Книга: Божий дар

Андрій Процайло

Божий дар

(оповідання)

Сонце не витримало, піддало трохи жару і змусило розплющити очі. Нема чого просипати життя, тим паче, що зачеплено його за живе.

Стеля над ліжком кружляла. Абажур похитувався, здавалося, ось-ось упаде. І летітиме не вниз, а по діагоналі – на голову. Десь далеко, в тумані, плакало дитя. Крик був злий, пронизливий, холодив душу, але рідний. Не давав прийти до тями.

Нінель ледве сповзла з ліжка на підлогу. Подалі від націленого абажура. Ватяними ногами добралася до ванни. Зубна щітка не трималась руки. Натиснула пасти прямо на язик, пережувала з огидою, розбавляючи вранішній присмак гіркоти ментолом, і сплюнула. Стала під холодний душ. Чужі ноги, руки і голова так-сяк зібралися в одне тіло. Боліло внизу живота. «Чого б то, - подумала крізь морок дитячого плачу, - адже нічого не було. Вже місяць».

Жінка вдягла джинси, що валялися на кріслі, витягла з шафи зім’яту футболку і вийшла з квартири. Двері не зачинила – забулася у дитячій нетерплячці.

Никон запустив в абажура капцем. Той ще грізніше захитався. Тоді Никон зіскочив з ліжка, підстрибнув, і наче павутиння, зірвав абажура зі стелі. Два рогатих дротики націлились на нього.

Чоловік злякався свого вчинку, закурив. Так і з сигаретою пішов у ванну. У дзеркалі побачив зарослого, запухлого дідугана, що втомлено дивився на світ.

Никона трясло. Прийняв гарячий душ зі скупаною сигаретою у зубах. Не здогадався виплюнути – дитя манило.

На брудну сорочку з ящика для прання одягнув парадного костюма – більше нічого не було у шафі. В хаті пахло страхом і «досвідченим» смітником.

Чоловік вибіг з квартири. Тричі повертався перевірити, чи замкнув двері на ключ.

Після трирічної ідилії вони побилися. За обопільною згодою. Він забув купити зубну пасту, вона – не змогла прожити з нечищеними зубами одного ранку. Вона не купила білого хліба, він не зміг повечеряти чорним. І все. Для кінця світу достатньо…

Сірника кинув телевізор, повідомивши, що люди останнім часом позлішали.

Коли він сопів над вечерею (з чорним хлібом!), вона не стрималася і заїхала йому по голові мокрим кухонним рушником. Від несподіванки він відмахнувся і вцілив їй долонею в обличчя…

За годину під дверима стояли два злі чемодани – дві ображені голови гордо йшли геть. Мовчки і без скандалу.

За порогом залишилося море добра і любові. І спільний єдиний ключ. Другого так і не зробили – не було потреби. Бо завжди разом…

Нова квартира Нінель не смакувала. Все тут було пересолене і гірке. Єдиною розрадою стало видумування пекла для Никона.

З кожним днем фантазія розумнішала, тортури дорослішали. Добре допомагав інтернет. Купа безкоштовних порад зі свічками, голками і землею з цвинтаря додавали азарту…

Нінель не злюбила сонця, вікно завісила темним покривалом. І насолоджувалася помстою.

Коли ставила на коліна Никона і той молив прощення, в утробі щось ворушилося. Думала, від магії…

Так з дня на день жила, звичка полонила волю, про інше життя забула, і не гадала навіть, що воно є…

Тої ночі заснула з третіми півнями…

Никон переїхав у квартиру брата, який сидів у Росії на заробітках - розбудовував Москву.

Тут було бідненько: ліжко, тумбочка і старий душ – у квартирі третій рік повз ремонт.

Никон постраждав два дні, а на третій напився до чортиків, і йому стало легше. На горілку вистачало – знайшов братові запаси. На роботу не пішов, мобільний викинув. Не просихав. Плакав, добивав посуду, ричав на цілий світ, проклинав долю і Нінель. Два дні тому почув дитячий плач. Думав, прийшла «білочка». Дуже нею не переймався, бо звивини пересохли від надмірного спиртування. Проте дитя не вгамовувалось – кликало і розривало душу.

Того дня заснув рано – взяло моментально, бо добре поправив пивом.

З двох кінців міста мчали стрімголов двоє божевільних. Вони не бачили нічого перед собою, проте вчасно і вправно минали перешкоди. Навіть на світлофорі зупинялися, нервово сіпаючись на місці.

За диваками спостерігав цілий світ – було цікаво, що вони вичудять цього разу.

Всі дороги вели до недавно відкритого міського пам’ятника Глупоті. Там, на лавці, у кошику плакало дитя. Хто заглядав у кошик, втікав подалі, наче ошпарений.

Вони зустрілись поглядами. Під розпачливий дитячий плач почалася стрілянина. Смертельно заряджені стріли вилітали з очей і жалили безжально. Кров на ранах закипала і лякала чорнотою. Світ затамував подих, чекаючи вибуху…

Ураз дитя замовкло. Тиша шокувала ворогів, і вони припинили смертельний бій. Наче за командою заглянули у кошик…

Кров застигла в жилах.

Чорне, волохате, з ріжками, собачими лапками і завернутим на животик хвостом сміялося до них дитя.

Вони теж, гнані жахом, приготувалися втікати.

Але дитя було наполегливим. Тягнуло лапки і крізь радісні сльози невміло кликало:

Ма!.. Та!..

Клич був рідним до щему у заморожених душах.

Дитя відчуло любов і почало на очах гарнішати. Зникла чорнота, волохатість, відпав хвостик.. Пухнастими рученятами дитя тягнулося до батьків…

І тоді…

Нінель розплющила очі. Абажур не хитався. Никона поруч не було. Вона зістрибнула з ліжка, розсунула штори, впускаючи у кімнату новий день.

Слава Богу, - мовила. І почала збиратись у магазин.

Тихо позіхнули вхідні двері. На порозі стояв Никон з буханкою білого хліба та зубною пастою. Нінель здивовано витріщилася на чоловіка.

Так, слава Богу, - сказав він і міцно обняв кохану…

Вони відчули, як хтось маленький, але дуже-дуже мудрий помахав їм пальчиком. Щоб були чемні…

15.06.2012