій.

Селдон повторив повільніше.

— Але всі ці обчислення зроблені шляхом соціооперацій, що є забороненими.

— Правильно. Ви швидко схоплюєте, але ще недостатньо швидко. У нашому випадку це не підпадає під заборону. Дозвольте мені розкрити формулу.

Процедура зайняла більше часу, і наприкінці Ґаал скромно сказав:

— От тепер бачу.

Нарешті Селдон припинив свої обчислення.

— Таким буде Трентор через три століття. Як ви це поясните? Га? — Він нахилив голову набік і став чекати.

Ґаал відповів з недовірою в голосі:

— Повне знищення! Але… але ж це неможливо. Трентор ніколи…

Селдона переповнювало сильне хвилювання людини, чиє тіло нещодавно зістарилося:

— Ну, продовжуйте, продовжуйте. Ви ж бачили, як з’явився цей результат. Сформулюйте його словами. Забудьте поки що про символи.

Ґаал продовжив:

— Чим більш спеціалізованим стає Трентор, тим більше зростає його вразливість, тим важче йому захистити себе. Крім того, чим більше він перетворюється на адміністративний центр Імперії, тим він цінніша здобич для інших. І чим більш невизначений порядок успадкування імператорського престолу, тим загрозливіших масштабів набирають чвари серед знатних сімей, і зникає соціальна відповідальність.

— Достатньо. А якою є ймовірність повного знищення в числовій формі?

— Я не можу цього сказати.

— Але ж безсумнівно, ви можете виконати раціональне диференціювання?

Ґаал відчув себе під тиском. Обчислювача йому не запропонували. Селдон тримав його за фут від очей. Шалено підраховуючи, він відчув, як на лобі виступив піт.

— Близько 85 %? — припустив.

— Непогано, — промовив Селдон, випнувши нижню губу. — Але й не надто добре. Справжня цифра становить 92,5 %.

— За це вас і прозвали Вороном? — спитав Ґаал. — Я не бачив нічого подібного в журналах.

— Звичайно, не бачили. Такі речі не друкуються. Ви думаєте, що Імперія стане показувати свою хиткість? Це один із дуже простих прикладів психоісторії. Але деякі з наших обчислень потрапили в аристократичні кола.

— Це погано.

— Необов’язково. Усе це береться до уваги.

— Так ось чому за мною стежили…

— Так. Усе, що стосується мого проекту, аналізується.

— Ви в небезпеці, сер?

— О так. Імовірність того, що мене стратять, дорівнює 1,7 %, але, звичайно, проект це не зупинить. Ми теж узяли такий чинник до уваги. Ну та це неважливо. Гадаю, ми з вами зустрінемося завтра в університеті?

— Звичайно, — відповів Ґаал.

5

КОМІСІЯ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ — …Аристократична група, що прийшла до влади після вбивства Клеона І, останнього з Ентунів. Вона головним чином привнесла елемент порядку в період нестабільності та невизначеності в Імперії. Перебуваючи під контролем сімей Ченів та Дівартів, комісія врешті деградувала до функцій сліпого інструменту підтримки статус-кво. Її представники так і не були повністю усунуті від влади аж до того часу, коли на престол зійшов останній могутній імператор Клеон ІІ. Перший Головний Комісар…

У певному сенсі, початок занепаду Комісії можна простежити від суду над Гарі Селдоном, що відбувся за два роки до початку Ери Фундації. Цей суд описаний у біографії Гарі Селдона, складеній Ґаалом Дорніком…

Галактична енциклопедія

Ґаал не дотримався обіцянки. Наступного ранку він прокинувся від приглушеного дзвінка внутрішнього зв’язку. Ґаал відповів, і голос портьє, так само тихий і сповнений протесту, повідомив йому, що він за наказом Комісії громадської безпеки перебуває під вартою.

Ґаал кинувся до дверей і виявив, що вони вже не відчиняються. Він міг лише одягнутися й чекати.

За ним прийшли й повели в інше місце, але однаково це було затримання. Йому дуже ввічливо ставили питання. Усе було дуже цивілізовано. Ґаал пояснив, що він провінціал із Синнаксу, що вчився в таких і таких закладах і отримав ступінь доктора математики за такі-то дослідження. Він подав резюме на посаду в проекті доктора Селдона й був прийнятий. Знову й знову переповідав ці деталі; а вони знову й знову поверталися до питання про те, як він приєднався до проекту Селдона. Як про нього почув, якими мають бути його обов’язки, які таємні інструкції він отримав, у чому суть проекту?

Ґаал відповідав, що не знає. Що не отримував жодних таємних інструкцій. Він — науковець і математик. Його не цікавить політика.

Нарешті ввічливий слідчий запитав:

— Коли буде знищено Трентор?

Ґаал завагався.

— Я не можу сказати про це, виходячи з моїх власних знань.

— А хто може сказати?

— Як я можу говорити за інших? — Ґаал відчув увагу до своєї особи, надмірну увагу.

Слідчий сказав:

— Хтось говорив вам про таке знищення, з’ясовував якусь конкретну дату? — А коли юнак завагався, продовжив: — За вами стежили, докторе. Ми були в аеропорту, коли ви приїхали. На оглядовій вежі, коли ви чекали на своє призначення; і, звичайно ж, нам вдалося підслухати вашу розмову з доктором Селдоном.

— Тоді ви знаєте його погляди на це питання, — відповів Ґаал.

— Можливо. Але ми хотіли б почути це від вас.

— Він вважає, що Трентор буде знищено через три століття.

— Він довів це… ммм… математично?

— Так, довів, — зухвало відповів Ґаал.

— Припускаю, ви вважаєте ці дані правильними.

— Якщо доктор Селдон ручається за них, то вони правильні.

— Тоді ми повернемося.

— Почекайте. Я маю право на адвоката. Я вимагаю дотримання моїх прав як громадянина Імперії.

— Ми їх дотримаємося.

Захисник невдовзі з’явився.

Увійшов високий чоловік — настільки худий, що мимоволі виникало запитання, чи вміщається на його обличчі усмішка.

Ґаал підвів голову. Він почувався розбитим і пригніченим. З ним стільки всього сталося, а він не пробув на Тренторі ще й тридцяти годин.

Чоловік відрекомендувався:

— Я Лорс Авакім. Доктор Селдон направив мене бути вашим представником.

— Правда? Ну тоді слухайте. Я вимагаю негайного звернення до Імператора. Мене безпідставно затримали. Я ні в чому не винен. Ні в чому. — Він ляснув долонями по колінах. — Ви повинні негайно організувати слухання справи в присутності Імператора.

Авакім ретельно викладав на стіл вміст пласкої течки. Якби Ґаал мав бажання, він би впізнав юридичні бланки «Целомет», схожі на тонкі металеві стрічки, які можна було вставити в маленьку особисту капсулу.

Крім того, міг би впізнати кишеньковий диктофон.

Не звертаючи уваги на емоції Ґаала, Авакім урешті-решт підвів голову.

— Комісія, звичайно ж, записуватиме нашу розмову за допомогою шпигунського променя. Це протизаконно, але вони все одно це зроблять.

Ґаал скреготнув зубами.

— Однак, — продовжив Авакім, неквапливо присівши, — диктофон, який ви бачите на столі, схожий на абсолютно звичайний диктофон і добре виконує свої обов’язки, крім того, має додаткову властивість глушити сигнал шпигунського променя. Це те, що вони не відразу виявлять.

— То я можу говорити.

— Звичайно.

— Тоді я хочу слухань у присутності Імператора.

На обличчі Авакіма з’явилася крижана посмішка — виявилося, що для неї все ж таки є місце. Шкіра на його щоках зморщилася достатньо, щоб посміхнутися.

— Видно, що ви з провінції.

— Але я все ж громадянин Імперії. Такий самий, як ви або будь-хто з цієї Комісії громадської безпеки.

— Безумовно, безумовно. От тільки ви — як провінціал — маєте помилкові уявлення про життя на Тренторі. Тут немає ніяких слухань у присутності Імператора.

— А до кого ще можна звернутися після цієї Комісії? Є якась процедура?

— Ні до кого. На практиці тут не існує жодного захисту. Офіційно ви можете звернутися до Імператора, але жодних слухань не буде. Розумієте, сьогоднішній Імператор — це не Імператор з династії Ентунів. Боюся, що Трентор — у руках аристократичних родин, з представників яких і складається Комісія громадської безпеки. Це одна з тих подій, перебіг яких добре передбачений психоісторією.

— Справді? — спитав Ґаал. — У цьому випадку, якщо доктор Селдон може передбачити історію Трентора на триста років уперед…

— Він може передбачити її на п’ятнадцять століть уперед.

— Хай буде п’ятнадцять століть. Але чому ж він учора не передбачив події цього ранку й не попередив мене? Вибачте. — Ґаал присів і опустив голову на одну зі спітнілих долонь. — Я добре знаю, що психоісторія — це статистична наука й не може передбачити долю окремо взятої людини хоч би з якою точністю. Зрозумійте мене, я засмучений.

— Але ви помиляєтеся. Доктор Селдон припускав, що вас заарештують сьогодні вранці.

— Що?

— Мені дуже шкода, але це правда. Комісія дедалі ворожіше ставилася до його діяльності. Нові люди, які приєднувалися до групи, відчували все більше перешкод. Графіки показали, що в наших інтересах тепер довести питання до кульмінаційного моменту. Сама Комісія реагувала дещо повільно, тому доктор Селдон відвідав вас учора, щоб змусити її прискоритися. Жодної іншої причини в нього не було.

У Ґаала перехопило подих:

— Я обурений…

— Будь ласка, не треба. Це було необхідно. Вас обрали без будь-яких особистих причин. Ви повинні розуміти, що плани доктора Селдона, які він розробляв з усіма математичними обрахунками понад 18 років, включають усі можливі варіанти розвитку подій з усіма значними ймовірностями. Це одна з них. Мене послали лише для того, щоб запевнити вас, що вам не треба боятися. Усе закінчиться добре: для проекту — майже напевно, для вас — із найбільшим ступенем вірогідності.



— Назвіть цифри, — зажадав Ґаал.

— Для проекту понад 99,9 %.

— А для мене?

— Мені сказали, що ця ймовірність дорівнює 77,2 %.

— Тобто я маю більш ніж один шанс із п’яти бути засудженим до тюремного ув’язнення або смерті.

— Імовірність останнього варіанта складає менше відсотка.

— І то правда, що таке для розрахунків одна людина… Приведіть до мене доктора Селдона.

— На жаль, не можу. Його самого заарештували.

Двері відчинилися. Ґаал не встиг навіть скрикнути. До камери зайшов охоронець, наблизився до столу, узяв диктофон, оглянув його з усіх боків і поклав у кишеню.

Авакім спокійно сказав:

— Мені буде потрібен цей інструмент.

— Ми, адвокате, дамо вам інший. Такий, що не випромінює статичне поле.

— У такому випадку моя розмова завершена.

Ґаал глянув йому вслід і залишився один.

6

Судовий процес (Ґаал припускав, що це саме він, хоча це дійство було мало схоже на ті складні юридичні процедури, про які він читав) тривав недовго.

Минав третій день. Однак Ґаалові вже було важко згадати, як усе починалося.

Його самого дзьобали мало. Важка артилерія тренувалася на докторі Селдоні. Проте він був незворушним. Для Ґаала він став єдиною точкою стабільності, що ще залишилася в цьому світі.

Публіка була нечисленною — переважно барони Імперії. Пресу та громадськість на засідання не допустили, і були великі сумніви, що багато сторонніх людей знали про процес над Селдоном. Усе відбувалося в атмосфері відвертої ворожості до підсудних.

П’ятеро членів Комісії громадської безпеки сиділи за столом на підвищенні. Багряно-золоті мантії та щільно посаджені блискучі пластикові кашкети свідчили про їхні суддівські посади. У центрі — Головний Комісар Лінг Чен. Ґаал ніколи не бачив такого визначного лорда й спостерігав за ним із захопленням. Протягом усього процесу Чен не сказав майже нічого. Він сидів з таким виглядом, що було зрозуміло — розмовляти тут він вважає нижче за свою гідність.

Адвокат Комісії звірився зі своїми записами та продовжив допит Селдона, який все ще сидів на лаві підсудних:

Питання. Що ж, докторе Селдон, розберімося. Скільки людей на цей час бере участь у вашому проекті?

Відповідь. П’ятдесят математиків.

П. Включно з доктором Ґаалом Дорніком?

В. Доктор Дорнік — п’ятдесят перший.

П. О, то виходить, що їх п’ятдесят один? Подумайте добре, докторе Селдон. Може, їх п’ятдесят два або п’ятдесят три? А то, може, і більше?

В. Доктор Дорнік ще офіційно не зарахований до штату моєї організації. Коли буде зарахований, тоді буде п’ятдесят один. Наразі їх п’ятдесят, як я й казав.

П. А їх не може бути близько ста тисяч?

В. Математиків? Ні.

П. Я не казав про математиків. Якщо брати фахівців різних галузей, то у вас працює сто тисяч людей?

В. Так, у цьому сенсі ваша цифра може бути правильною.

П. Може бути? Я кажу, що це так і є. Я кажу, що кількість людей, які задіяні у вашому проекті, становить 98 572 особи.

В. Я вважаю, що ви додали сюди жінок і дітей.

П. (підвищуючи голос) Я хочу сказати, що їх 98 572. Тут немає про що сперечатися.

В. Я приймаю ці цифри.

П. (звіряючись із записами) Залишмо поки що це питання та перейдімо до іншого, яке ми вже обговорювали досить детально. Чи не могли б ви, докторе Селдон, повторити вашу думку щодо майбутнього Трентора?

В. Я казав і знову повторю, що протягом наступних трьох століть Трентор перетвориться на руїни.

П. Ви не вважаєте ваше твердження проявом нелояльності?

В. Ні, сер. Наукова істина знаходиться за межами лояльності і нелояльності.

П. Ви впевнені, що ваше твердження є науковою істиною?

В. Так.

П. На якій підставі?

В. На підставі математичних розрахунків психоісторії.

П. Ви можете довести, що ваші розрахунки правильні?

В. Лише іншому математику.

П. (з посмішкою) Ви заявляєте, що ваша істина має настільки езотеричну природу, що перебуває поза межами розуміння звичайної людини. Мені здається, що істина має бути яснішою, менш загадковою і відкритою до розуміння.

В. Для декого це не становить жодних труднощів. Фізика перетворення енергії — те, що ми нині називаємо термодинамікою, — була викладена ясно й спрацьовувала упродовж всієї історії людства, аж від міфічних часів, але й тепер напевно знайдуться ті, хто вважатиме за неможливе створити механічний двигун. У тому числі й люди з високим інтелектом. Я сумніваюся, чи шановні члени Комісії…

У цей момент один із членів Комісії нахилився до адвоката. Його слів не було чути, але в шипінні голосу відчувалася певна різкість. Адвокат почервонів і перервав Селдона.

П. Ми тут, докторе Селдон, не для того, щоб слухати промови. Припустімо, що ви довели свою точку зору. Я припускаю, що ви хотіли використати свої прогнози для того, щоб підірвати громадську довіру до імператорського уряду й переслідували власні цілі!

В. Це не так.

П. Дозвольте мені припустити, що ви маєте намір стверджувати, що період часу, який передуватиме так званій загибелі Трентора, буде наповнений різноманітними заворушеннями.

В. Правильно.

П. І шляхом простого передбачення ви збираєтеся викликати їх, уже маючи армію зі ста тисяч осіб.

В. По-перше, це не так. А навіть якби це й було правдою, просте розслідування доведе, що з цього числа людей ледь набереться десять тисяч чоловіків призовного віку, з яких ніхто не вміє поводитися зі зброєю.

П. Ви працюєте на когось як агент?

В. Мені ніхто не платить, містере адвокат.

П. Ви абсолютно безкорисливий? Служите науці?

В. Так.

П. Тоді дозвольте нам зрозуміти як? Докторе Селдон, чи можна змінити майбутнє?

В. Звичайно. Це приміщення суду може вибухнути в наступні кілька годин, а може й не вибухнути. Якщо це сталося б, то в майбутньому, без сумніву, відбулися б певні незначні зміни.

П. Докторе Селдон, ви ухиляєтеся від відповіді. Чи можна змінити загальну історію людської раси?

В. Так.

П. Легко?

В. Ні. З великими труднощами.

П. Чому?

В. Психоісторичний рух планети, переповненої людьми, створює величезну інерцію. Для того, щоб змінити його напрямок, він мусить зустріти щось, що має таку саму інерцію. Або в процесі має брати участь багато людей, або якщо їхня кількість невелика, то для змін знадобиться величезний проміжок часу. Розумієте мене?

П. Гадаю, що так. Трентор не буде знищений, якщо велика кількість людей вирішить робити все, щоб цього не сталося.

В. Так.

П. Ця кількість — приблизно сто тисяч осіб?

В. Ні, сер. Це занадто мало.

П. Ви впевнені?

В. Врахуйте, що Трентор має населення понад сорок мільярдів. Візьміть до уваги, що цей напрямок руху веде до загибелі не лише Трентора, а й Імперії загалом, а в Імперії проживає близько квінтильйона людей.

П. Розумію. Тоді, можливо, ці сто тисяч людей можуть змінити цей напрямок, якщо вони та їхні нащадки працюватимуть протягом трьохсот років.

В. Боюся, що ні. Триста років — це замало.

П. Ага! У цьому випадку, докторе Селдон, ось який висновок можна зробити з ваших міркувань. Ви зібрали сто тисяч осіб у рамках вашого проекту. Цих людей недостатньо, щоб змінити історію Трентора протягом трьохсот років. Іншими словами, вони не можуть запобігти його знищенню хоч би що робили.

В. На жаль, ви маєте рацію.

П. А з іншого боку, ваші сто тисяч осіб не мають жодних незаконних намірів.

В. Абсолютно правильно.

П. (повільно і з задоволенням) У такому випадку, докторе Селдон, добре подумайте про те, щоб дати нам осмислену відповідь, яку ми хочемо почути. Яку мету ставлять перед собою ваші сто тисяч осіб?

Голос адвоката ставав усе різкішим. Він розставляв пастку; заганяв Селдона в кут, підступно позбавляючи його будь-якої можливості відповісти.

У залі зростав гул від розмов. Він охопив ряди публіки та вдерся навіть поміж членів Комісії. Вони нахилялися одне до одного у своїх багряно-золотих мантіях, лише Головний Комісар залишався незворушним.

Гарі Селдон зберігав спокій. Він чекав, доки балаканина в залі припиниться.

В. Мінімізувати наслідки цього руйнування.

П. Що саме ви маєте на увазі?

В. Усе просто. Знищення Трентора не є подією в собі, ізольованою в схемі людського розвитку. Це буде кульмінація складної драми, що почалася кілька століть тому й темп якої безперервно зростає. Я маю на увазі, джентльмени, майбутній занепад і падіння Галактичної Імперії.

Тепер гул перетворився на глухе ревіння. Адвокат, на якого ніхто не звертав уваги, кричав:

— Ви відкрито заявляєте, що… — і зупинився, бо крики «Зрада!», які пролунали із зали, показали, що крапку поставлено без офіційних заяв.

Головний Комісар повільно підняв молоток та опустив його. Звук був схожий на удар гонга. Коли луна від нього затихла, припинився й гул публіки. Адвокат набрав повні груди повітря.

П. (театрально) Ви розумієте, докторе Селдон, що говорите про Імперію, яка вистояла дванадцять тисяч років і пройшла крізь перипетії різних поколінь, в основі якої лежать добрі наміри та любов квадрильйона людських істот?

В. Я знаю і про історію, і про теперішній стан Імперії. Не маючи на меті виказати жодну неповагу до інших, я можу заявити, що розбираюся в цих питаннях краще, ніж будь-хто з тут присутніх.

П. І ви передбачаєте її загибель?

В. Це передбачення, зроблене за допомогою математичних розрахунків. Особисто в мене така перспектива викликає жаль. Навіть якби Імперію визнали чимось поганим (я так не вважаю), стан анархії, що охопить Галактику після її падіння, буде набагато гіршим. Саме з цією анархією й покликаний боротися мій проект. Падіння Імперії, джентльмени, це грандіозний процес, із яким усе ж боротися нелегко. Воно продиктоване зростанням бюрократії, зникненням ініціативи, заморожуванням привілейованої касти, утратою допитливості та сотнею інших чинників. Як я вже сказав, це відбувалося протягом століть і цей рух надто масивний, щоб його зупинити.

П. Але хіба не очевидно для кожного, що Імперія сильна, як ніколи?

В. Для вас має значення видима міць. Здавалося б, так триватиме вічно. Однак, містере адвокат, стовбур гнилого дерева має всі ознаки могутності, доки його не розірве навпіл буря. Буря й зараз свистить, вигинаючи гілки Імперії. Послухайте за допомогою психоісторії, і ви почуєте цей звук.

П. (нерішуче) Докторе Селдон, ми тут не для того, щоб слух…

В. (упевнено) Імперія зникне, і всі її блага разом з нею. Накопичені нею знання зруйнуються, і зникне весь порядок, який вона встановила. Міжзоряні війни будуть нескінченними; міжзоряна торгівля занепадатиме; населення буде скорочуватися; світи будуть утрачати зв’язок з основною частиною Галактики. І такою ситуація залишатиметься…

П. (тихий голос серед загальної тиші) Назавжди?

В. Психоісторія, яка може передбачити падіння, може робити заяви й щодо прийдешніх темних віків. Як уже було сказано, джентльмени, Імперія існує дванадцять тисяч років. Темні віки, що прийдуть їй на зміну, триватимуть не дванадцять, а тридцять тисяч років. Виникне Друга Імперія, але між нашою цивілізацією та її виникненням тисяча людських поколінь проживе в стражданнях. Ми повинні боротися з цим.

П. (трохи опанувавши себе) Ви самі собі суперечите. Раніше ви казали, що не можете запобігти знищенню Трентора, а отже, імовірно, і падінню — так званому падінню — Імперії.

В. Я зараз не кажу, що ми можемо запобігти падінню. Але ще не пізно скоротити той період руїни, що прийде за ним. Джентльмени, тривалість анархії можна скоротити до одного тисячоліття, якщо моїй групі дозволять діяти зараз. Ми переживаємо складний момент в історії. Величезну масу подій, що на нас насуваються, можна трохи відхилити — лише трохи, більше ми не зможемо — але цього буде достатньо, щоб прибрати двадцять дев’ять тисяч років страждань в історії людства.

П. Як ви пропонуєте це зробити?

В. Зберігши знання, що накопичені людською расою. Сума людських знань перевищує можливості однієї людини або й тисячі людей. Коли буде зруйновано суспільний устрій, наука розіб’ється на мільйони фрагментів. Окремі люди будуть володіти надзвичайно крихітними фрагментами знання. Вони будуть марними й самі по собі не приноситимуть жодної користі. Ці безглузді окрайці професійних знань не будуть передаватися. Вони загубляться серед поколінь. Але якщо ми зараз підготуємо гігантський звід усіх знань, вони ніколи не будуть утрачені. Прийдешні покоління спиратимуться на них і їм не потрібно буде заново відкривати їх для себе. За одне тисячоліття можна буде виконати роботу, на яку пішло б тридцять тисяч років.

П. Усе це…

В. Увесь мій проект; усі мої тридцять тисяч чоловік зі своїми дружинами та дітьми присвячують себе підготовці «Галактичної енциклопедії». Вони не завершать її до кінця свого життя. Я навіть не доживу до того, щоб побачити, коли почнеться її видання. Але на момент падіння Трентора енциклопедія буде завершеною і її примірники будуть у кожній великій бібліотеці Галактики.

Молоток Головного Комісара піднявся й упав. Гарі Селдон залишив трибуну й тихо зайняв своє місце поряд із Ґаалом.

Він усміхнувся й сказав:

— Як вам подобається ця вистава?

Ґаал відповів:

— Ви захопили їхню увагу. Але що буде далі?

— Вони оголосять перерву в суді та спробують дійти зі мною згоди.

— Звідки ви знаєте?

Селдон відповів:

— Буду чесним, не знаю. Усе залежить від Головного Комісара. Я вивчав його протягом багатьох років. Я спробував проаналізувати свої розробки, але ви знаєте, наскільки ризиковано вводити примхи однієї особи в психоісторичні рівняння. Однак я маю сподівання.

7

Авакім підійшов, кивнув Ґаалу ц нахилився до Селдона, щоб прошепотіти йому щось на вухо. У цей момент пролунало оголошення перерви й охоронці розділили їх. Ґаала повели геть.

Слухання, що відбулися наступного дня, були зовсім іншими. Гарі Селдон та Ґаал Дорнік залишилися наодинці з членами Комісії. Вони сиділи разом за одним столом, і важко було помітити якусь різницю між п’ятьма суддями та двома обвинуваченими. Їм навіть запропонували сигари в коробці з райдужного пластику, схожого на нескінченний потік води. Очі бачили рух, але на дотик коробка була сухою та твердою.

Селдон узяв одну сигару, Ґаал відмовився.

— Тут немає мого захисника, — зауважив Селдон.

Один із членів Комісії відповів:

— Це вже не суд, докторе Селдон. Ми зібралися тут, щоб обговорити безпеку держави.

Лінг Чен сказав:

— Я буду говорити, — і інші члени Комісії відкинулися на спинки крісел, готові слухати. Навколо Чена запала тиша, у якій він міг говорити.

Ґаал затамував подих. Чен, худий та сильний, виглядав старшим за свій вік і насправді був фактичним Імператором Галактики. Дитина, яка носила цей титул, була лише символом, який створив Чен, і не першим таким символом.

Чен сказав:

— Докторе Селдон, ви порушуєте спокій у володіннях Імператора. Нікого з квадрильйонів людей, які мешкають зараз на всіх зірках Галактики, через сто років уже не буде серед живих. Чому ж тоді ми маємо турбуватися про події, що віддалені від нас на три століття?

— Мене самого не буде в живих за п’ять років, — сказав Селдон, — і все ж тривога сильніша за мене. Можете називати це ідеалізмом. Можете називати це ототожненням із містичним узагальненням, яке ми називаємо терміном «людство».

— Я не хочу морочити собі голову містицизмом. Чи можете ви сказати мені, чому я не можу позбутися вас, а разом з вами й незручного та непотрібного майбутнього, яке настане за три століття і якого я ніколи не побачу, стративши вас сьогодні ввечері?

— Якби ви зробили це тиждень тому, — відразу відповів Селдон, — ваші шанси залишитися живим до кінця року дорівнювали б одному з десяти. Тепер ця ймовірність дорівнює одному з тисячі.

Усі судді зітхнули й заворушилися в кріслах. Ґаал відчув, як коротке волосся коле його потилицю. Очі Чена трохи розширилися.

— Яким чином? — запитав він.

— Падіння Трентора, — почав пояснювати Селдон, — неможливо зупинити жодним зусиллям. Однак його легко можна прискорити. Розповідь про перерваний суд наді мною пошириться Галактикою. Провал моїх планів щодо полегшення наслідків катастрофи переконає людей, що майбутнє не обіцяє їм нічого доброго. Вони вже зараз із заздрістю згадують, як жили їхні діди. Вони зрозуміють, що їх очікують політичні революції та застій у торгівлі. Галактикою пошириться відчуття, що вже зараз потрібно хапати усе, що погано лежить, щоб забезпечити власне майбутнє. Честолюбні люди не чекатимуть, а недобросовісні не опиратимуться. Кожною своєю дією вони прискорять занепад світів. Убийте мене, і Трентор занепадатиме не протягом трьох століть, а впродовж п’ятдесяти років, і ви самі загинете вже цього року.

Чен промовив:

— Цими словами можна лякати дітей, і все ж ваша смерть — не єдина відповідь, яка нас задовольнить. — Він прибрав свою тонку руку з документів, на яких вона лежала, торкаючись паперу лише двома пальцями.

— Скажіть мені, — продовжив він, — вашою єдиною метою буде лише підготовка видання цієї енциклопедії, про яку ви говорили?

— Так.

— Це потрібно робити на Тренторі?

— На Тренторі, мій володарю, є Імперська бібліотека й наукові ресурси Університету Трентора.

— І все ж, якби ви перебували в іншому місці, скажімо, на планеті, де поспіх і безлад мегаполіса не заважатимуть схоластичним роздумам; де ваші люди можуть повністю зосередитися на роботі, — це дало б вам переваги?

— Можливо, незначні.

— Тоді такий світ обрано. Ви, докторе, зможете працювати там без поспіху разом зі своєю сотнею тисяч помічників. Галактика знатиме, що ви працюєте й боретеся з її падінням. Казатимуть навіть, що ви зможете йому запобігти. — Він посміхнувся. — Оскільки я багато в що не вірю, то не повірити в падіння для мене теж неважко, і я буду повністю переконаний, що кажу своїм людям правду. А ви, докторе, тим часом не турбуватимете Трентор і не порушуватимете спокій Імператора.

Альтернативою є смерть для вас і для стількох ваших послідовників, скільки буде необхідно вбити. Ваші попередні погрози я не беру до уваги. Отже, ви маєте п’ять хвилин для того, щоб вибрати між смертю та засланням.

— Яку планету ви обрали, мілорде? — спитав Селдон.

— Мені здається, що цією планетою буде Термінус, — сказав Чен. Він недбало повернув папери на столі кінчиками пальців так, що вони торкнулися Селдона. — Вона безлюдна, але цілком придатна для життя й може бути пристосована під потреби дослідників. Хоч дещо віддалена…

Селдон перервав його:

— Сер, вона розташована на краю Галактики.

— Як я вже говорив, вона дещо віддалена. І відповідатиме вашій потребі зосередитися на роботі. Думайте, у вас лишилося дві хвилини.

Селдон сказав:

— Нам потрібен час, щоб організувати таку поїздку. У проекті задіяні двадцять тисяч сімей.

— Час у вас буде.

Селдон замислився, почала спливати остання хвилина. Зрештою він промовив:

— Я приймаю заслання.

На цих словах у Ґаала підстрибнуло серце. Здебільшого від радості — хто б не зрадів, уникнувши смерті? Але, за всієї величезної втіхи, у його серці знайшлося трохи місця й для розчарування — що Селдон усе ж таки був переможений.

8

Довгий час вони сиділи мовчки, поки таксі з виттям неслося крізь червоподібні тунелі вбік Університету. А потім Ґаал захвилювався і спитав:

— Це правда — те, що ви сказали Комісарові? Ваша страта справді прискорила б падіння?

Селдон відповів:

— Я ніколи не брешу про психоісторичні дані. І в цьому випадку для мене теж не було б жодної користі від брехні. Чен знав, що я кажу правду. Він дуже розумний політик, а політики за своєю природою повинні інстинктивно відчувати істини психоісторії.

— Тоді для чого ви погодилися на заслання? — здивувався Ґаал, але Селдон нічого не відповів.

Коли вони вилетіли на територію Університету, м’язи Ґаала діяли самі по собі, точніше, не діяли. Його фактично винесли з таксі.

Весь Університет був залитий світлом. Ґаал уже майже забув, що десь існує сонце.

Будівлям Університету не вистачало сіро-сталевого кольору, характерного для Трентора. Вони були радше сріблясті. А металевий блиск майже схожий на колір слонової кістки.

Селдон сказав:

— Здається, це солдати.

— Що? — Ґаал спустився з небес на землю й побачив попереду вартового. Вони зупинилися, і у дверях матеріалізувався капітан, який тихо спитав:

— Доктор Селдон?

— Так.

— Ми на вас чекали. З цього моменту ви й ваші люди перебуваєте на воєнному становищі. Мені доручено повідомити вам, що ви маєте шість місяців для перельоту на Термінус.

— Шість місяців! — вигукнув Ґаал, але Селдон стиснув його лікоть.

— Таку мені дали вказівку, — відповів капітан.

Він пішов, і Ґаал повернувся до Селдона.

— Чому, що можна встигнути зробити за шість місяців? Це ж повільне вбивство.

— Спокійно, спокійно. Зайдімо до мого кабінету.

Це був невеличкий офіс, але цілком захищений від прослуховування й тому непомітний. Шпигунські промені, що проходили крізь нього, не стикалися ані з підозрілою тишею, ані з іще більш підозрілими атмосферними перешкодами. Навпаки, вони отримували розмову, складену випадковим чином з величезного запасу нешкідливих фраз у різних інтонаціях і голосах.

— Тепер, — спокійно сказав Селдон, — шести місяців буде цілком достатньо.

— Я не розумію, як це зробити.

— Тому що, мій хлопчику, у таких планах, як наш, дії інших підлаштовуються під наші потреби. Хіба я вам не казав, що темпераментний характер Чена був підданий більш ретельній перевірці, ніж будь-якої іншої людини за всю історію людства? Суд не мав розпочатися до того часу, доки не складуться сприятливі для нас час та обставини.

— Але ж ви домовилися…

— …про заслання на Термінусі? Чому б і ні? — Він поклав пальці на певне місце на столі, й позаду нього відсунулася невеличка частина стіни. Це могли зробити лише його власні пальці, бо сканер, умонтований у стіл, реагував лише на них.

— Усередині ви знайдете кілька мікрофільмів, — сказав Селдон. — Візьміть той, що позначений літерою «Т».

Ґаал зробив це й почекав, доки Селдон уставив плівку в проектор і передав юнаку пару лінз. Ґаал налаштував їх і почав дивитися фільм, що розгортався в нього перед очима.

Він зронив:

— Але тоді…

— Що вас дивує? — запитав Селдон.

— Ви готувалися до виїзду протягом двох років?

— Двох з половиною. Звичайно ж, ми не могли бути впевненими, що він обере Термінус, але сподівалися, що так буде, і діяли відповідно до цього припущення…

— Але чому, докторе Селдон? Чому ви домовилися про заслання? Хіба не краще було б контролювати події тут, на Тренторі?

— Є кілька причин. Працюючи на Термінусі, ми матимемо підтримку Імперії без усіляких побоювань, що ми можемо поставити під загрозу імперську безпеку.

— Але ви викликали ці побоювання, щоб змусити їх відправити вас на заслання. Я однаково не розумію.

— Двадцять тисяч родин, імовірно, не поїхали б на край Галактики з власної волі.

— Але навіщо їх потрібно до цього змушувати? — Ґаал зробив паузу. — Можна мені дізнатися?

Селдон відповів:

— Ще ні. Поки цього достатньо — ви знаєте, що один із наукових притулків буде засновано на Термінусі. Ще один — на іншому кінці Галактики, скажімо, — він усміхнувся, — на краю зірок. Що ж стосується решти, то я скоро помру і ви побачите більше, ніж я. Ні-ні. Обійдімося без шоку та добрих побажань. Мої лікарі кажуть, що я проживу не більше, ніж рік чи два. Але я зробив у житті все, що хотів, і за таких обставин, коли краще було померти.

— А що буде після того, як ви помрете, сер?

— Що ж, цим займуться мої наступники — можливо, навіть ви самі. І ці наступники зможуть використати останній штрих у схемі і спровокувати бунт на Анакреоні в потрібний час і в правильному порядку. Після цього події можуть розвиватися самі.

— Не розумію.

— Зрозумієте. — Зморшкувате обличчя Селдона ставало спокійним і водночас утомленим. — Більшість полетить на Термінус, але дехто залишиться. Це буде легко влаштувати. Але що стосується мене, — завершив він пошепки, так тихо, що Ґаал ледве почув, — я свою справу зробив.

Частина ІІ. ЕНЦИКЛОПЕДИСТИ

1

ТЕРМІНУС — …Його розташування (дивіться карту) було дивним для тієї ролі, яку він мав відіграти в історії Галактики, але, як не втомлюються підкреслювати багато письменників, це було неминуче. Перебуваючи на самому краєчку галактичної спіралі, єдина планета, що оберталася навколо віддаленого сонця, бідний ресурсами та незначний з економічного погляду, він ніколи не заселявся впродовж п’яти століть з часу його відкриття, до висадки енциклопедистів…

Із приходом нового покоління Термінус неминуче мав стати чимось більшим, ніж притулок для психоісториків з Трентора. Після того, як на Анакреоні спалахнуло повстання і до влади прийшов Сальвор Гардін, перший з великої династії…

Галактична енциклопедія

Льюїс Піренн занурився в роботу, сидячи за столом у добре освітленому кутку кімнати. Потрібно було координувати робочий процес, організовувати зусилля, уплітати нитки в певний візерунок.

Минуло вже п’ятдесят років; п’ятдесят років на те, щоб облаштуватися та перетворити видавництво Енциклопедії Першої Фундації на злагоджений робочий підрозділ. П’ятдесят років на збір первинного матеріалу. П’ятдесят років на підготовку.

Це було зроблено. Ще п’ять років, і перший том найбільш монументальної праці, що будь-коли планувалася в Галактиці, побачить світ. А потім з інтервалом у десять років — як за годинником — з’являтимуться том за томом. Разом з ними виходитимуть додатки — спеціальні статті про події, що становлять поточний інтерес, доки…

Піренн неспокійно заворушився, коли на його столі невдоволено забурмотів приглушений дзвінок. Він майже забув про зустріч. Натиснув кнопку, щоб відчинити двері. Краєчком ока він побачив широку фігуру Сальвора Гардіна, який увійшов усередину. Піренн не підвів голови.

Гардін усміхнувся. Він поспішав, але знав, що краще не ображатися на безцеремонне поводження Піренна з усіма, хто турбує його під час роботи. Він умостився в кріслі по інший бік столу й став чекати.

Перо Піренна ледь чутно дряпало папір. Жодного іншого звуку в кімнаті не було. А потім Гардін витягнув двокредитну монету з кишені жилетки. Він підкинув її, і вона, зблискуючи нержавіючою сталлю, крутнулася в повітрі. Він спіймав її і знову підкинув, ліниво спостерігаючи за тим, як миготить монета. Нержавіюча сталь була хорошим засобом обміну на планеті, де доводилося імпортувати весь метал.

Піренн підвів голову й кліпнув.

— Припиніть! — буркнув він.

— Га?

— Припиніть кидати монету. Це нестерпно.

— Добре. — Гардін сховав металевий диск у кишеню. — Тоді скажіть мені, будь ласка, коли ви будете готові, гаразд? Я обіцяв повернутися на засідання міської ради до того, як на голосування поставлять новий проект водогону.

Піренн зітхнув і відірвався від столу.

— Я готовий. Але сподіваюся, ви не докучатимете мені міськими справами. Дбайте про це самі, будь ласка. Енциклопедія забирає весь мій час.

— Ви чули новину? — флегматично спитав його Гардін.

— Яку?

— Новину, яку прийняв ультрахвильовий передавач міста дві години тому. Імперський губернатор префектури Анакреон прийняв титул короля.

— І що з того?

— Це означає, — продовжив Гардін, — що ми відрізані від внутрішніх районів Імперії. Ми очікували цього, але це аж ніяк не додає нам зручності. Анакреон розташований просто на нашому останньому торговому шляху до Сантанні, Трентора і самої Веги. Звідки нам брати метал? Ми вже шість місяців не отримуємо сталі й алюмінію, а тепер взагалі не зможемо отримати нічого, тільки з високої ласки короля Анакреона.

Піренн нетерпляче шикнув на нього:

— Ну то отримайте їх через нього.

— Але хіба ми можемо? Послухайте, Піренне, згідно зі статутом, що започаткував цю Фундацію, усю повноту адміністративної влади було надано Раді опікунів Енциклопедичного комітету. Я, як мер міста Термінус, маю повноваження лише висякатися і, можливо, чхнути, якщо ви підпишете наказ, який мені це дозволить. Усе у ваших руках та руках вашої Ради. Я прошу вас заради міста, чий добробут залежить від безперебійної торгівлі з Галактикою, скликати термінову нараду…

— Припиніть! Передвиборчі промови тут ні до чого. Гардіне, Рада опікунів не забороняє створення органів місцевого самоврядування на Термінусі. Ми розуміємо, що воно необхідне через зростання населення на планеті з того моменту, як п’ятдесят років тому була створена Фундація, і через дедалі більшу кількість людей, які беруть участь у справах, що не пов’язані з Енциклопедією. Але це не означає, що першою і єдиною метою Фундації вже не є видання повної Енциклопедії всіх людських знань. Гардіне, ми — наукова інституція, що підтримується державою. Ми не можемо, не повинні й не будемо втручатися в місцеву політику.

— Місцеву політику! Клянуся вам пальцем лівої ноги Імператора, Піренне, це питання життя і смерті. Ця планета, Термінус, не може власними силами підтримувати існування механізованої цивілізації. На ній відсутні метали. Ви це знаєте. Тут немає ані сліду заліза, міді або алюмінію і жалюгідно мала кількість інших мінералів. Як ви думаєте, що станеться з Енциклопедією, якщо цей невідомий король Анакреона за нас візьметься?

— За нас? Ви забули, що ми перебуваємо під прямим контролем самого Імператора? Ми не є частиною префектури Анакреона або якоїсь іншої. Запам’ятайте це! Ми — частина особистого домену Імператора, і ніхто нас не торкнеться. Імперія може захистити свою власність.

— Чому ж тоді вона дала імперському губернатору Анакреона збунтуватися? Та хіба тільки Анакреона? Щонайменше двадцять найвіддаленіших префектур Галактики, по суті вся її Периферія, почали жити власним життям. Скажу вам, що почуваюся невпевненим щодо Імперії та її здатності нас захистити.

— Дурниці! Імперські губернатори, королі — яка різниця? Імперію завжди пронизують інтриги та різні люди, що намагаються тягнути то туди, то сюди. І до цього бунтували губернатори і, якщо вже на те пішло, імператорів скидали або вбивали. Але який стосунок це має до самої Імперії? Забудьте про це, Гардіне. Це не наше діло. У першу і в останню чергу ми — науковці. І нашою турботою є Енциклопедія. О, так, я майже забув. Гардіне!

— Ну?

— Зробіть щось із цим вашим журналом! — Голос Піренна був сердитим.

— «Термінуський журнал»? Він не мій. Це приватне видання. Що сталося?

— Уже кілька тижнів він радить зробити 50-річчя створення Фундації приводом для офіційних свят і зовсім недоречних урочистостей.

— А чому ні? Комп’ютерний годинник відчинить Сховище через три місяці. Я б назвав це першим великим приводом, хіба ні?

— Гардіне, не для дурних видовищ. Сховище та його відкриття стосуються лише Ради опікунів. Про все, що має значення, людям буде повідомлено. Це рішення остаточне, і, будь ласка, поясніть його редакції журналу.

— Перепрошую, Піренне, але міська хартія гарантує таку дрібницю, як свобода преси.

— Можливо. А Рада опікунів — ні. Я представник Імператора на Термінусі, Гардіне, і маю всі повноваження щодо цього питання.

Обличчя Гардіна набрало виразу людини, яка подумки рахує до десяти. Він похмуро вимовив:

— У зв’язку з вашим статусом представника Імператора, маю для вас останню новину.

— Про Анакреон? — Піренн стиснув губи. Його охоплювало роздратування.

— З Анакреона до нас прибуде спеціальний посланець. Через два тижні.

— Посланець? Сюди? З Анакреона? — Піренн перетравлював цю новину. — Для чого?

Гардін устав і підсунув свій стілець на місце.

— Здогадайтеся.

І вийшов — доволі безцеремонно.

2

Ансельма о’Родріка — додаток «о» сам по собі означав шляхетну кров — субпрефекта Плуеми та Надзвичайного посланця його Високості Анакреона — плюс іще півдюжини інших титулів — Сальвор Гардін зустрів з усіма почестями, що відповідали такому урочистому випадку.

З натягнутою усмішкою й низьким поклоном субпрефект витягнув із кобури бластер і подарував його Гардіну. Той відповів на таку честь іншим бластером, що був спеціально позичений для такого випадку. Таким чином, були проявлені дружба та добра воля, і якщо Гардін і помітив велику опуклість на плечі о’Родріка, то завбачливо нічого не сказав.

Потім вони сіли в перший автомобіль, який повільно та церемонно в оточенні дрібних урядовців рушив на площу Енциклопедії. На всьому шляху їх із належним ентузіазмом вітав натовп.

Субпрефект Ансельм сприймав оплески з люб’язною байдужістю солдата й шляхтича.

Він спитав Гардіна:

— І оце місто — весь ваш світ?

Гардін відповів голосно, щоб його можна було почути крізь шум натовпу:

— Ми — молодий світ, ваше високопреосвященство. За нашу коротку історію нашу планету мало відвідували представники вищої знаті. Звідси й наш ентузіазм.

Цілком очевидно, що представник «вищої знаті» не почув у його словах іронії.

Він задумливо сказав:

— Засновані п’ятдесят років тому. Гм-м. У вас тут багато невикористаної землі. Ви ніколи не думали поділити її на ділянки?

— Поки що в цьому немає потреби. Ми надзвичайно централізовані; ми змушені такими бути через Енциклопедію. Можливо, одного чудового дня, коли наше населення зросте…

— Дивний світ! У вас немає селянства?

Гардіну неважко було здогадатися, що його високопреосвященство дещо незграбно намагається вивідати якусь інформацію. Він недбало відповів:

— Ні. І знаті теж.

О’Родрік витріщився на нього.

— А ваш лідер — чоловік, з яким я маю зустрітися?

— Ви маєте на увазі доктора Піренна? Так, він є головою Ради опікунів і особистим представником Імператора.

— Доктор? І ніяких інших титулів? Науковець? І він вважається вищим за цивільну владу?

— Ну звичайно, — доброзичливо відповів Гардін. — Ми всі тут більшою або меншою мірою науковці. Зрештою, ми є не так світом, як науковим фондом — під прямим контролем Імператора.

Він зробив ледь помітний наголос на останній фразі, що, здається, спантеличило субпрефекта. Решту шляху до площі Енциклопедії він задумливо мовчав.

Хоча Гардін і нудився наступну половину дня, він принаймні відчував задоволення від того, що після зустрічі, яка супроводжувалася гучними запевненнями в повазі, Піренн та о’Родрік зненавиділи товариство одне одного ще більше.

О’Родрік з осклянілим поглядом слухав лекцію Піренна під час «оглядової екскурсії» будівлею Енциклопедії. З ввічливою та порожньою усмішкою він прислухався до скоромовки останнього, коли вони проходили просторими сховищами довідкових фільмів та численними кінопроекційними кабінами.

Лише після того, як він спустився на рівень нижче, пройшовшись складальними цехами, редакціями, видавничими відділами, відділами фільмування, він зробив свою першу загальну заяву.

— Це все дуже цікаво, — сказав він. — Але, як на мене, це дивне заняття для дорослих людей. Що в цьому хорошого?

Гардін помітив, що на це зауваження Піренн не знайшов, що відповісти, хоча вираз його обличчя був дуже красномовним.

Вечеря, що відбулася того вечора, була дзеркальним відображенням денних подій, тільки розмову перехопив о’Родрік, який у найдрібніших деталях та з неймовірною енергією став описувати власні подвиги під час командування батальйоном у нещодавній війні між Анакреоном і щойно проголошеним сусіднім королівством Смирно.

Детальна розповідь субпрефекта не завершилася й після вечері, коли дрібні урядовці одне за одним пішли. Останній акт тріумфального опису розбитих космічних кораблів настав, коли він супроводжував Піренна та Гардіна на балкон і розслабився в теплому повітрі літнього вечора.

— А тепер, — сказав він з важкою веселістю, — перейдімо до важливих питань.

— Залюбки, — пробуркотів Гардін, закуривши одну з довгих сигар з веганським тютюном (небагато їх лишилося, подумав він), і перестав розгойдуватися на стільці.

Високо в небі було видно Галактику, і її схожий на лінзу туманний обрис повільно розтягувався на весь обрій. Нечисленні зірки тут, на самому краєчку Всесвіту, здавалися жалюгідними мерехтливими вогниками.

— Звичайно, — сказав субпрефект, — усі офіційні обговорення — підписання документів та інші нудні формальності, — які пройдуть перед тим… як ви називаєте свою раду?

— Рада опікунів, — холодно відповів Піренн.

— Дивна назва! У будь-якому разі, сьогодні мова не про це. Сьогодні ми могли б поговорити з вами як людина з людиною, еге ж?

— Це означає… — підштовхнув його Гардін.

— Тільки те, що я кажу. Тут, на Периферії, певним чином змінилася ситуація, і становище вашої планети стало трохи невизначеним. Було б дуже добре, якби ми з вами порозумілися щодо стану справ. До речі, мере, у вас немає ще однієї такої сигари?

Гардін неохоче зробив йому одну.

Ансельм о’Родрік понюхав і задоволено заквоктав.

— Веганський тютюн! Де ви його взяли?

— Ми отримали останню партію. Навряд чи ще щось лишилося. І лише космосу відомо, коли ми отримаємо наступну та чи отримаємо взагалі.

Піренн насупився. Він не курив і, якщо вже на те пішло, терпіти не міг цей запах.

— Дозвольте мені зрозуміти, ваше високопреосвященство. Ваша місія полягає лише в тому, щоб дещо нам роз’яснити?

О’Родрік кивнув, випустивши дим після однієї з перших міцних затяжок.

— У такому разі, вона скоро завершиться. Ситуація з Енциклопедією Фундації така, як і завжди.

— Ах! І якою ж вона була завжди?

— Завжди однакова. Це наукова інституція, що підтримується державою та належить до особистого домену його величності Імператора.

Субпрефекта, схоже, це анітрохи не вразило. Він випустив кільця диму.

— Це чудова теорія, докторе Піренн. Я уявляю, що у вас є статут з імператорською печаткою, але яка ситуація насправді? Як ви вистоїте проти Смирно? Ви ж розумієте, що від вас до столиці Смирно менше п’ятдесяти парсеків. А як щодо Конома і Дарібоу?

Піренн відповів:

— Ми не маємо нічого спільного з будь-якими префектурами. Як частина імператорського…

— Це вже не префектури, — нагадав о’Родрік. — Це тепер королівства.

— Тоді королівства. Ми не маємо з ними нічого спільного. Ми наукова інституція…

— Та до біса вашу науку! — вилаявся його співрозмовник. — Що, чорт забирай, нам робити з тим фактом, що ми будемо відповідальні, якщо Смирно в будь-який момент захопить вашу планету?

— А Імператор? Він що, просто спостерігатиме?

О’Родрік заспокоївся й сказав:

— Послухайте, докторе Піренн, ви поважаєте власність Імператора, і Анакреон теж, а Смирно може й не поважати. Пам’ятайте, ми щойно підписали договір з Імператором — завтра я надам копію вашій Раді, — який покладає на нас відповідальність за підтримання порядку на кордонах старої префектури Анакреон від імені Імператора. Наш обов’язок зрозумілий, чи не так?

— Звичайно. Але Термінус не є частиною префектури Анакреон.

— А Смирно…

— І не належить до префектури Смирно. Він не є частиною жодної з префектур.

— А на Смирно про це знають?

— Мені байдуже, знають вони чи ні.

— Нам не байдуже. Ми щойно закінчили з ними війну, і вони досі утримують дві наші зоряні системи. Термінус — надзвичайно важливе стратегічне місце між двома державами.

Гардін відчув утому. Він перервав о’Родріка.

— Яка ваша пропозиція, ваше високопреосвященство?

Здається, субпрефект уже був готовий перейти від ухильних відповідей до прямих заяв. Він бадьоро відповів:

— Здається цілком очевидним, що оскільки Термінус не може захистити себе сам, Анакреон мусить узяти цю роботу на себе. Зрозумійте, що ми не маємо жодного бажання втручатися у внутрішнє управління…

— Угу, — холодно пробурчав Гардін.

— …але ми вважаємо, що для всіх зацікавлених сторін було б краще, щоб Анакреон створив на планеті військову базу.

— І це усе, що ви хотіли, — заснувати військову базу на частині незайнятої території та спрямувати її на захист?

— Ну, звичайно, ще виникло б питання про забезпечення сил захисту.

Стілець Гардіна став на всі чотири ніжки, і він поклав свої лікті на коліна.

— От тепер ми добралися до суті. Перекладімо це доступною мовою. Термінус має бути під протекторатом і платити данину.

— Не данину, а податки. Ми вас захищаємо. Ви нам за це платите.

Раптом Піренн з люттю стукнув кулаком об стілець.

— Дозвольте, Гардіне, мені висловитися. Ваше високопреосвященство, мене і на іржавий півшеляг не хвилюють Анакреон, Смирно або всі ваші місцеві інтриги та домашні війни. Кажу вам, що це підтримувана державою неоподатковувана наукова інституція…

— Підтримувана державою? Але держава — це ми, докторе Піренн. І ми вас не підтримуємо.

Піренн обурено підвівся.

— Ваше високопреосвященство, я прямий представник…

— …його імператорської величності, — кисло підхопив Ансельм о’Родрік, — а я прямий представник короля Анакреона. Анакреон набагато ближче, докторе Піренн.

— Повернімося до справи, — закликав Гардін. — Ваше високопреосвященство, а як би ви стягували ці так звані податки? Ви б прийняли їх у натуральній формі: пшениця, картопля, овочі, велика рогата худоба?

Субпрефект витріщився на нього.

— Якого біса? Що ми з ними робитимемо? У нас є чимало надлишків продовольства. Звичайно, ми брали б золотом. А ще краще, до речі, було б хромом або ванадієм, якщо він є у вас у великих кількостях.

Гардін розсміявся.

— У великих кількостях! Та в нас навіть заліза у великих кількостях немає. Золото! От, гляньте на нашу валюту. — Він кинув йому монету.

О’Родрік підкинув її і здивовано глянув.

— Це що, сталь?

— Точно.

— Не розумію.

— Термінус — це планета, де практично немає металів. Ми їх усі імпортуємо. Отже, у нас немає золота й платити нам немає чим, хіба що ви захочете взяти кілька тисяч бушелів картоплі.

— Ну… а промислові товари…

— Без металів? З чого ми виготовляємо наші машини?

Виникла пауза й Піренн спробував ще раз.

— Уся ця дискусія відійшла далеко від суті. Термінус — це не планета, а науковий фонд для підготовки великої Енциклопедії. Космос із вами, чоловіче, та хіба ви не поважаєте науку?

— Енциклопедії не перемагають у війнах. — О’Родрік нахмурив брови. — Абсолютно непродуктивний світ — і при цьому практично незайнятий. Ну тоді ви могли б платити землею.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Піренн.

— Цей світ абсолютно порожній, а незайняті землі, напевне, родючі. На Анакреоні багато знаті, яка хотіла б збільшити свої маєтки.

— Ви не можете пропонувати таке…

— Не треба так переживати, докторе Піренн. Землі тут багато й на всіх нас вистачить. Якщо ми домовимося та співпрацюватимемо, то ми можемо влаштувати все так, що ви нічого не втратите. Можемо подарувати титули й маєтки. Гадаю, ви мене розумієте.

— Дякую! — глумливо відповів Піренн.

А потім Гардін простодушно спитав:

— А чи не міг би Анакреон забезпечити нас достатньою кількістю плутонію для атомної електростанції? Наших запасів вистачить лише на кілька років.

У Піренна перехопило подих, і на кілька хвилин настала мертва тиша. Коли о’Родрік заговорив, то його тон був зовсім інший:

— У вас є ядерна енергія?

— Звичайно. Що ж тут дивного? Здається, ядерній енергетиці вже п’ятдесят тисяч років. Чому б нам її не мати? Хіба що плутоній дістати трохи важко.

— Так… Так. — Посланець зробив паузу й тривожно додав: — Ну, джентльмени, поговорімо про це завтра. Вибачте мене…

Піренн глянув йому вслід і процідив крізь зуби:

— Це нестерпний, тупий віслюк! Це…

Гардін перервав його:

— Не зовсім. Він просто продукт свого середовища. Він небагато розуміє, за винятком фрази: «Я маю зброю, а ви — ні».

Піренн роздратовано обернувся до нього.

— Що, у космоса, ви мали на увазі з цими розмовами про військову базу та данину? Ви що, з глузду з’їхали?

— Ні, я просто кинув йому мотузку й дозволив за неї вхопитися. Ви можете зауважити, що він таки виказав реальні наміри Анакреона — поділити Термінус на земельні маєтки. Звичайно, я не збираюся дозволити, щоб це сталося.

— Ви не збираєтеся. Ви не збираєтеся. А хто ви такий? І можна вас запитати, що ви хотіли сказати, коли розпатякали йому про нашу атомну електростанцію? Навіщо, це ж саме та річ, яка може зробити нас військовим об’єктом?

— Так, — відповів Гардін. — Військовим об’єктом, від якого краще триматися подалі. Хіба не очевидно, чому я підняв цю тему? Я хотів підтвердити одну дуже сильну підозру.

— Яку?

— Що на Анакреоні більше немає ядерної енергетики — з економічних причин. Якби вона в них була, то наш друг, без сумніву, розумів би, що плутоній (за винятком давньої традиції) не використовується на атомних електростанціях. А з цього випливає, що на решті планет Периферії теж немає ядерної енергетики. Її точно немає на Смирно, інакше б Анакреон не виграв у них більшість битв під час нещодавньої війни. Цікаво, чи не так?

— Нісенітниці! — Настрій у Піренна був жахливий, і Гардін ледь помітно усміхнувся.

Він кинув свою сигару й подивився на розтягнуту в небі Галактику.

— Назад до нафти й вугілля, чи не так? — пробурмотів він і занурився у свої думки.

3

Коли Гардін заперечував, що він не власник журналу, то мав рацію лише формально, не більше. Гардін був лідером руху за перетворення Термінуса на самоврядний муніципалітет — його обрали першим мером міста — тож не дивно, що хоч йому офіційно й не належала жодна частка акцій журналу, різними обхідними шляхами він контролював близько шістдесяти відсотків.

Такі способи існували.

Отже, коли Гардін став пропонувати Піренну, щоб йому дозволили бути присутнім на засіданнях Ради опікунів, журнал зовсім не випадково розгорнув подібну кампанію. І перший масовий мітинг в історії Фундації був проведений з вимогами представлення міста в «національному» уряді.

І Піренн урешті неохоче на це погодився.

Сидячи за столом, Гардін ліниво розмірковував, що ж зробило науковців-фізиків такими поганими адміністраторами. Може, вони просто занадто звикли до непохитних фактів і абсолютно не звикли до людей, які піддаються чужим впливам.

У будь-якому випадку, зліва від нього сиділи Томаз Сатт і Джорд Фара, справа — Ландін Краст і Йет Фулгем, і сам Піренн, який головував. Звичайно, він усіх їх знав, але, здається, для цього випадку вони прибрали надто помпезний вигляд.

Гардін трохи задрімав через початкові формальності, але потім пожвавився, коли Піренн, надпивши води зі склянки, що стояла перед ним, сказав:

— Мені дуже приємно повідомити Раду, що після нашої останньої зустрічі я отримав звістку, що через два тижні на Термінус прибуде лорд Дорвін, канцлер Імперії. Це може розглядатися як гарантія того, що ми досягнемо обопільного задоволення в наших відносинах з Анакреоном, як тільки Імператор буде проінформований про ситуацію.

Він усміхнувся й звернувся до Гардіна, який сидів з іншого кінця столу:

— Журналу була надана інформація з цього питання.

Гардін здушив у собі сміх. Очевидно, що бажання Піренна з самовдоволеним виглядом подати цю інформацію раніше за нього було єдиною причиною, чому його запросили на цю зустріч обраних.

Він спокійно запитав:

— Якщо не брати до уваги абстрактні висловлювання, що ви очікуєте від лорда Дорвіна?

Відповів Томаз Сатт. У нього була погана звичка звертатися до людини в третій особі, коли мав зарозумілий настрій.

— Цілком очевидно, — почав він, — що мер Гардін є професійним циніком. І навряд чи в змозі зрозуміти, що Імператор, імовірніше за все, не дозволить порушити свої особисті права.

— Чому? Що він зробить, якщо вони будуть порушені?

Почулася роздратована метушня. Піренн відповів:

— Ви порушуєте процедуру, — і, схопившись, додав: — І до того ж, робите майже зрадницькі заяви.

— Я можу вважати це відповіддю на моє питання?

— Так, якщо вам нічого більше сказати…

— Не поспішайте з висновками. Я хотів би поставити питання. Що конкретного, крім цього дипломатичного ходу — який може нічого не означати, — було зроблено для протидії загрозі, яка йде з боку Анакреона?

Йет Фулгем провів рукою по рудих вусах.

— Ви бачите там якусь загрозу?

— А ви хіба ні?

— Навряд чи, — поблажливо відповів він. — Імператор…

— О великий космос! — роздратувався Гардін. — Щоразу кожен згадує Імператора або Імперію так, ніби це якісь магічні слова. Імператор за тисячі парсеків звідси, і я сумніваюся, що він взагалі через нас переймається. А якщо й переймається, то що він може зробити? Увесь імператорський флот у цьому регіоні перебуває в руках Чотирьох королівств, і частина його — у руках Анакреона. Послухайте, нам доведеться воювати зброєю, а не словами.

А тепер просто послухайте. У нас досі є два місяці спокійного життя лише тому, що ми натякнули Анакреону, що маємо ядерну зброю. Звичайно, усі ми знаємо, що це маленька брехня заради спасіння. Ми маємо ядерну енергію, але використовуємо її лише з комерційною метою, та й то її до біса як мало. Вони скоро це зрозуміють, і якщо ви думаєте, що їм подобатиметься задобрювати нас, ви помиляєтеся.

— Мій дорогий сер…

— Почекайте. Я ще не завершив. — Гардін розпалювався, і йому це подобалося. — Це дуже гарна ідея — утягнути в цю справу канцлерів, але ще краще було б притягнути сюди кілька великих облогових знарядь, що стріляють прекрасними ядерними бомбами. Ми втратили два місяці, джентльмени, і не можемо дозволити собі змарнувати ще два. Що ви пропонуєте робити?

У розмову вступив Ландін Краст, сердито скрививши свій довгий ніс:

— Якщо ви пропонуєте мілітаризувати Фундацію, я не хочу про це й чути. Це означало б наш відвертий перехід у сферу політики. Містере мер, ми науковий фонд і нічого більше.

Сатт додав:

— Крім того, він не розуміє, що створення озброєнь відволікатиме людей — цінних людей — від підготовки Енциклопедії. Цього не можна робити, незважаючи ні на що.

— Абсолютно правильно, — погодився Піренн. — Енциклопедія завжди має бути передусім.

Гардін подумки застогнав. Рада, здається, просто схиблена на цій Енциклопедії.

Він крижаним тоном вимовив:

— Чи спадало цій Раді колись на думку, що Термінус може мати інші інтереси, крім Енциклопедії?

Піренн відповів:

— Я не уявляю собі, Гардіне, щоб Фундація мала якийсь інший інтерес, крім Енциклопедії.

— Я не кажу про Фундацію, я кажу про Термінус. Боюся, ви не розумієте ситуації. Нас тут на Термінусі вже з мільйон, і лише не більше ста п’ятдесяти тисяч безпосередньо зайняті Енциклопедією. Для решти з нас — це дім. Ми тут народилися. Ми тут живемо. У порівнянні з нашими фермами, будинками та заводами Енциклопедія для нас мало що означає. Ми хочемо їх захистити…

Його перервали.

— Передусім Енциклопедія, — вичавив із себе Краст. — Це місія, яку ми маємо виконати.

— Місія, чорт забирай! — закричав Гардін. — Це могло бути правдою п’ятдесят років тому. Але зараз з’явилося нове покоління.

— Це не має стосунку до справи, — відповів Піренн. — Ми — науковці.

І Гардін схопився за цю фразу.

— Та невже? Хороша галюцинація, чи не так? Ваша компанія є прекрасним прикладом того, які проблеми спіткали всю Галактику протягом тисячоліть. Що це за наука — застрягнути тут на багато століть, класифікуючи праці вчених минулого тисячоліття? Ви коли-небудь думали над тим, щоб працювати далі, розширюючи й удосконалюючи їхні знання? Ні! Вас цілком задовольняє бездіяльність. І Галактику це теж задовольняє, і лише космосу відомо, як довго її це задовольнятиме. Ось чому повстає Периферія; ось чому руйнуються комунікації; ось чому дрібним війнам немає кінця; ось чому цілі системи втрачають ядерну енергетику й повертаються до варварських методів хімічної енергії. Якщо хочете знати правду, — крикнув він, — уся Галактична Імперія гине…

Він зупинився й опустився в крісло, щоб віддихатися, не звертаючи уваги на двох або трьох чоловік, які одночасно намагалися йому відповісти…

Краст отримав слово.

— Я не розумію, містере мер, чого ви намагаєтеся досягти своїми істеричними заявами. Авжеж, ви не додали до обговорення нічого конструктивного. Шановний голово, я пропоную визнати зауваження оратора недоречними і продовжити обговорення з того моменту, коли воно було перервано.

Джорд Фара пожвавився вперше за весь час. До цього моменту він не втручався в суперечку, навіть коли вона була найгарячішою. Але тепер він вибухнув своїм важким басом, кожна нотка якого була так само важкою, як і його трьохсотфунтове тіло:

— Джентльмени, а ми часом нічого не забули?

— Що? — роздратовано відгукнувся Піренн.

— Що за місяць ми відзначаємо наше п’ятдесятиріччя. — Фара мав звичку говорити про найбанальніші речі таким тоном, наче це якісь глибокі істини.

— І що з того?

— І під час відзначення цієї пам’ятної дати, — безтурботно вів далі Фара, — буде відкрито Сховище Гарі Селдона. Ви ніколи не думали, що в ньому може бути?

— Не знаю. Щось звичайне. Можливо, шаблонна промова з привітаннями. Не думаю, що до Сховища могли покласти щось важливе, хоча журнал… — він глянув на Гардіна, який посміхнувся, — хотів присвятити цьому цілий випуск. Та я не дав цього зробити.

— Ага, — сказав Фара, — але, можливо, ви неправі. Вам не спадало на думку, — він зробив паузу, приклавши палець до свого кругленького носа, — що Сховище відчиняється в дуже зручний час?

— Ви хотіли сказати, у дуже незручний час, — пробурмотів Фулгем. — У нас зараз є інші речі, про які треба хвилюватися.

— Інші речі, важливіші від послання Гарі Селдона? Не думаю. — У голосі Фари з’являлося все більше самовпевнених ноток, і Гардін задумливо дивився на нього. До чого він хилить?

— Насправді, — вдоволено сказав Фара, — ви всі, здається, забули, що Селдон був найбільшим психологом нашого часу й засновником нашої Фундації. Мені видається цілком розумним припустити, що він використовував свою науку, щоб визначити ймовірний перебіг історії найближчого майбутнього. Якщо він це зробив, а це здається ймовірним, повторюю, він, напевно, знайшов би спосіб попередити нас про небезпеку і, можливо, указати на правильне рішення. Ви знаєте, що Енциклопедія була дуже дорогою його серцю.

У кімнаті панувала атмосфера сумнівів. Піренн відкашлявся.

— Ну, не знаю. Психологія — велика наука, але думаю, що на цей момент серед нас тут немає жодного психолога. Мені здається, що ми знаходимося в непевній ситуації.

Фара повернувся до Гардіна.

— Ви не вивчали психологію під керівництвом Алуріна?

Гардін мрійливо відповів:

— Так, я так і не закінчив своє навчання. Я втомився від теорії. Хотів бути психологічним інженером, але не вистачило здібностей для цього, тож я зробив якнайкраще — пішов у політику. Це практично те саме.

— Ну і що ви думаєте про Сховище?

Гардін обережно відповів:

— Не знаю.

Решту засідання він не сказав ані слова, навіть коли учасники повернулися до питання про канцлера Імперії.

Насправді він навіть не слухав. Його роздуми пішли іншим шляхом, і дещо почало потроху ставати на свої місця. Одна або дві маленькі деталі з’єдналися докупи.

Ключем була психологія. Він був упевнений в цьому. Він відчайдушно намагався згадати психологічну теорію, яку колись вивчав і завдяки якій дещо зрозумів з самого початку.

Такий відмінний психолог, як Селдон, розбирався в людських емоціях та реакціях достатньо добре, щоб передбачити майбутнє в широкій історичній перспективі.

А що це могло б означати?

4

Лорд Дорвін нюхав тютюн. Також у нього було довге волосся, кучеряве й заплутане, і, цілком імовірно, штучне, що доповнювалося парою світлих бакенбард, які він ласкаво пестив. Крім того, лорд розмовляв пишномовними фразами і гаркавив.

Та зараз Гардіну ніколи було думати про те, чому шляхетний канцлер викликав у нього таку миттєву відразу. О, так, ці елегантні жести, що ними він супроводжував усі свої зауваження, навмисно поблажливий тон, яким він супроводжував навіть просту відповідь «Так».

Але, в будь-якому випадку, тепер було проблемою розшукати лорда. Він зник разом із Піренном півгодини тому — просто втік, хай йому грець.

Гардін був абсолютно впевнений, що його відсутність під час попередніх переговорів цілком влаштовує Піренна.

Але він таки знайшов Піренна в цьому крилі цього ж таки поверху, просто відчиняючи кожні двері. Штурхнувши чергові двері, Гардін з вигуком «Ах!» на вустах зайшов у темну кімнату. Силует хитромудрої зачіски лорда Дорвіна було важко не помітити на фоні освітленого екрана.

Лорд Дорвін підвівся:

— А, Гагдіне. Ви, безсумнівно, нас шукали? — Він простягнув свою тютюнницю (занадто декоровану й погано зроблену, як устиг помітити Гардін) і отримав увічливо відмову. Лорд узяв дрібку тютюну й люб’язно усміхнувся.

Піренн насупився, але Гардін зустрів його порожнім, байдужим виразом обличчя.

Запала мовчанка, яку порушив єдиний звук — стукіт кришки тютюнниці лорда Дорвіна. Він відклав її вбік і сказав:

— Ця ваша Енциклопедія, Гагдіне, велике досягнення. Наспгавді, це подвиг, який можна віднести до найвеличніших досягнень усіх часів.

— Більшість з нас погодяться з вами, мілорде. Однак це досягнення ще не завершене.

— З того моменту, як я побачив ефективність вашої Фундації, у мене немає жодних побоювань з цього приводу. — І він кивнув Піренну, який задоволено вклонився.

«Ну просто вечеря любові», — подумав Гардін.

— Я не скаржився на відсутність ефективності, мілорде, скоріше, на надмірну активність з боку частини анакреонців — хоч і в іншому та більш руйнівному напрямку.

— А, так, Анакгеон. — Він недбало махнув рукою. — Я щойно звідти повегнувся. Найбільш вагвагська планета. Абсолютно немислимо, як люди можуть жити в таких умовах. Відсутність найелементагніших вимог для культугної людини, відсутність найголовніших згучностей та комфогту — цілковита застагілість, де вони…

Гардін сухо перервав його:

— На жаль, анакреонці мають усі основні засоби, необхідні для ведення війни й руйнувань.

— Годі, годі. — Схоже, це роздратувало лорда Дорвіна, можливо, тому, що його перервали на півслові. — Але, знаєте, ми це питання загаз не обговогюємо. Спгавді, я теж зі свого боку стугбований. Доктоге Пігенн, а ви не покажете мені дгугий том? Будь ласка.

Світло вимкнулося, і наступні півгодини Гардін міг також полетіти на Анакреон, оскільки на нього не звертали анінайменшої уваги. Книга на екрані мало що означала для нього, і він не намагався її читати, але лорд Дорвін у цей момент не на жарт розхвилювався. Гардін помітив, що від хвилювання він навіть перестав гаркавити.

Коли світло знову ввімкнули, лорд Дорвін сказав:

— Дивовижно. Спгавді дивовижно. Ви, Гагдіне, часом не цікавитеся агхеологією?

— Що? — Гардін відволікся від роздумів. — Ні, мілорде, не сказав би. Я планував стати психологом, а врешті-решт став політиком.

— Ах! Без сумніву, цікава наука. Гозумієте, я сам, — він узяв чималеньку дрібку тютюну, — бавлюся агхеологією.

— Справді?

— Його світлість, — утрутився Піренн, — дуже добре знайомий з цією галуззю.

— Ну, можливо, можливо, — благодушно відповів його світлість. — Я згобив жах як багато в науці. Спгавді, дуже добге в цьому гозбигаюся. Я пегечитав Джагдуна, Обіясі, Кгомвілла… гозумієте, всіх їх пегечитав.

— Я, звичайно, чув про цих авторів, — сказав Гардін, — але ніколи їх не читав.

— Вам вагто колись це згобити, мій любий дгуже. Це колись повернеться вам стогицею. Що ж, я вважаю, що точно вагто було полетіти сюди, на Пегифегію, щоб побачити цей примігник Ламета. Не повігите, у моїй бібліотеці жодного немає. До гечі, доктоге Пігенн, ви не забули пго свою обіцянку — згобити для мене копію з цієї книжки до того, як я поїду?

— Ви повинні знати, що Ламет, — самовпевнено продовжував канцлер, — дає нове й цікаве доповнення до моїх знань пго «питання походження».

— Яке питання?

— «Питання походження». Ви точно мусите знати, що існує думка, що спочатку людська гаса займала лише одну планетну систему.

— Ну так, я це знаю.

— Звичайно, але ніхто не знає, що це була за система, — знання пго це загубилися в темгяві віків. Однак існують теогії. Одні називають Сігіус. Інші наполягають на тому, що це Альфа Центавга, або Сонце, або 61 у сузіг’ї Лебедя — як бачите, усе в сектогі Сігіуса.

— І що каже Ламет?

— Ну, він іде абсолютно новим шляхом. Він намагається показати, що агхеологічні знахідки на тгетій планеті Агктугіанської системи свідчать, що людство існувало там до появи будь-яких ознак космічних подогожей.

— І це означає, що ця планета є місцем народження людства?

— Можливо. Я повинен уважно вивчити його і зважити докази, перш ніж зможу сказати напевно. Потгібно згозуміти, наскільки надійні його спостегеження.

Гардін трохи помовчав, а потім сказав:

— Коли Ламет написав свою книгу?

— О, пгиблизно вісімсот гоків тому. Звичайно, він спигався в основному на попегедні гоботи Гліна.

— Тоді навіщо покладатися на нього? Чому б не полетіти на Арктур і не вивчити знахідки самому?

Лорд Дорвін підняв брови й поспіхом узяв чергову дрібку тютюну.

— Навіщо, для чого, мій любий дгуже?

— Звичайно ж, для того, щоб отримати інформацію з перших рук.

— Але яка в цьому потгеба? Це неймовігно обхідний та безнадійний метод отгимання інфогмації. Ось подивіться, у мене є гоботи всіх стагих світил — великих агхеологів минулого. Я погівнюю їх одне з одним, угівноважую гозбіжності, аналізую супегечливі твегдження і вигішую, що ближче до істини, та пгиходжу до висновку. Це науковий метод. Пгинаймні, — зверхньо сказав він, — я так вважаю. Це було б настільки спгощено — летіти на Агктуг або, напгиклад, на Сонце й гухатися там навпомацки, коли стагі майстги вивчили це питання набагато кгаще, ніж ми могли б сподіватися згобити.

— Розумію, — ввічливо пробурмотів Гардін.

— Мілорде, — звернувся Піренн, — нам уже час повертатися.

— Так, мабуть.

Коли вони виходили, Гардін раптом спитав:

— Мілорде, можна вас запитати?

Лорд Дорвін усміхнувся й підкреслив свою відповідь милостивим помахом руки.

— Звичайно, мій любий дгуже. Буду гадий вам допомогти. Якщо я можу вам якось допомогти своїми скгомними знаннями…

— Це не зовсім стосується археології, мілорде.

— Ні?

— Ні. Мене цікавить ось що. Торік ми на Термінусі дізналися про вибух ядерного реактора на п’ятій планеті Гамма Андромеди. Ми отримали лише загальний обрис аварії, без подробиць. Мені цікавить, чи не можете ви сказати, що саме там сталося.

Обличчя Піренна перекосилося.

— Я дивуюся, як можна дратувати його світлість питаннями, що не стосуються справи.

— Навпаки, доктоге Пігенн, — заступився за Гардіна канцлер, — усе в порядку. У будь-якому випадку, тут мало пго що можна сказати. Гозумієте, електгостанція дійсно пегежила вибух геактога і це спгавді була катастгофа. Я вважаю, що можна говогити пго гадіаційне забгуднення. Наспгавді угяд сегйозно гозглядає можливість запговадження жогстких обмежень на безсистемне викогистання ядегної енеггії, — хоча, як ви гозумієте, це інфогмація не для опгилюднення.

— Розумію, — сказав Гардін, — але що було не так зі станцією?

— Ну, взагалі-то, — байдуже відповів лорд Дорвін, — хто його знає… Вона виходила з ладу за кілька гоків до того, і вважають, що запчастини та гемонт були не дуже якісними. Загаз так важко знайти людей, які б наспгавді гозумілися на технічних деталях наших енеггетичних систем. — І він із сумним виглядом узяв ще одну дрібку тютюну.

— Ви розумієте, — сказав Гардін, — що незалежні королівства на Периферії повністю втратили ядерну енергетику?

— Спгавді? Я анітгохи не здивований. Вагвагські планети… о, мій любий дгуже, не називайте їх незалежними. Ви ж гозумієте, що це не так. Угоди, які ми з ними підписали, є позитивним доказом. Вони визнали пгаво вегховної влади Імпегії. Звичайно, вони змушені були це згобити, інакше б ми нічого не підписали.

— Може, й так, але вони мають значну свободу дій.

— Так, я теж так думаю. Значну. Але навгяд чи це має значення. Для Імпегії набагато кгаще, якщо пегифегія перейде на власні гесугси — як це і є, більш-менш. Знаєте, нам від них ніякої когисті. Найбільш вагвагські планети. Ледь цивілізовані.

— Вони були цивілізованими в минулому. Анакреон був однією з найбагатших віддалених провінцій. Як я розумію, він вигравав навіть порівняно з самою Вегою.

— О, але, Гагдіне, це було багато століть тому. Навгяд чи можна гобити з цього висновок. У ті великі стагі часи все було по-іншому. Знаєте, ми вже не ті люди, якими були. Але ж, Гагдіне, ви таки наполегливий хлопець. Кажу вам, сьогодні я більше пгосто не говогитиму пго спгави. Доктог Пігенн підготував мене до зустгічі з вами. Він казав, що ви намагатиметеся мене гоздгатувати, але я надто стагий для цього. Залишмо це на завтга.

На тому все й закінчилося.

5

Це було друге засідання Ради, на якому був присутній Гардін, якщо не брати до уваги неофіційні розмови з лордом Дорвіном. Проте в мера було явне відчуття, що було проведено ще принаймні одне, а можливо, два або три засідання, на які його не запрошували.

Та й на це засідання, здавалося йому, він би не отримав запрошення, якби не ультиматум.

Цей візіграфований документ щонайменше дорівнював ультиматуму, хоча при поверхневому прочитанні складалося враження, що це дружній обмін привітаннями між двома володарями.

Гардін обережно торкнувся його. Він починався з пишномовного привітання «Від Його могутньої величності, короля Анакреона, своєму другові та брату доктору Льюїсу Піренну, голові Ради опікунів Енциклопедії Першої Фундації» та закінчувався ще пишніше, гігантською багатоколірною печаткою з безліччю символіки.

Але за змістом це був ультиматум.

Гардін сказав:

— Виявилося, що в нас не було багато часу, лише три місяці. Але й цей мізерний час ми змарнували. Цей лист дає нам тиждень. Що тепер робитимемо?

Піренн стурбовано насупився.

— Мусить бути якийсь вихід. Абсолютно неймовірно, що вони пішли б на крайнощі після запевнень лорда Дорвіна щодо позиції Імператора та Імперії.

Гардін пожвавився.

— Розумію. Ви повідомили королю Анакреона про цю так звану позицію?

— Так, одразу після того, як поставив пропозицію на голосування Ради й отримав одностайну згоду.

— І коли відбулося це голосування?

У Піренна прокинулося самолюбство.

— Я вважаю, мере Гардін, що не зобов’язаний перед вами звітувати.

— Добре. Я не є в цьому кровно зацікавленим. Я лише вважаю, що ваше дипломатичне повідомлення про візит лорда Дорвіна, — він кисло посміхнувся, — спричинило появу цієї маленької дружньої ноти. В іншому випадку вона могла з’явитися дещо пізніше, хоча я не думаю, що цей додатковий час міг би якось допомогти Термінусу, з огляду на ставлення Ради.

— І як же ви, містере мер, дійшли цього чудового висновку? — відгукнувся Йет Фулгем.

— У дуже простий спосіб. Для цього потрібна була така дуже зневажена людська риса, як здоровий глузд. Розумієте, є така галузь людського знання, як символічна логіка, її використовують для видалення всього того сухого гілляччя, що захаращує людську мову.

— І до чого тут вона? — спитав Фулгем.

— Я її використав. Між іншим, я використав її і для цього документа. Мені особисто це було непотрібно, бо я знав, чого він стосується, але я думаю, що мені буде легше пояснити це п’яти фізикам символами, ніж словами.

Гардін витягнув кілька аркушів з теки, що лежала в нього під рукою, і роздав їх присутнім.

— До речі, я робив це не сам, — зауважив він. — Як ви можете бачити, ці аналізи підписані Мюллером Голком з відділу логіки.

Піренн нахилився над столом, щоб краще роздивитися написане. Гардін продовжив:

— Послання від Анакреона було простим питанням — звичайно, для людей, які його писали. Це скоріше люди дії, ніж люди слова. Воно легко й прямолінійно зводиться до очевидної заяви, що є в символах, які ви бачите, і в приблизному словесному перекладі означає: «Ви дасте нам те, що ми хочемо, через тиждень, або ми візьмемо це силою».

Запала тиша. П’ятеро членів Ради пробігли очима рядки символів, а потім Піренн сів і незграбно кахикнув.

— То що, докторе Піренн, виходу нема? — спитав Гардін.

— Схоже, що так.

— Гаразд. — Гардін замінив аркуші. — Тепер ви бачите перед собою копію договору між Імперією та Анакреоном — договору, який, між іншим, підписаний від імені Імперії тим самим лордом Дорвіном, що був у нас минулого тижня. До нього доданий символічний аналіз.

Договір складався з п’яти сторінок, написаних дрібним шрифтом, а аналіз був надряпаний менш ніж на половину сторінки.

— Як ви бачите, джентльмени, приблизно 90 відсотків змісту договору визначені аналізом як безглуздя, і те, що ми отримуємо в кінцевому підсумку, можна цікаво описати наступним чином:

«Обов’язки Анакреона перед Імперією — жодних!»

«Влада Імперії над Анакреоном — жодної!»

П’ятеро членів Ради знову пробігли очима документ, ретельно перевіряючи сказане, і коли вони закінчили, Піренн стривожено вимовив:

— Схоже, так і є.

— Отже, ви визнаєте, що цей договір — не що інше, як декларація про повну незалежність з боку Анакреона й визнання цього статусу Імперією?

— Здається, так.

— І ви припускаєте, що Анакреон не усвідомлює цього й не прагне підкреслити свою незалежність, що, природно, може викликати обурення та появу загрози з боку Імперії? Особливо коли очевидно, що Імперія безсила виконувати будь-які подібні загрози, інакше він ніколи б не дозволив собі проголосити незалежність.

— Але тоді, — вставив Сатт, — як може мер Гардін пояснити запевнення лорда Дорвіна про підтримку Імперії? Вони здавалися, — він знизав плечима, — здавалися задовільними.

Гардін відкинувся на спинку крісла.

— Знаєте, оце найцікавіше. Визнаю, що коли вперше побачив його світлість, то подумав, що він повнісінький віслюк, але насправді виявилося, що він досвідчений дипломат і найрозумніша людина. Я взяв на себе сміливість записати всі його заяви.

Члени Ради захвилювалися, Піренн з переляку відкрив рота.

— А що не так? — наполегливо запитав Гардін. — Я розумію, що це було грубим порушенням гостинності і справжні джентльмени так не роблять. Крім того, якби його світлість спіймав мене на цьому, це могло б призвести до неприємностей; але цього не сталося і я маю запис, ось і все. Я взяв цей запис, зробив з нього копію й надіслав Голку на аналіз.

— І де ж аналіз? — спитав Ландін Краст.

— А оце, — відповів Гардін, — дуже цікава річ. Цей аналіз був найважчим з усіх трьох за всіма пунктами. Коли Голку після двох днів безперервної роботи вдалося ліквідувати всі неясні й безглузді висловлювання, марні зауваження, — він виявив, що більше нічого не залишилося. Усе зникло. Лорд Дорвін, джентльмени, протягом п’яти днів обговорення не сказав нічого важливого, і зробив це так, що ви цього й не помітили. Отакі гарантії ви маєте від своєї дорогоцінної Імперії.

Навіть якби Гардін поставив на стіл діючу бомбу з отруйними газами, це не справило б такого ефекту, як його остання фраза. Утрачаючи терпіння, він чекав, доки всі вгамуються.

— Отже, — підвів він підсумок, — надіславши погрози — а це були саме вони — стосовно дій Імперії щодо Анакреона, ви просто роздратували монарха, який розумів ситуацію краще. Природно, що його самолюбство вимагатиме негайної реакції, і ультиматум є результатом цієї поведінки, що й підводить мене до того, про що я казав спочатку. У нас залишився один тиждень — що робитимемо?

— Здається, — сказав Сатт, — у нас немає іншого вибору, крім як дозволити Анакреону заснувати на Термінусі військові бази.

— Тут я з вами згоден, — відповів Гардін, — але як нам зробити так, щоб випхати їх звідси за першої-ліпшої нагоди?

У Йета Фулгема засмикалися вуса.

— Звучить так, ніби ви вирішили, що проти них мусить бути застосоване насильство.

— Насильство, — прозвучала різка відповідь, — це останній притулок некомпетентності. Але я точно не збираюся розстилати перед ними килимову доріжку й витирати пилюку з найкращих меблів, щоб їм було зручніше.

— Мені однаково не подобається те, як ви це висловили, — наполягав Фулгем. — Це небезпечна позиція; ще більш небезпечною вона є через те, що, як ми помітили, останнім часом значна частина населення, здається, готова саме так реагувати на ваші пропозиції. Можу також сказати вам, мере Гардін, що Рада не настільки сліпа, щоб не бачити ваших нещодавніх заходів.

Він зробив паузу, у залі панувала абсолютна згода. Гардін знизав плечима.

Фулгем продовжував:

— Якщо ви втягнете місто в насильство, це буде детально розроблене самогубство — і ми не маємо намірів дозволити вам це зробити. Наша політика базується лише на одному кардинальному принципі — підготовці Енциклопедії. Що б ми не вирішили робити або не робити, це рішення буде прийнято лише для того, щоб зберегти Енциклопедію в безпеці.

— Отже, — сказав Гардін, — ви дійшли висновку, що потрібно й далі продовжувати активну кампанію з байдикування.

Піренн з гіркотою сказав:

— Ви самі продемонстрували нам, що Імперія не зможе нам допомогти, хоча як і чому так може бути, я не розумію. Якщо компроміс необхідний…

Гардін почувався так, ніби він у страшному сні несеться на максимальній швидкості в порожнечу.

— Тут не може бути ніякого компромісу! Невже ви не розумієте, що ця дурна балаканина про військові бази — це повна маячня! О’Родрік уже розповів нам, що потім зробить Анакреон з нашою планетою, — це буде пряма анексія та запровадження власної феодальної системи поміщицьких маєтків і селянсько-аристократичної економіки. Залишки нашого блефу щодо ядерної енергетики можуть змусити їх діяти повільніше, але вони все одно діятимуть.

Він обурено підвівся, інші підвелися разом з ним — за винятком Джорда Фари.

А потім Джорд Фара заговорив:

— Сядьте всі, будь ласка. Гадаю, ми зайшли досить далеко. Ну, не треба, мере Гардін, дивитися на мене з такою люттю; ніхто з нас не вчинив державної зради.

— Вам доведеться мене в цьому переконати!

Фара м’яко усміхнувся.

— Ви ж розумієте, що не це маєте на увазі. Гардіне, дозвольте мені сказати!

Його маленькі проникливі очі були наполовину заплющені, а на гладенькому й широкому підборідді виблискували краплі поту.

— Здається, немає сенсу приховувати, що Рада дійшла висновку, що справжнє розв’язання анакреонської проблеми залежить від того, що ми дізнаємося, коли за шість днів відчиниться Сховище.

— Оце і є ваша участь у справі?

— Так.

— Ми нічого не робимо, правильно, крім того, що тихо й безтурботно чекаємо, свято вірячи у deus ex machina[3], який вискочить зі Сховища?

— Якщо прибрати вашу емоційну фразеологію, то так, у цьому й полягає ідея.

— Який незграбний ескапізм! Справді, докторе Фара, якою ж дурістю відгонить від геніїв. І менший розум був би не в змозі до такого додуматися.

Фара поблажливо посміхнувся.

— Ваша схильність до епіграм, Гардіне, дотепна, але недоречна. Якщо по суті, я думаю, ви пам’ятаєте мої аргументи щодо Сховища, які я виклав близько трьох тижнів тому.

— Так, пам’ятаю. Я не заперечую, що це була аж ніяк не дурна ідея лише з точки зору дедуктивної логіки. Ви сказали — зупиніть мене, якщо я помиляюся, — що Гарі Селдон був найвидатнішим психологом у Системі; а отже, міг передбачити важку й незручну ситуацію, у якій ми знаходимося; а отже, створив Сховище як спосіб підказати нам вихід з неї.

— Ви вловили суть ідеї.

— Отже, вас не здивує, що я чимало думав над цим питанням останні тижні?

— Дуже приємно це чути. І які результати?

— У результаті дедукція вивела мене на певні недоліки. Знову ж таки, усе, що було потрібно для цього, — це трохи здорового глузду.

— Наприклад?

— Наприклад, якщо він передбачав безлад на Анакреоні, то чому не помістив нас на якійсь планеті ближче до галактичних центрів? Добре відомо, що Селдон маніпулював членами Комісії на Тренторі, коли вони віддали наказ створити Фундацію на Термінусі. Але чому він це зробив? Навіщо взагалі було розміщувати нас тут, якщо він міг бачити заздалегідь руйнування комунікацій, нашу ізоляцію від Галактики, загрози від наших сусідів — і нашу безпорадність через відсутність металів на Термінусі? Ось що найголовніше! Або, якщо він передбачав усе це, чому не попередив перших поселенців заздалегідь, щоб вони могли підготуватися, а не чекати його допомоги, стоячи однією ногою над урвищем?

І не забувайте ось про що. Попри те, що він міг тоді передбачити цю проблему, ми так само добре можемо зрозуміти її зараз. Отже, якщо він міг передбачити рішення тоді, то ми маємо бути в змозі дійти до цього зараз. Не треба хитрувати, тікаючи від дилеми: що міг бачити він і чого не можемо ми.

— Але, Гардіне, — нагадав Фара, — ми не можемо!

— Але ж ви й не намагалися. Жодного разу не спробували. Спочатку ви взагалі відмовилися визнати, що загроза існує. Потім поклалися на абсолютно сліпу віру в Імператора! Тепер ви перенесли свою віру на Гарі Селдона. Ви весь час покладалися на авторитет або на минуле, але ніколи на самих себе.

Він гарячково стиснув кулаки.

— Це якась хвороблива позиція — безумовний рефлекс, що відхиляє вбік ваш незалежний розум, коли йдеться про протистояння владі. Схоже, у вас немає й сумнівів у тому, що Імператор могутніший за вас, а Гарі Селдон — мудріший? А це неправильно, хіба ви не розумієте?

Чомусь ніхто йому не відповів.

Гардін продовжував:

— І так дієте не лише ви. Так робить уся Галактика. Піренн чув, як лорд Дорвін уявляє собі наукові дослідження. Лорд Дорвін уважає, що стати хорошим археологом можна, прочитавши всі книжки з цього предмета, — книжки, написані людьми, які померли багато століть тому. Він уважає, що розв’язати археологічні головоломки можна, зваживши протилежні думки різних вчених. І Піренн слухав його й не заперечував. Невже ви не розумієте, що щось не так?

У його голосі знову пролунали благальні нотки.

Відповіді знову не було. Він вів далі:

— І ви, чоловіки, і ще половина Термінуса такі самі. Ми сидимо тут, уважаючи, що Енциклопедія — це все. Ми вважаємо, що найкраще, що може вигадати наука, — це класифікувати дані минулого. Це важливо, але хіба не потрібно й далі займатися дослідженнями? Ми відступаємо й забуваємо, хіба ви не бачите? Тут, на Периферії, утрачено ядерну енергетику. На Гамма Андромеди через поганий ремонт розплавився атомний реактор, а канцлер Імперії скаржиться, що не вистачає фахівців-ядерників. І яке рішення? Підготувати нових? У жодному разі! Натомість вони вирішують обмежити використання ядерної енергії.

Він повторив утретє:

— Невже ви не розумієте? Це проблема галактичного масштабу. Це поклоніння минулому. Це деградація, це застій!

Він переводив погляд з одного на іншого, а вони пильно дивилися на нього.

Першим прийшов до тями Фара:

— Ну, містична філософія нам тут не допоможе. Говоріть по суті. Ви заперечуєте, що Гарі Селдон міг легко вирахувати історичні тенденції розвитку майбутнього за допомогою простої психологічної методики?

— Ні, звичайно, що ні, — вигукнув Гардін. — Але ми не можемо покладатися на нього під час прийняття якогось рішення. У кращому випадку він може вказати нам на проблему, але якщо й має бути якесь рішення, то ми повинні ухвалити його самі. Він не може цього за нас зробити.

Раптом заговорив Фулгем:

— Що ви маєте на увазі під словами «вказати на проблему»? Ми розуміємо, у чому проблема.

Гардін обернувся до нього.

— Ви так думаєте? Ви вважаєте, що Анакреон — це все, що могло турбувати Гарі Селдона. Я з цим не згоден! Скажу вам, джентльмени, ніхто з вас не має анінайменшого уявлення про те, що насправді відбувається.

— А ви маєте? — неприязно запитав Піренн.

— Думаю, що так! — Гардін підвівся й різко відсунув стілець. Його погляд був холодним і важким. — Якщо в цій ситуації і є щось зрозуміле, то це те, що вона неприємно пахне; щось більше, ніж те, про що ми говорили. Просто запитайте себе: чому серед корінного населення Фундації не було жодного першокласного психолога, крім Бора Алуріна? А він дуже обережно готував своїх учнів, даючи їм не більше ніж основні знання.

Запала коротка тиша, а потім Фара сказав:

— Справді. Але чому?

— Можливо, тому що психолог міг швидко розібратися в усій цій ситуації — набагато швидше, ніж цього хотілося б Гарі Селдону. А так ми спотикаємося в пітьмі, бачачи не більше ніж туманні проблиски істини. Саме цього й хотів Гарі Селдон.

Він різко розсміявся.

— Гарного вам дня, джентльмени!

І вийшов із кімнати.

6

Мер Гардін жував кінчик сигари. Вона вже давно згасла, але він цього не помічав. Він не спав усю ніч і добре розумів, що найближчої ночі теж не засне. Його очі красномовно про це свідчили.

Він стомлено сказав:

— І цього достатньо?

— Гадаю, що так. — Йохан Лі підпер рукою підборіддя. — Як усе складається?

— Не так уже й погано. Сам розумієш, потрібно робити це нахабно, без вагань, щоб не дати їм часу розібратися в ситуації. Щойно ми опинимося в позиції того, хто віддає накази, що ж, потрібно віддавати їх так, ніби ти народжений для цього, а вони за звичкою підкорятимуться. У цьому й суть перевороту.

— Якщо Рада залишатиметься нерішучою навіть для того…

— Рада? Не бери її до уваги. Від післязавтра її значення у справах Термінуса не буде варте й іржавого шеляга.

Лі повільно кивнув.

— І все ж дивно, що вони й досі не зробили нічого, щоб нас зупинити. Ти кажеш, що вони про щось таки здогадуються.

— Хіба що Фара. Іноді він мене нервує. А Піренн підозрює мене з того часу, як мене обрали. Але, розумієш, вони ніколи не мали можливості по-справжньому зрозуміти, у чому річ. Їх навчали в авторитарному дусі. Вони впевнені, що Імператор всемогутній лише тому, що він Імператор. І впевнені, що Рада опікунів ніколи не опиниться в стані, коли не зможе віддавати накази, лише тому, що вона є Радою опікунів, яка діє від імені Імператора. Ця нездатність визнати можливість повстання є нашим найкращим союзником.

Гардін устав з крісла й підійшов до бачка з холодною водою.

— Вони непогані хлопці, Лі, але вони зациклилися на своїй Енциклопедії, і ми побачимо, що там вони будуть і в майбутньому. Вони безнадійно некомпетентні, коли справа доходить до управління Термінусом. Іди й починай утілювати план. Я хочу залишитись насамоті.

Він сів на краєчок столу й утупився поглядом у чашку з водою.

О космос! Якби ж він був настільки впевненим, як удавав! Анакреонці висадяться за два дні, а що він має, крім набору уявлень та напівприпущень щодо мотивів, які рухали Селдоном п’ятдесят років тому? Він навіть не є справжнім психологом, просто недотепа, який намагається розгадати дії найвидатнішого психолога століття.

Якщо Фара мав рацію; якщо Анакреон був єдиною проблемою, яку передбачив Селдон; якщо все, що він хотів зберегти, це Енциклопедія — то якою буде ціна цього coup d’etat[4]?

Він знизав плечима й випив воду.

7

Біля Сховища поставили більше ніж шість стільців, ніби очікували, що збереться більша компанія. Гардін подумки зауважив це й стомлено сів у кутку, якнайдалі від п’яти інших.

Схоже, члени Ради були не проти такого розташування. Вони пошепки розмовляли між собою, потім їхній шепіт перетворився на шипіння і зрештою взагалі затих. З усіх них достатньо спокійним здавався лише Фара. Він витягнув годинник і похмуро дивився на нього.

Гардін глянув на власний годинник, а потім на скляну кабінку, абсолютно порожню, що займала половину кімнати. Це була єдина незвичайна особливість кімнати, якщо не вважати, що не було жодних ознак того, що десь комп’ютер відлічує час, що лишився до тієї миті, як потече потік мюонів, відбудеться з’єднання і…

Світло потьмяніло!

Воно не вимкнулося, а лише стало жовтим, і так швидко, що Гардін аж підскочив. Він здивовано підняв очі до ламп, що були на стелі, а коли опустив їх, то побачив, що кабінка вже не була порожньою.

Її зайняла якась людина — людина в інвалідному візку!

Кілька секунд вона не казала нічого, але закрила книжку, що лежала на колінах, ліниво торкнувшись її. А потім усміхнулася, і обличчя, здавалося, ожило.

Людина сказала:

— Я — Гарі Селдон. — Голос був старечим та слабким.

Гардін ледь не піднявся, щоб сказати, що радий знайомству, але зупинив себе.

Голос невимушено продовжував:

— Як ви бачите, я обмежений цим візком і не можу піднятися, щоб привітати вас. Ваші дідусі та бабусі полетіли на Термінус кілька місяців тому в моєму часі, і з тих пір я страждаю на досить незручний параліч. Самі розумієте, я вас не бачу, тож і не можу вас належним чином привітати. Я навіть не знаю, скільки вас там, тому буду поводитися неформально. Якщо хтось із вас підвівся, сядьте, будь ласка; якщо хочете закурити, я не проти. — Почувся легкий смішок. — Та й чого б мені бути проти? Мене ж насправді тут немає.

Гардін майже машинально намацав сигару, але передумав.

Гарі Селдон відклав свою книжку, ніби поклавши її на стіл збоку, а коли відвів від неї пальці, вона зникла.

Він сказав:

— Минуло п’ятдесят років з тих пір, як було закладено Фундацію, — п’ятдесят років, упродовж цього часу її члени не мали уявлення, у якому напрямку вони працюють. Так було необхідно, але тепер ця необхідність минула.

Енциклопедія Фундації з самого початку є шахрайством і завжди ним була!

Позаду Гардіна почулися звуки сутички і один або два приглушених вигуки, але він не озирнувся.

Гарі Селдон, звичайно ж, залишався спокійним. Він продовжував:

— Це шахрайство в тому сенсі, що ані я, ані мої колеги ніколи не турбувалися про те, щоб було видано бодай один-єдиний том Енциклопедії. Воно досягло своєї мети, оскільки ми отримали грамоту від Імператора, а завдяки їй змогли залучити сто тисяч людей, потрібних для нашої схеми, і тримати їх зайнятими, поки події розвивалися самі, до того моменту, коли для них вже було запізно відступити.

За ті п’ятдесят років, поки ви працювали над цим шахрайським проектом — немає сенсу пом’якшувати висловлювання, — шляхи до відступу були відрізані, і зараз ви не маєте іншого вибору, окрім як перейти до набагато важливішого проекту, який, власне, і був нашим справжнім планом.

Саме з цією метою ми розмістили вас на такій планеті і в такий час, щоб за п’ятдесят років ви дійшли до моменту, коли вже не матимете свободи дій. З цього моменту й упродовж століть шлях, на який ви станете, є неминучим. Ви стикатиметеся з серією криз, подібних до цієї першої, і ваша свобода дій буде щоразу так само обмеженою, і ви будете змушені рухатися одним-єдиним шляхом.

Це той шлях, який виробила наша психологія — і виробила недарма.

Протягом багатьох століть галактична цивілізація відстає й занепадає, хоча мало хто це усвідомлює. Але тепер Периферія нарешті відкололася й політичну єдність Імперії підірвано. У майбутньому історики оберуть якийсь із цих прожитих п’ятдесяти років і проведуть довільну лінію, сказавши: «Ось момент, коли почалося падіння Галактичної Імперії».

І вони матимуть рацію, хоча в найближчі століття навряд чи хтось визнає, що це падіння відбувається.

А після падіння настане неминуче варварство — період, що, як говорить нам психоісторія, за звичайних обставин мав би тривати тридцять тисяч років. Ми не можемо зупинити падіння. Ми не бажаємо цього робити: імперська культура втратила всю свою силу та цінність, які колись мала. Але ми можемо скоротити період варварства, який ітиме за цим падінням, — до однієї тисячі років.

Ми не можемо розповісти вам подробиці цього скорочення, так само як не могли розповісти правду про Фундацію п’ятдесят років тому. Якщо ви дізнаєтеся про них, наш план може провалитися; так само як це могло статися, якби ви раніше дізналися про обман з Енциклопедією; завдяки цим знанням ваша свобода дій могла б розширитися, а кількість додаткових змінних стала б набагато більшою за можливості нашої психології.

Але цього не буде, бо на Термінусі немає психологів і ніколи не було, крім Алуріна — а він був одним із нас.

Та дещо я вам можу сказати. Термінус і його компаньйон Фундація — це зародки Ренесансу та майбутніх засновників Другої Галактичної Імперії. А теперішня криза — це те, що спричинить рух Термінуса до цієї кульмінації. Ця криза, до речі, доволі проста, набагато простіша за безліч тих, що ще будуть попереду. Якщо коротко, то вона полягає ось у чому. Ви — планета, яка раптово відрізана від ще цивілізованих центрів Галактики, і відчуваєте загрозу з боку сильніших сусідів. Ви — маленький світ науковців, оточений зоною варварства, що стрімко розширюється. Ви — острівець ядерної енергетики в дедалі більшому океані більш примітивної енергії; але, попри це, ви безпорадні через відсутність металів. Тепер ви бачите, що зіткнулися з важкими обставинами, що змушують вас діяти. Характер цих дій, тобто розв’язання цієї дилеми, — звичайно ж, очевидний!

Зображення Гарі Селдона потягнулося вбік, і в руках у нього знову опинилася книга. Він розгорнув її і сказав:

— Але яким би звивистим шляхом не блукала ваша майбутня історія, завжди справляйте на своїх нащадків враження, що цей шлях визначений і наприкінці його — нова й ще величніша Імперія!

Його очі схилилися над книгою, зображення завібрувало й зникло. Світло знову стало яскравим.

Гардін підвів голову і побачив, що на нього дивиться Піренн. Його очі були повні смутку, а губи тремтіли.

Голос голови був твердим, але безбарвним:

— Здається, ви мали рацію. Якщо прийдете сьогодні о шостій вечора, Рада проконсультується з вами щодо наступних кроків.

Вони потиснули одне одному руки й пішли; Гардін усміхнувся сам собі. Вони майже в усьому розібралися; вони були достатньо добрими науковцями, щоб визнати свої помилки, але тепер визнали їх занадто пізно.

Він подивився на годинник. Усе вже мало бути завершено; люди Лі вже контролюють ситуацію, і Рада більше не віддаватиме накази.

Завтра анакреонці висадять свої перші космічні кораблі, але це теж нормально. За шість місяців вони вже не зможуть командувати.

Насправді, як і сказав Гарі Селдон і як здогадувався Сальвор Гардін з першого дня, коли о’Родрік сказав йому про відсутність ядерної енергії на Анакреоні, — вихід з цієї першої кризи був очевидним.

Неймовірно очевидним!

Частина ІІІ. МЕРИ

1

ЧОТИРИ КОРОЛІВСТВА — назва, яку отримали частини провінції Анакреон, що відкололися від Першої Імперії й утворили незалежні та недовговічні королівства. Найбільшим і найпотужнішим з них був сам Анакреон, що в районі…

Безсумнівно, найцікавішим аспектом історії Чотирьох королівств є дивний суспільний устрій, який був нав’язаний їм під час правління адміністрації Сальвора Гардіна…

Галактична енциклопедія

Депутація!

Побачивши їх, Сальвор Гардін не відчув жодного задоволення. Навпаки, у нього з’явилося якесь неприємне передчуття.

Йохан Лі виступав за крайні заходи.

— Я не розумію, Гардіне, — сказав він, — навіщо нам потрібно марнувати час. Вони нічого не зможуть зробити до наступних виборів — принаймні законно — і це дає нам рік. Скажи їм, хай забираються під три чорти.

Гардін стиснув губи.

— Лі, ти ніколи нічому не навчишся. За ті сорок років, що я тебе знаю, ти так і не опанував витончене мистецтво підкрадатися до супротивника ззаду.

— Це не мій метод боротьби, — пробурчав Лі.

— Так, я знаю. Саме тому ти — та людина, якій я довіряю. — Він зробив паузу й потягнувся за сигарою. — Ми, Лі, пройшли довгий шлях з того часу, як спланували наш переворот проти енциклопедистів. Я старію. Мені шістдесят два. Ти коли-небудь замислювався над тим, як швидко пролетіли ці тридцять років?

Лі пирхнув.

— Мені шістдесят шість. І я не відчуваю себе старим.

— Так, але в мене не таке добре травлення. — Гардін ліниво затягнувся. Він уже давно перестав мріяти про м’який веганський тютюн, що існував у час його молодості. Ті дні, коли Термінус торгував із кожною частиною Галактичної Імперії, відійшли в забуття, як і всі добрі старі часи, — туди ж, куди прямувала вся Галактична Імперія. О космосе! Уже впродовж тридцяти років, після втрати зв’язків тут, на краю Галактики, увесь Всесвіт Термінуса складався з самої планети і чотирьох сусідніх королівств.

Як низько впала колишня велич! Королівства! У старі часи вони були префектурами, усі належали до однієї провінції, що, своєю чергою, була частиною сектора, а той — частиною квадранта, який належав до складу всеосяжної Галактичної Імперії. А тепер, коли Імперія втратила контроль над далекими куточками Галактики, ці маленькі групки планет, що відкололися від неї, стали королівствами — з оперетковими королями та знаттю, дрібними, безглуздими війнами й життям, що з пафосом тривало серед руїн.

Цивілізація занепадала. Ядерна енергія була забута. Наука згасала, перетворюючись на міфологію, — доки Фундація не втрутилася у справу. Фундація, яку Гарі Селдон саме для цього створив на Термінусі.

Його роздуми перервав голос Лі, який стояв біля вікна:

— Приїхали, — сказав він, — на спортивній машині останньої моделі, шмаркачі малі. — Він зробив кілька невпевнених кроків до дверей, а потім подивився на Гардіна.

Гардін усміхнувся й махнув рукою.

— Я наказав привезти їх сюди.

— Сюди? Навіщо? Забагато для них честі.

— А навіщо всі ці офіційні процедури з прийомом у мера? Я вже занадто старий для цієї бюрократії. Крім того, при роботі з молоддю лестощі йдуть на користь — особливо коли вони тебе ні до чого не зобов’язують. — Він підморгнув. — Сідай, Лі, і підтримуй мене морально. Мені це буде потрібно з молодим Сермаком.

— Цей хлопець, Сермак, — похмуро сказав Лі, — небезпечний. У нього є прибічники, Гардіне, тож не варто його недооцінювати.

— Хіба я колись когось недооцінював?

— Ну то заарештуй його. Можеш його в чомусь звинуватити просто зараз або пізніше.

Гардін проігнорував його останню пораду.

— Он вони, Лі. — У відповідь на дзвінок він натиснув педаль під столом, і двері відчинилися, від’їхавши вбік.

Ці четверо, що складали депутацію, зайшли, і Гардін помахом руки запросив їх сісти в крісла, що стояли півколом. Вони вклонилися й чекали, доки мер заговорить першим.

Гардін клацнув срібною кришкою портсигара з цікавим різьбленням, що колись належав старому Джорду Фарі з Ради опікунів у давно забуті часи енциклопедистів. Це був справжній імперський виріб від Сантанні, хоча сигари, що лежали всередині, були вже власного виробництва. Один за одним представники депутації взяли сигари й урочисто їх закурили.

Сеф Сермак був другим праворуч і наймолодшим з усієї групи. Він був найбільш цікавим — мав акуратно підстрижені щетинисті жовті вуса й запалі очі невизначеного кольору. Щодо інших Гардін відразу ж відкинув усякі сумніви — з облич було видно, що вони прості смертні. Саме на Сермаку слід зосередити свою увагу, це він уже під час свого першого терміну в міській раді перевернув цей статечний орган влади догори дриґом, і саме до нього Гардін звернувся:

— Мені особливо тривожно бачити вас, депутате, з того часу, як минулого місяця ви виголосили відмінну промову. Ваша атака на зовнішню політику цього уряду була найбільш талановитою.

В очах Сермака зажеврів вогник.

— Ваш інтерес — честь для мене. Атака могла бути талановитою або ні, але вона була, безумовно, виправданою.

— Можливо! Це ваша думка, звичайно. Проте ви ще досить молоді.

Сермак сухо відповів:

— Це вада, яку мають усі люди в певний період їхнього життя. Ви стали мером міста, бувши на два роки молодшим за мене.

Гардін усміхнувся. Нахабства цьому хлопчикові не бракує. Він відповів:

— Гадаю, ви прийшли до мене з приводу тієї ж зовнішньої політики, що так дратувала вас у залі засідань міської ради. Ви говоритимете від імені трьох ваших колег чи я маю вислухати кожного окремо?

Молоді люди перезирнулися між собою, кліпаючи очима.

Сермак похмуро сказав:

— Я говоритиму від імені народу Термінуса — народу, який насправді не представлений у цьому бюрократичному органі, що називається міською радою.

— Розумію. Продовжуйте!

— Я до цього й веду, містере мер. Ми незадоволені…

— Під словом «ми» ви маєте на увазі «народ», чи не так?

Сермак недоброзичливо глянув на нього, відчуваючи пастку, і холодно відповів:

— Я вважаю, що мої погляди відображають думки більшості виборців Термінуса. Це вас влаштовує?

— Ну, таке твердження краще звучить із доказами, але, у будь-якому випадку, продовжуйте. Отже, ви незадоволені.

— Так, незадоволені політикою, яка протягом тридцяти років робить Термінус беззахисним перед неминучим нападом ззовні.

— Розумію. І що з цього випливає? Продовжуйте, продовжуйте.

— Це добре, що ви це передчуваєте. І тому ми формуємо нову політичну партію, яка виступатиме за нагальні потреби Термінуса, а не за містичну «доктрину накреслення» майбутньої Імперії. Ми збираємося викинути вас і вашу підлабузницьку кліку умиротворителів з мерії — і дуже скоро.

— Якщо? Ви ж знаєте, завжди є «якщо».

— У цьому випадку не так багато варіантів — якщо тільки ви самі не підете зараз у відставку. Я не прошу вас змінити свою політику — я не довіряв би вам аж настільки. Ваші обіцянки нічого не варті. Усе, що ми згодні прийняти, — це повну відставку.

— Розумію. — Гардін схрестив ноги й відкинувся на спинку крісла, поставивши його на дві ніжки. — Це ваш ультиматум. Дуже мило з вашого боку попередити мене. Але, розумієте, я, скоріше за все, проігнорую це попередження.

— Не думайте, що це попередження, містере мер. Це оголошення наших засад та дій. Нова партія вже сформована, і завтра вона почне свою офіційну діяльність. Для компромісу немає ні місця, ні бажання, і, чесно кажучи, лише визнання ваших заслуг перед містом спонукало нас запропонувати легкий шлях. Я не думаю, що ви його приймете, але моя совість чиста. Наступні вибори стануть більш ефективним і надзвичайно сильним нагадуванням про необхідність вашої відставки.

Він підвівся й жестом наказав підвестися іншим.

Гардін підніс руку.

— Затримайтеся! Сядьте!

Сеф Сермак присів трохи швидше, ніж мав би, і Гардін подумки всміхнувся, тримаючи непорушний вираз на обличчі. Незважаючи на його слова, він чекав на якусь пропозицію.

Гардін запитав:

— Як саме ви хочете змінити нашу зовнішню політику? Ви хочете, щоб ми напали на Чотири королівства, на всі чотири одночасно?

— Я не пропоную такого, містере мер. Ми просто пропонуємо негайно припинити все це умиротворення. Протягом усього вашого правління ви проводите політику надання наукової допомоги королівствам. Ви дали їм ядерну енергетику. Ви допомогли їм відновити електростанції. Ви засновуєте медичні клініки, хімічні лабораторії та заводи.

— І? Які ваші заперечення?

— Ви робите це для того, щоб утримати їх від нападу на нас. За допомогою цих хабарів ви придурюєтеся, ведучи колосальний шантаж, через який ви дозволили висмоктати з Термінуса всі соки, — через що ми тепер залежимо від милості цих варварів.

— Яким чином?

— Бо ви дали їм енергію, зброю, обслуговуєте їхні кораблі, вони набагато сильніші, ніж три десятиліття тому. Їхні вимоги зростають, а маючи зброю, вони зрештою швидко задовольнять їх, анексувавши Термінус насильницьким шляхом. Хіба не цим зазвичай закінчується шантаж?

— І який вихід ви пропонуєте?

— Негайно припинити ці хабарі, поки це ще можна зробити. Витратити зусилля на зміцнення самого Термінуса й атакувати першими!

Гардін спостерігав за світлими вусами молодика з майже нездоровим інтересом. Сермак був упевнений у собі, інакше не став би так багато говорити. Не було жодних сумнівів у тому, що його слова відображали думку значної частки населення, дуже великої.

Його голос не видав тривожних думок, що крутилися в голові. Він був майже недбалим.

— Ви все сказали?

— Поки що так.

— Ну тоді скажіть, чи помітили ви вислів у рамці, що висить на стіні позаду мене? Прочитайте його, якщо хочете!

У Сермака сіпнулися губи.

— Тут написано: «Насильство — останній притулок некомпетентності». Це стареча догма, містере мер.

— А я використав її, будучи молодим, містере депутат, — і успішно. Ви якраз народилися, коли це сталося, але, можливо, щось читали про це в школі.

Він уважно глянув на Сермака й продовжив неквапливим тоном:

— Коли Гарі Селдон створив тут Фундацію, офіційною метою було видання великої Енциклопедії, і п’ятдесят років ми йшли за цими мандрівними вогнями, перш ніж виявили, за чим гналися. На той момент уже було занадто пізно. Коли зв’язки з центральними регіонами Імперії увірвалися, виявилося, що ми — світ науковців, сконцентрований у єдиному місті, без будь-яких промислових галузей, і перебуваємо в оточенні новостворених королівств, ворожих і здебільшого варварських. Ми були крихітним острівцем ядерної енергетики в цьому океані варварства й безмежно цінною здобиччю. Анакреон, який, як і зараз, був тоді наймогутнішим з Чотирьох королівств, зажадав, а потім і насправді створив військову базу на Термінусі, і тоді правителі міста, енциклопедисти, дуже добре зрозуміли, що це лише підготовка до захоплення всієї планети. Отакими були справи, коли я… гм… узяв на себе керівництво фактичним урядом. Що б зробили ви?

Сермак знизав плечима.

— Це теоретичне питання. Звичайно, я знаю, що ви зробили.

— І все ж я повторю. Можливо, ви не зрозуміли, у чому сенс. Існувала велика спокуса зібрати всі наші сили й кинутися в бій. Це найпростіший вихід, найприємніший для почуття самоповаги, але майже завжди найдурніший. Ви б це зробили; ви й ваші розмови про «напад першими». Натомість я зробив ось що: відвідав усі три королівства й поінформував, що якщо вони дозволять, щоб секрет ядерної енергії потрапив до рук Анакреона, то це буде найшвидший спосіб перерізати власні горлянки, і ввічливо запропонував зробити очевидну річ. І все. За місяць після того, як сили Анакреона висадилися на Термінусі, їхній король отримав спільний ультиматум від трьох сусідів. За тиждень нашу планету залишив останній анакреонець. А тепер скажіть мені, де тут була потреба в насильстві?

Молодий депутат задумливо глянув на недокурок сигари й кинув його в сміттєспалювальний жолоб.

— Я не бачу аналогії. Інсулін поверне діабетика до нормального життя без найменшої необхідності застосовувати ніж, а от для апендициту потрібна операція. Коли інші варіанти провалилися, то що лишається, крім цього, як ви висловилися, останнього притулку? Це ваша провина, що ми змушені до цього вдаватися.

— Моя? О так, знову моя політика умиротворення. Схоже, ви все ще не розумієте основних потреб нашої позиції. З відльотом анакреонців наші проблеми не закінчилися. Це був лише початок. Чотири королівства були нашими ворогами більше, ніж будь-коли, бо кожне з них прагнуло ядерної енергії та не вгризалося в наші горлянки лише через страх перед трьома іншими. Ми балансуємо на дуже гострому лезі меча, і варто хоч трохи хитнутися в будь-якому напрямку… Що як, наприклад, одне з королівств стане занадто сильним або двоє сформують коаліцію? Розумієте?

— Звичайно. Це був вчасний момент, щоб почати загальну підготовку до війни.

— Навпаки. Це був зручний момент, щоб почати повністю концентруватися на запобіганні війні. Я грав ними одне проти одного. Я допоміг кожному по черзі. Я запропонував їм науку, торгівлю, освіту, наукову медицину. Я зробив так, щоб Термінус став для них ціннішим як квітучий світ, ніж як військовий трофей. Це працювало тридцять років.

— Так, але ви змушені були оточити ці наукові дарунки найобурливішим лицедійством. Ви зробили з цього напіврелігію, напівнісенітницю. Ви створили ієрархію священиків і складний, безглуздий ритуал.

Гардін насупився.

— І що з того? Я не розумію, який це взагалі має стосунок до нашої суперечки. Я почав рухатися цим шляхом тому, що спочатку варвари дивилися на нашу науку як на своєрідну магію й найлегше було змусити їх прийняти її саме на таких підставах. Духовенство виникло самостійно, і якщо ми й допомагаємо йому, то йдемо шляхом найменшого опору. Це дрібниці.

— Але ці священики керують електростанціями. І це вже не дрібниці.

— Так, але навчили їх ми. Їхні знання про обладнання є суто емпіричними; і вони непохитно вірять у лицедійство, що їх оточує.

— А якщо хтось із них осягне таємниці цього лицедійства й буде достатньо геніальним, щоб відкинути весь цей емпіризм, що завадить йому навчитися справжнім технологіям і продати їх за найбільш пристойною ціною? Якою буде тоді наша цінність для королівств?

— Це малоймовірно, Сермаку. Ви дивитеся на це поверхово. Щороку сюди, на навчання до Фундації, надсилають найкращих людей із планет королівств, і вони здобувають тут священицьку освіту. Найкращі з них залишаються тут як аспіранти. Якщо ви думаєте, що ті, хто залишилися, практично не знаючи основ науки або, ще гірше, маючи викривлені знання, що їх отримують священики, можуть зрозуміти те, що пов’язано з ядерною енергією, електронікою, теорією гіперпростору, — у вас дуже романтичне й дурне уявлення про науку. Щоб цього навчитися, потрібне життя, а щоб зрозуміти — відмінний мозок.

Під час попередньої промови Йохан Лі різко встав і вийшов з кімнати. Тепер він повернувся, і коли Гардін завершив розмову, нахилився до його вуха. На столі з’явився свинцевий циліндр. Потім, кинувши ворожий погляд на депутацію, Лі знову сів на місце.

Гардін покрутив циліндр, спостерігаючи за делегацією краєчком ока. А потім різко відкрив циліндр і… лише Сермак стримався, щоб не кинути швидкий погляд на скручений папірець, що звідти випав.

— Коротше кажучи, джентльмени, — сказав він, — уряд знає, що робить.

Він читав текст на папірці, розмовляючи з ними. На папері були складні лінії безглуздого коду, що вкривали усю сторінку, і три слова, написані олівцем у кутку, які несли послання. Він пробіг його одним поглядом і кинув у сміттєспалювальний жолоб.

— Що ж, — сказав Гардін, — боюся, що вже час завершувати нашу розмову. Був радий з вами зустрітися. Дякую, що прийшли. — Він недбало потиснув кожному руку, і вони вийшли.

Гардін майже розучився сміятися, але після того, як Сермак та три його мовчазні партнери відійшли подалі, він сухо розсміявся й весело глянув на Лі.

— Як тобі, Лі, ця битва блефів?

Лі сердито пирхнув.

— Я не певен, що він блефує. Панькайся з ним побільше, і він просто зобов’язаний буде перемогти на наступних виборах, як і каже.

— О, можливо, можливо, якщо до того нічого не станеться.

— Дивись, Гардіне, щоб цього разу події не розвивалися в хибному напрямку. Кажу тобі, в Сермака є прибічники. Що як він не стане чекати до наступних виборів? Колись ми з тобою силоміць довели справу до кінця, незважаючи на це твоє гасло про те, чим є насильство.

Гардін підняв брову.

— Лі, ти сьогодні песиміст. І до того ж неймовірно впертий, інакше не говорив би про насильство. Ти ж пам’ятаєш, що наш власний маленький путч був здійснений без жодного ризику для життя. Це був необхідний захід, який ми виконали в потрібний момент і який пройшов плавно, безболісно й без особливих зусиль. Що ж стосується Сермака, то він уже в зовсім іншому становищі. Ти і я, Лі, це не енциклопедисти. Ми напоготові. Накажи своїм людям, друже, хай обережно простежать за цими молодиками. Хай вони не знають, що за ними спостерігають, але будьте напоготові, сам розумієш.

Лі невесело реготнув.

— Добре б я працював, Гардіне, якби чекав на твої накази. За Сермаком і його людьми вже місяць як наглядають.

Мер захихотів.

— Ударимо першими, так? Чудово. До речі, — сказав він і тихо додав, — посол Верісоф повертається на Термінус. Сподіваюся, що тимчасово.

Запала тиша, наповнена шоком, а потім Лі сказав:

— Це було в тому повідомленні? Наші справи вже погіршилися?

— Не знаю. Я не можу сказати, доки не почую те, що мені має сказати Верісоф. Може бути й так. Зрештою, так має бути перед виборами. Чого ти мов з хреста знятий?

— Бо я не знаю, як усе складеться. Ти надто далеко зайшов, Гардіне, і граєшся з вогнем.

— І ти туди ж, — пробурмотів Гардін. А вголос сказав: — Чи не означає це, що ти вступаєш до нової партії Сермака?

Лі силувано посміхнувся.

— Добре. Твоя взяла. Як щодо обіду?

2

Існує багато епіграм, які приписують Гардіну (а він був у цьому знаним майстром), більшість з яких, імовірно, недостовірні. Проте відомо, що в одному з реальних випадків він сказав:

— Варто бути простим і зрозумілим, особливо якщо маєш репутацію підступної людини.

Полі Верісофу вже не раз доводилося дослухатися до цієї поради. Минав чотирнадцятий рік його подвійного статусу на Анакреоні — статусу, який часто викликав у нього неприємні асоціації з танцями босоніж на розжареному металі.

Для народу Анакреона він був первосвящеником, представником Фундації, яка для цих «варварів» була найвищою загадкою та фізичним центром релігії, що з допомогою Гардіна створювалася протягом останніх трьох десятиліть. Таким чином він отримував благоговіння, від якого все більше втомлювався, оскільки в глибині душі зневажав ритуал, центром якого був.

Але для короля Анакреона — і старого, і молодого, який тепер був на троні, — він був просто послом держави, якої і боялися і якій заздрили.

Загалом це незручна робота, і його перша за три роки подорож до Фундації, хоч і була викликана тривожним інцидентом, сприймалася ним як щось на кшталт свята.

Оскільки він уже не вперше подорожував в атмосфері абсолютної таємності, він знову скористався епіграмою Гардіна про користь від простоти.

Він переодягнувся в цивільне — що вже само по собі було святом — і сів на пасажирський рейс другого класу до Фундації. Опинившись на Термінусі, він проштовхався крізь натовп у космопорті й викликав міську раду з громадського візіфону.

Він сказав:

— Мене звати Джен Сміт. У мене призначена зустріч із мером у другій половині дня.

На другому кінці ефектна молода леді з байдужим голосом зробила ще одне з’єднання, обмінявшись кількома словами, а потім сухим, механічним тоном сказала Верісофу:

— Мер Гардін чекатиме вас за півгодини, сер, — і екран згас.

Після цього посол Анакреона купив останній номер «Термінуського журналу», неквапливо пройшовся Ратушним парком і в очікуванні, присівши на першу порожню лавку, почав читати — колонку редактора, спортивну та гумористичну сторінки. Коли півгодини майже минули, він засунув журнал під пахву, зайшов до міської ради й відрекомендувався в приймальній.

Роблячи все це, він залишився абсолютно невпізнаним, бо з того часу, як навчився бути абсолютно простим, ніхто жодного разу не озирнувся йому вслід.

Гардін глянув на нього й усміхнувся.

— Візьміть сигару! Як пройшла поїздка?

Верісоф узяв сигару.

— Цікаво. У сусідній каюті був священик, який летів сюди для того, щоб пройти курс із приготування радіоактивних синтетиків, — ну, ви знаєте, для лікування раку…

— І він, звичайно, не називав їх радіоактивними синтетиками?

— Гадаю, що ні! Для нього це була Свята Їжа.

Мер усміхнувся.

— Продовжуйте.

— Він втягнув мене в богословську дискусію і з усіх сил намагався витягти мене з огидного матеріалізму.

— І так і не впізнав у вас первосвященика?

— Без моєї багряниці? До того ж, він був зі Смирно. Це був цікавий досвід. Дивовижно, Гардіне, наскільки міцно вкоренилася ця наукова релігія. Я написав нарис на цю тему — виключно для власного задоволення; він не буде ніде опублікований. Якщо глянути на це питання з соціологічної точки зору, то здається, що коли стара Імперія почала розкладатися тут, на Периферії, наука у своєму справжньому вигляді втратила силу в зовнішніх світах. Для того, щоб її прийняли знову, вона мала представити себе в іншій подобі, і саме це й зробила. Це чудово працює.

— Цікаво! — Мер поклав руки на потилицю й раптом сказав: — Розповідайте про ситуацію на Анакреоні!

Посол насупився й витягнув з рота сигару. З огидою глянув на неї і загасив.

— Ну, справи дуже погані.

— Інакше вас би тут не було.

— Так, навряд чи. Стан справ такий. Головною людиною на Анакреоні є принц-регент Вініс. Він — дядько короля Лепольда.

— Знаю. Але ж Лепольд наступного року стає повнолітнім, чи не так? Здається, у лютому йому буде шістнадцять.

— Так. — Посол помовчав, а потім з іронією додав: — Якщо доживе. Батько короля помер за підозрілих обставин. Під час полювання в груди йому влучила голка-куля. Було оголошено, що це нещасний випадок.

— Гм-м. Здається, я пам’ятаю Вініса в той час, коли я був на Анакреоні, коли ми вигнали їх із Термінуса. Це було ще до вас. Але розберімося. Якщо я правильно пам’ятаю, це був похмурий молодий тип, з чорним волоссям, з косим правим оком. Ще він мав кумедний гачкуватий ніс.

— Це він і є. Гачкуватий ніс і косоокість залишилися, а от волосся вже сиве. Він грає в брудну гру. На щастя, він найбільший дурень на планеті. До того ж уважає себе хитрим, мов чорт, що робить його дурість більш помітною.

— Так зазвичай і буває.

— У його розумінні розбити яйце означає вистрілити в нього з атомного бластера. Я був свідком того, як він намагався накласти податок на храмову власність за два роки після смерті старого короля. Пам’ятаєте?

Гардін замислено кивнув, потім усміхнувся.

— Священики тоді підняли ґвалт.

— О, ґвалт здійнявся такий, що на Лукрезі було чути. З того часу він став обережніше поводитися з духовенством, але однаково чинить так, як хоче, набиваючи собі ґулі. У певному сенсі, це для нас погано; його самовпевненість необмежена.

— Можливо, це надмірна компенсація комплексу меншовартості. Знаєте, молодші сини в королівських сім’ях часто так роблять.

— Але насправді це одне й те саме. Він затято прагне напасти на Фундацію. Майже цього не приховує. І в змозі це зробити, з огляду на озброєння. Старий король створив чудовий флот, і Вініс теж не спав останні два роки. Насправді податок на храмову власність призначався для подальшого озброєння, а коли цей задум провалився, він удвічі збільшив податок на прибуток.

— І що, ніякого ремствування не було?

— Нічого серйозного. Послух призначеній владі був темою кожної проповіді протягом кількох тижнів. І не можу сказати, щоб Вініс нам за це не подякував.

— Добре, я зрозумів стан речей. А що зараз відбувається?

— Два тижні тому анакреонське торгове судно натрапило на покинутий крейсер старого імперського флоту. Він дрейфував у космосі щонайменше три століття.

В очах Гардіна промайнув інтерес. Він випростався.

— Так, я чув про це. Рада судноплавства надіслала мені петицію з проханням отримати цей корабель для дослідницьких цілей. Наскільки я розумію, він у хорошому стані.

— У надто хорошому, — з іронією відповів Верісоф. — Коли Вініс минулого тижня отримав вашу пропозицію передати судно Фундації, його ледве корчі не схопили.

— Він ще не відповів на неї.

— І не відповість — хіба що пострілами, або він так думає. Розумієте, того дня, коли я залишив Анакреон, він прийшов до мене й просив, щоб Фундація привела цей крейсер у бойовий стан і передала анакреонському військовому флоту. Він із неймовірним роздратуванням сказав, що ваша нота минулого тижня засвідчила, що Фундація планує напасти на Анакреон. Сказав, що відмова ремонтувати крейсер підтвердить його підозри та вкаже, які заходи самозахисту будуть нав’язані Анакреону. Такими були його слова. Нав’язані! Ось чому я тут.

Гардін м’яко розсміявся.

Верісоф усміхнувся й продовжив:

— Звичайно, він очікує на відмову, що, у його очах, було б чудовим приводом для негайного нападу.

— Розумію, Верісофе. Що ж, у нас в запасі є щонайменше шість місяців, щоб полагодити корабель і подарувати його з вітанням від мене. Перейменуйте його на «Вініс» на знак нашої поваги та любові. — Він знову розсміявся.

Верісоф знову відповів з ледь помітною усмішкою:

— Я гадаю, що це логічний крок, Гардіне, але я хвилююся.

— Через що?

— Це справжній корабель! Тоді вміли будувати. Його об’ємна місткість у півтора раза більша за весь анакреонський флот. На ньому є атомні заряди, здатні підірвати планету, і щит, що може витримати випромінювання, не пропустивши всередину жодної радіації. Забагато хороших речей, Гардіне…

— Ви поверхово міркуєте, Верісофе, поверхово. Ми обидва знаємо, що з тим озброєнням, яке в нього є зараз, він може вміло перемогти Термінус ще до того, як ми встигнемо відремонтувати крейсер для наших власних потреб. То яке має значення, віддамо ми йому крейсер чи ні? Ви ж розумієте, що це ніколи не призведе до справжньої війни.

— Гадаю, що так. Так. — Посол підвів очі. — Але, Гардіне…

— Ну? Чому ви зупинилися? Продовжуйте.

— Слухайте. Це не моя компетенція. Але я прочитав статтю. — Він поклав на стіл журнал і вказав на першу сторінку. — Що це все означає?

Гардін недбало глянув.

— Група депутатів створює нову політичну партію.

— Так, про це тут і пишеться. — Верісоф захвилювався. — Я розумію, що ви краще розбираєтеся у внутрішніх питаннях, ніж я, але вони нападають на вас, як можуть, хіба що не застосовуючи фізичного насильства. Наскільки вони сильні?

— До біса сильні. Імовірно, вони контролюватимуть Раду після наступних виборів.

— А не раніше? — Верісоф скоса глянув на мера. — Є й інші способи отримати владу, окрім виборів.

— Ви що, маєте мене за Вініса?

— Ні. Але ремонт корабля може зайняти кілька місяців і напад після цього буде неминучим. Наша поступливість буде сприйматися як ознака жахливої слабкості, а додавання імперського крейсера збільшить потужність флоту Вініса приблизно вдвічі. Те, що він нападе, так само точно, як і те, що я первосвященик. Навіщо ризикувати? Зробіть одне з двох. Або розкрийте план Раді, або наполягайте на розв’язанні питання з Анакреоном зараз!

Гардін насупився.

— Наполягати зараз? Перш ніж настане криза? Це саме те, чого я не повинен робити. Самі розумієте, є Гарі Селдон і його план.

Верісоф завагався, а потім пробурмотів:

— Ви абсолютно впевнені, що план існує?

— Тут навряд чи можуть бути якісь сумніви, — пролунала жорстка відповідь. — Я був присутній на відкритті Часового Сховища й демонстрації запису Селдона.

— Я не це мав на увазі, Гардіне. Я просто не розумію, як можна накреслити історію на тисячу років уперед. Може, Селдон переоцінив свої можливості. — Він зіщулився під іронічною посмішкою Гардіна й додав: — Ну, я не психолог.

— Точно. Ніхто з нас не психолог. Але я отримав деякі елементарні знання в молодості — достатньо, щоб розуміти можливості психології, навіть якщо я й не можу ними скористатися. Немає сумнівів, що Селдон зробив саме те, про що заявляв. Фундація, за його словами, була створена як науковий притулок — як засіб, за допомогою якого наука й культура вмираючої Імперії повинні були зберегтися з початком століть варварства, щоб урешті перетворитися на другу Імперію.

Верісоф кивнув, трохи сумніваючись.

— Усім відомо, що події повинні розвиватися саме так. Але чи можемо ми дозволити собі ризикувати? Чи можемо ми ризикувати теперішнім заради туманного майбутнього?

— Ми мусимо, бо майбутнє не є туманним. Воно було розраховане й розплановане Селдоном. У цьому плані відзначено кожну наступну кризу в нашій історії, та результат кожної з них певною мірою залежить від того, наскільки успішно вдалося впоратися з попередніми. Це лише друга криза, і тільки космосу відомо, який ефект може зрештою спричинити навіть незначне відхилення.

— Але це доволі беззмістовні міркування.

— Годі! У Часовому Сховищі Гарі Селдон сказав, що в кожній кризі наша свобода дій буде обмеженою, залишаючи нам лише один можливий напрямок руху.

— Щоб тримати нас на прямому й вузькому шляху?

— Так, щоб утримувати нас від відхилень. Але, з іншого боку, до тих пір, поки є можливим більш ніж один напрямок руху, криза не настане. Ми повинні відпустити події та дозволити їм дрейфувати стільки, скільки можливо, і, їй-космосу, саме це я й збираюся робити.

Верісоф не відповів. Він стримано й мовчки жував нижню губу. Минув лише рік відтоді, як Гардін уперше обговорював з ним цю проблему — справжню проблему, проблему протидії ворожим приготуванням Анакреона. І то лише тому, що він, Верісоф, опирався подальшому умиротворенню.

Гардін, здавалося, прочитав думки свого посла.

— Я волів би ніколи вам про це не розповідати.

— Але чому? — здивовано вигукнув Верісоф.

— Бо зараз є шестеро людей — ви, я, троє інших послів і Йохан Лі, — які мають правильне уявлення про те, що нас очікує попереду. І, боюся, хай мене трясця вхопить, що в цьому й була ідея Селдона — щоб ніхто нічого не знав.

— Чому?

— Тому що навіть передова психологія Селдона була обмеженою. Він не міг впоратися з занадто великою кількістю незалежних змінних. Він не міг працювати з окремими людьми протягом тривалого часу; це було однаково, що застосовувати кінетичну теорію газів до окремих молекул. Він працював з юрбами, населенням цілих планет, і лише сліпими юрбами, які не здатні були передбачити результати власних дій.

— Це непросто.

— Що поробиш. Я не настільки добрий психолог, щоб пояснити це з наукової точки зору. Але це ви знаєте. На Термінусі немає кваліфікованого психолога і ніяких математичних текстів, що ґрунтуються на цій науці. Цілком очевидно, що він не хотів, щоб на Термінусі були люди, здатні прогнозувати майбутнє. Селдон хотів, щоб ми продовжували рухатися наосліп — а отже, у правильному напрямку, — відповідно до психології натовпу. Як я вже колись казав вам, я ніколи не знав, куди ми прямували, коли я вперше витіснив анакреонців. Моя ідея полягала в тому, щоб підтримувати баланс сил, не більше того. І тільки потім я зрозумів, що бачу якусь схему в подіях; але я вважав за краще не діяти, виходячи з цього знання. Утручання через передбачення могло б зруйнувати план.

Верісоф задумливо кивнув.

— У храмах на Анакреоні я чув майже такі ж складні дискусії. Як ви сподіваєтеся визначити зручний момент для дії?

— Він уже визначився. Ви самі визнали: щойно ми відремонтуємо крейсер, Вініса вже ніщо не стримає від нападу на нас. І тут уже не буде жодної альтернативи.

— Так.

— Добре. Це пояснює зовнішній аспект. Водночас ви визнаєте, що після наступних виборів побачите нову й ворожу Раду, яка змусить діяти проти Анакреона. Тут теж немає альтернатив.

— Так.

— А щойно зникнуть альтернативи, з’явиться криза. Тим не менш, я так само хвилююся.

Він зробив паузу, Верісоф теж мовчав, чекаючи на його відповідь. Повільно, майже неохоче, Гардін продовжив:

— Я думав — це лише фантазія, — що зовнішній і внутрішній тиск одночасно досягають кульмінації згідно з планом. Насправді є різниця в кілька місяців. Вініс може атакувати ще до весни, а до виборів ще рік.

— Це неважливо.

— Не знаю. Це може бути пов’язано з неминучими помилками в розрахунках або з тим, що я забагато знав. Я намагався, щоб мої прогнози ніколи не впливали на дії, але як можна сказати напевне? І який ефект матиме ця різниця? Так чи інакше, — він підвів очі, — я вирішив одне.

— Як тільки криза розпочнеться, я поїду на Анакреон. Я хочу бути на місці… Ну та годі, Верісофе. Уже пізно. Ходімо пити до ранку. Я хочу розслабитися.

— То вип’ємо тут, — сказав Верісоф. — Я не хочу, щоб мене впізнали, — хтозна, що скажуть ці члени цієї новонародженої партії у вашій дорогоцінній Раді. Замовте бренді.

І Гардін замовив, але не дуже багато.

3

У давні часи, коли Галактична Імперія охоплювала всю Галактику, а Анакреон був найбагатшою префектурою Імперії, чимало імператорів відвідували палац віце-короля з урочистими візитами. І ніхто з них не міг стриматися, щоб хоч раз не спробувати свої сили в кермуванні повітряним катером і постріляти з голчастої рушниці в летючу фортецю, прикрашену пір’ям, яку називали Птахом Ньяком.

Тепер слава Анакреона зів’яла, залишившись у минулому. Від віце-королівського палацу лишилася купа уламків, що продувалися всіма вітрами, крім хіба що одного крила, відновленого робітниками Фундації. І вже двісті років на Анакреоні не бачили жодного імператора.

Але полювання на Ньяка й досі було королівським видом спорту, а вміння влучно стріляти з голчастої рушниці було першою вимогою для королів Анакреона.

Лепольд І, король Анакреона і (як це незмінно й неправдиво додавали) Володар Зовнішніх Земель, уже не раз довів свою майстерність у цій справі, хоча йому ще не виповнилося й шістнадцяти. Він збив свого першого Ньяка, коли заледве мав тринадцять; збив десятого за тиждень після вступу на престол; а тепер повертався зі свого сорок шостого полювання.

— Перш ніж я досягну повноліття, я зіб’ю п’ятдесят, — зрадів він. — Хто готовий зі мною закластися?

Але придворні не ставили проти майстерності короля, адже існував смертельний ризик перемогти. Ставок не було, і король у піднесеному настрої пішов перевдягатися.

— Лепольде!

Король зупинився на півдорозі, лише один голос міг змусити його до цього. Він невдоволено повернувся.

Вініс стояв на порозі покоїв, нависаючи над своїм молодим племінником.

— Відпусти їх, — нетерпляче махнув він рукою. — Хай забираються.

Король коротко кивнув, і двоє камергерів вклонилися й спустилися сходами. Лепольд увійшов до кімнати дядька.

Вініс похмуро глянув на мисливське вбрання короля.

— Дуже скоро тобі доведеться зайнятися більш важливими справами, ніж полювання на Ньяка.

Він повернувся спиною й пошкандибав до столу. З того часу, як він став занадто старим для того, щоб упоратися з поривами вітру від крил Ньяка та з повітряним катером, що хитався, набираючи висоту, його дратував будь-який спорт.

Лепольд добре відчував кислий настрій дядька й навмисно заговорив з ентузіазмом:

— Вам, дядьку, варто було побувати з нами сьогодні. Ми сполошили одну пташку в нетрях Самії, це було справжнє чудовисько. Яке було полювання! Ми гналися за нею дві години, пролетівши щонайменше сімдесят миль. А потім я рвонувся вгору, — він жваво рухався, наче був у своєму катері, — і хитро пірнув. Спіймав його на підйомі якраз під лівим крилом. Це його роздратувало. Я зробив віраж вліво, чекаючи, доки він нахилиться. Звичайно ж, він так і зробив. Змахнув крилом, коли я підлетів, і тоді…

— Лепольде!

— Ну! Я влучив.

— Я й не сумнівався. А тепер не будеш ласкавий приділити мені увагу?

Король приземлився на краєчок стола й зовсім не по- королівському вчепився зубами в горіх Лери. Він не наважувався поглянути на дядька.

Вініс почав:

— Сьогодні я був на кораблі.

— Якому?

— Є лише один корабель. Цей корабель. Той самий, який Фундація ремонтує для нашого флоту. Старий імперський крейсер. Я достатньо зрозуміло пояснюю?

— А, оцей? Бачите, я ж казав вам, що Фундація відремонтує його, якщо їх попросити. Це все нісенітниці, ці ваші історії, ніби вони збираються на нас напасти. Якби збиралися, то нащо їм лагодити корабель? Самі розумієте, що це не має сенсу.

— Лепольде, ти бовдур!

Король, який щойно відкинув шкаралупу з горіха Лери й збирався взятися за наступний, почервонів.

— Ось що, послухайте, — сказав він із гнівом, який був не більше ніж роздратуванням, — я не думаю, що вам слід мене так називати. Ви забуваєтеся. Розумієте, за два місяці я стану повнолітнім.

— Так, і ти чудово підготовлений до прийняття королівських обов’язків. Якби ти витрачав на державні справи половину того часу, який витрачаєш на полювання за Ньяками, я б із чистою совістю відмовився від регентства.

— Мені все одно. Знаєте, це не стосується справи. Річ у тому, що навіть якщо ви регент і мій дядько, я все одно король, а ви — мій підданий. Вам не слід було називати мене дурнем і в будь-якому випадку сидіти в моїй присутності. Ви не спитали мого дозволу. Я думаю, що ви повинні бути обережні, інакше я можу зробити щось із цим і дуже скоро.

Погляд Вініса був холодним.

— Чи можу я звертатися до вас «ваша величність»?

— Так.

— Дуже добре! Ваша величносте, ви — бовдур!

Його темні очі заблищали з-під сивих брів, і молодий король повільно всівся. На мить на обличчі регента промайнула зловтіха, але швидко зникла. Його товсті губи скривилися в усмішці, і він поклав руку на плече короля.

— Не зважай, Лепольде. Мені не слід жорстко розмовляти з тобою. Але часом важко поводитися за всіма правилами пристойності, коли на тебе тиснуть такі події, як… розумієш? — Але хоч його слова й були примирливими, щось у його очах свідчило, що він анітрохи не пом’якшав.

Лепольд невпевнено відповів:

— Так. Державні справи жах які складні. — Він не без побоювання подумав, чи не завалять його зараз безглуздими деталями про торгівлю зі Смирно та довгими суперечками щодо малозаселених світів у Червоному коридорі.

Вініс знову заговорив.

— Мій хлопчику, я думав сказати тобі про це раніше, і, можливо, мені слід було це зробити, але я знаю, що твоя юна душа не терпить сухих подробиць державного управління.

Лепольд кивнув.

— Нічого, усе в порядку…

Дядько зробив різку паузу й продовжив:

— Однак за два місяці ти досягнеш повноліття. Більше того, у важкі часи, які насуваються, тобі доведеться взяти повну та активну участь в управлінні державою. З цього часу й надалі ти будеш королем, Лепольде.

Лепольд знову кивнув, але його погляд був майже відсутнім.

— Лепольде, буде війна.

— Війна! Але ж у нас перемир’я зі Смирно…

— Не зі Смирно. З самою Фундацією.

— Але, дядьку, вони ж погодилися полагодити корабель. Ви сказали…

Він замовк, глянувши на те, як скривив губу дядько.

— Лепольде, — у його голосі зникли дружні нотки, — ми маємо поговорити як чоловік із чоловіком. Війна з Фундацією буде незалежно від того, відремонтують вони судно чи ні; насправді вона може розпочатися найближчим часом, оскільки судно вже в ремонті. Фундація є джерелом енергії й могутності. Уся велич Анакреона, усі його кораблі, міста, люди, торгівля залежать від тих краплинок і крихт енергії, яку неохоче дає нам Фундація. Я пам’ятаю ті часи — я сам, особисто, — коли міста Анакреона опалювалися вугіллям і нафтою. Але це неважливо; ти однаково не маєш про це жодного уявлення.

— Мені здається, — нерішуче сказав король, — що ми маємо бути вдячні…

— Вдячні? — заревів Вініс. — Вдячні за те, що вони шкодують для нас звичайнісінькі покидьки, зберігаючи для себе один космос знає що — і з якою метою зберігаючи? Хоча чому — лише з однією, — щоб одного дня вони могли почати правити Галактикою.

Він поклав руку на коліно племінника, його очі звузилися.

— Лепольде, ти король Анакреона. Твої діти і діти твоїх дітей можуть бути королями Всесвіту, якщо ти здобудеш енергію, яку Фундація береже від нас!

— А щось таки в цьому є. — В очах Лепольда зблиснула іскра, його плечі випросталися. — Зрештою, яке вони мають право притримувати її для себе? Це й справді несправедливо. Анакреон теж на щось розраховує.

— От бачиш, ти починаєш розуміти. А тепер, мій хлопчику, подумай, що як Смирно зі свого боку вирішить напасти на Фундацію та здобуде всю цю енергію? Як ти думаєш, чи довго ми протримаємося, щоб не стати їхніми васалами? Як довго ти зможеш утримувати свій трон?

Лепольд хвилювався все більше.

— О космосе, так. Знаєте, ви абсолютно праві. Ми повинні вдарити першими. Це просто самозахист.

Усмішка на обличчі Вініса стала трохи більшою.

— Крім того, колись, на самому початку правління твого діда, Анакреон фактично заснував військову базу на планеті Фундації, Термінусі, — базу, що була життєво необхідна для національної оборони. Ми були змушені відмовитися від неї через махінації її лідера, хитрого простолюдина, науковця, у жилах якого не тече й краплинки шляхетної крові. Розумієш, Лепольде? Твій дід був принижений цим простолюдином. Я пам’ятаю його! Він був трохи старший за мене, коли прилетів на Анакреон, — з диявольською посмішкою, диявольським мозком і диявольською силою трьох королівств, що стояли за нього, об’єднавшись у боягузливий союз проти величі Анакреона.

Лепольд почервонів, у його очах зблиснули іскри.

— Клянуся Селдоном, якби я був на місці діда, то однаково боровся б.

— Ні, Лепольде. Ми вирішили дочекатися зручного моменту, щоб стерти цю образу. На це сподівався твій батько, до своєї передчасної смерті, що він може бути тим, хто… ну, ну… — Вініс відвернувся на якусь мить, а потім додав, ніби стримуючи емоції: — Він був моїм братом. Але якщо його син…

— Так, дядьку. Я його не підведу. Здається, саме зараз настав той момент, коли Анакреон може знищити це гніздо бунтівників, і зробити це треба негайно.

— Ні, не так швидко. По-перше, ми повинні дочекатися, коли завершать ремонт крейсера. Уже сам факт, що вони взялися за цей ремонт, доводить — вони нас бояться. Ці дурні намагаються нас заспокоїти, але ж ми не звернемо зі свого шляху, чи не так?

Кулак Лепольда врізався в долоню.

— Ні, поки я — король Анакреона.

Губи Вініса сіпнулися в зловтішній посмішці.

— До того ж, ми повинні дочекатися приїзду Сальвора Гардіна.

— Сальвора Гардіна! — У короля округлилися очі, і його безбороде молоде обличчя майже втратило жорсткий вираз.

— Так, Лепольде. Сам лідер Фундації прилетить на твій день народження — мабуть, щоб заспокоїти нас своїми лестощами. Але це йому не допоможе.

— Сальвор Гардін! — Це вже був просто шепіт.

Вініс насупився.

— Тебе лякає це ім’я? Це ж той самий Сальвор Гардін, який під час минулого візиту читав нам нотації про всяку дурню. Ти не забув цю смертельну образу королівського дому? Та ще й від простолюдина. Він — бруд зі стічної канави.

— Ні. Думаю, що ні. Я не забуду! Ми йому відплатимо, але… але я трохи боюся.

Регент підвівся.

— Боїшся? Чого ти боїшся? Ти, малий… — Він замовк.

— Розумієте, це було б… е-е-е… свого роду блюзнірством — напасти на Фундацію. Я маю на увазі… — Він замовк.

— Продовжуй.

Лепольд розгублено сказав:

— Я маю на увазі, що якщо Дух Галактики насправді існує, йому… е-е-е… це може не сподобатися. Ви не думаєте?

— Ні, не думаю, — пролунала жорстка відповідь. Вініс знову присів, скрививши губи в ексцентричній посмішці. — Отже, ти всерйоз морочиш собі голову через Духа Галактики? Ось що буває, коли залишити тебе без нагляду. Як я розумію, ти трохи послухав Верісофа.

— Він багато пояснював…

— Про Духа Галактики?

— Так.

— Що ж, ти ще дитина, він вірить у весь цей спектакль ще менше, ніж я, а в це я взагалі не вірю. Скільки разів тобі казали, що все це нісенітниці?

— Ну, я знаю. Але Верісоф каже…

— Не звертай уваги на Верісофа. Це нісенітниці.

Запала коротка, бунтівна тиша, а потім Лепольд сказав:

— Усі думають так само. Я маю на увазі всі ці розмови про Пророка Гарі Селдона і про те, що він визначив завдання для Фундації продовжувати поширювати його заповіді про те, що одного дня галактичний рай повернеться, а кожен, хто не дотримуватиметься заповідей, буде знищений назавжди. Вони вірять у це. Я головував на святах, і я впевнений, що вони вірять.

— Так, вони вірять, а ми — ні. І ти маєш бути вдячний, що це так, бо якщо вірити в ці дурниці, то ти є королем з ласки Божої і сам — напівбог. Це дуже зручно. Усуває всі можливості бунтів і гарантує абсолютний послух у всьому. І саме тому ти, Лепольде, мусиш узяти активну участь у війні проти Фундації. Я — регент і повністю людина. А ти — король і є для них напівбогом.

— Але ж я вважаю, що насправді це не так, — замислено сказав король.

— Ні, не так, — пролунала в’їдлива відповідь, — але ти є таким для кожного, крім людей з Фундації. Розумієш? Для всіх, крім них. Щойно ми їх знищимо, не буде нікого, хто відкидав би твою божественність. Подумай про це!

— І після цього ми зможемо самі керувати блоками живлення в храмах і кораблях, що літають без людей, святою їжею, що лікує рак, і всім іншим? Верісоф казав, що це можуть робити лише ті, кого благословив Дух Галактики…

— Так, Верісоф сказав! Верісоф — твій найбільший ворог після Сальвора Гардіна. Залишайся зі мною, Лепольде, і не турбуйся через них. Разом ми зможемо відродити Імперію — не просто королівство Анакреон — а державу, що охопить кожне з мільярдів сонць Імперії. Це ж краще, ніж словесний «Галактичний Рай»?

— Та-а-ак.

— Хіба може Верісоф пообіцяти більше?

— Ні.

— Дуже добре. — Його голос став безапеляційним. — Гадаю, ми можемо вважати, що це питання розв’язане. — Він не чекав на відповідь. — Іди. Я спущуся пізніше. І ще одне, Лепольде.

Молодий король повернувся на порозі.

Вініс усміхався, але очі залишалися серйозними.

— Будь обережним на цих полюваннях на Ньяка, мій хлопчику. Після нещасного випадку з твоїм батьком у мене час від часу з’являються дивні передчуття щодо тебе. У метушні, коли дротики від голкових рушниць протикають повітря, нічого не можна сказати. Сподіваюся, ти будеш обережним. І вчиниш із Фундацією так, як я сказав, чи не так?

Очі Лепольда розширилися й опустилися від дядькового погляду.

— Так, звичайно.

— Добре! — Він невиразно подивився вслід племіннику й повернувся до столу.

А думки Лепольда були сумними та аж ніяк не безстрашними. Може, і справді було б краще розгромити Фундацію й здобути енергію, про яку казав Вініс. Але потім, коли війна закінчиться й він безпечно сидітиме на троні… Він гостро усвідомив той факт, що Вініс та його два нахабні синки зараз є наступними в черзі на престол.

Але король — він. А королі можуть наказувати страчувати людей.

Навіть дядьків і кузенів.

4

Льюїс Борт був одним із найактивніших після Сермака в згуртуванні тих дисидентських елементів, що тепер злилися в багатоголосу Партію дії. Однак у складі депутації, яка навідала Сальвора Гардіна майже півроку тому, його не було. Не тому, що його зусиль не визнавали; зовсім навпаки. Він був відсутній з тієї простої причини, що в цей час перебував на головній планеті Анакреона.

Він відвідав її як приватна особа. Не зустрічався з жодним урядовцем і не зробив нічого важливого. Просто дивився на темні куточки жвавої планети і пхав присадкуватого свого носа в запилюжені закапелки.

Він повернувся наприкінці короткого зимового дня, що почався хмарами й скінчився снігом, і протягом години сидів за восьмикутним столом у будинку Сермака.

Його перші слова явно не були розраховані на те, щоб покращити атмосферу зборів, учасники яких і без того були сильно пригнічені засніженими сутінками надворі.

— Боюся, — сказав він, — що наша позиція — це те, що зазвичай мелодраматично називають «безнадійним випадком».

— Ти так думаєш? — похмуро спитав Сермак.

— Це очевидно, Сермаку. Тут немає місця іншим думкам.

— Озброєння… — дещо нав’язливо почав Докор Вальто, але Борт відразу ж його перебив.

— Забудь про це. Це вже стара історія. — Його очі блукали по колу. — Я маю на увазі людей. Визнаю, що спочатку моя ідея полягала в тому, щоб викликати якийсь палацовий переворот і поставити королем когось більш сприятливого для Фундації. Це була хороша ідея. І вона досі хороша. Тільки в ній є один дріб’язковий недолік, що робить її неможливою. Великий Сальвор Гардін уже про це потурбувався.

Сермак кисло сказав:

— Якщо ти, Борте, розповіси нам подробиці…

— Подробиці! Немає ніяких подробиць! Це не так просто зробити. Через цю кляту ситуацію на Анакреоні. І релігію, яку там створила Фундація. Вона працює!

— Чудово!

— Ви повинні побачити, як це працює, щоб зрозуміти її значення. Усе, що ви тут бачите, — це велика школа з підготовки священиків і іноді спеціальна вистава для прочан у темному кутку міста. На нас це практично не впливає. А от на Анакреоні…

Лем Таркі манірно погладив пальцем свою борідку в стилі ван Дейка[5] й прокашлявся.

— Що це за релігія? Гардін завжди казав, що це просто ненадійні дурниці, які потрібні, щоб змусити їх приймати нашу науку без жодних запитань. Пам’ятаєш, Сермаку, що він казав нам того дня…

— Пояснення Гардіна, — сказав Сермак, — не завжди слід сприймати як щиру правду. Але, Борте, що це за релігія?

Борт замислився.

— З етичної точки зору вона чудова. Мало чим відрізняється від різноманітних філософій старої Імперії. Високі моральні стандарти й усе таке. З цієї точки зору немає на що скаржитися. Релігія є одним з найбільших цивілізаційних впливів в історії, і під цим оглядом вона виконує…

— Це ми знаємо, — нетерпляче сказав Сермак. — Ближче до справи.

— Ось. — Борт трохи зніяковів, але не подав виду. — Ця релігія (яку, зауважте, Фундація плекає й заохочує) побудована на суворих авторитарних засадах. Духовенство одноосібно контролює всі наукові інструменти, які ми передали Анакреону, але вони навчилися поводитися з цими інструментами лише шляхом досвіду. Вони щиро вірять у цю релігію, у… е-е-е… духовну цінність енергії, якою керують. Наприклад, два місяці тому якийсь ідіот зламав електростанцію у Фессалекійському храмі — одному з найбільших. Звичайно, він забруднив місто. Усі вважали це Божою відплатою, у тому числі й священики.

— Пам’ятаю. У газетах подавали дещо перекручену версію цієї історії. Я не розумію, до чого ти хилиш.

— Тоді слухай, — сухо сказав Борт. — Духовенство формує ієрархію, на вершині якої знаходиться король, якого розглядають як у певному сенсі другорядного Бога. Він абсолютний монарх з Божої ласки, і люди повністю вірять у це, у тому числі й священики. Ти не можеш повалити такого короля. Тепер розумієш?

— Зачекай, — сказав Вальто у цей момент, — що ти мав на увазі, коли сказав, що все це зробив Гардін? Як він бере в цьому участь?

Борт з гіркотою глянув на нього.

— Фундація старанно заохочує цей обман. Ми доклали усіх наукових зусиль до цієї містифікації. Немає жодного свята, де не головував би король, оточений радіоактивною аурою, що сяє по всьому тілу й піднімається в нього над головою, немов віночок. Кожен, хто торкається його, отримує сильні опіки. Він може пересуватися в повітрі з місця на місце, ніби натхненний божественним духом. Коли він рухається, храм наповнюється перламутровим світлом. Цим доволі простим трюкам немає кінця; але навіть священики вірять у них, хоча й працюють з ними особисто.

— Погано! — сказав Сермак, прикусивши губу.

— Я заливаюся сльозами, мов фонтан у Ратушному парку, — щиро сказав Борт, — коли думаю про те, який шанс ми проґавили. Візьміть ситуацію, що була тридцять років тому, коли Гардін урятував Фундацію від Анакреона… У ті часи анакреонці не мали жодного уявлення про те, що Імперія занепадає. Вони були більшою чи меншою мірою заклопотані своїми справами, такими, як Зеонське повстання, але навіть після того, як увірвалися всі зв’язки і дідусь Лепольда, який був піратом, оголосив себе королем, вони так і не зрозуміли, що Імперії — капут.

— Якби Імператор мав мужність спробувати, то він міг би повернути собі контроль над ними за допомогою двох крейсерів і внутрішнього бунту, який би точно став реальністю. І ми, ми теж могли зробити те саме. Але ж ні, Гардін створив поклоніння монарху. Особисто я цього не розумію. Чому? Чому? Чому?

— А що робить Верісоф? — раптом запитав Джейм Орсі. — Колись він був одним із передових прибічників прямої дії. Що він там робить? Він що, теж осліп?

— Не знаю, — різко відповів Борт. — Він для них первосвященик. Наскільки я знаю, він не робить нічого, крім того, що дає поради духовенству з технічних питань. Номінальний очільник, чорт забирай, номінальний очільник!

Навколо запала тиша, і всі повернулися до Сермака. Молодий партійний лідер нервово погриз ніготь, а потім голосно сказав:

— Нікчема. Це все підозріло!

Він озирнувся навколо й енергійно додав:

— Невже Гардін такий дурень?

— Схоже на те, — знизав плечима Борт.

— У жодному разі! Тут щось не так. Щоб так ретельно й безнадійно перерізати наші горлянки, потрібна колосальна дурість. Гардін міг би зробити набагато більше, навіть якби й був дурнем, що я відкидаю. З одного боку, створити релігію, яка знищить усі можливості внутрішніх проблем. З іншого, озброювати Анакреон усіма можливими видами зброї. Я цього не розумію.

— Визнаю, справа трохи незрозуміла, — сказав Борт, — але факти є. Що ще ми можемо думати?

Вальто уривчасто мовив:

— Відкрита зрада. Вони йому платять.

Але Сермак нетерпляче похитав головою.

— Ні, цього я теж не бачу. Уся ця справа схожа на якесь божевілля й безглуздя… Скажи мені, Борте, ти щось чув про крейсер, який Фундація планує відремонтувати й передати анакреонському флоту?

— Крейсер?

— Старий імперський крейсер…

— Ні, не чув. Але це нічого не означає. Флотські приміщення — це релігійні святилища, які повністю закриті від сторонніх. Ніхто нічого не чує про флот.

— Ну, чутки все-таки просочилися. Дехто з партії підняв це питання в Раді. І, знаєте, Гардін нічого не заперечив. Його представники засудили тих, хто плеще язиками, і все. Це може мати значення.

— Усе складається докупи, — підсумував Борт. — Якщо це правда, це абсолютне божевілля. Гірше й бути не може.

— Я вважаю, — сказав Орсі, — що в Гардіна немає ніякої таємної зброї, на яку він може очікувати. Це може…

— Авжеж, — злобно вигукнув Сермак, — величезний чортик з табакерки, який вискочить у певний психологічний момент і доведе старого Вініса до серцевого нападу. Фундації легше підірвати себе й урятуватися від цих мук невизначеності, якщо доведеться залежати від якоїсь таємної зброї.

— Отже, — сказав Орсі, поспішно змінюючи тему, — питання зводиться до одного. Скільки в нас, Борте, лишилося часу?

— Добре. Це питання. Не дивіться так на мене, я не знаю. В анакреонській пресі взагалі ніколи не згадують про Фундацію. Зараз у ній повно матеріалів про прийдешні свята й більше нічого. Як ви розумієте, наступного тижня Лепольд досягне повноліття.

— Тоді рахунок іде на місяці. — Вальто вперше за цей вечір усміхнувся. — Це дає нам час…

— Це дає нам час? Дурниці! — не втерпів Борт. — Кажу вам, король для них Бог. Невже ви думаєте, що йому доведеться вести в народі пропагандистську кампанію, щоб підняти бойовий дух? Невже ви думаєте, що йому доведеться звинуватити нас в агресії, розраховуючи на дешеву емоційність? Коли настане час для удару, Лепольд віддасть наказ і люди підуть у бій. Отак. У цьому й полягає диявольський задум цієї системи. У Богові не сумніваються. Він може віддати наказ хоч завтра, наскільки мені відомо; і будьте певні, цей наказ обов’язково виконають.

Усі заговорили відразу, і Сермак грюкнув кулаком об стіл, щоб замовкли. У цю мить відчинилися вхідні двері й унизу затупотів Леві Нораст. Він вибіг по сходах, струшуючи сніг з пальта.

— Гляньте на це! — крикнув він, кинувши на стіл холодну, засніжену газету. — Візікастери теж цим переповнені.

Газету розгорнули, і п’ять голів схилилися над нею.

Сермак тихо сказав:

— О великий космосе! Він збирається на Анакреон! Збирається на Анакреон!

— Це зрада, — заверещав Таркі, раптом розхвилювавшись. — Чорт мене забирай, якщо Вальто не правий. Він продав нас і тепер летить за своїми грошима.

Сермак підвівся.

— Тепер у нас немає вибору. Завтра я проситиму Раду, щоб Гардіну висловили недовіру. А якщо це не вдасться…

5

Сніг перестав падати, але вже встиг добряче замести землю, тож лискучому автомобілю було важко просуватися порожніми вулицями. Тьмяне сіре світло світанку було холодним не лише в поетичному, а й у буквальному сенсі — навіть у бурхливій політичній ситуації Фундації ніхто, ані прибічник прямої дії, ані прибічник Гардіна, не був настільки завзятим, щоб так рано починати вуличні акції.

Йохану Лі це не подобалося, і його бурчання ставало все голоснішим.

— Гардіне, так недобре. Вони скажуть, що ти втік.

— Хай кажуть, якщо хочуть. Я маю дістатися Анакреона й хочу це зробити без проблем. Зараз, Лі, цього достатньо.

Гардін відкинувся на м’яке сидіння й злегка здригнувся. Це було не через холод — машина добре прогріта всередині, — але в цьому засніженому світі було щось байдуже, що дратувало його навіть через скло.

Він задумливо сказав:

— Колись, як дійдуть у нас до цього руки, ми повинні покращити погодні умови на Термінусі. Це можливо зробити.

— Я, — відповів Лі, — хочу спершу побачити зробленим інше. Наприклад, як щодо того, щоб покращити погодні умови для Сермака? Хороша суха камера, де цілий рік буде 25 градусів за Цельсієм, дуже згодилася б.

— І тоді мені справді потрібні були б охоронці, — сказав Гардін, — а не лише ці двоє. — Він кивнув на двох здоровил, які сиділи попереду біля водія, оглядаючи порожні вулиці жорстким поглядом і тримаючи руки на атомних бластерах. — Ти, вочевидь, хочеш розпалити громадянську війну.

— Я? У цьому багатті є й інші дрова, і, скажу тобі, розпалювати їх особливо не треба. — Він почав рахувати, загинаючи свої грубуваті пальці. — Перша: учора Сермак підняв галас у міській раді, вимагаючи імпічменту.

— Він мав повне право це зробити, — холодно відповів Гардін. — До того ж, його пропозицію було відкинуто 206 голосами проти 184.

— Звичайно. Перевагою у двадцять два голоси, хоча ми розраховували щонайменше на шістдесят. Не заперечуй; я знаю, що ти розраховував.

— Так, до поразки було недалеко, — зізнався Гардін.

— Добре. І друга: після голосування п’ятдесят дев’ять членів Партії прибічників прямої дії піднялися на задні лапки й випарувалися із зали засідань.

Гардін мовчав, і Лі продовжив:

— І третя: перед тим як піти, Сермак кричав, що ти зрадник і збираєшся на Анакреон за своїми грошима, що більшість, яка відмовилася голосувати за імпічмент, є співучасниками зради і що їхня партія недаремно називається Партією прибічників прямої дії. Що це означає?

— Гадаю, що проблеми.

— А тепер ти тікаєш на світанку, наче злодій. Ти повинен сміливо подивитися їм в очі, Гардіне, і якщо доведеться, оголосити воєнний стан, заради космосу!

— Насильство — це останній притулок…

— …некомпетентності. Дурня!

— Добре, побачимо. А тепер послухай мене уважно, Лі. Тридцять років тому відчинилося Часове Сховище і на п’ятдесяту річницю від заснування Фундації з’явилося звернення, записане Гарі Селдоном, щоб дати нам перше розуміння того, що відбувається насправді.

— Пам’ятаю. — Лі кивнув, згадуючи той день з напівусмішкою. — Це був день, коли ми взяли під контроль уряд.

— Правильно. Це був час нашої першої серйозної кризи. Це наша друга — і за три тижні буде вісімдесята річниця від заснування Фундації. Іншими словами, тобі не здається, що це має якесь значення?

— Ти хочеш сказати, що він знову з’явиться?

— Я не завершив. Розумієш, Селдон нічого не казав про повернення, але це ж лише частина усього його плану. Він завжди робив усе можливе, щоб уберегти від нас свої передбачення. Не існує жодного способу дізнатися, чи налаштований комп’ютер на подальше відкриття Сховища, за винятком демонтажу, — і цілком можливо, що він запрограмований на самознищення на той випадок, якщо ми спробуємо це зробити. Я ходив туди кожен ювілей після першої появи, просто про всяк випадок. Він ніколи не з’являвся, але це перший раз із того часу, як у нас справжня криза.

— Тоді він з’явиться.

— Можливо, я не знаю. Але суть ось у чому. Сьогодні на засіданні Ради, відразу ж після того, як ти повідомиш, що я полетів на Анакреон, ти додатково зробиш офіційне оголошення, що 14 березня відбудеться демонстрація іншого запису Гарі Селдона з посланням, яке має надзвичайно важливе значення й стосується нещодавньої успішно завершеної кризи. Лі, це дуже важливо. Більше нічого не додавай, скільки б питань тобі не ставили.

Лі подивився на нього.

— А вони в це повірять?

— Це неважливо. Це їх спантеличить, а я цього й хочу. Вони будуть думати, правда це чи ні, а якщо ні, то навіщо мені це. І вирішать відкласти будь-які дії до 14 березня. Я повернуся значно раніше.

Лі невпевнено глянув на нього.

— Але ця фраза «успішно завершена». Це ж брехня.

— Так, і ця брехня їх дуже спантеличить. Ось і космопорт!

Космічний корабель здавався похмурим і великим у сутінках. Гардін пробрався до нього крізь снігові замети і, стоячи біля відчиненого шлюзу, помахав рукою.

— Бувай, Лі. Я ненавиджу те, що доводиться залишати тебе на розпеченій сковороді, але мені більше нікому довіряти. А тепер, будь ласка, тримайся подалі від вогню.

— Не турбуйся. Сковорода вже достатньо нагрілася. Я виконуватиму накази. — Він зробив крок назад, і шлюз зачинився.

6

Сальвор Гардін не відразу полетів на Анакреон — планету, ім’я якої носило королівство. Він прибув туди лише за день до коронації, побувавши у восьми найбільших зоряних системах королівства й зупиняючись там лише для того, щоб переговорити з місцевими представниками Фундації.

Після цієї поїздки в нього залишилося гнітюче відчуття від розмірів королівства. Це був маленький уламок, мізерна плямка в порівнянні з немислимими обширами Галактичної Імперії, від якої воно колись відокремилося; але для людини, яка звикла мислити в масштабах однієї, до того ж малонаселеної планети, розміри та населення Анакреона здавалися приголомшливими.

Чітко вписуючись у межі старої префектури Анакреон, воно обіймало двадцять п’ять зоряних систем, із них шість включали більш ніж один населений світ. Населення становило дев’ятнадцять мільярдів і хоч було меншим, ніж у період розквіту Імперії, швидко зростало завдяки розвитку науки, який заохочувався Фундацією.

І лише тепер Гардін відчув, наскільки складним виявилося це завдання. Навіть через тридцять років ядерною енергією постачалася лише планета, де знаходилася столиця. Зовнішні провінції, як і раніше, мали величезні території, де ще не було відновлено ядерну енергетику. Навіть той прогрес, якого вдалося досягти, був би неможливий, якби не залишилося працездатних об’єктів з часу занепаду Імперії.

Коли Гардін таки прилетів на столичну планету, тут припинилося все нормальне життя. У зовнішніх провінціях і досі тривали урочистості; але й тут, на Анакреоні, не було нікого, хто не брав би активної участі в гарячковому релігійному видовищі, що знаменувало досягнення повноліття їхнім богом-королем Лепольдом.

Гардіну вдалося висмикнути виснаженого та замученого Верісофа, перш ніж посол був змушений знову побігти керувати ще одним храмовим святом. Але ці півгодини були найвдалішими, і Гардін добре підготувався до нічних феєрверків.

Загалом він тільки спостерігав, оскільки побоювався релігійних ритуалів, які йому, безсумнівно, довелося б виконувати, якби його впізнали. Тож коли бальну залу палацу заповнила блискуча орда найвищої і найшляхетнішої знаті королівства, його притисли до стіни й майже не звертали уваги. Його представили Лепольду як одного з багатьох, хто стояв у довгій черзі на безпечній відстані. Король стояв окремо, самотній і приголомшливо величний, оточений смертельним сяйвом радіоактивної аури. А менш ніж за годину цей король посяде своє місце на масивному троні з родій-іридієвого сплаву з коштовним золотим гравіюванням, а потім трон повільно підніметься в повітря й зависне перед великим вікном, у якому юрби простолюду побачать свого короля й кричатимуть, доводячи себе ледь не до інсульту. Звичайно, трон не був би таким масивним, якби не мав усередині екранованого ядерного двигуна.

Було вже по одинадцятій вечора. Гардін крутився й ставав навшпиньки, щоб краще бачити видовище. Він придушив у собі бажання залізти на стілець. А потім побачив, як крізь натовп до нього пробивається Вініс, і розслабився.

Вініс повільно просувався вперед. Майже на кожному кроці йому доводилося обмінюватися люб’язними фразами з якимось шанованим шляхтичем, чий дід допоміг діду Лепольда захопити королівство й за це отримав герцогський титул.

А потім він відірвався від останнього обмундированого пера й наблизився до Гардіна. Його губи кривилися в самовдоволеній посмішці, а з-під сивих брів дивилися темні очі, у яких теж виблискувало задоволення.

— Мій дорогий Гардіне, — тихо сказав він, — ви, мабуть, очікували, що тут буде нудно, раз приїхали інкогніто.

— Мені не нудно, ваша високосте. Усе це надзвичайно цікаво. Знаєте, у нас на Термінусі немає подібних видовищ.

— Не сумніваюся. Ми можемо пройти в мої покої, де можна поговорити довше й більш конфіденційно?

— Звичайно.

Узявшись за руки, вони піднялися сходами, і чимало старих герцогинь здивовано дивилися їм услід, думаючи, хто такий цей незвично одягнений і непримітний незнайомець, якому принц-регент приділяє таку увагу.

У покоях Вініса Гардін розслабився від ідеального комфорту й, пробурмотівши слова вдячності, прийняв келих якогось алкоголю, який регент наповнив власноруч.

— Це локридське вино, Гардіне, — сказав Вініс, — із королівських підвалів. Справжнє — йому вже два століття. Його заклали за десять років до Зеонського повстання.

Вони випили, і Вініс ввічливо додав, заповнюючи паузу:

— А невдовзі буде Імператор Периферії, а далі… хто зна? Можливо, колись і вся Галактика буде возз’єднана.

— Безсумнівно. Анакреоном?

— Чому б і ні? За підтримки Фундації наша наукова перевага над рештою периферії була б беззаперечною.

Гардін поставив порожній келих і сказав:

— Ну, так, звичайно, якщо не брати до уваги того, що Фундація зобов’язана допомагати будь-якій державі, яка просить її про наукову допомогу. Через високий ідеалізм нашого уряду та велику моральну мету нашого засновника Гарі Селдона ми не можемо надавати комусь особливу опіку. Тут нічого не вдієш, ваша високосте.

Посмішка на обличчі Вініса стала ширшою.

— Якщо висловлюватися популярно, Дух Галактики допомагає тим, хто допомагає собі сам. Я добре розумію, що з власної волі Фундація ніколи б не допомагала Анакреону.

— Я б так не сказав. Ми відремонтували для вас імперський крейсер, хоча моя рада навігації бажала залишити його для себе з дослідницькою метою.

Регент з іронією повторив останні слова:

— З дослідницькою метою! Так! Однак ви б не ремонтували його, якби я не погрожував вам війною.

Гардін зробив примирливий жест.

— Не знаю.

— А я знаю! І ця загроза існувала завжди.

— І досі існує?

— Зараз вже надто пізно, щоб говорити про загрози. — Вініс кинув швидкий погляд на годинник, що стояв у нього на столі. — Послухайте, Гардіне, ви вже одного разу були на Анакреоні. Ви були тоді молоді; ми обидва були молоді. Але навіть тоді ми абсолютно по-різному дивилися на речі. Ви той, кого називають миролюбною людиною, чи не так?

— Гадаю, що так. Принаймні я вважаю, що насильство — це неекономічний спосіб досягнення мети. Завжди існують кращі замінники, хоча іноді вони можуть бути менш прямі.

— Так, я чув про ваш знаменитий вислів: «Насильство — останній притулок некомпетентності». І все ж таки, — регент легенько почухав за вухом, перебуваючи під впливом цієї абстракції, — я б точно не назвав себе некомпетентним.

Гардін ввічливо кивнув і нічого не відповів.

— І при всьому цьому, — продовжував Вініс, — я завжди вірив у пряму дію. Я вірив у те, що треба прокладати прямий шлях до своєї мети й іти цим шляхом. Я багато чого домігся в такий спосіб і цілком розраховую досягти ще більше.

— Я знаю, — перервав його Гардін. — Я вірю, що ви прокладаєте той шлях, який описали для себе і своїх дітей, і він веде до трону, беручи до уваги нещодавню нещасну смерть батька короля — вашого брата — і ненадійний стан здоров’я короля. У нього ж ненадійний стан здоров’я, чи не так?

Вініс насупився, кинувши на нього недобрий погляд, його голос став жорсткішим.

— З вашого боку, Гардіне, було б розумніше уникати певних тем. Ви, можливо, уважаєте себе привілейованою особою як мер Термінуса і тому робите… е-е-е… недоречні зауваження. Якщо це так, то, будь ласка, позбавтеся подібних ілюзій. Я не з тих, кого можна налякати словами. Така моя філософія життя: труднощі зникають, якщо сміливо повертатися до них обличчям, і я ніколи не повертався спиною до жодної проблеми.

— Не сумніваюся. До якої конкретної проблеми ви відмовляєтеся повертатися спиною зараз?

— Моя проблема, Гардіне, полягає в тому, щоб переконати Фундацію співпрацювати. Ваша миротворча політика призвела вас до кількох дуже серйозних помилок, просто тому, що ви недооцінили зухвалість свого супротивника. Не всі так бояться прямих дій, як ви.

— Наприклад? — запитав Гардін.

— Наприклад, ви самі прилетіли на Анакреон і самі прийшли разом зі мною в мої покої.

Гардін озирнувся.

— А що не так?

— Нічого, — сказав регент, — за винятком того, що за дверима стоять п’ятеро поліцейських охоронців, які добре озброєні й готові стріляти. Не думаю, Гардіне, що ви зможете звідси піти.

Мер підняв брови.

— У мене немає бажання негайно піти. Невже ви мене настільки боїтеся?

— Я вас узагалі не боюся. Але це може служити для вас доказом моєї рішучості. Назвімо це однією з дій.

— Називайте це як завгодно, — байдуже сказав Гардін. — Я не турбуватимуся через цей інцидент, як би ви його не назвали.

— Я впевнений, що це ставлення з часом зміниться. Але ви зробили й іншу помилку, Гардіне, більш серйозну. Здається, що планета Термінус є абсолютно незахищеною.

— Звичайно. Чого нам боятися? Ми не загрожуємо нічиїм інтересам і готові бути однаково корисними для всіх.

— І, залишаючись при цьому безпорадними, — вів далі Вініс, — ви допомагаєте нам озброюватися, надаючи особливу допомогу в розвитку нашого флоту, великого флоту. Фактично, флоту, який після того, як ви пожертвували імперським крейсером, є практично непереможним.

— Ваша високосте, ви марнуєте час. — Гардін зробив вигляд, ніби хоче підвестися. — Якщо ви хочете оголосити війну й повідомляєте про це, дозвольте мені відразу ж поінформувати про це наш уряд.

— Сядьте, Гардіне. Я не оголошую війну, а ви ніколи не зв’яжетеся зі своїм урядом. Коли війна розпочнеться — без оголошення, Гардіне, розпочнеться, — Фундація буде своєчасно поінформована про це пострілами з ядерних бластерів анакреонського флоту, яким керує мій син на флагмані «Вініс» — колишньому крейсері імператорського флоту.

Гардін насупився.

— Коли все це станеться?

— Якщо вас справді це цікавить, кораблі флоту залишили Анакреон рівно п’ятдесят хвилин тому, об одинадцятій, і перший постріл буде зроблено, щойно вони побачать Термінус, що може бути завтра опівдні. Можете вважати себе військовополоненим.

— Саме таким я себе й вважаю, ваша високосте, — сказав Гардін, усе ще суплячись. — Але я розчарований.

Вініс презирливо пирхнув.

— І це все?

— Так. Я думав, що момент коронації — північ, самі знаєте, — буде логічним часом для того, щоб почати рух флоту. Очевидно, ви хочете почати війну ще регентом. В іншому випадку це було б більш драматично.

Регент утупився в нього.

— Про що ви говорите, заради космосу?

— Невже ви не розумієте? — тихо сказав Гардін. — Я призначив свій контрудар на північ.

Вініс підхопився з крісла.

— Ваш блеф на мене не діє. Немає ніякого контрудару. Якщо ви розраховуєте на підтримку інших королівств, забудьте про це. Їхні флоти не зрівняються з нашим, разом узяті.

— Я знаю. Я не збираюся стріляти. Усе просто: тиждень тому я підготував повідомлення, що сьогодні опівночі Анакреон буде відлучено від церкви.

— Відлучено?

— Так. Якщо ви не зрозуміли, поясню: кожен священик на Анакреоні оголошує страйк, доки я не скасую свій наказ. А я не можу цього зробити, доки я в ув’язненні, і не хочу, навіть якщо мене звільнять! — Він нахилився вперед і додав, раптово пожвавившись: — Ви розумієте, ваша високосте, що напад на Фундацію — це блюзнірство найвищої міри?

Вініс явно намагався тримати себе в руках.

— Гардіне, не треба цього. Залиште це для черні.

— Мій любий Вінісе, а ви думаєте, на кого це розраховано? Уявіть собі, що останні півгодини кожен храм Анакреона заповнений натовпом, що слухає священика, який проповідує їм саме це. Немає жодної людини, чоловіка або жінки, на Анакреоні, яка не знала б, що їхній уряд розпочав підступний, нічим не спровокований напад на центр їхньої релігії. До опівночі залишилося лише чотири хвилини. Вам краще спуститися до бальної зали й спостерігати за подіями. Я буду в безпеці — за дверима стоять п’ятеро охоронців. — Він відкинувся на спинку крісла, налив собі ще один келих локридського вина та з абсолютною байдужістю глянув на стелю.

Вініс, розлютившись, вибіг із кімнати.

У бальній залі нависла тиша, коли всі розступилися, очистивши шлях до трону. Тепер на ньому сидів Лепольд, упевнено поклавши руки на підлокітники, його голова була високо піднята, на обличчі панував стриманий вираз. Величезні люстри потьмяніли, і в розсіяному різнобарвному світлі від нуклеоламп, що ними була всіяна склепінчаста стеля, мужньо засвітилася королівська аура, піднімаючись над головою і формуючи корону.

Вініс зупинився на сходах. Ніхто його не бачив, усі погляди були спрямовані на трон. Він стиснув кулаки й залишився на місці; Гардіну не вдасться нічого домогтися від нього обманом.

А потім трон зарухався. Він безшумно піднявся вгору й повільно рушив. Повільно піднявшись із помосту, спустившись сходами, а потім горизонтально, тримаючись за п’ять сантиметрів від підлоги, він наблизився до величезного відчиненого вікна.

Коли пролунали дзвони, що означали північ, він зупинився перед вікном — і аура короля зникла.

На мить король завмер, не рухаючись, його обличчя скривилося від подиву, без аури воно було, як у звичайної людини; а потім трон захитався й упав, із глухим стуком розбившись об підлогу. Якраз у цей момент у палаці вимкнулося світло.

Крізь голосний вереск і замішання прорвався могутній голос Вініса:

— Візьміть смолоскипи! Візьміть смолоскипи!

Він проштовхався до дверей крізь натовп. Ззовні до темного приміщення забігли палацові стражники.

Якимось чином у залі з’явилися смолоскипи — ті самі, які мали використати в смолоскипній ході вулицями міста після коронації.

У гвардійців, які повернулися до бальної кімнати, було повно смолоскипів — синіх, зелених, червоних; у дивному світлі було видно налякані та стривожені обличчя.

— Вам не буде завдано ніякої шкоди, — кричав Вініс. — Залишайтеся на своїх місцях. Світло невдовзі з’явиться.

Він повернувся до капітана гвардійців, який нерухомо стояв наввипинки.

— Що це, капітане?

— Ваша високосте, — негайно пролунала відповідь, — палац оточений людьми з міста.

— Чого вони хочуть? — загарчав Вініс.

— Їх очолює священик. Ми впізнали в ньому первосвященика Полі Верісофа. Він вимагає негайного звільнення мера Сальвора Гардіна й припинення війни проти Фундації. — Офіцер говорив без емоцій, але його очі неспокійно рухалися.

Вініс крикнув:

— Якщо хтось із черні спробує прорватися до палацу, стріляйте на ураження. Поки що більше нічого не робіть. Нехай собі виють! Завтра з ними розберемося.

Залою розійшлися смолоскипи, і приміщення знову засяяло. Вініс кинувся до трону, що досі стояв біля вікна, та стягнув з нього враженого Лепольда з восковим обличчям.

— Ходімо зі мною. — Він краєчком ока глянув у вікно. Місто накрила непроглядна темрява. Знизу було чути хрипкі, схвильовані крики натовпу. Тільки справа, де стояв Арголідський храм, було видно ілюмінацію. Він сердито вилаявся та потягнув короля за собою.

Вініс увірвався у свої покої, п’ятеро гвардійців ішли за ним по п’ятах. Лепольд ішов із широко розплющеними очима, з переляку втративши дар мови.

— Гардіне, — хрипко сказав Вініс, — ви граєтеся з силами, що для вас занадто великі.

Мер проігнорував його. Він залишився спокійно сидіти в перловому світлі кишенькової нуклеолампи, що стояла збоку від нього, на обличчі було видно легку іронічну посмішку.

— Доброго ранку, ваша величносте, — звернувся він до Лепольда. — Вітаю вас із коронацією.

— Гардіне, — знову закричав Вініс, — накажіть священикам повернутися до своїх занять.

Гардін кинув на нього холодний погляд.

— Накажіть їм самі, Вінісе, і побачите, хто грається із занадто великими для нього силами. Просто зараз на Анакреоні не крутиться жодне колесо. Ніде, крім храмів, не горить світло. Ніде, крім храмів, не тече вода. На тій половині планети, де зараз зима, немає жодної калорії тепла, окрім як у храмах. Лікарні більше не приймають пацієнтів. Електростанції закрили. Усі кораблі приземлилися. Якщо вам це не до вподоби, Вінісе, ви можете наказати священикам повернутися до своїх занять. А я цього робити не хочу.

— Заради космосу, Гардіне, я це зроблю. Якщо це проба сил, то нехай. Побачимо, чи зможуть ваші священики встояти перед армією. Сьогодні вночі кожен храм на планеті буде взятий під контроль військових.

— Дуже добре, але як ви збираєтеся давати накази? Усі лінії зв’язку на планеті вимкнені. Ви побачите, що ані радіохвилі, ані гіперхвилі не працюватимуть. Фактично, єдиний засіб зв’язку на цій планеті, що працюватиме — за межами храмів, звичайно, — це телевізор, що стоїть у цій кімнаті, і я налаштував його лише на прийом.

Поки Вініс даремно намагався перевести дихання, Гардін продовжив:

— Якщо хочете, можете наказати своїй армії захопити храм Арголіди, що знаходиться біля палацу, і використати ультрахвильові передавачі, щоб зв’язатися з іншими частинами планети. Але якщо ви це зробите, боюся, що ваш армійський контингент буде розірваний на шматки натовпом, і хто тоді захищатиме ваш палац? І ваші, Вінісе, життя?

Вініс відповів, ледве вимовляючи слова:

— Ми зможемо протриматися, чорт забирай. Цей день ми протримаємося. Хай виє чернь і немає електрики, але ми все одно вистоїмо. А коли надійде новина, що Фундацію взято, і ваша дорогоцінна чернь зрозуміє, на якій порожнечі побудовано їхню релігію, вони кинуть священиків і виступлять проти них. Ви не протримаєтеся й до середини завтрашнього дня, Гардіне, бо ви можете зупинити електропостачання на Анакреоні, але не мій флот. — Його голос тріумфально хрипів: — Вони вже на шляху, Гардіне, і на чолі їх стоїть великий крейсер, який ви самі й полагодили.

Гардін безтурботно відповів:

— Так, я сам полагодив крейсер, але зробив це по-своєму. Скажіть мені, Вінісе, ви колись чули про гіперхвильову трансляцію? Ні, бачу, що не чули. Ну, десь хвилинки за дві ви дізнаєтеся про її можливості.

Поки він говорив, засвітився телевізор, і Гардін виправився:

— Ні, через дві секунди. Сідайте, Вінісе, і слухайте.

7

Тео Апорат був одним зі священиків найвищого рангу на Анакреоні. Лише з огляду на його старшинство він заслужив бути призначеним на посаду головного капелана флагмана «Вініс».

Але справа була не лише в ранзі або старшинстві. Він знав цей корабель. Він працював над відновленням цього судна під прямим керівництвом святих людей із самої Фундації. За їхніми наказами він уважно перевірив двигуни. Він полагодив екрани, системи зв’язку, закрив дірки на корпусі, зміцнив балки. Йому навіть дозволили допомогти тоді, коли мудрі люди з Фундації встановили пристрій настільки священний, що він ще ніколи не ставився на жоден з кораблів королівства, — гіперхвильовий передавач.

Тож не дивно, що він почувався пригніченим, коли дізнався, для якої мети було перероблено цей славетний корабель. Він не хотів вірити, коли Верісоф сказав йому, що корабель мають використати для жахливого гріха; що його гармати буде спрямовано на велику Фундацію. На ту саму Фундацію, де він навчався в молодості й де отримав усю благодать.

Однак тепер він уже не сумнівався в цьому, коли почув це від адмірала.

Як міг благословенний Богом король дозволити цей мерзенний акт? А може, це й не король? Можливо, це зробив клятий регент Вініс, узагалі нічого не сказавши королю. І син цього самого Вініса, який був адміралом і п’ять хвилин тому сказав йому:

— Потурбуйтеся про наші душі та благословення, отче. А я потурбуюся про свій корабель.

Апорат криво посміхнувся. Він потурбується не лише про душі й благословення, а й про прокляття; скоро принц Лефкін заскиглить.

Тепер він був у кімнаті загального зв’язку. Попереду нього ішов псаломщик, і офіцери, які були на посту, не зробили жодного руху, щоб йому перешкодити. Головний капелан мав право вільно входити до будь-якого приміщення на судні.

— Зачиніть двері, — наказав Апорат і глянув на хронометр. Було за п’ять хвилин дванадцята. Він усе добре розрахував.

Швидкими досвідченими рухами він перемкнув усі маленькі важільці, увімкнувши всі канали зв’язку, тож тепер у кожній частині корабля, що сягав двох миль завдовжки, могли чути його голос і бачити його зображення.

— Солдати королівського флагмана «Вініс», послухайте! Це говорить ваш головний капелан! — Він знав, що його голос чути від корми з атомними бластерами до носа з навігаційними таблицями.

— Ваш корабель, — кричав він, — утягнутий у святотатство. Без вашого відома він здійснює гріх, що прирече душу кожної людини на муки у вічній мерзлоті космосу! Слухайте! Ваш командир збирається взяти курс на Фундацію й бомбардувати це джерело всіх благ, щоб підкорити його своїй гріховній волі. І через цей намір я, в ім’я Галактичного Духа, відстороняю його від командування, бо без благословення Галактичного Духа жодного командування існувати не може. Сам божественний король не може правити без згоди на це Духа.

Тембр його голосу ставав усе нижчим, тоді як псаломщик слухав його з благоговінням, а двоє солдатів — із дедалі більшим страхом.

— А оскільки цей корабель виконує таке диявольське доручення, благословення Духа покидає і його.

Він урочисто підняв руки, і солдати, які стояли перед тисячами телевізорів по всьому кораблю, зіщулилися, коли сповнений гідності капелан заговорив:

— В ім’я Галактичного Духа і його пророка Гарі Селдона, та виконавців його волі, святих людей Фундації, я проклинаю цей корабель. Нехай телевізори, очі цього корабля, стануть сліпими. Нехай його абордажні гаки, що є його руками, будуть паралізовані. Нехай його атомні бластери, які є його кулаками, перестануть працювати. Нехай його серця, двигуни, перестануть битися. Нехай лінії зв’язку, що є його голосом, оніміють. Нехай його вентиляційні пристрої, його дихання, зупиняться. Нехай його ліхтарі, його душа, згаснуть, перетворившись у ніщо. В ім’я Галактичного Духа, я таким чином проклинаю цей корабель.

І з його останнім словом, опівночі, рука, що була за багато світлових років звідси в храмі Арголіди, увімкнула гіперхвильовий передавач, який миттєво увімкнув той, що знаходився на флагмані «Вініс».

І корабель вмер!

Бо головна особливість наукової релігії в тому, що вона працює, і такі прокляття, як в Апората, є справді смертельними.

Апорат побачив, як корабель накрила темрява, і почув, як раптом припинилося тихе й далеке муркотіння гіператомних двигунів. Він зрадів і витягнув з кишені своєї довгої мантії самозарядну нуклеолампу, що наповнила кімнату перловим світлом.

Він глянув на двох солдатів, які, без сумніву, були хоробрими людьми, але тепер корчилися, стоячи на колінах, налякані до смерті.

— Урятуйте наші душі, ваша велебносте. Ми — бідні люди, які не знали про злочини наших лідерів, — захникав один із них.

— Іди за мною, — суворо сказав Апорат, — твоя душа ще не втрачена.

У темряві корабля зчинилася метушня, де страх був настільки повсюдний і відчутний, що ледь не відчувалися його міазми. Солдати юрмилися поблизу Апората і його ліхтаря, прагнучи доторкнутися до краю його одягу та благаючи бодай про крихту милосердя.

І завжди його відповіддю було:

— Ідіть за мною!

Він знайшов принца Лефкіна, який навпомацки пробирався через офіцерські пости, лаючись і голосно вимагаючи світла. Адмірал дивився на капелана очима, повними ненависті.

— Ось ви де! — Лефкін успадкував від своєї матері блакитні очі, але його гачкуватий ніс та косоокість нагадували про те, що він син Вініса. — Яка мета ваших зрадницьких дій? Поверніть енергію на корабель. Тут я командую.

— Уже ні, — похмуро відповів Апорат.

Лефкін з люттю озирнувся навколо.

— Схопіть цього чоловіка. Заарештуйте його, або, клянусь космосом, я відправлю кожного, хто знаходиться в межах досяжності мого голосу, голяка у відкритий космос. — Він замовк, а потім заволав: — Це наказ вашого адмірала! Заарештуйте його!

А потім він зовсім утратив глузд:

— Та як ви дозволяєте, щоб вас дурив цей блазень, цей арлекін? Ви плазуєте перед релігією, що складається з хмар і місячного світла? Цей чоловік — шахрай, і Галактичний Дух, про якого він каже, це шахрайство, вигадане, щоб…

Апорат люто перервав його:

— Схопіть богохульника. Слухаючи його, ви ризикуєте своїми душами.

Шляхетний адмірал відразу ж опинився на підлозі, у чіпких руках солдатів.

— Візьміть його з собою й ідіть за мною.

Апорат повернувся й пішов до кімнати зв’язку; за ним ішли солдати, які заповнили коридори та потягли за собою Лефкіна. Тут він наказав колишньому командиру стати перед телевізором, який ще працював.

— Накажіть решті флоту змінити курс і приготуватися до повернення на Анакреон.

Розпатланий, скривавлений, побитий і напівприголомшений Лефкін так і зробив.

— А тепер, — похмуро продовжував Апорат, — ми перебуваємо на гіперхвильовому зв’язку з Анакреоном. Говоріть те, що я вам скажу.

Лефкін спробував заперечити, але натовп, що юрмився в кімнаті й коридорі, підняв страшенний галас.

— Говоріть! — сказав Апорат. — Починайте: «Анакреонський флот…» — Лефкін почав повторювати за ним.

8

Коли принц Лефкін з’явився на екрані телевізора, у покоях Вініса запала абсолютна тиша. Регент лише приголомшено зойкнув, глянувши на змучене обличчя та розірвану уніформу сина, а потім упав у крісло. Його обличчя спотворилося від подиву та жаху.

Гардін незворушно слухав, поклавши руки на коліна, тоді як щойно коронований король Лепольд, зіщулившись, сидів у найтемнішому кутку й кусав свій позолочений рукав. Навіть солдати втратили свій байдужий погляд, що завжди був притаманний військовим, і, вишикувавшись біля дверей та тримаючи напоготові атомні бластери, крадькома поглядали на зображення, що з’явилося на екрані телевізора.

Лефкін говорив неохоче, стомленим голосом, що переривався паузами, ніби йому хтось підказував — і не дуже ввічливо:

— Анакреонський флот усвідомлює характер своєї місії… і відмовляється бути учасником… жахливого святотатства… повертається на Анакреон… оголосивши ультиматум… тим богохульним грішникам… які наважилися використовувати безбожну силу… проти Фундації… джерела всієї нашої благодаті… Негайно припинити війну… і дати гарантії, що задовольнять наш флот… представлений головним капеланом Тео Апоратом… що така війна… ніколи не повториться в майбутньому… і що… — тут він зробив довгу паузу, а потім продовжив: — …колишній принц-регент Вініс буде ув’язнений… і відповість перед церковним судом… за свої злочини. В іншому випадку королівський флот… після повернення на Анакреон… зрівняє з землею палац… і вживе будь-які заходи, необхідні для того… щоб знищити це гніздо грішників… і лігво руйнівників… людських душ, які зараз правлять державою.

Голос увірвався з плачем, і екран згас.

Пальці Гардіна швидко намацали нуклеолампу, і її світло стало згасати, доки регент, король та солдати не перетворилися на тіні в напівтемряві. І тут уперше всі помітили, що Гардіна охопила аура.

Це було не те палахкотливе світло, що є прерогативою королів, а менш вражаюче, і все ж по-своєму ефективне й корисне.

У голосі Гардіна з’явилися ледь помітні іронічні нотки, коли він звернувся до того самого Вініса, який ще годину тому оголосив його військовополоненим, а Термінус — мішенню для руйнування — і який тепер перетворився на зіщулену, зламану й мовчазну тінь.

— Є одна стара байка, — сказав Гардін, — їй, можливо, стільки ж років, як і людству, а записи, що містять її, є лише копіями зі старіших записів. Вона може вас зацікавити. Починається вона так.

Вовк був для коня могутнім і небезпечним ворогом, і кінь жив у постійному страху за своє життя. Доведений до відчаю, він подумав: чи не пошукати собі сильного союзника? Тоді він підійшов до людини й запропонував співпрацю, бо вовк і для людини був таким самим ворогом. Людина відразу погодилася на партнерство та запропонувала негайно вбити вовка, якщо тільки її новий партнер надасть їй у розпорядження свої швидкі ноги. Кінь погодився й дозволив людині вдягти на нього сідло та вуздечку. Людина всілася, вистежила вовка й убила його.

Кінь з радістю і полегшенням подякував людині і сказав: «А тепер, коли наш ворог мертвий, зніми з мене вуздечку й сідло та поверни мені свободу».

Тоді людина голосно засміялася й сказала: «Ніколи!» — і з усіх сил пришпорила коня.

Запала тиша. Тінь, що була Вінісом, не ворушилася.

Гардін спокійно продовжив:

— Сподіваюся, ви зрозуміли аналогію. Прагнучи встановити міцну владу над власним народом, правителі Чотирьох королівств прийняли релігію науки, що зробила їх божественними; ця ж сама релігія стала їхньою вуздечкою та сідлом, бо життєдайна сила ядерної енергії опинилася в руках священиків — які, зауважте, отримували накази від нас, а не від вас. Ви вбили вовка, але не змогли позбутися…

Вініс схопився на ноги. У тіні його очі здавалися божевільними. Його голос був хрипким і незв’язним:

— І все ж я до тебе доберуся. Тобі не втекти. Ти згниєш тут. Хай вони нас підірвуть. Хай все підірвуть. Ти згниєш! Я до тебе доберуся!

— Солдати! — істерично закричав він. — Застрельте цього диявола. Застрельте! Застрельте!

Гардін повернувся обличчям до солдатів і всміхнувся. Один прицілився зі свого бластера, а потім опустив його. Інші не зрушили з місця. Сальвор Гардін, мер Термінуса, оточений м’якою аурою, який усміхався так упевнено і перед яким уся міць Анакреона розсипалася на порох, був для них занадто великою силою, попри накази верескливого маніяка.

Вініс крикнув щось нерозбірливе і, хитаючись, підійшов до найближчого солдата. Він люто вирвав у нього з рук бластер, прицілився в Гардіна, який не ворушився, і натиснув на гачок.

Блідий довгий промінь наштовхнувся на силове поле, що оточувало Гардіна, і розсіявся, ставши нешкідливим. Вініс натиснув ще раз, розреготавшись з надривом.

Гардін ще раз усміхнувся, а його силове поле стало світлішим, увібравши в себе енергію променя. Лепольд у кутку заплющив очі й застогнав.

З криком відчаю Вініс змінив свою ціль і знову вистрілив, звалившись на підлогу обезголовленим.

Гардін скривився, глянувши на це, і пробурмотів:

— Люди «прямої дії» йдуть до кінця. Останній притулок!

9

Часове Сховище було переповненим; у приміщенні не вистачало місця, і люди вишикувалися в три ряди позаду кімнати.

Сальвор Гардін порівнював цю велику компанію зі жменькою людей, які відвідали першу появу Гарі Селдона тридцять років тому. Тоді їх було лише шестеро; п’ятеро енциклопедистів і він сам, молодий номінальний мер. Того ж дня він, за підтримки Йохана Лі, зняв тавро «номінальний» зі своєї посади.

Тепер усе було по-іншому, в усіх сенсах. Кожен депутат міської ради очікував появи Гарі Селдона. Він сам усе ще був мером, але тепер повновладним; а після повернення з Анакреона ще й здобув загальну популярність. Коли він повернувся з Анакреона з новиною про смерть Вініса та з договором, що його підписав із ним Лепольд, який тремтів від страху, мера радісно вітали, висловлюючи одностайну довіру. А коли після цього з ним швидко уклали договори інші три королівства — договори, що давали Фундації такі повноваження, які могли назавжди запобігти будь-яким спробам нападу, подібним до Анакреона, — на кожній вулиці Термінуса відбулася смолоскипна хода. Навіть ім’я Гарі Селдона не вигукували з таким запалом, як Гардіна.

Губи Гардіна сіпнулися. Таку популярність він мав і після першої кризи.

На іншому боці кімнати вели жваву дискусію Сеф Сермак та Льюїс Борт; здавалося, що нещодавні події їх анітрохи не засмутили. Вони приєдналися до вотуму довіри; виступили з промовами, у яких вони публічно визнали, що були в омані, слухняно вибачилися за використання певних фраз у попередніх дебатах, делікатно вибачилися, заявивши, що слідували голосу власної совісті, — і негайно розпочали нову кампанію з прямої дії.

Йохан Лі торкнувся рукава Гардіна й багатозначно вказав на свій годинник.

Гардін підняв очі.

— Привіт, Лі. Ти все ще кислий? Що не так?

— Він має з’явитися за п’ять хвилин, чи не так?

— Гадаю, що так. Востаннє він з’явився опівдні.

— А що, як він не з’явиться?

— Ти все життя будеш мучити мене своїми тривогами? Не з’явиться, то не з’явиться.

Лі насупився й повільно похитав головою.

— Якщо все провалиться, то ми втрапимо в іншу халепу. Без підтримки Селдоном того, що ми зробили, Сермак отримає повне право почати все спочатку. Він хоче прямої анексії Чотирьох королівств і негайного розширення Фундації — якщо буде необхідно, то силою. Він уже розпочав свою кампанію.

— Знаю. Пожежник мусить гасити пожежу, навіть якщо йому доведеться самому її розпалити. А ти, Лі, повинен турбуватися, навіть якщо тобі доведеться вчинити самогубство, щоб знайти для цього привід.

Лі збирався відповісти, але в нього перехопило подих — світло стало жовтим і згасло. Він підняв руку, показуючи на скляну кабіну, що займала половину кімнати, а потім упав на стілець, відсапуючись.

Гардін випростався, побачивши фігуру, що з’явилася у кабінці, — постать людини в інвалідному візку! Він був єдиним з усіх присутніх, хто міг згадати день, кілька десятиліть тому, коли ця фігура з’явилася вперше.

Тоді він був молодий, а фігура стара. З того часу ця постать не постарішала ані на день, а от він постарів.

Постать дивилася просто перед собою, мнучи книгу, що лежала на колінах.

Вона сказала:

— Я — Гарі Селдон! — Голос був старечим та слабким.

Усі в кімнаті затамували подих, а Гарі Селдон невимушено продовжував:

— Я тут уже вдруге. Звичайно, я не знаю, чи хтось із вас був тут першого разу. Насправді я не маю можливості сказати, чи є тут хтось зараз узагалі, але це неважливо. Якщо другу кризу успішно подолано, то ви маєте бути тут. Якщо ж вас тут немає, то друга криза була для вас занадто важкою.

Він привабливо всміхнувся.

— Однак у цьому я сумніваюся. Мої розрахунки свідчать з імовірністю 98,4 %, що протягом перших вісімдесяти років не повинно бути істотних відхилень від плану.

За нашими розрахунками, тепер ви домоглися панування над варварськими королівствами довкола Фундації. Так само як під час першої кризи ви утримали їх за допомогою Балансу Сил, під час другої ви здобули перемогу, використавши Духовну Владу проти Світської.

Тим не менш, мушу застерегти вас від самовпевненості. Не в моїх правилах давати в цих записах будь-які прогнози, але було б безпечно сказати, що зараз ви досягли лише нової рівноваги, — хоча з її досягненням ваше становище й стало значно кращим. Так, Духовної Влади вистачило для того, щоб відбити напад Світської, але її недостатньо, щоб атакувати самим. Через постійне зростання сил протидії, відомих як регіоналізм або націоналізм, Духовна Влада не може переважати. Упевнений, що не кажу вам нічого нового.

До речі, пробачте, що розмовляю з вами так невизначено. Терміни, що я їх використовую, у кращому випадку, мають лише приблизну відповідність реальності, але жоден із вас не є достатньо кваліфікованим, щоб зрозуміти справжню символіку психоісторії, тому я змушений робити все, що в моїх силах.

У цьому випадку Фундація знаходиться лише на початку шляху, який веде до Другої Галактичної Імперії. За своїми людськими та іншими ресурсами сусідні королівства все ще залишаються сильнішими за вас. Поза їхніми межами лежать великі заплутані джунглі варварства, яке простягається по всій Галактиці. У межах цих джунглів є й те, що залишилося від Галактичної Імперії, яка хоч і переживає ослаблення та занепад, проте все ще залишається незрівнянно могутньою.

У цей момент Гарі Селдон підняв книжку й розгорнув її. Його обличчя стало урочистим.

— І ніколи не забувайте, що існує ще одна Фундація, закладена вісімдесят років тому; Фундація, що знаходиться на іншому кінці Галактики, на краю зірок. Вони завжди будуть там, щоб стежити за подіями. Джентльмени, попереду ще дев’ятсот двадцять років плану. Усе у ваших руках!

Він кинув погляд на книжку і зник, а світло засвітилося на повну потужність. У залі загомоніли, Лі нахилився до Гардіна й прошепотів:

— Він не сказав, коли повернеться.

Гардін відповів:

— Знаю. Але я вірю, що він не повернеться доти, доки ми з тобою не помремо в безпеці та затишку!

Частина IV. Торгівці

1

ТОРГІВЦІ — … і постійно попереду політичної гегемонії Фундації йшли торгівці, які добиралися до найбідніших куточків на приголомшливому просторі Периферії. Між їхніми висадками на Термінусі могли минати місяці або роки; їхні кораблі часто складалися з самих тобі латок від саморобних ремонтів і вдосконалень; їхня чесність залишала бажати кращого; їхня сміливість…

Незважаючи на все це, вони винайшли імперію, що була стійкішою за псевдорелігійний деспотизм Чотирьох королівств…

Чимало легенд складено про цих сильних самотніх людей, які чи то всерйоз, чи то жартома взяли собі за девіз одну з епіграм Сальвора Гардіна: «Ніколи не дозволяйте вашій моралі заважати вам чинити правильно!» Важко сказати, які з цих легенд мають реальне підґрунтя, а які вигадані. Вочевидь, немає жодної з них, де не було б якогось перебільшення…

Галактична енциклопедія

Ліммар Понієтс був увесь у мильній піні, коли засигналив його передавач, — яскравий доказ того, що старі жарти про телеповідомлення та душ справедливі навіть для темного й суворого простору Галактичної Периферії.

На щастя, ця частина вільного торгового корабля, не призначена для різних товарів, була надзвичайно тісною. Настільки, що душ із гарячою водою розташовувався в кабінці два на чотири фути, яка розташовувалася за десять футів від панелі керування. Понієтс добре почув уривчастий стукіт сигналу.

Розбризкуючи мильну піну й лаючись, він вийшов, щоб налаштувати звук, і за три години поруч опинився другий торговий корабель, а через повітряний шлюз зайшов усміхнений молодик.

Понієтс із гуркотом виставив свій найкращий стілець, а сам усівся на шарнірне крісло пілота.

— Що ти робиш, Ґорме? — похмуро запитав він. — Женешся за мною весь час від самої Фундації?

Лес Ґорм закурив сигарету й рішуче похитав головою.

— Я? Зовсім ні. Я просто роззява, який випадково приземлився на Гліптал IV за день після того, як прийшла пошта. От вони й відправили мене, щоб я тобі це віддав.

Крихітна блискуча сфера перейшла з рук у руки, і Ґорм додав:

— Це конфіденційно. Цілком таємно. Не можна передавати через субефір і все таке. Або я так зрозумів. Принаймні це Особиста Капсула, яку ніхто, крім тебе, не відкриє.

Понієтс із огидою глянув на капсулу.

— Це я розумію. А ще знаю, що ніхто не передає гарні новини такими штукенціями.

Капсула відкрилася в нього в руці, і звідти почала повільно виходити тонка прозора стрічка. Він швидко пробіг очима текст, і коли з капсули вийшов кінець стрічки, її початок уже став коричневим і зморщеним. За півтори хвилини вся вона почорніла й розпалася на молекули.

Понієтс глухо пробурчав:

— О Галактико!

Лес Ґорм тихо запитав:

— Чи можу я якось допомогти? Чи це щось дуже таємне?

— Ти теж про це дізнаєшся, оскільки ти член Гільдії. Я повинен летіти на Аскоун.

— Туди? Чому це раптом?

— Вони кинули до в’язниці торгівця. Але нікому не кажи про це.

Ґорм аж затрусився від гніву.

— До в’язниці! Але ж це порушення конвенції.

— Так само, як і втручання в місцеву політику.

— О! То він таке робив? — Ґорм замислився. — А хто цей торгівець? Хтось знає?

— Ні! — різко відповів Понієтс, і Ґорм, зрозумівши натяк, більше не став нічого запитувати.

Понієтс піднявся й похмуро втупився в екран. Він пробурмотів щось лайливе на адресу цієї лінзоподібної туманності, що була частиною Галактики, і голосно сказав:

— Трясця! Я ж не виконаю квоту.

У голові Ґорма зблиснула іскра розуміння.

— Гей, друже! Але ж Аскоун — це закрита зона.

— Авжеж. Більше складаного ножа я там нічого не продам. Вони не купуватимуть ніяких ядерних пристроїв. Летіти туди з моїм товаром — це самогубство.

— А не можна якось відмовитися від цього?

Понієтс неуважно похитав головою.

— Я знаю хлопця, який у це вляпався. Не можна кидати свого друга напризволяще. Що ж, я в руках Галактичного Духа й готовий іти туди, куди він вкаже.

Ґорм, нічого не розуміючи, вимовив:

— Га?

Понієтс глянув на нього й реготнув.

— Я забув. Ти ж ніколи не читав «Книгу Духа», так?

— Ніколи про неї не чув, — різко відповів Ґорм.

— Ну, а якби вчився у семінарії, то довелося б.

— У семінарії? На священика? — Ґорм був приголомшений до глибини душі.

— Боюся, що так. Це моя ганьба й таємниця. Я був надто міцним горішком для святих отців. Вони витурили мене з причин, достатніх для того, щоб Фундація дала мені світську освіту. Ну та годі про це. Як у тебе цього року з квотою?

Ґорм загасив цигарку й поправив кашкет.

— Зараз відправляю останній вантаж. Вкладуся.

— Щасливчик, — похмуро сказав Понієтс, і після того, як Ґорм пішов, ще довго сидів у задумі.

Отже, Ескель Ґоров на Аскоуні — та ще й у в’язниці!

Це погано! Значно гірше, ніж могло статися. Одна справа розповісти допитливому молодику пом’якшену версію того, що сталося, — здихатися його, і хай іде своєю дорогою. А от подивитися правді в очі — це зовсім інше.

Ліммар Понієтс був одним з небагатьох, хто випадково дізнався, що знавець торгівлі Ескель Ґоров узагалі не торгівець: він був абсолютно іншою особою — агентом Фундації!

2

Минули два тижні. Два змарнованих тижні.

Один тиждень пішов на те, щоб досягти Аскоуна, де на кордонах його зустріли пильні військові кораблі, що зійшлися в одну точку. Якою б не була їхня система виявлення, вона працювала добре.

Вони повільно підкралися до нього, без сигналів, і, тримаючи сувору дистанцію, різко підштовхнули до центрального сонця Аскоуна.

У крайньому випадку Понієтс міг би впоратися з ними. Ці кораблі були спадком загиблої Галактичної Імперії — але це були спортивні яхти, а не військові кораблі; жодних ядерних гармат, мальовничі й безсилі еліпсоїди. Проте в їхньому полоні був Ескель Ґоров, а це не той заручник, якого можна втратити. І аскоунці мали це знати.

А потім ще тиждень — тиждень, для того, щоб пройти виснажливий шлях крізь хмари дрібних урядовців, які утворювали буфер між Великим Магістром і зовнішнім світом. Кожного дрібного підсекретаря потрібно було заспокоювати та вмовляти. Кожен ретельно й огидно намагався щось видоїти з нього за кольоровий підпис, який відкривав шлях до наступного урядовця вищого рангу.

Понієтс уперше побачив, що від його документів торгівця немає жодної користі.

Тепер, нарешті, Великий Магістр був поруч — за позолоченими дверима, що з обох боків були оточені вартовими. Так і минули два тижні.

Ґоров усе ще був в’язнем, а вантаж Понієтса марно гнив у трюмах його корабля.

Великий Магістр був маленьким чоловічком; цей маленький чоловічок мав лисувату голову, обличчя з безліччю зморщок і знерухоміле під вагою величезного лискучого хутряного комірця на шиї тіло.

Він поворушив пальцями, і шеренга озброєних людей розступилася, утворивши прохід, яким Понієтс пройшов до підніжжя трону.

— Нічого не кажіть, — різко сказав Великий Магістр, і Понієтс одразу ж закрив рота.

— Правильно, — розслабився аскоунський правитель, — я терпіти не можу марної балаканини. Погрожувати ви не можете, а лестощів я не витерплю. Ваші ображені скарги теж не допоможуть. Я вже втратив лік, скільки разів попереджав вас, торгівців, що ваші диявольські машини нікому на Аскоуні не потрібні.

— Сер, — спокійно сказав Понієтс, — я не збираюся виправдовувати торгівця, про якого йдеться. Не в наших правилах лізти туди, де ми не потрібні. Але Галактика велика й уже траплялося так, що кордони порушували мимоволі. Це була прикра помилка.

— Звичайно ж, прикра, — писнув Великий Магістр, — але чи помилка? Ваші люди з Гліптала IV почали бомбардувати мене проханнями про переговори вже через дві години після того, як був схоплений цей блюзнір і негідник. Про ваше прибуття мене вже попереджали багато разів. Це схоже на добре організовану кампанію з порятунку. Здається, попереджень дещо забагато — трохи забагато для помилок, прикрих чи інших.

Чорні очі аскоунця дивилися на нього зі зневагою. Він не вгавав:

— Чи ви, торгівці, пурхаючи з одного світу до іншого, ніби маленькі метелики, настільки здуріли, що можете приземлитися на найбільшу планету Аскоуна, у центр його системи, і вважати, що випадково помилилися кордоном? Ну звичайно ж, ні.

Понієтс скривився, не показуючи свого незадоволення. Він наполегливо сказав:

— Якщо спроба торгівлі була навмисною, ваше благоговіння, то це було нерозумно та всупереч суворим правилам Гільдії.

— Так, нерозумно, — сухо сказав аскоунець. — Настільки, що ваш товариш, імовірно, заплатить за це життям.

У Понієтса закрутило в животі. Вагатися було ніколи. Він сказав:

— Смерть, ваше благоговіння, є настільки абсолютним і безповоротним явищем, що безумовно має бути якась альтернатива.

Утворилася пауза, а потім пролунала обережна відповідь:

— Я чув, що Фундація — багата.

— Багата? Звичайно. Але наше багатство — це те, що ви відмовляєтеся купувати. Наші ядерні товари варті…

— Ваші товари нічого не варті, бо не мають благословення предків. Вони нечестиві та прокляті, бо знаходяться під спадковою забороною. — Він промовив ці речення речитативом, наче завчене правило.

Великий Магістр опустив очі й багатозначно промовив:

— У вас немає більше нічого цінного?

Торгівець не зрозумів натяку.

— Не розумію. Що саме вам потрібно?

Аскоунець розвів руками.

— Ви просите мене помінятися з вами місцями та розповісти вам про мої потреби. Ні. Схоже, ваш колега мусить понести покарання за святотатство згідно з аскоунським правом. Смерть у газовій камері. Ми справедливі люди. Найбідніший селянин у подібному випадку постраждав би так само. І я теж.

Понієтс безнадійно пробурмотів:

— Ваше благоговіння, а можна мені поговорити з в’язнем?

— Аскоунське право, — холодно відповів Великий Магістр, — не дозволяє спілкуватися зі смертниками.

Понієтс подумки затамував подих:

— Ваше благоговіння, я прошу вас бути милосердним до душі людини, коли вона втрачає своє тіло. Увесь той час, коли його життя було в небезпеці, він був відчужений від духовної розради. Навіть зараз він може потрапити непідготовленим до лона Духа, який керує всім.

Великий Магістр повільно й підозріло вимовив:

— Ви — розрадник душ?

Понієтс смиренно опустив голову.

— Так мене вчили. У порожніх просторах космосу мандрівним торгівцям потрібні такі, як я, щоб піклуватися про духовний бік життя тих, хто так віддається торгівлі та мирським справам.

Аскоунський правитель задумливо посмоктав нижню губу.

— Кожна людина повинна підготувати свою душу для подорожі до духів предків. Але я ніколи не думав, що ви, торгівці, віруючі.

3

Ескель Ґоров заворушився на своїй тахті і розплющив одне око, побачивши, як Ліммар Понієтс увійшов у добре зміцнені двері. Вони з гуркотом зачинилися за ним. Ґоров забурмотів і схопився на ноги.

— Понієтс! Вони послали тебе?

— Чиста випадковість, — гірко сказав Понієтс, — або це утнув мій особистий зловтішний демон. Пункт перший — ти потрапляєш у халепу на Аскоуні. Пункт другий — як відомо Раді торгівлі, мій торговий маршрут проходить за п’ятдесят парсеків від системи, де трапився пункт перший. Пункт третій — ми працювали разом, і в Раді про це знають. Хіба ж це не приємний і неминучий збіг обставин? Відповідь напрошується сама собою.

— Будь обережний, — напружено сказав Ґоров. — Тут хтось підслуховуватиме. Ти не носиш портативний генератор перешкод?

Понієтс показав на орнаментований браслет на зап’ястку, і Ґоров розслабився.

Понієтс озирнувся. Камера була порожньою, але великою. Тут було добре освітлення ніяких неприємних запахів. Він сказав:

— Непогано. Вони дуже уважні до тебе.

Ґоров пропустив його зауваження повз вуха.

— Слухай, а як ти сюди потрапив? Я тут в одиночній камері майже два тижні.

— Гм, якраз із того часу, коли я сюди прилетів. Ну, схоже, цей старий горобець, який у них за головного, має свої слабкі місця. Він схильний до благочестивих промов, от я цим і скористався. Я тут як твій духовний наставник. У таких благочестивих людях, як він, щось є. Він охоче переріже тобі горлянку, якщо це його влаштовує, але завагається поставити під загрозу благополуччя твоєї нематеріальної та суперечливої душі. Такий собі зразок емпіричної психології. Торгівець має знати про все потроху.

Ґоров уїдливо посміхнувся.

— А ти ще й учився в духовній семінарії. Ти молодець, Понієтсе. Я радий, що вони тебе послали. Але ж Великий Магістр любить не тільки мою душу. Він про викуп не згадував?

Очі торгівця звузилися.

— Натякав — відверто. І погрожував тобі смертю від газу. Але я перестрахувався й ухилився від відповіді; це могла бути просто пастка. А виходить, що це здирництво? І що ж він хоче?

— Золото.

— Золото! — Понієтс насупився. — Сам метал? Навіщо?

— Це їхній засіб обміну.

— Справді? І де мені його дістати?

— Де тільки зможеш. Послухай мене, це важливо. Доки Великий Магістр відчуватиме запах золота, зі мною нічого не станеться. Пообіцяй йому дістати стільки, скільки він просить. Потім повертайся до Фундації, якщо необхідно, і дістань його. Коли я буду вільний, нас вивезуть із цієї системи, а потім ми розійдемося.

Понієтс несхвально глянув на нього.

— А потім ти повернешся і спробуєш іще раз.

— Моє завдання — продати атомні прилади на Аскоуні.

— Вони схоплять тебе, перш ніж ти пролетиш бодай парсек у космосі. Думаю, ти це знаєш.

— Не знаю, — сказав Ґоров, — а якби й знав, це нічого б не змінило.

— Удруге вони тебе вб’ють.

Ґоров знизав плечима.

Понієтс тихо сказав:

— Якщо я буду знову вести переговори з Великим Магістром, я хочу знати всю історію. Досі я працював всліпу. Фактично, кілька моїх слабких зауважень ледь не довели його благоговіння до сказу.

— Усе доволі просто, — сказав Ґоров. — Єдиний спосіб підвищити безпеку Фундації — це створити тут, на Периферії, комерційну імперію, що контролювалася б за допомогою релігії. Ми ще занадто слабкі, щоб нав’язувати політичний контроль. Це все, що ми можемо зробити, щоб утримати Чотири королівства.

Понієтс закивав.

— Це я розумію. І будь-яка система, яка не приймає ядерні пристрої, ніколи не опиниться під нашим релігійним контролем…

— І через це може стати одним із центрів незалежності та ворожості. Так.

— Ну добре, — сказав Понієтс, — теорії достатньо. Що саме перешкоджає продажу? Релігія? Великий Магістр натякав і на це.

— Це одна з форм поклоніння предкам. Їхні традиції говорять про порочне минуле, від якого їх урятували прості та доброчесні герої попередніх поколінь. Так у спотвореній формі описується період анархії, що відбувався століття тому, коли були вигнані імперські війська та створений незалежний уряд. Науковий прогрес і, зокрема, ядерна енергетика, стали ототожнюватися зі старим імперським режимом, який вони згадують із жахом.

— Он як? Але ж у них є маленькі хороші кораблі, які помітили мене за два парсеки. Як на мене, вони працюють на ядерному паливі.

Ґоров знизав плечима.

— Жодних сумнівів, ці кораблі дісталися їм від Імперії. Можливо, вони мають ядерні двигуни. Вони бережуть те, що мають. Річ у тому, що вони не запроваджуватимуть нічого нового, а їхня внутрішня економіка абсолютно неядерна. Це ми й повинні змінити.

— І як ти збирався це зробити?

— Зламавши опір в одній точці. Простіше кажучи, я міг би продати складаний ніж із силовим полем якомусь шляхтичу, а той уже проштовхнув би закони, що дозволяли б йому ним користуватися. Розумію, що це звучить убого й безглуздо, але з психологічної точки зору — це шанс. Щоб робити стратегічний продаж у стратегічних точках — потрібно створити проатомну фракцію при дворі.

— І тебе посилають тільки з цією метою, тоді як я тут лише для того, щоб викупити тебе й поїхати, а ти й далі будеш продовжувати свої спроби? Тобі не здається, що це тупцяння на місці?

— У якому сенсі? — обережно спитав Ґоров.

— Послухай, — раптом розсердився Понієтс, — ти ж дипломат, а не торгівець, і те, що ти себе називаєш торгівцем, не робить тебе ним. Ця справа для того, хто заробляє на продажах, — і я тут стовбичу з трюмами, що заповнені товаром, який марно псується, і з квотою, яку я тепер уже не виконаю. Схоже на те.

— Ти хочеш сказати, що будеш ризикувати життям за справу, яка тебе не стосується? — Ґоров ледь помітно усміхнувся.

Понієтс відповів:

— Ти маєш на увазі, що це питання патріотизму, а торгівці — не патріоти?

— На жаль, ні. Піонери такими точно ніколи не бувають.

— Добре, визнаю. Я не гасаю космосом стрімголов заради порятунку Фундації або чогось подібного. Я збираюся заробити грошей, і це мій шанс. Якщо це ще й допоможе Фундації, тим краще. Я ризикував своїм життям і за менших шансів.

Понієтс підвівся, і Ґоров разом з ним.

— Що ти збираєшся робити?

Торгівець усміхнувся.

— Я не знаю — поки що не знаю. Але якщо суть справи в тому, щоб щось продати, то я до ваших послуг. Я загалом не хвалько, але дещо мені завжди вдається. У мене ще ніколи не бувало такого, щоб я не виконав квоти на продаж.

Двері до камери відчинилися майже відразу ж, як він постукав, і всередину з обох боків завалилися два охоронці.

4

— Видовище! — похмуро сказав Великий Магістр. Він зручно вмостився у своїх хутрах, схопивши однією тонкою рукою залізну палицю, що нею він користувався як ціпком.

— І золото, ваше благоговіння.

— І золото, — безтурботно погодився Великий Магістр.

Понієтс установив коробку й відкрив її з такою упевнененістю, яку тільки міг показати. Перед загальною ворожістю присутніх він почувався самотньо — ніби перший рік у космосі. Бородаті радники, які стали півколом і відлякували його своїм виглядом, невдоволено дивилися на нього.

Серед них був Ферл, тонколиций фаворит, який сидів поряд із Великим Магістром, так само ворожо налаштований. Понієтс уже зустрічався з ним і відразу ж визначив у ньому головного ворога та, відповідно, головну жертву.

За межами зали невелика армія чекала подій. Понієтс був фактично ізольований від свого корабля; у нього не було жодної зброї, крім спроби дати хабар; і Ґоров ще залишався заручником.

Він зробив останні налаштування на цьому незграбному чудовиську, що відняло в нього тиждень винахідливості, і ще раз помолився, щоб кварцовий кристал зі свинцевою підкладкою витримав навантаження.

— Що це? — запитав Великий Магістр.

— Це, — відповів Понієтс, відходячи назад, — маленький пристрій, що його я сконструював самотужки.

— Це зрозуміло, але це не та інформація, яку я хочу знати. Це одна з тих мерзенних чаклунських штукенцій, що їх виготовляють у вашому світі?

— Він ядерний за своєю природою, — серйозно зізнався Понієтс, — але нікому з вас не потрібно його торкатися або взагалі будь-що з ним робити. Цей пристрій тільки для мене, і якщо він і містить якусь гидоту, я прийму весь цей бруд на себе.

Великий Магістр загрозливо підняв свою залізну палицю на машину, і його губи швидко й беззвучно зарухалися, вимовляючи очищувальну молитву. Тонколиций радник, що сидів справа, нахилився до нього, і його руді й рідкі вуса торкнулися вуха Великого Магістра. Старий аскоунець роздратовано знизав плечима, відмахнувшись від нього.

— І який же зв’язок між цією машиною та золотом, що може врятувати життя вашого земляка?

— За допомогою цієї машини, — почав Понієтс, легко поклавши руку на центральну камеру пристрою і погладжуючи її тверді, круглі боки, — я можу перетворити залізо, яке ви вибраковуєте, на золото найвищої проби. Це єдиний пристрій, відомий людині, який буде перетворювати залізо — потворне залізо, що підтримує ваш трон та стіни цієї будівлі, — на блискуче, важке, жовте золото.

Понієтс почувався, ніби якийсь партач. Зазвичай його розмови з покупцями протікали гладко, легко і вселяли в них довіру; а ця кульгала, наче підбитий космічний фургон. Але Великого Магістра цікавив зміст, а не форма.

— І що? Трансмутація? Були вже дурні, які заявляли, що вміють це робити. Вони заплатили за свою блюзнірську допитливість.

— У них вийшло досягти успіху?

— Ні. — Здавалося, Великого Магістра охопили якісь похмурі веселощі. — Успіх у виробництві золота був би злочином, який сам себе й спокутував би. А невдала спроба — це смерть. Ну от що ви зможете зробити з моїм ціпком? — З цими словами він стукнув ціпком по підлозі.

— Вибачте, ваше благоговіння. Мій пристрій — це мала модель, яку я виготовив сам, і ваш ціпок занадто довгий для неї.

Маленькі очі Великого Магістра заблищали, забігали й зупинилися.

— Рендел, дай мені свої застібки. Давай, швидше, якщо потрібно, я віддам за них удвічі більше, ніж вони варті.

Застібки передали з рук в руки. Великий Магістр задумливо їх зважив.

— Ось, — сказав він і кинув їх на підлогу.

Понієтс підняв їх. Він сильно смикнув на себе кришку, щоб відкрився циліндр, і примружився, намагаючись розмістити застібки точно по центру анодного екрана. Пізніше це буде робити легше, але зараз не повинно бути жодних збоїв.

Саморобний трансмутатор недоброзичливо тріскотів упродовж десяти хвилин, перш ніж у повітрі почувся слабкий запах озону. Аскоунці з бурмотінням відступили назад, і Ферл відразу ж щось знову зашепотів на вухо своєму правителеві. Обличчя Великого Магістра закам’яніло. Він не ворушився.

Застібки були золотими.

Понієтс простягнув їх Великому Магістру, прошепотівши: «Ваше благоговіння», — але старий завагався й відмахнувся від них. Його погляд затримався на трансмутаторі.

Понієтс швидко заговорив:

— Джентльмени, це чисте золото. Справжнісіньке золото. Якщо ви хочете це підтвердити, то можете піддати його будь-якому відомому хімічному та фізичному аналізу. Його абсолютно неможливо відрізнити від золота природного походження. Так можна обробити будь-яке залізо. Не зашкодить ані іржа, ані помірна кількість легуючих елементів…

Понієтс говорив лише для того, щоб заповнити порожнечу. Він дозволив застібкам залишатися в простягнутій руці, і це золото свідчило на користь його слів.

Нарешті Великий Магістр повільно простягнув руку, і це змусило заговорити Ферла:

— Ваше благоговіння, це золото з отруєного джерела.

Понієтс заперечив:

— Троянда може вирости з бруду, ваше благоговіння. Торгуючи з вашими сусідами, ви купуєте в них найрізноманітніші товари, не цікавлячись, як вони їх виробляють — за допомогою ортодоксальних машин, що отримали благословення їхніх милосердних предків, чи за допомогою якоїсь злочинної дії, що зародилася в космосі. Сміливіше, я ж не пропоную вам машину. Я пропоную золото.

— Ваше благоговіння, — сказав Ферл, — ви не несете відповідальності за гріхи чужинців, які працюють без вашої згоди та відома. Але прийняти це дивне псевдозолото, що зроблене в гріховний спосіб у вашій присутності і з вашої згоди, означає образити живі душі наших святих предків.

— Але золото — це золото, — нерішуче сказав Великий Магістр, — і це лише плата за язичника, який засуджений за злочин. Ферле, ви занадто критично до цього ставитеся. — Але руку свою він забрав.

Понієтс сказав:

— Ви — сама мудрість, ваше благоговіння. Подумайте самі — відмовившись від язичника, ви нічого не втрачаєте стосовно ваших предків, зате, обмінявши його на золото, ви можете прикрасити усипальниці, де лежать їхні святі душі. І, звичайно ж, якщо це золото — зло саме по собі, коли таке можливо, то це зло обов’язково зникне в разі використання металу з такою доброчесною метою.

— Клянуся кістками мого прадіда! — вигукнув Великий Магістр з дивовижною пристрастю. Його губи розійшлися від пронизливого сміху. — Ферле, що ти скажеш про цього молодого чоловіка? Його твердження переконливе. Настільки ж, наскільки переконливі слова моїх предків.

Ферл похмуро відповів:

— Схоже, що так. Припустімо, що ця переконливість не є задумом Злого Духа.

— Зробімо навіть краще, — раптом сказав Понієтс. — Візьміть це золото як заставу. Розмістіть його на вівтарі ваших предків як жертву й тримайте мене протягом тридцяти днів. Якщо наприкінці цього періоду не буде ніяких доказів невдоволення — якщо не станеться ніяких лих, — то це, напевно, буде доказом того, що жертву прийнято. Що ще можна запропонувати?

І коли Великий Магістр піднявся на ноги, щоб побачити незгоду на обличчях своїх радників, жоден із них не проявив її. Навіть Ферл пожував кінчик свого рваного вуса й коротко кивнув.

Понієтс посміхнувся й подумав про те, яку користь йому принесла релігійна освіта.

5

Минув ще тиждень, перш ніж вдалося домовитися про зустріч із Ферлом. Понієтс відчував напругу, але вже звик до відчуття фізичної безпорадності. Він залишив межі міста в супроводі охоронців. Тепер під охороною він мешкав на заміській віллі Ферла. У нього не було іншого вибору, окрім як, не роздумуючи, погодитися на це.

За межами ради старійшин Ферл здавався вищим і молодшим. А у своєму неофіційному вбранні взагалі не був схожий на старійшину.

Він різко сказав:

— Ви — дивна людина. — Повіки його близько посаджених очей, здавалося, тремтіли. — Увесь минулий тиждень і особливо останні дві години ви тільки й торочите про те, що мені потрібне золото. Це марна праця, легше спитати, кому воно не потрібне. Чому б нам не просунутися далі?

— Це не просто золото, — обережно сказав Понієтс. — Не просто монетка чи дві. Це радше те, що стоїть за ним.

— І що ж може стояти за золотом? — підштовхнув його Ферл, криво усміхнувшись. — Звичайно ж, це не прелюдія до іншої незграбної демонстрації.

— Незграбної? — трохи нахмурився Понієтс.

— О, безумовно. — Ферл склав руки і м’яко підсунув їх до підборіддя. — Я не засуджую вас. Упевнений, що ця незграбність була навмисною. Я, можливо, попередив би про це його благоговіння, якби був упевнений у мотиві. Якби я був на вашому місці, то виготовив би це золото в себе на кораблі й потім запропонував лише його. Тоді можна було б обійтися без тої вистави та без ворожості, яку ви викликали.

— Правильно, — погодився Понієтс, — але оскільки я на своєму місці, я прийняв цю ворожість заради того, щоб привернути вашу увагу.

— І все? Так просто? — Ферл навіть не намагався приховати свої зневажливі веселощі. — А я думаю, що ви запропонували цей період очищення в тридцять днів для того, щоб виграти час і перетворити атракціон на щось суттєвіше. А що, як золото виявиться нечистим?

Понієтс теж дозволив собі чорний гумор:

— Це при тому, що оцінка його нечистоти залежить від тих, хто найбільше зацікавлений виявити, що воно чисте?

Ферл підняв очі й уважно глянув на торгівця. Схоже, він був і здивований, і задоволений.

— Розумно мислите. А тепер скажіть мені, чому ви хотіли б привернути мою увагу.

— Скажу. За той короткий час, що я тут, я помітив корисні факти, що стосуються вас і цікаві мені. Наприклад, ви молоді — надто молоді для члена ради старійшин — і навіть походите з відносно молодої родини.

— Ви засуджуєте мою родину?

— Зовсім ні. Ви маєте великих і святих предків; усі визнають це. Але є ті, хто каже, що ви не є членом одного з П’яти Племен.

Ферл відкинувся назад.

— При всій повазі до тих, хто має до цього стосунок, — він не приховував своєї злості, — П’ять Племен мають виснажене сім’я та слабку кров. Від цих Племен не лишилося серед живих і п’ятдесяти членів.

— І все ж є ті, хто каже, що народ буде не готовий бачити Великим Магістром будь-кого, хто не належить до Племен. І тому молодий і нещодавно підвищений фаворит Великого Магістра обов’язково матиме сильних ворогів серед великих людей цієї держави. Так кажуть. Його благоговіння старіє, і його протекція скінчиться, щойно він помре, коли цей ваш ворог безсумнівно стане одним із тих, хто тлумачитиме слова його Духа.

Ферл насупився.

— Як для іноземця, ви забагато чуєте. Такі вуха створені для того, щоб їх відрізали.

— Із цим можна не квапитися.

— Дозвольте мені вгадати. — Ферл неспокійно завовтузився в кріслі. — Ви збираєтеся запропонувати мені багатство та владу за допомогою цих грішних маленьких машин, що їх ви возите у своєму кораблі. Ну?

— Нехай так. Що змусило б вас заперечувати? Ваші стандарти добра і зла?

Ферл похитав головою.

— Анітрохи. Послухайте, мій іноземцю, ваша думка про нас заснована на язичницькому агностицизмі, але я не є абсолютним рабом нашої міфології, хоча й можу здаватися таким. Я — освічена людина, сер, і сподіваюся, що вільний від забобонів. Усі наші релігійні звичаї, які мають радше ритуальний, ніж етичний сенс, — це для мас.

— І які тоді у вас будуть заперечення? — м’яко натиснув на нього Понієтс.

— Тільки це. Маси. Я був би радий мати з вами справу, але ваші маленькі машини повинні бути корисними. Як може прийти до мене багатство, коли я повинен буду користуватися — що це ви продаєте? — ну, бритвою, наприклад, лише в атмосфері суворої секретності, охопленій страхом? Навіть якщо моє підборіддя стане чистіше поголеним, як я розбагатію? І як я зможу уникнути смерті від газової камери або від жахливого натовпу, якщо мене спіймають на гарячому?

Понієтс знизав плечима.

— Ви маєте рацію. Я міг би сказати, що запобігти цьому можна, навчивши ваших людей користуватися атомними приладами для їхньої власної зручності та для отримання суттєвого прибутку. Це була б величезна робота, я не заперечую; але віддача — ще більшою. І все ж, зараз це ваша проблема, а не моя. Я не пропоную ані бритви, ані ножа, ані механічного подрібнювача сміття.

— Що ж ви пропонуєте?

— Саме по собі золото. Безпосередньо. Ви могли б мати машину, що її я демонстрував минулого тижня.

Тепер уже напружився Ферл — на його лобі то з’являлися, то зникали складки.

— Трансмутатор?

— Абсолютно точно. Ваш золотий запас дорівнюватиме запасу заліза. Цього, на мою думку, достатньо для всіх потреб. Достатньо і для посади Великого Магістра, незважаючи на молодість та ворогів. І це безпечно.

— Яким чином?

— Суть його використання в таємності; тій самій таємності, яку ви змалювали, як єдиний засіб безпеки стосовно атомних приладів. Ви можете заховати трансмутатор у найглибшому підземеллі найміцнішої фортеці свого найвіддаленішого маєтку, і він однаково приноситиме вам миттєве багатство. Ви купуєте золото, а не машину; це золото не має жодних слідів, що свідчили б про його виробництво, тому його неможливо відрізнити від того золота, що є у природі.

— А хто керуватиме машиною?

— Ви самі. П’ять хвилин навчання — це все, що вам потрібно. Я встановлю її для вас туди, куди ви забажаєте.

— А що взамін?

— Ну, — Понієтс заговорив обережніше, — я пропоную привабливу ціну. Таке вже моє життя. Скажімо, за цю машину — вона досить цінна — ви дасте мені замість одного кубічного фута золота один кубічний фут кованого заліза.

Ферл розсміявся, і Понієтс почервонів.

— Нагадую вам, сер, — сухо сказав він, — що витрачені кошти ви зможете повернути вже за дві години.

— Правильно, а за годину ви підете, і моя машина відразу ж перетвориться на непотріб. Мені потрібні гарантії.

— У вас є моє слово.

— Дуже добре, — глузливо вклонився Ферл, — але ваша присутність була б набагато кращою гарантією. Я даю вам своє слово, що заплачу вам за тиждень після доставки, якщо машина все ще буде в робочому стані.

— Це неможливо.

— Неможливо? Та ви вже накликали на себе смертну кару, просто запропонувавши мені щось у вас купити. Тож якщо відмовитеся, єдиною альтернативою для вас уже завтра буде газова камера. Це я вам обіцяю.

Обличчя Понієтса було безпристрасним, але його очі заблимали. Він сказав:

— Це дуже несправедлива перевага. Ви можете хоча б викласти свою обіцянку в письмовому вигляді?

— Щоб потім понести відповідальність за її виконання? Ні, сер! — На обличчі Ферла з’явилася задоволена усмішка. — Ні, сер! Дурень — лише один із нас.

Торгівець тихо промовив:

— Домовилися.

6

На тридцятий день Ґорова звільнили, а замість нього отримали п’ятсот фунтів найжовтішого золота. А разом із ним звільнили й піддану карантину гидоту, якою вважали його корабель.

Потім, так само як і на шляху до Аскоунської зоряної системи, їх супроводжували маленькі лискучі кораблі, вишикувані в циліндричну фігуру.

Понієтс спостерігав за тьмяною, освітленою сонцем цяткою, на яку перетворився корабель Ґорова, тоді як голос самого Ґорова долинав до нього крізь ефір, чіткий і пронизливий.

Він говорив:

— Але це, Понієтсе, не те, що нам потрібно. Трансмутатор нам не допоможе. До речі, як ти його дістав?

— Та ніяк, — терпляче відповів Понієтс, — я зібрав його з камери для опромінювання їжі. Насправді він нікуди не годиться. Якщо запускати його у більшому масштабі, то витрати енергії непомірні; інакше Фундація використовувала б трансмутацію замість ганятися по всій Галактиці за важкими металами. Це один зі стандартних трюків, що ними користується кожен торгівець, хіба що я ніколи раніше не бачив, як залізо перетворюється на золото. Це вражаюче, і це працює — але дуже ненадовго.

— Добре. Але цей конкретний трюк не дуже підходить.

— Цей трюк допоміг тобі вибратися з халепи.

— Але це дуже далеко від мети. Тим більше, мені доведеться повернутися, щойно цей дбайливий конвой нас залишить.

— Чому?

— Ти сам це пояснив цьому своєму політику! — Ґоров зривався на крик. — Усі твої торгові аргументи спиралися на той факт, що трансмутатор є засобом для досягнення мети, але сам по собі не має жодної цінності; що клієнт купує золото, а не машину. Це хороший психологічний прийом, бо він спрацював, але…

— Але? — ввічливо й тихо наполіг Понієтс.

Голос із передавача зазвучав різкіше:

— Але ми хочемо продати їм саму машину; щось, що вони будуть використовувати відкрито; те, що змусить їх схилитися на користь ядерних технологій з точки зору їхньої вигоди для них.

— Усе це я розумію, — м’яко сказав Понієтс. — Ти вже мені це пояснив. Але подумай сам — що буде після мого продажу? Поки трансмутатор працює, Ферл карбуватиме золото; це триватиме так довго, що йому вдасться купити перемогу на наступних виборах. Нинішній Великий Магістр довго не протягне.

— Ти розраховуєш на вдячність? — холодно спитав Ґоров.

— Ні, на розумне прагнення до особистої вигоди. Трансмутатор принесе йому перемогу на виборах, а інші механізми…

— Ні! Ні! Твоя логіка надто заплутана. Він довірятиме не трансмутатору, а старому доброму золоту. Ось що я намагаюся тобі сказати.

Понієтс посміхнувся й умостився зручніше. Добре, він уже достатньо помучив бідолаху. Ґоров почав скаженіти.

Торгівець сказав:

— Не так швидко, Ґорове. Я ще не закінчив. До цієї справи я залучив і інші пристрої.

Запала тиша. Потім Ґоров обережно запитав:

— Які ще інші пристрої?

Понієтс машинально махнув рукою.

— Ти ж бачиш наш супровід.

— Так, — коротко відповів Ґоров, — розкажи мені про ці пристрої.

— Розповім, якщо слухатимеш. Нас супроводжує приватна флотилія Ферла; це знак особливої пошани до нього з боку Великого Магістра. Він зміг це для себе вибити.

— То й що?

— А як ти думаєш, куди вони нас супроводжують? До його рудників на околицях Аскоуна, ось куди. Послухай! — Понієтс раптом розпалився. — Я ж тобі казав, що я тут для того, щоб заробити гроші, а не врятувати світи. Усе добре. Я продав цей трансмутатор за безцінь. Я нічого не отримав, крім ризику потрапити до газової камери, який до квоти не зарахуєш.

— Повернімося, Понієтсе, до рудників. До чого вони тут?

— Для того, щоб я міг заробити. Ми завантажимося оловом. Заповнимо кожен кубічний фут цієї старої баржі, і ще трохи твою навантажимо. Я спущуся з Ферлом збирати олово, а ти, старий, прикриєш мене своїми гарматами — просто на той випадок, якщо він виявиться не таким, як себе показує. Це олово і є мій прибуток.

— За трансмутатор?

— За весь мій вантаж з атомними приладами. Подвійна ціна плюс бонус. — Він знизав плечима, майже вибачаючись. — Згоден, я забагато з нього злупив, але ж я повинен виконати квоту, чи не так?

Ґоров явно розгубився. Він ледь чутно вимовив:

— Ти нічого не хочеш пояснити?

— Що тут пояснювати? Цей розумник подумав, що загнав мене в пастку, бо його слово має для Великого Магістра більшу цінність, ніж моє. Він узяв трансмутатор. Це один із тих злочинів, за які на Аскоуні карають смертю. Але в будь-який момент він міг сказати, що заманив мене в пастку суто з патріотичних мотивів, і донести на мене як на продавця заборонених речей.

— Це зрозуміло.

— Звичайно, але слово проти слова — це ще не все. Розумієш, Ферл ніколи не чув і подумати не міг про камеру для зйомки мікрофільмів.

Ґоров розреготався.

— Так, — сказав Понієтс. — Він диктував свої умови. Я був належним чином приборканий. Але коли я, наче побитий собака, встановлював трансмутатор, я поклав туди камеру й витягнув її наступного дня під час технічного обслуговування. У мене був чудовий запис із його робочого кабінету, його святая святих, де він сам, бідний Ферл, керує трансмутатором і так радіє першому шматку золота, наче це яйце, яке він сам відклав.

— Ти показав йому запис?

— Через два дні. Цей дурник ніколи не бачив тривимірних кольорових зображень. Він заявляє, що не забобонний, але якщо я колись бачив дорослого, який був би настільки переляканий, як він, назвіть мене новачком. Коли я сказав йому, що поставив одну камеру на міській площі й налаштував її увімкнутися опівдні, щоб мільйон фанатичних аскоунців міг побачити це й потім розірвати його на шматки, він уже за півсекунди щось бурмотів біля моїх ніг. Він був готовий укласти зі мною будь-яку угоду.

— Ти справді це зробив? — спитав Ґоров, борючись зі сміхом. — Я маю на увазі камеру на міській площі.

— Ні, але це не мало значення. Він уклав угоду. Він купив усі пристрої і в мене, і в тебе, а взамін погодився віддати стільки олова, скільки ми зможемо забрати. У той момент він вважав, що я здатен на все. Наша угода є в письмовому вигляді, і я дам тобі копію, перш ніж спущуся з ним униз, просто як запобіжний захід.

— Але ж ти зачепив його самолюбство, — сказав Ґоров. — Чи буде він користуватися цими пристроями?

— Чому ні? Для нього це єдиний спосіб окупити втрати, а якщо він на цьому щось заробить, то врятує своє самолюбство. І він стане наступним Великим Магістром — це найкраща кандидатура, яку ми могли б мати для своїх інтересів.

— Так, — сказав Ґоров, — це була хороша торгова угода. І все ж ти, безумовно, володієш доволі незручною методикою продажу. Не дивно, що тебе вигнали з семінарії. У тебе зовсім немає ніякої моралі?

— Та невже? — байдуже зронив Понієтс. — Ти ж знаєш, що Сальвор Гардін казав про почуття моралі.

Частина V. КОРОЛІ ТОРГІВЛІ

1

ТОРГІВЦІ — …Економічний контроль Фундації зростав, за неминучими законами психоісторії. Торгівці багатіли, з багатством приходила й влада…

Іноді забувають, що Гобер Меллоу починав своє життя як звичайний торгівець. Але ніколи не забувають про те, що він закінчив його як перший із королів торгівлі…

Галактична енциклопедія

Джоран Сатт склав разом кінчики пальців із бездоганним манікюром і сказав:

— Це схоже на проблему. Фактично — і я кажу це суворо конфіденційно — це може бути чергова криза, передбачена Гарі Селдоном.

Чоловік, який сидів навпроти нього, знайшов сигарету в кишені свого короткого смирніанського піджака.

— Не розумію цього, Сатте. Як правило, політики починають кричати про «кризу Селдона» перед кожними виборами мера.

Сатт ледь помітно усміхнувся.

— Меллоу, я зараз не агітую. Ми зіткнулися з ядерною зброєю і не знаємо, звідки вона прийшла.

Гобер Меллоу зі Смирно, Головний Торгівець, спокійно, майже байдуже закурив цигарку.

— Продовжуйте. Якщо ви хочете сказати ще щось, кажіть. — Меллоу ніколи не дозволяв собі запобігати перед людьми з Фундації. Хай він і іноземець, але, незважаючи ні на що, він має залишатися чоловіком.

Сатт кивнув на тривимірну карту зоряного неба, що лежала на столі.

Він покрутив деякі ручки налаштування на пульті, і група, у якій було з півдюжини зоряних систем, засвітилася червоним.

— Це, — тихо сказав він, — Корелліанська Республіка.

Торгівець кивнув.

— Був я там. Смердюча щуряча нора! Припустімо, її можна назвати республікою, але комдором там щоразу стає хтось із родини Арго. А кому це не до вподоби, з тим щось трапляється. — Він скривив губи і повторив: — Був я там.

— Але ви повернулися, а таке трапляється не завжди. Торік на території республіки зникло три торгових судна, які згідно з Конвенцією мають бути недоторканними. І ці кораблі були озброєні усіма звичайними ядерними зарядами та силовим захисним полем.

— Якими були останні повідомлення з кораблів?

— Планові звіти. Більше нічого.

— А що сказали на Кореллі?

Очі Сатта іронічно зблиснули.

— Ми не можемо про це запитати. Головний здобуток Фундації по всій Периферії — це її репутація як могутньої держави. Думаєте, ми можемо втратити три кораблі й потім запитувати, куди вони поділися?

— Ну, тоді, гадаю, ви скажете, що хочете від мене.

Джоран Сатт не марнував свій час на таку розкіш, як роздратування. Як секретарю мера, йому доводилося стримувати депутатів від опозиції, шукачів праці, реформаторів і психів, які заявляли, що їм вдалося повністю побачити майбутнє, сплановане Гарі Селдоном. Тому після такої школи вивести його з рівноваги було важко.

Він обережно сказав:

— Хвилинку. Розумієте, ці три кораблі пропали в тому самому секторі в той самий рік, і це не може бути аварією. Ядерну силу можна знищити лише за допомогою ядерної сили. Автоматично виникає питання: якщо на Кореллі є ядерна зброя, то звідки вона там?

— І звідки ж?

— Є два варіанти. Або корелліанці сконструювали її самотужки…

— Це фантастика!

— Ще й яка! А інший — це те, що ми постраждали від зради.

— Думаєте? — У голосі Меллоу з’явився холод.

Секретар спокійно віповів:

— У цьому немає нічого дивного. З того часу, як Чотири королівства ухвалили Конвенцію Фундації, нам доводиться мати справу з різними групами незгодних. У кожному з колишніх королівств є свої претенденти на владу й колишня знать, які не надто вдають, що люблять Фундацію. Можливо, деякі з них починають діяти.

Меллоу густо почервонів.

— Розумію. Ви ще щось хочете мені сказати? Я — смирнієць.

— Знаю. Ви смирнієць — народилися на Смирно, одному з Чотирьох королівств. З Фундацією вас пов’язує лише освіта. За місцем народження ви іноземець. Без сумніву, ваш дід був бароном під час війн з Анакреоном та Лоріс, а ваші сімейні маєтки були конфісковані, коли Сеф Сермак перерозподілив землю.

— Ні, о чорний космосе, ні! Мій дід був простим сином зорельотника і помер, розвантажуючи вугілля за мізерні гроші, ще до того як Фундація взяла владу. Але я народився на Смирно й не соромлюся ані Смирно, ані смирнійців, клянуся Галактикою. Ваші дрібні хитрі натяки не змусять мене панікувати й підлизуватися до Фундації. А тепер можете віддавати наказ або висувати звинувачення. Мені байдуже.

— Мій любий Головний Торгівцю, мене й на електрон не хвилює, був ваш дід королем Смирно чи найбільшим жебраком на планеті. Я виклав усю цю нісенітницю про ваше народження та родовід, щоб показати, що вони мене не цікавлять. Очевидно, ви пропустили головне. Повернімося до цього. Ви смирнієць. Ви знаєте іноземців. Крім того, ви торгівець, і один із найкращих. Ви були на Кореллі та знаєте корелліанців. Ось куди вам потрібно відправитися.

Меллоу глибоко вдихнув.

— Як шпигун?

— Зовсім ні. Як торгівець, але тримайте очі розплющеними. Якщо зможете з’ясувати, звідки в них зброя… Я можу нагадати вам, оскільки ви смирнієць, що два з цих зниклих кораблів були зі Смирно.

— Коли мені починати?

— Коли буде готовий ваш корабель?

— За шість днів.

— От тоді й почнете. Усі деталі отримаєте в Адміралтействі.

— Добре! — Торгівець підвівся, сильно потиснув йому руку й вийшов.

Сатт почекав, обережно розводячи й розминаючи пальці після цього рукостискання. Потім знизав плечима й зайшов до кабінету мера.

Мер вимкнув екран і відкинувся на спинку крісла.

— Що, Сатте, ти про це думаєш?

— З нього вийшов би хороший актор, — сказав Сатт і задумливо подивився вперед.

2

Це було ввечері того ж дня, у холостяцькій квартирі Джорана Сатта на двадцять першому поверсі Гардін-білдінг, Пабліс Манліо повільно потягував вино.

Це був Пабліс Манліо, чия сухорлява, стареча фігура уособлювала дві великих функції Фундації. Він був міністром закордонних справ у кабінеті мера, а для всіх зовнішніх сонць, за винятком самої Фундації, — крім того, ще й Примасом Церкви, Постачальником Святої Їжі, Магістром Храмів і мав ще безліч оманливих, але звучних назв.

Він говорив:

— Але він погодився, щоб ви послали цього торгівця. Це вже добре.

— Та цього мало, — зауважив Сатт. — Уся ця справа — найпримітивніша хитрість, оскільки в нас немає можливості передбачити, чим вона завершиться. Це однаково, що розмотувати мотузку, сподіваючись, що десь наприкінці буде петля.

— Точно. А цей Меллоу — здібна людина. Що, як його нелегко буде обманути?

— Це шанс, яким потрібно скористатися. Якщо існує якась зрада, то там замішані якраз здібні люди. Якщо ж ні, то нам потрібна розумна людина, яка виявить правду. І Меллоу охоронятимуть. Ваш келих порожній.

— Ні, дякую. Мені вже досить.

Сатт наповнив власний келих і терпляче спостерігав за тим, як його співрозмовник поринув у нелегкі роздуми.

Якими б не були ці роздуми, вони нерішуче завершилися, коли примас зненацька сказав, майже вигукнув:

— Сатте, що у вас на думці?

— Я скажу вам, Манліо. — Його тонкі губи розсунулися. — Ми перебуваємо в розпалі селдонівської кризи.

Манліо подивився на нього, а потім тихо сказав:

— Звідки ви знаєте? Хіба Селдон знову з’являвся в Часовому Сховищі?

— У цьому, мій друже, немає великої потреби. Поміркуймо логічно. З того часу, як Галактична Імперія залишила Периферію й кинула нас напризволяще, ми ніколи не стикалися з противником, який би володів ядерною енергією. А тепер ми вперше маємо з цим діло. Це показово, навіть якщо цей факт стоїть сам по собі. Але він не один. Уперше більш ніж за сімдесят років ми зіткнулися з серйозною внутрішньою політичною кризою. На мою думку, синхронізація двох криз, зовнішньої та внутрішньої, не підлягає жодному сумніву.

Очі Манліо звузилися.

— Якщо це все, цього недостатньо. Ми пережили вже дві кризи Селдона, і обидва рази Фундація перебувала під загрозою знищення. Третя криза не настане, доки ця загроза не повернеться.

Сатт терпляче продовжував:

— Ця загроза вже наближається. Кожен дурень може сказати, що криза є, коли вона вже настала. Завдання справжнього державника — виявити її в зародку. Дивіться, Манліо, ми рухаємося за запланованою історією. Ми знаємо, що Селдон розробив історичні ймовірності розвитку майбутнього. Ми знаємо, що одного дня ми відбудуємо Галактичну Імперію. Ми знаємо, що це займе тисячу років або близько того. І ми знаємо, що в цьому проміжку ми переживатимемо певні кризи.

Отже, перша криза настала за п’ятдесят років після заснування Фундації, друга — за тридцять років після першої. Відтоді минуло майже сімдесят п’ять років. Час настав, Манліо. Час настав.

Манліо невпевнено почухав ніс.

— І ви розробили план, як зустріти цю кризу?

Сатт кивнув.

— І я, — продовжував Манліо, — відіграватиму в ньому певну роль?

Сатт знову кивнув.

— Перш ніж ми зустрінемо зовнішнього ворога, який має ядерну зброю, ми повинні навести лад у себе вдома. Ці торгівці…

— Ах! — Примас напружився, і в його очах з’явилася жорстокість.

— Правильно. Ідеться саме про них. Вони корисні, але занадто сильні й неконтрольовані. Вони чужинці, які отримали світську освіту. З одного боку, ми дали їм у руки знання, а з іншого, утратили над ними контроль.

— А якщо ми зможемо довести зраду?

— Якщо зможемо, то діятимемо просто й прямо. Але це мало що означає. Навіть якщо серед них і немає зради, вони сформують ненадійний елемент у нашому суспільстві. Їх не прив’язуватимуть до нас ані патріотизм, ані спільна батьківщина або навіть релігійне благоговіння. Під їхнім світським керівництвом зовнішні провінції, які з часу Гардіна ставляться до нас як до Святої планети, можуть відірватися.

— Я все це розумію, але як це вилікувати…

— Ліки потрібно знайти швидко, ще до того, як криза Селдона загостриться. За умов зовнішньої ядерної загрози і внутрішнього незадоволення, їхня перевага може бути занадто великою. — Сатт поставив порожній келих, який крутив у руках. — Очевидно, що це ваша робота.

— Моя?

— Я цього зробити не зможу. Моя посада невиборна, і я не маю законодавчої влади…

— А мер…

— Це неможливо. Це абсолютно негативна особистість. Він проявляє енергійність, тільки коли треба ухилитися від відповідальності. Але якщо виникне незалежна партія, яка поставить під загрозу його переобрання, то йому можна буде диктувати умови.

— Але, Сатте, у мене не вистачає здібностей для того, щоб бути справжнім політиком.

— Залиште це мені. Хто знає, Манліо? З часів Сальвора Гардіна посади примаса та мера ніколи не перебували в руках однієї особи. Але тепер це може статися, якщо вам удасться добре виконати свою роботу.

3

На другому кінці міста, у більш дружньому оточенні, Гобер Меллоу мав другу зустріч. Він довго слухав, а потім обережно сказав:

— Так, я чув про вашу кампанію з отримання торгівцями місць у Раді. Але, Твере, чому я?

Джейм Твер, який був готовий будь-якої миті нагадати вам, незалежно від того, питали його про це чи ні, що він належав до першої групи чужинців, які отримали світську освіту у Фундації, усміхнувся променистою усмішкою.

— Я знаю, що роблю, — сказав він. — Згадайте, коли ми з вами зустрілися вперше торік.

— На укладенні Торгової конвенції.

— Правильно. Ви керували зустріччю. Ви посадили цих червоношиїх бугаїв на місце, потім запхали їх до кишені своєї сорочки й забули про них. І з широкими масами Фундації ви теж добре даєте собі раду. Ви маєте романтичний ореол — або принаймні солідну репутацію — авантюриста, що те ж саме.

— Дуже добре, — сухо сказав Меллоу. — Але чому саме зараз?

— Бо зараз у нас є шанс. Ви знаєте, що секретар освіти подав у відставку? Про це ще не оголосили, але скоро повідомлять.

— А ви звідки знаєте?

— Неважливо. — Він з огидою махнув рукою. — Це так. Партія прихильників прямої дії розвалюється на очах, і ми можемо добити її просто зараз, відкрито поставивши питання про рівні права для торгівців; або точніше: про демократію — вони за неї чи проти.

Меллоу відкинувся на спинку стільця й утупився у свої товсті пальці.

— Е-е-е-е… Вибачте, Твере. Але я їду у справах наступного тижня. Вам доведеться домовлятися з кимось іншим.

Твер здивовано глянув на нього.

— У справах? У яких ще справах?

— Дуже таємних. Потрійний пріоритет категорії А. Усе таке, розумієте. У мене була розмова з секретарем мера.

— Змієм Саттом? — Джейм Твер розхвилювався. — Це якісь хитрощі. Цей син зорельотника хоче вас позбутися. Меллоу…

— Зачекайте! — Меллоу стукнув долонею об кулак. — Не панікуйте. Якщо це хитрощі, то я з ним за це якось розплачуся. Якщо ні, то цей ваш змій, Сатт, грає нам на руку. Послухайте, наближається одна з криз Селдона.

Меллоу чекав реакції, але її не було. Твер просто дивився на нього.

— Яка ще криза Селдона?

— О Галактико! — розчаровано й розгнівано вигукнув Меллоу. — Чим ви, в біса, займалися, коли до школи ходили? Що ви хочете сказати своїм дурним запитанням?

Старий насупився.

— Якщо ви поясните…

Утворилася довга пауза, а потім Меллоу сказав:

— Поясню. — Меллоу опустив брови й повільно заговорив: — Коли Галактична Імперія почала гинути, і коли околиці Галактики повернулися до варварства та відпали від неї, Гарі Селдон і його група психологів заснували колонію, Фундацію, тут, посеред цього безладу, щоб ми могли культивувати тут науку, мистецтво, технології та сформувати ядро Другої Імперії.

— О так, так…

— Я не закінчив, — холодно сказав торгівець. — Подальший напрямок руху Фундації був спланований відповідно до науки психоісторії, що тоді була високо розвиненою, і умови були організовані таким чином, щоб викликати низку криз, які змусять нас швидше рухатися до майбутньої Імперії. Кожна криза, кожна криза Селдона, позначає певну епоху в нашій історії. Тепер ми наближаємося до чергової, третьої кризи.

Твер знизав плечима.

— Мені здається, що про це згадували в школі, але я вже давно її закінчив — давніше, ніж ви.

— Мабуть, так. Забудьте. Важливо те, що мене відправляють у самий розпал цієї кризи. Ніхто не знає, що буде, коли я повернуся, а вибори до ради відбуваються щороку.

Твер підвів очі.

— Ви напали на якийсь слід?

— Ні.

— Маєте конкретні плани?

— Жодних.

— Ну…

— Ну нічого. Гардін колись казав: «Щоб домогтися успіху, недостатньо самого лише планування. Потрібна ще й імпровізація».

Твер невпевнено похитав головою, і вони підвелися, дивлячись один на одного.

Раптом Меллоу сказав цілком буденним тоном:

— А знаєте, що я вам скажу? Чи не поїдете зі мною? Не дивіться, чоловіче, на мене так. Ви ж були торгівцем до того, як вирішили, що політика — більш захоплива справа. Або принаймні я таке чув.

— Скажіть мені, куди ви летите?

— До Вассалійського розриву. Не можу сказати конкретніше, доки не опинюся в космосі. То що скажете?

— Гадаю, що Сатт вирішить не випускати мене з поля зору.

— Навряд чи. Якщо він хоче позбутися мене, то чому б йому заразом не позбутися й вас? До того жоден торгівець не вирушить у космос, доки не збере власну команду. А я беру до себе, кого захочу.

В очах старого з’явився дивний блиск.

— Добре. Я полечу. — Він простягнув йому руку. — Це буде моя перша подорож за три роки.

Меллоу схопив і потиснув його руку.

— Добре! Неймовірно добре! А тепер я повинен зібрати хлопців. Знаєте, де доки «Далекої зірки»? Тоді приходьте туди завтра. До зустрічі.

4

Корелл був одним із поширених явищ в історії — республіка, де правитель мав усі атрибути абсолютного монарха, крім титулу. Через це тут панував звичайний деспотизм, що не обмежувався навіть цими двома пом’якшувальними чинниками законних монархій — королівською «честю» та придворним етикетом.

Економіка держави знаходилася на низькому рівні. Час Галактичної Імперії минув, не залишивши по собі нічого, крім мовчазних пам’ятників та уламків. Час Фундації ще не настав — і за жорстокого та рішучого правління комдора Аспера Арго, який запровадив суворі обмеження для торгівців і категорично заборонив діяльність місіонерів, до нього було далеко.

Космопорт був старим і розваленим, і команда «Далекої зірки» почувалася через це кепсько. У гнилих ангарах було гниле повітря, і Джейм Твер дратувався, розкладаючи пасьянс.

Гобер Меллоу задумливо зронив:

— Тут хороше місце для торгівлі. — Він спокійно дивився в ілюмінатор. Досі про Корелл мало що можна було сказати. Подорож була небагата на події. Ескадра корелліанських кораблів, що вилетіла на перехоплення «Далекої зірки», складалася з крихітних і ушкоджених уламків давньої слави або побитих, незграбних посудин. Вони продовжували перелякано триматися на відстані, і вже тиждень, як прохання Меллоу про зустріч із місцевим урядом залишалися без відповіді.

Меллоу повторив:

— Тут хороше місце для торгівлі. Можна сказати, незаймана територія.

Джейм Твер нетерпляче підвів голову й відкинув карти вбік.

— Меллоу, що ви, в дідька, плануєте робити? Екіпаж ремствує, офіцери хвилюються, і я вже себе запитую…

— Запитуєте? Про що?

— Про ситуацію. І про вас. Що ми робимо?

— Чекаємо.

Старий торгівець пирхнув і почервонів. Він загарчав:

— Ви йдете наосліп, Меллоу. Навколо нас охорона, над головами — кораблі. Що як вони готуються стерти нас на порох?

— У них був на це тиждень.

— Може, вони чекають на підкріплення. — Погляд Твера був проникливим і важким.

Меллоу різко сів.

— Так, я думав про це. Розумієте, це створює серйозну проблему. По-перше, ми дісталися сюди без неприємностей. Це може нічого не означати, однак із більш ніж трьохсот кораблів торік зникло лише три. Відсоток низький. Але це може означати й інше — що кораблів з ядерною зброєю у них мало й вони не наважуються даремно виставляти їх напоказ, доки їхня кількість не зросте.

Та з іншого боку, це може означати, що в них узагалі немає ядерної енергії. Або мають, але приховують її, побоюючись, що ми щось дізнаємося. Зрештою, одна справа нападати на недосвідчені, легко озброєні торгові судна. А інша — дражнити акредитованого посла Фундації, сам факт появи якого може означати, що Фундація щось підозрює.

Якщо скласти все це докупи…

— Зачекайте, Меллоу, зачекайте. — Твер підняв руки. — Я просто тону у вашій балаканині. До чого ви хилите? Кажіть без цих деталей.

— Вам доведеться вислухати всі деталі, Твере, інакше ви нічого не зрозумієте. Ми обидва чекаємо. Вони не знають, що я тут роблю, а я не знаю, що в них тут відбувається. Але я в слабшій позиції, бо я один, а вони — це весь світ, і, можливо, з ядерною енергією. Я не можу дозволити собі здатися. Звичайно, це небезпечно. Звичайно, на нас може чекати земляна яма. Але ми знали про це з самого початку. Що нам ще робити?

— Я не… Хто там ще?

Меллоу спокійно підвів голову й покрутив приймач. Екран засвітився, й на ньому з’явилося грубе обличчя вартового сержанта.

— Говоріть, сержанте.

Сержант сказав:

— Перепрошую, сер. Хлопці впустили всередину місіонера з Фундації.

— Що? — Обличчя Меллоу перекосилося від люті.

— Місіонер, сер. Він потребує шпиталізації, сер…

— Тут сержанте, буде ще чимало таких. Накажіть усім повернутися на бойові пости.

Кімната для відпочинку майже спорожніла. За п’ять хвилин після наказу при зброї були навіть ті, хто прийшов з вахти. Така швидкість була великою перевагою в анархічних регіонах Периферії, і в цьому екіпаж Головного Торгівця перевершував усіх.

Меллоу повільно увійшов і роздивився місіонера з усіх боків. Він кинув погляд на лейтенанта Тінтера, який стривожено ворушився з одного боку, і на вартового сержанта Демена, який з безпристрасним і спокійним обличчям стояв з іншого.

Головний Торгівець повернувся до Твера й задумливо помовчав.

— От що, Твере, зберіть сюди тихо всіх офіцерів, крім координаторів та штурмана. Вони залишаються на постах для подальших наказів.

Утворилася п’ятихвилинна перерва, під час якої Меллоу відчиняв ногою двері вбиралень, зазирав за стійку бару, відсував штори на вікнах. На півхвилини він вийшов з кімнати, а коли повернувся, то щось розсіяно наспівував.

Чоловіки зайшли до кімнати. Твер зайшов останнім і тихо зачинив двері.

Меллоу тихо сказав:

— По-перше, хто дозволив цій людині зайти сюди без мого наказу?

Вартовий сержант зробив крок уперед. Його очі бігали.

— Вибачте, сер. Це не була певна особа. Це була свого роду взаємна згода. Він був, можна сказати, одним із нас, і ці чужинці тут…

Меллоу обірвав його.

— Я підтримую ваші почуття, сержанте, і розумію їх. Ці люди були під вашим командуванням?

— Так, сер.

— Коли все це завершиться, вони мають бути посаджені на гауптвахту протягом тижня. Ви самі звільняєтеся від усіх наглядових функцій на той самий період. Зрозуміли?

Обличчя сержанта залишилося незмінним, але його плечі ледь помітно опустилися. Він чітко вимовив:

— Так, сер.

— Можете йти. Займіть свій пост.

Твер утрутився у розмову:

— Меллоу, чому ви їх караєте? Ви ж знаєте, що ці корелліанці вбивають полонених місіонерів.

— Будь-яка дія всупереч моїм наказам є поганою сама по собі, незалежно від того, які аргументи на її користь. Ніхто не повинен залишати судно або заходити на його борт без мого дозволу.

Лейтенант Тінтер непокірно пробурмотів:

— Сім днів бездіяльності. Не можна підтримувати дисципліну в такий спосіб.

Меллоу крижаним голосом відповів:

— Можна. За ідеальних обставин дисципліна не має жодної цінності. Вона цінна перед обличчям смерті, інакше від неї жодної користі. Де цей місіонер? Приведіть його сюди.

Торгівець присів, поки до кімнати обережно завели постать у червоній мантії.

— Як вас звати, преподобний?

— Га? — Постать у червоній мантії повернулася до Меллоу, усе тіло поверталося наче одне ціле. Його очі були порожні, на одній зі скронь був синець. Наскільки міг судити Меллоу, він не говорив і не рухався увесь попередній час.

— Ваше ім’я, шановний?

Раптом місіонер почав хвилюватися. Він розвів руки, ніби обіймаючи присутніх.

— Сину мій… Діти мої… Хай ви завжди будете під захистом обіймів Галактичного Духа.

Твер ступив уперед, тривожно глянув на священика й хрипко сказав:

— Цей чоловік хворий. Відведіть його хтось до ліжка. Накажіть йому лягти, Меллоу, і нехай хтось за ним догляне. Він сильно постраждав.

Велика рука Меллоу відштовхнула його.

— Не втручайтеся, Твере, а то я вижену вас звідси. Ваше ім’я, шановний?

Місіонер відразу ж склав руки, благаючи їх:

— Ви ж просвітлені люди, порятуйте мене від язичників. — Слова вилітали з нього одне за одним. — Порятуйте мене від цих нелюдів і темних дикунів, які накинулися на мене й потурбували Галактичного Духа своїми злочинами. Я Джорд Парма зі світів Анакреона. Я отримав освіту у Фундації; у самій Фундації, діти мої. Я Служитель Духа, навчений усім таїнствам, який прийшов сюди за покликом внутрішнього голосу. — Він задихався. — Я постраждав від рук непросвітлених. Ви діти Духа, тож ім’ям цього Духа прошу вас захистити мене від них.

Його перервали голос із передавача вгорі й сигнал тривоги:

— У полі зору з’явилися ворожі підрозділи! Потребуємо вказівок!

Усі машинально перевели погляди на гучномовець.

Меллоу вилаявся. Він клацнув реверс і закричав:

— Пильнуйте! Це все! — Він підійшов до товстих портьєр, відсунув їх і похмуро глянув в ілюмінатор.

Ворожі підрозділи! Кілька тисяч, замаскованих під представників корелліанської черні.

Вони оточували блок двигунів з усіх боків, і в холодному, жорсткому світлі магнієвих спалахів було видно, як ті, що попереду, відділяються від натовпу й підходять ближче.

— Тінтере! — Торгівець не повернувся, але ззаду було видно, як почервоніла його шия. — Увімкніть зовнішній зв’язок і дізнайтеся, чого вони хочуть. Спитайте, чи є з ними представник влади. Ніяких обіцянок і погроз, інакше я вас уб’ю.

Тінтер повернувся й пішов.

Меллоу відчув, як груба рука схопила його за плече, і відкинув її. Це був Твер. Він сердито прошипів йому на вухо:

— Меллоу, ви повинні триматися за цього чоловіка. Тільки так ми можемо зберегти нашу честь і порядність. Він із Фундації, і, урешті-решт, він — священик. Ці дикуни зовні… Ви чуєте мене?

— Я чую вас, Твере. — Його голос був різким. — Моє завдання тут набагато більше, ніж охороняти місіонерів. Сер, я зроблю все, що хочу, клянуся Селдоном і Галактикою. Якщо ви спробуєте мене зупинити, я перегризу вашу смердючу горлянку. Не плутайтеся в мене під ногами, Твере, або це буде остання ваша подорож.

Він повернувся й пройшов повз нього.

— Ви! Преподобний Парма! Хіба ви не знаєте, що згідно з умовами Конвенції, жоден місіонер Фундації не може з’являтися на корелліанській території?

Місіонер затремтів.

— Я йду туди, куди веде мене Дух, сину мій. Якщо темні дикуни відмовляються від просвітлення, хіба це не є кращим доказом того, що вони його потребують?

— Це не стосується справи, преподобний. Ви порушуєте закони і Корелла, і Фундації. За законом я не можу захистити вас.

Місіонер знову благально підняв руки. Його колишня розгубленість зникла. Зовні почувся пронизливий крик, а у відповідь хвилею пронеслося слабке ґелґотіння сердитої орди. Цей звук викликав божевілля в його очах.

— Ви чуєте їх? Чому ви говорите мені про закон, про закон, прийнятий людьми? Є вищі закони. Хіба не казав Галактичний Дух: «Не залишайся байдужим до страждань ближнього свого». І хіба не він сказав: «Коли ти турбуєшся про смиренних і беззахисних, про тебе теж потурбуються».

Хіба у вас немає гармат? Хіба немає корабля? Хіба за вами не стоїть Фундація? І хіба над вами немає Духа, який керує Всесвітом? — Він зупинився, щоб відсапатися.

А потім зовнішній динамік «Далекої зірки» затих і до кімнати повернувся стурбований лейтенант Тінтер.

— Говоріть! — коротко сказав Меллоу.

— Сер, вони вимагають видати Джорда Парму.

— А якщо ні?

— Лунають різні погрози, сер. Важко розібратися. Їх там так багато — і вони, здається, зовсім оскаженіли. Є якийсь чоловік, який каже, що керує округом і має поліцейську владу, але, очевидно, він не самостійна фігура.

— Самостійна чи ні, — знизав плечима Меллоу, — але він представник влади. Скажи їм, що якщо цей губернатор чи полісмен, чи хто він там, підійде до корабля сам, він може забрати преподобного Джорда Парму.

Раптом в його руці опинився пістолет. Він додав:

— Я не знаю, що таке непокора. Ніколи не мав з нею справи. Але якщо є хтось тут, хто думає, що він може повчати мене, я охоче пригощу його протиотрутою.

Пістолет повільно повертався й зупинився на Твері. Зробивши над собою зусилля, старий торгівець розслабив обличчя, розтулив і опустив руки. Повітря зі свистом виривалося з його ніздрів.

Тінтер пішов, і за п’ять хвилин від натовпу відокремилася маленька постать. Вона рухалася повільно й нерішуче, явно охоплена страхом. Двічі постать озиралася назад, і двічі явні погрози з боку багатоголового монстра змушували її рухатися далі.

— Добре. — Меллоу махнув бластером, що залишався в руці без запобіжника. — Грюн та Апшер, візьміть його.

Місіонер хрипко заверещав. Він підняв угору руки, розчепіривши пальці. Об’ємні рукави мантії сповзли, оголюючи тонкі, жилаві руки. На якусь мить з’явився й зник крихітний спалах світла. Меллоу моргнув і знову презирливо змахнув рукою.

Місіонер, який боровся із солдатами, голосно промовив:

— Нехай буде проклятий зрадник, який кидає ближнього свого на поталу злу й смерті. Хай оглухнуть вуха, що глухі до прохань безпорадного. Хай осліпнуть очі, що не бачать невинних. Хай навіки зотліє душа, яка знається з мороком…

Твер щільно затулив руками вуха.

Меллоу змахнув бластером і сховав його.

— Розійтися по своїх місцях, — спокійно сказав він. — Протягом шести годин після того, як розсіється натовп, підтримувати повну бойову готовність. Після цього подвоїти варту на постах протягом наступних сорока восьми годин. Пізніше будуть надані подальші вказівки. Твере, ходімте зі мною.

Вони увійшли до особистої каюти Меллоу. Меллоу вказав на стілець, і Твер сів. Його кремезна постать уся зіщулилася.

Меллоу з сарказмом дивився на нього згори вниз.

— Твере, — сказав він, — я розчарований. Три роки в політиці, схоже, вибили з вас усі звички торгівця. Запам’ятайте, на Фундації я можу бути демократом, але керувати своїм кораблем я можу не інакше, як за допомогою тиранії. Я ще ніколи не наставляв бластер на свою команду, і мені не довелося б цього робити, якби не ви.

Твере, ви не маєте тут офіційної посади, але ви тут за моїм запрошенням, і наодинці я ставитимуся до вас з усією люб’язністю. Однак із цього моменту в присутності моїх офіцерів або команди звертайтеся до мене «сер», а не «Меллоу». А коли я віддаю наказ, ви підстрибуватимете швидше за новобранця третього класу, і будете дякувати долі, або я ще швидше надіну на вас кайданки й кину в трюм. Ясно?

Партійний лідер проковтнув слину й неохоче відповів:

— Прийміть мої вибачення.

— Прийнято! Ви тремтите?

Мляві пальці Твера потонули в широкій долоні Меллоу. Твер сказав:

— Я керувався добрими намірами. Це важко — відправити людину на самосуд. Цей губернатор, або хто він там, у якого трусяться коліна, не зможе його врятувати. Це вбивство.

— Я нічого з цим не вдію. Відверто кажучи, цей інцидент погано пахне. Ви не зауважили?

— Що саме?

— Цей космопорт знаходиться в самій глушині. І раптом тікає місіонер. Звідки? Він приходить сюди. Це збіг? Збирається величезний натовп. Звідки? До найближчого міста щонайменше сто миль. Але вони прибувають сюди за півгодини. Як?

— Як? — повторив Твер.

— Ну, а що коли місіонера привезли сюди й випустили як приманку? Наш друг, преподобний Парма, був помітно стурбований. Схоже, у нього не було навіть часу, щоб щось вигадати.

— Жорстоке поводження… — з гіркотою пробурмотів Твер.

— Можливо! А можливо, задум якраз і полягав у тому, щоб змусити нас учинити галантно й по-лицарськи, щоб ми здуру кинулися на захист цієї людини. Він був тут усупереч законам Корелла та Фундації. Якби я затримав його, це був би акт війни щодо Корелла і Фундація не мала б жодного законного права нас захищати.

— Це… це якось висмоктано з пальця…

Тут загримів динамік, не давши Меллоу відповісти:

— Сер, отримано офіційне повідомлення.

— Передайте негайно!

Блискучий циліндр із клацанням упав у гніздо. Меллоу відкрив його й витрусив звідти просочений сріблом аркуш. Він зі знанням справи потер його між великим та вказівним пальцем і сказав:

— Надіслано безпосередньо зі столиці. З власної канцелярії комдора.

Він швидко прочитав текст і розсміявся:

— Кажете, висмоктано з пальця?

Він кинув аркуш Тверу і додав:

— За півгодини після того, як ми віддали їм місіонера, ми нарешті отримали дуже ввічливе запрошення від найяснішого комдора — після семи днів очікування. Думаю, ми пройшли випробування.

5

Комдор Аспер був людиною з народу, як він сам себе називав. Залишки сивого волосся падали йому на плечі, сорочка вже давно потребувала прання, а сам він гундосив.

— Тут немає жодної показухи, торгівцю Меллоу, — сказав він. — Ніяких фальшивих вистав. Ви бачите в мені лише першого громадянина держави. Саме це й означає слово «комдор», і це мій єдиний титул.

Здавалося, що він усім цим дуже задоволений.

— Насправді я вважаю цей факт одним із найсильніших зв’язків, що поєднують Корелл із вашою державою. Я розумію, що ви є людьми, які так само насолоджуються благами республіки, як і ми.

— Абсолютно правильно, комдоре, — серйозно погодився Меллоу, подумки заперечуючи подібне порівняння, — це аргумент, який я завжди вважав суттєвим для продовження миру та дружби між нашими урядами.

— Миру! Ах! — Ріденька сіра борідка комдора сіпнулася, утворивши на його обличчі гримасу. — Не думаю, що на Периферії є ще хтось, хто бере ідеали миру так близько до серця, як я. Я можу чесно сказати, що відтоді як я посів місце свого батька на чолі держави, мир жодного разу не був порушений. Можливо, мені не слід цього казати, — ввічливо кашлянув він, — але мені говорили, що мої співгромадяни знають мене як Аспера Улюбленця.

Погляд Меллоу блукав доглянутим садом. Можливо, високі чоловіки з чудернацькими, але серйозними рушницями й ховалися в кутках лише як запобіжний захід проти нього самого. Це можна було зрозуміти. Але височенні стіни, посилені сталевими балками, явно були зміцнені нещодавно — дуже дивно як для правителя на прізвисько Аспер Улюбленець.

Він сказав:

— Мені пощастило мати з вами діло, комдоре. Деспоти й монархи навколишніх світів не мають такої переваги, як освічена адміністрація, їм часто не вистачає якостей, які б забезпечували правителю любов народу.

— Наприклад? — У голосі комдора з’явилися обережні нотки.

— Наприклад, турботи про свій народ. З іншого боку, ви це зрозуміли б.

Комдор не зводив очей з доріжки, посипаної гравієм, коли вони неспішно прогулювалися. Його руки були за спиною й погладжували одна одну.

Меллоу спокійно продовжував:

— Досі торгівля між нашими державами страждала від обмежень, що їх ваш уряд накладав на наших торгівців. Звичайно, для вас уже давно є очевидним, що необмежена торгівля…

— Вільна торгівля! — пробурмотів комдор.

— Так, вільна торгівля. Ви маєте бачити, що це було б корисно для нас обох. У вас є речі, які потрібні нам, у нас є те, що потрібно вам. Потрібен лише обмін, що призведе до зростання добробуту. Такому освіченому правителю, як ви, другу народу — я б сказав, частині народу — не потрібно детально пояснювати цю тему. І я не ображатиму ваш інтелект, пропонуючи якісь пояснення.

— Правильно, я це розумію. Але чи розумієте це ви? — У його голосі з’явилися сумні нотки. — Ваші люди завжди поводилися настільки нерозумно. Я за будь-яку торгівлю, яку зможе підтримати наша економіка, але не на ваших умовах. — Він підвищив голос. — Я всього лише слуга громадської думки. Мої люди не приймуть торгівлі, яка несе з собою обов’язкову для всіх релігію.

Меллоу зупинився.

— Обов’язкова релігія?

— На практиці так завжди й виходить. Звичайно, ви пам’ятаєте випадок на Аскоуні двадцять років тому. Спочатку вони придбали деякі ваші товари, а потім ваші люди попросили про повну свободу для місіонерів, щоб можна було належним чином керувати цими товарами; і були створені ці Храми Здоров’я. Потім були створені духовні училища; усі релігійні служителі отримали автономні права, і що сталося в результаті? Тепер Аскоун є невід’ємною частиною системи Фундації і Великий Магістр навіть натільну білизну не може назвати власною. О ні, ні! Гідність незалежного народу ніколи такого не потерпить.

— Я вам нічого такого не пропоную, — перервав його Меллоу.

— Ні?

— Ні. Я Головний Торгівець. Моя релігія — це гроші. Уся ця містика й місіонерські фокуси мене дратують, і я радий, що ви відмовляєтеся їх дозволяти. Цим ви мені ще більш симпатичні.

Комдор пронизливо засміявся.

— Добре сказано! Фундації слід було з самого початку присилати сюди людину вашого ґатунку.

Він по-дружньому поклав руку на широке плече торгівця.

— Але ж, добродію, ви розповіли мені тільки половину правди. Ви розповіли мені, яка здобич вам не потрібна. А тепер розкажіть, чого ж ви хочете.

— Єдине, чого я хочу, комдоре, це завалити вас незліченним багатством.

— Та невже? — загугнявив він. — Але що мені дасть багатство? Справжнє багатство — це любов мого народу. У мене вона є.

— Ви можете мати і те, і інше, адже можна однією рукою збирати багатство, а іншою — любов.

— Це, мій юний друже, було б цікавим явищем, якби це було можливо. І як би ви за це взялися?

— О, є різні способи. Найскладніше — вибрати серед них. Спробуймо розібратися. Ну, наприклад, предмети розкоші. Такий товар у мене є, зараз…

Меллоу акуратно витягнув із внутрішньої кишені плаский ланцюжок з полірованого металу.

— Оце, наприклад.

— Що це?

— Це потрібно продемонструвати. Ви можете знайти жінку? Будь-яка молода леді підійде. І дзеркало в повний зріст.

— Гм-м-м. Ну тоді зайдімо всередину.

Комдор називав своє житло будинком. Але в народі його, без сумніву, назвали б палацом. Для Меллоу воно мало незвичний вигляд і нагадувало фортецю. Будинок стояв на узвишші, звідки відкривався вид на столицю. Його стіни були товстими та посиленими. Усі підходи до нього охоронялися, а сама архітектура будівлі була призначена для оборони. «Саме таке житло, — з сарказмом подумав Меллоу, — повинен мати Аспер Улюбленець».

Перед ними стояла молода дівчина. Вона низько схилилася перед комдором, який сказав:

— Це одна зі служниць комдори. Вона підійде?

Комдор уважно спостерігав, як Меллоу застібнув ланцюжок на талії дівчини, і зробив крок назад.

Комдор прогугнявив:

— Ну, і це все?

— Ви б не могли опустити завісу, комдоре? Юна леді, біля застібки є невеличкий важілець. Пересуньте його вгору, будь ласка. Не бійтеся, це вам не зашкодить.

Дівчина зробила це, і коли глянула на свої руки, у неї перехопило подих:

— Ох!

Від її талії вгору піднімався потік світла, що переливалося різними кольорами й утворювало в неї над головою віночок з рідкого вогню. Здавалося, ніби хтось зірвав з неба північне сяйво й зробив з нього накидку.

Дівчина підійшла до дзеркала й заворожено дивилася на себе.

— Ось, візьміть ще це. — Меллоу дав їй намисто з сірої гальки. — Надіньте його на шию.

Дівчина так і зробила, і кожен камінець, потрапивши в люмінесцентне поле, перетворився на окремий вогник, що пульсував, виблискуючи кармазином і золотом.

— Що ви про це думаєте? — спитав її Меллоу. Дівчина нічого не відповіла, але в її очах читалося виразне захоплення. Комдор махнув рукою, і вона неохоче натиснула важілець. Уся краса зникла. Вона залишила їх, забравши з собою спогади.

— Це вам, комдоре, — сказав Меллоу, — для комдори. Уважайте це маленьким подарунком від Фундації.

— Гм-м-м. — Комдор покрутив у руках пояс і намисто, ніби зважуючи їх. — Як воно працює?

Меллоу знизав плечима:

— Це вже питання до наших технічних фахівців. Але цей пристрій працюватиме для вас без допомоги (зауважте!) якихось священиків.

— Добре, але ж це, зрештою, лише жіноча біжутерія. Що ви з нею зробите? Як на цьому можна заробити?

— У вас бувають бали, прийоми, бенкети або щось подібне?

— О, так.

— Ви розумієте, скільки жінки заплатять за такі коштовності? Щонайменше десять тисяч кредитів.

Схоже, комдор не на жарт розхвилювався.

— Ах!

— А оскільки блок живлення в цьому конкретному пристрої працює не довше шести місяців, виникатиме необхідність часто його міняти. Отже, ми можемо продати вам їх, скільки захочете, за еквівалент кованого заліза вартістю тисяча кредитів. Для вас це буде дев’ятсот відсотків чистого прибутку.

Комдор, здається, повністю поринув у грандіозні підрахунки, посмикуючи себе за бороду.

— О Галактико, вони ж горлянки одна одній за це перегризуть. Я буду тримати в себе маленький запас цих штукенцій і продаватиму їх з торгів. Звичайно, їм не слід знати, що я особисто…

— Ми можемо представити цей товар як вироби фіктивних компаній, якщо ви хочете. Потім, якщо згадувати навмання, візьміть нашу лінійку домашньої побутової техніки. Ми маємо розбірні печі, що здатні засмажити найжорсткіше м’ясо до потрібної ніжності за дві хвилини. У нас є ножі, які не потрібно гострити. Ми маємо аналог пральні з повним циклом, яку можна помістити до маленької шафи і яка працюватиме абсолютно автоматично. Так само автоматичні посудомийні машини, підлогомийники, полірувальники меблів, пиловловлювачі, освітлювальні прилади — ой, та все, що забажаєте. Подумайте про те, як зросте ваша популярність, якщо ви зробите їх доступними для широкої публіки. Подумайте про те, що кількість цих… речей зростатиме за умов державної монополії на їхній продаж із прибутком у дев’ятсот відсотків. Для покупців ці товари коштуватимуть у багато разів дорожче, і їм не потрібно знати, скільки ви за них заплатили. І, зауважте, жоден із цих товарів не потребує нагляду священиків. Усі будуть щасливі.

— Крім вас, здається. Що ви з цього отримаєте?

— Тільки те, що отримує кожен торгівець за законами Фундації. Я й мої люди забиратимемо половину прибутків від проданого. Просто ви купуватимете те, що я хочу вам продати, і в нас обох чудово йтимуть справи. Чудово.

Комдор був у захваті.

— І чим вам за це заплатити? Залізом?

— Залізом, вугіллям та бокситами. Також підійдуть тютюн, перець, магній, тверда деревина. Нічого такого, чого б вам бракувало.

— Звучить непогано.

— Гадаю, що так. О, і ще одна річ, комдоре, яка щойно спала мені на думку. Я міг би переобладнати ваші заводи.

— Е… Як це?

— Ну, візьмімо ваше сталеливарне виробництво. У мене є зручні маленькі пристрої, що здатні робити зі сталлю витівки, які дозволять скоротити витрати на виробництво до одного відсотка від попередніх. Ви могли б знизити ціни вдвічі й при тому ділилися б із виробниками приголомшливими прибутками. Скажу вам так: я можу показати вам те, що маю на увазі, якщо дозволите. У цьому місті є сталеливарний завод? Це займе небагато часу.

— Це можна влаштувати, торгівцю Меллоу. Але завтра, завтра. Ви б не хотіли повечеряти зі мною сьогодні?

— Мої люди… — почав Меллоу.

— Нехай усі приходять, — доброзичливо сказав комдор. — Це символізуватиме дружбу між нашими народами. І дасть нам можливість для подальшого дружнього обговорення. Але, — його обличчя витягнулося і стало суворим, — ніякої релігії. Не сприймайте все це як відправну точку для місіонерів.

— Комдоре, — сухо сказав Меллоу, — даю вам слово, що релігія лише зменшить мої прибутки.

— Тоді на сьогодні досить. Вас супроводять до корабля.

6

Комдора була набагато молодшою за свого чоловіка. Її обличчя було блідим і спокійним, а чорне волосся зачесане назад та міцно зав’язане в пучок.

У її голосі звучав сарказм.

— Ви вже завершили свої справи, мій люб’язний і шляхетний чоловіче? Усе-все закінчили? Сподіваюся, тепер я вже можу зайти до саду.

— Не треба істерик, Лісіє, люба моя, — м’яко відповів комдор. — Цей молодий чоловік буде присутній у нас на вечері, і ви можете говорити з ним, про що захочете, і навіть слухати все, що я скажу. Потрібно десь розмістити його людей. Дякуючи зіркам, їх небагато.

— Швидше за все, це будуть ненажери, які вмолотять чверть бугая й вижлуктять бочку вина. А ви потім ще дві ночі стогнатимете через те, що вас об’їли.

— Ну що ж, мабуть, не стогнатиму. Що б ви там собі не думали, а вечеря має бути якнайщедрішою.

— О, розумію. — Вона дивилася на нього з презирством. — Ви дуже дружньо поводитеся з цими варварами. Мабуть, саме тому мені не дозволили бути присутньою під час вашої розмови. Може, ваша дрібна, висохла душа замишляє якусь змову проти мого батька.

— Зовсім ні.

— Так, я, швидше за все, вам повірю, чи не так? Якщо й існувала колись нещасна жінка, яку принесли в жертву заради політики, утягнувши в сумнівний шлюб, то це я. Я могла б знайти собі кращого чоловіка серед провулків і брудних звалищ мого рідного світу.

— Ну от що я вам скажу, моя леді. Може, вам було б краще повернутися на батьківщину? От тільки я хотів би залишити собі на пам’ять ту частинку вас, з якою я найкраще знайомий, — ваш язик. І, — він обачливо відвернув голову вбік, — якщо вже поліпшувати твою красу, то ще твої вушка й кінчик носа.

— У вас би на це духу забракло, мій маленький мопсику. Мій татко стер би вашу іграшкову державу на метеорний пил. Насправді він це в будь-якому випадку зробив би, якби я розповіла йому, що ви уклали угоду з цими варварами.

— Гм-м… Ну, не треба погрожувати. Ви можете розпитати цього чоловіка сьогодні ввечері. А тим часом, мадам, тримайте свій балакучий язичок при собі.

— Це наказ?

— Ось, візьміть це й не рухайтеся.

Він обв’язав пояс навколо її талії, надів намисто на шию. А потім повернув важілець і відійшов.

Комдора затамувала подих і витягнула руки. Вона обережно торкнулася намиста й знову ахнула.

Комдор задоволено потер руки й сказав:

— Можете вдягнути це сьогодні ввечері, і я дістану вам ще. А тепер помовчте.

Комдора замовкла.

7

Джейм Твер метушився та човгав ногами. Він сказав:

— Чого це ви скривилися, як середа на п’ятницю?

Гобер Меллоу виринув зі своїх роздумів.

— Скривився? Хіба?

— Щось, мабуть, учора сталося. Я маю на увазі, крім цього бенкету. — І з раптовою переконаністю додав: — Меллоу, у нас проблеми?

— Проблеми? О ні. Зовсім навпаки. Насправді в мене таке відчуття, ніби я збирався вибити двері всією вагою і побачив, що вони відчинені. Надто вже легко нас пускають на цей сталеливарний завод.

— Підозрюєте, що там якась пастка?

— О, заради Селдона, не будьте таким мелодраматичним. — Меллоу стримав своє роздратування й невимушено додав: — Просто те, що нам легко дозволили туди зайти, означає, що там немає на що дивитися.

— Ядерна енергія, так? — розмірковував Твер. — Я вам от що скажу. Немає жодних доказів того, що тут, на Кореллі, хоч десь використовують ядерну енергію. Їм було б дуже важко замаскувати всі характерні сліди використання такої фундаментальної технології.

— Ні, Твере, якщо її тільки почали застосовувати й користуються лише у військових цілях. Тоді її можна побачити лише на верфях і сталеливарних заводах.

— Тож, якщо ми її не виявимо, то…

— Тож її в них немає або вони її не показують. Підкиньте монетку, щоб угадати, або напружтеся й подумайте.

Твер похитав головою.

— Я хотів би бути з вами там учора.

— І я хотів би, щоб ви там були, — холодно сказав Меллоу. — Мені б не завадила моральна підтримка. На жаль, умови диктував комдор, а не я. А зараз, схоже, до нас приїхав королівський автомобіль, щоб відвезти нас на сталеливарний завод. У вас є ці прилади?

— Так, усі.

8

Сталеливарний завод був великий; у ньому відчувався занепад, який не могли приховати жодні поверхові ремонти. Зараз він був порожній і навдивовижу тихий для прийому таких гостей, як комдор та його почет.

Меллоу недбалим ривком підняв сталевий лист, що лежав на двох опорах. Він узяв інструмент, що простягнув йому Твер, і схопився за шкіряну ручку всередині свинцевої оболонки.

— Цей інструмент небезпечний, — сказав він, — але не більше, ніж циркулярна пила. Вам просто потрібно тримати пальці подалі.

Говорячи, він провів соплом інструмента вздовж сталевого листа, що відразу ж безшумно розвалився на дві частини.

Усі одночасно відстрибнули назад, і Меллоу засміявся. Він підняв одну з половинок і підпер її коліном.

— Ви можете налаштувати довжину різання з точністю до сотої дюйма, і дводюймовий лист можна буде розрізати так само легко, як і цей. Якщо ви точно витримали товщину листа, то сталь можна покласти на дерев’яний стіл і розрізати метал, не залишивши жодної подряпини.

З кожною його фразою атомний ніж рухався, відрізаючи від листа нові шматочки сталі, що летіли крізь усю кімнату.

— Отак, — сказав він, — можна знімати стружку зі сталі. — Він пройшовся соплом назад. — Або, наприклад, у вас оця площина. Ви хочете зменшити товщину листа, згладити нерівності, видалити корозію? Дивіться!

Від іншої половини листа відлетіла тонка прозора плівка завширшки спочатку шість, потім вісім, потім дванадцять дюймів.

— Або вам треба просвердлити отвір? Принцип той самий.

Тепер вони юрмилися навколо нього. Це був якийсь фокус, якась таємна магія, вистава, перетворена на активне нав’язування товару. Комдор Аспер крутив у руках шматочки сталі. Високопоставлені урядовці ставали навшпиньки, заглядаючи один одному через плече й шепотілися між собою, тоді як Меллоу пробивав гарні круглі отвори в сталі дюймової товщини, торкаючись її своїм ядерним дрилем.

— І ще одна демонстрація. Принесіть хтось два коротких обрізки труби.

Почесний керівник чогось там слухняно підскочив, схвильований і поглинутий думками, і забруднив свої руки, мов якийсь чорнороб.

Меллоу поставив обрізки вертикально, обстругав кінчики одним помахом атомного ножа й приставив їх один до одного обробленими місцями.

Це була одна труба! Шматки з’єдналися в одне ціле, де не було навіть нерівностей між атомами.

Потім Меллоу глянув на свою публіку, почав говорити й спіткнувся на першому слові. У нього похололо в грудях, а потім і в животі.

У цій метушні охоронці комдора прорвалися вперед, і Меллоу вперше зблизька побачив незнайому йому ручну зброю.

Вона була атомною! Кінетична зброя[6] з вибуховою речовиною не могла мати такий ствол. Але не це було важливо. Це взагалі не мало значення.

На прикладах цієї зброї була викарбувана позолочена, хоч і вже зношена, емблема зорельота й сонця.

Та сама емблема зорельота і сонця, що була проштампована на кожному з великих томів оригінальної Енциклопедії, що її почала й ще не закінчила випускати Фундація. Та сама емблема зорельота й сонця, що тисячоліттями прикрашала прапор Галактичної Імперії!

Меллоу розповідав і водночас думав.

— Перевірте цю трубу! Це один шматок. Він недосконалий, бо таке з’єднання, звичайно, не повинно робитися вручну.

Далі показувати фокуси не було сенсу. Він уже все роздивився. Меллоу завершив свою справу. Він дізнався те, що хотів. У його голові була лише одна картинка. Золотий глобус зі стилізованими променями й зображення сигари скошеної форми, що уособлювало космічний корабель.

Зореліт і сонце Імперії!

Імперія! Це слово свердлило мозок! Минуло вже півтора століття, а Імперія ще існувала, десь у глибині Галактики. І вона знову з’являлася тут, на Периферії.

Меллоу усміхнувся.

9

«Далека зірка» вже два дні була у відкритому космосі, коли Гобер Меллоу, сидячи у своїй каюті разом зі старшим лейтенантом Дротом, вручив тому конверт, рулончик із мікрофільмом і сріблястий сфероїд.

— За годину після мого відльоту ви, лейтенанте, берете на себе обов’язки капітана «Далекої зірки», доки я не повернуся або… назавжди.

Дрот спробував устати, але Меллоу зупинив його владним жестом.

— Заспокойтеся й послухайте. У цьому конверті — точні координати планети, до якої вам слід рухатися. Там ви чекатимете на мене протягом двох місяців. Якщо до цього часу вас виявить Фундація, цей мікрофільм є моїм звітом про подорож.

— Але якщо, — його голос був похмурим, — я не повернуся протягом цих двох місяців і ніхто з Фундації вас не знайде, летіть на Термінус і вручіть цю капсулу з посланням як звіт. Зрозуміли?

— Так, сер.

— І щоб ані ви, ані хтось із команди не додавали деталей до того, що є в моєму звіті.

— А якщо нас питатимуть?

— Тоді ви нічого не знаєте.

— Так, сер.

На цьому розмова закінчилася, а за п’ятдесят хвилин від борту «Далекої зірки» легко відокремилася рятувальна шлюпка.

10

Онум Барр був старим чоловіком, занадто старим, щоб боятися. З часів останніх заворушень він жив сам на клаптику землі з книжками, які зміг витягти з руїн. У нього не було нічого, що він боявся б утратити, і найменше він переживав за решту свого життя, тож непроханого гостя він зустрів без підлабузництва.

— У вас двері були відчинені, — пояснив незнайомець.

У нього був чіткий та різкий акцент, і Барр не міг не помітити незнайому ручну зброю з синьої сталі, що висіла на його стегні. У напівтемній маленькій кімнаті Барр побачив силове поле, що світилося навколо чоловіка.

Він стомлено відповів:

— Немає сенсу їх зачиняти. Ви щось від мене хотіли?

— Так. — Незнайомець залишився стояти в центрі кімнати. Він був великий — і заввишки, і завширшки. — Ваш будинок — єдиний у цьому районі.

— Це безлюдне місце, — погодився Барр, — але на сході є місто. Я можу показати вам шлях.

— Трошки пізніше. Можна мені присісти?

— Якщо стільці вас витримають, — похмуро сказав старий. Вони теж були старі. Реліквії з кращої молодості.

Незнайомець сказав:

— Мене звати Гобер Меллоу. Я прилетів з далекої провінції.

Барр кивнув і посміхнувся.

— Ваша вимова вже давно вас видала. А я Онум Барр із Сивенни — колишній патрицій Імперії.

— Отже, це Сивенна. Я керувався тільки старими мапами.

— Вони мали б бути занадто старими, щоб змінилося розташування зірок.

Барр сидів зовсім нерухомо, тоді як з очей його гостя було видно, що він повністю поринув у роздуми.

Він помітив, що атомне силове поле, яке оточувало чоловіка, зникло, і подумки з іронією визнав, що його особа вже не здається загрозливою незнайомцям — і навіть, добре це чи ні, його ворогам.

Він сказав:

— Мій будинок бідний, і в мене малі запаси. Ви можете розділити зі мною те, що я маю, якщо ваш шлунок зможе витримати чорний хліб та суху кукурудзу.

Меллоу похитав головою.

— Ні, я поїв і не можу залишитися. Усе, що мені потрібно, — це напрямок до резиденції уряду.

— Це достатньо легко зробити. І хоча я й бідний, мені нічого не потрібно. Ви маєте на увазі столицю планети чи сектора Імперії?

Очі молодого чоловіка звузилися.

— А хіба це не одне й те саме? Хіба це не Сивенна?

Старий патрицій повільно кивнув.

— Так, Сивенна. Але Сивенна вже не є столицею Норманнського сектора. Ваша стара мапа зрештою завела вас в оману. Зірки можуть не змінитися й за кілька століть, а от політичні кордони — річ надто плинна.

— Дуже погано. Справді, це дуже погано. І далеко ця нова столиця?

— Це на Орші ІІ. Двадцять парсеків звідси. Ваша стара мапа вас доведе. Скільки їй років?

— Сто п’ятдесят.

— Така стара? — Старий зітхнув. — Відтоді відбулося безліч історичних подій. Ви щось про них чули?

Меллоу повільно похитав головою.

— Пощастило вам. Для провінції настали важкі часи, якщо не брати до уваги правління Стеннелла VI, який помер п’ятдесят років тому. У нас тільки повстання та руїна, руїна та повстання. — Барр подумав, чи не занадто він став балакучим. Життя тут було самотнім, і в нього було так мало можливостей поспілкуватися з людьми.

Меллоу сказав з несподіваною різкістю:

— Руїна? Ви так кажете, ніби провінції повністю доведені до злиднів.

— Можливо, і не повністю. Двадцять п’ять планет першого рангу мають достатньо великі фізичні ресурси, щоб їх можна було виснажити. Але якщо порівнювати з рівнем минулого століття, то ми сильно скотилися вниз і поки що не видно ніяких ознак покращення. А чому, власне, вас так усе це цікавить, молодий чоловіче? Ви ще повні сил і очі ваші сяють!

Торгівець ледь не почервонів, коли вицвілі очі ніби заглянули йому глибоко в душу й усміхнулися тому, що там побачили.

Він сказав:

— Тепер послухайте. Я торгівець із краю Галактики. Я знайшов старі мапи й хочу відкрити для себе нові ринки. Природно, що слова про збіднілі провінції мене турбують. Не можна торгувати зі світом, доки там не з’являться якісь гроші. От яка, наприклад, ситуація на Сивенні?

Старий нахилився вперед.

— Не можу сказати. Мабуть, ще не так погано. Але невже ви — торгівець? Ви більше схожі на воїна. Ви тримаєте руку на пістолеті, а на щоці маєте шрам.

Меллоу мотнув головою.

— Там, звідки я родом, закон мало що значить. Боротьба й шрами — це частина професії торгівця. Але боротьба корисна лише тоді, коли приносить гроші, якщо ж їх можна здобути й без неї, тим краще. От і тепер мені цікаво: чи знайду я тут прибутки, що варті боротьби? Я боротимуся, якщо це буде достатньо легко.

— Легко, — погодився Барр. — Ви могли б приєднатися до залишків банди Віскарда на Червоних зірках. Хоча не знаю, можна це назвати боротьбою чи піратством. Або ви могли б піти до нашого нинішнього милостивого намісника — милостивого до вбивств, грабунків та хлопчика-імператора, якого він нібито по праву вбив. — Тонкі щоки патриція почервоніли. Він заплющив, а потім розплющив очі, яскраві, мов у птаха.

— Ви не надто доброзичливі до віце-короля, патрицію Барр, — сказав Меллоу. — А що, як я один з його шпигунів?

— То й що? — з гіркотою сказав Барр. — Що ви можете в мене забрати? — Він показав зморщеною рукою на порожні стіни розваленого особняка.

— Ваше життя.

— Я попрощаюся з ним доволі легко. Я й так прожив на п’ять років довше, ніж мав би. Але ви не з людей намісника. Якби ви належали до них, то мій інстинкт самозбереження змусив би мене навіть зараз притримати язика.

— Звідки ви знаєте, що я не з них?

Старий засміявся.

— Ви здаєтеся підозрілим. Годі, я готовий закластися, що ви думаєте, ніби я намагаюся заманити вас у пастку, засуджуючи уряд. Ні-ні. Я поза політикою.

— Поза політикою? Хіба людина може колись бути поза нею? Візьмімо хоча б слова, якими ви описували намісника. Убивства, грабунки тощо. Це звучало необ’єктивно. Не зовсім об’єктивно. Не так, якби ви справді були поза політикою.

Старий знизав плечима.

— Спогади жалять, коли приходять раптово. Послухайте! Поміркуйте самі! Коли Сивенна була столицею провінції, я був патрицієм і членом провінційного сенату. Моя сім’я була однією з давніх і шанованих. Один із моїх прапрадідів був… А, неважливо. Тріумфами минулого ситий не будеш.

— Як я розумію, — сказав Меллоу, — тут була громадянська війна або революція.

На обличчі Барра з’явився смуток.

— Громадянські війни в ці зіпсовані дні — явище постійне, але Сивенна трималася осторонь. За часів Стеннелла VI вона майже досягла свого давнього процвітання. Але потім правили слабкі імператори, а слабкі імператори — це сильні намісники, і наш останній намісник — той самий Віскард, залишки чиєї зграї полюють на торгівців серед Червоних Зірок, — націлився на імператорську багряницю. Він був не першим, хто цього прагнув. І якби йому вдалося, то був би не першим, хто досягнув успіху.

Але йому не вдалося. Адже коли адмірал Імператора підійшов до провінції на чолі флоту, Сивенна сама повстала проти свого бунтівного намісника. — Він зупинився, засумувавши.

Меллоу, сидячи на краєчку стільця, відчув, як затекло його тіло, і повільно розслабився.

— Будь ласка, продовжуйте, сер.

— Дякую, — стомлено сказав Барр. — Це дуже мило з вашого боку — догоджати старому. Вони повстали, а чи мені слід було б сказати «ми повстали», бо я був одним із другорядних лідерів. Віскард утік із Сивенни, ми трохи не встигли, і планета, а разом із нею й провінція, відчинила ворота адміралу, демонструючи всі жести вірності Імператору. Не розумію, чому ми це зробили. Можливо, ми відчували відданість символу, якщо не особі Імператора — жорстокої та порочної дитини. А може, боялися жахів облоги.

— І? — м’яко підштовхнув його Меллоу.

— Але, — пролунала похмура відповідь, — це не влаштовувало адмірала. Він прагнув слави підкорювача бунтівної провінції, а його люди — трофеїв, без яких це підкорення не обійшлося б. Тому, поки люди все ще збиралися в кожному великому місті, вітаючи Імператора та його адмірала, він зайняв усі військові об’єкти, а потім наказав скинути на населення ядерні бомби.

— Під яким приводом?

— Під приводом того, що вони повстали проти… свого намісника, помазаника Імператора. І адмірал став новим намісником за допомогою різанини, грабунків і повного жаху. Я мав шістьох синів. П’ятеро з них загинули, по-різному. У мене була донька. Сподіваюся, що вона врешті-решт загинула. Я втік, бо був старий. І прийшов сюди, бо занадто старий, щоб викликати якісь побоювання навіть у нашого намісника. — Він схилив свою сиву голову. — Вони не залишили мені нічого, бо я допоміг вигнати бунтівного губернатора й позбавив адмірала його слави.

Меллоу мовчки сидів і чекав. А потім:

— А що з вашим шостим сином? — тихо запитав він.

— Що? — уїдливо посміхнувся Барр. — Він у безпеці, бо приєднався до адмірала як звичайний солдат під вигаданим ім’ям. Він є стрільцем на особистому флоті намісника. О ні, не дивіться так на мене. Він у мене не безсердечний. Він навідує мене, коли може, і, як може, допомагає. Він тримає мене серед живих. І одного чудового дня наш великий і славний намісник плазуватиме на колінах, щоб уникнути смерті, а мій син стане його катом.

— І ви розповідаєте такі речі незнайомцю? Ви ж ставите під загрозу життя свого сина.

— Ні. Я допомагаю йому, створюючи намісникові нового ворога. І якби я так дружив із нашим намісником, як я його ненавиджу, я сказав би йому відправити загони кораблів аж на край Галактики.

— А хіба тут немає кораблів?

— А ви знайшли хоч один? Чи, може, якісь прикордонники в космосі спитали у вас дозвіл на посадку? З такою малою кількістю кораблів, як у нас, прикордонні провінції наповнені інтригами та беззаконням, і на охорону варварських зовнішніх сонць не можна виділити жодного зорельота. З того краю Галактики, що від нас відколовся, ще не загрожувала жодна небезпека — доки не з’явилися ви.

— Я? Я не становлю жодної загрози.

— Після вас прийдуть інші.

Меллоу повільно похитав головою.

— Не впевнений, що розумію вас.

— Послухайте! — Старий розпалився не на жарт. — Я зрозумів, хто ви такий, щойно ви зайшли. Навколо вас силове поле, або принаймні воно було, коли я вас уперше побачив.

Меллоу помовчав, вагаючись, а потім додав:

— Так, було.

— Добре. Це була помилка, але ви цього не зрозуміли. Є деякі речі, на яких я знаюся. У ці часи занепаду не модно бути вченим. Події швидко мчать повз і змітають геть усіх, хто не може плисти проти течії з бластером у руках, як-от мене. Але я був науковцем, і я знаю, що за всю історію ядерних досліджень не змогли винайти портативне силове поле. У нас є силові поля — величезні, незграбні силові станції, що зможуть захистити місто, навіть корабель, але не окрему людину.

— Он як? — випнув нижню губу Меллоу. — І який ви робите з цього висновок?

— Крізь космос просочуються різні історії. Вони подорожують дивними шляхами й спотворюються з кожним парсеком. Але коли я був молодий, то до нас прибув маленький корабель із незнайомими людьми, які не знали наших звичаїв і не могли пояснити, звідки вони прийшли. Вони розповідали про чарівників на краю Галактики; чарівників, які світяться в темряві, піднімаються в повітря і яких не бере жодна зброя.

Ми сміялися з них. І я теж сміявся. Я забув цю історію до сьогодні. Але ви світитеся в темряві, і я не думаю, що мій бластер, якби я його мав, завдав би вам якоїсь шкоди. Скажіть мені, ви можете піднятися в повітря, сидячи там зараз?

Меллоу спокійно відповів:

— Я не можу зробити нічого з того, про що ви сказали.

Барр усміхнувся.

— Ця відповідь мене задовольняє. Я не допитую своїх гостей. Але якщо чарівники існують, якщо ви один із них, колись їх, або вас, прибуде сюди дуже багато. Можливо, це було б добре. Може, нам потрібна нова кров. — Він щось беззвучно пробурмотів сам до себе, а потім продовжив: — Але все може бути й по-іншому. Наш новий намісник живе тими самими мріями, що й старий Віскард.

— Теж про імператорську корону?

Барр кивнув.

— Мій син чує такі розповіді. В особистому почті намісника навряд чи можна їм завадити. І він розповідає мені про це. Наш новий намісник не відмовлятиметься від корони, якщо йому запропонують, але він береже й шлях до відступу. Подейкують, що в разі невдачі із короною він планує створити нову Імперію у варварській глибинці. Кажуть, але я не ручаюся за це, що він віддав одну зі своїх доньок заміж за якогось королька на незвіданій Периферії.

— Якщо слухати кожну історію…

— Розумію. Їх багато ходить. Я старий і верзу всілякі нісенітниці. Але що ви скажете? — І ці проникливі старечі очі заглянули йому глибоко в душу.

Торгівець замислився.

— Нічого не скажу. Але хотів би дещо запитати. На Сивенні є ядерна енергетика? Ні, чекайте, я розумію, що тут володіють знаннями про атомну енергію. Я маю на увазі, тут лишилися вцілілі генератори чи їх знищили під час недавнього грабунку?

— Знищили? О ні. Тут половину планети знищать, перш ніж торкнутися хоча б маленької станції. Вони незамінні, бо постачають енергію для нашого флоту. — І майже гордо додав: — У нас є найбільша і найкраща станція на всій півкулі Трентора.

— Тоді що мені слід зробити в першу чергу, якщо я хотів би глянути на ці генератори?

— Нічого! — рішуче відповів Барр. — Вас застрелять, щойно ви наблизитеся до будь-якого військового об’єкта. Як і будь-кого стороннього. На Сивенні досі немає громадянських прав.

— Ви хочете сказати, що всі електростанції перебувають під контролем військових?

— Ні. Є маленькі міські станції, що опалюють та освітлюють будинки, забезпечують енергією транспорт тощо. Але й там не краще. Вони контролюються техніками.

— Хто вони?

— Спеціалізована група людей, які керують електростанціями. Ця честь передається в спадок, молоді потрапляють у професію як учні. Суворе почуття обов’язку, честі тощо. Ніхто крім техніків не може зайти на станцію.

— Розумію.

— Хоча я не сказав би, — додав Барр, — що не було випадків, коли техніка неможливо було б підкупити. Коли за п’ятдесят років у нас змінилося дев’ять імператорів, із них сім були вбиті, — і коли кожен капітан корабля прагне захопити посаду намісника, а кожен намісник — стати Імператором, — я вважаю, що навіть технік може стати жертвою підкупу. Але для цього потрібно чимало грошей, а в мене їх немає. А у вас?

— Гроші? Ні. Але хіба завжди підкуповують лише за допомогою грошей?

— А як іще, коли за гроші можна купити все інше?

— Є достатньо речей, які за гроші не купиш. А тепер, якщо ви підкажете мені, де знаходиться найближче місто з електростанцією і як краще туди дістатися, буду вам дуже вдячний.

— Зачекайте! — Барр простягнув свої тонкі руки. — Куди ви поспішаєте? Ви прийшли до мене, але я не ставив вам жодних питань. У місті, де мешканців усе ще називають бунтівниками, ви викликали б підозру в першого ж солдата або патрульного, який почув би ваш акцент і побачив ваш одяг.

Він піднявся і витягнув з темного куточка старої скрині якусь книжечку.

— Мій паспорт… фальшивий. Я з ним утік.

Він вклав його в руку Меллоу й склав його пальці.

— Опис не підходить, але якщо ви ним не будете розмахувати, то ймовірно, що ніхто до нього сильно не приглядатиметься.

— Але ви… Ви ж узагалі без паспорта.

Старий вигнанець цинічно знизав плечима.

— А нащо він мені? І ще одне попередження. Притримайте язика. У вас варварський акцент, дивні ідіоми, а час від часу ви вимовляєте просто приголомшливі архаїзми. Що менше ви говоритимете, то менше викличете підозр. А тепер я розповім вам, як дістатися до міста…

Через п’ять хвилин Меллоу пішов.

Він повернувся до будинку старого патриція лише один раз, ненадовго, перш ніж залишити його назавжди. І коли Онум Барр зайшов до свого маленького садка наступного ранку, то знайшов на землі коробку. У ній лежали продукти — концентрати, які можна побачити на борту корабля. Вони мали нетутешній смак і були приготовані не по-тутешньому.

Але вони були хорошими, і вистачило їх надовго.

11

Технік був низенький, шкіра виблискувала на його вгодованому, округлому тілі. Крізь рідке волосся було видно рожеву лисину. На його пальцях були важкі й товсті персні, від одягу несло парфумами, і він був першою неголодною на вигляд людиною на планеті, яку зустрів Меллоу.

Технік роздратовано скривив губи.

— А тепер, добродію, швидше. На мене чекають важливі справи. Ви, здається, чужинець… — Схоже, він оцінював вбрання Меллоу, що явно не було схоже на сивеннське, і низько опустив очі, підозріло оглядаючи незнайомця.

— Я не з цих місць, — спокійно сказав Меллоу, — але це не стосується справи. Я мав честь надіслати вам учора маленький подарунок…

Технік зморщив носа.

— Я його отримав. Цікава дрібничка. Може, десь нею й скористаюся.

— У мене є й інші, більш цікаві дарунки. Які виходять за межі визначення «дрібниці»…

— О-о-о, — голос техніка затримався над цим односкладовим словом. — Гадаю, я вже розумію хід нашої розмови; таке вже було. Ви дасте мені ту або іншу дрібничку. Кілька кредитів, можливо, плащ, другосортні коштовності; усе, чого, на думку таких людців, як ви, може бути достатньо, щоб підкупити техніка. — Його нижня губа войовничо випнулася. — І я розумію, що ви хочете взамін. До мене вже приходили інші із такою самою яскравою ідеєю. Ви хочете бути прийняті до нашого клану. Хочете, щоб вас посвятили в таємниці ядерної енергії та догляду за машинами. Ви так думаєте, бо ви, пси Сивенни, — і, можливо, ви вдаєте чужинця заради безпеки, — щодня караєтеся за бунт і вважаєте, що можете втекти від заслуженого покарання, потрапивши під захист і привілеї гільдії техніків.

Меллоу хотів щось сказати, але раптом технік заревів:

— А тепер ідіть геть, поки я не повідомив про вас Протектору міста. Ви думаєте, що я зрадив би довіру? Сивеннські зрадники, які були тут до мене, можливо, так і зробили б! Але ви маєте справу з людиною іншого ґатунку. Чому, о Галактико, я дивуюся, чому я ще й досі не вбив вас голими руками.

Меллоу подумки усміхнувся. Уся ця промова і за тоном, і за змістом явно була фальшивою, тож усе це шляхетне обурення виродилося в бездарний фарс.

Торгівець кинув глузливий погляд на дві в’ялі руки, що нібито мали його вбити на місці, і сказав:

— Ваша премудросте, ви не праві по трьох пунктах. По-перше, я не є агентом намісника, який прибув сюди випробовувати вашу відданість. По-друге, мій подарунок — це те, чого сам Імператор при всій його величі не має й ніколи не матиме. По-третє, взамін я хочу дуже мало, дрібничку, просто мить.

— Та що ви кажете! — Він говорив із відвертим сарказмом. — І що ж це за імператорське пожертвування, яке хоче мені подарувати ваша богоподібна влада? Таке, якого й сам Імператор не має? — Він презирливо розреготався.

Меллоу піднявся й відсунув стілець убік.

— Я чекав три дні, щоб побачити вас, ваша премудросте, але демонстрація займе лише три секунди. Якщо ви просто витягнете бластер, приклад якого я бачу дуже близько від вашої руки…

— Е-е-е…

— І вистрілите в мене, я буду вам дуже вдячний.

— Що?

— Якщо мене вб’є, то ви можете сказати поліції, що я намагався підкупити вас і видати таємниці гільдії. Це високо оцінять. Якщо ж я залишуся живий, ви можете отримати мій щит.

Спочатку технік помітив біле світло, що оточило його гостя, — той ніби занурився в перламутровий пил. Він підняв бластер і, примружившись від подиву та підозри, натиснув на гачок.

Молекули повітря, що опинилися в раптовому спалаху атомного променя, розлетілися на блискучі та палаючі іони, намітивши сліпучу тонку лінію, що вдарила Меллоу в самісіньке серце — і розлетілася бризками!

Поки терплячий вигляд Меллоу залишався незмінним, атомні сили, що розривалися навколо нього, самознищилися, намагаючись прорватися крізь це тендітне перлове освітлення, і розсіялися в повітрі.

Бластер техніка з гуркотом упав на підлогу.

Меллоу сказав:

— Хіба в Імператора є особисте силове поле? А у вас буде.

Технік, затинаючись, спитав:

— В-ви технік?

— Ні.

— Тоді… звідки ви це дістали?

— Чи вам не однаково? — відповів Меллоу із холодною зневагою. — Ви хочете це мати? — Товстий шишкуватий ланцюг упав на стіл. — Ось.

Технік схопив його й нервово торкнувся.

— Це все.

— А де вмикається енергія?

Меллоу торкнувся пальцем найбільшого виступу, що був закритий тьмяною свинцевою оболонкою.

Технік підняв голову; його обличчя налилося кров’ю.

— Сер, я технік вищого класу. У мене двадцять років керівного стажу, і я вчився у великого Бієра в Університеті Трентора. Якщо у вас вистачає шарлатанського нахабства сказати мені, що оцей маленький контейнер завбільшки з волоський горіх містить атомний генератор, я відправлю вас до Протектора за три секунди.

— Ну тоді поясніть це самі, якщо зможете. Я ж сказав вам, що це весь пристрій.

Рум’янець повільно зійшов з обличчя техніка, коли він обв’язав ланцюг навколо талії і, слідуючи жестам Меллоу, натиснув на виступ. Його оточило тьмяне сяйво. Він підняв бластер, потім завагався. Повільно налаштував його на найменшу потужність.

А потім конвульсивно замкнув контур, і ядерний вогонь кинувся на його руку, не завдавши жодної шкоди.

Він обернувся.

— А що, як я пристрелю вас зараз і залишу щит для себе?

— Спробуйте! — сказав Меллоу. — Ви гадаєте, що я дав вам єдиний зразок? — І його теж укрила щільна оболонка зі світла.

Технік нервово захихотів. Бластер зі стуком упав на стіл. Він сказав:

— А що ж це за проста дрібничка, подих вітру, яку ви хочете взамін?

— Я хочу подивитися ваші генератори.

— Ви ж розумієте, що це заборонено. Ми з вами обидва можемо вилетіти в космос…

— Я не збираюся торкатися до них або щось із ними робити. Я хочу поглянути на них — з відстані.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то ви маєте щит, а я маю інші речі. Серед них і бластер, спеціально сконструйований для пробивання таких щитів.

— Гм-м-м. — Очі техніка забігали. — Ходімте зі мною.

12

Будинок техніка виявився невеликою двоповерховою будівлею, що стояла біля краю величезного кубоподібного об’єкта без вікон, який височів у центрі міста. Меллоу пройшов від одного до іншого через підземний перехід і опинився в тихій, трохи насиченій озоном атмосфері електростанції.

Він ішов за своїм провідником протягом п’ятнадцяти хвилин, нічого не кажучи. Його очі нічого не пропускали. Його пальці ні до чого не торкалися.

А потім технік сказав здавленим голосом:

— Ви достатньо побачили? Я не міг довірити цю справу своїм підлеглим.

— А хіба ви взагалі могли їм щось довірити? — з іронією спитав Меллоу. — З мене досить.

Вони повернулися до офісу, і Меллоу задумливо сказав:

— І всі ці генератори перебувають у ваших руках?

— Усі, — самовдоволено відповів технік.

— І ви стежите за ними й підтримуєте в робочому стані?

— Так!

— А якщо вони ламаються?

Технік обурено похитав головою.

— Вони не ламаються. Вони ніколи не ламаються. Вони були побудовані навічно.

— Вічність — це довго. Просто припустімо…

— Це ненауково — припускати всілякі нісенітниці.

— Добре. Припустімо, що я влучив бластером у надзвичайно важливу деталь. Припустімо, що машини не застраховані від ядерного удару. І я розплавив надзвичайно важливе з’єднання або розбив кварцеву D-подібну трубку.

— Ну, тоді, — люто закричав технік, — я б вас убив!

— Так, я розумію, — закричав собі й Меллоу, — але як щодо генератора? Ви змогли б його полагодити?

— Сер, — закричав технік, — усе було справедливо. Ви отримали те, що просили. А тепер забирайтеся геть! Я вам більше нічого не винен!

Меллоу з сарказмом вклонився й пішов.

За два дні він був уже там, де на нього чекала «Далека зірка», щоб повернутися на Термінус.

А ще за два дні щит техніка перестав працювати і, попри все його здивування й прокльони, так ніколи й не засвітився.

13

Майже вперше за останні півроку Меллоу розслабився. Він лежав на спині, роздягнений догола, у солярії свого нового будинку. Його великі коричневі руки піднімалися вгору і вбоки, і м’язи то скорочувалися, то розслаблялися, переходячи в стан спокою.

Чоловік, який сидів поруч, засунув Меллоу в рота сигару й запалив її. А потім відкусив кінчик від другої — для себе.

— Ти, мабуть, запрацювався. Може, тобі потрібен довгий відпочинок.

— Можливо, Джаеле, але я волів би відпочити в кріслі депутата ради. Бо я планую зайняти це крісло, а ти мені допоможеш.

Анкор Джаел підняв брови й спитав:

— І який я до цього маю стосунок?

— Цілком очевидний. По-перше, ти тертий калач у політиці. По-друге, тебе виперли з кабінету Джорана Сатта — того самого добродія, який воліє втратити око, ніж бачити мене в раді. Ти гадаєш, що в мене мало шансів, чи не так?

— Небагато, — погодився екс-міністр освіти. — Ти — смирнієць.

— Але це не є законною перешкодою. Я маю світську освіту.

— Ну що ти таке кажеш. Відколи це упередженість має якісь закони, крім власних? Ну, а що там твоя людина — Джейм Твер? Що він каже?

— Він майже рік тому говорив, що я можу потрапити в раду, — невимушено відповів Меллоу, — але я переріс його. Він однаково з цим не впорався б. Йому бракує глибини. Він голосно кричить, він вольовий, але зараз це лише створює перешкоди. Я проти справжнього перевороту. Мені потрібен ти.

— Джоран Сатт — найрозумніший політик на планеті, і він буде проти тебе. Я не певен, що зможу перехитрити його. І не думаю, що він обходиться без запеклої боротьби й бруду.

— У мене є гроші.

— Це допоможе. Але для того, щоб відкупитися від упереджень, потрібно чимало — особливо тобі, брудному смирнійцю.

— У мене їх буде багато.

— Ну, я розберуся з цим питанням. Тільки не треба потім повзати на задніх лапах і скиглити, що це я втягнув тебе в цю справу. Хто це?

Куточки губ Меллоу опустилися вниз і він сказав:

— Думаю, це Джоран Сатт власною персоною. Він рано прийшов, і я можу це зрозуміти. Я вже місяць його уникаю. Слухай, Джаеле, зайди-но до сусідньої кімнати й тихо увімкни мікрофон. Я хочу, щоб ти це послухав.

Він допоміг члену ради потрапити до кімнати, підштовхнувши його голою ногою, а потім швидко підвівся й одягнув шовковий халат. Синтетичне сонячне світло змінилося нормальним.

Секретар мера манірно увійшов усередину, тоді як серйозний мажордом навшпиньках зачинив за ним двері.

Меллоу затягнув пояс і запропонував:

— Сідайте, Сатте, на будь-який стілець.

Сатт вичавив із себе ледь помітну усмішку. Він вибрав зручний стілець, але не став менш суворим. Сидячи на краєчку, він сказав:

— Якщо ви для початку назвете свої умови, ми перейдемо до справи.

— Які умови?

— Мені вас умовляти треба? Ну от, наприклад, що ви робили на Кореллі? Ваш звіт неповний.

— Я надав вам його кілька місяців тому. І тоді ви були задоволені.

— Так, — Сатт потер лоба пальцем, — але з тих пір ваша діяльність набула значного розмаху. Меллоу, ми багато знаємо про ваші справи. Ми знаємо, наприклад, скільки фабрик ви запустили; у якому поспіху ви це робите; і скільки вам це коштує. І оцей ваш палац, — він кинув холодний, презирливий погляд, — який обходиться вам у суму, більшу ніж моя річна зарплата, і оце ваше вимахування — дуже дороге й значне — перед вищими прошарками суспільства Фундації.

— І що? Про що це свідчить, окрім того, що ви маєте чудових шпигунів?

— Це свідчить, що у вас є гроші, яких ви не мали рік тому. І це може свідчити про що завгодно — наприклад, про те, що ви уклали на Кореллі вдалу угоду, про яку ми нічого не знаємо. Звідки ви берете свої гроші?

— Мій любий Сатте, ви ж не думаєте, що я вам про це розповім?

— Ні.

— Я так і думав. Тому я вам скажу. Ці гроші йдуть до мене просто зі скарбниці комдора Корелла.

Сатт закліпав очима.

Меллоу посміхнувся й продовжив.

— На жаль для вас, ці гроші — цілком законні. Я Головний Торгівець, і гроші, які я отримав, — це певна кількість кованого заліза та хромітів в обмін на певну кількість дешевих прикрас, які я міг забезпечити. П’ятдесят відсотків прибутків — мої, за умовами застарілого контракту з Фундацією. Інша половина надійде уряду наприкінці року, коли всі порядні громадяни сплачують податок з прибутку.

— У звіті не було жодної згадки про торговельну угоду.

— Так, а ще там не було жодної згадки про те, що я їв на сніданок або як звали мою тодішню коханку та інших деталей, які не стосуються справи. — Посмішка Меллоу стала глузливою. — Мене відправили — якщо цитувати вас — для того, щоб я постійно тримав очі розплющеними. Вони ніколи й не заплющувалися. Ви хотіли з’ясувати, що сталося із захопленими суднами Фундації. Я їх не бачив і нічого не чув про них. Ви хотіли дізнатися, чи є на Кореллі ядерна енергетика. У моєму звіті йдеться про атомні бластери в охоронців комдора. Ніяких інших ознак я не побачив. А бластери, що їх я справді бачив, — це релікти старої Імперії, які можуть бути непрацюючими експонатами, як би добре я в них не розбирався. На той час я виконував ваші накази, але поза їхніми рамками я був і досі є вільним агентом. За законами Фундації, Головний Торгівець може відкривати які завгодно нові ринки й отримувати від них половину прибутків. У чому ваші заперечення? Я їх не розумію.

Сатт обережно перевів свій погляд на стіну й заговорив, ледь стримуючи гнів:

— За загальним звичаєм, торгівці мають проповідувати релігію під час торгівлі.

— Я дотримуюся закону, а не звичаїв.

— Бувають моменти, коли звичай може бути вищим за закон.

— Тоді звертайтеся до суду.

Сатт підняв свої похмурі очі, що, здавалося, сховалися вглиб очниць.

— Зрештою, ви смирнієць. Схоже, натуралізація й освіта не здатні знищити заразу в крові. І все одно, послухайте і спробуйте зрозуміти.

Це виходить за рамки грошей або ринків. Ми маємо вчення великого Гарі Селдона, яке демонструє, що від нас залежить існування майбутньої Галактичної Імперії, і ми не можемо звернути з курсу, що веде нас до цієї Імперії. Наша релігія є основним інструментом досягнення цієї мети. З її допомогою ми взяли під контроль Чотири королівства, у той самий момент, коли вони ледь не рознесли нас на друзки. Це найпотужніше з відомих знарядь, за допомогою якого ми можемо контролювати людей і світи. Головною причиною розвитку торгівлі та торгівців було прагнення швидше запроваджувати та поширювати цю релігію й гарантувати, що запровадження нових технологій і нової економіки відбуватиметься під нашим ретельним і таємним контролем.

Він зробив паузу, щоб перевести подих, і Меллоу спокійно зауважив:

— Я знаю теорію й повністю її розумію.

— Невже? Це більше, ніж я очікував. Тоді ви, звичайно, розумієте, що ваша спроба торгувати заради самої торгівлі, масове виробництво непотрібних пристроїв, які можуть лише поверхнево вплинути на світову економіку, підрив міжзоряної політики заради бога прибутку, у відриві ядерної енергії від нашої керівної релігії — усе це може завершитися лише поразкою та повною відмовою від політики, що успішно працювала протягом століття.

— І цього часу цілком достатньо, — байдуже сказав Меллоу, — для політики, яка є застарілою, небезпечною і яку неможливо здійснювати. Хоч ваша релігія й добре спрацювала в Чотирьох королівствах, важко знайти інший світ на Периферії, який би її прийняв. Коли ми захопили контроль над Чотирма королівствами, лише Галактиці відомо, скільки вигнанців розлетілося на всі боки з історією про те, як Сальвор Гардін використав духовенство та народні забобони, щоб повалити незалежну владу монархів. А якщо й цього було недостатньо, то випадок з Аскоуном зробив усе досить простим. Тепер будь-який правитель на Периферії краще переріже собі горлянку, ніж дозволить священикам Фундації в’їхати на його територію.

Я не пропоную змушувати Корелл приймати те, чого вони, як я знаю, приймати не хочуть. Ні, Сатте. Якщо ядерна енергетика робить їх небезпечними, щира дружба через торгівлю буде в багато разів краще, ніж ненадійне панування, що ґрунтуватиметься на ненависній зверхності чужої духовної влади, яка, варто їй лише трохи послабшати, повністю впаде й не залишить по собі нічого, крім вічного страху й ненависті.

Сатт цинічно відповів:

— Дуже гарні слова. Отже, якщо повернутися до вихідної точки нашої дискусії, — які ваші умови? Що вам потрібно для того, щоб обміняти свої ідеї на мої?

— Ви вважаєте, що мої переконання продаються?

— А чому ні? — прозвучала холодна відповідь. — Хіба ваша справа — не купувати та продавати?

— Лише заради прибутку, — не образившись, сказав Меллоу. — Ви можете запропонувати мені більше, ніж я отримую зараз?

— Ви могли б залишати собі три чверті прибутків від торгівлі, а не половину.

Меллоу розсміявся.

— Чудова пропозиція. Уся торгівля на ваших умовах не сягатиме й десятої частки того, що я зараз маю. Запропонуйте щось цікавіше.

— Ви могли б мати місце в раді.

— Я матиму його в будь-якому випадку, хочете ви цього чи ні.

Сатт швидко стиснув кулак.

— Ви також можете врятувати себе від ув’язнення. Двадцятирічного, якщо я не помиляюся. Підрахуйте, який ви отримаєте від цього прибуток.

— Жодного. Але хіба ви можете виконати таку погрозу?

— Як щодо судового процесу за звинуваченням у вбивстві?

— Чиєму вбивстві? — зневажливо спитав Меллоу.

Голос Сатта став різким, але не голоснішим, ніж до того.

— Убивстві анакреонського священика, який перебував на службі Фундації.

— Та невже? І які у вас докази?

Секретар мера нахилився вперед.

— Меллоу, я не блефую. Усі підготовчі заходи вже завершені. Мені потрібно поставити лише один підпис на останньому документі, який дозволить почати справу «Фундація проти Гобера Меллоу, Головного Торгівця». Ви віддали підданого Фундації на тортури й смерть у руках чужинського натовпу, і у вас, Меллоу, є лише п’ять секунд, щоб запобігти покаранню. Для мене було б краще, якби ви вирішили вийти сухим з води. Ви будете безпечніші як переможений ворог, ніж сумнівно набутий друг.

Меллоу урочисто сказав:

— Хай буде так, як ви бажаєте.

— Чудово! — посміхнувся секретар. — Це мер хотів спробувати домовитися, а не я. Самі бачите, я не дуже цього й прагнув.

Перед ним відчинилися двері, і він пішов.

Меллоу підняв голову, коли Анкор Джаел знову зайшов до кімнати.

— Чув його? — сказав Меллоу.

У політика вихопилося:

— Скільки знаю цього змія, ще ніколи не чув, щоб він був такий сердитий.

— Добре, що ти про це думаєш?

— От що я тобі скажу. Зовнішня політика панування за допомогою духовних засобів — це його ідея фікс, але я думаю, що його кінцева мета аж ніяк не є духовною. Мене звільнили з Кабінету через суперечку з того самого питання, гадаю, тобі про це не потрібно розповідати.

— Не потрібно. Але які недуховні цілі, як ти кажеш, він може переслідувати?

Джаел посерйознішав.

— Ну, він не дурень, тому повинен бачити банкрутство нашої релігійної політики, яка за останні сімдесят років нічого нам не принесла. Очевидно, він використовує її з власною метою.

Тепер будь-який догмат, що ґрунтується передусім на вірі та емоціях, є небезпечною зброєю, оскільки майже неможливо гарантувати, що цю зброю ніколи не повернуть проти того, хто нею користується. Протягом ста років ми підтримували ритуал і міфологію, що ставали все більш поважними, традиційними та консервативними. У певному сенсі вони вже не під нашим контролем.

— У якому сенсі? — зажадав Меллоу. — Не зупиняйся. Я хочу почути твою думку.

— Ну, припустімо, якась людина, честолюбна, використовує силу релігії не на нашу користь, а проти нас.

— Ти маєш на увазі Сатта…

— Твоя правда. Я кажу про Сатта. Послухай, друже, якби він зміг мобілізувати різні ієрархії на підлеглих планетах проти Фундації, щоб захистити стару віру, які в нас тоді були б шанси вистояти? Подавши себе як представника релігії, він міг би оголосити війну єресі, яку представляєш, приміром, ти, і зробити себе королем. Зрештою, ще Гардін казав: «Атомний бластер — хороша зброя, але його можна спрямувати в обидва напрямки».

Меллоу ляснув себе по голому стегну.

— Добре, Джаеле, тоді допоможи мені потрапити до ради, і я його переможу.

Джаел зробив паузу, а потім багатозначно сказав:

— Може, і ні. Що це за новина про лінчування священика? Це ж брехня, чи не так?

— Це правда, — недбало кинув Меллоу.

Джаел свиснув.

— У нього є конкретні докази?

— Мають бути. — Меллоу завагався, а потім додав: — Джейм Твер був його людиною з самого початку, хоча ніхто, включно з ним, не знав, що мені це відомо. І Джейм Твер був очевидцем.

Джаел похитав головою.

— Угу. Це погано.

— Погано? Цей священик перебував на планеті всупереч законам Фундації. Очевидно, корелліанський уряд використав його як приманку, свідомо чи ні. За всіма законами здорового глузду, у мене не було вибору, крім однієї дії — і ця дія була суворо в рамках закону. Якщо він віддасть мене під суд, то просто зробить із себе найбільше посміховисько.

І Джаел знову похитав головою.

— Ні, Меллоу, ти не зрозумів. Кажу тобі, він веде брудну гру. Він не прагне тебе викрити; він знає, що не зможе цього зробити. Але він прагне зруйнувати твою репутацію серед народу. Ти ж чув, що він сказав. Звичай часом може бути вищим за закон. Ти можеш вийти з зали суду непокараним, але якщо люди вважатимуть, що ти кинув священика на розтерзання собакам, твоя популярність зникне.

Вони визнаватимуть, що ти вчинив законно, навіть розумно. Але так само ти будеш у їхніх очах боягузливим псом, бездушною твариною, жорстокосердим чудовиськом. І тебе ніколи не виберуть до ради. Ти можеш навіть втратити свій рейтинг як Головний Торгівець, бо проти тебе голосуватиме твоя громада. Ти ж не уродженець, сам розумієш. Як ти думаєш, чого ще хотіти Сатту?

Меллоу вперто насупився.

— Отже!

— Мій хлопчику, — сказав Джаел. — Я підтримуватиму тебе, але не зможу допомогти. Ти в гущавині подій — у мертвій точці.

14

На четвертий день процесу над Гобером Меллоу, Головним Торгівцем, зала засідань ради була в найбуквальнішому сенсі повною. Єдиний відсутній член ради безсило кляв перелом черепа, що прикував його до ліжка. Балкони були під самісіньку стелю забиті тим нечисленним натовпом, який зміг потрапити сюди завдяки впливу, багатству або диявольській наполегливості. Решта охочих заповнили площу біля ради, скупчившись навколо тривимірних телевізорів, виставлених просто неба.

Анкор Джаел ледь пробрався до зали завдяки поліцейському відділу, а потім пробрався крізь трохи менший безлад до місця, де сидів Гобер Меллоу.

Меллоу з полегшенням повернувся до нього.

— Слава Селдону, у тебе таки вийшло. Ти дістав це?

— Ось, візьми, — сказав Джаел. — Це все, що ти просив.

— Добре. Які там настрої на вулиці?

— Натовп явно збожеволів. — Джаел неспокійно заворушився. — Тобі не слід було дозволяти публічні слухання. Ти міг їх зупинити.

— Я не хотів.

— Там тільки й розмов, що про лінчування. А люди Пабліса Манліо на зовнішніх планетах…

— Я якраз, Джаеле, хотів тебе про це спитати. Він налаштовує проти мене ієрархію, так?

— Налаштовує? Та в нього найпривабливіше становище, яке тільки можна собі уявити. Як міністр закордонних справ він представляє сторону обвинувачення у справах, що стосуються міжзоряного права. Як Первосвященик і Примас Церкви, він розпалює орди фанатиків…

— Добре, забудь про це. Ти пам’ятаєш цитату Гардіна, яку навів мені минулого місяця? Ми покажемо їм, що атомний бластер може стріляти в обох напрямках.

Тепер мер зайняв своє місце, і члени ради встали з місць на знак поваги.

Меллоу прошепотів:

— Сьогодні моя черга. Сиди й отримуй задоволення.

Почався розгляд справи, і за п’ятнадцять хвилин Гобер Меллоу, пройшовши крізь ворожий шепіт, вийшов на порожній простір перед лавкою мера. На нього впав окремий промінь світла, і на екранах громадських телевізорів міста і на безлічі приватних, що стояли майже в кожній оселі планет Фундації, з’явилася його самотня велетенська постать з викличним поглядом.

Він почав невимушено й спокійно.

— Щоб заощадити час, я визнаю справедливість кожного пункту звинувачення. Історія зі священиком та юрбою абсолютно точна в кожній деталі.

У залі почулося хвилювання, а з балконів радісно заревіла публіка. Він терпляче почекав, доки все стихне.

— Однак представленій обвинуваченням картині бракує завершення. Я прошу надати мені привілей завершити її так, як я це бачу. Спочатку може здатися, що моя розповідь не стосується справи. І я прошу вас бути до мене поблажливими.

Меллоу говорив, не звертаючи уваги на записи, що лежали перед ним:

— Я почну з того самого моменту, з якого почало звинувачення; з дня моїх зустрічей із Джораном Саттом та Джеймом Твером. Що відбувалося на цих зустрічах, вам відомо. Ці розмови вже описані, і до цих описів мені нічого додати — крім моїх власних думок, що охоплювали мене того дня.

У мене виникли підозри, бо події того дня були якимись дивними. Подумайте самі. Двоє людей, яких я знав не більш ніж поверхово, роблять мені дивні й дещо неймовірні пропозиції. Один, секретар мера, просить мене грати роль розвідника в надзвичайно конфіденційній справі, суть та значення якої вам уже пояснили. Інший, самозваний лідер політичної партії, запрошує мене балотуватися до ради.

Звичайно, я шукав якийсь прихований мотив. Із Саттом усе здавалося очевидним. Він мені не довіряв. Можливо, він думав, що я продаю ядерну енергію ворогам і планую бунт. І, можливо, він наполягав на рішенні або думав, що наполягає. У цьому випадку під час місії йому потрібно було б мати поряд зі мною власну людину, шпигуна. Проте останнє не спадало мені на думку, доки на сцену не вийшов Джейм Твер. Зверніть увагу ще раз. Твер представляє себе як торгівця, який пішов у політику, але я не знаю нічого про його торгову кар’єру, хоча маю величезний досвід у цій галузі. І друге: хоча Твер і хвалиться своєю світською освітою, він нічого не чув про кризи Селдона.

Гобер Меллоу почекав, доки публіка зрозуміє значення його слів, і був нагороджений першою тишею, з якою зіткнувся, коли на балконі всі разом затамували подих. Це було сказано для мешканців самого Термінуса.

Люди із зовнішніх планет могли чути лише цензуровані версії, що задовольняли б потреби релігії. Вони б нічого не дізналися про кризи Селдона.

Але подальші зауваження вони точно не пропустять.

Меллоу вів далі:

— Чи хтось серед вас може чесно заявити, що людина зі світською освітою може нічого не знати про природу криз Селдона? На Фундації існує лише один тип освіти, який виключає всі згадки про заплановану історію Селдона й має справу лише з самою цією людиною як напівміфічним магом…

У той момент я зрозумів, що Джейм Твер ніколи не був торгівцем. Я зрозумів, що він має духовний сан і, можливо, є справжнім священиком; і, безсумнівно, що протягом тих трьох років, що він видавав себе за очільника політичної партії торгівців, він був підкуплений Джораном Саттом.

У той момент я рухався наосліп. Я не знав, яку мету переслідує Сатт щодо мене, але тоді, коли він нібито вільно кинув мені канат, я вручив йому кілька сажнів свого. Я думав, що Твер повинен бути зі мною в рейсі як неофіційний опікун від Сатта. Ну, а якщо він не потрапить на корабель, то там будуть інші пристрої, яких я не зможу вчасно виявити. Відомий противник є відносно безпечним. Я запропонував Тверові полетіти зі мною. Він погодився.

Це, шановні представники ради, пояснює дві речі. По-перше, це свідчить про те, що Твер не є моїм другом, який неохоче свідчить проти мене, керуючись голосом сумління, як прагне довести обвинувачення. Він — шпигун і виконує роботу, за яку йому платять. По-друге, це пояснює мої дії під час першої появи священика, у вбивстві якого мене звинувачують, — дії, що поки вам невідомі, оскільки про них ще не згадувалося.

Тепер у раді почувся стривожений шепіт. Меллоу театрально відкашлявся й продовжив:

— Мені дуже важко описати свої почуття, коли я почув, що в нас на борту — місіонер-утікач. Я ненавиджу навіть згадувати про це. По суті, мене мучили дикі сумніви. Тоді ця подія здалася мені одним із ходів Сатта й пройшла повз моє розуміння або розрахунки. Я був абсолютно спантеличений.

Але дещо я таки зміг зробити. Я позбувся Твера на п’ять хвилин, відправивши його за офіцерами. За його відсутності я встановив камеру, тож усі подальші події можна використати для майбутнього вивчення. Це було зроблено в надії — несамовитій, але щирій надії — на те, що мої тривоги можуть стати зрозумілими після перегляду запису.

Я передивився цей запис уже разів п’ятдесят. Він зараз зі мною, і я повторю цю роботу в п’ятдесят перший раз у вашій присутності, просто зараз.

Мер монотонним голосом віддав наказ, тоді як зала втратила рівновагу, а публіка на балконі заревіла. У п’яти мільйонах будинків на Термінусі схвильовані спостерігачі підсунулися ближче до телеекранів, а Джоран Сатт, сидячи на лавці обвинувачення, холодно похитав головою, глянувши на нервового первосвященика, і скаженими очима вп’явся в обличчя Меллоу.

Центр зали очистили від людей і приглушили світло. Анкор Джаел, який сидів на лавці зліва, зробив необхідні налаштування, поклацавши клавішами, і в повітрі з’явилася голографічна сцена — кольорова, тривимірна, з усіма атрибутами, що вдавали реальність.

На екрані з’явився розгублений і побитий місіонер, який стояв між лейтенантом та сержантом. Зображення Меллоу мовчки чекало, а потім чоловіки зайшли, а за ними — Твер.

Розмова йшла сама по собі, слово за словом. На сержанта наклали дисциплінарне стягнення, місіонеру ставили питання. З’явилася чернь, було чутно її шум, і преподобний Парма несамовито прохав його врятувати. Меллоу вихопив бластер, і місіонер, якого потягли геть, підняв свої руки, проклинаючи його. З’явився крихітний спалах світла, який одразу ж щез.

Сцена завершилася. Офіцери стояли, шоковані цією жахливою ситуацією, Твер затулив руками вуха, а Меллоу спокійно поклав бластер на місце.

Світло знову увімкнули, але до центру зали вже ніхто навіть не підходив. Меллоу, справжній Меллоу, продовжив свою важку розповідь:

— Як бачите, інцидент був саме таким, як його представило обвинувачення, — на перший погляд. Я поясню це в кількох словах. До речі, емоції Джейма Твера через усю цю справу чітко демонструють його священицьку освіту.

Того ж дня я звернув увагу Твера на деякі невідповідності в цьому епізоді. Я спитав його, звідки взявся місіонер у майже безлюдному районі, де ми тоді перебували. Потім я запитав, як міг сюди добратися гігантський натовп, якщо до найближчого великого міста від нас було сто миль. Обвинувачення не звернуло на ці питання жодної уваги.

Або інші моменти: наприклад, цікавою є кричуща помітність Парми. Місіонер, який з’являється на Кореллі, ризикуючи своїм життям усупереч корелліанським законам і законам Фундації, дефілює в новенькому й дуже помітному священицькому вбранні.

Щось тут явно було не так. У той момент я припустив, що місіонер був невільним спільником комдора, який використав його, щоб спровокувати нас на незаконну агресію та тоді цілком законно знищити нас і наш корабель.

Звинувачення передбачало такі виправдання моїх дій. Вони очікували від мене пояснень, що на карту була поставлена безпека мого корабля, команди й самої місії і я не міг пожертвувати ними заради однієї людини, яку однаково б знищили — з нами чи без нас. У відповідь я чув від них бурмотіння про «честь» Фундації та про потребу підтримувати нашу «гідність», щоб зберегти наш панівний вплив.

Однак з якихось дивних причин обвинувачення знехтувало Джордом Пармою як особистістю. Вони не навели жодних деталей про нього: ні про місце його народження, ні про освіту або попередню біографію. Пояснення цьому також криється в невідповідностях, що їх я помітив у записі. Ці два моменти пов’язані між собою.

Обвинувачення не надало жодних деталей про Джорда Парму, бо не могло цього зробити. Сцена, яку ви бачили у записі, здавалася підробкою, бо Джорд Парма був підробкою. Ніякого Парми не існувало. Увесь цей процес є найбільшим фарсом, сфабрикованим навколо проблеми, якої ніколи не існувало.

Йому ще раз довелося почекати, доки вляжеться гомін. Він повільно сказав:

— Я хочу показати вам збільшений кадр із цього запису. Він говорить сам за себе. Вимкни знову світло, Джаеле.

У залі знову стало темно, і в повітрі з’явилися завмерлі фігури, що здавалися примарними, майже безбарвними. Офіцери «Далекої зірки» вразили своїми нерухомими, неприродними позами. Меллоу міцно тримав у руці бластер. Зліва від нього застиг преподобний Джорд Парма з роззявленим ротом. Він підняв руки вгору, й рукави його одягу сповзли до ліктів. На руці місіонера було слабке світло, що під час попереднього перегляду зблиснуло й згасло. Зараз воно світилося.

— Не зводьте очей зі світла, що в нього на руці, — вигукнув з темряви Меллоу. — Збільш цей кадр, Джаеле.

Зображення швидко роздулося. Зовнішні частини зникли, і зображення місіонера стало гігантським. Потім залишилася рука, потім лише кисть руки, що заповнила весь екран і залишилася на ньому.

Світло перетворилося на набір літер, що світилися: КТП.

— Це, — загримів голос Меллоу, — зразок татуювання, джентльмени. У звичайному світлі його не видно, але в ультрафіолетовому (яким я наповнив кімнату перед записом) воно виділяється дуже чітко. Зізнаюся, що це наївний метод таємної ідентифікації, але на Кореллі, де ультрафіолетове світло не знайдеш на кожному перехресті, він працює. Навіть на нашому кораблі це викриття було випадковим.

Можливо, дехто з вас уже здогадався, що означає ця абревіатура КТП. Джорд Парма добре знав священицький жаргон і чудово виконав свою роботу. Де і як він його вивчив, я сказати не можу, але літери КТП означають «Кореліанська таємна поліція».

Меллоу заревів, перекрикуючи галас:

— Я маю додаткові докази у вигляді документів, привезених з Корелла, які я за необхідності можу надати раді.

А що ж наше обвинувачення? Вони вже розробили жахливу рекомендацію, що я мав битися за місіонера всупереч закону й пожертвувати місією, кораблем і собою заради «честі» Фундації.

Але боротися за самозванця?

Невже мені слід було робити це заради корелліанського агента, який вирядився у священицьку мантію та мав добре підвішений язик (цього він, імовірно, навчився в анакреонському вигнанні)? Невже Джоран Сатт та Пабліс Манліо очікували, що я потраплю в таку дурну, огидну пастку…

Його хрипкий голос потонув у безликому галасі натовпу. Його підняли на плечі й понесли до лавки мера. У вікнах він побачив потік шаленців, що скупчилися на площі та прагнули приєднатися.

Меллоу озирнувся, шукаючи Анкора Джаела, але в цій масі народу годі було помітити одну людину. Поступово він почув ритмічний крик, що починався десь біля входу й пульсував, перетворюючись на безумний вигук:

— Хай живе Меллоу!.. Хай живе Меллоу!.. Хай живе Меллоу!..

15

Анкор Джаел моргнув, підвівши своє виснажене обличчя. Останні два дні були божевільними й безсонними.

— Меллоу, ти зробив чудову виставу, але не псуй її, стрибаючи надто високо. Ти не можеш всерйоз думати про те, щоб балотуватися на посаду мера. Ентузіазм натовпу — це потужна річ, але, на жаль, непостійна.

— Точно! — похмуро сказав Меллоу. — Саме тому ми повинні підтримувати його, і найкращий спосіб це зробити — продовжити виставу.

— І що ж тепер?

— Ти мусиш домогтися арешту Пабліса Манліо і Джорана Сатта!

— Що?

— Те, що чуєш. Змусь мера заарештувати їх! Мене не хвилює, які погрози ти використаєш. Я контролюю натовп — принаймні, станом на сьогодні. Він не наважиться піти проти виборців.

— Але за яким звинуваченням, друже?

— Хіба не очевидно? Вони підбурювали духовенство зовнішніх планет узяти участь у фракційних чварах усередині Фундації. За Селдоном, це незаконно. Звинуватьте їх у тому, що вони «поставили під загрозу існування держави». Мені однаково, визнають їх винними чи ні, так само як і їм під час розгляду моєї справи. Просто позбався їх, поки я не став мером.

— До виборів ще півроку.

— Це не так уже й довго! — Меллоу схопився на ноги й міцно схопив Джаела за руку. — Послухай, я взяв би владу силою, якщо треба, — так само як це зробив Сальвор Гардін сто років тому. Наближається криза Селдона, і коли вона настане, я маю бути і мером, і первосвящеником — на обох посадах!

Джаел зморщив чоло й тихо сказав:

— Що це буде? Це все-таки Корелл?

Меллоу кивнув.

— Звичайно. Вони врешті-решт оголосять війну, хоча я готовий закластися, що на це піде ще пара років.

— З ядерними кораблями?

— А як ти думаєш? Ці три торгові судна, які ми втратили в їхньому секторі космосу, загинули явно не від пневматичних пістолетів. Джаеле, вони отримують кораблі від самої Імперії. Не роззявляй рота, мов дурник. Так, я сказав «Імперія». Вона все ще існує, розумієш. Вона, може, і зникла тут, на Периферії, але в центрі Галактики вона ще жива. Один невірний крок — і вони скрутять нам шию. Ось чому я маю бути і мером, і первосвящеником. Бо я єдиний, хто знає, як боротися з кризою.

Джаел проковтнув слину.

— Як? Що ти збираєшся робити?

— Нічого.

Джаел невпевнено усміхнувся.

— Справді? І це все?

Але відповідь Меллоу була різкою:

— Коли я керуватиму Фундацією, я нічого не робитиму. На сто відсотків нічого, і в цьому секрет усієї кризи.

16

Аспер Арго, Улюбленець, Комдор Корелліанської Республіки, привітав свою дружину, похмуро опустивши свої ріденькі брови. Не схоже було, що та могла вжити обраний ним епітет — «улюбленець». Навіть він це розумів.

Комдора заговорила, і її голос був так само пещений, як її волосся, і холодний, як погляд її очей:

— Мій люб’язний володарю, я розумію, що вже настав час розібратися з цими вискочками з Фундації.

— Та невже? — кисло сказав комдор. — І що ще зрозумів ваш різнобічно розвинений розум?

— Достатньо, мій найшляхетніший чоловіче. Ви провели ще одну нерішучу консультацію зі своїми радниками. Чудовими радниками. — Вона з безмежним презирством додала: — Стадо немічних короткозорих ідіотів, які трусяться за свої смішні прибутки, міцно притискаючи їх до грудей, незважаючи на невдоволення мого батька.

— І що ж це за чудове джерело, моя люба, — прозвучала спокійна відповідь, — що дозволяє вам зрозуміти всі ці речі?

Комдора засміялася.

— Якщо я вам скажу, то моє джерело відразу ж висохне.

— Ну що ж, у вас завжди буде власний шлях. — Комдор знизав плечима й відвернувся. — А що стосується невдоволення вашого батька, то я боюся, що воно настільки велике, що стосується і його жадібної відмови постачати нам більше кораблів.

— Більше кораблів! — Вона гаряче заговорила: — Та хіба ви вже не маєте п’ять? Не заперечуйте. Я знаю, що у вас уже п’ять зорельотів і вам обіцяли шостий.

— Мені його ще торік обіцяли.

— Але ж навіть одного — одного! — зорельота достатньо, щоб перетворити Фундацію на смердючу купу руїн. Лише один корабель — і їхні карликові човни можна викинути геть з космосу.

— Я не можу атакувати їхню планету навіть із дюжиною зорельотів.

— А як довго проіснує їхня планета, якщо буде зруйновано їхню торгівлю та знищено вантажі їхніх іграшок і сміття?

— Ці іграшки та сміття приносять гроші, — зітхнув він. — Чималі гроші.

— Але якщо ви мали б Фундацію, то хіба не отримали б усе це? І якщо ви матимете повагу та вдячність мого батька, хіба не отримаєте більше, ніж може дати вам Фундація? Минуло вже три роки з того часу, як цей варвар улаштував тут свою виставу. Це більш ніж достатньо.

— Люба моя! — Комдор повернувся й глянув на неї. — Я старію. У мене вже не вистачає сил, щоб витримати ваше деренчання. Кажете, що я вже вирішив. Так, вирішив. Усе скінчено, між Кореллом та Фундацією — війна.

— Чудово! — Фігура комдори стала ширшою, її очі заблищали. — Нарешті мудре рішення, попри ваше старече слабоумство. А коли ви станете господарем цієї глибинки, то, можливо, будете достатньо респектабельним, щоб мати вагу і вплив в Імперії. З іншого боку, ми могли б залишити цей варварський світ і приєднатися до двору намісника. Справді, могли б.

Вона вилетіла з кімнати, усміхаючись і тримаючи руки в боки. Від її волосся відбивалося світло.

Комдор почекав, а потім сказав, з ненавистю дивлячись на зачинені двері:

— А коли я стану господарем того, що ти називаєш глибинкою, я буду достатньо респектабельним, щоб обійтися без твого зарозумілого батька і його язикатої доньки. Повністю обійтися!

17

Старший лейтенант зорельота «Темна туманність» перелякано дивився на екран.

— О Велика Галактико! — Це мав бути стогін, але він спромігся лише прошепотіти. — Що це таке?

Це був корабель, але в порівнянні з ним «Темна туманність» виглядала, наче маленька рибка поряд з китом; на його боці була емблема Імперії — зореліт і сонце. На кораблі істерично завили всі сирени.

Пролунали накази, і «Темна туманність» приготувалася тікати, якщо можливо, і боротися, якщо буде необхідно, — а до Фундації летіло повідомлення на гіперхвилях.

Повідомлення за повідомленням! Почасти це були заклики про допомогу, але здебільшого попередження про небезпеку.

18

Гобер Меллоу стомлено човгав ногами, гортаючи звіти. Два роки в мерському кріслі зробили його трохи благопристойнішим, але так і не навчили його любити урядові звіти та офіційний тон, у якому вони були написані.

— Скільки вони захопили зорельотів? — спитав Джаел.

— Чотири потрапили в пастку при посадці. Про два нічого не відомо. Решта діють і знаходяться в безпеці. — Меллоу гмикнув. — Нам могло дістатися й більше, а це просто подряпина.

Відповіді не було, і Меллоу підняв голову.

— Тебе ще щось турбує?

— Хоч би вже Сатт сюди швидше добрався, — почув він майже недоречну зараз відповідь.

— О так, зараз ми почуємо ще одну лекцію про становище на внутрішньому фронті.

— Не почуємо, — різко обірвав його Джаел. — Але ти впертий, Меллоу. Може, ти вже до дрібниць продумав зовнішню політику, але ти абсолютно не цікавишся тим, що відбувається тут, удома.

— Але ж це твоя робота, чи не так? Хіба не для того я призначив тебе міністром освіти та пропаганди?

— Очевидно, для того, щоб раніше відправити мене на той світ, бо з такою підтримкою, як я від тебе маю, так і буде. Весь минулий рік я оглушав тебе сигналами тривоги про те, що росте загроза з боку Сатта і його релігійного крила. Яка користь буде з твоїх планів, якщо Сатт влаштує дострокові вибори й скине тебе з посади?

— Жодної, згоден.

— А твоя вчорашня промова? Та ти ж фактично привітав Сатта з перемогою на наступних виборах, усміхнувшись і поплескавши його по плечу. Хіба варто було бути настільки відвертим?

— А хіба погано, що я вкрав у Сатта його фанфари?

— Ні, — розлючено відповів Джаел, — це так не робиться. Ти заявляєш, що все передбачив, і не пояснюєш, чому торгував із Кореллом протягом цих трьох років виключно заради їхнього прибутку. Твій єдиний план битви — це відступити без бою. Ти припинив усю торгівлю з космічними секторами поблизу Корелла. Ти відверто заганяєш нас у глухий кут. Ти не обіцяєш жодного наступу, навіть у майбутньому. О Галактико, Меллоу, що мені робити з усім цим безладом?

— У цьому безладі не вистачає романтичного ореолу?

— Ні, тут бракує натовпу з емоційними вигуками.

— Це те саме.

— Меллоу, прокинься. У тебе є дві альтернативи. Або ти демонструєш людям динамічну зовнішню політику, якими б не були твої особисті плани, або ти маєш досягти якогось компромісу із Саттом.

Меллоу відповів:

— Добре. Якщо мені вже не пощастило з першою, спробуймо другу. Сатт щойно прийшов.

Сатт та Меллоу не бачилися особисто з дня судового процесу, що відбувся два роки тому. Вони не помітили один в одному жодних змін, крім хіба що тієї делікатної обставини, що ролі правителя й бунтівника змінилися.

Сатт сів на своє місце без рукостискання.

Меллоу запропонував йому сигару й сказав:

— Не заперечуєте, якщо Джаел залишиться? Він щиро прагне компромісу. І може виступити посередником, якщо ми з вами почнемо втрачати самовладання.

Сатт знизав плечима.

— Для вас компроміс буде вигідним. Колись я просив вас викласти ваші умови. Тепер, я припускаю, ми помінялися місцями.

— Ваші припущення правильні.

— Тоді ось мої умови. Ви повинні відмовитися від своєї незграбної політики економічного підкупу та торгівлі технічними новинками й повернутися до випробуваної часом зовнішньої політики наших батьків.

— Ви маєте на увазі завоювання за допомогою місіонерів?

— Саме так.

— Отже, ніяких інших компромісів бути не може?

— Ні.

— Ем-м-м. — Меллоу дуже повільно запалив сигару і затягнувся. — За часів Гардіна, коли завоювання за допомогою місіонерів було чимось новим і радикальним, люди на кшталт мене виступали проти. Тепер це випробуваний і освячений метод — усе, як любить Джоран Сатт. Але скажіть мені, як би ви витягнули нас із нинішньої халепи?

— Вашої нинішньої халепи. Я до неї не маю жодного стосунку.

— Добре, хай буде по-вашому. Але скажіть.

— Ситуація свідчить про потужний наступ. Тактика відступу без бою, яку ви для себе обрали, — це для нас смерть. Це визнання нашої слабкості перед усіма світами Периферії, для яких демонстрація сили має першорядне значення і серед яких чимало стерв’ятників, готових роздерти на шматки наш труп. Ви повинні це розуміти. Ви ж зі Смирно, чи не так?

Меллоу пропустив цей натяк повз вуха й сказав:

— А якщо ви переможете Корелл, то що робитимете з Імперією? Вона і є нашим справжнім ворогом.

Куточки рота Сатта розтягнулися в посмішці.

— О ні, ваш звіт про візит на Сивенну був повним. Намісник Норманнського сектора зацікавлений у розпалюванні ворожнечі на Периферії на свою користь, але це для нього лише другорядне питання. Він не ставитиме все на карту заради експедиції на край Галактики, коли в нього під боком п’ятдесят ворожих сусідів і Імператор, проти якого можна повстати. Я передаю ваші власні слова.

— О, він міг би це зробити, Сатте, якби думав, що ми достатньо сильні, щоб становити для нього загрозу. І він може так подумати, якщо ми знищимо Корелл, кинувшись у лобову атаку. Ми повинні діяти більш непомітно.

— Наприклад?

Меллоу відкинувся на спинку крісла.

— Сатте, я дам вам шанс. Ви мені не потрібні, але я можу вас використати. Тому я зараз вам усе розповім, а потім ви можете або приєднатися до мене й отримати місце в коаліційному уряді, або зіграти роль мученика та згнити у в’язниці.

— Останній варіант ви вже колись спробували.

— Сатте, це не дуже важко зробити. І нагода лише наближається. А тепер слухайте. — Очі Меллоу звузилися.

— Коли я вперше приземлився на Кореллі, — почав він, — я підкупив комдора дешевими прикрасами та пристроями, що завжди є в запасі в торгівця. Спочатку мені це було потрібно лише для того, щоб нас пустили на сталеливарний завод. Подальшого плану в мене не було, але це мені вдалося. Я отримав те, що хотів. І лише після візиту до Імперії я зрозумів, яку потужну зброю можна створити за допомогою цієї торгівлі.

Ми зіткнулися з кризою Селдона, Сатте, а кризи Селдона розв’язуються не окремими особами, а історичними силами. Коли Гарі Селдон планував свою історію майбутнього, він розраховував не на блискучий героїзм, а на потужний розвиток економіки та соціології. Тож вихід із різних криз можна знайти за допомогою сил, які є для нас доступними в певний відрізок часу. У нашому випадку — це торгівля!

Сатт скептично підняв брови й скористався паузою.

— Сподіваюся, що я не розумово відсталий, але я щось не дуже розумію вашу розпливчасту лекцію.

— Зрозумієте, — сказав Меллоу. — Зауважте, досі сила торгівлі залишалася недооціненою. Уважалося, що вона може бути потужною зброєю лише під контролем духовенства. Але це не так, і це мій внесок у ситуацію в Галактиці. Торгівля без священиків! Сама лише торгівля! Вона достатньо сильна. Та перейдімо до справи. Корелл зараз у стані війни з нами. А отже, наша торгівля з ними припинена. Але — зауважте, що я кажу про це просто як про побічну проблему, — за останні три роки ця республіка все більше й більше переводила свою економіку на ядерні технології, які ми запровадили і які лише ми можемо продовжити постачати. А тепер, як ви думаєте, що відбудеться, щойно маленькі ядерні генератори, а разом з ними й пристрої один за одним почнуть виходити з ладу?

Першою вийде з ладу дрібна побутова техніка. За півроку цього безвихідного становища, яке ви ненавидите, атомний ніж на кухні в жінки вже не працює. Її піч починає виходити з ладу. Пральна машина вже не може впоратися зі своїми завданнями. А система контролю за температурою та вологістю вимикається в спекотний літній день. Що станеться?

Він зробив паузу, і Сатт спокійно відповів:

— Нічого. Люди витримують чимало проблем під час війни.

— Абсолютно точно. Витримують. Вони посилатимуть своїх синів тисячами, щоб ті гинули жахливою смертю на розбитих зорельотах. Вони витримуватимуть ворожі бомбардування, якщо це означатиме, що їм доведеться жити на черствому хлібі й брудній воді в печерах, що знаходяться на глибині півмилі. Але дуже важко витримати такі маленькі дрібниці, коли немає патріотичного піднесення перед неминучою небезпекою. Це буде глухий кут. Не буде жертв, обстрілів, битв.

Буде лише ніж, що не ріже, піч, що не готує, дім, у якому холодно взимку. Це буде дратувати, і люди почнуть ремствувати.

Сатт повільно й здивовано промовив:

— І на що ви покладаєте свої надії, добродію? Чого ви очікуєте? Повстання домогосподарок? Жакерії? Раптового повстання м’ясників і бакалійників із сокирами та хлібними ножами, які кричатимуть: «Поверніть нам наші автоматичні суперпристрої!»?

— Ні, сер, — нетерпляче сказав Меллоу, — не очікую. Але я очікую загального нарікання та невдоволення, що потім буде підхоплено більш важливими фігурами.

— І що ж це за більш важливі фігури?

— Підприємці, фабриканти, промисловці Корелла. Коли мине два роки безвиході, машини на заводах одна за одною почнуть давати збої. Ті галузі, які ми повністю змінили своїми атомними пристроями, виявляться раптово зруйнованими. Важка промисловість зупиниться в одну мить, у власників не залишиться нічого, крім брухту, який не працюватиме.

— Але ж заводи достатньо добре працювали, Меллоу, перш ніж ви туди прилетіли.

— Так, Сатте, працювали — але це була одна двадцята від їхніх нинішніх прибутків, навіть якщо не брати тепер до уваги вартість повернення до обладнання доядерної держави. А тепер подумайте, як довго протримається комдор, якщо всі будуть проти нього — від промисловця та фінансиста до пересічного громадянина?

— Скільки завгодно, якщо йому вдасться отримати нові ядерні генератори від Імперії.

Меллоу радісно розсміявся.

— Ви помиляєтеся, Сатте, так само як помилився й сам комдор. Ви все прослухали й нічого не зрозуміли. Послухайте, добродію, Імперія не зможе нічого замінити. Імперія завжди була сферою колосальних ресурсів. У них усе розраховане на планети, зоряні системи, цілі сектори Галактики. Їхні генератори гігантські, бо вони звикли мислити в гігантських масштабах.

Але ми — ми, наша маленька Фундація, наш єдиний світ, що майже не має запасів металів, — змушені керуватися жорсткою економією.

Наші генератори повинні були бути завбільшки з великий палець, бо це весь метал, що ми могли собі дозволити. Нам довелося розробити нові технології та методи — ті, яких не може дотримуватися Імперія, бо вони вже виродилися, щоб здійснювати якийсь життєво важливий науковий прогрес.

З усіма своїми ядерними щитами — достатньо великими, щоб захистити корабель, місто, цілу планету, вони так і не змогли збудувати щит, який би захистив одну окрему людину. Щоб опалювати та освітлювати місто, вони користуються двигунами, які займають шість поверхів — я бачив їх, — тоді як наші генератори могли б уміститися в цю кімнату. А коли я сказав одному з їхніх атомників, що ядерний генератор міститься у свинцевому контейнері завбільшки з волоський горіх, він ледь не задихнувся від обурення.

Та вони вже навіть не розбираються в цих своїх колоссах. Машини працюють автоматично, від покоління до покоління, і доглядачі — це спадкова каста, яка буде безпорадною, якщо вигорить одна-єдина D-подібна трубка в усій цій величезній структурі.

Уся ця війна є битвою між цими двома системами — між Імперією та Фундацією, між великим і малим. Щоб захопити контроль над якимось світом, вони підкуповують його кораблями, які можуть воювати, але не мають економічного значення. Ми ж, зі свого боку, підкуповуємо маленькими речами, від яких жодної користі у війні, але які мають життєво важливе значення для процвітання та прибутку.

Король або комдор візьме кораблі й буде воювати. Протягом усієї історії деспотичні правителі міняли добробут своїх підданих на те, що вони вважають честю, славою та завоюваннями. Але маленькі речі все ж мають значення в житті — і Аспер Арго не зможе протистояти економічній депресії, що за два або три роки знищить увесь Корелл.

Сатт стояв біля вікна, повернувшись спиною до Меллоу та Джаела. Уже сутеніло й на небі з’явилося кілька зірок, світло яких безсило боролося тут, на самісінькому краю Галактики, з туманною, тонкою лінзою, у якій ховалися залишки Імперії — усе ще великої Імперії, що боролася проти них.

Сатт промовив:

— Ні, ви не та людина.

— Ви мені не вірите?

— Я хочу сказати, що не довіряю вам. Ви нещирий. Ви добре ошукали мене, коли я вважав, що ви перебуваєте під надійним наглядом під час подорожі на Корелл. Коли я думав, що вас загнали в кут на суді, ви уникли вироку й пролізли в крісло мера завдяки своїй демагогії. У вас немає ніякої відвертості, жодного мотиву, за яким не стояло б щось інше; ви не робили жодної заяви, яка була б недвозначною.

Припустімо, що ви зрадник. Що ваш візит до Імперії приніс вам гроші та обіцянку влади. У такому випадку ви діяли б так само, як і зараз. Ви б призвели до війни, перед тим посиливши свого ворога. Ви б змусили Фундацію до бездіяльності. І мали б правдоподібне пояснення своїх дій — настільки правдоподібне, що воно переконало б кожного.

— Отже, ви хочете сказати, що компромісу не буде? — м’яко спитав Меллоу.

— Я хочу сказати, що ви маєте піти — добровільно або під примусом.

— Я попереджав вас, що існує лише одна альтернатива співпраці.

Обличчя Джорана Сатта налилося кров’ю від раптового припливу емоцій.

— І я попереджаю вас, Гобере Меллоу зі Смирно, що якщо ви заарештуєте мене, не буде жодної пощади. Мої люди без упину поширюватимуть правду про вас, і прості люди Фундації об’єднаються проти свого чужоземного правителя. Вони розуміють своє призначення, якого смирнієць ніколи не зрозуміє, — і це розуміння знищить вас.

Гобер Меллоу спокійно сказав двом охоронцям, які увійшли:

— Заберіть його. Він під арештом.

— Ви маєте останній шанс, — сказав Сатт.

Меллоу загасив сигару, не піднімаючи голови.

А за п’ять хвилин Джаел заворушився й стомлено сказав:

— Ну от, ти зробив мученика за справу, що далі?

Меллоу перестав возитися з попільничкою й підвів голову.

— Це не той Сатт, якого я знав. Це бик, засліплений кров’ю. О Галактико, він ненавидить мене.

— Це ще небезпечніше.

— Небезпечніше? Дурниці! Він утратив усю владу.

Джаел похмуро сказав:

— Ти самовпевнений, Меллоу. Ти ігноруєш те, що може спалахнути народне повстання.

Меллоу, своєю чергою, підвів голову, похмуро глянувши на нього:

— Раз і назавжди, Джаеле, немає жодної можливості народного повстання.

— Ти занадто впевнений у собі!

— Я впевнений у кризах Селдона та історичній обґрунтованості їхніх рішень, зовнішній і внутрішній. Є дещо, чого я не сказав Сатту. Він намагався контролювати саму Фундацію за допомогою релігії, так само як зовнішні планети, і зазнав невдачі — що є найпереконливішою ознакою того, що в схемі Селдона релігія ні до чого не придатна.

Економічний контроль спрацював по-іншому. Якщо перефразовувати знамениту цитату Сальвора Гардіна, яку ти наводив, — це поганий атомний бластер, що не стрілятиме в обох напрямках. Коли Корелл процвітав за рахунок торгівлі з нами, так само процвітали й ми. Якщо корелліанські заводи зупиняться без нашої торгівлі і якщо процвітання зовнішніх світів припиниться через торгову ізоляцію, те саме буде і з нашими заводами та нашим процвітанням.

А зараз не лишилося жодної фабрики, жодного торгового центру, жодної верфі, яка не перебувала б під моїм контролем і яку я не міг би заблокувати, якщо Сатт спробує проводити свою революційну пропаганду. Там, де його пропаганда буде успішною або хоча б матиме якусь можливість успіху, я зроблю так, щоб економічне процвітання припинилося. Там, де він зазнає невдачі, процвітання триватиме, тому що мої заводи й далі залишатимуться повністю укомплектованими.

Отже, з тієї самої причини, що змушує мене вірити, що Корелл збунтується на користь процвітання, я впевнений, що ми не повстанемо проти нього. Гра триватиме до кінця.

— Отже, — сказав Джаел, — ти створюєш плутократію. Ти робиш нас землею торгівців і великих комерсантів. Що ж тоді буде в майбутньому?

Меллоу підняв похмуре обличчя й розлючено вигукнув:

— Що мені до майбутнього? Я не сумніваюся, що Селдон передбачив його й підготувався до цього. Будуть і інші кризи, коли гроші вичерпають себе як сила — так само, як нині вичерпала себе релігія. Нехай ці проблеми розв’язують мої наступники, як я розв’язав цю.

КОРЕЛЛ — …І після трьох років війни, що була, безумовно, найбезкровнішою війною в історії, Республіка Корелл беззастережно капітулювала, а Гобер Меллоу посів своє місце поряд із Гарі Селдоном і Сальвором Гардіном у серцях народу Фундації.

Галактична енциклопедія

Про автора

Айзек Азімов розпочав свою серію романів «Фундація», коли йому було 21, не усвідомлюючи, що її будуть вважати наріжним каменем наукової фантастики. Під час своєї легендарної кар’єри Азімов написав понад 470 книг на різні теми, включно з науковими дослідженнями, однак найбільшу популярність та нагороди йому принесли науково-фантастичні саги, у тому числі серії «Робот», «Імперія», «Фундація». Названий Американською асоціацією письменників-фантастів гросмейстером наукової фантастики, майже п’ять десятиліть Азімов працював для своїх читачів. Він помер у квітні 1992 року на 73 році життя.

* * *

Серія романів Айзека Азімова «Фундація», один із шедеврів наукової фантастики, є неперевершеною завдяки своєму унікальному поєднанню невпинної дії, сміливих ідей і широкомасштабної картини світу. Історія нашого майбутнього починається з історії Фундації та її найвидатнішого психоісторика — Гарі Селдона.

Примечания

1

Усі цитати з «Галактичної енциклопедії» взяті з її 116-го видання, опублікованого 1020 р. е.ф. видавництвом «Encyclopedia Galactica Publishing Co» (Термінус), із дозволу видавців. (Прим. авт.)

2

Зимовий сад англійською звучить як «Sun Room» — дослівно «сонячна кімната». (Тут і далі примітки перекладача, якщо не зазначено інше.)

3

Бог із машини (лат.) — несподіваний прийом в античній драматургії, фраза, що означає несподіваний поворот у сюжеті завдяки втручанню могутніших сил чи обставин.

4

Державного перевороту (фр.).

5

Тип бороди, названий на честь фламандського живописця XVII ст. Антоніса ван Дейка, — начисто поголені щоки, не надто пишні вуса та цапина борідка.

6

Кінетична зброя — зброя, що діє на ціль за допомогою твердого тіла, яке наносить ураження. До кінетичної зброї відносять метальну, вогнепальну, пневматичну зброю, парову гармату, прискорювач мас.


Купить книгу "Фундація" Азімов Айзек

home | my bookshelf | | Фундація |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу